«Смарагдові хроніки»

Смарагдові хроніки (fb2) - Смарагдові хроніки [calibre 3.48.0] 426K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрэ Пасс

Присвячується моїй родині

ANDRE PASS

SOLD SOUL

Книга перша

«Смарагдові хроніки»

Передмова автора.

З дитинства моїм улюбленим захопленням було — жити у світі фантазій.

Як і у більшості дітей мого покоління, гілка будь-якого дерева вмить могла перетворитись на меч або автомат, а я на Дункана Маклауда чи Джона МакКлейна, рятуючого “Накатомі Плаза” від терористів.

Видатною подією у моєму житті, що вплинуло на дитячий світогляд стало знайомство з коміксами. Графічні новели підкорили моє сердечко з перших сторінок.

Наче зараз пам’ятаю ті яскраві історії про медвежа Бамсі та перенесені на папір короткометражки про Дональда Дака. Пізніше мені трапились “TNMT” та “X-Men”, які я полюбив на все життя.

Зовсім не дивно, що моїми першими творчими поривами стало створення коміксів. Але була маленька проблемка... художник з мене ніякий. Замість того, щоб заповнювати альбомні сторінки незрозумілими каракулями, я змушував маму малювати мені персонажів. Це була дев’ятка найвеличніших супергероїв, названих на честь (тоді ще дев’яти) планет сонячної системи. Від Меркурія до Плутону.

Вони були схожі на персонажів з фільмів “Недоторканні” та “Китайський квартал” — у брючних костюмах та широкополих шляпах, але з плащами на плечах, як у Супермена.

Ніяково це зараз згадувати.

На протязі всього життя я не полишав спроб щось написати. У школі це були вірші. Пізніше невеликі оповідання, навіяні Клайвом Баркером, Нілом Гейманом та Стівеном Кінгом.

І ось я, нарешті, дійшов до значимої відмітки. Я горджуся цим моментом, коли можу написати:

Вітаю тебе, любий читач!

Дозволю познайомити тебе зі своїм первістком.

Ця історія народилась з ідеї для невеличкого оповідання, але розрослася у величезний світ, в який я закохався.

Працюючи над книгою, я зрозумів, що письменництво — праця не з легких. Це кропітка робота — грамотно та лаконічно викласти всі свої ідеї в цільній історії. В думках усе легко й просто, а в реалі набагато важче.

Як себе поведе персонаж у тій чи ішій ситуації? Чому він саме так себе поведе? Які події у його дитинстві вплинули на світогляд у дорослому житті?

Я радий, що люди, які досягли майстерності у письменництві, діляться досвідом у своїх книгах, статтях та інтерв’ю, даючи цільні поради початківцям. Рік роботи над романом пройшов не дарма. Під час його написання я дізнався багато нового і цікавого. І де далеко не кінець....

Приємного прочитання!

Andre Pass, 2019

Глава #0

Старий триповерховий приватний будинок, збудований не одну сотню років тому, виділявся серед інших. Навряд чи хтось із сусідів помічав будь-які ремонтні роботи на подвір’ї, тим не менш, його зовнішній вигляд не рідко змінювався. Час від часу у будинку з’являлись різноманітні добудови, елементи декору та фрески на стінах.

Відвідували його рідко. Щотижня, якщо власник не вимагав частіше, приходила хатня робітниця, завдяки якій завжди була ідеальна чистота.

Всередині будинку панували затишок та спокій. Витвори художників, подібні до порталів в інші незнані світи, висіли на сірих стінах. Картини Рене Магрита, Едварда Мунка та Вінсента Ван Гога створювали цікавий контраст з роботами Енді Уорхола та Войцеха Бабскі. Творча спадщина найрізноманітніших письменників від Антона Павловича Чехова та Ернеста Хемінгуея до Стівена Кінга та Ніла Геймана спочивали на численних книжкових полицях з червоного дерева.

Район, у якому знаходився будинок, знаходиться далеко від шумних доріг, тому тут завжди панувала тиша.

Але не сьогодні.

Вхідні двері вмить розлетілися на друзки.

Чоловік, що в них влетів, врізався у велике дзеркало, заливши все багряною кров’ю.

Він повільно піднявся, тримаючись за стіну скутими руками.

– Тобі не сховатись від мене, Алексіосе, – чоловік в рясі служителя церкви зайшов до будинку. На його шиї висів масивний золотий ланцюг з великим хрестом, а пальці прикрашені перснями. – Мої закляття могутні. Тобі не встояти. Раджу змиритися зі своєю смертю, брудний біс.

– Ай-яй-яй, хіба тебе не вчили, що не чемно ображати ближнього свого?

Демон дивився йому прямо у очі. Хижа посмішка, яка зовсім не відповідає загнаній у глухий кут жертві, сяяла на його закривавленому обличчі.

Чорний піджак був розірваний, а якого кольору сорочка під ним і взагалі незрозуміло через кров та бруд.

– Я ось, про що подумав. Цікавий серіал би вийшов. Уяви: “Священик: Винищувач нечистої сили”. Пару сезонів би протримався, I think. Чи такий вже є? Клятих серіалів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

Священик вдарив демона в живіт так, що той зігнувся мало не вдвоє. Другий удар прийшовся по щелепі. Якби не стіна позаду, то біс вже лежав би на підлозі.

Спроба розірвати ланцюги на руках провалилася – кайдани почервоніли від жару. В повітрі відчувся мерзенний сморід горілої плоті. Демон впав на коліна, виючи від болю.

Персні пастиря засяяли яскравим смарагдовим сяйвом. В його руці з’явився довгий ніж. Великі дорогоцінні камені сяяли на масивному золотому руків’ї.

Прислужник пекла сів, спираючись спиною на стіну, дістав цигарку з м’ятої пачки та підніс її до кайданок. Цигарка затліла, не торкнувшись розжареного металу.

– Ти спіймав мене, падре. Загнав у кут. Красунчик. Дай п’ять! – Демон простягнув своєму супернику розкриту долоню.

Отче не ворухнувся.

– Не хочеш, як хочеш. И що тепер, преподобний гівнюк? Опустиш мені гріхи на сповіді?

– Сповіді не буде, – посміхаючись, відповів пастор та замахнувся для удару своєю зброєю.

Раптом, демон зник. Священик завмер. Самовдоволена посмішка застигла на його обличчі, а ніж завис у руці над головою. Пастор втратив контроль над своїм тілом.

– Щоправда, найцікавіше те, – Алексіос став перед священиком. – Що це мій дім.

Розірваний піджак став як новий, а сорочка відновила свою природну білизну. Чорна краватка була рівно зав’язана на шиї.

– Хочеш, не хочеш, а за довгий час у пеклі звикаєш до високих температур, – він простягнув обпечені скуті руки перед собою та підняв погляд. – Важкий, мабуть. Руків’я величезне. Напевне, ще й з чистого золота. Ви, церковники, так полюбляєте все золоте. Вам лише шик і блиск подавай.

Пальці, що тримали ніж, розімкнулись і він полетів униз, розрізавши ланцюги кайданок, неначе папір.

Прислужник пекла роздивився навколо.

– Тільки поглянь, що ти тут влаштував. Ненавиджу безлад.

Він клацнув пальцями і все взялося повертатися на свої місця.

– Знаєш, без ланцюгів куди легше, – Алексіос підійшов до священика та торкнувся його грудей. Проповідник глибоко вдихнув. –Дихай, друже. Ти потрібен мені живим. І ці твої штучки теж мені знадобляться. – Демон сплеснув у долоні, ланцюжок і персні священика опинилися у його руках.

Біс пройшов у вітальню. В каміні миттю зайнявся вогонь, освітивши кімнату мерехтливим сяйвом. Алексіос сів у крісло. Поруч на маленькому столику з’явилося горнятко, з якого долинав насичений аромат кави. Легенька димка підіймалася вгору від гарячого напою.

– Ну що стоїш там, як вкопаний? Come to me, присядь and розслабся.

Тіло церковника впало і зрушило з місця, ніби щось невидиме тягнуло його по підлозі.

Використавши пастора як підставку для ніг, демон сказав:

– Було не легко заманити тебе в цю пастку. І досить боляче, - він потер зап'ясток. - Але воно того варте. Ти, мій любий друже, надаси мені безцінну послугу.

Біс тричі постукав вказівним пальцем по столику, і на ньому з'явився золотий ніж проповідника.

– Цікаво, так? Тепер не я, а ти загнаний в кут. Як швидко все змінюється, - посміхаючись, він нахилився до священика. – Оскільки, рай тобі не світить, падре, передавай привіт моїм братам.

Алексіос чітким рухом перерізав горлянку пастора. Червоні бризки розлетілись в усі сторони по кімнаті.

Закривавленим лезом на поверхні столу демон намалював кілька кіл з символами всередині. По лінії найширшого з них виклав персні священика. У самому центрі він мальовничо вивів напис:

בכור

Камені на перснях охопило смарагдове сяйво. Напис в центрі кола спалахнув яскравим помаранчевим вогнем. Полум'я швидко поширилося по столу і тілу мертвого проповідника.

– Ухти, як ефектно, – сказав біс.

Він клацнув пальцями, і полум'я негайно згасло.

У дверному отворі з'явився силует людини.

– О, привітулі! – Вигукнув Алексіос. – Радий бачити тебе в своєму скромному помешканні, загадковий Бехор. Прошу, сідай. Почувай себе як удома.

Чоловік увійшов. Прислужник пекла схрестив ноги на столі.

– Чесно кажучи, я думав, що ти виглядаєш інакше. Не як звичайна людина. Трохи розчарований, але віддаю тобі належне, знайти тебе складно, Бехор. Не будемо тягнути Сатану за роги. Часу обмаль.

Демон вказав на обгорілий малюнок на поверхні столу.

– Виявляється, кров святого вбивці горить не гірше пального. Дуже зручно. Можна тачку заправляти. Чи не так, падре? - Він глянув на обгорілого святого отця, після чого знову повернувся до новоприбулого. - Знаєш, що це за закляття?

Чоловік кивнув.

– Тоді ти знаєш, що мені потрібно, - біс подивився прямо гостеві в очі.

– Знаю, – відповів той. Голос його був спокійним та врівноваженим.

– Ну що ж. Тоді розпочнімо.

Глава #1

Кількома днями раніше...

Як і будь яка столиця, Київ – місто контрастів. Шумні, перевантажені шляхи Харківського масиву чи проспект Перемоги переходять у тихі, затишні вулички Подолу, які так любив Даніель. Він прожив тут багато часу, і, здавалося, кращого місця не знайти.

За понад чотири століття Даніель попрацював достатньо, щоб дозволити собі побайдикували кілька десятків років. Чим він, власне, і займався.

Ранок, коли його відпочинку прийшов кінець, почався, як не дивно, з будильника.

– От халепа, проспала! – з ліжка зіскочила дівчина і почала енергійно збирати розкиданий по підлозі одяг, щоб вдягтися. Чорне довге волосся лиш злегка прикривало оголені груди. – Лиш би він ще не приїхав. Лиш би не приїхав...

Вона говорила так швидко, що її напівшепіт нагадував молитву.

– Як я могла поспати?

Даніель не міг пригадати її ім'я, хоча, не дуже й намагався.

Пронизливий звук будильника наполегливо випробовував терпіння.

– Та вимкни ти його вже! – гаркнув він.

– Ага, зараз.

Дівчина провела пальцем по великому екрану смартфона, припинивши набридливий писк.

Нарешті.

– Треба викликати таксі. – тихо промовила вона.

– Біля входу в готель їх багато, тобі не доведеться чекати, – пробурмотів Ден, все ще лежачи у ліжку.

Він сподівався, що це допоможе їй швидше забратися звідси і припинити метушню.

– Дійсно. Дякую.

Вона на диво швидко зібралася і пішла до виходу, на мить зупинившись у дверях.

– Було весело. Дзвони, коли що.

– Коли що... – тихо мовив хлопець їй у слід і повернувся на бік, ховаючись під ковдрою від осінньої прохолоди, що проникала крізь відкрите вікно готелю.

Прокинутись о восьмій ранку – гріх, який він не міг собі дозволити.

Щойно гостя пішла, кімната наповнилася шумом гучних оплесків. Урочистим тоном, притаманним Майклу Бафферу1, голос, який Ден упізнав би серед тисяч інших, промовив:

– Ladies and Gentlements! Зустрічайте! Неперевершений, феноменальний, я!

У повітрі, у верхньому кутку кімнати, стояв його найкращий друг Алексіос. Розвівши руки в сторони, він спускався по уявних сходинках.

– Схиліться, смертні, перед величчю найпопулярнішої персони пекла! Бо ім’я мені… – його монолог перервала подушка, що вцілила прямо в голову.

– Досить кричати!

Оплески миттю стихли. Демон замовк.

Піднявшись з ліжка, Ден підійшов до старого друга та по-братськи обійняв.

– Привіт, друже! Який я радий тебе бачити!

– Я теж, брате. Скільки часу минуло? Років так, приблизно, дохреніліон?

Алексі оглянув кімнату.

– Ти, я бачу, добре почуваєшся. Дівуль додому не водиш? Все по готелям катаєш. Ну, молодець.

Він запалив цигарку.

– У мене сьогодні знаменний день, братику. Мої демонічні авантюри нарешті почали приносити плоди. Сам Його Величність похвалив мене, зауваживши, що такі неординарні кадри потрібні нагорі. Хм… чи знизу… ну, якось так, коротше… тож мене чекає підвищення, i`m sure, bro. – Алексі різко обернувся навколо своєї осі, ніби в танці, і клацнув пальцями. На столику біля ліжка з’явилися дві, рясніючі різними кольорами налитих в них напоїв, стопки. – Опаньки! Шоти під’їхали.

Біс передав одну порцію другу.

– Ти розумієш, що відбулося? Твій покірний слуга втер носа всім цим надутим пекельним цуценяткам. І з ким, як не з найкращим другом, я хочу відмітити цю подію.

– Чудово! Відірвемося, як ми вміємо. – радісно вигукнув Ден.

– Влаштуємо пекельно круту вечірку, my friend!

Цигарковий дим тоненьким струмінцем почав обвиватися навколо демона.

– Знову викликають? – здивувався він. – Напевно, ще не всі привітали. До зустрічі, пупсику. Будь готовий о сьомій, затусим у «Меридіані».

Лексі щез.

На місці, де щойно він топтав чисту підлогу своїми начищеними до блиску черевиками, залишилася лежати записка:

«I`ll call you, baby».

– Піжон, – всміхнувся Даніель.

Поспати вже не вийде. Хлопець почав швидко збиратися додому. Великий годинник на стіні показував «8:15».

Доброго, в біса, ранку.

#

Велінням долі, кілька сотень років тому, Даніель став частиною надприродного світу. Серед його знайомих є вампіри, оборотні і навіть один джин, а серед колишніх коханок – парочка досить гарячих відьом. Дену подобалась така компанія, тож він частенько відвідував ресторан «Ельфен Ель», у якому збиралися всі представники містичної частини Києва. Сюди приходили навіть члени двох найпочесніших ворогуючих кланів.

Янголи і демони.

Представники однієї раси, котрі не можуть жити у злагоді.

Їх ворожнеча триває так довго, що вже ніхто й не пригадає, коли вона почалася.

За давнім договором, сили та закляття обох сторін не діють одне на одного.

Тому вони користувалися послугами найманих вбивць, котрі за щедру винагороду відбирали життя їх побратимів.

Найманці часто навідували заклади, подібні до цього.

Ден був знайомий з багатьма з них, але не всі були дружними до нього. Дехто з найманців відверто виказували свою неповагу, звинувачуючи у дружбі з демоном, про яку знали всі.

Але Даніеля це не хвилювало. Найголовнішою причиною його візитів у цей ресторан була Сіцилія.

Струнка, невисока смугла дівчина з пронизливими, великими чорними очима і смішними білими кучериками працювала тут барменом.

Йому траплялася безліч різних жінок, але жодна з них не зрівняється красою з нею. Звичайно, він і раніше бігав за дівчатами, з думками, що ось вона найкраща у світі, однак це вже далеко у минулому.

Розбиваючи наші серця, час робить нас черствими.

Але у цій красуні було щось незрозуміло чарівне. Досить часто Ден приходив просто щоб насолодитись її компанією.

Сьогоднішній день не був виключенням.

– Привіт, красунчику, - вигукнула Сіцилія , посміхаючись. Вона явно була рада його бачити. Ледь помітний італійський акцент додавав їй ще більше сексуальності. – Тобі як завжди?

– Так, крихітко. Як завжди, – хлопець посміхнувся у відповідь, вмощуючись за стійкою бару.

Він зняв чорну шкіряну куртку і поклав поруч – у приміщенні ресторану було тепло, на відміну від від осінньої вуличної проходи.

Сіцилія була звичайною людиною, але її любили всі: і представники паранормального світу, і наймані вбивці. Дівчина була завжди в курсі всіх подій. Особливо після того, як її колишнього було вбито і дівчині дістався його смартфон найманця. На цей гаджет досі надходили замовлення, найунікальніші з котрих вона могла перепродати за відсоток від гонорару. Іноді це були чималі гроші.

Бармен змішала джин з тоніком і простягла склянку.

– Когось чекаєш чи просто зайшов до нас? – запитала вона, дивлячись йому прямо у вічі.

– Чекаю, - відповів він. - Свого друга.

– О, Лексі у місті? Нарешті познайомиш мене з ним. – посміхнулася Сіцци.

– Можливо, навіть сьогодні.

– Круто! Намічається вечірка?

– Так, щось типу того.

Ліктем вона вперлася о стійку так, щоб долонею дотягтися до плеча.

– Можливо, мені знайдеться містечко з вами? – Кокетливо промовила бармен. – Сьогодні я закінчую раніше.

Перервавши діалог, телефон колишнього коханця на столі Сіциліїї видав пронизливий пискливий сигнал, який повторився на деяких столах відвідувачів. Ден знав цей звук – хтось відкрив полювання-аукціон на демона. Як зручно. Зараз, щоб отримати замовлення на вбивство, найманцю достатньо встановити додаток на смартфон.

Аукціони організовують вкрай рідко.

Від звичайного замовлення вони відрізняються тим, що надходять не певному найманцю, а виставляються на загал.

Тож учасником міг стати хто завгодно і, виконавши роботу, забрати плату. Отже, ціль треба прибрати швидко. На неї зірвуться всі вбивці столиці.

Сіцилія відвела погляд від екрану, спантеличено глянувши на Дена. Посмішка на її обличчі була натягнутою та неприродною. Чого хлопець і навчився за своє життя досконально, так це читати людей. Її погляд не ніс в собі нічого хорошого. У ньому читалися лиш співчуття та попередження про небезпеку.

– Налити тобі чогось на доріжку, милий? – Невимушено запитала вона.

– Дякую, Сіцци, мені вже досить.

Вона щось написала на серветці та простягнула йому. Ден заховав її в кишеню, поклав на барну стійку кілька купюр, кивнув на знак подяки і поспішив до виходу.

Сіцилія чітко дала зрозуміти – Лексі в біді. Отже, і він теж.

Необхідно підготуватися. Не зважаючи на дилетантів-одинаків, найманці небезпечні. Жарти з ними до добра не доведуть.

Зволікати не можна.

Ден попрямував до метро. Куди їхати він ще не вирішив, але звалити подалі від ресторану – думка цілком розсудлива. Найманці швидко зрозуміють, що замовленого демона найлегше дістати через його кращого друга – Даніеля.

Мармур метрополітену стійко витримував на собі нескінченний потік пасажирів, що снували мов метушливі мурашки у величезному мурашнику. Велике скупчення людей тільки на користь – у натовпі легше відірватися від переслідування. Але й помітити «хвіст» теж вкрай складно. Це може бути хто завгодно. Чоловік. Жінка. Або він не один. Або ж зовсім нікого.

«Треба взяти себе в руки», – подумки заспокоював себе Даніель.

Близько сотні пасажирів повільно плентались, стиснуті поміж стін вузького переходу з «Площі Льва Толстого» на станцію «Палац спорту». Серед них Ден помітив кілька людей, що їхали з ним у вагоні. Вже менше підозрюваних. У потяг на станції увійшли п’ятеро з них.

«Наступна станція – «Золоті ворота». – Сповістив чоловічий голос з динаміків.

Хто з пасажирів можливий переслідувач, визначити було складно.

Найманцем міг бути будь-який з них. Навряд чи це дівчина, що вткнулася у «Сто років самотності». Вона зараз у світі Маркеса, їй байдуже до того, що навколо. Але це може бути священик, що стоїть поруч з нею, чи підліток, що клацає у смартфоні. Або поліцейський.

Даніель став подалі від дверей, щоб вискочити в останній момент. Є шанс таким чином спантеличити переслідувачів.

«Станція «Золоті ворота». Перехід на станцію «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагону не залишайте своїх речей», – звертався до людей той самий чоловічий голос.

Серед залишивших вагон виявились дівчина, що читала Маркеса та поліцейський. Решта ж не зрушили з місця.

«Обережно, двері зачиняються», – промовив диктор, і Ден різко метнувся до дверей.

Побачивши цей маневр за ним побіг священик, але не встиг – двері зачинилися і потяг продовжив свій шлях.

– Ха! – вигукнув задоволений своїм трюком хлопець і показав священику середній палець. – Викуси, отче!

Дочекавшись, поки черговий по станції відверне свою увагу, він пройшов за залізні двері з написом “СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО” що відгороджувала перон від тунелю метро.

Між “Золотими воротами” та “Лук'янівською” знаходиться станція “Львівська брама”. Звичайним людям вона здається покинутою, але це не зовсім так. Під час будівництва станції працівники метро знайшли нору. Це невелика тріщина у просторі, такий собі портал, що дозволяє потрапити у Лімб з цього світу й навпаки.

Спочатку влада зраділа надприродній знахідці, будівництво призупинили і почали вивчати діру. Проте непідготовленому мандрівникові знаходитися у Лімбі те ж саме, що повільно і болісно вмирати. Ніхто зі сміливців не повернувся з того боку. Швидше за все, їх загублені душі все ще блукають там у пошуках спокою.

Присутність людини у потойбічному світі порушувало баланс сил та рівновагу світів. Тому, приклавши спільні зусилля, відьми та чаклуни сховали нору від людських очей.

Після кількох років невдалих пошуків, влада все ж припинила спроби знайти портал. Вони віддали наказ заморозити будь-які дії на недобудованій «Львівській брамі». І тепер потяги просто проїжджають повз станцію-примару, а представники паранормального світу користуються нею, як однією зі шпарин до Лімбу.

Саме на цю нору і розраховує Ден, щоб непомітно залишити метро. Шлях через Лімб не легкий, але не смертельний. Іншого виходу в нього просто немає. Потяги проїжджають кожні дві хвилини. За цей час потрібно встигнути добігти до невеликої тунельної кишені – збійки. В них добре ховатися від машиністів, адже, якщо вони помітять у тунелях людину, то викличуть поліцію, а зараз це ні до чого. Відірвавшись від найманця, Даніель виграв трохи часу щоб дістатись порталу. Лишилось лише одне – бігти.

Перша збійка вже зовсім поряд. Позаду почувся шум потяга, що наближався. Пірнувши у нішу, Даніель притиснувся до стіни у темному кутку. Протяг промчав шумно і швидко, залишивши після себе лиш відлуння стукоту коліс по рейкам. Хлопець продовжив шлях. Друга збійка виявилась меншою за першу, місця ледь вистачило. Біля чергової ніші Даніель озирнувся і побачив, що за ним хто іде, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Найманець.

Отже, священик був не сам.

Потяг наближався. Світло ліхтаря зникло – переслідувач сховався у збійці. Ден зробив те ж саме.

Винирнувши з отвору хлопець побіг. Світло ліхтаря переслідувача частково освітлювало йому шлях. Він був ближче, ніж минулого разу. Від мети Даніеля відділяла лише одна збійка, і він вирішив не заходити до неї. Це дозволить зекономити час, хоч і небезпечно. Машиніст помітить його, безперечно. Але поки він відзвітує, а поліція спуститься донизу, Даніель вже буде в Лімбі. Або мертвим. Одне з двох.

Краще б перше.

Він біг дуже швидко, намагаючись не спотикнутися у темряві. Всього за пів метра вздовж колії проходить високовольтна контактна рейка, варто на нього потрапити і підсмажишся, наче котлета для бургера. Від цієї думки Ден посміхнувся. Проживши понад чотири сотні років він навіть не підозрював про такий варіант смерті у тунелі метро. Вічно молодий, але не безсмертний. Не варто забувати про це.

Зараз все вирішиться. Тунель залило яскравим світлом – потяг вже зовсім близько. Гучний звук сигналу відлунням відбився від стін. Машиніст їх помітив. Ден вистрибнув на невеличкий виступ та притиснувся до стіни. Хвиля повітря мало не збила його з ніг. Зволікати не можна. Хлопець зістрибнув на рейки і побіг далі. Переслідувач зовсім поряд. Ден чув його кроки.

– Рубін дев’ятий Рубіну сто другому, голосно промовив чоловік позаду.

«Рубін сто другий на зв’язку», – пролунала відповідь по рації.

– Сержант Тіровський. Переслідую порушника у тунелі поблизу «Львівської брами». Підкріплення не потрібне. Сповістіть чергового.

«Прийнято. Черговий в курсі. Кінець зв’язку.»

«Цей хитрий сучий син – поліцейський, – подумав Ден. – Треба діяти швидше».

Ось і станція. Хлопець застрибнув на платформу і побіг в напрямку порталу. Поряд відчинилися двері. З-за неї вийшов черговий. Він швидко зреагував і зупинив порушника, схопивши його і поваливши на землю.

За кілька секунд підбіг сержант, що переслідував Даніеля.

– Дякую, Ви дуже допомогли, – сказав він.

– Це моя робота, офіцере, – відповів черговий, піднімаючись і струшуючи пил.

Він повернувся до поліцейського і протягнув руку, щоб привітатися, але перед його обличчям завмерло дуло пістолета.

За мить пролунав гучний постріл, і в голові нещасного працівника метрополітену з’явилася величезна наскрізна діра. Його тіло впало на брудний перон. Повз них знову пронісся потяг.

Даніель швидко піднявся і побіг. За спиною пролунали ще два постріли. Обидві ноги відгукнулися палючим болем, він скрикнув і знову впав. Цього разу піднятися навряд чи вийде. Кров тонкою цівкою текла на підлогу.

Хоч і повзком, але він все рівно продовжував рухатися до порталу. Поліцейський не поспішаючи підійшов і наступив на праву руку загнаної жертви.

Ден знову закричав від невимовного болю.

– Це кінець, хлопчисько, – сказав найманець і другою ногою вдарив його по обличчю.

Відчуття не з найкращих. Перед очима все попливло. В голові запаморочилося. Здавалося, він ось-ось втратить свідомість. Шум проїжджаючого повз покинуту станцію потяга був ледь чутним за гулом у вухах.

– В тебе є лише один шанс зберегти життя, – сказав офіцер. – Кажи, де твій бісів дружок.

«Йди до дупи», – хотів відповісти йому Даніель, але не зміг. Він не відчував щелепи.

Сержант нахилився до нього, взяв за шию та підняв у повітря так високо, що ноги висіли у повітрі.

– Відповідай мені, мерзото.

В голові все ще гуло від удару, але Ден дуже чітко почув плеск, ніби хтось запхав обидві руки йому в голову і від душі плеснув у долоні. Найманець завмер. З темряви вийшов Алексі. Йому було досить одного погляду, щоб поліцейського з величезною швидкістю відкинуло в сторону.

Побитий Даніель впав простреленими ногами вниз. Пекельний біль розлився по всьому тілу.

– Залишайся там! – голосно і грізно скомандував демон лежачому під стіною офіцеру.

Алексі схилився над товаришем.

– Тримайся, my friend. Де там твій четвертак? – він поплескав по кишеням джинсів. – О, знайшов. Зараз все закінчиться, братюня. Потерпи.

Демон дістав велику, старовинну на вигляд, монету з кишені Дена і підкинув її у повітря, щось тихо промовивши. Його шепіт розтанув у шумі потяга, що проїхав повз.

Монета вкрилася полум’ям і миттю згоріла в польоті. Рани на тілі Даніеля почали швидко загоюватись.

– Дивись, як чітко спрацювало, – сказав демон, посміхаючись. – Навіть дірок на одязі не лишилося.

– Дякую, – задихаючись, вимовив Ден.

– Немає за що, amigo. Послуга за послугу, сам знаєш. Ти заслужив.

До станції знову наближався потяг. Алексі незадоволено зітхнув.

– Ці потяги вже дістали. Як ви тут взагалі так довго простирчали? Тримайся, друже.

Він клацнув пальцями.

Раптом перед очима Даніеля все завмерло, ніби хтось поставив фільм на паузу. Ні вітру, ні звуків… нічого. У застиглому потязі можна було чітко розгледіти обличчя кожного пасажира. Кожен погляд. А вони ж навіть не підозрюють, що відбувається поряд. На сталій картинці з’явилися тріщини. З кожною миттю їх ставало все більше і більше. Це було схоже на те, як тріщить тонкий лід, якщо на нього наступити.

Новоутворені скалки почали осипатися, руйнуючи мозаїку. За ними з’явилася інша застигла картина. Тепер тунель метро зовсім зник. Скрізь були безкрайні піски та зорі. Чаруючий спокій нічної пустелі, котрий Алексі, Ден і офіцер Тіровський порушили своєю появою.

Повітря радувало своєю свіжістю, на відміну від підземної задухи.

Демон повернувся до офіцера.

– Ну привіт, Тіро, – він підійшов до лежачого найманця і присів навшпиньки. – Пройшли чутки, що ти мене шукав. Ну от, знайшов.

Поліцейський намагався вдихнути повітря.

– Дихати важко, I know. Біднесенький. Зараз я допоможу тобі. – Алексіос піднявся. – Хоча… спочатку ти допоможеш мені.

Біс дістав пачку цигарок з внутрішньої кишені. У другій руці з’явився запалений сірник. Він запалив. Сірник згас, а найманець почав жадібно хапати повітря.

Спокійним тоном демон спитав:

– Хто тебе послав?

Відповіді не було.

– Не змушуй мене чекати.

Найманець продовжував мовчати, дивлячись на демона. У цьому погляді читалися водночас і страх, і відраза.

– Бував коли-небудь у Атакамі? – Запитав офіцера Алексі. – Кажуть, це найсухіша пустеля світу. Дощі раз на десятки років. Як думаєш, довго ти тут протягнеш?

У відповідь та ж сама тиша.

– Навіщо ти взагалі взявся за це? В тебе супроти мене немає нічого. Ні захисних амулетів, ні заклинань, ні зброї… nothing. Я засмучений, що ти навіть подумати зміг, що рівний по силі мені, - біс перейшов на крик. – Мені!

Він замовк, видихнув цигарковий дим і, похиливши голову, тихо промовив:

– Це приниження.

З цими словами Алексіос кинув у свою жертву згаслий сірник, котрий спалахнув у повітрі. Полум’я миттєво охопило тіло найманого вбивці.

Голосний, повний відчаю несамовитий крик Тіро пронісся безкрайньою пустелею.

– Мовчати! – Вигукнув демон.

Крик миттю стих, але тіло продовжувало звиватися від болю.

Не звертаючи на поліцейського уваги, Алексіос промовив:

– Погнали, брате. В нас дуже багато роботи.

– Нам потрібно дістатися до мустангу.

– До мустангу, так до мустангу.

Демон клацнув пальцями і друзі щезли, залишивши тіло офіцера Тіровського догорати у найсухішій пустелі світу.

Глава #2

На підземному паркінгу темно, але багато світла й не потрібно. Елегантний чорний Форд «Мустанг» був єдиним постояльцем нижнього ярусу.

Алексіос стояв, спершись на капот, і тримав у руках чорний мішечок, доки його друг копирсався у салоні авто.

– Друже, у що ж ти вплутався? – запитав Ден.

– Ого, у тебе немало їх назбиралося, – мовив біс, дивлячись на монетку, яку дістав з мішечка. Вона виглядала так само як та, що згоріла в його руках кілька хвилин тому.

– Скільки їх тут?

– Не ігноруй мене, – тон Дена був серйозним. – Чому на тебе зірвали всіх собак?

Демон присвиснув.

– Цілих чотири! Однією такою можна відкупитись від самого Харона, ти знав?

Він знав.

У паранормальному світі монета Харона досить цінна валюта. Її може отримати лиш той, хто заслужив. Демон, якому надали послугу, зобов’язаний розрахуватися цією монетою. І навпаки, якщо у вас немає монети Харона, то на допомогу демона можна не розраховувати, навіть якщо він захоче вам допомогти. Нерідко найманці, що працювали на служителів пекла, отримували плату саме в такій валюті.

Даніель не витримав і, гепнувши дверцятами автівки, вигукнув:

– Не. Ігноруй. Мене. Я зараз багато чим жертвую, брате. Хтозна, може сам Орден взявся за справу. Нам треба якнайшвидше вирішити цю проблему і врятувати твою дупу.

Алексі продовжував посміхатися, але тепер його погляд спрямувався на темний асфальт парковки.

Ден глибоко вдихнув.

– Є хоч якісь думки з приводу замовника?

– А що тут думати? Моя афера дуже розсердила пташенят. Ось небеса й розгнівались.

– Що ти такого накоїв?

Біс посміхнувся і самовдоволено промовив:

– Я влаштував їм неперевершену party, бро, яку вони не скоро забудуть. Повеселились на славу.

– Веселого мало. І що тепер робити? От дідько! – вигукнув Даніель. – Як я міг забути? Сіцилія!

– О! Viva la Italia! Гарячі кралі, готуйтеся, ми їдемо до вас, — Лексі відійшов від капота.

– Сіцилія – це дівчина. Бармен у «Ельфен Ель».

Посмішка зникла з обличчя демона.

Ден пошарував по кишеням і дістав зім’яту серветку.

– Відправитися у «Ельфен Ель» для нас, те ж саме що ягняті влетіти у вовчу зграю. Я до цього вулика і близько підходити не хочу зараз. Може, все ж таки у Італію, а? Я б зганяв.

– Сіцци передала мені цю записку тоді ж, коли відкрили аукціон на тебе. Впевнений, що вона хотіла вказати мені на щось, що промовити у всіх на очах не могла.

Намальовані на серветці символи здавалися знайомими, але Ден не міг згадати, де бачив їх.

– Ти розумієш, що тут написано? – звернувся він до друга.

Біс глянув на напис.

– Ні. Ніколи раніше не бачив нічого подібного. Може, краще подзвонити тій лялечці й запитати?

– Не хочу наражати її на небезпеку. Вона і так ризикувала, передаючи мені це. Якщо Сіцци написала саме так, то була впевнена, що я впораюся з шифром, – Ден на мить замислився. – Я знаю, хто може нам допомогти.

– А сеньйорита хоч гаряча? І що за ім’я таке дивне? Сіцилія…

– Хто б казав, огризнувся друг і відкрив передні дверцята авто, щоб сісти за кермо.

– Ти що, хочеш їхати та тачці? – здивовано запитав демон. – Я думаю, нам потрібен більш оперативний спосіб.

#

Вода заспокоює. Приносить мир і затишок у душу.

Спостерігаючи за її рухом ми помічаємо, як вона забирає і руйнує погані думки, уламки яких розчиняються в шелесті хвиль.

Калдер любив цей шелест. Він мав не одну тисячу років за плечима, хоч і виглядав років на тридцять. Все своє довге життя він присвятив величному Борисфену.

Якби хвилі не принесли кошик з немовлям до берега і старий шаман племені не знайшов його, то Калдер так і не побачив би світ, загинувши серед безкрайніх вод Дніпра. Але ріка врятувала його. Він вижив і заприсягнувся ніколи не залишати берегів свого спасителя надовго.

Ціна за життя, яку йому довелося сплатити, була надвисокою. Плем’я Червоної Ріки, що прийняло дитину, було прокляте і, ставши частиною сім’ї, він розділив їх прокляття. Кочівники без права на власний дім змушені пити кров, щоб зберегти власне життя.

Вони переходили з місця на місце, ведені спрагою, забираючи життя людей, що траплялись на їхньому шляху.

З появою донорських клінік Калдер видихнув з полегшенням, втративши потребу вбивати. Позбавляти життя інших – непроста справа, і вампір вважав цей етап свого життя пройденим. Але плем’я залишалося відданим своїм древнім переконанням. Дня них вбивство було священним ритуалом, жертвою кривавому богу.

Не зумівши переконати родичів, Калдер був змушений залишити їх, продовживши шлях самотнім.

В силу своєї природи він вкрай рідко залишав номер готелю вдень.

Завдяки підтримці сили крові, досить старий вампір виглядав бадьорим, свіжим та енергійним, як на свої справжні роки. Він неквапливо крокував на диво безлюдною русанівською набережною. Такою вона буває дуже рідко навіть осінніми днями, подібними сьогодні. Люди полюбляють гуляти біля води.

У одній руці вампір тримав прозорий мішечок, з якого через трубочку смакував кривавий коктейль. Сонце вже давно відправилося на відпочинок, але Калдер все рівно носив капюшон, котрий вдень ніби щит захищав його від променів. Мабуть, це просто звичка. Він підійшов якомога ближче до води і поглянув на неспокійні хвилі.

– Русалок видивляєшся? – мовив один з двох чоловіків, що наближалися. Калдер впізнав його запах.

– Так близько до берега вони не підпливають на цій набережній, друже, – вампір посміхнувся своєму старому другу Даніелю. – Ви тільки подивіться, кого вітром занесло!

– Вітаю, старче, - привітався Ден. – Як ти?

– Повний сил. Ось, п’ю донорську кров з горілочкою. Бажаєте? Пригощайтеся! Найсправжнісінька «Кривава Мері», – Калдер глянув на маленьку етикетку, приклеєну до прозорого пакета. – Ну, або «Кривавий Кирило».

– Ні, дякую, комарику, сам таке пий, – відмовився Алексі.

– Потрібна твоя допомога, друже, – Ден простягнув серветку з символами. – Треба прочитати ось це. Мова, можливо, дуже стара, а знавця старожитностей кращого за тебе я не знаю.

Калдер прочитав.

– Хто дав тобі це? – серйозним тоном запитав вампір. – Почерк жіночий. Жіночий, я ж вгадав? Хто вона? Гарненька? Скажи, що вона красуня, друже. Я хочу познайомитися з нею. Мало хто з дівчат знає цю мову. Мабуть, вона дуже розумна.

Він замовк, дивлячись на розгублених візитерів.

– Це ж клінгонська, бро, – Калдер залився гучним сміхом.

– Клінгонська? – голос Лексі був повний захвату і обурення водночас. – Ця сеньйорита написала тобі підказку клінгонською? Нам точно треба познайомитись.

– Щоб не спантеличувати вас шиплячими та дзвінкими звуками, скажу простіше. Тут написані два слова: «десяте видіння».

– Що за чортівня? – запитав Ден.

– Демон знає, що це значить, – відповів Калдер.

– Так, знаю, – він повернувся до товариша. – Не проста в тебе подружка, якщо володіє таким знанням.

– Десяте видіння, – задумливо повторив Ден. – Що це?

– У стародавній книзі видінь зібрано тринадцять пророцтв Озахара, – розповів демон. – Є легенда, яка свідчить про те, що коли виповниться останнє з них, нам всім гаплик. Подробиці відсутні, але пророцтва інтенсивно збуваються і це насторожує.

– А десята легенда дуже цікава, - вклинився вампір.

– Так, my friend… цікава.

– Що там? – запитав Ден.

Калдер промовив урочисто:

– Проллється дощ із іскор схрещених клинків.

Одна лиш жертва буде поміж двох вогнів.

Смерть за смертю і за смертю смерть.

Кров воїнів заллє по вінця земну твердь.

У полум’ї все буде, що горить...

– І лиш Бехор це може зупинить, – закінчив вірш демон.

– Нічого собі пророцтво, – здивувався Ден. – Чому я не чув про це раніше?

– Важливо інше, - задумливо сказав вампір.

– Ні, – заперечив Алексі. – Ні-ні-ні. Ні! Нісенітниця! Я тут до чого? Це може бути натяк чи здогадка, а не ствердження. Слухай, ну звідки їй знати?

– Але ж, якщо подумати, то все сходиться, – не поступався Калдер.

– Ми не можемо знати напевно.

– Знати що? – вступив у суперечку Ден.

– Що не тільки янголи замовили мою тушку, – відповів біс.

– Справи зовсім не ладяться, – підсумував Даніель. – І що таке «Бехор»?

– Не що, а хто, – виправив його вампір. – Бехор це найперший нефілім. Син янгола і демона. Суміш крові. Перший з небагатьох собі подібних.

– І як він зможе нам допомогти?

– Це в нього треба запитувати, – сказав Калдер. – Сили первістка повні таємниць. Лише він знає, на що здатний. Одне знаю точно – нефіліми не скуті правилами і можуть вбивати як янголів, так і демонів.

– Так ходімо до нього, чого ми чекаємо?

– Це не так просто, – заперечив Алексі. – Бехор – самітник. Ніхто не бачив його тисячоліттями. Я взагалі все більше схиляюся до думки, що він – міф, – демон повернувся до друга. – Нам необхідно поговорити з твоєю подружкою. Я хочу знати, з чого вона взяла, що це десяте видіння і взагалі звідки про них знає. Але спочатку заглянемо у Меридіан.

– Мені теж потрібно у Лімб. Ти ж розумієш, демон, що на нас чекає немало роботи, якщо це дійсно десяте видіння, – сказав Калдер. – Підкинете? Ви наробили чимало галасу у підземці сьогодні. Напевне, там зараз підсилена охорона. Самому мені ліньки ломитися. Не хочу бруднити руки.

– Чому б і ні, комарику, – відповів Алексіос.

#

Ніколи ще у «Ельфен Ель» не було так мало гостей. Через цю метушню з аукціоном всі найманці розосереджені по місту.

Сіцилія дивувалась, що при такому ажіотажі цей демон Алексіос і досі живий. І щиро шкодувала, що Денні виявився втягнутим у все це. Десь глибоко в душі причаїлася надія, що серветку, яка вона дала йому на прощання, допоможе. Якщо він правильно зрозуміє послання. Клінгонська. Вона посміхнулася, уявивши його здивування.

Зміна закінчувалася. Нарешті.

Сіцци вийшла з приміщення ресторану і попрямувала до Контрактової площі в сторону трамваїв.

Осіннє повітря було приємно свіжим.

Вона йшла повільно. Поспішати не було куди. Порожня квартира зачекає.

З-за повороту на сусідню вулицю, під самі ноги, вискочив пес. Від неочікуваності Сіцилія здригнулася і зупинилася. Великий, доглянутий кане корсо сів, перекривши їй шлях. Вона ніби остовпіла. Щось у очах собаки заважало їй зрушити з місця. Він не гарчав, не збирався атакувати, просто сидів і дивився дівчині прямо у вічі. Чорна, гладка шерсть і ошийник у вигляді ланцюга з двома кільцями-замками викликали у Сіцилії страх.

– Привіт, Сициліє, - з-за того ж повороту з’явився високий, широкоплечий чоловік у довгому чорному пальто. – Нам з тобою потрібно дещо обговорити.

#

На платформі закинутої станції метро «Львівська брама» чергували четверо поліцейських та два працівники київського метрополітену. Семен Сергійович з п’ятьма колегами залишився охороняти місце злочину на ніч, щоб тут не лазили всі ці діггери та різні любителі гострих відчуттів. Де вони тільки шпарини знаходять? «Брама» не має виходу на поверхню, тому треба бігти або від «Золотих Воріт» або від «Лук’янівської». Відчайдушні дурні.

– Що там, Сергійович, тихо?

Сергійович стояв скраю платформи і дивився по сторонам.

– Все спокійно. Зараз проїде потяг, – відповів він і відійшов від краю.

За кілька секунд так і сталося. Повз пронеслися вагони.

– Ха! Я ж казав, – вигукнув Сергійович і раптом замовк, прислухаючись. – Що це там за звук?

#

Туфлі Алексіоса ритмічно вистукували каблуками по бетонним шпалам столичної підземки. Він не поспішаючи підійшов до перону «Львівської Брами».

На нього дивилися шість пар відверто спантеличених очей.

– О, здоров, мужики, – сказав біс. – Закладаюся, ви втомилися працювати у затхлому тунелі і зовсім не проти відпочити.

Алексіос клацнув пальцями і шість тіл впали на бетонну платформу.

– Солодких снів. Можете не дякувати.

Він клацнув ще раз і на платформі з’явилися Ден і Калдер.

– Обожнюю переміщення, – вигукнув вампір. - Можна ще разочок?

– Хорошого потрошку, - посміхнувся демон і звернувся до товариша. – Амулет на тобі?

– Так, брате, все ок, – Ден витягнув з-за футболки висівший на шиї кулон. Маленький порожній пісочний годинник на золотому ланцюжку.

– Ладушки. Тоді ходімо.

Лексі прошепотів якісь слова. Поряд відкрились двері, піднявши велику хмару пилу.

– Вперед, – зкомандував біс і вони увійшли.

#

Хоча Даніель і отримав дар вічної молодості, проте він залишався звичайною смертною людиною, для якої Лімб є тяжким психологічним випробуванням. Гаряче повітря проникає глибоко в мозок і змушує втрачати глузд.

У маленькому пісковому годиннику на шиї Дена з’явилися яскраві смарагдові піщинки. Він давно зрозумів, що поки вони відраховують час, амулет підтримує здорову свідомість свого власника. Але варто піску закінчитися або пошкодити амулет, Лімб одразу ж поглине його.

Його знудило.

– Тримайся, друже, – підтримав товариша Алексіос. – Зараз амулет почне діяти. Наберися терпіння.

Вони стояли на пустирі серед безкрайніх пісків, біля алтаря, побудованого навколо порталу.

На яскраво-червоному небі не було ні хмаринки. Сонця теж не було.

Для повної картини не вистачає лише двох неприродньо високих слонів2.

– Ну що ж, дякую що підкинули. Мені туди, – Калдер вказав на край пустиря. В далині виднілися верхівки дерев. – Треба прогулятися по Сонному Лісу.

– Удачі, комарику, – відповів Лексі. – І до зустрічі.

Вампір махнув рукою і попрямував у бік лісів.

Для Дена все було як у дурмані.

Він намагався крокувати швидше, але це здавалося непосильною працею. Його ноги ніби вгрузли у сипучі піски, заважаючи рухатись, як це буває уві сні.

Небо часто змінювало колір. Воно нагадувало палітру художника. На основному смарагдовому кольорі широкими, недбалими мазками розташувались рожевий, блакитний, зелений та помаранчевий.

На землі з’являлись і зникали чорні смуги, звиваючись, неначе змії.

– Як ти? – поцікавився демон.

– Незрозуміло.

– Тримайся, скоро пройде.

Дійсно, з кожним кроком ставало все легше.

Даніель помітив, що брама попереду зникла. Тепер її можна було побачити з правого боку.

– Хіба нам не у Меридіан?

– Спочатку заглянемо в гості до декого, хто може допомогти, – Алексіос зробив паузу. – Якщо не вб’є.

Дену здалося, що вони зробили усього зо п’ять кроків, але ні піску під ногами, ні неба над головою вже не було. Тепер вони йшли по кам’яній підлозі у темній печері до величезних дерев’яних дверей, з обох боків підсвічених факелами.

На дверях була викарбувана велика пентаграми з козлячою головою посередині.

– Ти впевнений, що нам варто йти до твоєї колишньої? – спитав Даніель, впізнавши символ.

– У мене немає вибору. Вона єдина з вищої ліги, з ким я можу поспілкуватися, щоб дізнатися, хто з тих бісових виродків прагне моєї смерті і чому. Впевнений, Бафомет в курсі всього.

Алексі постукав і двері відчинилися.

Їх зустріла порожнеча освітленого коридору. Пройшовши його, друзі опинилися у великій, просторій залі, посеред якої стояв довгий стіл. Він був сервірований на велику кількість гостей і просто переповнений різноманітними стравами та напоями. На стінах висіло безліч факелів.

В кінці зали розташувався великий трон, на якому сиділа жінка.

Ден не міг відірвати від неї погляд. У всьому її вигляді, навіть у погляді, читалася влада. Чорне волосся до талії, великі очі, білосніжна шкіра – все викликало у нього захват. Її вік було неможливо визначити зовні, але виглядала вона зрілою, владною жінкою. Що однозначно додавало їй сексуальності. Щось манило в ній, закликало підкоритися її владі.

– Навіщо прийшов, Алексіос?

– Hello, Баф, – демон підійшов до столу, взяв одну виноградинку і кинув у рота. – Чекаєш на гостей?

– Я поставила запитання, біс.

– Та ось, проходив повз, вирішив дізнатися, як життя, – він підняв один з графинів зі столу і підніс до носа. – О, це згодиться.

Алексі наповнив келих і зробив ковток.

– Смачне вино, люба. Як завжди.

Бафомет терпляче спостерігала. Демон випив. Наповнив келих ще раз.

– Мені потрібна послуга.

– Навіщо б ти ще заявився… – її вимова нагадувала томне і розмірене мурчання. – Ох, дурненький. Ти занадто високої думки про себе, якщо думаєш, що мої послуги тобі по кишені.

– Впевнений, що по кишені, – спокійно мовив демон і підійшов ближче до трону.

– Нам потрібно дізнатися, хто влаштував аукціон на Алексі, – сказав Ден.

– Так що тобі потрібно, біс? – ігноруючи Даніеля запитала Бафомет.

– Ходять чутки, що не тільки пернаті замовили мою голову на вечерю, – демон знову наповнив келих вином. – А й хтось із наших любих братів бажає моєї раптової смерті настільки, що призначив винагороду за моє дорогоцінне життя. І я вважаю, що тобі відомий організатор цієї вечірки.

– Це ж треба, – промуркотіла Бафомет, – Малюк Алексіос здогадався.

Вона облизала губи і продовжила.

– Так. Ти правий. Твоя витівка, що розгнівала ангелів, збільшила твої шанси потрапити до вищої ліги. Його Величність розмірковує на тим, щоб підвищити тебе. Але дехто вирішив, що тобі не місце у перших рядах і що завдяки твоїм нестандартним і… зухвалим методам, ти швидко посунеш його з посади і станеш правою рукою короля.

– Олівій…

– Кмітливе малятко. Олівій швидко організував аукціон дізнавшись, що хтось з янголів відправив найманців Ордену Наглядачів за твоєю апетитною голівонькою.

– Найманці Ордену Наглядачів? – вигукнув Даніель. – Усі? Йдуть за нами?

Знову проігнорувавши його, навіть не глянувши, Бафомет продовжила:

– Мені байдуже, хто саме тебе прикінчить. Але ця гра почалась цікаво. Орден вже в дорозі і я з нетерпінням очікую, коли ж вони тебе знайдуть.

– Не поспішай радіти, Баффі. Зі мною не так вже й легко впоратись.

– Я не жадаю твоєї смерті, милий. Але й не буду оплакувати тебе. Мені цікаве лиш видовище. А зараз пішов геть, – Бафомет змахнула рукою у напрямку виходу. – І забери цю чернь. Скоро прийдуть гості, не хочу, щоб у залі смерділо людським духом.

Ден не мав чого сказати у відповідь.

– Дякую за допомогу, Баф. І за вино. – Алексі налив собі ще і пішов до виходу з келихом у руці. – Буду винен.

– Будеш, – сказала вона у слід непроханим гостям. – Якщо виживеш.

По печері вони поверталися довше, ніж йшли вперед. Ден почував себе набагато краще. Амулет діяв. Піщинки повільно осипалися вниз по клепсидрі.

– Як ти її терпів взагалі? Я б з такою не зміг спілкуватися.

– Ми мало спілкувались, – всміхнувся Алексі. – Не варто звертати на це увагу, друже. Зарозумілість тече по її венам, наче кров по твоїм. Окрім того, в неї є на це право. Бафомет одна й з найкращих і найпродуктивніших демонів. Вона використовує новітні хитрощі, на відміну від консерваторів старої школи. Я поважаю її методи. Кілька років тому вона встановила собі пам’ятник десь у Штатах і кожен, хто хотів потрапити на відкриття мав «продати душу» підписавши відповідний контракт. Люди побігли підписувати папірці, вважаючи це халявою чи розіграшем. Просто щоб потрапити на відкриття пам’ятника. Так, завдяки своєму марнославству вона заробила для Його Величності сімсот душ.

Вони вийшли з печери. Небо все ще було картатим, як палітра художника. Для Даніеля завжди було загадкою, чому воно таке світле, адже сонця у Лімбі не існувало. Вдалині видівся Меридіан, куди й попрямували друзі.

– І як же нам боротися з Орденом? – запитав Ден. – Ці хлопці небезпечні. Удвох нам їх ніяк не здолати. Може звернешся за допомогою до Люцифера?

Алексі посміхнувся.

– Люцифер пішов у відставку, старий. Відносно нещодавно.

– Як у відставку? Таке буває? І де ж він?

– I don’t know. Може десь у Лімбі. Або на землі. А може, відпочиває на якихось островах чи взагалі відкрив нічний клуб і щоночі розважається з дівчатами.

– І хто ж тепер біля керма?

– Йдучи, Люцифер залишив після себе вельми гідну заміну. Той, якого за життя звали Говард Філліпс Лавкрафт3.

– Що? – здивувався товариш. – Тобто, будь-хто може стати королем пекла?

– Нічого собі, хто завгодно! – відповів демон. – Та цей мужик створив цілий культ! У Ктулху4 фанатів більше, ніж у Елвіса5, між іншим. У будь-якому випадку, ні Люцифер, ні пан Лавкрафт нам не допоможуть. Ніхто не любить скигліїв. Варто мені поскаржитися, як стану жменькою попелу. Не найкращий результат. Тим більше, коли я за крок від підвищення. Розберемося самі як-небудь, братику.

Брама в Меридіан була завжди відкрита. Огороджене високими стінами від решти Лімба і сховане під високим прозорим куполом містечко завжди було раде вітати гостей. Хоча, «містечко» – занадто гучне слово. Тут не було вулиць або доріг. Меридіан являв собою простору площу, на якій розміщувалися казино, ресторани та інші розважальні заклади. На перший погляд це нагадувало невелике селище часів дикого заходу.

Дві старі та, напевно, найбільш шановані в усіх світах відьми Мері і Діана одного разу захотіли створити місце, де представники паранормального світу зможуть розслабитися, нічого не побоюючись. За віки існування побудований ними і названий в свою честь салон «Меридіан» переріс в ціле поселення.

– Ну що ж, не гаймо часу, – Алексі подивився на маленьку клепсидру на шиї друга. – Нам в казино.

Площа була забита гостями. Всі танцювали під запальні ритми якоїсь групи, що виступала на великій сцені. Уздовж огороджувальних стін розтягнулися торгові лавки з різними товарами. Тут можна було придбати все – від різного роду чарівного зілля до живих істот, включаючи людей.

Ігровий дім прилаштувався неподалік від головної брами. Алексі і Ден цілеспрямовано йшли туди.

Біля входу в казино стояло троє юнаків у однакових світло-сірих брючних костюмах, білих сорочках і червоних краватках. На вигляд їм років по вісімнадцять-дев'ятнадцять, але Даніель прекрасно розумів, що вони набагато старші. Він знав, хто ці хлопці.

– Лексі, Лексі, Лексі, – сказав один з них, коли товариші наблизилися. – Все-таки вирішили зі своїм цуценям сховатися в Лімбі? Надовго не вийде.

– Брате, цей пернатий шмаркач до нас звертається?

– Схоже, що так. Складно розібрати, – відповів Ден, після чого повернувся до трійці. – Не чемно звертатися до інших, коли у тебе повний рот лайна.

Друзі голосно розсміялися.

– Смійся, смійся, жалюгідна комашка. Лімб позбавляє мене сил, але на твоїй землі я з легкістю розчавлю тебе, – ангел єхидно посміхнувся.

– Чуєш, ахроп... ахріноп.... – біс важко зітхнув. – Охрінадіїл чортів! Змінив би вже ім'я своє. Язика зламати можна.

– Архіронадіїл, – без заминки сказав один з ангелів. – Це давнє почесне ім'я. І не треба тут...

Янгола перебив гучний дзвін розбитого скла. Неподалік від них прямо в повітрі немов обвалився скляний дах, з якого випав чоловік похилого віку, плюхнувшись на пісок.

– Ні! Будь ласка! Я не хочу! Не хочу! – кричав він, стоячи на колінах. На його шиї висів такий же пісковий годинник, як у Даніеля. Кулон лопнув і піщинки, висипавшись з нього, створили яскравий смарагдовий вихор навколо старого.

– Ні! Я не хочу туди! Рятуйте! Рятуйте! – благаючий голос зривався на хрип у відчайдушному крику, поки не розчинився в гарячому повітрі лімба. Вихор зник, наче нічого й не було – ні старого, ні криків, ні смарагдового піску.

– Ще один бідолаха поглинений безжальної пусткою, – посміхаючись, сказав Архіронадііл. – Стеж за своїм піском, чернь, інакше спіткає та ж доля.

Даніель посміхнувся.

– Як вважаєш, яка репутація буде у янгола, якому зламав щелепу простий смертний? Зараз ти такий же вразливий, як і я. Але чи такий ти сильний у бійці, як ляпаєш язиком?

– Запитаєш мене про це, коли я вийду з Лімба, – відповів ангел.

– Якщо вийдеш, – поправив його Ден і вони з демоном пішли до входу.

По обидва боки дверей стояли двоє величезних вишибал, зростом близько трьох метрів. З одягу на них були лише просторі чорні суконні штани і накидки без рукавів, що оголюють масивні м'язи, але приховують під капюшоном обличчя. З-за дверей виглянув худий чоловік в червоному фраку на білу сорочку і високому чорному циліндрі.

– Вітаю вас, – сказав він злегка прислужливим тоном. – Пане Алексіос, пане Робер. Раді вас бачити.

– Привіт, Альфреде. Хто це там на сцені? Я очікував побачити Кобейна6 або красуню Емі7.

– Сьогодні день живих, майстер Алексіос. Мертві відпочивають. Доречі, зовсім скоро пан Беннінгтон8 виступить з новою програмою.

– Ми ні за що не пропустимо таку подію.

– Мсьє Робер, змушений попросити у вас плату за вхід, – він простягнув розпростерту долоню.

Ден дістав з кишені монету і поклав в руку Альфреду.

– Проходьте! Гарного відпочинку! Стежте за часом.

У першому залі ігорного дому знаходився невеликий подіум.

Там напівголі красуні радували відвідувачів своїми запальними танцями.

– Мсьє Робер! – вигукнула одна з дівчат, яка стояла біля сцени, ймовірно, очікуючи своєї черги. Вона була лише у спідній білизні червоного кольору, яка підкреслювала білосніжність її шкіри.

Підбігши до Даніеля на тоненьких високих підборах, дівчина повисла у нього на шиї.

– З поверненням! Як же я рада вас бачити! – щебетала вона. – Давно ж вас не було. Прийшли відпочити? Я зараз вільна. Можемо піти до мене.

– Не зараз, Твіті, я тут у справі, – відповів Ден. Потім пробурмотів собі під ніс. – На превеликий жаль.

З почуттям ностальгії він згадав часті візити у «червоні кімнати», які не відвідував вже багато років. Але любимчики дівчаток Меридіана так швидко не забуваються.

– Коли закінчите, я тут. Для вас завжди вільна.

Ден посміхнувся і підмигнув їй.

Дівчата «червоних кімнат» його любили і поважали. Він завжди поводився, як джентльмен по відношенню до них і навіть кілька разів виручав від недоброзичливих гостей.

– От везунчик, – посміхнувся біс. Потім повернувся до барної стійки і голосно сказав. – Мері! Діана! Який же я радий вас бачити, красуні.

Рудоволоса Мері і брюнетка Діана дійсно були красунями і виглядали рокыв на двадцять п'ять при віці в десятки століть.

– Симпатичний лицемір Алексі, – сказала Мері. – Небезпечно тобі знаходитись тут, красунчику.

– Чхати я хотів на небезпеку, крихітко. Хей, бармен, два «Подихи Йошімітсу».

Довговолосий бармен кивнув демону у відповідь.

Побачивши барну стійку, Ден раптово зрозумів, наскільки його долає спрага. З усіма цими подіями він і думати забув про їжу і воду.

– І велику склянку води, будь ласка, – попросив він у бармена.

– Ти прийшов у саме людне місце Лімба заради парочки шотів? – запитала демона Діана.

– Ні. Але це теж важлива причина мого візиту.

– Якщо тебе заженуть у глухий кут, я не зможу тобі нічим допомогти. Навіть на сплату свого боргу. Сподіваюся, ти це розумієш, – сказала Мері.

– Я не збираюся питати з тебе борг, лялечко. Я прийшов з іншого приводу. Є маленька проблемка з деякими пророцтвами.

– З пророцтвами? Що ти маєш на увазі?

– Я, як би це сказати простіше ... схоже, я вплутався у не дуже приємну історію. Ходять чутки, що десяте видіння збувається. І, ймовірно, я в центрі подій.

– Невже серцеїд Алексіос став частиною одного з пророцтв? – запитала Діана.

– Хотів би я, щоб це було також весело, як звучить. Зараз мені терміново потрібно побачити Раматта.

– Його відшукати неважко. Він на своєму улюбленому місці.

– Тоді не будемо тягнути. Часу обмаль, – демон взяв чарці і підніс Дену. – За успіх, брате.

Біля великої синьої штори, що закриває вхід у гральну кімнату, стояв худий сивочолий чоловік з густою білою бородою, що підкреслює чіткі контури витягнутого обличчя.

– Вітаю, Ганс, – звернувся до нього біс.

– Вітаю, панове. Пан Раматт вже чекає на вас.

– От і чудово.

Ганс відсунув штору, впустивши гостей.

За своє насичене життя Даніель відвідував багато ігрових залів казино по всьому світу. Йому подобалася атмосфера байдужості і веселощів, яка тільки посилювалася з кожним десятиліттям.

Цей же зал кардинально відрізнявся від усіх, в яких він бував. Незмінним був лише дух азарту, що витав у повітрі.

Тут не було рулеток і галасливих гральних автоматів.

Перше, що кидається в очі – дзеркала. Вони не тільки грають роль стін і стелі в цьому приміщенні. Це також «екстрений вихід» для порушуючих порядок відвідувачів або для тих смертних, у яких закінчився час в годинниках. Ден зловив себе на думці, що ймовірно через одне з цих дзеркал і викинуло на вулицю того бідного старого.

Праворуч від входу, вздовж стіни знаходився бар. Барменів було декілька. Всі як на підбір, високі і широкоплечі в білих сорочках і чорних брюках. Всі з однаковим коротко стриженим волоссям червоного кольору.

Ліворуч, навпроти бару, розміщені невеликі столики з диванчиками. Там сиділи люди, які грали по двоє.

Пара представників сходу, найімовірніше, джини, сиділи один навпроти одного і грали в «Сенет»9, потягуючи кальян.

За сусіднім столом двоє міцних здорованів, активно жестикулюючи, сиділи за партією в «Тафл»10.

І так за кожним столиком. Гравці змагалися в «Калах»11, «Млин»12, «Королівський Ур» і ще кілька ігор, яких Ден не міг визначити. Такого не зустрінеш в жодному казино штату Невада.

У центрі залу стояло три великих столи для гри в “Покер”, всі місця за якими були зайняті.

За ними розташовувалися столи для чотирьох-шести гравців. За одним з них троє чоловіків і одна жінка грали в «Маджонг»13, жваво коментуючи ігровий процес китайською, а за двома сусідніми грали в «Раммі»14. Туди і попрямували Ден і Лексі.

– Зірка останніх новин, Алексіос, – сказав чоловік, що сидів в кінці столу, коли підійшов демон. – Чим зобов'язаний настільки небажаному візиту?

Він був одягнений в чорний піджак поверх червоної сорочки. Шия, зап'ястя рук і пальці його були в золоті, а очі приховували маленькі сонцезахисні окуляри з круглими лінзами. Погляд його був спрямований кудись у далечінь, а не на співрозмовника.

– Довго міг би я лещувати тебе, старина Раматт, але ти в курсі, що час не на моїй стороні.

Раматт кивнув на знак згоди.

Алексі оглянув всіх сидячих за столом гравців, показуючи, що він явно не в захваті від зайвих вух.

– Це мої друзі, – немов прочитавши його думки, сказав Раматт. – Мій стіл – їх стіл. Мої вуха – їх вуха.

– Ну що ж, – не став сперечатися Алексі. – Мені потрібна послуга.

Він ще раз недовірливо оглянув гравців.

– Стримуюче закляття.

– Навіщо воно тобі? – все ще дивлячись у далечінь перед собою, а не на демона, запитав Раматт.

– Та так. Подумав, чому б не вбити одного з вищих демонів, – невимушено відповів Алексі.

Раматт махнув рукою і всі встали з-за столу.

За мить з'явився Ганс. Він підніс велику дерев'яну коробку з вирізаними на ній дивовижними візерунками, поставив на стіл і відкрив, діставши дві довгі дерев'яні підставки.

Розуміючи, що відбувається, демон зайняв місце навпроти суперника і взяв одну з підставок. З мішечка Ганс висипав гірку фішок. Лексі взяв одну з них.

– Вау, слонова кістка. Набір не з дешевих.

Розміром фішки нагадували доміно, ось тільки на білих кісточках були нанесені масті та номінали гральних карт.

– Як ти вже зрозумів, я приймаю твоє прохання. Але тобі потрібно здобути перемогу. Моя ставка – стримуюче закляття, – сказав Раматт. – Що поставиш ти?

– У мене є сертифікат у відмінний SPA-Салон, діє до нового року, – Алексі засміявся. – Гаразд. Якщо серйозно, то ось.

Біс дістав срібний келих.

– Скляночка зі столу Бафомет.

Раматт змінився в обличчі, за виразом якого було зрозуміло, що його це зацікавило.

– Звідки він у тебе?

– Завітав на чайок. Підсадив келишок. Чув, ти фанатієш від подібних плюшок, – біс подивився супернику прямо в очі. – То що, підходить ставка, my friend?

Раматт все своє життя був закоханий в Бафомет, але так і не домігся взаємності. Вона вважала його не гідним навіть мізинця, і спроби чоловіка завоювати її серце лише дратували. Раматт доходив до божевілля в своєму фанатизмі. Будучи звичайною людиною, щоб домогтися її, він вивчив таємниці алхімії і заклинань. Здійснював найшаленіші вчинки заради її доброго відношення. Це призвело до того, що Бафомет осліпила бідолаху і стерла свій образ з його пам'яті. Раматт був проклятий кохати ту, чиєї зовнішності не пам'ятав і не міг побачити. Все, чого коли-небудь торкалася її рука – для нього було найціннішим скарбом.

Раматт мовчав, не відриваючи сліпих очей від речі, що належить його коханій. Дивно, як він взагалі зрозумів, де стоїть келих.

Зрештою, він сказав:

– Набирай фішки.

Суть гри – маючи на старті чотирнадцять фішок, викладати комбінації на столі, щоб від них позбутися. Вони можуть бути або однієї масті по зростанню номіналу, або одного наоміналу, але різних мастей без повтору масті в комбінації. Усі вже викладені фішки на стіл можна використовувати. Головне, щоб у результаті всі комбінації мали мінімум по три фішки. Якщо ж у гравця немає чого викласти, він зобов'язаний взяти фішку з пулу. Гра завершується тоді, коли один з гравців першим позбавляється від всіх наявних у нього фішок.

– Гра почалася, – сказав Раматт і виклав на стіл три дев'ятки різних мастей.

Демонові пощастило менше. Готової стартової комбінації у нього не було. Він узяв фішку із пулу. Суперник Лексі виклав три валета.

На цей раз біс все ж виклав фішки, номіналом чотири, п'ять, шість і сім трефової масті.

Раматт відклав убік четвірку, покладену Алексіосом і додав до неї ще дві зі своєї підставки.

По обличчю демона було видно, що варіантів комбінацій у нього немає. Він неохоче знову потягнувся за фішкою в пул, викликавши усмішку суперника.

Раматт зробив те ж саме.

Алексі виклав три тузи.

Суперник взяв ці тузи і доклав біля двох з них по королю і дамі відповідних мастей, а біля третього поклав фішки з номіналом два і три, використовуючи туз замість одиниці.

Все навколо, немов не існувало. Час не важливий, важлива лише гра.

Суперники тягнули нові фішки, вміло і вправно складали комбінації, показуючи один одному свою майстерність.

Обидва мали за плечима чималий досвід в цій грі і були справжніми її фанатами.

Алексі розділив трьох валетів. До бубнового він доклав одного з чотирьох королів і одну з трьох дам, таким чином залишивши розформовані пари валетів з дамами. Валета і даму пік він додав до комбінації від семи до десяти тієї ж масті. До чирвового валета демон доклав даму і завмер.

– Потрібна ще одна фішка, – промовив очевидний факт суперник, помацавши фішки. Спеціальні нерівності були зроблені виключно для нього. – Забрати короля не можеш, ти і так забрав одного з цього ряду, другого короля можна пошукати в пулі.

Раматт – досвідчений гравець. Прочитати його дії за обличчям просто неможливо. За підрахунками демона, у його суперника залишилася одна фішка і наступний його хід може принести йому перемогу.

Алексі не відповів. Його погляд бігав від комбінації до комбінації.

– Я розумію, що наступного ходу у мене не буде, – перевівши погляд на суперника, демон дістав з підставки фішку, номіналом в десять чирвової масті і закрив останню комбінацію. – Тому я, мабуть, закінчу партію.

Тиша навкруги столу пригнічувала. Всі, хто спостерігав за грою, завмерли.

– Ну, що ж, – не зводячи незрячих очей від келиха Бафомет, сказав Раматт. – Ти здобув перемогу чесно. Це похвально. Йди за мною.

Алексі звернувся до Даніеля:

– Я скоро повернуся, брате.

– Буду чекати тебе біля бару, – Ден глянув на свій пісковий годинник. – Часу ще достатньо.

Одне з дзеркал в стіні відсунулося в сторону. Алексіос і Раматт зникли в темряві кімнати, яку воно приховувало.

Даніель вийшов з ігрової зали. Випивати, дивлячись на танцюючих напівголих дівчат куди цікавіше, ніж на захоплених азартом чоловіків.

На щастя хлопця, біля барної стійки були вільні місця, куди він і поспішив.

– Джин тонік, – замовив Ден у бармена. Секунду повагавшись, додав. – Давай відразу два.

– Що, пташеня, водички захотіло?

Даніель повернувся. Біля нього стояв Архіронадіїл зі своєю свитою.

– Чи тобі говорити про пташенят... – байдуже відповів Ден.

– Жартуй, жартуй, поки можеш, – з усмішкою сказав він. – Найманці Ордена

Наглядачів вже в курсі, що твій біс в Меридіані і прямують сюди.

Ден пив мовчки.

Янгол не замовкав:

– А коли цього ушльопка прикінчать, нікому буде тобі допомогти, і я повільно і болісно розправлюсь з тобою, зухвале цуценя.

Ден випив залпом другий стакан, швидко розвернувся і, схопивши ангела за волосся, різко потягнув його голову донизу. Архіронадіїл обрушився обличчям на склянку, в якій щойно був коктейль, розбивши її вщент. Червона кров розтікалась по білосніжній барній стійці.

– Хей, що ви тут робите? – крикнув бармен.

Двоє друзів янгола не зрушили з місця. Здавалося, вони не могли збагнути, що зараз відбулося.

Архіронадііл скотився під барну стійку, упершись на неї спиною і явивши оточуючим своє залите кров'ю обличчя з уламками склянки в ньому. Він посміхався, оголюючи закривавлені зуби. За мить посмішка переросла в дикий сміх, що порушив миттю утворену тишу.

– Дурний черв'як. Щасливої подорожі, – він тримав у руці маленькі пісочний годинник на ланцюжку.

Ден машинально торкнувся грудей. Нічого.

– Не смій... – тільки й встиг вимовити він.

Але було пізно.

Ангел з розмаху жбурнув амулет на підлогу, від чого скляний пісочний годинник розбився. З нього одразу ж вилетіли яскраві піщинки і вихором охопили Даніеля.

Все навколо змінювалося. Зникало.

Зникали гарненькі дівчата, що розгублено спостерігали за тим, що відбувається.

Зникали Мері і Діана, які щось нерозбірливо промовляли до нього. І заплакана Твіті. І закривавлений ангел.

Зникало все.

Залишився лише вихор піску, що відносить його кудись у невідомість. У глибину Лімба. У порожнечу.

Даніель не кричав і не благав про допомогу. Він шкодував. Шкодував про те, що не зможе допомогти своєму товаришу в цій нелегкій боротьбі.

Алексі залишився один.

Ден зник… Зникло все…

Глава#3

Ніч закінчувалася, поступово передаючи небо першим променям сонця. День обіцяв бути теплим. Зараз же, вистигле за ніч вуличне повітря дарувало лише прохолоду – візитна картка київської осені.

Кров стікала по блискучому лезу катани, великими краплями повільно падаючи на холодний асфальт.

Біля ніг тримаючого меч нападника лежав окривавлений чоловік. Він був ще живий.

– Я не розу... мію, чого ти... хочеш, самурай, – насилу вимовив потерпілий.

Самурай підняв катану над головою і різко опустив її вниз. Старе японське лезо пройшло, немов крізь шматок масла, відокремивши голову від тулуба.

Невисока дівчина, що весь цей час стояла поруч, підійшла до безголового тіла і сфотографувала його на свій смартфон. На екрані гаджета з'явилося зображення монети Харона і напис: «Замовлення оплачене».

Вона посміхнулася.

– Готово, пане Кайоші, – задоволена, вона помахала перед ним телефоном. – Ми заробили ще грошенят. Не думала, що в цій країні буде так багато замовлень.

Поруч з Кайоші, який був на зріст трохи більше ста восьмидесяти сантиметрів, Мійоко здавалася зовсім маленькою дівчинкою, хоча їй було вже цілих двадцять років і вона пишалася своїм віком. Самурай взяв її під крило, коли тій було всього шість, і навчав всьому, що знає сам. Передавав свою спадщину. Зараз Мійоко по праву є кращою з учнів, які коли-небудь у нього були.

Витончена фігура і півтора метри зросту надавали дівчині такий собі ефект мініатюрності, що безперечно допомагало у бою. Перше враження – слабка, не досвідчений дитина – як правило, зігравало не на користь ворога, який вступав у бій з Мійоко. Зовнішність оманлива. І вона дякувала богам за існування дурнів, які так не вважають.

– Що будемо робити далі, учителю? – запитала Мійоко, не відриваючи очей від екрана телефону. – Алексіос у Лімбі. Моро відправився за ним.

Кайоші нічого не відповів і сховав катану в піхви.

– Зрозуміла. Чекаємо розвитку подій, – дівчина сховала телефон в кишеню. – Я б заскочила що-небудь перекусити. Цікаво, чи смачні у них онігірі.

#

Раматт запалив кілька свічок, що стояли на столі в темній кімнаті, до якої він привів Алексіоса.

– Так краще? – запитав він у демона.

– Absolutely, – одразу відповів він.

– Добре. Сядь і почекай.

Демон залишився стояти, розглядаючи кімнату, наскільки це дозволяло полум'я свічок.

– У тебе шикарна бібліотека. Люблю книги. Як ти їх читаєш взагалі? Може ти прикидаєшся сліпим? А?

– У тиші багато звуків. І запахів. За всі ці роки в сліпоти я навчився багато чому. Мені не потрібні очі, щоб бачити.

Раматт пройшовся вздовж високого стелажа, кінчиками пальців торкаючись старих книг. Зупинившись, він дістав одну з них.

– І проти кого ж ти збираєшся використовувати таке сильне заклинання?

– Олівій, – відповів Алексіос, продовжуючи не дивлячись на співрозмовника вивчати вміст полиць.

Господар кімнати протяжно присвиснув, дістаючи конверт, захований серед сторінок старої книги.

– Права рука самого короля. Архангел, – з цими словами Раматт простягнув конверт демона. – Тобі явно знадобиться допомога.

У відповідь Алексі посміхнувся.

– Мені є кого покликати на вечірку.

– У цього закляття є складові, які не так просто дістати. Один вкрай рідкісний інгредієнт не дістати без іншого закляття. І у мене є те, що може бути тобі корисним.

– Про що ти говориш?

– Демони і ангели. Що з вами не так? Ви одна раса. Один вид. Але співіснуєте в такий взаємній ненависті, що готові повбивати один одного. Нерозумно. Дуже нерозумно. Хоча, серед вас є і такі представники, які ... м'яко кажучи, проти такого стану речей. Наприклад, Табріс і Астарта, яких стратили за те, що ... – Раматт перервався, давши Алексіосу час додумати кінцівку фрази.

– Стоп! – взбадьорився біс. – У тебе є заклинання, здатне знайти Бехора?

– Не тільки знайти. Найважливішим інгредієнтом стримуючого заклинання є кров Бехора. І в цьому конверті написано, як змусити першого нефіліма тобі її дати.

– Ухти, це хвацько. І ти просто віддаси його мені?

Раматт ствердно кивнув. Потім сказав не голосно:

– Якщо отримаю той келих...

– Ах, ти хитрий старий шахрай, – посміхнувся Лексі. – Домовилися.

Раматт з задоволеним виразом обличчя щасливої маленького дитини, що тільки-но отримала в подарунок новенький велосипед, простягнув руку демону.

Вийшовши в яскраво освітлений ігровий зал, Алексіос взяв келих, що стояв там, де він його і залишив.

– Enjoy, my friend! – демон віддав дрібничку, ховаючи у внутрішню кишеню піджака обидва конверти.

В цей момент у сусідньому залі пролунав звук розбитого скла і пронизливий жіночий крик. Музика стихла, хтось засміявся. Погляди гравців кинулися на двері, що ведуть туди. А потім пролунав крик:

"Не смій!"

Алексі дізнався голос Дена.

Гуркіт.

Крики жінок.

Демон метнувся до дверей, маневруючи між столами, і вбіг до другої зали. Те, що він там побачив, йому не сподобалося. Задихаючись, ридала дівчина, яка не так давно пропонувала його другові усамітнитися, він не пам'ятав її імені. Мері та Діана з жалем дивилися на нього.

– Денні? - покликав товариша демон, в глибині душі розуміючи, що це марно.

Ніхто не промовив жодного слова.

Він не хотів вірити. Не хотів підходити ближче.

Ноги самі вели його.

Під барною стійкою валявся пернатий гівнюк із закривавленим обличчям і посміхався.

– Що... що ти накоїв... – тихо сказав демон. Але, побачивши уламки маленького піскового годинника свого друга, зірвався на крик. – Що ти накоїв, мерзото?

Два ангела зі зграї Архіронадіїла перегородили йому шлях, тримаючи за плечі.

– Твоє зухвале цуценя віддане в жертву, біс. Зовсім скоро він буде годувати хробаків в пустелях Лімба, – сказав залитий кров'ю ангел.

Різким ударом в щелепу Алексі уклав одного з ангелів на землю. Другого вдарив з усієї сили в живіт, а коли той зігнувся, схопив його за волосся і з розмаху вдарив коліном в перенісся.

Архіронадіїл почав швидко підніматися, але не встиг. Переступивши через тіла ангелів, Алексіос зупинив його ударом ноги. Кров забруднила туфлі.

Демон сів зверху на ангела і почав місити його кулаками. Він дико гарчав, немов розлючений звір, переповнений своїм гнівом.

Його руки хтось схопив, намагаючись утримати. Алексі обернувся і побачив Мері і Діану. Тіло нестримно трусило.

– Тихіше, маленький, – заспокійливо промовила Мері. – Не варто. Йдемо з нами.

Відьми вивели його із зали.

Альфред спостерігав за цим біля входу, і спокійно сказав двом величезним охоронцям:

– Ну, що ж, гадаю, тепер можна винести сміття.

Громили увійшли в зал, взяли тіла лежачих без свідомості ангелів, немов мішки з добривами, і викинули на вулицю.

#

Двері в покої Мері і Діани, що займали весь верхній поверх казино, для Алексіоса завжди відкриті.

Вони зібралися в найбільшій центральній кімнаті. Стіни тут замикали коло, уздовж якого розташовувалися сім великих, від стелі до підлоги, вікон. Кожне вікно відкривало зовсім інший краєвид. За одним красувався густий темний ліс, а за іншим – пустеля з дивними рослинами, немов вони росли десь в дощових тропіках, а не серед розпечених пісків.

Алексі сидів у кріслі, тримаючи склянку з віскі в руці.

– Навіщо ви зупинили мене? Ця тварюка заслуговує смерті.

– Ти ж розумієш, що не зміг би вбити його, – відповіла Діана. Вона стояла біля одного з вікон і дивилася на те, що там відбувається.

– Якщо ти не вгамуєш емоції, то це тільки посилить своє і без того сумне становище, – сказала Мері. – Ми допоможемо тобі.

У двері постукали.

– Заходь, любий, – запросила гостя Мері.

На порозі з'явився Раматт. За ним увійшов Ганс. Він ніс у руках широку дерев'яну дошку.

– Дякую, Ганс, можеш йти, – сказав Раматт, коли його слуга поклав її на стіл.

Дошка являла собою карту. Ліси, пустки, каньйони і скелі з'єднані дорогами, які, в результаті складалися в форму великого піскового годинника. Алексі знав, що це за карта.

Лімб.

У різних місцях на дошці знаходилися сім опуклих різноколірних скляних кіл.

Раматт дістав з кишені торбинку і висипав з нього смарагдовий пісок на місці Меридіана.

Він промовив якісь незрозумілі демону слова і ляснув по купці піску долонею. Раптово, піщинки злетіли в повітря і утворили вихор, який пронісся по карті і, зупинившись на малюнку, що позначав лісову місцевість, розвіявся.

Діана подивилася на карту.

– Ліси Ескуро. От дідько...

#

Смарагдовий вихор розсіявся, залишивши його у владі сірої імли густого лісу. Даніель лежав на чомусь твердому й холодному. У голові паморочилося і дуже боліло, пульсуючи в скронях. Спроби поворухнутися не принесли успіху.

Скільки він вже тут лежить, Ден не пам'ятав. Думки безладно крутилися в голові, немов на надшвидкісний каруселі. Взяти себе в руки не виходило. Лімб проник глибоко в мозок і кінець неминучий.

Дерева настільки густі, що крізь гілки не видно неба. Шум листя зовсім нечутний.

Десь недалеко спалахнуло смарагдове світло і продовжувало горіти, відбиваючись в темряві дерев. Тіні гілок ставали то довші, намагаючись дотягтися до лежачого Дена, то коротші.

Йому здалося, що він помітив, як повз нього щось швидко промайнуло.

– Хто тут у нас? – почувся жіночий голос. Гарний, мелодійний, солодкий. Він звучав звідусіль одночасно. З усіх боків. Ден відчув раптове непереборне бажання почути його знову.

– Гість, – відповів інший голос. Не менш приємний.

"Хто тут? Хто ви? », – хотів запитати Даніель, але не міг навіть відкрити рота. Тіло немов заточене в невидимий кам'яний саркофаг.

Знову поряд щось пролетіло. Цього разу повільніше і Ден зрозумів, що йому не здалося. Це темний силует. Тінь, розміром трохи більше півтора метри і схожа на людину, одягнену в простору чорну накидку.

Кружляючи в повітрі, вона різко метнулася вгору, зробила сальто назад і повернулася до землі, зупинившись біля обличчя Даніеля.

– Дивний гість...

Дена вразило, як чорна тінь може мати настільки прекрасний, ніжний, чудовий голос.

За її спиною пронеслася друга точно така ж темна фігура. Потім ще одна. І ще. Навколо все крутилося, а перед очима розпливалася і без того каламутна картинка.

Перша тінь, відлетіла від його обличчя і приєдналася до решти. Вони почали хаотично кружляти перед ним в дивному повітряному танці.

– Приємний аромат. Хто він? – Запитала одна з тіней тонким, майже дитячим голоском.

– Лише людина, – відповів шепіт.

– Людина? – дитячий голос пролунав злегка здивовано. – Давненько у нас не було людини. Навіщо він тут?

Одна з темних постатей метнулася до нього і плавно, неквапливо пролетіла крізь голову, спричинивши прилив нестерпного болю.

– Його прислав Найсильніший, – сказала вона.

Для Дена їх слова - солодка музика, за яку він готовий віддати все, аби насолоджуватися нею вічно.

– Як же чудово. Давно не насичувалася людиною, – радісно закрутилася в повітрі володарка дитячого голосу і метнулася до Дена.

– Ні! – зупинив її шепіт. – Ми не можемо. У нього є робота.

– Але ми хочемо їсти! – заперечила одна з тіней.

– Його необхідно підготувати. Найсильніший скоро буде тут. Не можна суперечити його наказам.

Прискорюючись з кожною секундою, тіні закружляли навколо Даніеля, утворивши рівне коло і тепер він не бачив нічого. Навколо була лише темрява, створена силуетами з найпрекраснішими голосами, які він коли-небудь чув у своєму житті.

#

– Темні сестри Ескуро не втратять шанс поласувати людиною. Для них це рідкісний делікатес, – сказала Діана, дивлячись на карту Лімба.

– Не можна втрачати ані хвилини, – Алексі схопився з крісла.

– Не квапся, – зупинила його Мері. – Ліси Ескуро небезпечні, а ти безсилий тут. Ми відкриємо тобі портал до лісів, але назад доведеться йти своїм ходом.

– Візьми це, – Діана протягнула йому факел. – Запалиш, коли знадобиться. Його світло відлякує цих тварюк. Він горить не довго, май на увазі.

Гучний і наполегливий стукіт у двері перебив її.

– Увійдіть, – голосно сказала Мері.

До кімнати увійшов Альфред і схилив голову.

– Можеш говорити, – сказала Діана.

Він випростався.

– Деякі найманці Ордену Наглядачів у Лімбі і вони направляються до нас.

– От халепа! – вилаявся Алексі.

Діана підійшла до одного з вікон і відкрила його. Воно вело в густий ліс.

– Давай сюди. Ми подбаємо про найманців. Біжи до вівтаря Ескуро.

– Поглянь на карту ще раз. Запам'ятай маршрут, – запропонував Раматт.

– Непотрібно нічого запам'ятовувати, – демон сфотографував дошку на смартфон.

Потім він підійшов до вікна і сховався в гущавині лісу по той бік.

#

– Вітаю вас, – злегка прислужливо сказав Альфред, зустрівши гостей біля входу в казино.

Троє найманців - двоє чоловіків і одна жінка - не відреагували на це вітання.

Першим заговорив чоловік, одягнений в простору жовту рясу, в якій він був схожий на ченця якогось тибетського монастиря. По краях його рукавів були нанесені старі кельтські символи червоного кольору. За спиною висів великий меч з дворучним руків’ям. Пальці були прикрашені перснями, на шиї висів масивний ланцюг зі старовинним амулетом в формі пентаграми з смарагдом в центрі, а поруч на маленькому ланцюжку пісковий годинник, подібний до того, що колись висів на шиї Даніеля.

– Ми хочемо зайти, старий, – його тон був спокійний, а голос м'який і мелодійний.

– Наші двері відкриті для всіх, панове, – послужливо і усміхнено відповів Альфред. – За певну платню.

Він простягнув руку долонею вгору, злегка схиливши голову.

Здоровань, що стояв поруч, фиркнув. Це був двометровий чоловік з величезними м'язами. Він був набагато більший за свого товариша у жовтій накидці, хоча зростом вищий всього на кілька сантиметрів. Лисий череп вкритий татуюваннями, а густа чорна борода прикривала шрами на шиї. На лівому плечі поверх шкіряної безрукавки було накинуте хутро якоїсь тварини, покрите шипами. На грудях висіло намисто з іклів і кісток, поруч з якими невеличкий пісковий годинник здавався зовсім крихітним. На поясі поруч з довгим ножем теліпалося кілька черепів. У своїх масивних руках він тримав величезну сокиру, інкрустовану смарагдами.

– За все завжди треба платити, – сказав громила глибоким низьким голосом. Навіть в ньому звучала загроза.

– Це лише одна жалюгідна монета, – вимовила найманка. – Невелика втрата.

Вона була нижча за своїх супутників. Шкіра мертво-бліда, а каштанове волосся поголене з боків і підняті в ірокез. Шкіряні топ і спідниця ледь прикривали витончену фігуру. На поясі висіли два вигнутих ножі, а на шиї не було ні ланцюгів, ні амулетів, ні піскового годинника.

Вона глянула на Альфреда своїми зеленими котячими очима з довгими зіницями і поклала монету Харона на долоню.

– Тримай, старий.

Її супутники зробили те ж саме.

– Гарно провести час, панове, – Альфред відійшов в сторону.

У першому залі казино було шумно і весело, немов подій, що трапилися близько півгодини тому, не було зовсім. Дівчата танцювали, бармен розливав коктейлі, відвідувачі веселилися.

Новоприбулі гості йшли повільно.

– Як успіхи, Едано? – запитав здоровань.

– Він безумовно був тут. Я відчуваю його сморід. Шлейф веде туди, – вона вказала рукою на двері до другого залу. – Потім повертається. Я відчуваю солодкі нотки відчаю і гніву. Ммм...

Едана заплющила очі насолоджуючись.

– Якщо шлейф повертається, то куди він веде потім? – запитав здоровань.

– Не бачу. Обривається біля бару. Немов він зник прямо... – Едана підійшла до барної стійки і зупинилася біля місця, де зовсім недавно Алексі бив ангела. – Звідси.

– Як таке може бути? – здоровань був здивований. Він зупинився біля бару.

– Все дуже просто, – почувся голос Діани за його спиною. – Тут сталося порушення порядку. Ми прибрали всі сліди події, а разом з кров'ю і битим склом подтерли і астральні сліди. Вони були переповнені гнівом і люттю. Негативна енергія ні до чого в нашому закладі. Такі правила.

– Чи дозволите дізнатися, де ж ці порушники тепер? – запитав чоловік у жовтому.

– Не знаю, – Діана знизала плечима. Варта викинула їх геть. Подальша доля невідома.

– Ти знаєш, хто ми, відьма, – втрутився в розмову здоровань. – Якщо ти брешеш...

– Тихіше, Курд, – перервав його Моро. – Ми в гостях і треба поважати господарів.

Він звернувся до Діани:

– Приношу свої вибачення за неналежний тон.

– Це правильно, – сказала Діана.

Курд розвернувся і пішов на вихід.

– Йдемо звідси, – роздратовано промовила Едана і пішла за ним. – Якби біс досі був тут, я б відчула.

Йдучи, Моро повернувся до Діани.

– Лімб на моєму боці, відьма. zкщо біс все ще в цих стінах, я про це дізнаюся. Ми не помилуємо нікого, – з цими словами найманець попрямував до виходу.

– Не варто мені погрожувати, Моро Ла Морт, – голосно сказала Діана.

У цей момент вся музика затихла. Всі відвідувачі встали зі своїх місць і обернулися до найманця.

Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся.

– Не зараз, – сказав він і спокійно попрямував до виходу.

Щойно він покинув заклад, Діана змахнула рукою і всі стали розбрідатися по місцях.

– Що за день… – невдоволено буркнув бармен.

#

Туріель був радий, що в раю ніколи не було ночей і сонце постійно висвітлювало його будинок. Він обожнював сонячне світло.

Всі заплановані справи були зроблені, і він цілком міг дозволити собі витратити трохи часу нічим не займаючись.

Ангел сидів біля вікна і спостерігав, за великою старою яблунею. Вітер легко похитував її гілки з великими червоними плодами яблук. кільки років цьому дереву – завжди було загадкою. Воно стояло тут з часів їх створення. І, ймовірно, з часів створення світу.

Зовсім скоро прийдуть нові ангели, відірвуть з нього по яблуку, скуштують блаженної благодаті і дізнаються про своє призначення.

Хтось поповнить військо небесне, хтось відправиться на землю проповідувати в церквах і монастирях, а хтось залишиться займатися порядком тут.

Туріель завжди мріяв бути проповідником, але ними могли стати лише п'ять ангелів на всю земну кулю. Доля розпорядилася не на його користь. Збільшувати кількість віруючих – справа відповідальна. Батько подбав, щоб ревниві діти не зламали його улюблені іграшки, зробивши людей паливом для їх сили. Будь-який ангел чи демон міг би знищити людство просто клацнувши пальцями, але не стане цього робити. Поки існують люди, існують і вони.

«Кожному своє місце і призначення. Просто вір в волю батька нашого », – твердили йому на посвяченні. І він вірив.

Вірив у волю старого дерева.

З іншого боку, секретар небес теж не погане заняття.

Перервавши його думки, в кімнату постукали.

– Заходь, Закум, – вигукнув Туріель. Для нього ніколи не було загадкою, хто стоїть за його дверима. Приємний бонус офісної роботи в раю.

До кабінету увійшов чоловік в білому піджаку. Волосся на його голові, як і на бороді було сивим. За собою він вів Архіронадіїла зі зв'язаними руками.

– Здрастуй, брате. Пробач, що відволік від справ.

– Здрастуй, Закум, – Туріель піднявся з-за столу і підійшов до товариша. Він кинув незадоволений погляд на Архіронадіїла. – Розповідай.

– Твій учень знову бід накоїв. У Лімбі. Вступив у сутичку. Був побитий людиною. А потім і демоном.

Архіронадіїл подивився на свого вчителя поглядом, сповненим каяття.

– Я подумав…

– Замовкни! – гаркнув Туріель. – Вічно від тебе проблеми. Хіба такої поведінки я тебе вчив?

– Ні, але…

– Замовкни, я сказав! Ганьбиш увесь наш рід своїми дурними вчинками. Жоден ангел не може дозволити собі бути побитим людиною. Тим більше на очах у всіх.

Архіронадіїл опустив голову, дивлячись в підлогу.

Туріель важко зітхнув.

– Там був Алексіос, – втрутився Закум.

– Алексіос... - роздратовано сказав Туріель. – Орден вбивць вже вистежив його. Скоро ми позбавимося його і зітхнемо з полегшенням.

Він подивився на Архіронадіїла.

– А його відведемо до Накіра і Мункара. Вони знають, як його покарати.

– Ні, – ледь чутно пошепки сказав Архіронадіїл. – Тільки не до них. Прошу, учителю, дядько Закум, тільки не це.

– Боюся, ти вичерпав все терпіння, – невблаганно відповів Туріель. – Покарання не уникнути.

Пройшовши по вузькому коридору вони спустилися на поверх нижче. Закум відкрив великі дерев'яні двері і пропустив Архіронадіїла перед собою.

По всій великій кімнаті висіли ланцюги: зі стелі, на стінах і на різних дивовижних пристроїв. Освітленням служило полум'я великого багаття в центрі. Дальній кут був прикритий чимось на зразок штори, через яку вийшли два схожих один на одного, як дві краплі води, чоловіки. Одягнені вони були в білі просторі сорочки, поверх яких накинуті фартухи. Один з них тримав у руці великий молот, а другий відкриту книгу.

– Накір, Мункар, – Туріель кивнув на знак вітання.

– Вітаємо вас, – сказав Мункар. – Ми знаємо, чому ви тут.

– Можете залишити його нам, в Меркабі вже з'явився вердикт, – другий брат, Накір, вказав на книгу у своїх руках.

– Покарання вступає в силу негайно.

– Дуже добре, не будемо вам заважати, – сказав Туріель, і ангели подалися геть з кімнати. – Сподіваюся, це допоможе шибенику набратися дисципліни.

#

Дену було погано. Та не через те, що він лежав паралізований, а навколишній світ поїдав його розум. І не через те, що навколо літали незрозумілі, схожі на живі тіні, істоти.

Йому було погано, тому що ці істоти мовчали. Він несамовито жадав почути їх прекрасні голоси. Хоча б одне слово. Даніель не розумів, чому вони не говорять з ним, навіщо вони мучать його.

У темряві їх напівпрозорих тіл з'явилися блакитні спалахи, схожі на маленькі блискавки, і миттєво, на зміну головного болю прийшло приємне відчуття невагомості.

Ден відчув себе легким, готовим злетіти від найменшого пориву вітру.

Спалахи ставали все яскравіші і все частіші.

Ескуро змінили траєкторію і тепер летіли не рівною лінією, а хвилями, нагадуючи бджолиний рій. Одна з тіней влетіла в коло. Яскраве блакитне світіння висвітлювало витончені риси обличчя під накидкою темряви.

– Спи... - промовила Ескуро найпрекраснішим у світі шепотом.

У своїх думках Ден благав її знову заговорити, але безуспішно.

Крізь темну завісу літаючих тіней Ден помітив, як пробивалося яскраве світло.

Повіки повільно закривалися, стаюяи все важчими. Ден почав засинати.

«Гей, красуні! А ну пішли геть!», – пролунав чоловічий голос десь далеко.

Але не той голос, який він хотів чути.

Він хотів чути Ескуро.

#

Густі зарослі високих дерев зовсім не пропускали світло, від чого в лісі Ескуро завжди було темно. Алексі біг швидко, слідуючи карті, згідно з якою вівтар знаходився недалеко від виходу з вікна.

Крізь крони дерев виднівся смарагдовий вогонь. Він на правильному шляху.

Вибігши на галявину, демон побачив метання навколо вівтаря темних сестер Ескуро. Він дістав запальничку з кишені брюк і швидко запалив свій факел.

– А ну розбіглися, мерзоти! – закричав Алексі і рвонув до темного рою.

Він вдарив факелом одну з сестер. Почувся різкий вереск. Тіні розлетілися в різні боки, але в той час же повернулися. Під їх накидками світилося яскраве помаранчеве світло. Алексі відчував їх злість. Одна з них кинулася на демона, але він встиг повернутися і вдарити її факелом. Знову пролунав мерзотний вереск. У цей момент інша сестра вдарила демона по руці. Він упустив своє знаряддя на землю. Сестри одразу ж налетіли на беззахисного демона, зваливши його з ніг. В цей час Алексі побачив вівтар.

Порожній вівтар.

– Денні! – гукнув демон.

Зібравши всі сили він піднявся і тут же був ужалений однією з Ескуро у спину. Демон швидко доповз до факела, схопив його і метнувся до літаючих тіней.

– Я сказав, пішли геть!

Він почав бити факелом одну темну сестру за одною. Вони не встигали ховатися від його атак.

Через мить смарагдовий вогонь у великих кам'яних блюдах згас. Ескуро полишили вівтар.

Важко дихаючи від утоми, Алексі підійшов ближче до вівтаря. На те місце, де недавно лежав Ден.

– Ні-ні-ні-ні. Не може бути! – переконував себе демон. – Братику, як же... пробач... як же я міг спізнитися?

Алексіос впав на коліна.

– Ну як же так... не може бути... пробач, друже...

Сльози падали на кам'яний вівтар.

Чоловіки не плачуть.

Але не тоді, коли втрачають друзів.

#

Вранці по буднях у «BurgerGo» ніколи немає черг, тому Михайло любив приходити снідати саме сюди. В останні кілька місяців він неабияк набрав ваги через ці сніданки. Михайло полюбив їх і тепер не уявляв жодного ранку без «BurgerGo». Щоранку він поділяв їх зі своїм другом, з яким познайомився кілька місяців тому, але складалося враження, що знайомі вони мало не все життя.

Його товариш був набагато нижчий на зріст. Він був карликом. Михайла постійно смішило, що головою той не дістає навіть до стійки в "BurgerGo", немов маленька дитина. Його завжди цікавило, як би коротун без нього робив замовлення. Просив би допомоги у інших дядь? Ця думка змусила здорованя посміхнутися.

Його невисокий друг, хоч і мав зріст дитини, однак характер у нього був далеко не дитячий.

– І що ти візьмеш сьогодні? – Запитав коротун незадоволеним тоном.

– Бургер з сиром, картоплею, салатом з фетою і пивом.

– Вічно ти забиваєш свій живіт фастфудом і пивом. Тим більше вранці. Он, яке черево вже роз'їв. Взявся би за себе. Звичайно, дівчини немає. Хто ж на такого подивиться? Може, хоча б поголився, а то зарослий, немов дикун якийсь.

– А ти що будеш? – запитав здоровань спокійним тоном, не звертаючи уваги на ці висловлювання.

Йому не дошкуляло бурчання. Він і сам прекрасно розумів, що друг правий. Його не хвилював здоровий спосіб життя і зовнішній вигляд. Так, у нього пивний живіт. Так, у нього зайва і недоглянута рослинність на обличчі. Чхати. Все це втратило сенс, коли пішла Люда. Вона теж говорила, що бургери до добра не доведуть. Але вона пішла, а бургери залишилися. Даремно тільки час витратив на ці дієти, слухаючи всю ту нісенітницю про здорове харчування.

– Візьми мені те ж саме, – пробурчав коротун, – я піду сяду за столик.

За пару ковтків Михайло спустошив половину келиха пива.

– Смачно, – сказав він. – Чудовий ранок. Навіть твоє бурчання його не зіпсує.

Раптом він помітив, що офіціант завмер на місці.

– Агов, хлопче, з тобою все нормально? – запитав Михайло.

Відповіді не було. Здоровань озирнувся і помітив, що не тільки офіціант, а все навколо завмерло. За столом, навпроти нього, з'явився якийсь чоловік.

– Вітаю, панове. Моє ім'я Олівій.

– Чого тобі? – недовірливо запитав Михайло.

Він з усіх сил намагався не видати свого подиву від того, що відбувається.

– Я прийшов обговорити співпрацю.

– А я прийшов поїсти і ти мені заважаєш, – Михайло взявся за бургер, не звертаючи уваги на дивного співрозмовника.

– Але я звертаюся не до вас, Михайло, а до вашого невидимого друга.

– Невидимого? – перепитав здоровань і глянув на карлика, який сидів поруч.

У цей момент всі столи в закладі піднялися в повітря і метнулися в непроханого гостя, вибухаючи на льоту, немов феєрверки.

– Твої фокуси на мене не діють, – сказав Олівій. – На мій мозок тобі не вплинути. А ось я можу вплинути на твоє вмістилище.

Він виставив перед собою руку, немов душив когось за шию. У цей час Михайло став задихатися, дряпаючи руками горло та намагаючись відшукати загрозу його життю.

– Стоп! – закричав коротун. – Не займай його.

Все повернулося на свої місця.

– Отже, ми домовилися, я гадаю? – запитав Олівій і клацнув пальцями, після чого вони з Михайлом зникли і більше ніхто і ніколи не згадав про дивного бородатого здорованя, що завжди замовляв подвійні порції вранці.

#

Даніель прокинувся, різко схопившись, від чого на мить злегка запаморочилася голова. Він озирнувся навколо – ні літаючих тіней, ні густих, що приховують небо, дерев, а сам Ден знаходився біля берега якоїсь вузької річки. Поруч сидів Калдер.

– Я не помер, – сказав він ствердно, але не сміливо.

– Ні, друже, ти живий. Круто так?

– Дякую, – все ще розгублено мовив Ден.

Небо як і раніше нагадувало суміш різних фарб.

– Ми все ще в Лімбі, – констатував він.

Вампір ствердно кивнув.

– Тоді чому…

– ... ти відчуваєш себе добре? – перебив його Калдер. – Я дав тобі ліки, братику... потім тобі доведеться не солодко, зате будеш жити. Іншого варіанту не було.

Тільки після цих слів до Дена почало доходити, що він відчуває себе набагато краще, ніж будь-коли в своєму житті. Головний біль і дезорієнтація в просторі зникли. Всі почуття загострені. Він чув шепіт води і дихання землі. Він чув Лімб.

– Я себе чудово почуваю. Навіть краще. Що це за ліки?

Калдер піднявся і підійшов ближче до Дену.

– Моя кров.

– Ось воно як, – Ден важко зітхнув. Він не знав, як реагувати. – То я тепер вампір?

– Ні, братику. Ти не парся щодо цього. Це наче наркота. Зараз ти відчуваєш себе всесильним супергероєм, типу, Шазам або Супермен, але коли це лайно вийде з організму, ломка буде ще та. Зате, поки ця погань в тобі, Лімба можна не боятися.

Ден піднявся і вдарив по дереву, переламавши його навпіл.

– Непогано, – прокоментував вампір. – Такої реакції я ще не зустрічав.

– Треба валити звідси, – не слухаючи його сказав Ден. – Найманці ордену вже тут і вони йдуть за Алексі. Треба попередити його.

– Спокійно, друже, – Калдер взяв його за плече. – Ти провалявся тут досить довго. Якщо вони повинні були прийти в Меридіан, то це вже сталося. Крім того, Алексіоса не так просто взяти. Упевнений, він може за себе постояти. А у нас з тобою є справи поважливіші.

– Які ще справи? – здивувався Ден.

– Десяте видіння, друже, пам'ятаєш? Я тут провів деякі дослідження і зрозумів, що це все-таки те, про що ми і переживали. І сталося воно не випадково.

– Один великий маг і пророк давнини, Озахар, бачив кінець людства в тринадцяти снах, він описав їх у Книзі Видінь. Збуваючись, кожне пророцтво призводить до якихось наслідків. Так ось, десяте видіння відкриває клітку.

– Яку клітку? – у голосі Дена звучало роздратування від того, що він витрачає час тут, а не мчить на допомогу до Алексі.

– Лімб, - відповів вампір. – Лімб – це клітка, створена старим Озахаром і його друзями для того, щоб заточити істот, яких не можливо було вбити. Серед них і солодкоголосі сирени темряви, сестри Ескуро, яких ти вже зустрів.

– Тобто, якийсь старий чувак бачив уві сні, як щось призводить до відкриття чи не найважливішої в'язниці в історії світу і нічого не зробив, щоб зміцнити її?

– Магія – дуже заплутана штука, друже. Важливим є те, що за всі роки існування, Лімб став досить різноманітним бестіарієм розлючених від полону істот, яких не могли вбити найбільші маги давнини. Не думаю, що їм будуть раді в нашому світі.

– Це точно. І що ми можемо зробити?

– Знаю точно одне – треба відправитися в серце Лімба. По дорозі підхопимо ще парочку хлопців, без яких нам не обійтися. А Алексіос знайде, як себе захистити. Він спритний хлопчина. Так що, ти зі мною?

Ден відчував себе розгублено. Він отримав ударну порцію інформації, яку необхідно ретельно переварити. Зараз його життя залежало від вампірської крові у венах. Лімб раптово виявився древньої в'язницею, двері якої ось-ось відкриються. Кращий друг Алексі десь далеко ховається від усіх найманих вбивць світу, а сам він, маючи силу супергероїв з коміксів і здатний розкидати всіх тих найманців, повинен слідувати за Калдером в невідомість в цьому небезпечному місці, щоб врятувати світ, сам не знаючи як. Трохи помовчавши в роздумах, Даніель відповів:

– Я з тобою, тисяча чортів тебе забирай.

– Добре. Тоді в дорогу.

Ден з Калдером йшли по скелястій стежці уздовж хребта високих гір.

– Якщо Лімб це в'язниця, виходить, в цих горах теж хтось заточений? – запитав хлопець.

– Угу, – пробубонів вампір.

Даніель зупинився і насупився прислухаючись.

– Що трапилося? – запитав Калдер.

– Вітер. Я чую, ніби він щось шепоче мені.

– А, зрозуміло, - вампір продовжив шлях. – Це все вампірське чуття. Ти можеш почути все, якщо захочеш. Кожну краплю води в хвилях, кожну піщинку, гнану вітром, все. Ти можеш чути і в'язнів теж. Їх рух, їхнє дихання. І можеш розуміти, хто де знаходиться.

– Як? – посміхнувся Ден. – Більш, ніж ймовірно, що я поняття не маю, про існування цих тварюк.

– А цього й не потрібно. Вітер опише силует, земля вкаже вагу, стіни печер прошепчут розмір. А мозок домалює інше. Все просто.

– Ага, просто.

Вони зупинилися недалеко від невеликої печери.

– Це наша перша зупинка. Зараз необхідно бути максимально зібраним і якомога швидше бігти всередині цієї печери. Дуже швидко. Інакше, тебе схоплять жучки і обгризуть за кілька секунд. Найменший звук запалює факели вздовж всієї печери. Як тільки загориться вогонь, краще тобі прискоритися і не озиратися. Від цього залежить твоє життя.

– Що ти маєш на увазі?

– Пам'ятай, ні звуку, – вирішивши не витрачати час на балаканину, Калдер забіг усередину.

Ден спіймав себе на думці, що якби біг зі своєї звичайною швидкістю, то ті істоти, яких він чув і, здавалося, бачив, давно б дістали його. Хоча скоріше це його фантазія їх бачила, адже в печері була абсолютна темрява. Щось вкусило його за ногу. Від несподіванки Ден скрикнув. На стінах одночасно загорілися всі смолоскипи. Вони простяглися від самого входу. Тепер Ден побачив все. Печера була переповнена істотами, схожими на комах розміром з долоню. Комахи лазили по стінах і стелі, як раптом світло злякало їх і вони почали швидко і хаотично кидатися, заважаючи Дену бігти. Але він не зупинявся, роздавивши кілька з них по дорозі. Тварюки стрибали на нього, кусали за плечі, руки і присмоктувалися до спини. Калдера не було видно.

Вмить Ден втратив землю під ногами і провалився в обрив.

Він відкрив очі. Минуло всього кілька секунд з того часу, як він впав в темряву в печері повної мерзенних комах-переростків, а зараз він вже лежав у якомусь лісі біля озера. Під блакитним небом і сонцем.

Даніель схопився, відчувши противне ворушіння під спиною. Одна із мерзенних тварюк лежала розчавлена на зеленій траві.

Він все ще важко дихав від бігу і кров стікала по руці, хоча болю він не відчував.

– Все пройшло майже чудово, – сказав Калдер, роздавивши печерну комаху ногою. – Ти молодець.

– Ми вдома, – ствердно сказав Даніель.

– Абсолютно вірно.

Погляд Даніеля був спрямований на озеро, але думки вели його куди далі.

– Думаєш про Алексі?

Ден кивнув.

– Ходімо, так ми допоможемо йому більше, – Калдер пішов углиб лісу, залишивши озеро позаду.

– Ми в Канаді, - сказав Даніель.

– З чого ти взяв?

– Ну, так здається. Повітря якесь таке. Щось мені підказує, що я правий.

– Вампірське чуття, друже. Вампірське чуття.

Вони дійшли до якоїсь старої хатини. Біля неї горіло багаття, над яким висів казанок, а крізь вікна пробивалося слабке світло.

Калдер постукав у двері і прокричав:

– Хей, господар! Гості прийшли, виходь!

Ніякого ефекту.

– Може, він кудись вийшов? – припустив Ден.

– Ні. Зачекай трохи.

Через кілька хвилин двері в хатину відкрилися. На порозі стояв кремезний чоловік. На вигляд йому було близько тридцяти. Він без особливої радості подивився на явно неочікуваних гостей.

– Чайник якраз закипів, – сказав він, розвернувся і пішов в будинок.

– Хей, старий, – крикнув йому в слід Калдер. – Ти дещо забув.

Широко посміхаючись, він подивився на господаря будинку з розпростертими руками, немов закликав до обіймів.

Чоловік обернувся.

– А, так, – він махнув рукою запрошуючим жестом. – Заходь, вампір.

– Так значно краще, – посміхнувся Калдер і увійшов.

Ден пройшов за ним.

– У нас до тебе справа.

– Не цікаво, – перебив вампіра господар будинку, наливаючи в чашки окріп.

– Ой, що ж це я? Треба вас познайомити. Даніель, це Ль'от. Найдавніший і однозначно найбравіший вояка, якого я знаю. Він живе мало не з часів створення світу. І в темні часи, в битві проти чарівників, Ль'от був самим хоробрим і хитрим полководцем. Ль'от, це Даніель, мій друг. От і познайомились.

Ден потиснув руку господареві будинку.

– Випийте кави, якраз зараз приготується суп. А трохи згодом буде м'ясо. Поїмо.

– Ми будемо раді не відмовитися, – відповів Калдер.

На подив Даніеля, суп виявився смачним. Він думав, що кров вампіра посприяє відразі від звичайної їжі, але цього не сталося, на його превелику радість.

– Світові знову загрожують темні часи, старий друже, – сказав Калдер. – Збулося десяте видіння, а це значить, що клітка Лімбу відкриється.

– Харахті звільниться... не до добра.

– Що за Харахті? – запитав Ден.

Ль'от задумливо дивився на вогонь в каміні.

– Піду перевірю м'ясо.

Він вийшов з дому.

– Колись давним-давно на землі були темні часи. В історії ці дні не згадують з певних причин. Ангели воювали з демонами за панування в світі. Серед них не було темного або світлого боку. Це була багаторічна війна. Тоді вони могли без проблем мочити один одного, не скуті ланцюгами правил і обіцянок. Ці схиблені на ворожнечі виродки шукали різні способи в інших світах, щоб викорінити ворога, що призвело до катастрофічних наслідків, друже. І пернаті, і рогаті вдавали з себе богів, маніпулюючи вірою звичайних людей, використовуючи їх як гарматне м'ясо. Були такі війни, що дах зносило. Кров лилася рікою. Щоб вижити і хоч якось протистояти всьому цьому лайну, люди збиралися в загони опору і стали вивчати магію інших світів. Так з'явилися чарівники і заклинателі. Чарівники, що пізнали темну магію, відчули себе рівними богам і теж вирішили, що заслуговують урвати шматок влади. Їх амбіції були безмежні. Вони, подібно до ангелів і демонів, навчилися створювати чудовиськ, за допомогою яких поневолювали народи. Більшість істот було неможливо вбити за допомогою зброї і рівня магії, який мали люди на той момент. Допомоги чекати від когось було марно. Для всього потойбічного людці були лише комашками, з якими не варто рахуватися. Лише кілька таких же дурнів, як я, намагалися допомогти слабким вижити. Деякий час я навчався у одного вправного мага і пророка. Його звали Озахар. Він і ще кілька магів вирішили наваляти одному з заклинателів, якого звали Харахті. Зарозумілий такий мудачок. Бійка була лютою, звичайно, але ми програли. Озахар не був дурним тіпочком і під час бою встиг втягти собі один великий смарагд, який слугував для Харахті джерелом магії. За його допомогою вони створили цілий світ, який був призначений стати в'язницею всій нечисті. Так і з'явився Лімб. В результаті люди здобули перемогу, заточивши в цю в'язницю древніх демонів, чарівників та інших істот, яких не можна було вбити. Згодом Лімб став величезним бестіарієм, що містить найдавніші експонати з різних світів. Наймасштабнішим наслідком цієї перемоги був початок великого полювання. Люди стали сильнішими і вирішили перемогти всіх, хто має хоч якесь відношення до потойбічного. Типу, брати Вінчестери, – вампір посміхнувся. – Ангели і демони стали слабшати, поки до них, нарешті, не дійшло, що їх сила тримається на людстві. Тоді було встановлено Правило Крові, з якого випливає, що кров не може погубити кров, бла-бла-бла, і інша пафосна нісенітниця. Таким чином перестали вестися відкриті битви. З'явилися найманці. Ті, хто були проти цієї угоди були заточені в Лімб. Хранителем і королем підземного царства став Люцифер, а в Раю поклоняються старій яблуні. Ха!

– Цікаво... виходить, що заточені ангели і демони можуть вбивати один одного і, якщо вони вирвуться на свободу, нинішнє покоління не зможе їм протистояти?

– Ти тільки це почув? Я тобі тут кажу, що ангели поклоняються дереву, ау! – Калдер знову засміявся, потім прочистив горло і продовжив. – А, взагалі, так. Ти правий. Як тільки клітка відкриється, нам гаплик. Кришка. Кінець.

У будинок увійшов Ль'от. Він вніс великий казан, з якого звивалися теплі нитки густої пари, підійшов до печі і дістав з неї велику пательню.

У повній тиші господар будинку роздав усім порції м'яса з картоплею і чимось, схожим на овочі, дав по шматку хліба.

У такій же тиші всі й їли. Спустошивши свою тарілку, Ден заговорив:

– Відмінне блюдо. Дуже смачно.

– Дякую за трапезу, – сказав Калдер і багатозначно подивився на господаря будинку.

Ль'от мовчав, доїдаючи своє куховарство. Потім піднявся і підійшов до невеликого комода. Відсунувши його, здоровань підняв і відкрив двері в підлозі. Однією рукою він дістав звідти величезну скриню.

– Вирушимо вранці. Зараз мені треба підготуватися і поспати, – сказав він.

Зі скрині він дістав великий меч, кілька невеликих томагавків, пояс з метальними ножами і обладунки.

Дивлячись на все це, здоровань важко зітхнув і сказав:

– Не даєте мені пожити спокійно.

Глава #4

У маленькій сповідальні святому отцю Івану занадто тісно. При його зрості завжди доводиться підтискати коліна, ноги німіють під час нескінченних ненависних бесід з цими дурнями. Невже не можна було зробити кабінку просторішою? Це ж сповідь у гріхах, а не кара небесна.

Пастора завжди радувало, коли все відбувалося швидко.

– Пробач мені, отче, бо грішний я у вчинках своїх.

– Бог пробачить тобі, – святий отець перехрестився. Розкажи, сину мій, що необхідно знати мені.

– З тих пір, як Алексіос покинув Лімб два тижні тому, він шукає генералів давнини для атаки на Олівія.

– Хм, цікаво. Встановіть спостереження за всіма генералами, Артур. І повідомте мені, як тільки знайдете демона. Що з іншими найманцями ордена?

Святий отець почув шурхіт паперу по той бік дерев'яної решітки.

– Кожен використовує свої методи, щоб знайти Алексіоса, але все марно. Моро, Курт і Едана йшли по сліду в Лімбі, але втратили його, – Артур зробив паузу. Знову почувся шурхіт сторінок нотатника. – Кайоші Като зі своєю ученицею шукає Алексіоса в цьому світі. Ваше заклинання спрацювало, і демон не може покинути меж міста, в якому знаходиться.

– Якщо тільки він не знайде квиток на волю, – святий отець важко зітхнув і потер онімілі коліна. – Гаразд, Артуре, ти вільний. Продовжуй стежити за моїми братами. Бог вкаже тобі шлях.

– Дякую вам, отче. Зроблю, як накажете, - Артур перехрестився і залишив сповідальню.

– Так велить сам Господь, – сказав отець Іван йому в слід, радіючи, що нарешті може вийти з тісної кабінки.

Ця церква йому остогиділа. Він хотів швидше виконати бісове замовлення. І відправитися додому. Шкода, що це не так просто, як він планував.

#

Симпатична молода провідниця ступала по м'якій доріжці, якою був вслатий вагон потягу по маршруту Будапешт - Київ. Вона постукала в двері купе.

– Ваш чай, – сказала вона, відкриваючи двері.

– О, чудово, це мені! – Сказав один з двох чоловіків, що сиділи біля вікна. – Дякую вам, мадемуазель.

Провідниця посміхнулася.

Обидва пасажири були одягнені в чорні костюми-трійки.

– Нагадайте мені, будь ласка, коли ми прибуваємо до Києва?

– Прибуття потяга за розкладом, о 17:11, – відповіла дівчина і покинула купе.

Чоловік глянув на годинник.

– Чудово. Залишилося трохи більше години.

Він посміхнувся і зробив ковток.

– Ой, зовсім забув. Містере Ченг, чи не бажаєте сендвіч?

Містер Ченг помахав головою, відмовляючись.

Незважаючи на прізвище, він не був схожий на азіата. Навпаки, містер Ченг мав риси обличчя і повадки корінного англійця.

– Дуже дарма, – з коричневої дорожньої сумки супутник містера Ченга дістав згорток з фольги. Розмотавши його, він узяв один сендвіч, а другий загорнув і поклав назад.

– Україна. Хто б міг подумати? Стільки років очікувань і приготувань. Практично все моє життя і стимул підійматися по кар'єрних сходах були присвячені цій події. Ви не уявляєте, як же я радий, що був неподалік, в Угорщині. Я, насмілюся зізнатися, вже думав кинути роботу в Європі і відправитися в місця значно тепліші.

– Я теж радий, пане Леттерхаус, що мені не довелося тягнутися за вами куди-небудь в Африку або Південну Америку, – погодився містер Ченг.

– Я вважаю, відділ знайшов би вам кого-небудь ближче. Когось менш досвідченого, звичайно, але вони б не стали втрачати стільки часу.

Містер Леттерхаус допив чай та задумливо подивився у вікно, спостерігаючи за тим, що відбувається по той бік скла.

– Україна. Хто б міг подумати?

Київський залізничний вокзал зустрів їх вечірньою прохолодою столичної осені. Чоловіки були одягнені в однакові коричневі пальто, а руки їх ховалися під однаковими коричневими рукавицями. На головах красувалися однакові чорні капелюхи. Єдиною їх відмінністю була статура. Містер Ченг був значно нижче і лише злегка збитіший за свого напарника.

– Пане Леттерхаус? Пане Ченг? – до новоприбулих підійшов кремезний чоловік і потиснув руки обом.

– Мене звуть Марлон, радий знайомству, панове. Ласкаво просимо. Прошу слідувати за мною. Карета чекає. Можу понести ваші речі.

– О, дякую, але в цьому немає необхідності, – відмовився від пропозиції містер Леттерхаус. В одній руці він ніс свою коричневу сумку, а в другій тримав дерев'яну тростину з різьбленим руків'ям у формі голови кота.

У містера Ченга був аналогічний набір ручної поклажі, але руків'я тростини мало форму голови ведмедя.

На виході з вокзалу їх чекав чорний Роллс-ройс.

– О, Джонатан, ви тільки подивіться, яка краса, – зауважив містер Леттерхаус.

Зустрівший їх здоровань відкрив двері авто і запросив їх у салон відповідним жестом.

– Куди їдемо панове? Хочете побачити офіс чи бажаєте в готель?

Сівши в машину, Леттерхаус подивився в свій смартфон і відповів:

– Їдемо в бюро, Марлон. Зробіть так, щоб до нашого приїзду були готові близько десяти чоловік. Нам не можна витрачати ні хвилини. Потрібно багато чого встигнути.

#

Сіцилія прокинулася від раптово увімкнутої музики. Вона не відчувала ні землі під ногами, ні зв'язаних над головою рук. Навколо стояла абсолютна темрява. Приємний голос невідомої їй співачки співав французькою мовою:

«Ma chambre a la forme d'une cage

Le soleil passe son bras par la fenêtre

Les chasseurs à ma porte

Comme les p'tits soldats

Qui veulent me prendre »

– Тут є хто-небудь? – у горлі сильно пересохло. Сіцилія насилу видавлювала з себе слова. – Допоможіть…

Тіло пробивало дрібне тремтіння, немов від холоду.

Почувся скрегіт металу і поза її спиною до кімнати полилося неяскраве світло.

Вона побачила, що всі стіни навколо вимазані кров'ю. Зі стелі, також прикрашеної темними бризками, звисало безліч ланцюгів. Підлога вслата кістками різних форм і розмірів. А під її ногами лежав величезний кане-корсо.

Сіцилія спробувала закричати, але не змогла, а спроба поворухнутися привела до того, що вона лише злегка зачепила ногою пса. У відповідь почулося тихе, але зле гарчання.

Звідкись продовжувала доноситися французька безтурботна пісенька:

«Je ne veux pas travailler

Je ne veux pas déjeuner

Je veux seulement l'oublier

Et puis je fume ».

– О, наша маленька прокинулася, – сказав чоловік за її спиною. Тон його голосу був веселий і безтурботний.

Чоловік постав перед її очима.

– Чого ви хочете від мене? – її шепіт був таким слабким, що вона сама ледве почула свої слова.

Пес підняв голову і знову загарчав.

– Спокійно, Арк, – суворим тоном наказав чоловік.

Кане-корсо негайно підкорився.

– Мені потрібно, щоб ти згадала своїх батьків. Мені потрібно, щоб ти згадала, хто ти.

Він повернув її обличчям до дверей. До кімнати увійшли двоє чоловіків, одягнених в червоні комбінезони. Вони внесли в камеру повного бородатого чоловіка, який руками, ногами і головою був прив'язаний до стільця з високою спинкою.

– Знайомся, це Михайло. Він особлива людина. Особлива тим, що його тіло ідеально підходить для життя в ньому маленьких квімпів. Це такі паразити. Вони харчуються мозковою активністю людини і захищають її тіло від фізичних ушкоджень. Їх захисний механізм має унікальну специфіку, яка допоможе нам з тобою.

Чоловік торкнувся рукою голови Михайла, обдавши його електричним розрядом. Здоровань завив від болю і все навколо стало змінюватися.

Криваві стіни раптом зникли.

Сіцилія опинилася в якійсь кімнаті, на вигляд схожій на дитячу. За вікном було темно, але нічники давали досить світла, щоб почуватися комфортно. Навколо все пофарбовано в рожевий колір, а по підлозі розкидані іграшки. Руки її були вільні, немов вона не висіла тільки що в камері тортур. Двері в кімнату були прочинені, крізь них пробивався довгий струмінь яскравого світла. Сіцилія підійшла ближче і глянула в щілину.

У вітальні на дивані сиділа якась жінка, а поруч з нею, на підлозі грала маленька дівчинка.

– Мама, я вже намалювала, – дівчинка простягнула альбомний аркуш.

– Яка ти розумниця, – жінка подивилася на малюнок.

Раптово біля дивана з'явився чоловік.

– Тато, таточко прийшов, – дівчинка жваво кинулася в його обійми.

Чоловік обійняв її та поцілував в голову.

– Я теж радий тебе бачити, малятко. Піди, пограй у себе в кімнаті. Нам з мамою треба поговорити.

Дівчинка слухняно побігла в дитячу, де стояла Сицилія.

Не звернувши на неї уваги, вона взяла в руки білого плюшевого ведмедика і почала щось вивчати у величезному ляльковому будиночку, що стояв біля стіни.

Сіцилія обернулася назад до вітальні. Там мама і тато цієї дівчинки про щось сперечалися.

– Але це ж наша дочка, – зі сльозами на очах сказала жінка.

– Я розумію, але на кону її життя. Ми не можемо переховувати її вічно. Гончі взяли слід. Скоро вони будуть тут. Нам треба зважитися на це.

Він обняв її, притиснувши голову до своїх грудей.

– Нам потрібно врятувати нашу дівчинку.

Немов від клацання вимикача Сіцилія згадала, хто ці люди.

– Мама... – тихо прошепотіла вона.

– Тсс... – почувся звук за її спиною.

Вона обернулася.

Прямо їй в очі дивилася маленька дівчинка. Вона вже сиділа на своєму ліжку.

– Не говори йому їх імен. Не згадуй. Інакше він уб'є їх.

До кімнати увійшли батьки. Губи матері тряслися від сліз.

Батько сів біля дочки, погладив її по голові і сказав:

– Ми любимо тебе, сонечко, і завжди будемо любити.

Вони обійняли дівчинку і навколо неї з'явилося сліпуче біле сяйво, заливше всю кімнату.

Сіцилія прищулилася.

Сяйво зникло і в кімнаті крім неї самої нікого не залишилося.

Вона підійшла до ліжка і взяла плюшевого ведмедика. Сльози, скотившись з вологих щік, впали на білі лапки новенької іграшки. Її іграшки.

Знову увімкнулася музика і розбудила дівчину. Той самий жіночий голос наспівував ту саму французьку пісеньку.

Олівій дивився їй прямо в очі.

– Ти згадала.

Сіцилія мовчала, опустивши очі вниз.

– Арк, прийшов час попрацювати, – наказав Олівій.

Пес відірвався від кістки, яку гриз і підійшов до господаря. Тіло його стало збільшуватися, він піднявся на задні лапи, а передні стали схожі на руки. Тепер Арк прийняв подобу людини, тільки мав собачу морду, а тіло було вкрите шерстю. В руці у нього з'явився довгий батіг, який мав чотири відгалуження з блискучими кінцями.

З тихим риком це створення обійшло і стало за спиною у Сицилії.

– Мені потрібно лише два імені, – твердо і голосно промовив Олівій.

Відповіді не було.

Різкий біль обпік спину дівчини. Сіцилія відчувала, як гострі наконечники батога впивалися в шкіру.

Вона закричала.

Другий удар виявився ще болючішим. Здавалося, батіг виривав шматки шкіри з її спини.

В очах почало темніти.

– Не спати! – скомандував Олівій.

Він торкнувся голови Михайла, той завив від болю і з-за його спини з'явилася величезна змія і стрибнулаСіцилії прямо в обличчя. Та сіпнулася від страху і в той же час спину обдало новою порцією пекельного болю.

Кричати не було сил. Плакати теж. Вона хотіла покінчити з цим раз і назавжди. І померти. Краще померти, ніж назвати імена батьків.

– Досить, Арк, – наказав господар пса. – Залишимо її повисіти і обдумати те, що відбувається. А коли рани трохи загояться ми продовжимо. Їй буде куди болючіше. А зараз ходімо, сюди я покличу Брона, а для тебе у мене є не менш важливе завдання.

Кат знову став чорним псом і вийшов слідом на своїм господарем, залишивши змучену дівчину висіти на ланцюгах поруч з прив'язаним до стільця бородатим здорованем.

#

Пофарбовані в чорний колір стіни лише додавали темряви і без того темному приміщенню бару. Для Алексі це було саме те, що потрібно. Він сидів за барною стійкою і пив віскі, наливаючи собі з пляшки, що стояла поруч. З динаміків доносився старий, приємний вухам джаз.

З відвідувачів, крім демона, був лише один відвідувач. На око можна було судити, що пити йому вже досить. Він раз у раз засинав, вдаряючись головою об барну стійку і від цього прокидався, смішно хрюкав і гикав.

– Гей, бармен... повтори-но, – насилу вимовив він і отримав добавку.

– Заздрю йому, – сказав Алексі, коли бармен повернувся на своє місце. – Не уявляю, скільки мені потрібно випити, щоб набратися в молох, як він.

– Пляшки не вистачить? – поцікавився бармен.

Демон заперечливо похитав головою.

– Сталева витримка. Полюбляю таких гостей.

– Та вже ж, – погодився Алексіос, махнув склянкою в сторону бармена. – За це і вип'ємо.

Він спустошив склянку залпом і налив собі знову.

– Хороша пісня у вас грає, – сказав демон.

– Так, мені теж подобається, – погодився бармен. – Сорок четвертого року. Стара класика.

– Стара... – повторив демон. – Крихітка Біллі Холлідей просто чудова. Як же вона співає...

Лексі зробив ковток.

– Але ж я був знайомий з нею... – мовив він тихо, наче сам собі.

Бармен нічого не відповів на ці слова, лише злегка посміхнувся.

Демон задумливо дивився на дно наповненої склянки, немов намагався знайти там відповіді на всі питання, що цікавили його. І він був упевнений, що таких відповідей просто не існує.

Денні мертвий. А він не допоміг йому. Не зміг врятувати. Захистити. Адже це ж з вини Алексіоса вони вирушили в той клятий Лімб. З вини Алексіоса Денні позбувся життя. Чому не можна було просто відправити його на якісь острови? Сховати. Нехай би розважався там з дівахами, попиваючи коктейлі, поки демон не розібрався зі своїми проблемами.

Пізно вже махати кулаками. Треба було думати про це раніше.

Денні мертвий. Безповоротно. Його душа не відправилася в пекло або рай. Якщо Лімб забирає тебе, то назавжди. Чорт би забрав цього Архіронадіїла. Перната сволота. Чорт би забрав цього Олівія. Жадібний заздрісний боягуз.

Потрібно покінчити з ним якомога швидше і закінчити всю цю тяганину.

– Повторити? – Голос бармена відвернув демона від думок.

Він і не помітив, як пляшка спорожніла.

– Ні, дякую.

Алексі встав, клацнув пальцями, і бармен подивився на нього з вітальною посмішкою, немов той щойно увійшов.

– Здрастуйте, що будете замовляти?

– Нічого, дякую. Де у вас туалет?

– Прямо по коридору, другі двері ліворуч.

– Дякую. Доброї ночі, – демон попрямував до виходу.

У закладі було не темніше, ніж на вулиці, але однозначно спокійніше. Біля входу в бар демона вже чекали два чоловіки.

– А ось і біс, нарешті, вийшов, – сказав один з них.

– Та ви знущаєтеся, – важко зітхнув Лексі.

Не зволікаючи, найманець почав говорити якісь слова на латині. Ймовірно, якесь закляття, яке демонові дослухувати до кінця зовсім не хотілося. Він зник і з'явився за спинами нападників.

– Привіт, смертнички, – сказав біс і легким рухом звернув одному з них шию.

Другий різко повернувся і приставив пістолет до грудей Алексі.

– Ой, та перестань. Серйозно?

Демон клацнув пальцями і найманця відкинуло в найближчу стіну. Чітко почувся хрускіт кісток. Алексі підняв руку вгору і тіло суперника піднялося в повітря, після чого знову різко впало на землю.

Він не поспішаючи підійшов до лежачого найманця.

– Передай всім вашим недоумкам, щоб залишили мене в спокої! Мені набридли ці ігри у Джона Уіка.

Він розвернувся, щоб піти, але зупинився і додав:

– Або хоча б підготуйтеся як слід, щоб цікаво було вас вбивати.

Залишивши найманця валятися на землі, демон завернув за ріг і зупинився.

– Нарешті, – сказав він в темряву. – Я вже думав, ти не відповіси мені.

З темряви вийшов чоловік.

– Вітаю тебе, Алексіос.

– Шкода, що не можна просто потерти лампу, як у казках. Було б набагато простіше і швидше.

– Чого тобі, демон?

– Ден мертвий.

– Шкода чути. Він був хорошою людиною, – джин говорив це без жодних емоцій. – Навіщо ти мене кликав?

– Ти ж ще служиш комірникові?

Чоловік ствердно кивнув.

– Мені потрібно зустрітися з твоїм господарем. Але справа в тому, що...

Джин зник, не сказавши ні слова і не ставши дослухувати.

– Ну, чудово, – з досадою сказав сам собі Лексі.

Через кілька секунд чоловік з'явився знову.

– Пан Хордгейр зустрінеться з тобою.

– Дуже добре. Я вже був засмутився, що ти мене покинув. Хтось поставив решітки на вікнах і я не можу вийти за межі цього міста, тому зустріч потрібна на моїй території.

– Йди за мною, демон, – сказав джин і зник.

Алексі зник у слід за ним і з'явився акурат біля блискучого чорного лімузину, що стояв на стоянці цілодобової закусочної «BurgerGo».

Джин вже чекав його, відкривши двері в авто.

– Привіт, Хордгейр. Просторо у тебе тут, – звернувся Лексі до сидячого в лімузині довговолосого рудобородого чоловіка.

У салоні лімузина, крім Хордгейра, сиділи ще три дівчини у спідній білизні. Вони про щось шепотілися і хихотіли, дивлячись на Алексі.

– Вітаю, демоне. Ти вчасно. Дівчата якраз наливають випивку.

На сидінні біля Хоргейра лежав паперовий пакет. Він дістав бургер, і почав його їсти.

– Пробач, друже, просто я дуже голодний. Ніде в світі немає бургерів смачніше. Просто казковий смак. Якби я знав, що ми зустрінемося, то купив би і тобі.

– О, дякую, але я не голодний, – сказав Алексі та узяв келих.

– За зустріч, старий друже, – сказав господар лімузина і підняв келих.

Одягнений він був у яскраво-синій піджак, що відмінно поєднувалося з рудою бородою.

– Чого ти хочеш від мене, служитель пекла?

Демон витримав мовчазну паузу.

– Як твої справи? – врешті, мовив він із посмішкою.

– Як бачиш, – Хордгейр вказав на дівчат. – У цьому столітті все прекрасно. Клієнтів море. –Труднощі середньовіччя позаду.

– Так, бачу і радий за тебе, – Алексі посміхнувся. – Мені потрібно кілька дрібничок ось із цього списку.

Демон дістав із внутрішньої кишені конверт і простягнув товаришеві.

– Непоганий набірчик. У мене є практично все, – вивчивши список, підсумував Хордгейр, після чого натиснув кнопку на бічній панелі і біля нього з'явився столик, на якому стояли пляшечки різного розміру.

– У мене немає крові святого грішника і шматочків смарагду Харахті. Але я знаю, де ці камінчики можна дістати.

– Найманці ордену.

– Абсолютно вірно. І ось ще що, – Хордгейр дістав із внутрішньої кишені піджака щось схоже на авіаквиток і простягнув Алексі. – Те, що ти залишив у мене на зберігання на тисячу років. Термін нещодавно закінчився і якщо вже ми зустрілися, то забирай.

– Тисяча років так швидко пролетіла? Несподівано. Ну все, не буду затримувати, – Лексі відкрив двері авто. – Спасибі за допомогу.

– Алексіос, – гукнув демона Хордгейр, коли той вже вийшов. – Щасти тобі, друже. Я буду сумувати за тобою, якщо найманці доберуться до тебе.

Супроводжуваний радісними криками дівчат, лімузин рушив з місця.

#

Дену подобалося, що повітря Лімба не намагається проникнути в його мозок і звести з розуму. Він відчував себе чудово, хоч для цього й доводилося раз на тиждень попивати кров свого товариша. Загострені відчуття, сили і здібності приводили його в захват.

Вони пройшли вже багато різних дивних місцевостей, які він ніколи не міг собі навіть уявити. Ліси Ескуро, пустеля, в якій ростуть яскраві красиві квіти, що харчуються снами своїх жертв, скелясті гори, всіяні печерами-камерами для небезпечних тварюк.

Степ, по якому вони йшли останні пару днів був найбезпечнішим місцем з усіх, що Ден зустрічав у Лімбі, не беручи до уваги Меридіан. Здавалося, в цій частині Лімба ніхто не мешкав. І це радувало.

Але степ закінчився і вони зупинилися біля високої трави, стебла якої були товстими, злегка нагадуючи бамбук. Немов захисна стіна, вона росла в висоту з багатоповерховий будинок. Колір цієї трави мав блідий відтінок, немов вона вицвіла на сонці, що дивно, адже сонця в Лімбі не було.

– Яка висока трава, – сказав Ден, підійшов ближче і доторкнувся до одного з стебел.

– Стій! – гукнув Калдер. – Не заходь туди.

Даніель зробив крок назад і прислухався.

– Що там за шум?

– Отлари, – вампір підійшов трохи ближче. – Такі мерзотні істоти. Вони знаходяться глибоко в траві, але їх слизькі довгі щупальця дістають до всіх країв цих заростей.

– Вони виділяють унікальний фермент, яким просякнута ця трава, – сказав Ль'от.

– І яким вони щедро фарширують своїх жертв, після чого харчуються ними з радістю.

– Тому трава така висока і утримує Арахнів.

– Арахни? Це що, якісь павуки?

– Так, павуки, тільки розміром з мамку Ль'ота, – вампір засміявся.

– Арахни – великі і розумні тварини, – не звернувши уваги на жарт Калдера, серйозним тоном говорив Ль'от. – За часів темної війни вони використовували людей, як піддослідних звіряток. Вони імплантували їм свої кінцівки, створюючи нові види солдатів і рабів. У цих павуків сильні телепатичні здібності. Варто лише один раз подивитись їм в очі, і ти залишаєшся в їх владі назавжди.

– Цих павучків неважко вбити, але матка Арахнів розмножується, як божевільна. Вона видає по сотні цих тварюк в день, – втрутився Калдер. – Трава їх утримує. Фермент, що виробляється отларами отруює їх, а самі мешканці високої трави не проти підкріпитися павучатинкою. Майже всі маленькі дитинчата, вибігши з мамки відразу біжать на трапезу до отларів. Тож, якщо не хочеш приєднатися до восьминогих делікатесів, то тримайся подалі від трави.

– Зрозуміло, подалі від трави, – підсумував Ден. Потім запитав. – Нам доведеться її обходити?

– Так, на це піде більше часу, але без ризику для життя. Крім того, пройшовши по траві є величезний шанс опинитися в п'ятизірковому готелі «Лігво Арахнів». Годують там, ймовірно, смачно, але не нас.

– І в який бік нам іти?

Ден відчув щось холодне і вологе на своїй нозі.

– Що за чортівня? – Він спробував забрати ногу, але не зміг – товсте щупальце обвило його, звалило на землю і потягло в гущавину трави.

Від несподіванки Даніель скрикнув. Ль'от схопився, вихопив меч і рубонув їм по щупальцю, перерубавши його навпіл. В цей час друга кінцівка отлара схопила його за руку, а ще одне щупальце обвило другу ногу Дена. З величезною силою, якій вони не змогли протистояти, отлар потягнув їх до себе.

#

Калдер метався з боку в бік, не знаючи, що робити. Бігти в глибину цих гігантських заростей нерозумно, але іншого виходу він не бачив. Друзів треба рятувати.

На землі лежали томагавки Ль'ота. Він підняв два і кинувся в траву.

Товсті слизькі стебла били по обличчю і заважали зосередитися. Шелест трави, немов шепіт, звучав звідусіль. Калдер намагався зосередитися, щоб почути, куди ці тварюки тягнуть його товаришів, але безуспішно. Раптом двоє щупалець обхопили його ноги і потягли до отлара.

– О, безкоштовна доставка, дякую.

#

Даніель повернув голову і побачив закривавлене тіло Ль'ота. Він був без свідомості. Ден і сам був весь поранений, але вампірська кров швидко його виліковувала. А ось здорованю доведеться туго. Якщо вони виберуться звідси, звичайно. Трави навколо стало менше і Ден побачив, куди їх тягли щупальця.

Він побачив отлара.

Величезна безформна тварина. Там, де закінчувалися кінцівки, починалося велике тіло, схоже на щільний міхур. Якби не велетенський рот, то Ден засумнівався б, що це жива істота.

Воно розкрило свою пащу, готуючись зжерти товаришів.

#

Калдер щосили намагався не знепритомніти від сильних ударів головою об землю.

Він сподівався, що йому пощастить і щупальця дотягнуть його до того ж отлара, який забрав Ль'ота з Даніелем. Шанс невеликий, але іншого виходу немає. Тільки сподіватися.

Трава стала зустрічатися рідше, і він відчув сморід цієї мерзоти. Наблизившись, вампір побачив, що це не той отлар. Друзів поруч не було, а з'їсти їх так швидко воно не могло.

Калдер метнув обидва томагавка в тварюку, потім напружився і вп'явся руками в землю, опираючись силі велетенської істоти. Щупальця натягнулися сильніше. Калдер відпустив руки і отлар різко і сильно смикнув своїми щупальцями. Вампір опинився прямісінько біля його пащі.

Приклавши всі сили, він вдарив тварину рукою туди, де закінчувалися кінцівки і починалося потворне безформне тіло. Тварина заверещала і відпустила його ногу.

Опинившись на землі, Калдер схопив щупальце біля самої основи і потягнув щосили. Гаряча рідина з відірваною кінцівки залила все навколо, а отлар голосно і пронизливо заверещав.

#

Здалеку почувся противний вереск. Ль'от прокинувся. Отлар відпустив своїх жертв і направив всі свої щупальця в сторону крику. Ймовірно, якомусь такому ж виродку потрібна його допомога. Кращої можливості звалити звідси і не придумати.

Ден підійшов до Ль'ота і допоміг йому піднятися.

Здоровань озирнувся і вказав рукою, куди їм бігти. Ден не став заперечувати і вони чкурнули якомога швидше від цієї мерзенної тварюки.

Через кілька хвилин вони вибігли з трави, опинившись в тому ж степу, з якого сюди потрапили, але місце було іншим.

Ден відбіг подалі від трави. Ль'от прямував за ним.

– Круто пробіглися, – поруч з'явився Калдер.

– Ти живий! – зрадів Ден.

– Так. Довелося, правда вирвати пару щупалець і мало не здохнути, але в іншому все обійшлося. Зате трохи зрізали. Ось, ти там дещо залишив. – вампір передав Ль'отові його речі.

Здоровань відкрив великий бурдюк і почав жадібно пити з нього.

– Дай і мені води, будь ласка, – задихаючись від утоми попросив Даніель.

Закінчивши, Ль'от передав йому бурдюк. Ден зробив пару великих ковтків.

– Це ж вино!

– Можеш не дякувати, – сказав здоровань. – Треба продовжувати йти. І подалі від цієї трави.

#

Величезний жовтий «Шеві Кодіак» зупинився через дорогу від залитого яскравим, полуденним осіннім сонцем «Ельфен Еля».

Коротенькі джинсові шортики і яскравий салатовий топік підкреслювали красу білявки, що вийшла з пасажирського місця, і явно не підходили для хоч і сонячної, але холодної погоди.

Слідом за нею авто покинув і водій – приблизно того ж віку, що і його супутниця, засмаглий м'язистий хлопець, одягнений в обтягуючу червону майку з написом «kill 'Em All», стильні рвані джинси і червоні «Air Max».

Судячи з усього, на холод цій парочці було начхати.

Крізь великі панорамні вікна «Ельфен Еля» було видно, що там зібралося багато народу.

В кишені хлопця задзвонив телефон.

– Це Антоха, – сказав він своїй супутниці і увімкнув гучний режим.

– Ми на місці, брате. Стоїмо навпроти.

– Прекрасно, тут завал повний, – пролунав голос з динаміків смартфона. – Зібралося багато народу, якщо не всі. Я стою біля бару.

– Зараз вже зайдемо.

– Не забудь хавчик, бро.

– Не забуду, ненажера.

– Ви взяли все, що я просив?

– Так, все взяли. Іноді я дивуюся, як в нашій родині міг з'явитися такий проглот.

Дівчина посміхнулася і дістала великий паперовий пакет.

– Все тут, малий, я вже взяла пакет. Все, як ти любиш.

– Спасибі, Кріс, давайте швидше. Здається, вони збираються починати.

#

Ресторан був заповнений вщерть. Вільних столиків не було. Щоб пройти до бару, треба було проштовхнутися через тісний натовп відвідувачів.

Добравшись до барної стійки, хлопець в довгому шкіряному пальто замовив собі келих пива, а після того, як отримав замовлення повернувся до відвідувачів і голосно свиснув.

Всі замовкли, озирнувшись на нього.

– Спасибі, що так оперативно зібралися, – голосно сказав він грубим хрипким голосом. – Як і писав вам у повідомленнях, я хочу обговорити проблему Ордену Наглядачів, що приїхав на нашу територію. Ці виродки вже два тижні забирають нашу роботу і, відповідно, наші гроші. Я хочу, щоб ми...

Але він не договорив.

#

Кріс зачинила двері масивного “Кодіака” і попрямувала до «Ельфен Елю».

Її брат накинув на плечі рюкзак і поспішив за нею.

Світлофор на пішохідному переході показував червоне світло. Цифри, що лічили секунди до зміни кольору, показували, що залишилося менше двадцяти секунд.

Біля входу в ресторан різко загальмував чорний Опель. Все, що відбулося далі, для Кріс було схоже на сповільнену зйомку. Вона не бачила, як ракета вилітала з вікна Опеля, але чітко бачила все, що було потім.

Прогримів вибух, супроводжуваний розлітаючимися уламками скла, камінням і шматочками людської плоті.

– Антон! – закричала вона і кинулася до ресторану.

Брат схопив її, намагаючись утримати.

– Ти допоможи тут, а я за ними, – вільною рукою він вказав на від'їжджаючий автомобіль.

Вона кивнула.

Він швидко скочив у свій масивний «Кодіак» і рвонув з місця за чорним «Опелем». А його сестра залишилася біля підірваного ресторану.

#

Старенька сіра «Шкода» виїжджала з парковки одного з численних торгових центрів.

– Ціль знищена, – промовив один з присутніх у авто.

У його вухо був вставлений навушник і він явно звертався не до свого напарника, а до співрозмовника на іншому кінці.

«Усі мертві, Декар?», – пролунало запитання.

– Не було часу перевіряти, там занадто людно. Але навіть якщо хтось вижив, не скоро вони нам завадять. Тачку, з якої ми стріляли, покинули на пустрі та пересіли в іншу. Їдемо додому.

«Чудово. Будьте обрежні".

Декар зупинився на світлофорі перед перехрестям. Його товариш увімкнув навігатор, вбив адресу і сказав:

– Найближчі два кілометри їдемо прямо.

– Чудово, – загорілося зелене світло і він рушив з місця, – обожнюю, коли треба їхати прямо і нікуди не звертати.

Удар був таким сильним, що Декару здалося, що їх збив швидкісний поїзд.

Машина відлетіла в сторону, немов м'ячик для пінг-понгу, перевертаючись на льоту та зупинившись за кілька метрів від зіткнення.

– Делмар, ти живий? – кров заливала очі грека, через що він нічого не бачив.

– Так, – пролунала тиха відповідь. – Але переломів багато, я думаю.

– Треба вибиратися з тачки, ти можеш?

– Спробую, – відповів напарник, а потім почувся скрегіт дверей.

Крізь шум сигналів і крики людей Декар почув виразний наростаючий шум потужного двигуна. Він протер обличчя. Очі різало від крові, дивитися було боляче, але він побачив що прямо на них їде величезний автомобіль.

Він смикнув двері і вони відчинились до його величезної радості.

Декар вискочив з машини і покотився по дорозі, сподіваючись не потрапити під колеса автомобілів.

Величезна жовта тачка розмазала "Октавію" по асфальту.

Грек знайшов поглядом свого напарника Делмара і показав йому напрямок, в якому потрібно втікати.

Поряд був невеликий скверик з невисокою кам'яною огорожею і Декар вважав, що ця махіна там не проїде.

Він біг так швидко, як тільки був здатний. Не можна втрачати часу, адже ці сволоти зволікати не будуть. Ззаду почулися короткі черги пострілів.

Декар озирнувся. Делмар біг ззаду.

– Швидше, брате, наздоганяй.

Вони припустилися помилки. Залишили когось в живих. Сучі діти на подив швидко спрацювали. Та не час думати про це. Треба рятуватися.

Декар відчував кілька переломів в області ребер. Бігти ставало все важче.

Обернувшись, він побачив, що Делмар трохи наблизився.

Двигун махіни заревів і переслідувачі в'їхали в скверик.

План Декара не вдався. Знову помилка. Ще одна черга пострілів. Куля потрапила в ногу. Грек впав та покотився по землі.

Двигун затих неподалік від нього. Почувся ляскіт дверей.

– Що ж ви робите? – кричала якась жінка. – Тут же діти!

Чоловік, що вийшов з авто, не звернув на неї уваги.

Делмар підняв напарника і потягнув за собою.

– Залиш мене, рятуйся. Я тебе сповільнюю, – сказав Декар.

– Ні, брате. Ми ніколи одне одного не кидали. Впораємося. В мене є план...

Постріл в голову назавжди перебив Делмара.

Мертве тіло впало, поваливши на землю й пораненого напарника.

Ти можеш бути найсильнішою, найшвидшою і найсміливішою людиною на всій Землі. Ти можеш бути найрозумнішим стратегом і тактиком. Але ти ніщо проти кулі.

Декар лежав, важко дихаючи і дивився на хлопця, що стояв над ними. Делмар був мертвий і, судячи з дула УЗІ, направленого в обличчя, йому теж залишилися лічені секунди.

– Здохни, тварюка, – сказав невідомий чоловік та натиснув на гачок.

Автоматна черга перетворила голову одного з найсильніших воїнів древньої Греції в місиво.

#

Кріс зі своїм братом сиділи на широкій трубі, на території занедбаного заводу. Їх жовтий «Шеві» був захований неподалік у промисловій зоні. Треба було почекати кілька годин, поки поліцейські заспокояться після галасу, що вони здійняли вдень. Хмари вже сховали сонце.

Кріс тримала в руках розірваний паперовий пакет.

– Ну навіщо він пішов туди один? Діма… – вона знову заплакала.

Брат дістав з кишені два яскравих смарагди.

–Це справа рук ордену, Кріс. Це їх камені.

– Дім... а давай вб'ємо їх.

Діма дістав з пакета коробочку з локшиною, пару китайських паличок і передав сестрі.

– Давай… – сказав він, дивлячись їй в очі. – Після вибуху залишилися живі люди. Може, вони теж захочуть помститися.

#

Едана вийшла з магазинчика приміської заправки. В такий час, за кілька годин до світанку, в цих місцях порожньо. Заїжджають лише самотні, проїжджаючі повз водії, щоб заправитися. В руках вона несла два невеликих стаканчика з кавою. Кіллі чекала її на вулиці біля авто.

– Тримай це мерзенне пійло, – пробуркотіла Едана.

– Зате гаряче. Дякую, – дружелюбно відповіла Кіллі.

Кіллі виглядала як повна протилежність своєї подруги. Вона була такою ж стрункою. Але форми її були більш пишні, ніж у Едани. Її золотисте, укладене волосся контрастувало із зухвалим чорним ірокезом супутниці. Кіллі обожнювала котів і котячі очі її супутниці викликали у неї збудження, захват і заздрість. Білу заздрість, як вона сама любила уточнювати.

– Треба швидше покінчити з цим. Ненавиджу холод, – сказала Едана, потім замовкла, скривилася і різко вимовила, карбуючи кожне слово. – Ненавиджу цей бісовий холод.

Кіллі швидко випила каву і кинула стаканчик в урну.

– Нагадай мені, чия це була ідея – шукати біса починаючи з околиць? – не вгамовувалася Едана.

– Нам потрібно опрацювати всі варіанти. Я теж не думаю, що Алексіос буде ховатися в такій глушині, але ж він не дурень. А ми будемо дурнями, якщо не перевіримо.

Едана прекрасно це розуміла. Її просто бісило, що вона мерзла на чорт зна який околиці чорт зна якого міста.

Кіллі дістала маленьку колбу з червоною рідиною всередині, відкрила її, нашептала закляття та кинула під ноги. Колба не розбилася, але рідина витекла на асфальт, піднялася в повітря та перетворилася в маленьке пір’ячко.

– Все готово. Кров демона вкаже нам шлях. У нас є година, щоб хоч трохи наблизитися до Алексіоса.

– Дуже добре, – полегшено зітхнула Едана. – Йдемо в тачку. Там тепліше.

– Я думала, ти з теплокровних. Так смішно, шкіра невразлива, але холод пропускає, – засміялася Кіллі.

Раптом, вона завмерла, побачивши щось біля дороги.

– Стій! В сторону! – вигукнула вона і відштовхнула подругу, прикривши її спиною.

Маленький червоний «Джиллі» вибухнув, розлетівшись на купу металевих уламків. Ударною хвилею їх збило з ніг, поваливши на землю.

Едана лежала біля прикрившої її від вибуху напарниці. Вона зібрала всі сили, щоб підповзти до неї і накрити несвідоме тіло собою.

Вибух автозаправки не змусив себе чекати.

Гучний гуркіт оглушив миттєво. Яскраві спалахи полум'я засліплювали, а клуби чорного диму не пропускали повітря в легені. Дихати було важко. Едана все ще прикривала собою Кіллі, упираючись руками у гарячий асфальт. Її спина вже витримала атаку розпеченого металу. Зараз же, здавалося, що ціла стіна обвалилася на них, але здаватися не можна. Вона витримає. Рани загояться швидко. Але не у Кіллі. Не можна допустити, щоб вона залишилася без прикриття. Едана відчула, як затремтіла земля, а через мить, в кількох метрах від найманки, в небо піднявся стовп вогню, супроводжуваний ще більшим гуркотом, ніж попередній.

«Необхідно триматися», – подумки зверталася до себе Едана. – «Я не можу підвести Кіллі. Потрібно піднятися».

Вона спробувала поворухнутися, але вантаж був непідйомним. Шансів вибратися з цього пекла не залишилося.

Удар каменем в голову позбавив найманку свідомості, а уламки бетонної стіни заточили напарниць в безвихідній могилі.

#

Здоровань Курд йшов серед старих багатоповерхівок одного зі спальних районів Києва.

– Ненавиджу мегаполіси, – сказав він своєму напарнику. – Раніше, за часів набігів, ми прибували до далеких земель, невідомим міст. Вони здавалися гігантськими заплутаними лабіринтами. Мені завжди було там незатишно. Що вже говорити про міста, подібні до цього. Шкода, що кращі часи минули. Сумую за ними.

– Кажеш, наче якийсь старигань, – весело відповів Джон Хоулі. – Як на мене, то всі часи кращі. Мені завжди подобались нові цивілізації. Це як нові світи. Нікому, крім таких, як ми з тобою, вікінг, цього не зрозуміти. Всі ці люди народилися вже в епоху процвітання технологій і прогресу. Їм немає з чим порівнювати, адже про наші з тобою часи вони можуть дізнатися лише з книг і серіалів. Раніше, щоб розграбувати якесь місто, тобі треба було пропливти купу часу по воді, страждати від голоду і втрачати частину своїх людей. Ти подорожував більшу частину свого життя. Без жінок. Далеко від дому. Без можливомті бачити сім'ю і дітей. Я це знаю, дивився «Вікінгів». Взагалі дивуюся, як твої діти вірили в те, що ти їх батько. А зараз що? Сів у літак і за кілька годин опиняєшся в будь-якій точці світу. Що хочеш, те й роби. Просто свято якесь. В мої часи була своєрідна романтика в піратському способі життя, але ситий я нею по горло, брате. З мене вистачить цих пригод. Може, коли б я був тоді такий грамотний і розумний, як зараз, то думав би інакше, але кажу впевнено, назад не хочу. Мені подобається ця епоха. З моїм-то досвідом, я можу бути тут ким завгодно і прожити прекрасне життя навіть якщо втрачу вічну молодість.

Ніхто з них не помітив, звідки прилетів ніж, що влучив у руку вікінга. Від несподіванки Курд скрикнув.

Камені на шиї вікінга засвітилися, і в руці з'явилася велика двостороння сокира.

– Хто тут? – крикнув Джон Хоулі, дістаючи пістолети з-за пояса. – А ну покажіться.

Курд витягнув ніж з руки.

– Як ти, брате?

– Навіть не відчув.

Другий ніж вже не був сюрпризом. Помітивши блискуче лезо, пірат зробив постріл, збивши його на льоту.

– Я впевнений, – закричав Джон. – Що куль у мене набагато більше, ніж у вас ножів. Виходьте! Давайте зробимо це по честі.

Курт загарчав, стискаючи сокиру в масивних руках.

З протилежного боку пролунав гуркіт автоматної черги. Джон Хоулі впав на коліна. З численних ран на грудях, ногах і руках стікала кров. Пістолет випав з рук пірата.

– Гей, капітане! – прокричав Курд.

Відповіді не було.

– Гррр, – голосно загарчав вікінг. – Покажіться, боягузи!

Знову пролунали постріли. Жодна куля не зачепила здорованя.

Курт підняв мертвого напарника і якнайшвидше попрямував до авто.

Чергова автоматна черга вже не була такою вдалою для вікінга. Кулі втрапили в ногу і плечі Курда.

Він забіг за ріг одного з житлових будинків, тримаючись ближче до стіни. Їх авто стояло на узбіччі дороги. Дібравшись до нього, вікінг закинув стікаюче кров'ю тіло Джона Хоулі на заднє сидіння і, вдавивши педаль газу, рвонув звідти.

#

Едана прокинулася від приглушених звуків сирен і криків людей. Навряд чи хтось вижив від такого вибуху. Швидше за все, це рятувальники, або як вони там називаються в цій країні.

Вона все ще лежала, прикриваючи свою напарницю, руки залишалися упиратися ліктями об землю навіть коли та була без свідомості.

Це добре.

Едана відчувала, як в боці щось стирчить.

Це погано.

Рана напевне вже зрослася, доведеться рвати по-живому, щоб дістати. Буде боляче. Але це не настільки важливо.

Кіллі все ще без свідомості. Все обличчя залите кров'ю. Дихання є. Жива.

Це добре.

Вона спробувала піднятися, але це було складно. Занадто багато каменів обрушилося на її спину.

Ще одна спроба. Камені зрушили з місця. Зараз вона подумки дякувала, кому там треба дякувати за свої сили і здібності.

Вибравшись з завалу вона побачила багато пожежних машин. Дихати було важко через дим і попіл. Рятувальники металися в різні боки. Хтось помітив її і прокричав на їх мові. Едана не знала, про що він говорить.

Медики підбігли до неї і забрали Кіллі, укладаючи на ноші. Взявши під руки Едану, вони посадили її в карету швидкої допомоги разом з напарницею, закрили двері і повезли до лікарні. Медик, що сидів поряд з нею глянув на шматок металу, що стирчав з її боку і щось сказав заспокійливим тоном. Ймовірно, щось, типу, «все буде круто, дитинко, зараз ми витягнемо цю залізяку, заштопаємо тебе і будеш, як нова».

Найманка натягнуто посміхнулася йому у відповідь.

Вони їхали вже хвилин десять. Едана сподівалася, що вони від'їхали досить далеко від місця події.

Вона схопила медика за голову і з усієї сили вдарила об вікно. Ймовірно, водій почув гуркіт. Машина зупинилася.

Те що треба.

Пора їхати.

#

Лондонські гості у супроводі Марлона зайшли у великий конференц-зал. У торцевій частині довгого столу на них чекав чоловік в строгому чорному костюмі.

– Панове, це Фелікс Борисович, керівник української філії Б.О.Г., – сказав Марлон. – Це агенти Йорген Леттерхаус і Джонатан Ченг.

– Радий знайомству, панове, прошу, сідайте. І як вам наш філія?

– Затишно і комфортно. Приємний район. Мені подобається, – сказав містер Леттерхаус.

Містер Ченг, погоджуючись, кивнув.

– Чудово, – посміхнувся Фелікс Борисович.

– Все готово.

До зали увійшли десять кремезних чоловіків у формі і сіли за стіл.

Містер Леттерхаус піднявся.

– Вітаю вас, панове. Моє ім'я Йорген Леттерхаус. Я ведучий оперативний агент центрального штабу Бюро Охорони Громадян. Це мій напарник, Джонатан Ченг. Ми приїхали сюди і зібрали вас у дуже важливій справі. Всі ви знаєте про тринадцять видінь Озахара і те, що вони час від часу збуваються.

Оперативники за столом ствердно закивали головами. Леттерхаус продовжив.

– Збуваючись, кожне видіння тягне за собою наслідки, які в результаті призведуть до жахливих подій. Як ви пам'ятаєте, тринадцяте видіння звучить вкрай просто: «І настав кінець людству всьому». За нашими даними, в Києві збулося десяте видіння Озахара, а це значить, що наслідків довго чекати не доведеться. Лімб розкриє свої кордони і випустить всіх ув'язнених. Якщо це трапиться, нам доведеться не солодко. Всі знають про події Стародавньої Війни Спустошення.

Леттерхаус зробив ковток води.

– Вся необхідна інформація є в папках, які роздав вам пан Марлон. Даємо вам годину на ознайомлення і годину на збори. Після чого ми з вами вирушимо в Лімб, щоб зупинити цей наслідок видіння. Кожному з вас видадуть амулети, що дозволяють переносити Лімб.

Правила ви знаєте. Усе. До зустрічі за дві години.

Всі співробітники встали і попрямували до виходу.

– Я піду з вами, - сказав Фелікс Борисович.

– Я тільки за, - погодився Леттерхаус.

– Удачі нам, – прошепотів Марлон.

#

З тих пір, як книга винесла вердикт, пройшла немов ціла вічність. Вічність болю. Вічність бажання здохнути.

Архіронадіїл страждав, але це була необхідна жертва. Таке покарання за його нерозсудливість.

Накір і Мункар постаралися на славу, щоб виконати волю безглуздої книги. Ідіоти.

– Твоє покарання закінчено, – сказав Накір, витягуючи довгу голку з потилиці ангела. – Сподіваюся, це допоможе тобі бути смиренним ангелом.

Архіронадіїл сидів на стільці і байдуже дивився в одну точку.

– Так, - ледь чутно сказав він. – Дякую вам.

Але думав він зовсім інакше. Він уже не хотів бути ангелом. Ангели пихаті і слабкі. Їх могутність – лише пафосна показуха для жалюгідних чоловічків, яким судилося бути стертими з поверхні Землі. Як тільки Лімб розкриє свої межі, прийде Найсильніший і позбавить світ від цієї пошесті. Але зараз треба подякувати Мункару і Накіру за нескінченні нестерпні тортури і вийти звідси.

Він спробував піднятися, але ноги підкосилися і ангел впав на підлогу.

– Не поспішай, – сказав Мункар. – Має пройти якийсь час для твого відновлення. Скоро всі твої сили повернуться. Просто відпочивай.

#

Ноги відмовлялися слухатися, але Даніель намагався втікати якнайшвидше. Листя густих заростей било по обличчю. Позаду нього бігло щось жахливе. Воно гарчало і, трясучи землю, мчало за ним. Жах, що охопив Дена, не дозволяв йому обернутися. Треба бігти. Бігти не оглядаючись і швидше.

Раптово чудовисько перестало шуміти. Даніель зупинився, важко дихаючи. Тремтіння землі посилилося. Дерева почали лопатися, немов надувні кульки, розкидаючи тріски в усі сторони. Пролунав пронизливий гучний високий писк. Все навколо закрутилося, немов Ден опинився на надшвидкісний каруселі. Він сів на землю, притиснувши коліна до грудей, заплющив очі й прикрив вуха руками, але це мало чим допомогло.

Раптом, все припинилося. Ден розплющив очі. Лісу не було. Прямо перед ним височіла величезна гора, до якої ланцюгами прикутий величезний пісочний годинник. Поруч з'явився чоловік у червоній рясі. Густа сива борода виглядала з-під просторого капюшона.

Старий потягнув до нього руку, але щось зупинило його.

– Не пий ...– прошепотів він. – Не пий кров вампіра. Вона погубить тебе. Не вір вампірові.

Земля знову затряслася. Ззаду почувся дикий, тваринний рик. Ден обернувся. Ззаду стояв Калдер, але він був не зовсім схожий на себе. У хижій усмішці він оголив довгі гострі ікла.

– Помри, людино, – крикнув вампір і кинувся на нього.

Ден прокинувся зі страшним головним болем. Дезорієнтація, озноб по всьому тілу і запаморочення повернулися, як в той раз, коли він лежав на вівтарі Ескуро.

Над ним стояв Калдер.

– Агов, братику, живий?

– Що трапилось? – тремтячим голосом запитав Ден.

– Це драконоподобне щось припечатало тебе своїм хвостом прямо в землю, прикинь, – вампір вказав на обезголовлену істоту поряд. – Ймовірно друга порція крові вже припинила свою дію. Ль'от відрубав йому голову, тому час прокидатися.

Вампір різонув свою руку ножем і підійшов до Даніеля.

– Час приймати ліки.

Ден став жадібно ковтати кров.

– Ось так, друже. Не поспішай.

– Припиняйте свої збочення, скоро ця тварюка оживе, – Ль'от вказав на тіло істоти. – Не хочу бути тут в цей момент.

– Згоден, здорованю, – відповів Калдер. Потім звернувся до Дена. – Йти можеш, друже?

– Так, мені вже краще, – відповів той.

– Це добре, а то через пару годин тобі світить важлива справа. Треба буде заглянути декуди і витягнути декого.

– Про що ти?

– Побачиш, малий, скоро все розповім.

За кілька годин ходу вони зупинилися біля невеликої скелястої ущелини.

– Ми на місці, – сказав вампір.

Ль'от скинув з себе меч, який був у наспинних ножнах, звільнив плечі від сумок, дістав згорток з їжею і велику флягу.

– На, перекуси перед справою. Сили знадобляться.

Ден ковтнув води з фляги і розгорнув їжу.

– Так що там? - запитав він.

– Чув про ріку Стікс? Так, ос це – спуск до Харона. Вхід у пекло, – відповів вампір.

Даніель похлинувся.

– Нам потрібна допомога однієї важливої людини, без якої наші шанси невеликі. Я не хотів би звалювати все на тебе, але тільки ти можеш спуститися в пекло і повернутися, прихопивши з собою пасажира. Тільки у тебе досить монет Харона, щоб відкупитися у перевізника.

– А як я його знайду? Я жодного разу не був в пеклі.

– Пекло – це найзаплутаніший лабіринт. Вийти з нього вкрай складно, але у тебе вийде, друже. Вампірське чуття. Використовуй його. Ми два тижні відпрацьовували його на тих тварюках, яких вбивали. Просто довірся йому і у тебе все вийде. Друже, ми без тебе не впораємося.

Ден мовчки доїв м'ясо і випив ще води.

– Кого потрібно витягнути?

– Старця Озахара.

– Того пророка, який придумав ось це все? Що він забув в пеклі? За які гріхи?

– Гріхи, – посміхнувся вампір. – Поняття пекла і раю перебільшені самими людьми. Тобі не обов'язково буде виписаний квиток в пекло, якщо ти будеш відчайдушно грішити, ненавидитимеш церкву і не дотримуватимешся заповідей. І навпаки, якщо все життя живеш праведно, плекаєш біблію і шануєш ім'я Господнє, не ображаючи навіть комарика, то це не означає, що після смерті тобі світить вічна прописка в сонячних ваннах раю.

– А як тоді?

– Я й досі не маю досконального поняття, як це працює, малий. У них там проходить щось, типу кастингу. У ангелів є книга. Меркаб. У цій книзі описані долі людей, злочини і вердикти. Вона вирішує, хто потрапляє в рай, а хто ні.

– А у демонів що?

– Та біс його знає, що у них там. Мені не розповідали. Слухай, що я точно знаю, так це те, що Озахар сам вирішив відправитися в пекло. Я думаю, він знає, як нам допомогти в цій справі.

– Як мені його знайти? Сумніваюся, що там є консьєрж, який підкаже, в якому номері відпочиває старий.

– Прислухайся і ти почуєш, – відповів Калдер. – Якби можна було передавати монети Харона, я б сам пішов туди.

Ден лише кивнув і без зайвих вагань увійшов в ущелину.

#

У печері було темно і вогко. Ден прислухався і почув шум хвиль, що б'ються об кам'яні стіни. Пройшовши на цей звук, він вийшов до величезної просторої печери. Біля річки був споруджений кам'яний причал, з пришвартованим до нього човном. На човні знаходився старий в обдертому лахмітті.

– А ось і консьєрж, – пробурмотів собі під ніс Ден.

Він підійшов до човна і зупинився.

Старий простягнув руку і Ден поклав на неї монету. Човен миттю відчалив. Ден застрибнув на нього і вони попливли на інший кінець річки. До пекла.

#

Алексі сидів на підлозі в компанії пляшки відмінного віскі і сигарети, упершись спиною об стіну порожнього номера готелю.

Бісів Дубаку запізнюється.

Демон вийшов на балкон. Він любив нічне місто. Місто, яке дихало в унісон з кожним своїм мешканцем, пилом, вихлопними газами і цигарковим димом. Місто, яке звично шуміло проїжджаючими повз автомобілями і краплями осіннього дощу, що падали на асфальт.

Алексіос клацнув пальцями і все затихло, немов хтось вимкнув звук при перегляді відеозапису. Тепер він бачив лише картинку. Нічне життя столиці. Яскрава обгортка, що приховує сірість реальності.

Внизу, немов дрібні комашки, метушилися люди. Їм чхати який наразі час доби. Постійно метушаться і кудись поспішають.

Люди... які ж недалекі створення. Ледачі. Ден не був таким.

Але його вже немає.

Під ноги Алексі впала якась маленька яскрава штучка і міський шум увімкнувся знову.

– Що за... - Алексі клацнув пальцями і нічого не змінилося.

Він швидко здогадався, що це за штуковина, але було вже пізно. За дверима номера почувся ритмічний неприємний писк і за мить потужний вибух розніс всю кімнату.

Лексі встиг вистрибнути з балкону з надією, що радіус знесилюючого маленького гаджета менше тієї відстані, яка буде між ними, коли він приземлиться.

Впавши, демон залишив чималу вм'ятину на тротуарі. Не найм'якіше приземлення, але живий. Він піднявся на ноги. Розірваний костюм знову став цілим і чистим, а рани на тілі миттєво загоїлися.

Дощ помітно посилився.

– So interesting, – сказав демон, посміхаючись. – Нарешті, гідний суперник.

Він обернувся і глянув прямо в очі найманця, що стояв у кількох метрах поряд.

– Чи не Кастор це, брат Полігавка? Пам'ятаю наші з твоїм братиком зустрічі. Бравий був воїн. Відвідуєш його могилу?

Біс демонстративно озирнувся.

– Невже ти тут сам? А де решта членів ордену?

Кастор вистрелив зі спрямованого на демона пістолета.

Лексі виставив перед собою долоню. Куля пройшла наскрізь, утворивши в руці криваву діру. Червоні бризки розлетілися на всі боки, забруднивши обличчя і білу сорочку біса.

– Чорт, я думав вийде, як у Нео, – роздратовано сказав він.

Кастор зробив ще кілка пострілів. Гучні звуки луною розлетілися по безлюдному провулку. Жодна з куль не втрапила в ціль.

– Ти ж не думав, що все буде так легко, – Лексі встав у стійку, пародюючи бійців кунг-фу, виставивши перед собою закривавлену руку. – Ну давай, come to me.

Перстні на пальцях Кастора засвітилися смарагдовим світлом. Він дуже швидко опинився поруч зі своїм противником, підстрибнув і завдав сильного удару рукою в голову. Алексі блокував атаку, але, щоб витримати таку силу, довелося опуститися на коліно. За мить Кастор завдав два різких удару ногою прямо по обличчю Алексі, від чого той впав у калюжу.

– Ні... кунг-фу – це не моє.

Демон махнув рукою, щоб закарбувати найманця в стіну, але нічого не відбулося.

– Що знову? – розчаровано мовив Лексі, піднімаючись і озираючись по сторонах. – Знову десь заховав цей маленький «знесилювач»? Розумний хлопчик.

– Ось і все, брудний біс. Зараз буде боляче.

– Бла-бла-бла. Ти лише вирівняв шанси, смертничок.

Швидкі удари в голову, живіт і пах Алексіос парирувати не встиг. Спроба контратакувати суперника вийшла, м'яко кажучи, невдалою.

– Я можу так стояти увесь день, – задихаючись та похитуючись, промовив демон.

– Ти вже нічого не зможеш, біс, – відповів Кастор і вдарив його ногою в груди, поваливши на землю.

Краплі дощу заглушили звук перезарядки пістолета Кастора.

Товстий металевий ланцюг вдарив по руці найманця та вибив пістолет.

Потім з’явився ще один. Через сіру пелену сильного дощу неможливо було помітити, звідки вилітали ці ланцюги. Вони обвили руки, ноги і шию Кастора і, натягнувшись до межі, підняли його тіло в повітря.

Дощ припинився.

– Ти образив мого друга, – почувся юний голос.

З темряви вийшов невисокий худий чорношкірий хлопець, років вісімнадцяти на вигляд. Почувся хрускіт безлічі кісток, ланцюги, які виходили з-за спини хлопця, ослабли і тіло мертвого Кастора звалилося на мокру землю поруч з Алексіосом.

– Радий бачити тебе, як ніколи раніше, “Октавіус на мінімалках”, – лежачи в калюжі, Лексі дістав сигарету і закурив. – Дякую, здоровань.

Хлопчина подав йому руку і допоміг піднятися.

– Тобі пощастило, біс, що я прийняв твою пропозицію. В іншому випадку, цей грек убив би тебе.

Здалеку почулося гучне виття сирен.

– Десь тут цей мертвий мудачок сховав штуковину, блокуючу мої сили. Шукати її немає часу. Треба валити звідси, а перемістити нас я не можу.

Алексі піднявся і повернувся до свого рятівника.

– Де твоя тачка, чувак?

#

Ден повільно та обережно йшов по темних коридорах пекельного лабіринту. Все пекло було просякнуте дивними звуками і запахами, незнайомими йому, і вампірське чуття підказувало, що нічого доброго вони в собі не несуть.

Раптом, Даніель почув щось до болю знайоме. Тихе тремтяче дихання.

Він упізнав цей звук.

Забувши про обережність, Ден побіг на звук, поворот за поворотом, віддаляючись від місця, де він давав четвертак старому Харону.

На дверях, через які долинало дихання, не було замка, лише залізний засув, тому він відкрив її з легкістю.

В кімнаті жахливо смерділо, підлога була заслана кістками, а стіни забруднені кров'ю.

Біля входу стояв масивний величезний стілець, до якого був прив'язаний якийсь чоловік. Напроти нього Даніель побачив Сицилію, скутими руками підвішену до стелі. Вона була без свідомості, вся в синцях і запеченій крові. Ден чув її серцебиття.

Він відв'язав її руки і опустив на підлогу, закинув на плече і попрямував до виходу.

Біля брудної стіни раптом з’явилася маленька дівчинка. Вона дивилася на нього заплаканими очима.

– Допоможи... будь ласка... – прошепотіла вона.

Ден потягнувся, щоб взяти її за плече, але його рука пройшла крізь маленьке тіло дівчинки.

Від подиву, він відступив.

Дівчинка вказала на прив'язаного до стільця чоловіка. Вона стала напівпрозорою і, здавалося, зникала з кожною секундою.

Збентежений Ден не знав що робити, але життя Сицилії було важливішим за якогось мужика.

– Немає часу, – відповів він і рушив далі.

– Будь ласка, – тремтячим голосом повторила дівчинка за його спиною.

Важко зітхнувши, Даніель зірвав мотузки, взяв чоловіка за комір сорочки і потягнув за собою.

З-за повороту до них стрімко щось наближалося. Видно не було, але звук такий, наче до них наближалось стадо зголоднілих гієн.

Ден намагався бігти так швидко, як міг, але цього було мало. Щось схопило його за ногу і він впав, впустивши Сицилію.

Наздогнавши їх, істоти одразу ж купою налетіли на нього. Ден намагався відбиватися, але їх було занадто багато.

Сицилія розплющила очі і щось шепотіла. Через гарчання істот Даніель не міг розчути її слів.

Але через кілька секунд вона стала говорити голосніше.

– Облиште його. Зупиніться. Облиште його, – кожна її фраза звучала все голосніше.

Згодом, її голос звучав немов звідусіль. Сіцилія піднялась у повітря, а очі засвітилися яскравим білим світлом.

– Залиште його в спокої!

Світло залило коридор і купа істот враз перетворилася на попіл.

– Ого, – задихаючись мовив Ден.

Він закинув на плече великого бородатого чоловіка і взяв під руку Сицилію, допомагаючи їй йти.

Біля човна, що перевозив в світ живих, Даніель дістав з кишені монети.

– Дідко! – звернувся він до Харона, котрий чекав оплату. – У мене лише дві монети. Можливо, домовимося?

– Тій, в кому тече кров демона, не потрібна оплата.

– Кров демона? Круто, тоді дайте два, – сказав Ден і віддав монети.

#

– Цікаво, чи довго він там буде? – Калдер порушив мовчання в очікуванні Даніеля. – І чи повернеться взагалі.

Ль'от нічого не відповів. Він зосереджено дивився в густі зарості навколишнього лісу.

– Що там?

– Тс-с... – здоровань обережно взяв один з маленьких томагавків і різко запустив у гущу рослин.

Почувся тихий мерзенний вереск.

– Оу, знайомий звук. Тепер зрозуміло, чому я не відчув. Савір, – в голосі вампіра був відчутний неприкритий жах.

– Розслабся, я вбив його.

– Але ж савіри не ходять по одному.

На підтвердження цих слів з різних сторін з лісу вийшло кілька істот, злегка схожих на велетенських кажанів. Вони тягли свої тіла, розміром з великих німецьких вівчарок, впираючись довгими, худими і гострими передніми кінцівками в м'яку землю. Тварюки відразу перейшли в атаку.

– От халепа! – схопився зі свого місця Калдер.

Ль'от почав метати томагавки, але савіри жваво ухилялися від атак.

Здоровань дістав меч і рушив на тварюк.

Калдер закляк. Він не міг поворухнутися. Один з савірів накинувся на нього, збив з ніг і вп'явся своїми щелепами в шию.

Ль'от відрубав його передні лапи і встромив меч у тіло.

Савіри кинулися на допомогу, але в мить зупинилися і втупилися на печеру.

Звідти повільно вийшов Ден. На одному плечі він тягнув великого бородатого мужика, а під рукою якесь дівчисько.

Істоти швидко метнулися до нього.

– Стережись, вони харчуються вампірської кров'ю! – вигукнув Калдер.

Один з савірів стрибнув на Даніеля, прибив його руки до землі, пробивши долоні наскрізь гострими кінцівками, вп'явся щелепами в плече і почав жадібно пити кров.

Ден не міг чинити опір. Він лише безпорадно лежав. Очі заплющувалися самі собою.

Свідомість покинула його.

#

У салоні автомобіля Дубаку пахло печивом.

– Чортівня якась, – Алексі клацнув пальцями. – Нічого не виходить. Ми вже досить від'їхали від того місця. Виходить, що справа не в тій штуковині. Тоді в чому? Що ж цей бісів найманець зробилв? Не розумію.

Демон поплескав себе по піджаку.

– О, є, чудово, – він дістав цигарку. – Дідько, а запальнички немає.

– Візьми прикурювач, – запропонував Дубаку.

– Дякую. Ніколи ним не користувався, – він запалив. – У тебе тут вельми приємний запах.

– Так... Відкрив невелику кондитерську пару десятків років тому. Все пропахло печивом.

Він відкрив бардачок і дістав звідти коробочку.

– Ось, спробуй.

Лексі відкрив коробочку і глибоко вдихнув.

– Ухти, заварні тістечка! Свіженькі. Обожнюю їх так сильно, що якби я був супергероєм, то називався б Завармен, не інакше.

– По дорозі до Маджида заберемо Атока.

– Звичайно. Великий каратель буде нам корисний.

#

Вперше за багато років Аток одягнув шикарний костюм. Брюки були випрасувані, туфлі начищені до блиску, прекрасно поєднувані піджак і сорочка сиділи на ньому відмінно.

Відповідної краватки не знайшлося, але і без неї Аток виглядав шикарно, що додавало йому прекрасного настрою.

Єдине, про що він шкодував, що було вже пізно і навколо практично не було людей. Ніхто не побачить його красу.

Навушники вливали в його вуха запальну «Hot Blood» від Kaleo і він йшов, пританцьовуючи в такт пісні.

Один з трьох хамуватих хлопців, обганяючи, зачепив його плечем. Не випадково зачепив, а швидше за все, провокуючи. Поштовх був сильним.

Вони були кремезними хлопцями років двадцяти на вигляд. Хоч Атока і дратували всі ці спортивні штани і картузи, все ж він вирішив проігнорувати їх. Але той, хто штовхнув його, обернувся і щось промовив.

Через музику у вухах, Аток не почув, що саме було сказано, але по виразу обличчя і реакції його друзів було зрозуміло, що це щось неприємне і глузливе. Що ж. Цього вистачить.

Він уповільнив крок, віддаляючись від своїх кривдників, загнув три пальці на руці й прошепотів:

– Винні.

#

Дубаку зупинився на узбіччі біля пішохідного переходу неподалік від станції метро «Дорогожичі».

– Чекаємо на нього тут, – звернувся він до демона. – Та відкрий вікно. Смердиш нестерпно.

– Ну, вибачай, малюче, я досі не маю своїх сил з незрозумілих причин. Потерпи.

Недалеко від них зупинилася карета швидкої допомоги та поліцейський автомобіль.

– Що це там сталося? – запитав Алексі.

Відповіддю на питання був заскочивший на заднє сидіння Аток.

– Хлопці, валимо звідси, – швидко промовив він. – Я не можу страчати невинних, тож поспішимо відкланятися, бо копи на підході.

– Ти не змінюєшся, старий, – сказав демон. – Радий тебе бачити.

Дубаку завів двигун і вони поїхали.

– А я як радий! Я навіть не хотів спочатку страчувати тих трьох маленьких виродків, такий у мене був гарний настрій. Але тепер доля покарала їх за нахабство. Ну що, їдемо до Маджида? Зберемося вчотирьох, як тисячі років тому. Генерали Старожитності і малюк Алексіос. Кращий день в моєму житті.

– Я вже не був тоді малюком, Аток.

– Хоч і виглядаєш ти старшим, ніж Дубаку, це нічого не змінює. Як був жовторотою малечею, так і залишився.

– Згадай, скільки разів я рятував твоє життя.

– І я дякую тобі за це.

Дубаку весь час мовчав.

– Ось візьми тістечко, – передав коробку Алексіос.

– О, заварне! Дякую. Правда, я намагаюся стримуватися від подібного роду солодощів, але сьогодні особливий день.

Аток прийнявся жувати тістечко.

#

Навколо лише темрява... ні річок, ні лісу, ні печер. Ден не розумів, як тут опинився. Що це? Черговий сон?

– Ти тут... – звучав знайомий голос. Де він міг його чути? – Ти готовий…

Перед ним з'явився сивобородий старий в червоній рясі. Він простягнув свої руки до нього і торкнувся голови.

– Ти готовий...

Ден прийшов до тями.

– Друже, другий раз за тиждень. Варто змінити свої звички, – Калдер допоміг йому піднятися.

– Савіри неабияк попили нашої кровинушки. Якби не Ль'от, нам був би капець. Треба тобі налити крові. Поповниш сили.

– Але я прекрасно себе почуваю. Давай пізніше. Не хочу зловживати.

– Як скажеш, боєць, – відповів вампір. – Ну, раз ти себе добре почуваєш, то відповідай на питання. Якого біса ти накоїв? Я радий, що ти витягнув собі з пекла сексуальну попку, але я просив привести дещо старішу попку.

– Пробач, у мене не було вибору. Я не міг її залишити в біді. Це Сіцилія.

– О, Сицилія! Це та дівчина, яка знає Клінгонську. Радий знайомству, міледі, – вампір поцілував їй руку. – Якого біса ти забула в пеклі?

Сіцилія опустила погляд до землі.

– Нам треба йти. Ми в небезпеці, – сказав Ль'от.

– Але ж демони не мають сил в Лімбі, – зауважив Ден.

– Так, але здоровань правий. Біси можуть когось прислати. Треба йти. Збирайтеся, а я піду переговорю з бородатим, – Калдер вказав на Михайла, який сидів під деревом і вів жваву бесіду з самим собою.

#

Коротун заговорив першим.

– Ти так і будеш мене ігнорувати? – він обережно підбирав слова. – Я не знав, як тобі розповісти. Я збирався, чесно. Рано чи пізно ти б дізнався. Нам обом був вигідний цей... симбіоз. Тобі потрібна була допомога витримати розривзі своєю пасією, а мені потрібні твої емоції. Я допоміг тобі. Ну, набрав ти трохи ваги. Це моя провина. Прикриття не ідеальне. Я лише гавчаюс. Мені лише три сотні років. Перестань злитися на мене. Тільки смерть розлучить нас, а я не хочу твоєї смерті. Ти мені подобаєшся.

– Ти пожираєш мене...

– Так ні! Фу! Я харчуюся твоїм настроєм і емоціями.

До нього підійшов Калдер.

– Я вважав, що знайшов друга. Маленький і буркотливий, але мені було з тобою весело.

– Я сподіваюся, ти не до мене зараз звертаєшся, – намагався пожартувати вампір.

Михайло не звертав на нього уваги.

Коротун в його голові відповів:

– Ти був самотній. Я був потрібен тобі.

– Ти міг розповісти.

– І як би ти відреагував? Ти міг з'їхати з глузду.

– А що змінилося? – Михайло підвищив голос. – Всі навколо вважали мене божевільним. Шизофренік, що розмовляє сам з собою. А я навіть не знав про це.

Карлик мовчав.

– Слухай, друже, – почав говорити Калдер. – Це не моя справа, але я хочу тобі дещо сказати. Квімпи насправді не погані паразити. Так, вони використовують тебе, але тільки тому, що їм це необхідно. Вони не завдають тобі шкоди. Переважно. Багато хто помирає, так і не дізнавшись, що в них сидить цей паразит. І помирають, прошу зауважити, від старості. Квімпи дбають про тіло, в якому знаходяться. І, якби ти йому не подобався, то вже здох би. У деяких народів люди, що носять квімпів прирівнювалися до богів за здібності, які отримували. Подумай добре. Залишатися тут неможна. Нам треба звалювати. У нас є місія і ми будемо раді, якщо ти і твій... друг нам допоможете.

Михайло подивився на інших.

– Той хлопець витягнув мене з Пекла. Я піду за ним у вогонь і у воду.

– О, ні, поїхали додому, – заперечив коротун. – Я не можу піддавати тебе небезпеці.

– От і будеш захищати, – сказав Михайло.

– Я вважаю, це означає, що ти з нами.

Калдер підійшов до Сіцилії.

– Розкажи, красуня, як ти здогадалася про видіння? Увесь цей трюк з клінгонською мене здорово повеселив.

– Не знаю навіть. У дитинстві мати читала мені книгу Озахара перед сном. Тринадцять видінь і таке інше.

– Гарна книжечка для дитини. Що ж це за мати така? – вампір підозріло глянув на неї.

Вона знову опустила погляд.

– Я не дуже хочу про це говорити.

Раптом, здригнулася земля.

– Що іще? - здивувався Ль'от.

– Вірми, - вигукнув Ден. – Напевно, демони наслали своїх вихованців.

– Ти їх почув? Як? – здивувався вампір.

– Біжимо, – Даніель пропустив повз вуха це питання. – Треба забратися з землі.

#

– Хто-небудь, допоможіть! – Едана увірвалася в простору вітальню, де збиралися члени братства. – Гахіджі! Гахіджі, ти тут?

До кімнати вбіг високий єгиптянин. Одягнений він був у простору сорочку і феску на голові.

– Що сталося, Едана?

– На нас напали. Кіллі сильно поранена. Потрібно щось робити.

– Несімо її до моєї лабораторії. Зроблю все, що зможу.

У цей момент до вітальні забіг Курд з Джоном Хоулі на руках.

– Святі Боги, а у вас що? – запитав єгиптянин.

– Ми потрапили в засідку, – відповів вікінг.

– Неси його до мене. У нас багато роботи.

За кілька виснажливих годин очікування, Гахіджі Гьясі, єгипетський цілитель, член братства найманців, вийшов зі своєї кімнати.

– На жаль, Джона Хоулі вже не повернути.

– Гадство! – закричав Курд і превернув стіл.

– А як Кіллі? – запитала Едана.

– Видужає. Але доведеться їй тяжко. Вона втратила око і руку. Потрібні імпланти.

До кімнати увійшов Моро.

– Отець Іван повідомив, що його шукачі знайшли Алексіоса. Люди готові. Виїжджаємо. І зателефонуйте Кайоші.

Гучний вибух розніс стіну, в яку були врізані вхідні двері.

Крізь хмару пилу виднівся величезний жовтий «Кодіак».

– Це ті виродки! – закричав Курд.

– Ідіть за демоном, я їх відверну, – сказав Гахіджі, ховаючись від постійних пострілів.

Найманці вийшли через запасний вихід. Єгиптянин дістав гранати.

– Рознесемо тут все до біса, – посміхнувся він і взявся кидати вибухівку по непрошених гостях.

#

Нічний клуб «Hell's» працював зовсім недавно, але справи у нього йшли прекрасно з першого дня. Ніхто не може пояснити феномен цього закладу. З першої вечірки біля входу збираються черги, яким немає кінця.

Усередині клубу музика як ніколи підходила настрою Карнівана. Він танцював серед натовпу молодих красивих дівчат і хлопців, не думаючи ні про що. У його склянці закінчився коктейль і демон поспішив до бару за добавкою.

Біля стійки серед інших очікуючих свої напої він помітив дівчину з прекрасною фігурою. Великий виріз ззаду на її приталеній сукні відкрив татуювання у вигляді великих крил на спині. Цю спину кольору молочного шоколаду він прекрасно знав.

Карніван підійшов до неї ззаду і прошепотів на вухо:

– Що тобі потрібно, Ейна?

Вона обернулася.

Як же він її кохає. Ідеальна жінка. Найкраща в усіх світах. Її запах притягував.

Ейна торкнулася його.

– Привіт, Карніван. Я сумувала.

– Я теж сумував, мила, але ти ж знаєш, як це небезпечно, бути нам разом тут.

– Сіцилія. Я відчула її, і у неї проблеми.

#

З другого поверху нічного клубу «Hell's» відкривався прекрасний вид на танцюючих людей.

Алексі стояв на прозорій підлозі і просто дивився вниз.

– Чудово. Ти розробив відмінний стильний і сучасний дизайн, Маджид.

– Дякую, Алексіос. Ти знаєш, що я завжди радий тебе бачити, але зараз треба звалювати звідси. Я не хочу, щоб мій клуб рознесли на друзки. Всі найманці міста прагнуть відокремити твою голову від тіла.

– Та не парся, брате, ніхто не знає, що я тут. Крім того, я не затримаюсь. Отже. Я дуже радий, що ви відповіли згодою на мою пропозицію.

– А як інакше? – перебив його Аток. – Хоч люди і підставили нас, але це було дуже давно. Ми навчилися з ними жити. А от тварюки з Лімбу нам життя не дадуть і цього мудака Олівія треба покарати за те, що скинув нас.

– Згоден, – сказав Дубаку.

– І я згоден. Давай по суті, – нервово говорив Маджид.

– По суті. Я знайшов закляття, що скує Олівія. Все просто. Я викликаю, а ви вбиваєте.

– Ти ж розумієш, що він готовий до такого повороту, – припустив Дубаку.

– Звичайно розумію. Зі мною три генерала давнини. Думаєте, ми не впораємося з купкою якихось там ідіотів?

Аток посміхнувся.

– Коротше кажучи, мені треба відлучитися за відсутніми інгредієнтами, а потім зустрічаємося і мутим справу. Разом, як в старі недобрі часи.

Внизу пролунав гучний вибух.

– От лайно! Кажеш, ніхто не знає, де ти? Охорона, всі вниз!

Люди в паніці, з криками рвонули до виходу, збиваючи один одного з ніг.

До клубу увірвалися люди в чорних масках. Вони розстрілювали всіх підряд. Мертві тіла падали під дощем свинцевих куль. За їх спинами з'явилися найманці ордену.

– Здохніть, падлюки! – вигукнув Маджид і почав стріляти по нападникам.

Дубаку направив ланцюги на Кайоші, але самурай спритно відбивав його атаки катаною. Мійоко лавірувала між панікуючими людьми, вирізаючи охорону клубу своїм невеликим мечем. Вона кидала сюрікени в Дубаку, але ланцюги встигали відбивати атаки і захищати господаря.

– Демон нагорі! – крикнула Едана.

Вона намагалася пробитися через натовп. Курд допомагав їй, розштовхуючи панікуючих людей своєю величезною двуручною сокирою. Кров заливала все навколо.

Аток схопив Алексіоса за руку.

– Ходімо, я виведу тебе звідси.

Вони спустилися до чорного ходу і вибігли на задній двір клубу.

– Йдемо до тачки Дубаку, – запропонував демон.

Аток зупинився. Його очі наповнив непідробний жах. Він обернувся. За його спиною стояла Едана.

Тонка червона нитка з'явилася на його шиї, швидко розростаючись.

– Винна, - встиг сказати Генерал Старожитності і впав на забруднений кров'ю асфальт.

– Попався демон, – сказала найманка.

– Оу, жінко, ти певно не знаєш, кого вбила, і що за цим його «винна» тебе чекає.

– Мені плювати на прокляття ката. Я невразлива. А ось ти ні. Без своїх сил ти просто жалюгідний нікчема.

– Ти ж розумієш, що на його стороні доля. Вона буде намагатися вбити тебе, поки не знайде спосіб.

– Не кажи дурниць, біс. Час вмирати.

#

Віктор Валентинович водій зі стажем. Трохи більше п'ятнадцяти років він крутить баранку з однієї країни в іншу. Скільки ж змінилося за весь цей час. Раніше, в роки дитинства йому вистачило б невеликої гілки в ролі автомата, щоб розіграти з друзями повномасштабну війну у дворі. А зараз онук слізно просить дідуся привезти йому новий ipad. Маленький розбещений шибеник його улюбленої доньки. Як же давно він їх не бачив.

Швидше б минути ці столичні тянучки і перевантажені дороги. На трасі він відчував себе завжди спокійніше.

Раптом, із зустрічної смуги, в кількох метрах від нього, виїхав автомобіль.

#

У правила Дениса, що недавно влаштувався водієм таксі, не входило ризикувати заради когось. Але часто дихаюча вагітна жінка зводила його з розуму.

– Ви можете їхати швидше? – кричала вона на нього. – Я тут вам зараз ще одного пасажира народжу!

– Їду, як можу, жіночко. Подивіться, яка тянучка, що я можу вдіяти?

– Виїжджай на зустрічну, рушай в об'їзд, взлети у повітря – зроби хоч що-небудь.

– Люба, ну що ти таке кажеш? Не можна наражати дитину на небезпеку, –сказав чоловік поруч з нею.

Він тримав її за руку, ніби від цього їй повинно стати легше.

– Якщо він народиться в цій колимазі, то вже буде в небезпеці! – вона кричала на все горло. – О, Боже, як боляче! Давай же швидше! Швидше!

Жінка міцно схопила рукою спинку водійського сидіння.

Денис не витримав і вирішив виїхати на зустрічну, не помітивши вантажівку в декількох метрах попереду.

#

Миттєво зреагувавши, Віктор Валентинович різко смикнув вправо, від чого його масивний «Рено» занесло прямо в бетонний стовп на узбіччі.

#

Едана направила обидва своїх пістолета на Лексі, але натиснути на курок не встигла.

Бетонний стовп, що стояв за парканом обрушився поруч з ними, обірвані високовольтні дроти потрапили прямо на Едану. Десять тисяч вольт пройшло крізь її безсмертне тіло і позбавило свідомості.

Алексіос не став чекати, що з нею трапиться далі і побіг до машини, але довге лезо катани біля горла зупинило його.

– Упсс, – тихо мовив демон, дивлячись на Кайоші.

#

Туріель піднімався сходами повільно, заглиблений у свої думки. На верхньому поверсі вежі, у великій залі, його чекає неприємна робота. Верховна рада ангелів востаннє збиралася на страту Табріс за зв'язок з демоном і народження нефіліма. Це було дуже давно. Зараз же йому необхідно вирішити, як вчинити з втікачем Архіронадіїлом і пояснити всім, як вийшло так, що ангели посприяли виконанню десятого видіння і що з цим тепер робити.

Він штовхнув двері і увійшов у великий тронний зал. Присутні там ангели замовкли і спрямували свої погляди на нього.

Трон був порожній. Як завжди. Йому б не завадила підтримка Батька. Якщо Він взагалі існує. Янгол відігнав від себе ці неналежні думки.

– А от і Туріель, – голосно сказав один з ангелів. – Вітаю тебе, вісник апокаліпсису.

– Притримай язика, Мелькіаль, – заступився за товариша Закум. – Туріель жодного разу не підвів нас за тисячі років. Він, як ніхто інший, сумлінно веде всі справи раю і вирішує всі проблеми.

– Або створює їх, – не поступався Мелькіаль. – Десяте видіння веде до незворотних наслідків. Можна було передбачити результат своїх рішень.

– Згадай, що ти теж брав участь в голосуванні і голосував за те, щоб демон Алексіос поніс покарання, – втрутилася Ейна. – І ти також віддав свій голос за те, щоб найняти найманців ордену.

– Так, голосував, – погодився Мелькіаль. – Але остаточне рішення приймав не я. І відповідальність брав на себе не я.

– Досить сперечатися, – спокійним тоном сказав Туріель. – Я не заперечую свою провину. Але це не скасовує факту, що нам загрожує небезпека. Стародавні ангели і демони, чарівники і створені ними монстри, істоти з інших світів. Світу загрожує повторення подій давньої війни. Ми повинні щось зробити, щоб цьому запобігти.

–Що ми можемо зробити? Які варіанти? – запитала ангел, що сиділа біля Мелькіаля. І відразу додала. – Ми не можемо діяти в Лімбі, так як не маємо там повноважень.

– Так, не можемо, Кальмія. Але це і не потрібно. Я зібрав дані, і...

Телефонний дзвінок відволік Туріеля.

– Прошу мене вибачити, – сказав він і підняв слухавку. – Слухаю. Так. Добре. Чекаю на фото.

Ангел відклав телефон в сторону і оглянув усіх навколо.

– Мені необхідно терміново відлучитися. Замовлення виконано. Демон Алексіос мертвий.

#

– Вірми не зможуть дістати нас на печерному хребті, – сказав Калдер, ступаючи по кам'яному схилу. – А відразу за ним починаються Глибинні Джунглі – наш пункт призначення.

– Скоріше б вже. Набридли ці камені під ногами, – сказав Ль'от.

Обігнувши черговий схил, вони побачили чітку межу, що розділяла холодний камінь і неприродно яскраві зелені зарості лісу. Дорога до цієї межі нагадувала широкий степ, тільки замість землі під ногами все викладено з каменю.

– Так, це справжня краса, – захоплено сказав Михайло. – Таке я тільки по телику бачив.

– Краса оманлива. Це найнебезпечніше місце Лімба. Тут мешкають тварюки страшніші за тих, що ми зустрічали, тож не втрачайте пильність, – сказав Калдер, після чого звернувся до Даніеля. – Ти чітко відчув вірмів. Як тобі це вдалося? Вони були глибоко під землею, навіть я не відчув їх крізь таку товщу земної кори.

– Не знаю, – знизав плечима Ден. – Воно якось саме відчулося.

– Скоро тобі доведеться нелегко. Закінчивши з цією справою, треба буде зістрибнути з цього наркотику, друже, – Калдер раптово зупинився. – Стоп! Ти теж відчуваєш?

Ден згідно кивнув.

– Там, – він вказав пальцем на пишний кущ папороті, з-за якого ледь помітно визирало чорне дуло автомата.

– Гей, хлопці, ми тут з миром і дуже поспішаємо, – голосно сказав Калдер. – Чи не могли б ви дозволити нам пройти. Давайте не будемо позбавляти вас життів.

До них вийшов чоловік дивно одягнений для подібної місцевості. В руках він тримав палицю з руків'ям у вигляді голови кота.

– Гарна паличка, – посміхаючись сказав вампір.

– Моє ім’я Йорген Леттерхаус. Я представляю всесвітню організацію по захисту людства. Як я розумію, ви прямуєте до камери Харахті, щоб виконати свій обов'язок і звільнити чарівника. Я не можу вам цього дозволити.

– З чого ти взагалі це взяв, мужик? – запитав Калдер і зробив крок вперед.

– Не підходьте ближче, інакше ми відкриємо вогонь.

– Припини, мужик, – не вгамовувався вампір.

– Стій! зупинив його Ден. – Ти чуєш?

Калдер прислухався і зрозумів, про що говорить товариш. На його обличчі відобразився жах.

– Хлоп'ята, здається нам треба десь сховатися.

Вампір підняв повний жаху погляд до неба.

Леттерхаус озирнувся і теж це побачив.

– Всі швидко вглиб джунглів. Ховайтеся в укриття, - наказав він своїм людям.

Величезна, немов цунамі хвиля дрібних комах наближалася до них, закриваючи небо.

– Що це за чортівня? – запитав Михайло.

– Чув про сарану? Це сарана, яка харчується м'ясом. Тому треба швидко знайти укриття.

– Ми можемо повернутися до печер, – запропонувала Сіцилія.

– Не встигнемо, – відповів Ден. – Біжімо в джунглі.

Вони бігли швидко, огинаючи дерева і кущі.

Сарана обрушилася на них величезною хмарою з хижих комах.

– Попереду є невелика печера, але нам нічим буде закритися! – кричав Калдер, відмахуючись і відбиваючись від дрібних істот. – Агов, диво-жінка, ти ж нефілім, вгадав? Запашок-то знайомий. Врятувати нас не хочеш?

– Я не розумію, як користуватися своїми силами. Я нічого не вмію.

– Так вчися. Вигадай що-небудь, інакше ми всі передохнемо тут.

– Квімп каже, що нічого не може зробити, – винувато сказав Михайло. – У цієї сарани немає мозку.

– Але мозок є у нашої дівчинки, – тихо зауважив Калдер.

Вони забігли до печери. Там було непроглядно темно. Сіцилія йшла обережно, щоб ні на що не наштовхнутися.

Раптово загорівся великий вогонь і вирвався до входу. Оглянувшись, вона побачила, як Ден лежить прямо біля входу і його поїдає сарана, відкушуючи шматочок за шматочком.

– Ні! – скрикнула вона. – Не робіть цього!

Дівчина перекрила собою вхід до печери. Її тіло засяяло яскравим світлом, від якого сарана горіла, наближаючись до неї.

Сіцци бачила, як за межами їх укриття бігали солдати. Комахи нападали на них величезною кількістю, не даючи можливості відстрілятися. Чоловіки з криками падали на землю і вмирали.

Вона віддалилася від печери, залишивши на своєму місці яскраве сяйво, що захищало печеру від сарани.

Піднявшись вище в повітря, дівчина почала сяяти з кожною секундою все яскравіше, спалюючи все більше сарани. Незабаром всі комахи до останньої згоріли.

Сіцилія впала на землю. Яскраве світло зникло.

– Ух, запахло смаженим, – весело сказав Калдер, виходячи з печери. Потім повернувся до Михайла і тихо промовив. – Дякую, здорованю. Це буде наш маленький секрет.

– Дякую за допомогу, юна леді, – подякував рятівниці Леттерхаус і простягнув їй руку, допомагаючи піднятися.

Вона кивнула у відповідь і підійшла до Дена.

– З тобою все добре?

– Так, рани загояться. Спасибі, що врятувала нас.

У своїх переживаннях, вона навіть не звернула уваги, що ран на ньому не так багато, як вона бачила раніше.

– Навіщо ви тут? – Запитав Леттерхаус.

– Ми намагаємося запобігти звільненню Харахті, – відповів вампір. – Як і ви, я думаю.

– Абсолютно вірно. Фелікс Борисович, скільки залишилося солдатів?

– Двоє, – сумно відповів Фелікс. – Двоє солдатів, ви з містером Ченгом і ми з Марлоном.

– Не багато. Але треба рухатися далі.

– Йдемо всі разом. Нам не завадить допомога, – запропонував Калдер.

– Згоден. Справа не з легких, – погодився Леттерхаус.

#

Густі осінні хмари, наче непробивні щити вкрили Київ від сонячного світла.

Туріель з'явився на пустельному березі озера. Кайоші і Мійоко чекали на нього біля мертвого тіла Алексіоса.

– Де Моро?

Кайоші мовчав. Камені на його шиї світилися смарагдовим світлом.

– Багато наших людей постраждало в цій місії, – відповіла Мійоко. – Пан Ла Морт залишився з тими, хто вижив, щоб допомогти їм.

– Зрозуміло. – погляд ангела не відривався від мертвого тіла Лексі. Цей погляд був сповнений презирства і радості водночас. – Ось вона, твоя кара за нахабство, демон.

Туріель підійшов ближче, Кайоші відійшов в сторону.

– Я такий радий, що ви нарешті виконали завдання, хоч і розраховував, що все пройде набагато швидше. Нахабний біс мав отримати по заслугах.

Рапотово, еелене полум'я рівним колом простяглося навкруги Туріеля.

– Що ти задумав, найманець? Ти не уявляєш, що тебе тепер чекає!

Ангел хотів зникнути, але не зміг.

– Це священний вогонь з вівтаря Ескуро, – сказала Мійоко. – В його полі дії ви втрачаєте свої сили, як у Лімбі.

– Гей, крилатий, – відгукнувся демон. – Коли наймаєш найманців, будь готовий до того, що хтось зможе їх переманити.

Кайоші швидко підійшов до Туріеля і змахнув довгою катаної.

Голова ангела відокремилася від тіла.

– Ось і казочці кінець, – весело сказав Алексіос.

Самурай підійшов до нього.

– Я виплатив свій борг, демон.

– Так, Кайоші Като, виплатив.

– І тепер моє життя належить мені.

– Воно і так належало... – самурай суворо подивився на демона. Той зітхнув. – Чорт з ним, так, належить, звичайно.

– В такому разі, – найманець зробив надріз катаною на кишені демона.

– Що ти собі дозволяєш? – обурився демон. Але змінив думку, коли з кишені випала крихітна яскрава штучка. – Це воно? Подарунок Кастора?

Кайоші кивнув.

– Хитрий грецький вилупок, – Лексі розламав гаджет і зник.

– Учитель, ви знову говорите, як славно, – весело промовила Мійоко. Потім додала, поглянувши на сіре небо. – Скоро піде дощ.

#

Отець Іван вже не міг дочекатися, коли закінчаться години прийому на сповіді.

Один за одним ці жалюгідні недалекі людці відають йому про свій жалюгідний, хтивий потяг до співробітників, побиття дружин і пристрасть до алкоголю. Дріб'язкові створіння.

Почувся скрип дверцят. Крізь дерев'яну решітку було видно, як хтось увійшов і сів спиною до стіни.

– Пробач, отче, бо я згрішив, – сказав чоловік по той бік.

– Бог пробачить, сину мій. Розкажи мені про свої гріхи.

– З чого б почати... раніше все було добре. У мене дуже крута робота в солідній фірмі. Я прагну до розвитку, щоб займати в ній вищу посаду. Для цього я використовую різні методи. Одного разу я провів деякий час на території конкурентів, після чого, їх клієнти переметнулися до нас, не захотівши більше мати з ними справ. Це додало мені балів в кар'єрних справах, але і сильно обурило конкурентів. I still have a hope, що отримаю підвищення, але мене дуже бентежить інша фірма. Щоб позбутися мене, вони звернулися до професіоналів. До вас, падре. Отець Іван напружився. Він не міг повірити, що Алексіос сам прийшов до нього в руки.

– Не мовчіть, отче. Прощайтеся зі своїм творцем. Я прийшов за вами.

Камені на його шиї і пальцях яскраво засяяли. Він вдарив кулаком об кулак, і сяйво заповнило сусідню комірчину. Священник пробив руками перегородку, але демона там вже не було.

За межами сповідальні почувся гучний крик. Святий отець вийшов з тісної кімнатки. Недалеко від нього стояв скований демон. Руки його були обпалені.

– Попався, дурний біс,– посміхнувся отче. – Кайдани сковують твої сили.

– Ви всі наче змовилися постійно позбавляти мене сил. Вигадайте щось по цікавіше вже, – сказав демон і засунув одну руку в кишеню піджака.

Звідти він дістав схожий на авіаквиток папірець.

– Ні! – вигукнув отець Іван. – Ти не зможеш піти!

– Квиток в один кінець, священнику. Арівідерчі.

Алексі почав зникати. Святий отець підбіг до нього і схопив за плече. Вони зникли обидва, залишивши після себе порожню церкву з розламаною сповідальнею.

Пастир і демон з'явилися прямо біля входу в великий триповерховий особняк.

Святий отець, не втрачаючи часу вдарив біса в пах, після чого обрушив кулак на щелепу.

Алексі зігнувся навпіл.

Камені на перснях знову засяяли і отець Іван підняв демона, жбурнув його в двері, які миттєво рознесло на друзки. Лексі врізався у велике дзеркало, прикрасивши уламки червоною кров'ю. Він повільно підвівся, упершись за стіну скутими руками.

– Тобі не сховатись від мене, Алексіосе, – чоловік в рясі служителя церкви зайшов до будинку. На його шиї висів масивний золотий ланцюг з великим хрестом, а пальці прикрашені перснями. – Мої закляття могутні. Тобі не встояти. Раджу змиритися зі своєю смертю, брудний біс.

– Ай-яй-яй, хіба тебе не вчили, що не чемно ображати ближнього свого?

Демон дивився йому прямо в очі. Хижа посмішка, яка зовсім не відповідає загнаній у глухий кут жертві, сяяла на його закривавленому обличчі.

Чорний піджак був розірваний, а якого кольору сорочка під ним і взагалі незрозуміло через кров та бруд.

– Я ось, про що подумав. Цікавий серіал би вийшов. Уяви: “Священик: Винищувач нечистої сили”. Пару сезонів би протримався, I think. Чи такий вже є? Клятих серіалів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

Священик вдарив демона в живіт так, що той зігнувся мало не вдвоє. Другий удар прийшовся по щелепі. Якби не стіна позаду, то біс вже лежав би на підлозі.

Спроба розірвати ланцюги на руках провалилася – кайдани почервоніли від жару. В повітрі відчувся мерзенний сморід горілої плоті. Демон впав на коліна, виючи від болю.

Персні пастиря засяяли яскравим смарагдовим сяйвом. В його руці з’явився довгий ніж. Великі дорогоцінні камені сяяли на масивному золотому руків’ї.

Прислужник пекла сів, спираючись спиною на стіну, дістав цигарку з м’ятої пачки та підніс її до кайданок. Цигарка затліла, не торкнувшись розжареного металу.

– Ти спіймав мене, падре. Загнав у кут. Красунчик. Дай п’ять! – Демон простягнув своєму супернику розкриту долоню.

Отче не ворухнувся.

– Не хочеш, як хочеш. И що тепер, преподобний гівнюк? Опустиш мені гріхи на сповіді?

– Сповіді не буде, – посміхаючись, відповів пастор та замахнувся для удару своєю зброєю.

Раптом, демон зник. Священик завмер. Самовдоволена посмішка застигла на його обличчі, а ніж завис у руці над головою. Пастор втратив контроль над своїм тілом.

– Щоправда, найцікавіше те, – Алексіос став перед священиком. – Що це мій дім.

Розірваний піджак став як новий, а сорочка відновила свою природну білизну. Чорна краватка була рівно зав’язана на шиї.

– Хочеш, не хочеш, а за довгий час у пеклі звикаєш до високих температур, – він простягнув обпечені скуті руки перед собою та підняв погляд. – Важкий, мабуть. Руків’я величезне. Напевне, ще й з чистого золота. Ви, церковники, так полюбляєте все золоте. Вам лише шик і блиск подавай.

Пальці, що тримали ніж, розімкнулись і він полетів униз, розрізавши ланцюги кайданок, неначе папір.

Прислужник пекла роздивився навколо.

– Тільки поглянь, що ти тут влаштував. Ненавиджу безлад.

Він клацнув пальцями і все взялося повертатися на свої місця.

– Знаєш, без ланцюгів куди легше, – Алексіос підійшов до священика та торкнувся його грудей. Проповідник глибоко вдихнув. –Дихай, друже. Ти потрібен мені живим. І ці твої штучки теж мені знадобляться. – Демон сплеснув у долоні, ланцюжок і персні священика опинилися у його руках.

Біс пройшов у вітальню. В каміні миттю зайнявся вогонь, освітивши кімнату мерехтливим сяйвом. Алексіос сів у крісло. Поруч на маленькому столику з’явилося горнятко, з якого долинав насичений аромат кави. Легенька димка підіймалася вгору від гарячого напою.

– Ну що стоїш там, як вкопаний? Come to me, присядь and розслабся.

Тіло церковника впало і зрушило з місця, ніби щось невидиме тягнуло його по підлозі.

Використавши пастора як підставку для ніг, демон сказав:

– Було не легко заманити тебе в цю пастку. І досить боляче, - він потер зап'ясток. - Але воно того варте. Ти, мій любий друже, надаси мені безцінну послугу.

Біс тричі постукав вказівним пальцем по столику, і на ньому з'явився золотий ніж проповідника.

– Цікаво, так? Тепер не я, а ти загнаний в кут. Як швидко все змінюється, - посміхаючись, він нахилився до священика. – Оскільки, рай тобі не світить, падре, передавай привіт моїм братам.

Алексіос чітким рухом перерізав горлянку пастора. Червоні бризки розлетілись в усі сторони по кімнаті.

Закривавленим лезом на поверхні столу демон намалював кілька кіл з символами всередині. По лінії найширшого з них виклав персні священика. У самому центрі він мальовничо вивів напис:

בכור

Камені на перснях охопило смарагдове сяйво. Напис в центрі кола спалахнув яскравим помаранчевим вогнем. Полум'я швидко поширилося по столу і тілу мертвого проповідника.

– Ухти, як ефектно, – сказав біс.

Він клацнув пальцями, і полум'я негайно згасло.

У дверному отворі з'явився силует людини.

– О, привітулі! – Вигукнув Алексіос. – Радий бачити тебе в своєму скромному помешканні, загадковий Бехор. Прошу, сідай. Почувай себе як удома.

Чоловік увійшов. Прислужник пекла схрестив ноги на столі.

– Чесно кажучи, я думав, що ти виглядаєш інакше. Не як звичайна людина. Трохи розчарований, але віддаю тобі належне, знайти тебе складно, Бехор. Не будемо тягнути Сатану за роги. Часу обмаль.

Демон вказав на обгорілий малюнок на поверхні столу.

– Виявляється, кров святого вбивці горить не гірше пального. Дуже зручно. Можна тачку заправляти. Чи не так, падре? - Він глянув на обгорілого святого отця, після чого знову повернувся до новоприбулого. - Знаєш, що це за закляття?

Чоловік кивнув.

– Тоді ти знаєш, що мені потрібно, - біс подивився прямо гостеві в очі.

– Знаю, – відповів той. Голос його був спокійним та врівноваженим.

– Ну що ж. Тоді розпочнімо.

Бехор підійшов до нього, взяв ножа священика і розрізав ним свою долонь.

– Wait a minute, – сказав демон і клацнув пальцями.

На столику з'явилася глибока миска.

Бехор наповнив її своєю кров'ю.

– Це все?

– Так, все.

Чоловік повернувся, щоб піти.

– Стій! – звернувся до нього демон. – Чому ти не хочеш допомогти нам? Якщо Лімб розкриється, почнуться люті часи для всіх нас.

– Ще не час для моєї допомоги.

Бехор покинув будинок.

– А коли час? – демон задав питання, адресоване скоріше порожній кімнаті, ніж зниклому Бехору.

Алексіос закурив сигарету і відкинувся на спинку стільця.

– Ну, що ж, – він мовив сам до себе. – Прийшов час для grande finale.

Глава # 5

Ль'от лежав на землі. Кров сочилася з численних ран на його руках, ногах, грудях і обличчі. Вони майже дійшли до бісової клітки чарівника. Не можна допустити, що б ці тварюки перемогли їх, коли вони майже досягли мети. Михайло лежав без свідомості. Сіцилія сиділа поруч із ним під деревом і ридала, підтягнувши коліна до грудей.

Вхід в ущелину був зовсім поруч.

– Вони такі страшні... – шепотіла вона. – Всі вони такі страшні...

Небо було заповнене істотами, схожими на тигрів, але з величезними крилами. Їх рик був гучним і лютим. Вони раз у раз опускалися до землі, щоб схопити когось. На землі на них нападали савіри і великі пекельні пси, послані демонами щоб забрати бранців, визволених з пекла. Здалека доносився вже знайомий скрекіт сарани, а два гігантських, як двоповерховий будинок, циклопи виднілися вже зовсім близько над кронами дерев.

– Ми майже дісталися мети! – кричав Калдер. – Зберіться! Хей, диво-жінка, нам би не завадило твоє це сяйво, там до нас парочка небезпечних хлопців прямує.

– Якщо ми підемо до Харахті всі разом, то ці тварюки нас дістануть! – кричав Ден. Потім подав руку Ль'оту. – Вставай, здорованю, ти нам потрібен.

Він підняв воїна і взяв у нього один з невеликих томагавків.

– Згоден з цим хлопцем, – відповів Леттерхаус. – Містер Ченг, ви готові стати до оборони і прикрити наших нових товаришів?

Містер Ченг ствердно кивнув.

– От і добре, думаю прийшов час звернутися до наших тотемів.

Містер Леттерхаус і містер Ченг стали поруч і вдарили своїми тростями в землю.

Навколо них утворилося блакитне сяйво у вигляді величезних кота та ведмедя.

– Що ж, задамо жару.

Сяючі тварини почали ловити з неба літаючих тигрів і прибивати їх до землі.

– Ми прикриємо вас, – мовив до Дена Ль'от. – А ви з вампіром йдіть до камери Харахті і закінчіть справу.

#

Мері і Діана сиділи в своїх покоях, коли в двері постукали.

– Заходьте, – скомандувала Діана.

До кімнати увійшов Альфред і схилив голову.

– Говори, – дозволила Мері.

– Міледі. Вампір Калдер намагається запобігти наслідкам десятого видіння. Зараз він вже поряд з камерою Харахті. Весь Лімб став супроти нього. Армії істот тільки прибувають і прибувають. Він не встигає відбиватися. Йому дуже потрібна допомога.

– Якщо Харахті покине свою клітку, нам всім не минути лиха. І доведеться захищати Меридіан, – сказала Мері. – Нам потрібні всі сили тут. Чарівник не пробачить нам участі в стародавній війні.

– Але, ти маєш рацію Альфред, допомогти вампірові треба, – сказала Діана. – Я піду їм на допомогу.

– Ді, – тривожно промовила Мері. – Не варто.

– Ми повинні, Мері. Треба захистити цей світ від старого маразматика. А ви залишайтеся відстоювати Меридіан на випадок провалу.

#

Ден і Калдер бігли до ущелини, але кілька савірів перекрили їм шлях.

– Ууупс... у нас проблеми, – сказав вампір.

В повітрі недалеко від них щось сліпуче заблищало.

– Так! – вигукнув Калдер. – Наша маленька супердівчинка взялася за своє.

Але потім, глянувши на те місце, де була Сицилія, він зрозумів, що помилився. Вона все ще сиділа під деревом, зіщулившись від страху.

Між савірами і Деном з'явилася Діана.

– Ідіть. Я прикрию, – сказала вона і кинула щось в сторону савірів.

Вмить все навколо заповнив непроглядний дим.

– Ну що, братик, покладемося на чуття. Помчали, – сказав вампір і вони продовжили шлях.

Вбігши в ущелину, вони немов опинилися в іншому світі. Всередині кола зі скель, вершин яких не було видно, росли дивовижні рослини. Вони немов опинилися в якомусь екзотичному оазисі. По центру кола знаходився величезний пісочний годинник, наповнений смарагдовим піском.

Усередині цього годинника знаходилася людина, одягнена у червону рясу. Просторий капюшон приховував обличчя, але густа довга сива борода видавала його особистість.

– Харахті, – сказав вголос Калдер. – Ми прийшли, друже.

Ден захоплено дивився на найвеличнішу тюремну камеру Лімба.

– Ніколи не бачив її з цього боку, – прошепотів він.

– Що? – Здивувався вампір.

В цей момент Даніель замахнувся томагавком Ль'ота і з усієї сили вдарив по пісочному годиннику. Павутина тріщин прикрасила скло, але воно не розбилося.

– Друже, що ти робиш?

Ден не слухав його і замахнувся вдруге, але Калдер перехопив його руку.

– Що ти робиш, друже?

– Я дуже довго чекав цього моменту, щоб мені завадив якийсь кровопивця, – злим тоном сказав Даніель і вдарив Калдера томагавком в груди.

Вампір впав, стікаючи кров'ю з відкритої рани.

– Як я не відчув тебе?

– Заволодіти розумом людини не складно, – говорив Ден. – Твоя кров була перешкодою, але савіри впоралися зі своїм завданням.

Калдер піднявся на ноги.

– Я не дам тобі вибратися, чарівник. Навіть ціною життя мого друга.

З усією сили Калдер вдарив Даніеля в груди, потім вихопив з його рук томагавк і завдав кілька ударів по руках і ногах. Ден перехопив зброю.

– Ти слабкий, вампір. Проти мене ти ніщо. Це усього лише тіло, яке помре від ран. А я буду існувати вічно, – говорив Харахті в тілі Дена, що спливало кров'ю.

Даніель змахнув рукою і кістки в шиї Калдера хруснули, після чого він одним рухом руки вирвав його серце і швирнув тіло в пісочний годинник, розбивши скло.

Годинник вибухнув, вивільнивши стовп смарагдового світла в небо.

Закривавлені скалки посипалися на землю.

– Так! – кричав чарівник. – Збулося сказання! Я вільний!

Тіло Дена впало на землю поряд з Калдером.

Із розбитого годинника вийшов Харахті і неспішно пройшов повз супротивників до виходу з ущелини.

#

Калдер відкрив очі. Ось і вони, останні миті його життя.

Вони провалили свою місію. Де він помилився? Чого він не врахував?

Тіло Дена лежало поряд.

Вампір карав себе за те, що втягнув його у все це. Звичайна людина. На що можна було розраховувати? Хто міг подумати, що старий чарівник так розвинувся, що навчився переміщувати свою свідомість. А дурний вампір сам привів людину на заклання і наклав на себе руки.

Лімб несамовито трясся. Скелі руйнувалися, обсипаючи величезними каменюками землю.

Калдер помітив дихання Даніеля.

«Живий», – подумав вампір. – «Треба дати йому своєї крові. Врятувати. Самому все одно вже не вийде покинути Лімб живим».

Він не міг поворухнутися. Вічне життя покидало його. Але бажання врятувати друга перемагало.

Калдер підповз до Дена і приклав свою руку до його губ.

– Пий... - ледь чутно прошепотів він. – Пий...

Очі його закрилися. Дихання зупинилося.

Місія закінчилася.

#

Алексі стояв в одному з численних київських дворів. Ніч була пізня і ліхтарі, як і в багатьох подібних двориках, не світили. Шість нешироких бетонних стовпів, приблизно в два метри заввишки, височіли з-під землі. Вони були старі, обшарпані і розмальовані графіті.

Демон креслив старі кельтські візерунки для заклинання кров'ю Бехора.

Ззаду почувся шум.

– Привіт, демоне, – неголосно сказав Дубаку.

– Хлопці, ви живі, – радісно, але напівпошепки сказав Алексі. – Ядуже радий цьому.

– Чого не скажеш про Атока, – сказав Маджид.

– Так, шкода його. Але зараз немає часу сумувати за полеглими. Потрібно закінчити розпочате.

Намальовані символи засвітилися. Зелене полум'я охопило кожен стовп.

Всередині з'явився Олівій.

– О, як несподівано, – сказав він. В тоні його голосу чулися нотки сарказму. – Непогане закляття. Все-таки, ти на щось здатний, Алексіосе. Пишаюся тобою. Довго ж ти протримався в живих. Як добре, що я буду споглядати твою смерть, – архангел озирнувся. – І Генерали Давнини тут? Не найгірший варіант щоб закінчити такий довгий життєвий шлях. А де третій?

– Замовкни, бісе, і здохни, – закричав Дубаку і випустив в нього свої ланцюги.

– Арк, Брон, фас!

З темряви вискочили великі чорні пси і напали на Дубаку. Він перенаправив ланцюги на них і контратакував.

– Невже у всесвіті є хоч один варіант того, що я не передбачив хід твоїх думок, Алексіосе?

Маджид підійшов ближче до Олівія. Його руки вкрилися полум'ям.

Позаду з'явився Архіронадіїл.

– Привітулі, – сказав він і відкинув Маджида в сторону.

Смарагдове сяйво меча і сокири розсікли темряву ночі.

– Тепер тобі не втекти, біс! – закричав Моро, дістав свій меч і кинувся на Лексі.

Демон зник і з'явився за його спиною, але автоматна черга перервала його план.

– Здохни, мерзото! – Едана стріляла, поки не закінчилися патрони.

– Кулі? Серйозно? Ви ж, начебто, профі, – сказав Алексі. – А тобі, найманко, варто перебувати подалі від електрики.

Демон змахнув рукою, через що високовольтні дроти полетіли вниз. Едана відскочила в бік. Десь недалеко почулося виття сирен.

Моро обернувся і вдарив демона мечем.

Краплі демонової крові окропили обличчя найманця.

– А ось це вже щось цікаве, – посміхнувся біс.

Дубаку обхопив ланцюгами пекельного пса Брона і жбурнув його в Моро, зваливши того на землю. Другий пес – Арк – вчепився своєю пащею генералу давнини в ногу.

– Тобі кінець, демоне! – кричав Курд. – Вам усім кінець!

Маджид піднявся і спрямував вогонь на вікінга.

Лютий здоровань кричав від болю, прикриваючи обличчя обпаленими руками.

– Цікаве видовище, – спокійно сказав Олівій, дивлячись на все це.

Едана дістала два подібних до серпів ножі і кинулася на демона. Моро відкинув пса і теж кинувся на демона з іншого боку.

Сюрікени вп'ялися в руку Едани і біля неї з'явилася Мійоко зі спрямованим на найманку мечем.

Моро вже наблизився до найманця, але довга катана Кайоші перегородила йому шлях.

Від подиву всі найманці Ордена Наглядачів завмерли.

Кайоші опустив меч і голосно сказав:

– Замовлення на демона анульоване.

– Якого біса, самурай? – Запитав Курд.

– Ангел мертвий. Демон вільний. Він вже не наша турбота. Ніхто нам не заплатить.

– Мені начхати на ангела і на демона, – сказа Моро і кинув свій меч в один з невисоких бетонних стовпів, які утримували Олівія.

#

Як би не хотілося визнавати Діані, але тварі Лімба перемагали їх своєю міццю і кількістю.

Маленька налякана дівчинка нічим не допомагала їм. Ль'от був поранений і знесилений. Михайло зі своїм квімпом всередині ніяк не міг вплинути на свідомість цих істот. Армія людей розгромлена. Залишилися тільки ці двоє дивних людей з чарівними тотемами тварин.

Раптом, всі тварі припинили напад і відійшли.

– Що сталося? Чому вони відступають? – Запитав Михайло.

Діана з жахом подивилася на вхід до ущелини.

– Вони не відступають, – тремтячим голосом промовила вона. – Ми програли.

Вона змахнула руками, вказуючи на скелі і сильно сплеснула в долоні. Скелі вибухнули, заваливши прохід.

– Що ти робиш? – Запитав Леттерхаус.

- Намагаюсь виграти час.

Але марно. Камені, які завалили ущелину з величезною силою і швидкістю, обрушилися на тих, хто вижив, розкидавши всіх в різні боки.

Леттерхаус і Ченг спробували укрити всіх своїми тотемами, але не встигли. Сіцилія і Діана зникли під дощем каміння.

Розсікаючи густий пил з'явився Харахті.

– Цей запах перемоги... я відчуваю його. Ви всі скоро будете знищені. Смерть неминуча.

Він піднявся в повітря і полетів в сторону Меридіана. Всі істоти Лімбу попрямували за ним.

Леттерхаус і Ченг розчистили камені, звільнивши Сицилію і Діану з-під уламків.

– Ви живі... як дивно.

– Ненадовго, – задихалася Діана. – Якщо Харахті добереться до Меридіану і знищить його, то слідом паде і Лімб. А потім і Земля. Ви повинні допомогти нам перемогти.

Леттерхаус глянув на годинник.

– Думаю, у нас з містером Ченгом є ще час щоб пожертвувати життям заради миру на Землі.

Його напарник ствердно кивнув.

– Дуже добре.

У зруйнованому проході з ущелини з'явився Ден.

Він ніс на руках тіло Калдера. Погляд його був спрямований прямо і, здавалося, він не помічав нікого навколо. Очі переповнювали сльози.

– О, Господи, – промовила Сіцилія. – Денні...

Він не звернув уваги, а просто йшов прямо.

Прихрамуючи, до нього наблизився Ль'от.

– Давай допоможу тобі.

Даніель не відреагував.

– Хей, боєць! – не вгамовувався Ль'от. – Відставити шок! У нас тут війна.

Ден зупинився.

– Я вбив його, – сказав він тремтячим голосом. – Я вбив свого товариша. Своїми ж руками вирвав йому серце. А він... він врятував мені життя... його треба поховати.

– Друже, – звернувся до нього Ль'от. – Якщо ми зараз програємо, то ховати його буде ніде. Він був і моїм другом. Соратником. Але у нас є справа, яку почав він. І він би не схвалив, що ти кинув все на півдорозі.

– Я можу відвезти тіло, – втрутився Михайло. – Від мене все одно немає тут користі. Хоч щось зроблю.

Даніель мовчав, обмірковуючи те, що відбувається.

– Ти маєш рацію, Ль'от.

Він віддав тіло Михайлові та промовив:

– Йдемо воювати.

#

Мері сиділа в своїх покоях і дивилася на стовп смарагдового світла, що піднявся в небо.

– Гадаю, це воно? Це кінець?

– Не обов'язково, міледі, – відповів Альфред.

– Накажіть закрити ворота після мого оголошення.

«Увага, всім відвідувачам!», – голос Мері зазвучав прямо в головах гостей Меридіана. Всі завмерли, уважно слухаючи звернення відьми. – «В Лімбі трапилася катастрофа жахливих масштабів. Чарівник Харахті вирвався з клітки і звільняє всіх бранців. У Меридіані перебувати небезпечно. Всі бажаючі можуть залишити його через портали екстреного виходу. Але також, я закликаю всіх, хто здатний боротися, захистити Меридіан, будь ласка, залишіться. Харахті прийде за нами зі своїм військом і каменя на камені не залишить».

Гості стали одразу ж залишати зали, проходячи до відповідних дзеркал в стінах закладу.

Деякі вийшли за ворота і попрямували до порталу, через який колись прибули Ден, Алексі і Калдер.

Зрештою, біля входу залишилися стояти чотири воїна, двоє великих охоронців і Альфред.

– Не густо захисників залишилося, - зауважив один з воїнів.

– З огляду на факт меншості, не думаю, що хтось сьогодні виживе. Можете йти.

– Я хочу струсити пил зі свого меча і відрубати пару голів. Тож я залишаюся, – сказав ще один воїн.

– Що ж, для нас честь битися разом з вами, – відповів Альфред. Вся прислужливість і радість в голосі давно зникли. Він був зосереджений на порятунок улюбленного місця. Заради своїх міледі. Заради Меридіана.

Зграї різних тварюк вже наближалися до них.

Почувся гучний чоловічий голос.

– Ви зрадили мене, відьми. Так будьте ж покарані за свої дії. Смерть прийшла і ім'я їй Харахті.

З-під землі біля входу вирвалися два величезних хробака, розміром з житловий двоповерховий будинок.

– Займіться вірмами, – скомандував Альфред своїм підопічним.

Обидва кремезних охоронці побігли до них зі швидкістю, здавалося б не властивою таким здорованям. Один схопився на хробака і з усієї сили підстрибнувши на ньому, вбив голову істоти в пісок. Після чого почав рубати масивну голову гігантської істоти.

Другий охоронець бив своїми потужними ручищами по вірму, удар за ударом вбиваючи його в дірку, з якої той вийшов. Потім схопив його за пащу і роздер її, заливши все навколо кров'ю пекельного хробака.

Темна стіна з сарани швидко прибувала. Наближалися також гуенджі - крилаті тигри. Величезні Арахни, савіри, Ескуро - всі були вже поруч. Треба було діяти швидко.

– Випускайте котів! – гукнув Альфред.

Дзеркала, які відігравали роль стін, розбилися вщент. Їх уламки застигли в повітрі і зібралися в великих дзеркальних котів, розміром з чималеньку пантеру. Близько десяти таких котів вибігли в пустелю навколо Меридіану і почали атакувати нападників. Завдяки тому, що вони відображали навколишній світ, коти створювали ефект невидимості, що надавало їм переваги в бою.

Один з воїнів стріляв з лука по гуенджі. Ще троє встали біля входу і відбивалися від поки ще не численних груп савірів.

Мері піднялася на самий верх ігрової будівлі і використовувала свою магію.

Альфред жестами рук піднімав вгору пісок, надавав йому вигляд гострих списів і величезних валунів, які направляв на ворога.

Один воїн вийшов далі від входу і на нього негайно налетів тигр, але щось яскраве схопило його ззаду і відкинуло в сторону, де крилатого прямо в повітрі перерубала сокира Ль'ота.

– Вітаю вас, панове, – крикнув Леттерхаус. Він перестрибнув через савіра, присів, розвернувся і перерізав його навпіл своїм ціпком. Містер Ченг ловив літаючих тигрів за допомогою сяючого гігантського ведмедя і скидав їх на землю.

Підмога прибула.

#

Сіцилія була все ще налякана. На полі битви біля Меридіана ще страшніше, ніж біля ущелини. Всі ці тварюки просто зводили її з розуму. Вона думала, що була дівчиною зі сталевими яйцями, працюючи в «Ельфен Елі». Грубі найманці тепер здавалися їй учнями початкової школи, в порівнянні з усіма цими тваринами. Небо просто кишіло якимись невідомими істотами, а на землі немов ожили всі герої невідомих їй міфів і легенд.

Ден захищав її.

Мізками вона розуміла, що сама може захистити його, адже вона ж нефілім. Дочка ангела і демона, що не обтяжена жодними правилами. Але щось стримувало її.

– Сіцци, нам би не завадила твоя сила, – кричав Ден, відбиваючись від істот.

Вона не розуміла, що це за паніка і як її подолати. Вона не розуміла, як викликати свої сили.

– Забудь, сподівайся тільки на себе, – відповідав йому Ль'от. – Тримай!

Він кинув йому один зі своїх томагавків. Даніель швидко встромляв його в голови супротивників.

Навколо все тряслося і валилося. В землі з'являлися величезні тріщини. Сірі безбарвні хмари приховали небо Лімба. У ньому з'явилися істоти, подібні людям. Стародавні ангели і демони. Сіцилія це зрозуміла. Вона відчувала їхню енергію. Страх збільшився вдвічі.

Неподалік боролася Діана. Вона піднялася в повітря і полетіла до даху найвищої будівлі в Меридіані. Там стояв ще хтось. Сіцилія бачила, як вони обійнялися і раптом відчула ворушіння на своїй лопатці.

– Що... - вона доторкнулася рукою до того місця і відчула щось слизьке. Дівчина різко зірвала з себе те «щось». В її руці виявилося щось схоже на хробака з безліччю закривавлених щупальців. Воно одразу змінило напрямок своїх кінцівок, щоб встромити їх у руку Сіцилії, але вона різко відкинула його на землю. В цей же час Ль'от встромив свій меч в цю тварюку.

– Тепер все ясно – скерріти! – Кричав він, щоб перекричати шум навколо. – Вселяють страх і сумніви. Неприємні покидьки. Вставай! Є робота.

Вона піднялася на ноги. В голові все стало на свої місця. Тіло огорнуло біле сяйво і Сицці піднялася в повітря.

#

– Діана! – Радісно вигукнула Мері, коли та піднялася до неї. Вона обійняла подругу. – Ти жива!

– Давай опустимо сентименти і обвалимо на ворогів лавину нашого гніву, – твердо промовила Діана.

– Але ми ж знищимо Меридіан.

– Вони його в будь-якому випадку знищать. Нам не встояти перед цим шквалом в іншому випадку. Лімб руйнується, озирнися!

Мері заплакала.

– Ти завжди була така рішуча.

– Не маю часу для сліз! Час діяти!

Мері кивнула у відповідь. Вони встали пліч-о-пліч, взялися за руки, нашіптуючи заклинання, яке сподівалися не використовувати ніколи.

Навколо відьом засвітився яскравий блакитний ореол.

Вони побачили, як в цей час в небо піднялася білим світлом Сицилія.

– Це те, про що я думаю? – Запитала Мері.

– О так! – Відповіла Діана.

#

Сіцилія піднялася в небо, зупинившись на рівні прибулих древніх ангелів і демонів.

– Вам не звільнитися.

– Ухти, – сказав один з них. – Зовсім юний нефілім. Скільки їй? Навіть півсотні немає.

Він позіхнув, прикрившись рукою, після чого різко опустив руку вниз.

Сіцилію з величезною силою вдарило об землю, піднявши великі клуби пилу.

– Сіцци, ні! – Ден кинувся до місця, куди вона впала.

– Погляньте-но, - сказав той же чоловік. – Там відьми хочуть обрушити на нас свої чари. Саріїл, ти впораєшся?

– Звичайно, Самаель. – Чоловік, що летів за ним ствердно кивнув і попрямував до відьом.

Самаель дивився на те, що відбувається внизу. Вогонь, кров, пісок – все змішалося воєдино.

– Прийшов час закінчувати цей цирк. Хемах, не хочеш розім'ятися?

– Тільки й чекаю, володарю.

Хемам, ангел, що складався з червоного і чорного вогню, відокремився від своїх соратників. Навколо нього запалало повітря різними формами і полетіло до землі, на Меридіан.

#

– Сіцилія не така сильна, як ти говорила, – сказала Мері, коли побачила, як та падає на землю. – Треба допомогти їй.

– Що це? – Діана вказала на щось летить прямо на них.

– От чорт! Саріїл!

Блакитне світіння навколо відьом стало яскравіше, створивши захисне поле, коли ангел торкнувся краю цього поля, стався потужний вибух, зруйнувавший дах, на якому стояли відьми.

#

Ден підняв Сіцилію, і закинув її тіло собі на плече. Вампірська кров у ньому кипіла. Заради Калдера він не може здатися. Він повинен допомогти Сицилії. Меридіану. Алексі. Всім.

Він побіг до воріт Меридіана, відкидаючи всіх атакуючих його тварюк. Клуби вогню падали з неба. Відчуваючи їх наближення, Даніель намагався оминати ті місця, в яких вони, ймовірно, приземляться.

Але все було не так просто. Основний вогонь летів до Меридіану.

Він пробіг повз тіла величезних вартових, які лежали на піску, обгризені різними тваринами та зупинився біля майже згорілого тіла Альфреда. Той схопив його за ногу.

– Врятуй... Меридіан... – сказав він і закрив очі.

«Навряд чи це можливо», – подумав Ден.

#

Прокинувшись на нижніх поверхах ігрової зали, Діана озирнулася. Вона не до кінця зрозуміла, що сталося, але вже точно щось недобре.

Мері поруч не було.

Зверху на неї дивився Сарііл.

– Тобі прийшов кінець, відьмо, – сказав древній ангел.

Діана важко зітхнула і зламала один з амулетів на шиї. Він спалахнув і заповнив яскравим світлом все навколо, а коли розсіявся, відьми вже там не було.

Ангел плеснув у долоні і всі будівлі в Меридіані одночасно вибухнули, зрівнявшись з землею.

У ворота зруйнованого містечка вбіг Даніель з Сицилією на плечі. За ними з'явилися Ль'от, Леттерхаус і Ченг.

– Це всі, хто вижив? – Запитав містер Леттерхаус. – Здається, нам пора відступати, панове.

- Згоден, – відповів Ль'от. – тільки куди?

З-за руїн вийшла заплакана Мері.

– Йдемо за мною, – сказала вона.

Вони обійшли зруйновані будівлі і побачили Діану і Раматта з величезною валізою.

– Це всі? – Запитала Діана. – А Альфред?

Ден заперечно помахав головою.

Діана опустила погляд до землі і сумно промовила:

– Гаразд. Необхідно рятуватися. Помирати тут нерозумно.

Вона кинула на пісок якусь маленьку пляшечку і під їх ногами відкрилася воронка.

Діана негайно стрибнула туди. За нею Мері. Потім Раматт, а за ним усі інші покинули найвеселіше місце в напівзруйнованому Лімбі.

#

– Ну, нарешті. – Спокійним, як завжди, тоном сказав Олівій. – Я вже думав, ти ніколи цього не зробиш.

У двір в'їхали два поліцейських автомобілі.

З балкона одного з будинків двору, в якому Алексіос заточив Олівія закричала якась старенька:

– Забирайтеся по домівках! Розвели тут галас. Ось поліція зараз вам влаштує!

Олівій стиснув руку в кулак, після чого одну з поліцейських машин здавило в великий кривавий клубок металу і з великою силою врізало в балкон, на якому стояла сварлива бабця.

Алексі клацнув пальцями і другу поліцейську машину відкинуло на Моро.

Архіронадіїл відбив летівший у найманця автомобіль.

– Моро, що відбувається? – Запитав Курд. – Чому цей пернатий тебе прикрив?

– Тому що ми – напарники, – відповів ангел. – Великий Харахті прийшов, а разом з ним і наша влада!

У цей момент Дубаку звернув шию собаці і жбурнув її в Олівія. Архангел легко відмахнувся від атаки, стиснув одну руку в кулак і ланцюги Дубаку зібралися в клубок. Він змахнув другою рукою і генерал давнини звалився на землю, придавлений своєю ж зброєю. Моро підійшов і почав своїм мечем рубати ланки ланцюгів біля самої основи.

– Чортове прокляття! – Едана прокинулася.

– Залиш його в спокої! – гукнув Маджид, і направив полум'я в Моро.

Найманка метнула ніж в ногу генерала давнини. Скрикнувши від болю, той впав на одне коліно. Моро підійшов до нього і замахнувся мечем для удару.

У цей час поруч з ними спалахнуло яскраве світло.

Сіцилія вдарила блискавкою найманця і відкинула його в сторону.

Алексі обрушив один з бетонних стовпів на Едану.

Моро впав під ноги Курда.

– Допоможи, – кашляючи попросив він вікінга.

Той дивився на лежачого напарника з презирством.

– Як ти міг зрадити братство? Ти зганьбив Орден.

– Скоро... - Моро кашляв. – Не буде ніякого Ордену... Харахті вільний і ми знищимо все...

– Лише з поваги до колишніх великих битв я не вб'ю тебе сьогодні. Найманцям Ордена

Наглядачів тут більше нічого робити.

Курд зібрався йти, але з-під землі вирвався високий стовп смарагдового світла. З нього вилітали і виходили істоти, звільнені з Лімба.

З різних боків почулися вибухи. На мить небо засяяло смарагдовим світлом.

Слідом за Сицилією з'явилися інші. Ль'от рубав лапи савірів мечем, Леттерхаус і Ченг знову активували свої звіроподібні форми, Мері і Діана піднялися в небо і спалювали літаючих тварюк.

– Наче нікуди й не йшли, – сказав Леттерхаус.

– Денні, ти... alive, – Алексі підбіг до кращого друга і міцно обняв його.

– Пробач, брате. У мене невідкладна справа.

Ден йшов твердо і впевнено до Архіронадіїлу. По дорозі ухиляючись від атак істот. Він схопив одного пекельного пса і вирубив сильним ударом в голову.

– А малюк підкачався до літа, – здивовано сказав демон.

Даніель наблизився до ангела.

– Мавпочка вижила і допомогла Найсильнішому звільнитися, як і було задумано.

Ангел виставив руку вперед і Ден завмер.

Лексі клацнув пальцем і з ангелом нічого не сталося.

– Ти безсилий біс. Угода крові не дозволить тобі використовувати свої сили проти мене.

– Проти тебе ні. А ось проти свого друга – так.

Він знову клацнув пальцем і хлопець опинився за спиною Архіронадіїла. Ден вдарив ангела в хребет. Архіронадіїл впав на землю. Даніель взяв його за шию, підняв і почав бити кулаком по обличчю.

– Ти винен у всьому цьому. Ти!

Моро підбіг і відштовхнув Дена.

– Ти маєш рацію, чернь. Я! Але я був не один. А ти сам.

– Він не один, asshole, – Алексі став поряд з Деном.

З іншого боку підійшла Сицилія.

– Давно не бачилися, люба, – сказав Олівій. – Рани вже загоїлися?

Мері і Діана знищили всіх, кого змогли у повітрі. Ль'от, Маджид і Дубака спільно з найманцями Ордена і агентами Б.О.Г. добивали залишки істот на землі.

Камені на шиї Моро засвітилися смарагдовим сяйвом. Він різко дістав маленькі ножі і метнув їх в Сицилію. Лексі підняв камені від зруйнованих стін будинків і відбив його атаку, потім направивши ці ж камені на ворогів.

– Не сміши мене, Алексіосе, – відмахнувся архангел. – Камінцями нас не взяти.

Архіронадіїл підняв руку і земля під ногами Дена зникла. Сіцилія схопила його за руку і в цей час Моро кинув в неї свій меч, потрапивши їй в груди.

Між ними в землю вдарила блискавка.

– Не смій чіпати мою дочку, – сказав, з'явившись, Карніван.

– А ось і татко, – сказав Олівій.

– Ти нічого мені не можеш зробити, Карніван, – сказав найманець. – Я володію каменем, який, як і той меч, заряджений силою Харахті. Він захищає мене від ваших сил.

- Камінь, кажеш, – повторив Алексі, після чого з'явився за спиною Моро, зірвав з його шиї ланцюг, на якому висів амулет, і повернувся на місце.

– Тепер можна, – звернувся він до Карнівана.

Архангел підняв найманця в повітря і розвів руками. Моро запалав і згорів за мить. Залишки обгорілого тіла впали на землю.

– Доню! – гукнув Карніван. Поруч з'явилася Ейна.

– А ось і матуся, – сказав Олівій.

– Ми врятуємо тебе, – сказала ангел і вони втрьох зникли.

– Все, мені набридло. Час прощатися, – сказав Олів'є.

– Нікуди ти не підеш, мерзенний покидьок, – крикнув Ден і кинувся на архангела.

– Як багато пишних слів.

Олівій перемістився за спину Даніеля, в його руці з'явився ніж і він поцылив хлопцеві в потилицю.

Алексі з'явився поруч, але пізно – лезо вже торкнулося шкіри.

Раптово, все навколо завмерло, а тіло Лексі початло покриватися вогнем.

– Що це? Ні, стоп! Агов, що за справи?

Тіло демона зникло, поглинене вогнем.

#

Темна печера була лише частково висвітлена червоним полум'ям.

Кам'яні стіни ісписані закляттями, формулами і уривками історій на всіх можливих мовах, як живих, так і мертвих.

На величезному троні сидів високий чоловік. У нього були великі очі, тонкий ніс і тонкі короткі губи, розташовані на довгому овалі обличчя. Вуха були загострені, немов у ельфів з казок.

Тіло було масивним і м'язистим. З-за спини частково виднілися крила.

Алексіос впав на коліна перед Його Величністю королем Пекла, паном Лавкрафтом.

– Підіймись, Алексіосе, – губи володаря не ворушилися.

Алексі здавалося, що цей грубий голос протяжно звучав зі стін печери.

– Ти показав себе гідно. Мені потрібен такий демон поруч.

– Дякую, Великий, і буду радий служити.

– Будеш. Не сумніваюся. Почуй мене, Алексіос, народжений в стінах міста Мілет, що став демоном нижчої ланки, потім демоном середньої ланки. Що працею і розумом наповнював вірою людей царство Пекла. Що служив усім королям вірою і честю. Що пройшов довгий шлях і не зламався під тиском зрад та інтриг. Я призначаю тобі вищу почесть – стати демоном вищої ланки. Архангелом. Нехай шлях твій буде також продовжено в службі мені. Іди і покарай винних у бідах своїх. І пам'ятай, служителі Пекла не прощають нічого і нікому.

Алексіос став на одне коліно і зник.

#

Колишній демон середньої ланки з'явився на тому ж місці. Час все так же зупинився. Ніж

Олівія все також торкався потилиці Дена.

Алексі забрав ніж і відштовхнув архангела. Час знову пішов.

– Треба ж таке, – здивовано сказав Олів'є. – Здається, запахло підвищенням.

– Твій план не вдався.

– Мій план якраз вдався, – посміхнувся архангел.

Алексіос повільно наближався до Олівія, ступаючи по численним трупам тварюк з Лімба.

– Ти оголосив полювання на побратима, – його тіло почало вкриватися блискавками. – Ти розв'язав війну, яка знищила в'язницю для істот, які становлять небезпеку для існування нашого царства.

Блискавки ставали все яскравішими. Голос його ставав все голоснішим і грубішим.

– Ти сприяв руйнуванню Меридіана.

Очі його наповнили блискавки, а голос перетворився на безліч голосів різних тональностей. Здавалося, безліч людей говорили одночасно.

Алексіос підійшов до Олівія і зупинився.

– Ти намагався вбити мого кращого друга.

Він поклав свою руку на голову архангела і потужний розряд блискавки пройшов через тіло Олівія.

– Я, Алексіос, архангел відтепер, оголошую тебе винним в бідах людських і бідах Пекла. Та позбавляю тебе найдорогоціннішого – твого життя.

Тією ж рукою, що тримала голову ворога, він зробив різкий поворот і звернув Олівію шию.

Мертве тіло впало на землю.

– Він убив демона, – тихо промовила Діана. – Як він це зробив?

– Демони ж не можуть... – перелякано сказав Архіронадіїл. – Демони не можуть...

– А тепер ти, – безліччю голосів мовив Алексіос.

Повільні розмашисті оплески перебили їх.

Всі подивилися в бік, з якого вони долинали.

– Браво, маестро, – сказав Самаель. – Ви зруйнували для себе міцну перепону.

– Стародавні ангели і демони, хвала вам! – закричав Архіронадіїл. – Я допомагав Найсильнішому звільнитися і ви повинні...

– Замовкни, мерзото, – Самаель подивився на нього і той одразу ж перетворився на попіл. – Ми нічого тобі не повинні. І так, де ваш бос? Сховався мабуть десь у палацах Пекла. Ну, нічого, ми ще до нього доберемося.

У небі дуже голосно загримів грім. З-за рогу зруйнованого багатоповерхового житлового будинку вийшов високий чоловік з витягнутим овальним обличчям.

Сліди його на землі горіли червоним полум'ям.

– Ми не знайомі, новий король Пекла, ім’я мені Самаель.

– Мені начхати, – відповів Лавкрафт.

Він зробив крок і один із стародавніх запалав червоним вогнем. Він зробив другий крок і ще один загорівся також. Повітря заповнили несамовиті крики шаленого болю і запах горілої плоті.

– Пішов геть, – прошепотів Його Величність.

– Боюся, ти не зрозумів. Зміна закінчена. Здай значок, шериф.

Лавкрафт зробив ще один крок і третій древній опинився у вогні. Перші два вже перетворилися на жменьки попелу.

– Ясно. Чекай скоро в гості, дідугане.

Стародавні зникли.

У той же час зник і володар Пекла.

До Алексіоса підійшла Діана.

– Ти як?

– Нормально, дитинко, – весело і невимушено своїм рідним голосом відповів той.

– Що ж, вітаю тебе, – сказав Ден. – Ти заслужив.

– Дякую, my friend. Я такий радий, що ти живий, – він ще раз обняв товариша. – І що б ти знав, я через тебе стільки серій «Теорії великого вибуху» пропустив. Довелося чимось час забивати і переглядати «Дві з половиною людини». Ештон Катчер все-таки не Чарлі Шин.

Вони засміялися.

– Слухай, братику, мені треба ще пару справ зробити, – він опустив очі до землі. – Поховання Калдера... і знайти Сіцилію.

– Не переживай, Денні-бой, я піду з тобою.

– Я думаю, ми всі підемо, – сказав Ль'от. – У нас з'явилося багато роботи. Треба ще стількох тварюк перебити.

– Згоден, здорованю.

– Я думаю, такої роботи вистачить на всіх, – сказав Леттерхаус. – Агентство Б.О.Г. до ваших послуг.

– А ти, Кайоші, – звернувся до самурая Алексі. – Ти з нами?

– Ми робимо те, що накаже Орден. Можливо, ще зустрінемося, демоне.

Найманці пішли.

– Архангел, я попрошу. Бережи себе, Едано. Прокляття Атока так просто тебе не відпустить! – кричав їм у слід Лексі. Потім звернувся до Мері і Діані. – А ви чим займетеся, відьмочки?

– Не знаю, відповіла Мері. – Лімб зруйнований. Меридіан в руїнах. Відбудуємо його тут, напевно.

– Ну, в такому разі, до зустрічі.

– Всі чули вибухи? І смарагдові спалахи не до добра, – сказав Ль'от. – Ймовірно, ці тварюки з'явилися по всьому світу. Як нам діяти? Розділитися?

– Ми підключимо всі наші філії, – сказав Леттерхаус.

– Думаю, почнемо рятувати світ звідси і подивимося, куди нас заведе ця війна, – запропонував Лексі.

– Згоден, – сказав Маджид. – Ну, що ж, в дорогу. Займемося тим, що я так ненавиджу – порятунком людей.

Кінець першої книги...

P.S.

По-перше, ця книга присвячується моїй родині, яку я дуже люблю.

Безмежна вдячність мамі за терпіння.

Безмежна вдячність рідній сестрі Насті за за поради та неосяжну важку роботу над україномовною версією роману.

Дякую Олексію Переметному за те, що надихнув мене на створення Алексіоса. Без тебе я б навряд чи придумав цю історію.

Дякую Анатолію Товстенку за те, що надихнув мене на створення Ль'ота.

Дякую Роману Лизуну за гарну пентаграму, яка вкрашає обкладинку книги.

Дякую Зої Сільченко за допомогу з івритом. Без тебе я б написав якусь нечитабельну нісенітницю (тут має бути смайлик).

Дякую Роману Кудрі та Анастасії Усенко за нескінченні партії в “Rummy”. Шкода, що ви завжди програєте (тут теж має бути смайлик).

Дякую Сергію Худобі за допомогу у розумінні персонажа під час створення Тіро.

Дякую Артему Хоменку за те, що цінує мою творчість.

Дякую Дмитру Желнінському за цікаве зауваження з приводу одного з убивств. Стало дійсно краще!

Дякую коханій Ірочці за максимальну відверту моральну підтримку під час створенні книги. Це безцінно (тут має бути смайлик з поцілунком).

Велика подяка всім, хто так чи інакше допомагав і підтримував.

Дякую друзям, котрі читали та вказували на помилки та дірки у сюжеті.

Andre Pass, 2019

Історія “Sold Soul” лише починається...

Notes

[

←1

]

      Майкл Баффер (Michael Buffer) – професійний коферансьє. Відомий тим, що затягує звуки про оголошенні спортсменів.

[

←2

]

      . Мається на увазі порівняння місцевості з картиною Сальвадора Далі “Слони”, 1948 року.

[

←3

]

      . Howard Phillips “H. P.” Lovecraft – відомий американский письменник. Народився 20 серпня 1890 року.

[

←4

]

      . Ктулху — найвідоміший персонаж творів Г. Ф. Лавкрафта.

[

←5

]

      . Elvs Presley – Легендарний американський співак та актор. Відомий, як “корол рок-н-ролу”.

[

←6

]

      . Kurt Cobain (20.02.67 – 05.04.1994) – американський рок-музикант. Вокаліст гурту “Nirvana”.

[

←7

]

      . Emy Winehouse (14.09.1983 — 23.07.2011) – великобританська співачкау стилях soul, jazz та r&b.

[

←8

]

      . Chester Bennington (20.03.1976 — 20.07.2017)– американський рок-музикант, вокаліст відомих гуртів “Linkin Park” та “Dead by Sunrise”. Також був учасником гуртів “Grey Daze” та “Stone Temple Pilots”.

[

←9

]

      . Сенет — страродавня єгипетська настільна гра. Вважається однією з найстаріших у світі (близько 3500 років до н.е.)

[

←10

]

      . Хнафлтафл (або Тафл) — скандинавська гра (ІІІ століття до н.е.). З часом, вікінги розповсюдили гру по світу. Вони завезли її у Гренландію, Ісландію, Уельс, Британію та Київську Русь.

[

←11

]

      . Калах — логічна настільна гра.

[

←12

]

      . Млин — стародавня настільна гра. Була популярна в Середньовічній Європі та на Русі. Також зустрічалась у Середній Азії та Норвегії.

[

←13

]

      . Маджонг — китайська гра.

[

←14

]

      . Раммі — відома настільна гра.

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg