«На Зеландію!»

На Зеландію! (fb2) - На Зеландію! 2468K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Максим Иванович Кидрук

Макс Кідрук На Зеландію!

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова Багаторазовий світ

Уявіть собі таке. Віденський аеропорт. Я похапцем дожовую куплений на останні центи круасан, щоб його не забрали в мене на митниці. Продовжую жувати й тоді, коли здаю наплічник службовцям. Ті чомусь явно азіатської зовнішності. Один із них обмацує мою торбу, мов жінку, і знаходить на дні щось йому підозріле. «Що це?» – питає. «Каффе», – бурчу я з напханим ротом, згадавши, що в багажу десь є брикет віденської кави. Азіат спантеличено дивиться мені в очі й вимагає відкрити торбу. «А що ви хочете там побачити?» – не розумію я. «Лайно, – каже він у відповідь. – Я хочу бачити лайно». При цьому його німецька значно гірша за мою. Тепер уже я спантеличено дивлюсь йому в очі. «Добре, – заспокоюється митник хвилин за п’ять, не знайшовши того, що шукав. – Жартівник… Вали собі». Я запихаю речі назад у торбу й забираюся геть, а вже в Києві розумію, що через мій напханий рот митникові, мабуть, почулось не «каффе», а «какке». Ну а «какке» німецькою означає те саме, що й у нас…

До чого я веду? А до того, що будь-яка мандрівка – це надійний, як автомат Калашникова, генератор пригод, котрий, коли в тебе є письменницький хист, може легко «надиктувати» тобі класну книгу. Макс Кідрук уже давно зрозумів цю незаперечну істину. Нею він і бере в полон читача, розважаючи його своїми прецікавими подорожніми історіями.

Нова Кідрукова книженція «На Зеландію!» не має хитрого й заплутаного сюжету. Зрештою, навіщо він тут потрібен? Усе просто: у пісках Сахари Макс примудряється знайти Інтернет і вичитати новину, яка не вкладається йому в голові. Якийсь Ґреґ Морґан, фермер із Нової Зеландії, він же «довбограй», як іменує його сам автор, перемігши в конкурсі місцевої радіостанції, отримує приз – подорож до України для того, щоб порозважатися з нашими красунями. Пригадую, як під час Євро-2012 двійко польських діджеїв вилетіли з роботи й ледь не спричинили міжнародний скандал, дозволивши собі в ефірі недолугі жарти про українок… А от у випадку з новозеландцями свята справедливості не відбулося. Їм усе так минулося. Тоді Макс за подачею Сергія Притули, так-так, за подачею Тернопільського Сірого, вирушає до Окленда, щоб помститись. Його шлях пролягає через революційний Каїр, де над головою свистять гумові кулі й розсікають повітря F-16, через Дамаск, де корумпованим чиновникам, крім «fuck you», і сказати нічого… Хоч, стривайте… Ось вона – ще одна пастка Кідрукових творів: їх хочеться переповідати й переповідати. Але я не буду цього робити. Читайте самі!

І головне, пам’ятайте: світ багаторазовий, яким би дерев’яним не видався цей епітет. Двічі в одну річку не ввійдеш – отак, мабуть, буде краще. Те, що сталося з Максом у різних краях, із вами може й не трапитися. Натомість може статися щось таке, що Кідрук від заздрощів лікті кусатиме. У всякому разі, свою шляхетну соціальну місію автор виконує бездоганно: після кожної його книжки хочеться заробити купу бабла, а потім кинути роботу, купити квиток на літак і з головою поринути в цей неймовірний світ, шукаючи пригод на свою голову й виносячи з них такий дорогоцінний досвід.

Сашко Ушкалов

* * *

Колись я згадуватиму це з посмішкою…

Хенк Муді, письменник і засранець (персонаж Девіда Духовни у серіалі «Каліфорнікейшн»)

Хто вдарить нас по щоці, тому ми відірвемо голову.

Микита Сергійович Хрущов, перший секретар ЦК КПРС (1953–1964), єдина людина за всю історію ООН, що гепала туфлею по столу під час засідання Генасамблеї

Затяжний вступ про те, що ця книга мала би бути іншою

…Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога.

У «Подорожі на Пуп Землі», книзі про мандрівку на острів Пасхи, я писав, що людям варто остерігатися власних бажань. Особливо тих, які озвучуються вголос. Раніше чи пізніше вони обов’язково здійсняться, стануть твердою і незаперечною реальністю – ви вже повірте, знаю, що кажу. І в цьому, в принципі, ніяких проблем. Це навіть чудово! Проблема в тому, що у Господа вельми своєрідне почуття гумору. Боженька, наче знущаючись, так викрутить обставини, подасть бажане в такій гіпертрофованій формі, що у вас губи порепаються від благань повернути все назад. Але тоді вже буде пізно.

Для прикладу: у 2008-му, залишаючи Мехіко, я забажав літати на літаках частіше, ніж користуюся таксі. Так мені сподобалося швендяти світом. Наприкінці 2009-го, повернувшись із Бразилії, налітавши за рік добру сотню тисяч кілометрів, я благав про дві речі: перша – в найближчі кілька тижнів не бачити жодного авіалайнера, і друга – щоб перестала снитися турбулентність.

Щось подібне сталося з моєю мандрівкою на Близький Схід і подальшою авантюрою в Новій Зеландії.

Щоразу перед тим, як вирушити в подорож, відчуваю легкий дискомфорт. Квитки куплені, маршрут спланований, наплічник зібраний – ніби все гаразд, – але я починаю нервувати, починаю боятися, що мандрівка може вийти… нудною. Звісно, нецікавою вона не буде. Подорож не може бути прісною за визначенням: будуть якісь руїни на шляху, будуть гори, джунглі чи пустелі, буде безліч цікавих зустрічей у хостелах! Та все ж я боюсь, що під час поїздки не трапиться нічого, про що можна буде цікаво написати.

Сподіваюсь, ви розумієте, про що йдеться. Кожен із вас хоча б раз у житті тримав у руках книгу про мандри, від якої нестримно хотілося спати, а кожна наступна сторінка видавалась важезною штангою. Звісно, багато чого залежить від оповідача. Та не всі пишуть так, як Джеральд Даррел, і книги Фрітьофа Нансена, Тура Хейєрдала, Жака-Іва Кусто, Тахіра Шаха цікаві в першу чергу через те, що трапилося з їхніми авторами, і аж ніяк не через те, як вони написані. Тому я переживаю за те, що чекає на мене у мандрах. Не хочеться скотитись до когорти писак, що видають на-гора книги штибу «зібрався – поїхав – побачив», книги, які нагадують непомірно роздуті журнальні статті і за рівнем читабельності займають місце десь поміж філософськими трактатами та мануалами для програмістів C++. Вони вбивають сам жанр. І що вже геть погано – вбивають бажання подорожувати.

За весь час поневірянь доля лишалася прихильною до мене. Розмаїті пригоди і казуси сипались уздовж шляху, наче наїдки з рогу кози Амалфеї.[1] Напад грабіжників на Фронтері між Еквадором і Перу, страйк у регіоні Куско (Перу), втрата джипу в Долині Смерті (пустеля Атакама, Чилі), «матч століття» на острові Пасхи – все це подарунки долі, які зробили мої книги жвавішими і напруженішими. Разом із тим мене не полишала червива думка, що доля врешті-решт повернеться до лісу передом і потік моїх пригод урветься. Найбільш мулько ця думка стала гризти мене саме перед мандрівкою на Близький Схід.

Загалом маршрут виглядав так: Ліван – Сирія – Йорданія – Єгипет (переважно Сахара). Час – дев’ять тижнів, з грудня 2010-го по лютий 2011-го. Країни, як бачите, знані, заїжджені і легкодоступні. За тиждень до вильоту я тинявся по квартирі, склавши руки за спиною і прокручуючи в макітрі ті самі запитання: що цікавого може статися в Йорданії? Або у наскрізь туристичному Єгипті? Про що писати, якщо не вдасться встряти у більш-менш пристойну халепу?… У поїздки була чітка мета (про неї ми ще поговоримо нижче), та це не зменшувало хвилювання. Я сидів і думав про те, чи зміг би Дж. Даррел смішно написати про єгипетські піраміди. Мабуть, таки зміг би. Але ж то Даррел!

Ось так, загнаний у кут дурнуватими роздумами, я взявся озвучувати свої бажання. Спрямовував носа в листопадову сірість, яка, мов набучавіле тісто, простягалася над Києвом, і бубонів: «Нехай буде так, щоб було про що писати». Тупився наївними оченятами в небеса і палко просив: «Зроби мені пригоди, Господи». (Можливо, не зовсім так, за точність не ручаюся, але суть ви схопили.)

Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.

* * *

З чого все починалося?…

Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.

Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.

Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».

Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану[2] в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.

Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і завжди залежатиме!) від того, хто досліджує, коли досліджує і за чиї гроші.

Хай пробачать історики мої запеклі напади, але в інженера, що береться длубатися в таємницях зниклих цивілізацій, є одна перевага. Вчений-історик, розглядаючи той чи інший археологічний сайт, у першу чергу задається питаннями «ХТО?» і «КОЛИ?». Я не кажу, що цей підхід хибний. Я лиш наголошую, що для мене, інженера, ці питання – вторинні. На перше місце виходить інша, нібито дуже проста проблема: «ЯК?» Як сформували отвір у задній стіні Піраміди Чарівника в Ушмалі, щоби відлуння з нього оберталося на крик священного птаха майя? Як інки обробляли камені зі стін своїх фортець? Як ставили сторчма кам’яних велетів острова Пасхи? Як пересували брили, коли будували Баальбек? І так далі, і тому подібне. Вірю, що, отримавши відповідь на запитання «ЯК?», можна легко встановити, хто, коли і з якою метою будував ту чи іншу споруду.

Свою першу інкську твердиню я побачив 9 липня 2009 року. То був Саксайуаман. Сказати, що був вражений до тремору в руках, – все одно що пукнути в цеху з паровими молотами. Колосальна трирівнева споруда простяглась на вершині гірського хребта неподалік Куско. Дослідники стверджують, що Саксайуаман – це фортеця, збудована інками протягом 1430–1500 рр. Насамперед викликає сумнів призначення твердині. Якщо Саксайуаман – фортеця, то що вона захищає? Споруда лежить осторонь шляхів, що ведуть до Куско, і має повністю відкриту південну сторону. Мури в плані нагадують пилку із зубцями, що є повним абсурдом з точки зору фортифікації. Стіна фортеці мусить бути рівною або трохи випуклою, але в жодному разі не повинна мати ніші, котрі заважатимуть обстрілювати нападників. Я завжди виходжу з того, що древні не були дурнями. Якщо вони затратили десятки років і незліченну кількість робочої сили на спорудження масивного муру зубчатої форми, значить, на те була причина.

Інкська твердиня Саксайуаман

Стіна Саксайуамана

Та зараз мова не про це. Донині не вщухають суперечки з приводу того, як будували Саксайуаман. Я ходив поміж мурів, торкався руками стиків, на власні очі пересвідчуючись, що між блоками годі просунути аркуш паперу, і дивувався: як можна було так досконало обтесати монолітні блоки, окремі з яких важать сорок-п’ятдесят тонн? Якими інструментами їх різали чи висікали? Як переміщали? Можна уявити, як шліфують до блиску окремо взятий блок, навіть якщо він завбільшки з кімнату. Але яким чином відполірувати інший, щоб він підходив до першого, неначе шматок пазла? Як інженер можу сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день не знаю технології, здатної здійснити подібні операції з брилами таких розмірів. Може, ви не зрозуміли? Скажу інакше: якщо мені запропонують відтворити фрагмент такої стіни, пообіцявши за роботу мільйон баксів, я буду змушений відмовитися, адже не знайду машин, якими зміг би виконати замовлення.

Після відвідин Саксайуамана я почувався так, наче голову прищемило якоюсь брилою з його стіни. Незабаром шок минув, проте в мозку лишилося каверзне питання: як трапилось, що люди, котрі збудували таке, програли війну трьомстам авантюристам, у яких, по суті, не було вогнепальної зброї (попри поширену думку, в загоні Пісарро[3] було лише три мушкети і дві легкі мортири; решта конкістадорів мали мечі, списи та арбалети)?

Мегалітичні блоки (стіна Шести монолітів) на Ойянтайтамбо, висота каменів – 6 м

Ввечері 10 липня 2009 року я піднявся на Ойянтайтамбо. Від сайту нічого особливого не очікував – невелика зупинка на шляху до Мачу Пікчу, та й усе. І дарма. Те, що мало бути банальним гаянням часу перед потягом до Аґуас Калієнтес (місто-станція біля Мачу Пікчу), стало найбільшим потрясінням за весь час мандрів у Перу. На крутих скелях зліва і справа від річки Патаканчі тяглись догори ступінчаті сільськогосподарські тераси, на правому березі до практично прямовисної скелі тулились кам’яні зерносховища, а в долині річки проступали рештки древніх вулиць. Проте увагу привернуло інше. Вгорі, значно вище за найвищу терасу, на самому вершечку храмового пагорба, стояли мегалітичні блоки, відомі як стіна Шести монолітів. Порівняно з ними камені Саксайуамана скидались на дитячі кубики… Як вони там опинилися (кар’єри розташовані в ущелині річки Урубамба, за п’ять кілометрів від руїн)? Як їх витягли нагору по вертикальній стіні? Як обробили до такого стану, що поверхня каменю стала гладенькою, мов скло?

Наступного дня вибрався на Мачу Пікчу. Знамените і неперевершене Мачу Пікчу! Коли більшість відвідувачів (а їх там, на відміну від Ойянтайтамбо, були тисячі) роззявляли роти від наївного захвату, я заціпенів, укотре шокований. Щоправда, цього разу шокований неприємно. «Оце й усе?!» – запитував себе.

Згідно з офіційною наукою, Мачу Пікчу спорудили незадовго до вторгнення іспанців. Цебто твердиня посеред хмар стала однією з останніх інкських фортець. А тепер гляньте на фото Мачу Пікчу і Саксайуамана. Порівняйте розміри каменів, з яких складені їхні стіни. Порівняйте майстерність, із якою зроблено кладку.

Питання гуркітливою лавиною заторохтіли у голові. Невже і Саксайуаман, і Мачу Пікчу будували ті самі люди? Я ніяк не міг зрозуміти: як сталося, що одна з найпізніших фортець, збудована інками, є жалюгідною копією споруджених раніше? Вони що, розучилися будувати? А хіба можна забути спосіб, у який колись пересували багатотонні блоки? І це при тому, що в момент вторгнення іспанців імперія інків сягнула найбільшого розквіту. Хтось зауважить, що причина у розташуванні: Мачу Пікчу розміщене на гірському хребті (2450 м), оточене глибоченними урвищами, через що будівничі просто не могли виконувати роботи на належному рівні. Але стривайте. Саксайуаман лежить значно вище (3701 м), а брили на Ойянтайтамбо спочивають на не менш важкодоступних скелях, оточені ще глибшими проваллями!.. Чому весь світ знає про Мачу Пікчу і тільки одиниці чули про Саксайуаман? Чому всі пруться на Мачу Пікчу, коли на півдорозі лежать руїни Ойянтайтамбо з неймовірними монолітами?

Мачу Пікчу зі збільшеним фрагментом стіни

І так скрізь у Перу: з одного боку – руїни грандіозних споруд неясного призначення, складених із багатотонних, ідеально підігнаних блоків, а з іншого – розхитані будівлі, стіни яких виглядають безладним нагромадженням погано обробленого каміняччя, скріпленого цементом. Згідно з офіційною версією, і перше, і друге будували інки.

Пригадую, як сидів на одній з терас Мачу Пікчу, неподалік скубли траву кілька лам, звідусіль долинало благувате американське «Oh, my God, it’s awesome![4]» (при цьому туристи з США, наче знущаючись, немислимо розтягували оте «о-о-у-у-усам»), і зненацька до мене дійшло: Саксайуаман і Ойянтайтамбо зводили не інки. Задовго до інків у Перу був хтось іще – інша цивілізація, значно більш розвинута в технологічному сенсі. Саме вона й будувала згадані твердині, а потім із незрозумілих причин зникла. Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак та інші подібні споруди вже були, коли в Перу з’явилися перші інки. Інки побачили твердині готовими і потім, до самого занепаду, намагалися створити щось подібне (Мачу Пікчу, Пука Пукара, Морай та ін.), але… в них не виходило.

Звідки така певність? Судіть самі.

Все, що ми знаємо про історію доколумбової Південної Америки, відомо виключно зі слів конкістадорів. Конкістадори отримали свої знання від інків, оскільки на час вторгнення Пісарро інки були єдиними, з кого можна було витягти хоч якусь інформацію. Імперія інків простяглась на півконтиненту, розчавивши чимало інших народів, поглинувши їхні здобутки та історію.

А тепер головний аргумент: жодна з цивілізацій Південної Америки не мала власного письма. Ні моче, ні чиму, ні аймару, ні навіть інки не спромоглися винайти писемність. А це означає, що, строго кажучи, не існує жодного факту, жодного свідчення про подію, жодної дати чи імені з доіспанської епохи, які були б підтверджені документально. Якщо відкинути археологічні розкопки, то виходить, що всі дисертації та наукові статті про історію Південної Америки, видрукувані за останні чотириста років, опираються на розповіді інків та історії конкістадорів, які є нічим іншим, як переінакшеними розповідями інків. Байдуже, як палко захищають «книгогризи» ту чи іншу теорію, вони мусять розуміти, що їхні першоджерела створювались волоцюгами і авантюристами, чиї опуси кишать історіями про морських чудовиськ, привидів у джунглях та міста, повністю збудовані з золота.

Наскільки правдивими є історії інків, що стосувалися доіспанської доби? Настільки, наскільки правдивими є історії, що їх розповідає будь-який завойовник. Чесно кажучи, ціла всесвітня історія – це історія цивілізацій-переможців. Переїжджаючи до нового помешкання, ви зразу переклеюєте шпалери. Те саме роблять завойовники: здобутки підкореного народу присвоюються переможцями, а історія – переписується. Так було, так є, і завжди так буде. Факт того, що саме інків викурювали конкістадори з Саксайуамана та Ойянтайтамбо, аж ніяк не означає, що інки споруджували ці фортеці. Так, вони належали інкам. Хто їх будував? Це інше питання. З певністю можна сказати одне: інки зайняли цитаделі, що існували в Андах із незапам’ятних часів. З часом, будучи найсильнішою нацією тогочасної Америки, вони присвоїли не тільки твердині, а й славу їхніх творців. І коли іспанці, немов торнадо, увірвались у Перу, вже не було нікого, хто міг би сказати: «Егей, гляньте – це будували не вони!» Слід віддати інкам належне: ці хлопці не покладали рук, намагаючись витворити щось схоже, але так ніколи й не досягли рівня своїх таємничих попередників. Гляньте ще раз на світлини Мачу Пікчу та Саксайуамана, і ви переконаєтесь, що вони навіть не наблизились до цього рівня…

Гадаю, на цьому досить. Слід поставити… ні, не крапку… кому чи, може, крапку з комою. Боюсь роздражнити тебе, мій Читачу, і потім залишити незадоволеним, оскільки ця книга не розкриватиме таємниць стародавніх цивілізацій. Ще не час. Історія про Саксайуаман і Мачу Пікчу є лише прикладом, вершиною айсберга моїх роздумів про Перу, Мексику, Ліван та Єгипет. Я розповів її для того, щоб показати, яким чином довідався про єгипетські храми в Дендарі та Абідосі, а також про Баальбек – на сьогоднішній день археологічний сайт № 1 у моєму особистому рейтингу. Невідповідності між офіційною історією і тим, що я побачив у Перу, примусили мене копатися у світовій мережі у пошуку відповідей. Ці копання призвели до відкриття десятків подібних неузгоджень між історією та руїнами Лівану, Сирії, Єгипту.

Ось так усе почалося. На середину 2010-го я дозрів до рішення, що мушу поїхати на Близький Схід і до Єгипту – побачити все на власні очі. Зателефонував Лесі Москаленко, редактору журналу «MANDRY», і попросив забронювати квиток до Бейрута, столиці Лівану, на 7 грудня 2010 року.

Іноді думаю, якби випрохав квиток на 8 чи 9 грудня, все вийшло б інакше…

* * *

Як я вже згадував, шукаючи пояснення для феноменальних блоків із перуанських твердинь, натрапив на інформацію про Баальбек.

Офіційно Баальбек – це руїни римського міста, датовані І – IV ст. н. е., в долині Бекаа на схід від річки Літані, нині – територія Лівану. І справді, ззовні сайт цілком скидається на давньоримське поселення: храм Бахуса, Венери і Юпітера (типові представники архітектури Риму), багато мармурових колон, височенних арок, архітектурно оздоблених пропілеїв та інших помпезних елементів, що мали підкреслювати могутність імперії. Баальбек скидається на звичайне елліністичне місто, таке як Джераш у Йорданії чи Апамея в Сирії. Дивишся – все гаразд, усе просто чудово – вигляд руїн нічим не суперечить історичним документам. Хоча ви вже, мабуть, здогадалися, що десь у кущах за поворотом причаїлося велике волохате «але»…

Так і є. Баальбек – стопроцентне римське місто, якби не один нюанс: його храми разом із усіма отими пафосними атрибутами римської архітектури стоять на платформі, складеній з тисячотонних блоків, а блоки ті, як і брили в стінах Саксайуамана, ідеально підігнані один до одного.

Поміркуйте лишень – тераса, складена з ТИСЯЧОТОННИХ блоків![5] Для порівняння: найбільший гранітний блок піраміди Хеопса важить «лише» 80 тонн…

Цей момент є моїм маленьким тріумфом над усіма істориками. Бо не-інженер не може осягнути, що таке брила вагою 1000 тонн. Людина, яка не розв’язувала інженерних задач, просто не має з чим порівняти таку масу, вона не може усвідомити її, бо зазвичай у побуті ми користуємося значно меншими цифрами: кілограм цукру, мішок картоплі (півцентнера) тощо. Мабуть, найважче, з чим доводиться зустрічатися обивателю, – це автомобіль (1,5–2 тонни). Проте як часто вам доводиться виштовхувати з багнюки чи снігу велику машину?

1000 тонн – це з біса нереальна цифра. Наша цивілізація закинула людину на Місяць, розшифрувала ДНК, розщепила атом на таку дрібноту, що зникла різниця між енергією та масою, але при цьому найбільший монолітний вантаж, який будь-коли пересувався нами на великі відстані, важив 253,8 тонни. Підіймав його в повітря український красень – АН-225 «Мрія», найбільший літак світу. Нічого більшого понад землею ми не тягали. І навряд чи найближчим часом слід очікувати нових рекордів.

Дивно виходить, правда? Баальбек розлігся на фундаменті, сформованому з камінців, окремі з яких важать 1000 тонн, а офіційна історія стверджує, що його будували римляни… Може, ми про якихось різних римлян говоримо?

Зайдемо з іншого боку. Вчені кажуть, що Баальбек добудовували у IV ст. н. е. Якраз у той час, коли Нерон спалив Рим. Я не хочу влазити в полеміку стосовно того, хто спалив, можливо, і не Нерон, біс із ним, це не так важливо. Рим згорів – це головне. Після пожежі Нерон наказує відбудувати свій «золотий палац». З усіх кінців імперії стягують найкращих каменярів, звозять матеріали, і починається робота. Палац незабаром відбудували… з цеглин завбільшки з дитячий наплічник.

На той час Римська імперія вже тріщала по швах. Тотальний занепад був не за горами. Це виявлялося, зокрема, у зростанні бюрократизму. Кожна витратна стаття під час відбудови «золотого палацу» ретельно фіксувалася. Збереглися десятки документів, у яких записано кількість мулів, рабів, цегли та цементу, що пішли на різні етапи будівництва.

То що виходить: правитель найбільшої тогочасної імперії відновлює власний палац зі звичайних цеглинок, залишаючи після цього стоси документальних свідчень, і в той же час у глибокій провінції, на задвірках імперії, хтось споруджує терасу з брил вагою 1000 тонн і про це ніде не написано? Маячня!

Пояснення в цьому випадку таке ж, як і в історії з Саксайуаманом чи Ойянтайтамбо. Баальбек (принаймні нижню його частину) будували не римляни. Платформа знаходилась у долині Бекаа задовго до того, як туди прийшли нащадки Ромула і Рема. Римляни, певна річ, не були дурнями. Коли у 27 р. до н. е. Октавіан Август перетворив Сирію на колонію, вони усвідомили, що з Баальбеком треба щось робити.[6] Камінці завбільшки з немаленький атрій,[7] м’яко кажучи, не вписувались у римське бачення світу. Існування тераси добряче псувало репутацію римлян як найбільш могутньої і передової нації. То що вони зробили? Вибехкали над «трилітоном» кілька власних храмів і сказали, що весь комплекс римський – римський і більше нічий. Так робили інки з твердинями довкола Куско. Так робили ацтеки з пірамідами Теотіуакану. Нові шпалери, і – тс-с-с! – жодної згадки про те, що під ними.

Помалу в моїй голові сформувалась дивна картинка. Підсвідомо я почав поділяти всі руїни древніх цивілізацій на дві групи. До першої відносив загальновідомі (популярні серед туристів) археологічні сайти: єгипетські піраміди у Гізі, майянський комплекс Чичен-Іца в Мексиці, Мачу Пікчу в Перу – все те, що зазвичай ліплять на рекламні плакати туристичних агенцій. До другої, відповідно, належали руїни, про існування яких практично ніхто не знає: Саксайуаман і Ойянтайтамбо в Перу, Баальбек у Лівані, Ушмаль у Мексиці.

Можна провести класифікацію за іншим критерієм. Наприклад, поділити руїни на дві групи в залежності від того, чи вписуються вони в сучасне бачення світової історії чи ні. І ви будете здивовані! У цьому випадку розмежувальна лінія проляже там само, де й раніше. З одного боку згуртуються єгипетські піраміди, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а з іншого постануть Баальбек, Ойянтайтамбо, Саксайуаман і Ушмаль.

Дозволю собі піти далі, зробивши третю класифікацію. Критерієм цього разу буде відповідність інженерної складності руїн технологічному рівню тих цивілізацій, яким ці руїни приписуються. Іншими словами, я систематизуватиму археологічні комплекси залежно від того, чи могли вони бути збудовані цивілізаціями, яким приписуються, чи ні. І знову розподіл вийде точно таким самим: Гіза, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а навпроти них – Баальбек, Саксайуаман і Ушмаль…

Я не хочу занадто згущувати фарби. Не йдеться про яку-небудь масонську змову чи щось таке. Всі згадані руїни доступні, відкриті для відвідувачів. Ви можете знайти їх світлини в Інтернеті, почитати про них. Чому тоді про них так мало знають? Якщо вони справді такі цікаві, чому орди людей сповзаються, мов мурахи на дохлу сарану, до єгипетських пірамід, але ніхто не мчить, задерши голову, в Ліван дивитися на Баальбек? Причина банальна, і ви її вже знаєте. Саксайуаман, Ойянтайтамбо і Баальбек не вписуються в сучасну версію історії. Вони перевертають усе догори дригом, наче насміхаючись над тим, що написано у книгах. Кмітливий відвідувач почне ставити запитання, на жодне з яких у гідів не буде відповіді. А це вже нікуди не годиться. Тому цих сайтів уникають. Легше повезти туриста до Великих пірамід, де він наробить купу фото з розведеними вбік і зігнутими в ліктях руками, бо піраміди красиві і бляха-які-здоровенні (так чудово виглядають на знімках!), аніж тягти його у зовні непоказний Баальбек і примушувати ворушити мізками…

Ніхто не ховає Баальбек, Ушмаль чи Саксайуаман. Просто їх не піарять. У сучасному світі цього достатньо, щоб поринути у забуття.

Гаразд, тепер уже справді досить. Мій довгий вступ наближається до завершення. Я лише хотів, щоб ви зрозуміли, що в результаті поїздок до Мексики, Перу та острова Пасхи у мене почало формуватись власне бачення всесвітньої історії, яке дещо відрізняється від того, яке подають у підручниках. У голові крутилися шматки незрозумілих ідей, стрибали якісь розмиті образи. Для того щоб зібрати все це докупи, потрібно було їхати на Близький Схід і побачити руїни Баальбека, Петри, Пальміри. Я більше не хотів читати книжки і статті з Інтернету. Я знав, що камені можуть породити більше запитань, ніж дати відповідей, але також знав, що камені не можуть брехати. Хотілося віднайти відсутні пазли, завершити формування тої картинки у голові, а тоді розповісти все тобі, Читачу.

Я знайшов, що шукав. Протягом більш ніж двох місяців відвідав Баальбек, Пальміру, Апамею, Джераш та Петру, а ще – півтора десятка єгипетських храмів, починаючи з храму Сеті І в Абідосі і закінчуючи Абу Сімбелом. Я торкався «трилітона» зі змішаним почуттям подиву, страху і благоговіння, бачив загадкові водостоки в Дендарі і мегаліти в Абідосі, котрі один в один повторюють камені зі стін Саксайуамана. Тому ця книга мала бути іншою. Вона мала б висипати на вас контейнер оповідей про руїни, древні цивілізації та помилки істориків.

Не склалося…

На жаль, вирушаючи на Близький Схід, я не відав, що потраплю в Каїр за півдня до початку революції; не уявляв, що доведеться провести тиждень на площі Тахрір, після чого мене арештують у столиці Сирії; і найголовніше – навіть не здогадувався, що після повернення з подорожі доля зведе мене з Сергієм Притулою, з чиєї ласки я опинюсь на іншому боці планети, аж у Новій Зеландії, захищаючи честь українських жінок.

Тож розповіді про древніх мусять почекати.

Мандри Близьким Сходом завершились таким феєрверком пригод, про які просто не можна не написати. Книга про те, що нашептали мені камені з Перу, Мексики, Лівану та Єгипту, ще буде. Я напишу не лише про згадані краї, а й про інкські золоті прикраси, котрі нагадують сучасні винищувачі, про загадкові піраміди у Китаї, які дотепер приховуються від громадськості, про таємничу гору Кайлас і багато всього іншого. Обіцяю! А поки що розповім вам три на перший погляд не пов’язані історії: про перші буремні дні єгипетської революції, котра затягла мене без попередження і не питаючи дозволу, про веселий інцидент у міжнародному аеропорту Дамаска, де я хвацько виматюкав полковника таємної сирійської поліції, і про грандіозну авантюру під назвою «На Зеландію!», вигадану тернопільським «Сірим» Сергієм Притулою. Всі ці історії втиснулись у кілька місяців мого життя і міцно переплелися, відсунувши решту подій на другий план.

Так уже вийшло. Я не винен. Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога…

23 січня 2012

Отжіваронґо, Намібія

Частина І Єгипетська революція

Каченята серед Мордору

Справжній мандрівник не шукає легких шляхів. Я навмисно уникаю ходжених стежок і вичищених до огидного блиску курортів. Країна цікава мені тільки тоді, коли в ній можна знайти щось оригінальне, нетипове, приголомшливе і небезпечне. Через це спочатку моє рішення податися в Єгипет викликало подив. А й справді, що там нового і небезпечного? Я зовсім не заперечую монументальності пірамід, величі древніх храмів у долині Нілу, краси пляжів і лагун Червоного моря. Все це цікаво. Проте перелічені місця аж надто доступні і до жаху популярні серед туристів-матрацників. «Нічого небувалого в сучасному Єгипті не знайти», – переконували мене товариші.

Вони помилялись. Дуже сильно помилялися. Навіть у затоптаному туристами Єгипті є за чим пополювати справжнім шукачам пригод. Поряд із люксовими готелями і монументами давньоєгипетської культури в Єгипті є безкрайня Сахара…

* * *

Сахара – найбільша пустеля на планеті Земля. Вона займає всю Північну Африку, від Атлантичного океану на заході до Червоного моря на сході. В межах Єгипту Сахара носить назву Західної пустелі. За іронією долі Західною пустелею назвали східну частину Сахари. Таке неузгодження виникло через те, що Північно-Східну Сахару в світі заведено називати Лівійською пустелею. В той же час чимала частина цієї пустелі пролягає по єгипетській території. Ясне діло, єгиптяни не вельми полюбляють величати свою пустелю Лівійською. От вони й вирішили пустелю на східному березі Нілу називати Східною, а ту, що простягається на заході, відповідно, Західною. Нині територія на схід від найдовшої річки світу покремсана густою сіткою доріг і поцяткована безліччю невеликих поселень, через що вже давно не вважається пустелею. Назва «Східна» за нею не закріпилась. На захід від Нілу, навпаки, простяглася реальна пустка з мертвими скелями, похмурими проваллями і хвилеподібними дюнами. Тут назва «Західна пустеля» є більш ніж доречною. Ось так наперекір здоровому глузду Східна Сахара стала називатися Західною пустелею.

Чимала частина цієї території не просто безлюдна, а повністю позбавлена засобів для життя. Єдиними місцями, придатними для існування людей, є п’ять оаз, віддалених одна від одної на сотні кілометрів. Острівці зелені мають назви (в порядку віддаленості від Нілу): Аль-Харґа, Дахла, Фарафра, Бахарійя та Сіва. Перші чотири заселені нащадками кочівників-бедуїнів. В останній, Сіві, що знаходиться аж під кордоном із Лівією, живуть мозамбіти – гонорове берберське плем’я, котре навіть у ХХІ столітті спромоглося зберегти неторканими власні традиції та звичаї.

Загалом я пробув у Єгипті тридцять п’ять днів, із яких лиш десять пішли на відвідини храмів. Решту часу провів у Західній пустелі, об’їхавши оази. Анітрохи не пожалкував. Сахара ховає у своєму лоні надзвичайні місця. Я дізнався про загадкові крейдяні скульптури Білої пустелі, бачив нашпиговану понурими конусоподібними пагорбами Чорну пустелю, гуляв у пальмових гаях, які захищають оази від всепоглинаючого піску, відвідав кришталево чисті озера Сіви і навіть забирався вглиб Великого піщаного моря – найбільшого скупчення піску на планеті Земля, таємниця походження якого донині не розкрита. У це важко повірити, проте жодна інша природна зона, навіть тропічні ліси, не може похвалитися більшою різноманітністю природних ландшафтів!

Найбільше запам’яталась курйозна пригода, що трапилася на межі Білої та Чорної пустель.

Біла пустеля всуціль укрита кремово-білим шаром крейди. На цьому білому «килимі» розташувалося скупчення крейдяних і вапнякових формацій, що нагадують не то печерні сталагміти, не то фігури фантастичних істот, котрі з невідомих причин затверділи і зрослися із землею. Якби не побував там, то нізащо не повірив би, що такі пейзажі існують на планеті Земля. Вчені досі сперечаються з приводу того, як сформувалися фігури Білої пустелі. Одні доводять, що крейда була там споконвіку, а загадкові формації утворилися завдяки частим піщаним бурям, які видували найбільш крихкі шари крейди. Інші стверджують, що плато на північ від оази Фарафра – це рештки древнього моря, оскільки крейдяні скелі нібито схожі на дно океану.

Поряд із Білою пустелею знаходиться її антипод – Чорна пустеля. У Білій, куди не глянь, погляд натикається лише на біле. Де-не-де між крейдяними колосами пробиваються «калюжі» жовтого піску. В Чорній – усе навпаки. Земля до обрію всіяна дрібним чорним камінням. Місцями камені формують конусоподібні пагорби, що надають краєвиду лячно-сюрреалістичного відтінку. Німець, із яким ми заприятелювали у Фарафрі і мандрували разом до Бахарійї, порівняв цю пустелю з Мордором, описаним у трилогії «Володар перснів».

…Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн-водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з-під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.

– Що за жарти? – репетую на араба, але тут-таки стуляю писок, оскільки бачу перед капотом те, чого не мав би бачити. Взагалі.

У запиленому світлі фар переминалися з лапки на лапку декілька пухнастих каченят. І це в самому серці Сахари! За сотню кілометрів від найближчого житла!

Бедуїн потер очі. Німець зробив те ж саме. Ми перезирнулися, щоб переконатися, що бачимо одне й те ж. Зрештою вибрались із джипу і переловили каченят. Не лишати ж їх на розтерзання сонцю! Закинули птицю в багажник і рушили далі.

Темніло. На конуси світла, що витикались над бампером, насідала пітьма. Несподівано шофер знову загальмував. Так само стрімко, як і минулого разу. Цього разу я не лаявся. Ми завмерли і, витягнувши шиї, витріщались на поганючу дорогу. На потрісканому асфальті тісною купкою розташувалася… нова група жовтих, мов спілі лимони, каченят.

– Це неможливо, – шепочу я, перелякано зиркаючи на водія, – у нас галюцинації від утоми…

– Ми на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.

Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.

Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно-зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди-сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.

Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.

Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе-шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.

Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.

* * *

«Бедуїнські» оази (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль-Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.

Оаза Сіва лежить осторонь, далеко на заході від основних доріг, там, де починається справжня пустеля. Вона розташувалася у западині довжиною 60 км, шириною близько 16 км, на 20–30 м нижче від рівня моря.

Окрім відмежованості від світу Сіва славиться своїм Оракулом. Оракули – це, типу, пророки. В античному світі так називали чуваків, які мали безпосередній доступ до божества і белькотали різні нісенітниці від його імені. Іноді ця ахінея справджувалася. За переказами, ахінея, котру ніс Оракул із Сіви, справджувалася завжди. Не знаю, наскільки ця інформація відповідає дійсності, проте достеменно відомо, що до сіванського Оракула навідувався сам Олександр Македонський. Стерши на попіл перські війська під Іссом,[8] великий македонянин узимку 332–331 рр. до н. е. прийшов у Єгипет. Без напружень розігнав місцеве воїнство, тим самим поклавши край царюванню династії Ахеменідів (перських царів, що проголосили себе фараонами). Почувши про пустельного Оракула, Олександр вирушив до Сіви. Македонянин дістався оази і поговорив з провидцем. Про що саме – невідомо, хоча легенди стверджують, що Оракул провістив полководцю славу і велич, із якою могли зрівнятись лише боги. Сказав, що той правитиме світом, створивши найбільшу державу за всю історію людства. Окрилений такою промовою, Олександр повернувся в Месопотамію, де ще раз (уже втретє) дав прочухана Дарію ІІІ і знищив його стотисячну армію (через рік перси, певно, вирішивши, що досить стільки ганьбитися, самі прикінчили Дарія). Продовживши похід на Схід, у 330 р. до н. е. Олександр зайняв Іранське нагір’я, у 329-у ввірвався у Середню Азію. Навесні 327-го досяг Західної Індії, де наголову розбив військо індійського царя Пора. Переслідуючи армію потовченого індуса, Македонянин спустився вздовж Інду і дійшов до Індійського океану. Повернутися його змусила не поразка, а втома власних вояків.

Оракул із Сіви мав рацію: менш ніж за десять років Олександр Македонський створив країну, рівної якій ще не було. Його держава простягалася від Дунаю до Інду, охопивши два континенти.

За два століття до появи Олександра Великого сіванський Оракул напророчив іще одному «бравому» вояці. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіс із уже відомих нам Ахеменідів завоював Єгипет, перемігши військо фараона Псамметиха ІІІ. Він не здогадувався тоді, що ця перемога стане останньою в його житті.

У 524 р. до н. е. Камбіс зібрав добірне військо і рушив на південь – підкоряти країну Куш (згодом – Нубія)… Не те щоб він програв. Просто ніяк не міг знайти, з ким же битися. Нубійські племена водили Камбіса за носа, уникаючи прямих сутичок і помалу вимотуючи ворога. Нубійці досягли свого. В армії Камбіса скінчились запаси продовольства. Розпочався голод, за ним – канібалізм. Колись могутня армія розпалась на бандитські загони, з яких кожен самотужки повертався до Єгипту. Половина вояків згинула в пустелі, так і не вступивши в бій із ворогом.

Ось у цей самий час до Камбіса дійшли чутки про прокляття Оракула. Славнозвісний провидець із Сіви (далекий пращур того, з ким спілкувався Олександр Великий), дізнавшись про вторгнення персів, прокляв їхнього царя і провістив, що той не здобуде більше жодної перемоги на полі битви, а сам помре як собака. Камбіс оскаженів. Зібрав іще одне військо і послав його до Сіви з наказом заткнути пельку балакучому Оракулу, а оазу спалити дотла. Величезний караван, який налічував 50 тисяч вояків, тисячі мулів та верблюдів, попрямував на захід, у пустелю. За кілька тижнів армія Камбіса дісталася оази Фарафра, де поповнила запаси води та провіанту. Сіву від Фарафри відділяє триста кілометрів дикої пустелі. Відпочивши, караван вирушив на північний захід. Відтоді його ніхто не бачив. 50 тисяч людей безслідно зникли в Сахарі. (Найбільш імовірно, потрапили в піщану бурю, в Сахарі вона справді здатна поховати цілу армію.)

У 522 р. до н. е. мідійський жрець Ґаумата підняв повстання проти Камбіса. Почувши про це, цар заспішив до Персії – придушувати заколот. По дорозі він помер за таємничих обставин…

Щоб дістатися з оази Бахарійя до Сіви, мені довелося проїхатися шляхом зниклої армії Камбіса. На карті це виглядало безпечно і просто – від Бахарійї на захід тягнулася дорога. Я навіть не переймався, бо в легенді мапи зазначалося, що це головна (main), а не другорядна (secondary). Насправді ж, коли в Бахарійї я почав розпитувати, як дістатися до Сіви, виявилося, що дороги немає. Вона була там. Років тридцять тому. Потім її роздовбали, а те, що лишилося, засмоктали піски. Нову взялися прокладати тільки на початку двотисячних. Вибудували кілометрів вісімдесят з боку Сіви і… зупинились. Як це завжди буває – гроші закінчилися. Тепер від Сіви на схід тягнеться новеньке шосе, яке через вісімдесят кілометрів просто обривається, наче його обрубали, а з боку Бахарійї немає нічого. Таким чином, мені довелося шукати водія з повнопривідним позашляховиком, отримувати дозвіл від єгипетського уряду на поїздку в пустелю і, звісно, всюди платити, платити, платити.

Мандрівка до Сіви, певна річ, видалася цікавою. Можна було б надряпати цілий розділ. А може, й більше. Але мова зараз не про Сахару, Сіву чи берберів. У тій історії, що збираюсь вам розповісти, Сіва – лише відправна точка. Саме тут, у самісінькому серці Сахари – за 2 500 км від України, за 17 000 км від Нової Зеландії, – почалася новозеландська авантюра.

* * *

Незважаючи на тонни пересторог, якими кишів Інтернет, Сіва виявилась затишною місциною. Бербери не вирізнялися привітністю, але й не дошкуляли. Поки ти поважаєш їхні звичаї, вони поважають тебе.

У Сіві я робив дві речі: блукав запиленими манівцями, ховаючись у затінках під пальмовим віттям, і писав. День починався зі сніданку в кафе під навісом зразу напроти готелю (млинці, банани, склянка свіжого апельсинового соку), після чого я йшов тинятися оазою, забираючись у найдальші гаї, що заступали селище від брижуватих дюн. Прогулянка тривала кілька годин. Об одинадцятій відкривався заклад бербера Абдул-Мубді – щось на кшталт інтернет-кав’ярні, в сіванському розумінні. Він розташовувався віддалік поселення, у західній частині оази, обабіч ґрунтівки, що вела до гарячих джерел. Я йшов туди, вмикав нетбук і починав працювати. Сигнал мережі був слабкий, часом переривався, та все ж мені вдавалося почитати новини і переглянути пошту.

Абдул-Мубді я майже не бачив. Більше спілкувався з його дружиною – смаглявою алжиркою цілком європейської зовнішності. Коли завітав до кав’ярні вдруге поспіль, вона запропонувала мені обід. Відтоді я по півдня просиджував на веранді Абдул-Мубді: писав, обідав і нишпорив у Інтернеті.

Господарство Абдул-Мубді з боків оточене щільними пальмовими дібровами. Ближче до вечора, втомлюючись від писання, я змушував себе перериватися. Відставляв нетбук убік, виходив з веранди і, заклавши руки в кишені, бродив між пальмами. Розганяв застоялу кров. Вертаючись із прогулянки, кілька хвилин виділяв на перегляд пошти й новин. Зазвичай я обмежуюсь читанням заголовків статей (інакше існує великий ризик застрягнути на сайті надовго – Інтернет, зараза, надає тисячу і один спосіб створити видимість корисної робити). Тож увечері 23 січня все було як завжди: обід, кілька годин роботи над книгою, прогулянка, читання заголовків на сайті . Я вже готувався відновити роботу над романом, коли раптом погляд затримався на нещодавно доданій новині: «Новозеландець виграв у конкурсі дружину з України».

Я насупився. Клацнув по заголовку правою кнопкою миші і розкрив статтю в новій вкладці. Став читати. Новозеландська радіостудія «The ROCK FM» розігрувала у конкурсі поїздку за дружиною до України. Переможцем став фермер і винороб на ім’я Ґреґ Морґан. Радіо оплачувало цьому довбограю переліт до України, давало 2000 доларів на кишенькові витрати, а українська ескорт-агенція обіцяла за два тижні дібрати дівчинку, яку потім пан Морґан забере додому. Наче якусь річ чи худобину. На знімку біля статті красувалася тлуста і задоволена морда переможця.

Обурювало все: назва, суть конкурсу, тон статті, а найбільше – самовдоволена пика Морґана. «Потворо! – зануртував я подумки. – От би тобі…» Стиснувши кулаки, став міркувати про те, чим можна було б відплатити новозеландцям у цілому і Морґану зокрема. Дуже скоро заспокоївся, так нічого й не вигадавши. Самі подумайте – що можна зробити, сидячи в малолюдній оазі посеред безкрайньої Сахари десь під кордоном із Лівією? Нічого. Можна лиш обурюватися, молотити кулаками по повітрю, і все.

На тому все могло закінчитися, проте доля розсудила інакше.

Я закрив статтю і за півгодини забув про неї, повернувшись до писання. Проте про мене не забули. Десь там угорі, в недоступній височині між розріджених хмарок, зчепилися зубцями небесні коліщатка, і колесо фортуни, скрегочучи, почало розкручуватися. Поки що повільно, без поспіху. Але вже зовсім скоро, за двадцять п’ять сотень кілометрів від оази Сіва, про Ґреґа Морґана почує ведучий «Нового каналу» Сергій Притула. Так само обуриться, подумає про помсту і… згадає мене.

І колесо закрутиться на повну.

* * *

Близькосхідна мандрівка добігала кінця. Попереду чекали Каїр і піраміди в Гізі, після чого – політ додому. Почувався я чудово. Писав, байдикував, тинявся оазою. Безтурботно проводив останні дні у пустелі, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Якби хтось із берберів натякнув про заворушення, якими от-от захлинуться головні міста Єгипту, я міг би прочитати про це в Мережі. Благо, Інтернет був, хоч і поганенький. Та й чутки про це ходили давно – бербери все чудово знали. От тільки ніхто мені нічого не сказав. Без усякого злого умислу, просто сіванцям було байдуже. По цимбалах. Їхня оаза лиш формально належить Єгипту. Вони жили і живуть самі по собі. Ще цілих шість століть після того, як у Єгипет приперлись араби, Сіва поклонялася єгипетському богу Амону. Півстоліття після того, як Єгипет став світською державою, Сіва дотримується радикальних ісламських звичаїв. Тож Каїр із його проблемами, протиріччями та наелектризованою атмосферою нічого для них не означав. Берберам не було діла до того, що країна завмерла за крок від провалля, на дні якого чорнів привид громадянської війни. Сіва жила власним життям.

Двадцять шостого січня я нарешті вирішив, що настав час повертатись до цивілізації.

До початку єгипетської революції залишались лічені години.

Каїрський сюрприз

…Столичний автобус був заповнений на третину.

В цілому поїздка проходила звично: сонне бурмотіння єгиптян, монотонна арабська музика, нетривалі зупинки на постах, де водій терпляче звітував поліцейським про кількість і національність іноземців у салоні.

Спати не хотілося. У масній чорноті за вікном пливла Сахара, але нічого не було видно: ніч видалася темною, безмісячною. Навіть зорі поховалися. З небес не блимав жоден вогник. Я відключився тільки тоді, коли автобус виїхав до середземноморського узбережжя. То була третина десятигодинного шляху до Каїра…

Розбудив мене типово арабський, експресивний галас під вікнами.

Я розплющив очі. За бортом досі була глупа ніч. Автобус утримували на черговому поліцейському посту. Кілька пасажирів запекло махали руками і щось кричали в обличчя поліцейським. Водій, хмуро потупившись, тупцяв віддалік. Поліцейські незворушно мотали головами і жестами показували крикунам, що їм слід повернутися в автобус.

Крики миттю вимили з голови залишки сну. Я поворушив залежалими кінцівками і повернувся до молодого єгиптянина.

– Хай! Вибач, ти говориш англійською? – Хлопчина був одягнутий на європейський манер: футболка, джинси, кеди. Я сподівався, що він зрозуміє мене.

– Так, – охоче відгукнувся єгиптянин.

– Де ми?

– Біля Александрії.

Мій сусіда говорив майже без акценту. Я подивився за вікно, араби притихли, а тому вирішив не розпитувати далі.

– О’кей, – сказав я і відкинувся на кріслі.

А дарма.

Чоловіки, що сварилися з поліцейськими, помалу поверталися в автобус. Вони про щось перемовлялися між собою, часом не стримуючись і переходячи на обурений крик. Обличчя були похмурими й ображеними водночас. Згодом я дізнаюсь, що то були пасажири, які прямували до Александрії. Вони мали всі підстави обурюватися: поліція спинила автобус на з’їзді з автостради і заборонила водію заїжджати до Александрії. Сварки та благання нічого не дали. В ніч з 27 на 28 січня Александрія виявилася заблокованою з усіх боків. Усі, хто їхав до міста Олександра Македонського, змушені були продовжити подорож до столиці.

Полісмени розступились, і автобус повернувся на трасу.

Годинник показував о пів на п’яту ранку. З того моменту й аж до кінця подорожі жоден з єгиптян не склепив очей. Араби щось жваво обговорювали. Їх голоси звучали напружено, а в очах проблискувала злість.

Заколисаний дорогою, я невдовзі заснув, вперто відмовляючись помічати, що довкола щось відбувається. Щось дуже, дуже важливе.

* * *

Двадцять восьмого січня о 7:35 ранку автобус прибув до Каїра. Сонце ховалося за будинками, залишаючи в повітрі легкий попелястий наліт ночі.

Я швидко приводив себе до тями, знаючи, що зовні чекає зграя набридливих таксистів, готових на що завгодно, тільки б витрусити з мене кількадесят зайвих фунтів.

Єгиптяни поволі виходили. Я сидів, навмисно пропускаючи арабів. Сподівався, що вони «зімнуть» собою першу хвилю найбільш настирливих шоферів і мені перепадуть більш зговірливі.

Зрештою, закинувши наплічник на плечі, за звичкою тримаючи ліву руку на сумці з нетбуком та грішми, я випав на платформу. Позаду нікого не було – автобус спорожнів.

Я роззирнувся і попервах нічого не зрозумів.

– Це вже Каїр? – здивовано уточнив у того самого молодого єгиптянина, який добре знав англійську.

– Ага. Ми приїхали.

– Круто, – недовірливо роззирався навкруги.

Автостанція здавалася сонною. Людей було обмаль, ніхто не галасував. Кілька водіїв, побачивши мій виразно європейський писок, підступили і запропонували свої послуги. На диво, вистачило кількох насуплено-грізних поглядів, щоби спекатися їх. Я давно взяв за правило під час подорожі ніколи не погоджуватись на те, що випадає першим. І вам раджу. Ставтесь із осторогою до людей, які першими наближаються до вас в аеропорту, на вокзалі чи на підході до якого-небудь археологічного сайту. Вони зазвичай зовсім не ті, за кого себе видають.

Така поведінка каїрських таксистів спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.

Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.

Присмирнівши, я повернувся назад до станції.

– I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.

– Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.

«Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»

– «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.

– Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.

Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!

– П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.

– Сто, – летить у відповідь.

Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

– П’ятдесят, – сердито наполягаю.

– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.

– Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.

Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.

Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.

За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.

Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.

Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.

Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.

– Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?

Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.

Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.

– Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.

Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.

– Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?

Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.

– Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.

– Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?

Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.

– Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.

На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.

– Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!

На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.

– О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.

– Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.

– Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.

– Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?

– Ні… Просто… Ти надовго?

– На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.

Хасан похитав головою. Я напружився.

– Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.

– Не знаю чого?

– У нас тут революція.

– Яка ще, в дідька, революція?

– Ти що… ти справді нічого не знаєш?

– Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!

Єгиптянин погладив лисину і мовив:

– Сідай. Я зроблю тобі чаю…

* * *

– Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.

На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).

– Чому?

– Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.

14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.

– Аналітики пов’язують швидкий успіх революції у Тунісі з тим, що демонстранти координували свої дії через Інтернет, головним чином через мережу Facebook, – провадив далі Хасан. – Мубарак[9] вирішив діяти на випередження й обірвав усі засоби зв’язку.

– Це неправильно, – похитав я головою.

– Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.

– Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?

У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.

– Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.

– Коли починається молитва?

– О першій.

Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.

– І що ти про це думаєш?

Хасан знизав плечима.

– Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.

Cairo crackdown[10]

Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.

Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.

– Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.

– Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?

– Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.

Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.

Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.

Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.

«Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.

Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.

Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.

О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.

– Починається, – мовив єгиптянин.

В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.

– Марко. – Він простягнув мені руку.

– Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?

– Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.

– Що ти сказав?

– Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?

– З України. Давно приїхав?

– Та вчора. У мене медовий місяць.

Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.

– Ну, вітаю…

– З чим?

– З одруженням!

– Ага, не смішно.

Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.

Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.

До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.

Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.

Поліції не було. Взагалі.

– Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!

– Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.

Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть на зйомку, і хотілося мати у руках щось таке, що дозволить фіксувати події, лишаючись по можливості непоміченим), і разом з Марко ми спустилися на вулицю.

Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.

Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:

– Звідки ти, друже?

Я сказав:

– Україна.

– Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.

Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.

* * *

На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.

Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.

Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.

До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.

Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.

– Що таке? – блиснув очима італієць.

– Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.

У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:

– Чорт!

– Що там? – захвилювався Марко.

– Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.

Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.

Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»

Єгиптяни завмерли. Хтось закричав. Без войовничого запалу і злості – закричав по-справжньому. А тоді понад притихлим юрмиськом почав розростатись сірувато-білий туман.

Натовп відринув. Колона стиснулася, мов пружина. Крики залунали звідусіль. Прозвучало кілька нових вилясків, за ними – той самий характерний брязкіт.

Поки я встиг усвідомити, що сталося, араби вже мчали геть, немов стадо наляканих мисливцями бізонів. Тупіт віддавався неприємною вібрацією аж у грудях. Коли бачиш, як на тебе галопує, пульсуючи і зминаючи все на шляху, ошаліла юрба, душа в буквальному сенсі ховається у п’яти. Та це була лиш половина проблеми. Ми з Марко втислися у нішу між виступами суміжних будинків. Я намертво вчепився у ковану решітку і дивився, як над лавиною наполоханих єгиптян, неначе привид морського чудовиська, розповзається крейдяний дим. За якусь мить один з прозірчасто-білих щупаків дотягнувся до мене: ротова порожнина вмить затверділа, а в горло встромилися жала тисячі ос.

– Tear gas?![12] – закричав я, ховаючи голову під пахву.

– I fucking know it![13] – жмурячись, просичав Марко.

Але я не стверджував. Я питав. Я вперше в житті хапонув газу і просто не знав, що то було: точно сльозогінний газ чи якась інша отруйна речовина, від якої за хвилину накладу в штани, потім звалюсь у корчах і ефектно здохну, пускаючи ротом красиві білі бульбашки.

То був таки сльозогінний. Досі не розумію, чому його так називають. Плакати мені не хотілося. Анітрохи. Насправді я не міг дихати. Горлянка стискалась у спазмах, звузившись до маленької дірочки, крізь яку з великими труднощами й болем вдавалося втягувати цівку повітря. Чомусь здавалося, що газ не мав запаху. Він не пахнув, він лише діяв, невидимими пальцями скручуючи шию.

– Назад у готель! – скомандував я, машинально далі знімаючи відео.

Ми пірнули у натовп і спробували бігти. Спершу нічого не вийшло, та згодом юрма розсмокталася. Певно, частина демонстрантів розбіглася по бічних кварталах.

Марко гнав попереду, я орієнтувався на його кучеряву макітру. Квартал… другий… третій. Довкола нас метушились єгиптяни, ридали жінки. Помалу страх у їх очах поступався місцем гніву. В якомусь місці ми промчали повз групу демонстрантів, які розбивали на шматки тротуарні брили і починали кидати уламки в поліцейських. Ситуація погіршувалась тим, що високі будинки затуляли центральну частину міста від вітру. Сльозогінний газ не розвіювався, химерними молочними фігурами заступаючи шлях. Бігти було надзвичайно важко.

Зрештою ми дістались до місця, куди газ не діставав. «Cairo Stars» був поруч. Відхекуючись, я уявив, як ми ввалимося на рецепцію, горлаючи про те, що поліція застосувала газ. Як виявилося, з цим ми поквапилися. Щойно ми завернули на Адлі-стрит, стало зрозуміло, що в «Cairo Stars» уже знають про сльозогінний газ. Вулиця була вільною… якщо не брати до уваги блідих хмарок, що зависали у повітрі, чіпляючись за балкони та підвіконня. У другому кінці вулиці шикувався стрій спецназівців. З-за їх спин час від часу вилітали газові гранати.

Я нарешті втямив, що за звуки передували паніці на підході до Тахріра. То гранати зі сльозогінним газом вилітали зі спеціальних рушниць, злітали у повітря, падали на асфальт, відбивалися і, брязкаючи, котилися далі, аж поки з них не починав валити дим.

* * *

У під’їзді я ледь не збив з ніг Хасана. За ним товпились троє інших працівників «Cairo Stars» і ще чорнява незнайомка азіатської зовнішності. Побачивши нас, вона заверещала «Марко!» і кинулась на шию італійцю. Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:

– Твоя дружина японка?

– А то!

– Респект!

– Слава Аллаху, ви цілі! – перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?

– Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.

– Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.

– Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.

– Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.

– З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.

З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.

– Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.

Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!

– Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!

Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.

– Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.

Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.

Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили і нахилялися, ми лили воду просто в очі, ніздрі, роти, вимиваючи активну речовину лакриматора. Чоловіки змочували нашою водою хустки і витирали обличчя своїм дружинам… Дим витав над головами. В очах пощипувало, але не сильно. Можна було терпіти.

Моя півторалітрова пляшка швидко спорожніла. Лиш тоді звернув увагу, що на правому зап’ястку досі теліпається вірна «Sony DCR-SX63», моя відеокамера. Я підняв захисне вічко, натис червону кнопку і став знімати.

Несподівано на перехресті хтось знову пронизливо закричав. Юрба розступилася, і я побачив товсту арабку в хіджабі, що тримала на руках непритомне дівча в рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.

Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.

Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.

Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!

Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.

Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.

Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.

Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.

Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.

Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…

Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув у себе повітря (певно, він намагався закричати, але через больовий шок не спромігся ні на що голосніше за звіряче харкання) і повалився навзнак. Троє чоловіків підхопили товариша під руки і, пригинаючись, понесли за ріг найближчого будинку. Кров лупила з рани, лишаючи на асфальті звивисті поцятковані сліди. Чисто інстинктивно я подався слідом. Пораненого відтягли у безпечне місце і вклали на бруківку. Довкола, як це завжди буває, зібрався натовп роззяв.

Яскраво червоний, пекучий, немов сяйво полуденного сонця, колір крові шокував мене. Чорти б вас забрали, це вже не мирна демонстрація. Це вже війна!

Поправивши арафатку, я дременув назад до готелю…

(Протягом наступних п’яти днів я ще не раз стану свідком того, як спецназ розстрілює натовп гумовими кулями. Разом з тим, попри заяви демонстрантів, я жодного разу не бачив, щоб вогонь вівся з вогнепальної зброї.)

* * *

Без пригод дістатися до «Cairo Stars» не вдалося…

Готель був під носом, коли десь зліва від мене гостро вискнули гальма. Я спинився. Демонстранти, штовхаючи мене плечима, кричали і неслися у той бік. Там щось відбувалося.

Цікавість – страшна сила. Під’їзд «Cairo Stars» був зовсім поруч, буквально за кілька кроків від мене, проте я завернув наліво і злився з потоком єгиптян. У голові гуло, адреналін розщеплював на атоми інстинкт самозбереження.

За кількадесят кроків від готелю спинилась оранжева машина «швидкої допомоги», яку, немов саранча, обліпила сотня (може, більше) чоловіків. Невелика частина юрмища просто зацікавлено спостерігала, зате найбільш запеклі злісно торгали і розхитували автомобіль із боку в бік. Повітря вібрувало від нестерпного хижого галасу.

Неслухняними руками я звів камеру до плеча і натиснув «RECORD».

Після кількох невдалих спроб демонстрантам вдалося розкрити двері мікроавтобуса. Зі «швидкої» витягли пораненого поліцейського. Я навіть рота не встиг роззявити. Спостеріг лиш, як майнула в натовпі чорна уніформа. І все. Більше нічого не бачив. До сьогодні не знаю, що сталося з тим полісменом. Скидалося на те, що чоловіка затоптали. У спорожніле авто повантажили сімох демонстрантів, котрі так і не отямился після «знайомства» зі сльозогінним газом. Після того юрба ринула в сторони, відкривши дорогу «швидкій».

Тиснучись до стін будинків, я позадкував і незабаром дістався до «Cairo Stars».

* * *

Майже відразу за мною до рецепції ввалився поліцейський. Високий, широкоплечий, поголений. Правда, не спецназівець. Простий полісмен, що пильнує за порядком на вулицях. Хто був у Каїрі, не раз бачив таких: біла сорочка, краватка, чорна кофта з погонами і такий самий чорний берет.

Хасан вийшов наперед і потиснув руку новоприбулому. Схоже, вони були знайомі. Я помітив, що у полісмена практично відірваний рукав кофти.

Чоловіки обмінялись кількома фразами. Судячи з інтонації, поліцейський про щось просив. Майже благав. Хасан слухав його і темнів, як хмара, раз за разом піддаючи в розмову гнівні репліки. Зрештою менеджер «Cairo Stars» кивнув і повів новоприбулого в глибину готелю.

За хвилину Хасан повернувся. Сам.

– Хто то був? – цікавлюсь у нього.

– Мій друг, – відповів єгиптянин.

– Він поліцейський?

– Він постовий. Працював регулювальником на нашому перехресті. Хороша людина. Він не з тих, хто тероризує народ. Сьогодні навпаки – намагався допомогти пораненим, виконати свій обов’язок, але його ледь не розірвали на шматки. – Хасан зітхнув. – Каже, що демонстранти обливають бензином відділки, б’ють і палять поліційні машини, де тільки бачать. Чорна уніформа стала рівносильною смертному вироку. Перед натовпом у ній краще не показуватися. Він тепер боїться їхати додому, боїться, що його вб’ють сусіди.

– І що твій друг тепер робитиме?

– Я сховаю його. Нехай перебуде день-два у найдешевшій кімнаті. А потім, можливо, все заспокоїться.

Хасан не просто прихистив товариша. Він також дав йому свій одяг, аби той не світив серед постояльців уніформою. В одному Хасан помилявся. За день-два Каїр не заспокоїться. Регулювальник лишиться в готелі надовго. Коли я покидатиму Каїр, він усе ще ховатиметься в найдешевшій кімнатці «Cairo Stars».

О четвертій пополудні кількість демонстрантів стала надто великою. Немов вода після дощу, вони використовували всі лазівки і просочувались на центральну площу. Невдовзі поліція відступила, зрозумівши, що сльозогінний газ уже не зупинить невдоволених. Центр Каїра опинився у руках демонстрантів. Стримувати таку юрбу без застосування жорсткіших заходів було неможливо.

Революція набирала обертів, неслась уперед, немов пущена по схилу кам’яна брила, трощачи все на своєму шляху.

* * *

Всі, хто жив і працював у готелі, зібрались перед телевізором. Більшість єгипетських каналів заблокували. Залишили тільки провладні, котрі продовжували мовлення у звичному режимі, роблячи вигляд, наче в країні нічого екстраординарного не відбувається. На щастя, в «Cairo Stars» була супутникова антена. Хасану вдалося зловити «Аль-Джазіру».[14] Журналісти катарського каналу встановили кілька камер у різних точках єгипетської столиці, тож канал мав можливість висвітлювати й аналізувати події в режимі нон-стоп.

Затамувавши подих, ми спостерігали, що твориться в місті. З тупим відстороненням я усвідомлював, що все, побачене сьогодні, було лише квіточками.

На Тахрірі, центральній площі, вже зібралося кілька сотень тисяч людей. Переважно молодь. Були також жінки, літні люди. Над юрмиськом майоріли саморобні транспаранти, єгипетські прапори. Люди скандували антипрезидентські гасла, закликали Мубарака вийти і виступити перед народом. Юрба нуртувала, наче гаряча олія. Картина разюче відрізнялася від того, що відбувалося в Україні у 2004-му. Майдан Незалежності стояв. Тахрір, навпаки, – вирував, клекотав, доходячи до точки кипіння. Що мене здивувало – єгиптяни виглядали і агресивними, і щасливими водночас. Їхні обличчя світилися радісним піднесенням.

У різних куточках столиці палали поліційні відділки. Якогось дідька демонстранти підпалили кілька цивільних будівель. Оператори показували потрощені вітрини магазинів, сплюндровані зали ресторанів і чайхан. Раз за разом повторювались кадри, на яких закуті в бронежилети поліцейські стріляли по натовпу з травматичної зброї, – те ж саме, що я бачив на перехресті Адлі та вулиці Шеріфа Баша.

Журналісти заявляли про п’ятнадцять загиблих серед демонстрантів.

Революцію підтримали інші єгипетські міста. Найжорстокіші сутички відбувалися в Александрії. Там антиурядові виступи переросли у справжнє повстання. Кількість загиблих становила десятки. Щось подібне коїлося у Суеці…

Через півтори години телевізійний сигнал почав перериватися. Зображення мигтіло, брижилось сіро-білими смугами, звук відчутно ослаб. Журналісти перервали трансляцію. На екрані з’явилася студія. Ведучий повідомив, що єгипетська влада скасувала акредитацію журналістів «Аль-Джазіри». Відтепер їхня діяльність на території Єгипту стала нелегальною. Він також висловив побоювання, що найближчим часом влада зупинить передачу сигналу з супутника «Nilesat» і єгиптяни не зможуть ловити канал на звичній частоті. На щастя, дружні «Аль-Джазірі» канали погодилися надати власні частоти для трансляції. На екрані з’явилась частота, на якій показуватимуть «Аль-Джазіру» в разі блокування. На додачу оператори запустили текстову стрічку, в якій двома мовами (арабською та англійською) сповіщалося, де шукати канал, якщо трансляція раптово обірветься.

Так і сталося. За півгодини картинка щезла. Поклацавши пультом, Хасан знайшов «Аль-Джазіру» на іншому арабському каналі – «Al Hiwar». То була арабська версія «Аль-Джазіри» (мовлення велось виключно арабською), зате картинка була та ж сама. Цього було достатньо.

Телефони та Інтернет, як і раніше, не працювали…

Довгий день добігав кінця. Перед настанням темряви Каїр вгамувався. Головним чином через те, що з міста повністю щезла поліція. На вулиці не було ні звичайних постових, ні спецназу. Натовп заспокоївся, немов бик, з-перед чиїх очей прибрали червону ганчірку.

– Вшилися, – прокоментував зникнення «людей у чорному» Марко. – Добряче їм там хвости підсмалили.

– Ти помиляєшся, – кострубатою англійською заперечив товариш Хасана. Полісмен (тепер уже, мабуть, колишній) сидів разом з усіма в кімнаті для сніданків, тихо потягуючи чай. – У Мубарака достатньо сил, щоб придушити заколот. Поліція не тікала. Нам наказали піти.

Я повернувся до патрульного.

– Що ти маєш на увазі?

– Нам наказали піти, – повторив він. – Такий був наказ.

– Але для чого?

– Скоро дізнаєшся. Демонстранти повинні відчути смак свободи…

* * *

Була одна проблема – харчі. Точніше, проблемою була їхня відсутність. Війна війною, а обід (чи то пак, вечеря) – за розкладом. Жерти хотілося нестерпно. А «Cairo Stars» не належав до готелів, у яких пропонують повний пансіон.

Метушливий російський доцент першим озвучив уголос думку, яка гнітила всіх:

– У готелі щось є на вечерю, Хасане?

Я глитнув слину і підняв голодні очі на Хасана, мовчки приєднуючись до запитання. Після сніданку я їв тільки воду і сльозогінний газ. Менеджер насупився. Голодними були не тільки постояльці, а й працівники готелю. Метро зупинили, маршрутки не ходили, не було мобільного зв’язку, щоб викликати таксі. Тож Хасану і його колегам довелося зостатися на ніч у готелі. Вони не могли потрапити додому. І всі вони протягом дня споживали те ж саме, що і я.

– Не знаю, – хмуро відповів Хасан. – Можна з’їсти завтрашній сніданок.

Власне, у нас не було вибору.

На сніданок кожному гостю «Cairo Stars» пропонувались два варені яйця, плавлений сирок та хрусткий тост із джемом апетитного яскраво-хімічного кольору.

Приготування зайняло чверть години. Помічник Хасана розставив тарілки і розклав перед кожним його злиденну порцію. Сам менеджер заварив і розлив усім чаю.

Їли мовчки – швидко і не плямкаючи, – дякуючи долі, що взагалі їмо.

– Яєць лишилось тільки на снідання, – доївши, сказав Хасан.

– Круто, – сказав я.

– Завтра має прийти власник готелю. Він обіцяв. Щось придумаємо.

Ум’явши залишки вечері, ми погасили світло й у півтемряві продовжили дивитись «Аль-Джазіру». Оператори прокручували повтори денних сутичок, час від часу запускаючи пряме включення з центральної площі Каїра. Тахрір, заповнений єгиптянами щільніше, ніж бляшанка тюлькою, поволі засинав.

О пів на десяту вечора я спустився на перший поверх і обережно визирнув з під’їзду. Вулиця була безлюдною, але не порожньою. На дорозі валялися шматки парапету, яким спецназ намагався перегороджувати дорогу демонстрантам, попалене ганчір’я, обривки картонних плакатів. Де-не-де чорніли плями засохлої крові.

Я пройшов до перехрестя. Зазирнув за ріг. Тихо. Порожньо. Нічний холодок остудив нерви. Правда, через те тільки сильніше захотілося жерти.

Повернувшись у готель, відразу подався до кімнати. Заснути! Швидше відключитися, поки голод не став нестерпним. Отак, думаючи більше про терпке посмоктування в животі, ніж про те, як вибиратися з єгипетської столиці, я поринув у сон.

* * *

У суботу, 29 січня, Каїр завмер у очікуванні.

Поліцейський, який переховувався у готелі, мав рацію. В ніч з п’ятниці на суботу Каїр покинула вся поліція. І наслідки не забарилися.

Я саме закінчував снідати (сніданок відрізнявся від вечері тільки тим, що сирків на всіх не вистачило), коли у рецепцію залетів студент із Тайваню і випалив:

– Там хтось ломиться у двері!

Хасан, Марко і я поквапились униз.

Громіздкі зовнішні двері зачинялися на ніч, і менеджер пововтузився, поки відімкнув їх. На вулиці стояли півтора десятка єгиптян підозрілої зовнішності, озброєні дерев’яними палками і ломами. Вороже зиркали навкруги.

Хасан обізвався до них арабською. Відгукнулося зразу кілька чоловік. Вони говорили голосно, переходили на крик, експресивно жестикулювали. (Араби завжди так розмовляють. Високі тони не обов’язково означають ментальну колотнечу.) Хасан слухав, зрідка лаконічно відповідаючи.

Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.

– Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?

– Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.

– Їм що до того?

– З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.

Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.

– Так що хотіли люди? – питаю.

– То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.

– Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.

Хасан відвів погляд.

– Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.

– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.

Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:

– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.

Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.

– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.

– Та ти довбанувся, чувак!

– А що тут робити?

– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.

– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.

У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.

– Ходімо, – сказав я.

І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.

Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.

* * *

Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…

На Каср-аль-Ніл нам двічі зустрілись гурти озброєних єгиптян. Перший нараховував чоловік десять, другий був більшим – не менше тридцяти осіб. Усі, неначе неандертальці, що вибралися на мамонта, – голодні й гіперактивні – тримали в руках ломи або загострені дерев’яні палки. Чоловіки сунули назустріч, непривітно зиркали на нас, але не займали.

Проходячи повз єгиптян, я почувався так, наче посеред відкритого поля наразився на залишену без нагляду вівчарку. Душа шмигонула в п’яти, але довелося вдавати, що ніскілечки не злякався, і тупо чимчикувати далі. Було страшно. Страшно, бо не знаєш, хто перед тобою. Демонстранти? Прихильники Мубарака (незабаром вони дадуть про себе знати)? Мародери?

Один «неандерталець» таки причепився до нас. Піднявши над головою дрючок, почав щось кричати. Здається, про те, що ми не маємо тут знаходитися і взагалі куди це ми йдемо. Ні я, ні Марко не реагували. (Все так само, як і з вівчаркою: не дивитися в очі, не пришвидшувати ходи, вдавати, що «неандертальця» не існує, і топати далі, тримаючи дулю в кишені.) Це подіяло: чоловік вгамувався і, буркочучи під ніс, приєднався до товаришів. Цього разу пронесло… Але як буде далі?

Ближче до Тахріра людей більшало, і це заспокоювало. Рештки хвилювання остаточно стерлися з голови, коли ми з Марко вийшли на площу. Народу було сила-силенна! Згодом по «Аль-Джазірі» я почую, що того дня чисельність демонстрантів на Тахрірі сягнула мільйона. Стільки людей, зібраних разом, я ще ніколи не бачив. Справляла враження не тільки масовість, а й поведінка єгиптян. Зрозумійте правильно, але вони чимось нагадували хом’яків, яких пересадили в меншу клітку: кричать, штовхаються, лазять один одному по головах і радіють без причини. В той час, коли околиці Каїра терзали мародери, центральна площа галасливо святкувала. Власне, святкувати ще не було чого, та демонстрантам було байдуже. Вони вважали відхід поліції якщо й не повною перемогою, то принаймні вагомим кроком на шляху до неї.

Ми з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».

Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.

– Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.

Я знизав плечима.

– Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.

Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.

– Пошурували назад, – зрештою озвався я.

– Ти чогось боїшся?

– Ні… Мені просто нудно.

То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.

А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…

* * *

У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.

Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.

Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.

Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.

Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана – попросив його мобільний, щоб подзвонити батькам в Україну. Я третій день не виходив на зв’язок, відтак усвідомлював, що вдома, у Рівному, ситуація близька до панічної. Тож я мусив подзвонити і сказати татові й мамі, що живий-здоровий, а також запевнити, що не маю ніякого стосунку до того, що почалося в Каїрі. Менеджер залюбки погодився. Більше того, коли я спитав, скільки можу говорити і скільки треба буде заплатити за дзвінок, Хасан бурхливо замахав руками.

– Ні! Ти що! – закричав він на мене. – Дзвони скільки хочеш і не думай про гроші. У такий час ми мусимо допомагати один одному.

– Але я не можу дзвонити в Україну з твоєї мобілки і не заплатити тобі, – наполягав я. – Це ж бісова купа грошей!

– Бери телефон і не гай мого часу! А то зараз знову зв’язок обірвуть.

Приємно вражений, я подякував, узяв мобілку і вибрався на вулицю. На передпліччі теліпалася камера. Тими днями я майже не розлучався з нею.

Каїр, здавалося, оживав. На вулиці Фаріда з’явилися люди. Маю на увазі нормальні люди: без палиць, ломів і транспарантів. Я набрав мамин номер і мимоволі почимчикував у напрямку станції метро Наґіб.

Кілька разів виклик переривався. За третім разом мені таки вдалося додзвонитися.

– Алло! – кричу в трубку.

– Алло… – трохи здивовано. Мама не впізнала мене: незнайомий номер, поганий зв’язок…

– Це я, мамо!

– О, привіт! Як ти? Де ти зараз? – Голос миттєво помінявся.

– Та все нормально! Я у Каїрі… Тут трохи революція… – Я зам’явся, не знаючи, що далі казати. – Але зі мною все гаразд. Усе добре.

– Де ти зупинився? – Мама не здавалася надто стурбованою чи наляканою. «Мабуть, ще не дивилася новин, – міркую, – і ще не усвідомлює, наскільки тут усе серйозно».

– В одному готелі. Мій хостел виявився зачиненим. Тут узагалі все зачинено. Навіть поїсти нема де, але власник готелю пообіцяв приготувати вечерю. Так що з голоду не помру, не переживай. – Я перевів подих і взявся розказувати далі: – Тут учора трохи билися…

– Хто бився? – йойкнула мама.

– Ну, єгиптяни з мєнтами місцевими, – терпляче пояснив я, а тоді з гордістю додав: – Я вперше в житті сльозогінний газ понюхав. Приїду – покажу відео.

– А де твій готель?

– У центрі.

– Він хоч не біля площі тієї… як її?… забула назву… ні?

Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.

– Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.

– Відповідай на запитання!

– Ну так… близенько…

– Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!

Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».

– Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.

Мама з шумом випустила з грудей повітря.

– Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!

– Я можу дзвонити на цей номер?

– Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.

– Добре. Бережи себе…

– Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!

Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.

«Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.

О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

Єгипетські війська беруть під контроль столицю

Танки М60 прямують до Тахріра

* * *

Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».

Я раптом згадав за свою «Sony». Сховав телефон Хасана у кишеню шортів, ввімкнув камеру і теж став знімати. Так ми й стояли, два бевзі, витягнувши праві руки вперед, а повз нас, стогнучи потужними тисячесильними моторами, сунули жовтувато-сірі гусеничні монстри (згодом я дізнаюсь, що то були американські М60[15]).

Приголомшувала реакція жителів Каїра. Більшість єгиптян вітали армію. Мені чомусь здавалося: більш логічною була б цілком протилежна реакція. Танки мали б зустріти градом каміння і зливою прокльонів. А тут…

Я пройшов за колоною важкої техніки до Тахріра. Поява бронемашин викликала серед демонстрантів справжній фурор. Вони махали руками, плескали в долоні, кричали: «Армія з народом!», заледве не розціловували танки. Юрма на Тахрірі непохитно вірила, що війська перейдуть на їхній бік.

Військові ніяк не реагували на вітання. Здавалося, з броньованих люків витикаються манекени.

Танки розповзлися по площі, перекривши всі в’їзди та виїзди. Кілька бронемашин посунули в напрямку моста 6 Жовтня.

Із заходу донеслося вертолітне ухкання гвинтокрила, і за хвилину над Тахріром завис бойовий гвинтокрил, такого ж, як і танки, піщаного кольору.

Я не розумів, що відбувається. Мубарак нібито готується виступити по телебаченню, у той самий час на площу вводять війська, а демонстранти захлинаються в екстазі. Щось не дуже схоже на переможний для революції розвиток подій, хіба ні? Вони сліпі чи що?

Незважаючи ні на що, юрба тріумфувала. Сторонньому могло здатися, що єгиптяни святкують перемогу своєї збірної у Кубку Африки з футболу чи щось таке.

Мутно-жовті панцерники зайняли позиції і стали, позадиравши жерла в небо. Вертоліт почав намотувати кола над центром міста. Отоді я вперше сказав собі: «Чувак, пора валити». До дідька Каїр. До біса революцію. Плювати на гроші, які втрачу, здаючи білет. Перебування у столиці Єгипту більше не скидалося на пригоду, форсованими темпами набуваючи ознак нічогенької халепи. Розумію, певно, зараз хтось викрикне: «Агов, Кідрук! А як же солоний дух авантюризму, булькання адреналіну в животі і твоє фірмове поколювання в задниці, про яке ти стільки розводився в інших книжках?» Дурня це все. Одне діло купатися з піраньями в Пантаналі, лізти без спорядження на вулкан Котопаксі чи чухати за вушком дикого гепарда у Намібії. Це контрольований ризик. Ти не залежиш від долі, від випадку, від зовнішніх сил. Ти тримаєш небезпеку за горлянку. Зовсім по-іншому поверталися справи у Каїрі.

По дорозі до «Cairo Stars» мені знову трапився загін озброєних дрючками єгиптян: чи то патруль, чи то замаскований під патруль загін мародерів – я не знав. У чому не було сумнівів, так це у їхній ворожості. Поки що вона не проявлялася активними діями, але я чомусь відчував, що з настанням пітьми все зміниться. Небезпека – це круто, але не тоді, коли твої кишки може випустити на асфальт зграйка арабів, не замислюючись над наслідками, тому що, власне, ніяких наслідків через це не буде.

Біля готелю мене наздогнав тайванський студент.

– Максе! – гукнув він. – Зачекай!

– Що там, чувак? – Його імені я не знав. Забув, якщо чесно. А питати зараз було незручно.

– Демонстранти напали на Каїрський музей! – прогорлав китаєць (будівля музею межує з площею Тахрір на півночі).

– Коли?

– Не знаю. Ще вчора, здається. Я щойно ходив туди, хотів у музей потрапити, але там живий ланцюг, єгиптяни женуть усіх геть, купа камер, усе знімають, а на горішньому поверсі вибиті вікна.

– Ти хотів у музей?

– Ага.

– Зараз?

– Ну так, а що?

Важко сказати, що мене більше вразило: мародерський напад на одну з найбільших родзинок туристичного Каїра чи те, що тайванець поперся до музею.

В готелі Хасан і його помічники поприлипали до телевізора. По «Аль-Джазірі» саме йшов сюжет про спробу пограбування Каїрського музею.

Напад було здійснено в ніч з 28 на 29 січня. Нападників було щонайменше півтора десятки. Вони проникли в приміщення музею через дах. Показували інтерв’ю з генеральним секретарем Вищої ради зі старожитностей Захі Хавасом. Простою, але правильною англійською він розказував, куди вторглися зловмисники і які зали постраждали найбільше. Чоловік обурювався, що в єгипетському народі є настільки «безчесні, ниці й нерозумні» люди. Наостанок Захі Хавас із гордістю повідомляв, що жодного експонату не було вкрадено, адже були й інші, як він назвав їх, «very good Egyptians[16]», які вчасно помітили мародерів і зупинили пограбування. Кількість пошкоджених експонатів іще встановлюється експертами, але абсолютно всі, стверджував Захі, підлягають відновленню.

Дев’ятьох грабіжників затримали.

На тлі пограбування музею новина про те, що демонстранти спалили вщент штаб-квартиру правлячої Національно-демократичної партії (НДП) Єгипту, не викликала значного ажіотажу.

Крім того, я дізнався, що за час моєї відсутності Мубарак виступав на телебаченні. Він висловив занепокоєння ситуацією, оголосив про відставку уряду, пообіцявши невдовзі назвати новий склад кабінету міністрів, і в той же час заявив, що не збирається залишати свій пост. «Я залишаюсь для того, щоб підтримувати стабільність у країні». Він говорив багато: про реформи, що чекають Єгипет, про неможливість вирішення проблем шляхом хаосу і насильства, бла-бла-бла… Та це вже не мало значення. Основним у повідомленні було те, що він лишається на посту.

Тахрір оскаженів, в один голос горлаючи: «Мубарака геть!»

Армія, взявши під контроль центральну частину міста, не втручалася у перебіг подій. Військові не ставали ні на бік демонстрантів, ні на бік влади, заявивши, що готові виступати нейтральною стабілізаційною силою, котра забезпечуватиме мир у столиці.

…Підходив до завершення другий день єгипетського повстання. Мубарак не виконав основної вимоги демонстрантів і більше не показувався на екранах. Правда, під кінець дня, коли Хасан готував вечерю з принесених власником готелю харчів, надійшло повідомлення про те, що все керівництво НДП подало у відставку. Не з державних посад – поки що лише з партійних. Пішли з постів син президента Гамаль Мубарак (очолював політичний комітет), секретар партії Сафуат аш-Шериф та сам Хосні Мубарак, який обіймав посаду голови НДП.

Новина викликала хвилю екзальтованої радості серед опозиціонерів, яка, втім, швидко згасла. Головне протиріччя не було вирішене. Мубарак залишався на чолі Єгипту.

Протистояння тривало…

* * *

Смачнюща була вечеря. Божественна! Ми плямкали так голосно, що чути було, певно, аж у Судані.

Насправді їдло було таке собі. Рис сухуватий, стегенця недосмажені й прісні, салат – з самих помідорів (я запропонував хоча б для запаху покришити туди вичахлого представника флори, який животів у вазончику на рецепції, – там росло щось схоже на петрушку, – але пропозиція не пройшла, не набравши достатньої кількості голосів). Але ж ви знаєте, як воно після двох днів на одних яйцях і воді. Ми апетитно рохкали, не перестаючи розхвалювати «Cairo Stars» і кулінарні здібності Хасана.

Дивно, як усе-таки міняється сприйняття світу, коли в тебе повний шлунок. Настрій піднявся. Ми жартували з приводу виступів, нахабства Мубарака, сьогоднішнього введення танків. Коли шлунок повний і мило воркоче, неначе налаштувавшись на душевну розмову, проблеми більше не здаються такими великими, а небезпеки – такими страшними. Я передумав покидати Каїр. Принаймні не зараз. Танки на площі поки що не стріляють, у готель ніхто не ломиться, їсти є що. Цікаво було, чим воно закінчиться…

У кімнату зайшов власник готелю. Нібито попрощатися. Сказав, що заночує сьогодні у товариша, той живе десь неподалік. Ми хором побажали йому доброї ночі. Араб подався до виходу, але в дверях зали обернувся – згадав щось.

– Я тут порахував, скільки ви винні за вечерю. – Я помітив, що він тримає у руках вирваний з блокнота аркуш. Говорячи, хазяїн готелю чомусь дивився не на нас, а на Хасана. – Хоча можете не квапитися. Це почекає до завтра.

– Усе гаразд, – озвався росіянин, витираючи хусточкою руки. – Кажіть, скільки з нас.

Араб розплився у посмішці, театрально перерахував усіх, хто сидів за столом, по тому, морщачи лоба, зобразив напружені обрахунки й оголосив:

– Ну, з кожного… приблизно по двадцять два долари. – Він зиркнув на аркуш у руці і, всміхаючись іще ширше, уточнив: – Гаразд, не буду таким дріб’язковим. Двадцять один.

Якби не телевізор, у кімнаті стало б тихо, немов у труні. Я зиркнув на Марко. Італієць отупіло втелющився у стіл. Перевів погляд на Хасана. Менеджер аж згорбився і почервонів. Що він міг зробити?

Зрештою озвалась Мійя (так звали дружину Марко).

– Двадцять один долар з кожного? – перепитала дівчина.

– Так, – безсоромно дивлячись їй у вічі, підтвердив араб.

Я зиркнув на миску, з якої ми всі накладали рис. Скільки його там? На долар-два, не більше. А курячі стегенця? Ще доларів вісім, навіть якщо рахувати по тарифу «для туристів». За столом нас було дванадцятеро (менеджер, його помічники, постояльці і полісмен, що переховувався у готелі). Навіть припустивши, що працівники «Cairo Stars» не платитимуть за вечерю, власник готелю отримував за один вечір сто п’ятдесят баксів. Неслабий підйом.

Решту вечора провели мовчки. Хазяїн «Cairo Stars» безповоротно зіпсував кінцівку дня. Звісно, ніхто з нас не нарікав, інших варіантів просто не було. Не хочеш платити – не їж. Проте гіркий осад, що лишився після інциденту, ніяк не проходив.

– Він гірше за тих, хто грабував Каїрський музей, – пробурчав Марко.

Флорентієць говорив достатньо голосно, аби його почули.

* * *

Я сидів перед телевізором, заклавши ноги на сусідній стільчик, і переглядав події дня, що минав. «Аль-Джазіра» показувала добірку моментів, відзнятих журналістами каналу: введення військ, святкування на Тахрірі, палаюча штаб-квартира НДП, інтерв’ю Захі Хаваса і розбомблені горішні поверхи головного музею країни. Далеко за стінами готелю, певно, над центральною площею, глухо чахкав гвинтокрил…

І попри все то був непоганий день. Не було бійок, кровопролиття, сльозогінного газу. Не було безпідставних погроз іноземцям, яких випадково занесло в Каїр. У повітрі витала надія, що Мубарак невдовзі зречеться президентського поста і стовписько на Тахрірі вгамується, розсмокчеться саме по собі, як доброякісна пухлина.

То був хороший день. Субота, 29 січня. Останній спокійний день у Каїрі.

Бедлам

Never underestimate the power of stupid people in large groups.[17]

Невідомий автор

Коли в одному місці збирається разом сила-силенна люду, добром це не закінчиться. Не знаю, хто це сказав. Але слова – золоті.

Години минали. Люди на Тахрірі помалу варились у власному соку.

Недільного ранку працівники готелю скупчилися біля телевізора. Ввімкнули «Аль-Джазіру» (це вже стало традицією). Як і вчора, вони нетерпляче чекали нового виступу Хосні Мубарака, у якому він (майже напевно) оголосить про відставку, і все налагодиться, народ розбредеться, будуть вибори. Словом, вони чекали, що ситуація владнається і все буде добре.

Тоді ніхто й подумати не міг, що добре вже було…

Я заспав і заявився на сніданок пізно. В залі нікого, крім Хасана, не було.

– Morning, – привітався я.

Менеджер кивнув:

– Он твій сніданок.

– Дякую. – Я всівся за стіл. – Що нового?

– Є дві новини: погана і добра.

– Валяй добру спершу.

– Ввімкнули Інтернет.

– Чудово!.. А погана?

– Вчора згоріла будівля Верховного суду, – безпристрасно докинув Хасан.

– Угу, невесело, – гмикнув я.

– Вигоріли всі документи і сервери. Двісті тисяч кримінальних справ перетворилися на попіл.

– Навіщо демонстранти це роблять? Вони ж тільки погіршують ситуацію.

Єгиптянин кисло посміхнувся:

– Думаю, це провокація. Підпал здійснили перевдягнуті працівники спецслужб.

– А музей?

– І музей теж їхніх рук справа.

За ніч романтичний настрій вивітрився з голови, і я знову повернувся до думок про те, що слід вилетіти з Каїра раніше, ніж шостого лютого. Не так через острах ескалації конфлікту, як через усвідомлення, що з такими цінами за вечерю довго не протягнеш, скоро можна залишитись узагалі без грошей.

Розправившись зі сніданком, звернувся до Хасана:

– Я хотів би спробувати поміняти свої квитки на завтра, можливо, на вівторок. Як це краще зробити?

– Якою авіакомпанією летиш?

– «Egypt Air» до Дамаска.

– Сьогодні робочий день. Проте не знаю, чи будуть відкриті хоч якісь офіси. Навіть якщо представництва «Egypt Air» працюватимуть, не факт, що тобі вдасться перенести виліт. Ходять чутки, що аеропорт закрили.

Я тихо присвиснув.

– А це ще чому?

– Через великий наплив народу. Поспішають вилетіти навіть ті, хто не має квитків. Через тисняву стало неможливо проводити реєстрацію на рейси. Відтак аеропорт зупинили.

– І надовго, не знаєш?

– Кажуть, до завтра.

Бойовий гелікоптер єгипетської армії. Починаючи з 30 січня польоти таких над столицею практично не припинялися

Прихопивши нетбук, я засів у холі навпроти рецепції і підключився до Інтернету. Спочатку розіслав близьким листи про те, що зі мною все гаразд, хоча ситуація невизначена. Пробіг очима, що пишуть про заворушення в Мережі. А тоді зайшов на сайт «Egypt Air» і добув адреси найближчих офісів. «Пропустивши» адреси через «Google Maps», визначив, як найшвидше дійти до відділень авіакомпанії від готелю, після чого хутко зібрався, захопивши з собою паспорт, квитки, всі гроші, і пошурував надвір у пошуках свого щастя.

На вулицях людей майже не було. Кидалися в очі кілька розбитих вітрин, які ще вчора були цілими. Над головою, у довгастих просвітах між будинками, зрідка показувався вертоліт. Ракетні бокси, закріплені на кронштейнах з боків гелікоптера, свідчили про те, що призначається він точно не для гуманітарних місій. Від неділі кружляння бойових вертольотів над Каїром практично не припинялися. Швидше за все, це був один із методів психологічного впливу на демонстрантів. За три-чотири години одноманітне, але вельми нав’язливе «чух-чух-чух» починало кислотою роз’їдати нерви.

Вибрані адреси відшукав без проблем. Два найближчі до «Cairo Stars» відділення «Egypt Air» виявилися зачиненими. Ніщо не вказувало на те, що вони найближчим часом відкриються. До третього, найдальшого, я не пішов. І без того ставало зрозуміло, що в місті не вдасться перенести виліт. Навіть якщо якесь відділення буде відчиненим, навряд чи мені зможуть допомогти, зважаючи на той хаос, що творився в аеропорту.

Відтак до готелю повертався ні з чим.

* * *

…Час наближався до полудня. На вулиці Кобрі Аль-Азхар, що є продовженням Адлі-стрит і веде до ринку Хан-ель-Халілі,[18] за звичайних умов заваленого сувенірами, я побачив колону демонстрантів. Людська валка посувом, неначе в’язка рідина, заповнювала вулицю і рухалася в напрямку Тахріра. Я спинився, тримаючись у затінку під естакадою. Спостерігав. Дуже скоро зрозумів, що то не прості демонстранти. У напрямку центральної площі клигала колона прихильників Мубарака. Араби несли десятки плакатів, на яких президент виглядав молодим і підтягнутим, а також незліченну кількість транспарантів.

Уже за півхвилини я не мав жодного сумніву в тому, що «захисники» Мубарака – несправжні. Колона начисто складалася з перевдягнутих працівників спецслужб. По-перше, там були лише чоловіки. По-друге, всі були на одне лице: високі, плечисті, по-воєнному акуратно підстрижені. По-третє, впадали у вічі транспаранти: міцні, добротно склеєні, кожна літера дбайливо вималювана через трафарет. Вони разюче контрастували з кострубатими – безперечно, саморобними – плакатами антиурядових демонстрантів, зробленими нашвидку зі шматків картону, шматків старих простирадл тощо. «Прихильники» поводилися виклично і зухвало: зачіпали простих перехожих, жбурляли каміння у роззяв, які чалапали слідом за колоною.

Пропустивши валку, я поквапився до готелю. Наближаючись, думав про те, чи не піти самому на Тахрір. Повітря пахло епохальною бійкою. «Прибічників» Мубарака було немало, та все ж у рази менше, ніж демонстрантів на центральній площі. Якщо вони не передумають і будуть так само поводитися й надалі, то на підході до Тахріра перевдягнутим спецназівцям наваляють так, що аж дзвенітиме. Я серйозно подумував гайнути на майдан і відзняти мега-файт. Єдине, що непокоїло, – це танки. Невідомо, як поведуться військові. Проти силовиків вони точно не попруть, зате якщо стануть на їхній бік… Ситуація різко поміняється. Валяти тоді будуть демонстрантам. І мені разом з ними.

Підходячи до «Cairo Stars», я не знав, як учиню. Та доля знову все вирішила за мене.

Несподівано на перехресті Адлі і вулиці Фаріда вигулькнула група єгиптян. У них не було транспарантів, через що важко було визначити, до якого табору вони належать. Правда, за секунду це вже не мало значення, оскільки, завваживши мене, ватага рішуче посунула назустріч. Чоловіки відрізали мені шлях до готелю. Я був змушений спинитися. Під серцем зашкребло.

У 90 % випадків людина, яка отримує по морді, отримує по морді ні за що. Як кажуть, опинився не в той час і не в тому місці. Щось подібне чекало на мене…

Часто буває, що на розвиток подій у критичних ситуаціях починають впливати далекі і на перший погляд другорядні фактори. На початку заворушень єгиптяни приязно ставилися до іноземців. Згодом приязнь поступилася місцем ворожості і недовірі. У неділю ставлення до чужоземців раптово погіршало. Демонстранти накидалися на білих, трощили їхні камери, декому погрожували фізичною розправою. На те були дві причини. Перша – це лояльне до влади єгипетське телебачення, яке повним ходом розпускало чутки про те, що затягуванню конфлікту сприяють іноземні журналісти, які неправильно й упереджено висвітлюють події у Каїрі, Суеці, Александрії. Мовляв, журналісти винять демонстрантів у масових безчинствах і мародерстві, через що Європа нібито підтримує Мубарака. Причина абсолютно ефемерна, надумана. Зате друга виявилась цілком реальною – американський Білий Дім. Адміністрація Барака Обами не поспішала виступати з осудом Хосні Мубарака. Після розвалу Радянського Союзу Єгипет блискавично переорієнтувався на США. Всі останні американські президенти, починаючи з Буша-старшого і закінчуючи Обамою, щільно співпрацювали з режимом Мубарака. На сьогоднішній день армія Єгипту повністю озброєна американською технікою (замість АК-47 у єгиптян давно американські автоматичні гвинтівки, замість Су-27 чи МіГ-29 – F-16, замість танків Т-55 – М60). Мубарак дозволяв американцям користуватися військовими базами й аеродромами, безперешкодно пропускав американські кораблі через Суец під час воєн у Перській затоці тощо. Не хочу влізати в нетрища геополітичних дискусій, але, схоже, Обама просто вичікував, не поспішаючи плямувати недавнього надійного союзника. Розпливчаста позиція Білого Дому злила єгиптян. Демонстранти наївно сподівалися: щойно Обама виступить з осудом, Мубарак зречеться президентського крісла і відійде у небуття. Вони відкрито заявляли, що чекають чогось подібного. Проте Білий Дім мовчав. Мовчання означало непряме потурання режиму Мубарака. Непряме потурання, своєю чергою, означало вирок усім американцям у Єгипті. А також вирок тим, хто на американців схожий.

Єгиптяни обступили мене. Я задкував, намагаючись протиснутися ближче до входу в «Cairo Stars», правда, без особливого успіху. Чоловіки щось кричали, я здогадувався, що англійською, хоча нічого не міг розібрати. Злі очі, скривлені роти, загусле від поту і криків повітря. Хтось грубо штовхнув мене у плече. Я позадкував, готуючись рвонути до готелю.

Раптово я зрозумів, що саме вони кричать. Півтора десятки демонстрантів притисли мене до будівлі на Адлі-стрит і в один голос верещали:

– US GO AWAY! US GO AWAY! US GO AWAY![19]

Подумки я грубо вилаявся. Таке зі мною не вперше. Мене часто плутають, причому зазвичай з «америкосами». Практично завжди стюардеси в літаках українських компаній звертаються до мене англійською. Та й не тільки стюардеси. Якось на рейсі «Міжнародних авіаліній України» з Франкфурта мене вважали іноземцем навіть після того, як я заговорив українською. В літаку щойно завершили сервірувати ленч, і ми з якоюсь дамою практично одночасно підійшли до туалету. Вільною була одна кабінка, тому я по-джентльменському пропустив панянку вперед, засвідчивши своє рішення мовчазним жестом: проходьте. «О, сенк’ю, – мовила дама, а потім, помітивши моє тату, додала: – Найс тату». Я посміхнувся і сказав: «Можна українською», – мовляв, можна говорити українською, бо я – українець. «О, ви знаєте українську! – здивувалась вона. – Де вивчали?…» Як правило, це смішно. Часом грає мені на руку. І от уперше за час мандрів я міг постраждати через «американську» зовнішність і знання англійської мови.

– US GO AWAY! US GO AWAY!

– I’m not an American,[20] – кажу до демонстрантів. І тут-таки розумію, що зробив помилку: чувак говорить хорошою американською, що він не американець, – якось не дуже переконливо виходить… Хоча що було робити? Арабської я ж не знав!

– US GO AWAY!!!

У мене був із собою паспорт, та я мав сумніви, що він чимось допоможе.

Від мордобою мене врятував Хасан. Стривожений гармидером під вікнами готелю, менеджер визирнув із під’їзду. Впізнавши мене, кинувся на поміч. Розіпхав крикунів і за комір витягнув із розлюченого натовпу.

Опинившись у готелі, я захекано спитав:

– Що з ними не так?! Що за ідіоти?! Чому вони накинулись?

– Тому що вони не люблять американців, – форкнув Хасан.

– Але чому? – допитувався я.

– А чому вони мають їх любити? – Менеджер перевів подих і мовив: – Тобі з твоєю зовнішністю краще тепер не витикатися з готелю, якщо не хочеш, щоб тебе лінчували в ім’я революції.

* * *

…Мубарак в авральному режимі сформував новий кабінет міністрів. Головою уряду призначив колишнього міністра цивільної авіації Ахмада Шафіка. Услід було оголошено про відновлення посади віце-президента. Ним став керівник Служби загальної розвідки Омар Сулейман, який нібито користувався популярністю в народу. Мубарак також пообіцяв, що не балотуватиметься на наступних президентських виборах восени 2011 року, підтвердив намір провести корінні реформи, на яких наполягала опозиція, проте ні слова не сказав про свою відставку. Старий шкарбун, який відсидів на «троні» п’ять президентських термінів поспіль, ніяк не хотів відсмоктатися від владного корита.

В цілому єгиптяни позитивно сприйняли призначення Сулеймана. Принаймні Хасан знав цього чоловіка і з повагою відгукувався про нього. В той же час демонстрантам таких подачок було не досить. Лідери опозиції закликали громадян залишатися на Тахрірі і заявили, що підуть на переговори з Сулейманом лише у випадку відставки Мубарака.

Каїр надалі перебував у коматозному стані. Ресторани й магазини стояли зачиненими, банки не працювали, громадський транспорт не курсував. Як і раніше, головною проблемою були не мародери чи агресивно налаштовані демонстранти, а харчі. Тим іноземцям, які жили не в зіркових готелях, було ой як непросто прогодуватися в той період.

Військові запевняли, що не застосовуватимуть силу проти мирних громадян, і водночас закликали співвітчизників розійтись по оселях і повернутися до нормального життя.

По суті показова ротація міністрів і натяк на швидке передання влади Омару Сулейману нічого не змінили. Дії Мубарака були звичайним замилюванням очей. Насправді президент намагався виснажити демонстрантів, відсіяти найбільш хирлявих і розколоти опозицію. На жаль, Мубарак не врахував, наскільки остобісів своєму народу. Єгиптяни не збиралися йти з Тахріра, непогано облаштувавшись на площі та прилеглих вулицях. Убоге затягування часу тільки посилювало злобу й роздратування. Напруга росла.

* * *

30 січня трапилася ще одна подія, котра посилила моє переконання, що в Каїрі краще не затримуватись…

Я змалечку цікавлюсь авіацією. Ще в школі став збирати інформацію про літаки (як пасажирські, так і військові) і все, що з ними пов’язано. Починав з того, чому літаки літають, а закінчив, копирсаючись у деталях будови ILS,[21] GPWS[22] та інших систем. Опісля настала ера колекціонування. Станом на середину 2012-го мій авіапарк нараховує майже три десятки моделей: двадцять три пасажирські лайнери і п’ять винищувачів. Я веду до того, що непогано розбираюсь у різних моделях літаків, особливостях їхньої конструкції, технічних якостях, перевагах та недоліках. Відповідно, тоді, у Каїрі, я усвідомлював, що таке бриючий політ. Точніше, думав, що усвідомлював.

Бриючий політ – це політ винищувача на висоті гранично малій (5 – 100 м), але в той же час достатній для забезпечення можливості своєчасного маневрування при зустрічі з перешкодами. Застосовується з метою прихованого наближення й атаки на об’єкт, захищений потужними засобами ППО. Нерідко бриючий політ використовують для знищення солдат противника. Я не раз читав про те, як через звук реактивного винищувача, що мчить на малій висоті, у вояків тріскають артерії, зупиняється серце, відбувається дефекація тощо. Не дуже в те вірив, аж поки… не настало 30 січня 2011 року.

Після того як мене прийняли за американця і ледь не відлупцювали під самісіньким готелем, я вирішив скоротити кількість і, головне, – дальність прогулянок Каїром. Рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. В неділю по обіді, підібгавши хвоста, я сидів у своєму номері в «Cairo Stars» і читав останній з романів Крайтона, виданих за життя, – «Держава страху». Намагався відволіктись від того, що відбувалося за стінами, коли відчув двигтіння у себе під гепою. Воно не скидалося на землетрус – частота була високою. Ліжко не трусилося, воно дрібно й часто вібрувало. Я відклав «Pocketbook» і підвів погляд. Тієї ж миті повітря у кімнаті заворушилося, а стіна зліва від мене (та, що виходила на вулицю) почала труситися. За секунду довбешку наче сокирою розщепило: по барабанних перетинках ударив гуркіт надзвичайної сили.

Я здогадався, що то за звук, але попервах не повірив власним вухам.

Схопивши відеокамеру, вилетів у коридор, на ходу взуваючи кросівки. З сусідньої кімнати виткнулась кудлата голова Марко.

– Що це? – за італійцем, притиснувши руки до грудей, стояла Мійя.

– Військова авіація, – випалив я.

– Що?

– По-моєму, Мубарак підняв у повітря винищувачі. – Це було занадто, я не хотів вірити у те, що казав, але в цьому світі дуже мало речей, здатних згенерувати рев, від якого тремтітимуть стіни.

Останні слова я кидав через плече. Промайнувши повз нашорошеного Хасана, який стояв, учепившись руками за стільницю рецепції, неначе боявся, що будь-якої миті підлога під ним провалиться, я вискочив на вулицю.

Я думав, що флорентієць і менеджер побіжать за мною. Але, озирнувшись, виявив, що стою посеред вулиці сам.

Гуркіт швидко затих. Навколо запанував облудний спокій. Наче й не було нічого… Я водив очима по прямокутнику неба між двома рядами багатоповерхівок на Адлі-стрит, а тоді знову відчув, як ущільнилося повітря. Огидне дрижання залоскотало груди. Неначе якісь комахи з усіх боків вгризалися у тулуб. І тільки по тому прийшло ревіння…

Їх було два. Хилячись на правий бік, заливаючи гуркотом простір, стрясаючи землю і будинки, два винищувачі єгипетських ВПС промайнули над головою. Я встиг роздивитися лише першого. Відразу по тому рокотання сягнуло апогею, і мене буквально зігнуло навпіл. Від немилосердного шуму дерев’яніли м’язи. Гуркіт розплющував, втискав у землю. Шлунок перетрусило, і сніданок ледве не виприснув на асфальт. Пригадую, в голові тоді майнуло, що це ще не найгірший варіант: усе ж краще виблюватись, аніж обкакатися.

Утім, кількох секунд, поки задивлявся на небо, вистачило. Я впізнав характерний обрис американського F-16 «Fighting Falcon»:[23] однокільове хвостове оперення й округлий повітрозабірник під фюзеляжем, який робить літаки цього типу схожими на вагітну жінку.

Відскочив убік, під захист будівлі. Вперся спиною в стіну і з’їхав на бруківку. Ноги не тримали мене.

За кілька секунд ревіння стихло. Винищувачі відлетіли. Я не рухався. Напівлежав неподалік від входу в під’їзд, спираючись плечима на високий фундамент.

Багатофункціональний винищувач F-16 «Fighting Falcon»

Перша думка після того, як я трохи оговтався, вийшла доволі дивною: «Fucking hell! Я вперше в житті побачив F-16 вживу. Причому не на аеродромі, а під час бойового вильоту. Кру-у-утяк!» Натішившись, перейшов до важливіших питань. Для чого вони тут? Залякати? Засвідчити, що влада налаштована серйозно? В принципі, двох F-16 цілком достатньо для того, щоб перетворити Тахрір на велику братську могилу. Багато часу не знадобиться. Невже єгиптяни вестимуть вогонь по своїх? Це вже справді занадто…

На цьому мої роздуми обірвалися. «Яструби» поверталися.

Цього разу відчуття були не настільки неприємними. Певно, я вже знав, чого чекати, і зміг морально підготуватися. Підтягнувши коліна до грудей, впер лікоть у ногу і спрямував об’єктив камери вгору… Спочатку вібрація, за нею гуркіт, що стрімко наростає і болючими свердлами проникає у мозок, і зрештою – самі винищувачі. Ш-ш-шух! Ш-ш-шух!! Дві сірі іскорки проскакують на фоні безбарвного неба.

«Яструби» шугали над Тахріром по одному й тому ж маршруту. За третім разом я зміг пристосуватися і встиг їх відзняти.

Загалом демонстрація міці військово-повітряних сил Єгипту тривала хвилин десять. Небагато, правда? Цьому є причина. F-16 – чудовий літак. Швидкий, розкотистий, грізний. Усе в ньому прекрасне, крім однієї дрібниці: цей десятитонний забіяка жере паливо як ненормальний. Триста літрів на сто кілометрів польоту. F-16 висмоктує один літр пального швидше, ніж ви кліпаєте віями. Мубараку десь засвербіло і захотілося пограти м’язами, показати, які у нього є літаки і як вони класно диркочуть. Нехай так. І це було б круто, без дурні, якби не коштувало так дорого. Після десяти хвилин показових польотів винищувачі зникли. Більше їх над Тахріром не бачили.

Мушу також зазначити, що то не був бриючий політ. Єгипетські літаки не опускалися нижче від трьохсот метрів. Інакше я навряд чи відбувся б одним переляком. Проте навіть цього було достатньо. Після 30 січня 2011-го я схильний вірити, що сучасний винищувач на бриючому польоті справді з легкістю випатрає людину.[24]

Винищувач F-16 єгипетських ВПС у небі над Тахріром

* * *

У понеділок доцент із Росії і тайванський студент залишали Каїр. Росіянин летів до Москви, а китаєць кудись у Європу – продовжував свої мандри. Я вирішив поїхати з ними до аеропорту і спробувати там перенести свій виліт до Дамаска.

По дорозі безперестану позирав уперед: чи не вигулькнуть над горизонтом стовпи диму, що в’ються з підпалених терміналів і понівечених літаків? Невдовзі вдалині з’явилася довжелезна лінія бетонного паркану, що оперізував територію аеропорту. Все було на місці і не диміло. Понад огорожею витикались горизонтальні стабілізатори літаків з намальованими на них соколиними головами.[25] На під’їздах до терміналів стояли військові пости.

Усередині аеропорт нагадував древній Вавилон у ті дні, коли розгніваний зухвалістю людців Господь змішав усі мови і народи перестали розуміти одне одного. Араби, європейці, азіати, чорношкірі африканці штовхалися в залі відльотів, наступали на ноги, кричали один на одного і намагалися пробитися до стійок реєстрації.

Посередині терміналу військові спорудили додаткову лінію контролю. Збитий із окремих сталевих фрагментів парапет відділяв стійки реєстрації від решти зали. Уздовж лінії вишикувались солдафони з автоматами. В парапеті влаштували три-чотири пропускні пункти з металошукачами. Усередину, до реєстраційних стійок, пускали тільки тих, хто мав із собою квиток на найближчий рейс. Таким чином армія утримувала зворохоблений натовп ближче до виходів із терміналу, даючи авіакомпаніям можливість нормально працювати.

Побажавши приємного польоту росіянину і тайванському студенту, я почимчикував до службового приміщення «Egypt Air». Черги, що тягнулися до входу в офіс авіакомпанії, було видно ще здалеку. Черг було три: одна для чоловіків-єгиптян, друга – для всіх іноземців, і остання – для жінок-арабок, яким не дозволялося стояти в одній черзі з чоловіками. Черга з іноземцями була найдовша, щоправда, у ній чомусь не було європейців чи американців. Одні африканці, азіати та вихідці з колишнього СРСР.

Перед тим як зайняти місце у хвості, я спинив туриста, який виходив з офісу.

– Хей, чувак, не в курсі, там квитки міняють? Хочу звалити якнайшвидше.

– Не знаю, не певен.

– А продають?

– Так. Хоча залежить від того, куди летиш. На європейські напрямки все розхапали.

– А ти як?

– Узяв білети на завтра, правда, тільки з пересадкою через Абу-Дабі в Арабських Еміратах.

Я простояв у черзі півтори години, ні на що не розраховуючи. Зрештою підійшов до стола, за яким сиділа маленька й пухка єгиптянка. Вона не була гладкою, просто виникало враження, що під одягом у неї рятівний жилет. Дівчина виглядала страшенно втомленою: щічки обвисли, шерехате волосся розтріпане, на скронях виблискували краплі поту.

– Ас-салям алейкум! – вітаюся.

– Салям…

– Хотілося б поміняти квиток, щоб вилетіти раніше з Каїра.

– Пункт призначення? – Жіночка взяла з моїх рук роздруківку електронного квитка. Подивилась на дату.

– Дамаск, – шепочу, несвідомо стискаючи кулаки.

Вона пробіглась пухкими пальцями (нігті були обрізані аж до м’яса) по клавіатурі, вводячи номер бронювання, а тоді підняла голову:

– Коли бажаєте полетіти?

Запитання захопило мене зненацька. Я так сильно налаштовував себе на відмову, що цілковито розгубився, коли мене попросили назвати дату вильоту.

– Йо… А там є місця? – питаю, щоб потягнути час.

Єгиптянка голосно зітхнула і втомлено кліпнула, самими очима промовляючи: ну що за день такий… якесь нашестя дебілів, чесне слово…

– Так, є.

– На завтра?

– Ні. Вільні місця лише з п’ятниці, четвертого лютого. П’ятниця влаштує?

– Однозначно! – У мене аж настрій піднявся. – Це мені щось коштуватиме?

Замість відповіді жіночка дістала з принтера аркуш паперу і тицьнула мені.

– Наступний, будь ласка!

Я тримав у руках новий електронний квиток. Час вильоту – той самий, от тільки дата – Feb. 04. Ще хвилину тому про таке важко було навіть мріяти!

– Шукран! – подякував я, але товстунка вже зосередилася на іншому бевзі, що, як і я, просив якнайшвидше випровадити його з Єгипту.

Коли я чимчикував до виходу з терміналу, зрозумів, чому в черзі не було нікого із Західної Європи чи Америки. Їм не потрібно було ламати голову над тим, як звалити з охопленого заворушеннями Єгипту. Вздовж зовнішньої (повністю скляної) стіни терміналу розташувалися пункти збору громадян ЄС для колективної евакуації. Повсюди на склі висіли оголошення штибу: «Увага! Громадяни Великої Британії, що бажають залишити Єгипет, повинні зареєструватися там-то у представника посольства. Крайній термін запису на виліт – 13:10». Були й інші подібні оголошення: німецькою, французькою, фінською. Крім того, по терміналу гасали представники посольств, шукаючи співвітчизників. На них були яскраво-жовті жилети, на спині яких писалася назва країни: SVERIGE (Швеція), NORGE (Норвегія), Schweizerische Eidgenossenschaft (Швейцарська конфедерація) та ін. Там були представники Німеччини, Італії, США, Австрії, Франції. Словом, ледь не всього світу. Не було тільки України. Українці валили з Каїра самі по собі…

Побачене наштовхнуло на думку зателефонувати у власне посольство. Я навіть картав себе через те, що не додумався до цього раніше. (Пізніше знайду в Мережі номер телефону української амбасади і зі стаціонарного готельного телефону почну надзвонювати. Спершу ніхто не братиме трубку. Я не здаватимусь і видзвонюватиму щодня включно з середою. Першого ж дня після кільканадцяти дзвінків терпець у працівників посольства урветься – хтось відкладе трубку вбік, певно, аби не заважала деренчанням. Відтоді у відповідь на мої дзвінки зі слухавки лунатимуть лише короткі гудки. Зайнято. Постійно зайнято. «Вибачте, але панові послу до одного місця ваші проблеми – рятуйте свою шкуру самі…»)

На цьому тлі найбільше вразила робота посольства Канади.

О другій пополудні я повернувся до готелю, зустрівши по дорозі колону жовто-сірих танків. Бойові машини повільно сунули в напрямку Тахріру. То були інші, не М60, що вже стояли на Тахрірі, а значно сучасніші М1 «Абрамс».[26] Нарахував сорок штук, поки не збився. Гармати розчохлені, голови екіпажу витикалися з люків. Я зняв їх із вікна таксі, сподіваючись подумки, що встигну звалити з Каїра до того, як ці жерла почнуть плюватися вогнем.

Піднявшись на рецепцію «Cairo Stars», я не застав Хасана. Мені кортіло повідомити йому, що відлітаю в п’ятницю, але менеджера ніде не було.

Я натрапив на Хасана, випадково зазирнувши до кімнати, де постояльцям сервірували сніданки. Похропуючи, чоловік спав на одному зі столів. Рот напіввідкритий, руки складені перед собою, права щока лежить на лівому передпліччі.

– Хасане, – тихенько покликав я.

Менеджер навіть не поворухнувся. Я почекав кілька секунд, а тоді вийшов з кімнати, залишивши чоловіка у спокої. Він чотири доби не був удома. За цей час практично не спав, самовіддано опікуючись пожильцями готелю. На кінець четвертого дня менеджер просто не витримав.

За стійкою рецепції я побачив молодого хлопчину. Він не вперше траплявся мені на очі. Здається, юний єгиптянин приходився далеким родичем чи то Хасану, чи то власникові готелю і час від часу допомагав родичам по «Cairo Stars».

– Хасан спить, – мовив я, показавши великим пальцем за спину, де знаходився вхід до кімнати сніданків.

Хлопчина кивнув, затим склав долоні і притулив їх до щоки, показуючи, що розуміє мене. Малолітній помічник не розмовляв англійською.

Я завернув ліворуч, у коридор, що вів до моєї затхлої конури без вікон, коли раптом спинився. Обернувся:

– А хто тепер на рецепції? Ти?… Більше нікого?

Хлопчик навряд чи мене зрозумів. Замість відповіді він приклав вказівний палець до вуст. Мовляв, говори тихше – Хасан спить.

– О’кей, – кивнув я, стишуючи голос, – нехай відсипається. Він заслужив. – І пішов далі коридором. – І взагалі, кому та рецепція нині потрібна?

Я помилився. За півгодини малий прискакав до мене в номер. Я сидів за нетбуком, створюючи видимість роботи над романом. Саме видимість, позаяк безперестанне ухкання вертольоту над Тахріром не давало зосередитись. Лопаті («чах-чах-чах!») кришили думки, як капусту.

Малий ввалився без стуку, щось пробелькотів арабською і жестами покликав за собою.

– Чого тобі? – насупився я.

Юний єгиптянин тільки експресивніше замахав рукою. Я зліз із ліжка і попрямував за ним. Малий хутко привів мене на рецепцію і показав рукою вперед. На столі лежала знята телефонна трубка. Хлоп’я недвозначно тицяло в неї пальцем. Ситуація прояснилася: дзвонив хтось, хто не знав арабської. Мабуть, клієнт, який хотів зняти бронювання. Таких за останні дні назбиралось півсотні, не менше.

– Слухаю, – кажу в трубку англійською. – Чим можу допомогти?

– З ким я розмовляю? – судячи з вимови, для співрозмовця англійська була рідною.

– Мене звуть Макс. – Розумію, що нині недоречно починати лекцію про правила розмовного етикету, і продовжую імітувати чемного менеджера готелю.

– Ви управляючий?

– Ні, звичайний постоялець. Менеджер спить. – Після короткої паузи я пояснив: – Він не спав чотири доби.

– Вас турбують із посольства Канади. Ми обдзвонюємо всі готелі, шукаючи громадян Канади, які затримались у місті. Чи є у вашому готелі канадці, які хочуть евакуюватися?

Чорне, мов ніч, і глибоке, наче Маріанська западина, почуття заздрощів заворушилось під серцем.

– Немає, пане, – скрушно кажу.

– Ви впевнені?

– Можете не сумніватися. Нас тут троє лишилося на весь готель: італієць, японка і я – українець.

– Зрозуміло. Дуже дякую. – І в трубці залунали гудки.

Після дзвінка я нагадував розпечену пательню, на яку бризкають холодною водою. На завидках, наче на дріжджах, поривно виросла образа. «Це ж треба, канадці самі обдзвонюють усі готелі. А до рідного посольства дідька лисого додзвонишся». Було образливо до скреготу в зубах. Знаєте, я страшенно хотів би закінчити цей параграф на мажорній ноті, якимось чином переінакшивши, вивернувши цей епізод, але… не можу.

Бо те, що сталося, було принизливим. І все.

* * *

Події, що почалися в середу, другого лютого, інакше як бедламом не назвеш.

Насамперед приблизно об одинадцятій годині дня на Тахрір увірвався загін вершників на верблюдах і конях. Звідки вони взялися, донині невідомо. Нападники, озброєні прутами й палицями (згідно з інформацією деяких ЗМІ, також і шаблями), вклинилися у стовпище і стали нещадно дубасити демонстрантів.

Відразу по тому довкола центральної площі з’явились тисячі прихильників Мубарака. Ті ж самі працівники спецслужб, тільки тепер уже у значно більшій кількості. «Прибічники» глави держави почали розвалювати барикади, споруджені демонстрантами, топтати антипрезидентські транспаранти, руйнувати намети опозиціонерів. Прорвавшись у натовп, нападники пустили в хід дубові палиці й ножі. Частина демонстрантів у паніці розбіглася, проте решта вв’язалася у бійку. Полилася кров. За кілька хвилин кількість постраждалих сягнула десятків осіб.

Бійка тривала недовго. Вершників швидко стягнули на землю і добряче їм всипали. Та після цього затишшя не настало. Втомлена безплідним очікуванням, засмикана вихилясами і заграваннями Мубарака, юрба озвіріла. Експерти попереджали про можливість провокацій, але ніхто їх не послухав. Нападники на верблюдах стали іскрою, що примусила вибухнути отруєний, просякнутий і перенасичений злобою Тахрір. Демонстранти з диким оскаженінням накинулися на прихильників президента. В усіх кінцях площі хтось когось бив, жбурляв у когось камінням, запускав коктейлі Молотова і трощив вікна. Довкола Тахріра горіло все, що тільки може горіти. Над містом розповзався прозірчастий саван з білого диму.

Ті демонстранти, які втекли з площі, оговталися і стали тинятися по місту, шукаючи іноземців. Відтепер будь-яких іноземців. Єгиптяни жорстоко гамселили всіх білих (байдуже – репортерів чи звичайних туристів), кого зустрічали, зганяли на них злість, звинувачували в усіх негараздах революції. Несолодко було журналістам на Тахрірі. Їм також перепало добряче. Більшість цих сміливців лишилися без камер, а ті, хто не встиг добігти і сховатися у готелях, – без зубів.

Сутички не припинялися до вечора. Опоненти і прибічники Хосні Мубарака настільки захопилися, що не переривались навіть на молитви. Поліції не було, а армія не втручалася – не робила нічого, щоб зупинити криваві порахунки.

Надвечір «Аль-Джазіра» повідомляла про сотні поранених. Загиблі також були, але їх кількість лишалась невідомою, чимало тіл зостались лежати просто на вулицях. Журналісти катарського каналу стверджували, що кількість загиблих протягом п’яти днів заворушень у Єгипті сягнула 300 чоловік.

Слідом за Александрією та Суецом Каїр сповзав у багряну безодню хаосу.

Втеча

Ввечері другого лютого я подумав, що з мене досить. Я не міг передбачити, у що виллються сутички між прибічниками і противниками Мубарака. Зате відчував, що нічого доброго з них не вийде. Будь-якої хвилини демонстранти могли прорватися до аеропорту і взяти його під контроль (як це згодом зроблять повстанці у Лівії) або взагалі рознести летовище на друзки, після чого покинути Єгипет буде значно важче. Відтак я вирішив вириватись із Каїра. За будь-яку ціну.

Посеред тижня в «Cairo Stars» лишилося тільки троє постояльців: флорентієць Марко, його дружина Мійя і я. Марко та Мійя не мали квитків узагалі. Вони планували продовжити медовий місяць у Японії, але через події у Каїрі не стали чекати вильоту до Токіо. Молодята скористались допомогою посольства Італії і третього лютого відлітали до Рима чартерним рейсом.

Ми домовилися, що ранком наступного дня всі разом їдемо до аеропорту. Я хотів ще раз спробувати поміняти квиток. Звісно, можна було пересидіти два дні у Каїрі і дочекатися четвертого лютого. Та мені не хотілося лишатись самому в «Cairo Stars». Виникало неприємне відчуття, якого неможливо було позбутися, що я буду єдиним європейцем, який ще не покинув єгипетської столиці (звичайно, якщо не брати до уваги відчайдушних репортерів з Reuters, France Press і т. п. без шиферу на голові і з кам’яними брилами замість яєць, які навіть після того, як араби почали їх дубасити, все одно лізли на рожен, намагаючись проводити зйомку на Тахрірі).

Хасан знайшов водія, який дав згоду відвезти нас до аеропорту, узгодив з ним час виїзду. Менеджер порадив рушати якомога раніше, о пів на восьму ранку – найспокійніший час у зовсім неспокійному Каїрі. Раніше виїжджати ми побоялися, остерігаючись нарватись на «дикі» патрулі чи, як вони себе самі називали, відділи самооборони, що слідкували за дотриманням комендантської години.

Інтернет працював стабільно, і я написав про рішення покинути Каїр на своїй сторінці у Facebook. Описав усе, як є: у Каїрі бійки, дубасять як своїх, так і іноземців, їсти нема чого, гроші кінчаються, квитки маю на п’ятницю, але завтра їду в аеропорт і спробую прорватись. Більшість моїх друзів відреагували нормально. Більшість, та не всі. Великий український мандрівник Артьомка Ч., незламний соціаліст, антимонополіст і борець проти всіх світових корпорацій, випорожнився коментарем під повідомленням: «Це ж треба, йому пощастило бути в Каїрі під час революції, а він тікає».

Прочитавши, я почувався дивно. Не те щоб розлюченим, а так – радше засмученим. Так бува, коли якась задрипана ворона підступно какне на тебе з недосяжної височини, і ніби ж нічого серйозного, розумієш, то не від великого ума, проте день безнадійно зіпсований.

Пригадую, колись Артьомка Ч. критикував мене через те, як у романі «Мексиканські хроніки» я описав селян. У якомусь місці я змалював оахацьких[27] гречкосіїв, зазначивши, що чоловіки були брудними і, перепрошую, не дуже добре пахли. Не надто тактовно, згоден. Та поруч із тактовністю існує така річ, як об’єктивна правда. Досі вважаю мексиканців однією з найгостинніших, найвеселіших і наймиліших націй світу. Водночас якщо чоловік брудний і смердить, то він не стане чистим, коли я напишу, що він духмяніє, мов крапельки ранкової роси на пелюстках троянди. І тут немає значення, про кого йдеться: мексиканців, арабів чи українців.

Можна скільки завгодно посипати кульку з лайна цукровою пудрою, але вона від того все одно не стане пончиком.

Те ж саме з революціями. Не поділяю захоплення Артьомки всілякими повстаннями (більшість ні до чого не призвели, деякі, як-от славнозвісна Велика Жовтнева, взагалі закінчувались так, що хочеться ридма заридати), але розумію його. Революція, боротьба народних мас, свобода, рівність і справедливість – у цих словах стільки романтики. Про цю романтику легко патякати, сидячи в Києві у зручному фотелі перед телевізором і потягуючи чай. А на ділі все виглядає дещо інакше. Свобода, рівність, справедливість – це лише ідея революції. Реальна революція не має нічого спільного з цими поняттями. Каїр страждав через відсутність продовольства, мародерство і безглузде кровопролиття. Сотні тисяч єгиптян зчепилися не на життя, а на смерть, безжально шматуючи одне одного в центрі столиці. І не скидалося на те, що Мубарак найближчим часом збирається йти на поступки.

Я міг би написати лише про ідею єгипетської революції. Але від того безлад не стане взірцевим порядком, мародери не повернуть награбоване добро, а з вулиць Каїра, Суеца та Александрії нікуди не зникне кров тих, хто загинув за цю ідею…

Я залишав Єгипет без жалю. Хоча, якщо ми вже заговорили про об’єктивну правду, то мушу зауважити, що в дечому Артьомка Ч. таки мав рацію: я справді тікав з Каїру. Можна було б викрутитись і написати, що відступав під тиском обставин, зауважити, що залишав «Cairo Stars» останнім, немов капітан, що покидає судно, яке от-от піде на дно. Та це дурниці. Насправді я драпав, думаючи тільки про свою шкуру…

* * *

Пізніше того дня через Skype зі мною зв’язалися з «Нового каналу». Попросили розказати про ситуацію в Каїрі у прямому ефірі на завтрашньому ранковому шоу «Підйом». Я погодився.

Почали домовлятися про те, як краще зв’язатися завтра. Давати інтерв’ю по Skype незручно, тому я запропонував подзвонити зранку на мобілку Хасана (менеджер, дізнавшись, у чому справа, люб’язно погодився надати свій телефон). Редактор «Підйому» прийняла пропозицію і записала номер. Інтерв’ю призначили на 7:20 ранку, за десять хвилин до виїзду в аеропорт…

Ввечері ми востаннє зібрались за столом у «Cairo Stars». Хасан приготував незмінний рис із курячими стегенцями (21 USD за тарілку).

Їли, як завжди, під акомпанемент «Аль-Джазіри». Мовчали. Говорити не хотілося.

* * *

Ранок четверга сипав сонцем на чисті широкі вулиці. Було тихо. Як і домовлялися, о 7:15 всі були готові до від’їзду. Підтоптаний бежевий «фіат» стояв під дверима готелю. Окрім водія і його машини, на Адлі-стрит нікого не було. «Патрулі», які ревно охороняли проїзд центральними вулицями, тельбушачи кожного зустрічного, кудись заподілися. Певно, араби потомились і вляглися спати. То був дійсно найбезпечніший час для виїзду, проте я зволікав.

Італійсько-японське подружжя сиділо в машині. Мійя зайняла місце попереду. Марко сів справа на задньому сидінні. Чекали мене. А я вертівся коло «фіата», всіма можливими способами затягуючи відправку. Італієць хмурився, але мовчав. Мійя нетерпляче підганяла мене, гнучи літерою S акуратні тонкі брови. Стискаючи в руках мобільний телефон Хасана, я чекав на дзвінок з «Нового каналу».

Чесно кажучи, на той момент я розкаювався, що дав згоду на інтерв’ю для «Підйому». Час спливав, шосте чуття підказувало, що потрібно виїжджати, причому виїжджати негайно, але, пообіцявши, я мусив чекати дзвінка.

Зрештою о 7:35 я зрозумів, що гаяти час більше не можна. Якась незрима сила наче підштовхувала мене у спину.

– Рушаємо! – киваю водію.

Марко і Мійя полегшено зітхнули.

Мій наплічник уже лежав у багажнику. Хасан стояв на вулиці, готовий попрощатись. Лишалося забрати нетбук, який заряджався на рецепції. Все ще не тямлячи, чому мені так і не подзвонили, я забіг нагору і від’єднав свій «Hewlett Packard» від мережі. Закриваючи нетбук, помітив пропущений виклик у Skype. Зацікавившись, відкрив сторінку з переліком дзвінків і дізнався, що телефонували о 7:24 з «Нового каналу» (у той час я вже був біля машини, допомагаючи пакувати речі в багажник).

– Чорт! – розсердився я. – Ми ж домовлялись учора, що ви дзвоните на мобільний!

Не знаю, через що більше ярів: через інтерв’ю, що так і не відбулося, чи через безглуздо згаяні двадцять хвилин.

Забравши комп’ютер, я вискочив на вулицю. Нашвидку потис руку Хасану, неуважно вислухав його напутні поради і пірнув у машину. Рушили.

За хвилину готель «Cairo Stars» залишився далеко позаду. Ми без проблем проминули центральні квартали. Де-не-де посеред вулиць горіли вогнища; на асфальті траплялись плями крові, сріблясті розсипи розбитого скла, шматки арматури. Деякі вулиці мали на собі шрами від танкових гусениць. На тротуарах зустрічалися спалені поліцейські автомобілі. Поліції, як і раніше, не було видно. Військова бронетехніка зникла з поля зору, згуртувавшись довкола центральної площі. То тут, то там я помічав торговців, які через легковажність не подбали про металеві жалюзі для власних крамниць. За допомогою довгих щіток вони зафарбовували скляні вітрини (ті, які ще вціліли) білим кольором, ховаючи від очей мародерів і просто від очманілих демонстрантів нутрощі своїх магазинів. Деякі араби споруджували барикади з металевих ліжок, великих шаф, диванів і навіть автомобілів, таким чином захищаючи свою власність від небажаного вторгнення. Я впевнений, вони, як і всі, підтримували революцію. Вони також ненавиділи поліцію, яка ще кілька днів тому контролювала кожен аспект їхнього життя. От тільки ці люди навіть не припускали, що після зникнення ненависної їм поліції в місто прибредуть юрмиська голодранців, які протягом дня разом з усіма демонстрантами стоятимуть на Тахрірі, махатимуть прапорами, горлатимуть гасла, а вночі трощитимуть і грабуватимуть усе, що трапиться під руку.

Помалу я заспокоївся, коли раптом, перед самим виїздом на трасу, яка сполучає Каїр з аеропортом, дорогу перегородили завали з брухту і сміття. В єдиному місці, де можна було протиснутись автомобілю, зібралося тридцять-сорок єгиптян. Виглядали вони непривітно: одягнуті в лахміття, похмурі, злі. Приблизно половина з них була озброєна довгими ножами і сталевими ломаками.

Жестами чоловіки наказали нам зупинитися. Шофер послухався. Єгиптяни обступили «фіат». Один з них нахилився і заговорив до водія, час від часу тицяючи пальцем у наш бік.

По-моєму, шофер намагався нас захищати, кажучи, що ми прості туристи і прямуємо в аеропорт. На жаль, він не надто старався. Водія не послухали. Частина чоловіків лишились на місці, заступаючи дорогу, а решта пересунулася до багажника і почала витягувати наші речі.

– Що їм потрібно? – верескнула англійською Мійя.

Шофер щось невиразно пробурмотів.

– Агов, що відбувається? – нахилився до єгиптянина Марко. Італієць був наляканий. Ми всі були налякані. – Ти маєш довезти нас до аеропорту!

– Вони шукають білих людей, – роздратовано прокаркав араб.

– Яких білих людей?

– Пішла чутка, що вчора іноземці європейської зовнішності розповсюджували серед демонстрантів наркотики.

– Для чого? – не зрозумів я.

– Щоби збурити натовп на Тахрірі, дозволивши військовим діяти жорсткіше. І тепер повстанці шукають винних.

– Поясніть їм, що ми тут ні до чого.

– Я намагався.

– То спробуйте ще раз!

Тим часом єгиптяни викинули на асфальт мій рюкзак. Слідом за ним полетіли сумки молодят. Їх розкрили і почали потрошити. Ніхто з нас не ризикнув виткнутися з автомобіля і спробувати зупинити арабів. Мовчки сиділи в салоні, понуро чекаючи, що буде далі.

Обшук швидко закінчився, адже в багажі не виявилося нічого, крім особистих речей і дрібних сувенірів. Попри це єгиптяни не думали відпускати нас.

Неохайний юнак відділився від натовпу і схилився біля вікон з лівого боку машини. Його загострене, мов вістря спису, лице манячило просто навпроти мене. Він щось проказав.

– Він просить показати паспорти, – переклав водій.

– Оце мені вже не подобається. – Я зиркнув на Марко.

Знизавши плечима, італієць став витягати документи. Араб грюкнув кулаком у вікно і щось прокричав, підганяючи нас.

Марко і Мійя передали документи мені. Я вельми неохоче додав до них свій паспорт, опустив вікно і віддав усе юному єгиптянину. Нічого не сказавши, хлопець поніс паспорти до своїх.

– Не треба було цього робити, – бідкався я.

– То чому ти віддав йому свій паспорт? – саркастично озвався Марко. – Треба було з ним поговорити.

– Я б спробував… якби знав арабську.

У паспортах, як і в багажі, нічого підозрілого не виявилось. Та це нічого не означало. Демонстранти ніяк не могли заспокоїтися. Їм страшенно кортіло до чогось прискіпатися – відчути солодкавий присмак влади на губах.

Аж раптом хтось із них помітив невелику чорну сумку з нетбуком, яку я тримав між ніг. Окрім комп’ютера в ній лежали відеокамера, фотоапарат-мильниця, кредитки та рештки грошей. Араб закричав. До нього підбігли ще п’ятеро чи шестеро. Мене витягли з авто. По той бік машини інша група демонстрантів примусила вийти Марко. Мійю не зачіпали.

Хтось вирвав мою сумку. Її розкрили. Усе, що було всередині, вивалили на багажник.

– Звідки ти? US? Так? – бризкаючи слиною, що смерділа гниллю і тютюном, кричав той, хто першим помітив сумку. Звідкілясь у нього в руках з’явився мій паспорт. – Скажи мені, ти з Америки? – Він трусив закритим паспортом перед моїм обличчям.

Знов за рибу гроші…

– Ні, я з України, – відповідаю англійською.

Певна річ, це роз’ятрило араба ще більше.

– Україна? Де це Україна?! Ти американець! – розпалювався він.

Я зміряв його удавано незворушним поглядом. Неспокійні метушливі очі, футболка неприємного свинцевого кольору, пом’ята, наче небо, що набрякло грозою, погризені нігті.

– Подивись у паспорт. – Я потягнувся пальцем до паспорта. Араб різко відсмикнув руку, наче маленька дитина, в якої хочуть відібрати улюблену іграшку. – Там зазначено, що я громадянин України. – Я з останніх сил зберігав спокій. Зовсім не через витримку. Просто думав, що мені кирдик незалежно від того, як поводитимусь. За мить додав іще тихше: – Зрозуміло, якщо ти вмієш читати.

Зненацька надокучливого араба відштовхнув інший демонстрант. Я встиг помітити, як мій паспорт пішов по руках, знову загубившись у хаотичному натовпі, що оточував машину.

– Це твій комп’ютер? – агресивно спитав він, тицяючи на мій нетбук. Карі очі араба блищали, як у п’яного. Я чудово знав, що араби не п’ють. То було інше, значно небезпечніше сп’яніння. Хмільне відчуття безмежної влади у того, хто щойно вишкрібся із дна і ніколи не міг про таке навіть мріяти.

– Так, – підтвердив я.

– Увімкни.

Запускаю нетбук. Поки «Windows» вантажився, я роззирався, стараючись визначити, в якому напрямку потягли мій паспорт і куди розійшлися речі з випотрошеної сумки. Речі з наплічника мене більше не цікавили. Краєм ока нагледів, як єгиптяни витягли з потаємного відділення конверт із грішми. Там було небагато, двісті п’ятдесят доларів – усе, що лишилося після поїздки Близьким Сходом.

– Ей, там мої гроші! – не стримався я. – Не чіпайте!

– Це не гроші! – огризнувся він. – Це… – І відкрив конверт. – О… – Він підняв голову, криво посміхнувся і більше не вимовив ні слова.

Вони нагадували хлопчаків, які вирішили побавитись у «войнушку». Такі ж збуджені, розпашілі та неорганізовані. Зграйка дітлахів, котрі з усіх сил вдають, нібито займаються дорослими справами, при цьому підспудно визначаючи, хто з них найкрутіший. Усе б нічого, якби цим «дітлахам» не було по тридцять-сорок років і в їх руках не було ножів та сталевих дрючин.

У цей момент операційна система «Windows» завершила завантаження, оповістивши про це характерним звуком. Араб підсунув нетбук до мене.

– Показуй! – гримнув він.

– Що показувати? – не зрозумів я.

На моніторі була екранна заставка і більше нічого. І тоді єгиптянин вибухнув:

– Show me your file! Show me your file![28] – Він кричав мені просто в обличчя.

– Заспокойся, будь ласка. – Я намагався говорити стримано, але в голові, мов дзиґа, крутилась одна думка: «Все. Фініш. Доїздився». – Я покажу тобі все, що захочеш, тільки поясни мені, який саме файл ти хочеш побачити.

– Show me your file! Show me your file! – криком він накручував себе.

Разом з ним заводилися інші. Обступали тісніше.

«От і все», – майнуло в голові.

– Який файл? – у відчаї перепитав я, розуміючи: араб настільки неосвічений, що поняття зеленого не має про комп’ютери.

– Show me your file! Your file!

Тремтячими руками я запустив провідник «Windows». Відкрилося стандартне вікно: диск С, під ним – список жорстких дисків. Араби притихли.

Штовхаючись головами, єгиптяни намагалися зазирнути на екран. А тоді, побачивши типове вікно «Windows», вони… знітилися і один за одним відвели погляди. Чоловіки самі не знали, що шукали. Мабуть, вони очікували побачити картинки, на яких зафіксовано, як я роздаю демонстрантам підозрілі пакетики з кольоровими таблетками. А може – відеозапис, на якому директор ЦРУ віддає мені наказ дестабілізувати ситуацію в Каїрі. Біс його знає. Зрештою, коли я показав їм щось і в цьому «щось» не виявилося ніяких компрометуючих матеріалів, вони розгубилися. Ніхто з єгиптян не хотів признаватися, що не знає, як чинити далі. Вимагати інший «файл» було смішно. Вони не тямили, що робити з уже відкритим.

– А це що таке? – долинуло з іншого боку юрби.

Араб, який закінчував обшукувати сумку з-під нетбука, витяг з бокової кишені товсту пачку квитанцій, які залишилися у мене після відвідання всіх єгипетських храмів, починаючи з Каїра і закінчуючи Абу-Сімбелом. За час подорожі їх назбиралося майже два десятки. Храм Хатшепсут, храм Хоруса в Едфу, Луксорський храм, Карнак, Медінат-Хабу, Рамессеум, храм Хатора в Дендарі, храм у Абідосі, Незавершений обеліск та інші – я зберіг квитки від кожного з них. Квитанції нагадували банкноти – яскраво розмальовані, зі сріблястим тисненням, – на кожній був зображений відповідний храм і зазначена його назва. Через те я їх і залишив. Достатньо одного погляду, щоб відновити в пам’яті вигляд споруди, її місцезнаходження і назву.

– Що це в тебе? – повторив запитання єгиптянин, перебираючи в руках білети.

– Це квитанції, що залишились після відвідин усіх храмів, які розташувались уздовж Нілу, – відповідаю.

– То ти турист?

– Так, турист.

Запал в юрмиську потух швидше, аніж розгорався хвилину тому.

Мовчки, не дивлячись один на одного, араби почали заштовхувати речі назад до моєї сумки. За хвилину мені її повернули разом з грішми, нетбуком і квитанціями.

Якийсь молодик, який не міг змиритися з тим, що мене доведеться відпустити, в останній момент запримітив у сумці відеокамеру. («Sony DCR-SX63» має скромні розміри; ця модель менша за стаканчик з-під морозива, тож її справді непросто помітити.)

– У нього камера! Подивіться – там відеокамера! – заголосив хлопець, показуючи на сумку.

Але його ініціативного пориву не підтримали. Цього разу неорганізованість арабів допомогла мені. Більшість промовчали, і молодик заткнувся.

Я стояв перед натовпом, притискаючи сумку до грудей. Марко, щось бурмочучи італійською, абияк закидав речі зі своїх сумок і мого наплічника у багажник.

– Вибач, – буркнув хтось англійською з глибини натовпу демонстрантів, певно, думаючи, що я саме цього чекаю.

– Паспорт, – хрипко нагадав чоловікам.

Рот був сухий, немов натерте шерстю скло. Я тільки-тільки почав відчувати наплив адреналіну. Страх швидко здіймається, але задкує неспішно.

За кілька секунд з глибини стовписька передали мій закордонний паспорт. Нічого більше не сказавши, я заповз у «фіат» і хряснув дверцятами. Марко плюхнувся поряд, і ми продовжили подорож до аеропорту. Через виснаження ніхто не вимовив і слова.

Коли авто вибралося на трасу, я озирнувся. Жоден із єгиптян не дивився нам услід. Похнюпившись, вони без мети кружляли довкола виїзду на магістраль, чекали на наступну машину, готові шукати ефемерних недругів революції. Вкотре здалося, що їхній самовільно сформований патрульний загін змахує на зграйку неслухняних хлопчаків. Тільки цього разу вони мали вигляд дещо присоромлений. Чи надовго?…

А ще я подумав, що з революціями так завжди. Кипляче обурення в багатьох гарячих головах, високі ідеали, соковиті гуманістичні гасла і картинки сонячного майбутнього, від яких аж мурашки по шкірі. А потім – пшик! Звісно, арабська весна – це позитивне явище. Повалення режимів Каддафі, Мубарака, Бен Алі – перший і, безумовно, необхідний крок на шляху до встановлення демократії в арабському світі. Проте на ділі революції в Лівії, Єгипті, Тунісі та Сирії обернулися хаосом. Дорвавшись до омріяної свободи, араби виявилися не готовими до нового життя. У цих країнах тепер не знають, що з тією свободою робити.

Недостатньо просто проколоти гнійний чиряк – потрібно його вилікувати.

Як наслідок, життя у країнах Північної Африки погіршало. На зміну стрімкому тріумфу прийшло тягуче чорне розчарування. Через рік після швидких перемог у Тунісі та Єгипті незадоволення революціями почало переважати невдоволення, що було спричинене правлінням диктаторів, – відповідно, Бен Алі та Мубарака. Що ще гірше – в Лівії та Єгипті революції перейшли у мляву, але перманентну форму. Навіть після того, як Мубарак подав у відставку, демонстранти залишилися на Тахрірі. Вони не покидали площу протягом усього 2011 року. Вони стоять там і досі, коли я пишу ці рядки. І в цьому немає нічого хорошого. Народ помалу звикає, що добиватись свого потрібно не важкою працею, додаючи цеглинку за цеглинкою до свого добробуту, а галасуванням і масовими бійками на площах. Відносно легка перемога створила ілюзію правильності обраного шляху, додала сил і віри у те, що решта проблем вирішаться так само легко. Проте це маячня. Омана, що веде у глухий кут. За всю історію цивілізованого людства, починаючи з найдавніших фараонів, ніколи й нікому не вдавалося наповнити ілюзіями скарбницю.

Поки ми мчали до аеропорту, в моїй голові виникла цікава аналогія: революція – це наче гра у змійку на тетрісі. Розпочинається з найкращими намірами, помалу розкручується, росте, втягує у себе щодень більше народу. Але згодом змія розростається до розмірів, коли вже не поміщається на екрані, і кусає себе за хвіст. З того моменту революція починає жерти сама себе.

Одне слово, усе як завжди. У цьому світі більше не відбувається нічого нового.

* * *

На горизонті проступила плеската будівля аеропорту.

Я не міг передбачити, чи вдасться вилетіти сьогодні, але після оказії на виїзді з Каїра вирішив, що до міста не повернусь. Навіть якщо доведеться ночувати на голому асфальті на стоянці біля аеропорту.

Біля входу в міжнародний термінал ми висипали на вулицю. Водій став канючити чайові. Марко дав йому кілька фунтів, я ж демонстративно відвернувся. Як на мене, шофер не надто старався, захищаючи нас від своїх співвітчизників.

Зразу по тому ми розпрощалися. Італієць із дружиною заспішив до стовпа, на якому висів папірець: «Тут збираються громадяни Італії». Біля колони вже метушився працівник італійського посольства, реєструючи пасажирів на чартер до Рима.

Склавши руки, я спинився посеред зали відльотів. Біля офісу «Egypt Air» згуртувалося стільки народу, що самого офісу не було видно. Мало не вдвічі більше, ніж у понеділок. Можна навіть не намагатися поміняти квиток на сьогодні, третє лютого. Літак відлетить швидше, ніж дійде моя черга.

Тоді зиркнув на металеву загорожу, що відділяла залу від стійок реєстрації. Уздовж неї розташувалося чотири десятки військових. До проходів, обладнаних металошукачами, тягнулися черги пасажирів. Якийсь єгиптянин пристрасно просив, щоб його пропустили без квитка. Сержант єгипетської армії терпляче розтовкмачував, чому не може цього зробити.

Я довго стояв у нерішучості. Прокрутив у голові півдюжини варіантів, але не вигадав нічого кращого, ніж чекати. Доведеться сидіти ніч у аеропорту.

Піднявшись у ресторанчик, що нависав над залою від льотів, я перекусив сандвічем і запив його колою. Увімкнув нетбук, але так і не зміг підключитися до Мережі. Час спливав. Я нудився. Була лише дванадцята година…

* * *

Недарма кажуть: гірше смерті може бути тільки очікування смерті. Сидячи у кафе, я не переставав думати, намагаючись передбачити можливі варіанти розвитку подій. І що більше міркував, то похмурішими ставали картинки в моїй голові. Варто було заплющити очі, і я вже бачив, як до терміналу вриваються ісламісти і починають мочити європейців. Бездіяльність у напруженому стані – страшна штука.

Тож хвилювання погнало мене назад до зали відльотів.

О першій пополудні оголосили початок реєстрації на рейс «Egypt Air» до Дамаска. І тоді я вирішив, що мушу спробувати.

Надавши обличчю найбільш розслабленого й самовпевненого виразу, на який тільки був здатен, я прилаштувався в кінці черги, що впиралась у металошукач. Посуваючись, крадькома спостерігав за людьми, що проходили пост. Несподівано второпав, що пасажири пред’являють солдатам абсолютно різні документи: хтось показує роздрукований і затертий електронний квиток, інший надає білет на фірмовому бланку туристичної компанії. Річ у тім, що в еру електронних квитків паперовий білет більше не є офіційним документом. Це лиш папірець із нагадуванням про дату та час вильоту. Він може бути виписаний навіть від руки – це не має значення. Головне, щоб ваше ім’я було внесене до електронного списку, за яким і відбувається реєстрація на рейс.

У солдатів ніяких електронних списків не було. Вони не мали з чим звіряти прізвища пасажирів, відтак доводилось обходитися тим, що пред’являли самі мандрівники. А тепер гляньте на електронний квиток. Навіть мені, доволі досвідченому «літуну», не зразу вдається знайти код бронювання (BOOKING REF), номери рейсів, день та години вильоту. Що вже й казати про молодого єгипетського солдафона, який якщо і літав, то тільки на транспортних «Геркулес С-130». І тоді я зрозумів, що в мене є шанс.

Підійшов до рамки металошукача. Широко посміхнувся. Як кіт перед холодильником.

– Хай!

– Вер ду ю флай? – спитав ламаною англійською солдат, стомлено зирячи повз мене.

– Дамаск, – відповідаю. – Ось мій квиток. – Тицяю роздруківку, де вказано, що я справді лечу до Дамаска. Тільки не сьогодні, а завтра, о такій же годині.

Єгиптянин спробував розібратися в навалі скорочень та химерних цифр електронного білета. Прокашлявся:

– Вен ду ю флай?

– Уже почалася посадка. – Я показую рукою за спину. В напрямку екрану зі списком рейсів, що відлітають. А в самого серце завмирає, кров припиняє бігти по венах.

Солдат покосився на табло. Побачив напис «MS 721 – Damascus», кивнув і тицьнув мені роздруківку:

– Проходь.

І я проскочив до зали реєстрації, ховаючи посмішку за кулаком.

Стосовно того, що робити далі, сумнівів у мене не було. Пішов до стійки, де тривала реєстрація на рейс до Дамаска, і став чекати. Пасажири підходили, здавали багаж, забирали посадочні талони і йшли. Я стояв і вичікував.

Небавом реєстрація добігла кінця. Табло над стійкою погасло, і настав найголовніший момент. Якщо місць немає, мені кирдик. Ще вчора всі місця на цей рейс були продані, проте лишалась надія, що хтось із пасажирів не з’явився. Зовсім крихітна надія, зважаючи на те, що коїться у Каїрі, але…

Я підступив до працівниці «Egypt Air», яка працювала за стійкою.

– Є вільні місця на рейс до Дамаска? – Часу на розшаркування не було.

Дівчина зиркнула на монітор і сказала:

– Так. Хтось один не прийшов. У нас є вільне місце. А що?

– У мене квиток на завтрашній рейс. – Викладаю перед нею електронний квиток на четверте лютого. – Я ледве вирвався з міста і не маю бажання лишатися на ніч в аеропорту. Чи не могли б ви посадити мене на цей літак?

Єгиптянка забрала роздруківку і покликала старшого менеджера. Вони перекинулись кількома словами, після чого дівчина відповіла коротким ствердним кивком.

– Дякую! – проспівав я, скидаючи наплічник на конвеєр.

За кілька секунд у мене на руках був довгастий посадочний талончик.

Ось так просто: трохи нахабності, знання англійської мови – і я вилітаю з Каїра на день раніше!

Поспішаючи на посадку, міркував не про те, як мені пощастило. Згадувати те, чóму став свідком у Каїрі, не хотілося. В голові вертілася дзиґою інша, потішна думка: «Можна битися об заклад, я єдиний у світі мандрівник, який проїхав увесь Єгипет, включно з оазами Західної пустелі, відвідав усі відкриті для оглядин древньоєгипетські храми вздовж Нілу, але при цьому… не побував на пірамідах». Я розсміявся. Це дійсно було кумедно. Як найбільш попсовий сайт Єгипту, я залишав піраміди на кінець мандрівки. Думав, вони нікуди не дінуться. Ага.

Спустившись до аеропортового автобуса, я не поспішав заходити всередину. Чекав, поки підтягнуться інші пасажири. Роздивлявся літаки (це четверта річ на світі, на яку я можу дивитися вічно; перші три – вогонь, вода, що ллється, і люди, які працюють). А тоді звів очі, підморгнув розпеченому післяобідньому небу і прошепотів:

– Ціную Твоє почуття гумору, але… це не зовсім те, що я просив. На цей раз, гадаю, досить. Чуєш, Господи? Я зрозумів. І з мене досить… Справді досить. Наступного разу… я думатиму…

Тоді я не знав, що угоди, укладені з Господом (мабуть, і з Дияволом теж), мають одну специфічну властивість: після підписання скасуванню чи перегляду вони не підлягають.

Задоволено мружачись, підставляв усміхнений писок сонцю й очікував, коли автобус вирушить до авіалайнера. Я був певен, що вже все. Думав, що вихлебтав чашу так необачно випроханих пригод до денця. Наївний…

Мало коли в житті я був настільки далеким від істини.

Частина ІІ Велика дамаська неприємність

Віза

Події, в які мене затягло у Сирії, втовкли мені в голову одну просту істину. Не зразу, звісно, втовкли. Поступово. Остаточно цю істину я засвоїв аж у Окленді, проте вперше вона постала переді мною саме під час прильоту до столиці Сирії. Звучить вона просто: пригода не закінчилась доти, поки вона не закінчилася. Іншими словами, розслаблятися можна тоді, коли ти зняв труси і заліз до ванни у себе вдома. Аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться.

Банально? Може, й так. Але чомусь ми завжди ігноруємо очевидні істини, раз за разом вступаючи у лайно, яке можна легко оминути, просто дотримуючись загальновідомих правил.

* * *

…Стюардеси готували салон до посадки. Збирали пластикові келишки та обгортки від ленчу, нагадували застебнути ремені і вирівняти спинки крісел. «Boeing 737» компанії «Egypt Air» знижувався на підході до столиці Сирії.

Я почувався казково. Добре поїв, покуняв у польоті. З кожною хвилиною гостроносий літак відносив мене все далі й далі від Каїра. Тиждень у Каїрі обернувся на спогади. Став ще однією пригодою, котру успішно пережив. Я розслабився, радіючи, що жахи єгипетського повстання танули в минулому. Попереду на мене чекали три дні в Дамаску (літак з Дамаска до Києва літає лише раз на тиждень, тому цю частину маршруту я ніяк не міг перенести). Як тоді думав, цілком безтурботні дні… До приземлення лишалися лічені хвилини, а я навіть не підозрював, що найбільша халепа моєї близькосхідної мандрівки тільки починається.

Я вже відвідував Сирію раніше, провівши в ній два незабутні тижні наприкінці 2010-го. Сирія підкорила мене. Далеко не найбагатша серед арабських країн, вона однозначно має власний шарм. На відміну від більшості арабів, сирійці не вирізняються набридливістю. Ніхто не намагався розвести мене на гроші, намахати під час купівлі сувенірів, торговці не лізли на голову, пропонуючи товар, таксисти не хапали за руки, щойно я витикався з готелю. Сирія вигідно вирізняється серед сусідів своїми незабутніми руїнами. Замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, який зберігся практично неторканим з часів хрестових походів; руїни Пальміри, квітучого міста-держави посеред сирійської пустелі; загадкова Апамея, столиця держави Селевкідів (найбільшого осколка імперії Олександра Македонського) та багато інших міст римської доби переважають красою і монументальністю надміру туристичну Петру в Йорданії. Їх відвідини коштували копійки. Сирія також запам’яталася хлопчиками-пастушками, разом з якими довелося приймати пологи у кози акурат біля підніжжя поховальних башт Пальміри. А ще групою студентів, з якими познайомився у мікроавтобусі з Латакії в Хаму і які потім цілий вечір пригощали мене всілякими східними делікатесами. Якийсь літній сирієць, здибавши мене посеред довжелезних колонад Апамеї, запросив до себе на обід, за який не попросив у мене жодного фунта. Сирія була знайомою. Після Каїра вона здавалася надійним острівцем, на якому можна відпочити перед вильотом додому. Під час попереднього візиту я звикся з країною, пізнав людей. Знав, у який хостел подамся зразу з аеропорту. Там буде дешево, і затишно, і…

Словом, усе було так само, як і два місяці тому, коли я прибув у Дамаск, перетнувши кордон із Ліваном. Усе, за винятком однієї дрібниці. У мене не було візи.

Точніше, віза була. Я отримав її у Києві, у сирійському посольстві, за три тижні перед вильотом на Близький Схід. Двадцять вісім доларів, коротенька анкета, двохвилинна розмова з послом – і віза у мене в кишені. Чи то пак, у паспорті. Весь процес зайняв двадцять хвилин. Щоправда, віза була одноразова і, відповідно, не діяла після виїзду з Сирії.

Ще в Каїрі, розуміючи, що мені доведеться кілька днів перебути в Дамаску, почав дізнаватися, чи можна буде отримати візу на кордоні. Досить швидко знайшов інформацію про те, що «громадяни України можуть отримати сирійську візу просто в аеропорту прибуття або ж на будь-якому наземному пункті переходу». Ніяких документів не потрібно. Достатньо пояснити мету поїздки і заплатити митний збір. Враховуючи наявність квитка до Києва на шосте лютого, проблем не мало бути. Взагалі. Тому я безжурно, мов немовля, спостерігав за тим, як авіалайнер торкається посадкової смуги і котиться до терміналу.

Пригода не закінчилася, поки вона не закінчилася… За якусь годину я проклинатиму рішення драпати з Каїра через Дамаск.

* * *

Приблизно о пів на шосту вечора аеропортовий автобус підвіз пасажирів до входу в термінал. Міжнародний аеропорт Дамаска виглядав найбіднішим, найубогішим і найбільш неохайним аеропортом з усіх, які мені довелося бачити. Він гірший навіть за Бориспіль до реконструкції. Якоїсь миті у моїй голові промайнула думка: «А що, як не пустять до країни і доведеться три дні сидіти у транзитній зоні?» Я посміхнувся. На той момент такий розвиток подій здавався нереальним. Я мав зворотній квиток, вагому причину для зупинки у Дамаску і не мав жодної ізраїльської відмітки у паспорті. Мені просто не могли не дати візи.

Оскільки я не знав, як воно працює, коли прилітаєш до Сирії без візи, то попрямував до лінії паспортного контролю. Простояв кілька хвилин у черзі, підійшов до худорлявого митного офіцера і вручив йому паспорт. Сирієць швидко знайшов використану візу, потім двічі передивився паспорт у пошуках нової. Зрозуміло, нічого не знайшов. Звів очі на мене:

– Why you came?[29]

Я розгубився. Зовсім трохи. Здивувала не так убога англійська, як неприязний тон.

– Розумієте, я перед цим був у Каїрі, подорожував, – заторочив я, якомога чіткіше вимовляючи слова. – А ви ж знаєте, що зараз відбувається у Каїрі? Я мав би летіти додому в неділю, шостого лютого, з пересадкою в Дамаску: Каїр – Дамаск – Київ. У зв’язку з подіями в Єгипті вирішив вилетіти раніше і поміняв квиток на ділянці Каїр – Дамаск. Штука в тому, що з Дамаска до Києва літак літає лише раз на тиждень, по неділях. Відтак мені доведеться перечекати у Дамаску три дні… Ви розумієте?

Сирієць не слухав.

– Ось мій квиток до Києва, можете переконатися. – Просовую під склом кабінки роздрукований електронний білет на рейс до Києва.

Офіцер навіть не глянув на папірець. Кошлаті чорні брови з’їхались на переніссі:

– У тебе немає візи.

Я починав втрачати терпець.

– Шановний, знаю, що в мене немає візи. – Намагаюсь погамувати роздратування, але після тижня у Каїрі нерви натягнуті, мов гітарні струни. – Я вам щойно пояснював, що минулий тиждень провів у Каїрі, де мене один раз ледь не прибили. За звичайних умов я не зупинявся б у Дамаску. Просто мав би трансфер в аеропорту, не заходячи на територію Сирії. Але через нестабільність ситуації змушений прилетіти сюди, і тому…

Несподівано я зрозумів, що митний офіцер не розуміє англійської. Точніше, розуміє її недостатньо, щоби вникнути в мою історію. Я теревенив сам із собою.

Вилицюватий офіцер ще раз проглянув паспорт. Практично всі сторінки заповнені: візи в Бразилію, Чилі, Мексику, Китай, Ліван, Йорданію, Шенген, штемпелі з острова Пасхи.

– Хто ти? – похмуро запитав він.

– Пробачте? – вдаю нерозуміння.

– Чим ти займаєшся?

Те ж саме питання мені поставили три місяці тому в посольстві Сирії в Україні. На щастя, питала мене українська співробітниця посольства. Я чесно відповів: письменник. «Ви, мабуть, і для преси пишете? – уточнила тоді жіночка. – Журналіст?» Я відповів ствердно. «Дозвольте дати вам одну пораду, – схилившись до мене, зашепотіла вона, – ні за яких умов не представляйтеся в Сирії журналістом і ніде не згадуйте, що ви працюєте на ЗМІ. Журналісту для в’їзду в Сирію потрібен спеціальний дозвіл із міністерства інформації (Ministry of Information). Отримати його проблематично. Та навіть із дозволом за вами постійно стежитимуть. Дихнути нормально не дадуть. Затямили?» Певна річ, затямив і в посольській анкеті в графі «Occupation» написав «Student».

– Чим ти займаєшся в Україні? – повторив митник. – За що живеш?

– Я студент.

Сирієць підозріло зиркнув на паспорт, у якому лишалися вільними дві сторінки, але нічого не сказав. Підняв трубку і викликав по телефону старшого офіцера.

Черга за мною потроху розсмоктувалася. Пасажири, розуміючи, що я застряг надовго, невдоволено бурчали і переходили до інших черг.

Через хвилину з лишком до скляної кабінки підійшов інший офіцер. Чорна уніформа, по дві великі зірки на погонах, військова виправка, виголені до блиску щоки. Молодший та старший офіцери обмінялися кількома фразами арабською. Затим сирієць у чорній формі взяв мій паспорт і ретельно переглянув усі візи.

– Чому ти прилетів у Дамаск? – дивлячись мені в очі, спитав він.

«Драстє, – подумав я, – приїхали!» І почав усе розказувати спочатку.

– Весь минулий тиждень провів у Каїрі. Я мав би добиратися до Києва шостого лютого з пересадкою в Дамаску, але… – Принаймні старший офіцер мене розумів. Єдине, що мене насторожувало, – це чорна уніформа. Сирієць не був звичайним митником. Наскільки мені відомо, чорну форму в Сирії носить таємна поліція.

Офіцер уважно вислухав мене. Коли я закінчив, він віддав мені паспорт і сказав:

– Ось там каса, бачиш?

Я озирнувся. Справа від вишикуваних у ряд скляних будок стояв невеликий кіоск із написом угорі:

«CURRENCY EXCHANGE».

– Обмін валют? – уточнюю. Більше в залі нічого не було.

– Так. Іди туди і заплати за візу. Потім повертайся сюди.

– Тобто все гаразд? – просяяв я. – Я отримаю візу?

– Так, ти отримаєш візу.

Я посміхнувся і почесав платити за візу. Коштувала вона стільки ж, скільки в Києві, – двадцять вісім американських доларів. Знаючи, що мені знадобляться гроші в Дамаску, просунув клерку у віконце стодоларову банкноту:

– Двадцять вісім доларів за візу, будь ласка. А решту поміняйте на сирійські фунти.

Щокатий араб окинув мене поглядом і почав щось набирати за своїм допотопним комп’ютером. Чекати довелося довго. Зрештою я отримав на руки дві квитанції (одну про візу, іншу про обмін валюти) і 4100 сирійських фунтів. Бадьоро почимчикував назад до стійки паспортного контролю.

Старший офіцер чекав на мене. Я сподівався, що зараз віддам квитанцію, отримаю візу і спокійно вступлю на територію Сирійської арабської республіки.

Але не так сталося, як гадалося.

– Ходімо, – покликав він і повів мене за собою.

Ми зайшли в офіс, що знаходився відразу за залою, де перевірялися паспорти.

– Давай свій паспорт, – наказав офіцер.

– Будь ласка. – Я вперто не хотів усвідомлювати, що ситуація виходить з-під контролю, і продовжував посміхатись.

– Квитанцію теж.

Вручив йому папірець з печатками, де все було нашкрябано арабською.

– Чекай тут, – розвернувся він і пішов.

Чоловік залишив мене у кімнаті з голими стінами і однією кострубатою тумбочкою в кутку. Там не було вікон. Не було де сісти. Трохи здивований, я знизав плечима і став чекати.

Час спливав, але ніхто по мене не приходив. Страшенно хотілося пити. Я не нервував. Тоді ще навіть не хвилювався. Якраз навпаки – я починав дратуватися.

Арабський «welcome»

Минуло ще чверть години, і я вирішив діяти. Посмикав ручку: двері незамкнені. Легше від того не стало, оскільки без паспорта я не міг ні вийти з аеропорту, ні зайти назад у транзитну зону. Визирнув у коридор. Повз мене снували полісмени, всі до одного в чорній уніформі. Вони бачили мене, але ніяк не реагували. Набравшись сміливості, я вийшов у коридор і почав зазирати у всі двері підряд. Поліцейські проводжали мене здивованими поглядами. Зрештою в одній з кімнат натрапив на офіцера, який відправляв мене платити за візу і згодом забрав мій паспорт. Сирієць заповнював якісь папери. Виглядав заклопотаним.

Приборкавши образу, що клекотала під горлом, я чемно звернувся до нього:

– Перепрошую, пане…

– Так? – Він на секунду відірвав погляд від паперів. Удав, що не впізнав мене.

– Ви забрали мій паспорт. Я хотів би дізнатися, що з моєю візою. Минуло більше ніж півгодини…

– То й що?

Гаряча кров ударила в обличчя.

– Я чекаю. – Чеканив кожне слово. Це було великою помилкою, проте стримуватися більше не міг. Я наривався. – Якісь проблеми з візою?

– Ні, все добре, – холодно відрубав сирієць, – ти отримаєш свою візу. – І ткнувся носом назад у папери.

Він мовчав, не піднімаючи голови. Я переступав з ноги на ногу, тримаючи двері напіввідчиненими. Здогадувався, що слід було б зробити: підібгати хвіст, попросити назад свій паспорт і вкласти в нього банкноту п’ятсот фунтів (приблизно дванадцять доларів). Можливо, навіть меншу. Проте я вирішив упертися лобом. Після двох місяців на Близькому Сході арабська звичка повсякчас клянчити гроші стояла у мене в горлі, мов риб’яча кістка. До неї додались малоприємні картини єгипетської революції, коли спецназ труїв своїх же співвітчизників сльозогінним газом, розстрілював демонстрантів гумовими кулями. На денці живота досі ниділа образа після того, як ледь не наклав у штани, вперше в житті зіткнувшись з F-16 на бриючому польоті. Я не збирався давати хабара. Нізащо.

– Я чекатиму, – процідив крізь зуби і пішов.

Сирійський офіцер знизав плечима, не піднімаючи голови. Важко сказати, що коїлося в його голові. Певно, він дивувався. Думав, що я страшенно впертий. Або ж просто дурний.

Я повернувся у «свою» кімнатку і став чекати.

* * *

На годиннику набігло 19:00. Я понад годину скнів у аеропорту Дамаска без паспорта і без речей, віра в порядність сирійських поліцейських поступово згасала, мов багаття без кисню.

Ніхто не приходив за мною. Паспорт лежав на столі якогось чинодрала, якому не було до мене діла. Багаж крутився на конвеєрі за межами транзитної зони. Без паспорта не можна було нічого вдіяти. Довелося знову вирушати на побачення до суб’єкта в чорній уніформі.

Цього разу я знав, куди йти, і подався навпростець до потрібного кабінету. Сирієць сидів на місці, з тим самим заклопотаним і самовдоволеним виразом передивляючись якісь папірці, поцятковані витіюватими арабськими печатками. Двері були відчинені. Я подумки наказав собі не психувати, постукав кісточками пальців по одвірку, а тоді зазирнув у кабінет.

Офіцер звів очі і посміхнувся. Зверхньо і самовпевнено. Усвідомлював, зараза, що діватись мені нікуди.

Мої щелепи стислися. У грудях, немов сухий хмиз, спалахнула злість.

– Що з моєю візою? – пру в наступ.

Сирієць посміхнувся ще ширше.

– Поки що нічого… Нічого… Потрібно почекати підтвердження від начальства. Я подзвонив, але мені, розумієш, іще не відповіли. Але ти не переймайся, все буде гаразд. – Він глузував з мене. Відчувалось це напрочуд ясно. Самовдоволена посмішка не сходила з лиця.

– Я чекаю вже півтори години, – пробурчав я.

– Ну-у-у… така процедура, розумієш. Нічим не можу допомогти. Вже пізно.

– Що значить «пізно»?

– Зараз заступає нова зміна. Твоєю справою займатиметься інший офіцер.

– Що?!

Сирієць розвів руками, мовляв, раніше треба було думати.

– Ви не можете так поводитися зі мною, – зашипів я. – Я іноземний громадянин, у міжнародному аеропорту, і ви повинні…

– Нічим не можу зарадити. Через двадцять хвилин заступить на чергування мій колега. От з ним і розмовлятимеш.

Я сердито сопів. Тупо не знав, що робити. Тицяти йому подачку було запізно.

Вже зібрався йти, коли чоловік у чорній уніформі стрепенувся. Згадав щось.

– Ей! – окликнув він мене. – Ти ж студент?

– Так, – не змигнувши, збрехав я. – Київський політехнічний інститут.

– Добре… Чудово! Можеш йти.

Мені не лишалося нічого, як скоритися.

* * *

Передача зміни тривала годину.

Я не панікував. Анітрохи. Навпаки – настрій мав бойовий. У буквальному розумінні цього слова: брови насуплені, зуби зціплені, вуха відстовбурчені і горять – дурнуватий Дон Кіхот, що ладнається виступити проти незламних вітряків сирійської бюрократії.

Переконаний, що правда на моєму боці, я палав від справедливого обурення. І це було найбільшою помилкою. Гнів – поганий порадник. Нині, відпустивши від себе емоції, я об’єктивно визнаю, що причиною подальших перипетій стала моя поведінка, а не зумисні дії сирійських офіцерів. Сам нарвався. Коли ти в іншій країні, за тисячі кілометрів від домівки, іноді краще стулити пельку, заштовхати якнайглибше емоції і діяти так, як вимагає ситуація, а не вселенське почуття справедливості…

Зрештою нова група поліцейських заступила на чергування. Я виткнувся у коридор. Аеропорт спорожнів. Ліворуч тяглися будки паспортного контролю; перед ними – нікого. Нові рейси не прибували. «Обробивши» новоприбулих, митники нудьгували.

Подумки побажавши собі удачі, посунув до знайомого кабінету. За столом висився огрядний митник у білій сорочці і недбало зав’язаній краватці. Вугільно-чорний кітель висів на спинці крісла. Погонів не було видно. Краєм ока я помітив свій паспорт. Залишений без уваги, він валявся на краю стола, привалений папками з документами.

– Пробачте, пане. Я прибув рейсом MS721 з Каїра. Заплатив за візу і чекаю на неї більше двох годин. Ваш попередник так і не спромігся до пуття пояснити, чому досі її не видали.

Чоловік почухався у вусі і недбало зиркнув на мене.

– Ти хочеш отримати візу в аеропорту?

«Ні, я хочу взяти пляшку віскі, надертися до втрати пульсу, а потім заблювати до дідькової матері весь ваш відділок!»

– Так.

Він зиркнув на годинник:

– Єгипетський літак приземлився дві години тому. Чому ти досі тут?

Я подумки обілляв його найбруднішою лайкою, на яку тільки був здатен. Мабуть, з моїх вух почала валити пара. Погодьтеся, деякі люди досі живі тільки тому, що пристрелити їх протизаконно.

– Сподіваюсь, це ви мені поясните.

– Я ці питання не вирішую, – відмахнувся сирієць. – Йди до полковника.

– Полковника? – здивовано вигинаю брову.

– Так. Він начальник зміни. Двері в кінці коридору.

– Гаразд. Можна мені забрати паспорт? – подумки додаю: «Поки ви, чорти, його не посіяли».

– Бери.

– Дякую!

Я метнувся до стола і схопив свій документ. Усередині лежала згорнута квитанція, що засвідчувала оплату 28 USD за візу.

Паспорт додав мені сил. Відчуття було таке, наче підібрав аптечку, що приплюсовує здоров’я у комп’ютерних стрілялках. Принаймні тепер я міг повернутися назад у транзитну зону.

Залишаючи кабінет, згадав про свої речі. Зазвичай я свідомо не здаю рюкзак у багаж. Таким чином унеможливлюю ситуацію, коли я лечу до пункту А в Сирії, а мій багаж везуть до пункту Б в Індонезію чи Судан. Проте цього разу я віддав наплічник. Політ був прямим, без пересадок, крім того, у мене з собою був пакет із сувенірами. Не хотілось тягатися по салону авіалайнера з двома клунками. Відтак мій рюкзак уже добрих дві години крутився на конвеєрі. Хтозна, що з ним зараз.

Я спинився і заговорив знову:

– Перепрошую ще раз… Мій багаж зараз на конвеєрі у залі прильотів. Ви не могли б послати когось, щоб забрати його? Моє прізвище Kidruk. – Для певності диктую по буквах: – Кей-Ай-Ді-Ар-Ю-Кей… Ось тут квитанція. Боюся, що рюкзак може загубитись або його заберуть кудись.

Офіцер навіть не глянув на мене. Я перестав для нього існувати.

– Вибачте, я звертаюся до вас. Прошу вас допомогти.

– Я зайнятий. Залиш мене у спокої.

Сердито чмихнувши, я ретирувався і попрямував шукати полковника.

Двері останнього кабінету стояли відчиненими навстіж. Ще з коридору я запримітив дебелого сирійця з квадратним обличчям, грізно вигнутими бровами і глибоко посадженими вепрячими очиськами. Та ж сама форма. Так само ідеально вибрите підборіддя. На погонах блищать три здоровенні зірки. Крім полковника в кімнаті було ще двоє офіцерів.

Я застиг у нерішучості. Півхвилини вони розмовляли, вдаючи, що не помічають мене. Зрештою я відважився і (не переступаючи поріг) розтулив рота:

– Я за візою.

Важко було вигадати щось більш нахабне і прямолінійне.

– Ти з України? – Голос полковника був низьким, густим і тягучим. Схоже, йому вже доповіли про мене.

– Так, з України, щойно прибув із Єгипту. Мені потрібна віза лише на три дні.

Сирієць жестом запросив зайти. Сісти не запропонував.

– Для чого ти прилетів сюди?

Мене аж заціпило. «Ви що, всі змовилися?!»

– Я вже розповідав це вашому колезі, перед тим – клерку на паспортному контролі. Цілком випадково опинився у Каїрі в розпал революції… – Далі в деталях виклав свою історію.

– А що ти робив у Каїрі?

– Е… Подорожував. Майже місяць провів у Західній пустелі.

– Покажи паспорт.

Я неохоче розлучився з паспортом. Полковник покрутив його в руках. Взявся гортати сторінки, пильно роздивляючись усі візи.

– Ти був у Ізраїлі? – Він шукав, до чого прискіпатися б.

– Ні… Звісно, ні.

Тут я вперше замислився над тим, що справді можу залишитись без візи і сидітиму три дні у транзитній зоні аеропорту. Я не знав, що буде далі, а тому не розумів, що такий варіант був би далеко не найгіршим.

– Ти студент?

Цього разу я не поспішав із відповіддю. Бажання переконатися в тому, що я студент, насторожувало. Студенти – найбільш вразливий і малозахищений прошарок серед мандрівників. Я почувався б значно впевненіше, якби представився журналістом. От тільки казати таке не можна було.

– Так, я студент.

– Добре.

Полковник відклав мій паспорт і відвернувся. Встромивши руки в кишені, я м’явся на порозі кабінету. Клубок злості вкотре поліз угору стравоходом. Манера обривати розмову, перекладаючи на мене ініціативу, страшенно бісила. Фактично мене примушували благати. То був мовчазний шантаж. Сирійці чудово розуміли, що у мене немає вибору. Проте що більше на мене тиснули, то більше я паленів.

Помовчавши трохи, спитав:

– Можна дізнатися, коли нарешті удостоюся візи?

– Я повинен отримати підтвердження від начальства.

«Дурня! – Я кипів. – Ти ж полковник! Яке ще начальство? Невже через кожного, хто отримує візу безпосередньо в аеропорту, ви піднімаєте на ноги генералів?»

Знаю, що це неправильно, та все ж не стримався:

– Полковнику, у вас там що, консиліум? Ви скликаєте парламент, щоб вирішити, чи можна мене впустити в країну?

Сирієць учепився в мене поглядом. Його нижня губа випнулася. Щось кольнуло мені в грудях. В очах полковника виразно читалося: хлопче, ще трохи, і ти дограєшся.

– Вийди, – холодно наказав він.

Втрачати мені було нічого:

– Мій багаж майже три години на конвеєрі в залі прильотів. Не могли б ви послати когось, щоби…

– Вийди!

Знову довелось відступити ні з чим.

* * *

Протягом наступної години я ще тричі вчащав до полковника з тим самим запитанням: що з моєю візою? Офіцер щоразу відповідав, що відповіді поки що немає. Одного разу він подзвонив при мені до «начальства». Трохи погавкав арабською. Поклавши трубку, пояснив, що «начальства» немає на місці. Я не був певен, що він говорив із кимось. Швидше за все, він прогундосив щось у трубку, в якій звучали короткі гудки.

Ця гра могла тривати вічно. Я виснажувався. Страшенно хотілося пити. Без візи я навіть у туалет не міг сходити (найближча вбиральня знаходилася у залі прильотів). Відтак о 21:10 я вирішив виступити в «послєдній рєшитєльний бой» і не відставати від полковника, поки не доб’юся візи.

– Вечір добрий, полковнику. – Постукавши, ввалююсь у кабінет. – Це знову я. Коли буде віза?

Офіцер повернувся до мене, картинно, просто по-ковбойськи якось, поклавши руку на пістолет на поясі:

– Тобі вже пояснювали: я не можу пропустити тебе, поки не отримаю підтвердження від начальства.

– Я громадянин України і маю право отримати сирійську візу в аеропорту. Ви не можете поводитися так зі мною. Я не якийсь собака. Ви утримуєте мене більше трьох годин, при цьому я навіть у туалет сходити не можу.

Містер Подивіться-Який-У-Мене-Файний-Пістоль розплився у зарозумілій посмішці. Щоки розтягнулися, шкіра довкола губ стислася в зморшки. Він відчув, що я налаштований серйозно, але потрактував це на свій лад. Відкинувся на кріслі, зиркнув мені за спину, переконався, що ми самі, і заговорив:

– Знаєш, я намагаюся тобі допомогти. Подзвонив, куди треба, чекаю відповіді. – Він тицьнув пальцем на телефон. – Бачиш? Я стараюся. – Коротка пауза. – Ти не думаєш, що треба якось допомогти мені?

Ось так просто – прямо в лоб. Я глибоко вдихнув і напнувся.

Не хочу, щоб ви подумали, що я такий чесний і правильний. За будь-яких інших умов я б заплатив. Тицьнув би в кулаку кількасот фунтів (при цьому тихо примовляючи: «Хай це буде тобі на ліки, мавпо»), і ми розійшлися б миром. Практично друзями. Полковник порадів би надбавці до зарплати, а я поїхав би в хостел до теплого ліжечка. І це було б правильно. Логічно і безпечно. Проте після сутичок у Каїрі, після трьох годин у поліційному відділку в аеропорту і, головне, – після такого безцеремонного вимагання грошей мій здоровий глузд винесло геть, кудись на задвірки галактики. Хвиля обурення затопила мене:

– No way! I’m not gonna pay you![30]

– Як знаєш, – знизав плечима полковник. – Воля твоя. Зайдеш до мене через десять хвилин.

* * *

Я повернувся до нього о 21:20. З цього моменту події почали розвиватися з космічною швидкістю.

Полковник жбурнув у мене паспортом і зневажливо відкарбував:

– Тобі відмовлено у візі.

– Можна дізнатись причину?

– Ніякої причини! Тобі заборонено в’їжджати в Сирію. Забирайся геть!

– Але…

– Ти три дні сидітимеш у аеропорту! Нічого не хочу чути! – Він кричав. У той момент він нічим не відрізнявся від задрипаного торговця на ринку.

– Зачекайте!

– Пішов геть!

– Не гарячкуйте. Зараз піду. Просиджу три дні у транзитній зоні, це не проблема. Але мій багаж на території Сирії. Я фізично не можу його забрати. Ви повинні повернути мені наплічник. Там усі мої речі.

– Забудь про свої речі, ти їх більше ніколи не побачиш!

Мене трусило.

– Тоді віддайте гроші! Я заплатив за візу двадцять вісім доларів! Ось квитанція.

Містер Великий-Пістоль замислився. Підвівся, виглянув у коридор, гукнув когось. На заклик з’явився молодший офіцер. Полковник заходився щось йому пояснювати, час від часу тицяючи на мене пальцем. Підлеглий кивав головою і посміхався. Коли полковник закінчив, він махнув мені рукою:

– Come! Come! Пішли.

Стискаючи в одній руці паспорт, в іншій – квитанцію, я рушив назирці за молодшим офіцером. Ми повернулись у транзитну зону і попрямували до кіоску, в якому я міняв гроші і платив за візу. Наблизившись, сирійський офіцер безцеремонно вирвав квитанцію з моїх рук і передав клерку. Вони перекинулись кількома словами арабською. Я похмуро спостерігав за тим, що відбувається. Зрештою конторник по-армійському відсалютував. Офіцер розсміявся, крутнувся на місці і… закрокував назад до відділку.

– Ей… ти куди? – Я гнівно скривив рота.

Сирієць віддалявся.

Вивергаючи блискавки з очей, я повернувся до клерка. Квитанція все ще лежала перед ним на столі.

– Віддай мої гроші!

Чоловік подивився на мене, згріб рукою квитанцію і сховав її під стіл.

– Які гроші? – ховаючи посмішку під вусами, здивовано запитав він.

Голову наче у гідравлічному пресі сплющило. Об мене у буквальному сенсі витирали ноги! Треба було бути мертвим, щоби мовчки проковтнути таке. Лють гуркітливою лавиною змела останні захисні механізми. Я більше не думав про самозбереження. Я жадав помсти.

– You, fuckin’ prick! – горлаю. – Віддай мені мої гроші! Негайно!

– Не розумію вас, містер… е… айм вері соррі. – Араб різко «забув» англійську. Я спробував просунути руку, та вічко було надто вузьке. – Go away! Іди звідси! Забирайся!

Я почувався повним лохом. Образа випікала очі. Розумів, що мені потрібно забрати назад хоча б квитанцію, інакше шанси довести свою правоту скочувались до нуля. Можливо, я погамував би емоції і зрештою придумав щось конструктивне, проте крізь міцно стиснуті губи клерка виразно пробивалась глумлива усмішка. Бачачи її, я просто не міг стримати оскаженіння.

– Go away! Go away! – повторював араб, відмахуючись від мене і стримуючи сміх.

Все, після цього думок у мене більше не було. Залишилися одні імпульси. У мозку спалахнуло тисячоградусне полум’я, як у сталеплавильній печі.

– Та ти дірка у задниці! – зарепетував. – Я цього так не залишу! Я ще повернусь! Ти чуєш мене, невмиванцю? Ти ще запам’ятаєш цей день! – Щось у моєму голосі чи то в моїх очах насторожило клерка. Він не був наляканий, радше здивований. Та все ж якоїсь миті – можу в цьому заприсягтися – в його макітрі крутнулася думка: а може, не варто? Втім, далі роздумів справа не пішла. Ні грошей, ні квитанцію він не повернув.

Ось так, коли я не погодився платити хабар у розмірі десяти доларів, мене «взули» на цілих двадцять вісім, забрали всі речі та ще й лишили на три дні в аеропорту. На цьому все могло б закінчитися, якби не моя дурнувата холерична натура, що неухильно тягла мене далі – назустріч новим, значно більшим неприємностям.

…Попри імпульсивність та розгнівані викрики сирійці не вбачали у мені справжньої загрози. Вони вірили, що я клаповухий студент. То було нескладно, бо після місяця у Сахарі я скидався на бомжа, а не на студента. Якщо не сильно придивлятися і принюхуватися, мене можна було прийняти за грибника, який заблукав у Поліссі і три тижні пробивався додому, харчуючись одними грибами й мухами. У пустелі не було можливості випрати одяг. Часто-густо я не мав де помитися. Забув, коли востаннє голився. У Каїрі, як ви розумієте, мені було не до того, щоб чепуритися. Відтак я прибув у Дамаск у жалюгідно-потріпаному стані. Браві сирійські полісмени взялися традиційно витрушувати хабара, а коли я вперся лобом, зметикнули, що можуть видурити з мене гроші будь-яким іншим способом, і їм за це нічого не буде. А й справді, що може вдіяти замурзаний сопляк з України? Поліцейські не знали, що за неповних двадцять хвилин цей обідранець примудриться підняти на ноги Міністерство закордонних справ України, посольство України в Сирії, міністерство внутрішніх справ Сирійської республіки та головне сирійське медійне відомство.

Хоча – треба бути відвертим – «обідранець» сам цього не знав.

* * *

Дев’ята двадцять вечора. Втративши надію забрати квитанцію, я розвернувся і попер до будок паспортного контролю з твердим наміром якщо не забрати назад свій наплічник, то принаймні зіпсувати вечір бундючному полковнику.

Підлога палала піді мною. Митники, побачивши, як якийсь пасажир, вирячивши очі і висолопивши язика, несеться вскач на їхні редути, насторожилися і повитягували шиї. Я щось прокричав їм (зараз уже не пам’ятаю що, та це й не важливо – кричав українською), тицьнув «факи» з обох рук і з розгону перелетів через парапет, здійснивши перший у своєму житті незаконний перетин кордону. Митники переполошилися, наче я був терористом-смертником, що розпочинає теракт. Ледь не збивши з ніг найближчого поліцейського, я погнав далі.

– Егей! Стій! Ти куди?! – понеслося вслід. – Тримайте його!!!

Поліцейські повискакували з будок, намагаючись зупинити мене. Вони інстинктивно гуртувалися з правого боку, думаючи, що я помчу до виходу з аеропорту. От тільки замість того, щоб рвонути праворуч, до виходу (куди зазвичай прямують усі пасажири), я почесав наліво – туди, де знаходився поліційний відділок, у якому мене утримували протягом трьох годин. Це збило офіцерів з пантелику. Вони щось залопотіли арабською і тісним табунцем посунули слідом за мною. Гнатися і поспішати не було сенсу – відділок мав лиш один вихід.

Тим часом, блискавкою промчавшись по коридору, я увірвався в кабінет кремезного полковника.

– Ти! – турляю руку перед собою, розчахуючи двері навстіж.

Полковник відхилився, вирячивши очі. Ніде правди діти: я застукав його зненацька.

Кілька перших секунд сирієць дивився не на мене, а повз мене – у коридор. Він чекав, що слідом за мною в кабінет увірветься хтось іще. Той, хто дозволив мені поводитися настільки безцеремонно і самовпевнено. Кремезний начальник просто не міг повірити, що, не маючи за спиною нікого впливового, я відважуся на таку нахабну вихватку.

– Полковнику, – підскакую впритул і грубо тицяю пальцем йому межи очі, – мені потрібне ваше ім’я. – Слова звучать мов ляпаси.

– Що? – Сирієць розгублено кліпає віями. Моє хамство вкупі з раптовістю нападу шокували його.

– Colonel, I need your name for report,[31] – просичав удруге. Мене все ще колотило від гніву, і я не дуже тямив, що роблю. – Ви без причин відмовили у візі, ви вимагали хабара, ви забрали мій багаж і поцупили двадцять вісім доларів! Я вимагаю ваше ім’я для офіційної скарги!

Нарешті полковник зрозумів, що за мною нікого немає. Власне, там і бути нікого не могло. Я був пішаком, який без прикриття намагався поставити мат королю. Офіцер поволі усвідомлював парадоксальність ситуації: «студент», якому відмовили у візі, щойно ледь не викинув його з робочого крісла. Його, полковника таємної поліції! Де таке бачено? Сирієць почорнів як хмара. Ніздрі роздулись, риси обличчя загострилися. Полковник поволі підвівся. Він виявився вищим за мене на цілу долоню і тепер нависав згори, втискаючи мене в підлогу важким волячим поглядом.

Пожежа в моїй голові згасла швидше, ніж розпочалася. Страх льодяними кубиками посипався на спину. А ще мені наче перекрили кисень. І тут я подумав: «О-о… А тепер мені кирдик».

– Як ти смієш? – рикнув офіцер. – Як ти смієш вриватися сюди?!

– Віддайте мені гроші… – невпевнено пролепетав я, задкуючи, – …і речі, інакше я… буду змушений… – Затнувся, не знаючи, що далі казати. Реальних важелів упливу на ситуацію в мене не було. Бляха, та не було навіть нереальних. Принаймні на той момент я їх не бачив. Це було як у тому анекдоті про зайця, який знайшов пістолет і почав примушувати лева з’їсти лайно, коли раптом набої скінчилися. Ну і, звісно, все лайно довелося з’їсти зайцю.

Полковник схилився і проговорив здавленим хрипким голосом просто мені в обличчя:

– Хлопчику, ти три дні сидітимеш у транзитній зоні аеропорту, відрізаний від решти світу. Затям одну річ: ти ніколи не знаєш, що може статися.

Ці слова обдали мене крижаним вітром, який безповоротно загасив рештки відваги і затятості. Дебелий полковник казав правду: мені доведеться три дні нидіти в транзитній зоні. Причому не в модерновому аеропорту де Голля у Парижі чи у чепурному амстердамському Схіпхолі. Скніти доведеться у задрипаному аеропорту Дамаска, де… все може статися.

Я паплюжив себе за гарячковість, розуміючи, що відступати нікуди. Я вже наговорив і наробив стільки всього, що лишалося одне – і надалі поводитися зухвало. Переконавшись, що паспорт зі мною, спробував скорчити грізну гримасу і не дуже переконливо випалив:

– Ви ще пожалкуєте! Присягаюся!

Після чого дременув геть із кабінету. Вуха і голова горіли червоним.

Полковник з налитими кров’ю очима лишився стояти посеред кабінету, роздумуючи над тим, як відплатити за таке нахабство.

* * *

Розштовхавши поліцейських, що спостерігали за перепалкою з коридору, я забіг назад у транзитну зону. Піднявся ескалатором на другий поверх аеропорту, де знаходились duty-free магазини та невеличка харчевня з претензією на вишуканий ресторан, відшукав камери відеоспостереження і розташувався просто під ними. Так було безпечніше. Охолоджуючи розбурхану кров, взявся обмізковувати ситуацію, в яку влип.

Чим мені загрожувало триденне перебування в аеропорту? З голоду точно не помру. Від спраги теж не загнуся: у туалетах є вода. Що ще? Таємна поліція задушить мене уночі, а потім усе спише на ісламістів? Маячня. Відразу ж відігнав цю думку. Як не крути, я все ж іноземний громадянин і прикінчити мене непросто. Навіть якщо дуже хочеться. Навіть якщо на три дні замкнути мене на території аеропорту. Тож ніби все нормально. Попри погрози, поліцейські не здатні заподіяти мені значної шкоди. Аж тут… я похолов. Згадав, що мій наплічник знаходиться в зоні видачі багажу. І вони про це знають!

Цей факт перевернув усе з ніг на голову. Варто таємній поліції підкинути в рюкзак невеликий мішечок з білим порошком – і все! – я «залишаюсь» у Сирії років на двадцять. Якщо не на довше.

У розпачі посмикав руками волосся. Що робити? Щось же треба робити! Потрібно вдарити на випередження! Мені потрібен Інтернет!

Помчав до найближчого магазину. Ним виявився відділ парфумів. Аеропорт вночі не працював, тому решта магазинів уже зачинилися.

– Пробачте, міс, – звертаюсь до продавщиці. Дуже незвично було побачити за прилавком жінку з непокритою головою і з обличчям, не закритим хусткою.

– Так. Чим можу допомогти?

– Де у транзитній зоні є Інтернет?

– Мені дуже шкода, але в аеропорту немає доступу до Інтернету.

– Як?! – Насправді моє здивування було нещирим. Підсвідомо я очікував подібної відповіді. Мобільний зв’язок у Сирії з’явився у 2001-му. Перший міжнародний банк впустили до країни у 2003-му. Інтернет став доступний простим сирійцям лише у 2004 році! Більшість не могли зайти до Світової мережі удома. Доступ надавався у спеціальних інтернет-кав’ярнях, які було легше контролювати. При цьому чимало сайтів, таких як , були заборонені владою. Не варто й говорити, що про wi-fi у Сирії можна було тільки мріяти. – Жодного інтернет-кафе чи якої-небудь стійки з платним доступом до Мережі?

– На жаль, ні, – опустила очі сирійка.

– Wi-fi? – навмання спитав я.

Продавщиця похитала головою. Навряд чи вона знала, що це таке.

Я зиркнув на екран свого мобільного телефону. Внизу визирало: «Обмежений сервіс». Грошей на роумінг не вистачало. Без Інтернету поповнити рахунок я не міг. Відтак подзвонити в Україну не було змоги.

– Міс, – звертаюся ще раз. Лишилась остання надія. – Тоді, можливо, десь є платні телефони? Мені терміново потрібно подзвонити за кордон.

Сирійка задумалась.

– Так… Гадаю, у нас є такі. – І вона пояснила мені, як до них дістатися.

Подякувавши, побіг шукати переговорні будки.

Насправді ніяких будок не було. За низкою магазинів безмитної торгівлі, просто над приміщенням поліцейського відділку, знаходилась квадратна зала, розділена навпіл півтораметровою стійкою. Над входом висіла запилена вивіска «INTERNATIONAL CALLS», обрамлена значками «$» (ну звісно!). Всередині нікого не було. Аеропорт закривався на ніч, і більшість служб завершували роботу. Я страшенно хвилювався. Боявся, що працівник переговорного пункту забрався додому. Навіть якщо він не пішов, часу в мене обмаль. Ще кілька хвилин – і все зачиниться. Лишусь на самоті посеред гігантського, доісторичного аеропорту, і сирійці зможуть робити, що захочуть. Як не зі мною, то з моїм наплічником.

Довго грюкав і репетував, перш ніж із підсобки вигулькнув низькорослий сирієць у цивільному одязі, з кривими ногами і конічною головою, котра, здавалося, росла просто з пліч. Шиї у нього не було взагалі – комір теплої сорочки підпирав вуха.

– Чого тобі? – позіхнув він.

– Мені потрібно терміново подзвонити в Європу. – Моє серце скажено калатало. Я раптом подумав, що поліцейські могли випередити мене, наказавши коротуну не підпускати мене до телефонів.

Готувався почути банальну відмовку на кшталт «телефони зламалися», коли сирієць буркнув:

– О’кей. Куди саме тобі дзвонити?

– В Україну.

Чоловік зміряв мене поглядом і промовив:

– Сто дев’яносто сирійських фунтів за хвилину.

– Та ви здуріли! – спалахнув я. – Це більш ніж чотири долари!

– Хочеш – дзвониш, не хочеш – не дзвониш, – розвів руками араб.

Торгуватися не було часу.

– Добре, – кажу, а подумки додаю: «Біс із тобою, здирнику».

Коротун дістав з-під стійки допотопний дисковий телефонний апарат. Показав, як набирати міжнародні номери. А тоді став і втелющився на мене.

– Ви так і стоятимете біля мене? – похмуро цікавлюсь.

Сирієць тицьнув на годинник на лівій руці:

– Хтось мусить засікати час.

Я лиш повів плечима. Підтягнувши телефон до себе, замислився. Кому дзвонити? Батькам? Ні. Вони – останні, хто має дізнатися про цю халепу. Допомогти вони навряд чи зможуть, зате хвилюватимуться страшенно. Комусь із друзів? Теж марно. Потрібен хтось, хто може здійняти достатньо галасу в ЗМІ, хтось, хто примусить чиновників з Міністерства закордонних справ почати діяти і витягти мою гепу з Дамаска. Знайшовши серед контактів у своєму мобільному телефон видавця, тремтячими пальцями набрав номер на дисковому телефоні.

З’єднання встановилося миттєво. Після кількох довгих гудків на тому боці відповіли:

– Алло?

Голос був здивований. На екрані мобілки висвітилося чортзна-що.

– Миколо, добрий вечір! – привітався я.

– О, Максе, привіт! Як ти там? – Тон різко помінявся на веселий. Це було не зовсім те, що мені потрібно.

– Миколо, у мене проблеми. Дуже серйозні проблеми. Не можу багато говорити. Ви мусите вислухати мене і спробувати мені допомогти.

– Гаразд. Я весь увага. – Видавець миттю посерйознішав.

– Я в аеропорту Дамаска. Чотири години тому прилетів з Каїра. Мені відмовили у візі попри те, що українці мають право отримати візу на кордоні. Коротше, у мене прямим текстом вимагали хабара, а я психанув і послав на хрін.

– Кого послав на хрін?

– Полковника. Сирійського. З таємної поліції. Не перебивайте.

– Добре, добре…

– Після цього ці бусурмани відмовилися повертати гроші, заплачені мною за візу. Тупо вирвали у мене з рук квитанцію, а тепер клеять дурників, удаючи, наче я нічого нікому не платив. Та не це головне. Коли я здійняв невеличкий скандал, вимагаючи віддати гроші, полковник почав мені погрожувати. Без вихилясів. Сказав, я сидітиму три дні в аеропорту і статися може все, що завгодно.

– От же ж… Вічно ти кудись устромиш свою…

– Миколо, у них мої речі. Я зараз у транзитній зоні і не можу забрати свій рюкзак. Тут усе зачиняється на ніч, але повсюди є відеокамери. Я сумніваюсь, що сирійці ризикнуть щось заподіяти мені, але… дуже боюсь, що вони додумаються підкинути щось у наплічник. Ну, ви розумієте, про що йдеться. І тоді мені гайки.

Я вже почав вимальовувати в думках романтичні картинки: обдерта камера в тюрмі для політичних в’язнів – іржавий тапчан, гнилий матрац, смердючий унітаз і перемотана скотчем табуретка. Крізь вутле заґратоване віконце сочиться запилене денне світло. А ось і я – з бородою до пупка, немитим волоссям і трьома зубами на весь рот, згорбившись над табуреткою, відмахуюсь охлялою рукою від надокучливих мух і самовіддано дописую свій тридцять перший роман огризком олівця на куцих обривках туалетного паперу. А потім на уроках української літератури в Україні, заливаючи слізьми білосніжні хусточки, вчительки казатимуть: свої найкращі твори він написав у сирійській темниці. Отак-от.

Господи, це нечесно! Ми так не домовлялися!

– Що ти хочеш, щоб я зробив? – питає Микола.

– Ем… Навіть не знаю. Підніміть галас у пресі. Спробуйте додзвонитись до МЗС, поясніть ситуацію, скажіть їм, що я не просто студент і якщо вирвуся звідси живим, то обов’язково про все напишу.

– О’кей. Усе зроблю. Зараз уже пізно, не знаю, чи вийде щось із МЗС, але завтра…

– Миколо, діяти треба просто зараз! Можливо, саме в цей момент араби заштовхують у мій наплічник ангельський пилок.

– Що заштовхують?

– КОКАЇН!!

– Зроблю все, що зможу. Як з тобою зв’язатися?

– Ніяк. Мій телефон тут не працює. Єдине, що можна зробити, – я передзвоню вам через десять хвилин. Цього часу вам буде достатньо?

– Думаю, так.

– Тоді я вийду на зв’язок щонайпізніше за чверть години. Дякую!

– Тримайся!

Я вколотив трубку в телефонний апарат і звів очі. Сирієць із конусоподібною головою задумливо дивився на мене.

– У тебе все гаразд, май френд? – Він трохи нахилив голову.

«Фак’ю!» – відповідаю подумки.

– У мене все просто чудово, – видихнув я, відчуваючи, що аж спітнів після розмови. – А от у вас зараз будуть проблеми.

Він або не зрозумів, або ж проігнорував мою останню фразу.

– Дві хвилини, сорок дев’ять секунд. – Чоловічок щось підрахував на калькуляторі. – З тебе п’ятсот тридцять п’ять фунтів.

Розраховуючись, я подумав, що то був найдорожчий дзвінок за все моє життя. Ще раз прокрутивши всю розмову в голові, мимоволі посміхнувся. Посмішка вийшла крива. Та все ж вона була краща, ніж ніякої. Мені згадався кадр із фільму про Другу світову війну: солдат, затиснутий в оточенні, пробивається до телефону і, подумки прощаючись із ріднею, викликає «вогонь на себе».

Я не дуже вірив у свою затію. Водночас то було єдине, що я міг зробити.

Важка артилерія вступає у бій

Дев’ята сорок п’ять. Підклавши під спину пакет із речами (все, що не здав у багаж у Каїрі), я розлігся на лавці навпроти duty-free магазинів і став чекати…

Не знаю, як би закінчилася ця історія, якби не втручання Міністерства закордонних справ. Микола без проблем додзвонився до чергового у МЗС і пояснив ситуацію. Працівник Міністерства без вагань надав номер телефону посольства України в Сирії. Микола зателефонував у посольство, правда, не сподіваючись, що йому пощастить застати хоч когось – було надто пізно, а цілодобового чергування в українському посольстві не було.

На щастя, того вечора боги воювали на стороні українців. Принаймні на початку.

Один із заступників посла – аташе посольства Євген Євгенович Ігнатовський – ще був на робочому місці. Власне, Євген Євгенович саме збирався йти, готуючись зачинити приміщення, коли на столі дзенькнув телефон. Аташе здивувався, проте трубку зняв і уважно вислухав Миколу, а тоді, незважаючи на пізню годину, вирішив діяти.

До сьогодні не знаю, що спонукало український дипломатичний корпус до рішучих дій. Хочеться вірити, основною причиною стало те, що за останні роки на основні посади в різних посольствах (не тільки в Сирії) прийшли дипломати нового покоління. Молоді люди, які росли і навчались у незалежній Україні. Люди, які звикли діяти не через ультимативний наказ зверху і навіть не через почуття професійного обов’язку, а виключно через бажання відновити справедливість і допомогти співвітчизнику в біді. Я особисто певен, що так і є. Можливо, помиляюся, надміру ідеалізую і все насправді значно простіше. Може, хтось із посольства, ввівши у «Google» моє прізвище, натрапив на сонмище посилань з інтерв’ю, статтями та рецензіями і зрозумів, що цей «волоцюга» пише і, що ще гірше, – його читають. У такому випадку провідним девізом операції з мого порятунку було не «врятувати простого українця», а «врятувати українця, який може насмердіти, цебто написати багато нехороших речей у газети». Хтозна.

Хай там як, а після подій у Каїрі, після, м’яко кажучи, не вельми енергійних старань посольства України в Єгипті (особливо у порівнянні з діяльністю амбасад Швеції, Італії, Німеччини, США і Канади) я не вірив у допомогу рідних дипломатів.

З великою приємністю визнаю, що помилявся.

Після розмови з Миколою Євген Ігнатовський у буквальному розумінні витяг із ліжка посла України. Поки посол збирався, Євген Євгенович ввів його в курс справи, пояснивши, що в аеропорту Дамаска утримують українського письменника, перед цим його пограбували і ще йому нібито погрожував полковник таємної поліції.

Невдовзі я ще раз подзвонив до України. Микола розказав про розмову з працівником посольства і запевнив, що за мною скоро приїдуть.

– Засядь десь на видному місці, – сказав він, – і тебе знайдуть. Ігнатовський скачав твою фотографію з Інтернету.

– Я буду біля duty-free.

Кинутий мною камінчик розганяв величезну лавину…

По дорозі до аеропорту посол підняв на ноги міністерство внутрішніх справ Сирії. Певна річ, мені невідомі всі подробиці діалогу між українським послом та представниками сирійського міністерства. Можна тільки здогадуватися, до чого звелася суть розмови: «Ваші спецслужби «пресонули» в аеропорту українського мандрівника, у нього забрали речі, йому погрожували; я вимагаю пояснень і в даний момент з помічником їду в аеропорт для того, щоб владнати ситуацію». Щось типу такого.

Після цього МВС Сирії зв’язалося з начальником таємної поліції в аеропорту:

– Робіть, що хочете, але до приїзду українського посла проблема має бути вирішена. Просіть його, моліть його, але якщо цей сопляк здійме скандал, вам усім гайки.

Я не злопам’ятний. А проте багато чого віддав би, щоб подивитися на обличчя пана Гімалайські-Піки-На-Погонах під час тієї розмови.

Бюрократична система, яка є невід’ємним атрибутом усіх авторитарних режимів, має одну особливість. Відомо, що в такій системі пересічна людина – це безправний хробак. Ти – ніхто, цілковитий нуль, порожнє місце, – якщо намагаєшся йти проти системи. Проте ситуація міняється – кардинально і вмить, – якщо ця система якимось чином стає на твій бік.

Власне, саме це й сталося зі мною в Дамаску. Після одного дзвінка з міністерства внутрішніх справ сирійська бюрократична машина запрацювала на повну силу. І працювала вона тепер на мене…

Приблизно о десятій годині вечора, через десять хвилин після останньої розмови з Миколою, я несподівано почув своє ім’я по гучномовцю:

– Mister Maksym Kidruk! Mister Maksym Kidruk! Please, come to the transfer desk![32]

Забравши свій пакет, на ходу натягуючи на ноги кросівки, заспішив до стійки.

Двоє цивільних працівників аеропорту – чоловік і жінка (хтось із них, швидше за все, і викликав мене) – виглядали стурбованими, якщо не наляканими. Перед ними, спираючись ліктем на стійку, стояв дорідний чолов’яга, що за формою нагадував грушу. Тіло роздавалося донизу: щоки були ширшими за лоб, груди більшими за плечі, живіт іще більш тілистий, ніж груди. Він стояв упівоберта, злегка нахиливши голову, тож я не бачив обличчя. За гладуном, як мені здалося, стримів іще хтось. Проте за здоровенним тулубом важко було роздивитися, хто саме.

Першою думкою, що зринула в моїй голові, було: «Приїхав посол!» Чоловік виглядав занадто неохайним як на дипломата, проте я не надав цьому значення. У грудях затріпотіли іскорки тріумфу. О, зараз ми їм покажемо! Зараз ці нахаби поплатяться за все! Та радість була передчасною. Вона розтанула миттєво, мов сигаретний дим на вітрі.

Жінка, помітивши мене, кивнула. Здоров’як розвернувся, і я втямив, що витріщаюся просто на хитрувате і кругле, мов сковорідка, лице араба. Чоловік був майже двометрового зросту. На грудях навіть крізь кофту було видно складки грузького жиру. На ногах він мав чорні потерті джинси, які ладно оперізували гігантське черево, але не діставали до черевиків, відкриваючи погляду пом’яті сірі шкарпетки. Він підступив ближче й окинув мене слизьким поглядом. Його губи, товсті та огидні, з коричневими плямами від тютюну, скривилися. Нижня випнулася, демонструючи крайнє презирство.

– Це він? – спитав велетень, озирнувшись за спину.

Я нарешті розгледів, хто був позаду. Спершу здивувався, впізнавши клерка, якому давав гроші за візу і який згодом так нахабно забрав у мене квитанцію. Але вже наступної миті все зрозумів. Оскільки поліцейські втямили, що про крадіжку стало відомо і від цього факту їм ніяк не відкрутитися, вони захотіли знайти винного, цапа-відбувайла. Їм потрібен був хтось, кого можна згодувати системі.

Клерк щось відповів арабською. Він був блідим (враховуючи смаглявий колір шкіри, чоловік був радше жовтим – виглядав наче хворий на жовтуху). Його руки сильно тремтіли. Настільки сильно, що тремор було помітно навіть мені з відстані двох метрів. На віях – я присягаюся! – бриніли сльози. В очах змішалися відчай і благання.

Я не збирався виправдовувати шельмуватого клерка. Він теж був задіяній у цій історії. Але не він спричинив цю історію. І я не хотів, щоб покарали тільки його. Він же пішак. Мені потрібен був полковник – містер Крута-Чорна-Уніформа.

– Які у тебе проблеми? – нависаючи наді мною, заклекотав черевань. Він говорив настільки поганою англійською, що я ледве розумів його.

– А ви хто такий?

– Його бос. – Він махнув рукою на клерка. Я зауважив масивну золоту каблучку на безіменному пальці його лівої руки. Вона була настільки великою, що більше змахувала на ланку кастета, ніж на прикрасу.

– Ваш підлеглий був одним з тих, хто розвів мене на двадцять вісім доларів, – почав я, – а потім ще полковник з таємної поліції, що, як я розумію, виконує роль служби безпеки аеропорту, почав ме…

– Неправда! – грубо обірвав мене велетень. З його рота полетіла слина.

– Що? – не зрозумів я.

– Ніхто тебе не розводив. – Наступний момент закарбувався на все життя. До цієї миті проблему можна було владнати. Якби хтось із поліцейських підійшов до мене і сказав, що полковник готовий вибачитися, я б не здіймав галасу. Це було можливо, поки той розжирілий араб не проказав: – Ти телепень! Ти не зрозумів! Ти міняв сто доларів на сирійські фунти, а двадцять вісім доларів – це була плата за послуги обмінника.

Найбільш імовірно, що таємна поліція проінструктувала товстуна і пояснила, як треба діяти. Нібито все продумали, все врахували. Окрім того, що мої нерви нагадували тліючі головешки, готові зайнятися від найменшого подиху вітру.

– Повторіть, що ви сказали, – прошипів я.

– Ось тут, – він махав переді мною квитанцією, – все написано!

Звичайно, там були одні арабські карлючки.

– Двадцять вісім доларів?

– Так.

– Плата за обмін ста доларів на сирійські фунти?

– Так.

Моя голова спалахнула, немов сірник, який черкнули об коробку.

– Don’t fucking bullshit me! – загорлав я на весь термінал. Просто в обрезкле обличчя. Клерк за його спиною зіщулився. – You, bloody idiots! Don’t bullshit me![33]

Товстун в один момент наче здувся:

– Добре, не горлай так. Гаразд, хлопче. Заспокойся!

– Get the fuck out of me! – Мене всього трусило. Я відкинув руку, якою він спробував поплескати мене по плечі. – GET THE FUCK OUT!!![34]

– Охолонь, я хотів лиш поговорити. – Здоров’як не покладав надії уговтати мене. Він не очікував аж на таку бурхливу реакцію.

– FUCK YOU! – продовжував я. – Говоритиму з вами тільки тоді, коли приїде мій посол. Геть від мене!

Чоловік із жінкою (працівники аеропорту) стояли за стійкою, похнюпившись. Я різко розвернувся, відчуваючи, як палають щоки та вуха, і закрокував геть.

У переході між трансферною стійкою та залом очікування товстун наздогнав мене. Клерк волочився за ним слідом з таким виглядом, наче його вели на ешафот.

– Ей, містер! Містере, зачекай, – пихтів мені в потилицю гладун. – Давай поговоримо. Сталося непорозуміння.

Я зупинився, повернувся і втупився йому у вічі. Він теж спинився і замовчав. Обличчя зробилося підлабузницьким. Секунд п’ять я чекав, що він заговорить. А тоді опустив погляд і побачив… кілька скручених у трубочку стодоларових банкнот. Араб настирливо тицяв їх мені.

– Містере, у нас тут вийшла невеличка плутанина. І я хочу її залагодити.

Здивування (майже шок), викликане фактом того, що мені пропонують хабара, хутко поступилося ще більшому гніву.

– Це так воно у Сирії працює?! – кипів я. – Ви «взули» мене на двадцять вісім доларів, потім офіцер, який зобов’язаний охороняти іноземців у міжнародному аеропорту, погрожував мені, а тепер, замість того щоб перепросити, ви намагаєтеся всучити мені хабара? Я вас правильно зрозумів?

Товстун прибрав руку з грішми. Обличчя стало злим, пихатим.

– Ну й сиди тут, – зневажливо кинув він і забрався геть, захопивши з собою свого підлеглого.

Я повернувся на лаву перед магазинами безмитної торгівлі і став чекати.

* * *

Десята двадцять. Працівники поступово залишали приміщення терміналу. Магазини закривались, останні рейси здіймались у повітря.

Посла України не було.

Зненацька я помітив, як сходами до мене підіймається офіцер таємної поліції. Той самий, що ходив зі мною до будки обміну валют, де вирвав з рук мою квитанцію. Цього разу він, правда, виглядав не так зухвало.

– Хай! – фамільярно привітався сирієць, вмощуючись поряд зі мною.

Я відсунувся.

– Ти чого тут сидиш?

Я покосився на полісмена:

– А що?

– Та просто там, – він зробив невиразний жест у напрямку, де на першому поверсі знаходився офіс служби безпеки, – на тебе чекає дозвіл на в’їзд – твоя віза.

– Та ну! – знущаюся. – Невже?

– Серйозно! – Сирієць спробував посміхнутися. У нього навіть нічогенько вийшло. Хоча писок нагадував бешкетника котяру, який наклав купку за домашнім кінотеатром, а тепер з усієї сили намагається відвернути увагу хазяїна. – Друже, віза готова, твій наплічник чекає на тебе! Тобі треба тільки спуститися, і – ласкаво просимо до Сирії!

Я відповів йому поблажливою посмішкою:

– Дякую за гостинність, але я сидітиму тут і чекатиму посла.

– Не розумію тебе, – розвів руками офіцер, – усе готово: віза, речі! Ти…

– Я сиджу тут і чекаю посла! – по складах відчеканив я.

Сирієць підупав духом. Опустивши руки між колін, він трохи посидів зі мною, а тоді підвівся:

– Як знаєш.

Не озираючись, попрямував до сходів.

Чесно кажучи, мене тоді розпирало від гордощів і втіхи. Це ж треба вміти – здійняти такий галас! Крім того, я мав на руках усі козирі. Точніше, думав, що мав їх. За мною от-от мав приїхати посол, факт пограбування та спроба дати хабара були зафіксовані на камерах відеоспостереження, а ще я був певен, що поліцейські тепер не ризикнуть підкинути щось у мій наплічник. На жаль, я недооцінив сирійську підступність, як і чисто арабську здатність хитромудро виплутуватися з різноманітних халеп.

Бій не завжди виграє той, у кого товстіші гармати.

* * *

Спливло ще трохи часу, годинник показував двадцять хвилин до одинадцятої, а посол так і не з’явився. Хвилювання, мов отрута, потекло по артеріях і венах. Раз чи два я вставав і походжав терміналом, вдивляючись в обличчя зустрічних чоловіків, вслухаючись у їхню говірку. Проте не почув жодного українського слова.

Пасажирів ставало все менше. На табло, де висвічувались усі відправлення, я бачив, що останній літак відлітає о пів на першу ночі. Аеропорт готувався до сну.

«Можливо, сирійці облишили мене у спокої, – міркував я. – Але де тоді, в дідька, заподівся посол? За цей час уже можна було тричі доїхати до аеропорту». Щось відбувалося, і мені конче потрібно було знати, що саме.

Я надумав піти до переговорного пункту і знову дзвонити Миколі. Якби так вчинив, усе обернулося б інакше. Усе пішло б за планом, і українці перемогли б. Я не міг зв’язатися з Євгеном Ігнатовським, зате, подзвонивши видавцю, я дізнався б, що пан Ігнатовський разом з послом уже півгодини нишпорять по закутням головного сирійського аеропорту, шукаючи мене. Євген Євгенович кілька разів телефонував Миколі, випитуючи мої особливі прикмети. Він навмисно голосно розмовляв українською, сподіваючись, що я почую і сам підійду, в той час як посол тримав перед очима роздруковану фотографію і порівнював її з усіма стрічними пасажирами. Того вечора я про це не дізнаюсь. Я не довідаюся, що таємна поліція і служба безпеки аеропорту доклали всіх зусиль, аби не пустити українських дипломатів до гучномовця. Їх водили околясом, старанно уникаючи тієї частини аеропорту, де сидів я.

Поки я вагався, чи дзвонити ще раз Миколі, чи ні, до мене підійшла дівчина. Молода, вродлива сирійська дівулька. Та що там казати! Вона була сліпуче красивою! Звабливою, наче красуня з «Тисяча і однієї ночі». Струнка, засмагла, з нафтово-чорним блискучим волоссям, стягнутим у тугий хвіст, і такими ж чорними очима. На ній був строгий діловий костюм, який підкреслював спокусливі вигини тіла, і туфлі на каблучку середньої висоти.

«Вау!» – подумки прокоментував я, докладаючи немалих зусиль, аби не дати нижній щелепі відвиснути.

– Доброї ночі! – м’яким голосом привіталася сирійка.

Поборовши сум’яття, спричинене усвідомленням того, що дівчина звертається саме до мене, я відповів:

– Привіт…

– Я чула, у вас були якісь проблеми при отриманні візи. – Східна красуня говорила англійською практично без акценту.

Кивнув. А потім похопився:

– Сідайте, будь ласка, – посуваюсь, звільняючи місце на лавці, – не стійте, сідайте.

– Дякую. – Дівчина посміхнулася, сіла. Заклала ногу на ногу. – Розкажіть, що саме сталося.

Я глитнув слину, не зводячи з неї очей, і почав розказувати. Про Каїр, революцію, переліт до Дамаску і всю ту катавасію, яка закрутилася, коли відмовився давати хабара містеру Крута-Чорна-Уніформа… Згодом пригадаю, що читав у одному з романів Майкла Крайтона про те, що у поліції зазвичай є спеціальна служба для залагодження проблем, які виникають із незговірливими іноземцями, і що в ній переважно служать жінки – звабливі дівулі з чудовим знанням іноземної мови. Шкода, я подумав про це надто пізно. Переказуючи свою історію – подекуди плутано і незв’язно, – я помалу заспокоювався. Сирійка уважно слухала, часом з розумінням хитала головою і співчутливо зітхала.

– Мені дуже шкода, – промовила вона, коли я закінчив, – мені справді шкода.

Її млосний вологий погляд якимось чином примусив мене почуватися винним. Мені почало здаватися, наче це я своїми нарваними діями довів бідного нещасного полковника до нервового зриву. А тепер ще й видзвонив посла і готуюсь роздути міжнародний скандал! Я почувався реальною скотиною.

(Всі дівчата, котрим розповідав про зустріч із сирійською красунею, брали мене на кпини. Найбільше сміялася голландка Ясмін Хаверс, із якою ми зустрілися у Намібії рівно через рік після мандрів по Близькому Сходу. Вона реготала, наче я анекдот розказав, при цьому безперестану повторюючи: «Oh, men! You’re so simple! So PRIMITIVE![35]» Так ось, хочу сказати кілька слів на свій захист. М’якотілість і довірливість у розмові з сирійкою зовсім не пов’язані з тим, що я «поплив», побачивши перед собою чарівну арабку. Поставте себе на моє місце: ця дівчина не мала стосунку до тих, хто мене пограбував і мені погрожував, вона приязно посміхалася і чемно вислуховувала мене. Хіба я міг відповідати грубо чи кричати на людину, яка не була причетною до конфлікту з поліцією і ставилася до мене з повагою? Тим більше якщо взяти до уваги, що то була прекрасна жінка!.. Я не розпускав шмарклі. Просто був чемним. Саме тому й повірив чортяці…)

– Знаєте, – пробую заглушити почуття провини, що гризло мене зсередини, – насправді не хочеться здіймати галас. Я люблю подорожувати, люблю спілкуватися з людьми і зовсім не хочу, щоб ця історія мала негативний резонанс. Якби той чувак із трьома великими зірками на погонах підійшов і сказав мені: «Вибач, хлопче, погарячкував, ось твоя віза – і розходимося миром», думаю, все владналося б.

– А може, – заговорила сирійка, – ви не зрозуміли, що саме сказав вам полковник? Він погано знає англійську. Можливо, то не була погроза? Мабуть, ви просто не зрозуміли один одного.

– Та я добре чув, що він сказав, але… – розвів руками, не знаючи, як далі бути.

– Тим більше що питання з візою вже вирішено. Вам достатньо тільки спуститися, забрати речі й отримати штамп у паспорті.

Я глипнув на настінний годинник. Маленька стрілка почала нове коло. До початку нової доби лишилося менше години. Посол України так і не з’явився. Чор-р-рт!

Перевівши погляд на дівчину, тихо муркнув:

– Ну… я не проти все залагодити, але…

– Що?

– Посол України їде сюди. Буде негарно, якщо не дочекаюся… Ну, ви розумієте. Стільки галасу, і все дарма.

Красуня подарувала мені чергову осяйну посмішку і прощебетала:

– Ви хіба не знаєте? Ваш посол не приїде.

– Чому? – аж підстрибнув я.

– Йому передзвонили і сказали, що проблему вирішено. У цей момент він прямує додому.

Я здивувався. Обурився. Навіть трохи образився на посла. Та найголовніше те, що я повірив їй…

Краля отримала те, що хотіла. Я трюхикав слідом за нею, задурманено спостерігаючи, як під час ходьби вона, наче професійна модель, ставить одну ногу точно попереду іншої. Ми спустилися на перший поверх, до залу паспортного контролю, де довгих шість годин тому почалась моя битва за візу.

Незважаючи на звістку про те, що посол забрався геть, навіть не зустрівшись зі мною, настрій у мене був непоганий. Хай там що, а я таки поставив цих нахаб раком. Крокуючи до лінії контролю, за якою кілька спохмурнілих поліцейських у чорній уніформі чекали на мене, я почував злорадну втіху. Був певен, що зміг здолати сирійську бюрократичну машину. Розправив плечі, задер підборіддя, підійшов до будки і, переможно посміхнувшись, просунув усередину свій паспорт…

Але – ви ж пам’ятаєте? – пригода не закінчилася, поки вона, чорт забирай, не закінчилася. Від мого легковажного настрою не лишилося б сліду, якби я знав, що десь там нагорі, серед напівпорожніх терміналів, Євген Ігнатовський усе ще шукає мене. Та навіть не це головне. Я б заштовхав у дупу власну самовпевненість, якби знав, що основна битва ще попереду.

* * *

Службовець майже відразу повернув мені мій паспорт. Я міг не відкривати його, адже й так бачив, що ніякої візи мені не поставили.

– В чому проблема? – зверхньо промовляю.

Службовець, немов регулювальник на перехресті, показав долонею вперед: «Проходь, шлях вільний». Я штовхнув металевий турнікет і опинився серед поліцейських у чорній формі. Вони оточили мене півколом. Я обвів чоловіків зарозумілим поглядом, упиваючись власним тріумфом. Думав, що переміг. Думав, мені спершу повернуть рюкзак, а вже потім проставлять візу.

Один із поліцейських виявився моїм давнім знайомим, з яким я ходив повертати гроші за візу і який згодом упрошував мене спуститися. Він виступив наперед і звернувся до мене.

– Ласкаво просимо до Сирії! – Чоловік по-панібратськи поплескав мене по плечу, посміхнувся, нахилився ближче. – Радий, що ти передумав. Ласкаво просимо!

– Де мій наплічник? – фірмовим голосом «мав-я-вас-усіх-у-сраку» питаю в них.

– Welcome! – торочив сирієць, не відпускаючи моє плече.

Мене раптово насторожила його самовдоволена усмішка. Я ще раз оглядівся, уважно вдивляючись у лиця поліцейських, що згуртувалися довкола, і спробував відступити назад. Але не зміг. Ноги вперлися в турнікет. Тепер він був заблокований.

– Welcome! Welcome!

– Don’t fucking welcome me! – огризнувся я.

Зненацька згадався роман Майкла Крайтона «Сонце, що сходить», у якому описувалась служба залагодження проблем із іноземцями. Я починав розуміти, звідки взялася та спокуслива фурія в діловому костюмі.

– Назви́ журнали, в яких ти працюєш, – спокійно, не припиняючи всміхатись, мовив поліцейський.

На автоматі, не усвідомлюючи, що роблю, почав перераховувати:

– «Український тиждень», «MANDRY» і…

Щойно я відчеканив перші дві назви, як у моїй потилиці аж загуло: ЩО Я РОБЛЮ?! Цього не можна казати! Я прикусив язика і сердито мотнув головою. Та було вже пізно.

Облудна посмішка щезла, офіцер простягнув мені аркуш паперу і грубо наказав:

– Напиши англійською.

Ще один поліцейський тицяв мені кулькову ручку.

Звідки? Ну звідки вони дізналися?…

Я замотав своєю дурнуватою макітрою і прогудів щось на кшталт: «Ні фі-га-а».

– Повторюю, – він свердлив мене чорними очима, – напиши ось тут ті назви, які ти щойно вимовив. Швидко!

Впиратися було марно. Вони всі чули, як я почав відповідати на підступне запитання. Віднікуватися було безглуздо.

Проклинаючи себе за необережність, узяв аркуш до рук і нашкрябав: «Ukrainian Week», а під ним – «MANDRY».

– Чудово! – Посмішка повернулась на обличчя офіцера. Щоправда, цього разу в ній не було й крихти підлабузництва. То була щира посмішка того, хто сміється останнім. – Ти збрехав нам, друже. – Він варнякав кислуватим вибачливим тоном, ледь схиливши голову набік (мовляв, ми вже збиралися тебе відпускати, а тут така неприємність, пацан, і тепер нам доведеться тебе розстріляти). – Ти сказав неправду офіцеру митної служби під час перетину кордону. Ми думали, ти студент, а ти, виявляється, – він здійняв палець і помахав ним у мене перед носом, – журналіст! А це дуже погано… Ой, як погано…

– Я не… – Кров шугонула мені до вух. Щоки та шия палали. Певна річ, не через те, що засоромився. Просто я остаточно втрачав контроль над ситуацією. Поняття не мав, яке покарання загрожує журналісту, котрий перетнув кордон Сирійської республіки без дозволу міністерства інформації. І це не просто бентежило. Це лякало до чортиків.

– Ти вже раз переходив кордон, маючи візу, яка не дає право в’їзду журналістам.

– Я мушу подзвонити послу, – потупившись, пролепетав я, – негайно.

– О, ні! – Офіцер обійняв мене за плечі і повів по коридору. В напрямку поліційного відділку. – Не варто, друже. Ми вже все обговорили з послом. Звісно, ситуація дуже… хм… некрасива, але тобі нема про що переживати. На перший раз ми тобі пробачимо.

«Ой, не заливай мені, чувак». – Я недовірливо зиркнув на араба.

– Що ви маєте на увазі?

– Ми зв’язалися з міністерством інформації. Уявляєш, заради тебе підняли самого міністра! З хвилини на хвилину тобі мають надати персональний дозвіл.

– Тоді чому ви ведете мене назад до поліційного відділку?

Ми йшли досить швидко. Клятому сирійцю потрібно було якомога швидше прибрати мене із зали паспортного контролю. Сховати мене.

– Тобі доведеться підписати дещо і… просто почекати на дозвіл.

Я знизав плечима. Вибору не було.

Минаючи знайомі кабінети, не переставав розмірковувати над тим, звідки сирійці дізналися про те, що я журналіст. (Можливо, це прозвучить дивно, але насправді я не журналіст. І ніколи ним не був. Я лише співпрацюю з деякими українськими глянцями та суспільно-політичними журналами, пишучи статті про мандри… Та це не міняє суті питання: звідки, чорт забирай?!)

Усе стало зрозумілим, щойно зайшов до кабінету полковника. Я чомусь очікував, що не застану начальника зміни на місці. Думав, він щезне кудись, щоб зайвий раз не дратувати мене. Але ні – містер Гімалайські-Піки-На-Погонах сидів у своєму кріслі. Правда, вже не такий пихатий. Він зняв кітель, залишившись у одній сорочці. Пану полковнику, певно, переказали, що «той осатанілий українець винуватить у всьому чувака з трьома великими зірками на погонах», тож він вирішив замаскуватися, як слон у помідорах, і сховав свої зірки.

На підлозі у проході між стіною кабінету та столом я побачив свій наплічник. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: сирійці обнишпорили його, перебравши все, що було всередині. Ви ж знаєте: будь-які речі під час носіння в рюкзаку втрамбовуються. Після кількох годин таскання на плечах наплічник «худне». Зате варто викласти всі речі, а потім спробувати спакувати їх назад, і ви заледве застібнете змійку – рюкзак знову буде надутий, немов повітряна куля перед зльотом. Помилитися важко – мій наплічник мав саме такий вигляд. Його добряче перетрусили, після чого всі речі поспішливо заштовхували назад. Рюкзак аж тріщав, наче перекачаний футбольний м’яч.

І це все пояснювало. Річ у тім, що в кожну мандрівку я беру з собою журналістське посвідчення, видане журналом «MANDRY». На всяк випадок. Мені ще жодного разу не довелося ним скористатися, та все ж іноді корисно мати документ такого штибу під рукою. Я зазирнув у сумку з документами, яку завжди тримаю при собі, і переконався, що посвідчення там немає. Отже, воно у наплічнику. І поліцейські під час обшуку його знайшли.

То був підлотний, підступний, нечесний удар нижче пояса!

Навпроти полковника сиділа (нога на ногу, ліва туфелька погойдується на витягнутих пальчиках) та курва, яка задурила мені голову в терміналі. Вона більше не посміхалася, по-жіночому зацікавлено роздивляючись манікюр. Навіть очі тепер не здавались такими вологими (можливо, то все гра світла і відблиски від гладенької підлоги у терміналі…).

Я сів на просте дерев’яне крісло, що стояло ліворуч, біля дверей, і підтягнув наплічник до себе. Містер Великий-Пістоль займався тим, чим займається весь сирійський державний апарат, – заповнював якісь важливі документи. Весь такий білий і пухнастий. Він навіть не зиркнув у мій бік, удаючи, ніби нічого не сталося, а якщо й сталося, то він до цього не має стосунку.

Несподівано чорнявка у костюмі звернулася до мене:

– Перед тим як отримаєте візу, ви мусите підписати один документ.

Куди й поділося еротичне мурчання на денці її голосу… Якби міг, то спопелив би її поглядом. Чесне слово! Проте щоразу, схрещуючись із нею позирками, я першим відводив очі. Не було сенсу нарікати на сирійку. Винуватити потрібно було самого себе. Красуня лиш виконувала свою роботу.

– Який саме? – негучно питаю.

– Гарантія, що не будете займатися журналістською діяльністю під час перебування в Сирії.

– Гаразд. Але я не підписуватиму ніяких документів арабською. Жодного папірця, де є хоч одне арабське слово.

– Можете самі написати англійською.

– Тоді жодної проблеми.

– Хочу, щоб ви написали це підтвердження від руки. – Вона підсунула мені чистий аркуш формату А4 і ручку.

– Диктуйте, – кажу, – що саме писати.

І я почав виводити під диктовку:

Я, Кідрук Максим, громадянин України, паспорт ЕС 821740, підтверджую, що прибув до Сирії у приватних справах – як турист. Цим документом засвідчую, що не збираюся займатися професійною журналістською діяльністю на території республіки. Обіцяю, що не проводитиму ніяких журналістських розслідувань, а також не здійснюватиму фото-та відеозйомку.

За результатами мого перебування не буде написано статей у ЗМІ.

Зобов’язуюсь покинути Сирію 6 лютого 2011 року.

3 лютого 2011 року/підпис, дуже нерозбірливо/

Тоді я справді збирався виконати свою обіцянку і не писати про Сирію. Надто багато «цікавих» (саме так – у лапках) історій сталося під час моїх мандрів сучасним арабським світом. Історій, які не можу згадувати без кучерявих нецензурних виразів. Відтак я не планував викладати їх на папері. Я ж не знав, що саме в той момент, коли ставив підпис під документом, працівники служби безпеки виводили з аеропорту Євгена Ігнатовського та його начальника, корчачи з себе клоунів і вдавано безпорадно розводячи руками: «Ми нічого не бачили, нічого не знаємо». Посол узагалі сумнівався, чи я був у тому аеропорту.

Опівночі Миколу повідомили, що мене не знайшли. Мій мобільний не відповідав, тож моє місцезнаходження лишалося для нього невідомим. Певно, тієї миті мій видавець уявляв, як мене катують розпеченим залізом у підземеллі під Старим Дамаском.

Впевнений, що посол поїхав з аеропорту тільки після того, як допоміг розв’язати мою проблему, я не збирався дзвонити видавцю. Думав, раз посол знає, що проблема вирішена, телефонувати нікому не треба.

Микола на ранок готувався оголосити інформаційний джихад сирійцям…

Мене протримали у поліційному відділку ще майже годину. Зрештою о пів на першу ночі я отримав транзитну триденну візу і мене відпустили. За весь час, поки сидів у нього в кабінеті, містер Крута-Чорна-Уніформа жодного разу не обізвався і навіть не глянув на мене.

Коли спускався до зали прильотів, в аеропорту Дамаска, крім мене, не було жодного пасажира.

Останній акорд

Біля терміналу чекало самотнє таксі.

Лупив сильний дощ. Після сухої і якоїсь наче пластикової атмосфери аеропорту мене огорнув вогкий холод. Погода стояла вельми нетипова для Сирії.

Не розбираючи дороги, просто по калюжах, я почалапав до таксі. Водій, неприродно виструнчившись, чекав біля багажника.

– Працюєте? – киваю на машину.

– Так. Так, – відповів він, проте мені чомусь здалося, що араб не зрозумів мене.

Не знімаючи наплічника, уточнив:

– Мені потрібно в місто. «Ghazal House». – І назвав адресу: – Souk Sarujah, це біля старого міста. Там ще поряд стоянка таксі – Бахса називається.

– Так, так. О’кей, – без зволікань відповів водій, жестом запрошуючи до салону.

Він не знав англійської, але чудово знав, куди мене везти. У мене не було сил не те що думати, а навіть дивуватись, тому без розпитувань я закинув рюкзак у багажник і зайняв місце праворуч від шофера.

Араб сів на своє місце. Струмочки дощової води стікали по його напруженому лицю, скапуючи на куртку. Кілька секунд він просто тримав руки на кермі і тільки тоді потягнувся до запалення. Крутонув ключ. Раз, другий, третій. Машина озивалась, але не заводилася. По-моєму, він навмисне її глушив.

Аж раптом праві задні дверцята відкрилися і на заднє сидіння заскочив іще один араб. Високий і широкоплечий. У цивільному одязі. Не питаючи дозволу, взагалі не промовивши й слова, він захлопнув дверцята.

Тієї ж миті машина завелася.

Я крутнувся на сидінні і подивився на новоприбулого пасажира. Зразу втямив, хто він такий. Не треба бути Шерлоком, щоб здогадатися. Ліпше було б тримати язика на припоні, але ось та простакувата безцеремонність, із якою мені на хвіст чіпляли шпика, роздратувала. Я втупив у сирійця похмурий погляд і хамовито спитав:

– Who the fuck you are?[36]

Неочікувано нишпорка на задньому сидінні розгубився.

– А я… е… теж їду до міста. – Він сяк-так ліпив докупи англійські слова. – Мені з вами по дорозі.

– Яке по дорозі? – гарикнув я. – Звідки ти знаєш, куди мені їхати?

– Я їду… їду з вами… – Далі пішло нерозбірливе мурмотіння, яке я не міг розібрати.

– Вивалюй з машини! Знайди собі інше таксі.

Краєм ока я побачив, що водій заворушився і дивиться на мене. Повернув голову і зустрівся з ним поглядом. Бліде перекривлене обличчя говорило саме за себе. Він мовчки благав мене не робити й без того паршиву ситуацію ще гіршою.

«Біс із вами», – подумав я, а тоді махнув рукою:

– Гаразд, поїхали.

Таксі рушило. За кілька хвилини ми мчали по трасі, розсікаючи навсібіч дощ і чорноту. В салоні було тихо, як на похороні.

Було десять на другу, коли я дістався до «Ghazal House». Таксист повернув праворуч за один квартал від Цитаделі. Хостел знаходився за кількадесят метрів від повороту, з правого боку вимощеної бруківкою вулиці.

Довелося чималий час гатити кулаком у двері, щоб розбудити худорлявого хлопця з густим ластовинням, молодшого брата власника хостела. Він часто лишався на ніч чергувати на рецепції. Хлопчина упізнав мене:

– О, привіт! Пам’ятаю тебе! Ти вже зупинявся у нас.

– Так, ще до Нового року.

– Звідки ти? Чому так пізно?

– З Каїра.

Хлопець посерйознішав і хутко зачинив за мною вхідні двері. Я визирнув крізь скло у верхній частині дверей. Таксі зі шпиком стояло на місці. Певно, хотіли переконатися, що я не вийду з хостела. Секунд за десять фари блимнули і машина повільно поповзла геть.

– І як там, у Каїрі?

– Гірше, ніж ти собі думаєш… Я втомлений, друже. Маєш койку?

Вільних ліжок у дормі[37] не було, тому довелося брати окрему кімнату за 1200 фунтів. Заводячи мене до номера, хлопець не переставав розпитувати, що я бачив у Каїрі, що там відбувається (зрозуміло, що влада блокувала європейські телеканали, а також арабський канал «Аль-Джазіра», які надавали правдиву інформацію про розвиток заворушень у Єгипті). Та я був надто виснажений і спустошений, щоби щось йому розповідати.

– Завтра, – відмахнувся я, – розкажу тобі все завтра.

Проте завтра він нічого не спитав. Наступного дня жоден сирієць у «Ghazal House» не виявляв бажання зі мною спілкуватись. Тим більше на тему єгипетського повстання.

Не прийнявши душ, почуваючись немов перегоріла лампочка, я завалився на ліжко і вимкнувся.

* * *

Ранком нового дня я вибрався до центру міста.

Дощ перестав, попри це Дамаск був незвично порожнім. У повітрі загусало напруження. Люди ховались по власних домівках, намагаючись не потрапляти на очі підозрілим типам у цивільному. Чимало магазинів, яток, забігайлівок і кав’ярень на зазвичай людних базарах стояли закритими.

Я добре розумів, що це означає. Чаша терпіння простих сирійців переповнилася. Гнів от-от мав вихлюпнутися і заповнити вулиці Дамаска. Лише за кілька днів у столиці Сирії почнуться виступи, які швидко охоплять інші міста – Хомс, Хаму, Алеппо, – а сама країна за тиждень стане театром найдовших і найбільш кривавих заворушень на Близькому Сході.

Я думав лиш про одне: якнайшвидше забратися з Сирії. Мені було досить Каїра. Та перед цим вирішив подякувати послу. Хай там як, саме завдяки його втручанню інцидент в аеропорту завершився на мою користь.

У мене був номер телефону посольства України, записаний учора під час другої розмови з Миколою, проте в «Ghazal House» ніхто не хотів позичити свій мобільний. Навіть на один-єдиний дзвінок. Навіть за гроші.

Надибавши в путівнику інформацію про те, де в Дамаску можна подзвонити з вулиці, подався на пошуки. Лише за кілька хвилин усвідомив, що за мною назирці, практично не криючись, суне черговий нишпорка в цивільному. Кілька разів, знущаючись, я привітно махав йому рукою (він вдавав, що не бачить, зацікавлено роздивляючись вітрини зачинених магазинів з електронікою).

Підійшовши до ятки, де роблять шаурму, я замовив два роли з курятиною, овочами і домашнім майонезом, після чого забрався під навіс, щоб неспішно поснідати. Шпик совався неподалік. Я знову махнув йому, привертаючи увагу, і здаля запропонував пригоститися шаурмою. Він, безперечно, був голодний, тож мені стало незручно наминати роли перед його носом. Чоловік скрушно подивився на мене, кілька разів утомлено кліпнув, а тоді похитав головою і відвів погляд. Я розвів руками: мовляв, як знаєш. А міг би на дурняк похавати.

Зрештою відшукав місце, звідки можна було подзвонити. Сподівався натрапити на телефонний автомат, але здивувався, побачивши намет, у якому торгували канцелярським приладдям, китайськими іграшками і дешевою біжутерією. Справа на столі, напівзавалений товаром, стояв червоний дисковий телефон.

– Я можу звідси здійснити дзвінок? – звертаюся до продавця.

– Га? – не розуміє він.

Піднімаю вгору великий палець, витягую вперед мізинець і, приклавши долоню до вуха, вільною рукою тицяю на червоний апарат:

– Телефон! Мені треба подзвонити.

– О’кей, о’кей! – киває сирієць.

– Скільки?

Він показав пальцями ціну за хвилину розмови, я погодився і почав набирати номер. Агент у цивільному зацікавлено спостерігав, затесавшись серед покупців біля сусідньої ятки.

Додзвонитися вдалося з четвертої спроби.

– Алло, – з трубки долинув рівний чоловічий голос.

– Добрий день! – кажу. – Я можу говорити українською?

– Добрий. Ви вже говорите. Чим можу допомогти?

– Хотів би поговорити з Євгеном Євгеновичем Ігнатовським.

– Я вас слухаю. Що саме вам треба?

Чудово! Відразу потрапив на потрібну людину.

– Мене звати Максим Кідрук, і вчора…

Євген не став чекати, поки я закінчу.

– О, це ви! – вигукнув він. А тоді проказав фразу, що струсонула мене, наче порив ураганного вітру: – Де ви були?! Ми вчора цілий вечір розшукували вас в аеропорту!

– Що? – Я видушив із себе запитання, але зразу ж втямив, що не потребую відповіді. Усе швидко встало на свої місця. Зваблива сирійка, відчайдушні намагання вивести мене з транзитної зони, «очікування» дозволу з міністерства інформації – все!

– Після дзвінка від вашого видавця я і посол, не зволікаючи, виїхали в аеропорт. Нас зустріли, довго не пускали всередину, потім почали водити терміналами, а згодом заявили, що проблему вирішено і ви поїхали до міста.

– Я… я… – У мене не було слів. Почувався так, наче мені плюнули в обличчя.

– Я передзвонив Миколі до Києва, – вів далі Євген Ігнатовський. – Оскільки ви не виходили на зв’язок, ми далі шукали у транзитній зоні.

– Як довго? – В душі я лютував. Врешті-решт останнє слово виявилося за таємною поліцією. Мене шикарно, філігранно відт… ошукали! Це як продути у футбол на останніх хвилинах, забивши гол у власні ворота. Пасом із центру поля.

– Мабуть, години півтори. Може, навіть більше.

– Падлюки… – не стримався я. – Мене примусили повірити, що ви пішли, після чого вивели з терміналу. По тому ще годину тримали в офісі служби безпеки! Бляха, до цього моменту я був певен, що ви з послом поїхали додому! – Відтак я стисло переказав історію про спокусливу чорнявку.

– Що збираєтеся робити? – поцікавився аташе.

– Вилітаю до Києва в неділю по обіді. Ще дві ночі. Мабуть, просто сидітиму в хостелі. За мною, схоже, шпигують.

– Я не про те. Що ви збираєтеся робити з цією історією?

– Хіба є якісь варіанти? Після бійки кулаками не махають.

– Варіанти завжди є. Ви можете приїхати в посольство і написати заяву. Спираючись на неї, ми підготуємо офіційну ноту, яку подамо в міністерство внутрішніх справ Сирії. Сирійські власті будуть змушені почати розслідування. На такому рівні вони вже не зможуть відкрутитися. Крім того, заява буде передана і зареєстрована в нашому Міністерстві закордонних справ, де контролюватимуть те, як сирійці ведуть цю справу.

– Навіть не знаю… – Я вагався.

– У будь-якому разі приїздіть до посольства. Принаймні познайомимось.

Я звів очі, притиснув трубку до плеча і ще раз помахав агенту. Я отримував якусь воістину садистську насолоду, кепкуючи з нього.

– Диктуйте адресу, зараз приїду.

* * *

За півгодини таксист висадив мене посеред кварталу, забудованого приватними одно-та двоповерховими котеджами в європейському стилі. Чимало з них виявились посольствами європейських та азійських країн, про що свідчили прапори на балконах та над ґанками.

Євген Ігнатовський чекав мене на подвір’ї чималого особняка, над яким тріпотів жовто-блакитний прапор. Аташе виявився високим худорлявим хлопцем у сірому костюмі, з акуратно розчесаним волоссям. Приблизно мого віку. Ми міцно потисли один одному руки і зайшли до будівлі посольства.

Усередині посольство виглядало ще більш симпатично, ніж ззовні. Інтер’єр радше нагадував стильну заміську віллу, ніж офіційну установу.

Євген запропонував чай, приніс солодощів. Ми довго гомоніли, розташувавшись на зручних кріслах посеред кімнати для прийомів. Я в усіх подробицях виклав події минулого вечора, після чого аташе повторив свою пропозицію стосовно написання офіційної заяви.

Я замислився. До останнього моменту не знав, чи мушу це робити… Річ у тім, що я люблю подорожі. Пишу книги, які популяризують мандрівний спосіб життя, толерантність, космополітизм. Створюю їх таким чином, щоб людині після прочитання захотілося покинути все і самій податися в мандри. Подорожі змінили мене, і я вірю, що вони можуть змінити будь-якого українця. Вони демонструють усе найкраще, що є в сучасному світі, в той же час навчаючи поважати своє. Офіційна нота, надіслана через МЗС, могла спричинити чимало галасу. І це було не зовсім те, чого я прагнув.

Сирія – чудова країна, і я геть не хотів, щоб її імідж постраждав через один прикрий інцидент із надміру знахабнілим полковником таємної поліції. Я вагався, думаючи, чи варто розкручувати цю історію аж на такому рівні. В мені клекотіла пекуча образа, але, об’єктивно кажучи, в підсумку ніхто не постраждав. Крім того, була ймовірність, що сирійська бюрократична машина знайде цапа-відбувайла, а справжній винуватець – містер Гімалайські-Піки-На-Погонах – залишиться неторканим та ще й підсміюватиметься з мене.

А проте що більше думав, то менше залишалося в думках толерантності, а бажання справедливості, навпаки, більшало. Мовчазний шантаж у відділку, прямі погрози, облудні посмішки та диявольська хитрість – таке не можна пробачити. Раптом подумав про те, чим закінчилася б ця катавасія, якби за мною не поїхав посол… На моєму місці міг опинитися хто завгодно: росіянин, українець, швед чи британець.

І тоді я погодився.

Євген Ігнатовський приніс спеціальний бланк, на якому я стисло розписав учорашній інцидент. При цьому наголосив, що винним у всьому вважаю полковника таємної поліції, начальника зміни, який заступив на чергування о восьмій вечора третього лютого.

Закінчивши, спитав у Євгена:

– Що йому за це буде?

– На надто жорсткі заходи не сподівайся. Сирійці не дадуть в образу своїх. Але після офіційної ноти вони будуть зобов’язані діяти. Найбільш імовірно, полковнику дадуть сувору догану, а для решти офіцерів проведуть накачку про недопустимість такого поводження з іноземними громадянами. – Аташе подумав і додав: – У у разі повторення, гадаю, він полетить з роботи.

– Хай так, – сказав я і підписався внизу документа.

…Насправді містер Крута-Чорна-Уніформа так і не отримав догани. У п’ятницю, четвертого лютого, у столиці Сирійської республіки відбулися перші маніфестації противників режиму президента Башара Асада. Відбулись тихо і мирно. Асад не повторював помилок Мубарака і на перших порах не намагався розігнати демонстрантів, а самі мітингувальники ще не вірили у власні сили. Та вже за тиждень усе зміниться. Хвиля незадоволення швидко перекинеться на інші міста, виступи ставатимуть щодень агресивнішими, і Асад почне жорстко душити демонстрації. Ще за місяць у країні фактично розпочнеться війна, яка так і не припиниться до часу виходу цієї книги. Нікому не буде діла до гнівної ноти з українського посольства.

* * *

У неділю, 6 лютого 2011-го, літаком авіакомпанії «UM Air» я залишив Дамаск і полетів до Києва. При перетині кордону митник дав ясно зрозуміти, що віднині в’їзд до Сирії мені заборонений. Принаймні доти, поки на чолі республіки залишатиметься Башар Асад і його партія «Відродження».

Частина ІІІ На Зеландію!

Початок авантюри

То був звичайний лютневий вечір. Холодна темрява повзла по задубілій землі, зимне повітря, поскрипуючи, вицяцьковувало візерунками шибки, а закутані у шарфи і білу пару люди, по-черепашачому втискаючи голови між пліч, поспішали сховатися у своїх домівках. Зима наче оговталася, вирішивши компенсувати безформну січневу погоду, і наприкінці лютого налягла по повній. Термометр за вікном показував -17 °C. Весною навіть не пахло.

Після того як мене добряче пошарпало серед арабів, я мав за щастя опинитися вдома і в найближчі десять місяців нікуди не збирався. Щонайменше до наступної зими не готував ніяких епохальних авантюр. Натомість планував зосередитися на написанні технотрилера, великого роману, задум якого більше року цвяхом сидів у голові, збирався поїздити містами рідної країни в рамках промотуру «Навіжених» («Навіжені в Мексиці» мали з’явитися в книгарнях з дня на день, «Навіжені в Перу» виходили в світ у середині квітня). Коротше – нічого особливого, все ординарно і цілком буденно (як для письменника). І все пішло б за планом – я в цьому певен, – якби не Притула, змій-спокусник. Так, саме той Притула, про якого ви подумали, – тернопільський «Сірий». Тоді він іще був ведучим ранкового «Підйому» на «Новому».

Недарма кажуть: коли Господь хоче посміятися, Він спускається до людей і слухає їхні плани…

Того вечора я сидів і пив чай з кренделиками в офісі однієї знайомої. Вже годину лаштувався йти додому, але ніяк не міг відірвати дупу від крісла. Щось утримувало мене наче магнітом: чи то рипіння морозу за вікном, чи то Інтернет і тепла батарея під боком. Жив я тоді на Лук’янівці, а офіс моєї приятельки знаходився в нетрищах промислових будівель неподалік метро «Берестейська». Самі розумієте, пиляти дай Боже, та ще по такій холоднечі! Нема дурних. Поки був чай і поки мене не гнали втришия від батареї, здавати зайняту висоту я не збирався.

Несподівано задзвонив мобільний. Я глянув на екран. Номер невідомий, але з крутих. З тих, які можна запам’ятати, навіть будучи налиганим до стану «А подивіться, як я можу!», і які, певно, коштують силу-силенну грошей. Міркуючи, хто б то міг бути (депутат якийсь чи хто?), натиснув кнопку «Прийняти виклик».

– Кідрук, здоров! – бадьоро випорснуло з трубки… Голос такий до болю знайомий. Десь я його вже чув. Стопудово чув. Настільки знайомий, що розумію: мені буде соромно, якщо не впізнаю його.

– Ну, привіт, – кажу. Водночас подумки перебираю всіх, кого знаю: друзів, просто нормальних чуваків і тих, хто не вміє зі мною спілкуватися. Голос не асоціюється з жодним із них.

– Це Сергій Притула. Маєш хвилину на розмову?

Стрілять-колотить! Спершу я ледь не поперхнувся чаєм, а потім – скажу відверто – хотів кинути трубку. «День і так паршивий, а тут ще якась скотина розводить, – думаю собі, – не інакше». Ну реально: якого це лисого Притула дзвонитиме? Ми з ним бачилися за життя три рази, і він навіть прочитав «Мексиканські хроніки», але це ще нічого не значить. Я би справді розірвав зв’язок, якби не один нюанс. Тиждень тому піар-відділ видавництва, яке видавало «Навіжених», надіслало Притулі готовий текст «Навіжених у Перу» з проханням прочитати і за бажання черкнути вступне слово. То звична практика серед книжкових піарщиків: віддавати рукописи відомим людям (не літераторам), щоби ті склепали передмову або ж, на крайній випадок, карликовий відгук (кілька патетичних речень, таких же пустих, як і солодких), який потім буде розміщений на четвертій сторінці обкладинки.

– О, чувак, здоров! – ще раз придуркувато вітаюся. – Маю. Говори, що в тебе. – А сам уже майже певен, що «Сірий» дзвонить через «Навіжених у Перу». «Не сподобались, – блискавкою торохнуло у голові. – Зараз він скаже, що я можу запхати свою макулатуру собі в те місце, де темно навіть у найясніший день, і на довершення виматюкає за те, що вгробив на неї стільки часу».

Я помилився. «Сірий» ні словом не згадав про «Навіжених».

– Що робиш сьогодні ввечері? – спитав натомість.

– Ну… е… – Я розгубився. Глипнув на годинник – о пів на шосту. – Та ніби нічого.

Єдине, про що думав того вечора, – як дістатися додому так, щоб у ніздрях не повиростали сталактити із замерзлих шмарклів.

– Я у ресторані «Суаре», – сказав Сергій, – це на Артема, неподалік Львівської площі.

– В курсі. Живу на Лук’янівці.

– Супер! Завалюй сюди. Є одна штука, яку хочу обговорити з тобою.

– Це пов’язано з «Навіженими»?

– Ні, – без заминки відказав Притула.

– А з чим?

– Старий, приходь, і дізнаєшся.

– О’кей! – кажу. – Але я зараз біля «Берестейської», так що буду хвилин за сорок, не раніше.

– Я чекатиму.

– Гаразд. До зустрічі!

Форкаючи, немов тюлень, я трюхикав до метро. Мороз холодною сталлю прилипав до щік та підборіддя, ліз під куртку і кусав за поперек. Я не переставав думати про причину, через яку мене видзвонив Притула. Марно. Більшість здогадок були просто безглуздими, а решту питань, що спадали на гадку, можна було легко вирішити по телефону.

Так і не вигадавши нічого путнього, я спустився у підземку і заскочив у вагон метро. Потяг розігнався і поніс мене у чорноту тунелю – назустріч найхимернішій авантюрі всього мого життя.

* * *

Ті крихітні порції тепла, що забрав із собою з офісу на «Берестейській», остаточно вивітрилися, коли вийшов з метро на «Лук’янівці». Я щосили старався не зацокотіти зубами, бо знав: якщо почну, то вже не зупинюся і буду вистукувати, як дятел, ще хвилин двадцять. Щоби прогрітися, закрокував швидше. Це не допомогло. Та кількість холодного повітря, що я вдихав, хекаючи при ходьбі, сповна глушила тепло, яке виробляло тіло. Підступаючи до кав’ярні, я засапався, як марафонець на фінішній прямій.

Зайшов досередини. В обличчя війнуло густим запахом кави, шкіри та сухої деревини.

– Мене чекають, – різким жестом спинив офіціантку, котра запопадливо підскочила до мене. (Насправді слова прозвучали як «ме’е е’ають» – мої вилиці, щоки та підборіддя геть задубіли від холоду.)

Дівчина кивнула і розчаровано відступила. Блискаючи статичною електрикою (немов новорічний бенгальський вогник), я стягнув з себе шапку і стотонну дублянку. Лоб чухався, розкошлане волосся стирчало на всі сторони компаса, зашкарублі пальці нагадували древні закам’янілості, щойно видовбані археологами з вічної мерзлоти… І після цього в мене ще питають, чому я ненавиджу зиму?

Зал був практично порожній. Не більше півдесятка відвідувачів. «Сірий», схилившись над ноутбуком, сидів у дальньому правому куті.

– Здоров! – привітався я звіддалік. «О’ов!» – прозвучало насправді.

Притула піднявся мені назустріч. Посміхнувся. Ми потисли один одному руки.

– Хочеш кави? – запропонував «Сірий».

Оскільки був уже вечір і я не збирався танцювати гопака до третьої ночі, то заперечно замотав головою.

– Чаю, – кажу.

Сергій «свиснув» офіціантку і замовив додатково чашку чаю.

– Як справи? – небавом почав Притула. – Чув, ти встряв у якесь паскудство в Єгипті.

– Та було трохи. Ледве відбився від тих арабів…

Ранком сьомого лютого, зразу після прильоту з Дамаска, я розповідав про свої пригоди на «Підйомі», але на тому ефірі були лиш Олександр Педан та Оля Фреймут. Притула десь вештався. Тож я коротко розказав «Сірому» про каїрську колотнечу та арешт у столиці Сирії.

По тому ми ще довго балакали ні про що. Сергій розповідав про святкування Нового року, безперестанні поїздки Україною, нещодавній відпочинок в Арабських Еміратах. Ніби між іншим виклав, що влітку на «Підйомі» з’являться нові ведучі; нерозлучна трійця «Педан – Фреймут – Притула» покине ранкове шоу. Кожен займеться власними проектами.

– Блін, чувак, – ошелешено вирячився я, – оце так новина! Ти серйозно?

– Так. Ми втрьох усе вже вирішили.

– Чому? «Підйом» без вас загнеться! Невже вас так просто відпускають?

– Ми залишаємося на «Новому каналі», просто йдемо з «Підйому».

– Але чому? – повторюю питання.

Сергій подивився на мене.

– Кідрук, – каже, – я з 1998 року працюю на радіо і телебаченні. Спочатку ранкові ефіри на «Радіо Тернопіль», потім Київ – «Music-радіо», теж зранку. З 2008-го – «Підйом». Ти хоч уявляєш, о котрій треба встати, щоби бути в студії на шосту? І так з дня у день… – Він задумався і глухо доказав: – Я просто хочу виспатись…

Я з розумінням підтакнув:

– Це святе, чувак.

Час спливав. Офіціантка принесла чай. Ми перейшли до обговорення моїх книг. «Сірий» почав допитуватися, з якого дива я перекинувся в художню літературу. Я запевнив, що не збираюся припиняти писати книги про подорожі.

– «Навіжені» – це не зміна жанру, це радше перший плацдарм перед зануренням у fiction-літературу. Мандрівна сага продовжуватиметься, – завірив я, – принаймні доти, поки мене не розтерзають араби під час чергової революції чи не пустять на гамбургери які-небудь китайці.

Задоволено посміхаючись, Притула кивнув. Я помаленьку сьорбав свій чай і навіть не здогадувався, що саме в той момент тернопільський «Сірий» ладнався писати продовження моєї саги…

Минуло ще півгодини, а я так і не розумів, чому Сергій викликав мене. Питати сам не наважувався, ліниво підтримуючи нашу вишукану розмову про високі матерії. Несподівано Притула обірвав речення на півслові. Окинув мене оцінюючим поглядом і спитав:

– Кідрук, ти чув про того пі…ра Ґреґа Морґана з Нової Зеландії, який збирається до нас за дружиною? – За мить змінився його голос, вираз обличчя. З інтелектуала і цінителя мистецтв, який обговорює передмову зі знайомим письменником, Сергій перетворився на задерикуватого шибеника, який найближчої ночі готується вимазати собачим лайном ґанок учительки, бо вона, бач, примусила його здерти з парти священний напис «IRON MAIDEN ФОРЕВА!».

Відповів не зразу. Спершу перед очима замигтіли сцени недавніх пригод – Дамаск, танки в Каїрі, рев F-16, що розриває на шмаття небеса, – неначе хтось перемотував плівку у зворотному напрямку. Потому мерехтіння кадрів припинилося, і я чітко пригадав сонячний день (інших там не буває) у Сіві. Той день, коли прочитав новину про конкурс від «The ROCK FM» і про товариша Морґана, переможця.

Моментально інтуїція підказала: оце воно, це саме те, про що Притула хотів говорити! Все решта – прелюдія.

– А що? – відказую по-єврейськи. І підозріло телющусь на «Сірого».

– Новозеландське радіо кілька місяців тому оголосило конкурс «Виграй дружину з України» і весь цей час розкручувало це неподобство в ефірі, – почав розказувати він. – Переможцю оплачують переліт, двотижневе перебування в Україні, та найголовніше – наша ескорт-агенція обіцяє цьому шмаркачу нову дівчину кожного вечора. Фактично це…

– Стій, – обірвав я Сергія. – Можеш не розповідати. Я знаю. Чув. Точніше, читав у Інтернеті за день до того, як приїхав у Каїр. Чому ти зараз згадав про це?

– Дізнався лише вчора. Фреймут зачитала під час ефіру. – Сірі очі висвердлювали в моїй довбешці дві великі дірки. – З цим треба щось робити, старий. – Було невтямки, чи то Притула питав, чи стверджував.

– Ну… – вдумливо затягнув я, а потім… Хоча ні. Оскільки ця книга призначається для морально-патріотичного виховання української молоді, слова, що були озвучені потім, пропущу. Якщо коротко, то я сказав, що містер Морґан мені категорично не подобається. Як і радіостанція. Про каструвати нічого не говорив! Це все офіціанти придумали.

– Правильно! – підтримав мене Притула, а тоді нахилився вперед: – Я тут дещо придумав.

– Валяй.

«Сірий» випалив:

– Організовую акцію у відповідь.

Я смикнув бровами. Признаюсь, у той найперший момент подумав про те ж саме, що й ви, і навіть почав вигадувати, як би відкараскатися. Мовляв, чувак, я тебе поважаю і все таке, але їхати з тобою в Нову Зеландію, щоби шпокати там усіх дівок без розбору, не хочу, шукай когось іншого. Проте Сергій випередив мене:

– Не парся, нічого аморального. Це не наш метод. Хочеться провчити новозеландців, але так, щоб про це можна було розказати на «Підйомі» і мене після цього не виперли б з роботи.

– Ти знаєш когось, хто спалить хату Морґана, і потім покажеш це на всю країну? – Я аж просяяв. – Чувак, це сильно! Потужно. Респект!

– Старий, – Притула ледь скривився, – це кримінал. Я не проти, але ніхто нічого не палитиме.

– Ет, – зітхнув я. – Тоді що ти вигадав?

– Завтра в ефірі «Підйому» запускаю конкурс-відплату під назвою «На Зеландію!». Мета – знайти молодого діяльного козака, який згодиться полетіти до Зеландії і передати новозеландцям привіт.

– Привіт?

– Так, «привіт». – Сергій підняв долоні і показав пальцями лапки, а тоді роз’яснив: – Насправді юридичний відділ «Нового каналу» заборонив мені вимовляти в ефірі слово «помста», тому офіційно боєць поїде, щоб передати «привіт». На ділі він повинен усіма можливими способами довести, що Україна – не бордель, і зробити все, щоб те паскудство, яке замутила «The ROCK FM», більше ніколи не повторилося. Я з власної кишені оплачу козаку переліт і всі інші витрати.

Все стало на свої місця. Не лишалося сумнівів щодо того, до чого хилить «Сірий». А проте я тягнув час. Мені потрібно було зібратися з думками.

– Які критерії відбору?

– Всі претенденти надсилають мені на мейл власну програму дій у Новій Зеландії. Тобто описують те, що вони планують робити, щоб поставити тих варварів на місце. З усіх запропонованих варіантів я виберу найкращий. Це і буде переможець.

В принципі, логічно: сам написав – сам і отримуй потім по пиці від новозеландців.

– А мене ти для чого покликав?

Притула зиркнув на мене, одними очима запитуючи, чи я часом не дебіл.

– Старий, я хочу, щоб ти став одним з тих, хто пришле свій план передачі «привіту».

– У… – мугикнув я.

– Я тебе ні до чого не примушую, але мені здається, що ти один з небагатьох, хто має необхідний досвід для такої авантюри. Помста зовсім не обов’язково має бути жорстокою чи протизаконною. Вона має бути стьобною, яскравою і… болючою. Але не як удар, а як ляпас! Подумай, старий. Зваж усе. Конкурс починається вже завтра і триватиме до четвертого квітня. Я лиш сподіваюся, що в березні побачу у «Вхідних» лист від тебе… То як?

Я гучно плямкнув, побовтав пальцем у прохололому чаї, виловлюючи скибку лимона, і зітхнув:

– О’кей. Тобто мені це… гм… цікаво. Я напишу. Все обміркую і обов’язково тобі напишу.

– Супер!

Розмова добігала кінця. Сергій гукнув офіціантку і попросив викликати таксі. За кілька хвилин авто чекало біля кав’ярні. Натягнувши свої «хутряні» скафандри, ми вийшли у відкритий космос, залитий світлом вуличних ліхтарів. Стали коло машини.

– Ти хоч уявляєш, наскільки дорого обійдеться сам переліт? – зауважив я. – Це ж Нова Зеландія. – Прикинув у голові маршрут. – Мінімум дві пересадки.

– Скільки?

– З біса дорого, чувак. Тисячі дві американських грошей. Враховуючи, що купувати білети доведеться перед самим вильотом, можливо, дорожче.

– Плювати. Воно того варте.

– Хех! Це точно.

– Тебе підвезти? – «Сірий» заліз у машину.

– Дякую, не треба. Я тут поряд живу.

– Тоді все. Бувай! – Сергій простягнув руку. – Будь крепкий!

– І тобі не пчихати!

Я потиснув правицю і відступив на тротуар.

– Чекаю листа! – кинув через плече Притула, коли авто відчалювало від бровки.

Витягнувши руку, я підняв догори великий палець: усе буде гаразд, чувак. Хоча не знаю, кого більше заспокоював у той момент, «Сірого» чи сам себе…

* * *

Тупцюючи додому, я не звертав уваги на мороз. Мордяка німіла, шапка обростала льодяною бронею, та мені було не до того. Думав про те, що доля осідлала мене. Знову – не я її, а вона мене, чортяка. Думав, як «зрадіють» мої батьки, коли розповім про задуману акцію… Більшість думок крутилися навколо пропозиції «Сірого». Я усвідомлював, наскільки серйозною є новозеландська авантюра. По дорозі намагався вигнітити з себе хоч які-небудь причини для відмови. Знайти щось, аби обґрунтувати категоричне «ні». А проте з кожним кроком я тільки більше переконувався, що в моєму організмі немає протиотрути, спроможної витіснити з голови слова Притули. Було очевидно, що лягатиму і прокидатимусь під їх акомпанемент. І не зможу нічого з цим вдіяти. Я чомусь не сумнівався, що виграю конкурс, у той же час розумів, що помста новозеландцям може скінчитися чимось не дуже приємним – міжнародним скандалом чи навіть моїм ув’язненням. Поміж тим я знав – я вже тоді знав! – що не пробачу собі, якщо відмовлюся… Ще годину тому я був залізно впевнений, що не попруся нікуди до кінця року. А тепер сподівання провести наступні кілька місяців у мирі і спокої гаснули швидше, ніж багаття під тропічним дощем.

«От, бляха, – міркую, – з мене ж іще навіть засмага не облізла».

Підвів голову. Крижане повітря, немов вампір, вгризлося в горлянку. Роззирнувся. Мені потрібен був знак. Будь-що, що переконало б мене у правильності обраного шляху. Я не забобонний, але раптово схотів знати, що вселенський розум (чи що там над нами нагорі) на моєму боці. Праворуч, пирхаючи парою і димом з вихлопних труб, ледве ворушилися два потоки машин. Уздовж дороги палахкотіли неоном рекламні бокси. Люди збігалися до метро «Лук’янівська», поспішаючи додому. Нічого незвичайного.

На перехресті вулиць Коперника й Артема є підземний перехід. Підходячи до нього, надумав порахувати сходинки. «Якщо кількість виявиться парною, – так собі петраю, – значить, погоджуюсь, за тиждень-два відсилаю Притулі план дій, і хай буде, як буде! Якщо ж непарною… тоді буду ще думати».

Кінотеатр «Київська Русь» залишився за спиною, пащека переходу розкрилася переді мною. Задерши підборіддя (щоб усе було по-чесному), я став рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять… Назустріч підіймались кілька чоловік… Шість, сім, вісім, дев’ять… Вулиця помалу зникала з поля зору… Десять, одинадцять… Ось уже видно відблиски світла з кіосків, у яких торгують квітами та канцелярським барахлом… Дванадцять, трина…

Тринадцяту сходинку я недорахував. Ступив на лід. Права нога ковзнула вперед. Щоб втримати рівновагу, я розчепірив руки в боки, як Лео Ді Капріо на «Титаніку», і різко подав тулуб уперед. Я б устояв на ногах (або принаймні приземлився недалеко від місця пригоди), якби не сходинка № 14. Ця зараза також виявилася під кригою. Відтак я зробив гран-батман[38] лівою ногою і з криком «Їпти-и-ить!» ластівкою пролетів решту спуску в перехід. Швидкість і конфігурація польоту, як ви розумієте, унеможливлювала підрахунок останніх сходинок.

Укріплений льодом шолом на голові врятував мене від струсу мозку, а броньована хутром дублянка захистила ребра. Я лиш гарно вимазався (попри мороз долівка в переходах завжди вкрита юшкою з товченого льоду, солі і бруду) і подряпав задубілі долоні.

Підіймаючись і обтрушуючись, тихо лаявся. Зацікавлені писки продавців визирали з віконець: що воно таке залетіло з дороги?

– Дєня, вигані єво! Бігом! Оно здєсь всьо обригаєт! – завищала продавщиця квітів, певно, сприйнявши мене за п’яничку, який звалився у перехід.

Здоровенний щокатий Дєня у хутряній шапці, яка нагадувала замасковане шерстю невелике (чоловік на десять) бомбосховище, висунувся з сусідньої ятки.

– Пшол вон атсюдава!

Сяк-так відчистивши штани і куртку, я вдав, що не помічаю торгашів, і, гордо задерши носа, посунув нагору. На підйомі макітрою вже не крутив і сходинки (трясця їм!) не рахував.

Мабуть, то таки був знак. Іноді варто рухатися вперед і не ставити дурних запитань. Життя – хитра, але справедлива штука: воно дає відповіді тільки тоді, коли ми їх справді потребуємо, а не тоді, коли, хоч лусни, хочемо дістати відповідь.

Замість випрошувати нові сигнали з небес я вирішив із кимось порадитися…

Це схоже на план!

Непомітно минуло кілька тижнів. З півдня до України пхалося тепло. Спершу ледаче, ніби соромлячись відтісняти зиму на північ, та ближче до середини березня весна наплинула по-справжньому – з усіма потрібними атрибутами: пташиними співами, свіжими бруньками і голими дівчачими ногами, котрі втомилися від теплих панчіх, штанів і відсутності чоловічої уваги.

Я ні з ким не радився і вирішив усе сам. Просто поставив усіх перед фактом: Притула готує десант на Нову Зеландію і, швидше за все, десантуватися буду я. Батьки, ясне діло, були не в захваті, проте заперечувати не стали. Друзі також відреагували прохолодно. Їм припала до душі сама ідея, але всі в один голос твердили, що вважатимуть мене божевільним, якщо я погоджуся. Лише один знайомий підтримав мене і пообіцяв, що безкоштовно розробить сайт, через який потім збиратимуть гроші на мій викуп із новозеландської тюряги.

Для протоколу: я чималий час вагався перед тим, як остаточно вирішити, що встряю в авантюру тернопільського «Сірого». Хай якими навіженими і дурнуватими часом здаються мої вчинки, проте всі вони обмірковані. (Гаразд, майже всі… Купання з піраньями в Пантаналі,[39] спроба піднятися на Котопаксі[40] без спорядження, буйство в аеропорту Дамаска і… ще кілька десятків безневинних витівок до уваги не беремо.) Для когось, певно, це прозвучить нещиро, але перед тим, як лізти на рожен, я зважую наслідки. Чого ви смієтеся? Я зараз серйозно! Продумую кожну нову витівку, керуючись простим правилом: авантюра має закінчитись так, щоб після її завершення міг розпочати наступну – знову лізти на рожен… Правда, аналіз імовірних негативних наслідків аж ніяк не гарантує прийняття правильного рішення. Та це вже інша історія.

Тож рішенню вислати Сергію Притулі свій план передували нервозні роздумування. Чим на ділі могла закінчитися авантюра? В найгіршому випадку – піймають. Чи посадять? Можливо. Як довго триматимуть? Це вже складніше. Зеландія – цивілізована країна, я був певен, що мене не зварять живцем і не нахромлять на палю. Все залежить від того, чим там «відзначуся». Якщо витівку сприймуть за звичайне хуліганство, тоді, певно, діло обмежиться чималим штрафом і… депортацією. Остання непокоїла найбільше. Штамп, що свідчитиме про примусову висилку з Нової Зеландії, автоматично ставить хрест на візах до ЄС, Британії, США, Австралії, Канади і низки інших країн. У найближчі півтора десятка років я збирався мандрувати світом, а тому такий варіант розвитку подій не подобався найбільше. Я не вірив (точніше, старанно переконував себе), що до цього дійде, та все ж така ймовірність існувала.

Зрештою оформилися три головні причини, які спонукали мене погодитись. Перша – це цілковита відсутність реакції з боку офіційних осіб. Це злило більше, ніж сам конкурс. На той момент інформація про розігрування українки на новозеландському радіо прозвучала на більшості українських телеканалів («Новий канал», СТБ, «Інтер»), про «Win a Ukrainian Wife» написали в журналі «Кореспондент», газеті «Факти» тощо. Треба було неабияк постаратися, щоб не помітити цю новину. Попри це єдиним посадовцем, який належно відреагував на новозеландське неподобство, став посол України в Австралії та Новій Зеландії пан Валентин Адомайтіс. Усе. Більше ніхто. Міністерство закордонних справ наче води в рот набрало. Зусиль пана Адомайтіса виявилось недостатньо – конкурс тривав, розкручування секс-туру до України продовжувалося.

Хтось може зауважити: то не справа МЗС – відповідати на подібні витівки. Мовляв, у дипломатів вистачає роботи і без того, щоб відгаркуватися на «жартівливі» заяви нікому не відомих зарубіжних радіостанцій. Звісно, до січня 2011-го в Україні про існування такої собі «The ROCK FM» ніхто не здогадувався, та це зовсім не анулює того факту, що ця fm-станція, по-перше, є загальнонаціональною в Новій Зеландії, а по-друге, за три місяці зуміла настільки роздмухати конкурс, що про нього дізнались не тільки в Україні, а й у Західній Європі. Невже цього не достатньо? Для щокатих старих пердунів із МЗС, схоже, ні. Та це не головне.

У лютому 2011-го, невдовзі після мого повернення з Єгипту, білоруський бацька Лукашенко нявкнув щось неблагопристойне стосовно нашого «високошановного» президента Віктора Федоровича Януковича. І ось тоді – о, диво! – МЗС прокинулося і відгавкувалося цілий тиждень… Це стало другою причиною, що примусила мене долучитися до авантюри «Сірого». Можна було б зігнорувати бездіяльність Міністерства закордонних справ (нічого суттєвого я від них не очікував), якби не така ганебна вибірковість з боку дипломатів. Чому коли радіостанція хай навіть дуже далекої країни у своєму ефірі ганьбить усіх українських жінок, а саму Україну завуальовано виставляє борделем, ніхто з Міністерства навіть не смикається?

Третьою причиною стала моя невгамовна натура. Колись казали: потрібно жити таким чином, аби було що згадувати. Нині цю тезу можна перефразувати: треба жити так, щоби про тебе знав «Google». Проте суть лишається тою самою. Песимісти та скиглії, ясне діло, зі мною не погодяться, але життя саме по собі нудне. Воно як страва без приправ. Як і будь-яке прісне їдло, нецікаве життя не лишає по собі невитравних вражень, окрім хіба досади і розчарування. І для того, щоб поперчити його, часом доводиться добре постаратися.

Як приклад часто наводжу 2009 рік. То був хороший рік. Шість із дванадцяти місяців я вештався світами. Спочатку Китай, потім шість тисяч кілометрів Еквадором, Перу та Чилі і зрештою перед самим Новим роком – незабутня мандрівка у бразильські джунглі. Якщо спитаєте, що було між цими трьома подорожами, чесно скажу: не пам’ятаю. Пригадую, що метушився, як п’яний хом’як у біговому колесі, працював уночі, сліпнучи над комп’ютером, гарячково шукав гроші, економлячи кожну зароблену копійку, але нині… не згадаю нічого з перерахованого вище, хай як сильно напружуватимусь. Не звіряючись із документами, навіть не зможу сказати, чи ще вчився в той час, чи вже працював, а якщо й працював, то де саме…

Зате я пригадую кожен день, проведений у подорожі. Без заминки скажу, якого числа піднявся на Мачу Пікчу чи якого дня купався з піраньями у Пантаналі, не роздумуючи, назву день, коли моя нога вперше ступила на скелясту землю острова Пасхи.

Мені нема на що скаржитися. Я вже маю силу-силенну притч, які оповідатиму онукам замість казок. У той же час тернопільський «Сірий» запропонував дещо більше, ніж іще одну історію, яку (природно, в разі вдалого її завершення) ми будемо згадувати через десять, двадцять, а може, і тридцять років. Він пропонував створити історію, якою можна буде пишатися. Я знав, що обов’язково опишу новозеландську пригоду в одній з наступних книг, і вже уявляв, як через чверть століття витягуватиму запилений томик з пожовтілими від часу сторінками з-поміж книг величезної книжкової шафи, ненав’язливо тицятиму його синам своїх синів і примовлятиму при цьому: «Ось почитайте, що ваш старий чудив у молодості».

Безперечно, щось подібне уявляв Сергій Притула. А тому відмовитися я не міг. Просто не міг. У що б воно потім не вилилось.

Залагодивши проблему з власним здоровим глуздом, я взявся за обмірковування плану. Для початку почав збирати інформацію про Нову Зеландію, «The ROCK FM» і сам конкурс.

Виявилося, що радіостанція є частиною великого медіа-холдингу під назвою «MediaWorks Corporation». Де знаходиться управління цього холдингу, так і не довідався, зате винюхав, що офіс «The ROCK FM» розташовується не у Веллінгтоні, столиці країни, а в Окленді, найбільшому місті Нової Зеландії. Значить, доведеться летіти в Окленд.

Скачав кілька карт Окленда. Пригледівся до міста через «Google Maps». Пошукав через дешеві хостели.

Нова Зеландія виявилась недешевою країною. Ціни майже як у Австралії – вищі, ніж у Європі. Крім того, відкрився неприємний факт відсутності в Україні посольства Нової Зеландії. Це означало, що за візою доведеться летіти у Москву або ж шукати кур’єра. В будь-якому разі це додаткові витрати і неможливість вплинути на процес, якщо посольство раптом надумає відмовити у видачі візі.

А ще довідався про наглядовий орган Нової Зеландії у сфері радіо та телебачення – New Zealand Broadcasting Standards Authority[41] (BSA, ). Це управління стежить, щоб мовлення на новозеландських радіостанціях і телеканалах відповідало чинному законодавству (аналогічну функцію в Україні виконує Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, ). Я занотував адресу офісу BSA в Окленді, сайт і кілька номерів телефонів. Хтозна, можливо, пригодяться.

Нарешті, покинувши копатись в Інтернеті, приступив до головного. Погодитись на пропозицію «Сірого» – це півсправи. Потрібно було придумати, яким саме чином передати «привіт» новозеландцям.

Перший варіант мого плану включав масований напад на Окленд двох-трьох піхотних дивізій за підтримки чотирьох танкових бригад із подальшим просуванням на південь країни. Якщо пощастить, дійдемо до столиці. Авіаносців у нас немає, тому доведеться обійтись без підтримки авіації. Зате танки у нас – хоч куди! Півсотні красенів «Оплот-М»[42] буде більш ніж достатньо. За два дні вони зроблять із Окленда поле для гольфа… Ну, гаразд, просто поле, бо після танків там навряд чи можна буде їздити на гольф-карах.

Цей варіант – мій улюблений, але його довелося відкинути як нездійсненний. І їжаку зрозуміло, що Зеландія надто далеко. Я дуже сумнівався у спроможності наших десантних кораблів переплисти два океани. Точніше, навпаки – не сумнівався, що здійснити такий заплив їм не вдасться. Потонуть. Разом із танками. А тягти їх по дну до самої Зеландії – це не варіант. (Давно казав, що не треба було китайцям «Варяг» продавати…)

Наступні мої міркування зосередилися на Ґреґу. Найпростіше було б віддухопелити товариша Морґана. Так би мовити, вибити з нього все лайно, продемонструвавши глибоку хибність його життєвої позиції. Проте цей план також довелося забракувати. По-перше, я так і не знайшов його адреси. По-друге, на знімках Ґреґ виглядав міцним, дебелим хлопчиною, і я, відверто кажучи, сумнівався, що зможу всипати йому без допомоги ще як мінімум однієї пари рук (принаймні всипати достатньою мірою, щоби Ґреґ сповна усвідомив свої помилки). По-третє, фізична розправа над переможцем конкурсу «Win a Ukrainian Wife» вмить поставить мене поза законом, тим самим капітально ускладнюючи життя. І по-четверте, із розмови з Притулою стало ясно, що «Новий канал» зі свого боку висуватиме обмеження по суті операції, щоби нас потім не затягали по судах. Навряд чи режисери каналу коли-небудь оприлюднять в ефірі відеозапис побиття паршивця Ґреґа, навіть якщо я лупцюватиму його дуже красиво й елегантно.

Якщо ж говорити серйозно, то я чудово розумів, що проблема не в Ґреґові. Головний винуватець цієї веремії – радіостанція, ті люди, що організували конкурс. Саме на них має бути спрямований головний удар.

Ось так, обмежений з одного боку законами, з другого – власними можливостями, з третього – остерігаючись отримати вето від юридичного відділу «Нового каналу», я склав попередній план Оклендської операції. Незважаючи на перераховані вище обмеження, перша редакція все ще була доволі кровожерливою. Вона містила п’ять пунктів, які до виходу в світ цієї книги залишалися під грифом «цілком таємно».

12 березня 2011 року я сів писати Притулі листа:

Привіт!

Це Кідрук. Стосовно того, що надумав.

Перше. Заготовити штук 300 плакатів, бажано кольорових. Картинка така: радянський чувак, який тицяє пальцем з плаката (типовий совєцький банер у стилі «А ты сделал то-то и то-то?»), з-за нього виглядає коза. Намалювати все я зможу сам. Напис на плакаті, зрозуміло, англійською: «Хей, новозеландцю! Якщо твоя дівчина не дає тобі, йди в поле і трахай козу!»… Можливо чергувати з іншим написом: «Убивці маорі! Не маєте успіху в жінок? Не сподівайтеся, що вам пощастить за кордоном». Роздрукувати всі плакати треба буде тут, в Україні. Формат листів А4. Але можна й А3. Уночі об’їхати й обклеїти цими агітками весь центр Окленда.

Друге. Пам’ятник. Я ще не знаю точно який (зараз вивчаю по «Google Maps», що там у них такого цікавого), але треба буде однозначно забацати його в жовто-блакитні кольори. Фарби (балончики) треба буде купити в Україні. Я вже дізнався: у багаж їх здавати можна. Стосовно одягу і гумових рукавичок я подбаю сам.

Третє. Спробую потрапити в ефір на «The Rock FM». Думаю, їм це буде цікаво. (Взагалі в ідеалі – на телебачення, але це трохи ризиковано, в плані – всі бачитимуть морду і потім цю морду можуть набити). В ефірі можна влаштувати дискусію, ну а можна просто вдосталь полаятися, поки не вимкнуть (це ще обговоримо).

Четверте. Після виступу на радіо (через день-два) – диверсія біля їхнього офісу. Варіанти тут різні. Можна обмежитись звичайними граффіті, але можна жорсткіше, типу, обваляти лайном двері. Щось типу того.

П’яте. Постараюсь дістати адресу тов. Ґреґа і напакостити у нього вдома. Самого Ґреґа чіпати не варто – така моя думка. Я поки думаю варіанти, як можна вирахувати адресу.

На зв’язку,Кідрук

Перечитавши, клацнув «Відправити». Лист пішов.

Дванадцяте березня особисто для мене стало офіційним початком авантюри «На Зеландію!».

По тому став «пробивати» квитки. Не дуже вишукував, перевірив тільки три сервери: , і . Враховуючи, що процес отримання візи розтягнеться щонайменше на три тижні, як дату вильоту я перебирав будні між першим та десятим травня 2011-го. Як і очікував, маршруту з однією пересадкою не існувало в природі. Найдешевший був із двома – через Москву та Бангкок – і загалом тривав аж сорок п’ять годин! Зате ціна приємно здивувала – 13 600 грн туди й назад. Сума захмарна, але суттєво менша, ніж сподівався. І я сприйняв це за добрий знак.

* * *

Невдовзі Притула зробив свій вибір. «Сірий» повідомив своє рішення за кілька днів до офіційного оголошення на «Новому». Лист-відповідь надійшов на мій мейл 30 березня:

ВСЕ ВИГЛЯДАЄ ДУЖЕ КРУТО. МЕНІ ПРИСЛАЛИ КІЛЬКА СОТЕНЬ ЛИСТІВ, АЛЕ ТИ ПОКИ ЛІДИРУЄШ;)

ТЕПЕР ПОТРІБНО ЗРОБИТИ «ПРИЛИЗАНИЙ ВАРІАНТ» ТВОГО СЦЕНАРІЮ.

АДРЕСА ҐРЕҐА ДЕСЬ МАЄ БУТИ НА ЇХНІХ РЕСУРСАХ. СПРОБУЮ ПРОБИТИ.

В МЕНЕ ЗАШКАЛ АДРЕНАЛІНУ, КОЛИ ЦЕ ВСЕ ЧИТАВ. ЗАРАЗ ЩЕ ОДНА ГОЛОВНА ЗАДАЧА – ЗНАЙТИ СПІВЧУТЛИВИХ УКРАЇНЦІВ НА ТЕРИТОРІЇ ЗЕЛАНДІЇ.

НА ЗВ’ЯЗКУ.

СІРИЙ

Важко сказати, чи Притула справді думав, що «все виглядає дуже круто», чи вже тоді розумів, що за такий плакат юридичний відділ «Нового каналу» вирве йому гланди в один неприродний спосіб.

Пізніше того дня ми зідзвонилися. Сергій перепитав, чи моє рішення остаточне і я не передумаю. То був мій найостанніший шанс взяти самовідвід, відмовитися від участі в акції, проте я без вагань підтвердив, що встряю у гру і повністю готовий до бою. Ми домовилися зустрітися через день-два після оголошення результатів відбору, обговорити «прилизаний варіант» мого плану («Сірий» сказав, що придумав кілька додаткових заходів) і вирішити питання з фінансами.

Тільки поклавши трубку, я втямив, що аж змокрів від збудження. Авантюра набирала обертів.

* * *

Результати відбору «молодого активного козака», котрому доручалася почесна місія «передати привіт» новозеландцям, були повідомлені зранку в понеділок 4 квітня 2011 року на «Підйомі». Власне, Сергій Притула зі зрозумілих причин нічого особливого не розголошував. Він лиш оповістив про завершення прийому заявок і прозвітував про те, що «молодий завзятий хлоп» знайшовся і з цього моменту починає активно готуватися до пригоди. Імені «щасливця» не називалося, щоб уникнути проблем при отриманні новозеландської візи.

Ефір я не дивився. І без того знав, хто став тим «щасливцем».

Згодом Притула пояснював своє рішення:

– Прийшло дуже багато цікавих ідей. Проте для успішного втілення авантюри самої ідеї і палкого бажання не досить. Необхідно було знайти когось, хто ласий до пригод, вільно володіє англійською мовою і водночас має досвід далеких мандрівок. Так що варіантів на ділі було небагато.

Це логічно. Щоби провчити новозеландців, спершу треба дістатися до Нової Зеландії. Враховуючи відстань між Києвом та Оклендом (15 000 км), а також імовірні проблеми з візою, завдання було не з легких. Вийшло б геть по-дурному, якби після здійнятого галасу вибраний Притулою «боєць» отримав відкоша в новозеландському посольстві або, скажімо, проґавив рейс, заблукавши під час пересадки в аеропорту Сінгапуру, Пекіна чи Бангкока.

Хоча від останнього не застрахований ніхто. Навіть найдосвідченіші обходисвіти. Я ще матиму змогу в цьому переконатися.

* * *

Вівторок, 5 квітня. Кілька хвилин до четвертої.

Я перейшов вулицю Якіра і заскочив у приміщення ресторану. Притула призначив зустріч у «Веранді» на перехресті Якіра і Мельникова, неподалік метро «Лук’янівська». Перший від входу зал «Веранди» являв собою прибудову до основної будівлі (певно, звідси й назва), займаючи чималу частину тротуару. Вздовж високих (практично до стелі) вікон, які тяглися на всю стіну, розташувався ряд бежевих диванів, попарно згуртованих довкола прямокутних столів. Інтер’єр був простий, але затишний.

Відвідувачів у таку пору було небагато. «Сірий» уже чекав на мене.

Ми привіталися, потиснули руки. Я вмостився на диван навпроти Притули. Ліворуч біля Сергія стояв ноутбук; праворуч стояв келих. Звичайний кулястий келих на високій ніжці, в яких подають дороге вино. Тільки замість вина бокал був наповнений якоюсь дивною, каламутною, жовтувато-коричневою субстанцією.

– Що п’єш? – питаю, кивком голови показуючи на келих.

– Сеча головного кухаря, – спритно відповідає Притула.

Я придивився. У бокалі неквапно кружляли якісь потворні коричнюваті фракції.

– Там щось плаває. – Тицяю пальцем на келих, потім піднімаю погляд на «Сірого»: – Перетерті какашки?

Притула здався:

– Це узвар, старий.

Я ще раз подивився на підозрілий бокал і примирливо мовив:

– Добре, повірю на слово.

– Тепер стосовно твого плану. – Сергій перейшов до справ. – Ти повинен подати скаргу в якийсь комітет. У них щось таке має бути – по етиці, шмарклях і моралі.

– Є таке. Я вже дізнався: BSA, Broadcasting Standards Authority – те ж саме, що наша Нацкомісія з моралі. Офіс у тому ж місті, що й радіостанція, – в Окленді.

– Супер! Текст сам склепаєш?

– Без питань.

– О’кей. Далі… Ефір на радіо лишаємо. Якщо вдасться вийти на «The ROCK FM», це буде справді круто. – Притула на хвильку замислився. – Слухай, Кідрук, ти зміг би зібрати в барі народ і виголосити тост за дружбу між Україною і Новою Зеландією?

– Хех… а це непогана ідея, – мурмочу. – Зможу.

– Поставиш усім пиво, розкажеш, що припхався з такої далекої України і прилетів через те, що серед новозеландців є такий пі… нє, цього краще не кажи… є такий парубок, як Ґреґ Морґан, який збирався до нас за дружиною, але ти причвалав з миром, вбивати нікого не збираєшся і хочеш разом з усіма підняти келих пива за…

– …never-ending friendship between New Zealand and Ukraine![43] – доказав я.

– Так! – Відпивши «кухарської сечі», Сергій додав: – Було б добре, якби хтось зняв промову на відео.

– Я беру з собою свою «соньку», але не знаю, чи вийде відзняти. Буду дивитись по ситуації.

– Постарайся.

– Що з плакатом? Мені вже братись до малювання?

– Не квапся, старий. Ідея з плакатом – чудова, але те, що на плакаті, воно… ображає всіх новозеландців. Це не підходить. – Притула стишив голос: – Я вигадав дещо крутіше.

Я нахилився ближче:

– Ну?

– В мене є знайомий фотограф, він зокрема працює з дівками із «Фемен».

– І?

– Я зв’яжусь із дівчатами і попрошу їх допомогти нашій акції.

Попервах задумка мені не дуже сподобалася. Проте я тактовно змовчав і слухав далі.

– Попрошу «Фемен» виділити одну зі своїх модельок, після чого фотограф ту кобіту гарненько клацне.

– В смислі, «клацне»? – уточнив я, бо трохи не второпав, чи то «Сірий» продовжує українською балакати, чи перейшов на тернопільську. Той, хто спілкувався з тернополянами, мене зрозуміє. У них же там, бляха-муха, не діалект, а окрема мова. Причому з космосу. Ніби й українці, але іноді ґелґочуть так, наче з Марсу попадали. От скажіть, що б ви подумали, якби почули щось на кшталт: «Надери пýтню хóпти коло бамбетля, а тоді дибай їсти драглі»? Стопудово, нічого пристойного. Принаймні нізащо не здогадалися б, що вас просять нарвати відро (путня) бур’яну (хопта) біля тапчана (бамбетель), а тоді запрошують їсти холодець (драглі). Тож у мене виринула закономірна підозра, що в Тернополі словосполучення «клацати кобіту» не має нічого спільного з художньою фотографією.

– Зніме. Тобто сфотографує, – розвіяв мої сумніви Притула.

– А. О’кей.

– Дівчина буде топлес, на тлі житнього поля, і стоятиме в такій позі. – Сергій підняв випрямлену ліву руку над головою, а напівзігнуту праву притримав на рівні грудей. Обидві долоні були стиснуті в кулаки. – У правій, – кулак підсунувся мені просто під носа, – вона стискатиме закривавлений серп. А у лівій, – Притула зробив паузу, труснув лівою рукою і розлився у посмішці на всі тридцять два, – відрізану чоловічу мошонку.

– Ги! – сказав я, та зразу ж замислився. – Чувак, а де ми візьмемо відчикрижену чоловічу мошонку?

– Кідрук, не тупи! Прималюємо у «Фотошопі».

– Точно. – Я попустився.

Притула продовжив.

– Внизу попід дівчиною на плакаті буде написано, – «Сірий» провів розчепіреною долонею в повітрі, ніби матеріалізуючи напис на транспаранті, і продекламував: – «Greg! We’re waiting! Try to win a wife again[44]».

Я ледве стримався, щоб не заплескати в долоні.

– Як тобі, старий? – зиркнув на мене Притула.

– Це геніально!

– Я ж казав! Плакат беру на себе. Напружу людей, щоб зробили якомога швидше. Ти коли плануєш вилітати?

– Сьогодні у нас 5 квітня. На візу потрібно мінімум три тижні. Плюс тиждень запасу на різні форс-мажори і довбограїв… Думаю, десь за місяць – 1–2 травня.

– Значить, у мене три тижні, щоб підготувати постери. – Сергій тут-таки взявся за мобільний, подзвонив комусь із «Нового каналу» і поставив задачу якнайшвидше відшукати номер головної дівахи з «Фемен». Тоді повернувся до мене: – Квитки дивився?

– Так. Два тижні тому були в межах чотирнадцяти тисяч в обидва боки.

– То це взагалі фігня!

– Не навроч, – стукаю кулаком по столу, – можливо, у системі лишалось тільки два-три білети за такі гроші і їх давно розхапали. А наступна ціна буде зна-а-ачно вищою.

Під час бронювання перельотів з кількома пересадками вартість ніколи не змінюється плавно. Сьогодні квитки коштують тисячу доларів, а вже завтра ви не знайдете дешевше, ніж тисяча вісімсот. Річ у тім, що пошуковий сервер складає маршрут із найдешевших перельотів на момент пошуку. Припустімо, ви летите з Києва в Окленд. Програма видає найдешевший маршрут через Москву і Бангкок. Заковика в тому, що кожен із трьох перельотів виконується різними компаніями (в нашому випадку це можуть бути «Аеросвіт», «Аерофлот» і «Air New Zealand») і майже завжди різними типами літаків. «Аерофлот» на рейсі з Москви до Бангкока використовує «Boeing 767–200», розрахований на 224 пасажири, а «Air New Zealand» літає з Бангкока до Окленда на «Boeing 777–300», який може перевозити аж 451 людину. Зрозуміло, квитки на літак «Аерофлоту» закінчаться швидше. Після цього, навіть за наявності білетів у «Аеросвіт» і «Air New Zealand», загальний маршрут розпадається. Система мусить шукати інші варіанти, і в цьому випадку вартість буде кардинально відрізнятися.

Притула дістав із сумки немаленьку пачку американських грошей і передав мені.

– Тримай. Тут два кусні зелених. Вистачить на білети і візу?

Я швидко прикинув у голові можливі побічні витрати і кивнув:

– Так.

– Це все, що зараз маю. На саму операцію видам перед відльотом… Що там із візою?

– Новозеландського посольства у нас немає. За консульство ще не взнавав. Швидше за все, мені доведеться їхати в Москву. Ти не парся – ці питання я беру на себе.

– Я й не сумнівався.

«Сірий» допив узвар і замовив ще один келих.

– Я тут іще дещо придумав… – сказав я.

– Валяй.

– Ти писав у листі про співчутливих українців.

– Ага.

– Там же має бути діаспора. Не знаю, чи велика, але хтось обов’язково знайдеться. І якщо в Окленді набереться достатньо народу, можна спробувати організувати марш у вишиванках.

– Нормальок. Це приверне увагу.

Чесно кажучи, я не горів бажанням завчасно привертати увагу. Сподівався звалити з Окленда цілим і неушкодженим, везучи зуби в роті, а не у кишені. Увагу нехай привертають залишені мною плакати, коли я гнатиму від островів на висоті 10 000 метрів і зі швидкістю 900 км/год. Проте, порадившись, ми вирішили додати марш із вишиванками у загальний план.

– А що з гівном? – поцікавився я наостанок.

– З яким іще гівном? – підняв брову Притула.

– Ну… – надаю лицю якнайсерйознішого вигляду, – я про те, щоб вимазати двері радіостанції чи обкидати какашками їхній ґанок.

– Старий, давай без ексцесів. Крім того, де це ти набереш стільки лайна? Попросиш у діаспори? То починай уже циганити, щоб вони тобі до приїзду насрали кілька бідончиків. Чи, може, ти його з собою привезеш?

Я уявив, як у новозеландських митників лізуть очі на лоби, коли рентген висвічує у мене в сумці півдесятка трилітрових банок із добірним українським гіменцем. «А це вам для чого?!» – «Родичі попросили привезти. Скучили за Батьківщиною…»

– Гаразд. Цей пункт відкидаємо…

Обсудивши окремі робочі моменти (як-от: час і порядок проведення акцій, необхідний інвентар), ми сформували остаточний план «передачі вітання новозеландцям»:

1) офіційна частина:

– подати лист-скаргу в BSA;

– за допомогою діаспори зв’язатися з керівництвом «The ROCK FM» чи навіть «MediaWorks Corp.» і спробувати потрапити на радіо;

– по можливості організувати пікет у вишиванках біля офісу «The ROCK FM»;

– в одному з барів Окленда пригостити пивом новозеландців, розказуючи при цьому про «never-ending friendship between New Zealand amp; Ukraine»;

2) неофіційна або «просвітницька» частина (запланована на останню ніч мого перебування у Новій Зеландії):

– розклейка плакатів у центрі Окленда та поблизу офісу «The ROCK FM»;

– плюндрування (за ситуацією) одного з національних новозеландських пам’ятників.

Не все з перерахованого вдалося провернути. З різних причин. Дещо довелося міняти буквально на ходу. Втім, не буду забігати наперед…

Через дві години ми попрощалися. «Сірий» лишився у «Веранді» видзвонювати дівчат із «Фемен» і свого знайомого фотографа, а я галопом поскакав до центру: спочатку в банк – класти гроші на картку, а потім в Інтернет – чимскоріше добирати квитки і шукати виходи на новозеландську діаспору.

* * *

Секунд тридцять у повному заціпенінні я витріщався на цифру по центру екрана.

Оговтавшись, спробував пошукати через інший сервер, поміняти дату вильоту, вручну вибрати проміжні аеропорти. Нічого не допомагало. Всі мої мудрування дозволили скинути нещасних двадцять баксів у порівнянні з найпершим, запропонованим варіантом маршруту.

– Чорт! – лайнувся.

Я сидів у центральному залі книгарні «Є» на Лисенка, присмоктавшись до дармового wi-fi. Стискав губами поповнену кредитку і зі сліпою люттю пожирав очима свій нетбук. Так, наче він був винуватий у тому, що найдешевший квиток до Окленда, який тільки можна було знайти станом на 5 квітня, коштував… 18 320 грн.

Дві тисячі триста довбаних американських доларів!

– Фак! – спересердя ляснув рукою по столу.

Консультант виглянув із сусіднього залу. Судячи з виразу обличчя, він страшно переживав, чи я, бува, не почну трощити меблі.

Я провів долонями по волоссю і зчепив їх у замок на потилиці. «А чого ти очікував? – спробував подумки погамувати себе. – До вильоту лишається менше місяця. Так і мало бути». Я усвідомлював, що навряд чи доберу кращий варіант. Система і так запропонувала доволі химерний переліт: «Київ – Москва – Пекін – Окленд», а назад – «Окленд – Шанхай – Москва – Київ». Виліт із аеропорту «Бориспіль» о 16:55 30 квітня. Прибуття в Окленд о 04:45 аж 2 травня (за місцевим часом). Виліт назад із Окленда у п’ятницю 7 травня о 23:15. На операцію у мене буде повних шість днів.

На кредитці було достатньо коштів, щоб купити квиток, проте мене аж викручувало від злості через те, що через якусь дурнувату гаянку доведеться переплачувати цілих п’ятсот баксів. Хоча діватись не було куди. Надалі білети тільки дорожчатимуть.

Насупивши брови, перейшов на сторінку оплати і взявся вводити дані платіжної картки: прізвище, ім’я, номер, термін дії і CVN-код. По тому на мить затамував подих. Воно так завжди, аж серце стає, коли усвідомлюєш, що за секунду світова Мережа висмокче з твоєї кредитки кількадесят сотень баксів і пошпурить їх у невідомому напрямку.

Зрештою клацнув по кнопці «Purchase».

Невдовзі на екрані заблимало заспокійливе «Your payment is confirmed[45]». Від серця відлягло. Через кілька секунд на мій e-mail надійшли два листи: підтвердження про успішний платіж через Інтернет і електронний квиток з датами рейсів і кодом бронювання ZMO6RT.

…Виходячи з книгарні «Є», я несподівано усвідомив, що тільки-но спалив за собою останній міст. Відтепер вороття назад реально немає.

* * *

Діаспору відшукав з першого разу. Ввів у «Google» фразу «українці Нової Зеландії», і одним з перших результатів, виданих пошуковим сервером, виявилось посилання на сайт Об’єднання українців Нової Зеландії ().

Сайт був простим, але змістовним і, якщо можна так сказати, доглянутим. На першій сторінці мене зустрічала фотографія усміхненого сімейства новозеландських українців. Усі до одного у вишиванках. Далі йшло привітання і смуга новин про діяльність Об’єднання.

Я прочитав вітальне слово, написане українською і дубльоване англійською, поблукав сайтом і скоро втямив, що в Об’єднанні всім заправляє симпатична синьоока білявка Наталя Пошивайло-Таулер. Її ім’ям були підписані більшість статей, вона відповідала на запитання, залишені відвідувачами на форумі сайту. Дивлячись на фото Наталі, чомусь подумав, що ми легко знайдемо спільну мову.

На форумі () надибав кілька тем, що стосувалися конкурсу «Win a Ukrainian Wife». Було приємно усвідомити, що не лише Притула з Кідруком переймаються через ту капость. Причому в обговоренні траплялися повідомлення не тільки з України, а й з Канади і Зеландії. Побіжно проглянувши теми, дізнався, що Наталя Пошивайло вже надсилала скаргу в Broadcasting Standards Authority. За тиждень перед тим у BSA надійшов офіційний протест від пана Адомайтіса, посла України, і ще один лист від представника Конгресу українців Канади.[46] Керівництво «The ROCK FM» було змушене реагувати, однак усе, що вони зробили, – це поміняли формулювання. За два чи три тижні до завершення конкурс перейменували з «Виграй дружину з України» на «Виграй незабутню подорож до України». Формально проблему розв’язали, проте суть розіграшу анітрохи не помінялася.

Я вперше почув про те, що назва конкурсу змінилася. Це стало для мене відкриттям. І тоді в голові зринула цікава ідея: пошукати інформацію про розіграш, Ґреґа та радіостанцію через новозеландський «Google» (). Річ у тім, що, запускаючи пошук в Україні (через чи ), ви автоматично даєте команду для «Google» у першу чергу передивлятися українські (або російські) сайти, навіть якщо ключове слово було англійським.

На початку березня українські ЗМІ розповсюдили інформацію про те, що Ґреґ Морґан нібито відмовився їхати в Україну. Підтвердження на англомовних ресурсах я не знайшов, тому повідомлення вважав підозрілим. Уже тоді припускав, що ініціаторами цих чуток стали організатори конкурсу. Вони запустили побрехеньку, щоб уникнути агресивної (але цілком адекватної) реакції українських чоловіків на появу товариша Морґана. Сумнівно, що рейтинг «The ROCK FM» піднявся б, якби хлопця, якого відправили на гульки в Україну, привезли назад у дерев’яному ящику, білих капцях і з унітазом на голові.

Саме через я довідався, що Ґреґ таки прилітав до України. Тільки замість Києва він відвідав Запоріжжя (летів через Донецьк). Чувак відпочив, порозважався і спокійно звалив назад до своїх кіз, овець і кислих виноградників. Проте цим справа не обмежилась. У себе вдома доблесний фермер дав інтерв’ю для газети «New Zealand Herald», у якому повідав, що «жінки в Україні дуже гарні, але тупі – з ними нема про що говорити», а коли журналіст запитав про чоловіків, розумашка Ґреґ чвакнув: «Жодної конкуренції – одні пиятики та алкоголіки». У той момент я забув про все на світі і хотів одного: зробити з тим вискочкою те, що Сергій Притула планував зобразити на наших плакатах…

У розділі «Контакти» сайту nzukrainians.org містилася форма, через яку можна було написати лист Об’єднанню українців і залишити власні координати для зворотного зв’язку. Я здогадувався, що мій лист, швидше за все, читатиме Наталя Пошивайло, та все ж на перших порах вирішив не звертатись ні до кого персонально.

Все ще перебуваючи під враженням статті з «New Zealand Herald», настрочив такого листа:

Добрий день!

Мене звати Макс Кідрук. Я український письменник і мандрівник. Пишу Вам через той дурнуватий конкурс «Win a Ukrainian Wife». Я слідкував за всіма перипетіями, що супроводжували це паскудство, і дуже радий, що завдяки втручанню посла України в Австралії та Новій Зеландії, а також завдяки Вашій активності новозеландці поміняли формулювання. Проте неприємні висловлювання Ґреґа Морґана, переможця, лишилися (зокрема його заява в пресі про те, що всі українські чоловіки є алкоголіками, а жінки красиві, але не вирізняються розумом).

Протягом останніх місяців українські ЗМІ, як друковані, так і ТБ, часто згадували про конкурс. Були статті в журналі «Корреспондент», найбільш тиражованій газеті «Факты» та інших виданнях, проте на офіційному рівні ніхто не відреагував. Серед громадськості також не було помітно хоч якої-небудь серйозної реакції. Україну на весь світ обізвали борделем, і майже всі змовчали.

Два місяці тому мій товариш, ведучий ранкового шоу «Підйом» на «Новому каналі» Сергій Притула, задумав здійснити акцію у відповідь. Метою цієї акції є не пошук дружини чи дівчини в Новій Зеландії – це було б надто банально і тупо, – а донесення до новозеландців інформації, що Україна – не бордель, причому максимально дохідливим способом, після якого, я сподіваюсь, у них щезне бажання проводити подібні конкурси. Для цього в Нову Зеландію направляється посланець, чию роль на себе узяв я, оскільки володію англійською мовою, а також маю мандрівний досвід.

Серед планів: занесення офіційного листа до NZ Broadcasting Standards Authority (знаю, що вже робилося, але, коли це зробить чувак, що пролетів задля цього 15 000 км, гадаю, ефект буде кращий); спроба потрапити на який-небудь канал чи хоча б прорватися на радіоефір і донести власну позицію; також, можливо, парад у вишиванках.

Власне, через останнє я пишу Вам цього листа. Я в жодному разі не вимагаю від Вас якихось дій. Проте, якби Ви могли б зібрати народ для того, щоб пройтись перед «The ROCK FM» чи деінде, зняти це на камеру, щоб потім показати в Україні, я був би вельми вдячний. Цього, як розумієте, сам зробити не можу…

І я, і Сергій Притула проводимо дану акцію для того, щоб пізніше надати їй розголосу саме в Україні. Щоб у майбутньому такі випади не «ковтали» мовчки. Сергій поширюватиме інфу через ТБ, я ж напишу про це в одній з наступних книг.

Дякую, що приділили час. Цінуватиму будь-яку пораду чи допомогу з Вашого боку. Сподіваюся також, що серед діаспори виявиться хтось небайдужий до цієї акції.

Якщо Ви зможете допомогти, відпишіть на цей мейл або ж дзвоніть +38 097 1231111 (залишати в тексті номер телефону?) у будь-який час. Я прилітаю до Окленда о 04:55 2 травня.

З повагою,МК

Квитки куплені, діаспора поінформована. Залишалось останнє і, мабуть, найважче – новозеландська віза.

Найдорожча віза, найдовший переліт

Я здивувався, виявивши, що в Києві є консульство Нової Зеландії. На Багговутівській. Почесний консул – пан Марк Райт. На сайті навіть номер телефону був. Словом – усе як у людей. Навряд чи вони видають візи, але була надія, що принаймні допоможуть із оформленням паперів, призначать дату подачі документів у Москві, скажуть, до кого конкретно звертатися і т. п.

Подзвонив (раптом кому треба, номер телефону – 044 5377444). Відгукнулись відразу, після двох чи трьох гудків:

– Торговоє обьєдінєніє «Блу-Стар Лімітед», здравствуйтє! Чєм магу бить палєзна? – скоромовкою застрочив сухуватий дівчачий голос (назву компанії я вигадав, зараз її просто не пригадаю).

– Е-е… добрий день, – збентежився я. – Вибачте, я, мабуть, помилився номером, бо… взагалі-то телефонував у консульство Нової Зеландії.

Відповідь дівчини ще більше ввігнала мене в ступор:

– А, так, це ми! Добрий день! Я вас слухаю.

Я провів язиком по губах:

– Ми – це хто?

– Консульство. Нової Зеландії.

– А як же «торговоє обьєдінєніє»?

– Не зважайте. Ми – консульство Нової Зеландії.

Така швидка зміна профілю діяльності потішила мене.

– Найближчим часом я збираюсь летіти до Зеландії, – кажу в трубку.

– Коли саме?

– За кілька тижнів – 30 квітня.

– Мета поїздки?

– Кгм… туризм.

– Зрозуміло, – сказала дівчина, а тоді: – Ми не видаємо віз.

«А для чого тоді питати про дату і мету поїздки?!»

– Розумію. Можливо, ви допоможете з оформленням документів, перед тим як я повезу їх у Москву?

– Ні. Ми цим також не займаємось.

– Тоді чим ви там займаєтесь? – підвищую тон.

– Ми просто консульство.

– Ясно. – Я втямив, що пан Райт був простим новозеландським бізнесменом, якому вліпили консульський титул для проформи (а також, можливо, для прикриття бізнесу). Він не виконував ніяких функцій, окрім почесної представницької. Призначили, аби був. На всяк випадок. – Тоді дуже дякую консульству за надану допомогу.

– Зачекайте. Можу дати вам пораду. Є одна компанія, що займається підготовкою віз до Австралії та Нової Зеландії. Подзвоніть за цим номером. – Вона продиктувала номер телефону. – Менеджера звуть Юлія Шабаєва, вона вам усе розкаже.

Я поспіхом попрощався і зателефонував за вказаним номером.

Цього разу розмова була більш предметною.

– Туризм?

– Так, туризм, – удруге, не змигнувши, збрехав я.

Менеджер почала завчено диктувати список потрібних документів.

– Дві фотокартки, діючий закордонний паспорт, ксерокопії віз зі старих паспортів, бронювання готелю, детальний маршрут поїздки, довідка з банку про наявність коштів на рахунку і… – Юлія зробила паузу, а тоді тяжко видихнула: – і анкета.

– Все зрозумів. Питань немає.

– Будуть. Особливо з анкетою.

– Тобто?… Чому ви такі певні, що будуть?

– Тому що не перший день оформляю візи в Зеландію. – У трубці пошаруділо, і Юлія продовжила: – Тепер щодо оплати: консульський збір – 110 американських доларів. Ви самі купуєте страховку, дійсну в Новій Зеландії, яка б покривала витрати мінімум на 50 000 доларів. Усі документи повинні бути перекладені на англійську і завірені у нотаріуса – за це також платите ви. Ну і насамкінець, послуги нашого кур’єра – 150 євро.

Усе разом – більше 300 доларів. До цього часу – найдорожча віза в моєму паспорті. Але навіть така, на перший погляд драконівська, сума є найменшою з можливих. Якби робив візу сам, оминаючи послуги кур’єра, довелося б двічі їхати у Москву: перший раз на подачу документів, і вдруге – за паспортом з виданою візою. Лишень проїзд туди й назад потягнув би на 400 баксів. Додайте до цього таксі, харчування і проживання у Москві, і зрозумієте, що 150 євро – то дуже адекватна ціна за кур’єрський сервіс.

– Згоден.

– Чудово. Тоді підходьте, щойно зберете всі папери. 21-й офіс на Комінтерна, 13. Це неподалік Центрального залізничного вокзалу. Але не затягуйте. У вас не так багато часу.

– Коли найпізніше можна віддати вам документи?

– Наступний кур’єр вирушає у Москву у вівторок, 12 квітня. Отримати паспорт ви зможете десь між 26 та 28 квітня. У вас шість днів, щоб усе підготувати.

– Вас зрозумів! – кладу трубку.

Виявилося, Шабаєва мала рацію. Анкета (її можна завантажити на сайті міграційної служби – форма INZ 1017) складалася з двадцяти (!) сторінок запитань. Пробігши її очима, подумав, що мене анкетують перед вербовкою в таємну новозеландську розвідку, а не перед видачею одноразової туристичної візи.

Довелося відповідати на цілу купу запитань, переважна більшість із яких були відверто безглуздими. Окрім персональних даних і пояснення мети візиту мені довелося зазначати, чи не збираюсь шукати партнерку в Новій Зеландії, відповідати на запитання, чи хтось давав мені поради під час заповнення анкети INZ 1017 (враховуючи її об’єм і структуру, що радше нагадувала лабіринт, я був би не проти), зазначити минулі місця працевлаштування, надати вичерпну біографію батьків та сестри, пояснювати, чи не мав я коли-небудь пульмонального туберкульозу і чому саме я його не мав (це не жарт – секція Е, запитання Е1 на сьомій сторінці анкети). Більше того, я був зобов’язаний давати відповіді на тривіальні запитання стосовно мого характеру (секція G «Character»[47]). У секції Н «Additional details»[48] мені запропонували відкритися, чи часом не належу/належав до організації, котра здійснювала чи була залучена до здійснення військових злочинів, злочинів проти людства і/або порушення прав людини (ні піонером, ні жовтенятком я не був – Бог милував, як кажуть, – так що з цим усе було о’кей)… І це ще при тому, що я неодружений і не маю дітей. Завдяки цьому дозволялося пропустити кілька розділів анкети. Наприклад, вдалося щасливо уникнути секції К, що називалася «Application for a visa for the purpose of a culturally arranged marriage».[49]

Все одно легше було застрелитися, ніж заповнити ту анкету до кінця.

В кінці анкети, у розділі «Що ще ви хотіли б сказати працівнику міграційної служби» мені страшенно кортіло дописати: «У мого діда був собака Тузик, який вважав себе запеклим комуністом!»

Решту необхідних документів підготував без проблем. У п’ятницю 8 квітня заніс усі папери і закордонний паспорт на Комінтерна.

* * *

Ніч з неділі на понеділок, 11 квітня…

– Що за муйня? – Я відірвав стокілограмову голову від подушки і п’яними очима обдивився спальню. Довго не міг сфокусуватися і взагалі не тямив, що відбувається.

Телефон продовжував верещати. Десь із-під ліжка.

Я звісив довбешку вниз, узявся в потемках шарити руками.

«Уб’ю плазуна! Хто б це не був, завтра я його лінчую!»

Нарешті піймав того верескливого гада. Витягнув його до себе і подивився на екран.

На дисплеї висвічувався дуже дивний номер: +11111111111.

Я все ще був сонним, тому замість підняти трубку тупо витріщався на мобільний. Хто це може бути? Що це може бути? +1 – це нібито Америка. Але хто може мати такий номер? Президент Америки? Голова Пентагону? Трясця вашій матері! Якого лисого їм від мене потрібно?!

Зрештою вирішив, що все ще сплю і дзвінок мені сниться.

Телефон затих. Я ще раз глипнув на екран. Перша ночі. «Це точно сон», – подумав і відкинувся назад на подушку.

Знадобилася хвилина, щоб я почав розуміти: це або напрочуд реалістичний сон, або… я не сплю і дзвінок був реальним. Знову підняв телефон і переглянув список пропущених, переконавшись, що серед них зберігся номер +11111111111.

І тут мене осяяло! То був Skype! Система Skype не має власного номера, тому, коли хтось дзвонить із Мережі на мобільний телефон, номер висвічується довільний, часом абсолютно неймовірний, але такий, який у реалі не існує.

Отже, мені дзвонили зі «Скайпу». Принаймні це зрозуміло.

Але хто? О першій ночі? Це, мабуть, чийсь жарт і я ніколи не дізнаюсь, чий саме.

Потроху почав засинати. Свідомість холонула, поступово починався справжній сон: перед очима пішли хороводом якісь пухнасті гномики. А втім, розбурханий мозок опирався і Морфею, і гномикам, продовжуючи вистрілювати думками. «Якщо до першої години додати десять, то це буде… – бовталося у мене в голові, – це буде… гм… одинадцята година ранку. Практично полудень». Я перекрутився на інший бік, пухнасті карлики, матюкаючись, попадали на купу. «А чому це я додав до першої ще десять годин?» – питаю сам у себе. За мить гноми хором загорлали: «Тому що така різниця між часовими поясами Окленда і Києва, телепню!»

Ривком сів на ліжку. Точно! Мені дзвонили по «Скайпу» з Нової Зеландії. І це могла бути тільки Наталя Пошивайло-Таулер із Об’єднання українців Нової Зеландії.

Щойно про це подумав, телефон задзеленчав знову. Цього разу номер складався з різних цифр, але був таким самим химерним. Я двічі з розмаху ляснув долонями по щоках, витрушуючи з макітри волохатих гномиків, зробив гучне «Фу-фуф!», як перед віджиманням штанги, і приклав мобільний до вуха.

– Альо! – кажу.

– Доброго ранку! – Ну звісно, у вас там давно ранок, пані…

– На добраніч! – відповідаю на автоматі (навколо ж темрява!).

– Це Максим? Максим Кідрук?

– Я. – Ще одна змістовна розгорнута відповідь.

– Це Наталя Пошивайло з Окленда, Об’єднання українців Нової Зеландії.

– Ага.

– Ви написали мені листа кілька днів тому. Вибачайте, що так довго не озивалася. Була у відрядженні в Австралії. Щойно повернулася.

– Йєс. – Гномики, порозбігавшись, забрали з собою всі розумні думки.

– Кгм… Ви не можете говорити?

Я шумно пирхнув і сказав:

– Можу.

Для більшої переконливості додав:

– Можу.

– Але мені здається, що…

– У Києві перша ночі, Наталю. Я ще не весь прокинувся.

Вона засміялася.

– Ну вибачайте!

– Та нічого. Кажіть… Ви кажіть. Я буду кивати.

– Хочу сказати, що пильно слідкувала за розвитком конкурсу від «The ROCK FM». Усе, що могли, щоб перешкодити, ми зробили. Я також чула про акцію у відповідь від Сергія Притули. Після оголошення відбору мене в буквальному сенсі закидали листами хлопці, які хотіли виграти його конкурс. Просили допомогти. Я не відповідала, але чекала, що ви чи… хтось інший вийде на мене. – Наталя замовкла, збираючись із думками. – Максиме, можна у вас дещо спитати?

– Тільки говоріть, будь ласка, простішим реченнями, – важко пробурмотів я. – По п’ять-шість слів.

– Що ви задумали?

– Га?

– Не вірю, що Притула посилатиме «козака» за п’ятнадцять тисяч кілометрів для того, щоб подати скаргу і ляси точити на радіо. Що ви задумали насправді?

– Не скажу, – рішуче мотаю головою, не дуже усвідомлюючи, що Наталя мене не бачить.

– Це через те, що сонний?

– Ні. Через ідейні міркування.

– Я так і думала: щось незаконне.

– На жаль, не можу нічого сказати до отримання візи. Та ще й по телефону. Але в нас грандіозна концертна програма.

– В Окленді мені розповісте?

– Буду дивитися по сути… по ситуіца… по ситуації.

– Так не можна, Максиме! – Наталя посерйознішала. – Ви приїдете, натворите якихось пакостей і полетите додому, а нам тут жити. Якщо ви скоїте щось дуже… не знаю… брудне, це ляже тінню на всю українську діаспору. Я мушу знати, чим ви займатиметесь в Окленді!

– Добре. Після прильоту все розкажу. – «Може».

– Стосовно вашої пропозиції про марш у вишиванках. Усього в Новій Зеландії три з половиною сотні вихідців з України. З них – лише сімдесят у Окленді. І всі вони… – вона затнулася, – як би так сказати… асимільовані.

«Яничари», – чомусь подумав я, і від того стало дуже сумно.

– Ви натякаєте, що на марш у вишиваних сорочках можна не розраховувати?

– Саме так. Більш-менш активних українців тут лише троє. Це мої друзі – ті, хто займається Об’єднанням. Решта не прийдуть, навіть якщо ви їм заплатите.

До цього моменту я вже остаточно прокинувся.

– Гаразд, усе ясно.

– Не засмучуйтесь. Я допоможу вам. Моя знайома працює в «MediaWorks». Спробую через неї організувати інтерв’ю. Можливо, вдасться підключити газети. Все, що завгодно, тільки… не робіть отого, що задумали і про що не хочете мені говорити.

– Побачимо.

– Зателефонуйте мені після прильоту.

Наталя продиктувала номер. Я записав.

– Обов’язково.

На тому розмова завершилася. Я завалився на ліжко, проте ще довго не міг заснути.

* * *

Рано я заспокоївся, думаючи, що новозеландська віза у мене в кишені.

Була п’ятниця, 15 квітня. Ранок. Третій день після того, як кур’єр повіз мої документи у Москву. Я надраював щіткою зуби, коли задзвонив мобільний. Пережовуючи синьо-білу піну, вивалився з ванни і взявся розкидати навсібіч джинси, труси, шорти і сорочки, видобуваючи з-під них телефон. Зрештою апарат знайшовся – на екрані полискувало «Юлія Нова Зеландія». Я занепокоєно пережував щітку (не може бути, щоб за три дні мені видали візу) і натиснув зелену кнопку.

– Кідгук на дготі. – Рот набитий піною. Намагаюсь щебетати так, щоб не булькати.

– Максиме, доброго ранку, – вітається менеджер. – Я не розбудила вас?

– Ранок! – булькаю у відповідь. – Не розбульдили. Якраз чищу губи.

– Чистите що?

Я витягнув щітку з рота і повторив чіткіше:

– Зуби. Я зуби чищу.

– А, – сказала Юлія, – а то ви дивно якось говорите. Коротше, мені щойно дзвонив кур’єр із Москви.

– Все гаразд?

– Не зовсім.

Серце тьохнуло. У грудях зашкрябало. З переляку прикусив щоку. Біль стрельнув аж до вуха, і я зарепетував:

– Мля-а-а!

– Ви чого?! Максиме, нічого страшного не трапилося, – заспокоїла мене Юлія.

– Та то не вам. Я щоку прикусив.

– Може, я передзвоню пізніше? – Вона запитувала таким тоном, наче боялася, що до кінця розмови я прикінчу або принаймні сильно покалічу себе. Так, наче я якийсь даун, що не може одночасно чистити зуби і розмовляти по телефону.

– Не треба. Кажіть, що сталося.

– Треба дещо уточнити. Кур’єр віддав документи, і спочатку все було добре, а потім працівнику посольства видалося дивним, що ви приїжджаєте лише на шість днів. – Юлія прокашлялася, тактовно позначуючи, що її це також насторожує. – Вони попросили від вас письмове роз’яснення. Англійською мовою.

– Тільки не кажіть, що ця писулька має бути підписана мною особисто! – скрикнув я, хапаючись вільною рукою за шевелюру і прикушуючи другу щоку.

– Ні. Просто напишіть текст і вишліть мені на e-mail. Я передам його у посольство.

– Уже пишу!

Дочистити по-людськи зуби так і не вдалося. Відкривши порожній «Word’івський» документ, у буквальному сенсі плюючись кров’ю, я прудко нашкрябав зліва згори: «To whom it may concern».[50] По тому, гарно обдумавши, склав такого листа (нижче наведений переклад українською):

Я перебуватиму в Новій Зеландії лише шість днів через те, що не можу залишитися на довше. Спочатку планував пробути десять днів, але плани змінилися. По-перше, 8 травня я лечу на північ Греції (півострів Халкідіки) в рамках семиденного прес-туру, організованого туристичною компанією «Mouzenidis travel». Не маю можливості відмінити чи перенести цю подорож. У той же час я не можу відвідати Нову Зеландію після 15 травня у зв’язку з початком промотуру на підтримку моєї нової книги – «Навіжені в Перу». Друга половина травня і весь червень уже розплановані. Я також не маю змоги вилетіти з України раніше ніж 30 квітня, оскільки візу отримаю щонайраніше 28–29 квітня.

Таким чином, лишаються два варіанти: або відмінити подорож до Нової Зеландії, або їхати лише на шість днів. Я збираюсь писати про туристичні принади Окленда й околиць для українського туристичного журналу «MANDRY» і надіюсь, що шість днів буде цілком достатньо, щоб зібрати необхідний матеріал.

Сподіваюсь, наступного разу мені вдасться залишитися на більше часу.

Найщиріші вітання,Макс Кідрук

По-моєму, вийшло непогано, правда? Майже не брехав.

Хай там як, мені повірили. І це головне.

* * *

Плакати були готові у вівторок, 26 квітня. Притула в цей час роз’їжджав по Україні зі своїми «Вар’ятами», а тому передати особисто не міг. «Сірий» зателефонував напередодні і сказав, що конверт із постерами залишать у вітальні в новому офісі «Нового каналу» (пардон за тавтологію, але без неї тут ніяк).

З самого ранку я помчав на Тургенєвську – забирати основний інвентар.

Пака виявилась чималою, загорнутою в темно-коричневий обгортковий папір. Судячи з габаритів згортка, плакати були таблоїдного розміру (формату А3). Тоді мені здалося, що це добре – що більші, то кращі. Проте я помилявся. Адже не міг передбачити, що мені просто не вистачатиме рук, і навіть не уявляв, як намучуся, розклеюючи постери самотужки.

Забравши плакати, заспішив додому. Ледве стримувався, щоб не розкрити пакет по дорозі і просто у маршрутці не роздивитися плакати, хоч і розумів, що завчасно світити ними не варто.

Зрештою дістався квартири. Похапцем зняв кеди, розклав пакунок на ліжку й акуратно розрізав обгортковий папір. Усередині лежали дві сотні кольорових плакатів. Я дістав один і розгорнув перед собою на витягнутих руках.

Глянцевий листок засяяв, наче сонце!

Роздивляючись, я не міг стримати широченної посмішки. Переді мною був справжній шедевр. Хіба ні? Все в ньому було чудове: і дівчина, і поле, і серп, і… Словом, геть усе!

«Це прекрасно, – шепотів я, а плакат ледь помітно тремтів у долонях, – це просто прекрасно…»

* * *

Через два дні, у четвер, кур’єр привіз мій паспорт. З візою.

Я передзвонив «Сірому» і відрапортував про стовідсоткову готовність до місії. Після чого в гарному настрої став готуватись до відправлення. Попереду чекав найдовший переліт: дві пересадки, три перельоти, загалом майже тридцять годин, двадцять три з яких я проведу в повітрі…

* * *

Тридцятого квітня по-тихому, без сурм і фанфар, я прибув до аеропорту Бориспіль. Став на реєстрацію на рейс SU184 компанії «Аерофлот» до Москви.

«Аерофлот»… Моя любов…

Я не раз писав, що обожнюю літати. Мені подобається спостерігати за підготовкою до зльоту, відчувати, як стугонять велетенські турбіни літака і сила в сотні кілоньютонів тягне важезний реактивник уперед по злітній смузі. Люблю передивлятися старі голівудські комедії по personal entertainment system,[51] особливо під час дальніх перельотів, коли в салоні приглушують світло і більшість пасажирів довкола тебе засинають. Я навіть турбулентність люблю (в межах 6 балів за шкалою Ріхтера… при 6 балах ще можна пити воду з пластикової пляшки, не ризикуючи вийняти горлечком власне око).

На жаль, цього всього (за винятком турбулентності) немає в «Аерофлоті». Зате у них є сварливі літні стюардеси, що згодилися б у мами капітану лайнера, паршивенька їжа, що тхне пластмасою й автомобільним мастилом, жодної розважальної системи (навіть на рейсах, які тривають по десять годин). А ще «Аерофлот» часто падає. У прямому розумінні. І не через несправність літаків чи складні погодні умови, а через… навіть не знаю, як сказати… непередавано широкий пофігізм російської душі і сліпу віру в непохитний ще з радянських часів принцип «та, якось воно буде!». Катастрофи «Аерофлоту» не входять у десятку найкрупніших у світі, але, готовий посперечатися, очолюють рейтинг найбільш безглуздих авіакатастроф за всю історію комерційної авіації. Варто згадати катастрофу рейсу SU593 22 березня 1994 року під Мєждуреченськом Кемеровської області. «Airbus A310» звалився в штопор через те, що за штурвалом опинився… п’ятнадцятирічний син капітана. Командир аеробуса пан Кудринський, попередньо ввімкнувши автопілот, дав синочку «потриматися» за штурвал під час нічного польоту, коли всі пасажири поснули. В результаті активного смикання стійки підлітком відбулося часткове відключення автопілоту, літак почав кренитися на правий борт. Невдовзі крен сягнув неприпустимих значень і лайнер став різко втрачати висоту. Через колосальні перевантаження (4,8g – майже у 5 разів більші за прискорення вільного падіння) пілот довго не міг зайняти своє місце. Зрештою Кудринський виштовхав сина і взяв керування, проте… було пізно. Літак розбився. Загинуло 75 людей. Ще страшніша (з точки зору алогічності) катастрофа сталася 14 вересня 2008 року в Пермі. «Boeing 737–500» авіакомпанії «Аерофлот-Норд», рейс SU821, розбився під час заходу на посадку в аеропорту Велике Савіно. Причина? П’яний пілот. Навіть не так. Не просто п’яний, а практично мертвий від конячої дози алкоголю. Капітан авіалайнера не міг стулити докупи двох слів! Він плутав команди: набирав висоту до 900 м, коли диспетчер наказав знижуватися до 600, виконував лівий розворот замість правого і т. п. Запис останніх тринадцяти хвилин розмови між пілотом рейсу SU821 та пермським диспетчером є в Мережі. Це, мабуть, найстрашніший аудіоролик, який я чув за все життя. Диспетчер швидко розібрався, що відбувається в кабіні, і почав чітко диктувати команди, які мали б привести лайнер на землю. Але пілот не реагував. Відімкнувши автопілот і автомат тяги, командир повітряного судна здійснив фатальний маневр. «Boeing» виконав «бочку»[52] (на що жоден комерційний літак не проектувався), ввійшов у неконтрольоване піке і на швидкості 470 км/год врізався в землю. Загинуло 88 людей. Турбіни та інші бортові системи працювали у штатному режимі до самого зіткнення із землею…

Словом, ви зрозуміли, я любитель політати, але не любитель користуватися послугами «Аерофлоту» (за умови якщо те, що авіакомпанія надає, можна назвати послугами).

Втім, політ до Москви обійшовся без пригод. О 19:00 за московським часом я вже був у Шереметьєво. Мені навіть не довелося міняти термінал. Літак на Пекін відправлявся з того ж самого терміналу F, куди пришвартували борт, що прилетів із Києва.

То був лиш крихітний шматочок від того шляху, який чекав попереду.

* * *

Найбільше боявся за пересадку в Пекінському столичному аеропорту. Під час купівлі білетів я не надав значення тому, що між прибуттям мого рейсу з Москви та відправленням літака на Окленд лише дві години. Точніше, я звертав на це увагу, але інші маршрути на той час були значно дорожчими, тому свідомо пішов на ризик. В цілому, дві години – це непоганий запас на пересадку. Мінімально необхідний, щоб упору прискакати під потрібний ґейт. Але, по-перше, я міг тільки гадати, наскільки пунктуальним буде рейс із Москви, а по-друге, дуже пізно усвідомив, що мені доведеться переходити з терміналу 2 в термінал 3 Beijing Capital International Airport (BCIA). Раніше я літав через BCIA, а тому чудово знав, що 2-й і 3-й – це не просто різні термінали, це, фактично, різні аеропорти. 3-й термінал відкрився недавно, 26 березня 2008 року. Його будували спеціально під Олімпіаду в Пекіні. Цей термінал більший за лондонський аеропорт Хітроу. На сьогоднішній день він є другим за величиною пасажирським терміналом світу, поступається лиш 3-му терміналу Дубайського міжнародного аеропорту. Проблема в тому, що після введення в експлуатацію 3-го терміналу BCIA 2-й продовжив приймати міжнародні рейси. От і виходило, що я прилітав з Москви у старенький 2-й, а вилітав до Окленда з новозбудованого 3-го. Жодного прямого сполучення між терміналами не було…

На щастя, перша проблема відпала сама собою. Посадка на рейс SU571 «Moscow SVO – Beijing Capital» почалася вчасно.

Діставшись свого місця у салоні, побачив, що багажне відділення над ним зайняте. Довелося заштовхувати наплічник під сидіння попереду.

Народ помалу розсідався. Я тим часом готувався до тривалого перельоту: зняв взуття, зручніше вмостив під п’яту точку подушку, застебнув пасок безпеки, вже навіть ковдру на ногах розгорнув, коли над головою пролунало:

– Ето что такоє?

Звів голову. Наді мною нависала жіночка. Судячи з уніформи і чепчика, стюардеса. Хоча, якби не уніформа, нізащо б не здогадався. Їй би в дитячих театрах бегемотиків грати. Важила вона не набагато менше, ніж середній танк, і займала весь прохід, тручись бортами об сидіння. Дивилася грізно, суворо, з претензією. Така не просто коня на повному ходу зупинить, а ще й ноги йому поламає і в морду дасть, щоб не гопкав без діла.

– Ето что такоє, я спрашиваю? – Стюардеса тицьнула пальцем-сосискою вгору. – Ви что думаєтє, ето я буду закривать?

Полиця багажного відділення була відчинена. На ній примостився чийсь велетенський рюкзак. Ледве поміщався на кришці. Бруднуваті шлейки, немов ліани, звисали донизу.

Звісно, наплічник був не легким і не дуже чистим, але в сучасних авіалайнерах ляди відділень для ручної поклажі спроектовані таким чином, що закриваються від невеликого зусилля. Варто лише трохи натиснути.

Секунд п’ять я переводив погляд із жінки-танка на багажне відділення. Вперше в житті стикнувся з тим, що стюардеса відмовляється зачинити полицю. Не те щоб мені було важко це зробити. Просто я звик, що перед вирулюванням до злітної смуги бортпровідниці дефілюють проходом і самі зачиняють усі ляди. Це не важко, їм це просто (стюардеси – єдині, хто має право стояти під час вирулювання), врешті-решт, це їхня робота! На інших компаніях дівчатка виконують цю операцію з посмішкою, не задумуючись. Проте бабеха з «Аерофлоту», певно, вирішила, що така процедура може попсувати манікюр і взагалі не панське це діло – зачиняти ляди відсіків для ручної поклажі.

Вона зробила дивний рух головою. Неначе папуга, який хоче дзьобнути. Мовляв, чого витріщаєшся? Нарешті я оговтався. Відстебнув пояс і почав підніматися.

– Це не мій рюкзак, – кажу, – але мені зовсім не важко виконати вашу роботу.

Вона або проігнорувала моє зауваження, або просто не вловила сарказму. Покачуючи багатошаровою «бронею», посунула далі по проходу – готувати салон до зльоту.

Переліт відбувся без ексцесів.

Ще один анекдотичний випадок стався вже після приземлення в Beijing Capital. Я, наче олімпійський спринтер, завмер коло крісла, готуючись рвонути вперед, щойно до борту пришвартують рукав і почнуть випускати пасажирів, коли з інтеркому долинуло царствене голосище стюардеси:

– Уважаемые пассажиры, обращаю ваше внимание, что подушки и одеяла являются собственностью «Аэрофлота» и должны быть оставлены на борту.

Під час першого польоту з «Аерофлотом» я був здивований абсолютною забороною продажу та розпивання алкогольних напоїв на борту. У той час коли інші компанії повним ходом торгують дьюті-фрі-пійлом, пропонують під час польоту дармове пиво, вино і навіть дешевеньке віскі, «Аерофлот» не дозволяє пити навіть те, що пасажири принесли з собою, оскільки вже через півгодини після зльоту починаються пісні, танці, ритуальні бійки на балалайках (хтось уже ламає хвіст літака…) і т. п. неприємності. Проте наказ залишити на місцях ковдри та подушки буквально розмазав мої мізки по стінах салону. Бляха-муха, ну кому вони потрібні? Це тільки чисто слов’янська душа може загребти з літака синтетичні подушки і ковдри, які, якщо їх гарно потіпати, у темряві нагадуватимуть наелектризовану хмару. А тут же половина літака іноземці, що летять із Європи!

«Тільки не повторюй англійською, – благаю подумки. – Не ганьбися так! Не плюгав нас усіх!»

Марно. Інтерком скрипнув, і по салону рознеслося:

– Dear passengers, I’d like to notify you, that pillows and blankets belong to Aeroflot and must be left in the cabin.

Чужоземці, які летіли в Пекін через Москву, ошелешено перезиркувалися, не вірячи тому, що чують…

Залишивши борт, я погнав шукати трансферну стійку. За мною кинулися ще четверо з московського рейсу. Всім нам потрібно було якнайшвидше потрапити в термінал 3.

Трансферна стійка знайшлася в центральній частині 2-го терміналу. За нею врочисто засідав карликуватий китаєць із настільки вузькими прорізами очей, що мене так і поривало спитати, чи він узагалі бачить денне світло.

Ясне діло, китайоза майже не знав англійської.

Я сяк-так пояснив, що мені потрібно в 3-й термінал, і тицьнув китайцю під амбразуру електронний квиток. Клерк довго розглядав роздруківку, потім кудись подзвонив, а тоді… вручну став заповнювати мій талон. Це у двадцять першому столітті! Далі я мав чекати, попеліючи від нетерплячки, поки так само вручну, без поспіху будуть заповнені посадочні талони решти пасажирів. Тільки після того нас під охороною повели підземними коридорами на летовище. Під терміналом уже чекав мікроавтобус, який спритно, неначе жук, що тікає від голодних курок, прошмигнув під дюжиною гігантських лайнерів і газонув навскоси через злітні смуги. Через добрих двадцять хвилин ми зупинилися біля службового входу в Т3.

Об 11:10, за сорок хвилин до відправлення, я нарешті потрапив до потрібного виходу. Під вікном стояв білосніжний «Boeing» із синіми маорійськими орнаментами на хвості. Вгорі пузатого фюзеляжу тягнувся напис: AIR NEW ZEALAND.

В тилу ворога

…Літак прибув за розкладом, о 4:45 ранку.

Без затримок минувши паспортний контроль, я вибрався на стоянку перед терміналом. Гукнув таксиста. У таку ранню годину на стоянці було зовсім небагато машин.

До мене підійшов водій-індус. Довгасте бронзове лице, темні напрасовані брюки, біла сорочка, чорна жилетка і над усім цим – білосніжна чалма. На грудях теліпалося пластикове посвідчення таксиста. (Згодом я довідаюсь, що в Окленді майже всі таксисти – індуси чи пакистанці.)

– Хело, містер! – Індієць привітно посміхнувся. – Пекінський рейс?

Схоже, так рано до Окленда більше ніщо не прилітає.

– Так, – кажу. – Ви на службі?

– Звісно, звісно, – заметушився водій, майже силоміць стягуючи наплічник з мого плеча. – Он там моя машина. Ходімо, мій друже.

Ми підступили до білої «Toyota Prius». Індус розчахнув багажник і взявся мостити мій рюкзак. Я за звичкою обійшов авто з правого боку і наблизився до дверцят.

– Е… – здивовано розтулив рота шофер, виставивши чалму над кришкою.

Він хотів щось бовкнути. Я був зморений і не зреагував: як треба, скаже в машині.

Індус захлопнув кришку багажника «Тойоти» практично одночасно з тим, як я взявся за ручку…

Я відтулив дверцята і завмер, розгубившись. Секунд п’ять шоковано телющився перед собою. Кермо. Перед пасажирським сидінням було водійське кермо! І панель із приладами. Я перевів ошелешений погляд на індуса, одними губами питаючи: «Що за фігня, чувак? Що за жарти, га?» Це що, якась нова модель «Пріуса» з двома рульовими колесами? Як у літаках, бляха-муха! Це що виходить: тепер на крутих поворотах мені доведеться підсобляти шоферу і ми будемо завертати тачку двома баранками?

Індус тримався коло багажника і дивився на мене. Недобре так дивився. Зацікавлено, але разом з тим із острахом. Зрештою він дуже обережно (неначе остерігаючись, що я почну верещати і буянити) запитав:

– Man, are you gonna drive or what?[53]

Лиш тоді я зрозумів. Ляснувши себе по лобі, розсміявся.

– Чорт! – кажу, присоромлено опускаючи очі. – Вибачай! Геть забув.

Під час підготовки авантюри я цілковито упустив одну деталь: Нова Зеландія – це колишня британська колонія, відповідно, як і в Британії, рух на дорогах – лівосторонній, а значить, кермо в автомобілях розташовується справа, де в нормальних країнах знаходиться місце пасажира.

Індус посміхнувся у відповідь і жестом запросив на пасажирське сидіння. Розсілися. Показав йому адресу: Pentland Backpackers Hostel, 22 Pentland Avenue, Mount Eden. Шофер «забив» її в GPS-навігатор, і ми швидко покотили уперед.

* * *

Лівосторонній рух – це ще дрібниці. За двадцять до шостої я стояв перед дверима своєї нічліжки, переварюючи новий новозеландський сюрприз. Двері були зачинені! На мої грюкання ніхто не відповідав. Хостел спав. Рецепція працювала лише з 8:00!

Я міг би просидіти на вулиці до відкриття, якби хтось із постояльців не прокинувся від мого настирливого грюкання і не впустив мене.

Хостел «Пентланд Бекпекерс» виявився старим двоповерховим котеджем, збудованим почасти з цегли, почасти з дерева. За будинком знаходилися басейн (точніше, одна чаша, бо води в ній не було) і тенісний корт із потрісканим бетонним покриттям і обвислою, місцями подраною сіткою. Далі починався чи то сад, за яким давно ніхто не доглядав, чи то джунглі, які нещодавно трохи пропололи.

Зате всередині було затишно. Приємно пахло висушеною деревиною. Де-не-де стояли вазони з якимись екзотичними рослинами. Деякі з них сягали мені по плече. Я примостився у центральному холі, де було кілька потертих канап, старезне піаніно, два журнальні столики і величезний плазмовий телевізор. Розкинувся на дивані, дістав книгу і став чекати на появу реєстратора.

* * *

О 8:10 за рецепцією вигулькнула заспана мініатюрна дівчина. Я зібрав свої манатки і пішов реєструватися. Поселившись, прийняв душ, перевдягнувся, а тоді вирішив пройтись до Окленд-Сіті, центральної частини міста, – здійснити рекогносцировку на місцевості…

Спати хотілося страшенно. Цьому сприяла як різниця в часі між Києвом та Оклендом, так і смертельна втома після перельоту. Водночас розслаблятися не було коли. Ми стільки запланували, що часу на акліматизацію не лишалося ні секунди. З першого дня – з першої години! – потрібно було братися за справу.

Я розумів: мені слід увесь час рухатись, щоб не заснути. Правда, вже на десятій хвилині «прогулянки» стало очевидно, що до центру не дійду. Розтягнуся від утоми посеред дороги. Довелося скористатися громадським транспортом.

Дочалапав до найближчої зупинки на Домініон-роуд, купив разовий квиток і став чекати на автобус. Саме тоді вперше спізнав новозеландських дівчат. Можливо, я був надто втомлений, але вони здалися мені… страшними, наче орки. Чекаючи появи автобуса, довкола збиралися кістляві жіночки з ластовинням на витягнутих лицях, ріденьким русявим волоссям і чимось, що нагадувало за розмірами наперстки, під ліфчиками. Я тер очі, щипав себе за дупу, щоб переконатися, що не сплю. Орки нікуди не дівалися. І гарнішими не ставали.

В автобусі було те ж саме. Я обережно розглядав пасажирок, вишукуючи хоча б одну, для знайомства з якою мені не потрібно було б напиватися до напівкататонічного стану. І що ви думаєте? Жодної!

Вперше мені довелося поглянути на авантюру з іншого боку. Мені стало їх шкода. Маю на увазі новозеландських чоловіків. На коротку мить я дав слабинку. Схотілося знайти Ґреґа Морґана, по-чоловічому обняти його і заплакати. А потім піти разом у бар і довго й страшно пиячити.

Я не розхвалюю красу українок. Навіть не намагаюся. В Китаї та Латинській Америці зустрічав дівчат, таких же красивих, як і наші. Але Окленд… То щось неймовірне. Неймовірно страшне! Мій офіційний вердикт: Нова Зеландія – єдина країну світу, де чоловіки гарніші за жінок.

У центрі першим ділом купив собі новозеландську телефонну sim-карту «Vodafone». По тому поснідав. Апетиту не було, я силоміць заштовхував у себе їжу, тямлячи, що повинен швидше набрати сил після рекордного за дальностю і за часом перельоту. Після трапези спати захотілося ще більше. Я почувався кабаном, що нажерся жолудів, – готовий впасти рильцем у найближчу калюжу. Ледве примусивши себе піднятися, пішов тинятися центром. Вивчав місто (чи, мабуть, удавав, що вивчаю, бо Окленд розпливався переді мною, наче акварельна картинка, на яку хлюпнули води), звірявся з картою, приглядав найкращі місця для плакатів.

Окленд – симпатичне місто. У 2011 році консалтингова компанія «Mercer» визнала його третім серед найбільш комфортних для проживання міст світу (його випередили тільки Відень і Цюріх). Центральний дистрикт, що називається Сіті, являє собою скупчення надсучасних висотних будівель, над якими підноситься Скай-Тауер[54] – візитна картка Окленда. Довкола Сіті гуртуються інші дистрикти. У них також трапляються офіси компаній, невеликі виробництва тощо, проте ззовні ці райони разюче відрізняються від Окленд-сіті. Вони заставлені переважно одно-та двоповерховими будівлями, котрі буквально купаються в тропічній зелені (причому 80 % рослин є ендемічними, цебто не трапляються більше ніде, крім Нової Зеландії).

Найголовніше враження від Окленда: скрізь відчувається, що місто не знало війни. Поряд зі строгими й модерновими монстрами, зведеними зі скла та бетону, туляться симпатичні дерев’яні будиночки, збудовані на початку ХХ століття. Багато кав’ярень та ресторанів зберігають інтер’єр іще з колоніальних часів. Що далі відходиш від центру, то більше давніх споруд. У деяких районах накочує відчуття, наче ти опинився на майданчику, де знімають фільм про Лондон на межі ХІХ – ХХ століть. Якби не сучасні автомобілі та зупинки громадського транспорту з цифровими табло, можна було б реально загубитися у часі…

Зупинившись відпочити в парку Майєрс, я поміняв sim-карту і зателефонував Наталі Пошивайло-Таулер. Був настільки втомленим, що спочатку не зауважив, що поряд працює дорожньо-ремонтна бригада. Кремезні маорійські хлопці клали новий асфальт, розрівнюючи його велетенськими котками. Через шум довелося кричати в трубку:

– Альо!

– Nataliya Poshyvaylo’s listening.[55]

– Добрий день! – Я затулив вільне вухо долонею, аби не чути парових машинерій. – Це Макс Кідрук. Доповідаю про висадку на новозеландську землю.

– Вітаю, Максе! Як політ?

– Гладко. Але зморений трохи. Таке враження, наче летів з іншої галактики.

– Ласкаво прошу на край світу, – засміялася Наталя. – Де ти зараз? – Вона на мить замовкла. – Ми ж із тобою на «ти»?

– Звісно. Так буде легше.

– Great![56] Уже знайшов житло?

– Не переймайся – ще зранку вселився у хостел. Усе гаразд. Я тиняюся по Окленду. Знайомлюсь із містом.

– Добре. Максе, я зараз на роботі, звільнюся ближче до п’ятої. Які плани на вечір?

Судячи з того, як я почувався, основним моїм планом було дожити до того вечора.

– Ніяких.

– То я заїду ввечері. Поїдемо кудись на каву – знайомитися.

– Супер.

– Адресу кажи.

– Пентланд авеню… е… хостел називається «Пентланд Бекпекерс». Номер будинку не пам’ятаю, але ти його знайдеш без проблем – там півтора десятка будинків на вуличці.

– Це в Маунт-Іден?

– Угу, – заледве ворушив язиком. У мене в буквальному сенсі сідали батарейки.

– Непоганий ти вибрав район.

– Таке порадили на «HostelWorld», – прохрипів я.

– Бачу, ти відключаєшся. Наче відлітаєш кудись, – співчутливо проказала Наталя.

Щира правда. Я не просто не вловлював суті того, що мені говорили. Я навіть погляд не міг сфокусувати. То була якась особлива збочена форма сп’яніння.

– Вибач, але… так.

– Не вибачайся, я все розумію.

– Просто хочу протриматися до вечора. Завтра буде легше. – Я дуже сподівався на це, але в глибині душі усвідомлював, що навряд чи мій організм за одну ніч пристосується до десятигодинного зміщення в часі.

– То, може, ти б краще відсипався сьогодні?

– Ні! Нізащо! – затято випалив я. – У мене лише шість днів! Нема коли відсипатися. Ввечері зустрічаємося.

– Ну дивись…

– Тільки набери мене за чверть години до того, як виїжджатимеш. Щоб я виявився готовим до комунікації.

…Після розмови з Наталею Пошивайло я подався навпростець до хостела. Більше не мав сил триматися. До втоми додалася парка спека. Безжальне сонце, немов розпізнавши в мені чужака, лізло в голову розжареними щупальцями. Часом його заступали хмари (довгі й землисті, схожі на чиїсь шмарклі, закинуті на небо; я дивився на них і думав, що в Зеландії навіть хмари інші, не такі, як у нас), проте вони не приносили полегшення – духота тільки посилювалась.

Я дочалапав до «Пентландс Бекпекерс» у повному астралі. Не пам’ятаю, як залізав на верхній ярус двоповерхового ліжка у своїй кімнаті. По тому миттю відключився. Не просто заснув, а вивалився з реальності, неначе шматок плитки, що відпадає від стіни…

* * *

Втулило мене назад у реальність настирливе деренчання мобільного.

– У… – сказав я, замість вуха тулячи трубку кудись в район ока.

– Так і думала, що спиш, – трохи розсерджено сказав телефон, – четвертий раз дзвоню.

– Сетвертий? – перепитав я, нарешті приставивши апарат до потрібної частини тіла.

– Так. Давай збирайся, я буду за півгодини.

Шість годин сну було явно замало, щоб відпочити. Крім того, в Україні була третя година ночі. Третя ночі, чорт забирай! Хіба можна будити людину о третій ночі, варвари?! Я розкрив рота, щоб відмовитись, перенести зустріч на завтрашній ранок, але… лиш застогнав, почувши біля вуха короткі гудки. Наталя, скориставшись моєю тотальною загальмованістю, підступно поклала трубку.

Сповз на підлогу (на щастя, на той час я вже достатньо прочунявся, щоб усвідомити, що спав на другому поверсі, і не шугонув сокиркою з ліжка) і, хитаючись, пішов у ванну.

Простояв під крижаним душем, поки не почав смикатися від холоду і вистукувати зубами «We Will Rock You». Спати перехотілося, але задерев’янілі м’язи аж вили від утоми.

Здається, була чверть на шосту, коли Наталя Пошивайло припаркувалася навпроти «Пентланд Бекпекерс». У неї був синій «Ауді А5», остання модель, з кузовом типу універсал.

– Круті у тебе номери, – показав пальцем на номерний знак Наталиної машини. Замість цифр на ньому красувалося одне-єдине слово: UKRAINE.

Жінка просяяла:

– Дякую!

– Куди їдемо? – спитав я, сідаючи на пасажирське сидіння. – Я тут нічого не знаю.

– Неподалік є пристойна кав’ярня.

Ми котилися менше п’яти хвилин і спинилися біля одноповерхової сучасної будівлі з вікнами на всю стіну. Всередині кафе, крім нас, нікого не було.

Погано пам’ятаю ту розмову. За спиною були двадцять три години, проведені у літаках, від них досі гуділо у вухах, день фактично помінявся місцями з ніччю, і я просто не міг належним чином фіксувати те, що відбувалося довкола.

Пригадую, Наталя безперестану допитувалася, що ми з Притулою збираємося накоїти і як це відіб’ється на українській громаді Окленда. Я поводився, наче міднолобий партизан на допиті: ухилявся від відповідей, міняв тему розмови, бурмотів під ніс якусь нісенітницю. Жіночка просила відмовитися від найбільш агресивної фази нашої акції, натомість обіцяючи влаштувати інтерв’ю на телебаченні і прямий ефір на «The ROCK FM». Здається, вона навіть вийшла на зв’язок із керівництвом «MediaWorks». Нібито. Не пам’ятаю. Щось таке казала. Я варнякав щось ствердне, коли мова заходила про ефір, але вперто відбрикувався від запитань, які стосувалися основної частини нашої з «Сірим» шоу-програми.

Зрозумівши, що в такому стані з мене толку, як з ведмедя грізлі в піонерському таборі, жінка відвезла мене назад у хостел. По дорозі Наталя повідала, що завтра ввечері зорганізує зустріч із діаспорою. Нічого особливого, буде лише кілька чоловік, які захотіли побачитися зі мною. Здибаємося за пивом, чипсами й сосисками в якомусь барі. Я погодився.

Прощаючись, вона сказала, що зателефонує завтра в першій половині дня (це я добре закарбував) – розповість про результати перемовин із керівництвом «The ROCK FM».

* * *

Пошивайло, як і обіцяла, передзвонила вранці наступного дня. Я саме їхав у автобусі до центру міста. Похропівши вдосталь протягом ночі, більше не відчував липкуватої сонливості, проте післяпольотна втома – те, що англійці називають jet lag,[57] – лишилась і давалася взнаки.

– Кідрук на дроті, – піднімаю трубку.

– Максиме, привіт! – піднесено привіталася Наталя. – Як справи?

– Все чудово! Їду снідати.

– Я поговорила з «MediaWorks».

– І як?

– Успішно. Щойно мені дзвонила Кеті Міллс (Katie Mills), редактор розважальних програм на «The ROCK FM», говорили про тебе. Вона готова зустрітись, більше того, вони з радістю візьмуть тебе на ефір.

– На коли? – Від такого щастя я не стримався і заговорив надто голосно. Люди в автобусі стали озиратися.

– На четвер на ранок. Того ж дня вони запрошують тебе на телебачення.

– Прекрасно! Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний.

– Завжди будь ласка… Правда, є одна умова, що стосується твоєї появи в ефірі.

– Слухаю.

– Це має бути «friendly visit».[58]

Я на хвильку замовк, схиливши голову і притулившись лобом до вертикальної стійки в автобусі. А тоді посміхнувся – по-особливому всміхнувся.

– Без питань. Все, що завгодно. Хочуть «friendly visit» – буде їм «friendly visit». – Добре, що Наталя не бачила тої усмішки.

– От і чудово! Тоді я передзвоню Кеті Міллс і скажу, що ти погодився. Я також дала їй твій номер телефону. Можливо, вона захоче побалакати з тобою до ефіру. Ти ж не заперечуєш?

– Анітрохи.

– І ще одне… – По зміні голосу я відчув, як вона напружилася. Значить, буде питати чи просити щось, що їй самій не до вподоби. – Я була б не проти піти з тобою на ефір.

– Для чого?

– Розумієш, вони можуть обставити все в невигідному для українців світлі. Почнуть брати тебе на кпини, висміювати. Ти також можеш не зрозуміти специфічних жартів, і тоді розмова вийде односторонньою. Поряд має бути хтось, хто б зміг підтримати тебе.

Я так не думав. Якщо нормально розійдусь, то ведучі думатимуть тільки про те, як закрити мені рот, і навіть не згадуватимуть про специфічні новозеландські насмішки. Проте вголос проказав:

– Гаразд, Наталю. Згода. Головне, щоб мене пустили на ефір. – «Там побачимо, хто кого виставить у невигідному світлі».

– Не забувай, сьогодні ввечері ми зустрічаємось. Буде мій товариш Влад і ще кілька подруг. Вони дочекатися не можуть, щоб з тобою познайомитися.

– Я теж.

– І приготуйся розказати нам усе про те, що ви з Притулою задумали…

Сухо буркнувши:

– До вечора, – я поклав трубку.

Вийшов на початку Окленд-Сіті і посунув шукати забігайлівку для снідання.

* * *

Повернувшись до хостела, я підготував офіційну скаргу для BSA. У Новій Зеландії все автоматизовано, тому носитися з папірцями не доводиться. Нарікання на роботу телевізії та радіо відправляються просто на сайті Broadcasting Standards Authority (-a-complaint-now).

Склавши короткого (на три абзаци) листа, в якому окреслив проблему (навів, для прикладу, висловлювання Ґреґа, опубліковані в «New Zealand Herald»), я попросив ужити заходів і, головне, – зазначив, що я вже тут, припхався у ваш Окленд, браття новозеландці, відучора, образно кажучи, стою під вашими стінами і нетерпляче чекаю на вирішення цього делікатного питання. Підписався своїм іменем і благополучно надіслав звернення.

Це була найпростіша частина акції «На Зеландію!». Вона не вимагала значних зусиль, її взагалі можна було проробити в Україні, і я, щиро кажучи, не вірив, що лист завдасть хоч якої-небудь шкоди «The ROCK FM».

Я недооцінив BSA. Прикро, але моя писулька матиме колосальний вплив на подальші події. Чому прикро? Тому що якби знав, що почнеться через ту скаргу, то не відсилав би в BSA жодного слова…

* * *

Наталя Пошивайло заїхала за мною в хостел за кілька хвилин до п’ятої. Я вскочив до її «Ауді», і машина з номерними знаками «UKRAINE» понесла нас до бару.

У пабі на нас уже чекали двоє симпатичних дівчат (…звісно, з України! Звідкіля ж іще в Новій Зеландії можуть узятися симпатичні дівчата?) і молодий чоловік, на вигляд років 30–35, у діловому костюмі.

Наталя познайомила нас. Чоловіка звали Влад Вернигора. Він понад десять років жив у Зеландії і на цей час працював на посаді Estimating Manager у компанії «WebStar» (самі розбирайтеся, що воно таке). Імена дівчат я, на жаль, не зафіксував (я б і Влада забув, якби він не лишив свою картку). Красуні перебралися до Окленда недавно і на той момент були зайняті пошуком хорошої роботи.

Влад виявився цікавим хлопом: приємний, товариський і, безперечно, дуже розумний. Хоча я так і не зміг розслабитися в його присутності. Мене насторожував (майже дратував) його костюм. Якось важко довіряти чувакам, які приходять на «пиво» в глянцевому жакеті і сорочці з комірцем-стійкою.

Попри це ми файно спілкувалися. Говорили про Україну (розпитував переважно Влад, дівчата ще не встигли засумувати), про життя в Зеландії, про дивацтва новозеландців, труднощі у пошуках роботи тощо. Перегодя Наталя непомітно перевела розмову в потрібне їй русло і взялася бомбардувати мене бронебійними запитаннями про реальну мету приїзду.

Зрештою я здався і розповів про плакати, змовчавши про те, що на постерах. Просто розказав, що головною метою акції є розклейка «просвітницьких» плакатів, пов’язаних із Ґреґом Морґаном і конкурсом «Виграй дружину з України», які примусять новозеландців задуматись над скоєним паскудством. Влад і Наталя перезирнулися. Не схоже, що їм припала до душі наша з Притулою вигадка.

– Що на плакатах? – суворо спитав Вернигора.

Намертво стуливши губи, я мотав головою з боку в бік. Мовляв: не скажу.

– Максе, будь ласка… – просила Наталя.

Я вдавав, що оглух.

Чому я взагалі виклав інформацію про постери? Певна річ, що не просто так. Позаяк і Влад, і Наталя давно жили у Новій Зеландії, мені кортіло довідатися, чим загрожує подібна вихватка. Тож ніби ненароком я поцікавився:

– Що може бути за розвішування таких «афіш»?

– Залежить від того, що на них зображено, – відповів Влад. – Ти сам це розумієш.

– Владе, вибач, але я не можу розповісти більше, ніж уже сказав.

Вернигора прискіпливо подивився на мене і спитав:

– На твоїх плакатах немає насильства? Чи порнографії?

Він не здогадувався, що влучив просто в яблучко. Мій кадик, клацнувши, смикнувся вгору. Ага, куди там, голі «буфери» і відрізані яєчка – ні разу не насильство і ні разу не порнографія!

– Ну-у… – витягую губи трубочкою, намагаюсь надати обличчю якомога чеснішого виразу і кажу: – Немає. Нічого такого там немає.

– От і добре!

«Бляха-муха», – думаю, відпиваючи пива з бокалу.

– І все ж таки. Що мені… м-м… може бути, – обережно починаю, – якщо там таки є трохи цього… насильства? Чи… Тобто там, звісно, нічого такого немає! Не подумай! Але раптом, ну, якби воно було… То чим мені це загрожує? Загрожувало б тобто…

– Взагалі поліція такими справами не займається, – знизав плечима Влад. – Копам немає діла до якихось там плакатів, своїх справ вистачає, але…

– Що «але»?

– Якщо раптом постери викличуть помітний резонанс у суспільстві, маю на увазі, якщо до поліції безперервно дзвонитимуть зі скаргами, то копи просто змушені будуть діяти, вживати якихось заходів.

– Хм… – буркнув я.

– Ось, наприклад, – вів далі він, – два тижні тому скінхеди розповсюдили по Окленду листівки з агресивними закликами позбутися «кольорових» емігрантів: індусів, меланезійців і китайців. Наступного дня оклендська спільнота (переважно, мабуть, ті самі емігранти) засипала поліцію обурливими скаргами.

– І що?

– Двох скінхедів спіймали, зараз вони у в’язниці, очікують на суд. Хлопам загрожує до трьох років позбавлення волі плюс величезні штрафи.

«Зараза! – я пошкріб собі тім’я. – Що робити?» В той момент ідея Притули більше не видавалась мені такою героїчною. Романтизм вивітрився, як бульбашки з теплого пива.

– І ти думаєш, що їх посадять?

– Думаю, так. Майже певен. Справа набула великого розголосу. Для влади так буде простіше.

– А якби на їх місці були іноземці?

– Не громадяни Нової Зеландії? – Влад замислився: – Гм… Точно не знаю, треба буде почитати кодекс. Але гарантую, що так просто їх би не відпустили. Судили б усе одно тут, у Зеландії. Принаймні штрафу вони б не уникнули.

– Великого?

– Немалого. Тисяч тридцять-сорок доларів. Може, більше…

– Зрозуміло… – похнюплено прошепотів я.

– Але тобі нема чого переживати, Максе! – Вернигора поплескав мене по плечу. До сьогодні не знаю, він знущався чи справді підбадьорював мене. – На твоїх плакатах нема ні насильства, ні порнографії. Так що не забивай дурним голову!

– Ага… – Я обхопив вологий келих обома долонями і, тяжко зітхнувши, вперся у гладенький обідок підборіддям…

* * *

Настала середа, 4 травня. Зранку я знову подався в Окленд-Сіті. З одного боку, через те, що в хостелі не давали сніданків, а це дуже погано, адже снідання – це запорука гарного дня. Не тільки для того, хто поснідав, а й для оточуючих. Якщо мене, приміром, три дні не погодувати сніданками, то під кінець четвертого дня я вже не знатиму, куди трупи складати. А з іншого – мені потрібно було нагледіти який-небудь паб, де я проголошуватиму тост за вічну дружбу між Новою Зеландією та Україною.

Погода в Окленді неповторна. Настільки неповторна, що не повторює сама себе навіть протягом дня. Зараз сяє сонце, за півгодини над головою вже штовхаються замурзані хмари, потім знову визирає сонце, а ще за півгодини налітає такий вітрюган, що навіть ківі[59] починають літати… дупцями вперед і лапками доверху.

Основною особливістю клімату Окленда є висока вологість повітря. Це зумовлено як географічним розташуванням (місто з усіх боків оточене водою), так і значною кількістю опадів. Дощі йдуть постійно, як улітку, так і взимку. Прогнозам можна довіряти не далі як на дві години наперед. Місцеві нерідко кажуть у розмовах із приїжджими: «Вам не подобається погода в Окленді? Почекайте десять хвилин».

Зі мною все було навпаки. Коли я вийшов з «Pentland Backpackers», погода мені цілком подобалася. Трохи парило, проте небо було чистим, глибоко-синього відтінку. Поки доїхав з району Маунт-Іден до центру, небесний купол посірів, наче його знудило, а з півночі набігли кошлаті і брудні, немов дворняги, хмари. Температура впала. Замжичив дощик.

Ще в хостелі підготував список пивних пабів, музичних ресторанчиків та караоке-барів – словом, усіх місць, де можна буде зачитати тост, не боячись, що охоронці викинуть тебе головою вперед. Тож я тинявся по центру, поволі насичуючи одяг і волосся вологою і зазираючи у відібрані забігайлівки. За дві години обійшов усі і зупинив свій вибір на двох на вигляд непоганих генделях: «Kiwi Music Bar» (на Квін-стрит, головній вулиці) і «Geihinkan Karaoke Bar» (на Альберт-стрит). Обидва в самісінькому центрі Окленд-Сіті. У кожному – просторі зали для відвідувачів і невеликі сцени з мікрофонами для співунів, якраз те, що треба.

За час рекогносцировки погода зовсім зіпсувалася. Хмари зробилися такими драними, що страшно було дивитися. Їх наче гранатами зсередини підривали. Вони волоклися низько, цілковито ховаючи під попелястими космаками верхні поверхи висотних будинків. Невдовзі почалася злива. Справжній проливень: струмин не було, з неба падала суцільна плівка води, розмазуючи реальність. Окленд поринув у землисті сутінки.

Я забіг у якийсь фаст-фуд: перекусити і перечекати негоду (вже писав, але повторю ще раз: Зеландія виявилась нечувано дорогою, всі шість днів довелося харчуватися самими хот-догами і гамбургерами). Замовив найпростіше меню і всівся жувати ту хімію. Крім мене в ресторанчику було троє чоловіків – судячи з форменного одягу, якісь монтажники.

Несподівано вулиця померкла. У приміщенні стало так темно, що я не зміг би читати без штучного освітлення. З півночі долинув якийсь гуркіт. Так, наче десь там сідав літак, але я чудово знав, що аеропорт лежить на південний захід від міста. Хтось закричав. Від вітру захитались світлофорні стовпи. По-справжньому сила вітру проявилася тоді, коли повз вікно забігайлівки кулею пролетіла поламана парасолька. Десь неподалік спрацювала автомобільна сигналізація.

Щосекунди пориви ставали лютішими. Скажений натиск стихії передавався на стіни, примушував вібрувати підлогу. Будівля захиталась, неначе під час землетрусу. На моїх очах від вітру прогиналися вікна. Вода лила з небес суцільним потоком. Більше не було ніяких плівок, просто маса води, яка з виливалась із небес і з гуркотом розбивалась об землю. Машини спинялись посеред дороги – водії не бачили, куди їхати. За кілька секунд вода просочилась крізь зачинені вікна. Мокра пляма потяглася в глибину залу від вхідних дверей фаст-фуду.

Буревій стих так само раптово, як і почався. Спершу пояснішало, а згодом знову засяяло сонце. Якби не глибокі калюжі та купи побитого, прилиплого до землі листя, ніщо б не вказувало на нещодавнє буйство природи.

Я вийшов на вулицю. Окленд мав вигляд худющого кота, якого щойно викупали в душі…

За годину пішки дочалапав до хостела.

Побачивши мене, дівчина на рецепції зраділо вигукнула:

– Дякувати Богу, ти живий!

– Не зрозумів… – Я інстинктивно озирнувся за спину, наче остерігаючись, що на подвір’ї причаївся кілер. Невже пронюхали про акцію і тепер за мною полюють оклендські скінхеди?

– Як?! Ти нічого не бачив? Де ти був? – Очі дівчини розширилися від непідробного здивування.

– У центрі… Я мав ленч в Окленд-Сіті.

– Ти що, спав?

– Ні.

Тепер вона дивилася так, ніби по дорозі до «Пентланд Бекпекерс» мене гепнуло по голові деревом.

– Над північною частиною міста пронісся торнадо. – Новозеландка перейшла на шепіт. – Невже ти нічого не помітив?

– А-а, ти про негоду, – відмахнувся я, перш ніж до мене дійшли її слова. – Стій, ти сказала торнадо?

Вона ствердно замотала головою і показала в напрямку центральної кімнати хостела:

– Мерщій туди! Наслідки зараз показують по всіх каналах.

Торнадо – це те ж саме, що й смерч, тільки по-американськи. Він являє собою вертикальний атмосферний вихор, який утворюється у грозовій хмарі і має форму рукава чи хобота висотою 800 – 1500 метрів. Повітря у вихорі обертається проти годинникової стрілки, підіймаючись угору; швидкість обертання – десятки метрів за секунду. Через це всередині вихору створюється розрідження, куди всмоктуються вода, пил, різні предмети, які потім переносяться на великі відстані. Якщо торнадо торкається землі, то майже завжди спричиняє значні руйнування.

У залі навколо телевізора зібрались практично всі, хто був у хостелі. Сам смерч, певна річ, зняти на відео не вдалося (не факт… може, хтось і відзняв, просто не встиг показати…). Тож репортерам випало смакувати лише наслідками стихійного лиха. Торнадо пронісся над північною частиною Окленд-Сіті. На екрані – величезний гіпермаркет ангарного типу. Його показували згори, певно, з вертольота. Через дах тягнувся довжелезний і прямий, як стріла, пролом. У найбільш пошкоджених місцях отвір сягав 4–5 метрів у ширину. Здавалося, наче хтось намагався розпиляти дах величезною пилкою.

На стоянці за гіпермаркетом валялися розкидані легкові автомобілі. Здалеку картина нагадувала дитячий майданчик, на якому малюки бавилися в машинки, а потім їх покликали обідати і вони залишили все, як є. Неподалік на узбіччі лежала перекинута вантажівка. Показували також кілька приватних будинків із вибитими вікнами і дірками в покрівлях. Слід руйнувань тягнувся на північний схід крізь Сіті й обривався перед виходом в океан.

Кількість жертв була невідомою. Поки що повідомлялося про трьох зниклих безвісти.

Я спитав у когось із постояльців адресу «розпиляного» гіпермаркету. Дістав відповідь, запустив нетбук і відшукав маркет на карті Окленда. Торговий центр лежав на два кілометри північніше від фаст-фуду, де я перечікував негоду… Я не міг повірити власним очам. Якби вийшов пізніше або загаявся, вибираючи заклад для ленчу, міг би вже не сидіти в «Пентланд Бекпекерс», а в буквальному розумінні кружляв би у небесах.

Того дня всі тільки й говорили, що про торнадо…

Ввечері (за новозеландським часом) новина про смерч над Оклендом докотилася до України. Зрозуміло, мої родичі забили на сполох. У Facebook одне за одним вигулькували запитання, чи я ще живий, чи мене засмоктало і я зараз літаю десь над акваторією Тихого океану. Не без гордощів повідписував їм усім, що перебував за два кілометри від убивчого вихору, але вцілів.

Були також розумники, які підсміювалися з мене. Мовляв, поперся в Єгипет – там почалася революція, зазирнув до Сирії – через три дні заледве не громадянська війна, тепер в Окленді – і над містом проноситься перший за останні півстоліття торнадо. Цим я нічого не відписував, оскільки закономірність починала насторожувати. (Оффтоп: угадайте, що мені писали у Facebook на другий день після цунамі в Японії…)

По обіді я залишився у хостелі. Став чекати дзвінка з «The ROCK FM».

* * *

Годинник цокав, час збігав. Якщо ефір запланований на завтрашній ранок, мені б уже мали подзвонити. Чи Кеті Міллс, чи хто-небудь інший. Проте мобільний мовчав.

О другій пополудні я остаточно переконався: щось не так. Мене ігнорують. Вирішив дзвякнути до Пошивайло. Може, вона прояснить ситуацію або зв’яжеться з кимось із радіо.

– Наталю, привіт! – вітаюся.

– Привіт, Максиме!

– Телефоную через запрошення на радіо.

Вона не спитала «а що не так?» чи «що трапилося?», натомість просто сказала:

– О’кей.

І я втямив, що справи кепські.

– Досі ніхто не подзвонив.

Наталя заговорила після паузи і відразу ошелешила мене:

– Вони передумали.

– Що значить «передумали»? – вигукнув я. – Чому?

– Ти ж посилав скаргу в BSA? – Я не відповідав, Наталя чудово знала, що скарга вже надіслана. – Її прийняли й розглянули. Оскільки вона стала четвертою такою скаргою, а також через те, що ти зазначив, що перебуваєш зараз в Окленді, BSA ухвалили рішення вжити заходів стосовно «The ROCK FM».

– Яких заходів?

– Цього не знаю. Але схоже, що після дзвінка з BSA «The ROCK FM» образилось на тебе і тепер відмовляється від будь-якого спілкування.

– А як же «friendly visit», інтерв’ю і все таке інше?

– По-моєму, цього всього не буде.

Я й сам усвідомлював, що після того, як про мою кляузу стало відомо на радіо, ні про який «friendly visit» більше не йдеться. Почувався сердитим і розчарованим водночас.

– А як же… Виходить, це все? Більше нічого не можна зробити?

– Це рішення керівництва. Кеті Міллс радо поспілкувалася б з тобою в ефірі, але їй заборонили це робити. Вона написала мені і залишила номер телефону Крісті Крейґ (Kristy Craig), маркетингового директора «The ROCK FM». Сказала, якщо виникнуть запитання, можеш дзвонити їй особисто.

– Ти маєш на увазі, можна подзвонити директору?

– Ага.

– Так і зроблю, – рішуче випалив я. – Диктуй номер.

– + 64 21 965 220. Крісті Крейґ. Це її мобільний.

– Записав. Дякую!

– Тільки не наїжджай на неї сильно. Спробуй порозмовляти. Можливо, ще вдасться домовитись.

– Звісно. Дякую тобі за все!

– Повідомиш потім, як усе вирішилося.

Не зволікаючи, я набрав номер маркетингового директора «The ROCK FM». Дзвонив з новозеландського мобільного оператора, тому Крісті відповіла відразу.

– Hеllo![60] – голос легкий і люб’язний.

Було непросто налаштуватися на мирний лад, але я зібрав докупи свою ввічливість – всю, яка була, – і мовив:

– Hi! My name is Maks Kidruk, and I’m a writer from Ukraine. Katie Mills should have told you.[61]

– О, Максе, добрий день! Не думала, що ви подзвоните.

«Значить, чекала на дзвінок», – зметикнув я.

Далі розмова вийшла короткою і по суті беззмістовною.

– Ви, мабуть, здогадуєтеся, через що телефоную, – намагаюсь говорити привітно і невимушено. На тому боці – вичікувальна тиша. – Вчора мав розмову з Кеті Міллс, вона працює у вас редактором розважальних програм, і ми наче б домовились на завтрашній ранок поговорити у прямому ефірі про Україну, українські звичаї і… про ставлення новозеландців до України.

Я зробив паузу.

– І що? – Директорка додала металу в голос.

– Я прочекав від Кеті дзвінка, а потім дізнався, що ефір скасували.

– Мені дуже шкода. – В її голосі не зосталося навіть тіні від початкової ґречності.

– Мені також, адже ми могли б гарно поговорити. Мені здається, що слухачам «The ROCK FM» було б цікаво почути у прямому ефірі людину, яка пролетіла п’ятнадцять тисяч кілометрів, щоб дістатись до Нової Зеландії.

– Це вам так тільки здається.

– Шкода. Просто не розумію причини…

– Максе, – перервала вона мене, – давайте начистоту: ви збиралися говорити про «ROCK’івський» конкурс «Виграй дружину».

– І про нього теж.

– Конкурс давно закінчився, і «The ROCK FM» не вважає за потрібне проводити які-небудь ефіри, з ним пов’язані.

– Гадаю, це тільки додало б інтриги і пристрасті нашій розмові в ефірі. – «Чорт, що я мелю?» – Тобто… маю на увазі, що зовсім не збираюся…

– Максе, ефіру не буде. Принаймні не на «MediaWorks».

– Чому?

– Вибачте, мушу вам відмовити.

– Чому? – наполягав я.

В цей момент терпіння Крісті Крейґ урвалося і вона просто вибухнула.

– Тому що через ваші нарікання до нас тепер має претензії BSA! Тому що через вас у нас відібрали право проводити будь-які ігрові конкурси! – Жіночка практично кричала: – Я забороняю вам з’являтися в офісі радіостанції і тим більше виходити в ефір!

Усе. У трубці залунали короткі гудки.

Я пожалкував, що не записував розмову на диктофон. Навіть припустити не міг, що представник вищого керівництва «The ROCK FM» може так зірватися.

На цьому історія з радіо не скінчилася. За дві години, наприкінці робочого дня, Крісті Крейґ, певно, відчуваючи, що наговорила зайвого, надряпала Наталі Пошивайло листа. По-діловому стриманого і сухого, але… до останнього слова брехливого. Наталя Пошивайло відразу переправила e-mail мені.

Наводжу дослівно мовою оригіналу:

From: “Kristy Craig” kcraig@mediaworks.co.nz

Date: 4 May 2011 5:52:31 PM NZST

To: nataliya.poshyvaylo@nzukrainians.org

Cc: “Katie Mills” kmills@mediaworks.co.nz

Subject: FW: possible meeting with Rock FM

Hi Nataliya,

Katie Mills passed on your email to me, and I’ve just had a phone call from Maksym.

He explained to me that he would like to get in contact with the person associated with The Rock’s Win a Wife competition that has disrespected Ukrainian males. Maksym has been informed that someone called Ukrainian males ‘alcoholics’ amongst other things on air, and he wants to learn more about this. He thought that our competition winner Greg had formed a negative opinion of Ukrainian men and wanted to contact him. I explained to him that this is not the case, and I have no knowledge of anyone be negative towards Ukrainian men on air.

I’ve explained to him that because the competition is no longer running I am no longer in contact with any of the contestants. Also, due to the privacy act, I am not allowed to give out any contact details.

I’m not in a position to help him with the article he is writing and we respectfully decline the opportunity.[62]

Thank you for your email,KRISTY CRAIG Marketing Manager THE ROCK NETWORKPh +64 9 928 9200 ext 9566Mobile + 64 21 965 220www.therock.net.nzwww.facebook.com/therockfm

Важко передати, наскільки я був обурений. Мене розізлила не так відмова «The ROCK FM», як відповідь маркетингового директора. То була нахабна брехня! Пані Крейґ виставила мене кровожерливим кретином, який тільки й мріє, як би дістатися до бідолашки Ґреґа. Я не обговорював листа з Наталею Пошивайло, але переконаний, що після нього вона теж почала думати про мене як про неврівноваженого фрика, який сам змарнував нагоду виступити по новозеландському радіо.

Штука в тому, що під час розмови з Крісті Крейґ я ні словом не обмовився ні про пана Морґана, ні про його висловлювання у газеті «New Zealand Herald». З однієї простої причини – Ґреґ був мені непотрібний. Я хотів на ефір – крапка. Від самого початку ми з Притулою не мали наміру дубасити Ґреґа, не збиралися закидати його дім тухлими яйцями чи палити його виноградники. Якби я згадував про Ґреґа і його судження, йшлося б про газету, а не про ефір. Я писав про висловлювання Ґреґа стосовно українських чоловіків та жінок у скарзі до BSA. Це єдине джерело, звідки Крісті Крейґ могла дізнатися про «алкоголіків». І це ще раз підтверджує, що BSA всерйоз взялася за опальну радіостанцію.

Гарно все обміркувавши, я збагнув, чому пані Крейґ так запопадливо захищала Ґреґа. Вона боялася не мене і не моїх нападок у прямому ефірі. Вона, як і Кеті Міллс, тямила, що письменник із України, з якого можна (гіпотетично) постібатися в ефірі, – це буде круто, це буде весело. Насправді Крісті Крейґ боялася, що я таки знайду Морґана і настукаю йому в диню.

Що було б, якби вдалося розшукати Морґана і підрихтувати шматком арматури його інтерфейс? Звісно, я б тоді завершив авантюру у в’язниці, але… Майже напевно Ґреґ подав би позов на «The ROCK FM» за порушення згаданого закону про втручання в особисте життя (privacy act) і взагалі через те, що його втягнули в лицедійство, яке ледь не закінчилось для нього содомією та втратою органів відтворення. І цього «The ROCK FM» боялись найбільше.

Отож на радіо я не потрапив. Прикро, звісно, що не вдалося влаштувати їм армагедон на студії. Втім, мої старання не були марними. Реакцію BSA та спричинений нею переполох серед керівництва «The ROCK FM» вважаю головним досягненням офіційної частини акції «На Зеландію!».

…Того дня вечеряв рано. До завтра треба було виспатися. Завтра почнеться основна, неофіційна частина авантюри. Я усвідомлював, що після неї аж до самого вильоту навряд чи матиму нагоду нормально поспати.

Та навіть якби й мав, я знав, що не засну.

So let it be written, let it be done…[63]

Настав вечір четверга. Я вибрав момент, коли в кімнаті нікого не буде, і вивалив усі свої речі на ліжко, звільнивши наплічник. По тому став пакуватися перед операцією. Спершу, ретельно розрівнявши, поклав у рюкзак двісті плакатів. На низ заштовхав кофту (вночі може бути прохолодно і майже напевно дощитиме). У потаємне відділення (на той випадок, якщо доведеться валити прямо в аеропорт, не заїжджаючи в хостел) заховав паспорт і роздруківку електронного квитка. Згори докинув товстий моток скотчу і відеокамеру.

Ніби все. Повторно передивився, чи нічого не забув, і непомітно залишив «Пентланд Бекпекерс».

Замість податися на Домініон-роуд і скористатися автобусом вирішив діставатися до центру іншим шляхом – пішки по Маунт-Іден-роуд і далі по Симондс-стрит. Цією дорогою повертатимусь після операції (в таку пізню пору такої пізньої пори громадський транспорт уже не ходитиме), а тому навмисне надумав пройтися по маршруту, щоб засікти час, необхідний, аби дістатися від центру до хостела, і позначити собі орієнтири.

Трохи менш ніж за годину я дістався площі Аотеа, що розкинулася ліворуч від Квін-стрит. По дорозі нарешті вирішив, у якому барі виголошуватиму тост. «Ґеіхінкен караоке». Він більший і має кращу сцену.

Перетнувши площу, вийшов на Альберт-стрит і за кілька хвилин пірнув до бару.

Була половина десятої, п’ятниця. «Ґеіхінкен караоке» аж тріщав від відвідувачів. У цій справі поспіх був зайвим, тож я надумав спершу трохи роздивитися. Вільних столиків не було. Довелося протиснувся до барної стійки, де я заліз на височенний стілець і замовив собі пива.

Бар гудів. Бармен, забравши гроші, налив пива і більше не звертав на мене уваги.

Незважаючи на те що більшість відвідувачів «Ґеіхінкен караоке» вже добряче заклали за комір, ніхто не виспівував. У барі лунала музика (дивне поєднання маорійських мотивів і трансу), але сцена стояла порожньою.

Розправившись із половиною кухля, я подумав, що настав час.

– Хей, друже! – кричу до бармена.

– Ще одне? – машинально відгукнувся він.

– Ні. Хочу, щоб ти приглушив музику.

– З якої це радості?

– Я проголошуватиму тост, – тицяю пальцем у бік сцени. – З отих-от підмостків.

– Ні, – не роздумуючи, хитає головою бармен.

Я поманив його. Він підозріло глипнув, та все ж нахилився.

– Я куплю пиво всім, хто є в барі, а ти матимеш хороші чайові. Просто вимкни музон і ввімкни мікрофон. Це займе п’ять хвилин. – Бармен вагався. – Матюків не буде, – кажу.

Хлопець миттю перемінився, потягнувся рукою до регулятора гучності на музичному центрі і прикрутив звук. А тоді, посміхаючись, кивнув у напрямку сцени:

– Валяй, чувак!

Захопивши келих, я піднявся на підмостки. Кілька чоловік за найближчими столиками помітили мене і щось п’яно загорлали. Через шум і новозеландський акцент я не розібрав, що саме. Решта поки що ігнорували мене.

Підійшовши до мікрофону (правою рукою притискаю холодний келих до футболки), двічі стукнув по ньому пальцем лівої руки. По залу рознеслося шипляче «Тух! Тух!», і гамір притих. Отже, мікрофон працює.

Почекав. Щонайменше половина голів повернулися до мене. А тоді набрав у груди повітря і чемно почав:

– Пані та панове! – У мене незвичний тембр голосу. Дуже низький. Через це мені непросто жартувати. Навіть коли я щось смішне розказую, люди довго не можуть розгадати, як реагувати: сміятись чи охкати, як на похороні. От і зараз увесь «Ґеіхінкен» нашорошився й затих, так, наче я оголошував про початок Третьої світової. – Мене звати Макс Кідрук, і я письменник з України… – Зробив паузу. – Сподіваюся, хоч хтось із вас знає, де та Україна. – Звіддаля долинуло кволе підтакування. Я кахикнув. – Я приїхав сюди з далекої України, пролетів п’ятнадцять тисяч кілометрів, через те що в Окленді живе один… дуже нехороший хлопець на ім’я Ґреґ Морґан. Півтора місяці тому він їздив до України, до моєї рідної країни, нібито за дружиною, а насправді просто порозважатися з жінками. Після повернення він дав для «New Zealand Herald» інтерв’ю, в якому ганьбив і паплюжив як українських жінок, так і українських чоловіків… – Іще одна пауза. Публіка похмуро мовчить. Відчувається, як гусне атмосфера. Бармен нервує ще більше. Передчуваючи конкретне махалово, хлоп уже жалкує, що пустив цього божевільного (мене цебто) до мікрофона. – Проте я тут не для того, щоби мститися чи ображати вас, шановні новозеландці. Я приїхав з миром! Приїхав для того, щоб підняти тост, – піднімаю вгору напівпорожній бокал, – тост за невмирущу дружбу між Україною та Новою Зеландією! А тепер усі, хто хоче приєднатися, шуруйте до бару по пиво! Я плачу!

Що тоді почалось… Халява – то велика сила. Спершу секундна пауза (народ виявився не готовим до такого повороту, всі ж готувалися до махалова), після якої «Ґеіхінкен караоке» потонув у вереску й оплесках. Новозеландці кинулись на штурм барної стійки.

Мене ще довго не відпускали. Доводилося чокатися з усіма, кожному переповідати історію з конкурсом від «The ROCK FM» (більшість чоловіків обурювалися, не награно – щиро), фотографуватися.

Коли я залишав «Ґеіхінкен караоке бар», була майже північ. Надумав зайти кудись і перекусити (попереду ніч на ногах), але через нервове напруження їжа навряд чи полізла б у горлянку.

Причалапавши назад на площу Аотеа, сів перепочити. Потрібно було приступати до головного, братися за розклейку плакатів, але я зволікав. Центральна вулиця, Квін-стрит, аж кишіла людиськами. Кінець робочого тижня – інакше й бути не могло. Що ще гірше, знаючи про те, що може бути, коли в одному місці збирається сила-силенна втомлених чоловіків із необмеженим доступом до пива, по проспекту безперестану курсували синьо-білі патрульні машини. Мені геть не кортіло нарватися на копів під час своєї «просвітницької» акції.

Тож я подався на Хобсон-стрит, за два квартали від центру. Там було менше народу і, схоже, зовсім не було поліцейських. Прибувши на місце, я опустив рюкзак на асфальт, дістав і надягнув на себе кофту. Ніч дихала вологим теплом, проте попереду в кофті була об’ємна кишеня, неначе сумка в кенгуру, ідеальна для того, щоби ховати постери. Витягнув десяток плакатів, скрутив у трубочку і вклав у кишеню. Скотч начепив на ліве передпліччя, на праву руку повісив камеру. По тому, вдаючи безтурботність, але в той же час придивляючись до всіх, хто вертівся поруч, підійшов до телефонної будки. Розрівняв перший постер. Приклав його до стіни. Притримуючи аркуш ліктем, руками відірвав шмат клейкої стрічки. По вулиці рознеслося гучне «кре-е-ек!». Клятий скотч, через нього ледь не наклав у штани!!! Зрештою відкусив смужку необхідної довжини і зафіксував нею лівий верхній кут плаката. З іншими кутами впорався швидше, адже постер більше не треба було притримувати ліктем.

Уф! Перший пішов!

Відходячи від телефонної будки, я витягнув із кишені мобільний. Подивився на екран. Хвилину тому настало 6 травня.

* * *

Протягом першої години я пройшов по Хобсон-стрит, вулиці Нельсона, Стерді-стрит, кілька плакатів притулив навколо центральної залізничної станції Бритомарт (Britomart Train Station), далі спустився на південь по проспекту Анзак і вийшов на Симондс-стрит. Чіпляв постери переважно на телефонних будках, публічних дошках для оголошень та під навісами на зупинках громадського транспорту. Пора в Окленді була дощова, і не хотілося, щоб такі чудові творіння Притули намокли і розлізлися ще до настання світанку.

Закінчивши «працювати» на Симондс-стрит, запланував піднятися знову на північ, до кампусу Оклендського університету, і розвісити кілька плакатів там. Центральну вулицю лишав на кінець.

Час летів уперед зі скаженою швидкістю, робота просувалася. Кожен новий плакат додавав упевненості. Заспокоював. Я вже навіть почав думати, що все обійдеться, але…

* * *

…Я піднімався нагору з кампусу Оклендського університету. Студентське містечко Auckland’s University розташоване в улоговині, нижче за вулицю, причому підйом до дороги доволі крутий, а тому, вишкрябуючись із кампусу, неможливо бачити, що саме відбувається на шосе чи тротуарі. Першим, що нагледів, коли моя нога торкнулася пішохідної доріжки, – це миготливі сині спалахи, що ворушилися на асфальті. Я тупився собі під ноги, але точно знав, що саме в цей момент повз мене проїжджає патрульна машина.

Думаю, що не наклав у штани тільки тому, що не було чого класти – я ж не вечеряв по-людськи.

Авто проїхало повз мене. Я став обома ногами на тротуар. Голову не піднімав, проте, навіть не дивлячись у той бік, помітив, що спалахи спинилися. Метатися вони не перестали, просто не просувалися вздовж дороги. Патруль зупинився!

Мене кинуло в дрож. Хитнуло. Замість кісток у колінних чашечках почав чвякати кисіль. «Що робити? Що робити? Розтуди їхню матір, що робити?!»

Секунду, максимум півтори, я стримів на місці, а тоді розвернувся і закрокував… до поліцейської машини. Рішення було інстинктивним – неусвідомлений вибір найменшого з двох лих. Просто якась часточка мене (певно, який-небудь глибинний аварійний процесор, який не відмикається в екстрених ситуаціях) розуміла: повернеш в інший бік – і тобі гайки. Потрібно було вдавати, що аніскільки не боюся патрульних і навіть радий їх появі.

Вдавати радість, скажу я вам, було непросто. З двох причин. По-перше, через те, що на годиннику була друга ночі. Можна шкіритися скільки завгодно, але від пояснень, якого лисого мені знадобилося в кампусі Оклендського університету о такій порі, не відвертітися. А по-друге – я був екіпірований як терорист: на зап’ястку лівої руки висів моток скотчу, на правому зап’ясті теліпалась відеокамера, на яку знімав розвішані плакати, за спиною був рюкзак зі щонайменше сотнею постерів, а в передній кишені кофти-кенгуру – півдесятка плакатів, уже готових до розклейки. Якщо полісмени візьмуться обшукувати, то пояснення даватиму вже у відділку.

Відчуття були жахливі. Бридкі. Мерзенні! Не знайду слів, щоб описати. Почувався як солдат, якого приперло по-великому просто в строю. На параді на честь Дня Перемоги. Або як студент зі шпаргалкою, над яким навис грізний професор (звісно, за умови що в Україні саджатимуть у тюрму за списування на екзамені).

Дюжину метрів, що відділяли мене від автомобіля з синіми мигалками, прочовгав неначе по коліна в гі… скажімо так, неначе по коліна в густому й теплому холодці. Тіло, починаючи з гепи і закінчуючи настовбурченими від переляку вухами, змокріло. Я розумів, що мене хоч-не-хоч зупинять, але продовжував простувати, нібито не звертаючи уваги на патруль. Камеру прикрив долонею, моток скотчу спустив аж до кисті. Якщо спитають, скажу, що це така прикраса. Мовляв, у нас в Україні всі з мотками скотчу ходять. Мода така. Почалась, як завжди, з педиків, але згодом перекинулася на нормальних пацанів. Зараз навіть на шию вішають. Без дурні.

Коли до машини лишилося кілька кроків, пара передніх дверцят відчинилася.

– Доброї ночі, пане!

Обоє поліцейських висковзнули з авто. Один спинився біля дверцят, другий підступив до мене.

– Доброї ночі, офіцери! – здавалося, замість язика у мене довгастий шматок грубої жерсті.

Попри мої лінгвістичні старання полісмени вловили, що я іноземець.

– Ви заблукали? – запитав той, що ближче.

– Ні, все гаразд… сер… – На більше мене не вистачило. Якби не темрява, офіцери, безперечно, зауважили б, що я аж посинів від страху.

– Тоді що ви робите о такій порі у місті? – Він награно зиркнув на годинник. – Зараз друга ночі.

Ось тут я набрав повні легені хорошого оклендського повітря і почав імпровізувати. Взявся плескати, мов навіжений. Аварійна частина свідомості виступила наперед, заглушила страх і перебрала контроль. Я видавав на-гора епічні шедеври, неначе від того залежала доля Всесвіту. Я був, як Річі Блекмор[64] у кращі роки, як Джеймс, трясця його матері, Хетфілд[65] до того, як чувака полікували від алкогольної залежності! Тільки замість пальців і електрогітари моїми інструментами були язик і повітря.

– Та ми оце з братанами були в барі, випили по пиву, про життя поговорили. Крапаль засиділися, вирішив їх провести, вони живуть неподалік кампусу. Звідки їх знаю? Ми вчилися разом у Швеції, класні чуваки, я й сам часто думав, чого це їх аж до Швеції занесло, коли у вас тут такі універи, що хоч куди… – Тут навіть не дуже брехав, на Департаменті промислової екології Королівського технологічного інституту справді вчився новозеландець. – А вони оце запросили мене до себе, ну, погостювати кілька днів у Окленді, і ми…

– У якому барі ви були? – перебив мене полісмен.

– «Ґеіхінкен караоке бар», – не змигнувши оком, випалив я. – Це на Альберт-стрит, неподалік центральної вулиці.

Швидкість, із якою пальнув назвою бару, переконала офіцера, що я кажу правду. Він трохи розслабився.

– А зараз куди прямуєте?

– До свого хостелу.

– Знаєте адресу?

– 22 Пентланд авеню, район Маунт-Іден, – знову без запинки видав адресу хостела, водночас розуміючи, що зробив неможливе: перевів розмову в безпечне русло.

Новозеландець замислився. Покосився на напарника.

– Це дуже далеко, хлопче, – сказав другий, той, що тупцяв біля машини.

– Знаю, – спокійно заявляю, щонайширше посміхаючись, – звідси хвилин сорок пішки… може, годину.

Я справді знав, адже прийшов у центр міста пішки! Полісмен удруге зикнув на свого напарника. Той кивнув. «Повірили! – тішився я. – Повірили, мазефакери!»

– Ви впевнені, що знайдете хостел уночі?

– Не хвилюйтесь за мене, офіцере.

– Може, викликати таксі?

«От же ж причепливий чортяка! – зануртував я подумки. – Пристав, як сльота. Зараз іще, не дай Боже, запропонують підвезти на патрульній машині! А в мене ще сотня плакатів не розвішані…»

– Ні, дякую! – спробував пожартувати: – Я випив лише келих пива, а не відро, тому не сумнівайтеся, джентльмени, до хостела якось дочовгаю. Просто хочу провітритися…

Офіцери посміхнулися.

– Ну що ж, тоді не затримуватимемо вас. Гарно прогулятися!

– А вам гарного патрулювання, – буркнув у відповідь.

Полісмени сіли в патрульне авто і поїхали геть, навіть не перевіривши документів і не запитавши, звідки я приїхав.

Кров схлинула з мозку, і я втямив, що мушу негайно сісти, інакше звалюся там, мов новонароджене теля. Дочовгавши до найближчої автобусної зупинки, плюхнувся на лавку. Нерви потроху заспокоїлися, але м’язи ніг іще довго тремтіли. Востаннє відчував подібне у 2008-му після приземлення у Бергамо, що біля Венеції. Літак лоукост-авіакомпанії «Ryanair» сідав під час грози, його трясло й кидало, наче квасолину в киплячій воді. Того дня я реально прощався з життям…

Посидівши хвилин п’ять, роззирнувся. За стіни автобусної зупинки правили скляні рекламні бокси. В одному з них висіла реклама продовження знаменитої комедії «Похмілля». Друга частина називалася «Похмілля 2: Із Вегаса в Бангкок». Із зображення мені посміхалися головні герої фільму: актори Бредлі Купер, Ед Хелмс, Зак Галіфіанакіс. То був добрий знак. Люблю гарні (читай: дурні і прибацані) комедії. Я посміхнувся хлопцям у відповідь, а тоді відірвав шматок скотчу і приклеїв плакат із дівчинкою і причандалами просто на писок Бредлі Куперу. Підвівся, козирнув акторам на прощання і пошурував далі. Ноги все ще боліли, мовби після присідань зі штангою, але робота не чекала.

Молоді читачі мого героїко-патріотичного опусу після ознайомлення з цією пригодою мусять закарбувати дві важливі речі: 1) українська міліція – це не новозеландська поліція, а тому, дуже вас прошу, не намагайтеся відтворити жодну з частин вищенаведеного діалогу під час спілкування з нашими аборигенами – випускниками міліцейських училищ, і 2) вчіть англійську мову, салабони!

* * *

Я переоцінив свої сили. Ніколи не думав, що це настільки важко – чіпляти плакати по місту. О пів на п’яту ранку я валився з ніг від утоми, просто розвалювався на атоми, а в рюкзаку лишалося ще півсотні постерів.

Час ішов. Незабаром світатиме. Мені потрібно було повернутися в хостел до світанку. Брати таксі я не збирався, аби зайвий раз не світитися. Треба було щось вирішувати. Про пам’ятник уже й не думав. Наразі треба було кудись подіти кількадесят останніх плакатів.

До всього почався дощ. Несильний такий. М’яка мжичка. Коли йдеш, здавалося, наче тебе звідусіль огортає вологе павутиння. Але це тільки на словах приємно. Насправді вже через десять хвилин вогкий холод починав гризти кістки.

І тоді я прийняв рішення. Перетнув головну вулицю, повернув на захід і попрямував до району Понсобі. Трохи більше ніж за чверть години дістався будівлі, де розташувався офіс «The ROCK FM». Кілька плакатів приліпив неподалік (під самими дверима не міг, заважали відеокамери), а решту розкидав на підходах. П’ять штук лишив собі. На пам’ять.

Після того накинув капюшон і швидкою ходою почимчикував геть із Сіті…

* * *

У хостел зайшов одночасно з тим, як на вулиці вимкнули ліхтарі.

Постояльці спали. Я прийняв душ, сів за комп’ютер, переглянув свою пошту. По тому посунув на кухню перекусити. Жуючи залишений з учора сандвіч, витягнув з телефона sim-картку «Vodafon» – вона більше не знадобиться – і вставив на її місце рідний «Київстар». Абсолютно несподівано на моїй «сімці» ввімкнувся роумінг: я міг писати додому. Подумав, може, варто настрочити Притулі. Доповісти, що все пройшло успішно: Окленд прокидається, щоб ознайомитися з теплим «привітом» із України. Оминути такі плакати буде дуже важко. Провагавшись, так нічого й не написав. Рано ще. Вирішив, що начеркаю щось із термінальної зони аеропорту, коли остаточно покину Нову Зеландію. Лише після цього місію можна буде вважати виконаною.

Між тим хостел поволі прокидався. У напрямку туалету прочовгав австралієць із моєї кімнати. Кивнув мені. Схоже, він був надто сонним, щоб дивуватися, чому я сиджу о сьомій ранку в кухні та ще й у одязі.

Дожувавши бутерброд, я пішов подрімати. Поставив будильник на дев’яту. Не мав ані найменшого бажання затримуватися в «Пентланд Бекпекерс».

Незважаючи на втому, заснути не вдалося. Наелектризовані нерви не давали стулити повіки. Я усвідомлював, що мушу поспати. Заклинав себе відключитися хоча б на півгодини. Проте поза цим усвідомленням громадилося інше відчуття, понуре, мульке і чорне, як хмара, яке не дозволяло свідомості зануритися в рятівне провалля сну, – розуміння того, що це ще не кінець. Навіть не близько.

Провалявшись у ліжку годину, я встав і почав збиратися в аеропорт.

Місію завершено?…

День був похмурий. Рвані землисті хмари повзли низько, місцями черкаючи вершини лісистих пагорбів, що оточували спальний район Маунт-Іден.

Вийшовши на авеню Маунт-Іден, я дочекався автобуса і відправився до аеропорту, куди успішно прибув за кілька хвилин до одинадцятої. До вильоту залишалось довжелезних дванадцять годин!

Я вмостився на металевому кріслі перед залом реєстрації і став чекати…

О, яке то було пекло! Просто чекати дванадцять годин – ще те випробування. Але чекати, знаючи, що на паспортному контролі мене (цілком можливо) на мене чатують двійко-трійко поліцейських, – це просто нестерпно. Спробував покуняти, але заснути не давали напрочуд яскраві картинки: я уявляв, як саме в цей час розлючені новозеландські бабусі одна за одною вриваються у поліційні відділки в різних частинах міста, жмакають мої плакати, трясуть ними над головами, тицяють крученими пальцями у закривавлені яєчка і роз’ятрено кричать: «Ось подивіться, на що витріщався мій онучок по дорозі до школи! Неподобство! Бридота! Куди ви тільки дивитесь?! У нього тепер травма на все життя!» Полісменам не доведеться напружуватися, щоб мене знайти. Ведучі з «The ROCK FM» і керівництво BSA знали про те, що я в Окленді, і чудово уявляли, з якою метою я припхався. Не могло бути жодного сумніву стосовно того, хто організував спектакль у барі, а згодом розвішав плакати у центрі міста. Гірше за все, копам навіть не треба було щось вигадувати, щоб мене впіймати. Усі розуміли, що залишити Нову Зеландію можна лише одним шляхом – через аеропорт. Їм достатньо подзвонити в службу безпеки аеропорту і повідомити, що пасажира на ім’я Maksym Kidruk слід затримати, після чого переправити до відповідного закладу.

Ситуацію погіршувало буркотіння живота, який потребував нормальної їжі, бджолине гудіння в голові, яка вимагала сну, і усвідомлення того, що навіть у разі благополучного проходження контролю на мене чекають тридцять п’ять годин дороги.

О третій годині купив у «McDonalds» кілька чізбургерів, картоплю фрі і колу. Шлунок на півгодини заспокоївся, але потім, розпізнавши підставу, знов затягнув свою тоскну пісню. Нічого іншого в залі відльотів просто не було.

Я пройшовся залом у пошуках інтернет-точки. Потому спробував налапати wi-fi. Усе – безуспішно. Нічого не лишалося, як повернутися до незручних крісел і далі чекати, тупо втикаючи у скляну стелю аеропорту.

* * *

О четвертій пополудні почався дощ. День остаточно втратив свої кольори.

Мені шалено, просто неймовірно сильно захотілося спати.

Я сидів спиною до стійок реєстрації і посоловілими очиськами спостерігав, як крізь розсувні двері терміналу заходять і виходять… заходять і виходять… заходять і виходять… пасажири.

* * *

За чверть дев’ята почалася реєстрація на рейс із Окленда до Шанхая. Як і на шляху до Окленда, формально маршрутом оперувала «Air China», хоча в реальності рейс виконувала новозеландська авіакомпанія «Air New Zealand» і маркувався він як NZ 289.

До того моменту я вже був як зомбі. Живий труп, чесне слово. Що ближче підходив час реєстрації на літак, то більше мені хотілося спати. Останні дві години я у буквальному сенсі підтримував повіки пальцями. Часом сон відганяв нервовий переляк – у кожному, хто проходив повз, мені ввижався працівник служб безпеки. (Так і здавалося: зараз зупиниться, повернеться і, звірившись із фотографією, суворо промовить: «Містер Кідрук? О так, бачу: це ви! Пройдіть, будь ласка, за мною».) Але «прозріння» тривали недовго. Поколювання в нервах зникало, і я знову позіхав, як бегемот.

Самі розумієте, я був одним із перших пасажирів біля стійок «Air New Zealand».

– Куди прямуєте? – спитала реєстраторка, роздивляючись мій паспорт.

– У Шанхай. А потім через Москву на Київ.

– Довго ж вам летіти.

– І не кажіть…

– Поставте багаж на конвеєр, будьте ласкаві.

– У мене тільки ручна поклажа.

Новозеландка здивовано зиркнула: спочатку на мене, потім на паспорт.

– Не переживайте, зареєструю ваш багаж аж до Києва.

– А я не переживаю. Я не здаю сумок. У мене з собою тільки ось це. – Повертаюся вправо на 90°, демонструючи свій міні-наплічник.

– Оце все, з чим ви облетіли півсвіту?! Повірити не можу!

– Це довга історія…

Дівчина поклацала щось на своєму комп’ютері:

– Можу дати посадочний талон тільки до Шанхая. Наступні ваші квитки виписані через «Аерофлот», тож вам доведеться окремо реєструватися на рейс до Москви у Китаї.

– Без проблем, – сказав я, думаючи про те, що до того Китаю ще треба добратися.

Забравши посадочний талончик, почалапав до зали паспортного контролю.

Далі все відбувалося, неначе у фільмі про шпигунів. Момент був справді напруженим. Я палав; найбільше горіли щоки. Губи пересохли. На спині та під пахвами проступав піт. Руки тремтіли.

Підійшов до межі, за якою починалася транзитна зона. Лише за кілька метрів пролягала територія, де я ставав недосяжним для новозеландських законів. Вільним! Від свободи мене відділяли скляна будка з митником і низенький шлагбаум.

Я став у чергу. Спочатку вибрав довшу (хотів зібратися з силами), але потім подумав, що це, певно, виглядатиме підозріло, а тому перейшов до найкоротшої. Переді мною було три пасажири. Я м’яв паспорт лівою рукою, на правій гриз нігті, а ногами вистукував скажений drum’n’bass. Лямки наплічника, немов щупальця підземного чудовиська, тягнули мене додолу.

Настала моя черга. Зціпивши зуби, не кліпаючи, я підійшов до скляної перегородки і просунув під нею свій паспорт. Митник розгорнув його. Глипнув на мене, потім звірився з фотографією. Погортавши візи, офіцер засунув першу сторінку в спеціальний сканер. Апарат мигнув – почалося зчитування. Моє серце відбійним молотком гупало об легені.

«Ось він – момент істини! – Мій мозок тріщав від напруги. – Зараз загребуть». Я всерйоз міркував над тим, якими будуть мої дії на випадок арешту. Мабуть, дзвонитиму Притулі. Хай здіймає галас у мас-медіа. А там… хтозна.

Спливло не більше трьох секунд, що (хай як це банально звучить) здавалися вічністю. По тому, як змінилися відблиски екрану на обличчі митника, я здогадався, що на моніторі висвітились дані про мене. Новозеландець учепився поглядом в екран, секунду чи дві щось вичитував, а тоді знову витріщився на мене.

«Fuck no!» – Моє серце зупинилося. В уяві вималювалась апокаліптична картинка: з підсобки під оглушливі звуки сирени вискакують кілька полісменів у сірій уніформі, валять мене на підлогу і скручують руки за спиною. Звісно, у разі затримання ніякої сирени не буде і ніхто не валитиме мене, наче якогось моджахеда, на підлогу, та все ж…

Без жодного слова офіцер лупонув печаткою і повернув мені паспорт.

– Наступний, будь ласка, – проказав він убік.

– Дякую, – ледве видихнув я, а потім уже голосніше, впевненіше: – Дякую дуже!

І заскочив у транзитну зону.

Все… ВСЕ! Місію завершено! Причому завершено успішно. Певна річ, не все з того, що запланували ми з Притулою, вийшло, але я все одно вважаю авантюру вдалою. Головне – ми домоглися свого!

Голод, утома, сонливість раптово відійшли на другий план. Моє тіло затопило почуття тріумфу і… розслабленості. Я проминув іще одну перевірку (аеропортових служб безпеки), яка стала звичайною формальністю, і потрапив до скляних лабіринтів Terminal International.

Насамперед написав смс-повідомлення Сергію Притулі про те, що все скінчилося і скінчилося добре. По тому, хвацько заштовхавши руки в кишені джинсів, подався тинятися поміж ресторанчиків та дьюті-фрі-магазинів, задоволений собою і тим, як усе вийшло.

Рано… ой, як рано я розслабився… Ви вже, мабуть, забули: авантюра не закінчилася, поки вона не закінчилася.

Забули, не віднікуйтеся.

Бо я тоді теж забув…

* * *

Шосте травня 2011 року, 21:30. Terminal International оклендського аеропорту.

Посадка на рейс NZ 289 починалась о 22:20. У мене в запасі була ціла година. Все б чудово, якби не один маленький нюанс. На той момент я провів без сну повних тридцять шість годин…

Натрапивши на нічогенький суші-бар посеред магазинів, вирішив себе побалувати і влаштував скромне святкування успішного перетину новозеландського кордону. Замовив два каліфорнійські роли і невелику (330 мл) пляшку новозеландського пива. Добре поїв, посидів. Життя налагоджувалося!

Рівно о десятій вечора я причвалав до ґейту № 56. На електронному табло світилося «SHANGHAI NZ 289». Нижче, значно меншими літерами, писалося: «Wait for boarding».[66] У темряві під вікном вимальовувалися обриси гігантського «Boeing 777–200» з характерними маорійськими завитушками на хвості.

До посадки залишалось зовсім небагато часу – в залі очікування було повно людей. Відшукавши одне вільне місце навпроти виходу до літака, скинув рюкзак на підлогу, всівся і став чекати.

Проблема була в тому, що мій патетично-піднесений настрій, викликаний начебто завершенням авантюри, геть не в’язався з моїм фізичним станом. Мозку хотілося цвірінькати від утіхи. Провівши тридцять шість годин у вертикальному положенні, тіло цвірінькати відмовлялося.

Десь саме в той момент пиво і суші почали всмоктуватись у кров…

І так мені стало добре, так тепло і хороше, що словами навіть не передати. Ноги ніби відключилися. Зробилися м’якими й неслухняними. На душі потепліло. Здавалося, ще зовсім трохи, і я, наче просвітлений індуїстський йог, здіймусь у повітря, ген під стелю терміналу, і полечу високо-високо!

І я таки полетів…

Точніше – заснув і літав уже вві сні.

Очухався я о 22:57. Це я добре пам’ятаю, оскільки на екрані під написом «SHANGHAI NZ 289» зазначався поточний час. Замість «Wait for boarding» блимало «BOARDING», а перед виходом до літака вишикувалася довжелезна черга.

«Boeing 777–200» – це великий літак. Розмах крил – 60 метрів, довжина – 65. Вага в момент зльоту з повними баками палива – 250 тонн. Цей широкофюзеляжний авіалайнер є одним з найбільших у світі, вміщає 400 пасажирів. Я, власне, до чого веду: ви уявляєте, яка там була черга?

Пролупивши баньки, я сонно оглянув вервечку з кількох сотень людей, кінця якої не було видно. Позіхнув. Подумав, що треба піднімати гепу і йти займати місце в кінці черги. А тоді побачив, як неймовірно повільно працівниці «Air New Zealand» пропускають пасажирів до рукава, що вів у літак. Їх було двоє на таке стовписько. І почав думати інакше, по-інженерному. По-українськи. «Нема дурних! Без мене не полетять!» Не знаю, звідки у мене взялася така впевненість. Може, через те, що ніколи не запізнювався на літаки? Хай там як, я вирішив не йти в кінець черги, а дочекатися, коли кінець черги підійде до мене. Нехай усі зайдуть, а тоді вже заскочу. Тим більше, сиджу ж перед самим виходом, хіба ні?

Подумавши отак, я знову заснув…

Друзі, а вам ніколи не доводилося сидіти в літаку, повністю готовому до відправки, і чекати одного-єдиного довбня, який у цей час може спокійнісінько цмолити каву в кафетерії або ж, заклавши руки за спиною, блукати магазинами в іншому кінці терміналу? Турбіни вже заведені і жеруть пальне, пілоти готові відшвартуватися від терміналу, диспетчери чекають, щоби поставити борт у чергу на зліт (з мовчазною люттю спостерігаючи, як графік відльотів сходить на пси), триста чоловік на борту сатаніють, непорушно пристебнуті на своїх місцях, а та скотина тиняється невідомо де, якогось дідька думаючи, що вимогливі волання на межі істерики, які звучать по гучномовцю, стосуються кого завгодно, але тільки не його. Оскільки цей довбень уже зареєстрований на рейс, то літак затримують, поки працівники аеропорту виловлять того козла і припруть під потрібний ґейт (при цьому їм іще треба посміхатися, ага). Таке трапляється. Я часто ставав свідком подібних ситуацій і пам’ятаю, з якою ненавистю – з німою, але в той же час насиченою, практично відчутною на дотик злобою – зустрічають того недоумка решта пасажирів і члени екіпажу. Та що там казати! Якби двері відчинялися протягом польоту, я б власноруч викидав таких за борт, супроводжуючи табличкою «ВІН примусив чекати 300 чоловік», прибитою десятисантиметровими цвяхами до грудей.

Так ось, повертаємося тепер до наших баранів.

…Прокинувся я через сорок хвилин. Так, так, ви все правильно порахували: через двадцять п’ять хвилин після того, як рейс NZ 289 мав би вже летіти в напрямку Піднебесної.

Я роззирнувся і з жахом усвідомив, що довкола мене сидять інші люди. Пасажири на якийсь інший рейс, посадка на який відбувалась через сусідній ґейт № 54. Довкола не було жодного з тих писків, які зафіксував, вмощуючись на крісло годину тому. Я похолов. Злякався більше, ніж тоді, коли мене зупинили поліцейські перед кампусом Оклендського університету. Серцебиття віддавалось навіть у очах!

Присягаюся, то було найстрашніше пробудження за все моє життя!

Я зиркнув перед себе і на електронному табло побачив напис «FINAL CALL». Правда, це нічого не означало. Напис міг залишитися вже після того, як лайнер відлетів. Раптом я уявив, як дзвонитиму Притулі і казатиму: «Ти знаєш, чувак, тут така штука… все пройшло класно, але нам… ну, нам треба трохи переглянути бюджет поїздки… Ні, ні, нічого серйозного, просто я заснув перед ґейтом і проспав літак…» Бляха, та він мене повісить у вітальні «Нового каналу»!

Під екраном, де все ще мигало «FINAL CALL», стояла явно розлючена новозеландка у формі «Air New Zealand»: щелепа випнута, риски брів прямі й напружені, на шиї – червоні плями, розкидані у формі Індонезійського архіпелагу. Дівчина піднесла до губ мікрофон, втупила погляд кудись у вічність і покривленим від гніву голосом затягнула:

– Mister Maksym Kidruk, please, come immediately to the boarding gate number 56! We are closing the gate! We are about to depart!!! – Останні дві фрази вона проспівала. Тільки не як у опері, а як на концерті хеві-метал (не Роб Хелфорд,[67] звісно, та все ж мене пройняло). – Maksym Kiduk… Maksym Kidruk… please, come directly to your gate![68]

Кілька секунд я розрізняв тільки своє ім’я і ніяк не міг догнати, що від мене хочуть. А потім до мене дійшло.

– It’s me! Це я! – вихоплююсь, неначе чортик із табакерки. – Почекайте! – Добре хоч не викрикнув: «Рятуйте!» Бо мені хотілося. Чесно. Від однієї думки про те, що літак саме в цей час відчалює від рукава, темніло в очах. – Я Максим Кідрук!

Обличчя дівчини з «Air New Zealand» потрібно було бачити. Працівник авіаліній за будь-яких умов повинен залишатися чемним із клієнтом. Такі у них правила. За виявлену грубість чи недоречне зауваження можна навіть роботу втратити. (N. B. «Аерофлоту» це не стосується.) Проте новозеландка, усвідомивши, що той кретин, якого півгодини шукали по всьому аеропорту, спокійнісінько відсипався у них перед носом, завагалася. Я бачив це по її очах. Вона хотіла висловитися. Їй уже було плювати на кар’єру в «Air New Zealand».

– Ви… ви… – На щастя, дівчина таки стрималася. Незрозуміло вишкірившись, вона ткнула прямою, як стріла, рукою в напрямку виходу до літака і просичала: – Швидко!

Підганяти мене не було потреби. Підхопивши з підлоги наплічник, я вихором помчав по рукаву. Проминувши розгалуження (ліворуч відходив рукав до бізнес-класу, прямо йшов коридор до місць у економ-класі), з полегшенням побачив, що «Boeing» усе ще на місці.

Біля входу чекала стюардеса.

– Скільки можна?! – скрикнула вона, здійнявши руки. – Нарешті!

Відчувалося, вона теж стримується, щоби не вставити якийсь епітет.

Я заскочив на борт і тут побачив, що мене вичікувала не лише стюардеса. За смаглявою ширококостою острів’янкою стояв низенький чоловічок. Підтягнутий, акуратно підстрижений і чисто виголений. У синій уніформі з чотирма жовтими смугами на рукавах кітеля. Я клацнув кадиком і спинився. Чотири смуги можуть бути лише в однієї особи на літаку – капітана. Переді мною стояв капітан 777-го «Boeing»!

Пілот розпікав мене розлюченим поглядом, високо задерши гостре підборіддя. Він грізно витріщався і супився, неначе боксер, якого звели лицем до лиця з найзапеклішим супротивником на передматчевому зважуванні. Байдуже, що чоловічок ледве діставав тім’ям до мого плеча.

– I’m sorry, sir, – пролепетав я, відводячи очі. Так соромно мені ще не було ніколи.

«От він точно не мовчатиме», – подумав я, очікуючи на запальну тираду. Хорошого капітана не виженуть тільки за те, що він виматюкав йолопа, який півгодини тримав готовий до відправки борт припнутим до аеропортового рукава. Натомість коротун голосно фиркнув, на мить ставши схожим на кумедну річкову видру, крутнувся круг себе на п’ятах і рішуче закрокував у напрямку носової частини літака. Коротше, інтелігент трапився.

– Місце 63Н, – повернувся я до стюардеси.

– Лівий коридор, – похмуро кинула вона і почала закривати двері (у 777-му десять паралельних ліній крісел, які скомпоновані у три групи за схемою 3–4 – 3, і відповідно, два проходи – зліва і справа).

Я нарешті зайшов у салон, але спинився, не зробивши й двох кроків. Наче наткнувся на невидиму стіну.

Пригадайте, що ви бачите, коли заходите під час посадки у салон літака. Маю на увазі, під час нормальної посадки. Пасажири товпляться у проходах: відшукують свої місця, пакують габаритні клунки (які на реєстрації невідомим науці способом вдалося замаскувати під ручну поклажу) на верхні багажні полиці, дехто вже починає розпивати придбані у дьюті-фрі напої. Народ рухається, штовхається, свариться і розмовляє. А тут – мені аж плакати схотілося – всі сидять. Чемненько, рядами, із застебнутими ременями безпеки. Ніхто не ходить у проходах, ніхто не совається вздовж рядів. Чотири сотні пасажирів з усіх куточків світу, котрі чекали сорок хвилин, поки я спав у терміналі за три метри від виходу на посадку № 56. І всі ці чотири сотні дивляться на мене. Якби від людських поглядів можна було зайнятися, я б там за лічені секунди спопелів. Без дурні!

Як ви розумієте, місце 63Н було далеко не в носовій частині лайнера. І навіть не посередині. Пасажири «Air New Zealand» мають можливість пройти он-лайн-реєстрацію на сайті авіакомпанії задовго до виїзду в аеропорт. Попри те що реєструвався на рейс до Шанхая одним з перших, я отримав місце аж у останньому ряду.

Поки йшов, думав, порвуть. Серйозно, чуваки, я не перебільшую. Схопився руками за лямки наплічника і підняв їх до вух, таким чином хоч трохи ховаючи голову. Не підводячи погляду від палуби літака, посунув уперед.

Люди за моєю спиною, щойно минав їх, починали шепотітися і цокати язиками. Звідусіль підіймалися зітхання, в яких змішалися полегшення, презирство і відраза. Зрештою хтось не витримав і запустив крізь салон громоподібне:

– Fuck you!

Пауза.

Я задріботів швидше. Трохи згодом у спину полетіло хорове:

– FUCK YOU!!! – в унісон горлали щонайменше четверо глоток.

«Господи, – думаю, закусивши губу, – мені ж із цими варварами летіти. Дванадцять годин! Повісять же! Стопудово повісять… Сам би так зробив. Уночі, коли стюардеси ляжуть спати».

Зрештою дістався свого крісла. Скинув рюкзак («Boeing» тим часом рушив з місця). Заходився відтуляти кришки відділень для ручної поклажі, але не знаходив жодного вільного місця, поки звідкись із хвоста вигулькнула інша стюардеса і, сердито надувши щоки, забрала мій наплічник. Понесла до себе в комору.

Я сів у крісло, поспіхом розірвав пакет із ковдрою і накрився з головою. Так хоч трохи безпечніше.

Попервах було страшно. Сусіди тихо шепотілися, підкреслено відсовувалися від мене. Чоловік, що сидів праворуч, гнівно чмихав, неначе перепрошуючи решту пасажирів: «Вибачте! Якби не правила безпеки, що вимагають бути пристебнутими під час зльоту, я б устав і летів далі стоячи, тільки б не сидіти поряд із цим убожеством». А уявіть, що було б, якби вони знали про мету мого прильоту? Мене б там точно лінчували!

Тож я сидів тихенько і глипав на них, немов миша з нірки. Час від часу миролюбно посміхався і смикав плечима: простіть, я не хотів. А тоді – заснув. Відключився ще до того, як лайнер відірвав носову стійку від злітної смуги…

Весь політ, усі дванадцять годин до Шанхая, я мстився їм гуркотливим, заливистим хропінням.

* * *

Політ додому став новим рекордом: тридцять три години у дорозі, двадцять чотири з них – у повітрі. Хоча в цілому все минуло без пригод (якщо не рахувати відсутність трансферної стійки в аеропорту Шанхая, через що мені довелося отримувати на ходу семиденну китайську візу, спускатися в зал відльотів і проходити чек-ін).

Сьомого травня о 22:30 за київським часом я вступив у митну зону міжнародного аеропорту Бориспіль. Велика новозеландська авантюра закінчилася.

Епілог Про Дон Кіхота і Санчо Пансу

Дон Кіхот – це головний герой роману Мігеля Сервантеса «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605–1615, у двох томах). Ви, мабуть, і без мене знаєте. А якщо не знаєте, то «На Зеландію!» – ваша перша самостійно прочитана книжка.

Хоча насправді у книженції Сервантеса два головні герої. Перший – це сам Кіхот, хвацький чувак, який подорожує розореною і пригнобленою Іспанією кінця XVI століття і намагається всім допомогти. Просто так. По-лицарськи. Виключно через любов до людини. А другий – це життя, яке грубо трощить, панахає і ламає наївні ілюзії Дон Кіхота.

Дон Кіхот втілює ідею запеклого гуманіста, який впевнився в нездійсненності ідеалів справедливості і недосяжності гармонії у стосунках між людьми, але попри це намагається творити добро…

* * *

Ви знаєте мою пристрасть до щасливих закінчень, але в цій книзі хеппі-енду не буде. На жаль.

У лютому 2012 року, через десять місяців після мого повернення з Окленда, в українських ЗМІ з’явилась новина про те, що 27-річна українка Ірина із Запоріжжя їде в Нову Зеландію. Виходить там заміж. За Ґреґа, трясця його матері, Морґана…

Спочатку я не повірив. Думав: звичайні газетні байки. Проте скоро переконався, що це щира правда.

Що ж трапилося? Невже «The ROCK FM» перехитрило всіх? Ні. Радіо тут ні до чого. Отримавши ляпас від BSA, радіостанція порадила Ґреґу залягти на дно, трохи перечекати, а вже згодом спокійно везти «виграну» в конкурсі дівчину до Нової Зеландії.

Після прибуття українки на вражі землі Ґреґа та Ірину показали на новозеландському телеканалі «20/20»: зустріч в аеропорту (мордатий винороб у костюмі і метелику), поїздка на джипі вздовж сонячного узбережжя, романтичний підйом на фунікулері, спільні фотографії на фоні темно-синьої ганчірки з червоно-білими зірками. Ведучі без угаву торочили про те, скільки всього натерпілася ця парочка через вимушену розлуку. Шмарклі так і пирскали з телевізора.

Бридко…

І сумно…

Не хочу переповідати, що відчував, коли довідався про возз’єднання «переможця» і його призу. На той момент я вже нашкрябав половину цієї книжки і не знав, що далі робити. Галас у ЗМІ пригнічував. Я почав задумуватися над тим, щоб припинити роботу. Без історії про Нову Зеландію книга розпадалася. Дівчинка Ірина, яка аж пищала, опинившись у Новій Зеландії, виставила мене і Притулу наївними хлопаками, сучасними Дон Кіхотом і Санчо Пансою (не будемо уточняти, хто з нас Кіхот, а хто Панса).

Я не відкривав «Word» п’ять чи шість днів, але згодом таки повернувся до рукопису. Примусив себе повернутися. Думайте що хочете, проте я відчував, що повинен закінчити «На Зеландію!».

Річ у тім, що ми з Притулою не «воювали» проти Ґреґа. Так само ніхто не збирається виступати проти Ірини із Запоріжжя. Дівчина вирішила вийти заміж за іноземця і поїхати з України? Нехай. Це її право. Я можу не поважати людину, але повинен поважати її право вибору.

Насправді акція «На Зеландію!» була здійснена не для того, щоб напоумити жінок, які мріють звалити за кордон або ж настрахати імпотентів-іноземців, котрі не можуть підшукати собі пару в рідній країні. Певною мірою ми хотіли втерти носа «The ROCK FM», і це у нас вийшло. Та найголовніше – ми з Притулою прагнули привернути увагу молоді. Тих, хто закінчує школу чи вчиться зараз в університеті. Тих, хто народився в Україні і хоче свідомо провести в цій країні все своє життя.

Конкурс «Виграй дружину з України» можна було поховати ще на самому початку. Без зусиль Притули, Пошивайло, Кідрука чи «Фемен». Достатньо було однїєї-єдиної, твердої й ультимативної, заяви від МЗС. Але її не було. Саме тому я дописав цю книгу. Сподіваюсь, вона потрапить до рук молодого козака чи козачки, чия голова поки що забита нелегкими думами про контрольні, екзамени, колоквіуми та курсові, але який/яка вже зовсім скоро (за якихось двадцять років) очолить Міністерство закордонних справ. Я вірю, що ти, козаку чи козачко, вподобаєш мою історію і в майбутньому ніколи не допустиш паскудства, подібного до того, що організувало «The ROCK FM».

Ви можете сприймати цю книгу як сучасну версію історії про Дон Кіхота. Це, знову ж таки, ваше право. Я ж бачу її інакше, бачу її настановою для тих, хто не ковтатиме образ і в майбутньому даватиме в зуби будь-кому, хто тільки посміє зневажити чи зачепити Україну.

3 березня – 14 липня 2012

Київ

Ілюстрації

Звіт про успішне виконання операції на «Підйомі»

Селище Балат. Сахара

Біля оази Аль-Харґа. Сахара

Руїни Апамеї. Сирія

Храм Ваала в Пальмірі

Сирійська пустеля

Бедуїнський автомобіль. Оаза Дахла, Сахара

Будівля в Окленді. Нова Зеландія

Команда акушерів (на задньому плані – руїни ритуальних башт Пальміри)

Ґреґу!

Ми чекаємо!

Спробуй виграти дружину знову (англ.).

Початок Великого піщаного моря

Скай-Тауер. Окленд, Нова Зеландія

Постскриптум…

Дяка Лесі Москаленко, редактору журналу «MANDRY» (), та компанії «Pocketbook» (, ), українському виробнику електронних пристроїв для читання, за сприяння в організації подорожі до Близького Сходу.

Висловлюю подяку невгамовній мексиканській трійці – Армандо Пінеді, Алексу Пінеді та Лу Церрітос, із якими провів кілька чудових днів на межі 2010–2011 рр., а ще Наталі Пошивайло-Таулер, Миколі Кравченку, Євгену Ігнатовському (і співробітникам посольства України в Сирії), Мохсену з оази Дахла, ну і всім іншим, хто свідомо чи випадково доклав руку до створення пригод, що описані у цій книзі.

Спасибі батькам за терпіння.

Окрема подяка тернопільському «Сірому» – Сергію Притулі – за надану можливість долучитися до народження новітніх українських легенд. Довгих днів і приємних ночей тобі, друже!

* * *

Все добре повертається. Працюючи над книгою, я «згадав молодість» і повернувся до старого доброго heavy metal. «На Зеландію!» було написано під нові альбоми виконавців, чиї давнішні роботи я не слухав уже років з п’ять. Ось вони:

Iron Fire «Voyage Of The Damned» (2012);

Primal Fear «16.6 Before The Devil Knows You’re Dead» (2009);

Freedom Call «Land Of The Crimson Dawn» (2012);

Within Temptation «The Unforgiving» (2011);

Rage «21» (2012);

Axel Rudi Pell «Crest» (2010);

Gamma Ray «To The Metal!» (2010);

Helloween «7 Sinners» (2010);

Primal Fear «Unbreakable» (2012);

Iron Fire «Blade Of Triumph» (2007).

* * *

Контакти:

ironmaxxx@ukr.net

Примечания

1

Ріг кози Амалфеї (відомий також як ріг достатку) – у грецькій міфології: ріг кози, що вигодувала своїм молоком Зевса; мав чарівну здатність давати все, що забажає його власник.

(обратно)

2

Теотіуакан – археологічний комплекс неподалік Мехіко, складається з великої кількості ступінчастих пірамід. Найбільша, піраміда Сонця, за об’ємом переважає піраміду Хеопса. Досі невідомо, хто будував Теотіуакан. Ацтеки спустились у долину Мехіко через сто років після того, як будівники Теотіуакану зникли. Вражені монументальністю споруд, ацтеки не повірили, що таку велич могли збудувати люди. Комплекс назвали Теотіуакан («місце, де народжуються боги») і заборонили простим смертним до нього наближатися.

(обратно)

3

Франциско Пісарро (між 1470 і 1475–1541) – іспанський конкістадор. Брав участь у завоюванні Панами (1510) і Перу (1532–1536), на території якого існувала імперія інків. Засновник міста Ліма.

(обратно)

4

О, Боже мій, це фантастично! (англ.)

(обратно)

5

Насправді настільки важких блоків лише три – у західній частині комплексу, під рештками храму Юпітера. Дослідники називають цю групу трилітоном. Решта блоків, які оточують храм Юпітера з півночі та півдня, трохи менші – 450–650 тонн.

(обратно)

6

У той час Баальбек називався Геліополем, Містом Сонця. Разом з тим ще з ІІІ ст. до н. е. Баальбек був великим релігійним центром, у якому поклонялися Ваалу (Баалу). Звідси й походить сучасна назва.

(обратно)

7

Атрій – у давньоримській архітектурі: головне приміщення будинку, закритий внутрішній дворик, куди виходять решта кімнат.

(обратно)

8

Ісс (грец. Issós) – древнє місто в Кілікії, нині територія Туреччини, біля якого у 333 р. до н. е. армія Олександра Македонського (30–40 тисяч бійців) вдруге, після перемоги біля Граніки, розбила перську армію Дарія ІІІ (110–120 тисяч).

(обратно)

9

Хосні Мубарак – єгипетський військовий, політичний та державний діяч. Президент Єгипту в 1981–2011 рр.

(обратно)

10

Crackdown (англ.) – 1) шалена атака; 2) застосування суворих заходів; 3) зачистка.

(обратно)

11

Флоренція (італ.).

(обратно)

12

Сльозогінний газ?! (англ.)

(обратно)

13

Я знаю, чорт забирай! (англ.)

(обратно)

14

«Аль-Джазіра» – міжнародна телекомпанія зі штаб-квартирою в місті Доха, столиці Катару. Створена у 1996 р. за наказом еміра Катару. Стала відома після того, як почала висвітлювати удари військ коаліції по Афганістану і транслювати заяви Осами бен Ладена. У мережу компанії входять кілька каналів, серед яких «Al Jazeera» та «Al Jazeera English» – міжнародні інформаційні канали, відповідно, арабською та англійською мовами.

(обратно)

15

Бойовий танк, розроблений у США в 1957–1959 рр. на основі середнього танка М48. Завдяки модернізаціям М60 знаходився у серійному виробництві до 1987-го. Стоїть на озброєнні США, Італії, Ірану, Єгипту, Ізраїлю, Австрії та Йорданії.

(обратно)

16

Дуже добрі єгиптяни (англ.).

(обратно)

17

Ніколи не недооцінюй сили дурних людей, які зібрались у великій кількості (англ.).

(обратно)

18

Хан-ель-Халілі – ринок у старій частині міста Каїр, західніше від мечеті Аль-Хусейн. Вважається найбільшим ринком Африки.

(обратно)

19

США, ІДІТЬ ГЕТЬ! (англ.)

(обратно)

20

Я не американець (англ.).

(обратно)

21

Instrument Landing System (англ. система приладової посадки) – система, через яку прилади на борту літака взаємодіють із розташованою на землі електронікою. Дозволяє пілоту безпечно саджати літак в умовах поганої чи нульової видимості.

(обратно)

22

Ground Proximity Warning System (англ. система попередження про зближення із землею) – система оповіщення пілота про небезпечне зближення літака із землею або з якою-небудь перешкодою (горою, високою будівлею тощо).

(обратно)

23

«General Dynamics F-16 Fighting Falcon» (англ. Fighting Falcon – «Бійцівський яструб») – американський багатофункціональний легкий винищувач IV покоління. Завдяки універсальності і відносно невисокій вартості F-16 є найбільш масовим винищувачем IV покоління (збудовано 4500 машин). Стоїть на озброєнні 25 країн світу, 157 літаків входять до складу єгипетських ВПС.

(обратно)

24

Для інформації: небезпечний для здоров’я рівень гучності – 75 дБ, больовий поріг – 120 дБ, звук винищувача – 150 дБ, смертельний рівень для людини – 180 дБ.

(обратно)

25

Гор – у давньоєгипетській міфології: бог Сонця, покровитель фараона. Зображувався у вигляді людини з головою сокола. Стилізоване зображення Гора є емблемою авіакомпанії «Egypt Air».

(обратно)

26

М1 «Абрамс» – основний бойовий танк США. Стоїть на озброєнні армій США, Єгипту (1130 одиниць станом на 2011 рік), Саудівської Аравії, Кувейту, Австралії.

(обратно)

27

Оахака – один із найбідніших штатів Мексики, знаходиться на півдні країни.

(обратно)

28

Покажи мені свій файл! Покажи мені свій файл! (англ.)

(обратно)

29

Чого ти приїжджав? (непр. англ.)

(обратно)

30

В жодному разі! Я не платитиму вам! (англ.)

(обратно)

31

Полковнику, мені потрібне ваше ім’я для скарги (англ.).

(обратно)

32

Містер Максим Кідрук! Містер Максим Кідрук! Будь ласка, підійдіть до трансферної стійки! (англ.)

(обратно)

33

Не плетіть дурниць! Ви, довбані ідіоти! Не пудріть мені мізки! (англ., груб.)

(обратно)

34

Забирайтесь на хрін від мене! (англ., груб.)

(обратно)

35

О, чоловіки! Ви такі прості! Такі примітивні! (англ.)

(обратно)

36

Ти хто, бл…ь, такий? (англ.)

(обратно)

37

Дорм (від англ. dormitory – спільна спальня) – кімната в хостелі, в якій ночують одразу кілька бекпекерів (зазвичай вміщає від 4 до 10 ліжок).

(обратно)

38

Батман – у класичному балеті: різке підняття прямої ноги вгору. Гран-батман (великий батман) – підіймання прямої ноги на кут 90° і вище.

(обратно)

39

Пантанал – найбільша заболочена місцевість світу, розташована на південному заході Бразилії, а також частково у Болівії та Парагваї. Відома надзвичайним багатством флори і фауни.

(обратно)

40

Котопаксі – найвищий (5897 м) діючий вулкан світу, знаходиться в Еквадорі, за 75 км на південь від Кіто.

(обратно)

41

Broadcasting Standards Authority (англ.) – Управління зі стандартів у радіомовленні та телебаченні.

(обратно)

42

«Оплот-М» – сучасний український основний бойовий танк. У серійному виробництві з 2009-го. Стоїть на озброєнні Збройних сил України та Королівської армії Таїланду.

(обратно)

43

…вічну дружбу між Новою Зеландією та Україною (англ.).

(обратно)

44

Ґреґу! Ми чекаємо! Спробуй виграти дружину знову (англ.).

(обратно)

45

Ваш платіж підтверджений (англ.).

(обратно)

46

Конгрес українців Канади (Ukrainian Canadian Congress, ) – громадська рада, яка об’єднує 33 українські всеканадські організації та їхні філіали. Центральний офіс знаходиться у м. Вінніпеґ.

(обратно)

47

Характер (англ.).

(обратно)

48

Додаткові деталі (англ.).

(обратно)

49

Заявка на візу з метою культурно спланованого весілля (англ.) – мається на увазі примусове весілля (arranged marriage), у якому батьки, базуючись на певні культурні традиції, визначають, із ким має одружитися їхній син чи дочка.

(обратно)

50

Усім, кого це може стосуватися (англ.) – кліше для офіційних документів, адресат яких невідомий. Аналог українського «для пред’явлення за місцем вимоги».

(обратно)

51

Персональна цифрова розважальна система (англ.) – монітор (іноді сенсорний), вбудований у спинку крісла авіалайнера; дозволяє дивитися фільми, слухати музику, грати в ігри. Такими системами обладнані більшість сучасних далекомагістральних літаків.

(обратно)

52

Одна з фігур вищого пілотажу – повний поворот лайнера навколо поздовжньої осі.

(обратно)

53

Чувак, ти збираєшся вести чи як? (англ.)

(обратно)

54

Sky Tower (англ. «Небесна башта») – радіо-башта в діловому центрі Окленда. Висота – 328 метрів. Найвища будівля у Південній півкулі. Має оглядові площадки.

(обратно)

55

Наталя Пошивайло слухає.

(обратно)

56

Чудово!

(обратно)

57

Порушення добового режиму, розлад біоритмів, спричинений перельотом через декілька часових поясів (англ.).

(обратно)

58

Дружній візит (англ.).

(обратно)

59

Ківі – безкрилий птах ряду безкілевих з абсолютно нерозвинутими крилами, довгим дзьобом, чотирипалими лапами і пір’ям, що нагадує шерсть. Національний символ Нової Зеландії.

(обратно)

60

Хелло! – Привіт! (англ.).

(обратно)

61

Привіт! Мене звати Макс Кідрук. Я письменник з України. Кеті Міллс повинна була вам сказати (англ.).

(обратно)

62

Привіт, Наталю! Кеті Міллс переправила мені ваш мейл, і я щойно говорила з Максимом. Він пояснив, що хотів би зв’язатися з людиною, пов’язаною з конкурсом «Виграй дружину», котра виявила зневагу стосовно українських чоловіків. Максим дізнався, що хтось назвав українських чоловіків «алкоголіками» разом з іншими неприємними речами у прямому ефірі, і хоче більше дізнатися про це. Він вирішив, що наш переможець Ґреґ сформував негативну думку про чоловіків з України, і зажадав вийти з ним на контакт. Я пояснила йому, що насправді все не так і я не знаю нікого, хто б відгукувався негативно про українських чоловіків у ефірі. Я пояснила йому, що, оскільки змагання припинилося, я більше не підтримую контактів з жодним із учасників. Також, зважаючи на закон про втручання в особисте життя, я не маю права розкривати які-небудь особисті деталі. Нічим не можу допомогти йому зі статтею, яку він пише, а тому з повагою відхиляю можливість зустрітися.

(обратно)

63

Тож хай так буде написано, і хай це буде зроблено… (англ.)

(обратно)

64

Річі Блекмор – гітарист рок-гуртів «Deep Purple», «Rainbow», «Blackmore’s Night».

(обратно)

65

Джеймс Хетфілд – вокаліст і гітарист, незмінний лідер групи «Metallica».

(обратно)

66

Чекайте на посадку (англ.).

(обратно)

67

Роберт Хелфорд – вокаліст британського рок-гурту «Judas Priest», відомий своїм високим голосом.

(обратно)

68

Містер Максим Кідрук, будь ласка, негайно підійдіть до виходу № 56! Ми закриваємо вихід! Ми відправляємося!!! Максим Кідрук… Максим Кідрук… будь ласка, йдіть прямо до вашого виходу! (англ.)

(обратно)

Оглавление

Передмова Багаторазовий світ

Затяжний вступ про те, що ця книга мала би бути іншою

Частина І Єгипетська революція

  Каченята серед Мордору

  Каїрський сюрприз

  Cairo crackdown[10]

  Бедлам

  Втеча

Частина ІІ Велика дамаська неприємність

  Віза

  Арабський «welcome»

  Важка артилерія вступає у бій

  Останній акорд

Частина ІІІ На Зеландію!

  Початок авантюри

  Це схоже на план!

  Найдорожча віза, найдовший переліт

  В тилу ворога

  So let it be written, let it be done…[63]

  Місію завершено?…

Епілог Про Дон Кіхота і Санчо Пансу

Ілюстрації

Постскриптум… Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg