«Чотири танкісти і пес – 2»

Януш Пшимановський ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС (ЧАСТИНА ДРУГА)

Scan, OCR (c) gun-fan

Розділ І ЗАРУЧИНИ

З півдня, з аеродрому в Прущу, наближалась дев'ятка штурмовиків. Останній літак тільки-но зайняв своє місце в строю, а перший, перехиляючись на крило, уже-заходив на атаку. Все це відбувалося за якихось триста метрів над трикутним майданом Дров'яного ринку, і ревіння моторів, підсилене луною, що відбивалася од мурів, ущерть виповнило кімнату. Вест замовк на півслові, бо й себе самого не чув, а генерал на знак, що не згоден, ляснув долонею по столу, аж підстрибнула чорнильниця. Потім, не підводячись з крісла, повернувся до вікна без шибок, навіть без рами і дивився на рудий хвилястий розсип цегляних руїн – над ними, немов заржавілі кістяки суден, що затонули на мілині, здіймалися почорнілі від вогню стіни. Теплий вітер куйовдив сиві димки над залізними димарями, що стирчали з підвалів, де вже поселилися люди. На обрії сріблом вилискувала під сонцем Гданська затока.

За ревом «ільюшиних» ніхто не почув, як з моря прилетів важкий снаряд. Гримнув вибух. П'ятиповерхова стіна по той бік Радунського каналу захиталася, вигнулась, переламалася навпіл і повалилася в хмарі пилюки.

Штурмовик, що замикав стрій, блиснув ясно-блакит-ним черевом, прочесав небо гребенем ракет, причеплених під крилами, завиваючи, пірнув аж до самих хвиль, ховаючись у сонячному сяйві від вогню корабельних зеніток.

– Знову німці, військово-морський флот. Хотіли б, негідники, геть знищити Гданськ, – голосно заговорив генерал, хоч відстань уже приглушила вибухи ракет і гавкіт гармат. – Але штурмовики покажуть їм дорогу назад… – Генерал усміхнувся, глянув на Веста ї знову споважнів.

Сиділи один проти одного за різьЄленим, почорнілим від часу столом, мов боксери по кутках рингу.

– Так не дасте? Генералові відмовите, поручику?

– Не дам.

Вест обсмикнув шкіряну куртку, відтяг комір светра, немов йому було душно, і вперто похитав головою. Вирівняв на рукаві біло-червону пов'язку, пересунув на поясі важкий маузер.

Висока двері розчахнулися, брязнули клямкою об стіну. Двоє вартових, схрестивши карабіни, заступали дорогу натовпові збуджених людей, що юрмилися в залі з стрімким готичним склепінням.

– Годі!… Пустіть… Скільки ще ждати?!

Генерал повернувся у кріслі й, насупивши брови, дивився на роззявлені роти, розпашілі обличчя. Йому здалося, ніби він помітив у юрбі Марусю – Вогник. Вест підвівся, підійшов до дверей і підніс руку.

– Товариші! Громадяни!… – Підождав, доки стихне гамір. – Криком нічого не доб'єтесь. Почекайте…

– Пропустіть! – зарепетував хтось у.задніх рядах.

– Хто не може зачекати?

– Я! – Літній вусатий чоловік з міліцейською пов'язкою, з радянським автоматом на грудях пропхався наперед.

Якусь мить мовчки дивилися один одному в очі.

– Люди вмирають, – сказав вусань, ляснувши по автомату широкою долонею із скоцюрЄленими вузлуватими пальцями.

– Пропустіть його! – наказав Вест.

Чоловік нирнув під багнетами, поручик Кос зачинив двері й чекав, запитливо дивлячись на нього.

– У лісі під Ясенем. Сто двадцять чоловік. Розмовляють різними мовами. Втекли під час нальоту з табору, сховалися… Вмирають з голоду.

Вест, слухаючи, писав у блокноті, потім поставив рожеву печатку, видер два аркушики й подав вусаневі.

– На хліб і транспорт. А ось адреса, приведеш їх ї хай займають бараки.

– Слухаю! – Міліціонер оддав честь і, підтримуючи автомат, шугнув у прочинені двері, під схрещені синюваті багнети вартових.

Вест повернувся до столу, щось іще записав, тоді звів очі на командира бригади і сказав:

– Ось чому не дам із складів нічого, хоч здобули їх солдати вашої бригади.

– Ролі помінялися. Тепер цивільні командують, – пробурмотів генерал значущо і ледь іронічно водночас.

– Адже ви прийшли сюди визволяти, а не правити, – спокійно, але гостро зауважив Вест. – Місто повинно жити.

– Згоден. Та звідки ж узяти хліба для армії?

– Я дам ордер на борошно й баржу з буксиром. Пошлете своїх вгору по Віслі. З того, що привезуть, половина ваша. Згода?

– Згода.

Знову прочинилися двері, вартові пропустили офіцера радянського військово-морського флоту, який привітав генерала і мов з давнім знайомим поздоровкався з Вестом.

– Завтра мої тральщики виходять у море.

– Гаразд. То я за вами слідом пошлю катери, щоб трохи риби для міста…

Розмовляючи, Вест не переставав писати і зараз подав рапір з печаткою командирові танкової бригади.

– Дивіться ж: половина моя.

– А ви, громадянине бургомістр, не забудьте про кілька оселедців для солдатів. Інакше син ваш схудне…

Потиснувши руку Вестові, генерал одчинив двері. Вартові прийняли карабіни, люди розступилися, утворивши вузький прохід. Генерал, насупивши брови, рушив ним рвучко, мов танк. Аж тут побачив серед натовпу Марусю – вона стояла, обпершися об кам'яну колону.

– Що тут поробляєш, руденька?

– Наша дивізія також у Гданську. Вас шукаю, товаришу генерал.

Пішли поволі через величезну порожню залу – натовп залишився під дверима бургомістрового кабінету, – повз менші групки людей за столами – то приступили до роботи службовці нової міської влади.

– Слухаю.

– Я б хотіла знати, куди ви підете далі.

– Бригада зостанеться на Вестерплятте. Після останніх боїв лишилося мало бійців, а машин ще менше, і то спрацьовані, покалічені. Декілька найсправніших танків піде на фронт, на Берлін.

– А «Рудий»?

– В нього новий мотор, але екіпаж неповний.

– А Янеків батько?

– Сама ж бачила, що тут він більш потрібний. Керує. Вогник звела очі, набрала в груда повітря і сміливо почала:

– У танку одного бракує, а я… – забула давно продумане слово, урвала і проказала ще раз,: – Я б могла…

Генерал здивувався, потім усміхнувся.

– А ти б могла стріляти з гармати… – підхопив і додав тихо: – Щезни. Негайно ж і чимдуж.

Стоячи біля поручнів, дивився, як дівчина біжить сходами, мов сполохана білка.

Нема правди на світі, думала Вогник, йдучи вулицею між спаленими будинками, що смерділи згарищем. Була б хлопцем, генерал напевно не прогнав би мене. Взяли б до екіпажу етрільцем-радіотелеграфістом. Адже навчитися неважко і зовсім не треба стріляти з гармати, підносити важкі снаряди, бо це робить Густлік. їм потрібна саме радіотелеграфістка…

Замислившись, зупинилася, ще дужче посмутніла: Лідка ж бо чудово працює на радіостанції, напевно, вже давно подала рапорт, і вона саме…

– А от і ні! – радісно гукнула Маруся. – Дівчат у танкісти не беруть!

Розглянулася, налякана власним голосом, але нікого поблизу не було, ніхто не чув, окрім кущів бузку, які наперекір війні випустили ясно-зелені листочки і простягали гілки крізь іржаву огорожу.

Понюхала їх, погладила і, наспівуючи, вибігла стежиною на самісінький верх руїн. Звідсіля вже було видно рівно вишикувані танки і вцілілі від вогню казарми.

Вартовий впізнав її, усміхнувся і взяв карабін на караул. Вогник з суворою міною відповіла на ці генеральські почесті й весело запитала:

– Не втекли без мене?

– Ні, всі дома.

Дівчина попрямувала проходом між танками й будинком, зазираючи у відчинені навстіж по-весняному вікна, які, хоч це й перший поверх, були прорубані надто високо, щоб могла заглянути через них досередини кімнати. Зупинившись біля третього, вона почала прислухатися. За вікном насвистував Густлік. Маруся обсмикнула святково випрасуваний мундир, розправила зборки під поясом і різко вигукнула:

– Екіпаж, до бою!

Перший блискавкою вистрибнув Шарик з власним нашийником в зубах, а за ним у вікні з'явились усі три танкісти з шоломами.

– Маруся! Вогник!

– До обіду я вільна…

Янек притьмом стрибнув через підвіконня.

– Я духом! – загукав і зник у танку.

– А я гадав, що підеш зі мною на прогулянку, – поремствував Григорій.

– Або зі мною, – докинув Єлень.

– Я з тим, хто найпрудкіпгяй. Втрьох залишаєтесь на танку?

– Четвертого треба… – Густлік озирнувся довкола, щоб ніхто-не підслухав, і додав таємничо: – Казали мені, що то буде Віхура, тільки в нього тут не все гаразд, – пояснив він жестом і прижмурив око.

– Хіба що ти б до нас пристала, Марусе, – підказав Григорій.

– Таке скажеш, дівчині не личить… – Маруся заша-рілась і, щоб змінити розмову, зиркнула в бік «Рудого», – чого він там.

– Мабуть, шапку. Там усе наше майно, – почав пояснювати Густлік. – Тільки спимо у кімнаті, але це дуже по-дурному, хай йому грець.

– Невигідно, – докинув Саакашвілі. – Надто м'яко. Тільки коли викинув подушку і підклав кобуру під голову…

Янек чув усю цю розмову з башти танка, де саме приміряв військового кашкета перед дзеркальцем, прилаштованим на гарматному затворі, викладав над лобом біляві кучері. Коли Єлень сказав про четвертого, він споважнів і подивився на причеплену до броні фотокартку колишнього командира та на його два хрести – «За відвагу» і «За бойові заслуги». Так задумався, дивлячись в обличчя мертвого друга, що навіть не чув жартів Григорія про те, як Марусю прийматимуть до екіпажу.

– Янеку! Йди-но сюди.

– Іду!

Виліз у люк, вистрибнув на броню, а звідти на землю.

Коли брав Марусю під руку, вибачливо посміхаючись, засалютував друзям.

– Можеш не квапитись, – сказав йому на прощання Єлень і поклав важку долоню на плече грузина. – В разі чого, удвох дамо собі раду.

Якусь мить ще давились їм услід через вікно.

– А я один, – зітхнув Григорій.

– Не журися. Ще тільки одна річка – й війні кінець. А потім баби правитимуть і навіть незчуєшся, як вони тебе обкрутять.

Йшли поруч одне біля одного, безлюдною, скаліченою снарядами вулицею визволеного Гданська. Збентежені не стільки близькістю, скільки незвичною для солдатів тишею, мовчали. Шарик бігав навколо, зупинявся перед ними, дивився то на Янека, то на Марусю і підохотливо гавкав.

Собака, в житті якого все. було ясне, а голод, ситість, ненависть і любов мирно уживалися поруч, дивувався і не розумів заплутаних людських справ. Звідки міг він знати, що про речі, здавалося, прості й зрозумілі кожному, хто раз цю пару побачив навіть здалека, найважче говорити саме їм обом. Найважче, бо не знають, як кількома словами висловити велике почуття. А говорити довго і барвисто не вміють, бо звикли до коротких команд, до окликів, що мусять бути швидшими за кулі.

Квітневий вітер, солонуватий від запаху моря, теплою долонею пестив їхні обличчя, тихенько нашіптував у вуха. На перехресті Вогник врешті наважилась, уповільнила ходу, щоб сказати, але в останню мить роздумалася.

– Ходімо над море, – запропонувала, знімаючи з голови берета.

– Гаразд, але спершу покажу тобі дім.

– Покажи, – подала йому руку.

Він повернув у розбиту браму, обережно провів дівчину під навислою брилою поруділого залізобетону і далі ущелиною поміж купами руїн – на подвір'я, заросле пожовклою торішньою травою. Там стояло деревце, вкрите першою весняною зеленню, і Шарик побіг до нього.

– Ми тут жили утрьох. – Янек показав порожні прямокутники вікон на другому поверсі. – Давно, давно, до війни.

Маруся зняла йому кашкета, пригладила чуба, поклавши руки на плечі, сказала:

– Ти знайшов батька. А я – зовсім сама.

– Ні, Вогнику. Саме тут, біля моєї мами, я хотів попросити тебе… Обіцяймо одне одному, що будемо разом назавжди.

– То не так легко, – тихо відповіла дівчина.

Тримала в руках Янекового кашкета й свого темно-синього берета з червоною зіркою, – підняла їх, мов показуючи, що належать до різних армій.

– Так потім, – уперто покрутив головою Янек, розчісуючи пальцями чуприну.

– Війна ще триває, а солдатський день буває часом, як рік: сум і радість, зустріч і розлука, життя і…

Приклав палець до її вишневих теплих губ, щоб стримати слово, якого солдати стараються не вимовляти вголос. Про смерть кажуть – вона. Так само в сиву давнину люди уникали вимовляти імена грізних божеств, щоб не дратувати їх, не накликати ненароком.

На вулиці деркотів автомобільний мотор, водій безнастанно сигналив, щось вигукуючи. Янек тільки тепер збагнув, що то його кличуть.

– Янеку! Взводний Кос!

Хлопець схопив кашкета, рвучко натяг на голову й вибіг на вулицю. Слідом Маруся, а за ними пес, стривожений раптовою поспішністю.

Біля тротуару стояв яскраво-зелений вантажний автомобіль. З кабіни виглядав Віхура.

– Здрастуйте. Привіт, Вогнику! – гукав весело. – Шукаю вас і шукаю. Обережно! Тільки-ню пофарбований, – застережно підвів палець. – Клята фарба, не хоче сохнути…

– Тобі чогось треба? – урвав його Кос.

– Звичайно. Слухайте: пливу вгору Віолою на баржі, по борошно. Сонце, весна і таке інше. Гайда разом?

– Охоче, та чергування в госпіталі.

– Я – ні. Сьогодні урочиста перекличка на Довгому Ринку, а завтра ввечері -бал.

– До того часу повернемося.

– Ну, то бувайте. – Віхура засалютував і, вмощуючись у кабіні, вдарився тім'ям у раму, зморщив кирпатого носа. – Привіт, Коси! – гукнув, додав газу, і машина зірвалася з місця.

Лице Янекові проясніло.

– Може б, його до екіпажу? Варшав'янин, кмітливий хлопець.

– Так, Янеку. Звичайно, нікого іншого, тільки Ві-хуру.

– Чула, як він нас назвав? Обіцяй, що зразу ж після війни.

– Чула. Обіцяю.

Простягла.до нього руки, а він міцно вхопив дівочі долоні й не пускав, стискаючи, мов гранату, з якої знято запобіжник, дивлячись у раптом потемнілі зелена очі під чорними, вигнутими, як монгольський лук, бровами.

Шарик присів біля ноги свого хазяїна, дивився знизу на їхні обличчя і, хоч йому дуже хотілося радісно загавкати, навіть не заскавучав.

Здалека, од моря, повертали штурмовики, бриніли, немов ситі важкі джмелі над лугом, і було дуже урочисто, бо розмова з Віхурою допомогла висловити найважливіше і найпрекрасніше, що можуть люди сказати одне одному.

На Довгий Ривок зійшлося безліч народу. Крім польських та радянських солдатів, було багато цивільних, і натовп сягав аж по Зелену Браму, до моста через Мо-тлаву. Саме до цих людей з промовою звернувся генерал, закликаючи, щоб вони з рабів, силою притягнутих сюди гітлерівцями, стали ще сьогодні господарями давнього польського міста, навіки повернутого у лоно народної Польщі.

Янеків батько дякував радянським солдатам і польським танкістам за труд і кров, за навальний штурм, завдяки якому врятовано хоч частину будинків і фабрик, врятовано приречених на загибель полонених і польське населення.

Обидва виступали з тераси перед входом до палацу Артуса. Гучномовці повторювали їхні слова, проте Янек, Григорій і Густлік і так знали б і чули все, бо «Рудий» з гордо піднятим гарматним дулом стояв найближче до промовців. Екіпаж сидів на танку, на башті, а з ними Маруся і Лідка, сержант Чорвоуеш ну й, звичайно, Шарик.

– Якби нас ще пофарбувати сріблом, то був би справжній пам'ятник,- голосно прошепотів Єлень.

Лідка захихотіла, уявивши собі посріЄленого Густліка, Григорій завторував їй і дістав стусана від Янека. Не чули останніх слів з трибуни, і тільки старшина, засичавши, як паровоз, заспокоїв їх.

Увесь майдан завмер, посвітлішало від підведених угору облич, бо всі дивилися на подзьобану снарядами вежу Головної ратуші, вище годинника, вище широкої галереї, на малу галерею під самісіньким дахом.

– Там хтось є? – тихо спитав Єлень.

– Є. Солдат, але без шапки, – відповів Кос, долонею заслоняючи від сонця свої яструбині очі.

– Ракети пускатиме або на сурмі заграє?

– Розмахуеться.

– Широкою дугою злетів у повітря пакет завбільшки з рюкзак, розгорнувся, і на тлі темної стіни засяяла на сонці довжелезна біло-червона стрічка, затріпотіла на свіжому морському вітрі. Перш аніж хтось встиг крикнути чи промовити слово, заграли сурми, вдарили барабани й літаври трьох оркестрів – польської танкової бригади і двох дивізійних радянських.

Ще не вмерла Польща, поки ми живемо…

Сполохані чайки закружляли в небі над будинками без дахів, над підведеними вгору, немов збризнутими ранковою росою, обличчями людей.

У визволеному Гданську було невпроворот різної роботи. Тому Станіслав Кос хотів одразу після урочистості повернутися до магістрату – але екіпаж «Рудого» заполонив його і потяг на Веетерплятте. Молодь просила показати, де стояв лінкор «Шлезвіг-Гольштейн», де була брама з орлом на овальному щиті й написом «Головний транзитний військовий склад», а потім, розгортаючи лопухи, що вибуяли по груди, оглядали рештки цеглин ного муру, заржавілі залізничні рейки, руїни вартівні.

Присіли, врешті, біля берега на шлюпці, перевернутій дірявим дном догори, дивилися, як вітер носить чайки над Мертвою Віслою, і слухали спогади поручика.

– Під кінець я сам мусив узятися за кулемет. Поранило мене осколком у голову, але легко, одне тільки, що каску на бинти важко було натягнути, А вони бомбардували, били з гармат… Проти важкої зброї ми були безсилі, однак за наших п'ятнадцятьох заплатили трьома сотнями гітлерівців. Ми утримували Вестерплятте тиждень. Тоді, коли війна тільки починалась, це було важливо. Потрібно було, щоб світ почув ті постріли, прокинувся і зрозумів, що після кожної нової поступки бандити ще дужче нахабніють…

Лідка, скинувши тіснуватий чобіт, гріла босу ногу на білому піску. Маруся зірвала травинку, кусала жовто-зелене солодкувате стебло. Шарик розлігшися на пласкому камені, ніжився на полуденному сонці, клацав зубами, намагаючись упіймати муху.

– Тут був початок, – сказав Густлік, – і тут для нас відбій. Хіба ж ні? Завтра ввечері урочистий бал. Танцюватиму, як уже давно не танцював. – Підвівся, зачовгав чоботиськами в темпі оберека.

– На урочистий бал саме час, а на відбій ранувато, – відповів Вест. – Скрізь руїни, міни, порт захаращений розбитими суднами, Треба все це…

– Ясно, – урвав Янек, – але головне, що ми відшукали один одного.

– Мій старий також уже написав. – Густлік витяг з кишені конверта, ляснув ним об долоню. – Мати вітає увесь екіпаж.

– А всього нема. – Григорій переламав і кинув через плече лозинку, яку досі крутив у руках. – Нема кому сказати нам, яка завтра погода.

Всі посмутніли. Шарик наставив вуха, перестережливо загарчав. Через руїни, шелестячи сухими стеблами торішніх бур'янів, підходила до них щупла, нестара ще жінка в чорній сукні.

– Пробачте, в мене син пропав. Маречек шестирічний. Чи ви його не бачили?

– Тут ніхто не проходив, – помовчавши, відповів Янек.

– Пробачте, то я піду. Рік тому пропав, вийшов на вулицю, піймали його – не повернувся. Маречек, шести- | річний, – відходячи, скаржилася сама до себе жінка, не чекаючи на відповідь.

Довго дивилися їй услід.

– Мені час, – Маруся підвелась. – На чергування треба одягти старого мундира.

– А перед танцями варто довше поспати, – докинула Лідка.

– Не скоро ще по цій війні проясниться, – сказав Янеків батько, коли вже рушили назад.

– Але Густлік має слушність, коли каже про відбій, – енергійно втрутився Григорій, – бо це вже близько. Я сам на світі, мов палець, жодна дівчина мене не хоче, але й собі планую, як жити по війні.

Йшли навпростець парами в той бік, де залишили на набережній шлюпку, переправившись через Мотлаву.

– Знайдеш таку, що тебе захоче. – Густлік обійняв грузина за плечі. – Завезу тебе під Студзянки до Черешняка і висватаю.

– Сільської не хочу.

– Ну, то підшукаємо тобі дівчину з Варшави. Віхура це влаштує, скажу йому, як повернеться.

– Де Віхура? – спитав Григорій.

– Поплив баржею по борошно, але до завтрашнього вечора, до танців повинен вернутися, – пояснив Янек.

Віхура не встиг вернутися до вечора, але бал розпочався, тільки-но зайшло сонце. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.

Величезна зала на першому поверсі старого будинку заледве вміщала гостей. На стінах ще виднілися сліди боїв: тут понад вікном смуга кіптяви після пожежі, там навскісний стібок автоматної черги на потрісканій штукатурці, але всюди чисто, по-оолдатськи прибране, а де не можна було – затулено воєнними плакатами. Був там зелений солдат, який закликав: «На Берлін!», кумедні гітлери Кукриніксів, сивий селянин, що б'є у давін, з написом: «Брати слов'яни!» Де не стало.плакатів, почіпляли шматки артилерійських маскувальних сітей, підв'я-вані плащ-палатки, прикрашені зеленими гілками ліщини, терновим галуззям, обсипаним білим цвітом, або ж гасла, нашвидку написані на полотні: «Гданськ навіки польський!», «Уперед на Берлін!», «Гайда до танцю, як на германця!»

Майже посеред зали в підлозі темніла діра, пробита снарядом. Заслоняли її саперні козли з табличками: польською мовою – «Увага, діра!» та російською – «Увага, не провались!» Час од часу звідти вистромлювалась голова, і солдат, вилізши по драбинці з підвалу, подавав танцюристам пляшки трофейного пива.

Грав не бригадний оркестр, що знав лише марші, а поспіхом зібраний польсько-радянськнй ансамбль – гармонія, гітара, сигнальна сурма, фортепіано із стовпчиком цеглин замість ніжки та з простреленою кришкою і, певна річ, бубон. Над підвищешням, де садів оркестр, стирчали зі стінки рештки півопуклого гітлерівського орла, пооббиваного прикладами – сапери мали його знищити, тане встигли, бо вже почався бал. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.

– Усі пари танцюють!

Танцювали польські та радянські телефоністки й радистки, санітарки в старанно випрасуваних мундирах. Часом замість наглянсованих чобіт промайнуть трофейні черевички; кожна дівчина мала прикрасу: брошку, косинку, хусточку в руці, квітку калюжниці або гілочку терну в косах. Було й кілька цивільних жінок, жительок Гданська та привезенні на роботи, коли місто було ще німецьке – всі мали біло-червоні пов'язки або стрічки на вилогах скроєних на військовий манір костюмів. Серед солдатських мундирів сіріли цивільні вбрання. Куртки військового фасону, чоботи з довгими халявами, на рукавах червоио-білі пов'язки.

Командир бригади стояв осторонь оркестру і, всміхаючись, дивився на пари, що кружляли в танці. Минуло, може, чверть години, відколи почався бал, Коли пропхався до генерала Янеків батько з чималим пакунком під пахвою.

– Привіт, Вест! – простяг генерал руку. – Де ти пропадав?

– Тральщики відкрили вихід з порту, очистили шмат затоки, тож я гукнув кількох знайомих рибалок, пустили в хід катер і…

– Є риба!

– Небагато, але є, громадянине комендант.

– Дай спокій з тим комендантом. Мене звати Ян.

– Станіслав.

Обом ураз спало на думку: яке безглуздя, що досі не називали себе по імені, – і вони дзвінко розцілувалися, Густлік, котрий танцював з Лідкою танго «Золотисті хризантеми», помітив це і гукнув у діру в підлозі:

– Мерщій пива командирові!

Підхопив на льоту пляшки й передав 'їх, наспівуючи: «…у кришталевій (вазі стоять на фортепіано…»

Командир і Вест зачепили один ковпачок за другий, зірвали, цокнулись шийками пляшок і відлили по кілька ковтків.

– Вчора вранці я послав по борошно. Ось-ось баржа має повернутися, і тоді пустимо в хід пекарню.

– Я б узявся місити тісто. – Густлік обірвав спів, показав свою здоровезну лапу й додав уже тихіше – до Лідки: – Тільки ми тут не зостанемося. Генерал хай лишається за коменданта, а «Рудий» – на фронт.

– Можеш місити, – гукнув командир Густлікові і сказав до Веста: – Тільки я тут лишуся щонайбільше на кілька днів і – на фронт, у штаб армії. Янека треба б швидше демобілізувати, послати до школи, – очима показав на хлопця, який танцював з Марусею.

– Так, це найправильніше, проте…

Хлопець лише в цю мить побачив батька; підбігли обоє – трохи задихані, зарум'янілі. Очі їхні сяяли радістю.

– Привіт, тату! – гукнув Янек, знітився, обірвав і виструнчився. – Громадянине генерал, дозвольте звернутися до поручика Коса.

– Військова шкура – друга натура, – засміявся командир. – Відпущу тебе з армії, пошлю до школи, й тоді не питатимеш дозволу.

– За що? – враз посмутнівши, опитав Янек.

– Як то за що?

– Демобілізувати, за що? Адже наш екіпаж подав рапорт…

– Нові танки з вісімдесятип'ятиміліметровими гарматами передали армії, а решта бригади залишається тут як гарнізон.

– В «Рудого» новий мотор, громадянине генерал, – голос хлопця затремтів. – Поки не скінчиться війна, ніхто не має права…

– Не тобі вчити мене. Поки бал не скінчено, наказую танцювати.

– То я запрошую вас, громадянине генерал, – вклонилася Маруся, відкидаючи з плеча товсту каштанову косу.

Батько й син усміхаючись дивилися, як нова пара пускається в танець – гнучка тростина й кремезний дуб, що встоїть проти будь-якої бурі. Солдати розступились, даючи місце командирові.

– Я поспішав на бал, бо чоботи несу, – сказав бати ко, розгортаючи пакунок.

– Мені? – радісно здивувався Янек, побачивши шеврові офіцерські чоботи з високими твердими халявами.

– Мої, ще довоєнні. Мало носив.

– Мабуть, завеликі.

Повагавшись, Янек скинув свій чобіт, приміривея до батькового і… ледве його натяг. Озув другий, притупнув.

– Не завеликі? – всміхнувся батько.

– Як на мене шиті. Дякую, тату.

– Певне, трохи ноги відросли.

Янек виступив наперед, щоб усі його бачили, кивнув Густлікові, але той не помітив, бо, нахилившись над Лідкою, шепотів щось їй на вухо.

Дівчина кивнула головою і пішла до гурту військових, серед яких стояв радянський генерал. Лідка запросила його до танцю. Ті, хто стояв найближче, зааплодували.

– Тату, а що з отою школою? – мовив Янек до батька. – Адже ж я хочу бути з тобою, але поки війна не ркінчена, поки Польща…

– Я тебе не тримаю. Коли б навіть хотів – у такому випадку син має право не послухати.

Якийсь час дивились один одному в вічі. Янек зробив, рух, немов хотів обійняти батька, та поручик випростався і тільки подав синові руку. Потиснули міцно, як і належить солдатам, дорослим мужчинам. Може й поцілувались би, аж тут Вест побачив Саакашвілі:

– Гжесю!

Григорій сидів під стіною, а на кріслі поруч – такий же сумний Шарик. Радіючи, що його вирвали із задуми, вія швидко підійшов.

– Добре, що приїхали, бо Янек… Оце чоботи! – захоплено звів догори руки.

– І для тебе є подарунок, – урвав його поручик. – Офіцерський пояс.

Григорій вхопиш обома руками коричневий шкіряний нояс, прошитий золотистою ниткою, оглянув, притис до грудей і зненацька заговорив по-грузинськи, по-російськи, по-польськи:

– Мадлобт, спасибі, дзенькуе! – Скинув старий пояс, підперезався новим, затяг до останньої дірки. – А це що? – показав на латунні півкруглі затискувачі.

– Шаблю чіпляти.

– Шаблю, – замріяно проказав Григорій і, вихопивши з уявної піхви невидимий клинок, разів кілька рвучко рубонув повітря долонею. Вія мало не вдарив по носі Віхуру, який саме надійшов з двома гарними, схожими, майже однаковими білявками.

– Здурів, грузине? – спитав Віхура й став знайомити дівчат з товаришами: – Поручик Вест батько Янека… Янек, командир танка… А цей, що рукою вимахує, то механік Григорій, або Гжесь… Дозвольте, друзі, сестри Боров'янки, Ганна і Анна.

– Дуже приємно, – усміхнувся Вест і запитав: – Борошно привезли, Віхуро?

– Привіз, пане поручик, повну баржу, але ледве встиг.

– Однакові, – прошепотів здивований Саакашвілі, хапаючи капрала за рукав. – Обидві гарні і зовсім однаковісінькі…

– Тому що близнючки, – нетерпеливо пояснив Віхура. – Я ледве встиг, пане поручик, бо два диверсанти залізли на палубу і вкрали велосипеда…

– Густлік Єлень, – підійшовши, відрекомендувався дівчатам сілезець і зразу ж підморгнув до Віхури. – А ти мастак на вигадки. Які ще там (велосипедні диверсанти?

– Перевдягнені були в цивільне. Один капелюха загубив, як тікав.

– Диверсантський капелюх? – допитувався Єлень. – На такі балачки то навіть моя тітка Герменегільда, яка вірить у всілякі байки, не клюнула б.

– …Міна по курсу, але я її відштовхнув, вхопив автомат і… – зморщивши кирпатого носа, показав, як цілився, – трррах!

– Ой! – зойкнули налякані близнючки».

– Даруйте, але поки ми тут про справи розводимось, музика дурно грає. Дозвольте, пані Аню, – вклонився Віхура й непомітно штовхнув Григорія, аби той теж не дрімав.

– Гання – спростувала дівчина.

Саакашвілі підкрутив вуса на смаглявому, рум'яному від хвилювання лиці й схилив голову, але в ту мить, коли вже простяг руки, щоб обійняти партнерку, музика замовкла.

– Люди!

З підвищення, де грав оркестр, до публіки, звертався дядько з Вейгерова, котрий два дні тому приносив харчі екіпажеві до пошкодженого «Рудого». Якусь мить постояв з підведеною рукою, чекаючи, поки стихне гамір, і заговорив гучним голосом.

– За ті танки, що загинули на наших полях, купимо хоч один новий. Від Гданська й Гдйна, від Вейгерова, від кашубів. Хто скільки має, стільки й дає!

Кинув кілька банкнотів на велику тацю, за його прикладом пішли інші. Одна жінка зняла перстень, хтось поклав обручку. Швидко росла купа злотих, траплялись і карбованці від радянських солдатів.

– Знаєте, – сказав грузин, чекаючи на танець. – Я такий нещасливий, пані…

– Аня, – підказала близнючка.

– Увага! – гукнув хтось із оркестру. – Дамський вальс, дами запрошують кавалерів.

Густлік став перед Марусею, але та сміючись відштовхнула його:

– З тобою наступний, – пообіцяла й запросила Веста. Близнючки хутенько помінялися з Віхурою і Саакашвілі. Пари закружляли по залу.

– Потанцюєш зі мною? – запитала Янека Лідка, торкнувшись його носа квіткою калюжниці.

– Звичайно. Глянь, від батька дістав, – похвалився чобітьми.

– А пам'ятаєш шарф, що я тобі до госпіталю прислала? – То за ті рукавиці. – Лідка відкинула назад голову і з-під пухнастої гривки кокетливо зиркнула на хлопця. – Знаю, що ти мене кохав, і рукавиці могли б стати заручним перснем. Ще сьогодні…

– Як хочеш – віддам тобі ті рукавиці. Десь, мабуть, у мене збереглися.

– Замість персня? – Притулилася міцніше.

Якийсь нас кружляли мовчки, і зала вирувала разом з ними.

– Ні, – серйозно відповів Янек. – Так тільки. Не гнівайся…

– Я не гніваюсь. Зрозумій: після війни вона одразу ж поїде, і що тоді?

Хлопець промовчав. Дивився понад Лідчнною головою в залу, немовби шукав когось і не міг знайти.

Обидва генерали приглядалися до тих, що танцювали.

– Старих не запрошують.

– Така наша доля, – відповів командир бригади і додав: – Мабуть, час?

– Час.

Рушили до оркестру, піднялися на естраду. Музика вмить замовкла. Сурмач заграв сигнал: «Увага! Слухайте всі!» Солдати й цивільні повернулися до генералів. Один тільки Густлік пробіг до дверей і вискочив на вулицю.

– Солдати, – почав командир, – внаслідок взаємодії між нашими частинами, ми вирішили видати сьогодні спільний наказ міжнародного значення.

Дальших слів Єлень не чув, бо мчав щодуху до німецької гармати, покинутої в руїнах, але справної. Зарядивши її підготованим снарядом, закрив затвор і притьмом повернувся під вікно танцювальної зали, тягнучи за собою довжелезний спусковий шнур. Лише тепер він зітхнув з полегкістю, витираючи піт з лоба. Генерал читав тільки перший параграф наказу.

– Присвоюємо звання сержанта санітарці Марусі – Вогнику і командирові танка Яну Косу.

Обоє названі стояли тут же.

Підвищення по службі було несподіванкою тільки для них самих. Решта товаришів знали про це вже давно, бо Чорноусов зразу ж змінив Марусині погони на нові, темно-зеленіі з широкою червоною стрічкою, а Саакашвілі приметав Янекові срібний галун і римську п'ятірку.

Генерал по коротких оплесках і дружніх вигуках читав далі:

– Параграф другий: оголошуємо про заручини обох вищеназваних сержантів союзних армій.

– Хай живуть! – вигукнули поляки.

– Ура-а-а, – вторували росіяни, українці, білоруси і хто тільки там був.

Саме тоді Густлік, який стояв під вікном, смикнув за шнур. В руїнах блиснуло і аж так, що останні шибки луснули з дзенькотом, із стін посипалась штукатурка і впав надбитий прикладами гітлерівський орел над оркестром, відкриваючи старі, вирізьблені в камені хрести гданського герба й крило польського орла.

Музиканти, які звикли до всього на фронті, й оком не моргнули. І знову закружляли у вальсі пари, тільки вже інші.

– Розлюбив мене, – скаржилася Лідка грузинові схиливши голову йому на плече. – Єдина надія – коли війва скінчиться, вона муситиме виїхати.

– В мене ще складніше становище, – сказав Саакашвілі, – бо я запросив Анну, потім вони нас поміняли, отже та, що з нею танцював, то Ганна. Але як її тепер розпізнати, щоб освідчитися в коханні?

Янек і Маруся танцювали мовчки, не помічаючи нічого навкруги – чули тільки музику власних сердець. Все вирувало навколо них: мундири й гілки спліталися зеленими смугами з багрянцем знамен, а людська обличчя кружляли, мов усміхнені планети. Не помітили, як до радянського генерала підійшов офіцер у касці й вручив пакет. Не бачили, як генерал розпечатав пакет і, пробігши очима текст, попрощався з командиром бригади й вийшов. Не завважили, що залою з уст в уста передається наказ, що радянські солдати вибачаються перед дівчатами, потискують долоні танкістам і зникають за дверима.

Вже було просторо на паркеті, коли старшина Чорно-усов підійшов до зарученої пари і ляснув Янека по плечу.

– Відбиваєш дівчину? – весело запитав Кос.

– Ні. Вирушаємо на берлінський напрям. Прощайтесь.

Вони скам'яніли. Хотілось обнятися, пригорнутися одне до одного, та між ними вже стала війна, і тільки тінь смутку перебігла обличчям, та побіліли руки в короткім потиску, та пригасли очі.

– Яне, я щодня…

– Вогнику…

В кутку зали, де Ганя і Аня вбирали Григорія й Густліка в блакитні стрічки, раптом з'явився задиханий Віхура, тикаючи всім під носа старого пропотілого капелюха.

– Гляньте. Не хотіли вірити, а я спеціально привіз як доказ.

– Сиди тихо, – урвав його сілезець. – Руські на фронт Ідуть, і Маруся з ними.

Дивився услід дівчині, аж поки та зникла в темряві, й тільки потім, узявши в руки капралів трофей, докладно оглянув і мовив:

– Якби не так далеко звідси, то сказав би, що Черешник близько.

– Хто?

– Той дядько, що нас вів під Студзянками. Мав на голові такий самісінький циліндр.

Розділ II ТОМАШ І КІНЬ

Під час серпневої битви село чотирнадцять разів переходило з рук у руки, і можна було б сказати: каменя на камені не залишилось, якби не вціліли стіни однієї фільваркової клуні, кладені з колотого граніту. До січня поблизу проходив фронт, солдати копали траншеї, будували землянки й бункери, розтягуючи останні цеглини з коминів і обгорілі балки.

Коли фронт зрушив з місця і за тиждень до Громничної перші селяни повернули з-за Вісли до Студзянок, вони навіть не могли знайти місця, де було село, точно показати, де чия садиба, бо стежки в снігу протоптані були інші: від гармат до командного пункту, від окопів до землянок, із спостережних пунктів до вогневих точок – одне слово, такі, як солдатам треба. Ледве зійшов сніг, вилізли з землянок, розглянулися, що й де було, почали радитись, як будувати.

Ще радилися, коли Черешникові військова автомашина привезла деревню на будинок. Добряча деревня – вдосталь балок, жердин і дощок, ще й дві сокири та ящик цвяхів. Одні балакали, що то за сина Томаща, який часто до партизанів бігав, а інші, що сам старий показав росіянам, де якийсь німецький генерал карти й спирт переховував.

Сам Черешняк нічого не говорив, тільки від самого світанку до темної ночі не випускав із рук сокири. Син, на півголови вищий за старого, допомагав, а жінка обом варила. В середині березня стільки вже збудували, що коли прийшли сапери, то в Черешняковій хаті поселився офіцер. А на початку квітня вже й зовсім побудувалися.

Днина була тепла, з промитого дощами неба світило сонце, коли Томаш виніс на дах віху, рясно оздоЄлену червоними стрічками, і старий, зсунувши на потилицю зім'ятого пропотілого капелюха, прибив її двома цвяхами до крокви.

Витер чоло і усміхаючись дивився на віху, а потім на сина, який також сидів верхи на даху, намагаючись пригладити розпатлану вітром чуприну. Згори видно було необгороджене подвір'я, скриню на вапно, козли для пиляння дерева, порозкидану скрізь стружку, а далі заіржавілий плуг поміж засохлими будяками. З поля надходив молоденький сапер з карабіном за плечима й довгим щупом у руці.

– Скінчили, пане Черешняк? – запитав, задираючи голову.

– Та наче скінчили! – відповів старий і махнув синові, щоб злазив.

Першим з'їхав по солом'яній стрісі молодий, потім старий ліг на живіт і, скрикнувши тоненько, пустив крокву. Томаш ледь підтримав його перед посадкою.

– Наче скінчили, – повторив Черешняк, не дивлячись на солдата. – Жити можна, за комір не накапає. – Поправив збитий капелюх кольору сухої картопляної гички і гордо поглядав на свою роботу, потім на поле, де стояв розбитий танк. – Скільки сьогодні?

– Чотири. – Хлопець розгорнув ганчірочку, показав запали, блиснув білозубою усмішкою. – Ще до заходу сонця попрацювати – і ваше поле буде чисте.

Черешняк постукав у вікно з єдиною шибкою, решту квадратів у рамі замість скла заліплено папером і забито німецьким рябим маскувальним брезентом.

– Їсти.

Жінка прочинила вікно й подала миску, два кусні хліба, дві ложки.

– Дай третю.

– Своєї не має? – буркнула, і вікно, грюкнувши, зачинилося.

– Маєш?

– Що то за солдат без ложки, – відповів сапер. – Мати дала мені, коли на війну йшов. – Витяг з-за халявки дерев'яну, гарно вирізьблену ложку, а з кишені окраєць хліба, загорнений в чисту льняну ганчірку.

Присіли на колодах, поставили миску на пеньок. Томаш простяг був уже ложку, але Черешняк спинив його очима, перехрестився, почекав, поки молоді зроблять те саме. Потім заходилися неквапливо їсти, по-селянськи пильнуючи черги: Черешняк, його син і запрошений в гості сапер. Чути було лише, як сьорбають картопляну юшку, грюкають горщики в хаті та по-весняному радісно щебечуть жайворонки.

Межею надійшов молодий офіцер. Перший побачив його сапер і, засунувши ложку за халяву, виструнчився. Черешники оглянулись, собі повставали.

– Кінець, пане офіцер, – пояснив старий.

– Я здалека побачив і біжу, щоб на сприскування поспіти.

– Нужда в нас. У неділю свяченої води принесу, окроплю, та й годі.

– А я несвяченої приніс. – Офіцер поставив на пеньок пляшку.

Батько дав знак, і Томаш одніс миску, бігцем повернувся з чотирма склянками. Всі вони різнилися за формою і кольором, але офіцер розливав рівно, роблячи нігтем позначки на оклі. Цокнулись із старим. Молоді й собі простягай руки, але Черешняк, сам уже п'ючи, стримав їх жестом.

– Ти обіцяв сьогодні пройти все поле, – мовив до сапера. – Вип'єш увечерії – і покликав: – Мати, ходи-бо сюди!

Подав чарку хорунжому й жінці – соромливо відвернувшися, вона надпила трішки, скривилася і решту повернула чоловікові.

Сапер засалютував, узяв щуп і мовчки пішов у бік танка. Офіцер, частуючи тютюном хазяїна і Томаша, пильно дивився йому вслід.

Жінка, забравши склянки, повернулася до хати, а чоловіки скручували цигарки. Черешняк ударив уламком сталевого терпуга об кремінь, викресав іскру на гніт, вставлений у гвинтівочну гільзу, дав припалити офіцерові й сам зачадив. Синову самокрутку забрав і засунув за стрічку капелюха.

Спочатку покурювали мовчки, а потім обізвався офіцер:

– Ну що, пане Черешняк? Одержали землю, збудували хату, починається життя.

– Аби тільки швидко не скінчилося: немає чим орати, нема чим засіяти, а як, не дай боже, графиня повернеться, то видере в нас не лише землю, але й ноги. – Жмурив очі від сонця і заклопотано потирав латки на колінах.

– Як самі не підставите, то не вирве, – докинув син.

– Помовч, шмаркачу, – ляснув хлопця по спині, – тут тобі не загін, тут, Томку, я командую, поки живий.

– Дивна з вас людина, пане Черешняк: одержали багато, а вам усе мало.

– Землю, громадянине орфіцер, всім дають, декого полохливішого, то навіть просять, щоб брав, а деревню я чесно заробив. Цілий батальйон з оточення… – Чув. А коли Томашеві в армію?

– Не піде. Ми старі, він єдиний годувальник. Орати треба.

– А не соромно, що дитина на вашому полі міни витягає, а ви такого бугая дома тримаєте? Розумію ще, поки будова… – Офіцер замовк, знизав плечима і, підвівшись з колод, поправив пояс- Ввечері повернуся на квартиру, – додав на прощання.

Черешняк подивився йому вслід та й собі знизав плечима.

– Орати треба, – буркнув, а тоді обернувся до сина: – Ходімо, Томочку, спробуємо.

Розбитий танк, що стояв серед незораного поля, здалека скидався, на химерну чорну скелю, а зблизька був не такий грізний. Поміж гусениць проросли бур'яни, на іржавому металі після недавнього дощу брижилися дзеркальця води. Розбризкуючи дрібні крапельки, від одного до другого стрибала жаба, зелена, як молодий листок.

Гострий щуп, встромлюючись у землю, раз по раз натрапляв на опір. Сапер став на коліна. Розгортаючи траву, сполохав з-під танка дурного маленького зайчика, що дременув у глибоку борозну при межі. Хлопець мить дивився, як колишеться над сірим трава, а потім обережно, поволі почав викручувати з міни запал. Піддавався легко, але хлопчаче, майже дитяче ще веснянкувате лице з кирпатим носом зросив рясний піт. Коли так, схилившися, стояв навколішки, одразу впадало в око, що мундир вільний і карабін завеликий.

Знешкодивши міну, сапер підвівся, зняв кашкета, обтерся чистим рушником, що його вийняв з кишені, й, мружачи очі, підставив лице сонцю і вітру. Поблизу, в осипанім цвітом кущі терену, домовлялися дві синички, і самчик співав щораз голосніше, і в горлечку йому дзвеніли срібні дзвіночки.

Розплющивши очі, солдат озирнувся на Черешнякову хату. У новій стрісі стирчала віха з вінком і стрічками. Зітхнув, прикинув оком, скільки ще залишилося нерозмі-нованого перелогу й чи високо сонце, а тоді знов узявся до роботи.

Нахилившися, вдивляючись у землю і в блискуче вістря щупа, він не помітив, що командир взводу з плащем у руці, з рюкзаком через плече, несе на свою квартиру чималий радіоприймач. Якби бачив, побіг би, певно, повз розбитий танк через розміноване поле – допомогти. А так офіцер сам мусив двигати незграбний високий ящик аж до того місця біля хати, де помітив три неглибокі борозни на стерновищі. Звідкіля старий узяв коня? – подумав здивований, бо в селі не було жодного.

З-за хати вийшов Томаш – схилений ледве не до землі, у хомуті навскіс через груди. Напружуючи все тіло, щосили смикаючи мотузки, без орчика тягнув плуга, який вів батько. Задихані, втомлені, вони нічого не бачили навколо.

– Пане Черешняк! – покликав офіцер. Плуг зупинився, старий поволі випростався.

– Чого вам? – запитав хрипко.

– Вечір.

– Вечір? Ну, то будемо кінчати. Випрягайся, Томочку.

Обидва підійшли до офіцера, аж раптом блиснуло, почувся вибух, короткий крик. Хмарка сірої куряви знялася над розбитим танком.

– Хай йому біс! – вилаявся хорунжий.

Кинувши радіоприймач і плащ на землю, побіг у той бік полем.

По вечері Черешнякова вийшла дати їсти поросяті, а чоловіки залишилися в хаті. Полум'я карбідної лампи яскраво світилося в темряві. Томаш лагодив прострілену гармонію, яку купив на ринку в Козеницях у пораненого червоноармійця. Затикаючи пальцями діри, пробував заграти. Старий стругав орчик.

Офіцер у задумі спер голову на долоні, а лікті – на збитий з дощок стіл. Лежало на ньому кілька картоплин в мундирах, половина солдатського буханця, стояла розрізана надвоє бляшанка з консервами. І самотньо, на пустому місці – різьблена дерев'яна ложка молодого сапера.

Решта горілки переливалась на дні пляшки, стиха дзвеніли недопиті склянки від поштовхів кілка, з якого Черешняк вистругував орчик, а сам він неквапливо, раз у раз спиняючись, розповідав.

– …після бою я навіть не хотів нагадувати, але генерал наздогнав мене й каже: заслужив… – Упала товста стружка, блиснуло лезо, – як рідко хто, ось тут тобі документ на дерево й бери. Так і сказав. І орден також повинен був дістати, але вони відразу далі пішли, ла Варшаву.

Офіцер слухав і не слухав. Сягнув по саперську ложку, присунув ближче до себе, почав повертати в руках.

Черешняк помовчав, потер неголену бороду й мовив:

– Однак виживе.

– Певно, що виживе, – відповів офіцер, – але без кисті неспосібно йому буде. Гірко мати заплаче, і то не раз. Молодий дуже…

– Пане! – прошепотів Черешняк. – Мені не жаль: двоє було, один залишився. Але сіяти треба. Самою розмовою про Польщу ситий не будеш, треба орати, сіяти, – вдарив кулаком об стіл, глянув на сина й гримнув: – Перестань ти на цій гармошці цигикати!

– Куля пробила. Як полагоджу, інакше заспіває.

– Не сердьтеся, пане Черешняк. Я нічого не прошу, нічого не вимагаю, – сказав хорунжий, зиркнув на годинника й пробурмотів: – Хай йому грець! Останні вісті вже передають, – Простигши руку до підвіконня, увімкнув приймача, настроїв і трапив на кінець повідомлення:

– «…разом з радянськими військами в боях за визволення Гдині та Гданська брала участь перша танкова бригада імені Героїв Вейтерплятте. На Довгій Торговиці, ца вежі старовинної ратуші, під звуки гімну піднято польський прапор. Гданськ, давнє польське місто, сьогодні – знову наш…»

– Моя бригада! – не витримав старий.

Хотів ще щось сказати, але тільки махнув рукою і замовк. Не слухав ані радіоприймача, ані гармошки, ані жінку, яка просила його про щось – одне стругав і стругав завзято. Пахуча стружка, скручуючись, падала на підлогу й там, у темряві, ясніла, мов білий цвіт.

Вистругавши, роздивився орчик при світлі, поставив його в сінях і наказав:

– Спати час!

Хоча ліг перший, довго ще чекав, поки сон його зморить. Всі в хаті давно поснули. Задрімав, здається, трішки, проте коли прокинувся, було вже далеко за північ. Знав це без годинника, бо місяць, зазираючи крізь єдину шибку у вікні, світив просто в обличчя. Лежав, зморщивши лоба, з розплющеними очима, прислухаючись, як, злегка хропучи, дихає дружина. Потім устав, тихо підійшов до вікна, відчинив його і дивився на поле, перетяте вузькою смугою свіжозораної землі. Місячне сяйво відбивалося од лискучого дзеркала плуга.

Разів кілька глибоко зітхнув, почовгав назад у глиб кімнати і, спинившись біля синової постелі, довго стояв замислений. Знадвору повіяло досвітнім холодом. Тоді відхилив полу куртки, яка вкривала Томаша, і глянув синові в обличчя. Хлопець, не прокидаючись, неспокійно ворухнувся, відкинув важку руку, стиснув й розтулив кулак. Друга рука лежала на подушці. Батько надумався: перехрестив себе й сина, а потім розбудив його.

– Вставай.

– Чого? Ще не світає.

– Вставай, – проказав ще раз із притиском. – До війська підеш.

Томаш сів, здивовано захитав головою.

– Адже був уже і звільнили. Сказав, як ви навчили…

– Ну! – грізно підвів руку.

Прокинулась мати, швидко перехрестилася, накинула через голову спідницю і встала.

– А ти чого?

– На дорогу щось зготую.

Грюкаючи горщиками, почала поратися по темній кухні.

Заскрипіли двері, з сусідньої кімнати виглянув офіцер, який теж прокинувся.

– Щось сталося?

– А сталося, – пробурчала Черешнякова. – Старий здурів, сина гонить.

– Куди?

– До Гданська, у танкову бригаду, – пояснив Черешняк.

– Як я туди потраплю? – із злістю пробурмотів хлопець, надіваючи штани.

– Разом з Віслою. Зрештою, я тобі, Томочку, дорогу покажу.

Поки зійшло сонце, Черешняки одміряли вже кільканадцять кілометрів. У коротких куртках, босоніж, з черевиками, зв'язаними шнурками й перекинутими через плече, бадьоро крокували надвіслянським валом. Томаш ніс невеликий мішок, старий тримав у руках довгу лозину.

Йшли мовчки. Та й про що було балакати? Перешкод жодних не зустрічали, аж поки побачили пасасто пофарбований шлагбаум й вартового.

Підійшли, не стишуючи ходи, й батько, пригнувшись, прошмигнув під шлагбаумом на той бік. Вартовий загородив йому дорогу гвинтівкою з примішеним багнетом.

– Куди?

– Здрастуйте, товаришу. – Черешник, ступнувши ще півкроку, однією рукою відсунув з-перед очей вістря багнета, другою зняв капелюха і пояснив: -Рябу шукаємо, корова від нас втекла. Не бачив? Ряба така…

– Ясно, – вартовий кивнув головою. – Он там вона, – показав на худобинку, що паслася віддалік.

Черешняк ще раз уклонився, дав знак синові, й обидва побігли підтюпцем. Опинившись на безпечній віддалі, сповільнили однак ходу, знов пішли розміреним, сягнистим кроком, як і належить людям, котрих чекає далека дорога,

– Аж спітнів через те твоє залізо, – сказав батько. – Не треба було брати.

– У дуплі заржавіло б, – відповів Томаш і, засунувши руку під куртку, поправив зброю на животі. – Може придатися.

Минуло, може, три, може, чотири години, коли раптом старий задріботів, немовби танцюючи польку. Томаш міняв ногу, щоб підладнатись до батька, але даремно. Черешняк, певно, щось собі в голові обчислював, міркував, ворушачи безгучно губами, то стишував, то знов прискорював ходу влад з думками.

– Важко було б з вами в одній упряжці, – пробурмотів Томаш.

– В запрязі мусить бути кінь, – відповів старий. – Людина не підійде. Учора за всю післяобідню пору виорали тільки три борозни.

Якийсь час мовчали. Черешняк знову, пішов швидше. Син наздоганяв старого щораз ширшими кроками, і коли батько раптом зупинився, мало не наштовхнувся на нього. А що старий не квапився йти далі, хлопець зняв з плечей мішок з харчами, почав розв'язувати.

– Ти що? Зголоднів? Ще не час.

Пішов уперед, а за ним Томаш, знову закидаючи мішок за спину.

– В них є не тільки танки, – озвався батько, сповільнюючи темп. – Автомашини мають. І коні теж.

– Хто?

– У бригаді, генерал.

– Навіщо їм коні? – байдуже спитав Томаш.

– Мабуть, на випадок, коли машина зіпсується… Або, може, харчі до кухні возять: картоплю, хліб, капусту.

– Їсти так хочеться, що аж шкура болить.

– Купимо десь хліба. Сухарі на потім.

Хліба не було де купити, та старий не дозволяв зупинитись попоїсти, уперто чимчикував далі. Зупинилися тільки надвечір, коли побачили на піщаному шляху перехилений ваговоз: лопнули камери на задніх колесах. Водій сподівався на щасливий випадок, бо домкрата позичив товаришеві, а цим шляхом ніхто не проїздив. Черешники допомогли розвантажити, підняти і навантажити, за що одержали по дві скибки хліба з консервами і цілу ніч їхали, одсипаючись на мішках з крупою, а вранці, значно ближчі до мети, тепло попрощалися з водієм.

На невеличкому вогнищі з сухих шишок зварили кашу з пшона, що його батько набрав з надпоротого мішка, і попрямували далі.

Незабаром добулись якогось містечка понад Віслою. На околиці стояла крамниця, не треба було звертати з дороги. Пхнули двері – задзеленькотів дзвінок, і з кімнати вийшов продавець. Проте полиці були майже порожні: чорний крем для взуття, жовті шнурки, на прилавку велика банка квашених огірків.

– Добрий день. Буханець хліба у вас знайдеться? – сказав старий, знімаючи капелюха.

– Нема хліба.

Старий простяг руку до банки, порившися в огірках, вибрав найбільший, відкусив половину, а решту віддав синові. Витерши долоню об куртку, добув повішений на грудях мішечок, а з нього сувій банкнотів і один поклав на прилавок.

– Хліба.

– Вранці був, тепер нема. – Продавець ляснув долонею по прилавку.

Черешняк кинув ще одного банкнота, почекав трохи і поклав третього.

Продавець уважно дивився, присунув руку ближче до грошей.

– Можу дати половину, – не витримав спокуси.

– Цілий, – зажадав Черешняк і, поклавши четвертого банкнота, накрив усі долонею.

Продавець простягнув руку під прилавок, дістав круглий буханець. Томаш узяв хліб, поклав у мішок, а старий враз одсмикнув руку з грішми, залишаючи тільки один банкнот. Продавець узяв довгий ніж до різання хліба, вдарив лезом по прилавку.

– Решту грошей, – сказав з грізною вимогою в голосі.

– Стільки належить. Бувайте здорові.

Старий вклонився, нап'яв капелюха. Продавець зміряв молодого очима, ступив крок, щоб вийти з-за прилавка, але, подумавши, махнув рукою і залишився на місці. Томаш схилив голову і вийшов услід за батьком.

Довго дзенькотів дзвінок при виході. Продавець стояв біля вікна і дивився, в який бік пішли ті двоє. Потім плюнув на давно не метену підлогу, надів шапку і, замкнувши двері на ключ, швидко попрямував до міста.

Черешники, попоївши хліба з цибулею, простували далі широким битим шляхом – ліворуч тягся ліс, а праворуч унизу виднілася Вісла. Томаш час від часу озирався назад. І коли вони саме вийшли із затінку на сонце, син на ходу смикнув батька, що йшов Попереду, за рукав.

– Батьку…

– Що таке?

– Троє на велосипедах їдуть за нами. Сховаємося між деревами?

Черешник став, подивився, подумавши хвильку, й мовчки спокійно пішов далі. Томаш – за ним. Велосипедисти наближалися, вже майже наздоганяли, а старий буцімто їх не бачив. Один з переслідувачів – хазяїн крамниці – поїхав повільніше, а двоє інших, худий і огрядний, звернули лівобіч дороги. Міцніше натисли на педалі, випередили пішоходів і, зіскочивши з велосипедів, поставили їх під вербою.

– Розстебни куртку, – сказав батько, не повертаючи голови.

За десять метрів позаду причаївся продавець з важкою помпою у руці, а двоє його спільників заступили їм дорогу спереду – злегка розставивши й зігнувши ноги, чекали: коли Черешники підійшли ближче, вони, як по команді, добули складані ножі, розкрили їх.

– Усі гроші, або будемо пороти, – сказав худий.

– А може, я порону перший, – відповів Томаш і, відхиливши полу куртки, блиснув автоматом. – Ножики покладіте на стежку і три кроки назад… А тепер рилами вниз на землю і не ворухнись. Ти також! – крикнув на продавця, бо той позадкував.

Батько тим часом підняв ножі, помацав пальцем, чи гострі. Один закрив і сховав до кишені, а з другим в руці пильно оглянув велосипеди.

– Цей найгірший, – сказав, зітхнувши, й перерізав покришки дамського велосипеда, на якому їхав продавець. – Бог на поміч, – чемно додав, коли сідали з сином на велосипеди.

– Кепсько виховані, – сказав Томаш, бо жоден з трьох не підвів голови од землі.

Велосипедом їхати значно швидше, ніж іти пішки, навіть коли грунт піщаний, а стежина вузька й крута. Перегодом стежка, повернувши вбік, вивела на шосе. Старий поправив капелюха, схилився над кермом і міцніше натиснув на педалі. Томаш не відставав од батька.

Не збавляючи швидкості, переганяли підводи. Трапилося навіть, що, спускаючись з горба, перегнали вантажний автомобіль. Так домчали до дошки з написом: «Гданськ 172», з-під якого проступали свіжозафарбовані літери: Danzig.

За дошкою здіймалася гора, з неї вони знову побачили Віслу й місто, що лежало над самим берегом. Шосе йшло над рікою, не було жодного повору – то хоч-не-хоч поїхали між будинками.

Набережна Вісли тут була гранітна, вулиці вимощені квадратними плитками. Через кожних кілька метрів стирчали залізні тумби, до двох із них товстими линвами прив'язано баржу. На палубу й звідти на берег можна було зійти по кладці. Невисокий кремезний капрал у тиковій формі з плямами мастила на колінах керував вантаженням мішків з борошном. Черешники зупинились, прислухаючись, як капрал гримає на робітників і солдатів, що їм допомагали.

– Подержи, Томеку, – наказав батько і, злізши з велосипеда, підійшов ближче. – Пане капрал… – Але той навіть не озирнувся.

– Пане сержант… – покликав Черешняк голосніше, почекав трошечки, а тоді гукнув: – Пане поручику!

– Не знаєтесь на чинах, громадянине? – Капрал одвернувся. – Я не поручик, хай йому грець.

– Але певно будете. З такою зовнішністю.

– Чого вам, батьку?

– Заберіть.

– Не можу, військовий транспорт.

– Та ж не гармати, а тільки борошно.

– Звідки знаєте?

– Бачу.

– Це ще нічого не доводить. А може, в борошні – гранати?

– А я, може, сина в Гданськ везу до війська.

– Для цього є мобілізаційні пункти. – Капрал шморгнув кирпатим носом і спідлоба подивився на Черепгаяка.

– Хочу його до своєї танкової бригади.

– Відколи це наша бригада стала вашою?

– Бо я під Студзянками вів підмогу для батальйону Баранова, на танку з номером 102.

– «Рудий»!

– Не було рудого. Поручик, що командував, був чорнявий, той біля радіо – білявий, як льон.

– Тепер той білявий командир… Гей там, швидше з цими мішками! – поквапив вантажників і додав: – Тепер я в тому екіпажі буду. Капрал Віхура.

– Черешник, – старий торкнувся капелюха.

– Ну, що дивитесь, батьку? Як до нашої бригади, то сідайте. Де син?

– Томеку! Йди-бо сюди.

– Заждіть, – капрал зупинив хлопця, помацав м'язи. – Може б, допоміг?

– Можна. Допоможи їм, Томеку. – Черешняк узяв велосипеди, спритно перевів через кладку і поклав на палубі біля стернової будки.

Томаш, широко ступаючи, пішов до відчинених дверей складу. Піддали йому мішок на плечі, а він узяв ще одного під пахву й попрямував по кладці на баржу.

На цій баржі, завантаженій мішками з борошном, яку тягнув малий, закіптюжений, чорний як смола буксир, залишаючи за собою клуби густого диму, пливли вечір, ніч і ще півдня. Пливли б, може, до самого Гданська, якби Томаш надміру не постарався. А почалося з того, що солдати мали гармошку, один одному тицяли її в руки, пробували грати, але ніхто не вмів.

– Дайте-но сюди, – сказав Віхура. – Нових спитаю.

Він узяв гармошку й перейшов понад бортом на корму – там, під стерновою рубкою, сиділи на своїх куртках Черешняки.

– Вмієте грати, батьку?

– Син заграє.

Томаш мовчки взяв гармошку, спробував заграти, пару тактів, і його обличчя враз посвітліло. Набравши повні груди повітря, підморгнув капралові й після хвацького вступу заспівав.

Там стоїть валізка вже готова,

Там, на лаві, в світлиці.

Винеси мені валізку, мила,

Вийди до залізниці.

Капрал усміхнувся і, спершись на стернову рубку, став вистукувати влад по жерстяному даху.

На буксирі застережливо заревіла сирена, але Томаш грав собі й грав.

З буксира лунко вдарила кулеметна черга, потім друга й третя.

Там давно готова залізниця,

А при ній – великий плац.

Як я від'їжджатиму до війська,

Буде тут великий плач.

– Що сталося? – виймаючи з кобури пістолет, гукнув Віхура до тих, хто стояв на носі баржі.

– Міна! Міна на курсі! – крикнули у відповідь солдати.

Буксир рвучко повернув убік, потягнув баржу навскіс праворуч, та було вже пізно і лівий борт невпинно наближався до грізної півкулі, що виступала над водою.

– До біса з такою роботою! – вилаявся Віхура, схопив довге весло і, розставивши ноги, зупинився біля борту.

Черешняк хрестився і ворушив губами, шепочучи молитву. Томаш сховав за себе гармошку, немов хотів захистити її власним тілом. А міна підсувалася щораз ближче, товсті її пальці з детонаторами стирчали на всі боки. Віхура м'яко торкнувся веслом металевого корпусу, натиснув.

– Аби тільки не сковзнуло, – прошепотів старий. Капрал, одштовхуючи, ступив кілька кроків уздовж борту до корми. Потім насилу, немов весло раптом дуже поважчало, витяг його і присів – бо з переляку не міг встояти на ногах.

– Господи, якби зачепив ненароком один з пальців…

– Хтось інший зачепить, – весело сказав Томаш.

– З буксира стріляли, щоб підірвати, але влучити не так легко. Можуть ще через неї хороші люди загинути.

Томаш підвівся так рвучко, аж зойнула гармошка. Добув з-під поли куртки свій автомат і, закинувши пояс за лікоть, ліг на кормі, ладнаючись до пострілу.

– Заждино, – сказав Віхура і крикнув до солдатів:- Усім лягти на палубу, мерщій!

Томаш, не озираючись, прицілився. Дуло ходило вниз і вгору в лад з лагідною хвилею, що її збивав гвинт буксира. Ось-ось мав натиснути спуск, аж міна на мить зникла, закрита хвилею. Ослабив затерплі м'язи. Набрав у легені повітря, затамував подих. М'яко натискував спуск – і знов попустив.

Ще раз вдихнув і видихнув, натиснув. Мушка знизу з-понад хвилі підійшла до темной риски детонатора, і водночас загриміла черга. Долю секунди чекав, спостерігаючи, як кулі крешуть іскри з корпусу міни і…

Вибух!

Стовп води піднявся вгору, потім прокотився грім, хвиля підкинула баржу. Старе судно застогнало, мов живе, затріщало всіма шпангоутами. Бризки долетіли аж сюди, з хурчанням упало кілька осколків. Відізвався луною вибух, і знов запала тиша.

Віхура встав, ударив ногою осколок. Глянув на пусте місце, де щойно лежав Томаш. Здивований оглянувся і побачив, що стрілець уже знов сидить під стерновою рубкою з гармошкою на колінах.

– Он який ти! – здивовано мовив Віхура. – В бригаді, мабуть, тільки Кос міг би з тобою змагатися.

– На гармошці?

– Ні. В стрільбі.

Обидва Черешники всміхнулися, а Томаш, тихенько граючи, висвистував мелодію через щербину між передніми зубами.

– Стривай! – Віхура енергійно піймав його за руку. – Де автомат? Звідки маєш зброю, коли ще в армії не служиш?

– Не маю, – відповів Томаш, і обличчя його скам'яніло.

Якийсь час міряли один одного очима. Нарешті Віхура підвівся, силувано всміхаючись.

– Як ні, то ні. При нагоді пошукаємо.

Сховавши руку в кишеню, поволі пішов на ніс судна до своїх солдатів. Звідти неспокійно глянув у бік стернової рубки, закусив губу, а тоді навпочіпки присів за якірним підйомником і покрутив ручку польового телефону:

– Буксир? Говорить Віхура. Капрал Віхура. Пришвартуйтеся в найближчому місті, де в гарнізон…

Моторист на судні не спитав навіть, у чому справа, тільки ствердив, що наказ прийнято.

Може, з півгодини пливли, тримаючись найглибшої течії, а потім попереду з'явилося місто й невеличка пристань. Буксир просигналив сиреною, повернув на мілину, і баржа ближче й ближче підходила до берега. Над водою нависли гілки дерев. Обидва Черешники, уважно подивившись на них, значущо перезирнулися.

– Шкода гармошки, але треба.

– Як треба, то треба, тільки підсади мене, Томочку, бо сам не дострибну.

Коли над палубою нависла грубезна гілляка, Томаш підсадив батька. Гілляка збила капелюх. Старий підтягнувся, сів верхи на гілці й розпачливо зойкнув.

– Держи його!

– Держу, – буркнув син, рукою вчепившись за гілляку, а ногою піднімаючи з палуби одного велосипеда.

Солдат на носі клацнув затвором карабіна і крикнув:

– Диви, тікають!

Віхура і солдат побігли на корму. Похилений ясен, що в його кроні, як два індики, тріпались утікачі й виблискували велосипедні спиці, лишався далі й далі за кормою. Капрал дістав пістолета, але навіть не підвів його і стримав солдата, який прицілився з карабіна.

– Не треба! Людей жалко і до того цей молодий надто добре вже стріляє… – Розглянувся і поклав руку на кермо велосипеда, що стояв під стерновою рубкою. – Велосипед на нашу користь. Велосипед і шапчина… – Підняв з палуби зім'ятий, полинялий од сонця й дощів капелюх старого. – Скоч на ніс і передай на буксир, що причалювати не треба. Підемо прямо на Гданськ.

Ледь почало світати, як Черешняк розбудив сина.

– Поспали б, тату, ще трошки.

– У голову холодно.

– Курткою накрийтеся.

– Послухай, Томочку.

Томаш виліз з нори, висмиканої в стогу торішнього сіна. Десь оддалік зацокотів кулемет- раз, другий, гримнула граната. Трохи згодом знову черга, вибух, але вже ближче.

– Потім поїмо, – озвався старий.

– Потім, то й потім.

Вилізли із стогу, поспіхом пробралися через кущі, аби лиш подалі від пострілів.

Розвиднювалось, постріли вщухли. Над дзюркотливим прозорим струмочком з'їли по сухарю, запили водою і, звеселілі, поїхали вдвох на одному велосипеді твердою стежиною, що бігла обіч путівця. Томаш натискував на педалі, батько сидів на рамі, одно приказував:

– І ото треба тобі було, Томочку, в ту міну стріляти? Хай би собі пливла, ми ж її минули. А тепер, замість вигідно сидіти…

– Не крутіться, бо у рів попадаємо.

– Мушу, бо інакше труба мені, перетне сідниці впоперек… – Натрапили на вибоїну – Черешняк замовк, ойкнув, лише трохи згодом додав: – І велосипед один пропав.

Томаш ураз вибухнув сміхом.

– Чого регочеш, дурню?

– Ваше волосся ніс лоскоче, – хихотів хлопець. Старий і собі тоненько засміявся.

Сміючись з'їхали з чималого горбка. Стежина завернула у веселий, біло-зелений березняк, і там шлях перегородила повалена деревина. Враз загальмували, але колеса занесло, і обидва гепнулись на землю. Не встигли ще стати на ноги, як з-за дерев вибігло двоє німців – невеличкий на зріст фельдфебель і високий рядовий.

– Хальт! – закричали, націливши автомати в розпростаних на землі людей.

Приголомшені Черешники лежали на землі, витягши над головами руки.

– Ростягай, ростягай, – пояснював унтер-офіцер і, розстібаючи ґудзики мундира, жестами показував, чого йому треба, тупав ногами, неспокійно озираючись.

Черешники, побачивши, що то не жарти, вилізли з-під велосипеда, підвелися на ноги і почали знімати куртки.

– Їй-богу, застрелять, та ще й велосипеда заберуть, – бурмотів батько.

Томаш намагався підвести свого автомата, але зачепив мушкою за підкладку. Високий німець встиг підскочити і вирвав у нього зброю.

– Бандити! Партизани! – цідив крізь зуби, цілячись у хлопця.

Фельдфебель стримав його і, поклавши палець на губи, наказав:

– Заткни пельку!

За хвилину Черешники залишилися в самих підштаниках. Німці жестами наказали їм лягти на землю, а самі миттю роздяглись, не випускаючи з рук автоматів. Якусь мить здавалося, що всі четверо зібралися купатися, але фріци зразу ж схопили селянську одіж. Видираючи один в одного штани, сорочки, куртки, похапцем одяглася і, забравши велосипеда, рушили в той бік, звідки з'явилися батько з сином.

– Тихо! – приглушено погукували ще з-поміж дерев.

Черешники якусь хвилину лежали спокійно, тоді, підвівши голови, розгляділись довкола. Потому Томаш, надівши німецькі штани й чоботи, обережно рушив стежиною. Скраю березняка, на превеликий подив, побачив у траві всю зброю – свій і обидва німецькі автомати. Схопив свого, зарядив, та було пізно: німці дійшли до вершини горба і вже зникали за обрієм. Томаш забрав зброю і повернув до батька, який сидів на пеньку, одягнений в унтер-офіцерський мундир, підпеирезаний, навіть у кашкеті.

– Фасон непоганий, – повертався на всі боки стаз рий, – тільки колір паскудний і треба ці ворони викинути, бо далеко не… – раптом урвав, кинув ножа, яким збирався відпорювати, і, враз посмутнівши, підняв догори руки.

– Що з вами, тату?

– Викинь, Томочку, ці автомати, викинь, кажу тобі, – наказав синові.

Томаш поклав зброю в траву і, оглянувшись, побачив чотири націлені дула й чотирьох радянських солдатів. Ті насмішкувато оглянули спійманих, один підняв з землі мундира й кинув Томашеві:

– Ходімо, фріци. Гітлер капут!

Мовчки вивели обох із березняка на путівець. Томаш скоса зиркнув на батька, чи дуже схожий він на унтер-офіцера, і аж налякався, бо хто не знав, міг повірити. Хоч і немолодий, але як на фельдфебеля кінця війни був аж занадто добрий.

– Треба сказати їм, що ми поляки, – шепнув старому.

– Борони боже, – перелякано прошепотів батько. – Таких поляків, що німцям служать, вони на місці…

За п'ять хвилин вийшли на шосе, де чекав уже цілий загін полонених, вишикуваних у ряд по чотири. Приєдпавши ще двох, один із солдатів, які взяли Черешників у полон, гукнув:

– Готово!

– Кроком руш, – пролунала команда з голови колони.

Колона зрушила з місця. Німець, котрий ішов поруч зі старим Черешником, спитав по-німецькн:

– Вас узяли в полон щойно, пане унтер-офіцер?

– Йди геть, – відповів йому по-польськи Черешняк і показав німцеві язика.

Колона минала дороговказ з написами по-російськи та по-польськи: Гданськ 63.

– Вже близько, – зітхнув старий. – Тільки емблема мені не подобається, – шарпнувши, зірвав з грудей надпоротого орла.

Після заручин Янека й Марусі для екіпажу «Рудого» час тягнувся дуже повільно. Генерал буцімто обіцяв, що пошле їх у штаб І армії вслід за чотирма танками, відправленими туди раніше, але останнім часом був дуже чимось зайнятий, і не могли його побачити.

Отже поки що, як то буває звичайно в тилових гарнізонах, їх посилали на роботи до машинного парку, в караул, а найчастіше, зважаючи на Шарика, призначали охороняти полонених німців під час роботи на міських вулицях. Служба була неважка. Одне тільки – нудна. Сиділи на руїнах розбитого будинку і вигрівалися на сонці. Густлік з нудьги посвистував і підспівував. Григорій морщив лоба і вдесяте розповідав Янекові:

– Я запросив Аню, але чи то був дамський вальс, чи вони помінялися, отже, то була Ганя. Як пізнати…

– Яка тобі різниця? Ставай на коліна перед тією, що йтиме ліворуч, ближче до серця, – порадив Густлік.

– Одну кохаю, а другу ні. Не все одно.

– Стрічку тобі дала.

– Тобі теж та друга дала. І обидві однакові – блакитні.

– Познач її якось і замовч нарешті, – розсердився Янек.

– Та ти так до мене, до друга? – сумно зітхнув грузин.

– Пробач! – Кос обняв його за плечі. – Але вже не можу витримати. Маруся пішла на фронт, адже ж дівчина, а ми, здоровані, за цією дурною роботою. – Копнув ногою по рештках муру.

Уламки цегли покотилися вниз. Німці, що прибирали вулицю, покинули роботу й здивовано попідводили голови.

З розбитої брами вийшла худорлява жінка в чорній сукні, наблизилась до одного з полонених і, не впізнавши в ньому німця, запитала:

– Пробачте, син у мене пропав. Маречек. Ви, панове, часом не бачили?

Відійшла, не чекаючи відповіді.

– До роботи. Швидко! – крикнув по-німецьки Янек, хапаючись за автомата, й полонені знову взялися за лопати.

Вулицею надходила ще одна невелика колона німців, яку охороняв радянський солдат. Навіть не глянули в той бік, але коли полонені минали хлопців, які сиділи на руїнах, з колони хтось гукнув:

– Панове!

Густлік обірвав пісеньку, всі підвелися, здивовано оглядаючись.

– Хай йому грець, та це ж Черешняк! – перший пізнав Єлень і щодуху кинувся вниз, а за ним решта екіпажу.

– Почекайте! – Грузин затримав загін.

– Що трапилося, пане Черешняк?

– Помилка. Рятуйте мене й сина.

– Це поляки, – сказав Янек вартовому. – Наші друзі. Відпустіть їх.

– Полонені – не друзі, – відповів той. – Не можна.

– Не відпустиш?

– Ні, – категорично відмовив вартовий.

– Почекай, – втрутився Густлік, аби залагодити справу. – Ану-бо, махнемо. Двох даси і двох візьмеш. Закурюй, – почастував вартового трофейною цигаркою.

– Добрих даси?

– А ти як думав? Кращих, ніж ці хирляки. Вибрав двох найдужчих із «власних» німців і наказав їм стати в стрій. Колона разом з суворим вартовим рушила далі.

Єлень витяг з кишені кусень хліба, розламав навпіл, пригостив обох. Хвилину дивився, як жадібно вони їдять.

– А тепер розповідайте по черзі все, як було, тільки щиру правду.

– Щиру правду?

– Як священику на сповіді.

– Правду кажучи, то було так… – почав Черешник, з апетитом жуючи кусень чорного хліба…

Захопившись розповіддю старого, хлопці не помітили, як під'їхала вантажна автомашина. За кермом сидів Віхура. Лідка стояла в кузові, однією рукою держалась за кабіну, а другою ще здалека махала екіпажеві.

– Наші братаються з фріцами, – скривився генерал, що сидів біля водія.

Тільки коли Віхура просигналив і машина зупинилася, екіпаж схопився на ноги.

– Струнко! – Янек підійшов доповісти, але генерал зупинив його енергійним жестом.

– Вашого рапорта задоволено. Завтра вранці вирушаєте на фронт. «Рудий» і машина Віхури разом з штабною радіостанцією і обслуговуючим персоналом, – показав на Лідку. – Мусите тільки підібрати собі четвертого члена екіпажу. Кос командуватиме і приведе групу в штаб першої армії.

– Ура-а-а! – гукнули дружно всі троє.

– Тільки не подобається мені, що ви вже встигли забути про війну. Минулої ночі п'ять перестрілок у Гданську, два напади на приміських шосе, в лісах повно недобитків розбитих частин вермахту, в руїнах парашутисти, а ви собі теревените з німцями.

Танкісти осміхнулись, а старий селянин ступив крок уперед.

– Черешняка не пізнаєте, пане генерал!

– Справді! Слово честі, а чому в такому вбранні?

– Дай вам боже здоров'я. – Селянин потиснув командирові руку. – Не одяг прикрашає людину. Хламиду поміняю, але я сина якраз привів до війська.

– Дорога далека. Чому не за місцем проживання?

– Щоб у добрі руки, пане генерал. Двоє в мене було. Одного німці вбили, і тепер цей останній. – Потягнув-шц за рукав, одвів командира вбік і щось ще пояснював монотонним приглушеним голосом.

– То ти хочеш з нами? – запитав Янек.

– Я ні. Батько велить.

Хлопці обступили Томаша, пильно розглядаючи його. Токат і собі дивився на них.

– Щербатий, – сказав Григорій.

– Ні, – заперечив Янек. – Це в нього навмисне така дірка між зубами, щоб краще свистіти.

– Сили в нього, мабуть, малувато, – зауважив Густлік.

Насмішки розгнівали новачка. Рвучким рухом стягнув німецьку куртку й жбурнув на землю, стяг сорочку, скуйовдивши чуприну, і тепер стояв напівголий, напруживши м'язи.

Густлік злегка торкнув його за плече.

– Снаряд підніме.

Шарик, що шастав поміж руїнами в своїх справах, вернув, привітався з генералом, підбіг до екіпажу, але, обнюхавши Томаша, загарчав і наїжачив шерсть.

– Пес на нього гарчить, – заявив Саакашвілі. Томаш, ставши на коліна, всміхнувся й простяг руку.

Заспокоєний Шарик покрутив хвостом і торкнувся руки новака.

– Може й добрий хлопець, – сказав грузин.

– Робити що вмієш? – запитав Янек.

– Трохи на гармошці граю, стріляю…

– Навіть стріляти вмієш? – засміявся Густлік.

Він підійшов до новачка, обмацав м'язи. Стукнув у груди, неначе лікар, але куди дужче. Томаш не зрозумів жарту й, гадаючи, що це бійка, вдарив сілезця кулаком. Той заточився й собі замахнувсь.

– Густліку, облиш, – тихо наказав Янек, зиркаючи в бік генерала.

– Будете битися? – підійшовши, спитав Коса Віхура. – Правильно. Членом екіпажу не годиться, бо краще за тебе стріляє.

– Не мудруй, – обрізав Янек, сердито, але й зацікавлено зиркаючи на Томаша.

Віддалік старий Черешняк пояснював командирові бригади:

– Чужому б не сказав, але вам, пане генерал, як батькові. За той час, що Гітлер у нас правив, німці забрали в мене кобилу, корову, три свині, добрячу сокиру, чотири лопати.

– Пане Черешняк…

– Отже, якби син знайшов…

– Але ж подумайте: саме натрапить і пізнає вашу сокиру або лопату в такій великій країні, як Німеччина?

– Сокира чимала, і легко б її можна пізнати, але як не натрапить, а ненароком побачить схожу…

Генерал зупинив його жестом і, звертаючись до екіпажу, запитав:

– Візьмете четвертим малого Черепшяка?

– Та ж він не такий і малий… – пробурмотів Єлень.

– Звуть його Томаш, – докинув старий.

Янек глянув на Густліка, на Григорія: вони непевно знизали плечима.

– Грає на гармошці, – буркнув грузин.

– Чого не вміє, то навчите. Екіпаж повинен бути повний.

– Візьмемо, пане генерал. – Янек зітхнув, немовби нереконуючи самого себе, й скоса подивився на Віхуру.

– Я вже візьмусь за твою науку, шибенику, – грізним шепотом пообіцяв новачкові Густлік.

– Згода, беремо хлопця, – сказав генерал до Череш-няка.

– Отож, пане генерал, якби кінь, навіть не дуже до нашого подібний, знайшовся у вас, пане генерал, аби до оранки згодився, то я б міг одразу… Бо навіщо кінь там, де танки?

– Заждіть,… Ви, Кос, сідайте зі своїми в машину, їдьте до танка і ладнайтесь в дорогу. Обмундируйте сина, а ми тут з батьком ще трошки поговоримо.

– В машину! – наказав Янек.

Густлік і Григорій, ставши на колесо, спритно стрибнули в кузов. Томаш, приміряючись із підніжки, щось побачив у кабіні.

– Гармошка, – осміхнувся й простягнув руку.

– Не твоя, – зупинив його Віхура. – Ти вже якось на ній грав – і що з цього вийшло? Лізь нагору.

– Зачекайте, – попросив старий.

Підійшов до сина, став навшпиньки, поцілував його в лоб. Тоді повісив хлопцеві на шию невеличкий медальйон на шнурку, перехрестив. Скінчивши батьківські обряди, схопився за кермо, що стирчало з кузова, і стяг велосипеда.

– Що ви робите? – гукнув Віхура.

– Це ж мій, – відповів Черешняк, – там, на баржі, я вам його тільки позичив, пане капрал. Може й капелюх знайшовся?…

Віхура, сердито грюкнувши дверцятами, вдарив сам себе по голові. Засичавши з болю, пошукав у кабіні і, рушаючи з місця, викинув у вікно сірий капелюх. Селянин підняв його, обтрусив об коліно, надів на голову. Ведучи велосипеда, підійшов до генерала і знову заходився щось йому пояснювати.

Наступного дня на світанку Черешняк разом з конем був уже на контрольнім пункті при виїзді з Ґданська. Червонів тут шлагбаум, жовтів дороговказ, чорніла дерев'яна будка для солдатів, які чекали попутних машин. Старий селянин лівою рукою тримав за кермо велосипеда, в зубах – віжки, а правою показував документи офіцерам: польському і радянському.

– В порядку. Можете їхати.

Швидко поклав документи до того ж мішечка, де були гроші, і, зашморгнувши, сховав його за пазуху. Потім, вийнявши з рота віжки, чемно відповів:

– Бувайте здорові.

Сів на велосипеда й поїхав по шосе, ведучи на віжках дужого битюга. Поволі натискував на педалі, однією рукою тримаючи високо підняте кермо. Щохвилини зиркав через плече на нову «покупку». Кінь форкнув.

– На здоров'я, гнідий, на здоров'я, – щиро побажав йому господар.

Розділ ІІІ ПАСТКА

На початку квітня в останнім році війни безлюдними були поморські дороги й села. Прикривши берег спостережними постами, рідкими опорними вузлами і рухомими резервами, війська пішли на захід – за Колобжег, під Щецін і на Одер. Польські переселенці тільки-но починали прибувати і, зважаючи на тривожні часи, зосереджувалися, головно, по містах. А німців не було й сліду – ще в лютому й березні вимели їх звідти суворі накази рейхс-фюрера СС Гейнрїха Гіммлера, які загрожували смертю кожному, хто б осмілився залишитися на місці, а не відійти разом з фронтом.

Вітер свистів у вибитих вікнах, хазяйнував у кімнатах, гойдався на рипучих дверях. Жалісно ревіли покинуті корови, яким молоко розпирало вим'я. Здичавілі кудлаті собаки з налитими кров'ю від голоду очима збивалися у хижацькі зграї і нападали на худобу, загризаючи слабшу або покалічену.

На безлюдному шосе валялося ганчір'я, зім'яті гусеницями золотисті патронні гільзи, жерстяні кухлі, фляжки і казанки. В кюветах, поруч із обгорілими автомашинами й розбитими снарядами транспортерами лежали перекинуті селянські вози без коліс. З телеграфних стовпів звисали обірвані дроти. З різким, схожим на кулеметні черги торохтінням, по шосе пролітали радянські патрулі на мотоциклах. Над колясками стирчали дула ручних кулеметів.

Цією дивовижною пустелею мчав по шосе «Рудий», а за ним – яскраво-зелений ваговоз. Кос підняв своїх людей ще вночі, вирушили в путь, ледве засіріло, й за три години минули Слупськ. Григорій, радий, що знов рухаються вперед, не хотів навіть, аби його підміняли. Тож Янек і Густлік стояли у відкритих люках, висунувшись по пояс, і дивилися на горбисту місцину, зелену й темно-синю від лісів, позолочену квітками калюжниці на лугах.

Томаша краєвиди не цікавили. Побачивши, що всередині танка душно й темно, він підстелив собі цивільну куртку під спину, улігся на броні за баштою і задрімав. Крізь сон обсмикував новий мундир, перевіряв, чи застебнутий на всі ґудзики.

Доки ти рядовий член екіпажу, то й поспати можна. Інша річ командиру – він і на дорогу дивитися мусить, і пильно прислухатися, як працює мотор, а водночас думати не лише про сьогоднішній день, але й про майбутнє. Командирові таке згадується, що й уявити годі. Ось саме зараз Янекові чогось спали на думку поморські походи Кривоустого. Хотів навіть Єленеві сказати, але відклав на потім, бо коли ти командир, то й помовчати часом цікаво.

Сто метрів за танком, щоб не нюхати вихлопних газів, їхав Віхура. Поряд сиділа сумна Лідка, замислено накручуючи на палець пасмо ясного волосся.

– Не муч себе. Хіба мало хвацьких хлопців на евіті? Взяти хоча б мене! -хотів погладити її по щоці.

Відвела його руку й поклала назад на кермо. Віхура зморщив лоб, повів носом – мабуть, вигадував якийсь дотеп. Потім повільно з'їхав лівобіч шосе і раптом повернув праворуч.

– Сама на мене падаєш, – засміявся, намагаючись шь цілувати дівчину, що мимохіть притулилася до нього.

– Облиш, дурню.

Хвилину їхали спокійно. Віхура насупився, забарабанив шильцями по керму – знову щось планував. Врешті, просигналивши, обігнав танк. Виставив з кабіни руку, даючи знак зупинитися, і сам загальмував на узбіччі, біля овального темно-синього озерця, облямованого жовтим віночком квітів.

– Почекай, – наказав Лідці, вистрибнув з кабіни і виліз на танк. – Послухай-но, Кос…

. – Як звертаєшся до командира, придурку? – гримнув Густлік, насуваючи Віхурі на носа засмальцьованого мастилом кашкета.

– Облиш, печерний ведмедю. Громадянине сержант, такий темп не для мене. Менше сорока мотор перегрівається.

– Він з Лідкою хоче втекти, – підказав Григорій, заглушуючи мотор, і висунувся до пояса з люка.

Підійшла радіотелеграфістка з букетиком яскравих квітів калюжниці, з мокрими від роси долонями.

– Про мене говорили?

– Зовсім ні, – відповів Віхура. – Я, власне кажучи, і так би згоден вести, але дві машини з різними швидкостями…

– Як хочеш… – урвав його Янек, витяг карту і, уважно роздивившися її, сказав: – Заночуємо в Чорному лісі. Трохи осторонь від шосе, щоб спокійніше було, але потрапити туди неважко: річка, залізниця, міст, а ось тут село і палац.

– Навіть дурень би потрапив, – запевнив Віхура і, ніжно зиркнувши на Лідку, додав: – Поїдемо попереду.

– Сержант Саакашвілі, – вів далі Кос, – поїдете машиною з радіотелеграфісткою. Рядовий Черешняк прикриватиме їх.

– Зрозуміло? – запитав Густлік занімілого з несподіванки Віхуру. – Ти ж сам напрошувався.

– Ти, Лідко, підтримуватимеш з нами зв'язок через кожних дві години, завжди в п'ятнадцять хвилин після непарної.

– Слухаюсь, громадянине сержант, – відсалютувала дівчина.

Янек глянув уважно, чи не жартує, але дівчина спокійно дивилася йому в вічі. Трохи збентежений, наказав суворіше, ніж це було потрібно:

– Капрал Віхура поведе танк.

Поки Кос говорив, Григорій встиг заглянути за башту, стягнув Твмаша і, схопивши на льоту ключі від машини, стрибнув у кабіну. За ним Лідка і Шарик. Мотор уже, гудів, коли Томаш видерся у кузов. Григорій натиснув на газ, і машина рвонула вперед.

А Віхура так і стояв з роззявленим ротом – певно, хотів протестувати, та зрештою махнув рукою і, протискуючись у люк, пробурмотів сам до себе:

– Сам напросився… – Хотів похитати головою, та вдарився тіменем у броню.

Скривившись, погладив забите місце й дивився, як його гарна свіжопофарбована машина зникає за поворотом. Зітхнув, запустив мотор, хвилинку прислухався і рушив у безнадійну погоню.

«Як людині не щастить у житті, то нічого не вдієш, – подумав. – Не тільки дівчину, автомашину, а й пса забрав – хитрий грузин. І той новенький буцімто сільський, ніби до трьох не порахує, та, видно, пальця в рот не клади…»

Пригадав ще раз од початку, як до нього підлещувався старий Черешник, як пролізли вони з сином на баржу, потім ушилися, а велосипед уже в Гданську батько забрав назад. Віхура надумав бути надалі теж хитрим, нікому нічого, лише собі, бо як про власне добро не подбаєш, то ніхто за тебе цього не зробить. Ще тиждень щонайбільше місяць – і війні кінець. Причеплять медаль, демобілізують, а далі що? Тільки й твого, що в рюкзаку, що власними руками надбав.

Минали кілометри, потім десятки, а він усе ще хмурився, то заглядаючи в майбутнє, то витаючи думками в хмарах.

На крутому підйомі мотор раптом закашляв, зупинився, заревів і знову затих. Віхура марно піддавав газу, перемикав швидкості. Сяк-так з'їхали на узбіччя. Гусениці чалапали щораз повільніше і нарешті завмерли.

– Що сталося? – запитав Кос.

– Стоїмо.

– Бачу, але чому?

– А хіба я машину як слід прийняв, – бурчав Віхура, смикаючи за важелі і натискуючи на стартер: – Коли тільки не їду з вами, завжди якась халепа трапляється…

Янек сплигнув з башти, підійшов до люка, нахилився до водія.

– Ти що там верзеш?.

– Як що? А першу нашу зустріч у Сельцях забув?

– Не забув, – засміявся командир «Рудого».-Але тепер Шарик поїхав з Григорієм. Сам мусиш дати собі раду.

Кос і Єлень перестрибнули рів, побалакали, тоді побігали один за одним поміж кущами, щоб розім'яти м'язи, а Віхура тим часом по черзі натискував щоразу нові важелі, перевіряв механізми. Вже й упрів, але нічого не міг зарадити.

– Одне діло автомобіль, а цей мотлох, то зовсім інше, – буркнув собі під ніс.

Та Густлік почув.

– Ти щось сказав? Мотлох? Про «Рудого»? – спитав, вилазячи на башту.

Янек грізно глянув крізь люк на упрілого Віхуру.

– Довго ще стоятимем?

– Не треба було мене пересаджувати, громадянине командир, – розсердився той, але, схаменувшись, запропонував: – Може б, подивитися в мотор?

– Гадаєш, це тобі капот відкинути? – обізвався за спиною Віхури Густлік. – Тут, щоб заглянути, треба підняти сімсот кілограмів…

Янек обійшов танк, постукав по запасних баках, вони глухо задудніли. Янек так зрадів, що аж ляснув себе долонею по лобі, пирхнув сміхом і повернувся до переднього люка.

– Вилазь, – наказав Віхурі, – швидко.

Коли Кос зайняв місце механіка, зацікавлений Густлік тихо промовив:

– Знаєш уже, в чому річ?

– Запасні баки порожні, треба перемикати на головні, – шепнув йому на вухо Янек і, вручну підкачавши пального, спитав Віхуру: – А що, як я заведу?

– Аякже, чудес не буває. Один раз в Сельцях пощастило… Тоді, коли хорунжий Зенек військо набирав. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Непоганий був хлопець, – сказав Густлік.

Перед очима промайнуло Зенекове обличчя над баштою палаючого танка, рука, що хапала антену, й чорні клуби диму між соснами в студзянківському лісі. Він аж здригнувся від моторошних спогадів.

– У мене заведеться. На що заб'ємося? – спитав Кос.

– Як заведеш… – Віхура на мить завагався. – Як мотор заведеться, то я тебе на плечах навколо танка пронесу, а як ні, то тн мене.

– Гаразд.

Вдарили по руках, взявши Густліка за свідка. Янвк, мов чарівник, поклав руки на важелі. Стартер якусь мить розганяв махове колесо, мотор заревів і затих. Чути було тільки шурхіт сталевого колеса, що крутилося.

– Дай ганчірку, – попросив Віхура і, взявши клоччя, яке передав йому Кос, додав: – Треба халяви почистити, щоб командирові боків не забруднити.

Янек удруге ввімкнув стартер, перемкнув швидкості… Стрельнуло димом з вихлопної труби. Мотор завівся, загарчав, заревів на повну потужність.

– Пильнуй, – наказав Янек Густлікові й вистрибнув на броню.

Віхура почухався за вухом, зняв шапку й підставив спину. Програв, нічого не вдієш. Вій хвацько тупнув ногою об землю, мов копитом, бадьоро заіржав і чвалом помчав круг танка з Янеком на плечах.

– Вйо! Гаття! – кричав Кос, розмахуючи руками, та, глянувши на годинника, ураз споважнів. – Пусти!-гукнув до Віхури і, зіскочивши на землю, підійшов до Густліка. – Ну й шмаркач же я!

– Це я знаю, – відповів Єлень, – а що сталося?

– Вже більше ніж пів на четверту, а зв'язатися з машиною ми повинні були в п'ятнадцять хвилин по непарній. Хай йому грець, – вилаявся, вилазячи на броню, і подав сигнал Віхурі:- Повний уперед!

З'їхали схилом униз на шосе, що в'юнилося в долині поміж горбами. Несподівано, минувши зарослий кущами поворот, зустріли чималий гурт цивільних чоловіків і жінок, які тягли візки з пожитками. На першому майорів на палиці біло-червоний прапор.

Густлікові дуже захотілося запитати, звідки та куди люди йдуть, але, глянувши на похмуре лице Коса, не наважився зупинити танк. Помахав лише вітально рукою і довго озирався – ті махали вслід. Потім вирішив розрадити заклопотаного Янека.

– Не бійся. Ми в глибокому тилу. Тут і на половину німця не натрапиш. Як приїдемо, то й без радіо зв'яжемося. Вони вже доїхали. Сидять там, мов великі пани, чаї попивають.

Покидаючи стоянку біля озерця, береги якого жовтіли квітами калюжниці, Саакашвілі не відривав очей від дзеркальця, щоб бачити сердите обличчя Віхури, але танк швидко відставав і незабаром лишився за поворотом. Кілометр-другий водій почувався непевно, як то звичайно буває, коли людина пересяде з важкої гусеничної машини на легшу, на колесах. Не дуже навіть дослухався, про що балакає Ліда, бо весь час перемикав швидкості та приборкував кермо. Йому здавалося, що обертається воно надто легко.

– …Тільки-но Густлік вкинув його в наш вагон, – щебетала дівчина, – він одразу запитав, звідки я родом, і так глянув, немов хотів освідчитися в коханні…

Назустріч узбіччям ішли люди в цивільному. Хто тяг, а хто штовхав візки з манатками. Чоловік попереду гурту помахав біло-червоним прапором.

– Поляки! – радісно скрикнула Лідка.

Григорій загальмував і, висунувши голову з кабіни, спитався:

– Куди?

– Додому! – відгукнулися з гурту. – З вигнання. Обступили машину тісним півколом, простягали руки, говорили всі зразу, то плачучи, то сміючись. Виявилося, працювали вони під Колобжегом у бауерів і на ґуральні, а коли німці почали збиратись до від'їзду, змовились і втекли до лісу від есесівців, які розстрілювали кожного, хто хотів залишитися.

– Тихше! – наказав той, що з прапором, високий, худий, з косим шрамом на щоці, й пояснив: – Перечекали фронт, виходимо на шосе і гукаємо по-російськи до солдатів: «Не стріляй, ми поляки», а вони сміються і у відповідь: «Ми теж поляки. Сліпі, чи що? Орликів не бачите?»

Жінки витяглії з кабіни радистку, цілували, а вона роздавала їм квіти калюжниці. Шарик стояв, спершись передніми лапами на дах кабіни, і пильно стежив, аби з Лідкою нічого не сталося.

– Ви б не змогли дати нам якусь зброю? – питали чоловіки Григорія.

– Не можна. Номери записані, – пояснив грузин. – Та й навіщо вам? Тепер тут глибокий тил, німців нема…

– Є.

– Хіба що цивільні.

– Пане сержант! – поважно промовив високий зі шрамом і додав тихіше: – Ми вночі літак чули, а вранці таку парасольку знайшли. – Витяг з-за пазухи трикутник тонкої білої шовкової тканини, вирізаної з парашута.

– Годиться на сорочки й блузки, – засміявся Саакашвілі.

– Годиться. Всім роздав порівну… Як зброї не можете, то, може, хоч, патронів до російського автомата?

– Бери. – Саакашвілі простяг через вікно запасний магазин.

– Гранати можна подарувати, – обізвався з кузова Томаш і, понишпоривши в кишенях, дав худому чотири лимонки.

– Дякуємо. З таким подарунком спокійніше вирушати в дорогу. Щасливо вам! Повертайтеся швидко.

– До Берліна і назад! – крикнув Григорій, і машина рушила з місця.

Хвилину ще бачив їх у дзеркальці, як стоять посеред дороги і махають руками. Майорів біло-червоний прапор на візку. Лідка зітхнула, поправила волосся і повела розповідь далі:

– Тоді він дав мені рукавиці. – Відкинула з лоба неслухняне пасмо й поклала маленьку долоню Григорію на плече. – Єнотові, такі, як для льотчиків роблять. Не сказав, що закоханий, але так дивився, що я про це знала…

Григорій слухав і все розтуляв рота докинути і собі хоч слівце, та марно. Крутив баранку, дедалі менше вдоволений з балакучої товаришки, розглядався навсебіч. Раптом загальмував, вистрибнув з кабіни і побіг на лужок під лісом, усіяний блакитними цяточками квітів. За ним помчав Шарик і почав грайливо стрибати, заважаючи збирати квіти.

Томаш вискочив з кузова, підійшов до почорнілого від дощів стогу, насмикав чималий оберемок сіна і заніс його в машину.

– Навіщо стільки? – запитала Лідка.

– На вечір. – Засміявся, що така велика, а простих речей не розуміє. – Найкраще спиться на сіні. Зараз ще принесу.

– Там радіостанція, – Лідка зиркнула на годинника.

– Знаю, я обережно.

Повернувся Григорій з букетиком лісових фіалок ї подав дівчині.

– Люба, єнота не знайшов, але ось тобі квіти і дозволь мені також дещо сказати.

– Добре, Гжесю, – кивнула дівчина. – Не заводь мотора, бо гудіння заважає. Ми і так будемо на місці багато раніше від них.

– З мене ще більший невдаха… – намагався почати Григорій.

– Зажди, лиш докажу про те, як він на мене дивився…

Грузин заламав руки і, примирившись з долею, сперся на кермо, приготувався слухати. Знав усе, сам зміг би розповісти з подробицями, як до Студзянок Кос тужив за Лідкою, а вона пирхала на нього, немов вередлива кицька. Знав, але вислухував, бо дівчина, як кожна людина, мала право розповідати про свої турботи, опріч того сподівався – врешті-решт і йому дадуть слово.

Коли збагнув, що до вечора в нього немає найменших шансів, рушив уперед, дедалі більше поспішаючи. Але перед самим Чорним лісом лопнула камера на задньому колесі. Поки водій гальмував – лопнула друга. Запасне колесо мав одно, отже хоч-не-хоч треба було братися до роботи.

Григорій не гаяв часу, і незабаром машина стояла без задніх коліс. З одного боку вісь підпирала купка придорожніх бетонних стовпчиків, з другого – домкрат. Поряд лежали гайки, ключі, колеса.

Лідка тримала камеру. Томаш теж допомагав, але при нагоді кидався до гармошки, брав кілька нот і підспівував..

– Григорію! – покликала раптом дівчина.

– Держи!

– Не можу. Забула про зв'язок, і Янек мені в'язи скрутить. Як я йому на очі… – Сльози зупинили потік слів і покотилися по щоках.

– Капай набік. Я саме приклеюю латку, – наказав Григорій. – Щоб так не щастило, як мені, рідко буває: півкілометра до мети, а тут дві камери відразу. Вже кінчаю, і зараз будемо на місці. Бачиш вежу? То наш палац.

– Але минуло п'ятнадцять хвилин по непарній, а я не виходила на зв'язок, – пояснювала Лідка, поглядаючи блакитними заплаканими очима на Чорний ліс.

Над лінією лісу руділа верхівка псевдоготичної вежі з мурованими зубцями, а нижче виднілися вузькі продовгуваті віконця. Сонце сяяло в рештках повибиваних шибок.

– Варто вилізти на самий вершечок, – мовив Томаш до Лідки. – Мабуть, звідтіля немало світу видно. А плакати не треба, сержант не з'їсть.

Шарик, видно, був тої самої думки, бо підійшов і, приязно гавкнувши, довгим язиком, схожим на шматок свіжої шинки, лизнув дівчину в щоку.

Минуло ще з півгодини, і все було готово. Саакашвілі, поскладавши в ящик інструмент та всілякі гайки, що залишилися після ремонту, квапливо витер клоччям руки й стрибнув за кермо.

– У палаці помиємось. Соромно було б, якби наздогнали. Весь час боявся цього.

Збочили з шосе і, не збавляючи швидкості, мчали по засохлих глиняних вибоїнах дороги. На повному ходу виїхали з лісу просто на головну вулицю, припорошену пір'ям і обгорілим сіном, лишаючи за собою хмари попелястої куряви. Мешканці поспіхом покинули село, залишивши прочинені ворота, повідчинювані двері. Подекуди звисали на поодиноких завісах віконні рами. З-під коліс метнулася здичавіла курка.

Попереду, на невисокому пагорбку, помітили цегляний мур, ажурну браму, а за нею – палац. Крізь шум мотора долинало болісне ревіння забутої в хліві корови, проте Лідка ні на що не звертала уваги:

– …ви були в шпиталі, бригада вела бої під Яблонною, а я просила дозволу, бо серце краялося…

Томаш затарабанив кулаками об дах кабіни і, перехилившись, заглянув у віконце.

– Зупиніться, пане сержант. Тут недоєна корова мучиться. Я зіскочу, молоко на вечерю пригодиться.

– Гаразд, але зараз же повертайся назад. – Григорій загальмував. – Мусимо все підготувати, поки над'їде «Рудий», а часу маємо обмаль.

Ледве Томаш з Шариком зіскочили на землю, Саакашвілі в хмарах куряви минув село, під'їхав до брами й рубонув у неї буфером.

– Посигналь, – порадила Лідка.

– Нікого тут нема, – впевнено відповів грузин, із скреготом перемкнувши на задній хід."

– Почекай відчиню.

– Навіщо? Я її зараз протараню..

Машина вдарила вдруге і, вирвавши засув, вкотилася на просторий брукований майданчик, поміж камінням якого проросла трава.

– Гей, чи є тут хто? – гукнув Григорій, виходячи з кабіни.

Двері тихо відчинилися. Саакашвілі з несподіванки позадкував і поклав руку на кобуру. З дверей вибіг чорний кіт, а за ним – двоє німців – чоловік і жінка. Він був одягнений у сіру куртку, вона – в чорну сукню. Обоє високі на зріст, з похмурими зляканими обличчями. Низько вклонилися і запросили по-німецьки:

– Будь ласка, будь ласка.

– Ходімо, Лідко. Глянь, наші в палаці!

Крізь відчинені двері видно було солдата у польському мундирі, який вітав їх по-військовому.

– Привіт, – Григорій приклав долоню до надягненої набакир каски. – Побачимо, які нас тут чекають вигоди.

Обсмикнув мундира й, ступнувши на сходи, пригладив вуса. У дверях пропустив уперед Лідку. Німкеня покірно чекала, поки сержант ввійде, і навіть відступила на крок назад.

Кіт, жмурячи жовті очиці, скоса поглядав на чужих, пирхав і наїжачувався.

Зіскочивши з машини, Томаш хутко попростував до хліва, але, глянувши на собаку, сповільнив ходу перед ґанком цегляного будинку і, пересунувши автомата на груди, заглянув до сіней.

– Почекай ще трохи, – пробурмотів, маючи на думці корову, яка не переставала ревти.

Пішов далі і, ставши на дверях, розгледівся довкола, намагаючись зорієнтуватися в розгардіяші, який залишили втікачі, а ще збільшили солдати, що тут проходили: висунуті шухляди комода, відчинені двері, розкиданий на підлозі одяг, розбита фаянсова ваза. На стіні косо висів портрет Гітлера – скло розбите, навскіс – слід автоматної черги.

Черешняк дивився на все це байдуже, зацікавив його лише садівницький ніж: відкрив серповидне лезо, помацав пальцем і, переконавшись, що гостре, сховав до кишені. Більше нічого вартого уваги не помітив. Узяв на кухні емальоване відро і попрямував через подвір'я.

У хліві зустрів його благальний погляд темних каламутних очей. Знайшов ослінчика, сів біля рябої, доїв рівними, спокійними рухами. Оглядаючись, корова дзенькала ланцюгом і вдячно мукала. Шарик стояв поряд, облизуючись, а потім тихо заскавчав.

– Де миска? – запитав Черешник.

Пес вибіг. У тиші дзюрчали білі струминки молока. Відро було майже повне. Шарик повернувся із чималою каструлею в зубах. Томаш налив йому і, всміхаючись, дивився, як спраглий пес жадібно хлебче. Корова намагалась язиком дістати до руки свого благодійника, який кидав їй сіно до ясел.

– Почекай, прийду ще до тебе, прийду, – обіцяв Томаш, чухаючи її по білому підгруддю, по лобі, міченому чорними плямами, а потім обережно торкнувся зламаного рога.

Забравши відро, свиснув собаці й пішов до палацу, але не по шосе, а навпрошки поміж хатами. Задоволений, мугикав маршову мелодію.

Вийшов з-за рогу будинку і раптом зупинився, притиснувшися спиною до стіни.

Через одчинену браму побачив, як двоє цивільних німців вносять до сарая Григорія та Лідку із зв'язаними аа спиною руками. Схопився за автомата, але, глянувши в мовчазні темні вікна палацу, завмер. Німців тут могло бути більше, та ще й озброєних. З жалем подумав, що віддав чотири добрячі гранати і, згадавши порізаний парашут, міцніше притиснувся до стіни.

Тим часом ті двоє вийшли і почали заштовхувати в сарай автомашину. З сарая вилітали сполохані кури, бігли через подвір'я, обурено кудкудакаючи. Перегодом німці вийшли. Жінка, злостиво посміхаючись, замкнула двері. Чоловік підійшов до брами, оглянув ум'ятину від уда-РУ буфера, повільно зачинив браму і довго дивився на безлюдне село.

За рогом хати, там, де стояв Томаш, залишилося лише перекинуте відро і калюжа молока, з якої пили горобці. Подув вітру засипав свіжі сліди на піску, полишені втікачем. В лопухах під муром причаївся собака. Але німець біля брами не бачив цього, хоч дивився дуже пильно.

Розділ IV ЧОРНИЙ ЛІС

Під широким темно-зеленим листям лопухів було парко. Тхнуло курявою і гусячим послідом. До вечора, здавалося б, далеко, але тут, у сутінках, тонко нищали комарі, відшукуючи на вухах, носі та біля очей бодай клаптик голої шкіри, щоб напитися крові. Пес, не кліпаючи очима, навіть дихав неглибоко, щоб не видати себе. Коли не знаєш, як діяти, замри – наказує споконвічний закон пущі, а Шарик саме не знав, що йому робити.

Він чудово розумів, що лиха пригода трапилася з Лідкою і Григорієм, та не міг кинутися на ворогів, бо були озброєні: йшов від них міцний ворожий дух мастила й пороху. Вирішувати мав новенький, який хвилину тому напоїв собаку молоком, але він зник. Можна побігти по його сліду, який, певно, веде до танка, але тим часом тут… Дві чорні цятки над бровами зсувалися щоразу більше, і подовжня зморшка на собачому лобі сповзала нижче й нижче на вологі ніздрі.

Чорний кіт виліз перед браму палацу. Сів, вигріваючись на сонці. Вигнувся і почав вилизувати собі спину. Вряди-годи озирався навколо, і якоїсь миті примружені котячі очиці вгледіли серед лопухів ворога. Вигнувши спину, кіт пирхнув.

Шарик, давно вже приготовлений до стрибка, вишкірив ікла, та враз одмовився від атаки, пригадавши, що має значно важливіші справи, ніж гонитва за котом. Притиснувши морду до землі, позадкував плазом.

Кіт, трохи здивований, але гордий, піднявши вгору хвіст і злегка помахуючи ним, дивився, як собака, стрибнувши з-під стіни в сад, зник, за хатою. Повагавшися трохи, ступив навіть кілька величних кроків уперед, але зразу повернув назад, відчуваючи, що ближчий контакт з противником скінчився б гірше.

Зустріч з котом була для собаки ніби легким поштовхом, який скочує камінь з стрімкого схилу. Напружені, готові до стрибка м'язи вимагали невпинної дії. Шарик перебігав вовчим клусом з тіні в тінь, від схованки до схованки, продирався через кущі, кропиву та лободу вздовж стін палацу і господарських будівель. Кожних кільканадцять метрів сповільнював ходу або навіть зупинявся, прислухався і, підводячи морду, ловив носом вітер.

У такий спосіб дістався до занедбаного тінистого парку. Біля високої вежі з мурованими зубцями згаяв чимало часу, спостерігаючи з куща бузку за навстіж відчиненим вікном, звідки несло димом, смаженим м'ясом і ворогами. Відійшовши далі од стін, переплив ставок, геть зарослий ряскою, і, скориставшись з нагоди, напився води.

Натрапив знов на хати й сади, знову поминув браму, крізь грати якої видно було забруковане подвір'я, голе посередині й зелене з боків, мов старий витертий килим. Не роздумуючи, розпочав друге коло, бо знав, що будь-які розшуки вимагають терпіння, а коли вдруге бігти тою дорогою, можна винюхати зовсім новий слід.

І Шарик не помилився. Минаючи побілені стіни хлівів і клунь, почув раптом болісний крик. Підкрався ближче, принюхався і пізнав, що то свої. Через шпарину біля викривленої віконної рами проникали два запахи: Лід-чин – мила й'одеколону та Григоріевий – шкіри й мастила. Присів на задніх лапах, напружившись, хотів стрибнути, але зразу облишив свій намір, бо зрозумів – не доскочить. Зрештою, аби йому навіть вдалося зачепити лапами за підвіконня, то як виламати заржавілі грати? Ні, тут треба діяти інакше, потрібна кмітливість, а не сила, на яку занадто покладаються недосвідчені вовченята й щенята.

Крізь задушливий морок, що огортав його, Григорій відчув, що в нього починає боліти голова, і дуже зрадів, зрозумівши відразу, що ще не все втрачене і він має шанс побачити гори, порослі колючим тамариском і кизилом, поля, вкриті темно-зеленими смугами чаю, і дві великі чинари, що росли посеред рідного села Квірікеті.

Обережно ворухнув пальцями рук і ніг, а потім шиєю. Тіло пронизав гострий біль, але водночас прояснилось у голові. Пригадав собі приємну прохолоду великої зали, солдата в польському мундирі, який усміхаючись раптом схопив Лідку за руки й викрутив назад. Саакашвілі не встиг кинутись дівчині на поміч, бо враз перестав будь-що відчувати й бачити.

Тепер відчуває – руки зв'язані за спиною, а рот забитий ганчіркою, від якої тхне старою сироваткою – тому так душно, так важко дихати. Тиша. Тільки начебто шелестить солома чи сіно.

Поволі розплющив очі. Навколо півтемрява. Якийсь сарай. Світло пробивалося крізь щілину над дверима і невеличке віконце в задній стіні. На цвяху висіла стара кінська збруя, навпроти неї, в засіку, непочатий запас сіна по самісінькі крокви. Певно, це возовня…

Він сидів у кузові ваговоза, що стояв посеред сарая. Лідка з кляпом у роті, теж прив'язана до борту, дивилася на нього. Щоки мокрі від сліз. В її очах побачив радість, що нарешті отямився, а потім жах. Приглядалася до чогось, чого він не бачив. Німець там стоїть чи якийсь біс? Може, цілиться й ось-ось натисне спуск? Затамував подих, прислухаючись, але тиша за спиною здавалася мертвою і пустою.

Треба діяти, але в який спосіб? Чогось певного не спадало йому на думку, і Григорій вирішив побачити те, до чого приглядається Лідка. Повернув, скільки зміг, голову, але не побачив нічого цікавого, крім вил у кутку. Із зусиллям повернув удруге, втретє… Під час однієї спроби зачепив кляпом об скіпку на дошці кузова.

Хвилину думав, яку користь дасть йому можливість говорити або кричати. Уявивши собі, що вже кличе Яне-ка на допомогу, розпочав свідомі спроби – повернув голову і тулуб наскільки зміг, водячи кляпом нри самій дошці, щоб зачепитися за гострий уламок.

Двічі не пощастило. Міцно спутані руки затерпли. Задерев'яніла шия, а кров так і бухала в скроні, аж відлунювало в голові. Не було б цього, аби сидів спокійно, але рухи розбудили вже волю й свідомість, що не зупиниться, поки…

Насилу-насилу, напружуючи до болю всі м'язи, спробував учетверте чи вп'яте, і, врешті, кляп зачепив об скіпку. Не спускаючи з неї очей, Григорій почав одхиляти голову. Скіпка затріщала й небезпечно зігнулась. Якщо не витримав… Чоло зросив рясний піт. Краплі стікали на шию.

Ще одна відчайдушна спроба – хлопець, нарешті, звільнився від кляпа.

Сидів хвилину з заплющеними очима, безгучно ворушив устами – відпочивав. Попробував, чи міцні пута на руках, чи міцно прив'язали ременем до борта. Виявилося – міцно, годі було звільнитися.

Задоволений хоч тим, що чогось домігся, що може покликати на допомогу, вирішив ждати. Коли німці відразу їх не повбивали – значить, на щось чекають, а тим часом приїде «Рудий». Томаш, хоч, здається, і вайлуватий хлопець, напевне попередить Янека. Зиркнув на Лідку і, щоб заспокоїти її, заговорив про звичайнісінькі буденні справи.

– Отже, як я тобі вже казав, мені винятково не. щастить у житті. А в коханні – особливо. Тільки дивився, коли вони, Янек і Маруся, цілувалися в шпиталі,

Лідка застогнала з болю і показала очима за його спину,

– Не можу. Як не крутись, не добаЧу, та ти нічого не бійся. Наші ось-ось приїдуть… Так на чому я зупинився?… Тоді я й подумав: хай Маруся буде Янекові, але ж щоб хтось і для мене. Коли Віхура привів на бал близнючок, я запросив Аню, але то був дамський вальс…

Лідка розпачливо поглядала то на Григорія, то за його спину.

– Вони помінялись, отже та, з якою я танцював, у котру закохався… Ти що?

Дівчина, не маючи змоги інакше урвати розповідь, ударила його ногою в кісточку.

– Здуріла? Боляче ж. За розмовою час швидше мине… Ту, з якою я танцював, у котру закохався, звуть Ганя, – вів далі, схрестивши ноги по-турецьки, щоб Лідка їх не дістала. Але як знати, хто з них Ганя, коли вони обидві…

Доведена до відчаю Лідка розгребла ногою сіно і затарабанила п'ятою об дощане дно кузова.

– Вони як дві краплі води, немов дві овечки з однієї отари. Чому здіймаєш галас і заважаєш говорити? – зупинився Григорій врешті. – Знаю, треба б було попередити наших, але ж час у мене є, а робити щось інше не маю змоги…

Замовк ураз і, вражений, дивився, як випнулася долівка сарая, як репнула глина й почала кришитись. Не міг збагнути, що діється, аж поки в маленькому отворі помітив темного рухливого носа.

– Почекай, почекай. Я зараз зможу… Шарику!

Почувши своє ім'я, пес ще завзятіше взявся до роботи, виривав кігтями шматки глини, просував у діру голову, тихо скавчав, копав знову і, накінець, видерся надвір. Струсив пісок і стрибнув у кузов.

Не доскочив, кігті безсило дряпнули об дошки. Оббіг машину – плигнув на капот, звідти на кабіну і вже був у кузові. Скориставшися з того, що в друзів зв'язані руки, від усього серця вилизав їхні обличчя.

– Годі, – докоряв грузин. – Якби то дівчина… І хто після цього скаже, що я не найнещасніша людина…

Він замовк, почувши, як застогнала Лідка. Відсунувся подалі до борта і заходився пояснювати Шарикові.

– Кусай, песику, кусай.

Собака, обнюхуючи пута, тихо гарчав. Було затісно, щоб всунути морду та перекусити ремінь кутніми зубами. Обережно, аби не покалічити Григорія, почав гризти передніми. Ремінь щоразу глибоко врізався в шкіру, та Саакашвілі хоч і сичав від болю, вів своє далі.

– Одну кохаю, проте котру? Що робити, га? Шарик перегриз ремінь, і в цю мить Григорій замовк.

Тепер він міг і мусив діяти, до того ж якнайшвидше. Розпростав плечі, розтер затерплі руки й миттю опинився в кабіні. Приніс звідти обценьки до різання дроту, звільнив Лідку від пут, допоміг витягнути кляп.

Глибоко зітхнувши, дівчина мовчки показала рукою. Саакашвілі зацікавило, що ж так Лідку налякало, та мусив розчаруватися: низькі дверцята вели із возовні в курник, де стояло корито і колода з глибоко вбитим в неї заіржавілим тесаком – очевидно ним відрубували курам голови. Не було часу допитуватися, що її жахало. Ляснув Лідку по плечу, щоб підбадьорити.

– Ушиваймося.

– Почекай. – Дівчина відгорнула сіно, глянула на годинника, вмонтованого в радіостанцію: вісім хвилин на шосту. – Сім хвилин до п'ятнадцяти по непарній. Почекаймо. Передам їм…

– Про що тут говорити? Ходімо. Треба тих негідників у палаці разом з дезертиром…

– Гжесю, послухай, – зашепотіла квапливо дівчина, – то не дезертир і не селяни. Жінка під чорною сукнею одягнута в маскхалат. Коли тебе вдарила…

– Баба мене вдарила?

– Вона. Коли ти впав і вони в'язали тобі руки, увійшов офіцер в мундирі. Він щось говорив, показуючи на нас, і скінчив словами «нах Берлін».

– Хотів нас до Берліна?… Яким способом? Мабуть, на мітлі.

– Парашут лежав у кутку, біля грубки. Треба якнайшвидше повідомити Янека. Через сім, тепер уже через шість хвилин…

Стан справ стривожив Григорія. На мить замислившись, він спитав:

– Не боїшся залишитися сама та ще й без зброї? Лідка безгучно відкрила й закрила рота. Не схотіла озповідати, що парашутистка, здоровенна, дужа, мов ведмідь, баба, занесла її зв'язану до сарая й, потягнувши в курник, погрожувала на мигах відрубати, як курці, голову.

– Залишуся, – сказала, – Добре, що вони не виявили радіостанції під сіном.

Григорій дав їй молоток, аби мала чим боронитись, а сам кинувся до собачого иідкопу. Примірився головою й спиною – вузько, не пролізе. Хвилину розривав вилами долівку, збільшував діру, а потім ліг на спину, затулив руками голову й насилу потиснувся, відштовхуючись ногами. Кожні п'ять сантиметрів вимагали неабияких зусиль. Шарик спершу дивився зчудований, а потім почав допомагати, підкопуючи з боків кігтями.

Вести танк буцімто не так вже й важко, та ще й доброму водієві автомашини, проте брак вправності можна помітити не лише на полі бою, але й під час звичайного маршу. Крутіший поворот, малий розгін перед горбиком, запізніле перемикання швидкостей – всі ці дрібниці знижують середню швидкість. Ну, а на додаток ще ця пригода з баками. Все разом спричинилося до того, що «Рудий» повернув з шосе на Чорний ліс пізніше, ніж було передбачено.

На бічній дорозі, що провадила до села та палацу, збили густу куряву. Проникаючи через відкритий люк, вона душила Віхуру; Густлік і Янек, котрі сиділи на башті, заслоняли очі. Кос глянув на годинника, опустився в танк, увімкнув радіостанцію. Виловив з-поміж численних звуків близький, виразний голос:

– «Рудий», я Ліда. Ти мене чуєш?

– Чую, я недалеко від вас.

– Ворог поряд. Зупинись і чекай. До тебе біжить джигіт.

– Лідко! – крикнув Янек в ефір, прагнучи довідатись більше, але враз передумав і, перемкнувшись на внутрішній телефон, наказав: – Механік, правіше. Гармату осколковим заряджай… Механік, уперед. Ліворуч. Стоп!.

Екіпаж слухняно виконував маневри. У хмарі білої куряви машина зупинилася біля дороги серед кущів бузку, попід розваленим муром.

– Що сталося? – запитав Густлік. – Там вечеряють, а тобі бій приснився?

– Можливо… – відповів занепокоєний Янек і знов узявся за радіостанцію. – Лідка, я «Рудий»…

Висунувши голову з люка, Єлень побачив Томата і Григорія, що бігли до танка разом з собакою. Штовхнув у плече Коса, але той відмахнувся од нього.

– «Рудий», обережно, в палаці парашутисти! – пролунало з навушників.

З вежі палацу в Чорному лісі з висоти шостого поверху чудово видно всю околицю і, що особливо важливо, залізничний міст через ріку, який охороняють польські солдати, і шосе, яке простяглося зі сходу на захід вздовж узбережжя Балтійського моря. Спостерігач у зеленому тиковому мундирі, в кашкеті з орликом позначав у книзі кожен вид транспорту. То він своєчасно повідомив про автомашину, що наближалася до палацу, а тепер попередив про танк, який несподівано звернув з шосе. Напевно, по курей або молоко, бо зупинився у селі. Поверхом нижче біля потужної радіостанції чергував унтер-офіцер у плямистій плащ-палатці, який саме в цю хвилину чув у навушниках м'який дівочий голос:

– «Рудий», обережно…

– Хто тут балакає так близько? – зацікавився спостерігач, нахиляючись до отвору в підлозі.

За старовинним низьким столиком четверо парашутистів покинули на хвилину грати в карти.

– Не знаю, – знизав плечима радист. – Не знаю, хто може розмовляти так близько. А що з танком?

Той на вежі знову підійшов до вікна, уважно оглянув у бінокль околицю.

– Стоїть під якоюсь хатою, але його не видно. Так близько може передавати тільки він або наші полонені. Той водій і дівчина. О, коли не помиляюсь, у дівчини знак зв'язківця на лівому рукаві.

Унтер-офіцер біля радіостанції ствердно кивнув головою.

– Якщо то вони, треба негайно ліквідувати. Кинув навушник, зірвався і, вхопивши автомата, помчав з вежі вниз крутими й стрімкими сходами.

На першому поверсі в ніші невеличкого псевдоготич-ного віконця сидів чорний кіт. Коли унтер-офіцер минув його, кіт настовбурчився, вишкірив зуби, а потім крізь запилену шибку спостерігав, що діється у великій залі, посередині якої стояв довгий стіл.

На виклик унтер-офіцера з'явилася похмура пара німців, переодягнених у цивільний одяг. Виструнчившись по-військовому, вислухали наказ. Унтер-офіцер хотів іти з ними, але жінка стримала його жестом – удвох чудово дадуть собі раду – і промовисто вдарила ребром однієї долоні об другу. Німець, кивнувши головою на знак згоди, пішов до сходів.

Піднявшись на кілька східців, озирнувся і дивився, як ті двоє ідуть навскіс через подвір'я в червоному промінні призахідного сонця.

У возовні було тихо і майже темно, тому ще голоснішим здавався скрегіт ключа в замку і стукіт відсовуваної штаби.

Лідка зрозуміла – це німці, й серце в грудях їй захололо, але враз мовила подумки, що Янек уже зовсім близько і напевно не дозволить, аби…

Крізь прочинені двері в сарай зазирали скупі сонячні промені. Лідка, причаївшися за кабіною, міцніше стиснула молоток у руці, єдину свою зброю, і вирішила – друзі, які прийдуть на підмогу, повинні побачити її в бою. Коли помітила руку, що схопилася за борт, не задумуючись, вдарила по ній щосили.

Німкеня болісно завила, і в цю ж мить на Лідку навалився другий парашутист. Вона відбивалася ногами, кусалася, та після короткої боротьби досвід і сила взяли гору над відчаєм. Німець притиснув їй колінами руки, сів на груди і почав душити.

– Стривай! Почекай! – крикнула німкеня. – Ця гарненька голівка належить мені. – Ствердила свої слова промовистим жестом і, розсунувши сіно, знайшла радіостанцію. – Ось рація.

Німці стягли дівчину через борт на долівку. Чоловік знов зв'язав їй руки за спиною і кінець мотузки передав жінці.

– Де твій товариш? – запитав, не маючи великої надії на відповідь.

Лідка, знизавши плечима, похитала головою. Німець засвітив підвісну лампу, зачинив двері й, узявши вила, почав колоти сіно в засіку.

– Не знаєш, – засичала німкеня. – Не знаєш… Потягла дівчину в бік низьких дверей до курника, де стояла колода, в якій стримів тесак. Курка, що ховалася в якомусь закутку, закудкудакала, зірвалася до лету, налякана світлом і рухом.

Цю ж мить з підкопу виглянула собача морда. Шарик, тихо, мов тінь, стрибнув на спину німкені.

Німець, спостерігши таке, замахнувся вилами на Шарика. Гжесеві, який уже висунувся до пояса над долівкою, вдалося підбити йому ногу. Парашутист, падаючи, випустив вила, згорнувся клубком і, користуючись тим, що грузин не встиг витягти ноги з нори, притиснув його до землі, добув з-за пояса ножа і вдарив зверху.

Саакашвілі шарпнувся вбік. Лезо, виблискуючи червою ним, минуло за сантиметр груди грузина і врізалося в долівку. Григорій схопив напасника за руку. Супротивники, важко дихаючи, шкірили зуби, готові кусати один одного.

Шарик збив з ніг парашутистку, став їй передніми лапами на груди, але мав справу з досвідченим ворогом. Жінка, набравши з долівки жменю пилу, сипнула собаці в очі. Потім одштоВхнула пса, зірвала з стіни стару куртку, накинула Шарикові на голову і, вирвавши з колоди тесака, замахнулася ним, та Лідка, яка не могла підняти зв'язаних рук, зубами вхопила її за рукав.

Знову знялася веремія, проте Григорій вже витяг ноги з діри, до того ж крізь підкоп до сарая дістався Янек, який обома руками вдарив німця в потилицю, приголомшив його й скочив на допомогу Лідці. Побачивши селянку, злегковажив противника: шарпнув за сукню, але тканина тріснула по швах, і цю ж мить удар коліном звалив Янека з ніг.

Парашутист, який лежав на землі, розплющив очі, враз оцінив ситуацію і, вхопивши вила, замахнувся на Янека. Тої ж миті дзенькнула розбита шибка і через заґратоване віконце гримнув поодинокий постріл. Німець, пустивши вида, упав ниць.

Шарик, виборсавшися з куртки, розлючено кинувся у бій, звалив з ніг свою супротивницю, вхопив її зубами за шию.

– Відпусти, – наказав собаці Янек.

Добувши ножа, він розрізав Лідчині пута і цим самим ременем зв'язав руки німкені, яку Шарик знову повалив на землю. Ніяково хлопцеві стало, що хвилину тому дав себе пошити в дурні, а тепер ще доводиться в'язати жінку.

– Встати! – наказав він.

Німкеня встала. Кос зняв із гака підвісну лампу, посвітив, щоб краще її бачити. На затягнутому трикотажем торсі з-під роздертої сукні блиснула емблема парашутистів: орел у лавровім вінку.

– Ага, шановна фрау, то ти така? – пробурмотів сам до себе.

Якийсь час усі стояли нерухомо, мовчки, відпочиваючи нісдя боротьби. Курка теж затихла і вмостилась на сідалі.

Чути було тільки важке, глибоке дихання, а також шелест штукатурки й шурхіт цеглин, виламуваних зі стіни над собачим підкопом. Раз по раз в дірі з'являлася широка долоня, хапала за її край, напружувалася, розхитуючи цеглину й врешті відламувала шмат стіни.

Полонена парашутистка допитливо дивилася, не розуміючи нічого. Янек, не звертаючи на це особливої уваги, спокійно запитав по-німецьки.

– Скільки чоловік? Завдання десантної групи? Німкеня мовчала. Кос розстебнув кобуру пістолета.

– Хайль Гітлер! – істерично крикнула полонена. Стіна захиталась і тріснула. Чималий шмат її впав на землю, й в хмарі куряви до возовні ввійшов Густлік.

– Ти що виробляєш?- – невдоволено запитав Янек.

– Нічого не виробляю, просто я не пацюк, щоб з нори вилазити, – бурчав сілезець і заразом роздавав автомати Гжесеві та Косові, погладив Лідку по розпатланій голові.

– Ця відьма хотіла відрубати мені голову на колоді. Ще б трохи… – поскаржилася дівчина.

– Хай йому грець, справжня баба-яга! -вилаявся Густлік. – А тепер не хоче говорити? Ану, дай я за неї візьмусь.

Поплювавши в долоні, вхопив німкеню за плече, ввіпхнув до курника і причинив за собою двері.

– Густліку! – крикнув Янек.

– Почекай, – почулося у відповідь, і відразу ж після цього пролунав жахливий крик, виття смертельно наляканої жінки.

– Густліку! – Кос шарпнув за клямку, але двері не відчинилися.

Хвилина тиші, й знов крик, від якого холоне в жилах кров. Янек підняв автомата, щоб розбити іржавий замок. У цю ж мить одскочив засув.

– Ну чого? – Єлень одвів убік піднятий для удару приклад. – З нею і тим, який уже не рухається, є ще шість. Розвідка. Шпигують, бо завтра вночі мають сюди скинути десант, аби висадити в повітря міст.

– Треба їх ліквідувати, – вирішив Янек.

– Треба, – погодився Густлік. – Сидять у вежі на самому верху, – Парашутистка поведе. Марш уперед!

Німкеня, що весь час з жахом дивилася на Єленя, почувши команду, слухняно попрямувала до дверей. За нею – Григорій.

– Лідко, ти й Шарик зостанетесь при машині, – наказав Янек і, взявши в руку лампу, щоб погасити світло, півголосом запитав Густліка: – Що ти їй, мерзотнику, зробив?

– Я? Майже нічого. – Витяг з кишені заводну зелену жабку, яку колись виміняв у Григорія, – і показав на долоні, як стрибає. – Жаб і мишей геть усі жінки бояться.

Глянули один на одного й зареготали.

– Що там таке? – запитав грузин.

– Потім розповім, – відповів Янек і дмухнув на лампу. – Ходімо.

В пітьмі чути було ще приглушений сміх, брязкіт зброї, а потім рипнули ворота. До палацу попрямували дві постаті. Дві інші промчали попід стіною, де темрява вже була густіша.

Двоє увійшли через головні двері. Трохи згодом на першому поверсі відчинилося вікно. Янек і Густлік, допомагаючи один одному, вскочили досередини. Скрізь сутінки й тиша; стіни ще зберігали зимовий холод, пахло смаженим м'ясом і деревним димом.

Німкеня повела їх через велику залу, ледь освітлену каміном, де догоряли дрова. Підійшовши до сходів, що вели до вежі, сповільнили ходу. Прислухалися, занепокоєні якимсь шурхотом. За вікном майнула тінь чррного кота. Тихо ступили на сходи. Скидалося на те, що ворогів пощастить захопити зненацька. І тут раптом парашутистка стрибнула через бильця вниз, сховалася під сходами й закричала щосили:

– Тривога! Тут поляки!

Густлік підвів автомат, щоб дати чергу, але Янек стримав його.

– Ховайся!

Угорі відчинилися двері, смуга світла прорізала темряву.

– Поляки! – знову закричала німкеня.

Янек блискавично підкинув автомат до плеча, дав коротеньку чергу до найвищого поверху. Гримнули три постріли. Хтось похитнувся, звалився вниз. Згасло світло.

– Лишилось п'ять, – сказав Кос.

Майже одночасно загримотіли німецькі автомати. Униз рясно посипалися кулі з ручного кулемета.

– Гранатами! – почувся наказ згори. Стрілянина вщухла.

– Назад! – скомандував Янек.

Всі троє миттю вискочили за двері і причаїлися по закутках. Чули, як, постукуючи на східцях, котилися вниз гранати, а потім – один вибух, другий і ще два відразу внизу, де сховалася парашутистка. Злетіли в повітря шматки балюстради, уламки штукатурки.

Кос здивувався, що ті нагорі заплатили своїй спільниці смертю за пересторогу. Інші, видно, нелюдські закони панують серед гітлерівських парашутистів… Зверху сипнула довга черга. Янек натиснув на спуск. Почув стогін кулеметника.

– Ще четверо! – гукнув хлопець.

Густлік і Григорій теж відкрили вогонь. З брязкотом полетів униз автомат, відбившись від сходів, упав їм до ніг.

– Ще троє… – майже враз сказали обидва.

– Віхура з тим новим на готове прийдуть, – відповів Янек.

В цю ж мить снаряд із танкової гармати вдарив уверх вежі. Від вибуху здригнулися стіни, сипнуло розбитими цеглинами і якимись уламками. Довго тривала тиша, поки сипалася курява. Вежа почала горіти – вогняні язики полум'я лизали зубці.

– Не витримали, щоб не піддати жару. Роботу скінчено, – сказав Янек. – Біжи, Гесю, стягай сюди «Рудого», ваговоза й решту наших, а ми будемо гасити, щоб уся хата не згоріла.

І стали обережно підніматися сходами, підстраховуючи один одного.

Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ

Крізь прочинені двері до великої зали в палаці просунула голову ряба корова з обламаним рогом. Вирішила, видно, ходити за Черешником, котрий доїв її опівдні. Наставила темні мохнаті вуха, щоб краще чути мелодію, яку хлопець грав на гармошці, і, повільно ремиґаючи, дивилася вологими, застиглими очима на довгий, важкий стіл з рештками солдатської вечері.

На столі стояла чимала гасова лампа і полумисок, повний кісток, поряд біліло відро. Музикант-самоук покинув на мить грати, зачерпнув з відра кухлем і, усміхаючись, підсунув Густлікові.

– Шостий, – сказав сілезець. – Молока я можу багато.

Томаш знову взявся за гармошку, розтягнув чорні міхи, прикрашені білими ромбами, і, тихенько акомпануючи, заспівав своєї пісеньки:

Там стоїть валізка вже готова,

Там, на лаві…

– Звідки знаєш? – спитав сілезець. – У нас такої не співають.

Черешняк кивнув головою і доспівав:

Винеси мені валізку, мила,

Вийди до залізниці.

Тихо награючи, пояснив:

– Багато пісень знаю. Ми з батьком наймити. Пів-Польщі сходили, доки до Студзянок, до пані Замойської…

– А таку чув? – встряв до розмови Григорій і заспівав: – Картвело тхелі, хмальс ікар…

– Як це буде по-польськи? – зацікавився Густлік.

– Грузине, візьмись за меч! Старовинна бойова пісня.

– Берись за меч, але не співай, бо в тебе це не дуже виходить.

Томаш ніжно погладжував клавіші, прислухався до соковитих звуків і грав щораз голосніше.

– Цю пісню треба хором, щоб були різні голоси, – пояснив Саакашвілі.

– Ну, звичайно…

– Пане взводний, – Черешняк нахилився і, граючи, попросив: – Якби ви сказали, то капрал дав би.

– Що?

– Гармошку.

– Чому б мав дати?

– Адже ж сам не грає.

– То навчиться.

Мелодія обірвалась, почувся голос Янека, який провадив розпочату раніше розмову:

– Усе тому, що я поділив сили.

– Мав бути зв'язок, а не було, – докинув Віхура, зиркаючи на Лідку.

Дівчина, глянувши, чи ніхто не бачить, показала йому рожевого язичка.

– Та й у нашого коня був сьогодні кепський кучер, – додав Густлік.

– Не треба було міняти кучерів, – огризнувся водій.

Саакашвілі закінчив чистити пояс, який йому подарував Янеків батько, зняв з-над каміна шпагу й розпочав дуель з невидимим ворогом. Від блискавичних ударів свистіло повітря, тінь заледве встигала відскакувати перед блискучим клинком.

– Облиш, бо комусь око виколеш, – буркнув Густлік. Григорій слухняно заховав зброю до піхов, повісив на місце, усміхнувся, позіхнув і, знуджений балаканиною, вийшов до сусідньої кімнати, присвічуючи собі лампою, котру забрав з возовні.

– Проте з іншого боку, – вів далі Янек, – як утримати в колоні дві машини з різними швидкостями?… Та байдуже, завтра вже не буду ділити.

– Було б гірше, якби ми разом опинились у пастці, – сказав Віхура і, зморщивши лоба, гостро запитав Череш-няка: – А ти чому відразу не став на захист? Автомат у тебе був…

– Я був один, – відповів Томаш. – Чекав на допомогу.

– А чому не побіг назустріч нам?

– Стежив з горища хати, чи наших не заберуть. Щоб знати, де шукати. – Збентежений цим раптовим допитом, розчесав пальцями чуприну, поправив проділ.

– Небагато бракувало до того, щоб і ми попали в пастку, – хитав головою шофер.

– Для того є розвідка, щоб не попасти, – заперечив Янек. – Я повинен мати блокнот і записувати для досвіду всілякі події…

Усі замовкли, немов побачили тінь колишнього командира, немов почули його звичайні слова: «Екіпаж, увага».

– Він пам'ятав про все, – замислено промовив Кос. Раптом зачулася швидка хода, заскрипіли двері. Мов на команду всі повернули голови. В дверях стояв Григорій, підтримуючи підборіддям мереживну нічну сорочку.

– Гарно мені? – запитав сміючись. – Лідко, це тобі. Фріцівська графиня залишила. – Кинув сорочку дівчині на коліна. – А ліжко таке величезне…

– Як у вас в Грузії, еге ж? – пробурмотів Густлік,

– З шатром, мов у якогось короля або реакційного генерала, – розповідав Саакашвілі. – Або як у капіталістичному фільмі.

Томаш, який уже хвилину відгинав садівницьким ножем штифти, зняв врешті з обкладинки якоїсь книжечки свастику у вінку з дубового листя, кинув її в куток, а тоді дав командирові коричневий, гарно оправлений блокнот, надпалений з одного краю.

– Всередині добрий. Можна писати.

– Де взяв? – запитав Янек, гортаючи сторіночки. – Гарний…

– Нагорі знайшов. Радіостанція розбита, багато чого погоріло, а це залишилося.

– Батько казав тобі збирати, що німці порозкрадали, а ти віддаєш, – поглузував Віхура.

– Зошитів у нас не було, – серйозно відповів Томаш. – Кожному належить те, біля чого вміє працювати. Наприклад, гармоністові – гармошка.

– Дай йому цей інструмент, – устряв до розмови Густлік, провівши пальцями по фіолетових і червоних пластмасових клапанах, що блищали в світлі лампи, мов перламутрові.

– За що? – Шофер зморщив кирпатого носа.

– Так. За те, що грає. Навіщо тобі?

– Гаразд. Як кулі засвистять і побачу, що він солдат, то віддам…

Шарик, зацікавлений предметом, що його оглядав хазяїн, став на задні лапи, сперся об стіл і, понюхавши блокнота, загарчав.

– Лихою людиною пахне?

Пес ствердно загавкав. Янек заспокоїв його:

– Почекай, ми тут будемо всілякі речі записувати. Наприклад: Шарик – розумний собака.

Собака покрутив хвостом і опустив очі, бо то був на диво скромний пес. Може навіть зашарівся, але під шерстю не було видно.

– Ходімо, покажу, – підвищивши голос, сказав Григорій, який тихо говорив щось дівчині на вухо, вхопив її за руку і повів до сусідньої кімнати.

Це була спальня колишніх власників палацу. По стінах висіли картини: фавни наздоганяли німфу; кавалер, убраний в чорний оксамит і білі мережива, цілував придворну даму, повісивши капелюха із страусовим пір'ям на ефес оправленої в золото шпаги.

– Глянь, – Григорій підняв ліхтар, освітив величезне ложе в стилі рококо, над яким, мов шатро візира, звисала узорчаста завіса.

– Ой, ой! Відвернись і почекай хвилинку.

Лідка ніколи ще не бачила такого жіночого багатства. Може, до війни у кінофільмі, але мало що запам'ятала. Миттю скинула формену блузку, наділа легеньку блідо-рожеву довгу сукню. Як зачарована, стояла перед величезним дзеркалом. Приміряла гарно оздоблену шпильку до волосся, покропила себе парфумами. Пригладила волосся срібною щіткою, припудрила ніс – з солдата стала жінкою.

– Лідко… – тихо промовив Саакашвілі, нагадуючи про своє існування.

Дівчина підійшла до Григорія. Подивилась уважно, немовби вперше його бачила, і він також дивився, ніби раніше не бачив її.

– Можна тобі щось сказати? – запитав врешті Григорій.

– Слухаю, – відповіла теплим голосом, повним туги за освідченням, сіла на краєчку ложа, опираючись руками, відхилившись назад.

Григорій закусив губу, опустивши очі, викликав в пам'яті подвійний портрет дівочого обличчя, з яких одне належало до Гані, і сказав щось інше, ніж думав.

– Можеш тут спати. Я ляжу біля дверей, нікого не впущу, – опустився на одне коліно біля її ніг і говорив, дивлячись в обличчя дівчини.

– А сам не ввійдеш? – запитала з відтінком надії.

– Ні. Слово честі. Адже ж я казав, що покохав Ганю, коли танцювали дамський вальс, тільки її одну, але як пізнати…

Лідчине обличчя змінилося, застигло у ледь глузливій усмішці.

– Напиши. Листоноша знайде потрібну. Але потім, щоб ти не помилявся, муситиме ліве вухо пофарбувати в зелений колір…

Крізь прочинені двері до кімнати прошмигнув чорний кіт, за ним Шарик. Знявся писк і гавкання. З туалетного столика перед дзеркалом посипався всякий дріб'язок. Собака і кіт перестрибнули через ложе, знову вистрибнули до їдальні. Кіт вискочив надвір через одчинене вікно.

– До ноги, Шарику, – наказав Янек. – Ну, тихо, заспокойся. Вигнав злого духа з палацу – і тихо, хороший песику… То, певно, був блокнот радіотелеграфіста. Тут навіть є якісь букви, глянь, Густліку.

На сторінці чорніли поспіхом написані великі знаки: «Еіn V, n. 11».

Єлень присунувся ближче, схилившись над аркушиком, прочитав по складах. Айн фау єн одинадцять. А щоб мене грім побив, коли знаю, що це таке!

– Тихо, песику, – заспокоював Кос собаку.

– Але ж… Яка там тиша, – сказав Густлік. – Чуєте? Гарчить. Не пес, а літак, – показав на вікно. – Опусти-но, хлопче, затемнення. Опусти ж завісу! – пояснив Томашеві, який спершу не зрозумів, про що йдеться, і повернувся до німецької записки. Айн фау єн… – хай йому грець! – вигукнув, хапаючи автомат. – В п'ятнадцять по одинадцятій. Ми мали завтра вартових біля мосту повідомити про десант, а вони сьогодні… Котра година?

– Дванадцять хвилин після одинадцятої, – відповів Янек, дмухнувши, загасив лампу, підійшов до вікна і відсунув завісу.

Не тільки почули, але й на тлі ясного неба чітко побачили транспортні літаки – один, другий, третій. Нижче, над самим палацом, із свистом пролетіла двійка винищувачів прикриття.

– Чимало, – сказав Кос.

– Янеку, я гадаю, що перший запис у твоїй книжці буде про те, щоб не вірити бабам. Пошила наc у дурні десантниця. Сказала, що завтра на той міст прилетять.

Із спальні вийшов Григорій з лампою, а за ним – Лідка.

– Чому так тихо? Що ви там побачили?

– Погаси, – наказав Янек.

Тепер усі шестеро стояли біля вікна. Літаки збавили газ, із них посипалися парашутисти.

– Віхура, залишишся тут з Лідкою, машиною і собакою.

– Не залишусь, – відповів водій. – Там буде жарко і зайве дуло не завадить. – Вхопивши зі стола кухоль, поспішно допив.

– І я хочу бути з вами. Досить уже тої їзди окремо. – Дівчина похитала головою.

– Це що, сейм? Припинити балачки! – розсердився Кос- Добре. Сідай, Лідко, біля Гжеся до кулемета, – наказав. – А ви, Віхура й Черешник, як десант, до танка! Скочили один за одним через вікно.

– Не забуває про мене, – перекидаючи ноги через підвіконня, встигла шепнути Лідка грузинові. – Спершу хотів залишити, щоб було безпечніше, а тепер узяв з собою.

– Лідко!

– Біжу! – відгукнулась весело.

Мотор уже стугонів, коли добігла до танка, і екіпаж був на місцях. Коли на темному обрії замиготіли перші черги, «Рудий», розваливши до решти браму, вирвався і з-поміж сільських будівель і помчав на повних обертах у напрямі ракет, що вказували десанту місце приземлення.

На броні, тримаючись за скоби, сиділи Віхура й Черешняк. У відкритому люкові стояв Янек.

– Ліворуч вибоїна… Газ!

Якийсь час мчали ґрунтовим шляхом, потім попереду замайорів пагорбок, вискочили на бруківку, на стрімкий під'їзд залізничного віадука. Різко повернули.

– Повільніше… Повільніше… Стоп! – крикнув Кос. – Стій!

Загальмовані гусениці, крешучи іскри, посувалися по брукові до урвища. Вже здавалося, що «Рудий» звалиться по інерції вниз, але гусениці натрапили на якийсь метр розбитого покриття й зупинилися.

Капітан Гуго Круммель стрибав з парашутом у Польщі і в Норвегії, висаджувався з десантами на Кріті, серед і зелених полів Голландії і в глибокому сліпучо-білому снігу під Сталінградом, куди доставив останні інструкції і фельдмаршальські погони для Паулюса. Стрибав один, утрьох, а також серед тисячі різнокольорових шовкових парасольок. Сьогоднішнє завдання було якоюсь мірою ювілейне – відкривало нову, дев'яту сотню стрибків. Мало хто міг з ним зрівнятися, бо десантники тануть швидше, ніж сніг у весняних променях, проте були в його групі стріляні горобці – взяти хоча б отого фельдфебеля, на прізвисько Сірник, якого взнав і оцінив ще на Кріті.

Його не збентежила мовчанка навідної радіостанції у Чорному лісі. Десант не оркестр, аби все грало влад. Завжди щось підведе, може, просто якийсь дурний конденсатор у передавачі, але ж парашутист-десантник повинен обминати або здолати будь-яку перешкоду. Найголовніше, об'єкт розпізнано, охорона незначна – два дзоти по обох боках мосту, резерви поляків далеко і, звичайно, гірше знають місцевість, на якій уже триста років панували німці.

Стихло монотонне гудіння моторів. Навігатор засвітив сигнальну лампочку. Круммель глянув униз через віконце, побачив блискучу стрічку води і на якусь мить згадав старшого брата, командира підводного човна. Нещодавно обох братів нагородили залізними хрестами з дубовими вінками й мечами. Але, виконавши сьогоднішнє завдання, він усе ж таки випередить Зігфріда, про що мріяв з дитинства.

Поряд з транспортним літаком спікірували два винищувачі, обстрілюючи дзоти.

З грюкотом одчинився люк, засвистів вітер, і замиготіла зелена сигнальна лампочка.

– Виходь!

Посипались униз стрільці, стрибнув Сірник, а за ним Круммель. Ще в повітрі зорієнтувався, що поблизький дзот зруйнований термітним снарядом і обороняється лише той з-за ріки; звідти бив ручний кулемет і злітали вгору жовті ракети, прикликаючи допомогу.

Круммель підтягнув стропи, щоб приземлитися точно за вітром, стиснув ноги й м'яко перекинувся у вологій траві. Тільки-но звівся й відчепив парашута, побачив, що нема потреби давати додаткові накази – до нього підбіг зв'язковий, два десантники розбивали ящик з фаустпатронами, а автоматники бігли групами в бік моста.

Хтось приземлився на самому березі ріки і, показуючи дорогу тим, що загубилися в кущах поблизького лісу, кинув одну по одній три гранати на залізничний насип.

Коли Григорій вискочив з танка і підбіг до рову, від моста гримнули три вибухи. Вогонь німецьких автоматів посилився, заглушивши одинокого «дегтярьова».

До Григорія підійшов Янек. Перед ними над залізничним полотном простяглися вузькі двотаврові балки – все, що лишилося від віадука.

– Об'їдемо стороною, – сказав Кос.

– Не встигнемо. Кличуть ракетами на допомогу, А фріци всі вже приземлилися. Якби вони витримали… – похитав Григорій головою, поглядаючи на балки.

– Витримають. Зверху лише згоріло. – Ще раз глянув униз: висота з триповерховий будинок. Рішуче кинув:

– Поїхали!

Тим часом відійшли вже Віхура й Черешник.

– По цих жердинах? – здивувався шофер і швидко додав: – То ми тоді низом, а на тому боці з'єднаємося.

Тягнучи за рукав Томаша, Віхура побіг до схилу. По росяній траві з'їхали вниз, перебігли через колію й подерлися на протилеглий бік глибокого яру.

Саме тоді танк зрушив з місця. Віхура і Черешник бачили знизу, як на тлі зоряного неба величезна машина поволі в'їжджає на балки й просувається, немов по двох канатах. Під гусеницями стогнала спрацьована сталь. Викришились і впали вниз якісь рештки перетравленого вогнем залізяччя. За танком спокійно простував Шарик.

– Ну й цирк, – прошепотів Віхура. – Один необережний рух, і не дай бог!

– Гармошка залишилася на столі, – пригадав собі Томаш. – Ще вкраде хтось.

Він і миті не сумнівався, що танк пройде. Якби ж йому хтось розкрив жахливість і небезпечність ситуації, певно відповів би, що коли кучер не боїться…

Так само думала й Лідка. Дівчина бачила, що Саакашвілі радився з Косом, але потім навіть не виглянула, куди їдуть, не боялася – адже ж по них ще не стріляли. «Рудий» просувався поволі. Дівчина здивовано дивилась, як на лобі грузина виступає рясний піт, а зуби нервово прикушують верхню, губу.

– Боїшся? – штурхонула його під бік.

Механік не відповів, навіть не ворухнувся. Вдивляючись у щораз ближчий берег, чіпко й чуйно тримав важелі.

– Боїшся! – проказала ще раз дівчина й замахнулася – дати йому сильнішого стусана.

Парашутисти атакували міст. Два кулемети по черзі блокували вогнем дзот, який запекло огризався, та залізничним насипом вже підповзала ударна група з фаустпатронами. На команду фельдфебеля Сірника враз вистрілили три фаустпатрони. Вибухи злилися в один, і дзот замовк.

Тепер вже ніхто не заважав напасникам. Німці перебігли на другий берег, зайняли позицію для оборони. Сапери, мов чорні павуки, снували по мосту, закладаючи заряди на стояках, з'єднували кабелі, обережно затискуючи підривні капсули.

Закумкали жаби – їх не лякало дзенькання металу. Єфрейтор біля кулемета почув гуркіт мотора, що наближався й наближався. Прислухався. Йому заважало ревіння винищувачів, які прикривали десант з повітря. Коли літаки зникли за обрієм, єфрейтор помітив: за живоплотам, яким обсаджене залізничне полотно, суне щось темне. Розпізнав Т-34 і загорлав:

– Увага! Танки!

Припавши до кулемета, ветустив чергу. З-за башти танка йому відповів Віхурин автомат. Гримнула танкова гармата. Снаряд розвалив окоп, знищивши вогневу точку.

Кос підняв ствол, аби мати міст на прицілі. Вдарив з кулемета, кілька саперів упали в річку.

– Не спи, Лідко, – попросив через внутрішній телефон і, почувши довгу чергу нижнього кулемета, додав: – Цілься спокійно, стріляй короткими чергами.

Помітив другу вогневу точку на березі й розбив її двома снарядами. Густлік блискавично заряджав, слинив палець, знімаючи запобіжника, й доповідав:

– Готово…

– Вперед, під'їжджай під дзот.

Григорій заїхав танком за бетонні руїни. Німці припинили вогонь. Янек, прочинивши люк, обережно розглянувся довкола.

– Падлюки вже позакладали заряди. Ось-ось підключать кабель.

– Перескочимо на той бік? – запитав Григорій.

– Ні. Вночі і без прикриття? Роздовбають нас фаустпатронами.

Слухаючи цю розмову, Томат одкрив рота, як би хотів щось сказати, але не встиг.

– Може, порвати дроти снарядами? – промовив Густлік.

– Спробуємо, – погодився Янек, – але мало шансів. Грюкнула ляда люка. Бахнула гармата. Віхура, під заслоною башти, виглядав ціль і час од часу натискував спуск.

– Рядовий Черешняк, як там…

Оглянувся, але на броні не було нікого. Лежав тільки автомат нового члена екіпажу.

Крізь прочинений люк Кос пустив на той берег фосфорну ракету. В її яскравому світлі побачили міст і кілька парашутистів, що перебігали поніж вільшиною, змінюючи позиції. На цьому березі дерев не росло, тільки понад водою був верболіз.

В заростях верболозу Томаш скинув сорочку, притис одяг каменем. На грудях поряд з святим медальйоном повісив садівницький ніж, знайдений сьогодні в покинутому німцями будинку. Зачерпнув долонею води, ковтнув пару разів, а потім перехрестився, зсунувся до річки і пірнув.

Крижана вода стиснула груди ніби залізним обручем, та це не злякало плавця. Виринув далеко від берега. Зробив кілька змахів руками і знову сховався під хвилями. І вчасно, бо німці вже помітили Томаша. Коротка черга рикошетувала від поверхні води.

Томаш не появлявся з води. Та німці передчасно раділи. Біля самого берега, під прикриттям чисто вимитого водою валуна виринула голова. Черешняк протер долонею очі й подивився угору, де на тлі неба, мов павутиння, висіли нитки кабеля. Над берегом вони спліталися в одну мотузку, яка тяглася до схилу й зникала в чорній траві. На березі весь час здіймалася вгору земля од вибухів снарядів. Над самим валуном рясно свистіли німецькі кулі. Томаш набрав повні груди повітря і знову пірнув проти течії.

Повільно, намагаючись не плюскотіти, виплив він у затінок біля моста. Почекавши хвилину, щоб перевірити, чи не помітили його, виповз на берег під прикриття стояка. Однак звідсіля він не міг дістати до кабеля, не наражаючись па кулі. Вирізав ножем вільхову гілку з сучком иа кінці. Спробував підтягти дріт, але кулі відразу ж перебили гілку.

Хапаючи дрижаки від холоду, а може й від нервового напруження, Томаш знову повісив на шию ножа. Ще раз перехрестився, присів і, стрибнувши, схопився за мостову решітку. Підтягнувся, вчепившись у грати, поліз по них до середини ріки, а потім підскочив, ухопив дроти в повітрі й крізь сітку трасуючих куль упав у воду.

«Рудий» уже вистріляв більше тридцяти снарядів, коли прибула підмога. Стрілецький цеп короткими перебіжками вийшов на берег, заліг у старих окопах.

Два батальйонні міномети відкрили вогонь з позицій за залізничним насипом, зацокотіли кулемети, застрекотіли автомати.

Командир піхотинців підбіг до «Рудого». Віхура постукав у броню, і Янек прочинив люк.

– Підете через міст? – запитав офіцер.

– Гаразд. Але за вами.

– Згода! – Офіцер засалютував і побіг до своїх солдатів.

Перед атакою посилився вогонь мінометів, раз у раз била танкова гармата.

– Вперед!

Піхота піднялася, з вигуком «ура» побігла через міст. За нею по шпалах ішов «Рудий», стріляючи з гармати і кулеметів.

Парашутисти три хвилини перед тим покинули позиції на березі і тепер короткими перебіжками відходили через сивий од роси луг до лісу. Капітан Круммель наказав одступати, тільки-но з'явиться танк. Він і на мить не припускав, що вночі діє лише одна машина. Зрештою, завдання він майже виконав (ключ магнето виблискував тут же під рукою), і не було сенсу ризикувати людьми, яких чекала ще важливіша і важча робота.

Увесь загін сховався вже в лісі. Біля капітана залишилися зв'язкові і двоє саперів. Ось на мосту з'явилися піхотинці, за ними танк.

– Давай! – наказав Круммель. Сапер крутнув ключем і… – нічого.

– Хай йому біс! – вилаявся солдат.

Капітан стиснув кулаки, мовчки показав рукою на ліс і разом з солдатами бігцем подався до чорної стіни дерев.

Проминувши міст, «Рудий» з'їхав з насипу і став. Відчинились люки. Підійшов командир піхотинців, потиснув руки Густлікові та Янеку, які вже вилізли з машини.

– Міст урятовано… А ваші всі цілі?

– Усі, – відповів Кос.

– Черешняка нема, – стурбовано зауважив Віхура. – Автомат залишив, а сам ще на тому березі десь подівся.

– Хай йому біс. Може, загинув?

– Треба його шукати, – сказав Густлік.

– Не треба, – почувся голос. – Я тут. – Томаш вийшов з темряви в мокрому мундирі.

– Чого це ти мокрий? Чому зброю кинув? – суворо спитав Кос.

– Бо я… – почав пояснювати, виймаючи з-за пазухи завішений на шнурочку невеличкий медальйон і ніж.

– Молився, щоб куля минула? – спитав Віхура.

– Хотів напитися після вечері і впав у річку, – пробурмотів Густлік,

Томаш декілька разів розтулив рот, намагаючись сказати хоч слово, а потім махнув безнадійно рукою.

По мосту застукотіли копита, доброю риссю йшов кавалерійський ескадрон. Командир, у довоєнній шапці в довгим обкованим козирком, розглядався навкруги. Побачив танк, під'їхав і осадив гнідого коня.

– Ескадрон, стій!

Трубач з першої трійки, вчасно не стримавши коий, висунувся наперед, за що дістав батогом по халяві.

– Назад. Вперед хазяїна не лізь. Нахилившись у сідлі, вусатий кіннотник наглянув офіцера і салютуючи доповів:

– Розвідувальний ескадрон кавалерійської бригади як група переслідування. Доповідає вахмістр Фелікс Калита. Де противник?

– Відірвався.

– Скільки їх?

– Танкісти краще знають, бо з самого початку тут були.

Гнідий жеребець, з розігрітих боків якого йшов легкий пар, немов зрозумів слова, переступив з ноги на ногу, повертаючи голову до танка.

– Приземлилося понад шістдесят. Третю частину, мабуть, втратили, поки відійшли до лісу, – сказав Кос.

– Ой люди, у вас радіо нема? Аби тільки я п'ятнадцять хвилин тому знав, що тут щось таке готується…

– Німці нам не доповідали, – огризнувся Віхура.

– Як матиму до вас справу, капрале, кобилу для переговорів пошлю, – обрізав його вахмістр, презирливо цідячи слова.

Кінь повернув голову, мічену білою стрілкою, і, задзвенівши уздечкою, торкнувся мордою коліна. Вершник дав йому скоринку хліба, а потім знову мовив до Коса:

– Чому дали їм відступити?

– Що за погоня вночі у лісі…

– Хіба якби добрий солдат на доброму коні, – перебив вахмістр і засалютував. – Бувайте, панове, спробую піймати те, що від вас втекло.

Янек, підносячи руку до шоломофону, переглянувся з Густліком, зітхнув, облизуючи засмаглі від спраги губи.

– А ти думав, що командиром так легко бути? – пробурмотів Єлень.

Вахмістр на своїм коні перестрибнув рів біля залізничного полотна і скомандував:

– Ескадрон, за мною клусом!

Григорій, який сидів біля гусениці й кусав стебло, пас очима вершників.

– Танк добра річ, але серце джигіта болить, – признався Лідці, яка вигладала з переднього лазу.

Розділ VI КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА

Світло поміж дерев помітили ще здалеку. Капітан Круммель вирядив у розвідку патруль, а сам на чолі трьох взводів підходив поволі. Думав про те, чому мешканці не затуляють вікон. Мабуть, в Адольфа нема вже стільки літаків, щоб атакувати кожен освітлений будинок… Подумки завжди називав вождя на ім'я. Завжди, себто відтоді, як Гітлер відродив армію і батько Гуго й Зігфріда, сержант, що колись воював під Верденом, повісив його портрет на чільному місці в їдальні.

Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:

– Дім і земля ваша, пане Круммель, – заявив він. – Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.

Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли до Познаньщини вступили німецькі війська і Круммель, який згодом дослужився до капітана, наказав полякові копати глибоку могилу, щоб і на дружину і на двох синів місця вистачило. Дарма вій просився, бо фюрер не передбачував над Вартою для поляків іншого місця, ніж під землею.

Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п'яти чоловік.

Слід було б обминути, дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об'єкту, закодованого під назвою «Невидима смерть» – це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, Нечутно зникли в темряві.

Круммель зі своїми зв'язковими і підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розживитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.

Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті – досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже напевне забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.

– Вперед! – тихо скомандував капітан.

Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам'яь ному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній грамонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:

– Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецьки пасовисько, трава?

– Навіщо тобі?

– Щоб цього старого запитати.

– Ось картопля, їж. Навіщо трава?

– Потрібна. Син мене послав вивідати.

– Син батькові наказує?

– Він у мене взводний.

– А ти його не слухай. Війна закінчилась. По той бік дому двічі крикнула сова.

– Хтось вештається у лісі, птаха наслідує- сказав старий. – Лампу краще б пригасити…

У вікні потемніло. Над підвіконням з'явилась жіноча постать, і тоді хтось з молодих не витримав, дав чергу по стіні.

Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Одну-дві хвилини чулася шарпанина, і враз усе стихло.

– Все в порядку, пане капітан, – доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.

– Присвітіть трохи, – наказав Круммель, маючи на гадці лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника – той кинув гранату до клуні.

Полум'я вмить охопило сіно й солому в засторонку» перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.

– Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу, – пробурмотів, заходячи до хати.

– Я хотів присвітити, – виправдувався фельдфебель. Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.

– Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.

Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіка, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов'язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.

– Якої дивізії? – запитав по-польськи Круммель, з сильним німецьким акцентом.

– Ніякої, – відповів вусатий капрал. – Худобу женемо, від фронту: корови, коні.

– Де худоба?

– Залишилася позаду. – Вусань знизав плечима. – Ми поїхали дорогу подивитися.

– Він вами командує? – німець показав на радянського старшину.

– Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.

– Ти стріляв у німців?

– Ви застукали нас зненацька, не встиг.

– А раніше?

– Бувало всяке.

– Загинеш.

– Діло солдатське.

Побачивши, що німецький офіцер простягав руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.

Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.

Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев'язати велику рану на стегні.

– Польський собака кусає, – процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: – А та, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.

– Вони були озброєні, – промовив похмуро чоловік. – Але вбили її ви, а не вони.

– Стояла біля вікна. Сліпа куля… Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий – мусив мати.

– Усе пропало за тої божевільної евакуації під бомбами, пане офіцер… Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі…

– Заткни пельку, – спокійно, але гостро урвав його Круммель. – Наказ рейхсфюрера СС Гейнріха Гіммлера про евакуацію то закон. Хто не відійшов за Одер – не німець.

Підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив вброю.

– Потім… Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?

Лісничий кивнув головою.

– Отже… – офіцер показав рукою на двері. Солдати вивели полоненого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.

– Слухаюсь!

Фельдфебель, зоставшися сам, узяв кусень холодного м'яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, порився в їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.

Запаливши сірника, кинув на підлогу. Розлитий гас бурхнув яскравим полум'ям. Хвилину-дві з насолодою дивився, як жовті і червоні язики прогризають дошки, як на ніжці стола морщиться олійна фарба, як од жару стає коричневою скатертина.

Потім плюнув, перестрибнув через підвіконня й відбіг до дерев. Надворі ще стояла ніч. Повернувся спиною до вогню, заплющивши очі, глибоко дихав, аби звикнути До темряви. Несміло обзивалися невчасно збуджені пта-ХЖ, потріскували охоплені полум'ям колоди, а він прислухався й радів: від часу, коли Адольф Гітлер оголосив війну гнилій Європі, а потім – усьому світові, фельдфебель провадив нелегке, однак приємне життя парашутиста, і ніхто йому не забороняв «користуватися» сірниками.

Їхали кілька годин, аж поки не стало видно велику садибу. Праворуч будинків, на луках понад річкою паслась череда, кілька сотень голів, а на подвір'ї якісь люди напували коней, поралися біля возів з брезентовими Пудами.

– Кінець стражданням, – водій перекрикував мотор танка. – Що зайве, можна залишити. – Полічив на пальцях, показуючи не тільки на однорогу корову, але й на Томаша.

Кос підніс до очей бінокля. Розпізнав польських солдатів з карабінами за спиною, з батогами в руках. То були літні люди, здебільшого вусаті, мабуть, з якоїсь тилової частини. Біля жолоба під криницею жінки в цивільному, робочому одязі допомагали напувати коней. Якийсь хлопець вів за уздечку чорного коня під сідлом.

Один із солдатів помітив ваговоз і танк, підбіг до взводного, може, командира, показав. Кос усміхаючись дивився, як той виймає з футляра бінокль і підносить до очей.

– Поляки, – заспокоїв солдата взводний, опускаючи бінокля. – Сюди їдуть. Може, щось знають.

Пішов до відкритих навстіж воріт.

– Звільніть під деревами місце для танка! – гукнув фурманам.

– Коли вирушимо? – спитала його коротко підстрижена жінка з табірним номером, витаврованим на руці.

– За півгодини. Довше не можна чекати. Розкрийте ширше ворота, щоб машина стала під повіткою.

Жінка вийняла із скоби затичку, розчинила двері боксу, мурованого з обох боків червоною цеглою.

– Я поїду попереду, – попросив хлопець, який тримав за уздечку осідланого коня.

– Ти, Франеку, повинен бути недалеко від мене, щоб я мав тебе завжди на оці.

Взводний показав Віхурі й Саакашвілі, де поставити машини, і привітався а Косом, Здивовано подивився на Томаша, який виструнчився біля корови з налигачем у руці.

– А ти хто?

– Рядовий Томаш Черешняк. Із Студзянок, з Козеницької пущі.

– А ми з батьком з-над Промніка – несподівано зрадів взводний. – Знаєш, де це?

– Звичайно. За Віслою. – Обличчя хлопцеві засяяло.

– Перед Віслою, – поправив той. – На м'ясо ведете?

– Якщо з вашого боку дивитися, то перед, а з нашого – за Віслою. Не на м'ясо, молочна.

– Можу поміняти, бо ми женемо своїх аж під Варшаву на господарство.

– Я б радше так залишив, без обміну. І може б, пане взводний, цю корову батькові…

– В селі залишився?

– Застарий воювати.

– Можна б перегнати… – погодився той і, спершись плечима на цегляний стовп біля воріт, запитав: – А якби дві? Після війни я б одну забрав, бо ми обидва з батьком служимо, а на господарстві нікого.

– Можна. Хоча з сіном трудно.

– І з сіном трудно, і дорога важка.

– Можна дві в нас залишити. Мою легко пізнати, – Томаш показав на зламаний ріг. – Добре доїться, але за нашою машиною не встигає.

Тим часом, як два сусіди з-над Вісли балакали собі біля воріт, Віхура відійшов до танка і, ставши перед екіпажем, розкрив затиснений кулак.

– На току знайшов, розумієте?! – показав на долоні чимале серце з бурштину.

– Ой, яке гарне, – захоплено скрикнула Лідка.

– Розумієте? А по обидва боки свіжомурована стіна.

– Віхуро… – почав був Янек, беручи бурштин з руки водія.

– Як ті мамули з возами ушиються, треба розвалити ломом…

– Подаруй, – попросила Лідка командира.

Кос, насупивши брови, машинально дав їй сердечко.

– Капрале Віхуро! Не смійте порушити хоча б одну цеглину. Ясно? Сюди люди прийдуть господарювати, а ви хочете їм будинки розвалити…

Віхура набурмосився й замовк, а коли Янек одійшов до воріт, покрутив головою на знак того, що він іншої думки.

– Сержант Кос, – відрекомендувався командир танка підходячи до командира обозу. – Ми тут у вас хотіли залишити корову.

– Про корову мені ваш солдат уже казав. Можна до череди.

Черешник, не чекаючи дальших пояснень, погнав перисту на луку, махаючи березовою гілкою.

– Війна кінчається, – сказав Янек.

– Кінчається, кінчається і скінчитись не може. Я вчора послав двох у розвідку, щоб вивідали, де пасовиська, куди гнати худобу. Досі не повернулися. Ви не зустрічали?

– Певно, випили і сплять.

Обличчя взводного раптом змінилося. Стиснув кулаки, ніби хотів ударити, але отямився.

– Не випили. Обох добре знаю, а один – батько мені. Вночі не чули пострілів?

– Чули, – усміхнувся Янек. – Навіть близько…

Про нічну пожежу забув, але мав намір розповісти про битву біля мосту. Ледве почав, як перебила його автоматна черга з-за річки. Кулі просвистіли над садибою, брязнули по черепиці на хліві.

– Що це за дурень… – гнівно почав взводний. Думав, що стріляв хтось із своїх, та з протилеглого високого берега вдарило ще кілька автоматів. Гупнув міномет, міна перелетіла над ними і вибухнула на дорозі. Разом з Косом побігли попід будинками до танка. Там уже були всі члени екіпажу. Григорій допомагав Франекові втримати чорного коня, якого налякали окрики фурманів.

– Спокійно! Заїжджайте за хлів, – наказав взводний фурманам. – 3 карабінами до мене!

Обстріл тривав. Кулі летіли нижче, знімаючи фонтанчики пилюги на подвір'ї. Якийсь солдат повз і тягнув поранену жінку, впав убитий кінь. Спряжений з ним другий зламав дишель, перекинув віз, шарпався, заплутаний в упряжі. Міни вибухали щораз ближче до луки.

– Виб'ють падлюки череду.

Григорій забрав у хлопця пастуший батіг з коротким пужалном, благально глянув на Коса.

– Віджену, – вдарив себе в груди, – Командире, я!

– Гаразд, – погодився Кос. – Віхура й Густік, в машину!

– І я, – попросила Лідка.

– Гаразд.

– За мною! – гукнув взводний до свого війська, вусатих, підстаркуватих піхотинців, що поприбігали з карабінами. – Цепом управо! – наказав, розставляючи загін вздовж мурованої огорожі.

Одночасно з брязкотом закриваних танкових люків, з гуркотом заведеного мотора Григорій скочив у сідло і рушив чвалом. Якби спитали, коли востаннє сідав иа коня, не міг би, певно, відповісти, проте тільки-но торкнувся теплої кінської спини, як тренування за дитячих літ підказало м'язам, що мають робити. Набрав у легені повітря й дико свиснув з радості. Шарик, сприйнявши посвист як команду, помчав слідом.

Грузин, пригнувшись над гривою, вилетів на дорогу, з дороги на луку, по якій безпорадно метушилася худоба. Гейкаючи, зігнав до гурту корів, що відбилися від череди, і, хльоскаючи раз у раз батогом, змусив їх бігти чвалом. Шарик, гавкаючи і хапаючи зубами за ноги, підганяв найбільш млявих.

З меліораційного рову (сховався там після перших пострілів) вибіг Томаш, схопив за гриву найближчого коня. Розрізав трофейним садівницьким ножем пута і помчав верхи грузинові на підмогу з другого флангу.

Завиваючи, надлетіли дві міни, на якусь мить зупинилися і, немов шуліки, ринули вниз, у самісіньку череду. Вибухи розквітли навколо вогнем, поранені осколками тварини заревли із жаху й болю. Кілька корів упало на молодій жовтуватій траві.

Григорій бачив усе те краєм ока, без упину стьобаючи батогом по хребтах, по випуклих боках, бо порятунок був лише в несамовитому чвалі. Ворожий кулеметник помітив його, пустив довгу чергу, кулі просвистіли просто над вершником, схиленим над кінським загривком. Зараз візьме поправку, прицілиться нижче, подумав Григорій. Стрибки коня мов одмірювали секунди жаху, очікування на кулі, а водночас із кожним ударом батога, з кожною смугою на шерсті, череда спочатку неприборкана й безладна, єдналася в русі, й дедалі швидше мчала вздовж річки.

– Гу, гу! – гукав Томаш, вимахуючи в повітрі путами.

Від садиби щораз частіше тріщали карабіни, і міномети почали стріляти по будинках, аби змусити замовкнути піхотинців, придавити їх до землі. Саакашвілі з надією подумав: коли вдарить гармата з «Рудого», кулеметник про нього забуде.

Танк мовчав. Знов засвистіли кулі. В цю ж мить Григорій підняв коня иа диби, рвонув убік – обидва, як чорний снаряд, перелетіли над кулями, що рвали мураву й чорну торф'янисту землю. Жалібно заревла ялівка, перекинулась через голову, даремно силкувалась підвестися.

Шарика обсипало дерном – він заскавчав і пригнувся, але кулі, видно, минули його, бо побіг ще швидше, шмигнув між корів, що мчали стрімголов. Тепер можна було вже їх не підганяти.

Річка завернула. Високий кущистий берег заслонив худобу од куль. Справа наближався ліс. Григорій і Томаш обігнали череду. їдучи на чолі, ледве помітні в хмарах куряви, стали зупиняти корів, гейкаючи та ляскаючи батогом.

Навіть не помітили, як з-поміж дерев виїхали троє вершників. Один з них гукнув:

– Стійте! Хто ви?

Шарик гаркнув і, побачивши озброєних людей, глибше сховався між корів.

Черешняк і Саакашвілі розгубилися трохи, побачивши два націлені на них, готові до пострілу автомати, але відразу ж пізнали, з ким мають справу.

– Це ви, пане вахмістр? – зрадів Томаш.

– Вахмістр Фелікс Калита, – додав Григорій.

– Ти звідки знаєш? – вершник під'їхав ближче.

– Пізнав. Минулої ночі біля мосту…

– Ви з того танка? Що там за стрілянина?

– Напали на садибу, де розташувалися пастухи цієї череди.

– Серед білого дня. Чого їм треба? Розвідати яр та виходи у тил ворога, – наказав двом уланам, які його супроводили. Ті зразу ж помчали на другий бік річки.

– Про наш танк, напевно, не знають. Наш командир ще не стріляв, – пояснив Григорій.

– Добре. На цей раз піймаємо їх на гарячому. Ставши у стременах, повернувся до лісу.

– Ескадрон…

– Я а вами, – промовив Григорій,

– Гараад, – відповів вахмістр і, піднімаючи голос, закінчив команду: -…за мною!

Скраю лісу заворушилися кущі. Ескадрон, шикуючись на ходу, клусом рушив до річки.

Вода заледве діставала коням до животів. Перший, здіймаючи бризки, переправився вахмістр, за ним – Саакашвілі. Підстьобнувши коня держаком батога, висунувся уперед, але відразу ж був покараний ударом хлиста по халяві чобота.

– Назад. Поперед господаря не лізь.

Черешняк не чув цього. Залишився біля корів. Дивився, як перед вершниками зачорнів стрімкий яр, перетятий звірячою стежкою, що піднімалася вгору. Ескадрон в'їхав поміж дерева, зник у густому чагарнику.

Через луку щодуху мчав припізнілий Шарик. Притьмом переплив на той берег. За мить і він зник у темному яру. Томаш повернувся, під'їхав до однорогої, що лежала на боці, повалена осколком міни. Ревла з болю, благально дивилася на людину, яка була для неї добра. Томаш зіскочив з коня і, важко зітхнувши, добив корову з автомата.

Подвір'я садиби ніби вимерло під вогнем фашистів. Вози з кіньми і жінки схоронилися за будинками, куди кулі не діставали. З-під невисокої кам'яної стіни солдати-обозники завзято стріляли з карабінів. Взводний проліз крізь діру в огорожі, вибіг за клуню, де в саду, схований аж по башту кущами порічок і малини, стояв німий «Рудий».

– Танкісти, вдарте хоч кілька разів, бо ми видихаємось.

Кос повернув завзяте обличчя й заперечливо похитав головою.

– Рідше стріляйте, – порадив.

– Як німці підуть в атаку, то не ручуся за своїх дідів.

– Менше стріляйте.

– Слухаю, – взводний побіг до своїх.

– Осколковим? – запитав Густлік.

– Можна. Хай-но підуть в атаку.

Обидві голови зникли у башті. Постріли з карабінів порідшали. Зате німці посилили вогонь, зненацька розлігся крик – то парашутисти пішли в атаку.

Лиш тепер Кос зачинив люка. Танк проповз по грядках кілька метрів уперед, вихилився з-під низьких гілок яблуні з набубнявілими липкими бруньками. Крізь перископ видко було цеп парашутистів у захисного кольору мундирах – вони йшли, випроставшись, і стріляли од стегна. Ще секунда-друга щораз грізнішої тиші, і «Рудий» відкрив вогонь з гармати та обох кулеметів.

Вже перший снаряд влучив у ціль – фонтан вибуху закрив кількох солдатів на лівому фланзі. Наступні снаряди, послані вмілою рукою, рвали цеп на частини. Кулеметні черги кинули живих у борозни, змусили втиснути шоломи в торішню стерню.

Якусь хвилину командири підрозділів намагалися перекричати гармату, підняти цеп в атаку. Аби їм це вдалося, ворог мав би ще шанси, бо залишилося подолати трохи більше ста метрів, але переміг жах перед смертю. Перший підхопився якийсь поранений і з криком подався до кущуватого схилу, за ним – решта.

Тих кільканадцять секунд, які німці бігли відкритим полем, обійшлися їм дуже дорого. Кос плавно водив дулом кулемета, ловив щоразу нову постать на мушку й коротенькою чергою, трьома-чотирма кулями зупиняв її на бігу.

Віхура, спостерігаючи за битвою через перископ, розстебнув ларингофона, щоб командир його не чув, і нахилився до Лідки.

– Добрячий з тебе боєць. Але сердечко віддай. Дівчина на мить перестала стріляти з ручного кулемета. Боліло плече од віддачі, горло дер пороховий дим.

– Скажи це Косові, – кинула захриплим голосом. Капрал вдавано засміявся, вернув на місце водія, піддав газу й зрушив з місця.

– Стій, – стримала його команда Коса. – Куди?

– Адже ж повтікають.

– Місцевість не розвідана. Без прикриття в кущі не поїду. Не хочу втратити машину, – відказав Янек.

Навів гармату на схил, над яким виринули постаті парашутистів. Натиснув спуск. Гримнув постріл, і на купу золотавих гільз брязнула ще одна.

Тим останнім снарядом повалило ще двох парашутистів.

– Швидше! – покрикував Круммель. – До лісу! Рукою показував на узлісся, до якого лишалося метрів з двісті.

Вийшовши за межі обстрілу, вирівнювали віддих і крок. Капітан знав: досить п'яти хвилин спокою, досить заглибитися в ліс – і до його людей повернеться бойовий дух. Аби прискорити цей момент, діловито, трохи навіть недбало сказав до тих, що були найближче:

– Повернемося сюди вночі і виконаємо наше завдання.

Парашутисти без команди вишикувалися в три невеличкі колони. Йшли швидко, зігнувшись під важким спорядженням. Знеможені бігом, вони важко дихали, не в силі ні наслухатися, ні розглядатись довкола. І коли з-за дерев вилетів розгорнутий до атаки ескадрон, минуло дві-три секунди, поки його почули й побачили.

– Кіннота справа! – зарепетував Сірник, який ішов поряд з капітаном, і, різко повернувшися, пустив чергу, тримаючи автомат біля стегна.

– Ура-а-а! – гукнули улани у відповідь на кулі.

Сурмач, який мчав біля Калити, підняв до рота сурму, кинув у повітря трель чистих металевих звуків, що підбадьорювали коней і людей.

Один улан, уражений кулею в груди, поволі одхилявся назад. Григорій кинувся на допомогу, проте заледве встиг перехопити шаблю, що падала з руки. Перекинувши хлист у ліву, вхопив правицею зброю і вслід за іншими врізався на своєму чорному коні в піхоту.

Вахмістр Калита наїхав конем на парашутистів, звалив двох швидкими ударами. Третій прицілився у нього з відстані кількох кроків, але Саакашвілі штрикнув його кінцем шаблюки перш, аніж той натиснув спуск.

Звалений кіньми фельдфебель Сірник підвівся з землі. Замахнувся ззаду ножем на Григорія. Під кінським животом, мов стріла з луку, майнув у стрибку Шарик, всадив ікла в озброєну руку, двічі вдарив передніми лапами – Сірник упав.

У цій короткій сутичці, миттєвій, як зблиск шаблі, вирішилась доля бою – десантна рота капітана Крумме-ля перестала існувати.

Улани на конях крутилися полем, зганяючи в одне місце полонених – всього вісім чоловік разом з одягненим у цивільне провідником. Один парашутист з невеликою раною від шаблі на щоці став на коліна, другий стирав йому кров з обличчя і перев'язував рану. За ними присів капітан Круммель. Похапцем дістав із своєї планшетки карту й план, засунув їх у борозну під навислу скибу землі, підводячись, затоптав чоботом.

– Марш! – наказав німцям. улан, дулом автомата показуючи напрям.

До Григорія під'їхав вахмістр, вручив йому піхви від шаблі вбитого улана.

– На танку ким їздиш? – запитав суворо і, чекаючи на відповідь, частував гнідого грудкою цукру.

– Механіком, – відповів Саакашвілі з усміхом, припинаючи шаблю до пояса.

– Шкода, – пробурмотів Калита.

У цьому єдиному слові було все: пошана, щирий жаль і блиск неврученого ордена,

Розділ VII СІВБА

Пославши осколковий снаряд у край схилу, Кос якусь мить дивився, як падають шматки дерну й каміння, підкинуті вибухом, як розсівається кушпела, а потім наказав одкрити люки. Прибіг взводний, скочив на броню, всміхаючись, світив білими зубами на вимазаному пилюкою обличчі й, дарма що мотор мовчав, гукав голосно:

– Але ж дістали прочухана й навіть здачі не дали.

– Нікого з наших не зачепило?

– Одного на смерть, – спохмурнів взводний. – На самому початку. Хто міг сподіватися, що така банда в тилу ходить…

– Парашутисти. Вночі їх скинули.

– Негайно вартових поставлю.

– Не зашкодить, але вони до темряви не повернуться.

Взводний, розглянувшись, раптом занепокоївся.

– А там коґо знов несе?

На тому березі з'явилися вершники й, стримуючи коней, почали спускатися стрімким схилом до річки.

– Мабуть, той, якого ми вже раз вночі зустріли, – сказав Густлік. – Кухмістер Кобіта…

– Показав би тобі вахмістр Калита, де раки зимують, якби почув. – Кос покрутив головою і додав не без іронії в голосі: – Знов улан запізнився.

Поки вони балакали, солдати, не чекаючи команди, взялися наводити порядок на подвір'ї – перев'язували поранених, збирали порозкидане обозне майно, лаштували вози в дорогу, запрягали коней. Від стерні повертали два піхотинці, тягнучи трофейну зброю. Кожен ніс по два автомати, полотняні сумки з запасними магазинами і в'язки гранат. Нижчий, мов пса на повідну, тягнув за собою ручний кулемет.

– У німців заробили б курева, – сказав Віхура, який уже виліз з танка і стояв біля башти, обнімаючи рукою гарматний ствол.

– Хто? – зацікавився взводний.

– Ваші, оті, що залізяки тягнуть. Так, на перший погляд, з сотню сигарет буде.

– В тебе голова не болить? – запитав Густлік.

– Ні. А що?

– Бо дурниці верзеш. Хто пороху не нюхав, тому запах його паморочить голову.

– Що паморочить? Тобі паморочить? – розсердився капрал і з кишені на грудях добув чималий пожовклий аркуш. – Читати вмієш?

Кос, Єлень і взводний схилилися над німецькою листівкою із заголовком: «Трофейна зброя».

Гітлерівське командування зверталося до солдаті. Кожен, хто принесе трофейну гвинтівку або автомат, одержить п'ять сигарет, ручний кулемет – десять, важкий міномет – двадцять. Далі йшов «прейскурант» ще грізнішої зброї- «катюша» (сто сигарет), бронебійні гармати і танки.

– Те – тридцять чотири, – прочитав уголос Густлік, – сорок пляшок спирту… Ти б хотів, антихристе поганий, танк на сорок пляшок горілки проміняти? – запитав і, не чекаючи відповіді, замахнувся.

Капрал ледве встиг одскочити за гармату, закривши голову руками.

– Облиш, – Кос стримав Єленя і суворо запитав Віхуру: – Де знайшов?

– У клуні, коли машину туди заводив.

– Викинь.

– Чому? Мені такий порядок подобається. Чому солдат має даром носити?

– То ти, придурку, не бачиш, що вони такий порядок завели тепер, коли не тільки трофейну, а й свою зброю в кущі кидають? – сказав Єлень.

– Ну добре, викину, не розводься. – Віхура махнув рукою і розірвав листівку навпіл.

– Отак найкраще, – засміявся взводний. – Папір поганий, навіть на куриво не годиться… Ну, пора, – зіскочив на землю і пішов до свого обозу.

– Як вони від'їдуть, – тихо сказав Віхура, – треба вагляпути, що за тим муруванням. Кажу вам, ломом тільки садонути…

Густлік простиг свою довгу руку, зняв йому з голови шоломофон, показав у куток подвір'я. Між стіною і возовнею на свіжонасипаній могилі двоє піхотинців вставили хреста, збитого із штахет.

– Вирушаємо, – наказав Кос.

Віхура знизав плечима і, не обмовившись жодним словом, прослизнув у люк. Танк позадкував під клуню…

Коли затихло ревіння мотора, під'їхав на коні охляп Черешник. – Скільки? – запитав взводний.

– Сімнадцять, не рахуючи моєї, – похмуро відповів Томаш, зіскакуючи з коня. – Покалічених теж чимало.

– Не журись. Все одно відведу. Не гіршу, ніж твоя була.

Томаш стояв біля коня, широко розставивши ноги, спирався рукою об шию тварини і, перебираючи пальцями гриву, говорив з люттю крізь сльози:

– Хай уже людей гублять, але чим худоба винна? З мінометів по коровах б'ють…

– Вони, падлюки, нищили б усе, що в них одбираємо. По бруківці зацокотіли копита.

До садиби клусом їхав запилений переможний ескадрон. Вів його Калита, а зразу за ним їхав Саакапгвілі з шаблюкою при боці. Перший підкручував, другий гордо погладжував вуса. Обидва враз зіскочили з коней. Вахмістр привітався з Косом і командиром обозу.

– Вдруге в той самий день, – сказав Янек, потискуючи простягнену руку. – Якби трохи раніше.

– Що вночі, що вдень, – урвав його Калита. – Ми вирубали тих, які з-під вашого вогню втекли. Небагато залишилося, – показав на вісьмох полонених. Улани саме заводили їх на подвір'я.

Шарик, що допомагав конвоювати, підбіг до Янека, заскавчав і затих під долонею свого хазяїна.

Усі три командири пішли до парашутистів. За ними Томаш, Віхура з Лідкою, а останніми Григорій Єлень, який несхвально бурмотів:

– Навіщо бляху до боку причепив? Скинь.

Німці стояли насупившись, але гордо, пліч-о-пліч у дві шеренги. На правому фланзі офіцер, біля нього лісничий, ззаду за лісничим фельдфебель – на пиці в нього синіли порохові плями. Довгу хвилину тривала тиша, дедалі важча і дедалі запекліша. Ворожість, що накопичувалась роками, кров і кривда розділяли цих людей з кам'яними обличчями, що стояли зараз лице в лице. Жах і втома найдужче спотворили обличчя лісничого.

– Вночі підсвітили пожежею, показали дорогу, – промовив Калита. – І потім вже ми по свіжому сліду… Цікаво, чого тут шукали, що в білий день пішли в атаку?

Янек зняв з офіцера планшет, заглянув досередини і віддав вахмістрові.

– Встиг карту знищити або викинути. – І по-німецьки до полонених:

– Що ви тут шукали?

Вони мовчали. Янек чекав довгу хвилину, по черзі вдивлявся в обличчя і раптом показав на лісника: – Ти. Той здригнувся, зблід і повільно почав:

– Тут під землею…

Зненацька глухо застогнав, перехилився наперед і впав ниць на землю.

З його спини стримів чорний держак десантного жижа. Зелений мундир швидко темнів од крові. Кос добув пістолета і, тримаючи решту на мушці, присів, повернув лісника на бік.

– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.

– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…

Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на про стелену плащ-палатку.

Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:

– На шиї батько носив.

– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.

Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.

– Що ти робиш? – гукнув Григорій.

– Рядовий Черешник! – крикнув Янек. Густлік ступив уперед, схопив Томаша за плече.

– Стій!

Але той, мов несамовитий, вирвався і ударом у щелепу звалив ще одного німця.

– От чортяка, – вилаявся Густлік і, заступивши Черешникові дорогу, вдарив його у живіт.

– Так не можна, – говорив, тримаючи його за плечі, щоб не впав.

– Новенький, – пояснив Кос. – Лише четвертий день служить.

– Новий, зате чесний, – відповів вахмістр. – Я б його потримав на хлібі та воді, а потім представив до підвищення по службі. Не шкодить, що він їх трохи того… Увечері в штабі армії говіркіші будуть.

– Сьогодні ввечері?

– То вже недалеко. – Командир ескадрону кивнув головою, не без втіхи дивлячись, як повільно підводяться з землі побиті парашутисти і як фельдфебель розмазує кров із носа по бандитській пиці.

– Нам у той самий бік. Візьмемо полонених у кузов?

– Гаразд. Тільки напоїмо коней – і можна вирушати.

Вахмістр попрямував до криниці, а Кос підійшов до взводною, який ще й досі дивився на батьківський хрестик, що лежав на його долоні.

– Їдемо.

– Їдьте, – відповів піхотинець, немов лише зараз прокинувся від сну й простяг Янекові руку.

Хвилину здавалося, що хлопець і Янек ось-ось обнімуться й розцілуються, проте обидва були надто молоді й соромилися своїх почуттів. Тож тільки засалютували один одному та й розійшлися.

– До виїзду шикуйсь! – наказав взводний. Біля танка, на дошках, складених під клунею, згорбившись сидів Черешняк. Григорій, спершись на танкову броню, Густлік, що стояв біля башти, та Лідка, виглядаючи з відчинених дверцят кабіни, – всі слухали Віхуру. Порпаючись у моторі, він розповідав:

– …Але це ще не все. Уявіть собі, що вночі заступав мене на варті та й починає верзти, як біля Чорного лісу він переплив річку, перерізав кабель, і фріци не змогли підірвати замінованого моста. Порадив йому розказати своїй бабусі, коли до села повернеться…

– Облиш, Віхура, не час базікати, тільки-но улани напоять коней, вирушаємо разом з ними.

– Корову віддали, а за кіньми будемо їхати. Я б подивився, що там за стіною в цій клуні, а потім наздогнав би.

– Почекайте, – урвав Густлік, зліз з танка і підступив до Черешняка. – Чим же ти отой кабель різав?

Томаш мовчки дістав з кишені садівницький ніж і простяг Густлікові. Ненароком витягнув кінець кабеля, Єлень нахилився, добув чималий клубок.

– Водонепроникний, – сказав, уважно оглянувши. – Навіщо тобі?

– Хіба я знаю, – знизав плечима Черешняк. – Дріт завжди пригодиться.

Єлень одкрив ножа, попробував пальцем вістря, намацав дві невеличкі щербини. Передав Косові.

– Правду каже.

Віхура й Григорій, спинаючись навшпиньки, заглядали через плече, коли Янек розглядав кабель.

– Рядовий Черешняк, – покликав тихо Кос, а коли той підвівся, сержант простяг руку. – Дякую.

– То ти такий? – Григорій вхопив Томаша за плече, глянув йому в обличчя.

– Зніми шаблю, маєш з нею дурний вигляд, – нагадав йому Кос.

– Зараз зніму.

А Віхура вже ніс гармошку.

– Бери. Це тобі, – простягнув Томашеві. Хлопець, дарма що ще болів живіт, не міг далі ображатися.

– Грати вам буду, – пообіцяв.

– Давай руку на мир, зап'ємо згоду вином з палацу. Та Густлікова рука повисла в повітрі.

– Ні, пане взводний, – Томаш похитав головою. – Полонених, певна річ, не можна бити, але й нема такого закону, щоб солдата…

– Подивіться,- вигукнула Лідка, показуючи на ворота, куди один за одним виїжджали вози. Обозний салютував з коня і махав танкістам рукою.

– Забудь, – сказав Густлік до Томаша.

– Не забуду,- затято відповів Черешник, навіть не повернувши голови.

Через відкриті ворота дивився на череду, на вози, які котилися в хмарах куряви.

День стояв оксамитово-теплий – сонце не пекло, повівав легкий вітерець, пахло молодим листям і травою. Солдати повмощувалися над ровом, хто гомонів, а хто вдавав, що дрімає, прислухаючись до пташиного щебету в сосновому чагарнику.

Раптом почувся рев мотора, дзвінкі веселі звуки гармошки й хвацька пісня – трохи уланська, трохи козацька, старовинна, але вже осучаснена.

Їду я з Росії,

гострю шабельку,

гострю шабельку,

Винеси хустинку,

я тебе прохаю,

моя миленька.

Солдати зацікавлено повставали – хто ж воно їде в такою піснею?

Показався вусатий кавалерист, мабуть командир, а за ним – улани. У першій тройці їхав гармоніст у зсунутому на тім'я танкістському шоломофоні, а обабіч нього найголосиіші в ескадроні співаки.

Ти, певно, руську панну кохаєш,

панну кохаєш,

А тепер у мене, -

тільки знай, що марно, -

дарунку прохаєш.

За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.

Не було там часу

панну кохати, панну кохати,

Мусив я щоднини

з ранку й до півночі марширувати.

Перша тройка вела пісню далі:

Хочеш знати, моя мила,

що в обід я мав, що в обід я мав?

З коника булку, під сідлом печену,

сам підігрівав.

Хочеш знати, мила,

як я вічку спав, як я вічку спав?

Жовте дубове листя,

листя, а не подушку,

сам собі я слав.

Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.

– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.

– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.

– Хто оре? – спитав Кос.

– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.

– Так скоро ж далі рушати.

– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.

Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.

Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.

– Привіт! – засалютував Єлень.

– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.

– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.

– Зерно.

– На засів?

Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.

– Посівне.

– Дасте мені трохи?

– Можна.

Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.

Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.

Розділ VIII ЗУСТРІЧІ

У другій половині березня, вже після визволення Колобжега, який здався вісімнадцятого, коли танкова бригада, підтримуючи радянську піхоту, вела ще важкі бої за Гдиню і Гданськ, Перша армія Війська Польського дістала наказ перейти до оборони на широкій смузі узбережжя від Щецінської затоки та Дзівної до самої Балтики, до гирла Регі й Парсенти, й ще далі на схід.

Тому й не дивно, що коли екіпаж сержанта Коса доповів про своє прибуття, його негайно направили на Балтику – разом з ескадроном вахмістра Калити і доданим до них взводом легкої артилерії вони мали стати ланкою того ланцюга протидесантної оборони, що простягся понад берегом на дюнах, порослих сухою травою, крізь яку вітер пересипав дрібний пісок.

Сприйняли цей наказ, як і личить старим солдатам, тобто з усмішкою, хоч насправді воліли б дістати призначення до більшого танкового підрозділу десь на шляху до Берліна.

Щиро зраділа лише Лідка.

– Якби ви знайшли мені якогось купальника, я б гарно загоріла до балу в Берліні на честь закінчення війни.

Купальника не знайшли, та й вільного часу було обмаль. Окопалися як слід, проте завжди знаходилась якась робота. Кос рідко давав звільнення, та сьогодні Лідка відпросилася на пляж разом з Григорієм.

Приємно було ступати по вологому, прибитому хвилями піску понад морем. Коли б не погнута гармата, що стирчала серед воронок, та величезний ваговоз, капот і кабіна якого виступали над І водою, можна було б подумати – ніякої війни немає. На широкому чистому видноколі – жодного диму з пароплава. Чайки ширяли над їхніми головами, задерикувато кигикаючи.

– Маю. Маю і не віддам нікому, – приспівувала дівчина, стискаючи кулаки. – Дароване – закохане.

Вона, розтуливши кулак, роздивлялася бурштинове серце, що лежало на долоні.

– Коли б у мене була стрічка, – приміряла ї, притримуючи пальцями, показала другою рукою, яка була б оздоба.

– Чорна годиться? – запитав грузин.

– А в тебе є?

– Зачекай. – Скинув з плечей шкіряну куртку, постелив на піску і запросив: – Сідай і чекай.

Вернувся до того місця, де хвилі коливали затопленого ваговоза. По чорних вищерблених стовпах хвилеріза пробіг над самою водою, зміряв на око відстань, присів і стрибнув на вологий капот.

Не дивився на дівчину, але, бажаючи похизуватися, ще раз стрибнув – тепер на другий бік погнутої кабіни. У перехняЄленому кузові плавала синя матроська безкозирка. Нахилився і після кількох невдалих спроб піймав її за стрічку. Повертатися було важче. Проте дістався на берег щасливо, щоправда мокрий до рубця. Відірвав стрічку од безкозирки і простягнув дівчині.

– Ось тобі!

Пішли обоє до дюн. Лідка просилила стрічку крізь вушко бурштинового серця і приміряла.

– Молодець! – схвально кивнула головою.

Гжесь погладив вуса, доторкнувся до плеча дівчини і, зупинившись, заговорив по-грузинськи. Лідка слухала слова, й трохи не схожі на слова інших мов, які їй доводилося чути, зовсім незрозумілі, і, на превеликий подив, відчувала – їй любо слухати. Шершаві, як гранітна скеля, звуки, різкі, мов орлиний крик, переливаючись голосними, як струмок, крихітками сонячних променів, творили спокійну, благородну мелодію.

– Вірші? – спитала, коли він замовк. Мовчки кивнув головою.

– Твої?

– Ні, – засміявся весело. – Кілька сотень років тому написав один грузин, Шота Руставелі.

– Про що ж ці вірші?

– Ти похвалила мене за стрічку, а я відповів, що ти для мене як сонце, і даю слово, що вволю будь-яку твою просьбу, хай навіть наражуючись на небезпеку… – пояснював, щораз більше суплячи брови, аж врешті вхопив жменю піску й кинув під ноги: – Не вмію так добре по-польськи, щоб гарно сказати.

– Ти гарно сказав, – тихо мовила Лідка.

– Не я. Так до царівни Тінатіни говорив Автанділ.

– Хто?

– Автанділ, один стародавній танкіст.

– Жаль, – ще тихше прошепотіла дівчина.

Не випускаючи з руки бурштинового серця, почала підніматися стежкою, що пролягала серед дюн. За нею ішов Саакашвілі, так поринувши в думи, що, мабуть, не чув цього останнього слова.

На вершині горбика, у замаскованому сіткою пристосованому до кругової оборони окопі, стояла сімдесяти-шестиміліметрова гармата, біля неї – вартовий улан. Солдат час од часу підносив до очей бінокля на море.

– Знайшли щось на березі? – зачепив танкіста.

– Скарб, – відповіла Лідка, вимахуючи чорною стрічкою.

– Гітлера не видно? – запитав Григорій, невдоволений, що йому заважають зосередитись.

– Тільки риби й одну сирену, – огризнувся гармаш.

– Тримайся ближче до мене, Берлін побачиш, – обіцяв грузин, зриваючи кокарду з безкозирки.

– Янек сердиться, що на Одер нас не послали, – згадала Лідка і скривилася, побачивши, що Саакашвілі робить з шапкою. – Навіщо це тобі?

– Ця погань не потрібна, – Григорій кинув фашистську емблему на землю, – а решта може пригодитися. Хоча б чоботи чистити. – Викрутив синє сукно, сховав до кишені.

Минули окоп з гарматою, і перед ними відкрився широкий приморський краєвид: до обрію сягали поля, позначені темними латками свіжої землі, а на них зеленіли постаті уланів, що орали. Місцевість була горбкувата, а на обрії чорнів ліс, повсюди блищали на сонці озерця.

– Приїздитиму сюди влітку на відпочинок, – сказала Лідка. – Повітря здорове, й краса яка.

Неподалік від шосе видрілася чимала селянська садиба – кілька будівель за вищерЄленим снарядами муром.

Обійстя разом з гарматою на дюнах становили вузол опору: солдати повибивали в стінах бійниці, на відкрито-. му місці між будинком і хлівом поставили загородження, вирили окопи й траншеї.

На подвір'ї вештались улани. Двоє біля криниці напувало коней. Третій прав онучі в кориті, а чисту вже сорочку повісив на колесо січкарні. Біля воріт, що вели на шосе,, стояв «Рудий», з башти виглядало дві голови.

– Лишенько, час чергувати! – скрикнула Лідка, глянувши на годинника, й побігла до будинку, над дахом якого стриміла радіоантена.

Григорій, наближаючись до танка, почув, як Єлень навчає Черешняка.

– Це тобі не галушки в рот, а снаряд у гармату, треба допомогати всім тілом, з розвороту.

– Можна й одною рукою, – упирався Томаш.

– От придурок! – зітхнув Густлік, звертаючись до Григорія, а потім знов узявся пояснювати: – Я ж тобі, телепню, кажу, як то має бути: в танку сто снарядів і сто раз треба зарядити. Одна рука швидко втомиться. Якщо запізнишся хоча б один раз, то нам усім кінець.

Григорій глянув ще на дві машини з солдатами, які проїхали по шосе, і сів на дошки, що складені вздовж огорожі, там на сонці вигрівався Шарик.

– Ну що, старий… – хотів погладити собаку, але той несподівано вишкірив зуби і грізно загарчав. – Ти що, сказився?

– Що таке? – запитав Густлік.

– Я не до тебе. Шарик сказився. Саакашвілі пересів праворуч собаки, і пес, повернувши морду, приязно заскавчав, підповз, підставив голову, щоб його погладили.

– До гармати, – наказав Густлік.

Обидва з Черешняком зникли в башті, й тільки крізь прочинені люки чути було голоси й брязкіт металу.

– Осколковим заряджай!

– Готово!

– Розряди… Бронебійним заряджай!

Саакашвілі заплющив очі і, слухаючи команди; вигрівався на сонці, відпочивав. Мабуть, мав на це право, бо після довгого маршу від Гданська майже під Щецін ретельно оглянув машину й зробив усе потрібне. Хіба що гусениці… Треба було б десь знайти розбитий Т-34 з новими, мало зношеними гусеницями, зняти декілька ланок, привезти й замінити… Саме так, треба привезти, отже, лиш тоді, як Віхура повернеться.

По шосе під'їхав ваговоз, як на зло, зупинився перед брамою, гуркочучи мотором. Віхура, напевно Віхура, подумав Григорій, не розплющуючи очей. Тим часом з машини виліз високий чоловік у куртці з біло-червоною пов'язкою на рукаві, в чоботях і, підійшовши до брами, читав написи, випалені на дошках: «Хазяйство Калити», «Хазяйство Коса».

– Ви до кого, громадянине? – запитав вартовий.

– До сина.

В цю ж мить Григорій по голосу пізнав Веста, рвучт ко схопився на ноги й радісно вигукнув, звівши догори руки:

– Ваша! Ваша!

Скочили назустріч разом з Шариком, зразу ж за ними Густлік і трохи ззаду Томаш. На крики вибіг Янек та кинувся батькові на шию.

– Надовго приїхав?

– Я привіз оперативну групу, щоб зразу ж, як визволять Щецін…

– Значить, залишаєшся з нами, – зрадів Янек.

– Тільки на п'ятнадцять хвилин, бо мушу повернутися до Гданська. А потім знов приїду…

Батько з сином рушили до будинку, а решта екіпажу залишилася на місці. Густлік за руку притримав грузина, щоб не йшов за ними.

Тільки Шарик, якому найважче було приховати свої почуття, побіг підскоком услід за Косами.

Крізь прочинене вікно виглянула Лідка в радіонавушниках.

– Добрий день! – зраділа, вітально помахавши рукою.

Янек за батьковою спиною жестом показав, аби сховала бурштинове серце, яке на чорній стрічці звисало у дівчини з шиї.

– Ой-ой! – насупила брови Лідка й засунула оздобу за пазуху.

– Мундир не сукня, а солдат не ялинка, – промовив до неї Янек стиха. – Наказів не було?

– Ні, тільки німці десь близько викликають: «Приходь, Герменегільдо!»

– Занотуй, – наказав Янек і, відкривши двері, запросив батька до хати.

З-за хліва цю сцену спостерігав Фелікс Калита. Тепер попрямував на своїх кривих ногах до вартового. Той, розгубившися, виструнчився перед командиром,

– На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр.

– Без дозволу командира чужих пускаєш? – запитував лагідно, солодко і раптом, почервонівши, перейшов на крик: – Улан! Таким вартовим свічку в руки, а не гвинтівку. Пишіть матері, хай за вас молиться, бо кишки випущу й на колючий дріт намотаю…

Янек причинив вікно, щоб не чути вахмістрового галасування. Тепер було тільки видно, як, заклавши за спину руки, погойдуючись з п'ят на передки, вахмістр вичитує солдатові.

– Хороший хлопець, але інакше не вміє, – пояснив батькові. – Ми були разом з його ескадроном у бою, а тепер разом охороняємо узбережжя на випадок ворожого десанту. Улани, наш танк і польова гармата. Тільки тут тихо. Іноді з'явиться на обрії димок, то наші літаки відгонять корабель, і знов тиша. Нудно.

– А той факт, що стоїте над морем, мало цікавий? – усміхнувся батько. – До війни наш орел ледь-ледь діставав дзьобом до Балтики, Пруссія мов ярмо була: а тепер… на повний розмах крил…

– Що чути в Гданську?

– Місто живе. Стали до ладу майстерні, до порту прийшли кораблі з Кронштадту. Тральщики розчищають фарватер на Гель. Торпедні катери вистежують німецькі підводні човни, яких чимало на Балтиці, а особливо у вашому районі, між Борнгольмом і Колобжегом…

– Маруся не писала?

– Ні…

Трохи помовчали.

Зрозумівши, що й Янекові листів не було, батько, щоб перевести розмову на інше, взяв зі столу книжку й спитав:

– Читаєш?

– Зубрю. Правила бою – це мені як командирові треба знати, і внутрішньої служби, – щоб вахмістра не сердити. Коли повернешся?

– Через тиждень. Не сьогодні-завтра фронт може зрушити з місця, і тоді ми зразу за радянськими військами до Щеціна.

– Нас не застанеш. Сапери вже давно біля Одеру, решта армії також рушила на південь, і тільки декілька укріплень, як наше, залишилися на піску, – розчаровано махнув рукою Янек. – У штабі забули про «Рудого».

Батько глянув на годинника – час було в дорогу. Міцно обнявшись, хвилину постояли нерухомо, а потім рвучко рушили до дверей, вийшли на подвір'я.

Під дверима чекав грузин з листом в руці, а за ним Томаш з рюкзаком, з якого стирчав дерев'яний держак.

– Хотів би вас просити, – почав Григорій, – щоб Гані, яка була з сестрою на балу, у власні руки. Пошта погано працює.

– А там усередині також по-грузинськи? – запитав Вест, глянувши на адресу.

– Вайдеда! – Саакашвілі ударив долонею в лоба, забираючи назад складеного трикутником листа.

– Іншим разом візьму.

Черешник, який під час цієї розмови добув із рюкзака невеличку зграбну сокирку (хотів передати її до Студзянок), знітився, сховав її і відійшов під стіну,

Вахмістр уже скінчив відчитувати вартового, проте ще стояв у воротах, бо щось зацікавило його на шосе. Дивився туди з-під низько насунутого на лоба кашкета.

– Громадянине поручик, – звернувся Янек до батька, – дозвольте познайомити вас з командиром розвідувального ескадрону.

– Вахмістр Калита, – виструнчився кавалерист, віддаючи честь, і показав рукою на захід, – 3 полону повертаються. П'ять з половиною років поневірялися там…

Замовк, пильно вдивляючись в обличчя людей на шосе. Було кільканадцятеро в шинелях довоєнного крою. Дехто з офіцерів встиг уже підперезатися, проте шинелі, накинуті на плечі наопашки, та незастебпуті коміри мундирів свідчили: це нерегулярне військо. Йшли не в ногу, двоє вели велосипеди, обвішані багажем, у руках несли валізи й клунки.

Коли порівнялися з брамою, наші засалютували, а вартовий, питально глянувши на вахмістра, взяв на караул. Перехожі випрямилися, відповідаючи на військові почесті. І тут сталася дивна річ: Калита, грізний службист, ступив уперед, одняв пальці від козирка і зовсім цивільним жестом, простигши вперед руки, гукнув:

– Пане ротмістр!

Чорнявий з сивиною офіцер, який, кульгаючи, йшов попереду, тримаючи в руці офіцерську шапку з малиновим околишем, обернувся на оклик і став. Збентежено дивився на браму, на вартового, який тримав карабін на караул і на чолов'ягу з шаблею в чорних піхвах при боці, котрий протягував до нього руки. Решта офіцерів теж затримались. Сивуватий, і досі не збагнувши, в чому річ, надів шапку, взяв під козирок.

– Вертаємося додому… – почав, відчуваючи, що по-винен щось відповісти, урвав і, тільки тепер пізнавши, хто перед ним стоїть, тихо мовив:

– Калита… Вахмістр Калита!

Обнялися. Ротмістр мідно притис до грудей свого унтер-офіцера, а потім одступив на крок і півголосом запитав:

– Що ви робите в цьому війську?

– Командую ескадроном. Завершую те, що разом з вами, пане ротмістр, почали першого вересня під Мокрою. Початок був непоганий, лише потім нам не пощастило. А тепер нічого, весь час лупцюємо їх. Поки вишні зацвітуть, коней у Шпрее напуватимемо.

– А я хотів би якнайшвидше на Віслу.

Вест попрощався з танкістами і, простуючи до машини, промовив до колишніх полонених.

– Кому по дорозі, прошу сідати. Ввечері будемо в Гданську.

Офіцери зраділи і миттю повилазили в кузов, допомагаючи один одному вантажити клуночки та велосипеди.

– Пане ротмістр, – подумавши, запропонував Калита, – залишайтесь.

– Ви що, збожеволіли? Коли б навіть хотів, то хто дозволить?

– Усе по закону. Доповімо командирові бригади. Вже в Явстров'ю був такий випадок, що довоєнні офіцери йшли з неволі прямо у військо…

– Ні, то не має сенсу, – урвав його ротмістр і, накульгуючи, пішов до машини.

З подвір'я прибіг Калитин кінь, штовхнув хазяїна головою в плече і чуткими темними губами узяв грудку цукру з долоні.

– Знайдеться і кінь, і шабля, а до Берліна близько! – гукнув командир ескадрону.

Ротмістр оглянувся саме тоді, коли мав уже вхопитися за борт кузова. На мить завмер. Руки оминули долоні товаришів, які хотіли допомогти йому,

– Дайте мої речі.

– Залишаєшся? Божевільний!

– Перекажіть жінці, що я буду трохи пізніше.

Поволі, на першій швидкості ваговоз повертав на,шосе. Один з офіцерів подав ротмістрові невеличку валізу і махнув на прощання рукою. Решта віддали честь. На шосе машина рвонула вперед. Ті, що сиділи в кузові, дивилися на самотню іюстать у конфедератці з малиновим уланським околишем, у шинелі наопашки – на офіцера, котрий вирішив повернутися на Віслу трохи згодом.

Розділ IX «ГЕРМЕНЕГЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.

– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.

Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:

– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…

– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?

Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.

– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.

– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?

Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.

– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з ікишєні куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.

– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.

– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить надарма.

Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.

– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.

– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.

Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:

– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?

Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по столу.

– Отже, все ж таки хтось сюди пройшов непомітно. Калита й Кос ураз підвелися:

– Громадянине генерал, – почав Янек, – звичайно, це моя вина, хоч я гадаю, що це якийсь поодинокий розвідник. Але хай би німці навіть цілий десант висадили – тут не пройдуть: наш танк, сімдесятишестиміліметрова гармата, ручні кулемети уланів…

– Якщо німці висадять десант, то пропустимо їх далі вглиб, бо інакше ніколи не довідаємося, чого вони шукають. А вже потім – не випустимо. – Генерал замовк, підвівся і, ховаючи папери до планшета, сказав: – Будуть ще якісь запитання?

– Я доповідав щодо мого вересневого командира, – пригадав вахмістр.

– Просіть.

Калита відчинив двері до другої кімнати і впустив ротмістра, котрий мовчки виструнчився перед генералом. Хвилину міряли один одного очима – хоч обидва були польські солдати, але ж служили в різних арміях. Генерал простяг руку.

– Поки що запрошуємо в гості, не в бій. Думаю, що через два-три дні дістану в штабі армії для вас призначення.

– Дякую.

Єлень увесь час стояв поряд, чекаючи слушного моменту, і тепер йому вдалося заступити дорогу генералові.

– Вони сьогодні, пане генерал… – промовив він, роблячи рукою хвилястий рух.

– Німці? Звідки це тобі відомо?

– Бо в мене так тітку звали. Сьогодні після півночі буде вже тринадцяте число. Тобто день святої Герменегільди.

Гасова лампа на дерев'яному ящику з боєприпасами освітлювала рацію і Лідчине обличчя. Дівчина тримала лівою рукою трубку біля вуха. Поряд за столом, підперши голову руками, сидів ротмістр.

– Пробачте,- промовив офіцер. – Ви давно знаєте генерала?

– Дуже давно. Півтора року. Командував нашою танковою бригадою.

– Я бачив у нього російський орден.

– Радянський. За битву під Курськом, ще з Червоної Армії, – пояснила Лідка, не розуміючи, навіщо він питає.

Розчахнувши двері, на порозі з’явився Калита. Полум'я в лампі захиталося, пригасло й знову спалахнуло.

– З'єднайте з генералом.

Зняв шапку, вибив об коліно й кинув на лавку. Кавалерійський карабін поставив до столу.

– Та-ті-ті, ті-та-ті, – застукотіла Лідка морзянкою, секунду прислухалася, а потім, клацнувши важільцем, подала мікрофон Калиті.

– «Чабан», я «Рудий Кінь». Усе готове для привітання тітки. Прийом.

– Зрозуміло. Прийом, – почувся в апараті голос генерала.

Ваімістр повернув мікрофон Лідці. З лавки під стіною підняв відро з водою і, тримаючи його обома руками, довго пив.

Ротмістр узяв карабіна в руки, розрядив магазинну коробку, перевірив, чи в дулі нема патрона і, спустивши курок, клацнув затвором.

– Стукотить, – мовив до Калити.

– Мосін, зразка дев'яносто першого, тридцятого,-пояснив той, не збагнувши, в чім річ.

– Радомський маузер не стукотів.

– Зате цей піску не боїться. Насиплеться хоч жменя, струсиш і стріляй. – Калита показав жестами.

Ротмістр підвівся з лавки, взяв свого колишнього підлеглого за лікоть і повів до завішаного ковдрою вікна. Закрившися замаскувальною завісою, сіли на підвіконні. Офіцер запитав:

– Різне балакали в полоні, та й від людей чув… Скажіть мені, Калита, чи то правда, що в Польщі по містах російські військові гарнізони…

– Поки фронт, мусять бути.

– Що в лісах партизани.

– Пане ротмістр. – Щирий і доброзичливий до цього часу улан випростався, відрубав твердо: – Партизани були по лісах, доки німці людей гнобили…

Вартовий біля брами, який весь час ходив туди й назад, раптом зупинився, підняв карабін до плеча і крикнув:

– Стій! Хто йде?

– Свої, – відповів дівочий голос з вулиці. – Сержанта Коса хочу бачити.

– Лишенько, та це ж Маруся!

Лідка, хряпнувши дверима, вискочила з дому, підбігла до вартового.

– Пропусти, пропусти її, любий. Адже ж це Вогникі Поки хлопець встиг відповісти, дівчата вже розцілувалися й пішли разом додому.

– Коли я їх устава навчу? – пробурмотів Калита до ротмістра й гукнув: – Гей, біля брами! На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр!

– Без дозволу командира чужих пускаєш? Напишіть, улане, матері, хай йому грець, щоб за вас молилася, бо я вас…

– Пане вахмістр, пане вахмістр! – підлизувалася Лідка, стукаючи його в плече через штору, а коли кавалерист вийшов на світло, познайомила його з товаришкою: – Командир ескадрону уланів… Наречена сержанта Коса.

Калита, підтримуючи лівою рукою шаблю, клацнув підборами, задзвенівши острогами.

– Дуже приємно.

– В мене до ранку звільнення. Хотіла б Янека побачити.

– По тому, як прийде з дозору, – суворо відповів вахмістр. – А тим часом прошу чекати тут і нікуди не відлучатися.

Натяг на голову кашкета, взяв карабіна й вийшов.

Тим часом Кос, який сидів з Єленем на дереві, підняв бінокля, оглянув обрій і сказав:

– Цієї ночі ніхто не припливе.

– Прийдуть, – запевнив Густлік. – Тринадцятого Герменегільди. Завжди спочатку подавали жирний, добре підсмажений крупньок…

– Крупнік, – поправив Янек, не віднімаючи від очей бінокля. – Такий, як отоді під Студзянками.

– Ні, – Єлень замахав руками і мало не впав з дерева. – Крупньок – то така ковбаса з гречаної каші, а до тієї каші… – обірвавши, додав стиха: – Хай йому грець, уже починається.

– Де?

– Сховай ту лупу і дивись ближче.

Не дальше ніж півтора кабельтови від берега на воді утворилося пінисте коло. Хвилі переломлювалися, немов натрапивши на підводний камінь, проте вище над водою стирчала щогла – до неї навскіс прикріплено два дроти, що виблискували сріблом. Усе це повільно піднімалося вгору. Здивовані хлопці завмерли.

– Побачать нас.

– Струсять, як грушки. Злазьмо?

– Стрибай, – вирішив Янек і сам, прослизнувши під гіллякою, блискавично спустився по стовбуру.

Густлік приземлився і розпластався на землі. Дивилися на підводний човен, який виринав дедалі більше. На носі, навколо гармати, клубочилася піна, до них долинав її неспокійний шелест.

– А телефон залишився, пташки побалакають, – сказав Єлень.

– От телепні, – скрушно зітхнув. Янек.

Добувши з планшета блокнот, черкнув кілька слів, а потім тихо свиснув.

З-під горбика, неподалік сосни, показалася голова з нашорошеними вухами, і Шарик швидко вповз між Коса й Густліка.

– До вахмістра, – наказав Янек.

Шарик дивився на море, здивовано стежив, як з люка на палубу виходять люди, кидають на воду понтони. Тихо гарчав і шкірив зуби.

– Ну, мерщій. – Хлопець злегка плеснув собаку по єдині.

Шарик відповз трохи назад, шмигонув за дюну й помчав по піску. На стежці, якою опівдні повертали з-над берега Григорій і Лідка, на мить зупинився. Побачив, що понтони, спущені з палуби, прошили вже половину відстані до берега, й побіг далі.

Шлях був нелегкий: лапи грузли в піску, мусив оминати засіки з колючого дроту, перестрибував воронки або зсувався на дно. Однак менш як за хвилину собака добіг до артилерійського окопу, блискавично перешукав його, заглянув навіть до сховища боєприпасів і ходом сполучення побіг далі до садиби.

У стайні кілька коней біля ясел, подзвонюючи ланцюгами, жували січку. Черговий улан ласкаво гукнув до Шарика, але вахмістра не було. Може, в будинку? Двері зачинені, отже – стрибок на клямку – й всередину. Тепер лапами на лаву й спершу по-діловому загавкати до вахмістра, і тільки тоді, коли той витяг з-під нашийника папірець із донесенням, можна щиро привітатися з Марусею, поцілувавши її руки, що вміють так добре лікувати.

– Шарику, любий, я також рада, Де залишив Янека? Йде він сюди?

– Хтось інший іде, – відповів Калита, прикрутив ґнота й, дмухнувши, погасив лампу. – Тепер без наказу ні слова, ні іскорки.

Лідка, не гаючи часу, стукала ключем, викликаючи генерала.

– «Чабан», «Чабан»! Говорить «Рудий Кінь», Передаю мікрофон.

– «Герменегільда» виходить з води, – доповів вахмістр.

Од підводного човна відчалили останні гумові понтони.

Ще не всі покинули палубу, а довгий корпус уже почав занурюватись, дедалі меншав і зникав під водою. Останній член екіпажу, вихилившись по пояс із люка, дивився у бік пляжу. З такої віддалі десантні групи, які висадилися перші, певно, були для нього ледь видимі.

Для тих, хто дивився з берега, десант також розтанув серед хвиль, і тільки сірою смугою кипіла вода під веслами останніх човнів. Зате ближче, на ясному тлі берега, все вирізнялося чітко.

Пляжем, на відстані витягнених рук один від одного повзли сапери, висунувши перед собою округлі персні міношукачів, штрикали пісок сталевими щупами.

Намацавши стежку, що вела між дюни, зупинилися. Один став на коліна й показав рукою, що дорога вільна. Схопилося троє розвідників, вийшли вперед.

Хвилину тривала тиша; чути було тільки плюскіт хвиль і ритмічний шелест – то біля самого берега десантники присипали піском перекинутий догори дном понтон. Вже його майже не видно, обернувся на плаский горбик. Од дюн двічі блимнули ліхтариком. Застиглі до цього часу, втиснені в пісок десантники піднялися і один за одним рушили у глиб узбережжя.

З віддалі кількох метрів тим, які лежали на землі, всі вони здавалися велетенського зросту. Були одягнені в маскувальні комбінезони, шоломи закосичені приморською травою. Тримали напоготові автомати й ручні, кулемети. На поясах мали ножі, за поясами – гранати. Йшли обережно, вовчою ходою розвідників, не в ногу. Тільки одна групка – дев'ять чоловік – відрізнялася від інших рівнішим, менш обережним кроком. І вбрані були інакше – у чорні штани й куртки, в танкістські захисні шоломи. За ними ще кілька десантників, які пильно роздивлялися довкола.

За два метри від залишеного німцями сліду в темряві піднявся край плащ-палатки, й над окопом з'явилися дві голови.

– Думав, що вже капут, що мені якийсь на вухо наступить, – пожалівся Густлік і весело додав. – На «Рудого» жодного снаряда не мають, тільки шріт.

– Але навіщо вони з собою танкістів ведуть? – здивувався Янек.

Вискочили з окопу і поспішно відстебнули з кілків маскувальний брезент, що покривав танк. Густлік виліз на гусеницю і зсунув брезент з поверненої назад гармати. Янек підважив ножем прочинену ляду переднього люка, підняв її руками й просунув голову досередини.

Там під гарматним затвором сиділи на ящиках із снарядами Григорій, Томаш і Віхура. У світлі маленької електричної лампи для підсвічування прицілу двоє грали в карти, а Черелшяк давав непрохані поради. Навіть не помітили, що хтось заглядає. Кос зірвав з голови шоломофон, вдарив ним поміж гравців. Відскочили, немов од гранати.

– Ну, чого? – скривився Віхура, мацаючи ґулю на голові, яку набив об броню. – Не міг сказати, щоб кінчали?

– Ти мав залишатися з Лідкою при радіостанції.

– Не час залицятися. Поїду з вами.

Саакашвілі прослизнув вужем на своє місце і спитав, кладучи руки на важелі:

– Їдемо?

– Почекай. Нехай відійдуть далі.

Вахмістр Калита спостерігав висадку цих же десантників згори, сидячи верхи.

Німці, проминувши приморські дюни, вийшли в поле. Не змінили строю, тільки розбилися на окремі групи» Один німець, мабуть офіцер, біля якого йшов солдат з радіостанцією на спині та двоє зв'язкових, змахнув рукою. Прискорили ходу, одні за одними зникали за невеликим пагорбком.

Тоді з-за стогу вихопилось двоє розвідників-кавале-ристів, погнали слідом за десантниками.

Калита почекав ще хвилину за високим, розквітлим уже кущем терну, потім підострожив коня, за ним – сурмач, ведучи на повідку собаку. Приставивши долоні до рота, Калита тричі пугукнув. Ескадрон висипав з укриття на поле, розтягнувся півмісяцем і рушив слідом за розвідниками. Коли під'їжджали до шосе, вахмістр подав рукою сигнал, а сурмач нахилився в сідлі.

– Пора, – сказав і, пустивши з долоні один кінець повідна, витягнув його з-під нашийника.

Шарикові не треба було казати двічі – повернувся й помчав до своїх. Росяна трава намочила йому шерсть, приємно холодила боки. Терновою гілкою дряпонуло спину, і зразу ж у сутінках майнули стовбури приморських сосон. Водночас із шелестом піску почув під лапами низький стугін «Рудого», мотор якого працював на повільних оборотах.

Шарик стрибнув у відкритий люк, і після того танк зразу рвонув з місця, викидаючи з-під гусениць фонтани піску.

Кос і вахмістр ще вдень домовилися про систему найпростішої сигналізації, накресливши на карті чотири наймовірніші варіанти просування десанту і давши трьом з них умовні назви. Останній, їх власний шлях над море, залишився безіменний. Тому що Шарик приніс під ошийником чистий папірець, Саакашвілі вів танк до фільварку й поля, де відбулася атака кінноти, в якій сам брав участь. Їхав швидко, бо з Калитою домовилися, що він вишле їм назустріч патруль уланів.

Чималий відтинок шосе йшли з швидкістю понад сорок кілометрів на годину. Шмат дороги минули дуже швидко, і вже видно було проти неба могутні крони дубів на перехресті – аж коли права гусениця підозріло задзвеніла і – ледве встигли загальмувати – лопнула.

Кос навіть не скомандував, бо навіщо, коли й так усе відомо. Мовчки взялися до роботи. Мовчанка в таких випадках була традицією екіпажу, ще від студзянківських часів. Працювали справно, тільки що новий трак, закладений на місце порваного, був не новий. Вже закінчували ремонт, коли в лісі раптом застугоніли копита, з-поміж дерев вилетів сурмач і двоє уланів. Побачивши танк, різко натягнули повіддя.

– Пан вахмістр питають, чому не їдете? – спитав задиханий сурмач.

– Мотор новий, личаки старі. – Григорій розвів руками. – Підкувати мусимо коня.

– А що німці? – запитав Янек.

– Одні хазяйнують у тому фільварку, де ми зустрілись, а інші пішли в чагарник на горбі і немов крізь землю провалилися.

– Крізь землю? Кроти, чи що? – закепкував Віхура.

– Той бункер на самій вершині, пам'ятаєш? – підказав Єлень.

– Лісничий, якого закололи, говорив, що там є щось під землею, – пригадав собі Кос.

– Пан вахмістр питають, – знову почав сурмач.

– Почекай, сам йому скажу, – урвав командир «Рудого» й наказав: – Картярі залишаються і кінчають роботу. Якби фріци поверталися, блокувати шосе вогнем. А взводний Єлень з рядовим Черешником поїдуть зі мною верхи.

Сурмач зрозумів, витяг ногу з лівого стремена, під'їхав ближче. Янек вхопився за луку сідла і Стрибнув йому за спину. Те саме зробили Томаш і Густлік. Шарик зацікавлено приглядався цій раптовій зміні засобів пересування, загарчав навіть невдоволено, що йому не виділили верхового коня, проте побіг клусом за кіннотниками.

Дивлячись їм услід, Віхура задекламував:

– Залишитись одному на шосе і вночі – це люблю, сказав я, це люблю!

– Вірші?

– А ти що думав. Казала мені Лідка, що ти її грузинськими віршами причаровував. Я також зумію.

– Як зумієш, то підніми, вирівняти треба. – Григорій показав йому, як братися за шворінь, застромлений в трак зірваної гусениці. – Наше щастя, що ці десантники не мають чим припекти танкові.

– Хіба що гранату кинуть.

– Не підійдуть. Звідсіля добрий обстріл.

Коні стомилися під подвійним тягарем, щораз частіше переходили на повільний крок і, поки прибули на місце, вітер розігнав хмари з місяця, пояснішало. Було так, як і казав Густлік – на пагорбку, з якого кілька днів тому побачили обоз у фільварку й череду корін, чекав Калита, а кілька метрів далі сіріла овальна башта, вкрита маскувальною дротяною сіткою.

Вахмістр коротко доповів обстановку й закінчив похмуро:

– Без саперів діла не буде. Або кликати допомогу, або чекати, поки німці, повертаючись, не відкриють.

– А коли є ще один вихід? – запитав Кос- Приміром, десь тут, на подвір'ї?

– І фільварок також блокуємо: дванадцять уланів з трьома ручними кулеметами.

– Треба подивитись.

Ховаючись поміж кущами, Янек зійшов схилом пагорбка до фільварку. У вузькому яру стояв коновод, який тримав за вуздечки четверо коней. Праворуч – замаскований кулемет і троє уланів біля нього. Двісті метрів далі в місячному сяйві лежало безлюдне подвір'я. Звідти долинали ритмічні удари, немов хтось ломом кришив стіну.

З хліва, не підозрюючи, що хтось за ним стежить, вийшов німець і подався до криниці. Кулеметник водив за ним стволом кулемета, тоді буркнув:

– Зняв би.

– Вахмістр одірвав би тобі голову, – відказав заряджаючий. – Треба чекати.

– Чого вони там грюкають?

– Піди подивися.

– Сам іди, коли такий розумний.

– Мені до того байдуже.

Янекові теж дуже хотілося б знати, що там німці поробляють, чого шукають у фільварку й під землею. Що вони затівають?

Його розсердила словесна перепалка кулеметників. Небагато зробиш з таким солдатом, якому «байдуже». Повернувшись, мовив до Калити – гостріше як годилося б:

– Треба було не дозволяти їм лізти під землю або послати когось слідом…

– В якому це уставі записано, щоб кавалерія переслідувала противника під землею? Та й як, люк зачинено?

– Це ще треба перевірити. Доповісте все докладно генералові.

– Ясно. І про аварію таака теж. Щодо цього з конем певніше.

– Ходімо, – повернувся Кос до Єленя й Черетпняка. Відійшли поміж дерева і залягли разом з Шариком за кілька метрів від бункера.

– Як зараз не вилізуть, то засну, – широко позіхаючи, прошепотів Єлень, – Ти б дав мені цей мотлох під голову, – потягнув Томатів рюкзак до себе.

– Твердий, – усміхнувся Черешник.

Тротил! Тротил треба завжди мати з собою, думав Кос, хоча б кілька брикетів. Сушив собі голову тим, як пробратися до бункера, але нічого розумного на думку не спадало.

Ніхто з присутніх цього не помічав, але Шарик відчув – хазяїна щось турбує. Тицьнув його носом у руку, а потім дряпнув лапою по халяві і показав на предмет, який спершу здався Янекові каменем, а потім – начебто лисим їжаком.

– Дивіться, – прошепотів Янек.

Зі шпарини в бетоні, два метри над входом, блиснувши в місячному сяйві, поволі висунувся тонкий пружний металевий прут.

– Одірвати, хай їм чорт? – спитав Густлік.

– Сполохаємо, – похитав головою Кос. – Треба хитрістю. Коли в нього не вийде прийом, може, вилізе, а ви…

– Ясно, – сказав Єлень і потягнув Томаша за рукав. – Ходімо, синку, цього-то вже зможеш відлупцювати, – показав затиснений кулак, – і не дивитися, яка ґуля вискочить.

Коли обережно підійшли і причаїлися біля самого входу, Черешняк для певності шепнув:

– Справді? Можна відвести душу?

Сілезець, приклавши пальця до рота, ствердно кивнув головою.

Янек виліз на бетон, присів біля антени й обережно зачепив за неї дулом автомата. Трохи підняв і знов опустив. Шарик лежав поряд, поклавши морду на витягнені лапи, і водив очима за дулом. Ця операція так його здивувала, аж заскавчав.

– Радіохвилі не проникають крізь металевий екран, – теж пошепки пояснив йому Кос. – Все тобі треба знати?

Обер-лейтенант флоту Зігфрід Круммель не любив Балтики. Почував себе добре на широких водах Атлантичиого океану, навіть у Північному морі – куди гірше «в цій мілкій тарілці з галушками», як часом любив казати.

Проте на війні рідко можна бути хазяїном власної долі, саме тому від осені сорок четвертого року підводний човен, яким командував Круммель, плавав у Балтійському морі. Уникаючи щораз пахабніших катерів-мисливців, ховаючись од «ильюшипмх», прикривав комунікації, що вели до оточених у Латвії дивізій. Потім допомагав оточеним у східній Пруссії; ще згодом – гарнізон, з яким поляки вели запеклі бої за Колобжег, і, нарешті, оця сухопутно-морська операція.

На базі йому сказали, що йдеться про надзвичайно цінну сировину, пов'язану з виробництвом вундерваффе, чудо-зброї, яка не лише врятує великий рейх і Адольфа Гітлера, а й змусить капітулювати всіх ворогів. Вірив, або принаймні дуже хотів вірити, що таку зброю можна сконструювати, поки ще не пізно.

Парашутисти під командою Гуго Круммеля завдання не виконали, але останнє повідомлення про хід операції вони передали по радіо з району фільварку. Отже ті, що вціліли, повинні бути десь тут. Такого не буває, щоб з розбитого загону не залишалася хоча б одна душа. Може, причаїлися в підземеллях, де сховано серце чудо-зброї.

Круммель сидів під стіною в глибокому затінку. Дивився, як один з матросів набирав з криниці воду. Досі операція розгорталася успішно, аж занадто. Люди стали впевненішими. Не такі вже й страшні ті червоні, як їх малюють. Не такі вже й пильні, коли досі не помітили десантної групи.

Підійшов матрос з відром.

– Вода, панове, свіжа вода.

Крізь чималу діру, продовбану в стіні, виліз танкіст, став навколішки і жадібно напився.

– Що з танками, друже? – запитав матрос.

– Порядок, – відповів танкіст, витираючи лице рукавом, – Скоро вирушимо.

За стіною цокали об метал інструменти. Двічі крізь діру в цегляному мурі блиснуло рухливе світло.

Круммель підвівся, ввійшов до обори. Танкіст виструнчився і доповів:

– Я готовий, пане обер-лейтенант.

Зігфрід кивнув йому головою і, повернувшись до радиста, що сидів у кутку, запитав:

– Що там під землею?

– Жодного сигналу, пан обер-лейтенант. Він мусить висунути антену, – показав жестом і крізь прочинені ворота глянув на горб, де стояв бункер, буцімто з такої віддалі міг побачити, чи його колега встиг уже висунути назовні антену.

Метрової товщини бетонна башта ховала під собою не артилерійські каземати, а вентиляційне устаткування підземного заводу, будівництво якого припинено було буквально за день перед вступом поляків. Відтоді, од середини березня, безперервно світили тут електричні лампи на склепінні, які живилися потужними акумуляторами. І зараз у їхньому світлі виднілися сходи, що вели кудись униз.

У невеликій ніші, в місці заздалегідь підготовленому для заводської радіостанції, присадкуватий солдат у маскувальному плямистому халаті порався біля похідної рації, Ніяк не міг зрозуміти, чому близькі, виразні сигнали раптом затухали і зникали, а потім поверталися знову.

– Ото чортів, – вилаявся стиха і попрямував до виходу.

Біля зачинених на три засуви дверей стояв вартовий з автоматом на грудях.

– Треба вийти й полагодити антену.

Вартовий пам'ятав заборону командира групи, але ж бачив, як радист мучиться, і вирішив допомогти встановити зв'язок.

Обидва дружно почали відсувати по черзі товсті металеві засуви. Коли радист узявся за останній, вартовий стримав його і про всякий випадок погасив ближчу лампочку. Обережність не завадить.

Лише тепер, у півтемряві, ледь освітленій сяйвом, що линуло зсередини, відсунули сталеву скобу й стали виштовхувати назовні овальний залізобетонний люк, який з легким шумом їхав на рейках, потім потрапив на завісу, повернувся, і тоді на тлі нічного неба з'явилися гілки дерев.

Вартовий дивився вслід радистові, що спритно вибіг назовні, і бачив, як той зненацька повалився від удару на землю. Не мав змоги ні допомогти товаришеві, ні зачинити люк, тож причаївся за рогом, біля самого отвору, готовий стріляти або колоти широким матроським ножем.

Зразу ж за його спиною під склом знаходилася кнопка і напис на стіні «Тривога». Зиркнув на сигнал і завмер, не зводячи очей з овальної плями місячного сяйва біля самісіньких яіг. Якщо хтось захоче проникнути сюди, його видасть тінь.

Знадвору долинав невиразний гуркіт, голоси. Вартовий знав: противників мусить бути кілька чоловік. Подумав, чи не краще зразу натиснути кнопку, проте, уявивши обер-лейтенанта флоту Зігфріда Круммеля, який з пістолетом у руці запитує, чому не виконав наказу, – змінив намір. Якщо зачинить люк, це врятує його. Коли перший спробує увійти, треба негайно діяти. Щоб тільки зразу влучно вдарити і не дати опам'ятатися іншим.

Тим часом за кілька метрів од входу, який стерегли Гуетлік з автоматом і Томаш з карабіном, відбулася блискавична нарада.

– Добре пристукнули, нічого не скажеш, – мовив Калита, оглянувши радиста.

– Утрьох скочимо розвідати. Більше не треба, – запропонував Янек, – Навпомацки і в тісноті легко своїх підстрелити. Ви самі казали, що це не для уланів робота.

– Але не встрявайте у бійку, – застеріг вахмістр. – Генерал казав, що головне – не дати їм утекти з тим, по що прийшли.

– Гаразд, – погодився Кос і побіг до відчиненого люка, ніби хотів пірнути туди з розгону.

Німецький вартовий, зачувши поблизу шелест, напружився і, тільки-но тінь затулила пляму світла, вдарив ножем. Лезо, націлене в людину, пройшло над самою головою Шарика.

Пес стрибнув до бункера і, відштовхнувшись ланами від стіни, блискавкою метнувся на ворога. Дві-три секунди боротьба точилася в півтемряві, і тоді надбіг Янек, присвітив ліхтариком.

Ніж лежав на бетонній підлозі, собака шкірив зуби біля самого горла поваленого ворога, але на команду відступив назад.

– Пусти!

Вартовий скористався з нагоди – миттю сягнув лівою рукою за спину, роздушив скло і натиснув кнопку. Коли Густлік вскочив до бункера, в підземеллі вже дзеленчали тривожні дзвінки.

Черешник застряг нри вході: заважав рюкзак, з яким не хотів розлучатися ані на мить.

Полонений подумав, що йому все одно не минути смерті, й вирвав запал встромленої за пояс гранати. Густлік, мов тигр, плигнув на нього, вдарив щосили прикладом і, схопивши гранату, викинув її з бункера.

– Увага!

Секунда тиші – і за спиною гримнув вибух. Раптовий зблиск осяяв танкістів, які припали до землі. Над головами проовистіли осколки, вдаривши в стіну, розірвали плетиво електропроводів.

Після сяйва – в очах темрява. Тиша – дзвінки замовкли. Очі поволі звикали до темряви і почали розрізняти спершу власні долоні й зброю, тоді стіни І лише потім помітили, що звідкись знизу проникає далеке світло.

– Завзятих фріців на цю операцію добрали,- сказав Густлік, одсунув тіло вартового й поколупався пальцем у вусі, – Дзвонить ще чи ні?

– Зірвало, – показав Янек на чорний кабель і швидкими рухами обмацав Шарика. – Цілий, песику?

Обережно, з автоматами напоготові, рушили в глиб підземелля, притискуючись до ніш, до кожної заглибини в стіні. Тиша.

– Але ж і завод будували, – пробурмотів Густлік, дивлячись на бетонні сходи, що вели вниз, звідки йшло світло.

Кос підійшов ближче. Томаш, даючи йому місце, відступив назад, сперся на металеву трубу вентилятора, але вона несподівано впала вниз до вертикальної штольні. Хлопець похитнувся, розчепірені пальці безпорадно ковзнули по бетонній стіні.

Єлень прискочив збоку, вхопив його за рюкзак, притримав. Обидва дивилися за трубою, що, блиснувши, зникла у пітьмі. Якусь хвилину стояла тиша, а потім здалеку, знизу долинув дзвінкий удар, одлунюючись під склепінням.

– Добре, що було за що вхопитися…

– Такої криниці я зроду не бачив, – промовив Томаш.

– Якби я тебе не притримав, то мав би змогу її оглянути, – тихо відповів Густлік. – А тепер прикривай нас, синку. Ти наш ар'єргард.

– Що?

– Ззаду стережи.

Набравши в груди повітря, як перед стрибком у холодну воду, Єлень збіг по сходах, припав на коліно з автоматом напоготові і кивнув головою. Вперед рушив Янек, кількома стрибками минув Густліка і притулився до стіни ще нижче. Томаш приготувався опускатися, проте Густлік не чекав – змінивши Янека, знов висунувся наперед.

Томаш і Шарик, трохи приголомшені вибухом ї втомлені боротьбою, ледве встигали за товаришами. Коли треба ввесь час оглядатися, чи не маєш когось за спиною, то й упасти легко, тож посувалися вони дуже обачно. Зійшли отак униз, може, на вісім, а може й на одинадцять поверхів.

Ще два стрибки – і Янек добіг до освітленого широкого просторого майданчика з товстими колонами. Махнув Густлікові рукою, щоб той зачекав, а сам сторожко розглядався навколо. Побачив – далі вниз веде вже тільки темна штольня та дивовижні навскісні отвори в бетоні, немовби призначені для труб.

За колонами виднілнся прожинені залізобетонні двері, схожі на ті, що були нагорі. На дверях намальовано череп й кістки. Махнув рукою – і поряд уже Єлень, трохи ззаду Томаш висовував з-за колони дуло карабіна й виглядав Шарик.

Навіть найлегший крок одбивався тут гучною луною. Кос штовхнув двері, відчинилися легко. За ними в півтемряві побачили нерухому, безформенну постать, тцо поблискувала окулярами.

Густлік рвучко підняв автомат, та відразу опустив – це був усього лиш непромокальний комбінезон з протигазом, що висів на гаку.

Янек, плеснувши долонею об коліно, покликав Шарика і знаком наказав йому нюхати. Собака принюхався й, не виявляючи тривоги, глянув на свого хазяїна.

Густлік, заспокоєний, пірнув у лаз, за ним – Янек. Опинилися в камері завбільшки як чимала кімната, між двома грубезними бетонними стінами. Висіли тут жовті й зелені комбінезони, протигази, гумові чоботи й брезентові рядна, позначені двома білими концентричними колами, які з'єднували три товсті промені. Гаки на жердинах під низькою стелею робили приміщення схожим на роздягальню.

Далі йшов прямокутний отвір, який можна було закривати двома парами броньованих плит, вміщених у заглиЄленнях на рейках і роликах. На внутрішній плиті білів намальований олійною фарбою малюнок: людський кістяк з косою на плечі – й напис великими літерами по-німецькому: «Увага! Ця смерть – невидима».

Томаш, який щойно підійшов до них, перехрестившись, прошепотів Густлікові на вухо:

– Костьол?

– Ні.

– А що тут написано?

– Що тебе смерть скосить, заки її побачиш. Черешник недовірливо дивився на сілезця: чи не жартує той знову.

Кос, прослизнувши за броньовані плити, розглянувся навколо. У височенькій залі з склепінчастою стелею вгору простяглася рейка з рухомим підйомником, на якому висіло кілька ланцюгів з великими гаками на кінцях.

В підлозі чорніли круглі отвори, біля них товсті металеві покришки з ручками.

– Щось тут ховали, – прошепотів Янек,

– Золото?

– Не знаю. Щось важке.

Густлік спробував підняти одну покришку, але не аягіг одірвати її від землі навіть на сантиметр.

– Оце вага, хай йому біс. Мов із свинцю.

– Скрізь порожньо, – заглядав Кос, обережно просуваючись уперед.

Шарик наздогнав свого хазяїна і заступив йому дорогу. Поведінка собаки насторожила Янека. Дуже обережно заглянув у бічний коридор – там стояли низькі транспортні візки. Всередині в темному проході хтось ворухнувся – і тишу розірвала кулеметна черга.

Кос відразу відповів з-за рогу. Скочив за колону, ще раз натиснув спуск, але ворог не відповів. Почув тільки голосний сміх і побачив, як суне броньована плита, закриваючи вихід.

– Тудою втечуть, а ми тут самі… – стурбовано мовив Густлік, який уже стояв поряд.

Світло погасло. Пітьма. Ледве Янек встиг засвітити ліхтарика на грудях, як блиснуло полум'я вибухів. Прорізані білою блискавкою, тріснули й зламалися бетонні перекриття, впали вниз.

– Тікаймо! – крикнув Єлень.

Кинулися бігти. Пес обігнав їх. Вже минули половину зали з колонами, коли вдруге блиснуло полум'я, і повітря застогнало від гуркоту. Вибухова хвиля кинула їх додолу. Розкололася і завалилася стеля, і світ померк їм у очах.

Довго тривала темрява. Косові здавалося – він лежить горілиць. Прислухався до шурхоту уламків і чекав, коли відчує страшний, останній у житті біль. І ось дочекався, проте можна було терпіти. Щось давило груди, плечі. Спробував поворушити пальцями, дотягнувся до ліхтарика на поясі, натиснув кнопку. Крізь густу пилюку пробилося тьмяне світло. Біля себе Янек побачив скривлене, з задертим догори підборіддям й обгорілими бровами обличчя Густліка.

– Живий?

– Ага. – Єлень закліпав повіками,

– То чого заплющуєш очі?

– Бо сліпить. Поверни цю лампу.

– Не можу. Плече придавило.

Густлік поволі витягнув руку з-під грубої залізобетонної балки. Відвернувши ліхтарик закривавленими пальцями, уважно розглянувся навколо.

Лежали з Косом голова до голови під заваленим склепінням. Вціліли тільки тому, що опорні балки, падаючи, сперлись одна на одну, утворивши трикутник, не більший за вовчу нору.

– Кепська справа. Як це залізо вигнеться до землі, каюк. Розчавить нас.

– А як витримає?

– То житимемо, поки вистачить повітря. Хвилину лежали мовчки, дивлячись один на одного.

Рясний піт виступив в обох на обличчі. Густлік, який міг рухати однією рукою, витер Косові лоба.

З сивого бетону сіявся дрібний пил, проникав у ніздрі, дер у горлі, муляв під повіками. Мовчали – берегли повітря.

Щораз тьмяніше світив ліхтарик. Кос подумав: краще б його погасити. Але для кого й навіщо берегти. Нехай світить. Та ще й здавалося йому, що в темряві їх швидше розчавить, а може й повітря поменшає.

Лежали так один біля одоото, не знаючи, скільки хвилин або годин збітає там угорі над ними, де ніч пахне травами й росою, де кожен може пити досхочу з неосяжного повітряного океану.

Не витирали вже поту, дихали часто, хапаючи повітря ротом.

Єлень розплющив очі, нестямно глянув на друга й знову заплющив. Чути було тільки, як важко дихають груди. Аж ось здалека, немовби крізь вату, долинуло собаче гавкання. Зиркнули один на одного.

– Шарик? – здивувався Янек. – А перше начебто Маруся кликала…

– Здалося тобі, – непевно відповів Густлік, який з жахом помітив, що одна із зчіплених опорних балок здригнулася і арматурні прути почали прогинатися. Заплющив очі. Розплющив. Угорі між спертими один об одного блоками утворилася вузенька щілина, почала поволі, але невпинно ширшати. Зойкнув під тиском сталевий прут.

– Що там? – Кос повернув голову. Бетонні брили над ними здригнулися, посипалися дрібні уламки. Закуріло дужче, й у вузькому отворі блиснули дві пара очей – Томаша й Шарика.

– Ой лишенько, я думав, що вже вас скосила! – а полегкістю зітхнув Черешняк.

– Ота на дверях? – запитав Густліи, а потім, кілька разів глибоко зітхнувши, додав: – Не подужала. Тільки пальці придавила.

– Собака привів. Заждіть, нехай ще трошки підтягну.

Присвічуючи ліхтариком, дивилися, як Томаш енергійно тягне перекинутого через блок ланцюга, піднімаючи гаком балку.

Шарик скавчав, дряпаючи кігтями уламки. Густлік повернувся всім тілом, одштовхнуїв брилу залізобетону, що звисала над щілиною, і моргнув Янекові:

– Поживемо ще трохи…

Розділ X НЕ ВІЙНА, А ШАРПАНИНА

Коли з «хазяйства» Коса й Калити повідомили, що «Герменегільда» виходить з води, генерал хотів викликав ти на допомогу черговий батальйон радянської морської піхоти. Проте, поки встановили зв'язок, стало відомо – ворожа група невелика. Тому він змінив попередній намір і тільки попередив сусідів про можливість нападу з суші.

Не мав права вводити в дію резерви, а повинен був затримати ворога наявними силами. Не дозволить їм вивезти таємницю. Був майже певен – ідеться про покинуті під час панічного відступу документи. Що ближче до кінця війни, то старанніше гітлерівці затирали сліди, палили або вивозили архіви на захід, а тут, на Помор'ї, командував сам Гіммлер і міг залишити щось цікаве. А може, не встиг накивати п'ятами якийсь генерал або сановник і десантників послали на порятунок?

Наступна радіограма від вахмістра, здавалося, підтверджувала це припущення – на фільварку хтось міг переховуватися, вдаючи селянина або батрака, а в бетонному сховищі, можливо, були ящики з документами чи якісь плаци, коштовності…

Генерал, промчавши крутими лісовими стежками, прибув до бункера через п'ятнадцять хвилин після двох підземних вибухів. В кущах біля прочиненого люка вислухав стисле повідомлення Калити. Не перебивав його, а проте щохвилини нетерпеливо поглядав на годинника.

– Треба послати патруль, можуть бути поранені…

– Вийшли, – сказав вахмістр.

– Де?

– Не наші, німці. Знизу вийшли.

Показав гурт, який доходив уже до садиби – троє солдатів, похилившись низько, тягнули за канати невеличкого візка, а шестеро підпихали ззаду. Колеса заляшаяя за собою глибокий слід у траві. Четверо автоматників прикривали цю процесію.

– Дам команду відкрити вогонь, то покинуть вантаж, – запропонував вахмістр.

– Сховаються у фільварку. Навіщо їх з-за стін викурювати? Самі незабаром вийдуть у чисте поле… Пошліть патруль під землю.

Не встиг ще Калита гукнути уланів, як з люка вискочив Шарик, за ним вийшов Густлік, за Густліком Янек, засунувши праву руку за пазуху – і останній – Томаш.

– Сильно? – запитав генерал Коса.

– Трохи. Як ворухну, болить.

– Що внизу?

– Метрові бетонні стіни, за ними тайники з покришками, але вже порожні. Чекали на нас, висадили стелю й покинули бункер іншим виходом.

– Знаю. Ще що? – Генерал насупив брови.

– Був напис, що смерть невидима, – додав Густлік. – Покришки страх важкі, як свинцеві.

– А знаки? Якихось особливих знаків не бачили? – допитувався генерал, дедалі більше нервуючи.

– Були знаки на брезенті. Схожі на кола, – відповів Янек.

– Ось такі, – показав Томаш, виходячи вперед і витягаючи з рюкзака згорнений брезент.

Шарик раптом люто шарпонув за ріжок брезента,

– Що з ним? – здивувався Черепшяк.

– Пусти! Спокійно, – наказав Кос.

– Увійшли до того будинку, що й решта, – доповів Калита, який не спускав з ока фільварку.

– Хай йому грець! – вилаявся генерал, але зразу ж опанував себе й несподівано урочисто промовив: – Слухайте! Завдання значно важливіше, ніж гадав. Ідеться про матеріал для виготовлення бомб у тисячу разів потужніших, ніж звичайні, наповнені тротилом.

– У тисячу разів? Значить – така штука, як ця… – Густлік з недовір'ям зважив у руці гранату.

– Дорівнювала б залпу бригади важкої артилерії, – докінчив генерал. – Затримаєте їх тут, а я негайно вимагатиму підкріплення. Викликай штаб фронту! – гукнув радистові, який сидів у машині.

На фільварку заревіли зразу два або й три могутні мотори.

– Що за машини? – запитав генерал.

– Не знаю, – відповів Кос, відчуваючи, як кров застугоніла в скронях, як терпнуть кінці пальців, – там нікого не було.

Стіни хліва сипнули білою пилюкою, вигнулися, тріснули і впали. Дах осів на кроквах. Усі здивовано дивилися, що робиться на подвір'ї.

– Хай їм чорт! – вилаявся Калита. – Не затримаємо.

З-під солом'яного даху показалися танки. Хвилину незграбно переповзали через руїни, перевалюючись з гусениці на гусеницю. Десантники вискакували на броню. Потім танки, ніби пробудившися, гаркнули голосніше і, набираючи швидкість, вийшли на дорогу. Винюхували довгими стволами напрям і, немов три кораблі в бойовому строю, посунули до моря.

– «Пантери» зберегли, – прошепотів Густлік. – Мав нюх той шибеник Віхура, коли казав, що за стіну подивитися…

З-під пагорба відважно застукотів уланський кулемет, прогнав десантників на правий бік танків. Головна машина, хутко повернувши башту, порснула вогнем. Завило розірване повітря, кілька десятків метрів нижче на узбіччі вибухнув важкий снаряд, сипнуло піском, прошурхотіли в повітрі осколки.

– Калита, – наказав генерал, – миттю всім назад, на лісову дорогу. В полі нічого з ними не вдієте, а там обстріляти з засідки, закидати гранатами. Не марнуйте жодної секунди.

– Слухаю.

– А ви, – звернувся до танкістів, – зі мною.

Побігли до машини, і водій щодуху погнав по вибоїнах, щоб якнайшвидше сховатися за горбом від обстрілу «пантер», які в бойовому строю йшли навпростець через поле. Танки, рівно гудучи моторами, везли десантників і той проклятий супертротил, чи як там його звати, що про нього казав генерал.

Крізь гуркіт двигунів прорвався гострий чистий авук кавалерійської сурми. На цей сигнал з яру, з чагарників, з-під золотого стіжка на полі, мов сполохані куріпки, зірвалися вершники, помчали, пригнувшись до кінських грив.

З танків обізвалося декілька автоматів. Німці не хотіли витрачати снарядів на ворога, що й так відступав.

Звук сурмц віддалявся, стихав, замовк, а Томаш і досі згортав брезент з підземелля. За генеральською машиною уже й курява вляглася. Розглянувшись довкола, хлопець побачив улана-кулеметника, який сідав на гнідого коня.

– Візьми й мене.

– Сідай.

3 місця рушили чвалом, просто через пагорб. Танки йшли праворуч за якихось триста метрів від них. З броні блиснули вогники пострілів. Уб'ють коня, подумав Томаш, та кулі пройшли верхом.

Замиготіли білі березові стовбури. Наздогнали ескадрон уже на лісовій дорозі. За командою вахмістра кілька вершників спішилися й залягли обабіч дороги за деревами. Ескадрон помчав далі. Тільки-но вщух тупіт копит, як почувся гуркіт моторів і показалися танки. Улани закидали їх гранатами, відкрили вогонь з автоматів.

З головного танка вдарив кулемет. Машина просунулася ще трохи вперед, але після перших вибухів зупинилася, відповзла назад, а з другого танка бахнула двічі гармата.

Ще не опала земля, підкинута вгору вибухом, як перша машина рвонула вперед, поливаючи свинцем дорогу. Шмці тепер просувалися швидше, але обережніше, стрі» ляючи на всі боки з кулеметів і автоматів.

Коли вахмістр давав команду і показував шаблею, хто має залишитись у засідці, кулеметник, який віз Томаша, також стримав коня. Черешняк вилаявся й вдарив гнідого п'ятами в боки. Кінь скочив уперед і кількасот метрів мчав за ескадроном. Важко йому було витримати темп під подвійним тягарем, зашпортнувся копитом за коріння, і Томаш гепнув на землю.

Поворушив руками й ногами – цілі, зрадів, що не вдарився об стовбур. Побіг поміж дерева, щоб зійти з дороги тавжам. Однак небавом зупинився і повернув назад. Пригадав генералові слова: не гаяти жодної секунди.

Приставив карабіна під дубочок, поряд поклав рюкзака й, розстебнувши комір мундира, взявся до роботи. Коли перші кулі червоними рисками пролетіли над головою, Черешняк був уже біля третьої сосни й завзято працював трофейною сокирою, аж тріски летіли навколо.

Рев наростав, наближався. Томаш зиркнув на два раніше надрубані дерева, виглянув на дорогу.

Вирішивши, що час, поплював на долоні, широко розставив ноги й заходився рубати з усієї сили. Чотири, п'ять ударів – і стовбур, глухо застогнавши, здригався, набираючи розгону, й починав хилитися. Описавши кроною широку дугу, сосна падала з гуркотом, схожим на розрив снаряда.

Ворожі кулі сипалися щораз рясніше, рвали дерен, зачепили навіть рюкзак, але Томаша вже тут не було. Залишилися лише його солдатські пожитки й сокира, всаджена в білий, вологий від соку пеньок.

Танки затрималися перед завалом. Десантники позлазили з машин, хто побіг уперед, інші – розсіялися по боках, щоб забезпечити похід машин.

Передня машина, розігнавшись, ударила в стовбур, намагаючись зламати його або зіпхнути вбік. Сосна зігнулась, як лук, але витримала удар. Десантники мусили зачепити її канатами й відтягнути з дороги, потім – другу й третю. Танки ревли, долаючи завал на малій швидкості.

Два перші танки почали сигналити – кликали вже десантників, а третій ніяк не міг пролізти вперед. Піхотинці збігалися, стрибали на броню. Двоє запізнилися і тепер доганяли останній танк. Хапалися за броню, намагаючись вилізти на борт.

З-поміж сухого торішнього листя на крислатому дубі гримнули два поодинокі постріли. Двоє десантників залишилися на дорозі, розритій глибокими слідами гусениць.

Томаш спустився по стовбуру на землю, дбайливо засунув сокиру в рюкзак і, закинувши його на плечі, пішов понад дорогою у затінку дерев.

Машина генерала стала посеред лісової дороги. Миттю підставили домкрата, підняли кузов. Густлік зняв і приладнував ззаду зіпсоване колесо. Водій поставив нове, затягнув ключем гвинт, а Янек збоку вже накладав інше. Працювали мовчки, чути було тільки сопіння, часом – брязкіт металу.

Генерал, гримаючи трубку біля вуха, закінчував розмову.

– «Ластівка», добре зрозуміли, Координати: три два – чотири нуль, один вісім – два один. Ціль покажемо ракетами.

– Готово, – доповів водій, крутнувши востаннє ключем.

Скочивши в машину, рушили по вибоїнах. Поваду вже давно клекотіло, а тепер гарматний снаряд просвистів над ними і вибухнув попереду в лісовій гущавині.

– Улани добре затримують, – похвалив генерал, повертаючись до танкістів, які вмостилися на задньому сидінні. – Зараз мені вбік, а ваш «Рудий» недалеко. Хоч одного розлущіть.

– Так точно.

Зіскочили на ходу з машини і швидко подалися до шосе за Шариком.

– Погано бити в лоб, – сказав Густлік.

– У гусеницю, аби тільки затримати. Гуркіт моторів дедалі дужчав.

– Треба ближче підпустити.

– Здалеку й так не встигнемо. – - Кос оглянувся. – Бігом.

Поміж дерев уже мелькало шосе, проте й німці наближалися. Вибігли на узлісся, глянули довкола… «Рудого» не було.

– Де ж вони?

Перший побачив, певніше, винюшив, Шарик і показав мордою напрям.

– Ось де вони! – крикнув Янек. – Виправили помилку, виїхали. Да горбик, щоб мати більший радіус обстрілу.

Кинулись туди бігом, але аразу ж зрозуміли, що не встигнуть.

– Пропустять, чорти ледачі… Не впізнають відразу, що це «пантери»… – сопів Густлік.

– Стій. Я їх розбуджу, – швидко промовив Янек і, залігши в рові, прицілився з автомата.

– Галасують, але нікого не видно, – сказав Григорій, виглянувши з башти, опустився назад, ляснув тузом чирвову даму, що лежала на замку гармати.

– Туз усе поб'є.

Аж тут по танковій броні нерівним градом задзвеніли кулі.

– Німці? – Віхура погасив лампу й простягнув руку до колоди.

Тук, тук, тук, – дзьобнули в сталь ще три.

– Та ж не французи, – буркнув Саакашвілі. – Машину до бою!

Зачинив люка, пригнувся над прицілом і побачив – з рову біля шосе йде довга черга в ліс, звідки чекали прот тивника. Зрозумів, що хтось йому вказує ціль.

– Осколочним… Ні, стривай, бронебійним заряджай, – помітив неясні силуети танків і скорше вгадав, ніж побачив, що то німці.

Янек і Густлік спостерігали за ними з придорожньої канави, притиснувши голови до трави, бо автоматники наосліп обстрілювали шосе й кулі свистіли над самим асфальтом.

Перша машина вийшли з лісу і, задерши догори гармату, чалапнула гусеницями об асфальт.

– Бий! -не витримав Кос- Бий!

У цю ж мить блиснула гармата «Рудого», червона смуга сягнула боку «пантери», зірвала шмат броні й розтрощила гусеницю.

– Добре! Поправляй! – кричав Кос, ніби його можна було почути.

Другий снаряд ударив майже в те саме місце, але з лісу вже виїхали інші танки, повернули башти і вдарили з гармат.

Підбита «пантера» густо задиміла й спалахнула полум'ям. Танки ще раз дали залп, сипонули зливою куль з кулеметів і рвонули вперед по шосе.

– Бий, Гжесю, бий, чого ждеш? – У голосі Коса чулася щира розпука.

«Рудий» мовчав, німці зникли за димом, а Єлень і Кос побігли до танка.

– Нижче голову, – пригинав Густлік Янека. Ворожі кулі ще свистіли, але все рідше.

Добігли до танка. Кос затарабанив прикладом по броні. Відчинилася кришка люка, й виглянув Саакашвілі, з розрізаної щоки в нього текла кров.

– Дайте місце! – крикнув Янек, протискуючись у машину. – Відваги вам забракло?

У люк плигнув Шарик, зачепився об щось лапою. Кос хотів усунути перешкоду і намацав шаблю грузина.

– Іграшки возиш, а більше двох разів вистрелите не вмієш!

– Не кричи, командире. Попало й нам, і ти не вистрелиш.

Кос блискавично прослизнув у башту – ствол гармати відхилився назад, затвор майже торкався броні. Янек мить вагався. Здавалося, що сержант розплачеться, та давно минули ті часи. Зараз він не міг цього допустити, був командиром.

– Підключити шоломофони! Кулемети справні? – натиснув на спуск, двічі вистрелив. – Віхура, сідай за передній.

Застебнувши шоломофон під шиєю, перемкнув його на внутрішній телефон і наказав:

– Запустити двигун – і вперед.

«Рудий» набирав швидкість. Із зачиненими люками промчав повз паліаючу «пантеру», вистрибнув через рів иа шосе, виліз на горбок.

– Додай газу, Гжесю, – сказав лагідно Кос, дивлячись на фотографію давнього командира, на його ордени, прикріплені на стіні башти. – Аби тільки встигнути хоча б попередити…

Ніч несе з собою страх перед невідомим, котре може підкрастися в темряві, а день повертає відвагу. Предмети стають видимими, знайомими і дружніми, все набирав барв.

Коли почало світати, Маруся і Лідка перестали боятич ся нападу. Вогник думала тільки, чи «Рудий» встигне, щоб з Янеком побачитись. Дівчата посідали на лавці перед хатою і, обійнявшись за плечі, заспівали в два голоси.

– Тихо, – раптом урвала пісню Маруся і прислухалася.

Здалека иа шосе почувся цокіт кінських копит.

– Закінчили, – сплеснула в долоні Лідка. – Незабаром і «Рудий» сюди під'їде.

– Це добре, бо в мене вже часу обмаль.

Цокіт швидко наближався. Вершник влетів у ворота, кинув уздечку вартовому і наказав: до окопу!

Перебіг подвір'я, зник у переході, що вів до артилерійської позиції.

– Гармату до бою, – крикнув, важко дихаючи.

– Почекай, піду до передавача, – занепокоїлася Лідка. – Тут щось не так…,

Маруся залишилася сама, хвилину тихенько наспівувала, та раптом обірвала пісню.

Обірвала, бо від шосе долинули характерні звуки – ревіння двигунів, брязкіт гусениць – проте не ті, яких чекали.

Здригнулась, можливо від досвітнього холоду і, підійшовши до відкритого вікна, попередила:

– Лідко, німецький танк їде.

Там, звідки чулися звуки, злетіла вгору ракета й ураз поблякла на тлі ясного, вже неба.

Зацокотів ручний кулемет, йому відповів повільніший, ніби дерев'яний стукіт кількох німецьких. У вікні з'явилася бліда радистка:

– Ми повинні спуститися в погріб.

Вогник, не відповівши, стрибнула в хату через вікно. Обидві насилу підняли дерев'яну ляду, під якою униз вели стрімкі сходи.

– Ви також. – Лідка кивнула ротмістрові, а що той, потираючи руки, не рухався з місця, додала: – Швидше, це наказ генерала.

Пропустила його вперед і сама зійшла остання. Усі троє збилися біля вузького віконця без шибки, затуленого знадвору мішками з піском, мов стрільниця.

Хвилину панувала застигла холодна тиша, а від шосе долинало щораз гучніше ревіння танкових двигунів. Раптом у вузькому прямокутнику вікна з'явилися дві «пантери».

– Німецькі? Неможливо! – прошепотіла Лідка. – Треба повідомити, бо нас розчавлять.

– Не смій! – Маруся притримала її за плече. – На війні всяке буває.

Танки, не доїжджаючи до будівель, повернули в напрямі моря. Коли найближчий розвертався, з окопу вдарила польова гармата й почала бити раз по раз.

Відповіли їй обидві «пантери», але снаряди лягли неточно – один розвалив ріг стайні, другий вибухнув на подвір'ї перед будинком. Із склепіння посипалася глина, крізь бійницю вкинуло струмінь піску й дрібних камінців. Дівчата присіли, закриваючи обличчя, хвилину чекали, чи не впаде стеля.

Ротмістр увесь час стояв, тільки відступив убік, а коли дим розсіявся, знову виглянув – подивитися на евакуацію підбитої машини. Піхота тягла по піску контейнера. Другий танк, обстрілюючи з кулеметів садибу, ще раз ударив осколочним снарядом но броні.

– Раз, два – взяли! – Німці підняли контейнера на броню за башту.

Дівчата знову підійшли до ротмістра.

– Не знають про нас, – пробурмотіла Лідка, прикусуючи пальця.

«Пантера» повільно рушила, сховалася поміж дюнами.

– Піду, – обізвався раптом ротмістр, який досі мовчав.

– Куди?

Офіцер не відповів, підняв ляду, Дівчата, переглянувшись, подалися за ним. Проминули кімнату, через прочинені двері вийшли на подвір'я, а тоді усі трос скочили до ходу сполучення.

Автоматники, прикриваючи відступ десанту, стріляли на всі боки. Кулі засвистіли над бруствером. Накульгуючи, ротмістр прискорив ходу, навіть побіг, наскільки цо було можливо у вузькому рові. Важко було поспівати за ним.

– Збожеволів? – запитала Лідка,

– Ні, – відповіла Маруся.

Дівчата зупинилися біля входу до вогневої позиції. Там лежали нерухомі, розкидані вибухом тіла гармашів. Офіцер підбіг до бруствера, побачив у морі транспортну баржу, далі силуети двох кораблів, а ближче – і моторний човен, що наближався до берега. «Пантера» обережно зсувалася по схилу дюни, повільно перемелюючи пісок гусеницями.

Ротмістр здивувався, побачивши, що дівчата не лише прибігли за ним, а вже повідкривали ломиком ящики із снарядами.

– Зможете? – запитав. – Треба відкрутити ковпачок снарядної трубки…

– Звичайна річ, – сказала Лідка.

– Усе нормально, – запевнила Маруся.

– Ну то… – Ротмістр нахилився над прицілом, повів дулом ліворуч і вниз, а потім, повернувши голову, скомандував: – Будь ласка, зарядіть.

Лідка заштовхнула снаряд, Маруся замкнула затвор і, відскочивши вбік, натягнула мотузку.

– Готово!

– Прошу, вогонь, – промовив ротмістр.

– Живуть артилеристи, стріляють! – вигукнув радісно Янек, побачивши в приціл, як снаряд відбився рикошетом од башти «пантери». – Ще раз!

Автоматники піднялися в атаку на вогневу позицію.

– Мети, Віхура, – наказав Кос, і два кулемети фланговими чергами зупинили німців.

Від шосе, стріляючи з автоматів, бігли спинені кавалеристи. Здалека можна було впізнати високі постать Калити.

– Ураааа! Бий гадів!

Німці, відступаючи, скотилися вниз, на пляж. Улани вибили б їх, але з моря зірвався ураганний вогонь. По «Рудому» били швидкострільні гармати малих калібрів, кілька важких гармат розкидали снаряди по дюнах.

Гримнула «пантера», порснула земля на бруствері вогневої позиції. Кос злякався, що цього разу гармашам кінець, але звідти ще раз ударила гармата і запалила мотор останнього німецького танка.

Од пляжу відчалив навантажений контейнерами моторний човен. Чотири понтони були вже далеко від берега. На «Рудому» зосередився тепер увесь вогонь, щораз ближче почали падати снаряди, щораз частіше дзвеніла броня під осколками.

– Назад, – наказав Кос і гірко кинув. – Ех, якби було з чого стріляти.

За дюною стало затишніше, снаряди пролітали верхом. Хтось постукав у броню.

– Відкрийте!

– Генерал, – упізнав Кос.

Хлопець відкрив люка, сплигнув на землю, Вже зовсім розвиднілося.

– Третю машину підпалили артилеристи, – доповів Янек командирові, – Але ще до цього німці, встигли все завантажити, моторна відпливає.

– Ходімо подивимось.

– Дуже б'ють з кораблів.

– Багато їх?

– Три.

– Добре, чудово, – весело примовляв генерал.

– Сюди, – навернувся під руку Калита і вивів обох до траншеї. – Втекли, – мовив з досадою, показуючи на море.

Снаряд, що вибухнув неподалік від цих, обсилав усіх піском.

– Не зовсім, – генерал глянув на годинника, спокійно закурив люльку й добув з-за пояса ракетницю. – У вас є? – показав її Косові й Калиті. – Ну, то заряджайте.

З берега докотився низький глухий гул. На команду генерала випустили ракети в напрямку ворожих кораблів. Зі свистом промайнув перший літак, а за кілька секунд над морем з'явилися чотири ланки штурмовиків.

Скинули бомби, розвернулися і атакували кораблі ракетами.

– Янеку! Пане вахмістр! – почувся розпачливий голос Лідки.

Оглянулись на неї – дівчина стояла простоволоса, запилюжена, у розідраному на плечі мундирі.

– Що з тобою?

– Поранило ротмістра.

– Де? – спитав командир ескадрону.

– Біля гармати.

За мною, – наказав Калита двом уланам і побіг попереду.

– Що він там робив? – запитав генерал.

– Обслуга загинула, то ми стріляли, – пояснила дівчина.

– Удвох?

– Була ще Маруся.

– Де вона? – вигукнув Кос.

– П'ять хвилин тому була тут.

Коли прийшли до гармати, Калита стояв навколішки біля брезентових нош, куди улани поклали пораненого ротмістра.

– Залишила листівку чи хоч записку? – питав Кос.

– Не було коли, бо вони вже сьогодні вирушають на Одер. Але казала…

– Громадянине генерал, треба б негайно до шпиталю, – доповів вахмістр.

– Нехай несуть у мою машину. – Йдучи за ношами, генерал звернувся до Коса: – Увечері будьте готові в дорогу. Гармату полагодимо над Одером.

– Якби я його не намовляв, – бідкався Калита, – як-би не спокушав шаблею і конем…

– Шапка, – Кос показав на конфедератку, яку вахмістр тримав у руці. – Шукатиме.

– Ні. Віддав, щоб до Берліна донести. Але кінноту на вулиці не пустять, скорше в танку довезете…

Кос обережно взяв обома руками стару офіцерську шанку з малиновим околишем.

Над морем білів дим, який пронизували язики полум'я, накреслювані смугами ракет. Горів один з кораблів. Тонула баржа. На вищерЄлених палях хвилерізу море колихало синій розірваний понтон, з якого виходило повітря. На пляжі нижче й нижче, опускаючи довгоствольну гармату, догоряла «пантера».

Розділ XI ПОДВІЙНА ПОМИЛКА

Альпіністи, бігуни або плавці знають, що останні метри до вершини, фінішу, берега – найважчі. Так само й на війні. Весною 1945 року арміям, які боролися з фашистами, щоправда, не бракувало зброї, але не вистачало людей. До берлінської операції готувалися, мов до останнього раунду – збираючи всі сили.

На початку квітня над Нейсе і Одером, наче стиснуті до удару кулаки, завмерли на вихідних позиціях два ударні угруповання: дев'ять радянських і дві польські армії. На 250 кілометрах фронту причаїлося в окопах 41600 гармат і мінометів, 6300 танків і самохідних гармат, а на аеродромах – 8400 літаків. Це багато, дуже багато. Але противник був ще дужий, завзятий, добре укріплений – тому кожний ствол, кожна.пара гусениць, кожен солдат, який міг взяти участь у битві, оцінювався на вагу це золота, а крові.

Отже й над Одером було місце для ескадрону вахмістра Калити та для екіпажу «Рудого». Вони потрібні були там дуже терміново, проте танкісти мусили перечекати ще день на морському березі, бо всякий рух до Одеру дозволявся тільки вночі.

Кос загнав Віхуру й Саакашвілі до підвалу спати. Неохоче послухалися – водій нарікав, що сморід од спалених «пантер» не дає заснути, а Григорій нічого не говорив, тільки вставав щогодини, підходив до вузького віконця та дивився на «Рудого».

Танк стояв за двадцять метрів од будинку, у світлі дня виразно видніли подряпини від осколків і куль, сліди од снарядів. Проте на все це можна було не зважати, аби не покалічена гармата, схожа на куксу.

– Вейдеда… – шепотів Григорій, хитаючи головою.

Повертаючись на свою постіль, механік витирав рукавом мокрі щоки: енергійно ліву й обережно – праву, на якій сльози розмивали присохлу кров.

Однак близько полудня втома перемогла жаль, і Григорій заснув глибоким сном, спав спокійно, а прокинувся лише після того, як важка рука Густліка трусонула його за плече.

– Вечеряти будемо вдень, бо нам час на Берлін, – сказав Єлень і, побачивши, що механік мовчки підводиться, додав: – Я замотав, бо навіщо знати тому, кому не треба…

«Рудий» з баштою, завиненою в брезент, скидався на пацієнта, що побував у руках хірурга, але Григорій зрадів.

– Якби хто спитав, можна сказати: нова зброя і тому замаскована…

Попоїли, зібрали пожитки, і тільки почало смеркати, 'рушили на південь'. Перший Віхура з Лідкою в кабіні, за ним – танк. Саакашвілі гнав машину щодуху. Кос не стримував його, і грузинові навіть вдалось кілька, разів просигналити Віхурі, чому він їде так повільно. Вони раніше за інших дісталися до шосе, що пролягло паралельно до Одеру. Хто мав іти на Берлін, той уже, видно, став на вихідні позиції, бо дорога була майже пуста; тому мчали щодуху вперед, тільки трохи гальмуючи на поворотах.

Незадовго до півночі справа блиснула широка водяна площина.

– Це вже Одер? – запитав Густлік.

– Ні. Озеро Медве, – відповів Янек, який з картою в руках безнастанно стежив за дорогою.

Перед світанком на перехресті доріг зустріли двох зв'язківців. За дорученням генерала один сів у ваговоза й поїхав ним разом з рацією до штабу армії, а другий повів танк до річки. Показав глибокий окоп з бруствером, обкладеним дерном.

– Це ваш. Влаштовуйтесь, а я біжу по техніка.

Механік, видно, був недалеко, бо не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як з'явився. Мабуть, генерал завчасу сказав йому, про що йдеться, бо нічого не запитував і, швидко потиснувши руки танкістам, заліз у башту, обстукав, мов дятел, гармату й взявся до роботи.

Розвиднювалось щораз більше, туман танув, і незабаром видно вже було густі крони сосон, що росли в лісі над Одером. Поки снідали хлібом з консервами, зовсім розвиднілось, і за поодинокими стовбурами й густими кущами, що росли на березі, засияло блакиттю небо, помез режане ріденькими хмаринками. Досить ступити кілька кроків, розгорнути гілки розквітлої ліщини й вільхи – і внизу побачиш рійку.

Проте Кос, сидячи ззаду на танку, бачив тільки небо, де патрулювали наші винищувачі. Часом дзявкали з землі чотириствольні зенітні гармати. Інколи чи з цього, чи з другого боку фронту обзивався кулемет, охкав міномет, але все це не порушувало фронтового спокою – тиші перед бурею.

Біля Коса на брезенті сидів Шарик, лежали частини розібраної гармати і ключі. Щохвилини з лазу висовувалась темна від мастила, гола по плече рука й чути було голос Саакашвілі.

– Підкладка… – другий гвинт… Банка з суриком, з тим червоним… гайка… плоский двадцять один… вісімнадцятий…

– Можна стріляти? – запитав Кос.

– Механізму порядку, – відповів літній, коротко підстрижений повновидий чоловік з широким обличчям і спокійними рухами заводського майстра. – Але є ще один клопіт… – Підійшовши до гармати, зняв з неї брезента і показав на кінець ствола. – Бачите вигин – треба обрівати.

– Що обрізати?

– Ствола.

– Як то?

– Просто трохи вкоротити, – пояснив технік, зіскакуючи з танка на бруствер.

Григорій поставив на ящиках від боєприпасів бляшанки з нафтою, щоб помити руки, а поряд – відро з водою, мило й рушник.

– Але ж це погіршить прицільність, зменшить силу снарядів, й взагалі так не можна, – заперечив Янек.

– Можна, – говорив технік, миючи руки і ледь посміхаючись, дивився па командира машини.

– Екіпаж, на обід! – гукав Густлік з-за танка.

Кос повернув голову й дивився, як Єлень, поставивши в траву два казанки з вареною яловичиною, скинувши рюкзака з хлібом і консервами, голосно тарабанив по термосу.

– Янеку, давай краще на брезент.

Кос прибрав інструмент, струсив брезент, прикрашений посередині чітким білим знаком, що застерігав од радіоактивності, й простелив його в холодку під соснами. Томаш розставив миски, нарізав грубі скиби хліба і розклав на чистому лляному рушнику. Пес ліг трохи осторонь під деревом, приглядався, вдаючи, що не голодний: хай спочатку поїсть екіпаж, а вія потім вже, що залишиться.

– Але густо в цьому лісії – Єлень нахилився до Янека, відкриваючи термоса. – Більше стволів, ніж стовбурів. У кущі й то не підеш: під кожним як не танк, то гармата, як не міномет, то штаб. Казали біля кухні, що армія не буде переправлятися водою і солдати ніг не замочать, бо руські нас по дружбі через міст на свій плацдарм пустять.

И щоб показати, як битимуть противника з цього плацдарму, так ударив по термосу, що мало не перекинув.

– Обережніше, – буркнув Кос.

– З флангу на фрица! – подмухавши на побиті пальці, Густлік сердито додав: – Приніс обід, про стратегічні Плани йому розповідаю, а він як пень.

– Нема чого радіти.

– А що, голову тобі хто знімає?

– «Рудому» гармату різатимуть, – показав очима на хорунжого, який саме підходив з Григорієм.

– Гармату?

– Навіщо гармату? – перепитав Густлік з жахом і обуренням. – Та я того жартуна… – затиснув кулаки.

– Не смій! – Кос поклав йому руку на плече.

– Це обов'язково? – запитав Єлень і відразу ж сам додав: – Почекай-но. Спробуємо по-хорошому. Є ж у нас ця сулія з вином у плетеному кошику.

Тим часом технік зупинився біля брезента, усміхнувся і запитав:

– Почастуєте?

– А ви як думали, пане хорунжий? – підскочив до нього Єлень, посадив на почесне місце, подав казанок з юшкою. – Горохова, на салі, пахуча, а густа, як перед атакою. Томеку, подай, швидше хліба.

– Ще тепла, – подякував технік.

Хотів піднести ложку до рота, але Густлік притримав його на руку.

– Хвилиночку! Механіку, де склянки? – Побачивши здивований погляд офіцера, додав: – Айн момент, як сказала ворожка Гітлерові, коли її запитував, чи довго житиме.

Побіг до танка, пірнув усередину, повернувся з замшілою сулією, що забрав її з погреба в палаці Чорний ліс, і наповнив дві склянки, принесені Саакашвілі.

– Вам на тому березі дам випити, – відповів на питальні погляди приятелів. – Щоб ви нам здорові були, товаришу хорунжий, так само, як і «Рудий».

– Ваше здоров'я, – технік роздивився склянку на світло, зі смаком вихилив вино і сказав: – Старіше, ніж увесь ваш екіпаж.

– Ви б, певно… – почав Густлік, витираючи долонею губи, – ви б, певно, не хотіли, аби вам щось відрізали? – докинув, хитро заглядаючи офіцерові у вічі.

Технік мовчки уминав горохову юшку і заїдав хлібам, байдужий до запитливих поглядів усього екіпажу. Крім звичайного, нервовішого як завжди перед атакою гуркоту, що долинав з передової, чути було густі удари сокир – то сапери готувалися до переправи через ріку.

Янек свиснув. Шарик побіг до танка, повернувся з мискою і дістав свою пайку.

Гостро цросвистівши, в лісі вибухнув важкий снаряд. Відійшли ближче до дерев, Томагл поклав гармошку під сосну. Чималий осколок, ослаблений польотом, уцав на середину брезенту й розірвав його. Черепшяк швидко вхопив осколок, але ще швидше пустив і, лаючись, хукав на попечені пальці.

– Хай йому чорт! Зіпсували брезент, протікатиме.

– Саперів, як дятлів, – сказав технік, набираючи собі в миску м'яса й каші. – Щодня можна чекати переа прави.

– Громадянине хорунжий. – Янек повернувся до справи, про яку думав весь час. – Ми на «Рудому» від самого початку. Не кинули його, хоч полковник хотів дати новий, з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– Мотора поміняли, – докинув Григорій.

– Кожна подряпина на броні – наче на власному тілі, – додав Єлень.

Технік відсунув миску й простяг руку до сусіда.

– Автомат!

Узяв від Густліка зброю, встромив у дуло кістку і віддав, сказавши:

– Стріляй!

– Але ж розірве, – обурився Єлень, витягнув кістку і, добувши з кишені хусточку, почав старанно чистити дуло.

– А того, що вам гармату розірве, не хочете второпати? Мені зрозумілі ваші почуття, бо змалку на заводі працюю. Коли починав, мусив ставати на ящик, аби сягнути до токарного верстата. Коли машину любиш, доглядаєш її, не даєш скривдити – вона ніколи не підведе. Але вашому «Рудому» нічим іншим, як пилкою, не допоможеш. Нема ні часу, ані запасних частин. За кілька днів на передмостному укріпленні дістанете нового ствола…

З-за дерев вибіг захеканий Віхура у кашкеті, зсунутому на потилицю, в розстебнутому мундирі.

– Ой лишенько, хлопці! – гукав здалека. – Не дають до вас жандарми під'їхати, мусив коробку залишити на півкілометра звідси. Привіт! Ага, ви обідаєте, то і я щось до рота вкину, – зрадів, побачивши розставлені миски й термос.

Тільки тепер помітив офіцера.

– Вибачте, громадянине хорунжий, я не помітив, Капрал Віхура, дозвольте…

– Сідайте, – урвав його технік і вказав місце.

– Ось тобі, – Єлень підсунув Віхурі миску. – 3 самого дна, густа, – встромив дожку, показуючи, як стоїть.

Віхура уминав мовчки, позираючи на всі боки.

– Ну, до роботи, – сказав технік Григорію.

Обидва підвелися, пішли до танка. Хорунжий скрутив цигарку, запалив і, взявши в руку пилку до різання ме«талу, прицілювався до гарматного ствола.

– Він що? – запитав Віхура. – З глузду з'їхав?

– Дістали від «пантери», і треба різати, – зі злістю буркнув Янек.

– Кепські справи. – Віхура похитав головою, засовуючи в рота кусень яловичини. – Тринатого…

– Не говори з повною пелькою, – повчально мовив Єлень.

– Тринадцятого, кажу, важкий день…

– Адже ж не дали німцям втекти.

Почувся неприємний скрегіт пилки об метал. Усі здригнулися, проте ніхто й не глянув на танк.

– Ще цього бракувало. Ротмістра поранено, «Рудий» пошкоджений і з Марусею ти не зустрівся…

– Казна-що, – втрутився Кос. – Забобони…

– Хлопці, – сказав потиху Віхура, – Я. чув, як генерал у штабі говорив: будемо переправлятися з першою дивізією.

– По мосту? – запитав Янек.

– Ні, поромом. Перед дивізійними штурмовими гарматами. Я вас прошу, не рвіться дуже вперед…

– А я тобі раджу, не виїжджай з окопу, – злостиво кинув Янек, якого дедалі дужче нервував скрегіт сталі. – Взагалі, навіщо ти сюди приліз?

– Не кричи на мене, бо заїкою стану, – відрубав Віхура. – Я забіг сказати, що знаю, де Вогник, і можу підкинути, але як ти такий нервовий… – Шофер почав поволі підводитися.

– Почекай, – попросив Кос і мовив до Єленя: – За уставом од машини не можна, але Маруся була над морем, чекала…

– За годину встигнеш туди й назад? – запитав Густлік Віхуру.

– Півтори.

– Ризик – благородна справа. їдь, командире, а ми тут за тебе…

Кос зірвався на ноги, потягнув Віхуру в ліс. Слідом за ним кинувся Шарик.

– Мусить Янек побачити дівчину, – сказав Єлень Череншякові. – Бо інакше на «Рудому» було б половина гарматного ствола, а в командира – половина серця.

– Пане взводний, – відізвався Томаш.

– Що таке?

– Хорунжий казав, що на тому березі дастк нам новий ствол.

– Казав.

– А де візьме?

– З розбитого танка.

– А як наш розіб'ють?

– То з нашого іншим не придасться, бо надпиляний. Єлень похитав головою, затулив долонями вуха, щоб не чути гострого скреготу металу й дурних запитань. Звісно – у кожен танк може влучити снаряд, кожну машину – охопити полум'я, але не годиться про це балакати. Натягнув на голову шоломофона, застебнув ремінець під підборіддям. Відгородившись у такий спосіб од усяких звуків, ліг під сосною і заплющив очі.

– Пане взводний, технік уже збирає свій інструменті – гукнув Томаш, відхиляючи навушник шоломофона.

– Командир не повернувся? – Густлік швидко сів.

– Ні.

– Треба перевірити, бо ще мені попаде, – мимрив під ніс Єлень, вилазячи на танка; пірнув до середини й за хвилину знову виглянув. – Почекайте трошки, пане хорунжий! – гукнув технікові, який скидав уже комбінезона й застібав ґудзики на мундирі. – Айн момент, як сказала ворожка. Ми собі тихесенько тільки один-два рази стрельнемо, ніхто не знатиме, і відразу ж назад на місце.

– Можуть за таке шию намилити. Незапланований вогонь.

– Зате вашу роботу перевіримо, пане майстер. Томеку, лізь у машину. Ідемо, – кинув рішуче до вихиленого з переднього люка грузина.

Усі троє зникли в танку, зачинили за собою люки, «Рудий» з обтятим стволом подався назад, виліз з окопу і, повернувши, щоб минути його, поповз уперед. Машина розгорнула густі кущі, висунулась над урвищем високого берега.

Технік, застібаючи пояса, дивився на танк збоку. Встиг скрутити з газети цигарку і затягнутися махорковим димом, поки гримнув перший постріл.

Єлень довго глядів у приціл, чи снаряд упаде близько самітного голого дерева на дамбі, куди він цілив.

– Нічого, – пробурмотів, коли темний фонтан вибуху виріс біля самого стовбура.

Зарядив, узяв поправку, вдарив удруге, а потім утретє і вчетверте.

– Утято, але завзято, – промовив у риму Густлік. Вітер розвівав дим після останнього вибуху, коли раптом яскравий блиск роздер дамбу, підкинув угору дерево.

– Але вдарило! – здивувався Густлік, мов мисливець, який стріляв у зайця, а влучив у дикого кабана, – От ситуація, – вилаявся і наказав: – Гжесю, відчалюємо додому. Повний вперед!

Танк рвучко подався назад. Поки встиг з'їхати до окопу, з західного берега Одеру долинув широкий, мов морська хвиля, гуркіт багатократного вибуху. Подув загойдав на деревах гілки.

Утрьох чимдуж вистрибнули з машини, знічені тим, що сталося. Стихаюча луна вибуху ще котилася в повітрі.

– Як ствол? – запитав хорунжий.

– Довгий, короткий, аби тільки було добре. – Густлік кивнув головою. – Розсіювання трохи більше, але можна терпіти.

– Тільки що тихенько – то вам не дуже вдалося,- технік по черзі потиснув усім руки.

– А потім дасте нам нового? – спитав Єлень.

– На тому березі. Адже ж обіцяв. Привіт. Тільки-но технік зник поміж деревами, до танка підбіг зв'язковий піхотинець.

– Громадянине сержант, – звернувся до Григорія. – Командир роти питає, хто стріляв.

– Стріляв? Хто? – Саакашвілі зробив здивовану міну. – Всякі стріляли, як то на фронті буває.

Солдат хвилину стояв ні в сих, ні в тих, дивився на танкістів і, зрозумівши, що нічого більше не почує, заса-лютував, повернувся на підборах і побіг назад.

– Чого баньки витріщили? Скоч, Гжесю, глянь, чи ще димить, а ти бери гармошку і грай.

Не встиг ще Саакашвілі повернути, а Черешник – узяти перші акорди, як до Густліка, карбуючи крок, підійшов товстощокий сержант.

– Привіт, танкісти!

– Привіт!

– Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел, – відрекомендувався, простягаючи руку.

– Взводний Єлець. Через одно ел.

– Одно ел? Ну й жартівник… Командир батальйону вапитуе, чи то ви стріляли.

– Ні.

Сержант підвів брови і відступив на кілька кроків. З насипу біля окопу виліз на танк і понюхав гармату.

– Значить, ствол сам по собі порохом смердить? – спитав, зіскакуючи на землю.

– Чим же йому пахнути, парфумами? – буркнув Густлік.

– Ну й жартівники ви всі, танкісти, – засміявся товстощокий на прощання. – Так і доповім: не стріляли, а з ствола порохом тхне, як у суботу пивом од постового поліцая.

– Димить і блискає, – доповів Гжесь, зачекавши, поки піде сержант, – Мабуть, влучила випадком у склад боєприпасів.

– Сто чортів, самі випадки. Залишилися ви в танку з Віхурою і відразу ж ствола підставили під снаряд, а тепер…

– Що тепер? Треба було в інше місце цілитись.

– Не кажи дурниць. Я нікуди не цілився. Якби ти трохи інакше став…

– Екіпаж машини, до мене, – наказав поручик – його привів сержант Шавелло, який щойно нюхав гармату,

– Не стріляли, жартівники, а з ствола порохом тхне. Танкісти виструнчились перед офіцером, тихо зітхнула гармошка під рукою в Томаша. Поручик добув з планшет та записника, розгорнув.

– Склад екіпажу танка 102, – говорив і писав водночас- Командир?

– Сержант Ян Кос, – відповів Густлік.

– Механік?

– Сержант Григорій Саакашвілі.

– Через два а. Ясно… Кулеметник?

– Рядовий Томаш Черешняк.

– Зарядний?

– Взводний Густав Єлень.

– То ким ви, врешті, будете? – офіцер злегка насупив брови.

– Та кажу ж: Єлень. Командир на хвилину мусив відлучитися, щоб…

Поручика вже не цікавило, навіщо мусив відлучитися командир, він засалютував і зник між деревами.

– Повернеться зараз або й ні, – пробурмотів Густлік. – Пішов на півтори години, а вже дві минули.

Півтори години то лише дев'яносто хвилин, і Кос про це пам'ятав. На дорогу пішло тридцять вісім, на повернення залишив собі з запасом – сорок, отже, зустріч могла тривати тільки дванадцять хвилин. Раніше ніколи так не підраховував. Якось під час навчання «Рудий» через неповоротливість свого радиста навіть не виконав завдання, але це було задовго до відправки ца фронт. І тоді він ще не був командиром.

І ось хлопець стояв перед Марусею між машиною Віхури та землянкою, над якою майорів прапорець із червоним хрестом. Трималися за руки й мовчали – соромилися чужих людей, до того й часу було обмаль.

– Вахмістр не сказав мені, що ти тут. Я примчав би з тієї засідки.

– Важко нам зустрічатися.

– Не жалієш за цим?

– Ні.

– А за чим? Адже бачу.

– Бурштинове сердечко ти подарував іншій.

– Віхура знайшов його, я забрав, вона просила, – почав пояснювати Кос.

– Кожному віддаєш, хто просить?

– Тільки бурштинове.

– Марусю! – гукав хтось із землянки.

Шарик, який сидів недалечко, побіг туди й загавкав, обурений, що хтось сміє заважати.

– Зараз, – відповіла дівчина і підказала Янекові: – А живе…

– Адже ж знаєш.

– Знаю, але хочу ще раз почути.

Віхура двічі коротко просигналив на знак, що пора, і махнув рукою.

– Твоє. Усе твоє. А коли щось трапиться, візьми Шарика, – гладив собаку,

– Кінець війни вже недалеко.

– Близько. Як війна закінчиться…

– Не загадуй, любий, боюся.

– Сестро! – з землянки виглянув солдат із забинтованою головою.

– Йду! – дівчина махнула рукою і швидко пояснила: – Вранці за Одер ходили, в розвідку боєм. Цукерки трофейні принесли. Бери, це тобі. До побачення, Янеку.

– Будь здорова, Вогнику.

Промовляючи ці останпі два слова, вирішив, що як чужі дивляться, то хай дивляться: обняв Марусю і міцно поцілував.

– За Одером зустрінемось! – гукала, бігцем повертаючись до поранених.

– За Одером, – відізвався Янек.

Крізь відчинене вікно кабіни озирнувся назад, аж поки білий прапор зник за деревами, а потім довго оглядав невеличку жерстяну коробку, в якій стукали цукерки.

– Смоктати, чи що? – натякнув Віхура. Кос не відповів, а може, навіть не чув.

Хлопець уважно дивився в ліс, де поряд з дорогою добре око могло побачити скопцентровані до наступу сили: на позиціях з-під рябих маскувальних сіток стирчали поряд з сімдесятишестиміліметровими дивізійними гарматами і стодвадцятидвоміліметровими гаубицями важкі гаубиці та далекобійні гармати із стрункими стволами, у заростях терну заховалися міномети важких калібрів, у тіні під соснами зеленіли танки. Над штабними землянками спліталися телефонні кабелі.

Дорога була вільна. Лише інколи назустріч проїжджала невелика колона машин з боєприпасами або саперна машина із плоскодонним понтоном. Навіть на перехресті доріг – нікого.

– Звідси вже пішки мусиш, – сказав водій гальмуючи. Шарик, заклопотаний власними справами, вистрибнув перший і побіг у ліс.

– До побачення, Віхуро. Дякую. – Кос потис зашмаровану руку.

– Я б залишився з вами, але в танку душно і п'ятому нема місця.

– Ясно.

– Повернешся раніше.

– До побачення! Бажаю успіхів!

Машина рушила, а Кос, увійшовши між кущі, несподівано відчув на своєму плечі чиюсь руку. Здивований хлопець повернувся і побачив перед собою сержанта в шоломі, застебнутому під підборіддям, з пов'язкою на рукаві.

– Армійський патруль. Прошу перепустку.

Янек зиркнув назад, немов шукаючи, куди б чкурнути, але там уже стояли двоє з автоматами. Шарик повернувся і виглядав з кущів, чекаючи наказів.

– В мене її нема.

– Зніміть пояса, – наказав командир патруля.

– Мій танк стоїть за кількасот метрів звідси. Я лише…

– Зніміть пояса, – ще раз проказав патрульний. – Собака ваш?

– Ні, – відповів Кос- Іди геть! – відігнав собаку. – Дозвольте пояснити.

Але той не хотів слухати ніяких пояснень. Вважав, що маючи право затримувати солдатів, тим краще виконає своє завдання, чим більше їх посадить, – так хибно думає багато хто з початківців, надто ревних або тупих охоронців порядку. А може, просто хотів показати, що вміє краще за інших виконувати свої службові обов'язки…

Що б там не було, але в темній землянці біля перехрестя доріг Янек застав численне й розмаїте товариство. Були там затримані патрулями комбінатори та волоцюги, але не бракувало також спійманих у кущах, що необережно відійшли од своїх окопів на сто метрів, або навіть таких, як той біля Коса, який запально тлумачив:

– Ну й що з того, що вказівний нерухомий, коли середній згинається, – показав долоню і ворушив пальцями, – але лікар уперся і треба було тікати без документу. Дядько відлупцював би, довідавшись, що я у шпиталі Одер пролежав.

Кос глянув на годинника, устав із нар і загрюкав кулаком у двері.

– Чого? – запитав вартовий.

– До командира. Негайно ж відведіть.

– Почекай, – почув лінивий голос за дверима.

– Я з вами. – Солдат, який втік із шпиталю, підвівся. – Ви, громадянине сержант, будете свідком…

– Кому до командира? – У прочинених дверях з'явилася голова сержанта: – Не юрбою. Тільки один.

Повів Коса між дерева, де за складаним столиком сидів молоденький гарний хорунжий у чистесенькому мундирі, підперезаний поясом, що пахнув ще свіжою шкірою.

– Ну, в чому річ? – запитав офіцер, вдаючи зичливість, і відклав написану від руки листівку, яку на фронті звали «блискавка».

– Громадянине хорунжий, п'ятсот метрів звідси на позиції стоїть мій танк. Я готовий понести покарання, але не можна, щоб екіпаж лишився без командира. Під час переправи потрібен кожен ствол.

– Звідки знаєте, що буде переправа?

З кущів визирнула собача морда. Кос глянув туди й не почув запитання.

– Що ви сказали?

– Звідки знаєте про переправу?

– Усі знають, – хлопець знизав плечима, намагаючись жестом одігнати собаку.

– Чому не стоїте струнко перед офіцером?

– Іди додому!… Стою, громадянине хорунжий.

Офіцер оглянувся, помітив Шарика, що зникав у лісі, й набундючився ще біиьше, бо арештований, здається, кепкував з нього.

– Ваше прізвище?

– Сержант Ян Кос.

Обличчя хорунжого враз відмінилося.

– Бреше, нахабно бреше, – промовив до. сержанта, який стояв рядом. – Хвилину тому я саме одержав «блискавку». – Узяв аркушика й читав текст під намальованим танком, з гармати якого блискав вогонь: – «Екіпаж танка 102 під командою сержанта Яна Коса влучними пострілами знищив на передовій гітлерівський склад боєприпасів…» і таке інше. А як це ви, власне кажучи, добули документи на прізвище Яна Коса?

Хорунжий підвівся і наказав сержантові:

– Візьмете ще двох людей, автомашину і приставите його негайно до штабу армії, до командування нашого батальйону. Скажете: шпигував разом із собакою. Знаєте, що робити, коли спробує тікати?

Звинувачення було таке безпідставне й грубе, що Кос почувався, немовби дістав кулаком по щелепі. Не звертав уваги на націлені в груди й спину автомати, на глузування сержанта. Всю дорогу думав, чому хорунжий, хлопець на рік або два старший від нього, який кілька тижнів тому закінчив офіцерське училище, не схотів перевірити його свідчення. Чому волів звинувачувати замість покликати когось з екіпажу? Хоча його несправедливо скривдили, але ж під час переправи кожен танк…

З годину, мабуть, петляли бічними стежками, гілки хльостали по кузову й, нарешті, зупинилися перед мурованим будинком, мабуть, мисливським.

Коса завели досередини. Довго стояв у коридорі, й тільки короткий уривчастий віддих виказував його хвилювання. Майже не чув, що говорили навколо. З отупіння вирвала його лише різка, як удар багнета, команда:

– Увійдіть!

Високий поручик одчинив двері й пропустив хлопця перед собою до просторої світлої кімнати, де за важким столом сидів сивий майор. Поручик виструнчився і доповів:

– Патруль затримав біля передової особу з документами на прізвище… – заглянув до військового квитка, який тримав у руці, -…сержанта Коса.

На стінах ясніли прямокутники, там, де ще недавно висіли картини, виднілися сліди від куль. Почувши своє прізвище, Янек покинув розглядати й зібрався з думками, розуміючи – тут усе вирішиться.

Майор узяв посвідчення, довго розглядав фотокартку, супив брови, немов щось собі пригадував, а потім несподівано запропонував:

– Сідайте.

Поручик підсунув крісло.

– Не сяду, громадянине майор. Мушу негайно повертатися до танка. Уже вечоріє, адже вранці…

– Що вранці?

– Усі знають, в кого є очі й вуха.

– А ви спостережливий. Добре. Значить, ви сержант Кос?

– У вас, громадянине майор, моя солдатська книжка.

– Документи не завжди говорять правду. Може, пам'ятаєте, в яких боях брав участь останнім часом ваш взвод?

– Не взвод. Танк. Знищення морського десанту.

– Значить, знаєте про це. А хто зміг би підтвердити, що ви і є сержант Кос, а не хтось інший?

– Екіпаж. Взводний Єлень, сержант Саакашвілі.

– А в штабі армії?

– Звичайно, громадянине майор, як це я відразу… Генерал, наш колишній командир бригади, досить зателефонувати.

– Вийдіть і зачекайте в коридорі, – наказав офіцер-розвідник, а коли двері зачинилися за Янеком, зупинив жестом поручика, який простяг руку до трубки. – Не потрібно. Це той хлопець, що брав участь в операції «Герменегільда», ми його представляли до нагороди. Просто відрядимо його до генерала – хай з ним робить, що хоче… Нема у вас чогось цікавішого, ніж сержант без перепустки?

– Радіограма з того боку фронту, – поручик простяг папірець із розшифрованим текстом.

– Ну то чого чекаєте? – невдоволено буркнув майор; хвилину читав, тоді спитався: – Далеко цей Кандлітц за Одером?

– Сорок кілометрів. Невеликий дослідний полігон серед лісів на північний схід від Берліна.

– Йот-23 має слушність. Усе, що стосується тих бронебійних снарядів, надзвичайно важливе, але хай буде дуже, дуже обережний. Саме тепер, коли до кінця війни залишилися лічені дні…

Розділ XII ПЕРЕПРАВА

Немає нічого безглуздішого, як непевне чекання. У скрутній ситуації, коли 8наеш, що тебе жде, і знаєш, де ворог, а де друг – можеш діяти, боротися… А коли не знаєш, не розумієш, що сталося?

– Прилип Янек до дівки й не може відірватися, – бурчав Єлень, але ніхто з членів екіпажу не вірив цьому, та й сам він теж.

Після них слів усі надовго замовкли, а коли вже заходило сонце, повечеряли, і Єлень наказав відпочивати. Настала ніч, під деревами посутеніло. Лише на лісову галявину біля танка падало зоряне світло. Всі троє сиділи за баштою, збившись докупи, як пташенята в гнізді. Посмутнілий пес лежав біля ніг і грів їм ступні.

Аж раптом недалеко загурчав і змовк мотор, у сутінках забовваніла кремезна постать, котра наближалася до танка і яку хлопці зразу ж упізнали по рухах.

– Громадянине генерал, – виструнчився Густлік. – Доповідаю – екіпаж танка в складі трьох чоловік, а сержант Кос…

– Зачекай, не хочу, щоб ти брехав, отже далі доповідати не треба. Згоден?

Собака, яку тримали за нашийника, вирвався й помчав у ліс.

– Так точно.

– Тепер розповідайте про цю вашу стрілянину, але тільки правду.

– Правда те, що треба було випробувати гармату…

– Григорій під'їхав, я вистрелив – і готово.

– Один раз вистрілив?

– Чотири. Щоб побачити, чи дуже розсіюватиме, і…

– Що і?

– І ніхто б не здогадався, якби не влучило у фашистський склад.

– Значить правда, що ваші снаряди влучили?

– Лише один, той четвертий, громадянине генерал. Що правда, то правда.

– Командире машини! – гукнув генерал. З-за поблизької сосни вибіг Кос, став на правому фланзі свого екіпажу. Шарик мчав за ним, підстрибував з радощів, але побачивши, що всі стоять струнко, сів на задні лапи, як і личить дисциплінованому собаці.

– Наказом командуючого армією, – урочисто говорив генерал, – члени екіпажу танка 102 за знищення на передовій складу боєприпасів противника нагороджуються медалями «За заслуги на полі бою». Командир – срібною, решта – бронзовими. Нагороди буде вручено ближчими днями. – Він хвилину помовчав і вже звичайним, буденним тоном додав: – Не сподівалися?

– Скоріше снігу на голову, – щиро признався Густ-лік. – Але ж Янек…

– Знаю. Він не стріляв. Та я не доповідатиму командуючому армією, що сержант Кос чкурнув без дозволу до дівчини й заслуговує на покарання. Як гадаєш?

– Ну, так, – підтвердив Густлік.

– У нас, в Грузії, – почав Саакашвілі, але замовк, бо генерал вів далі.

– Буває таке: зробиш часом героїчний вчинок, але його ніхто не побачить і не нагородить. А іншим разом трапиться таке, як у Янека.

– Громадянине генерал, коли будемо форсувати ріку… – запевнив Кос.

– Не загадуй наперед. Ви всі заслужили на медалі ще за «Герменегільду». Тепер один на варту, решта – спати. Поспіть хоч кілька годин, до ранку.

Після від'їзду генерала друзі не зразу полягали спати. Адже треба було розповісти пригоди минулого дня, а про деякі випадки навіть двічі й тричі. Годину витратили тільки на «знайомство» з сержантом ПІавелло і його піхотинцями, які розташувалися поряд у лісі. Десь близько півночі висушили сулію вина, а потім, заколисані кулеметним цокотінням та гуркотом мінометів, що долинали з-за Одеру, поснули міцним, глибоким солдатським сном.

На варті стояв спочатку Єлень, згодом Черепгаяк, який, щоб друзі краще виспались, не будив нікого й сам вартував до ранку.

Туман з ріки йаповзав поволі, піднімався стрімким схилом берега, свіжий вітрець розстилав білі його смути між стовбурами сонних дерев, обмотував навколо гарматних щитів, уплутував у маскувальні сіті, заливав піщані окопи білими хвилями.

На танковій броні міцним сном спали троє танкістів, накрившись плащ-палатками й підклавши під голови шоломофони. Вони навіть не здригнулися, коли над Одером загриміла якась важка батарея, посилаючи снаряди на польський берег.

Коли луна від вибухів потонула в тумані, рядом, поблизу танка, працьовито застукала сокира. Цей негучний звук збудив Григорія, який лежав скраю. Механік долонею розтер росу по обличчі, спритно зіскочив на землю і, зазирнувши за танк, побачив Черешняка, який стругав грубого – метрів зо два завдовжки стовбура, витесуючи з нього чотирикутний гладкий брус.

– Навіщо це тобі? – тихо запитав Саакашвілі. – Чому не розбудив мене вчасно?

Не чекаючи відповіді, Гжесь замахав руками, зробив кілька стрибків і присідань. Щоб розігрітись, розворушитись після сну, затанцював навколо здивованого Томаша, який роззявивши рота крутив головою й вичікував нагоди, щоб відповісти.

– Усі ставлять. І зліва, і справа…

– Що ставлять?

– Стовпи. З орлами. Бо тут кордон.

– Хочеш поставити власного?

– Ні. Але рукам нудно на варті, і якби сержант Кос наказав…

Шарик також прокинувся, щодуху шмигнув у ліс, вискочив назад, помчав довкруг танка.

– А на чому намалюєш орла?

– На дошці, – сказав Черешняк, присів навпочіпки, простяг руку до свого напханого рюкзака і добув звідти чималу широку дощечку.

Григорій витягнув з кишені недогризок хімічного олівця, яким писав листи до Гані, швидко намалював орла.

– Отак вартуєте, дітки? – обізвався за їхніми спинами Кос. – Ой, сказав би вам вахмістр Калита кілька теплих слів.

– Глянь, Янеку, – перебив його грузин, показуючи на стовпа й на дошку. – Поставимо?

– Треба б білої та червоної фарби.

– Вистачить і червоної. Після ремонту залишився сурик.

Томаш вистругав своїм садівницьким ножем два кілки, висвердлив дірки в дошці та стовпі. Прикріпив дошку без цвяхів, а механік тим часом дістав з танка банку з суриком.

– Клади сюди, – Саакашвілі показав, як приставити стовп до танка, і заходився малювати на дошці тло.

– Густліку! – Янек смикнув сілезця за плече. – Вставай.

– Ой, – широко позіхнув Єлень і солодко потягнувся. – Жаль, що незабаром треба наступати. – Снилася мені така гарна дівчина, та ще й казала: «Кохаю тебе єдиного, Густліку. Піду з тобою до шлюбу…» Через те, що ви мене розбудили, не знаю коли, – нарікав умиваючись.

– Одразу після війни, – запевнив Кос. – Іди сюди й поглянь. – Узяв його за рукав і підвів до Григорія, який закінчив роботу.

– Непогано, – похвалив Єлень, – але якби мене раньше розбудили, то я б ще краще намалював. А це що таке? – показав пальцем на білі лінії, покладені вниз і навскіс з обох боків од орлиних кігтів.

– Польський орел. А це грузинська гора на знак того, що Саакашвілі малював.

– Про мене, – погодився Густлік, піднімаючи стовпа на плече. – Де його поставимо?

– Ходімо, – Янек, який рушив попереду з саперного лопатою в руці, зупинився над схилом. – Ось тут.

Розкопав глибше невеличку воронку. Шарик, звичайно, допомагав, розгрібаючи лапами землю. Густлік поставив стовпа. Григорій і Томаш укинули в яму кілька каменів, щоб стовп стояв міцніше.

Кос підсипав землю, а решта притоптували, й тоді поклали зверху великі шматки дерну, зрізаного з бруствера танкового окопу. Коли вже все було готове, відступили трохи назад – оглянути роботу.

– Екіпаж!

Кос скомандував спокійно, не підвищуючи голосу, й сам, виструнчившись, віддав честь. Те саме зробили Томаш і Гжесь. Густлік стояв простоволосий, Шарик присів, як на команду «струнко».

Саме в цю мить од Костринського плацдарму долинув гуркіт артилерії: обстрілювали німецькі позиції за десять кілометрів далі на південь.

– Почали, – сказав Кос- Яке сьогодні число?

– «Герменегільди» було в п'ятницю, сьогодні понеділок. Значить шістнадцяте, – підрахував Єлень, поплював на долоні й потер їх.

Томаш хвилину дивився на червоний обрій, на небо, покреслене вогненними лініями, й крадькома перехрестився.

– Багато наших не доживе, – сказав до механіка так тихо, щоб інші не чули.

Саакашвілі злегка кивнув головою і далі приглядався до гілок на деревах, обсипаних молоденькими листочками, які здригалися від струсів далеких вибухів.

Підбіг зв'язковий піхотинець і доповів командирові танка.

– Громадянине сержант, ми починаємо за чверть години, а ще за п'ять хвилин вирушаємо разом на переправу.

– Добре, – відповів Кос, постояв ще, зморщивши лоба, підраховуючи щось у думці, а потім сказав: – Дві тисячі п'ятдесят п'ять.

– Чого дві тисячі? – запитав Саакашвілі.

– Дві тисячі п'ятдесят п'ять днів минуло від нападу гітлерівців на Вестерплятте.

Вдалині щораз дужче гримотіли гармати. На ділянці Сорок сьомої радянської та Першої польської армій ще було тихо, але солдати вже скидали маскувальні сіті з мінометів, готували гармати найрізноманітніших калібрів. Піхотинці затягували пояси, настромляли багнети на гвинтівки, закладали в стволи патрони.

Задиханий зв'язковий знову підбіг до «Рудого», мовчки подав листівку й помчав далі.

Усі члени екіпажу підійшли до Явека. Шарик вистрибнув на танк і, заглядаючи через плече командира, встромив свою цікаву морду між голови танкістів.

– Генералам, офіцерам, сержантам та солдатам Війська Польського, – читав Кос, і саме в що мить перші со-і нячні промені осяяли галявину. – Товариші по зброї! Славою своїх перемог, своїм потом і кров'ю ви здобули право на розгром берлінського угруповання противника й на участь у штурмі Берліна…

Схвильований, зупинився на мить. Від поблизьких піхотинських окопів долетів гучний голос Костянтина Ша-велло, який читав таку саму листівку.

– Хоробрі солдати! – лунало на всю галявину. – Закликаю вас виконати бойове завдання – розгромити берлінське угруповання ворога з властивою вам відвагою та вмінням, з честю і хвалою. З честю і хвалою, – ще раз проказав Шавелло й додав від себе: – Ось, як до нас, громадяни поляки, руський маршал пише: «Вам доручено могутнім ударом оволодіти останніми захисними лініями й зім'яти ворога вщент…»

Кос гляиув на годинника – незабаром третя година двадцять хвилин – а потім, не чуючи слів Шавелло, глянув на обличчя своїх товаришів. Усім єством відчував, як збігають секунди, напружено чекав початку атаки.

Канонада не вщухала. Холод щораз дужче сковував скроні. Бездіяльність починала нетерпеливити й дратувати. Перша команда: «Вогонь!» – блиск і грім залпу прийшли як визволення. І вмить усе потонуло в урагані пострілів, гуків, вибухів. Янек змахнув рукою: «В машину!»

Танк виїхав крізь густий гуркіт і свист на узлісся, зупинився біля прикордонного стовпа з білим орлом на жовтогарячому тлі, що зривався до льоту з вершини кавказької гори. Екіпаж одкрив вогонь по тому березі Одеру, де низькі, пориті окопами та насипами поля вкривалися воронками від вибухів. Надпиляний ствол змінив обрис танка, і той, хто не був у курсі справи, міг подумати, що це новий тип гармати.

З окопів, з лісу біля танка почали вибігати солдати. Сержант Шавелло постукав прикладом по броні й гукнув у прочинений горішній люк:

– Танкісти, гайда з нами!

Стрімким яром униз сповзла піхота, а за нею, занурившись, мов корабель у пісок, танк. Тут хіміки ставили димову завісу. Видно було, як люди бредуть по пояс у диму.

Янек, вихилившись з башти, давав вказівки водієві, котрий майже нічого не- бачив.

– Ліворуч… Ще трошки… Добре. Повільніше… Стоп.

– Готово. Повільно вперед! – кричав сапер, що стояв біля причалу порома.

– Уперед, – повторив Кос.

Офіцер, що керував переправою, задкував, звівши вгоз ру руки, показував, яку гусеницю підтягнути, яку загальмувати. Видно було його тільки від пояса, ноги застеляв маскувальний дим. Скрип балок підказав їм, що вже поміст, а м'який прогин – що танк уже на поромі. Коли Саакашвілі вимкнув мотора, почули плескіт води.

– Давай, давай! – кричав сапер.

Різке торохтіння моторних човнів прорвалося крізь притихлий вже трохи гуркіт артпідготовки. Пором здриг-і нувся, і танкова башта почала віддалятись од причалу.

З того берега прилетіли перші снаряди, вибухнули на. березі. Один упав у воду, здійняв дим і заколихав поромом.

– Ще б'ють, – сказав Густлік, дивлячись крізь перископ.

– Наосліп, – відповів Кос.

– Очі болять від диму, і в горлі дере, – скаржився Григорій. – Вам нагорі краще.

– То йди сюди. Доки пливемо, що тобі робити біля важелів? І Томека забери.

– Я залишусь, – заявив Черешник. – Дим як дим, нічого особливого.

Стояли втрьох біля перископів, дивлячись на жовтувату пелену, що повільно клубочилася над річкою. На тому березі тепер уже тільки зрідка гриміли вибухи. Раптом випливли з густої завіси на чисту течію, і моторні човни, що тягнули порома, загриміли кулеметними чергами, поливаючи свинцем німецькі окопи.

Окопи мовчали, але з дзота на дамбі блиснув вогонь гармати, що била прямою наводкою. Солдати не почули навіть свисту снаряда, бризнув перший вибух, перекинувши один з буксирних човнів.

Через секунду вистрелив «Рудий». Напрям був правильний, але снаряд не долетів – здійняв угору фонтан прибережного болота й піску.

Другий ворожий снаряд упав біля порома, осколки пошматували лівий борт моторки, буксирний канат ослаб, і човен почав набирати воду.

Наступні два снаряди Кос всадив прямо у дзот, злетіли вгору потрощені балки.

Пором, позбавлений буксира, повільно втрачаючи напрям, поплив за течією. Танкісти почули голосну команду сержанта Шавелло й побачили, що піхота, кидаючи у воду гумові понтони й на ходу збиті плоти, під прикриттям танкового вогню веслує щосили до західного берега.

Танкісти, залишившися самі, дали ще кілька кулеметних черг, послали на берег шість або сім осколочних снарядів. Видно було, як піхотинці на своїх «кораблях» сідають на мілину, як біжать по коліна у воді, стріляючи з автоматів, а потім знов усе заслало димом.

Течія зносила пором з танком, кружляючи ним поволі. Автоматні черги десантників поступово затихали.

– До Гданська довезе, – несподівано сказав Томаш і засміявся з власного дотепу.

– Скоріше до Щеціна, – пробурмотів Кос і наказав:- Перевір, Густліку, що там на поромі.

Єлень одкрив люка, зісковзнув униз по броні та оббіг машину довкола, оглядаючи понтони.

– Нічого, – доповів Косові, який вихилився із башти. – Ось два обкуті залізом дрючки, – підняв угору багри.

Янек і Григорій також вилізли з машини, Через передній люк появилися Томаш із Шариком.

– Винесе нас з диму прямо на гармати. З'їдять нас мов шкварку в юшці, – сказав Саакашвілі.

– Ріка: повертає, може, течія викине на берег, – уголос розмірковував Кос.

– На німецький, – докинув Густлік.

– Головне – пристати до берега. Або пощастить замаскуватися, або… Голими руками нас не візьмуть. Шукайте дно.

Томаш і Рустлік стали на понтонах, почали штрикати баграми веду.

– Є, – стиха мовив Черешняк, намагаючись загальмувати пором.

– Держу, – відповів йому Густлік. – Грунт… Намацували дно і, впираючись ногами в борти, по черзі штовхали пором на мілину.

– Берег зліва, – прошепотів Єлень. – Не наш.

– Буде нашим, – сказав Янек. – Зрештою, у нас нема вибору. Підтягнемо, – повернувся до Григорія.

Поклали біля гусениці автомати, скинули чоботи і куртки. Один за одним, біля самого борту, зсунулися в річку. Бредучи по груди в воді, вхопилися за перебиті буксирні канати. Шарик, покрутившись на поромі, теж стрибнув у воду й поплив слідом за своїм хазяїном.

За хвилину командир і механік вийшли на мілину й, тягнучи пором, немов бурлаки, поволі наближалися до заростей, що маячили крізь дим на березі.

– Лозняк, немов ліс, – важко дихаючи, вимовив Янек. – Може, прикриє.

Оглянувся на пором і зрозумів, що надії були марні – з берега маленької затоки, невидимі для нахилених над баграми Томатна й Густліка, на палубу стрибали піхотинці в плямистих плащ-палатках.

– Німці! – застережливо крикнув Кос.

Разом з Григорієм рушили назад по воді до порома, де залишили зброю. Рядом плив Шарик. На їхніх очах почалася боротьба.

Почувши голос Коса, Густлік повернувся і багром збив а ніг двох перших автоматників. Третього зіпхнув у воду Томаш. Єлень хотів, зняти з плечей автомата, Черешняк простяг руку до карабіна, але їх уже обступили німці. Ударами прикладів звалили обох на палубу.

На Коса й Саакашвілі, що стояли по груди в воді, націлилося кілька автоматів.

– Ого, які великі польські риби, – глузував хтось із ншців, дивлячись на мокрих і безборонних танкістів.

Поки німці перемовлялись, Янек тихо говорив до собаки, що плив рядом:

– Додому, Шарику, шукай Марусю… Пішов…

Вермахтівці підняли з палуби Єленя і Черешняка із зв'язаними за спиною руками. Витягли з води Коса і Саакашвілі, теж скрутили їх мотузками.

Тим часом Шарик пірнув між понтони під поромом, виплив з другого боку і, ритмічно загрібаючи лапами, перетинав заслану димом ріку. Собака опустив вуха, морду ледь-ледь підняв над дрібними хвильками.

Минуло досить часу, поки німці втямили, що пес зник.

– Де собака, ти – водяний герою, де твій собака?

Гітлерівець клацнув затвором автомата, черга прошила воду поряд з Шариковою головою.

– Зачекай-но, – притримав унтер-фельдфебель невдаху і, підкинувши до плеча Томашеного карабіна, старанно прицілився.

– З мого? – обурився Черешняк. Рвонувся уперед, вдарив ногою німця під коліно. Гримнув постріл, куля пішла високо в небо. Унтер-фельдфебель підвівся і, показавши на собачу голову, що ледь виступала над водою, наказав:

– Вогонь!

Затріщали автомати, а унтер-фельдфебель підступив до Томаша, якого німці тримали за плечі, і вдарив кулаком в обличчя…

Розділ XIII СМЕРТЕЛЬНА АТАКА

На південь од Кострина в Одер вливаються води багатьох менших річок, що беруть свій початок на польській та німецькій землях. Ріка стає тут повноводна, як Вісла в нижній течії.

Шарик, діставши від Янека наказа повертатися назад, не уявляв собі, яка далека дорога його чекає – протилежний берег був застелений димом. Знав тільки, що сталося лихо, що треба тримати голову низько над водою і опустити вуха. Почувши свист і плескіт куль першої автоматної черги, поплив швидше, змінюючи щомиті напрям. Так учив його бігати під кулями Янек, Правда, на суходолі це виходило краще, ніж у воді, але й тут допомагало.

Кулі ще раз просвистіли над головою, потім спінили воду праворуч і ліворуч. Та Шарик уже сховався у густу смугу жовтуватого диму.

Пес утомився, поплив повільніше і вдихнув на повні груди повітря. Захлинувся димом, запекло в горлі. Вихопився понад воду, і одна з куль, пущених наосліп, влучила в лапу. Вкусила так міцно, аж зсудомило, м'язи і біль віддався у хребті. Шарик утратив ритм, пішов з головою під воду, захлинувся.

Так, берег був далеко, але собака про це не знав, бо понад водою ще й досі снували клапті диму – вітер пригнав його з переправи. Може й краще, що не знав.

Та настала хвилина, коли м'язи перестали слухатися, зламалася воля до життя. Пес заплющив очі, випростав лапи й пішов під воду. Охопили його холод і темрява. Торкнувся носом чогось м'якого, гидкого, а поранена лапа зачепила за колючий дріт, що тягнувся за вирваною з засіки балкою.

Шарик з болю опритомнів, одбився від дна і виплив на поверхню. Хвилину безтямно перебирав лапами, кружляючи на повільній течії, а потім зрозумів, що коли дістав дна, то хоч берега не видно, мусить тут бути мілко.

Розглянувся і за кілька метрів угору по течії побачив низький маленький острівець. Високо задерши голову, поплив туди, перемагаючи смертельну втому. Діставшись острова, насилу витягнув на берег своє обважніле, мов свинець, тіло. Хотів обтруситися, але впав і знепритомнів.

На острівці заледве поміщалися два кущі верболозу й почорнілий від вологи кусень дерева, принесений весняною повіддю. Навіть птахи не мостили тут гнізд. Ріка несла мимо острова прикмети битви, що йшла вище по течії: солдатську шапку, поламане весло, розтрощений снарядами й перекинутий догори дном дерев'яний човен.

Минуло, мабуть, з півгодини. Над деревиною підвелася собача голова й знов упала. Шарик лежав боком, у калюжі, що поволі висихала, й важко дихав. Підтяг скалічену лапу і, повискуючи, почав злизувати з неї кров. Переправа вкрай виснажила його, очі самі заплющувалися,, голова тяжко опадала на пісок.

Десь недалеко гриміла битва, і ось вітер приніс виразніший відлунок бою, почулося гучне «ура-а-а». В атаку пішла піхота. Шарик підвів голову, побачив береги – далеко ворожий і близько свій.

Зібрався на силах, поповз до води. Хвилину постояв і поплив просто перед себе. Течія допомагала собаці, несла до польського берега, а під кінець виручила широка піщана мілина.

Вилізши на берег, Шарик навіть не пробував стріпнутися від води. Боявся згаяти час, як на острові; а треба ж відшукати Марусю. Залишаючи за собою мокрий слід, кульгаючи на передню лапу, помандрував од ріки до урвища й лісу.

Поволі крався кущами, припадав до землі, коли поряд проходили чужі люди, та сьогодні ніхто не звертав на собаку уваги. Тільки що за кожним разом важче було підводитися з землі, м'язи заніміли, пекла поранена лапа, а голова ставала важча й важча.

Отак, ніким не помічений, доплентався до шляху, яким ще вчора їхав із своїм хазяїном до Марусі. Оглянувшись навколо й вибравши потрібний напрямок, рушив далі. Спотикнувся об корінь, запаморочилось в голові – впав. Хотів доповзти до кущів, але світло померкло йому в очах.

…Коли прийшов до пам'яті й став розрізняти окремі предмети, побачив над собою дві невиразні людські постаті. Розмовляли про щось, один махнув рукою, а другий підняв автомата до пострілу.

Побачивши зброю, Шарик підвів голову й гаркнув. Собака пізнав сержанта з патруля, намагався помахати хвостом, але забракло сил.

– Пильнуй, щоб не втік, – наказав сержант солдатові й швидко відійшов убік.

Шарик подумав, що той, певно, пішов по воду і дасть йому напитися.

Незабаром сержант повернувся з молоденьким хорунжим.

– Це той самий. Навіть упізнав і хотів хвостом помахати.

– А хіба я не казав, що той молодик – шпигун, – зрадів хорунжий. – Послав собаку з донесенням через ріку. Тому пес такий втомлений і мокрий. Прив'яжіть і добре доглядайте, а я зателефоную до штабу.

Офіцер одійшов, а Шарик, давши зав'язати собі ремінь на шиї, лежав на стежці, відпочивав, довірливо чекаючи допомоги, і дивився на радянських піхотинців, що опіваючи йшли дорогою.

Загін пройшов, за ним з'явився наступний – і Шарик раптом підвівся на зв'язаних лапах, рвонувся вперед, затягаючи на шиї ремінь. Він побачив на чолі загону Чорноусова, а в першій шерензі дрібненьку фігурку Марусі-Вогника.

– Відставити пісню, – раптом наказав старшина, бо йому видалось, що десь гавкнув собака. Справді, зараз стало чутно поблизу жалісне скавчання.

– Чуєш? – запитав Чорноусов, звертаючись до Марусі.

– Схоже, що Шарик, товаришу старшина.

– Розвідники… стій! Вільно.

Розвідники зупинилися, а Чорноусов, тільки-но зійшов з дороги, побачив Шарика, що лежав під сосною з ременем на шиї, зі спутаними передніми й задніми лапами.

– Що за дідько! – вилаявся старшина.

Не звертаючи уваги на вартового, став навколішки, добув ножа й розрізав пута.

– Старшина! – окриком хотів стримати його хорунжий, який біг до Чорноусова. – Облиште. Це німецький собака.

– Ельзаський, не німецький.

– Німцям служить.

– Нашийника бачили? – показав Чорноусов.

– Кожен може такий зробити. То не ваше діло, облиште.

Чорноусов сховав ножа в піхви. Підвівся і уважно дивився на молодого офіцера.

– Собака не німецький, наш. Ось бачите… Шарик звівся на ноги, хитаючись, підняв морду й лизнув розвідника в руку.

– Я сказав, облиште. Патруль!

Сержант і рядовий стали біля офіцера з автоматами в руках.

– Та ви що? Лякати задумали?

Чорноусов усміхнувся і, поклавши два пальці в рот, свиснув по-розбійницьки. Вмить біля старшини виросли грізні постаті розвідників.

– Ну, що? Будете ще лякати? – запитав Чорноусов хорунжого, а потім мовив до своїх:

– Пізнаєте собаку?

– Ще б пак! Шарик! Наш Шарик!

– Беріть його на плащ-палатку. Втомився та ще її поранений.

Вогник уже перев'язала поранену лапу і поклала собаку до брезентової колиски, завішеної на двох гвинтівках, а Чорноусов, засалютувавши хорунжому, повернув на доірогу, стиха мовивши до санітарки:

– Бачила, який начальник? Молодий, а душа жандармська.

– Але чому пес тут? Що з Янеком, з хлопцями? – хвилювалася Маруся.

– Поживемо – побачимо, – відповів заклопотаний Чорноусов і, щоб розважити дівчину, додав: – Може, вони вже під Берліном.

Розвідники, не чекаючи команди, вишикувалися.

– Кроком… руш.

Рушили, карбуючи кроки, і зразу ж хтось свиснув, знову залунала пісня.

До Берліна лишалося уже небагато: від прикордонного стовпа, який на березі Одеру поставив екіпаж «Рудого», по прямій лінії до самих Бранденбурзьких воріт усього шістдесят сім кілометрів. Проте всі дороги й стежки перегороджено протитанковими ровами з бетонними надовбами і металевими їжаками, мінними полями, а в низині – затоплено водами річки.

Другий берег Одеру гітлерівці укріпили вглиб на сорок кілометрів трьома поясами фортифікаційних споруд, що складалися з десятків позицій, сотень протитанкових батарей, тисяч гармат різних калібрів, окопів, у яких причаїлися винищувачі танків. Перетворений на твердиню центр Берліна противник оточив трьома поясами оборони; кожен з них складався з кількох ліній окопів і сотень вуличних барикад.

Гітлерівське командування розформувало всі резервні частини, школи й військові академії, направивши їх до Берліна та на Одер, мало уваги звертаючи на американців і англійців, що наближалися із заходу.

«Війна вирішиться не на заході, а на сході, перш за все в районі, зайнятім нашою Дев'ятою армією, – писали третього квітня керівники гітлерівської партії командирам полків і дивізій. – Очікуваний наступ більшовиків мусить бути відбитий за будь-яку ціну. Для цього є всі умови: ми маємо необхідну кількість людей та озброєння. Наш погляд повинен бути спрямований лише на схід, без урахування того, що відбуватиметься на заході. Отримання Східного фронту – необхідна передумова перелому в ході воєнних дій на нашу користь…»

«Бийтеся за кожну вулицю, будинок і руїну, за кожну п'ядь землі…» – вимагало німецьке верховне командування у наказі, виданому для мільйона солдатів, які мали захищати берлінський напрямок. Фашисти мали тут 3300 літаків, 1200 танків, 8000 гармат.

Коли вранці шістнадцятого квітня почали наступ два радянські фронти, а в їх складі дві польські армії, що нараховували 186000 солдатів, 320 літаків, 500 танків і 3100 гармат, ніхто не знав, чи скоро буде прорвана гітлерівська оборона, скільки ще днів триватиме війна.

Коли вранці пором з танком 102 – крихта в загальній лавині наступу – прибився до західного берега Одеру, були ще такі фашисти, котрі вірили у свою перемогу, в геніальний політичний хід фюрера, що посварить союзників, або ж у вундерваффе – чудо-зброю, яка одним вибухом палитиме цілі дивізії ворожої піхоти і танків.

Були такі, що вірили: доля війни вирішиться в останній великій битві.

На невеличкому полігоні Кандлітц, що сховався серед лісів на північний схід од Берліна, протитанкова півба-тарея вела вогонь по танку Т-34, Раз у раз снаряди били по башті, такій покаліченій, що годі було розпізнати на ній номер.

Хвилина тиші – й знову гуркіт пострілу, і стугін шматованої снарядом, пропалюваної наскрізь полум'ям вибуху сталі.

Незважаючи на сигнал про припинення вогню, ще раз ударила гармата. Снаряд пішов низом, зірвав крило, оголивши заржавілі гусениці розбитого танка, що стояв серед високого бадилля торішніх будяків.

Од зручного морського бінокля, вміщеного на штативі у спостережному бункері, повернув усміхнене, щасливе обличчя сивуватий уже чоловік.

– Погляньте, будь ласка, панове, – промовив він гордо, – з дванадцяти десять навиліт.

– Непогано. Поздоровляю з винаходом, – кремезний бригаденфюрер СС простяг руку. – Скільки снарядів може дати ваша фабрика?

– За місяць можемо виготовити…

– Я вас питаю, інженере, про щоденний випуск. П'ятсот чи тисячу?

– Близько трьохсот,

– А якщо я віддам до вашого розпорядження цех концтабору Кройцбург? Ви, здається, забуваєте, що сьогодні на світанку на південній та центральній ділянках берлінського фронту більшовики перейшли у наступ.

Третій спостерігач, стрункий білявий капітан, лише тепер одірвався від бінокля і повернув до розмовників лагідне приємне обличчя.

– Німецькі армії не зійдуть з берега. Фюрер, – виструнчився, легко клацнув закаблуками, вимовляючи ці слова, – дав наказа: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– Але ж ви, мабуть, згодні зі мною, капітане, що навіть кількасот снарядів нового типу полегшили б нашим військам виконання наказу вождя, – вставив конструктор.

– «Втратити час – значить втратити все!» – сказано в цьому ж наказі, – відповів офіцер. – Переобладнання заводу загальмує випуск продукції, а ніхто з нас трьох не має права легковажити цією важливою справою. Я б хотів, пане бригаденфюрер, побачити дію снарядів на рухомих цілях. Підкаліберні рикошетять частіше, ніж звичайні снаряди. А як поведуться термітні? Не знаю, чи то полум'я, яке пропалює наскрізь броню…

– Розумію, – обрізав есесівець, – але надмірна обережність поховала вже чимало операцій абвера…

– Так само, як і квапливість, що часто шкодила іншій організації…

– Припинімо це, – рішуче сказав бригаденфюрер і гукнув: – Шарффюрере Верт! Доставте сюди з якоїсь дивізії справний Т-34. З усім мотлохом. Хай не розкрадають перш ніж віддати, – пояснював ад'ютантові, який виріс мов з-під землі, вислухав наказ, клацнув закаблуками і мовчки попрямував до виходу.

– А вас, панове, тим часом запрошую на обід.

– Дуже приємно, – зрадів конструктор і, заохочений жестом, перший просунувся у вузьку щілину виходу із бункера.

Капітан, злегка торкнувшися плеча есесівця, затримав його й тихо спитав:

– Останні повідомлення про ситуацію над Одером?

– Не так погано, Клосс, – відповів той. – Бої ідуть на першій та другій лініях оборони. Третю без танків не візьмуть.

– Але ж тоді – пряма дорога на Берлін.

– Ворога чекав невдача, – запевнив бригаденфюрер, легко підштовхуючи капітана до виходу. – Росіяни чи інші там поляки вмють захищати свій дім з завзятістю дворового собаки, але в їх грудях не б'ються лицарські серця, які ще в середні віки вели далеко на схід наших воїнів.

Обід був простий. У майже пустій залі поряд з полігоном їли смажене м'ясо а бляшаних тарілок, сидячи за столом, оббитим цератою, зате напоїв не бракувало – привезли їх з собою. Конструктор, можливо, випив трохи забагато, бо голосніше, ніж цього вимагало невелике товариство, пояснював позитивні якості своїх снарядів.

– Внаслідок обертового руху, спричиненого гвинтовою різьбою в стволі гармати, значно знижувалась бронебійна здатність снаряду. Новий снаряд має стабілізатор, який дозволяє йому зберігати рівновагу в повітрі й не обертатися по осі навколо свого корпусу…

– Конкретні дані про конструкцію – державна таємниця, – холодно зауважив Клосс.

– Маєш рацію, Гансе, – погодився інженер. Вихилив до дна свою чарку, налив ще. Встав блідий із зворушення та й від випитої зайвини.

– Знаєте, як називається наша найпотужніша чудо-зброя? – цокнувся з есесівцем, що сидів навпроти. – Це наш чудо-фюрер. Будьмо здорові!

Офіцери ледь пригубили, не час для хвальковитих тостів… Одна річ – звеличувати вождя у Варшаві, Парижі або під Москвою і зовсім інша – в Кандлітці, майже в передмістях Берліна.

Тихо увійшов шарффюрер Верт, нахилився до начальника і пошепки щось доповів.

– Вони всі тут? – запитав той.

– Так точно.

– Панове, – усміхаючись почав есесівець, – у мене в для вас справжня несподіванка: на полігоні стоїть не лише справний Т-34 з нетиповою, здається, гарматою, здобутий сьогодні вранці над Орлом, але й увесь його екіпаж.

– Екіпаж? – здивувався конструктор.

– Так. Я наказав, аби нічого не демонтували, а вони взяли й прислали з усім екіпажем, – сміявся, встаючи з-за столу. – До роботи, панове.

Накинувши шинелі на плечі, вийшли з приміщення. Під весняним сонцем ліворуч білів спостережний бункер з вузькими темними щілинами. Праворуч нього, у мілких окопах, зеленіли на своїх позиціях дві протитанкові гармати. Біля них виструнчилась обслуга на чолі з ветераном-офіцером на протезі замість ноги.

Трохи віддалік стояв закурений танк з написом «Рудий» на борту та його екіпаж без поясів і шапок, у пошарпаних мундирах.

– О, та це ж поляки! – вигукнув бригаденфюрер. Тінь промайнула по обличчю капітана, ледь помітно здригнулися губи. Кинувши оком на полонених, сказав спокійним, байдужим тоном:

– Яка різниця, танк такий самий.

– Хоробрі поляки під Берліном, – говорив сам до себе есесівець, повільно походжаючи й приглядаючись до полонених. – Це ж нісенітниця…

Замовк, пройшовся ще двічі туди й назад уздовж короткої шеренги, щось зважуючи, і розпорядився:

– Викинути з танка всі боєприпаси, не залишивши жодного снаряда, жодного патрона. Де їхні пояси й шапки? Давайте сюди. Хочу з ними порозмовляти як із солдатами…

Гармаші метнулися до викинутих із танка речей. Есесівець узяв ротмістрову конфедератку і простягнув її танкістам.

Ті стояли нерухомо, зиркаючи спідлоба.

– Хто знає німецьку мову?

– Я, – відповів Кос.

– Кожен ворог, котрий переступить німецький кордон, мусить бути знищений, та я хочу дати вам шанс. Якщо ви мужчини…

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу – пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами [конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.

Бригаденфюрер жестами показав Саакашвілі, що після сигналу той має виїхати, повернути й гнати танка просто на гармати.

На все це Кос дивився байдуже, немов сторонній спостерігач, аж поки згадав, що саме він – командир танка. Механік і Томаш стоять поряд з ним, а Густлік… Де Густлік?

З-за танка вискочив Єлень, затуляючи долонями обличчя. За ним вибіг німецький капітан, той, який запропонував, щоб увесь екіпаж був у машині, коли вона їхатиме на гармати. Німець дав йому кілька міцних стусанів, потім ще раз підскочив, гепнув кулаком у живіт.

Сілезець зігнувся, упав на коліна, ледь підвівся.

– Що сталося? – скрипнув есесівець, підводячись з сидіння машини.

– Цей собака мав у кишені патрони!

Капітан обсмикнув мундира, струсив з коміра пилюку й, сягнувши до кишені, показав на долоні шість гвинтівочних патронів.

– Он як! – здивувався есесівець. – Кожна гра мав свої правила, яких треба дотримуватися, – кепкував, звертаючись до скривавленого Єленя.

Рикнув мотор, штабна машина поїхала до вогневої позиції.

Черешник приклав долоню до опухлого ока й беззвучно ворушив губами. Саакашвілі витер спітнілий лоб.

– Тебе дуже побили? – пошепки запитав Густліка.

– Рука здорова, – хапаючи ротом повітря, відповів Єлень.

– В тебе у кишені були патрони?

– Ні! Він мені їх засунув.

– Мерзотник!

– Не зовсім.

– А що?

Від гармат злетіла в небо ракета.

– Сідайте, – наказав німецький вартовий.

Мить стояли, мов паралізовані, а потім Кос голосом, що зривався од напруження, наказав:

– До машини!

Зачинили люки, очі довго не могли звикнути до півтемряви.

– Друзі! – покликав Густлік, присідаючи за спиною Григорія. – Перш ніж дати мені по пиці, капітан сказав, аби ми не лізли під гарматний вогонь, а їхали просто перед тебе у терновий чагарник, а звідти яром до лісу…

– Як він тобі це сказав? – поспіхом запитав Кос.

– По-польськи.

– Все одно наздоженуть, – озвався Томаш.

– Але є шанс. Чуєш, Григорію?

По обличчю механіка, який дивився в дуло автомата, стікали великі краплини поту, на затиснених щелепах тремтіли м'язи, тихенько постукували зуби.

– Гжесю, чуєш? – удруге повторив Кос за спиною грузина й звелів: – Лягаємо на дно, є шанс…

Саакашвілі кивнув головою, що чує, зітхнув, облизав пересохлі губи, поклав на важелі долоні, ступні – на педалі. Простягнув руку вліво до контакту й ненароком доторкнувся держака шаблі. Почулася тиха музика.

Відсмикнув руку. Мелодія згасла.

Тоді знову намацав шаблю, затиснув пальці на держаку. І ось здалеку мовби надлетіла знайома мелодія, ослабла, знову задзвеніла гучніше. Заплющив очі, слухав.

Слів ще не розрізняв, проте знав – то до нього говорять предки. Голоси, відбиті од гір, летіли над чагарниками терпкого кизилу, над фіолетовими духмяними луками, лунали над виноградниками. Щораз дужче пісня хвилювала кров; аж раптом Саакашвілі збагнув: то дедаміт-ца – мати-земля повторює кроки грузинів, що йдуть на бій. Вдихнув на повні груди повітря і несподівано для себе, для друзів, для німця, який цілився в нього з автомата, заспівав повним чистим голосом:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Вартовий, не дуже тямлячи, як діяти, повів дулом автомата. І тут над полігоном злетіли в потьмяніле небо аж дві ракети. Німець закинув автомата за спину, буркнув:

– Вперед, смертнику…

Загуркотів мотор і воднораз в ушах грузина лункіше зазвучали голоси, що спліталися в бойову пісню.

– Бачиш оті кущі? – спитав Кос.

Сержант Григорій Саакашвілі, співаючи, кивнув головою. Підтягнувши злегка правий важіль, додав газу.

Блиснули два постріли – перший снаряд вищербив бетонний мур, другий відбився рикошетом від башти.

Танк, описуючи правильну дугу, набирав швидкості. Піхотинці на ваговозі, що стояв у окопі, перелякано загукали, проте водій не наважився виїхати під вогонь гармат. Секунда – і «Рудий» вдарив у машину, зім'яв її.

На спостережному пункті все це бачили в біноклі, як на долоні. Хмара ясної куряви знялася над розбитою машиною, закрила танк, що сунув у високій траві. А навколо навсебіч розбігалися маленькі фігурки піхотинців.

– Прокляття! – заревів бригаденфюрер і вискочив з бункера.

Чути було, як кричить на артилеристів, лає їх за те, що припинили вогонь.

– Наші люди, – намагався пояснити кульгавий артилерійський офіцер, показуючи на піхотинців.

– Вогонь! – наказав есесівець.

Капітан-абверівець не відривав очей від бінокля і бачив, як танк скориставшися сум'яттям, на повній швидкості помчав до тернових кущів понад траншеєю, що вела до лісу.

Башта то виринала, то зникала. Раз у раз били гармати. Гармаші пристрілювалися. Застугоніла броня під ударами перших снарядів.

Повернувся задиханий есесівець, нахилився до бінокля.

– Не втечуть, – сказав йому капітан і осміхнувся.

Томаш і Густлік принишкли на дні танка. Кос підповз до командирського місця і глянув крізь отвір для кулемета. Широкий путівець з полігона вів на спадистий горбик.

– Близько! – крикнув Янек, побачивши дерева на узліссі.

Саакашвілі, стиснувши долонями важіль і нахиливши голову до оглядової щілини, вже не співав. Він відповів Косові заперечливим кивком голови й кинув крізь зціплені зуби:

– Ні. Тепер вони затанцюють.

Два снаряди просвистіли високо над танком, і вогонь раптом ущух. Янек кинувся до башти, глянув у перископа й одразу все зрозумів.

Ворожі артилеристи мусили повертати гармати щораз більш ліворуч, аби стріляти по танкові, який мчав уперед. Врешті права гармата не могла вже вести вогонь, і командир батареї наказав змінити позицію.

Саме в ці хвилини танк уповільнив хід, похитнувся, на мить став дибки, виповзаючи з траншеї, глухо гуцнув, опускаючись, і посунув на батарею.

Гармаші ще встановлювали гармати на новий напрямок стрільби, заряджаючі подавали снаряди, та стріляти вже не довелось.

«Рудий», ревучи, звалився на батарею, розтрощив обидві гармати. Тих, хто не встиг відскочити, впрасував у землю гусеницями. Ні на мить не затримуючись, Саакашвілі погнав танка далі.

З бункера вийшов капітан Клосс із пістолетом у руці, усміхаючись, дивився на танк, що зникав поміж деревами.

Під стіною бункера сидів артилерійський офіцер, одстібував розбитий протез і стиха наспівував стару фронтову пісеньку про вбитого приятеля, котрий був кращий зд, всіх інших.

– Верте! – гукнув бригаденфюрер свого вірного ад'ютанта. – Повідомте сусідні вогневі точки й позиції зенітної артилерії про цю скажену коробку. Хай ціляться спокійно, У танку нема жодного снаряда.

Коли дзвонили телефони й радіостанції передавали тривожного наказа, всередину колони ваговозів з боєприпасами, що йшла лісом, з бічної дороги в'їхав схожий на мару танк – башта в подряпинах й пробоїнах, пошматовані крила стирчали по боках, спереду на броні хилиталась якась погнута залізяка.

Не встигли водії розпізнати орла на броні, як танк зіпхнув одну машину у рів, другу скинув з насипу. Спалахнув бензин у баках, шугнуло вгору полум'я, почали вибухати снаряди.

Передні машини рвонулися вперед, біля в'їзду на міст розчавили регулювальника. Жандарм вистрелив на сполох, але водії вже пхали машини на прогони мосту й застрягли, наштовхнувшися на гармати, що з'явилися з протилежного боку.

У цю мішанину з розгону вдарив «Рудий». Затріщали бар'єри, звалилися в воду розтрощені машини.

Але танк уже помітили з позицій зенітних батарей, з поблизького горба блиснув постріл, на мосту вибухнув перший снаряд. Командир батареї спокійно спостерігав у бінокля, бачив темний силует, що виповзав з-поміж розбитих автомашин. Шість вісімдесятиміліметрових гармат повільно повели могутніми стволами, цілячись у танка. За мостом дорога ішла викопом, насип уже затулив боки Т-34. Офіцер скомандував:

– Вогонь!

Снаряди зірвали башту, викинули її на насип догори дном. Схожа на порожню шкаралупу горіха, вона трохи диміла. Офіцер усміхнувся і сховав бінокль до футляра.

Безголовий «Рудий», повільно перебираючи гусеницями, скотився з шосе по стрімкому насипу, переповз струмок у 'долині, виліз на той берег, порослий кущами.

Металева прямокутна коробка з чорним отвором на місці зірваної башти виповзла на чорну ріллю, зачепила торішній ожеред і звалила його на себе. Сталь загрузла у вологому грунті, розбита машина сіла на черево, і гусениці марно місили болото. Мотор закашлявся, загув рівно, знову поперхнувся і врешті стих.

Розділ XIV КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ

Південно-західний вітер заслав димом зруйнований бомбардуванням Берлін, а ще вище гнав грозову хмару, пронизану частими блискавками. Коли по радіомережі, що з'єднувала батареї протиповітряної оборони, передавали повідомлення про знищення ворожого танка на захід од Рітцена, навушники мало не лускалися від тривожних розмов.

– Невже прорвали оборону на Старому Одері? – запитували радисти, затуляючи долонями мікрофони.

– Ні. Це якийсь одинак. З першого залпу загубив капелюха, – хвалились зенітники. – Від нас видно.

– Що видно?

– Башту з того танка.

І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.

Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.

Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх но скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.

Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.

Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.

– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.

– Близько.

– А до лісу скільки?

– Двісті метрів по відкритій місцині.

– У дощ може і перескочив би.

– З вишки помітять.

– А як сюди їхали, не бачили?

Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:

– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.

– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…

– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь щелеетіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.

За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.

Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому цлащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.

Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.

Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце цід брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.

– Привозив обід, – пояснив Кос.

– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.

– Термоса й три хлібини.

– Шість душ. Що там може бути?

– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.

– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.

– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?

Грузин мовчки кивнув головою.

– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…

Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:

– Вилазьте.

Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.

– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.

– Швидше, чортяко.

У отворі з'явився напханий рюкзак.

– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.

– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.

Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.

– Був там? – запитав Густлік.

– Ні. Тільки тепер виліз.

– Щоб йому кисло було!

Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:

– Ходімо. Я можу перший…

Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.

– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася в уші, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.

За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.

– Дай сюди цього ножика, – притримав йото Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.

Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.

Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.

Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільшняком, на яких уже розпустилося молоде листя.

Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.

– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.

– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.

Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?

Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:

– Далекобійна.

– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.

Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.

– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії,, взимку тепліше. Все промокло…

Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.

– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, – несподівано зажурився Томаш.

Подуло спіднизу, бо Єлень здвигнув плечима.

– І так його вже не складемо докупи.

– Там же гармошка залишилася.

– Нема вже в нас броні над головою, – зітхнув грузин.

– І кишки марща грають, – кинув Густлік.

– Думаєш, що напевно шестеро? – штовхнув його в плече Янек.

– Кого шестеро? – не зрозумів Єлень.

– Там, за муром.

– Як три хлібини, то шестеро.

– А нас четверо.

– Але з шаблею і сокирою, – протягом мовив Густлік, – Якби ще гвинтівку… Таж не будемо сидіти, як мокрі курки, – пожвавішав. – За муром сухіше й безпечніше.

– Тут треба тихо, – сказав Томаш.

– Не питаю ради, – обрізав Кос. – Екіпаж, увага, – повернувся, став на коліна, а решта, мов розбуджені зі сну, пильно дивилися в обличчя командирові. – Коли везтимуть вечерю… – Хлопець так стишив голос, аж мусили нахилити голови, щоб краще чути.

Дощ незабаром перестав. За наказом Янека зробили фіззарядку, а потім розвідали територію в радіусі півкілометра. Воднораз шукали хоч якоїсь зброї, та марно; виявили тільки лісовий завал і мінне поле на просіці.

Болото на мундирах вже почало потроху обсихати, обсипатися, коли Кос наказав бути готовими до дій і дотримуватись повної тиші. Прислухалися – широка луна безнастанно приносила гуркіт зі сходу, проте в лісі – ні гуку, ні шелесту.

Григорій перший почув далеке торохтіння мотора і підвів руку. Мовчки зайняли заздалегідь намічені позиції.

Шум мотора наближався. Серединою дороги промчав сполоханий заєць, і Янек подумав, що це добра прикмета, бо тварина нічого не помітила.

Лісовим шляхом над'їхав старий трактор, тягнучи польову кухню. На ньому під брезентовим дашком сидів-той самий високий, плечистий солдат, а на підпорі сох дощовик з каптуром. Дорога вела широкою просікою, ліс був рідкий. Виблискували калюжі та мокра трава.

Там, де траплялися більші вибоїни, трактор уповільнював хід, торохтів на першій швидкості, оминаючи корені, замшіле каміння й віхті трави, повз поволі, щоб не розплескати вечері.

Якоїсь миті, коли задні високі колеса проходили над чималим горбом, з-поміж розкошланої трави, з-під забрудненого болотом, брезенту виповзли руки, вхопили ззаду за трактора. Кос стрибнув спритно, як дикий кіт, опинився за спиною німця і свиснув.

Здивований солдат зірвався на ноги, вирвав плоского багнета з піхов на поясі, але удар у підборіддя звалив його додолу. Німець, як добрий боксер, зразу підхопився, не випускаючи з рук зброї. Хотів кинутися на Янека, але в цю ж мить до нього підскочили Густлік і Томаш, Єлень ледве ухилився од вістря багнета. Черешняк ударив зверху. Вхопили кухаря за плечі й потягнули в ліс.

Янек зупинив трактор, не вимикаючи мотора, дістав з держака трофейний карабін, перевірив. Зі зброєю в руках зіскочив на землю, заглянув до ящиків, чи не знайдеться щось попоїсти. Дістав буханець хліба і кільце ковбаси.

– Ґжесю! – гукнув, а коли грузин підбіг, показав йому здобич. – На чотири пайки.

Саакашвілі порізав хліб та ковбасу шаблею і притьмом заходився уминати. Кос ухопив свою пайку, але тільки-но відкусив шматок, як з лісу прибіг Черешняк із сокирою і рюкзаком у руках. За ним – Густлік, переодягнений в німецький мундир, застібаючи пояса а патронташем.

– Не знайдуть? – запитав Кос.

– Загорнули, прикинули травою, – відповів Густлік.

– Але брезент пропав, – бідкався Томаш.

– Адже ж я обіцяв тобі кращий.

Янек роздав хліб і ковбасу, а потім разом з Григорієм і Томашем тісно полягали на металевій площадці трактора. Густлік збоку подивився, чи не видно хлопців, штовхнув чиюсь ногу, а потім сів за кермо, додав газу й рвучко зрушив з місця.

– Не рви, – повчав його знизу Гжесь. – Спокійніше. Єлень не міг відповісти, бо саме запихався хлібом і ковбасою – лише простяг руку й заспокійливо поплескав механїка по плечу.

Дальше події розгорнулися швидко. Хлопці ще жували останні шматки, а трактор уже доставив їх під велику браму у високому мурі. Густлік загальмував, не вимикаючи мотора, зліз з трактора. Глянув угору, ще раз перевіряючи, чи башточка пуста. Узяв термоса й притулив його до вузької полиці. Різко стукнув, зупинився, а потім – ще тричі. Хвилинку почекав, хотів уже знову стукати, та заскреготів засув і хтось прочинив зсередини віконницю. В отворі замаячив чоловік у мундирі, простяг руки.

– Ну, давай, нарешті, – пробурмотів неохоче» Густлік підсунув термоса до себе, щоб німцеві важче було його взяти. Солдат нахилився, всунув голову в віконце. Єлень лівою рукою притягнув його до себе, а правою вдарив у потилицю, аж луна пішла.

– Готовий, – сказав, намагаючись пропхати крізь отвір непритомного німця.

На допомогу підбіг Кос.

– Не пролізе, гад. Гладкий, – шепнув Густлік.

– Попусти, – наказав Янек. – Я спробую.

Німця пхнули назад, а Кос, склавши руки над головою, просунувся в отвір. Єлень вхопив його за стегна, підняв і штовхнув, як хлібину в піч.

Янек упав на руки, перевернувся і, оббігши поглядом подвір'я – зелену клумбу з пістрявими братками, плаский бункер, шлюз, знову мур, – забрав у солдата автомат. Скочив до брами, безсило шарпнув здорову колодку на товстих скобах.

На щастя, хвіртка поряд була зачинена лише на засуви. Відтягнув – і вона тихо прочинилася на добре змащених завісах. Хлопці увірвалися досередини один за одним – Густлік у німецькому мундирі, Саакашвілі з шаблею в руці і Томаш зі своєю сокирою.

– Залишайся тут, – наказав Черешникові Кое, – відповідаєш за нього, – показав на оглушеного німця.

Все це відбувалося у брамі, біля вартової будки, у глибокому затінку, під гурчання мотора, що працював на малих обертах. Згори почувся скрип: на вишку до кулемета хтось вийшов.

Намагаючись побачити, що діється внизу, вартовий перехилився через бильця. Затуляючи очі від променів иризахідного сонця, опитав згори:

– Віллі, навіщо відчинив хвіртку?

Кос миттю підкинув автомат до плеча і, відхилившись назад, вистрелив майже вертикально вгору.

Німець важко підвівся, проте голова й плечі переважили, і він через бильця упав униз, збиваючи черепиці з даху. Коли кулеметник гепнувся на землю, Кос скомандував:

– Вперед. Там ще четверо.

Вибігли за ріг будинку, причаїлися попід самим муром. Саакашвілі став під вікном. Янек скочив у відкриті двері, за ним – Густлік.

У просторих високих сінях під стіною стояли дерев'яні ящики, на грубих гаках висіли весла, в кутку рятувальний круг, купи канатів, дві пари гумових рибальських чобіт. Гвинтові сходи вели на другий поверх.

Кос штовхнув двері праворуч, убіг до порожньої кімнати, в якій була лише табуретка і телефон на невеликому столику.

Тим часом зліва увійшов до сіней літній обер-лейтенант, з протигазом через плече, польовою сумкою на поясі й біноклем на грудях. Офіцер здивовано глянув на Єленя і, обурений пострілом, запитав:

– Ти стріляв?

За його спиною у прочинених дверях з'явилися дві голови в шоломах. Хвилину всі мовчали, приглядаючись до дивного солдата в німецькому мундирі, з брудним обличчям, а потім обер-лейтенант почав лаяти його.

Густлік виструнчився і покірливо слухав.

– Тут спеціальна команда підривників, і жодна людина…

За спинами німців з'явився Григорій з піднятою вгору шаблею в руці.

– Правого, – наказав йому Густлік.

– Vas?

– Капуста і квас, – буркнув Єлень, частуючи офіцера прикладом.

– Ваша! – заревів грузин, б'ючи держаком шаблі по накритій каскою голові.

Третій німець вивернувся, стрибнув убік, побіг з сіней у двері праворуч. Густлік кинувся за ним, проте не встиг і гримнув щосили в зачинені двері.

Німець скочив до телефону, вхопив трубку.

– Алло, тут підривна команда «Повідь»…

Янек убіг до кімнати через інші двері, приставив під ребра дуло автомата:

– У нас повний порядок, – підказав тихо.

– У нас повний порядок, – слухняно повторив той, поклав трубку й підняв руки вгору.

Усіх трьох полонених зв'язали канатами, яких не бракувало в сінях, посадили до стіни під веслами. Обер-лейтенант приходив до тями, а той, котрого Саакашвілі ударив шаблею, піднімав зв'язані руки до лоба й мацав величезну ґулю кольору дозрілої сливи.

Єлень і Саакашвілі сіли на ящиках, Кос став за одвірком прочинених дверей, хитав на ремінці обер-лейтенантового бінокля і раз у раз споглядав на подвір'я. Відбулася блискавична нарада.

– Бункер порожній?

– Я перевірив, – кивнув головою Густлік.

– Одного нема. Може, було п'ятеро.

– Один, два, три, – Янек порахував спочатку автомати, які держали в руках, а потім показав на зброю на підлозі – ще три й карабін. Два небіжчики, троє зв'язані, одного стереже Черешник, значить один ще десь має бути.

– Гжесю, – наказав Янек. – Пошукай цього останнього. Він неозброєний, легко не втече, бо навколо мур. А ми зробимо порядок з трактором, поки кинуться шукати кухаря.

Саакашвілі кивнув головою із автоматом напоготові й шаблею при боці пішов на розшуки.

Кос підважив багнетом віко одного ящика. Єлень – другого.

– Де запали? – запитав полонених.

– Не треба. – Кос махнув рукою і показав на відкритий ящик, де лежали мінометні міни різного калібру. – Обійдеться без запалів. Бракує їм вибухівки, беруть, що під руку трапить.

– Бо кращу витратили у Варшаві. Я б їх запитав, що тут хотіли підірвати. – Густлік плюнув на долоню.

– Потім. Спершу кухня, – обрізав Кос і обережно взяв дві міни за стабілізатори. – Нема гіршої гидоти, як снаряд або міна, що не вибухнули.

Густлік ще кинув оком, чи добре зв'язані полонені, обмотав кінець каната навколо гака, вбитого в стіну. Великий клубок тонкого мотуза сховав до кишені. Обережно, але без особливого зусилля, завдав собі на спину ящика з мінами й вийшов за Янеком.

Тим часом Томаш біля воріт працював, аби не нудитися. Відтягнув під мур застреленого німця і поклав у дерев'яну буду, де стояли лопати, вила, старі вазони та інше городницьке начиння. Знайшов на полиці чималу коробку з намальованою на ній прищепою і німецьким написом. Одкрив, понюхав, сховав до кишені, бо коли щепити дички на фруктові дерева, то добра мазь ціниться на вагу золота.

Вийшов на подвір'я і, копнувши ногою оглушеного Густліком німця, допевнився, що той не скоро отямиться. Виглянув у хвіртку, чи хто не йде, але побачив пусте чорне поле з розваленим ожередом, з-нід якого після де-щу не було вже видно розбитого танка.

Поряд під муром нетерпеливо торохтів трактор.

Зітхнувши, взявся спорожняти кухонні ящики. Поклав на ліву руку три хлібини, притис бородою.

– Але ти ж і набрав, – почувся несподівано за спиною голос Густліка.

– Тільки чорний, білим і не пахне, – вдавано байдуже буркнув Томаш.

– Неси до хати, а ми тут самі, – наказав Кос.

– Давай, давай, – поквапив Густлік, бачу чи, що Томаш одкриває рота, – Потім скажеш.

Тільки-но Черешник пішов, заходилися коло трактора. Спочатку посадили й прив'язали до керма застреленого кулеметника, а потім заходилися біля мін. Робота була небезпечна, вимагала спокою, тиші й уміння, бо справді, нема гидоти понад міну, що не вибухнула, й часом досить легенького дотику, щоб розлучитися з життям. А тут ще рядом трактор не лише торохтів, але й трусився, мов у лихоманці, й шарпав кухнею, що ледь диміла.

– Готово?

– Порядок.

– Іди за стіну.

– Я…

– Ти.

– Ти – командир.

– Саме тому швидше.

Невдоволений, що йому перепало, як хвилину тому Черешникові, Єлень одступив назад і дивився на Янека, котрий обережно й поволі рушив трактором з місця. Коли машина була вже на ходу, Кос зіскочив на землю, двома величезними стрибками досяг придорожної канави й заліг там, припавши обличчям до землі.

Трактор на другій швидкості поволі віддалявся. Почекавши ще трохи, Кос підвівся, поповз канавою назад до воріт і, пригинаючись, немов під сильним обстрілом, кинувся у хвіртку, прямо в обійми Густліка, який там причаївся.

– Я аж упрів, поки ти вернувся,

– Тікай.

– Ще раз гляну, як небіжчик кермує. – Єлень обережно висунув голову, підніс до очей трофейного бінокля.

Трактор саме повільно виповзав на горбон. Під кухнею ззаду на гаку теліпалися гранати, запали ледве не діставали до землі.

Єлень витер піт з лоба.

– А як не зачепить?

– Аби тільки доторкнувся.

Гримнув вибух. Понад муром шугнув чорний дим, у якому переверталися рвані шматки металу, Танкісти з полегкістю глянули один на одного.

– Це те, чого нам треба… – сказав Густлік. Тоді до дав: – Пане полковник, наш хоробрий кухар підірвався на міні.

Кос старанно зачинив хвіртку.

– Тепер тільки відшукати шостого й сидіти тихо в цій команді підривників, поки наші прийдуть!

– І не завадило б трохи попоїсти, га?

Розділ XV ОБЕР-ЄФРЕЙТОР КУГЕЛЬ

Діставши наказа відшукати останнього німця з підривної команди, Саакашвілі крок за кроком промацував шлюз. Невеликий прямокутник подвір'я був огороджений високим цегляним муром. Посередині – клумба, на якій цвіли жовті, блакитні й фіолетові братки. Під муром тягнувся голий ще живопліт і зеленіло кілька молодих тополь.

Гарно тут, мабуть, було раніше, але тепер зразу ж за клумбою прилягав до кам'яного краю шлюзу бетонний бункер – плоский, як притоптаний гриб, у брудно-зеле них і коричневих маскувальних плямах, дивився спідлоба на три сторони світу темними щілинами бійниць. Оплутані іржаві спіралі колючого дроту боронили підступи до нього.

Довелося обійти бункер з тилу, щоб по стрімких східцях дістатися до сталевих дверей, на яких було щось криво написано чорною фарбою.

Двері стояли прочинені. Саакашвілі увійшов досередини, намацав вимикача й несподівано для самого себе засвітив електричну лампочку в затуленому сіткою заглибленні під стелею.

У бункері було два бічні невеликі сховища – немовби на боєприпаси, але порожні, й кілька закритих металевими плитами тайників, проте не таких великих, щоб там могла сховатися людина. Може, акумулятори?

Шлюз був глибокий. Потемнілі від вологи, коричневі від моху кам'яні плити стрімко вели на кілька поверхів униз. Там стояла порожня баржа. Григорію аж у голові запаморочилось, коли дивився на неї; мусив відступити назад і схопитися за чавунну тумбу, відшліфовану причальними канатами. Сів на неї перепочити.

За воротами шлюзу розкинулося чимале озеро. Вузький дерев'яний поміст з поруччями вів на другий бік, проте туди не було потреби ходити – плоский переліг, розритий ровами й окопами, переходив у драговину, пожовклу від квітів болотної калюжниці, а табличка з написом по-німецьки: «Увага! Міни!» не заохочувала до прогулянок.

З того боку ніхто не прийде, можна бути спокійним, подумав Саакашвілі й вирішив доповісти про це Яяекові. Глянув ще на північ, де рівні, захищені насипами поля перетинав канал, і подався до будинку.

Ноги у нього вгиналися в колінах, відчував слабість в усьому тілі й порожнечу в голові. Поки шукав німця, поки зосереджував усю увагу на виконанні наказу, намагався не думати, проте тепер знову його пройняв біль, немов хтось стискав йому скроні, – нема «Рудого»! Танк, поранений над морем, був сьогодні роззброєний, а потім убитий, убитий, убитий…

Мозок затнувся на цій єдиній думці, як пошкоджена платівка. Григорій обійшов засіки біля бункера, машинально обминув клумбу й рабатки. За солдатською звичкою замість увійти відразу в сіни, заглянув до них крізь віконце в стіні, у якому хтось давно вже вибив шибку, а павук сплів тенета.

На свій подив побачив, що полонені не сидять під стіною, а лежать на підлозі, неначе розкидані вибухом. Зразу помітив, однак, що недвижимий тільки офіцер, котрого Єлень нокаутував прикладом. Той з ґулею, скулившись, силкувався натягнути каната, кінець якого був зачеплений за гак. Третій, який раніше сидів скраю, випроставшися, витяг над головою руки й намагався дістати автомат. Нарешті, вхопив його за ремінь.

Тепер пішло легше: німець знову сів, підібгав ноги й, вмостивши приклад між колінами, відвів затвор: можна було стріляти, незважаючи на зв'язані руки.

Та не встиг і очей підвести – Саакашвілі вмить підскочив і ударом ноги вибив гітлерівцеві зброю з рук. Став над німцем, важко дихаючи. В голові вирувала та ж сама пошкоджена платівка, повторюючи одне слово. Грузин не здавав собі справи, що верхня губа в нього тремтить і, відкриваючи зуби, надає обличчю якогось хижого виразу. Полонений, котрий сидів скраю, ставав щораз більше схожий на бригаденфюрера СС, досить було б тільки поміняти емблеми на комірі…

Висунувши клинка з піхов, Саакашвілі відступив крок назад, розтулив рота. За хвилю, не спускаючи з полонених очей, знов ступив уперед, немов шукав найви-гіднішої дистанції для удару.

Німець підняв зв'язані руки, захищаючи голову. Побачивши пута, Григорій спам'ятався і, спершись об одвірок, витер долонею лоба.

У дверях з'явився Томаш, розглянувся, потім рівненько поскладав хлібини на підвіконні, втягнув за комір непритомного й досі німця, що його оглушив Єлень біля хвіртки, і мовчки став зиркати то на грузина, то на полонених, чекаючи, що ж буде далі.

Григорій підвів голову й гарячково заговорив:

– Вони можуть посилати нас на смерть, гнобити й розстрілювати беззахисних, а їх не дозволено. Розумієш? Не дозволено. Вони можуть…

– Розумію, – кивнув головою Черешник. – Взводний Єлень пояснював. Але зачинити дозволено.

– Маєш слушність, – отямився нарешті механік. – Тут є добрячі підвали.

Почав одв'язувати каната з гака, аж раптом будинок здригнувся від могутнього вибуху, двері з гуркотом зачинилися.

– Міни, – зрадів Саакашвілі.

Гладкоствольна зброя має невелику дальність, тому залп з полкових мінометів свідчив би, що фронт не далі ніж за п'ять кілометрів звідси, подумав Саакашвілі.

– То громадянин командир ї громадянин взводний висадили кухню в повітря, – пояснив Черешник. – Мовби артилерія влучила, як домовлялися спочатку…

Томаш черпав кухлем з відра і поливав водою одного ва одним нокаутованих полонених. Німці вже очунювали, коли повернулися Єлень і Кос.

– От ми й разом, на голову не капає, гуляш у термосі…

– Стривай, – зупинив Янек, – Спочатку вартового треба поставити.

– Я піду, – зголосився Томаш.

– Гаразд, – командир кивнув головою і звернувся до механіка, – Чого ти їх на мотузці тримаєш?

Саакашвілі зиркнув на каната, здивувався і не відповів.

– У підвал треба завести, – вихопився Черешняк, – Там товсті стіни, міцні замки…

– Саме так, – ствердив Григорій і показав: – Цей хотів дістати зброю…

Забувши, що повинен був посадити їх під замок, Саакашвілі відійшов у куток, приліг на купу канатів і обхопив голову руками.

Товариші порозумілися очима. Томаш зітхнув і пішов на пост. Янек повів полонених до підвалу. Єлень різав хліб, перемивав миски, лаштуючись вечеряти.

– Гжесю, візьми ту шаблю і допоможи, – попросив Густлік, беручи чималу бляшанку консервів.

– Ні, – сумовито відповів Саакашвілі.

– А шостого не знайшов?

– Ні.

– Я питав полонених, – промовив Кос, вішаючи ключа на гак біля дверей, – Кажуть, що нікого тут більше нема, що їх було п'ятеро.

– Хліб брали для шістьох, – наполягав Єлень, ріжучи жерсть багнетом.

– Може, собака в них був, – сказав Янек, і тінь смутку промайнула по його обличчю.

Попоївши, Густлік устав, викинув руки вгору, вбік, хруснув кістками.

– Піду скупаюся. – Узяв з вікна брусок коричневого мила, поклав у кишеню.

– У воду зразу по обіді?

– Я вже тобі казав: не по обіді, а перед вечерею. Скиньте а себе все брудне, то виперу.

На дні шлюзу було вже темнувато. Тим світлішою здавалася піна на хвилі, яку збурював плавець. Плескіт води, відбитий од стін, повторювала волога луна.

Перетнувши водоймище навскіс, Єлень вхопився за сталевий трос і, занурившись по шию у воду, відпочивав.

Потім пірнув, перевернувся під водою. Коли випростався, щоб виплисти, побачив зненацька – неглибоко під водою, біля міцної завіси, на якій висіли ворота шлюзу, лриладновано кільканадцять важких мін, з'єднаних товстим дротом. Одплив убік, випірнув.

Густлік зміряв очима віддаль до баржі, що стояла у дальшому кутку водоймища, і легко, немов боячись пошкодити ворота, відштовхнувся од них ногами й поплив на спині, розмірено б'ючи руками над головою.

З борту баржі звисала мотузяна драбинка, Єлень виліз по ній з води і, ляпаючи по палубі босими ногами, помацав, чи висох випраний одяг, порозвішуваний на причальних канатах. Гостро заскреготів корпус судна, торкнувся до кам'яної стіни.

– Ну й гидко ж пищить, – буркнув під ніс Густлік.

Насвистуючи, почав старанно намилюватись і подумав, що. як розповідатиме вечорами своїм старим про воєнні пригоди, то дещо, мабуть, і згадувати не варто, бо не повірять. Не повірять, та й не завжди те, що буває В житті, гарно виходить в оповідях. Взяти хоча б сьогоднішній день: мало не загинули, потім здобули важливий об'єкт у ворожому тилу, та замість сидіти з автоматами напоготові, наспівуючи стиха гімн і помахуючи біло-червоним прапором, він, Густлік, намилюється І насвистує. Про прання й купання Єлень вирішив згодом не розповідати.

Зачерпнув відром на мотузці води, почав плескати собі на голову пригорщу за пригорщею, аби сполоснутися. Мильна вода лилася на дошки палуби, стікала в шпарини. Раптом з-під палуби долинув розпачливий голос. Хтось кричав по-німецьки:

– Ти що, дурню, іншого місця в усьому світі не міг знайти для купання!

Густлік з подиву впустив відро і забіг за стернову будку. Що це воно за німець, який його дурнем обзиває й Має претензії, що Єлень тут, а не деінде полощеться? Проте швидко опам'ятався: підперезався рушником, вхопив короткого багра й скочив на палубу.

Тут лежали відкриті й забиті ящики з боєприпасами, з фаустпатронами, але нікого не було. Густлік побачив на кормі зачинені на засув двері, рвонув їх і скомандував:

– Виходь!

Зсередини висунувся німець у мундирі, але без пояса, добряче облитий брудною мильною водою. Гітлерівець, не тямлячись з дива, підняв руки, наляканий націленим у груди вістрям багра.

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – відрекомендувався, кривлячись і опускаючи повіки.

– Тебе взято в полон, – заявив Єлень. – Не треба було знизу підглядати, не натекло б тобі мила в баньки.

– Так точно, пане… я не знаю цієї уніформи…

– Марш, – вигнав його на палубу Єлень. – Я тобі покажу, що то за уніформа. Кругом! Струнко!

Німець слухняно повернувся й виструнчився, а Густлік за його спиною надягав сорочку й штани, міряючи очима металеві східці в стіні шлюзу та міркуючи, як вилізти ними нагору, щоб йому полонений на голову не скочив. Водночас журився, як розповідати про цей випадок у майбутньому, бо коли намилювання і полоскання опустити, то чому б той Кугель мав під палубою не витримати й виказати себе криком.

У сінях, біля дверей, де більше світла, за тим самим столом, біля якого обідали, сиділи роздягнені до білизни і досить пристойно вмиті Янек з Григорієм. Чистили та перевіряли зброю, заряджали патронами автоматні магазини.

– Складна мелодія. Заспівай ще, – попросив Кос. Саакашвілі підняв голову і тихо почав:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Янек підспівував, намагаючись правильно вимовляти слова.

– Важко.

– Ти думаєш, мені по-польськи легко? Пшепрашам, попроше, пшиноше… Важко, але гарно: твої слова – як посвист шаблі, що розтинає повітря, мої – як крик гірського орла.

– Ну, врешті! – Янек, сміючись, вхопив Гжеся за плечі. – Ти знов Саакашвілі, а не вичавлений лимон.

– Поглянь, – показав Григорій на подвір я. Стежиною повз клумбу йшов німець у мундирі без пояса, тримаючи в піднятих над головою руках мокрі тикові штани й куртки. За ним крокував Густлік а багром у правій та двома фаустпатронами в лівій руці й направляв фріца, щоб не топтав братків.

– Не було шостого, але знайшовся, – урочисто заявив сілезець. – Як не шукати, то сам знайдеться.

– Де він був?

– Сидів зачинений в комірчині на баржі. Там купа боєприпасів і цього добра, – поклав на столі фаустпатрони.

– Ну, тепер нам і танки не страшні, – зрадів Янек.

– Мабуть, завинив і обер-лейтенант посадив його під арешт, – вів далі Єлень.

– Чому не в підвал?

– Цього не знаю, – знизав плечима Густлік, розвішуючи на веслах випрані мундири, котрі подавав йому полонений, – але як його запитаєш, певне, скаже. Опусти, гаде, руки, – показав жестом і повернувся до Коса: – Обер-єфрейтор…

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – квапливо скінчив німець по-лольськи.

– Говорить по-польськи, – пробурмотів Єлень.

– Я все скажу, – пояснював обер-єфрейтор, поправ-лйочй окуляри, які сповзали йому зі спітнілого носа.

– Поляк? – запитав Кос.

– Німець, – заперечив полонений.

– Звідки знаєш польську мову?

– Пінейдмюль – по-польськи Піла. Хор, а в ньому дівчина. Я хотів одружитися з нею, а вона не хоче розмовляти по-німецьки.

– Чому ти сховався на баржі?

– Не сховався.

– Його замкнули, – нагадав Єлень.

– Він мене заарештував, бо я казав, щоб не підривати шлюз, не нищити міста.

– Хто мав підірвати шлюз?

– Наша підривна команда.

– Навіщо?

– Тут озеро, – німець показав рукою, що воно високо, а потім опустив її вниз. – Шлюз затримує воду, а внизу над каналом місто. Коли б ворог увійшов до нього, підривна команда затопила б місто, щоб ворог зупинився. Гітлер наказав: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– А ти не хотів тримати? – запитав Єлень,

– Ні, – відповів полонений подумавши. – Гітлер капут, але Німеччина, люди не капут. У Рітцені мій дім і троянди, чотириста кущів. «Повідь» знищить троянди, все знищить, та нічого не змінить, війну ми програли.

Німець говорив це зі щирим болем у голосі. Потім довго мовчав, опустивши голову. Як завжди, коли панує тиша, здавалось, що артилерія гримить ближче.

– Я кажу: пане обер-лейтенант, ніхто сюди не прийде. Переріжемо дроти – і місто врятоване. Тепер, коли нема нацистів, шлюз залишиться цілий і мої троянди теж…

Німець стояв у сінях обличчям до дверей. Промені призахідного сонця миготіли в окулярах, освітлювали його негарне лагідне обличчя. Танкісти мовчки стояли Овред полоненим, уважно слухали. У словах Кугеля бриніла якась правда, що наказувала їм забути про війну й побажати, аби місто й троянди були врятовані…

Слова полоненого урвав різкий стукіт біля воріт: удар, пауза, три швидкі підряд.

Ситуація блискавично змінилась. Янек і Саакашвілі миттю заткнули обер-ефрейторові рота кляпом і зв'язали. Густлік надів німецького мундира й куртку, каску, підперезався поясом.

– Пильнуй його, – наказав грузинові, і вдвох з Єленем побігли до брами з автоматами в руках.

Постукали ще раз.

– Зачекай, – пробурмотів Єлень по-німецьки й, насунувши каску на очі, прочинив трохи віконце в стіні.

З того боку стояв солдат з сумкою на грудях. З-за плеча стирчало дуло карабіна.

– Пакет, – подав конверта й зошита для розписки. Густлік мовчки розписався.

– Кухар полетів до бога, – осміхнувся зв'язковий.

– Так, ми бачили, – буркнув Густлік.

Німець сів на велосипед і від'їхав, а Єлень зачинив віконницю на засув.

– У того шибеника Томаша не очі, а ґудзики, нічого не бачать, – буркотів, віддаючи конверта Косові. – Ану глянь, що там Гітлер пише.

Треба лампу засвітити.

Повернувшися до сіней, хлопці зачинили двері, опустили на вікно завіси. Саакашвілі запалив карбідного ліхтаря, бо електричне світло було лише в бункері. Тим часом Єлень піднявся на кілька сходинок і спитав, задираючи голову:

– Томеку, ти що, сліпий?

– Я бачив, але думав, що проїде мимо.

– Не думай забагато, бо впрієш. Доповідай…

– Справи непогані, друзі, – пожвавішав Кос. – Штаб нашого окремого саперного батальйону для особливих завдань повідомляє, щоб ми були готові, бо завтра на підступах до Рітцена можна сподіватися польських більшовицьких частин, себто нашої армії… Вийми йому кляпа й розв'яжи руки.

Саакашвілі виконав наказа й з власної ініціативи підсунув німцеві табуретку.

– Сідай.

– Можемо повернутися до перерваної розмови, – усміхнувся Кос. – Значить, ви запропонували обер-лейтенантові не виконувати наказу, а він вас посадив де арешту на баржу, що стоїть у замінованому шлюзі.

Довгу хвилину тривала мовчанка. З одного й другого боку, десь поряд, ударили важкі артилерійські залпи. Німець злякався.

– Це наші, – заспокоїв його Густлік і додав: – Можеш мені, хлопче, подякувати, що тебе твої не висадили в повітря.

Знову тиша. Полонений сидів, опустивши голову.

– Де заміновано і де центральний пост підриву? – запитав Кос.

Німець підвів голову і, вороже глянувши на танкістів, сказав:

– Жодного слова більше.

– Жодного слова? А то чому ж?

– Фронт ще не прорваний. Я не хочу, щоб затопили. Чи обер-лейтенант, чи ви.

Кос рвучко підвівся, ступив крок уперед, але опанував собою і тихо сказав:

– Ти думав, що фронт уже пройшов далі. Людей тобі не жаль, тільки троянд. Зачини його, Гжесю, у підвалі, але окремо.

Саакашвілі кивнув німцеві й перший рушив по сходах. Єлень стояв замислившись, Кос.ходив туди й назад.

– Сидить, – Григорій кинув ключа на стіл, де лежала зброя.

– Нехай подумає, – додав Густлік.

– А ми вже готові були прийняти його до гурту… Обер-ефрейтор Кугель, рятівник троянд і містечок, – говорив далі Кос, походжаючи по сінях з насупленим, замисленим обличчям: – Ще трохи і вчинили б таку дурницю…

Розділ XVI ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ

Кос швидко ходив по сінях, Єлень щоразу затуляв долонею вогника карбідної лампи, щоб не згасав від подуву, зиркав на командира. Врешті не втерпів:

– Тобі ще далеко?

– Куди?

– Цього не знаю, але ж кудись ідеш.

– Відчепись, – буркнув Янек. – Ходжу, бо думаю.

– Нам не скажеш?

– Скажу.

Кос сів на табуретку між Єленем і Саакашвілі, уважно глянув їм в очі.

– Хлопці… – поспіхом сягнув до кишені мундира на грудях, витяг ганчір'яний пакуночок, знайшов товстого теслярського олівця і, відсунувши зброю, почав креслити на столі: – Тут ми, тут озеро й шлюз… Далі канал, а внизу Рітцен. Місто, звичайно, укріплене, бійниці в стінах, у підвалах кулеметні вогневі точки. Ми можемо це все залити.

Усі троє все нижче нахилялися над столом.

– Шлюз замінований, дроти йдуть до бункера, – підказав Густлік, – залишається перевірити, чи пекельна машина в порядку, – і можемо підривати.

– Так зразу?

– А чого чекати?

– Наших. Вода повинна залити місто, коди піхота піде в атаку. Не пізніше й не раніше. Тоді відступить ворожа оборона, наші дивізії вийдуть на Зеелівські висоти і… на Берлін.

– А як знати коли? – запитав Саакашвілі і, ненароком, зачепивши пакуночок, розсипав хрести, тигрове вухо й фотокартки.

Янек присунув до себе фото, уважно оглянув, немов уперше бачив, а потім усміхнувся.

– Треба повідомити про все наших, а потім по сигналу підірвемо. Нехай, наприклад, пустять три рівні червоні кулеметні черги у напрямі шлюзу.

Засичав вогник карбідної лампи, пригас і знов підстрибнув. На стінах захиталися здорові тіні.

– Треба пройти лінію фронту.

– Я, – підвів руку Григорій.

– Зась, – буркнув Густлік. – На це треба мати сили.

– Хто перший зголосився, за тим право вибору, – заперечив грузин.

– Сам піду, – вирішив Кос, торкаючись кошлатого тигрового вуха. – У тайзі я навчився рухатися тихо, майже як Шарик.

– Ні, не підеш, ти командир і повинен командувати, – правив своєї Григорій.

– Правда. Мусиш залишитися тут, – ствердив Єлень. – Як німці щось пронюхають, доведеться захищати шлюз, а хто тоді буде командувати?

– Тут вам не танк.

– Не танк, нема «Рудого», – посмутнів Саакашвілі.

– Все одно: ти командир і не підеш.

– Кинемо жереба. – Янек узяв зі стола коробку, витягнув три сірники.

– Почекай, шкода ламати, – стримав його Єлень, сягнув до патронташа, взяв три патрони і поставив рядочком на столі. – Оцей іде, – показав патрона з чорним вершечком.

Кос глянув на патрони й нічого не сказав. Одне діло тягнути сірника, це схоже на жарт, на забаву. Зовсім інше – стрункі блискучі патрони, з гострими смертоносними вістрями. В грудях хлопцеві похололо, але тільки на мить.

– Згода, – сказав Григорій, підсуваючи шоломофона. – Чорний жереб.

– Хай так, – погодився Янек.

– Ні, – пролунав раптом рішучий голос на сходах. До столу підійшов Черешняк і поклав ще одного патрона.

– Хочеш іти через лінію фронту? – запитав Густлік.

– Може, не мені випаде, – щиро відповів Томаш. – але зараз не той час, щоб, як мужик, то значить гірший від інших.

Кос простягнув руку, узяв Томашевого патрона й хвилину потримав його в руках.

– Ти залишив пост.

– Згори мало що видно.

– Знаєш, про що йдеться.

– Звичайно, знаю. Вуха в мене чисті, – усміхнувся, бо єдиний не встиг скупатися після повзання по грязкій ріллі.

Янек пильно подивився солдатові в очі і мовчки поставив четвертого патрона біля решти. На стіні завмерли людські тіні й подовжені до велетенських розмірів близьким полум'ям чотири гострі жереби.

Григорій глибоко зітхнув і, одним рухом згорнувши всі патрони, вкинув їх до шоломофона, потрусив. Тихо задзвеніло.

– Хто?

– Бери перший, – наказав Кос і майже водночас сягнув до патрона.

Саакашвілі швидким рухом видобув свого, підсунув ближче до світла і відсунув – не фарбований.

Кос, усміхаючись, повільно розкривав долоню. Махлював, як кажуть картярі. Побачивши вершок патрона, сівохмурнів, кинув його недбало на стіл. Обидва уважно глянули на Густліка й Томаша.

Єлень немовби трохи зволікав, але коли Черешник нишком перехрестився і простяг уперед руку, сілезець стримав його.

– Забув, що казав вахмістр Калита? Поперед батька не лізь. Я зараз отого з чорною голівкою.

Дістав патрона й, поставивши його на столі, урвав, не доказавши.

Три пари очей глянули в обличчя Томаша, який простяг руку, але зразу ж одсмикнув її, бо й так ясно – в шоломофоні залишився патрон з чорним вершечком.

– Ви, пане взводний, допильнуйте мені тут рюкзака… – сказав Томаш зітхнувши.

– Облиш з тим взводним. Не знаєш, як мене звати?

– Густлік.

– Отож, – плеснув його по плечі, на мить притиснув до себе.

– У німецькому мундирі підеш? – запитав Кос.

– Ні, в своєму.

– Майже сухий. – Яяек помацав одяг, що висів на веслах. – А онучі мокрі, візьми мої.

– Сажі нашкребу, – сказав Григорій. – Треба її з мастилом розмішати, помазати лице й руки, щоб не біліли.

Янек узяв зі стола фотокартку першого командира танка.

– Небо безхмарне. Полярну зірку будеш мати ліворуч, – сказав, дивлячись на знімок.

– Я орієнтувався по зірках, коли треба було до лісу щось занести, – відповів Томаш.

Скинувши німецькі штани, вдяг свої, випрані, старанно наиотав онучі, взув заболочені чоботи.

– На небі молодик, тому незабаром зайде. Тоді вирушиш, – наказав командир екіпажу.

Томаш заплющив очі, немовби від яскравого світла.

– Піду в темряву, щоб очі звикли.

Вийшов до сусідньої кімнати. Сів на кріслі, спиною до вікна, зсунув на очі шапку й почав глибоко дихати. За хвилину зарипіли двері, увійшов Кос.

– Не розмовляй з нижчим, ніж командир полку. Поясни все те, що чув. Можна взяти місто без втрат. З вихідної позиції нехай дадуть три довгі червоні черги над шлюзом. Як вода піде, матимуть п'ятнадцять хвилин без пострілів, аби вдертися до Рітцена.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин без пострілів, – повторив Томаш. – Не забуду. Завжди краще нічого не писати, жодного папірця не передавати.

– Я й не думав про папірця. Ось візьми кисленькі цукерки, – сказав Янек і вийшов.

Черешняк напомацки відкрив жерстяну коробку, взяв, поклав цукерку до рота.

Над підвіконням з'явилася голова Густлїка.

– Томеку!

– Ну?

– Давай мінятися.

– Пане взводний… Густліку… В танку гармошка залишилася.

– Матимеш ще не одну на вибір. Давай мінятися.

– Не можу. Цукерки смокчу.

– Які цукерки? Ти що, з глузду з'їхав?

– Ні. Кислі, аби очі швидше до темряви звикли. Томаш залишився сам. Сидів у кріслі, ледь одхиливши голову, як це роблять люди, що хотять краще чути. Здалека нічний вітер приніс відлуння кулеметних черг й мінометних залпів.

Заледве тоненький молодик поринув у темні хмари диму на обрії, під муром, коло брами замаячили чотири постаті.

– Готовий? – тихо спитав Кос.

– Готовий, – відгукнувся Черешняк. Стукнув засув біля хвіртки. Саакашвілі обняв Томаша й прошепотів.

– Вона додає відваги.

Відшукав у темряві Томашеву руку і поклав на держак шаблі.

– Повертатимешся назад – пива привези, – пробурмотів Густлік.

Хвіртка прочинилася, і на ясному тлі танкісти побачили на якусь мить профіль Черешняка. На вимазаному сажею лиці блищали тільки білки очей.

Тінь заступила отвір і зникла.

– Щасливо, – прошепотів Кос і зачинив хвіртку. Усі троє повернулися до сіней. Саакашвілі знову запалив карбідну лампу.

– Закінчимо зі зброєю і – спати.

– Я перший піду на варту, – заявив Григорій. Янек мовчки кивнув. Усі мовчали. Довгу хвилину чути було тільки брязкіт сталі. Густлік, який набивав патронами стрічку німецького кулемета, озвався перший.

– Непоганий хлопець нам попався. Будуть з нього люди.

– Будуть, якщо пройде, – з сумнівом у голосі сказав Григорій.

– Важка дорога, – підтвердив Кос.

– Годі базікати… Хай йому грець – трохи не забув повечеряти через це все.

Відкраяв дві товсті скибки хліба, багнетом розрізав навпіл консервну бляшанку, помастив грубим шаром хліб, одкусив чималий шматок.

– Вам також намастити? – запитав, постукуючи в бляшанку.

– Намасти, – погодився Гжееь. – Тільки тонше, щоб можна було вкусити.

В цю мить голосно залунав умовний стукіт у браму.

Неспокійно глянули один на одного, схопилися за зброю. Густлік перший пішов до сусідньої кімнати, стрибнув через підвіконня, щоб було ближче, і побіг до брами.

– Хто там? – грізно запитав.

Тиша. Тільки гриміло далеко на лінії фронту.

– Хто там, сто чортів тобі в печінку! Усі троє причаїлися біля брами.

Знову тиша, Єлень обережно прочинив віконницю і визирнув. Потім зачинив, одкрив хвіртку і, розглянувшись ще раз, втягнув чималий предмет.

– Що це? – прошепотів Кос.

– Побачиш, – відповів півголосом Густлік. Саакашвілі й Кос перші увійшли в сіни, Густлік – за ними. Поклав на стіл гармошку, а на гармошці забризкану болотом, мокру ще від дощу уланську шапку ротмістра з малиновим, потемнілим обідком. Кос не знав – сміятись йому чи сердитись. Грузин пирснув, закриваючи долонею рота.

– А щоб ти скис! – вилаявся Густлік. – Як на дорозі трапляться підкови, то не дійде, збиратиме.

Григорій перший став на варту. На вежу не поліз, бо, як сказав Черешняк, згори вночі мало видно, лише спалахи на сході – лінія фронту, а на заході заграва над Берліном. Сидів біля дверей і вслухався у темряву. Чути було лише плюскіт хвиль у шлюзі. Часом ще грюкали полонені в підвалі або зітхав котрийсь із друзів.

Сидів отак, слухав і міркував, як умовити товаришів, щоб не кидали «Рудого». Кілька танків у бригаді, в яких знесено або пошкоджено башти, працювали тягачами, витягували підбиті машини з-під вогню. Броньований тягач дуже потрібний, але якби екіпаж не хотів перейти на технічну службу, то можна б і нову башту поставити. Як уже гармату мали поміняти, то…

Ззаду безшумно підійшов Янек і сів поряд.

– Ще не час змінятися, – запротестував Саакашвілі.

– Знаю, та не спиться, – відповів пошепки Янек. – Усе думаю, чи добре, що Томек пішов. Наймолодший серед нас, найменше на фронті.

– Чорного витяг.

– Не все можна вирішувати жеребом.

– Щодо «Рудого» Янеку, треба добре подумати…

– Не журися цим. Хтозна, що нас чекає завтра, а тут до ранку ще далеко.

Зашелестіли канати, на яких Єлень влаштував собі постіль, і сам він підійшов до друзів.

– У фриців підривна команда,, то свята річ, – пояснив своїм лагідним низьким голосом. – До ранку ніхто напевно не потурбує, тільки сніданок мають принести…

– Чому не спиш? – буркнув Янек.

– Тому, чому й ти, мухи кусають… Перейде той То-мек через лінію фронту?

Ніхто на відповів, бо від Одеру долинуло гурчання, яке згодом переросло в грізний рев авіаційних моторів. Майже одночасно блискнула ракета, загавкали зенітки, і застогнала земля під тягарем- вибухів, і щораз ширше почав розливатися рудий блиск пожежі.

Усі троє встали і, задираючи голови вгору, намагалися розгледіти на затягнутому димом небі літаки, що відлітали.

– З зірками, з шахівницею? – гадав Густлік.

– Все одно. Не менше шести, – промовив Григорій.

– Скинули на Рітцен, – сказав Кос, – з цього, мабуть, виходить, що наші вранці штурмуватимуть місто.

– Бомбардування допоможе.

– Або зашкодить.

– Досвідчений солдат усе оберне на свою користь, – сказав Саакашвілі. – У сиву давнину перси облягали грузинський замок Ксані. Грузини мужньо захищалися, але голодували, а ще гірше – не мали вже води. Тоді один з лучників вистрелив в орла, що пролітав над мурами. Мертва птиця впала на майдан, в кігтях мала рибу. Командир замку Ксані не дозволив її з'їсти і викинув через бійницю у вежі. Рибу знайшли перси й відмовилися від облоги, переконані, що в грузинів є і їжа і вода.

– Ось бачите, – підтакнув Густлік. – Усе буде гаразд, – заспокоїв друзів. – Він не такий дурний, як здається.

– Може, треба було піти двом? Якби один не пройшов або збився з дороги…

– Я б ще встигнув, – пожвавішав Густлік. – У фріцівськім мундирі… Навіть як хто запитає…

Зненацька почули умовний сигнал, але тихий і якийсь обережний.

– Повернувся, – прошепотів Кос, однак мимоволі потягнувся за автоматом.

Утрьох спокійно підійшли до брами, стали напоготові під муром, однак не сподіваючись якоїсь загрози.

– Хто там? – ліниво запитав по-німецьки Густлік.

– Відчиніть, – відповів спокійний голос.

– Не так швидко! Тут підривна команда «Повідь», – говорив, поволі прочиняючи віконницю, щоб визирнути назовні.

– А тут СС, – пролунала різка відповідь. – Відчиніть.

– Четверо, – прошепотів Єлень, звертаючись до Коса.

– Впускай без пострілів, – наказав Янек, ледве ворушачи губами.

– Айн момент, – голосно відповів Густлік, широко відчиняючи хвіртку.

На територію шлюзу вступив офіцер у чорному як ніч мундирі, за ним троє здорованів з автоматами.

– Де обер-лейтенант?

– Момент, – повторив Густлік.

Хотів зачинити хвіртку, але останній есесівець всунув чобіт поміж двері, спідлоба приглядаючись до сілезця. Єлень випростався мов пружина і вдарив знизу вверх автоматом, який тримав обома руками.

Кос накинувся на першого праворуч, підбив ноги, звалив на землю, а коли той намагався встати, вдарив його в потилицю.

Григорій стояв найдалі. Поки встиг підскочити до есесівця, той уже підняв автомата до пострілу. Та спантеличений блиском клинка, відсахнувся, затуляючись автоматом. Грузин ударом в груди звалив німця на землю.

Офіцер прицілився в Саакашвілі з пістолета, але той встиг держаком вибити в нього зброю. Есесівець пустився навтіки. Григорій скочив за ним, зачепився ногою за трупа і впав. Есесівець пробіг клумбу з братками і вже тупотів чобітьми по містку на той берег шлюзу.

Проти неба чітко вимальовувалась його постать.

Кос влучно зрізав його автоматною чергою. Есесівець підстрибнув на ходу і звалився у прірву шлюзу.

Задихані й розпалені боротьбою, всі троє довгу хвилину чекали, поки хлюпне вода. Лише потім відітхнули з полегкістю.

– У мене не було іншого виходу, – промовив Кос. – Інакше утік би й негайно привів нам на шию своїх друзів. Або наробив би гармидеру, підірвавшись на міні по той бік шлюзу.

– Може, не звернуть уваги, – втішив Єлень. – Мало хто стріляє?

– Але есесівці второпають, що пішло четверо і жоден не повернувся. Не діждемося спокійно ранку.

– Такий, як був у тебе, – сказав Григорій і вручив Янекові піднятого з трави довгоствольного офіцерського пістолета. – Бери й не дивись косо на мою шаблю.

Внизу різко задзеленчав телефон. Довго не вмовкав.

– Обдурити? – запропонував Густлік.

– Спробуй, – погодився Кос. Біля кулемета залишився Григорій.

Янек, скориставшись оказією, проїхався бильцями стрімких сходів.

– Команда «Повідь» слухає, – доповів Густлік. Хвилину слухав, а потім, трохи вагаючись, не певний, чи йому повірять, сказав:

– Унтершарфюрер з своїми людьми вже пішов. Потім знову довго слухав, тоді зморщив носа й поклав трубку, в якій люто булькав чийсь голос.

– Гицелі приходили по того Кугеля, який був замкнений на баржі. І гадки не мав, що через того обер-єфрейтора, хай йому грець, буде стільки галасу. Хай би його взяли.

Крики в трубці затихли, і саме тепер цей мовчазний шматок ебоніту видався грізним. Янек обірвав дроти.

– Жереба кинуто.

– Де? – здивувався Густлік.

– Так сказав Юлій Цезар перед тим, як перейти ріку Рубікон і розпочати війну.

– Звідки знаєш?

– Зі школи, з уроків історії.

– Я не мав коли вчитися, але як закінчиться війна, то щотижня читатиму по книжці.

– Як закінчиться війна… – почав Янек, але не закінчив і спитав: – Ну, старий, що робитимемо в останню хвилину перед боєм?

Густлік замислився, похнюпивши голову, потім відповів:

– Не знаю, як ти, а я сховаю гармошку в бункері, щоб не пропала. Томек дуже побивався б.

Добродушно буркотів, закидаючи собі на плече рюкзака, взяв гармошку й пішов на подвір'я, за ним Кос із ротмістровим кашкетом у руці. Пішли навпростець через клумбу, по розквітлих братках.

– Екіпаж! – гукнув раптом Саакашвілі.

З-за стіни почулося хурчання автомобільного мотора і голоси. Янек перший скочив на сходи, Густлік – за ним.

Хтось гупнув у металеву браму раз і другий. Вдарив одинокий автомат.

Саакашвілі відповів кулеметною чергою.

Єлень зітхнув, вибрав один із ящиків з мінами, завдав на плечі й рушив сходами вгору.

– Хлопці! – гукнув крізь гуркіт пострілів. – Я тут чудові міни приніс.

Поставив ящика на підлогу, відгвинтив запобіжник запалу і крізь діру в дасі кинув міну вгору. Міна вилетіла, як із ствола. Ще секунда – й знизу сліпуче блиснуло, вибух заглушив усі звуки.

Розділ XVII СВІЙ

Черешняк пам'ятав околицю. Коли стояв на варті, добряче роздивився місцевість. На початку трохи забарився, але, залишивши під хвірткою гармошку й ротмістрового кашкета, попростував швидко і впевнено.

На задимленому небі тьмяно блимали зорі, ті ж самі, що й над Студзянками. Задні колеса Великого Воза вказували на Полярну Зірку, а по ній будь-який напрямок одшукати неважко: схід по тій руці, якою береш ложку або гвинтівку, захід ліворуч, де серце, а південь – за спиною.

Скоро дійшов до лісу, ні з ким не здибавшись. В лісі побіг підтюпцем, щоб надолужити згаяний час. Розігрівся, посмілішав. Перетнув вузьку вологу галявину і скраю її, за два кроки від дерев, зачепив ногою за дріт, натягнений низько над землею.

Падаючи, почув зліва й справа шалений дзенькіт порожніх консервних бляшанок. Миттю перекотився під кущ ялівця й завмер. Скільки разів сам натягував дроти, вішав на них бляшанки, сміявся, коли німецькі патрулі дзвонили уночі, а зараз сам ускочив у халепу.

На танку, який стояв осторонь і Томаш.його раніше не помітив, одхилилася строката маскувальна сітка. Зсередини виліз солдат, розгледівся навколо, прислухався до дзенькоту, що стихав, водячи туди й сюди дулом автомата.

Бляшаний дзенькіт, певне, сполохав зайця – той спочатку завмер зі страху, а потім кинувся навтіки, мало не наскочив на Томаша ї, ще дужче злякавшися, відскочив убік, помчав великими стрибками.

– Дурний заєць у лісі танцює, – мовив німець до своїх колег у танку і зник у башті.

Томаш витер піт з обличчя і шиї. Поповз, обережно придивляючись, чи не натрапить знов на дріт. Завмер на мить і втулив обличчя в траву, бо щось затріскотіло поруч. Підвів поволі очі й побачив: другий заєць, можливо напарник першого, заплутався в маскувальній сітці, розіп'ятій між кущами.

Черешняк, подумавши трохи, добув ножа; вхопивши сірого за вуха, щоб не дригався, розрізав сітку і вивільнив зайця. Тим самим оддячив заячому роду за виручку.

Повз ще добрих сто метрів, поки наважився підвестися, встати на рівні ноги. Скрадався поміж деревами. Цього разу далеко не зайшов: знову надибав дроти. Кількома спіралями повзли по землі вліво й вправо. Шансів обійти їх було мало, вірогідніше, що десь тут поблизу стовбичив вартовий.

Томаш примітив старого дуба, що простяг свої гілляки понад землею. Виліз на дерево і, звисаючи на руках, перебрався по гілках над плутаниною колючого дроту на другий бік.

Кілька хвилин Томаш мандрував спокійно, поки гуркіт автомашин не застеріг: десь близько дорога. Повернув праворуч й незабаром натрапив на глибокі окопи, на щастя пусті, що тяглися вздовж узлісся. Далі спадистим схилом простилався луг, заплутаний дротом, а ще далі блищала вода каналу. Напис «Minen!» і промовистий малюнок черепа аж ніяк не заохочували до форсування перешкоди навпростець.

Кількадесят кроків ліворуч ліс також кінчався. Черешняк, сховавшися в кущах, бачив попереду асфальтове шосе на невисокому насипу, де-не-де порослому рідкими кущиками. Трохи далі праворуч над каналом чорніли перила мосту. Біля в'їзду снували вартові, зупиняючи кожну машину. Присвічуючи ліхтариками, перевіряли вантаж і документи. Пробратися мостом не було ніякої змоги.

Томаш намацав у кишені гвинтівочного патрона з чорним вершечком. Подумав, що селянинові завжди не щастить: сидів би собі понад шлюзом й виконував накази.

А то зараз треба сушити голову, що діяти далі. Знову його пройняв холодний піт.

Вартові загаялися з перевіркою, і біля мосту утворився невеликий затор. Попереду стояв всюдихід, а за ним один по одному загальмували чотири ваговози, які тягли скорострільні зенітні гарматки.

Офіцер, мабуть командир батареї, виліз з кабіни, підійшов до вартових і голосно заговорив з ними.

Крізь хурчання моторів долітали поодинокі слова, серед яких можна було розібрати: «…до Рітцена, протитанкова позиція Рітцен… ворог наступає у напрямку Рітцена…»

Томаш мало вчився у школі, а іноземних мов і поготів, проте за п'ять років окупації наслухався багато, особливо вигуків і військової термінології, отже, зрозумів, що в місті організують протитанкову оборону і що наші той Рітцен мають атакувати.

Прислухаючись, пильно вдивлявся в тягачі, де у відкритих кузовах дрімали артилеристи.

Один із них скочив на землю і походжав туди й сюди, мов вартовий, не відходячи однак занадто далеко од своєї машини.

Гармати, закутані в брезент, також ніби дрімали, схожі на тонкошиїх горбатих верблюдів, яких Томаш бачив на ярмарку. Він уважно приглядався до них, переводив погляд з однієї на другу. Помітив, що на останній лопнув перетертий мотуз, і недбало зав'язаний брезент розійшовся, утворюючи трикутну темну шпарину.

Вгорі прошелестів важкий снаряд і вибухнув по той бік шосе. Сполохані зенітники висипали з машин, побігли до лісу й попадали на землю. Двоє лягло за кілька кроків од Черешняка.

– Назад! – гукнув офіцер, надбігаючи від мосту. Солдати вже поверталися, коли свист другого снаряда знов кинув їх на землю. Снаряд не долетів, вибухнув на тому боці мосту.

– Вставай! Від'їжджаємо!

Солдати схопилися на ноги, збились біля машин, поспіхом підсаджували один одного. Ніхто не бачив, що один з тих, які бігли, зник за останньою гарматою.

Артилеристи, які обстрілювали міст, внесли поправку, й третій снаряд вибухнув уже зовсім близько, кинувши грудками землі на шосе.

Завивали мотори, третя гармата намагалася виїхати перед другу, що довго не рушала з місця, сипалися прокльони. Зенітники, витягши шиї, дивилися уперед, в бік фронту, прислухалися, чи не летять нові снаряди. Ніхто не помітив, що хтось прослизнув під розв'язаний брезент останньої гармати і чиїсь руки зашморгнули мотуза зсередини.

Колона рушила через міст, вартові регулювальники квапили водіїв.

Засвистіло в повітрі. Майже водночас надлетіли чотири снаряди, впали в канал, пошматували засіки на березі, знесли будку вартового. Осколки, відбившись рикошетом од залізних билець мосту, захурчали в повітрі.

Один із них розпанахав брезента на гарматі, що йшла в хвості колони, залетів досередини, дзенькнув об метал. Черешник помацав брезента – чи можна його зашити. А потім схаменувся: яке йому діло, чи текатиме на гармату, чи ні.

Де стане батарея? Одразу за мостом? Чи можна буде вилізти непомітно?

Та машини набирали швидкості, котилися вниз, потім завернули у вулицю околиці міста. Будинки ставали вищі й вищі, задуднів під колесами підйомний міст над каналом, і машини зупинилися на просторому майдані.

Зліва рудів цегляний будинок, стіни якого спадали до води, а в низькому вікні з-за мішків з піском виглядав кулемет. Справа, за деревами, теж виблискував канал, а в глибині, понад водою, дрімали будинки.

Офіцер стояв на газоні серед поламаних квітів, жестами вказував місця водіям машин, командував.

– Перша і друга гармати… Поляки наступатимуть звідти. Третя і четверта гармати…

Солдати хапали лопати, енергійно розкопували газона, готуючи вогневі позиції для гармат.

– Їсти хочеш? – запитав один із канонірів сусіда.

– Як вовк!

– Зачекай, я щось принесу, – пообіцяв перший.

Встромив лопату в землю, підійшов до останньої гармати і старанно знизу вгору почав розшнуровувати брезента.

– Ти що тут робиш? – спитав вартовий.

– Тихо, – голодний простягнув вартовому пачку сигарет, аби той не заважав.

Вартовий узяв сигарету, поклав за вухо на потім і відступив на кілька кроків. Зупинившись під стіною біля вирваної віконної рами, дивився, як канонір засовує досередини голову й влазить до пояса під брезент.

Потім знизав плечима, повернувся і пішов до інших гармат. Саме тому не бачив, як артилерист раптом рвонувся назад, але зразу ж обм'як і вповз, або, певніше, його затягнуто досередини. Мить ще виставала нерухома, дивно скручена нога, але й та зникла.

Вгорі наростало гудіння моторів.

– Батарея, увага! – наказав офіцер. – Приготуватися до бою!

Почувши команду, солдати кинули лопати, побігли стягати з гармат брезента. Вартовий оглянувся і здалеку побачив: перш ніж артилеристи добігли до останньої гармати, од неї відокремилася чорна постать і зникла у вікні першого поверху. На хвилину замислився, хто ж це ухиляється від служби, та знову здвигнув плечима і перевірив, чи не загубив сигарети.

Скочивши через підвіконник досередини будинку, Черешник негайно прослизнув попід стінками до сходів і побіг на другий поверх, пам'ятаючи, як Густлік повчав його, що противник полюбляє сидіти або в підвалах, або на горищі. На поверсі, здається, не було нікого, проте Томаш забився у темний куток за кахляною грубкою і дивився униз на трикутний майдан, на.мангани, що під'їжджали під стіну будинку, на гармати, з яких каноніри спішно здирали чохли. Стволи гармат задерлися вгору, готові до бою.

Біля четвертої гармати знайшли трупа, солдати поклали його на траву. Хтось підбіг до офіцера й доповів про випадок, але той одмахнувся, його цікавило єдине – літаки пролетять чи атакуватимуть?

Вгорі блиснув вогник і, замиготівши, яскраво засяяв. Освітлювальна ракета залила майдан і гармати сліпучим сяйвом. Гудіння моторів заглушувало команди офіцера, проте видно було його жести – різко опустив руку – і всі чотири гармати затрусилися, загавкали, посилаючи в небо смуги трасуючих снарядів.

Томаш почувався безпечно за грубкою, проте розумів – як не скористається з нальоту, то може не вибратися звідси.

Відклеївся од стіни, навшпиньках підкрався до вікна, що виходило на канал. Глянув униз і відступив за віконну нішу.

Хвилину вагався. Потім прив'язав один кінець мотузки, якою прикріплений брезент, до віконної завіси. Скинув чоботи й поставив біля стіни. Розглянувшись по зруйнованій кімнаті, вибрав широке старомодне крісло і кинув його в канал. Плескіт води не привернув нічиєї уваги.

Поспіхом перехрестившись, Томаш переліз через підвіконня й почав спускатися, тримаючись за мотузку. Босими ногами вишукував шерехатості на стіні, щоб мати хоч якусь підпору. Був щораз ближче від води в каналі – аж коли побачив під ногами вікно, з якого стирчав кулемет. Спробував просунутись убік, але тіло своєю вагою тягнуло його просто на кулеметне дуло. Хлопець застиг, не знаючи, що робити, й повис над водою, немов груша…

Вгорі ревли літаки, поряд дзявкали гармати.

Освітлювальна ракета погасла, прострелена зенітниками. І тут у мороці почувся свист бомб, дедалі дужчий й дужчий. Стрибати чи ні, вагався Томаш.

Спалах розірвав нічну темряву. Одна бомба впала на майдан. Вибуховою хвилею Черешняка кинуло у воду.

Гармати захлинулися, кілька артилеристів пробували гасити автомашину. Поступово стрілянина вщухла, затихло гудіння літаків.

Командир батареї наказав перенести убитого артилериста до сіней цегляного будинку. Сам відійшов убік, зняв каску й, витираючи спітнілого лоба, прошепотів:

– Хто б це міг зробити? Партизани в Німеччині?

Не міг збагнути, хто вбив солдата, а думка про більшовицьких партизанів, що діють в самому серці Німеччини, здавалась безглуздою. Довгу хвилину дивився нестямно у воду, освітлену червоним сяйвом пожежі, захаращену поламаними меблями, бляшанками й пляшками. Під мостом у райдужній плямі колихалася бочка з-під бензину. Брязкіт гарматних затворів повернув до дійсності. Офіцер випростався й попрямував до гармат.

Лише тепер здригнулася подвійна мотузка, що звисала з третього поверху вздовж цегляної стіни аж до води. Вільний кінець її нап'явся, другий швидко пішов угору, а потім упав, плеснув об воду і вмить занурився, не залишаючи й сліду.

На воді кружляло крісло ніжками догори, потім повільно поплило за течією. З-під крісла виринув круглий, як у риби, рот, хапнув повітря і знову зник під водою.

Черешняк плив під водою, прикриваючись кріслом. Мав надію, що непоміченим вирветься за місто, а там піде легше. Збігали довгі хвилини, береги каналу темнішали, все тихіше ставало навколо.

Відпливши далеченько від пожежі, Черешник намацав твердий грунт під ногами. Йти було легше, ніж плисти, хоч поспішати не міг анітрохи – крісло не могло плисти швидше за течією, та й звідки було знати, чи не слідкують за ним з берега спостережливі очі досвідченого розвідника.

Канал тягся між двома насипами. Попід берегами трохи заріс ситником і очеретом, а посередині ліниво котив свої води. Десь недалеко точився бій – щохвилини лунали приглушені черги – затихали і знов починали тріщати то далі, то ближче. Гупали міномети, сичали білі освітлювальні ракети та сигнальні кольорові.

У сяйві неспокійних відблисків видно було різний мотлох, що плив за течією: дюралеву фляжку, німецького кашкета, якусь темну масу – може, труп собаки, а може й людини.

Усе це супроводило Черешняка довгі хвилини, а може й години. Він утратив відчуття часу. Холодні корчі зводили м'язи, голова гула. Хлопець знав єдине – канал веде на північний схід, і кожен метр наближає його до своїх.

Однак настала хвилина, коли Томаш почав сумніватися, чи встигне. Наші тут могли відступити на кілометр або два – на війні всяке буває. Якщо так, то все пропало, пропадуть і чоботи, залишені в тому цегляному будинку біля майдану, де стояла батарея.

Покірно брів у воді, аж коли помітив – канал завертав. Подумав, що звідси вже недалеко. Прискорив ходу. Навіть трохи забув про обережність, аби тільки швидше побачити, що за поворотом.

За поворотом вода розливалася ширше, але саме тут у найвужчому місці фляжка й кашкет зупинилися в густих спіралях колючого дроту, які загачували канал. На засіках осіли ганчірки, гілля, очерет, якісь інші предмети, так покалічені війною, що їх годі було розпізнати. Вода насилу пробивала собі шлях, булькала, біліла піною.

Томаш зупинив своє крісло, що стирчало догори ногами, мов щогли фрегата, з яких здерто вітрила. Боявся заплутатись у дроті, чекав, не знаючи, що діяти далі, відчуваючи, як деревіють з холоду м'язи.

Повіки важчали, очі самі заплющувалися. На якусь мить, може, навіть задрімав.

Раптом стрілянина посилилась. Міна вдарили в воду зірвала вгору колючу спіраль. Кілька ручних гранат вибухнуло на насипі. Почулися вигуки німецькою мовою:

– Лівіше, лівіше… Стривай… Швидше, чорт забирай!… На поміч… Вогонь!

Зразу ж за валом цокотів кулемет, миготіли червоні відблиски біля дула. У відповідь вдарили інші кулемети, густо засвистіли кулі, й раптом залунав окрик, найпрекрасніший за всі, що їх Томаш сподівався почути.

– Ура-а-а! Ура-а-а!

Захриплі голоси наближалися. Німці вихопились на насип, за ними наші піхотинці. Зійшлися у блискавичному двобою, кілька упало, а живі побігли дальше.

Один з німців, який мить тому відбивався багнетом, а потім упав, тепер зірвався на ноги, забіг у воду, поплив на той берег. Коли минав затоплене, сперте об дроти крісло, пішов раптом під воду, немовби затягнений виром. Хвилину ще дриґав руками, булькав і затих.

Звуки бою відкотилися далі, а з-за насипу долинули нові голоси.

– Окоп є. Тільки поглибити.

– Став трубу.

Черешник підвів голову, прислухався.

– Давай сюди міни.

– Я ж не кінь.

Тепер знав напевно, що свої. Вдихнув повітря в груди і крикнув:

– Гей, земляки!

– Хто кликав? – показалися голови й дула карабінів.

– Я.

– Що за я? – грізним басом запитав якийсь солдат. – Де ти?

– У воді.

– То вилазь.

Черешняк одштовхнувся від крісла, швидко переплив канал, але на берег ледве виліз – так знемігся.

– Наш піхотинець і в тилу залишився? – недовірливо запитав солдат.

– Ні.

Томаш намагався встати, але впав на коліна, бо ноги не слухалися.

– З того боку фронту, – сказав тихо. – Ведіть до командира полку.

Не пам'ятав, якою дорогою привели його до підвалу покаліченого снарядами будинку, де тимчасово розмістився командний пункт – телефони, радіостанції, а в глибині покладені на бочки двері, що правили за стіл – над ними схилилися офіцери й креслили кольоровими олівцями на картах.

Томаш розповів усе командирові полку, який сидів під стіною на лавці і уважно слухав. Говорив, стоячи перед командиром за два кроки в забрудненому мокрому порваному мундирі. Вода ще капала з одягу, розпливалась у темну, щораз більшу калюжу навколо босих ніг.

Полковник помовчав, тоді сказав до одного з штабних писарів, вищого ніж інші на зріст:

– Дайте йому сухого мундира й рушника. Зубом на зуб не попадає.

Телефоніст подав трубку.

– Чотирнадцятий з Росомака відізвався.

– Далеко дійшов?… Ну, бачиш Берлін?… Натисни. Що До світанку, то твоє… Нема такого лугу, де б піхотинець не сховався. Пригрій мінометним вогнем… Доповідай за годину.

Полковник оддав трубку й далі дивився на Черешняка, який встиг надягти чисту сорочку й застібав трохи затісні штани.

– Пий, – налив з фляги в кухля, подав і почекавши, поки солдат вип'є, запитав: – Розігріло?

– Так. – Томаш усміхнувся, струсив останню краплину горілки на землю.

– Значить кажеш, що як дам чергу з кулемета над тим шлюзом, то роти можуть іти в атаку через греблю, бо твої затоплять місто, скують вогонь противника.

До підвалу вбіг задиханий патрульний хорунжий. Війна його трохи пошарпала, але порівняно з іншими офіцерами вигляд мав непоганий. Легко пізнати, просто з училища.

– Громадянине… – почав доповідати.

– Почекайте, – зупинив його командир і знов звернувся до Черешняка. – Один кулемет, якщо з нього добре пристрілятися, може на греблі знищити десятки людей.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин почекати не стріляючи, – повторив Томаш, якому з утоми заплющувалися повіки й злегка тремтіло плече.

– Пройшов лінію фронту,- пояснив командир хорунжому, який стояв виструнчившись. – Вчора вранці німці полонили екіпаж його танка, проте вони не тільки втекли але й оволоділи шлюзом вище Рітцена… Покиньте тягнутися, починайте думати, – додав неприхильно.

– Екіпаж танка? – здивувався хорунжий.

– Танка, – підтвердив полковник. – Як його звати?

– «Рудий», – промовив Томаш.

– А командир сержант Кос, – доповнив хорунжий.

– Звідки знаєте?

– Передучора опівдні я арештував шпигуна, який мав документи на прізвище Яна Коса. Я відіслав його до штабу армії.

– Що ти на це скажеш? Черешняк тільки знизав плечима.

– Я усе сказав. А тепер хотів би поспати.

– Відведіть його і почекайте поряд, – наказав полковник хорунжому.

– Таких, як ти, треба присипляти дев'ятьма грамами свинцю, – кинув півголосом хорунжий, підступивши до Черешняка і штовхаючи його до виходу.

За дверима підвалу вже хвилину чути було невиразні збуджені голоси, а тепер у двері проштовхнувся поручик у касці, з ремінцем під бородою.

– Радянські розвідники пройшли по нашій ділянці й захопили офіцера, – доповів командир охорони штабу.

– Давай їх сюди.

До підвалу увійшов побитий, забризканий болотом і мокрий німецький лейтенант, а за ним – його конвоїр.

– Товаришу полковник, полоненого взяли в Рітцені. Доповідає старшина Чорноусов.

– Допитайте, – наказав командир полку начальнико ві штабу і простяг руку розвідникові. – Спасибі. Вийшли не до своїх…

– Яка різниця. Однаково.

– Розмовляєте по-польськи?

– Трошки. Під Студзянками разом з першою польською бронетанковою бригадою воювали, та й потім не раз доводилось. Особливо з командою танка «Рудий».

– Невже? – щиро здивувався командир.

– Точно, товаришу полковнику, – запевнив Чорноусов.

– Увесь екіпаж знаєте?

– Звичайно.

– Хорунжий! – гукнув полковник. – Дайте-бо того спеціаліста по шлюзах.

Офіцер привів Черешняка, який ледве розплющував очі та все позіхав.

– Пізнаєте? – запитав полковник росіянина.

– Ні, – похитав головою здивований Чорноусов. – Ніколи не бачив.

У підвалі запала тиша. Покинули навіть допитувати німецького офіцера. Крізь прочинені двері долинала луна недалекої стрілянини, десь поряд гавкали міномети.

– А я вже подумав, що ти порядна людина, – втомлено мовив полковник. – Мало не повірив, мало людей не погубив. Чим тебе фашисти купили?…

– Правду кажу, – відповів Томаш. – Три червоні черги.

– Мовчи! – люто вигукнув командир і повернувся до хорунжого:

– За півгодини польовий суд, вирок виконаєте на світанку.

– Так точно, – виструнчився хорунжий і доповів. – Під час обшуку в шпигуна, громадянине полковнику, знайшли ніж зі слідами крові та підозрілу коробку з хімікатами. Мабуть, отрута, з допомогою якої…

– Мазь до щеплення дерев, – ліниво вставив Черешник. – Учора знайшов,

– Сам її зжереш.

Офіцер рвонув Черешняка за плече, щоб вивести його, але ту ж мить з коридора в підвал скочив собака, гаркнув на хорунжого й вишкірив зуби. Коли офіцер позадкував, собака стрибнув Черешникові на груди й почав лизати обличчя.

– Не втримала, – пояснювала Маруся, всуваючи голову крізь прочинені двері.

По секунді тиші всі зразу зрушили з місць і, простягаючи руки, гукали один поперед одного:

– Пішов… Пусти… Не чіпай.

– Спокійно, хай йому грець! – крикнув полковник. – Ваш собака? – звернувся до Черешняка.

– Екіпажу, то й мій. – Томаш кивнув головою. – Шариком звати.

– Собака першої польської бронетанкової бригади, – доповів старшина Чорноусов, прикладаючи руку до каски, и грізно ворухнув пухнастими світлими вусами. – Якщо він упізнав – все. Значить, це наш хлопець.

Розділ XVIII НАКАЗИ Й ЛЮДИ

Тим часом, як у підвалі на схід од Рітцена вирішувалась доля Черешняка, а цим самим і всього плану здобуття міста за допомогою високої води, три танкісти з екіпажу «Рудого» змушені були вести бій, захищаючи шлюз. Хто знає, може, Єлень слушно сказав, що не Томаш, а саме вони витягли чорного жереба.

Клекотіли кулемети, спалахували освітлювальні ракети. Зораним полем в атаку йшла німецька піхота.

На горішньому поверсі будинку, який перед вечором займала команда «Повідь», біля бійниць була точно розподілена робота: Григорій, притиснувши приклад ручного кулемета, бив короткими спокійними чергами, а Густлік подавав йому стрічку й щохвилини брався за ракетницю, щоб посвітити над полем.

Янек довго цілився, стріляв з гвинтівки не часто, але кожна куля влучала в ціль – то скошувала солдата на бігу, то влучала в лежачого, щоб за мить розпластати його нерухомо на ріллі.

Проте противник наближався, щораз влучніше били його кулі об стіну, кришили цеглу, бризкали піском з розірваних мішків.

– Увага! – почули голос німецького офіцера. – Рота, на штурм!

– Час до танцю! – гукнув Кос і, відклавши гвинтівку, взяв автомата.

Саакашвілі й Кос били довгими чергами, а Єлень, освітивши поле бою двома ракетами, кидав гранати. Брав їх з відкритого ящика, зривав запобіжники і між крокви оголеного даху одну по одній з розмаху шпурляв униз.

Німці не витримали вогненного шквалу, притихли і почали відступати. Хвилину ще наші наздоганяли їх короткими чергами та гуркотом поодиноких гвинтівочних пострілів.

– Другу відбили, – сказав Кос.

Поклав зброю і взявся набивати порожні автоматні магазини.

– Третю, – одгукнувся Густлік, стромляючи патрони в металеву стрічку ручного кулемета.

– Тих, що машиною приїхали, не рахую. Небагато встигли вистрелити.

– Бо я їх мінами заспокоїв.

Григорій, в якого ліва щока була вимащена засохлим милом, поставив тим часом уламок розбитого люстерка на мішку, обіпер об стіну і, намочуючи пензля в німецькій касці, що лежала на підлозі, знову голився.

– Четверту, – виправив друзів. – Перша, то коли ті четверо з СС приїхали і треба було їх обслужити.

Кос підвівся, визирнув крізь бійницю на поле.

– Сиди, командире, я одним оком, але все бачу. Мушу поголитися, бо вода холоне, – кривлячись, почав дряпати бритвою по щоці.

Сержант узяв флягу й довго пив, закинувши назад голову. Витер долонею губи і глянув на годинника.

– За годину зійде сонце. Поки якоїсь гармати не підтягнуть, то нас звідси не проженуть.

– Підтягнуть, – сказав Густлік.

– Звідки знаєш? – Григорій покинув голитися, застиг з бритвою в руці.

– Не такі вони вже дурні, – спокійно промовив Єлень і додав: – Є час, то можемо трохи перекусити.

– Із полоненими треба щось зробити. Сидять у підвалі з вечора, чекають своєї долі… Чують постріли і не знають, хто і в кого, – замислено мовив Кос, питально поглядаючи на друзів.

– Хай сидять, – знизав плечима Густлік. – Як їм колеги даха на голову звалять або гранату швиргонуть через вікно, не наша буде в цьому провина.

– Вони б довго не думали, – сказав Григорій. – Вони б нас прямо… – Зробив вимовний жест бритвою.

Кос слухав, насупивши брови, – сердився, що його друзі, замість подумати серйозно, дати пораду, знов уникають поважної розмови. Обличчя в хлопця закам'яніло, випнулись жовна.

– Дивіться за полем. Я з ними владнаю, – сказав підводячись.

Добув з кобури довгоствольного маузера, перезарядив і пішов сходами вниз.

Саакашвілі ступив крок, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Ще раз провівши бритвою по гладко виголеній щоці, старанно витер її, сховав у футляра, потім до кишені.

– Йди, зіллю, – запропонував Густлік, піднімаючи каністру з водою, – А я подивлюсь за полем.

Грузин, пирхаючи, старанно сполоснув обличчя, а потім не витираючись запитав:

– Порішить їх?

– А що?

– Нічого. Вони б нас напевно. Але ж… Треба було залишити в підвалі. Той Кугель…

– Хто?

– Обер-єфрейтор, якого я з баржі привів… Зупинився, почувши під стіною кроки й хрускіт черепиці під чобітьми.

– Хлопці! Нікого поблизу нема? – гукнув від брами Янек.

– Пусто, – відповів Густлік, намагаючись просунути голову в бійницю, аби побачити, що діється внизу.

Стукнули засуви, брязнула хвіртка, вийшло з неї четверо полонених з піднятими над головою руками. Стали шеренгою, один біля одного, спинами до брами.

– Марш, – скомандував Янек.

Німці рушили, карбуючи крок, зійшли з дороги на поле. Важко їм було йти в ногу і тримати стрій на ріллі, але старалися.

Саакашвілі поправив шаблю, засунуту поміж мішки, став навколішки біля кулемета, злегка ворухнув дулом- тримав німців на прицілі.

– Далеко відпускає, – неприхильно сказав Густлік, – ще якийсь утече.

Не помітив, що Кос уже піднявся нагору, і лише коли заскрипіли дошки, здригнув і оглянувся.

– Звідки їх будеш? – спитав неспокійно.

Янек знизав плечима і, не чекаючи на кінець запитання, мовив різко, з докором до механіка, який цілився з кулемета:

– Григорію!

– Чого хочеш? – знітився грузин і, лише зараз зрозумівши ситуацію, додав: – Та я й не думаю стріляти.

– З кого береш приклад?

– А, ти відпустив їх… Думаєш, у Гітлера замало людей і додав йому ще чотирьох, – казав Густлік, буцімто кепкуючи, але в голосі його не було насмішки, тільки полегкість.

Здалека від поля почули, як полонені, підходячи ближче до своїх, почали кричати:

– Друзі! Не стріляти!

Кос у бінокль бачив їхні темні постаті.

– Дали слово, що до кінця війни не візьмуть зброї в руки, – промовив тихо, не відриваючи бінокля від очей.

Перегодом облишив бінокля, став біля Єленя і запитав втомлено:

– Погано зробив? Але ж залишити їх у підвалі – це майже те саме, що спалити живцем. Ти сам казав, що кожної миті можуть підтягнути гармату.

Хлопець був такий збентежений і зажурений, що Густлікові захотілося втішити його. Та що тут скажеш? Надто добре знав гітлерівських солдатів. їм накажуть – і візьмуть зброю, стрілятимуть.

В полі застукотів автомат, Янек, підкинувши бінокля до очей, побачив – двоє полонених упали. Інших двоє кинулись тікати, але далеко не відбігли – кулі наздогнали їх.

Кос тихо вилаявся.

– Усіх? – запитав Єлень. Сержант кивнув головою.

– Так їх есесівці вчать: полонений, значить боягуз, а боягуз нікому не потрібний, розстріляти, – сказав Густлік і, насупивши брови, полічив на пальцях: – їх було четверо…

– Кугель не схотів іти.

– Мав слушність. Що з ним зробиш?

– У бункері є таке мале сховище, на боєприпаси. Ми вціліємо, то й він житиме.

– Гаразд.

– Заведи його, – сказав Кос, подаючи ключі.

– А я консерви підігрію, бо яка то війна з порожнім животом.

Закинувши за плече автомата, Густлік спустився вниз. Почав вибирати консерви з німецьких запасів. Двоє нагорі та він, то значить три бляшанки, порахував на пальцях. Пригадав собі полоненого й додав четверту. Розглянувся навколо, помітив у шибці відбиток свого обличчя, кивнув йому чемно головою – і п'ята бляшанка помандрувала до відра.

Потім вибрав найбільшу сковороду. Взяв дві хлібини, відрізав чималий шматок і сховав до кишені. Врешті захопив німецького багнета, того самого, яким уже раз різав консервні бляшанки, спустився у підвал і відсунув колодку.

– Доброго ранку, Кугель! – привітався по-німецьки.

– Доброго ранку, пане унтер-офіцер.

– Вилазь.

– Ні.

– Вилазь.

– Я сказав – ні.

– А я тобі кажу – вилазь!

Грізний голос допоміг негайно, а голий багнет в Єленевій руці вкрай збентежив обер-ефрейтора. Ідучи по сходах з піднятими руками, він намагався глянути назад – чи близько вістря від його спини, але не міг побачити, бо Густлік застромив уже багнета за пояс.

– Бери, – показав на відро з консервами й сковороду.

Надходив світанок, надворі вже сіріло. Густлік і Кугель пройшли подвір'ям і спустилися до бункера.

Єлень спіткнувся в темряві, тихо вилаявся. Кугель почав поратись, затулив усі три бійниці, засвітив світло.

Тим часом як Єлень розрізав багнетом бляшанки, обер-єфрейтор добув із шафки шматочки сухого спирту, запалив, розігрів сковороду. Рожеві блиски вигравали на скельцях окулярів.

Густлік час од часу поглядав скоса на спокійне, трохи потемніле й схудле з учорашнього дня обличчя аматора троянд. Потім мовчки висипав з бляшанок густий гуляш, який зашкварчав на розпеченій сковороді.

– Сіль і перець, – подав йому Кугель дві коробочки.

Єлень дивився похмуро й недовірливо. Той, збагнувши, насипав дрібку солі на долоню, злизав язиком. Густлік зробив те саме, аби ще раз упевнитись, і лише потім посолив, посипав перцем м'ясо.

– Стараєшся, – пробурмотів до Кугеля.

– Бо від вас багато залежить. Не треба топити Рітцена. Гітлер капут, але Німеччина…

– Не базікай… Вчора вже наслухалися…

– Де мої товариші?

– Твої колеги? Ми їх одпустили на волю, але вони самі… – промовистим жестом показав, як стріляли з автомата.

Цього німець не сподівався. Відсахнувся назад, немов після удару, сперся спиною на стіну, стукнув головою в бетон.

Густлік спокійно розкладав гуляш у чотири казанки, не забувши, певна річ, покуштувати.

Обер-ефрейтор дивився, ковтав слину. Полічивши посуд, дійшов висновку, що сніданок тільки для поляків, відвернув убік очі.

– Тримай ти, глиста, – подаючи німцеві казанка, буркнув Густлік, бо розігріта дужка обпекла йому руку.

Коли Кугель, вражений, узяв посуд, сілезець поклав зверху кусень хліба, який дістав з кишені.

– Дякую, пане унтер-офіцер, – зрадів Кугель і воднораз здивувався. – А де ж четвертий? Де пан Томаш?

– Забагато хочеш знати. Влазь до скрині, – рукою показав на відчинену бетонну комірчину.

Німець послухався, але поставивши казанка на підлогу, швидко повернувся і притримав двері коліном.

– Ще ні, пане унтер-офіцер, – попросив квапливо й гарячково залопотів. – Нема німців, нема поляків, є люди, просто люди. Один дає кулю, другий хліба. Почекай… я все скажу…

Густлік після вчорашнього вже не довіряв йому, але, зацікавлений, випустив німця і дивився, що той робитиме. Кугель, щось белькочучи, підійшов до стіни. Натис пальцем – відчинилася металева скринька у бетонній стіні, де на гачках під номерками висіли ключі. Обер-єфрейтор вставив один із них у замок стінної шафи: там стояла зброя – два автомати, снайперська гвинтівка з оптичним прицілом, ящики з кулеметними стрічками, три мінерські держаки.

Єлень мовчки взяв снайперську гвинтівку, повісив собі на плече. Кугель забрав усі держаки. У другій стіні біля самої бійниці показав замасковану нішу, а в ній магнето. Вставив держаки в магнето і, добувши картонну дошку з планом, показав Єленеві.

– Міни, міни, міни… – постукував пальцем у різні місця. – Добра оборона. Але цей ні! – показав на детонатора, що стояв окремо й до якого були підведені водонепроникні кабелі. – Не чіпати. Вода знищить мій дім, ішпий дім, усе місто. Навіщо? Ваша перемога, і Гітлер капут – то навіщо нищити…

Густлік, прислухаючись до німцевих слів, насуплював брови, випростувався і раптом – навчився цього в вер-махтівських казармах, коли його силоміць забрали до німецького війська, гукнув, обриваючи німця на півслові:

– Обер-єфрейторе Кугель! Німець, виструнчившись, завмер.

– Лягай!

Не завагавшись ані на мить, Кугель зразу влав, зач гальмувавши падіння руками.

– Вставай!

Зірвався, мов пружина, й з бездумним виразом обличчя чекав на команду.

– Лягай! Вставай! Лягай! Вставай!

Під ритм жестів і команд Єленя полонений падав на бетоя, підводився, знову падав. Тривало це хвилину, може, півтори. Врешті, коли німець почав задихатися, Густлік нахилився над ним і нормальним уже голосом запитав:

– Ну й що? Лежиш, як глист на морозі?

– Ваш наказ.

– Наказ, наказ… Бачиш, Кугель, який ти дурний. За наказом ти половину Польщі спалиш і не спитаєш навіщо. Мусив я прийти сюди під Берлін, хоч мені й не по дорозі, щоб тобі про людей нагадати…

– Пане унтер-офіцер…

– Заткни пельку… І не вчи інших руки мити, коли сам по вуха в гною сидиш. Залазь до скрині, бо сніданок захолоне, – заохотив його жестом.

– А сюди мені можна? – запитав Кугель, показуючи на протилеглий бік бункера, де теж був якийсь закапелок.

Густлік хитро, недовірливо примружив очі, зайшов до комірчини. Порожньо, якийсь пустий ящик на підлозі. Стіни гладкі, під стелею з одного боку кабелі, з другого – віконце, вузеньке, як бійниця, виходить на шлюз.

Єлень одчинив його й виглянув.

– Свіже повітря, – підказав німець.

– Ти заслужив, – сказав, подумавши сілезець, поправив снайперську гвинтівку на плечі. – Неси сюди їжу.

Кугель впорався блискавично, сам допоміг зачиняти двері, послухав, як скреготів ключ у замку.

Потім сів на ящику, поставив казанок на коліна й почав їсти гуляш, заїдаючи хлібом.

Вряди-годи поглядав на кабелі під низькою стелею ї на відчинене вікно – де надворі вже благословлялося на світ, – і сумно усміхався.

Півтора кілометра на схід од Рітцена, в заломі грубого вищерЄленого снарядами муру, на рівно розстеленій соломі розташувалися радянські розвідники. Трохи осторонь лежала товста стоп'ятиміліметрова гармата, розбита гранатою.

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Хто чистив зброю, хто перевзувався або пришивай ґудзика до гімнастьорки. Інші просто відпочивали, підклавши під голову руки й задерши втомлені ноги, щоб кров від них одлила. Але всі уважно, хоч і осміхаючись, слухали Томаша, який, вигідно вмостившися між старшиною і санітаркою, розповідав про свої пригоди:

– …Сержант Кос сказав, що комусь треба перейти фронт і повідомити, і я наперед уже знав – саме мені випаде. Сержант мусив залишитися, щоб командувати, а як із трьох вибирати…

– То вже тільки тебе, – підхопив Чорноусов, котрий скрутив цигарку, насипаючи махорку з пласкої, закручуваної на гвинт коробочки помаранчевого кольору, – бо і Єлень, і Саакашвілі не те щоб кепські солдати, але куди їм до рядового Черешняка…

Томаш дивився уважно на старшину, думав, чи вусач серйозно каже, а чи кепкує. Вгорі пролетіла міна, вибухнула десь позаду. Хтось з розвідників нирснув од сміху.

– Служиш мало, а розповідаєш, як бувалий, – додав Чорноусов.

Лише тепер до Черешняка дійшло, й він поспіхом, сумно пояснив:

– Ні. Але як до важкої роботи, то завжди мені доводиться. Так дома було й у війську теж.

– Ордена дадуть.

– Медаль уже мені обіцяли.

– На що?

– Та ми якось ненароком у склад боєприпасів влучили…

Розвідники реготали щораз веселіше й гучніше. Шарикові це не сподобалось, отже підвів голову з Марусиних колін, гавкнув.

– Обіцяли та не дали. Поки що лише цукерки від сержанта Коса дістав. – Томаш витяг коробочку з кишені. – Зовсім розмокли.

– То я йому дала, – усміхнулася Маруся.

– Нічого, поїмо, – сказав Чорноусов.

Узяв коробочку, поколупав ножем злиплі цукерки і почастував тих, хто був найближче до нього.

– Якби в мене була така коробка, як у вас, товаришу старшина, щоб загвинчувалася, то не розмокли б.

– Оця? – запитав усміхаючись Чорноусов і, пересипавши махорку до шкіряного мішечка, віддав Томашеві коробку. – Бери. Бачу, що добрий солдат з тебе буде.

Підійшло двоє піхотинців – один з термосом, другий приніс у рюкзаку хліб і банку з цукром. Привів їх товстощокий господар роти.

– Привіт, союзники, – привітав розвідників і, віддавши честь, одрекомендувався: – Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел.

– Старшина Чорноусов, ласкаво просимо, – привітав його росіянин.

– Коли вже ви до нашого полку попали, та ще і полоненого привели, – сказав Шавелло, – такого бути не може, щоб пішли не поївши.

Солдати загомоніли, заворушились, забряжчали казанки. Перша пайка, мандруючи з рук у руни, потрапила до Чорноусова, а наступні – до Марусі й Томаша. Сержант потне старшині руку, зі старосвітською ґречністю поцілував руку санітарці й, пізнавши Черешняка, розкрив обійми..

– Матір божа! А що ти тут, гармоністе, робиш? А ми думали, що ви до Щеціна, до моря танком допливете. Де друзі?

– По той бік фронту.

– А гармошка?

– Там залишилася.

– Чекай, чекай… Юзеку! – гукнув' своєму солдатові. – Скоч мерщій до наших, принести гармоніку. Оце зустріч…

З-за рогу вийшов хорунжий і гукнув:

– Рядовий Черешник!

– Тут, – обізвався Томаш.

Хорунжий підійшов, зупинився і почекав, поки солдат устав.

– Слід відповідати: слухаю.

– Прийшов сказати вам, що справа частково з'ясована: Я зв'язався з штабом армії і встановив, що підозрілий, якого вчора арештували, справді сержант Кос, ви теж у складі екіпажу танка під тактичним номером сто два.

– Для мене це не новина, – кивнув головою Томаш. – А от вам, громадянине хорунжий, слід було б знати.

– Не намагайтеся говорити дотепи. До закінчення дій під Рітценом я дістав наказа мати вас на оці.

– Сідайте, товаришу лейтенанте, – запросив Чорноусов, показавши почесне місце біля себе на брезентовій плащ-палатці. – Сідайте, поснідаємо.

– Дякую, – неохоче відповів офіцер.

– Будь ласка, – запросила Маруся і притримала за морду Шарика, який мав охоту гаркнути. – Нам буде дуже приємно.

Дівоча усмішка перемогла. Хорунжий сів, узяв казанка і почав їсти. Поглядав на усміхнені обличчя навколо себе. Тільки Шарик гаркнув, однак збоку, вишкірив зуби і, відчуваючи, що виконав свій обов'язок, замовк, підставив Марусі голову під руку.

Чути було тільки кулеметну стрілянину на лінії фронту і працьовитий брязкіт ложок. Хорунжий почувався незручно, думав, що то через нього всі мовчать. Тому заговорив перший.

– Ми вже раніше зустрічалися. Собака впізнав, а ви ні.

– Помиляєтесь, товаришу лейтенант. Ми також упізнали, – спростував Чорноусов.

– І все одно запросили?

– Собака, хоч би який мудрий був – то все ж од людини дурніший. Хто його скривдить, на того й гарчить. А ми знаємо, що ви не зо зла. Просто по молодості.

– Така служба.

– Справа не в службі… у вас інше: неправильний підхід до людини, якщо дозволите старому солдатові мовити.

– Ви, звичайно, знаєте, як треба підходити до людини, – насмішкувато відказав офіцер. – Може, навчите?

– Поживеш, сам побачиш, – усміхнувся Чорноусов, хитаючи головою. – Скільки може бути шпигунів? Один на десять тисяч порядних людей, а може і на сто тисяч. Тому кожного, хто стрінеться, хапати не варто. А то впрієш, поки того, що треба, впіймаєш.

– Дякую за гостинність і за науку. – Хорунжий сердито поставив казанка й підвівся. – Я свою службу знаю.

– Ось і гармошку принесли, – вихопився сержант Шавелло, котрому дуже не подобалося назрівання міжнародного конфлікту. – Громадянине хорунжий, дозвольте, пані, дозвольте, товаришу старшина, дозвольте, – звертався по черзі відповідно до званя і поваги до прекрасної статі, а правою рукою показуючи на рядового, – Син брата, якого фашисти замордували.

– Рядовий Юзеф Шавелло, – виструнчився молодий.

Під музику смачніше їсться і людина до людини прихильніша стає.

– Прошу вас, сідайте і разом з нами послухайте, – притримала Маруся хорунжого.

Томаш, пробуючи, розтягнув міхи, глянув запитально на хорунжого й старшину. Офіцер не дивився в його бік, а Чорноусов кивнув головою.

– Може, те, що перед Одером про сьому роту, – підказав сержант Шавелло.

Навіщось надів окуляри у дротяній оправі й побачивши, що Томаш крутить головою, швидко погодився:

– Можна й інше, аби гарне. Череншяк пробіг пальцями по басах і саме в цю мить на металевих ріжках гармошки блиснули перші сонячні промені.

Музика глибоко зітхнув і заспівав тихо й сумовито:

Ой, не плачте, сестроньки, за братом, -

За три літа прийде він до хати.

Ой, не плач, дівчинонько, за милим, -

Він у полі б'є ворожу силу.

Рік минув, і другий проминає…

Гей, з війни танкісти повертають.

Їх питав молода Марися:

Чому Ясь з походу забарився?

Між слова пісні, як барабанний дроб, врізалась кулеметна черга. Томаш узяв акорда, щоб її перечекати, і розповідав далі:

Гей, з війни ми їдем, наречено,

Янека твого ми не веземо.

Він упав на річці під Берліном,

Він поліг на березі каміннім.

Розвідники заслухалися, розуміли пісеньку. Дехто вже підспівував. Юзек Шавелло задивився, мов на ікону, на Марусю. Дівчина похилила голову, витираючи хусточкою підозріло вологі очі,

Розділ XIX ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ

Битва за шлюз після чотирьох навальних атак на якийсь час затихла. Під лісом догоряла німецька автомашина.

Кос лежав горілиць, спершись на мішки з піском, дивився крізь голі крокви в небо, пестив пальцями затвор снайперської гвинтівки, яку приніс Густлік, – війна змусила хлопця полюбити зброю.

У повітрі стояла тиша, лише від фронту зрідка постукував одинокий кулемет. Янек зітхнув, поправив цеглу під головою, що правила йому за подушку, і оглянувся на Густліка – той, доснідуючи, витирав хлібом рештки жиру з казанка.

– Така ж сама, як та, що її сибіряк подарував під Студзянками.

– Краща, бо нова, – з гордістю промовив Єлень, поплескуючи гвинтівку по прикладу, а потім розправив мундира на животі й сказав: – Не люблю воювати на голодний шлунок. Тепер можуть починати.

– Можуть. Навіть танки зуміємо затримати на мінних полях. Але найкраще, щоб почекали сигналу.

– Ти думаєш, він дійшов? – запитав Саакашвілі, який сидів з біноклем біля бійниці й стежив за полем.

– У нього був шанс. Невеликий, але був.

– Повірять йому?

– Напевно. – Густлік махнув рукою. – Тільки глянуть – зразу зрозуміють, що сам не вигадає такого.

– Повірять, – підтвердив Кос і сідаючи глянув у небо. – Сонце сходить. Або наші, або німці повинні починати…

Немов у відповідь, гримнули невидимі міномети, у повітрі завили міни й, пролетівши над будинком, вибухли на подвір'ї.

– Цими горщиками мурів не розіб'ють, – буркнув Густлік, нахилившись до Янека. – Хіба що нас залякати хочуть…

Знову гепнули дві міни, цього разу ближче, осколки сипонули по даху.

Григорій, зігнувшись під стіною, виглянув через бійницю і доповів:

– За «Рудим» гармату лаштують. Янек узяв у нього бінокля.

– Підпалюй.

– Що?. – здивувався грузин.

– Ожеред. Солома висохла.

– А «Рудий»?

– Де запалювальні? – спитав Янек, висмикнувши з кулеметної стрічки кілька звичайних патронів.

Єлень добув із кишені жменю патронів з чорними вершечками і мовчки почав закладати пусті місця в стрічці.

– Швидше, чорт забирай! – квапив Кос- Чому в кишенях носиш?

Знову засвистіли міни, танкісти попадали на землю, почекали, поки вибухнуть. Заледве під свист осколків підняли голови, Густлік, усміхаючись, відповів командирові:

– Щоб жеребкування не програти, як тоді.

Янек схопився за кулемета, притис до плеча приклада, однак Григорій перешкодив йому.

– Ні! – рвонув Коса, й обидва скотилися між мішки. – Там же «Рудий»!

У цю мить блиснуло, гримнуло, і град цегляних уламків обсипав танкістів. Лише після цього почули, як стріляє гармата. Кос потягнув за мішок, звалив його на Григорія і, припавши до кулемета, випустив довгу чергу.

Задиміла солома, яка закривала «Рудого», поповзли по ній вогники, замиготіли щораз ширшим колом, мов квітка соняшника. Поки артилеристи встигли вистрелити вдруге, вибухнув бак, підкинувши вгору хмару червонястого диму.

На хвилю запанувала тиша. І тут розірвався снаряд у гарматі, підкинув її і розірвав ствола. Почали рватися снарядні ящики. Затихли міномети. Григорій, скам'янівши, дивився у вогонь, що пожирав улюЄлену машину, по щоках збігали сльози.

– Ну, чого ти? – Кос добув з-поміж мішків шаблю і подав її грузинові таким жестом, як дитині дають улюЄлену іграшку, щоб перестала плакати. – Інакше не можна було.

З лісу на повному ходу вискочив низький броньований гусеничний тягач з польовою гарматою. Описавши дугу на полі, зупинився між деревами, проте поодаль від ожереду. Кос зрозумів – настала хвилина, якої вони побоювались, і наказав Єленю:

– Бери кулемета й гайда до бункера з Григорієм.

– Я б хотів…

– Не поспішай підривати міни. Лише коли танки в'їдуть на подвір'я.

– Янеку, але ж…

– Виконуй, – суворо перебив його Кос.

Єлень мимоволі підвів руку, немов для того, щоб віддати честь, і злегка виструнчився. Мовчки взяв одною рукою кулемета, другою обняв Саакашвілі. Пішли. Вже на сходах Густлік оглянувся на Коса, який застиг біля бійниці, притиснувши приклад снайперської гвинтівки до плеча.

У прицілі Янек бачив чорний ствол гармати, який дивився йому просто в обличчя.

З лісу вибігла обслуга, миттю відчепила гармату. Тягач од"їхав поміж дерева, а солдати сховалися за щитом. Не видно нікого, аж ось з-за стовбура, зігнувшись, виходить заряджаючий зі снарядом в руках. На долю секунди його плече опинилось у скельці прицілу, і палець лагідно натирнув спуска. Гримнув постріл, солдат пустив снаряда й нирнув у траву.

Кос, знаючи, що тепер дорога кожна секунда, перебіг на горище, сховався за грубезним камином і, схвильований, чекав пострілу польової гармати.

Від удару здригнувся будинок – снаряд зніс ріг разом із бійницею. Янек скочив уперед, приліг на розбитій цеглі й прицілився.

Командир гармати висунувся, дивився на будинок, звідкіля йшов дим, підняв руку для нової команди, та не встиг – куля влучила йому в голову.

Але навідник помітив блиск на даху біля димаря, вніс поправку і, взявши команду на себе, наказав:

– Вогонь!

Гримнув постріл, артилеристи поспіхом зарядили втретє.

Навідник в окуляр прицілу бачив, як над будинком здіймається курява, а підкинуті вибухом крокви, надаючи, збивають черепицю.

Вистреливши в командира гармати, Янек одразу кинувся на сходи і вже знизу почув другий вибух снаряда, удар крокви об дах і лускіт битої черепиці. Коли біг вздовж стіни, крізь віконце у хвіртці вистрелив ще раз.

Звідси гірше було видно гармату, ніж зверху, – над зоряним полем заледве виставав кінець ствола й горішня частина щита з прямокутним віконцем для наводки. Янек прицілився у цей чорний прямокутник і застиг.

Зверху й досі падали уламки черепиці та цегли, але Кос стояв непорушно. Тільки палець на спуску згинався лагідно й поволі, щоб непомітно перейти межу пострілу.

Куля розбила приціл, поранила навідника, який, вхопившись руками за голову, спіткнувся об лафета, впав у траву. Солдат хотів допомогти йому, але дістав кулю в лікоть руки, що висунулася з-за щита.

Німці розгубилися, попадали ниць на землю, ховаючись од куль. Гармата замовкла.

Тишу порушив гуркіт моторів. З-поміж дерев виповзли три танки з десантниками на броні, зупинилися на узліссі.

За хвилину до них приєдналися дві самохідні гармати. Кутасті сталеві потвори грізно зиркали чорними отворами гарматних стволів. Рівно туркотіли мотори, і нервово здригалися антени.

Командир дивився у перископа: зораний, положистий схил, а на ньому корпуси обгорілих машини й танка, гармата без обслуги, кільканадцять трупів. А ще далі об'єкт атаки – пошарпаний снарядами будинок з вищерЄленим на висоті другого поверху рогом і мур навколо шлюзу. Повернувши перископа праворуч, побачив два танки, вліво – дві гармати-еамохідки.

– Штурмові гармати? – запитав у мікрофона.

– Готові, – пролунала в навушниках відповідь, над баштою висунулася рука в товстій шкіряній рукавичці, стверджуючи готовність відкрити вогонь.

В танку не було чути ані пострілу, ані свисту кулі, яка, викресавши іскру об сталь, рикошетом влучила в підняту долоню. Навушники зойкнули гнівом і болем.

– Увага! – скомандував командир. – Всім танкам і самохідкам…

П'ять гармат повели стволами і плюнули вогнем.

П'ять снарядів зруйнували ріг будинку, провалили мур, підняли вгору фонтани вибухів.

Крізь бійницю в бункері Густлік бачив той залп ї вдруге подумав, що вночі перед форсуванням Одеру марно наснився йому шлюб. Схопив казанка, здув з води вапняну пилюку, ковтнув кілька разів, а решту вихлюпнув на голову Григорію, який і досі сумував за «Рудим».

– Ти що, здурів? – зірвався з місця грузин.

Єлень не відповів, ляснув його долонею в груди, аж загуло.

– Як тобі вріжу, – розмахнувся Григорій.

– Потім, – стримав його сілезець. – Сидиш, як сич, хотів тебе розвеселити, а ти сердишся. Берись за кулемета.

Дим розвіявся. Крізь трикутний люк у зірваній з завісів брамі Єлень побачив вдалині танк, що наближався повним ходом, а ближче, зовсім близько, під зваленою з даху балкою – руку, присипану землею, і біляву голову.

– Гжесю! – гукнув захриплим, не своїм голосом і показав йому на ключі від детонаторів. – Мур ліворуч, брама, а цей – хата. Як доїдуть – підривай.

Останні слова вимовив уже від дверей. Вибіг до рову, грюкнув люком. Затримав його різкий свист снарядів. Гримнули близькі вибухи, сипнула шматками дерну.

Ще свистіли й хурчали в повітрі осколки, коли Густлік вискочив з рову й підбіг до брами, певніше, до того місця, де була брама, а тепер на зім'ятих листах жерсті горіла олійна фарба. За розбитим муром мчали три танки, позаду повзли самохідні гармати.

Густлік підбіг до Янека, відкинув уламок муру, відтягнув балку, підняв з землі непритомного хлопця, який не випускав з руки снайперської гвинтівки. Глянувши на танки, помітив, що вони починають уповільнювати ходу, зупиняються для прицільної стрільби.

– Двадцять один, двадцять два, – Густлік біг з непритомним сержантом на руках і бурмотів: – Двадцять три, двадцять чотири…

Знав, що цих чотирьох секунд вистачить ворогові, щоб прицілитись після зупинки. Упав на стежку за клумбою, притиснув до землі Янека. У цю ж мить його оглушив блиск, свист, гуркіт вибухів. Снаряди били в будинок і кришили мур, розширюючи вилом.

Важкі осколки пороли кігтями траву. Густлік поклав широку долоню на голову друга – не каска, але хоч трохи захистить. Відчув удар в ногу. Обережно ворухнув ступнею, зігнув ногу в коліні, щоб перевірити, чи цілі кістки та м'язи. Все гаразд – видно, ледве підошву зачепило. Не чекаючи довше, зірвався, закинув Коса на плече й кинувся до бункера.

Саакашвілі біля кулемета бачив крізь бійницю тільки танки – наближуючись, вони поступово збільшувалися. Чекав, коли підійдуть так близько, щоб можна було вдарити кулеметною чергою по люках.

Григорій повернувся і тільки зараз побачив, що Густлік із зміненим до невпізнаний обличчям кладе на підлогу непритомного Коса.

– Янеку, Янечку… – голос сілезьця бринів розпачем ї страхом.

Рвонув мундира на Янекових грудях. Ґудзики порозліталися на всі боки, а Густлік обережно приклав вухо – чи б'ється серце. Билось, але нерівно й, здається, надто тихо. Єлень поспіхом торкався рук, ніг, відгортав волосся з лоба, шукаючи рану. Обережно витер кров із скаліченої щоки.

– Танки! – хрипким голосом крикнув грузин. Ворожі машини під'їхали так близько, що сховалися за рештками муру. Видно було тільки ту, що навпроти брами, а далі за нею – самохідну гармату. Танк на хвилину зупинився, вистрелив. Водночас вибухнуло кілька снарядів. Один з них влучив у верх буйкера, зі стелі посипалось вапно.

– Густліку!

Сілезець не звернув уваги на оклик. Тонким струмком лив воду з казанка на голову й груди Коса.

Саакашвілі збагнув, що зараз може покладатися тільки на себе. Притиснувся до бетону на самому краю бійниці.

Танк наближався, стугін мотора ставав нестерпний, від сталевого брязкоту гусениць боліли вуха. Стріляючи з автоматів, на землю посипалися десантники. Григорій кілька секунд стискав у руці мінерського ключа й саме тепер крутонув ручкою.

Під ногами здригнувся бетон. На мить усе сховалося в блиску й хмарі куряви, з якої виривались язики полум'я. Потім угору знявся стовп диму. «Пантера» загорілась і вибухла, не доїхавши метрів п'ятдесят.

Янек розплющив очі й запитав слабким голосом:

– Стріляють?

– Живий! – заверещав Густлік мов божевільний. – Хай йому грець, живий!

Хлюннув рештою води Янекові в обличчя, посадив йото під стіною, обмотав голову мокрив рушником і лише після цього скочив на допомогу грузинові.

– Влізли?

– Один.

Єлень дивився, як під ударами снарядів валиться мур. Тепер німці не поспішали, боялися мін. Десантники ліниво пострілювали.

– Щось погане задумали…

Янек насилу підвівся, тримаючись за шершаву стіну. Похитав головою, поправив мокрого компреса. Повільно ступав, не відриваючи плеча од стіни, і став з гвинтівкою в руці біля третьої бійниці.

У цю ж мить з вікна на першому поверсі по бункеру хльоснув струмінь вогню. Танкісти відсахнулися од бійниць, бункер наповнився димом.

Густлік зірвався, кинувся до контактів, крутонув ключем од правої групи мін.

Стіни будинку розпалися і поховали вогнеметника разом з піхотинцями, які туди проникли. Але одночасно бункер відкрився самохідній гарматі, що причаїлася на полі за дорогою.

– Розлущитьі – крикнув Григорій після першого удару снаряда, поливаючи свинцем з кулемета передпілля, щоб не дати піхоті піднятися з землі.

– Або й ні, – відповів Густлік і, вхопивши два фаустпатрони, вибіг з бункера.

Саакашвілі й Кос почули ще один гарматний постріл, а потім важкий вибух біля гармати, від якого вона зрушила з місця. Але заледве здригнулися гусениці самохідки, як другий фаустпатрон ударив у її бічну броню, і гармату охопило полум'я.

– Не розлущить! – переможно гукав Густлік, вбігаючи назад до бункера, і ще більше зрадів, побачивши, що Кос веде вогонь із снайперської гвинтівки. – Стріляеві, Янеку? А я думав уже… Тьху, навіть не скажу, що думав.

Кос, ледь усміхаючись і заразом кривлячись, бо дуже боліла голова, стиснув Густлікові плече.

– Цеглою по голові дістав?

– Балкою, – пояснив Єлень. – Але я ж підігрів оту сковороду, га?

– Кепські справи, – сказав Янек.

– Але могло бути гірше, – посміхнувся Густлік.

– Відступають, – докинув Саакашвілі, спостерігаючи крізь бійницю, як одходить піхота й три машини дають задній хід.

– Ото ж то, – зажурився Кос- Стануть за радіусом дії фаустпатронів і битимуть снарядами в нашу шкаралупу, аж поки дощенту не розіб'ють.

На хвилину в бункері всі замовкли. Ще один постріл з гвинтівки, ще дві кулеметні черги й, підтверджуючи Янекові слова, рядом вибухнув снаряд, кинув піском і осколками в бійницю, відбив од стелі жменю камінців.

Чималий осколок ударив у Томашеву гармошку, що лежала в кутку, розсипав по бетонній підлозі куски клавішів і металеві частини. Єлень кинувся до неї, але розбита гармошка тільки безсило зітхнула.

– Грім би їх побив! – вилаявся Тустлік і запитав:- А ми що?

– Сам знаєш: повинні чекати.

Єдень поставив у кутку Гжесеву шаблю і Черешнякового рюкзака, поклав зверху ротмістрового кашкета, поправив, аби лежав рівно, і щось міркував.

– Вуха мені опухнуть, як про цю гармошку довідається, – буркнув собі під ніс, а потім, сівши навпочіпки біля Коса, порадив: – Янеку, а що як нишком до шлюзу, на баржу і за течією… Бо того сигналу, мабуть, не діждемося…

Два снаряди один за одним ударили в бункер, і на лівій стіні з'явилась невелика, але виразна тріщина.

Янек знав, що це означає швидку смерть, але на пропозицію Густліка заперечливо похитав головою. Підійшов до бійниці і подивився в поле. На першому плані мідним вогнем горіли «пантера» і самохідна гармата, два стовпи ясного диму підпирали безхмарне небо.

За одну ніч піхотинці вирили в захисній дамбі бліндаж для штабу полку, спішно замаскували очеретом і зів'ялим гіллям.

У бліндажі перебували кілька штабних офіцерів, радисти і телефоністи, а також командир полку, який хрипким голосом кричав у трубку:

– Я казав, що до світанку – то твоє. Лізь тепер по голій землі, повзи, а до насипу мусиш дійти… Що далі буде, то вже моя справа. Уперед, хай йому грець! «Борсук» і «Куниця» на вихідних позиціях, чекаємо на тебе.

Телефоніст зловив кинуту трубку.

– Давайте сюди радянського розвідника й того босого танкіста.

– Слухаю, – командир охорони штабу віддав честь і, одхиливши брезента, вийшов.

Полковник, не відриваючись од бінокля, дивився в оглядову щілину на плоскі луки передпілля, на будинки в місті, обрамлені зеленню й білим шумовинням розквітлих садів. Трохи далі ліворуч над обрієм здіймалися в неч бо два стовпи диму. Звідти долинав гуркіт гармат, які методично щось обстрілювали. А на лінії фронту було більш-менш спокійно – тріщали кулемети, вели вогонь дві або три батареї батальйонних мінометів.

– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.

– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.

– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…

– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.

– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.

Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешником, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.

Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.

– Де ваш шлюз?

– Не видно.

– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.

– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…

– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?

– Ні.

– Під будинками?

– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…

– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешник і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.

– Здалека?

– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…

– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з за-вісів, дві армії туди підуть.

– Є прохання, товаришу командир полку…

– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.

– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.

Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.

– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…

– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,

І вийшов.

– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.

– Яке?

– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити прилучитися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…

– Що казав?

– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.

Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:

– Згода.

Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешником як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.

– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.

– Якого біса?

– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.

З сусіднього окопу, виритого у валі, заторохтів кулемет. Пласкою дугою, немов залізний прут, розпечений у вогні, небо перекреслила довга трасуюча черга.

Розділ XX ПОВІДЬ

Снаряди кришили бетонну баню бункера. Тріщина на лівій стіні з кожним ударом більшала, аж врешті стала довгою щілиною з нерівними вищерЄленими берегами, крізь яку до бункера зазирнув світанок. Брудний воєнний світанок, що сіявся із задимленого неба, мов осіння мжичка.

Густлік підвів червоні від диму очі, зітхнув і прошепотів:

– Того сигналу не діждемось.

Вистрелив з автомата в солдата, який підвівся, щоб кинути гранату. Німців було кільканадцять. Вони ховалися за рештками муру, в руїнах будинку, вичікуючи слушної миті. Раніше чи пізніше якийсь із них влучить у бійницю – і кінець, думав Єлень, хіба що перше цей бетон звалиться нам на голови.

На щастя, руїни захищали бійниці спереду, й снаряди влучали в бункер під гострим кутом, одбивалися рикошетом і, несамовито завиваючи, падали на мінне поле, вибухали разом із заритими в землю мінами.

Густлік знову глянув у щілину й спочатку не повірив, протер очі – сіро-блакитне небо прорізала червоняста смуга трасуючої кулеметної черги.

– Червона! – заволав Єлень, перекрикуючи гуркіт бою.

Не відповів йому ні Григорій, який стріляв з кулемета, ні Янек, який чатував зі снайперською гвинтівкою в руках.

За тих кілька хвилин, що минули, відколи осколок розбив Черешнякову гармошку, вони змінилися до невпізнання – Саакашвілі роздряпав до крові об бетон поранену щоку, Янекові під тюрбаном з мокрого рушника посиніли скроні. Обидва потемніли від диму, дивилися глибоко запалими очима, жадібно хапали ротом повітря. Відступаючи й знов підскакуючи до бійниць, хитались, оглушені безнастанним гуркотом, очманілі від порохового диму.

Патронні гільзи вкривали підлогу, дзвеніли при кожному кроці.

Кос підкинув до плеча гвинтівку, прицілився і вистрілив. Німець випустив гранату із зірваним запобіжником, чавунне яйце, вкотившись між цеглини, вибухнуло й розкинуло їх на всі боки.

Один танк зрушив з місця, підповз ближче, намагаючись знайти позицію, з якої міг би послати снаряда в бійницю.

– Друга! – крикнув Густлік, показуючи на низьку вишневого кольору чергу, й простяг руку до перемикача.

– Почекай, – стримав його Кос.

– Аби встигнути. Фрици відчувають, що цей сарай довго не вистоїть. Лізуть, як собаки до кістки.

– А може, це ще не сигнал?

Перегукувались, не відходячи від бійниць. Затріщав Єленів автомат, йому завторив Григоріїв кулемет, ляснув поодинокий постріл Янекової гвинтівки. Друзі, покусуючи губи, напружено чекали третьої черги.

Янек поклав руку на перемикача. Якби навіть у цю ж мить завалилася стеля або граната влетіла досередини, то ще й тоді останнім зусиллям крутнув би металевого важільця. І якщо це справді сигнал, якщо висока вода досягне Рітцена, коли солдати підуть в атаку… Тоді ніхто не зміг би сказати, що Коса передчасно призначено командиром.

– Третя, – тихо прошепотів, побачивши, як по брудному небі промчала червона стрічка.

– Третя! – крикнув хрипким голосом.

На всіх обличчях засяяла усмішка, й Кос, зітхнувши з полегкістю, крутонув важіль детонатора. Ця мить надала сенсу всій їхній боротьбі. Натягли глибше шоломофони. Янек притиснув долонями до ушей мокрого рушника.

Ще секунду чекали, осміхаючись, вибуху. Потім усмішки заступило розчарування.

Кос удруге крутонув ручкою ї знов мить чекав надаремно. Розбив прикладом коробку перемикача, вирвав проводи й притиснув їх до контактів акумулятора. Стояли непорушно й чекали, хоч знали вже, що вибуху не буде.

Янек зірвав рушника з голови, кинув його в куток. Відчував, як долоні стають вологими, а по спині стікає струминка холодного поту. Марно, все марно…

До дійсності повернув їх близький вибух снаряда. Машинально обстріляли передпілля і знов зачаїлись із зброєю в бійницях, розуміючи, що найголовнішого вони вже не здійснять.

Нараз Густлік завив, мов поранений звір. Скочив, шарпнув за двері, що вели до сховища, повернув ключа й ще раз шарпнув, майже вириваючи замка.

– Заколю ту свиню!

– Стій! – Кос підскочив до нього, вхопив за руку.

– Глянь! – Густлік вирвав долоню.

Показав на розірвані кабелі, що стирчали під стелею, та обер-ефрейтора, який сидів у кутку із закривавленими губами, закриваючи голову від удару.

– Ніж у нього був?

– Зубами, негідник. Вислужувався, щоб його сюди посадити, просив свіжого повітря…

У Єленя від люті аж сльози набігли на очі. Перекинув у праву руку автомата, відтягнув аатвора й підвів зброю до пострілу.

– Що де тобі дасть? – стримав його Кос. – Шлюзу й так не вирвеш із завісів.

Єлень опустив автомата. Якусь мить стояв мов приголомшений, а потім підвів голову, глянув Янекові в очі.

– Кажеш, не вирву?

Ще секунду вагався і, зачинивши двері до камери полоненого, сказав голосним шепотом:

– Із завісів? Ще тільки, дві хвилини затримайте…

Кинув автомата на землю, різко повернувся, грюкнув люком.

Саакашвілі закінчив стрічку, простяг руку по нову й зарядив кулемета.

– Збожеволів? – запитав Коса, кивнувши головою на вихід.

Кос вистрелив раз і другий. Відскочив од бійниці, крізь яку близький вибух кинув жменю піску, і лише тоді відповів:

– Тільки чудо може врятувати нашу піхоту під Рітценом.

– А нас? – запитав грузин.

Випустив довгу чергу, зачекав хвилину, але відповіді не почув.

Єлень причаївся на мить в окопі. Треба було перебігти кілька метрів по відкритій місцині, щоб дістатися до бетонної облямівки шлюзу. Над самою землею посвистували кулеметні черги з танків, кулі косили траву, рикошетом одбивалиея від причальної тумби, дряпали бетон, немов хотіли викресати кров із каменя.

Густлік перечекав, поки вибухне наступний снаряд, на мить згаснуть кулеметні черги, а пилюка й дим прикриють його, і, рвонувшись уперед, перекинув тіло через край шлюзу.

Нога на сантиметр оминула щабель драбини, тягар тіла рвонув його вниз, але в останню мить встиг ухопитися за каната, яким раніше піднімали з Косом ящики з боєприпасами. Розгойдавшись на канаті, зачепив ногою об щабель, підтягнувся і перейшов на драбину.

Миттю спустився на палубу баржі. Поспішаючи, закинув ще два канати на рухомий гак, вмонтований в стіну шлюзу. Потім ухопив фаустпатрона, приліг за бортом і почав старанно прицілюватись у середню завісу сталевих воріт шлюзу.

Натиснув спуска. Блиснуло. Язик полум'я вилетів з труби, важка болванка вдарила в металеві штаби, вигнула їх.

Але це не задовольнило Густліка. Прицілився другим фаустпатроном в те місце, де сапери прив'язали, дротом вибухівку.

Попід греблями, що тягнулися крізь мокрі луки до Рітцена, у мілких окопах, за брустверами, що ледь закривали голови, під вогнем кулеметів і мінометів залягла готова до атаки піхота. Бездіяльність розтягувала хвилини, а страх, мов волога, вповзав під мундири, проймав аж до кісток.

Когось поцілив осколок. Поранений застогнав, підвівся і відразу ж дістав кулю. Підповзла до нього Маруся. Майже не піднімаючи рук од землі, намагалася розрізати ножем рукава. За нею Шарик, припавши головою до вемлі, прищуливши вуха, тягнув у зубах сумку з бинтами.

Чорноусов оглянувся на дівчину, неспокійно ворухнув вусами.

Трохи далі, біля босого Черешняка лежав хорунжий. Намагався рукавичкою стерти грязюку з погона й сердито бурмотів:

– Куди дивляться… Сигналу не помітили… Мало хто залишиться, поки твої підірвуть шлюза.

Ударив мінометний залп, і за кілька метрів попереду замовк кулеметник, що сидів у воронці. Хорунжий прислухався, чи не відізветься. Збагнувши, що солдат загинув або важко поранений, поклав довести, що й він відважний, зірвався, побіг.

Томаш притьмом вискочив за ним. Наздогнав, підбив ноги. Обидва впали, густа кулеметна черга пройшла по-над самими головами. Ще стрибок – і скотилися у воронку.

– Промазали, – посміхаючись і хапаючи ротом повітря, сказав офіцер. – Дивіться, щоб мені більше під ногами не плутались, – пробурчав лагідно, водночас виймаючи ручного кулемета із затиснутих пальців мертвого солдата.

– Не будь дурнем, не дай себе вбити.

– Рядовий, це ви мені?

– Ні. В партизанах так говорили. Така примовка.

З нашого боку зірвався шквальний вогонь, били гармати й міномети. Зрозумівши, що це вже підготовка до штурму,. захисники Рітцена теж відповіли сильним вогнем – рівними стібками строчили кулемети, прямою наводкою стріляли польові гармати. Близький вибух снаряда обсилав піском Черешняка й хорунжого.

– А щоб їх грім побив! – вилаявся офіцер, випльовуючи темну від піску слину.

Томаш не зрозумів, чи то він на адресу фриців, а чи має претензію, що сержант Кос ще не підірвав шлюзу. Аби не залишити офіцера без відповіді, зауважив по-філософськи:

– Треба обтрусити землю, бо живцем поховає. Вогневий поєдинок тривав, не даючи жодній стороні переваги. Блиснуло на зарослих лісом горбах за містечком, зашуміли горою снаряди, й важкий залп цілої батареї, рвонувши землю, викинув вгору шість стовпів болота, якихось двадцять метрів за піхотою. •

– Чорт! – неспокійно буркнув офіцер.

Хвилину здавалося, що наша артилерія втратила темп, що ворог бере гору, але раптом по тому боці почали гаснути блиски, затихати постріли.

Хорунжий обтрусив мундира, виплюнув ще раз пісок і, поставивши кулемета на краю воронки, відкрив вогонь. Випустивши дві черги, припинив стрільбу, вихилився, щоб краще зорієнтуватися в обстановці, й крикнув, простягаючи Томашеві руку:

– Вода!

– Я ж казав, – спокійно буркнув Черешник.

– Вода! За таке діло ордена треба…

– Громадянине хорунжий, ви ножа й мазі не віддали.

– Вперед! – почувся лункий голос, і вони побачили кремезну фігуру сержанта Шавелло, який підводився а землі. Неподалік з воронки вистрибнув стрункий Юзек, побіг уперед, аби прикрити дядька.

– Хлопці! Давай Берлін! – гукнув до своїх Чорноусов і кинувся вперед, як журавель, що зривається до лету на чолі ключа.

Хорунжий схопився на ноги, послизнувся у вологому піску, але, махнувши в повітрі кулеметом, утримав рівновагу й побіг зразу ж за першими солдатами.

З трави, жовтої від квітів калюжниці, з мокрих борозен, з мілких окопів вставала піхота, вривалась на греблі, мчала далі. Жах перед невідомістю, який мучив людей, коли під вогнем чекали команди, залишався щораз далі за ними. Лють, що випереджала рукопашний бій, наростала в трудях, і ось попереду покотилося хрипке й грізне:

– Ура-а-а-а! Ура-а-а-а!

Командир полку дивився в бінокля. Бачив, як вода переливається і витікає на луки з каналів, бачив сіру піну, що кипіла поміж будинками Рітцена – проте обличчя мав похмуре й напружене.

– Підтягніть кулемети і нехай зараз же одкриють вогонь понад головами стрілкових рот. Якщо в німців є на горищах хоча зо дві вогневі кулеметні точки… – обірвав і кивнув рукою на свій штаб. – Ходімо.

Коли підійшли до греблі, побачили на сто метрів попереду дівчину в касці, яка, стоячи на колінах, перев'язувала солдата. Потім зірвалася, побігла вперед, а за нею собака з санітарною сумкою в зубах.

Зненацька від Рітцена несамовито затріщали швидкострільні гармати. Трасуючі снаряди блиснули над піхотинцями на тлі чорних горбів і синього неба. Кілька вдарили в греблю перед самою дівчиною і псом.

– Викликай полкові міномети, – наказав полковник радистові, який стояв поряд з зеленою коробкою за спиною. – Швидше, синку, швидше!

Двох фаустпатронів і вибухівки вистачило, щоб зірвати завісу, вибити кілька шматків заліза з воріт шлюзу. Вода ринула тими проломами спливала водопадом,- що більшав з кожною секундою.

– Хлопці, сюди! – репетував Густлік з баржі, намагаючись перекричати шум. – Гжесю, Янеку!

Під могутньою силою потоку, який падав униз, ворота зі скреготом почали вгинатися.

– Швидше! – гукав Густлік…

У бункері чули вибух. Кос зрозумів, що сталося. Наказав тікати, штовхнув грузина, який вагався, до виходу.

І ось на краю бетону, проти ясного вже неба, з'явився Саакашвілі з кулеметом за спиною, з шаблею при боці. Зграбно стулив на драбинку й став поквапливо спускатися.

Саме в ту мить, коли скочив на палубу, вода зірвала ворота з другої завіси, вдарила в корму. Один канат, що ним було прив'язано баржу, задзвенівши, мов струна, лопнув.

– Янеку! Янеку!

Густлік і Саакашвілі кричали дружним хором, утримуючи баграми баржу біля берега.

На тлі неба зачорнів горбатий силует Кугеля з рюкзаком Черешняка за спиною, з ротмістрівським кашкетом, якого перекладав з руки в руку, – марудився, не наважуючись ступити на драбинку.

– Швидше! – заволав Єлень. – Усі загинемо через цього глиста. Янеку!

Почули рясні черги пострілів – то Кос прикривав відхід; за хвилину з'явився він сам. Вже на драбинці востаннє вистрілив.

Граната, яку кинув німецький солдат, описала дугу, впала у спінений вир і вибухнула з гуркотом.

– Держи! – крикнув Кос, кидаючи автомата, а потім снайперську гвинтівку, щоб звільнити собі руки.

Ловлячи зброю, Густлік випустив багра. Канати лопнули. Багор вислизнув із Григоріевих рук, і баржа легко розірвала носовий швартов. Вода, вирвавши зовсім ворота, ринула нестримно.

Побачивши, що баржу зносить течія, Янек одштовхнувся від бетонної стіни й стрибнув. Перекрутившись у повітрі, впав у воду. Коловерть підхопила його, закрутила мов тріску, потягла вниз, а потім викинула на поверхню.

Янек, хапаючи ротом повітря, поплив. Піна сліпила його, била по обличчю, лізла у вуха, заглушаючи всі звуки. Хвиля намагалася поглинути людину. Аби тільки відплисти подалі од шлюзу, щоб винесло до берега, майнуло в голові. Пожалкував, що не встиг скинути чобіт, які зараз тягнули його вниз.

Раптом гостро, мов батогом, стьобнуло по голові. Ще не зовсім збагнувши, що це канат, Кос мимоволі вхопився за конопляного шершавого мотуза. Якась сила рвучко смикнула його вгору, в очах потемніло. Знепритомнів.

Розплющивши очі, побачив над собою стурбовані обличчя – вусате – Григорія та довгоносе – Густліка. Зрозумів – ще не час на спочинок.

– Довго? – запитав.

– Може, хвилину, – відповів Саакашвілі.

– Несе швидко, але шлюз іще видно, – сказав Єлень, опираючись на довгого дрючка. – До лівого чи правого берега правити?

Янек сів і якусь мить дивився на гладкі насипи, між якими швидко несла їх вода. З допомогою Григорія підвівся на ноги. По обидва боки були темно-зелені луки, позначені яскравими, жовтими плямами.

– Калюжниця нас. не сховає. Пливемо просто. У Рітцені найбільший шанс потрапити до своїх.

Під стерновою рубкою на мокрій палубі лежав Кугель. Почувши назву міста, обер-єфрейтор повернув до сержанта зажурене обличчя і сказав:

– Нема Рітцена. Капут Рітцен.

Оточений каналами майдан у центрі Рітцена залила жовта спінена вода, проникла до підвалів, а потім затопила перші поверхи будинків. Затих гуркіт, погас вогонь. Останнім замовк кулемет, біля якого вночі Черешник спускався на канаті, – він безугавно стріляв од самого світанку.

Прокльони й команди мішалися з шумом і плескотом води. Вода виламувала двері, скидала мішки, вривалась крізь вікна, несла зброю, валила з ніг людей.

На позиції німецький скорострільних гармат спалахнула паніка, але командир батареї швидко ліквідував, її. Каноніри викотили гармати з окопів на газон, де було вище, зайняли свої місця. Вода сягала до коліс, частина снарядів замокла, проте був ще запас на автомашинах. Солдати, занурені по коліна в воду, передавали їх один одному.

Щораз ближче лунало «ура-а-а» і різкіше тріщали автомати. Спостерігач, який влаштувався на верхньому поверсі, підбіг до вікна, що виходило на майдан, і гукнув:

– Поляки!

– Увага! – Офіцер, який сидів на підніжці машини підвів руку вгору, почекав, поки цеп вибіг з вулиць на край майдану, й скомандував: – Вогонь!

Гармати плюнули вогнем, стволи засмикались вперед-назад, мов собаки на ланцюгах. Несподівана злива снарядів придушила крик піхоти. Затріщали автомати, але їх було ледве чути крізь переможний гуркіт зеніток.

Праворуч за деревами, що росли на майдані й за каналом, з'явилися німецькі солдати, з вікон посипались кулі.

Саме в цю мить, коли здавалося, що атака захлинулася, що доведеться невеличкими групками штурмувати поодинокі будинки, з протилеглого боку трикутного майдану, з-за будинків висунувся ніс річкової баржі, яку несла течія. Спершу ніхто на неї не звернув уваги. Аж раптом те старе корито сипонуло вогнем, мов добрячий крейсер. З палуби били два кулемети. На носі блискали фаустпатрони, важкі снаряди почали вибухати поміж гарматами.

Солдати, які причаїлися в будинках, прикриті стінами, могли, перестріляти екіпаж баржі за хвилину – дошки не захищали від куль, проте ворог був удруге захоплений зненацька. Ледве фашисти залишили старанно підготовані укріплення в підвалах, ледве солдати в мокрих мундирах зайняли нові позиції й узялися за зброю – несподівано на них напали. Хтось зарепетував про оточення, хтось, кинувши зброю, загуркотів чоботиськами по сходах, за ним рушили інші.

Гарматна обслуга однієї зенітки повернула ствола до нової цілі, але поки гармата встигла вистрелити, загорілася машина, що стояла рядом.

Приглушене на хвилю залунало «ура-а-а» піхоти, що знову піднялася в атаку.

Баржа гриміла пострілами й пливла собі за течією – коли раптом з вікна будинку хтось кинув гранату. Гримнув вибух, на кормі загорілася палуба, заклубочився дим.

– Не погасимо! – гукнув Густлік.

– У воду! – скомандував Кос.

Не дуже знаючи, де ще канал, а де вже мілина, пострибали з баржі, намагаючись потрапити ближче до дерев.

– У спину припікає, в чоботях мокро – ото приємно! – лаявся Єлень, вистрілюючи останнього фаустпатрона.

– За мною!

Подавши команду, Янек перший стрибнув через вікно до цегляного будинку. За ним Григорій, тоді Кугеяь з рюкзаком і врешті, Густлік, який пильнував німця. Сховалися саме вчасно, бо злива куль сипонула на майдан: стріляли ті, що йшли в атаку.

Охоплена вогнем баржа зникла за будинками. Хвилину серед покинутих гармат і машин хлюпотіла тільки вода. Потім надбігла наша піхота, а попереду хорунжий з кулеметом в руках і Томаш.

З середини будинку, по коліна в воді, виходили артилеристи з піднятими над головою руками.

– Знайомі. Це ті, що мене вночі підвезли, – пояснив Черешняк і голосно рахував: – Вісім… дванадцять… п'ятнадцять… дев'ятнадцять…

– Який телепень наших полонених лічить? – загримів з сіней грізний бас.

За останнім німцем з'явилося дуло автомата ї брудне, втомлене обличчя сілезця.

– Томеку! – Єлень розкинув руки, але завагався і, замість обійняти друга, почав пояснювати: – Твій мішок на обер-єфрейторі Кугелю приїхав, але гармошку розбило, хоч була в бункері. Не турбуйся, всю баржу запалили, все там пропало…

– Е-е-е… то нічого, – сказав Томаш і хоч жаль йому було, ступив півкроку вперед.

Схопили один одного за плечі, немовби мали намір боротися, а не вітатися.

Григорій, з обличчям у грязюці й крові, зсунув шоломофон з лоба. Янек – під очима йому темніли синці – сперся на підвіконня, усміхаючись, вони дивилися на цю зустріч, але відразу ж підбігли Шавелло, молодий і старий, а за ними задиханий Чорноусов, почались обійми, дружні стусани й вигуки.

Повз них перебігали групки солдатів, які далі наступали, далі за місто. По воді чалапала мінометна рота, несучи свої «гармати» на плечах.

Вода вже починала спадати, сягала литок. Підійшов командир полку, кілька штабних офіцерів, зв'язкових і радистів з радіостанціями на спинах. Командир зупинився біля наших і, поки встигли доповісти, запитав:

– Хто перший увірвався до міста?

Чорноусов і Томаш глянули один на одного й майже враз показали на хорунжого – забризканий болотом, той стояв оддалік І з масною плямою на рукаві та розірваною об дріт халявою був зовсім інший, ніж завжди.

– Молодший лейтенант перший, – сказав старшина. – Хотів я дістати польську медаль, але в нього ноги міцніші.

– Хорунжий двічі піхоту піднімав, – докинув Черешник,

Полковйик, не сказавши ні слова, вийняв з кишені медаль «Заслуженим на полі битви», причепив виструнченому офіцерові на груди.

– Служу вітчизні!

– По документ з'явишся завтра до начальника штабу… А ви хто? – мовив до танкістів.

Кос виступив уперед і доповів:

– Увесь екіпаж «Рудого», громадянине полковник.

– Водогінники?

– Не розумію.

– Ви повернули крана. Дякую і не забуду, – по черзі потис усім трьом руки.

Тримав ще Густлікову лапу, коли ззаду до Янека підкралася Маруся і долонями закрила йому очі.

– Це ти! – вгадав хлопець, і по голосу чути було, на кого подумав.

– Я! – кинулась йому на шию.

Полковник сердито озирнувся, але замість догани тільки сказав:

– Екіпаж!

Усі стали струнко. Вогник – закинувши руку на шию Янекові, Шарик гарчав нетерпеливо, не знаючи, чи має право вже кинути санітарну сумку й вітатись, чи повинен сидіти непорушно та ще й з хвостом, опущеним у холодну воду.

– Лишайтеся в цьому будинку, помийтесь і висушіть одяг. Тут вас знайде танковий хазяїн. З Рітцена вводитиме до бою оперативну групу.

– Наш генерал? – запитав Густлік.

– Ваш. А полонених моя піхота забере.

– Без цього одного. – Кос показав на Кугеля.

– А то чому? – командир полку насупив брови.

– Знаємо вже його. Пригодиться комендантові міста, допомагатиме порядки наводити.

– Гаразд, – полковник кивнув головою, віддав честь і пішов услід за своїм полком.

Тільки тепер Маруся забрала в собаки сумку, й той шалено застрибав у вітальному танці, обляпуючи всіх болотом і водою.

– Не радій, Шарику, – сумно сказав Саакашвілі, притримуючи волохаті лапи на своїх грудях. – «Рудий» згорів. Ми залишилися без броні над головою.

– Поздоровляю! – мовив Чорноусов до хорунжого.

– Я також, хоч позавчора не бажав вам добра, – потиснув йому руку Кос і додав: – Справді, ходімо сушити мундири.

Попрямували до сіней, штовхаючись у дверях.

– З вами краще загубити, ніж з іншими знайти, – сказав хорунжий.

– Що ж ми? – відповів Чорноусов. – Люди, як люди.

– Пане хорунжий, – Черешняк, який ішов останнім, притримав офіцера за руку. – Я б попросив ножа й мазь, бо потім забудете.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1971

Оглавление

.

Розділ І ЗАРУЧИНИ

Розділ II ТОМАШ І КІНЬ

Розділ ІІІ ПАСТКА

Розділ IV ЧОРНИЙ ЛІС

Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ

Розділ VI КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА

Розділ VII СІВБА

Розділ VIII ЗУСТРІЧІ

Розділ IX «ГЕРМЕНЕГЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Розділ X НЕ ВІЙНА, А ШАРПАНИНА

Розділ XI ПОДВІЙНА ПОМИЛКА

Розділ XII ПЕРЕПРАВА

Розділ XIII СМЕРТЕЛЬНА АТАКА

Розділ XIV КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ

Розділ XV ОБЕР-ЄФРЕЙТОР КУГЕЛЬ

Розділ XVI ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ

Розділ XVII СВІЙ

Розділ XVIII НАКАЗИ Й ЛЮДИ

Розділ XIX ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ

Розділ XX ПОВІДЬ

Реклама на сайте