«Хлопці з карного розшуку»

Ігор Скорін ХЛОПЦІ З КАРНОГО РОЗШУКУ

Переклад за виданням:

Игорь Скорин. Ребята из Угро.

М., «Детская литература», 1982.

ПРОЛОГ

Того року холоди почалися рано. Землю ледь припорошило снігом, а йому б, снігові тому, йти та йти — адже морози беруть такі, що пора Ангарі замерзнути, а вона почорніла, вкрилася, шугою і біжить собі та й біжить. В'ється над річкою пара, стигне на морозі й волохатим інеєм-куржаком опадає на старовинне місто Іркутськ. Поодинокі ліхтарі від холоду пригасило, затуманило, і з вечора нема на вулиці людей. Після тепла бабиного літа ховається по домівках люд. Хоч і сибіряки, а повідвикали за літо від холоднечі, та й налягла вона невчасно. Морози що не день лютішають. Тріщать од них модринові вінці рублених будинків. Репаються дерева в окоренку від соку, що спустився донизу. Собаки туляться до тепла: шкура літня, без підшерстя, гріє погано. Візники вже які міцні, до всього звичні, а й ті по домівках сидять, тільки найпожадливіші виїздять і беруть за якихось п'ять кварталів по троячці. У таку погоду хіба що пекуча потреба з дому вижене, надто проти ночі.

Хоч і мало ліхтарів, а далеко видно самотнього перехожого, що підіймається вгору Русинівською. Поспішає людина, та на дощаному тротуарі не розженешся: взялися кригою дошки, припорошені снігом діри, мов капкани, чекають, щоб людина оступилася. Внизу, ближче до базару, на Русинівську повільно виповзли широкі сани, запряжені парою гнідих з підпалинами кобилок. Кучер притримав їх у тіні, що падала на дорогу від огорожі. Їздець, який вмостився позаду, встав, роззирнувся, помітив чоловіка, щось сказав кучерові, і той завернув коней слідом. Почувши рипіння полозів, перехожий оглянувся, побачив упряжку й ураз заквапився, поткнувся у хвіртку біля перших воріт, але вона й не зрушилася — видно, на міцному засуві була, — кинувся вперед, притискаючись до огорожі, посковзнувся, впав і тільки-но підвівся, як над ним звився аркан. Ремінна петля зашморгнула груди, притисла руки до тулуба так, що не скинути її й не послабити. Кучер погнав коней, і чоловік застрибав слідом за саньми. Після кількох стрибків упав і волочився на аркані зледенілою дорогою. Бандити втягли його в сани, і коні риссю пішли під гору. Ні крику, ні галасу. Придушив тишу дошкульний мороз…

«…Повідомляю, що за добу мого чергування по Іркутському обласному карному розшуку з двадцять третього на двадцять четверте жовтня 1938 року зареєстровано одинадцять злочинів. По місту Іркутську: розбійницький напад саночників — один не розкритий. Пограбувань — три, двох злочинців роз'їздом кінної міліції затримано. Крадіжок — чотири, одна розкрита. По області: в Черемхово обкрадено промтоварний магазин. У Тайшеті — тяжке ножове поранення. На Кочузькому тракті збройний напад на базу «Баргузинзолото продпостачу», в перестрілці вбито двох бандитів, троє, відстрілявшись, зникли. Заходів щодо їхнього розшуку й затримання вжито…»

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Сашко прокинувся рано. У вікно крізь розмальовані морозом шибки дивилася біляста від снігу ніч, тьмяно світився ліхтар на тому боці вулиці. У кімнаті, де спали батько й мати, цокали ходики. Щоб дізнатися, котра година, він підвівся зі свого тапчана й потихеньку, босоніж, ступаючи навшпиньках, пішов до сусідньої кімнати, підступив до стіни, помацав на годиннику стрілки й дуже здивувався — було близько п'ятої ранку. Більше чотирьох годин залишалося до того часу, коли він, Сашко Дорохов, прийде до карного розшуку і почне шукати злочинців. Просто не вірилося, що тепер не треба ходити до інституту, сидіти на лекціях, готуватися до заліків.

За одну шестиденку все життя цілком перемінилося. Сашко ліг у ліжко й заплющив очі, але заснути не міг. Різні думки лізли в голову.

Все почалося зовсім недавно, в комітеті комсомолу інституту. Його та Женьку Чекулаєва викликав секретар, вручив конверт, запечатаний сургучними печатками, і звелів іти до міськкому комсомолу.

Подальше чітко врізалось у пам'ять — мабуть, на все життя.

…Кінчався тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік. Студенти другого курсу Іркутського сільськогосподарського інституту Сашко Дорохов і Женя Чекулаєв, як і багато їхніх ровесників, мріяли потрапити до Інтернаціональної бригади і битися за вільну Іспанію. Вони захоплено займалися спортом, потай сподіваючись, що фізичне загартування знадобиться їм незабаром у сутичках з франкістами. Але час такий не наставав, і майбутнім агрономам нічого не лишалось, як сумлінно вивчати ґрунтознавство, агрохімію та інші науки…

Швидко крокуючи вулицями, хлопці намагалися розгадати таємницю конверта, і від думки, що їх усе-таки можуть послати до Іспанії, обох кидало в жар.

У міськкомі, біля роздягальні, вони побачили ще двох комсомольців. Дорохов підштовхнув приятеля:

— Дивися, і Колесов Степан тут. Пригадуєш, він ще з першого курсу дременув од нас у педагогічний? Колесов, зачекай! Не знаєш, чого нас викликали? — Сашко підійшов до засмаглого, з великими очима хлопця в новенькій лижній куртці.

— Уявлення не маю. Ага, знайомтеся, хлопці, це також майбутній педагог — Володя Лисін. Між іншим, з легкої атлетики першорозрядник. Ну, ходімо, чи що!

У приймальні секретаря були ще хлопці.

Одні поважно сиділи на розставлених попід стіною стільцях, інші позбиралися групами й тихо розмовляли. Були тут і знайомі. Оцей, худий і довгий, мов жердина, з руками мало не до колін, Только Боровик з медичного, боксер. До нього на рингу й не підступишся: руки мов голоблі, як не блокуй, обов'язково натрапиш на кулак. У ближній бій на добрий удар нізащо не підпустить. Боровик розмовляв з двома незнайомими хлопцями. Помітивши Дорохова й Чекулаєва, він підніс стиснутого кулака точнісінько так, як вітали один одного республіканці в Іспанії. Трохи далі, під стіною, спершись ліктем на тумбочку з бюстом Миколи Островського, стояв ще один знайомий хлопець з університету, якого звали Льосиком.

Чекулаєв штовхнув приятеля в бік, гмукнув:

— Години зо дві, мабуть, сидів у перукарні!

Льосик був відомий модник. Коротко підстрижений чубчик блищав, поголена майже до маківки потилиця вилискувала синявою. Навіть тепер, у мороз, він красувався у гостроносих туфлях «джіммі» та в широчезних штанях «Оксфорд». Розмовляючи з хлопцем, Льосик раз у раз поглядав на чорний циферблат свого годинника на металевій браслетці. Дивився без потреби, для піжонства, щоб усі бачили: у нього годинник.

— Пиріг без начинки, — буркнув Дорохов і відвернувся.

— Дивись-но! — пожвавішав Чекулаєв. — І Андрюша Нефедов тут.

Сашко побачив кремезного гарного хлопця, що важко сидів на стільці в кутку кімнати. Він навчався у політехнічному інституті й займався французькою боротьбою. Сила у нього була дай боже! І важив, мабуть, не менш як дев'яносто кілограмів.

«Ну все, так і є,— в думці вирішив Сашко, — зібрали спортсменів. Підучать трохи — і туди. Тільки навіщо тут Степан Колесов, він же спортом ніколи не займався?»

— Хлопці, куди нас? — голосно, на всю кімнату, запитав Боровик. — Може, до Іспанії?

— Ти хіба льотчик чи, може, снайпер? — єхидно обізвався Льосик. — Там тільки тебе й не вистачає.

— А ми хіба не здатні, по-твоєму? — сердито огризнувся Боровик і рушив до Льосика.

Але суперечка не відбулася. Інструктор широко розчинив двері:

— Заходьте, сідайте.

Те, що вони почули, збентежило всіх.

— Товариші комсомольці! Боротьба з кримінальною злочинністю є тепер завданням державної ваги. — Секретар Іркутського міського комітету комсомолу, міцний, показний з вигляду хлопець зі спокійними, широко поставленими очима, зробив паузу й оглянув юнаків.

Дорохов з неприхованим здивуванням подивився на Чекулаєва та інших. Ну яке відношення має до них злочинність?

— У період індустріалізації всієї країни, — вів далі секретар, — коли на наших очах виростають гігантські будови, а радянські люди вперше у світі своєю героїчною працею будують соціалізм, не можна миритися з усякими пережитками. Ми повинні оголосити непримиренну війну всім злочинцям: убивцям, грабіжникам, злодіям. Зробити так, щоб у нашому місті трудящі без страху ходили вулицями і не турбувалися про своє майно, залишене вдома.

— До чого тут ми? — не витримав Льосик.

— Хай міліція краще працює! — заявив хтось досить голосно.

— Запишуть у бригадміл, — прошепотів на вухо Сашкові Чекулаєв.

— До чого тут ми? — повторив запитання секретар, — Зараз поясню. Центральний Комітет ВКП(б) прийняв рішення направити до органів міліції освічених і енергійних комуністів та комсомольців. Бюро міського комітету рекомендує присутніх на роботу в карний розшук.

— Як це — на роботу? А навчання? — підвівся з-за столу Андрій Нефедов.

— Сідай, — попросив секретар. — Спочатку послухаємо начальника кадрів обласної міліції, а потім відповімо на ваші запитання.

Поправивши під ременем гімнастерку, з дивана підвівся літній чоловік з ромбом у петлицях.

— Хлопці, ви всі грамотні люди, — неквапливо почав він, — і знаєте, що комсомол направляє кращих на найгостріші ділянки, туди, де найважче. Згадайте хоча б Комсомольськ-на-Амурі. Мене самого у 1924 році з комсомольської роботи послали до міліції. Досі ми приймали до карного розшуку комуністів і комсомольців, які вміють володіти зброєю і ходити коло коней. І вони одразу сідали в сідло й починали боротися з бандами. Тепер нема таких банд. В основному ліквідовано професійну злочинність, що лишилася нам у спадщину від царської Росії, але зосталися ще рецидивісти, вони зачаїлися і діють нишком, вербують собі помічників з нестійких людей, головним чином з молоді. Нам потрібні освічені, політично грамотні люди. У нас є своя вища школа, та ось біда — одна на всю країну.

Звичайно, будуть у нас ще навчальні заклади, тоді ми зможемо самі готувати для себе кадри. Поки що нам довелося попросити міський комітет партії направити до карного розшуку студентів. — Він обвів кабінет вимогливим поглядом. — Зараз ми підемо з вами до управління. Вас прийме начальник карного розшуку, після медичної комісії зарахують практикантами, прикріплять до досвідчених співробітників. Ті, які виявлять здібності, після іспитового строку будуть зараховані до штату. А тепер запитуйте.

Одразу посипалися запитання. Як бути з заліками? Чи видадуть зброю? Чи залишать жити в інститутському гуртожитку?

Чекулаєв і Дорохов сиділи пригнічені й розчаровані. Яка Іспанія — злодіїв ловити?! Женя навіть руками розвів.

— Ти чого?

— А того, — зашепотів Чекулаєв. — А вдома як сказати? Батько не простить мені, що інститут кину. Сам розумієш.

Сашко гмукнув:

— Ще б пак! Мої теж не зрадіють. Хоча ще невідомо, що для них краще — Іспанія чи карний…

Володя Лисін з педагогічного, дружок Стьопи Колесова, підвівся і прямо запитав, чи можна відмовитися від роботи в карному розшуку.

Секретареві запитання не сподобалося.

— Як ти гадаєш, чи може комсомолець не виконати рішення бюро? — І, не даючи відповісти, відкарбував: — Ваше направлення слід розглядати як комсомольську мобілізацію. Кожна кандидатура обговорювалася в інституті з керівними товаришами з міліції і потім уже стверджувалася на бюро.

— А як буде з тими, які не пройдуть іспитового терміну? — поцікавився Боровик.

— Якщо такі будуть, то за нашим клопотанням їх поновлять в інституті,— повідомив начальник кадрів.

До управління міліції комсомольці йшли швидко й мовчки.

У бюро перепусток, коли перевіряли всіх за списком, виявилося, що нема Льосика. Хтось сказав, що він запізнився, затримався дорогою і ось-ось прийде. Про всяк випадок йому залишили перепустку.

На другому поверсі, біля кабінету начальника карного розшуку, хлопців попросили зачекати. Вони повсідалися на довгих дерев'яних диванах і з цікавістю розглядали співробітників, які проходили повз них. Здебільшого це були літні або середнього віку чоловіки у напіввійськовій формі.

Один з них на мить затримався і, піднявши руку, голосно відкарбував:

— Вітаю нове поповнення лав карного розшуку!

— Дякуємо! Ми також раді… Постараємося… — хлопці відповіли невлад.

Звідкілясь вигулькнув дженджуристий хлопець у новенькій гімнастерці, підперезаний широким ременем, підійшов до Боровика.

— А я тебе знаю, — сказав він, — бачив на міських змаганнях весною. Спритно ти відчухрав тоді призера. Це добре, що в нас у розшуку будуть такі боксери. Може, й мене підучиш? — підморгнув він Боровику. — Я Огарков, — відрекомендувався він, — помічник уповноваженого.

— Чий помічник? — не зрозумів Анатолій.

— Нічий. Це посада така. Перша — помічник уповноваженого, потім — уповноважений, а найвища — оперативний уповноважений. У нього в підпорядкуванні ціла група уповноважених та помічників.

Розмовляючи, Огарков увесь час поправляв гімнастерку, ремінь, пересував на ньому револьверну кобуру, явно бажаючи похизуватися перед хлопцями своїм військовим обладунком. А кобура була й справді чудова — новенька, з темно-коричневої шкіри — і прикріплювалася до ременя зовсім не так, як у військових або міліціонерів.

Переконавшись, що новачки звернули увагу на його зброю, Огарков пояснив, що ця кобура зроблена на замовлення, її майже не помітно під цивільним піджаком. І він, Огарков, недавно її спеціально пошив у майстра. Коли хлопці одержать зброю, то він зможе влаштувати і їм такі самі.

Оволодівши увагою хлопців, Огарков змовницьким шепотом попередив їх, щоб не ніяковіли перед начальником карного розшуку, коли він почне кожного перевіряти на хоробрість.

Боровик одразу ж поцікавився, як випробовували його самого, і Огарков, озираючись на всі боки, зашепотів:

— Торік заходжу до начальника в кабінет і, як належить, доповідаю: такий-то прибув для вступу до карного розшуку. Начальник запитує: «Не боїшся?» Відповідаю: «Ні». Тоді він вигукує: «Зніми кепку!» — а сам зі столу виймає здоровенного маузера й одразу — бах! Дивлюсь — у кепці дірка. А він велить одігнути полу піджака і знову — бах! У піджаці теж дірка. Ну, я, звичайно, стою, тримаюся, розумію, що це випробування, перевірка. А він заховав у стіл пістолет, дістав два червінці, сказав, щоб кепку нову купив та піджак заштопав, і оголосив, що мене прийнято.

Біля них непомітно зупинився середнього віку чоловік у напіввійськовому костюмі й теж слухав розповідь. Як тільки Огарков скінчив, він ухопив оповідача за комір.

— Знову брешеш? Хоча б ви його відлупцювали, хлопці! Ану лишень, ходімо до начальника розшуку, він тебе не на страх, а на брехню перевірить.

— Що ви, дядьку Мишо! І пожартувати вже не можна, — ледве видерся захоплений зненацька Огарков.

— Знайшов кого розігрувати! Не турбуйтеся, хлопці, все у вас буде гаразд! — усміхаючись, сказав дядько Миша.

Розмова з начальником карного розшуку і справді виявилася зовсім не страшною. Михайло Миронович Чертов, невисокий, років на сорок чоловік, у міліцейській формі з двома ромбами в петлицях, мав солідний вигляд. Щоправда, суворі риси його обличчя пом'якшувала несподівана широка усмішка. Розмовляв він з хлопцями тепло, по-батьківському. Розпитував про рідних, про навчання та захоплення. Задушевна бесіда привернула до нього комсомольців.

Одначе настрій у них все ж був поганенький. Неждано-негадано звалилася їм на голову нова, незбагненна справа, що в один момент зруйнувала спокійне, налагоджене життя. Тільки Боровик був задоволений: правив теревені, кепкував з товаришів.

— Слухайте! — раптом похопився він. — А де ж усе-таки Льосик? Він так і не з'явився!

Хлопці обізвалися всі разом:

— Та страх узяв Льосика, страх. За годинник злякався!

— Точно!

— Чхати на цього піжона! Обійдемося без матусиних синків! — вирішив Нефедов.

Лайнувши ще раз дезертира Льосика, всі зійшлися на тому, що при нагоді поговорять з ним по щирості.

З дев'яти комсомольців чотирьох направили на роботу до районів, де проживали їхні батьки. П'ятьох — Боровика, Дорохова, Чекулаєва, Колесова та Нефедова — призначили практикантами в Іркутський обласний карний розшук. Усіх прикріпили до досвідчених оперативних працівників і звеліли наступного дня приходити на роботу.

І ось цей день настав.

Сашко згадав, що в інституті, коли вони з Женею Чекулаєвим прийшли по документи, їм сказали, що чекають їх назад після повної ліквідації злочинності. Але ж скільки тоді років виповниться Сашкові? Тридцять? А може, й цілих сорок. Буде вже не до навчання… Отож доведеться, мабуть, забути і про агрохімію, і про ґрунтознавство. Попереду тільки битва зі злочинцями. Учора секретар комітету комсомолу управління, ставлячи його на облік, казав, що карний розшук у міліції найбойовіший відділ, що в ньому працюють найсміливіші, найрішучіші люди. Щоправда, усе це секретар сказав між іншим, для того, щоб він, Сашко, коли станеться щось, приходив до нього за порадою і допомогою. Але ж чи під силу йому ця нова справа? Чи впорається він? Чи виправдає довір'я?

Закутавшись у ковдру, Сашко ніяк не міг зігрітися, його не переставали брати дрожі.

В квартирі було тепло, і він зрозумів, що морозить його не від холоду. Так само холодом брало його щоразу, коли оголошували наступну сутичку з новим боксером. Однак це нервове напруження вмить зникало, тільки-но він поринав під канати рингу. Ось і тепер Сашкові здавалося, що його одразу ж пошлють ловити бандитів, злодіїв або грабіжників. А як їх затримувати? Хто вони, ті майбутні супротивники? Які у них звички? Якої треба дотримуватися тактики, вступаючи з ними в сутичку? Різні чутки ходять про бандитську сміливість. Кажуть, що саночники, які грабують і вбивають перехожих вночі на вулицях, озброєні. Хлопці в інституті розповідали, як на Єрусалимському кладовищі мало не півдня точилася перестрілка з бандитами, які забралися в склеп. А як поводитися, коли одразу ж пошлють когось ловити? І зброї у нього нема. Пообіцяли видати револьвер, коли вони його вивчать і складуть залік із стрільби. До заліку з стрільби він готовий хоч і зараз. Із дрібнокаліберної гвинтівки норму на ворошиловського стрільця склав, з пістолета стріляв хоч і небагато, але виконав норми третього спортивного розряду.

«Найголовніше, не розгубитися попервах, а то помилку або прорахунок вважатимуть за страх. І спробуй доведи, що ти не боягуз. Гаразд, діятиму відповідно до обставин», — заспокоїв він сам себе і почав обдумувати, в чому краще йти на роботу. Він бачив, що співробітники одягнуті пристойно і більшість у напіввійськових костюмах, до гімнастерок попідшивано білі підкомірці, хромові чоботи начищено до блиску. Але такого одягу в нього не було, і він вирішив, що найкраще одягнути святковий костюм, синій, шевйотовий, майже новий. Щоправда, тут одразу виникали складності. До костюма належить узувати туфлі. А коли пошлють за кимось стежити? На вулиці ноги враз закоцюбнуть. Значно краще валянки. Але вони не нові, з латками, і в них, мабуть, незручно з'являтися вперше. Ось що: він одягне костюм і черевики; коли й пошлють кудись, померзне трохи. Мати, звичайно, почне питати: «Чого вирядився? Куди зібрався?» Доведеться збрехати, що після інституту йде до Будинку культури або на студентський вечір. Хлопці ще під час проходження медкомісії домовилися не розповідати вдома про карний розшук. Ще невідомо, як усе обернеться. Що не кажи, іспитовий термін.

Учора п'ятьох, що лишалися в Іркутську, зібрали у відділі кадрів. У одне з відділень призначили Нефедова з Колесовим, в інше — Чекулаєва, Боровика та його, Сашка Дорохова. Відразу ж кожного передали, як кажуть, із рук у руки досвідченим працівникам. Сашка прикріпили до Михайла Миколайовича Фоміна, того самого дядька Миші, який висміяв Огаркова під час їхньої першої зустрічі.

Фомін, усміхаючись, узяв Сашка під руку. Одразу стало помітно, що він майже на голову нижчий од свого учня.

— Ходімо, покажу тобі наш кабінет. Хороми не бозна-які, але працювати можна. — Помітивши збентеження практиканта, поплескав його по плечу: — Не хвилюйся, звикнеш, і все владнається.

У маленькій кімнаті стояло два письмових столи, кілька стільців та залізна шафа.

— Отой вільний стіл, — показав Фомін, — буде твій. Влаштовуйся.

Сашко ніяково, боком сів за стіл.

— Давай-но я тобі розповім дещо про наші порядки, — спокійно вів далі Фомін, ніби не помічаючи збентеження новачка. — Отже, так: робочий день у нас починається о дев'ятій. Удень можна вийти на півгодини до їдальні, а з п'ятої години — перерва до восьмої вечора. У цей час найкраще поспати вдома годинку-другу, бо частенько доводиться працювати до пізньої ночі чи навіть уночі.

Михайло Миколайович говорив і за звичкою погладжував коротко підстрижене волосся. Обличчя у нього було кругле, лагідне, привітне.

Сашко дивився на свого вчителя й дивувався: людина мало не вдвічі старша, досвідчена, а поводиться з ним зовсім просто, по-дружньому, не показує ніякої начальницької зверхності.

Сашко перебирав у думках одну за одною всі події минулого тижня. Але непомітно думки сплуталися, і він заснув. Одразу побачив якогось типа, що цілився у нього з обріза. По-боксерському, глибоко пірнув Сашко під обріз і вдарив супротивника правою рукою по корпусу.

— Ти чого кричиш? — мати насилу розштовхала Сашка. — Уставай, скоро восьма, до інституту запізнишся. Через свій бокс і уві сні б'єшся.

Сашко вмивався, снідав, а бандитський обріз стояв перед очима. В управлінні міліції літній міліціонер-вахтер уважно роздивився тимчасову перепустку Олександра Дорохова. Козирнув і побажав йому доброго здоров'я. Сашко й не збагнув, чому цей поважний стариган бажав йому здоров'я, а не успіху в роботі.

Михайло Миколайович Фомін був уже на місці. Він вийшов з-за столу, поздоровкався з Сашком за руку і теж побажав йому міцного здоров'я, сказав, що це головне в їхньому ділі, а все інше додасться.

Сашко зняв доху, повісив її в кутку поряд із зимовим пальтом свого наставника й зупинився посеред кімнати, очікуючи розпоряджень. Але той, наче й не було нічого, повернувся до свого столу і далі розбирав якісь документи. Потім добродушно сказав:

— Ну чого стоїш? Сідай отут, ближче до мене, і слухай. Я зараз піду, а тебе попрошу підшити цю справу. Ти, звичайно, ніколи нічого схожого не робив, та нічого — навчишся. Ось голка, нитка, шило. Я все тут підібрав за датами, і ти черговість документів не міняй. І ще залишу тобі вже підшиту справу для зразка. Подивишся, як це робиться, заразом почитай папірці оті. Є там досить цікаві.

«Казна-що. Збирався ловити бандитів, нервував, переживав, навіть сон особливий бачив, а тут палітурником зробився», — подумав Сашко.

Фомін глянув на масивний кишеньковий годинник і заквапився. Дістав із сейфа великий пістолет, дві запасні обойми і розіпхав по кишенях. Коли він почав одягати пальто, Сашко помітив дуло другого пістолета, що стирчало з кишені, і зрозумів, що його наставник вирушає на серйозну справу.

— Може, й мене з собою візьмете, Михайле Миколайовичу?

—Іншим разом, Сашко. Не турбуйся, ще набридне. — І вже з порога попередив: — Ключі в сейфі. Виходитимеш, документів на столі не залишай. Та й двері кабінету не кидай відчиненими. Коли мені дзвонитимуть, питай хто й кажи, що повернуся надвечір. Ну, бувай.

Фомін пішов, а Сашко намагався вгамувати роздратування, що раптом виникло, неначе пообіцяли йому щось принадне, цікаве й обдурили.

Без особливого захоплення він узяв уже підшиту доволі грубу справу. На обкладинці з тонкого картону вгорі друкованим шрифтом було відтиснуто: «Відділ карного розшуку управління міліції УНКВС Іркутської області», нижче, в центрі, більшими літерами: «Кримінальна справа №» — і чорнилом написані цифри; далі знов друковане: «По обвинуваченню» — і чорнилом од руки два прізвища. Зовсім унизу в два рядки: «Розпочато в липні й закінчено в жовтні 1938 року».

Цікаво було погортати документи, але Сашко ніяк не міг позбутися почуття прикрості. Півночі готувався до сутички з бандитами, а тут на тобі — порпайся в паперах. Добре ще, хоч валянки не взув, а то сидів би й парився в кабінеті людям на сміх. Фомін теж хороший. Для себе справжнє діло, а йому з голкою морочитися. Мабуть, сам не любить, ось і підсунув йому роботку. Розмірковуючи так, Дорохов вирішив усе ж таки подивитися, як підшито справу. Виявилося, що нема тут ніякої премудрості. Перш ніж проштрикнути шилом рівно складені документи, вирішив поцікавитися, про що в них ішлося. А йшлося всього лише про крадіжку коней. Із заяв трьох громадян випливало, що у вересні цього року в Іркутську викрадено двоє дрожок, запряжених парами, а в кінці жовтня викрадено коня з саньми. Перша крадіжка сталася вдень. Колгоспник приїхав до міста, прив'язав коней до конов'язі біля базару, пішов скуповуватися і попросив жінку, яка пильнувала свого воза, наглядати й за його дрожками. Незабаром після того, як хазяїн пішов, до дрожок підійшов кремезний чоловік, чемно подякував жінці за те, що вона стерегла братових коней, відв'язав їх і поїхав. За півгодини повернувся хазяїн, запитує, де коні, а вона у відповідь: «Брат поїхав», її детально допитали як свідка. Вона виявилася людиною спостережливою і добре розгляділа «братика». На допиті чітко пригадала всі прикмети. На вигляд конокрадові років тридцять п'ять, середній на зріст, обличчя засмагле, подзьобане віспою, яке волосся — не помітила, на ньому картуз був, а інший одяг розгледіла. На злодієві були чорні штани з дорогої тканини, заправлені в ічиги, зверху куртка з темного сукна, а під курткою біла верхня сорочка. За її словами, ічиги та куртка були явно гірші за штани, і їй навіть здалося, що вони не його. У кінці протоколу Фомін записав, що одяг жінка запам'ятала так детально, бо приїхала з чоловіком до міста спеціально купити деяку обнову дорослим синам, в тому числі й штани. Сашко й не помітив, як захопився читанням.

Раптом задзвонив телефон. Жіночий голос запитував «дядька Мишу». Сашко перепитав, куди дзвонять, бо зразу й не второпав, що «дядьком Мишею» може бути Фомін. Жінка вилаяла його й не дуже чемно звеліла переказати Фоміну, що дзвонила Нінка і що в неї є новини. Дорохов знову заглибився у читання. Виявилося, що потерпілому показували якихось коней, але він їх не пізнав. «Цікаво, чиїх це конячок йому приводили і куди їх потім поділи? — подумав Сашко. — Не міг же карний розшук на вулиці схопити перших-ліпших». Знову задзвонив телефон. Тепер уже «дядька Мишка» запитував чоловічий голос. Дізнавшись, що він буде надвечір, пообіцяв подзвонити знову.

Як украли інші дрожки, так званий ходок, ніхто не бачив. Хазяїн прив'язав коней біля заїжджого двору рано-вранці. Як тільки одійшов, коней і слід охолов. На дрожках лежав мішок кедрових горіхів, козубень меду фунтів на десять і такий самий, може, трохи менший, берестяний козубень масла. Гостинці родичам привіз. Як і перша пара, коні разом з упряжжю й ходком безслідно зникли.

Сашко потягся. Мед він любив навіть без чаю, добре б у стільниках… Ну, а до приватних власників дрожок ставився насторожено і всерйоз перейнятися до них співчуттям не міг.

З саньми вийшло трохи інакше. Кучер районного товариства споживчої кооперації вирішив підкалимити на казенному коні. Тільки-но випав сніг, почав виїжджати ввечері в місто, шукав їздців і, домовившись про ціну, віз їх туди, куди попросять. Того вечора він узяв двох пасажирів од ресторану — вони пообіцяли йому п'ятірку, якщо довезе до вокзалу. Дорогою віддали п'ять карбованців, а коли проїжджали повз гастроном, дали ще п'ятірку і веліли збігати по горілку: мовляв, хай купить їм пляшку і собі шкалик, здачі не треба. «Чому не зробити послугу хорошим людям?» — вирішив кучер і прожогом кинувся до магазину. Повернувся — ні саней, ні коня. Цього разу виїзд викрали зовсім молоді люди. У ресторані знайшли офіціанта, який обслуговував схожих відвідувачів, однак на цьому їхній слід і пропав. Через два дні в робітничому селищі знайшли покинуті сани, а кінь з упряжжю та борсуковою запоною зникли. На дні саней були сліди крові, але якого пораненого чи вбитого перевозили злочинці, з'ясувати так і не пощастило.

Після свідчень потерпілих і очевидців була підшита копія листа, видрукувана на шапірографі. Такі самі копії було надіслано до районів і сусідніх областей. У листі перераховувалися масть, вік, особливі прикмети і клички викрадених коней. Описувалися прикмети дрожок, причому з'ясувалося, що в перші викрадені дрожки були запряжені дві низькорослі, гніді із жовтуватими підпалинами кобилки. В окремому конверті до справи було додано паспорти коней з описом їхнього тавра та особливих прикмет.

Вже наприкінці перерви Сашко старанно підшив справу. Щоправда, йому довелося двічі її розшивати, але на третій раз він засвоїв цю премудрість і результатом лишився задоволений.

Роздуми Дорохова про те, де й як шукати конокрадів і викрадених коней, перервав Женька Чекулаєв. Завжди стриманий, він мов вихор увірвався до кабінету і, захлинаючись од захвату, почав розхвалювати свого наставника Георгія Олександровича Чиркова. Виявляється, Чирков узяв із собою Женьку на затримання озброєного злочинця. Щоправда, він залишив його надворі й до будинку пішов з іншим співробітником, зате потім доручив стерегти затриманого в машині й навіть дав йому свій револьвер. Сашкові також хотілося розповісти про щойно прочитану справу, але раптом прийшов Фомін, і Женька подався до себе. Михайло Миколайович одразу ж засипав Дорохова запитаннями: як він тут та що? Хто дзвонив, хто заходив? Похвалив його за акуратно підшиту справу. Потім запитав, чи Сашко обідав. Дізнавшися, що Дорохов просидів в управлінні цілий день і не виходив, розсердився:

— Це ти дарма. Нашому братові необхідно, по-перше, обідати, а по-друге, відпочивати. Якщо до ранку доведеться працювати, то без перерви не витримаєш. — Щось згадавши, він дістав з портфеля чималий пакунок. — Їж, у мене з собою завжди вечеря про запас. Тут мені дружина загорнула котлети й шматок сала, їж, їж, не церемонься.

Дорохов подякував, квапливо проковтнув котлету, а Фомін з погано прихованою захопленістю запитав:

— Ну, а як з коненятами? Ти справу лише підшити чи й прочитати встиг?

— Прочитав, Михайле Миколайовичу, і ось що мене здивувало. Жив у нас у селі один конокрад-циган, я ще в дитинстві з його синком грався. Так той поцупить чужих коней, продасть і тиждень удома пиячить. Голодранець був, п'яниця, жінку й дітей бив. По-моєму, ці злодії у білих сорочках якісь зовсім інакші.

Михайло Миколайович слухав з цікавістю.

— Ну що ж, ти, мабуть, маєш слушність. Ми теж вважаємо, що ці крадіжки — справа рук не звичайних конокрадів. А що іще помітив?

— Звідкіля кров у санях? Може, поранили когось з самих злочинців? — почав розмірковувати Сашко.

— Судово-медичний експерт виявив, що це кров людини з другою групою. Ну, а як все це було, дізнатися не змогли. Може, кров злочинця або бандитської жертви. Ось, скажімо, узялися вони приїжджу людину на вокзалі підвезти, дорогою пограбували, вбили й вивезли тіло за місто, його присипало снігом, а знайдемо ми цей «підсніжник» лише навесні.

При слові «підсніжник» Сашкові стало не по собі. Вся історія з кіньми уявилася йому в більш зловісному світлі.

— Михайле Миколайовичу, — після недовгого мовчання сказав Дорохов, — а яких це коней показували одному з потерпілих? Пам'ятаєте, він їх не пізнав?

— А, помітив? Молодець! Проте у коненят тих знайшовся інший хазяїн. Він просто сп'яну загубив їх. Залишив їх погано прив'язаними, а сам цілу добу десь гуляв… Плакав, коли йому коней повертали, обіцяв більше краплі в рот не брати. — Розповідаючи, Фомін зняв трубку телефону й назвав номер. — Борисе, це я, Фомін. Добрий вечір. У тебе є орієнтація по останній банді? Дай мені на півгодини, я її ще раз прочитаю. Ні, на слід не напав. Сам зайдеш? Ну, дякую.

Фомін поклав трубку і пояснив Сашкові, що начальник відділення по боротьбі з найтяжчими злочинами Картинський зараз принесе один цікавий документ. Тільки-но Фомін вимовив останні слова, як до кабінету стрімко увійшов чепуристий, гарний, середнього віку чоловік. На його смаглявому обличчі поблискували карі грайливі очі. Сашка здивувало, що замість френча на ньому картатий піджак, а під ним тонкий светр. Картинський потис Михайлові Миколайовичу руку й одразу фамільярно поплескав його по плечу. Підійшов до Дорохова, замість привітання скуйовдив йому чуб, неначе якомусь хлопчиськові, і, не звертаючи уваги на Сашків невдоволений погляд, сів на край його письмового стола.

— Ну що, Мишо, зачепився за мої справи? Хочеш схопити бандитів сам? Знаю я тебе, старого бродягу. Все нищечком, все потихеньку, а потім раз — і в дамках. Урахуй, група серйозна, одного схопиш — решту сполохаєш: давай краще викладай, що в тебе є, і порадимося.

— Про що радитися? — невесело всміхнувся Фомін. — Нема в мене поки що нічого. Як тільки щось з'ясується, одразу до тебе. На такі справи поодинці не ходять, хіба я не розумію? Ти сам як вважаєш: коли склалася ця група?

Картинський підвівся, пройшовся по кабінету, помітив, що Дорохов його насторожено розглядає, не відповів на пряме запитання Фоміна, а, дивлячись просто в Сашкові очі, запитав:

— Ну як твій новий помічничок? Наша майбутня зміна. Бачу, йоржистий хлопець. Я його погладив, а він уже ладен кусатися. Це добре, що зубатий. Не люблю нікчем.

— Я цілий день бігав, а він тут з «кінською справою» розбирався. І знаєш, що мені сказав? «Конокради якісь особливі».

— Молодець! — Картинський вже з цікавістю дивився на Дорохова. — Справді, конокради дивні. Ти мені дай ту справу, Михайле, я її ще раз перегорну.

— Якщо не заперечуєш, то завтра. Зранку. Сьогодні я сам хотів дещо уточнити. Тому й попросив орієнтацію.

— Орієнтації загальної ще нема. Про кожен окремий випадок повідомили сусідів, а узагальнюючого документа не склали. А от довідку для себе я накидав. Візьми, почитай, вранці передаси разом зі справою. — Картинський дістав з кишені кілька аркушів, згорнутих удвоє, і поклав на стіл Фоміну. — Читай, а я піду.

Вже з порога підморгнув Сашкові, чи то жартома, чи серйозно попросив:

— Слухай, Фомін, віддай-но мені свого практиканта. Я з нього людину зроблю…

— Сам зроблю, — відпарирував Фомін.

Картинський ще раз по-змовницькому підморгнув Сашкові й, насвистуючи якийсь мотив, вийшов.

Дорохов ніяк не міг визначити свого ставлення до нового знайомого. Він надто відрізнявся своїм виглядом од тих співробітників, яких Сашко вже бачив. По-перше, після того як Картинський пішов, у кабінеті лишився запах якогось незнайомого, явно «ненаського» одеколону, а потім цей одяг… Сірі бриджі — узимку! А чоботи! З білим рантом, носи немов вистругані. І чуприна гладко зачесана на косий проділ, та ще й чимось змащена. Неначе той Льосик, який так і не прийшов до карного розшуку. І взагалі Картинський справив враження якоїсь манірності, ніби не на роботу прийшов, а на вечірку.

— Борис — працівник справжній! — відгадав Сашкові думки Фомін. — Ми з ним разом прийшли сюди в двадцять п'ятому році. Сміливий чолов'яга. Років зо три тому був у відрядженні, в тайзі. Завдання виконав і зібрався додому, а місцеві працівники до нього з проханням: «Барліг є, чи не хочеш на полювання?» Ну, умовили, зостався. Мисливці з вечора патрони налаштовували, рушниці чистили, радилися, як той барліг краще обкласти, а Борис уклався спати. Вранці йому рушницю найкращу пропонують, а він каже: «Не треба. Піду подивлюся, що воно за полювання». Коли ведмедя почали жердиною піднімати, Борис до самого ведмежого лазу підійшов. Звір вискочив, а він у нього з револьвера один раз і вистрілив, акуратненько так — у вухо. На тому все «полювання» й скінчилося. На операціях нікого поперед себе не пустить. Його й калічили, й різали, й стріляли. Востаннє у госпіталі мало не півроку пролежав… Гаразд, давай-но, Сашко, подивимося, що воно за документик. — Михайло Миколайович розгорнув надруковані на машинці сторіночки й прочитав уголос: — «Довідка про бандитські напади в місті Іркутську та прилеглих районах». Знаєш що, читай-но краще ти. Подивишся, як ці документи складаються, а я послухаю.

Дорохов почав читати:

— За деякими припущеннями, минулого, 1937 року в Іркутську почала діяти небезпечна озброєна група. Першим їхнім злочином було пограбування промтоварної крамниці біля залізничного вокзалу. В серпні місяці троє злочинців зі зброєю увірвалися до крамниці, забрали у двох касах денну виручку — близько трьох тисяч карбованців — і зникли. Перш ніж грабувати, у крамниці на обоє дверей вони повісили таблички з написом «облік», а коли йшли геть, двері замкнули навісними замками, що їх принесли з собою. Незважаючи на те, що покупців і продавців було сімнадцять осіб, ніхто з них детально описати прикмети грабіжників не зміг, оскільки ті примусили усіх лягти на підлогу долілиць. Касири стверджують, що гроші забирав середнього зросту чоловік, кремезний, у темно-сірому дорогому костюмі, на обличчі у нього була маска з темної матерії. У якому напрямі зникли злочинці, ніхто не помітив. Загубилися на людній привокзальній площі чи поїхали на якомусь транспорті — так і не дізналися.

Наступний злочин було вчинено у жовтні того ж року. До квартири зубного техніка вранці подзвонила жінка й сказала, що принесла телеграму. Господиня спершу з'ясувала, звідки ця телеграма. «Поштарка» відповіла, що з Красноярська. Родина справді чекала від родичів телеграми з цього міста, і господиня відчинила двері. Замість «поштарки» вдерлося двоє, одразу ж зв'язали господиню, її сестру та пацієнтку, яка випадково виявилася в цей час у квартирі — принесла гроші за протез. Самого зубного техніка вдома не було. Злочинці, шукаючи гроші й коштовності, вчинили справжній розбій. Забрали багато одягу, близько тисячі карбованців і все допитувалися у потерпілої, де чоловік ховає золото. Грабіжники були озброєні, пристойно одягнуті, але перелякані на смерть жінки роздивитися їх не зуміли і про прикмети дали суперечливі свідчення. Під час пошукових дій пощастило знайти жінку, яка саме тоді гуляла на вулиці з немовлям. Вона бачила, що біля під'їзду, де живе зубний технік, стояв візник і в нього у фаетоні сиділа гарненька молодичка, яка розмовляла з візником. Свідок, помітивши жінку здалеку, спершу подумала, що це її знайома кравчиня, і підкотила коляску з дитям ближче до екіпажа, маючи намір погомоніти, але збагнула, що помилилася. Одначе, за її твердженням, схожість була виключною, і описала прикмети цієї особи, яка, мабуть, і була «поштаркою»: маленька на зріст, білява, волосся великими кучерями з-під берета спадало на плечі. Обличчя овальне, сама у темно-зеленому, як кажуть, — пляшкового кольору демісезонному пальті. Візник жінку не зацікавив. Та й сидів він до неї майже спиною, але в його одязі вона помітила щось таке, що не відповідало його професії. Проте це могло їй і здатися після того, як вона дізналася про пограбування. На молодиків, що винесли речі, вона просто не звернула уваги. За її словами, фаетон був новий, на гумових шинах, і спиці коліс пофарбовані червоною фарбою. Ні «поштарки», ні фаетона, ні тим більше інших злочинців знайти не вдалося. Не з'явилися також у місцях збуту й викрадені речі».

Сашко читав довго. У довідці детально описувалося ще п'ять збройних пограбувань. Усі надто зухвалі, і в кожному брало участь по троє-четверо грабіжників, один обов'язково був у масці. Крім того, перераховувалося шість пограбувань перехожих саночниками. Чотири — минулої зими, і два — вже цього року. Лише в одному випадку потерпілий — учитель музики — сяк-так змалював прикмети злочинців. За його словами, один був кремезний, оцупкуватий, невисокий на зріст. Другий — високий і значно молодший. Перший командував, другий роздягав.

Михайло Миколайович відклав набік аркуш з позначками, які робив для себе.

— Ну й що ти скажеш, колего?

— Нічого не скажу, Михайле Миколайовичу, — похнюпився Сашко. — Тут стільки страшного, що в мене мурашки по спині забігали. Не збагну лише, чому Картинський усі ці злочини об'єднав? Бандити ж наче різні.

— Так, Сашко, учасники пограбувань різні. Та ось кремезний у масці фігурує в усіх випадках. Усі без масок, а він один лице закриває.

— Мабуть, дуже помітний, може, косоокий або з рубцем…

— Правильно. Може, й косоокий, а може, рябий.

— У тій справі, що я підшивав, по першій крадіжці, коли дрожки вкрали, — пожвавішав Сашко, — жінка каже, що злочинець був рябий. Хочете, перечитаю це місце?

— Не треба, я пам'ятаю. Може, він надіває маску ще й тому, що в нього у місті багато знайомих, боїться, що його впізнають. Адже він сам до зубного техніка не пішов. Так?

— Цікаво, Михайле Миколайовичу, запитували в зубного техніка, чи нема серед його знайомих рябого?

— Знову правду кажеш. Запиши це питання на окремому аркушику, ми завтра в Бориса з'ясуємо. Що ти про пограбування на Русинівській скажеш?

— Не збагну, Михайле Миколайовичу, про що ви?

— Як не збагнеш? Про коней. Прочитай свідчення чоловіка, у якого вкрали візка на ринку.

— «Кобили рідкісної масті, гніді з жовтими підпалинами, забайкальської породи, низькорослі, дуже баскі. Купив їх минулого року в Агінському національному окрузі чотирирічними, підбирав однакових, на вигляд їх одразу й не відрізнити…»

— Так. Тепер читай у довідці свідчення потерпілого, на якого напали саночники.

— «Я йшов Русинівською додому. Почув позаду рипіння саней, озирнувся і під самим ліхтарем побачив пару коней, запряжених у широкі, глибокі сани. Бандитів не роздивився, зате коней добре запам'ятав: обоє низькорослі, мабуть, забайкальські, я на конях знаюся. Гніді, біломизі, їх називають мухортими. Хотів утекти, але посковзнувся, і бандити накинули на мене аркан…»

— Схоже, Сашко, що це справа рук рябого. Давай поміркуємо, де нам коней шукати. Особливо помітних кобилок.

Довго обговорював Фомін зі своїм практикантом можливі варіанти розшуку. Зібралися по домівках опівночі.

— Тебе провести? — запитав Фомін Сашка. — Ти де живеш?

— На вулиці Карла Маркса, майже навпроти кінотеатру. Я не боюся, Михайле Миколайовичу.

— Ще б боявся, — пробурчав Фомін, відчиняючи сейф. Заховав документи, трохи постояв біля відчиненої залізної шафи, видно, розмірковуючи, а потім з її глибин дістав револьвер. — Іди сюди, — покликав він Дорохова. — Умієш поводитися з цією штуковиною?

— В інституті на заняттях з військової справи ми вивчали гвинтівку системи Мосіна.

— А що воно за гвинтівка?

— Зразка 1893 року, так звана трьохлінійка.

— Треба ж! Скільки попотягав я цю трьохлінійку, і не знав, що вона Мосіна.

— Вивчали ми й наган. І пістолет системи Токарева.

Сашко узяв револьвер. Вправно відкрив защіпку барабана, вийняв усі сім патронів, перевірив про всяк випадок, чи не зосталося ще в камерах заряду, звів курок, а потім, притримуючи його за спицю, плавно, без клацання опустив на місце.

— Бачу, револьвер знаєш. Носи поки що мій. Одержиш казенний — повернеш. Завтра, якщо буде змога, зазирнемо до нашого тиру. Подивлюсь, як у тебе зі стрільбою. Ну, ходімо по домівках.

Вже на вулиці Фомін попередив:

— Дивись, обережно з револьвером, а то ви, молодь, зброю за іграшку маєте.

Сашко й раніше приходив з тренувань пізно, тому вдома не звернули уваги на нічне повернення.

ЗА ПРИКМЕТАМИ

Вранці наступного дня Фоміна на місці не виявилося і кабінет був замкнений. Сашко зазирнув до кімнати, де працював Чекулаєв зі своїм старшим, і застав Женьку самого.

— Щось мого Фоміна нема на місці,— повідомив Сашко.

—І Чиркова теж. Що ж його робити?

Дорохов почав був розповідати про свої враження, та до кабінету зайшов Огарков.

— Ти, виявляється, Дорохов, уже в люди вибився. Начальство тобі листи надсилає,— промовив він, передаючи Сашкові ключ од сейфа та записку.

Фомін писав, що разом з іншими виїхав на операцію, а він, Сашко, має зібрати всіх практикантів і разом з ними вивчити довідку про «конячу справу». Та гарненько запам'ятати прикмети грабіжників.

Усі п'ятеро колишніх студентів, зібравшись у кімнаті Фоміна, уважно, немов після довгої розлуки, роздивлялися один одного. Дорохов поважно всівся за стіл і розгорнув довідку.

— Та зачекай-но, Сашко, — не витримав Анатолій Боровик. — Скажи краще, як твій Фомін?

І, не давши відповісти, почав сам схвильовано розповідати. Він жестикулював, то підвищував голос, то переходив на шепіт, корчив грізну фізіономію, підкріплював свою розповідь боксерськими випадами, і Сашко був змушений найсправжнісіньким чином заблокувати кілька його ударів. Було видно, що Толя заново переживає своє «бойове» хрещення».

— Мені, хлопці, пощастило одразу. Знаєте, який мій старший? Учора вранці познайомилися, сиджу чекаю, коли він мені хоча б сяку-таку роботу підкине, коли раптом дзвінок. Мій з кимось поговорив і заквапився, прибрав усе зі столу й каже: «Одягайся, ходімо, тут недалеко, дещо перевіримо». Прийшли на базар, він підбадьорювати мене почав. — Боровик засміявся. — Це мене! Каже: «Не бійся, нічого страшного». Ну, я тільки плечима здвигнув. Теж мені, знайшов боягуза! Завів мене до китайської пельменної. Ну, до тієї, що у дерев'яному бараці край базару. Увійшли, сіли за столик. Кіхтенко роздивився й непомітно мені показує: «Бачиш? Отам у кутку двоє сидять. Той, що до нас ближче, в кожушку, — збіглий». Я спочатку не зрозумів, запитую, що означає «збіглий»? Кіхтенко пояснив: «Місяців зо три тому дали йому п'ять років за крадіжку, направили в колонію, а він утік. Брати його треба, але тихо. Тут, у пельменній, незручно: якщо здійме галас, порядним людям апетит зіпсуємо. Давай так. Я зараз вийду, а ти за ними попильнуй, а коли вони встануть, іди слідом. Цей тип напевно не затримається, подумає, що я по підмогу пішов, він мене вже помітив… А я на вулиці біля виходу чекатиму». Тільки-но старший вийшов, ці двоє підвелися й попрямували до дверей: я, звісно, за ними. Вони на ходу пошепотілися, і той «збіглий», пропустив дружка вперед, а сам трохи відстав. Мені здалося, що він повернутися захотів, і я його трішки підштовхнув. «Чого, кажу, у дверях застряв, прохід загородив». Той, ні слова не мовлячи, спробував мені в пику заїхати, а я його руку відбив лівою і не стримався, відповів правою у щелепу. Ну, він на вулицю й вивалився, а там уже старший з іншим розмовляє. Цей втікач прямо у них під ногами опинився. У пельменній ні тамбура, ні східців нема, двері відчинив — і на вулиці. Я ще й слова не встиг вимовити, як він зірвався і правою рукою з-за халяви ножа тягне, довгого такого, кухонного. Тоді я його на крюк спіймав — і тут вже нокаут повний. Коли старший револьвера видобув, я й не помітив. Наказує: «Забери в нього ніж і цього обшукай». Понишпорив у іншого по кишенях, нічого нема, а мені Кіхтенко підказує, щоб за поясом подивився. Я помацав, відчуваю, щось є, і коротку залізячку витяг, з обох боків заточена, у них вона фомкою називається. Кіхтенко каже: «Ходімо до себе». Зайшли до кабінету, і він давай з мене стружку знімати. Каже, карний розшук — це не ринг, не можна тут кулаками розмахувати. Запитую: «А як треба?» — «Треба було відразу обшукати і ніж забрати без бійки. Ми не маємо права в кожному випадку пускати в хід зброю, а кулаки й поготів. Ніколи не забувай, що перед тобою людина, а чому вона стала злочинцем, тут розібратися і зрозуміти треба».

Отаку мені мораль мій старший прочитав. Перед обідом до нас у кімнату начальник зайшов. Ми з Кіхтенком тільки розмову з «хрещеником» почали, ну, з тим, якого я нокаутував. Начальник подивився на втікача, усміхнувся. «Наступного разу, — каже, — з карним розшуком без ножів здоровкайся, а то ми тут цілу роту боксерів до себе на роботу взяли», — І підморгнув мені.— Анатолій на мить замовк і торкнув Сашка за руку: — Знаєш, мені мій казав, що навчив його працювати твій Фомін.

— А в мене… — почав був Нефедов, але Сашко не дав йому доказати.

— Стривайте, хлопці, так ми завдання не виконаємо. Перш за все діло.

Після читання документів хлопці навперебій почали обговорювати дії злочинців.

— Як же це, — обурювався Степан Колесов, — у місті така банда, а карний розшук і в ус не дме! Треба швидше їх ловити.

— Йди лови, — засміявся Боровик. — Коли, звичайно, знаєш, де вони ховаються.

— Зачекайте, хлопці! — Чекулаєв підвівся. — Адже нам недарма веліли запам'ятати їхні прикмети. Я так розумію, що це на випадок, якщо ми їх десь зустрінемо.

— Ну, знаєш, Женько, такого випадку можна чекати сто років. Я ось що пропоную, — Боровик окинув поглядом усіх. — Давайте їх шукати. Запам'ятаємо або краще запишемо, який у них вигляд, і почнемо скрізь розшукувати. Адже ж не сидять вони весь час удома. Ходять вулицями, мабуть, бувають у кіно, купують щось на базарі. Ото десь і натрапимо. Чи ми марно прийшли до карного розшуку?

— Звичайно, в карний розшук ви прийшли не марно, тільки ж навіщо про це галасувати? — У дверях стояв незнайомий чолов'яга, і практикантам здалося, що його масивна постать геть затулила вхід до кабінету. Перший підвівся Чекулаєв, за ним інші.— Сидіть, сидіть, хлопці. Ось, виявляється, які ви орли! Давайте знайомитися: я заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Учора повернувся з відрядження, і мені про вас розповіли. Зараз іду коридором, чую гамір. Підійшов до дверей і зрозумів, що тут військова рада, як у Філях, коли французи на Москву наступали. То про що ж суперечка?

— Нам доручили вивчити справу і запам'ятати прикмети бандитів, — пояснив за всіх Боровик. — Ми гадаємо, що злочинців можна впізнати в місті за цими прикметами. Під час перерви. Адже в нас цілих три години вільних, от і будемо їх шукати.

— Цікаве діло, — усміхнувся Попов. — Тільки ж ви тоді за одним заходом і коней шукайте, і сани. А розпочати пошуки найкраще після розмови зі старшими. Гадаю, квапитися вам, хлопці, з цим не слід. Кажуть, один з вас ще вчора виявив ініціативу, дав кулакам волю, а битися якраз нам не належить. Хіба що в разі крайньої потреби. Є запитання? Нема? Ну, звикайте потроху. Ага, ось що! Питатися не соромтеся у своїх старших, коли щось не зрозуміло. До мене заходьте. — По-дружньому підморгнувши їм, заступник начальника карного розшуку пішов, і хлопці одразу пожвавішали.

— Видно, тямущий чолов'яга, — вирішив Боровик. — Але не вірить, що ми зможемо самі спіймати бандитів. Ходімо, хлопці, пообідаємо, а заразом поблукаємо містом.

Дорохов лишився чекати Фоміна. Він підійшов до вікна, відчинив кватирку і довго оглядав двір управління. Провітривши кабінет, зібрав документи і замкнув їх у сейф. Усе це зробив механічно, охоплений роздумами. До цього часу всі, з ким він стикався у своєму житті, проповідували повагу до людей, дружбу, довір'я і в кожному випадку — чесність. Йому ніколи не доводилося зустрічатися з людьми, які можуть украсти, пограбувати, вбити. Такі люди не були йому зрозумілі й малювалися у найзловісніших барвах. Щоправда, в дитинстві, коли він ще жив у селі, його страхали одним чоловіком. Сашко пам'ятав невеликого худорлявого цигана з сухою рукою. На вигляд конокрад, мабуть, нічим не вирізнявся. Його перший-ліпший хлопчак міг подужати. Страху наганяла лиха слава, що ходила по п'ятах за тим дядьком. Казали, що рука у нього всохла після самосуду. Його по-звірячому били, а він і далі крав. Ловили, запроторювали до тюрми. Та тільки-но вийде — одразу нові коні. Отой незбагненний, нездоланний потяг до злодійства, до ризику викликав не тільки подив, але й страх. І цей рябий зі своїми дружками, певно, страшні люди. Невже нема в них ні совісті, ні жалю! Людей убивають. Собаки ж і того шкода. А ця «поштарка»? Молода, гарна — і грабує. Хто вони? І навіщо тільки живуть такі люди на білому світі?

Його невеселі роздуми перебив телефонний дзвінок. Михайло Миколайович запитував, як ідуть Сашкові справи. Він доповів, що документи вони вивчили, записали прикмети.

— А зараз чим невдоволений? — Видно, Фомін щось відчув у голосі.

— Та так, Михайле Миколайовичу, думки різні. І знову ви мене з собою не взяли.

— Нічого, Сашко, не журись. Усе в тебе попереду, — стомлено запевнив Фомін.

«ДУМАТИ, САШКО, ТРЕБА»

— Ось тобі адреса в селищі Зірочка, що за Ангарою, — сказав Фомін. — Піди запроси до мене цю людину.

—Єсть! — зраділо озвався Сашко. Будь-який рух тепер здавався йому почеснішим од марудного й марного сидіння за фоліантами слідчих документів.

Морозець був добрячий, і хоч ішов Сашко швидко, незабаром замерз так, що аж зубами дзвонив. Але справа була не тільки в морозові. Сьогодні Сашко ходив вулицями свого міста не так, як завжди. Він шукав. Життя сповнилося мети хвилюючої і високої — знайти злочинців. Йому скрізь ввижалися симпатичні блондинки, гніді з жовтими підпалинами коні, рябий грабіжник. Погляд його чіплявся за все побачене, затримував, гальмував, заважав іти. Вже вкотре він ловив на собі обурені погляди жінок, роздратованих пильною увагою юнака. Цього разу йому, здається, пощастило. Біля будинку стояли сани, до паркана була прив'язана низькоросла гніда лошичка, яка спроквола шурхотіла вівсом у торбі. Точнісінько така, як описано в справі.

Сашко підійшов ближче — треба було відшукати овальне тавро, яке остаточно й неспростовно довело б, що коняка та сама, крадена. Його не було видно з боку вулиці, й Сашко протисся між лошичкою і парканом. Кобила пирхнула, а Сашко присів, розглядаючи її лопатку. Раптом різко просвистів батіг і на нього сипонув набір брутальної лайки. Саша відскочив од саней.

— Ти чого, такий-сякий-перетакий! — репетував крихітний чоловічок, що не знати звідки з'явився біля конячини. — Красти зібрався? Ану!

— Чи ти здурів, чоловіче? — замурмотів Сашко, аж по вуха, незважаючи на мороз, червоніючи від сорому. І знайшов собі раду: — У мого дядька така сама. Я й подумав, він десь тут поряд.

— Дядьки-тітки! Ану гайда звідси, поки пужална не скуштував!..

Сашко махнув рукою і потюпав… У селищі йому не пощастило, потрібної людини не було вдома, і Сашко, недовго думаючи, зайшов до сусідів, видобув з кишені чистий бланк і, написавши повістку, попросив вручити її адресатові, тільки-но він з'явиться удома. Повернувшись до управління, сказав Фоміну, що завдання його виконав.

— Коли прийде? Як тебе зустрів?

Сашко розповів, як було діло, і Михайло Миколайович не зумів приховати досаду.

— Даремно чужим повістку віддав. Дивися, що виходить: люди дізналися, що їхнього сусіда викликають до карного розшуку, і хтозна-що подумають. Адже до нас найчастіше потрапляють люди з червоточинкою. А викликав я саме хорошу людину. Хочу попросити її за одним хлопцем по-батьківському приглянути. Працюють вони разом, а хлопець цей з поганою компанією почав водитися. Я хотів його самого викликати, та він, чого доброго, розпатякає своїм дружкам, от і сполохаємо їх невчасно. Через це й надумав уплинути на нього в такий спосіб. Не можна було залишати повістку сусідам. Ніяк не можна. Краще б вдруге пішов або в конверт і поштою. В нас у карному розшуку всі людські закони значно гостріше діють. Ось, скажімо, якщо ти хочеш, щоб тебе поважали, перший до людей виявляй повагу. Тепер уже нічим не зарадиш, а на майбутнє врахуй.

Помітивши, що практикант збентежився, Фомін полагіднішав, та все ж порадив:

— Думати, Сашко, треба. Думати.

ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ

Одного разу черговий доповів начальникові карного розшуку, що до нього добивається батько одного з практикантів. Чертов наказав:

— Пропустіть негайно.

За хвилину він підводився назустріч літньому чоловікові, який рішучим жестом подав йому руку.

— Чекулаєв Євген Євгенович, агроном. — Затнувся й додав: — Старший.

Чертов усміхнувся сам собі: «Старший — хто? Чекулаєв чи агроном?» Але виду не подав, привітно й увічливо запросив сісти і сам сів, показуючи, що готовий слухати гостя й до ранку, хоча справ було сила-силенна.

— Ви бачили весняний квітучий сад? — несподівано запитав відвідувач.

Чертов звів брови на переніссі:

— Аякже, доводилося… Був на батьківщині минулого року.

— Так ось! — Чекулаєв-старший підвівся, набрав повітря в груди, кожушок розійшовся, і Чертов помітив орден Червоної Зірки, як видно, надітий заради особливого випадку.

Начальник карного розшуку збагнув, що зараз неодмінно почує промову. Так і сталося.

За годину Чертов покликав до кабінету Чекулаєва-молодшого:

— Пиши рапорт про звільнення. Був твій батько, все пояснив. Розповів про твою мрію — фруктові сади в Сибіру. Про те, що вже з інституту виводить морозостійкі сорти за Мічуріним, що його життя на цю справу не вистачить, а ти його законний спадкоємець і продовжувач. І без вас Сибір садом не стане. Отже, пиши.

— Не буду… — Женька рішуче відмовився, а ввечері вдома він заявив батькові, що робота в карному розшуку — справжня чоловіча справа, що ловити бандитів теж комусь треба, і якщо комсомол довірив це йому, то хай батько не стає йому на дорозі.

Десь близько тижня після цієї розмови Женька ночував у Дорохова, напрошувався на чергування, аби лише не йти додому. Кінчилося тим, що його підстерегла біля управління мати й мало не силою відвела додому. І, здається, незабаром у їхньому домі запанував мир.

У Боровика все було інакше. Батько Анатоліїв, найкращий у місті кравець чоловічого одягу, заробляв достатньо. Але єдиного сина давним-давно чомусь ладили на лікаря. До Іркутського медичного інституту Анатолій вступив на догоду батькові. Неохоче провчився рік і був просто щасливий, коли потрапив до карного розшуку: його діяльна вдача значно більше підходила до погонь, засідок і перестрілок.

Коли батьки Боровика почули, що їхній улюблений син змінив професію, їх просто жах пойняв.

Анатолій вислухав усі докори, всі доводи, мовчки склав у свою спортивну валізу мило, рушник, пару білизни і заявив, що йде до міліцейського гуртожитку.

Нічого не вдієш, довелося батькам визнати карний розшук. Більше того, батько просидів за своїм кравецьким столом ніч, і наступного дня Боровик з'явився в карному розшуку в шикарній коверкотовій гімнастерці.

Інакше було в родині Дорохових.

— Воно зрозуміло, — сказав Сашків батько, — ризик, погоня і таке інше. Нат Пінкертон, Шерлок Холмс, і скрізь самі лише відбитки пальців, — не те що землю орати. У тих детективів, Сашко, що в книжках, злочинці то князь, то графиня, не те що наші бандюги. — Дмитро Савелійович зморщився, скривився, немов доторкнувся до чогось паскудного. — Шахраї, різні там злодюги — народ поганий. І охота тобі з ними морочитися?

Заповітним бажанням Дорохова-старшого було бачити сина кадровим командиром. Мабуть, давалася взнаки козацька кров. І батько, й дід, і прадід червоного командира Дмитра Дорохова все своє життя не розлучалися з конем, шаблею та гвинтівкою, а от Сашко подався в агрономи. Ну що ж, у першій-ліпшій станиці, хоч у Забайкаллі, хоч на Дону або Кубані, агроном — це голова, а детективи там ні до чого. Все вирішувала козацька рада. Однак минав час, Сашко твердо стояв на своєму. Нова робота припала йому до душі, і так вийшло, що Дорохови змирилися з карним розшуком.

…Ось і прийшло до Іркутська свято. Двадцять перший Жовтень.

Урочисті дні не були затьмарені лихими пригодами, але після свят усіх приголомшила звістка про новий страшний злочин.

У ПАСТЦІ

…Ледь доповз поранений колгоспник на околицю Іркутська і розповів постовому, що він, дочка та двоє сусідів на кількох санях везли на базар биту птицю, м'ясо та інші продукти. За п'ятнадцять кілометрів од міста їх зупинили четверо озброєних бандитів. Одібрали коней, документи, а колгоспників роздягли й розстріляли, причому особливо лютував кремезний рябий бандит. Сам заявник був поранений, спершу втратив свідомість, потім, опритомнівши, на превелику силу в тридцятиградусний мороз дістався до міста. У лікарні з ним розмовляли Чертов і Картинський.

Через три дні після нападу Фомін дізнався, що за довідками, відібраними в жертв, збувають пограбовані продукти. Продавцями виявилися старі люди. Вони могли бути перекупниками або такими, що просто перепродували за винагороду, але напевно не були причетні до збройного нападу. Фомін разом з практикантами з самого ранку почав стежити за ними. Треба було довідатися, з ким вони зв'язані, як потрапило до їхніх рук награбоване добро. Але до продавців підходили звичайні, нічим не примітні покупці, прицінювалися до птиці, до м'яса, торгувалися: заплативши гроші, забирали покупки й відходили. Десь опівдні до прилавка підійшла жінка, про щось «по-свійському» погомоніла з старими і, нічого не купивши, відійшла. Жінка як жінка, віку невизначеного, у довгому жовтому чоловічому кожусі, до самісіньких очей запнута величезною, домашнього плетення, хусткою. На гарну «поштарку» вона зовсім не була схожа. Жінка поволі пройшлася по базару, купила дві склянки кедрових горіхів і попрямувала до виходу. Фоміну ця особа чимось не сподобалася, і він звелів Чекулаєву й Дорохову простежити за нею, обов'язково дізнатися, де вона живе, у крайньому разі затримати й доставити в карний розшук.

Сніг зрадливо рипів під ногами, і молодим слідчим здавалося, що незнайомка, помітивши їх, почала навмисне петляти. Двічі пройшовши тим самим провулком, вони збагнули, що ця особа їх розкусила. Вони наздогнали її й зупинили.

— Де живете? Ваші документи! — навперебій зажадали хлопці.

З-під хустки, що закривала обличчя, блиснули на диво молоді очі, і жіночка кокетливим тонким голосочком проспівала:

— А навіщо вам? Живу тут, на П'ятій Радянській, он у тому будинку. В гості можу запросити тільки одного… — І жінка зазивно усміхнулася.

Юнаки перезирнулися. Чекулаєв узяв на себе роль старшого. Відкликав Сашка вбік і запропонував:

—Іди перевір документи і не спускай з неї ока, а то заховає що-небудь. Я побіжу у відділення міліції, зателефоную Попову, візьму кого-небудь з хлопців і миттю до тебе, тут недалеко.

Сашко кивнув і мовчки попрямував до будинку. Він не бачив, як Чекулаєв швидко, майже бігом, пройшов другим боком вулиці. Коли той порівнявся з хвірткою четвертого будинку, чиясь міцна рука буквально втягла Женьку у двір.

Жінка підвела Дорохова до невеликого рубленого модринового будинку. Ще здалеку Сашко почув звуки гармонії і хвацької пісні. Він не зумів приховати раптової тривоги. Супутниця помітила його розгубленість, безцеремонно оглянула з голови до ніг і глузливо підбадьорила:

— Та ти не бійся, хлопче, ходімо, я тобі які тільки схочеш документи покажу. — І, підморгнувши, додала: — І почастувати чим знайдеться.

«Ти бач, за хлопчиська має!» Сашкова гідність була зачеплена, і він, не роздумуючи, ступив на ґанок. Двері з вулиці вели до напівтемного коридору. Не встиг Дорохов розгледіти другі двері, як жінка, відштовхнувши його вбік, заскочила до кімнати й голосно гукнула:

— Зустрічайте гостя — лягавого, сам напросився. Про документи питає.

Прямо навпроти дверей, за столом, що був заставлений пляшками й найрізноманітнішими стравами, Сашко побачив двох чоловіків напідпитку. Погляд вихопив гармоніста з червоним рябим лицем, у білій розстебнутій сорочці. Урвавши акорд, він скочив на рівні, скинув з плеча гармонію і, схопивши зі столу сулію, гарикнув:

— Заходь, гостям завжди раді.

Сашко ледве встиг відхилитися. Скалки літрової пляшки, що поцілила в одвірок, бризками розлетілися по кімнаті, обминувши, на щастя, його голову.

У Дорохова раптом сяйнув здогад: він збагнув, що потрапив у лабети до бандитів і перед ним той самий довгожданий рябий, якого вони шукали скрізь. Миттю майнула думка, що йому все ж таки пощастило. Не роздумуючи, він вихопив з кишені наган і звів курок. Сухе металеве клацання револьвера на мить збентежило бандитів, а на Дорохова подіяло підбадьорливо. Помітивши, що рука рябого потяглася за другою пляшкою, вистрелив у стелю. Бандити відступили в глибину кімнати.

— Не ворушитися, підняти руки! — чомусь пошепки наказав Дорохов.

Злочинці не виконали команди. Першою отямилася господиня. Вона скинула хустку, кожух, і Сашко одразу ж угадав біляву «поштарку». Вона вигукнула:

— Що ж це ви, хлопці! Бийте щеня!

Рябий, пригнувшись, свердлив Дорохова очима і ладен був кинутися вперед. Тепер Сашко знав, що йому слід стріляти вже не в стелю, але згадав слова начальника карного розшуку, який попереджав, що бандитів треба обов'язково взяти живими. До того ж відчув, що навіть за таких обставин він не може застрелити людину. Допоміг бокс. Дорохов, мов на рингу, сконцентрувався й одразу заспокоївся. Рішучо, голосно, вже без тремтіння в голосі попередив:

— Перший, хто зрушить з місця, одержить кулю.

Помітивши, що рука іншого бандита потяглася до гранчастого графина, вистрелив. Бризки горілки й скла тепер уже обсипали бандитів, і вони, видно, повіривши у його серйозні наміри, знову одійшли від столу. А Сашко гарячково розмірковував, чому бандити досі не взялися за зброю і як самому вибратися з цієї пастки, і не тільки вибратися, але й не випустити, не дати зникнути цим двом хижакам. Здивувала господиня. Вона змінила тон і, улесливо посміхаючись, защебетала:

— Ну, досить, любчику, страху наганяти… Адже й сам, певно, боїшся. Розійдемося по-доброму. Шкода мені тебе, незабаром наші прийдуть, а тобі всіх не подужати. Бери п'ять косих і тікай.

— Шість, — коротко уточнив рябий. Гаряча хвиля злості сколихнулася в Сашкових грудях. Залила щоки, обпекла потилицю, шию. Ребристе руків'я револьвера неначе саме втислося в долоню. Він підняв наган вище від пояса, щоб не шукати мушку, і вирішив: якщо кинуться всі одразу, стрілятиме в ноги, в руки, щоб не змогли втекти.

На ґанку почулися важкі кроки.

«Не встиг Женька!» — майнула думка. Дорохов притисся до одвірка так, щоб бачити бандитів і тих, які ввійдуть. На обличчі рябого з'явилася огидна посмішка, підбадьорився і його приятель.

— Зажди, щеня лягаве, зараз безплатно розрахуємося.

— Стрілятиму! — вигукнув Сашко.

— Не стріляй, це я, Картинський.

До кімнати вихором увірвалися Картинський, Нефедов і з ними Чекулаєв.

Під час обшуку стала зрозумілою нерішуча поведінка бандитів: їхню зброю знайшли в кишенях верхнього одягу, що залишився в коридорі.

В управлінні Сашко почував себе героєм і не розумів, чому Фомін з ним не розмовляє і навіть не дивиться в його бік. Незабаром усе з'ясувалося. Михайло Миколайович, тільки-но Чекулаєв і Дорохов увійшли до кабінету, почав їм вичитувати. Він гримав на хлопців, обіцяв обох вигнати за таку самодіяльність, просто з графина пив воду і ніяк не міг заспокоїтися. Нарешті посадовив перед собою і почав методично аналізувати їхні помилки. За його словами виходило: найголовніша їхня провина в тому, що вони не виконали його наказу.

Він наказав їм простежити за жінкою і, якщо це не вдасться, доставити її до карного розшуку. І більше не робити нічого.

— Ви ж через свою дурість попхалися до будинку й зірвали операцію Картинському. Він чекав у засідці, коли збереться вся зграя. Щоб накрити всю банду разом, а тут вас нечистий приніс. Ніхто не знав, що це «поштарка». Привели б ви її до карного розшуку, і все було б добре.

Розгублений і засмучений Чекулаєв пішов, Фомін поволі заспокоївся.

— Ну гаразд, не сердься, — сказав він, дивлячись на Сашка, який сидів з винуватим виглядом. — Радий я, що ти, синку, живий. Молодець, що не розгубився. Тільки надалі затям: не можна лізти на відчай душі куди не просять. — Михайло Миколайович ласкаво скуйовдив Сашків чуб і, на його подив, одвернувшись, витер кулаком очі.

Дорохов хотів підійти до Фоміна, сказати теплі слова, подякувати, назвати дядьком Мишею, але відчув, що в нього защипало в горлі, і посоромився.

Того ж самого дня надвечір заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов покликав до свого кабінету всіх практикантів.

— Ну, студенти, дізналися, що таке карний розшук? Мотайте на вус. Нема в нас рецептів на кожний випадок життя. Одне врахуйте: накази треба виконувати чітко. — Він пошукав щось у столі, дістав пошарпану книжку й простяг її Дорохову: — «Криміналістика» професора Якимова! Потрібна в нашому ділі наука.

— Читайте. Тільки, цур, не згубити. Я в університеті спеціально для вас під чесне слово випросив. А тепер ідіть відпочивайте, увечері на роботу можна не приходити.

Це був перший за цілий місяць вільний вечір, і хлопці просто не знали, як його провести. Збуджені, вони вискочили з управління, зупинилися біля тумби з афішами. Чекулаєв запропонував піти до Палацу культури на молодіжний вечір. Колесов показав на афішу:

— Дивіться, хлопці! Новий фільм, американський, за участю Гаррі Піля. Може, підемо?

Але Боровик рішуче відхилив обидві пропозиції і сказав, що потрібно по-справжньому відсвяткувати вступ до карного розшуку і Сашків успіх. Усе ж таки, не дивлячись на прочухан, хлопці відчували, що Сашкові пощастило. Хіба жарт — затримав самого бандитського верховоду і вцілів.

Зібратися вирішили у Дорохова. Жив він з батьками в центрі Іркутська. Квартира в них була невеличка, та зате у прохідній кімнаті Сашко відгородив собі фанерою куток і мав «окрему» кімнатку. З покупками, веселі, ввалилися вони до Сашка. Його мати зустріла їх радо, допомогла розкласти наїдки, проте бурчала, що надто багато всього накупили. А частування було справді царське. Два десятки тістечок, кілограм халви та журавлина в цукровій пудрі. Запиваючи тістечка та халву чаєм, вони збуджено обговорювали денні події.

— Знаєш, Сашко, — розмріявся Чекулаєв, — коли б ми вдвох заскочили до цього кубла, то я передав би тобі свій револьвер і ти тримав би бандитів під двома дулами. А я зв'язав би кожного, і ми влаштували б засідку на інших… Еге ж, Андрію?

Нефедов стенув плечима і заходився біля нового тістечка.

— Ти нам, Женько, краще розкажи, як тебе Андрюха в двір затягнув, — засміявся Колесов.

— Я, хлопці, спершу розгубився. Поспішаю, майже біжу, і раптом хтось хапає мене за комір і в якийсь двір. Глядь, наш Нефедов, тягне мене до будинку, а в будинкові тому мало не весь карний розшук.

— А ти від подиву навіть рота роззявив! — зареготав Боровик. — Адже як усе вийшло? Картинський наказав мені біля вікна змінити співробітника. Сів, стежу за вулицею і будинком. Дивлюся, ви з'явилися разом з «поштаркою». Стоїте, розмірковуєте, і раптом на тобі, Женька в наш бік, а Сашко з господинею до будинку подався. А ми ж знаємо, бачили, як туди ще вранці бандити завітали. Я сказав Картинському, він глянув і наказав Андрієві Женьку перехопити, а решті одягатися. «Пропалили засідку, дурні шмаркаті,— каже. — Доведеться виручати цього бісового йоржа». Ми в засідку сіли ще смерком, до світанку, щоб ніхто не бачив. А як вискочили надвір, чуємо один постріл, другий. Картинський бігом. Був би я на твоєму місці, Сашко, то вже рябому був би каюк. — Боровик дістав цигарки, покрутив пачку в руках. — Нічого, коли я закурю?

— Кури, Толю. Батько мій смалить весь час, — дозволив Дорохов.

— Так от, — вів далі Боровик, — сьогодні під кінець дня заходжу до Івана Івановича протокол затримання підписати, а він саме рябого допитує. То та сволота сидить, вищиряє зуби і нахабно каже Попову: «Шкода, що мало ваших побив. Усього трьох лягавих рішив».

— Тепер більше нікого не вб'є,— промовив Сашко.

— Це зрозуміло, — погодилися друзі.

— Скажи нам, Сашко, по-чесному, як на духу, — запитав Боровик. — Дуже злякався?

— Не встиг, хлопці.— Дорохов відсунув чашку. — Тільки-но увійшов, дивлюсь — ось він, рябий, і дивуюся, як точно свідки його змалювали. Хазяйку одразу впізнав. Адже коли ми, Женю, з тобою за нею йшли, ми й гадки не мали, що це та сама «поштарка». А тут бачу, всі прикмети, що їх нам дали, сходяться. Я, звісно, розгубився трохи, гадаю: як бути? Але про всяк випадок наган вийняв і курок звів. Рябий кинув пляшку, й скалки посипалися. Я ще подумав: коли б за комір скло не потрапило. Перший раз я розгубився й у стелю пальнув, а ось другий — то вже щоб їх пристрашити. І влучив — графин на друзки; хотів втретє стріляти, але поміркуйте самі: у револьвері сім патронів, а я схиблю, що тоді? Щоб револьвер перезарядити — час потрібен; це не те що пістолет — підняв обойму і стріляй. А тут раптом — кроки. Чую, сніг на всю вулицю рипить, і бандити зраділи. Мабуть, чекали дружків. Ну, думаю, все. Порішать і зникнуть. Вирішив стріляти по ногах, поки патрони є. Тільки б не дати втекти.

— Ні, ти все ж таки скажи: злякався? — гнув своє Боровик.

Сашко помовчав, а відтак винувато кивнув:

— Злякався. Коли кроки почув.

Хлопці не помітили, як у дверях з'явився Дорохов-старший, стояв і уважно слухав. Потім увійшов до хлопців, сів на тапчан, що був Сашкові за постіль, і зажадав усю оказію переповісти йому докладно.

Вихопився Боровик, почав щось верзти, прикрашати, але Чекулаєв його зупинив:

— Не вигадуй, Толю. Я розповім, як було… — І вкотре вже повторив усе по порядку.

Дмитро Савелійович поплескав сина по плечу і мовчки вийшов. Невдовзі він повернувся із згортком.

Знав Сашко цей згорток. Ще з часів громадянської війни він зберігався в їхньому домі як найцінніший скарб. У шматок цупкої парусини були загорнуті заморська шабля у срібній піхві, оздобленій самоцвітами, так само оздоблені кинджал і маузер. Руків'я пістолета та дерев'яна кобура також були оправлені чорним сріблом. На одній із щічок руків'я красувалося гравіювання: «Без потреби не виймай, без слави не вкладай»; на іншій — напис: «Сотникові Дорохову Д. С. від Реввійськради Першої Кінної…»

Дмитро Савелійович дістав з дерев'яної коробки пістолет, дбайливо обтер його парусиною, поттім ріжком сірої Сашиної ковдри і подав сипові.

— Запитай, Сашко, у свого начальства про дозвіл… Якщо дозволять, носи. У нас, козаків, зброя завжди добряча. Молодець, що не ославився. У нашому роду боягузів не було. А пістолет цей на десять патронів розрахований, та й перезарядити його можна за кілька секунд, не те що наган.

Хлопці дивилися на пістолет з неприхованою заздрістю і захопленням.

А Сашко в цьому подарункові вбачав не тільки зброю. Він зрозумів, що батько вже не сердиться на нього за покинуте навчання і змирився з карним розшуком.

«НЕЗАДОВІЛЬНО» ЗА НЕУВАЖНІСТЬ

На кінець 1938 року Іркутський карний розшук замучився через квартирні крадіжки. Співробітники буквально збилися з ніг, шукаючи злодіїв.

Якось Фомін повернувся до управління під кінець робочого дня з молодицею. Сашко сидів за своїм столом і давав лад матеріалам, що накопичилися. Він глянув на жінку, яка прийшла з Фоміним, і аж сторопів. Це була красуня, та яка! Він ще й не бачив таких, навіть у кіно. Вона зняла й недбало кинула на стіл білячу шубку; поправивши гарно вкладені золотаві кучері, дістала з кишені жакета сліпучо-білу хусточку, і кімната сповнилася тонким запахом духів. На довершення всього, всівшись біля столу Фоміна, вийняла з сумки пачку дорогих цигарок і неквапливо закурила.

Дорохов не міг одірвати від незнайомки очей.

— Сашко, швидко, — привів його до тями голос Фоміна, — двох понятих, обов'язково жінок, і Тамару Блєднову — секретарку прокурора.

Дорохов уже знав, що кабінет прокурора по нагляду за міліцією був тут-таки, в їхньому управлінні. Його секретарку, Тамару Блєднову, працівники карного розшуку часто залучали до участі в затриманні, обшуках та інших операціях.

Коли Сашко повернувся, в кімнаті вже був Попов. Він розмовляв з жінкою.

Сашко слухав і не йняв віри своїм вухам: така красуня, стільки чарівності — і, виявляється, рецидивістка…

— Тобі, Ольго, мудрувати нема чого. Розповідай сама, а головне — речі поверни. П'ятий строк за квартирні крадіжки відбула, а й досі не вгамуєшся. Що ж, так і будеш все життя по тюрмах і таборах поневірятися? Жінка ти гарна, та й не молода вже. Четвертий десяток розміняла. Родину пора завести та діток. Скільки на волі?

— Скоро місяць. — Жінка взяла нову цигарку.

— Ну ось, і минулого разу на волі була півтора місяця, а до цього ми взяли тебе через місяць, як ти додому повернулася.

— Виїхати я хотіла, Іване Івановичу. Туди, де мене ніхто не знає.

— Ні, люба! Виїхати мало. От іще б красти кинула. — Повернувшись до Блєднової, попросив: — Тамарочко! Найретельніший обшук, і при понятих.

Попов, Фомін і Дорохов вийшли з кабінету. Після особистого обшуку на столі в Михайла Миколайовича з'явилася пака грошей, кілька золотих каблучок, дві пари сережок з камінцями та ціла в'язка ключів. Фомін записав усе до протоколу і, подякувавши, відпустив понятих.

— Ольго, не зволікай. Чула, що Попов сказав? Треба повернути людям речі. Адже я знаю, що ти нікуди не встигла їх діти.

— Нічого в мене нема, — неохоче відповіла затримана. — Не крала я цього разу.

— Але ж каблучки, сережки та й гроші — із цих крадіжок?

— Мені їх подарували знайомі.

— Не треба, Ольго! Не мороч мені голови, та й собі також. Однаково речі повернеш…

Сашко сидів, мов заворожений, мало не з роззявленим ротом. Ні, він не міг повірити, що ця чарівна жінка — злодійка! Йому здавалося, що Фомін помиляється, а Ольга каже правду.

На столі у Фоміна задзвонив телефон. Він з кимось переговорив і заквапився:

— Сашко, ти вдень обідав? Ну й чудово. Побудь з нею годинку, а мені треба йти. Тобі, Ольго, раджу подумати. Ось папір, ось ручка — пиши. Пиши сама. Про всі крадіжки. І головне, почни з того, що хочеш повернути потерпілим речі. Зарахують тобі це в суді, а може, й строк зменшать.

Фомін швидко вийшов. Дорохов умостився зручніше і, не знаючи, з чого розпочати розмову, мовчав. Примруживши великі чорні очі, жінка не соромлячись, пильно роздивлялася свого сторожа. «Мабуть, саме такі очі називають чарівливими», — подумав Сашко.

— Щось я раніше вас тут не бачила. Ви недавно в карному?

— Незабаром два місяці,— солідно відповів Сашко, поправляючи риплячу, ще не обім'яту кобуру.

Він підвівся, пройшовся по кабінету, сів за стіл Фоміна.

— Вам, Ольго… — зам'явшись, Дорохов зиркнув у протокол. — Вам, Ольго Інокентіївно, мабуть, треба повернути речі, ну, ті, що ви взяли в квартирах.

Сказати «вкрали» він посоромився. Сашко не міг позбутися думки, що сталася якась помилка. І через те йому було ніяково. Він соромився глянути їй у вічі й не помітив, що красуня дедалі уважніше за ним спостерігає. Не бачив, як на її обличчі промайнула підступна посмішка. І жінка раптом стала серйозною. Наче збираючись на силі, важко зітхнула й тихо, сором'язливо заговорила:

— Як же віддати? Як? Соромно мені, соромно, їхала з табору, у поїзді познайомилася з інженером, він додому до Іркутська з відрядження повертався. Сподобалася я йому. Збирався одружуватися. Адже я не сказала, що злодійка, ну і здалася йому порядною. Він мені теж не байдужий став. А речі всі в нього у квартирі. Сказала, що все це моє, і він повірив. А тепер така ганьба! Ні, не можу. Хай судять, дають найбільший строк! Не хочу хорошу людину ганьбити. — Ольга відкинулася на спинку стільця і розридалася.

Сашко сидів насупившись, не знаючи, що робити. Йому ще більше стало шкода Ольги, а заразом і того інженера. Раптом він запропонував:

— Ходімо, Ольго Інокентіївно, до Попова, ви все йому розкажете, а він пометикує, як краще повестися з вашим інженером.

— Попов? Що ви, громадянине уповноважений! Йому начхати на моє кохання. Начхати на інженера. Знаю я Івана Івановича краще за вас. Він мене двічі заарештовував. — Ольга затнулася і довірливо, пошепки запропонувала: — От коли б можна було зробити так: узяти на квартирі в інженера дві валізи, поки його нема вдома, і піти. Я б йому записку написала, що виїхала, ну розлюбила, чи що. Живе він тут недалеко, на Круглобайкальській.

Дорохов рішуче присунув до Ольги чистий папір.

— Пишіть заяву, що хочете добровільно віддати украдені речі, і підемо.

— З вами, удвох? — стрельнула очима Ольга.

— Зі мною.

— Згодна.

Ольга швидко написала заяву, розписалася.

Одягла шубку, запнула хустку, зачекала, поки Дорохов нап'яв свій собачий кожушок, і разом з ним вийшла до коридора. Вахтер невдоволено крякнув, коли Дорохов, подавши йому своє посвідчення, недбало сказав:

— Затримана зі мною.

Закінчувався грудень, і на вулиці лютував мороз. «Не менше як сорок», — вирішив Сашко. Помітивши візника, підійшов, відстебнув хутряну запону, що прикривала сани, і посадовив Ольгу. Йому хотілося якнайшвидше повернутися до управління із заповітними валізами. Дорохов знав, що співробітникам карного розшуку видають спеціальні талони для їзди на візниках. Згодом ці талони фінчастина управління приймала для оплати від власників виїздів. Але таких талонів Дорохов ще не одержував і, всідаючись у сани, подумки порахував гроші, які мав при собі. Вранці мати дала йому трояка — на всю шестиденку. Вдень він проїв сорок копійок. Виходить, заплатити візникові вистачить. Промчавши засніженими вулицями, виїхали на Круглобайкальську. Біля старовинного триповерхового будинку Ольга попросила зупинитися. Разом із Сашком піднялися на другий поверх. Перед тим як подзвонити у квартиру, жінка завагалася.

— Сашко, у мене до вас ще одне прохання. — Тон Ольжиного голосу був шанобливий. — Дуже прошу вас, зачекайте мене тут, на сходах. Я миттю зберу речі й вийду. Там удома мати мого інженера. Що вона подумає, коли побачить мене зі стороннім чоловіком?

— Ну що ж, зачекаю, — погодився Сашко.

Ольга Інокентіївна подзвонила, і двері одразу ж відчинили. Дорохов устиг роздивитися літню жінку, що впустила її до квартири.

Годинника в нього не було, і він не знав, скільки минуло часу, поки тупцював на сходах, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, але так, щоб не спустити з ока дверей. Коли, за його розрахунками, минуло хвилин двадцять, він наважився подзвонити.

— Хто там? — почувся за дверима старечий голос.

— Пробачте, але я прошу вас поквапити Ольгу Інокентіївну.

— Нема тут ніякої Ольги, — сердито відповіла стара.

— Як нема? Вона ж щойно увійшла! — здивувався Сашко.

— Нема чого чіплятися до незнайомих жінок, парубче, — промовили за дверима.

— Відчиніть, — Сашко гупнув у двері кулаком. — Я з карного розшуку. Негайно покличте затриману.

Двері, зачинені на запобіжний ланцюжок, прочинилися, і стара уїдливо сказала:

— З карного розшуку ви чи хтозна-звідки, не знаю. Але та жінка сказала, що ви нахаба, причепилися до неї на вулиці. Вона попросила допомогти їй од вас відкараскатися, і я випустила її через чорний хід.

Дорохов тремтячими руками дістав своє посвідчення, просунув його в щілину і попросив дозволу оглянути квартиру. Стара неохоче відчинила, провела Сашка по кімнатах, потім до кухні, а звідти на чорний хід.

— Ось тут і вийшла ваша затримана. Навіщо ж ви її відпустили?

Навіщо? З цією думкою Сашко кинувся вниз і у дворі на снігу одразу ж побачив чіткі свіжі відбитки фетрових ботів. Сліди вивели його в сусідній двір і загубилися на дерев'яному тротуарі. Мов божевільний ускочив Сашко в сани, що його чекали. Наказав візникові об'їхати квартал, потім звелів їхати на вулицю Карла Маркса, попетляв Червоноармійськими вулицями. Візникові набридла безцільна їзда, і він зупинився.

— Давай два карбованці й мотай звідси. Шукай пішки свою кралю. Та молодшу собі знайди, бо ця в матері тобі годиться.

Дорохов витрусив з кишені гроші, тицьнув їх, не рахуючи, візникові і, мало не плачучи з досади, побрів вулицею. Попереду промайнула жінка в білячій шубці, і Сашко кинувся за нею, наздогнав, схопив за рукав. Власниця шубки обернулася, і Дорохов збагнув, що помилився. На іншій вулиці побачив жінку в білих ботах, але в чорній шубці, кинувся слідом. Адже ця негідниця могла й перевдягнутися! Поблукавши по місту понад дві години, Сашко, геть закоцюблий, повільно почвалав до управління. От і скінчилася його робота в карному розшуку. Відберуть зброю, посвідчення й виженуть. Навіщо там такі йолопи! Лопух! Справжнісінький! Розвісив вуха… Повірив! Тепер ця злодійка сидить на якійсь «малині» і хвалиться, як обдурила хлопчиська-детектива. Хотілося вити, кричати. Але який у цьому сенс? Може, й зовсім не йти до карного розшуку? Не можна так. Треба прийти й пояснити все, як було. Сказати, що з його, Дорохова, ласки злочинниця на волі.

Він наддав ходи й рішуче увійшов до управління. Той самий вахтер зневажливо глянув на нього й кивнув головою: проходь, мовляв, знаю я тебе, субчика. Біля кабінету — колишнього його кабінету — Сашко якусь мить постояв, почувши голоси, й відчинив двері.Прямо проти дверей за своїм столом сидів веселий, усміхнений Фомін, а навпроти, відкинувшись на спинку стільця, з цигаркою в зубах — Ольга.

— Ну ось, а ти казав, що я його вбила. Цілісінький ваш детектив. Живий-здоровий і навіть з досади не застрелився. Дивись, який він я морозу рум'яненький та кучерявенький. Хотіла була твого красунчика приголубити, але збагнула, що не вийде. Надто вже він чистенький… Розумієш, дядьку Мишо, цей шмаркач узявся мене виховувати. — Ольга закотила очі, молитовно склала руки і, сюсюкаючи, промуркотіла: — «Красти негарно, Ольго Інокентіївно! Це не благородно. Віддайте речі, Ольго Інокентіївно», — нюні розпустив, оченята від жалості поблискують. Ох і нудно мені стало, дядьку Мишо! От я й вирішила хлоп'я провчити, щоб усе життя пам'ятав. Він у тебе вчиться? Так? Постав йому «незадовільно», щоб гав не ловив.

Сашко закусив губи і, палаючи від сорому, прожогом вискочив з кабінету.

Наступного дня на нараді Чертов, завжди небагатослівний, виголосив промову:

— Треба бути пильним. Не можна наосліп лізти в бандитське лігво й розпускати нюні, побачивши крокодилячі сльози злочинця! Чому практикант Дорохов попався на гачок злодійці? Та тому, що вирішив: усі ми тут черстві, нелюдяні і лише він один такий добренький до нас затесався. Ви, Дорохов, урахуйте: ця особа мені розповіла, що хотіла вас завести до кубла, звідки живим вам не вибратися б, та пожаліла. Додамо: або не зважилася бути причетною до мокрого діла. Усім нам треба пам'ятати слова Фелікса Едмундовича Дзержинського про те, що, довіряючи, ми повинні перевіряти. Так само, як не маємо права сумніватися в кожній людині. Вам, Дорохов, пощастило вдруге. Добре, що Фомін розкусив трюк злодійки і, знаючи, що крадені речі вона здала до камери схову на вокзалі, приїхав туди раніше за неї. Кожному слід пам'ятати, що, перш ніж діяти, треба думати, а головне — радитися. Практикантів це особливо стосується. А вас, Дорохов, у першу чергу.

ЗУСТРІЧ З АРТИСТОМ

Фомін оглянув свого практиканта з ніг до голови, ніби бачив уперше, і зостався явно невдоволений. Пригладив звичним жестом чуприну.

— Ходімо, я тебе причепурю, а то вигляд у тебе поганенький, а діло нас чекає тонке. Що і як — розповім на дозвіллі. Гадаю, буде у нас часинка про все погомоніти.

Вони вийшли зі свого кабінету, пройшли по коридору управління й зупинилися біля дверей з табличкою: «Стороннім вхід заборонено». Фомін натиснув кнопку дзвінка, і двері відчинив сам начальник секретної частини Лисов, огрядний, літній, у міліцейській формі з синім ромбом у петлицях. Сашко бачив його в коридорах, на нарадах; одного разу, в місті, хотів підійти, але той нишком показав йому кулак: не підходь, мовляв. Загалом, Сашко та його друзі вважали Лисова найзагадковішою людиною. Начальник секретної частини, або, як скорочено називали його відділення, СЧ, не зовсім дружелюбно буркнув з порога:

— Чого треба?

— До тебе, Толю! — пояснив Фомін і показав на Сашка: — Екіпіруй мого помічника якомога краще. Завтра починаю операцію.

Лисов важко зітхнув, наче Фомін вимагав од нього неможливого, й неохоче пропустив їх обох у двері. Сашко роззирнувся. Кабінет як кабінет, навіть ще менший, ніж у них з Фоміним.

Один письмовий стіл та п'ять стільців. У кутку притиснувся до стіни старовинний мармуровий умивальник з великим дзеркалом і безліччю різних поличок, на яких стояли склянки й коробки. На одній Дорохов прочитав: «Грим». До умивальника було присунуте звичайне перукарське крісло. З кабінету двоє дверей вели до інших кімнат. Одні виявилися відчиненими, і Сашко побачив у глибині літнього чоловіка, який, тільки-но вони з Фоміним увійшли, одразу ж причинив двері. Цього чоловіка Дорохов у карному розшуку ніколи не бачив.

Лисов знову крізь зуби, ніби й досі сердився, поцікавився, що потрібно Дорохову.

— Все — і найкраще, — сказав Фомін. — На ноги теж що-небудь пошукай.

Лисов зник за дверима й незабаром з'явився з шубою, на якій іскрився дорогий комір; відкинув полу, показав хутро з китичками, що стирчали, мов хвости. Фомін задоволено кивнув і звелів Сашкові приміряти. Шуба була якраз, ніби на нього пошита. Лисов виніс дві круглі коробки. В них виявилися шапки, кілька штук. Він вибрав чорну каракулеву вушанку, вона також була якраз. Дорохов глянув у овальне дзеркало умивальника і здивувався: незвичний дорогий одяг цілком змінив його вигляд. Із дзеркала дивився на Сашка солідний молодий чоловік, може, вчений, відповідальний працівник або навіть дипломат, але аж ніяк не практикант карного розшуку, учорашній студент. Ще за кілька хвилин Лисов вручив йому чорний бостоновий костюм і подивився на валянки Дорохова. Той, перехопивши погляд, пояснив:

— На ноги мені не треба. У батька є фетрові бурки, білі, нові, а розмір у нас однаковий.

Фомін лишився задоволений виглядом практиканта. І поки оформлялася розписка на одяг, попросив:

— Дай йому, Анатолію, ще й чемодан. Добре було б той, що я брав у відрядження.

Коли Фомін і Дорохов виходили, сердитий начальник пробурчав услід:

— Після операції речі негайно здай. Та не забудь усе гарненько почистити. Одягатимеш костюм, мий шию.

— А я ще й зуби чищу, — не стримавшись, огризнувся Сашко.

У кабінеті Фомін наказав:

— Під костюмчик одягни білу сорочку та обов'язково краватку. Ніяких футболок чи косовороток. Револьвер без кобури засунь за пояс, щоб не було видно. У чемодан поклади все, що належить командированому. Центральний готель знаєш? Отам у вестибюлі завтра о десятій ранку зустрінемось. А ти в Красноярську бував?

— Був. Минулого року, разом з батьком.

— От і чудово. Коли хто запитає, скажеш, приїхав з Красноярська ранковим поїздом. А зараз іди додому. Та ніде не вештайся. Краще, коли тебе у цьому вигляді менше людей бачитиме.

Сашко хотів щось з'ясувати, але Фомін, закриваючи свій стіл, ще раз звелів:

—Іди, йди. Якщо в готелі швейцар або чергова запитають, що треба, скажеш, що чекаєш свого старшого, мене, виходить: мовляв, пішов по броню на номер. Можеш сказати, що приїхав у трест «Баргузинзолото». Це я тобі про всяк випадок. У готелі я раніше за тебе буду. І дивися не базікай, діло нам серйозне доручили. Завтра розповім про все.

Наступного дня вранці Дорохов у вестибюлі готелю побачив п'ять чи шість командированих, що нудилися, чекаючи вільних місць. Один з них підвівся йому назустріч з великого м'якого крісла. Це був рудий бородатий чолов'яга у захисному френчі, в синіх бриджах і гаптованих бісером евенкійських унтах, поряд на крісло був недбало кинутий чудовий кожух. Бородань підійшов до Сашка, взяв під руку і голосом Фоміна заговорив:

— Броню я одержав, а місць поки що нема. Номер дадуть протягом дня.

Сашко спочатку розгубився: звідки борода? А потім збагнув, що Фомін не тільки переодягся, але й устиг посидіти в перукарському кріслі секретної частини, тому й «обріс» кучерявою бородою. А Фомін підвів Сашка до стільця, на якому лежав великий шкіряний портфель, і, прибравши його, ввічливо запропонував сісти. Сказав, що чекатимуть представника з тресту, а заразом і кімнату.

На столику біля чергової Дорохов помітив купку пошарпаних журналів, узяв «Крокодил», «Огонек» і вирішив був почитати. Але йому не читалося. Лізли в голову думки про операцію. Хто злочинець? Навіщо цей маскарад? Сашко глянув на Фоміна, той зручно вмостився в кріслі й так самісінько, як і інші приїжджі, дрімав. «Не спить Михайло Миколайович, — вирішив Сашко, — тільки вдає». І сам влаштувався зручніше. Став чекати. А чекати йому було вже звично. Чекати доводиться постійно. Раніш він думав, що в карному розшуку самі лише погоні, а виявилося — безперервне чекання. Причому часто чекаєш на вулицях у мороз. Добре, як на горищі або в підвалі, частіше просто неба. Адже їх, практикантів, спершу тільки в засідки й посилали. Двоє-троє таких, як Сашко, і один досвідчений. Ось хутровий магазин вони тиждень стерегли, поки злодіїв не піймали на гарячому. Четвертий місяць пішов, як він неждано й негадано розпрощався з інститутом і потрапив у розшук. Коли його прикріпили до Фоміна, той пообіцяв через два-три роки зробити з нього, Дорохова, справжнього працівника карного розшуку. Тоді Сашко подумав: «Коли б залишився в інституті, то за три роки був би агрономом». Чи жалкував він? Мабуть, ні.

Раптом Сашко побачив, як з верхнього поверху спустився чоловік у кожушку й у валянках з галошами. «Старий, — вирішив Дорохов, — років сорок п'ять, не менше». І почав спостерігати за ним, намагаючись зрозуміти, хто він і звідки. Біля чергової хазяїн кожушка поставив на підлогу чемодан з фанери, бережно з якоїсь потайної кишені видобув гаманець, вийняв гроші, розрахувався і, забравши паспорт, попрямував до виходу. Одразу ж до конторки підійшов чоловік у залізничній формі з якимись незрозумілими значками в петлицях. Заповнив анкету, підхопив невеликий чемодан і підтюпцем подався сходами, немов боячись, що хтось його випередить. Через годину чи півтори розрахувалися дві жінки. Вони весело сміялися й жартували, мабуть, раділи, що нарешті їдуть. Одна — молодша — швидко оглянула приїжджих і навіть кілька разів подивилася на Сашка. Черга зменшилася ще на дна чоловіки. Через вестибюль готельна публіка йшла до ресторану обідати. Сашко уявив собі, як там орудують виделками й ножами, і йому схотілося їсти. Вранці встиг лише склянку чаю випити. Щоправда, мати поклала до чемодана хліб і ковбасу. Але не розкладешся тут з їдою, тим більше в такому шикарному костюмі. Мати… Вчора, коли він прийшов, вона мало не зомліла, побачивши його в шубі. Й одразу: «Де взяв?» Він пояснив, що це його обмундирування, а вона: «Не бреши. Батько все життя в армії, старший за тебе чином, а такого обмундирування не одержував». Поки викрутився, сім потів зійшло.

Потім причепився батько. Мало, що причепився, ще й порадив не носити речей з чужого плеча. Не міг же Сашко сказати, що в карному розшуку існує спеціальний гардероб для переодягання співробітників.

З другого поверху спустився високий сухорлявий стариган у розкішному чорному пальті з великим шалевим коміром сірого каракулю, у чепурній шапці пиріжком з такого самого хутра. Пальто було розстебнуте, і з-під нього виглядав світлий шарф. У лівій руці старий тримав невеликий саквояж. Він підійшов до конторки якось по-особливому впевнено. Красивим театральним жестом зняв шапку і ввічливо вклонився черговій, недбало кинув погляд на тих, що чекали. М'яким оксамитовим баритоном промуркотів, що змушений раптом виїхати, і попросив рахунок і документи. Сашко дивився на поважного старигана і не міг позбутися думки, що він його десь бачив. Чергова виписала квитанцію, незнайомий дістав із задньої кишені штанів гаманець, поклав якусь купюру перед жінкою, широким жестом відмовився від здачі. Цей жест і поставив усе на місце. Сашко згадав кінокартину, яку нещодавно дивився, і впізнав незнайомого. У професора Полежаєва з «Депутата Балтики» були такі самі манери. Схожість просто разюча! Тільки професор був трохи старший і одягнений бідніше… «Артист Черкасов», — здогадався Дорохов і почав пильно, уважно дивитися на артиста. Той ще раз уклонився черговій і вийшов з готелю.

Сашко глянув на Фоміна — той поспіхом надягав доху, шапку й моргнув йому: мовляв, одягайся.

— Лиши чемодан тут, і за мною.

Надворі було холодно й безлюдно. Перед готелем стояло кілька візників, а трохи оддалік швидко йшов актор. Фомін штовхнув Сашка в сани, що стояли посеред візницької вервечки, і щось сказав кучерові. Застояний кінь узяв з місця. Коли акторові зоставалося кроків двадцять до провулка, вони обігнали його, завернули за ріг і одразу зупинилися.

Фомін вискочив на тротуар.

— Мишо! Я з тобою, — гукнув йому кучер, зіскакуючи з передка. Скинув вовчу доху, і Сашко впізнав у ньому товариша, якого випадково бачив напередодні в секретній частині.

Той тицьнув Сашкові віжки й побіг за Фоміним. Сашко не одразу второпав, що відбувається, але й не схотів залишатися осторонь.

Накинув віжки на спинку саней і підбіг до Фоміна. Той пояснив «кучерові»:

— Ти, Федоре, йди назустріч, пропусти і страхуй ззаду. Ми братимемо.

Тільки-но кучер зник за рогом, вони також вийшли на перехрестя і віч-на-віч зіткнулися з «актором», той зробив був крок убік, але в руках у Фоміна з'явився револьвер.

— Спокійно, Нікітський, — тихо й чітко мовив Михайло Миколайович. — Дорохов, обшукай його.

Промайнула думка: знову він сплохував! Добре, що хоч не поділився своїми спостереженнями з дядьком Мишею. Він не дуже впевнено зробив крок уперед і побачив, як старий абсолютно незворушно поставив на тротуар саквояж, швидко скинув рукавички, миттєво, але майже непомітно озирнувся і, побачивши «кучера» з пістолетом у руці, усміхнувшись, пробурмотів:

— Чого ви хвилюєтеся, громадянине Фомін, я ж ніколи…

Але той не дав йому закінчити, вигукнув:

— Не ворушитися! Сашко! Кишені, швидко!

Дорохов засунув руку в праву кишеню шикарного пальта й витяг плаский чорний браунінг. Він уже цілком отямився. Переклав пістолет у свою кишеню і впевнено обшукував далі. У внутрішній кишені пальта виявився ще один такий самий пістолет. «Нічого собі артист! Черкасов! Ну й тюхтій я!»

— Подивися в рукавах і за коміром.

У рукавах нічого не було, а за коміром пальта, там, де кріпиться вішалка, виявився невеликий фінський ніж. Сашко ніяк не міг його відчепити і тому просто вийняв з піхов.

— Візьми саквояж, — звелів Фомін.

Баульчик був досить важкенький. Михайло Миколайович наказав «артистові» йти за ріг, де зупинилися сани. «Кучер» відкинув хутряну запону, спочатку сів Сашко, потім затриманий і поряд з ним Фомін, який уже встиг позбутися бороди. Дорохов заново переживав усе, що сталося, уявив свою спочатку захоплену, а потім розгублену фізіономію і насилу стримався, щоб не розсміятися. Йому хотілося розповісти про це Фоміну, але той був мовчазний і серйозний, та й не до веселих розмов було зараз.

У кабінеті Фоміна одразу ж зібралося начальство. Прийшли Чертов і його заступник Іван Іванович Попов. На столі були розкладені новенькі браунінги, вже без патронів, і все, що було в саквояжі: набір відмичок з легованої сталі явно невітчизняного походження та оригінальної конструкції дрель. «Артист» неквапливо повісив пальто на ту саму вішалку, де висів одяг Фоміна й Дорохова, свій, а не гардеробний, — він мав набагато скромніший вигляд поряд з пальтом затриманого. Нікітський розчесав чуприну і спокійно всівся на стілець. Здавалося, несподіване затримання не викликало в нього анінайменшого засмучення.

Михайло Миколайович розпочав допит, а Сашка послав по прокурора по нагляду за міліцією. Прокурор, трохи крихкотілий юнак, не змусив себе чекати. Він зайшов у кабінет і, розташувавшись за столом Дорохова, почав уважно розглядати Нікітського. Фомін дістав з сейфа пачку документів і поклав їх перед ним, пояснивши:

— Коротка характеристика Гриші Міжнародного. За двадцять один рік Радянської влади він устиг одержати в цілому дев'яносто років позбавлення волі, з них не відбув і десятої частини. Всього за ним чотирнадцять утеч з різних колоній. До речі, до революції також був засуджений кілька разів, окрім того був зареєстрований у розшукних поліціях Харбіна, Парижа та Варшави.

Прокурор довго і з інтересом перечитував документи і поставив одне-єдине запитання, що, видно, мучило його:

— Як же так, Нікітський, вам шістдесят п'ять років, а п'ятдесят з них ви крадете. Я розумію, за царизму вас штовхала нужда, безправність. Ну а тепер? Як же вам не соромно, Нікітський?

Злодій посміхнувся і поблажливо відповів:

— Знаєте, громадянине прокурор, у кожного своя життєва філософія. А втім, відповім вам афоризмом, що спав мені на пам'ять: «Весь світ театр, усі люди артисти, і кожен виконує свою роль, як уміє».

…Кілька днів у карному розшуку тільки й розмов було що про Міжнародного. Сашка розпитували про подробиці затримання, вітали з успіхом, хвалили Фоміна. Але Михайло Миколайович сказав, що операція провалилася. Увесь маскарад був затіяний для того, щоб виявити спільників Нікітського, а він поплутав їхні плани. І сам на першому ж допиті пояснив, що інтуїтивно відчув небезпеку й вирішив чкурнути з готелю. Жалкує, що не зробив цього напередодні.

— Приглядайся уважно до Нікітського, Олександре, — радив Фомін. — За колишніх часів увесь злочинний світ на отаких типах і тримався. Слава богу, небагато їх лишилося. Тепер такий «артист» раз на рік трапиться, а раніше, до революції, їх у кожному великому місті по п'ятеро чи й дюжині було. Цей Нікітський негідник найвищої марки. В собі упевнений, наші закони назубок знає і, треба визнати, відчайдушний, пройда, нічого не боїться. Хвалитися почне, то ти не перебивай, слухай уважно. Можливо, щось цікаве бовкне.

ОСТАННІЙ З МОГИКАН

Фомін допитував рецидивіста цілий тиждень. І ці допити зовсім не були схожі на звичайні, на яких завжди був присутній Дорохов. Зранку, тільки-но Михайло Миколайович приходив на роботу, одразу викликали з камери Нікітського, і починалася розмова. Фомін запитував, як почуває себе Міжнародний, чи добре спав. Той ввічливо дякував і просив принести чаю. Сашко вирушав до буфету й повертався з чайником міцно завареного чаю та бутербродами. Втрьох вони повільно, мовчки, з насолодою випивали по склянці. Нікітський закурював і починав розумувати:

— Знищила Радянська влада, громадянине Фомін, злочинний світ. Таких людей погубила, просто жах. Високого класу спеціалісти були, митці своєї справи. Тепер справжніх уркаганів, вважайте, і не зосталося. Таких, як я, по всій Росії півсотні не набереться. Та й ті зачаїлися по різних кутках і бояться на люди показатися. Недавно йду по Москві, біля Сретенської брами, дивлюся, двірник мітлою кушпелить, і щось мені в ньому знайоме видалось. Уже проминув, але повернувся. Подивився збоку і очам своїм не вірю — Жора-банкір. Бороду відпустив, вуса, сам у ялових чоботях. Ви знаєте про нашу останню злодійську сходку?

— Та, що на Жигулівських горах була, тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого? — пригадав Фомін.

— От-от! Там я з Жорою востаннє бачився. Час уже важкий для нас був, а Жора франтом прибув: у візитці, в білій манишці, в черевиках лакованих і на кожному пальці перстень. А камені в перснях такі, що за будь-який пару рисаків можна купити. А тут у чоботях, намащених дьогтем. Ганьба, та й годі. Зачекав я осторонь, поки він підмів та прибрав, і за ним слідом. Придивився, у яке підворіття звернув. Перегодом підходжу до його апартаментів. На дверях надпис: «Двірницька». Постукав, зайшов. Кімнатка маленька, а меблі!.. Залізне ліжко та розкарякуватий стіл. На стіні шафка з алюмінієвими мисками та грубого скла склянками. Кажу: «Привіт Жорі-банкіру», а він у відповідь: «Помилилися, громадянине Міжнародний, нема вже Жори-банкіра, а є тепер Жора — радянський двірник». Отак гинуть кращі люди. Пам'ятаю, гостював я одного разу в «банкіра» перед самісінькою світовою війною. У нього в Пітері, на Мойці, свій будиночок на два поверхи був. Із швейцаром, з покоївкою, кухарем — усе як у порядних людей. Він, пригадую, тоді своєю колекцією севрського фарфору хвалився… А тут ставить на стіл миску з оселедцями, склянки і, уявляєте, пляшку горілки. Покрутив був її в руках, та, мабуть, совість заїла, прибрав, а з-під ліжка почату пляшку коньяку дістав. Розговорилися. Розповів Жора, як з Пітера ледве ноги виніс, дружків-товаришів карний усіх прихопив і багатьох до стінки. Ну і йому кінець був би, тому все покинув і в столиці влаштувався. Запитую, чи нема діла добрячого на прикметі. «Чому нема? Є», — відповідає. Тільки сам він на діло не ходить та й іншим не радить. Хіба нужда примусить. Поки живе на те, що раніше наскладав і з собою прихопити пощастило. З давніми знайомими не зустрічається, нікуди не ходить, щоб тим, хто зостався, на очі не потрапляти. Тепер ми всі один одного остерігаємося: продадуть, якщо буде вигідно.

Михайло Миколайович налив у свою склянку вже охололого чаю, подивився крізь склянку на світло, відпив.

— Тобі налити, Григорію Павловичу?

— Дякую. Хоча хлюпніть трішки.

— Все-таки сказав би мені, Григорію Павловичу, чого до Іркутська завітав, та ще з цілим арсеналом.

— Проїздом, Михайле Миколайовичу, проїздом. Майже два роки у вашому місті не був, знайома в мене тут жила, хотів провідати. Жінка вона немолода, та ще нічого: самі розумієте, не можу ж я її назвати… Потурбуєте хорошу людину, а мені конфуз.

— Ну, а пістолети — їй, чи що, в подарунок?

— Ні, Михайле Миколайовичу, — з усмішкою відповідав Міжнародний, — тримав для самооборони. Чув я, бандитизм ви тут розвели, увечері вулицею і не пройдеш: грабують перехожих. А на мені шуба пристойна. Коли б моя влада, я б усіх грабіжників і хуліганів на ліхтарях вішав. Поміркуйте самі, якийсь дурень нап'ється — і в бійку, людям настрій зіпсує, когось покалічить, а потім його у в'язницю — і строк забезпечений. Ну, я розумію, украв двадцять — тридцять тисяч. Якщо й попався, то не кривдно. Не знайшли — півроку жив би, розкошуючи. А хуліган яку користь має? Або ось про тих, що на вулиці перехожих зупиняють. У декого в гаманці, може, всього двогривеник, а він його відбирає і за ці двадцять копійок строк має. Раніше хуліганів і таких скнар ми у в'язниці й на нари не пускали. На підлозі, біля параші, їхнє місце було.

— Хулігани й грабіжники — це, звичайно, погано, — в тон Нікітському відповідав Фомін. — Ловимо ми їх, стараємося, голубе мій Григорію Павловичу. А до кого ви приїхали, сказати все-таки доведеться.

— Гадаю, Михайле Миколайовичу, не варто. Хай людина собі живе спокійно. Скільки нам, старим, і жити залишилося? Ось ви, напевно, хочете дізнатися, де я на пістолетики та інструмент розжився? Це, мабуть, скажу. Це, як я розумію, вам треба знати. Їхав я у поїзді Москва — Владивосток, ну, звичайно, в м'якому вагоні, а зі мною в купе один юнак опинився. Він до ресторану, а я зазирнув у його саквояж і бачу, що це добро мені самому знадобиться. На першій станції, здається в Тайшеті, вийшов я з чемоданчиком, а там на наступний поїзд — і далі поїхав.

Фомін зареготав.

— Щастить вам, Григорію Павловичу: одна добра душа діло в Іркутську готує, друга інструмент зі зброєю підсунула.

— Даремно ви смієтеся. Цю історію я вам спеціально для протоколу вигадав. Повинні ж ви поставити мені таке запитання? Повинні. Ну й запишіть мою відповідь, я ще вам і прикмети опишу хазяїна саквояжа. Чогось іншого, вже вибачайте, не скажу. Шукайте, не буду вас шматка хліба позбавляти. Що стосується мене самого, то тут вам легше. За будь-який недобутий строк мені громадянин суддя за втечу ще один-два роки накине, і вирушаю до табору. Але самі поміркуйте, який мені резон сидіти? Щоб усі строки відбути, потрібно ще два життя прожити. Ось потеплішає, зазеленіє тайга, і втечу. У мене просто пристрасть блукати по тайзі, жаль, що підстаркуватий став.

О п'ятій годині Фомін відправив Міжнародного до камери.

— Ходімо, Сашко, додому. Відпочинемо трохи, увечері знову… Ну як тобі цей гусак?

Сашко тільки розвів руками, а Фомін, збираючись на перерву, пообіцяв:

— Увечері напишемо листа в Москву, в МУР. Хай вони серед двірників пошукають того «банкіра». Теж, мабуть, склавши руки не сидить. Найстрашніше в цих рецидивістів їхня філософія, упевненість у правоті своїй, чи що. Та й у зачаруванні певному їм не відмовиш, можуть при бажанні привернути до себе, особливо молодь. Мало того, що рецидивісти розкладають людей, вони ще й поширюють професійні навики. Страшні вони, Сашко, люди. До речі, приїхав до нас оцей самий Міжнародний за викликом. Хтось надіслав йому телеграму з запрошенням. Хотів я з ним в одному готелі пожити і знайти його приятелів. Та ось, бачиш, не пощастило. А приїхав він, гадаю, заради путнього діла. Відмички бачив? Май на увазі: оцей Григорій Павлович ними будь-який сейф відімкне. Тільки де цей сейф і хто його знайшов, ми з тобою не знаємо. Але напевно діло велике, недарма зі зброєю вирішили йти. Врахуй, цього Нікітського два роки тому ми тут, в Іркутську, схопили. Суд його за втечу засудив, а чого він приїхав, до кого, так і не дізналися. Тепер йому Іркутськ стороною треба об'їжджати, а він знову тут. Та ще й зі зброєю. Гадаю, і першого разу він не впорожні приїздив. Але тоді я в нього нічого не знайшов і не дізнався, що його до нас притягало. Казали мені, що минулого разу був у нього чемодан, коричневий, шкіряний, але куди він його дів, не дізналися. Гаразд, ходімо, а то вже пів на шосту.

Того ж вечора, відправивши листа в Московський карний розшук, Фомін викликав Нікітського. Привели його заспаного, і він, потираючи руки, походжаючи по кабінету, одразу почав баляндрасити.

— Добре, що викликали, а то я, коли від вас повернувся, перекусив і на боковеньку. Ще годинку поспав би, а потім цілу ніч безсонням мучився б. — Міжнародний глянув на Сашка, потім на Фоміна. — Може, чайком напоїте? Зараз би гаряченького. Та міцненького, а до нього чарочку коньяку. — Нікітський сів на стілець, примружив очі і замріяно вів далі:— Є такий божественний напій «Мартель». Дві-три малесенькі чарочки — і втоми, нудьги наче й не було. Ви куштували, Михайле Миколайовичу, коли-небудь «Мартель»?

— Що ви, Григорію Павловичу! Де мені! Я й шустовський коньяк тільки у вітринах бачив. Коньяку я вам зараз не обіцяю, а чайком міцненьким напою. Організуй, Сашко, і бутербродиків прихопи.

За чаєм Нікітського потягло на спогади, і він розповідав про свої вдалі крадіжки, наче про якісь подвиги. Сашкові навіть стало гидко слухати. Він дивився на Фоміна й дивувався, чому той не зупинить злодія, не поставить його на місце. А Фоміна мов підмінили. Він був увесь увага, підтакував, попліскував по плечу Нікітського, від надміру почуттів потирав руки і разом з ним весело сміявся над обдуреними шахраєм простачками. Коли Міжнародний згадав, як він перед самою імперіалістичною війною вдало обчистив сейф якогось багатія в Брюсселі, Фомін зовсім розвеселився, навіть засміявся від задоволення. Потім раптом запитав:

— Як же ви тут у нас так сплохували? Пошилися, Григорію Павловичу, як кажуть, у дурні.

— Звичка підвела. Любов до чистих простирадел. Міг би зупинитися в іншому місці, та понесла мене лиха година до готелю. Люблю чистоту, затишок і ціную спокій. Адже на квартирі як? Господиню з її дивацтвами терпи. До неї знайомі зайдуть, і ти, хочеш не хочеш, усміхайся, розмовляй. У готелі інша річ — сам собі господар. Але цього разу мені й там не по собі було. Передчуття, чи що? Мені б, дурневі, якщо душа болить, по паспортину не заходити. Спустився б через чорний хід у двір — і шукай вітра в полі. Сиділи б ви, громадянине Фомін, з помічником у вестибюлі, хоча щиро скажу, вас я не впізнав, та й помічника вашого теж. Загалом, я… — Нікітський не доказав. Узяв бутерброд і, сьорбаючи зі склянки, поблажливо глянув на Фоміна.

— Ну й що? Через тиждень-другий знайшли б вас в іншому місці.

— Дідька лисого ви знайшли б мене тут через два тижні. Через два тижні гуляв би я по Унтер-ден-Лінден або по Монмартру. — Нікітський поставив склянку, рвучко підвівся, його рух був настільки різкий, що Сашко теж зірвався, тільки Фомін залишився спокійно сидіти, примруживши очі.

— То де ви гуляли б, Григорію Павловичу, через два тижні?

— В Одесі по Дерибасівській або в Пітері по Невському, а може, в Ростові. Невже ви гадаєте, що я залишився б у вашому паршивому місті, коли б виніс із готелю ноги?

— Хитруєте, Нікітський, — зітхнув Фомін. — Навряд чи ви від нас поїхали б, ні з ким не побачившись.

— Хто його знає, громадянине Фомін, — замислившись, наче щось пригадуючи, промовив рецидивіст. — Може, й затримався б на два-три дні. Я ж вам казав, любов у мене до однієї дами давня.

Після допиту Фомін і Дорохов вийшли надвір у ніч, у мороз.

— Ти, я бачу, не дуже задоволений вечірньою розмовою? — поцікавився Фомін.

— Гад цей Нікітський. Гидко на нього дивитися, не те що слухати.

— Безумовно. Але, мені здається, саме сьогодні він з нами був відвертий і сказав набагато більше, ніж хотів.

— Що ж він таке сказав? Я нічого путнього не помітив.

— Давай, Сашко, по домівках. На дозвіллі сам зметикуєш, не буду тебе збивати.

Були випадки, коли Фомін на якийсь час виходив з управління, а Дорохов залишався з Міжнародним. Нікітський просив Фоміна не відправляти його до камери. Тоді Михайло Миколайович щоразу присилав на допомогу Сашкові Чекулаєва або Боровика. Григорій Павлович, майстер на всілякі злодійські побрехеньки, міг говорити годинами. Женька з Боровиком слухали його з неприхованою цікавістю, історії злочинного світу в дореволюційній Росії були їм удивовижу. Але Сашко після уроку, що йому дала злодійка, поводився насторожено, чекаючи й від Нікітського будь-якої каверзи. Звичайно Міжнародний сидів біля столу Фоміна, іноді підводився, щоб розім'ятися, походжав кабінетом, пересідав на інший стілець, а Дорохов спроквола спостерігав. Він помітив, як Нікітський майже невловимим рухом, погасивши недокурок у попільниці, взяв щось зі столу Фоміна й засунув у кишеню. Хлопці на це не звернули уваги. Сашко гарячково намагався згадати, що ж там лежало. Перед тим, як піти, Фомін завжди прибирав документи в сейф. Ручки з перами були на місці. А ось олівця не стало. Навіщо Нікітському знадобився олівець? Сашко хотів обшукати злочинця, та потім передумав. Тільки-по з'явився Фомін, він викликав його з кабінету і розповів про олівець. Фомін звелів зайти до Попова й доповісти йому про це, а сам вирішив вести далі розмову зі злочинцем і взнаки не давати, що його вихватку помітили:

Іван Іванович вислухав Сашка й одразу запитав:

— А ти як вважаєш, навіщо цьому типові олівець?

— Мабуть, листа комусь хоче написати.

— Та листа навряд, а ось записку напевно. Тільки через кого ж він вирішив її передати? Це цікаво. Ану ходімо.

Вони спустилися на перший поверх до чергової частини, а звідти вийшли в двір і попрямували до камер попереднього ув'язнення. Начальникові КПУ Попов наказав провести його до камери Нікітського. Вона виявилася останньою по коридору, невеликою, з одним тапчаном і маленьким столиком, над яким майже під стелею було заґратоване вікно з подвійною рамою.

Попов сів на тапчан, уважно роззирнувся, запитав у начальника КПУ, через кого, на його думку, міг спробувати передати записку Нікітський. Начальник КПУ, літній сивуватий чоловік з великими залисинами на лобі, в міліцейській формі з трьома кубиками в петлицях, причинив двері камери й пошепки, наче їх могли підслухати, почав розповідати, що в сусідній камері сидить злодій-рецидивіст, заарештований цього разу за бійку. Повертаючись з прогулянки або з допиту, він не раз підходив до камери Нікітського, через вічко в дверях з ним розмовляв і передавав йому цигарки. Попов поцікавився, хто веде справу цього заарештованого, і, дізнавшись, що уповноважений Шеметов, звелів начальникові КПУ про все мовчати. Повернувшись до себе, Попов наказав Сашкові залишитися у нього в кабінеті й викликав Шеметова. Сашко знав, що цей поважний, уже літній, як і Фомін, працівник був поранений під час перестрілки зі злочинцями, лежав у лікарні й зовсім недавно повернувся до управління. Шеметов розповів досить сентиментальну історію. У рецидивіста дуже добра й порядна дружина, яка намагалася будь-що відвернути чоловіка від нових злочинів. Вона оберігала його від давніх знайомих, самого нікуди не відпускала. Влаштувала на роботу до себе в цех на завод імені Кірова. Але одного разу давні чоловікові дружки її образили, а той їх за це побив, та так, що обидва лежать у лікарні.

— Була в мене ця жінка, — доповідав Шеметов, — місця собі не знаходить, лає шпану й усяких шахраїв на чому світ стоїть. Просить побачення з чоловіком.

— Коли вона буде в тебе?

— Після роботи, Іване Івановичу. Як закінчиться перша зміна, тоді й прийде.

— Приведи її до мене, Шеметов. Сам з нею побалакаю. А ти, Дорохов, іди до себе та скажи Фоміну, щоб зайшов. Дивися, Нікітському й виду не подавай, що помітив, як він олівець поцупив. Тут треба тихо.

— Любов, кажеш? Любов — це добре, просто чудово. — Фомін говорив гостро, сердито і явно не приховував своєї зневаги до Нікітського. На практиканта, який повернувся в кабінет, не звернув уваги. — Тільки здається мені, Григорію Павловичу, нікого ти зроду-віку не любив. Крім себе самого, певна річ.

— Хтозна, хтозна, — посміхнувся Нікітський.

— Знайдемо ми твоїх друзів-приятелів — і вся любов.

—І не силкуйтеся, громадянине Фомін. Турботи великі, а клопіт марний. Позаторік, коли мене схопили, ви теж весь час чіплялися: «Чого приїхав? До кого?» Пів-Іркутська, мабуть, оббігали, а користі? Судили ж мене за втечу. Здається мені, що й цього разу так само буде.

— Не сподівайся, Григорію Павловичу, цього разу в усіх твоїх ділах розберемося. Сам розповіси.

— Нічого я вам не розповім, громадянине добрий. Бити мене або, борони боже, катувати ви не будете. Закон мене оберігає. Це в поліції, за царя, били, та й то дрібноту та сявок різних. А нас не чіпали. Самі поміркуйте, чи можна було нас не берегти? З кожного діла панові поліцейському начальникові я презентував двадцять процентів. Візьму півсотні тисяч, десять у пакет з рожевою стрічечкою… й особисто з рук у руки. Який же резон поліцейському такий заробіток утрачати? От і берегли, наче курочку, що золоті яєчка несе. Адже ви в мене, громадянине Фомін, двадцять процентів не візьмете? А двадцять п'ять? Хай вийде ваш молодий помічник. Я вам одну пропозицію хочу зробити.

Дорохов підвівся. І раніше Фоміну доводилося розмовляти з кимось віч-на-віч. У таких випадках Михайло Миколайович подавав йому, Сашкові, знак — і він виходив. Тепер Фомін ніякого знака йому не подав. Він слухав Нікітського ніби краєм вуха. Сидів за столом, підперши рукою щоку, і креслив щось на папері. Сашко постояв і знову сів на стілець.

— У царські часи я вас обох купив би й продав, — входив у раж старий злодій. — А зараз знаю, не візьмете й третьої частини, й половини з мого діла. Вам треба все. І не собі, а щоб повернути, як ви кажете, народові.— Нікітський криво посміхнувся — Дурні, фантазери.

Раптом він охолов, обм'як, махнув рукою і одвернувся.

У РОЗВІДКУ

…Через два дні Фомін задовго до півночі прогнав Сашка з управління:

— Йди додому та гарненько виспися перед далекою дорогою.

Дорохов вийшов через двір, чорним ходом, щоб не потрапити на очі хлопцям. На вулиці підняв комір добряче поношеного кожушка, насунув на очі потерту шапку, що побувала в бувальцях. Ішов і насвистував про веселий вітер. Мелодія рвалася з грудей, хотілося співати на повен голос. Йому, Сашкові, нарешті доручили справжнє діло! Це вам не повісточку віднести або папірці підшити…

Старий цинік, випещений мерзотник пан Міжнародний буде викритий ним, комсомольцем Дороховим.

«Не турбуйтеся, Михайле Миколайовичу, ми також дещо вміємо й зробимо в найкращому вигляді,— хвальковито думав про себе Сашко. — А витримки дядькові Миші не позичати. І як він тільки зносить всю цю маячню старого базіки? Та ще й чайком поїть і сірника запаленого до цигарки підносить. Тьху!»

Прийшов додому він рано, мати ще не спала. Побачивши сина, тільки руками сплеснула.

— Знову нарядився? Минулого разу прийшов як непман, а тепер босоніж. Побачать сусіди, від сорому помру. Йди-но сюди, батьку, подивися на нашого синочка. Ти це дрантя навіщо начепив? Хоч роздивився його як слід? Там, певно, воші аж кишать. Скидай усе негайно, у вузол зв'яжи і біля порога кинь. — Мати не могла заспокоїтися. — Це ж треба. Пінкертон! У лахмітті…

Дорохов-старший мовчки спостерігав, як син скинув старенький кожушок, непевного кольору светр, а коли Сашко, стягаючи валянки, витяг з-за халяви фінку, гримнув на матір, щоб та замовкла.

— У розвідку, чи що?

— Схоже на це, тату!

— Нагана не дали?

— Ні. Не можна, кажуть.

— Коли підеш?

— Завтра. Вранці. О п'ятій годині встану. — Сашко всміхнувся матері: — А одежина чиста, не хвилюйся, у нас брудної не тримають.

Уранці Дорохов-старший розбудив сина:

— Вставай, уже час. Іди, я там тобі яєчню з салом засмажив і чай закип'ятив. На дорогу шматок сала і хліб загорнув. Заразом ножика твого по бруску потер і на ремені поправив. Сталь нічого. Можна голитися.

Сашко був зворушений батьківською турботою. Він хотів був розповісти батькові про своє завдання, але передумав. Звичайно, той нікому не скаже, але навіщо його дарма хвилювати?

Проводжаючи сина, Дорохов-старший запитав:

— Коли ж чекати?

— Не знаю. Коли нічого не вийде, повернуся скоро; коли пощастить, доведеться затриматися.

— Ну, як колись казали, в давнину, шляху тобі, легкої дороги.

—І тобі того ж, — обізвався Сашко.

На тракті він простояв недовго. Шофер новенького ЗІС-5 сам помітив Сашка й відчинив дверцята, а коли дізнався, що той їде до самих копалень, навіть зрадів.

— Не люблю дорогою попутників міняти. Коли до кінця — будь ласка. Грошей за проїзд не треба, але на місці допоможеш розвантажитися. Гаразд?

Рушивши, шофер одразу ж заспівав пісню про Чуйський тракт, про Марусю, яка їздила за кермом «форда», і про зелений АМО, що є прабатьком ЗІСа.

— Розумієш, звик я в дорозі співати або розмовляти. Інакше заснеш. Дорога довга, а я на ній майже всі вибоїни та ковдобини знаю, от і кидає в дрімоту. Раніше на полуторці їздив. На тій не задрімаєш: стара, от-от розвалиться; а тепер не машина, а казка. ЗІС-5 — король доріг. Уявляєш, на базу прислали три штуки. Переполох зчинився. Кому давати? Збори влаштували. Одні кажуть, треба жереб тягти, а потім вирішили передати ЗІСи ударникам.

Але на копальні приїхали глупої ночі, на дорозі траплялися заноси, і Сашко з шофером бралися за лопати. Вони загнали машину на територію продуктових складів, під охорону сторожів, а самі пішли в будинок для приїжджих трохи подрімати. Вранці підснідали рештками домашніх запасів і взялися до розвантажування. Попереносили мішки з крупою, борошном та цукром.

— Дякую за допомогу, — потис Сашкові руку шофер. — Якщо надумаєш повертатися до Іркутська, шукай мене в управлінні копальнями, я там вантаж одержуватиму. Може, назад разом і гайнемо.

— Не знаю, чи встигну. Рідних треба розшукати, поки те та се…

Прощаючись, Сашко щиро пожалкував, що не міг назвати свого справжнього прізвища та імені цьому симпатичному шоферові.

У жінки, яка охороняла склади, він розпитав, як знайти чайну, і та, вийшовши з сторожки, показала дах довгого, схожого на барак будинку, що виднівся в центрі селища.

— Ти, синку, заходь з того боку, — пояснила жінка, — де ялинка росте. Якраз там у них вхід до кухні, а з цього — до зали. Тільки навіщо тобі чайна? Невже горілку зранку п'єш? Пішов би до копальневої їдальні, там смачно годують, та й дешевше. Щоправда, випивакам вона не до вподоби, нема в їдальні цієї триклятої горілки.

— Дякую, матусю, а щодо горілки, — зам'явся Сашко, — не п'ю я. Зовсім не п'ю.

Чайну він знайшов на невеликому пагорбку, під гіллястою величезною ялиною, в рубленому будинку. На вивісці місцевий художник намалював величезний самовар, з труби якого, немов з паровоза, здіймався величезний стовп диму. Поряд з самоваром — незграбні чашки й величезна хлібина. На порозі Сашко затримався, наче набираючись духу. У маленькому передпокої на стіні були прибиті вішалки. На двох дерев'яних кілках висіли кожушки з якогось кошлатого хутра. Сашко повісив і свій кожушок, під мідним умивальником сполоснув руки, причесав свої кучері й попрямував до дверей залу, прикритих портьєрою. Відкинувши цупку тканину, майже зіткнувся з величезним ведмедем, що стояв дибки. Сашко зрозумів, що це опудало, та все-таки з несподіванки відсахнувся. Ведмідь був наче живий, одну лапу він простяг немов для привітання, а в другій тримав фанерку з написом: «Ласкаво просимо».

«З фантазією працівники в цій чайній», — подумав Сашко й роззирнувся.

На стінах висіли опудала: на сосновій гілці розправив крила глухар, трохи далі сидів яструб-тетерев'ятник, а на іншій стіні на обрубку модрини розляглася рись. Зі стелі на металевих гачках звисало шість великих гасових ламп. У залі було тепло, чисто. Десяток столиків, вкритих барвистою клейонкою, були вільні. Лише в кутку за столом розташувалося двоє чоловіків. Прилавок, заставлений тарілками з закусками, тягся на півстіни. За ним у двох високих різьблених буфетах красувалася ціла виставка пляшок з різноколірними етикетками. Посеред зали під опудалом рисі здіймалася малесенька естрада. На ній навряд чи могло розміститися більше двох чоловік. «На стіну б плакат «Не стріляйте в баяніста» — і вийде зовсім як у Джека Лондона у клондайкських салунах», — подумав Сашко, всідаючись за столиком ближче до буфета. У меню, написаному олівцем, значилося багато страв, і майже всі з місцевих продуктів: рагу з дикої козлятини, котлети з ведмежатини і ще щось подібне. Мабуть, чайну забезпечують мисливці. Сашко вирішив, що візьме юшку з ленка, солоні рижики та котлети.

До нього поважно підійшла статечна немолода жінка в білих, гаптованих червоними візерунками пояркових валянках та в хустці, схожій на російський кокошник. Прийнявши замовлення, вона запитала, що гість питиме. Дізнавшись, що потрібен тільки чайник чаю, посміхнулася:

— А може, до грибків та юшечки все-таки чарку подати? Не хочеш? Ну, хазяїн сам собі пан.

Офіціантка підійшла до буфету, постукала виделкою по тарілці, і до прилавка вийшла буфетниця, їй було років під сорок, а може, й менше, висока, струнка, біле приємне обличчя і чорне, гладко зачесане волосся, розділене на рівний проділ, акуратно заплетене й викладене на потилиці. У вухах ряхтіли сережки, а на пальцях красувалися золоті персні.

— Випиши мені, Ганно, замовлення, — попросила офіціантка.

«Пощастило! Вона!» — вирішив Сашко й почав удивлятися в буфетницю, а вона, не звертаючи уваги на нового відвідувача, перед дзеркалом, уставленим в буфет, поправила комірець білої кофтинки, недбало повела плечем, щоб зручніше лягла на спині велика пухова хустка, і знову зникла за дверима.

Офіціантка швидко принесла замовлення, підсунула тарілку з розігрітим калачем. Сашко їв і поглядав на буфет. Ганна двічі виходила до прилавка, щось діставала з ящиків, принесла якусь коробку, потім, умостившись на табуретці, почала писати, зрідка клацаючи на рахівниці. Чоловіки закінчили трапезу й пішли, а Сашко, відсьорбнувши кілька ковтків чаю, прямо зі склянкою в руці попрямував до буфету.

— Нюро! У мене діло до Хазяїна.

Жінка повільно, ніби неохоче відірвалася від роботи, спокійно й холодно оглянула Сашка.

— А ти з якої бригади? Щось я тебе досі тут не бачила.

— Не з бригади я. З Іркутська, записку йому привіз.

— Від кого? Давай сюди.

— Розумієш, наказано віддати самому у власні руки. — Сашко спиною відчув, що в залі з'явилися відвідувачі, і буфетниця заквапилася:

—Іди допивай чай. Жди. Як тільки звільнюсь, іди за мною он у ті двері. Там поговоримо.

Хвилюючись, але зовні зберігаючи спокій, Сашко повернувся за столик, налив собі з чайника ще склянку й почав пильно дивитися на буфетницю, але та його наче й не помічала. Раптом вона пальцем поманила офіціантку і щось зашепотіла їй на вухо. На знак згоди офіціантка кивала й кілька разів поглянула у бік Сашка. Обличчя буфетниці помітно посуворішало. Вона взяла з-під прилавка червону цератову сумку і вийшла в двері, що вели до кухні. Хвилин двадцять, а може, й півгодини її не було, і офіціантка сама заходила за прилавок, наливала відвідувачам горілку, брала тарілки з закусками.

«Втекла кудись, — зметикував Саша. — Попередити Хазяїна чи ще когось».

Буфетниця повернулася розрум'янена, наче й справді пройшлася по морозу. Стрельнула очима на Сашка, і той, остерігаючись цього разу зустрітися з нею поглядом, нахилив голову. Йому стало не по собі. Навколо нього явно щось затівалося. Згадавши поради Фоміна та Попова, намацав під столом у валянку колодочку ножа.

— Може, вам ще щось подати? — підійшла до нього офіціантка.

Але він відмовився, розрахувався за обід — віддав цілих півтора карбованця, подумав і накинув п'ятнадцять копійок — на чай. Тільки-но офіціантка відійшла, Ганна непомітно кивнула йому, і Сашко попрямував слідом за нею. За дверима виявилася невелика комора. З одного боку були розставлені ящики з пляшками, з другого на полицях лежали якісь коробки. Між ними стояв стіл, а на ньому — засвічена гасова лампа.

— Де лист? — дивлячись йому у вічі, запитала буфетниця. — Давай сюди.

— Наказували віддати самому Хазяїнові,— вперто повторив Сашко.

— Нема його в селищі. Щойно до нього бігала. І коли повернеться — не знаю. Може, завтра, а може, через тиждень або й два. Давай, я передам.

— Як же я тобі віддам, коли дядько Гриша велів самому в руки.

— Чий дядько? Твій? — насторожилася буфетниця.

— Ні, Міжнародний.

— Який це Міжнародний? Де ти його бачив? — не приховуючи цікавості, запитала жінка.

— Де ж мені його бачити? В карному сидить.

— Як сидить? За що?

— Не знаю. Вірка ходила до Різаного, до чоловіка, виходить, на побачення, а той передав їй записку, каже, дядько Гриша велів відвезти і через тебе передати Хазяїнові.

— А Вірка як тебе знайшла?

— Та сестра вона мені, живемо разом.

— Давай-но записку, — суворим тоном зажадала буфетниця.

— А ти не брешеш, що його самого нема?

— Сказано тобі, що поїхав і коли повернеться — не знаю. У тайгу вирушив, до бригад.

— Що ж мені тут, півмісяця стовбичити? — обурився Сашко.

— Давай і забирайся геть. Хазяїн повернеться, приїде до Іркутська сам або когось пошле.

— Гаразд. — Сашко дістав з кишені ватяних штанів складену пачкою газету, розгорнув її і витяг списаний дрібним почерком аркушик. — Ось, передачу просить, а далі не розібрав. — І Сашко вручив буфетниці послання.

Вона, не читаючи, підсунула аркушик під якийсь ящик на полиці. Взяла зі столу папір і олівець.

— Напиши, як знайти тебе в Іркутську, прізвище, адресу. Можливо, через твою Вірку нам передачу цьому Гриші й відправить.

— Коли взяла записку, гроші давай, — наскільки міг грубо заявив Сашко.

— Які гроші? — рвучко звела вгору брови жінка.

— Як-то які? Дядько Гриша Різаному пообіцяв, що Хазяїн за записку півсотні відвалить. Дурно я сюди по морозу тарганився, чи що?

— Гаразд, зачекай. — Ганна вийшла й незабаром повернулася з пляшкою горілки та склянкою. Дістала з кишені фартуха три червінці.— Тримай! Досить з тебе й тридцятки. Хазяїн, може, й більше відвалив би, та де його знайти. А ось склянку собі налий. На дорогу й за знайомство.

Не випити не можна було, а горілки Дорохову страх як не хотілося, і він зважився на нове простацтво. Сховавши гроші, взяв зі столу пляшку, струсонув її і, не розпечатуючи, опустив у кишеню.

— Гарна ти молодичка, Нюро. Просто жаль їхати. За твоє здоров'я цю горіляку цілу дорогу смоктатиму.

— Куди ж ти проти ночі?

— Знайду подорожню машину — і додому. Нічого мені тут у вас байдикувати.

Надворі смеркло, міцнішав мороз. І вдень людей було мало, а надвечір і зовсім стало безлюдно. Дорохов підійшов до продуктових складів, потім до заїжджого двору, знов повернувся в центр, до управління копальнями, але жодної машини не зустрів. Симпатичний шофер з новеньким ЗІСом, мабуть, уже поїхав. Повертаючись до заїжджого двору, Сашко почув за собою кроки. Йому здалося, що хтось обережно скрадається, намагаючись, щоб сніг під ногами не рипів. Сашко зупинився, озирнувся, але нікого не побачив. Однак і рипіння припинилося. Причулося, чи що? Як тільки Дорохов рушив далі, одразу ж почув ті самі обережні кроки. У темряві, на неосвітлених провулках невідомому легко було сховатися. Притиснувся до темної огорожі, і все. Хто ж це стежить? Як перевірити? Може, Хазяїн? Стало холодно й незатишно.

Засунувши в лівий рукав фінку, Сашко пішов швидше. Позаду знов почулися тепер уже квапливі кроки. Дорохов побіг, завернув за ріг і зупинився, притиснувшись до тесової огорожі. Коли кроки почулися майже поряд, він ступив назустріч і віч-на-віч зіткнувся з жінкою. Та голосно зойкнула й відскочила убік.

— Ну й налякав ти мене! — відкриваючи запнуте хусткою обличчя, промовила жінка, у якій він одразу впізнав офіціантку чайної.— Бігаю по селищу, шукаю тебе, а ти мотаєшся, як гірський козел по тайзі. Побачила біля контори і ніяк не дожену.

«Бреше, — подумав Сашко. Він же виразно чув, як офіціантка зупинялася, коли він уповільнював кроки. — Вистежувала. Цікаво, навіщо?»

— Чого це ти мене раптом шукати надумала?

— Та Нюша наша, буфетниця, у якої ти про свого дядька запитував, каже: «Хлопець начебто хороший, родича не знайшов, виїхати не зможе. Машину проти ночі хіба знайде? Знайди його, та хай у тебе й переночує».

Дорохов спершу хотів відмовитися, а потім вирішив з'ясувати, що ховається за цим запрошенням.

— Та ти не бійся. Дім у мене сімейний, люди ми порядні, ходімо. Пельменчиками почастую.

Край селища, мов козацька фортеця, стояла велика рублена хата на п'ять стін, обгороджена тином у сажень заввишки. Модрини в обхват, розпиляні навпіл, були стійма вкопані н землю, одна до одної. Гостро затесані верхівки утворювали по всій довжині огорожі грізну зубчасту стрічку.

«Не приведи боже лізти через цю огорожу. Напорешся, і кінець», — подумав Сашко, заходячи до двору.

У хаті було людно. Жінку зустріли радісно й метушливо, стара мати чи свекруха кинулася роздмухувати вогонь у печі. Дівчина років п'ятнадцяти допомогла роздягтися, з-за занавіски виглянув хлопець на зріст як Сашко, але молодший. Хазяйка від порога оголосила, що привела людину переночувати, щоб у заїжджому дворі не валялася. Коли Сашко роздягся, провела його до зали, звеліла дітям розважати гостя, сама з бабцею заходилася готувати вечерю.

Зайшов хлопець, сором'язливо подав жорстку негнучку долоньку Дорохову і назвався Кешкою, з'явилася дівчинка, з цікавістю оглянула гостя і сказала, що її звуть Оленою. Сашко задав декілька чемних запитань про копальні, погоду, полювання, але відповіді слухав неуважно. Його турбувало інше: навіщо офіціантка затягла його до себе додому? Не могла ж вона ні з того ні з сього бігати в темряві по селищу, хтозна-де шукати його тільки заради того, щоб нагодувати пельменями та влаштувати на ночівлю в теплій і чистій хаті? Чому буфетниця сказала їй, що він, Сашко, шукає дядька? Може, прийде сам Хазяїн або зустріне його де-небудь і з цією метою й затягли його сюди… Прийшов до одного висновку: ним зацікавилися. Записка Міжнародного була явною несподіванкою, і від нього чекають подробиць. А може, йому влаштують перевірку? Ну, до перевірки він готовий. Разом з дядьком Мишею вони перебрали всі можливі варіанти розмови з Хазяїном. Усі? Ні, ночівлі в сімейному домі, та ще й, судячи по хлопцеві й дівчині, цілком порядному, вони все-таки не передбачили.

— А батько де? — запитав Сашко в хлопця.

— Тато в тайзі. До різдва бідкували разом, а тепер сам пішов по сохатого…

Хлопець сподобався Дорохову. Здоровенний, незграбний і дуже сором'язливий, відкрите хлопчаче обличчя і м'який білявий чуб, коротко обстрижений у кружок…

— Ну і як нині білка? — в тон хлопцеві поцікавився Сашко.

— Нормально. Батько вполював понад три сотні, і я близько двох. Він з дрібнокаліберкою бідкував, а в мене берданка. Хіба з гвинтівкою її порівняєш?

Кешка підвівся, вийшов у ванькир, повернувся зі стареньким дробовиком і простяг рушницю гостеві. Сашко зі знанням справи оглянув берданку, виготовлену ще в минулому столітті.

Олена слухала чоловічі розмови і, видно, хотіла й собі про щось запитати. Дочекавшись паузи в братовій розповіді, торкнула Сашка за плече:

— Ви не знаєте, як приймають в Іркутську до технікуму? Влітку семирічку закінчу, хочу до медичного вступити. У технікумі, напевне, гуртожиток є… А Іркутськ великий? Людей, кажуть, там сила-силенна.

Розповісти дівчині про Іркутськ Сашкові не вдалося. Мати звеліла їй накривати на стіл, а Кешка не вгамовувався:

— Мені все-таки карабін більше до душі. У нас тут є один мисливець — Кир'яном звуть, він торік купив собі карабін, добре полює звіра. Але тата все одно обстріляти не може… Ти в чайній був? — раптом запитав він Сашка.

— Був.

— Ведмедя біля дверей бачив?

— Бачив.

— Так це його Кир'ян з карабіна звалив. Сам і опудало змайстрував і Ганні Єгорівні за дні пляшки зеленого вина віддав.

— Чому ж так дешево? — здивувався Сашко.

— Наче як подарунок, а Єгорівна жінка сурйозна, за так не взяла. Глухар там, рись — теж його робота. Стрілець цей Кир'ян путній. Тільки до тата далеко… — з гордістю скінчив хлопець.

— Чому ж ти з татом не пішов у тайгу?

— Не взяв. — У голосі Кешки відчувався жаль. — Каже, вистачить на родину одного мисливця.

— Звичайно, вистачить, — підтримала мати, яка з'явилася з великою мискою солоних грибів і з тарілкою сала. — Оленко, постав на стіл лафітнички, під пельмені не гріх… Та принеси батькову настоянку, ту, що в чорній пляшці, матінка щось нездужає, а полинова від усіх хвороб.

— Кешо, а мамку як величають? — тихенько запитав Сашко.

— А ти чому сам не спитав? Олімпіадою Никонівною. Та її ти просто Никонівною зови. Так от, не пустив мене на полювання батько й золото мити не дав. Золото, каже, багатьох людей погубило. Велить технікою займатися. Та мені все одно скоро в солдати йти, а з армії повернуся — в тайгу подамся. Тоді мене ніхто від полювання не відіб'є.

Прийшла з кухні бабуся років під сімдесят, принесла миску з вареною лососиною. Сашко зрозумів, що приймають його по першому розряду. Він вийшов до сіней, знайшов свій кожушок і витяг пляшку горілки, що взяв у буфетниці. Господиня внесла величезну каструлю з пельменями, над якою клубочилася пара, і всі посідали за стіл. Господиня розлила по чарках горілку, запропонувала Сашкові настойку, але той відмовився, і тоді темно-густу рідину налила бабусі.

— Мені просто незручно, Олімпіадо Никонівно, скільки я вам клопоту завдав. Через мене такий стіл накрили.

— Чому через тебе? — щиро здивувалася господиня. — Нам теж вечеряти треба. Я в тій чайній і шматка в рот не візьму: все не до смаку мені, а вдома люблю отак попоїсти. Провіант, слава богу, свій, не купований. Ти ось покуштуй пельменчиків. У хижі ще півміха висить. Тиждень готували. Мої мисливці в тайгу без пельменів узимку не ходять. А ти кажеш: через тебе.

Пельмені й справді виявилися — пальчики оближеш.

Соковиті, духмяні, з присмаком брусниці, лохини і ще якогось знайомого тайгового зілля.

Сашкові подобалася ця гостинна родина. І тільки думка про те, що від Олімпіади або її чоловіка якась нитка тягнеться до Міжнародного, не давала спокою. Не хотілося зв'язувати цих начебто славних людей із запеклим злочинцем. Але щось їх таки об'єднує? Він кілька разів намагався перевести розмову на чайну, навіть прямо запитав у господині про Ганну, але та просто відмахнулася. Після ситної вечорі й чаювання Сашка вклали спати в цій же залі на широкій лаві. Господиня розстелила величезну вовчу шубу, поклала подушку, забрала Сашкові валянки посушити й побажала доброї ночі. Але йому не спалося. «Хто Ганна? Хто така насправді Олімпіада? Навіщо привела вона мене у свій дім?» Сашко прислухався до шарудіння, крутився, вставав, знову лягав. Поступово сон почав його змагати, як раптом у тиші виразно почулося скрипіння мостин, застогнала погано розклинена дошка. Сашко хотів схопитися, запитати, хто це бродить, але помітив у дверях довгу білу жіночу сорочку. «Господиня, — вирішив він, — що їй треба?» І вмить знайшов заспокійливу відповідь: «Мало що може знадобитися людині у власній хаті, навіть уночі» — і вдав, що спить. Тим часом жінка постояла в дверях, прислухалася, увійшла до кімнати й потихеньку підійшла до табуретки, взяла складений одяг гостя і, так само скрадаючись, вийшла до кухні, звідкіля в коридор пробивалася смужка світла.

«Що це вона задумала? Може, захотіла подивитися, чи нема в моєму одязі паразитів?» Тепер уже Сашко не міг спокійно лежати. Він підвівся і, обережно ступаючи, тримаючись ближче до стіни, щоб не зарипіли мостини, підійшов до кухонних дверей. Йому було добре видно, як Олімпіада Никонівна біля столу в світлі прикрученої гасової лампи оглядала все, що є в його кишенях. Тільки-но влігся на свою постіль, як знову почув кроки. Господиня так само тихо постояла в дверях і вже більш упевнено ввійшла до кімнати й поклала всі речі на місце.

«Добре, що хоч ніж засунув під лаву. Гарний мав би я вигляд, якби фінка виявилася в кишені…»

Що ж вона все-таки шукала? Як не дивно, але ні страху, ні тривоги Сашко не відчував. Видно, Ганна звеліла його не тільки прихистити, а й перевірити. Виходить, усі вони тут заодно з Хазяїном. Утома взяла гору, і він заснув.

Коли Сашко розплющив очі, за вікнами, розмальованими морозяними візерунками, було сонячно.

Насамперед він подумки подякував дядькові Миші, який напередодні від'їзду забрав у Сашка наган і посвідчення особи.

— Давай, давай, — казав Фомін, — прихопиш із собою з дурного розуму і згориш синім полум'ям. Нам з тобою це ні до чого.

«А все-таки, що їй треба було? — думав Сашко. — Гроші на місці, та й скільки їх? Своїх менше десятки, плюс три червінці, що взяв у Ганни. Ганна… Як би дізнатися про неї більше?»

Умившись, Сашко побажав доброго здоров'я Никонівні й бабусі, які сиділи в кухні біля самовара.

—Іди чай пити, хлопче, — запросила стара, — наш вже побігли: одна до школи, другий до майстерень.

— Спочатку лосятини покуштуй та ось чарочку випий, — запропонувала господиня.

«Уночі всі кишені перетрусила, а сьогодні знову споює», — роздратовано подумав Сашко й відмовився.

— Пожувати чого-небудь — інша річ, а горілки не хочу.

— Ще звечора помітила, що до спиртного ти не дуже ласий, — шанобливо відзначила стара, а Никонівна промовчала, наче й ні до чого їй.

За чаєм Дорохов ризикнув:

— Скажіть, Олімпіадо Никонівно, а скільки років вашій буфетниці? Тридцять набереться?

Обидві — і стара й молода — умить розсміялися.

— Око в тебе, любчику, не зірке. Ось скажу Ганні, що вона тобі в душу запала, хай радіє, їй уже за сорок, вона тобі в матері годиться. До неї ти не підластишся, вона в нас, мов чорниця, сама, чоловіків не полюбляє. До неї тут наш інженер з копальні сватався, а вона йому дала відкоша. Є один мисливець, самотній, досі за нею сохне, а Нюрка й у хату його не пускає. Скільки років живе тут, а все сама, все з книжками, тільки з учителькою приятелює. Строга жінка, а ти й собі…

— Що ви, Олімпіадо Никонівно, я ж просто так.

— Ти краще скажи, чого приїхав і якого дядька шукав? — Олімпіада скоса глянула на Сашка. — Я ж тут усіх од малого до старого знаю.

«Цікаво, — подумав Сашко. — Дядька вигадала Ганна, а Никонівна запитує всерйоз. Виходить, буфетниця їй не сказала про записку? Треба якось виплутатися».

— Ну, Никонівно, ти чисто прокурор, усе тобі скажи… Дай-но краще олівець і папір, я тобі свою адресу залишу. Будеш в Іркутську, погостюєш. — І так само, як у чайній, написав адресу тієї самої Віри, за брата якої себе видавав.

— Ніколи мені по Іркутськах їздити, — зітхнула жінка. — Може, зберуся на великдень, тоді загляну.

Того ж дня надвечір, щоправда, з меншим комфортом, уже в кузові, на якихось мішках, Сашко повернувся до міста й одразу подзвонив Фоміну.

— Приїхав? Живий-здоровий! Ну, молодець! Іди додому, відпочивай.

— Мені б, дядьку Мишо, зайти в своє перевдягтися.

— Приходь, чекатиму, — одразу ж погодився Фомін.

Саша перевдягався і розповідав. Поспішав, перескакував з одного на інше. Фомін слухав мовчки, не перебиваючи, ні про що не розпитуючи.

— Гаразд, — вирішив він. — Іди додому. Завтра буде видніше. — Але під кінець, мабуть, не втерпів — Що ж та Ганна, так сама й живе?

— Олімпіада сказала: «Сама, як та черниця».

— Цікаво. Ну, ось твій револьвер, посвідчення, іди, а я Івана Івановича зачекаю. Він про тебе запитував. Розповім, як ти з'їздив.

РЕБУС ГРИШКИ МІЖНАРОДНОГО

Наступного дня Фомін і Дорохов з самого ранку засіли «помізкувати». Попов учора знов нагадав Фоміну, що запобігти злочинові, намисленому Міжнародним, їхній святий обов'язок, що йому, та й Фоміну, просто не минути лиха, якщо спільники Нікітського, не діждавшись його, самі ризикнуть піти на якесь, очевидно велике, діло. Фомін із Сашком почали по порядку.

— Спершу давай уточнимо, що ми маємо в своєму розпорядженні.— Михайло Миколайович дістав із сейфа справу Нікітського, свої нотатки, погортав документи. — Ось телеграма, з якої все й почалося. «Стало відомо, що злодій-рецидивіст Нікітський за викликом з інструментами і зброєю виїхав до Іркутська. Має намір зупинитися в одному з готелів. Передбачається, що спільники готують великий злочин. Нікітський був у Ленінграді, домовлявся в обмін на золото придбати іноземну валюту. Вжийте заходів до затримання рецидивіста, запобіжіть злочину. Про виконання доповісти. Начальник карного розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР». Здається мені, що Нікітський давно готував цей злочин. Але в нього щось не клеїлося, — пояснив Фомін. — Коли ми його затримали, начальник дзвонив у Москву, і йому прямо сказали, що Нікітський виїхав на діло. Узяли ми його на другий день після приїзду. Так? І я гадаю, що за цей час він ні з ким з дружків не зустрівся, бо пістолети й відмички так і лишилися при ньому.

— Скидається на те, дядьку Мишо, що ви маєте рацію. А коли в поштових відділеннях пошукати ту телеграму, що йому відправили?

— Як же ти шукатимеш її? Звідки послана, невідомо; коли і, найголовніше, на чию адресу — також не знаємо. У карному розшуку наркомату якби знали ці подробиці, підказали б нам обов'язково. Давай краще подумаємо, чому наш Григорій Павлович за добу з гаком своїх знайомих не знайшов. Ну, скажімо, до Іркутська він приїхав о четвертій годині дня. На візнику все місто міг об'їздити, кого завгодно знайти, а потім і в готель. Ми з тобою запізнилися його зустріти. Але ж нам не було відомо, коли він з'явиться.

Два роки тому затримував я Нікітського після втечі. Він тоді, мов лось по тайзі, по околицях міста гасав: то в Робітниче селище, то на Зірочку з'явиться, а схопили його на станції Інокентіївській. Напевно було відомо: приїхав тоді він до Іркутська з чемоданом, але куди його заховав чи кому передав те, що було в чемодані,— так і не дізналися. Відвідав я тепер ті адреси, був на Зірочці; скидається на те, що цього разу там він і не показувався.

— Дядьку Мишо, а може, він на копальні зібрався?

— Навіщо ж йому тоді готель? З поїзда — і на тракт. У попутну машину — і там. Менше б на очах маячив. А втім, дай-но сюди копію його записки. «Сиджу в карному, але тут мені недовго маятися, — читав уголос Фомін. — Надішли сидора. Міркую: хто мене продав? Не забувай моєї поради. Дізнайся, де я відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну та липовий чай. Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов. До побачення». — Фомін відклав аркушик, пройшовся по кабінету, зупинився навпроти Сашка. — Давай уявимо себе на місці Нікітського й подумаємо, як у певних випадках він міг би повестися. Обговоримо перше завдання. Чому, маючи приятелів або спільників в Іркутську, він шле записку на копальні?

— Боїться, дядьку Мишо, що потрапить вона вам до рук і приятелі опиняться в сусідній камері. До копалень, може, і не доберетесь.

— Можливо… ще питання: якщо його дружки в нас у місті, чому він не зустрівся з ними одразу?

— Заходив, не застав удома і пішов до готелю.

— Тут, на жаль, дорогий мій, ти помиляєшся. Про готель ми дізналися з телеграми. Виходить, ще до приїзду в Іркутськ Нікітський мав намір зупинитися саме там.

— Усе зрозуміло! Поквапилися ми, дядьку Мишо. Не можна було брати Нікітського біля готелю на дорозі. Він саме й вирушив до своїх приятелів, щоб віддати їм на збереження саквояж.

— Можливо, Сашко, можливо… Тільки здасться мені, що не привів би нас Міжнародний до своїх приятелів. Чуття у нього, як у вовка. Пригадуєш, він сам сказав, що відчув: за ним стежать.

— Куди ж він хотів податися?

— Чого не знаю, того не знаю, — зітхнув Фомін. — Спробуємо з іншого кінця. Ану прочитай ще раз записку.

— «Сиджу в карному…»

— У нас, виходить, — усміхнувся Фомін. — Далі.

— «Але тут мені недовго маятися…» Звичайно, недовго. Ви ж самі казали, що його незабаром переведуть до в'язниці.

— А в'язниця йому що — санаторій? Тут маятися, а там не буде? Стривай, а чому «маятися»? По-блатному він мав написати «чалитися». — І Фомін, відкинувшись на спинку стільця, замислився. — А пам'ятаєш, як він хвалився, що знову втече?

— Пам'ятаю. Казав, дочекається «зеленого прокурора», весни, тобто, і втече в тайгу.

— Може, тут натяк на май місяць? — замислено промовив Фомін. — Далі.

— «Надішли сидора…» — читав далі Дорохов.

— Навіщо Нікітському продукти? Він що, голодує в нас, чи що? Вчора я йому дозволив купити ковбаси, сиру, цукру, цигарок. Гроші у нього є. Ні, передачу він вимагає з іншої причини.

— Може, чекає чогось таємного?

— Він що, новачок? Не знає, що передачі перевіряються? Ні, не чекає він нічого таємного. Гадаю, для нього важливий сам факт передачі. Раз принесли передачу, виходить, записку одержали і всі його натяки зрозуміли. Раніше в старих рецидивістів хитрюща символіка була. Скажімо, є в передачі цибулина. Одна-єдина — значить, і на волі тим, хто приніс передачу, гірко. Дві цибулини — ще гіркіше, багато — зовсім кепсько… Подивимося, що там далі.

— «Міркую: хто мене продав».

— Це для красного слівця, щоб ціну собі набити. Ніхто тебе не продавав, Григорію Павловичу, сам себе продав. Дияволу.

— «Не забувай моєї поради».

— Це, мабуть, уже не пусті слова. Може, нагадування про якусь змову, а може, застереження. Згоден?

— Згоден, звісно, а тільки від чого застереження?

— Ex, друже ти мій, а я думав, що відповідь з копалень ти привезеш. Гадаю, що тільки там і можна було це з'ясувати, особливо якби вдалося зустрітися з самим Хазяїном. Про що тут мова, ми, очевидно, одразу й не дізнаємося.

— Жаль, звичайно, що побачитися з ним не вдалося, — зітхнув Сашко.

— Хто його знає, може, й на краще… Що далі?

— «Дізнайся, де відпочиватиму, нехай з дому привезуть чисту білизну й липовий чай».

— Тут усе зрозуміло. «Де я відпочиватиму» означав «де відбуватиму покарання». «Чиста білизна» — гроші, а «липовий чай» — «липові», у розумінні підроблені, документи. Є заперечення?

— Коли хоче тікати, куди ж без грошей і документів? По-моєму, дядьку Мишо, все логічно. Але дивіться, далі знов купи не тримається: «Не кривдь без мене рудої. Жениха їй знайшов».

— Гадаєш, що не в'яжеться? — перепитав Фомін.

— Невже йому тепер до якоїсь там рудої? Тим більше до сватання?

— Тут, звичайно, Сашко, ти маєш слушність, не до сватання йому. Ну, а якщо припустити, що мова йде не про жінку?

— То про кого ж? — здивувався Дорохов.

— Не про кого, а про що. Прочитай-но кінець московської телеграми.

Сашко відшукав телеграму.

— «…Нікітський був у Ленінграді, шукав можливості в обмін на золото придбати іноземну валюту…»

— Стій, зрозумів? В обмін на зо-ло-то, — по складах повторив Михайло Миколайович. — А знаєш, як його, оте золото, рецидивісти називають?

Сашко знизав плечима.

— Золото злочинці на своєму жаргоні називають руддям, рудиками.

— Як же розуміти «не кривдь рудої»? Нісенітниця якась.

— Не зовсім. Найімовірніше, що це прохання або вимога без нього самого не чіпати золота, для якого, очевидно, в Ленінграді він знайшов «жениха», тобто скупника. Він віддасть йому золото в обмін на іноземну валюту. Та ось питання, навіщо валюта? Хоча стривай, це, мабуть, теж зрозуміло. Бери папір, записуй наше розшифрування. — І продиктував — «Сиджу в карному, втечу при першій можливості до травня місяця. Пришли передачу, буду знати, що одержав мою записку. Дізнайся, де відбуватиму покарання, і туди нехай привезуть гроші й фальшиві документи. Без мене золота не чіпай, я знайшов на нього покупця. Незабаром побачимося».

— Ну як?

— Здорово, дядьку Мишо! Але таке розпорядження можна послати тільки близькій людині.

— Напевно, Хазяїн і є та людина. Добре, що ми хоч знаємо, де його шукати. Гадаю, що й злочин, пов'язаний із золотом, Нікітський задумав разом з цим приятелем. Ось тільки хто він? З буфетницею зв'язаний безперечно. Піду я до начальства на пораду. Нехай пошлють на копальні кого-небудь та розберуться з усіма знайомими тієї Ганни. Дай-но мені обидві записки — копію справжньої і наше розшифрування. А поки я ходитиму по начальству, напиши детальний рапорт про поїздку. Дивися, нічого не пропусти. Будь-яка дрібниця може знадобитися.

— Михайле Миколайовичу, а куди мені подіти ті гроші, що Ганна дала?

— Здай до бухгалтерії у прибуток державі.

Фомін уже прочинив двері, коли задзвонив телефон, що мовчав цілий день. Фомін зняв трубку.

— Товаришу Фомін, доповідає начальник КПУ, — пролунав на всю кімнату гучний голос. — Заарештованому, який значиться за вами, Нікітський його прізвище, принесли передачу. Дозволите прийняти?

— Де передача? Хто приніс? — Фомін здивовано глянув на Сашка.

— Передачі ще не прийняли, — відповіла трубка, — поки що принесли заяву, написану від родичів, а від яких — прізвища не розберу.

— Зараз іду. — Фомін поклав трубку.

— Сашко, мерщій до Попова, повідом про дзвінок. Я в КПУ. Нічого й казати, оперативність у Хазяїна дай боже кожному, якщо, звичайно, передача з копалень.

Попов вислухав Дорохова і звелів йому залишитися у нього в кабінеті й не виходити, щоб не зустрітися з ким-небудь з копалень, на той випадок, якщо Фомін раптом запросить їх для бесіди.

Сашко спробував писати рапорт, але не зміг вивести жодного рядка.

«Отакі спритники! — думав він. — Передачу одразу слідом за мною повезли».

Фомін обійшов будинок управління і біля дверей, через які носили передачі або приходили на побачення із заарештованими, побачив гурт людей. Згідно з існуючим порядком, спочатку потрібно було подати заяву, а потім, коли черговий називав прізвище, увійти до приміщення вже з передачею. Біля дверей Михайло Миколайович побачив Віру з невеликим пакунком у руках, а поряд з нею жінку в дубленому жовтому кожусі, в пуховій хустці. Фоміну впали в око білі валянки, помережані яскравими червоними візерунками. Чималий мішок, що лежав на ґанку, явно належав цій жінці.

Помітивши Фоміна, Віра хотіла, очевидно, щось йому сказати, але, побачивши, як він нахмурився, одвернулася.

Фомін оглянув інших: згорблена літня жінка, далі, постукуючи черевиками, переступав з ноги на ногу високий хлопець, ще дві жінки безтурботно гомоніли про щось…

Михайло Миколайович пройшов до кабінету начальника КПУ. Попов, який випередив його, вже розглядав аркуш із зошита, на якому незграбним почерком було викладено прохання прийняти передачу для Григорія Павловича Нікітського з переліком продуктів: козубець меду — один, калачі домашні — п'ять штук, сало свиняче — один шматок, м'ясо варене, шоколад «Золотий ярлик».

— Ну що там? — нетерпляче запитав Попов.

— Віра прийшла з якоюсь жінкою, — відповів Фомін. — Я думаю, нехай приймуть. Тільки все ретельно переглянуть. — І, звертаючись до начальника КПУ, попросив — Сам переглянь усе, що принесли. Краще буде, якщо в присутності Нікітського.

— Дивися, щоб там розібраної гармати не виявилося, — усміхнувся Попов. — Потім зайдеш, розкажеш. Ходімо, Фомін, поговоримо.

Попов зайшов у кабінет до Фоміна. Сашко підхопився і, не втримавшись, кинувся розпитувати:

— Що принесли? Хто?

— Віра, а з нею якась жінка в дубленому кожусі та в пуховій хустці. Обличчя не розгледів. А от нові пояркові валянки угледів.

— З червоними візерунками? Так це ж Олімпіада Никонівна, та, що ночувати мене запросила, офіціантка з чайної. І треба ж! Так я й знав. Видно, з однієї з Нікітський компанії. Мабуть, її чоловік і є той Хазяїн. Удома сказали, що він у тайзі. А Ганна казала, що Хазяїна нема на копальнях. А ця Олімпіада і вся її родина здалися мені добрими людьми. — Сашко явно засмутився.

— Та заспокойся ти, Дорохов, — порадив Попов. — І докладно розкажи про свою поїздку, а то ж я до пуття й не знаю, хто по твоїх кишенях нишпорив.

Сашко, намагаючись не пропустити жодної деталі, почав розповідати про свою поїздку. Його перепитували, уточнювали, чи справді обшукувалися його кишені.

— Я ж сам бачив. Винесла мої речі в кухню і давай усе з кишень витрушувати.

— А може, тобі, Сашко, все це приснилося? — засумнівався Фомін.

— Не встиг я, дядьку Мишо, заснути… Лежу, думаю, які люди гарні, а тут дивлюсь, у дверях господиня, вся в білому. Ну, а коли вона одяг мій узяла, тут мені вже не до сну було, а вона знову тихо так, видно, босоніж, увійшла і все на місце склала. Та й додому мене, мабуть, покликала, щоб кишені обнишпорити. Коли вечеряли, все з випивкою в'язла: «Випий лафітничок під грибки, випий під брусницю та під пельмені». Силоміць дві чарки проковтнув, і більше годі.

Попов з Фоміним усміхнулися.

— Піду. Треба комусь їхати Сашковою доріжкою. Який там птах такий усім верховодить?

Не встиг Попов доказати, як у кабінет постукали і з'явився начальник КПУ з тоненькою папкою в руках. Він подивився скоса на Дорохова, наче сумніваючись, чи можна при ньому говорити.

— Розповідай, що там у тебе вийшло. При ньому можна. — Фомін легенько торкнувся Сашкового плеча. — Дорохов, брате, в нас у цій справі головний спеціаліст.

— Ось, — начальник КПУ дістав з папки аркушик і передав Попову. — Все, як ви звеліли, переглянув у присутності Нікітського. Я перевіряю, а він веселий, сміється. Каже: «Не шукай, начальнику, нічого там темного нема. Родичі мої не з тих, хто в калач ніж або бритву встромляють. Тут усе по закону». А сам задоволений, цигарками, мерзотник, частує. Я йому подаю заяву про передачу і велю розписатися про одержання, а він, крім розпису, пише: «Одержав, цілую». То як, повернути заяву з його розпискою?

— Поверни, і якнайшвидше. Іншим, мабуть, уже віддали?

— Нікому ще нічого не повертали. Хіба що я, не розумію? — образився начальник КПУ, квапливо зникаючи за дверима.

— Чи цей ваш Нікітський і справді такий ласун? Йому й мед, і шоколад, — поцікавився Попов.

— Ні, Іване Івановичу, тут, напевне, знову якийсь фокус. Він у нас, коли чай п'є, все намагається вприкуску і цукру якнайменше, — стрепенувся Фомін.

— Та ще говорить, що цукор шкідливий для старих, — пригадав Сашко. — Може, викликати його та прямо й запитати, від кого це він передачу одержав?

— А заразом розкажи йому й про свою поїздку, — шпигнув Попов. — Цікаво, що нам повідає про цю Олімпіаду Віра.

Але нічого путнього Віра сказати не могла. Рано-вранці до неї постукала жінка й насамперед запитала про її брата. Як домовилися, Віра відповіла, що брат, мовляв, за дівками волочиться і вона йому не указ. Тоді жінка подякувала їй за листа, якого одержала через брата, і попросила допомогти віднести передачу родичеві її добрих знайомих, Нікітському, за професією бухгалтерові-ревізорові, недавно заарештованому ні за що, за чужі гріхи. Її знайомим було ніколи, ось її й умовили. На подяку передала гостинці: шматок лосятини і мороженого, мало не на півпуда, тайменя. Віра збігала до сусідки, з якою разом працює, попросила сказати на роботі, що вийде на другу зміну, і пішла з передачею. Як тільки одержали розписку Нікітського, ця сама приїжджа — назвалася вона Липою — зайшла до крамниці, дещо купила й попросила Віру провести її до тракту. Й одразу першою ж попутною машиною поїхала. Хоча Віра й умовляла її зостатися, зустрітися з братом, Олімпіада рішуче відмовилася, сказала, що, чого доброго, чоловік повернеться з полювання додому, а її нема, та ще дізнається, що до Іркутська їздила, то три шкури спустить. Характер у нього серйозний. Іван Іванович усе прискіпувався до Віри, вимагаючи точніше пригадати ці останні Олімпіадині слова, бо суть цих слів знову плутала всі їхні припущення. А ще бентежило, що приїжджу звали Липою, а Нікітський просив привезти липовий чай.

Того самого вечора Фомін викликав Нікітського й оголосив йому, що справу на нього передав прокуророві.

— Давно б так. А то весь час сікаєтеся, до кого приїхав, та чого, де взяв те, звідки це. — Міжнародний просто торжествував.

Сашкові дуже кортіло натякнути цьому типові на розгадану записку, але він знав, що не має на це ніякого права. Фомін теж був не від того, щоб збити пиху зі злочинця.

— Кидав би ти краще красти та грабувати, Григорію Павловичу. Вік не той, і ми не дамо тобі розвернутися. Минули ваші часи. — І, не втримавшись, шпигнув старого злочинця: — Привіт тобі, Гришо, звелів передати Юдін Борис Васильович.

— Який Юдін? — погасивши усмішку, насторожився Нікітський.

— Ну той, що з банкірів у двірники подався. Перевели його наші хлопці з двірницької в Таганку: там теж комусь двір підмітати треба. МУР нам телеграму відстукав. Просять тобі спасибі сказати за інформацію.

Григорій Павлович зблід, скреготнув зубами, закрутисто й брутально вилаявся.

— Гаразд, Фомін. Утечу, тобі привіт пришлю, а може, й побачимося. За «банкіра» ж і віддячити не гріх. Все, годі, говорити більше нема про що, веди в камеру. Нічого тут патякати.

Сашко чекав, що відповість Фомін на цю неприховану погрозу, але задзвонив телефон, і Фомін зняв трубку. Відповідав він коротко, і було зовсім незрозуміло, про що йшла мова.

— Як же це? Єсть! Слухаюсь.

Фомін поклав трубку. Обличчя його стало незвичайно суворе, очі звузилися. Він несподівано підскочив до Нікітського, схопив його за комір і ривком підняв із стільця.

— Сволота ти, Гришко. Всі ви гади. — Говорив хрипко, наче через силу виштовхуючи слова: — Набив би тобі пику, та руки бруднити не хочеться.

— Закон не дозволяє,— гмукнув Нікітський. Фомін дістав револьвер із сейфа, тицьнув у кишеню.

—Іди вперед. Швидко!

Сашко жодного разу не бачив Фоміна таким розлютованим, хоч загалом патякання Нікітського й раніше викликало в обох огиду. Намагався зрозуміти, що саме вивело з рівноваги дядька Мишу, але так і не зрозумів.

Раптом до кабінету вихором влетів Боровик, прямо з порога закричав:

— Чого сидиш? Збирайся, Чекулаєва вбили.

— Як це вбили? Ти що, збожеволів?

— Женьку наповал, а Крючина поранили.

Дорохов зірвався з місця, схопив свою доху, нап'яв задом наперед шапку, квапливо зачинив двері і слідом за Боровиком побіг до кімнати чергового. На сходах їх зупинив Фомін:

— Куди?

— Дядьку Мишо, Чекулаєва вбили! — на ходу гукнув Боровик.

— Знаю. Ідіть назад. Чертов звелів усім бути в управлінні. Він з Картинським виїхав на місце. Пройдіть по кабінетах, попередьте всіх, щоб ніхто не відлучався. — Наказ завжди лагідного, ввічливого Фоміна прозвучав твердо.

ТАКА В НИХ РОБОТА

— Товариші! Наш молодий працівник загинув під час виконання службового обов'язку. Його скосила бандитська куля. Хто знає, кому вона була призначена? Можна вважати, що Чекулаєв своїми грудьми закрив радянську людину. — Начальник карного розшуку говорив тепло й проникливо. Про Женьку, про незвичайну роботу, про долю працівників карного розшуку. Але Сашко нічого цього сприйняти не міг.

«Як же це, Женю? Як же це?» — важко крутилося в його голові. Сашкові несила було перевести подих: у грудях пекло, в горлі застряг давкий клубок. «Ex, Женько, Женько…»

Коли труну, оббиту червоною матерією, почали опускати в чорний провал могили, недружний залп струсив з кладовищенських дерев гайвороння, що збилося надвечір у зграю. Воно невисоко знялося над голими гілками, хотіло сісти знову, але ще й ще раз, вже одностайніше, вдарили револьвери й пістолети всіх видів та калібрів.

— Зачекайте! Стійте!!! Ще я скажу!

Порушуючи похоронний ритуал, Дорохов протисся до могили, глянув довкола на товаришів по службі, студентів-агрономів, які прийшли попрощатися зі своїм товаришем. Замість облич він побачив сірі плями.

— Женя був чесний і сміливий хлопець. — Сашко змахнув кулаком сльози. — Я обіцяю тобі, друже, працювати в карному розшуку, поки не зловимо останнього гада…

Він урвав на півслові, ридання душило його. Затиснувши шапку в кулаці, Сашко повільно побрів од могили якоюсь стежкою. У дивному напівсонному стані дістався додому. Мати допомогла зняти пальто, хотіла про щось запитати, але Сашко мовчки пішов до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на ліжко. Мати обережно накинула на нього теплу хустку, замислившись, постояла поряд. Ось уже півроку, як живе вона в постійній тривозі. Раніше непокоїлася за чоловіка: проводжала на війну, виходжувала пораненого. У громадянську свої ж станичники, ті, хто люто ненавидів молоду Радянську владу, не раз намагалися розправитися з більшовиком Дмитром Дороховим. Згодом, коли розгромили Денікіна й отамана Семенова, Дмитро поїхав учитися до Москви, вона сама виховувала Сашка, жила тяжко, у нічній тривозі за чоловіка. І тільки в останні роки життя налагодилося. Чоловік — кадровий військовий, син — студент, у домі достаток. І тут на тобі, син пішов у карний розшук. Єлизавета Василівна відчула наближення нових страхів. Спочатку щодня з тривогою чекала: раптом прийдуть і скажуть, що сина поранено, покалічено, і вона кинеться у смертельному страху до лікарні. Але минув місяць, другий, і наче стало спокійніше. Навіть подумалося, що не такий уже й страшний той карний… І ось таке сталося — загинув Женя, синів товариш, той самий ясноокий хлопчина, якого вона ще недавно поїла чаєм з медом, годувала домашніми пирогами. А хто наступний? Толя Боровик чи Андрюша Нефедов, а може, сором'язливий Стьопа Колесов чи її Сашко?

Несміливий стукіт у двері відірвав матір од тяжких дум. Вона відчинила. На порозі стояли Анатолій, Степан і Андрій.

Боровик подав Єлизаветі Василівні пакунок:

— Тут їжа та пляшка. Женю пом'янути треба.

Поки мати накривала на стіл, розбудили Сашка. Сиділи мовчки, зовсім уже дорослі, заглиблені в невеселі думи.

— Бачили, хлопці, на кладовищі Льосика? — урвав мовчання Нефедов. — Іду, а він осторонь, до старого пам'ятника притулився. Мене аж пересмикнуло зі злості, хотів був запитати, що йому тут треба, та він сам до мене: «Поклади, — каже, — Чекулаєву квіти, а то мені самому соромно».

— Соромно, кажеш? — перепитав Сашко. — Я давно збирався перевірити, де в цього Льосика совість, та все ніколи було…

Наступного дня Сашко подзвонив Фоміну й попросив дозволу прийти на роботу трохи пізніше.

— Захворів? Тоді зовсім не приходь. Побудь вдома, — турботливо порадив Михайло Миколайович.

— Здоровий я, дядьку Мишо. Зайти тут в одне місце надумав.

Секретар міського комітету комсомолу прийняв Сашка тепло, посадовив на диван, сів поряд.

— Розкажи, Дорохов, як загинув Женя Чекулаєв. Я читав ваше зведення, але там коротко: «Загинув під час виконання службових обов'язків». На похорон не потрапив, хлопці наші ходили, а я не міг піти з бюро обкому партії.

— Так, щиро кажучи, безглуздо все якось вийшло. Сиділи вони в засідці — троє давніх співробітників і Женя четвертий. Чекали, що в цю квартиру з'являться злодюги з речами. За розрахунками, вони мали прийти вночі або вдосвіта. Надвечір, ще завидна, Чекулаєва залишили біля входу: рано, мовляв, ще, можна й практикантові довірити. А тут і з'явився той самий бандюга. Женя йому: «Ваші документи», а той замість паспорта з кишені наган — і зразу в Чекулаєва. Потім поранив іншого співробітника, Крючин його прізвище, а сам тікати. Його вже на вулиці куля наздогнала.

— Як же це? Адже знав Чекулаєв, що злочинці озброєні, чому ж перший не застосував зброї?

— Як же застосувати? Прийшов незнайомий чоловік, на вигляд пристойний, за прикметами не схожий на того, кого чекають. Не можна ж йому отак одразу револьвер під ніс.

— Хіба вас не вчать там, як треба діяти и таких випадках?

— Чому ж не вчать? Учать, тільки в житті по-іншому виходить… Не одразу все до пуття збагнеш і не одразу до всього звикнеш, — повільно відповів Сашко, пригадуючи зустріч з рябим і красуню-злодійку. — Я до вас в іншій справі,— пояснив Сашко. — Прийшов учора на похорон комсомолець, не знаю його прізвища, ми його всі Льосиком звали. Його тоді разом з нами направили в карний розшук, а він дорогою втік. Як же це так виходить? Послали — не захотів. А на кладовище з'явився — нате, мовляв, дивіться. Вас убивають, а я живий, бо начхав на комсомольську мобілізацію.

— Даремно ти так, Дорохов, — підвівся з дивана секретар. — Льосик — Жихарєв його прізвище'— тоді одразу ж повернувся. Прийшов до мене і чесно признався, що не здатний працювати в карному розшуку. Каже, піде куди завгодно — на будівництво, в колгосп, — не боїться ніякої роботи, а в карному розшуку користі від нього не буде, відчуває, що не впоратися йому. Не здатний.

— А інші хіба народилися детективами? — спалахнув Сашко. — Я, гадаєте, здатний? А Чекулаєв був здатний? Послали, от і працюємо.

— Секретар вашої комсомольської організації казав мені, що працюєте ви добре. Вами задоволені. Виходить, щодо вас не було помилки. Ти вдома у Чекулаєва був? Після того, як Женя загинув?

— Не був. Батьки його попередили, щоб ми поки що не приходили. Не хочуть вони нікого бачити.

— Шкода Женю, — зітхнув секретар.

Дорогою до управління Дорохов дійшов думки, що Льосик повівся чесно. Прямо сказав, що не підходить для оперативної роботи. Було б значно гірше, коли б це з'ясувалося згодом. Гірше не тільки для нього, а й для всіх.

Кілька днів Сашко ходив як сновида. Увесь час перед очима стояв Женя Чекулаєв. Пригадувалася літня практика в колгоспі, тренування. Женьчина усмішка. Ясні розумні очі. Не раз Сашко прямував за звичкою до кабінету Чекулаєва і біля самих дверей зупинявся, збагнувши, що Женьки нема. І тоді йому хотілося вити, кричати, битися, протестуючи проти цього «нема».

Фомін намагався відволікти свого практиканта від похмурих думок, даючи йому різні доручення, однак Сашко виконував їх машинально, автоматично.

Дядько Миша розповів Дорохову, що на копальні поїхав Іван Іванович Попов, але й це не справило на Сашка ніякого враження. Пожвавішав він тільки після того, як їх усіх чотирьох викликав начальник карного розшуку Михайло Миронович Чертов. Він мовчки оглянув кожного, і Сашко вирішив, що їм, напевно, дадуть якесь відповідальне завдання. Але начальник пройшовся по кабінету, зупинився біля Боровика, чомусь помацав його біцепси і несподівано сказав:

— Час, хлопці, спортивну роботу піднімати. Організуємо секції на добровільних засадах, а заняття з самбо будемо проводити в наказовому порядку. Я домовився з ректором медичного інституту, він виділить для нас у спортзалі два вечори на шестиденку. Це ж тут поряд. А як у вас із стрільбою? Я перевірив, у тир ви ходите регулярно.

— Ходимо, товаришу начальник, — відповів Нефедов. — Тільки даремно час гаємо. Патронів дають зовсім обмаль: три пробних і п'ять залікових.

— Настріляєтеся ще… Патронів ми виписали, і стрілецька підготовка проводитиметься тричі на шестиденку, з восьмої і до пів на десяту, також в обов'язковому порядку.

Наступного дня Боровик мало не силою потяг Сашка до спортзалу інституту. Бинтуючи руки та шнуруючи боксерські рукавички, Сашко знову відчув, як туга залізним кільцем стисла груди. Зникло бажання тренуватися, не стало постійного партнера… Ще трохи, і він зараз у всіх на очах заплаче. Зусиллям волі узяв себе в руки, попрацював на мішку, на груші, провів з Боровиком дружній бій ударом упівсили, І вже стоячи під душем, поступово зменшуючи гарячу воду, вперше за довгий тиждень Сашко відчув полегшення. Цього дня рано вклався спати й попросив матір уранці його не будити, бо він вирішив у цей вихідний добре відіспатися. Спав він і справді, мов бабак, і, мабуть, не прокинувся б навіть до обіду, коли б мати його не розбудила.

— Вставай. Там до тебе твій начальник прийшов.

— Який начальник?

— Це я, Фомін. Одягайся швидко.

— Що сталося? — вже виходячи, запитав Сашко. Він подумав, що спостигла Женина доля.

— Нікітський утік. Їдьмо.

СЮРПРИЗ

— Ось тут вони сказали: «Сидіть». — Молоденький гостроносий міліціонер кивнув у бік високої худої жінки в білому халаті і в такій самій шапочці.— Ми його сюди принесли, а сестриця його роздягла і одяг отам повісила.

Дорохов і Фомін побачили на вішалці шикарне пальто й шапку Міжнародного.

Міліціонер не міг стримати хвилювання і квапливо говорив, виправдовуючись і мало не плачучи:

— Його, значить, до операційної, а нас не пустили. Ми сидимо, чекаємо, а вони виходять, — знову кивнув на лікарку, — і кажуть: «Нічого страшного, тільки подряпини. Трохи полежить і сам до вас вийде». Посиділи, почекали. Зазирнув мій старший до операційної, а там порожньо, нема нікого. Ми туди, ми сюди, всю лікарню обшукали, а той бісів старий зник. Старший побіг доповідати, а я тут вас дожидаю.

Міліціонер знову безпорадно сів на білу табуретку. А лікарка, видно, хірург, закурила цигарку, не чекаючи запитань, почала пояснювати:

— У нього всі груди й верхня частина живота були в подряпинах. Пошкоджено лише епідерміс — верхній шар шкіри, але крові вийшло, багато.

— Уся камера в крові, і нас забруднив, — знову заговорив міліціонер.

— Подряпини всі обробила, забинтувала. «Навіщо ж ви різалися?» — запитую. «До лікарні захотілося». — «Але ж вас тут все одно не залишать», — кажу. «Гаразд, хоч прогулявся, набридло в одиночці нудитися». — «Одягайтеся», — кажу, а сама вийшла. В операційній висів халат Федора Федоровича — головного хірурга, то цей ваш тип його одягнув і вийшов через інші двері. У вихідний день у нас в лікарні відвідувачів багато, унизу в гардеробі роздягаються самі. Цей ваш злочинець вибрав собі найкращий кожух, шапку й пішов.

— Коли це було? — запитав Фомін, що зосереджено слухав міліціонера й лікарку.

— Сюди ми привезли його після десятої години, — з готовністю відповів міліціонер.

— Хвилин з двадцять або з півгодини я обробляла йому рани, мабуть, близько одинадцятої закінчила.

Фомін глянув на годинник, було пів на другу. Минала третя година, як Нікітський утік. Не було ніякого сенсу кидатися в погоню по гарячих слідах.

«Та й де ті сліди? Старому й півгодини вистачить, щоб зникнути», — подумав Фомін.

Уже в управлінні другий міліціонер, теж переляканий, розповів, що вранці він, заступивши на чергування, почув, що заарештований Нікітський стукає в двері камери. Підійшов і запитав, що йому треба. Старий вимагав, щоб кого-небудь послали до магазину купити йому сиру, вершкового масла та цигарок. Міліціонер пояснив, що у вихідні дні покупок не роблять, і відійшов од дверей. Заарештований почав стукати в двері мискою, вимагаючи прокурора, потім, коли викликали відповідального чергового, старий просто на очах ударив мискою по шибці так, що скло навсібіч бризнуло, схопив великий осколок, стягнув з себе светр, задер спідню сорочку і цим склом почав себе смугувати.

— Дивлюсь у вічко, а старий зовсім здурів — геть заюшений, репетує, матюкається і ріжеться. А я, мов на гріх, з дверима не впораюся. Ключа не того в замок з переляку встромив. Убігли ми до камери, а він вискочив на нари та ще в другу руку уламок скла вхопив, галасує, що всіх нас поріже, сам помре, бо набридло йому таке собаче життя. Ми насилу в нього скло відібрали. Двоє тримають, а я рушником груди замотав, натягли на нього пальто, насунули шапку — і в машину. Дорогою він мало дуба не врізав. Видно, ослаб од втрати крові, а може, із серцем щось. До лікарні його ледве допровадили. Сестриця як глянула під рушник, аж ойкнула, а злодюга той стогне: «Смертонька моя прийшла».

— Прикидався, мерзотник, а ви повірили. Зараз, мабуть, скаче, як жеребець, уже до Байкалу добігає,— розсердився Фомін. — Макухи ви! Треба було лікаря до камери викликати.

— Та як? Він же кров'ю зійшов би. Хотіли якнайшвидше.

Міліціонер помовчав, а потім став благати:

— Товаришу Фомін! Поїдемо на Байкал. Може, схопимо його, негідника. Начальство сказало, коли не спіймають того крутія, то мене з Льошкою на його місце до камери запроторять і судитимуть. Ви пошліть нас куди завгодно з Льошею, ми його, паразита, теж ловитимемо. Товаришу начальник! Михайле Миколайовичу! Ви ж знаєте, куди він утік, кажуть, ви про них усе знаєте…

Але Фомін і гадки не мав, де міг сховатися Нікітський. Час для втечі старий вибрав вдало. Дуже рідко у вихідні дні в карному розшуку не збиралися вранці всі співробітники, а цього разу майже нікого не виявилося. Та й міліціонери розгубилися: поки лікарню обшарювали, поки оббігали всю округу, час минав, і лише через дві години вони доповіли відповідальному черговому про втечу.

Кабінет Фоміна перетворився на штаб по розшуку злочинця. Вирішувалося головне питання: де його шукати.

Чертов і Фомін схилялися до того, що Нікітський намагатиметься потрапити на копальні, але всі розуміли, що в такий мороз у легких черевиках навряд чи він вирушить на тракт чекати попутної машини. Терміново вислали міліцейський наряд до виїзду з міста і звеліли перевіряти не тільки всі машини, а й кінні валки. Другу групу відправили на залізничний вокзал і тільки потім уже спокійніше почали обговорювати інші заходи.

Не виключалася можливість, що Нікітський буде десь відсиджуватися. Зачекає, поки вляжеться метушня, а потім уже, діставши все, що йому необхідно, подасться далі на копальні або взагалі з Іркутська. Прихильників такого припущення виявилася більшість, тому-то й вирішили перевірити квартири всіх знайомих Нікітського, яких він відвідав у свій перший приїзд. Однак надії, що він там з'явиться, було мало. Крутій знав, що ці адреси карному розшуку відомі.

— Слухай, Фомін, адже минулого разу ти так і не розшукав чемодан Міжнародного, — нагадав Чертов.

— Мало того, що не знайшов, але й не дізнався, що в тому чемодані було. Він, тільки-но приїхав до Іркутська, перш за все від чемодана звільнився. Я його цього разу запитував, що в чемодані було. Він тільки всміхається. «Нема його, — каже, — зник, украли». А хто вкрав — не знає, і що в ньому лежало — забув…

— Може, тоді в нього й був той самий саквояж, який тепер одібрали? — запитав Боровик.

— Той був плаский, трохи більший за спортивний. Прикмети чемодана я точно знаю, — заперечив Фомін.

— От ваш Григорій Павлович і пішов по свій чемоданчик, — вирішив Чертов, — а в ньому, цілком можливо, інструменти, гроші та, чого доброго, і зброя… Гаразд, досить про це розводитися. Почнемо з перевірки квартир, у кожній залишимо засідки. Завдали нам клопоту жалісливі міліціонери…

— При чому тут жалісливість? — розсердився Фомін. — Адже ми з вами, Михайле Мироновичу, всі оці блатні фокуси знаємо. Майстри вони туману напускати — і ріжуться, і дряпаються. Інший розженеться — і головою в стіну. Не помітиш, як під лоба руки підкладе, а збоку страшно. Минулого року запитую в одного типа, де крадене, а він психонув, схопив зі столу мою чорнильницю і за одним духом випив, а я йому швиденько другу підсунув… Засміявся він і каже: «Вистачить однієї». А міліціонери ці новачки, злякалися за Гришине здоров'я. Як-не-як людина.

Пізно ввечері Фомін відправив Анатолія Боровика з двома міліціонерами змінити наряд на виїзді з міста. Перед тим, як Боровик мав іти, Михайло Миколайович наставляв його:

— Дивись, Анатолію, Міжнародний може озброїтися, діяти треба акуратно. Нехай твої помічники перевірять, а ти будь збоку напоготові з револьвером у руках, страхуй їхні дії.

Виславши цю групу, Фомін звелів Сашкові йти додому, а дорогою заглянути на телеграф і відіслати на копальні на ім'я Попова телеграму до запитання, щоб той зустрів їх наступного дня надвечір у невеликому селищі, розташованому кілометрів за п'ятнадцять від копалень.

— З Іваном Івановичем ми домовилися, він щоранку на пошту заходитиме, а ти збирайся, поїдемо завтра до нього на підмогу. На місці розберемося: хто Хазяїн і які в нього «робітники», а водночас з'ясуємо, чи нема там і нашого Григорія Павловича.

Увечері Сашко розповів докладно батькові, як брав участь у затриманні Нікітського і як злочинець, приспавши пильність довірливих міліціонерів, утік. Вислухавши сина, Дмитро Дорохов запитав, чому Нікітського не розстріляли досі за втечі. Сашко довго й плутано пояснював, що нема таких законів, щоб розстрілювати втікачів.

— Як це нема, коли він утікає, його ловлять, а він знову втікає? Скільки в нього втеч?

— Чотирнадцять. Спіймають, суд йому збільшить останнє покарання — і його знову до колонії.

— А він знову тікає, грабує, ви його ловите й знов до табору, — у тон синові відповів батько. — Тут щось, брате, не так. Скажімо, він зараз із Росії до Сибіру приїхав, а ти знаєш, що він там накоїв? За які гроші багатий одяг справив, де зброю дістав? Не знаєш?

— Ми запити послали, перевіряємо, а за зброю його окремо судитимуть, — не зовсім упевнено відповів Сашко.

— Ні, в нас у громадянську не так було, — закурюючи, пригадав Дорохов-старший. — Спіймаємо дезертира, попередимо: «Служи Червоній Армії, виправляйся». Утік ще раз — схопили й до стінки.

— Так то ж війна. То закони воєнні,— здивувався з батькового порівняння Сашко, — а тепер мирний час. Я цього типа, тату, просто не терпів, а весь час на «ви» називати доводилося, бо законність. Хоча, коли б моя воля, від усієї душі врізав би йому по шиї, коли він над Фоміним знущався.

— Гаразд. Лягай спати. Вранці, синку, прихопи мого маузера й півсотні патронів — він трохи кращий за твій наган. Хто знає, як там у вас у тайзі справа обернеться. Може, знадобиться; не дай боже, звісно.

ШОФЕР СЕНЬЧА

Наступного дня Сашко рано прийшов до управління і ще здалеку через прочинені двері свого кабінету почув Боровиків голос.

— Брешеш ти все, Щукін. Брешеш без усякого сорому. Краще скажи, звідкіля у тебе в машині чемодан. Тільки не бреши, що знайшов на дорозі. Звідкіля недокурки? Ти хоч раз у своєму житті цигарки «Борці» купував? Он у тебе «Ракета» в кишені, три пачки, а попільниця в машині «Борцями» набита. Скажи по щирості, хто їх у тебе смалив? — Анатолій Боровик говорив голосно, сердито й напосідливо.

Дорохов увійшов і побачив, як Боровик ходив сюди-туди по кімнаті, а посередині на стільці лицем до дверей сидів худорлявий дрібнуватий чоловічок у благенькому пальтечку з пожовклим од часу коміром. Такий самий триух він тримав на колінах і, мов зацькований звірок, стежив за Анатолієм. Підстрижене рідке біляве волосся було мокре, а по обличчю градом котився піт. Боровик начебто й не звернув уваги на Сашка, але, видно, спеціально, щоб увести його в курс справи, звернувся до ІЦукіна:

— Доведеться тобі все-таки розповісти, кого вивіз учора з міста. А чому в тебе службова машина в дворі стоїть?

— Нікого я не возив, — буркнув, понурившись, шофер. — їздив до братана, а чемодан той і справді знайшов. Хотів під інструмент пристосувати. Недокурки ще з минулої поїздки забув витрусити — начальство возив. — Щукін облизнув губи, кінцем довгого шарфа витер обличчя і, втупивши очі в підлогу, замовк.

— Мовчиш! Ну й мовчи, без тебе розберемось. Ось з'явиться начальство, поїдемо до тебе додому з обшуком, і все з'ясується.

— А хіба без обшуку не обійтися? — запитав Фомін, входячи до кімнати.

— Не каже він правди, Михайле Миколайовичу. «Знайшов, не знаю». Ось гляньте на цей чемоданчик.

Анатолій поставив на стіл невеликий чемодан з цупкої темно-коричневої шкіри. Чемодан був новісінький, неначе його щойно принесли з крамниці, але обидва масивні замки виявилися зламаними. Одну металеву накладку було вирвано з кришки, як кажуть, з м'ясом — вона трималася на замку, друга була розірвана на місці з'єднання. Фомін оглянув чемодан, зазирнув усередину, помацав коричневу шовкову підкладку.

— Де ти його знайшов?

— У нього в машині, Михайле Миколайовичу. Коли змінив Огаркова, подумав, що, може, варто перевіряти не тільки ті автомашини, що з міста виїздять, але й ті, що повертаються. Вже вранці попався мені громадянин Щукін. Підходжу, вимагаю путівку, права, звідки їде, а йому наче мову відібрало. Зазирнув я до нього в «фордик» і бачу на задньому сидінні цей чемоданчик. Почав машину оглядати й у попільничці спереду, під склом, одинадцять недокурків «Борців» знайшов. Запитую, хто курив, а він: «Не знаю й не знаю». Отак уже другу годину й товче.

Фомін слухав краєм вуха і щось обмірковував, потім похвалив Боровика, викликав у коридор Дорохова.

— Біжи, Сашко, до камери схову речових доказів і попроси знайти речдоки в справі Нікітського, які я здавав позаторік. Дріб'язок там різний. Я подзвоню, щоб тобі їх видали. Якщо треба буде, напиши розписку, тільки швиденько.

Незабаром Дорохов повернувся з невеликим згортком у сірому папері, запечатаним чотирма сургучними печатками. Шофер, як і досі, сидів на тому самому стільці, втупившись у підлогу. Фомін квапливо зламав печатки, зірвав обгортку. У згортку виявився елегантний шкіряний гаманець із срібною монограмою, в одному з його відділів лежали нанизані на металевий ланцюжок ключі. Найменшого з них Фомін устромив у замок чемодана, двічі крутнув, і накладка сама випала з замка. Михайло Миколайович відімкнув і другий. Підійшов до шофера.

— Може, ви таки розкажете нам про чемодан?

— Не знаю, нічого не знаю, — якось злякано й мляво повторив Щукін.

— Ну що ж, Боровик, маєш слушність. Мабуть, без обшуку не обійтися. Візьми когось із хлопців, а я піду оформлю документи.

Зоставшись наодинці з шофером, Сашко спробував його розговорити, але Щукін наче й не чув запитань. Лише раз попросив дати цигарку і викурив її за три-чотири затяжки.

Фомін то виходив з кабінету, то знову повертався. Приніс дві шуби, новий, густо змащений мастилом короткий кавалерійський карабін і до нього два підсумки патронів. Гвинтівку поставив у куток, а патрони замкнув у сейф. Щукін спідлоба стежив за ним, щоразу здригаючись, коли відчинялися двері.

Сашко розумів, що Фомін готується до поїздки, яка тепер, після успіху Боровика, набувала особливого значення. Адже вони збиралися шукати Нікітського на копальнях навмання, а тепер, після затримання шофера, не було сумніву, що саме він одвіз Нікітського до Хазяїна. Сашко не зовсім був певен, що обшук у шофера дасть нові докази, але ж чемодан ось, тут він, і ключик підійшов. А замки зламав Міжнародний, і найвірогідніше тому, що не мав при собі цього самого ключика.

— Розкажіть, Щукін, усе-таки розкажіть відверто, — про всякий випадок ще раз попросив Сашко.

Алє шофер навіть не глянув на нього.

У коридорі почувся гамір, Боровик когось угамовував, але його перекривав голосний і владний жіночий голос:

— Ні, ти веди прямо до вашого старшого і Сеньчу мого тягни туди. Я йому, дідькові шолудивому, весь карахтер переверну. Давно товкмачу: йди, об'явися та розкажи про всіх, а він одне: боюся та боюся — хату спалять, дітей порішать. Дочекався, поки самого попід білі рученьки привели.

Сашко глянув на шофера. Щукін, сидячи на стільці, ще нижче схилився, зіщулився, увібрав голову в плечі, мовби єдиним його бажанням було зникнути, щезнути, випаруватися. Очевидно, Боровик не знав, куди вести цю галасливу молодицю.

— Заходьте до мене, — почув Сашко голос Фоміна. — Одразу й розберемося, що до чого.

У двері ледве протислася огрядна, на зріст як Сашко, молода рум'яна молодиця з великим клунком у руках. Вона кинула клунок на підлогу, стягнула з голови хустку, розстебнула коротке пальто, взяла біля стіни стілець, поставила його навпроти шофера, який встиг уже повернутися до неї боком, неквапливо всілася і глянула незлостиво на чоловіка.

— Ну, цапе полохливий, дочекався? Скільки я тобі товкмачила — піди сам, то ти все ні та й ні. Тепер ось давай викладай усе начальникові, а то я сама скажу. Стомилася я. Товаришу хороший, громадянине начальник, — обернулася вона до Фоміна, — доки батько живий був, ще терпіла, а позаторік поховали, так Сеньча мов одурів, весь час тремтить. Учора зранку налаштувалися до тітки по борошно за Уркут змотатися, дітей спорядила, гостинців наготувала, а тут цей старий Льольчин жеребець з'явився. Мого Сеньку й не впізнати: на задніх лапках витанцьовує і п'яти лизати йому кидається, а мені командує: «Тягни татову доху, подай валянки». Свою сорочку щонайкращу віддав, ватяні штани нові, а той свою одежину скинув, ось вона тутечки, — кивнула жінка на клунок, — вирядився у все наше й каже, що його шмотки дорожчі за наші. Потім удвох з чоловіченьком у машину всілися й подалися. Отой Гришка, дідько старий, сказав, що з лікарні втік, та він і справді весь забинтований. Ви мені вірте: Сенька добрий чоловік, тільки полохливий трохи. Сама хотіла піти до вас, та він сказав — повіситься. Діток жалко, трійко їх у нас, та й його теж жалію, чоловік він справний, — повторила переконано жінка.

Фомін підморгнув Боровикові, і той зрозумів його бажання. Узяв під руку жінку.

— Ходімо, Меланіє Григорівно, до мене, дещо записати треба.

— Ні, ти, хлопче, зачекай, — вивільнила руку Щукіна й підійшла впритул до чоловіка. — Ти, Семене, про все розкажи, не приховуй ні про стару банду, ні про отамана, про його полюбовницю Льольку розкажи. Щоб на душі клопотів не зосталося.

Щукіна рушила до дверей і тільки тепер помітила коричневий чемодан. Підійшла, підняла його, мовби виважуючи в руці, і повернулася до чоловіка:

— Ну й гад же ти, Сеньчо! Сказав, що ще минулого літа Грищину схованку в Ангарі втопив, а вона ціла. — Ще раз прикинула вагу чемодана і вже Фоміну пояснила: — Раніше він важкий був, фунтів з десять чи й більше, і замки не зламані.

ПО СЛІДУ

Добре накоченою дорогою машина бігла швидко. Це влітку тут вибоїни й гаті, а взимку чудово, засипав сніжок усі ковдобини, уторували його вантажівки — і жени хоч сто кілометрів на годину. Фомін улаштувався на передньому сидінні й похропував. Поряд із Сашком перехилився на згорнуту доху Боровик і також заснув. А Сашкові не спалося. Він із захопленням спостерігав за Пашею Богачуком. Не шофер, а віртуоз. Просто пілот вищого класу. Ото б навчитися йому, Сашкові, так керувати машиною!..

Поступово задрімав і Дорохов, а машина мчала так само швидко, то піднімаючись на сопки, то пірнаючи в ліс. Тайга підступала до самого тракту, вікова, незаймана, і простягалася вдалеч на сотні й сотні кілометрів. Надвечір, коли вже смеркло, зупинилися у великому трактовому селі, в чайній напилися досхочу міцного чорного плиткового чаю й рушили далі. Сашко кілька разів намагався викликати Фоміна на обговорення щукінських свідчень, але той лише відмахнувся:

— Зачекай. Навіщо дарма теревенити! Ось зустрінемо Попова, тоді й обговоримо все, а поки що думай. Дай-но мені краще свого пугача подивитися.

Сашко віддав маузер разом з дерев'яною кобурою, яку весь час тримав на колінах, і попередив:

— Він заряджений, дядьку Мишо!

Фомін повертів дерев'яну кобуру, прочитав на руків'ї дарчий напис і повернув пістолет:

— Чудова зброя. Точного і сильного бою, майже як у гвинтівки.

Боровик потримав у руках Сашків пістолет, в Богачук, єхидно хихикнувши, заявив, що його борхарт-люгер не гірший. Всі знали пристрасть цього хлопця до зброї, і Сашко зрозумів, що шофер злукавив через заздрощі.

Пізно вночі приїхали в селище, в якому їх мав зустріти Попов.

— Їдь повільніше, — попросив Фомін Богачуку. — На околиці розвернешся — і назад, та кілька разів посигналь. Якщо Іван Іванович одержав нашу депешу, сам знайдеться.

Коли вони розвернулися втретє, на шосе з'явився високий чоловік, закутаний у довгий Кожух.

— Ну ось і знайшовся наш начальник, — оголосив Фомін. — Зупини, Пашо, вирішимо, як нам далі бути.

Він вискочив з машини, потис руку Попову, перекинувся кількома словами. Потім обидва попрямували до крайньої з лівого боку хати, відчинили високу масивну браму й махнули шоферові: заїжджай, мовляв.

Вийшовши з машини, Сашко роззирнувся, і йому здалося, що він знову на копальнях, у дворі в офіціантки. І розташування хати і всіх хлівів та комор, і велика повітка, що закривала третину двору, були такі самі, хіба що огорожа була нижча й без загострених плах.

Господар, поважний літній чоловік, витяг з під повітки сани, переставив якісь ящики, допоміг шоферові поставити машину на звільнене місце. Попов відрекомендував його як надійну людину, пояснивши, що він член партії і працює тут шляховим майстром.

Після вечері нашвидку господар пішов спати, розмістивши приїжджих у великій просторій кімнаті.

— Спочатку розповім, про що мені пощастило дізнатися на копальнях, — почав Попов, — а потім ви свої новини викладете, і вирішимо, як жити далі.

Він закурив, дістав з польової сумки блокнот, погортав його.

— Перебрав, з ким стикається Ангеліна.

— Яка Ангеліна? — здивувався Сашко.

— Не перебивай. Так от, у буфетниці Ангеліни Леопольдівни Зернової, як значиться по документах наша Ганна, нема жодного знайомого, в якому можна запідозрити цього самого Хазяїна, здатного організувати пограбування. Живе вона замкнуто, дружить лише з учителькою, як нам уже доповідав наш шановний Сашко Дорохов. Учителька з колишніх, приїхала на копальні, викладає російську мову та літературу, їй уже за п'ятдесят. Ангеліна ходить тільки до неї, іноді буває в Олімпіади Викової. Нечасто, і то лише тоді, коли її чоловіка нема вдома. Він її терпіти не може. Шкода, що я не зумів з ним поговорити, він у тайзі на полюванні. Цей Биков чоловік серйозний, член партії, колчаківців бив, партизанив, а потім у чонівському загоні банди громив.

Сашко слухав, і йому одразу стало якось легше. Він був радий за відвертого, доброго Кешку, за його сестру, за весь їхній гостинний дім. Згадавши Олімпіаду, насупився, радість, що спалахнула була в душі, зблякла, погасла.

— А сама Олімпіада мало того, що мої кишені обнишпорила, ще й Нікітському передачу привезла.

— Не перебивай, Сашко, — зупинив його Фомін. І, звертаючись до Попова, попросив пригадати, що ще Віра про Бикова казала.

— Казала, що Олімпіада додому дуже квапилася і боялася, щоб чоловік не дізнався про її поїздку до Іркутська.

— Думаю, що це підтверджує відомості про Бикова. А як з тим другим мисливцем, забув, як його звати, ну той, що чучела робив?

— А, Кир'ян? З ним складніше. Він був засуджений чи то в двадцять шостому, чи то н двадцять сьомому році.

— За бандитизм? — не втерпів Фомін.

— Точно, за бандитизм. Слухай, Пашо! — раптом звернувся Попов до шофера, який вже задрімав. — Розігрій-но самоварчик.

— Хай спить, — вирішив Фомін, — ми всю дорогу дрімали, а він стомився. Гайда ти, Боровик, організуй чайок.

Анатолій, що боявся пропустити бодай слово, кисло скривився.

—Іди, іди. Он Дорохов тобі потім усі подробиці викладе.

— Кир'янова судимість мене, щиро кажучи, здивувала, — вів далі Іван Іванович. — Пам'ятаєш, Мишо, як у ті роки до бандитів суд підходив? Дуже винний — розстріл. Провина менша — десять років. А цьому Кир'янові, уявляєш, найнижчу міру покарання визначили — три роки позбавлення волі. Судили його в Улан-Уде, пін відбув покарання, приїхав на ці копальні і відтоді живе чесно. Спочатку працював на будові, потім у вибої, а коли на щось захворів — на що саме, дізнатися не вдалося, — довелося йому покинути вибій, почав полювати. Одужав, а до полювання звик, добуває багато хутра. За угодою постачає звіра й дичину на м'ясо для копалень. Кілька разів сватався до Ангеліни, але вона то прожене його, то вилає, а одного ризу з усіма сватами на все селище висміяла. Сохне за нею чоловік. Бачив я його: високий, широкоплечий, йому під п'ятдесят, а на вигляд років тридцять п'ять. Обличчя кругле, добродушне. У що завгодно повірю, але тільки не в те, що цей вайло може бути організатором якихось злочинів, що він Хазяїн, — упевнено закінчив Попов.

— Ну, тепер наша черга. Пощастило Боровикові, накрив він шофера, який одвіз на копальні Гришку Міжнародного, той розповів дещо цікаве. А втім, дивися сам. Пам'ятаєш банду Кочкіна?

— Звичайно, я також брав участь у її ліквідації.

— Та отой самий шофер тоді за Іркутськом жив, і бандити в нього інколи коней залишали, награбоване ховали. Чоловік він лякливий, його настрахали, і він мовчав. Сам ватажок не раз приїздив до нього зі своєю дружиною чи коханкою. Льольку пам'ятаєш?

— Це ту, що по-французькому співала? Казали, що вона до Маньчжурії подалася.

— Не тільки казали. Перевірені дані у нас були. А в шофера свої відомості. Він твердить, що нікуди ця Льолька не виїжджала. Живе в Читі або в Улан-Уде — де точно, не знає. Але вона кілька разів з ним бачилася. Вперше десь років чотири тому випадково зустріла на вулиці в Іркутську, а згодом двічі приїздила до нього додому сама й дружків присилала. Одним з них виявився Гришка. Прийшов два роки тому, передав привіт од Льолі й залишив чемодан, просив, щоб через кілька днів підкинув його на тракт, але більше шофер того разу його не бачив. А вчора Нікітський з лікарні прямо до Щукіна, забрав у нього чемодан і умовив відвезти його на копальні. На тракті відкрив чемодан, усе, що в ньому було, переклав у мішок, а пістолет засунув у кишеню. Вже дорогою чемоданчик викинув, та Щукін поласився — повертаючись, підібрав. Гришка біля самих копалень з машини зліз і велів Щукіну по нього знову приїхати — не вдень, а вночі — і, не заїжджаючи на копальні, зупинитися біля роздоріжжя, де одна з доріг завертає до річки. Каже: «Зніми колесо, удавай, що міняєш камеру, а сам чекай. Заплачу стільки, що п'ять років зможеш не працювати, а якщо обдуриш, тебе й всю родину рішимо».

— На коли замовив Міжнародний машину? — поцікавився Попов.

— На післязавтрашню ніч.

— Виходить, у нашому розпорядженні ще дві доби?

— Боюся, що менше. Адже до машини йому захочеться повернутися не з порожніми руками. Недарма ж він сюди примчав. Налий мені, Толю, ще чайку, та міцненького, а то тут у теплі розморило. — Михайло Миколайович підсунув свою склянку до самовара.

— Отже, післязавтра, перед тим як звідси драпонути, Григорій Павлович захоче розколупати копальневе ведмежа?

Фомін кинув запитливий погляд на Попова, а той вів далі:

— Був я там, роздивився. Золото вони зберігають у старовинному мюллерівському сейфі. Замки в ньому на два ключі. Один у старшого приймальника, другий у головного бухгалтера. Приймуть вони денний видобуток і зачиняють сейф удвох, а опечатує третій, голова місцевкому. Вдень там один сторож, а на ніч залишаються двоє, в обох нагани. За кілька днів збирається до п'ятдесяти кілограмів золота, а вже потім під охороною легковою машиною везуть до Іркутська. Був я в конторі позавчора, в них усього з півтора пуда поки що набралося. Отже, відправлятимуть через три-чотири дні. Де будемо шукати Гришку?

— На копальнях, у Нюрки-Ганни-Ангеліни. Якщо не в неї, то десь у її знайомих. Залишимо обох наших помічників з машиною тут. На двох менше уваги. Для початку треба було б щиро поговорити з Олімпіадою Биковою, але так, щоб ніхто цього побачення не помітив.

— Дядьку Мишо! — втрутився у розмову Сашко, який досі мовчав. — Бикова розповість. Не вірю я, що вона з ними злигалася. Її, може, так само, як і шофера, залякали. А мене з собою не візьмете?

— Тебе там знають. Потрапиш на очі Ганні — і все пропало.

— Коли Міжнародного братимемо, без вас не обійдемося, — підбадьорив хлопців Попов. — Збирайся, Михайле, й виходь, а я піду конячку запряжу, я ж сюди саньми приїхав.

Фомін узяв шубу, віддав Боровикові карабін, підсумки з патронами і звелів їм з Сашком і шоферові з хати вдень не виходити. У дворі Іван Іванович запріг невисоку конячину в сани, повні сіна. Через годину вони під'їхали до копалень, що поринули в сон. На роздоріжжі Попов притримав коня.

— Отже, тут цей Щукін висадив Гришку?

— Тут, напевне, — оглянувся Фомін. — Шофер твердить, що Нікітський вирушив не до копалень, а спустився до річки. Куди веде ця дорога?

— До другої бригади.

— Ти там був?

— Не встиг.

— Можливо, там цей Хазяїн улаштувався?

— Знаєш, Мишо, поговорив я тут з людьми, і мені ось що на думку спало. — Іван Іванович зручніше влаштувався в санях, підібрав віжки. — Думаю, що взагалі нема ніякого Хазяїна.

— Як це нема? — здивувався Фомін.

— А ось так. Давай краще поміркуємо, звідки взявся цей невловимий Хазяїн і що зробив учора Григорій Павлович, коли сюди дістався.

РОЗПЛАТА

За добу до розмови Попова й Фоміна перед копальнями майже в той самий час і на тому самому місці чорний «форд», мигнувши на попороті фарами, притисся до узбіччя і, погасивши світло, застиг біля самого роздоріжжя. Його м'який верх, вкритий сріблястою памороззю, в місячному сяйві був схожий на іскристе хутро якогось дивовижного звіра. Обидва пасажири кілька хвилин мовчки посиділи, кожен закурив свою цигарку.

— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.

Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки. З-за спинки сидіння витяг полотняну торбу з лямками, відчинив дверцята машини й пішов униз дорогою, що спускалася до річки. Йому було добре видно, як позаду фари автомобіля описали півколо. Було чути, як заревів на повороті мотор. Коли машина від'їхала на значну відстань, Григорій Павлович повернувся, вийшов на тракт, глянув на сяйливі промені фар, що майже зникли вдалині, повернувся на схід, скинув шапку і почав ревно хреститися.

— Слава тобі господи, — говорив він на весь голос, — і цього разу минулося. Допоможи твоєму рабу Григорію в останньому ділі і я обіцяю тобі, господи, відслужити подячний молебень у першій-ліпшій церкві.

Низько вклонившись, Міжнародний швидкої подався до копалень.

Упевнено звертаючи з одного провулка в другий, він зупинився біля невеликої хати, троє вікон якої дивилися на вулицю. Довкола не було жодної душі. Собаки, пригрівшись у своїх закутках, не зчинили гавкоту на опівнічного перехожого. Пробравшись через замет до вікна, Нікітський почав тихо шкребти нігтем по рамі. Кілька разів стукнув у шибку і знову, неначе миша, пошкрябав. Через морозяні візерунки помітив, як у кімнаті засвітився вогник, постукав ще раз і рушив до ганку. Коли почув рипіння завісів, тихо попросив:

— Пусти раба божого Григорія на постій. Прийшов я сам, без хвоста, жодна душа не трапилася дорогою.

Двері відчинилися ширше, і, тільки-но Григорій Павлович опинився у сінях, теплі жіночі руки обхопили його шию.

— Заходь, Гришенько, заходь, не сподівалася до весни, до травня, і зустрітися, — радісно й квапливо говорила буфетниця, допомагаючи гостеві роздягатися. — Зараз нагодую, напою, обігрію. Вирвався, виходить, з їхніх лап. Та що це я кажу? Хіба тебе грати втримають!

Вона провела Нікітського до кімнати, спритно позавішувала вікна, викрутила гніт у гасовій лампі й кинулася в кухню. Зараз же повернулася з пляшкою, двома чарками й тільки тоді збагнула, що постала перед гостем у нічній сорочці. Накинувши халат, знову щезла, принесла закуску.

— Давай з морозу по чарці за зустріч, а потім уже нагодую як слід. Розкажи, як утік, як сюди дістався. Я, коли одержала твою записку, так і змертвіла вся зі страху. Ну, думаю, знову схопили мого сокола ясного. Прощавайте всі мрії й сподівання. Я ж тільки й живу надією на світлі днинки. Увесь час англійську зубрю, французьку повторювати ходжу до однієї старої дурепи.

Господиня налила ще по чарці коньяку, але Нікітський її зупинив:

— Спершу перев'язку мені зроби.

— Що з тобою, поранили? — Ангеліна кинулася до нього.

— Дрібниця… Щоб утекти, довелося їх «закосити» на лікарню, сам склом пописався, мене дурники у міську доставили, от звідти й рвонув. Гаразд, перев'яжеш потім, давай про діло.

— Діло стоїть готове. Цікавилася, коли повезуть, кажуть, ще днів три або чотири. Ледве половину набрали. Тепер, у мороз, трохи менше видобувати стали. Але я так гадаю: зо два пуди в них лежить.

— От і чудово, нам більше й не донести. Не треба бути жадібними. Жадібність багатьох згубила.

Буфетниця принесла таз із теплою водою, дістала звідкись бинти.

— Доведеться, Гришенько, потерпіти, — сказала вона, оглядаючи присохлу пов'язку. — Знаєш, може, зробити так: я промочу все спиртом і забинтую зверху. В лікарні тебе гарно сповили. Білизночку переміни. Я тобі приготувала тонку, з мадаполаму, а зверху ось шерстяне одягни. Щоб не застудитися.

Прямо в шерстяній білизні Нікітський сів до столу, налив коньяку і, коли буфетниця хотіла підняти чарку, притримав її руку:

— Розкажи про помічника, самому цього діла не взяти.

— Навіщо самому? Я в тебе перша помічниця. Чи ти в мені сумніваєшся? — сп'янівши від радості, завжди стримана на людях, жінка стала грайливою молодицею.

— Вірю тобі. Але мені сила потрібна. Адже той мюллерівський «ведмідь» щонайменше дев'яносто пудів потягне, а його крутити треба буде, якщо мої гачечки не спрацюють. Крутити й зі спини різати. Не люблю я цієї варварської роботи. Віз сюди з самого Пітера чудовий німецький набір саме для цієї конструкції, так є така мерзота в іркутському карному — Фомін…

— Не сумуй, Гришо. Третій рік бережу тобі помічника. Чоловік — звір, два мішки з цукром на собі несе. Все до мене сватається, а я як свята, навіть до хати жодного разу не пустила. От його й візьмеш.

— А піде?

— Піде. Поцілую, обійму — і піде за мною хоч під лід. В ополонку.

— Ну, в ополонку, можливо, й пірне, а до діла як?

— Будь певен, він, щоправда, лише раз за статею п'ятдесят дев'ять три роки мучився.

— Не люблю бандитів, — зітхнув Нікітський.

— Та ненадовго він нам і потрібний. Лише на одне діло. А там… — Жінка не доказала.

— Тоді так. Братимемо післязавтра вночі й подамося на тракт. Сенька на своїх колесах зустрічатиме.

— Сенька? Ой, Гришо, він же боягуз, закладе. Або підведе, не приїде.

— От на боягузливість його й розраховую. Мої ж інструменти й пугач два роки беріг.

— Як скажеш, так тому й бути. Віддаю я себе всю в твої руки, вивези мене звідси, Гришо.

Спорожніла перша пляшка, з'явилася друга, пішла одвертіша розмова, без недомовок.

— Може, Гришенько, краще до Маньчжурії? Доберемося до Улан-Уде, там у степу розшукаємо дружків мого отамана, і перевезуть через кордон. Легко й близько.

— Далася тобі та Маньчжурія! Ти що тут, і газет не читаєш? Радіо не слухаєш? Японці всю Квантунську армію у Маньчжурії до кордонів стягають, та й червоні, мабуть, війська нагнали, там тепер і байбак не прошмигне.

— Ні, я просто так. Згадала своїх знайомих, от і захотілося ще раз побачитися. Заразом і поквитатися. Скажи, Гришо, допоміг би ти мені деякі боржки одержати? Знаю, знаю, що скажеш. А поквитатися мені є з ким. Я тобі не розповідала, а зараз скажу… Давай ще за зустріч, — запропонувала буфетниця, розливаючи в чарки коньяк. — Коли отаман у пастку потрапив, я не стала чекати, щоб і за мною прийшли, все у сакви поскладала й подалася з одним козачком, що його до мене отаман приставив. Сам розумієш, що в мене в саквах не ганчір'я було. Довго ми з ним поневірялися, але зрештою пощастило, перейшли кордон. У найближчому містечку білого офіцерства повнісінько. Я тоді дурна була, але молода, гарна. Першого ж дня біля моїх ніг капітани, полковники… Влаштували в готель, дві покоївки, туалети, перукарі. Ну, думаю, оце життя почалось. Увечері на мою честь бенкет, шампанське, тости. Ну й пустила я нюні. Вранці прокинулася в канаві. На мені ряднина, якої зроду на собі не мала. Вся в багні. Кинулася до готелю — не пустили. До коменданта білоемігрантського загону — той наказав гнати в шию. Кинулася до поліції. Тільки-но я поріг переступила, урядник кричить: «Іди геть, шльондро!» Зосталися в мене тут деякі схованки, ось і вернулася. Ні, Гришенько, до Маньчжурії я не хочу, хіба що з кулеметом… Щоб поквитатися… Краще спати лягаймо.

— Льолечко, радосте моя, спати нам зараз негоже. Поки надворі темно, відведи-но ти мене до свого жениха. Краще я в нього перебуду, якщо він, звісно, сам живе та на постій пустить.

— Сам, як і я, бурлака. Коли я приведу, кого хочеш пустить. А може, в мене зостанешся?

—І радий би, та перед ділом треба хоч подивитися, з ким на нього йти. Та й не можна мені в тебе залишатися. Хіба мало хто до тебе зайти може. Тобі завтра у свою чайну, а мені знову сидіти тут під замком? Досить, насидівся. Ти ось що: краще збери, що з собою візьмеш. Заберемо «руду» — тобі сюди нема чого повертатися. Зайвого барахла не бери, я тобі в Пітері все щонайкраще знайду. Золотце поміняємо на фунти й долари та й гайнемо у Латвію. Є надійні люди, переведуть через кордон, а звідти — на пароплав, і вся Європа наша. Парле франсе? Шпрехен зі дойч?

— Або хау ду ю ду! — підхопила Льолька. — Тільки ти мене при женихові Ганною зови, я скажу, що ти мій дядько. Слухай, Гришенько, а куди ми його потім дінемо?

— Там видно буде. Думаю, що дорогою загубитися повинен.

— Ну гаразд. Приготую зараз тобі з собою випити й закусити — і підемо. Слухай, а може, тобі з одежини чогось треба? Кожушок на тобі добрий?

— Нічого мені не треба. Кожушок саме якраз, от хіба светр який-небудь.

—Є светрик.

Жінка метнулася до комода, дістала дебелий вовняний светр. У кухні, брязкаючи посудом, почала готувати харчі. Нікітський з жалем оглянув затишну теплу кімнату, прямо з пляшки ковтнув коньяку і почав одягатися. Дістав з кишені кожуха великий плаский пістолет, перевірив обойму, вийняв з дула патрон, оглянув його перед лампою і знову загнав у патронник.

— Усе з закордонними возишся? — зайшла до кімнати вже одягнена господиня. — Може, мій дістати? Наган — він надійніший.

— Не треба, цей теж не підведе. Охорону приберемо — і до роботи.

— Охорону мені з женишком доведеться на себе взяти. Ті дядьки мене знають, не раз до них заходила: то подзвонити у бригаду, то дізнатися, котра година. Нічого, впускають. Впустять і післязавтра. Ну, коли йти, то ходімо. А хати я не замикатиму, щоб комусь у око замок не впав, якщо повернуся пізно.

Жінка вийшла на безлюдну, вже передранкову вулицю, оглянулася і тільки потім покликала Нікітського. Вони швидко дійшли до околиці селища, завернули на протоптану в снігу стежку, проминули невеликий ялинник з тільки-но вийшли до самотньої хати, як з двору вискочило два великих собаки і, заливаючись сердитим гавкотом, зустріли непроханих гостей. На галас вийшов господар, щось гукнув лайкам, і ті, немов їх шмагонули батогом, повернулися до двору. Кир'ян спершу ніяк не міг уторопати, чому Ганна з'явилася до нього вночі.

— Ось, Кирюшо, дядька свого до тебе привела, хочу з тобою познайомити. Приїхав, лає мене, що весь час сама та сама, ну, я йому й кажу: «Коли ти мені за рідного батька, йди сватай». — Вона сміялася.

Кир'ян, роздягнений, сторопіло стояв у дворі й не знав, що відповісти. Схаменувшись, він кинувся в хату, запрошуючи слідом і своїх нічних гостей.

Буфетниця оглянула хату. Спершу вона здалася зовсім порожньою. Двері з вулиці без ганку, без сіней, по-сибірському, як у зимосховищах, вели прямо в хату, в якій не було перегородок. Посередині величезна піч, попід: стінами широкі лави. Кир'ян, похапцем одягнувшись, засвітив лампу, і жінку здивувала чистота його бурлацької оселі. Сам «жених», хоча його й застали несподівано, теж був на диво прибраний, у чистій білій сорочці.

Дерев'яний стіл, що стояв біля вікна, був вишкрябаний до білого. На полиці, прибитій до стіни, під чистим полотняним рушником стояв посуд. Ганна розв'язала торбу, дістала дві пляшки коньяку, пляшку спирту, літрову банку меду, шматок сала, ще деякі продукти.

Кир'ян мовчки спостерігав за її рухами і ніяк не міг отямитися від щастя, що так неждано впало на нього.

— Ти вже зроби мені послугу, Кир'янушко! Дозволь. Хай у тебе переднює мій родич, а то незручно самотній жінці у себе чоловіка приймати. Поговір по селищу піде: он, мовляв, яка вона, Нюрка, а мені соромно буде тобі в очі дивитися.

Кир'ян кивнув на знак згоди, а сам ніяк не міг одвести очей від Ганни. Він увесь так і сяяв! Ганна, недоторкана Ганна, сама прийшла до нього, просить про якусь дрібницю, коли він, Кир'ян, заради неї ладен життя своє покласти.

Тим часом Нікітський роздягся, дістав цигарки, запропонував господареві. Той мовчки відмахнувся, мовляв, не курю, але звідкись із пічурки дістав велику алюмінієву попільницю і поставив її на лаві поряд з гостем.

— Давайте, дружочки, вип'ємо за знайомство, і я побіжу, мені ж уранці на роботу. Склянки в тебе, коханий мій, є?

Кир'ян дістав з полиці склянки, покрутив кожну перед лампою, переконуючись у їхній чистоті, і тільки тоді поставив на стіл. Не мовлячи й слова, вийшов з хати і незабаром повернувся з мискою солоних грибів і тарілкою варених лосячих губ.

Нікітський налив собі півсклянки коньяку, повну склянку спирту Кир'янові, хлюпнув коньяку Ганні, хотів долити, але та прикрила склянку долонею, а потім перша підняла її:

— За знайомство, хлопці, за те, щоб усім нам було добре, щоб жити стало радісно.

Кир'янові не хотілося пити отак раптом, серед ночі, він і так був п'яний од щастя, але в Ганниних словах почув таку обіцянку, що одним духом вихилив склянку спирту.

Нікітський, помітивши настрій мисливця, криво посміхнувся й повільно, дрібними ковтками почав цідити зі склянки.

«Дивовижна штука життя», — думав Нікітський. Не вперше отак, як учора, він виривався з найскладніших, здавалося б, зовсім безвихідних ситуацій. Але він починав шукати, і вихід знаходився. Його підказував розум, його розум. Ну що? Пийте ви за своє безглузде щастя, а він, Нікітський, вип'є за себе, за свою кмітливість і винахідливість.

— Пийте, гуляйте, хороші мої, а я побігла. — Жінка пройшлася по хаті, спинилася біля прикріплених до стіни двох білячих чучел і почала їх роздивлятися. Обидва звірки мов живі сиділи на гілці кедра. Вправно, з великим смаком передав Кир'ян їхні пози.

— Яка краса! Чому ж ти, Кир'яне, їх мені не подарував?

— Та ти ж, Нюро, від мене подарунків не береш, — з жалем промовив мисливець.

— Приходь удень до чайної. Та захопи цих звіряток. Візьму, при всіх тебе розцілую і поставлю їх на найпомітнішому місці. Проведи мене, Кир'яне, через лісок, а то мені там страшно самій іти, а ти, дядечку, лягай, відпочивай з дороги. А втім, чого це я вами командувати стала? Пийте, гуляйте, а я день свій відпрацюю, зміну здам і ввечері прийду сюди. Коли йтимеш до мене, прихопи торбу, Кир'яне, я вам випивки й закуски наготую.

— Цигарок мені передай, Нюро, а то мої кінчаються, — попросив «дядечко».

Тільки-но за буфетницею і мисливцем зачинилися двері, як Нікітський підвівся, дістав з кишені кожушка пістолет і засунув під светр за пояс ватяних штанів. Обійшов хату, оглянув зброю мисливця, що стояла в кутку: новий мисливський карабін, дрібнокаліберну гвинтівку й тульську двостволку. Над зброєю на вбитому в стіну кілочку висіли саморобні патронташі. Патронташ з патронами для карабіна був схожий на кулеметну стрічку. «З таким запасом можна витримати справжню облогу», — вирішив Міжнародний, налив у склянку коньяку, випив і пожалкував, що на столі нема шматочка лимона. Та нічого, бог дасть, буде й лимон, і біла серветка за коміром, і офіціанти в чорних фраках. Усе буде через тиждень, ну щонайбільше через десять днів. Льолька молодчина, підсобну силу знайшла хоч куди. Цей Кир'ян сам «ведмедя» покладе хоч на живіт, хоч на спину. Нікітський узяв свою торбу зі злодійським інструментом і засунув під лаву, якнайдалі, під самісіньку стіну.

Кир'ян, повернувшись, довго обмітав біля порога сніг з ічигів, ласкаво гомонів до собак, а ввійшовши до хати, скинув кожушок, підійшов до столу й розлив рештки коньяку.

— Ну, гостеньку, чи не чарівник ти? Ганна раніше й дивитися на мене не хотіла, а ти приїхав — сама прийшла.

— Вгадав ти, Кир'яне. Вгадав. Я справді чарувати вмію, особливо жінок. Подивлюся раз-удруге, скажу чаклунське слово — відразу танцюють вони під мою дудку. Випиймо за те, щоб моє чаклунство силу не втратило. Скажи-но, любчику, до тебе багато дружків-приятелів ходить? Мало? Це добре. Так от, давай домовимось: якщо хто вдень загляне, то ти шепни, що я твій давній знайомий, з пониззя річки приїхав. Не хочу до певного часу на люди з'являтися. — Нікітський помовчав, видно, підшуковуючи поважну причину для свого прохання. — Одежина на мені не дуже підходяща. Ось причепурюся й відпочину з дороги, тоді й вийдемо на люди, та так, щоб Нюра не червоніла за родича.

Кир'ян слухав краєм вуха. Йому байдуже було, який вигляд має гість і як він вирішив діяти. Хоче так, хай буде так, він не проти. До чого тут цей старий із своїми химерами, коли Ганна, сама Ганна там у ліску його обійняла, говорила лагідні слова… Обличчя його й досі горить од поцілунків, мовби колючим снігом нашмагало.

Кир'ян дбайливо приготував гостеві постіль. Кинув на лаву кілька шкур гірських козлів, їх він стріляв восени, коли шерсть, ледь прихоплена морозом, була м'яка й міцна. Під голову поклав спершу ватяний піджак, а потім подушку у квітчастій ситцевій наволочці. Дістав із скрині нову верблюжу ковдру.

Гість заснув одразу, а Кир'ян, влаштувавшись на іншій лаві, втупився в стелю. Уявляв, як справить весілля, та таке, що навіть найзаповзятіші гуляки з копалень довго пам'ятатимуть. Майнула думка, що треба ще до весни завезти з тайги дерева і, поки тепло, поставити нову хату. Огорожу поставити, як у Андрія Бикова. Коли жінка в домі, то як же без огорожі? Критий двір спорудити, хлів для корівчини теплий викласти. Дітки підуть, їм молочко з-під корови — перше діло. Є в Кир'яна гроші. Є. Жив він скромно, ще у вибої працював — почав відкладати, а в тайгу пішов — тільки й витрат, що на мисливське причандалля, на чай, цукор та на борошно. Тисяч сім зібрав. Та й шкурки якісь є. Щозими залишав по три, чотири, а то й по п'ять куниць та соболів… Попервах і не знав, для кого. Спочатку просто шкода було красу таку на гроші міняти. Її, шкурку, в руки візьмеш, стріпнеш, раз-другий удариш легенько ребром долоні проти ворсу — і заіскриться хутро, заграє, особливо ж коли під сонцем шкурку тримати. А коли впала в око Ганна, то кожну впольовану звіринку почав пов'язувати з нею. Попалася куниця — ото б Ганнусі на шапку. Стрілив соболика — ще б двох-трьох таких самих, Нюрі на комір. Тільки Нюра нічого від нього брати не хотіла. Не те, що говорити, а й дивитися на нього не бажала. Позаторік уполював він лебедя. З перебитим крилом до самої зими на протоці залишився. Очевидно, хтось дробом підсік птаха на перельоті. Хотів спіймати його, підраненого, та не вийшло. Щоранку ходив до того чорторию, рибку носив, скоринки хліба, лебідь уже трохи звик. На водоверті крига все не ставала, ось у тій ополонці-промоїні й плавав бідолаха. На лихо лебедеві, не тільки Кир'ян його запримітив. Один лис, лапи мов у лайки, також почав лови влаштовувати на інваліда. Якось уранці запізнився Кир'ян. Підійшов до протоки, глянув, а лис, мокрий, закудланий, волочить лебедика по льоду. Сіконув Кир'ян душогуба з карабіна, і обидва під берегом зосталися — убивця і вбитий. Два тижні морочився з лебединою шкуркою. Треба було в тайгу виходити на бідкування, а тут сиди, виймай кожну колодочку і пірце, щоб пух вивільнити. Нарешті зробив, купив у крамниці шовкову хустку, загорнув у неї лебедину шкурку — й до Ганни. Та розгорнула й ойкнула, а потім смутна стала, каже: «До цього лебедя чорний оксамит і сукню на королеву, а я проста тітка, горілку ось вам наливаю, не до царських мені убрань». Та все ж узяла. Щоправда, гроші пропонувала. Ось увечері вона прийде, і тоді він їй усі шкурки й піднесе. Хай радіє. Тепер уже вона від них не відмовиться. А він, Кир'ян, розповідатиме їй, де і як уполював кожну, як мріяв їй віддати. Довго не спалося мисливцеві, радість заступала незбагненна тривога. Було незрозуміло, чому Ганна так раптово до нього перемінилася. Раптово? Ні, мабуть, з минулої осені вона стала лагідніша. Гаразд, завтра буде видніше…

Кир'ян глянув на вікно. Займалося на світ. Він тихенько, намагаючись не розбудити гостя, одягнувся. Вийшов з хати, дав їсти коневі, кинув по здоровенному шматку козлятини собакам: хай, мовляв, і вони потішаться, хай і їм сьогоднішній день запам'ятається.

Привіз з річки на санях цеберку свіжої води. Напоїв коня, навіщось поліз на сінник, узяв вила і повизбирував по двору віхті сіна. Вимів мітлою стежку від гайку до ялинника, хоч і цього робити не треба було, бо вже давно не порошило. Зупинившись оддалік, уявив собі, який вигляд матиме його перебудована хата — з різьбленими наличниками, з півнем на гребені покрівлі й з вікнами обов'язково на річку і ось на цю галявину. Стараючись не розбудити гостя, з в'язанкою березових дров увійшов до хати. Але Григорієві Павловичу, очевидно, теж не спалося, він сидів біля столу і, втупившись у вікно, щось розглядав. Обернувшись на рипіння дверей, чогось поліз рукою в кишеню, а потім усміхнувся:

— Доброго ранку, мисливчику. А ти, я бачу, вже по господарству. Ось дивлюсь у віконце і дивуюся: надворі мороз, а в тебе на шибках жодної крижинки. Як тобі вдасться?

— Тут один дід у нас є — по дереву майстер, показав, у яких місцях дірки в рамах свердлити, щоб продувало. А потім, поміж рамами мох, бачиш, сірий навпіл із зеленим? Він також замерзати шибкам не дає. Грубку розтоплю та снідати будемо.

— Похмелитися не завадить, — погодився Нікітський.

Кир'ян, коли розгорілися дрова, приніс звідкись з морозу літрову пляшку. Прилаштував на грубці чайник, каструлю з кількома коряками води.

— Поки гаряче звариться, давай по півскляночки моєї. Вона дасть фори вашому коньякові. Тільки вибачай, гостеньку, заміцна трохи. — І налив у склянки блідо-рожеву рідину.

Нікітський ковтнув, упіймав на виделку рижика і, передихнувши, допив решту. Кир'ян з цікавістю дивився на нього. Відставивши склянку, Міжнародний похвалив настойку і мрійливо пригадав:

— От коли я в Харбін уперше приїхав, загуляв з одним паном.

— Ти з колишніх? — поцікавився Кир'ян.

— Я, друже ти мін, ніякий. Ні білий, ні червоний. Був час — хотів чорним стати, але господь бог вчасно стримав. Порішили громадяни чекісти всіх моїх дружків, які під чорний прапор пішли. Та я тобі не про те хочу розповісти. Пан той, по-теперішньому кореш мій, почав мене водити по різних китайських закладах. В одній фанзі подають нам пляшку. Сам хазяїн приніс, обережно так несе, боїться спіткнутися. Пляшка на підносі, дві чарки й ножик. Відкоркував і тягне з пляшки змію. Справжнісіньку гадюку, вона за голівку гачком до корка причеплена. Налив по чарці, ножем одрізав од хвоста два шматочки на закуску, а її саму знову в пляшку опустив. Покуштував я. Гидота, звичайно, але пити можна. Товариш мій по-їхньому знав, пояснив, що цієї зміїної належить пити тільки по чарці для здоров'я. По одній, більше не можна. Якщо в твоїй нема зміїної отрути, то наливай ще, — засміявся Нікітський.

Обидва з'їли по великій мисці наваристого бульйону з пельменями, і Кир'ян почав збиратися. Приніс з комори гарний темно-синій костюм, прикритий якоюсь чистою шматиною, нові оленячі торбази, дістав із скрині кремову косоворотку з цупкого шовкового полотна. Поголився біля уламка дзеркала, прилаштованого на стіні поряд з металевим умивальником. Усе він робив упевнено, ретельно, і Нікітський бачив перед собою серйозну людину. У нього майнула думка: чи погодиться цей чепурун завтра йти до нього в помічники?

Тим часом Кир'ян зняв із стіни опудала білок, спочатку хотів покласти їх у зелений солдатський заплічний мішок, а потім приніс звідкись кошик з лози, одягнув коротке бобрикове півпальто, білячу шапку.

— Ну, я пішов. Ти вдома будеш?

— Ляжу спати. Зачини мене на замок, щоб лихі люди не скривдили.

— Нема в нас тут лихих, усі перевелися.

— Хтозна, Кир'яне, хтозна…

Зоставшись сам, Нікітський поринув у неспокійні думки. «Треба б самому «ведмежа» та й «барліг» заразом оглянути. Чи піде з нами «женишок?» Ну, а коли не піде, господь з ним. Хай удома зостається. Хата на відшибі, надворі пістолетного пострілу й чутно не буде. А відмички, бог дасть, не підведуть. Орудував він таким мюллерівським інструментом, і нічого, виходило.

Увечері, коли прийшла Ганна, знов почалася пиятика. Гришка пив з усіма нарівні, дарма що вік, а завтра робота. Попереду була ніч, а потім ще цілий день. І відіспатися, й похмелитися встигне, а до роботи витверезіє. Хотів був за випивкою розпочати відверту розмову, та Льолька не дала. Притисла палець до губи: мовчи, мовляв, а потім, коли Григорій Павлович не звернув-таки уваги, гримнула:

— Досить базікати передчасно.

Добре, що цей дурень од щастя рота роззявив і нічого не зрозумів.

Пізно, вже за північ, зібралася Ганна додому.

— Вам, дорогий дядечку, виспатися треба, а жених мій мене проведе, грубку витопить, спати вкладе, а вас про всяк випадок ми знадвору на замочок замкнемо. Лампу погасіть — і на боковеньку.

Вранці Нікітський прокинувся завчасу. Виглянув у вікно й побачив, що сонце надворі іскрами ворушить сніг, купається в зелені крислатих ялин, переливається на обвислому засніженому гіллі. Зайнявся яскравий радісний день, а Григорія Павловича охопив неспокій. Нема Кир'яна, завела кудись Льолька! Чи на добро! Устав, одягся, пройшовся по хаті… Знову закралася тривога, як у готелі, коли відчув небезпеку. Чкурнути б, поки не пізно. Видавити шибку і геть з цієї чистоплюйської хати, у якій і дух чужий — і не готельний, і не в'язничний.

Нікітський придивився і збагнув, що цей незнайомий запах од сухих віників трав, розвішаних на стінах, — багно, зв'язане в снопик, брусничник, засушена з листям береза, пучки м'яти та гілки прив'ялої модрини…

Цілий день Нікітський нудився в пустій хаті. Неспокій опановував ним дедалі дужче. Куди завіялася ця бісова молодиця? Як повернулася її змова з цим безрогим лосем? Григорій Павлович никав по хаті, не знаходячи собі місця. Чому не йдуть? Може, мисливець шукає дільничного. Льолька лежить у себе вдома зв'язана, а сюди ось-ось наскочить облава? Він то лягав на лаву, то знову схоплювався й припадав до вікна, вдивляючись у ялинник. Тінь од найвищої ялини перетяла галявину і майже сягала хвіртки. Де ж вони, негідники? Може, свого гру затіяли і третім зайвим виявився ти сам, Григорію Павловичу? Ну, Льолька не така вже дурепа, щоб відмовитися від своєї мрії ушитися за кордон. Але хто їх, жінок, до пуття знає?

Всупереч усім своїм правилам, Нікітський двічі прикладався до пляшки, хоч ніколи перед ділом спиртного і в рот не брав. Але хміль цього разу не діяв. Заспокоєння не приходило. Коли до смерку лишилася година або півтори і Нікітський остаточно вирішив, що з настанням сутінків він піде, у дворі раптом загавкали собаки. Григорій Павлович метнувся в куток. Схопив карабін і, загнавши патрон у ствол, причаївся біля вікна. Собаки, дзявкнувши кілька разів, змінили тон і вже з веселим гавкотом грайливими стрибками кинулися стежкою. З ялинника вийшла Льолька. З того, як вона була одягнена, одразу стало видно, що зібралася в далеку дорогу. Григорій Павлович трохи заспокоївся, але, помітивши мисливця, який вайлувато ступав позаду з чималим мішком за плечима, став про себе лаятися. «Ото дурепа. Барахло своє зібрала. Жінка є жінка. Та нічого, звелю кинути все зайве. Ми і з «жовтяком» помучимось, якщо пудів зо три виявиться, а тут ще й ганчір'я».

— Не гнівайся, дядечку! — замість привітання прямо з порога почала молодиця. — Ми з чоловіком моїм трохи припізнилися: то милувалися, то балачки розводили. Збирала, що з собою взяти, а що покинути на розграбування.

Вона намагалася говорити весело, але в голосі її Нікітський вловив розгубленість і сум.

Кир'ян опустив міток просто посеред хати, не роздягаючись, сів до столу, мовчки налив собі склянку горілки, відпив половину і втупився в Нікітського, який сидів навпроти. Мерзлякувато стало під цим поглядом Гришці Міжнародному. Суворі Кир'янові очі, здавалося, свердлили його наскрізь. Мисливець допив горілку, глянув на Ганну, хотів щось сказати, але та перехопила його погляд, усміхнулася, підійшла, пригорнулася до нього, обійняла і, мовби до маленького, співучим голосом проворкувала:

— Не хвилюйся, Кир'янушко, не тривожся, мій ведмедику, все буде гаразд. Нікому я не дам тебе скривдити. Діло це наше буде перше й останнє. Тихесенько, без крові, пов'яжемо тих, сторожів, заберемо золотце й подамося до теплих країв. Буду я там тебе любити й пестити…

Але доказати їй не довелося. Надворі завалували собаки люто, несамовито, аж заливалися. Мисливець навіть не ворухнувся, а буфетниця кинулася до вікна. Нікітський дивився і не міг одірвати від галявини очей. За грубою ялиною щойно майнула постать. Трохи осторонь хитнулися молоді деревця, і Григорій Павлович виразно розгледів дуло гвинтівки, спрямованої просто у вікно. Один собака метався по галявині, обгавкуючи зайшлих, другий голосисто, з підвиванням, заливався десь за хатою.

«Все, оточені,— збагнув Григорій Павлович. — Заклали, сволоцюги! Змовилися й видали».

Він глянув на Льольку, що притислася до простінка, і побачив, як вона підносить зведений наган.

«Виходить, не вона», — промайнула думка в Нікітського, і він кинувся до Льольки, схопив її за руку.

— Не стріляй, дурепо. За збройний опір — вишка. Нас усіх до стінки поставлять.

— А, не стріляти? — істерично верескнула Ганна. — Боїшся? Ти глянь сюди, старий дурню! Подивися, хто за стосом дров стоїть! Поштар твій. Хлопчина, який від тебе записку приніс. Навів ти, Гришенько, лягавих на мій слід. Ось не знаю, кого першого рішити — тебе чи його?

Сильним рухом вона визволила руку і, підтримуючи рукоятку лівою рукою, знов прицілилася. Кир'ян, мов у тумані, бачив, як Нікітський обома руками схопився за револьвер, навалився на жінку і, викручуючи руки, притис дуло їй до грудей. Ганна встигла вигукнути:

— Що ти робиш, Гришко! Кир'яа-ане!

Глухо тріснув постріл, і Ганна обм'якла, зісковзнула по стіні на підлогу.

— Так краще, без мук, та й не бовкне зайвого, — хрестячись і відступаючи, мовив старий.

Якийсь час мисливець здивовано дивився то на Нікітського, то на жінку, потім, поваливши лаву, кинувся до Ганни, припав до неї, підняв її голову, і вона спробувала усміхнутися. Ледве ворушачи губами, прошепотіла: «Прости», — і наче уві сні потяглася й заплющила очі.

Мисливець, мов поранений ведмідь, випростався. Хата раптом захиталася, заходила під ногами. В якихось райдужних колах закрутилися вікна, лави, стіл. По-ведмедячому простягнувши вперед довгі руки, похитуючись, Кир'ян, ледве розрізняючи старого, що притисся до печі, пішов на нього. Інстинктивно, не усвідомлюючи, що робить, мов іграшку, вибив з рук злодія пістолет, схопив його за плечі і, немов сліпий, перебираючи пальцями, добрався до сухої, жилавої Грищиної шиї… Він не чув, як до хати вдерлися Фомін і Попов. Не збагнув, чому раптом з'явилися чужі люди і розтискають його пальці, що обхопили ненависну шию. Не помітив, як повалилося на підлогу безживне тіло Нікітського. Відштовхнувши плечем обох працівників карного розшуку, Кир'ян як уві сні зробив крок, другий і повалився на лаву.

Минали тижні… Але Дорохов часто подумки повертався до того, що сталося в хаті мисливця. Мабуть, тільки тепер він цілком усвідомив слова Фоміна про небезпечність і підступність старих злочинців-рецидивістів. Якби вони запізнилися на кілька годин, хтозна, може, й штовхнув би Нікітський мисливця на цей страшний злочин, а коли б Кир'ян не погодився і став би на заваді — убив би, убив, не змигнувши оком, так само, як Ганну. Сашкові анітрохи не жаль було Міжнародного. От до Ганни або, вірніше, Ангеліни, у нього було якесь двоїсте ставлення. Звичайно, жінка вона порочна, та все-таки подобалася йому наполегливістю, зухвальством чи, може, незвичайністю. Але він розумів, що Ангеліна заплутала б і погубила Кир'яна. А може, змогла б його покохати й сама стала б кращою? Тоді вперше приїхавши на копальні, Сашко не зрозумів, що нема ніякого Хазяїна, а є Хазяйка, смілива, самовпевнена й гарна. Знайшов Сашко на копальневій пошті телеграму, що її буфетниця послала до Ленінграда. Скидалося на те, що вона сама квапила Нікітського з пограбуванням копальневого золота. Сашко був радий, що офіціантка Олімпіада Никонівна й уся її родина не мали відношення до злочинців. Виявилося, що послужлива жінка просто з поваги виконувала прохання буфетниці. Вона справді перевіряла його кишені, бо Ганна взяла під сумнів його, Сашкову, особу. А найбільше жаль було Сашкові мисливця. Щоправда, його не стали притягати за вбивство Нікітського. Психіатрична експертиза визнала, що його дії мали місце в стані афекту — миттєвої несамовитості, і тим самим зняла з нього відповідальність. Було жаль, що сильний і рішучий Кир'ян надломився і поїхав додому, після того як його судову справу припинили, глибоко нещасним чоловіком.

ЧОБОТИ З БІЛИМ РАНТОМ

За справами, за дрібними турботами, біганиною за дорученнями Сашко й не помітив, як надійшла весна.

У карному розшуку, особливо в групі Фоміна, настало затишшя. Справи виникали нескладні й розкривалися одразу або через день, через два. Кілька крадіжок Сашко розплутав самостійно і страшенно цим пишався.

Сьогодні в нього не було нічого термінового, і він розраховував звільнитися трохи раніше й піти до шевця. Йому нарешті пощастило замовити собі чоботи. Справжні, з м'якого шевро, з білою шовковою строчкою по ранту. Такі є в кожного поважного співробітника карного розшуку. Он Боровик пошив їх одразу, тільки-но вони прийшли в карний розшук. У Картинського, кажуть, таких чобіт аж дві пари. Навіть на роботу в них ходить. А в нього, Сашка, тільки казенні, зі складу. Щоправда, в грязь, у дощ вони годяться. А в гості чи то на вечірку в таких уже не підеш. Сашко останнім часом зумів прибратися, купив собі шкірянку, не нову, але пристойну, пошив бриджі, чорну сатинову косоворотку з білими ґудзиками, а от з чобітьми ніяк не виходило. Зарплату майже цілком він оддавав матері, через те відкладати доводилося потроху. Позавчора, нарешті, віддав гроші дядькові Кості Шульгіну. Той зняв мірку й пообіцяв пошити. Цікава людина цей Шульгін. Співробітникам карного розшуку шиє безкоштовно, гроші бере тільки за товар. Однак шевро, підошви купує у спекулянтів, тож все одно чоботи обходяться недешево. Але майстер дядько Костя — яких пошукати, шиє — як малює. Зараз мода на качині носи, то він їх робить просто навдивовижу. Замовники по півроку в черзі чекають, а карному розшукові — раніше за всіх. З однією умовою: чоботи він шиє при тобі. Сиди, дивися, а він працює. Здається, це неспроста. Може, для кожного візиту треба припасти випивку й закуску?

Сашко пожалкував, що не запитав про це дядька Мишу.

Годині о четвертій Дорохов у щасливому настрої вийшов з управління і подався до найближчої крамниці. У винному відділі його погляд привернула пузата пляшка з заморською назвою «Допель кюмель». Сашко заплатив за неї гроші й подався в робітниче селище, де в шевця був свій невеличкий будинок. Шульгін сидів за верстатом навпроти відчиненого вікна, мугикаючи собі під ніс, спритно затягував переди нових чобіт. Він брав шкіру губами пасатижів, затиснутих у лівій руці, тягнув, притискав колодку до колін, правою виймав з рота довгий цвях, уколював його в шкіру і спритно, одним ударом молотка, заганяв його на потрібну глибину. Потім перевертав колодку її старанно розгладжував зморшки чорної глянцевої шкіри. На очах у Сашка колодка обростала частоколом цвяхів.

Він знав, що це не його чоботи. Його, мабуть, ще й не покроєні. Відклавши чобіт, Шульгін узяв з пачки цигарку і, закурюючи, глянув у вікно. Його велике обличчя розпливлося в усмішці. Він привітно махнув Сашкові рукою — заходь.

У цьому домі Сашко був двічі. Першого разу вони проходили з Фоміним мимо, і дядько Миша запропонував: «Давай зайдемо, хорошу людину провідаємо». Зайшли, а дружина шевця сказала, що господар хворий. Сашко залишився в кімнаті, а Фомін з господинею пішли до спальні. З уривків розмови, що долинали до нього, він не зрозумів, про що йшлося, але кілька разів Фомін називав його, Сашкове, прізвище. Вже потім Михайло Миколайович розповів йому, що з Шульгіним і Борисом Картинським вони починали разом працювати, так само, як Сашко з товаришами. Тільки їх, комуністів, мобілізував крайком партії у розпалі непу.

Вдруге вони приходили з дядьком Мишею до шевця недавно. Сашко замовив чоботи й віддав гроші. Розмови ніякої з Шульгіним не вийшло, бо до нього приїхали на возі троє клієнтів, і дядько Миша одразу заквапився.

Сашко так і не зрозумів, що являє собою цей Шульгін. Здоровий, міцний дядько, тільки без обох ніг. У домі чисто, затишно. Багато книжок, не тільки в кімнатах жовті засклені шафи, а й у передпокої, на стіні полиці. І зараз, увійшовши в дім, Дорохов не знав, як себе тримати. Шульгін міцно потис Сашкові руку, скинув із стільця якісь колодки, протер його рукавом і запросив Сашка сідати. Дорохов витяг з кишені лікер, поставив його на верстат. Шульгін повертів пляшку, для чогось побовтав її і подивився на світло. Гукнув кудись у глибину дому, щоб принесли склянки й закуску. Незабаром ставна, статечна жінка — дружина дядька Кості — принесла на підносі склянки, шматочки сиру й ковбаси. Шульгін спритно, одним ударом долоні, вибив корок і майже вщерть налив каламутнуватої, густої рідини:

— Пий!

— Та я не п'ю, — соромлячись, промимрив Сашко.

— Не п'єш?

— Як же пити? Раніше бокс, тепер карний розшук. Я ж од вас ще в управління до дядька Миші зайду.

— Навіщо ж приніс?

— Та ось, — дедалі дужче ніяковіючи, Сашко розвів руками. — Думав, знадобиться.

— Все зрозуміло. Раз швець, то гіркий п'яниця, — криво посміхнувся Шульгін. — А тут ще й каліка, значить, п'є без упину.

Дружина Шульгіна, яка спостерігала всю цю сцену, підійшла до верстата, забрала піднос і пляшку.

— Чого з хлопця знущаєшся? Не бачиш, він до тебе з душею.

— Гаразд, Сашко! Подай-но мені отой згорток. І покроїв, і пошив я твої заготовки. — Шульгін показав гостеві халяви з простроченими передами. — Зосталося надати їм форми, пришити підошви, підбори — і все.

— Скільки ще треба часу, щоб вони були готові?

— Сідай лишень і розповідай, — наче вгадавши Сашкові думки, сказав Шульгін, — а я над твоїми чобітьми трохи помудрую.

— Що розповідати, дядьку Костю?

— Все, що хочеш. Почни з Ольги або з рябого, а краще з буфетниці. Колись я хотів особисто з нею познайомитися, та не довелося.

Сашко вкрай розгубився і не міг вимовити й слова. Шульгін глянув на нього й зареготав:

— Та ти, брате, не червоній. Я у вашому ділі дещо кумекаю і постійно в курсі. Адже це Льольчин чоловіченько мене чоботи шити змусив. Не розумієш? Зараз поясню. Спершу його банду розгромили біля Байкалу. Але отаман з десятком головорізів вислизнув. Шукали, шукали й намацали його під Александроном. Поїхали брати. Зав'язався бій. Я й наткнувся на кулеметну чергу. Бандити на коней, наші за ними слідом, а ми з Борисом, ну, з Картинським, зосталися. Йому в праву руку, а мені по ногах різонуло. Борис мене на собі верстви зо три тягнув. Впаде, відлежиться і знову мене тягне. Упертий чоловік оцей Картинський. Та тільки ноги мені все одно відрізали, а в нього нічого, рука загоїлася. Отакечки, дорогий товаришу Дорохов. Льолька, отаманова жінка, все золото й коштовності награбовані встигла захопити й до Китаю подалася.

Хлопці тоді знайшли провідників, які її через кордон перевели. Думали, що вона там і залишилася. Аж ні, повернулася. Як кажуть, царство їй небесне. Брава молодиця була. Перед революцією тут, в Іркутську, гімназію закінчила. Батечко в неї великими грошима на копальнях Бодайбо орудував. У шістнадцятому році всі свої капітали за кордон перевів і сам подався до Бельгії чи до Голландії, тепер уже не пригадую. А дочка його єдина не поїхала. Спочатку з анархістами злигалася, потім з денікінцями, побувала в отамана Семенова, а коли їх розбили, чомусь зосталася в Сибіру. Знайшла собі чоловіченька з бандитів, який із Семеновим водився, а той уже без гасел, без усяких монархічних ідей грабував усіх підряд — і своїх, і чужих, аби тільки золото та камінці блискучі були. Отак, дорогий мій товаришу уповноважений. А в двадцять шостому році, після госпіталю, змінив я оперативну роботу на оце ремесло.

Шульгін узяв за халяви майбутні Сашкові чоботи, уважно оглянув з усіх боків, помацав м'яку чорну шкіру, що аж вилискувала темною синявою, і вибрав під верстатом пару копилів. Покрутив їх у руках так і сяк і почав припасовувати заготовку.

— Зі мною чому так вийшло? Молодий був і надто хоробрий. Одне слово, дурень! Ліз куди попало… Тепер оце скільки літ минуло, а весь час згадую про той бій. Треба було мені займанку з тилу обійти. Тоді й ноги були б цілі, й Картинського не зачепило б. Бандитам шлях би відрізав, а отже, й інші хлопці врятувалися б. А я поліз у лоб. Ти ось уяви: чи знадобилися б тобі чоботи, якби в рябого пугач при собі був? Думаєш, геройство на бандитську кулю наразитися? Ні, любий мій друже, в карному розшуку всі перестрілки та погоні від невміння або самовпевненості. Пішли на галай-балай, покладаючись на власну хоробрість, а на галай-балай і грибів не назбираєш. По-твоєму, звідки в Миші Фоміна приказка така взялася: «Думати треба, думати»? У перші роки надто вже він гарячий був. У кожну нору стрімголов ліз і дурниць міг наробити зі своєю відчайдушністю. Знайшлися, слава богу, люди, порадили повторювати самому собі: «Думати, Фомін, треба, думати». І уяви собі, допомогло. Тепер це «думати» в нас стало вже приказкою.

Шульгін говорив неквапливо, хитрувато поглядаючи на Сашка, а руки його, немов самі собою, спритно робили свою справу. На очах у Сашка його правий чобіт набував закінченої форми.

Ще й ще приходив Дорохов до дядька Кості, і нарешті заповітні чоботи були готові. Не тямлячи себе від радості, з обновою в руках, Сашко, прощаючись з Шульгіним, попросив дозволу зайти до нього в найближчий вихідний.

— А ви що, тепер усім карним розшуком по шестиденках відпочиваєте? — несподівано спитав Шульгін.

— Хто не чергує, той відпочиває.

— Ти «Степана Разіна» Чапигіна читав? Ні? Тоді візьми он там на третій полиці, здається, четвертий том праворуч.

Дорохов поклав чоботи на верстат, знайшов книжку.

Шульгін сказав:

— Книжку візьми! Прочитай. Гарно написана. Згодом ще що-небудь дам. Є в мене путні книжки. Коли будеш вільний, приходь.

Давно було пошито чоботи з білим рантом, а Сашко, як тільки випадав вільний час, поспішав до Робітничого селища, до знайомого тепер будинку. Вмощувався поруч з верстатом, спостерігав за вправною роботою, слухав розповіді дядька Кості.

— Пошити чоботи діло нехитре, — розмірковував уголос Шульгін. — А ось пошити так, щоб людині втіха від них була, тут, брате, багато чого треба. Думаєш, я одразу так шити почав? Коли мене життя ото повернуло до шевства, не чоботи виходили, а негідь якась — аж дивитися гидко. Поки до всіх тонкощів дійшов і руки набив, багато товару попсував. Мабуть, у кожному ділі так. Та й у вас у розшуку мало бути самостійним, треба ще й зуміти втриматися на цій роботі. В мене як вийшло? Почав я вже сам розкривати, і не дріб'язок якийсь, а серйозні справи. Старшим групи призначили. Виходить, досвіду набрався. А на ділі виявилося, що моє вміння — пшик та й годі. У карному розшуку не можна помилятися. Ось, скажімо, вирішив ти, що тобі все можна, все дозволено, і весь твій досвід піде нанівець. У кращому разі виженуть тебе, а чого доброго, і під суд віддадуть. А пляма на всю службу лягає. І ось ще, слухай та на вус мотай: відповідають у вас за великі хиби, а дрібні неподобства не одразу помітні. Скажімо, поговорив ти грубо із свідком, вилаяв затриманого й поступово звик до такого тону. До начальства, може, й не скоро дійде, а люди лихе слово надовго запам'ятають. У карному розшуку, якщо за собою не стежити, враз зачерствіти можна. А справи ж у вас які? На крові часто вони замішані. А з ким працювати доводиться? Злодії, уркагани та бандити. І все одно, раз працюєш у карному розшуку, насамперед повинен людиною бути. Хамство, грубість навіть у шевському ділі ні до чого. І обачність потрібна. Надумав щось зробити, прикинь, яке враження це справить на інших, як сторонні твої дії оцінять. Адже ви всі на виду. Звернув увагу, скільки людей до Миші Фоміна за порадою йде? Фомін у стосунках з людьми ніяких похибок не допускає, і йому вірять: пообіцяв — обов'язково допоможе…

Кожна розмова з Шульгіним западала Сашкові в душу, залишалася в пам'яті, допомагала мужніти.

НАВЧАННЯ У СЕБЕ ВДОМА

Тим часом у родині Дорохових назрівали зовсім не передбачені події. Якось удень, йдучи додому обідати, Сашко зустрів по дорозі батька. Той зрадів:

— Ото добре! Хочу поговорити з тобою, синку, сам на сам, щоб матір не тривожити.

Вони зайшли в сквер, сіли на лавку. Дорохов-старший закурив.

— Ти газети читаєш? Знаєш, що у світі діється?

— Так, дещо… І не тільки з газет. Недавно в управлінні лекцію про міжнародне становище слухали… Гітлер вирішив під себе Європу підім'яти, і про витівку японців на Далекому Сході. Гадаєш, воювати будемо?

— До того йде, синку. Неспокійно в світі. Очевидно, й наш уряд вирішив Червону Армію у бойову готовність приводити. Почалась велика пертурбація у військах. — Дмитро Дорохов погасив цигарку, кинув недокурок в урну, поплескав по плечу сина. — Призначили мене командиром батальйону в учбовий полк, доведеться переїздити.

— Як переїздити? Куди?

— Ти поки що матері не кажи. Поїду, влаштуюся і заберу її. Турбуюся, як ти тут житимеш? Цю нашу квартиру доведеться здати. На моє місце інший приїде.

Сашко змінився на обличчі, засмутився, але стримався.

— Гаразд, тату, за мене не турбуйся… Якось… Я ж при ділі. Поговорю з начальством, пораджуся з хлопцями, знайдемо щось.

— Може, попросити, щоб перевели тебе? Та разом з нами?

— Що ти, батьку! А коли тебе з учбового полку ще кудись, то й мені їздити за тобою хвостом?

— Ну, дивися, людина ти тепер доросла, колись все одно треба починати жити самостійно. Матір не тривож поки що. Йди додому, а мені тут ще декуди забігти треба.

Незабаром батько поїхав, і Сашкові довелося розповісти Фоміну про те, які труднощі з житлом його чекають. Михайло Миколайович звично пригладив волосся, що він робив щоразу, коли щось обдумував, пообіцяв:

—Є тут один варіант, я з Іваном Івановичем пораджуся.

Наступного дня вранці Фомін покликав Сашка пройтися з ним.

— Розумієш, є одна кімнатка, але не вельми симпатична. Загалом, подивимося, а потім вирішимо.

Вони проминули базар, звернули в провулок без назви й підійшли до низького, довгого будинку. Пройшли через скособочені ворота, що не зачинялися, і з внутрішнього боку будинку побачили кілька ветхих ґанків, що вели до окремих квартир. На одних дверях висів великий заіржавілий замок, а на ньому шматок фанери з червоною сургучевою печаткою. Фомін зламав печатку, відімкнув замок і ввів Сашка. Маленький передпокій, мабуть, правив і за кухню і за прихожу, з нього двері вели до порожньої невеликої кімнати, обклеєної пошарпаними шпалерами. Одно-єдине вікно виходило на вулицю.

Михайло Миколайович відчинив кватирку, розчинив навстіж вхідні двері, витягнув засувку з труби невеликої грубки, і важке вогке повітря швидко витягло протягом.

— Якщо зробити ремонт, то жити можна. Гадаю, дадуть тобі ордер на цю комірчину.

Сашко походив по кімнаті, повернувся у прихожу, а Фомін наче відгадав його думки.

— З ремонтом я тобі допоможу. Тут тесляреві та маляреві на кілька днів роботи.

— Згоден, — зітхнув Сашко, — деякі речі мені мати залишить.

— Що згоден ти, то згоден, але перш ніж ордер просити, я тобі дещо розповім. Жила в цій кімнаті одна бабуся. Ну, не бабуся, а літня жінка. Знайомих у неї було страх скільки — від Красноярська до Хабаровська, і всі везли їй гостинці. А вона ці гостинці на базар носила, добре, що тут поряд. Торік, незадовго до твого приходу, ми її разом з однією групою за дуже великі подарунки запроторили до в'язниці. Суд речі її конфіскував, а трохи перегодом, вже у таборі, вона упокоїлася.

— Як це упокоїлася? — здивувався Сашко.

— Так. Віддала богові душу. Через те, перш ніж вирішити, чи будеш ти тут жити, я повинен тебе попередити, що квартира ця тривалий час була злодійським кублом і крадене сюди плавом пливло.

— Ремонт зробимо, побілимо, пофарбуємо. Стіни ж не винні,— відповів Сашко.

Коли квартирі надали пристойного вигляду, Сашкова мати пошила на вікно фіранку, над ліжком повісила простенький килимок, прослала доріжки і, виїжджаючи до батька, все наказувала:

— Ти вже дорослий, синку, чистоту підтримуй. Що дрібніше — сам випери, що більше — до китайців у пральню віднеси. Безладу й бруду не розводь, він з підлоги в душу в'їдається. Одружуватися без мого дозволу й не думай.

— Не до одруження мені, мамо. Крім спортзалу та управління, ніде й не буваю. Ні на риболовлю, ні на полювання не можу вибратися. Яке вже тут одруження! Виспатися ніколи, а тут ще в комітеті комсомолу вилаяли, що громадською роботою не займаюся, і прикріпили до групи бригадмілу медичного інституту.

— Куди прикріпили? — не зрозуміла мати.

— В інститутському гуртожитку на Четвертій Радянській організували з студентів бригаду сприяння міліції. Ну, мене послали допомогти їм налагодити роботу. Доведеться тепер у перерву до цих студентів бігати. Вони хочуть у своєму районі порядок навести, щоб хуліганства там чи бійок не було.

— Куди ж вони, твої начальники, дивляться? А коли відпочиватимеш?

— Ну, не щодня ж я туди ходитиму. Адже комсомольці, які в бригадміл пішли, також свій вільний час на громадську справу витрачають.

— А що, в тому бригадмілі й дівчата є?

—Є, мамо, медички, майбутні лікарі.

— Ото й оженить тебе котрась.

— Ну, це ми ще побачимо…

Мати поїхала до батька, і Сашко оселився у своїй власній квартирі. Перше відчуття від самостійності було якесь невиразне, дивне. У маленькій квартирі все було його власне. Хоче — поставить стілець в один куток, хоче — в інший. Надумає топити грубу — і затопить. Може лежати на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись. Може зовсім не спати і читати хоч до ранку. Самостійність несподівано приносила радість, але іноді трохи щеміло серце: нема поряд батька, не стало буркотливого піклування матері, залишився він, Сашко, сам-один…

Але віддаватися самотності в своїй новій квартирі йому не довелося. Незабаром після того як він сюди перебрався, над ранок його розбудив стукіт у віконце. Він подумав, що викликають на роботу. Підійшов до вікна, спробував роздивитися, хто там, але в сірій імлі було видно тільки розмитий силует людини. Сашко натягнув штани й пішов відчиняти. Тільки-но відсунув засув, як побачив незнайомого чоловіка з двома чемоданами в руках. Не мовлячи й слова, чоловік уніс до передпокою чемодани, оглянув Сашка, звелів ці чемодани прибрати і, буркнувши, що у візника ще дещо зосталося, вийшов. Сашко метнувся до кімнати, вихопив з кишені пальта пістолет, намірився йти зустрічати гостя, але той з'явився сам з великою пакою, загорнутою у рогожаний мішок. Кинувши її, лайнув Сашка, що не прибрав чемоданів, заніс їх до квартири, зачинив на засув вхідні двері й пошепки запитав:

— А де сама?

— А сьогодні не ночувала, — не розгубився Сашко.

Він устиг натягнути чоботи, щоправда, без онуч, і накинув піджак. Увімкнув електрику. Чоловік не був здорованем. Оглядаючи нову обстановку, він, мабуть, зміркував, що в кублі сталися деякі зміни. Сашко також зрозумів, що баритися не можна, наставив зброю — Підніми-но, дорогий гостю, руки та стань обличчям до стіни. — Сам притис пістолет до стегна, щоб цей невідомий випадково не вибив у нього зброю, а лівою обшукав кишені, витяг плаский гаманець, одібрав невеликий складаний ніж.

Зброї у незнайомого не виявилося. Не одягаючись, Дорохов вивів гостя в двір і подумав, як бути з дверима. Поки морочитиметься з замком, цей тип може втекти. Вирішив залишити квартиру незамкнутою.

— Ходімо, тут недалеко. Побіжиш — застрелю.

До управління вони йшли мовчки. Черговий з півслова зрозумів Сашка.

— Ходімо разом, треба подивитися, що він тобі привіз, і акта скласти.

Оглянувши кімнату, Сашко переконався, що сюди ніхто не заходив. За розпорядженням чергового запросив як поняту сусідку. Речей виявилося багато. Всі нові, видно, щойно з крамниці. На більшій частині збереглися етикетки. Понята навіть перехрестилася.

— Ну, слава богу, в нашому дворі свій міліціонер завівся. Тепер хоч дихнемо спокійно. Та відьма, як тільки щось не так, погрожувала. Весь двір тримала в страху. Хай у пеклі їй чорти зайвого корячка смоли не пошкодують.

Затриманий поводився на диво тихо. Він наче змирився зі своєю долею і тільки двічі попросив води. Незабаром з'ясувалося, що прибув він здалеку, з міста Петровська-Забайкальського Читинської області, де обчистив крамницю.

Як кажуть, аби почати, а там воно й піде. Днів через десять Сашко, прийшовши додому пізно вночі, на ґанку спіткнувся об великий клунок з оберемком одягу. Він повернувся до управління, застав Андрія Нефедова, який ще не встиг піти додому, і запросив його до себе. Над ранок вони вдвох затримали приїжджих квартирних злодіїв, які прийшли до «хазяйки» по розрахунок.

Товариші по службі сміялися, що тепер вивчення слідчої роботи у Саші Дорохова йде без відриву від дому.

Життя йшло своїм звичаєм.

У ті дні незвичайне торжество охопило місто. Святкували перемогу при Халхин-Голі.

На заводах стихійно виникали мітинги, вулицями йшли демонстранти.

Раділи всі бурхливо, піднесено. Піонери в червоних галстуках салютували зустрічним військовим, не соромлячись, просили показати новенькі ордени. Ніхто не знав, що це лише мала війна й зовсім не за горами та, величезна, страшний тягар якої ось-ось упаде на плечі всього народу…

Дорохов особливо радів за батька, який встиг побувати зі своїм батальйоном на Халхин-Голі. Він написав, що живий, здоровий і все гаразд. У газетах, по радіо розповідалося про те, як доблесна Червона Армія разом з монгольськими військами розгромила Шосту Квантунську армію японських самураїв.

Разом з іншими працівниками карного розшуку Сашко виходив на вокзал зустрічати героїв Халхин-Голу.

На привокзальній площі зібралася сила-силенна людей. І коли прийшов поїзд і з м'якого вагона вийшли командири, люди їх підхопили на руки й бережно понесли. Що говорили на мітингу, Сашко не чув, бо стояв далеко, але зате сам, на власні очі бачив щуплого хлопця, анітрохи не старшого за нього, Сашка, в якого на гімнастерці сяяла справжня Зірка Героя Радянського Союзу. Живий герой — і Сашко бачив його на власні очі!

Але радісний настрій затьмарила біда. Тяжко поранили Стьопу Колесова. Троє практикантів (що лишились) — Нефедов, Боровик та Дорохов — зібралися в кабінеті у Фоміна, й Нефедов — при ньому все це сталося — почав розповідати:

— Послав Картинський мене зі Стьопою сьогодні вранці одного цигана привести до управління — Кольку Волбенка. Йому недавно вісімнадцять виповнилося. Він у нас у карному розшуку до цього разів зо три був. У справі рябого — того самого, пригадуєте? Так ось, цей Волбенко, від кого, ми так і не знаємо, одержував паспорти на коней і перепродував їх у зграю рябого. Але не самому, а комусь з учасників. З тими паспортами вони і збували коней — у Черемхові, на Байкалі. Волбенка ми могли б узяти, але Картинський захотів докопатися до того, хто ті паспорти дістає, от і вирішив Волбенка не заарештовувати.

Ну, а сьогодні вранці Картинський каже: «Ідіть розшукайте Миколу Волбенка. Поговорю з ним востаннє. Може, все-таки схаменеться». Підійшли ми до хати, Степан і каже мені: «Я цього Волбенка минулого разу випустив. Постукав у двері, а він у вікно — і тільки п'яти блиснули. Тепер ти стукай у двері, а я ззаду, за хату зайду». Постукав. Мати Кольчина почала розпитувати, хто, та що, та чого. А я бачу, Колька цей у віконце на мене глянув. Ну, думаю, вдома, значить, недарма грязюку місили. А дощ так і періщить. Чую, загримотіли защіпки, засуви дверні. Тільки зайшов у сіни, а надворі постріл, другий. Кинувся я у двір, дивлюся, Стьопа й Колька по грязі качаються. Волбенко хоче вирватися, а Стьопа обхопив його обома руками, лежить під ним і не пускає. Скрутив я цигана ременем, а Степан підвестися не може, просить: «Подивися, що в мене з животом». Розстебнув я пальто, піджак, а її нього вся сорочка в крові. Схопив його — і в хату. Куля йому в лівий бік влучила. Перетягнув рушником. Сусіда послав «швидку» викликати. Лікар каже: погано, крові багато втратив. Але Стьопа навіть не стогнав. До лікарні його відвезли. Ми з Картинський туди їздили. Сказали, що порожнинна операція і ще не закінчили.

Вперше хлопці бачили Нефедова таким розгубленим.

— А циган утік? — не витерпів Сашко.

— Ні, я ж його добре зв'язав… Потім під вікном знайшли ми іржавий «сміт-вессон» у ньому один патрон зостався. Колька каже, що вистрелив з ляку, боявся, що заарештують.

— Де він, цей Волбенко? Піду на нього гляну, — вирішив Боровик.

— Не пустять, — зітхнув Андрій. — Його сам Чертов разом з прокурором допитують.

Лише через тиждень їм дозволили провідати Колесова. У палаті було ще двоє післяопераційних хворих, і хлопці спершу Степана не впізнали. Він лежав на спині і, коли вони зайшли, насилу повернувся на правий бік. Змінився він страшенно: ніс загострився, очі запали, сіра з жовтизною шкіра обтягнула лоб і вилиці. Побачивши сумні обличчя практикантів, Степан винувато всміхнувся:

— Здається, видряпаюся. От тільки двох ребер не вистачатиме. Мабуть, знову в учителі доведеться йти…

Медична сестра відібрала в хлопців гостинці й випровадила з палати. У лікарняному сквері вони всілися на лаву.

— Жалко Стьопу, — зітхнув Андрій. — Хірург каже, якби на три пальці вище влучило, ніхто б його не врятував. Там знаєте яка куля була? Як на ведмедя — прямо жакан! І теж свинцева. Добре, хоч живий зостався.

— Хлопці, а що це Степан про вчителів згадав? — запитав Боровик.

— А те, що тепер йому в розшуку робити нічого. Чув, як Іван Іванович казав, що Стьопка на все життя інвалід. Спишуть його на пенсію. — Сашко зітхнув.

— Андрію, а хіба в Степана зброї не було? Чому не стріляв?

— Одужає, запитаємо. Я гадаю, пожалів він того дурня. Перший раз Волбенко кудись угору вистрілив. Степан кинувся до нього, вибив револьвер, а ця стара американська пушка, падаючи, вдруге сама пальнула. Мабуть, зачепилася за щось, а може, вдарилася.

Сашко, нагнувшись, креслив прутиком на землі візерунки. Крізь зуби, не підводячи голови, він процідив:

— Шульгін казав, що в розшуку мало навчитися працювати, треба ще й зуміти вижити і при цьому залишитися людиною. Стьопі куди простіше було рішити Волбенка, а він на револьвер кинувся. Врятуватися не зумів, але людиною зостався.

— Балачки все це. Слова пустопорожні,— розізлився Боровик. — Стьопка зостався калікою, таким самим, як твій Шульгін. Стріляти в них, паскуд, треба першим.

Нефедов подивився на приятеля, зітхнув:

— Дурень ти, Анатолію! Зрозумів?

В управлінні Фомін розпитав Сашка про здоров'я Колесова й пообіцяв:

— Зайду, провідаю хлопця. Поки здоровий, кожному потрібний, а ось станеться таке, за роботою та біганиною ніколи зайти до товариша. Так що ти, Сашко, не забувай, заглядай до лікарні. Там Степанові тепер довго жити доведеться. А лежати самому тоскно, я це знаю.

Через кілька днів, коли Сашко був у кабінеті сам, пролунав телефонний дзвінок. Якийсь чоловік хриплуватим басом попросив Фоміна. Дорохов відповів, що Михайло Миколайович в управлінні, але кудись вийшов.

— Слухай, друже! Перекажи Фоміну, щоб нікуди не йшов. Хай зачекає… Хочу його бачити, скоро прийду. Скажи, що дзвонив Олег.

Тільки-но з'явився дядько Миша, Сашко слово в слово передав Олегове прохання.

— Який Олег? — здивувався Фомін.

— Прізвище не назвав; сказав, що прийде. Голос у нього якийсь застуджений.

— Виходить, повернувся наш геолог, — вирішив Фомін. — Ось що, Сашко, ти теж будь на місці. Познайомлю з цікавою людиною.

Вдень з'явився Олег. Високий, худий і не просто засмаглий, а продублений на вітрі, сонці й морозі. Довго обіймав Фоміна, дружньо привітався з Сашком. Обидва приятелі закидали один одного запитаннями. Михайло Миколайович Сашкові пояснив:

— Олег працював у нас у розшуку. Не знаю чому й за які заслуги, міськком партії направив його на навчання в геологічний. Закінчив і тепер ось блукає по тайзі, обнявшися з ведмедями, золото шукає.

— Що там золото! — зітхнув Олег. — Молібден тепер набагато потрібніший. Молібден — це міцна сталь, і не будь-яка, а броньова. Його якраз ми й шукаємо. Ось послухайте, хлопці, що зараз у тайзі робиться. Кілька партій ведуть розвідку для майбутньої траси. Від Байкалу до Амуру пройде нова залізниця. Друга, і через найзаповідніші місця, кілометрів чотириста — п'ятсот на північ од нашої магістралі. Ви не уявляєте, скільки там, у землі, всякого добра. А як зміняться ті краї! Виникнуть нові копальні, будуть збудовані заводи, виростуть міста, розквітне найглухіша тайга. А ти, Михайле, кажеш — золото. Та там його знаєш скільки? — Олег дістав із польової сумки складену вчетверо кальку й показав обом жирний чорний пунктир, що проліг од Байкалу до Амуру через річки, болота й гірські перевали. Сашко прочитав назву, чітко виведену вгорі: «БАМ-транспроект».

— Ось у зоні майбутньої Байкало-Амурської залізниці ми, геологи, весь час й ганяємо. Чого, брате, там тільки нема: залізо, вугілля, нафта, рожевий мармур!.. А вам би тільки золото!

— Коли ж це буде?

— Думаю, Мишо, через кілька років закипить робота. Проведуть розвідку по всій трасі, затвердять і почнуть будувати.

ЗАРАХУВАТИ НА ПОСАДУ

Того ранку Фомін несподівано відправив Сашка додому переодягатися.

— Пробач, брате, вчора не встиг попередити, та й, щиро кажучи, сам точно не знав. Одягни білу сорочку, костюм, краватку, та не подумай свої модні качині чоботи надівати. Треба мати гідний вигляд. Йди і швиденько назад.

Щойно Сашко повернувся, як Фомін оголосив, що його викликає начальник управління міліції області.

У просторій приймальні Дорохов побачив Боровика, і не в своїй звичайній гімнастерці, а в новому строгому костюмі. Тут-таки, як звичайно, трохи осторонь, сидів також причепурений Андрій Нефедов.

З кабінету начальника управління виглянув Чертов.

— Зібралися? Тоді заходьте.

Дорохов був у високого начальства вперше, і кабінет йому сподобався. Величезний, світлий, уздовж стін стільці в білих чохлах, на підлозі килим. Прямо навпроти дверей масивний письмовий стіл, а над ним на білій стіні портрет Дзержинського.

В одному з крісел сидів секретар Іркутського міськкому комсомолу, поруч умостився Чертов. Дорохову й раніше доводилося бачити начальника управління, але здалеку й побіжно. Сашко знав, що начальник — герой громадянської війни, що в усій області тільки він один носить чотири ромби. Сашкові впало в око, що обличчя в начальника геть у зморшках і повнота в нього якась хвороблива. Навіщо ж їх усіх зібрали? Для звіту, чи що? А може, дізнатися, як вони, комсомольці, справляються з роботою?

— Почнемо? — Чертов узяв зі столу папір і почав читати: — «Наказ по управлінню міліції УНКВС Іркутської області. По особовому складу. Перше: практикантів Боровика Анатолія Єгоровича, Дорохова Олександра Дмитровича і Нефедова Андрія Васильовича за виявлену старанність при вивченні карно-слідчої справи, сумлінність, ініціативу та сміливість зарахувати на посаду уповноважених карного розшуку. Друге: уповноваженого карного розшуку О. Д. Дорохова за затримання в позаслужбовий час чотирьох небезпечних злочинців з краденими речами та цінностями на велику суму при спробі збути награбоване нагородити кишеньковим металевим годинником з написом: «О. Д. Дорохову за успішну боротьбу зі злочинністю».

Начальник управління вийшов на середину кабінету з червоною квадратною коробочкою в руках.

Зніяковілий Сашко підійшов, не знаючи, що йому казати й що робити.

Начальник управління передав йому коробку, поздоровив.

Дорохов промимрив щось невиразне у відповідь і повернувся на своє місце. Не витерпівши, відкрив коробку: виблискуючи золотавим циферблатом, у ній лежав великий плаский годинник Кіровського заводу. Перший годинник у його житті.

Уповноваженим Анатолію Єгоровичу Боровику, Андрію Васильовичу Нефедову також оголосили подяку й нагородили їх цінними подарунками…

Наприкінці жовтня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року Дорохова викликав начальник відділу кадрів. Він запитав про здоров'я, поцікавився, як служить батько, і раптом оголосив:

— Вирішили ми тебе, Олександре Дмитровичу, відправити в Читинську область.

— Як це відправити? — не зрозумів Сашко.

— Так. Перевести туди на роботу.

— Це ж чому? В чому я провинився?

— Ні в чому ти не провинився, Дорохов, і ніхто тобі ні за що не докоряє. З Головного управління міліції, з Москви, прийшов наказ направити в Читинський карний розшук трьох досвідчених працівників. До-свід-че-них, — по складах повторив начальник відділу кадрів. — Одного ми беремо з апарату, а двох з районів. Порадилися й вирішили на самостійну роботу послати тебе. Боровика й Нефедова поки що ранувато, а ти, на думку Чертова, впораєшся.

Сашко, засмучений, ображений, прийшов до Фоміна.

— За що, дядьку Мишо? Я ж працював сумлінно, чесно, а мене до Чити.

— Не гарячкуй, Сашко. В карному розшуку тобі доведеться працювати довго, а може, все життя. І переводитимуть тебе з місця на місце не раз і посилатимуть туди, де важче. Мені, ти думаєш, легко? Звик я до тебе. Але така в нас робота. А з самостійною роботою, вірю, ти впораєшся. Тільки думати, Сашко, треба, головне — думати.

У ЗАБАЙКАЛЛІ

У поїзді Сашко довго стояв у тамбурі. Давно відплив перон. Розтанули обличчя проводжаючих, розпрощався Сашко з хорошими людьми… «А що чекає мене там, у Читі? — думав він. — Які будуть товариші, як зустрінуть? Мабуть, чекають досвідченого, такого, як Фомін або Картинський, а тут на тобі, хлопчисько, вчорашній практикант…» Непомітно він вийняв з кишені і ще раз оглянув новенький наган, якого вручив йому перед від'їздом Фомін. Сам по собі револьвер чудовий, а тут ще на рукоятці пластинка срібна з написом: «Від друзів з Іркутського карного розшуку О. Д. Дорохову». Достоту як на батьковому маузері. Дядько Костя Шульгін, до якого Сашко забіг попрощатися, подарував йому підручник з криміналістики професора Якимова.

Сашко зайшов у своє купе, дістав з чемодана новеньку, в чудовій шкіряній оправі книжку і ще раз прочитав дарчий напис: «Сашкові Дорохову! Бажаю тобі побачити, як криміналістика з усіма її технічними можливостями стане головним засобом боротьби зі злочинністю. Я, на жаль, зможу про це тільки почути. Бажаю тобі успіху й здоров'я К. Шульгін».

«Фантазер цей дядько Костя, — подумав Сашко, — казав, що з допомогою криміналістики будуть не тільки розкривати, але й запобігати злочинам. Справжній фантазер».

Спливли в пам'яті слова Фоміна: «Хочеш, щоб тебе поважали, поважай людей сам».

Так, багато чого навчив його дядько Миша. Вчора Фомін довго просидів у Сашка, пішов уже пізно. Сашко надумав подякувати йому за науку, а той серйозно відповів: хай він виховає трьох хороших працівників карного розшуку та виведе їх на самостійну дорогу. Більшої подяки йому й не треба.

Перед самим від'їздом Сашко побував на кладовищі, посидів біля могили Жені Чекулаєва. Шкода, що зі Степаном Колесовим не вдалося попрощатися. Заходив у гуртожиток, сказали — поїхав на Байкал.

«СТОМЛЕНЕ СОНЦЕ»

…Управління міліції Читинської області знаходилося неподалік од вокзалу. Сашко залишив свої речі в камері схову, зайшов до перукарні, підстригся, поголився, почистив чоботи в привокзального чистильника.

Насамперед він вирішив зайти в карний розшук і передати лист од Попова заступникові начальника Анатолію Никодимовичу Торському. Попов, вручаючи йому цього листа, казав:

— Знаю я Толю Торського, разом з ним не один десяток усяких негідників спіймали. Справжній слідчий, розумний, сміливий, витриманий.

Поки Торський читав лист, Сашко встиг його роздивитися. Худорлявий, високий, коротко підстрижене чорне волосся акуратно розділене проділом. Смагляве, гладеньке обличчя, розумні, виразні очі.

— Ну як там Іркутськ? — потираючи руки, оголюючи в широкій усмішці білосніжні, немов поліровані, зуби, поцікавився Торський. — А Фомін ще злодіїв ловити не розучився?

Сашко розповів про останні новини.

— Ну, тепер ходімо. Я тебе в кадри проведу, і заразом вирішимо, куди тебе призначити. Є тут у нас посада в Миколи Савелійовича Арзубова у відділі боротьби з крадіжками. Він чимось на твого Фоміна схожий.

Через півгодини Сашкова доля вирішилася. Його зарахували уповноваженим у відділення, яким командував Арзубов. Микола Савелійович, по-волзькому окаючи, почав прискіпливо з'ясовувати, що знає, що може Сашко, чи працював самостійно. Виявляється, про Фоміна чув не лише від товаришів по службі, але й від злочинців, які хвалилися тим, що «в Іркутську їх ловив сам Фомін». Сашко дізнався, що Арзубов у Читі недавно, його перевели сюди так само, як і Дорохова, тільки з Центральної Росії. Після тривалої розмови Арзубов вручив Дорохову тоненьку папку зі справою про крадіжку речей і пояснив:

— Три дні тому в самотньої жінки з квартири вкрадено патефон з платівками й сумку, в якій було сімдесят карбованців і, головне, партійний квиток та паспорт. Найцікавіше, що вона не знає, коли вчинено крадіжку: можливо, в день її виявлення, а може, й раніше. Але це не все. Жінка твердить, що замки — а їх на її дверях два — справні й не були відімкнені. Тобто щоразу, повертаючись додому, двері відчиняла сама. Сходи до неї і на місці розберись. Згоден? Ну й чудово! Слухай, Дорохов, а де ти зупинився? Ніде? Це погано. Можу запропонувати два варіанти. Перший: я тут одержав кімнатку, ми там утрьох — дружина, дочка і я. Можу поступитися диваном. Щоправда, це не зовсім диван, а кушетка. Я її сам змайстрував. Бачу, що не згоден. Тоді другий варіант. Бачиш диван, не саморобний, а справжній. — Арзубов показав у куток просторої кімнати, де стояв великий, обтягнутий чорною клейонкою диван з високою спинкою. — Я на цьому дивані три місяці спав. А чим ти гірший за мене? Потім підберемо тобі житло. Зараз, правда, в Читі це складне питання. Але ти не журися, знайдемо. Розшукаєш коменданта нашого управління, він дасть тобі простирадла, подушку, ковдру. Речей у тебе багато?

— Чемодан і невелика пака.

— Небагатий. Он там, за диваном, усе й розмістиш. Домовилися? Ну й чудово.

Того ж дня Дорохов прийшов до потерпілої. Крадіжка й справді була якась дивна. Гарненька жінка середнього віку охоче показала йому свою невелику квартиру, пояснивши, що живе сама, працює в міськвно інспектором. Удома в неї, крім трьох-чотирьох подруг, майже ніхто не буває. Інколи заходить знайомий директор школи, і все. Двері вона завжди замикає акуратно. На зиму вставила другі рами. Як видно, їх не виймали, тим більше, що квартира на третьому поверсі, знадвору не залізеш. Сашко довго розглядав замки. Попросив викрутку, акуратно зняв їх, але й при ретельному огляді ніяких пошкоджень не виявив. Оглядаючи квартиру, звернув увагу на те, що в кухні електрична проводка, підведена до столу, відрізняється від решти. У кімнаті, в коридорі обплетення проводів пожовкло, а подекуди вкрилося пилом. У кухні ж трохи вище вимикача приєднаний шнур був свіжий, а розетка явно відрізняється від тієї, що була в кімнаті.

«Чому вона нічого не каже про електромонтера? — подумав Сашко. — Навряд чи минув тиждень після того, як він тут попрацював. Не хоче або вважає його поза підозрою? Як же зробити, щоб вона розповіла про нього сама, без навідних запитань?»

У коридорі Сашко помітив лічильник і ніби ненароком поцікавився, чи давно знімали його показання. Коли виписували рахунок на оплату електрики?

— Монтер у нас буває в двадцятих числах. Був минулого місяця.

«Осічка», — подумав Сашко й почав з'ясовувати прикмети патефона.

— Патефон японський, великий, квадратний, купувала його на барахолці за триста п'ятдесят карбованців. Справді, звук у нього чудовий, але він надто важкий, кілограмів дванадцять. У кришці спеціальний карман, у нього вміщається вісім платівок, але вкрали тільки три, мої улюблені: фокстрот «Ріо-Рита», «Бризки шампанського» та «Стомлене сонце». Цю платівку зовсім недавно на базарі купила за дорогу ціну. Я люблю музику. Особливо танцювальну.

— Скажіть, а де ви ремонтували патефон?

— Чому ви вирішили, що я його ремонтувала? Його регулював мій племінник, у ремонт патефон не здавався.

— Я подумав, якщо здавали в ремонт, то в майстерні, мабуть, відомі його номер і фірма. Тоді нам легше було б його шукати.

— Номера я не знаю, а от фірму, напевно, підкаже Коля, племінник. Він теж любить музику і знається на патефонах. Він сам собі склав дуже гарний.

— А як знайти Колю?

— Навіщо шукати? Я сама запитаю в нього і вам зателефоную. А взагалі він працює на міській телефонній станції. Зайцев його прізвище. Коля до мене часто заходить.

Дорохов поговорив ще кілька хвилин і, сказавши, що постарається знайти злодія і вкрадене, зібрався йти.

— Нічого мені не треба — ні патефона, ні платівок, ні грошей, — нервово сказала господиня, — знайдіть, ради бога, партійний квиток і паспорт.

Прокинувшись задовго до приходу Арзубова, Сашко швидко прибрав постіль в об'ємисту утробу дивана. Вмився у дворі з-під крана. У пельменній по сусідству поснідав і пішов на телефонну станцію. Розшукав Миколу Зайцева і, викликавши його в коридор, сказав, що треба поговорити. Племінник виявився молодим хлопцем, худим, довгим, незграбним. Коли Сашко повідомив, що він з карного розшуку, Зайцев зблід, потім його кинуло в жар, та так, що верхня губа зросилася потом. Хлопець гарячково облизнув губи, оглянувся навкруги і сказав Дорохову, що йому зараз ніколи, терміново викликає старший технік, і що він для розмови прийде, куди йому скажуть. Ця явно підкреслена терміновість Сашкові не сподобалася. Він одвів хлопця в кінець коридора й різко та вимогливо запитав:

— Де патефон?

— Не брав я її патефона, — зразу ж огризнувся хлопець.

— Ага, не брав… Тоді йди одягайся, я повідомлю твоє начальство, що беру тебе з собою, і вдома у тебе зроблю обшук. Не знайду патефона — знайдеться щось інше на зразок «Стомленого сонця».

Зайцев кілька разів судорожно ковтнув, немов йому забракло повітря, і недоречно спитав:

— А що зі мною буде?

— Не віддаси сам, заарештую, будемо вести слідство, а там суд вирішить, що з тобою робити.

— Поверну, поверну я їй патефон з платівками.

— А сімдесят карбованців, партійний квиток, паспорт?

— Не брав я її сумки. Вийняв три карбованці, а більше нічого не чіпав.

— Тоді де ж ця сумка?

— Вдома в неї, під шифоньєром.

— Як вона туди потрапила?

— Я запхнув зі страху.

— Розповідай до ладу.

— Тітка Ганна попросила мене зробити їй розетку в кухні, щоб електроплитку вмикати. Ну, прийшов, почав відвід тягти. Вона мені каже, що до крамниці піде, поки я тут поратимусь. Того дня в мого дружка були іменини, і я вирішив попросити в тітки патефон: мій переносити не можна — розпадеться. Але потім збагнув, що вона нізащо не дасть. Я швидко взяв три платівки, поклав їх під кришку й виніс патефон на верхню площадку східців, де хід на горище. Думаю, завтра їй принесу, скажу, що брав відрегулювати. Повернувся в квартиру, а грошей на подарунок нема… От і вирішив троячку поцупити. Поліз у сумку, взяв три карбованці, а тут вона двері відчиняє. Я зі страху сумку під шифоньєр, а сам у кухню. Ну, а совість мучить… Наступного дня зайшов до міськвно, хотів їй усе розповісти, а там тітки нема. Запитую: «Де?» Кажуть, у карному розшуку, обікрали її, гроші забрали й документи, та ще речі. От я з тих пір весь час чекаю, що ви прийдете.

— Чому ж тітці не сказав, що патефон у тебе?

— Та як же я скажу, коли вона вже вам заявила?

— Гаразд. Де патефон?

— Удома, і платівки теж.

— Ходімо додому, покажеш.

— Ви мене заарештуєте? — Тепер Зайцева тіпала справжня пропасниця, і Дорохов подумав, що племінника слід трохи підбадьорити.

— Коли не брешеш, то заарештовувати не будемо.

— Я вам правду сказав.

— Ти де живеш?

— Недалеко тут, на Першотравневій.

— Тоді відпросися на півгодини. Можеш не казати своєму начальству, що я прийшов.

Сашко слухав японський патефон і дивувався з чистоти звуку. «Бризки шампанського» виявилися досить заїждженою старою платівкою, а от «Стомлене сонце» звучало чисто. Дорохов завів її двічі.

«Гарна платівка, за таку грошей не шкода», — подумав він.

— Ну ось що, Миколо Зайцев, пиши підписку.

— Яку? — злякався хлопець.

— Бери папір, ручку, а я продиктую: «Я, Микола Зайцев, даю цю підписку карному розшуку в тому, що сьогодні поверну своїй родичці Ганні Карпівні Сотниковій патефон і три платівки». Написав? Підпишися, постав число. Чи є в тебе зауваження, стягнення по роботі?

— Нема ніяких. Подяки є, до свят премію дали.

— Не брешеш?

— Так ви ж можете перевірити.

— Звичайно, перевірю. Ну дивися, коли ввечері не віднесеш тітці патефон, пошкодуєш.

— Віднесу, обов'язково віднесу. Слово честі. Сашко повернувся в управління, але Арзубова на місці не було.

Він знайшов у довіднику телефон міськвно й подзвонив Сотниковій.

— Добрий день, це Дорохов, той самий, що вчора у вас був. Ганно Карпівно, не могли б ви зараз на кілька хвилин зайти до себе додому? Так, це важливо. Я теж прийду.

Сотникова зустріла Сашка біля свого будинку, засипала запитаннями:

— Про щось дізналися? Невже знайдете? Що ви хотіли в мене подивитися?

Вони піднялися на третій поверх, жінка оглянула замки, відімкнула один, потім другий. У передпокої почала скидати пальто.

— Не треба. Зайдімо до кімнати на хвилинку, — попросив Сашко і, ставши навколішки біля шифоньєра, зазирнув у досить простору пройму й витяг звідти чорну квадратну шкіряну сумку. Подав її украй розгубленій господині.

— Подивіться, що там?

Сотникова зазирнула в сумку і мовчки сіла на стілець. Потім просто на підлогу витрусила все, що там було. З сумки посипалися гроші, якісь записки, тюбик губної помади, пласка пудрениця, паспорт і партійний квиток. Схопивши документи, притисла їх до грудей і сторопіло глянула на Сашка:

— Як ви дізналися? Хто її підклав? Боже, яка я рада! Ну чого ви мовчите?

— Сьогодні вам повернуть патефон і платівки. Гадаю, що платівку «Бризки шампанського» слід замінити новою. Бо ваша дуже шипить. А патефон і справді має чудовий звук. Так от, сьогодні вам його повернуть, і якщо ви вирішите, що слідство вести далі не варто, принесіть увечері моєму начальникові заяву. Тому, в якого були…

КОЗУБЕЦЬ І ЗОРРО

Наступна справа була на перший погляд теж нескладна. Арзубов доручив Сашкові знайти квартирного злодія. Злодюжка цей, Леонід Чипізубов, чомусь прозваний Козубцем, хлопчина років сімнадцяти, виявився не по літах вправний. Де замки повідмикає відмичками, де ломиком виламає двері, візьме в домі що краще — і тільки його й бачили.

Через кілька днів Сашко знав про Козубця все, навіть адреси його знайомих, до яких навідувався цей злодійчук. Знайшов дівча, разом з яким виріс цей бісів Льонька Чипізубов. Гарна дівчина. Працює у швейній майстерні та ще й у вечірній школі вчиться. Дорохов зайшов до неї додому.

— Ось що, Тасю, знаю, що Чипізубов у тебе буває. Поговори з ним, щоб сам до нас прийшов. Нехай запитає Дорохова — мене, значить, — або Арзубова. Адже все одно знайдемо.

— Не піде він. Я його сама скільки разів умовляла: «Покинь красти, об'явися». А йому байдуже.

— Ти давно його знаєш?

— Ми з Льонею разом виросли. Хати наші поряд стояли. Батька його вбили на Китайській залізниці, коли там конфлікт був. Мама його пізніше померла, зостався Льоня удвох з бабусею. Тоді в нас у селищі всією шпаною верховодив Жорка Зеленцов. Дорослий. Тепер йому, мабуть, років з п'ятдесят було б. Жорка Чорт, не чули?

Чув Сашко цю кличку. Гришка Міжнародний вихваляв Жору як фахівця вищого класу по квартирних крадіжках.

— Той Зеленцов і зманив Льоню з дому. Він тоді маленький був, худенький. Його то в кватирку пропхають, то в щілину якусь. Разом з Чортом стільки міст об'їздив. Чорт його спершу за сина видавав, потім за племінника. Коли Чорта свої ж зарізали, Льоня сам почав красти. А втім, ви знаєте.

— Ти все-таки перекажи йому моє прохання.

Повернувшись до управління, Сашко почав просити Арзубова дати йому кількох працівників для засідки. Арзубов підняв його на сміх:

— Ти ще скажеш роту солдатів викликати, щоб цього паршивця спіймати!

Нічого не залишалося Дорохову, як самому бігати по місцях і квартирах, де міг бувати Козубець.

Сашко знав усі його прикмети, роздобув фотографію і був переконаний, що, зіткнувшись з ним на вулиці, впізнає хлопця.

Зустріч відбулася несподівано, на восьмий день після того, як Сашко одержав завдання. Напередодні він дізнався, що Козубець інколи ночує на вокзалі. Сашко з раннього ранку вирушив на вокзал, обдивився всіх пасажирів, що дрімали в чеканні своїх поїздів, обійшов усі найближчі пельменні і, вже втративши надію, вирішив заглянути на базар, подивитися, чи не продає там Козубець крадені речі.

Піднявшись угору Піщаною вулицею, Сашко зупинився біля кінотеатру. З афіші дивився на нього, всміхаючись, знаменитий американський кіноартист Дуглас Фербенкс. Виявляється, показували нову картину за його участю: «Син Зорро». Сашко уявив собі, як тепло в залі, як приємно, сидячи в кріслі, простягти ноги й відпочити від біганини, і, не роздумуючи, попрямував до кас. «Подивлюся, — подумав, — а потім на базар». Йому було трохи соромно сидіти в кіно в робочий час, але він одразу ж вирішив, що сам скаже Арзубову, що був у кіно. Адже встав він сьогодні о п'ятій ранку, а спати ліг о другій годині ночі.

Біля каси було небагато людей: три школярки, які, мабуть, утекли з уроків, дві літні жінки з сумками в руках, наповненими продуктами, — домогосподарки. Біля каси одержував здачу невисокий хлопчина. Як тільки він одійшов від віконця, ховаючи гроші в кишеню, Дорохов упізнав його. Перед ним стояв той самий Леонід Чипізубов, на кличку Козубець. Він виявився набагато нижчий на зріст, ніж це зазначалось у прикметах — Сашкові по плече.

Козубець зупинився навпроти Дорохова, сором'язливо всміхнувся, й одразу відкрилися його великі передні зуби, які добре запам'яталися з фотографії.

Дорохов відтиснув його в куток, нашвидку обмацав кишені пальта, перевірив, чи нема чогось за поясом, і тільки у валянку знайшов короткий залізний прут-ломик, засунув його собі за халяву. Все це відбулося так швидко, що домогосподарки навіть не звернули уваги.

— Ну, ходімо, чи що?

— Слухай! — почав благати Козубець. — Ті, з ким ти про мене говорив, казали мені, що ти хлопець наче нічого. Давай підемо в кіно, подивимося Зорро — а тоді вже в карний. Адже потім коли я ще в кіно потраплю.

— Ой, Льохо, втекти хочеш? Мовляв, буде в залі темно, і ти раз — і ушився. Не вийде.

— Як тебе звати? Знаю, що Дорохов, а от на ім'я як?

— Олександр.

— Ходімо, Сашко. Га? Я тобі чесне жиганське слово даю, не втечу. І речі віддам, які у мене заховані. Бо як не скажу, де лежать, сам ти їх зроду-віку не знайдеш. Не втечу, слово честі!

Прохання Чипізубова звучало настільки щиро, що Сашко завагався. Він розумів, що в темряві Козубець може шмигнути в прохід, і край, бігай за ним знову. А може, не втече? Може, варто повірити? Знає ж: до в'язниці потрапить, потім до колонії, а там не до кіно… А як би повівся дядько Миша? Що зробив би Шульгін?

— Гаразд, давай квиток. Обміняю, і сядемо разом. Гляди лишень, я слову твоєму повірив.

…На відміну від батька, Зорро-син не брався за шпагу, він орудував довгим батогом, гасив за його допомогою свічки, розправлявся з ворогами, з поліцейськими. Сашко не думав про те, що поруч з ним злодійчук, за яким він стільки попобігав. А хлопець, здається, забув геть про все на світі, у захваті плескав по коліну й мало не на весь зал вигукував:

— От дає! Бий їх, лягавих!

Після сеансу Льонька гірко зітхнув:

— Он як живуть люди! Мені б такий батіг. Ну гаразд, ходімо, чи що. Та ти не бійся, не втечу.

Того самого дня Дорохов разом із Арзубовим за зізнанням затриманого знайшли більшу частину вкрадених речей. Вони були хитро заховані, і збирати їх довелося по різних тайниках. То на березі Інгоди під стосами колод, то на околиці міста в сосняку, просто в снігу.

— Отак, брате, буває,— підсміювався Арзубов. — Коли б у кіно з Козубцем не пішов, довго б ми шукали ці речі. Адже він затятий, диявол, уперся б, що нема в нього нічого, і марудься з ним.

— Знаєте, Миколо Савелійовичу, там у кіно мені його шкода стало. Бігав, шукав запеклого злодюжку, а подивився на нього — маленький, невлаштований якийсь. От і подумав: коли він тепер у кіно потрапить? Адже дадуть йому строк чималий. Світло погасили, сиджу й тремчу. А раптом він кинеться тікати? А поім бачу: сміється, переживає, очей від екрана не відводить.

— Те, що в цьому злодійчукові ти людину побачив, — це, Сашко, непогано, — зробив висновок Арзубов.

…Дорохов ішов до управління, прикривши лице рукавицею. Зустрічний вітер сік сніговою крупкою, забивався за комір і в рукави. Біля скверу він побачив гурт людей, які зібралися під прикріпленим до стовпа гучномовцем. Сашко прислухався: війна! «Білофінни напали на наш кордон»… Не дослухавши, він помчав до управління, дорогою пригадуючи, як проходить кордон з Фінляндією. Балтійське море, Фінська затока, а далі? Зі шкільної лави залишилися в пам'яті уривки відомостей: Фінляндія — країна озер, населення близько п'яти мільйонів. «Чого ж хоче ця маленька країна від нас?» У газетах йому, щоправда, доводилося читати про якісь укріплення, зведені фіннами на кордоні, що іменуються лінією Маннергейма. Мабуть, це справа рук німецьких фашистів. Захеканий, він вихором увірвався в управління й кинувся до Арзубова:

— Миколо Савелійовичу, що з Фінляндією, розкажіть!

—Ідуть бойові дії. Нам наказано бути на казарменому становищі за законами воєнного часу.

Потяглися дні, сповнені тривожного чекання. Сашко хвилювався, що від батька нема листів. Щоранку насамперед біг до кіоска по газети. Як там війна? Писали, що Червона Армія вела бої з білофіннами на їхній території. У газетах друкували репортажі про бойові епізоди, про радянських лижників, про фінських снайперів-«кукушок», які влаштовували засідки на деревах. Там люди билися, мерзли в снігах, а тут доводилося ганятися за злодюгами…

НА НОВОМУ МІСЦІ

У середині січня тисяча дев'ятсот сорокового року Дорохова викликав начальник обласного управління міліції. Посадовив навпроти свого столу, нагадав політичну ситуацію в країні й оголосив, що є така думка направити його, Дорохова, начальником карного розшуку в місто Петровськ-Забайкальський, що за чотириста кілометрів од Чити на захід.

— Потрібні там грамотні й енергійні працівники, а ми вважаємо, що ти з цією посадою справишся. Та й до батьків звідтіль ближче, до них — просто рукою подати. Хоч зрідка, та зможеш побачитися…

Перед від'їздом його довго інструктував Торський. Пообіцяв, що тільки-но викроїть час, приїде сам і допоможе йому на місці.

— Ти знаєш, яке це місто? Там жили чудові люди — декабристи. Обов'язково поцікався…

Зі справами одразу починай розбиратися. Сам вивчи всі нерозкриті злочини. Придивляйся до хлопців, радься з Простатіним. Є там такий працівник. Щоправда, з грамотою у нього слабувато, але досвіду не позичати. Начальник міліції Сидоркін — розумник, справу свою знає. Коли що не так, дзвони. І приїхати я тобі дозволю, коли треба буде. Не журися, козаче, — жартома закінчив Торський і вже серйозно додав: — Учителі в тебе були правильні, впевнений, що справишся.

Петровськ-Забайкальськ, сіре, низьке, збудоване з кедра й модрини невелике місто, розкинулося осторонь від залізничної станції. Начальник районного відділу Сидоркін, літній, інтелігентний на вигляд чоловік, прочитав направлення, важко зітхнув:

— Надто вже ви молодий, дорогий мій. Я просив досвідченого, такого, що знає діло, а вони що там — сміються? У мене в самого таких вистачає.

— Я до вас не просився, — похмуро відповів Сашко. — Хотів у Читі зостатися, а мені наказали: їдь. Анатолій Никодимович Торський казав, що ви будете раді й вже в усякому разі допоможете… А зараз думаю, що буде краще, коли ви на моїх документах напишете відмову. — Сашко встав, підійшов до вікна і несподівано для себе сердито випалив: — Ішов я до вас і думав, що хоч добре слово скажете за допомогу. Викрадених речей майже на десять тисяч повернули у вашу крамницю з Іркутська. Все повністю. А розкрив цю крадіжку… — Сашко не доказав і невизначено махнув рукою.

— Та не сердьтеся ви, Дорохов. — Начальник міліції теж підійшов до вікна. — Адже й мене зрозуміти можна. А за крамницю спасибі. Розумієш, хотів дорослого помічника… Гаразд, зараз запрошу твоїх майбутніх підлеглих, відрекомендую — і йди, приймай справи. Там подивимося, що з цього вийде. Завгосп тобі житло підшукає. На кімнату чи там квартиру не розраховуй, а куток або ванькирчик у добрій хаті знайдемо.

Двоє з працівників карного розшуку — Степан Простатін та Федір Дибов — виявилися старшими за Дорохова. Було їм, мабуть, під сорок. Іван Зінов'єв і Микола Акимов — майже Сашкові однолітки, ну щонайбільше на рік старші. Вони вступили до міліції, демобілізувавшись кілька місяців тому з армії. Вік п'ятого, провідника службового собаки-шукача Варфоломєєва, Сашко не зумів визначити. Рудий, кругловидий, низенький на зріст. Йому можна було дати і двадцять п'ять років, і років на десять більше.

Знайомство було коротке. Сидоркін відрекомендував Дорохова й оголосив, що карний розшук працює погано.

— Злодії місто обсіли, а вони тупцяються на місці. Приймайте справи, Дорохов, і передусім зверніть увагу на нерозкриті крадіжки.

Містився карний розшук у трьох кімнатах: та, що трохи більша — прохідна, з неї двоє дверей вели до маленьких кімнаток. Одна з них призначалася для начальника.

Сашко придивлявся до своїх нових товаришів по службі й мимоволі вловив посмішку в очах старших. Обидва вони говорили підкреслено поважливо, але в їхньому тоні явно чулася іронія.

«Гаразд, — подумав Дорохов, — поживемо — побачимо».

Першого ж дня його влаштували на квартиру до літньої жінки. У великій рубленій хаті вона жила сама. Гликерія Дормидонтівна згодилася за десятку на місяць поступитися Сашкові ванькирчиком. У хаті було чисто, тепло, в світлиці стояли два фікуси, а на підвіконнях у глиняних горщиках цвіла герань. Строкаті доріжки домотканої виробки вкривали пофарбовану, жовту, «під яєчко», підлогу. У просторій кухні на столі шипів самовар. Господиня у довгій, до самої підлоги, рясній спідниці, у кофті в дрібний горошок з якимись крильцями на плечах, пов'язана хусткою з кичкою спереду, мала приємний вигляд. Вона пильно оглянула постояльця, запросила чаювати.

Тільки глянувши на головний убір господині, Сашко зрозумів, що вона справжня чалдонка, та ще й з старовірів. Коли Сашко випив пузату чашку чаю, Гликерія Дормидонтівна попросила:

— Ти вже, Дмитровичу, вибачай, але тютюнового диму в хаті не терплю. Отже ти тютюн смалити надвір виходь.

— Не курю я, Дормидонтівно.

— Чому ж це? Тепер усі, не те що молоді, старі й ті засмалили.

— Не звик. Через мене один клопіт: пізно додому приходитиму.

— Гуляти почнеш?

— Ні, матінко, працювати.

— Ну, коли так, то не біда. Я тобі всі секрети моїх дверей поясню. Столуватися не будеш? — поцікавилася господиня.

— Роздивлюся, потім видно буде.

— Роздивися, роздивися. Самовар у мене свій, не казенний, і хлібець знайдеться, і картоплі повний підвал.

Сашкові сподобалася хата, було зручно, що вона майже поруч з роботою. Першого вечора він повернувся рано, розраховуючи виспатися, оскільки, виїхавши з Чити, майже не спав. Уночі насилу прокинувся. Біля ліжка стояла господиня й термосила його за плече.

— Уставай. Прийшли по тебе.

— Хто? — не міг второпати Сашко.

Нарешті, зрозумівши, де він, схопився, швидко одягнувся, встромив ноги у валянки, просто на спідню білизну накинув доху, витяг з-під подушки наган, вийшов на ґанок. Біля воріт стояв міліціонер.

— Товаришу начальник! Сидоркін послав по вас. Пригода.

Дорохов швидко хлюпнув у лице коряк крижаної води, одягнувся й, остаточно пробуркавшись, підійшов до кімнати господині:

— Дормидонтівно! Ось вам через мене перший клопіт. Замикайте двері. Тепер уже до світанку не повернуся.

УРОК КРИМІНАЛІСТИКИ

У прохідній кімнаті, крім дільничного інспектора, який чергував по відділу, був Степан Простатін, провідник службового собаки-шукача Варфоломєєв і якийсь невідомий Сашкові літній чоловік. Дільничний відразу доповів:

— Крадіжка на околиці слободи. З хліва трьох овець узяли. — І, кивнувши у бік того, що сидів на лаві, пояснив: — У нього, в Чуркіна, значить. Він у злодіїв з рушниці стріляв. Та, видно, промазав. Попадали в сани й помчали.

Треба було діяти. Ще вдень Сашко бачив у кімнаті в Простатіна нову сумку з криміналістичним начинням і поцікавився, чи укомплектована вона. Той, знизавши плечима, відповів, що сумки щойно прислали з області, дві ще лишилися на складі. Такою сумкою в Іркутську користувався експерт науково-технічного відділу, а Сашко допомагав йому.

— Мені їхати? — засумнівався провідник.

—Їхати. Обов'язково. Де собака?

— Поряд зі стайнею, у вольєрі.— І Варфоломєєв знехотя привів у кімнату чергового велику східноєвропейську вівчарку.

Так само знехотя, як провідник по собаку, Простатін сходив по сумку, і всі, посідавши у великі ґринджоли, рушили.

В Іркутську під час чергувань Дорохов багато разів виїздив на пригоди, але самостійно, та ще як старший, їхав уперше. Подумки він перебирав усе, що слід зробити на місці злочину.

Великий критий двір Чуркіна був майже на самій околиці міста. До хати примикала комора, чи, як її тут називали, лабаз, а з нею поряд — стайня, корівник і хлів для свиней та овець. Усі ці будівлі містилися під одним дахом. Господар метнувся в хату й повернувся з гасовим ліхтарем — «летючою мишею». Сашко дістав плаский електричний ліхтар, і вони, прив'язавши до саней собаку, всі четверо пішли до хліва. Господар показав під навісом хвіртку, що вела на городи.

— Ледь за північ почув я у хліві гамір. Кабан у нас строгий. Чого, думаю, він серед ночі рохкає? Виглянув у вікно, бачу, хвіртка на городи відчинена і через неї на городах сніг добре видно. Ну, думаю, зламали. Кожух накинув, берданку схопив, та ба! Двері не відчиняються — знадвору дрючком підперті. В сінях віконце вибив і вгору стрельнув. У хвіртку відразу дві тіні шмигонули. Поки по патрони бігав та через вікно вибирався, час минув. Вискочив на город, а від вигону вже сани від'їжджають. Один коня підганяє, а другий ззаду повалився. Тут я вже прямо по санях ударив, перезарядив та вдруге пальнув уже он там, де дорога повертає. Перший раз сажнів на п'ятнадцять стріляв, цілком і зачепити міг, а другий, мабуть, далі вдвічі. Дріб у мене заячий, видно, не донесло. Перший же вовчий заряд був, та вгору пішов.

— Де ж у тебе собака? — запитав Варфоломєєв.

— Гошка, син, пішов у хребти, на полювання подався й обох лайок забрав. Були б собаки, до мене в двір миша чужа не проскочила б. Чотирьох овечок, сволота, зарізали. Просто у хлівці. Трьох забрали. Четверта там лежить. Кабан, видно, кров почув, розлютився та мені знак подав.

Усі зайшли до хліва, у світлі ліхтарів побачили калюжу крові й вівцю з перерізаним горлом. Сашко наказав Простатіну на місці скласти протокол, а Варфоломєєву — пустити по сліду собаку.

— Тільки через хвіртку не йди, — попередив він провідника, — щоб сліди не затоптати. Давай з двору на вулицю, а вже там, на путівці, від місця, де кінь стояв, і пустимо.

Вийшли разом з провідником. На маловторованій дорозі чітко було видно свіжі сліди саней. Знайшли місце, де кінь був прив'язаний до ворини, наткнулися й на плями крові зарізаних овець.

— Звідси й пущу Байкала, — сказав Варфоломєєв, розкрутивши акуратно згорнутий повідець, пристебнутий до нашийника.

— Гаразд, я з тобою.

— Не встигнете, — усміхнувся Варфоломєєв. — Байкал прудко йде.

— Встигну! — Скинув доху, повісив її на огорожу, сказав провідникові:— Дай-но твій кожух, — і прилаштував його поряд. — Ну, пускай свого слідопита.

Байкал і справді дуже швидко взяв слід. Варфоломєєв, притримуючи натягнений повідець, побіг за ним. Сашко, мов на тренуванні, тримався поряд, рахуючи кроки й вирівнюючи по них дихання. Незабаром відчув, що знайшов потрібний ритм, і біг легко. Кілометрів через півтора, майже в центрі, біля в'їзду до старого чавуноливарного заводу, де дорога була вторована, собака збився, захвилювався, явно втративши слід. Дорохов запропонував повернутися метрів на десять і знов пустити Байкала. Варфоломєєв неохоче виконав вказівку, але все повторилося знов. Доводилося ні з чим повертатися до місця пригоди. Дорохов твердо вирішив, що коли він і не розкриє цього злочину, то вже витримку покаже, і запропонував Варфоломєєву бігти назад, заявивши, що інакше вони позастуджуються, і сам кинувся перший. Коли підбігли до хати, Варфоломєєв ніяк не міг відсапатися, а Сашко дихав рівно, лише від гімнастерки йшла пара.

— Ну й вимотав ти мене, начальнику! — щиро зізнався провідник і, прив'язавши собаку, пішов по кожухи, а Дорохов зайшов у хату.

У кухні біля самовара сиділи господар з Простатіним і мирно пили чай.

— Ну, як з оглядом? Закінчили?

— Закінчив, — кивнув Простатін Дорохову й подав папку з протоколом, у якому Сашко прочитав короткий опис двору, хліва й чіткий рядок про те, що «речових доказів не виявлено, а залучений собака Байкал слід у місті загубив».

— Тямовитий, — буркнув Дорохов, здогадавшись, що Простатін вирішив похизуватися своєю кмітливістю, оскільки не вірив ні провідникові, ні собаці і наперед знав, чим закінчиться біганина по сліду.

Господар налив Сашкові чаю. Той із задоволенням почав сьорбати чорно-бурий, по-за-байкальському заварений чай. Увійшов Варфоломєєв і теж усівся з ними. Сашко поцікавився, о котрій розвидняється. Дізнавшись, що до світанку ще цілих півтори години, попросив господаря показати йому рушницю й патрони. Старовинна двоствольна берданка його не зацікавила, а от патрони він оглянув уважно, вийняв з одного клейтух, висипав на долоню дріб, потім знову всипав його в гільзу й закрив клейтухом. Відкрив другий патрон — там виявився точнісінько такий самий дріб.

— Ви не сумнівайтеся, — пояснив господар, — скрізь заячий, саме таким і стріляв.

Сашко взяв з папки чистий аркуш паперу, швидко написав короткий акт про вилучення двох патронів і попросив Простатіна дістати з оперативної сумки сургуч, запакував обидва патрони в папір і над свічкою розігрів сургучеву паличку. Зняв кришку зі свого годинника і тим боком, де було гравірування, приклав до сургуча замість печатки. Обидва працівники з цікавістю спостерігали за діями свого нового начальника, і Простатін, подолавши поблажливу стриманість, попросив дати подивитися годинник. Потім його розглядав Варфоломєєв, потримав у руках потерпілий і похвалився:

— У старшого братана теж був такий за відмінну стрільбу, ще в світову війну подарували.

— Ну що, додому? — невпевнено запитав Простатін.

— Ні, зачекаємо світанку, пошукаємо слідів на городі. А поки що прийму заяву від господаря.

— Вийдемо на хвилинку, — попросив Простатін. Коли вони вийшли на подвір'я, він досить сердито запитав у Дорохова — Чого тут сидіти?

— Потрібно вилучити речові докази.

— Які ще докази? — вже зовсім розсердився Простатін. — Я й так знаю, що це рука Крученого. Він як торік звільнився, так і пішло. То вівці, то свині, то корови. Я його двадцять разів брав, увесь двір у нього перекопав, усе в домі перевернув — і все марно. «Не піймавши, не кажи злодій», — говорить, а я слухаю і відпускаю.

— Якщо ви поспішаєте, то йдіть додому, а я зостануся. Розвидниться — спробую в усіх слідах розібратися. Постараюся зібрати докази, щоб вашого Крученого двадцять перший раз не звільняти.

— Та я й не поспішаю. Мені навіть цікаво, чим усе закінчиться, — знову з'єхидствував Простатін.

Повернувшись до хати, Сашко докладно записав показання потерпілого, ретельно описав прикмети кожної вівці, а під кінець зазначив, що патрони, такі самісінькі, якими Чуркін стріляв у злочинців, у нього вилучені як речові докази за актом. Тільки-но розвиднілося, Сашко послав Варфоломєєва по понятих і попросив знайти хоча б одного письменного. Господар підказав, до кого йти, і незабаром Дорохов докладно пояснював понятим їхнє завдання: в разі потреби підтвердити все, що вони бачили, а також те, що буде записано до протоколу.

Знов обдивилися хлів, де зарізали овець, хвіртку на город, виламану, очевидно, сокирою. На снігу знайшли чіткі сліди взуття двох людей. Один слід залишили унти або ічиги з якоюсь характерною латкою на п'яті. Видно, край м'якої шкіряної підошви зносився і власник взуття пришив латку, але невдало. Латка загнулася, і на снігу, де злочинець тупцював, виламуючи хвіртку, цей дефект було видно досить виразно. Сашко показав слід понятим, повернувся в хату, з оперативної сумки дістав коробку гіпсу, розчинив його за всіма правилами, як не раз на його очах робив в Іркутську експерт, залив слід. Через кілька хвилин на гіпсовому зліпку чітко визначився широкий розтоптаний відбиток підошви й латки.

Простатін з усмішкою дивився на дії Дорохова, та коли побачив зліпок, не зумів приховати свого подиву і навіть спробував допомогти Сашкові. На початку огляду Варфоломєєв ходив осторонь і просто спостерігав, а потім і сам узявся до розслідування. На огорожі, що оперізувала город, на довгій жердині, прикрученій до стовпа дротом, він помітив жмут жовтої шерсті, вирваної разом з невеликим шматком шкіри. Цей жмут, мов за гачок, зачепився за дріт. Варфоломєєв покликав Простатіна. Обидва роздивилися шерсть. Спочатку Простатін хотів її зняти, а потім передумав і звернувся до Дорохова.

— У Крученого собача доха, як у вас, — уточнив він, — тільки руда, дуже пошарпана. Скидається на те, що тут Кручений зачепився.

Сашко покликав обох понятих, і разом оглянули жмутик хутра. Дорохов акуратно зняв його і загорнув у папір. Потім у хаті склав протокол у присутності понятих і опечатав речовий доказ так само, як вилучені раніше патрони.

Закінчився огляд уже вранці. Дорохов подякував понятим, пообіцяв господареві повернути вкрадене м'ясо.

Простатін, почувши таке запевнення, похитав головою і перезирнувся з Варфоломєевим.

Всідаючись у сани, Сашко спочатку вирішив їхати до Крученого сам і показати цим скептикам, як треба використати знайдені докази, але потім, згадавши Фоміна, передумав. Таким самим упевненим тоном, що не допускає заперечень, наказав:

—Їдьте до Крученого додому. Спочатку на місці, товаришу Простатін, винесіть постанову про вчинення обшуку. Якщо Кручений удома, в першу чергу вилучіть взуття і його верхній одяг — доху. Якщо знайдете, звідки вирваний цей жмутик, покажіть дірку понятим і докладно опишіть. Обдивіться сани, може, десь виявиться кров або знайдеться дріб. До речі, огляньте коня, можливо, в нього влучили дробини. — І вже м'якше, всміхаючись, додав — Коли це справа рук Крученого, то він у нас не викрутиться. Я буду у відділі.

Вискочивши з саней, Дорохов, не чекаючи заперечень, попрямував до себе.

— Бачив? Чай пити пішов, а нам працювати. Він мене ще вночі замучив. Пусти Байкала раз, пусти вдруге.

— Та ну тебе! — перебив провідника Простатін і стьобнув віжкою коня.

У відділі черговий переказав Дорохову, що його запитував начальник міліції. Сашко докладно розповів Сидоркіну, як він зробив огляд місця злочину, як, відповідно до вимог криміналістики, вилучив речові докази. Дуже задоволений собою, показав гіпсові зліпки слідів.

Начальник слухав, зітхав, глянув побіжно на речові докази і якось надто сумно сказав:

— Врахуй, Дорохов, що крадіжки худоби нас замучили. Тиждень мине — й нова крадіжка, а ми й старої жодної не розкрили. Не знаю, як цього разу, чи допоможе тобі криміналістика, але ти все ж таки заглянь у старі справи. Треба якихось заходів вживати. У тебе в карному розшуку п'ять чоловік, ти — шостий. Дибов і Простатін люди досвідчені, адже ж я спеціально звелів з тобою вночі на пригоду їхати Степанові Простатіну. Зінов'єв, Акимов новачки, самі зробити нічого не можуть. А провідник, мені здається, собаки просто не зносить, тому-то й не ходить він по сліду. Зараз головне — всім роботу до тями дати. Молодих пошли на базар, а сам разом з Дибовим переглянь справи про подібні крадіжки. Може, там якісь зачіпки є.

Начальник говорив якось безнадійно, ніби наперед знав, що розкриття й цієї крадіжки приречене на провал.

Дорохов повернувся до себе засмучений. Він уже жалкував, що не поїхав до Крученого. Дибов приніс йому справи — тоненькі папки, у яких і було всього по чотири-п'ять протоколів. Справ виявилося чотирнадцять. Сашко швидко підрахував кількість украденої худоби і лише розвів руками:

— Та тут же ціла череда! Чотири корови, три кабани і двадцять чотири вівці, не рахуючи сьогоднішніх. Кличте, товаришу Дибов, решту хлопців, порадимося.

Прийшов високий, з блідим веснянкуватим обличчям Іван Зінов'єв, сором'язливо всміхаючись, нечутно відчинив двері Микола Акимов в армійському, ще з солдатської служби, обмундируванні. Вчора під час знайомства він сподобався Дорохову своєю простотою і доброзичливістю.

— Сідайте, порадимося, — м'яко промовив Олександр, — як нам усе-таки з цими крадіжками покінчити.

— Почалися крадіжки навесні минулого року, — пояснив Дибов. — І жодної ми не розкрили. Хоч і попобігали в кожній справі на совість. Судячи з усього, орудує одна зграя.

— Тут, за найприблизнішими підрахунками, м'яса виходить не менше як три тонни, — додав Акимов.

— На базарі вони не продають. Я там усіх м'ясників знаю. Піду про всяк випадок подивлюся, — підвівся Зінов'єв. — Може, цього разу на свіжій баранині попадуться.

— Навряд, — засумнівався Дибов. — Найімовірніше, вони м'ясо здають оптом. На станції є закусочна, можуть і туди. Якщо ви не заперечуєте, нехай Акимов поцікавиться, чим у них сьогодні годують. Завідуючий там пройдисвіт, проби ніде ставити.

Працівники пішли, а Сашко разом з Дибовим заглибилися в папки. З'ясувалося, що дві третини крадіжок учинено в районі. У приміському радгоспі восени після того, як злодії вкрали другу корову, робітники радгоспу по черзі сторожували на скотарнику й нарешті застукали злодіїв. Спробували їх затримати, але вони втекли. Вже вдень на зимнику — дорозі, якою після морозів їздили до міста, — знайшли сліди воза, що вели до Петровська-Забайкальського. В іншій справі були показання потерпілого, який бачив нібито двох злодіїв, але в темряві погано їх розгледів.

Дорохов читав справи, виписував місця крадіжок, прізвища потерпілих і дуже хвилювався. Простатіну час було повернутися, як-не-як минуло цілих три години.

Заходив до Дорохова начальник міліції, подивився, як вони з Дибовим сумлінно гортають сторінки злощасних папок, постояв і вже з порога запитав, чи нема чогось нового. Але Сашко, приховуючи хвилювання, тільки стенув плечима.

Перед обідом у відділ буквально увірвався провідник:

—Їдьмо скоріше. Там Простатін з Байкалом залишилися, коли б лихо не скоїлося.

— Кажи до пуття, що там? — підвівся назустріч провідникові Дибов.

— У кобили, тобто коня Крученого, з ноги п'ять заячих дробин виколупали.

— Давайте по порядку, — попросив Дорохов.

— По порядку, значить, так: приїхали, а Кручений спить. Жінка його каже: «Захворів». Простатін викликав тестя у двір: ходімо, мовляв, на сани й на коня твого подивимося. Зайшли в стайню, вивели кобилу надвір, глянули, а в неї ліве стегно все у випинках, а з них ще сукровиця сочиться. Степан звелів прив'язати Байкала біля стайні, а мені до ветлікарні по ветеринара. «Я, каже, сам з Крученим побалакаю». Поки ветеринар збирався, час минув. Повернувся, а Простатін у кухні з наганом у руці стоїть, а навпроти нього Кручений і Коська Каргін, дружок його, на підлозі сидять, поряд з ними тесть, а жінки на всю хату лементують. Мені Степан наказує: «Візьми в сінях мотузку та позв'язуй обом руки». Я не тільки мотузку приніс, але й Байкала до хати завів, зв'язав їх, собаку стерегти посадив, потім понятих покликав. Тут лікар кобилу оглянув і з кожної випинки по дробині виколупав. Той самий дріб, заячий. Почали обшук. Простатін сани перевернув, на копилах знизу кров. Повернувся в хату, доху Крученого обдивився, під лівим рукавом дірку знайшов. Мабуть, той жмут, що на жердині зостався, якраз і підійде. Отоді Степан звелів мені по вас їхати, самим не впоратися. — Від довгої промови Варфоломєєв упрів, витер рукавом кожуха обличчя. — їдьмо, бо коли б там чогось не скоїлося. Ці двоє хоч і зв'язані, але зовсім озвіріли.

За спиною провідника з'явилася цікава фізіономія Петрова, і Сашко наказав:

— Дибов, Зінов'єв, їдьте з Варфоломєєвим. Та пусти там Байкала м'ясо знайти. Може, в снігу десь? На кров він повинен іти.

— А ви не поїдете? — здивувався провідник.

— Я Акимова зачекаю, та й зі справами розберуся. — Сашко добре розумів, що вночі на місці пригоди дав Простатіну непоганий урок, і, щоб не переборщити, вирішив поки що не втручатися в його дії.

Обшук дав чудові наслідки. Під хлівом знайшли добре замаскований підвал, а в ньому свіже м'ясо та діжки з заквашеними, приготовленими для вичинки овечими й однією коров'ячою шкурами.

Тільки під кінець дня, коли вже стало смеркати, всі зібралися у відділі. Розвели по різних кімнатах заарештованих. Простатін і Дибов зайшли до Дорохова, докладно все розповіли й поцікавилися, кого зі злочинців допитуватиме він сам.

— Нікого. Самі й допитуйте. Тільки показання записуйте якомога детальніше. Ага, до речі, товаришу Простатін, зайдіть до начальника міліції, треба доповісти про результат.

І Дорохов якомога невимушеніше заглибився в папери.

— А ви хіба не доповідали? — ще дужче здивувався Простатін.

Дорохов тільки стенув плечима:

— Дійте!

Години до восьмої вечора, вже після того, як злочинців розмістили в камери, коротко підбили підсумки. Кручений зізнався у семи крадіжках, його напарник — у п'яти. Обидва показали, що крали разом, але розповіли про різні випадки.

Тільки-но Сашко переступив хатній поріг, Гликерія Дормидонтівна накинулася на постояльця:

— Де ж це ти з третьої години ночі вештаєшся? І не обідав, мабуть? Сідай-но, я тобі пельменчиків подам. Так, хлопче, й ноги простягти можна. Чула, ти злодіїв спіймав, які худобу з дворів викрадали?

— Хто ж вам про це сказав? — щиро здивувався Сашко.

— Та ми тут одне в одного на очах і все про всіх знаємо, — усміхнулася жінка. — А сказала мені Агрипина, вона в понятих була, коли злодіїв обшукували.

— Я ж на тому обшуку й не був, — не переставав дивуватися Дорохов.

— Гапка ж чула, як Стьопа Простатін говорив Крученому, що новий начальник приїхав, то він тепер усім нашим варнакам за наукою голови поскручує. Про тебе, значить, казав. Та ти їж, їж. Пельменчики з морозу. Може, чарочку від утоми налити? Не п'єш? Ти ба, й не куриш? А може, ти хворий? Чи багатство вирішив нажити?

Сашко влігся в постіль і не міг заснути, хотілося розібратися, підбити підсумок першому дню. Чи правильно він себе повів? Правильно. На місці злочину в першу чергу треба знайти сліди, зафіксувати їх, а потім використати. Це ж усі знають. Чому ж не побіг до начальника з рапортом про удачу? Адже хотілося. Увійшов би й недбало доповів: «Ви вчора в мені сумнівалися? Самі рік морочилися з крадіжками, а я їх за один день розкрив». Ну а як же Сидоркін? У вічі, може, й не сказав би, та вже напевне подумав би: «Хвалько цей Дорохов, випадково пощастило, а він уже зі своєю удачею мов з писаною торбою носиться». Та й як би хлопці поставилися, коли б він їх відсторонив і сам допитувати взявся? Адже кожному цікаво записати показання викритого злочинця. Протокол як починається? «Я, такий-то, цього числа допитав такого-то». Не тільки тут, начальству, а й у прокуратурі, в суді буде зрозуміло, хто перший одержав показання злочинця. Ось він, Сашко, допитав би — й бігом доповідати, а працювали ж усі. Ще гірше, ніж начальник, поставилися б до цього співробітники. А з ними ж не один день працювати…

Господиня, полінувавшись на ніч протопити піч і боячись, що застудить хорошого постояльця, зазирала до нього двічі й з материнською турботою поправляла ковдру, що сповзала з ліжка. Але Сашко цього не помітив. Зате він виразно побачив, як до ванькирчика зайшов дядько Миша, лагідно скуйовдив йому чуб, турботливо вкрив ковдрою: «Спи, молодець, усе правильно. І надалі хлопців своїх не кривдь, допомагай їм, адже тепер це твій обов'язок, і як далі жити — думай. Думай, Сашко».

«ВИ, ТОВАРИШУ НАЧАЛЬНИК…»

Поступово Дорохов розплутав старі, нерозкриті злочини. І що менше їх залишалося, то більше поваги виявляли підлеглі до свого нового начальника. Ішли за порадою до нього не тільки молоді Акимов і Зінов'єв, але й досвідчені Дибов і навіть Простатін. А Степан узяв собі за звичку при сторонніх звертатися до Сашка на «ви» і «товаришу начальник». Уперше, коли, увійшовши до кабінету, він звернувся до Сашка офіційно й на «ви», Дорохов, захоплений розмовою зі свідком, цього й не помітив, та коли Простатін ще раз повторив таке шанобливе звертання, Олександр навіть подумав, що за цим криється якась каверза. Аж потім він зрозумів, що його нові колеги турбуються не тільки про нього, а й про авторитет своєї служби. А яка може бути повага сторонніх людей до карного розшуку, коли начальник хлопчисько, а підлеглі поплескують його по плечу? Мабуть, Дорохов інтуїтивно знайшов правильну лінію поведінки. Інтуїтивно? Але для інтуїції потрібен досвід. Деякий досвід у Сашка вже був. У школі, а потім в інституті ходив він у застрільниках і комсомольських ватажках і ще тоді зрозумів, що від гримання користі мало. Головне — вміти показати, збудити інтерес. І ще Сашко знав, що найважче треба брати на себе, не перекладати на чужі плечі… Ну, а уроки Фоміна й Попова? Їх Сашко особливо цінував…

От тільки з Варфоломєєвим стосунки в нього не складалися. Не подобався він Дорохову, та й годі! І були для цього причини. Байдужа якась людина, та й собаки свого не любив. А хіба можна зробити справжнього помічника й друга з собаки, якого окриком і штурханом виховуєш?

Собак Сашко любив з дитинства. Це тільки в Іркутську, в комунальній квартирі, вони з батьком не могли тримати доброї лайки, а поки жили в селі та по різних військових містечках, у них завжди був собака, а коли й два зразу. Особливо запам'ятався Сашкові Лахміт — величезний пес, більший за будь-яку лайку. Дід привіз його місячним щеням узимку звідкись з Байкалу. Приніс за пазухою і сказав, що щеня від найкращих звірогонів. І щеня почало тягати по хаті різне ганчір'я та лахміття, от і прозвали його Лахмітом. Серйозний з цього собака виріс. На полюванні з батьком ведмедя сам на сам запросто тримав, а ізюбра або лося — й казати нічого. Але норовливий пес був. Крім батька, нікого не визнавав. Вважав нижче своєї гідності звертати увагу на діда, Сашка, а тим більше на матір. Він і до батька ставився якось поблажливо. От коли на полювання збиралися — інша річ, характер розкривався. І то не заскавчить, не застрибає від радості, як інші собаки. Потягнеться раз-удруге, прищулить вуха, махне хвостом, немов з чемності, і селом слідом за господарем ступає поважно. Розумні в Лахміта були очі. Сяде осторонь і дивиться, і здається, все він бачить, усе розуміє. Отакі самі очі були й у Байкала.

З перших днів Дорохов узяв за звичку приходити на роботу трохи раніше. Зайшов одного разу за стайню, де був вольєр. Пес лежав за дротяною огорожею в буді на солом'яній підстилці, висунув передні лапи на поріжок, поклавши на них голову, і якось знизу вгору почав розглядати гостя, здалося Сашкові, ніби вивчав його. Подивився, подивився, а потім одвернувся. «Не сподобався», — подумав Сашко. Тоді він тихенько покликав собаку. Байкал покрутився в своєму житлі й сховав голову зовсім. «Гордий! Ну достоту Лахміт».

Дорохов почав заходити до Байкала щоранку й обов'язково приносив щось смачне. Першого разу цукор пес не взяв. Глянув, куди закотилася кинута грудочка, і навіть не схотів по неї потягнутися. Щоправда, наступного дня обрізки ковбаси з'їв. Їв повільно, мов знехотя, для годиться. За кілька днів Байкал зустрів Сашка, сидячи на снігу й помахуючи хвостом. Дорохову навіть здалося, що пес йому усміхнувся.

Про те, що Варфоломєєв ставиться до тренування собаки абияк, знали всі. А провідник щоразу відповідав, що собаку «поставлять», тобто навчать працювати, в школі, куди влітку все одно їх з Байкалом викличуть на перепідготовку. До розмов цих звикли й дали Варфоломєєву спокій. Але Сашко вважав, що навряд чи варто чекати тієї перепідготовки, адже добрий собака-шукач, та ще в сільській місцевості, велика підмога.

Якось уранці він попросив Простатіна піти разом з ним у гай, що починався прямо за відділенням міліції, і подивитися на тренування Байкала.

Провідника, помічника з рядових міліціонерів і Байкала застали на узліссі. Було видно, що всі троє відбувають повинність. Варфоломєєв удавав, що хоче чогось навчити собаку, а Байкал так само мляво виконував його не дуже чіткі вимоги.

— Ви, товаришу начальник, відверніть увагу Варфоломєєва, щоб він не бачив, куди я піду, — попросив Простатін, — а я прокладу слід, дещо розкидаю дорогою і повернусь у відділ. Хай-но потім Варфоломєєв разом з собакою пробіжаться по тому сліду і зберуть усе, що я позаховував.

Через годину в карному розшуку вибухнув скандал. Усі четверо співробітників шпетили провідника, а Дорохов, сидячи осторонь, слухав.

— Давай носовика й газету, — вимагав од Варфоломєєва Простатін. — Газета свіжа, я сьогодні її ще й не розгортав, поклав просто на сніг. Якщо пес не вчув, то ти й сам міг її помітити. А носовика що, теж не знайшов? Від нього одеколоном за п'ять верстов пахне.

— Чого ти від нього носовика вимагаєш? — утрутився Дибов. — Він минулої осені в бур'яні мішка з речами не знайшов. А я потім цілий тиждень умовляв злодія, щоб показав, де речі кинув.

Провідникові пригадали всі його похибки й помилки. Варфоломєєв сидів розгублений і не пробував навіть виправдовуватися.

— Не вмію я їх тренувати, — нарешті вичавив він із себе. — Але все зроблю, слово честі. Мені б книжку якусь…

—Є в місті при Тсоавіахімі секція любителів собак, — повідомив Дибов, — разом з ними тренуй.

— А книжки в канцелярії різні лежать, ціла шафа, — подав голос Простатін. — І все службові. Мабуть, і про собак є.

Того ж дня Дорохов знайшов у шафі купку цікавих книжок. Знайшлися підручники з судової медицини, з судової фотографії та багато інших. Знайшлася книжка й з тренування собак-шукачів. Її урочисто вручили Варфоломєєву.

Найближчого вихідного Сашко засів за книжки. У місті було тихо, ніяких пригод, а вдома тепло й затишно. Почав з фотографії. В інституті захоплювався нею. Там була навіть фотолабораторія і не тільки пластинковий апарат Ленінградського оптико-механічного заводу, а й дуже рідкісний вузькоплівковий ФЭД. Сашко знімав, проявляв, друкував і навіть ретушував. Загалом, у нього виходили досить гарні фотографії, але теорії він не знав і зовсім не розумівся на спеціальній дослідній фотографії…

Господиня кілька разів намагалася одірвати Сашка від книжок, радила піти погуляти, казала, що надворі весною запахло, що гріх сидіти в таку годину вдома, але Сашко тільки хитав головою. Покликала його обідати і знову взялася за своє.

—І що ти за людина? То спиш, то день і ніч гибієш на своїй роботі, а тепер, як відлюдок, засів за книжки. Пішов би погуляв. Дівку собі якусь нагледів би чи на лижах побігав. Занидієш так.

Дормидонтівна швидко звикла до свого пожильця і цілком щиро турбувалася про нього.

Надвечір, коли Сашко закінчував виписки з книжки про фотографію, до нього заглянула господиня. Подивилася на розкладені на столі напери, зітхнула:

— Підеш кудись чи вдома будеш? Не підеш, ну тоді чекай. Я тут до родичів збігаю, а прийду — самовар приготую. Разом чаюватимемо.

Скільки ходила Дормидонтівна, Сашко не завважив, та повернулася вона не сама. Було чути, як господиня весело з кимось розмовляла, але тільки не міг розібрати відповідей, надто вже тихо говорила гостя.

—Іди, Дмитровичу, вечеряти, — знову зазирнула до ванькирчика Дормидонтівна й пошепки, по-змовницькому попросила: — Та сорочку переодягни, родичка моя в гостях.

Сашко зняв футболку, в якій звичайно ходив удома, надів шовкову косоворотку, штани від костюма і, щоб догодити бабусям, витяг з-під ліжка темні штиблети. Одягнувся й попрямував до кухні. На його подив, стіл був накритий у залі. На скатерці були розставлені закуски, пляшка горілки, а за фікусом, біля вікна, на лаві сиділа й гостя — «бабуся» років вісімнадцяти, ставна рум'яна дівчина в синій кашеміровій сукні та в чорних хромових півчобітках Вона сиділа дуже прямо, поклавши великі робочі руки на коліна, немов на фотознімку, що їх роблять на базарах… Коли Сашко увійшов, гостя опустила очі й перекинула товсту русу косу на груди. Дормидонтівна, яка метушилася біля столу, хитро всміхаючись, підійшла до нього.

— Ось познайомся з Любашею, племінниця моя. Йду додому, а вона мені назустріч. «Чому це ви, тьотю, до нас не заходите та як живете?» — «Заходь, — кажу. — Як живу — побачиш». Ну й затягла її додому, думаю, чайком дівчину почастую.

Любаша геть зашарілася, ніяково подала Сашкові велику тверду долоню, а коли сіли за стіл, то так ні до чого й не доторкнулася, лише відпила кілька ковтків чаю. Як не намагалася Дормидонтівна розговорити пожильця й небогу, нічогісінько у неї не вийшло. За цілий вечір Любаша тільки й сказала, що працює на будівництві і збирається вчитися на інженера, а Сашко почав був розповідати про судову фотографію, та осікся, зрозумів що тема не дуже застольна.

Дівчина почала збиратися додому, і Дорохов зрозумів, що просто зобов'язаний провести її. Але й надворі розмова не вийшла, ішли мовчки, цілу дорогу Сашко злився на себе й на Дормидонтівну і ніяк не міг придумати, про що говорити. Дівчина запитала, чи бачив він картину «Помилка інженера Кочина», та Сашко в Петровську-Забайкальському ще жодного разу не був у кіно. Люба спробувала розповісти про фільм, але так і не встигла — дійшли до її дому. На прощання вона не зовсім упевнено запросила Сашка разом з Дормидонтівною заходити до них у гості. Повернувшись, Сашко, щоб уникнути повторного сватання, збрехав старенькій, що в нього в Іркутську залишилася наречена.

ПОЇЗДКА В ХАРАУЗ

Через тиждень Сашка викликав до себе Сидоркін і несподівано запропонував:

— Збирайся. Завтра вранці поїдемо в район, днів на п'ять, на шість, перевіримо роботу дільничних інспекторів, у сільрадах побуваємо. В тебе, кажуть, є добряча рушниця, ось і прихопи її. Можливо, на гусей підемо. А то, дивлюся, зовсім ти запрацювався.

…У Забайкаллі й справді настала весна. Південний вітер продув і висушив дорогу, зігнав із сопок сніг, а тепло, що стояло вдень, з'їло його навіть по ярах та вибалках. Бруньки на деревах набубнявіли, а на шелюгах порозпукувалися і вкрилися жовто-сірим пухом. На осонні, на пагорбах з'явилася зелена памолодь. Дика цибуля повикидала тонке гостре пір'я завдовжки з сірник чи й з півтора. Побіля міста, куди не глянь, по сопках лазили баби й дітвора, збираючи до столу молоденьку цибулю — перші вітаміни. Сірою торішньою стернею потяглися за тракторами чорні смуги. Вивернуті лемешами плугів скибки, що вилискували на сонці масною чорнотою, обстежували граки, перевальцем походжаючи по ріллі. Навіть удень по небу пливли ключі птахів…

Сидячи в автомобілі, Дорохов із задоволенням роздивлявся на всі боки. Він знав, що село Харауз, куди вони їхали, засноване старовірами, розташувалося на кордоні з Бурят-Монгольською Республікою. І ландшафт тут був зовсім не тайговий. Скрізь видно було косогори, покриті стернею. Перед самим селом Сидоркін попросив шофера спинити й показав Сашкові на низину, де по стерні розгулювало кілька табунів диких гусей.

До них було півтора-два кілометри, і паслися вони окремими табунцями по двадцять п'ять — тридцять штук.

— Летять гуси. Це тільки передові партії,— пояснив начальник, передаючи Дорохову бінокль. — Почнеться валовий переліт, тут на стерні голого місця не знайдеш. Тиждень чи й два жируватимуть, а тоді далі на північ.

Село Харауз було велике й багате. Кожна хата, мов фортеця, обнесена високим тином, і половина двору під покрівлею. Не можна тут інакше. Сніги такі, що без покрівлі худобині у двір і не вийти. Лісу вдосталь, тайга ж поряд, отож кожний господар і вкривав гонтою усі надвірні будівлі й досить великий шмат двору.

Правління колгоспу та сільська Рада розміщалися у великій рубленій, збудованій на дві довжини, хаті. Назустріч машині вийшов дільничний інспектор села Хлинов. Прості домоткані штани, заправлені у м'які юхтові ічиги, яскраво-синя косоворотка навипуск, підперезана широким форменим ременем, на якому висіла кобура з револьвером. Лише ремінь, наган та кашкет засвідчували його посаду, в усьому іншому дільничний нічим не відрізнявся від колгоспників. Сидоркін оглянув його і, очевидно, не помітив у ньому нічого незвичайного. Привітавшись, попросив його познайомити Дорохова з справами й поцікавився, чи нема якихось пригод.

— Усе нормально, — наче образившись на начальство за сумнів, поважно відповів дільничний.

— Голова колгоспу в себе? Ну, я до нього. А куди ви нас на ночівлю влаштуєте?

— Якщо хочете, до мене, — запропонував дільничний, — чи, як завжди, до Прокопа.

— Ну, а як там Прокіп Олексійович? Здоровий?

— А що з ним станеться? Живий, здоровий, все жалкував, що не приїздите. А я йому кажу: «Зачекай. Начальник ось-ось з'явиться». Я до нього підскочу вашою машиною?

— Гайда. Та спитай дозволу на ночівлю. Нас цього разу троє, а потім Андрій хай сюди по мене машиною повернеться, я тут поки що з головою побалакаю. — І додав, щоб шофер узяв у багажнику пакунок і передав Прокопові гостинці. Йому й господині.

Прокіп Олексійович, статечний літній чоловік, з'явився у хвіртці водночас з рипом гальм машини. Прикриваючи від сонця долонею очі, затиснувши в кулак чорну невеличку борідку, оглянув приїжджих, поздоровкався з шофером за руку. Запитав, де сам. І, не дочекавшись відповіді, подав руку Сашкові.

— Вас раніше не бачив.

Дільничний пояснив, що це той самий начальник карного розшуку, який Крученого спіймав.

Прокіп затримав Сашкову руку. Мабуть, хотів сказати, що він, Сашко, надто вже молодий, але замість цього кілька разів повторив, що радий новому знайомству.

— Лексійовичу, пустиш ти всіх трьох до себе на постій чи деінде місця шукати? — запитав дільничний.

— У хаті взвод розміститься, заїжджайте.

Господар розчинив навстіж масивні ворота, розраховані на те, щоб через них пройшов, не зачепившись, віз сіна чи соломи, і машина в'їхала у двір. Під піддашшям Сашко побачив верстат і біля нього купу свіжих стружок. Прокіп Олексійович, перехопивши його погляд, пояснив:

— Теслярую в колгоспі. Восени та взимку збираю бригаду — і в тайгу по здобич, а навесні й улітку ось біля верстата. Зараз гуси пішли, треба було б гайнути, та все ніяк. Ну, тепер з Леонтієм Павловичем виберемося.

Сашко почав розповідати, що дорогою бачили силу-силенну гусей, а мисливець лише всміхнувся:

— Це ще не гуси. Розвідка. Коли основна маса піде, аж стогін стоїть. Ну чого це ми в дворі стовбичимо, гайда до хати.

Сашко вийняв з машини чохол з рушницею, і господар одразу пожвавішав:

— Либонь, начальник нову рушничку придбав?

— Ні, це моя, — гордо відповів Сашко. Шофер дістав з багажника рушницю Сидоркіна, подав дільничному невелику валізу, вийняв акуратно перев'язаний величенький пакунок і вручив його Прокопові Олексійовичу.

— Це вам гостинці.

Прокіп Олексійович, виваживши пакунок у руці, похитав головою:

— Важкуватий. Мабуть, і припас мисливський є. Ось за це спасибі. Теперечки з патронами до берданки зовсім погано. До дробовика у заготівельника хоч гать гати, а до берданки ні патронів, ні гільз. Чого ж ми знов зупинилися? Господиня он у віконце очі видивила, а вийти соромиться.

Хата стояла високо, на широкий різьблений ганок вели п'ять сходинок. Сіни просторі, з віконцями під стелею для повітря, по стінах пучки сухих духмяних трав. З сіней двері до хати й до комори, в кутку дощаний піл, щоб спати влітку, коли в хаті жарко. Простора, не менша за сіни, кухня, і посередині великий обідній стіл. З другого боку піч. В лівому од дверей покутті — іконостас. Образи без оправи, потемнілі від часу, на деяких вже й лику не розібрати. З кухні двері до другої кімнати, також світлої і просторої, з неї вийшла літня жінка, яка вже явно встигла убратися в темний шерстяний сарафан і запнути поверх очіпка строкату хустку.

— Зустрічай гостей, Меланіє, та ось гостинець приймай. Павлович прислав. — І господар поклав на стіл пакунок. — Став самовар! А ти, Тимофію Спиридоновичу, скажи начальникові, щоб поспішав. Годині о четвертій треба на низах бути, а туди годину їхати. Гуска на воду рано з годівлі йде, а там ще роздивитися треба. Пообідаємо й поїдемо. Туди на Андрюшиному тарантасі тепер не добратися. Сльота. Я Карку свого у візок запряжу. А ви з нами? — Мисливець подивився на Сашка.

— Якщо візьмете.

— Візьмуть, візьмуть. А начальник наш не запізниться, — підтвердив дільничний.

— Ну, коли так, чекаємо на обід. Занеси, Андрюхо, всю амуніцію Леонтія Павловича до хати. В нього, либонь, патрони ще торішні, дріб'язом заряджені. Я йому тут десяток на гусей заправлю. — Звертаючись до Дорохова, спитав: — А у вас який калібр? Дванадцятий? Так само, як і Павлович, з тридюймівкою ходите? А в мене двадцять восьмий: і на білку, і на птицю. Повертайтеся швидше.

Дільничний інспектор Хлинов докладно доповідав Дорохову обстановку. Він був місцевий, працював на копальні в Червоному Чикої і кілька років тому вступив до міліції. У розмові Сашко поцікавився, чому Хлинов не носить повністю форми, а той лише розвів руками:

— Щодня форму тягати, так вона ж вигляд утратить. Хіба її від строку до строку вистачить? Коли б ви сьогодні не приїхали, я б осідлав коня і на займанку навідався. Голова колгоспу просив подивитися, як там справи. Незабаром худобу на літо переганятимемо. Я ж іще й член правління колгоспу. А на займанку треба. Працює там один тип не вельми хороший, на злодійстві попадався, судили його в сусідньому районі за крадіжку коней. Три роки відсидів, торік повернувся, одружився з однією вдовицею. Та не в цьому суть. Браконьєрством займається безупинно. Влітку кіз б'є, восени двох ізюбрів звалив. Я викликав, попередив, а він тільки всміхається. «Що, — каже, — ведмеді скаржаться?» Спіймати ніяк не можу. Чоловік тієї жінки полював, від нього гвинтівка лишилася, і десь, кажуть, японську роздобув. І обшук я робив, і підстерігав. — Дільничний розвів руками: — Видно, зброю у тайзі ховає.

До кімнати заглянув шофер.

— Збирайтеся! Начальство в машині.

Дружина Прокопа Олексійовича засмутилася. Накрила на стіл, а гості відмовилися обідати, сказали, що в дорозі під'їдять.

У Сашка не було мисливських чобіт, і господиня принесла йому синові високі бродні.[1] Діставати рушницю з чохла він не став, вирішив витягти на місці, щоб дорогою не запорошилася, та й щоб не побився дорогий батьківський подарунок.

Прокіп сів у візок. Рушив дорогою слідом за машиною.

ПОЛЮВАННЯ

Перед тим як завернути до болота, Сидоркін і Дорохов пересіли у візок, а Андрій повернувся до села.

На місце прибули раніше, ніж передбачав Прокіп Олексійович. Біля величезної скирти насмикали цілу купу соломи, склали на візок і прямо по скошеному торік полю поїхали до води. Болото пролягало між двома положистими косогорами і стрічкою тяглося вдалину. Над ним пролітали табунці качок, але гусей ніде видно не було. В низині, недалеко від води, Прокіп Олексійович скинув оберемок соломи і звелів Дорохову залишатися.

— Солому підстели і трохи себе притруси, чекай гусей з косогору. З поля. Перший табун пропусти, а по другому вже бий. Якщо не помітять тебе, то низько підуть. — І сам з Сидоркіним рушив далі.

Сашко зібрав рушницю, зарядив її патронами з крупним дробом і став чекати. Сонце підійшло до вершини невисокої сопки, з болота потягло вогкістю, а льоту все не було. Щоправда, над головою пролітали качки парами й маленькими табунцями. Один гуляка-селезень пролетів так низько, що Сашко дуже добре розгледів його весняне пір'я. Зеленувато-синя шия, облямована білою смугою, сяяла в західних променях сонця, а махові пера на крилах вилискували райдугою. Добував він таких франтів, і не раз. Уб'єш, подивишся — гарний до неможливості, і шкода стане, що стріляв.

З того боку, куди поїхали Сидоркін з мисливцем, гучно вдарили два постріли, за ними третій, глухіший, і Сашко почав нервувати: там літ, там стріляють, а в нього мов зачаровано. Несподівано пара гусей з'явилася з болота. Сашко не бачив їх, налетіли вони з-за спини. Прямо над собою почув свист крил, хотів підвестися, але примусив себе лежати й не ворушитися, гусей розгледів уже навздогінці. Вони пройшли низько, на півпострілу, і він дістав би їх обох, але вирішив по розвідниках не стріляти, а те, що робила обліт гусяча розвідка, сумнівів не було. Рано гусям ділитися на пари, та й не гніздяться вони тут, казав мисливець.

Сашко уявив собі, як гусячий ватажок там, на годівлі, оглянув свій табун, побачив, що всі захотіли пити, перестали збирати зерно, що висипалося восени, й незібрані колоски, і гукнув оцим двом: ану, мовляв, злітайте, перевірте, що там і як, та зараз же й назад, не здумайте у воді хлюпатися, купатися разом будемо.

Знялися двоє, все обдивилися, не помітили його, Сашка, і зараз доповідають: тихо, мовляв, довкола, летімо поплаваєм, поплюскаємося, нап'ємось і назад пшеничку збирати. До Півночі далеко, треба тут жирком запастися.

Роздумуючи над звичками цього розумного давнього птаха, Сашко почув недалеке гусяче ґелґотання, і раптом з боку призахідного сонця з-за косогору на бриючому польоті впав на Сашка весь табун. Сашко й цього разу поборов себе, втисся в землю й нерухомо пролежав якусь хвилю, поки над ним пролетів табун. Пропустив останніх, озирнувся, побачив, як гуси, розпластавши крила, спланерували на болото й, тільки-но опустившись, одразу почали пити. Набравши в дзьоб води, високо піднімали голови, витягували шиї, щоб водичка вільно скочувалася, і пили знову. Інший табун, не вище, ніж перший, пройшов мовчки. Гуси летіли так низько, що було виразно видно їхні лапи, випростані вздовж тулуба, і чорні, наче перестиглі ягоди черемхи, очі. Лише по третьому табуну Сашко вистрелив двічі. Спершу він хотів стріляти по першому гусакові, але пожалів вожака. Відшукав стволами посередині табуна темно-сірого гусака, зупинив мушку на шиї, повів рушницею, мовби проводжаючи птаха, і вдарив з правого ствола. Шия гусака зламалася, зігнулась, і птах, склавши крила, впав за кілька кроків. Другого вдарив з лівого ствола «під перо» навздогін. Той також упав і не ворухнувся. Сашко підвівся, приніс свої трофеї і більше вже не лягав, а просто сидів на солом'яній підстилці. На жовто-сірій стерні його було добре видно, і наступні табуни почали облітати його стороною. Дуже здивувало Сашка те, що гуси на воді ніяк не відреагували на його стрілянину. Їхня «розмова» стала гучнішою, але з болота вони так і не знялися.

Задоволений полюванням, він уклав рушницю в чохол, зв'язав птахів і помалу рушив по сліду візка. Сидоркін з Прокопом Олексійовичем теж більше не стріляли. Ще завидна вони виїхали із-за пагорба.

— Ну як, мисливцю, скільки добув? — під'їжджаючи, весело запитав Прокіп. Побачивши рушницю в чохлі, здивувався: — Ти що ж, зброю свою в шкіру запакував прямо на полюванні! А як налетять на мушку? Дістати не встигнеш.

Укладаючи гусей у передок візка, Сашко знизав плечима:

— Там їх настріляти багато можна, але навіщо? Пару взяв, і досить.

— Чи ти, часом, не наш, забайкальський? — запитав мисливець.

— Ні, він іркутянин, — пояснив Леонтій Павлович. — Але, видно, мисливець, коли птицю береже.

ЮШКА СЛЄПНЬОВ

Начальник міліції не став заперечувати, коли Дорохов наступного дня зібрався з дільничним Хлиновим верхи на займанку. До займанки було далеко, верстов з двадцять, і вони їхали, не поспішаючи. Перетнули поле, піднялися по стрімкому косогору. Високі сопки розступилися, і між ними простяглася рівнина.

— Улітку трава тут по груди, — розповідав Хлинов. — З однієї рівнини з цієї, либонь, усій худобі на зиму кормів вистачає. Тільки возити далеко доводиться. А влітку корівкам і теляткам справжній санаторій. Там, угорі,— дільничний нагаєм показав на сопку, що синіла вдалині,— у нас літня ферма. Тут чим добре, навіть у найбільшу спеку? Мухи мало. Не мучить вона худобу, бо весь час вітерець продуває, а муха вітру не любить. Зранку знизу повітря тягне, а з обіду від вершин униз холодком віє. Сніги на тих сопках ціле літо тримаються.

Сашко запитав, звідкіля тут браконьєр узявся.

— Сам він, отой Юшка, місцевий. З дитинства з рушницею по сопках лазив, батька його у світову на німецькому фронті вбили. Сестри люди як люди, а цей капосником був. Усі замки в селі перемацав. Підріс — на Північ, на копальні подався. Повернувся із золотцем, та не для нашого коня паша — все згайнував. Прийняли до колгоспу, а який він працівник? Тільки б літо прокоптіти, а як осінь, то в тайгу. То горіхи збирає, то полює. На полюванні справжнісінький вовк. Один сезон його Прокіп у своїй бригаді терпів, а потім заявив голові: «Не візьму Юшки, бачити цього варнака не хочу». Зібрав Юшка собі свою бригаду. Поласилися двоє наших дядьків на його запопадливість, але наступного року з ним більше не пішли.

— Чим же допікав їм той Слєпньов?

— Звірюка він. Якщо виводок знайшов, передусім матку б'є, а потім решту під корінь. Йому кажуть: «Дичину вигубиш», а Юшка їм: мовляв, на мій вік вистачить. Шишкувати йде — після нього в кедрівнику голе місце. Наші дядьки ще багато хто по-старому тютюну не смалять, а він навмисне все зимовище прокурить. Миску там, ложку кожен свою має, тільки одвернуться, а Юшка вже з чужої посудини сьорбає. Приїдемо, а він напевно козулю вже вколошкав. Але ж тепер козла від кози не відрізниш. Козел старі роги скинув, а нові ще не виросли.

— А чому Слєпньова Юшкою зовуть?

— Юхим його повне ім'я. Але всі Юшка та Юшка. За що ж його повністю та ще й по батькові величати?

Спускаючися з сопки, продираючись крізь зарості ялинника, вони виїхали на чисте місце, в низинці помітили трьох кіз. Мабуть, сполохали їх десь, і кози, проскакавши метрів триста, зупинилися, з цікавістю розглядали вершників. У гущавині злетіли кілька тетеруків, білі хвости півнів добре було видно крізь вільшаник.

— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.

На березі річки, на невеликій, до півтора-двох гектарів, рівній площині розташувалася літня ферма з просторим скотарником, телятником і двома житловими бараками. Ще здалеку Дорохов і Хлинов помітили колгоспників, які лагодили покрівлю й міняли стовпи в огорожі.

— Тут їх шестеро працює,— пояснив Хлинов. — П'ять чоловіків і Степанида, Юшчина дружина, куховаркою.

Тільки-но на займанці помітили верхівців, один з колгоспників покинув роботу й рушив до барака.

— Он той, який пішов, і є Юшка.

Під'їхавши до людей, Хлинов повагом, не кваплячись, зліз із коня, з кожним привітався за руку. Сашко також поздоровкався і разом з Хлиновим попрямував у барак. Одразу з ганку обидва опинилися в кухні. За довгим столом біля великого закуреного чайника сиділи Слєпньови, попиваючи з емальованих кухлів чай, і мирно гомоніли про щось своє. Юшка, невисокий, чорнявий, верткий чоловічок з гладенько поголеним нахабнуватим обличчям, одразу ж заговорив, осміхаючись, позираючи на дружину:

— Здоров був, Тимохо. Скучив там за мною в Хараузі, прискакав провідати? Сідай чай пити. А це кого ще за собою привів, мабуть, мисливець чи теж ваш, міліцейський?

Жінка й не ворухнулася. Як сиділа, підпираючи щоку лівою рукою, поглядаючи то на чоловіка, то на нежданих гостей, так і лишилася сидіти. На вигляд була трохи старша за Юшка, та обличчя зберегло свіжість і здавалося досить приємним.

— Чого сидиш мов нежива? Наливай людям чаю, варенням почастуй, зголодніли, мабуть, з дороги.

— Дякуємо. Чаювали під кручею. Познайомитися ось з тобою хоче наш начальник карного розшуку, того й приїхали.

— Сам начальник? Та він же ще хлопчак! — зареготав Слєпньов. — Невже у вас когось трохи старшого на це місце не знайшлося? Гаразд, побалакаємо. Вийди, Степанидо, надвір.

— А навіщо, нехай сидить, — спокійно промовив Дорохов. — Я справді хотів з вами поговорити. Дивуюсь оце, начебто ви набагато старший за мене, людина, як то кажуть, у літах, а терпите, що всі вас Юшкою звуть.

Степанида глянула на чоловіка й на Дорохова і з явною цікавістю стала чекати, як повернеться розмова.

— Мене хоч як називай, тільки випить подай, — відбувся жартом Слєпньов.

— Ну то я вам сам поясню. Не поважають вас, Слєпньов, люди. Голова колгоспу каже, що ви погано працюєте. Сусіди не дружать з вами через те, що ви до них без поваги. Друзів, приятелів у вас нема.

— Ти, начальнику, кинь теревені розводити. Я це в різних місцях чував. Раз приїхав говорити, до діла кажи.

— Я й кажу до діла, — спокійно вів далі Сашко. — Ось ніяк не збагну: що, вас медом у виправному таборі годували, що ви туди знову проситесь?

— Дарма, начальнику, той строк мій згадуєш. Мені суд п'ятірку визначив, а я її за три роки відбув. Тому що надривався, мов кінь. День за два рахували, от і випустили достроково.

— Ось бачите, — звернувся Сашко до Степаниди. — За дротом, та під охороною, ваш чоловік працював добре. Можна сказати, відмінно, а тут, у колгоспі, за минулий рік у нього всього сімдесят трудоднів. Якщо рахувати в середньому, то всього один день за шестиденку вийде. Якби в таборі так працював, то за такою арифметикою лише через тридцять років звільнився б.

— Немає такого закону, щоб більше строку тримали.

— Ну гаразд, це я так, до слова. А зараз про інше. Ось ви, Слєпньов, сказали нашому інспекторові, що по чужих коморах та по хлівах лазити перестали.

— Що правда, то правда. Відколи прийшов додому, ще й чутки не було, щоб десь у людей нашкодив, — підтвердив Хлинов.

—І ніхто не скаже, не кривджу я людей; а коли й вип'ю, то за свої або за Степашині.

— Людей ви не кривдите, бо боїтеся. Ще, дивись, заявлять або ще гірше — спіймають та самосуд учинять. Через те ви й вирішили грабувати тайгу. Але браконьєрством займатися не дамо. Не дозволимо винищувати під корінь звіра й птицю. Вважайте, що я вас попередив. Творитимете й далі безчинства — заарештуємо. І ще — здайте гвинтівки. Принесіть добровільно.

— Нема в мене гвинтівок, і ти, начальнику, не лякай, у тайзі мене ще й спіймати треба. Ти ось скажи своєму Тимосі, щоб по п'ятах не ходив. На лиху годину, десь та й посковзнеться. — Слєпньов уже оговтався від розгубленості й поводив себе у своїй звичній нахабній манері.

— Даремно ви погрожуєте, Слєпньов. Ніхто вас не боїться, з усім сільським активом вам не справитися, а дільничному я допоможу. Хотілося б, щоб і ваша дружина не залишалась осторонь. Для неї ж краще, коли ви вдома, а не у в'язниці.

Жінка гірко зітхнула і мовчки вийшла з барака. Дільничний інспектор, який з інтересом слухав розмову, також підвівся.

— Я ж знаю, Слєпньов, чого ти на займанку подався. Вирішив пантачів поганяти. Та ти врахуй, що й торішніх ізюбрів тобі ніхто не забув. А в цих місцях я всі солонці знаю, і якщо будь-де твій слід знайду — стережися. Ну, бувай, погостювали — й досить. Поїхали, товаришу начальник, сонце он уже за сопку перевалило.

За кілометр від займанки Хлинов зліз із коня, зачекав Сашка, взяв обидва поводи і прив'язав коней до берези.

— Тут краще пішки. Солонець тут чудовий. Уся звірина з найближчої округи на нього сіль лизати йде. Через місяць чи й трохи раніше в ізюбрів панти поспіють. Тоді й почнеться відстріл. На нашу сільраду цього року лише дві ліцензії дали. Одну Прокопові, а другу Мишаньці Гостєву, теж знаменитий мисливець, і все. Слєпньов просив, але йому відмовили. Він під одну ліцензію п'ятеро звірів покладе. Коли застукають з ізюбром, він одразу покаже дозвіл на відстріл. А спробуй дізнайся, перший це пантач чи п'ятий?

Непомітно Дорохов і Хлинов вийшли на невеликий лужок. Посеред нього була неглибока яма, заповнена талою водою. Навколо ями чорніла земля з дрібною, що ледве пробилася, але вже була витоптана, травою. Дрібні подвійні ямки у формі паралельних ком залишали своїми ратичками кози. Трохи більші, довші заглиблення — сліди ізюбрів. Зовсім великі лунки підтисли лосячі ратиці. Хлинов кілька разів обійшов солонець, уважно розглядаючи землю, довго роздивлявся грунт між двома березами, що росли неподалік, і покликав Сашка:

— Погляньте сюди, побував уже тут Юшка. Мабуть, збирається лаштувати поміст на березах.

Справді, під березами було чітко видно недавно зім'яту легким взуттям землю, вдавлені торішні травинки, зламані сучки.

— Значить, і гвинтівка у нього десь тут, коли пантачів зібрався полювати. Промашка в нас з вами вийшла, товаришу начальник, треба було перед розмовою хоча б на цей солонець наглянути. — Хлинов подивився на сонце, що вже підкотилося до обрію, і запропонував: — Якщо поспішимо, то до смерку ще на один солонець устигнемо. Подивимося, що і як там, і переночуємо на річці. Коли сюди їхали, запримітив стіжок сіна. Спати будемо як на перині, і коненята похрумають уволю.

Другий солонець виявився майже на середині дороги до села, у виярку, по якому жваво збігав струмочок чистої джерельної води. Невелике болотисте місце, оточене чагарником та поодинокими ялинками, також стоптала звірина. На нижніх гілках великої крислатої берези, метрів за п'ять од землі, Сашко побачив поміст з трьох дощок. До стовбура берези впоперек, як щаблі, були прибиті короткі поліна. Блискучі головки цвяхів ще не встигли й заржавіти. Дорохов виліз на поміст, на ньому можна лежати, тримаючи в полі зору солонець. Трохи вище стриміли коротко обрубані гілки спеціально для того, щоб повісити на них торбу, тілогрійку або ще що-небудь.

— Добре влаштувався, — вирішив Дорохов, — з комфортом. Як, Тимофію Спиридоновичу, зруйнуємо це гніздо чи залишимо?

— Гадаю, залишити треба, товаришу начальник. Якщо до дощу Юшка тут не побуває, то потім і сліду нашого не знайде. Може не здогадатися, що про всю його працю нам відомо. На ближчому від займанки солонці він спеціально ладнати поміст не став, щоб не помітили, а тут, оддалік, спорудив. Мабуть, думає, що про це місце я не знаю. Ну, коли пощастить, його можна тут прямо з гвинтівкою накрити.

— А як це краще зробити, у селі поміркуємо. У вас знайдуться хлопці не з полохливих?

— У мене помічників багато, і боягузів серед них нема.

— Ну от і чудово.

До стіжка під'їхали вже потемки. Розворушивши його, позалазили в м'яке сіно, що ледь-ледь пахло пріллю.

— Давайте вранці послухаємо глухариків. Тут недалеко, на тому боці, серед буйної трави є токовище, — запропонував Хлинов. — Десяток, а то й півтора, півнів пісень співати збираються. Моя стара глухаря цілим тушкує з картоплею та з приправою різною. Я збирався сьогодні з вами, а вона: «Візьми карабін, привези півня». А мені соромно: колгоспники в поле, а я на полювання. Не будеш же кожному пояснювати, що в справі зібралися. А у вас рушниця. Пару зіб'ємо — і додому. Ви ж на глухарів ходили?

— Ходив з батьком і сам. У нас їх по Іркуту сила-силенна. Давайте заїдемо. Я, відколи до карного розшуку вступив, жодного разу на полювання не вибрався. В інституті знаходив час. Бувало, їдемо на практику, то й прихоплю дрібнокаліберку, і в казані щоразу дичина. Рушницю батько майже півроку тому подарував, так повірите, я учора з Прокопом Олексійовичем уперше її спробував, — уже сонним голосом говорив Сашко.

Вони прокинулися вдосвіта. Посідлали коней, їхали повільно й зовсім недовго. Хлинов оглянувся.

— Отут коней прив'яжемо, там у тебе під сідлом брезент поверх пітника підкладений, тягни його, я твоїй кобилі вівса підсиплю, хай снідає, й підемо.

Модрини ще ледь-ледь закошлатились, і крізь гілля було добре видно небо. Зі сходу, над сопками, воно посвітліло. Тинькнула в кущах якась пташина, їй відповіла інша, вихопився майже з-під ніг мисливців бурундук і заверещав — розсердився, що потурбували. Хлинов ішов попереду, акуратно ставив ногу на носок і ступав тихо, без тріску. Сашко за роки міського життя розучився так хитромудро ступати й необережно зламав кілька гілок. Їхній тріск різонув по вухах, і Хлинов пішов повільніше. Піднявшись на невеликий відріг сопки, він зупинився й пошепки пояснив:

— Отут зачекаємо. Десь поблизу зачаїлися, світання ждуть.

Сашко намацав у кишені патрони, які ще звечора одібрав із сумки, хотів зарядити рушницю, але потім вирішив не поспішати. На дальніх гольцях[2] вкритих вічною кригою, заяскрів, зарожевів сніг, і одразу повиднішало. Немов за сигналом, десь поруч заспівало, засвистіло дрібне птаство, а слідом за ним, унизу, де залишилися коні, зачуфикали тетеруки, і раптом, розтинаючи увесь цей гомін, розляглася над тайгою дика, незвична глухарина пісня. Вона лунала близько, майже поруч. Трохи далі відповів другий півень, потім третій. Почалося токування. Звідкись згори, з крутосхилу, на токовище прилетіло ще кілька птахів. Просто над Сашком, розпростерши крила, промчала на весільне свято глухарка. Її сіре перо, навіть у півмороці світанку не можна було, сплутати з чорним убранням півнів. Дорохов, обережно переломив двостволку, вклав патрони; і закрив, намагаючись не порушити гармонії токування, але дільничний його притримав: зачекай, мовляв, послухаємо. І вони завмерли, милуючись сходом сонця, терпким тайговим духом, глухариною піснею, що лунала під акомпанемент усіх пернатих мешканців. Коли зовсім розвиднілося, на кількох модринах на відстані пострілу й далі стало виразно видно тайгових велетнів. Вони чорними шапками порозвішувалися по деревах. Одні сиділи, настовбурчившись, прислухаючись до токування, інші, задерши голови, заливаючись, співали, походжаючи по гілках. Пісні зринали й звідкись знизу, де півні токували просто на землі. Порахувавши по голосах півнів, які співали, а мовчунів «на око», Хлинов шепнув, що токовище значно більше, ніж він очікував. Показав Сашкові невелику галявинку, де, розпустивши крила, гарцювало кілька півнів, ніяк не зважуючись розпочати бійку, і підштовхнув його вперед.

Обережно ступаючи й озираючись на всі боки, Дорохов помітив копалух — глухарок, що чинно повсідалися на нижньому гіллі модрин. Вони байдуже поглядали на галасливих женихів, удаючи, що все це їх не обходить.

Сашко пересунув на рушниці запобіжник і, поклавши стволи на ліве передпліччя, повільно почав спускатися косогором. Коли до птахів, що токували на землі, лишалося кроків з тридцять, у Сашка з-під ніг зірвався камінь і з тріском та гуркотом покотився вниз. Глухарі, мов від страшної небезпеки, злетіли вгору. Дуже сухо один за одним ляснули постріли, і дна глухарі знову повернулися на землю. Сашко присів, міняючи в рушниці патрони, а Хлинов залишився стояти, притиснувшись до дерева. Минуло зовсім небагато часу, трохи далі, біля кам'яного розсипу, затокував глухар. Йому відповів інший, потім одразу декілька, і токування відновилося, ніби нічого й не сталося. Ті, що залишилися живими, до самозабуття співали про любов. Сашка особливо вразили глухарки. Їх зовсім не збентежила загибель двох женихів, вони знехотя перелетіли на сусідні дерева. Спускаючись до коней, Дорохов вбив тетерука, що випадково налетів. Тетерук, мабуть, проспав зорю і поспішав на любовний турнір, але наразився на пущений Сашком сніп дробу.

Біля коней, поки дільничний кріпив до сідел у тороки дичину, Сашко всівся на повалене бурею дерево і його охопила якась незбагненна туга. Він не міг зрозуміти, що з ним діється. В душі ворушився непевний, незрозумілий неспокій. Може, тому, що навколишня тайга була чиста й одвічна. І Сашкові захотілося залишитися тут, щоб не повертатися у той світ, де за останні два роки зустрів стільки всякої нечисті. І вперше він розговорився з, по суті, випадковою людиною.

— Знаєте, Тимофію Спиридоновичу, тільки-но гольці на світанку заяскріли, так чудово стало навколо, в мене аж дух захопило. От сиджу й думаю, залишитися б тут назовсім, даремно, мабуть, пішов у карний розшук. Закінчив би інститут, приїхав би до вас або куди-інде в колгосп агрономом, і всі сходи сонця й світанки були б мої. Жив би просто, серед хороших людей. Полював би, рибалив. А тепер, Сашко зітхнув, — усякі кручені, смолені та юшки. Хіба то люди? Зі мною хлопець один навчався, разом нас комсомол послав у міліцію. Його батько тоді плакав. Він теж агроном і хотів усі свої праці синові залишити, щоб той далі продовжував. Начальство вирішило цього хлопця відрахувати, але він сам уперся: «Буду працювати в карному розшуку, і край». А через два місяці його вбили. А згодом один телепень з дурного розуму й зі страху ще одного нашого комсомольця поранив… Ні, кулі чи ножа я не боюся. Боюся до людей ставлення змінити. Раніше я як жив? Навчання, комсомольські справи, бокс, полювання, і скрізь хороші люди. Звичайно, знав з чуток, що є злодії, бувають убивства. Але це тільки з чуток. А тут, у карному розшуку, відразу все перевернулося. На вигляд порядна жінка виявилася запеклою злодійкою і попервах обвела мене круг пальця. Потім познайомився з рецидивістом, який ще за царя красти почав. Він усе про чесність злодійську нам розбазікував, а коли йому сутужно стало, то свою спільницю, а може, й коханкою йому вона була, не змигнувши оком, на той світ спровадив, щоб вона чогось зайвого про нього не бовкнула. Довелося зіткнутися з такою людською підлістю, про яку й гадки нё мав.

Інколи просто страшно — раптом я зможу змиритися з цим, — зачерствію, чи що?

Дільничний уважно слухав, розглядаючи щось під ногами, кілька разів глянув на Дорохова, а потім знову опускав очі, щоб не спантеличити його.

— Знаєш, Сашко… — Дільничний уперше назвав Дорохова на ім'я. — Важко, мабуть, усім у нас в міліції… Але ти тут не зайвий, робота у тебе йде на лад. Мені хлопці розповідали, що у вас та як. З Федором Дибовим разом в армії дійсну служив. Зі Степаном Простатіним, уважай, родичі. Його дружина наша, хараузька. Поважають вони тебе. А ті — чалдони, даремно хвалити нікого не будуть. Звісно, важко тобі після спокійного навчання та без рідних. Але дивися сам, навіщо тебе Сидоркін сюди витяг? На гусей йому самому з Прокопом зручніше. Мої справи він за годину, за дві сам завжди розбирав. Видно, хотів повагу до тебе виявити, виходить, цінує тебе. А запоганитися? Знаєш, як кажуть, свиня калюжу знайде. Так то ж свиня! А коли ти людина, то людиною й зостанешся, а в агрономи тобі вже тепер дороги нема. Я б теж на трактора сів. Жив би спокійно й удвічі більше заробляв би. Ну, а людей захищати від злодіїв та від бандитів хто буде?

Поверталися вони в Харауз опівдні. Прокіп Олексійович оглянув Сашкову здобич, подув під перо, виважив на руці й залишився задоволений.

— Цього року птиця гарно перезимувала. Вистачило покорму, от і жирок під шкірою є. А нумо чаювати, а то начальник вже далі збирається.

Олександр насилу умовив Хлинова взяти одного глухаря. За столом попросив Сидоркіна.

— Дозвольте мені, Леонтію Павловичу, ще на днинку в Хараузі зостатися.

— Вирішив пополювати?

— Ні. Допоможу Тимофієві Спиридоновичу із Слєпньовим розібратися.

— Давно пора, — втрутився господар. — Паскудний чоловічок. Таких, як на мене, треба з тайги в місто виселяти. Там не дуже розгуляєшся.

— Зоставайся, — вирішив начальник міліції.

— Тоді ще прохання. Мої трофеї захопіть, і рушницю також. Хай шофер половину собі візьме, а решту завезе Дормидонтівні.

Після Травневих свят хараузький дільничний доставив у місто Слєпньова. Привіз не сам, а в супроводі двох хлопців — хараузьких комсомольців. Вони втрьох привели Юшку до карного розшуку, і Дорохов, тільки глянувши на них, не зміг утриматися від сміху — настільки кумедний вигляд мала вся група. Двоє здоровенних парубків, обвішані зброєю, а між ними маленький, миршавий Слєпньов. У Юшки око підбите, а в славних молодців носи й губи порозпухали. Одразу було видно, що в запеклій сутичці хлопцям перепало значно більше.

— Ти чого смієшся, начальнику? Розв'яжи руки, я тебе ще не так розмалюю. А вам, товаришочки, це так не минеться. Зустрінемося — поквитаюся з кожним. За мною такі боржки не пропадали. І ти, Хлинов, запам'ятай.

Дорохов звелів відвести затриманого.

— Молодці, хлопці,— похвалив він юнаків. — Ну, розказуйте, як діло було?

— Більше двох тижнів ми з Мефодієм на займанці жили, — розповідав старший. — Юшка до нас звик і, видно, побоюватися перестав. Коли панти у звірів дозріли, став вночі в тайгу шастати. Вчора ми його вистежили. Він з кулаками, а ми ж битися остерігаємось. Ото лящів і нахапали, поки скрутили. Гвинтівку він з усім припасом у дуплі ховав, а дробовики на займанці під колодою.

— А карабіна японського так і не знайшли, — пояснив дільничний. — Я тут усі матеріали на нього привіз. Доповім Сидоркіну — і в прокуратуру. Мої комсомольці, та й я сам, — за свідків. Слідчий повинен за справу братися.

— Повернетеся в Харауз, гарненько пошукайте другої гвинтівки, — порадив Дорохов, — треба було б і її вилучити. Судитимуть Слєпньова й за цю зброю, яку тримав незаконно. Але краще б і ту також знайти. Спокійніше на душі буде.

ГРОМАДСЬКА РОБОТА — ХЛІБ ДЛЯ КОМСОМОЛЬЦЯ…

Сашко Дорохов був задоволений собою. До нього нарешті прийшла душевна рівновага і упевненість у своїх силах. І, мабуть, через це навіть хода змінилася. Він почав ходити розгонисто, грудьми вперед, високо несучи голову. На ту пору йшов йому двадцять другий рік. Було чого трошки й запишатися. Справи він розплутував успішно, злочинів в Петровську-Забайкальському та й у районі поменшало. І раптом його викликали на бюро міського комітету комсомолу.

Сашко збирався, насвистуючи улюблений мотив з фільму «Діти капітана Гранта: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…»

Він потай од Дормидонтівни розглядав себе в дзеркало, супив брови, щоб надати собі поважнішого вигляду, мружив ясно-блакитні очі — примружені, вони немовби набували глибшого, темнішого кольору. Шкода, що з вусами в нього нічого не виходило. На голові волосся росло ясно-золотистою хвилястою кучмою, а ось замість вусів стирчала ріденька руда щетина. Зате обличчя засмагло, обвітрилося. Зникла юнацька округлість. Це Сашкові подобалося, і він ще дужче зводив рідкуваті світлі брови. Та й статура начебто нічого — підібраний, худорлявий. В кожному разі, новий френч сидів як улитий, шкіряний ремінь блищав, а вже про чоботи, ті самі знамениті, пошиті в дядька Кості, і говорити не доводилося. «Нічого хлопець»», — оцінив себе Дорохов і, весело насвистуючи й далі, вийшов з дому.

На бюро міськкому йому запропонували розповісти про організацію боротьби зі злочинністю в місті. Сашко говорив поважно, розмірено, як і годиться, пив воду з склянки, передбачливо поставленої перед ним. Робив значливі паузи, поглядаючи на присутніх. Загалом, усе як годиться. І раптом…

Замість сподіваних похвал йому всипали, щоб пам'ятав до нових віників. Особливо повстав проти нього худорлявий рудий хлопець в окулярах.

— А по-моєму, ти, Дорохов, просто кар'єрист. «Ми зробили, ми домоглися…» — передражнив він Сашка. — А чому, окрім своєї посади та карного розшуку, ти нічого навколо не бачиш? Скажи, чому досі бригадмілу не організував? Чому комсомольців на допомогу не кличеш? Громадська робота як хліб для комсомольця! А тебе нічого не цікавить, крім твоїх карних справ. Одірвався від комсомолу, від людей. На лекції не ходиш, у бібліотеці не показуєшся. До міського комітету зайшов тільки на облік ставати та ось тепер, коли запросили. Може, ти й газет не читаєш? Не знаєш, що фашисти майже всю Європу захопили?

— Ну ти вже перебрав міру, Петров, — перебив його секретар, — помовч поки що, охолонь. Але ти все ж таки поясни, Дорохов, — звернувся він до Сашка, — чому ваші комсомольці до тсоавіахімовських шкіл не ходять. У снайперській з міліції нема нікого. Ви що ж там, усі відмінні стрільці? По-моєму, це непорядок. Давайте запишемо: «Доручити комсомольцеві Дорохову очолити військово-спортивну роботу в міліції». Крім того, хай Дорохов візьметься за організацію бригад сприяння міліції по всьому місту. Згодні? От і чудово. І ще: давайте зобов'яжемо члена бюро Петрова подати допомогу Дорохову з усіх організаційних питань. — Секретар подивився на хлопця в окулярах. — Не заперечуєш, Павле? Тоді перейдемо до наступного питання.

Після бюро Сашко забрів на берег ставу. За Будинком культури була лавка, він сів на неї і годину або й більше просидів, обдумуючи все, що почув. В інституті він був заступником комсорга курсу і сам так само, було, картав комсомольців, а коли прийшов в карний розшук в Іркутську, то якось вийшло, що їх, практикантів, попервах не залучали до громадської роботи. Тут, у Петровську-Забайкальському, одразу з головою поринув у різні справи і… виявився кар'єристом. «Загнув цей очкарик, — подумав Сашко. — А загалом в чомусь вони й мають слушність».

Підходячи до відділу, побачив, що вікна начальника міліції освітлені, і він одразу пішов до Сидоркіна.

— Ти чому, Дорохов, так довго? Я вже дзвонив у міськком. Кажуть, пішов. Думав, не прийдеш зовсім. Розповідай до пуття. Перепало? Правильно. Скажу по секрету: мені минулого тижня у міському комітеті партії теж перепало. Давай разом думати, що треба робити.

…Дорохов стояв на трибуні й удивлявся в затемнений зал. Раптом пригадалися комсомольські збори в інституті, тільки там у залі сиділи свої, студенти, а тут робітники — хлопці й дівчата, комсомольці чавунно-ливарного заводу, яких Сашко, на свій сором, знав погано. Щоправда, в службових справах йому доводи лося заглядати в їхній клуб, гуртожиток, комітет комсомолу, а ось так, з усією заводською комсомолією, зустрівся вперше. Він ретельно готувався до цієї зустрічі, написав велику доповідь. Креслив і виправляв її Сидоркін. І ось тепер, коли голова зборів оголосив, що з інформацією про свою роботу виступить начальник карного розшуку комсомолець Олександр Дорохов, він розгубився. Спочатку хотів просто прочитати видрукуваний на машинці текст і раптом зрозумів, що від нього чекають живого слова. І Сашко почав говорити. Від хвилювання перші фрази вийшли невиразні. Та коли з задніх рядів гукнули, щоб він говорив голосніше, Сашко зібрався і відчув себе вільніше.

— Хочу розповісти вам про карний розшук: як сам туди потрапив, які бувають злочинці і як ми з ними воюємо. Як убили комсомольця, який ще не встиг навчитися працювати.

Сашко говорив довго, згадав Гришку Міжнародного, розповів про те, як старі рецидивісти вербують собі помічників серед слабких хлопців і дівчат, і тільки під кінець, глянувши на годинник, здивувався: пролетів відведений час, а він і слова ще не сказав про те, заради чого прийшов сюди, заради чого разом з начальником міліції морочився над доповіддю.

— Товариші! Все це я розповів вам для того, щоб ви мали уявлення про нашу роботу, а головне моє завдання полягає в тому, щоб передати тут вам прохання комсомольців і комуністів нашого відділу: давайте всі разом оголосимо похід проти шпани й хуліганів. У карному розшуку ми створюємо бригаду сприяння міліції і запрошуємо вас вступити до неї.

У залі почалося пожвавлення, і посипалися запитання, на які Сашко ледь встигав відповідати. З президії йому подали дві записки. В одній невідомий автор запитував: чи правда, що в карному розшуку працюють колишні злодії і бандити. Друга була написана великими акуратними літерами й підписана: «Катя Суботіна».

— Спочатку відповім тому, хто не зважився поставити своє прізвище. — І Сашко прочитав уголос записку. — Так ось, товариші, такі чутки звичайно поширюють самі злочинці, щоб підірвати авторитет працівників радянської міліції. До карного розшуку, та й взагалі до міліції, приймають чесних, перевірених людей, в основному комуністів і комсомольців. Тепер друга записка. Катя Суботіна запитує, чи приймуть дівчат до бригадмілу. Будемо тільки раді. Приходьте, Катю, обов'язково приходьте.

«МАДЕМУАЗЕЛЬ ЛЕ ДАНТЮ» ЇДЕ НА ЗАХІД

Коли Сашко вийшов із заводського клубу, до нього підійшла висока білява дівчина і, всміхаючись, подала руку:

— Це я Катя Суботіна.

— Олександр Дорохов, — відрапортував Сашко.

Дівчина засміялася:

— Про те, що ви Олександр Дорохов, дізналася не тільки я, а й усі двісті слухачів, які були присутні на вашій прецікавій бесіді.

Сашко відзначив, що в дівчини строгі темні брови й сірі очі, що одягнена вона не за тутешньою модою. Коротке пальто, замість чобіток акуратні туфлі, а сірого берета недбало натягнуто на одне вухо.

— Я радий стати в пригоді вам, Катю Суботіна, — з підкресленою ввічливістю промовив Сашко.

— Зараз пізно й темнувато. А ви казали, що у нас є ще всякі негарні елементи. А тому чи не проведете ви мене?

Сашко думав зайти ще у відділ, знав, що його чекає Сидоркін, але подітися було нікуди.

— З приємністю. — І він рішуче підхопив дівчину під руку.

— А це не обов'язково. — І Катя незалежно пішла поруч. — Взагалі ви мене зацікавили. Невже ви самі затримували того інтернаціонального бандита?

— Брав участь, — буркнув Сашко.

— Ну й це непогано, — поблажливо кинула дівчина.

— А ви самі чим займаєтеся? — погано приховуючи образу, спитав Сашко.

— Я лікар, працюю в медпункті на заводі. Приїхала минулого року з Свердловська за призначенням, після закінчення інституту… Свою професію люблю. Люблю людям робити добро. Стійте, отут я й живу. — Катя спинилася біля невеликої дерев'яної хати. — А ви нічого, Олександре Дорохов.

Сашко збентежився, хотів відповісти, що вона також, мовляв, нічого, але не зовсім доречно запросив заходити в карний розшук. Катя щиро розсміялася:

— Неодмінно. А ви заглядайте до мене в медпункт. А ще краще приходьте сюди. У мене намічається маленьке торжество. Ну, до цього дня, гадаю, ми ще з вами неодмінно побачимося.

Дорогою Сашко придумував слова, цілі фрази, які міг би, просто повинен був сказати цій дівчині, та ба, вони спали на думку занадто пізно… А потім Сашко якось і забув про Катю Суботіну. Тепер він щовечора з двома своїми співробітниками поспішав до снайперської школи. Стріляти вчилися в основному заводські комсомольці. В червоному кутку міліції вечорами почали збиратися хлопці з синіми пов'язками на рукаві, з написом: «Бригадміл». Вони розходилися по вулицях, вирушали на чергування до клубу та до Палацу культури, і в місті майже припинилося хуліганство.

Одного разу на інструктажі бригадмільців Дорохов побачив Катю Суботіну. Дівчина незворушно вислухала, куди і з ким їй іти на чергування, і попросила Сашка допомогти прикріпити до рукава синю пов'язку.

— Ну ось я й прийшла. А ви до мене не заглянули.

Сашко почервонів. І щоб перевести розмову, запропонував:

— Ходімо, Катю, я покажу вам карний розшук.

Дівчина явно була розчарована крайньою скромністю обстановки. А ось фотографія Байкала, що лежала в Сашка на столі під склом, її щиро зацікавила. Пес сидів біля низької пухнастої ялинки, злегка схиливши набік голову й висолопивши язика.

— Який красень! Це про нього писали в газеті, що знайшов дитину, яка заблукала в тайзі?

Сашко ствердно кивнув. Він не став розповідати, яких зусиль коштувало їм з Простатіним примусити працювати провідника й собаку.

— Акимов, зайди на хвилинку, — покликав Дорохов. — У нас були збільшені знімки Байкала. Подаруймо Каті Суботіній на пам'ять про карний розшук. У неї добрий смак. Вона одразу помітила розум і чарівність… — Сашко зробив паузу, — Байкала, звичайно.

— Зараз організуємо.

Акимов повернувся з фотографією завбільшки як аркуш із зошита, наклеєною на цупкий картон. Катя зажадала дарчого напису, і Дорохов чітко вивів: «Каті Суботіній від відданих Байкалові співробітників карного розшуку». Сашко подивився на профіль дівчини та строгу пряму лінію лоба й носа і несподівано запропонував:

— Хочете, ми і вас зафіксуємо за всіма правилами сигналітичної зйомки?

Дівчина запитально зігнула брови. Дорохов пояснив, що в криміналістиці заведено називати сигналітичними знімками ті, що робляться в певному масштабі й ракурсі. Попорпавшись у себе в столі, витяг картку. На одному знімку зарослий і скуйовджений тип був зафіксований у фас — обличчям до апарата і боком — у профіль.

— Ну що ж, — згодилася Катя, — навряд чи мій профіль гірший, ніж у цього бродяги.

Відступати було пізно, і її посадили на спеціальний стілець, прикріплений до підлоги перед допотопним фотоапаратом. Акимов зробив знімки, попросив був зачекати, поки проявить, але Катя рішуче відмовилася, пославшись на обов'язок, який закликає її охороняти громадський порядок.

— Обов'язок є обов'язок, — згодився Сашко.

Увечері він сам заходився чаклувати у фотолабораторії. Поки висихали негативи, дістав зі столу книжку, погортав сторінки, відшукав фотопортрет молодої жінки і довго в нього вдивлявся. Потім спеціальним олівцем пом'якшив на негативі тверду лінію брів, прибрав з обличчя тіні, потім відретушував овал, згладив гостре Катине підборіддя, ледь-ледь підняв куточки твердого рота. Підібравши підходящий папір, почав друкувати картки. Одержаними знімками Сашко лишився задоволений.

В середині шестиденки Катя подзвонила Дорохову й оголосила, що в суботу ввечері чекає його до себе в гості на дружню вечірку. Сашко збирався туди ретельніше, ніж на бюро міськкому. В крамниці довго вибирав цукерки. Коли підходив до Катиного дому, ще здалеку почув мажорні звуки патефона.

У маленькому передпокої його зустріло галасливе товариство. Сашко не відразу розгледів обличчя, зате репліки були досить прозорі: «Братці, тихше! Міліція! А ось і наш Пінкертон! Ура охоронцям порядку!»

Катя у світлій розкльошеній сукні, з довгим намистом «під перла» мала щонайсвятковіший вигляд.

— Хлопці! Хочу відрекомендувати мого нового знайомого і, сподіваюся, кавалера, — урочисто оголосила вона й підхопила Сашка під руку.

У великій кімнаті в кутку стояв стіл, застелений білосніжним простирадлом, до нього були підставлені двоє ліжок під байковими ковдрами, кілька різнокаліберних стільців, на тумбочці примостився патефон.

На столі, крім вінегрету, ковбаси та миски паруючої картоплі, стояв досить солідний графин з розведеним спиртом. Принесені Сашком дві пляшки шампанського та коробка цукерок виглядали як міські гості на сільському святі.

— Дивіться, дівчатка, а наш Пінкертон ще й джентльмен! — радісно вигукнула Катя.

Сашко ніяк не міг збагнути, навіщо його запросили і яке тут свято, почував себе незручно, але тримався незворушно.

Із сусідньої кімнати вийшов височенний, дебелий хлопець у сірій сорочці з яскравим галстуком, він досить довго й приязно розглядав Сашка через окуляри, ледь відставляючи їх від очей. «Майже як лорнет», — усміхнувся сам до себе Сашко. Нарешті хлопець подав йому велику руку з коротко позрізуваними нігтями.

— Місцевий ескулап Петро Примакін. Між іншим, хірург… А до того ж відомий як жених нашої господині. Май на увазі.

— А мені апендикс уже вирізали, — з серйозною міною відповів Сашко.

— Шкода, — зітхнув хлопець. — А я вже з задоволенням уявив його на своїй долоні.

— Тільки без зайвого натуралізму, — припинила шпигання словами Катя. — Та ви, Олександре, його не слухайте. Лікарі, як відомо, не вибирають висловів.

— Я намагаюся відгадати, що ми святкуємо, — звернувся Дорохов до присутніх.

—І не намагайтеся, — відповіла повненька червонощока дівчина.

— День народження?

— А от і ні.

— Заручини?

— Це все попереду, — зітхнув хірург.

—Іменини?

— Відгадати, Сашко, неможливо, — дуже серйозно сказала Катя. — Ми з Петею від'їжджаємо.

— Куди ж? — здивувався Сашко.

— Далеко звідси… Ближче до західних кордонів. Ви ж знаєте, в армії потрібні лікарі.

Усі примовкли й посерйознішали. Проте ніхто не міг і подумати, що лікарі там будуть потрібні зовсім скоро, менше ніж через рік… Багато, дуже багато лікарів, та й не тільки лікарів…

А тепер летіли пробки від шампанського, всі сміялися, з'ясувалося, що шампанське куштували тільки на Новий рік, а ось так, запросто, його не пили. Попросили завести й платівку відповідну — «Бризки шампанського», а потім дочка Утьосова Едіт співала про ділового пожежника…

Катя хотіла замінити платівку й похопилася:

— А де ж мій портрет?

Сашко витяг з валізи свій твір і подав дівчині. З цупкого глянцевого паперу дивилася вродлива, ніжна, з м'якою усмішкою і з ледве помітними ямочками на щоках дівчина, що дуже приблизно нагадувала її — Катю Суботіну.

— Петре, подивися, що він зробив з моєю фізіономією.

Хірург надів окуляри, глянув на картку, потім на Дорохова.

— Та ти, брате-детективе, жартівник і майстер. Перетворив Катю на мадам Ле Дантю, себто Івашову. Дивовижно. Дуже схожа на мініатюру Бестужева. Та-ак, тут колись ця француженка скрасила життя декабриста Івашова.

Дорохов скромно промовчав. Отепер про декабристів він вже знав багато. А Петро передав картку дівчині, яка сиділа поруч, і вів далі:

— Ви, звісно, знаєте, що сто десять років тому в Петровському заводі з'явилися дивовижні жінки. Їх привезли з Чити разом з чоловіками-декабристами. Вони знехтували високим становищем у світі, добровільно поділили долю своїх чоловіків. Княгині Волконська, Трубецька, та й інші приїхали в оці тоді ще глухі краї. Серед цих жінок була й француженка Ле Дантю. Пам'ятаєш, я тобі казав, — звернувся він до своєї нареченої,— що ти чимось на неї схожа? І твій детектив теж помітив схожість.

Дорохов розлив рештки вина, підняв склянку:

— Звичайно, Камілла Ле Дантю, графиня Чернишова, Поліна Гебль та інші прекрасні жінки гідні вічного визнання й пошани. Але я пропоную тост за наших дівчат…

— …У вірності й самовідданості які ні перед ким не поступляться, — підхопив Петро…

ВІЙНА

Третій день Дорохов жив на займанці в старого лісника. Прокидався вдосвіта, сідлав баского гнідого коня і холодком вирушав у тайгу. Коли сонце підбивалося високо й починало припікати, замучував гнус, він вибирав виярок з джерелом і де-небудь на белебні, де навіть за тихої погоди дув вітерець, що розганяв мошку й комарів, зупинявся і насамперед розводив курище. Сплутаний кінь одразу ж підходив до вогнища з підвітряного боку й головою ліз у самісінький струмінь їдкого жовтуватого диму. Коня замордовували ґедзі.

Дорохов набирав у казанок води, прилаштовував його на вогні й потім, сьорбаючи чай, думав свої невеселі думи.

Вже місяць ішла війна. Порідшала міліція. З перших днів пішли на фронт досвідчені працівники, серед них Федір Дибов. А їх, молодих, не взяли, незважаючи на прохання, рапорти. Сказали, що тут, у тилу, не можна замикати на замок їхню службу. Сашко оббивав пороги начальства, але безрезультатно. Минулого тижня його викликали до міського комітету партії, і секретар міськкому прямо оголосив, що його, комсомольця Дорохова, вирішили призначити начальником розвідки партизанського загону, який буде створено в разі нападу самураїв, але готуватися до цього треба завчасно. Секретар розклав перед ним карту, ту саму, що лежить тепер у нього в польовій сумці, відкреслив синім олівцем північну частину Тарбогатайського хребта, одне слово, звелів вирушати в ці місця й пошукати базу для загону, знайти відлюдні місцинки, в яких можна було б заздалегідь, на випадок війни на сході, закласти зброю, боєприпаси та продовольство. І ще звелів довідатися, які люди живуть навколо, чи можна них покластися. Розмова була коротка, ділова, секретар міськкому побажав йому щасливої дороги, а потім уже, коли Сашко хотів іти, зупинив:

— Справу тобі, Дорохов, доручаємо величезної ваги, дивись і словом не прохопися. Час тепер воєнний. Ти член призовної комісії? От і чудово. На роботі чи знайомим скажеш, що посилає військкомат у віддалені села — розібратися з призовниками.

За ці дні Сашко об'їхав добру сотню кілометрів, а знайти те, чого шукав, не щастило. Щоправда, біля підніжжя однієї сопки трапилося кілька печер, сухих і доволі просторих, але до них було дуже важко добиратися. Про всяк випадок він позначив їх на своїй карті-триверстці й вів далі пошуки. Термін його відрядження кінчався, а виконати завдання не вдавалося. Нарешті неподалік од Чикойського тракту, в безлюдному місці, в розвилці вершини сопки знайшов дві зручні, великі, сухі печери. Не сподобалося тільки, що в одній з них хтось жив, судячи з усього, років два-три тому. В усьому іншому печери цілком підходили. Охороняти їх могли двоє-троє стрільців, оскільки вершина сопки була чудовим оглядовим майданчиком, з неї було далеко видно підходи до її безлісної підошви.

«Чому саме мені доручили це завдання? — розмірковував Сашко, повертаючись до міста. — Адже можна було знайти комуніста, який виріс у цих краях і знає з дитинства не лише печери, а й кожний струмок у тайзі, будь-яку улоговинку в сопках».

Доповідаючи про свою поїздку, не втерпів, запитав, чому не послали на це завдання місцевих жителів. Секретар суворо подивився йому в очі:

— Цікавишся, Дорохов, понад міру. Думаєш, коли в нас тут почнеться війна, то нам тільки одна база буде потрібна? А потім, ти ж часто в селах бував, до тебе люди звикли, от і послали тебе.

Після повернення з тайги Дорохов угамувався. Слухаючи фронтові зведення, перестав лаяти начальство, яке не пускало його воювати. Перестав строчити рапорти. Тепер він знав, що й тут щомиті може розпочатися війна і на цей випадок його чекає серйозне діло. Минув місяць, другий. Фашисти захопили Білорусію, Смоленськ, рвалися до Ленінграда, а на сході було тихо. Щоправда, подейкували, що й над тайгою пролітав самурайський літак-розвідник. Ходили чутки, що японці забули халхин-гольський урок і знову стягають війська до наших кордонів. А Сашко в своєму міліцейському відділі, що порідшав після призову, і далі займався звичайними справами. Тепер він сам частенько вночі виходив у патруль. Коли бачив, що співробітники стомилися, брав Байкала, й удвох вони обходили все місто.

На початку жовтня Сашка знову викликали в міськком. У приймальні він побачив заступника військкома та начальника складу вибухівки рудоуправління. Вигляд у першого секретаря був стомлений, змарніле обличчя сіре й похмуре.

— Поїдете до Іркутська. Одержите вантаж. Старший — заступник військкома. Дорохов відповідає за охорону. Начальник міліції радив узяти з собою собаку. Провідника брати не варто. Нема чого втаємничувати в цю справу зайвих людей.

Так Сашко знову майже через два роки опинився в Іркутську.

Залишивши Байкала під опікування супутників, пішов до управління. Перший, кого він зустрів, був заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Він упізнав Сашка, зрадів, затяг до себе в кабінет і засипав за питаннями.

Розпитував, як поживає Торський, як справи на кордоні. Потім спохопився й подзвонив по телефону:

— Зайди до мене. Я тут одного твого хрещеника спіймав. Допитую його, а він не признається.

Прийшов Фомін, і Сашко, обіймаючи свого вчителя, подумки відзначив, що Михайло Миколайович схуд, навколо запалих очей з'явилися нові зморшки. Він також зрадів зустрічі, оглядав Сашка з усіх боків, радісно всміхався:

— Дивись-но, справжнісінький дядько став.

— Я вас обох часто згадую. Особливо коли важко. А ви як тут живете?

— Живемо… Поїхав од нас Чертов. Картинського, та й багатьох хлопців, призвали в армію. З вашого поповнення тільки двоє лишилося — Боровик і Нефедов. Обидва в мене працюють у групі. На них не скаржуся. — Фомін глянув на годинник. — Скоро обидва з'являться. Побачиш.

— Побіжу! — Дорохов заквапився. — А почнуть мене шукати, а я лише на годину вирвався. Прийду іншим разом, з хлопцями побачуся, та й з вами мені ще побути хочеться.

— А ти чого приїхав? — поцікавився Фомін.

— Не у своїх справах я, дядьку Мишо.

— Приходь ночувати. Дружина буде тобі рада.

— Мабуть, не зможу. Не сам я тут, і як ще складуться справи — не знаю. В крайньому разі подзвоню. Ми на вокзалі в готелі зупинилися.

На другий день після приїзду Дорохов надвечір заглянув на вокзал. Походив по порожніх залах чекання і на пероні зіткнувся з Анатолієм Боровиком. Високий, завжди підтягнутий, Боровик, якось зіщулившись, приткнувся до кіоска, і Сашко не одразу впізнав його, а впізнавши, подумав, що він когось вистежує. Підійшов, привітався. Але Анатолій навіть відповів якось явно без інтересу.

— Що, Толю, допомогти?

— Ні, друже, нічим ти не допоможеш. Хіба що тільки поспівчуваєш. — Він розтулив долоню лівої руки, де лежав кишеньковий годинник. — Зачекай, сам побачиш…

Нічого не зрозумівши, Дорохов спрямував погляд у той бік перону, куди з тривогою вдивлявся Анатолій. Мигнуло червоне око вхідного семафора й погасло. Відтак засвітилося зелене і здалеку почувся гуркіт поїзда, що наближався. Довгий залізничний состав з самих теплушок виявився військовим ешелоном. Він не зменшив швидкості й, прогуркотівши на стрілках, зник у західному напрямі.

Боровик простягнув Олександрові годинника:

— Бачиш, двадцять годин десять хвилин, а о дев'ятнадцятій годині п'ятдесят чотири хвилини пройшов точнісінько такий самий. Кожні шістнадцять хвилин ешелон. Я вже другу годину тут стою. Їдуть наші на фронт, а в мене душа розривається…

— Що ж це ти, підраховуєш перекидання військових сил? — пустив шпильку Дорохов.

Боровик глянув йому в обличчя. Очі його були сердиті. Сашкові навіть здалося, що Анатолій ось-ось його вдарить. Але той дістав цигарку й, затягнувшись, стомлено сказав:

— Дурник ти, Сашко. Навіщо мені рахувати сили? Люди їдуть воювати, а мене не пускають. Був в обкомі комсомолу. Говорив, що за комсомольською путівкою прийшов у карний розшук. Просив путівку на фронт. Не дали й вилаяли. Сказали, що вони також, увесь обком, хочуть на фронт. — І дуже тихо додав: — Сьогодні батька мого відправили. Батька… Розумієш? А я зостався тут. Мені матері в очі дивитися соромно. Проводжати приходив і ось затримався.

Знову погасло червоне око вхідного семафора, спалахнуло зелене. Знову без зупинки прогуркотів ешелон. Упереміж з пульманівськими вагонами ішли платформи з танками. Було двадцять годин двадцять шість хвилин. Стало холодно до дрижаків. Чи то од вітру, здійнятого ешелоном, а може, через те, що обидва зрозуміли: на фронт пішли сибіряки, забайкальці, далекосхідники.

Дорохов знав, які тяжкі бої точаться на заході. Фашисти рвуться до Москви. Але він не чув гуркоту бомбардувань, брязкання гусениць фашистських танків, тріскоту кулеметних та автоматних черг, не бачив зруйнованих і спалених міст і сіл, знедолених людей, які втратили домівку. Можливо, тому в його душі жевріла наївна надія, що незабаром війна закінчиться. Що все обернеться так само, як під час конфлікту на озері Ханка і під час подій на річці Халхин-Гол. Адже не допомогла білофіннам лінія Маннергейма! Хотілося вірити, що фашистів спеціально затягують у глиб країни за якимось особливим стратегічним планом і скоро оголосять про їх повний розгром. Але тут, в Іркутську, на вокзалі, простоявши разом з Боровиком годину, за яку повз них промайнуло чотири ешелони, він уперше по-справжньому зрозумів, що йде велика війна. Що на допомогу Москві зняли війська із східного кордону…

Так і не пощастило Дорохову більше вирватися в місто. Не зміг він ще раз побачити друзів. Коли вантаж було одержано і на ніч призначено відправку, він дозвонився до Михайла Миколайовича. Фомін пообіцяв приїхати, розпитав, де, в якому тупику, знаходиться їхній спеціальний вагон.

— Розстаємося ми з тобою, Сашко, й невідомо, коли зустрінемось. Шкода, що не зміг прийти до нас. — Фомін зазирнув у прочинені двері вагона, побачив ящики, супутників Дорохова, Байкала, який розлігся навпроти дверей, і тихенько свиснув. — Ну ясно, що не міг. Ти Боровика бачив?

— П'ять днів тому ми тут з ним на пероні зустрілися. Він засмучений був, і поговорити до ладу не вдалося.

— Тепер уже не скоро побачитеся. Та й чи вдасться взагалі? Утік Боровик з карного розшуку. Дезертирував. — Фомін криво посміхнувся. — Всипали мені сьогодні за нього, звинуватили в притупленні пильності.

— Дядьку Мишо! Ви все загадками говорите, що сталося? — перебив Сашко.

— Того дня, коли відправили на фронт Анатолієвого батька, увечері Боровик довго розбирався зі своїми справами. Потім, уже вночі, коли зібралися розходитися по домівках, сказав, що захворів, завтра піде до лікаря й візьме на кілька днів звільнення. Я, звичайно, кажу: «Йди підлікуйся». Він мені від свого сейфа, ключі віддав — на той випадок, коли щось потрібно буде. Вранці він подзвонив, каже, лікар приписав постільний режим. Позавчора дзвоню до нього додому, запитую в матері, як Анатолій себе почуває. Вона відповідає, що не знає, два дні тому поїхав у відрядження. «У яке, кажу, відрядження?» Та здивувалася й розповіла, що Анатолій одягнувся тепліше, взяв із собою пару білизни й поїхав на якісь копальні. Я знайшов ключі, що їх мені Боровик залишив, і відчинив сейф. Усі документи в порядку, зверху лежить револьвер, а під ним записка: «Пробачте, товариші, несила більше відсиджуватися в тилу й ловити злодіїв. Іду захищати Москву. Своїми руками, своєю кров'ю». І підпис: «Уповноважений карного розшуку Боровик». Ну, одразу галас на все управління, скандал… А сьогодні мені на партійному бюро догану вліпили за притуплення пильності.

Довго розмовляли Фомін та Дорохов і аж уночі, коли подали до вагона паровоз, розпрощалися, побажавши один одному дожити до нової зустрічі.

ЗНОВУ ЧИТА

У Петровську-Забайкальському Сашко доповів начальникові міліції, що завдання виконав, і хотів іти додому, але Сидоркін його затримав:

— Шкода мені розлучатися з тобою, Сашко. Полюбив я тебе, як сина, та й працювали ми з тобою дружно. Але наказ є наказ. Відкликають тебе до Чити, в обласний розшук. Спробував відстояти, але нічого не вийшло. До того ж переведений з підвищенням. Скажу по секрету, будеш начальником відділення по боротьбі з особливо небезпечними злочинами в усій області. Сьогодні ж здай справи і завтра виїжджай. Мені вже дзвонили з Чити. На твоє місце прислали Лисіна, ти ж його знаєш, разом вас у карний розшук за комсомольською путівкою направляли. Тільки він у районі працював.

Знов несподівано впало на Сашка нове призначення, поламало всі його плани. Під час поїздки до Іркутська він тільки домовився із заступником військкома, що той, незважаючи на броню, при першій зручній нагоді пошле його на фронт, — і раптом це несподіване переведення.

Лисіна він ледве впізнав — так він змінився за ці три роки, змужнів, роздався в плечах, став упевненіший у рухах і навіть говорив баском.

— Останнім часом працював у Нерчинську старшим уповноваженим, — розповідав Лисін. — А тут викликали до Чити й наказали їхати у ІІетровськ-Забайкальський, приймати в тебе справи. Слухай, Дорохов, а як тут з житлом?

Але Сашкові чомусь не схотілося нав'язувати Лисіна Дормидонтівні, й він стенув плечима: знайдеш, мовляв, чого там.

Гірко було залишати місто, до якого звик, товаришів по службі. На вокзалі проводжаючі намагалися жартами й сміхом розважити Сашка. Простатін, помітивши пристебнутий до рюкзака великий мисливський ніж у дерев'яній піхві, навіть засміявся:

— А ножик, ножичок навіщо до Чити береш? Залишив би Дормидонтівні скіпки колоти. Там на полювання вже не походиш. День і ніч в кабінеті гибітимеш.

Лисін, який стояв поруч, дістав з кишені складаного ножа з багатьма лезами й одразу запропонував мінятися. Сашко спочатку відмовився. Він дорожив своїм ножем: викував його місцевий коваль з уламка меча, завезеного до Сибіру, може, ще самим Єрмаком, — але зразу ж подумав, що й справді в Читі зручніший складаний ніж, і під загальне умовляння та сміх урешті помінявся.

На першому ж полустанку поїзд затримали. Сашко вирішив дізнатися, в чому річ, вийшов з тамбура, зіскочив на платформу. Його відразу вдарило, зашморгнуло морозяним вихором, притисло до східців. Зустрічною колією ішов військовий ешелон. Разом з клубами пари з теплушки вихопилася, кружляючи над составом, незнайома пісня:

Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой С фашистской силой темною, С проклятою ордой…

Слова різонули Олександра. Задряпало в горлі. Згадалося зведення, яке почув удень. Фашисти дістали по зубах під Москвою, але прорвалися до Ленінграда, захопили половину України. Навіть у Петровську-Забайкальському з'явилися евакуйовані: жінки, діти й старі. Їх одразу можна було відрізнити від місцевих, і не тільки за одягом, не пристосованим до сибірських морозів, а за виснаженими обличчями, застиглою в очах тугою.

Дормидонтівна привела до себе в хату бабусю з хлопчиком семи років. Він якийсь заморений, заляканий. Грюкне в дворі хвіртка, а він тремтить, озирається. Про бабусю й казати нічого. Приїхали вони з-під Смоленська. Старенька розповідає й плаче: бомбардування, пожежі, голод…

Дорохов повернувся у вагон, виліз на свою полицю й спробував заснути. Але перед очима поставали то Боровик, який утік на фронт, то евакуйований хлопчик. Перед від'їздом віддав Дормидонтівні придбані за цей час сякі-такі меблі, а евакуйованій бабусі — свою доху. Сам він від'їжджав у кожусі, що його недавно одержав як обмундирування. Хлопчині роздобув валянки. Вже зібрався йти, аж ось підійшов той хлопчак і попросив:

— Ти їх убивай якнайбільше, дядьку Сашо!

— Кого? — не одразу зрозумів Дорохов.

— Та фашистів. — І хлопчик серйозно потис йому руку.

…Як же їх убивати, коли поїзд несе його зовсім в інший бік, далі від смертного бою і народної війни! Як жити йому, Дорохову, думав Сашко. Написав купу рапортів, писав про те, що з відзнакою закінчив школу снайперів, доводив, що може бути розвідником… І все марно… В розмові з військкомом промайнула надія… А тепер усе загинуло. Перевертаючись з боку на бік, він так і не заснув до самої Чити.

На читинському вокзалі його зустріла жінка. Вона дивилася з величезного полотна, пригортаючи до грудей дитя. Вітер колихав тканину, і здавалося, що обличчя й губи її були живі.

Мати запитливо простягла вперед руку, і слова, написані внизу, сприймалися не очима, а серцем, вони лунали голосно, на весь вокзал, на всю площу, запитуючи його, Сашка: що він зробив для фронту?

Дорохов ішов з вокзалу пішки, подумки відзначаючи зміни. Завжди багатолюдні, читинські вулиці збезлюдніли. Назустріч траплялися солдати й командири поодинці й групами. Пройшли строєм кілька підрозділів, із зброєю, з повною викладкою. Сашко зупинився, розглядаючи роту солдатів, озброєних автоматами. Ця зброя була рідкісною, а тут ціла рота. Цивільних майже не зустрічалося. До управління всього три квартали, але Сашка двічі зупиняв комендантський патруль. Лише під час другої перевірки він збагнув, що його кожух і шапку вважають військовою формою. Біля крамниці, де колись купував хліб, тяглася довга черга — бабусі, жінки й кілька дітей. Чоловіків у черзі не було. На весь довгий хвіст двоє дідів.

На службу він ішов як на каторгу. Навіщо йому це підвищення? Фронт — он куди йому треба. Батько прислав листа, довгого, майже на чотири сторінки, зроду таких не писав. Усе поради, поради — на всі випадки життя, а під кінець прохання не кидати матір. Мабуть, не ризикнув прямо написати, що чекає відправлення на фронт. Батько воюватиме, а він, молодий і здоровий, відсиджуватиметься в тилу. Закінчиться війна, як він людям в очі подивиться?

У мирний час він був би щасливий стати начальником найбойовішого відділення в карному розшуку. Легко сказати, відділення по боротьбі з убивствами, розбоями та грабунками довіряють йому, комсомольцеві Дорохову. Але тепер це призначення його не радувало, більше того — було не до речі.

Дерев'яний будинок управління, де він працював майже два роки тому, здався йому якимось сірим, непривабливим і ще більше наганяв тугу. Біля під'їзду замість постового міліціонера стояло дівча. Міліцейська форма висіла на ньому мішком. Тоненькі дівочі ніжки запросто могли увійти в широку халяву одного чобота. Кобура револьвера відтягнула пояс. Сашко згадав бравих, підтягнутих міліціонерів, по яких відвідувачі судили про всю міліцію…

У коридорі на дверях упали в око таблички з новими прізвищами. Там, де недавно працював Торський, значилося: «М. С. Арзубов».

…Того самого дня Дорохов одержав окремий кабінет і десять працівників. На місці було троє: два юнаки, недавно переведені з міліціонерів, та літній чоловік з дільничних. Старший уповноважений Крутов лежав після поранення в лікарні, ще троє перебували у відрядженнях.

Звичайно, подумав Сашко, в отакому складі він найдосвідченіший. Крутова він знав раніше. Тямовитий, але з грамотою в нього кепсько. З тими, що у відрядженнях, стикатися доводилося, нічим особливим вони не виділялися. І знову Сашка огорнула туга. Під кінець дня до нього прийшов старий комендант, передав ключ і ордер на кімнату:

— Займай. Кімната гарна, і людина там жила путня. Пішов на фронт з перших днів. Тепер у мене таких хоромів хоч відбавляй. Не сподобається — іншу дам.

Навіщо йому ці хороми? І в управлінні на дивані можна спати. Все одно він затримається тут недовго.

Дорохов виконував свої обов'язки майже машинально і ходив сам не свій. Нарешті він не витримав. З рапортом пішов до нового начальника карного розшуку.

Аркадій Порфирович Гущин, високий, мало не двометрового зросту, з довгим, якимсь похмурим обличчям, дуже спокійно прочитав рапорт.

— Тяжко тобі, Дорохов? А мені, думаєш, легко? Двоє синів воюють, один уже в госпіталі, а я, здоровий дядько, тут, у тилу. — Він говорив тихо, повільно, наче маленькій дитині.— Ходив до начальства з таким самим рапортом. А мені спокійно так пояснили, що коли ми не виправимо становища зі злочинністю, то під суд віддадуть, і тоді, може, й потраплю на фронт, але тільки в штрафники. Даремно ти метушишся. Ми тебе як ділову людину сюди взяли, а ти начебто саботажем надумав займатися. Ти у Крутова в лікарні був? Погано, що не вибрався. Все зі своєю кривдою носишся. Дзвонив я сьогодні його лікареві, каже, наче краще Крутову стало. Тобі не розповідали, як його поранили? Ні? Тоді слухай. Під час його чергування прийшла жінка і заявила, що в неї переховується дезертир, якийсь далекий родич. Утік з пересильного пункту — і прямо до неї. Спочатку казав, що його відпустили в гості на добу, а потім признався, що на фронт не хоче. А в цієї заявниці і чоловік і брати воюють. Ну от вона спочатку його умовляла самому об'явити себе, а коли гість не послухався, прийшла до нас. Крутов узяв з собою міліціонера і разом з жінкою пішов до неї додому. Домовилися, що вона відчинить двері, зайде й непомітно впустить Крутова. Та не так сталося, як гадалося. Відімкнула жінка замок, а зсередини гачок накинутий. Постукала. Гість відчинив, побачив міліцію і одразу вихопив з кишені своєї шинелі, що висіла в коридорі, обріз мисливської одностволки. Крутов жінку прикрив, а заряд дробу йому самому дістався. В плече та в руку. Добре, що міліціонер вирвав обріз і скрутив дезертира. Ти до своїх підлеглих хоч придивився? Мені твій Костін подобається. Брали ми тут перед твоїм приїздом одну зграю. Почалася перестрілка. Дивлюся, цей Костін просто під вогнем бігом до хати попрямував. Після операції почав йому вичитувати, а він і каже: «Дарма ви, товаришу начальник. На фронті люди на танки у повен зріст ходять, а я тут перед усякою сволотою на череві повзти повинен?» До Крутова разом давай з'їздимо, а підлеглих учи. Досвід у тебе є, та, кажуть, і в теорії ти розбираєшся. А на війну поки що відпустити не можу. Тут у нас теж усяке буває. Ти знаєш, що наші заводи виробляють? Можу сказати, люди ні вдень ні вночі від верстатів не відходять, щоб на фронті нашим легше було. Хто ж цих людей охоронятиме?

Поговорив по щирості з Дороховим і Микола Савелійович Арзубов.

— Це ж я тебе рекомендував на цю посаду. Казав, що ти людина серйозна, енергійна, вміст працювати, а ти розпустив нюні й одно торочиш: «На фронт, на війну». Та ми всі воювати хочемо, але можеш ти зрозуміти, що й наша робота людям, Батьківщині потрібна. Ач, герой який знайшовся!

Микола Савелійович вичитував Сашкові довго, пригрозив, що сам поставить про нього питання на комсомольських зборах.

— Ось що, Дорохов, — перейшов він на офіційний тон, — підготуй усі матеріали про оперативну обстановку в області по лінії свого відділення і доповіси на партійному бюро нашого відділу. Вистачить тобі й двох діб. Якщо трохи недоспиш, дарма, менше часу на всякі дурощі залишиться.

Оперативна обстановка в області й справді була складна. Воєнне лихо, що охопило країну, збурило, схвилювало й підняло на великий; подвиг радянський народ. Одні пішли захищати Батьківщину, інші трудилися самовіддано, без відпочинку, щоб у воїнів було все необхідне — і зброя, і хліб, і одяг. Але знаходилися й такі, що до якогось часу ховалися по різних кутках, а тепер, у пору всенародного нещастя, попідводили голови. Посилилися спекуляція, злодійство та різні махінації, пов'язані з продовольством. Покидьки, які не бажали служити в Червоній Армії, об'єдналися в зграї, збираючи під своє крило карних злочинців, колишніх куркулів. У тайзі з'явилися банди, а на околицях міст, на копальнях, навіть у Читі почалися розбої. І Дорохов відчув, яка величезна відповідальність лягла на його плечі.

У НОВОРІЧНУ НІЧ

Відповідальний черговий обласного управління міліції Олександр Дорохов був готовий до будь-яких пригод.

Проте тисяча дев'ятсот сорок другий рік прийшов тихої, спокійної ночі. Об'їжджаючи міські відділення міліції, він бачив, що на вулицях не було галасливих, веселих компаній, навіть окремі перехожі не зустрічалися. Місто завмерло, немов прислухалося до далекої війни.

Ніч минула спокійно, без усяких пригод. Лише перед ранком пролунав тривожний дзвінок. На великому механічному заводі хтось заліз до їдальні, що містилася на території самого заводу, і вчинив крадіжку. Сашко виїхав на місце, оглянув їдальню й буфет, звідки було вкрадено кілька кілець ковбаси, три пачки рафінаду та два буханці хліба. Дослідив замок, відчинений цвяхом, і сліди на підлозі.

— Територія заводу охороняється? — спитав заступника директора, який повідомив його про крадіжку.

— Звичайно. Ви ж, мабуть, знаєте, що ми виробляємо? На завод миша не прошмигне.

— Щодо миші — це ви правильно сказали. А підлітки у вас працюють?

— Працюють, — не здивувався з запитання заступник. — І в нічну зміну теж.

— Тоді пройдемо по цехах, — запропонував Сашко.

Біля верстатів на якихось ящиках і лавках стояли хлопчаки. Дорослі траплялися рідко. В одному цеху в кутку біля батарей парового опалення на купі клоччя й ганчір'я спало чоловік з десять хлоп'ят. До заступника директора підійшла жінка-бригадир. Поглядаючи то на нього, то на Дорохова, попросила:

— Не будіть хлопців. Їм на вранішню зміну заступати й знову до вечора працювати.

Сашко подивився на хлопчаків, і в нього стислося серце. Пригадалося, як кілька днів тому, повертаючись до управління, на Піщаній вулиці, коло самого лісу, помітив на дорозі кількох хлопців. Вони йшли гуртом і щось за собою тягли. Коли хлопці наблизилися, Дорохов побачив, що вони везуть санки з акуратно перев'язаними мотузкою ялинками. Найстаршому з хлопчаків на вигляд було років десять. Розмахуючи руками, він збуджено про щось розповідав меншим дітлахам. Несподівано вся компанія зупинилася біля Олександра. Маленьке кирпате хлоп'ятко в тілогрійці, в лосячих унтах, з сокирою за поясом виступило наперед.

— Ми ось сперечаємось усі з Кешкою, — показав він на свого ватажка. — Скажи нам, дядечку, може до різдва війна скінчитися? Кешка каже, вдарять морози — і фашисти поколіють од холоду.

— Правильно міркує ваш Кешка, — вирішив підіграти дітлахам Дорохов. — Дід Мороз, кажуть, уже заробив медаль «За доблесть». Він я-ак навалився на фриців, я-ак дав їм сибірського холодку ковтнути, так вони одразу й драпонули від Москви, аж п'яти замиготіли. Куди ж ви стільки ялинок везете? Продавати?

— Навіщо продавати? — здивувався Кешка. — По ялинки ще й завтра доведеться їхати. Не тільки собі, а для всіх. У нашому будинку тридцять шість квартир, а батьки лиш ось у Севки, — Кешка показав на худенького хлопчика, який знизу вгору пильно розглядав Дорохова, — та в Танюхи з Кланькою зосталися. От ми всім по ялинці й привеземо. А замість подарунків хай Дід Мороз фрицам ще снігу та віхоли підкине.

Попрощавшись з хлоп'ятами, Сашко вже одміряв з півсотні кроків, коли його раптом наздогнав Кешка.

— Дядьку, а у вас є ялинка? — запитав він, переводячи дух.

— Ні, друже, нема. Ніколи по ту ялинку, — признався Дорохов.

— Тоді зачекайте. Ми вам маленьку дамо. — Кешка збігав і притяг пухнасту ялиночку.

Дорохов хотів запитати бригадира, чому підлітки сплять прямо тут, у цеху, але передумав.

— Ходімо звідси, — сердито запропонував він заступникові директора. — Не буду я вашої крадіжки розкривати. Чорт з ним, з буфетом. Цим хлопчакам у школі б учитися та гратися біля ялинки. Ти керівник великого заводу, подумав би разом з директором, як хлопцям у новорічне свято виділити по шматку хліба з цукром… Тоді в буфет напевно ніхто й не поліз би. А що у вас у клубі вчора було? Нічого? Ялинку дітлахам організували б… Між іншим, ще й зараз не пізно.

Наче перевернулося щось у душі в Олександра після новорічного чергування.

І потім ще довго перед очима поставали цехи заводу, хлопчаки на ящиках, в гуркоті верстатів і скреготі металу…

Цей день розпочався звичайною ранковою п'ятихвилинкою. Зібрався увесь наявний склад відділення обговорити план проведення операції на базарі.

Говорили голосно, сперечалися, і Олександр не одразу звернув увагу на те, що прочинилися двері. Помітив — зірвався з місця.

— Батьку! Та як же ти? Заходь!

Сашкові захотілося, як маленькому, кинутися батькові на шию, і тільки в останню мить він стримався. Збентежено оглянув підлеглих. Крутов рушив до дверей перший, а за ним решта.

— Ми тоді трохи пізніше, Олександре Дмитровичу, зайдемо, самі обговоримо — і до вас…

Сашко довго вдивлявся в рідне обличчя. Як батько змінився! На скронях сивизна, щоки запали.

— Ну як ти тут, синку? Я до тебе ненадовго. Ось покурю та на тебе подивлюся…

Батько розстебнув кожуха, дістав з нагрудної кишені гімнастерки портсигар, і Сашко побачив, як поряд з орденом Червоного Прапора блиснула сріблом медаль, одержана за Халхин-Гол. Дорохов-старший кілька разів глибоко затягнувся.

— Піди, Сашко, відпросися в начальства і забирай на вокзалі матір. Привіз я її до тебе, не спитавшись. Розумієш, ніколи було листи писати. Позавчора прийшов наказ нашому полкові на захід. Мене відправили до вас по нову техніку, ось і взяв її з собою. Матір знайдеш у військовому залі, сидить там на своїх клумаках. Тож іди. А я не маю часу. Може статися, і не побачимося… — батько помовчав, — до перемоги. Не журися, не вішай носа, козаче. Ще погуляємо. — Він невесело всміхнувся. — Мене не проводжай, не люблю. Іди, вона, мабуть, всі очі видивила. Бережи її, синку.

Це була їхня остання зустріч.

КОЗУБЕЦЬ РВЕТЬСЯ НА ФРОНТ

Весна тисяча дев'ятсот сорок другого року випала похмура, дощова.

Дорохов з матір'ю займав кімнату в комунальній квартирі на верхньому поверсі триповерхового будинку. Звичайно він повертався пізно, останнім із мешканців, коли вхідні двері вже замикали на ніч. З площадки сходів ще один марш вів на горище, куди двері були зачинені. В цьому закутку було завжди темно, та й увесь під'їзд ледве освітлювався тьмяною, на шістнадцять свічок, лампочкою, яку опівночі обов'язково хтось гасив. Ліхтарика він не брав з собою, оскільки беріг батарейки. Ось і тепер у темряві пласким ключем він намагався попасти у вузьку щілину замка.

Біля горішніх дверей почулося шарудіння, і хтось тихо, невпевнено спитав:

— Це ви, Дорохов?

Голос був спокійний і навіть видався знайомим, проте Сашко не міг згадати, де й коли він його чув.

— Коли прийшов, то чого ж ти там стоїш, іди сюди. Ти сам?

— Сам я, Олександре, сам. Ось подивися! Було чути, як «гість» черкнув сірником, зламав один, другий, вилаявся.

— Розумієш, я спочатку на горищі сидів, а там протяг і холоднеча. Коли світло погасили, сюди перебрався, але відігрітися ніяк не можу.

— Як же ти на горище потрапив? Там же замок, — здивувався Сашко.

— Ха! Замок!

Нарешті сірник спалахнув і висвітлив худу постать чоловіка в чоботях і шинелі, з рукою на перев'язі. Білий бинт виднівся й з-під шапки. Сірник розгорівся, і «гість» підняв його над головою, освітлюючи всього себе, мабуть, для того, щоб Дорохов переконався, що нема у нього зброї.

— То що, так і будемо через сходи говорити? — запитав Сашко. — Іди сюди, давай знайомитися.

— Ми з тобою, Олександре, давно знайомі, тільки ти мене не впізнав. Льоха я, на прізвисько Козубець. Невже й тепер не згадав? Діло маю до тебе, допоможи.

У худому чоловікові в військовій формі Сашко впізнав Чипізубова, злодія, з яким познайомився за досить дивних обставин, у кіно. Разом з ним дивився тоді фільм «Син Зорро». Давним-давно це було, ще в тому, довоєнному житті…

Першою думкою було, що Козубець воював, був поранений, утік з госпіталю і тепер не хоче на фронт, шукає приводу, щоб залишитися в тилу.

— На фронт боїшся? — прямо спитав Сашко.

— Та ти що, збожеволів, чи що? — обурився Козубець.

— Гаразд, ходімо. В кухні поговоримо. Чайку вип'ємо та підвечеряємо. Тільки врахуй, кухня в нас спільна, на десять родин, сусідів не розбуди. Посвіти мені, бо я цього бісового замка ніяк не відімкну.

Дорохов разом з Козубцем тихенько зайшли в кухню.

Сашко причинив двері, розпалив гасницю і поставив чайник. Сходив навшпиньки до кімнати, приніс миску дерунів, що мати напекла йому на вечерю, зазирнув у каструлю й поцікавився, чи їстиме дорогий гість суп.

Козубець, що зручно вмостився на табуретці, мовчки кивнув.

— Ну, розповідай, як на фронт потрапив, — спитав Сашко.

Козубець скинув з себе шинель і шапку, поклав усю свою амуніцію на лаву, поправив на голові бинт. Під шинеллю в Льохи виявилася майже нова шерстяна гімнастерка. Таке саме солдатське галіфе, заправлене в добротні ялові чоботи. Закурив цигарку, жадібно ковтнув дим.

— Розумієш, не був я в армії. Таких, як я, не беруть. Сам знаєш. Усю цю «перемінку» Таська на барахолці купила. Пам'ятаєш Таську? Ну, вона ще тоді мені передачі носила? Так ось. Я в таборі, а вона щомісяця до мене — то їжу, то одежину якусь привезе. Перед самим Новим роком приїхала й каже, що ти знов у карному з'явився і великим начальником став. Задумав я з тобою порадитися і попросив Таську одежину підходящу мені приготувати та дізнатися, де живеш. Учора втік і одразу до Таськи. Переодягся, руку замотав, а вона мені ще й голову. — Чипізубов підняв бинти, і з-під білої марлі стало видно коротко обстрижене волосся. — Я в колонії всьому начальству набрид як гірка редька. Нам дозволено раз на місяць заяви писати. Ось я щомісяця й писав. — Льошка витяг з-за халяви загорнуту в газету пачку паперу, розгорнув і передав Дорохову — Дивися! Одинадцятий місяць іде війна, і заяв тут десять штук — і на кожній відмова. Все через те, що я рецидивіст, три судимості в мене, та ще два роки недобутого строку. Не вірять, що на війну рвуся Батьківщину захищати, що життя за неї не пошкодую. Ось і прийшов до тебе. Ти, Сашко, людина, я тобі вірю, вирішуй мою долю. Як скажеш, так і зроблю.

— Ходімо до мене в кімнату, поспимо, тільки тихо, щоб матері не розбудити. Вона з чергування, а вранці подумаємо, як жити далі.

Наступного дня Сашко насилу розбуркав гостя. Спав Козубець, укрившись шинеллю, на підлозі, на матраці, що постелив йому навпомацки господар. Спав міцно, посопуючи, підклав обидві руки під щоку, а прокинувшись, зірвався, здивовано озираючись.

— Гаразд, іди вмивайся, та будемо вирішувати, що нам з тобою робити, а заразом поснідаємо. Мати вже на роботу пішла.

Поки Козубець умивався, Олександр обмірковував, як йому діяти. Куди подіти хлопця? Відправити його до Таськи? Мабуть, не варто. У селищі або в неї на квартирі Козубця затримає перший-ліпший міліціонер. А вже коли місцевий дільничний дізнається, тоді все загинуло. Доведи потім, що цей Льоха втік з найкращих міркувань. Ніхто, напевне, не повірить. Та й не добратися Льошці до своєї знайомої. На першому розі зупинить патруль: «Ваші документи». Ні, так не можна.

Взяти з собою на роботу? А раптом начальство скаже: «Навіщо нам відповідати за цього рецидивіста? Чому ми повинні йому вірити?»

Але ж не можна вважати Козубця, якому й років усього дев'ятнадцять, безнадійним! Як же перевиховувати, коли не вірити? Цікаво, а сам він до кінця вірить Льошці?

Олександр долив окропу з чайника в кухоль Козубцеві й підсунув до нього блюдце з дрібно наколотим цукром. Помітив, як гість, перш ніж узяти грудочку рафінаду, відшукав найменший і обережно підчепив його ложкою.

— Ось що, Льошо. Я тут подумав, поміркував і вирішив: залишайся у мене вдома. Сиди й чекай, поки повернуся. На вулицю носа не потикай. А я спробую пошукати ходів-виходів.

Дорохов знав, що намір злодія-рецидивіста Леоніда Чипізубова, який утік з колонії з тим, щоб потрапити на фронт, здійснити зовсім не просто, але всіх складностей, з якими йому довелося зіткнутися, він і не уявляв.

Військовий комісар міста пояснив, що засуджені до умовного покарання призиваються в армію у тих випадках, коли у вироці суд спеціально застерігає: «з відправкою на фронт», і що з виправно-трудових колоній з наступним призовом до армії достроково звільняються тільки за рішенням виїзних судів. У розмові з військкомом Дорохов навіть і не згадав про Чипізубова, наперед знаючи, що той відповість.

В управлінні Олександр насамперед поцікавився у чергового, чи нема відомостей про втечі з колоній, але той погортав свої «талмуди» і тільки знизав плечима. Дорохов одібрав справи, з яких треба було порадитися, й вирушив до прокурора.

Заступник прокурора, літній чоловік, старший за Сашкового батька, прийняв Дорохова доброзичливо.

— Ну що, детективе, знову, мабуть, з якоюсь каверзою завітав? Я тебе давно розкусив. Коли справа гладесенька-рівнесенька, то з нею з'являється той, хто її веде. Коли приходить гроза розбійників і вбивць, значить, чекай якоїсь каверзи. Викладай, з чим прийшов?

На подив прокурора, справи таки були гладесенькі-рівнесенькі. В одній Олександр доповів, як виконано його, прокурорське розпорядження, а в другій потрібна була лише невелика порада.

— Все в тебе? — недовірливо запитав прокурор.

— Якщо дозволите, у мене ще одне питаннячко. Одержав цими днями листа від одного свого «хрещеника», — схитрував Сашко. — Пише з колонії, що хоче втекти на фронт, поради просить, а я не знаю, що й відповісти.

— Ну що тут складного? Напиши, щоб звернувся до начальства, зберуть на нього всі характеристики, подадуть на дострокове звільнення, приїде виїзний суд, і вирушить твій «хрещеник» воювати. — Прокурор пильно подивився на Дорохова й помітив, що той зам'явся. — Ви, шановний Олександре Дмитровичу, щось темните, як висловлюються ваші «хрещеники». Кажіть, які там ще складності.

— Отой хлопчина відбуває покарання втретє.

— Ага, рецидивіст, — зрадів із своєї прозорливості прокурор. — Скільки ж йому років?

— Дев'ятнадцять. Дали йому чотири роки позбавлення волі, на сьогодні половину він уже відбув.

— Тут випадок особливий. Потрібне розумне клопотання.

Дорохов повертався на роботу і сушив голову над тим, як йому діяти далі, і вкотре вже лаяв подумки Козубця та його приятельку. «Ото дурепа! Замість того, щоб бігати по базару й купувати для хлопця одяг, прийти б їй та порадитися».

Біля обкому партії він зупинився. Пригадався спокійний, розсудливий голос і уважні очі людини, яка могла дати йому слушну пораду. В цьому Дорохов був абсолютно певен. Постояв збентежений біля під'їзду, а потім рішуче увійшов.

У світлій, скромно обставленій приймальні секретарка глянула на посвідчення Дорохова.

— Ви з особистого питання?

— Ні-ні, що ви! З службового. — Олександр зам'явся, зашарівся.

Секретарка помітила, як він знітився.

— Ви не можете мені розповісти, яка у вас справа?

М'який, доброзичливий тон допоміг зібратися з думками.

— Йдеться про долю людини. Їй треба допомогти. Допомогти повірити в те, що існує справедливість, але як це зробити — я не знаю. Ситуація складна. Ось я й хотів…

— Увечері ви зможете прийти? Скажімо, о двадцять третій годині? Я доповім Костянтинові Івановичу, та тільки постарайтеся говорити коротко.

Сашко з вдячністю кивнув.

На вулиці біля управління Дорохова зупинила дівчина. Він одразу ж упізнав Тасю, хоч обличчя її було заплакане й вигляд вона мала засмучений і нещасний.

— Зранку на вас, Олександре Дмитровичу, чатую. Прийшла з нічної, лягла, а заснути не можу. Зібралася і до вас. Черговий сказав, що вас нема. — її сірі, трохи розкосі очі з надією дивилися на Сашка, а спитати про Льоху вона, видно, соромилася.

— Цілий день бігаю по місту, шукаю, у який спосіб виручити твого приятеля.

— Де він? Посадили?

— Поки що ні, а що буде далі, не знаю. — Олександрові хотілося вилаяти дівчисько, але він стримався. — Приходь завтра. Гадаю, все з'ясується…

Дорохов боявся, що Козубець, не дочекавшись його, викине якогось коника. Під час перерви, роздобувши для гостя пачку цигарок, побіг додому. Відчинив двері квартири і застиг на порозі. Злодій-рецидивіст Чипізубов, одягнувши старе Сашкове галіфе та брудну сорочку, старанно мив підлогу в довжелезному коридорі.

Стіни сяяли свіжою побілкою. Біля метушилися мати й дві сусідки, одна підносила йому таз із водою, друга відшкрібала вапно, що натекло на підлогу, мати на вимитій підлозі стелила доріжки.

Побачивши Олександра, Козубець весело розсміявся:

— Жінки вирішили влаштувати прибирання, ну, а я кажу: «Давайте допоможу». Проходь, ми закінчуємо.

— Ну, Сашко, ваш приятель просто диво. Чистоту навів — ми б так і не зуміли. Зараз йому пляшку за роботу поставимо.

— Не п'є він, — попередив Сашко.

— В рот не беру, — квапливо підтвердив Козубець. — Ось чайку — інша річ. — В очах Льошки застигло німе запитання.

— Увечері, Льоню, дістану пораду. Щойно зустрів Тасю, вона завтра прийде.

Повільно спливав час. Дорохов брався то до однієї, то до іншої справи, але все падало в нього з рук. Кілька разів у думках прорепетирував свою розповідь і, ледь досидівши до пів на одинадцяту, вирушив до обкому.

Після приймальні, переповненої людьми, кабінет видався порожнім і величезним. Боковим зором Дорохов побачив на стінах дві великі карти. На одній прапорці, з'єднані чорним шнурком, позначали лінію фронтів, і було чітко видно, як далеко зайшли фашисти на нашу землю. Друга карта на протилежній стіні, без прапорців, була своя — забайкальська… Господар кабінету з цікавістю розглядав Дорохова.

— Здрастуй. Сідай, розповідай.

Олександр коротко виклав історію Чипізубова.

— Німецьку почав вивчати? — щиро здивувався Костянтин Іванович. — Дай-но сюди його заяву.

Читав, підкреслював олівцем окремі фрази. Біля резолюції про відмову поставив великий знак оклику, глянув на Дорохова й повторив кінець грізної фрази:

— «Рецидивістам не місце в Червоній Армії». Скільки років цьому рецидивістові?

— Дев'ятнадцять.

— Цікаво. — Костянтин Іванович читав далі, а Дорохов намагався зрозуміти з виразу його обличчя, що ж він думає і як вирішить долю Козубця.

— Де він зараз?

— У мене вдома.

— У тебе?

— А куди ж йому йти, якби я його вигнав! Шукати тих, хто його красти навчив?

— Чому своєму начальству не доповів?

— Хотів з'ясувати, як тут бути. Адже там, у колонії, таких роту можна набрати.

— А начальника карного розшуку командиром — і всіх під прапор «Анархія — мати порядку»? Так?

Олександр похнюпився і не помітив, як у кабінеті з'явилася секретарка.

— Ольго Юріївно, скопіюйте ці заяви, і обов'язково з резолюціями. Запросіть до мене на завтра, на ранок, голову обласного суду, прокурора і начальника УНКВС. А цей молодий товариш нехай удень загляне до вас за відповіддю. Все, Дорохов. — Костянтин Іванович потис йому руку і вже вслід, коли той пройшов половину кабінету, промовив — На твоєму місці і я, мабуть, зробив би так само.

Наступного дня, надвечір, з Чити в напрямі до виправно-трудової колонії, що була за п'ятдесят кілометрів од міста, мчала міліцейська машина. Поряд з шофером сидів Дорохов, а на задньому сидінні, схиливши голову на Тасине плече, влаштувався Леонід Інокентійович Чипізубов. Тепер на ньому був ватяний бушлат, шапка з штучного хутра, від військової форми залишилися тільки чоботи. Метрів за сто від прохідної Дорохов попросив шофера зупинитися.

—Іди, Льошо, сам, а я через кілька хвилин слідом.

— Добре, Олександре Дмитровичу. Тільки дайте ще раз мені того листа. Хай Тася подивиться.

Дівчина обережно взяла аркушик паперу і вголос прочитала видрукований на машинці текст:

— «Начальникові виправно-трудової колонії Павлову Б.І. Прошу вас розглянути можливість подання матеріалів на умовно-дострокове звільнення Л. І. Чипізубова з наступною відправкою в діючу армію. Секретар обласного комітету Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків».

— Ну, бувайте. Я напишу вам, Олександре Дмитровичу. І тобі напишу. Чекай, Тасю.

Чипізубов пішов швидко, впевнено, наче за дві доби став іншою людиною. А може, допомогла йому так рішуче ступити за дріт віра в людей. Дорохов зачекав, поки Льоха зникне за прохідною. Взяв портфель і попрямував до начальника колонії вручити листа Костянтина Івановича.

ПО СТАРИХ МІСЦЯХ

Дорохов сидів у кабінеті начальника карного розшуку, роздавлений несподіваним нещастям. Гущин повідомив його про загибель Володі Лисіна. Здавалося, зовсім недавно Дорохов здавав Володі справи в Петровську-Забайкальському, і ось його немає серед живих…

— Сам розумієш, краще за тебе ніхто не знає району. Збирайся і їдь. Допоможи знайти злочинців. Усю організацію роботи бери в свої руки. Вчора його вбили. Мені Сидоркін над ранок подзвонив. Подробиць він і сам не знає, сказав, що виїжджає на місце злочину….І знову, як на похороні Чекулаєва, прогримів залп. Дорохов сумно прислухався до лункого стукоту перших грудок землі, що падали на труну. Ці удари тупим болем віддавалися в серці.

Прямо з кладовища всю оперативну групу, створену для затримання злочинців, зібрали в кабінеті начальника міліції. Сидоркін, змарнілий і, як здалося Сашкові, дуже постарілий за зиму, доповідав тим, що зібралися:

— Тиждень тому Лисін верхи вирушив по селах перевіряти роботу дільничних. Замість тих, хто пішов до армії, ми призначили нових, недосвідчених, із старих та невійськовозобов'язаних, от і доводиться вчити їх на ходу. Позавчора вранці Лисін був у селі Обор, подзвонив черговому, сказав, що виїжджає до Харауза не трактом, а навпростець, через хребти, повз займанки, але не доїхав. Прийшов у село його неосідланий кінь. Хараузький дільничний відчув недобре і з одним колгоспником вирушив по сліду. За десять кілометрів од села прямо на дорозі знайшли вбитого Лисіна. При ньому не виявилося ні зброї, пі польової сумки з документами. Ми виїхали на місце. Судячи з слідів, злочинців було двоє. Можливо, Лисін зустрів їх на дорозі, спішився, стояв з ними, розмовляв і курив. На місці знайшли два недокурки: один — самосад у газеті, другий від «Біломора», обгорілий сірник, гільзу від трьохлінійки та калюжу крові. Лисін дістав дві ножові рани в спину та кульову в голову. З його ж гвинтівки.

— А де речові докази? — поцікавився Дорохов.

— У мене, Олександре Дмитровичу, — одразу ж відповів Степан Простатін. — Недокурок із самосадом маленький, у газетному тексті нічого не розбереш, а гільза, судячи з заводського маркірування, з нашого складу. Хто вони, ті двоє, куди пішли — по слідах не розібрати. Собаки не використовували, немає у нас собаки. Разом з провідником Байкала призвали до армії. Обидва злочинці в чоботях, я там зліпки гіпсові зробив. Дорога ж ця безлюдна. Люди там тільки в косовицю бувають. Ніхто в Хараузі сторонніх не бачив. Та й чоловіків там лишилося — один, другий, та й усі. Треба виїжджати на місце й шукати, ми ж там лише один день і попрацювали.

—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?

Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:

— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.

У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.

— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.

Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.

— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.

Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».

Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.

Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.

Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.

Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:

— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.

На сопку Гостєв їхав перший, раз у раз погладжував шию свого коня, ласкаво його під ганяв і розмовляв з ним, як з людиною. Не витерпів і похвалився:

— Який уже рік полюю з коня. Він у мене до рушниці привчений. По тайзі шастає, мов лось. Двох лайок тримаю. Отак бригадою і звіруємо.

Олександр пригадав, як хвалив Хлинов цього мисливця: «Дві ліцензії дали на ізюбрів, одну Прокопові виділили, другу Мишаньці Гостєву, він справний мисливець». Ось тут, у тайзі, і був потрібен йому саме такий «справний» помічник — експерт у тайгових справах. Їхали тією самою дорогою, якою Дорохов ще до війни їздив з Хлиновим. Світанок застав їх на вершині першої сопки. Мисливець одразу звелів зупинитися в ялиннику, щоб завчасно їх не помітили, а сам узяв у Простатіна бінокль і почав оглядати луки, що розкинулися внизу, — єлань,[3] річку, що підступала до протилежної лісистої сопки. Особливо ретельно оглянув стіжки сіна, складені по всій долині. Коли мисливець повернув бінокль, Простатін передав його Дорохову.

— Отам, метрів на триста ближче до річки, кущ бачите? Якраз поряд усе й сталося.

Повторний огляд місця злочину нічого не дав.

— Дарма шукаєш, Олександре! Я після твоїх уроків щоразу тепер на місці розгадки шукаю. І тут усе обнишпорив.

—І правильно робиш, Степане. — Дорохов ще раз глянув на землю, що увібрала кров Лисіна. Там тепер виділялася тільки бура, вкрита інеєм пляма. Обидва попрямували до мисливця.

Михайло Гостєв сидів на уривистому березі й чекав.

— Як, начальники, знайшли щось чи ні? Гляньте на мою знахідку. — І показав на вогнище на березі.

— Недавно палили. Днів три-чотири тому, не більше.

На дні невеличкої улоговинки зберігся попіл від маленького вогнища. Тут же валялася порожня, закопчена на вогні консервна бляшанка, кришку з якої, акуратно зрізану ножем і зігнуту черпачком, знайшли неподалік. Михайло хотів підняти їх, але Простатін попросив не чіпати.

— Зачекай, Мишаню. Може, сліди пальців знайдемо. Що ж, вони, виходить, тут снідали?

— Банка «мікоянівської» тушонки — малувато для двох чоловіків. Видно, водичку з річки кип'ятили. Он листя скручене, виходить, траву замість чаю заварювали. А потім і всмак покурили. — Гостєв показав на два малесенькі недокурки. — Але з тютюном у них погано. Досмалили так, що насилу нігтями самокрутку можна захопити. Тут вони, видно, й помітили вашого начальника.

Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.

— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.

— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.

— Знати б, хто вони, звідки?

— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.

— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?

Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.

Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.

— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.

— Чи далеко до тракту?

— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.

— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.

— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.

— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.

— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.

— А на тій лобатій сопці нема печери? — пригадав Олександр.

— А ти звідкіль знаєш? — здивувався мисливець. — Цілих дві. Я ще хлопчаком з батьком бідкував, і в одній з цих печер ми жили. Потім по шишку ходив.

— Ось що, Степане, неодмінно скажи Сидоркіну про ці печери.

— На хвилинку вас, Олександре Дмитровичу, — відкликав Дорохова вбік Простатін. — Ти, Мишаню, не ображайся, у мене до начальника секретна розмова.

Коли одійшли набік, Простатін сказав:

— Ви маєте на увазі ті печери, де базу повині були закласти? Та ви не бійтеся, це ж після вашого від'їзду я ними займався. На лобатій сопці печери залишили в резерві.

— Коли знаєш, легше буде пояснити. Їдь, а то сонце вже ген де. У колгоспі всі по роботах розійдуться.

Простатін повернув коня в Харауз, а Дорохов з мисливцем переїхали вбрід річку й берегом рушили вниз за водою. Мисливець не поспішав, оглядаючи берег, і Дорохов йому не заважав. Несподівано позаду, з того боку, куди поїхав Простатін, ляснув постріл, за ним другий, третій. Потім два майже злилися разом Не змовляючись, Дорохов з мисливцем повернули коней і, розбризкуючи воду, кинулися річку. Тільки-но вибралися на луки, Дорохов погнав свого коня до дороги, але мисливець гримнув:

— Ти що, здурів? На дорозі кулю зловиш. Давай до того березняка та закрайком.

У березняку Гостєв зняв з плеча карабін, загнав патрон у ствол і поклав зброю впоперек сідла. Олександр почепив маузер на колодку й обидва, вдивляючись у чагарник, рушили вперед. Поки вони перетинали луки, почули ще два постріли, а тепер усе стихло. Не доїжджаючи до дороги, звернули в напрямі Харауза й на косогорі побачили вбитого коня, що був під сідлом у Простатіна. Він лежав у калюжі крові, вже мертвий. Трохи осторонь валялася Степанова шапка. Мисливець різко, на два пальці, свиснув, зачекав трохи, свиснув удруге. Ніхто не відгукнувся, навколо стояла мертва тиша, не було чути ні шурхоту, ні тріску гілок.

— Та де ж він? Невже вбили? Сте-на-не! — гукнув Дорохов, й одразу звідкись з вершини озвався Простатін:

— Давайте сюди! Вгору дорогою. Їдьте сміливо. Втекла та сволота.

Вони піднялися до Простатіна. Степан дістав цигарку, але сірники ламалися в тремтячих пальцях один за одним.

— Став підійматися на сопку, хотів закурити, пригнувся й бачу: мій гнідко вуха щулить і коситься. Я глянув, а з сопки двоє спускаються, між деревами метляють, недалеко, метрів за сто — сто двадцять. Я з сідла на землю, зірвав з плеча карабін… Той, що трохи менший, помітив мене, за дерево й одразу вистрелив. З мене шапку мов вітром здуло. А другим коня звалило. Я вмить за стовбур і почав палити. Вони, мов зайці, вгору — та через хащі й за хребет. Вискочив слідом, а вони вже внизу, в бік Харауза подалися. Ще двічі пальнув, але марно.

— Ну, гнідко! Виручив. Якби не вчув бандитів, провадив би ти, Олександре Дмитровичу, зараз новий огляд.

— Ти хоч розгледів їх?

— Не дуже. Той, нижчий, який стріляв, у темному півпальтечку, у вушанці, в чоботях, за плечима невеликий мішок, світліший, ніж півпальто. Другий високий, у шинелі, в шапці, теж у чоботях. У нього за плечима великий мішок із звичайної мішковини, чимось напханий. По тому мішку, як по світлій плямі, я й палив.

Біля модрини в півтора обхвати, за якою ховався бандит, на землі в гущі зів'ялої трави віялом лежали стріляні гільзи, що поблискували латунною жовтизною. Простатін зібрав їх. На денці кожної були відштамповані зірочка, літера «П» і цифра «35».

— З нашого складу, — впевнено мовив Степан. — Ті самі, що в Лисіна забрали. Що будемо робити?

— Давайте піднімемося нагору, на сліди їхні подивимося, — запропонував мисливець, — Може, зачепив ти котрогось?

— Не скидається на те. Промазав, — вимовив з жалем Простатін. — Стріляв похапцем, а потім уже далеко було.

— Але глянути треба, — наполіг Дорохов.

На слідах крові не виявилося. Було видно, як бандити стрибками збігли з сопки. Внизу, кілометрів за три, паралельно з хребтом простяглося село.

— Бачите болітце під сопкою? Я тут стояв і добре бачив, як між кущами метляли.

— Там, трохи далі, вторована дорога на займанку, — пояснив Мишаня.

— Слухайте, може, вони в село йшли, коли з Лисіним зустрілися?

— Я теж так, Дмитровичу, розумію. Вже як би там не було, а на казанок і на ложки в Хараузі розжилися б. Після вбивства десь відсиділися — і знову в село. Нині на єлань подалися, та ось на Степана напоролись. Є думка: цією стежкою на займанку хочуть прослизнути. Але там обхід, їм далі буде, ніж тут. Видно, діло в них з того боку.

— Тоді так: бери, Степане, мого коня і разом з Мишанею знайдіть горбок якнайвищий і якнайзручніший, щоб у бінокль луки проглядалися, і чатуйте. А я пішки в Харауз, людей підніму, і вздовж дороги прочешемо все навколо, до самої займанки.

— Не варто тобі, Дмитровичу, самому йти, коли б не напоровся на них часом.

— Нічого, Мишаню, тут до села, коли налягти, то тридцять — сорок хвилин ходу. — Дорохов подав Простатіну повід і попрямував униз. — Біля займанки зустрінемося.

— Ми тут згори початуємо, поки на поле вийдеш. У бінокль добре все видно.

Прийшовши в Харауз, Дорохов насамперед подзвонив з сільради в Петровськ-Забайкальський, розповів Сидоркіну про перестрілку. Попросив терміново блокувати стежку, що веде до Красночикойського тракту.

— Пам'ятаєте, Леонтію Павловичу, мене минулої осені в тайгу посилали? Я вам розповідав про свою знахідку. Отуди й виходить звідси стежка. Дуже прошу вас перевірити. — Дорохову доводилося говорити так, щоб ні присутні, ні телефоністи на лінії не здогадалися, про що йде мова.

Група зібралася велика. Голова колгоспу, озброївшись карабіном, вирішив узяти участь у пошуку. З ним на займанку вирушив бригадир тваринників і двоє колгоспників з мисливськими рушницями.

Зв'язався Дорохов і з сусідньою Бічурською районною міліцією, ті пообіцяли прочесати місцевість у напрямі Харауза.

До своїх працівників Дорохов прикріпив колгоспників, і в нього вийшло три групи по три чоловіки кожна.

— Врахуйте, злочинці відкривають вогонь перші, тому кожному треба уважно дивитися на всі боки і, зустрівши бандитів, перш за все знайти для себе укриття.

По селу вмить розійшлася чутка про те, що бандити десь тут, поблизу, через те озброєних вершників проводжали всі, хто був удома. Одні дивилися з вікон, інші стояли біля хвірток. Проїжджаючи повз хату Юшки Слєпньова, Дорохов побачив крізь вікно Степаниду. Вигляд у неї був понурий. Вона зовсім не була схожа на ту метку молодицю, яка ще вчора хвалилася чоловіком-фронтовиком.

Прочісування навіть міського парку — справа складна, а в тайзі шукати бандитів — все одно що вичерпувати ложкою став. Всі три групи перевалили сопку, спустилися на єлань, перейшли вбрід річку. Вже на тому боці їх наздогнав Простатін.

— Ви на займанку, а ми з Мишанею дорогу до Обора подивимося. Вас помітили одразу. Як тільки голова на вершину вибрався, Мишаня каже: «Сам вирушив». У бінокль добре видно.

—Їдьте. Тільки обережно, знов не наткніться. Надвечір біля броду зустрінемось. Я на займанку, дізнаюся, як там справи, і назад.

Люди на займанці працювали, наче й не було нічого. Вони навіть не чули про пригоду. Голова одразу ж узявся за господарські справи, а Дорохов почав докладно інструктувати дільничного й уповноваженого карного розшуку Корольова. Випивши нашвидку чаю, він зібрався назад. До нього приєднався й голова колгоспу.

— Бригадир з моїми дядьками на кілька днів тут залишиться, йому роботи вистачить, — вирішив він. — А я з тобою, Дорохов, у мене також справ хоч одбавляй. — Голова глянув на сонце і визначив — Завидна додому дістанемося.

На першому солонці вони оглянулися.

— Відчуває звірина, що в мене мисливців не зосталося, просто стежки повтоптували, — пробурчав голова. — А людина сюди, видно, не заглядала.

На другому солонці, ближчому до Харауза. Олександр побачив слєпньовський поміст, виявлений ним і Хлиновим раніше. Збитий з дощок, прилаштований на березі, він виявився цілим. Тільки дошки від дощів і часу стали зовсім чорні. Дорохов обдивлявся яму, в якій за десять кроків лісом пройдуть — і не помітиш. А ось посидіти біля солонцю, мабуть, варто. Олександр вирішив відправити Простатіна з головою в Харауз, а самому з Мишанею залишитися тут.

—Їдь, Степане, в село та збери кого зможеш, організуй уночі спостереження. Сидоркіну подзвони, чи нема чогось нового. А ми з Гостєвим повернемося на займанку і ще тут дещо подивимось. Як, Мишаню, не заперечуєш? Скажи, Мишаню, в яку пору доби звір на солонець іде?

— Дрібнота всяка — кози, кабарга — ще до смеркання, а великий звір — ізюбр, лось — уночі або над ранок приходить. Ведмідь, цей і вдень на солонці в засідку може залягти.

— Заїдьмо на найближчий солонець. Хочу дещо показати тобі та порадитися.

Гостєв довго розглядав березовий кілок, потім, поволі шкандибаючи, обійшов солонець, не міг приховати подиву:

— Пощастило тобі, Дмитровичу, бандитську схованку знайшов. Видно, позаминулої ночі хтось із них тут сидів. І, мабуть, великого звіра чекав. Ось тільки не збагну, хто б це міг бути. Чатовий той має бути мені знайомий, коли йому відомий солонець. Бувало раніш, випадково забігали на цей солонець оборські, але там наче й нема поміж промисловиків жодного варнака. Юшка Слєпньов тут капостив, та він, кажуть, воює.

— А що, Мишаню, коли я тут десь поблизу нічку початую? Раптом цей мисливець знову з'явиться?

— До діла кажеш, Дмитровичу. Тільки самому не можна. Та й одежина на тобі не та. Уночі вже мороз, літо давно скінчилося, не всидиш. Ось що: гайда обидва верхи на займанку, та швидше. Щоб до смерку повернутися. Одежиною запасемося. Дільничного прихопимо, він коняк наших забере назад. Навіщо їх мучити? Та й заіржати конячка від страху може. Думаю, мисливець той, щоб сліду свого звірові не показувати, мусить з дороги до помосту прийти. Ось ми біля самої стежечки й заляжемо.

— Може, тобі не треба, Мишаню?

— Ти за мене, Дмитровичу, не бійся. Я ж тільки наввипередки не можу, а руки в мене міцні. Тут, як я розумію, коли що, то руками орудувати доведеться. Годі балакати, лізь у сідло й гайда.

Неподалік од берези з помостом, за кущем біля малопомітної стежечки, Дорохов розстелив свого дощовика, кинув на нього тілогрійку, поклав перед собою маузер, ліхтар і вкрився козячою дохою. Сіро-коричневе хутро злилося з землею, і будь-кому, навіть бувалому тайговикові, в темряві могло здатися, що за кущем просто велика купина. Мишаня з уповноваженим карного розшуку Зінов'євим розташувалися за кілька кроків навпроти. Як не силкувався Олександр, але розгледіти, де вони причаїлися, так і не зміг. Ніч лягла темна, без вітру, зате й без заморозку. Десь поряд перед самим носом у Сашка продзвенів комар, потім ще один. Трохи осторонь за солонцем замекав козел. «Ме-е» — оглушливо прокотилося тайгою.

«Дивися, горланить як, — подумав Сашко. — Міська людина почує вночі й не повірить, що в полохливого козла такий бас, скаже: не інакше як ведмідь». Дорохов знав, що козел найчастіше репетує зі страху. Ось і щойно прийшов поласувати сіллю, а від солонцю людський дух. Підскочив на місці та й ревнув на всю горлянку про всяк випадок: раптом злякаються ті, що блукають тут, і кинуться тікати!

Гуран — як називають козла в Забайкаллі — мекнув ще, до нього десь далеченько обізвався другий, третій. Видно, теж поспішали до солі. Через деякий час від ями долинуло чвакання. Зовсім низько пролетів якийсь великий птах, його не було видно, зате виразно відчувався шурхіт махових пер. Під чиєюсь важкою ходою лунко тріснув сучок, і Дорохов, узявши в ліву руку ліхтар, правою стиснув пістолет, підтягнув під себе коліна, щоб миттю схопитися, чекав. Тріск повторився знову, але вже далі. Зашелестіли кущі, хтось великий відходив од солонцю.

Схопитися? Бігти слідом? Але ж Мишаня лежить спокійно, він знає, хто там пішов, але не звернув уваги. Отже, звір. Лось або ізюбр. Але чому він брів від дороги? А хто їм може заборонити ходити там, де захочеться?

На солонці й справді зібрався великий гурт. Чути було зітхання, вдоволене посапування, стрибки. Добре придумано з тим кілком. На чорній землі навіть у найбільшу темінь чудово видно білий кілок. Лежи тихенько на помості, спрямуй рушницю на кілок і чекай. Якщо прийшов козел, найбільший, і став навпроти, то своєю тушею він закриє половину або дві третини білого. Потрібен гуран — стріляй. Не потрібен — чекай іншого звіра. Прийде ізюбр, то за ним весь білий стовпчик сховається. Сховався — стріляй. Ось і все полювання.

Цікаво, котра ж зараз година? Мабуть, уже початок на першу. За всіма мисливськими правилами зараз уже ці бандити на солонець не прийдуть. У такий час лізти на поміст — тільки розполохати всіх. Напевно, вже слід збиратися та йти. Все одно стовбичити тут справа марна.

За солонцем почувся крик, схожий на клекіт або на дзявкання собаки, якому наділи дуже тісний намордник.

«Ізюбр, — здогадався Олександр. — І теж занепокоєний людським духом».

За годину чи півтори Мишаня підвівся. Чути було, як він вовтузився із своїм кожухом. Повільно, зовсім без шереху, підійшов до Дорохова, присів поруч на здорову ногу і пошепки заговорив:

— Чуєш, Дмитровичу, ниньки не прийшли. Давай-но заліземо потихеньку на сопку та поглянемо, чи нема де вогника. Без вогнища ночувати ж не будуть.

— Як же ти підеш?

— Нічого. Я тут знаю за півверстви чисту лисинку, ось нею, не кваплячись, і піднімемось. Звідтіля має бути далеко видно. Якщо вогнище палять десь, помітимо. Згортай свою одежину, а я розбуджу Івана. Зморило його. Коли сказав йому, що чекати більше нічого, він ураз і заснув.

Тільки Олександр відкрив дерев'яну кобуру, щоб укласти пістолет, як від незначного клацання одразу ожив солонець. Кинулися урозсип звірі, і за тріском чагарника та гілок можна було визначити, що серед легких кіз був і хтось більший.

До схід сонця просиділи вони, по черзі розглядаючи в бінокль довколишню місцевість, але ніде не помітили не тільки вогню, а й відблиску пригаслого вогнища. Вранці була та сама картина. Повернувшись на солонець, при денному світлі під керівництвом мисливця знищили сліди свого перебування, потім вийшли на дорогу й зустріли дільничного з кіньми. Той виявився здогадливий і привіз із займанки сніданок: варену в лушпинні картоплю, яка ще не встигла вихолонути, п'ять солоних огірків і чималий шмат сала.

Другу ніч коротали в засідці біля солонцю, але бандити так і не з'явилися. Тепер Дорохов лежав разом з мисливцем, слухав тайгову ніч, йому хотілося поговорити, але він себе стримував. Уночі в тайзі необережний звук може злякати не тільки звіра, але й мисливця. В голову лізли, просто не давали спокою думки про батька. Більше місяця не було від нього листів. Сашко уявив собі фронт у сполохах вогню, з трасами кулеметних та автоматних черг і вогкий окоп, батька в мокрих чоботях, змерзлого, схудлого, з жменею солдатів. І йому самому стало холодно й тоскно. З'явилося роздратування: навіть Козубець буде воювати, а він, Дорохов, ганяє тут людей, мотається по сопках і робить прорахунок за прорахунком, а бандити й досі на волі… Козубець! Перед самою поїздкою до Харауза приходила в карний розшук Тася й передала йому лист од червоноармійця Чипізубова. Льошка писав, що здійснилася його мрія і він гризе воєнну науку в навчальному полку і чекає не дочекається, коли відправлять на фронт, щоб усім довести, що він — Чипізубов — зможе битися з фашистами не гірше за інших…

Уже вдосвіта, незадовго до світання, мисливець запропонував:

— Поспімо трішки та знов на ту лисинку піднімемося. Либонь, раночком десь їх помітимо. А вдень ти гарненько в Хараузі пошукай. Може, поки ми їх тут підстерігали, вони десь на сіннику відсиджувалися?

— Була така думка в мене, Мишаню. Була. Удень поїду, пошукаю й поговорю по щирості з деким. Але ж і тут кидати все не можна. А що як з'являться?

— У будь-яку мить можуть з'явитися, — погодився мисливець. — А надто коли в Обор їм подаватися треба чи куди далі.

Але й ранок минув марно. Спускаючись із сопки, щоб зустріти дільничного з кіньми, Мишаня помітив вершника, що скакав з села. Він узяв бінокль.

— Шпарко жене коняку. Поспішає. Видно, щось сталося. Без гвинтівки. Здається, Степан. Чому ж він без зброї? Мабуть, за півгодини чи й скоріше тут буде. — Мисливець перевів бінокль в інший бік. — А он і сніданок нам їде. Ну, пошкандибали вниз.

«Звісно, без діла Простатіну скакати сюди нічого, — подумав Дорохов. — Невже в Хараузі знову лихо скоїлось?» Йому почали уявлятися картини одна страшніша за іншу: натрапили на бандитів, вони ще когось убили й знову втекли. Скільки ж загинуло? Один, два чи більше? Чому пропустили? Мабуть, треба було Степана залишити тут, а самому поїхати в село. Може, він зумів би уникнути жертв, уберегти людей. Чорт забирай, як він повільно їде…

Простатін підскакав одночасно з дільничним, зіскочив з коня, підійшов мовчки.

— Все, Сашко! Все. Взяли вчора біля печери на Чикойському тракті. Без жодного пострілу.

— Обох?

— Еге ж. Знаєш, хто Лисіна вбив?

— Здогадуюся. Раніш казати не хотів. Слєпньов Юшка. Ми його тут на солонці чекали, а він проскочив. Хто другий?

— Теж засуджений і дезертир.

Наступного дня в Петровську-Забайкальському Дорохов сидів у своєму колишньому кабінеті. Трохи осторонь, під вікном, примостився Простатін, а біля самих дверей — Зінов'єв, посеред кімнати на стільці застиг Слєпньов. Спершу він мовчав, а потім став лаятися, захлинаючись, ковтаючи закінчення слів, бризкаючи слиною від люті:

— Гади ви всі! Сволота! Скажи спасибі, Простатін, що гвинтівку твого начальника не встиг пристріляти, а то б не завищив, замість шапки в лоба кулю загнав. Все одно втечу і вбиватиму вас, де тільки зустріну, де тільки доведеться. Гвинтівка ж моя цілісінька зосталася, і припас є. На вас вистачить. А ти, Дорохов, краще не попадайся: зустріну — задушу.

— Що з вами буде, трибунал вирішить. — Олександр хотів сказати щось іще, а потім попросив: — Заберіть його від мене, хлопці, не можу на нього дивитися, ще, чого доброго, не стримаюся. Прокуратура з ним розбереться.

Слєпньова повели до камери. Повернувся Простатін і доповів:

— Слєпньовський напарник на допит проситься.

— Ну його к бісу! Передамо слідчому.

— А може, викличемо? Я б сам з ним поговорив, але ж мені не можна, я наче як потерпілий.

— Якщо потерпілий, гаразд. Скажи Зінов'єву, щоб привів.

Незабаром до кабінету увійшов високий сутулий чоловік, років на десять — дванадцять молодший за Юшку. Армійська шинель висіла на ньому, як на вішалці. На порозі він зняв шапку.

— Проходьте, сідайте. — Дорохов побачив розгублене обличчя, в очах страх і водночас рішучість. — Хто ви, звідки?

— Пєсков Севастян, із Зеї. Я прийшов повинитися.

ТАЙНИК НА СОРОЧЦІ

…Караван ішов повільно. Важко навантажені коні вибивалися з сили, видираючись на гостроверхі перевали. На крутизні коні присідали і змиленими мордами торкалися землі, в'юки сповзали на круп, розтягуючи сирицю попруг. Коли стежка збігала вниз, в'юки сповзали вперед, до крові розтираючи натруджені конячі спини. На вузьких місцях люди здиралися вище, прив'язували мотузки до скель або дерев і страхували вантаж, через небезпечні місця коней вели на поводі. Не приведи господи, зірветься котрийсь і з вантажем загурчить у провалля. Змучилися коні, втомилися люди. Та й мало їх було, втроє менше, ніж коней. На перший погляд караванщики схожі були на козаків. У кудлатих папахах, у чумарках з грубого сукна, в кожного за плечима новенька чотирилінійна гвинтівка, а на поясі в кобурі або просто за ременем великі американські револьвери «сміт-вессон». Тільки один із супровідників їхав верхи і одягнений був пишніше — в бекешу, підбиту каракулем, і соболину шапку. Двадцять сім днів ішов караван з далекої Учурської тайги, і дороги йому було, однак, ще на півмісяця. Вирушали вдосвіта і йшли до смерку. Іноді зупинялися раніше, якщо не витримували коні. У цей перехід відстав хворий козак. Відстав на цілу верству і насилу плентався слідом, побоюючись зірватися з кручі. Стежка пірнула у вузьку низину, вивела на заокруглену піщану косу, оточену уламками скель. Той, що в каракулі, звелів отаборитися. Сонце стояло високо, і можна було йти ще та йти, але надто потомилися коні. Звалили вантаж в одну купу, зібрали плавник для вогнища, пригорщами поділили коням овес навпіл з ячменем, а потім усі стовпилися перед вогнищем. Несподівано з-за найближчих валунів ударив залп. Луна розметала по скелях грім рушниць, немовби розколюючи ущелину. Коні, зірвавшись з прив'язей, злякано металися берегом. Їхнє іржання, крики захоплених зненацька козаків заглушалися пострілами. Старший каравану та ще один залягли за в'юки і вдвох почали відстрілюватися. Вони нарахували вісім рушниць, виставлених із-за каменів. Старший холоднокровно підвів мушку свого вінчестера під чийсь кудлатий чуб і плавно натиснув на спуск. Бандитська берданка зісковзнула зі скелі. Козак підчепив другого, той наче ужалений зірвався з-за валуна на весь зріст і дістав ще гостинця з вінчестера. Але падали мертвими й козаки. Троє метнулися до річки. Двоє, розкинувши руки, розтяглися на піску, так і не добігши до води. З усієї охорони каравану зосталися серед живих тільки двоє, але один з нападників зайшов з тилу і впритул розстріляв обох. Козак, який відстав, сховався на вершині й бачив, як зграя взялася грабувати. Насамперед скинули у воду мертвих, і річка стрімко понесла їх униз.

Потім двоє погнали коней за наступний перевал, а решта заходилися розбирати вантаж. Отаман звелів відкласти набік дванадцять в'юків, кожному членові зграї по два, а решту шістдесят три поперетягали в скелі. Туди ж віднесли амуніцію та зброю вбитих і все завалили камінням. Потім розворушили пісок, прибрали та підчистили косу, наче й не було тут годину тому кривавої розправи. Прив'язали до мотузки голяк, перекинули через річку, і, коли мотузка зачепилася міцно, всі шестеро взяли на плечі в'юки й переправились убрід.

Вцілілий з усієї охорони хворий козак цілу ніч, причаївшись, просидів на вершині скелі і вранці, переконавшись, що поблизу нікого нема, взявся, здавалося б, до непосильної роботи. Розкопав бандитський тайник і почав тягати вантаж на вершину. Працював гарячково, мабуть, страх прогнав хворобу. Спочатку брав по одному в'юку, хоча й з ним припадав на кожному кроці, потім втягнувся і почав носити по два. У саквах знайшов сушене м'ясо, кілька сухарів і, повертаючись, жував на ходу. Осторонь ріки, в глибоку розколину опустив шістдесят один в'юк, кілька берданок, патрони. Закрив усе зверху повстиною, а потім завалив камінням. Незважаючи на страшну, нелюдську втому, козак поспішав зникнути із згубного місця. Надів на себе заплічну сумку з пожитками та їжею, зв'язав широким паском два тюки й перекинув через плече. Взяв у руки берданку, зарядив і поплентався стежкою, хитаючись під вантажем, у той бік, куди погнали коней. Коли піднявся на верхівку найвищої скелі, зупинився, зняв вантаж, дістав з мішка чисту полотняну сорочку, розстелив її на рівному уламку граніту, вийняв з патрона велику свинцеву кулю і просто в чорний порох накапав кілька крапель спирту з фляги. Зачекав, поки порох розчиниться, і невеличкою заструганою тріскою почав малювати. Спочатку на полотні з'явилася річка, потім далекі хребти, потім прибережні скелі. Почекавши, поки сонце майже опустилося, зробив відмітку. Кількома лініями позначив висоту, за якою в щілині зостався вантаж. Уже в сутінках козак уважно оглянув тюки. Вони були маленькі, вершків десять завдовжки та п'ять упоперек, але кожен важив пуд. На одному він розпоров верхню упаковку з брезенту, зняв її і наполовину підсунув під той самий граніт, що правив йому за стіл, привалив ще камінням. Під брезентом виявилася м'яка оленяча шкіра, її спостигла така сама доля, тільки кинув її козак осторонь від стежки і привалив так само камінням. Під шкірою була парусина, її безжально проштрикнув ножем, і з мішка потекла на стежку темно-жовта блискуча цівочка.

Другу ніч скоротав козак без вогню осторонь стежки. Вранці на березі розсипав рештки золота з першого в'юка, засунув клапті парусини між каміння, залишивши частину на видноті. Другий пуд золота вклав у заплічний мішок і рушив у дорогу…

Севастян Пєсков скинув шинель, стягнув гімнастерку, під нею виявилася брудна, заношена стьобана жилетка-душогрійка, надіта прямо на спідню сорочку. Стягнувши душогрійку, поклав її перед Дороховим. Той передав йому уламок безпечної бритви… Незабаром на столі була розкладена спинка старої сорочки, на якій виразно виднілися штрихи та лінії.

— Ось здаю. Добровільно. Чистого золота-шліху там шістдесят один пуд. Козак, що переховав золото, був мій дід. Тоді, тисяча дев'ятсот другого року, на залізниці його схопила поліція. Один з охорони, що кинувся в річку і врятувався, посвідчив, що це мій дід навів бандитів на караван. Половину зграї поліцейські вбили в перестрілці. Решту після суду розстріляли. Діда відправили на каторгу, і додому його привезли після революції — без ніг. Відморозив у тих краях, однак сорочку цю зберіг. Батька мого вбили в імперіалістичну. Мені, єдиному в сім'ї чоловікові, дід перед смертю відкрив таємницю золота, наказав знайти, але одразу мені не пощастило. У бійці забив одного старателя і потрапив до в'язниці, а потім до колонії. Там здружився з одним нашим, зейським, Агєєв його прізвище, звуть Миколою, і розповів йому про тайник. Почали готувати втечу, Микола втік, а мені не пощастило. З колонії нас узяли у військову частину, в солдати. Ось із Слєпньовим утекли з ешелону, вже у вас тут на станції. Юшка Слєпньов запропонував додому заскочити. У цивільне, каже, треба переодягтися, а вже потім по золото подаватися. Микола Агєєв там, на Зеї, мене чекає. Обіцяв на підмогу декого підібрати й амуніцію приготувати. Міліцейського вашого я не вбивав. Слєпньов, справжній псих, вирвав у того з піхов тесак і двічі штрикнув, а потім ще й з гвинтівки. І мене мало не порішив за те, що не став йому допомагати. Ви перевірте, у вас там, мабуть, відомо. А золота так ніхто й не знайшов. Лежить воно у тій розколині, і я вирішив віддати його державі.

ЗА ПЛАНОМ ДОРОХОВА

Поїзд мчав на схід. Олександр їхав третю добу і спав без просипу половину дороги. Навіть провідниця занепокоїлася. Підійшла, розбудила:

— Товаришу командир! Ви не захворіли? Може, чайку?

А тепер йому не спалося. Він лежав на твердій полиці, дивився у стелю вагона, думав.

Легко сказати, від Чити йому треба проїхати тисячу сімсот кілометрів залізницею до станції Тигда, потім сто двадцять на попутній машині, а звідти вже літаком. Величезна Читинська область. І це тільки на схід. А якщо на захід, то там ще чотири сотні кілометрів. На північ нема чого й казати — до самої Якутії, а на південь — до маньчжурського кордону. Пригадалася газетна замітка: у Зейсько-Учурському районі, звідки йшов той караван, евенкійський колгосп «Піонер» одержав на вічне користування, за державним актом, сто тисяч гектарів землі, а в колгоспі всього сотня чоловік. Не обробляють вони тієї землі, полюють і пасуть оленів.

Табуни в них тисячні…

Довго готував Дорохов цю поїздку. Все виявилося значно складнішим, ніж здавалося спочатку. Вдарили морози, впали сніги, і аж тоді вирішили здійснити намічене. Олександр глянув крізь мерзлу шибку. На галявах лежав сніг. Скинули модрини ніжну хвою, і тайга стала по-зимовому біла.

Він чітко пам'ятав, з якою заздрістю дивився в дитинстві на поїзди, що проходили мимо. Скоріше, це була й не заздрість, а щемливе відчуття втрати. Проходив мимо поїзд, і хотілося бігти за ним услід, наздогнати й мчати в чужі краї. Дорохов прикрив очі й усміхнувся. Давно це було, наче в іншому житті.

Той дванадцятилітній хлопчина зібрав одного разу таких самих шибеників, і вирішили вони гайнути за кордон визволяти від ненависних мандаринів китайських кулі. Закінчилося все сумно. Перепало добряче — за першим розрядом. Жили вони тоді у військовому містечку, усі приятелі були також діти військових. Щоб битися з мандаринами, потрібна зброя, ось і «позичили» вони у своїх батьків-командирів револьвери й пістолети. Найцікавіше те, що Сашка била мати. Батько, зціпивши зуби, мовчав, а потім звелів: «Ну, досить». Пізніше зрозумів Олександр, що в батька була неабияка сила волі. Зрозумів, що за зброю, яку він поцупив, не уникнути б батькові трибуналу. Батько! Сашко перестав уже сподіватися, а тут надійшов лист. «Живий, здоровий, воюю. Просто не міг сповістити раніше». Не міг! Що ж з ним там було? Добре, що листа відправлено всього десять днів тому. Може, ще живий?..

Льотчик, високий молодий хлопець, запакований у хутра, наче щойно повернувся з Північного полюса, підштовхнув його до другої кабіни. Залазячи в літак, Дорохов побачив перед кабіною пілота козирок з целулоїду, а на двох інших їх не було, й кабіни скидалися на ящики, оббиті вкритою лаком фанерою.

— Сідай обличчям до хвоста, не так продме. Козирки ми познімали, щоб не заважали перевозити вантаж, — пояснив пілот.

Та Олександрові хотілося краще бачити, і він усівся обличчям до гвинта. Незважаючи на низьку лавку, схожу на ту, що біля печі ставлять під ноги, його голова й плечі опинилися ззовні.

СП-3 — санітарно-пасажирський тримісний літак — пробіг по засніженій злітній смузі, одірвався й одразу над аеродромом колами почав угвинчуватися в небо, набираючи висоту. На ньому розвозили не тільки лікарів і хворих. Коли не було термінових рейсів, на таких літаках відправляли пасажирів і пошту.

Перед зльотом пілот поцікавився, як улаштувався пасажир.

— На оленях їздив, на конях теж. На плотах і човнах плавав, а от на собаках та на літаках не доводилося.

— На собаках воно, звичайно, надійніше, та нічого, звикнеш. Дістань-но там під лавкою ремені, я тебе пристебну міцненько, щоб ти з першого разу не загубився, — відбувся жартом пілот.

Летіти було цікаво, внизу химерно звивалася річка. Вона вже замерзла, й у відблисках сонця крига здавалася тонкою чорною лаковою плівкою. Тайга часом розступалася, і з'являлися невеликі селища. Хребти сопок були зовсім поряд. На перевалі гуркіт мотора сполохав табун оленів.

Льотчик показав рукою в кошлатій рукавиці на будівлі, що бовваніли вдалині, і почав знижуватися. Копальні Жовтневі виявилися великим селищем. У центрі видно було кілька двоповерхових будинків, довгі склади, відвали вже промитої золотоносної породи і безліч малесеньких хатинок, від яких у небо тяглися стовпи білястого диму. Літак приземлився так само м'яко, як і злетів.

— Ну ось і приїхали, та й швидше, ніж на собаках. На них ти дві доби тарганився б по перевалах, — правив теревені льотчик, допомагаючи Олександрові вибратися з кабіни. — Не змерз?

— Трохи. Думав, буде гірше.

Начальник копальневого відділення міліції Аркадій Мудриков зрадів Дорохову.

— Прилетів, нарешті! А то я все чекаю, чекаю. Ходімо, спочатку влаштую тебе на постій, а тоді й до роботи. Новин у мене особливих нема. У нас, Сашко, тут тихо, спокійно. А ось у сусідів коли-не-коли бешкетують. Та це розмова довга. Я, коли шифровку одержав, усе чекав, але від твого імені до мене ніхто не приходив. А кімнату для тебе в готелі другий тиждень тримаю.

Через годину обидва повернулися у відділення. Вони були майже ровесники і знали один одного, не раз зустрічалися в Читі, коли Мудриков приїздив з доповідями або на наради. Листувалися в справі Пєскова.

— Обстановка в нас така, — доповідав Мудриков, — Миколи Агєєва на копальнях не виявлено. Ще до вашої телеграми я, коли дізнався, що Агєєв утік, розшукав кількох його знайомих і навіть родичів. Але жодного сигналу про те, що він тут, не надійшло. Під осінь на околицях сусідніх копалень були три збройні напади. Спочатку пограбували будинок лісника. Прийшли четверо, двоє з гвинтівками, забрали продукти, мисливську рушницю, два ватники. Через кілька днів на одному струмку мили золото двоє старателів, та сама четвірка напала. З півфунта золотого піску відняли і дріб'язок усякий. І останнє: є в сусідів на березі річки факторія. Бандити зв'язали заготівельника, завгоспа, сторожиху, забрали боєприпаси, три новенькі двостволки, а рушницю, що відняли в лісника, покинули. Взяли борошно, цукор, чай, крупи — всього кілограмів чотириста — і зникли. Зв'язаних знайшли через добу, коли бандитів і слід прохолов.

— Як же вони такий вантаж понесли?

— Зачекай, Олександре Дмитровичу, слухай усе по порядку. Найцікавіше, що лісник живе на півдорозі від нас до тих копалень. Трохи далі двоє старателів, а факторія знаходиться на п'ятдесят восьмому кілометрі.

— Виходить, ця четвірка від вас ішла.

— Виходить, що так. Повезли все награбоване в човні, а от куди подалися, не знаю. Могли на жердинах угору піднятися, могли вниз піти. Але найцікавіше я тобі залишив на десерт: ватажок тієї четвірки дуже схожий за прикметами на збіглого Агєєва. Я послав свого працівника показати потерпілим його фотокартку, і вони всі, як один, його пізнали.

— Як показували? — не витерпів Дорохов.

— За наукою, як належить. Дві фотографії схожих і третя Агєєва.

— Значить, він усе-таки тут?

— Гадаю, що десь тут. Найімовірніше, в рідні краї подався. До речі, трохи нижче копалень, де живе мати Агєєва, в сусідньому районі вже Амурської області, видно, ця сама четвірка вкрала двох корів, а з колгоспної комори витягла кілька мішків борошна.

— На зиму запасаються?

— Може, на зиму, а може, в путь-дорогу збираються, по золото. Скажи мені, Олександре, той ваш Пєсков показував карту Агєєву?

— У тому-то й річ, що показував. Вони в колонії в одному бараці жили, і Пєсков вибрав собі за друга Агєєва, бо він також із Зеї, та ще й через те, що той Микола — міцний дядько і казав, що свою рідну річку знає як п'ять пальців. Де ж він тепер, Мудриков? Де будемо шукати?

— Хтозна, але найвірогідніше, десь біля дому в тайзі вештається. По золото якщо й підуть, то під весну, та й карти ж у них нема.

— Чому ж вони до тебе на копальні не з'явилися?

— Думаю, що з Агєєвим у банді хтось наш, селищний, от і не захотіли тут на очі потрапляти.

— Де у вас вечорами люди збираються?

— Любителі випити — в чайній, решта — в клубі. Сьогодні з Благовєщенська літаком кінокартину привезли.

— Піду пройдуся, — сказав Дорохов, надіваючи кожуха.

— Мені з тобою чи тут зачекати?

— Краще зачекай. Я не затримаюся.

Дорохов зайшов до порожнього клубу, про всяк випадок оглянув молодь, яка чекала, поки відчиниться каса, і попрямував до чайної. У глибині душі він сподівався, що як тільки увійде, одразу зіткнеться з ведмедем, що став дибки, побачить на стінах чучела глухарів і качок, чисті скатерки, добре, привітне обличчя офіціантки й розкішне меню. Але сподівання не справдилися. Чайна виявилася звичайнісінькою їдальнею, гамірною, та ще й прокуреною, з якимись кислими, їдкими запахами, що вдарили в ніс. У дальньому кутку за одним із столиків побачив Леоніда Чипізубова в компанії трьох бородатих чоловіків. На столі в них стояла почата пляшка спирту, нехитра закуска. Усі четверо жваво розмовляли. Козубець щось розповідав, жестикулюючи обома руками, причому ліва, вкладена в лубок і забинтована потемнілим від бруду бинтом, мигтіла над столом значно частіше.

Дорохов підійшов до буфету, і буфетниця, вона ж і касир, пояснила, що спирт лише на бони, а коли у військового є рейсові продовольчі й хлібні картки, то він може одержати обід із хлібом. Олександр випив склянку рідкого чаю і вийшов на вулицю. Попростував стежкою, що вела до якихось сараїв, і в їхньому затінку зупинився. Досить швидко з чайної вискочив Чипізубов, оглянувся, помітив Дорохова й кинувся до нього.

— Приїхав? Слава богу. Думав, Дмитровичу, що й не дочекаюся. Просто стомився на тебе чатувати.

— Завтра раненько приходь у готель. Попросиш третій номер. Зараз іди, а то ще нас разом побачать.

Мудриков розстелив на своєму столі газету, обухом фінки розколов на дрібні грудочки міцний, з синявим полиском рафінад, заварив просто в чайнику шматок чорного плиткового чаю, налив Дорохову і з запалом далі доводив:

— Ми ж не знаємо, скільки в Агєєва людей. Тут було четверо, а в сусідів вони грабували вп'ятьох. А може, в нього тепер з десяток зібралося. Отже, й оперативна група повинна бути не менша. Я ж думав, що ти з області ну хоча б трьох працівників привезеш.

— Де я їх тобі візьму? Що, ваш район один, чи що? Я говорив начальникові, він і слухати не схотів. Сказав, обійдешся місцевими силами.

— У мене місцеві сили — сам-десятий. Міліціонерів п'ять чоловік, два уповноважених карного розшуку, два дільничних. Ще секретарка, вона ж паспортистка. Я можу взяти тільки одного уповноваженого, обох дільничних і одного міліціонера. Відділення на замок не зачиниш. У мене ж у КПУ заарештовані сидять, їх охороняти треба.

— Гаразд, Мудриков, не панікуй. Четверо твоїх та нас двоє — вже шестеро. Ще б нам про всяк випадок два-три чоловіка — й цілком вистачить. Підемо завтра в партком копалень і попросимо трьох комуністів. Краще давай маршрут обговоримо.

— Маршрут тут відомий. До Овсянки дістанемося машиною. У транспортному відділі мені «самовар» обіцяли.

— Який ще «самовар»?

— Півторатонку, що на дровах їздить, бачив? У нас вони тут всі на газогенераторні установки переведені. Замість бензину в кузов цурочок накидаєш, їдеш і дорогою підкидаєш. Сидиш біля грубки, грієшся — саме задоволення. Шкода лише, чайник прилаштувати нікуди. Від Овсянки на конях доведеться. На кінному дворі одержимо три обозні шкапи, запряжемо їх у сани і вже Зеєю по кризі вниз до оцього села. Тут і влаштуємося. — Мудриков тицьнув у невеликий кружок на карті на лівому березі Зеї і від нього олівцем ковзнув ще нижче. — На цих копальнях і живуть старі Агєєви. Їхню адресу дав Пєскову той Микола. Копальні маленькі, раніше там людей багато було, але золото все вибрали, і зосталося тепер усього вісім — десять родин. Але май на увазі — крамниця золотоскупки працює. Приймають там золото від дрібних старательських бригад, що в окрузі по різних струмках миють. Крамниця постачає старателів продовольством, товарами, за бони, звичайно. Старий Агєєв — Миколин батько — років тридцять ходив з валками. Невеликих копалень багато. Ось коли річки спиняться, туди завозять продукти й товари. Інших доріг у нас поки що нема. В майбутньому, кажуть, у цих місцях залізниця пройде — Байкало-Амурська магістраль. Але коли це буде? Війна всі плани поламала.

— Слухай, Аркадію, а як у тебе зі зброєю?

—Є гвинтівки, ручний кулемет.

— Кулемет ні до чого. А гвинтівки доведеться брати. Добре було б взагалі без стрілянини обійтися. Знаєш, був у мене в Іркутську один знайомий, старий працівник розшуку Шульгін. Так він казав, що стрілянина в карному розшуку та погоні різні тільки при провалах операції, а нам з тобою цієї операції провалювати ніяк не можна. Так що спробуємо без галасу цих бандюг зібрати.

— Добре було б, — зітхнув Мудриков.

Дорохов почув стукіт і глянув у вікно. Надворі було ще темно. Швидко одягнувшись, відчинив двері. Заспана чергова по готелю пояснила:

— До вас там один інвалід проситься. Я йому кажу: «Прийди пізніше, спить іще людина», а він торочить, що пізніше не може, вранці їде в госпіталь чи на комісію, не розібрала. Пустити?

— Пустіть, коли проситься, — погодився Олександр, а сам лайнув у думці Льошку. Не міг дочекатися ранку, коли в готелі двері відчинять, щоб черговій на очі не потрапляти!

Чипізубов цього разу був одягнений цілком по формі. У шинелі, у валянках, у шапці з зірочкою, впадав у око чистий бинт на лівій руці. Роздягтись, він одразу ж підперезав гімнастерку ременем, і Дорохов зауважив, що підкомірець у нього підшитий свіжий. І сам він був спокійний і впевнений. Дорохов дістав із свого чемодана кілька пачок улюбленого Льощиного «Беломорканала» і поклав перед ним. Той із задоволенням закурив і почав розповідати.

— Добрався сюди, Дмитровичу, нормально. У Тигді, як звеліли, три дні прожив, але знайомих нікого не зустрів. Тут влаштувався в однієї бабусі. Син її в армії, а вона зосталася сама. Корову тримає, порося, город, з того й живе. Я їй по господарству допомагаю, то вона з мене й грошей не бере. По копальнях потинявся, але й тут знайомих не виявилося. Та в таку глушину й раніше рецидивісти не забиралися. Злодії, вони більше по залізниці, по містах, а по тайзі свої варнаки шастали. Вони нашого брата не любили, ну і ми їх, звичайно, не поважали. Ми з ними тільки за гратами зустрічалися. Такому варнакові тайговому вбити людину — як раз плюнути. В тайзі він як удома, зате в місті чужак, від рипіння воза в перше-ліпше підворіття кидається. Ось учора бачили зі мною у чайній трьох дядьків. Той, що праворуч од мене сидів, старий, ще царську каторгу відбував. Показував на ногах вище щиколоток сліди від кайданів. Я з ним тиждень тому познайомився. Він мені минулого разу розповідав, як раніше на горбачів полювали. Горбачами називали старателів, які поодинці ходили в тайгу добувати золото. Знаходили багаті джерела, тримали їх у таємниці й самі там промишляли. Щоб дістатися до такого місця по бездоріжжю, продукти й інструмент несли на собі — на горбі. Коли поверталися з золотом, їх підстерігали варнаки. Вийде такий бандюга з гвинтівкою з селища, знайде собі місцинку й чатує. З'явиться самотня людина — він її з рушниці. Потім оббере до нитки й убік од стежки відтягне. Старий розповідав, по тайзі повно скелетів під мохом заховано. Думаю, цей тут на копальнях багато чого знає. Треба б його гарненько перевірити.

— Перевіримо. Я скажу начальникові відділення.

Обласне управління міліції в Читі через високе військове командування випросило в навчальному полку червоноармійця Чипізубова для виконання серйозного таємного завдання. Леонід повинен буде вдати з себе дезертира, видати себе за блатного, знайти бандитів і увійти до них у довір'я, а потім допомогти ліквідувати всю банду.

— Ну, ти як? — запитав Дорохов Льошку. — Не передумав? Не боїшся?

— Нічого я не боюся!

— Тоді йди. Увечері чекай у чайній. Мені час збиратися.

Олександр поспішав. Учора вони з Мудриковим домовилися йти до партійного комітету копалень.

Секретар парткому, кремезний, бородатий, який чимось нагадував Дорохову мисливця Кир'яна, знайомого йому по справі Гришки Міжнародного, прийняв їх доброзичливо.

— У вас до мене довга розмова? Ну, коли так — чекайте. Сидіть тут, таємниць у мене не передбачається.

До кабінету зайшли двоє хлопців років по дев'ятнадцять, а може, й менше, вони потопталися посеред кімнати, один вийшов наперед, мнучи в руках шапку.

— Дядьку Гошо! Відпусти нас із Єнькою. Як рідного батька просимо. Хіба ми гірші за інших? Знову татуньо велить з ним збиратися. Допоки в тайзі тинятимемося, війна закінчиться.

Секретар вийшов з-за столу, обійняв обох хлопців за плечі — всі троє виявилися однакові на зріст, — ласкаво умовляючи, підштовхував хлопців до дверей.

— Не можна вам, козаки. Ніяк не можна. Недарма за вас трьох клопоталися. Копальням потрібне м'ясо, а на війну хутро. Тож ви подавайтеся в тайгу. Може, й лосятини зуміємо на фронт відправити.

Наступний відвідувач був літній щуплий чоловік, він поспіхом підійшов до секретаря, потис руку і, не сідаючи на запропонований стілець, почав розповідати:

— У неділю я Коську взяв, і жінка моя за нами подалася. Пішли ми на торішні відвали, ну, туди, де відпрацьована порода з шахти подавалася. Півдня мили з холодком, не кваплячись. І знаєш, Георгію, скільки вийшло? Без чогось п'ять грамів. А з Коськи який робітник! Йому дев'ятий рочок усього. Ось, думаю, піду, Георгієві розповім. Може, там, на тих відвалах, старательську промивку розгорнути? Залишилося там золото. Його й дітлахи, і жінки легко можуть добути. Подумай над цим ділом. Якщо їх загітувати, копальневому планові була б підмога…

Слідом за ним галасливою ватагою увалилося до кабінету чоловік п'ятнадцять старателів, їхній бригадир, стариган, з потайної кишені, пришитої до підкладки тілогрійки, дістав невеликий аркуш паперу, обережно розгорнув, розправив на широкій, обвітреній зашкарублій долоні й мовчки поклав на стіл перед секретарем.

Секретар глянув на аркуш, так само бережно взяв його до рук і почав читати вголос:

— «Квитанція № 74815, видана Центральною касою Жовтневого копальневого управління. Прийнято від бригади № 3 денний намив золота в кількості чотирнадцяти кілограмів п'ятисот тринадцяти грамів у фонд оборони».[4] Спасибі вам, товариші, за цей подарунок фронтові,— розчулено промовив секретар і міцно потис руку кожному.

Пішли задоволені собою копальники, і секретар, звертаючись до працівників міліції попросив розповісти про свою справу.

Дорохов дістав з папки копію протоколу допиту Пєскова.

— Прочитайте, потім розповім усі подробиці.

В міру того як секретар читав, здивування на його обличчі заміняла зацікавленість. Олександр, спостерігаючи, розклав на столі кальку, на якій була скопійована карта з старої сорочки.

— Наше керівництво доручило мені передати цю карту управлінню копальнями, хай ваша розвідка розбереться як слід. Що, як і справді там тонна золота?

Секретар роздивився кальку, знову прочитав місце в протоколі, де Пєсков називав деякі орієнтири, і підтвердив:

— Чував я колись розмови про той караван, але не знав, що є карта. Можливо, це тайгова байка — старателі люблять всякі історії один одному передавати, — але перевірити треба. За розповідями різними не раз знаходили багаті родовища. Спасибі. Перевіримо. Наша геологорозвідка не тільки сама родовища шукає, а й прислухається до старих людей. — Секретар згорнув кальку й поклав у папку. — Зараз з ними пораджуся.

А Дорохов провадив далі:

— Але до вас ми прийшли з Мудриковим з іншого приводу, з проханням. Дайте нам трьох комуністів на допомогу для затримання бандитів. За тиждень думаємо впоратися. За групою Агєєва вже є кілька зухвалих пограбувань, крім того, він цю карту в оригіналі бачив.

— Що стосується помічників, дам. Бачили двох молодців, що до мене заходили? Брати, однолітки, обидва комсомольці, мисливці, сміливі хлопці. Пошли, Мудриков, кого-небудь до Вавілових, хай зайдуть до мене обидва, а я ще одного підберу. Банду справді треба брати якнайшвидше. Коли ще в чомусь буде потрібна допомога, приходьте. — Секретар попрощався по-тайговому: — В добрий час вам.

— І вам того ж, — весело відповів Олександр.

Ще два дні пішло на лаштування, і рано-вранці вся оперативна група виїхала з копалень. Дорохов наполіг, щоб Мудриков сів з шофером і показував дорогу, а сам заліз у кузов. Він хвилювався і хотів дорогою краще придивитися до своєї оперативної групи. Брати озброєних злочинців з тим, кого не знаєш, завжди ризиковано. Працівник карного розшуку та дільничний були досвідчені люди, і один міліціонер також не викликав сумніву, а ось другий Олександрові не сподобався. Був він якийсь занадто франтуватий і весь час базікав без упину. Мисливці, особливо третій, уже в літах, завдання партійного комітету сприйняли серйозно. Коли їм запропонували одержати зі складу гвинтівки, всі троє відмовилися.

— Свої карабіни візьмемо. Коли до стрілянини діло дійде, то наша зброя перевірена, не підведе.

У кузові машини вони влаштувалися разом — утрьох. А між ними вмостився Льошка. Брати Вавілови спробували були з'ясувати, хто він та що, але Чипізубов щось буркнув, і вони відчепилися. Їхали мовчки, думаючи кожен про своє.

Коли до Овсянки залишилось якихось три кілометри, переїжджаючи по кризі через річечку, застряли. На бистрині проломилася крига, й обидва задні скати опинилися у воді. Поки вовтузилися, витягаючи машину на берег, вимокли до рубця й добряче позамерзали. В Овсянку прибули потемки.

У місцевого дільничного обсушилися, переночували й уранці на трьох санях рушили далі. Гвинтівки й карабіни загорнули в мішковину і сховали в санях, щоб зустрічні не помітили й не почали сушити голову, куди це й чого подалися в ліс по Зеї-річці десять чоловіків із зброєю. До місця їхати треба було цілих два дні. А там, зупинившись у селі, вже діяти. Що швидше наближалася розв'язка, то дужче Олександра Дорохова охоплювало хвилювання. Він знав за собою цю особливість. Заспокоєння і холодний розрахунок приходили одразу з початком дій, а до того часу мучили сумніви: чи все зробив? Чи нема прорахунку? Зараз, сидячи в санях, Дорохов навіть не помічав краси зейських тайгових берегів. Усі думки захопила наступна операція. Агєєв — утікач, є банда, їх треба брати. І брати негайно. Тим більше, що Пєсков дав йому адресу. Просто гріх нею не скористатися. Але на цю явку будь-кого не пошлеш. Стали підшукувати підходящу людину, розвідника, який зміг би не тільки увійти в довір'я до Агєєва, але й підвести бандитів під оперативний удар. Дорохов запропонував Чипізубова. Склали план, затвердили в начальства. Викликали солдата Чипізубова з учбового полку, забезпечили документами, а їх потрібно було два комплекти. Один справжній — для комендантів та інших властей, другий підроблений — для Агєєва. З других документів мало бути видно, що Льонька ніякий не поранений і ніхто не давав йому відпустки, а зладив папери він сам, злодій-рецидивіст Козубець, щоб добратися до нього, Агєєва. Перш ніж відправити Чипізубова в тайгу, довелося познайомити його з Пєсковим, і не просто познайомити, а дати можливість удосталь наговоритися. Мало було знати в лице Севастяна Пєскова, довелося Чипізубову вивчити його манери, мову. Адже Агєєв не дурень і зрозуміє, що Пєсков не віддасть, не довірить карти першому стрічному. Не віддав же він її навіть Агєєву. Значить, Льошка йому друг, а раз друг, то повинен знати все, що може бути відомо близькій людині, про якісь задуми, про сім'ю. Непросте це діло — підготувати такого розвідника.

Зігрівшись у санях, Дорохов подивився на Чипізубова, який влаштувався поруч. Виявилося, спить собі розвідник сном праведника. Начебто післязавтра не йому вирушати на побачення з бандитами.

Наступного дня оперативна група вийшла на свій останній перехід. Надвечір треба було зупинитися в селі, звідки далі вранці розвідник мав іти сам. Удень Дорохов відчув недобре. Ще вчора міліціонер, той, що молодший, скаржився на головний біль, а зараз його морозило. Мудриков дав йому півкухля спирту і звелів решту дороги лежати в санях. Але не тільки хвороба міліціонера стурбувала Олександра. Він помітив, що й розвідник тримався якось дивно. Запропонували і йому ковтнути спирту, але він навідріз відмовився, частину дороги біг слідом за саньми, поплескуючи себе по ногах і грудях, наче замерз і хоче зігрітися. Увечері, тільки-но розташувалися на ночівлю у сільській Раді, стало зрозуміло, що захворів і Чипізубов. Він увесь аж пашів. Розшукали місцевого фельдшера, градусник показав тридцять дев'ять і вісім. Фельдшер довго вислуховував і вистукував хлопця і під кінець заявив, що в нього запалення легенів. Прописав аспірин, гірчичники й постільний режим.

— Усе! Усе полетіло к бісу! — говорив Мудриков, коли вони зосталися удвох з Дороховим у кабінеті голови сільської Ради. — Сам поміркуй, два-три дні на видужання Чипізубову мало, а через три дні не тільки все село, але й на копальнях знатимуть про те, що ми тут застряли. Значить, дізнається й Агєєв. Ти що ж, гадаєш, що в нього тут нема своїх прибічників. І вони негайно донесуть йому. Ти вчора бачив, як візники з зустрічного обозу здоровкалися з нашим дільничним? У мене, в інших моїх працівників також знайдуться знайомі, одразу між ними піде розмова, куди ми й чого. Знайдуться й такі, що попередять бандитів. Ховайтеся, мовляв, міліція наїхала.

Дорохов розумів, що Мудриков має рацію, але сказати йому було нічого.

— Лишимо хворих під опікування фельдшера, грошей дамо, а самі на копальні. Допитаємо старих Агєєвих, хай скажуть, де син ховається, — запропонував Мудриков.

— А якщо не скажуть?

— Хтось із сусідів допоможе, не всі ж там бандитські поплічники.

— Гаразд, знайдемо чесних людей, скажуть, бачили сина Агєєвих. Більше того, підтвердять, що він десь тут переховується. Будемо тайгу прочісувати?

— Але ж не повертатися з порожніми руками! — почав сердитися Мудриков. — Сто п'ятдесят кілометрів відмахали, людей з роботи зірвали…

Дорохов хотів заперечити, сказати, що він відмахав не сто п'ятдесят, а цілих дві тисячі кілометрів, що готував операцію більше місяця і вона ось тут зірвалася через те, що ні Мудриков, ні шофер не помітили пролизини й не спробували її об'їхати.

— Чого ти в паніку кидаєшся? Давай все обміркуємо, подумаємо, як бути. Вихід треба шукати.

Мудриков трохи заспокоївся і не дуже впевнено порадив:

— Може, поговоримо з мисливцями? Думаю, один з Вавілових, той, що меткіший, підійде. Відправимо його замість Льошки. Проінструктуємо як слід. Спробуємо?

— У тил до фашистів я б цього Вавілова послав без вагань: чесний, сміливий, чудовий стрілець, та й слідопит до того ж. А тут же перед бандитами потрібно зіграти роль і переконати їх у тому, що це не гра. І потім, ти ж сам казав, що є серед них хтось з вашого селища. Вавілов буде їм за нашим сценарієм казочки розповідати, а з-за куща вилізе бандюга та й заявить: «Не слухай його. Бреше він усе. Це ж мисливець Вавілов». Як думаєш, що буде далі?

— Уб'ють, — зітхнув Мудриков.

— Ото ж бо. І тебе, і твоїх хлопців чекає така сама доля, якщо ви підете на розвідку. Упізнають і розправляться, який би пароль ви не назвали. Ти ось що скажи, Аркадію: де б нам грамів двісті п'ятдесят — триста золотця на якийсь час роздобути? Чипізубову на витрати ми видали двадцять грамів, от би до них ще?

— Це ж навіщо? — здивувався Мудриков.

—Ідейка одна проклюнулася.

У ЛІГВО ДО БАНДИТІВ

У кабінеті голови сільської Ради стояв старий бронзовий свічник з маленьким недогарком свічки. Цілу ніч оперативна група великим напильником пиляла його по черзі і старанно збирала ошурки. Потім ошурки ті, мов аптекарські порошки, загорталися в папір. Коли таких порошків виявилося двадцять вісім, роботу припинили. Тим часом Мудриков спалив шматок старої гумової калоші, додав до сажі трохи гарячої води і на спідній сорочці, яку заздалегідь узяли в одного з учасників групи, на спині перемалював карту, на свій страх і ризик змінюючи орієнтири: точки заходу сонця він трохи пересунув на північ, і одразу ущелина, де було заховано золото, змістилася.

У чужому пошарпаному костюмі, зібраному по частинах, як кажуть, з миру по нитці, Дорохов почував себе незручно. Ватяні штани Вавілова виявилися надто довгі, а валянки міліціонерові розтоптані. Від старого й заношеного светра неприємно пахло потом. Лише тілогрійка та шапка третього мисливця були якраз. Олександр одійшов од села з кілометр, оглянувся. Дорога у напівмороці світанку здавалася безлюдною. Він вийняв з-за пояса наган з облізлим воронуванням, витяг з нього патрони, поклацав курком, перевіряючи, чи справно повертається барабан, оглянув кожний капсуль. Потім зарядив револьвер знову й поклав у кишеню штанів. З халяви правого валянка дістав невеликого саморобного ножа, спробував його гостроту на ніготь. Лишився задоволений, знов засунув за халяву. Ішов він швидко, роздумуючи, як усе вийшло. Перед самим його відходом Мудриков спокійно дістав з польової сумки блокнот і зажадав, щоб Олександр про всяк випадок дав йому свою домашню адресу в Читі. Туди ж записав прикмети маскарадного одягу, а на завершення звелів йому, Олександрові, назвати рік випуску і номер револьвера, що в обмін на маузер узяв Дорохов у міліціонера, який захворів. Цей номер особливо чітко закарбувався в пам'яті — 1602437. Звичайно, Мудриков учинив правильно. Все це потрібно на той випадок, коли Олександр не повернеться. Але вийшло все надто вже відверто, чи що. Наче у святці на панахиду записав ще живу людину з її ж згоди.

Цікаво, скільки кроків он до тієї вибоїни? Коли парне число, то все буде добре. Сашко зупинився, а потім, рушивши, почав рахувати, намагаючись іти рівно. Виявилося, двадцять вісім. Отже, все буде гаразд. Ex ти! Дивак забобонний, а ще комсомолець… Усе залежить від тебе самого. Невже не зумієш обдурити якихось паршивих бандитів? Цікаво, а чи нема осічок у револьвера?

— Слухай, ти, друже! Годі киснути; — вголос промовив Олександр. — Співай! — І одразу ж затягнув свою улюблену пісню про комсомольців, що йшли на громадянську війну.

Вторована санна дорога на кризі петляла, крутилася від одного берега до другого і виявилася на диво порожньою. Тут Зея була широка, і безперервно дув дошкульний зустрічний вітер, який у тих краях зветься хіусом. Дорохов раз у раз прикривав обличчя рукавицею.

— Страшно тобі, Сашко? — голосно сам себе спитав Дорохов.

— Звісно, страшно! Не дуже, та все-таки страшнувато.

— Але ти ж міг не ходити.

— Таж більше нема кому. Нас тільки двох бандити напевно не знають: Козубця й мене. Як же не піти, коли Козубець у гарячці лежить. Вони ж залишаються на волі, крастимуть, грабуватимуть, убиватимуть.

— Отож, ти герой!

— Який там у біса герой, коли йду і жижки трусяться.

Дорохов підійшов до берега, на якому чорніло кілька хат, що витягайся на одній лінії. Всіма вікнами вони дивилися на річку, наче хотіли краще роздивитися розгублене обличчя начальника відділення обласного карного розшуку по боротьбі з особливо небезпечними злочинами. Та тільки ступивши на берег, Олександр заспокоївся і впевнено попрямував до другої з краю рубленої п'ятистінки. Упритул до хати примикав критий наглухо двір, і в Олександра промайнула думка про те, що бандити запросто могли влаштуватися на зиму прямо тут, біля хати. Дорохов рішуче піднявся на гайок. Стертим віником акуратно змів сніг з валянків і потяг на себе двері. У великій і просторій кухні біля печі метушилася жінка років п'ятдесяти. Вона приткнула в куток рогач і втупилася в гостя. — Здорова була, маманю! Пусти погрітися!

— Заходь, чоловіче добрий. Звідкіль ідеш — знизу чи зверху?

— Зверху. З Жовтневих. Виходжу на залізницю. А до тебе заглянув привіт Миколі передати від його дружків-товаришів.

— Якому це Миколі?

— Ти Агєєва будеш?

— Ну!

— Значить, синкові твоєму.

— А від кого привіт?

— Ну, мати! Ти як прокурор. Краще б чарку налила, куснути чогось дала, а тоді й за допит узялася. — Сашко зухвало підійшов до столу, скинув з плеча мішок, зняв шапку й сів на лаву.

— Нема в мене чарки, — нахмурилася господиня, — а щів насиплю.

Сашко демонстративно втягнув у себе запах і, входячи в роль, мрійно вів далі:

— Щів гаряченьких, та ще з свининкою, посьорбати непогано, але без чарки яка їда перед далекою дорогою! Золотоскупка працює?

— А чого їй закриватися?

— Тоді, може, сходиш, мати, до крамниці? — Дорохов розв'язав полотняний мішок, дістав заяложену ганчірку, розгорнув.

Поки він вовтузився, жінка підійшла до столу й побачила в ганчір'ї купу однакових пакетиків. Дорохов узяв верхній, простягнув їй.

— Сходи, мати. Візьми літру спирту, кілька пачок махри, хлібця і, коли є, сала. Чи там ще чого. — Зав'язав знову ганчірку, підкинув згорток на руці й засунув у кишеню ватяних штанів.

Господиня накинула на плечі кацавейку з овечої шкури, запнула хустку, взяла кошик і повторила своє запитання:

— А від кого привіт?

— Від Севастяна Пєскова.

— Це ти сам будеш Севастян?

— Знову допит? Жерти хочу, аж вилиці зводить, а ти все за своє. Я Сашко, розумієш? Товаришок Севастянів. Він просив кланятися твоєму синкові, якщо мимо йтиму. Та ти швидше. Мені ще знаєш скільки тюпати сьогодні?

— Що ж, ти у нас і не погостюєш?

— Далі піду. Мені б до лютих холодів на залізницю вискочити.

Жінка хотіла щось сказати, та, видно, передумала. Заглянувши в другу половину хати, поманила когось, і до неї вийшли двоє хлопчаків, здається, брати. Один у кухні заліз на піч і влігся з явним наміром стерегти гостя, другий, трохи старший, років дванадцяти, натяг триух, кожушок і вийшов разом з господинею.

— Як живеш? — вирішив зламати напружену тишу Олександр.

— Нічого…

— А звати як?

— Вітьок.

— А по батькові?

— Миколайович, — усміхнувся хлопчина.

— Чого ж ти, Вікторе Миколайовичу, не в школі?

— Учителька занедужала.

— А той? — Олександр кивнув головою на двері.

— Коська? Сьогодні не пішов.

— Школа тут?

— Ні. Внизу. Вісім кілометрів.

— Отак щодня й ходите? — щиро здивувався Дорохов.

— А чого? Ми на лижах. А коли хуртовина, у тітки ночуємо.

Віктор Миколайович виявився людиною небалакучою, і чіплятися з розпитуваннями Олександр не став. Швидко повернулася господиня, підозріливо глянула на гостя, потім на онука. Поставила на стіл літр спирту, витягла з кошика шматок замороженого сала, дві банки консервів, велику круглу хлібину та дві пачки махорки. Дістала з-за пазухи пакетик, що одержала від Дорохова, і простягла йому.

— Сім грамів узяли. Тут ще три лишилося. Олександр широким, недбалим жестом відвів жінчину руку.

— Залиш собі, мати. За постій.

— Переночуєш? — щиро зраділа господиня.

— Ні. Надумав ночувати в селі, де його школа. — Олександр кивнув на хлопчину. — Там одній солдатці треба поклін передати.

— Це якій же?

— Ну, мати! І все тобі треба випитати. Лагодь обідати. Хильнемо по чарчині, та буду збиратися.

Він помітив, як жінка подала знак хлопчакові вийти з кухні й пішла слідом за ним. Не чув Олександр, що вона питала в онука, але, видно, Вікторові Миколайовичу набридли її запитання, і він огризнувся:

— Чого причепилася? Ні про що не говорили. Тільки й питав, чого до школи не пішов.

Господиня повернулася й метушливо почала накривати на стіл.

«Де ж Коська? — розмірковував Дорохов. — Бігає у своїх хлопчачих справах? Але ж покликала його з собою бабуся. Невже послала до бандитів, і ті ось так, удень, і з'являться сюди? Не може бути. Зустрінуть на дорозі? Можливо. Чоловік якийсь непевний, та ще з золотом. Є сенс перехопити. Я, звичайно, поганий горбач, можна сказати, і зосталось у мене всього десять грамів цього нікчемного металу. Але ж їм це невідомо. А може, я все вигадав? Сидить Коська у дружка, а я тут голову собі морочу.

За стіл сіли вдвох. Господиня поставила перед гостем миску наваристих щів, склянку, тарілку солоної левурди, гострий часниковий запах якої одразу заповнив усю кухню, за наполяганням гостя дістала собі лафітник зеленого скла. Сашко наповнив його по самі вінця спиртом. Налив і собі третину склянки.

— Чого мало? Тобі води подати чи так будеш? Наші дядьки без води ковтають. Та й я звикла.

Господиня випила спирт, навіть не скривившись, підчепила на виделку пучок темно-зеленого листя і повагом, не кваплячись, закусила. Один раз за своє життя пив Олександр нерозведеиий спирт — після того, як пізньої осені, випадково спіткнувшись, скупався в Ангарі. Батько витяг, налив йому півкухля і примусив випити. Сашкові тоді здалося, що в нього все всередині загорілося, а батько, сміючись, пояснив, що спирт треба пити на видиху. Все це промайнуло, поки рука підняла склянку. Проковтнути спирт вдалося, не принизивши своєї гідності. Сьорбаючи щі, закушуючи левурдою, Олександр відрізав чималий шматок сала. Не вистачило йому ось тут ще й сп'яніти.

Господиня, видно, посміливішавши від першої чарки, сама налила собі й знов півсклянки Дорохову.

«Вилити? Побачить — і одразу всьому кінець. Хто ж тут спирт виливає? Відмовитися? То чого посилав? Пити? Впаду. Що робити?»

— Давай, хазяєчко, за здоров'я!

Агєєва так само спритно, як і першу, проковтнула другу чарку, а Сашко відпив ковток і, розбризкуючи рештки, закашлявся. Жінка схопилася, подала корячок води і сама пояснила:

— Видно, не в те горло пішло. Та ти закушуй. І полеж з дороги, я тобі на лаві постелю. Скинь катанки, вони на припічку висохнуть. Сам ти звідкіля?

—Іркутський.

— А сюди як потрапив?

— Знов за своє. Надто вже ти допитлива баба. Привезли мене сюди, привезли. Під конвоєм. Не захотів далі їхати, тепер сам ось іду. Може, й справді трохи хропонути? А де синок, Микола? Мені б поговорити з ним треба.

— А хто ж його знає? Відпочивай поки що. Проти ночі так і підеш? — Агєєва запитувала і кожну відповідь вислуховувала уважно, наче намагалася розпізнати підступ. І чомусь їй дуже хотілося, щоб гість залишився.

— Проти ночі й піду, — скидаючи валянки, відповів Дорохов.

Коли з-за халяви випала фінка, він її підняв, потримав у руці і, погравшись лезом, поклав у головах, під згорнутий господарський кожух.

— Видно, промітний ти. З пером бродиш.

— Про всякий випадок, мати.

— Де ж це Севастян Пєсков запропастився?

— Підстрелили його. В лікарні лежить. У якій? У кам'яній. — Сашко зареготав. — З гратами… — І простягся на лаві.

Знову почали мучити роздуми. Чому господиня так хоче, щоб він затримався? Де хлопчина? Скільки ж минуло часу? Вийшов він, Сашко, близько восьмої ранку. Ішов щонайменше дві години. Отже, близько десятої він прийшов у цей дім. О десятій або на початку одинадцятої пішов хлопчак. Зараз, мабуть, уже перша година або навіть початок на другу… Що ж йому, залишитися тут чи йти, так нічого й не з'ясувавши? Ситний обід і спирт мимоволі хилили на сон. Дорохов боровся із сном, перекидався з боку на бік, хотів підвестися, вийти надвір, пройтися, але зовсім несподівано захропів, і не навмисне, а найприроднішим чином.

Жінка підійшла до нього, постояла біля лави, вдивляючись у спокійні риси обличчя гостя, нагнулася над самою головою і легенько подула на повіки. Перший сон виявився міцний, повіки гостя навіть не здригнулися.

— Видно, вуркаган запеклий, а спить, мов ангелок, — пробурчала господиня і заходилася прибирати зі столу посуд.

Ледь чутно стукнули сінешні двері, але Олександра наче підштовхнули в бік, і він як ошпарений схопився з лави, засунув руки в кишеню ватяних штанів і вчепився в рукоятку нагана. З другої половини хати відчинилися двері.

— Чого схопився? Внучок мій, Костенька.

Було чути, як у сінцях хтось обмітає валянки, оббиваючи сніг, а потім у кухні з'явився хлопчак. Шапка його була геть запорошена снігом, сам він, розчервонівшись, скинув кожуха, стяг валянки і, нічого не сказавши гостеві, пішов на другу половину.

Олександр тим часом дістав з печі свої висушені валянки, вправно замотав онучі і, не кваплячись, почав узуватися.

З'явилася разом з Костею господиня.

— Куди квапишся? Давай чаювати. Коля тебе побачити хоче. Прийде до струмка, як стемніє.

Ага, значить, клюнуло! Котра ж зараз година? Друга чи й більше. Отже, коли вважати, що Костя пішов о десятій, то обернувся він туди й назад за чотири години. Тоді на дорогу пішло три години, туди й назад. Недалеко, десь тут під боком, кілометрів п'ять-шість, од сили вісім.

— До струмка, кажеш? А скільки туди йти?

— Тут поряд. Скоро дійдемо, — відповів уже осмілілий хлопчак. — Тільки татко звелів темряви чекати.

— Ну, тоді чайку поп'ємо, — згодився Олександр.

Як тільки стемніло, Дорохов почав збиратися. Поклав у мішок хліб, сало, консерви, туди ж запхнув пачку махорки, хотів засунути згорток з ошурками й золотом, але передумав. Другу пачку махорки тицьнув у ліву кишеню тілогрійки, підперезався тонким сирицевим ременем і за пазуху, мов протитанкову гранату, засунув майже повну пляшку спирту.

— Бувай здорова, мати!

— В час добрий тобі.

—І тобі теж.

Коська йшов попереду, а Дорохов, трохи відставши, ступав позаду і лівою рукою, прямо в кишені, розірвав пачку махорки і почав у жмені розминати тютюн. М'яв старанно: на випадок сутички жменя тертого тютюну в очі діє чудово. Второваною санною дорогою піднялися на узгірок, і як тільки спустилися, хлопчик звернув на малопомітну стежку і притримав Олександра за руку.

— Тут, дядьку.

Неголосно свиснув, у кущах за струмком йому одразу у відповідь пролунав тихий свист і цілком виразне, наче поряд:

— Ти, Косько?

— Я.

Скрадаючись, мабуть, за звичкою, щоб не тріснула під ногами гілка, з кущів вийшов чоловік і, не доходячи до Дорохова кроків п'ять, зупинився. На лівій, зігнутій у лікті, руці лежала рушниця. Стволи погрозливо дивилися вперед, на нього — Сашка. Стояв Микола Агєєв боком, видно готовий миттю підкинути рушницю, двічі натиснути на курки й кинутися геть.

«Боїться! Або принаймні побоюється», — промайнула думка і Дорохов вирішив взяти ініціативу в свої руки.

— Здоров, Миколо! Привіт тобі від Севастяна. Присядьмо де-небудь та ковтнімо за нього спирту. Я тобі розкажу усе, що знаю, і подамся далі. Не звик я до ваших ведмежих порядків. — Сашко витяг із-за пазухи пляшку і впритул підійшов до бандита. Зубами вийняв пробку і подав Агєєву спирт. — Пий!

— Чого ж тут? Ходімо до нас. Переночуєш, розкажеш як годиться, а може, й лишитися до весни захочеш.

— Буду виходити на залізницю. Чого ж тут зиму стовбичити? На лісоповалах і так набридло.

— Не захочеш — підеш. Зате поговоримо по людському, а заразом і вип'ємо. Свіжиною тебе підгодуємо. Тут недалеко. Навпростець версти дві. Але ми кругом ходимо, щоб сліду не давати. Тюпай, синку, додому… Ідеш, чи що?

— Ходімо. Байдуже. Думав у однієї молодиці переночувати. Гаразд, зачекає. Ну, давай на доріжку по ковтку. — Високо закинувши голову, ковтнув з пляшки. У темряві не було видно, як, закушуючи снігом, він з огидою виплюнув спирт. Приклався і Агєєв, теж закусив снігом, закинув за плече новеньку двостволку й пішов уперед. Олександр помітив, що обидва курки в централки були зведені.

Іти з ним у бандитське лігво? Іти. Звісно, йти. Дізнатися, де воно знаходиться, подивитися, помацати кожного своїми руками, а потім накрити всю зграю одним ударом.

Раптом Дорохову сяйнула думка, що він допустив прорахунок, що бандити вирішили заманити його до себе, щоб відняти золото, а з ним просто розправитися.

«Ну це вам не вдасться». Сашко намацав у кишені ганчірку з ошурками від свічника і, проходячи повз повалене бурею дерево, спіткнувся. Підводячись, засунув під дерево злощасний згорток, і одразу на душі стало легше.

Перед косогором зупинилися. Агєєв показав рукою кудись у темряву і пояснив:

— Ось і прийшли. Тут сотня кроків лишилася.

— Знаєш, Миколо, я ось іду й думаю, що дурницю впоров. — Дорохов помовчав. — Є в мене золото, трохи менше фунта. Щоб з ним до вас не тарабанитися, його біля твоєї хати в снігу прикопав.

— Де?

Олександр гмукнув у відповідь:

— Та так я тобі не поясню. Показати треба.

— Нічого, завтра мати лазню топитиме, сходимо попаримося, а заразом і пісок забереш.

Розсунувши ялини, Агєєв відчинив дощані двері, і обидва опинилися в невеликому тамбурі, з якого другі двері вели безпосередньо в бандитське житло. Землянка була велика і на диво зручна. Її викопали в ялиннику, на косогорі, потрудившись на совість. Праворуч і попереду тяглися двох'ярусні нари. Ліворуч велика, складена з каменю груба з металевою плитою і конфорками. Посередині виструганий з дощок стіл, над ним гасовий ліхтар «летюча миша».

За столом троє бандитів грали в карти, а ще два зарослі чоловіки валялися на нарах. Усі п'ятеро при їхній появі повставали, й у землянці вмить стало тісно. Агєєв оголосив:

— Гостя привів. Хай розкаже, що про Севастяна знає.

Олександр трохи відштовхнув ватажка, підійшов до столу, поставив пляшку.

— Розкажу, тільки для початку хильнемо по чарчині, та заїсти б чимось. — Повернувся до плити, гріючи над грубкою руки, заглянув у піввідерний чавун, у якому варилося м'ясо. Поряд з ним у маленькому похідному казанку також булькав наваристий бульйон, з якого стриміла тоненька кісточка. Скинувши на нари мішок, тілогрійку й шапку, Олександр побачив, що чорний бородатий чоловік підвівся з нар, поставив на стіл алюмінієві кухлі й почав розливати спирт. Агєєв також роздягся і, подивившись на чорного, звелів:

— Діли на два рази.

— Що тут двоїти! — огризнувся чоловік. — Тут якщо одному, то якраз на два, а на всіх тільки понюхати.

Дорохов узяв підсунутий йому кухоль, витяг з маленького казанка за кістку шматок м'яса й побачив на обличчях бандитів хитру усмішку. В очах у бородатого застрибала, заграла злорадна втіха, і він одразу відчув якусь каверзу, і саме в цьому бісовому казанку, але відступати було пізно.

— За зустріч. — Сашко підняв кухоль, проковтнув спирт і відкусив шматок. Боковим зором уловив, що саме цього моменту з напруженням чекали всі присутні. На вигляд м'ясо було схоже на баранину, тільки з якимось луговим присмаком, і було ясно, що, коли його поставили варити, зовсім не додавали ніякої приправи.

— Що ж ви, чорти, хоч би циулинку вкинули чи левурди. Присмак би відбило.

— Невже собачатину раніше тріскав? — здивувався чорний.

— А ти на Колимі був? Там собака перше діло. Тільки для хорошого гостя, — стримуючи клубок, що судорожно підступав до горла, знайшов собі раду Сашко.

— Це ми бобика на пробу зварили, — засміявся худий, якийсь увесь зморщений чоловічок. — Взимку по снігу корову там чи вівцю не вкрадеш. Ураз знайдуть. У нас тут кожен шмаркач — слідопит. А коли запаси кінчаться, доведеться до собак братися. Ось і зварили. Шкуру на ноги, на шкарпетки, а м'ясо на пробу.

— Собака — це добре. Смачно! — розійшовся Сашко. — Тільки м'ясо треба спочатку вимочувати і приправу додавати. Я поки по таборах та по колоніях вештався, багато чого побачив та скуштував. Ось коти погано. Але коли нужда — теж можна.

— Про жрання гаразд, потім розкажеш. Давай кажи про Пєскова, — перебив чорний.

— Пєскова я не бачив. — Дорохов подивився на притихлих, насторожених бандитів. — Поранили його. Ішли вони втрьох. Севастян Пєсков, Юшка Слєпньов і Козубець — Льоха Чипізубов. Після втечі вбили якогось начальника, забрали зброю, за ними погоня. Почали відстрілюватися. Але їх схопили, один Козубець і втік. Дійшов до Жовтневих, але там його спіймали. Я з ним у КПУ разом сидів. Коли Козубець дізнався, що мене випустять, попросив до тебе, Миколо, зайти й розповісти, що і як.

У землянці запала зловісна тиша. Бандити обдумували його розповідь і з недовірою дивилися на Дорохова. Олександр чекав перехресного допиту.

— Куди ж ти тепер? — спитав лисий чоловік.

— Зачекай, — зупинив приятеля чорнобородий. — Куди йому потім, ми тут вирішимо. Хай розкаже, хто він та звідки і як на копальні потрапив.

— Перевірка документів, значить! — усміхнувся Олександр. — Тільки ти, чортів ведмедюго, врахуй, я до вас не напрошувався. Самі закликали. А тепер випробовувати збираєтеся. За яким законом ви, тайгові кусочники, мені, блатному чоловікові, допит чините?

Дорохов дедалі більше розпалювався, сипав жаргонними словами, і на якийсь час від його зухвалості сторопіли всі шестеро. А Сашко увійшов у роль і наче одержимий копіював Юшку Слєпньова, кричав на всю землянку:

— Ви, гади, в тюрмі писнути боїтеся, під нарами сидите, а тут силу вирішили показати?

Агєєв виявився найстриманіший. Він мовчав і, здавалося, з цікавістю спостерігав за гостем. Чорнобородий підвівся, відштовхнув сусіда і ступив до Дорохова:

— Годі базікати! Вивертай кишені.— Узяв з нар мішок Дорохова й кинув його лисому: — Подивися, що у нього там.

«Зараз наваляться, почнуть обшукувати, знайдуть зброю, і тоді капут, — промайнуло у свідомості.— Треба діяти». Олександр ступив назустріч чорнобородому, вихопив у нього з кишені наган і тицьнув йому свого револьвера в живіт.

— Молися, падло! Зараз у рай спроваджу.

В землянці запала тиша. Сашко помітив, що бандит, який сидів на нарах, потягнувся до зброї.

— Ей, ти! Не чіпай берданки, шмальну! — І напустився на Агєєва — Ти чого ж, Миколо, сидиш? Угамуй своїх оглашенних. На, візьми мою пушку, а то завалю когось зопалу. — І Дорохов кинув свій револьвер на коліна Агєєву.

Лисий відсунув од себе мішок гостя, чорнобородий, потоптавшись, опустився на нари, решта розгублено мовчали.

— Скажи, Миколо, своїм мужикам, я до вас просився? Ти мене сам у свій барліг закликав Приніс вам ксиву, а ви мені права качати. Олександр повільно стяг светр, а потім спідню сорочку, зібгав її і кинув Агєєву.

— Ось. Козубець просив передати.

Той схопив сорочку і гримнув на решту:

— Тихо ви, розбазарились, як баби, замість того щоб з людиною поговорити. — В запалій умить тиші він розглянув карту. — Так це ж не та, що мені Севастян показував.

— Звісно, не та. Перед утечею він її кожному перемалював. Цю Козубець із себе зняв, звелів тобі віддати.

Сашко взяв із столу пляшку, подивився на світло і, побачивши, що вона порожня, з жалем зітхнув. Агєєв підштовхнув бандита, що сидів поруч, кивнув головою на тамбур, той вийшов і невдовзі повернувся з чверткою. Ватажок сам налив третю частину чвертки гостеві, і Дорохов з удаваною жадібністю вихилив спирт.

— Тримаємо про всяк випадок, — пояснив Агєєв. — Може, хто занедужає або пораниться. — З великої каструлі він витяг шматок м'яса і підсунув миску гостеві.

Олександр, упевнившись, що витримав першу перевірку, із задоволенням узявся до їжі — цього разу йому запропонували лосятину. Прожувавши шматок, почав говорити, звертаючись до Агєєва:

— Козубець просив передати, щоб ви його виручили. Охорона там у КПУ нікудишня. І вночі зв'язати старого міліціонера — раз плюнути. Нас звільнили чотирьох і наступного дня мали гнати до Зеї у військкомат. Звільнили, щоб з жінками попрощатися, щоб вони білизну та харчі якісь зібрали. Але у мене жінки нема й хати там нема. Я в чужу хату шаснув. Дивлюся, там золото й ця іграшка. Віддай лишень мені її назад. — І, забравши револьвер у Агєєва, засунув його за пояс.

— На Жовтневі як потрапив, у кого жив? — уперше заговорив сухорлявий бандит.

— Ніде не жив. Тільки добрався, знайшов одну бабусю. — Сашко змалював хату, де жив Козубець. — Пустила переночувати, вранці пішов до крамниці, на вулиці схопили: «Хто такий, звідки? Документи?» До цього нас з колонії передали в будівельну роту. Її в Зею. Із Зеї дванадцять чоловік на Ясне, на будівництво збагачувальної фабрики. Там на документи розжився і пішов на залізницю. Отакі, братці, мої справи. Про ваші не питаю. Сидіти у вашому барлозі не збираюся.

Сашко потягнувся до нар, узяв гітару, що висіла на цвяхові, ударив по струнах і заспівав:

Гарцюючи з ватагою вірною своєю, Я сто міст уже пограбував І до милої з дарами повернувся, За кохання їй усе подарував.

Подивився на принишклих бандитів, швидше перебрав струни і змінив сумну стару злодійську пісню на задьористий куплет.

КІНЕЦЬ БАНДИ АГЄЄВА

…Дорохов лежав на нарах, похропував, голосно сопів, вдаючи, що, стомившись у дорозі, міцно заснув. Але йому було не до сну. Він був переконаний, що бандити йому повірили. І тепер обдумував, як поводитися далі. Як вирватися з цієї компанії, щоб уже потім повернутися сюди з Мудриковим і всією групою? Мудриков! Він, мабуть, теж не спить. Домовилися, що сьогодні оперативна група поїде далі по Зеї. Промине копальні й зупиниться в тому самому селі, де школа, до якої бігають діти Агєєва. Там повинен чекати його повернення. Чекати Мудриков буде ще протягом півтори доби або, вірніше сказати, двох з того моменту, коли пішов Дорохов. Якщо той до цього строку не повернеться, почне діяти. Візьметься за матір Агєєва і через неї шукатиме ходу ось до цієї самої землянки. Головним чином для того, щоб виручити його, Дорохова, коли він до цього часу зостанеться живий. Ну, живий він, мабуть, буде, коли, звісно, не зробить якоїсь помилки… Та ось як звідси вибратися раніше, ніж у Мудрикова закінчиться строк чекання? Може, вдасться втекти після лазні? Цікаво, скільки ж бандитів піде паритися?

Так і не заснув Сашко в бандитському лігві до самого ранку.

Спозаранку Агєєв вийшов із землянки, подивився на небо, за якимись ознаками визначив, що скоро, може, на ніч, піде сніг, і одразу всіх розігнав. Двоє бандитів пішли в тайгу перевіряти сільця й капкани, двоє попрямували до найближчої річечки, де в них стояли снасті на рибу.

— Ми тут щодня снігу чекаємо, — пояснив він Дорохову. — Нова пороша всі наші сліди і стежки вкриє. От і користуюся нагодою.

Сашко спробував розговоритися з бандитом, що зостався. Це був хирлявий чоловічок років сорока, увесь скуйовджений, неохайний. Походжаючи по землянці, він весь час підтягав ватяні штани, наче побоюючись, що вони ось-ось спадуть. Розмови не вийшло, бо бандит гмукав або відповідав невлад. Дорохову здалося, що його мучать якісь турботи й сумніви. Агєєв же, навпаки, чіплявся з розпитами. Його цікавило все. Чи беруть до армії з колонії і кого? Як поводяться з дезертирами, коли вони самі вирішують об'явитися? Що видають по картках? Чи переможуть фашисти, чи їх нарешті поженуть з нашої землі? Кожне запитання він ставив обережно, видно, намагаючись приховати, що його цікавило… Коли Дорохов спробував заговорити про дітей, Микола Агєєв спочатку хотів щось сказати, потім махнув рукою і швидко вийшов із землянки, наче згадав про якусь невідкладну справу. Та Олександр устиг помітити, як він кілька разів важко зітхнув, наче йому не вистачало повітря.

«Мабуть, шкода хлоп'ят, а діти й справді чудові,— подумав Сашко. — Видно, мучить батька їхня доля».

Опівдні утрьох посьорбали вчорашнього варива і вляглися на нари. Обидва бандити дуже швидко заснули. Хоч уставай і йди. Але піти ось так зараз не можна було. Якщо навіть не наздоженуть, зчиниться переполох. Розбіжаться хто куди, поки повернешся з оперативною групою. Поховаються по різних кутках, перечекають якийсь час і потім, зібравшись на новому місці, стануть ще зліші.

Ні, так не годиться. Не для того ти сюди йшов, Сашко, щоб розігнати зграю. Та як бути? Наче крізь пелену, постало обличчя Фоміна, і дядько Миша звичайним рівним голосом повторив свою улюблену настанову: «Не поспішай, Сашок. Не поспішай. Думай. Думай і шукай правильного виходу. Досі в тебе все йшло як слід, і далі все залежатиме від тебе самого. Не квапся, не поспішай і думай».

Хоч як повільно тягся час, та все-таки звечоріло. Агєєв виглянув із землянки й почав збиратися. Оглянув рушницю, перемінив патрони, узяв з полиці ще кілька штук і засунув у кишеню тілогрійки.

— Хлопцям скажи, щоб хутра не підпарили, яке принесуть, — наказав він бандитові, що залишався. — Та грубки не закривайте, а то вчадієте, мов кошенята. — І вже Дорохову — Ти торбу з собою візьмеш?

— А чого з нею тягатися? Хай лежить. Я у вас з тиждень погостюю, — безтурботно відповів Сашко, приховуючи радість.

А йому й було чого радіти. Ідуть удвох і до ранку можуть затриматися. Думав, і цей недотепа ув'яжеться, а він, слава богу, тут лишається. Везе, ну просто везе… «Дивися, щоб це везіння тобі боком не вилізло», — осадив він самого себе.

— М'яса більше звари, — попросив Сашко бандита. — Спирту принесемо кілька пляшок. Миколо, а де моя сорочка? Що ж я, без спідньої піду? Светра ж на голе тіло натягнув.

— Одягай. — Агєєв неохоче дістав з узголів'я своїх нар розмальовану сорочку. — Вдома я тобі дам чисту на переміну, а ця мені залишиться. Коли знайду золото, і тебе не обділимо. А може, ще й з нами залишишся? Ходімо, чи що?

«Як же бути? — вкотре запитував себе Дорохов, ступаючи слідом за ватажком. Думки, наче сніг у завірюху, кружляли й плуталися. — Не можна йти на копальні. Треба брати в дорозі. Одійти далі від землянки і тоді діяти. Цікаво, звідки повертатимуться «мисливці» і «рибалки»? Запитати чи не варто? Ото буде номер, коли я цього схоплю та напорюся на тих! Доведеться відійти якнайдалі. А що як зчиниться стрілянина? Треба, щоб у землянці не було чути. Може, біля копалень?»

Ішли не поспішаючи. Агєєв повів у обхід, зовсім не тією дорогою, що йшли вчора. Несподівано Микола почав вичитувати Дорохову за марнотратство. І відкрився йому у новій якості.

— Навіщо золото витрачати на спирт? Золото — це життя. Можна купити зброю, продукти і зиму просидіти без грабунків і крадіжок. Без снігу ще нічого: забрав, утік — і кінці в воду. А зараз спробуй поткнись, ураз знайдуть. А маючи золото, голодним не сидітимеш. Добре тобі пофортунило з пісочком?

— Пофортунило. Жаль, мало було, — всміхнувся Саша.

— Скільки?

— Я ж тобі казав, трохи менше фунта.

— Дарма хлопцям моїм про пісок сказав, хтось може й зазіхнути.

«Так-так! Значить, сам вирішив при нагоді моїм золотом скористатися, чи, може, думає, поділюся? Ну що ж, мені ошурків не шкода. Ходімо, далі видно буде».

Приблизно через годину вони вибралися на дорогу.

— Сіно тут возять. Ще трохи — і вийдемо на берег Зеї, а там до дому з кілометр, — кинув через плече Агєєв. Він, як і досі, йшов з рушницею напоготові.

— Зачекай, Миколо! Присісти б десь, онуча збилася, ногу муляє.

Знайшлася біля дороги звалена бурею деревина. Олександр почав перевзуватися. Агєєв сів поруч, прихилив до дерева рушницю і взявся скручувати цигарку. Дорохов покінчив з валянком, ударом ноги відкинув рушницю, відскочив убік і наставив револьвер.

— Не ворушись. Стрілятиму. Я з карного розшуку.

Агєєв так і застиг з клаптиком газети, на якій купкою була насипана махорка.

— Підніми руки, повернися спиною і лягай униз обличчям.

Олександр сам здивувався зі свого спокою. У його рівному голосі звучала холодна впевненість. Може, тому бандитський ватажок чітко виконав усі команди і дав зв'язати собі руки.

Сирицевий ремінь, яким підперезався Олександр, ідучи в розвідку, став у великій пригоді. Крім ножа й патронів, у кишенях у Агєєва нічого не виявилося. Закинувши за плечі рушницю, Дорохов наказав:

— Уставай — і ходімо. Та не здумай тікати.

Тепер, коли напруження спало, Сашко помітив красу підсвіченого місяцем і снігом березняка, що впереміш з ялинником обступив дорогу, і відчув мороз. Засунув револьвера за пазуху й почав відігрівати задубілі від металу пальці. Виявилося, що Зея зовсім недалеко. Вони спустилися на кригу і второваною дорогою пішли вниз. З моменту затримання бандит не промовив жодного слова. А Дорохов говорив, не вмовкаючи:

— Подивився я вчора на твоїх хлопців, і жаль їх стало. Батько бандит і власних дітей на підсобників перетворив. Ти хоч думав, що їх чекає? Якби була в них мати, вона б тобі за них очі повидряпувала. Стара тільки над тобою тремтить і заради тебе онуків губить, а заступитися у вашому кутку за них нікому. Думав, що все про тебе знаю. Цілий місяць, можна сказати, щодня з Севастяном Пєсковим у в'язниці розмовляв. Він мені твердив: «Агєєв людина, у нього совість є». Перечитав я показання людей, яких ви грабували, і там виявилося, що ти совість не всю втратив, коли не дав чорнобородому з жінки знущатися. У колонії про тебе довідки наводив. Сказали, що працював справно, з п'ятірки три роки чесно відбув; і потім раптом утеча. І мало, що втік. Ватажком банди став. Грабувати почав. Гаразд, коли бандит, грабунки — річ зрозуміла, а ось як же ти з Віктором та Костянтином Миколайовичами так поводишся? Виростуть, то батьківською доріжкою підуть. Чого ж мовчиш, мов язика відкусив? Собі життя зламав і дітям губиш… А ти знаєш, яке тут життя після війни буде? Повз вас пройде нова залізниця. Побудують заводи, міста. Люди тайгові світ побачать. А ти бандит. У дітей, якщо вони твоєю доріжкою й не підуть, все одно твоє життя залишиться. Давай так: прийдемо у сільраду, пиши явку з визнанням провини. Будемо вважати, що сам, добровільно, здався. Знову мовчиш? Дурень ти, Миколо. Я ж з тобою тут від чистого серця говорю, а там, у сільраді, допитуватиму на протокол.

— Не вийде явки з визнанням провини. Не потрібна вона буде, — вперше обізвався Агєєв.

— Це чому ж не потрібна? — обурився Олександр.

— Поки дійдемо, руки відмерзнуть. Чим я свою біду відроблятиму? — Агєєв зітхнув, ще нижче схилив голову і похмуро кивнув: — Видно, на роду мені написано бандитом здохнути.

— Ану стій! — Олександр спробував розв'язати ремінь, але сириця стала наче залізна і насилу піддалася ножеві.— А тепер три снігом.

Хвилин десять Агєєв розтирав руки то об сніг, то об валянки і під кінець, стримуючи стогін, ворушачи пальцями, подякував:

— Спасибі. Почали відходити.

У сільраді, де розмістилася оперативна група, коли Дорохов представив Мудрикову і всім іншим Миколу Агєєва, у всіх відлягло від серця, звалився тягар. Їх напоїли чаєм, відігріли, і Агєєв сів писати заяву про явку з визнанням провини. На вимогу Олександра він написав, що добровільно допоможе оперативній групі взяти без перестрілки усіх своїх співучасників, і того ж ранку дотримав слова.

Дорохов, повернувшись до Чити, докладно доповів про ліквідацію банди. Начальник карного розшуку його уважно вислухав, спитав, як справи з Чипізубовим. Олександр розповів, що одразу після повернення сам особисто здав його командирові запасного полку.

— Молодець, Дорохов. За цю операцію представимо тебе до нагороди. Але, видно, не судилося нам далі разом працювати. На, читай. — І Гущин дістав з папки папір.

«Телеграма. Начальникові управління міліції Читинської області.

Негайно відрядіть Олександра Дорохова до Москви для роботи в карному розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР. Генерал-майор міліції Овчинников»

Виноски

1

М'які шкіряні чоботи з дуже високими халявами.

(обратно)

2

Гольці — гірські вершини в Сибіру.

(обратно)

3

Єлань — підвищена, гола й відкрита рівнина.

(обратно)

4

Факт достовірний.

(обратно)

Оглавление

Ігор Скорін . ХЛОПЦІ З КАРНОГО РОЗШУКУ

ПРОЛОГ

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

ЗА ПРИКМЕТАМИ

«ДУМАТИ, САШКО, ТРЕБА»

ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ

У ПАСТЦІ

«НЕЗАДОВІЛЬНО» ЗА НЕУВАЖНІСТЬ

ЗУСТРІЧ З АРТИСТОМ

ОСТАННІЙ З МОГИКАН

У РОЗВІДКУ

РЕБУС ГРИШКИ МІЖНАРОДНОГО

ТАКА В НИХ РОБОТА

СЮРПРИЗ

ШОФЕР СЕНЬЧА

ПО СЛІДУ

РОЗПЛАТА

ЧОБОТИ З БІЛИМ РАНТОМ

НАВЧАННЯ У СЕБЕ ВДОМА

ЗАРАХУВАТИ НА ПОСАДУ

У ЗАБАЙКАЛЛІ

«СТОМЛЕНЕ СОНЦЕ»

КОЗУБЕЦЬ І ЗОРРО

НА НОВОМУ МІСЦІ

УРОК КРИМІНАЛІСТИКИ

«ВИ, ТОВАРИШУ НАЧАЛЬНИК…»

ПОЇЗДКА В ХАРАУЗ

ПОЛЮВАННЯ

ЮШКА СЛЄПНЬОВ

ГРОМАДСЬКА РОБОТА — ХЛІБ ДЛЯ КОМСОМОЛЬЦЯ…

«МАДЕМУАЗЕЛЬ ЛЕ ДАНТЮ» ЇДЕ НА ЗАХІД

ВІЙНА

ЗНОВУ ЧИТА

У НОВОРІЧНУ НІЧ

КОЗУБЕЦЬ РВЕТЬСЯ НА ФРОНТ

ПО СТАРИХ МІСЦЯХ

ТАЙНИК НА СОРОЧЦІ

ЗА ПЛАНОМ ДОРОХОВА

У ЛІГВО ДО БАНДИТІВ

КІНЕЦЬ БАНДИ АГЄЄВА . . . . .

Реклама на сайте