«Острів Скарбів»

Острів Скарбів (fb2) - Острів Скарбів (пер. Л. Кузнєцова) 3606K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Роберт Льюис Стивенсон

Роберт Луїс СТІВЕНСОН ОСТРІВ СКАРБІВ Роман

Частина перша Старий пірат

Розділ 1 Старий морський вовк у заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу»

Сквайр Трілоні, доктор Лівсі та решта джентльменів доручили мені написати усе, що я знаю про Острів Скарбів. Вони хочуть, щоб я переповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи анінайменших подробиць, за винятком географічного розташування острова. Це має бути таємницею, аж поки звідти не вивезли усіх скарбів. Що ж, я починаю свою розповідь року 17… від Різдва Христового, думками повертаючись у той час, коли мій батько утримував заїжджий двір «Адмірал Бенбоу» і коли в ньому оселився старий засмаглий моряк зі шрамом від шаблі на правій щоці.

Я добре пам'ятаю, ніби й не минуло стільки часу відтоді, як цей високий кремезний чолов'яга з'явився у наших краях. Він насилу доплентався до дверей «Адмірала Бенбоу», — видно було, що йому важко дається кожен крок. Якийсь чоловік віз за ним на тачці матроську скриню. Обличчя моряка було смаглявим. Поверх коміра його заяложеного синього каптана стирчала масна кіска. У нього були шершаві порубцьовані руки, чорні поламані нігті, а шрам на обличчі — бруднувато-білий зі свинцевим відтінком. Пам'ять відтворює образ незнайомця, який, посвистуючи, оглянув нашу бухту і ні сіло ні впало загорланив стару матроську пісню, яку потім співав дуже часто:

П'ятнадцять душ на скрині мерця, Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Його старечий голос деренчав і вищав, як скрипучий кабестан.

Він постукав у наші двері дрючиною, схожою на гандшпуг. Коли батько вийшов до нього, він грубо зажадав склянку рому. Йому подали ром, і він як справжній гурман смакував кожен ковток напою, розглядаючи скелі та вивіску нашого закладу.

— Затишна бухта, — нарешті сказав він. — Підходяще місце для заїзду. Чи багато постояльців, ґаздо?

Батько запевнив, що ні, навіть не приховуючи невдоволення таким станом речей.

— Те, що треба! — сказав моряк. Пристанище саме для мене… Гей, друзяко! — гукнув він чоловікові, який котив тачку з його скринею. — Підходь ближче, допоможеш затягти скриню. Поживу тут трохи, — продовжував він. — Я невибагливий. Ром, свинина та яєчня — більше мені нічого не треба. Та ще для повного щастя отой мис, з якого добре видно кораблі у морі… А хочете знати моє ім'я? Називайте мене капітаном… Знаю-знаю, що вас непокоїть! Нате!

Він жбурнув на поріг три чи чотири золоті гінеї.

— Як гроші скінчаться, нагадаєте, — суворо мовив і глянув на батька так, ніби й справді був капітаном.

Попри жебрацький одяг і грубіянство, він таки не скидався на рядового матроса. Найімовірніше, він був штурманом або шкіпером, і звик віддавати накази, а не виконувати їх. Такий і кулаком уміє орудувати. Чоловік із тачкою мало що знав про нього. Лише те, що незнайомець прибув учора вранці до «Готелю короля Георга» і розпитував про постоялі двори поблизу моря. Мабуть, наш він вибрав через непогані відгуки, а ще тому, що наш заїзд розташований на відлюдді.

Новий постоялець виявився мовчуном. Цілими днями тинявся він берегом бухти сюди-туди або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою. Вечорами дивак сидів у загальній залі в найдальшому кутку, біля вогню, попивав ром, трохи розведений водою. Марно було до нього звертатися — він не озивався. Люто зблисне очима та засопе, мов сирена корабля. Через деякий час і ми, і наші відвідувачі звикли не турбувати його. Щодня, повернувшись із прогулянки, він цікавився, чи не проходили нашою дорогою моряки. Спершу ми думали, що він шукає собі компанію — таких самих ланців, як він сам. І тільки згодом збагнули, що він, навпаки, уникає зустрічі з ними. Перш ніж увійти до загальної зали і показатись на очі морякам, які зупинялися перепочити у «Адміралі Бенбоу» по дорозі в Брістоль, він розглядав їх з-за дверної шторки. У присутності таких людей він сидів тихо, як миша під мітлою.

Я був єдиним, хто знав причину його дивної поведінки; капітан сам утаємничив мене у свої побоювання. Одного разу він відвів мене в бік і пообіцяв платити першого числа кожного місяця по чотири пенси чистим сріблом, якщо я уважно слідкуватиму, чи не з'явиться часом одноногий моряк, і негайно повідомлю йому про це. На початку кожного місяця я нагадував йому про обіцяну платню, та він, як завжди, лише люто сопів і спопеляв мене поглядом. Проте не минало й тижня, як він передумував, приносив таки срібну монетку вартістю чотири пенси і неодмінно наказував одне й те саме: «не проґавити одноногого моряка».

Ну й натерпівся ж я страху з цим одноногим моряком! Він переслідував мене навіть уві сні. Він являвся мені в образі тисячі чортів у всіх їхніх злодіяннях у ті буремні ночі, коли вітер, здавалося, знесе наш дім, а в бухті лютував шторм. Його нога була відрізана чи то до коліна, чи то й до стегна. Бувало, він ввижався таким страховищем, наче одна-єдина його нога росла просто з черева. Він наздоганяв мене, вправно перескакуючи тією однією ногою через плоти та канави. Ой нелегко давалися мені ті чотири пенси на місяць: за них я розплачувався моторошними снами.

Та хоч яким страшним був для мене одноногий моряк, капітана я боявся менше за інших. Бували вечори, коли він так упивався розведеним ромом, що голова йшла обертом, і тоді ще довго сидів у загальній залі, горланячи свої старовинні, дикунські, жорстокі морські пісні, аніскільки не зважаючи на присутніх. Іноді він пригощав випивкою усіх і примушував зніяковілих гостей вислуховувати його розповіді або хором йому підспівувати. Стіни нашого дому дрижали від «Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!», бо всі відвідувачі, боячись його несамовитого гніву, щосили намагалися перегорланити один одного і співати якомога голосніше, аби лише капітан не розлютився. Якщо ж йому щось було не до вподоби, він ставав страшним: гримав кулаком по столу і змушував усіх замовкнути. Догодити йому було важко: він то шаленів, якщо хтось наважувався перебити його своїм запитанням, то, навпаки, лютував, чому слухачі нічого не запитують, а отже пропускають сказане ним повз вуха. Він не дозволяв виходити із загальної зали нікому, аж поки сам, напівсонний, стомлений і хмільний не поплентається до свого ліжка відсипатись.

Його розповіді вселяли страх у кожного — жахливі розповіді про шибениці, про дошку з одним кінцем, про шторми та острови Драй Тортугас, про розбійницькі гнізда і піратські наскоки в Іспанському морі.

Судячи з його розповідей, він усе життя прожив серед найстрашніших піратів, яких коли-небудь бачило море. А лайка, яка зривалася з його уст частіше, ніж звичайні слова, лякала наших сільських наївних людей ще більше, ніж ті злочини, про які він розповідав.

Відколи капітан хазяйнував у нашім заїзді, батько увесь час скаржився, що нам доведеться закриватися. Він побоювався, що через присутність капітана люди перестануть у нас бувати. Кому сподобається терпіти його знущання і тремтіти від жаху, повертаючись уночі додому! А от я і досі вважаю, що такий постоялець, навпаки, приносив прибуток. Ніде правди діти, відвідувачі побоювалися капітана, проте вже наступного дня після його показових виступів вони знову приходили. І я не бачу нічого дивного в тому, що вони тяглися до нього. Ця людина привнесла у наше сіре, одноманітне життя щось незвичайне, сколихнула наш спокій. Деякі молодики відверто захоплювалися «наскрізь просоленим моряком» і називали його «справжнім морським вовком». Вони вважали, що саме завдяки таким людям Англія набула слави як гроза морів.

Та разом з тим нахабний моряк все ж таки завдавав нам збитків. Минав тиждень за тижнем, гроші, які він заплатив першого ж дня, давно скінчилися, доплачувати він і не думав, а батько ніяк не наважувався змусити його платити. На кожне нагадування про гроші нахлібник відповідав грізним сопінням, що радше нагадувало ричання; він так люто дивився на батька, що той прожогом вимітався з його кімнати. Я бачив, як він безвільно заламував руки після цих невдалих спроб. Безсумнівно, все це спричинило його передчасну смерть.

Капітан завжди ходив у одному й тому самому одязі. За весь час перебування у нас він придбав лише декілька пар панчіх у вуличного торговця. Криси одного боку його капелюха обвисли, та капітан цього не помічав, хоча, коли здіймався сильний вітер, це було вкрай незручно. Його латаний-перелатаний власноруч каптан перетворився на лахміття.

Він ніколи нікому не писав листів і не отримував їх також. І ніколи не починав ні з ким бесіди, хіба що з сусідами, та й лише тоді, коли був добряче напідпитку. І ніхто ніколи не бачив, щоби він відчиняв свою скриню.

Пригадую єдиний випадок, коли капітана поставили на місце. Це трапилося в останні дні життя мого батька.

Якось надвечір до хворого батька запросили доктора Лівсі. Він оглянув пацієнта, нашвидкуруч пообідав, подякував матері за пригощення і зійшов на перший поверх у загальну залу. Чекаючи, поки приведуть його коня, він курив люльку. Кінь залишився у селі, бо в старому «Бенбоу» конюшні не було.

Я проводжав доктора вниз до виходу, тож добре його розгледів. Бездоганний одяг доповнювала білосніжна перука. Вона йому личила, бо він мав чорні очі. Цей ввічливий пан здивував мене своєю разючою несхожістю з тою наволоччю, яка зазвичай сиділа у нашій корчмі. Особливо його образ контрастував з нашим вайлуватим опудалом, нехлюєм, похмурим, дебелим піратом, який, саме нахлебтавшись рому, наліг на стіл і, як на замовлення, заревів свою улюблену пісню:

П'ятнадцять душ на скрині мерця, Йо-го-го, та ще й пляшечка рому! Пий — і з чортами ти дійдеш кінця. Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Спочатку я думав, що «скриня мерця» це і є та сама скриня, з якою він прийшов до нас і яка ще й досі стоїть нагорі в кімнаті капітана.

Частенько я бачив цю скриню у своїх снах разом з одноногим моряком. Та згодом ми всі звикли до цієї пісні, і вона перестала наводити на нас жах. Цього вечора вона здивувала лише доктора і, всі це помітили, не справила на нього приємного враження. Він сердито зиркнув на співця: дурнувата пісня увірвалася в його розмову зі старим садівником Тейлором. А капітан розійшовся не на жарт і гримнув кулаком по столу, вимагаючи тиші. Усі вмить замовкли, крім доктора Лівсі, який продовжував доброзичливо й дохідливо розтлумачувати співрозмовнику про нові ліки від ревматизму, водночас усмак затягуючись густим димом. Капітан зміряв його пронизливим поглядом і ще раз ударив кулаком по столу, здавалося, з подвійною силою. А далі закричав і брутально вилаявся:

— Гей! Ану мовчати там на палубі!

— Це ви, часом, не до мене звертаєтесь, сер? — спитав доктор.

Старий грубіян підтвердив, що таки до нього, і знову вилаявся.

— Ну, коли до мене, сер, то і я скажу вам дещо: якщо ви не припините пиячити, то невдовзі на світі стане одним негідником менше!

Капітан мов зшаленів. Він зірвався з місця, витягнув і відкрив свого складаного морського ножа, крутив його в руці й погрожував доктору, що продірявить його.

Доктор і вусом не повів. Він продовжував говорити з ним через плече, як і раніше, може, трішки гучніше, щоб усі могли почути. Спокійно і твердо він попередив — Якщо ви просто зараз не сховаєте цього ножа до кишені, слово честі, гойдатиметеся на шибениці за рішенням першої сесії нашого виїзного суду.

Вони обмінялися ворожими поглядами. Спасував капітан: склав ніж і сів на своє місце, злобно буркнувши щось собі під носа.

— І майте на увазі, сер, — добивав переможеного доктор Лівсі, — оскільки я дізнався, що в моїй окрузі перебуває така… особа, я зобов'язаний організувати безперервний нагляд за вашою поведінкою. Я ж бо не лише лікар, а ще й суддя. І якщо на вас бодай хтось поскаржиться, — хоча б на те, що ви нагрубіянили, як оце зараз, — будьте певні, я подбаю, аби вас вигнали звідси. Я все сказав.

Через деякий час привели коня доктора Лівсі, і він попрощався з присутніми. Та вечір для капітана вже був зіпсований. Він принишк і ще довгенько поводився тихо.

Розділ 2 Чорний Пес навідується до капітана

Незабаром відбулася перша з тих загадкових подій, завдяки яким ми врешті-решт здихалися капітана. Проте позбутися його самого аж ніяк не означало позбутись усіх клопотів, які нам нав'язав цей дармоїд.

Та зима була дуже холодна, нам дошкуляли стійкі тріскучі морози й пронизливі вітри. Уже на початку зими стало зрозуміло, що мій батько до весни не доживе. Щодня його стан погіршувався, тому господарювати у заїжджому дворі доводилося мені й матері. Справ у нас було аж надто багато, і нам просто ніколи було бавити нашого неприємного постояльця.

Одного морозного січневого ранку капітан прокинувся раніше, ніж звичайно. Бухта сивіла інеєм. Дрібна мжичка лягала на прибережні камені. Сонце ще не зійшло, встигло лише торкнутися вершин гір і морської поверхні аж ген під горизонтом. Та він усе одно відразу пішов до моря. З-за широких полів його поношеного синього каптана виглядав кортик, з-під пахви стирчала підзорна труба. Капелюха він зсунув на потилицю. Чомусь згадалось, як у нього з уст клубочилась у повітрі пара, мов дим. Я чув, як він спересердя щось буркнув сам до себе, зникаючи за великим уступом скелі, мабуть, ніяк не міг забути про недавню сутичку з суддею Лівсі.

Мати була нагорі з батьком, а я накривав стіл, щоб зустріти капітана зі сніданком. Раптом двері відчинилися настіж, і до зали рвучко увійшов незнайомець.

Його обличчя було землистим, а на лівій руці бракувало двох пальців. І хоча на поясі в нього висів кортик, інших ознак його войовничості я не помітив. У мене виробилася звичка пильно слідкувати за всіма моряками, байдуже, скільки в них було ніг: дві чи одна. Цей чоловік мене збентежив. Ніщо не характеризувало його як моряка, я це просто відчув.

Я поцікавився, що йому потрібно; він замовив рому. А коли я метнувся з-за стійки, аби принести пляшку, він сів за стіл і підізвав мене до себе. Я зупинився перед його столиком, від хвилювання мнучи в руках серветку.

— Ходи-но сюди, парубійку, — сказав він. — Підійди ближче. Я підійшов до гостя.

— Цей сніданок чекає мого дружка Біллі, чи не так? — лукаво спитав він. Я відповів, що вперше чую про якогось Біллі, а сніданок приготовлений для одного нашого постояльця, який велів себе називати капітаном.

— Що ж, це цілком у його стилі. А ще він має шрам на щоці й такий увічливий, надто коли нап'ється. Ось такий він, мій друг Біллі! Припустімо, що у вашого капітана теж красується шрам на щоці, і, о диво, теж на правій! Який збіг обставин! Так от: я хочу дізнатися, чи вдома мій товариш Біллі?

Я відповів, що капітан вийшов на прогулянку.

— Куди саме, синку? Куди він пішов?

Я показав йому стрімчак і сказав, що капітан мав би з'явитися звідти.

— А коли?

Далі він задав мені ще декілька запитань і сказав:

— Мій друг Біллі зрадіє мені не менше, ніж випивці.

Та його злюще обличчя говорило протилежне, і я засумнівався в тому, що капітан буде радий бачити цього непрошеного гостя. Але я одразу наказав собі: моя хата скраю… Та й що я міг вдіяти за таких обставин. Незнайомець стояв на виході з дому і пильно стежив за рогом будівлі, мов кіт на ловах. Я спробував вийти на дорогу, але він зупинив мене. А за те, що я не одразу його послухав, він так люто на мене глянув та ще й зозла гаркнув, що я від страху аж підскочив. Та вся його лють минула, тільки-но я повернувся назад. Він балакав зі мною то улесливо, то жартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я йому відразу сподобався.

— У мене є син. Ви схожі, як діти однієї матері. Я ним пишаюсь. Але для хлопчиків найважливіше — послух. Так-так, послух. От якби тобі довелося поплавати з Біллі, я б не мусив гукати тобі двічі услід. Біллі ніколи не повторював наказів, всі розуміли його з першого разу… А, ось і він, мій друг Біллі, з підзорною трубою під пахвою, нехай благословить його Бог. Зайдімо краще до кімнати, сховаємося за дверима, синку, і влаштуємо Біллі сюрприз, потішимо Біллі, нехай благословить його Бог!

Говорячи це, він заштовхав мене до загальної зали, у самий кут і заступив своєю спиною. Нас обох заслоняли відчинені двері. Мені було неприємно і страшно, незнайомець теж нервував. Він підтягнув рукоятку кортика, ледь-ледь витяг його із піхв і посіпувався, ніби хотів позбутися чогось, що застрягло йому в горлі.

Нарешті зайшов капітан, грюкнув дверима і відразу попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.

— Гей, Біллі! — нарешті звернувся до нього незнайомець, намагаючись говорити так, щоб його голос звучав впевнено і відважно.

Капітан крутнувся на каблуках і побачив нас. Здалося, засмага вмить зійшла з його обличчя — так він зблід. Він виглядав так, ніби побачив привид або живого диявола, а то й ще щось гірше, якщо таке, звичайно, існує. Скажу вам чесно, що в ту мить мені стало його дуже шкода: він ураз постарів і став таким беззахисним!

— Ти мене не впізнав, Біллі! Ну невже ти не впізнаєш свого давнього друга з корабля, Біллі? — спитав незнайомець.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— Власною персоною, — самовдоволено відповів незнайомець. Чорний Пес прийшов провідати свого давнього друга з корабля, свого Біллі, який оселився в заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу». Ех, Біллі, скільки солі з'їдено відтоді, як я позбувся двох своїх нігтів, — прокричав він, демонструючи свою покалічену лівицю.

— Ну, годі вже. Ти натрапив на мій слід, я перед тобою. Кажи, чого прийшов?

— А ти не змінився, Біллі, — відповів Чорний Пес. — Маєш рацію, треба перейти до суті справи, Біллі. Цей славний хлопчина, який мені одразу сподобався, принесе мені склянку рому. А ми з тобою, якщо захочеш, посидимо, побалакаємо без образ, відверто, як давні друзі.

Коли я повернувся з пляшкою, вони вже обоє сиділи за столом капітана. Чорний Пес сидів боком, поближче до виходу, одним оком дивився на співрозмовника, а іншим поглядав на двері, як на рятувальний місток.

Мені наказали вийти і залишити двері відчиненими настіж, начебто для того, аби я не міг підглядати через замкову щілину.

Я залишив їх і пішов у кухню. Ще довго я не міг нічого почути, хоча й, зізнаюся, дуже старався. Ніби на догоду моєму бажанню, голоси ставали щораз гучнішими, і врешті-решт я розчув декілька слів, переважно лайку капітана.

Я почув, як капітан, уже не контролюючи себе від гніву, кричав:

— Ні, ні, ні і ще раз ні! І годі про це! Чуєш мене?

А потім знову.

— А як справа дійде до шибениці, то нехай же вона поколише усіх!

Після цього ринула злива найбрутальнішої лайки, стіл і лавки шумно попадали, дзенькнула сталь, хтось зойкнув від болю і за мить я побачив, як Чорний Пес стрімголов побіг до дверей. Його наздоганяв капітан. Кортики обох були оголені. У Чорного Пса з лівого плеча текла кров. Вже майже у дверях капітан замахнувся кортиком для останнього вирішального удару і, безперечно, розтяв би втікачеві голову навпіл, але кортик зачепився за нашу вивіску. Внизу на рамі вивіски «Адмірала Бенбоу» досі видніється слід від того удару.

Промахом капітана сутичка і скінчилася.

Опинившись на дорозі, Чорний Пес, попри поранення, прудко накивав п'ятами. За якусь мить він щез із нашого поля зору. Капітан стояв як укопаний і очей не зводив із вивіски. Потім провів руками по очах, ніби хотів зняти з них полуду, і зайшов у дім.

— Джиме, — нетерпляче звернувся він до мене, — неси ром!

При цьому він похитнувся і оперся рукою об стіну.

— Вас поранено? — вигукнув я.

— Рому! — повторив він. — Мені негайно потрібно вимітатися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але через хвилювання розбив склянку і не відразу зміг закрутити кран бочечки. Поки я порався, щось важке гепнулося на підлогу. Я вбіг і побачив на долівці капітана, витягнутого на увесь свій зріст. Мати, стурбована криками і бійкою, збігла вниз допомогти мені. Капітан важко і шумно дихав. Ми трішки підняли його голову, але далі не знали, як йому допомогти. Я приніс рому, намагався влити йому в рот. Але щелепи годі було розімкнути. Здавалося, капітан смертельно поранений під час сутички з незнайомцем. Мати причитала, боялася, що цей інцидент зганьбить наш заїжджий двір, скаржилася на долю, що саме в такий момент батько неспроможний нам допомогти. На наше щастя, в дім зайшов доктор Лівсі, який приїхав оглянути мого хворого батька.

— Докторе, допоможіть! — разом вигукнули ми. — Що нам робити? Куди він поранений?

— Поранений? — здивувався доктор. — Дурниці! Він так само поранений, як ми з вами. Допився… Що тут вдієш! Я його попереджав… Ви, місіс Гокінс, повертайтеся нагору до чоловіка і не розповідайте йому, що тут сталось. А я намагатимуся врятувати це жалюгідне життя. Джиме, мені потрібна велика посудина.

Коли я повернувся з мискою, доктор уже підгорнув рукав на великій мускулистій руці капітана. Вся рука була в татуюванні. На передпліччі синіли чіткі написи: «На щастя», «Попутного вітру» та «Щасти Біллі Бонсу». Поблизу плеча була зображена шибениця з повішеним. На перший погляд малюнок був зроблений досконало.

— Віща картинка, — підмітив доктор, торкнувшись пальцем цього зображення. — А зараз, пане Бонсе, якщо це ваше справжнє ім'я, ми побачимо, якого кольору ваша кров… Ти ж не боїшся крові, Джиме? — уточнив доктор Лівсі.

— Не боюсь, сер, — відповів я.

— Чудово, — промовив доктор. — Триматимеш миску.

Не довго думаючи, він ланцетом розтяв вену.

Перш ніж капітан відкрив очі і обвів нас затуманеним поглядом, втратив чимало крові. Він упізнав доктора і спохмурнів. Потім помітив мене і начебто трохи заспокоївся. Потім ураз напнувся, мов струна, поривався встати і загорлав:

— Де Чорний Пес?

— Нема тут ніякого пса, крім того, який зжирає вас ізсередини, — не стримався доктор. — Ви зловживали ромом. Ось результат, як я вас і попереджав. Бог свідок, я витягнув вас із могили. Щоправда, лише тому, що мій обов'язок рятувати життя. Ну, містере Бонсе…

— Я вам ніякий не Боне — перебив капітан.

— Яка різниця, — продовжив доктор. — Я знав одного пірата на ім'я Боне і назвав вас так для зручності. Запам'ятайте все, що я зараз скажу: склянка рому, звичайно, для вас несмертельна. Але якщо ви дозволите собі випити одну, то вже не зможете зупинитись. Клянусь вам своєю перукою: не покинете пиячити, то й справді помрете дуже швидко. Я зрозуміло висловлююсь? Підете туди, де приготовлене місце для кожного, як обіцяно у Біблії… Тож раджу вам тримати себе в руках! А тепер, хоч як не хочеться, допоможу вам дістатися постелі.

Доклавши чимало зусиль, ми витягли капітана нагору і поклали в ліжко. Він, знесилений, упав на подушку. Здавалося, він нічого не відчуває. — Не забудьте, — сказав доктор, — я не перебільшую: слово «ром» і слово «смерть» для вас мають однаковий зміст.

Узявши мене за руку, він пішов до кімнати мого батька.

— Цього разу відбувся легким коштом, — сказав мені доктор. — Я випустив із нього стільки крові, що він надовго вгамується. Тиждень не сміє вилазити з постелі, це корисно і для нього, і для вас. Проте ще одного удару він не витримає.

Розділ 3 Чорна мітка

Обідньою порою я зайшов до кімнати капітана з ліками і прохолодним напоєм. Він лежав у тому самому положенні, в якому ми з доктором його залишили, тільки трохи вище. Він видався мені дуже кволим і водночас надто збудженим.

— Джиме, ти єдиний тут, хто чогось вартий. Пам'ятаєш, я завжди був добрим до тебе. Жодного місяця я не забув дати тобі чотири срібні пенси. А тепер бачиш, який я безпорадний, як мені кепсько, всі покинули мене! Ти ж принесеш мені скляночку рому, га, Джиме?

— Доктор… — почав було я.

Але хворий почав дуже сердито, хоча й слабким голосом, звинувачувати лікарів у всіх бідах світу.

— Лікарі — то непутящі нероби, — сказав він. — А цей ваш тутешній ескулап… ну що він знає про моряків? Я бував у таких краях, де спека, яку киплячій смолі, де люди валилися з ніг від Жовтого Джека, а від землетрусів земля ходила ходором, як море під час бурі. Що він може знати про мене?! Та я виживав на однім ромі. Ром заміняв мені і м'ясо, і воду, і жінку, і друга. Якщо я негайно не вип'ю рому, то почуватимусь нещасним старим кораблем, викинутим штормом на берег. Моя смерть буде на твоїй совісті. Хай йому грець, тому триклятому доктору…

І він знову довго лаявся.

— Ти бачиш, Джиме, як тремтять мої пальці, — продовжував він скиглити. — Я не можу змусити їх не тремтіти. Я не мав сьогодні жодної краплі в роті. Цей доктор — телепень, запевняю тебе. Якщо я не вип'ю рому, мені вважатимуться жахи. І знаєш що, дещо я вже бачив, їй-богу! Я бачив старого Флінта, він он там, у кутку, в тебе за спиною. Я бачив його як живого. А коли мені ввижаються жахи, я звірію, я ж дикий чоловік. Ти чув на власні вуха, як доктор казав, що одна чарка не вб'є мене. Я дам тобі золоту гінею за однісіньку чарчину, Джиме!

Він канючив щораз напористіше і я став непокоїтися, аби цього не зачув батько. В той день він почувався вкрай погано, і потребував цілковитого спокою. Та остаточно мене переконало нагадування слів доктора, що одна склянка капітану не зашкодить.

— Я не потребую ваших грошей, — відповів я, бо підкуп суперечив моєму розумінню гідності. — Краще віддасте борг батькові. Я принесу вам склянку. Першу і останню.

Я приніс йому склянку рому. Він жадібно схопив її і осушив до дна.

— От і добре! — вдоволено прохрипів він. Мені одразу полегшало. Послухай, друже, а доктор часом нічого не говорив про те, скільки я мушу валятися на цім ліжку?

— Щонайменше тиждень, — відповів я.

— Хай поб'є його грім! — скрикнув капітан. — Тиждень! Якщо я лежатиму тут тиждень, вони встигнуть прислати мені чорну мітку. Ці люди вже пронюхали, де я, ледацюги і ланці, які не змогли зберегти своє добро, а тепер зазіхають на чуже. Хіба так чинять справжні моряки? Я ж навпаки, бережливий, ніколи не пускав гроші на вітер і не маю бажання втрачати те, що накопичив. Я знову їх надую. Я покину цей риф і ще раз пошию їх у дурні. На цих словах він почав поволі підніматися, вхопився за моє плече так сильно, що я ледь не закричав від болю. Важко, мов були зі свинцю, його ноги опустилися на підлогу. А його палка промова сильно контрастувала з ледь чутним голосом.

Після того як йому вдалося сісти, він ще довго не міг вимовити жодного слова. Він трохи відпочив і зрештою сказав:

— Доконав мене ваш доктор… У вухах гуде. Допоможи мені лягти…

Та перш ніж я встиг простягти руку, він сам упав на ліжко і деякий час лежав мовчки.

— Джиме, — сказав він нарешті, — чи бачив ти сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — уточнив я?

— Та біс із ним, з тим Чорним Псом, — чортихнувся капітан. — Він дуже погана людина, але ті, що прислали його, ще гірші. Слухай уважно: якщо мені не вдасться забратися звідси і вони пришлють мені чорну мітку, знай, що вони полюють на мою скриню. Тоді сідай на коня… — адже ти їздиш верхи, так? — сідай на коня і жени щодуху… Мені вже байдуже… Жени хоч би й до цього чистьохи-доктора і скажи йому, щоб нагнав сюди усіх своїх псів — присяжних і суддів, і застукав моїх гостей на борту «Адмірала Бенбоу», всю банду старого Флінта, всіх до одного, усіх, хто ще живий. Я був першим штурманом старого Флінта, і тільки мені відомо, де є те місце. Він сам усе передав мені у Саванні, коли був при смерті, як оце зараз я лежу. Бачиш?! Але ти нічого не роби, аж поки вони не пришлють мені чорну мітку або поки знову не побачиш Чорного Пса, або моряка на одній нозі. Отого одноногого остерігайся найдужче.

— Що то за чорна мітка, капітане? — запитав я.

— Ну це щось на зразок повістки. Коли вони пришлють, я скажу тобі, друже. Тільки не проґав їх, хороший мій Джиме, і я віддам тобі половину того, що маю, слово честі…

Язик у капітана почав заплітатися, а голос дедалі слабнув. Я дав йому ліки, і він випив їх слухняно, як дитина.

— Ще жоден моряк не потребував ліків так, як я.

Він задрімав, і я залишив його.

Сам не знаю, як би я вчинив, якби все пройшло гладко. Найімовірніше, я розповів би про все доктору, бо я до смерті боявся, що капітан розкається у своїй відвертості і вкоротить мені віку. Та не так сталось, як гадалось. Увечері раптово віддав Богу душу мій батько, і все інше вже не мало значення для нас. Я був пригнічений горем, механічно зустрічав сусідів, влаштовував похорон, щось робив по дому і клопотав у повсякденних справах заїжджого двору. Просто не було часу боятися капітана.

Наступного ранку після похорону батька капітан сам зійшов униз. Відтоді він їв у звичний час, але без особливої охоти. Проте цього разу, мабуть, хильнув зайвого, бо сам причащався біля стійки. Та ще і фиркав, і сопів так роздратовано, що ніхто не смів йому перечити. Ввечері він напився як звичайно. Жахливо було чути його дику пісню у нашому жалобному домі. Хоча він був дуже кволий, ми смертельно його боялися, тим більше, що доктор був далеко, його викликали до хворого за кілька миль, і після смерті батька він до нас більше не заходив.

Я вже казав, що капітан був кволий. І справді, він не лише не одужував, а помітно слабшав. Він важко піднімався сходами; похитуючись, шкандибав із зали до стійки. Іноді він висував носа за двері, щоб подихати морем, але завжди при цьому тримався за стінку. Він дихав важко і часто, як людина, що забирається на круту гору.

Він більше не заводив зі мною ніяких розмов, певно, забув про свою недавню відвертість, але став більш запальним, роздратованим, незважаючи на слабкість. Напиваючись, він витягав кортика і клав перед собою на стіл, при цьому він майже не звертав уваги на людей, заглиблений у свої думки.

Одного разу він нас дуже здивував тим, що наспівував якусь сільську пісеньку про кохання, яку, напевно, співав у юності, ще до моря.

Так усе було аж до наступного дня після похорону батька. День видався похмурий, туманний і морозяний. Близько третьої години пополудні я вийшов за двері й зупинився на порозі, поринувши у сумні думки про бідолашного батька.

В якийсь момент я зауважив чоловіка, який повільно брів по дорозі. Очевидно, він був незрячий, тому що дорогу перед собою намацував палкою. Його очі й ніс прикривав зелений козирок. Згорблений від старості чи хвороби, увесь закутаний у благий одяг, подертий матроський плащ із капюшоном, який спотворював його ще більше. Ніколи мені не доводилося бачити такої страшної людини. Неподалік від нашого заїжджого двору він зупинився і промовив дивним, гугнявим голосом, звертаючись навмання у простір.

— Чи не підкаже якась добра людина бідному сліпцеві, що втратив безцінний зір під час хороброго захисту своєї батьківщини, Англії, нехай благословить Господь короля Георга, в яку місцевість привели його дорога і палиця? — Ви стоїте біля заїжджого двору «Адмірал Бенбоу», у бухті Чорного Мису, добродію, — сказав я.

— О, я чую голос, — прогугнявив сліпий чоловік, молодечий голос. Подайте мені руку, добрий юначе, і заведіть мене в цей дім!

— Я простяг йому руку, і це потворне безоке створіння з підсолодженим голосом, схопило її, мов залізними лещатами.

— Я дуже налякався і хотів утекти. Але старий притягнув мене до себе.

— А тепер, хлопче, — сказав він, веди мене до капітана.

— Сер, — пролепетав я, — слово честі, я боюсь…

— Боїшся? — посміхнувся він, — он воно як. Негайно веди мене до капітана, інакше зламаю тобі руку!

І він так сильно повернув мені руку, що я аж скрикнув.

— Сер, — сказав я, — боюсь я не за себе, а за вас. Капітан тепер не той, що був раніше. Він сидить із оголеним кортиком. Один джентльмен уже заходи в до нього і…

— Марш притьмом! — перебив він мене.

Такого жорсткого, холодного і огидного голосу я ще не чув. Цей голос налякав мене ще більше, ніж біль. Я зрозумів, що мушу підкоритися, і повів його до шинку, де сидів наш хворий пірат, захмелілий від рому. Сліпець вчепився в мене залізними пальцями, наліг на мене, я ледве витримував його вагу.

— Веди мене просто до нього, а коли він мене побачить, крикнеш: «Ось ваш друг, Біллі!» А не крикнеш, завдам тобі…

Не договоривши, він так вивернув мою руку, що я ледь не втратив свідомості. Страх перед сліпим жебраком затьмарив страх перед капітаном і, відчинивши двері, тремтячим голосом я прокричав ті слова, які велів прокричати сліпець.

Бідний капітан підняв очі і враз протверезів. Його обличчя скривилося від переляку чи то від муки. Він спробував підвестися, та, мабуть, забракло сил. — Пусте, Біллі, сиди на місці, — сказав жебрак. — Хоч я і не бачу, зате чую добре, і мухи не пропущу. Я до тебе у справі. Протягни свою праву руку… Хлопче, візьми його руку і піднеси її до моєї правиці.

Ми обидва скорились йому. Я бачив, як він переклав щось зі своєї руки, якою тримав палицю, в долоню капітана, яка миттю затиснулася в кулак.

— Справу зроблено, — відрубав сліпець.

По цих словах він відпустив мене і з проворністю, невластивою каліці, вискочив надвір. Я стояв непорушно, намагаючись зрозуміти, наскільки він віддалився від нашого двору.

Нескоро ми з капітаном отямилися. Я відпустив його зап'ястя, а він розкрив кулак і поглянув на долоню.

— О десятій! — скрикнув він. Через шість годин. Ми ще їм покажемо, де раки зимують!

Він скочив на ноги, але похитнувся і схопився за горло. Так, погойдуючись, він простояв трохи, а потім, видавши якийсь дивний звук, звалився на підлогу, обличчям долі.

Я відразу кинувся до нього і покликав матір на допомогу. Та було вже пізно. Капітан помер на місці. Це був той другий смертоносний удар, інсульт, про який говорив доктор. Та ось що дивно: мені стало шкода його, цього чоловіка, якого я увесь час ненавидів і боявся. Я розплакався, це було вже занадто: друга смерть, свідком якої я став за останній час. А я ще й батька не встиг оплакати.

Розділ 4 Матроська скриня

Я звичайно, відразу ж розповів матері, все що знав.

Можливо, це варто було зробити раніше. Але я мовчав — і ми опинилися у скрутному й небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей, якщо вони у нього взагалі були, по праву повинна належати нам. Однак його товариші, як-от Чорний Пес чи сліпий жебрак, навряд чи погодились би ділитися своєю здобиччю, щоб виплатити борги покійного. Виконати наказ капітана і мчати до судді Лі всі я не міг: хіба можна було залишати беззахисну маму? Навіть подумати про таке я не міг. Та й залишатися вдома було теж безглуздям: ми здригалися навіть від падіння вуглинок на решітку в нашому вогнищі, нас лякало навіть цокання годинника. У всьому нам вчувалися кроки, ми боялися навіть власної тіні.

Сама лише думка про те, що на підлозі лежить мертве тіло і що десь поруч вештається мерзенний сліпий жебрак, який от-от може повернутися, піднімала мого чуба дибки. Зволікати не можна було ані хвилини. І ми вирішили звернутися по допомогу до найближчого селища. Так і вдіяли. Вечоріло, а ми з непокритими головами бігли чимдуж крізь морозний туман.

Селище, до якого ми бігли, розташовувалось неподалік, але з нашого двору його не було видно. Воно розкинулось в кількох сотнях ярдів, на протилежному березі сусідньої бухти. Мене підбадьорювало те, що сліпець з'явився з іншого боку, і пішов туди, звідки прийшов. Ішли ми недовго, хоча інколи й зупинялися і прислухалися. Нічого особливого, усі звуки, які ми чули, були звичними для нас: шум прибою, каркання ворони в лісі… Люди у селі вже позапалювали свічки. Ніколи не забуду, як сяйво тих жовтуватих вогників у дверях і вікнах заспокоювало нас. Проте більше ніякої іншої допомоги ми тут не знайшли. Жоден мешканець селища (це не додає їм честі) не згодився піти з нами до «Адмірала Бенбоу». Чим відвертіше ми звірялися у своїх страхах, тим більше залякували тих, у кого просили допомоги. Ім'я капітана Флінта, здавалося, було тільки для мене невідомим. Більшість мешканців сусіднього селища добре знали його, і як тільки ми вимовляли «Флінт», усі тремтіли. Декотрі згадали, як, працюючи в полі неподалік «Адмірала Бенбоу», бачили на дорозі якихось підозрілих людей.

Незнайомці скидалися на розбійників, тому селяни покинули роботу і порозбігалися по своїх домівках, наглухо позачинявши двері. Хтось навіть помітив невеличке суденце у Лігвищі Кітта. Тому згадка про Флінта наводила на них жах. Деякі відчайдухи погоджувалися поїхати за доктором Лівсі, помешкання якого було у протилежному кінці селища, але ніхто не згодився допомогти захищати наш заїжджий двір.

Кажуть, що боягузтво заразне. Та, з іншого боку, під час суперечки іноді міцнішає дух. Коли всі в один голос відмовилися іти разом із нами, заговорила моя мама. Вона сказала прямо, що не має наміру втрачати гроші, які належать її осиротілому сину.

— Бійтеся тут хоч до втрати свідомості, — сказала вона, — а ми з Джимом не із лякливих. Сором вам, дебелим здорованям, мати заяче серце! Ми самі відімкнемо скриню, хоч би й довелося через це вмерти… Місіс Кросслі, дозвольте мені взяти вашу сумку, щоб покласти в неї гроші, що належать нам по закону. Я буду вельми вдячна. Я, звичайно, заявив, що іду з матір'ю, а всі присутні закричали, що ми безумці. Їхня допомога зводилася до того, що мені дали зарядженого пістолета, на випадок нападу, і обіцяли підготувати коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники наздоганятимуть нас. А один молодик поскакав до доктора за озброєною підмогою.

Коли ми з матір'ю ступили на нашу небезпечну дорогу, серце у мене вискакувало з грудей. Вечір був холодний. На небо викочувалася повня, вона вже піднялася над небокраєм і червоніла в тумані. Ще трохи — і стало би світло як удень, і нас було б неважко помітити. Тому ми приспішилися ще більше. Крадучись безшумно повз огорожі, на зворотному шляху ми благополучно дісталися «Адмірала Бенбоу».

Щойно переступивши поріг дому, ми зачинили двері на засув. Віддихувались ми, не вмикаючи світла. Це було страшенно неприємно, тому що ми були самі в порожньому домі, де лежав небіжчик. Потім мати принесла з кухні свічку, і ми, тримаючись за руки, увійшли до загальної зали. Капітан лежав у тому самому положенні, на спині, одна рука відкинута назад, очі відкриті.

— Джиме, заслони штори, — шепнула мама, — можливо, вони причаїлися за вікном і стежать за нами… А тепер, — сказала вона, коли я заслонив штори, — ми мусимо взяти у покійника ключі від його скрині… Та я й гадки не маю, хто наважиться доторкнутися до нього…

Вона аж схлипнула, шепочучи ці слова.

Я став навколішки. На підлозі біля правої руки капітана лежав крихітний кружечок, з однієї сторони він був чорний. Я й не сумнівався, що це і була чорна мітка. Я підніс її ближче до свічки і прочитав те, що там було написано гарним розбірливим почерком: «О десятій годині вечора. Маєш час».

— Вони прийдуть о десятій, мамо, — повідомив я.

В ту ж мить наш старенький годинник почав бій. Цей несподіваний звук у моторошній тиші злякав нас. Але ми почули тільки шість ударів і трохи заспокоїлись.

— Ну, синку, шукай ключ.

Я обнишпорив усі кишені капітана. Ось що я знайшов: кілька монет, наперсток і циганську голку, невеликий надкушений згорток тютюну, ніж із кривою ручкою, кишеньковий компас, кресало. Ключа не було…

— Він міг носити його на шиї… — підказала мати.

Поборовши огиду, я розірвав комір його сорочки.

І справді, на засмальцьованому шнурку висів ключ. Я його перерізав ножем капітана. Тепер у нас був ключ і надія. Ми поспіхом піднялися у ту тісну кімнатку, де так довго жив капітан і де від дня приїзду стояла його скриня.

На вигляд це була звичайнісінька матроська скриня та ще й з великим минулим: кути її були добряче пооббивані. На віку красувалася літера «Б», випалена розпеченим залізом. — Дай мені ключа, — веліла мати.

Замок не відразу піддався, та все ж їй вдалося відімкнути його і мама миттю відкинула віко.

Ми відчули різкий запах тютюну й дьогтю. Найперше ми побачили старанно вичищений, акуратно складений костюм, дуже якісний, і, як матері здалося, новий. Під костюмом була всяка всячина: квадрант, бляшане горня, декілька шматків спресованого тютюну, дві пари добротних пістолетів, злиток срібла, старовинний іспанський годинник, декілька дрібничок здебільшого закордонного виробництва, проте сумнівної цінності. Це були два компаси у мідній оправі і п'ять-шість чудернацьких мушель із Вест-Індії. Ніяк я не міг збагнути, навіщо капітан, який провадив такий непосидючий, небезпечний та злочинний спосіб життя, тягав за собою ці мушлі.

Нічого вартісного, крім злитку срібла і цяцьок, ми не знайшли. Та ми не це шукали. На самому дні лежав старий чохол від човна, який побілів від солоної води. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили останні речі, які зберігались у скрині: загорнутий у церату згорток, певно з паперами, полотняний мішок. Коли ми його зачепили, всередині дзенькнули монети.

— Я покажу цим розбійникам, що я чесна жінка, — сказала мама. — Я візьму тільки те, що він мені заборгував, і жодного зайвого форинта. Тримай сумку місіс Кросслі.

Вона заходилася відлічувати гроші і перекидала їх з мішка у сумку. Це була непроста справа і зайняла чимало часу. Тут було намішано монет найрізноманітнішого карбування з різних країн: і дублони, і гінеї, і піастри, і ще якісь, яких я не знав. Гіней було найменше, а моя мама вміла лічити тільки гінеї.

Коли вона відібрала половину суми, я схопив її за руку. До нас долинув знадвору, від якого у мене кров застигла в жилах, — постукування палиці сліпця по замерзлій дорозі. Стук наближався, а ми наслухали його, затамувавши подих. Далі ми почули голосний звук від удару чогось важкого об наші двері, потім клямка клацнула і ценькнув засув — жебрак силувався відчинити двері. На мить стало тихо. А потім знову ми почули постукування палиці сліпця, та цього разу вони віддалялись. Ми відчули невимовну полегкість.

— Мамо, — сказав я, — берімо все й тікаймо мерщій. Я був більш як упевнений, що замкнені на засув двері занепокоїли сліпця, і що він пішов за всією бандою.

І все ж, яке щастя, що я зачинив двері на засув. Однак збагнути це може тільки той, хто знайомий з цим страшним чоловіком.

Але мама, попри страх, не погоджувалась взяти більше чи менше належного, на жодну монету. Вона вперто лічила. Вона казала, що ще й сьомої години нема і у нас є вдосталь часу.

— Я живу за своїми правилами, вважаю їх справедливими, і ніщо не змусить мене забути про них, — так вона сперечалася зі мною аж доти, поки ми не почули тихий але довгий свист, який долинув здалеку, зі сторони мису.

Це поклало край суперечці.

— Гаразд, я візьму те, що встигла відібрати, — сказала вона, підводячись.

— А я прихоплю для рівного рахунку ще й оце, піднімаючи з підлоги замотаний у церату згорток.

За мить ми навпомацки спускались униз. Свічка залишилась біля порожньої скрині. Я відчинив двері, і ми вийшли на дорогу. Не можна було гаяти жодної хвилини. Туман розсіювався швидко, місяць був уповні, гори добре освітлювалися ним. Туман густо вкривав лише видолинок і вхід у дім, ніби допомагаючи нам зважитись на втечу. Та вже трохи далі, біля підніжжя гори, нам нікуди було сховатися, шлях пролягав точно по місячній доріжці.

Та не це було найстрашніше. Чиїсь швидкі кроки наближались… Ми озирнулися в той бік, звідки вони вчувались і побачили танцюючий вогник. Вочевидь, хтось освічував собі дорогу ліхтариком.

— Синку, — перелякано сказала мама, — бери гроші і біжи. Я втрачаю свідомість…

«Аж тепер ми пропали», — подумав я, проклинаючи боягузтво наших сусідів! Я гнівався на свою бідну маму за її чесність і за скупість, за її необачну сміливість вдома і слабкість тут!

На щастя, ми саме йшли повз місток. Мама йшла невпевнено, я допоміг їй зійти вниз до берега. Вона схилилась на моє плече і гірко зітхнула і обважніла. Звідки й сили взялися, але якось я зміг потягнути її попри берег і затягнув під міст. Може й не дуже делікатно, та що вдієш: місточок був низенький, пересуватися під ним можна було лише навкарачки. Я поліз під арку, а мама залишилась майже уся на виду. Це було неподалік від нашого двору.

Розділ 5 Кінець сліпця

Моя цікавість перемогла страх. Я не всидів у своєму сховку, обережно виліз з-під мосту і сховався за кущем рокитника. Звідси було добре видно дорогу перед входом до заїжджого двору.

Тільки-но я зайняв свій пункт спостереження, як з'явились вороги. Їх було семеро чи восьмеро. Вони швидко наближалися, шумно шаркаючи черевиками.

Попереду був чоловік з ліхтарем. За ним, тримаючись за руки, ступало троє. Хоч і все довкола оповив туман, я побачив, що середній у цьому «тріо» — сліпий жебрак. Потім я почув його голос і зрозумів, що не помилився.

— До біса двері! — скомандував він.

— Слухаємось, сер! — обізвались двоє чи троє.

І вони почали атакувати двері «Адмірала Бенбоу», той, що тримав ліхтаря, підсвічував ззаду. Біля самого входу вони зупинились і про щось пошепки радились. Думаю, їх вразило те, що двері не були зачинені. Далі знову сліпець віддавав накази, сповнені нетерпіння, люті. Голос сліпця ставав дедалі гучнішим та верескливішим.

— У дім! У дім мерщій! — верещав він, проклинаючи товаришів за зволікання.

Четверо або п'ятеро увійшли в дім, двоє ж залишились на дорозі з жахливим жебраком. Декілька хвилин було тихо. Потім почувся крик здивування і чийсь голос у будинку залементував:

— Біллі мертвий!

Але сліпець знову розізлився на їхню повільність.

— Обшукайте його, каверзні лінюхи! Решта наверх, за скринею! — командував він.

Вони затупотіли по наших благеньких сходах черевиками так, що задрижав увесь дім. Потім знову почулись здивовані вигуки. Віконце у кімнаті, де жив капітан, різко відчинилось і вниз дзвінко посипались скалки розбитої шибки. З рами висунувся один з грабіжників. Його голову і плечі було добре видно при місячному сяйві. Він крикнув сліпому жебракові, який стояв внизу на дорозі:

— Гей, П'ю, тут побували до нас!.. Хтось перепорпав усю скриню від верху до низу!

— А те на місці? — заревів він.

— Гроші на місці.

— До біса гроші! — занервував сліпець. — Мене цікавлять Флінтові папери. — Паперів не бачу, — відізвався голос згори.

— Гей ви, там, унизу, перевірте, чи нема їх на трупі! — не вгамовувався сліпець.

Інший розбійник, мабуть один з тих, які залишились внизу обшукувати тіло капітана, — показався на порозі дому.

— Його до нас встигли обнишпорити, — повідомив він, — нам нічого не залишили.

— Нас пограбували господарі цієї забігайлівки. Це те щеня, — вигукнув П'ю, — і чому я не виколов йому очі… Ці люди були тут зовсім недавно. Коли я приходив розвідати обстановку, двері були замкнені на засув. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте у кожній шпарці!..

— Таки так, вони були тут, залишили запалену свічку біля скрині, — сказав чоловік з вікна.

— Шукайте! Шукайте! Переверніть увесь дім! — вимагав П'ю, нервово стукаючи своєю палицею.

І у нашому старому домі почався страшенний безлад. Важкі кроки долинали з усіх частин дому, посипались уламки потрощених меблів, двері кімнат грюкали так, що луна від цього скаженого гуркоту розійшлась довколишніми скелями. Та це їм не допомогло: злодії один за одним виходили на дорогу доповідати сліпому ватажку, що нікого не знайшли.

Коли усі це підтвердили, вдалині знову прозвучав той самий свист, який так налякав нас із матір'ю, коли ми відлічували свою частку від монет покійного. Цього разу він повторився двічі. Раніше я думав, що цим свистом сліпець скликає товаришів. Але тепер зауважив, що свист долинає зі схилу гори, який виводить на село, і здогадався, що цей сигнал попереджає бандитів про небезпеку.

— Це Дерк, — сказав один. — Ви чули, він свиснув двічі. Треба втікати, хлопці.

— Втікати?! — гаркнув П'ю. — Ну ви й бевзі! Дерк завжди був дурнем та ще й боягузом. Нічого його слухати.

Вони десь тут, зовсім поряд, вони не могли відбігти далеко. Ви мусите їх знайти. Шукайте, пси! Шукайте! Не пропускайте жодного закутка. От, дідько! — розпачливо скрикнув він. — Мені б ваші очі!

Цей докір дещо пристидив розбійників. Двоє заходились нишпорити між деревами в гаю, проте якось неохоче, мляво. Мені здалося, всі їхні думки займала втеча, а не пошуки. Інші розгублено стояли посеред дороги.

— У наших руках тисячі, а ви скимлите, як недоумки. Якщо ви знайдете ці папери, будете багатшими за самого короля! Папери тут, на відстані витягнутої руки від нас, ви це й без мене знаєте, але хочете втекти! Не було серед вас жодного сміливця, який ризикнув би передати Біллі чорну мітку. Це зробив я, сліпець! І через вас я тепер втрачаю своє щастя! Я мушу поневірятися у злиднях і випрошувати гроші на чарку, а міг би кататися в каретах!

— Але ж дублони у нас, — пробурмотів один.

— А папірці вони точно надійно сховали, — додав другий.

— Бери гроші, П'ю і припини скаженіти. А П'ю справді мов оскаженів. Останні заперечення розбійників розлютили його вкрай. У припадку нелюдської люті він високо підняв свою палюгу і, кинувшись навмання, почав товкти нею товаришів. Ті ж відповідали йому лайкою впереміж зі страшними погрозами. Вони намагалися схопити і вирвати палюгу з його рук.

Ця сварка розбійників була для нас рятівною.

Поки вони сварилися і билися, з гір, зі сторони села донісся кінський тупіт. Майже одночасно за огорожею блимнув вогник і пролунав вистріл пістолета. Це був останній сигнал. Він попереджав, що небезпека вже зовсім близько. Розбійники пустились навтьоки хто куди — одні до моря по березі бухти, інші вгору по схилу гори. За півхвилини на дорозі залишився сам один П'ю. Всі покинули його. Можливо, рятуючи власні голови, в паніці, просто забули про ватажка, а може, навмисно залишили, віддячуючи таким чином за лайку і припарки. Залишившись насамоті, він відчайдушно стукав палицею по дорозі і, простягаючи руки, кликав товаришів на допомогу, але остаточно збився з дороги і замість того, щоб повернути до моря, побіг у напрямку села. Він пробіг повз мене зовсім близько, в кількох кроках, жалібно примовляючи:

— Джоні, Чорний Пес, Дерку… — Він називав й інші імена. — Ви ж не покинете старого П'ю, друзі хороші, ви ж не покинете старого П'ю…

А тим часом кінський тупіт наближався. Вже можна було чітко бачити п'ять чи шість вершників, силуети яких освітив місяць. Вони щосили мчали схилом гори.

В якийсь момент сліпець збагнув, що йде не туди, куди треба. Зойкнувши, він повернувся і побіг просто до придорожньої канави і скотився в неї. Та він швидко підвівся, і різко, не тямлячись од відчаю, видерся на дорогу, якраз під копита коневі, який скакав попереду.

Вершник хотів урятувати подорожнього, та було запізно. Відчайдушний крик сліпця, здавалося, розірвав нічну пітьму. Чотирма копитами кінь пробігся по ньому з шаленою швидкістю, просто розчавивши бідолаху. Він упав набік, за інерцією перевернувся і більше не рухався.

Я підвівся і гукнув вершників. Вони, налякані нещастям, яке щойно трапилось, зупинилися. Я одразу впізнав їх. Вершник, що скакав позаду, виявився саме тим підлітком, котрий зголосився поїхати за доктором Лівсі. Інші були службовцями митниці. Він зустрів їх по дорозі і зметикував попросити допомоги. Чутки про невідомий люгер у Лігвищі Кітта і раніше доходили до наглядача містера Данса. Дорога до Лігвища Кітта йшла повз наш заїжджий двір. Дане одразу ж поскакав туди у супроводі свого загону. Щасливий випадок урятував життя нам з матір'ю.

П'ю був убитий, сумнівів не було. Мою маму ми віднесли в село. Там їй дали понюхати запашної солі, збризнули обличчя холодною водою — і вона отямилася. Попри всі страхи, яких вона натерпілась, мама з годину скаржилася, що не встигла взяти з капітанових грошей усієї суми, яка належала їй по закону.

Тим часом митний наглядач Дане прямував до Лігвища Кітта. Але охоронці, побоюючись засідки, позіскакували з коней і насторожено спускались схилом, ведучи коней за вуздечки, а то і підтримуючи їх. Зрозуміло, що поки вони дісталися врешті-решт бухти, судно встигло знятися з якоря, хоча й недалеко відпливло від берега. Дане наказав екіпажу повернутися. Але у відповідь йому порадили уникати освітлених нічним світилом місць, якщо він не хоче дістати добрячу порцію свинцю. Після цих слів повз його плече просвистіла куля. Незабаром люгер обігнув мис і зник з поля зору. Містер Дане, за його словами, почувався як «риба без води». Він одразу послав у Б…, по охоронний катер.

— Усе це даремно, — сказав він. — Вони втекли, їх не наздоженеш. Одне мене втішає, — що я зрівняв з землею цього добродія П'ю.

Я йому вже встиг розповісти про сліпця.

Разом із Дансом ми повернулися до «Адмірала Бенбоу». Важко описати, який там був погром. Шукаючи нас, бандити навіть годинника зі стіни скинули. І хоч вони з собою нічого, крім мішка з грошима капітана та кількох срібняків з каси, не взяли, я зрозумів, що ми розорені.

Містер Дане довго не міг збагнути, що ще вони шукали, якщо їм дісталися капітанові гроші.

— Пояснюй, Гокінсе, що ще їм треба було? Вони шукали ще якихось грошей?

— Ні, сер, не грошей, — відповів я. — Те, що вони шукали, лежить у мене в бічній кишені. Правду кажучи, ця річ достойна безпечнішого місця. — Ти правий, хлопче, правий, — погодився він. — Якщо хочеш, дай її мені.

— Я мав намір віддати це доктору Лі всі… — почав я.

— Ти знову маєш рацію! — запально перебив він мене. Так і треба вчинити. Доктор Лі всі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені годиться поїхати до нього або й до самого сквайра і доповісти про те, що трапилось. Хай там що, а П'ю таки помер. Я про це не жалкую, але можуть знайтися такі доброзичливці, які повісять провину за його смерть на мене, королівського митного наглядача. Знаєш що, Гокінсе, їдьмо зі мною. Я візьму тебе з собою, якщо захочеш.

Я подякував, радо погодився, і ми пішли в село по коней. Поки я прощався з матір'ю, всі вже чекали на мене в сідлах.

— Догере, — сказав містер Дане, — ти маєш доброго коня. Посадови цього хлопця у себе за спиною.

Тільки-но я всівся позаду Догера і вхопився за його пояс, наглядач наказав рушати в путь, і загін риссю поскакав дорогою до дому доктора Лівсі.

Розділ 6 Капітанові папери

Ми мчали з вітром навзаводи, коні неймовірно швидко довезли нас до дому доктора Лівсі. Півмороком був укутаний увесь фасад дому.

Містер Дане звелів мені зіскочити з коня і постукати у двері. Доґер підставив мені стремено, щоб я міг зручніше зійти. Двері відчинила служниця.

— Чи вдома доктор Лівсі? — запитав її я. — Ні, — відповіла служниця. — Він заходив додому вдень, але потім пішов до фільварку пообідати. Він планував провести вечір зі сквайром у його обійсті.

— їдьмо туди, — сказав містер Дане.

Обійстя сквайра було по-сусідству. Я навіть не сідав у сідло, а біг поруч із конем, тримаючись за стремено Догера.

Ми побачили браму парку. Довга алея, що вела до поміщицького обійстя і господарських приміщень по обидва боки просторого старого саду, була безлиста, її освітлював місяць. Містер Дане зіскочив із коня і повів мене у дім. Нам одразу дозволили увійти.

Слуга провів нас довгим коридором, застеленим килимом, до кабінету господаря. Кабінет сквайра був оформлений як бібліотека, на кожній книжковій шафі стояв бюст. Господар і доктор Лівсі сиділи біля каміна і курили.

Я ніколи не бачив пана сквайра зблизька. Це був огрядний, високий мужчина, більше шести футів заввишки. Його товсте, добродушне, живе обличчя огрубіло під час довгих мандрів. Чорні енергійні брови видавали незлий, проте зарозумілий і запальний норов.

— Заходьте, містере Дансе, — сказав він із показною важністю.

— Доброго вечора, Дансе, — сказав доктор, кивнув, окремо привітався зі мною. — Який вітер вас заніс сюди?

Наглядач таможні випростався і, як на екзамені, розповів про всі наші пригоди. Варто було бачити, як неоднозначно переглядались обидва джентльмени поки він говорив! Вони понахилялися вперед і слухали його так уважно, що аж перестали курити. А коли вони почули, як ми з матір'ю увечері вирішили повернутися у свій дім, доктор Лівсі вдарив себе по коліну, а сквайр, вигукнувши «браво», розтрощив свою довгу люльку об камінну решітку. Містер Трілоні (нагадаю, що так звали сквайра) встав із крісла і продовжував слухати, міряючи кабінет кроками уздовж і впоперек. А доктор зняв свою припудрену перуку, ніби це допомагало краще чути. Усі звикли до його перуки, тому зараз його коротко підстрижене чорне волосся виглядало дивно.

Нарешті містер Дане завершив свою розповідь.

— Містере Дансе, — сказав сквайр, — ви благородна людина! Прибивши одного найзапеклішого злодія, ви вчинили гідно. Таких, як він, треба душити, як тарганів… а ти Гокінсе, я бачу, теж хвацький хлопець. Задзвони у той дзвіночок, Гокінсе, містеру Дансу необхідно випити пива.

— Отже, Джиме, — сказав доктор, — те, що вони шукали в тебе, з собою маєш, чи не так!

— Ось воно, сер, — сказав я і протягнув йому загорнутий у целофан згорток.

Доктор оглянув його з усіх боків. Судячи з усього, він дуже хотів відкрити його, однак стримався і спокійно засунув пакета до кишені.

— Сквайре, — сказав він, — коли Дане вип'є пива, він, безперечно, мусить повернутися на службу. А Джим Гокінс переночує у мене. З вашого дозволу, я попрошу зараз подати йому холодного паштету на вечерю.

— Ну, звичайно, будь ласка, Лівсі! — щиро погодився сквайр. — Сьогодні Гокінс ще й не того вартий.

На маленький столик, за який мене запросили сісти, поставили велику порцію голубиного паштету. Я ладен був вовка з'їсти — так зголоднів, тому повечеряв із задоволенням. А тим часом Дане, наслухавшись чимало нових компліментів, відкланявся.

— Що ж, сквайре…

— Що ж, Лівсі…

Одночасно вимовили доктор і сквайр.

— Не все відразу, по порядку, — засміявся доктор Лівсі. — Сподіваюсь, ви чули про того Флінта?

— Чи чув я про Флінта?! — вигукнув сквайр. — Це ви мене питаєте? Та це ж був найлютіший кровопивця серед усіх піратів, які коли-небудь плавали по морях. Чорна Борода — немовля супроти Флінта! Іспанці так його боялися, що я навіть пишався, що він англієць. Одного разу поблизу Трінідаду я на власні очі бачив здалеку його вітрила. Але наш капітан боягуз, він скомандував повертати назад, у Порт-оф-Спейн.

— Я чув про нього тут, в Англії, — сказав доктор. «Славний» він, та справа не в цьому, цікаво, чи мав він гроші насправді?

— Гроші! — вигукнув сквайр. Ви хіба не чули, що говорив Дане? Що ще могли шукати ці розбійники крім грошей? Заради чого, якщо не заради грошей, вони б ризикували своїми головами?

— Дуже скоро ми дізнаємося, заради чого, — відповів доктор. — Ви так гарячкуєте, що не даєте мені й слова сказати. З'ясувати потрібно ось що: припустімо, у моїй кишені зараз знаходиться ключ, який відкриє таємницю — місце схову скарбу Флінта. Та чи справді він вартісний?

— Чи вартісний?! Та якщо ми маємо цей ключ, я негайно споряджаю корабель у брістольських доках, беру з собою вас і Гокінса та відчалюю за цим скарбом, хоч би його довелося шукати й цілий рік!

— Чудово, сказав доктор. — У такому випадку, якщо Джим не заперечує, відкриймо згорток. І він поклав згорток на стіл перед собою.

Згорток був ретельно зшитий нитками. Доктор вийняв зі своєї валізки хірургічні ножиці й розрізав ними нитки. У згортку було дві речі: зошит і заклеєний конверт.

— Спершу подивимося, що це за зошит, — запропонував доктор.

Він лагідно покликав мене до себе, і я встав з-за столу, де вечеряв, щоб бути присутнім при розкритті таємниці паперів капітана. Доктор почав перегортати сторінки зошита, а сквайр і я з цікавістю дивилися на зошит через його плече.

На першій сторінці було нашкрябано всіляку абракадабру. Так, ніби там писали від нічого робити або для проби пера. Поміж іншими, тут був такий самий напис, як одне з татуювань капітанової руки: «Щасти Біллі Бонсу». Інші були в тому ж стилі, ну хоча б ці: «Містер Б. Боне, штурман», «Досить рому» або «Біля Палм-Кі він дістав те, на що заслуговував». Були й інші написи, здебільшого однослівні й цілком незрозумілі. Я мимоволі задумався, хто ж це був, який «дістав те, на що заслуговував», і що таке він заслужив. Може, удар ножем у спину?

— Із цієї сторінки дізнаємося не більше, ніж знали й без неї, — розчаровано сказав доктор Лівсі.

На наступних десяти-дванадцяти сторінках було багато записів, які ніяк не прояснювали стан справ. Вони містили дані, подібні до бухгалтерських книг: на початку рядка — дата, в кінці — сума. А замість якихось коментарів поміж цими даними різна кількість хрестиків. Дванадцятого червня 1745 року, наприклад, значилася сума сімдесят фунтів стерлінгів і шість хрестиків замість будь-яких пояснень кому, за що… Зрідка траплялися назви місцевостей, одна з них — «Навпроти Каракаса», а ще вказувались широта і довгота, наприклад: «62°17′20″, 19°2′40″».

Хтось вів ці записи упродовж майже двадцяти років. Звітні суми чим далі ставали «круглішими», а під кінець, після кількох закреслених помилкових сум, було написано: «Частка Бонса».

— Я нічого не розумію, — сказав доктор Лівсі.

— Все ясно, як у білий день! — вигукнув сквайр. Перед нами — книга доходів цього паршивого пса. Хрестики — це затоплені кораблі й пограбовані міста. Цифри означають частку цього душогуба від загальної здобичі. Там, де він не був упевнений, подавав додаткову інформацію, підказку. Так, «Навпроти Каракаса» означає, що поблизу «Каракаса» вони пограбували якесь нещасне судно, бідолашний екіпаж якого вже давно з'їли риби, — упокой, Господи, їхні душі!

— Точно! — сказав доктор. — Ось що значить бути мандрівником! Точно! І його частка збільшувалась разом із саном.

У тому зошиті більше нічого не значилось, окрім назв деяких місцевостей, записаних на чистих сторінках у кінці, та ще порівняльної таблиці вартості англійських, іспанських і французьких грошей.

— Цього обрахуєш! Не вийде, ощадливий дядько, — висловив своє захоплення завбачливістю Бонса доктор.

— А тепер, — сказав сквайр, — саме час подивитися, що тут.

Конверт був заклеєний у кількох місцях. Печаткою слугував наперсток, можливо, той самий, який я знайшов у кишені капітана. Доктор обережно зламав печатки, і на стіл з конверта випала карта якогось острова із вказівками широти і довготи, з позначенням параметрів дна, з назвами гір, заток і бухт. Взагалі-то тут було достатньо інформації для того, щоб спокійно, не ризикуючи, підпливти до невідомого острова і закинути якір.

Острів був дев'ять миль завдовжки і п'ять завширшки. За формою він нагадував крупного дракона, який став дибки. Там були позначені також дві гавані, надійно захищені від штормів, і гора посередині, яка значилася під назвою «Підзорна Труба».

На карті було багато додаткових даних, які вносилися, очевидно, поступово. Найбільше привернули нашу увагу три хрестики, намальовані червоним чорнилом, — два в північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього самотнього хрестика тим же червоним чорнилом було написано дрібним, проте чітким почерком, зовсім несхожим на закарлючки капітана:

«Основна частина скарбу — тут».

На зворотному боці карти були роз'яснення, написані тим самим почерком. Ось вони:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. — пн. — сх.

Острів Скелета сх. — пд. — сх. і на сх.

Десять футів.

Злитки срібла у північній ямі. Її віднайдеш на схилі східного пагорба, в десяти сажнях на південь від чорної скелі, якщо стояти обличчям до неї.

Зброю неважко знайти в піщаному пагорбі на пн. у кінці Північного мису, тримай курс на сх. і на четверть румба до пн.

Дж. Ф.»

Оце й усе. Ці записи були зовсім незрозумілі для мене. І хоча вони були короткі, сквайр і доктор Лівсі були у захваті від них.

— Лівсі, — сказав серйозно сквайр, — вам слід негайно покинути свою жалюгідну практику. Завтра я їду до Брістоля. Через три тижні… через два тижні… ні, через десять днів до наших послуг буде найкращий корабель, сер, і команда першокласних моряків, найкраща, яка є в Англії. Гокінса беремо за юнгу… Ти будеш чудовим юнгою, Гокінсе… Ви, Лівсі, — судновий лікар. Я — адмірал. Ми візьмемо з собою Рекрута, Джойса і Гантера. Попутний вітер швидко допоможе нам дістатися острова. Відшукати скарби — остання справа, це буде неважко. І грошенята наші, робитимемо з ними, що заманеться: захочемо, прогуляємо, захочемо пустимо на вітер…

— Трілоні, — сказав доктор, — я їду з вами. І за Джима я ручаюсь, він нас не підведе. Але є одна людина, якій я не схильний довіряти на усі сто відсотків.

— Кому? — вигукнув сквайр, — назвіть його, сер.

— Вам, — відповів доктор, — бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Ми не єдині, хто знає про ці папери. Розбійники, які увечері розтрощили «Адмірал Бенбоу», відчайдушні хлопці, а ще ті, що залишилися на судні, та ще й шпигунів у селі вистарчає, — усі вони неодмінно зроблять усе можливе й неможливе, аби заволодіти скарбами. Нас ніхто не повинен бачити поодинці аж до нашого відплиття. Ми з Джимом залишимося до від'їзду тут. Ви беріть Джойса і Гантера і їдьте з ними до Брістоля. І найголовніше: ні пари з уст про нашу знахідку.

— Лівсі, — смиренно відповів сквайр, — ви, як завжди, маєте рацію. Я — могила.

Частина друга Корабельний кухар

Розділ 7 Я їду до Брістоля

Підготовка до плавання зайняла набагато більше часу, ніж уявляв собі сквайр. Взагалі наші плани довелося змінити. По-перше, доктор Лівсі не міг увесь час бути зі мною, він мусив поїхати в Лондон, щоб знайти лікаря, який замінив би його на період відсутності. Сквайр був дуже зайнятий пошуком корабля і екіпажу у Брістолі. А я жив в обійсті під наглядом старого єгеря, Редрута, ніби в полоні, і мріяв про незнані острови та морські пригоди. Але я не гаяв часу даремно. Довго я просидів над картою і через деякий час знав її на зубок. Сидячи біля каміна в кімнаті мажордома, я уявляв, як підпливаю до острова то з півночі, то з півдня. У своїх мріях я дослідив кожну його вершину, тисячі разів підіймався на гору Підзорна Труба і милувався звідти прекрасним краєвидом, який щоразу видозмінювався. Іноді уява малювала мені, як ми відбиваємося від дикунів-людожерів, якими аж кишів острів. А іноді мені ввижалось, як хижі звірі женуться за нами. Та усі ці уявні пригоди виявилися дитячими забавками порівняно з тими дивними і трагічними подіями, які відбулися насправді.

Минали тижні. Нарешті одного щасливого дня ми отримали листа. Він був адресований доктору Лівсі, але на конверті значилася примітка:

«Якщо доктор Лівсі досі відсутній, лист можна розпечатати Тому Редруту або юному Гокінсу».

Розірвавши конверта, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо єгер умів читати лише друковані літери) важливе повідомлення такого змісту:

«Готель „Старий якір“, Брістоль, 1 березня 17… року.

Любий Лівсі!

Не знаю, де ви зараз перебуваєте, у мене в обійсті чи все ще у Лондоні, — тому пишу одночасно туди й туди.

Корабель придбаний і споряджений. Він стоїть на якорі, готовий вийти в море. Кращої за нашу шхуну годі й шукати. Навіть дитина зможе керувати нею. Водомісткість — двісті тонн. Назва — „Іспаньйола“.

Роздобути її допоміг мій давній приятель Блендлі, який проявив себе напрочуд успішною діловою людиною. Цей люб'язний чоловік працював для мене не покладаючи рук. Загалом, кожен мешканець Брістоля охоче допомагав мені, досить було лише натякнути, що ми вирушаємо за скарбами…»

— Редруте, перервавши читання, сказав я, — доктору Лівсі це не сподобається. Сквайр таки проговорився…

— А хто поважніший: сквайр чи доктор? — пробурмотів єгер. — Хіба сквайр повинен мовчати, щоб догодити якомусь докторові Лівсі?

Я вирішив більше не вставляти своїх п'ять копійок і продовжив читати листа.

«…Блендлі сам відшукав „Іспаньйолу“. Завдячуючи його хитрості, вона дісталася нам за копійки. Однак у Брістолі є такі, що недолюблюють Блендлі. Вони дозволяють собі стверджувати, що цей надзвичайно чесний чоловік старається лише заради вигоди. А вигода полягає в тому, що „Іспаньйола“ — його власність і начебто він продав її мені втридорога. Це, безсумнівно, наклеп. Крім того, ніхто не посміє заперечити, що „Іспаньйола“ — прекрасний корабель.

Отже, корабель я знайшов легко. От тільки робочі — такелажники й решта братії — спочатку оснащували його дуже повільно, та скоро вони втягнулися в роботу і справи пішли на лад. Набагато більше часу витратили на підбір команди.

Я хотів найняти зо два десятки осіб, на випадок зустрічі з дикунами, піратами чи триклятими французами. Я з ніг збився, та знайшов лише шістьох. А потім доля змилосердилася і послала мені людину, яка відразу залагодила справу.

Із цією людиною я випадково розговорився у порту. Він був старим моряком. Живе на березі й утримує шинок. Знається з усіма мореплавцями Брістоля. Життя на березі підірвало його здоров'я, він хоче знову повернутися в море і підшукує місце бодай корабельного кухаря. Він каже, що того ранку, коли ми з ним зустрілися, вийшов у порт лише заради того, щоб подихати солоним морським повітрям.

Така любов до моря розчулила мене, думаю, і вас вона зворушила б також. Я пожалів його і відразу ж запропонував йому місце кока на нашому кораблі. Його звати Довгань Джон Сільвер. У нього немає однієї ноги. Це найкраща рекомендація, адже він втратив ногу, воюючи за батьківщину під командуванням безсмертного Гока. Він навіть не отримує пенсії, Лівсі. Вдумайтесь, у який жахливий час ми живемо!

Так, сер, я думав, що знайшов кока, а насправді я знайшов усю команду.

За допомогою Сільвера мені за лічені дні вдалося завербувати екіпаж зі справжніх, досвідчених, просолених океаном моряків. Не можу сказати, що зовнішній вигляд цих хлопців дуже приємний, та, дивлячись на їхні обличчя, розумієш: усі вони відчайдушні сміливці. Маючи таку команду, ми можемо битися навіть із фрегатом.

Довгань Джон порадив мені відмовитися від декого з тих шести чи семи добровольців, яких я найняв. Мені довелося сплатити їм заруку. Він миттю довів мені, що вони — прісноводні мамії, з якими не можна мати справу, якщо вирушаєш у небезпечне плавання.

Я почуваюся чудово, їм, як бик, сплю, як убитий. І все ж я не буду абсолютно щасливим, доки мої морячки не зберуться довкола шпилю. Швидше б у море! До біса скарби! Від моря, а не від скарбів, я втрачаю розум. Тому, Лівсі, приїжджайте швидше! Не зволікайте жодної години, якщо поважаєте мене.

Відпустіть юного Гокінса попрощатися з матір'ю. Редрут може супроводжувати його. Потім нехай обидва, не втрачаючи часу, мчать до Брістоля.

Джон Трілоні.

Postscriptum. Забув вам повідомити, що Блендлі, який, до речі, обіцяв послати нам на допомогу другий корабель, якщо ми не повернемося до серпня, знайшов для нас першокласного капітана. Цей капітан безцінний, але, на жаль, упертий, як віслюк. Довгань Джон Сільвер відшукав нам доладного штурмана на ім'я Ерроу. А я, Лівсі, роздобув боцмана, який уміє висвистувати сигнали на боцманській дудці. Бачите, на нашій хорошій „Іспаньйолі“ буде все, як на гідному військовому кораблі.

Забув ще написати, що Сільвер — заможна людина. Мені вдалося дізнатися, що він має поточний рахунок у банку, причому чималенький. Справами шинку на час його відсутності займатиметься дружина. Вона не належить до білої раси. І таким затятим холостякам, якими є ми з вами, не гріх запідозрити, що саме вона, а не поганий стан здоров'я, женуть його у відкрите море.

Дж. Т.

Р. Р. S. Дозвольте Гокінсові переночувати в матері.

Дж. Т.»

Можете уявити, як розхвилював мене цей лист. Я був просто у захваті. Усією душею я зневажав старого Тома Редрута за те, що він безперестанку бурчав і скавулів. Кожен із молодших єгерів із задоволенням поїхав би замість нього. Але сквайр хотів, аби поїхав Том Редрут, а бажання сквайра було законом для його слуг. Ніхто, крім старого Рекрута, не посмів би навіть виказати своє невдоволення.

Наступного ранку ми удвох пішки пішли до «Адмірала Бенбоу». Свою маму я застав здоровою і в гарному гуморі. Зі смертю капітана закінчились усі її неприємності. Сквайр за свій рахунок наказав відремонтувати наш дім: стіни і вивіска були наново пофарбовані. На додачу він нам подарував дещо з меблів, серед яких чудове крісло, щоб матері було зручно сидіти за стійкою. Допомагати їй повинен був найнятий сквайром хлопчина. До його обов'язків входило виконувати усе те, що раніше робив я.

І тільки тоді, коли я побачив чужого хлопця у нашому шинку, усвідомив, що покидаю рідний дім надовго. До цього моменту я думав лише про пригоди, які чекають на мене у майбутньому, а не про дім, який залишаю. Побачивши незграбного хлопчину на своєму місці, я розплакався. Тепер мені здається, що я засмикав його зауваженнями. Бідолаха ще не призвичаївся до нового місця, а я помічав усі його помилки і зловтішався з кожного його промаху.

Минула ніч, а вже після обіду ми з Редрутом вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої жив від самого народження, з дорогим серцю старим «Адміралом Бенбоу», хоча відтоді як його перефарбували, він уже не був для мене таким рідним, як раніше. Згадався і капітан, його прогулянки цим берегом, його трикутний капелюх, шрам від шаблі на щоці і мідна підзорна труба… Ми повернули за поворот, і мій дім залишився там.

Коли ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга», вже смеркало. Мене запхали між Редрутом і якимсь старим товстим паном. І хоча ніч була холодна, а їхали ми доволі швидко, я одразу заснув. Мені розповідали, що ми їхали то вгору, то вниз, але я спав, як немовля, і проспав усі станції. Аж перед ранком мене розбудив удар під бік. Я розплющив очі: ми стояли на одній із вулиць міста.

— Де це ми? — запитав я.

— У Брістолі, — відповів Том. — Вискакуй.

Містер Трілоні зупинився у заїзді біля самих доків, аби спостерігати за тим, як просувається робота на кораблі. Радість моя була безмежною, адже нам довелося йти туди набережною, повз велику кількість кораблів, найрізноманітніших за розмірами і оснащенням, із різних країн. На одному з них працювали і співали. На іншому матроси висіли високо над нашими головами на канатах, які знизу здавалися тонкими, як павутинки.

І хоча все життя я прожив на березі моря, тут воно вразило мене так, ніби я побачив його вперше. Незвичним для мене був запах солі впереміж із дьогтем. З цікавістю я розглядав різні фігури на носах заокеанських кораблів. Я пожирав очима старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами, із масними кісками, зі специфічною морською ходою перевальцем. Вони вешталися по берегу. Такого захоплення не викликали б у мене навіть королі чи архієпископи.

Я також виходжу в море! Я виходжу в море на кораблі — з боцманом, який грає на дудці, з матросами, які заплітають волосся в косички і співають пісень! Я вирушаю морем до невідомого острова шукати закопані в землі скарби!

Я упивався цими солодкими мріями аж поки ми не дійшли до великого заїзду, де нас зустрів Трілоні. Він був одягнений у синій мундир. Такий, які зазвичай носять морські офіцери. Він виходив назустріч нам, щиро всміхаючись. В око впадало, що сквайр дуже старався іти перевальцем, наслідуючи ходу моряків.

— Ось ви і приїхали! — радісно вигукнув він. — А доктор ще вчора ввечері прибув із Лондона. Чудово. Аж тепер уся команда у зборі.

— О, сер, — нетерпляче запитав я, — коли ж ми відпливаємо?

— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра.

Розділ 8 Під вивіскою «Підзорна Труба»

Коли я поснідав, сквайр дав мені записку для Джона Сільвера, якого я мав знайти в шинку «Підзорна Труба». Він пояснив, як туди дійти: іди по набережній, уважно розглядай усе довкола, аж поки не побачиш шинок, над дверима якого поряд із вивіскою висітиме мідна підзорна труба.

Я втішився, що маю нагоду ще раз полюбуватися кораблями та матросами, тож негайно пішов, куди сказав сквайр. Уранці в порту вирує життя. Важко пробираючись у натовпі, лавіруючи між людьми, тюками і фургонами, я нарешті знайшов той шинок.

Він був невеличкий, проте затишний: вивіска недавно пофарбована, на вікнах чепурні червоні фіранки, на підлозі чистий пісок. Увійти до шинку можна було з двох вулиць. Двоє вхідних дверей були відчинені навстіж. У просторій низькій кімнаті було досить світло, хоча дим стояв тут стовпом.

За столиками сиділи моряки. Вони дуже голосно говорили, через що я зупинився у дверях і не наважувався увійти.

З бічної кімнати вийшов мужчина. Я відразу впізнав у ньому Довганя Джона. Його ліва нога була відрізана аж по стегно. Під лівим плечем він тримав милицю і напрочуд спритно справлявся з нею, підскакуючи з кожним кроком, як це роблять птахи. Він був дуже високим і сильним чоловіком із широким, пласким і блідим обличчям. Видно було, що він мудрий. Здавалось, у нього є причини для веселощів. Посвистуючи, він гарцював між столиками, увесь час жартував та поплескував по плечу деяких знайомих відвідувачів.

Коли я прочитав про Довганя Джона у листі сквайра, то, зізнаюся, аж затремтів від думки, що це і є той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Та всі мої підозри розвіяв добродушний вигляд цього веселуна. Охайний усміхнений господар шинку не був подібним до жодного з розбійників, яких мені довелося бачити раніше. Капітан, Чорний Пес, сліпий волоцюга П'ю та його ватага, — ось якими мають бути пірати, — так тоді мені здавалось.

Дещо підбадьорившись, я переступив поріг і рушив просто до Сільвера, який у той момент розмовляв з якимось відвідувачем, обпершись на свою милицю. — Містер Сільвер, сер? — запитав я, подаючи йому записку.

— Так, мій хлопчику, — відповів він, — Мене звати Сільвер. А ти хто такий?

Мені здалося, що він здригнувся, коли побачив листа від сквайра.

— Та я вже здогадався, — вигукнув він дуже голосно, простягаючи мені руку для привітання. — Ти наш юнга. Радий зустрічі.

І він сильно стиснув мою руку у своїй кремезній долоні.

У цей момент якийсь чоловік, котрий сидів у глибині кімнати, звернув на себе увагу всіх присутніх тим, що різко звівся з місця і прожогом кинувся до дверей, які були недалеко від його столика. Він хутко щез, та я встиг упізнати його: це був той самий трипалий гість капітана.

— Агей, — закричав я, — ловіть його! Це Чорний Пес!

— Мені начхати, як його звати! — але він утік, не розрахувавшись за випивку. Ґаррі, наздожени його!

Один із тих, хто сидів поблизу дверей, підскочив і рвонув наздоганяти втікача.

— Хоч би він був самим Гоком, а за випивку він мені заплатить. — Кричав Сільвер.

Несподівано відпустивши мою руку, він спитав:

— То як його звати? Ти сказав Чорний… як далі?

— Пес, сер! — сказав я. — Хіба містер Трілоні не розповідав вам про розбійників. Чорний Пес із їхньої банди.

— Що? — заревів Сільвер. — У моєму домі!.. Бене, біжи допоможи Ґаррі наздогнати паршивця… То він один із тих волоцюг?… Гей, Моргане, ти, здається, сидів з ним за одним столом? Ходи-но сюди.

Чолов'яга, якого він назвав Морганом, старий сивий моряк, покірно підійшов до нього, ремиґаючи тютюнову жуйку.

— Ну, Моргане, — суворо запитав Довгань, — ти ж раніше цього… як там його… Чорного Пса ніколи не бачив, правда?

— Ніколи, сер, — спокійно відповів Морган і віддав честь.

— І навіть імені такого не чув?

— Не чув, сер.

— Маєш щастя, Томе Моргане! — вигукнув господар шинку. — Якщо ти водитимешся з усякою наволоччю, ноги твоєї не буде у мене в шинку! Про що ви балакали?

— Точно не пам'ятаю, сер, — відповів Морган.

— Що у тебе на плечах, голова чи юферс? — загорланив Довгань. Не пам'ятає він точно! Може, ти не усвідомлюєш, із ким щойно базікав? Швидше розповідай, яку брехню він тобі зводив. Про плавання, кораблі, капітанів? Ну, кажи мерщій!

— Ми говорили про те, як людей під кілем протягують, — відповів Морган.

— Під кілем! Бесіда саме для тебе, Моргане. Ах ти! Йди, сідай на місце, Томе, дурень ти…

Коли Морган зайняв місце за своїм столиком, Сільвер по-панібратськи нахилився до мого вуха (це неабияк лестило мені) і прошепотів:

— Він дуже чесний, цей Том Морган, але останній дурень. Що ж, — продовжив він уголос, — спробую згадати. Чорний Пес? Ніколи й не чув про такого. І все ж, мені здається, що десь я його бачив. А, згадав… він частенько заходив сюди з якимсь сліпим жебраком.

— Так, зі сліпцем! — вигукнув я. — Я і сліпця цього знав. Його звали П'ю. — Так і є! — скрикнув Сільвер цього разу схвильовано. — П'ю, саме так його звали. Вигляд у нього був, скажу я вам, волоцюги і негідника. Якщо ми впіймаємо Чорного Пса, містер Трілоні буде дуже задоволений. Бен чудовий бігун. Ніхто з моряків не бігає прудкіше за Бена. Ні-ні, від Бена він точно не втече, він і зайця впіймає… Отже, він говорив про те, як моряків протягують на канаті? От і добре, ми протягнемо під кілем його самого…

Сільвер скакав на своєму костурі, гримав кулаком по столах і так щиро обурювався, що й сам суддя Олд Бейлі або й лондонський поліцейський повірив би в його абсолютну невинність.

Зустріч із Чорним Псом у «Підзорній Трубі» воскресила усі мої підозри щодо одноногого моряка, і я пильно стежив за кухарем. Але він був дуже мудрий, хитрий і завбачливий.

Нарешті повернулися ті двоє і, важко дихаючи, повідомили, що Чорному Псові вдалося заплутати сліди в натовпі. Господар шинку заходився їх сварити з такою люттю, яка остаточно переконала мене в безвинності Довганя.

— Послухай, Гокінсе, — сказав він, — уся ця історія може погано для мене скінчитися. Що подумає про мене капітан Трілоні? Цей вражий син сидів у мене в шинку і дудлив мою випивку! Потім приходиш ти і кажеш, що він належить до бандитської братії. І все ж я дозволяю йому втекти з-під самого мого носу. Ну, Гокінсе, підтримай мене перед капітаном Трілоні. Ти юний, але тямущий. Тебе не обдуриш. Це я помітив одразу. То поясни капітану, що я на своєму поліні ніяк не міг наздогнати цього бісового пса. Якби я був зараз тим колишнім першокласним моряком, йому б не вдалося втекти, я б його покрутив на рожні, але тепер…

Він раптом замовк і широко роззявив рота, ніби згадав щось. — А гроші? — крикнув він. — За три порції рому! Дідько, я зовсім забув про гроші!

Він гепнувся на лаву і реготав, реготав аж до сліз. Сміх його був настільки заразним, що я не втримався і теж сміявся разом із ним, аж поки увесь шинок не затрясся від сміху.

— Гарно ж я пошився в дурні! — сказав він, витираючи сльози зі щік. — Щось мене наводить на думку, Гокінсе, що ми з тобою заприятелюємо. Зараз я був не кращий юнгу… Та нехай. Все одно треба йти владнати справи, хлопці. Я вдягну свого старого трикутного капелюха і піду разом з тобою до капітана Трілоні доповісти йому про те, що трапилося. Адже справа серйозна, юний Гокінсе, і, хочу зауважити, не робить честі ні мені, ні тобі. Саме так: ні мені, ні тобі — нас обох обвели навколо пальця. І, дідько забирай, як же він обдурив мене з грошима!

Він знову зареготав, та ще й так заливисто, що я, хоча й не бачив у цій ситуації нічого смішного, мимоволі знову розсміявся.

Ми пішли набережною. Сільвер виявився надзвичайно цікавим співрозмовником. Про кожен корабель, повз який ми проходили, він знав, здавалося, все: як він оснащений, яка його тоннажність, з якої країни прибув. Сільвер пояснював мені, що відбувається в порту: одне судно розвантажують, інше завантажують, а он те готується вийти в море. Він розказував мені неймовірні історії про кораблі та моряків. Його розповіді були приправлені всілякими морськими слівцями, і він повторював їх по декілька разів, щоб я міг запам'ятати. Так потрохи я доходив висновку, що кращого компаньйона для морської подорожі годі знайти.

Нарешті ми прийшли до заїзду, де мешкав Трілоні. Сквайр і доктор Лівсі пили пиво, закусували підсмаженими скибками хліба. Вони саме збиралися на шхуну, щоб прослідкувати за її спорядженням.

Довгань Джон розповів їм усе, що трапилось у його шинку, від початку до кінця — дуже емоційно і правдиво.

— Адже так все було, чи не так, Гокінсе? — питав він мене час від часу.

Щоразу я підтверджував усе, що він говорив.

Обом джентльменам було дуже шкода, що Чорний Пес зумів утекти. Та нічого не вдієш. Наслухавшись дифірамбів, Довгань Джон пошкандибав до виходу.

— Команду зібрати на кораблі о четвертій годині дня! — крикнув сквайр йому навздогін.

— Слухаюся, сер! — відповів кок.

— Ну, сквайре, — сказав доктор Лівсі, — відверто кажучи, не всі ваші рішення мені до душі, але цей Джон Сільвер мені подобається.

— Те, що треба, — відгукнувся сквайр.

— Джим піде зараз із нами на шхуну, правда? — сказав доктор.

— Авжеж, — погодився сквайр. — Гокінсе, візьми свого капелюха й ходімо глянемо на наш корабель.

Розділ 9 Порох і зброя

«Іспаньйола» стояла досить далеко від берега. Щоби дістатися до неї, нам довелося взяти човна і маневрувати між іншими кораблями. Перед нами поставали увінчані фігурами носи кораблів, корми. Корабельні канати скрипіли під нашим кілем і звисали над нашими головами. На борту нас вітав штурман містер Ерроу, бувалий моряк, зизоокий і засмаглий, з сережками у вухах.

Його взаємини зі сквайром були вочевидь приятельські.

А от із капітаном сквайр не ладив, це відчувалось у всьому.

Капітан був похмурою людиною. Все на кораблі його дратувало. Причини свого невдоволення він не загортав у папірці. Щойно ми спустилися в каюту, як прийшов матрос і сказав:

— Капітан Смоллет, сер, бажає з вами поговорити.

— Я завжди до послуг капітана. Запроси його сюди, — відповів сквайр.

Виявилося, що капітан і сам уже йшов за своїм послом. Він одразу ввійшов у каюту і зачинив за собою двері.

— Чим потішите нас, капітане Смоллете? Сподіваюсь, усе гаразд? Шхуна до відплиття готова?

— Справи ось як виглядають, сер, — я говоритиму відверто, ризикуючи навіть посваритися з вами. Ця експедиція мені не до вподоби. Мені не подобаються наші матроси. Не подобається мій помічник. От і все. Коротко і ясно.

— То, може, вам, сер, ще і шхуна не подобається? — спитав сквайр, і я зауважив, що він дуже розгніваний.

— Про це я нічого не можу сказати, сер, поки не випробую її у плаванні, — відповів йому капітан. На перший погляд, вона досить непогана. Та про це ще рано робити висновки.

— То, може, сер, вам не подобається господар? — дошкульно запитав сквайр.

На цих словах у розмову втрутився доктор Лівсі.

— Заждіть, — сказав він, — так нічого, крім сварки, у нас не вийде. Капітан нам сказав усе і нічого, тож я чекаю від нього пояснень… Якщо я вас правильно зрозумів, вам не подобається наша експедиція? Чому?

— Мене запросили вести судно туди, куди вкаже цей джентльмен (капітан показав на сквайра), неповідомляючи мети подорожі. Що ж, я ні про що не розпитував до певного часу. Але дуже скоро збагнув, що навіть найостанніший матрос знає про це більше ніж я. Як на мене, це негарно. А ви як гадаєте?

— Як на мене, теж, — відповів доктор Лівсі.

— Потім, — продовжив капітан, — я довідався, що мета нашої експедиції — пошук скарбів. Зауважте, що почув я це з уст своїх підлеглих. А пошуки скарбів, погодьтеся, справа делікатна. Такі справи мені взагалі не до душі, мене не приваблюють подібні пригоди. Крім того, дехто розкаркав її по секрету всім і кожному, прошу вибачення, Трілоні! — Звісно, це таємниця, тому що всі про неї говорять, навіть папуги.

— Папуга Сільвер, чи не так? — спитав сквайр.

— Ні, це просто приказка, — пояснив капітан, — інакше кажучи, таємниця — це те, про що знають всі. Мені здається, ви недооцінюєте серйозності справи, за яку взялися. Знаєте, яка моя думка? На вас очікує боротьба не на життя, а на смерть.

— Маєте рацію. Ми дуже ризикуємо, відповів доктор Лівсі. — Але ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що ми не усвідомлюємо можливих небезпек цієї подорожі. Ви нарікаєте на нашу команду. На вашу думку, ми найняли недостатньо досвідчених моряків?

— Не подобаються вони мені, — відповів капітан. — І, оскільки ми говоримо про все прямо, підбір команди — справа капітана.

— Погоджуюсь, — відповів доктор. — Моєму другові, напевно, варто було б підбирати екіпаж разом з вами. Ця помилка, запевняю вас, — випадковість. Нічого особистого чи вмисного. Але мені здається, вам не подобається містер Ерроу?

— Не подобається, сер. Я вірю, що він добрий моряк. Але він надто фамільярний з командою. А це не характеризує його як хорошого помічника. Штурман корабля має триматися осібно від матросів і не повинен з ними пиячити.

— Ви хочете сказати, що він п'яниця? — спитав сквайр.

— Ні, сер, — відповів капітан. — Я хочу тільки сказати, що він розволочує команду.

— А тепер, — попросив доктор, — кажіть нам прямо, які до нас вимоги.

— Ви впевнені, що хочете вирушити у це плавання, джентльмени?

— Безперечно, — відповів від імені усіх сквайр.

— Чудово, — сказав капітан. — Якщо до цього часу ви терпляче слухали мене, хоч я говорив бездоказово, послухайте й далі. Порох і зброю складають у носовій частині судна. Навіщо, коли є підходяще місце саме під вашою каютою? Пропоную скласти їх туди. Це перше. Далі. Ви взяли з собою трьох слуг. Комусь із них, наскільки мені відомо, готують місце в носовій частині. Чому б не розмістити їхні койки біля вашої каюти? Це друге.

— А що, є ще й третє? — спитав містер Трілоні.

— Авжеж, є, — сказав капітан. — Забагато базікають.

— Так, забагато базікають, — погодився доктор.

— Переповім вам тільки те, що чув на власні вуха, — продовжував капітан Смоллет. — Патякають, ніби ви маєте карту якогось острова. Ніби на тій карті хрестиками позначені місця сховку скарбів, ніби він розташований…

І він абсолютно точно назвав широту і довготу нашого острова.

— Я не говорив цього жодній людині! — скипів сквайр.

— Однак кожен матрос це знає, сер, — заперечив капітан.

— Це ви, Лівсі, усе розпатякали, звинуватив доктора сквайр, — або ти, Гокінсе…

— Тепер уже не суттєво, котра сорока на хвості принесла ці відомості всій команді, — сказав доктор.

Я зауважив, що ні він, ані капітан не повірили містерові Трілоні, хоча він як міг виправдовувався. І я не повірив теж, бо він справжній базіка. Але тепер я думаю, що якраз тоді він говорив правду, а команді і без нас було відоме місце розташування острова.

— Я не знаю, у кого із вас, джентльмени, зберігається карта, — продовжував капітан, але наполягаю, щоб це трималося у секреті і від мене, і від містера Ерроу. Інакше я звільнюся.

— Розумію, — сказав доктор. — По-перше, ви хочете припинити зайві балачки. По-друге, ви хочете перетворити кормову частину на фортецю, зібравши тут слуг мого друга та передати їм зброю і порох, котрі є на борту. Це виглядає ніби ви остерігаєтеся бунту на кораблі.

— Сер, — сказав капітан Смоллет, — я не ображаюсь, але й не хочу, щоб ви приписували мені слова, яких я не говорив. Немає виправдань капітану, який, запідозривши бунт, все-таки вийшов у море. Я певен, що містер Ерроу— порядна людина. Багато матросів — теж порядні люди. Але я відповідаю за безпеку корабля і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що багато чого робиться не так як слід. Я прошу вас прийняти засоби безпеки або звільнити мене. Оце й усе.

— Капітане Смоллете, — почав доктор, усміхаючись, — ви чули байку про гору, яку народила миша? Пробачте мене, але ви нагадали мені цю байку. Коли ви зайшли до нас у каюту, я ладен був присягнутися своєю перукою, що ви вимагатимете від нас набагато більше.

— А ви метикуватий, докторе, сказав капітан. — Зайшовши до вас, я мав намір вимагати розрахунку, бо не мав і найменшої надії, що містер Трілоні дозволить мені хоча б рота розкрити.

— І не дозволив би! — крикну сквайр. — Якби не Лівсі, я послав би вас під три чорти. Хай там що, але я вислухав вас і зроблю все, що ви вимагаєте. Однак моя думка про вас змінилась у гірший бік.

— Це ваше право, сер, — сказав капітан. — Потім ви зрозумієте, що я лише виконав свій обов'язок. І він вийшов із каюти.

— Трілоні, — сказав доктор, хоч я на це й не сподівався, проте ви запросили на корабель двох порядних людей: капітана Смоллета і Джона Сільвера.

— Щодо Сільвера, я з вами згоден, — скрикнув сквайр, — а от поводитися так, як оцей нестерпний брехун, як на мене, чоловік, моряк, а тим паче англієць не повинен!

— Ну годі, попливемо — побачимо! — закінчив розмову доктор Лівсі.

Коли ми вийшли на палубу, матроси вже почали переносити зброю і порох. «Йо-го-го!..» співали вони за роботою. Капітан і містер Ерроу віддавали накази. Мені дуже сподобалось, як нас по-новому розмістили. Переобладнали всю шхуну. На кормі з колишньої задньої частини середнього трюму влаштували шість кают, котрі з'єднувалися запасним проходом по лівому борту з камбузом і баком. Спочатку їх призначили для капітана, містера Ерроу, Гантера, Джойса, доктора і сквайра. Але потім дві з них віддали Редрутові й мені, а містер Ерроу і капітан влаштувалися на палубі, в тамбурі над сходами, що з'єднували верхню і нижню палубу. Тамбур з обох боків розширили, і тепер він міг слугувати кормовою рубкою. Він, звичайно, був трохи затісний, та все ж у ньому помістилися два гамаки. Навіть штурман, здавалося, був задоволений таким розташуванням. Можливо, він також не довіряв команді. А втім, це лише моє припущення, тому що він, як ви самі скоро побачите, недовго перебував на шхуні.

Ми старанно працювали, перетягаючи порох, облаштовуючи наші каюти, коли нарешті з берега прибули на шлюпці останні матроси і з ними Довгань Джон. Кухар легко заліз на судно, зі спритністю мавпи, а щойно помітив, чим ми зайняті, гукнув:

— Гей, друзі, а що це ви робите?

— Переносимо бочки з порохом, Джоне, — відповів один із матросів.

— Якого біса?! За цією метушнею ми проґавимо ранній відплив!

— Вони виконують мій наказ! — обірвав його капітан. — А ви, шановний, ідіть у камбуз, щоб матроси вчасно повечеряли.

— Слухаюсь, сер, — відповів кухар.

І, доторкнувшись рукою до лоба, пірнув у камбуз.

— Оце славна людина, капітане, — сказав доктор.

— Можливо, сер, — відповів капітан Смоллет. — Обережніше, обережніше, хлопці!

І він побіг до матросів. Матроси волочили бочку з порохом. Раптом він помітив, що я стою і дивлюся на вертлюжну гармату, яка була установлена в середній частині корабля, мідну дев'ятифунтівку, і зараз же нагримав на мене:

— Гей, юнго, — крикнув він, — марш звідси. Іди до кока, він дасть тобі роботу.

По дорозі в камбуз я чув, як він голосно заявив доктору:

— Я не терпітиму, щоб на моєму судні були мазунчики!

Запевняю вас, тієї миті я повністю погоджувався зі сквайром, що капітан — жахлива людина, і зненавидів його.

Розділ 10 Плавання

Метушня тривала цілу ніч. Ми перетягали речі з місця на місце. Шлюпка весь час доставляла з берега друзів сквайра, в тому числі й містера Блендлі, які хотіли побажати йому вдалого плавання і щасливого повернення. В «Адміралі Бенбоу» у мене було набагато менше роботи ніж тут. Я стомився, як собака, а майже на світанку боцман заграв на своїй дудці, збираючи команду до підняття якоря.

А втім, якби я втомився навіть удвічі сильніше, то все одно не покинув би палуби. Все було нове і захопливе для мене: і уривчасті команди, і різкий звук свистка, і метушня при тьмяному світлі корабельних ліхтарів.

— Гей, Окісте, затягни-но пісню! — крикнув один матрос.

— Старовинну! — крикнув інший.

— Добре, хлопці, — відповів Довгань Джон, який стояв тут же, на палубі з милицею під пахвою, і затягнув пісню, яку я так добре знав:

П'ятнадцять душ на скрині мерця…

Уся команда хором підхопила:

Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

На останньому «го» матроси дружно натиснули на вимбовшпилю.

Як би я не був захоплений тим, що там відбувалося, мимоволі пригадав нашого старенького «Адмірала Бенбоу», і навіть примарилося, ніби голос покійного Бонса раптом приєднався до матроського хору.

Незабаром якір було піднято і закріплено. З нього скапувала вода. Вітер надував вітрила. Земля, кораблі, що нас оточували, почали віддалятися. Я збирався прилягти на годинку, щоб подрімати, а тим часом «Іспаньйола» вирушила у плавання до Острова Скарбів.

Зайве описувати деталі нашої подорожі. Вона була вдалою. Корабель виявився взірцевим, команду складали досвідчені моряки, капітан блискуче знав свою справу. Однак перш ніж ми дісталися Острова Скарбів, сталися дві-три події, про які варто згадати.

Насамперед з'ясувалося, що містер Ерроу ще гірший, ніж припускав капітан. Він не користувався авторитетом у матросів, його ніхто серйозно не сприймав. Та це ще півбіди. На другий-третій день подорожі він почав з'являтися на палубі у неприпустимому стані. Погляд у нього був каламутний, щоки розпашілі. Язик заплітався, і всі інші ознаки сп'яніння були очевидні. Його весь час присоромлювали і замикали в каюті. Він часто падав, набиваючи собі ґулі та синці. Бували дні, коли він не підводився зі своєї койки. Рідко він бував майже тверезим, тоді ще якось виконував свої обов'язки. Ми ніяк не могли зрозуміти, де він ховає випивку. Цю загадку розгадував увесь екіпаж. Ми навіть стежили за ним, та дарма. Коли його питали прямо, то напідпитку він лише нахабно реготав нам у вічі, а тверезим — божився, що за все життя не пив нічого міцнішого за воду.

Штурман він був нікудишній і погано впливав на своїх підлеглих. Було зрозуміло, що цей хлопець погано кінчить. Ніхто не здивувався і не засмутився, коли після однієї буремної ночі вранці на кораблі його не було.

— Впав за борт! — резюмував капітан. — Що ж, джентльмени, це позбавило нас від необхідності заковувати його в кайдани.

Так наш корабель залишився без штурмана. Треба було запропонувати на цю посаду когось із команди. Обрали боцмана Джобу Ендерсона. Його, як і раніше, називали боцманом, але виконував він обов'язки штурмана.

Містер Трілоні, бувалий мореплавець, теж недаремно їв хліб під час подорожі: гожими днинами стояв на вахті. Другий боцман, Ізраїл Гендс, був старанний, старий, досвідчений моряк, який міг впоратися з будь-якою роботою на кораблі.

Він, між іншим, товаришував з Довганем Джоном Сільвером і, до слова, розкажу про Сільвера детальніше.

Матроси називали його Окостом. Для того, щоб звільнити руки, він підвішував мотузку зі своїм костуром на шию. Його вправність у куховарській справі варто було бачити: упираючись милицею в перегородку, погойдуючись за кожним рухом корабля, усе робив так віртуозно, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було спостерігати, як він спритно і швидко пробігав під час негоди по палубі, хапаючись за петлі канатів, які спустили спеціально для нього у найширших місцях. Матроси називали ці петлі «сережками Довганя Джона». Часом він тримався за ті «сережки», потім орудував костуром, іноді волочив його за собою на мотузці.

Усі матроси, які плавали з ним раніше, висловлювали жаль, що він уже не був тим Джоном Сільвером, яким був раніше.

— Наш Окіст не простачок, — розповідав мені другий боцман. У юні роки він учився; як захоче, може говорити так, ніби книжку читає. А до чого ж сміливий! Лев проти нашого Довганя Джона — кошеня. Я на власні очі бачив, як на нього, неозброєного, напали четверо, а він загріб їх докупи і так зіткнув головами…

Усі члени команди поважали його, більше того, виконували його накази. Він знаходив підхід до кожного. Зі мною завжди був надзвичайно люб'язний. Я дуже любив бувати у нього в камбузі. Тут панував ідеальний порядок, посуд був вичищений до блиску і акуратно складений. У кутку в клітці жив папуга.

— Гокінсе, заходь, побалакай з Джоном. Я, синку, радий тобі, як нікому іншому. Сідай і слухай. Оце — Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь знаменитого пірата… отже, Капітан Флінт віщує, що наше плавання закінчиться вдало… Адже так, Капітане?

І папуга неймовірно швидко повторював:

— Піастри! Піастри! Піастри!

Так він викрикував, аж доки не вибивався з сил або поки Джон не накривав його клітку хусткою.

— Цій пташці, Гокінсе, мабуть, зо двісті років. Папуги безсмертні. Хіба диявол бачив стільки зла, скільки пережив мій папуга?… Він плавав із Інглендом, із прославленим піратом капітаном Інглендом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, у Сурінамі, на Провіденсі, у Порто-Белло. Він бачив, як виловлюють вантаж із затоплених галіонів. Саме тоді він навчився кричати «піастри»! Нічого в цьому дивного немає: тоді з дна дістали триста п'ятдесят тисяч піастрів, Гокінсе! Цей папуга був свідком нападу на віце-короля Індії неподалік від Ґоа. А на вигляд — пташеня… Але ти нюхнув пороху, правда, Капітане?

— Повертай на інший галс! — кричав папуга.

— Він у мене чудовий моряк, — примовляв кухар і пригощав папугу цукром-рафінадом, шматочки якого діставав із кишені.

Папуга довбав дзьобом прути своєї буцигарні і брутально лаявся.

— З вовками жити, по-вовчи вити, — виправдовував улюбленця Джон. Цей бідний, старий, невинний птах лається, як сто чортів укупі, але він не розуміє, що каже. Він лаявся б і у присутності самого Бога.

При згадці про Господа, Джон богомільно простягав руки до неба, і я подумав, що він найблагородніша людина на світі.

Взаємини сквайра і капітана Смоллета все ще були напружені. Сквайр, не соромлячись, висловлювався про капітана з презирством. Капітан ніколи не заводив розмови зі сквайром, а коли господар корабля питав його про що-небудь, відповідав різко і без зайвих слів. Затиснутий у глухому куті, він був змушений зізнатися, що, очевидно, помилявся, коли погано відгукувався про команду. Більшість матросів працювали взірцево, вся команда поводила себе пречудово. А в шхуну він відверто закохався.

— Вона покірна керму, як добра дружина чоловікові, сер. Але, — додавав він, — додому ми ще не повернулися, і наше плавання мені все одно дуже не подобається.

Зазвичай реакція сквайра на подібні коментарі була такою: він повертався до капітана спиною і заходився міряти палубу кроками, високо задерши підборіддя.

— Ще трохи, — говорив він, — і цей чоловік остаточно виведе мене з себе.

Нам випало перенести бурю, яка зайвий раз підтвердила достоїнства нашої «Іспаньйоли». Команда виглядала задоволеною, та це зрозуміло. Як на мене, то останнє судно, на якому так догоджали команді, як на нашому, був ковчег біблейського героя Ноя. Будь-який привід використовувався для того, щоб побалувати моряків подвійною порцією грогу. Якщо сквайр дізнавався, що у когось із матросів день народження, кухаря просили приготувати пудинг. На палубі постійно була діжка з яблуками, щоб кожен міг поласувати ними, коли заманеться.

— Це погана манера поводження з підлеглими, — попереджав капітан доктора Лівсі. — Панькання з матросами погано закінчується. Повірте моєму досвіду.

А все ж діжка з яблуками, як ви дізнаєтеся пізніше, дуже нам придалася. Завдяки цій діжці ми вчасно дізналися про небезпеку, що чатувала на нас, і не загинули від рук зрадників.

Ось як це було. Спершу ми прямували проти пасатів, щоби піймати вітер до острова, — зрозуміліше пояснити не можу, — а тепер ішли до нього з вітром. Удень і вночі ми вдивлялися у далечінь, сподіваючись, що побачимо його. За підрахунками, менше доби відділяло нас від омріяного острова. Сьогодні вночі, щонайдалі завтра вранці, ми повинні були побачити Острів Скарбів. Ми тримали курс на південь — південний захід. На траверзі дув рівний вітер. Море було спокійне. «Іспаньйола» мчала вперед, подекуди хвилі оббризкували її бушприт. Все йшло за планом. У всіх був гарний настрій, усі раділи завершенню першого етапу нашого плавання.

Коли зайшло сонце і я закінчив свою роботу, перед сном мені закортіло з'їсти яблуко. Я скочив на палубу. Вахтові, дивлячись уперед за курсом, сподівалися побачити острів. Керманич, спостерігаючи за наповненим вітром вітрилом, посвистував. Довкола було тихо, лише вода плюскотіла за бортом.

А в діжці залишилося одненьке яблуко. Щоб його дістати, довелося залізти в бочку. Сидячи там у темноті, заколисаний плюскотом води і рівномірним погойдуванням судна, я ледь не заснув. Раптом хтось важко опустився на палубу поряд із діжкою. Діжка трохи посунулася, бо він сперся об неї спиною. Я вже хотів було вискочити, але цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сільвера, і перш ніж він сказав щось важливе, я вирішив за жодних обставин не вилазити з діжки. Я лежав на дні, тремтів і вслухався, боячись навіть дихати, задихаючись від страху й цікавості. З його перших слів я зрозумів, що від мене залежить життя усіх чесних людей цього корабля.

Розділ 11 Що я підслухав, сидячи у діжці з-під яблук

Ні, не я, — сказав Сільвер. — Капітаном був Флінт. А я був квартирмейстером, бо в мене дерев'яна нога. Я втратив ногу, а П'ю втратив свої ілюмінатори під час спільної справи. Ногу ампутував учений хірург, він навчався у коледжі і знав напам'ять усю латину.

Та потім його все одно повісили на шибениці у Корсо-Кіслі, як собаку: сушитись на сонечку… разом з іншими. Так! То були люди Робертса і загинули через те, що перейменовували свої кораблі. Нині корабель називається «Королівське щастя», а завтра якось інакше. А ми вважали так: корабель має мати одну назву: як його назвуть, так він і плаватиме. Ось, наприклад, наша «Касандра» завжди була лише «Касандрою». Це вона благополучно довезла нас додому з Малабара, після того як Інгленд захопив віце-короля Індії. Не змінював назви і «Морж», старий корабель Флінта, наскрізь просочений кров'ю, перевантажений золотом настільки, що ледь не пішов на дно.

— Ех, — почув я голос наймолодшого з наших матросів, — а все-таки молодчина цей Флінт!

— Подейкують, що Девіс ні в чому йому не поступався, — сказав Сільвер. — Але напевно не скажу, бо я ніколи з ним не плавав. Я плавав спочатку з Інглендом, потім із Флінтом. А тепер ось сам вийшов у море. Заробив дев'ятсот фунтів стерлінгів у Інгленда і зо дві тисячі у Флінта. Непогано для рядового матроса. Гроші вклав у банк, відсоток капає нічогенький. Важливо не лише заробити, а ще й зберегти і примножити… Де тепер люди Інгленда? Невідомо… Де люди Флінта? Більшість тут, на кораблі, тішаться, коли подають пудинг. Багато хто з них на березі з голоду пухнув. Старий П'ю разом з очима втратив сором і совість, проциндрював тисячу двісті фунтів на рік, як парламентський лорд. Де він тепер? Здох і гниє в землі. А останні два роки вже й на кусень хліба не мав. Він жебракував, грабував, знімав голови з плечей, а все ж не міг себе навіть прогодувати.

— І варто бути після цього піратом, — сказав молодий моряк.

— Не варто бути дурнем! — заперечив Сільвер, — хоча тебе це не обходить. Ти юний, але недурний. Тебе не обдуриш. Це я помітив одразу, щойно ми познайомились, і відтепер розмовлятиму з тобою, як із чоловіком.

Ви не можете навіть собі уявити мого обурення, коли я почув, як цей старий мерзотник говорить іншому юнакові ті самі улесливі слова, які говорив мені!

Якби моя воля, я б його… убив.

А тим часом Сільвер продовжував говорити, й гадки не маючи проте, що його підслуховують:

— Таке життя більшості джентльменів удачі. Вони проживають важке життя, ризикуючи опинитися на шибениці, та жеруть і п'ють, як бойові півні перед боєм. У море виходять, маючи сотню мідяків, а повертаються із сотнями фунтів. Награбоване пропивають, гроші пускають на вітер — і знову повертаються в море, нічого не маючи за душею. Але я не з тих. Я вкладаю свої гроші частинами у різні банки і ніде не зберігаю надто багато, щоб не викликати підозри. Мені, зауваж, п'ятдесят років. От повернуся з цього плавання, і заживу як справжній джентльмен… Кажеш, що саме час?… Знаєш, а я й досі непогано жив. Ні в чому собі ніколи не відмовляв. М'яко спав, смачно їв. От тільки в морі бувало важкувато. А починав-то я звичайним матросом, як і ти.

— Але те, що ви заробили раніше, тепер пропаде, — сказав молодий матрос. — Хіба ви зможете з'явитися у Брістолі після такого плавання?

— Як ти гадаєш, де зараз мої гроші? — запитав Сільвер, хитро підсміюючись.

— Там, де і були, у банках Брістоля, — відповів матрос.

— Вони були там, — сказав кок, — вони ще були там, коли ми піднімали якір. Але тепер моя старушенція вже забрала їх звідти. «Підзорну Трубу» продано разом з орендованою ділянкою, клієнтурою і оснащенням, а стара виїхала з Брістоля і чекає на мене в означеному місці. Я б сказав тобі, що це за місце, адже довіряю тобі, але переживаю, щоб інші на мене не образилися за те, що я не сказав цього і їм також.

— А своїй дружині ви довіряєте? — поцікавився матрос.

— Джентльмени удачі, — відповів кухар, — рідко довіряють одні одним. І цілком слушно. Але мене непросто ошукати. Той, хто спробує опустити канат, щоб старий Джон зашпортався і впав, недовго житиме на цьому світі. Хтось боявся П'ю, хтось — Флінта. А мене боявся сам Флінт. Він боявся мене і водночас пишався мною… Він мав відчайдушну команду. Навіть диявол побоявся би з нею вирушити у відкрите море. Ти мене знаєш, я не люблю вихвалятися, я веселий і добродушний. Проте коли я був квартирмейстером, старі пірати Флінта були мені покірні, як благі ягнята. Дисципліна на судні старого Джона була ого-го!

— Скажу вам чесно, — признався матрос, — до цієї розмови, Джоне, ваш намір мені був не дуже до вподоби. Але тепер я згоден, ось вам моя рука.

— Ти сміливий хлопець і точно не дурень, — відповів Сільвер і так енергійно потиснув руку нового компаньйона, що діжка гойднулася разом зі мною. — Ти будеш чудовим джентльменом удачі, не гіршим, а навіть кращим ніж ті, з ким я мав справу досі!

Потрохи я почав розуміти їхній сленг. «Джентльмени удачі» — це по-їхньому пірати. І щойно я став свідком того, як, можливо, останній чесний матрос нашого корабля пристав до цих розбійників, піддавшись улесливим переконанням хитрющого Сільвера. Вочевидь, ця розмова з молодим матросом була не першою, його агітували стати джентльменом удачі вже давно, а спокусився він тільки зараз. На жаль, цей матрос не єдиний, кого завербував Довгань Джон. У цьому я переконався, сидячи замість яблуку діжці. Сільвер підсвиснув, і до діжки підсів ще хтось. — Дік уже наш, — сказав Сільвер.

— Я знав, що днем раніше — днем пізніше він буде нашим. — Почув я голос, який упізнав. Це був другий боцман, Ізраїл Гендс. — Він не дурень, цей Дік.

Деякий час він мовчки жував тютюн, потім виплюнув його і мовив:

— Скажи, Окосте, скільки ще ми будемо метлятися, як маркітантський човен? Присягаюся, мені до смерті набрид капітан! Годі вже йому командувати! Я хочу жити у капітанській каюті, я хочу їхніх страв і вин.

— Ізраїле, — сказав Сільвер, — твоя голова вартує не більше, ніж баняк, бо в ній ніколи не було мозку! Добре, що ти хоча б слухати можеш, слава богу, вуха маєш довгі. Тож слухай: спатимеш, як і раніше, у кубрику, їстимеш, що дадуть, будеш люб'язним і не вип'єш ані краплі вина аж доти, поки я не дам на це дозволу. Покладись на мене в усьому, синку.

— Я ж не відмовляюся, — промимрив другий боцман. — Я лише цікавлюся: коли?

— Ах коли? — закричав Сільвер. — Що ж, відповідаю: якомога пізніше — ось коли! Капітан Смоллет для нас же веде наш корабель. Нам це вигідно, бо він золото — не моряк. Сквайр і доктор мають карту. Але я не знаю, де вони її ховають! Може, ти знаєш? От і думай. А я вже придумав: краще нехай сквайр і доктор знайдуть скарби, допоможуть завантажити їх на корабель. А далі вирішимо, що з ними робити. Якби не такі сучі сини, як ви, я б радо дозволив капітанові Смоллету довезти нас бодай півдороги назад.

— Мий самі непогані моряки! — заперечив Дік.

— Непогані матроси, ти маєш на увазі, — поправив його Сільвер. — Крутити стерно — це ми вміємо. А от хто з нас визначить курс? На це, як не прикро, не здатен ніхто з нас, джентльмени. Якби все залежало від мене, капітан довіз би нас хоча б до пасату. Тоді була б упевненість, що курс правильний, не довелось би видавати прісну воду по ложечці на день. Ну що ви за люди… Я вас знаю, тому доведеться покінчити з ними на острові, відразу після того, як вони перетягнуть скарби сюди, на корабель. А вам би лише якнайскоріше до випивки дістатися. Правду кажучи, аж серце поболює від думки, що повертатися доведеться з такими, як ви.

— Не перестарайся, Довганю! — крикнув Ізраїл. — Хто б з тобою сперечався?!

— На своєму віку я бачив чимало великих кораблів, які пропали ні за цапову душу. А скільки таких паруб'яг підвісили сушитися на сонечку, — вигукнув Сільвер, — а все тому, що поспішали, поспішали… Послухайте мене: я трохи поплавав морями, не одне бачив і знаю більше від вас. Якщо б ви могли взяти правильний курс, то давно б уже в каретах катались. Та куди вам! Знаю я вашого брата: насьорбаєтеся рому — і шибениця здається гойдалкою.

— Еге ж, кожен знає, Джоне, що ти наче капелан, — заперечив йому Ізраїл. — Але ж були хлопці, які тобі не поступалися. Вони любили погуляти. Але вони не бавилися в командирів, самі пили-гуляли й іншим не боронили.

— Так-так, були, — сказав Сільвер, були і загули. Де вони тепер? Таким був П'ю — та помер у злиднях. І Флінт був таким — та помер від рому в Саванні. Не заперечую, вони були веселими людьми… Та де вони зараз, ще раз вас запитую, де?

— Що ми зробимо з ними, — запитав Дік, — коли розкриємо карти?

— Оцей мені імпонує! — захоплено вигукнув кок. — Діло говорить, а не пусті теревені гне. Як ти гадаєш, що з ними робитимемо? Висадимо на якийсь незаселений берег? Так вчинив би Інгленд. Або заріжемо їх усіх, як свиней? Так зробили б Флінт і Біллі Боне. — Еге ж. Це цілком у його стилі, — підтвердив Ізраїл. — «Мертві не кусаються», часто повторював Біллі. Тепер він сам мертвий, от хай і перевіряє свою приповідку на власному досвіді. Тепер він небезпечний, а коли жив, добрий був катюга.

— Так і було, — сказав Сільвер. — Біллі мав важку руку, розправу чинив швидко. І хоча я добродушна людина, бачу, що справа серйозна. Обов'язок над усе. Моє слово — повбивати. Ну, дуже не хочеться, ставши членом парламенту і катаючись у каретах, увесь час боятися, що хтось із цих вискочок заявиться до мене, як чорт до монаха. Ні. Треба дочекатися, доки плід дозріє, а потім його зірвати!

— Джоне, — та ти герой, — вигукнув боцман, — герой!

— У цьому ти переконаєшся, Ізраїле, — сказав Сільвер. — Я вимагаю лише, щоб ви поступилися мені сквайром Трілоні. Я хочу власноруч стяти його телячу голову… Діку, — попросив він, — будь ласка, дістань яблуко з діжки, у горлі пересохло.

Можете собі уявити, який жах я пережив! Якби мені стало духу, я б вискочив із діжки і пустився б навтьоки, але моє серце і руки, і ноги, — усе тіло стало ніби не моє… Дік уже підвівся, та його зупинив Гендс:

— Хочеться тобі тієї гнилі, Джоне! Дай-но нам краще рому.

— Діку, — сказав Джоне, — я тобі довіряю, але знай, на бочечці є поділки. Маєш ключа. Націди горня і принеси.

І хоча я був переляканий на смерть, все ж думати міг: «Осьде містер Ебро убрав ром, який погубив його!»

Тільки-но Дік відійшов, Ізраїл почав нашіптувати щось на вухо коку. Я розчув лише уривок фрази, але і цього було достатньо.

— Більше ніхто не погоджується, — ось що мені вдалося почути.

— Отже, на кораблі є ще вірні люди!

Коли Дік повернувся, усі троє по черзі брали горня і випили. Один виголосив тост «за удачу», другий «за старого Флінта», а Сільвер проспівав:

За вітер удачі, за вітер талану! Щоб зажили ми весело й багато!

У бочці стало світло. Глянувши вверх, я побачив, що піднявся місяць, освітив крюйс-марс і напнутий фок-зейль. Із вахти залунав радісний вигук: «Земля!».

Розділ 12 Воєнна рада

Моряки повибігали на палубу з кают і кубрика, зчинивши гамір і метушню. Я вискочив із бочки, прослизнув за фок-зейль, завернув до корми, вийшов на відкриту палубу і побіг разом із Гантером і доктором Лівсі на напнуту вітром скулу. Тут уже зібралась уся команда. Туман розсіявся відразу після того, як зійшов місяць. Далеко на південному заході ми побачили дві низькі гори, між ними було десь зо дві милі, а за ними височіла третя, вона ще була оповита туманом. Усі три гори мали правильну конічну форму.

Я дивився на них ніби крізь сон, я ще не міг повірити, що вибрався з бочки живим. Накази капітана Смоллета повернули мене до реальності. «Іспаньйола» стала дещо крутіше до вітру і взяла курс у напрямку острова зі східного боку.

Коли всі накази капітана були виконані, він запитав:

— Гей, хлопці, чи не бачив хто із вас цієї землі раніше?

— Я бачив, сер, — відгукнувся Сільвер. — Тут ми поповнювали запаси прісної води, коли я був коком на торговому судні.

— Мені здається, що кинути якір найкраще в південній частині, за оцим маленьким острівцем? — запропонував капітан.

— Так, сер. Цей острівець називається Острів Скелета. Раніше він був пристанищем піратів, один матрос з нашого корабля знав усі назви, якими нарекли пірати тутешні місця. Північна гора — Фок-щогла. А від неї на південь — ще дві: Грот-щогла і Бізань-щогла. Найвищу гору, яка зараз укутана туманом, Грот-щоглу частіше називають Підзорною Трубою. А все тому, що пірати на ній любили влаштовувати пункт спостереження, коли стояли тут на якорі й чистили днища своїх суден. Прошу вибачення, але зазвичай вони лагодили свої судна тут.

— Я маю карту, — сказав капітан Смоллет, — подивіться, це той острів?

Коли карта потрапила до рук Довганя Джона, очі його аж засвітилися. Але тінь розчарування одразу погасила те світло. То була не та карта, яку ми знайшли на дні скрині Біллі Бонса. Це була її майже точна копія. На ній позначалося усе: назви, висоти і глибини, бракувало лише трьох червоних хрестиків і рукописних заміток. Хоч як було прикро Сільверові, він стримався і нічим не видав свого розчарування.

— Так, сер, — сказав він, — саме той. Його прекрасно накреслено. Цікаво, хто це зумів так намалювати карту… Пірати — люди невчені… А ось і стоянка капітана Кідда, так само називав її і той матрос. Тут сильна течія на південь. Ближче до західного берега вона повертає на північ. Дуже правильне рішення, сер, — продовжував Сільвер, — я маю на увазі крутий бейдевінд. Якщо ви маєте намір увійти в бухту, привести до ладу корабель після плавання, кращого місця годі й шукати.

— Дякую, — сказав капітан Смоллет. — Коли мені буде потрібна допомога, я неодмінно звернуся до вас. Зараз ви вільні.

Я був шокований тим, що Джон впевнено і так відверто виказав свою обізнаність острова. Вимушений зізнатися, що злякався, коли він підійшов до мене. Звісно, він не знав, що я сидів у бочці і чув сьогоднішню піратську нараду. Та жах проймав мене від його лукавства, жорстокості та абсолютної владності над командою корабля. Не знаю, як мені вдалося не здригнутися, коли він підійшов і поклав руку мені на плече.

— Непогане місце, цей острів, — дружелюбно сказав він. — Так, непогане місце для шибеників. Ти зможеш купатися, лазити по горах, ганятимешся за дикими козами. Ти сам будеш скакати горами, як дикий козлик. На цьому острові я сам відчуваю себе хлопчиськом і навіть ненадовго забуваю про свою дерев'яну ногу. Як добре бути хлопчиськом і мати на ногах десять пальців! Якщо ти захочеш піти ознайомитися з островом, скажи старому Джону і він підготує тобі попоїсти на дорогу.

І, по-дружньому поплескавши мене по плечу, пошкутильгав собі.

Капітан Смоллет, сквайр і доктор Лівсі про щось говорили на шканцях. Я хотів розповісти все, про що дізнався, якомога скоріше. Але побоявся перервати їхню розмову, коли це могли побачити інші. Я вештався неподалік від них, придумуючи, як розпочати розмову, і раптом доктор Лівсі покликав мене до себе. Він забув свою люльку внизу і хотів послати мене за нею, бо довго без неї не міг. Підійшовши до нього настільки близько, щоб ніхто не зміг нас підслухати, я прошепотів:

— Докторе, мені треба з вами поговорити. Нехай капітан і сквайр спустяться в каюту, а потім під будь-яким приводом ви покличете мене. У мене жахливі новини.

— Дякую, Джиме, це все, про що я хотів дізнатися, — сказав він голосно, роблячи вигляд, ніби щойно запитував мене про щось.

Потім повернувся до своїх співрозмовників. Вони продовжили бесіду невимушено, абсолютно спокійно, ніхто з них не підвищив голосу і не присвиснув, проте я точно знав, що доктор Лівсі передав їм моє прохання. Потім капітан наказав Джобові Ендерсону скликати всю команду на палубу.

— Хлопці, — сказав капітан Смоллет, звертаючись до матросів, — я хочу поговорити з вами. Перед нами земля. Ця земля — і є той острів, до якого ми пливли. Ми всі знаємо, який щедрий містер Трілоні. Він запитав мене, чи добре працювала команда під час подорожі. І я відповів, що кожен із вас старанно виконував свої обов'язки і що мені ніколи не доводилося повторювати свої накази двічі. Містер Трілоні, я і доктор ідемо до каюти випити за ваше здоров'я і за вашу удачу, а вам сюди подадуть грогу, аби ви могли випити за наше здоров'я і за нашу удачу. Якщо вам цікаво, що я про це думаю, то… сквайр дуже люб'язний, що пригощає нас випивкою, адже так? Пропоную крикнути на його честь «слава».

У тому, що всі разом закричали «слава», не було нічого дивного. Це давній моряцький звичай. Але воно прозвучало так гучно і дружно, що, зізнаюсь, у ту хвилину було важко повірити, що ці люди мають намір вирізати нас усіх до одного.

— Слава капітанові Смоллету! — загорланив Довгань Джон, коли затих перший вигук.

І цей заклик підхопила уся команда корабля дружно і весело.

Під привітні крики три джентльмени спустилися в каюту.

Дещо пізніше вони послали слугу за мною.

Коли я ввійшов, вони сиділи за круглим столом. На столі стояла пляшка іспанського вина і таріль з родзинками.

Доктор курив, тримаючи свою перуку на колінах, а це, як я зрозумів, було свідченням його сильного хвилювання. Кормовий ілюмінатор був відчинений, бо та ніч була тепла. Місячна доріжка пролягала за кораблем.

— Ну ж бо, Гокінсе, — сказав сквайр, — ти хотів нам щось повідомити. Говори.

Коротко я розповів усе, що підслухав, сидячи в діжці. Ніхто з них мене не перебивав, поки я не закінчив. Вони не зводили з мене очей і сиділи непорушно.

— Джиме, сказав доктор Лівсі, — присядь.

Вони запросили мене до столу, дали мені чарку вина, насипали в долоню родзинок, і кожен із них по черзі, кланяючись, випив за моє здоров'я, щастя і хоробрість.

— Так, капітане, — сказав сквайр, — ви були праві, а я був неправий. Визнаю себе віслюком і покірно чекаю ваших розпоряджень.

— Я такий самий віслюк, як і ви, сер, — заперечив капітан. — Якщо команда готується до бунту, це неодмінно в чомусь проявляється. Кожен, хто не сліпий, помітить, що щось не так, і якось цьому зарадить. А от ця команда зуміла приспати мою пильність.

— Капітане, вас перехитрив Джон Сільвер. Він надзвичайна людина. — І він надзвичайно гарно виглядав би підвішеним на реї, — заперечив капітан. — Та всі ці балачки тепер ні до чого. З усього, що ми зараз почули, я зробив певні висновки. З дозволу містера Трілоні, ознайомлю вас із ними.

— Тут ви, капітан, сер, розпоряджайтеся! — пафосно сказав містер Трілоні.

— По-перше, — сказав капітан Смоллет, — ми змушені продовжувати те, що розпочали, бо мости для відступу для нас перекриті. Якщо я бодай натякну на повернення, вони тієї ж миті здіймуть бунт. По-друге, ми ще маємо час — як мінімум доти, поки не відшукаємо скарби. По-третє, в команді мусили залишитися вірні люди. Рано чи пізно, а нам все одно не уникнути бою з цією бандою. Я вважаю, що найкращий захист — це напад. Тому пропоную напасти на них першими, несподівано, у найбільш непідходящий для них момент. Здається, ми можемо покластися на ваших слуг, містере Трілоні?

— Як на мене самого, — запевнив сквайр.

— Їх є троє, — вголос лічив капітан. — А ще нас троє, і Гокінс, отже, семеро. А на кого з команди можна покладатися?

— Вірогідно, на тих, кого Трілоні найняв сам, без допомоги Сільвера, — мовив доктор.

— Ні, — заперечив Трілоні. — Адже Гендса теж наймав я сам.

— Правду кажучи, мені також здавалося, що Гендс надійний, — зізнався капітан.

— Важко повірити, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Слово честі, відчуваю непереборне бажання розбомбити цей корабель ущент!

— Отже, джентльмени, — продовжив капітан, — вибирати нам нема з чого. Єдине, що ми можемо, це вичікувати слушної нагоди. Це нелегко, я знаю. Приємніше було б напасти на них просто зараз. Але ми не можемо цього зробити, доки не з'ясуємо, хто з команди вірний нам. Пильнувати, бути надзвичайно обережними і чекати — це все, що я можу запропонувати.

— Зараз серед нас найважливіша людина — Джим, — сказав доктор. — Серед матросів він як свій, а до того ж він спостережливий хлопець.

— Гокінсе, я також повністю покладаюся на тебе, — сказав сквайр.

Мушу визнати, що я дуже боявся не виправдати їхньої високої довіри. Але обставини склалися так, що мені й справді довелося врятувати їм життя.

А поки що із двадцяти шести осіб ми могли покластися лише на сімох. Один з тих семи був, нагадаю, я, підліток. Якщо ж брати до уваги лише дорослих, то нас було шестеро проти дев'ятнадцяти.

Частина третя Мої пригоди на острові

Розділ 13 Як розпочалися мої пригоди на острові

Уранці острів виглядав зовсім інакше, ніж учора. Хоча вітер і вщух, за ніч ми все ж значно просунулися вперед, і на ранок були вже за півмилі від низького східного берега. Більшу частину острова займали ліси. Сірість і одноманітність панували на острові. Подекуди їх скрашували жовті смуги піщаних берегів і де-не-де зеленіли хвойні дерева, найімовірніше, сосни. Вони росли то поодиноко, то купами і височіли над рівнем лісу. Загалом острів виглядав похмурим і нудним. Вершини усіх гір були просто гострими голими скелями. Форми усіх гір були дивними, та найбільше враження справляла Підзорна Труба. Вона була вища за інші гори на триста, а то й чотириста футів, її схили були стрімкі, а зрізана, майже пласка вершина, нагадувала п'єдестал.

Океан гойдав нашу «Іспаньйолу» так сильно, що аж вода стікала в шпігати. Снасті напиналися, як струни, стерном водило з боку в бік, увесь корабель тріщав, стогнав і дрижав, як фабричний цех. Я вчепився рукою в бакштаг, бо відчув, що мене нудить. Усе попливло перед очима. За період подорожі я вже звик до моря і, коли корабель розсікав хвилі, почувався добре, але коли ми стояли на якорі, а хвилі гралися кораблем, як пляшкою, мені було зле, особливо вранці натщесерце.

Що на мене справило таке гнітюче враження, сам не збагну. Може, шторм, може, ці сірі непривітні ліси і дике голе каміння, чи гуркітливий прибій, який несамовито бив круті береги… Взагалі-то я мав би втішитися, побачивши землю після такого довгого перебування в морі, адже і сонце було гаряче та яскраве, довкола літали птахи і з криком ловили рибу в морі, але мене чомусь нудило і трясло. З першого погляду я зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку нам довелося важко працювати. Оскільки вітру не було, ми мусили спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі зо три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Скелета.

Я всівся в одну зі шлюпок, хоча роботи для мене там не було. Сонце пекло нестерпно, матроси бурчали, проклинаючи свою важку роботу. Нашою шлюпкою правив Ендерсон. Замість того, щоб стримувати інших, він сам бурчав і лаявся, ба, навіть гірше за інших. — Нічого-нічого, — сказав він і вилаявся. — Ще трохи, і все це скінчиться…

Те, що всі нервували, мені здалося поганим знаком. Досі матроси працювали старанно й охоче. Непривітний вигляд острова нанівець звів дисципліну.

Довгань Джон увесь час стояв біля стернового та допомагав йому вести корабель. Він знав протоку як свої п'ять пальців і зовсім не дивувався, що за кожним заміром виявлялося глибше, ніж позначено у відповідних місцях на карті.

— Ця вузька протока поорана океанським відпливом, — пояснював він. — Відплив поглиблює її щоразу, ніби лопатою копає.

Ми зупинилися точнісінько в тому місці, де на карті був позначений якір. Третина милі відділяла нас від основного острова і третина милі — від Острова Скелета. Дно було чисте, піщане. Шумно опускаючись на дно, наш якір сполохав птахів, які великими зграями знялися з дерев у небо і, галасуючи, кружляли над лісом. Та вже через кілька хвилин вони сховалися у гілках дерев, і знову запанувала тиша.

Протока була надійно закрита з усіх боків і губилася між густими лісами. Лісова смуга починалася одразу за лінією протоки. Береги були пласкими. А вдалині височіли гори. Ця картина нагадувала амфітеатр. У протоку, яка мала вигляд тихого ставу, впадали дві болотисті річечки. Рослинність на їх берегах вражала ядучим різнобарв'ям. Із корабля ми не могли бачити ані будівлі, ані частоколу — дерева щільно заховали усе від сторонніх поглядів. Якби ми не мали карти (наочного доказу того, що хтось знав цей острів дуже добре), можна було б подумати, що ми перші, хто завітав на цей острів ще відтоді, коли Бог відділив сушу від води.

Тиша була моторошна. Порушував її лише віддалений шум прибою, який бився об прибережні скали десь за півмилі від нас. Тут пахло затхлістю зіпрілого листя і напівзгнилих стовбурів. Я помітив, що доктор принюхується і морщить носа, ніби десь поряд розбилося яйце з душком.

— Не впевнений, чи є тут скарби, — сказав він, — але всілякі болячки тут є, гарантовано.

Поведінка команди, яка насторожила мене у шлюпці, виходила з-під контролю, коли ми повернулися на корабель. Матроси порозвалювалися на палубі і про щось перемовлялися. Навіть найпростіші накази вони слухали неуважно і виконували знехотя. Мирні матроси пройнялися духом непокори, і ніхто не міг цьому зарадити. Бунт назрівав, ця небезпека нависла над нами, як грозова хмара.

Небезпеку помітили не лише ми, мешканці кают. Довгань Джон, що мав сили, намагався підтримувати порядок, підходячи то до однієї групи матросів, то до іншої; він усім подавав приклад зразкового послуху. Аж занадто він був люб'язним і послужливим: він усім усміхався. Почувши будь-який наказ, Джон притьмом хапав свою милицю і першим кидався виконувати його, весело вигукуючи:

— Слухаюсь, слухаюсь, сер!

А коли не було роботи, він співав пісні, одну за одною, щоб якось згладити загальний гнітючий настрій.

З усього, що відбувалося цього злощасного дня, найбільш підозрілою нам здавалася поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я віддам хоч один наказ, уся команда накинеться на нас. Розумієте, сер, ось у чому річ: мені грублять на кожному кроці. Якщо я відповім грубістю на грубість, нас розірвуть на клоччя. Якщо не відповім, Сільвер може запідозрити, що щось не так, і ми програємо гру. Але тепер ми можемо покладатися тільки на одну людину.

— На кого? — запитав сквайр.

— На Сільвера, сер, — відповів капітан. — Він прагне приструнити їх не менше, ніж ми. Це вони вередують, але якщо йому дати можливість переконати їх не бунтувати раніше, ніж це необхідно… Я пропоную дати йому таку можливість. Треба відпустити матросів погуляти на берег. Якщо вони зійдуть на берег усі разом, то ми… захопимо корабель. Якщо ніхто не зійде, то зачинимося в каюті й будемо захищатися, як зуміємо, благаючи Бога про допомогу. А якщо зійдуть лише декотрі, Сільвер поверне їх на корабель слухняними, як ягнят.

На тому й порішили. Надійним людям ми роздали заряджені пістолети. Гантера, Джойса і Редрута ми втаємничили у наші плани. Дізнавшись про все, вони навіть не дуже здивувалися і сприйняли наші новини набагато спокійніше, ніж можна було очікувати. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Хлопці! — сказав він. — Сьогодні довелося добряче попрацювати, ми всі страшенно стомились. Прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки досі на воді. Бажаючі можуть скористатися ними. За півгодини до заходу сонця я стрельну з гармати.

Певно, ці телепні були впевнені, що знайдуть скарби відразу, щойно ступлять ногою на берег. Їхню похмурість як рукою зняло. Гучне «слава» відгукнулося луною аж ген у далеких горах і знову сполохало птахів.

Капітан прийняв соломонове рішення: він одразу пішов із палуби, надаючи тим самим можливість Сільверу діяти. Та хіба він міг вчинити інакше? Якби він залишився на палубі, то не міг би робити вигляд, що нічого не розуміє.

Ситуація була однозначна: відтепер капітаном був Сільвер, і він очолював команду бунтарів. А мирні матроси (пізніше з'ясувалося, що були й такі), просто не мали вибору. Ймовірно, усі вони були налаштовані проти нас своїми вожаками. Проте деяким із них, загалом непоганим людям, не хотілося заходити занадто далеко. Одна справа — непослух, байдикування і виявлення невдоволення, а інша — захоплення корабля і розправа над невинними людьми.

Внаслідок тривалих суперечок команда поділилася так: шестеро залишалися на кораблі, решта тринадцять, враховуючи самого Сільвера, почали розсідатися по шлюпках.

Тоді я наважився на перший із тих відчайдушних вчинків, які врятували нам життя. Ось як я міркував: корабель ми захопити не можемо, бо Сільвер залишив на борту шестеро своїх посіпак. Та й на кораблі я непотрібний, адже їх тільки шестеро. От я й вирішив зійти на берег. Миттю я переліз через борт і згорнувся клубочком в носі найближчої шлюпки. Вона відразу відчалила.

На мене ніхто не звернув уваги, лише передній весляр сказав:

— Це ти, Джиме? Сиди, тільки голову не задирай.

Але Сільвер, який сидів у сусідній шлюпці, пильно придивився до нашої і окликнув мене, щоб переконатися, що це справді я. І тоді я пошкодував, що не залишився на кораблі.

Шлюпки мчали до берега наввипередки. Та шлюпка, у котрій сидів я, відчалила першою. Вона була легшою, веслярі зібралися в ній кращі, і ми зі старту випередили шлюбку-суперницю. Щойно ніс шлюпки торкнувся берега, як я, вчепившись за гілку, вискочив і сховався у хащах. Сільвер і його люди відстали десь на сто ярдів.

— Джиме, Джиме! — кричав він.

Зрозуміло, що його крик мене не зупинив. Не озираючись, ривками, ламаючи на своєму шляху кущі, пірнаючи у трави, я все біг уперед, аж поки мені не забракло сил бігти далі.

Розділ 14 Перший удар

Я був неймовірно задоволений тим, що мені вдалося втекти від Довганя Джона, тож із великою цікавістю став розглядати незнайому місцевість.

Спершу я натрапив на болото, заросле верболозом, очеретом і невідомими мені породами дерев. Потім я вийшов на відкриту піщану рівнину, завдовжки близько милі. Тут подекуди росли сосни й покручені криві дерева чимось схожі на дуби, але зі світлим листям, таким, як у верби. Вдалині виднілася двоголова гора. Обидві скелясті вершини вилискували на сонці.

Вперше я відчув радість, яка охоплює дослідника невідомих країв. Острів здавався безлюдним. Матроси з моєї шлюпки залишилися позаду, отже, я не міг нікого зустріти, крім диких звірів і птахів. Я обережно пробирався поміж деревами. На кожному кроці траплялися невідомі рослини і квіти.

Подекуди я натрапляв на гадюк. Одна з них повзла схилом скали. Вона підняла голову і зашипіла на мене так, ніби розкручена дзиґа. Я й гадки не мав, що це горезвісна гримуча змія, укус якої смертельний.

Далі я опинився у гущавині дерев, схожих на дуби. Пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, надзвичайно низькорослі, як тернина. Їхні вузлуваті гілки були чудернацьки вигнуті, густе листя спліталося й утворювало щільний килим. Чим далі я йшов, тим вищали й густішали ці зарості. Ділянка вічнозелених дубів спускалася з піщаного схилу до широкого, порослого очеретом багнища, через яке протікала одна з тих річок, що впадають у протоку. Від спеки вода парувала, і обриси Підзорної Труби проглядалися крізь завісу туману.

Раптом в очереті щось зашаруділо. Крякаючи, знімалися в небо дикі качки і кружляли над багнищем великою галасливою хмарою. Я не помилився, думаючи, що це один із наших моряків сполохав їх. За звуками я визначив, що він бреде берегом багнюки. Незабаром я почув приглушений голос, який, наближаючись, гучнішав.

Я страшенно злякався і гайнув у першу ліпшу гущавину вічнозелених кущів і причаївся, мов заєць, під кущем.

Інший голос відповів. Потім знову заговорив перший голос, і аж тепер я впізнав його — це був голос Сільвера. Він говорив без угаву, його супутнику рідко вдавалося вставити слово. Інтонація свідчила, що це не проста розмова, а суперечка, та ще й гнівна, але слів я розібрати не міг.

Нарешті вони замовкли й, імовірно, присіли, бо птахи потрохи вгамувалися і повернулися на багнище.

І тут мене кольнув докір сумління. Якщо мені стукнуло в голову зійти на берег разом з піратами, то ця дурість повинна хоча б якось себе виправдати, отже, я мушу підслухати їхню нараду. Я вважав це своїм обов'язком, тому вирішив підкрастися якомога ближче до них і заховатися в густому листі кривих вузлуватих дубочків.

Точне місцезнаходження моряків визначити було нескладно: за голосами і за декількома все ще наполоханими птахами, які кружляли над їхніми головами.

Я просувався вперед навкарачки, повільно, але наполегливо. Нарешті, піднявши голову, у прогалині між листям я побачив Джона Сільвера і ще одного моряка. Вони стояли під палючим сонцем на зеленій галявині біля болота один навпроти одного і про щось розмовляли.

Сільвер пожбурив свою шляпу на землю, його велике, товсте біле обличчя блищало від поту. Він благально дивився на свого співрозмовника.

— Приятелю, — говорив він, — я тебе ціную як золото. Невже ти думаєш, що я дбав би про тебе, якби не любив усією душею? Справу зроблено, ти нічого не зможеш змінити. Я б хотів урятувати твою голову — ось чому я з тобою. Якби наші матроси дізналися, про що я зараз з тобою теревеню, Томе, що б вони зі мною зробили, ти лишень подумай!

Обличчя співрозмовника розпашіло, він відповідав Сільверові охриплим тремтячим, як натягнутий канат, голосом:

— Сільвере,… ти ж уже немолода людина і, здається, ще маєш совість. Настільки, що ніхто не вважає тебе шахраєм. Ти маєш гроші… багато знаєш грошовитих моряків?… До того ж ти не боягуз. То поясни мені, заради чого ти пристав до цих паршивих пацюків? Ні, нізащо не повірю, що ти з ними у змові. Я краще руку дам на відсіч… а свого обов'язку дотримаю.

Несподіваний шум урвав його мову. Ось він, чесний моряк, я знайшов його! І він був не один. Доказ цього проявився негайно. Десь далеко за багнищем пролунав злісний, пронизливий крик, далі ще один, а на кінець — розпачливий зойк. Він повторився луною в горах ще кілька разів. Усе птаство знову знялося в небо, аж стало темніше. А передсмертний зойк продовжував відлунювати в моїх вухах і душі. Тим часом все стихло, і тишу порушувало лише лопотання пташиних крил і відголосок прибою.

Том здригнувся, мов підострожений кінь. Але Сільвер і вусом не повів. Він стояв, опертий на милицю, і дивився на свого співрозмовника поглядом змії, яка от-от ужалить.

— Джоне! — крикнув моряк, протягуючи до нього руку.

— Геть руки! — заверещав Сільвер, відскочивши на крок зі швидкістю і спритністю акробата.

— Гаразд, Джоне Сільвере, — я приберу руки, — сказав моряк. — Але, слово честі, лише твоя нечиста совість змушує тебе боятися мене. Благаю, поясни, що там трапилось?

— Що трапилось? — перепитав Сільвер. Він посміхнувся, але не так невимушено, як завжди, а його очі перетворилися на два вістря голок і засвітились як скельця. — Що трапилось! Здається, це був Апан.

Вражений Том прийняв цю звістку відважно, як герой.

— Алан! — вигукнув він. — Хай буде пухом йому земля! Він помер, як справжній моряк. А ти, Джоне Сільвере… Ми з тобою довго приятелювали, та більше не будемо! Хай я здохну, як пес, але не зраджу. Адже це ви вбили Апана? Га? То ж убийте і мене, якщо зможете. Але знай, мені плювати на вас! Сказавши це, відважний моряк повернувся спиною до кока і пішов у напрямку берега. Але відійшов він недалеко. Джон із криком схопився за гілку дерева, вихопив з-під пахви милицю і метнув її услід Томові, наче списа. Милиця, запущена з неймовірною силою, зі свистом пролетіла вперед і влучила гострим наконечником у Томову спину, поміж лопатками. Бідолаха змахнув руками і впав.

Наскільки сильно він був поранений… не знаю. Звук був такий, ніби милиця розтрощила хребет. Сільвер не дав йому часу отямитися. На одній нозі він скочив на противника зі спритністю мавпи і двічі увігнав свого ножа аж по рукоять у беззахисне тіло. Сидячи в кущах, я чув, як важко сопів убивця, добиваючи жертву.

Доти я ніколи не втрачав свідомості, й гадки не мав, що це таке. Але тоді увесь світ закрутився переді мною: Сільвер, птахи, верхівка Підзорної Труби — все гойдалось, крутилось, миготіло… у вухах гудів передзвін, в який вривалися якісь далекі голоси.

Коли я прийшов до тями, той нелюд готовий був іти далі: милиця під пахвою, капелюх — на голові. Перед ним непорушно лежав Том. Але вбивця навіть не глянув на нього. Він чистив закривавлений ніж жмутком трави.

Довкола все було, як і раніше. Сонце однаково несамовито пекло і затуманене багнище, і високу вершину гори. Не вірилося, що якусь хвилину тому у мене на очах вбили людину.

Джон дістав із кишені свисток, подув у нього декілька разів. Свист рознісся далеко у всі сторони. Точного значення цього сигналу я відати не міг, але він розбудив усі мої приспані страхи. Сюди зійдуться пірати. Мене помітять. Вони вже вбили двох чесних моряків, Апана і Тома, то чим я кращий за них?

Намагаючись робити усе безшумно, я повзком вибрався з дубової хащі і ліз якомога швидше до лісу. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі змовниками.

Від їхніх голосів у мене наче виросли крила. Хащі швидко залишилися позаду. Я й не знав, що вмію так швидко бігати, так я рвонув. Я мчав уперед, байдуже куди, аби лише якнайдалі від убивць. Із кожним кроком мій страх сильнішав і врешті перетворився на відчай.

Тоді мені б ніхто не позаздрив. Я чув гарматний постріл, який віщував наближення заходу сонця і скликав моряків до шлюпок, аби поверталися на корабель. Та я не міг насмілитися сісти у шлюпку разом з тими розбійниками, забризканими людською кров'ю. Адже кожен із них, побачивши мене, скрутив би мені шию, як курчаті. Оскільки моя відсутність красномовно свідчила, що я їх боюсь, а отже, про все здогадуюсь. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, докторе, капітане! Якщо я не загину від голоду, то від бандитського ножа.

Я мчав уперед, сам не знаючи куди, а опинився біля підніжжя невисокої двоверхої гори. У цій частині острова вічнозелені дуби траплялися не так часто і своїми розмірами нагадували не кущі, а типові лісні дерева. Подекуди поміж ними вивищувалися поодинокі сосни завдовжки приблизно від п'ятдесяти до сімдесяти футів. Повітря тут було чисте і свіже, зовсім інакше, ніж унизу в околиці багнища.

Але тут підстерігала інша небезпека, і мене знову охопив жах.

Розділ 15 Острів'янин

Зі стрімкого кам'яного схилу посипався вниз гравій, шурхочучи і проскакуючи у прогалини між деревами. Я мимохіть звів очі вверх і побачив дивну істоту, яка рвучко скочила і сховалася за сосновий стовбур. Хто це? Ведмідь? Людина? Мавпа? Я лише помітив, що цей хтось був темним і зарослим. Від жаху я остовпів. Отже, обидва шляхи перекриті. Позаду мене — вбивці, попереду — те невідоме страховисько. Я інстинктивно вибрав відоме зло. Навіть Сільвер не був для мене настільки страшним, як цей лісовий виродок. Я повернувся і, щохвилини озираючись, побіг до шлюпок.

Страховисько зробило великий гак і опинилося попереду. Я був дуже стомлений. Та справа навіть не в цьому, навіть якби я й не відчував утоми, то все одно не зміг би змагатися на швидкість із таким прудким ворогом. Страшне створіння перебігало від стовбура до стовбура так само швидко, як олень. Воно рухалося на двох ногах, по-людськи, але дуже низько згиналося до землі, майже вдвоє складалося. І все ж таки то була людина, сумнівів не було.

Враз я згадав усе, що чув про людожерів, і вже хотів покликати на допомогу. Однак думка про те, що переді мною знаходиться людина, хоч і дика, дещо підбадьорила мене. А страх перед Сільвером воскрес із подвійною силою. Я зупинився, роздумуючи, яким чином перехитрити ворога і раптом згадав, що в мене є пістолет! Мужність повернулася до мене, коли я збагнув, що не беззахисний, і я рішуче пішов назустріч мешканцю острова. Він знову сховався, але, вочевидь, пильно спостерігав за мною, тому що тільки-но я підійшов ближче до нього, вийшов із засідки і ступив крок назустріч мені. Потім він нерішуче потупцював на місці, позадкував і раптом здивував і застидив мене тим, що впав на коліна і благально простягнув до мене руки.

Я знову зупинився.

— Хто ви такий? — запитав я.

— Бен Ґанн, — відповів остров'янин; його голос був хриплий, як скрегіт заржавілого замка. — Я нещасний Бен Ґанн. Три роки я не розмовляв із жодною християнською душею.

Я придивився до нього пильніше. Це була така ж людина білої раси, як і я, риси його обличчя мені здалися приємними. От лише шкіра засмагла настільки, що навіть губи його були чорними. Світлі очі разюче виділялися на фоні темного обличчя. З усіх жебраків, яких мені доводилося бачити, цей був обшарпаний найбільше. Одягом йому слугували лахміття старого вітрила та матроська роба. Клапті цього неймовірного дрантя хитромудро скріплювалися між собою: мідним ґудзиком, тонким прутиком, просмоленим шнурком із канату. Єдине, що на ньому було не обідране, — шкіряний ремінь із мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ви жертва кораблетрощі?

— Ні, друже, відповів він. — Мене просто покинули тут, на острові.

Я знав, що це жахливе покарання було популярне серед піратів: того, хто провинився, висаджували на якийсь віддалений безлюдний острів і залишали там самого, наділивши порохом і шротом.

— Мене покинули на цьому острові три роки тому, — продовжував він. — Відтоді я харчуюся козлиною, ягодами й устрицями. Взагалі я думаю, що людина може вижити будь-де, куди б не закинула її доля. Та якби ти, друже, міг собі уявити, як я скучив за справжньою людською їжею! Ти, бува, не маєш із собою шматочка сиру?… Ні? Як шкода, розумієш, сир мені сниться ночами, сир на хлібі…Прокидаюся, а сиру нема.

— Якщо мені вдасться повернутися до себе на корабель, — пообіцяв я, — вам дадуть отакенний круг сиру.

Він обмацував мою куртку, розглядав мої чоботи, то замовкав, то по-дитячому безпосередньо тішився, що бачить перед собою людину.

Почувши таку відповідь, він лукаво глянув на мене.

— Якщо тобі вдасться повернутися до себе на корабель? — повторив він мої слова. — А хто ж може тобі завадити?

— Не ви, це точно, — відповів я.

— Авжеж, не я! — Як ти називаєшся, друже?

— Джим, — представився я. — Джим, Джим… — повторював він, насолоджуючись тим, що має з ким розмовляти. — Знаєш, Джиме, я жив таким життям, що соромно розказувати. Дивлячись на мене, хто б повірив, що моя мати була благочестивою жінкою?

— У це нелегко повірити, — погодився я.

— Вона була винятково благочестивою жінкою, — сказав він. Я зростав увічливим, побожним хлопчиком і знав катехізис напам'ять, я міг так швидко цитувати з нього, що неможливо було зрозуміти, де закінчується одне слово і починається наступне. А з мене ось що вийшло, Джиме. А все тому, що я з юних років бігав на цвинтар грати в орлянку. З неї усе почалося, а далі… пішло-поїхало… Моя мати, свята душа, попереджала мене, що це погано скінчиться, і, як бачиш, вона мала рацію. Але нема злого, щоб не вийшло на добре. Провидіння мене закинуло на цей острів. Перебуваючи тут, я мав достатньо часу для того, щоб переосмислити своє життя і покаятися. Тепер мене випивка не спокусить. Звичайно, я і тепер не відмовлюсь випити, але трішечки, лише наперсток, за щастя… Я дав собі слово виправитися і більше не зійду з рівної дороги! А головне, Джиме… — він стишив голос до шепоту і оглянувся, — я тепер багатій.

Ці його слова остаточно переконали мене в думці, що бідолаха з глузду з'їхав від самотності. Напевно, ця думка позначилася на виразі мого обличчя, бо він палко повторив:

— Багатій! Кажу тобі — багатій! Слухай, Джиме, я допоможу тобі вибитися в люди! Джиме, ти дякуватимеш долі, що першим знайшов мене! — Та враз обличчя його спохмурніло, він стиснув мою руку і загрозливо підняв пальця. — Скажи мені правду, Джиме: це часом не Флінтів корабель?

Мене осяяло: ця людина може стати нашим союзником. І я поспішив заспокоїти його — Ні, не Флінтів. Флінт помер. Але якщо ви хочете знати правду, то ось, маєте правду: на кораблі є дехто з команди Флінта, і це велике нещастя для нас.

— А чи нема серед вас… одноногого? — вигукнув він, задихаючись від хвилювання.

— Сільвера? — запитав я.

— Сільвера? Саме так, його звали Сільвером.

— Він у нас за кока. А насправді командир над усіма розбійниками.

Він усе ще тримав мене за руку і на цих словах ледь не вивихнув її.

— Якщо тебе підіслав Довгань Джон, сказав він, я пропав. Цікаво, ти знаєш, де зараз перебуваєш?

До того моменту я вже твердо вирішив, що маю робити, і розповів йому все: про нашу подорож і про те скрутне становище, в якому ми опинилися. Він слухав мене дуже уважно, а коли я закінчив розповідь, погладив мене по голові.

— Ти хлопець, що треба, Джиме, — сказав він. Але тепер ви усі зв'язані мертвим вузлом. Та нічого, довіртеся Бену Ганну, і він допоможе вам, не сумнівайся. Скажи-но, як може поставитися ваш сквайр до людини, яка виручить вас із біди?

Я сказав йому, що сквайр найщедріший з усіх, кого я знаю.

— Може, так воно і є… Але зрозумій, — продовжував Бен Ґанн, — я не маю наміру просити у нього лакейську ліврею чи місце воротаря. Ні, на це я не поведусь! Мене цікавить, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, які й без того можна вважати моїми?

— Переконаний, що він дасть, — відповів я. Домовленість була така: всі матроси отримають за свою роботу частку скарбів.

— Може, мене ще й додому доставлять? — спитав він, вглядаючись у мене підозрілим поглядом. — Ну звісно! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. Окрім того, якщо ми позбудемося розбійників, ваша допомога буде необхідною на кораблі.

— Раз так, — сказав він, — ви точно візьмете мене.

І з полегшенням зітхнув.

— Тепер ти послухай, що я розкажу, — зважився на відвертість острів'янин. — Я був на кораблі Флінта, коли він закопав тут скарби. З ним було ще шестеро моряків, усі кремезні, сильні чолов'яги. Вони провели на острові близько тижня, а ми чекали на старому «Моржі». Одного дня ми почули вистріл з берега і побачили шлюпку: в шлюпці сидів Флінт. Його голова була перев'язана банданою. Сходило сонце. Він був блідий, як смерть, і плив до нас сам…, а всі інші були вбиті… вбиті й поховані… ось так. Як він упорався з ними, цього вже ніхто не дізнається. Може, там зчинилася бійка, різанина чи ще щось… Але він був один проти шістьох!.. На «Моржі» Біллі Боне був штурманом, а Довгань Джон — квартирмейстром. Вони запитали його, де скарби. «Хто хоче, вільний зійти на острів і пошукати, — така була його відповідь, — але, хай мене поб'є грім, якщо корабель чекатиме їх». Так і сказав. А три роки тому я на іншому кораблі пропливав неподалік цього острова і впізнав його. «Хлопці, — сказав я команді, — тут Флінт закопав свої скарби. Зійдімо на берег і пошукаймо». Капітан розлютився не на жарт, але усі матроси підтримали мене, тому ми пристали до цього берега. Дванадцять днів ми шукали скарби, але нічого не знайшли. Кожного наступного дня товариші все сильніше гнівалися на мене. І ось одного дня вони вирішили повернутися на корабель. «А ти, Бенджаміне Ґанне,… залишайся тут! — оголосили вони свій вирок. Маєш креса, лопату і кайло. Залишайся і шукай собі грошенята Флінта, аж поки не знайдеш». З того часу ось уже три роки живу я тут і жодного разу не їв по-християнськи. Та ти глянь на мене: хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий. Не схожий і ніколи не був.

Він підморгнув мені і сильно вщипнув за руку.

— Так і скажеш вашому сквайрові, Джиме: він ніколи не був схожий на звичайного матроса, — продовжував він. — Ти йому скажи, що Бен три довгі роки провів тут, на острові, сам-самотою, днями й ночами, в погоду і в негоду. Бувало, молився, бувало, згадував свою стареньку матусю, дав би Бог застати її серед живих, — так йому скажеш. Але майже увесь час… оце ти йому скажи обов'язково… майже увесь час Ґанн займався іншим. І на цих словах ущипни його ось так.

І він знову щипнув мене по-дружньому.

— Ти йому, — продовжував він, — не забудь сказати, що Ґанн — чудова людина, — так йому і скажи, Ґанн набагато більше довіряє справжньому джентльмену, аніж джентльменові удачі, тому що сам був колись одним із них.

— Я майже нічого не збагнув із того, що ви зараз мені говорили, — сказав я. — Хоча, яке це має значення, якщо я й гадки не маю, як повернутися на корабель.

— Ай справді, — сказав він, — задача непроста. Хоча стривай, я ж маю човна. Я збудував його для себе, власноруч. Він захований за білою скелею. Якщо не знайдемо іншого способу, спробуємо скористатися ним, надвечір… Слухай! — скрикнув він раптом. — Що там коїться?

Саме тієї миті з корабля гримнув гарматний постріл. Гучна луна підхопила його і рознесла по всьому острову. А до заходу сонця ще було добрих зо дві години.

— Там розпочався бій! — крикнув я. — За мною!

І я побіг до стоянки корабля, забувши усі свої страхи. Поруч зі мною біг спритний Бен.

— Лівіше, лівіше! — командував острів'янин. — Тримайся лівіше, друже Джиме! Ближче до дерев! Ось на цьому місці я вперше підстрелив козу. Тепер кози тут не бігають, бо бояться Бенджаміна Ганна, і ховаються від нього високо в горах… А ось і цвинтар! Бачиш насипи? Сюди я часом приходив молитися, коли мені здавалося, що то неділя. Це тобі не каплиця, та все ж хоч якась урочистість… Щоправда, я не мав Біблії, не було й капелана,… лише я сам.

Він на бігу розповідав про своє життя на острові, не вимагаючи, аби я підтримував розмову, та я і не зміг би.

Після гарматного пострілу якийсь час було тихо, а потім загримів залп із рушниць.

І знову тиша. А потім попереду над лісом за чверть милі від нас замайорів британський прапор.

Частина четверта Частокіл

Розділ 16 Подальші події, висвітлені доктором. Як було покинуто корабель

Коли пробило три склянки (якщо висловлюватися морським сленгом), або, скажу простіше, приблизно пів на другу дня обидві шлюпки відчалили від «Іспаньйоли» до острова. Капітан, сквайр і я були в каюті та радилися, як бути далі. Якби дмухнув бодай слабкий вітерець, ми б несподівано напали на шістьох бунтарів, яких Сільвер залишив на кораблі, знялися б з якоря і вийшли в море. Але вітру не було. До того ж зайшов Гантер і повідомив, що Джим Гокінс прослизнув у шлюпку і поплив разом з піратами до берега.

Ми і на мить не сумнівалися у вірності Гокінса, просто дуже переживали за нього. Матроси, з якими він поплив, були настільки розлючені, що ми, чесно кажучи, вже втратили надію на зустріч із живим Джимом. Ми вибігли на палубу. Неймовірна спека розтопила смолу в пазах. Розжарена смола взялася пухирцями і мене ледь не знудило від страшенного смороду, який був, здається усюди. Ця жахлива протока, здавалося, була наскрізь просочена дизентерією на іншими хворостями. Усі шестеро негідників сиділи похмурі на баці під вітрилом. Шлюпки стояли на березі біля гирла якоїсь річечки, кожну з них стеріг матрос. Один з них безжурно насвистував «Ліллібуплеро».

Очікування ставало дедалі нестерпнішим, тому постановили, що я і Гантер попливемо човном розвідати ситуацію на острові.

Шлюпки були праворуч від корабля. Ми ж із Гантером простували до того місця, де на карті позначався частокіл. Матроси, які стерегли шлюпки, помітили нас і щось запідозрили, бо «Ліллібуллоеро» урвалась. Ми бачили, як вони сперечаються, вочевидь, не знаючи, що їм робити. Якби вони дали знати Сільверові про нас, ця історія, найімовірніше, мала б інакший фінал. Але, вочевидь, їм було наказано за жодних обставин не залишати шлюпок без нагляду. І вони знову порозсідалися кожен у свою шлюпку. Знову почулася «Ліллібуллоеро».

У цьому місці берег заходив дещо глибше в море, і я навмисно веслував так, щоби цей виступ прикривав нас від очей ворогів, аж до нашої висадки. Вискочивши на берег, я чимдуж побіг. Під капелюха я підмостив шовкову хустину, щоби захистити голову від сонячного удару. У кожній руці я мав по пістолету.

Та пробігши навіть менше ста ярдів, я наскочив на частокіл.

На самісінькій верховині гори з-під землі струмувало прозоре джерело і текло далі чистим потічком. Тут, поблизу джерела, було споруджено високу дерев'яну будівлю. У ній спокійнісінько могли розміститися сорок чоловік. У стінах споруди були бійниці. Велика ділянка довкола цієї будівлі була розчищена. Огорожею оборонного комплексу слугував частокіл заввишки з шість футів. Він був суцільний, без жодного отвору чи хвіртки. Цей паркан легко зламати не вдасться, а от сховатися за ним від тих, хто у споруді, просто неможливо. Їх би перестріляли як куріпок. Навіть і полк нападників не прорвався би за дерев'яну фортецю, якби ті, хто там засів, мали добрих вартових та вдосталь провіанту.

Але найбільше мене обнадіював потічок. Щоправда, і в каюті «Іспаньйоли» можна було захищатися: багато зброї та боєприпасів, їжі та вина теж вистачить на довго. Але там не було вдосталь прісної води. Мої роздуми раптом урвав передсмертний крик. Що таке насильницька смерть, я добре знав, адже бачив не одну, коли служив у військах герцога Кемберлендського. Я й сам був поранений під Фонтенуа. Але від цього крику в мене аж у серці похололо. Тоді я подумав, що загинув Джим Гокінс.

Досвід старого солдата цінний, але незрівнянно цінніший досвід лікаря. В нашій справі все вирішується миттєво. Тому я не зволікаючи вирішив повернутися на корабель і швидко опинився у човні.

На щастя, Гантер був чудовим веслярем. Ми щодуху помчали до протоки. Човен причалив до борту і ми залізли на корабель. Мої друзі були вражені. Сквайр сидів білий, як смерть. Він так переймався, що ми у небезпеці через нього. Один із матросів (вони й досі всі сиділи під вітрилом), теж виглядав блідим і засмученим.

— Цей матрос, — сказав капітан Смоллет, кивнувши на нього, вперше потрапив у такі перипетії. Він ледь не втратив свідомості, коли почув крик з острова. Ще трохи — і він наш.

Я розповів капітанові про свій план, ми обмізкували його детальніше і почали діяти.

Старому Редрутові ми дали три чи чотири заряджених мушкети і матрац замість бронежилета. Озброєний він стояв у коридорі між каютою і баком. Гантер підвів човен до корми, а ми із Джойсом заходилися накладати в нього порох, мушкети, сухарі, свинину… Далі поклали бочечку з коньяком і мою безцінну валізку з медикаментами.

Тим часом сквайр і капітан вийшли на палубу. Капітан викликав другого боцмана, бо він зараз був за старшого серед піратів.

— Містере Гандсе, — сказав він, — нас тут двоє, кожен має по два пістолети. Ми на місці пристрілимо будь-кого, хто подасть хоча б найменший знак.

Розбійники розгубились. Пошушукавшись, кинулися до переднього тамбуру, аби напасти на нас з тилу, але у вузькому коридорі їх зустрів Редрут з мушкетами, тож вони швидко повернулися назад. Хтось випхав голову злюка на палубу.

— Ану вниз, собако! — вигукнув капітан.

Голова зникла, і усі шестеро забились в якийсь кут і принишкли.

А наш човен тріщав по швах. Ми з Джойсом понакидали в нього всякої всячини. Самі спустились через кормовий ілюмінатор і, веслуючи так швидко, як тільки могли, мчали до берега.

Те, що ми пливли до берега вдруге, неабияк схвилювало вартових шлюпок. «Ліллібуллоеро» затихла знову. Ми огинали випнутий в море берег, а тим часом один з них покинув свій пост і побіг на острів. Спершу я подумав, що це хороший шанс, аби знищити їхні шлюпки, але побоявся, що Сільвер і його пройдисвіти можуть бути десь неподалік. Погнавшись за всім, ми могли втратити навіть те, що мали.

Діставшись місця нашої першої висадки, ми почали перетягувати усе з човна у свою фортецю. Ми нав'ючились так, мало пупи не надірвали, а таки перетягли боєприпаси до частоколу та поперекидали їх через нього. Охороняти залишився лише Джойс, однак із шістьма мушкетами. А ми з Гунтером повернулися до човна за наступною частиною вантажу. Працюючи без відпочинку, скоро ми перенесли все, що привезли з корабля. Джойс і Гантер залишилися в будівлі, а я, веслуючи з усіх сил, гнав назад до «Іспаньйоли».

Ми вирішили ще раз навантажити човен. Певний ризик був, але значно менший, ніж здавалось. Так, їх було більше, зате ми були краще озброєні. Жоден з тих розбійників не мав мушкета. Перш ніж вони встигли б до нас наблизитись, ми встигли б застрелити щонайменше шістьох.

Сквайр очікував на мене біля кормового ілюмінатора. Він здавався підбадьореним і веселим. Сквайр підтягнув човна за кинутий мною канат, і ми знову дуже швидко почали навантажувати його свининою, порохом, сухарями. Потім прихопили по одному мушкету і по одному кортику для мене, сквайра, Рекрута і капітана. Решту зброї ми викинули за борт. Сталь, осяяна сонцем, виблискувала на чистому піщаному дні протоки.

Із відпливом корабель повертало довкола якоря. Біля шлюпок на березі перегукувалися люди. Хоча це і свідчило, що Джойс і Гантер досі непомічені піратами, однак треба було поспішати.

Редрут залишив свій пост у коридорі і скочив у човен. Ми підвели човен до другого борту, щоб забрати капітана Смоллета.

— Хлопці! — голосно крикнув він. — Ви мене чуєте?

Ніхто з баку не озвався.

— Я звертаюся до тебе, Абрагаме Ґрею.

Знову тиша.

— Ґрею, — продовжував містер Смоллет ще голосніше, — я покидаю корабель і наказую тобі йти за своїм капітаном. Я знаю, що в душі ти непогана людина, та й інші, не такі вже і погані. Я засікаю час. Ти маєш тридцять секунд аби приєднатися до нас.

Секунди спливали у цілковитій тиші.

— Спускайся, друже, — заохочував капітан, щоб ми не втрачали дорогоцінного часу. — Кожна секунда зволікання загрожує смертю і мені, і цим благородним джентльменам.

Почулися звуки глухої боротьби, ударів, і на палубу вискочив Абрагам Ґрей. Його щока була порізана ножем. Він підбіг до капітана, мов собака, якій свиснув господар.

— Я з вами, сер, — сказав він.

Обидва скочили у човен, і ми відпливли.

Корабель ми покинули, але й до частоколу ще не дісталися.

Розділ 17 Доктор продовжує свою розповідь. Остання переправа човном

Ця п'ята, і остання, переправа човном закінчилась не так добре, як попередні. По-перше, наша шкаралупка була перевантажена. П'ятеро чоловіків, троє з яких(Трілоні, Редрут і капітан) на зріст понад шість футів — навіть це було занадто для такого човника, як наш. А ще порох, свинина і мішки з сухарями. Тож не дивно, що вода омивала корму. Час від часу вода затікала у човен. До того як ми відпливли приблизно на сотню ярдів, мої штани і фалди каптану промокли до нитки.

Капітан наказав розмістити вантаж інакше, і човник дещо випрямився. Та навіть тепер ми боялися й дихнути, щоб він не беркицьнувся набік.

По-друге, через відплив, утворилася сильна течія на захід, яка потім повертала на південь, у відкрите море через протоку, в яку ми зайшли вранці. Наш перевантажений човен міг перевернутися навіть від найменших хвиль. Та найгірше було те, що течія нас відносила вбік, і не давала причалити за мисом. Якби нам не вдалося впоратися з течією, то ми б опинилися точно біля піратських шлюпок, а їхні господарі могли з'явитися там у будь-який момент.

— Мені не вдається скеровувати човен на частокіл, — сказав я капітанові. Я кермував, а капітан і Редрут гребли. Нас відносить течією. Можете налягти на весла?

— Якщо ми наляжемо на весла, нас заллє вода, — сказав капітан. Ви, прошу вас, постарайтеся тримати кермо прямо проти течії. Доти, поки не усталиться потрібний курс…

Нас відносило на захід доти, поки я не спрямував ніс чітко на схід, під прямим кутом до того шляху, яким нам далі треба було пливти.

— Так ми ніколи не дістанемося берега, — сказав я.

— Якщо при інших курсах нас зносить, сер, ми вимушені триматися цього, — відповів капітан. — Нам треба йти вверх за течією. Якщо нас знесе, сер, — пояснював він, — у підвітряний бік від частоколу, невідомо, де доведеться сходити на берег, ще й розбійники можуть на нас напасти. Якщо ж триматимемося цього курсу, течія скоро ослабне, і ми зможемо маневрувати близько від берега.

— Течія вже слабша, сер, — сказав матрос Ґрей, який сидів біля носа човна. — Можна трохи повернути до берега.

— Щиро дякую, друже, — подякував я йому, ніби між нами завжди були приятельські взаємини.

Не змовляючись, ми всі поводилися з ним так, ніби він від самого початку був на нашому боці.

Раптом капітан споважнів і вигукнув:

— Гармата!

— Я теж думав про це, — сказав я, гадаючи, що він остерігається бомбардування нашого оплоту з гармати. — Але вони не зможуть переправити гармату на берег, а навіть якби і змогли, то вона застрягне у лісі.

— Та ви озирніться, — сказав капітан.

У поспіху ми забули про дев'ятифунтову гармату. П'ятеро пройдисвітів уже стягували з неї «куртку». Так вони називали просмолений вітрильний чохол, яким була накрита гармати. Я згадав, що ми залишили на кораблі порох і ядра, тож негідники легко зможуть їх дістати, варто лише разок цюкнути сокирою…

— Ізраїл був каноніром на кораблі Флінта, — хрипло мовив Ґрей.

Я спрямував човен просто до берега. Тепер ми легко справлялися з течією, але все ще повільно просувалися вперед. Човен слухався керма, та на халепу, саме тоді він був повернутий бортом до «Іспаньйоли» і в такому положенні був просто ідеальною мішенню.

Ми не лише бачили, а навіть чули, як рум'янощокий псевдобоцман Ізраїл Гендс котив палубою ядро.

— Хто з нас найкраще стріляє? — поцікавився капітан.

— Безперечно, містер Трілоні, — відповів я.

— Містере Трілоні, застрельте одного з цих негідників. Якщо ваша ласка, Гендса, — сказав капітан. — Трілоні був рішучий і холодний. Він перевірив свій мушкет.

— Обережніше, сер, — застеріг капітан, — не переверніть човна. Всі решта будьте напоготові та намагайтеся втримати рівновагу.

Сквайр підняв зброю, веслярі перестали веслувати, ми пересунулися до протилежного борту, щоби втримати рівновагу. Цього разу все було гаразд. Човен не набрав ані краплі води.

Пірати за той час розвернули гармату і тепер Гендз, який стояв з пробійником біля жерла, був зручною мішенню. Та нам не пощастило. Трілоні стрілив, але Гендс нагнувся, тому куля, просвистівши над ним, вцілила у одного з матросів.

Поранений закричав так, що його крик підхопили не лише на кораблі, але й товариші з берега. Глянувши туди, я побачив як пірати вибігають з лісу до шлюпок.

— Вони збираються відчалити, — сказав я.

— Додайте ходу! — закричав капітан. — Якщо ми не дістанемося берега, то загинемо всі.

— Відчалює лише одна шлюпка, — сказав я. — А ті, хто мав би бути в другій, мабуть, побігли берегом перекрити нам дорогу.

— Вони ще набігаються, — сказав капітан. — Моряки на суші слабаки. Не їх я боюся, а гармати. Тисяча чортів! З такої відстані і дитина влучить! Сквайре, слідкуйте за гарматою, як побачите підпаленого ґнота, попередьте нас, спробуємо викрутитися.

На диво наш перевантажений човен тепер рухався досить швидко і майже не зачерпував воду. Досить було якихось тридцять-сорок разів опустити і підняти весла, щоб дістатися до піщаної мілини біля дерев, яку оголив відплив. Шлюпки з піратами вже навіть не було видно з-за вигнутого берега.

Відплив, який заважав нам плисти, тепер заважав нашим ворогам наздоганяти нас. Але нам, як і раніше загрожувала гармата.

— Було б добре зупинитися і підстрелити ще одного з них, — сказав капітан.

Але ми розуміли, що гармата обов'язково пальне. Розбійники не звертали уваги на пораненого товариша, хоча він був живий, ми бачили, як він намагається відповзти вбік.

— Готово! — попередив сквайр.

— Стоп! — скомандував капітан.

Він і Редрут занадто різко загальмували веслами: корма зачерпнула чимало води. Гримнув гарматний постріл, саме той, який почув Джим (вистрілу сквайра він не чув). Де впало ядро, ми не помітили. Гадаю, воно пролетіло над нашими головами, здійняла хвилю і хвиля спричинила нещастя. Так чи інак, а човен набрав води і поволі занурювався у воду. Було неглибоко, якихось три фути. Я і капітан вдало стали на дно один навпроти одного. Усі решта пірнули і випірнули з води, пирхаючи та відсапуючись.

Загалом, відбулися легким коштом: усі були живі та без перешкод дісталися берега. Але запаси наші мокли у воді, а найгірше те, що з п'яти наших мушкетів сухими були лише два. Мій мушкет (занурюючись у воду я інстинктивно підняв руку з ним над головою) і мушкет капітана, бо він завбачливо повісив його на спину догори замком. Решта три пірнули разом із човном.

Ці біди увінчувала ще одна: у лісі, зовсім близько, було чути голоси. Нам могли перекрити шлях до частоколу. До того ж ми сумнівалися, чи протримаються Гантер і Джойс, якщо на них нападе шестеро піратів. Гантер — міцний горішок, а от за Джойса ми хвилювалися. Покірний увічливий слуга, він чудово чистить щіткою піджаки, та який з нього воїн?

З цими тривогами ми вбрід дісталися берега, покинувши напризволяще нашого бідного човника, в якому була майже половина всього пороху і всієї провізії.

Розділ 18 Доктор продовжує розповідь. Кінець першого дня бою

Ми щодуху мчали через ліс, який ховав від нас частокіл, голоси піратів наближалися. Скоро ми почули тупіт ніг і тріск гілляччя. Вони пробиралися крізь хащі.

Я зрозумів, що на нас чекає серйозна сутичка, і перевірив свою рушницю.

— Капітане, — сказав я. — Трілоні чудово стріляє, однак його рушниця вийшла з ладу. Поступіться йому своєю. Вони обмінялися рушницями, мовчазний і холоднокровний Трілоні на мить зупинився, щоби перевірити заряд. Лише тепер я помітив, що Ґрей беззбройний, і тому віддав йому свого кортика. Справжню насолоду я отримав, спостерігаючи як він поплював на руки, насупив брови і з присвистом розсік повітря кортиком. Усе свідчило про те, що наш новий союзник битиметься до останньої краплі крові.

Пробігши ще не більше сорока кроків, ми вибралися на галявину і опинилися перед частоколом. Ми підійшли якраз до його середини з південного боку. Та одночасно семеро бандитів під проводом боцмана Ендерсона вискочили з лісу із південно-західного кута частоколу.

Вони зупинились, бо ситуація збила їх із пантелику. Ми зі сквайром вистрілили, не давши їм можливості отямитися. Гантер і Джойс також вистрілили з укріплення. Хоча чотири постріли пролунали і не дуже злагоджено, проте свою функцію вони виконали: один ворог упав, а інші поховалися за деревами.

Перезарядивши рушниці, ми прокралися вздовж частоколу подивитися на того, хто впав.

Його було вбито наповал — куля влучила в самісіньке серце. Ця маленька перемога втішила нас. Та раптом у кущах клацнув пістолет. Над моїм вухом просвистіла куля, а влучила в бідолаху Тома Редрута, бо він похитнувся і гепнувся на землю. Ми зі сквайром вистрілили у кущі. Оскільки стріляти довелося навмання, наші заряди було витрачено намарно. Перезарядивши рушниці, ми кинулися до бідного Тома.

До того моменту його вже оглядали капітан і Ґрей. А я, глянувши здалеку, одразу зрозумів, що він безнадійний.

Імовірно, наші вистріли у відповідь змусили піратів знову відступити, що дало нам змогу без перешкод перетягнути нещасного єгеря (він стікав кров'ю) через частокіл і занести його під дах оборонної споруди, у дерев'яну фортецю.

Бідолашний старий друг! Його ніщо не дивувало, він ні на що не скаржився, нічого не боявся і навіть не бурчав від самого початку наших небезпечних пригод аж до того дня, коли ми поклали його вмирати. Він наче троянець героїчно захищав свій пост на кораблі. Всі накази він виконував мовчки, покірно і добросовісно. Він був старшим серед нас усіх приблизно на двадцять років. І ось він, похмурий, старий, відданий слуга помирав на наших очах.

Сквайр упав перед ним на коліна, цілував йому руки і плакав, як мала дитина.

— Я помираю, докторе? — запитав Том.

— Так, мій друже, — чесно відповів я.

— Шкода, що не вдалося перед смертю бодай одненької кулі в них запустити.

— Томе, — сказав сквайр, — скажи, що ти простив мене.

— Хто я такий, сер, аби прощати чи не прощати свого пана? — запитав старий слуга? — Та якщо ви просите, гаразд. Амінь!

Він змовк, потім попросив, щоби хтось помолився над ним.

— Так треба, сер, — додав він, ніби вибачався, і скоро після цього помер.

Тим часом капітан (я ще раніше помітив, що його груди напнуті, а кишені відвислі) повитягував звідти найрізноманітніші речі: британський прапор, Біблію, клубок мотузок, перо, чорнило, корабельний журнал і декілька фунтів тютюну. Він віднайшов довгу загострену соснову тичку і разом з Гантером закріпив її у куті над спорудою.

Потім капітан виліз на дах і підняв британський прапор. Це, очевидно, принесло йому неабияке задоволення. Потім він спустився і заходився переглядати і підраховувати запаси, ніби це було найнагальнішою справою. Зрідка він усе ж поглядав на Тома, а коли той помер, то дістав другого прапора і благоговійно накрив ним покійного.

— Не побивайтеся так, сер, — підтримав капітан сквайра, потиснувши його руку. — Він помер, виконуючи свій обов'язок. За його душу ми можемо бути спокійні. І хоча я нічого не тямлю у богослов'ї, це не змінює суті справи.

Потім він відвів мене вбік.

— Докторе Лівсі, — запитував він, через скільки тижнів ви зі сквайром очікуєте прибуття корабля, який повинні прислати вам на допомогу?

Я відповів, що ще нескоро. Чекати доведеться не тижні, а місяці. Якщо ми не повернемося до серпня, Блендлі вишле нам на допомогу корабель, не пізніше, але й не раніше.

— От і вираховуйте, коли цей корабель буде тут, — закінчив я.

— Дуже шкода, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — у такому випадку нам тут буде непереливки, навіть якщо провидіння буде нашим союзником.

— Чому? — запитав я.

— Та тому, що увесь вантаж, який ми взяли з собою під час останньої переправи, втрачено, ось чому, — відповів капітан. — Ми маємо вдосталь пороху і куль, але мало провіанту. Вкрай мало! Навіть непогано, що ми позбулися зайвого рота.

І він вказав на накритого прапором покійного.

Цієї миті високо над дахом споруди з ревінням і свистом пролетіло гарматне ядро. Воно впало десь далеко за нами, аж ген у лісі. — Ого! — вигукнув капітан. — Що ж, хлопці, паліть собі скільки влізе, та не забувайте, що пороху у вас обмаль.

Наступного разу вороги прицілилися більш вдало. Ядро перелетіло через частокіл і впало перед спорудою, піднявши хмару піску.

— Капітане, — сказав сквайр, — споруди не видно з корабля. Очевидно, вони ціляться у наш прапор. Чи не краще його спустити?

— Спустити прапор? — заперечив капітан. — Ні сер. Якщо хтось із нас і спустить прапор, то це буду не я!

І всі погодилися з ним.

Горда морська традиція забороняє спускати прапор під час бою. Крім честі, це ще була непогана тактика — показати ворогам, що ми не злякалися їхньої стрілянини.

Вони обстрілювали нас з гармати весь вечір. Ядра пролітали над нашими головами, падали перед частоколом, окремі здіймали хмари піску поблизу споруди. Але пірати були змушені брати високий приціл, тому ядра втрачали силу і застрягали у піску. Ми не боялись рикошета. І хоча одне ядро таки пробило дах і підлогу, ми якось звикли до обстрілу і сприйняли його байдуже, ніби це сюркотів коник-стрибунець.

— Є в цьому і позитивний момент, — підбадьорював нас капітан. — Піратів вочевидь і близько коло нас немає. Відплив посилився, і наші припаси, ймовірно, показалися з-під води. Чи немає охочих збігати за затопленою свининою?

Ґрей і Гантер зголосилися першими. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл. Але свинина дісталася не їм. Пірати виявилися хоробрішими ніж ми думали. Можливо, вони повністю покладалися на гармату Ізраїла Гендса.

П'ятеро негідників старанно виловлювали припаси з нашого затонулого човна і перетягували їх у свою шлюпку, яка стояла неподалік. Ті, хто був у шлюпці, мусили постійно веслувати, адже течія зносила їх убік. Сільвер стояв на кормі і віддавав накази. Вони всі до одного були озброєні мушкетами, які дістали, вочевидь, із якоїсь таємної схованки.

Капітан узяв корабельний журнал і почав записувати: «Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі — корабельний лікар, Абрагім Ґрей — помічник теслі, Джон Трілоні — власник корабля, Джон Хантер і Ричард Джойс — його слуги — оце й усі, хто не зрадив свого обов'язку. Запасшись провізією, якої вистачить не більше ніж на десять днів, сьогодні вони зійшли на берег і підняли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Том Редрут, слуга власника корабля, вбитий розбійниками. Джеймс Гокінс, юнга…»

Я замислився над долею бідолашного Джима Гокінса.

І раптом ми почули, що у лісі хтось кричить.

— Хтось кличе нас, — сказав Гантер, який був призначений вартовим.

— Докторе! Сквайре! Капітане! Агов, Гантере, це ти? — почув я знайомий голос.

Я кинувся до дверей і побачив Джима Гокінса. Живий і неушкоджений він перелазив через частокіл.

Розділ 19 Знову розповідає Джим Гокінс. Гарнізон у блокгаузі

Щойно Бен Ґан помітив британський стяг, він зупинився, схопив мене за руку і присів.

Ну, — сказав він, — там твої друзі. Безсумнівно. — А я гадаю, бунтівники, — заперечив я.

— Бути цього не може! — вигукнув він. — На цім острові, у цій пустці, де нікого, крім джентльменів удачі, не буває, Сільвер підняв би чорний, піратський прапор. І не сумнівайся. Там твої друзі, це точно. Мабуть, була сутичка, з якої вони вийшли переможцями. І зараз вони на березі, за старим частоколом. Це Флінт поставив частокіл. Багато років тому. Ну й башковитий був той Флінт! Лише ром міг його згубити. Нікого він не боявся, крім Сільвера. Розумієш, Сільвер, він гарно говорить, а…

— Ну що ж, — сказав я, — якщо за частоколом свої, тим паче треба йти туди.

— Стривай, — заперечив Бен. — Стривай же. Мені здається, ти славний хлопчина. Та все ж ти лише хлопчина. А Бен Ґан хитрий. Бена Ґана не проведеш. Жодною випивкою його туди не заманиш. Я повинен сам побачити твого справжнього джентльмена за походженням, і нехай він мені дасть своє слово честі, тоді лише піду. А ти не забудь передати мої слова: Ґан довіряє лише джентльмену за походженням. Так йому і скажи. І щипни його за руку.

І він уже втретє вщипнув мене із неоднозначною міною.

— А коли вам потрібен буде Бен Ґан, ти знаєш, де його знайти, Джиме. Там, де ти зустрів мене сьогодні. А той, хто прийде за ним, нехай тримає у руці щось біле і нехай приходить сам. Ти так їм і скажи: «Бен Ґан має на те свої причини».

— Домовились, — сказав я. — Здається, я вас зрозумів. Ви маєте що нам запропонувати, і тому хочете зустрітися зі сквайром або з доктором. А побачити вас можна на тому самому місці, де ми зустрілися сьогодні. Це все?

— А чому не питаєш про час? Від півдня до шести склянок. — Гаразд, гаразд, — можу я вже піти?

— А ти не забудеш? — запитав він тривожно. — Скажи йому, «Ґан довіряє», скажи «має на те свої причини». «Свої причини» — це головне, передай йому як чоловік чоловікові. А зараз можеш іти, Джиме, — сказав він все ще по-дружньому тримаючи мене за руку. — Послухай, Джиме, а якщо б ти побачив Сільвера, ти ж не видав би йому Бена Ґана? Кажеш, що з тебе й лещатами слова не витягнеш? А якщо пірати вирішать переночувати на березі, ми могли б зробити їхніх жінок удовицями, що скажеш?

Гуркіт гарматного пострілу урвав його мову. Ядро пролетіло поміж деревами і впало на пісок за сотню ярдів від того місця, де ми розмовляли. І ми кинулися врізнобіч.

Упродовж години острів здригався від гарматних вистрілів, ядра пролітали лісом, нищачи все на своєму шляху. Я ховався то тут, то там, але всюди мені здавалося, що ядра летять просто в мене. Потрохи до мене повернулася втрачена мужність. Та я ще не наважувався підійти до частоколу, бо біля нього ядра падали найчастіше. Обходячи частокіл зі сходу, нарешті я дійшов до дерев, які росли побіля берега.

Сонце щойно зайшло, морський бриз шумів у лісі, покриваючи брижами сірувату поверхню бухти. Відплив оголив широку смугу піщаної мілини. Я був у самому камзолі, і замерз — проти денної спеки повітря стало дуже холодним.

«Іспаньйола» все ще стояла на якорі. Над нею справді майорів «Веселий Роджер» — чорний піратський прапор із зображенням черепа. На борту спалахнув червонястий вогник, і лунка луна рознесла по острову звук останнього гарматного пострілу. Канонада скінчилася.

Я заліг у кущі і звідти спостерігав метушню після атаки. На березі, якраз навпроти частоколу, декілька чоловіків щось рубали сокирами. Потім я довідався, що це вони знищували наш човник. Далеко біля гирла ріки поміж деревами палало велике кострище. Між кострищем і кораблем безперестанку сновигала шлюпка. Матроси, які вранці були такими похмурими, тепер, веслуючи, кричали і сміялися, мов діти. Неважко було здогадатися, що це ром так їх розвеселив.

Нарешті я наважився підійти ближче до частоколу. Я був доволі далеко від нього, на низькій піщаній косі, яка замикала нашу бухту зі сходу, а після відпливу вона сягала аж Острова Скелета. Випроставшись, далі на косі я побачив самотню, досить велику білясту скелю. Я подумав, що то скеля, про яку згадував Бен Ґан, тож якщо мені знадобиться човен, я знатиму, де його взяти. Потім я пішов краєм лісу аж поки не дійшов до найдальшого від моря частоколу. Наші мене зустріли привітно і радісно.

Я розповів їм про свої пригоди і оглянув усе довкола. У цьому дерев'яному домі все було збудовано з необтесаних соснових полін — стіни, дах, долівка. У деяких місцях долівка мала підвищення приблизно на фут чи півтора. При вході був ґанок, а одразу за ним дзюркотів струмок. Вода стікала у штучний трохи незвичний для ока басейн: величезний чавунний корабельний казан із вибитим днищем, заритий у пісок (як казав капітан) «аж до ватерлінії». Всередині будинку майже нічого не було. Лише в одному куті лежала кам'яна плита для вогнища, а на ній — стара заржавіла залізна решітка у формі кошика.

Усі дерева на схилах гори, довкола якої ріс частокіл, було зрубано під це будівництво. Судячи з великої ділянки пнів, вони колись були чудовим лісом. Там, де було вирубано дерева, верхній шар ґрунту змили дощі, оголивши чистий пісок. Лише там, де струмок витікав із казана, був мох, папороть і низькорослий чагарник. Одразу за частоколом височів густий ліс. Це вважалося перешкодою для оборони. З боку суходолу ліс був виключно сосновим, а з боку моря — мішаний з вічнозеленими дубами.

Холодний морський бриз задував у всі щілини грубої споруди, застилаючи долівку дощем дрібного піску. Пісок був повсюди: він попадав нам в очі, у їжу, хрустів під зубами, і танцював у джерелі на дні котла, як крупа в киплячій воді. Витяжкою слугував квадратний отвір у даху. Перш ніж знайти дорогу до виходу, дим розповзався по всьому дому, змушуючи нас кашляти і плакати.

Ґрей, наш новий друг, сидів з перев'язаним обличчям, бо колишні союзники порізали йому щоку. А старий Том Редрут, досі не похований, застиглий, лежав біля стіни, прикритий британським прапором. Якби у нас була можливість сидіти склавши руки, ми б скоро занепали духом. Але капітан Смоллет умів знайти заняття для кожного. Він скликав усіх і розділив нас на дві групи. До однієї він призначив доктора, Рея і мене, а до іншої — сквайра, Гантера і Джойса. День був нелегкий, ми всі дуже стомилися, але капітан все одно двох послав у ліс по дрова, а інших двох — копати могилу для Редрута. Доктор виконував обов'язки кухаря, я вартового, а сам капітан підбадьорював усіх і всім допомагав.

Час від часу доктор підходив до дверей подихати повітрям і дати відпочити почервонілим від диму очам і перемовлявся зі мною кількома фразами.

— Цей Смоллет, — сказав він якось мені, — вартує навіть більше ніж я. Якщо я сам це визнав, то так воно і є, Джиме. — Трохи згодом він спочатку помовчав, потім повернув голову і пильно поглянув на мене.

— На цього Бена Ґана можна покластися? — запитав він.

— Не знаю, сер, — відповів я. — Я не певен, чи він сповна розуму.

— Якщо не певен, значить несповна, — сказав доктор. — Якщо людина три роки гризла нігті на безлюдному острові, Джиме, вона просто не може бути такою ж нормальною, як ти чи я. Так улаштовані люди. То ти кажеш, що він мріє про сир? — Так, сер, — відповів я.

— Гаразд, Джиме, — сказав він. — Дивися, як добре, коли хтось любить поласувати смачненьким. Напевно, ти бачив мою тютюнницю, але жодного разу не бачив, щоб я нюхав з неї тютюн. Бо у моїй тютюнниці лежить не тютюн, а шматочок пармезану — італійського сиру. Дуже ситного і поживного! Оцей сир ми віддамо Бенові Гану!

Перед вечерею ми поховали старого Тома у піску і постояли над могилою з непокритими головами.

Дров із лісу натягали чимало, але капітан все ж був невдоволений.

— Завтра ви працюватимете як годиться. — сказав він, похитуючи головою.

Повечерявши копченою свининою і випивши по склянці гарячого грогу, капітан, сквайр і доктор сіли радитися.

Та, вочевидь, ні до чого путнього не домовились. У нас було так мало провізії, що до прибуття підмоги ми могли б померти з голоду, або ж здатися на милість піратів. Вихід був один: вбити якомога більше цих розбійників, вбивати їх доти, поки вони не спустять свій чорний прапор або поки не вийдуть на «Іспаньйолі» у відкрите море, їх було дев'ятнадцятеро, а залишилося п'ятнадцятеро. До того ж двоє з них були поранені, а один, якого Трілоні підстрелив біля гармати, якщо й не помер, то важко поранений. Щоразу вступаючи з ними у бій, потрібно дуже берегти своїх людей і пам'ятати, що у нас є два надійні союзники: ром і клімат.

Ром уже почав працювати: пів милі відділяло нас від піратів, однак до пізньої ночі ми чули пісні і крики. А доктор клявся своєю перукою, що скоро нам допомагатиме ще й клімат. Пірати отаборилися поблизу болота, ліків у них немає, тож за тиждень половину з них битиме пропасниця. — Отже, — говорив доктор, — якщо вони не зможуть розправитися з нами одразу, то вони радо покинуть острів і повернуться на корабель. Він до їхніх послуг, і вони можуть зайнятися своїм звичним ремеслом — морським розбоєм.

— Це перший корабель, який мені доведеться втратити, — сказав капітан Смоллет.

Я страшенно стомився. Довго я перевертався з боку на бік перш ніж заснути, зате потім спав як убитий.

Всі вже давно попрокидалися, поснідали і понатягали дров, коли я прокинувся від гамору.

— Білий прапор! — вигукнув хтось!

І відразу ми почули здивоване:

— Сільвер власною персоною!

Я підскочив, протер очі і кинувся до бійниці у стіні.

Розділ 20 Сільвер-парламентер

І справді, до частоколу підійшли двоє. Один з них розмахував білим полотном, а другий, не хто інший як Сільвер, — безпристрасно стояв поруч.

Було ще дуже рано. Такого холодного ранку я щось і не пригадую. Холод пронизував тіло аж до кісток. Небо ясне, безхмарне, верхівки дерев рожевіли від сходу сонця, але внизу, де стояв Сільвер зі своїм супутником, все ще була густа тінь. Їхні ноги потопали у клубах молочного туману, нічних випарів твані. Нічний холод і туман — проблеми цього острова, сирого, малярійного, нездорового місця.

— Зайняти позиції! — наказав капітан. — Готовий посперечатися, що вони затівають якусь хитрість. — Потім він крикнув ворогам: — Хто йде? Стояти, інакше ми будемо стріляти!

— Білий прапор! — вигукнув Сільвер.

Капітан вийшов на ґанок і став під накриття, щоб захиститися від зрадницької кулі. Обернувшись до нас, він наказав:

— Група доктора — на вахту до бійниць! Докторе Лівсі, прошу вас, візьміть на себе північну стіну, Джиме — східну, Ґрею — західну. Всім решта — набивати мушкети. Хутчіше! І будьте пильні!

Потім він знову звернувся до ворогів:

— Чого вам від нас треба і до чого тут білий прапор? — крикнув він.

Цього разу відповів не Сільвер, а другий пірат.

— Капітан Сільвер, сер, хоче на вашій території укласти з вами угоду! — прокричав він.

— Капітан Сільвер? Я такого не знаю. Хто це? — запитав капітан, а впівголоса додав:

— Он воно як! Вже капітан! З кока в капітани!

Довгань Джон відповів сам:

— Це я, сер. Ці бідолахи вибрали мене капітаном після вашого дезертирства, сер. — Слово «дезертирство» він наголосив. — Ми готові продовжувати виконувати ваші накази. Звичайно, будуть умови, чіткі й чесні. А поки що дайте мені слово, капітане Смоллете, що ви відпустите мене звідси живим і не стрілятимете, доки я не відійду від частоколу.

— Особисто я не маю і крихти бажання розмовляти з вами, — сказав капітан Смоллетт. — Але якщо ви хочете говорити зі мною, то ідіть сюди. Якщо ж ви замислили зраду, то потім пиняйте на себе.

— Цього досить, капітане! — радісно вигукнув Довгань Джон. — Вашого слова досить. Справжнього джентльмена, капітане, я одразу бачу, будьте певні.

Ми бачили, що чоловік з білим прапором стримував Сільвера. Та й не дивно, адже капітан говорив не вельми люб'язно. Але Сільвер лише засміявся у відповідь і поплескав його по плечу, так ніби й на йоту не переймався тим, що на нього чигає небезпека. Він підійшов до частоколу, спочатку перекинув через нього свою милицю, а потім і сам переліз неймовірно швидко і спритно.

Мушу зізнатися, мене настільки зацікавили ці перемовини, що я забув про обов'язки вартового. Я залишив свій пост біля східної бійниці і став за капітаном. Той сидів на порозі, спершись ліктями на коліна, підтримуючи голову руками, і вдивлявся у старий залізний казан, де вирувала вода і танцювали піщинки. Спокійно він насвистував собі під носа «За мною, юнки й юнаки».

Сільвер важко долав схил гори. Там, де був крутий підйом, а під ногами сипучий пісок і широкі пні, він був безпорадний зі своєю милицею, як корабель на мілководді. Але він мужньо і мовчазно подолав увесь шлях, зупинився перед капітаном і досить галантно віддав йому честь. Він був у своєму найкращому вбранні: довгому, аж до колін, синьому каптані з великою кількістю мідних ґудзиків і зсунутому на потилиці капелюсі, обшитому гарним галуном.

— Ось ви і прийшли, — сказав капітан. — Присядьте.

— Пустіть мене в дім, капітане, — жалібно попросив Довгань Джон. — Таким холодним ранком дуже не хочеться, сер, сидіти на піску.

— Якби ви, Сільвере, — сказав з докором капітан, — були чесною людиною, то сиділи б зараз у своєму камбузі. Самі заварили цю кашу. Або ви мій корабельний кок — тоді я спілкуюся з вами по-доброму, або ж ви капітан Сільвер, бунтівник і пірат, — і тоді, крім шибениці, я вам нічого не обіцятиму.

— Гаразд, годі, капітане, — сказав Сільвер, сідаючи на пісок. — Тільки потім я попрошу вас подати мені руку, щоб я міг підвестися… Непогано ви тут влаштувалися!.. А, це Джим! Доброго ранку, Джиме!.. Докторе, моє шанування! Та ви тут усі разом, як щаслива родина, дозвольте так висловитися…

— Говоріть по суті, — перебив капітан. — Кажіть, чого вам треба.

— Правильно, капітане Смоллете, — відповів кок. — Спершу про справи. Зізнаюся, хитро ви вчинили сьогодні вночі. Хтось із ваших уміє орудувати ганшпугом. Деякі мої люди були у захваті від цього, та що там деякі, — усі. Я й сам, правду кажучи, вражений. Можливо, лише через це я і прийшов сюди домовлятися. Але, хай поб'є мене грім, капітане, вдруге вам цей номер не пройде! Усюди будуть вартові, ми обмежимо видачу рому. Ви, мабуть, думаєте, що всі ми були п'яні в дим. Та ви вже мені повірте, я зовсім не був п'яний, лише змучений як пес. Якби я прокинувся секундою раніше, ви б від мене не втекли. Він ще був живий, коли я до нього добіг.

— Далі що, — холоднокровно сказав капітан Смоллет.

Все, про що говорив Сільвер, було сюрпризом

і таємницею для капітана, та він і бровою не повів. А от я дещо зметикував. Я пригадав останні слова Бена Гана і зрозумів, що це він вночі прокрався у розбійницький табір, коли вони п'янючі валялися біля кострища. Мене втішала думка, що наших ворогів залишилося лише чотирнадцятеро.

— Що ж, — сказав Сільвер. — Ми хочемо дістати скарби, і ми це зробимо. Це наша мета. А ви хочете, зрозуміло, врятувати свої голови, це ваша мета. Ви ж маєте карту, чи не так? — Все можливо, — відповів капітан.

— Я точно знаю, що вона у вас, — продовжував Довгань Джон. — І навіщо ви так сухо зі мною розмовляєте? Це вам не на користь. Нам потрібна ваша карта, оце й усе, а я особисто не бажаю вам нічого злого…

— Припиніть… — урвав його капітан. — Не на того натрапили. Ваші плани нам відомі. Та це нас не турбує, бо тепер вони нездійсненні.

Капітан спокійно глянув на Сільвера і почав набивати свою люльку тютюном.

— Якщо б Ґрей… — почав Сільвер.

— Стоп! — закричав містер Смоллет. — Ґрей мені нічого не казав, та я й ні про що його не питав. Та я, якщо хочете знати, раніше від нього і від вас мокре місце залишив, а заразом і від усього цього острова. Зрозуміло?…

Цей спалах гніву, мабуть дещо приструнив Сільвера. Він почав було вже гніватися, але тепер стримався.

— Це ваші справи, — сказав він. — Думайте, що хочете, не мені вас повчати… Здається, ви збираєтеся закурити люльку, я з вашого дозволу, зроблю те саме.

Він напхав тютюну у свою люльку і закурив. Вони довго сиділи мовчки, то вдивляючись один в одного, то затягуючись димом, то нагинаючись уперед, аби сплюнути. Кумедно було спостерігати за ними, ніби споглядаєш театральну виставу.

— Вислухайте наші умови, — сказав врешті-решт Сільвер. — Ви даєте нам карту, щоб ми могли знайти скарби, ви перестаєте відстрілювати нещасних моряків і трощити їхні голови, коли вони сплять. Якщо ви погоджуєтеся, то ми пропонуємо вам на вибір два виходи із ситуації. Вихід перший: завантаживши скарби, ми дозволяємо вам повернутися на корабель, а я даю вам слово честі, що висаджу вас усіх на якомусь березі живими і здоровими. Якщо вам не до смаку такий варіант, я зрозумію: матроси вже давно мають на вас зуб, замучили ви їх роботою. Ось вихід другий: ми залишаємо вас тут, на острові. Провізію ми поділимо з вами порівну, і я обіцяю прислати за вами перший зустрічний корабель. Наполегливо раджу прийняти ці умови, бо кращих ви добитися не зможете. Сподіваюсь, — він почав говорити голосніше, — усі ваші люди, всередині, чують мої пропозиції, бо те, що я сказав вам, стосується їх усіх також.

Капітан Смоллет підвівся і витрусив попіл зі своєї люльки в долоню лівої руки.

— Це все? — запитав він.

— Це моє останнє слово, хай поб'є мене грім! — відповів Джон. — Якщо ви відмовитесь, замість мене говоритимуть наші рушниці.

— Чудово, — сказав капітан. — А тепер послухайте мене. Якщо ви всі прийдете до мене сюди беззбройні по одному, я зобов'язуюсь закувати вас у кайдани, доставити в Англію і представити перед справедливим судом. Але якщо ви не прийдете, я буду не я, Александер Смоллет, який підняв тут прапор мого короля, якщо не відправлю вас усіх на самісіньке дно пекла. Скарбів ви не знайдете. Втекти на кораблі теж дзуськи: ніхто з вас не вміє ним кермувати. Битися ви теж не мастаки: проти одного Ґрея було п'ятеро ваших, а він таки втік від них усіх. Ви добряче загрузли на мілині, капітане Сільвере, і нескоро зійдете з неї. І це останні добрі слова, які ви від мене почули. При наступній зустрічі я засаджу вам кулю у спину. А зараз — забирайтеся геть звідси. Раджу не зволікати!

Варто було бачити Сільвера в той момент. Очі наповнилися гнівом. Він витряс попіл зі своєї люльки.

— Подайте мені руку, щоб я міг підвестися! — крикнув він.

— Не подам, — відмовив йому капітан.

— Хтось подасть мені руку? — заревів Сільвер.

Ніхто з нас і з місця не зрушив. Жахливо лаючись, Сільвер проповз до ґанку, схопився за стінку і тільки так зміг підвестися. Він плюнув у джерело.

— Ви для мене як цей плювок! — крикнув він. Вже за годину я підігрію ваш старий блокгауз, як бочку з ромом. Смійтеся, хай поб'є вас грім, смійтеся! За годину побачимо, хто сміятиметься. А ті з вас, котрі залишаться живими, заздритимуть мертвим!

І вилаявшись знову, він пошкутильгав піском. Разів із чотири він намагався перелізти через огорожу, та все падав. Нарешті його перетягнув моряк з білим прапором, і за хвилину вони щезли поміж деревами.

Розділ 21 Атака

Тільки-но Сільвер зник з поля зору, капітан, який досі слідкував лише за ним, повернувся і помітив, що на посту стоїть лише Ґрей. Тоді ми вперше побачили, як сердиться наш капітан.

— Зайняти позиції! — заревів він. Ми кинулися кожен до своєї бійниці.

— Ґрею, — сказав він, — я запишу твоє ім'я в журнал корабля. Ти виконував свій обов'язок так як це повинен робити справжній моряк… А ви, містере Трілоні, мене дуже здивували, сер!.. Докторе, адже ви носили військовий мундир! Якщо ви так само виконували свої обов'язки при Фонтенуа, краще б вам було навіть не злазити з койки.

Вахта доктора повернулася до бійниць, усі решта заряджали мушкети. Ми всі почервоніли, нам було соромно, адже нас заслужено сварили.

Капітан знову слідкував за нами. Потім заговорив спокійніше.

— Друзі, сказав він. — Я зустрів Сільвера бортовим залпом. Я навмисно розлютив його. Якщо вірити його словам, не мине й години, як на нас нападуть. Ви знаєте, що їх більше ніж нас, зате ми у фортеці. Хвилину тому я ще міг сказати, що ми більш дисципліновані ніж вони. Я не сумніваюся, що ми зможемо перемогти їх, якщо ви справді цього захочете.

Потім він обійшов усіх нас і визнав, що цього разу все гаразд.

У двох вузьких стінах, східній і західній, було лише по дві бійниці. У південній, там, де двері, — теж дві. А у північній — п'ять. На нас сімох було двадцять мушкетів. Дрова ми склали у чотири стопки, вони слугували тумбами. На кожній тумбі стояли боєприпаси і по чотири заряджених мушкети, щоб ми, захищаючи фортецю, мали їх під руками. Поміж мушкетами були розкладені кортики.

— Гасіть вогнище, — сказав капітан. — Вже стало тепліше, а дим лише очі виїдає.

Містер Трілоні виніс надвір залізну решітку і розкидав вугілля по піску.

— Гокінс ще не снідав… Гокінсе, бери свій сніданок і уплітай на посту, — продовжував капітан Смоллет. — Поспішай, друже, треба встигнути як слід попоїсти… Гантере, роздай усім грогу.

Поки йшли останні приготування, капітан обдумав до кінця план захисту.

— Докторе, ви відповідаєте за вхід, — сказав він. — Стежте пильно, але старайтеся не висовуватися з дверей. Стійте всередині і стріляйте з-за дверей… Гантере, твоя східна стіна… Джойсе, друже мій, бери західну… Містере Трілоні, ви найкращий стрілець, ставайте разом з Ґреєм на захист північної стіни, найдовшої, з п'ятьма бійницями. Це найнебезпечніша сторона. Якщо вони зможуть добігти до неї і стрілятимуть у нас крізь бійниці, нам буде непереливки… А ми з тобою, Гокінсе, нікудишні стрільці. Тому наше завдання — заряджати мушкети та всім допомагати.

Капітан мав рацію. Як тільки сонце піднялося над верхів'ям дерев, стало спекотно і розсіявся туман. Дуже швидко пісок розпікся, а на полінах блокгауза повиступала смола. Ми поскидали камзоли, розстебнули коміри сорочок, позасукували рукави аж до плечей. Кожен стояв при своєму пості, підігрітий спекою і тривогою.

Так минула година.

— Дідько! — лайнувся капітан. — Стає нудно. Ґрею, ану посвисти, може хоча б вітерець подує.

Саме у цю хвилину стало зрозуміло, що нас зараз атакуватимуть.

— Чи можна запитати, сер, — мовив Джойс, — якщо я побачу когось, то повинен стріляти?

— Звичайно! — крикнув капітан.

— Дякую, сер, — сказав Джойс спокійно і ввічливо, як завжди.

І хоча ще нічого ще не трапилося, проте запитання Джойса змусило нас насторожитися. Стрільці тримали мушкети напоготові, а капітан стояв посеред приміщення, насуплений, міцно стиснувши губи. Так минуло декілька секунд. Раптом Джойс висунув мушкета і вистрілив. Не встиг затихнути звук від цього пострілу, як зусібіч нас почали обстрілювати, залп за залпом. Кілька куль влучили в поліна блокгауза. Коли розсіявся дим, довкола частоколу й у лісі було тихо та спокійно, як і раніше. Здавалося, що не ворухнеться навіть жодна гілочка. З кущів не стирчали дула мушкетів. Наші вороги мов крізь землю провалилися.

— Ти влучив у кого-небудь? — запитав капітан.

— Ні, сер, — відповів Джойс. — Здається, не попав, сер.

— Добре, що хоча б правду кажеш, — пробурчав капітан Смоллет. — Заряди його мушкета, Гокінсе… Ви можете сказати, докторе, скільки вистрілів було з вашого боку?

— Можу відповісти точно, що було три вистріли. — сказав доктор Лівсі. — Я бачив три спалахи — два поруч і один трохи ближче до заходу.

— Три! — повторив капітан. А на вашому скільки, містере Трілоні?

Тут відповісти точно було складніше. З півночі стріляли багато. Сквайр запевняв, що було сім вистрілів, а Ґрей — що їх було вісім, а то й усі дев'ять. Зі сходу і заходу пальнули лише по разу. Мабуть, наступної атаки треба було очікувати з півночі. З усіх інших сторін стріляли, щоб відволікти нас. Але капітан Смоллет не став розташовувати сили інакше.

— Якщо їм вдасться перелізти через частокіл, — пояснював він, вони легко захоплять будь-яку незахищену бійницю, і тоді перестріляють нас усіх, як пацюків, у нашому ж укріпленні.

Та в нас і не було часу на роздуми. З півночі донеслося гучне «вперед», і пірати, вискочивши з лісу, кинулися до частоколу. А тим часом нас знову зусібіч обстрілювали. У відчинені двері залетіла куля і розтрощила мушкета доктора Лівсі на друзки. Нападники вже лізли через частокіл, спритно, мов мавпи. Сквайр і Ґрей безперервно стріляли. Впало троє ворогів — один устиг подолати частокіл, а два інші ні. Хоча, один з них був лише наляканий, а не поранений, бо скочив на ноги і щез у лісі.

Отже, двоє лежали на землі, один утік, четверо зайняли надійні позиції з внутрішньої сторони частоколу. Решта сім чи вісім піратів, які мали, імовірно, по декілька мушкетів кожен, безперервно обстрілювали наш блокгауз, ховаючись у хащах. На щастя, цей обстріл нам аніскільки не зашкодив.

Ті четверо, яким удалося перелізти через частокіл, з криками бігли до блокгауза. Ті, що лишилися в лісі, теж кричали, таким чином підтримуючи товаришів. Наші стрільці без упину палили, але так поспішали, що, здається, жодного разу не влучили. Однієї миті четверо піратів разом залізли на гору і напали на нас. Голова боцмана Джоби Ендерсона показалася у центральній бійниці.

— Бий їх! Бий їх! — ревів він грізним голосом. Тієї ж миті другий пірат схопив за дуло Гантерового мушкета, висмикнув зброю у нього з рук, просунув у бійницю і вдарив Гантера прикладом так сильно, що той звалився на підлогу, втративши свідомість. Тим часом третій зумів оббігти довкола споруди і несподівано з'явився у дверях і з кортиком напав на доктора.

Тепер ми з ворогами помінялися місцями. Щойно ми стріляли з-за прикриття у незахищених піратів, а тепер, самі без прикриття, не могли дати відсіч нападникам. Приміщення затягнуло пороховим димом, та ми врятувалися, завдячуючи лише цій димовій завісі. У вухах гуділо від криків, стогону і пострілів.

— Виходьмо, вперед, у рукопашну! Кортики! — закричав капітан.

Я схопив кортика з тумби. Хтось інший, також хапаючи кортика, різонув мене ним по пальцях, але я навіть не відчув болю. Я рвонув до дверей на сонячне світло. Просто переді мною доктор наздоганяв пірата, який напав на нього у дверях блокгауза. Я бачив, як доктор збив його з ніг, той упав навзнак, а потім полоснув його кортиком по обличчі.

— Довкола дому! Довкола дому! — закричав капітан. І хоча було шумно і всі були налякані, я помітив, що його голос став інакшим.

Машинально виконуючи наказ, я повернув на схід і одразу стикнувся носом до носа з Ендерсоном. Він заревів і замахнувся на мене кортиком. Я навіть налякатися не встиг. Ухиляючись від удару, я відскочив убік, підковзнувся на м'якому піску і сторчголов покотився вниз.

Коли я під час атаки вискочив з дверей, інші пірати вже лізли через частокіл, аби покінчити з нами. Один з них, у червоному нічному очіпку, тримаючи кортика в зімкнених зубах, вже закинув ногу, готуючись зіскочити. Я так стрімко впав із горба, що коли підвівся на ноги, картинка мало змінилася: пірату червоному очіпку сидів на огорожі в тій самій позі, а голова іншого показалася з-за частоколу. І все ж за ці кілька митей бій закінчився, а переможцями у ньому виявилися ми.

Ґрей, вискочивши з дверей одразу ж за мною, на місці прикінчив рослого боцмана, перш ніж той встиг ще раз замахнутися кортиком. Іншого пірата застрелили біля бійниці у ту мить, коли він намагався вистрілити всередину приміщення. Він корчився на піску в передсмертній агонії, проте не випускав пістолета, який продовжував диміти у його руці. Третього, як я вже сказав, зарізав доктор. Із чотирьох піратів, які перелізли через частокіл, живим залишився лише один. Кинувши кортика на полі бою, він, наляканий до смерті, видирався на частокіл.

— Стріляйте! Стріляйте з дому! — підказував доктор. — А ви, молодці, під прикриття! Та його поради не допомогли. Ніхто не вистрілив. Останній із атакуючих успішно переліз через частокіл і сховався разом з усіма в лісі. Через хвилину нападників і духу не було, звичайно, за виключенням п'ятьох бездиханних: четверо лежали всередині укріплення, а один зовні. Доктор, Ґрей і я кинулися до дверей під прикриття блокгауза. Ті, що повтікали, могли добігти до своїх мушкетів і знову почати стрілянину. Пороховий дим розсіявся, і ми одразу побачили, якою ціною дісталася нам ця перемога. Гантер лежав біля бійниці бездиханний. Джойс із простреленою головою, замовк навіки. Сквайр підтримував капітана, вони обоє були бліді.

— Капітана поранено! — сказав містер Трілоні.

— Всі втекли? — запитав містер Смоллет.

— Хто зміг, той втік, — відповів доктор. — Але п'ятеро з них вже не бігатимуть більше ніколи!

— П'ятеро! — скрикнув капітан. — Не так вже й погано. Вони втратили п'ятьох, а ми лише трьох — отже, нас тепер четверо проти дев'яти. Це краще, ніж було спочатку: семеро проти дев'ятнадцяти.

Частина п'ята Мої пригоди на морі

Розділ 22 Як розпочалися мої пригоди на морі

Розбійники не поверталися. Жоден із них навіть не вистрелив у лісі. «Нинішню пайку вони вже дістали», — так прокоментував ситуацію капітан. Ми могли спокійно робити перев'язки своїм пораненим і готувати обід. Цього разу куховарили сквайр і я. Незважаючи на небезпеку, ми вирішили готувати у дворі, але й туди до нас долинав жахливий стогін наших поранених.

Із тих восьми, хто постраждав у бою, живими залишилися тільки троє: підстрелений біля бійниці пірат, Гантер і капітан Смоллет. Двоє перших були безнадійні. Дуже скоро під час операції помер пірат, Гантер навіть не прийшов до тями, незважаючи на всі наші старання. Він прожив ще увесь день, важко дихаючи, так само, як хекав старий пірат, постоялець нашого заїжджого двору, після першого серцевого нападу. Але ребра Гантера були поламані, череп розбитий при падінні, тому наступної ночі він, навіть не стогнучи і не приходячи до тями, помер.

Капітанові пощастило більше: його рани були дуже болючі, проте не смертельні. Жоден із органів не був серйозно ушкоджений. Куля Ендерсона — першим у капітана вистрелив Джоба — пробила йому лопатку й зачепила легеню. Друга куля черкнула литку і пошкодила зв'язки.

Доктор запевняв, що капітанові неодмінно стане ліпше, але декілька тижнів йому категорично заборонено ходити, не можна рухати рукою і багато розмовляти.

Мій випадково порізаний палець виявився взагалі дурницею. Доктор Лівсі заліпив подряпину пластиром і лагідно смиконув мене за вухо.

По обіді сквайр і доктор всілися біля капітана і довго радилися. Нарада закінчилася аж по полудні. Доктор взяв капелюха і пістолети, заткнув за пояс кортика, поклав у кишеню карту, на плече повісив мушкета і, перелізши через частокіл із північного боку, щез у хащах.

Ми із Ґреєм сиділи в дальньому кутку блокгаузу, аби не чути, про що говорить наша старшина. Ґрея настільки вразив дивний вчинок доктора Лівсі, що він, витягши люльку з рота, геть про неї забув. — Що за чортівня! — сказав він. — Доктор Лівсі, бува, не з'їхав з глузду?

— Не думаю, — відповів я. Він буде останнім з нас, хто з'їде з глузду.

— Це точно, — погодився Ґрей. Але якщо він сповна розуму, то, певно, я здурів.

— Просто вони щось замислили, — пояснив я. — Мені здається, що він пішов знайомитися з Беном Ґанном.

Пізніше мій здогад підтвердився.

Спека у приміщенні стала нестерпною. Південне сонце розпекло пісок у дворі і, певно, розплавило мій мозок, бо ті мої думки важко назвати гідними. Я заздрив доктору через те, що він крокував прохолодним лісом, слухав спів пташок, вдихав сосновий аромат у той час, коли я умивався потом у цьому триклятому пеклі, де одяг прилипав до гарячої смоли, де все було вимазане людською кров'ю, де довкола лежали трупи. Відраза до нашої твердині була не меншою за страх.

Я мив підлогу, я мив посуд — і щохвилини сильнішали відраза до цього місця і заздрість до доктора. Якоїсь миті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Мене ніхто не бачив. І я почав готуватися до втечі: напхав повно сухарів у кишені свого камзола.

Гадаєте, я дурень. Я чинив безглуздо, відчай штовхнув мене на такий ризик. Разом із тим я підстрахувався, як зумів: ці сухарі не дадуть мені вмерти з голоду щонайменше дві доби.

Далі я прихопив два пістолети. Кулі й порох я вже мав і почувався надійно озброєним. Взагалі-то мій план був не такий уже й поганий. Я хотів піти на піщану косу, північний місток між нашою бухтою і відкритим морем, дістатися білої скелі, яку я помітив учора ввечері, і перевірити, чи не коло неї, бува, Бен Ґан ховає свій човен. Справа, на мій погляд, була потрібна і абсолютно реальна. До того ж, я був упевнений, що мене не відпустять, коли я розкажу, що задумав зробити, тому й вирішив утекти. Наміри були хороші, та необачний і необдуманий вибраний мною шлях усе зіпсував. Але не забувайте, що тоді я був хлопчаком і вже прийняв рішення.

Слушної нагоди для втечі довелося чекати не довго. Сквайр і Ґрей перев'язували рану капітанові. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і сховався у хащах. Коли друзі виявили мою відсутність, я зайшов уже так далеко, що не міг чути їхніх закликів повернутися.

Ця моя друга витівка була гірша за першу, адже у блокгаузі залишилося лише двоє здорових людей. Однак, як і перша, вона допомогла нам врятуватися.

Я йшов до східного берега острова, а не по ближчій до моря стороні коси, щоб мене не помітили зі шхуни вороги.

День хилився до вечора, хоча сонце і було ще високо. Йдучи через ліс, попереду я чув не лише шум прибою, але й шелест гілля та листя дерев. Це означало, що сьогодні морський бриз сильніший ніж зазвичай. Повіяло прохолодою. Ще декілька кроків — і я опинився на галявині. Переді мною аж ген до обрію простягалося осяяне сонцем море, а біля берега кипів і пінився прибій. Я крокував берегом, насолоджуючись прогулянкою. Вирішивши, що зайшов уже достатньо далеко на південь, я обережно, під прикриттям густих кущів, поповз уверх, на хребет коси.

За мною було море, переді мною — бухта. Вітер із моря, ніби втомившись лютувати, вщухав. На зміну йому прийшли легкі повітряні течії з півдня і південного сходу. Вони несли із собою густий туман. У протоці, захищеній островом Скелета, вода була непорушна і тьмяна, якась свинцева, така ж, як у той день, коли ми вперше побували тут. Уся «Іспаньйола», від вершини щогли аж до ватерлінії, разом із повислим чорним прапором, відбивалася у воді, мов у дзеркалі. Біля корабля я побачив шлюпку. На кормі сидів Сільвер. Я впізнав би його з будь-якої відстані. Він розмовляв із двома піратами, що перегнулися до нього через борт корабля. У одного з них на голові був червоний чепчик. Це був той негідник, який нещодавно рятувався втечею, перелазячи через частокіл. Вони балакали і реготали, але мене віддаляла від них аж миля, тож зрозуміло, що я не міг розібрати ані слівця. Згодом до мене донісся страшний нелюдський крик. Спочатку я злякався, але потім упізнав голос Капітана Флінта, папуги. Мені здалося, що строкатий птах сидів на руці у Сільвера.

Шлюпка відчалила від борту і помчала до берега, а пірат у червоному чепчику разом зі своїм товаришем спустилися в каюту.

Сонце закотилося за Підзорну Трубу, згустився туман, темніло на очах. Я зрозумів, якщо гаятиму час, то не знайду сьогодні човна Бена Ганна.

Біла скеля виднілася крізь зарості, однак була ще далеко, приблизно за одну восьму милі по косі, тож у мене пішло чимало часу, аби дістатися до неї. Часто доводилося повзти навкарачки поміж кущами. Була вже майже ніч, коли я доторкнувся до шорсткого схилу скелі. Під скелею був рівчак, щільно зарослий мохом. Він був захований від очей піщаними дюнами і низькорослим чагарником, який ледве сягав моїх колін. У глибині рівчака я побачив шатро з козячих шкур. У Англії такі шатра возять із собою цигани.

Я заліз у рівчак, підняв край шатра і побачив там човен. Я точно не знав, як повинен виглядати саморобний човен, але цей мені здавався занадто примітивним, щоб виходити на ньому в море. Бен склепав з міцного дерева кривобоку раму, обшив її козячими шкурами хутром досередини — от вам і човен. Не знаю, як би він міг витримати вагу дорослого, якщо навіть я у ньому заледве поміщався. Всередині була дуже низька лавочка, підпорка для ніг і весло з двома лопатями.

Раніше я ніколи не бачив плетених рибальських човнів древніх британських риболовів. Але мені випала така нагода. Аби ви краще уявили, яким був човен Бена Ганна, скажу, що він був найневдалішим екземпляром подібних суденець. І все ж у нього були свої переваги, «успадковані» від древнього човника: він був надзвичайно легкий, його можна було вільно переносити з місця на місце.

Що ж, оскільки човен я вже знайшов, саме час було повертатися до блокгаузу. Це за моїм першим планом. А тим часом у моїй голові зародився інший план. Я ним захопився настільки, що навіть такий авторитетний капітан, як Смоллет, не зміг би мене переконати відмовитися від нього. Я замислив, користуючись нічною темінню, підплисти до «Іспаньйоли» і… перерізати якірний канат. Нехай течія викине її на берег, на будь-яке місце. Я навіть не сумнівався, що розбійники, напоровшись сьогодні вранці на такий опір, мають намір підняти якір і вийти в море. Цьому, поки не пізно, треба неодмінно завадити. В розпорядженні вартових на кораблі не залишилося жодної шлюпки, отже, цей задум можна було втілити в життя без особливого ризику.

Очікуючи, поки стемніє повністю, я сів на пісок і заходився гризти сухарі. Важко собі й уявити ніч, більш сприятливу для задуманої мною справи. Небо заволік густий туман. Коли сонце зайшло низько за обрій і абсолютна темінь огорнула Острів Скарбів, я, завдавши собі на плечі човника, спотикаючись, побрів до води. У суцільній мряці бовваніли лише два вогники: один, то, певно, було багаття на багнищі, біля якого пиячили пірати, а другий, фактично лише відблиск, мабуть, від кормового ілюмінатора корабля, який був повернутий до мене носом.

Вже почався відлив, і між водою та берегом оголилася широка смуга мокрого піску. Багато разів мені довелося по кісточки погрузати у багнюку, доки нарешті вдалося наздогнати відступаючу воду. Пройшовши декілька кроків убрід, я досить вправно спустив човника на поверхню води, кілем донизу.

Розділ 23 Під владою відливу

Човник, як я й припускав, виявився цілком придатним для людини моєї комплекції. Він був легкий і рухливий, але водночас такий кривобокий і верткий, що кермувати ним було просто неможливо. Роби з ним, що хочеш, хоч зі шкіри вилазь, а він усе крутиться й крутиться. Сам Бен Ґанн зізнався потім, що плавати на цьому човні до снаги лише тому, хто вже призвичаївся до його викрутасів. Тож зрозуміло, що з першого разу зробити це мені не вдалося. Човен легко плив у будь-якому напрямку, крім того, який був потрібен мені. Найчастіше він повертав до берега, і якби не відлив, я б ніяк не зміг добратися до корабля.

Спочатку я помітив пляму, котра була трохи чорніша за довколишню темінь. Потім розрізнив обриси корпусу і щогли. І через мить (чим далі від берега, тим скоріше відносив мене відлив) я опинився біля якірного канату і схопився за нього.

Якірний канат був натягнутий, як тятива, — так сильно корабель поривався зірватися з якоря. Під днищем корабля відлив бушував, як гірський потік. Достатньо буде одного удару мого ножа, щоб «Іспаньйола» стала заручницею течії.

Добре, що я вчасно здогадався: якщо одним махом перерізати настільки туго напнутий канат, то корабель мене вдарить, як кінь копитом. Човник мій перекинеться і піде на дно. Я зупинився і став вичікувати, сам добре не тямлячи, чого саме. Якби не вдалий випадок, я, мабуть, врешті-решт відмовився би від свого наміру. Та легкий вітерець, спершу південно-східний, потім південний, з настанням ночі помаленьку переходив у південно-західний. Поки я зволікав, раптом налетів шквал і потягнув «Іспаньйолу» проти вітру. Я був просто щасливий, бо канат ослаб, і моя рука, якою я за нього тримався, на мить занурилася у воду.

Зрозумівши, що не можна втрачати й секунди, я вихопив свого складаного ножа, відкрив його зубами і взявся перерізати одне за одним волокна канату. Коли всі волокна, крім двох, були перерізані, канат знову натягнувся, тому я мусив знову чекати пориву вітру.

З каюти вже давно доносилася голосна бесіда. Але, правду кажучи, я був настільки захоплений канатом, що досі не звертав на це уваги. Тепер, не маючи роботи, я став прислухатися.

Я впізнав голос другого боцмана, Ізраїла Гендса, саме того, котрий колись був каноніром у Флінта. Другий голос, без сумніву, належав моєму другові у червоному чепчику. Судячи з голосів, обидва були п'яні в дим і далі продовжували пити. Один із них з криком відкрив кормовий ілюмінатор і жбурнув щось у воду, певно, порожню пляшку. Проте вони не лише пили, а ще і страшенно сварилися: лихослів'я сипалися градом, часом навіть здавалося, що все це закінчиться бійкою. Однак голоси стихали, сварка припинялася; потім вибухала знову, щоб через кілька хвилин припинитися.

На березі між стовбурами дерев я бачив світло від багаття. Там хтось співав старовинну монотонну матроську пісню із протяжними трелями в кінці кожного куплета. За час нашого плавання я багато разів чув цю пісню. Вона була така довжелезна, що жоден співак не міг її доспівати до кінця і тягнув доти, поки терпець не уривався. Мені запам'яталися лише кілька слів:

Не судилося нікому вернутись додому: Всі сімдесят п'ять лежать на дні морському.

Я подумав, що ця сумна пісня, напевно, цілком відповідає смуткові, який заполонив серця піратів після втрати кількох товаришів сьогодні вранці. Однак я помилився; адже скоро переконався, що бандити такі ж безпристрасні, як море, яким вони плавають.

Нарешті знову налетів шквал вітру. Шхуна знову посунулася до мене. Я відчув, що канат знову ослаб, і одним махом перерізав останні волокна.

На мій човник вітер ніяк не впливав, і я раптово опинився біля самого борту «Іспаньйоли». Шхуна повільно оберталася довкола своєї осі, її підхопила течія.

Я гріб зі всіх сил, побоюючись, що мене будь-якої хвилини може перекинути. Але шхуна потягла мого човника за собою, я ніяк не міг її спекатись і лише повільно пересувався від носа до корми. Нарешті вона стала віддалятися, і мене окрилила надія, що я позбудуся такого небезпечного сусідства. Однак випадок послав мені під руки кінець звисаючого з корми канату. Я відразу вхопився за нього.

Навіщо я це зробив, не знаю. Напевно, підсвідомо. Але коли відчув у руках канат, я перевірив, чи міцно він прив'язаний, і переконався, що міцно. Враз мною оволоділа цікавість, і я вирішив зазирнути в ілюмінатор каюти.

Перебираючи руками, я підтягнувся на канаті. Це було дуже небезпечно: човник будь-якої миті міг перекинутися. Трохи підтягнувшись уверх, я зміг побачити частину каюти і стелю.

Тим часом шхуна і її супутник, човник, швидко пливи за течією. Ми вже порівнялися з багаттям на березі.

Корабель голосно «заговорив», як висловлювалися моряки, тобто почав шумно розсікати хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, ніяк не міг утямити, чому вартові не б'ють на сполох. Однак тільки-но я краєм ока побачив, що відбувалося в каюті, зрозумів причину їхньої бездіяльності. Я, стоячи у хиткому човнику, і справді міг усе бачити лише краєм ока. Ось що я побачив: Гендс і його товариш, вчепившись у горлянки один одному, билися не на життя, а на смерть. Я опустився на лавку. Ще мить — і човник перекинувся б. Перед моїми очами все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя піратів, тьмяно освітлені лампою. Я зажмурився, щоб очі знову адаптувалися до темноти.

Нескінченна морська балада нарешті скінчилася, і бенкетуючі біля багаття затягли знайому мені пісню:

П'ятнадцять душ на скрині мерця, Йо-го-го, та ще й пляшечка рому! Пий — і з чортами ти дійдеш кінця. Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Роздумуючи про те, що зараз ром і диявол витворяють у одній із кают «Іспаньйоли», я раптом відчув різкий поштовх. Мій човник різко накренився і круто змінив курс. Швидкість течії неймовірно збільшилася.

Я розплющив очі. Довкола мене фосфорним світлом миготіли, шуміли і пінилися дрібні хвилі. «Іспаньйола», за якою мене несло на відстані кількох ярдів, також, здавалося, змінила курс. Я заледве бачив у темному небі її щогли. Чим більше я вдивлявся, тим більше переконувався, що тепер її несе на південь.

Я повернувся, і моє серце ледь не розірвалося від страху: багаття тепер горіло якраз у мене за спиною. Отже, течія круто повернула вправо і потягла за собою і високу шхуну, і мій легкий танцюючий човник. Бурний потік, який ставав дедалі сильнішим, волочив нас через вузьку протоку все далі у відкрите море.

Раптом шхуна повернулася ще раз щонайменше на 20 градусів, і після цього я спочатку почув один крик, потім другий. На трапі почувся тупіт ніг, і я зрозумів, що п'яниці перестали битися. Біда протверезила обох.

Я ліг на дно свого іграшкового човника і поклався на долю. Вийшовши з протоки, ми попадемо у владу несамовитих бурунів, які швидко позбавлять мене від усіляких клопотів. Я не боявся смерті, але було боляче бездіяльно лежати і чекати її. Так я пролежав декілька годин. Хвилі кидали моїм човном й увесь час оббризкували мене. Кожна наступна хвиля загрожувала мені смертю. Однак утома взяла верх наді мною. Незважаючи на моє жахливе становище, я заціпенів і впав у забуття. Мені снилися рідні місця і рідний «Адмірал Бенбоу».

Розділ 24 У човнику

Коли я прокинувся, було вже зовсім пізно. Я зрозумів, що мене несе уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його заслоняла глиба Підзорної Труби, що спускалася до моря неприступними скелями.

Буксирна Голова і горб Бізань-щогли були збоку від мене. Гора була лиса і темна, а Голову оточували стрімчаки заввишки сорок-п'ятдесят футів і груди валунів. Від того місця, куди мене занесли хвилі, до острова було не більше чверті милі. Я вирішив гребти до берега.

Однак скоро обставини змусили мене відмовитися від цього наміру: між валунами шаленіли буруни. Одна за одною величезні хвилі здіймались уверх із гуркотом, утворюючи щедрі бризки й пишну піну. Я розумів, що коли наближусь до берега, мене поглинуть ці хвилі або ж я просто намарне витрачу сили, намагаючись видертися на скелі.

Втім не лише ця небезпека лякала мене. По пласких, як столи, каменях повзали потворні слизькі страховиська, якісь плазуни неймовірних розмірів. Зрідка вони шумно стрибали у воду й пірнали. Їх було декілька дюжин. Вони валували, і оглушлива луна відлунювала ці дикі звуки. Пізніше я довідався, що це були морські леви, добродушні, сумирні тварини. Але тоді я цього ще не знав. Тоді… вони мали загрозливий вигляд, берег був неприступний, прибій з неймовірною силою розбивався об прибережні скелі, тож у мене зникло бажання пливти до острова. Краще померти голодною смертю у відкритому морі, ніж добровільно наражатися на такі небезпеки.

Тим часом доля дарувала мені іншу можливість врятуватися. На північ від Буксирної Голови була оголена в час відливу довга піщана мілина. А ще північніше був другий мис, той самий, котрий на карті значився як Лісистий мис. Він увесь заріс височенними зеленими соснами, вони росли і понад самою водою.

Я запам'ятав слова Сільвера про те, що західне узбережжя Острова Скарбів огинає течія, яка прямує на північ. Я зрозумів, що вона вже підхопила мене і вирішив, оминувши Буксирну Голову, не витрачати даремно сили і спробувати пристати до Лісистого мису, який видався мені значно привітнішим.

Море вкривали великі брижі. Південний вітер допомагав мені плисти за течією. Хвилі рівномірно здіймались і розходились у морській гладіні.

Якби вітер був рвучким, я б давно потонув. Але все одно було неймовірно, що мій маленький легкий човник ще досі гойдається на хвилях, а не спочиває на морському дні. Лежачи на дні човника на спині, я не раз бачив у себе над головою виток величезної хвилі. І кожного разу я аж заклякав від думки, що вона поглине мене,… але мій човник підскакував, як на батуті, ніби пританцьовуючи, злітав на гребінь хвилі і плавно опускався, мов птах.

Через деякий час я навіть насмілився гребти. Але кожне порушення рівноваги вмить відбивалося на поведінці човника. Я ще й поворухнутися добре не встиг, як він із покірного став норовистим, стрімко злетів із гребеня вниз, потонув у бризках і влетів носом у нову хвилю.

Я був мокрий і наляканий, тож вирішив знову лягти на дно. Здавалося, тільки того й хотів мій човник, бо відразу так само обережно, як дотепер, поніс мене далі між хвиль.

Що гребти не можна, це було ясно. Якщо я безсилий і не можу змінити курс, то як би я мав дістатися берега?

Хоч я і злякався, та голова моя варила досить тверезо. Перше, що я зробив, обережно повичерпував воду зі свого матроського човника. Потім уважно спостерігав за ним, намагаючись збагнути, що саме допомагає йому так легко пливти. Я помітив, що хвилі по-різному виглядають, якщо за ними спостерігати з берега чи з борту корабля і з мого човника. Так зараз я бачив не великі гладкі гори, а ланцюг гір, хребет із гостроверхими вершинами, зі схилами і долинами. Човник, якому я довірився, спритно лавірував, вибирав долини, уникав крутих схилів і високих вершин.

«Це мене влаштовує, — вирішив я. — Треба лише чемно лежати і не порушувати рівновагу. Але на рівних місцях можна спробувати підгрібати до берега».

Так я і робив. Лежачи у дуже незручному положенні, опершись на лікті, я час від часу сплескував веслом, спрямовуючи човника до острова.

Це була нудна робота, яка, в першу чергу, вимагала терпіння. Проявивши його, я досяг певного успіху, порівнявся з Лісистим мисом. Та хоча берег був уже близький, за якусь сотню ярдів, я зрозумів, що пропливаю мимо берега. Я бачив зелені верхів'я дерев, які розгойдував бриз. Я втішався лише тим, що наступного мису не пропущу.

Минав час, і мене почала мучити спрага. Сонце було сліпучим, тим паче, що кожен його промінь безліч разів відбивався у дзеркалі води. Морська вода висихала на обличчі, губи запеклися морською сіллю, у горлі пересохло і страшенно боліла голова. Дерева, які були так близько, манили мене своєю прохолодою. Але течія стрімко проносила мене повз мис. А те, що я побачив, знову опинившись у відкритому морі, докорінно змінило мої плани.

Просто переді мною, десь за півмилі, а то й менше, я побачив «Іспаньйолу» з напнутими вітрилами. Мене побачать і неодмінно підберуть. Та от чи варто було тішитися цим? Мене страшенно мучила спрага, більше ні про що я і думати не міг. Та здивування прийшло якось саме по собі: «Іспаньйола» йшла під гротом і двома кліверами. Її сніжно-білі вітрила виблискували на сонці й, нагадаю, були напнуті. Вона дотримувалася північно-західного курсу. Невже пірати вирішили обпливти острів довкола і повернутися на попередню стоянку. Потім корабель все більше повертав на захід, і я подумав, що це недаремно: вони мене вже помітили і переслідують. Та враз корабель повернувся і безпорадно зупинився, вітрила поникли.

— Отже чортяки! Подумки вилаяв я піратів. — Понапивалися, мабуть, до знетями. От і дав би їм зараз капітан Смоллет прочухана за таку поведінку!

Тим часом шхуна, переходячи з галса на галс, зробила повний круг, зо дві хвилини пливла на всіх парах, знову опинилася на шляху зустрічного вітру і знову зупинилася. Декілька разів поспіль я спостерігав цю картинку.

«Іспаньйола» йшла то вперед, то назад, то на північ, то на південь, лопотіла вітрилами і вперто поверталася до того самого курсу, з якого намагалася вийти. Отже кораблем ніхто не керував. Куди ж усі поділися? Можливо, вони валяються смертельно п'яні або ж покинули шхуну. Якщо я потраплю на борт, то маю шанс повернути капітанові його корабель.

Течія тягла човника й «Іспаньйолу» з однаковою швидкістю. Проте шхуна так часто зупинялася, витрачала час на зміну галсів, що майже не рухалася вперед. Якби мені тільки вдалося сісти і веслувати, я б неодмінно наздогнав її. Я так цього захотів! Бажання нових пригод було сильнішим за почуття небезпеки, а думка про бочечку з прісною водою подвоїла мою необдуману рішучість.

І я сів, за що відразу поплатився: хвиля облила мене з голови до ніг. Але тепер я уже цього не боявся. Зібравши волю в кулак, я почав обережно гребти. Я наздоганяв «Іспаньйолу», якою ніхто не управляв. Одного разу хвиля таки зуміла мене налякати: так мене вкрила, що аж серце йокнуло у грудях. Довелося зупинитися і повичерпувати воду. Потім я трохи призвичаївся і вже більш-менш успішно керував човником, ведучи його між бурхливими хвилями. Тепер вони лише зрідка облизували мені обличчя.

Відстань між човником і шхуною швидко зменшувалася. Я вже навіть на поворотах бачив мідний румпель. На палубі нікого не було. Очевидно, розбійники втекли. Або лежать п'яні в кубрику. Якщо так, то я замкну їх там і робитиму з кораблем те, що вважатиму за потрібне.

Та не кажи «гоп», поки не перескочиш. Шхуна наробила такої чудасії: вона повернула чітко на південь, хоча час від часу і викручувалася на курсі. Щоразу, коли її заносило вбік, вітрила надималися, і вона йшла за вітром. Гірше не придумаєш: хоч «Іспаньйола» була безпорадна, хоча боки її були розгойдані, а вітрила безсилі, все ж вона за допомогою течії і вітру втікала від мене.

І ось нарешті мені пощастило: вітер ненадовго вщух. Підкоряючись течії, «Іспаньйола» обернулася довкола своєї осі. Я побачив її корму. Ілюмінатор каюти був відчинений. Над столом усе ще горіла лампа, хоча вже був день. Грот повиснув, як прапор. Шхуна сповільнила хід і рухалася вже лише завдяки течії. Я вже був далеко від неї, але тепер, подвоївши зусилля, почав знову її наздоганяти.

Коли між нами було якихось сто ярдів, вітер знову напнув її вітрила. Вона повернулася на лівий галс і знову полетіла по хвилях, як ластівка.

Спочатку я був у розпачі, але потім втішився. Шхуна намалювала коло на воді і бортом поперла на мене. Ось вона вже на півшляху до мене, ближче, ще ближче… Я бачив, як пінилися хвилі під її форштевнем. З мого маленького човника вона здавалася величезною.

Я враз збагнув, яка небезпека мені загрожує. Часу на роздуми не було. Треба було хоча б спробувати врятуватися. Мій човник був на гребені однієї хвилі, коли ніс корабля прорізав сусідню. Наді мною навис бушприт. Я скочив на ноги і підскочив, зануривши під воду свій човник. Рукою я вхопився за утлегар, а ногою попав між штаг і брас. Завмерши від жаху, я повис у повітрі. Знизу я відчув легкий поштовх: це корабель потопив мого човника, і я зрозумів, що назад дороги немає.

Розділ 25 Я спускаю «Веселого Роджера»

Тільки-но я видерся на бушприт, клівер, повертаючись у воді на другий галс, клацнув так сильно, мов гарматний постріл. Аж кіль сіпнувся. І хоча усі вітрила були напнуті, вже за хвилину клівер знову клацнув і повис.

Від несподіваного поштовху я ледь було не злетів у воду. Не гаючи часу, я поповз по бушприту і звалився сторч головою на палубу. Я опинився з підвітряного боку баку. Через грот я не міг бачити усю корму. Не видно було жодної душі. Палубу, певно, ніхто не мив від дня бунту, вона була дуже брудна. Порожня пляшка з відбитим горлечом ковзала туди-сюди.

Несподівано «Іспаньйола» знову пішла за вітром. Клівери голосно клацнули у мене за спиною. Кермо повернулося, і корабель здригнувся. Тієї ж миті грот-гік відкинувся набік, заскрипів шкот, і я побачив корму.

На кормі були обидва пірати. «Червоний чепчик» непорушно лежав на спині. Його руки були розкидані, ніби його розіпнули, зуби вишкірені. Ізраїл Гендс сидів біля фальшборту, опустивши голову на груди. Його руки безпорадно звисали, а обличчя, хоч і засмагле, було біле, мов сальна свічка.

Корабель став дибки, як норовистий кінь. Вітрила надималися, переходячи з галсу на галс, гіки рухалися так, що аж щогла стогнала. Час від часу ніс врізався у хвилю, тоді фонтани легких бризок розпадалися над фальшбортом. Важкі вали разу раз вдарялися в борти. Мій саморобний вертлявий човник, який загинув, як герой, виконавши свій обов'язок, набагато краще давав собі раду з хвилями, ніж цей великий, оснащений корабель.

За кожним стрибком шхуни розбійник Червоний чепчик підскакував разом із нею. Але мене лякало те, що він постійно шкірився, вираз його обличчя не змінювався. А Гендс із кожним стрибком корабля з'їжджав усе нижче на палубу і все далі простягав ноги, а його тулуб усе більше нахилявся до корми, аж поки врешті-решт я перестав його бачити, якщо не брати до уваги його вуха та кучерявий бакенбард.

А ще я помітив, що коло них на палубі темніють плями від крові, і подумав, що у п'яній сутичці вони зарізали один одного.

Одначе, коли корабель на кілька секунд зупинився, Ізраїл Гендс, постогнуючи, сів рівніше. На якусь мить я відчув співчуття до нього, бо стогін та відвисла нижня щелепа свідчили, що йому зараз непереливки. Але я згадав розмову, яку підслуховував, сидячі у бочці з-під яблук, і перестав його жаліти.

Я підійшов до грот-щогли.

— Ось я і повернувся на корабель, містере Гендсе, насмішкувато сказав я.

Навіть підняти очі, щоб побачити, хто до нього звертається, піратові було нелегко. Він навіть не здивувався, побачивши мене, настільки йому було зле. Він сказав лише одне слово:

— Бренді!

Я зрозумів, що гаяти часу не можна. Я вбіг у каюту, проскочивши під грот-гіком, що загороджував палубу.

Там був такий безлад! З усіх ящиків було зірвано замки. Ймовірно, розбійники шукали карту. Підлога здавалася не підлогою, а болотистою околицею багнища, біля якого пили-гуляли пірати. Десятки спорожнених піратами пляшок перекочувалися з кута в кут. Одна з медичних книг доктора валялася розкритою на столі. Половину аркушів із неї було повиривано; мабуть, вони пішли на прикурювання люльок. Посеред цього безладу і далі куріла лампа.

Я заглянув у погріб: бочечок там не було; неймовірна кількість порожніх пляшок валялися на підлозі. Було зрозуміло, що всі пірати з дня бунту тверезими не були жодної хвилини.

Та я все ж знайшов недопиту пляшку для Гендса. Для себе ж я взяв їжі: трохи сухарів, пригорщу сухофруктів, повну жменю родзинок і шматок сиру.

Піднявшись на палубу, все це я склав біля керма, подалі від боцмана. Я набрав води з анкерка і, втамувавши спрагу, простягнув пляшку зі спиртним Гендсу. Він випив що найменше половину, і лише тоді відірвав горловину пляшки від рота.

— Хай поб'є мене грім, — сказав він, — цього якраз мені і бракувало!

Я примостився у кутку і почав їсти.

— Рана серйозна? — запитав я.

— Ет, якби тут був доктор, я б швидко прийшов до норми. Та бачиш сам, мені не щастить… А цей пройдисвіт помер, — додав він, кивнувши у бік людини в червоному чепчику. — Моряк із нього був нікудишній… А ти звідки взявся?

— Я тут, щоб командувати цим кораблем, містере Гендсе, — сказав я. До наступного розпорядження вважайте мене своїм капітаном.

Вигляд у нього після цієї моєї заяви був понурий, проте він мені нічого на це не відповів.

Після випивки у нього дещо порожевіли щоки, та загалом він виглядав хворобливо, за кожним поштовхом корабля він звалювався набік.

— Знаєте, — продовжував я, — мені не подобається цей прапор, містере Гендсе. З вашого дозволу, я спущу його. Краще зовсім без прапора, ніж із таким!

Я побіг до щогли, ще раз оминув гік, смикнув за кінець, спустив клятий чорний прапор і викинув його за борт у море.

— Боже, бережи короля! Геть капітана Сільвера! — крикнув я, розмахуючи шапкою.

Він уважно спостерігав за мною, не піднімаючи голови, його обличчя мені здавалося лукавим.

— Гадаю… — вимовив він нарешті, — ви би хотіли дістатися берега. Обговорімо це.

— Що ж, — погодився я, — із великим задоволенням, містере Гендсе. Продовжуйте. — Я знову взявся уплітати їжу з неабияким апетитом.

— Цей чолов'яга… — сказав він, ледь кивнувши убік мертвого. — Його звали О'Брайном… він був ірландцем. Ми з ним підняли вітрила і хотіли повернутися у бухту. Але він помер. Помер і все. Хто тепер кермуватиме кораблем, не знаю. Без моїх указівок ти не даси ради з цією шхуною. Послухай мене: дай мені поїсти і попити, перев'яжи рану старим шарфом або хусткою, за це я покажу тобі, як кермувати. Згода?

— Майте лише на увазі, — сказав я, — на стоянку капітана Кідда я не маю наміру повертатися. Я хочу ввести корабель у Північну бухту і там спокійно причалити до берега.

— Домовилися! — вигукнув він. — Хіба я ідіот? Я скористався можливістю, але промахнувся. Я чудово розумію, що виграш твій. Ну то що? Ти хочеш потрапити у Північну бухту? Нехай. У мене ж немає вибору. Хай поб'є мене грім, я допоможу тобі вести корабель хоч до самого помосту шибениці, приготовленої для мене.

Я подумав, що він мислить тверезо. Ми уклали угоду. Через три хвилини «Іспаньйола» вже йшла за вітром уздовж берега Острову Скарбів. Я сподівався обігнути Північний мис до полудня, щоби встигнути до припливу ввійти у Північну бухту. Тоді, нічим не ризикуючи, ми змогли б дочекатися спаду води і зійти на берег.

Я укріпив румпель, зійшов униз, розкрив свою власну валізку і вийняв з неї м'яку шовкову хустину, яку мені подарувала мати. Я допоміг Гендсові перев'язати цією хустиною глибоку колоту кровоточиву рану на стегні. Трохи перекусивши і сьорбнувши два-три ковтки бренді, він помітно повеселішав, сів пряміше, почав говорити голосніше і чіткіше, одне слово, стан його покращився.

Дув попутний бриз. Корабель не плив, а летів, як птах. Ми бачили береги; вони кожної хвилини виглядали по-новому. Позаду залишилася висока частина острова. Ми мчали уздовж низького піщаного берега, зарослого карликовими соснами. Але ми проминули і цей берег, далі обігнули скелясту гору, яка була розташована на північному краю острова.

Мені дуже подобалося вести корабель. Я насолоджувався чудовою сонячною погодою і мальовничими берегами. Води і провіанту вистачало, я перестав докоряти сам собі за дезертирство з блокгаузу, гадаючи, що така велика перемога виправдовує мій вчинок. Мені подобалося все, за винятком очей боцмана. Він безнастанно мучив мене своїм в'їдливим спостереженням. На його обличчі час від часу з'являлася дивна посмішка. Багато намішалося в цій посмішці: мука від безпорадності й разом з тим зрадлива насмішка. Я працював, а він лукаво посміхався і не припиняв стежити за мною.

Розділ 26 Ізраїл Гендс

Вітер нам здавався союзником: із південного він змінився на західний. Ми легко пройшли шлях від північно-східного краю острова до входу в Північну бухту. Але ми не наважувалися увійти в бухту, перш ніж приплив підніметься вище, оскільки ми не мали якоря. Довелося чекати. Боцман вчив мене, як поставити корабель у дрейф. Трохи помучившись, я таки зробив це. Потім ми вдвох сіли їсти. — Капітане, — сказав він нарешті з тією ж недоброю посмішкою, — поряд з нами валяється тіло мого старого приятеля О'Брайна. Може, ти викинеш його за борт? Я не дуже чутлива людина, сумління мене не гризе за те, що я відправив його на той світ. Але він не прикрашає наш корабель. Ти так не вважаєш?

— Мені забракне сил. До того ж така робота мені не до душі. Як на мене, нехай собі лежить, — сказав я.

— Який все ж нещасний цей корабель «Іспаньйола», Джиме! — продовжував він, зморщившись від огиди. Скільки людей тут убито, скільки загинуло бідних моряків відтоді як ми покинули Брістоль! Це найбільш невдале плавання з усіх, у яких я бував. Ось і О'Брайн помер, — адже він справді мертвий? Я неук, а ось ти вмієш читати, лічити… скажи по-правді: мертвий так і буде мертвим завжди чи колись воскресне?

— Ви можете вбити тіло, містере Гендсе, але не душу, — сказав йому я. — Знайте: можливо, О'Брайн зараз спостерігає за нами з того світу.

— Ах! — вирвалося у нього. Це несправедливо, отже, я даремно витратив час. Хоча, знаєш, мені здається, що душі не можуть бути небезпечними. Я не боюся душ, Джиме. Послухай, я хочу тебе дещо попросити. Піди-но в каюту і принеси мені… от дідько, забув, що хотів попросити… еге, принеси мені пляшку вина, Джиме. Бренді занадто міцний для мене.

Вагання боцмана мені здалися награними, і я не повірив у те, що вино йому подобається більше, ніж бренді. Він щось замислив. Але що саме? Він ховає погляд. Увесь час зиркає на всі боки: то на небо, то на мертвого О'Брайна. Хитра посмішка не сходить із його обличчя, аж кінчик язика стирчить із рота — хитрощі випирають… навіть немовля запідозрило б, що він щось замислив. Але я одразу збагнув, як цю справу повернути у вигідне для себе русло і використати цей випадок.

Такого недоумка було неважко обвести навколо пальця. Я навіть не подав виду, що щось підозрюю.

— Вина? — перепитав я. — Гаразд. Якого: білого чи червоного?

— Байдуже, аби вино, приятелю, — відповів він і додав: та щоб міцне й багато.

— Добре… я принесу вам портвейну, містере Гендсе. Але його доведеться шукати.

І я збіг униз, намагаючись якомога голосніше стукати черевиками. Потім зняв черевики, безшумно прокрався у кубрик по проходу, вимощеному з дощок, звідти піднявся по трапу і обережно висунув голову з переднього східного тамбура. Гендс ніколи б не здогадався, що я зараз бачу його як на долоні. Та я був максимально уважним і обережним, щоб не привернути до себе його уваги. А мої найгірші підозри підтвердилися.

Він став на карачки і досить прудко поліз палубою, хоча й постогнував за кожним рухом. За півхвилини доповз він до шпігату, біля якого лежав скручений спіраллю корабельний канат, і витягнув звідти довгого ножа, точніше, короткого кинджала, вимащеного кров'ю аж до рукояті. Він оглянув його, висунувши нижню щелепу, помацав рукою лезо, швидко запхав його собі за пазуху і поповз на своє місце побіля фальшборту.

Отже, я достатньо дізнався. Попереджений — значить озброєний. Отже, Ізраїл може рухатися, до того ж має холодну зброю, і, якщо він хотів випровадити мене з палуби,… а тому його жертвою повинен стати я. Що він має намір робити після моєї смерті — повзти через увесь острів від Північної бухти до табору піратів на багнищі чи стріляти з гармати, закликаючи товаришів на допомогу, — цього я, звичайно, не знав.

Моя довіра Гендсові закінчувалася там, де починали розходитися наші інтереси. Поки вони збігалися, я міг бути спокійний. Ми обоє хотіли привести шхуну в безпечне місце, звідки її можна було б легко забрати, коли це буде потрібно. Поки ми цього не зробили, мені нічого не загрожує. Розмірковував я повертаючись назад. У каюті я взув черевики, схопив першу-ліпшу пляшку вина і повернувся на палубу.

Гендс лежав, як мішок, у тому самому положенні, в якому я його залишив. Прижмурені очі мали впевнити мене в тому, що навіть яскраве світло йому, ослабленому, спричиняє муки. Він глянув на мене, звиклим жестом відбив горловину пляшки.

— Твоє здоров'я! — виголосив він традиційний тост і випив майже до дна.

Потім, відпочивши, дістав із кишені плитку тютюну для жування і попросив мене відрізати шматочок.

— Будь ласка, відріж, — сказав він, бо я не маю ножа, та навіть якби й мав, не вистачило б сил. Ах, Джиме, Джиме, щось я зовсім розклеївся. Відріж для мене шматочок, — певно, останній, який я жуватиму в цьому житті. Недовго мені лишилося… Вже скоро я піду на той світ…

— Гаразд, — сказав я, — відріжу. Але якби я був на вашому місці і почувався так погано, то помолився б перед смертю, як годиться справжньому християнину.

— Помолився б? — запитав він. — Навіщо?

— Як так — навіщо? — вигукнув я. — Хіба ви не знаєте, навіщо? Ось щойно ви запитували мене про померлих. Ви зрадили свій обов'язок. Все життя прожили у гріху, брехні і крові. У вас під ногами лежить людина, яку ви вбили власними руками. І ви ще питаєте, навіщо вам молитися?! Та щоб Господь змилостивився над вами, ось навіщо, містере Гендсе.

Я говорив емоційніше, ніж варто було б. Я не міг забути про закривавлений кинджал, якого він сховав за пазухою, і про те, що він хоче вбити мене. А він тим часом знову присмоктався до пляшки і відповідав мені надзвичайно урочисто. — Тридцять років я плаваю морями, — сказав він. — Бачив і погане, і хороше — штилі та шторми, голод і різанину та ще багато чого, але повір мені, що жодного разу я не бачив, щоб добрі справи хоча б малою часткою поверталися до людини. Правий той, хто першим ударив. Мертві не кусаються. Ось у що я вірю. Амінь!.. Послухай, — сказав він раптом іншим тоном, — годі верзти дурниці. Приплив піднявся вже доволі високо. Слухай мою команду, капітане Гокінсе, — і ми з тобою заведемо шхуну в бухту; буде ділу вінець.

Він мав рацію. Нам залишалося пройти ще якихось дві милі. Але це було непросто. Вхід у Північну бухту виявився не лише вузьким, а ще й мілководним, до того ж дуже звивистим. Довелося використати всі наші вміння і бути надзвичайно уважними. Ми добре виконали кожен свою роботу: я був здібний виконавець, а Гендс — чудовий командир. Ми так майстерно лавірували, так спритно обминали всі мілини, що аж самим приємно було.

Тільки-но ми минули обидва миси, опинилися з усіх боків оперезані землею. Береги Північної бухти заросли лісом не менше, ніж Південної. Але сама бухта була довшою, більше схожою на гирло річки, ніж на бухту. Просто перед собою ми побачили напівзігнилий остов розбитого корабля. То було велике трищоглове судно. Воно так довго простояло тут, що водорості обліпили його з усіх боків. На палубі ріс чагарник, він щедро цвів яскравими квітами. Видовище було загалом сумне, однак ми бачили, що це місце годиться для стоянки.

— Дивися, — сказав Гендс, — це місце підходяще для висадки на берег. Чистий, гладкий пісок, ані хвильки, довкола ліс, квіти цвітуть на тому кораблі, мов у саду.

— А шхуна не застрягне на мілині, якщо ми причалимо до берега? — запитав я.

— Зняти її з мілини — не проблема, — відповів він. — Під час відпливу потрібно протягти канат на той берег, обкрутити навколо стовбура великої сосни, кінець приволокти сюди назад і намотати на шпиль. А тоді залишається лише дочекатися припливу. Дочекавшись, уся команда разом береться за канат і тягне. Шхуна легко зійде з мілини, як молода красуня. А зараз, синку, не лови ґав. Мілина вже близько, а шхуна йде занадто швидко. Трохи правіше… так… прямо… правіше, трішки вліво… прямо… прямо…

Він віддавав накази, я їх швидко і чітко виконував… Несподівано він крикнув:

— Більше до вітру, голубе!

Я щодуху наліг на кермо. «Іспаньйола» круто повернулась і стрімко підійшла до берега, порослого низьким лісом.

Я занадто захопився цими маневрами і зовсім забув, що мушу пильнувати за боцманом. Мене цікавило лише одне: коли шхуна днищем торкнеться піску. Я вже не думав про небезпеку, яка на мене чигала, і, перегнувшись через правий фальшборт, спокійно спостерігав, як під носом піниться вода. Так і пропав би ні за цапову душу, якби внутрішнє чуття не змусило мене оглянутися. Можливо, я почув шурхіт або ж краєм ока помітив тінь, можливо, прокинувся інстинкт, як у котів… але коли я обернувся, то побачив дуже близько коло себе Гендса,… у правій руці він тримав кинджал.

Ми зустрілися поглядами і обидва голосно закричали. Я закричав від страху. Він, наче розлючений бик, заревів од люті й кинувся на мене. Я відскочив у бік носу корабля і випустив із рук румпеля, який одразу ж випрямився. Румпель урятував мені життя: він ударив Гендса в груди, і той зупинився.

Перш ніж Гендс встиг оговтатися, я вже вискочив із того кутка, куди він мене загнав. Тепер до моїх послуг була вся палуба: я міг скільки завгодно уникати його ударів. Перед грот-щоглою я зупинився, витягнув із кишені пістолета, прицілився і натиснув на курок. Гендс ішов просто на мене. Курок клацнув, але постріл не пролунав. Виявилося, що порох підмочений. Я проклинав себе за необачність. Ну чому я не зарядив свого пістолета? Я ж мав досить часу! Тепер не стояв би беззбройний, як вівця перед м'ясником.

Незважаючи на свою рану, Гендс рухався напрочуд швидко. Обличчя його розчервонілося від гніву й зусиль, пасма сивуватого волосся приліпилися до спітнілих щік. Часу діставати другий пістолет не було. Та й навіщо — мабуть, він допоміг би мені не більше, ніж перший. Я зрозумів, що краще не відверто відступати, а ухилятися від Гендса, інакше скоро він мене зажене на корму, так само як щойно загнав на ніс. Якщо йому це вдасться, то вдасться й увігнати в мене лезо закривавленого кинджала. Я обхопив руками грубезну грот-щоглу, напружив кожен м'яз і чекав.

Зрозумівши, що я хочу вислизнути, Гендс зупинився. Декілька секунд він робив вигляд, що ось-ось накинеться на мене то справа, то зліва. Я відповідно подавався усім тілом то праворуч, то ліворуч. Ця боротьба була схожа на гру, в яку я грався безліч разів із сусідськими хлопчиськами між скелями поблизу Чорного Мису. Та, звісно ж, жодного разу під час гри в мене не вискакувало з грудей серце так, як оце зараз. «Протриматися я зможу довго, немає сумніву. Та рано чи пізно він усе одно заріже мене…»

Поки ми отак стояли один навпроти одного, «Іспаньйола» раптово врізалася у пісок. Від поштовху вона сильно накренилася вліво. Палуба стала під кутом сорок п'ять градусів, вода хлинула через шпігати, біля фальшборту утворилася широка калюжа. Жоден з нас не втримав рівноваги, ми обидва покотилися, майже обнявшись, просто до шпігатів. До нас прикотилося тіло моряка у червоному чепчику. Я так сильно вдарився головою об ногу боцмана, що аж зуби клацнули. Незважаючи на це, я першим зумів підвестися, бо на Гендса навалився труп. Тепер, коли корабель так сильно накренився, по палубі вже не набігаєшся. Поле бою визначилося. Треба було негайно вигадати іншу стратегію порятунку, бо мій ворог не чекатиме, він ось-ось накинеться на мене. Зі швидкістю блискавки я вчепився за ванти бізань-щогли, поліз угору і поки не всівся на салінг, й духу не перевів.

Моя стрімкість врятувала мене: кинджал блиснув коло моїх ніг, за півфута від них. Невдача засмутила Ізраїла Гендса. Він дивився на мене знизу з широко відкритим від подиву і розчарування ротом.

Я мав час відхекатися. Я навіть устиг перезарядити пістолета. Гендс міг лише спостерігати. Він був злий і безсилий, бо бачив, як погіршилося його становище. Ще трохи подумавши, він заледве вхопився за ванти і, тримаючи кинджал у зубах, поволі поповз до мене, голосно стогнучи і тягнучи поранену ногу. За той час я перезарядив ще й другий пістолет. Коли ж він подолав третину відстані, що була між нами, я, тримаючи напоготові по пістолету в кожній руці, звернувся до нього:

— Ще один крок, містере Гендсе, — і я продірявлю вам голову! Мертві, ви знаєте самі, не кусаються, — додав я, посміхаючись.

Він миттєво зупинився. Вираз його обличчя був таким, ніби він щось обдумує. Та думав він так повільно, що я, опинившись у безпечному місці, не витримав і розсміявся просто йому в обличчя. Нарешті він заговорив, перед тим кілька разів ковтнувши слину. Він і далі був дуже розгубленим, витягнув із рота кинджал, бо той заважав говорити, та з місця не зрушив.

— Джиме, — сказав він, — ми обидва наробили багато зайвого, і я, і ти. Ми повинні заключити перемир'я. Якби не той поштовх, я би тебе порішив. Але мені ніколи нещастить, ніколи! Нічого не вдієш, доведеться мені, бувалому моряку, поступитися тобі, корабельному юнзі.

Я насолоджувався його словами і радісно посміхався, гордий, мов півень на паркані, але раптом він змахнув правою рукою. Щось просвистіло в повітрі, наче стріла. Я відчув удар і різкий біль. Моє плече було приколене до щогли кинджалом Гендса. Від нестерпного болю, або від несподіванки, я, не думаючи, не цілячись, натиснув на обидва курки. Мої пістолети вистрілили одночасно, а потім випали у мене з рук. Та впали не лише вони: боцман зойкнув, випустив із рук ванти і полетів сторч головою просто у воду.

Розділ 27 «Піастри!»

Корабель накренився настільки, що щогли повисли над водою. Я, сидячи на салінгу, міг бачити лише поверхню води бухти. Гендс не зміг би вилізти так високо, як я, він був ближче до палуби, а зараз лежав у воді над фальшбортом. Раз він таки показався над водою, але потім пірнув у закривавлену піну навіки. Я побачив його, коли піна вляглася, а вода очистилася: він лежав, скорчений на чистому світлому піску в тіні корабля. Дві рибки пропливли над його тілом. Іноді вода зміщувала його мертве тіло і через це могло здатися, що він рухається і намагається встати. А проте він двічі був мертвий — застрелений та ще й, для певності, втоплений. Він став кормом для риб там, де мав намір убити мене.

Мене нудило, голова йшла обертом, до того ж я був страшенно наляканий. Гарячі патьоки крові текли по грудях і спині. Кинджал усередині тіла пік так, наче був розпечений на вогні. Та цей біль мене не злякав, я міг витримати його, навіть без стогону, але я боявся, що ось раптом зірвуся із салінга в ту зелену спокійну воду і складу компанію мертвому боцману.

Від цієї думки я інстинктивно, аж до болю в нігтях учепився у салінг. А ще, щоб не бачити небезпеки, я заплющив очі. Потрохи морок перед очима розсіявся, серце стало битися спокійніше, і я зміг опанувати себе.

Відчувши полегшення, я одразу ж спробував витягти кинджала з плеча. Та марно, я мусив відмовитися від цієї ідеї: чи то він занадто глибоко врізався у щоглу, чи я був надто знервований…, але звільнитися від нього я не зміг. Від усвідомлення безпорадності я нервово здригнувся, і саме цей напад допоміг мені. Виявилося, що кинджал зачепив лише шкіру, а коли я затремтів, вона відірвалася. Кров хлинула сильніше, проте я був вільний! Мене тримали пришпиленим до щогли лише камзол і сорочка.

Я сильно смикнувся вперед — і більше ніщо не сковувало моїх рухів. Я повернувся на палубу по вантах правого борту корабля. Ніяка сила не змусила б мене спуститися тими самими вантами, з яких щойно зірвався Ізраїл.

Опинившись у каюті, я спробував перев'язати собі рану. Вона сильно кровоточила і дуже боліла. Але вона була не глибока і не небезпечна, я навіть міг вільно рухати рукою. Я розгледівся: тепер корабель був увесь мій, і мені закортіло якнайшвидше позбутися останнього пасажира — мертвого О'Брайна.

Нагадаю, що він скотився до самого фальшборту. Він лежав там і виглядав як незграбна страшна лялька: на зріст як дорослий чолов'яга, але позбавлений принадності живої людини. Фізично впоратися з ним мені було досить легко. Та й морально теж, адже за час подорожі я надивився на трупи і майже перестав їх боятися. Я підняв його за пояс, як мішок, і одним махом жбурнув за борт. Вода гучно сплеснула і прийняла ще одне мертве тіло. Червоний чепчик злетів з його голови і поплив собі. Коли піщинки, підняті сплеском води, вляглися на дно, я побачив їх обох: О'Брайна й Ізраїла. Вони лежали зовсім близько один від одного, і вода погойдувала їх. Хоча О'Брайн був ще молодий, але абсолютно лисий. Його безволоса голова покоїлася на колінах убивці. Метушливі рибки снували над ними обома.

Отже, я залишився на кораблі сам. Щойно почався відплив. Сонце було вже дуже низько, настільки, що тіні прибережних сосен пересікли бухту й досягали палуби. Подув вечірній бриз, вітрила почали розгойдуватися і хлопати, увесь корабель гугнів, хоча зі сходу бухта була захищена двоверхою горою.

Корабель не був у безпеці. Я швидко опустив на палубу клівери. Ось тільки спустити грот виявилось не так легко, як мені хотілося б. Коли корабель накренився, гік перекинувся за борт, і його кінець із двома-трьома футами вітрила опинився у воді. Це вже було вкрай небезпечно. Завдання було дуже відповідальним, я довго не наважувався навіть доторкнутися до будь-чого. Нарешті я прийняв рішення: витягнув ножа і перерізав фали. Гафель одразу опустився, і черево повислого вітрила лягло на воду. Але я не міг впоратися з ніралом, хоча доклав чимало зусиль, аби його підтягти. Обставини мене перемагали.

Гірко було залишати «Іспаньйолу» на ласку долі. Але ж і я сам тепер залежав від її ласки…

А тим часом вечоріло і ставало холодно. Останні промені сонця, пробившись крізь прогалину лісу, виблискували, мов коштовне каміння, на квітучій «оранжереї» розбитого корабля. Вода тікала від берега за відпливом, а наша шхуна все більше лягала на борт.

Я пробрався на ніс і подивився долі. Під носом було дуже мілко, та я, про всяк випадок, обома руками вчепився за кінець, обережно переліз через борт. Вода навіть до пояса мені не досягала. Дно було вкрите товстим пластом піску, поораного хвилями. Я жваво вийшов на берег, а бідна «Іспаньйола» залишилася лежати на боці й полоскати своє вітрило у воді. Сонце зайшло, між соснами гуляв вітер.

Так закінчилися мої пригоди на морі. Це було щасливе повернення на берег: корабель я вирвав з піратських рук, ми можемо хоч зараз рушати ним. Я мріяв якомога скоріше повернутися додому, в наш блокгауз, і похвалитися своїм геройством. Мабуть, за самоволку мені доведеться вислухати нотації, але хіба захоплення «Іспаньйоли» не виправдовує мене? Ба, навіть сам капітан Смоллет буде змушений визнати, що я не гаяв часу даремно.

З такими райдужними думками, у чудовому гуморі я вирушив до друзів. Я хотів, щоб моєю ниткою Аріадни до частоколу була та сама східна річечка, яка впадає у бухту капітана Кідда, а починається біля підніжжя двоголової гори. Тому я повернув ліворуч, до тієї гори, маючи намір перейти річку в найвужчому місці. Ліс був не густий. Крокуючи косогором, я невдовзі обігнув гору і перейшов річку вбрід.

Це було саме те місце, де я зустрів Бена Ганна. Я став обережнішим, почав пильно роззиратися, але дуже стемніло. Минувши прогалину між двома вершинами гори, я побачив на фоні неба відблиск вогнища. Я подумав, що це Бен Ґанн лагодить собі вечерю, і подумки вилаяв його за необачність. Якщо його багаття побачив я, його також міг побачити і Сільвер зі свого табору на багнищі.

Настала глуха ніч. Важко було шукати дорогу. Єдиними моїми орієнтирами були двоголова гора (вона залишилася позаду) та ще вершина Підзорної Труби, праворуч від мене. Але їхні обриси все більше розпливалися у мряці. Тоскно світили зірки, до того ж їх було дуже мало. Я то натикався на кущі, то провалювався у піщані ями.

Враз стало помітно світліше. Я глянув угору: вершину Підзорної Труби освітило мляве світло. Через хащі дерев унизу я побачив щось велике, сріблясте. Зійшов місяць.

Тепер іти було легше, я крокував веселіше. Інколи я навіть біг — так мені кортіло дістатися частоколу. Та, зайшовши у лісок, який ріс довкола блокгауза, я став обережнішим і сповільнив ходу. Було б прикро, якби мої поневіряння закінчилися трагічною помилкою і мене застрелили друзі, прийнявши за ворога.

Місяць викочувався все вище і вище. Він освітив усі галявини довкола. Але просто перед собою я помітив якесь світло, зовсім не схоже на місячне. Воно було червоне, здавалося гарячим, час від часу тускніло. Мабуть, то тліли вуглинки догораючого кострища.

Дідько забирай, це ще що таке?

Нарешті я дійшов до узлісся. Західний край частоколу був добре освічений місяцем. Решта частоколу і споруда були окутані мрякою, й лише подекуди оперезані довгими срібними смугами. А за блокгаузом догорало величезне багаття. Його багряні відблиски контрастували з блідими відблисками місяця. Жодної душі. Жодного звука. Тільки вітер шумів між гіллям.

Я зупинився. Це здивувало і навіть дещо налякало мене. Ми ніколи не розводили багать, бо капітан Смоллет наказував економити пальне. Я вже почав хвилюватися, чи не трапилося якогось лиха з моїми друзями за час моєї відсутності.

Я пробрався до східного краю укріплення, весь час ховаючись в тіні, і переліз через частокіл у найтемнішому місці.

Щоб не здійняти галасу, я став навкарачки і поповз до кута споруди якомога тихіше, і зрозумів, що небезпеки немає. Я терпіти не можу хропіння; перебувати поряд із людьми, які хроплять уві сні — для мене мука. Та не цього разу: голосне мирне хропіння моїх друзів здалося мені музикою. Воно заспокоїло мене, так заспокоює в морі характерний крик вартового: «Усе гаразд!»

Одне було ясно: вони нехтують вартовими. А якби замість мене до них зараз підкрадався Сільвер зі своїми посіпаками… жоден із них не дожив би до ранку. «Це все через те, що капітан поранений», — подумав я. Мене знову почало мучити сумління через те, що я покинув друзів у такому скрутному становищі. Їм навіть немає кого залишити на варті.

Я підійшов до дверей і зазирнув усередину. Там було так темно, що я нічого не побачив. Окрім хропіння, був ще якийсь дивний звук: лопотіння крил чи постукування… Я зайшов усередину, витягнувши вперед руки. «Я ляжу на своє місце, — подумав я, усміхнувшись, — а вранці посміюся з їхніх здивованих облич».

Я спіткнувся об чиюсь ногу. Той, кого я зачепив, перевернувся на другий бік, простогнав, але не прокинувся.

І тоді в темноті несподівано пролунав різкий крик: «Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри!» Цей вигук повторювався безкінечно, без передиху, однаковісінько кожного разу, мов завідний годинник.

Це капітан Флінт, зелений старий папуга Сільвера! Це він лопотів крилами і стукав дзьобом об дерево. Ось хто стояв на варті краще за будь-якого вартового! Ось хто своїм монотонним набридливим криком сповістив про мою появу у домі!

Втекти я не встиг. Почувши різкий в'їдливий крик папуги, всі попрокидалися і зіскочили зі своїх місць. Я почув голос Сільвера. Він лайнувся і закричав:

— Хто тут?

Я рвонув навтьоки, але наткнувся на когось, відсахнувся і попав просто до рук іншого. Той міцно схопив мене.

— Діку, неси-но мерщій смолоскип, — сказав Сільвер. Один із розбійників вибіг із блокгауза і повернувся з недотлілою головешкою.

Частина шоста Капітан Сільвер

Розділ 28 У таборі ворога

Багрова головешка освітила приміщення, і мої найгірші сподівання виправдалися. Пірати захопили блокгауз і всі наші припаси. І бочечку коньяку, і свинину, та й мішки з сухарями стояли тут, як і раніше. Я не побачив жодного полоненого, мені стало моторошно від думки, що всі мої друзі загинули. Серце стиснулося від жалю. Я докоряв собі за те, що мав бути разом із ними, жити чи загинути, але разом із ними!..

Живими залишилися лише шестеро піратів, і всі вони були переді мною. П'ятеро швидко скочили на ноги. Їхні очі були запухлі й червоні від пиятики. Шостий лише піднявся на ліктях. Він був блідий, мов труп, а голова перев'язана закривавленою тканиною. Отже, він недавно поранений. Я згадав, що під час сутички ми підстрелили одного з піратів, якому вдалося втекти у ліс. Очевидно, це був він.

Папуга сидів на плечі у Довганя Джона і чистив собі пір'я дзьобом. Сільвер був також блідий і понурий. Його парадний каптан, в якому він приходив на перемовини до капітана Смоллета, був замащений глиною та порваний шипами колючого частоколу.

— Ага, — сказав він, — та це ж Джим Гокінс, побий мене грім! Ти до нас у гості, га? Заходь, заходь, це дуже люб'язно.

Він усівся на бочку із бренді й почав набивати тютюном свою люльку.

— Дай-но мені вогню, Діку, — попросив він. А запаливши, додав: — Дякую, друже. Ще встроми смолоскипа між поліна. А ви, джентльмени, можете лягти. Ви не мусите стояти перед містером Гокінсом, як перед капітаном. Хай він нас вибачить, кара небесна на мою голову! Отже, Джиме, — продовжував він, затягнувшись, — ти тут. Який приємний сюрприз для бідного старого Джона! З першого погляду ти здався мені спритним хлопцем. А тепер я можу сказати, що ти справжній герой.

Звісно, я промовчав на цей комплімент. Вони поставили мене під стінку, я стояв рівно, намагаючись якомога спокійніше дивитися на Сільвера. Але насправді я був у відчаї.

Сільвер двічі безпристрасно затягнувся і заговорив знову. — Раз ти завітав до нас у гості, — сказав він, я розповім тобі про свої плани. Ти мені завжди подобався, бо боягузом тебе не назвеш. Я хотів, щоб ти перейшов до нас, отримав свою частку скарбів і помер у розкошах, багатим джентльменом. І ось нарешті ти прийшов, синку. Капітан Смоллет — хороший моряк, я це не заперечував ніколи, але він занадто вимогливий щодо дисципліни. «Обов'язок понад усе», — каже він, і я з ним погоджуюсь. Так що його тобі треба триматися якнайдалі. Доктор теж незадоволений тобою. Він назвав тебе «невдячним негідником». Словом, до своїх тобі повертатися вже не можна. Якщо ти не хочеш організовувати третю команду, доведеться пристати до капітана Сільвера.

А що, це ще не найгірша новина: мої друзі живі. Я вірив Сільверу, що вони гніваються на мене за дезертирство, та все одно втішився.

— Зайве нагадувати, що ти повністю належиш нам, — говорив далі Сільвер, — ти ж сам це розумієш. Я поважаю розумні аргументи. Ніколи я не розумів, навіщо погрожувати. Якщо тобі подобається у нас, ставай одним із нас добровільно. Якщо не подобається, ти можеш відмовитися. Сміливо можеш відмовитися, нічого не боячись. Як бачиш, я говорю до тебе справедливо, за усіма законами честі.

— Тепер я мушу відповідати? — запитав я тремтячим голосом.

Я вбачав смертельну погрозу в його невимушеному базіканні. Щоки мої пашіли, а серце калатало, мов скажене.

— Ніхто тебе не змушує відповідати негайно, друже, — сказав Сільвер. Обдумай усе як слід. Ми нікуди не поспішаємо, та й з тобою нам не доведеться сумувати.

Я трохи осмілів і запитав — Якщо я маю право вибору, то дозвольте поцікавитися, що тут все-таки відбувається, чому тут ви, а не мої друзі, і де вони зараз?

— Що відбувається? — понуро відповів один із піратів. Я б багато дав, аби зрозуміти, що тут відбувається.

— Стули пельку, поки тобі слова не дали! — люто урвав його Сільвер і далі знову ввічливо заговорив до мене. — Учора вранці, містере Гокінсе, — сказав він, — до нас завітав доктор Лівсі з білим прапором. «Вас зрадили, капітане Сільвере, — повідомив він, — корабель поплив без вас.» П'ючи ром і горланячи пісні, ми проґавили корабель. Я цього не заперечую. Ніхто з нас не стеріг корабля. Ми вибігли на берег і, хай поб'є мене грім, наш корабель щез. Я ладен був крізь землю провалитися. «Що ж, — сказав доктор, — пропоную угоду». І ми домовились, я і він. За цією домовленістю, ми отримали, всі ваші припаси, ваше бренді, ваш блокгауз, дрова, які ви так завбачливо нарубали, усе ваше… оснащення, від салінга до кільсона. А вони пішли геть. І де вони зараз, я не знаю.

Він ще раз спокійно затягнувся.

— А щоб ти не надіявся, що і тебе включено в умови угоди, — продовжував він, — то передаю тобі останні слова доктора. «Скільки вас іде?» — запитав його я. «Четверо, — відповів він. Один з нас поранений. А де цей клятий хлопчисько, я не знаю і знати не хочу». Це його слова.

— Це все? — запитав я.

— Все, що тобі треба знати, синку, — відповів Сільвер.

— Тепер я мушу вибирати?

— Так, тепер ти мусиш вибирати, — сказав Сільвер.

— Гаразд, — сказав я. — Я не дурень і знаю, що на мене чекає. Робіть зі мною, що хочете, мені байдуже. Я звик дивитися смерті у вічі, відколи зустрівся з вами. Та перед цим я хочу вам дещо розповісти, — сказав я, відчуваючи, як наростає в мені хвилювання. Ви у скрутному становищі: корабель втратили, скарби втратили, своїх людей втратили. Ви програли. Якщо вам цікаво знати, кому за це дякувати, то я вам скажу: дякуйте мені, лише мені. Я сидів у бочці з-під яблук тієї ночі, коли ми підпливали до острова, я чув кожне ваше слово, ваше, Сільвере, і Джона, і Діка Джонсона, і Гендса, який спочиває зараз на морському дні. Усе, що я підслухав, я розповів друзям, скориставшись першою можливістю. Це я перерізав канат, який тримав якір шхуни, це я прикінчив ваших людей, яких ви залишили на борту, це я завів шхуну в таке місце, де ви її ніколи не знайдете. Ви пошиті в дурні, а не я. З самого початку всі козирі були в моїх руках. І я не боюся вас. Ви для мене не страшніші за муху. Можете вбити мене чи помилувати, як собі знаєте. Та вислухайте мене до кінця. Якщо ви не вб'єте мене, я забуду минуле і, коли вас судитимуть за піратство, намагатимусь врятувати ваші голови від шибениці. Тепер ваша черга вибирати. Моя смерть вам невигідна. Якщо ж залишите мене жити, то я ще зможу бути вам корисним.

Я замовк, хоча ніяк не міг перевести дихання. Ніхто й з місця не зрушив. Ця німа сцена мене здивувала і насторожила. Вони дивилися на мене, як барани на нові ворота. Не дочекавшись відповіді, я продовжив:

— Гадаю, містере Сільвере, ви тут за головного. Якщо мені судилося загинути, доручаю вам повідомити доктору, що я не помер безславно. Це моє останнє бажання.

— Матиму це на увазі, — сказав Сільвер таким дивним тоном, що я не міг зрозуміти, чи він насміхається наді мною, чи, навпаки, віддає належне моїй мужності.

— Пам'ятаєте… — крикнув старий моряк із темним засмаглим обличчям, на ім'я Морган, той самий, якого я бачив у шинку Довганя Джона в Брістольському порту, — пам'ятаєте, що це він тоді впізнав Чорного Пса!

— Та це ще не все, — додав Сільвер. — Хай поб'є мене грім, якщо це не той самий хлопчина, який витягнув карту зі скрині Біллі Бонса. О, нарешті Джим Гокінс у наших руках.

— Випустіть з нього кров! — крикнув Морган і вилаявся. Ніж зблиснув у його руці, а сам він схопився з місця так легко, ніби був двадцятирічним юнаком.

— Ану на місце! — крикнув Сільвер. — Хто ти є, Томе Моргане? Може, уявив себе капітаном?! Присягаюся, я навчу тебе дисципліни. Посмій лише мені перечити! Упродовж тридцяти останніх років усі, хто ставав мені на заваді, потрапляли хто на рею, а хто за борт, рибам на закуску. Саме так! Томе Моргане, затям: на світі немає жодного живого, кого я не злюбив.

Після таких переконливих погроз Том замовк, але решта продовжували виказувати невдоволення.

— Том добре каже, — сказав один пірат.

— За свій вік я набачився командирів. Досить із мене! — додав інший. — Навіть під загрозою шибениці я не дозволю тобі, Джоне Сільвере, над собою панувати.

— Джентльмени, то хто з вас хоче поговорити зі мною? — прогримів Сільвер.

Він сидів на бочечці і тепер дещо подався вперед. У правій руці тліла люлька.

— Визначайтесь, що вам треба! Кажіть прямо. Ви що, оніміли? Виходьте вперед, хто бажає, я всіх вислухаю. Не для того я стільки років прожив на землі, щоб якась п'яна свиня ставала мені поперек дороги. Ви знаєте наші порядки. Ви ж джентльмени удачі? То ж виходьте, я готовий. Нехай той, кому не забракне сміливості, витягне свій кортик, а я, хоча й каліка з милицею, побачу, якого кольору його нутрощі, ще до того, як погасне ця люлька!

На це ніхто — нічого.

— Як це на вас схоже, — продовжував Сільвер, засунувши люльку до рота. — Добрі вояки, та тільки в бій не йдуть. А ще й мови людської не розумієте. Я тут капітан. І це ви мене вибрали. І неспроста. Я тут капітан, бо кожному з вас до мене як від берега до відкритого моря, не менше. Ви не бажаєте битися зі мною, як заведено між джентльменами удачі. Що ж, нехай поб'є мене грім, ви мусите мене слухатись! Мені до душі цей хлопчик. Такого малого я ще не бачив серед сміливців. Він більше чоловік, ніж ви, пацюки суднові. От вам моє слово: хто його зачепить пальцем — матиме справу зі мною.

Настала довга гнітюча тиша.

Я, випроставшись, підпирав стінку. Моє серце все ще калатало, як скажене, та глибоко в ньому зародилася надія на спасіння. Сільвер сидів, обпершись на стіну, схрестивши руки. Він цмакав люльку і був спокійний, мов на месі в церкві, і лише краєм ока пильно стежив за своєю норовистою командою. Пірати зібралися у дальньому куті й почали перешіптуватися. Їхнє шептання гуділо в моїх вухах, мов гул гірського потоку. Іноді вони поверталися до нас, і тоді багряне світло головешки освітлювало їхні розхвильовані обличчя. Я помітив, що вони поглядають на Сільвера, а не на мене.

— Здається, ви хочете щось сказати? — сказав Сільвер і плюнув далеко перед себе. — То говоріть, поки я добрий.

— Прошу вибачення, сер, — почав один із піратів. — Ви занадто часто порушуєте наші звичаї. Але є один, який навіть ви не посмієте порушити. Команда незадоволена, хоча вона нічим не гірша від іншої, і має права. Так, ми маємо право зібратися й поговорити. Прошу вибачення, сер, адже ви таки наш капітан, але я хочу скористатися цим правом і йду на нараду.

Граційно віддавши честь Сільверові, тридцятип'ятирічний здоровань із жовтими очима і недобрим обличчям спокійно пішов до виходу і щез за дверима. Решта пішли за ним. Кожен віддавав Сільверу честь і мляво виправдовувався.

— За звичаєм, — сказав один із них. — На матроські збори, — сказав Морґан.

Ми з Сільвером залишилися удвох коло червоної головешки.

Він миттю витягнув із рота люльку і заговорив.

— Слухай, Джиме Гокінсе, — промовив він ледь чутно, але з притиском, вимогливо, — у тебе на носі смерть сміється, та що там смерть… катування. Вони хочуть скинути мене. Але ж ти бачиш сам, я за тебе горою, і я тебе не зраджу. Спочатку мені не хотілося тебе захищати, але ти сказав такі слова, які змінили мої плани. Я був у відчаї від своїх невдач, від думки про шибеницю, яка вже лаштується на мою голову. Та після твоїх останніх слів, я подумав: якщо ти, Джоне, заступишся за Гокінса, Гокінс заступиться за тебе. Ти його останній шанс, а він, хай поб'є мене грім, — твій останній шанс. Обмін послугами, вирішив я. Ти врятуєш собі свідка, коли справа дійде до суду, а він врятує твою голову.

Дещо в цій справі я почав розуміти.

— Ви хочете сказати, що програли у цій грі? — спитав я.

— Так, тисяча чортів! Програв! — відповів він. — якщо немає корабля, то шибениці не уникнути. Я впертий, Джиме, але реально дивлюся на світ. Коли я побачив, що корабля немає в бухті, зрозумів: ми програли. А оті нехай радяться, нічого путнього все одно не врадять, бо всі вони, як один, боягузи з курячим мозком. Я постараюся врятувати твою голову. Але послуга за послугу: ти врятуєш Довганя Джона від петлі.

Я був уражений. Це ж за яку благеньку соломинку хапається він, старий пірат, отаман!

— Я зроблю все, що зможу, — сказав я.

— Отже, домовилися! — вигукнув він. Ти тільки говори впевненіше, тоді, хай поб'є мене грім, у мене є шанс не бути повішеним.

Він пошкандибав до головешки, яка горіла біля купи дров, і знову запалив свою люльку. — Зрозумій мене, Джиме, — повернувшись продовжував він. Я ще маю голову на плечах, і я вирішив перейти у команду сквайра. Я припускаю, що ти сховав корабель у безпечному місці. Не знаю, як тобі це вдалося, але впевнений, що корабель цілий і неушкоджений. Виявилося, що Гендс і О'Брайн — дурні. Та на них ніколи не можна було понадіятися. Зауваж: я в тебе нічого не питаю й іншим не дозволю. Я бачу, коли моя карта бита, а справжню людину я нутром відчуваю, не сумнівайся… Та з твоїм молодечим запалом і з моїм досвідом, ми би з тобою багато чого утнули!

Він націдив із бочечки горня коньяку.

— Не бажаєш випити, друже? — запропонував він.

Я відмовився.

— А я, Джиме, трохи вип'ю, — сказав він. — Попереду в мене стільки клопотів, треба якось підбадьорити себе. До речі, про клопоти. Нащо, любий Джиме, доктор віддав мені цю карту.

Я здивувався так щиро, що він зрозумів: я нічого про це не знаю.

— Так… він дав мені вашу карту. Тут щось не так, точно, за цим щось криється. Добре чи погане, як ти гадаєш, Джиме?

Він знову хильнув коньяку і скрушно похитав своєю великою головою. Він виглядав так, ніби чекав неминучого лиха.

Розділ 29 Ще одна чорна мітка

Збори піратів тривали вже досить довго. Та ось один із них повернувся до блокгауза і відверто глузливо віддав честь Сільверові, запитавши дозволу взяти головешку. Сільвер дозволив, і посланець від піратів пішов, залишивши нас у темряві.

— Джиме, гряде буря, — попередив Сільвер. Він почав звертатися до мене по-приятельськи.

Я підійшов до найближчої бійниці й виглянув у двір.

Вогонь майже догорів, світла не давав взагалі, то ж не дивно, що змовникам знадобилася головешка. Вони стояли колом на схилі гори, між спорудою і частоколом. Один з них тримав смолоскипа, інший стояв навколішках у центрі. У нього в руці був відкритий ніж, лезо якого виблискувало, освічене то смолоскипом, то місяцем. Усі решта посхилялися, спостерігаючи, що він робитиме. А тим часом у нього в руках звідкись взялася якась книга. Я лише встиг подумати, звідки у нього така непідходяща для розбійників річ, як він підвівся з колін. Уся банда направилася до нас у дім.

— Йдуть, — сказав я.

Я повернувся на місце під стіною. Я не хотів, щоб пірати здогадалися, що я підглядав за ними, — гідність не дозволяла.

— Ласкаво просимо, друже, нехай собі йдуть! — весело відповів Сільвер. — Я маю, з чим їх зустріти.

Двері з двору відчинилися настіж, але всі п'ятеро піратів скупчилися перед входом, ніхто з них не наважувався увійти, вони підштовхували один одного.

Якби ситуація не була вкрай серйозною, то було б кумедно спостерігати за тим, як делегат повільно й боязко підходить до нас, зупиняючись за кожним кроком, витягнувши правицю, намертво затиснуту в кулак.

— Ходи ближче, приятелю, — сказав Сільвер, — і не бійся, я тебе не з'їм. Ну давай уже, тюхтію, що ти приніс. Я звичай знаю і нічого поганого делегатові не зроблю.

Ці слова дещо підбадьорили посланця від змовників, бо він прискорив ходу і, тицьнувши щось Сільверові в руку, поспіхом відбіг назад до друзів.

Сільвер глянув на свою долоню.

— Чорна мітка! Так я і знав! — сказав він. — Де ви взяли папір? Стривайте, а це що таке? Сором вам, нещасні! Вирізали з Біблії! Ох і перепаде вам за це! Який же телепень не побоявся розрізати Біблію!

— Ага, а що я вам казав! — сказав Морган. — Я вам казав, що добром це не скінчиться.

— Тепер вам уже не уникнути шибениці, — продовжував Сільвер. — Який дурень дав вам Біблію?

— Дік, — відповів хтось із них.

— Дік… Ну, Діку, молися, — сказав Сільвер, — ти-бо вже своє відплавав. Згадаєш моє слово.

Та раптом втрутився здоровань із жовтими очима.

— Досить балачок, Джоне Сільвере, — сказав він. — За звичаєм джентльменів удачі команда зібралася і вирішила послати тобі чорну мітку. Переверни її, як прийнято за нашим звичаєм, і прочитай, що на ній написано. Тоді ти інакше почнеш балакати.

— Дякую, Джордже, — відповів Сільвер. — Ти у нас людина діла, знаєш напам'ять наші звичаї… І що ж тут написано? Ага! «Скинуто». То он у чому річ! А який почерк, де ти вчився каліграфії, Джордже? Та ти, брате, чи не на моє місце претендуєш? Я навіть не здивуюся, якщо тебе оберуть капітаном. Дай-но мені, будь ласка, головешку, а то як не силкуюся запалити люльку, а все дарма.

— Біжу подати!.. — відмовив Джордж. — Не мороч голову. Тебе послухаєш, забудеш із чим прийшов. Але ти вже накомандувався, годі. Злазь із бочки і не заважай обирати нового капітана!

— Певно, я переоцінив твою обізнаність у наших звичаях, — з відвертим презирством заперечив Сільвер. — Та це нічого, що ти не все знаєш, достатньо, аби я знав. Тож тобі доведеться трохи почекати, бо поки що я ваш капітан. Ви мусите висловити свої обвинувачення і вислухати мою відповідь. А доти ваша чорна мітка не вартує й дірки від бублика. Кінець діло хвалить.

— Не хвилюйся. Все буде честь по честі, звичаю ми дотримаємося, — відповів Джордж. — Слухай наші претензії. По-перше, ти провалив справу. І заперечити цього ти просто не зможеш. По-друге, ти дозволив нашим ворогам піти, хоча вони були тут, як гризуни у мишоловці. Навіщо вони хотіли піти, ми не знаємо. Але вони цього хотіли, а значить, це суперечило нашим інтересам. По-третє, ти заборонив переслідувати їх. Знаєш, Джоне Сільвере, ми тебе наскрізь бачимо! Ти, як то кажуть, і вашим і нашим… І останнє, ти заступився за цього шмаркача.

— То це все? — преспокійно уточнив Сільвер.

— Цього досить із головою, — відповів Джордж. — Через те, що ти такий шлапак, нас повісять сушитися на сонечку.

— А тепер послухайте мою відповідь на всі чотири претензії. Я почну від першої. Кажете, я провалив справу? Ви ж добре знаєте, чого я хотів. Якби ви мене послухали, то зараз ми усі в повному складі сиділи б на борту «Іспаньйоли», живі й неушкоджені, жували би собі пудинг із родзинками, до того ж і золото лежало б у трюмі, хай поб'є мене грім! А хто мені завадив? Хто мене приспішував і підганяв — мене, діючого капітана? Хто прислав мені чорну мітку в перший день нашої висадки на острів і розпочав ці диявольські танці. Дикі танці, і я танцюю разом із вами, — так само, як ті танцюристи, що вихиляються у петлі на лондонській шибениці. Хто це все почав? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі. Із цих заколотників тільки ти ще живий. І ти смієш пхатися у капітани! Ти, який занапастив мало не всю нашу братію? Скільки не живу, таке бачу вперше!

Сільвер замовк. Вирази облич Джорджа та й решти свідчили, що Сільвер недаремно вправлявся у красномовстві.

— Це щодо першого закиду! — вигукнув Сільвер, витираючи спітніле чоло. Він говорив так палко, що здавалося, ніби стіни дрижать. — Чесне слово, мені гидко навіть говорити з вами. Ви втратили не лише розум, але й пам'ять. Досі не збагну, як же ваші матусі відпустили вас у море? У море! Які з вас джентльмени удачі? Вам би кравцями бути!..

— Припини нас принижувати, — урвав лайку Сільвера Морган. — Відповідай на решту претензій.

— На решту відповідати! — крикнув Джон. І на решту відповім, мало вам не буде. Ви кажете, що наше діло пропаще. Хай поб'є мене грім, якщо ви знаєте, наскільки пропаще! Наші шиї вже в петлі, залишилося лише вибити підпорки з-під ніг, щоб зашморг довершив справу. Я вже бачу цю картину, як ми гойдаємося, скуті кайданами, а над нами кружляє вороння. Моряки тикають на нас пальцями, аж поки ми не потрапляємо туди, звідки не повертаються. «Хто це?» — запитує якийсь моряк іншого. — «Та це ж Джон Сільвер. Ми зналися», — відповідав йому інший. Вітер гойдає повішених і розносить дзвін ланцюгів. Ось що загрожує нам через вискочок Джорджа Меррі, Гендса, Ендерсона та інших недоумків. Вас ще цікавить четвертий пункт?! Цей хлопчина. Та він же заручник, як ви не можете зрозуміти! Навіщо знищувати заручника просто так. Він, можливо, наша остання надія. Вбити цього хлопчину? Е ні, мої любі, я не вбиватиму його. Ага, я ще не відповів вам на третю претензію. То відповідаю. Може, вам і не потрібно, щоб сюди щодня приходив доктор, справжній доктор, який навчався у коледжі? Та в тебе ж дірка в голові, Джоне, невже весь мозок через неї витік… Тобі заважає доктор? А ти, Джордже Меррі, та ж тебе ще чверть доби тому трусила лихоманка, та ж твої очі жовті, як лимон… ти теж відмовишся від послуг доктора?… Може, ви не знаєте, що скоро сюди прибуде інший корабель на допомогу! Але він усе одно скоро буде тут. Ось коли нам стане у нагоді заручник. А ще і другий пункт: ви звинувачуєте мене в тому, що я уклав угоду. Та ви ж самі благали мене навколішках укласти її! Ви повзали на колінах, дріб'язкові душі, адже боялися здохнути з голоду, і таки здохли б з голоду, якби не я… Та це все дурниці. Ось дивіться, заради чого я уклав цю угоду.

Після цих слів він кинув на підлогу якийсь папір. Я його відразу впізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я знайшов колись на самому дні скрині Біллі Бонса.

Я ніяк не міг збагнути, навіщо доктор віддав її Сільверові.

Те, що карта виявилася у Сільвера, розбійників здивувало ще більше ніж мене. Вони накинулися на неї, як коти на мишу. Вони видирали її один в одного, то лаючись, то кричачи, а то сміючись, мов діти. Їм здавалося, що вони не лише тримають золото в руках, але й безпечно везуть його на кораблі.

— І не сумнівайтеся, — сказав один, — це підпис Флінта. Дж. Ф., а внизу шлюпковий вузол. Він завжди підписувався так.

— Все це дуже добре, — сказав Джордж, але як ми повеземо скарби, якщо не маємо корабля?

Сільвер зірвався з місця, опираючись рукою за стіну.

— Останній раз я тебе попереджаю, Джордже! — крикнув він. — Ще раз посмієш пащекувати, я битимуся з тобою… Як? Я звідки маю знати, як! Це ти маєш мені сказати, разом із тими дурнями, які проґавили мою шхуну, чорти б вас забрали! Але від тебе марно сподіватися мудрого слова — ти не розумніший від таргана! Але розмовляти шанобливо ти мусиш, а якщо ні, то я навчу тебе ввічливості!

— Правильно, — сказав старий Морґан.

— Ще б пак! Певно, що правильно! — втішився кок підтримці. — Ти згубив наш корабель. Я знайшов вам скарби. Хто з нас більше вартує? Але присягаюся, я відмовляюся бути вашим капітаном. Вибирайте, кого собі хочете. З мене досить!

— Сільвера! — заревіли всі. — Окіст на всі віки! Око-ста капітаном!

— То он як ви заспівали! — крикнув Довгань Джон. — Джордже, любий друже, доведеться тобі чекати більш слушної нагоди. Маєш щастя, що я незлопам'ятний. Серце моє легко забуває образи. Що ж робити з цією чорною міткою? Тепер вона начебто й непотрібна. Дік занапастив свою душу, спаплюжив Біблію — і все даремно.

— Може, вона ще годиться для присяги? — запитав Дік, якого, мабуть, дуже хвилювало власне блюзнірство.

— Біблія з видертою сторінкою! — категорично заперечив Сільвер. — За жодні скарби світу. Тепер вона така ж священна, як пісенник.

— А хіба що? І пісенник може в нагоді стати.

— А ось це, Джиме, візьми собі на пам'ять, — сказав Сільвер, подаючи мені чорну мітку. Вона була завбільшки з крону… З одного боку був — Дік розрізав останню сторінку Біблії, — аз другого боку був надрукований фрагмент з Апокаліпсиса. З нього мені запам'ятався обривок фрази: «…пси і душогуби…». Я заялозив пальці сажею, якою було вимащено цей бік паперу. На чистому ж боці вуглиною було виведено одне слово: «Скинуто».

Зараз, коли я записую ці спогади, чорна мітка лежить переді мною, але напис уже стертий, від нього залишилися лише подряпини, ніби кіт кігтями протягнув.

Так завершилися події тієї ночі. Випивши рому, ми полягали спати. Щоб якось помститися Джорджеві, Сільвер призначив його вартовим, суворо пригрозивши смертю, якщо той недогледить чогось.

Я довго не міг зімкнути повіків. Все думав про людину, яку вбив, про своє небезпечне становище, а найбільше — про ту захоплюючу гру, яку провадив Сільвер, однією рукою тримаючи банду розбійників, а другою хапаючись за можливі й неможливі способи, щоб урятувати своє паскудне життя. Він мирно спав, голосно хропучи. Та коли я на нього дивився, мені було жаль його, адже він із усіх боків був оточений небезпекою, до того ж на нього чигала ганебна смерть.

Розділ 30 Слово честі

Підйом на блокгаузі! Доктор іде! — дзвінко і гучно пролунала команда з узлісся, розбудивши мене та, власне, нас усіх, навіть вартового, який аж підскочив, бо закуняв під дверима.

А й справді, до нас ішов доктор. Я втішився, почувши його голос, але мою радість затьмарював сором і ніяковість. Я згадав про свою самоволку, про те, як я потай утік від товаришів. І ось чим це все скінчилося? Я — у полоні в розбійників, які щохвилини можуть вкоротити мені віку. Мені було б соромно підвести очі на доктора. Він прокинувся, мабуть ранесенько, бо день щойно починався. Я підбіг до бійниці й виглянув. Він стояв унизу, по коліна в річці густого туману, так само, як зовсім недавно стояв під блокгаузом Сільвер.

— Доброго ранку, докторе! Доброго здоров'я, сер! — вітав його Сільвер привітною посмішкою, вже протерши зі сну очі. — Ранній же ви птах! Хто рано встає, тому Бог дає, так, здається, вчить прислів'я… Джордже, прокидайся сину, допоможи докторові Лівсі зайти на борт… Усе гаразд, докторе. Ваші пацієнти вже веселіші й бадьоріші!

Так він теревенив без угаву, стоячи, опершись на стіну, з милицею під пахвою, на вершині гори. Тепер він став таким, яким я побачив його вперше: енергійним, веселим.

— Ми приготували для вас сюрприз, сер, — продовжував він. — Один маленький приблуда, ха-ха! Новий мешканець, хороший мешканець! Спить як дитя, їй богу. Всеньку ніч проспав із Джоном, борт до борту.

А тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл і підійшов до кока. Я почув, як він затнувся, коли висловлював свою здогадку:

— Невже Джим?

— Він, власною персоною, — підтвердив Сільвер.

Доктор несподівано зупинився. Ніби щось тримало його на місці.

— Ну гаразд, — вимовив він нарешті. — На все свій час. А ви б сказали… Зробив діло — гуляй сміло, так? Та огляньмо спершу наших хворих.

Доктор увійшов у приміщення, холодно кивнув мені й почав обхід пацієнтів. Він поводився спокійно і просто, хоча усвідомлював, що його життя висить на волосині, поки він перебуває серед цих підступних людей. Він базікав, як сімейний лікар, котрий просто прийшов оглянути хворого в мирну англійську родину. Те, як він спілкувався з піратами, вочевидь справляло на них сильне враження. Вони теж поводилися так, ніби нічого не трапилося, ніби він і досі судновий лікар, а вони досі старанні й вірні матроси.

— Ти поправляєшся, мій друже, — сказав він бандитові з перев'язаною головою. — Хтось інший на твоєму місці міг би й не вижити. Але твоя голова міцна, не голова, а чавунний казан… А ти як ся маєш, Джордже? Та ти ж увесь жовтий! Печінка барахлить. Ти ліки приймав? Кажіть, він приймав ліки?

— Атож, сер, атож! Він приймав, сер, — відізвався Морган.

— Відтоді як я став лікарем бунтарів, ні, точніше, в'язничним лікарем, — сказав доктор Лівсі з добродушною усмішкою, — я вважаю своїм обов'язком зберегти вас здоровими для короля Георга, нехай благословить його Господь, і для петлі.

Розбійники перезирнулися, але проковтнули жарт доктора мовчки.

— Дік почувається погано, сер, — сказав хтось.

— Погано? — запитав доктор. — Ходи-но ближче, Діку, і покажи язика. О, та це й не дивно, що йому зле! Таким язиком хоч французів відлякуй. У нього теж почалася лихоманка.

— Ось що буває із блюзнірами, які нищать святу Біблію, — сказав Морган.

— Таке буває з тими, хто дурний, як баран, — заперечив доктор. — З тими, кому бракує розуму відрізнити свіже повітря від затхлого, сухий ґрунт від гнилого паршивого багнища. Цілком імовірно, що ви усі підчепили малярію, друзі мої, так мені бодай здається. І якщо це так, то ви не думайте, що одужаєте швидко. Розбити табір на болоті… Сільвере, ви мене здивували, клянуся своєю перукою. Ви ж не такий дурень, як інші, але й ви не маєте поняття, як вберегти здоров'я своїх підлеглих… Та годі про це, — сказав доктор, — і, оглянувши решту пацієнтів, роздав усім ліки. Вони ковтали їх так слухняно, ніби були вихованцями благочинної школи, а не розбійниками.

— На сьогодні лікування завершено, — сказав доктор. — А тепер, якщо не заперечуєте, я хотів би побалакати з цим юнаком. — І він зневажливо кивнув у мій бік.

Джордж Меррі стояв у дверях, відпльовуючись після якоїсь гіркої пігулки. Почувши прохання доктора, він аж побагровів, різко повернувся до нього і закричав:

— Ні і ще раз ні!

І брутально вилаявся.

Сільвер на це плеснув долонею по бочці.

— Мовчати! — проревів він і роззирнувся навсібіч як розлючений лев. — Докторе, — продовжив він шанобливо, я знав, що ви забажаєте поговорити з Джимом, адже цей хлопчик вам до душі. Ми всі вам дуже вдячні, цілком довіряємо вам, п'ємо ваші ліки, ніби це не ліки, а грог. Я все владнаю. Гокінсе, ти можеш дати мені слово юного джентльмена — адже ти джентльмен, хоча й народився у бідній родині, — що ти нікуди не втечеш?

І я пообіцяв йому не втікати.

— Раз так, докторе, — сказав Сільвер, перелазьте через частокіл. Коли ви перелізете, я зведу вниз Джима. Він буде по один бік частоколу, ви — по інший, але це вам не завадить поговорити. На все добре, сер! Передавайте вітання сквайру і капітану Смоллету.

Щойно за доктором зачинилися двері, гнів піратів, стримуваний страхом перед Сільвером, вирвався на волю. Вони почали звинувачувати свого капітана у подвійній грі, що він вигороджує себе і за першої ж нагоди ладен зрадити їх. Одне слово, вони його розкусили. Не вірилося, що й цього разу він вийде сухим із води, бо надто явно він проколовся. Але він був мудрішим за них усіх, разом узятих, а вчорашня перемога укріпила його владу над ними остаточно. Він обізвав їх дурнями, заявив, що саме зараз відмовити доктору не можна. Він тикав карту їм до носа і питав, чи вони, бува, не намислили розірвати угоду з ворогами саме в той день, коли можна розпочати пошуки скарбів?

— Хай поб'є мене грім! — кричав він, — якщо ми не втремо їм носа пізніше. Але до того часу я буду улещувати нашого доктора, хоча б мені довелося мити його чоботи ромом!

Він наказав розпалити багаття, взяв милицю, поклав руку мені на плече і зашкутильгав униз, залишивши спантеличених піратів. Відчувалося, що їх переконали не його аргументи, а напористість.

— Не поспішай, друже, не поспішай, — сказав він мені. — Вони юрбою накинуться на нас. Якщо помітять, що ми поспішаємо.

Ми поволі спустилися піщаним схилом до того місця, де за частоколом на нас чекав доктор. Сільвер зупинився.

— Сподіваюся, колись ви згадаєте, що я врятував життя цьому хлопчині, докторе, — сказав він. — І нехай Джим розповість, що я за це ледь не поплатися капітанським званням. Знаєте, докторе, коли людина на краю провалля, коли вона грається зі смертю в кішки-мишки, їй дуже хочеться почути хоча б одненьке добре слово! І зауважте, що йдеться не лише про моє життя, але і прожиття цього хлопчини. Заклинаю вас, докторе, будьте милосердні до мене, подаруйте мені хоча б тінь надії!

Поряд зі мною був не той Сільвер, який командував піратами. Відійшовши від них, він став звичайною вразливою людиною. Щоки його позападали, а голос тремтів. Ще ніколи він не говорив так палко і щиро.

— Нізащо не повірю, що ви боїтеся, Джоне! — сказав доктор Лівсі. — Докторе, я не боягуз. У мене страху менше, ніж болота за нігтем, — і він показав на кінчик пальця, та кажу відверто, що увесь тремчу від думки про шибеницю. Ви добра і справедлива людина. Кращого за вас не зустрічав я у житті. Ви не забудете того добра, яке я зробив, як не забудете і зла. Я відходжу вбік, я, зауважте, залишаю вас із Джимом наодинці. Ви ж цього також не забудете, правда?

Він відійшов на таку відстань, щоб не чути нас, сів на пень і щось собі насвистував. Він повертався то в один бік, то в інший, поперемінно поглядаючи то на нас із доктором, то на невгамованих піратів, які снували від кострища до дому і назад, розпалювали багаття, носили свинину і сухарі на сніданок.

— Що скажеш, Джиме, — сумно сказав він, — чому ти тут? Що посієш, те й пожнеш, мій хлопчику. Я не можу тебе сварити. Лише одне хочу тобі сказати: якби капітан Смоллет був здоровий, ти не зміг би втекти від нас. Ти вчинив безчесно, ти пішов тоді, коли він лежав хворий

і не міг затримати тебе.

Як не соромно, та від цих докорів я заплакав.

— Докторе, — благав я, — не сваріть мене, будь ласка. Я сам себе вже висварив достатньо. Моє життя висить на волосині. Я вже був би мертвим, якби Сільвер за мене не постояв. Я смерті не боюся. Але я боюся катування. Якщо вони почнуть мене катувати…

— Джиме… — перебив мене доктор уже зовсім іншим голосом, — Джиме, я цього не можу допустити. Перелазь через огорожу і тікаймо.

— Докторе, — заперечив я, — адже я дав слово честі.

— Знаю-знаю! — вигукнув він. — Ну що тут вдієш! Нехай це буде моїм гріхом. Не можу я тебе покинути тут, цілком беззахисного. Стрибай! Один стрибок — і ти вільний. Ми помчимо, мов антилопи. — Ні, — відмовився я. — Адже ви також на моєму місці відмовились би. І ви, і сквайр, і капітан. І я також не зраджу свого слова. Сільвер покладається на мене. Я дав йому слово честі, і тому повернуся до блокгауза. Але докторе, ви мене не дослухали. Якщо вони почнуть мене катувати, я не витримаю і розпатякаю, де сховав корабель. Він стоїть біля південного берега Північної бухти. Під час припливу він гойдається на воді, а в часи відпливу стоїть на мілині.

— Корабель! — скрикнув радісно доктор.

Я коротко розповів йому, що трапилося. Він вислухав мене мовчки.

— Це доля, — сказав він, коли я закінчив розповідь. — Ти щоразу рятуєш нас від певної смерті. Невже ти думаєш, що після всього того, що ти для нас зробив, ми дозволимо тобі померти? Ми були б тоді свинями невдячними, мій хлопчику. Ти розкрив їхню змову, ти знайшов Бена Ганна. Кращої справи ти вже до кінця життя не зробиш, навіть якщо житимеш сто років. Цей Бен Ґанн — аж-аж-аж! До речі… Сільвере! — крикнув він. — Сільвере, прислухайтеся моєї поради, — він продовжив, коли кок підійшов ближче, — не кваптеся розшукувати скарби.

— Я, сер, робитиму все, що в моїх силах, але не вимагайте від мене неможливого, — сказав Сільвер. — Тільки пошуками скарбів я можу врятувати своє життя і життя цього нещасного хлопчика.

— Гаразд, Сільвере, — відповів доктор, — у такому випадку запам'ятайте ще одну мою пораду: коли відшукаєте схованку, будьте на сторожі.

— Сер, ви сказали мені або забагато, або замало. Чого ви домагаєтесь? Навіщо ви покинули блокгауз? Навіщо ви віддали мені карту? Цього я не розумів і не розумію. Та я сліпо виконував усі ваші вимоги, хоча ви й не обнадіяли мене жодним словом. Ні, це вже занадто!.. Якщо ви не хочете мені пояснити все до кінця, то так і скажіть, і я випущу румпель.

— Ні, — загадково сказав доктор, — я не вповноважений посвячувати вас у цю справу. Це не моя таємниця, Сільвере. А якби була моя, клянуся своєю перукою, я відкрив би її вам. І все ж я дам вам маленьку надію, Сільвере: якщо ми обидва видеремося з цієї ями, я постараюся врятувати вас від шибениці, якщо для цього не доведеться порушувати клятву.

Обличчя Сільвера аж проясніло.

— Навіть рідна мама не втішила б мене краще, ніж ви! — вигукнув він.

— Це перше, що я можу вам сказати, — продовжував доктор. — І друге: тримайте цього хлопчика біля себе і, якщо буде потрібна допомога, кличте мене. Я намагатимусь виручити вас, ви переконаєтесь, що я не просто так це кажу… Прощавай, Джиме!

Доктор Лівсі потиснув мені руку через огорожу, кивнув на прощання Сільверові і швидкими кроками пішов до лісу.

Розділ 31 Пошук скарбів. Вказівна стрілка Флінта

Джиме, — сказав Сільвер, коли ми залишилися самі, — я врятував твоє життя, а ти — моє. І я ніколи цього не забуду. Я ж бачив, як доктор вмовляв тебе втікати. Краєчком ока, але бачив. Твоєї відповіді я не чув, але зрозумів, що ти відмовився. Цього, Джиме, я тобі ніколи не забуду. Сьогодні в мене вперше з'явилася надія після невдалої атаки на блокгауз. І знову ж таки, це ти мені її подарував. До пошуків скарбів, Джиме, ми приступаємо навпомацки. І це мене дуже турбує. Але ми з тобою триматимемося разом і лише так врятуємо свої шиї, незважаючи ні на що.

Один із піратів, який крутився біля багаття, крикнув нам, що сніданок готовий. Ми всілися поблизу вогню і почали їсти сухарі та підсмажену солонину. Розбійники розвели таке багаття, що на ньому можна було цілого бика засмажити. Вогонь так розгорівся, що до нього (та і то обережно) можна було підійти лише з вітряного боку. Пірати так само розбазарювали провізію, насмажили свинини щонайменше у тричі більше, ніж було потрібно. Один із них із дурнуватим смішком викинув зайві шматки у вогонь, який розпашів ще яскравіше, поглинувши це чудове пальне.

Настільки безтурботних людей я ще ніколи не зустрічав. Вони все робили в півсили, безголово витрачали провізію, засинали під час варти, і так в усьому. Загалом вони були готові лише до короткочасних боїв, а от до тривалих воєнних дій їм бракувало духу. Навіть Сільвер, сидячи осторонь зі своїм папугою, не зробив їм зауважень за їхнє марнотратство. Це мене здивувало, бо я знав його як напрочуд обережну і завбачливу людину.

— Ось що, друзі, — говорив він, — маєте щастя, що у вас є Окіст, який завжди думає за вас. Я вивідав, що хотів. Корабель у них. Поки що мені невідомо, де вони його ховають. Та коли скарби будуть у нас, ми обшукаємо увесь острів і знову захопимо корабель. Аж тоді, хлопці, враховуючи те, що шлюпки всі у нас, ми будемо господарями становища.

Так він балагурив, набиваючи рота смаженою свининою. Він вселяв у них надію і відновлював свій підірваний авторитет, а разом із тим, так бодай мені здалося, підбадьорював сам себе. — А наш заручник, — продовжував він, — останній раз мав побачення зі своїм другом. Із розмов із ним я дізнався все, що мені було потрібно знати, і дуже вдячний йому за це. Але тепер уже все. Коли ми підемо шукати скарби, я поведу його за собою на шнурку — він для нас дорожчий за золото, і ми збережемо його ціленьким: він нам ще згодиться. А коли ми будемо мати і корабель, і скарби, коли ми веселою командою попливемо в море, от тоді ми й побалакаємо з містером Гокінсом як слід, і він дістане свою частку, яку заслужив.

І не дивно, що після таких прогнозів капітана команда була у доброму гуморі.

А щодо мене, то я дуже занепав духом. Якщо все те, про що говорив Сільвер, їм удасться зробити, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини. Він веде гру на два фронти і, безсумнівно, вибере свободу, і багатство пірата, а не ту примарну надію не потрапити в петлю, яку могли дати йому ми.

Та навіть якщо обставини змусять Сільвера дотримати слова, яке він дав докторові, мені все одно загрожує смертельна небезпека. Підозри його друзів у будь-який момент можуть перетворитися на тверде переконання. Тоді і йому, каліці, і мені, хлопчаку, доведеться захищати своє життя від п'ятьох розлючених дебелих матросів.

До цього всього ще треба згадати таємничість, яка супроводжувала дії моїх друзів. Чому вони добровільно покинули блокгауз? Чому вони віддали карту ворогам? Що стоїть за цією пересторогою доктора: «Коли відшукаєте схованку, будьте на сторожі»? Тож і не дивно, що сніданок мені не посмакував. Зрозуміло й те, що я з важким серцем поплентався за розбійниками на пошук скарбів.

Ми виглядали досить дивно у брудних матроських куртках, озброєні до зубів. Мені зброї, звичайно, не дали. Сільвер тягнув на собі дві рушниці: одну на спині, другу на грудях. До пояса він припнув абордажну шаблю. У кожну кишеню свого широкого каптана він запхав по пістолету. Картину довершував Капітан Флінт на плечі, який без угаву беззмістовно сипав різними морськими слівцями. Мене довкола пояса обв'язали шнурком, і я був змушений слухняно плестися за коком. Він тримав кінець шнурка то вільною рукою, то міцними зубилами. Мене вели, як дресированого ведмедя у цирку.

Кожен тягнув щось із собою: хто лопату й лома (розбійники забрали їх на берег першою ходкою шлюпки), хто — свинину, сухарі та бренді, щоб смачнішим був обід. Я помітив, що все це було з нашого складу, і лише тепер повірив у слова Сільвера про те, що вони з доктором справді уклали якусь угоду. Інакше розбійникам довелося б харчуватися дичиною і запивати її водою. Але воду вони не дуже любили, а мисливці з моряків нікудишні. І якщо вони навіть не запаслися їжею, то порохом не запаслися тим більше. Та ось ми вирушили на пошуки скарбів — усі, навіть пірат із діркою в черепі, хоча саме йому було б корисніше полежати спокійно в затінку. Вервечкою ми доплелися до берега, де на нас чекали дві шлюпки. Навіть той факт, що вони залишили їх тут без нагляду, зайвий раз нагадував про дурну безпечність вічно п'яних піратів. Обидві шлюпки були брудні, в обох на дні було повно води, а в однієї поламана лавка. Щоб не пропала одна шлюпка, вирішили пливти двома. Розділившись на дві групи, ми нарешті відпливли від берега.

Дорогою сперечалися про місце знаходження скарбів. Червоний хрестик був розмашистий, тому визначити точне місце було нелегко. Роз'яснення на звороті карти були короткі й незрозумілі. Якщо читач пригадає, то там значилася наступна інформація:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. — пн. — сх.

Острів Скелета сх. — пд. — сх. і на сх.

Десять футів».

Отже, основним орієнтиром слугувало високе дерево. Просто перед нами якірна стоянка замикалася плоскогір'ям заввишки з двісті-триста футів, яке на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясте підвищення, яке називали Бізань-щоглою. На цьому плоскогір'ї росли і високі, й низькі сосни. То тут, то там якась із сосен вивищувалася над іншими. Яке з цих дерев мав на увазі інтриган Флінт, можна було визначити лише на місці, причому за допомогою компаса.

Тим не менше, доки ми здолали половину шляху, кожен уже облюбував собі особливе, на його погляд, дерево. Лише Довгань Джон усе стинав плечима та казав, що все проясниться на березі.

За наказом Сільвера ми берегли сили, не дуже налягали на весла, а після довгого плавання висадилися у гирло іншої ріки, тієї, яка протікає лісистим схилом Підзорної Труби. Звідти ми почали підніматися до плоскогір'я, попередньо повернувши ліворуч.

Спочатку нам було дуже важко йти, бо ґрунт був в'язкий, до того ж довкола було багато болотистих рослин. Та чим далі вверх, тим твердішав ґрунт, ставав більш кам'янистим, рослин дедалі меншало. Ми йшли до найкращої частини острова. Трави тут не було, замість неї землею стелився пахучий дрік і квітучий чагарник. Поміж заростями зеленого мускатного горіха подекуди вивищувалися руді колони струнких високих сосен. Вони кидали довгі широкі тіні. Запах мускату впереміж із запахом хвої утворював неповторний аромат. Повітря було свіже. Світило сонце, а легкий вітерець освіжав нам обличчя.

Розбійники йшли дугою і весело перегукувалися.

У середині дуги, дещо позаду інших, ішов Сільвер, а я плентався за ним. Йому було важко видиратися по сипучому гравію схилу гори. Мені не раз доводилося підтримувати його, інакше він би спіткнувся і покотився з гори вниз разом зі мною.

— Ви гадаєте, він надибав скарби? — сказав старий Морган, поспіхом пробігаючи повз нас. — Ні-ні, ми ще не дісталися до того дерева…

Він знайшов, але не скарби. Біля підніжжя високої гори лежав людський скелет. В'юнкі трави обросли його густою сіткою, позсувавши з місця деякі дрібні кістки. Де-не-де на ньому залишилися клапті струхлявілого одягу. Я впевнений, що кожен із присутніх жахнувся.

— Це моряк, — констатував Джордж Меррі, який виявився сміливішим від інших і з цікавістю розглядав зігниле лахміття. — Це був одяг моряка.

— Звісно, моряк, — сказав Сільвер. — А хто ще міг тут опинитися, адже не єпископ. Але чому цей кістяк так дивно лежить?

І справді, поза була неприродною.

То в одному місці, то в іншому були ледь зсунуті кості. Напевно, це птахи зсували їх, коли дзьобали його мертве тіло, або ж в'юнкі трави. Але весь скелет лежав прямо, він був виструнчений, мов стріла. Ноги вказували у один бік, а руки, підняті над головою, як у плавця, який готується винирнути з-під води, — в протилежний.

— Здається, я починаю дещо розуміти! — сказав Сільвер. — Ану, витягніть-но компаса. Таки так! Ось, стирчить, мов зуб, вершина Острова Скелета. Перевірте за компасом, куди вказує цей мрець.

Перевірили, і з'ясувалося, що він справді вказував у бік Острова Скелета. Компас вказував напрямок на сх. — пн. — сх. і на сх.

— Так я і думав! — вигукнув кок. — Це вказівна стрілка. Отже, там Полярна зірка, а до того ж і дзвінкі монети. Хай поб'є мене грім, у мене кров застигає у жилах від самої згадки про Флінта. Це він так мило жартує. Він тут залишився з шістьома товаришами і всім дав раду.

А потім з одного вбитого зробив вказівника. Кістки довгі, на черепі руде волосся. Е, та це ж Аплардайс, кара небесна на мене! Ти пригадуєш Аплардайса, Томе Моргане?

— Ще б пак, — сказав Морган. — Він мені чимало заборгував, до того ж, ідучи на острів, прихопив із собою мого ножа.

— Отже ніж повинен бути десь тут, — сказав інший пірат. — Адже Флінт не став би нишпорити по кишенях свого брата-моряка. Та й птахи не могли у дзьобах понести ножа!

— Точно, чорти б тебе забрали! — вигукнув Сільвер.

— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, уважно промацавши ґрунт довкола скелета. — Мало б залишитися бодай щось: мідна монетка, табакерка… Дивно це все…

— А таки дивно! — погодився Сільвер. — Щось тут не так. А втім, друзі, якби Флінт був живий, то ми б зараз не гуляли по цьому острову. Нас шестеро і тих бідолах було шестеро, а тепер від них залишилися самі кістки.

— Та ні, він точно помер: я на власні очі бачив його мертвим, — відізвався Морган. — Біллі водив мене до його мертвого тіла. Він лежав із мідяками на очах.

— Так він дійсно помер, — підтвердив пірат із перев'язаною головою. — Але кому тоді бродити по землі після смерті, якщо не Флінту. Адже як він важко помирав!

— Так, помирав він важко, — підмітив інший. — То біснувався, то вимагав рому, то починав горланити «П'ятнадцять душ на скрині мерця». Окрім «П'ятнадцяти душ», він більше ніколи нічого не співав. І, зізнаюся вам чесно, відтоді не люблю я цієї пісні. Тоді було страшенно парко. Вікно було відчинене. Людину смерть чекає — не дочекається, а він собі горланить, що є сили, і хоч би хни…

— Та годі вже, годі! — сказав Сільвер. — Досить базікати! Він помер і привидом по землі не вештається. Навіть якби йому і прийшло на гадку покинути могилу, то для цього є ніч, а зараз білий день, як ви бачите… Нічого турбувати покійного своїми балачками, на нас чекають дублони.

Ми рушили далі. Та хоча до ночі ще було далеко, пірати більше не розбігалися в різні боки й не перегукувалися, їх настільки налякав мертвий пірат, що вони трималися купи і говорили впівголоса.

Розділ 32 Пошук скарбів. Голос у лісі

На вершині плоскогір'я ми зробили привал. Аби відійти від пережитого жаху та дати відпочити Сільверу і хворим піратам. Плоскогір'я хилилося більше на захід, і ми мали змогу споглядати увесь краєвид. Перед нами був Лісистий мис, який штурмував прибій.

Позаду — протока і Острів Скелета, а ще за косою і східною рівниною — безкрає відкрите море. Просто над нами височіла Підзорна Труба, подекуди поросла рідкою сосниною, а в окремих місцях гола.

Тишу порушували лише приглушений прибій і дзижчання незчисленної кількості комах. Пустинна місцина. На морі жодного вітрила. Широчінь довколишніх просторів ще більше підкреслювала відчуття безлюдності.

Сільвер під час відпочинку щось вираховував за компасом.

— Тут три високі дерева, — сказав він, — і кожне з них росте по прямій лінії на Острів Скелета. Схил Підзорної Труби, я гадаю, — ось та впадина. Тепер навіть дитині до снаги відшукати скарби. Пропоную трохи попоїсти.

— Щось мені не хочеться, — пробурмотів Морган. — Як згадав про Флінта, відразу апетит пропав.

— Що тут скажеш, друже. Маєш щастя, що він уже на тому світі, — сказав Сільвер.

— І пика в нього була, як у самого диявола! — вигукнув інший пірат, здригаючись. — Синя-синя!

— Це все від рому, — пояснив Меррі. — Синя! Як їй не бути синьою!

Зустріч зі скелетом, і згадка про Флінта справила неймовірне враження на цих людей. Вони говорили все тихіше й тихіше, аж поки не дійшли до шепоту, який майже не порушував лісової тиші. І раптом із найближчої діброви якийсь тонкий, високий, ледь надірваний голос затягнув добре відому ненависну пісню:

П'ятнадцять душ на скрині мерця, Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Смертельний жах охопив піратів. У всіх шістьох від страху аж позеленіли обличчя. Хто схопився на ноги, двоє вчепилися один в одного. Морган припав до землі усім тілом.

— Це Флінт! — вигукнув Меррі.

Спів обірвався так само раптово, як і почався, ніби хтось урвав співця. День був сонячний, ясний, а голос із діброви — приємний і живий, я не міг збагнути, чому мої супутники так злякалися.

— З мене досить! Припиніть! — скомандував Сільвер, заледве рухаючи попільно-сірими губами. — Так у нас нічого не вийде. Ми йдемо далі, хлопці. Це все, звичайно, дуже дивно, я не знаю, хто це там дебоширить, але цей хтось — не покійник, а жива людина із плоті та крові.

Говорячи це, він опанував себе. Обличчя Сільвера трохи порожевіло. Усі решта теж трохи заспокоїлися. І раптом вдалині пролунав той самий голос. Та тепер це був не спів, а більше крик, ніби дуже здалеку. Цей крик пронісся луною по Підзорній Трубі.

— Дарбі Макгроу! — волав він. — Дарбі Макгроу!

Так він повторював дуже багато разів, потім вилаявся і знову гукнув:

— Дарбі! Подай мені рому!

Розбійники застигли на місці, а їхні очі ледь не повилазили на лоба. Голос уже давно рознесла луна горами, а вони все стояли, мов приросли до землі, і мовчки дивилися вперед.

— Ясно одне, — сказав хтось, — треба тікати!

— Це були його останні слова! — простогнав Морган. — Передсмертні слова!

Дік дістав свою Біблію і почав ревно молитися. До того як вийти в море і пристати до піратів, він виховувався у набожній сім'ї.

Лише Сільвер не здавався. У нього аж зуби стукали від страху, але він і не думав відступати.

— На цьому острові ніхто навіть імені такого, як Дарбі Макгроу, не знає, — бурмотав він розгублено. — Лише ми… А потім опанував себе і крикнув: — Слухайте, я тут, щоб викопати скарб, тож ніхто — ні людина, ані сам диявол — не зупинить мене. Я не боявся живого Флінта і,дідько його бери, не побоюся й мертвого. За чверть милі від нас лежать сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Невже хоча б хтось із джентльменів удачі зможе повернутися кормою до такої гори грошей через якогось синьо-рудого пияка, до того ж дохлого?

Але його слова не повернули мужності піратам. Навпаки, хамське ставлення до привиду подвоїло паніку.

— Замовкни, Джоне! — сказав Меррі. — Не дратуй нечисту силу!

Усі решта заціпеніли від жаху і просто мовчали. Навіть розбігтися в різні боки вони не змогли. Страх притискав їх один до одного, а всіх разом — до Сільвера, бо він був наймужнішим серед них. І він уже зумів трохи опанувати свій страх.

— Гадаєте, це привид? Можливо, — сказав він. — Тут тільки одне не сходиться. Кожен із нас чув луну. Хто з вас бачив привида з тінню? Отож. Немає тіні — немає й луни. Інакше бути не може.

Мене такі аргументи не переконали. Але хто може зрозуміти забобонних людей? Хіба такі самі, як вони.

На мій превеликий подив, Джордж Меррі полегшено зітхнув.

— Це правда, — сказав він. — Ти маєш добру голову на плечах, Джоне! Все гаразд, друзі. Ми просто трохи збилися з дороги. Справді, голос чимось нагадував Флінтовий. Та все ж він був інакший… А знаєте, чий це міг бути голос?…

— Клянуся дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — вигукнув Морган, підводячись із землі. — Це був голос Бена Ганна!

— Не бачу різниці, — сказав Дік. — Обидва покійники, і Бен Ганн, і Флінт!

Але старші матроси не сприйняли його зауваження серйозно. — До біса Бена Ганна! — крикнув Меррі. — Яка різниця, живий він чи мертвий?

Дивно було спостерігати за зміною настрою цих людей. Вони швидко опанували себе, на щоках знову з'явився рум'янець. Уже за кілька хвилин вони безтурботно базікали один з одним, підсміювалися, чи не прозвучить знову той голос із діброви. Але було тихо. Тож піднявши із землі інструменти та харчі, ми пішли далі. Попереду йшов Меррі, звіряючи за компасом Джона дорогу, щоб ми весь час трималися на одній лінії з Островом Скелета. Він сказав те, що думали всі: Бена Ганна не боявся ніхто: ні живого, ні, тим паче, мертвого.

Лише Дік не випускав із рук Біблію і лякливо озирався. Але йому вже ніхто не співчував. Сільвер почав знущатися з його забобонності.

— Адже я тобі казав, що Біблію свою ти зіпсував. Невже ти надієшся, що привид злякається Біблії, яка навіть для присяги не годиться? Марні сподівання! — Він призупинився і ляснув пальцями перед самим носом Діка.

Та на Діка вже нічого не справляло враження. Скоро я зрозумів, що він дуже хворий. Спека, втома і страх прискорили лихоманку, яку напророчив йому доктор Лівсі.

На вершині було порівняно мало дерев, тож іти стало набагато легше. Тепер ми спускалися вниз, тому що, як я вже казав, плоскогір'я трохи клонилося до заходу. Сосни — високі та низькі — росли рідко. Навіть серед заростей мускатного горіха і азалій попадалися розлогі, щедро освітлені сонцем галявини. Ідучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Внизу під нами виднівся широкий західний лиман, де не так давно хвилі бавилися моїм човником.

Перше високе дерево, до якого ми підійшли, керовані стрілкою компасу, виявилося непідходящим. Так само і друге. Третє вивищувалося над заростями майже на двісті футів. Це був Гулівер рослинного світу з червоним широченним стовбуром. Декілька людей було потрібно, щоб обхопити його. Під його тінню міг би марширувати цілий взвод. Із моря цю сосну було видно здалеку, і зі східного боку острова і з західного, її можна було помітити на карті як морехідний знак.

Та моїх супутників вражала не висота сосни, а те, що під нею закопані сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думка про гроші миттю перемогла їхній страх. Очі піратів засвітилися, крок став швидшим і впевненішим.

їхні думки займало лише одне — багатство, яке чекає на них і забезпечить кожному з них безтурботне, розкішне, марнотратне життя.

Сільвер, підскакуючи, шкандибав на своїй милиці. Ніздрі його роздувалися. Він лаявся як скажений, коли мухи сідали на його розпашіле спітніле обличчя. Він люто смикав за мотузку, поглядаючи на мене зі смертельною ненавистю. Він навіть перестав приховувати від мене свої підлі думки. Я міг читати їх як з відкритої книги. Побачивши перед собою таке омріяне упродовж довгих років золото, він забув про все на світі: і про свої обіцянки, і про перестороги доктора. Я навіть не сумнівався, що він замислив захопити скарби, потім уночі відшукати «Іспаньйолу», перерізати всіх нас і відчалити в океан, як було задумано з самого початку.

Збентежений цими правдоподібними думками, я відставав від піратів і часто спотикався об каміння. Тоді Сільвер рвучко сіпав за мотузку і обпікав мене злісним поглядом. Дік плентався позаду. Він поперемінно то молився, то лаявся собі під носа. Лихоманка прогресувала. Від цього мені ставало ще гірше. На додачу мене переслідували думки про той випадок, який колись трапився у цих місцях. Уява малювала образ пірата з посинілим обличчям, який помер у Савані, горланячи пісню і вимагаючи рому. Тут він один убив шістьох. Ця тиха діброва здригалася колись від передсмертних волань. Мені здавалося, що крики, волання і стогін тих бідолах я чую зараз.

Від сумних думок мене відволік той факт, що ми вийшли із заростей.

— За мною, друзі! — гукнув Меррі.

І ті, що були попереду, почали бігти.

Раптом, не пробігши й десяти ярдів, вони зупинилися і здійняли галас. Сільвер скакав на своїй деревині, мов скажений. За мить ми обидва також зупинилися.

Перед нами була велика яма, вирита вже, вочевидь, давно, бо краї її пообвалювалися, а на дні виросла трава. З неї стирчав держак заступа і декілька уламків від ящиків. На одному з них розпеченим залізом було випечено напис «Морж» — назва корабля Флінта.

Певне було одне: хтось раніше за нас відшукав і захопив скарби — усі сімсот тисяч фунтів стерлінгів.

Розділ 33 Падіння ватажка

Здається, це було найбільше розчарування з тих часів, як зародилося життя на Землі. Усі шестеро стояли, ніби в них улучив грім. Сільвер першим отямився. Він прагнув цих грошей, мабуть, сильніше, ніж усі решта. І тому на мить він розгубився, але лише на одну мить. Він не втратив ясності думки і вже перебудував свої плани відповідно до нових обставин скоріше, ніж інші збагнули, що взагалі трапилося. — Джиме, — шепнув він мені, — ось і маєш «будь напоготові». — І простягнув мені двоствольного пістолета.

Він непомітно став рухатися на північ, доки яма не залишилася між нами і рештою п'ятьма розбійниками. Потім Сільвер глянув на мене і кивнув. Мені здалося, що він хоче сказати: «Легко не буде». Важко було не погодитися. Тепер його погляд знову став теплим. Як можна бути таким дволиким, я не розумів, тому не стримався і прошепотів:

— Що, знову зраджуєте своїх?

Та він не встиг нічого відповісти. Розбійники з криками і лайкою пострибали в яму через голови один одного, розгрібали її голими руками, жбурляючи дошки в різні боки. Морґан знайшов золоту монету. Піднявши її, він скажено лаявся. Це були дві гінеї. Він пустив її по руках.

— Дві гінеї! — заревів Меррі, протягуючи монету Сільверові. — Це і є твої обіцяні сімсот тисяч? Ти, я пригадую, мастак укладати угоди? Ти гадав, що всіх надув, дурень ти, яких світ не бачив!

— Порпайтеся ще, хлопці, — холодно насміхався над ними Сільвер. — Може, пощастить випорпати зо два-три земляні каштани.

— Два-три каштани! — аж завив Джордж Меррі. — Хлопці, ви чули, що він сказав? Кажу вам: він усе знав, та ж це написано на його морді.

— Ех, Меррі! — зауважив Сільвер, — а ти наполегливий хлопець. Ти знову сам висуваєшся у капітани, чи мені лише так здається?

Та цього разу всі розбійники були на боці Джорджа Меррі. Вони почали вилізати з ями, пожираючи нас несамовитими поглядами. Нам пощастило, що на протилежний від нас бік було легше видряпатися.

Отак ми стояли: двоє проти п'яти, а між нами — яма. Жодна сторона не наважувалася на перший удар. Сільвер стояв нерухомо, опираючись на свого костура.

Він спостерігав за ворогами спокійно і холоднокровно. Треба віддати належне його хоробрості.

Нарешті Меррі вирішив підігріти невдоволення команди промовою:

— Друзі, — почав він, — ви бачите, їх лише двоє: старий каліка, який привів нас сюди помирати, і цуцик, в якого я вже давно мрію вирвати серце. Отже, хлопці…

Він підняв руку і підвищив голос, готуючись до наступу. Та раптом — паф-піф-паф! — у гущавині прогриміли три мушкетні постріли. Меррі впав сторч головою, просто в яму. Пірат із пов'язкою на голові закрутився, мов дзиґа, і впав на бік, а троє інших пустилися навтьоки.

Тієї ж миті Довгань Джон вистрелив із обох пістолів одночасно у Меррі, який силкувався видряпатися з ями. Вмираючи, Меррі пильно глянув на свого вбивцю.

— Джордже, — сказав Сільвер, — тепер, я гадаю, ми поквиталися.

У заростях мускатного горіха ми побачили доктора, Ґрея і Бена Ганна. Їхні мушкети ще диміли.

— Вперед! — крикнув доктор. — Покваптеся, хлопці! Ми мусимо перекрити їм шлях до шлюпок.

І ми помчали вперед, пробираючись через зарості кущів, які іноді сягали нам аж до грудей.

Сільвер геть вибивався із сил, щоб не відставати від нас. Він дуже активно переставляв милицю, здавалося, що мускули на його грудях ось-ось тріснуть. Доктор потім казав, що навіть здорова людина не змогла б витримати такого навантаження. Він остаточно вибився з сил, коли ми добігли до схилу. Тоді він відстав від нас щонайменше на тридцять ярдів.

— Докторе, — гукав він, — подивіться! Уже нема куди поспішати!

Він мав рацію. Поспішати більше не було потреби. Ми вийшли на розлогу галявину і побачили, що троє розбійників, яким пощастило втекти від кулі, зараз біжать догори Бізань-щогли. Отже, ми вже були ближче до шлюпок, ніж вони, тож могли собі дозволити перепочинок. Довгань Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підійшов до нас.

— Щиро дякую вам, докторе, — сказав він, — ви з'явилися у найбільш підходящий момент, ви врятували нас обох… А, то це таки ти, Бене Ґанне? — привітав він давнього знайомого. — Що й казати, здивував!

— Так, це я, Бен Ґанн, — зніяковіло відповів колишній пірат, мов вугор, звиваючись перед Сільвером. — Як ся маєте, містере Сільвер? — запитав він після затяжної паузи. — Бачу, що непогано?

— Бене, Бене, — пробурмотів Сільвер, — хто б міг подумати… гарно ж ти зі мною пожартував!

Доктор відправив Ґрея за кайлом, яке загубили розбійники, втікаючи. Поки ми неквапно сходили вниз схилом гори до наших шлюпок, доктор коротко переповів нам події останніх днів. Сільвер ловив кожне його слово. Головним героєм розповіді був напівбожевільний острів'янин.

Доктор переповів, що за тривалий час свого поневіряння на острові Бен відшукав і скелет, і скарби. Це він обібрав скелета і викопав із землі гроші, це його держак від лопати ми бачили на дні ями. На власному горбі він переніс усе золото з-під сосни до печери двоголової гори, що розташовується у північно-східній частині острова. Це була важка, виснажлива робота, яка тривала не один день. Він закінчив її приблизно за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Усе це доктор вивідав у Бена в день атаки на наш блокгауз. Наступного ранку, побачивши, що корабель щез, доктор пішов до Сільвера, віддав йому карту, яка тепер була звичайним папером, і поступився ворогам блокгаузом із усією провізією. А наші друзі стали гостями печери Бена Ганна, де було багато засоленої ним козлятини. Так мої друзі уникнули небезпеки нових атак, перебралися до двоверхої гори, подалі від малярійного болота. А там були скарби, які мої друзі пильно охороняли. — Звичайно, любий Джиме, — додав доктор, — твоє становище дуже засмучувало мене, але я мусив у першу чергу думати про тих, хто добросовісно виконував свій обов'язок. Врешті-решт, хто тобі винен, що тебе не було з нами.

Але того ранку, коли він побачив мене у полоні в піратів, він зрозумів, що вони зганятимуть злість на мені. Тому він залишив сквайра охороняти капітана, взяв із собою Ґрея і Бена Ганна, і вони попрямували до великої сосни островом навпростець. Побачивши, що пірати випереджають його загін, він послав Бена вперед, бо він був найпрудкішим. А Бен вирішив скористатися забобонністю своїх колишніх товаришів і нагнав на них страху та ще й зумів їх затримати. За виграний Беном час до сосни встигли добігти доктор і Ґрей. Вони сховалися неподалік ще до приходу шукачів скарбів.

— Яке щастя, — щиросердо сказав Сільвер, — що зі мною був Гокінс! Якби не він, ви, докторе, і пальцем би не поворухнули, аби не дати їм розірвати мене на шматки.

— І гадки не мав би! — сміючись відповів доктор Лівсі.

Так за балачками ми підійшли до шлюпок. Одну з них доктор розтрощив кайлом, а в іншу ми всі разом сіли і попливли довкола острова до Північної бухти. Ми пропливли вісім-дев'ять миль. Сільвер, хоч який був змучений, сів за весла і гріб з усіма нарівні. Скоро ми опинилися у відкритому морі. Море зустріло нас штилем. Ми обігнули південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому назад огинала «Іспаньйола».

Пропливаючи повз двоголову гору, ми побачили темний вхід до печери Бена Ганна. При вході стояв хтось, опершись на кріс. Це був сквайр. Ми помахали йому хустинами і тричі вигукнули «слава!», а Сільвер кричав найдужче.

Здолавши останні три милі, ми ввійшли до Північної бухти і побачили «Іспаньйолу». Вона, без вітрил, без керма і без якоря, гойдалася на воді. Приплив підняв її з мілини.

Якби той день видався вітряним або якби течія у Північній бухті була така сильна, яку Південній, ми могли б втратити корабель назавжди. Нам би ще пощастило, якби її викинуло далеко на берег. Та, мабуть, ми щасливчики, бо корабель був цілий, не беручи до уваги порваного грота. Ми кинули запасного якоря у воду на глибину півтора сажні. А потім шлюпкою попливли до П'яної бухти: вона була найближче розташована до скарбниці Бена Ганна. Там ви висадилися, а Ґрея послали охороняти «Іспаньйолу» впродовж ночі.

Пологим схилом ми піднялися до печери. Нагорі нас зустрів сквайр.

Мене він привітав дуже ласкаво. Мою втечу він не коментував: не хвалив мене і не сварив. Та коли Сільвер поштиво віддав йому честь, він аж почервонів з люті.

— Джоне Сільвере, — сказав він, — ви паршивий негідник і брехун! Страхітливий брехун, сер! Мене вмовили не переслідувати вас, і я обіцяв, що не буду, але знайте: мерці висять у вас на шиї і вони потягнуть вас за собою!..

— Щиро вам вдячний, сер, — відповів Довгань Джон і ще раз віддав йому честь.

— Мені не потрібна ваша вдячність! — крикнув сквайр. — Через вас я мушу порушувати свій обов'язок! Щезніть з моїх очей!

Ми увійшли в печеру. Вона була простора, повітря у ній було свіже. З-під землі струменіло джерело з чистою водою, утворюючи маленьке озерце, довкола якого густо росла папороть. Підлога була піщана. Неподалік від вогню лежав капітан Смоллет. А в дальньому куті виблискувала гірка золотих монет і викладені штабелями золоті злитки. Це були скарби Флінта — ті, заради яких ми подолали такий довгий, виснажливий, небезпечний шлях, заради яких загинуло сімнадцять осіб із екіпажа «Іспаньйоли». А ще скільки людських життів, страждань і крові було змарновано, поки їх збирали! Скільки було відправлено на морське дно кораблів, скільки було замордовано хоробрих моряків, яким зав'язували очі і змушували йти по дошці, перекинутій через борт! Яка стрілянина, скільки брехні й жорстокості!

На острові було троє тих, котрі колись творили усі ці злодіяння і тепер марно старалися отримати свою частку Це — Сільвер, старий Морган і Бен Ґанн.

— Заходь, Джиме, — сказав капітан. — Ти загалом, може, й непоганий хлопчина, але даю тобі слово, що більше ніколи не візьму тебе з собою у плавання, бо ти мазунчик… А, це ти, Джон Сільвер! Чим завдячуємо високому візиту?

— Я повернувся виконувати обов'язки суднового кухаря, сер, — відповів Сільвер.

— Он як! — сказав капітан.

І більше не вимовив ні слова.

Приємнішої вечері, ніж та, проведена в колі моїх друзів, я не пригадую! Засолена козлятина Бена була такою смачною! До того ж ми запивали її вином доброї витримки, яке захопили з «Іспаньйоли». Ніхто не бачив щасливіших і веселіших людей, ніж ми тоді. Сільвер сидів трохи осторонь, але їв із великим апетитом. Він щомиті був готовий подати щось до столу і сміявся з наших жартів разом із нами, одне слово, він знову став тим лагідним, ввічливим, послужливим коком, яким був упродовж усього нашого плавання.

Розділ 34 І останній

Наступного ранку ми вдосвіта стали до роботи. До берега було ні далеко, ні близько — миля шляху. Туди треба було перетягти все наше золото, а звідти шлюпкою його доправити на борт «Іспаньйоли». Для такої невеликої групки людей це була важка робота. Ми не хвилювалися через тих трьох розбійників, які вешталися собі островом. Щоб уникнути несподіваного нападу досить було, щоб хтось один із нас вартував на вершині гори. Крім того, нам здавалося, що після вчорашньої пригоди їм ще довго не закортить воювати.

Ми працювали не покладаючи рук. Ґрей і Бен Ґанн шлюпкою відвозили на шхуну доставлене нами на берег золото. Два золоті злитки ми зв'язували разом і висаджували один одному на плечі. Більше двох злитків одна людина подужати не могла. Оскільки носити тягарі мені було не під силу, то моїм завданням було накладати гроші у мішки з-під сухарів.

Як і у скрині Біллі Бонса, тут були монети найрізноманітнішої чеканки, але їх було значно більше. Мені дуже подобалося їх сортувати. Англійські, французькі, іспанські, португальські монети, гінеї і луїдори, дублони і подвійні гінеї, муадори і цехіни, монети із зображенням усіх європейських королів за останні сто років, старовинні східні монети із зображенням чи то пучки шнурків, чи то жмуту павутини. Форми монет були тут дуже різні: круглі, квадратні, з діркою посередині (їх можна було носити на шиї). Ця колекція складалася з монет і грошей, зібраних, мабуть, з усього світу. Їх було більше, ніж опалого листя в осінньому лісі. Від порпання в них у мене боліли спина і пальці.

Минали дні, а кінця-краю цій роботі не було видно. Щовечора ми вантажили на корабель купу скарбів, та не менша купа залишалася у печері. За увесь цей час ми нічого не знали про вцілілих розбійників.

Нарешті — якщо я не помиляюся, — третього вечора, коли ми з доктором піднімалися на гору, вітер із долини приніс чи то крик, чи, може, пісню. До ладу ми нічого не розчули.

— Боже, будь до них милосердним. Це розбійники, — сказав доктор.

— І усі п'яні в дим, сер, — за спиною почув я голос Сільвера. Сільвер міг поводитися вільно. І хоча всі ставилися до нього холодно, він тримався як привілейований і дружелюбний слуга. Він зумисне не помічав нашого презирства, кожному намагався прислужитися, був незмінно ввічливим. А до нього ставлення було не кращим, ніж до пса. Лише я і Бен Ґанн ставилися до нього трохи краще. Бен усе ще побоювався свого колишнього квартирмейстера, а я був йому вдячний за свій порятунок від смерті, хоча саме я мав усі підстави бути про нього найгіршої думки. Адже я ніяк не міг забути, як він був готовий зрадити мене вдруге. Ось і цього разу доктор різко відгукнувся на зауваження Сільвера.

— А може, вони хворі й марять…

— Може, й так, але наша хата скраю…

— Ви, мабуть, не розраховуєте на те, що я вважаю вас сердечною і благородною людиною, — штрикнув Сільвера їдким словом доктор, — і я точно знаю, що мої почуття вас здивують. Та кажу вам, якби я точно знав, що хоча б один із них хворий і марить (а щонайменше один із них страждає від лихоманки), я, навіть ризикуючи життям, пішов би туди, щоб надати їм медичну допомогу.

— Вибачте, сер, але це була б помилка, — заперечив Сільвер. — Змарнували б своє безцінне життя, тільки й того. Тепер я з вами тілом і душею, тому дуже не хотів би, аби наша команда втратила вас. Я ваш боржник. Щодо них… вони просто нездатні дотримати свого слова. Вони навіть іншому не можуть повірити на слово, бо судять по собі.

— А ви людина слова… — докоряв співрозмовникові доктор. — Нещодавно ми всі мали нагоду в цьому переконатися.

Більше про трьох піратів ми майже нічого не дізналися. Лише одного разу до наших вух долинув приглушений звук пострілу з рушниці. Ми подумали, що вони розпочали полювання. Перед відплиттям ми довго радилися і вирішили не брати їх із собою, а залишити на острові.

Бен Ґанн дуже втішився. Ґрей також погодився з цим рішенням. Ми залишили їм великий запас пороху і куль, багато засоленої козлятини, найнеобхідніші ліки й інші потрібні речі: інструменти, одяг, запасне вітрило, декілька ярдів шнурків і навіть добрячу порцію тютюну (на останньому наполіг доктор).

Більше у нас не було справ на острові. Корабель уже чекав нас із золотом, прісною водою і солоною козлятиною, про запас. Тож нарешті ми підняли якір і вийшли з Північної бухти. Над нами майорів той самий прапор, під яким ми воювали, захищаючи своє укріплення від піратів.

Виявилося, що розбійники слідкували за нами пильніше, ніж ми думали. Ми побачили їх трьох, оминувши протоку і наблизившись до південного краю острова. Вони стояли навколішках на піщаній косі і благали нас узяти із собою. Нам було важко залишати їх на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Якби ми взяли їх на корабель, вони могли б здійняти новий бунт. А ще ми думали проте, що це жорстоко везти на батьківщину людей для того, щоб їх там повісили. Доктор кричав їм, що ми залишили для них їжу й порох, пояснював, де це все знайти. Але вони називали нас на ім'я, благали змилосердитися над ними і не дати їм померти у цьому безлюдному місці.

Зрозумівши, що корабель так і попливе без них, один із розбійників — точно не знаю хто — з диким криком скочив на ноги, схопив свого кріса і вистрелив. Куля пролетіла над Сільвером і продірявила грот.

Ми вирішили сховатися за фальшбортом. Коли я насмілився визирнути з-за прикриття, піратів на косі вже не було, та й сама коса майже щезла вдалині. А десь опівдні чи трохи раніше сховалася за небокраєм і найвища гора Острову Скарбів. Я особисто був надзвичайно радий, що ми так далеко відпливли від нього.

На кораблі нас було дуже мало, тож ми мусили дуже важко працювати. Капітан командував, лежачи на матраці, якого ми розмістили на кормі. Він одужував, але все ще потребував спокою. Ми тримали курс на найближчий порт Іспанської Америки, щоб найняти нових матросів. У тодішньому складі ми не наважувалися на таке далеке плавання додому. Вітер часто змінював напрямок і збивав наш корабель із курсу. Двічі ми витримали скажені шторми, так що дісталися Америки вкрай виснаженими.

Уже заходило сонце, коли ми нарешті кинули якір у живописній облаштованій гавані. Довкола нас сновигали човни негрів, мулатів, мексиканських індійців. Ми купували в них фрукти й овочі, а вони радо пірнали за монетами, які ми кидали для них у воду. Все, що оточувало нас, виграшно контрастувало з понурим, закривавленим Островом Скарбів. Тамтешні люди, переважно чорношкірі, були доброзичливі, тропічні фрукти — надзвичайно смачні. Найбільше потішили нас вогники, які під вечір засвітилися у місті. Доктор і сквайр вирішили провести вечір у місті. Вони і мене взяли з собою. На березі ми зустрілися з капітаном англійського військового судна, розговорилися і відправилися на корабель до нього. Там ми гарно провели час і повернулися на «Іспаньйолу» на світанку.

На палубі був лише Бен Ґанн. Ми ще й на корабель не зайшли, як він заходився каятися і звинувачувати себе в жахливому вчинку. Свої вибачення він супроводжував неймовірними жестами. Виявилося, що утік Сільвер. Бен зізнався, що сам допоміг йому сісти у човен, бо він був свято переконаний, що всі ми у небезпеці, «поки на борту є цей одноногий диявол». Та він утік не з порожніми руками. Він непомітно проломив перегородку і поцупив мішечок з грошима — близько трьохсот-чотирьохсот гіней, без яких йому було б украй важко витримати всі подальші перипетії. Ми були дуже задоволені, що так легко позбулися його.

Уникаючи багатослівності, скажу лише, що ми взяли на корабель кілька нових матросів і без пригод прибули до Брістоля.

«Іспаньйола» повернулася саме тоді, коли містер Блендлі роздумував, чи не настав час посилати нам на допомогу інший корабель. Із усього екіпажу лише п'ятеро повернулися додому. «Пий — із чортами ти дійдеш кінця…» — ці слова з улюбленої пісні піратів виявилися пророчими для усіх інших. Все ж «Іспаньйолі» поталанило більше, ніж тому кораблю, про який співали джентльмени удачі:

Не судилося нікому вернутись додому: Всі сімдесят п'ять лежать на дні морському.

Кожен з нас отримав свою частку скарбів. Хто розпорядився багатством мудро, а хто, навпаки, пустив на вітер, — словом, кожен робив зі своїми грішми те, що вважав за потрібне. Капітан Смоллет залишив морську службу.

Ґрей не лише зберіг свої гроші, але й використав їх для того, щоб добитися успіху. Він добре вивчив морську справу і тепер є співвласником, а водночас і штурманом прекрасного й добре оснащеного корабля. Він одружився і має дітей. Що ж до Бена Ганна, то він таки отримав свою тисячу фунтів, але примудрився проциндрити її за три тижні, а точніше, — за дванадцять днів, бо саме дванадцятого дня повернувся до нас жебраком. Сквайр зробив з ним те, чого він прагнув: дав йому місце воротаря у парку. Він досі живе, дружить і свариться із сільськими хлопчаками, а недільними та святковими днями чудово співає у церковному хорі.

Про Сільвера ми більше ніколи нічого не чули. Лиховісний одноногий моряк назавжди пішов із мого життя. Певно, він відшукав свою чорношкіру дружину і поживає собі десь у своє задоволення з нею і з Капітаном Флінтом. Це було б найкраще для нього, тому що в нього мало шансів на краще життя на тому світі.

Решта скарбу — злитки срібла та зброя — все ще лежить там, де її закопав покійний Флінт. Як на мене, то хай собі там і лежить. Тепер мене вже нічим не заманиш на той клятий острів. І досі ночами мені сняться буруни, які розбиваються об береги, і я зіскакую з ліжка, коли мені часом мариться хриплий голос Капітана Флінта: «Піастри! Піастри! Піастри!»

Оглавление

Частина перша Старий пірат

  Розділ 1 Старий морський вовк у заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу»

  Розділ 2 Чорний Пес навідується до капітана

  Розділ 3 Чорна мітка

  Розділ 4 Матроська скриня

  Розділ 5 Кінець сліпця

  Розділ 6 Капітанові папери

Частина друга Корабельний кухар

  Розділ 7 Я їду до Брістоля

  Розділ 8 Під вивіскою «Підзорна Труба»

  Розділ 9 Порох і зброя

  Розділ 10 Плавання

  Розділ 11 Що я підслухав, сидячи у діжці з-під яблук

  Розділ 12 Воєнна рада

Частина третя Мої пригоди на острові

  Розділ 13 Як розпочалися мої пригоди на острові

  Розділ 14 Перший удар

  Розділ 15 Острів'янин

Частина четверта Частокіл

  Розділ 16 Подальші події, висвітлені доктором. Як було покинуто корабель

  Розділ 17 Доктор продовжує свою розповідь. Остання переправа човном

  Розділ 18 Доктор продовжує розповідь. Кінець першого дня бою

  Розділ 19 Знову розповідає Джим Гокінс. Гарнізон у блокгаузі

  Розділ 20 Сільвер-парламентер

  Розділ 21 Атака

Частина п'ята Мої пригоди на морі

  Розділ 22 Як розпочалися мої пригоди на морі

  Розділ 23 Під владою відливу

  Розділ 24 У човнику

  Розділ 25 Я спускаю «Веселого Роджера»

  Розділ 26 Ізраїл Гендс

  Розділ 27 «Піастри!»

Частина шоста Капітан Сільвер

  Розділ 28 У таборі ворога

  Розділ 29 Ще одна чорна мітка

  Розділ 30 Слово честі

  Розділ 31 Пошук скарбів. Вказівна стрілка Флінта

  Розділ 32 Пошук скарбів. Голос у лісі

  Розділ 33 Падіння ватажка

  Розділ 34 І останній Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg