«Шукачі скарбів»

Шукачі скарбів (fb2) - Шукачі скарбів 1274K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха ШУКАЧІ СКАРБІВ

— У нашому світі є детективні історії, історії в жанрі «саспенс», науково-фантастичні історії... історії, що наводять страху... вестерни... казки... Розумієш?

— Так, — відповів Роланд. — Отже, люди у вашому світі в кожен конкретний момент хочуть слухати лише одну історію? Лише одного типу?

— Мабуть, що так, — відповіла йому Сюзанна.

— А хто-небудь у вас їсть м'ясо, тушковане з овочами?

— Думаю, трапляється, — відповів Едді. — Але коли доходить до розваг, ми надаємо перевагу чомусь одному, і не змішуємо м'ясо з картоплею.

Стівен Кінг «Вовки Кальї»

— Я не переслідую жодної благородної мети. Мені просто потрібно багато грошей.

Фраза терориста з фільму «Швидкість»

Сьогодні УКРАЇНА, 2004 рік

1

Троє хлопчаків років по сім та дівчинка років шести у джинсовому комбінезончику, вже брудному на колінах, обступили русявого хлопця, з вигляду наймолодшого в гурті. Він присів навпочіпки біля краю клумби і зосереджено довбав розпушену вчора двірничкою землю синьою пластмасовою лопаткою. Коли разом із землею викопувався рожевий дощовий черв’як, русявий хапав його пальцями і акуратно викладав на асфальт. Таким чином він уже викопав четвертого черв’яка. Вони не хотіли лежати спокійно, лізли назад, і русявий терпляче відсував їх подалі від землі.

У бік дітвори час від часу позирала не стара ще жінка. Вона примостилася біля під’їзду на лавці з журналом «Добрые советы» в руках. Хлопчик, що порпався в клумбі, був її онуком, але поки він спокійно грається в межах тихого двору на київській околиці, бабця за нього спокійна.

Окрім неї, за дітьми уважно стежив молодик у джинсовій куртці, накинутій на білу футболку з написом «І love sex» у лівому верхньому куті, просто навпроти того місця, де знаходиться серце. Присівши на лавці за кілька метрів од дитячого гурту, він мав можливість чути, про що дітвора говорить між собою.

— Бачиш, Ярику, чевраки не хочуть тут жити, — зауважила дівчинка, торкнувшись носаком сандаля черв’яка, що звивався біля її ніг.

— Ніхто не хоче жити в землі, — уперто вів своє Ярик, не озираючись на неї. — Тебе б закопати в землю, як цього чірвака, ти сама б стала, наче чірвак.

— Їм краще в землі, малий, — втрутився один із хлопчиків. — Це так у школі нам казали.

— А мій тато викопує черв’яка, коли йде ловити рибу, — вихопився другий хлопчик.

— Твій тато не вміє ловити рибу, — буркнув третій. — Мій уміє. Ми кожен день їмо рибу.

— Черв’яки — це рибина їжа, — не звернув на нього увагу другий. — Вони живуть у землі, бо їм там добре.

— Нікому не добре жити в землі, — Ярик копнув ще раз, розгріб грудочки землі пальцями. — Бабця казала, що нашого діда закопали в землю, і там його їдять чірваки. Значить, їм там немає чого їсти, під землею. Вони з голоду помирають. А вони ж живі, так само їсти хочуть.

Хлопчик, якому закинули, що його батько поганий рибалка, раптом повернувся до свого кривдника і несильно штовхнув його в плече.

— Ти чого?

— Нічого. Ось нагодую черв’яками, як рибу, і почеплю на гачок. Аби-сь знав.

— Що мені треба знати? — кривдник дав штурхана у відповідь.

Худий молодик нарешті знайшов привід втрутитися в дитячу розмову. Він підвівся, ступив крок до клумби.

— Е-е, молодьож, чого це ви розійшлися? Ану, тихо мені, півники.

— Тато казав: півень — це лайка, — відреагував другий хлопчик.

— Не півень, а пєтух, — поправив його перший. — Це так він на міліцанєра каже. Того, який до тітки Надьки в сімнадцяту квартиру ходить.

— Ти бач, як у вас тут весело, — молодик запхав руки до кишень джинсівки. — Що це ви тут таке робите?

— Ярик дає чевракам свободу, — пояснила дівчинка.

— Отак, значить? А ви що?

— А ми не віримо, що вони захочуть у травичці жити.

— Ага, — молодик помовчав. — Значить, він — Ярик?

— Ярик, — майже хором відповіли хлопчики. Сам Ярик не звертав на них жодної уваги, напевно, втішений увагою дорослого дядька.

— Так. Він, значиться, Ярик… Ярик — барабалик, так-так… А ти часом не Оксанка?

— Оксанка, — дівчинка чомусь не здивувалася, звідки чужий дядя знає її на ім’я.

— Дядю, — хлопчик, що заступився за батька-рибалку, виставив правицю, націлюючи вказівний палець на груди молодика. — А я знаю, що у вас там написано.

— Ти не можеш знати! — перший хлопчик так само легенько штовхнув його в плече. — Там не по-нашому.

— Мені мама казала, що чужу мову треба вчити з першого класу, о! У нас школа така, що англійську з першого класу вчать!

— І що ж там написано?

— Ти ще малий!

— Таке написано?

— Ні, ти ще малий таке читати, га-га-га!

Молодик посміхнувся одними губами, потім підморгнув хлопцям і, нахилившись, узяв руку дівчинки в свою.

— Ану, Оксанко, давай трошки вбік відійдемо, я тебе про щось запитаю, — своє несподіване прохання він відразу пояснив: — Бо ми тут стовбичимо і заважаємо Ярикові звільняти черв’яків.

Хлопці щільніше стали довкола Ярика. Судячи з усього, питання, житимуть черв’яки на поверхні чи ні, серйозно захопило їх. Настільки, що зміст напису на футболці незнайомця раптом перестав їх цікавити. Вже не дослухаючись до дитячих розмов, молодик сів на лавку, дівчинку поставив просто перед собою, вперся рукамй в розставлені коліна.

— А де твоя мама, Оксанко?

— Там, — вона махнула рукою кудись убік. Мимоволі ковзнувши поглядом туди, куди показала рука, молодик помітив чоловіка в спортивних штанях, тенісці та кросівках, що поквапом вийшов із дверей під’їзду, зупинився на мить, дивлячись просто на нього, а тоді рушив до лавки.

— Де «там»?

— У Віталії.

— Що ж твоя мама там робить?

— Робить. Ну, працює, робота в неї там. На роботу ходить, — нарешті дівчинка знайшла правильний вислів.

— Давно вона поїхала?

Дівчинка стояла спиною до чоловіка в спортивках, який тим часом швидко наближався.

— Давно. Ще сніг був.

— Це вона прислала? — пальці молодика торкнулися комбінезона.

— Вона. Віталійський, з Віталії…

— А таткові вона що прислала?

— ОКСАНО!

Дівчинка повернула голову на вигук, помахала рукою чоловікові в спортивках, який був уже поруч, підбігла до нього.

— Це — тато!

— Дуже приємно, що тато, — молодик не поспішав підводитися, дивився на батька Оксани знизу вгору. Він уже знав, що цей тридцятирічний власник невеличкого кафе в двобої не тягне на серйозного супротивника. Але не сподівався, що той, хто йому потрібен, з’явиться аж так швидко. Отже, Ігор Шульга напевно чекав цієї зустрічі.

Скоріше чи пізніше, але переговори з Шульгою треба починати.

— Оксанко, біжи додому, — батько легенько ляснув її по спині.

— Ми тут чевраками граємося…

— Біжи, потім іще пограєшся. Дівчинка піде? — він запитально подивися на молодика.

— Нехай собі йде, — знизав той плечима. — Кажеш, її мама в Італії?

— Кажу, — батько провів доньку поглядом, знову повернувся до співбесідника. — А тобі яка печаль?

— Кажеш — чи таки правда в Італії? — кутик рота молодика скривився.

— Може, відійдемо? Діти тут…

— Давай відійдемо, — молодик підвівся. Чоловік у спортивках виявився вищим за нього на цілу голову, тому все одно доводилося дивитися знизу. — Там за рогом у мене машина.

Чоловіки вийшли з двору. Попелястий «опель» справді притулився біля самої бровки тротуару за рогом сусіднього будинку. В машині нікого не було, не стояв ніхто й поруч із нею. Пискнула, вимикаючись, сигналізація. Молодик гостинно прочинив дверцята, сів на місце водія, кивнув супутникові на крісло поруч із собою.

— Ну?

— Чого відразу «ну»? Ігорем звати?

— Ну?

— Знову «ну». Шульга Ігор, не помилився?

— Паспорта при собі немає… До речі, кому це я мушу показувати паспорт?

— Нікому не мусиш. Знаю я про тебе все, Ігоре Шульга. Де живеш, скільки заробляєш, яку горілку любиш. Кажеш, дружина твоя, Шульга Галина… Віталіївна, правильно? — Шульга мовчав, молодик повів далі: — Значить, Галина твоя нібито виїхала на заробітки до Італії в лютому цього року і тепер мешкає неподалік від такого собі міста Мілана, де працює економкою в одній старенькій заможній італійській родині. Скажи мені, чувак, у тебе ж свій маленький бізнес. Неабиякий, але ж свій. Чого жінці не вистачало, що вона раптом зірвалася на заробітки за кордон? Економкою працювати в двох старих італійських пердунів?

— Навряд чи, чувак, це тебе колише.

Шульга тримався спокійно, це чомусь роздратувало молодика. Досить уже гратися, вирішив він. Пора в атаку.

— Молодець. Так можна пояснити будь-який дурний вчинок. Нам не понять — і всі діла. Розумний ти, мабуть, Ігоре, але точно дурний. Не міг нічого краще придумати? Хіба що ви хочете в Мілані філіал свого кафе «Заходь» відкрити. Ще одну піцерію. Чи навпаки — вареничну. Будуть міланці вареники з капустою та вишнями хряцати…

— Чого тобі треба?

— Мені від тебе — нічого. Ну, хіба б ти вже не брехав про жінку та Італію. Дивися сюди.

Він перехилився через спинку сидіння, дістав ноутбук, підняв кришку, увімкнув його, довгі тонкі пальці швидко пробіглися по клавішах. На моніторі після його маніпуляцій з’явилося зображення молодої жінки. Вона дивилася просто перед собою. Погляд — розгублений і навіть приречений. У руках — розгорнутий номер газети.

На Ігоря Шульгу дивилася його дружина Галя.

— Бачиш, знайшлася. Вона б так старанно ховалася, Ігорку, як ти гладко брешеш. Італію придумав, дитину навчив, що треба чужим людям говорити. Ще він дитину брехати вчить із такого віку… Уважно придивися — яка там дата на газеті?

Галина тримала свіжий, сьогоднішній номер чернівецької газети «Молодий Буковинець».

— Фото зроблено вранці. Цифровим апаратом. Його скинули в комп’ютер і передали по Інтернету. Після обіду жінки вже не буде в Чернівцях, — молодик закрив файл, вимкнув ноутбук, кинув його назад. — Поговоримо?

Три місяці тому Шульга евакуював дружину в Чернівці, до своїх батьків. На більше в нього не вистачило фантазії, та й усім здалося — це найрозумніший вихід із ситуації, що склалася. Дотепер ані Шульга, ані жоден із його друзів та знайомих не знав, як себе треба поводити в подібних ситуаціях. Йому здавалося — це добре. Тепер виявилося — брак досвіду дій в екстремальних умовах призвів до логічної поразки.

Коли вчора пізно ввечері мама подзвонила й повідомила: Галі досі немає, а її мобільний не відповідає, Шульга зрозумів — ось воно, почалося. Дивно, але він чомусь не почав панікувати, заспокоїв матір — так задумано. Потім якийсь час стояв, стискаючи телефонну трубку в руці, і думав — почни він смикатися, все одно до завтра нічого зробити не вдасться. Тому обмежився тим, що просто поставив Бурта, Кошового й Моругу до відома. Славко Бурт, як і слід було сподіватися, негайно запропонував усіх замочити, але Шульга запитав: «Кого? Взагалі всіх?», почув у відповідь: «Як хочеш» — і короткі гудки.

Але бойовий збір оголошено. Всі чекають вістей від Галини, і головне — того, хто їх принесе. Поки що варіантів було три. Щойно Шульга побачив джинсового молодика біля своєї доньки, зрозумів: трапилося найгірше з можливого.

Саме усвідомлення цього факту змусило його опанувати себе. Шульга відзначив неабияке здивування посильного. Та де там — сам дивувався власній розважливості.

— Виходить, знайшли…

— Виходить, так, брате. Не думай, що заховав жінку аж так далеко. Ми просто не шукали всі ці дні. Крім цієї проблеми маса справ. А як узялися — за шість днів вирахували, ще три дні пасли.

— Далі що?

— А що далі? Умови ти знаєш, — молодик для чогось роззирнувся, потім присунувся трошки ближче, стишив голос, нахабні нотки враз зникли, він перейшов на скоромовку: — Коли чесно, браток, я сам їх не знаю. Ну, тобто, про що йдеться і довкола чого взагалі такий хіпіш. Це я тобі кажу, аби дурниць не наробив і не нацькував на мене свого Славка-дуролома. Він же десь тут у кущах ховається? То кекс зовсім без башти, слухай, а я не при ділах. Мені наказали — я передаю: нехай баба твоя віддасть те, що їй не належить, і вам дадуть спокій. Ось, — він зітхнув і відсунувся. — Ще нагадати просили: ви ж усе одно нічого з цим не зробите. Вам бабки пропонували, тепер обмін: Галину і спокій на сам знаєш, що. Часу на роздуми в тебе нема.

— Я чим можу допомогти? З Галею балакайте.

— Вона каже — все в сім’ї ти вирішуєш.

Справді, так усе й було.

— Гаразд, але час завжди є. Не кажи, що це не так. Раз від мене залежить вирішення проблеми, значить, мені й думати, правильно? — посильний кивнув. — Жінка моя як, у безпеці?

— Її навіть годують.

— Спробували б не годувати.

— І що було б?

— Побачиш. Мені потрібна доба на роздуми. Починаючи від цієї години, — Шульга зиркнув на годинник. — Значить, беремо грубо — одинадцята тридцять. Завтра в цей самий час я хочу мати інформацію про те, що Галина жива і здорова.

— Вона тобі подзвонить.

— Не треба. Тебе теж більше бачити не хочу. Мені дзвонитиме лише ваш старший. Той, від чийого імені зі мною говорили весною. Ясно?

Молодик кивнув.

— Тепер так: я завтра знову хочу бачити таку саму фотографію. Перешлете так само електронкою на адресу, яку я вкажу. Куди б ви не завезли Галю, вона мусить тримати в руках свіжу газету. Причому — останній номер чогось із місцевої преси. Дай ручку й на чому писати.

Посланець знайшов кулькову ручку в кишені джинсівки. З папірцем виникла проблема, він поляскав себе по кишенях, потім поліз у бардачок, витягнув коричневу шкіряну барсетку, звідти — прямокутник візитної картки, подав її Ігореві чистим боком від себе.

— Отут пиши.

Шульга не втримався — глянув на лицевий бік. Нічого особливого, адреса якоїсь комп’ютерної фірми. Аби вона давала якийсь реальний слід, молодик навряд чи показав би її співбесідникові в цій ситуації.

Ідея прийшла в голову щойно, Шульга навіть не сподівався на позитивний ефект. Хоча не факт, що спрацює: посильний умову передасть, а от чи захочуть її виконувати викрадачі Галини… Оскільки рішення прийшло несподівано, Шульга не був готовий негайно втілювати свій план у життя. Тому наморщив лоба, гарячково згадуючи потрібну адресу, а коли згадав — перелякався: а раптом неправильно напише, він же не спец по всіх цих комп’ютерних справах. Та аби не насторожувати посильного надто тривалими роздумами, старанно вивів на чистому боці візитки електронну адресу.

— Сюди фотку перешліть. Це на роботі в мене, в офісі, бухгалтерка інтернет поставила і скриньку собі відкрила. Так, каже, легше папірцями займатися. Може, й правда, я ж у цій техніці баран, — тут він не брехав.

Молодик покрутив візитку в пальцях, заховав у кишеню куртки.

— Це все?

— Усе. Я хочу побачити, як ви з полоненими поводитеся. Коротше, нічого не пояснюю: все необхідне справді в мене. Нехай ви забрали мою дружину і тримаєте її заручницею, умови ставити не вам. Так і передай хазяїну.

— Передам. Далі?

— Далі — нічого. До завтра.

Шульга прочинив дверцята, вийшов із машини й рушив, не обертаючись, назад. Біля рогу на батька чекала Оксанка. Почувши, як за спиною загарчав мотор і від’їхало авто, він стишив ходу. Нерви таки здали: кількома стрибками підбіг до доньки, схопив її на руки, притиснув до себе міцно-міцно, відчуваючи, як тіпається все його тіло.

Уже можна не брехати самому собі. Ігор Шульга дуже приблизно уявляв свої подальші дії.

2

Про те, що її дід Василь — не рідний материн батько, а вітчим, Галя Чубук дізналася, коли їй виповнилося вісімнадцять.

Тоді вона, як і решта студентів того часу, вплела в косу жовту і блакитну стрічки, начепила на груди значок із тризубом і отримувала задоволення, називаючи викладачів історії сталіністами. Вона ходила на стихійні мітинги і продавала на Хрещатику незалежну українську пресу, не маючи насправді аж таких національно-патріотичних переконань. Просто тоді, у вісімдесят дев’ятому, перейматися національним відродженням України було неабияк модно.

До того ж Галя Чубук поєднувала боротьбу з особистим життям. Хлопець, із яким вона зустрічалася, принципово ходив на лекції у вишиванці, постійно заводив полеміку про «білі плями» української історії навіть на профільних природничих дисциплінах, а вечорами цей киянин просиджував у гуртожитку, так само до хрипоти полемізуючи з однодумцями. Вони збиралися випускати опозиційний антикомуністичний журнал, обговорювали теми статей, а оскільки майбутні біологи зі словом не дуже дружили, в їхньому товаристві з’явилися історики, філософи, філологи, журналісти. Її Владик, котрий просив іменувати себе Арсеном, ставив до всіх єдину вимогу: аби за кожну статтю, що буде написана і вміщена в їхньому журналі, автор і вся редколегія могли б гарантовано сісти. Коли їхньою діяльністю зацікавиться КДБ, говорив він, це означатиме — вони на вірному шляху.

Галя, примостившись у кутку на краєчку ліжка, слухала хлопців і мліла, відчуваючи власну обраність через факт свого знайомства з Владиком-Арсеном, Миколою-Гонтою, Юрком-Залізняком та іншими борцями за Україну. Себе вона дозволила називати Рутою, але ще раніше дозволила Владикові в порожній батьківській квартирі позбавити себе цноти.

Це не вийшло вульгарно, хоча й особливого задоволення Галя не відчула. Можливо, тому, що постійно переживала — адже вона в чужому домі, раптом повернуться господарі, сорому не оберешся. А швидше за все через поведінку хлопця: він так само не мав особливого досвіду в цих справах, але не радів, наче дитина, не пишався собою і не святкував перемогу. Просто стосунки двох молодих людей несподівано навіть для них самих перейшли від цнотливих поцілунків до чогось більш конкретного. Між іншим, Владик-Арсен і далі не надавав сексу особливого значення. Протягом наступного року в них усе так само відбувалося ніби між іншим. Бо головним у їхньому тодішньому житті справді був зовсім не секс.

Уже згодом, коли газети, журнали, марші під національними прапорами, вишиванки, стрічки та значки перестали бути актуальними, а сам масовий студентський національний рух втратив ефект новизни, Влад-Арсен і Галя-Рута безболісно розійшлися. Після невдалого першого шлюбу молода жінка зрозуміла: розрив із чоловіком, якого любиш не лише душею, а й тілом, набагато болісніший, аніж припинення стосунків із тим, хто викликав лише юнацьку симпатію. До речі, вже після нашої перемоги в дев’яносто першому Владислав офіційно поміняв ім’я, записавши себе Арсеном Смиковенком, став ходити Києвом у полотняних штанях, вишиванці, козацькій свитці та смушковій шапці, а після того, як Кравчука на президентському посту змінив Кучма, взагалі вибрався на Черкащину, успадкувавши бабину хату. Чим він там дотепер займається, Галині невідомо.

Але незнайомець з’явився в їхньому гуртожитку саме в дні, коли стосунки з Владом-Арсеном розвивалися по висхідній і вона офіційно вважалася «його дівчиною».

3

Привів незнайомця Юрко-Залізняк. Представив як пана Костя, борця за Україну, політв’язня, постраждалого від комуністичного режиму. Правда, сам пан Кость частину титулів одразу відкинув, посміхаючись у вуса, але загалом визнав: свого часу йому таки дісталося за бажання побудувати незалежну державу. Власне, його запросили до гуртожитку, аби взяти велике інтерв’ю для їхнього журналу, який, до речі, так і залишився в рукописах. Залізняк, за його словами, познайомився з паном Костем на неформальному мітингу в «трубі» — підземному переході під площею тоді ще імені Жовтневої революції. Пан Кость погодився поїхати до студентів відразу, тільки попередив — живе під Києвом, у Клавдієво, і боїться запізнитися на останню електричку. Хлопці заспокоїли його, швидко організувавши для гостя вільну койку.

Погляд незнайомця Галя зловила на собі кілька разів. Нарешті, коли всі посунули на перекур, пан Кость притримав її, запитав без передмов:

— На кого ти схожа? На маму?

— А що таке? — дівчині справді всі знайомі казали — вони з мамою дуже подібні, але тепер на це звернув увагу зовсім незнайомий старший чоловік, що годився їй за віком у дідусі.

— Нічого. Просто боюся помилитися. Твоє прізвище часом не Гармаш?

— Чубук, — промовила вона і чомусь додала: — Галя.

— Мама твоя прізвище не міняла?

— Думаю, міняла. Це ж батькове прізвище.

— Справді, я не так запитав. А діда як прізвище? Гармаш?

— Хоменко, — прізвище справді було дуже просте, хоча Гармаш дівчині подобалося більше. — Василь Іванович. Мама, відповідно, Лариса Василівна, — коли вже дивний чоловік так зацікавився її родоводом, то їй нема чого приховувати.

— Угу… Василівна, значить… Так… — пан Кость почухав кудлату сиву голову. — Бабусю Ольгою звуть? Ольга Петрівна?

Нічого собі! З прізвищами цей дивний чоловік справді нахомутав, але ім’я та по батькові її бабці вгадав із першого разу. Галя нічого не відповіла, лише кивнула.

— Жива?

— Померла. Ще сім років тому, в один день із Брежнєвим.

— Але ж ти її пам’ятаєш?

— Звичайно, — випереджаючи наступне запитання, дівчина сказала: — Дід теж помер, тільки раніше. Вони хворіли обидвоє. В діда щось онкологічне, в бабусі — серце.

— Батьки де тепер живуть? — Галя й не помітила, як розмова набула форми допиту, хоча сама на допиті ніколи не була, лише бачила в кіно.

— Пирятин. Це на Полтавщині, там у нас колись кіно знімали, «Королева бензоколонки»…

— Знаю, знаю. Не бував, але знаю. Телефон удома є?

— Ні. Ми на черзі стоїмо, але, мабуть, іще довго будемо стояти. Коли треба, я до сусідів дзвоню. Чи телеграму відбиваю.

— Мені б, Галю, маму твою побачити треба. Не по телефону через сусідів поговорити, зустрітися б… Тільки, — пан Кость стишив голос, — не хочу тебе лякати, але це не зовсім безпечно. Не так для мене, як для неї. Ну, і для тебе за великим рахунком.

Дівчина перейнялася важливістю моменту. Нічого собі — справжній борець за волю шукає таємного побачення з її мамою, яку всі ці процеси, за Галиними спостереженнями, не надто хвилювали. І тут — пан Кость, на якого напевне полюють кадебісти, і на долю якого несподівано може вплинути ця потаємна здибанка. Вона написала йому домашню адресу в Пирятині, пояснила, чим краще їхати й де шукати їхній будинок. Тут саме повернулися хлопці з перекуру, знову оточили гостя, відтіснивши Руту. Ночувала вона в своїй кімнаті на іншому поверсі, перед тим націлувавшись із Арсеном на майданчику між поверхами, а на ранок пана Костя вже в гуртожитку не було.

За два тижні, коли Галя навідалася додому, мама зачинилася з нею в спальні й повідомила: її справжнє дівоче прізвище — Гармаш. Хоменко — прізвище по вітчиму. Далі виявилося — це не головна таємниця їхньої родини.

4

Восени 1950 року за загадкових обставин загинув Павло Гармаш, капітан міліції, начальник відділу карного розшуку по боротьбі з бандитизмом невеличкого містечка на Чернігівщині. Вдовою залишилася його молода дружина Ольга, сиротою — донька Оксана, дівчинці щойно виповнився рік.

На перший погляд, немає нічого загадкового в тому, що міліціонер загинув від бандитської кулі, випущеної з-за темного рогу. Ховали його урочисто, труну несли міліціонери в парадній формі, на могилі тричі грянув прощальний салют. Але тіло загиблого чоловіка дружині не, показали зблизька. Обрядили в нову форму та видали для прощання уже в труні. Вже ця обставина насторожила Ольгу, яка знала про свого чоловіка таке, про що не здогадувався жоден мешканець містечка. Згодом до неї дійшли чутки: Гармаша застрелили, але не в спину з-за рогу, а впритул, у груди, і залишили стікати кров’ю.

Близько до себе капітан міліції, колишній фронтовик-розвідник підпускав темної ночі на вулиці лише добрих знайомих. Та які можуть бути знайомі на вулиці серед ночі? За ним приїжджала службова машина, вона ж завозила грозу бандитів назад додому, коли не треба було лишатися спати на стільцях у відділі. З якого це переляку він вирішив пройтися, та ще й дощової жовтневої ночі?

Висновок один: Павла Гармаша вбили в іншому місці, під час якоїсь зустрічі й розмови, а труп перенесли, аби якось виправдати постріл у міліціонера. Вбивати Гармаша, напевно, не збиралися — надто бідною виявилася фантазія в його ворога. Чи, швидше, ворогів. Раз убивство не заплановане, значить, Ользі слід стерегтися: тепер убивць чоловіка зацікавить вона.

Про все це вдову попередили Дмитро і Кость, чоловікові друзі. На похоронах їх не бачили, вони прийшли через три дні, потайки, вночі. Дмитро жив десь під Проскуровом, Кость осів у Києві, стосунки фронтові друзі підтримували стійкі, але не афішували їх. Тепер, коли вбили Павла, настала черга Ольги дізнатися про їхню спільну таємницю.

— Подробиць твоя бабуся сама не знала, — пояснила Галі мама. — І зрозуміло, що я знаю ще менше за неї. Коли у двох словах, то таке: відразу після війни, в сорок шостому році, твій дід і ще четверо його друзів хотіли знайти десь у Західному Сибіру дуже великий скарб. Багато золота. І вирішили зробити цей скарб золотим запасом України. Словом, вони вирішили побудувати в сибірській тайзі щось на зразок незалежної держави.

— Ти… ти це серйозно?

— Настільки, наскільки серйозно казав мені це твій пан Кость. Ідея в них така була: вільна Україна в сибірській тайзі. Ясно, не вийшло в них нічого. Далі красивих ідей не пішло. Але там справа не в ідеях. Хоча, сама розумієш, у ті часи за таке — показовий судовий процес і смертний вирок націоналістам та ворогам народу. Справа в іншому: золото хлопці таки знайшли. Реальне золото. Твій дід, справжній дід, Павло — він знав, як дістатися до скарбу. Описав їхній точний маршрут у зошиті, навіть щось подібне до карти намалював. Не знаю, як уже там і що, але свою ідею вони відклали. Потім хтось провідав про той скарб у тайзі, хлопці мусили розбігтися в різні боки. Зошит у Гармаша Павла, діда твого, десь зберігався. Оце й усе.

Спочатку Галині перехопило подих. Та потім здоровий глузд почав брати своє. Слабо в усе це вірилося: сорок шостий рік, Сибір, золото, держава в тайзі…

— Чому саме в тайзі?

— Про це, до речі, я досить багато знаю. Мама секрету не робила. Коли в нас тут голод почався, вирішили люди потроху тікати. Не всі такі дурні були, Галю. Хто в більшовиків із обрізів стріляв, хто покірно пухнув від голоду. А дехто добро продав — і подалі, в степи Казахстану чи сибірську тайгу, комарів годувати. Та краще вже комарів, аніж Совєти, — Галина ніколи й подумати не могла, наскільки її мати може бути, як тоді казали, просунутою в усіх цих політичних справах. Виходить, вона тривалий час не проявляла себе. І якби не нові часи, навряд би вона скоро розсекретилася. — Справжньої радянської влади там ніколи не було. Формально — так, а в глухих поселеннях, на хуторах — яка до біса влада Рад? А потім, там уже давненько українці осіли.

Так Галя дізналася: ще від початку двадцятого століття люди з українських земель розбредалися по світу на лови кращої долі. Хтось їхав за океан, хтось осідав у безмежних тайгових просторах Сибіру. Після громадянської війни, коли Україну вперше почали морити голодом, її прадід разом із родиною подався в тайгу. По дорозі дівчинка-первісток померла, не витримала переїздів. Син Павло народився в Гармашів уже на новому місці, коли вони прибилися до невеличкого села в глухому сибірському урочищі й завели власний хутір.

У тому селі, Данилівці, доживали свій вік старенькі діди й баби. Нечисленна молодь на той час майже вся полягла на фронтах: хто воював за адмірала Колчака, хто проти нього, хто сам по собі розбійничав у тайзі, нападаючи на червоних, колчаківців та мирних жителів. Місце для того, аби заховатися й пустити коріння, виглядало ідеальним. Тому Гармаші, як наймолодші, потроху ховали корінних жителів Данилівки на місцевому цвинтарі за селом, попід самою тайгою. Згодом сюди прибилося ще кілька родин з України. Як вони знайшли своїх, лишалося тільки гадати. Данилівка потроху оживала, відбудовувалися хати, міцно ставали на ноги господарства. Земляки йшли сюди, приваблені чутками. Приходили люди з інших країв — у пошуках кращої долі після громадянської війни з насиджених місць піднімалися родини по всьому Сибіру. Але українців у Данилівці далі лишалося найбільше, хоча багато хто змінював прізвища на російський манер. За негласною домовленістю хазяї стримували себе, аби не пішла про них слава, як про куркулів. Адже відомо: ті, хто вміє господарювати на землі — вороги Радянської Влади. Тому колгосп «Червоний Жовтень», організований тут у тридцятих роках, задніх не пас, але й у передові господарства вперто не вибивався. Час від часу, збираючись разом, «сибірські» українці говорили про те, що нині слід перечекати, закріпитися, не проявляти себе, не афішувати власних традицій на чужій землі, але тримати тут своїх людей при владі. Словом, дві третини села жили ніби в змові проти Радянської Влади. Прийнявши її про людське око, тримали величезні дулі в кишенях.

Звідти, з Данилівки, Павло Гармаш у сорок першому пішов на фронт. Туди повернувся, брязкаючи медалями.

Десь у тих краях шукав і знайшов скарб.

Усе це сприймалося не інакше, як красива легенда. Та Галя не перебивала маму. Власне, про українські поселення в Сибіру вона знала трошки більше, аніж про дідів скарб, але так само небагато. Адже її мама познайомилася з Павлом Гармашем уже коли він перебрався з Сибіру в Україну і ловив тут, на Чернігівщині, бандитів. За материними словами, Галина бабця так само слухала чоловіка, роблячи очі круглими, але так само не всьому вірила. Він говорив так палко, як говорять усі, хто конче прагне прикрасити дійсність.

— Ну, а що з тим зошитом вийшло?

— Подробиці тобі нехай пан Кость розкаже. Він свою адресу залишив. Я й сама не все знаю, — призналася мама, потім, витримавши невеличку паузу, додала: — Зошит після смерті твоєї бабці переховувала я.

— Ти? — у Галі забракло слів, аби виказати почуття, що охопили її.

— Мама так само не могла мені всього пояснити. Просто коли відчула, що скоро помре, дала його мені й просила заховати далеко, нікому нічого не казати й берегти сховок. Прийде час — про зошит запитають. Якщо не запитають, я мусила передати його на зберігання комусь із своїх дітей.

— Що означає оте «прийде час»?

— Поняття не маю. Твоя бабуся назвала три прізвища — Сотник, Бражник, Кохан. У кожного з них є стара фотографія — груповий знімок, зроблений влітку сорок четвертого року. Де саме — не так важливо, головне — дата стоїть на звороті кожного фото. Ось таке, дивись.

Мама вийшла до сусідньої кімнати, повернулася з томиком «Прапороносців», який завжди чомусь стояв на видному місці в книжковій шафі, хоча ніхто в родині Чубуків не вважав себе палким прихильником творчості Олеся Гончара. На очах у доньки обережно ножицями підчепила папір на звороті обкладинки й видобула звідти невеличке, дев’ять на дванадцять, трохи пожовкле від часу фото. Галя буквально висмикнула його з материної руки, вп’ялася в нього очима.

Четверо молодих хвацьких фронтовиків стояли пліч-о-пліч, п’ятий присів перед ними. Крайній ліворуч наставляв «ріжки» своєму сусідові, в якого був найсерйозніший з усіх вираз обличчя. Він навіть виструнчився перед об’єктивом. На плечах молодого вусаня, що стояв третім ліворуч, були погони з відзнаками старшого лейтенанта. В обличчі того, хто примостився спереду, Галя вгадала щось невловимо знайоме.

— Це… — юна тицьнула пальцем.

— Кость Сотник, — підтвердила мама її здогад. — Пан Кость. Старший лейтенант — твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього — Дмитро Кохан, по боках — Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу — подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

— Це все добре, — Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. — А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

5

— Ось так, Галю, все скінчилось, — завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. — Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені — Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…

— Розірвати зошит?

— Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…

— Виходить, ви не встигли розділити… розірвати зошит?

— Не встигли. Спочатку всі розбіглися по країні. Юрко — той узагалі загубився на сибірських просторах, а ми повернулися на Україну і вже тут розійшлися. Потім, коли вороги напали на слід Гармаша, він довго морочив їм голову. На той час він, аби ви знали, вже встиг стати в Чернігівському краю кращим мисливцем за бандитами. Належав, коли хочете, до категорії недоторканих. За нього попервах було кому заступитися навіть у ті часи. Та згодом Павло гостро відчув небезпеку, ми зустрілися, домовилися про подальші дії. Факт зустрічі приховати від тих, хто йшов нашими слідами, я так собі думаю, не вдалося — ті, хто полював за зошитом, почали рішучі дії. В результаті Павла ми втратили. Але оскільки про нашу зустріч знали, то й вирішили: таємницю зберігає хтось із нас трьох. Тут уже довго переховуватися не вийшло — на початку п’ятдесят першого року ми опинилися в сусідніх камерах, почалися допити. Тоді, знаєте, не дуже дошукувалися причини, аби посадити. Знаєте, що врятувало? Ті, хто полював за Павловими записами, самі не були всесильними. А розкрити таємницю ще комусь означало поставити під удар себе: носіїв подібної інформації негайно накажуть знищити. І не буде ніякого «золотого дна». Потім почалися кадрові перестановки в МДБ, потім Сталін помер, амністія спочатку злочинцям, потім — ворогам народу, далі Хрущов свою доповідь прочитав, ну, про це тепер не лише «Огоньок» пише.

— Я в курсі.

— Словом, ситуація така склалася, що не до нас із нашими скарбами. Навіть більше скажу: ті, хто нашу справу переглядав, реготали. За що тільки, мовляв, посіпаки ворога народу Берії людей не саджали. Вже не знали, яку казку придумати. Нам усе це на руку. Правда, вирішили поки не світитися, а раз зошит у Павлової вдови зберігся, хай далі в неї буде. Далі, — пан Кость зітхнув, — сталося те, що ми мусили передбачити, але так само не врахували. Прізвище вашого діда… того, кого ви знали, як вашого діда — Хоменко?

— Я ж вам казала.

— Ольга, Павлова вдова, ваша бабуся, дуже перелякалася. Не скажу тепер, знала вона чи ні про наш арешт. Але й без того вбивство чоловіка та ще зошит, який він їй залишив із відповідними інструкціями, налякали жінку, а вона була ще молодою, гарною… Відбула півроку по смерті Гармаша, зібралася, дитину на руки — і до своїх батьків, на Полтавщину. Вдруге взяла шлюб поспіхом, аби тільки швидше прізвище змінити. Оксану, вашу маму, так само не Павлівною записала, а Василівною. Ось вам, Галю, і вся біографія. Де ж нам було шукати сліди Пашиної родини?

— То, виходить, ми випадково зустрілися?

— Не зовсім, — пан Кость хитро посміхнувся. — Нікого з наших уже нема, я один іще доживаю. Не дивіться так на мене, всі своєю смертю померли. Тоді, коли Хрущов прийшов, а потім Брежнєв, про ту історію зі скарбами забули всі. Але, — не ховаючи посмішки, він підніс вказівного пальця догори, — я при першій-ліпшій можливості наводив довідки про Павлову вдову. Навіть писав Валентині Леонтьєвій, знаєте, така була програма по телевізору, «Від усієї душі» називалася? Там коли хтось губився, його друзі чи родичі через десятиліття шукали, потім перед усім народом знайдені обіймалися, плакали, ну, таке все. Тільки історію я неоковирну придумав: любив дівчину, вона за друга заміж вийшла, потім друг загинув, кохана зникла, оце шукаю. Мені навіть відповідь на бланку прийшла, я мамі вашій показував: таких, як ви, пишуть, дядьку, в Радянському Союзі багато. Спробуйте через офіційні установи пошукати вашу давню любов. Але це так, деталі, — посмішка його стала вже зовсім переможною. — Оце трошки менше року тому нарешті знайшов могилу Ольги на сільському цвинтарі під Кременчуком. Донька її, казали, в Пирятин перебралася, чоловік звідти. Лишалося прізвище вирахувати, ну, і тут ми з вами, Галю Чубук, запізналися. Ось тепер, — пан Кость полегшено зітхнув і прибрав посмішку, — точно все. Коло, як кажуть, замкнулося. Казочці кінець.

— Гаразд, а зошит? З ним що?

— А нічого, — розвів руками пан Кость. — Жовто-блакитні прапори на майданах, Микола Куліш, Хвильовий і Стус дозволені, Тичина з Рильським — жертви сталінського тоталітаризму, студенти у вишиванках… Це, Галю, ще нічого не означає. Держава ще та лишилася, і поки що зарано йти з нашим золотом кудись до урядовців. Відразу в закрома Родіни посиплеться. Так що хай поки ще полежить, я вашій матері так і сказав. Його час, думаю, колись та прийде.

— Ви думаєте, — Галя сама злякалася свого чергового запитання, — думаєте, золото дотепер ніхто не знайшов?

— Його й не шукали. Інакше на тому місці вже місто-сад квітнуло б. Запасів там — дай Боже. Я ж цікавлюся періодично ситуацією в Західному Сибіру. Там, я собі думаю, ще досі з колчаківцями воюють, за повну перемогу Радянської Влади. В тамтешній тайзі, Галю, ані радянської, ані жодної іншої влади ніколи не було. Формально — так, а по суті — в тайги свої закони. І свої скарбниці.

Вони тоді ще довго говорили про всяке різне. Озираючись назад, Галя не могла згадати, коли б іще вона за один вечір випила стільки чаю з дешевим печивом «Привіт». Потім вона ще кілька разів приїздила до нього в гості. Просто так — їй раптом стало подобатися товариство старенького, але досить бадьорого чоловіка, який колись був бойовим побратимом її діда.

Справжнього діда.

6

Далі… Що ж далі… Спочатку студентське голодування, потім дівчина раптом охолола до всього цього, закохалася, завагітніла, зробила аборт, довго не могла зустрічатися з хлопцями. Потім — серпневий путч у Москві, проголошена незалежність України, потому — суцільна розгубленість, розхристаність, пустка та відсутність реальних перспектив для кожного при наявності глобальних перспектив для всіх громадян нової держави.

На цей період припало перше одруження Галини Чубук. Розлучилася вона через три роки: чоловік узяв кредит, бізнес прогорів, вони продали квартиру, переїхали до її батьків у Пирятин, і там чоловік почав безбожно квасити, аж поки не розгатив комусь порожньою пляшкою голову в генделику. За це його посадили, Галина навіть не збиралася шукати йому адвокатів. Просто подала на розлучення, процедура пройшла на диво швидко.

Краще жити від того не стало. Постійної роботи для дипломованого біолога в Пирятині не було, а тут іще мати злягла — звідки й узявся той рак крові. Згоріла швидко, менш як за рік. Аби поховати її, донька та батько продали єдину в хаті коштовність, золоті сережки. Відразу після того запив батько, який досі випивав лише на державні свята. В хаті все валилося, Галина перебивалася випадковими заробітками, майже щовечора плакала в подушку, намагаючись зрозуміти — за що, за що їй така кара небесна. Тут іще колишній чоловік відсидів своє, повернувся й почав періодично набиватися ночувати, свого даху над головою в нього не було. Галя гнала його, та вони на диво зійшлися з колишнім тестем, пили разом, батько дозволяв йому лишатися на ніч, скоро він і взагалі перебрався на постійне проживання. Правда, минуло два роки — і його знову посадили. Тепер уже надовго: підписався наркотики перевозити, попався з двома мішками коноплі в багажнику «Жигулів», завбачливо оформлених на нього. Але навіть це не потішило Галину. Сенс у житті вона втратила остаточно.

Жила на автопілоті.

Старші люди переконували Галину — то їй дуже пороблено. Треба до сповіді сходити, набрати святої води й пити щодня натщесерце, молитися Богу — і знову пити. Молода жінка слухняно ходила від однієї бабки до іншої, кожна щось вичитувала над головою, дмухала в рота, катала по маківці яйцем. Вона пила різні настоянки, сама заварювала спеціально зібрані трави, навіть трошки більше року походила з відчаю в молитовний дім Віри Христової. Позитивних зрушень у її житті, так само, як і довкола неї, не відбувалося.

Аж поки не зустріла Ігоря Шульгу. Ну, це взагалі окрема історія, сюжет для мелодрами, кочує з серіалу в серіал.

Відтоді чорну смугу ніби хто враз вибілив. Новий чоловік зірок із неба не хапав, грандіозних планів не будував, натомість міцно стояв на ногах, займався власною невеличкою справою, мав із неї стабільний прибуток, і новий двотисячний рік разом із новим тисячоліттям вони зустріли на тихій київській околиці, у власній затишній трикімнатній квартирі, разом із маленькою донькою Оксанкою та котиком Костиком. Ім’я дитині й котові обирала сама Галина.

Збирати речі під час переїзду Шульгам допомагав батько, який закодувався на вимогу нового зятя й за його гроші два роки тому, тепер не пив, лише скаржився на численні болячки. Коли посунули стару книжкову шафу, з-за неї випала картонна тека. В ній лежав звичайнісінький старий зошит у косу лінійку. Галина відразу зрозуміла, що вона знайшла, нікому нічого не пояснила, заховала знахідку в своїх речах. Уже потім, відпочиваючи з чоловіком на Шацьких озерах, знічев’я розповіла йому родинну таємницю про свого діда, пана Костя, зошит та скарб у сибірській тайзі. У подробиці не вдавалася, а історію, почуту півтора десятки років тому від пана Костя за чаєм, узагалі пропустила.

— Ясно, тепер це золото, якщо воно існує, нам не дістати, — підсумував почуте Ігор. — А я так собі міркую, там не якісь скарби Полуботка, невідомо де закопані, а реальний Клондайк. Кацапам хіба продати твій зошит за великі гроші, тайга ж бо їхня, не наша.

— Слухай, а ти що б із золотом зробив, аби знайшов, як у зошиті описано?

— Точно не віддав би Кучмі! — реготнув Шульга.

— Не знаю, — Галина раптом стала серйозною. — Люди хотіли на нього державу будувати…

— Перестань, — Ігор пригорнув дружину до себе. — Звісно, там же мільйони, сам я з такими бабками просто охрінію. Правда, державі гроші зараз потрібні. Он скільки в України боргів, розплатилася б. Тільки Кучма, президент наш, і держава — трошки різні речі. Аби я знав, що на користь держави піде, Їй-Богу — пішов би і знайшов той скарб. А так… Слухай, ну його! Завели тут про політику, воно нам треба?

Галина погодилася. Історія справді надто неймовірна, аби сприймати її серйозно тепер, на тихому березі озера, коли над головою зірки складаються в химерні сузір’я…

Восени Ігор несподівано пригадав їй ту розмову. Приятелька їхнього друга, Мишка Кошового, працювала редактором на телебаченні й саме шукала героїв для чергового ток-шоу. В студії збиралися обговорювати, що легше: заробити, виграти в лотерею чи знайти скарб. Історія про зошит, яка тепер дедалі більше нагадувала родинну легенду, редакторку зацікавила, Галю запросили в студію. Вона спочатку відмовлялася — це ж уся Україна почує, засміють же… Та Кошовий вчепився в неї кліщем — платня його приятельки напряму залежить від того, скількох гостей вона зможе зібрати на кожну програму. Галя викинула білий прапор, чесно розповіла людям у студії та телеглядачам про зошит, у якому її дід докладно розписав шлях до родовища золота, заодно нагадала — півстоліття тому молоді патріоти хотіли закласти цей скарб у підвалини майбутньої незалежної української держави, а не заховати до власної калитки. Учасники шоу поговорили трошки про романтизм, після запису випили кави з коньяком і розійшлися.

Відтоді минув місяць. І потім усе закрутилося. Так, що Галя прокляла той день, коли погодилася на телезйомку.

7

Спочатку з’явилися російські гості, Докучаєв та Нікодімов. Вони розшукували Галину Шульгу, та говорив з ними Ігор, дружина сиділа поруч і слухала, не втручаючись у чоловічі справи. Гості не виглядали аж так набагато старшими за її чоловіка, і коли б жінку попросили дати їхній словесний портрет, вона б розгубилася: обидвоє видавалися зовсім безбарвними, як кажуть, звичайна зовнішність без особливих прикмет. Таких, мабуть, у чекісти й беруть: Докучаєв та Нікодімов показали посвідчення працівників ФСБ Російської Федерації.

Розмова зводилася до родовища золота в Західному Сибіру, про яке докладно відомо українській громадянці Галині Шульзі. За відомостями федеральної служби безпеки, пані Шульга зберігає такий собі зошит, де докладно описано, як дістатися до скарбу і що собою являє родовище. Навіть, додав Нікодімов, там нібито намальована від руки карта-схема. Взагалі російські гості дуже цікаво говорили — ніби заздалегідь вивчили написані репліки і промовляли їх по черзі, доповнюючи та продовжуючи думку один одного.

— Ми так і знали, що панове почнуть відмовлятися від цього і говорити: все придумали, — відреагував Докучаєв на спростування Ігорем усієї цієї історії.

— Ага, придумали казочку для телебачення. Фуфло просунули, — вставив Нікодімов.

— Тільки ми теж працюємо, і так само не відразу в це повірили.

— Ну так, труснули архіви, підняли людей. Проходила така тема по нашій конторі. Десь так у році сорок восьмому.

— Можете сказати — тоді ваш дід так само міг яйця комусь морочити…

— Але тоді телебачення лише зароджувалося. І газети за такі байки не платили. І життю бойового офіцера нічого не загрожувало…

— Тому парити мізки не було вигідно…

— До того ж ви, хохли, після війни черговий раз на незалежність захворіли…

— Ось так картинка і складається: ваш Павло Гармаш знав дорогу до золота і планував із часом туди повернутися…

— Аби використати його з антидержавною метою…

— Бо бажання створити на території радянської держави якусь іншу державу автоматично тягне на антидержавну змову. Це кваліфікується як зрада…

— І карається вищою мірою. Розстрілюють за таке.

Пропозиція Докучаєва та Нікодімова дуже проста: нотатки радянського офіцера Павла Гармаша передаються російському уряду. Адже золото знаходиться на території Росії, тому українці не мають на нього жодних прав. Незалежно від того, що колись вони його знайшли і навіть билися за цей скарб. Передача оформляється офіційно, в урочистій обстановці, у приміщенні російського посольства. Подружжя Шульгів отримують почесну відзнаку від російського уряду, а також — невеличку, але ніколи не зайву грошову винагороду.

Можливий інший варіант: небажання передати зошит добровільно буде кваліфіковано як приховування інформації, важливої для розвитку сусідньої держави. Справа набуде політичного характеру, і Галина може навіть не мати сумніву — її разом із чоловіком видадуть Росії як осіб, котрі скоїли злочин проти цієї держави. Адже знайдений скарб треба віддавати в казну тієї держави, на чиїй території він знаходиться. В разі злісного приховування передбачене суворе покарання. Отже, перед подружжям маячить перспектива опинитися в російській в’язниці, а оскільки щойно влігся конфлікт довкола острівця Тузла в Криму, Україна не захоче нових загострень у політичних стосунках із сусідом. Словом, ніхто тут за них не заступиться.

Коли Докучаєв із Нікодімовим пішли, дозволивши подружжю подумати три дні, відбулася сімейна рада. Шульга не вважав себе фахівцем у подібних справах, тім більше там, де могла вступити в дію висока міжнародна політика. Але навіть він точно знав: хоча ефесбешники явно намагалися залякати їх, у сказаному ними не все можна розцінювати як банальне брання на понт. Українська держава в цій ситуації не заступиться, тут усе ясно. Та офіційну ноту протесту Росія так само не подасть, принаймні аж так швидко. Скоріш за все, якщо Докучаєв та Нікодімов свою місію не виконають і повернуться додому ні з чим, для впливу на вперте подружжя задіють інші важелі, вже внутрішні. Навіть у випадку підключення до справи конкретних впливових українських посадовців проблема далі зберігатиме суто приватний характер. Записи Павла Гармаша по суті — родинна реліквія, і просто так, наскоком, відібрати її не вийде ні за яким законом.

Так само Ігор та Галина не горіли бажанням стати героями Росії.

Зваживши усі «за» та «проти», оцінивши перспективи і зрозумівши, що подальший розвиток подій передбачити важко, Шульга запропонував дружині єдиний, на його думку, розумний вихід із ситуації: позбавитися проклятого зошита, розвіявши попіл за вітром. Галина відмовилася — це, як мінімум, пам’ять про діда. Але хто заважає їм сказати ефесбешникам, що зошит вони справді знищили? Не стануть же вони робити трус — це точно привід для міжнародного скандалу, законність подібного обшуку не ризикне підтвердити навіть керівництво ФСБ Росії. На тому Ігор з Галиною й зупинилися.

Офіцери російської контррозвідки вислухали Шульгу, зберігаючи на обличчях однакові незворушні вирази. Ігор мусив двічі повторити фразу: «Все, на цьому кінець», перш ніж Докучаєв та Нікодімов почали говорити. У своїй звичній манері.

— Ви або хитрі, або дурні…

— Швидше — таки дурні від власної хохлячої хитрості…

— Та жадібності. Сам не гам, і другому не дам, так у вас кажуть?

— Про те, що сам не гам — точно. Ніхто ж вам те золото гамнути не дасть…

— Зате в них, бачте, принципи. Може, вам грошей більше хочеться?

— Знаю я, чого їм хочеться. Ми ж не доведемо цим хохлам, що вони зараз нам тут брешуть…

Гості не приховували власного гніву, та, як і передбачив Шульга, єдине, на що спромоглися — це випустити пар, поскреготіти зубами та поблискати очима. Нарешті вони синхронно, наче репетирували цю мізансцену регулярно, підвелися. Докучаєв простягнув Шульзі цупкий прямокутник, на якому значилося його ім’я — Борис, прізвище та номер мобільного телефону.

— Не особливо розслабляйтеся, — порадив він перед тим, як піти, а Нікодімов тут же додав:

— З вас очей не зведуть. Кому треба — той і не зведе. Тепер або справді спаліть зошит, або…

Непевна погроза зависла в повітрі, ефесбешники забралися, не прощаючись. Ігор та Галина сприйняли це як вияв безсилля та невміння достойно програвати, зітхнули спокійно, Ігор навіть запропонував відзначити цю невеличку перемогу в затишному ресторанчику, який тримав їхній друг Антон Моруга, заодно і його до гурту запросити. Галя підтримала ідею — товариство Антона, який, на її думку, був ходячою книгою кулінарних рецептів, їй подобалося.

За тиждень завітали американці.

8

Вони так само прийшли вдвох. Одного звали Джейсон Борн, іншого — Майк Гаммер. Обидва так само були середнього віку, тільки, на відміну від Докучаєва з Нікодімовим, у них не окреслювалися мішки під очима. І пахнуло від американців не перегаром, зажованим «орбітом», а дорогими чоловічими парфумами. Борн простягнув Галині візитку, де значилася назва якоїсь фірми чи установи, кілька номерів телефону, електронна адреса. Українською американці не володіли зовсім, російською говорили з помітним акцентом. Гаммер більше відмовчувався — його акцент, як помітив Ігор, сприймався на слух іще жахливіше, аніж калічена мова Борна.

Мету свого візиту американці пояснили відразу. Вони представляють одну дуже потужну американську промислову корпорацію, котру давно намагаються залучити до спільних проектів російські промисловці та підприємці. Причому, як зазначив Джейсон Борн, на державному рівні. Він міг би багато розводитися про історію та сучасність цієї корпорації, та не хоче дурно гаяти час, усе одно містеру та місіс Шульга ця інформація не потрібна.

Дотепер особливого інтересу Росія для корпорації не становила. Тут втрутився Гаммер: подавшись уперед усім тулубом, він уточнив, старанно вимовляючи слова — Україна їх тим більше не цікавить, кілька років тому вони спробували почати тут бізнес, залучили людей, а ті перетворили кредити в готівку, для вигляду попрацювали півроку, а тоді оголосили бізнес неперспективним і в один момент згорнули роботу. Борн подивився на колегу з докором, той стулив тонкі губи й більше не встрявав. Містер Борн тим часом вів далі.

Отже, влиття американських капіталів у Західносибірський регіон, який переживає тепер не найкращі часи, російській уряд лише радо привітає. Корпорація готова залучити значні ресурси, аби почати розвиток промисловості в Західному Сибіру. Туди потягнуться люди, бо з’являться нові робочі місця. Таким чином, американський капітал частково вирішить багато внутрішніх проблем Росії.

— Вибачте, що перебиваю, але яке нам з дружиною діло до внутрішніх проблем Росії? — не витримав Ігор.

— Поки що я пояснюю, чому уряд Путіна буде лобіювати наші промислові інтереси в Західному Сибіру, — містер Борн був сама терплячість. — Звісно, вашій державі від цього жодної вигоди. Навпаки — за нашими даними, за межі України щороку в пошуках пристойних заробітків виїжджає все більше й більше робочих рук та фахівців. Я навіть уповноважений розкрити вам невеличку таємницю: нашій корпорації зовсім невигідно розпочинати в сибірській тайзі якесь виробництво. Зате, — американець націлив вказівного пальця на Галину, — в разі, якщо ми почнемо цей міжнародний проект, ви особисто отримаєте певний відсоток. У доларах США, звичайно. Ми погоджуємося навіть організувати передачу грошей готівкою.

— О’кей, — посміхнувся Шульга й запитав, наперед знаючи відповідь: — Чому ж нам так пощастить?

— Ми почнемо проект лише в тому випадку, коли місіс Шульга, — Борн робив наголос на першому складі прізвища, — передасть нам одну родинну реліквію, про яку вона говорила в одній дуже цікавій телевізійній програмі. Не дивуйтеся, ми б не були бізнесменами, якби наші аналітики не відстежували подібну інформацію по всьому світу. Потрібні ще якісь пояснення?

— Ні.

— Ви можете дати відповідь уже зараз?

— Ні.

— Що означає «ні»?

— Те й означає — ні. Ви запізнилися з вашою пропозицією. Ми переговорили з дружиною і знищили ту реліквію, яка вас цікавить.

Після паузи знову вступив Майк Гаммер.

— Це не є правда.

— Це є правда, — твердо промовив Ігор. — Знаєте, в нас є приказка: зробити щось для святого спокою. Моя дружина пошкодувала про те, що погодилася взяти участь у телешоу, бо почалися різні сумнівні дзвінки. Словом, ми не маємо реальної змоги посприяти успішному розвитку вашого бізнесу та в цілому російсько-американських стосунків.

Після того розмова зіжмакалася, американці почали повторюватися, в їхніх очах читалася недовіра, та врешті-решт вони змушені були відкланятися. Джейсон Борн, кивнувши на візитівку, яку Галина стискала в руці, попередив: у разі зміни рішення можна просто послати повідомлення електронкою. Дзвонити в Америку надто дорого. Вони завжди готові зустрітися, поновити розмову й навіть переглянути умови домовленості.

— Я все правильно сказав? — запитав Шульга дружину, коли вони лишилися самі.

— Не зовсім, — Галина посміхнулася кутиками вуст. — Ти зовсім не поцікавився сумою. Може, там гроші, заради яких варто відродити дідові нотатки з попелу.

— Ти справді цього хочеш?

— Ні, звичайно, — тепер вона посміхнулася широко і обняла чоловіка за шию. — Я практично не знала діда Павла, та навряд чи він пристав би на таку пропозицію.

— Але ж, сонце, і кацапи, і америкоси праві: для нас із тобою записи Гармаша не мають жодного практичного застосування. Скарб нібито нашими знайдений, але в чужій землі захований. До речі, ти ж так і не намагалася прочитати дідову писанину.

— Мабуть, настав час, — погодилася Галя. — І потім, бач, як американоїди все обставили. В нас із тобою так не вийде, а в нашої держави — так поготів. Бачте, вони почнуть вкладати бакси в кацапську промисловість, а тим часом під цим прикриттям золото з надр тягти. Вони, коли вірити панові Костю, окуплять свої витрати мінімум у три рази.

— До речі, як там твій пан Кость?

— Йому ось вісімдесят років скоро. Поїдемо, привітаємо?

Дідовому другові Галина нічого не розповіла про телешоу та його наслідки. Сам він мав у розпорядженні старенький чорно-білий телевізор, дивився лише новини та фільми, інші програми його не цікавили.

До нового, дві тисячі четвертого року Шульгів більше ніхто не турбував, і вони думали — обійшлося, забулося, всіх перехитрили.

Після Водохрещі нотатками Гармаша зацікавилися знову. І цього разу — рідні українські бандити.

9

Ці не висували жодних умов. Спочатку на підприємця Шульгу несподівано навалилася податкова, його викликали для вирішення всіх проблем у районну податкову адміністрацію. В кабінеті інспектора сидів чоловік років за сорок, волосся на дбайливо підголених скронях уже взялося сріблом, хоча сивина лише почала свій наступ. Податківець мовчки вийшов, а чоловік із сивиною на скронях почав без передмов:

— Ви собі проблем хочете, Ігоре Миколайовичу? Дуже просто ми вам проблеми створимо, і бізнес ваш на хер закриємо.

— Здається, я комусь відраховую…

— Сидіть спокійно. Ви нам відраховуєте, ми тримаємо не лише цей район — вам, пане Шульга, страшно стане, коли я почну казати, кого та де в нашій незалежній державі ми ще контролюємо. Коротше, попали ви.

— Нічого не розумію…

— І не треба, дядьку. Словом, так: є інформація про вашу дружину. Вона знає щось про якесь там золото. Існують якісь записи в зошиті, схеми, словом, докладно розписано не для лохів, як до нього дістатися.

— А той, хто дивився телевізор, у курсі, що золото — в Сибіру?

— В курсі. Ви думаєте, нема кого туди послати і нема як рудятину сюди переправити? І на хріна сюди, коли можна напряму в Голландію чи Бельгію. Словом, я зараз говорю з вами від імені тих, хто знає, як те золото знайти і що з ним далі робити.

— Гм, — Шульга вирішив потягнути час, він справді ще не зовсім оговтався. — Ви… не знаю, як до вас звертатися…

— І добре. Не знайте собі.

— Хай так… Словом, ви не виглядаєте наївною людиною. Чому ви берете на віру таку відверту туфту, як казочка про скарби в тайзі?

— Тому, що не виглядаю наївняком. Наші люди довго аналізували, прикидали член до носа, і надумали: вся ця історія — не фуфло. Віддавайте зошит чи що там у вас — і можеш працювати спокійно, скільки живеш, стільки нікому нічого не винен. Від податків тебе звільнять, «дахові» платити перестанеш. Взагалі перспектива шикарна: будь-який твій бізнес піде без проблем. Після того, звісно, як зошит буде в нас.

Шульга запевнив співбесідника — зошит спалено. Він, звісно, не повірив. Та після того розмова припинилася, чоловік із сивими скронями залишив кабінет, його власник не затримував Ігоря. І, вийшовши на мороз, Шульга усвідомив: ось тепер є реальна підстава для паніки.

— Розумієш, сонце, це тобі не росіяни та американці. Тим, за великим рахунком, нас як громадян іншої держави не так просто дістати. Наші бандити можуть набагато більше й діють жорсткіше.

— Але ж ти сказав…

— Не повірили. І не повірять, доки в ліс не завезуть і не почнуть мені яйця розпеченим залізом припікати, а тебе — ґвалтувати в мене на очах. Якщо після такого ми далі стоятимемо на своєму — лише тоді повірять, і добре, коли просто там лишать. Можуть і повбивати. Від Нікодімових та Гаммерів ми ще можемо сховатися чи відбрехатися. Від наших, Галю, зась. Не забувай — у нас донька росте.

— Я знаю. Виходить, здаємося, не почавши боротьби? Знаєш, — вона зітхнула, — це дуже по-українськи. Це наша національна риса характеру. Визначальна, я б сказала.

10

Бандити вирішили не затягувати справу — проблеми з податковою в підприємця Шульги не вирішилися, навпаки — стали ще серйознішими. Доньку вони боялися випускати на вулицю — кілька разів до дівчинки підходили різні підозрілі типи й говорили: «Біжи додому, скажи батькам — довго їм не жити». Оксана почала погано спати, кричала вночі, сама боялася навіть виходити із квартири. Про те, аби ходити до садка, і не говорилося: Галина подзвонила виховательці й попередила — дівчинка серйозно захворіла.

У міліцію вони вирішили не звертатися — Ігор не без підстав підозрював, що невідома йому структура, яку представляв чоловік із сивиною на скронях, тримає ментів на зарплаті. І виявилося — реальної допомоги немає звідки чекати. В Ігоря та Галини було лише троє друзів, котрим вони справді могли довіритися.

Директор фірми «Флуп» Михайло Кошовий — фірма торгувала комп’ютерами та офісною технікою.

Директор ресторану «Твоя кухня» Антон Моруга.

Однокласник та кум Ігоря, Славко Бурт. Він іще встиг послужити в Афганістані, де здобув легку контузію, і через те час від часу змінював роботу. Працював Бурт в охоронних структурах, охороняв свого часу і маленькі кафе, і солідні фінансові установи. Два чи три рази на рік на нього накочувалася депресія, причини якої Бурт пояснити не міг. Ознаками її були тижневі загули, після чого Славка тихенько звільняли. Дружину він собі знайшов на диво терплячу. Ігор переповів Галині їхню історію: вони дружили з першого класу, у восьмому зрозуміли, що, окрім дружби, існує ще кохання, а в десятому вирішили одружитися відразу після випускного балу. Батьки не дозволяли — дружба дружбою, але ж діти неповнолітні. Тоді закохані втекли з дому, знімали половину будинку в Ірпені. Славко мусив навесні йти до війська, тому до інституту вирішив не вступати, тим більше, що не знав, до якого саме. Тому працював то двірником, то вантажником. Батьки шукали їх із міліцією, Бурта не посадили лише через відсутність у його стосунках з дівчиною складу злочину. Згодом батьки змирилися, Славкові дали у військкоматі місяць відстрочки, закохані одружилися. Ігор був на тому весіллі свідком. Син, якого він похрестив, народився в них через три роки після того, як Бурт повернувся з Афгану.

Уся компанія зібралася в Шульги вдома. Ігор переповів лише основні моменти, не вдаючись до зайвих у цій ситуації подробиць. Друзі погодилися в одному: міліція тут не допоможе, але й віддавати зошит бандюкам — надто жирно. Палити так само нерозумно — все ж таки дороговказ до справжнього скарбу, за нього наші люди півстоліття тому вели в тайзі нерівну боротьбу і, між іншим, тоді перемогли. Куди й кому нести цей зошит —

питання інше. Головне — як зберегти його і при цьому бандитам не віддати.

Що й казати, військо зібралося не зовсім, м’яко кажучи, боєздатне. Хіба Бурт умів управлятися зі зброєю, але охоронцям видавали лише кийки та газові пістолети. Не кожен мав дозвіл на вогнепальну зброю. Принаймні саме тепер Бурт у такій фірмі не працював. Як він сам слушно зауважив, доведеться кидатися в бандюків Мишковими компами. Ніхто з гурту не посміхнувся. Лише Антон похмуро буркнув:

— Ясен — красєн, Слава, ти в нас убійна сила. Сам можеш десятьох грохнути. Тільки там не десятеро, чувак, і сили в нас по любе не рівні.

— Тоді морщіть мізки, мужики, — розвів руками Бурт. — У мене вони, самі знаєте, трошки пошкоджені. Треба когось загасити — Бога ради. А так — думайте, у вас у всіх освіта вища.

Нічого не знайшли розумнішого за те, аби відправити Галину до батьків Шульги в Чернівці, куди вони переїхали в успадкований після смерті Ігоревої бабусі будинок. Ігор вважав цю ідею вдалою з однією причини: батьки не афішували, що виїжджають із Києва і нікому не казали, як довго пробудуть у Чернівцях. Не тому, що від когось ховалися чи робили з цього таємницю — просто, як звичайно це робиться, вони вирішували родинні справи, не обговорюючи їх із сусідами, друзями та знайомими.

Легенда про виїзд до Італії на заробітки стукнула в голову Морузі — дружина його брата вже півроку працювала там покоївкою. Причому в світлі останніх подій, коли бізнес Шульги опинився під загрозою розвалу завдяки зусиллям тих-таки бандитів, евакуація Галини в пошуках заробітку виглядала досить логічною, хоча й справді несподіваною.

Дивно. Щойно Шульга пустив усюди, де треба й де не треба, чутки про виїзд дружини, проблеми поступово почали зникати. Пару разів, правда, йому подзвонили й запитали, куди втекла жінка й чи не забрала з собою документи, але Ігор, навіть не особливо соромлячись доньки, послав невідомого співрозмовника і на три літери, і у п’ять. «Мама говорила, таких слів казати не можна», — відреагувала Оксанка, і Шульга тут же пояснив: «Дивлячись, кому їх говорять, доцю».

Шульгу не обдурило несподіване затишшя на фронтах. Він підсвідомо розумів: спокою їм не дадуть, час наступного удару просто відтягується. Так само не тішив себе ілюзіями стосовно надійності сховку для дружини. Просто людина так уже влаштована: поки все гаразд, вона втомлюється чекати біди.

Дочекалися.

У двері подзвонили. Точно, хлопці прийшли.

Раніше

Довідка

Наприкінці XIX століття в Сибіру будують залізницю. Це зумовило виникнення величезного потоку переселенців. Західний Сибір став головним районом у колонізаторській політиці Російської імперії. У результаті міграційних процесів кількість мешканців регіону збільшилося в 1897 році до 5,4 мільйонів. У 1896 році лише в Тобольську губернію приїхало понад 43 тисячі переселенців. Ці процеси спричинили зростання промисловості і в цілому підвищило господарську роль Сибіру в складі Росії.

Та зміни відбувалися дуже повільно. Одна лікарня тут припадала на 28 тисяч мешканців, один лікар на 22 тисячі хворих, а одна акушерка на 54 тисячі жінок. Збільшення населення поставило на порядок дня питання про необхідність невідкладної допомоги тим, хто приїхав у Західний Сибір. Як писав відомий сибірський громадський діяч Микола Ядрінцев, «у справі забезпечення переселенця необхідна допомога держави, оскільки випадкові й приватні пожертви не можуть правильно забезпечити всіх потреб… Але, крім урядової допомоги, звичайно, бажана й участь суспільства».

Сибірські губернатори писали в імперське міністерство внутрішніх справ, що користь від переселенської політики можлива лише у випадку, коли на місцях поселенці будуть мати розумне і в перші роки постійне опікування в особі представників місцевих закладів у справах селян.

ЗАХІДНИЙ СИБІР Перша половина XX століття

1911 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Він не їв третій день.

Здається, третій. Він ніколи не думав, що зможе так швидко збитися з ліку днів, щойно в його розрахунках трапиться збій. У середині жовтня дні дуже короткі, і вже починає сипати перший сніг. Ним він і харчувався. Спробував гризти кору з дерев, як це робили відважні герої Джека Лондона, але вона ставала колом у шлунку, його знудило, тому вирішив обійтися снігом.

Усе ж таки не вдалося обхитрувати природу. Поки залагоджували в Петербурзі всі справи, збігло сибірське літо, і можна було відкласти експедицію до наступного сезону, та ніхто не хотів більше чекати. Думалося — встигнуть до холодів, але природа цього року наче навмисно вирішила не підпускати зухвальців до своїх таємниць: морози вдарили раптово, не забарився й перший сніг.

Коли йому випав жереб вирушати в путь, харчів зібрали з тим розрахунком, аби вистачило на три доби. Рівно стільки треба йти, щоб дістатися до Данилівки, звідки дослідники вирушили в дорогу лише два тижні тому. Але на третю добу, коли його наздогнав перший сніг, він зрозумів —

заблукав, збився, і тепер лишається рухатися навмання, по можливості хоча б приблизно тримаючи курс на схід. Тому харчі розтягнути не вдалося, і ось тепер він удруге ліг спати і втретє прокинувся без смаку їстівного в роті.

Рюкзак спорожнів, але він уперто волік його на спині. Крім рюкзака, він ніс на плечі мисливську рушницю, в якій лишився один набій, і той з дрібним дробом, та мисливський ніж на поясі. Він мав надію на ніж, на компас, на власну пам’ять та обіцяну колись циганкою щасливу зірку. Коли над верхівками дерев з’являлися небесні світила, він намагався вишукати в сузір’ях ту саму, свою, одну-єдину.

А ще його гнав уперед голод.

Учора вдень йому здалося, що компас допоміг йому повернутися на потрібний курс. Якщо це так і є, то треба відняти втрачений на блукання час. І хоча не можна напевне впізнати в тайзі якусь окремо взяту ділянку, він чомусь переконав себе: за кілька годин перед ним відкриється та сама галявина. Це означає порятунок.

Зненацька насунула темрява, хоча лише починало сутеніти. Сильний порив вітру штовхнув його в спину, чоловік зупинився біля найближчої сосни з товстим стовбуром, притулився до неї, здавалося — прикипів, приріс. Верхівки дерев зловісно зашуміли, чоловік закашлявся, провів рукою по обличчю, міцно стиснув зуби, виставив голову вперед і рушив далі, опираючись вітрові, що кидав у нього сухе біле кришиво. Насунувши щільніше шапку на голову, чоловік, зупинившись на мить, упевнено взяв праворуч і рушив далі, прикриваючись правицею від снігових ляпасів. Падав, підводився, знову падав, земля притягувала до себе, обіцяючи не тепло, але перепочинок. І якщо трохи полежати, ніби шепотіла вона чоловікові, то скоро огорне бажане тепло, потім прийде сон, сон, сон, наче на м’яких пухових перинах…

Чоловік усвідомив — цього разу, лігши, стати на ноги не зможе. Викрикуючи зрозумілі лише йому слова назустріч вітрові, він став рачки і поповз, волочачи за собою по землі рушницю. Зупинка означала смерть.

Дерева раптово ніби розступилися перед ним, і чоловік виповз на ту саму галявину. Помилитися неможливо — ось сосна, зрубана ними й покладена скраю верхівкою туди, звідки люди прийшли. Він виповз просто до зваленого стовбура, трохи з іншого боку, ніж треба. І відразу, ніби довкола не бушувала завірюха, вирахував радіус похибки. Бог є, він любить Свого вірного слугу й раба — чоловік зрозумів, що якимось дивом йому вдалося повернутися на вірний шлях, не надто занурившись у незвідані нетрі тайги. Отже, він вчасно схаменувся.

Тепер уже недалеко.

Ще один ривок, тільки підкріпити сили.

Він нічого не бачив, але поповз уздовж галявини, приблизно пам’ятаючи, де вони залишили позначку. Він втратив відчуття часу, тому не міг точно сказати, скільки лазив по землі, поки рука сама не наштовхнулася на вбитий у землю міцний кілок, вже трошки припорошений снігом. Зараз треба стати на ноги. Спираючись на кілок, чоловік випростався, повернувся спиною до вітру, який на просторі галявини зовсім розгулявся. Потім, знову взявши рушницю на плече, розвернувся і, намагаючись триматися на вітрюгані рівно, відрахував п’ять кроків у бік зваленої сосни.

Зробивши останній крок, упав навколішки, витягнув із піхов ножа і почав затято довбати землю, що вже встигла добряче промерзнути. Місце, де закопаний запас продуктів, визначив одразу, по грудках землі. Адже минуло лише десять днів відтоді, як вони пішли звідси. Розходившись, чоловік навіть упрів, і відчувши, як піт тече під теплим одягом по спині, не втримався й зареготав. Відкинув теплі рукавиці, розстебнув теплу шинель і працював далі.

От Чалий, ну молодець, сучий син! Знав — треба буде відкопувати, тому звелів закопати мішок не дуже глибоко. Хоча довелося-таки досить довго подовбати землю, зусилля не лишилися марними — під лезом відчулася тканина, ще трохи терпіння — і ось уже чоловік відповзає з мішком до краю галявини, під захист дерев. Не витримав, вирішив не возитися з вузлом — просто розрізав його ножем. Рука жадібно пірнула в надра мішка і схопила перше, що намацала зверху: бляшану банку з тушонкою. Ще в мішку знайшлася ковдра, твердий, схожий на камінь буханець хліба, дві бляшанки з тушонкою на самому дні і нарешті фляга. Він особисто поклав її в мішок, завбачливо наповнивши французьким коньяком, пляшку якого придбав за шалені гроші в лавці одного томського купчика. Корок не хотів піддаватися, та чоловік, відчувши раптом несподіваний приплив сил, наліг на нього мало не всім тілом і домігся свого.

Жадібно і спрагло він зробив добрячий ковток. Тепло приємно розтеклося тілом, але сп’яніння не відчувалося. Хоча випив чоловік натщесерце й був дуже змучений, алкоголь лише зігрівав усередині. Лише після другого ковтка в голові запаморочилося, і чоловік рішуче загвинтив флягу, приладнав її до паска, взявся до консервної бляшанки. Чомусь спало на думку: це ж Наполеон вигадав консервоване в бляшанках м’ясо для своїх солдатів. Отже, він тут, у тайзі, майже наполеонівський вояк. Або й сам Наполеон… Ясно, починав діяти французький коньяк…

Лезо мисливського ножа несподівано тріснуло й переламалося навпіл. У темряві чоловік цього не бачив, але почув якийсь дивний звук, торкнувся рукою до краю уламка, ще не вірячи, що Господь ось так просто відвертається від нього, раба Свого, щойно подарувавши благеньку надію на порятунок.

Чоловіка охопив справжній відчай. Мимоволі на очі навернулися сльози — в дитинстві він так само плакав, коли траплялися якісь невдачі. Уламок виявився непридатним для того, аби відкрити банку. Відкинувши його, чоловік почав гамселити бляшанкою об стовбур. Помацавши біля себе, знайшов під снігом якусь палицю, спробував продовбати кришку нею, далі почав тиснути на бляшанку пальцями, гризти зубами краї, хоча розумів — ось так починається божевілля. Коли змусив себе змиритися з черговою невдачею, вітер почав поступово вщухати. Навіть трошки посвітлішало довкола, хоча сибірська ніч уже впевнено вступила в свої права. Над його головою з-за хмар виплив місяць. Раптом стало дуже тихо, вітер навіть перестав гратися верхівками дерев.

У чоловіка були сірники. Можна розпалити вогонь, великий вогонь, справжнє тайгове кострище. Загорнутися в ковдру і нарешті поспати. Він має на це право: до людського житла лише день, та й за галявиною хащі вже не такі густі, не заблукає. Підібравши уламок ножа, чоловік заходився колупати ним змерзлий буханець, як міг, розминав його пальцями й відправляв до рота. Ковтати не поспішав — спочатку відігрівав, давав розтанути, наче карамельці, потім смоктав, і вже тоді пускав у роботу зуби. Голод у такий спосіб він приглушив на диво швидко. Тепер, поки знову не налетів вітер зі снігом, пора братися до вогнища.

Тишу порушило моторошне виття. Це не вітер.

Чоловік заціпенів, розуміючи, що означають подібні звуки. Йому досі дивом удавалося уникнути зустрічі зі справжніми господарями тайги, і тепер небо посилає йому ще одне, мабуть, найжахливіше випробування.

Виття наближалося. Хижаки вочевидь ішли по сліду. Аж тепер чоловік помітив, що тримається за вітром. Він відкинув ковдру, звівся на рівні ноги. Рушниця з одним зарядом, але все ж таки можна прийняти короткий бій.

Завило вже зовсім поруч. На тому боці галявини майнули недобрі зелені вогники. Серед дерев їх було рясно, вони наближалися.

Чоловік звів курок. Щойно перша пара вогників наблизилася настільки, що можна було вгледіти обриси тварини, він стрельнув, почув скавчання, переможно вигукнув, перехопив рушницю за дуло і, хекнувши, наче дроворуб, опустив міцний приклад на голову першого ж вовка, який опинився поруч…

Вітер гуляв у трубі. За вікном мело.

Шкільний учитель називав надто ранню навіть для їхніх суворих країв зиму наслідком якогось циклону. Отець Герасим — карою Божою. Силантій Рогожин так і не визначився, кому вірити. Він, звичайно, молився щовечора перед сном, ходив до церкви щонеділі та на свята, але дотримання цих ритуалів аж ніяк не пов’язував із глибокою вірою в Бога. Так само Рогожин умів розбирати написане й виводити на папері нерівні літери, та розумів — освіченою людиною назвати себе не може. Але була тут одна обставина: отець Герасим свій, а вчитель — засланий на поселення, якому государ дозволив учити дітей грамоті. Тому Рогожин більше був схильний вірити сільському священику, аніж політичному каламутнику, висланому сюди за вироком суду. Через те він завзятіше хрестив лоба, коли від чергового пориву вітру здригалося скло у вікнах.

Коли Силантій нарешті зібрався загасити лампу, аби не палити дурно гас, скло знову дзенькнуло. Але не від вітру — хтось дряпався ззовні.

Рогожин нашорошив вуха, завмер. Стук повторився. Він узяв лампу, ступив до вікна, присвітив. За склом маячила людська постать.

Накинувши на плечі кожушок, Силантій вийшов у сіни, відсунув міцний засув на дверях, визирнув на вулицю. Вітер відразу жбурнув у нього снігом, Рогожин утягнув голову в плечі, обережно посунув уздовж хати, зазирнув за ріг. Під стіною на землі хтось лежав.

Спочатку Силантій злякався — кого ж це вітром привіяло? Мабуть, лиходій — чесні люди отак поночі не ходять. А прийшов незнайомець явно з тайги: хутір Рогожина стояв на самій околиці Данилівки, за ним відразу починалися хащі. Незнайомець поворушився, застогнав, і Силантій ураз перестав боятися: ким би не виявився нічний гість, зараз він безпорадний і безпечний. Перехрестившись, Рогожин підхопив незнайомця попідруки і заволік до сіней, а потім — до теплої хати. Кинувши прибульця, наче мішок, посеред світлиці, він поквапився зачинити двері, і лише тоді перевернув чоловіка обличчям догори.

Він його ніколи раніше не бачив. Зарослий бородою, яка стирчить клоччям у різні боки, простоволосий, хоча без шапки не вийдеш навіть до вітру, без рукавиць. Худий, брудний, на плечах — порожній рюкзак. З лівого рукава шинелі ніби хтось висмикнув шматок, довкола запеклася кров. Незнайомець, здається, знепритомнів, опинившись нарешті в теплі.

— Силантію, що там? — озвалася сонним голосом жінка з ліжка.

— Ай, заткни писок, дурепо! Світла сюди давай, хутко! Більше світла, води грій, ворушися, мать твою так!

— Ох ти, Господи, царице небесна! — закректала дружина, вилізла з-під стьобаної ковдри, але, побачивши посеред світлиці чоловіка, зойкнула, перехрестилася, піднесла лампу ближче. — Матір Божа! Це хто ж такий?

— Не твоє собаче діло! Воду грій, воду! Дров давай більше, ворушися!

З лежанки вистромилася кудлата хлопчача голова.

— Батю, чого там?

— Хоч ти цить! Лежи там, заразо, без тебе розберуся!

Голова зникла — Спирка знав крутий батьків норов. Коли щось не так, він міг «приласкати» і жінку, і сина канчуком, віжками, поліном, словом — усім, що підвернеться під руку.

Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше — офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми — ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій — виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку — минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.

Під ворсистою натільною сорочкою Силантій щось намацав. Ще раз перехрестивши лоба, він запустив руку під білизну і витягнув розшитий кисет. Тютюну в ньому не було, лише відчувалося щось, схоже на камінець. Знявши кисет із шиї непритомного чоловіка, Рогожин розкрив його, витрусив вміст на свою широку грубезну долоню. Окрім камінця, висипалося ще щось.

— Світла сюди! — голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: — О-ох ти-и, Господи!

Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.

— Убивець? — обережно запитала жінка. — Хто тільки тайгою не швендяє…

— Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, — Рогожин вкотре перехрестився. — Оклигає — відразу про своє золото запитає.

Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:

— Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…

Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.

— Марить, — промовив він нарешті.

— Лікаря треба, — подала голос дружина.

— Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… — Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище — Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.

Коли не години.

Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.

— Я… де я? Дан… Дани…

— Данилівка, — проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.

— Дійшов… До Томська мені…

— Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.

Деякий час Силантій, його дружина та син чули тільки уривчасте хрипке дихання. Потроху воно стало рівним, чоловік заговорив уже більш осмислено та чітко.

— Здається… я серйозно захворів, — з голосу Рогожин зрозумів — не лісовий лиходій, сам із панів. — Голова зараз розколеться… Дайте води…

Пив він жадібно, спорожнив два кухлі, перевів подих, підніс руку й мацнув себе по грудях. Силантій із дружиною перезирнулися.

— Де… Тут були… Кисет, зразки…

— Бог з тобою, — відмахнувся Рогожин. — Хрест на шиї був, більше нічого. Ось тобі хрест!

— Де ж вони… Чор-рт… — голова незнайомця безсило опустилася на підлогу. — Тепер ніхто… ніхто не повірить…

— Ти хто такий сам, звідки? Бачу, ласкавий пане, тебе вовки приголубили…

— Було діло… Дивно якось усе… Я одного застрелив, другого вдарив… Думав — усе, гаплик, вони раптом… Ну, відступили… Я — далі в тайгу, як вогонь розклав — не знаю… Вони мене вчора увесь день гнали… гнали… Де ж вони… — незнайомець знову провів собі по грудях і раптом, закривши очі, зомлів. Видно, розповідь про свій дивний порятунок забрала в нього останні сили.

Зате Силантій Рогожин не бачив у тому, що сталося з незнайомим паном, нічого дивного. Видно, він підстрелив вожака зграї, коли той першим кинувся на здобич. Знаючи поведінку вовків, Силантій зрозумів: раптово лишившись без вожака, вони тимчасово відступили. Все ж таки проти них стояла озброєна людина. За той час, поки звірі лишили його в спокої, чоловік розклав багаття й міг якийсь час тримати хижаків на відстані. Потім вони вирішили загнати жертву, і лише завдяки посмішці долі незнайомець не залишився в тайзі, роздертий гострими вовчими іклами.

Рогожин випростався, зустрівся поглядом із сином, і хлопчина миттю зник за завіскою. Жінка перелякано присіла на лавку. Силантій розтиснув кулак, акуратно висипав несподівано знайдений скарб на середину дерев’яного столу, промовив сам до себе:

— Зразки, кажеш… Ну-ну… Може, ти там іще щось ховаєш…

Спочатку він старанно обстежив кишені штанів, потім узявся за шинель. Пошуки увінчалися успіхом — за підкладкою щось зашурхотіло. Вона була старанно зашита грубими нитками. Рогожин розрізав їх ножем, жадібно засунув пальці в дірку й витягнув складений учетверо аркуш цупкого паперу. Він розгорнув його, довго розглядав незрозумілий малюнок, якісь позначки, цифри та літери. Рогожин не розумів нічого, але стало ясно одне: цей аркуш і золото з кисету пов’язані одне з одним. Видно, грамотна людина зможе розібратися, як знайти в безмежних просторах тайги місце, вказане, без сумніву, на цьому аркуші, де золота багато, навіть дуже багато. Але сам Силантій Рогожин не міг розібратися в цьому без сторонньої допомоги. Тому згорнув аркуш і запхав собі під сорочку.

Незнайомець знову заворушився, застогнав, потім з рота почали випадати окремі фрази:

— Чалий… нога… Громов, Сатін… смерть… вовки… Нелюбов сказав… Дійти… Зразки… Зразки…

Помирав незнайомець усю ніч. Він то непритомнів, то знову починав марити якимись прізвищами, кликати до себе якихось людей, шукати свої зразки. Рогожин та його жінка мовчки сиділи на лавці. Жінка тихо плакала, Силантій хрестився, час від часу виймав розмальований аркуш, дивився на нього і знову ховав ближче до тіла.

Смерть забрала гостя під ранок. Рогожин звелів жінці одягатися, одягнувся сам, запріг сани. Удвох вони натягнули на мерця його одяг, потім затягли на сани, і Силантій поїхав просто під будинок Данила Назарова. Попросився до самого в світлицю, а коли той незадоволено вийшов, коротко розповів: прийшов до нього на хутір незнайомець із тайги, нічого не встиг пояснити — спочатку марив. Потім віддав Богові душу. Пачпорту при ньому нема, хто він і звідки — невідомо.

Данило Назаров вийшов за ворота, придивися до бородатого обличчя. У нього виникла велика підозра, що чоловік цей — один із тих божевільних, котрі десь місяць тому шукали в Данилівці такого самого божевільного, який о цій порі поведе їх у такі хащі, куди навіть лихі люди не ховаються від імператорської поліції. Ніхто не ризикнув їх вести, божевільні переночували в добрих людей і пішли собі далі. Відтоді про них ні слуху, ні духу. Не вони перші в тайзі зникали…

Звичайно, своїми здогадами поміщик Данило Назаров не поділився з мужиком Силантієм Рогожиним. Звелів лише закопати тіло на краю сільського цвинтаря, поставити дерев’яний хрест, а отець Герасим відслужить по новопреставленому панахиду.

1916 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Західний Сибір

Мисливці обклали барліг. Силантій Рогожин поплював на долоні, перехрестився, взяв довгу жердину і з силою застромив її всередину, почав ворушити. З барлогу почувся злобний рик, і величезний бурий ведмідь виліз перед очі мисливців.

Гримнуло відразу кілька пострілів, кулі влучили в боки. Силантій стояв перед ним попереду всіх, тому розлючений поранений ведмідь кинувся просто на нього. Відкинувши жердину, Рогожин швидко зняв з плеча рушницю, звів курок. Промахнутися з такої відстані він не міг, але звір виявився на диво швидким — наче величезна, незграбна, але на диво поворотка блискавка, він налетів на чоловіка і всією тушею повалив його на землю. Побачивши просто біля обличчя страшну червону смердючу пащу, Силантій дико закричав. Клацнули зуби, і Рогожин лише встиг виставити перед собою правицю — рука опинилася між щелепами. Вони стулилися, мисливець від дикого болю знепритомнів.

Напад і розправа відбулися так стрімко й несподівано, що решта людей розгубилася. Лише виразний хрускіт кісток привів усіх до тями, і ведмедя буквально розстріляли з різних боків, псуючи шкіру, потім скинули тушу з Силантія, хтось добив звіра ножем.

Друзі данилівського поміщика, для яких Силантій організував полювання на ведмедя, доставили скаліченого та ледь живого Рогожина додому. Данило Кіндратович послав за лікарем, а поки той не приїхав, жінка лише промила Рогожину рани, обливаючись сльозами, і перев’язала скалічену руку полотняними бинтами.

Професора з Томська привезли тільки під ранок. Він швидко оглянув пораненого, зітхнув, помив руки, повернувся до принишклих дружини та сина-підлітка.

— Велика втрата крові. Два ребра зламано, голова розбита, одна рука взагалі на чесному слові тримається. Наряд чи я зможу бути вам чимось корисним.

— Як же, пане лікарю? — почала скиглити жінка. — Ми заплатимо… Золотом, у нас є…

— А ви можете заплатити сонцю, аби воно не заходило? — філософськи запитав професор із Томська. — Не розумієте? Отак. Тут медицина безсила, н-да. Я про всяк випадок побуду в Данила Кіндратовича. Раптом якісь покращення будуть, хоча…

Цілий день Силантій бився в гарячці, а під вечір раптом прийшов до тями й покликав до себе Спиридона. Говорив він тихо, хлопець мусив нахилитися мало не до самих губів, аби почути, що говорить батько.

З усього сказаного Спирка зрозумів — батько знає, за які гріхи йому така кара. Наздогнала його смерть за те, що дав померти п’ять років тому незнайомому чоловікові, який вийшов із тайги й попросив у нього допомоги. Спирка знав, про кого батько говорить, лише кивав і слухав далі: той чоловік знав, як дістатися до великого золотого родовища. Сам Силантій не розбереться в тих каракулях, які знайшов при незнайомцеві, а він, Спирка, повинен. Саморобна карта захована за іконами. Там лежить і золото — за весь час Рогожин так і не наважився обміняти скарб незнайомця на асигнації.

Вночі Силантій Рогожин помер.

Поховавши батька, Спирка не став довго думати: прихопив карту, кисет і подався прямо до Данила Кіндратовича. Адже грамоті він був так само мало навчений, як і покійний Силантій. Тому так міркував — нехай Назаров викликає паничів із Томська, вони розберуться, що до чого, а його, Спиридона, щедро нагородять. Було Рогожину-молодшому лише шістнадцять років, і хотілося йому знайти собі тепленьку місцинку біля хазяїна Данилівки. І свій щедрий подарунок вважав виявом відданості та бажання служити Данилові Кіндратовичу не за страх, а за совість.

Усе повернулося не так, як задумав Спирка. Назаров його вислухав, покивав головою, подарував срібний карбованець, пригостив казенною горілкою, обіцяв щедру винагороду, якщо намальована карта справді вкаже шлях до золота. Полетів Спирка додому, наче на крилах.

А за два дні прийшли жандарми й забрали його під крик та сльози матері. Убивця ваш синок, казали їй. Хай молиться, аби шибениці уникнув за свої злодійства.

За жандармами надворі спостерігав Данило Кіндратович Назаров зі своєї брички. Коли закутого в кайдани Спирку посадили на воза, він звелів візниці їхати геть. Начальник томської пошукової поліції зайвий раз довів Данилівському поміщикові свою щиру дружбу.

Хай рогожинський виблядок побуде подалі звідси. Раптом ця історія з золотом не така вже неймовірна…

1936 рік

Тюменський район

Західний Сибір

Тридцять працівників карного розшуку на весь район. Людей не вистачало. Особливо якщо врахувати, що всі сили начальник розшуку Клим Соболь кинув на знешкодження банди Спиридона Рогожина.

Іноді здавалося, що чисельність рогожинців перевищує кількість працівників усієї тюменської міліції. Ну, принаймні дорівнює їй. Соболь мав про банду більш-менш чітке уявлення: активно діючих стволів там не більше десяти, зате мало не в кожному селі в Рогожина була своя агентура. Що вже казати про саме місто, в якому Спиридон міг розчинитися, наче цукор у воді.

Переховувалися бандити десь у тайзі. Щойно загін міліції вирушав на пошуки, Рогожин, без сумніву, отримував про це інформацію від вірних йому людей. Уже кілька разів міліція потрапляла в засідку, сутичка виходила нерівною, бандитських трупів на місці короткої сутички не лишалося. Зате за два роки, відколи Рогожин з’явився в цих місцях, Соболь особисто поховав одинадцять товаришів. Відчував власне безсилля — і бісився від цього.

Про Спиридона Рогожина він знав досить багато. Родом із Данилівки, батька заламав ведмідь, мати померла після революції. Кажуть — від голоду. Тамтешній поміщик Данило Назаров, розстріляний більшовиками, нібито влаштував так, аби хлопця заарештували й засудили. Коли почалася революція, він разом із іншими кримінальними злочинцями опинився на волі. Ідейних переконань — жодних: приставав до різних бандитських зграй, кілька разів сидів, останній раз потрапив за грати чотири роки тому, разом з кількома приятелями влаштував зухвалу втечу і ось тепер майже два роки тероризує околиці.

Але Соболь не міг зрозуміти, чому Спиридон Рогожин уперто не йде звідси кудись в інше, безпечніше місце, де легше загубитися. Навряд чи через те, що добре знає рідні місця. Адже його шукають і будуть шукати, поки нарешті не зловлять або не застрелять. А коли впіймають, то однаково засудять до вищої міри соціального захисту — надто багато на ньому крові. За логікою, краще забратися звідси чимдалі. Проте Рогожина тут щось або хтось тримає.

Коли Соболь дізнався, що на Прониному хуторі в бандита коханка, причому там стосунки значно серйозніші, ніж це буває в подібних випадках, йому здалося — ось воно, те, про що здогадувався. Подальша оперативна перевірка показала: в Люби Хорошилової, коханки Рогожина, є син, хлопчик Федір тринадцяти років. Саме тоді, у двадцять третьому, Спиридон активно промишляв у рідних краях разом із бандою Гната Болотного. А потім, у двадцять четвертому, отримав п’ять років за бандитизм. І нібито Люба Хорошилова носила йому передачі аж у Томськ. Та й потім, кажуть, їздила на побачення. Коли він відсидів і вийшов, його бачили на Прониному хуторі. Виглядало, що Любин хлопчик — це син Спиридона Рогожина. Ось вам, товариші міліціонери, і зачіпка.

Операцію вирішили готувати обережно, залучивши на початковому етапі лише обмежену кількість людей, аби уникнути витоку інформації. Семеро озброєних оперативників чергували біля Прониного хутора дві доби, спали по черзі й харчувалися сухим пайком. Сам Соболь дозволяв собі відключитися лише на пару годин. Під вечір третього дня, коли зарядив бридкий дощик, Спиридон Рогожин таки навідав свою коханку.

Власне, Соболь не припускав думки, що на хутір о такій порі може прийти хтось інший, окрім Рогожина. Обличчя того, хто, скрадаючись, вийшов із тайги й переліз через паркан, ніхто з міліціонерів не помітив. Але, за відомостями Соболя, бандит завжди приходив сюди сам-один, повністю впевнений у своїй безпеці. Він мав на те підстави: про коханку з Прониного хутора у карному розшуку стало відомо зовсім випадково. Дівуля конспірувалася, наче завзятий підпільник.

Міліціонери швидко й тихо оточили будинок. Соболь звелів лейтенантові Міхоношину стати під вікном спальні, сам постукав у двері, бо не тішив себе надією, що Рогожина можна виманити з будинку хитрощами. Його треба брати штурмом.

— Відчиняйте! Міліція! Рогожин, будинок під прицілом! — закричав він, гамселячи у двері кулаком. Усередині не чулося жодних рухів, аж раптом брязнуло скло, щось вигукнув Міхоношин, гримнув постріл, другий, третій.

— Є, товаришу Соболь, є! — пролунав радісний крик.

Двері й далі ніхто не відчиняв. Соболь, ковзаючись по мокрій землі, оббіг будинок, побачив Міхоношина, що височів над застреленим бандитом, не знав, хвалити його за влучну стрільбу чи лаяти, нахилився й перевернув убитого обличчям догори.

Тим часом збіглися решта міліціонерів. У них на очах начальник карного розшуку Соболь спересердя копнув носаком чобота тіло, рвучко підвівся й вигукнув:

— Не він! Тут щось не те, хлопці! Бути такого не може, але до Любки прийшов не він…

Щойно він це промовив, як із-за паркану почувся насмішкуватий голос:

— Ну, що там у вас? Лягаві, будинок під прицілом! А там уже два дні як нікого нема! Спати треба менше, ідіоти, коли хочете Рогожина просто так злапати!

Замість відповіді Соболь вихопив із кобури наган і послав кулю в паркан. Інші міліціонери теж схопилися за зброю. Але бандити не поспішали — Рогожин напевне знав свої переваги, поза всяким сумнівом пронюхав про засідку, якимось неймовірним чином вивів Любу з сином, а тепер збирається розправитися з лютими ворогами.

Соболь, бойовий командир, поранений на колчаківських фронтах, бачив перед собою лише одне рішення — повести своїх людей на прорив. Бандити зустріли їх вогнем, двоє міліціонерів упали під кулями тут же, решта залягли. Бій вийшов короткий — міліціонери не могли більше відстрілюватися через нестачу набоїв, Рогожин звелів своїм припинити стрілянину, і бандити, довівши свою силу, неушкоджені пішли в тайгу, на прощання підпаливши хутір. Соболь скреготів зубами від приниження та безсилої люті, але тільки це він і міг робити.

Після цього терпець урвався. З Томська прислали роту червоноармійців, виділену відділом ОДПУ, банду Спиридона Рогожина викурили з тайги, самого Рогожина вбили в перестрілці, тих, хто лишився живий, засудили до страти як особливо небезпечних злочинців.

Правда, Соболь так і не дізнався, куди поділися Люба Хорошилова з сином Спиридона, Федором. Він особисто запитував про це бандитів на допитах, але про жінку з хлопчиком ніхто нічого не чув.

Вони ніби розвіялися за вітром.

Сьогодні УКРАЇНА. 2004 рік

1

— Ми або догралися, або загралися, — Моруга прикурив третю сигарету від недопалка другої. Він єдиний з усієї компанії курив, і це дратувало лише Бурта, колишнього запеклого курця. Славко покинув курити два роки тому, бо одного разу під час чергового депресивного періоду підрахував: на цигарки він витрачає грошей більше, аніж на спиртне, а в спиртному він себе ніколи особливо не обмежував. Просто випивав він, як не крути, не щодня, зате скурював майже пачку на день. Тому Бурт прийняв героїчне рішення звільнити свій бюджет від витрат на куриво. І коли це здійснилося, Шульга проголосив: ось типове підтвердження того, що всі позитивні зміни і в житті людини, і в суспільстві відбуваються лише за умови економічного стимулювання.

— Ми поки що не гралися, — зауважив Кошовий. — Ніхто не думав про аж такі серйозні наслідки.

— Для чого оце зараз мусолити — думав, не думав, дала, не дала? — Бурт підійшов до вікна, визирнув на вулицю з висоти шостого поверху. — Цікаво, нас пасуть чи ні?

— Кому треба нас пасти… Ще один у штірліца не награвся…

— Досить уже вам, — Шульга розумів — хлопці завели пусті теревені через те, що справді не уявляють собі, як треба діяти в подібній ситуації. Усі погодилися тільки з одним: доньку викрасти легше, але ті, хто розшукав і викрав Галину, свідомо не пішли простішим шляхом. Вони довели Ігореві: усі спроби заховати дружину, доньку, заховатися самому, тікати світ за очі чи захищатися в інший спосіб кінець кінцем виявляться марними. Тому краще змиритися, зробити те, що вимагається, і життя знову стане прекрасним.

— Може… Може, ти б подумав, мужик, і ну його, той зошит? — Кошовий пропонував такий вихід уже не вперше відтоді, як почалася вся ця історія. — Ми навіть не знаємо, наскільки правдива ця казка про скарби. До того ж ми особисто з цього нічого не будемо мати. Навіть — навіть! — якщо це все має під собою реальну основу…

— Знаю, знаю — на золоте родовище, яке знаходиться в Росії, не може претендувати будь-яка інша держава. Тим більше — її громадяни. Чули сто разів, — відмахнувся Шульга. — Ти ще плакатик напиши і на своїй конторі повісь: «Я охоче сплачую податки!»

Справа ось у чому: підприємець Михайло Кошовий справді пишався тим, що свідомо не працює з «чорним налом» і старанно сплачує податки в держбюджет. Він навіть говорив про це в одній телепрограмі, серед учасників якої він виявився чи не єдиним, хто свято вірив — сплачені податки йдуть на підвищення пенсій та зарплат бюджетникам, і за великим рахунком працюють на економіку держави. Коли друзі збиралися за спільним столом, у певний момент розмова зводилася до того, що Шульга, Моруга, а особливо — Бурт починали глузувати з принциповості, а коли глянути з іншого боку — наївності та дурості Кошового.

— Так, тільки не починайте зараз! — втрутився Антон, передчуваючи, що зараз розмова піде за традиційною схемою. — Галина не хоче віддавати нотатки діда бандитам. Це її спадщина, а коли так — то її право боротися за неї й не від давати в чужі руки. І не нам з вами з’ясовувати, тим більше — зараз, справді її дід знайшов у Сибіру унікальне родовище й хотів використати скарб на розбудову української держави в тайзі, чи це — сюжет для пригодницького роману або фільму. Навіть якщо це так, навіть якщо нам, цинікам, такі мрії видаються наївними, ситуації, в якій Галя, дружина нашого друга, опинилася тепер, це не змінить. Я не правий?

— Правий, правий, і твоя правда так само нічого не міняє, — огризнувся Михайло. — Припустімо, зошит — єдина пам’ять про діда, якого Галина навіть у очі не бачила…

— Чому «припустімо» — так і є, — перебив Ігор.

— Добре, — погодився Кошовий. — Невже ви думаєте, що дід, аби був зараз живий, не викупив би онуку і не віддав би бандитам триклятий зошит?

— Ого, куди ти забрів! — Моруга аж присвиснув. — Ті, хто платять податки, завжди дуже легко здаються. Легше відкупитися, аніж боротися, правда?

— До чого тут податки, скажи, до чого? — знову почав заводитися Кошовий.

— А я тобі зараз скажу, — Антон роздавив бичок об дно попільнички, став перед Михайлом, засунув руки в кишені штанів, почав гойдатися з п’ятки на носок. — Ти, хлопче, такий самий наївний, як дід Галини, котрий заварив усю цю кашу. Бо мрії про можливість створити на території Союзу ідейно, економічно, культурно та фінансово самостійну державу виглядають благородно, але так само наївно та романтично, як оці твої переконання, що гривні, сплачені як податки на додану вартість, різні там хабарі під шапкою спонсорської допомоги та благодійного внеску, додаються до заробітної платні бідніших за тебе людей, ідуть на розвиток дитячих будинків, дитсадків, шкіл, бібліотек і всього такого іншого. Бюджет, чувак, аби ти знав — це просто велика кишеня для кількох тисяч тих, кого ти обрав керувати державою і собою як громадянином. Тебе, Мишко, влаштовує будь-який стан речей за умови, що тобі при цьому доведеться робити мінімум тілорухів. Ти в школі комсомольським активістом не був, але на загальних зборах просиджував та комсомольські доручення виконував, витрачаючи на це дорогоцінний час. Чому? Ти ідейний? Ні фіга — просто якби ти захотів раптом жити особистим життям, а не суспільним-корисним, тобі б довелося доводити своє право на особисте життя в той час, коли інші комсомольці трахаються на благо якоїсь там ідеї. Баластом, старий, бути простіше. Ти й тепер свої права не відстоюєш, а купуєш. За ті самі хабарі. І таких як ти — легіони. Ви всі не розумієте, не хочете розуміти — краще домогтися, аби вам дозволили суму, яку ви витрачаєте на податки в бездонну бочку, витратити цільово. Скажімо, фірма «Флуп» раз на місяць передає ті відсотки, що нараховуються як податок, на школу, дитячий будинок, бібліотеку. Ось вам і підвищення платні бюджетникам.

— Дурний ти, — на диво спокійно промовив Кошовий. — В усіх державах люди сплачують податки.

— Так, але в нормальних державах платник податків має право вимагати від тих, хто за рахунок їхніх податків живе, нормальної роботи. А в державах колишнього Союзу ця практика поки що не прижилася. Скажеш, не так? Ото краще мовчи, я закінчу: тобі легше відкупитися, аніж боротися. Від держави, від бандитів, різниці нема. Це раз. Навіть якщо Галя просто хоче зберегти зошит як пам’ять про діда, вона має таке право. Це — два. Ось дві причини, чому ми не повинні віддавати зошит ані бандитам, ані комусь іншому, хто там на нього претендував. Отепер скажи, що я не правий.

Запала мовчанка. Моруга витягнув руки з кишень, підійшов до столу, підсунув до себе попільничку і знову закурив. Бурт відвернувся до вікна. Шульга прихилився спиною до одвірка. Кошовий зробив крок у бік виходу, потім розвернувся й сів у крісло. Деякий час вони чули лише цокання годинника.

— Які будуть думки? — порушив тишу Ігор. — Я ж вас для цього гукнув, а не для того, щоб ми визначили, який Мишко придурок у своїй наївній вірі в державу.

— Ніхто не…

— Ша! — перебив Антона Славко. — Тихо. Закрили тему, мужики, бо добром усе це не скінчиться.

— Я хотів пояснити…

— А ми почули! — підніс голос Шульга. — Досить. У мене дружину забрали бандити. Приймати їхні умови я не хочу, вона так само, думаю, проти. Чому я так думаю, скажу — вона сама заховала його, навіть я не знаю, де він. Аби Галя назвала викрадачам це місце, все вже давно б скінчилося. Отже, варіант задовольнити вимоги відпадає. Ще пропозиції?

— Піти до ментів. Нічого не пояснювати — невідомі тримають дружину силою, погрожують, ну, хай гроші вимагають абощо…

— Не піде, Мишку, — зітхнув Ігор. — Так діяти правильно, але не піде. Ми вже говорили — невідомо, чи куплені менти. Судячи з можливостей наших бандюків, таке не виключається. І потім, немає доказів, що її викрали. Складу злочину поки що не видно.

— Менти живуть не лише з твоїх податків…

— Та харош уже, Тоха, твою дівізію! — гаркнув Бурт, Моруга підняв руки вгору, демонструючи капітуляцію. Кошовий навіть не глянув у його бік.

— Виходить, варіантів зовсім не лишається, — промовив він. — Ми навіть не знаємо, де вони тримають Галю. Чернівці — слабенький слід, тим більше, що тебе попередили — завтра її вже там не буде.

— Тоді я про тебе й подумав, Кошовий.

— Про мене?

— Про тебе. І твій легальний законний бізнес. Я дав електронну адресу свого офісу, на неї завтра повинні надіслати фотку Галини зі свіжим газетним номером. Заперечень поки не було.

— І до чого тут мій бізнес?

— Не розумієш? Там відіб’ється зворотна адреса. Та, звідки пошту посилали.

— Ну, це нам нічого не дасть. Електронна адреса — це ж не будинок у Вологді з різьбленим палісадом за номером один.

— Ти ж спец, Мишко. Фірма комп’ютерами займається, спеціалістів повно. Я знаю, що теоретично, застосувавши певні знання та вміння, можна вирахувати за зворотною електронною адресою не лише місце, де стоїть комп’ютер, а й адресу будинку й місто, де він знаходиться, — Шульга переможно глянув на друзів. — Я в кіно колись таку тему бачив, мені відразу в голову стрельнуло. Особливо коли побачив адресу мейлу на візитівці в того посильного. Іншого сліду в нас просто немає. Ну, чого кислі? Хіба ми не перемогли?

Тепер усі дивилися на Кошового. Він замислено потер підборіддя.

— Розумієш, гм, Ігоре… Теоретично, саме теоретично, подібна операція справді можлива, я навіть десь читав про таке. Але для того, щоб за електронною адресою вирахувати поштову, потрібні спеціалісти не такого рівня, як мої комп’ютерники. Вони збирають і продають техніку, налагоджують її, вдосконалюють, модернізують, консультують, є в мене на фірмі навіть один хакер середнього гатунку. Ти пропонуєш щось зовсім недосяжне для моїх можливостей. Вибач, старий, дуже хотів би допомогти…

Знову запала мовчанка, яку цього разу порушив Бурт:

— Куме, а ти в якому кіно таку тему бачив?

— У американському. Потім у нашому, в смислі, російському щось проскакувало.

— У а-ме-ри-кансь-ко-му, — промовив Славко. — Бач, як усе складається. У тебе й американці підходящі є, які так само на дідову спадщину дзьоби роззявляють.

Усі троє були в курсі про російських та американських візитерів. Тепер чоловіки перезирнулися.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Можна скористатися технічними можливостями ймовірного супротивника. На війні так: захопив ворожу зброю чи там техніку — воюй нею проти того ж таки ворога. Або просто використовуй для своїх потреб. Просто все, — пояснив Бурт. — Зв’язок із американцями в тебе є?

2

На американцях були однакові світлі сорочки з коротким рукавом. І краватки, незважаючи на липневу задуху.

Вони ніби нікуди не зникали. З Ігорем говорив Джейсон Борн, сприйняв запрошення зустрітися як належне, у призначений час вони разом із Майком Хаммером чекали на Шульгу й Кошового в Оболонському парку. Бурта вдалося відмовити від особистих контактів із ненависними йому американоїдами лише в один спосіб: йому доручили сидіти в машині, стежити за розмовою здаля і прикривати тили. Хоча за безпеку власних тилів Ігор у даному разі не хвилювався. Щоправда, свою проблему виклав американцям дещо спонтанно, говорив плутано, затинався, аж поки Борн не взяв розмову в свої руки.

— Наскільки ми вас зрозуміли, пане Шульга, ваша дружина в небезпеці.

— Так. У дуже серйозній, як мені видається.

— Як вам видається?

— У дуже серйозній. Без варіантів.

— О’кей. Ви готові повернутися до переговорів із нами саме з цієї причини? І вам байдуже, що ми тут представляємо виключно інтереси Сполучених Штатів?

— Так.

Хаммер щось уривчасто промовив Борну англійською, той наморщив лоба, потім обличчя його просвітліло, рот розтягнувся в посмішці.

— О, йєс. Мій колега згадав, як у вас це називається: поки смажена курка не дзьобне в зад.

— Півень.

— Що є півень?

— Півень. Смажений півень, не курка.

— Хто півень?

«Ти», — хотілося сказати Шульзі, але він стримався, спокійно пояснив:

— Правильно приказка звучить так: поки смажений півень не клюне в жопу. Ваш колега, містере Борн, правильно вловив нюанси справи. Є ще одна приказка на цю ж тему: поки грім не гримне, мужик не перехреститься.

— А ви завжди доводите ситуацію до такого стану? Коли півень клює чи грім гримить?

— Давайте тепер це не обговорювати, — втрутився Кошовий. — Ви зможете допомогти?

— Ми — це хто? — уточнив Борн.

Кошовий із Шульгою перезирнулися.

— Звичайно, не як приватні особи, котрі перебувають в Україні в статусі гостей.

— Ви готові відновити переговори стосовно предмету, який цікавить Сполучені Штати?

— Готові.

— І ви готові врахувати наші інтереси без додаткових фінансових претензій?

Шульга приречено зітхнув.

— Зошит, який так цікавить вас… як представників інтересів Сполучених Штатів… словом, про місце його знаходження знає лише Галина. Тому врятувати її — означає врятувати зошит із бандитських лап. Я сам готовий заплатити будь-яку ціну за її свободу, тому будемо вважати, що ми домовляємося про обмін. Ви допомагаєте врятувати Галину, за це ми передаємо вам зошит її діда. Де підписуватися кров’ю?

— Ну, пане Шульга, не треба сприймати нас як емісарів Диявола. Ми лише виконуємо роботу, за яку нам платять. Конкретно, що можемо зробити ми?

— Встановити місцезнаходження комп’ютера, з якого завтра вранці на електронну адресу мого офісу пошлють фотографію Галини. І спробувати простежити рух цього комп’ютера.

— Як ви собі це уявляєте? — брови Борна стрибнули вгору. Хаммер далі лишався незворушним, дивився на співбесідників, наче на малих дітей або дорослих ідіотів.

— Я поясню, — тепер слово взяв Кошовий. — Бачте, панове, я торгую комп’ютерною технікою і дещо розумію. Можу робити певні висновки, — він зітхнув, наче бігун перед стартом. — Вони грунтуються на припущенні, що викрадачі справді виконують замовлення солідної злочинної групи, але можливості її не безмежні. Тобто є два варіанти: вони або справді возять Галю з міста до міста, або користуються різними комп’ютерами й різними адресами, але пошту все одно відправляють з одного місця. Цей варіант більш бажаний, але мені здається, що бандити все ж таки переїжджають від одного міста до іншого. Просто так, вони тішаться своїм умінням заплутувати сліди.

— Ви або психолог, пане Кошовий, — Борн зробив у його прізвищі наголос на другому складі, — або справді маєте чи мали відношення до спецслужб.

— Це хлопський розум, до чого тут ваші спецслужби.

— Як це — хлопський розум?

— Потім поясню, не будемо відволікатися, — Антон знову зосередився. — Навряд чи викрадачі тягають із собою громіздкий системний блок разом із монітором. З іншого боку, навряд чи в кожному місті, куди вони прибувають, у них є, так би мовити, представництво. Така собі конспіративна квартира, обладнана необхідною технікою. Ми справді маємо справу не зі спецслужбами, а зі звичайними кримінальними злочинцями, хоч би яким різновидом криміналу вони займалися. До чого я веду: єдиний можливий варіант — у них із собою портативний комп’ютер, ноутбук. Він працює від мережі й на батарейках. До інтернету можна підключатися за його допомогою прямо на ходу. Це дає нам перевагу: його місцезнаходження можна простежити так само легко, як визначити, де знаходиться мобільний телефон за одним лише коротким перехопленим дзвінком. За умови, якщо від мобільника не від’єднали батареї. Те ж саме з ноутбуком — поки в ньому стоять елементи живлення, поки вони заряджені, зафіксувати і простежити його пересування за наявності відповідної апаратури не аж так складно. Звичайно, я можу помилятися, але тоді лишається варіант, що комп’ютер, яким бандити послуговуються, стоїть на столі в квартирі чи будинку за певною адресою. А нам просто морочать голову, користуючись різними поштовими серверами та скриньками. Це — ще простіше. Тепер, панове, слово за вами.

Реакція Майка Хаммера виявилася блискавичною.

— Ви знаєте, скільки коштує така операція?

— А ви знаєте, скільки коштує інформація, записана в зошиті? — відбив удар Шульга.

— Мій колега має рацію, — втрутився Джейсон Борн. — Справді, теоретично це можливо, але нам доведеться залучати певні сили, досить дорогі технічні засоби, і врахуйте — ці дії незаконні в чужій країні…

— Ваші пропозиції взагалі незаконні, так само, як і предмет нашої розмови та зустрічі, — різко промовив Шульга. — Як законослухняний громадянин, я мусив повідомити про сумнівний контакт із сумнівними американцями Службу безпеки, але в мене немає такого бажання. У даному випадку нам легше погодитися взяти участь у незаконній операції, сподіваючись на її успіх, аніж іти законним шляхом, який наперед приведе до провалу операції й напевне — загибелі моєї дружини.

— Давайте, нарешті, визначимося, — Джейсон Борн переплів пальці обох рук, порухав ними, розчепив цю конструкцію, поправив краватку. — Ви, українці, за нашими даними, маєте таке саме право на сибірське золото, як і ми. Отже, способи розрахунку за незаконну допомогу так само видаються нам незаконними. Викрадено людину — звертайтеся до поліції чи міліції. Нехай ті, кому ви платите податки, ламають собі голови над вашими складнощами. Згаданий зошит узагалі може не фігурувати. Згоден — міліція не вирішить вашої проблеми. Після її втручання ви, пане Шульга, навряд чи побачите живою або неушкодженою свою дружину. Не дивіться на мене так, із нашою хваленою поліцією така ж сама історія. Але проблема лишиться, вам і далі не дадуть спокою, тож рано чи пізно доведеться розкрити державі карти. Знаєте, що після того почнеться?

— Здогадуюсь.

— Так от: ви здогадуєтеся далеко не про все. Погані україно-російські стосунки погіршаться ще більше, вам і вашій родині не буде спокою до кінця життя. До чого я це кажу? Аби ви знали — ви, особисто ви, порушуєте українські закони ще більше, ніж ми, даючи згоду розпочати незаконну напіввійськову операцію. Адже в разі невдачі ані імідж Сполучених Штатів, ані ми з колегою особисто аж ніяк не постраждаємо. Найгірше, що може статися — нас відкличуть з України, переведуть на якусь іншу ділянку роботи. А вас усіх можуть реально звинуватити в шпигунстві на користь США. Думаєте, у вашій державі таке неможливо?

— Два роки тому в Чернігові кількох пенсіонерів судили за спробу державного перевороту. Причому — військового, — Шульга скривив у посмішці кутик рота. — Так що стосовно нашої нинішньої держави ми не маємо жодних ілюзій. Але ж це не означає, що ми готові продати її секрети. Ви, пане Борн, щойно самі підказали виправдання для моєї власної совісті. Інформація про золоте родовище в Сибіру — справді не український секрет. Хоча й зберігає його вже третє покоління українців. Ми готові обміняти російську таємницю та свободу для моєї дружини Галі. Формально інтереси України тут не постраждають. Бачте — ніхто не хоче попадатися, тому і ми, і ви повинні діяти обережно.

— Ну, про це можна було й не говорити спеціально, — тепер Борн посміхався уже на весь рот, демонструючи ряд білих доглянутих зубів. — Я радий, що ми зрозуміли одне одного. До справи: коли точно вам пришлють завтра листа електронною поштою?

— Час ми не обговорювали. Вранці.

— О’кей. Коли починає працювати ваш офіс?

— Звичайно — з дев’ятої.

— Не будемо міняти усталеного розкладу. До речі, панове, за вами стежили, коли ви їхали сюди?

Тепер перезирнулися Шульга й Кошовий. Справді, про це повинні були подбати передусім вони. І якщо їх справді пасли, якщо тепер їхня зустріч проходить під бандитським контролем… У обох забракло слів, Джейсон Борн помітив це, похитав головою:

— Даремно я похвалив вас, панове. Ви навіть шпигунські фільми не дивитеся регулярно. За вами не стежили, можете бути спокійні.

— Звідки така впевненість?

— Усе дуже просто, пане Шульга. Ми призначили вам зустріч через дві години після вашого контактного дзвінка, правильно?

— Ну… так…

— Чому не швидше? Адже ви не хочете гаяти часу, ми так само зацікавлені в цій зустрічі… Словом, панове, ми лишили собі час, аби приїхати до будинку пана Шульги, дочекатися, поки ви поїдете на зустріч із нами, сіли вам на «хвіст» і перевірили, чи не висить на ньому хтось, окрім нас. Заодно переконалися в чесності ваших намірів. Отак, джентльмени, — витримавши паузу, аби насолодитися ефектом, Борн повернувся до справи: — Отже, вночі нам потрібен ваш офіс. Там попрацюють наші фахівці. Краще, щоб вас там не було. Ключі можете не давати, замки лишаться неушкодженими. Тільки сигналізацію вимкніть. І сміливо приймайте пошту — ваш комп’ютер та мережа будуть під нашим контролем. Для контактів пропоную користуватися мобільним зв’язком. Номер вашого телефону, пане Шульга, ми вже знаємо.

Тепер посмішка американця виглядала відверто глузливою. Він не приховував свого ставлення до співрозмовників.

3

Електронну пошту Ігор Шульга отримав о дев’ятій сорок ранку.

Зворотна адреса поштового сервера йому ні про що не говорила. Знімок не зайняв багато місця: Галя сиділа на стільці, тримаючи спину прямо, наче манекен. Дивилася просто перед собою, на фотографа. На обличчі — жодного виразу, ніби позує гіпсова фігура. Газету вона тримала у витягнутих руках, так, аби можна було прочитати сьогоднішню дату, зазначену дрібним шрифтом під логотипом. Число справді теперішнє. Але ж газета…

— «Факти», — промовив Кошовий за спиною. — Бач, дурні-дурні, а хитрі, бляха. Ця ж газета скрізь продається. Хоч у Чернівцях, хоч у Тернополі, хоч у якомусь Червоноперекопську.

— А що, є таке місто?

— А ти наче не знаєш!

— Я не про те… Є Червоноперекопськ. Десь на Херсонщині, здається… Тільки я думав, його вже на якийсь, ну, я знаю, Жовтотарасівськ перейменували. Чи Новоукраїнськ…

— Тобі немає зараз про що поговорити? Розумієш, вони щось відчули, я так думаю. Але ще не знають до кінця, що саме. Тому й замаскувалися «Фактами». Адже газета по всій території України продається. Це ж не ознака регіону, як, наприклад, «Молодий Буковинець», «Тернопіль вечірній» чи, на Бога, «Дунаєвецький вісник».

— Де це?

— Що?

— Ну, останню газету ти назвав. Звідки ти взагалі стільки назв газет знаєш?

— Катаюся багато, з різними людьми спілкуюся. Намагаюся всюди пресу читати. Я ж бізнесмен, братику, розширяюся…

Та раптом Кошовий звернув увагу — Шульга запитує не для того, аби отримати якусь відповідь, а просто так, щоб не мовчати. Очі його були прикуті до монітора, а думки літали десь далеко. Кошовий кахикнув. Шульга ніби вийшов із трансу, повернувся до друга, кліпнув очима.

— Ми про щось тепер говорили?

— Ніби так…

— Про що?

— Ну, гм… Я казав, що газету «Факти і коментарі» можна купити якщо не в кожному місті, то принаймні в кожному обласному центрі та більшості повітових містечок. За великим рахунком, вони могли привезти Галину до Києва з Чернівців і тепер тримати десь тут. А тобі морочити голову.

— Може, й так. Але ж вони навряд чи підозрюють, що ми ризикнемо почати якісь рухи для її звільнення. Заморочити хочуть — так вони, чувак, на тому стоять, — несподівано навіть для самого себе Ігор грюкнув кулаком по столу, монітор аж підскочив на його поверхні. — Ненавиджу! Ненавиджу! — він замахнувся, аби гупнути вдруге, та Кошовий перехопив руку.

— Спокійно, не можна так. Тут же техніка.

— Нову мені поставиш! Безкоштовно! Не розоришся! — Шульга підхопився, відкинувши стілець, кулак влупився в стіну, з гвіздка зірвалася картина в дерев’яній рамці. — Мою дружину фотографують бандюки і присилають мені електронкою її фотки, а я нічого не годен зробити, чуєш, нічого! Не годен! Зробити!

Він знову замолотив кулаком по стіні. Кошовий узяв друга за плече, розвернув до себе обличчям і відважив ляпаса. Бив не всією долонею, лише пучками пальців, так сильніше відчувається біль. Коли чесно, Кошовий ніколи нікого в такий спосіб не намагався привести до тями, бачив подібні сцени лише в кіно, а про особливості удару пучками читав у детективах. Але, як на диво, метод виявився ефективним. Шульга заспокоївся так само несподівано, як і зірвався, видихнув шумно — так паровоз випускає пар, притулився спиною до стіни.

— Усе, все, я в порядку. Це так, знаєш… Нерви й без того на межі…

— Тримайся. Краще сто грамів випий, воно легше. Не бачить тебе Славко, від нього ти точно б у писок отримав до кривавої юшки, — Кошовий спробував посміхнутися.

— От і добре, що не бачить, — так само кволо посміхнувся Шульга. — Одного неврастеніка досить.

Дзенькнув телефон. Ігор кинувся до столу, копнувши на ходу впалу картину носаком, схопив трубку.

— Слухаю!

— Молодець, — почулося в трубці. — Значить, слухняний. Будеш слухняним, мужик?

— З ким я говорю? — голос був йому справді незнайомий.

— Тобі яка різниця? З нами ти говориш. Сам знаєш, із ким. Фотогенічна твоя жінка чи не дуже?

— Думаю, вона тепер не в кращій формі, — Шульга кивнув Кошовому, той кивнув у відповідь — ясно, хто озвався.

— Чого ти так думаєш? З нею нормально поводяться. Поки що, — пауза. — Годують, поять, газети приносять усякі. Нормально влаштувалася тітка, нема на що нарікати. То як там наші спільні справи? Надумав?

— Зошит не в мене.

— Правильно, баба твоя так само каже. Аби лиш ми тебе з дитиною даремно не зачепили. Бач, жертовне бабисько, — пауза. — Від тебе лишається тільки поговорити з нею. Будеш?

У Шульги враз пересохло в роті.

— А… це можливо?

— Вона далеко звідси. Гукнути її до трубки не можу навіть за всього бажання. Зараз я увімкну диктофон, запишу твоє звернення. Дружина отримає твого звукового листа скоро. Постарайся переконати її, щоб вона не зловживала нашою гостинністю, — пауза. — Заодно і добротою. Ми можемо бути безжальними, жорстокими, брутальними, словом, дуже поганими істотами, — Ігореві здалося, що на тому боці дроту невидимий і невідомий співрозмовник стоїть навпроти дзеркала і говорить, дивлячись сам на себе та ловлячи при цьому неймовірної сили кайф. — Ну, готовий видати кілька фраз?

— Просто зараз?

— А чого тягнути? Давай, усе пишеться, — Шульга почув, як тихо клацнула кнопка.

Він справді не був підготований до такого повороту. Але відразу зосередився, подивився на Кошового, який розумів загальну суть розмови, та не відчував нюансів, і заговорив у слухавку:

— Галю… Галю. Кохана моя Галю. Мені сказали, що з тобою все нормально. Я кажу це і дивлюся просто на тебе. Ти в мене перед очима, Галю. Дивишся на мене і не посміхаєшся. Тобі не до посмішок, я знаю. Але так само знаю, як ти вмієш сміятися. Ми ще будемо сміятися разом, коли все це скінчиться. Не знаю, що ці люди зможуть зробити із нотатками твого діда, але нехай забирають їх і лишать нас у спокої. Адже сама знаєш, скільки від того всього проблем. Я думаю, — він перевів подих, — я думаю, ми не пошкодуємо про таке рішення. Не кажи нікому, де ти заховала зошит. Скажеш це мені при зустрічі. Мене зараз чують, і я кажу не тільки для тебе — обмін можливий лише за таких умов. Тебе привозять до Києва, незалежно від того, де ти тепер. Навіть якщо в Києві… Заговорився. Словом, усе може бути. Тебе привозять сюди, викликають мене. Вони відпускають тебе, і коли ти вже будеш у безпеці, назвеш їм сховок. Хай самі забирають, навіть якщо він у нашій квартирі чи на дачі. Все, кохана. Я люблю тебе.

— А я зараз заплачу! — почулося в трубці, і невідомий на тому боці дроту зареготав.

Шульга, який іще двадцять хвилин тому готовий був трощити голими кулаками все довкола, слухав це на диво спокійно. Нарешті блазнювання припинилося, невідомий озвався знову: — Нічого, зашибісь, нормально прогнав. Тобі стіхи, братало, писати треба. Не писав?

— Не писав.

— Даремно, ги-ги… Що це ти там про якісь умови грузив? Ти серйозно?

— Серйозно. Передай своїм хазяям — усе, що вони хочуть почути, почують після того, як я заберу свою дружину.

Не дочекавшись відповіді, Ігор кинув трубку, подумав — і вимкнув телефон. Потім запитально подивися на Кошового.

— Що скажеш?

— Вони думали, буде інший результат? У смислі, для чого тримати Галю в себе добу? Невже ви б не прийняли потрібного їм рішення?

— Нічого ти не тямиш, підприємцю, — Шульга ще раз глянув на фото дружини. — Вони дали нам час, аби ми самі, розумієш, добровільно, а не під враженням від викрадення, вирішили видати їм триклятий зошит. Насправді є дві ментівські методики. Перша — тебе намагаються розколоти в перші ж години, топчуть чобітьми, натягують протигаз на голову, кладуть на «ластівку», вішають на палю, крутять яйця, вставляють у задницю фалоімітатор…

— З ким це таке роблять?

— З кожним третім. За твої ж сплачені податки. Отже, розколоти за кілька годин такої інтенсивної «терапії» можна, але ж калікою при цьому робити менти нікого не хочуть. Тому більш досвідчені діють за варіантом номер два: закривають, скажімо, тебе в камері на добу. А то й на дві. Заберуть тебе в п’ятницю ввечері. Субота, неділя — слідчого нема. На ранок понеділка ти так занудишся, що сам розкажеш усе, чого від тебе вимагають. Адже в камері дві доби без допиту навряд чи нормальний підозрюваний витримає. Коли пресують — тут хоча б щось відбувається. Принаймні ясно, чого від тебе вимагають. А доба чи дві в камері — це невідомість, невизначеність, ніби ось тебе вирвали зі звичного життя, зачинили за ґрати і забули. Зовсім забули. За ці години чого тільки не передумаєш…

— Ясно. Це називається «дати клієнтові дозріти».

— Бач, здогадався. Абсолютно точно: нам із Галею давали дозріти, хоча результат бандюки знали наперед. Ну, майже знали.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не знаю, чи козирні в нас тузи. Але козирні валети — це точно. Навряд чи вони здогадуються про існування наших американських покупців.

4

Мобільник Шульги озвався по обіді. Весь цей час Ігор не знав, чим себе зайняти, і вони з Антоном справді почали грати в «дурня», тасуючи колоду й кидаючи карти механічно. Виглядало, наче кожен із них грав сам із собою.

— Ця лінія чиста, перевірили зайвий раз, — Джейсон Борн говорив спокійно. — Коли вам цікаво, пане Шульга, почну з уранішнього телефонного дзвінка на офісний телефон. Ви його вимкнули, здається?

— Вимкнув. І не буду вмикати. Ті, хто хоче вийти на зв’язок, завжди вийде.

— Правильно, показуйте характер. Отже, вам дзвонили з Троєщини, з приватного телефону. Ми вирахували адресу, перевірили квартиру. Порожньо, власник здає її кому завгодно щодобово. Знаєте, такі собі квартирки для спраглих парочок, приїжджих, які не хочуть ночувати в готелі, чи сумнівних осіб, яким треба провести ділову зустріч на нейтральній та безпечній території. Зняли квартиру вчора ввечері. Квартирант виїхав за годину після того, як ви наговорили дружині листа.

— Ви й це чули?

— Ми виконуємо нашу частину угоди, пане Шульга. Телефон — надто просто. Є складніша робота.

— Розумію, — Ігор напружився. — Слухаю вас.

— Наші люди задіяли супутник. Пропускаю технічні подробиці, вони вам не потрібні. Результат такий: вам справді послали листа з ноутбука. І він дійсно працює від автономного джерела живлення. Наші розумники просканували цей сигнал, супутник видав інформацію на наш комп’ютер. Я так просто висловлююсь, аби ви розуміли…

— До біса лекції! Що там! Де вона?

— Де ваша дружина, поки що невідомо. А сам ноутбук рухається зараз, коли вірити супутниковій зйомці, у напрямку Києва з боку міста Львова. Принаймні, так показує супутник. Ми наклали на комп’ютері зйомки з космосу на карту України, зображення співпало з…

— Сам рухається? — нетерпляче перебив його Ігор.

— Ні. Навряд чи ноутбук може рухатися сам, навіть у вашій країні суцільних аномалій. Їде авто. Марку поки що розрізнити немає змоги, зображення тут нечітке. Швидше за все, хтось тримає його в руках або на колінах. Або — поклав між сидіннями.

— Машина їде в напрямку Києва? — перепитав Шульга.

— Якийсь час вона рухалася нешвидко, але вже майже годину водій наддав газу. Ми зачепилися, ведемо їх. У нас тут на моніторі поки що видно рухому цяточку, але можна збільшити, і побачимо контури автомобіля, — американець, судячи з усього, пишався собою та своєю можливістю користуватися суперовою технікою. — Так-так, що це тут… Ага, пане Шульга, вони перетнули кордони Львівської та… чекайте…

— Рівненської області, — підказав американцеві Ігор. — Якщо вони печуть на Київ, там іншої дороги нема. Одна ця траса. Хіба путівцями, але то навряд чи реально.

— Правильно. Тут показано — Рівненська область. Ну, партнере, поки що ми виконуємо свої обіцянки.

— Я не певен, що Галя в тій машині, — після короткої паузи промовив у слухавку Ігор.

— Роздивитися обличчя водія й пасажирів нереально навіть при наших можливостях. Супутник знімає все згори.

— Вони дуже швидко їдуть?

— Ні. Не повзуть, але й не надто поспішають.

— Ви тримаєте їх і не випускаєте?

— Ведемо. Ви щось замислили?

— Як вам подзвонити?

— Номер висвітився на дисплеї вашого мобільного телефону, пане Шульга. Ми партнери, тому краще вам поставити нас до відома про всі плани.

— За півтори години, о’кей? — не чекаючи відповіді, Ігор вимкнувся, подивився на Кошового, почухав потилицю.

— Ну, не мовчи! — поквапив його друг.

— Тут хоч мовчи, хоч не мовчи… Той чи ті, хто листується зі мною електронкою, на шляху до Києва.

— Та-ак, — схоже, Михайла мало цікавили технічні можливості, завдяки яким це стало відомо американцям.

— Скільки їх і чи Галя з ними — невідомо. Вони тепер їдуть через Рівненщину, далі — Житомирщина. Потім — Київ. У місто вони можуть заїхати десь годин за п’ять — шість. Гм… Житомирську трасу вони не минуть, це сто процентів…

Кошовий ніяк не міг уловити думку Шульги, тому вирішив промовчати. Нехай він чітко сформулює бодай сам для себе все, що крутиться тепер у його голові. Поки триває розумовий процес, для Ігоря ніхто й нічого довкола не існує. Аби чимось себе зайняти, Кошовий ввімкнув телефон, подзвонив Морузі, коротко переповів останні новини і сказав, щоб той шукав Бурта і вони підтягувалися до офісу Шульги. Видно, скоро всім знайдеться якесь діло. Ігор далі не зважав на друга, і лише коли той поклав трубку, подивився на нього так, ніби щойно прокинувся.

— Ніхто не знає, чи Галя теж їде.

— Ти це вже казав.

— Усе одно ми спробуємо перехопити машину. Американці ведуть її, а ми підемо навперейми.

— Ти знаєш, яку саме машину треба перепиняти?

— Усе просто, чувак. Усе дуже просто. Раз вони мають змогу вирахувати, що хтось везе ноутбук, із якого прийшла Галчина фотка, зі Львова до Києва, простежити нас на нашій тачці їм не повинно бути аж так складно.

— Простежити?

— Мобільник! — переможно потрусив «трубою» Шульга, потім швидко набрав якийсь номер, і вже за кілька секунд говорив із Джейсоном Борном. Кошовому як сторонньому слухачеві здавалося, ніби Ігор верзе в слухавку повну дурню, говорить щось із царини фантастики. Він хоч і мав справу з технікою, але тільки як торговець. Звичайно, він знав, чим саме торгує, але ті ж таки комп’ютери чи будь-яку іншу техніку налагоджували та готували до роботи хлопці-інженери, специ-технарі. Тому Михайло міг лише дивуватися фантазії власника невеличкого ресторану, аж поки Шульга не натиснув на відбій і не подивився на друга з виглядом абсолютного володаря Всесвіту.

5

— Він здурів, — повторив Кошовий. — Такого не може бути.

Бурт із Моругою не забарилися, прибули хвилин через сорок після телефонної розмови Шульги та Борна. А ще за двадцять хвилин Ігор детально переповів усім трьом свій план визволення Галини. Звичайно, за умови, що вона таки їде в тій машині і її не тримають десь окремо. Навіть коли так — усе одно вони мусять ударити у відповідь, по можливості захопити заручників і почати свою гру.

Славкові Бурту цього було досить. Він уже бив копитами, ніби породистий скакун на іподромі в очікуванні старту. Тому, ясна річ, не дуже вглиблювався в особливості плану, запропонованого Шульгою. А виглядало все ось так.

За чотири — п’ять годин машина буде в Києві. Приблизно за дві з половиною години виїде на пряму житомирську трасу. Перехопити її треба раніше, максимум — на підступах до міста. Для цього Джейсон Борн готовий дати команду своїм асам-технарям, аби вони просканували мобільний телефон Шульги й вивели цю інформацію через супутник на свій комп’ютер. Таким чином, Шульга, тримаючи мобільник біля себе, почне рухатися на машині до виїзду з Києва трасою в бік Житомира, і його пересування відобразиться цяточкою на моніторі.

Своєю чергою бандитська машина рухається їм назустріч. Щойно вони порівняються, Борн дасть знати. Отже, вирахувати ворога буде легко й просто. Лишається розвернутись і йти в нього на «хвості», шукаючи можливості вступити в силовий контакт. Адже бандити почувають себе в цілковитій безпеці. Навряд чи вони думають, що Шульга та його друзі мають аж такі оперативні й технічні можливості для ефективних контрзаходів.

Пояснюючи свій план, Шульга навіть намалював на аркуші паперу схему, як він усе це собі уявляє.

— Нереально, — погодився з Михайлом Антон, вислухавши Ігоря. — Справді, нереально.

— Що тобі нереально? Нормальна бойова операція, навіть з офігенною технічною підтримкою! Ви чого, мужики? — щиро здивувався Бурт.

— Нічого! — в тон йому відповів Моруга. — Отой силовий контакт із ворогом ти почнеш?

— А чого ж!

— Та ясно, почнеш! Тобі аби покричати, поматюкатися та Рембо з себе покорчити. Ті, в машині, реально озброєні. Я, наприклад, стріляти не вмію. Кошовий — так само. Потім: із чого стріляти? Де ти за кілька годин зброю знайдеш? Словом, говориш усе красиво, суцільне американське кіно, а до діла…

— Ми ще не дійшли до діла! — гаркнув Бурт. — 3 такими, як ви, не те що війну — партію в шахи не виграєш.

— Ага, зате з тобою виграєш! Ти ж фігурки пересувати не захочеш. Р-раз — і всі з дошки на хрін поскидаєш! — виступив наперед Кошовий.

Шульга скреготнув зубами, голосно матюкнувся. Трійця здивовано глянула на нього.

— Ти чого?

— Нічого! Час іде, а вони топлять гівно в ополонці! Ви відмовляєтеся допомагати?

— Теоретично — ні, — стримано відповів Моруга. — А практично — не знаю, як і чим. Припустімо, наші американські друзі виведуть нас на ту саму машину, скажімо, за дві—три години. Скажімо, ми зможемо не виявити себе й висіти в бандитів на «хвості», визначаючи, куди вони подінуться в Києві. Але я, мужики, вам чесно кажу: в мене немає досвіду участі в подібних акціях. Чотири дилетанти…

— Три, — вліз Бурт.

— Нехай три. Значить, три дилетанти в прямому збройному контакті з професіоналами, нехай їх у машині так само небагато, програють однозначно.

— Правильно, — погодився Шульга. — Отут я з тобою згоден. Ви забули — можна залучити професіоналів.

— Ментам маякнути?

— До чого тут менти? Ми ж домовилися — вони завалять усе, за що візьмуться. Навіть таку старанно підготовану операцію. Американці не ризикнуть встрявати в збройну сутичку на території чужої держави. Вони без того вже на нас працюють задурно, а хто коли змушував американоїдів до такого? Зате є люди, яким нічиї закони й порядки не писані, а підготовка в них саме така, як нам потрібно. І вони зацікавлені в тому, аби працювати з нами так само на халяву. Не доходить?

Бурта осяяло першого.

6

Агенти ФСБ Росії виявилися ще оперативнішими, ніж американці. Вже за півгодини після дзвінка Шульги вони зустрілися з Ігорем неподалік від Лісового цвинтаря. Це сумне місце виявилося єдиним, куди росіяни та Шульга з Буртом могли дістатися протягом півгодини, якщо стартують одночасно. Славка Шульга взяв для підстраховки, бо не був певен, що сам зможе утримати розмову в потрібному ключі й тримати переговори під контролем. Докучаєв з Нікодімовим приїхали на брудному «бімері», довкола них розходилися запахи пообіднього аперитиву. Видно, працівники російських спецслужб не особливо завантажені роботою в українській столиці. Принаймні в середині липня.

Часу на передмову не було зовсім. Тому Шульга відразу, двома реченнями, виклав історію викрадення своєї дружини й перейшов до торгів.

— Своїми силами нам її не відбити. Власне, своїх сил у нас нема. Єдине, що ми змогли — це пропасти тачку, на якій вони їдуть. Скільки їх і чи є з ними Галя, я не знаю. Якщо ви беретеся відбити чи в інший спосіб визволити мою дружину, вона передасть записи свого діда в розпорядження російського уряду. Чи тих компетентних структур, котрі знайдуть їм застосування. Без жодних умов, без грошових винагород та почесних медалей. Отак.

По обличчях ефесбешників Ігор читав: вони перетравлюють інформацію. Процес може затягнутися, а стрілки годинника доводили, що час не стоїть на місці. Але щойно він про це подумав, як росіяни довели своє вміння в критичних ситуаціях хапати все на льоту.

— А ви, хохли, я бачу, хитровитрахані, — промовив Докучаєв.

— Ага, нічого так собі — здоров, жопа, Новий рік! — вставив Нікодімов. Далі вони почали говорити в звичній для них манері:

— Значить, досиділися, додрочилися, аж поки отака параша — хоп вашу маму!

— Де ж ви, патріоти, раніше були і що ж ви, патріоти, тут оце захищали?

— Бачте, як воно, коли на чуже добро…

— Ага, на чужий коровай рота не роззявляй!

— Правильно, на чужий вершок не роззявляй роток!

— І що ми тут тепер повинні? Війну починати?

— Третю світову? Просто так, бо ви дуже розумні й хочете за наш рахунок і рибку з’їсти і…

— І на стілець сісти? От засмажать усіх вас, як оту рибку!

— А чим ви, хохли, раніше думали? Жадібні ви, ось вам зараз і гикається…

— Ну так, гикається, бо понажиралися не свого…

— Чужого, я б навіть так сказав…

Бурт, якому дотепер не доводилося спілкуватися з цією парочкою, не витримав першим. Чоловіки стояли один навпроти одного біля своїх машин: українці мовчки, а ефесбешники — порушуючи своїми вигуками тишу цвинтаря. Славко, відсторонивши Шульгу, який, потилицею відчувши неприємності, спробував заступити йому дорогу, наблизився до Нікодімова — той стояв на крок ближче, — і, взявши його двома пальцями за комір теніски, промовив просто в обличчя, наче виплюнув:

— Ти, мордо кацапська, думаєш, даремно ми біля могил стоїмо?

— Забери лапи, чмо! — Нікодімов замахнувся, аби ляснути Бурта по руках, наче набридливу муху, та Славко, перехопивши його правицю, спробував заломити її за спину супротивника.

Нікодімов передбачив щось подібне, тому напружив м’язи.

Докучаєв зробив було крок уперед, але потім вирішив не втручатися, спостерігав за розвитком подій із цікавістю, в очах блиснув вогник азарту.

Якийсь час Бурт та Нікодімов намагалися зрушити один одного з місця, використовуючи лише силу рук. Це нагадувало армрестлінг. Тільки тут супротивники не сиділи, поклавши лікті на стіл, а стояли один навпроти одного, поїдали один одного очима, ніхто не хотів здаватися.

Нарешті, не ослаблюючи тиску, Славко прошипів крізь зуби просто в обличчя Нікодімову:

— Не врятуємо Галю — я тебе тут закопаю. Сам. Там, де мені захочеться.

Шульга ступив між ними, поштовхом плеча розвів зчеплені руки, штовхнув Славка набік.

— Брек! Не терпиться — давайте спочатку домовимося… або не домовимося. А потім, якщо не домовимося, я, господа, за цього рейнджера не ручаюся. Йому міжнародні скандали до задниці.

— Нічого собі, — Докучаєв кілька разів плеснув у долоні. — 3 такими бійцями для чого вам наша допомога? Цей же друг не лише нас — усіх ваших бандитів отут закопає.

— Персональне кладовище зробить, — вставив Нікодімов, розминаючи натруджене зап’ястя.

— Дивись, він іще нашого Президента замочить.

— Десь у сортирі.

— Легко, — Бурт картинно впер руки в боки. — Не врятуємо Галю, мою куму, вважайте — гаплик вашому самбісту Путіну.

— А він же серйозно, — промовив Докучаєв, на його обличчя лягла тінь, лоба перетнула навскоси зморшка, схожа на блискавку. Шульга шостим відчуттям зрозумів — жарти скінчилися.

— Ми не для сварок зібралися, — миролюбно промовив він. — Зовсім не для сварок та з’ясування стосунків. Вам іще потрібен зошит? Наші умови ви знаєте. Якби ми могли впоратися своїми силами, уже б давно перекрили трасу.

— Добро, — тепер Докучаєв дзвінко ляснув у долоні. — Ви точно душу й тіло готові покласти незалежно від результату. Давайте до справи. Скільки часу на підготовку?

— Немає зовсім. За моїми підрахунками, машина вже або проїхала Новоград, або під’їжджає до нього. Таким чином, можемо витратити ще годину, але це — максимум.

— Нам іменні годинники за це подарують, — буркнув Нікодімов. — У разі успіху.

— Не подарують, — заспокоїв Докучаєв. — Нам ніхто не повірить. Хіба що хохли нам довідку напишуть і печатку поставлять.

— Або ти зараз заткаєшся… — Бурт знову наліг грудьми на амбразуру.

— Він, я так бачу, застоявся в стійлі, — Докучаєв дивився повз Славка на свого колегу. — Нам усе одно люди потрібні. З нами піде. Підеш, командос?

— Куди?

— Туди! Ствола не дамо, я тебе вже боюся. Але прикрити, думаю, зможеш. Поки що в нас із вами один ворог, наскільки я розумію.

Бурт сплюнув під ноги, промовчав, та Ігор знав свого кума — перспектива взяти участь у якійсь бійці, причому з голими руками, його приваблювала завжди. Часто Славко сам собі шукав і знаходив пригоди.

— Отже, ви згодні? — перепитав Шульга.

— А як ти думав? Звичайно ми для подібних силових акцій ваших же братків наймаємо. Нам бандитські бригадири здають своїх бійців у оренду, ми чесно платимо. Просто зараз не встигнемо ні з ким законтачити. Аби час був…

— А його нема, — вкотре нагадав Ігор.

— Доведеться тоді втрьох, — Нікодімов глянув на Бурта тепер уже майже дружньо. — Машину водиш?

— Машину, танк, літак, підводного човна, велосипеда, — видав скоромовкою Славко.

— Нормально. Тоді поїдеш із нами, — розпорядився Докучаєв. — Тепер так: мені не цікаво, як ви знайдете потрібну вам тачку на трасі. Щойно бачите її — дзвінок мені на трубку. Марка, колір, номери. Тримайтеся на відстані, намагайтеся не виявити себе. Хоча траса й бандюги нібито нас із вами не чекають, але всяке може бути. Можеш їхати не на своїй машині?

— Легко, — кивнув Шульга. Він і без порад ефесбешника збирався залишити свій транспорт у гаражі, його «Фольксваген-гольф» бандити могли справді знати.

— Словом, буде як буде. Що б не сталося — намагайтеся не втручатися. Жарти жартами, але ми як громадяни Росії не хочемо, аби довкола нас опинилося кілька трупів. Спробуємо обійтися без таких довбаних крайнощів…

— Хоча без постріляти не вигорить, — закінчив фразу Нікодімов. — На цьому давайте розходитися, бо ще треба дещо підготувати.

— Ага, є в нас один варіант на подібні випадки. Простенький, тому ефективний. Навіть я сказав би — безвідмовний, — Докучаєв ляснув Бурта по плечу. — Гайда, Славік, усе пояснимо по дорозі.

Той підморгнув Шульзі, так само ляснув долонею ефесбешника й діловито вмостився на переднє сидіння в БМВ. Нікодімов сів за кермо, Докучаєв заліз назад. Коли машина від’їхала, Ігоря охопила раптова туга: попри всю шалапутність та неконтрольованість Бурта, з ним він почував себе більш захищеним, аніж у спайці з директором ресторану і торгівцем комп’ютерами.

На поясі озвався телефон. Повідомлення від «служби спостереження», як Шульга з друзями вже встиг охрестити американців.

Машина, на яку вони полювали, оминула Житомир об’їзною і тепер вирулює на пряму трасу до Києва.

7

Рухалися під супровід «Шансона».

Зазвичай Моруга, коли вони їхали кудись машиною Шульги, просив вимкнути не лише приблатнений ресторанний музон, а й узагалі радіо. Його чомусь дратувала музика в салоні не лише авто, а й маршруток, а також у вагонах поїздів. За його словами, слід цінувати таку музику, яку в будь-який момент можна скрутити і зробити тихіше. Та цього разу він, здавалося, зовсім не звертав увагу на Катю Огоньок, Міхаїла Шуфутинського, Сергія Трофіма, Олександра Новікова та Михайла Круга, що по черзі співали на хвилі «дорослого радіо» в цю годину.

Натомість Шульзі музика в салоні, байдуже яка, чомусь завжди допомагала зібратись і зосередитися. У даному випадку — на дорозі. Його «Шкода» легко йшла трасою зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, руки ніби прикипіли до керма, сам Ігор дивився просто перед собою й не був схильний починати жодних розмов.

Коли вони виїхали за Київ, Кошовий ззаду спробував пожартувати:

— Ми тут наче в задачці. Січете, мужики?

Шульга пропустив зауваження повз вуха, і Михайло змушений був повторити його ще двічі, поки Антон спереду не відреагував:

— В якій ще, бляха, задачці?

— Шкільній. З підручника, забув хіба? З пункту А в пункт Б назустріч один одному рухаються два автомобілі. Перетнутися вони повинні в точці С. У задачці запитується, через скільки годин вони зустрінуться і де та точка С, якщо відомо, що перший автомобіль рухається…

— У мене з математики завжди була «трійка», — перервав його Моруга.

— Отак? Дивись, а як же ти тоді рестораном завідуєш? Як гроші рахуєш?

— Бухгалтер для того є. В неї золота медаль і червоний диплом. Узагалі, гроші навіть двієчники рахують. Тому помовч, Мишку, зі своєю математикою. Бо не знаю, як автомобілі, а ти в пункті Бе раніше опинишся.

— Ти до чого це?

— Ні до чого! Можеш сидіти мовчки?

— Слова не скажи, — пирхнув Кошовий, але замовк. Їхня дрібна суперечка пролітала повз вуха Шульги, він лишень ледь стримувався, аби не притопити педаль газу.

Ожила трубка мобільника. Ігор зняв її з пояса, притулив до вуха, ліва рука далі впевнено стискала «бублика», швидкості водій не скинув.

— Ви зараз проминули Ка-пі-та-нівка? — почулося в слухавці.

— Капітанівка, — вони саме лишили за собою табличку з назвою населеного пункту. — Ви й таке знаєте?

— Не треба дивуватись американським можливостям, партнере, — голос Джейсона Борна чувся досить чітко, ніби він сидів поруч із ними у машині. — Вони йдуть майже з такою самою швидкістю. Я можу навіть приблизно вирахувати, через скільки та де ви можете роз’їхатися.

— Не треба. Краще дасте знати, коли саме це станеться.

— О’кей, партнере. Поки що все нормально, до зв’язку.

Американець вимкнувся. Шульга, не повертаючи голови, простягнув трубку Морузі, а передавши, знову стиснув кермо обома руками. З боку виглядало, ніби він готується злетіти, тільки не знає, коли скінчиться рульожка й надійде команда відриватися від землі.

Протягом наступної години американець подзвонив іще раз. Аби не відволікати водія, з ним говорив Антон. Нічого особливого не сталося, Борн просто знову попередив — відстань між ними та невідомою машиною впевнено скорочується. Моруга коротко подякував, повторив почуте Шульзі, той кивнув. Антон відзначив — Ігореві бракує розважливості, але тут-таки зловив себе на думці, що всі вони тепер в однаковому становищі. Жоден із трійці не знає, як слід себе поводити і, головне, як тримати себе в найближчий час.

…Ані водій, ані пасажири не зафіксували, де саме вони проїжджали в той момент, коли мобільник в Антоновій руці знову подав сигнал, і в трубці Антон почув тепер уже не такий награно безпристрасний голос Борна:

— Увага! Всім увага! Вони просто перед вами, кілометрів десять — п’ятнадцять! Перед ними немає машин, жодних машин! Ви легко їх побачите, дуже легко! Увага! Увага, чорт забирай!

— Без тебе знаю! — вигукнув Моруга, і тут усі троє побачили далеко перед собою обриси авта, яке рухалося по зустрічній. Кошовий подався вперед, навалився на спинку переднього сидіння.

Машини невпинно наближалися. Ось уже вони могли роздивитися марку — «Джип-лендкрузер». Відстань — десять кілометрів. Дев’ять. Вісім. Сім. Шість. П’ять. Чотири… Три… Два… Один!

Джип із тонованим склом промайнув повз «Шкоду». Хто в салоні, ясна річ, не роздивишся. Весь цей час Моруга тримав телефон увімкненим, і щойно «крузак» розминувся з ними, трубка зайшлася голосом Борна:

— Вони! Вони щойно проїхали повз вас! Це вони, вони, вони!

— Чуємо, — відповів Антон, і тут «Шкоду» гойднуло — не скидаючи швидкості, Шульга розвернувся просто посеред траси на сто вісімдесят градусів, порушуючи правила руху на очах у тих, хто тримався ззаду, виїхав на зустрічну смугу й погнав за джипом, намагаючись швидше скоротити відстань між ним і своїм авто.

— Ідіоти! — здавалося, Борн зараз перекричить «Шансон». — Не могли почекати! Ідіоти, ідіоти! Якщо вони помітили ваш маневр…

— Правда, Ігоре…

— Тихо! — крикнув Шульга, на мить глянувши в бік Моруги. — Тепер це вже не так важливо, ясно вам? Вони не стежать за тим, хто як на трасі розвертається! Кажу — вони не чекають несподіванок! Тому тихо будьте! Моруга, на хрін цей телефон!

— Ви чули, сер? — звернувся Антон до трубки. — Сорі, але мусите вже почекати. Бачте, як тут усе закрутилося…

Вимкнувшись, Моруга передав мобільник Шульзі, той узяв його, кинув собі під ноги. Для нього в ці хвилини існував лише «крузак», що рухався попереду в напрямку Києва.

Несподівані речі почали коїтися вже за кілька хвилин.

Просто перед «Шкодою» на зустрічну смугу по діагоналі вирулив уже знайомий трійці друзів «бімер». Розвернувшись зі скрипом, він опинився якраз між джипом та машиною Шульги, а потім, збільшивши швидкість, почав наздоганяти «крузак», відриваючись від «Шкоди» рішуче та впевнено.

— Нічого собі кацапи цирк влаштували! — вигукнув Антон.

— Цілий тобі цирк на дроті! — продовжив думку Михайло.

— Дурні або п’яні, — промовив Ігор. — От зв’язалися на свою жопу… Чого вони хочуть?

— Не так — де вони взялися?

— Тут, Мишку, все просто. Їхали за нами назирці. Ми не звертали уваги, хто висить на «хвості», дивилися перед собою. Тепер вони випасли «крузак», для цього взагалі не треба аж так багато думати. Роби, як ми — і всі діла! Мені неясно поки одне — чого вони, на хрін, хочуть?

Дуже скоро бажання того, хто сидів за кермом БМВ, стали більш зрозумілими. «Бімер» нахабно почав підрізати джипа, кидаючи йому очевидний виклик та заохочуючи до перегонів. Реакція водія «крузака» не забарилася — він вирішив не дати зухвальцю випередити себе. Тим більше не бажав поступатися йому дорогою, хоча автомобілі цілком нормально могли співіснувати на шестисмуговій трасі.

Решта машин ішла далеко попереду. Отже, заважати джипові та «бімеру» забавлятися не було кому. Зате за ними рухалося кілька авт, серед них — маршрутка з пасажирами. Не знаючи, у що виллється задум ефесбешників, Шульга про всяк випадок обігнав маршрутку й виїхав так, аби їхати просто перед нею. Бодай у такий спосіб він вирішив прикрити сторонніх людей, опинившись на лінії можливої аварії. Тепер від гонщиків-аматорів його «Шкоду» нічого не відділяло. Водій маршрутки вочевидь так само вирішив не ризикувати, бо скинув швидкість і навіть пропустив поперед себе «Опеля». Той спробував обійти «Шкоду», Шульга, подумавши, дозволив це зробити — якщо з джипа раптом поцікавляться, що робиться позаду, їхнє переслідування мусить лишитися непоміченим.

Але виглядало, що водій джипа не на жарт розпалився, роздратований нахабною «беемвухою». Джип виїхав на середину траси, посуваючи суперника ближче до зустрічної смуги. Той трохи пригальмував, і ось уже спритно обійшов «крузака», опинившись праворуч. Джип знову посунув на нього, намагаючись тепер приперти зухвальця до бровки й навіть по можливості зіпхнути його з траси. Водій «бімера» повторив той самий маневр, але цього разу джип був напоготові — водій так само трохи скинув швидкість, машина ніби повела задом, і суперникові не вдалося вислизнути. Якийсь час вони рухалися поруч, мало не впритул, та раптом «бімер» рвонув уперед, витиснувши для цього приховані сили, і ось уже він мчить попереду «крузака», навіть виклично гуде. Водій джипа коротко гуднув у відповідь, теж наддав газу.

— Дивись! — крикнув ззаду Кошовий, але Шульга й без нього вже побачив попереду поворот, а скраю біля нього — машину ДАЇ. Патрульний у формі махав дорожнім хуліганам жезлом, наказуючи зупинитися. Шульга навіть не встиг подумати про те, звідки тут раптом узялися даїшники. Та й не треба думати. Зрозумів, коли «бімер» слухняно з’їхав на узбіччя, джип так само стишив хід, виконуючи наказ, і його «Шкода» наблизилася до патрульної машини на відстань, з якої можна було впізнати Славка Бурта, котрий незле виглядав у формі сержанта-автоінспектора.

Як діяти далі, ніхто не знав. Але проїжджати повз, коли Галина, можливо, сидить у машині з тонованим склом на відстані кількох кроків, було вже вище від Ігоревих сил. Він рішуче крутнув кермо, так само виїхав на узбіччя, вдарив по гальмах і рішуче вийшов з авто.

8

Звідки в російських агентів не нова, але цілком презентабельна форма сержанта ДАЇ і новенький «мерин» із розпізнавальними знаками Державтоінспекції України, Бурта не цікавило. Головне — маскарадний костюм прийшовся йому якраз, і, подивившись на себе в дзеркало, він зробив висновок: ось той рідкісний випадок, коли чоловікові справді пасує форма. Військова чи ментівська — один хрін.

У подробиці свого плану Докучаєв та Нікодімов свого нового напарника не втаємничили. Вони про щось стиха переговорили, потім Нікодімов скочив за кермо «бімера» і кудись мотнув, а Докучаєв сів за кермо даїшного «Мерседеса», коротко сказав:

— Комплект форми лише один, тому відсвічувати будеш ти. Ясно?

— Ні.

— Ми побачимо на трасі дві тачки, які будуть злісно порушувати правила дорожнього руху. Зупинити ти як працівник автоінспекції мусиш обидві. Однією керуватиме Ваня. В іншій, якщо все вийде так, як планує твій друг, повинні сидіти наші клієнти. Ваня зараз причепиться на «хвоста» до твоїх товаришів. Думаю, в нього вийде. Отака проста оперативна комбінація. Сокирна, але іншої тепер не розробиш. Ясно?

— Машина з цими… ну… клієнтами… Вона ж може й не зупинитися…

— Може, — кивнув Докучаєв. — Але в них у машині, ймовірно, буде жінка, яку вони утримують силою. Отже, незаконно. І нема гарантії, що сержант, тобто ти, не передасть по рації прикмети автомобіля, котрий не підкорився наказу працівника автоінспекції. До того ж усе виглядатиме так, що винний у порушеннях наш Ваня. Тому клієнти як мінімум зупиняться. Чи вийдуть із салону — не знаю. Але це вже не твій геморой.

Хай так. Бурт погодився виконувати накази росіянина, промовчав навіть, коли Докучаєв демонстративно перевірив свій револьвер і заховав його за пасок, даючи Славкові зрозуміти: він озброєний, а його напарник — ні. Подумавши трохи, Бурт вирішив не порушувати питання про зброю. Він чомусь дуже спокійно розсудив — у разі чого піде в рукопашну або на бандитів, або на ефесбешників. Подібний спосіб ведення бою його особисто ще жодного разу не підводив. Навіть затятий бандюга подумає хвильку, перш ніж навести ствола на живу людину, тоді як він, Славко Бурт, спочатку лупить, потім уже думає, для чого він це зробив. Отже, заспокоїв себе він, його кулаки все одно випередять кулю.

Усе сталося так, як спланував Докучаєв. Спочатку даїшний «Мерседес» просто рухався в потоці інших машин по трасі. Далі Нікодімов подзвонив колезі на мобільний, повідомлення було дуже коротким. Докучаєв пояснив Буртові — «клієнта» ніби вдалося вирахувати, зараз Ваня пожене його просто на них, треба виходити на позицію. Славко так само перетнув трасу по діагоналі, причому навряд чи когось здивувало таке надто явне порушення з боку машини автоінспекції.

За десять хвилин Бурт зрозумів — почалося. Джип та «бімер» мчали просто на них, він легко вистрибнув з черева «мерса», зробив крок навперейми, махнув смугастою паличкою. Нікодімов зупинився відразу, джип проїхав трошки вперед і став так, щоб загородити своїм корпусом автохулігана, зробити неможливою будь-яку втечу від справедливого покарання.

Нікодімов вийшов, вигукнув бадьоро:

— Які проблеми, командире? Бач, тут декому дороги мало!

Дверцята джипа так само відчинилися з боку водія.

Поруч пригальмувала Ігорева «Шкода». Шульга, зовсім не думаючи про наслідки, вискочив мало не на ходу, обійшов капот і посунув просто на джип. Пальці стиснуті в кулаки.

Славко Бурт досі не уявляв собі подальшого плану дій ефесбешників. Але після появи на сцені Шульги зрозумів: якими б не були ці плани, вони від цієї миті полетіли шкереберть.

Дверцята джипа лунко зачинилися. Всередині був хтось, хто знав Шульгу в обличчя — інше Славкові на думку не спало. Більше він узагалі ні про що не думав. Зрозумівши — маскарад закінчено, Бурт так само рушив до джипа, обходячи машину з лівого боку.

Загарчав мотор. За мить джип зрушить із місця, і тоді…

За спиною Бурт почув дивний звук, потім щось тріснуло, і «крузак» повільно почав присідати на праве переднє колесо, з якого шумно, зі зміїним сичанням виходило повітря. Знову тріск — і праве заднє колесо так само почало просідати.

Нікодімов уже стояв біля правих задніх дверей джипа, стискаючи в руці револьвер із глушником на стволі. Докучаєв, так само з револьвером, широкими стрибками поспішав на допомогу, заходячи до машини з іншого боку.

На трасі утворився невеличкий затор, проте всю дорогу їхні машини не загородили. Ті, хто проїжджав повз них, бачили даїшну машину й більше нічим не цікавилися. Народ звик до різних міліцейських операцій, на які краще не звертати уваги, бо відразу звернуть увагу на тебе.

Силовий контакт почався.

9

Шульга добіг до джипа на мить раніше за Докучаєва, рвонув на себе передні дверцята. Вони не піддавалися, тут наспів ефесбешник, показав водієві револьвер, крикнув:

— Вилазьте, бо постріляємо к хуям!

— Скло броньоване! — почулося зсередини.

— Тоді в бак шмальнемо!

— Не дурійте! З нами заручниця, яка вас, мабуть, цікавить!

— І куди ви з нею поїдете? На чому? На хую верхи? — з цими словами Докучаєв пальнув у колесо, куля пробила покришку, повітря зі свистом почало виходити, Шульга навіть позадкував.

— Значить, так і будемо сидіти! Поки вам не набридне! — озвався той самий голос.

Почувши це, Бурт крутнувся на підборах, кинувся до «Мерседеса», сів за кермо і, перш ніж хтось устиг отямитися, трохи здав назад, виїхав на трасу просто перед джипом і завмер. Висунувши голову з вікна, Славко прокричав:

— Я контужений, блядь! Зараз як розженуся — гаплик вам усім! Розійдися, бичата, на хрін! Зараз вони побачать танковий удар! Ну!!! РОЗІЙДИСЯ!!!

І враз усі, хто бачив це — невидимі за тонованим склом люди в джипі, озброєні професіонали з російського ФСБ, що тримали джип на двох револьверних стволах, троє Славкових друзів, котрі взагалі виконували функції пасивних спостерігачів — усі усвідомили: Бурт чудово знає про наслідки танкового удару. «Мерседес» — не найгірша машина, але все ж таки не танк. «Лендкрузер» не витримав би танкової лобової атаки, але звичайнісінький «мерс» особливо йому не зашкодить. Хіба подряпає трохи передок, зате його, «мерса», капот точно набуде форми російської гармоніки. Зсунути з місця моцний джип «мерсові» вдасться хіба з десятої чи хоча б із шостої спроби. За умови, якщо водієві нема чого робити, як розганятися й таранити «крузака» знову, знову і знову. Та найгірше в цій ситуації ось що: чоловік, який осідлав «Мерседес», таки справді стане затято раз у раз атакувати джип. Аж поки не розгатить машину остаточно, ухайдокається сам чи з джипових нутрощів нарешті не виповзуть його мешканці. У цій затятості, попри очевидну нерівність сил, — очевидна перевага Славка.

Тому, зрозумівши, що Бурт не жартує, Докучаєв зробив кілька кроків убік. Нікодімов таки не поспішав відступати, тримав дверцята під прицілом. Шульга затарабанив по корпусу джипа, але Докучаєв, підхопивши його під лікоть, змусив Ігоря відійти подалі.

— ТАНКОВИЙ УДАР!!! — удруге повідомив Бурт, хряснув дверцятами «Мерседеса», машина знову трохи здала назад. Ще мить — і вона, розігнавшись, полетить просто в лобову, Бурта не зупинить навіть сам Сатана. Шульгу враз ніби паралізувало.

Та раптом ситуація знову різко змінилася. Праві задні дверцята джипа прочинилися, і просто під ноги Нікодімову незграбно вивалився опецькуватий хлопчина в білій футболці й джинсах. Усі звуки заглушив жіночий крик, зсередини показалася тендітна рука. Коротка боротьба, а потім із джипа вистрибнула розпатлана Галина, влетіла просто в обійми Нікодімову, вирвалася, копнула ногою опецькуватого і, оббігши джип ззаду, кинулася до чоловікової «Шкоди».

Заглушивши мотор, Бурт у два стрибки опинився біля джипа, підхопив опецька, рвучко підняв його, не дивлячись, коротко, без замаху, вдарив у пику. Тим часом під прицілом Нікодімова з машини вийшов іще один бандит, чоловік років тридцяти.

Тепер уже відчинились і передні дверцята. Двоє викрадачів, що лишилися, вирішили здатися без бою. Поки Нікодімов з Докучаєвим кожен зі свого боку, вправно обшукали їх, а Бурт відважив кожному штурхана, Шульга та Галина стояли між джипом та «Шкодою», не випускаючи одне одного з обіймів. Кошовий із Моругою теж вийшли до них. На цьому відрізку траси раптово стало людно.

— Вони нам потрібні? — Докучаєв кивнув на переможених бандитів.

Шульга випручався з рук дружини.

— Сідай у машину, Галю, потім поговоримо. А з цими… не знаю… — він справді розгубився. — Полонені чи там заручники мені не потрібні.

— Давай їх заберемо на шашлик! — озвався Бурт. — Не лишати ж їх отак, правда?

— Сіли он туди! — Шульга кивнув бандюкові, котрий стояв до нього найближче, на даїшний «мерс». — Немає для вас іншого транспорту. Можете скаржитися кому завгодно, ефект такий самий буде. Галю, в них при собі є ноутбук?

— Хто? — крикнула з машини дружина.

— Маленький переносний комп’ютер, знаєш, такий…

— Усе, зрозуміла. Був, був.

— До речі, хто в них головний тут?

— Ніхто. Головний з ними по телефону говорив, указівки давав.

— Ну, хрін з ним. Чули всі? — Шульга тепер говорив упевнено. — Значить, забрали бігом свій ноутбук, аби ваш старший не подумав, що ми тута ноутбуки серед дороги крадемо. Шо не ясно, підараси? В машину — і на хер звідси!

— Вони точно хочуть подивитися на справжній танковий удар, — Бурт вороже посунув до найближчого бандита. — Тільки зараз я покажу, як іде в атаку на духів радянська десантура!

Намагаючись бодай зовні зберегти гідність після такої несподіваної та справді ганебної поразки, четверо викрадачів один за одним посідали в «Мерседес». Машина рушила й поїхала не прямо по трасі, а завернула праворуч, подалі від пожвавленої дороги.

— Куди це вони? — Славко розвернувся до гурту всім корпусом.

— А до тебе не доходить? — похмуро посміхнувся Шульга. — Чотири придурки в цивільному з досить сумнівними мордами й документами катаються на тачці з позначками ДАЇ. Далеко вони так заїдуть? — тепер він розвернувся у бік своєї машини. — Галко, що там у вас вийшло? Як ти вирвалася?

— Почала верещати і дряпатися! — почулося у відповідь. — Це для мужиків страшніше, аніж кумів танковий удар. Правда, Слав?

— Мене ніхто не дряпав, але тобі, кума, вірю на слово! — реготнув Бурт. — Якби твій чоловік не виліз…

— Уже все, тема закрита, — Шульга махнув рукою. — Поїхали, чого тут відсвічувати…

— Стоп, мужики!

Докучаєв із Нікодімовим, про яких нібито й забули, тим часом підійшли ближче до гурту. Їхні руки далі стискали револьвери.

— Що таке? — поцікавився Бурт, хоча і він, і кожен з присутніх прекрасно розумів — зараз почнеться друга дія вистави, і нема жодної гарантії, що кінець її таки буде щасливим.

— Може, розрахуємося? — миролюбно запитав Докучаєв.

— Може… — обережно промовив Шульга. Славко вже стояв поруч із ним, Кошовий із Моругою теж вийшли з машини і стали так, щоб «Шкода» і жінка, котра сиділа в машині, опинилися в них за спинами.

— Баба поїде з нами. До Києва.

— Так надійніше. Точно ніхто не вкраде…

— Заодно покаже, куди їхати…

— Ага, де наш приз лежить…

— Канхветка наша…

Чоловіки перезирнулися. Починати розбори просто тут, посеред траси, не хотілося. Але знову віддавати Галину в заручниці після того, як її щойно звільнили, не хотілося.

— А якщо… якщо з вами поїде хтось із нас? — обережно поцікавився Шульга. — Я, наприклад…

— Не вийде, — похитав головою Докучаєв. — Не той калібр. Ми не так домовлялися.

— Правильно. Ми взагалі не домовлялися, що Галя кудись поїде з вами.

— Але ж лише вона може вирішити нашу проблему, правильно? Ти ж так казав?

Хряснули дверцята. Жінка вийшла з машини, плечем протаранила живу стінку з чоловічих спин, виступила наперед.

— У чому взагалі проблема? Про мене тут говорять, а я нічого не знаю. В чому справа? Знову зошит?

— Правильно, мадам, — блазнювато кивнув Нікодімов. — Ваш чоловік та його друзі говорять — ніхто, крім вас, не знає, де захована ваша родинна реліквія. Вона дуже цікавить нас і наш уряд…

— Я в курсі.

— От і добре. Чоловік обіцяв обміняти зошит на вашу свободу. Ми допомагаємо йому звільнити вас, ви з вдячністю віддаєте нам самі знаєте, що. Думаю, ми заробили суперприз.

— Грошима не візьмете?

— Смішно, смішно, — Докучаєв не сміявся. — У вас, господа, стільки грошей не буде. Слухайте, в чому річ? Знову торги? Кому це потрібно? Може, ми чогось не розуміємо?

Галина зітхнула.

— Раз така домовленість існує — значить, робити нема чого. Ігоре, — вона глянула на чоловіка, — нам не дадуть спокою, і я так собі думаю — краще вирішити проблему просто зараз. Надто далеко все зайшло, тобі не здається?

— Далі нема куди, — погодився Шульга.

— До речі, з ким Оксанка? Мусила відразу запитати…

— Не хвилюйся. Ми про все подбали, вона тепер у надійному місці. Поки все не скінчиться.

— Ну, давайте, ось якраз час і місце, коли треба вирішувати родинні проблеми! — Нікодімов починав помітно нервувати. — Що ви тут мені муму…

— Тоді давай зробимо так, аби все чимшвидше скінчилося! — промовила Галина. — Забирайте, за чим прийшли, і дайте нам спокій. А ми оголошення в газету дамо й по телевізору в новинах скажемо: зошит, у якому описано, як знайти в Сибіру золото, добровільно передано уряду Російської Федерації. Хочу спокою, і то все! Ніхто не заперечує?

Відповісти їй ніхто не встиг — зовсім поруч скреготнули гальма, зупинився зелений «Форд», а з нього синхронно вийшли Джейсон Борн та Майк Хаммер.

На ходу вони виймали зброю.

Невеличке скупчення машин на узбіччі траси й гурт чоловіків, що зібрався довкола, і далі не привертали нічиєї уваги.

10

Пістолети американців і револьвери росіян дивилися тепер одні на одних. Шульга, Галина та їхні друзі раптом відчули себе тут зайвими. Але такими зайвими, які найперше потрапляють під кулі, коли починається стрілянина.

— Отак, значить, ви виконуєте свої зобов’язання, партнере, — Борн не зводив очей з озброєних супротивників, але його слова адресувалися, без сумніву, Шульзі.

— Що це за хрін з бугра? — своє питання Докучаєв так само адресував Ігореві.

— Американці. Наші американські партнери, — промовив той.

— Бачу, що не китайці. Якого чорта їм тут треба?

— Я сам усе поясню, — Борн зробив півкроку вперед, Нікодімов загрозливо поворушив своїм револьвером, американець зупинився. — Я поясню. Все досить просто. Ці люди пообіцяли віддати зошит, який вас цікавить, нам. У разі, якщо ми допоможемо їм звільнити викрадену в пана Шульги дружину. Ви, я бачу, так само виконували для нього подібну роботу.

— От же ж хохли, блін! — вигукнув Нікодімов. — Нічого самі не можуть, але ж хитрожопі!

— Здається, є така приказка. Щось про теля. В нього дві матері чи як там, я не можу дати точний переклад…

— Розумне теля двох маток смокче, — допоміг американському колезі Борну росіянин Докучаєв. — Це точно про хохлів. Як про кожного окремо, так і про всю їхню…

— Ти, мордо кацапська, ще хоч слово — і будеш у мене дуло свого пістоля смоктати! — не витримав Бурт. — Рота закрий, бо доведеш до гріха!

— Спокійно. Міжнаціональні проблеми потім будете вирішувати, — перервав суперечку Борн. — Не хочу тут вдаватися в деталі, але на машині нашого нового партнера ми завбачливо поставили маячок та «жучок». Тому не тільки могли без проблем вирахувати її, а й слухати розмови не лише пасажирів у салоні. Мікрофон дає можливість чути, про що ви говорите в радіусі ста метрів довкола автомобіля. Отже, ми зрозуміли — партнер спробував обдурити когось із нас. Пропоную опустити зброю. Стріляючи один в одного, ми не вирішимо всіх проблем.

— А нема чого вирішувати! — тепер Докучаєв зробив крок уперед. — Зошит, який нас усіх цікавить, знаходиться в сфері законних інтересів російської держави. Я не думаю, що Сполучені Штати мають на нього якесь право. Навіть формальне, як на батьківську чи там дідівську спадщину.

— Розумію, ми зараз пожинаємо плоди непорядності наших українських партнерів. Хоча я б віддав належне їхній винахідливості. Але в результаті вони зіштовхнули нас лобами, і третя світова війна нікому тут не потрібна.

— Ви думаєте, до цього дійде?

— Якщо ми це допустимо.

— Послухайте тепер мене, — Докучаєв повільно опустив озброєну руку. Дивлячись на нього, те ж саме зробив Нікодімов, за ними й Борн із Хаммером. — За великим рахунком і ви, і ми діємо тут незаконно. Ось у чому їхня перевага, — він кивнув на Шульгу. — Та вони, я певен, не почнуть кричати про те, що сталося сьогодні, на кожному кроці. Отже, все залишиться між нами. Але зошит ніхто ділити не збирається. Чи готові ми так само тихо, без провокування міжнародного скандалу, домовитися між собою? Без ненадійних, як ви кажете, партнерів?

— Не знаю, про що ми можемо домовлятися. Ми пішли на значні витрати, аби отримати його, і навряд чи…

— Ми так само затратили певні ресурси! — виступив наперед Нікодімов. — Тому давайте швидше думати, хто тут зайвий, бо я…

Чотири руки піднялися синхронно. Чотири стволи знову хижо витріщилися на кожного з чотирьох чоловіків.

— Господи, та будьте ви розумні! — закричала Галина і, вирвавши свою правицю з руки Шульги, вискочила на лінію вогню. Тепер два пістолетних і два револьверних дула дивилися просто на неї. Шульга зробив крок уперед, та жінка зупинила його окриком: — Не підходь! Стій, де стоїш! Я сама, стій!

Шульга несподівано для себе послухав дружину, зупинився.

— Ви подуріли? Постріляєте один одного, і за що? За каракулі мого діда? Забирайте — і дайте нам спокій! Я скажу, де воно лежить, вам це Ігор обіцяв? Скажу, а ви далі вирішуйте вже між собою, хто їх забере! У багажнику, в нашому багажнику я все заховала! Он там! — вказівний палець націлився на «Шкоду». — В правому кутку, під гумовим килимком! Конверт скотчем до дна приклеєний! Беріть, кому треба!

Американці та росіяни так само синхронно опустили зброю.

— Ви не знали, партнере? — Борн подивився на Шульгу.

— Ні, — прозвучало це щиро і чесно. — Подумати навіть не міг.

— Покінчимо з цим тепер. Відчиніть нам багажник.

Шульга рушив до своєї машини. За ним невеличким гуртом посунули Нікодімов із Докучаєвим та Борн із Хаммером. Галя залишилася стояти на місці, до неї підійшли Кошовий із Моругою, а Бурт поквапився за всіма іншими. Йому стало не менш цікаво глянути, нарешті, на знаменитий зошит, заради якого люди готові викрадати жінок і стріляти одне в одного.

Відчинений багажник нагадував бездонну пащу хижої тварюки. Шульга ступив убік, жестом показуючи всім бажаючим — нутрощі багажника до їхніх послуг. Докучаєв нахилився до нього першим, та Хаммер раптом відштовхнув його. Нікодімов негайно наставив на американця зброю.

І тут втрутився Славко Бурт.

Користаючись із того, що на нього ніхто не звертає уваги, він спритно вдарив ефесбешника по руці, а коли револьвер випав із правиці на землю, міліцейським прийомом завернув йому руку за спину. Всі почули, як хруснув суглоб.

Шульга не чекав від себе подібного вчинку — щойно Борн лапнув свого пістолета, як він налетів на американця, штовхнув, притис до боку «Шкоди», навалився всім тілом. Випручатися від нього тренованому Борнові було завиграшки, але зупинив його близький до розпачу крик Бурта:

— Люди ви чи ні, туди вашу маму! Правда — наче подуріли всі разом! Не треба нам цей дурний зошит, але трупів ваших так само не треба! Все?

— Пус-сти-и, — хрипів Нікодімов. — Пус-с-сти-и-и…

— Досить, — Докучаєв миролюбно поклав руку на Славкове плече. — Пускай його. Ми справді не так себе поводимо, показилися.

Звільнений із лещат Буртового захвату Нікодімов, кривлячись від болю, нахилився за револьвером. Та Докучаєв сам відкинув зброю носаком під машину. Тим часом Джейсон Борн, якого відпустив Шульга, приводив до ладу свій костюм. Хаммер мовчки заховав плаский пістолет ззаду за пасок штанів.

— Досить, — повторив Докучаєв. — Нехай той, хто ховав, дістане те, що заховав, і покаже нам. Тримаючи в своїх руках. А ми всі спокійно будемо дивитися. Згода?

Заперечень не було, і Галина, покопирсавшись у надрах багажника, переможно продемонструвала всім присутнім прямокутний конверт із цупкого жовтого паперу. Чоловіки завмерли, ніби очікуючи, що жінка зараз жестом фокусника вийме звідти або великого кролика, або маленького слоника.

Галина зачинила багажник, розірвала конверт, узяла його за краї й витрусила звичайнісінький старий не надто грубий зошит у клейончастій палітурці. Жінка розгорнула першу сторінку і зробила крок назад.

Першої миті нічого не відбулося.

Але за кілька секунд спочатку верхня, а за нею — решта сторінок почали повільно скручуватися трубочкою, темнішати, потім з’явився тоненький димок, і не встигли глядачі отямитися, як зошит охопив вогонь.

— Отак, — спокійно промовила Галя, не чекаючи, поки її запитають, як це сталося. — В мене приятелька працює в одному дослідницькому інституті, щось там із хімією пов’язано. Вона обробила аркуші на моє прохання в темній кімнаті спеціальною речовиною. Назви я так само не скажу, бо далека від хімії. Мені головне — ефект: на прямому сонячному світлі папір починає горіти. Бачите, не обдурила подруга. Реакція відбулася. І проблема вирішена. Для всіх. Хіба не так?

Джейсон Борн і Майк Хаммер, Докучаєв із Ванею Нікодімовим, Ігор Шульга, Михайло Кошовий, Антон Моруга і Славко Бурт — вісім пар чоловічих очей розгублено дивилися на купку попелу, яка утворилася на поверхні багажника менш ніж за хвилину.

Вітерець здмухнув купку на землю просто Галині під ноги. Вона, ніби ставлячи крапку в усій цій історії, наступила на попіл ногою, перетворюючи його на порох.

Тоді

Довідка перша

Друга половина XIX і початок XX століття були відзначені масовою міграцією селян у Російській імперії. Поселялися вони у переважній більшості на її околицях: на Кавказі, у Середній Азії, Новоросії, Сибіру та на Далекому Сході.

Однією з найголовніших причин міграції українців була відсутність засобів до існування. В історичних архівах зберігаються тисячі прохань селян дозволити переселитися. У багатьох із них вказувалося бажане місце поселення. В інших — «будь-куди, де є вільні землі».

Переселення набрало широкого розмаху. На кінець XIX століття, згідно з даними першого всеросійського перепису населення, яким було охоплено всі куточки держави, поза межами 9 українських губерній проживало 5375000 українців. У Сибіру та на Далекому Сході — 223 тис. Основні місця їх поселення: Томська губернія — 99 тис., Тобольська — 38 тис., Приморська — 33 тис., Єнісейська — 21 тис., Амурська — 21 тис. Національність під час перепису 1897р. визначалася за рідною мовою.

З початком XX століття еміграція українських селян набуває ще більших розмірів. Сприяла цьому й офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. Згідно з цими законами, губернаторам наказувалось усіляко сприяти його успішному здійсненню. Це не означало, що держава взяла на себе турботи селян, які вирішили оселитися на необжитих просторах імперії, розбудовуючи і зміцнюючи її своєю тяжкою працею. Головне було в тому, що урядові кола чинили менше перешкод мігрантам, хоча законів дотримувалися далеко не завжди.

Про це свідчать самовільні переселення, що не припинялися й після прийняття цих законів. За вісім років рух так званих незаконних переселенців охопив 444604 чоловік, або трохи більше третини (37,1 %) загальної кількості мігрантів. Якщо порівняно з минулими роками частка самовольців і зменшилася, то не набагато. Українські селяни їхали сім'ями шукати вільних земель за типовими для них напрямками руху.

Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х pp. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, переселення за оргнабором тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії.

Значна кількість українців опинилася в Росії через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947р. № 3214 виселенню на спецпоселення підлягали «родини учасників банд ОУН, посібники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини». Затвердженим у жовтні того року «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР щодо перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачалося виселити 75 тис. осіб.

Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На початку 1950-х pp. чисельність «оунівців», виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Стосовно родин «оунівців», яким спочатку були визначені строки заслання, у квітні 1950 р… була прийнята спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, де зазначалося, що вони «переселені у віддалені райони країни навічно».

Після закінчення війни в Україну до 1947 р. повернулося понад 1 млн осіб із числа українців, силоміць вивезених у роки окупації на примусові роботи до Німеччини. Майже 300 тис. із них одразу ж були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР.

Довідка друга

З відомих причин доля українців на Далекому Сході та в Сибіру за радянських часів майже не вивчалася. Особливо це стосується їхнього суспільно-політичного та культурного життя. Від українського читача наполегливо намагалися приховати те, що з початком XX століття і особливо після 1917року хвилі національного відродження сягнули цих віддалених від України поселень, що було відгуком на підйом боротьби за свої права на рідних землях.

Уже в 1907–1910 pp. у Владивостоці, Благовіщенську та Харбіні виникли перші українські клуби та гуртки. З 1917 року починають з'являтись українські школи, кооперативи, національні доми, діє товариство «Просвіта», засновується Українська вчительська спілка.

Боротьба українців за свої національно-культурні права була припинена 1922 року з приєднанням Далекосхідної республіки до Радянської Росії. Над провідниками українського руху відбулася судова розправа в Читі в січні 1924 року, де у справі проходило 24 особи, з яких 14 було засуджено до ув'язнення. Українцям пред'являли цілком абсурдні звинувачення у націоналізмі, спробі підірвати авторитет радянської влади і тому подібне.

Довідка третя

Із приблизно 1,5 млн українців азійської частини Росії 620,6 тис. осіб проживали на Далекому Сході, де становили 8,0 % усього населення, 583,8 тис. — у Західному Сибіру (3,9 % жителів) й 279,5 тис. — у Східному Сибіру (3,7 % населення).

ЗАХІДНИЙ СИБІР Тюменська область, 1946 рік

Нічний гість

Коли він минув маленькі тісні сіни, зайшов до кімнати, під тьмяне світло лампочки, і зняв картуза — «восьмиклинку», Савка Дьоготь подумав, що побачив привида.

Але привидів не буває, досвідчений душогуб Дьоготь знав це дуже добре. Жоден із тих, у кого він забрав життя, не приходив уночі до його тісної холостяцької хатинки. До того ж привиди безплотні. А того, хто серед ночі постукав до Савчиного віконця, можна було роздивитися, навіть помацати. Від нього пахло нічним квітневим дощем і димом від фабричних папірос, тоді як постійні відвідувачі Дьогтя смалили міцний домашній самосад.

Привиди тут справді ні до чого. Просто десять років тому Дьоготь особисто бачив, як куля, випущена з міліцейського нагана, звалила чоловіка, дуже схожого на того, що стояв зараз посеред кімнати і мовчки чекав, поки господар впізнає в його обличчі знайомі риси. Не вірячи в нечисту силу, Савка таки вірив у переселення душ.

Його нічний гість був викапаний Спирка — Спиридон Рогожин. Із ним Савелій Дьогтєв до війни славно погуляв по цих краях, аж поки червонопузі не пустили проти них мало не регулярну армію. Слухайте, а хіба тут мають місце сумніви? Навпаки, Савка Дьоготь, як усі колишні рогожинці, хто лишився живий після тієї пам’ятної сутички в тайзі неподалік від Данилівки, аж піднімався над собою від тієї думки, що з ними, грозою всієї округи, змогли впоратися лише регулярні армійські частини. Лягавим вони виявилися не по зубах.

Правда, хлопця, що стояв зараз перед ним, Дьоготь бачив один чи два рази. Ще хлопчиськом. Але й тоді він був дуже схожим на свого батька, чим Рогожин неабияк пишався.

— Досі не впізнав?

— Боюся впізнавати, — чесно признався Савка.

— Відколи це ти почав чогось боятися, Дьоготь?

— Ну, всі чогось бояться… Ви, я, наш міліцейський начальник, навіть, — він стишив голос, — сам товариш Сталін — і той боїться.

— Не будемо тепер вашого товариша Сталіна чіпати. Мені цікаво, чого ж ти сам боїшся?

— Боюся впізнавати вас… Федоре Спиридоновичу…

Одяг нічного гостя цілком відповідав теперішній вуркаганській моді: сірі штани заправлені в забризкані квітневою тюменською грязюкою, але таки дбайливо доглянуті чоботи — «прахоря», халяви яких зібрані в гармошку, коричнева замшева куртка — «бобочка» зі шкіряними латками на ліктях. Промовляючи слова, гість стильно відкочував нижню губу, аби зайвий раз продемонструвати золоту чи позолочену фіксу на нижньому передньому зубі. Але Савку Дьогтя, який бачив десятки блатних і сотні приблатнених — цього теж вимагала повоєнна міська й містечкова мода — зовнішній вигляд, навіть золота коронка в роті не могли переконати, що перед ним справжній кримінальник. Навіть якби Федір Рогожин зараз почав ботати з ним по фені, а заодно при нагоді показав іконостас наколок на руках, ногах, тулубі чи навіть задниці, Савка сприйняв би це так само, як наклеєні вуса в театрального актора.

Гаразд, перед ним — рідний, хоча й позашлюбний син знаменитого колись у цих краях бандита. Але десять років про нього нічого не було чути. За підрахунками Дьогтя, хлопцеві нині двадцять три роки. І він, попри всі зовнішні атрибути, аж ніяк не схожий на типового російського «ділового». Загалом навіть за віком Рогожин-молодший не міг реально тягнути на серйозного кримінального авторитета. По його очах читалося — незважаючи на вік, Федір Рогожин справді небезпечний тип. Напевне, на його совісті — або, краще сказати, на його рахунку, — так само числяться вбиті особисто ним люди. Та Савка Дьоготь, старший за свого гостя десь у два з половиною рази, міг закластися на що завгодно — з чистим криміналом теперішній спосіб життя сина його вбитого десять років тому товариша не має нічого спільного.

Доглянутий.

Надто доглянутий.

Ситий якийсь. Як це він сказав — вашого товариша Сталіна… Вашого…

Не наш.

Ці думки були першими, що майнули в голові професійного кримінальника, коли він лише глянув на обличчя нічного гостя. Знаючи, чий син перед ним, Савка Дьоготь негайно відвів очі: Спиридон Рогожин славився своїм умінням перехоплювати погляди співбесідника, вгадувати думки за виразом обличчя, і це вміння не раз ставало в пригоді і йому, і тим, хто тримався на його боці.

Тим часом Федір, здавалося, не особливо перейнявся тим фактом, що його особу встановлено без відповідних документів. Розстебнувши куртку, він роззирнувся, присів на лавку біля столу, поклав «восьмиклинку» на коліно, сперся ліктями об стіл. Дьоготь раптом звернув увагу — перед хлопцем він стоїть у самих кальсонах та несвіжій спідній сорочці. Швидко смикнувши з ліжка строкату ватяну ковдру, він накинув її собі на плечі, присів на краєчок ліжка. Вперше за багато років він не знав, як починати розмову, до того ж — із молодшим за себе співрозмовником.

— Чому ти нічого не запитуєш? — Рогожин справді ніби прочитав думки господаря.

— І, коли можеш, не «викай» мені. Ти, як я знаю, був другом мого батька…

«Точно — не з наших, — остаточно переконався Савка. — Інакше б знав — дружби в нас не буває. Притиснули б мене свого часу менти, пообіцяли б щось на зразок меншого строку, і віддав би я їм твого батька, синку, з усіма тельбухами. На зоні б ми не зустрілися. Спирці за його подвиги однак стінка ломилася».

— Хай буде так. Тільки, Федоре, не знаю, про що… тебе й спитати.

— Наприклад, чого це я припхався серед ночі, — допоміг йому Рогожин. — Або — як тебе знайшов раніше за міліцію. Чи, може, ти в угро пайку хаваєш, га, Дьоготь?

— За такі пред’яви, хлопче, за нашими законами треба відповідати, — Савчин тон відразу змінився, в голосі брязнув метал, ураз повіяло холодом відчуження. — І коли все толковище зрозуміє, що ти на чесного вуркагана наклепав, у тебе один вихід — самому на перо лягти. Інакше поріжуть на клаптики. Лише тому прощаю тобі, що нас зараз ніхто не чує.

— Законів я ваших, Савко, не знаю і знати не хочу. Не бандитської грамоти я в тебе вчитися прийшов, а за реальною допомогою. Бо мама казала — батько покійний тебе надійним товаришем вважав. Правда, це десять років тому було…

— Мати? Це Любка…

— Любов Макарівна, — перебив і виправив співбесідника Федір.

— Вона… жива?

— Слава Богу. В неї інше прізвище, інший чоловік, але це нічого не означає. Сам знаєш, які часи, чиєю вона була коханкою і чий я син. Одружилася, взяла прізвище чоловіка, його десь під Смоленськом ще влітку сорок першого вбили. Загинув рядовий такий-то смертю героя… ну, словом, усе, що в подібних випадках у похоронках пишуть.

— А ти? Як ти, хто ти, де ти?

— Не має значення. Так само не варто розпитувати, як я знайшов тебе. Доклав певних зусиль, а взагалі шукати потрібних мені людей я вмію. Тим більше — в якійсь занюханій Тюмені, — Рогожин криво посміхнувся, знову показавши фіксу. — Прийшов я, сам бачиш, без речей. Навіть зброї при собі не маю, хоча ти, Дьоготь, так присів на ліжко, щоб рукою до подушки дотягнутися. Пістолет чи револьвер? Покажи, тут усі свої.

Савка спокійно відкинув подушку, під якою справді лежав плаский бельгійський браунінг, демонстративно взяв його в руку, виставив дуло просто перед собою. Воно дивилося на стіну, та будь-якої миті Дьоготь міг наставити його на хлопця. Несподіваний нічний гість раптом перестав йому подобатися.

Таки відчувалося в ньому щось не просто вороже — справді чуже.

— Стрілятимеш у сина свого кращого товариша? — поцікавився Федір.

— Давай домовимося: в цій хаті тобі, я б так сказав, не зовсім раді. Ти ведеш себе неправильно, Федоре Рогожин, і батько твій, думаю, погодився б зі мною. Ось тільки він відходив би тебе ременем, а я просто застрелю. І буду правий. За всіма нашими законами.

— Давай тоді домовимося ще про одне: я справді можу тобі зараз довести, що стрельнути в мене ти не встигнеш. Але, — гість завбачливо простягнув уперед руку, — пропоную жити в мирі. Бо мені потрібна допомога. Яку я, між іншим, прошу не по якійсь там старій пам’яті. Особисто ти отримаєш десять тисяч рублів, повторюю — десять тисяч рублів, лише за те, що зведеш мене з надійними людьми. Бажано, аби серед них були ті, хто раніше знав мого батька. Ще краще, якщо в них є тайговий досвід. Або — вони просто зараз ховаються в тайзі, перебуваючи в розшуку.

Савка Дьоготь опустив браунінг.

Отак.

На стукача Федір Рогожин не схожий так само, як і на вуркагана. Яке б враження не справив на нього після короткого знайомства цей досить нахабний та самовпевнений хлопчисько, син Спиридона Рогожина просто не може дозволити собі бути міліцейським чи навіть енкаведешним стукачем. Але, з іншого боку, приходить серед ночі, пропонує не те щоб дуже грубі, та цілком пристойні гроші, і Дьоготь певен — вони в Федора є, він не обдурить, заплатить чесно. Отже, йому справді треба для чогось зібрати гурт надійних людей, та ще й бажано таких, кому нема чого втрачати.

Зараз Савка Дьоготь відчув — він або влипне в погану історію, або отримає завдяки синові Спирки досить непоганий шанс заробити. В тому, що йдеться саме про заробіток, професійний злочинець не мав і крихти сумніву.

— Гаразд, Федоре… Спиридоновичу. Забудемо, що ми тут один одному наговорили. Тільки ось яка штука: непотрібні мені твої тисячі рублів. Можеш навіть толком не базарити про те, з якого бугра ти в свої рідні краї скотився і що задумав. Син Спиридона Рогожина береться лише за толкові справи. Тому, Федоре, Савка Дьоготь або при ділах, тобто при своєму проценті, на певній частці, або — сам розумієш. Вирішуй, як у нас із тобою далі базар піде.

— Так, як на базарі, — посміхнувся Рогожин. — Торгуватися будемо.

— Я тобі, хлопче, не про той базар товкмачу, — Дьоготь знову підняв браунінг, але тепер дуло дивилося вже гостеві в груди. — То як, почнемо домовлятися?

Федір Рогожин знизав плечима. Зрештою, приблизно так він і уявляв собі зустріч та розмову зі старим батьковим корешем.

Пригода в Данилівці

Спочатку він виганяв із Сибіру адмірала Колчака. Потім більше року мандрував по госпіталях. Згодом партія кинула фронтовика на боротьбу з внутрішнім ворогом, набагато небезпечнішим, аніж білогвардійські недобитки. У цьому Клим Соболь переконався за двадцять років міліцейської служби: контру рано чи пізно можна ліквідувати. Коли не буде інших аргументів — фізично, караючим чекістським мечем. А от бандитизм подібними методами не викорениш. Злочинність вічна, з цим Соболь уже змирився. Зник молодечий запал, і він точно знав — усіх бандитів, розбійників, фармазонів, злодіїв та гвалтівників не переловлять і після його смерті або героїчної загибелі. Хоча, звичайно, не дай Бог.

Словом, Клим Соболь, дослужившись до підполковника міліції, за всі двадцять років жодного разу не бачив так званого цікавого злочину. Тим більше — вбивства.

Цікавого в цьому справді нічого не було. Людина в калюжі крові, прострелені чи порізані тіла, сині язики, що вивалювалися з рота, коли жертву душили, їхні засцяті та обкаляні штани, сморід, бруд, сльози, крики. Заради чого все це? Гроші, ревнощі, зрада, особиста неприязнь. Звісно, може, Льву Шейніну все це справді цікаво, бо читають же деякі наївні громадяни його «Записки слідчого» і з них уявляють собі злочини та процес їх неодмінно успішного розкриття. Ну, дехто ще читає книжки про Шерлока Холмса. Це в нього, здається, лорд-байстрюк заради спадщини родичів собаками цькував. Дуже цікаво!

Та все ж Клим Соболь трясся в кабіні роздовбаної полуторки — його службовий ЗІС тутешнім бездоріжжям у квітні ще не міг проїхати, позаминулого року він, начальник тюменського обласного карного розшуку, якого через дурість свою не боялися молоді вуркагани, зате серйозно побоювалися досвідчені терті рецидивісти, мусив разом із шофером ночувати в машині просто на дорозі посеред тайги: забрьохалися весняною грязюкою по самі вуха, але виштовхати ЗІСа з баюри так і не змогли. Бачили б підполковника Соболя тоді довколишні бандити…

Проте коли начальнику карного розшуку доповіли, що саме сталося в Данилівці, він спочатку не повірив, подумав — зв’язок, як завжди поганий, просто недочув. Перепитав іще раз, навіть виматюкав оперуповноваженого, прізвища якого не розчув через той-таки кепський зв’язок. Коли, незважаючи на вивернуті ночви матюків, працівник на тому боці дроту повторив підполковнику слово в слово те, про що доповів раніше, Соболь вирішив: війні вже скоро рік як кінець, а світ без атомної бомби дибки стає.

Ну, хай не весь світ, а ввірений йому Тюменський край. Тут тобі і прокурор Шейнін, і англійський Шерлок Холмс, і всяка інша нечиста сила.

Коли дивитися по карті, Данилівка виявиться найвіддаленішим на схід від Тюмені населеним пунктом. Та саме ці глухі місця, за іронією долі, виявилися найбільш знайомими та пам’ятними для Клима Соболя. Коли в тридцять п’ятому його призначили начальником карного розшуку тоді ще повітового містечка Тюмені, саме в тих краях він особисто ганявся за невловимою, як вважали в окрузі, бандою Спиридона Рогожина. І попри різні прикрі невдачі, про які згадувати тепер не хочеться, він таки зумів зламати рогожинцям хребет. Ватажка вбито в перестрілці, Соболь особисто бачив його труп.

Тому й перепитав сьогодні вранці телефонного співбесідника, котрий приніс справді несподівану новину. Тому їде особисто, переклавши свої справи на заступника, в Данилівку, аби на власні очі побачити, що там сталося, і на власні вуха почути, що скаже йому потерпілий. Якщо він, звичайно, доживе до його приїзду.

Данилівка та її мешканці лишалися для корінного сибіряка Клима Соболя загадкою. Хоча він народився й виріс у цих краях, його батько й дід так само народилися й поховані в сибірській землі, а люди, котрі оселилися в Данилівці, не мають тут жодного коріння. Вони прийшли зі своїми звичаями та звичками, і, як не дивно, досить упевнено та швидко обжили тайговий край.

Раніше, ще коли батько Соболя був живий, десь років п’ятдесят тому, а може, трошки більше, в Томській губернії, до якої входила й Тюмень, з’явилися вихідці з півдня Росії. Якийсь час сам Соболь цікавився причиною такого переселення. Адже досить дивно виглядало: люди полишають родючі землі та яблуневі сади, перебираються сюди, де суцільна тайга довкола й перший сніг випадає з початком жовтня, а сонечко починає гріти десь із середини травня, і то — влітку тут дуже рідко пригріває до двадцяти градусів.

Тоді йому пояснили: до Сибіру подалися ті, хто не ризикнув мандрувати за кращою долею аж за океан, до Америки. Згодом, уже після громадянської війни, люди з України потекли сюди досить стрімким потічком. Переселенці не особливо розводилися про причини, вони, як розумів Соболь, просто тікали подалі, в чужі краї, аби спробувати вижити тут, де виживають, за його переконанням, лише сильніші. Українці не лише вижили — навіть освоїлися. Данилівка в цьому сенсі виглядала справді своєрідною українською колонією.

Раніше, до революції, село належало багатому тутешньому поміщику Данилові Назарову. Причому спочатку воно називалося Назарівка, але коли в багатія Кіндрата Назарова народився нарешті хлопчик після чотирьох дочок, він на радощах перейменував село на синову честь, сам заплатив чималі гроші, щоб у всіх документах назву змінили офіційно та на картах зафіксували. Між іншим, саме в цього Назарова батько Спиридона Рогожина, кажуть, єгерем служив…

Потім Данило Назаров очолив загін добровольців, котрі воювали за Колчака, далі бандитствував по тайзі, коли адмірала розбили, та недовго гуляв: узимку 1921, це Соболь точно знає, вичистили його банду з тайги. Тих, хто вцілів, разом із Назаровим після короткого суду розстріляли. На той час чоловіків у Данилівці майже зовсім не лишилося — хто разом із хазяїном у тайгу подався, хто на колчаківському фронті загинув. Тому коли з’явилися в цих краях перші переселенці з українських територій, вони просто займали порожні хати.

Далі почалося щось дивне. Поки Соболь був звичайним міліціонером, його все це мало переймало. Але, ставши заступником начальника і потім — начальником карного розшуку спочатку міста, а потім — району, почав цікавитися обстановкою на ввіреній йому території. І побачив: менш ніж за десять років хохли-переселенці поступово перебрали владу в Данилівці на себе. Поводили вони себе тихо-мирно. Виконували всі розпорядження радянської влади. Тамтешній колгосп «Перемога» вважався в районі одним із передових. Усі керівні посади зайняли українці — голова сільради, голови партійної та комсомольської організацій, агроном, бухгалтер, шкільні вчителі, дільничний міліціонер. Вони, за спостереженням Соболя, намагалися триматися купи, хоча й траплялися між ними сварки, всі ж люди. І так само, на переконання Соболя, кожен із них тримав дулю в кишені.

Коли в околицях Данилівки отаборилася банда Рогожина, від нових мешканців села міліція жодної реальної допомоги не отримала. Хоча це зовсім не означало, що всі вони дружно були посібниками бандитів. Просто українці зайняли дещо дивну, як на погляд Соболя, позицію невтручання, такого собі нейтралітету. Мовляв, усе, що відбувається довкола — це ваші особисті справи. Звісно, аби Рогожин влаштував на село наліт, вони б боронилися, причому, на думку Соболя, завзято. Між тим рогожинці, тримаючи в страху не лише Тюмень та околиці, а й інші населені пункти Томської області, чомусь оминали своєю увагою рідне село ватажка.

На цьому, власне, Рогожин і згорів: якась дивна, ще не вивчена Климом Соболем сила тримала його неподалік від Данилівки, тому вистежити й оточити його лігво при потребі виявилося досить просто.

Так чи інакше, їдучи зараз у Данилівку, де цього ранку стався жорстокий і разом із тим досить дивний, як на погляд мешканців села, замах на вбивство, підполковник Соболь відчував — він опиниться на чужій території, мешканці якої, цілком законослухняні радянські громадяни, потай сприймають і приймають високого міліцейського начальника… ну, не зовсім як ворога, але точно не як друга.

До біса.

Дружба цих хохлів начальнику Тюменського районного карного розшуку підполковнику міліції, героєві громадянської війни, червоному командирові та орденоносцю Климові Соболю не була потрібною. Хай собі живуть, як хочуть. Почнуть порушувати закон — розбереться й посадить, кого треба. В кузові полуторки сиділи оперативники, кращий на весь район експерт-криміналіст і взвод міліціонерів-автоматників. За прогнозами Соболя, доведеться зіткнутися не лише з пасивною агресією більшості населення села.

Хтось тяжко поранив громадянина Полєтаєва Пилипа, одного з Данилівських старожилів. Коли про пригоду доповіли в район, потерпілий іще не помер.

Він, кажуть, упізнав того, хто на нього напав.

Це був Спиридон Рогожин.

Правда, Пилип Полєтаєв, він же Пилипко — блаженний, усього-навсього відомий місцевий дурник. Звичайнісінький сільський божевільний. Божа людина, як кажуть про таких. Тому й дивно — кому це знадобилося його вбивати?

Та ще й у приміщенні сільського клубу, переробленого з добротних хоромів Данила Назарова, націоналізованих радянською владою.

Але — чому сільський дурник Пилипко назвав своїм кривдником саме Спиридона Рогожина, вбитого десять років тому в тайзі неподалік від рідної Данилівки? Невже Шерлок Холмс не помиляється, коли шукає привидів, здатних матеріалізуватися та різати людей ножами?

Тут без криміналіста і взводу автоматників не розберешся. Принаймні так вважав підполковник Клим Соболь.

Перша неприємна звістка вже чекала на нього, щойно оперативна група та група захоплення приїхали на місце. Начальство зустрічав тамтешній дільничний, старшина Пархомчук. Приставивши руку до форменого міліцейського кашкета, він доповів: потерпілий помер у лікарні півгодини тому. Більше до тями він так і не приходив.

Отже, маємо вбивство, скоєне привидом. Якщо не надійде іншої інформації про особу підозрюваного.

Старший лейтенант полкової розвідки

Біля колишнього поміщицького будинку зібралося мало не все село.

Нічого дивного — адже це чи не перше умисне вбивство, яке сталося в Данилівці відтоді, як із бандитизмом у довколишній тайзі було покінчено остаточно. Навіть у часи неофіційного царювання в окрузі Спиридона Рогожина нікого з жителів села не звалила бандитська куля. Тутешній люд узагалі не потерпав від періодичних набігів рогожинців. Дехто вважав — ватажок просто заборонив своєю владою розбійничати в рідних йому краях. Отже, виходило — люди тут не помирали наглою смертю принаймні років двадцять. Звичайно, похоронки з фронту приходили, війна зачепила майже кожну сім’ю. Але щоб отак, у першу повоєнну весну, та ще найсумирнішу істоту в селі ножем у груди… Те, що сталося, не вкладалося в людських головах, і в голові досвідченого сищика Клима Соболя творилося те ж саме.

Але це в жодному разі не означало, що можна допускати безладдя.

— Так, громадяни, тут сьогодні хіба «Чапаєва» привезли? — гаркнув начальник розшуку, на ходу картинно поправляючи хрустку портупею, яка оперізувала новенький підполковничий кітель. — Чи, може, інше яке кіно, про Орлову чи Крючкова? Ану — ррозійшлися! Тут місце пригоди, вашу мать! Лишаються лише свідки. Свідки є? — він зупинився перед натовпом, звертаючись спочатку до всіх, а потім повторив це саме запитання Пархомчуку. З юрби ніхто не зголосився, дільничний розвів руками:

— Де там ті свідки… Крик Пилипків ті, хто поруч живе, чули. Так нічого ніхто не бачив, уже розпитали…

— Тоді тим більше — всім стороннім залишити територію! — наказав Соболь.

Автоматники тим часом хвацько стрибали через борти кузова не землю, поправляли зброю на плечах, розосереджувалися півколом і ніби ненавмисне почали насуватися на людей, відтісняючи їх від клубу. Сам факт наявності автоматників, а заразом — їхній погрозливий вигляд спонукав народ чимшвидше розійтися кожен у своїх справах. Але Соболь знав: хоч сьогодні середа, звичайний робочий день, місцеві жителі говоритимуть про вбивство блаженного до вечора, а потім — завтра, післязавтра, весь найближчий місяць, аж поки вбивцю не знайдуть. І тоді це дасть нову поживу для місцевих пліток, версій та навіть легенд.

На невеличкому майданчику біля входу в колишній поміщицький будинок лишилися Соболь, його супутники, дільничний, голова сільради Степан Рокитко, парторг Василь Лукашенко, сільський лікар Микола Генчук, з-під фуфайки якого визирав білий халат, і не відомий підполковникові молодий русявий хлопець. Виглядав він років на двадцять п’ять. Сіра ватяна тілогрійка розстібнута, під нею — линяла від частого прання гімнастерка. На ногах — зелені армійські штани, заправлені у старанно начищені офіцерські чоботи. Руки хлопець тримав у кишенях, але щойно підполковник зупинив на ньому погляд, витягнув їх і означив стійку «струнко».

— Начальство ваше знаю. А це? — Соболь кивнув на русявого. — Місцевий молодіжний активіст?

— Щось на зразок того, — виступив уперед Пархомчук. — Людей бракує, товаришу підполковник, ось і залучаю добровільних помічників. Власне, одного помічника. Фронтовик, офіцер, людина досвідчена, ви не дивіться…

— Чому ж? Якраз дивитися треба, хто біля міліції крутиться. Особливо — в подібні моменти, — Соболь втупився поглядом у русявого, але хлопець витримав погляд, вправно виструнчився, доповів за уставом:

— Старший лейтенант Гармаш для подальшого проходження служби прибув!

— У тебе, старшино, офіцер підлеглий? — перепитав Соболь.

— Тут гражданка, товаришу підполковник, — відповів Гармаш замість дільничного. — Я на війні до офіцера дослужився, тепер зовсім інші обставини. Помічник дільничного, звання ні до чого не зобов’язує. У нас тут із фронту рядові й сержанти повернулися, так мені з них що — взвод збирати і командувати тут?

— Логічно, старлею, логічно. Тільки що це за посада у вас — помічник дільничного? Нібито не пригадую такої. Може, Данилівка взагалі свою міліцію організує з числа демобілізованих? Ти, старлей, у районному військкоматі на облік став?

— Відразу як повернувся.

— І тобі що, ніякої служби не пропонували? Для офіцера завжди на гражданці зайняття знайдеться.

— Це — моя ініціатива, — виступив наперед Рокитко. — Ми тут порадились і вирішили: молоді й без того після війни менше повернулося. Не віддамо, лишиться в своєму колгоспі, бригадиром його вирішили поставити. Є в нас тут бригада…

— Не в спідницях часом? — поцікавився Соболь.

— При ділі хлопець, — Рокитко вирішив не вдаватися в подробиці. — Теслює разом із батьком. А пару місяців тому ми порадилися й вирішили: нема чого справді бойовому офіцерові-розвідникові сокирою цюкати. Краще хай допомагає за порядком стежити…

— У вас тут непорядок? — зіграв здивування підполковник. — До цього випадку, я маю на увазі?

— Для чого ці розмови? — Гармашеві набридло бути пасивним слухачем, адже незрозумілі йому суперечки точилися довкола його особи. — В чому ви тут бачите кримінал, товаришу підполковник?

— Ти, синку, не поспішай, — Соболь окреслив багатозначну посмішку. — Я коли захочу — знайду тобі кримінал. Просто в нас людей із бойовим досвідом у міліції не вистачає, а тут кадри задурно пропадають. Тесля… Щось я не знаю про таку посаду для теслі — заступник чи помічник дільничного уповноваженого. Скажи ти — розвідник… Правда — розвідник?

— Перший Український фронт, полкова розвідка, командир розвідувальної роти. Документи показати?

— Встигнеш, — Соболь відчув, що розмова заходить не лише далеко, а й у зовсім не потрібне русло.

Він сам у сорок першому просився на фронт. Його лишали в Тюмені начальником міліції. Він перестав тероризувати військкома тільки після того, як лишився на своїй посаді — ловити бандитів для Клима Соболя було справою більш звичною, аніж здійснювати загальне керівництво, нехай це навіть сприяло кар’єрному зростанню.

І ось тепер, коли з фронту поверталися люди, котрі за чотири останніх роки побачили й пізнали більше, аніж він, підполковник Соболь, за двадцять, йому ставало від цього трохи прикро. Звісно, правду казав тоді військком — своє Соболь уже одного разу повоював. Саме тому підполковник тримався з ветеранами, особливо такими молодими, насторожено.

Вони просто некеровані. Вони досі відчувають себе на передовій, вони звикли до законів воєнного часу. Для них не існує авторитетів, окрім, можливо, їхніх бойових командирів. Вони — реальна сила, і не дай Боже сила ця спрямується не в тому напрямку, в якому потрібно. Свою власну невикористану на колчаківському фронті енергію Клим Соболь зміг спрямувати в потрібне русло. Тепер перед ним стоїть хлопець, якому набридла війна, але ще не набрид стан війни.

— Устигнеш, — повторив Соболь. — Ми ще поговоримо з тобою докладно, старший лейтенанте Гармаш. Як тебе звати, до речі?

— Павлом.

— Ну, так що тут сталося, Пашо? Можеш розказати, показати?

— Нема чого особливо розводитися, — Гармаш глянув на Пархомчука. — Коли ми прибігли сюди, Пилипко в калюжі крові біля вікна лежав. Отам, — він показав рукою, — кров іще залишилася на грязюці. Ніхто не ходив, за цим ми простежили.

— Молодці, — зітхнув Соболь. — Далі що, далі! Хто з пораненим говорив?

— Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді — у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…

— Нікого не бачили?

— Ми — ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.

— Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті — потерпілий говорив із тобою?

— Можна сказати, так.

— Що значить — «можна сказати»?

— Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» — два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря, де він, який він?» Коли Пилипко наче видихнув: «Ро-ого-ого-жин! Спиря!» потім у нього з рота кров пішла, вирубався тут же, очі закрив. Ну, тут уже доктор наспів, дільничний. Я йому, ясна річ, усе переказав. Ось і все.

— Коли він прийшов до тями? — Соболь глянув на Генчука.

— Більше не приходив, — почулось у відповідь. — Так і помер.

— Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?

— Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, — знову вступив у розмову Пархомчук. — Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.

— Я навіть можу показати, де його закопали, — Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.

Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.

— Ану, похвалися.

Гармаш не без гордості поклав запальничку на простягнену долоню підполковника. Той покрутив її в руках, кілька разів клацнув, милуючись вогником, не без жалю повернув її власнику.

— Подобається?

— Нічого, — Соболь випустив сизий дим через ніздрі, не стримався — демонстративно подивився на свій наручний годинник зі срібним циферблатом, предмет таємної і явної заздрості, всіх друзів та колег. — Але до справи: чому психічно хворий Полєтаєв опинився біля клубу, чому назвав своїм убивцею саме Рогожина і, нарешті, хто і за що міг на нього напасти?

— Пилипко тут сторожував, — пояснив Рокитко.

— Дурник сторожив клуб? — перепитав Соболь. Справді, місцеве самоврядування в Данилівці зайшло, на його думку, аж надто далеко. Бойові офіцери допомагають дільничному, сільські ідіоти подалися в сторожі…

— Ну, не такий він уже й дурник, — у голосі голови чулася образа. — Ви, думаю, знаєте, відколи й чому Пилипко таким став. До іншої роботи він не придатний, єдина племінниця від запалення легенів іще в сорок третьому померла. Треба ж людині за щось жити, не по дворах же він жебрати буде. Ось і поставили його сторожем у клуб. Робота якраз для нього: відчинив, зачинив, недопалки після зборів чи кіносеансу прибрав. Зате якісь трудодні нараховуються. Все чоловік при ділі.

— Що красти з клубу? Червону скатерку? Портрети товаришів Леніна, Сталіна чи бюст товариша Карла Маркса? — додав парторг Лукашенко. — У нас тут крадіжки — взагалі рідкість, ви ж самі знаєте. А якщо і трапляються різні такі непорозуміння, у нас на те своя влада, — він кивнув на дільничного.

— Влада у нас, товаришу партійний секретар, у всіх одна, — суворо нагадав йому Соболь. — І ви, як комуніст, мусите це знати, — він хотів додати, що й без цього уточнення здогадується — в Данилівці таки справді своя, і лише формально, за зовнішніми ознаками — радянська влада, але вчасно стримав емоції, зараз вони тут ні до чого. — Але хтось же таки поліз до клубу серед ночі й ударив сторожа ножем. Це можна якось пояснити?

Гармаш кахикнув і виступив наперед.

— Дозволите, товаришу підполковник?

— Що, розвідко, є міркування?

— Так, просто певні припущення. Зі свого досвіду можу дещо сказати…

— Ну, не тягни кота за яйця, — заохотив його Соболь.

На Павла дивилися десять пар очей. Але він зовсім не тушувався — так само очікувально на нього дивилися полковники й генерали, коли його група черговий раз поверталася з-за лінії фронту.

— Значить, так, — він сильною затяжкою добив цигарку, кинув «бичка» на землю, притоптав його носаком чобота. — Не знаю, який там привид бив ножем нашого Пилипка, але він, я думаю, або має, або мав у своєму земному житті, — Павло посміхнувся, — спеціальну диверсійну підготовку.

— Що-що?

— Сторожа вдарили ножем так, як звичайно б’ють диверсанти, — терпляче пояснив Гармаш. — У вбивці добре поставлений удар, він не абияк бив, мітив точно в серце, — зігнувши правицю в лікті, розвідник стиснув кулак, коротко замахнувся і зробив так само короткий різкий рух, імітуючи удар. — Подібних ран я набачився, можете мені повірити. Вбивця не розрахував одного: з верхнього одягу в нашого Пилипка є лише старий, але ще цілий і теплий кожух. Він його навіть улітку іноді знімати забував.

— То й що? До чого тут кожух?

— Він загальмував удар, так би мовити, затримав його. Тому сторож устиг крикнути. Вбивця, думаю, не чекав такого, він же звик діяти безшумно. Висмикнув ножа й утік. Не добив Пилипка. Тому він прожив іще трохи, навіть зміг назвати нам ім’я. Ну, ось приблизно такі припущення. Можна ще цигарку?

Встановлення особи привида

Труп Пилипа Полєтаєва поклали на столі в лікарні. На прохання Соболя лікар відгорнув верхній край простирадла, і підполковник побачив на диво спокійне умиротворене обличчя. Очі вбитому закрили, руки склали хрестом на грудях.

Сам зовнішній вигляд трупа ніяк не подіяв на Соболя. Він звик дивитися на понівечені насильницькою смертю людські тіла. Зашкарублу оболонку підполковницького серця шкрябало інше: він дуже рідко стикався з такою безглуздою смертю. Адже вбити Пилипка-дурника все одно, що вбити дитину. Хоча, за підрахунками Соболя, данилівський блаженний лише на два-три роки молодший за нього.

Фактом свого існування Пилип Полєтаєв нагадував не лише Соболю, а всім сільським старожилам один випадок із часів громадянської війни, за згадку про який той, хто згадав, і ті, хто це слухав, могли поплатитися життям. Далі Сибіру, ясна річ, не зашлють, через те «ворогів народу» часто розстрілювали просто після швидкого суду в Тюменському чи Томському НКВС. Тих, на кого було шкода кулі, засилали куди-небудь під Салехард — там «вороги народу» помирали повільно, але так само напевно.

Власне, Пилипа Полєтаєва ніхто не чіпав через те, що він був сільським дурником. Вірніше, став сільським дурником після того, як відмовився віддавати червоноармійцям свого коня на потребу боротьби з Колчаком, за що вони тут же, в нього на очах, згвалтували його молоду вагітну дружину. Пилип був дуже сильним хлопцем, тому його тримало відразу троє міцних вояків, поки решта робили свою справу. Всі вони були п’яні й люті. Коли жінка вже перестала кричати й бійці побачили кров, вони просто застрелили її на очах у чоловіка. Пояснили свої дії дуже просто — вони виявили й покарали колчаківських посібників. Стріляли й у Пилипа, та він, собі на горе, лишився живим. Тільки з тієї пори втратив розум, хоча з часом ніби міг виявляти всі ознаки нормальної, розумово повноцінної людини, та свідомість його все одно була переважно затьмарена.

Однак людей довкола себе він упізнавав, отже, переплутати якогось Ваню з якимось Петею, чи взагалі чоловіка з жінкою він аж ніяк не міг.

Офіційно дружина й ненароджена дитина Пилипа Полєтаєва вважалися загиблими від рук білогвардійців, ворогів радянської влади і трудового народу. Сам Пилипко, ясна річ, ані підтвердити, ані заперечити цього не міг. Просто ховався кудись подалі, коли бачив людей у військовій формі. Про цю історію рекомендували не згадувати вголос, і вже років через десять навіть ті, хто бачив розправу на власні очі, почали сумніватися — а чи справді то були мужики з червоними зірочками на кашкетах? Власне, ця причина стала однією з багатьох, що змусили партійне керівництво району та області сприяти чимскорішому заселенню Данилівки переселенцями, читай — чужинцями. Як вони скористалися з ситуації, Соболь уже знав.

Батьки Пилипка давно померли. Жив він із сестрою, але підгодовувало його практично все село. Силу свою він не втратив, на відміну від розуму, тому охоче рубав дрова і взагалі допомагав по господарству кожному, хто попросить. Особливо любили добродушного й завжди веселого Пилипка діти. З ними блаженний міг гратися цілими днями, тож дітвора, вважаючи його, мабуть, рівним собі за розумовими здібностями, ходила за дурником табуном. Пилипко вирізав дітям свистунів, фігурки звірів, майстрував ляльок, плів батіжки, навчився робити планери, запускав повітряних зміїв.

Стоячи зараз над трупом Пилипка, начальник карного розшуку Соболь зайвий раз відзначив сам для себе: у сільського дурника не могло бути не лише ворогів, а навіть звичайних недоброзичливців. Так само погоджувався з тим, що красти в клубі справді нема чого. То що виходить — той, кого Пилипко впізнав як Спиридона Рогожина, прийшов для того, аби вбити місцевого божевільного?

Маячня.

Соболь махнув рукою, даючи докторові Генчуку команду загортати простирадло, і неквапом вийшов на двір. Просто на порозі лікарні мало не зіштовхнувся з головою сільради. Рокитко спішив повідомити — обід готовий. Бо вбивство нікуди не дінеться, тоді як борщ точно захолоне. Борщ так борщ, вирішив Соболь. Усе одно обмізкувати ситуацію треба, так уже краще робити це за столом.

Проходячи повз клуб до приміщення сільради, де гостям накрили стіл, підполковник звернув увагу: автоматники, оточивши місце пригоди, вочевидь нудилися і навіть не відганяли від себе цікавих дітлахів. Криміналіст уже мив руки біля бляшаного рукомийника, Пархомчук і незмінний Гармаш сиділи на лавці біля стіни.

— Ну? — з порога звернувся Соболь до експерта, хоча на особливі сюрпризи після заяви колишнього командира розвідників не сподівався.

— Жодних «пальців». Не знаю, може, вбивця і хапався за щось рукою… За стіну, одвірок… Словом, тут глухо. Маємо чіткий відбиток підошви, просто біля входу. Чобіт, розмір сорок три. Наші опери вже пішли по селу шукати подібні чоботи, візерунок на підошві характерний. Але навряд чи це хтось із місцевих наслідив, — криміналіст старанно витер руки полотняним рушником, для чогось подивився на залишені після себе мокрі сліди. — Ну, звісно, заодно розпитають людей. Може, справді хтось аж так сильно зненавидів потерпілого…

— Ти в це віриш?

— Ні, — признався експерт.

— Правильно. І я не вірю. Нема нікому тут потреби різати дурника ножем. Тим більше, — Соболь перевів погляд на Гармаша, — нема чого в цих краях робити диверсантам.

— Так само — привидам, — Павло витримав погляд підполковника. — Я лише сказав, що думаю, вам вирішувати далі.

— Сідайте, сідайте, — заметушився Рокитко. — Хлопці ваші потім підійдуть, служивим — сухим пайком…

— Обійдуться вони без сухого пайка, — буркнув Соболь, вмостився за столом, Рокитко присів поруч, експерт — із іншого боку, підтягнулися старшина й колишній розвідник. Пархомчук узявся насипати густий наваристий борщ в алюмінієві полумиски, Гармаш украяв кожному чималий кусень хліба, нарізав сала, підсунув до центру столу миски з квашеною капустою, солоними грибами, а Рокитко, нікого не питаючи, розлив по гранчаках самогон. Випили не чаркуючись, кілька хвилин мовчки закусювали, потім Рокитко знову взявся наливати. Стиснувши свою склянку в кулаку, Соболь промовив, здавалося, сам до себе:

— Кого міг побачити цей нещасний дурник? Дізнаємося — кого, будемо знати, як він тут опинився і заради якої холери в клуб поліз. Так чи не так?

— Так, — відповів за всіх Гармаш, випив, занюхав чорною скоринкою, переламав її навпіл, поклав до рота, замислено пожував: — Я ось не знаю, бо малим тоді був — цей ваш Рогожин перетинався з Пилипком хоч раз? Він же, наскільки я знаю, то сидів, то від міліції ховався.

— За Спирку Рогожина, старлею, я тобі й усім вам, — Соболь обвів співтрапезників рукою, — можу до ночі байки травити. Але ти правильно запитав, синку, — він так само випив, проковтнув кілька ложок борщу, обтер тильним боком долоні губи. — Біографія в Спирки почалася ще при царському режимі. Тоді вперше посадили, за які такі гріхи — зараз не згадаю. Революція його випустила, і вже аж після війни, коли вже нова влада міцно на ноги стала, про нього згадали, зловили його і знову посадили. Здається, років на п’ять. Відсидівши, Спиридон додому повернувся, сюди, в Данилівку. Кажуть, тоді мамка його ще жива була. В неї жив якийсь час, потім поховав стару — і знову за своє. Відтоді в селі його не бачили, але, з усього виходить, якийсь час Спирка по селу пересувався досить вільно. І з місцевим дурником розминутися не міг. Той, як ми знаємо, людей пізнавав…

— Ось і я про що! — перервав старшого за званням Гармаш. — Скільки Рогожину могло бути, скажімо, років двадцять тому? Чи, може, трошки більше…

— Не більше, — відмахнувся Рокитко. — Ми тоді сюди саме перебралися. Я навіть трохи пригадую цього Спирку. Старі люди казали — єгерів синок, із тюрми повернувся. Ще боялися тоді, аби щось не той…

— Значить, — розвивав думку Гармаш, — Пилипко пам’ятав Спиридона молодим. І побачив він уночі чоловіка, дуже схожого зовні на молодого Рогожина. Таке можна припустити?

За столом запала мовчанка, потім криміналіст обережно глянув на Соболя.

— У цьому, Климе Федотовичу, справді щось є… В усякому разі, думати легше — привиди відпадають.

— Тут ти правий, — Соболь узяв гранчак, замислено покрутив його в руці, потім спідлоба зиркнув на Павла: — Ну, раз ти в нас такий тут розумний, валяй далі. Сам хоч додумався?

— Сам, — Гармаш поклав до рота решту скоринки, прожував, потарабанив пальцями по столу. — Далі дуже просто: хто може бути схожим на Спиридона Рогожина, причому — молодого? В селі таких точно немає. Двійник відпадає. Припускаємо, молодший брат або…

— Син, — підполковник Соболь і опустив на стіл важкий кулак. Брязнув посуд, Рокитко встиг притримати пляшку. — У Спирки синок був, за моїми прикидками — десь твого віку, старлею. А ти мені в сини годишся, отже, років на двадцять за Рогожина молодший. Спиридонів синок може в цих краях об’явитися за якоюсь бідою?

— Запросто! — відповів за всіх Пархомчук. — Ось тільки де він раніше ховався?

— Цього, старшино, ніхто не знає, — розвів руками Соболь. — Коханка Спирчина не зовсім місцева. Тут недалечко Пронин хутір, знаєш? — дільничний кивнув. — Там вона й жила, Любка Хорошилова. Нас усіх на тому хуторі колись мало не постріляли… Словом, куди вона з сином Федьком подалася, невідомо. Рогожина застрелили, жінки з дитиною не знайшли. Я того малого в очі не бачив, але припускаю — на батька Федір може бути схожим. То до чого ми тут домовилися? — підбив він підсумок розмови. — Пилипко-дурник побачив молодого Рогожина, прийняв Федора за Спиридона, звідси вся каша заварилася. Виглядає, що так і було. Чи в когось інші міркування?

— Раз ніхто не знає, куди свого часу зникли жінка з хлопчиком, то цілком може бути, що хлопчик цей, Федір Рогожин, непогано лягає в мою, — Гармаш затнувся, — гм, нашу схему про диверсанта.

— Поясни.

— За всіма прикидками, Федір Рогожин на початку війни доріс до призовного віку. Добре, якщо він батьковими слідами пішов, і в нього в міліції відбитки пальців брали. А коли ні — перевірити, де воював Рогожин і як він воював. Якщо… якщо взагалі воював… І якщо жив під прізвищем Рогожин, а не носив прізвище матері. Ну, тут роботи вистачить.

Після слів Гармаша за столом запала тиша. Її порушив Рокитко, булькаючи самогоном по склянках.

Будинок поміщика

Група поїхала під вечір. Соболя після отриманої інформації гнала вперед жага дії, та він усе одно не заспокоївся, поки оперативники не обійшли кожен двір. Особливо він вимагав поцікавитися старожилами — раптом виявиться, що хтось підтримував свого часу зв’язок із Рогожиними. Зокрема — зі Спиридоном. Та злі й тверезі опери повернулися ні з чим. Після того, як Рогожин став особливо небезпечним злочинцем, визнавати знайомство з ним автоматично означало підозру в посібництві. До того ж із певного часу Рогожиних у Данилівці почали взагалі цуратися.

— Тут у ведмедях уся штука, — спробував пояснити Соболю один із оперативників.

— У яких ведмедях? Ти що, п’яний? — суворо глянув на підлеглого підпилий начальник карного розшуку.

— Мені пояснили дещо. Як би це сказати… Гм… — опер сам розумів, що збирається ляпнути дурницю, але все ж таки не стримався: — Кажуть, батько нашого Рогожина, Силантій, з нечистою силою знався.

— А ведмеді тут яким боком?

— Ну… Кажуть, Силантій Рогожин часто на ведмедя ходив і живим лишався. Зате звіра бив, аж тайга шуміла.

— Не свисти — тайга-а шуміла!

— Мені говорять — я повторюю, — образився опер. — Тунгуси вірять, що ведмеді — це боги, котрі грішили, й за це їх у ліси Господь вигнав, дав їм ведмежу подобу. Вбити ведмедя може лише той, кому Він це дозволяє. Але якщо людина починає грішити й тим самим продає душу нечистому, Бог насилає на нього ведмедя, наче карає. А Рогожина-старшого, кажуть, ведмідь заламав…

— Тьфу, слухаєш тут народні казки, замість того, щоб мені убивцю ловити! — Соболь важко підвівся з-за столу. — Гаразд, поїдемо ми. Ви тут, старшино, теж дивіться. Може, лишити вам пару автоматників на випадок, якщо цей самий привид Федько знову захоче когось зарізати?

— Немає потреби, я так думаю, — спокійно відповів Пархомчук. — Ми тут у разі чого своїми силами…

— Дивіться мені! — Соболь напівжартома помахав кулаком, потиснув кожному руку і спритно, ніби й не випив щойно сам у загальній кількості пляшку міцного самогону, заскочив у кабіну. Бійці вже сиділи в кузові, туди ж залізли експерт та незадоволені оперативники. Їм пощастило найменше — начальство раптом заквапилося додому, і поїсти мужикам просто забракло часу. Старшина тицьнув одному з них шмат сала і хлібину, виявляючи солідарність.

Щойно полуторка від’їхала, Рокитко, не криючись, кілька разів перехрестився.

— Чого хрестишся? — буркнув Генчук. — Тепер не відчепляться… Це ж треба так…

Вони подивилися один на одного й вирішили не розвивати тему далі. Та Гармаш, котрий стояв трохи осторонь, розумів усе й без зайвих пояснень. Так само, як дві третини мешканців Данилівки: менш за все переселенці з України, котрі тікали подалі від голоду та інших «принад» радянської влади, хотіли, щоб сюди зачастила міліція з району. Можете бути певними — за подібних обставин місцевий НКВС теж не сидітиме, склавши руки.

Народившись уже тут, у Сибіру, Павло, як і більшість таких, як він, спочатку не розумів, чому батьки, сусіди, друзі, знайомі та просто нові люди, котрі час від часу приїжджали в Данилівку й починали тут будуватися й заводити господарство, вдома говорять українською, зате на людях, навіть коли збираються лише своїм гуртом, старанно промовляють російські слова. Поступово хлопцеві все стало ясно. Радянська влада була вже всюди, але по деяких сибірських селах, відділених одне від одного тайговими стінами, прапор на сільраді, колгоспне хазяйство, трудодні та портрети Леніна й Сталіна зовсім не означали, що принципів цієї самої влади дотримуються всі, хто там живе. Їхньої Данилівки подібний здогад Павла стосувався в першу чергу. Він бачив, як українці, що оселилися тут раніше, і ті, хто перебрався сюди згодом, тримали дивну мовчазну змову. Вони ніби зачаїлися, натягли маскувальні сітки і чогось вичікували, до чогось готувалися.

Словом, українці, з яких складалося дві третини населення сибірського села Данилівка, радянську владу не любили. Саме усвідомивши це для себе, вони подалі заховали свою неприязнь. Адже навіть за подібні думки за умови, що їх вдасться прочитати, кожному загрожувало мінімум десять років таборів. Без права на дострокове звільнення. Через те люди тут навчилися читати думки одне одного. Це дозволяло не промовляти їх уголос.

— Цікаво, хто це їх про ведмедів просвітив? — вирішив він змінити тему розмови.

— Дід Тимоха, — відмахнувся Пархомчук. — Мало він вам, малим, казок порозказував? От уже ж язик у діда, чисте тобі відьмацьке помело!

— Завели тут! — роздратовано глянув на старшину Рокитко. — Один про нечистого, другий про відьмаків… Догавкаємося ми, я так собі бачу. Ось вам вовк із лісу вже прийшов…

— Або ведмідь із тайги! — весело відповів Павло. — Насилають його, як кару на нас, грішних. Треба в діда запитати, за що.

— Піди, піди, хай він іще тобі тюльку потравить! — старшина ляснув його по плечу.

— Мені, мужики, інше інтересно. Хай із Рогожиними цими, хрін їх бери, люди не спілкувалися. Але ж і Любка з Прониного хутора не відлюдницею жила. Хлопчиська цього мусить хтось та й пам’ятати. Поїду, мабуть, я завтра туди.

— Що це дасть? — поцікавився Рокитко.

— Те саме, товаришу голова колгоспу. Поки Соболь туди дістанеться, я, можливо, щось більше за нього знатиму. Відпустиш?

— Я тебе не тримаю. Павло на хазяйстві лишиться.

— Не про те мова… Коня даси?

— От не даси тобі коня — ти ж мене осідлаєш! — пробурчав Рокитко.

Далі Павло вирішив не слухати. Засунувши руки в кишені штанів, він неквапом побрів до клубу. Зупинився біля вхідних дверей, похитався із п’ятки на носок, неквапом обійшов будівлю. Потім ступив до дверей, замислено посмикав важкий замок.

Соболь кілька разів повторив: Рогожин постійно повертався в ці місця, тримався поруч навіть тоді, коли міліція дихала просто в потилицю. До матері він особливо прив’язаний не був, тим більше, вона довго не прожила. Більше родичів чи просто близьких людей Рогожини, відомі, кажуть, відлюдники, у Данилівці не мали.

Чому ж Спиридон уперто не хотів відходити далеко звідси, не подався, наприклад, за Уральський хребет?

Чому, в разі, якщо припущення його, полкового розвідника Павла Гармаша, вірні, саме в цих краях опинився син Спиридона, Федір? Його тут точно нічого не могло тримати.

Нарешті: чому Федір Рогожин чи хто він там поліз у колишній будинок місцевого поміщика Данила Назарова? Приваблював убивцю не сільський клуб, у цьому Гармаш був переконаний на сто відсотків. Судячи з усього, цей убивця — бувала в бувальцях людина. І розуміє — шукати в приміщенні сільського клубу справді нема чого.

Той-таки дід Тимоха, котрому, за його словами, цього літа стукне вісімдесят, і якого Павло та інша Данилівська дітвора пам’ятає лише дідом, казав: колись Назарови жили у величезних хоромах. Пристойний будиночок, що стояв на подвір’ї, слугував поміщику за сарайку. Почувши, що всіх багатих треба палити, місцеві мужики, похапавши сокири й вила, найперше розвалили й запалили цей сарай. А хазяйський будинок лише розграбували. Хтось пробував підпалити, та, здається, вогонь не розгорівся. Тоді мужики задовольнилися спаленим сараєм, а згодом, коли протверезіли, про покинуті хороми всі забули. Коли через якийсь час виникла потреба заснувати в Данилівці «об’єкт соцкультпобуту», кращого приміщення не знайшли.

Хміль, що грав у Павловій голові, зовсім не заважав йому думати. Але жодних висновків для себе він поки що зробити не міг. Є лише підозри, котрі грунтуються на двох фактах. Один із них — незаперечний: заможний колись поміщицький дім перетворили на звичайний сільський клуб, у якому всього добра — лавки, стіл та портрети вождів пролетаріату. На сцені, правда, важка оксамитова завіса, з неї можна пошити сукню, пальто чи штани… Другий факт досить суперечливий: нинішньої ночі біля злиденного сільського клубу крутився саме син убитого десять років тому бандита Спиридона Рогожина. І потягнуло його в батьківські краї зовсім не бажання вкрасти оксамитову завісу з саморобної клубної сцени. Тим більше людина, котра професійно володіє ножем і знає, як пробити жертві серце з одного удару, не збиралася навмисне вбивати сільського недоумка.

Виходить, навіть якщо припущення про те, що вбивця — Федір Рогожин, не підтвердиться, той, хто вбив нещасного сторожа Пилипка, намагався проникнути не в клуб, а саме в колишнє житло тутешніх багатіїв Назарових.

Більше нічого на думку не спадало, тому Павло наслинив собі самокрутку, закурив і рушив додому.

У Данилівці вважали — Кошових Бог береже. На фронт пішли і батько, і син. Повернулися обидва. Правда, Василь, Павлів батько, в сорок третьому під Курськом утратив праву ногу, зате для нього війна закінчилася раніше. Повернувшись із фронту, він сам змайстрував собі протеза й так навчився ходити, що при бажанні міг дати фору здоровим двоногим чоловікам. Павла за чотири воєнних роки тричі було серйозно поранено, останній раз — під Бреслау. Перемогу зустрів у шпиталі, потім іще до серпня мусив переходити від одних лікарів до інших, аж поки його не демобілізували остаточно. Багато ж інших родин, як водиться, не дочекалися чоловіків, батьків та синів.

Але життя тривало.

На ранок наступного дня дільничний, як обіцяв, засідлав казенного коня й подався на Пронин хутір, за тридцять кілометрів від Данилівки. Сам Гармаш узявся допомагати батькові, колгоспному теслі, майструвати труну для Пилипка. Біля нього поралися данилівські бабусі, але ховати збиралися завтра. За неофіційною згодою місцевого начальства двоє мужиків поїхали по священика. Знайти його можна було лише в невеличкому селищі, більш як за сотню кілометрів звідси. Голова виділив корму для коня, привезти священика посланці могли лише завтра зранку.

Під вечір, коли Гармаші сіли вечеряти й налили по першій за царство небесне, до хати не зайшов — увалився Пархомчук. Не питаючи дозволу, присів за стіл, під здивовані погляди господарів налив собі самогонки, випив, наче воду, відламав половину від вареної картоплини, зжував, потім понуро промовив:

— Тільки дарма прокатався…

— Що, Пилиповичу, ти Федька там не знайшов? — жодних секретів тут не трималося, про можливу причетність до вбивства Пилипка когось із сумнозвісних Рогожиних уся Данилівка знала від учора, після спілкування з міськими операми.

— Загалом ситуація виглядає так, — дільничний витер крапельки поту з чола. — Коханку Рогожина, Любку Хорошилову, в довколишніх хуторах добре пам’ятають. Їй ніхто ніколи слова кривого не сказав, косо ніхто не глянув — усі бахура її боялися. Але й особливо не спілкувалися з нею — бо так само боялися. Малого свого вона спробувала віддати в школу, в Бубнівку. Це ближче від неї, аніж наша Данилівка. Та потім, коли його почали дражнити малим бандитом, забрала із школи. Вчителька ходила додому, ніхто не заперечував. Так було доти, аж поки біля хутора Соболь засідку не влаштував і сам у неї не попався. Тоді Любка з сином зникли невідомо куди. Поки що все ясно?

— Нічого не ясно, — чесно признався Павло.

— Федір записаний на материне прізвище — Хорошилов. Отже, ніякого Федора Рогожина ніхто ніде не знайде.

— Ця інформація для Соболя може бути цінною.

— Я вже з Тюменню говорив, — відмахнувся Пархомчук. — Підполковник сам, без нас, до цього додумався. Послані запити на Федора Хорошилова, хоча Федора Рогожина теж шукають про всяк випадок. Адже Любка будь-де могла переписати сина на батькове прізвище. А ще мудріше — могла вийти заміж, аби сліди заплутати, і взагалі за прізвищем зовсім сторонньої людини заховатися. Ні хріна вони, — дільничний махнув рукою кудись убік, — не дізнаються.

— Ще щось є? — Павло налив гостеві, батькові й собі.

— А, так, малозначущі відомості. Любка, хоч і бандитська любаска, але ж мусила десь офіційно працювати. Хоча б трошки трудоднів заробляти. Ясно, ніхто з нею особливо зв’язуватися не хотів.

Вона навіть у наш клуб хотіла влаштуватися, ким — я не знаю, а народ — тим більше…

— Чекай, — Павло відсунув од себе чарку, яку щойно намірився стиснути пальцями за гранчасті боки. — Коханка Спиридона Рогожина хотіла працювати в данилівському клубі? Це ж далеко…

— Хата Рогожиних після смерті матері стояла порожньою, Любка нібито хотіла один час перебратися сюди… Щось там не вийшло. Мене, наприклад, нічого не дивує. Бандитським підстилкам узагалі важко в цьому світі… Ну його все!

Дільничний випив, покректав, поскаржився на втому і скоро почав збиратися додому. Павло тільки кивав, слухаючи його. Думки були далеко й потроху шикувалися в логічний ланцюжок.

Насправді Гармаш не вважав поїздку дільничного на Пронин хутір марною. Історія про спробу коханки Рогожина переселитися в Данилівку і навіть знайти спосіб легально проникнути до колишнього поміщицького будинку ще за життя Спиридона цілком укладалася в схему й лише підтверджувала Павлів здогад.

Як батька, так і сина Рогожиних дуже цікавило щось, що могло знаходитися десь усередині дому, який уже два десятки років використовують під клуб.

Які казки знає дід Тимоха

Провідати одного з корінних і найбільш колоритних жителів Данилівки Павло Гармаш зібрався наступного дня після хоч і багатолюдних, але на диво тихих та досить скромних похорон Пилипка.

Сибірський квітень не поспішав перетворюватися на справжню весну. Але сонечко вже пригрівало, особливо в обідню пору. Дід Тимоха сидів на призьбі біля своєї старої скособоченої хатинки на околиці села й замислено курив ароматний самосад. Тютюном дід ні з ким уперто не ділився, нікого ніколи не пригощав. На це його дивацтво ніхто не ображався. Більше того — мужики не особливо й претендували на дідове куриво. Він сам любив повторювати: «Своє куріть, безбожники!» — і цим самим, напевне, поважнів у власних очах.

Загалом дідок не був по-старечому вредним. Усім охочим, а особливо — дітям міг без упину розповідати казки про різну хижу нечисть. Вона ховається в тайзі, живе в льохах під хатами, у річках, настінних годинниках, темних кутках, ширяє ночами в темряві, риє ходи під землею. Звідки дідок усього цього набирався, ніхто не знав. Головне — його казки про нечисть зовсім не лякали дітей. Навпаки: свого часу озброївшись замашною палицею чи власноруч загостреним кілком, Павло сам полював на різних волохатих домовиків у сараї чи льосі. Або вибирався воювати чаклунів, які перевтілюються в різних лісових звірів.

Дід Тимоха й сам не хотів лякати дітей. Його сини загинули: один іще в шістнадцятому під Барановичами, двоє інших — у двадцятому. Воювали вони по різні боки фронту. Середній син за Колчака, молодший — у Червоній Армії. Онуків дідові Тимосі вони так і не подарували, а баба його померла від сухот іще тоді, коли в Данилівці почали осідати перші переселенці. Мабуть, через те самотній старий так тягнувся до дітей.

Гармаш присів біля діда. Той зсунув на маківку облізлу заячу шапку, щільніше зачахнув ватника, за звичкою пробубонів:

— Кури своє, безбожнику.

Хлопець кивнув, мовчки скрутив цигарку, прикурив від знаменитої запальнички. На діда Тимоху такі цяцьки враження вже не справляли, до того ж він погано бачив. Та й Павло не збирався хвалитися перед старим своїм трофеєм. Підкинувши запальничку кілька разів на долоні, він заховав її й запитав без передмов:

— Чого це ви, діду, казенних людей тут лякаєте?

— А їм дуже страшно? — навіть не перепитавши, про кого йдеться, дідок узяв сухою зморшкуватою рукою дерев’яну ковіньку, що лежала біля нього, прилаштував перед собою, сперся не неї обома руками. На співбесідника він при цьому не дивився, хоча Павла знав добре — малий Гармаш колись був одним із найбільш вдячних його слухачів.

— Ви як думали? Нечисту силу не заарештуєш і в тюрму не посадиш.

— Правильно, — кивнув дід Тимоха. — Бо немає ніякої нечистої сили.

— Як так, діду? Ви ж казали — є?

— Кому? — дідок нарешті хитро зиркнув на Павла.

— Як же — два дні тому, коли Пилипка зарізали, з вами люди міліцейські говорили. Ви їх іще ведмедями налякали. Мовляв, це все слуги сатани. І Рогожин-старий душу нечистому продав…

— Про такого звіра, як ведмідь, я, синку, багато знаю. Різні люди в тайзі живуть, по-різному про них говорять. Тільки звірів, аби ти знав, хижаками Бог створив. І міліція твоя хай не ведмедів стережеться. Боятися треба людей.

— Виходить, мені вас треба боятися, а вам — мене?

— Ти на війні був, знаєш, коли й кого боятися. А я вже старий, мені боятися смислу немає: однак не сьогодні, так завтра туди, — він показав пальцем на вкрите ріденькими хмаринками весняне небо. — Душогубом, синку, людина не народжується, — старий багатозначно похитав пальцем. — Це все від лукавого. А лукавий скрізь. Шепоче тобі щось на вухо, шепоче, спокушує. Одного разу людина чужу душу занапастить — і свою нечистому віддасть.

— Як Рогожин? Силантій?

— Він так само. Убив людину — і скоро його самого Бог берегти перестав. А нечистому його нещасна душа теж недовго треба була. Не солити ж він душі збирається, — дід Тимоха прокашлявся. — Ой, і люте ж куриво, язви його в печінку!

— Кого ж він убив, діду? Що то за історія?

— А, — старий махнув рукою. — Не було ніякої історії. А Силантій зовсім пропащий. Звів на пні себе, свого сина й весь рід Рогожинський. Кажуть, десь тут онучка його живим бачили… Того, нагуляного, від Любки…

— Звідки ви все знаєте?

— Мені, синку, собаки данилівські все вигавкують, — дід знову показав крізь бороду хитру посмішку. — Знаю багато, кажу не все, отак… Ти не шукай нечистого там, де його нема. То що, бачили онучка?

— Когось бачили, схожого на Спиридона, — коротко відповів Павло.

— Теж, мабуть, золото хоче знайти, як його дід із батьком?

— Золото? Яке золото? — насторожився Гармаш.

— Золоте, — в тон йому промовив дід Тимоха. — Давно колись вийшов просто з тайги чоловік, постукався до Рогожина в хату. Що там між ними вийшло, ніхто не знає. Але на ранок той чоловік із тайги помер. Перед тим Силантію про золото розповів, — старий всівся зручніше. — В наших краях давно чутки ходять — десь у тутешніх лісах є таке місце, де самородки просто серед каміння на землі лежать, а пісок золотий — так мало не жменями можна брати. Правда, скільки народу дорогу туди шукали — не знайшли. І самих тих людей не завжди знаходили, а коли знаходили — то мертвими. Чи живими, але без золота й без розуму, — дідок простягнув руку і красномовно постукав Гармаша зігнутим пальцем по голові. — Бач, хтось таки дістався туди. Комусь таки Бог допоміг. Нечистий не потерпів такого і послав щасливцеві порятунок — привів його просто в дім до Силантія Рогожина. Той не втримався від спокуси… Словом, до смерті своєї той неборак постукався.

— Є докази, що Рогожин убив ту людину з тайги?

— Знають люди ось про що: коли Силантія ведмідь поламав, синок його, Спирка, до нашого хазяїна, Данила Кіндратовича, чогось подався. А скоро після того Спирку жандарми забрали. Ніби викликав їх сам Назаров, і судили хлопця за те, що вони на пару з батьком убили людину, яку ніби сам цар із Петербурга послав те золото шукати. Словом, убили Рогожини казенного пана, а золото, що при ньому напевне було, забрали собі. Тільки, синку, Спирці, коли той чоловік із тайги прийшов, лише тринадцять стукнуло. Зелений іще людей убивати на пару з батьком.

— Про це що, ніхто не подумав?

— Подумали, мабуть. Тільки Данило Кіндратович, напевне, карбованців не пожалів, аби судді ще раз добряче подумали і присудили Спирці за гратами гнити.

— Отакий справедливий поміщик був?

— Чого б не справедливий? — дідок втретє посміхнувся. — Тільки Силантієва вдова плакала й казала: все це через папери.

— Папери?

— Еге, — дід Тимоха знову завовтузив кощавим задом, мостячись зручніше. — Без годувальника родина залишилася. Спирка тоді вже старшим був, поніс хазяїнові папери, від того нещасного з тайги лишилися. Силантій їх за іконами ховав. Нікому не показував, а сам не міг розібратися — грамоті не вчився. І ніхто б у нас не міг. Ось Спирка нібито сказав матері: «Понесу, мовляв, папери до Данила Кіндратовича, може, вони цінні, і за них грошей дадуть, надовго вистачить». Потім, коли Спирка від пана повернувся, все потилицю чухав. Наче сказав йому хазяїн — сміття це, а не казенні документи. Коли гляди ти — жандарми приїхали, у кайдани хлопця закували, потім кажуть — убивець. Ну, ясно, про золото ніхто нічого не чув. Потім таке почалося — не до золота…

Гармаш помовчав, переварюючи почуте й намагаючись скласти в певній логічній послідовності думки, що зароїлися в голові.

— Ви, діду, точно знаєте? Саме так усе й було?

— Я, синку, багато знаю. Але тільки від людей почуте. Людина з тайги в хаті Рогожина померла, там чужих не було. Спирка з Данилом Кіндратовичем говорив так само без зайвих вух. Де правда — п’ятеро лише знають. І всі вони померли: чоловік із тайги, Силантій Рогожин, син його Спиридон, жінка Варка, Данило Назаров.

Раптом одна думка розітнула купу інших, і Павло не стримався, аби не висловити її:

— А скажіть мені ще, діду… Ви… ну… хто ще всю цю історію знає? Про золото, про папери всякі, про Рогожина…

— Про золото у нас тут усі начувані, — охоче признався дід Тимоха. — Я ще коли молодий був, сам хотів ту річку в тайзі знайти, де на берегах самородки з дитячий кулачок розкидані. Коли хочеш знати, в нас тут через це золото не те що цілі родини — цілі села, траплялося, на розум слабували. Прикажчик нашого Данила Кіндратовича колись по ті скарби подався, баба з виводком дітей втримати не змогли. За два тижні повернувся. Очі шалені, весь труситься, так і бігав селом. Камінчика знайде, підніме — і як почне голосити: «Золото! Золото! Золото!» Це зараз трохи минулося, люди розумніші стали чи боятися більше почали… Все воно, синку, від лукавою.

— Все?

— Золото, — кивнув старий. — Бог дав людям руки, ноги та голову, аби думати могла й діло робити. А Сатана придумав жовтий метал, аби людина думати розучилася й розум втрачала. Дурному руки-ноги ні до чого.

— Ну добре, про ті папери так само всі знали?

— Аякже! Тільки Назаров сказав іще тоді — видані вбивцею документи він особисто передав із судовим приставом у Томськ, а звідти вони пішли на височайше ім’я. З того часу про них ніхто й не згадував.

— Значить, ви мені оце так просто про все це розказали…

— Казку я тобі, синку, розповів, — дід Тимоха вже не посміхався. — Ви чужі тут, ми давно живемо. Не кожній сорочій чи собачій казці віримо. А в що віримо — про те нікому знати не дано. Хочеш — ображайся на старого діда, хочеш — вір йому, але ось і ти тепер про тайгові скарби знаєш. Тільки в наших краях казкам про золоту річку навіть старі люди вже вірити перестали.

Відразу зриватися й іти, образивши тим самим дідка, Гармаш не хотів. Сидячи зі старим на призьбі, він викурив іще дві цигарки, розпитав для годиться про інші місцеві легенди, а коли нарешті вирішив — пора, попрощався і, щойно відійшов далеченько, не стримався — припустив бігом. Не добігаючи до центру села, зупинився, стишив кроки.

Куди, власне, він женеться?

Кому буде цікава історія, почута від вісімдесятирічного діда?

І чи не зміниться ситуація, що склалася, в гірший бік, якщо стане відомо: він, Павло Гармаш, став восьмою людиною, яка не просто знає про існування золота в нетрях тайги, не лише повірила в можливість дістатися до нього, а знає, де можуть зберігатися ті самі папери і приблизно уявляє собі їхній зміст.

Тепер Гармаш міг пояснити Соболю, чому Спиридон Рогожин не хотів відходити далеко від свого рідного села. Жодних сентиментів до старої батьківської хати на околиці бандит не мав. Зате був переконаний: Данило Назаров навмисне законопатив його за ґрати. Ні до якого Томська і тим більше — до Петербурга папери не пішли. Хазяїн залишив їх собі, і коли почалися революція та війна, вирішив приховати до кращих часів. Навряд чи він носив цінні папери з собою. Стороннім людям так само довіряти боявся. Тому напрошувався єдиний висновок: папери, в яких, імовірно, сказано, як дістатися до золота, заховані десь у будинку.

Павло був певен, що не помиляється, припустивши: Спиридон переказав своїй коханці Любці Хорошиловій цю історію. Не просто так, а з далеким прицілом: вона мусила спробувати обнишпорити колишні назарівські хороми. Причому Рогожин напевне здогадувався, де саме слід шукати сховок. Ось шоста людина, котра знає таємницю. До того ж Любка цілком може бути живою і здоровою.

Згодом, коли обставини склалися не на їхню користь, Хорошилова з сином мусила тікати подалі від цих місць. Але хлопчик Федя, коли підріс, просто мусив почути від матері розповідь про долю діда, батька і заодно — про те саме золото, через яке батька вбивцею назвали і тим самим подальшу долю хлопця вирішили. Хто заважає Федорові знову почати пошуки? Ось сьома людина, яка все знає. І вона не просто жива.

Федір Рогожин убиває.

То чи варто йому, Павлові Гармашу, аж так поспішати поділитися з кимось власним відкриттям?

Принаймні не тепер, вирішив він. Спочатку треба глянути, що там, у клубі. Чи то пак — у будинку поміщика Назарова.

«Конфекты „Ландрін“»

Завдання полкової розвідки — перетнути лінію фронту, пройтися по німецьких тилах, не виявити себе й повернутися не лише живими, а з цінними відомостями та, коли командування накаже, із так само живим, хоча можна й пошкодженим, ворожим «язиком». Тому війна навчила Гармаша не лише швидко аналізувати отриману інформацію й за лічені хвилини приймати правильні рішення. Колишній розвідник умів пересуватися безшумно. Саме від цього насамперед залежало життя його та всієї групи.

Спочатку Гармаш вирішив розібратися в усьому сам. До того ж, міркував він, тепер, коли весь районний карний розшук на чолі з Соболем риє землю в пошуках Федора Рогожина, баламутити народ дідовими казками про золото та загадкові фатальні документи, які нібито шукає вже друге покоління тутешніх Рогожиних, не лише завчасно, а й не потрібно з тактичних міркувань. Між тим відтягувати процес встановлення істини так само не хотілося. Тому щойно на Данилівку впала ніч, як Павло, давши батькові й матері заснути міцним сном сільських трудівників, одягнувся, взувши для такого випадку трофейні німецькі офіцерські чоботи з м’якої шкіри, і тінню вислизнув за поріг.

Ніч, наче на замовлення, була темною, беззоряною. Пересуваючись вилицями села нечутно, аби не сполохати дворових собак, Гармаш дістався до клубу. Двері, як він і чекав, були зачинені на міцний висячий замок. При собі в Павла був ножик, яким можна зламати не один такий замок, що Гармаш досить часто робив. Так само можна пролізти всередину, спробувавши відчинити чи швидше виламати вікно. Але це означало знову привернути до колишнього поміщицького будинку непотрібну увагу. Вдруге за тиждень невідомий намагається потрапити туди — це аж надто підозріло. Тому Гармаш, поторсавши замислено замок, подумав і знайшов вихід.

Сьогодні не його ніч. Зате хто знає, як повернеться справа завтра.

Наступного дня він пішов до дільничного, висловив йому деякі припущення, пояснив, чого хоче, і вже разом вони рушили в контору. Рокитко, вислухавши пропозицію колишнього розвідника й аргументи старшини на її підтримку, погодився: є загроза, що злочинець може з’явитися біля клубу знову. Враховуючи здогад Гармаша, що він — людина з досвідом та підготована, можна припустити — вирішивши, що одна бомба двічі в ту саму воронку не впаде, убивця спробує без жодного ризику повернутися. Що йому треба, поки що не ясно. Але краще без зайвого шуму влаштувати у клубі засідку й кілька днів попантрувати. Хоча надії на те, що злочинець може попастися, зовсім мало, проте нехай кілька ночей там побуде засідка. Це краще, аніж потім рвати собі волосся на сраках через непередбачливість.

Першу ніч погодився сторожувати Гармаш. Заперечень не виникло. Завклубом того ж дня видав голові сільради ключ від замка, навіть не питаючись, для чого вони потрібні. А ввечері дільничний передав його Павлові на цілком законних підставах.

І все. Не треба замків ламати.

Навіть особливо критися немає потреби, хоча «операція» нібито була задумана як секретна. Старшина, котрий дотепер відверто нудився на посаді дільничного вповноваженого в тихій Данилівці, напустив на себе відповідно до моменту серйозного й таємничого вигляду. Йому дуже хотілося, аби Федька Рогожин чи який-небудь інший особливо небезпечний злочинець таки потрапив у засідку.

Тієї ж ночі Гармаш заступив на пост. Із собою він прихопив нагородний «ТТ». Вдома, на горищі, розібраний і загорнутий у промаслену ганчірку, лежав трофейний німецький «вальтер» та кілька обойм набоїв до нього. Звісно, Павло не вірив у несподіване повернення убивці на місце злочину, та всяке може статися. Фінський ніж та німецький електричний ліхтарик так само могли йому знадобитися.

Відчинивши двері, вужем (конспірація — так конспірація!) ковзнувши всередину й зачинивши їх за собою, Павло раптом згадав про ще одну незручність: на вікнах не було ставнів. Світло від ліхтарика можна помітити з вулиці. А народ тепер став аж надто підозріливим, хоча вбивство таки трошки налякало деяку частину данилівців. Помізкувавши, Гармаш і тут знайшов вихід.

Зсередини назарівські хороми таки справді переробили. Тепер клуб складався з однієї великої кімнати, де відбувалися загальні збори, концерти самодіяльності і крутили кіно, невеличкої комірчини позаду саморобної сцени, що служила завклубом чимось на зразок кабінету, і так званого «передбанника», таких собі клубних сіней. Словом, особливо шукати потаємний сховок не було де. З іншого боку, Назаров навряд чи заховав цінні документи в такому місці, де їх можна випадково відшукати. Тим більше, часи довкола починалися непевні. Отже, він діяв за приказкою: «Подалі покладеш — ближче візьмеш».

Тому почати обшук Павло вирішив із великої зали.

Скинувши тілогрійку, він завісив нею одне з чотирьох вікон. На друге почепив гімнастерку, третє закрив натільною сорочкою. Вийшло нещільно, але нічого іншого він придумати не міг. Лишившись голим по пояс, він повів плечима: квітневі ночі тут були ще досить холодними, а в клубі, звісно, ніхто ще не топив. Лишалося четверте вікно. Затулити його штаньми, самому лишитися в кальсонах і чоботях? Гармаш уже почав розстібати пасок, коли ляснув себе по лобі — є ж кращий вихід!

У своєму кабінетику завклубом ховав парадну скатерку. Нею застеляли стіл під час урочистих зборів. Ключик від кабінету теліпався на одному мотузочку із ключем від вхідного замка. За кілька хвилин червона скатерка щільно закрила останнє вікно. І хоча до того в середину не особливо проникало світло знадвору, тепер темрява стала такою густою, що здавалося, її можна помацати.

Натиснувши кнопку ліхтарика, Павло пройшовся промінчиком по голих дерев’яних стінах. Аби довго не сушити собі голову, ступив до ближчої від себе, загасив ліхтарика й почав повільно рухатися навпомацки від лівого краю стіни до правого, старанно обмацуючи кожен її сантиметр згори до самого низу. Він не знав, що саме шукає, і як узагалі мусить виглядати той сховок. Коли дістався правого кута, присунув до стіни лавку, став на неї, аби дістатися руками вище, і пройшовся у зворотному напрямку. Не досягши жодного результату, взявся до сусідньої стіни. І вже дуже скоро зрозумів: уся ця шамотня починає йому набридати.

Та все одно Гармаш старанно завершив обмацувати стіну, потім присів на лавку, засвітив ліхтарика, скрутив цигарку, закурив.

Гаразд.

У нього вистачить терпцю довести цю частину справи до кінця. Потім треба перейти в «передбанник» і так само обмацати стіни там. Навіть можна зазирнути в кабінет завклубом. Та коли покликати на допомогу ту ж таки логіку, то напрошується лише одна думка: колишній господар цього будинку напевне не мав тієї освіти, аби розібратися в записах, що випадково потрапили до нього. І при цьому не був дурним. Розуміючи, що саме повинен заховати подалі від цікавих сторонніх очей, Данило Назаров мусив не лише потурбуватися, аби хтось випадково не знайшов схованки, а ще повинен був подбати про те, щоб у разі чого цінні папери не згоріли разом із будинком.

Підвівшись, Гармаш зробив кілька різких рухів, розганяючи кров і зігріваючись. Опустився на підлогу, прийняв упор лежачи, зробив тридцять відтискувань. На останньому, розпрямивши руки, завмер. Потім сів навпочіпки, постукав кулаком по дошкам підлоги. Посунувшись трохи вбік, знову постукав. І рвучко звівся на рівні ноги.

Він згадав. Підлогу в клубі наново стелили перед самою війною. Здається, останнього передвоєнного літа. Тоді він саме закінчив школу й допомагав батькові — Василь Гармаш керував теслярськими роботами. Підлогу настеляли під його наглядом, Павло особисто зводив нове підвищення для клубної сцени.

Там, під сценою, просто під дошками, прихований льох.

Ну, не зовсім прихований. Як розповідали старожили, коли селяни громили маєток Назарова, підвалам теж добряче перепало. Власне, біднота спустошила їх повністю, до стану цілковитої голизни й порожнечі. Тривалий час льох у цьому будинку ніяк не використовувався. Потім там почали ховати фанерні транспаранти з пролетарськими гаслами. Місцеві комсомольці витягали їх, замазували білою фарбою старі написи й писали нові, коли починали свій черговий похід проти неписьменності, куркулів, Чемберлена, світового капіталізму чи за підтримку колгоспного руху і впровадження тракторів у сільське господарство. Коли при клубі організувалася самодіяльність, і данилівські артисти почали розігрувати на саморобній сцені п’єси Максима Горького, Володимира Маяковського та щось актуальне, агітаційне і злободенне, створене районними чи навіть обласними драматургами, льох вирішили переобладнати, як у справжньому театрі, під суфлерську буду. Суфлер спускав усередину табуретку, ставав на неї, голова його опинялася якраз на рівні сцени. Місце, на якому вона визирала, закрили спеціально змайстрованим фанерним ящиком. Правда, ляду не відірвали, «будку» завжди закривали. Ящик неакуратно стирчав посеред настилу, та на це дуже скоро перестали звертати увагу.

Стрибнувши на сцену, аж рипнули під вагою тіла погано стругані дошки, Гармаш буцнув ногою ящик, відкинув ляду і, не довго думаючи, опустив ноги в льох, сперся руками об краї, обережно спустився вниз.

Тут було навіть холодніше, ніж у залі. Промінчик ліхтарика ковзнув по стінах, і Павло зрозумів: якщо десь і шукати, то саме тут. Стіни цього льоху були обкладені цеглою, вогнетривким матеріалом.

Стояти на повний зріст Гармашеві було важко. Маківка торкалася стелі, зашитої дошками. Зігнувши ноги в колінах, Павло простукав її. Нічого, ніде не віддає порожнеча. Простору тут узагалі небагато, може, два на два метри, навряд чи ширше. Незграбно повертаючись довкола власної осі, Гармаш старанно промацав і простукав кожну цеглину. Так само без жодного результату. Стара кладка робилася на совість, цеглини щільно притискалися одна до одної, трималися міцно. Скреготнувши від безсилої люті зубами, Павло спересердя матюкнувся.

Не може такого бути. Або треба шукати ще десь, або Назаров таки хитріший за нього, командира полкової розвідувальної роти.

Спиридон Рогожин точно щось знав. Інакше чого б йому справді триматися біля цих місць, мозолячи очі карному розшуку. Та й подруга його недаремно намагалася потрапити всередину цього будинку. Ні, аби Рогожин не знав напевне, що його кривдник Назаров заникав путівник до тайгового золота десь тут, у межах свого дому, він би махнув рукою і навряд чи лишився в окрузі, наражаючись чимдалі більше на небезпеку бути вистеженим і спійманим. Нарешті, Федір Рогожин, — будемо вважати, що це таки він! — недарма намагався сюди проникнути.

Вони знали секрет чи так само діяли навмання?

Цегляні стіни виглядали суцільними, без натяку на порожнину. Ліхтарик починав світити мляво, скоро зовсім згасне. Відчуття часу Гармаш утратив давно, навіть не міг точно визначити, скільки він уже тут вовтузиться: дві години, три, п’ять, чи вже скоро ранок… Павло, закусивши губу, почав знову вистукувати стіну праворуч від себе.

Тук-тук-тук…

Ізгори до низу…

Тук-тук-тук…

Чи йому здалося, чи одна з цеглин чимось навпомацки відрізняється від інших? Може, він так само поступово сходить з глузду, подібно до всіх, хто намагався знайти золото, про яке говорив дід Тимоха? Але ж він поки що шукає лише папери… Котрих, до речі, може справді не виявитися в природі…

Стоп!

Павлова рука повернулася до «сумнівної» цеглини. Тьмяний промінчик висвітив її. Ніби нічим не відрізняється, хіба гладенька якась, не подібна до інших. Наче…

Діючи швидше інтуїтивно, аніж справді знаючи, що треба робити, Гармаш натиснув на цеглину. Сильніше, ще сильніше, ще трохи. Може, гепнути кулаком? Ану…

Цеглина несподівано провалилася в середину льохової стіни, Павлів кулак подряпався об краї отвору, що утворився, а просто під ноги йому зі стіни на рівні колін випала інша цеглина. На її місці Гармаш намацав прямокутний отвір. Не думаючи, на що може наштовхнутися рука, він засунув її всередину. Але в останній момент, коли кисть уже зникла в сховку, висмикнув правицю назад.

Хвильку подумавши, просунув туди ліхтарик. Щойно він увесь пройшов усередину, щось клацнуло. Ліхтарик смикнувся в його руці. Діючи обережно, Павло витягнув ліхтарика з отвору. Його міцно обхопила за край якась небезпечно зазубрена залізяка. Що саме ледь не відчахнуло йому руку, Павло роздивитися не міг. Кинувши зіпсований трофей під ноги, він тепер уже сміливіше просунув у отвір руку.

Пальці намацали бляшану металеву поверхню. Судячи за розміром, там лежала прямокутна коробочка. Ніша для неї зроблена невеличка. Швидше за все, капкан чи на що там схожа ця зубаста пастка, встановили на коробочці. Той, хто не знає, засуне руку, попадеться й не зможе її витягти відразу — адже Гармаш уявив, яким мусить бути біль. Вивільнитися можна лише поволі, так, як він витягав ліхтарика. Але ж хіба в такому стані дбаєш про обережність, коли кисть прокушена не інакше як до кісток, біль пронизує не лише руку, а й усе тіло… Павло здригнувся й одночасно перейнявся певною повагою до Данила Назарова. Він іще не знає, як влаштований механізм цієї схованки, та одне те, що сільський поміщик вдався до аж таких технічних рішень, уже багато значило. Отже, він справді ховав скарб.

Ану ж, ану ж.

Пальці стиснули коробку, рука посунулася назад. Переклавши здобич у ліву руку, правою Гармаш намацав у кишені штанів запальничку, видобув вогонь. Благеньке полум’я вогника висвітило вкриту шаром бруду прямокутну бляшанку. Зверху на кришці проглядалися літери. Обтерши її об штани і присвітивши, Павло, кліпаючи очима, прочитав: «Конфекты „Ландрін“». У таких коробках до революції продавалися фірмові льодяники, подібну його батько приладнав для махорки.

Гармаш зняв кришку.

Всередині лежав дбайливо складений і досить пухкенький стосик паперів.

Якби справді почалася пожежа, коробка з-під ландріну не згоріла б, зберігши те, що в неї заховали.

Просто тут, у тісному льоху, підсвічуючи собі вогником запальнички, Павло почав переглядати свою знахідку.

Павло Гармаш пише листи

Провівши нудну ніч у темному клубі, дільничний висловив сумнів стосовно того, що Федір Рогожин може найближчим часом сюди повернутись і вкрасти те, за чим приходив. Може, розводився Пархомчук, нащадок знаменитого бандита вирішив пошукати в колишньому поміщицькому будинку скарби, заховані Назаровим під час революції. У принципі ці припущення були досить наближеними до істини, і Павло, охоче підтримавши його, почав розвивати тему. Він тут же запропонував старанно обшукати клуб, підняти при потребі дошки з підлоги, полазити на горищі, хай воно за цей час сто разів обстежене. Гармаш навіть заквапився до сільради, аби переказати це Рокиткові, та дільничний стримав його.

— Знаєш, мабуть, не треба поспішати, — він почухав неголене два дні підборіддя. — Воно-то цікаво все, але послухати серйозно — курям же на сміх. Я ось до чого: інтересу Федькового, чи хто там дурника нашого зарізав, ми все одно не розтуркаємо тепер. То давай знімемо засідку. Все одно шуму стільки довкола цього — не ризикне, сволота, скоро повертатися, хоч би що він тут забув.

Погодившись із дільничним у принципі, Гармаш усе ж таки порадив почергувати ще по одному разу, і лише по тому з чистою совістю згорнути це діло. На тому й вирішили. Павло точно знав — нудитися він не буде. Прихопивши з дому гасову лампу і старий учнівський зошит у косу лінійку, де ще лишалися чисті аркуші, він знову завісив вікна в клубі, цього разу, правда, завбачливо взявши старенького, але теплого светра домашнього плетіння, примостився за столом, засвітив ще й лампу і, підсунувши до себе вирваний листок, почав писати.

З фронтовими друзями він уже встиг обмінятися листами, а від Кості Сотника отримав навіть два. Спочатку старший сержант, який відстав від своїх через поранення ще в Польщі, повідомив: повернувся додому, під Київ, застав попелище на місці хати, матір уже другий рік жила в дерев’яній халабуді, сестричку разом із цілим ешелоном юнаків та дівчат погнали на роботи в Німеччину, і де вона тепер — невідомо. Сотник збирався вступати до Київського університету, почув — для фронтовиків пільги ввели. Наступним листом Костя повідомив: мама хворіє, вирішив не вчитися поки що. Хоча й зарахували його на перший курс економічного факультету, але він пішов звідти сам. Краще про житло подбати, зима на носі. Нарешті, вже в лютому цього року, прийшов третій лист: мама померла від запалення легенів, зате знайшлася сестра. Її завезли кудись у Баварію, містечко Регенсбург, і коли там з’явилися американські солдати, просто зібралася й однієї ночі пішла від своїх німецьких господарів. Добиралася, як могла, коли пішки, коли — підвозив хто. Солдати, яких було всюди багато, жаліли дівчинку, годували. Перейшовши з американського сектора Німеччини в радянський, вона рушила далі. Так, ночуючи, де доведеться, пройшла за півроку пів-Німеччини, Польщу, Західну Україну, і лише десь з-під Рівного з військовим ешелоном дісталася до Києва. Працює Костя водієм на якійсь базі, поки що живе нормально.

Сотник був однолітком Гармаша. В полку його прозвали Поплавок — за те, що в будь-яких критичних ситуаціях якимось дивом не тонув, постійно тримався, як кажуть, на плаву. Чотири рази — Павло вів точні підрахунки — Кость лишався прикривати відхід товаришів, коли розвідники виявляли себе й доводилося повертатися назад до лінії фронту з боєм. Ніхто йому не наказував, усе виходило само собою. Коли вперше Сотник крикнув іншим: «Тікайте, прикрию!» — група опинилася перед вибором: приймати бій і напевне лягти тут, на узліссі, всім, — чи таки справді спробувати довести до своїх дуже важливого «язика». Починався масштабний контрнаступ по всьому фронту, відомості від полоненого могли вплинути на успіх операції. Тому, зціпивши зуби, Гармаш звелів відходити, подумки попрощавшись із хлопцем, котрий щойно прийшов до нього в роту з поповненням, і цей вихід у нього був першим. Зате коли за добу почався наступ, Сотник, поранений у плече, але живий зустрів своїх у звільненому селищі.

Саме через цю свою дивну вдачу Костя-Поплавок мало не потрапив під військовий трибунал. Якось, коли Сотник утретє повернувся з ворожого тилу на добу пізніше основної групи, його викликав начальник особливого відділу полку майор Суетін. Докладно їхньої розмови сторонні не чули, але коли особіст нарешті відпустив Костю, той зібрав друзів і тихо сказав: «Біда, хлопці». Ясно, особісти ніколи й нікому радості не дарували. Але історія могла вийти справді кепська: невтомний Суетін цілком серйозно підозрював Сотника у шпигунстві. Третій раз розвідувальна група, до складу якої він входив, натрапляла на засідку і змушена була пробиватися до своїх із боєм. Щоразу Сотник демонструє дива геройства, добровільно лишаючись прикривати відхід товаришів. За його словами, він веде німців за собою, потім відривається і пробирається через фронт сам. Або зовсім неушкоджений, або легко поранений. Дуже схоже на бутафорію, так заявив Суетін. Поки що він озброєний лише здогадами, та не сьогодні — завтра таки складе рапорт у особливий відділ дивізії, звідти інформація піде вище, дійде до особливого відділу фронту… Костя-Поплавок ясно зрозумів: єдиний вихід — кинутися просто зараз на німецький окоп в атаку, отримати кулю і принаймні залишитися з незаплямованою солдатською честю. Бо інакше…

Він не договорив, але всі прекрасно розуміли, що мається на увазі. План визрів у голові Гармаша миттєво. І хоча Павла спочатку сприйняли за клінічного ідіота, трохи згодом зрозуміли — іншого виходу справді немає. Якщо план удасться, за особістом Суетіним ніхто не заплаче. Його не любили в полку, як, зрештою, і всіх особістів.

Розвідники, користуючись тимчасовим затишшям по всьому фронту, дочекалися, коли майор збереться до свого дивізійного керівництва, швидко подалися крізь ліс короткою дорогою навперейми, буквально за кілька хвилин перевдяглися в трофейну німецьку форму, вистрибнули із засідки просто на авто Суетіна, оглушили сержанта-водія, самого особіста затягли до лісу й без жодних коливань та непотрібного жалю здійснили тяжкий військовий злочин — застрелили начальника особливого відділу. Так само швидко розвідники повернулися назад і разом з усіма підхопилися по тривозі — водій оклигав, повернувся в полк із криком: «Німецькі диверсанти!»

Звичайно, загибель падлюки-особіста вважали героїчною. Але, як і розраховував Гармаш, ніхто за ним аж надто не тужив. Сотника, ясна річ, більше не зачіпали, бо нікому не могло спасти на думку те, що стукнуло надто пильному Суетіну. А своїми викриттями особіст із сторонніми не ділився з метою збереження таємниці слідства. Потім розвідники самі довго не могли повірити в те, що зробили. І, звісно, поховали цю історію в глибоких підвалах пам’яті.

Окрім самого Гармаша, в акції брали участь іще троє бійців. Сьогодні Павло збирався написати кожному з них.

Відклавши першого готового листа, Гармаш узявся за другого. Цей адресував Юркові Бражнику. В роті він виявився найстаршим — у сорок другому йому виповнилося тридцять. За спиною Бражника — померла від тифу в Катеринославі родина, безпритульність, школа-комуна, робітфак. На фронт пішов добровольцем. Перед самою війною планував одружитися, а коли все почалося — сказав нареченій, що весілля відкладається до перемоги. Кажуть, дівчина виїхала кудись у Ташкент разом із заводом, де побралася з інженером, котрий дістав бронь через інвалідність — одна нога в нього була від народження на десять сантиметрів коротша за іншу. «Мабуть, хрін довгий», — сказав у якійсь розмові Юрко.

У рукопашному бою йому не було рівних, силою відзначався чималою. Ходили чутки, нібито з розвідувальної роти Бражника планує забрати до себе СМЕРШ, і це означало — далі Юрко служитиме в глибокому тилу. Та він одного разу побився із замполітом, далі — військовий трибунал і, враховуючи бойовий досвід, лише штрафбат. Могло бути гірше: замах на замполіта запросто трактувався як зрада Батьківщині, що автоматично означало розстріл на місці. Хоча штрафбат так само означав невідворотну загибель. Штрафників кидали вперед по фронту на поживу гарматам. Рано чи пізно Бражник поліг би смертю хоробрих під час чергової атаки.

Тому Гармаш, який знав причину бійки, прорвався аж до члена військової ради генерала Приходька. Замполіт справді був тоді п’яний і справді вимагав від сімнадцятирічної дівчини-санінструктора вступити з ним у статевий зв’язок. Інакше обіцяв віддати її під трибунал за поширення серед поранених антирадянської агітації, зокрема — анекдотів антикомуністичного змісту. Замполіт і раніше до неї чіплявся, але тут, добренно випивши, намагався силоміць затягнути дівчину до себе в бліндаж. Вона вирвалася, побігла до розвідників. Бражник, недовго думаючи, натовк замполітові писок. Навіть тоді Павло не міг пригадати, як саме він пояснював суть історії генералові. Але диво сталося — Юрка просто понизили в званні зі старшого сержанта до рядового, після чого повернули в рідну роту. Замполіт відбувся тривалою бесідою з комполку, після чого дівчину-санітарку тихо забрали в іншу частину далі від гріха.

Третій лист адресувався Дмитрові Кохану, до війни — студентові-першокурснику Харківського університету, де він вивчав німецьку філологію, на фронті — одному з кращих у стрільбі та киданні гранат, а заодно й перекладачеві у розвідроті старшого лейтенанта Гармаша. На виходах розвідники час від часу практикували простий, але дієвий трюк: перевдягались у трофейну німецьку форму й рухалися по тилах відкрито. Кохан говорив за всіх, у подібних випадках був за німецького командира. Одного разу таким чином група розвідників вільно пройшла до стратегічно важливого мосту, розмінувала переправу, яку німці збиралися висадити в повітря під час наступу радянської армії, і так само без пригод повернулася назад, до своїх.

Тепер Кохан поновився в університеті й навіть збирався одружитися зі справжнісінькою німкенею. Вона чомусь відразу запала на кремезного ставного українця, коли їхній полк увійшов у розбомблений Дрезден. Кохан урятував її та ще десяток дрезденців з-під завалу — руїни будинку засипали вхід у підвал. За зв’язок із Бригіттою Дмитрові загрожував трибунал, та їхнє шалене кохання стало предметом обговорення далеко за межами полку. Кажуть, історія дійшла до командувача фронту, він для чогось запросив послужний список винуватця, а тоді нібито сказав: «Такий герой має право на військовий трофей». Правда це чи ні — не міг точно сказати ніхто, але з фронту солдат повертався не сам. У рідному Харкові німкеню сприйняли, м’яко кажучи, насторожено. Словом, виникла маса проблем, їх Кохан якось докладно описав своєму командирові.

Нарешті останній лист призначався Гришці Коломійцю, радисту. Цей хлопчина з-під Полтави до війни був завзятим радіолюбителем і всім хвалився: до військкомату прийшов зі своєю власною рацією. Правда, прилад звеліли залишити. Коли після поранення лежав у госпіталі, буквально з нічого зібрав цілком пристойний детекторний приймач. Пропадати такому талантові не дали — після виписки прикомандирували до роти Гармаша.

Радист не любив, коли його називали Гришею. Відгукувався лише на Грицька, навіть часто наспівував собі під ніс: «Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться». Коли Полтаву звільнили, веселуну прийшов лист від матері: старшу сестру Світлану розстріляли. Її заарештували воїни-визволителі — за зв’язок із окупантами. Світлана працювала в німецькому офіцерському казино. І хоча, як писала мати, нічого аж такого безсоромного німцям не дозволяла, її все одно називали в очі та позаочі німецькою вівчаркою та фашистською підстилкою. Вже потім хтось написав донос, нібито Світлана видала німцям кількох підпільників, котрих повісили гестапівці сьомого листопада сорок другого року. Коломієць постійно носив того листа в нагрудній кишені й обіцяв прочитати його тому, хто наклепав на його сестру. «Повернуся додому, кілька днів питиму, потім візьму — і знайду суку», — серйозно казав він друзям. Поки що Гармаш не знав, чи здійснив він свій план.

Разом із Павлом ця п’ятірка була однією з кращих розвідувально-диверсійних груп фронту.

І вже точно така команда — єдина не лише на цілу Тюменську область, навіть на весь Західний Сибір.

Кожному з чотирьох товаришів Павло довіряв, як самому собі. А вони, своєю чергою, вірили своєму командирові. Тому Гармаш не мав сумніву: їм не треба особливо нічого пояснювати в листах. Тим більше кожен розумів — довіряти листам можна далеко не все. Його бойові побратими неодмінно влаштують свої справи так, аби десь за місяць дістатися з України сюди, в сибірську тайгу.

Поспішати не було куди. В цьому Гармаш був певен.

Золото нікуди не подінеться.

Людина з фальшивими документами

Москва голосно, весело та п’яно святкувала першу річницю Перемоги.

На Красній площі було не протовпитися, люди товклися по ногах одне одного, викидаючи в атмосферу густі горілчані та винні пари. Але він кілька годин мужньо простояв у натовпі, дивлячись на парад і слухаючи переможні вигуки десятків тисяч п’яних горлянок, які, здавалося, перетворилися цього травневого дня на одну велику.

Він не дуже любив подібні збіговиська, не радів разом із москвичами, гостями столиці та всім радянським народом. І не тому, що перемога над німцями образила його кращі почуття. Він однаково не любив і німців, і росіян. Хоча сам за походженням був росіянином, нащадком давнього сибірського купецького роду, який переплітався гілками зі славнозвісними купцями Демидовими. Правда, у другому чи навіть третьому коліні.

Ще наприкінці минулого століття його дід перебрався спочатку до Франції, потім — через океан, до молодої й нахабної Америки. Батько успадкував родинний бізнес, але третій син у родині не захотів упрягатися в сімейне ярмо. Особливо після Великої депресії, коли розорений батько опинився на межі самогубства, і лише участь у вдалій операції зі спекуляції земельними ділянками якось утримала їхній бізнес на плаву. Ні, молодший син вирішив податися в систему, непідвладну жодному впливу ззовні.

Спочатку армія. Потім — розвідка. Для цієї роботи він підходив насамперед за зовнішніми даними. Жодних особливих прикмет, звичайна типова зовнішність. Її навіть змінювати не треба — все одно ніхто не запам’ятає, перевірено роками практики. Лише блакитні очі додавали йому певної індивідуальності, але хіба колір очей — щось незвичайне? На чорно-білих фотокартках у десятках фальшивих документів, якими він устиг скористатися за останні десять років, блакиті очей узагалі не видно.

Він потрапив не просто у розвідку. Молодого честолюбного хлопця тягнуло до роботи, яку зазвичай називали брудною. Але тих, хто хоче маститися в цьому «бруді», цінували надзвичайно високо.

Без так званих «чистильників» не обходилася жодна операція, покликана оберігати та зміцнювати безпеку держави. До того ж такої могутньої держави, якою він вважав Америку.

У нього в кишені лежав паспорт із його фотокарткою, де значилося, що його власник — Мітін Антон Михайлович. Документ був фальшивим, але тільки спеціальна й дуже дорога експертиза могла виявити підробку. До тою ж із цим паспортом він збирався доїхати лише до Тюмені. Там центр уже організував для нього контейнер із новими документами, цього разу — справжніми, лише замість фотокартки власника паспорту наклеєне фото того, хто зараз користується прізвищем Мітін. Квиток до Тюмені лежав у внутрішній кишені піджака. На нього чекала поїздка по славнозвісній Транссибірській магістралі.

Коли Мітіну набридло і він майже виштовхався з натовпу, якісь ветерани років під сорок у прикрашених медалями гімнастерках для чогось запропонували «землячкові» випити за товариша Сталіна. Пропозиція прозвучала голосно, відмовитися за подібних обставин ризиковано. Відшити фронтовиків Мітін іще міг собі дозволити, але потрапляти в ситуацію, коли не хочеш випити за Сталіна і це всі чують, не хотілося. Це означало — привернути до себе непотрібну увагу, причому — негативну. Тому він кивнув, відійшов із вояками за ріг, до найближчого підворіття. У одного з його нових знайомих до паска був прив’язаний мотузком за ручку солдатський кухоль. Його товариш налив у той кухоль розведеного спирту з фляги, третій ветеран простягнув «землякові» шмат хліба із салом. Мітін говорив російською без акценту — батьки постаралися. Залишивши батьківщину, вони не забували мову. Так само він умів пити по-російськи, відчайдушно. Видихнув, кількома ковтками осушив кухоль, понюхав скоринку, повернув закуску воякові. Його вчинок прийняли схвальними вигуками. За той короткий час, поки фляга обійшла коло, Мітін розповів про себе: не москвич, з-під Пскова, воював у маршала Конєва, відвідував у столиці рідну сестру, нині повертається додому — жінка в нього пузата, за місяць, дасть Бог, народить. Випили за нащадка, після чого Мітін нарешті відкараскався від несподіваної компанії.

За дві години він уже мостився на полиці в купе. Поїздки в плацкартному чи загальному вагоні він би не витримав. Був іще один момент — в обмеженому просторі купе можна дозволити собі звести процес спілкування з попутниками до мінімуму. Дорога далека, Мітін мусив добре відпочити і старанно обмізкувати ситуацію, яку мусить розв’язати самотужки.

Сусідами по купе виявилися двоє військових та миловидна жіночка середніх років. Всі так само їхали до Тюмені, у яких справах — Мітін так і не зрозумів. Принаймні військові в розмовах щодо цього поводилися стримано. Жінка заявила — їде до чоловіка, але військових це не стримало. Вони відразу взяли її в облогу, і їх влаштовував неговіркий четвертий пасажир.

Правда, знову довелося пити за перемогу — день випав такий. Але це мало і свої плюси: ніхто з сусідів не образився й не здивувався, коли Мітін, зігравши швидке сп’яніння, поліз нагору відпочивати. Офіцери потягнули даму до вагону-ресторану, і нарешті він лишився сам.

Не спалося.

Він міг лежати нерухомо кілька годин поспіль і рівно дихати, імітуючи міцний здоровий сон, але мозок, нехай трохи затуманений алкоголем, працював чітко й відлагоджено. Тепер, у спокійній обстановці, «чистильник» нарешті міг зібрати докупи інформацію, яку він уже мав і яку отримав протягом кількох останніх днів.

Отже, влітку 1945 року з представниками американської розвідки в «американському» секторі Німеччини зв’язався колишній оберштурмбанфюрер СС, у недалекому минулому — керівник розвідувально-диверсійного підрозділу особливого призначення. Перед тим, коли зовсім уже запахло смаленим, він скористався наперед приготованими документами і розчинився в просторі. Разом із шефом зникло десять найкращих агентів. Виринувши тепер на поверхню, німець запропонував американцям себе з усіма тельбухами, і в якості вступного внеску передав список цієї самої агентури з поясненнями, хто де в даний момент переховується. Агентів швидко зібрали, перевірили й переконалися — кадри справді цінні.

Серед них був один молодий росіянин. У листопаді 1941 він перебіг до німців і виявив бажання служити інтересам рейху й фюрера. Рядового Червоної Армії Федора Хорошилова кілька місяців старанно перевіряли, а коли переконалися — він справді ненавидить більшовиків і хоче воювати проти них, перевели в розвідувально-диверсійну школу абвера, де той почав виявляти неабиякі здібності. Через це швидко пішов угору. Але тепер послужний список цього агента Мітіна дуже мало цікавив.

Справа в тому, що Федір Хорошилов зник із поля зору своїх нових хазяїв наприкінці березня нинішнього, 1946 року.

До засилання в СРСР його почали готувати ще восени минулого року, коли американці вирішили впритул зацікавитися радянськими розробками в галузі оборонної, зокрема — атомної промисловості. Хорошилов входив до переліку агентів із числа колишніх радянських громадян, які були задіяні в майбутній операції. І він виявився єдиним, від кого не надійшло підтвердження про успішне прибуття на місце.

Жодна ланка в цій операції не повинна була обірватися. Тому не дивно, що шефи Мітіна почали непокоїтися.

Під монотонний стукіт коліс та похитування вагона думалося краще. Вмостившись на полиці зручніше, він стулив повіки й розмірковував далі.

Отже, після того, як агент не вийшов на зв’язок у запасний день, вирішено було не гнати непотрібну хвилю. Якщо залучити решту агентури, яка щойно почала обживатися, до пошуків Хорошилова, з цього нічого доброго не вийде. Навпаки — агенти почнуть панічно боятися, що Федір уже здає всю мережу після кількох діб, проведених у знаменитих катівнях Берії. Тому нехай усе йде за планом. А на пошуки зниклого агента треба відрядити досвідчену людину, здатну в разі критичної оцінки ситуації провести оперативну зачистку всіх кінців.

Дотепер на історичній батьківщині людина з паспортом на прізвище Мітіна була шість разів. Усякий раз — із різними документами, і лише двічі — як росіянин. В основному він видавав себе за англійця чи француза, обома мовами володів досконало. Але рівень його підготовки дозволяв швидко адаптуватися в умовах будь-якої країни та будь-якого суспільного ладу. Тому він ніде не почував себе чужим, хоча всюди йому було незатишно.

Наприкінці квітня він цілком легально перетнув радянсько-польський кордон на території Білорусії. При собі мав зовсім інші документи на ім’я якогось діяча польської компартії. Людина з цими документами мусила перейти кордон у зворотному напрямку. Тому в Мінську він передав їх наперед обумовленій особі, від неї отримав документи на прізвище Мітіна і вже з ними прибув до Москви.

Далі почалися пошуки. Контакт Хорошилова мусив чекати на нього в Ленінграді, і Мітін з’ясував — вони таки зустрілися. Законсервований німецький агент, який перебрався до «північної столиці» відразу після зняття блокади і, так би мовити, глибоко окопався там, повинен був відійти в розпорядження Федора, виконувати всі його вказівки. Але, виявляється, Хорошилов від самого початку почав не діяти за інструкцією, а віддавати досить дивні накази.

Спершу звелів зв’язковому дізнатися, як йому краще дістатися до Ростова. Потім дав гроші й наказав узяти квиток — сам ніде світитися не хотів, тут діяв професійно. Тиждень після того Хорошилова не було, на квартирі в зв’язкового лишилися його речі. Коли Федір нарешті повернувся, його підлеглий отримав новий наказ: поїхати в Москву, звідти взяти йому квиток до Тюмені, будь-який, на будь-який поїзд. Можна навіть не прямо туди, але в той бік, до тієї станції, звідки можна пересісти на інший поїзд і їхати далі, до пункту кінцевого призначення. Користуючись своїми знайомствами й не економлячи, згідно з наказом, на хабарах, агент таки роздобув Хорошилову прямий квиток, повернувся з перемогою, вислухав коротку подяку — і після того Федора вже не бачив.

Тоді Мітін дав шефам запит на по можливості повне досьє Хорошилова. Особливо ту частину, що стосувалася його біографії. Наступний сеанс зв’язку в екстрених випадках передбачався через день. Це ризиковано, але оперативність обміну інформацією в подібних ситуаціях виправдовувала ризик. Мітін отримав те, що замовляв, і мозаїка потроху почала складатися.

Виявляється, батько Федора — кримінальний злочинець та небезпечний рецидивіст Спиридон Рогожин, уродженець Західного Сибіру, а саме — Тюменського повіту. Сам Федір — байстрюк, його мати була коханкою бандита, законного шлюбу вони не укладали.

Останніх півтора роки свого земного життя, тобто після того, як восени 1934 року Рогожин вийшов, відсидівши черговий термін покарання, він очолював збройну банду, яка буквально тероризувала цілий район. У 1936 році Рогожина вбили в перестрілці чекісти. Його коханка разом із сином змушена була тікати з Сибіру подалі, в інші краї. Федора вона з цілком зрозумілих причин записала на своє прізвище — Хорошилов. Згодом вони осіли в Краснодарському краї, де мати одружила на собі розлученого бухгалтера радгоспу, взяла його прізвище й перебралася разом із новим чоловіком до Ростова. Хлопець далі лишився записаним на материне прізвище. Але, перейшовши на службу до німців, він усе частіше називав себе Рогожиним, хоча в офіційних документах далі писався Хорошиловим.

З усього цього Мітін зробив кілька висновків. Перший і головний — Федір Хорошилов точно не може бути агентом-перевертнем. Синові кримінального злочинця в лави радянської розвідки дорога закрита. Навіть якщо тоді, в сорок першому, його хотіли закинути в німецький тил і використали для легенди таке, прямо скажемо, непопулярне соціальне походження, нічого б у чекістів не вийшло. Федір справді ненавидить Совєти і довів це своєю безпосередньою активною участю в диверсійних акціях у радянському тилу. Причому хлопчина в свої вісімнадцять перейшов на бік ворога не з ідейних міркувань. Жодних політичних переконань — у нього свої особисті рахунки з більшовиками. Батька застрелили лягаві, матір мусила переховуватися, вийти заміж за нелюбу людину, сам Федько мусив приховувати, де жив до тринадцяти років і хто його справжній тато… Словом, служити чекістам Хорошилов — чи Рогожин? — ніколи б не став. До того ж він прекрасно уявляв свою долю в тому разі, якщо таки вирішить здатися. Навіть зрада і щиросердне каяття не врятують його від кулі.

Висновок другий: Федір рвався на батьківщину за будь-яку ціну, аби розшукати матір.

Справді, синівські почуття нібито роблять йому честь. Таку чесноту можна приписати кому завгодно — але не закінченому негіднику Хорошилову, який запросто убивав людей, у тому числі — співвітчизників. Мітін би засміявся в обличчя тому, хто скаже: хлопець заскучав за мамою, а коли знайшов її — впав жінці на груди й ридма заридав. Ні, тут щось інше. Саме це «інше» змусило Федора, наплювавши на завдання, вирушити вглиб Західного Сибіру. В місця, де він народився і де, між іншим, лишилось і його, Мітіна, коріння…

Зробивши ще один короткий запит, «чистильник» отримав дуже цікаву відповідь. Виявляється, ті, хто спілкувався з Хорошиловим-Рогожиним від самого початку його перебування в розвідшколі, зазначали: Федір не раз і не два запитував, чи планує переможна німецька армія, взявши Москву, наступати далі, захоплюючи російські простори аж до Сибіру. Звичайно, відповідали йому. Згодом, коли німців відкинули від Москви, хлопець час від часу цікавився, чи є можливість напасти на Радянський Союз із боку Сибіру та Далекого Сходу, домовившись із японцями. Тут уже конкретних відповідей не давалося, і тоді Федір почав розробляти власні плани диверсійних операцій у Сибіру. Він мріяв, аби німці почали засилати агентуру кудись у район Томська, і його включили в групу. Але це вже сприймалося мало не за підліткову маячню, активність агента почали спрямовувати в більш потрібне русло, розмови про перспективи захоплення німцями Західного Сибіру з боку Хорошилова припинилися.

Ця інформація підтвердила думку Мітіна про дивне зациклення двадцятитрирічного росіянина, зрадника Батьківщини, диверсанта з німецької розвідшколи, на місцях свого дитинства. У Федора там не могло залишитися друзів і тим більше — родичів. За його матір’ю закріпилася певна репутація, спілкувалися з нею люди не надто охоче, а рідня, швидше за все, взагалі відхрещувалася.

То чого ж хлопця потягнуло в рідний суворий тайговий край? Причому так сильно, що він при першій же нагоді припинив виконувати завдання своїх нових хазяїв, які працюють на уряд Сполучених Штатів Америки?

Ось цю загадку «чистильник» і мусив розгадати.

Як виявилося, нічого аж такого складного перед ним не постало. Нинішнє прізвище своєї матері Федір Хорошилов указав у анкеті. Такий порядок. Тому розшукати її в Ростові виявилося досить просто. Виявляється, жінка розлучилася з бухгалтером і тепер живе сама, займає кімнату в комуналці, працює секретаркою в якійсь заготконторі. Мітін відразу обрав тактику для розмови з нею. Вигадувати нічого особливого не хотілося та й часу не було. Дізнався, як вона виглядає, перестрів біля контори, передав вітання від сина, попросив посміхнутися та взяти його під руку. Жінка до останнього дотримувалася правил конспірації, а коли все зрозуміла, було вже пізно здіймати галас. Аби ніхто не почув її криків, затягнув жінку в підвал розбомбленого будинку…

Там і залишив.

З перебитими шийними хребцями.

Звісно, її шукатимуть. Навіть знатимуть прикмети чоловіка, який зустрів її просто біля центрального виходу з державної установи наприкінці робочого дня. Але коли й знайдуться свідки, вони скажуть: то був звичайний мужчина середніх літ, середнього зросту і звичайної, можна сказати — стандартної зовнішності. Розшукати людину з такими прикметами практично неможливо. А поки кінець кінцем знайдуть зниклу жінку, то її навряд чи впізнають по обгризеному пацюками і бродячими собаками обличчю.

Те, що Мітін почув від колишньої коханки сибірського бандита, навряд чи зацікавить його хазяїв. Коли чесно, він навіть не уявляв собі, як можна про це доповісти й чи не визнають його після такої доповіді несповна розуму. По дорозі з Ростова до Москви «чистильник» вирішив: він виконає завдання. Знайде зниклого агента. Тим більше, він уже уявляє собі, де його реально можна відшукати.

А далі?

Як пояснити, що Федір Хорошилов-Рогожин усе своє свідоме життя прагнув знайти десь у сибірській тайзі великі поклади золота, незважаючи на те, що на цьому золоті погоріли вже його дід та батько?

І чи варто взагалі це поки що комусь пояснювати?

Досить того, що він повідомив, де ймовірно може перебувати зараз зниклий агент і попросив забезпечити в Томську надійну людину, котра зробить документи і на якомусь етапі допоможе зорієнтуватися в тамтешній глушині.

З цією думкою чоловік із фальшивими документами на ім’я Антона Михайловича Мітіна заснув під стукіт вагонних коліс.

Бойові побратими

Усі четверо з’їхалися майже одночасно, з інтервалом буквально в один день.

Першими в Данилівці з’явилися Сотник із Коханом. Вони підтримували між собою стосунки більш тісні, ніж це здавалося Гармашу. Кость отримав листа від командира першим, раз — два — зібрався і, відбивши другові в Харків телеграму, за пару днів наздогнав її. Дмитра застав згорьованим, збентеженим і лютим одночасно — його Бригітта вже третій місяць сиділа в сумнозвісній міській тюрмі на Холодній Горі, звинувачена мало не в шпигунстві, хоча фашизм вважався переможеним, а сама жінка називала себе потерпілою від нацистів.

Донос написала Дмитрова сусідка: її чоловік, двоє синів, зять та племінник загинули ще взимку сорок першого. Через те вона зненавиділа німкеню, періодично кидала їм у каструлі сміття, а коли Кохан вирішив готувати не на кухні, а в кімнаті, прилаштувавши під це діло примус, сусідка та її донька-вдова кілька разів відкрито нападали на Бригітту й лупцювали її. Кохан міг воювати з німцями по обидва боки фронту, та бойові дії проти двох жінок починати не наважувався. Спробував домовитися мирно, потім намагався нацькувати на них дільничного. Але той лише розводив руками: сам, мовляв, усе розумієш. У мене теж німці за окупації дядька розстріляли…

У доносі сусідка повідомила, що німкеня Бригітта Зоммер, співмешканка громадянина Кохана, намагається створити в Харкові підпільну фашистську організацію, аби відродити нацизм і помститися радянським людям за перемогу над Німеччиною. Німкеня справді чимось муляла міському управлінню держбезпеки, тому її забрали б і за безглуздіший наклеп. Передачі не приймали, побачень не давали. Дмитро брязкав по кабінетах орденами й медалями, але йому дали зрозуміти — краще не лізти, бо й фронтові заслуги не допоможуть.

Тут приходить лист від Гармаша з Сибіру. За кілька днів Дмитро і Кость уже пили горілку, згадували недалеке минуле, оцінювали перспективи звільнення Бригітти, дійшли до висновку — глухо. Поки що їй не допоможеш. Та й самому Кохану краще зараз зникнути з Харкова — держбезпека таки добереться до нього. Не тепер, так за тиждень. Чи місяць. Навіть якщо старший сержант Кохан зовсім скурвиться й офіційно відмовиться від німкені. Колишні розвідники як ніхто знали, коли ризик виправдовує себе, а коли слід виявляти обережність, аби не занапаститися.

Сотник поняття не мав, як Кохан домовився в своєму університеті, але саме ця проблема вирішилася просто: Дмитро зібрав нехитрий скарб, і однополчани взяли курс на Тюмень. До Дмитрівки, згідно з інструкцією Гармаша, діставалися на попутках.

Вони приїхали під вечір, і вже наступного ранку їх, похмільних, будив Юрко Бражник. А під вечір, коли компанія, до якої приєднався дільничний Пархомчук, збиралася випити під свіжезварені пельмені й вареники, у двері постукав Гриша Коломієць.

Щойно він переступив поріг Гармашевої хати, його зустрів нестрункий хор:

— Ой, мамо, люблю Гриця! Гриць на конику вертиться. В Гриця шапка до лиця. Люблю Гриця-молодця!

Далі — знову обійми, радісні крики, знайомство тих, хто ще не був знайомий, і за годину до Гармашів підтягнулася мало не третина Данилівки. За столом сиділи в основному чоловіки, жінки й дівчата або зазирали у вікна, або мостилися попід стіною на довгій лаві. Людям кортіло побачити не лише бойових друзів Павла Гармаша. Відчувалося, що вони справді раді гостям із «великої» України, раді пісням, що їх урізнобій витягували молоді чоловічі голоси, і втішені тим, що можуть показати себе не зрусаченими в тайзі покручами, а мешканцями такої самої, тільки дуже маленької України…

Про справу, суть якої хоч коротко, але досить таки виразно написав у листі Гармаш, у цей час навіть не пробували говорити. Лише по обіді наступного після бурхливої зустрічі дня вся компанія подалася за село, на околицю, ближче до узлісся, де нарешті можна було спокійно обговорити те, заради чого ротний скликав їх усіх. Сонце ніби стояло високо, хмари його не закривали, але сибірська весна таки не надто зігрівала.

Знайшовши затишну галявинку, чоловіки сіли кружка. З них усіх лише Гармаш не мав цивільного одягу. Якби компанію хтось побачив збоку, то сприйняв би це зібрання як інструктаж, який бойовий офіцер дає цивільним ополченцям.

— Про Дмитрові проблеми вже знаю, — почав Павло. — Сподіваюсь, ніхто більше нічим заради моєї дурної ідеї не пожертвував?

— А ти, Пашо, чому про це тільки зараз запитав? Коли ми вже тут і готові в ружйо? — поцікавився Коломієць, хоча всі розуміли: в цій репліці немає жодних претензій чи закидів, просто Григорій допомагає командирові почати непросту розмову.

— Тут, Грицю, той випадок, коли Батьківщина кличе, — на відміну від Коломійця, Гармаш зараз говорив серйозно.

— Золото твоє шукати Батьківщина гукнула?

— Ти справді давай, Пашо, ближче до золота, — підтримав Коломійця Бражник. — Бо так і не ясно, у яких таких снах воно тобі наснилося.

Поки Гармаш переповідав історію про загадкове родовище в тайзі, що стало родинним прокляттям таких собі Рогожиних, і заодно — про появу в цих краях людини, схожої на Федора Рогожина, його не перебивали. Після розповіді про знайдений сховок у підвалі Коломієць не витримав першим:

— Так у чому там секрет, ти не розібрався?

— Приблизно я собі уявляю, але докладно — самі розумієте, роздивитися не виходило. Там було таке, — Гармаш розкрив долоні, поставив їх одна навпроти одної тильною стороною. — Оце ось, уявіть собі, цеглини. Десь між ними ще одна, вона з’єднує їх чимось на зразок важеля. Коли я ззовні натискаю на верхню, — він посунув до себе правицю, — вона ковзає по середній, проміжній цеглині. Механізм у якийсь момент відпускається, клац — і ось вам висувається нижня, — ліва долоня подалася вперед. — Причому сховок робився спеціально під цю бляшанку.

— Хитро, — погодився Бражник. — Тільки чи є гарантія, що тутешнього дядька-багатія не обдурили?

— Хто? Папери, які Назаров так старанно ховав, йому не продали й навіть не обміняли на щось більш коштовне. Йому до рук вони потрапили зовсім випадково. Так само випадково їх отримав найстарший із Рогожиних. Ні, тут не схоже на дезу, мужики. Золото, видно, справді існує, і його можна знайти. Дивіться, що було в бляшанці.

Гармаш видобув з-під гімнастерки плаский брезентовий пакуночок, розгорнув його, аби всі побачили старанно загорнуті в нього документи.

— Ось це, — Павло показав згорнутий удвоє пожовклий аркуш, — офіційна доповідь на височайше ім’я, складена таким собі майором Нелюбовим. Хто він такий — не знаю. Майор — і все тобі. Тут пишеться про успішну експедицію. Видно, на пошуки цього золота людей відрядили офіційно. Далі, — він узяв у руки зшиток із кількох аркушів, — короткий звіт про мету експедиції та маршрут. Ну, тут нічого пояснювати не треба. Ось це, — він показав хлопцям іще один аркуш, — та сама карта, що не відпускала з цих країв Федора Рогожина.

Розгорнувши стертий по місцях згину папір, Павло поклав його на траву. П’ять голів схилилося над малюнком. Олівцеві стрілочки, рисочки, цифри, лінії почали вже трохи блякнути. Але поки що папір зберіг усе.

— Нічого не розберу, — признався Бражник після кількох хвилин мовчазного вивчення намальованого. Інші своїм мовчанням дали зрозуміти Гармашеві — Юрко щойно висловив загальну думку.

— Наче дитина бавилася, — додав Коломієць. — А ось ці рисочки з крапочками взагалі на морзянку схожі.

— Я теж подумав — дурня це все, — погодився Павло. — Точно такий самий ефект: надурили, гади. Спочатку кровопивцю-поміщика, потім — мене, бойового офіцера-орденоносця. Коли трошки подумав, усе стало ясно. Ніколи не зайве трошки подумати, правда, старший сержанте Сотник?

— Так точно, товаришу старший лейтенант. І до чого ж ви додумалися?

— Простіше, аніж цигарку наслинити, — насолоджуючись загальною увагою, яку, напевне, відчуває фокусник, котрий збирається видобути кролика з капелюха, Гармаш неквапом приготував собі цигарку, старанно заліпив змочені слиною краї, франтувато клацнув запальничкою, закурив і лише тоді промовив, милуючись сам собою: — Уважно перечитав опис маршруту. Припустив, що це справді може бути наш район. Знайшов карту, взяв за відправну точку нашу Данилівку, переніс усю цю криптограму на місцевість. Іще раз звірився з записами. Ось, прошу, — з бокової кишені гімнастерки Павло витяг ще один акуратно складений аркуш, розгорнув його. — Тюменський район, карта видана перед самою війною. Тут я намалював приблизний маршрут тієї золотої експедиції. Похибка приблизно на кілька градусів, у кілометрах це…

— Хрін із ними, з кілометрами, — перебив командира Коломієць. — До революції відстані зовсім по-інакшому міряли, і карти зовсім інші були.

— Ну, не зовсім, — заперечив йому Кохан.

— Правильно, Дмитре, — застережливо підніс пальця Гармаш. — Оце правильно мислиш. Я спочатку зопалу вам понаписував, золоті, так би мовити, гори пообіцяв. А коли вже поштар поніс листи, так само подумав: раптом справді щось не те, похибка велика, заблукаємо десь у тайзі. Словом, зібрався я, з’їздив у Тюмень, звідти — до Томська, там архівів більше. Колишня губернія все ж таки, а Томськ як був повітовим, так і лишився.

— Я чув, тут нафту збираються шукати. В мене один професор геології знайомий, старенький такий пень у очочках, йому десь років за шістдесят. Ну, так він казав — бурильне обладнання сюди ніби ще за царя завозили. Потім революція і все таке, далі наука чомусь не просувалася, тоді війна… Аж тепер ніби в Москві заговорили про тюменську нафту…

— Її ще знайти треба. А золото — ось воно, — Павло тицьнув пальцем у середину карти. — Просидів я у архівах, значить. Ні про якого майора Нелюбова там нічого не прочитав. Зате знайшов старі, ще тих часів, географічні карти. Порівняв їх із найновішою, цією, — він знову шарпонув її. — Отут зазначений імовірний шлях до золота з урахуванням усіх топографічних розбіжностей. Отже, йти до того місця, за моїми підрахунками, три або чотири доби…

— Тут на «або» не можна розраховувати, — втрутився Сотник.

— Так точно, не можна. Це я, Костю, з урахуванням того, що ми справді можемо в процесі збиватися з курсу і повертатися назад на потрібний маршрут. Назад знайомим шляхом завжди вертаєшся швидше. Логічно? Логічно, питання знімається. Тепер так, — Павло підняв із землі якусь тоненьку гілочку й далі користувався нею, як указкою. — Кілометрів сімдесят чи сто вглиб тайги, ось сюди, на південний схід. Далі починаються болота, в основному — торф’яники. Кажуть, є дуже гиблі місця, деякі ділянки навіть узимку не промерзають, а морози тут — дай Боже. По той бік боліт — річка, — вказівна гілочка рухалася далі, тепер уже на схід Західносибірської рівнини.

— Немає тут ніякої річки!

— Так точно, Дмитре, немає. Не вказана, бо на той час не була аж такою відомою. Я встиг поспілкуватися з гідрографами, знайшов одного старенького, ще царя пам’ятає. Він мені очі розкрив на деякі моменти. Виявляється, тоді на карти наносилися лише значні ріки. Казна ніби збиралася профінансувати кілька масштабних дослідницьких експедицій, а тут — війна. Науку, самі розумієте, прищемили. Ага, значить, дідок цей мені багато всякого наговорив, з чого я одне точно розтуркав: подібні річки постійно утворюються за рахунок льодовикових вод. Ці, своєю чергою, поповнюють підземні джерела. І процес безперервний, людина в нього поки що не особливо втручається. До чого це я? Справа в тім, що сорок років тому річка справді була маленькою і вузенькою. Можна сказати, таким собі потічком без назви. За цей час вона, безперечно, наповнилася водою, набрала сили й розширилася. Стала однією з численних приток Іртиша. Лишилося дістатися до неї, пройти по течії, дослідити, назвати й офіційно нанести на карту. Країні Рад поки що не до того, вірно? Словом, така ось маленька лекція. Це я вам пояснив, чому на карті річки нема, а взагалі вона тече собі. І стає однією з перепон на нашому шляху.

— Таким чином, Павле, наше бойове завдання на диво просте, — підсумував Коломієць. — Пройти сотню кілометрів тайгою, форсувати болота, перепливти річку, про характер якої ніхто нічого не знає, і ми біля золота?

— Майже, — кивнув Гармаш. — Далі знову тайга, де ми мусимо знайти спуск у якесь урочище. Ось там, на його дні, тече та сама ріка, на берегах якої можна ставати табором і починати мити золото і збирати самородки в пелену.

— Чисто тобі сибірський Клондайк.

— Щось таке, — погодився з Бражником Павло. — На все про все — три або, як я вже казав, чотири доби. Насправді тайгою йти менше, кілометрів п’ятдесят-сімдесят. Це коли блукати, тоді бери всі двісті. Болотом недовго, зате марудно. І знову ж таки — якщо знати, кудою саме йти. Переправа максимум півдня займе, ну, а далі — фінішна пряма. Ні, я ці нотатки, — він показав на зшиток, — мало не щодня перечитував. Далі, коли маршрут на карту переносив, так само рахував. Тому за свої слова відповідаю: від скарбу нас відділяє три-чотири доби пішого переходу.

— За умови, якщо нас хтось поведе, — зауважив Бражник. — Я тобі, ротний, довіряю. Але навряд чи ти цю тайгу вздовж і поперек випрасував. Я до чого: провідника треба.

— Треба, — погодився Гармаш. — Бачте, як у нас розмова пішла. Вас і вмовляти не треба, відразу погодилися на таку авантюру.

— До цього, ротний, ми ще повернемося, — слова Сотника прозвучали настільки серйозно, що всі інші майже синхронно подивилися на нього.

— Чого ж повертатися — давай просто зараз. Вали правду-матку. Є сумніви чи застереження?

— Усе є, — Костя кахикнув. — Почнемо від початку: гаразд, знайдемо ми те чортове золото. Куди його — по кишенях поникаємо? Державі здамо й отримаємо якийсь там відсоток, належний за законом?

— Нарешті хтось про це згадав, — Гармаш посміхнувся. — Відповідь проста, тільки… гм… Тільки пояснити толком я її, мужики, не зможу.

— Кажи, як є, — заохотив Бражник.

— Ну, значить, так, — Павло зітхнув, обвів однополчан поглядом, із якого раптово зникли азартні вогники запеклого шукача скарбів, натомість залишився досить дивний смуток. — Дивлюсь я на вас, хлопці, і у мене щось отут щемить, — правиця лягла зліва, де серце. — Коли на фронт збирався, потім — коли по Україні йшли, все щось муляло. Розумієте… мабуть, ні, але спробуйте: я… ну, ми всі тут, у Данилівці, ніби як удома — і заразом не вдома. Україна далеко, і мої батьки разом із іншими, хто тут живе, з неї втекли. Повернутися туди — знову до Сибіру зашлють, але вже по етапу. Тут, посеред тайги, нас не дістануть. Про нас знають — але кому до нас є діло? Живемо собі, як колоністи, я про таких читав, коли малим був. Учительку з Тюмені якось прислали, так у неї книжки різні, вона читати давала всім, хто хотів. Мені особливо Жуль Верн сподобався. Як там кілька чоловік тікали від ворогів з Америки на повітряній кулі, приземлилися на безлюдному острові й там собі маленьку Америку зробили. От, думаю, нам би так. Узяв би ти, Дмитре, свою німкеню, привіз би її сюди, і ніяке МДБ в тайзі б її не знайшло. Просто не захотіло б шукати. Хіба не так?

— Може, й так, — Кохан знизав плечима.

— І це всіх вас стосується. Тут безпечніше, ніж там, у справжній Україні. Потрошку, поволі та й переберуться українці подалі від більшовиків сюди, в тайгу. Тут так само більшовики є, ми всі — більшовики. Он сільське начальство з партквитками, я комсомольським активістом був. Але партійний чи комсомольський квиток можна мати, «Інтернаціонал» співати, Сталіна на стінку чіпляти, та комуністом при цьому не бути і тримати в кишені здоровенну дулю для них усіх. У нас тут практично всі так роблять. Інакше поки що не виживеш. Ось вам щось на зразок моєї політичної програми: ми мусимо себе і свою, коли вже хочете, маленьку державу забезпечити золотим запасом. А він, повторюю, за три або чотири доби ходу звідси. Якщо в середньому прикинути, це буде десь дев’яносто годин. Коли почнемо сміятися?

— Не треба вже аж так блазнювати, Пашо, — після паузи промовив Сотник. — Ти справді дуже серйозні речі говориш, і особисто я так само хочу знайти золото, аби зробити багатими хоча б тих українців, котрі почнуть тікати сюди від голоду та МДБ. Можливо це чи ні — мова зараз не про це. Спробуємо знайти те золото. Раз ми всі тут, значить — усе вирішено. Тільки ось які відразу виникають проблеми: невже ми отак просто, на очах у органів радянської влади, міліції та державної безпеки зберемося й підемо в тайгу по скарби?

— Він правий, Павле, — включився в розмову Кохан. — Ти ж збираєшся брати провідника, а це означає — залучати сторонню людину. Ось тобі як мінімум одне джерело, звідки потече інформація.

— Про це я вже думав. Але давайте ще раз визначимося: наказувати я вам не маю права. Тут не фронт, а я вже не комроти. Тому чи всі приймають мою, гм, програму? Чи, може, в кого сумніви?

Замість відповіді всі четверо підняли вгору правиці.

— Здорово. Тоді до теорії більше не повертаємося. Є багато практичних питань. Зокрема — кандидатура провідника, і взагалі легалізація нашої експедиції. За цей час у нас дещо сталося. Десять днів тому двоє геодезистів зникли. Пішли в тайгу — і з кінцями. Потім мисливець один із Прониного хутора, Сава Малахов, так само зник. Це вже через чотири дні після геодезистів. Пішов у тайгу на промисел — і нема. Він дядько досвідчений, заблукати просто так не міг. А коли б і заблукав, то вибрався б. Йому тайга, наче рідна хата.

— То й що? Нехай їх лягаві шукають, вони за це пайку отримують.

— Правильно, Грицю, хай шукають. Вони й шукають. Тут нашому дільничному, старшині, днями прийшла вказівка посилити пильність. Геодезистів і Малахова чіпляють на Федька Рогожина. Хоча його після того разу ніхто тут в очі не бачив. І головне, мужики: ці троє зникли саме в тих краях, куди ми з вами зібралися. Тому, — Гармаш переможно розправив плечі та випнув груди, — ми з вами зголосимося бути добровільним загоном, який вирушає в тайгу на пошуки особливо небезпечного злочинця Федора Рогожина. Якого, до речі, підозрюють у вбивстві нашого Пилипка-дурника. Саме для цього, товариші бійці, ми й будемо шукати провідника.

— Але ж очі та рота ми йому не закриємо, коли замість Рогожина, існування якого, до речі, так і не доведено, ми знайдемо золото в урочищі, — зазначив Сотник.

— Доведеться ризикнути. Зрештою, чому провідник повинен виявитися людиною, якій не можна довіряти?

Цей аргумент остаточно переконав навіть обережного Костю.

А без провідника на такому маршруті справді не обійтися. Таки доведеться ризикувати, маючи сторонню людину в групі однодумців.

Без обличчя

Місяць від часу вбивства Пилипка-дурника нічого не відбувалося, і раптом — на тобі: події одна за одною. Начальник карного розшуку Тюменської області підполковник Клим Соболь давно не переживав стільки подібних потрясінь одразу.

Увесь цей час карний розшук тупцював на місці. Залучили всі можливі сили, перетрусили, мало не крізь сито просіяли місцевий кримінальний елемент, по ходу розкрили десяток злочинів, серед яких — одне вбивство, і затримали двох особливо небезпечних, які від нового року розшукувались як утікачі. Але жодного підтвердження версії про появу на батьківщині сина Спиридона Рогожина. Цього ще не забули. Швидко таких людей не забувають. Та хоча про існування в бандита сина, нагуляного з Любкою Хорошиловою, злочинний світ начуваний, самого Федора мало хто бачив іще тоді, коли той хлопчиськом бігав. Тим більше ніхто не бачив його тут тепер.

У всякому разі, ніхто не признався.

Та справи це не міняло: вона як застопорилася від самого початку, так не просувалася вперед ані на крок. Соболь уже отримав кілька пістонів від високого й навіть дуже високого начальства: мовляв, нема чого робити, так він за привидами ганяється.

Офіційний запит поки що так само не дав результатів. Виявляється, прізвище Хорошилов досить часто зустрічається в Росії. Є серед них і Федори, навіть потрібного Соболю віку. Але слідів того самого Федора Хорошилова, позашлюбного сина Спиридона Рогожина, поки що знайти не вдавалося. Рано чи пізно він вирине, втішав себе підполковник. Просто коли істина встановлюється офіційним шляхом, це триває аж надто довго. Та пришвидшити процес начальник карного розшуку не в змозі.

Невідомо, як би все повернулося далі, та раптом троє людей зникло в тайзі. Причому в тому районі, де колись переховувався Спирка Рогожин. Соболю не треба було навіть спеціально визначати місце на карті. Він обвів неправильним колом місцевість, яку десять років тому вивчив, наче власну кишеню, і навіть тицьнув у середину вказівним пальцем.

Невже все починається знову?

Невже зовсім випадкові люди, двоє геодезистів та досвідчений мисливець, наштовхнулися в тайговій глушині на бандитів, якими командував Федір Рогожин, і він убив їх так само, як сільського дурня?

Так чи інакше, але треба посилати людей у тайгу на пошуки зниклих. Хоча це карного розшуку не зовсім стосується, криміналу нема, зняти своїх працівників для прочісування району Соболь не має права — знову фитиля в задницю отримає. До військових треба звертатися, але й вони не поспішатимуть. Лишалося хіба перевіряти особи зниклих на причетність їх до бодай якого криміналу.

І тут — наче вищі сили втрутилися, незважаючи на те, що гроза тюменських бандитів у них не вірив. До нього в кабінет, постукавши, зайшов той самий старший лейтенант, розвідник із Данилівки, який допомагав йому шукати Рогожина на місці, навіть намагався давати цінні поради. Прізвище його чіпко засіло в голові Соболя, але ще чіткіше запам’ятав він понтову запальничку, від якої Павло Гармаш прикурював. Розуміючи, що поводиться, як пацан, Соболь нічого не міг із собою зробити — дуже вже сподобалась йому тоді ця річ.

Він любив усякі такі іграшки — годинники, портсигари, запальнички, навіть мундштуки. Була в нього маленька приватна колекція. Хлопці час від часу знаходили під час обшуків і, порушуючи закон, приносили начальнику. Звісно, спочатку Соболь цікавився, в кого вилучили мундштук зі слонової кістки чи срібний годинник-«цибулинку» з музикою. І коли дізнавався, що на «малині» чи в якогось злодюжки, без жодних докорів сумління лишав собі.

Начальник карного розшуку не втримався — пригостив старшого лейтенанта «Казбеком», аби зайвий раз побачити, як той франтуватим жестом виймає запальничку, клацає нею, підносить вогник до папіроси, знову ховає запальничку в нагрудну кишеню десятки разів праної гімнастерки. Нічого, в грози бандитів теж можуть бути маленькі слабкості…

Тим часом Павло Гармаш приїхав спеціально з Данилівки не запальничкою хвалитися. До нього навідалися фронтові друзі, всі — колишні розвідники, в кожного — кілька особистих подяк від Верховного Головнокомандуючого І. В. Сталіна, ордени та медалі. Люди заслужені, порох нюхали. Тому не дивно, що коли дізналися про зникнення геодезистів і мисливця з Прониного хутора, а заодно — про дивне вбивство в тихій донедавна Данилівці, вирішили самі організуватися в загін і вирушити на пошуки зниклих. Коли пощастить, вони й бандитів планують зловити та знешкодити. Адже Гармаш так само, як і Соболь, переконаний — Федір Рогожин орудує, шляхом батька пішов.

Звісно, дозволяти тепер уже цивільним людям збиратися в озброєну групу і вирушати в тайгу Соболь не міг. І Соболю, своєю чергою, ніхто б не дозволив відряджати пошуковців. З іншого боку, всі п’ятеро бувалі в бувальцях, цілком дадуть собі раду в будь-якій критичній ситуації. А головне — ініціатива колишніх розвідників у становищі, яке склалося, дуже доречна. Раз так, можна не доповідати начальству, так само не давати жодних письмових розпоряджень. Нехай хлопці йдуть — під особисту відповідальність Гармаша й заодно партійних та радянських керівних органів села Данилівки.

Ось чого Соболь не міг і не мав права допустити, так це озброєння групи. Гармаш просив посприяти, аби їм видали хоча б звичайні карабіни Симонова. Або револьвери, можна нагани, хоча краще — ТТ. Все ж таки бойова зброя, хоча в тайзі «тетешником» проти бандитів не дуже навоюєш. Тут Соболь прийняв рішення сам: ще чого бракувало — видати хохлам вогнепальну зброю! Вони й без того в своїй Данилівці становлять дуже приховану тиху загрозу. Для кого і для чого, Соболь поки не визначив остаточно, але якби визначив, негайно, незважаючи навіть на певну симпатію до працьовитих українців, склав би доповідну в МДБ. Нехай там із ними розбираються.

Звісно, всього цього начальник карного розшуку Гармашеві не сказав. Обмежився коротким: «Не маю права. І краще не шукати стволи деінде, гірше буде». Схоже, Павло не здивувався. Так само не виказав подиву, коли Соболь попередив: він особисто в разі чого ні за що не відповідає. А коли розвідники щось встановлять і когось знайдуть, це буде вважатися заслугою обласного розшуку. «Нехай, — махнув рукою Павло. — Мисливські рушниці по селу зберемо, набоїв — скільки знайдемо. Не з голими руками підемо». На тому розмову закінчили.

І вже на порозі кабінету Гармаш раптом зупинився, розвернувся, видобув із кишені запальничку, покрутив у пальцях: «Бачив я, товаришу підполковник, як ви дивилися на неї. Раз така справа, раз ви вже нас розумієте — тримайте. Сувенір».

Він кинув, Соболь спритно зловив. Отямитися не встиг, як за Павлом уже зачинялися двері. Ще хвилин десять Соболь милувався несподіваним подарунком. Тоді заховав у кишеню штанів, зовсім не думаючи про те, що старший лейтенант фактично дав йому, начальнику карного розшуку, дрібного, але — хабара. За те, що він, Клим Соболь, ніби благословив колишніх розвідників зібратися в стійку озброєну групу й розпочати не передбачені законом дії по виявленню та знешкодженню…

Ну його все к херам! Гірше від цього не буде.

Два дні минуло відтоді — і знову Соболю сюрприз. Рано в суботу викликали його на службу. Черговий нічого толком не пояснив. Нібито якийсь чоловік добровільно прийшов зізнатися в убивстві. «Невже без начальника розшуку не можна розібратися, туди вашу мать! — Так, не можна. Чоловік каже — Федора Рогожина вбив…» Соболь навіть умитися забув — так із дому й вискочив.

Особа того, хто прийшов робити явку з повинною, була йому знайома. Прохор Доброхотов, злодій-рецидивіст, уже кілька років — один із підручних такого собі Савки Дьогтя. Цей самий Дьоготь тримався на короткій нозі зі Спиридоном Рогожиним, приймав у нього награбоване, давав наводки на заможних людей у Тюмені та околицях. Крові на ньому не було, після ліквідації банди Рогожина цей барига своє відсидів, два роки тому вийшов, і відтоді Дьогтя не видно. Соболь не тішив себе ілюзіями стосовно того, що Савка після другої ходки став чесною людиною. Поки що прямих доказів проти нього не було, але все це — справа часу.

Головне — його так само відпрацьовували, причому — в першу чергу. Як давній контакт Спиридона Рогожина. Тут Соболь вимагав особливо прискіпливої перевірки, та згодом мусив визнати: Дьоготь не янгол, але про Федора Рогожина навряд чи щось знає. Те ж саме, між іншим, він думав і про Прошу Доброхотова, відомого більше як Проня-Помийник. Він зазвичай підбирав рештки здобичі за солідними злодіями, задовольнявся малою часткою, мав досить приблизне уявлення про почуття власної гідності, але мри цьому лишався незамінним, коли треба було щось рознюхати, розвідати, перевірити чи переховати.

Як усі подібні типи, Проня-Помийник відзначався паскудним, злобним та мстивим характером. Побоюючись Савки Дьогтя й інших авторитетних людей, він виміщав лють на всіх, кого вважав слабшим за себе. Особливо часто діставалося від нього проституткам: Помийника не надто любили дівчата, тому він щоразу користувався послугами «марух», а під кінець нещадно бив їх. Платив при цьому все до копійки, тому повії вважали цього клієнта невід’ємним прикрим атрибутом, негативним боком їхньої професії. Точніше — їхнього способу життя.

Встаннє Прохор Доброхотов відсидів за спробу вбивства. У чайній штрикнув заточкою приятеля, котрий прилюдно насміявся з нього. Жертва вижила, заточку Помийник устиг викинути, судили його лише за хуліганство. Розкручувати Помийника по повній не було можливості — надто швидко все сталося, інших матеріалів просто не встигли зібрати. Але той, хто спробував убити раз, здатен зробити це вдруге. Начальник карного розшуку Клим Соболь знав це так добре, як ніхто інший.

Від Доброхотова він почув багато цікавого. Виявляється, десь під кінець березня чи на початку квітня в місті з’явився нікому не відомий хлопець, який називав себе сином Рогожина. Сам Помийник особисто Спиридона не знав. Зате Дьоготь, давній друг убитого бандита, визнав — хлопець таки дійсно має спільні риси зі Спиркою.

— Виходить, Савка переховував Федора Рогожина?

— Не знаю, начальнику, ким він там себе називав. Дьоготь допоміг йому кудись залягти. Про їхні справи нічого не знаю. Савка нічого мені не говорив. Тільки коли оце ваші почали шмонати Тюмень, цього Федьку шукати, Дьоготь мені звелів його з міста вивезти. Ну, і…

— Давай, давай, не телися. Уже почав — так не мовчи, — поквапив його Соболь.

Далі історія вийшла зовсім уже ідіотська. Найсмішніше — подібної дурні в практиці не лише начальника розшуку, а будь-якого, навіть зеленого й недосвідченого опера, траплялося дуже багато. Іноді ламаєш голову, дошукуєшся можливих причин, чому терпилі голову сокирою розкололи, ножиком живота до самого пупа розпанахали чи нею обойму в голову розрядили. А причина — ось вона, на поверхні. І така проста, ну прямо сміх і гріх.

За словами Доброхотова, десь на виході з Тюмені, на околиці, Рогожин, пацан натуральний, який зони не нюхав, почав його, злодія зі стажем, підором називати. З чого все почалося, тепер уже не так важливо. Пелена люті заступила Прошчині очі, він схопився за фінку… Отямився вже верхи на неживому Федьчиному тілі. Скільки разів ударив його ножем, не пам’ятає. Зате точно знає — наглухо цього підора замочив.

— Де ж ти трупа подів?

— Закопав… Покажу, де… Там, на околиці, звалище недалеко…

— Чому досі мовчав?

— Думав — обійдеться. Але він Дьогтеві якийсь сигнал не подав чи що. Той мене почав трусити, я в незізнанку… Час іде, я відчуваю — не вірить мені Дьоготь, щось задумав. Ну, я так само ноги зробив, від гріха… Тільки знайдуть вони мене…

— Значить, ти перелякався?

— А то! Я, начальнику, тобі допоможу. Покажу, де трупа закопав. Ти справу закриєш. Але я тобі головного не сказав: це самооборона. Федька чи хто він там перший на мене кинувся. Так само з фінарем… Ти ж можеш зворотного не доводити. Тобі навряд чи зумисне вбивство тут чимось допоможе. Рогожин тобі важливіший, а я на самообороні стоятиму, наче хуй в новобранця. То як?

Труп Рогожина справді був для Соболя важливішим, ніж вирішення проблеми, за якою статтею посадити таку нікчемну істоту, як Проня-Помийник. Тому вирішили — хай буде самооборона.

Не до Дьогтя йому було. І не до придурка Проні Доброхотова.

Оглядати тіло Рогожина підполковник виїхав сам, на хату Дьогтя послав людей, хоча був певен: Савка почує, коли смаженим запахне, і підірветься, адреси не лишить. До речі, так і вийшло, коли він повернувся з місця поховання вбитого.

Труп справді відкопали на тому місці, де вказав убивця. Правда, викопували досить легко. Оскільки труп був заритий поруч зі звалищем, тутешні собаки встигли попорпатися в могилі і обгризти обличчя покійника так, що його не можна було впізнати. Інші частини тіла лишилися цілими, не особливо пошкоджений і одяг, окрім дванадцяти ножових поранень на животі та грудях, ясна річ. Але ніхто, в тому числі Соболь, не знав жодних інших прикмет Федора Рогожина. Окрім тієї єдиної — разючої зовнішньої схожості зі своїм батьком.

Перед начальником карного розшуку на землі лежала людина без документів і без обличчя.

Експертиза підтвердила — тіло лежить у землі від восьми до десяти діб. Це збігалося зі свідченнями Доброхотова. Лишилося оформити все документально й повідомити в Данилівку: нехай Гармаш і його гості згортаються. Пошуки Федора Рогожина відміняються, зниклих людей без них шукатимуть.

Тут він не встиг. Виявляється, саме нині вранці хлопці вирушили в тайгу. Посилати за ними когось, аби завертав? А чи є в цьому потреба? Соболь знову пригадав себе в їхньому віці. Вчорашнім фронтовикам, та ще й розвідникам нудно, їм хочеться не те щоб війни, а її ілюзії. Власне, не повторення війни, з жертвами та кров’ю, а чогось такого… Сам Соболь майже тридцять років тому відчував подібне, але і тоді, і тепер пояснити свої відчуття, те, що творилося в душі, не міг.

Словом, хочеться ясності й чіткості у стосунках зі світом. Хочеться лінії фронту, за якою — ворог, а по цей бік її — лише друзі.

Тому нічого не станеться, якщо Гармаш із однополчанами поблукають тайгою. Нікого й нічого вони вже не знайдуть. Коли їм набридне гратися в скаутів — повернуться.

Так і буде.

Бойскаут

У понеділок, попри всі сподівання начальника розшуку, історія з Рогожиним не скінчилася. Соболя знову викликали на службу з самого ранку, і він тішив себе думкою, що хоча б за неділю встиг відіспатися з почуттям виконаного обов’язку.

Біля зачинених дверей кабінету на стільчику сидів чоловік середніх років у формі майора держбезпеки. Соболь мимоволі відзначив: гість десь схуднув, бо форма трошки висіла на ньому. Це чомусь зродило всередині бурю протесту — бач, сволота, сидять у своїх кабінетах, усе ворогів придумують, жеруть свої пайки, жиріють, а як побігати доводиться, форма увесь вигляд втрачає.

Зовнішність у майора виявилась аж надто звичайною, а вік — непевним. Хіба що вирізнялися блакитні очі. Вони теж роздратували начальника розшуку: сіра миша цей чоловічок, а бабам, мабуть, подобається, банькатенький.

— Слухаю вас, товаришу майор, — тримався Клим Соболь офіційно і сухо.

Гість підвівся не відразу, як побачив міліцейського підполковника. Таку поведінку собі дозволяють не просто офіцери МДБ, а ті, в кого є якісь особливі повноваження. Соболь бачив майора менше хвилини, а вже мав принаймні три причини, щоб вороже ставитися до понеділкового візиту.

— Майор Кольцов! — гість козирнув, показав документи. Соболь потримав їх у руці, прочитав, що звати цього Кольцова Павлом Андрійовичем, звірив фото з оригіналом, для чогось уважно вивчив печатку, лише тоді повернув їх майору, кивком запросив до кабінету. Поводити себе вирішив і далі офіційно.

— Слухаю вас, — повторив Соболь.

— Я у справі Федора Рогожина, — блакитні очі майора Кольцова не виражали жодних емоцій. — Ми забираємо її до себе. Разом із підозрюваним.

— У вас є відповідний наказ?

— Будь ласка! — гість розкрив планшетку, витягнув аркуш паперу, передав його Соболю. Прочитавши видрукуваний на машинці текст наказу і впізнавши підпис, він роздратовано кинув:

— І що означає оце ваше «забезпечити супровід»?

— Ви повинні потурбуватися про конвой.

— Кого охороняти? Проню-Помийника?

— Хто він у вас там, я не знаю. Конвой для убивці Рогожина, — майор Кольцов тримався впевнено і незворушно.

— Від кого його охороняти?

— А це, підполковнику, державна таємниця. Яка вас не стосується.

Соболь відчув палахкотіння на щоках.

— Ви в моєму кабінеті, майоре. І прийшли до мене просити допомоги. Саме допомоги, майоре. Начальник карного розшуку не повинен виконувати наказів майора, нехай він…

— Обережно, товаришу підполковник, — у голосі гостя почулися миролюбні інтонації. — Я так само виконую наказ, і він забороняє мені розголошувати деякі відомості. Розумію, це вас ображає. Тому скажу так: Федір Рогожин — шпигун іноземної держави, — брови Соболя мимоволі стрибнули догори, він уже збирався розпитувати майора далі, але той застережливо підніс руку долонею вперед: — І все. Навіть повідомивши вам це, я вже перевищив свої повноваження. Він зрадив іще під час війни, перебіг до німців восени сорок першого. Тепер, за нашими відомостями, закинутий на радянську територію для виконання важливого завдання. І так виходить, що цей ваш Помийник чи як його там міг убити Рогожина просто так, через збіг обставин, а міг виконувати чиєсь завдання. Тепер розумієте, чому я поспішаю і взагалі чому така секретність?

— Не смішіть людей, товаришу майор. Проня Доброхотов — іноземний шпигун? Я швидше повірю, що маршал Тухачевський…

— Обережно! — повторив Кольцов. — Ви ж знаєте мене менш як півгодини, а вже провокуєте до небажаних висновків стосовно своєї особи. Повірте, вам краще виконати наказ і забути всю цю історію. Нехай у нашого відомства тепер голова болить.

«А й то правда! — подумав Соболь. — І чого оце я пнуся хрін знає куди? Баба з воза — кобилі легше!»

Він віддав усі необхідні розпорядження по телефону, потім трошки подумав і вийшов з-за столу, обсмикуючи кітель.

— Тоді останнє запитання: чому наказ прийшов із Томська, а не від нашого управління? Ви не думайте нічого, я знаю підпис полковник Северина, Тюмень лише недавно стала центром області…

— Ось ви самі собі й відповіли. Не знаю, що там вирішує начальство, в мене лише наказ, і я мушу його виконати. У Томську ваш Доброхотов так само довго не затримається. На літак — і в Москву.

— Ви до самої Москви його супроводжуєте?

— Аби ж то… Тільки до Томська, товаришу підполковник. Тільки до Томська…

— Значить так, товаришу майор, — Соболь діловито обсмикнув кітель. — Для забезпечення всебічного успіху нашої маленької операції я поїду з вами. В якості начальника конвою. Цього мені навіть ваше начальство заборонити не може.

— Не заперечую, — якщо Кольцов і вагався, то лише кілька секунд.

— На чому їдемо?

— Я з машиною.

— Чорний ЗіС біля входу?

— Так точно.

— Машину бачив, шофера не помітив.

— Я сам за кермом, товаришу підполковник. У мої повноваження входить можливість користуватися приватним автомобілем. Не завжди можна довірятися водієві.

— Ти глянь, яка у вас контора серйозна. А як же я та мій конвой? Ми ж так само, виходить, сторонні особи в цій, гм, операції.

— З вами я дістануся лише до Томська. Звідти вас відправлять назад. Інформації у вас мінімум, — нарешті майор Кольцов спромігся на посмішку. — Бачите, ви справді сторонні, ще й не з нашого відомства. І потім — вам воно треба, чужими складностями голову забивати?

Дзенькнув телефон. Соболь приклав трубку до вуха, коротко відповів: «Добре», опустив її на важіль, одягнув кашкета.

— Затриманий готовий. Можемо їхати. Підженіть машину на задній двір, вам охоронець покаже, куди.

У дворі управління на них уже чекав Прохор Доброхотов. Руки скуті наручниками за спиною. Худенький «сидір» із його речами тримав один із конвойних. Викликати тюремний конвой Соболь не міг — поки затриманого тримали в управлінському КПУ, його охорону забезпечувало управління. Уже в тюрмі йому належить зовсім інше конвоювання. З КПУ Помийника супроводжували двоє міліціонерів у сержантській формі. Для такого серйозного випадку Соболь розпорядився видати їм автомати ППШ. Сам він узяв ТТ і запасну обойму.

Арештованого посадили назад між охоронцями. Підполковник сів поруч із водієм. Кольцов спокійно запустив мотор, і ЗіС виїхав з двору.

— Я хочу глянути, де ви відкопали тіло, — промовив майор за кілька хвилин.

— Чого ж ви мовчали? — прохання дебешника чомусь трошки роздратувало Соболя.

— А в чому проблема?

— Нічого особливого. Просто нам їхати в інший бік. До міського звалища.

— То керуйте.

Майор розвернув машину, і скоро вони виїхали до потрібного їм місця. Останні будинки лишилися позаду, годинник показував лише пів на одинадцяту ранку. Чомусь Соболь згадав, що не встиг віддати заступникові жодних розпоряджень на час своєї відсутності. Лише поставив його до відома, куди поїхав і коли повернеться. Дивно, але тутешній криміналітет, стривожений міліцейською активністю, на якийсь час згорнув активну діяльність. Через те спостерігався незвичний у цих північних краях спокій. За останній тиждень — жодного вбивства, якщо не рахувати одного алкоголіка, котрий стукнув співмешканку, таку саму алкоголічку, чавунною праскою по голові, й одного удару виявилося досить, аби…

— Зупинимося на хвилинку. Давайте вийдемо, я хочу сам подивитися, де саме знайшли тіло.

Кольцов першим вибрався з машини. За ним — Соболь. Конвойні на задньому сидінні не поспішали, і майор жестом наказав їм так само виходити. Але коли один із міліціонерів почав цупити за собою Доброхотова, дебешник заперечливо похитав головою:

— Хай сидить. Він мені зараз не потрібен.

Конвоїри підступили до Соболя. Тепер вони стояли поруч, майже впритул один до одною.

Підполковник першим уловив дивний рух правиці Кольцова, спрацювала підсвідомість, його рука вже лапнула кобуру, та майор виявився на диво спритним. Соболь іще тільки витягав пістолет, а Кольцов уже стріляв.

Перші дві кулі влучили підполковнику Климу Соболю в груди.

Конвоїри навіть не встигли підняти автомати. Вони тримали їх на плечах, так і попадали, звалені кулями блакитноокого. Підійшовши до лежачих упритул, він витягнув ТТ з кобури підполковника, зсунув запобіжник і послав по кулі в кожну голову. Подивився на зіщуленого в машині злодія, спокійно заховав пістолет підполковника в кишеню, свій наган із порожнім барабаном викинув у канаву, повну брудної смердючої води. Потім старанно обшукав кишені всіх трьох. Знайдені документи так само кинув у воду. Намацавши в нагрудній кишені кітеля Соболя щось тверде й невеличке, поліз туди рукою і витягнув запальничку.

Американська.

Цікаво, де міліцейський підполковник здобув цей трофей? Такі запальнички він бачив у американських солдатів. Але це навряд чи трофей: Соболь, здається, не воював.

Підкинувши запальничку на долоні, чоловік зі справжніми документами майора МДБ Павла Кольцова поклав її собі в кишеню штанів. Тепер це його бойовий трофей.

Фальшиві документи на прізвище Мітін він спалив, щойно отримав від резидента надійніші. Справжній майор Кольцов зник два роки тому. Його вже перестали шукати, сім’ї він не мав, друзів, як і переважна більшість працівників органів держбезпеки, не нажив. До того ж документи старшого офіцера МДБ в Сибіру виглядали найбезпечнішими — залякані цим страшним сполученням із трьох літер радянські люди не ризикнуть не те що перевірити справжність цих документів, а й навіть подумати про те, що вони або особа їх пред’явника може підлягати бодай найменшому сумніву. Документи офіцера держбезпеки мусили захистити його в цій країні краще за будь-що.

Для остаточного перетворення на майора Кольцова йому знадобилася форма. Тут вийшов невеличкий прокол — форму йому знайшли на один розмір більшу. Але мало яку форму носитиме офіцер МДБ!

Резидента, який чекав на нього в Тюмені, заслали в ці краї три роки тому, під час війни. Фронтовик, інвалід, без двох пальців на правій руці (їх йому відтяли в школі підготовки агентів), він не викликав жодних підозр і весь цей час обживався, спочатку з нетерпінням чекаючи, коли ж його «розконсервують» німецькі господарі. Коли війна скінчилася, жив надією, що про нього забули. Але дізнавшись, що німці передали його новим господарям, американцям, не дуже засмутився. Америку агент вважав більш надійним партнером.

Із його допомогою новоспечений Павло Кольцов дізнався про всі колишні кримінальні контакти Рогожина-старшого. Несподіванкою стала чутка про вбивство Федора Рогожина і зізнання вбивці. Лишилося перевірити все особисто. Інакше «чистильник» не діяв.

Він не збирався вбивати начальника карного розшуку спеціально. Аби той не захотів поїхати з ним, лишився б живим. Кольцов узагалі вважав, що йому пощастило: убивцю не встигли перевести в тюрму. Звідти його викрасти було б набагато складніше.

Тепер лишалося допитати його. «Чистильник» не бачив тут нічого складного. Цей чоловік не виглядає міцним горішком. Не потрібні навіть особливі зусилля, аби змусити його говорити. Кольцов бачив багатьох кримінальних злочинців, і Прохор Доброхотов усім своїм виглядом викликав у нього лише огиду. Тоді як до Соболя він устиг проникнутися певною повагою.

Та різниці між ними немає. Як один, так і другий мусять померти.

Кольцов прочинив задні дверцята ЗіСа, вмостився біля переляканого злочинця. Витягнув пачку «Казбеку», клацнув своєю новою запальничкою, застромив цигарку в губи Помийнику, підніс вогню. Полонений затягнувся, закашлявся. Кольцов дбайливо поляскав його по спині. Цигарка випала з рота на підлогу, «чистильник» наступив на неї носаком хромового чобота.

— Жити хочеш?

— А ми хіба не того… Не домовлялися?

— Не знаю, з ким ти там домовлявся і про що. Зі мною теж можна домовитися. Давай не тягнути часу, почнемо все від самого початку. Сам розкажеш чи тобі допомогти?

Кольцов ледь поворухнув рукою — і гарячий гострий біль раптово розпоров низ живота полоненого. Він відчув, як забракло повітря, в очах стало темно, та біль ущух так само раптово, як з’явився. Дихати стало легше, чорнота перед очима розвіялася, Помийник знову побачив просто перед собою обличчя свого рятівника… чи мучителя.

— Ну? Досить?

— Досить… Скажу…

— Що скажеш?

— А що т-треба?

— Усе від початку. Ти вбив Федора Рогожина?

Розповідь вийшла на диво короткою. Кольцов щиро пошкодував, що поспішив застрелити Соболя. Хоча… навряд чи міліцейського підполковника вдалося б так швидко змусити говорити, якби це взагалі йому вдалося. Треба викручуватися власними силами.

Поставивши полоненому ще кілька потрібних йому питань, Кольцов вирішив не витрачати на Помийника патрон. Коротко замахнувшись, ударив його по горлу ребром долоні, скривившись від бридкого хрускоту хрящів та хребців.

Трохи подумавши, від’єднав диск від одного автомата, другий, заряджений, кинув на підлогу машини, собі під ноги. Пістолет Соболя поклав спереду на пасажирське сидіння. Потім поскидав трупи в канаву, туди ж закинув зайвий ППШ. Краще, звичайно, все це закопати, але процес забере досить багато часу. З того, що Кольцов почув від Помийника, він зробив висновок — треба поквапитися.

Доведеться, мабуть, самому занурюватися в сибірську тайгу. Але колишнього бойскаута ця перспектива не лякала. Спочатку його натаскував на таку науку скаутмайстер Джек Слейтер, згодом він поглибив скаутську підготовку, коли опинився серед обраних курсантів однієї з перших американських розвідувальних спецшкіл.

Навряд чи сибірська тайга чимось відрізняється від лісів північної частини штату Мен. Якщо колишній бойскаут і припускав можливість невірної оцінки ситуації, то з дуже малою погрішністю.

На шляху до скарбів

Серед ночі Кость Сотник прокинувся з відчуттям непевної тривоги. Хоча міг пояснити причину її появи: все ж таки перша ніч у тайзі.

…Вони піднялися разом із сонцем, аби до темноти встигнути пройти якомога більше. У кожного в речовому мішку — запас харчів із розрахунку на десять днів. Крупи, сухарі, сало й тушонку Гармаш із Коломійцем, найбільш хазяйським із їхньої групи, закупили в Тюмені. Крім того, хлопці розраховували вполювати дичину. Адже провідником із ними пішов досвідчений мисливець-промисловик.

Після тривалих роздумів шукачі скарбів вирішили: вони не конче мусять іти з провідником до кінцевого пункту, тобто — до «золотого дна», як назвав це місце в своїх записах майор Нелюбов, їм потрібна людина, яка знає тутешню тайгу, і головне — проходи в болотах та переправу на річці. На тому березі провідника можна або лишити, або відправити назад. Легенда й тут працювала залізно: раз група обстріляних бійців вирушила на пошуки озброєної банди, сторонні люди ризикувати не повинні. Тому провідник знатиме лише те, що йому скажуть. А саме — перебравшись через річку, хлопці вже самі зорієнтуються по карті, куди йти далі. Бо одна людина, ім’я якої вони пообіцяли не називати з міркувань її ж безпеки, показала Гармашеві на карті місце, де нібито переховується Федько Рогожин. Але сама йти з групою відмовилася. Причини так само зрозумілі, ніхто нікому боягузтвом не дорікає. Коли так, то місія провідника — довести пошукову групу майже до місця, а далі або вертатися, або, коли цікаво, чекати. П’ятеро фронтовиків дадуть собі раду проти одного Рогожина чи хай навіть скільки буде проти них цих головорізів. Назад вони так само знайдуть дорогу без сторонньої допомоги.

Тому Павло вирішив навіть не користуватися без потреби звичайною топографічною картою на очах у того, хто поведе їхню групу до потрібного місця. Щойно вони позбавляться зайвого свідка, тільки тоді справжня карта, із нанесеними на неї позначками невідомого їм майора Нелюбова, стане в пригоді.

Насправді Гармаш і не планував довго затримуватися на «золотому дні». В тому, що воно таки існує, він не мав сумніву. Його настрої поділяла більша частина команди, лише Сотник оцінював їхні шанси знайти скарб на «раз-два» доволі скептично. Але, ясна річ, кидати друзів він навіть не думав.

Провідника за батьковою порадою Павло шукав за межами Данилівки. Більшість односельців, хоч і живуть біля тайги понад двадцять років, досконало місцевість так і не вивчили. Українці ходили по ягоди, збирали гриби, ставили іноді капкани на лисицю чи бобра, полювали на лосів, глухарів та тетеруків, ловили налимів і язів. Але жоден із данилівців не міг назвати себе справжнім досвідченим мисливцем, а головне — рідко хто відходив далеко в тайгу. Корінні ж сибіряки в провідники не годилися за віком — більшість чоловіків були трошки молодші за діда Тимоху. Саме дідок-усезнайко порадив Гармашеві пошукати щастя на Прониному хуторі.

І Павлові справді пощастило. Він зустрів Матвія Багрова.

Цей неговіркий бородань відразу йому сподобався. Чим він займався раніше й тепер, Павла мало обходило. На фронті не був — це новий знайомий заявив хлопцеві відразу, і тут-таки пояснив причину. Його, сорокатрирічного здорового мужика, забракувала медкомісія. Від народження Багров мав дефект — права нога на чотири сантиметри коротша за ліву. І хоча він ходив, ледь кульгаючи, міг обігнати будь-якого здорового чоловіка. Гармаш почув од Багрова історію, як у дворі тюменського військкомату той спочатку танцював «комаринського», а потім, коли лікар із цап’ячою борідкою все одно заперечливо похитав головою, у відчаї запропонував побігати наввипередки з машиною. Запевняв — дожене. Адже тайгою ходив із батьком — помер Никодим Савич, царство небесне! — змалечку. Ноги з дефектом, але таки натреновані. Не допомогло — завернули. Всю війну працював на МТС у Тюмені, лише рік тому, після перемоги, повернувся з жінкою та двома доньками додому, на Пронин хутір.

Дізнавшись, що Гармаш із командою збираються шукати в тайзі трьох зниклих і ловити Федька Рогожина, мисливець лише посміхнувся в бороду.

— Людей може і знайдете. Тільки навряд чи живих. Це тайга, і так довго живі люди там не блукають.

— Ну, я колись на фронті газету читав про одного льотчика. Його збили десь над лісом, і він вісімнадцять діб узимку по лісу повз. Нічого, вижив, хоча ноги відморозив. Зараз весна…

— То й що? — гмикнув Багров. — Зникли в тайзі цього разу не льотчики, і не збив їх ніхто. У будь-якому разі за два тижні б знайшлися. Хоч із ногами, хоч без них. Аби живі були. Тут або звіра зустріли, або людину.

— Тобто?

— Лихі люди в тайзі жили стільки, скільки сама тайга стоїть. Цим душогубам тебе дуже просто по голові сокирою цюкнути і в землю закопати. Або не закопувати, кинути так, звірі завжди доїдять.

— Значить, усе ж таки бандитів шукати треба.

— Не завжди. Кажу тобі — звірі в деяких випадках страшніші за людей. Два роки тому скажений вовцюга в окрузі завівся. Не лише худобу різав — трьох жінок загриз, дівчинку-ягідницю скалічив. Я сам його застрелив, але ж скільки за ним по тайзі виходив… Або минулого року ведмідь-людожер об’явився. Тут одні кажуть — уполювали його та вбили, інші — пішов поранений через болота й там здох. Але дехто думає, що заховався він до пори, рани зализав і тепер знову в ці краї повернувся. Помститися. Ведмеді, Пашо, дуже злобні та мстиві звірюки. Тунгуси їх злими духами тайги охрестили. Харгі називається.

— Цих казок я вже наслухався, — махнув рукою Гармаш.

— А про Федька Рогожина хіба не такі самі казки? Згоден, там, у тайзі, хто завгодно може ховатися. Старовіри, але ці наче не люті. Втікачі різні — сюди самих тільки ворогів народу за десять останніх років стільки вивезли, що не дай Бог… Про кримінальників я вже мовчу. Дезертири, знову ж таки. Ті, хто від призову на корм комарам на болота тікав. Їх не так уже й багато, але он знайомий твій, Климко Соболь, за чотири роки війни півтора десятки їх за яйця з тайги повитягав. І без суду, за законом військового часу — розстріл на місці. Деякі досі бояться виходити, здичавіли там зовсім.

Про дезертирів Гармаш чомусь серйозно не думав, але тепер, коли Матвій нагадав про їхнє існування, вирішив не відкидати можливості їхньої причетності до зникнення людей у тайзі. Він дуже добре знав: попри запевнення зі сторінок газет та виступи Левітана по радіо і політруків на мітингах увесь радянський народ не поспішав грудьми зустрічати ворога. Разом із напливом добровольців були такі, хто з різних міркувань не хотів записуватися в армію й кидатися під кулі. Хоча сотні тисяч били ворога на фронтах, але окремі громадяни вважали: зберегти власне життя важливіше, аніж віддати його на полі бою за Батьківщину і Сталіна. Таких «окремих» загалом набиралося до кількох десятків тисяч по всій радянський території. Якщо не вдавалося записатися в міліцію чи отримати легальну бронь іншим способом, дезертири або робили собі фальшиві довідки про непридатність до військової служби, або зумисно калічили себе, але частіше збиралися й осідали в лісах. Для боротьби з дезертирами навіть існував спеціальний наказ товариша Сталіна за номером двісті двадцять сім. Навряд чи Матвій Багров знає зміст цього документа, але про суть обізнаний — розстріл. Правда, на місці виловлених дезертирів стріляли тільки в тих випадках, коли вони чинили опір. Як правило, їх доправляли у військові частини, де розстрілювали перед усім строєм. Виглядало, що дезертирам у тайзі справді є чого боятися. Тому їх можна розглядати, як супротивників більш реальних, аніж зниклий із цих країв десять років тому ще хлопчиком Федір Рогожин.

— Словом, — підбив підсумок Багров, — у те, що там переховується Федя, я менш за все вірю. Мамку його я знав, Любку Хорошилову. Все ж таки Пронин хутір невеличкий.

— Може, ти й батька його знав особисто?

— Не довелося. Я, знаєш, за Любкою колись трохи того… Ну, вона ні в яку. Так на того відчайдушного Спирку запала, хоч святих винось. Нічого, я своєю бабою задоволений. А Любка — так, помилка молодості, — він махнув рукою, ніби відганяючи комара. — Я до того, що в тайзі хто завгодно може ховатися, окрім Федька. Ви всі його шукаєте — і Климко Соболь, і ти, і, кажуть, некеведешники вуха нашорошили. Я нікому не казав, а тобі скажу: кого послухали? Пилипка блаженного? А ти знаєш, що колись Спиря Рогожин його з лихого розуму та забави ради підловив у тайзі, коли дурник гриби збирав, і щось таке з ним зробив, про що ніхто не каже, тим більше — Пилипко. Знаєш?

— Ні. До чого…

— До того! — підніс голос Багров. — Відтоді всякого, хто його перелякає, Пилипко Спирею Рогожиним називав. Просто за той час, як ваші хохли в Данилівці оселилися, ніхто дурника лякати не думав.

Ось так. Виходить, справа докорінно мінялася. Виглядає на те, що Спиридоном Рогожиним міг виявитися будь-який жах, що оживав у запаленій уяві нещасного Пилипа Полєтаєва.

— Треба Соболю сказати!

— А для чого? — Багров пошкріб пальцями в кудлатій бороді. — Нехай шукає привида. Не заспокоїться, поки не знайде, це факт. Але ж поки шукає, шушера тутешня боїться. Значить, хоч трошки вгамується. Нехай люди від наволочі відпочинуть. Ми з тобою, Пашо, так само підемо ловити не Федька, а того, кого спіймаємо. І шукати того, кого знайдемо. Ось тобі всі діла. Годиться?

Насправді така позиція влаштовувала Гармаша. Тим більше, що Матвій Багров не особливо заперечував завершити свою провідницьку місію, переправивши Павлову команду через річку. Він сам давно збирався походити з рушницею на тому березі, і навіть зможе почекати день-два, поки хлопці перевірять свою інформацію й переконаються, що за річкою ніякого Рогожина немає.

Вдарили по руках.

Тепер провідник разом із Гришею Коломійцем ішов попереду. Колишні розвідники, не домовляючись, вирішили рухатися звичним іще з війни бойовим порядком. Двоє в авангарді, далі за ними на відстані півсотні метрів основне ядро групи, яке складали Гармаш і Дмитро Кохан, ще далі — група прикриття, до якої традиційно входили Костя Сотник в парі з Юрком Бражником. Група таким чином розтягнулася по тайзі трохи більше як на сто метрів. Перед виходом розробили систему сигналів, і Коломієць навіть двічі з тренувальною метою прокував зозулею, збираючи всіх докупи, аж поки Гармаш наказав йому припинити бавитись.

Озброїлися всі самотужки. Кожен ніс мисливську рушницю й мав у підсумку запас набоїв. Крім того Павло прихопив із собою «Токарева» із запасною обоймою, а Сотнику вручив «Вальтер». До нього зайвої обойми не було. Але ніхто з шукачів скарбів, особливо після розповіді Матвія про Пилипкові страхи, не вірив у можливість збройної сутички з якимось супротивником. Головне — справжню мету подорожі вдалося приховати не лише від провідника, а навіть від тих данилівчан, кому, на думку Гармаша, можна довіряти.

У разі, якщо «золоте дно» таки справді знайдеться, вони приготують усім сибірським українцям сюрприз.

Ішли мовчки, наче по німецьких тилах. Довкола буяла весною тайга, день видався теплий і сонячний, під ногами м’яко прогинався товстий килим із глиці, хрустіли сухі гілочки. В середині дня зробили короткий привал, перекусили і знову рушили в дорогу. Багров прихопив із собою сокиру й час від часу робив на стовбурах дерев із правого боку за ходом їхнього руху широкі зарубки, відчахуючи кору так, щоб слід від сокири можна було помітити, як він казав, навіть у сутінках.

— У тайзі ніколи нічого не знаєш наперед, — пояснив провідник. — А вона тобі нічого не скаже сама. Подумав, як назад дорогу знайдеш, вважай життя собі подовжив.

Із досвідченим тайговиком ніхто не сперечався.

Щойно сонце почало заходити, Багров звелів зупинитись і готуватися до нічлігу. Коломієць був налаштований просуватися далі, інші його підтримали, адже ніч іще не скоро настане. Та мисливець нічого не пояснював, просто скинув свого «сидора» з плечей, поставив рушницю біля стовбура кедра і звелів хлопцям ставити намет і шукати довкола товсті повалені стовбури. Дуже скоро розвідники переконалися — провідник таки справді діяв мудро. Сутінки проковтнули тайгу несподівано й почали швидко гуснути. В хащах темніє швидко, тому команда запрацювала активніше. Обламані вітром стовбури скоро знайшлися, розвідники під керівництвом Багрова стягнули їх докупи, поклали поруч і розвели справжнє тайгове вогнище. Провідник далі дивував хлопців —

виявляється, зовсім поруч з-під землі вибивався тоненький струмочок, майже непомітне сторонньому оку джерельце. Поки варили кашу і кип’ятили воду для чаю, довкола стало зовсім темно, атаки комарів стали більш масованими й відчутними, і нарешті комашня загнала подорожніх у намет.

Біля вогнища лишився вартовий. Змінюватися друзі вирішили кожні три години. Провідника з цього списку виключили одноголосно, хоча мисливець протестував і вимагав рівних прав із фронтовиками. Але зрештою знизав плечима, скрутився калачиком у кутку і скоро заснув. За його прикладом поснули інші. Спільними зусиллями комарі були вигнані з намету, а поодинокі комашки, що таки лишилися, уже не так дошкуляли.

Ніби все йшло добре.

І все ж таки Сотник прокинувся серед ночі, ліниво відмахнувся від набридливого комарика, повернувся на спину. Полежавши так кілька хвилин і не пояснивши собі причину раптового тривожного прокидання, обережно піднявся і, намагаючись не будити інших, вибрався назовні.

Біля вогнища вгадувалася згорблена постать — першим на варту заступив Кохан. Здавалося, він дрімав, та щойно Кость розпрямився, намагаючись не видавати при цьому жодних звуків, гнучко розпрямилася і постать вартового. В нічній тиші Сотник почув, як клацнув зведений курок.

— Хто?

— Дід бабай, — Кость підійшов до млявого вогнища, поворушив вугілля палицею, воно спалахнуло червоним, маленькі язички полум’я лизнули дерево. — Не заїли комарі?

— Я про них не думаю, тому мене не чіпають.

— Хороший спосіб, — Сотник примостився поруч.

— Ти чого не спиш? Зміна за годину, — для певності Дмитро звірився з наручним годинником, нахиливши його ближче до вогню.

— Не знаю. Не спиться. Тобі нічого не здається?

— Ти про що?

— За нами ніхто не йде?

— А, ти теж помітив… Ми з Пашею вже звернули увагу. Таке відчуття, наче на тебе з-за дерев хтось дивиться. Тільки ти сам нікого не бачиш. Я читав таке. У книжках про джунглі.

— Теж мені — джунглі знайшов. Хоча я і в джунглях не був, і в тайзі так само. Знаєш, я собі думав — просто великий ліс. Мало хіба лісів я бачив? Але тут зовсім інше. Тут щось… Ну, словом, у мене освіти бракує, щоб пояснити.

— На мене натякаєш? Дарма, я сам із незакінченою вищою, і так само тут, серед усього цього, гублюся. Знаєш, — він витримав паузу, — Бригітта тут теж могла загубитися. Чи не так: її б тут, у цій тайзі, так добре загубили… — знову пауза. — Я ось зараз тільки подумав, коли сидів тут: Гармаш молодець, мені його ідея починає подобатися.

— А до цього часу — ні?

— Просто я нарешті зрозумів, чого він хоче. Розчистити тут місце, просто в тайзі, населити його людьми, яким набридло боятися всього… ну, ти мене розумієш… І жити собі. Тихо, спокійно, непомітно. А там, може, без нас колись влада поміняється.

— Чи світ, — у тон йому відповів Сотник.

Більше вони не говорили на цю тему. Просто сиділи, слухали нічні звуки тайги, потріскування вуглин у вогнищі, а коли Кохан нарешті пішов спати, Кость вирішив — раз усе одно не спиться, то не буде він нікого будити. Досидить до ранку сам, надто добре й затишно сидіти тут, у тиші, під шум верхівок дерев. Хіба що комарі знову взялися за нього, то підкинув трохи чогось сируватого для диму — і ось їх уже менше довкола.

Навіть у невидимого тайгового духа, що стежить за ним із темряви, теж уже не вірилося.

За три години Кость Сотник, вірний дисципліні, тихенько розбуркав Коломійця.

Ведмежий прохід

До болотяної гряди вони вийшли наступного дня по обіді.

Здавалося, болотам немає кінця і краю. Затягнуті сірувато-білим серпанком, вони являли собою досить похмуре й навіть моторошне видовище. Чимдалі ця білизна ставала густішою. Десь там, у її глибині, почувся противний сплеск — це виходили болотяні гази. Звідти тягнуло непривітною вогкістю. Сотник, який таки вирізнявся серед інших дещо багатшою уявою, відразу нафантазував хижих бридких болотяників, що жили там, за пеленою вічного туману, і підстерігали таких, як вони, порушників їхнього болотяного спокою. Вголос Кость нічого не сказав, лише потупцяв на місці й запитав:

— Ми тут точно пройдемо?

— Чому тут? — подивився на нього Багров. — Зараз беремо ліворуч. Тільки біля болота, мужики, тримайтеся близько один до одного. Аби вчасно підхопити в разі чого. Тут місця такі. Ви не думайте, що на твердій землі стоїте. Може так бути: один крок не туди — і немає твердої землі. Німчура, мабуть, не така страшна?

— Як хто, як болота? Ага, — відповів Коломієць. — Фриців із автомата постріляв — і все. Болото з автомата не постріляєш.

— Який ти розумний, Грицю, — буркнув Кохан.

— Хлопці, коли нема про що говорити — краще не плещіть язиками, — зауважив Гармаш. — Скільки нам іти, Матвію?

— Тут найвужчий перехід десь кілометри півтора — два, — провідник за звичкою розкуйовдив бороду. — Дивіться перед собою, шукайте позначку. Звичайно в наших краях ті, хто знаходить дорогу на болоті, лишають вішки. Ну, ходімо.

Повернувши ліворуч, шестеро чоловіків неквапом посунули вздовж стіни болотяного туману, видивляючись перед собою. Вони не пройшли й півсотні метрів, як побачили в густих кущах людину.

Вірніше, те, що від неї залишилося.

Першим ногу в чоботі помітив Бражник. Він миттю скинув з плеча рушницю, взяв її напереваги. Сприйнявши це, як сигнал про небезпеку, решта розвідників так само приготувала зброю. Клацнули зведені курки. Але враз Бражник заспокійливо підняв руку, опустив ствол і обережно наблизився до кущів, зазирнув туди. І відразу відскочив, ніби побачив гадюку. Не кажучи ні слова, кивком голови підкликав інших. Ставши біля знахідки півколом, чоловіки нарешті змогли її роздивитися.

На війні вони звикли до вигляду смерті. Але той, кого вони знайшли, зустрів, певно, одну з найстрашніших смертей із тих, що приготувала людям тайга.

Обличчя людини являло собою суцільне брудно-криваве місиво. У плоті кублилися слимаки, комахи та інші дрібні болотні мешканці. Роздерті горло й живіт, у ранах так само оселилася різна жива дрібнота. Обох рук не було — ніби відкушені по самісінькі плечі. Зі стегон чиїсь хижі зуби намагалися видерти шмат м’яса. Багров, котрий стояв за спинами розвідників, уголос прочитав молитву й перехрестився.

На покійникові був цивільний одяг: теплі штани, брезентова куртка, під нею — плетений светр. Усе вимащене в засохлу кров. Труп уже почав розкладатися, але запах тліючої плоті губився серед інших гнилих болотних ароматів. Жодних речей біля нього не виявилося.

Озирнувшись на чоловічий гурт, Бражник нахилився, обережно обмацав кишені куртки, поклав рушницю на землю, присів і, притримуючи лівою рукою її край, правою поліз за вилогу й витягнув із внутрішньої кишені прямокутну цупку червону книжечку. Розгорнув, прочитав уголос прізвище:

— Каплунов Георгій… як… Михайлович… Співробітник… чого…

— Геодезист, — промовив Гармаш. — Один із тих двох, що зникли. Інших кандидатів я просто не бачу. Заховай документ, повернемося — здамо, куди треба.

— Ну, що, — почувся позаду голос Багрова. — Знайшли Федьку Рогожина?

Всі разом повернулися до нього.

— Ти що, хочеш…

— Що хочу — те й кажу, — різко обірвав провідник Сотника. — Харгі це. Ведмідь, який один раз людського м’ясця покуштував.

— А чому не вовк? — поцікавився Коломієць, глипнувши на жахливу знахідку. — В того теж зуби гострі й щелепи сильні.

— Тому, що я сказав, — відрубав провідник. — Ось він, ведмідь.

Усі подивилися в той бік, куди вказував мисливець, і побачили на вогкій землі чіткі відбитки звірячих лап. Вони тягнулися до самого краю болота, а далі зникали в сірому тумані.

— А те, що він людей жере, ви самі бачите. Пустіть, — Багров пройшов уперед, обійшов довкола трупа, покуйовдив свою бороду. — Його сюди тягнули. Звідки — поки що не знаю. Ми можемо повернутись і прочесати там усе, тільки нічого не знайдемо. В харгі барліг на тому боці, за болотом. Усе смачне з цього, як його, ну, словом, з цього, — кивок на понівечений труп, — він уже зжер. Другу здобич потягнув до себе і, думаю, поласував там. Коли на двох чоловіків вискочить раптом один такий ведмідь, діло кисле, — провідник ступив крок назад. — Думаю, все було так: одного він відразу звалив і пом’яв, а другого гнав, аж поки не нагнав. Ймовірно, поламав бідаці хребта чи скрутив в’язи.

— Це той, про кого ти говорив? — уточнив Гармаш.

— Думаю, той самий, людожер. Його через те, бач, знайти не могли. Облава до боліт дійшла, далі не поткнулася. Просто подумали — ведмідь поранений, сам у трясовину здихати кинувся. А він, бач, не дурний. Ось вам замість віхи, — Багров знову кивнув на труп геодезиста.

— У смислі?.. — перепитав Павло.

— У тому самому. Десь тут — ведмежий прохід. Сам ведмідь стежку в трясовині знайшов і нею тепер ходить туди і назад. Де він пройшов — там і люди пройдуть. Тільки позначити місце треба, — мисливець помовчав. — Ви теє… ховати його будете?

— Звісно, — відповів за всіх Сотник.

— Тоді давайте. Я піду стежку пошукаю. Чи ви вже далі не йдете?

— Пошукай, — погодився Гармаш, попереджаючи виникнення нікому не потрібних розмов, і повернувся до своєї команди: — Юрко, в тебе лопатка була. Давай, прикопаємо тіло. Тільки подалі звідси.

Ставши враз похоронною командою, розвідники взялися за роботу. Кохан і Коломієць обережно взяли труп за ноги, Сотник і Гармаш підняли його за тулуб, разом перенесли рештки людини подалі від вогкого місця. Бражник копав могилу. Він орудував саперною лопаткою, яку прихопив у Павла з дому, Кохан і Коломієць, не змовляючись, допомагали йому, риючи ґрунт долонями. Нарешті яма була готова, і розвідники обережно опустили в неї тіло геодезиста. Перш ніж закопати, прикрили гілками. Постояли над свіжим горбочком, а тоді, так само не змовляючись, підняли стволи рушниць догори і зробили по пострілу, давши короткий салют.

— Земля пухом, — промовив ззаду Багров. Підійшовши до горбочка, він поклав на землю кілька свіжозрубаних жердин. Одну тут-таки застромив у землю біля узголів’я. — Так простіше знайти, якщо хтось захоче забрати й перепоховати… чи як там буде. А ви давайте, розбирайте оцю ось зброю. Будемо рухатися потроху.

Біля того місця, куди їх підвів провідник, мох і трава були сильно зім’яті. Видно, тут волочилося щось важке, причому — не так давно. Грунт під ногами почав ледь прогинатися. Довкола чобіт утворилися невеличкі калюжки, проступала вода.

— Далеко йти, як думаєш? — поцікавився Гармаш.

— Навряд, — Багров дивився просто перед собою, ніби намагаючись роздивитися щось у пелені болотяного туману. — Звір якось сам знає коротшу дорогу. Людина роками шукатиме — і нічого. Але десь так кілометри півтора, якщо не всі два, побовтатися доведеться.

— Ти тут ходив?

— А то! Прохід цей я знаю. Востаннє два роки тому сюдою ходив. Тільки болота такі: сьогодні тут тебе тримає, а завтра на цьому місці загрузнеш. Засмокче — і не захлинеться. Значить, слухайте тепер мене, — провідник поправив лямки «сидора» на плечах, почепив рушницю на шию спереду себе. Поки інші робили так само, говорив: — Триматися слід у слід. Я йду першим, Юрко — за мною, бо найздоровіший. Далі — Павло, Костя, Дмитро. Замикає Гриша, найхудіший. Там, де витримало Юрка, ти точно не провалишся. Не забувайте робити позначки довкола себе. Гілки ламайте, деревця пригинайте чи ще щось. Чим більше їх буде, тим легше повертатися назад. Іще одне — на місці довго не стояти, нема чого роздивлятися. На болоті треба рухатися неспішно, але це не означає — гуляти, наче по бульвару з дівкою. Задумаєшся, роззявиш рота — ніколи більше з дівками не гулятимеш. Хіба тут, із жабами.

— Царівнами? — спробував розрядити обстановку Коломієць.

— А ти хочеш тут їх по купинам ловити й цілувати? — похмуро запитав Дмитро.

— Про жаб потім поговоримо, — перебив їх Гармаш. — Без того час тратимо. Гайда потроху.

Матвій Багров тричі перехрестився і зробив перший крок уперед. Нога відразу по кісточку занурилася в гливке місиво. Мисливець на мить завмер на одній нозі, перенісши на неї всю свою вагу й перевіряючи, чи витримає болото, а потім поставив у твань і другу ногу. Намацуючи перед собою шлях жердиною, він поволі посунув уперед.

Його сліди ще не встигли затягнутися, а Бражник уже рушив за ним, намагаючись ставити ногу точно там само, де провідник. Гармаш теж швидко перехрестився, зловивши здивований погляд решти хлопців, і посунув за Юрком. Інші вишикувалися в порядок, вказаний Багровим, і так один за одним зайшли в болото.

Спочатку здавалося — не такий уже страшний шлях, як його малював провідник. Та чим далі вглиб трясовини проходили люди, тим підступнішою вона ставала. В одному місці права нога Багрова раптом провалилася вище коліна, він на мить втратив рівновагу. Бражник шарпонувся на допомогу, та провідник, передбачивши таку реакцію, різким окриком зупинив його. Потім, повернувшись за годинниковою стрілкою, знайшов під ліву ногу більш надійну опору, сперся ще й на жердину, обережно потягнув і витяг ногу з полону трясовини. Перевівши подих, поволі рушив далі. Бражник зламав по ходу суху гілляку, що стирчала поруч, обходячи й позначаючи небезпечне місце.

Ближче до серця трясовини туман став зовсім густим. Здавалося, його можна навіть помацати. Скоро за три кроки перед собою нічого не можна було роздивитися.

— Озивайтесь один до одного, — гукнув спереду провідник, і далі вони йшли вервечкою та перегукувалися. Їх видавало тепер лише чвакання. Та попри все, група повільно, але впевнено просувалася вперед. Ніхто не знав, скільки вони вже йдуть цією трясовиною, ніхто не подумав про те, щоб стежити за часом. Він ніби зупинився серед суцільної смертельної вогкості. Кожен переймався лише однією проблемою: як би так поставити ногу, аби втриматися на хисткій поверхні болота. Про те, що чоботи вже повні смердючої болотяної води, згадувати не хотілося.

Лихо трапилося тоді, коли всі вже пристосувалися до переходу й навіть почали рухатися сміливіше та впевненіше, наче справді йшли не болотом, а гуляли бульваром. Правда, дещо грузьким і незатишним, наче після тривалої зливи. За спиною Гармаша голосно лопнув пухир із болотяним газом. До цього всі так само звикли, але одночасно тишу розітнуло злісне звіряче ревіння. Воно хоч і линуло звідкись спереду, та здавалося — звірі були скрізь, оточили людей і просто зараз кинуться на них із туману, загризуть, затягнуть у трясовину. Кость, перед яким вибухнув пухир, сахнувся вбік, але звіряче рикання мимоволі змусило його смикнутися в інший бік. Ліва нога тут же загрузла вище коліна, а коли він із силою рвонув її, пробуючи визволити, втратив рівновагу, заточився і, розкинувши руки, спиною повалився на купину. Вона відразу розповзлася під ним. Сотник спробував піднятися, та в результаті враз опинився по пояс у смердючій болотній воді.

Все сталося дуже швидко, він навіть не встиг крикнути. Та, почувши попереду звук упалого в твань тіла, Кохан рвонув на допомогу. Він не бачив перед собою нічого, густий туман заступив усе, а Кость дуже швидко вгрузав у болото. За лічені секунди на поверхні лишилася тільки його голова, яку Дмитро прийняв за купину і пробіг повз друга далі.

Відчайдушно рвонувшись і не думаючи про те, що цього робити не можна, Сотник вивільнив верхню частину тіла і, махаючи руками, наче крилами млина, закричав:

— Сюди!!!! СЮДИ!!!

Коломієць вийшов просто на нього, і побачивши наспілу допомогу, Сотник знову шарпнувся, хапаючи друга за ногу. Гриць нахилився, аби простягнути потопаючому руку, але в цей час Кость досить сильно смикнув його. Так само втративши рівновагу та ще й нахилившись при цьому, Коломієць полетів у трясовину головою вниз. Йому вдалося тут-таки звільнити голову, хоча рот наповнився грязюкою та мулом, але вибратися на тверде не вийшло — тепер по пояс угрузли обидва.

— Не біжіть! — запізно гукнув спереду Багров, але хлопці щойно самі зрозуміли це. Тому поверталися назад обережно, лише це врятувало їх від долі Коломійця й Сотника. Моторошний звірячий рик повторився, та на нього вже ніхто не зважав.

Швидко отямившись і оцінивши ситуацію, Гармаш простягнув Сотникові жердину. Той міцно вчепився в неї обома руками, почав рухати тулубом, намагаючись вибратися з болотяного полону. Тим часом Коломійця почало засмоктувати швидше, і дуже скоро трясовина вже сягала йому плечей. Нижньої частини тіла Гриць не відчував зовсім, твань міцно стискала груди, перехоплювала подих. Він навіть втратив здатність кричати, лише хапав ротом повітря й по черзі висмикував то одну, то другу руку.

Обійшовши Гармаша, до нього вже поспішав Бражник, на ходу скидаючи пасок і роблячи з нього зашморг. Кидок — і він оповив зап’ясток лівої руки Коломійця. Впершись ногами настільки міцно, наскільки дозволяла трясовина, Юрко щосили смикнув. Трясовина не відпускала, він сам мало не впав, але наспів Дмитро і схопив його за руку, допомігши втримати рівновагу. Сам при цьому теж ледь не провалився, але вчасно висмикнув ногу з трясовини. Тепер Бражник тягнув обережно, і справа зрушилася — тулуб Коломійця потроху звільнявся з полону. Тим часом до рятувальників долучився Багров, який узявся допомагати Гармашу, і Сотник, тримаючись тепер уже за дві жердини, повільно вибрався з трясовини.

Коли нарешті вдалося витягнути Коломійця, він несподівано для всіх зайшовся сміхом, дуже схожим на істеричний. Аби розвідники не знали свого друга, то могли б припустити, що в нього така реакція на шок. Але Гриць сміявся цілком щиро, сміх перейшов у регіт, він навіть зігнувся навпіл, показуючи пальцем на Сотника, так само перемазаного з ніг до голови в болотяну грязюку.

— Ру-ру-ру… — заходився він, і Бражник несильно ляснув його по щоці, лиш після того врятованого прорвало: — Рушниці! Ні в кого не злетіли! Вони… вони… так і теліпалися! Оце я розумію — мисливці, мать нашу так!

Справді, забрьохані в чорно-зелену багнюку з голови до ніг, врятовані хлопці кумедно виглядали з рушницями, які теліпалися на шиях.

— Не стійте на одному місці, — зауважив Багров, відхекуючись. — Добре, що рушниці не погубили. Тільки навряд чи ти зі своєї колись стріляти зможеш.

Гриць зняв рушницю з шиї, перевернув її. Зі стволів потекла темна юшка.

— Почищу.

— Почистиш. Якщо виберемося звідси. Але набоям точно гаплик, — провідник підібрав Грицеву жердину, простягнув йому. — Бери й ходімо. Про все поговоримо, коли виберемося звідси. Вже недовго, як я собі міркую.

Хлопці знову стали один за одним. Коломієць заспокоївся. Він сам собі не міг пояснити, чому його так насмішили рушниці на шиях тих, кого мало не заковтнуло болото. Та натомість він зажадав іншого пояснення:

— Хто це був, Матвію?

— Де?

— Той, хто рикав.

— А це хто? — провідник кивком показав на гілку сухого дерева, наполовину сховану в тумані.

Гриша, а разом із ним усі інші подивилися туди, куди показував Багров, і побачили чорного крука. Птаха, ніби дочекавшись загальної уваги, тричі каркнула, знялася з гілки і, кілька разів махнувши крилами, розчинилася в тумані.

— Ну, крук.

— Сміятися, звичайно, будеш, але хрін із тобою, слухай: тунгуси кажуть, що ведмеді слугують крукам. Круки ніби як посланці творця, стежать за людьми. А ведмеді — їхні воїни, охоронці, — Багров розкуйовдив бороду. — Ви навряд чи повірите, тільки сміятися будете. Але в нас люди вірять.

— У що вірять? — запитав Гармаш. — У казку про крука й ведмедя?

— Тут, хлопче, все складніше. Круки звичайно з’являються в тих місцях, де природа ховає від сторонніх скарби. Різні скарби. Нафта, вугілля, знову ж таки — золото, — чи Павлові здалося, чи провідник при цьому хитро примружився. — Значить, крук наглядає, а ведмідь охороняє. І якщо охоронець — харгі, людожер, то скарби справді великі. Ну, це тунгуси так говорять, — розвів він руками. — Тільки бачите, як усе одне до одного. Ведмідь, крук… Та й люди загризені. Крук, значить, гостей непроханих шукає і ведмедя, охоронця, на них направляє. Ну, а там уже кому як пощастить.

— Цікава казочка, — обережно промовив Павло. — Дітей забавляти. Чи лякати, хто як собі захоче. Кажеш, крук оце зараз біду нам накаркав?

— Бог його знає. Може, й крук. Може, самі вони з дороги збочили. Так і будемо стояти?

Розвернувся і першим посунув уперед. Інші подалися за ним, і лише Павло серйозно поставився до щойно почутого.

Дуже дивні історії розповідає Матвій Багров. Спочатку натякнув, що Пилипкові-дурникові всюди Рогожин ввижається, наче мара. Тепер знову дивний і досить прозорий натяк на скарби, які охороняють круки з ведмедями — тайгова сторожа.

Він про щось здогадується чи більше того — про щось знає?

Порадитися з хлопцями він не міг. Адже усамітнюватися на очах провідника — означає викликати в нього зайві підозри. Доведеться чи відводити їх по одному й попереджати, щоб трималися обережніше, або — і так краще — поки що мовчати й до всього дійти своїм розумом. Раптом Матвій, старий тайговик, справді без задньої думки розповідає їм давні тунгуські легенди…

Словом, побачимо. Тепер головне — з болота вибратися.

Це не забарилося. Далі рухалися вже без пригод і особливих перешкод. Судячи з усього, небезпечні місця лишилися позаду, йти ставало чимдалі легше. Хвилин за сорок туман розвіявся, подорожні щасливо ступили на тверду землю. Ще один невеличкий перехід, і крізь стовбури дерев перед ними в променях сонця, що потроху заходило, блиснула вода.

Вони вийшли до річки.

Переправа

Намет розбили на узліссі. Під вечір подув північний вітер, дерева боронили людей від нього, сюди не тягнуло холодом від річки. Переправлятися на той берег під захід сонця Багров не радив, і всі з ним погодилися — перехід через болото таки втомив.

Поки провідник разом із Бражником та Коханом займалися вогнищем, Коломієць із Сотником спробували, користуючись близькістю води, хоч якось відіпрати свій одяг від болотяного бруду. Звісно, ніхто не брав із собою мила. Лише в запасливого Бражника виявився маленький мильний квадратик, відрізаний від цілого бруска. Але ним навіть при найекономнішому користуванні не можна було випрати нічого більшого й ширшого за онучі. Річкове дно було кам’янистим, нашкребти з-під каміння піску, аби відтерти бруд, толком не вдалося. Зрештою потерпілі обмежилися тим, що як могли старанно виполоскали одяг, тримаючи його проти течії, аби вода краще його промила. Потім, викрутивши речі й розклавши біля багаття, обидва, лишившись у самих трусах і майках, спробували викупатися самі. Холодна вода їх не лякала. Але варто було Коломійцеві зайти вище колін, його ледь не збила з ніг сильна течія.

— Нічого собі! — вигукнув не готовий до такого Гриць і вибіг назад на берег.

Сотник, лише трохи помочивши ноги, зробив кілька гімнастичних вправ, аби зігрітися, і сказав:

— Даремно ми від самогону відмовилися, Пашо! Зараз би після купання в болоті так би добренно пішло грамів десь двісті!

— Отак і домовляйся з вами про сухий закон, — буркнув Гармаш.

— А де ти тут, товаришу старший лейтенант, бачив сухий закон? — устряв Коломієць. — Вода — мокра, болото — мокре, дощ он збирається — і той мокрий буде. А ми тут із твоєї милості умовно сухі.

— Вертайся по горілку, коли припекло, я не проти. Доженеш, ми сліди залишили, — Павло кивнув головою у бік болота.

— Отакий у нас ротний, отака у нас рота, — Гриць присунувся ближче до вогню. — Нас із Костиком без штанів точно комарі загризуть.

— А взяли б ми з собою горілку — не загризли б? — в’їдливо поцікавився Гармаш.

— Веселіше було б…

— Тобі сьогодні й без горілки весело. Іди он іще раз у болоті покупайся, коли знудишся.

— Ой, мамо, люблю Гриця, — зітхнув Коломієць. Багров мовчки протягнув йому свій плащ-намет, Бражник зняв ватник і кинув його Сотнику. Запасних штанів, зрозуміло, не виявилося ні в кого, тому безштанних членів групи одноголосно звільнили від несення нічної варти. Натомість цього разу не заперечували проти того, аби провідник вартував нарівні з іншими.

Уже потім, після вечері, поки сутінки ще не зовсім загусли, Гармаш із Коханом вирішили прогулятися біля річки. Багров приєднався до них. Якийсь час трійця стояла на невеличкому прибережному горбочку, дивлячись на інший берег. Нарешті Павло запитав:

— Скільки тут?

— Ширина чи глибина?

— Чого нам узагалі від цієї річки чекати.

— Самі бачите — вона неширока. Вийшли ми, до речі, до одного з найширших місць. Десь до двохсот метрів, не більше. Глибина хіба десь на середині трохи з головою може бути, і то коли вода прибуває.

— Зараз прибуває?

— Про що я й кажу. Течія тут дуже хитра й капосна, — Багров за звичкою поліз п’ятірнею у бороду. Бражник, у якого за кілька останніх днів підборіддя встигло зарости більш грунтовною щетиною, аніж у інших, і собі потер її за прикладом провідника. — Ми підемо за течією трошки вниз. Там є одне вузьке й не дуже глибоке місце. Переправлятися зручніше там. Тільки бачиш, Пашо — під водою там дуже неспокійно. Недалеко від берега ще туди-сюди, а виберешся на середину — звалить і понесе, писнути не встигнеш. Поб’є об каміння, головою стукне раз чи два, ось тобі й припливли.

— Але ж і люди, і звірі якось переходять?

— Більше в середині літа, коли вода трохи спокійніша. Звірина тут така: якщо з початком осені не перебереться на інший берег, там і зимувати буде.

— А наші друзі-ведмеді?

— Так само — хто на якому березі собі барліг надибає, там і лишається. Будемо літа чекати? — у його погляді Гармаш знову вловив знайому вже насмішкуватість.

— Навіщо? Перейдемо. Якщо, звісно, бурі з дощем завтра не буде.

— Не буде. Погода псується, але хіба дощик плюне трошки вночі. Давайте, мужики, повертатися і вкладатися. Ранок від вечора мудріший, завтра рано піднімаємося.

Мисливець не помилився. Щойно стало зовсім темно, закрапав дрібний дощик.

Згодом він посилився, та ненадовго — дуже скоро його потягло на південь. Стало дуже вогко, багаття задиміло, і Кохан, на чию варту припала ця прикра подія, зайняв себе тим, що розпалював вогонь наново.

Загалом друга ніч у тайзі минула так само спокійно, як і перша. Навіть сторожкого Сотника більше нічого не тривожило.

Ранком Кость із Грицем натягнули ще вологий, але хоч не такий брудний одяг, і після швидкого сніданку всі вервечкою пішли берегом униз за течією. Гармашу це виходило тільки на руку: поки що їхня експедиція лише біля болота трошки збилася з потрібного курсу, але тепер, прямуючи за провідником до переправи, вони знову поверталися на маршрут, описаний майором Нелюбовим.

Ішли недовго. Скоро річка зробила поворот, берег став крутішим, і нарешті вони опинилися в місці, де русло звужувалося. Обидва береги були лісисті, тільки той, на який їм треба було перебратися, більш урвисто нависав над водою.

— Метрів тридцять, — визначив відстань на око Сотник.

— Десь так, — погодився з ним Гармаш.

Багров скинув з плечей «сидора», поклав біля нього рушницю.

— Підемо тут. Робимо так — усі патрони ховаємо в свої торби так, аби по можливості не намочити. Бо вчора я бачив, хлопці пробували свої сушити.

Справді, Сотник і Коломієць таки зіпсували в болоті свої набої. Спроби висушити їх біля вогнища не дали бажаних результатів. Звичайно, рано чи пізно вони посохнуть, але вологими патронами рушницю не зарядиш. Тоді як не до кінця висохлий одяг усе ж таки можна одягнути.

— Речі так само? — поцікавився Кохан.

— Тоді мішки важкими будуть, теж погано. Нічого, штани посушимо. Головне, хлопці: справді бережіть набої. Крук недаремно літав учора, та й харгі голос подавав.

Коломієць спробував пожартувати, але відразу затнувся — усі бачили, що провідник дуже серйозний. Тому кожен старанно заховав патрони між продуктами й легенькими ковдрами. Бражник, який ніс намет, дбайливо заховав набої між його складками.

— Значить, справи такі, — заговорив провідник, коли останні приготування до переправи закінчилися. — Є два способи: рухатися потрошку самим чи перетягнути на той берег мотузку, — він кинув собі під ноги моток міцного мотуза, який завбачливо прихопив із собою з дому і весь час тягнув на плечі разом із «Сидором».

— Просто звідси перекинути? — Коломієць покрутив рукою над головою, зробивши жест, ніби кидає аркан.

— Один кінець закріплюємо тут, — провідник, не слухаючи його, показав рукою на найближче дерево. — Тільки його підрубати треба й нахилити, аби верхівкою у воду впало. Воно досить грубе, втримається. Тоді хтось один сам піде на той берег, так само сам зрубає інше дерево. Але так, щоб мотузка після того, як її припнуть, була десь отак, — він торкнувся своїх грудей, — над водою. Головне — сильно натягнути. Метушні більше, часу трохи забере, зате надійніше. Хоча, — повторив він, — можна спробувати просто зараз перебратися самотужки. Втриматися при тутешній течії важко, намокнемо всі. Якщо хтось брикнеться в воду — рятувати немає як.

— Весело, — гмикнув Сотник.

— Веселого мало, — промовив Гармаш. — Другий варіант надійніший. Тільки хто піде? З ніг кожного може звалити.

— Точно, — вставив Коломієць. — Я вчора мало не поплив.

П’ять пар очей одночасно подивилися на Юрка Бражника. Він знизав плечима, скинув на прибережне каміння рюкзак і рушницю.

— Кому довірити? Тільки не Грицькові, він погано на ногах тримається.

— Якось візьмемо, — заспокоїв його Гармаш.

— Тоді не стіймо, мужики, — Багров зсунув на потилицю брезентову кепку і взявся за сокиру.

Працюючи по черзі, чоловіки спільними зусиллями підрубали і звалили найближчу до берега сосну. Потім виклали її на прибережному схилі так, аби верхня частина стовбура трошки височіла над річкою. Зваживши в руці моток, Бражник запитав провідника:

— Тут вистачить?

— Не перший рік у тайгу ходимо.

Знявши пасок, Юрко просунув його крізь мотузяний моток, потім знову підперезався, таким чином прикріпивши мотузку. Інший її край міцно, потрійним вузлом, обв’язав довкола себе. Сокиру обмотав рядниною й так само туго закріпив на собі. Чобіт він не знімав — хоча підошви могли ковзати по мокрому кам’янистому дну, краще хай так, аніж порізати об каміння босі ноги. Коли він ступив у воду, Багров перехрестився сам і перехрестив спину добровольця.

Кілька перших метрів течія не давала про себе знати, і Бражник пересувався відносно легко. Та варто йому було зайти по пояс, як під водою його ніби щось сильно штовхнуло, смикнуло. Юрко відчув, що ноги ковзають і втрачають опору, тому напружив м’язи, розставив руки, тримаючи рівновагу, пристосувався до поривів течії і зробив іще кілька кроків. Підводний натиск не послабшав, Бражника почало розвертати корпусом за течією, він ширше розставив ноги і знову втримався.

Так, пересуваючись черепашачим темпом, він поволі дістався до середини цього вузького місця. Вода сягала там грудей, течія смикала ще сильніше, опиратися цьому ставало майже неможливо. І все ж таки Бражник подолав іще кілька метрів, аж поки не відчув — найнебезпечнішу ділянку пройдено, далі води ставало вже менше. Ривок — і ось її рівень опустився до середини живота. Відчувши, що починає вибиратися, Юрко спробував розвернутися до хлопців і махнути їм рукою.

Це ледь не коштувало йому життя.

Вода буквально збурилася довкола нього, напором течії тулуб нарешті вивело з рівноваги.

Спочатку одна нога, потім друга раптово втратили опору, і Бражник в одну мить опинився у воді з головою. Коли випірнув, відпльовуючись, стрімка течія вже несла його вниз, туди, де починалася значно серйозніша глибина і стирчали з-під води гострі краї валунів. Довкола них збивала піну вода. Спроба відновити рівновагу виявилася невдалою — щойно Юркові ноги знайшли дно, як його тут-таки перевернуло на спину й потягло далі.

На березі кричали й бігали, але він не чув. Він навіть не думав зараз, чи зможуть ті, хто на нього зараз дивиться, швидко допомогти йому. Перевернувшись у воді на живіт, він щосили вчепився в мотузку.

Його хоч і встигло віднести за течією далеко від переправи, мотузку на тому боці прив’язали капітально, вона натягнулася струною. Хоча канат не був аж такий тонкий, Бражник відчув, як він боляче вп’явся в долоні. Перед тим, як черговий раз зануритися, він устиг помітити, як хлопці всі разом цуплять його. Однак Юрка вже встигло віднести на досить пристойну відстань, тому так легко витягти його з води, наче рибу на гачку, не вийде.

Інстинкт підказав, що треба робити. Прилаштувавшись до течії, Бражник одним рвучким рухом вистрибнув із води, подався вперед і ривком обмотав мотузку довкола руки, щосили підтягуючи себе по ній на безпечне місце.

Перехопивши її другою рукою, він знову зробив ривок, опираючись течії. Тепер Юрко вчепився за мотузку обома руками, бистрина далі тріпала його, та поки що він опирався і тримався проти течії.

Занурившись і випірнувши черговий раз, Бражник повторив той самий маневр. Сил у нього меншало, це вже відчувалося, і його могло вистачити хіба що на два-три ривки. Тому, відпустивши праву руку і скільки можна напруживши м’язи лівої, він відчайдушно гребонув, ще раз, ще, ще — і враз течія стала слабшою. Але щойно він знову схопився за мотузку обома руками, як його тут же потягнуло назад. Намагаючись утриматися, Юрко знову зробив кілька гребків правою рукою, потім із останніх сил підтягнувся — і ось він уже може міцно стояти на ногах. Сплюнув воду і, тримаючись за мотузку, вперто, але разом із тим обережно посунув на той берег. Повертатися не бачив ніякої вигоди — сюди було просто ближче.

Щойно вийшовши на мілке, Бражник знесилено сів. Лише тепер він звернув увагу — сокира так і лишилася припнутою до паска, тільки ряднину з неї змило. Діставшись рачки до твердої землі, Юрко розвернувся. На тому березі хлопці стрибали, наче діти, і кричали: «Ура!» Кволо помахавши їм рукою, Бражник завалився на спину, бажаючи полежати так хоч трохи, та враз підвівся, обтрусився, наче пес, вилив воду з вух. Перевів подих, вибрав потрібне дерево й поволі, наскільки дозволяли сили, взявся до роботи.

Сонце вже стояло в зеніті.

За часом Бражник не стежив. Але здалося — цю сосну він рубав усе життя. Нарешті стовбур закректав і поволі нахилився. Відчепивши від паска мотузку, Юрко ледве не випустив її: адже вона лишалась у воді й від течії мало не вирвалася в нього з рук. Довелося б тоді діставати, і переправа могла затягнутися до вечора. Він чув підбадьорливі голоси з того берега, але не розбирав їх за шумом води і таким самим шумом у вухах. Перекинувши край мотузки через стовбур, Бражник щосили почав натягати її, навіть повис усією вагою свого тіла, й закричав:

— Давайте!

Гармаш не змусив себе чекати. Мотузка, хоч і не дуже міцно натягнулася над водою, але переправлятися, тримаючись за неї, було тепер справді легше. Послизнувшись один раз, Павло втримався за мотузку, вирівнявся і благополучно дістався протилежного берега. Скинувши свій та Юрків речові мішки, він тут же взявся за край мотузки. Удвох вони змогли краще натягнути її і закріпити, обмотавши при цьому кілька разів довкола стовбура. Гармаш при цьому відзначив про себе: їхній провідник таки має добрий досвід тайгових переходів.

Решта переправилися взагалі без пригод. Навчені прикладом попередників, чоловіки пересувалися обережно, і кожен, хто ступав на твердий берег, відразу кидався обіймати Бражника. Провідник так само продемонстрував Юркові міцність своїх обіймів, а коли всі нарешті зібралися докупи, промовив:

— Ночуємо сьогодні під дахом. Ми всі на це заслужили.

— І де ж тут дах? — поцікавився Гармаш.

— Тепер уже недалеко. Трошки вгору, проти течії, а там кілометрів десять далі в тайгу. Мисливська заїмка, її в нас усі знають. Там завжди запас крупи, солі, сірників. Грубка є. Не пропадемо. Ти як, Юрасю, дійдеш?

— По дорозі підсохну. Виходу іншого нема, — розвів Бражник руками. — Тільки ось викручу одяг.

Роздягнувшись догола, він тут же, на березі, викрутив усе, включно з трусами, потім, кривлячись, одягнувся, і вони знову рушили за провідником. Щойно команда відійшла від річки і знову занурилася в тайгу, Гармаш звелів усім знову стати звичним бойовим порядком і так рухатися далі. Окрім провідника, цей наказ нікого не здивував.

— Це ще для чого?

— Твоя заїмка зачиняється? — перебив Павло.

— На замок — ніколи. Порядок такий. Там же красти нема чого, хлопці… Від звірини є засув із дерева. Ти про що, Пашо?

— Ну, як же: запас крупи, сіль, сірники, груба, зсередини зачинитися можна. Туди хто завгодно може зайти. І будь-коли. Хоч дезертири, про яких ти мені говорив, хоч Федір Рогожин, якого нібито немає. Хіба не так?

Багров роздратовано повів плечима.

— Навряд чи…

— Чому — навряд? Ми не на прогулянці, — тепер Гармаш говорив жорстко. — Без тебе, Матвію Никодимовичу, ми б сюди не зайшли. Або в болоті лишилися б, або кудись би занесло у велику річку. Ми по дорозі вже один труп бачили. Поки потрібний район не прочешемо, назад не підемо. І тепер, Никодимовичу, справді наша робота починається.

— Ага. Дякуємо красно, дядьку Матвію, і тепер уже наші доріжки розходяться. Не потрібен уже…

— Не дмись, Матвію, ти ж кожного з нас на двадцять років старший. Жінка, дитина, нащо тобі це? А ми, дядьку, поки що можемо собі дозволити встромляти голови невідомо куди.

— Дурні ваші голови!

— Правильно, — легко погодився Гармаш. — Але вони — наші. Твою голову, коли вже на те пішло, ми берегти мусимо. Мир?

— Ну, і куди ви далі?

— Переночуємо, відпочинемо, обсохнемо — видно буде. Тут уже боліт немає, та й навряд чи заблукаємо.

— То я вас пару днів на заїмці почекаю, — заявив Багров. — Усе одно з рушницею, то погуляю в околицях. Не дочекаюся — піду назад, нехай вас із солдатами шукають, як колись Спирку з його хлопцями.

Гармаш був переконаний — провідник образився на хлопців, які списують його, сильного мужика, з усіх рахунків. Хоча він думає, що вони справді хочуть знайти й ліквідувати небезпечну озброєну банду. Подібний розвиток подій Павло передбачав, але навіть після болота й переправи не хотів довіряти Багрову їхню основну таємницю.

Цілющий напій

Коли нарешті вони побачили за деревами заїмку, Гармаш дав сигнал зупинитися, розосередитись і мовою жестів, яку розвідники розробили між собою і вивчили на війні, звелів Сотнику й Кохану перевірити, чи все там гаразд. Хлопці обійшли невеличку халабудку з різних боків, обережно зазирнули, в єдине невеличке віконечко, потім переконалися, що двері ззовні зачинені на засув, і лише тоді покликали інших — небезпеки немає.

Багров, не приховуючи образи, стежив за їхніми діями скептично. Коли хлопці почали розміщуватися в невеличкому просторі заїмки, провідник мовчки вийшов, навіть лишивши рушницю. Скоро почулося цюкання сокири — він рубав дрова.

Сам того, мабуть, не розуміючи, провідник дав Гармашеві можливість лишитися сам на сам зі своїми думками. Хлопці, втішені привалом і перспективою ночувати під дахом, знайшли кожен собі заняття. Бражник заходився розвішувати мокрий одяг. Кохан викликався провести рекогносцировку на місцевості. Сотник і Коломієць перебирали вогкі набої, напівголосно рядячись, що з ними робити. На Павла нарешті ніхто не звертав увагу.

Тому, користуючись нагодою, він зробив те, що збирався зробити. Для цього треба було просто вийти з хатинки менш ніж на хвилину.

Щойно він закінчив свою справу, повернувся Багров із дровами. Так само мовчки вони вдвох заходилися розпалювати грубу, зроблену зі старої металевої бочки. Присобачена збоку бляшана труба виходила через дірку в даху, щілину після того старанно зашпарували мохом. Тепло трималося, дощ крізь діру не крапав.

У господарстві заїмки знайшовся закіптюжений чайник. Пропозицію Багрова випити гарячого чаю, настояного на травах, усі сприйняли як крок до примирення. Духмяна травичка якимось дивом знайшлася в «Сидорі» провідника.

— Цукру до цього не треба, — пояснив він, насипаючи її в чайник. — Це така трава — сама солодить.

— Назва в неї якась є?

— Є, Костику, тільки віриш — забувся. Дуже мудро називається по науці, колись один професор говорив. А без науки я її сам упізнаю. Трава — і все. Втому знімає, сил додає.

— Побачимо, побачимо. Давай своє вариво.

За всіма цими клопотами знову непомітно настав вечір. Поки готували вечерю і їли, настоявся заварений Багровим лікувальний чай. Кожен із задоволенням випив по кухлю, і дуже скоро всіх розморило. Першим заснув Сотник, далі — Кохан, Коломієць і закутаний у ковдру біля грубки Бражник. Гармаш задрімав останній. Перед тим, як остаточно відключитися, раптом стрепенувся — вони ж не виставили вартового. Просто не встигли: питво Багрова справді дуже швидко всіх приспало.

Питво Багрова…

Круки. Чорні круки й ведмеді з хижими пащами, з яких капає кров. Великі яскраво-червоні краплі. Паща просто перед очима, крапля зараз упаде на обличчя… Круки… Звіряче ревіння…

Труснувши головою і проганяючи від себе видіння, Гармаш спробував розклепити повіки. Це далося йому ціною великих зусиль. Перед очима пливли стіни, пливла стеля, пливла грубка, пливло, розпливалося обличчя Матвія Багрова.

Ось він нахилився зовсім близько… Усміхнене розпливчасте бородате обличчя…

Розпливчасте… Пливти… Все пливе… Вода…

Чорні круки так само пливуть по воді. І вона червоного кольору, кольору крові… Вода…

Повіки знову склепилися. Тіло налилося приємним теплом, і Гармаш ніби справді поплив спокійною течією, віддавши себе на її милість. Більше не намагався розплющити очі: засинати і про все забути було так добре.

Зі сну він виринув зовсім несподівано — від грубого поштовху в бік. Коли розплющив очі і спробував поворухнутися, відчув, що руки міцно зв’язані за спиною. Лежав він на правому боці, бачив перед собою чиїсь ноги, взуті в чоботи. Багато ніг. Багато пар ніг.

— Ти бач, учора найдовше тримався, а сьогодні його найдовше будити доводиться, — почулося над головою, і каламутна свідомість упізнала голос провідника.

Потім хтось штовхнув його носаком, перевертаючи на спину. Павло побачив над собою Багрова, потім насунулася ще одна постать. Зовсім незнайоме обличчя, і голос так само чужий.

— Давай, давай, старлею, прокидайся. Сподобався чайок? Хрещений іще наллє. Прихиліть його хтось до стіни.

Чиїсь сильні спритні руки підхопили Гармаша, протягли по підлозі, притулили до рубленої стіни заїмки. Хтось не втримався й зацідив йому в зуби. Вдарили досить вправно — із розсіченої губи до рота відразу потекла кров.

— Ану, тихо! — викрикнув той самий голос. — Руки сверблять? Об мене почухай.

— Так це ж морда офіцерська, Федю, я давно хотів…

— Як захотів — так і перехочеш! А сам не зможеш, блядь, так я допоможу. Ну, — незнайомець нахилився над полоненим, потім присів навпроти нього навпочіпки, — доброго ранку, значить. Старший лейтенант Павло Гармаш? Командир розвідроти? А я знаєш хто?

— Здогадуюсь, — сплюнувши кров, промовив Павло, — Федоре Спиридоновичу…

Переселення душ

У тому, що їх захопили саме бандити, не було жодного сумніву. Так само стало зрозуміло, на жаль, запізно — від початку подорожі провідник знав про мету їхнього походу й вів колишніх розвідників у пастку.

Скільки людей товклося зараз у мисливській заїмці, Гармаш не міг порахувати толком. Вони постійно заходили, виходили, сновигали туди-сюди у справах і просто так, покрикували на полонених, а Коломійця час від часу штурхали ногами. Хлопці з розвідроти лежали на підлозі в різних кутках тісненького приміщення зі зв’язаними за спинами руками. Всі, окрім Гриші, мовчали. Той же балабонив за всю команду. Рот у нього не закривався, а коли треба, Коломієць умів бути чорноротим. Він не просто віртуозно матюкав усіх бандюг чохом і кожного персонально, але й примудрявся будувати матючні тиради без жодного пристойного слова. Колись комполку випадково почув ці вправи, і тоді народилася крилата фраза: «Товаришу сержант, у вас дар Божий. Після війни ви на цьому гроші можете заробляти. В мене навіть дід так не вмів, а він служив на Балтійському флоті».

Копняки не могли закрити Коломійцеві рота. Навпаки, після кожного чергового удару з його розбитих губ злітала ще більш загадючена тирада.

— Його легше вбити, — зауважив Багров. — Хлопчики твої, Савко, швидше змиляться. Хай або жахнуть раз у голову, або дадуть йому поки що спокій. Не звертайте уваги — сам заткається.

— Убити справді легше, — промовив чоловік приблизно одного віку з Багровим, якого той назвав Савкою. — Для них усіх це тільки питання часу.

Порахувати кількість ворогів Гармаш поки що не міг, зате про їхню зброю вже мав чітке уявлення. В основному це були автоматичні гвинтівки Токарева, зняті з озброєння радянської армії, якщо пам’ять Павлові не зраджувала, взимку минулого року. Він пригадував, як бійці мучилися з ними ще в перші роки війни, віддаючи перевагу стареньким, незручним, але більш надійним та вбивчим трьохлінійкам Мосіна. Зате гвинтівки Токарева, при всій складності конструкції, виявилися доступнішими для цілком цивільного населення. Сюди, в Сибір, вони прийшли вочевидь із колишніх прифронтових зон чи щойно звільнених від німців територій Росії, України й Білорусії. У кількох бандитів Гармаш помітив також карабіни того ж Токарева десятирічного зразка. Видно, їхні нинішні власники, хоч і не воювали самі — а в цьому в Гармаша так само сумнівів не виникало, — та принаймні знали толк у зброї. Молодий чоловік, що сидів навпроти нього, тримав у руці його трофейний «вальтер».

— Хрещений казав, у тебе ще «тетешка» була. Де дів? — запитав він.

— Більше вас нічого не цікавить?

— Правильно, старлею. Хрін із нею, з «тетешкою». Все одно тобі стріляти нічим. Навіть якщо заховав, уже не дістанеш. Я чув, ти про мене багато знаєш. А ми з тобою, здається, не знайомі. Кажуть, колись сусідами були. Шкода, тоді не познайомилися, — пауза. — Навряд би ми познайомилися. Зі мною, бандитським байстрям, ніхто не вітався. Мене, Федька Рогожина, ніби не було на цьому світі. Хоча я жив, їв, пив, ходив поруч із усіма вами.

— До чого тут я?

— Правильно, ні до чого. І не знав би я тебе сто років, нічого б зі мною не сталося. Тільки ось чому від мене, від звичайного пацана, всі носи відвернули? Боялися! Ясно тобі?

— Тебе?

— Батька. До нього теж не кожен міг отак запросто підійти. Адже відразу лягаві чи навіть НКВС почнуть тягати, шити зв’язок із бандитом. Ну, відповідно, з родиною бандита. Нехай неофіційною. Привітався, наприклад, хтось зі мною. Якийсь активіст, просто так, виконуючи свій обов’язок активіста вітатися з усіма. А його тут же за яйця — р-раз: а чи не тримаєте ви, громадянине, контакт зі Спиридоном Рогожиним через його синочка? Ти, до речі, мене все привидом називав. Знав про моє існування, але не вірив у нього. У те, що я можливий, правда?

— Поганий з мене стратег, — погодився Гармаш.

— Усе вірно. Ти правильно вгадав. Я справді офіційно визнаний привид: уже знайшлися ті, хто мене вбив і бачив мій труп. — Рогожин зробив «вальтером» тільки йому одному зрозумілий жест. — Бачиш, старлею, як добре, коли тебе офіційно вважають мертвим. Ніхто мене вже не шукає, зате з ваших потуг зловити Рогожина в тайзі напевне потішаються. Бачиш, як корисно мати хрещеного батька, як кажуть, у ворожому тилу, — він кивнув на Матвія Багрова, і той включився у розмову:

— Це я тут ніби як у партизанів грався. Хто признається при радянській владі, що дитину в церкві хрестив, та ще й чию дитину! Про це, Пашо, шестеро людей знає. Спиря, царство йому небесне, — провідник перехрестився, — Любка, ось його мамка, — кивок на Федора. — Я сам. Сестра моя рідна, котра за куму була, від сухот померла перед війною. Ще піп, отець Інокентій, ну, і тепер уже сам Федько. Аби ти знав, Павлику, ми зі Спирею ближче за рідних братів були. Нічого, що Любка його вибрала, чоловіча дружба від цього не іржавіє. Через бабу тільки занюхані інтелігенти запивають мертво. Ну, ще офіцери стріляються. Правда, в Спирині справи я особливо не ліз, із ним по тюрмах, притонах і заїмках не валандався. Так треба: на мене підозра не впаде ніколи, а я тим часом Любці з малим допоможу. В мене особиста Рогожинська «чорна каса» зберігалася. Коли зовсім бабі з пацаном припекло, я їм ці гроші видав і допоміг зникнути непомітно. А потім так само тихо в себе переховував, коли синок названий повернувся. Ось тобі, Пашо, і всі привиди.

— Давай, хрещений, усі неясності йому зараз прояснимо, — знову заговорив Федір. — Язики в людей, сам знаєш — помело. Думаєш, старлею, я не почув розповіді про твою геройську засідку в клубі? Для людей у селі вбивство — звичайна цікавинка, нехай і страшна. Нудно по селах жити, а тут іще й дух Спирки-душогуба ніби залетів. Звісно, не відразу я про тебе почув. Розмови почалися, коли ти свою засідку в клубі так само швидко зняв, як і поставив. Хтось та й розляпав, як ви зі старшиною по черзі в назарівських хоромах ночували. Ну, а далі взагалі цікаво — весь Пронин хутір загудів: до Павла, того самого, з Данилівки, який Федьку Рогожина, мене, значить, ловив, так до нього однополчани понаїхали. Кілька днів самогон хлебчуть, а Данилівка з ними гуляє — земляки, земляки! Потім ви почали провідника в тайгу шукати, — він тицьнув себе стволом «вальтера» в груди, — мене ловити. Як же ти, старлею, мене ловити збирався, коли ти в мене не віриш?

— Далі все просто, — посміхнувся в бороду Багров. — Федя за нами слідом ішов, а ми за спільною згодою ці самі сліди йому лишали.

— Слухай, а тоді, на болоті, це ти заревів чи справжній ведмідь? — не стримався Павло. — Може, у вас так задумано, ведмедями-людожерами нас лякати?

— Дурний ти, Пашо, — беззлобно озвався Багров. — Не дай тобі Боже з тим ведмедем зустрітися хоч удень, хоч уночі.

— Ведмідь десь поблизу вештається, — кивнув Рогожин. — Коли заревіло, наш Щербатий мало не всрався. Ти правда мало не всрався, Щербатий?

На прізвисько озвався абсолютно лисий парубійко ростом під два метри з настовбурченими вухами, перебитим носом і абсолютно ідіотською посмішкою. Коли він розтягнув її від вуха до вуха, Павло побачив навіть зі свого місця — в роті в парубійка справді бракує двох верхніх передніх зубів.

— Ага, Федю, трохи не обдєлався! Зате напустив — на все болото смерділо! — і голос Гармаш упізнав — саме клаповухий розважався, тикаючи його кулаком у зуби.

— Бач, це в нас Щербатий. Він усім каже, що з табору втік, бо там таким, як він, додаткову пайку давали, а наш Щербатий обжиратися не хотів. А ще каже, посадили його за чотири вбивства. Бреше — там усі вісім. Правда, Щербатий?

— Нє, Федю. Судили як за чотири, а пиздили вертухаї як за вісім.

— Бач, які люди в нас. Та хрін із ними. Нарешті, старлею, починається ділова частина нашої розмова. Куди нам далі йти треба?

— А я звідки знаю? — здивування Гармаша прозвучало досить щиро.

Рогожин і Багров перезирнулися, потім обидва глянули не Савку. Той підсунувся ближче:

— Слухай, хлопче, тут тебе ніхто не бачить. Нема перед ким у війну та героїв гратися. Друзів своїх соромишся? Ми це зараз швидко поправимо. Четверо наших дурнів по разу стрельнуть — і все, соромитися не буде кого. Матвій повернеться додому, розкаже, кому треба: постріляли вас із вашими мисливськими одностволками якісь бандюги. Сам він, скаже, насилу втік. А тебе ми з собою візьмемо, та ще й свою частку отримаєш.

— Частку — чого?

— Видно, старлею, треба тобі все до кінця сказати, аби в тебе точно не лишилося бажання робити із себе когось на зразок Пилипка-дурника, — зітхнув Рогожин. — Я вже стільки часу згаяв, що пара хвилин ролі не грає. Колись моєму дідові пощастило, і він дізнався про місце, де є багато золота. Була в нього мальована карта і ще якісь папери, в яких ані він, ані мій батько розібратися не могли. Коли діда задер ведмідь, батько пішов із цим усім до хазяїна Данилівки за порадою. Той, аби не ділитися, про всяк випадок запроторив батька на каторгу. Самого хазяїна грохнули червоні в громадянську війну. Розібратися з тими паперами, котрі вели до золота, він навряд чи зміг, про це батько сам довідався, коли на волю вийшов і сюди повернувся. Почав він сліди цих паперів шукати, але знову за бандитство посадили. Словом, не встиг він потримати їх у руках, хоча знав, де шукати. Не міг у рідному селі вільно з’явитися. Розповів якось усе матері, а вона — мені, коли ми вже на Дону жили. Ну, я все робив, аби сюди повернутися. Через що пройшов, чого натерпівся — довго розповідати…

— Ага, бачу я — такий ти змарнілий, — уставив Павло.

— Поговори, поговори, можна сьогодні, — поблажливо закивав головою Савка.

— Так ось, — далі вів своє Рогожин, — Коли нарешті я повернувся, ризикуючи, між іншим, життям, через дурного Пилипка не зміг назарівський будинок обшмонати. Я ж вирахував, старлею, де хазяїн міг ховати папери. Нічого складного, правда? Будинок згорить, підвал лишиться, так? — Гармаш лише скривив кутики губ. — По очах бачу — так. Є в мене дуже сильна підозра, старлею, що знайшов ти одну річ, яка тобі не належить. Звідки ти про неї почув — чорт його знає. Знайшов — і тепер за чужим тайгою швендяєш. Аби Матвій знав точно, куди тебе вивести треба, потонули б ви ще в болоті. Тому або кажи, куди нам іти далі, або просто віддавай карту. В тебе справді немає іншого виходу.

— Самі що, не знайшли? — тепер Гармаш не приховував знущання.

— Ні, — чесно признався Багров. — Поки ви після мого чайку спали, вас обшукали, і речі ваші так само. Нема. І планшетка твоя командирська зникла, і пістоль наградний. Я прогавив, каюся. Але далеко заховати всього цього ти не міг. Тому, Пашо, признайся, що взяв чуже, поверни й думай: чи тут помреш, чи з нами підеш.

— З вами — це куди?

— Для початку хоча б по золото.

— А чому ти, Рогожин, певен, що золото — твоє? Твій дід, кажуть, за нього людину вбив, хоча самого скарбу ще в очі не бачив…

— Золото нічиє, старлею, — серйозно промовив Федір. — Кедрові горіхи — вони чиї? А люди їх збирають, олію з них душать і з цього гроші мають. Я, старлею, нікого не грабую. Золото того, хто його знайшов.

— Ну, ти ще його не знайшов.

— І ти — так само. Але я його дуже просто знайду, старлею. Ти ще граєшся чи вже визнаєш, що карта в тебе?

— Ви ж у мене її не знайшли.

— Він мені набрид, — скреготнув зубами Савка.

— Мені так само, — Рогожин звівся на рівні ноги і тепер дивився на полоненого згори вниз, руку з «вальтером» опустив уздовж тулуба. — Ми знайдемо її дуже просто. З чотирьох спроб. Навіть із п’яти. Знаєш, старлею, як ми це зробимо? Запитання перше: де карта?

— У планшеті, — спокійно відповів Гармаш.

— Молодець. Запитання друге: де планшет?

— Бабай забрав.

Ступивши півкроку назад, Рогожин скинув руку з «вальтером», блискавично повернувся до Бражника, що лежав ближче за всіх до нього, натиснув на спуск. Бабахнуло, скрикнув від болю Юрко, цапом підстрибнув і дебільно зареготав Щербатий, мало не захлинувся матюками Коломієць, щось викрикували інші полонені. За постаттю Рогожина Павло не міг роздивитися зі свого місця, що саме сталося, та Юрко далі кричав і лаявся. Отже — живий.

— Ясно, старлею? Більше я в кінцівки твоїм фронтовим друзям стріляти не буду. Кожна наступна подібна згадка про бабая чи ще щось подібне — і Щербатий стрілятиме вже в голову кожному. Стрельнеш, Щербатий?

— А чого ж? — клаповухий демонстративно пересмикнув затвор свого карабіна. — Куди?

— Починай із того, хто на тебе тут найбільше матюкався.

Щербатий спокійно націлив ствол у голову Коломійця.

— Стріляй, стріляй, потворо! — закричав той, звиваючись на підлозі. — Пашо, не слухай його! Хай стріляє!

— І заради чого це все? За батьківщину, за Сталіна? — Рогожин покрутив дулом «вальтера» в себе біля скроні. — Бачив я жадібних хохлів, але аж таких…

— Чуєш, Федю, — як міг спокійно запитав Гармаш. — Ти правда так схожий на свого батька, що тебе навіть дурник за тата прийняв?

— Схожий, схожий, — відповів замість Рогожина провідник. — Викапаний Спирка в молодості.

— Значить, правду кажуть про переселення душ.

— До чого тут переселення душ?

— Просто тепер, Федю, я трошки уявляю, яким був Спиридон Рогожин і чого він так чіплявся за золото, якого не бачив. А ще українців жадібними обзиваєш…

— Забагато говоримо, — різко перервав дискусію Рогожин. — Ну, підпишеш ти вирок своєму брутальному другові чи пожалієш?

— А ти його потім пожалієш?

— Слухай, старлею, як би там не склалося — його смерть потім буде вже не на твоїй совісті. Наша совість такий тягар витримає. Тому я рахую до…

— Давай без театру. Рахує він… Допоможіть підвестися, мать вашу!

Рогожин мовчки кивнув, Щербатий опустив карабін, ще двоє бандитів підхопили Павла під руки й поставили.

Тепер він міг роздивитися довкола. Бражник далі стогнав, із простреленого правого стегна цебеніла кров. Коломієць із розбитим обличчям лежав ближче до виходу. В дальньому кутку біля саморобного лежака обличчям донизу лежали Сотник і Кохан. Тепер Павло міг порахувати і супротивників. Окрім Рогожина, Савки, Багрова та потворного Щербатого, в помешканні було ще четверо. Один саме підкинув кілька дровенят у пічку. Швидше за все, вони всі тут — на звук пострілу забігли ті, хто ошивався ззовні, Павло визначив це за стукотом чобіт.

Отже, восьмеро, разом зі зрадником Багровим.

За інших обставинах вони б уп’ятьох навіть із мисливськими рушницями змогли б не просто дати собі раду, а й навіть прищучити всю цю бражку. У тому, що сталося, Гармаш винуватив тільки себе, власну необережність. І лише завдяки благенькій підозрі, що виникла в нього тільки вчора під вечір, у них усіх був тепер шанс принаймні померти не так, наче ягнята на бійні.

Або врятуватись і ще повоювати.

— Нехай перев’яжуть пораненого, — твердо промовив він.

— А для чого? — картинно здивувався Савка.

— Ти, Дьоготь, війни не бачив, — стомлено відповів Рогожин. — Поранених завжди перев’язувати треба, навіть якщо вони — військовополонені.

— Давайте, я почекаю. Всі розмови — після того. — Павло поворушив зв’язаними кистями, зайвий раз переконався — скрутили на совість.

— Пашо, для чого ти з ними взагалі говориш? Ти хіба не бачиш? — викрикнув Бражник, але зустрівся поглядом із командиром і дозволив обмотати рану чиєюсь бруднуватою спідньою сорочкою, подертою на нерівні смуги.

— Ну? Далі які побажання? — блазнювато поцікавився Рогожин.

— Виведи всіх звідси, хай стоять і дивляться.

— Усіх?

— Мені важливо, щоб мої хлопці на мене дивились і слухали, що я їм скажу. Тобі не зрозуміти, Федю, а для нас усіх це… Ну, словом, вважай це останнім бажанням. Тут я почув, нас усіх однаково стрілятимуть.

— Побачимо, старлею, побачимо. Якісь дивні побажання…

— А чого дивні? Невже твої орли із гвинтівками моїх стриножених бійців бояться?

— Ти мене, старлею, на понт не бери. Щось ти крутиш…

— Нічого не кручу. Або так буде, або мене першого стріляй, — Гармаш не кричав, далі говорив спокійно, дивлячись Рогожину просто в очі. Той помовчав, для чогось примружився, потім махнув рукою:

— Ну, нехай. Може, ми чомусь від вас, радянських солдатів, навчимося. Виводь усіх, Щербатий!

До заходу сонця

Першими вийшли Рогожин із Павлом. За ними — Савка Дьоготь і Матвій Багров. Потім Щербатий і решта бандитів виштовхала з халупи чотирьох розвідників. Виходячи, Бражник перечепився об поріг, але піднявся сам, попри скручені руки. Не домовляючись, вони вишикувалися в одну неструнку шеренгу. Бандити обступили їх півколом, готові до подальших розпоряджень.

— Ваша воля виконана, товаришу старший лейтенанте! — посміхнувся Рогожин. — Де планшет? Якщо ти зараз звелиш цим телепням обшукувати тайгу, вони її носами ритимуть. Ти хочеш, аби твої хлопці перед смертю потішилися? Ви маєте на це право, тільки скажи, де планшет.

— Я тобі скажу! — не витримав Коломієць, але на нього перестали звертати увагу. Своїми дивними діями Павло Гармаш заінтригував навіть тупого клаповухого Щербатого.

В усякому разі, він дуже на це сподівався.

— Тепер розв’яжіть мені руки, — попросив він.

— Навіщо? Ти скажи, де взяти — я сам візьму.

— Федоре, а якщо я хочу сам тобі його віддати, своїми руками? На очах у бойових побратимів? Такий варіант не пройде? Чи ти далі боїшся?

— Нічого я не боюся! — Рогожину починав набридати цей цирк. — Тобі розв’яжуть руки, старлею, тільки один твій неправильний жест — і переговорів більш не буде. Постріляємо всіх, тебе — останнім.

— А чи не досить лякати, Федю?

— Розв’яжи! — коротко звелів Рогожин найближчому до нього бандитові, чоловікові років тридцяти з густими кошлатими бровами. Той, замість вовтузитися з вузлом, вийняв із піхов тесак і розрізав мотузку, при цьому ледь черконувши лезом по Павлових зап’ястках. Розтираючи затерплі руки, Гармаш розмазав трошки крові, що просочилася з тоненького порізу. Подивився на небо — сонце сьогодні зранку світило як ніколи яскраво і гріло, здається, зовсім не по-сибірському.

Він спокійно повернувся до заїмки, підстрибнув, учепився руками за краї плаского даху і ривком закинув на нього своє тіло. За спиною дружно клацнули затвори, але Павло тут же розвернувся, виставляючи перед собою руки долонями вперед.

— Що за фокуси? — ступив до нього Рогожин.

— Нічого. Просто вчора, коли твій хрещений пішов по дрова, я закинув планшетку на дах. Від чужих очей подалі. Мені здалося, таки з’явилися чужі очі.

— Пізно тобі здалося, — зауважив Багров. — Сказав би — я б сам поліз і дістав, не полінувався б. Я проґавив — мені й на дах лізти.

— Нічого, мені не важко, — ледь уклонився Павло. — Навіть приємно! Дивіться сюди!

Нахилившись, він підняв з даху планшетку. На очах у Рогожина й усіх інших картинно розкрив її.

Витягнув усі заховані там папери.

Згорнув трубочкою.

А потім різким рухом закинув у пічну трубу, котра диміла просто в нього під ногами.

— Вогонь гаси, Федю! Золото згорить!

Здавалося, крім Рогожина, ніхто ще не зрозумів толком, як саме Гармаш щойно обдурив усіх. Одним стрибком Федір опинився біля стіни заїмки.

Павло вирішив більше не ламати комедію. Йому й без того сьогодні пощастило зіграти роль переможеного, даючи Рогожину повністю насолодитися роллю переможця. Він знову швидко нахилився, а коли випростався, то просто на ватажка дивився ствол «ТТ». Того самого, що його так безуспішно шукав Багров.

— ТІКАЙТЕ! — вигукнув він і вистрілив, але чи зопалу надто рвучко натиснув на спуск, чи то Рогожин виявився надто метким — бандит устиг упасти на землю й відкотитися вбік. Куля пройшла над головою, а сам він почав стріляти вже в перекаті.

Разом загриміли гвинтівкові та карабінові постріли. Гармаш розпластався на даху, кланяючись кулям, але враз бандитам унизу стало не до нього. Скориставшись тим, що Павло відтягнув на себе загальну увагу, полонені кинулися врозтіч.

Це була, звичайно, відчайдушна спроба загинути на місці. Так би і сталося. Навряд чи люди зі сплутаними руками змогли б далеко втекти від куль, навіть петляючи на бігу. Вже гримнуло кілька пострілів навздогін. Гармаш устиг побачити, як відразу впав Бражник — кулі поки що не дістали його, підвела поранена нога, і тепер він чекав лише кулі в голову. Та раптом розправу зупинив крик Рогожина:

— Не стріляти! Живими! Живими! Хоч одного кінчите — голову відкручу! Савка, Мотька — тримайте дах! Щербатий! Не стріляти, кому сказав!

Сам він кинувся всередину й дуже скоро повернувся, тримаючи в брудній руці начисто обгорілі рештки дорогоцінних паперів. Тим часом бандити копняками зганяли до Бражника тих, кого встигли зловити — Сотника та Коломійця.

— Де ще один? — гаркнув Рогожин.

— Десь нема. Шукають, — підтюпцем підбіг до нього Щербатий. — Бач, які тварюки! Бач, Федя…

Відштовхнувши голомозого й люто пожбуривши під ноги те, що не встигло згоріти, Рогожин повернувся до Павла:

— Злазь, старлею! Ти ж не хотів помирати, не заради слави дурної так старався! Всі твої живі поки що, ніхто не стріляє! Кидай зброю і злазь, поговоримо.

Оцінивши всі шанси, Гармаш кинув пістолет із даху просто під ноги Багрову. Потім зістрибнув сам, дозволив Дьогтеві знову зв’язати собі руки шкіряним паском. А тоді витримав короткий міцний удар Рогожинського кулака.

Спочатку той ударив Павла в сонячне сплетіння, а коли полонений скорчився і впав на коліна, садонув його знизу вгору в обличчя. Випустивши пар, він трохи заспокоївся.

— Для чого ти це зробив? Чого хотів? Не мовчи, старлею.

Гармаш повільно підвівся з колін, облизнув язиком кров на губах, подивився на розвідників, яких бандити знову поклали обличчям до землі й тримали стволи за кілька сантиметрів од їхніх потилиць, обвів поглядом пласке обличчя Савки Дьогтя, скривлене, наче після кислого, лице Матвія Багрова, нарешті зупинив погляд на ватажкові.

— Згоріли тільки папери, Рогожин. Лише папери. Тепер я — ваша ходяча карта. Я добре вивчив усі потрібні координати, й тобі треба мене берегти. По голові, наприклад, більше не бити. Бо забуду все на хрін.

— Ти хочеш намалювати нам, куди йти?

— Ні. Я не хочу, але можу вас туди провести.

— Далеко?

— Не дуже. Я вже трошки навчився визначати час і відстані в тайзі. Зараз скільки, немає ще полудня? Годинник у мене забрали твої бійці.

— Десята ранку, — глянув на свій хронометр Дьоготь.

— Усього-на-всього? Я думав, ми довше валандалися. Значить, якщо нас нагодують і потім ми рушимо, ще до заходу сонця будемо на місці.

— Біля золота? — перепитав Рогожин.

— Біля золота, — кивнув Гармаш. — Он у тебе як очки блиснули, справжні самородки. Умова — гарантія життя для нас усіх.

— А якщо я обдурю?

— А ти обдуриш?

— Видно буде.

— Значить, тоді діємо так: ми йдемо втрьох: я, ти і Матвій, із ним ми точно не заблукаємо. Решта лишається тут, стереже полонених і чекає нашого повернення. Принаймні до того часу ніхто нікого не зачепить.

— Цікаво, старлею, хто завадить мені повбивати всіх вас потім?

— Потім буде потім, — промовив Гармаш. — Інакше я не зрушу з місця, роби що хочеш, фантазія моя вичерпалася. В мене, аби ти знав, завжди вдавалася лише одна військова хитрість на рік. Ну?

— Я з вами піду! — ступив наперед Дьоготь. — Чуєш, Федю? Така в нас домовленість була. Я в долі, Федю, в долі я.

— Ніхто нічого не каже, — роздратовано кинув Рогожин. — Тут інше: а раптом ти нас не туди заведеш?

— А куди — «не туди»? Ці місця я не знаю, ось тільки на карті й бачив. І потім — який мені резон кудись тебе заводити? Аби день у смерті виторгувати, як кажуть…

— Ти, старлею, не дні рахуй — години, — процідив крізь зуби Рогожин, махнув рукою. — Чорт з тобою, банкуй. Живіть поки що. До заходу сонця точно, а там — як карта ляже. Так, а це що таке?

Ця репліка стосувалася двох бандитів, які розгублено вийшли з-за дерев. Гармаш, лежачи на даху, встиг боковим зором зафіксувати: ця парочка погналася за Коханом і чомусь довгенько не поверталася. Невже…

— Якого хріна? — Рогожин ступив їм назустріч.

— Чого ти, Федю! — мужики були старшими за ватажка років на десять, але вочевидь побоювалися його. — Він сам — наче крізь землю… Ну, нема! Був — і нема!

— Пошукати? — діловито запитав Багров. — Тільки ж ви без мене ні кроку звідси. Знаю я тебе, хрещенику. Весь у батька, нетерплячий.

— Куди він дінеться… Навіть якщо справді втік — далі болота не добіжить. Якщо й добіжить… У будь-якому разі раніше, ніж за три дні, він нікуди не дістанеться. А нам до заходу сонця дещо обіцяють, — Рогожин сплюнув собі під ноги. — Шукати його — справді час гаяти. Нічого нам це не дасть, я так думаю. Тайга велика, різне може трапитися. Бачиш, старлею, твій друг сам винен. Цей точно не виживе.

Висновок ватажка Гармашеві не сподобався.

Але з того, що він відмовився від погоні, було видно: Рогожин справді захворів на щось подібне до «золотої лихоманки».

Можливо, ця хвороба зараз урятувала Дмитрові Кохану життя.

Бо собі та іншим розвідникам він, їхній колишній командир Павло Гармаш, щойно виторгував життя лише до заходу сонця.

Золоте дно

Апетиту зовсім не було, але Павло змусив себе зжувати два шматки хліба з салом. Щоб він поїв, Рогожин звелів розв’язати полоненому руки і тримати його під прицілом. Гармаш подякував ватажкові за виявлену повагу, але той залишив репліку без уваги. Щербатий, так само дурнувато посміхаючись, підсунув Павлові просто під ніс флягу, звідки в ніс ударив запах спирту. Рогожин зреагував раніше, ніж полонений: одним влучним ударом ноги вибив флягу з руки лисого, його самого відштовхнув у протилежний бік із такою силою, що той заточився і гепнувся на спину. Потім підняв флягу й вилив її вміст просто на голову лежачому Щербатому.

— Ти, придурок! До нашого повернення — сухий закон! Тобі хто дозволяв?

— Так я ковточок, Федю, нерви в мене! — заскиглив Щербатий, та Гармаш уже встиг прорахувати його: цей голомозий клаповухий довгань не був таким ідіотом, якого з себе корчив. Усе це лише захисна реакція перед сильнішим від себе. За зовнішністю й повадками блазня ховалася дещо примітивна хитрість, помножена на тупу жорстокість.

— У мене теж нерви! В усіх нерви! Вставай і йди за мною, інструкції отримаєш…

Вони відійшли трохи далі за дерева. Тим часом Гармашеві знову зв’язали руки й відвели від інших полонених. Такий наказ Рогожин віддав іще раніше. Він не збирався залишати йому можливість для переговорів із друзями. Їх, до речі, теж чимось годували. Бандит із кошлатими бровами навіть скрутив кожному по цигарці, дістаючи махорку зі свого вишитого кисета. Коли Павло й собі попросив закурити, йому так само встромили до рота самокрутку, а Багров особисто підніс вогню. Всім дозволяли курити лише зі зв’язаними руками.

Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався — вони вже один раз пробували тікати.

— Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, — кивок у бік Гармаша. —

Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все — завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе — кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, — він знову кивнув на Павла. Запитань нема?

— Нехай мене запитують у разі чого, — вставив Щербатий.

— Правильно. Він усе знає, — легко погодився Рогожин. — Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.

— Я так і піду? Хоч руки звільніть…

— Підеш так, — відрубав ватажок. — Можна буде — я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.

— На захід від річки, — приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. — За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.

— Є таке місце, — підтвердив Багров. — До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.

— Тому я й іду туди з вами, — відповів Гармаш. — Є одна прикмета, про яку ніхто не знає. І треба встигнути, поки сонце не сіло. Це я серйозно кажу. Бо тоді доведеться до завтра там комарів і мошку годувати.

— Будемо його слухати, хрещений, — заспокоїв Матвія ватажок. — Куди він від нас подінеться? В нього вже стимулу брехати нема. Не дурний же, знає. Тому не буде більше гратися. Не будеш, старлею?

— Ми тільки час гаємо, — нагадав Павло.

— Правильно. Пильнуйте тут, чув, Щербатий?

— А куди ж ми дінемося?

Четверо під проводом Багрова рушили в тайгу, не озираючись. За спиною Павло чув, як Щербатий наказує загнати полонених у заїмку. Чомусь він був певен — протягом наступної доби з ними нічого не станеться. Якщо хлопці, звісно, самі нічого не придумають. І якщо нічого розумного не стрельне в голову йому. Бо взагалі ілюзій стосовно своєї та їхньої подальшої долі Гармаш не мав.

Лишалося тягнути час.

Але чи можна довго розтягувати добу?

Більше години маленька група рухалася мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті Гармаш не витримав:

— Матвію, а чому Ведмежа голова? Знову якісь твої казки?

— Ти їх казками розважав? — реготнув Дьоготь.

— То вони дурні, — відмахнувся Багров. — Не хочуть вірити — хай не вірять. А в нас усі знають, що ведмеді охороняють тайгові багатства від таких, як оце вони.

— А від таких, як ви, не охороняють? — поцікавився Павло.

— Від усіх стережуть, — погодився Матвій. — Тільки одних пускають іноді в скарбницю, а іншим — хрін на блюді. З Ведмежою головою все дуже просто: там, куди ми йдемо, починається ціла низка пагорбів та гір. Найвища здалеку на ведмежу макітру схожа. Тунгуси так назвали, ну, й наші мисливці підхопили.

— І тут тунгуси! Набрид ти зі своїми тунгусами.

— Немає про що говорити — мовчіть! — різко обірвав їх Рогожин.

— Чому ж нема про що? Про людей твоїх, Федю, мені теж цікаво послухати. З провідником нашим усе ясно. А ось де ти такого орла зловив?

— Ти про кого?

— Про Щербатого.

— А, тобі теж сподобався, — Рогожин не стримав посмішку. — Це в Савки запитати треба. Його кадри.

— Той ще кадра, — підхопив тему Дьоготь. — Один, отой броватий, ще Спирці шестерив. Федя попросив надійних людей підшукати, бажано тих, що з батьком зналися. Ну, я пошерстив народ. Дехто зовсім не при ділах, декому довіряти такі справи не можна, я ж ціну цьому народцю знаю, хе-хе… Ще двоє — зовсім іще зелені, від війни ховалися в тайзі, — при цих словах Гармаш перехопив багатозначний погляд Багрова, в якому читалося: «А що я казав». — Бандитствують уже скоро два роки. Чому їх іще, окрім як бандитствувати, радянська влада навчить?.. А про Щербатого ти правильно спитав. Не часто таких зустрінеш. Із зони він підірвав, разом із ним — ще троє. Двоє блатарів, а один — ворог народу. Ну, як ворог народу — солдатик: не тому і не той анекдот на привалі розповів. Блатні його, бідолашного, жаліти почали, хоча в нас політичних не дуже того… Їх, я пам’ятаю, пресувати дозволялося колись, потім відмінили цей захід утиску. Так то ж справді політичні, інтелігенти ідейні, троцькісти всі — пробу нема де ставити! — видно, Савка Дьоготь осідлав улюбленого коника. Його не перебивали, а Рогожин, котрий ішов трошки ззаду, взагалі не слухав теревені старого рецидивіста. — Різницю між троцькістом і пацаном дев’ятнадцяти років, який сів за дурний анекдот, тільки прокурор товариш Вишинський не бачив. Може, не хотів, то таке… Значить, хлопчина серед політиків не дуже прижився, а блатні, кажу, пригодували. Ну, натурально, беруть із собою на втечу четвертим. На шостий день Щербатий особисто зарізав «кабанчика» і першим їсти почав. Ті, що з ним, теж причастилися чоловічинкою. Одного потім десь застрелили, лишився Щербатий удвох із цим, усе забуваю кликуху… Отак ця парочка другу парочку, дезертирів, у тайзі надибали. Рибалка рибалку…

— Або гівно до гівна, — в тон йому промовив Павло.

— То вже кому як видніше. Як би там не було, але дивися ж ти: туди-сюди, і вже Щербатий ними керує. Ну, звели мене з ними, переговорили, тепер ось разом.

Про «кабанчиків» Гармаш уже не раз чув. Навіть не особливо здивувався цій історії. Пересмикнуло тільки від думки, що життя його, бойового офіцера, залежить тепер не лише від непевної особи, якою був Федір Рогожин, а також від блатних і справжнісіньких людожерів.

Тут не тунгуські казки про харгі. Тут усе набагато реальніше і противніше.

Розмова захлинулася так само несподівано, як почалася, і решту шляху вони пройшли мовчки. Коли сонце перевалило за полудень, почалася пагориста місцевість. Йти стало важче, а особливо — Павлові, який не міг балансувати руками чи триматися за стовбури. Багров без зайвих слів зупинив його, розв’язав і під мовчазну підтримку Рогожина припнув один кінець мотузки до своєї руки, а другий міцним вузлом зав’язав на Гармашевій правиці.

Так вони пройшли ще зо дві години, коли дерева почали потроху рідшати, тайга ніби розсунулася, і четверо подорожніх опинилися біля підніжжя широкої гори, оточеної з усіх боків низьким пралісом. Позаду неї, десь далеко в серпанковій імлі, проглядалися зубчасті обриси Уральського хребта.

Гора, що височіла перед ними, була трохи неправильної форми. Ніби морда якогось звіра витягувалася за вітром, принюхуючись у пошуках здобичі. Якщо вже бути справді прискіпливим і додати трошки фантазії та уяви, то таки можна назвати цю гору…

— Ведмежа голова! — переможно промовив Багров. — Прийшли, слава Богу.

— Ну, старлею, де твоє золото? — в голосі Рогожина чулася нетерплячість.

— Почекай трохи. Бачиш, де сонце, — Павло показав рукою просто перед собою.

Небесне світило вже поволі хилилося до заходу. «Ведмежа голова» височіла якраз у тому напрямку. Схоже, що в цій місцевості сонце ближче до вечора ховається за гору.

— То й що?

— Нічого. Сам не знаю, — чесно признався Гармаш. — Майор Нелюбов указав це місце як кінцеву точку маршруту. Тільки зазначив: далі дорогу покаже сонце, коли почне заходити. Треба тільки стати так, аби гора закрила його від нас.

— Хто це в біса такий — Нелюбов твій?

— Чому — мій? Це він карту намалював і шлях описав. Його папери батькові твоєму спокою не давали, і тобі, я бачу, муляють. А хто він, що він, звідки — поняття не маю. Може, це його дід твій тоді заради золота коцнув.

— Потринди в мене, — буркнув Рогожин, та звичної загрози в його голосі не було.

Зате Павло почув у ньому інше — дивне тремтіння. Бандит навіть почав говорити напівпошепки.

Сполошилися й усі інші. Савка Дьоготь нервово потирав руки, завжди спокійний Багров частіше почав кошлатити свою бороду, а сам Федір, не знаходячи собі місця від збудження, присів навпочіпки, потім піднявся, походив туди-сюди, тоді знову присів. І всі втупили очі в сонце. Мружилися, відводили їх, закривали руками, опускали голови, аби потім знову подивитися, чи скоро воно зайде за гору. Якби можна було, вони б неодмінно гуртом пришвидшили захід сонця вручну.

Нарешті, коли спливло ще майже дві довгих години, останній краєчок сонця зник за Ведмежою головою. Четверо пар очей напружилися. Четверо тіл витягнулися в струнку. Четверо пар кулаків стислися в очікуванні невідомого дива, обіцяного загадковим майором Нелюбовим. Ніхто б не здивувався, якби із заходом сонця просто в них під ногами розверзлася земля. У цей момент вони забули, хто з них ватажок, хто на других ролях, а хто — полонений.

Та нічого не відбувалося.

— Треба стати лівіше, — хрипко промовив Гармаш, ковтаючи слину. — Ніби він писав — лівіше треба…

Усі посунулися ліворуч. Іще кілька кроків. Ще. І раптом вони разом побачили: висока гора в одному місці, майже в центрі, ледь просвічувалася.

Світло пробивалося між дерев, і його можна було роздивитися лише за умови, якщо старанно придивлятися. І справді тільки тоді, коли станеш із потрібного боку і під певним кутом до гори. Промінчики були тоненькі, кволі — але сонце все ж таки просвічувало гору.

— Там — прохід, — Гармаш простягнув руку в бік світла. — Прохід у горі. Сонце з того боку, воно ще не вийшло. Швидше, швидше!

І сам спочатку пішов, а тоді — побіг просто на світло, смикнувши при цьому Багрова, припнутого до нього мотузкою. Це вивело мисливця із заціпеніння. Дивно — адже він кілька разів полював тут, а ніколи не бачив, аби ця гора просвічувалася. Рогожин із Дьогтем обігнали їх. Бігом подолавши відстань від підніжжя до самої гори, всі почали підніматися досить крутим схилом. Азарт додавав їм сили, спритності, і перший етап підйому подолався досить легко.

А потім уже не потрібен був сонячний орієнтир — перед чоловіками справді відкрився невеличкий прохід у горі. Вузенька ущелина, що вела, здавалося, в нікуди. Або ж могла стати дверима в інші світи, якщо вони десь існують.

Для чогось скинувши з плеча карабін і взявши його напереваги, Рогожин ступив у прохід, який виявився завширшки трохи менше метра. Люди могли проходити туди лише один за одним, рухаючись при цьому боком. Двом тут справді не було де розминутися. Тому за ватажком посунув Дьоготь, відштовхнувши Багрова. Кивком мисливець звелів Гармашу йти за рецидивістом, сам пішов останнім.

Ущелина виявилася нерівною і тягнулася десь на півсотні метрів уперед. Світла смуга, якою закінчувався невеличкий тунель, давала надію. Мало не наступаючи один одному на п’яти, чоловіки обережно просувалися вперед крізь гору до виходу. Несподівано спереду щось зашелестіло, почувся спочатку тихенький злобний писк, відразу за ним — крик Рогожина. Він махнув руками, на мить заступивши смугу світла, а над ним, лопочучи крилами, із противним писком пролетіло кілька створінь. Савка теж зігнув у колінах ноги й закрився руками, Гармаш просто притиснувся до стіни. Багров за його спиною скрикнув і вилаявся — Павло зміг розгледіти у напівтемряві, як істоти спікірували просто на голову мисливцеві. Заодно він розгледів і самих тварюк — це виявилися звичайнісінькі кажани. Вочевидь, вони жили в ущелині, і вторгнення людей порушило їхній спокій.

— Киш! Киш! Геть, бляді! — горлав Багров, і його лайка луною розносилася між стінами ущелини. Кажани більше не атакували його, лопотіння крил почулося десь високо над головами, вони облишили незваних гостей так само швидко, як налетіли на них. Далі до виходу чоловіки дісталися без пригод, а коли нарешті вийшли, то разом зупинилися під враженням картини, що відкрилася їхнім очам.

Вони стояли на вершині схилу, який спускався вниз, у міжгір’я. Воно мало форму неправильного кола і було досить широким та глибоким. З усіх боків гори були високими, прямовисними і стрімкими. Як тут з одного боку утворилася ущелина, було невідомо. Можливо, колись у результаті природного катаклізму Ведмежа голова просто дала тріщину, яку просто так, неозброєним оком, помітити неможливо. Ближче до вершини міжгір’я краї були ще стрімкішими і звужувалися. Таким чином, воно виглядало, наче глечик неправильної форми або кратер уже недіючого вулкана. Звичайно, при бажанні з висоти пташиного польоту, скажімо, з літака цю котловину можна було б розгледіти. Але в часи, коли майор Нелюбов і хто там із ним іще знайшли це місце, в Західному Сибіру про аероплани навіть не чули. Та й потім, і до війни, і під час неї ці глухі місця не цікавили авіарозвідку. Принаймні Гармаш, розмірковуючи так, не думав, що надто помиляється у висновках.

Сонце, опускаючись на захід, зависало над міжгір’ям, і його західні промені на кілька хвилин потрапляли в ущелину. Поки люди йшли ущелиною, сонце вже посунулося далі й тепер нависало над правим краєм урвища. Коли воно зайде за гірський хребет, сюди впаде тінь. Але все, що треба побачити, люди вже побачили.

Майже в них під ногами дзюркотіла невеличка річка. Навіть правильніше сказати — потік. Свій початок він брав невідомо звідки — вода витікала звідкись з-під гори. Куди вона текла, теж не можна було толком здогадатися. Та Гармаш, який знав записи майора Нелюбова напам’ять, поділяв його думку: схоже, що потічок заходив під землю і був одним із витоків тієї ріки, через яку вони вчора переправлялися.

На око джерело виглядало не ширшим за два метри. Рогожин, який збіг до води першим, уже міряв глибину — на середині вона ледь доходила до країв його чобіт. На тому березі, просто під стрімкою кам’яною стіною, притулилася саморобна хижка. Поруч — три горбочки з саморобними хрестами в головах і одна незакопана яма. Купа землі, насипаної біля неї, вже поросла травичкою. Загалом міжгір’я мало приблизно півсотні метрів у діаметрі.

— Може, тепер звільниш руку? — Павло смикнув мотузку. — Чого вже тут боятися?

— Хто тебе боїться, — буркнув Багров, але, на диво, більше сперечатися не став, відв’язав мотузок від своєї руки й за прикладом Рогожина спустився до річки. Дьоготь підштовхнув Гармаша в спину, і коли той збіг униз, пригрозив йому карабіном.

— Дивись, коли що — не промахнуся.

— Як ви набридли! — роздратовано вигукнув Павло, але раптом здригнувся — щось важке плюснуло у воду, а потім несподівано голосно закричав Рогожин. Гармаш повернувся до нього.

Карабін Рогожина валявся на тому боці потоку, просто на землі. Сам Федір стояв на колінах у воді, переможно вимахуючи невеличким камінцем неправильної форми. До нього вже широким кроком наближався Матвій Багров. Підійшовши, простягнув руку, взяв камінчик, підніс до очей — і де поділися його виваженість та витримка.

— Самородок… — мисливець не стримував свого захоплення. — Самородок… Просто тут… Золото… Не обдурили… Тут золото…

Розстебнувши комір сорочки, він переклав самородок у ліву руку, праву запхав за пазуху. Вийняв простий дерев’яний хрестик на просмоленій мотузці, поцілував його, потім перехрестився раз, другий, третій.

— Слава тобі, Господи! Укріпив і направив дітей Твоїх! Знайшли! Знайшли!

— Дай сюди!

— Що? — Багров незрозуміло подивився на «вальтер» у руці Рогожина, наставлений на нього. — Ти що, Федю, хрещенику?

— ДАЙ! — Рогожин простягнув до самородка розчепірену п’ятірню. — ЦЕ Я ЗНАЙШОВ!

— І ти будеш стріляти, синку? — тихо поцікавився Багров, але його рука вже сама простягала злощасний самородок.

— Е, баклани, ви чого? — Дьоготь клацнув затвором і наставив ствол карабіна на Рогожина. — Федько, не дурій, кинь ствола на хрін! Бо не подивлюся, чий ти син — Їй-Богу стрельну! Тут же рижйо просто під ногами валяється! На всіх вистачить, дурню!

— На кого — «на всіх»? — тепер ствол «вальтера» дивився на Савку, та коли Багров спробував скористатися моментом і напасти на Рогожина збоку, аби вибити зброю з його руки, Федір спритно відскочив назад і став так, аби в секторі обстрілу опинилися відразу обоє.

На Гармаша тепер ніхто не звертав уваги, але він не міг скористатися нагодою — карабін лежав на березі між Рогожиним і його недавніми напарниками. Кинутися на нього голіруч — означало прийняти в себе кулі відразу з двох стволів — досвідчений мисливець і професійний злочинець із такої відстані не промахнуться. Тому він, спокійно перебрівши потік, рушив до хижки.

Дивно, але саме його дії привели Рогожина до тями. Він опустив зброю, для чогось копнув ногою карабін, відкидаючи його подалі від води, примирливо виставив уперед ліву руку.

— Ну, все, все. Щось найшло на мене, вибачайте. Просто так — усе це якось…

— Золото, Федю, розумних любить. Тримай свій скарб, — Багров кинув йому самородок. Рогожин зловив його, опустив у кишеню, далі розвернувся всім корпусом до Павла. — Е, старлею, а ти куди? Тебе ніхто не відпускав!

— Хай гуляє, чого ти, — Савка так само неквапом опустив зброю, потім глянув собі під ноги, нахилився, присів, почав перебирати камінці у воді, і, відкинувши десятки півтора, так само знайшов маленький самородок, обточений водою. — Ти диви, скільки їх тут. А якщо іще промити добренько…

Тим часом Гармаш підійшов до могил. На жодному з хрестів він не побачив напису, зате, зазирнувши в незакопану яму, спочатку відсахнувся. Хоча на війні він бачив багато трупів і видовище смерті його не лякало, наполовину присипаний землею людський скелет у зотлілій одежі справили моторошне враження.

Поруч став Багров. Зазирнувши в яму, вкотре перехрестився, потім перестрибнув через неї, глянув за горбок і підняв заіржавілий заступ.

— Бач, сам усіх поховав, останню могилу для себе викопав. І сам себе засипати намагався. Зовсім, мабуть, погано стало людям на золотому дні.

— Цікаво, від чого вони…

— А мені зовсім не цікаво! — перебив його Рогожин. Він уже остаточно отямився від раптового приступу золотої лихоманки й тепер тримався по-діловому: — Хто б це не був — земля їм, як кажуть, пером. Освоювати все це не нам. Тут, без перебільшення вам скажу, справжній Клондайк, тільки в мініатюрі. Знаєш, хрещений, що таке Клондайк? — мисливець знизав плечима. — А ти, Дьоготь, знаєш, де це — Клондайк?

— Не мороч голову, Федько, — відмахнувся той.

— Правильно, це не так важливо, — очі Рогожина блищали, наче останні промені сонця, яке вже майже закотилося за гору. — Важливіше, що ми з тобою, старлею, будемо далі робити. Ти ще не вирішив?

Каркнув крук.

Чоловіки разом повернулися на звук. Чорний дзьобатий птах примостився на благенькому даху халупи й дивився на них маленьким круглими очицями. Багров підніс карабін, але крук, каркнувши ще раз, стрімко злетів, зробив коло по міжгір’ю і почав підніматися вгору, поважно змахуючи килами.

— От сатана! — сплюнув мисливець. — Казав же я вам…

— Знову тунгуси? — реготнув Гармаш.

— Ти не шкірся, хлопче, — Багров стишив голос. — Усе один до одного. Де ми золото знайшли? У Ведмежій голові, не забув? Ведмідь-охоронець, я скільки про це казав. І крук — наглядач. Щось та буде, і треба звідси швидше рвати кігті.

— Просто зараз?

— Федю, послухай мене — не треба тут проти ночі лишатися. Бачиш, он люди жили — і маєш чотири могили, а п’ятого, видно, дід твій порішив.

— Нікого мій дід не рішав! — злобно гаркнув Рогожин. — І все, балачки скінчилися! Сьогодні йдемо звідси, завтра рано повертаємося з усіма, починаємо працювати. Аби твоїх духів задобрити, жертву принесемо. Ось він, баранець жертовний! — він кивнув на Гармаша.

Павло в жодному разі не сподівався на бандитське милосердя. Рано чи пізно це повинно було статися. Тепер він уже був певен: перед тим, як піти від заїмки, Рогожин дав указівку людожерові Щербатому постріляти решту полонених. Та всупереч усьому Гармаш до останнього сподівався — і йому вдалося хоч трохи переграти Рогожина.

А вийшло: виторгував кілька зайвих годин життя лише для себе.

— Може, спершу поговоримо? — здаватися без бою командир розвідроти не хотів. Руки в нього розв’язані, він поставив ноги трохи ширше, аби міцніше впертися в землю. Можна стрибнути на того, хто стоїть ближче — на Матвія Багрова, спробувати, використавши ефект несподіванки, дістатися до його горла, а далі нехай спробують відірвати. Навіть мертвого.

Когось одного Павло Гармаш точно намірився забрати з собою на той світ. Тож хай це буде провідник-зрадник.

— Про що, ну про що нам із тобою говорити, старлею? — Рогожин зараз звертався до нього так, як говорять до маленької нерозумної дитини. — Може, ти проситися почнеш? Тоді інша річ. Тоді житимеш, будеш разом із нами золото добувати. Ти ж заслужив свою часточку, нехай і маленьку. Тільки я ж вашу породу знаю, — з удаваним розчаруванням зітхнув він. — Не будеш ти проситися, і правильно. Я б тебе інакше поважати перестав.

— Тоді стріляй зараз. Правда, про що нам говорити.

— Зараз — так зараз. Стань туди, біля ями. Наче знала людина…

Гармаш переніс вагу тіла на праву ногу.

Тепер.

Бо за мить Рогожин устигне вистрілити першим.

Щойно він про це подумав, як справді прогримів постріл.

Але стріляли звідкись збоку. Куля збила картуза з голови Дьогтя. Знову постріл — друга куля свиснула біля самого вуха Рогожина.

— Ти що там придумав, Федю? — прокричав знайомий голос, відбившись луною на все міжгір’я.

Троє бандитів розвернулися на цей голос, а Гармашеві варто було лише повернути голову.

На самому краю схилу біля ущелини височіла довготелеса незграбна постать Щербатого. Поруч із ним стояв бородань із кошлатими бровами. Обидва тримали чоловіків біля халупи під прицілом. Трохи позаду, за їхніми спинами, стояв Костя Сотник із зв’язаними за спиною руками.

— Чого витріщилися, падли? Кинули стволи! На рахунок «три»!

Навіть зі свого місця Павло встиг побачити щербату посмішку на обличчі довготелесого перед тим, як сонце повністю закотилося за Ведмежу голову.

Харгі

Кохан рвонув, не розбираючи дороги. Тому не дивився, куди біжить, ухиляючись від пострілів. Коли земля раптово зникла в нього з-під ніг і він кудись полетів, перша думка, яка стрельнула в голову — в нього таки влучили, і він втрачає притомність. Та приземлившись боком на дно якогось байраку, зрозумів — він або втрапив у пастку, і його тут-таки розстріляють згори, або йому пощастило, і він врятувався.

Дмитрові Кохану справді пощастило. Погоня пройшла просто над ним. Ті, хто його переслідував, таки дивилися під ноги і просто оминули байрак. Може, втікача б і помітили, але він, звиваючись, заповз у колючий кущ, який ріс на дні яруги. Виходило, бандити правильно подумали — втікач таки провалився крізь землю.

Кохан чув, як вони поверталися назад, перемовляючись і матюкаючи його на всі лади. Коли голоси вщухли, він іще довго лежав у кущах, підібгавши зігнуті в колінах ноги до грудей. Зазвичай він не вірив у своє везіння — чорна смуга почалася відразу після історії з Бригіттою.

Але раз байрак трапився саме йому на дорозі, значить, усе ще може налагодитися.

Обережно виповзши з-за куща, Дмитро ліг на спину й оцінив усі перспективи й можливості виборсатися звідси зі зв’язаними руками. Спробував узяти схил яру штурмом — не вийшло. Не маючи можливості тримати рівновагу і впиратися, він поточився і знову впав на дно. Дуже цікаво — врятуватися від кулі для того, аби здохнути від спраги та голоду тут, у звичайнісінькій ямі. Можна, щоправда, кричати. Його почують, прийдуть на голос і витягнуть. Але далі що? Чим він зможе допомогти своїм? А так у них є маленький шанс…

На що? Кохан задумався. Він утік — але в нього немає зброї. Та й руки треба звільнити, бо інакше точно доведеться помирати. Добре, розмірковував він далі, вдалося звільнити руки. Може, самому напасти десантом на озброєну групу? А раптом вони пішли з того місця, від заїмки, кудись в інший бік. Паша дав усім крихітний шанс, кинувши карту в піч і відвернувши на себе увагу. Таке не пробачається. Дмитро приблизно уявляв собі подібну публіку, тому не тішив себе ілюзіями — хлопців напевне вже повбивали. Вони не «язики» й тим більше — не військовополонені. У цій ситуації всі четверо — здоровенний баласт для Рогожина і його людей. Хіба Паша з Поплавком спробують якось виплутатись, у них це чомусь завжди виходило.

Отже, будемо оптимістами, вирішив Кохан. Надія завжди є.

Звільнитися від мотузки — це перше. Потім повернутися назад і спробувати допомогти хлопцям. А коли їх справді вбито, і доведеться мати справу з вісьмома озброєними супротивниками? Тут, у тайзі, на їхній території лишитися живим — мало шансів.

Що можна зробити, аби вціліти самому і врятувати своїх?

Повернутися назад і організувати масштабну облаву. Це йому вдасться. Сюди вони йшли більше двох діб, але ж зупинялися, ночували, не особливо поспішали. Назад простіше: переправа налагоджена, болото… Тут найскладніше, але цю ділянку він теж зможе пройти. Зате коли воно лишиться позаду, Кохан покаже, як повертаються з-за лінії фронту. Щоправда, до болота він добереться вже під вечір, по темному йти не ризикне. Але ж травневі ночі короткі, та й що в цій ситуації можна змінити?

Почувши про Рогожина, карний розшук разом із МДБ просто зобов’язані будуть діяти швидко. До чекістів Кохан ставився вороже, та іншого виходу тепер просто немає. Отже, підбив він підсумок, треба йти по допомогу. Не врятує своїх, так хоч зможе прищучити Рогожинську банду.

Подумавши так, Дмитро сів, роззирнувся довкола і, не знайшовши нічого, схожого на міцний корч, спробував вибратися з байраку в інший спосіб: повільно та впевнено звиваючись усім тілом, наче змія. Кілька разів він ковзав донизу, та спроби дали свої результати — вдалося вибити носаками чобіт щось на зразок невеличких виступів у землі. Так, чіпляючись ногами і тримаючись за стінки яру зв’язаними руками, він коли рухаючись спиною, а коли — боком, нарешті дістався краю й останнім ривком викотився на поверхню.

Хотілося перевести подих, та не було коли. Пройшовши кілька метрів уперед, Кохан побачив звалене вітром дерево. На місці зламу стирчали досить міцні й гострі уламки. Здираючи шкіру на зап’ястках, Дмитро почав терти об гостряки мотузкою, аж поки не зачепив край вузла, і ще через деякий час зав’язку вдалося перетерти й розірвати. Руки затерпли, посиніли, боліли, по них цівочками стікала кров, він загнав під шкіру, здається, мільйон скабок — та був вільний.

Кохан утратив точний орієнтир, але тут особливо не заблукаєш: десь попереду точно мусить текти річка. Намагаючись триматися так, аби сонце було ліворуч, він пішов тайгою. До річки він вийшов, коли сонце вже стало над головою й потроху почало перевалювати до заходу. Якщо орієнтуватися за ним, то воду Кохан побачив перед собою лише близько третьої пополудні. І, як йому здалося, він вийшов нижче від того місця, де вони вчора обладнали переправу.

Було вже близько п’ятої години вечора, коли Дмитро нарешті відшукав її. На щастя, переслідувачі лишили мотузку натягнутою. Адже вони планували повертатися назад, і навряд би хтось із них поліз у воду наводити переправу наново. Не затримуючись, Кохан рушив на той берег. Він таки поспішав, бо в найнебезпечнішому місці впав, і його мало не знесло течією. Та в останній момент утримався і в цілому подолав переправу без особливих перешкод.

Але щойно він опинився на протилежному березі, як сили раптово зрадили. Ноги підкосилися, і Кохан упав на землю, важко дихаючи. Полежавши трохи, підповз до річки й жадібно почав хлебтати холодну воду, аж поки вона не підступила до горла, і його не знудило. Зануривши обличчя у воду, Дмитро полежав так іще якийсь час, потім став рачки, відповз до уривчастого краю берега, сів, притиснувся до нього спиною і знесилено заплющив очі.

Здалося, він просидів так лише кілька хвилин. Та коли розклепив повіки, сонце вже потроху сідало. За приблизними підрахунками, він відключився години на півтори, а то й дві. Припливу сил не відчув, але звівся на ноги і спочатку поволі, а потім усе швидше пішов уздовж берега в той бік, звідки вони вийшли вчора. Місце, де треба заходити в тайгу, Дмитро впізнав одразу. Щойно зайшов за дерева, як довкола стало темніше —

хащі заступали від нього сонце. Скоро стемніє остаточно, а попереду — болото. Як не крути, треба зупинятися на нічліг.

І раптом щось змусило Кохана зупинитися, вклякнути на місці.

Він не міг пояснити свої відчуття. Але точно знав — у тайзі він не сам.

Щойно сонце почало сідати, завіяв, зашелестів у верхівках дерев легенький вітерець, задув Кохану в спину. Внутрішній голос підказав: хоча небезпеки він не бачить, але тут про всяк випадок треба почати рухатися так, аби триматися проти вітру. Та коли він це зробив і пройшов іще кілька метрів уперед, зрозумів — запобіжна міра вжита трохи запізно. Те, що жило в хащах, уже вловило його запах, і тепер кружляє десь поряд, готуючись напасти.

Ніби на підтвердження цієї думки, попереду почувся хрускіт. Хтось важкий продирався крізь дерева йому назустріч. За мить почулося гарчання, а потім у сутінках, що невпинно насувалися, Кохан угледів за кілька метрів праворуч від себе здоровенну темну рухому брилу. Він зупинився. Брила теж припинила рух, і тепер Дмитро вже міг розгледіти величезну страшну тварину.

Це був не просто бурий ведмідь. Дотепер Кохан бачив живих звірів лише в зоопарку. Правда, трохи наслухався про ведмедів і в Данилівці, і від Багрова. На привалах біля вогнища він травив знічев’я мисливські байки. І все ж таки Дмитро був переконаний: ведмідь, який стояв на чотирьох і видивлявся на нього крізь дерева, набагато крупніший за інших. До того ж цей звір не боявся людини в середині травня, навіть шукав зустрічі з нею. Звичайно, як говорив провідник, хижаки вкрай рідко самі нападають на людину в теплу пору року. Як правило, вони захищаються, коли немає можливості втекти від мисливця. Взимку — інша справа. Звірі голодні й люті, а ведмеді до того ж занурюються в сплячку. Тож не дуже шанують тих, хто їх розбуркає.

До людей ідуть хіба приручені хижаки. Але в тайзі вони зустрічаються вкрай рідко, лише на лісницьких кордонах.

Або ті, хто вже спробував людську кров на смак. І для кого людина — насамперед здобич.

Сумніву не було: говорячи про харгі, злого духа тайги, ведмедя-людожера, котрий промишляє в цих краях не перший рік, Багров не брехав. І не намагався збити їх із пантелику тунгуськими казками.

Ведмідь гарчав усе сильніше, і раптом, витягнувши вперед лобасту голову на короткій могутній шиї, люто й страхітливо заревів. Коли Кохан позадкував, хижак ревонув удруге, при цьому випростався, став на задні лапи й замахав перед собою передніми. Дмитро не міг розгледіти кігтів, але тут же уявив собі їхні розмір та гостроту. Так само відчув, як на шиї вже стискаються могутні щелепи.

Відстань між людиною та звіром була не більше десяти метрів. Сутінки впевнено перетворювалися на темряву, в якій ведмідь бачить краще, ніж людина. До того ж здобич видавав запах. Кількома стрибками хижак міг скоротити цю відстань і, очевидно, зібрався це зробити. Та щойно незграбна ревуча брила зрушила з місця, наближаючись до жертви, як із Кохана злетіло заціпеніння. Він не знав, як треба поводити себе при зустрічі з ведмедем-людожером, але не збирався покірно чекати, поки зуби та кігті справді увійдуть у його тіло й почнуть шматувати ще живу плоть. Позадкувавши, він розвернувся й побіг.

Позаду знову почулося ревіння. Озирнувшись на бігу через плече, Дмитро побачив, як неповороткий зовні велетень-ведмідь зграбно рухається за ним, швидко наздоганяючи. Звідки й узялися сили, здається — подвоїлися. Кохан наддав ходу і спробував збити звіра зі сліду, петляючи між дерев. Ідея залізти на дерево й відсидітися там майнула в голові й тут же вилетіла. На стрімкі стовбури можна було хіба залетіти — гілки сосон, ялин та кедрів починалися за два людських зрости від землі.

Єдиним виходом було повернутися назад до води і спробувати знову перейти річку. В темряві, знаючи силу й підступність течії, це небезпечно. Але так можна виграти час у хижака, і до того ж будь-яка небезпека порівняно з ведмежими іклами здавалася Дмитрові більш прийнятною. Та ведмідь раптом перестав гарчати й рикати, і тільки-но Кохан почав завертати назад, швидко кинувся йому навперейми. Тепер звір біг, одночасно відрізаючи людину від шляху до річки. Будь-яка спроба випередити звіра провалилася б. До того ж, якби Дмитро рвонув до води просто зараз, не розбираючи дороги, відстань між ним і ведмедем неодмінно б скоротилася. Наздогнати його і звалити з ніг при такому розкладі здоровенному хижакові було навіть простіше. Тому Кохан знову розвернувся і побіг у бік болота. Ведмідь тут же припинив рухатися паралельним із ним курсом і знову кинувся навздогін.

Навіть у цю хвилину Кохан якимось чином підсвідомо фіксував — попри все, він рухається у потрібному йому напрямку. Біг просто до ведмежого проходу в болоті. Можлива похибка в розрахунках виглядала не дуже значною, головне — взяти загалом правильний курс. Мабуть, ведмідь відчув і це: знову заревівши, повернув ліворуч, кількома стрибками забіг наперед і тепер знову мчав людині навперейми. Було схоже, що він поступово й послідовно заганяв свою жертву подалі від усіх можливих місць порятунку.

Побачити перед собою болотяний туман Кохан міг навіть у густих сутінках. Але спершу він відчув болото — земля почала м’якшати під ногами. Велетенський звір знову мачав на нього, уже переконаний: тепер здобич точно не втече далеко. Ноги Дмитра раптово почали заплітатися, потім одна перечепилася об корч, що випинався з ґрунту, і Кохан полетів на землю обличчям донизу. Ведмідь ревів уже зовсім поруч, Дмитро навіть чув його важке хрипке дихання. Підхопившись, він знову впав, перекотився — і дуже вчасно. Просто на те місце, де він щойно лежав, важко приземлилася ведмежа туша. Побачивши людину на землі, звір стрибнув, аби разом завершити цю гонитву. Якусь мить палаючі очиці хижака дивилися просто на Дмитра, потім ведмідь трохи незграбно почав розвертатися, щоб повторити напад. Кохан виявився спритнішим: просто з місця відстрибнув далі, приземлився жабою просто на болотяну купину. Відразу занурився у багнюку, підвівся, зробив іще кілька кроків далі від берега. Ведмідь кинувся було за ним, та відчув, як розповзається під ним твань, позадкував і, витягнувши морду, злобно заревів.

Звір далі рухатися не ризикне. Але Кохан побачив, що й він опинився не в кращій для себе ситуації. Болото поволі засмоктувало його. Спроба рухатися ні до чого доброго не призвела: жадібна трясовина оточувала його з усіх боків. Урятуватися від неї можна в єдиний спосіб — вийти на тверде, зробивши кілька кроків уперед. Але це означало — зробити останні у своєму житті кроки. Бо там гарчав голодний розлючений ведмідь і він не збирався залишати здобич просто так.

Або поступово вгрузнути в трясовину з головою, або дати себе розірвати і зжерти.

Відчайдушна спроба знайти хоча б невеличкий прохід серед купин обернулася поразкою. Ноги вгрузли ще сильніше, а коли Дмитро спробував повернутися назад, його відразу засмоктало по пояс. Ведмідь боком просувався за ним, навіть спробував таки дістатися до здобичі, але сам ледь не загруз, тому з лютим гарчанням позадкував.

Тепер відстань між людиною і звіром становила приблизно метрів чотири. Ведмідь ревів, витягнувши голову вперед, та подолати ці метри не ризикував: під ним відразу починало хитатися болото.

Кохан закричав на всю силу легенів. Звір замовк від несподіванки, а потім рикнув іще сильніше. Чи то Дмитрові здалося, чи з пащі хижака капала на землю густа біла піна. Він відчайдушно закричав іще сильніше, не знаючи, якого ефекту чекати. Навряд чи ведмідь перелякається, відступить і дасть йому вийти. Але навіть якщо так — Кохан уже не відчував у собі сил ані для бігу, ані взагалі для якої-небудь боротьби.

Можна розвернутися й самому зробити кілька кроків далі в болото, аби трясовина швидше поглинула його в своє бездонне черево. Стоячи на місці, Дмитро загруз у болото вже по самі груди. Якщо поворушитися, процес піде швидше. Ведмідь, ніби розуміючи, що справді втрачає здобич, знову звівся на задні лапи, ревнув і з усієї люті опустився на землю так, що все довкола здригнулося.

І раптом Кохан почув новий і зовсім несподіваний серед боліт звук, який він після чотирьох років війни не сплутає ні з чим. Зовсім поруч ударила автоматна черга, причому вухо розвідника визначило — з темряви стріляв ППШ.

Ведмідь заревів тепер уже від болю, велетенська брилоподібна туша здійнялася дибки, а черга не змовкала. Схоже, той, хто стріляв, вирішив випустити в звіра увесь диск. Так воно й вийшло: автомат захлинувся так само раптово, як і озвався, а ведмідь, рикнувши востаннє, завалився на бік і почав здригатися у конвульсіях.

Із сутінок вийшла людська постать. У Кохана, який іще кілька секунд тому намагався перекричати ведмеже ревіння, враз ніби відібрало мову. Він лише смикнувся назустріч постаті, від цього вгрузнувши майже до пахви.

— Живий там? — крикнув рятівник і, обійшовши ведмежу тушу, відстібнув пасок і кинув Дмитрові один кінець. Побачивши, що стоїть досить далеко, незнайомець обережно зробив два кроки вперед, потім — іще один, і тепер Кохан міг схопитися за ремінь правою рукою. Незнайомець почав тягнути, поволі відступаючи назад. Він так само вгрузав, але там, де він стояв, болото затягувало лише до колін. Кілька ривків — і Дмитро відчув, як твань неохоче звільняє його з обіймів.

Вибравшись на тверде, він мало не кинувся в обійми несподіваному рятівникові, та раптом стримався. Хоча темрява вже остаточно замінила сутінки, зблизька Кохан міг розгледіти не лише обличчя незнайомця, яке, власне, нікого йому не нагадало, а й майорську форму МДБ, у яку той був одягнений.

— Чого став? — коротко запитав майор, піднімаючи з землі автомат, викидаючи відстріляний диск. Кохан мовчав, і незнайомець, підхопивши речовий мішок, розв’язав його, потім поставив на землю, нахилився над ним, покопирсався всередині, витягнув змінний диск і під’єднав його до ППШ. Після цього спокійно затягнув вузол на горловині мішка, автомат закинув за спину дулом донизу. — Мало не зжерли, правда?

Голос цього майора здався Кохану неприродним. Хоча у вухах досі стояло ведмеже ревіння, він відзначив — вимова у нього аж надто правильна. Незважаючи на свою несподівану і вчасну появу, емдебешник відразу насторожив Дмитра.

За кілька років він бачив усяких чекістів, аби порівняти й переконатися: найбільше слід стерегтися не хамуватих лейтенантиків, а ось таких грамотних майорів та полковників із вищими освітами та знанням іноземних мов. Жваві й старанні служаки до, а особливо — під час війни, могли викрити шпигуна лише на тій підставі, що боєць чи молодший командир володіли німецькою. Особливо це проходило на початку, до літа сорок другого року включно, коли радянська армія відступала під ударами та контрударами німців. Потім, коли поразки змінилися частішими перемогами, активність мисливців за шпигунами дещо знизилася. Кохан кілька разів опинявся буквально на межі звинувачення в зраді. Рятувало тільки те, що він служив у фронтовій розвідці. Тому начальство, яке в деяких випадках менше піддавалося паніці, періодично пригальмовувало надмірну активність та пильність особістів.

Ну, і потім — Бригітта. Те, що вона опинилася в тюрмі й піде етапом у табори років на десять як іноземна шпигунка, цілком і повністю на совісті МДБ.

— Ти, я бачу, не дуже радієш…

— З чого? Звісно, я дякую, товаришу майор… Просто все дуже так… несподівано… Офіцер держбезпеки в тайзі, вночі, на болотах…

— Усе поясню пізніше, — майор штовхнув ногою розстріляного ведмедя, спробував навіть витерти брудні чоботи об його шерсть. — Я почув крики, звіряче ревіння і зробив те, що повинен був зробити. Шкуру з нього собі на згадку здирати не будеш?

Питання прозвучало несподівано, Кохан замість відповіді лише мовчки хитнув головою.

— Правильно. Не треба — шкура попсована. Ну, може, ходімо звідси? Тут не дуже зручне місце для розмови.

Перш, ніж піти, Кохан нахилився над ведмедем. Автоматна черга прошила його могутню тушу в двох місцях, але все ж таки вбили звіра кулі, послані в голову. Він торкнувся рукою роззявленої пащі — і ледь устиг висмикнути пальці. Щелепи зімкнулися в останній звірячій агонії.

— Здоровий, гад…

— Здоровий, — погодився майор, закинув речмішок на ліве плече, запитав: — Перекуримо?

— Перекуримо, — погодився Дмитро, раптом усвідомивши — саме цигарки йому зараз не вистачає. У речовому мішку майора знайшлася наполовину скурена пачка «Казбеку», дбайливо вкладена так, аби зберегти «міське» куриво від вологи. Припалили від піднесеної майором запальнички, після чого той повів розмову далі:

— Ти хто і звідки взявся? Ти випадково не з групи, яка кілька днів тому подалася ловити бандитів?

— Ти… ви звідки…

— Я все знаю. В мене робота така. Прізвище моє Кольцов, звуть Павло Андрійович. Після всього навряд чи нам треба бути на «ви». Головне — пам’ятати, в кого яке звання. Правильно?

— Так точно, — Дмитро не поспішав ставати струнко, але майор, здається, цього й не вимагав. До того ж сам він одягнений у цивільне. — Сержант Кохан.

— Колишній сержант?

— Чому — колишній?

— На військовій службі?

— Ніяк ні. Я, гм, приїхав у гості до однополчанина…

— Знаю я про всі ваші гості. Де Гармаш та інші?

Ноги Дмитра підкосилися проти його волі. Він узагалі дивувався, як вони його тримали під час розмови з майором після всіх сьогоднішніх пригод. Особливо — після бігу наввипередки з ведмедем. Ледве встигнувши притулитися спиною до кедра, аби не впасти, Кохан опустився на землю.

— Що таке? Поранений?

— Не знаю… Ніби ні, але чогось ноги не тримають. Ви… ти тут сам, більше нікого немає?

— Я, сержанте Кохан, виконую особливо важливе завдання державного значення. Тому без зайвих запитань. Усе, що можна, я без них скажу, — майор не поспішав сідати. — Так де зараз Гармаш і чому ти окремо від групи? Щось сталося?

— Ми бандитів знайшли, — в темряві Кольцов навряд чи бачив сумну посмішку Дмитра й точно не вловив його іронії. — Чи вони нас. Словом, хтось когось у тайзі надибав.

Кохан почав розповідь не відразу й говорив не все. Звісно, про пошуки золота він промовчав. Бо точно знав — іншої інформації в майора не повинно бути. Решта подій у його трактуванні виглядала так: провідник, який викликався вести добровольців на лови банди, виявився зрадником і привів їх у пастку. Навіщо бандити захопили їх і чому не вбили відразу, він не знає. Чи живі зараз Гармаш та інші, він так само не уявляє. Коротко і ясно.

— Отже, помилки немає і в цих місцях справді переховується Федір Рогожин? — спокійно перепитав майор Кольцов після того, як Дмитро закінчив розповідь.

— Так точно. Павло не вірив до останнього, бо надто вже неймовірні припущення…

— Можеш провести мене назад до тієї заїмки, де переховуються злочинці?

— Уже ніч. Я біг… Боюся збитися з дороги…

— Нічого. Я ж не збився. Не треба сидіти, час дорогий.

— Ти хочеш захопити всіх?

— А чому це тебе дивує? Нас двоє. У мене — автомат, тобі — ось, — майор витяг із мішка ТТ і простягнув Дмитрові. — Ти воював, розвідник, наскільки я знаю. Нас двоє, ми озброєні, можемо застати їх зненацька. Чи в тебе інший план?

Ламати голову над тим, звідки серед тайги раптом опинився майор МДБ і в чому суть отого самого завдання державної ваги, в Кохана не було ніяких сил. Зброя надала йому впевненості. Нехай він не любить емдебешників — але ж навряд чи майор тут по його, Дмитра Кохана, душу. Або по душі його бойових друзів. І потім, на фронті допомога дуже часто приходила з абсолютно несподіваного боку. Тому він підвівся, засунув пістолет у кишеню штанів і першим рушив у напрямку до річки.

Той, хто називав себе майором Кольцовим, поки що не збирався ліквідовувати цього хлопця. Російською той говорив із акцентом, який його батько й дід називали «південноросійським». Кольцов знав — ці люди називають себе українцями, та чомусь більше схилявся до визначення «малороси». Тут не було жодних спроб принизити одну націю перед іншою. Просто він у своєму першому, колишньому житті, звик саме так визначати представників малоросійської нації. Щоправда, так багато за один раз Кольцов їх ніколи не бачив. Тим більше не сподівався зустріти їхні великі поселення в Сибіру.

Дивно: виростаючи й виховуючись на американських вестернах і легендах про Дикий Захід, він, слов’янин за походженням і зовнішністю, поділяв американські переконання стосовно того, що загалом Сибір — це місце, де люди не можуть жити з доброї волі. Туди засилають в основному кримінальних злочинців, які поселяються в тайзі довічно поруч із бурими ведмедями. І він здивувався, коли побачив ціле поселення людей, котрі виїхали в тайгу добровільно. По суті, колонізували її. Щось схоже на історії підкорення Дикого Заходу, які Кольцов іще хлопчиком зачитував до дірок. Батько з часом навіть перестав підсовувати йому книжки російських класиків. Історична батьківщина почала цікавити його згодом.

Коли за це почали платити.

Між іншим, зробив висновок Кольцов, ці «малороси» — люди досить приємні й відверті, хоча наївні і трохи боязкі. Особливо коли доводиться спілкуватися зі співробітником МДБ, колишнього НКДБ, яке ще раніше називалося НКВС. Видно, свого часу червоні чекісти сильно утискали їх, раз вони перебралися аж сюди, в чужу для них глушину. Кольцов розумів їх: жили собі тихо, але безпечно. І тут — одне за одним: спочатку вбивства, потім — міліція, далі — лови бандитів, і нарешті — поява жахливого і всесильного МДБ в його, Кольцова, особі. Мабуть, через те язики в голови сільради та іншого данилівського начальства, включно зі смішним кругловидим дільничним, не трималися на припоні.

Правда, йому або не кажуть головної правди, або, що ймовірніше, її не всі знають. Рогожин шукає тут золото, причому одержимий цією ідеєю давно. А ось цей Павло Гармаш просто заскучав за військовими подвигами, занудився в мирний час, і через те вирішив спіймати Рогожина — чи теж долучився до гурту шукачів скарбів?

Хоча загалом ці обставини поки що мало цікавили «чистильника». Перед ним стояло конкретне завдання: розшукати зниклого агента або його труп. Якщо знайде труп — установити обставини його загибелі та обрубати всі кінці, що вели до нього. При потребі залишити після себе ще кілька трупів, тут «чистильника» ніхто не обмежував. Якщо агент виявиться живим, але зрадником — дізнатися, що він устиг накоїти, встановити масштаб завданої шкоди, ліквідувати агента й так само обірвати всі ниточки довкола нього.

Обставини зникнення агента Кольцов з’ясував. Ситуація, м’яко кажучи, вийшла нестандартна. Зрадником чи подвійним агентом Федора Рогожина назвати нібито й не можна. Але, з іншого боку, він навіть не збирався виконувати завдання і, знайшовши золото, спробує з ним зникнути якомога далі, розчинитися в повітрі. Він достатньо підготований, аби в потрібний момент зникнути назавжди, змінивши ім’я, прізвище, зовнішність, національність, навіть коли дуже сильно захоче — то й стать.

Уже було кілька випадків, коли нацисти під умілими руками хірургів перетворювалися з чоловіків на жінок. Кольцов сам бачив жінку — штурмбанфюрера СС, яка кілька років катувала жінок у концтаборі, а після війни, восени сорок п’ятого, виринула в Швейцарії вже чоловіком. Попалася вона досить скоро і не тому, що її активно шукали чи сама втратила обережність: хірург, котрий міняв їй стать, не надто професійно відпрацював свій щедрий гонорар. У перевертня почалися проблеми зі статевими органами, лікар-чародій зник, біль ставав усе нестерпнішим, навіть почався сепсис. Есесівка здалася американським властям, аби лише її знову зробили жінкою. Ніхто не ризикнув — операція влітала в копієчку, та й фахівців ще пошукати треба. Жінка-садистка того не варта, вирішили органи слідства, й за вироком трибуналу її швиденько й таємно, аби не викликати нездорового ажіотажу, стратили. Правда, в останню мить змилостивилися — Кольцову доручили під виглядом лікаря прийти до перевертня в камеру і зробити смертельну ін’єкцію.

Отже, аналізуючи випадок із Рогожиним, Кольцов дійшов висновку: дії агента з натяжкою, але таки можна прирівняти до зради. Коли так, то залишилося знайти його й ліквідувати, не вимагаючи жодних пояснень та не приймаючи ніяких виправдань. Навіть можливі обіцянки передати частину золота в казну Сполучених Штатів не варто брати до уваги.

Федір Рогожин шукає скарби в тайзі, але де сам Федір Рогожин, не знає ніхто.

Група колишніх полкових розвідників шукає Федора Рогожина. Чи знайдуть малороси при цьому скарб, невідомо. Зате відомо: провідником із групою пішов один із кращих знавців тутешнього краю. Так само не таємниця, в якій саме місцевості Павло Гармаш збирається відшукати бандитів.

Висновок: щоб знайти Федора Рогожина, треба рухатися слідами групи Павла Гармаша. Навичками виживання в лісах «чистильник» володів. У нього була при собі карта району, причому — докладна і великомасштабна, її товаришеві майору пожертвував дільничний із Данилівки. Майорська форма — не найкращий одяг для того, хто на кілька днів занурюється в тайгу, та Кольцова вона цілком влаштовувала. Машину залишив на Прониному хуторі, загнав у сарай на подвір’ї Багрових. У них же розжився нехитрим провіантом. Насправді він міг обходитися мінімумом їжі, коли полював на людей, і полювання вступало в завершальну фазу. За підрахунками Кольцова, група Гармаша випереджала його на добу, максимум — півтори. Скоротити цей розрив можна було в тому разі, коли рухаєшся швидко.

На сліди, що їх залишала на шляху свого просування пошукова група, «чистильник» наштовхнувся досить скоро. Лишалося не збитися з курсу і загадати всі навички з орієнтування в умовах дикої природи.

Зрештою, форма офіцера радянської держбезпеки стала в пригоді навіть у тайзі. Ніхто не ставить зайвих запитань. Це влаштовувало Кольцова. За інших обставин він би не поспішав рятувати кого б там не було від ведмедя, але в даному разі втручання того вартувало. Нарешті він вийшов на реальний слід Федора Рогожина.

Нарешті він виконає завдання.

Правда, передбачається досить багато свідків. І він іще не вирішив, що саме з ними робити.

Сутичка в «кам’яному мішку»

— Раз! — вигукнув Щербатий.

Зрозумівши, що він говорить серйозно і в будь-який момент справді готовий натиснути на спуск, Федір Рогожин розтиснув руку і «вальтер» із брязкотом упав на камінці. Більше нічого з того, що відбувається, ватажок не розумів.

— Два! — лічив далі довготелесий.

Савка Дьоготь глянув на Матвія Багрова. Мисливець ворухнув плечем, ремінь карабіна ковзнув униз і зброя впала йому під ноги. Закусивши губу, Дьоготь міцніше стиснув свою гвинтівку.

— Ти не п’яний часом, кореш? — крикнув він.

— Три! — переможно проголосив Щербатий і пальнув. Куля чиркнула Савку по правиці, пальці розтислися, рушниця випала, а сам Дьоготь, схопившись за глибоку подряпину, кинувся через потічок до схилу.

Тепер стріляв бровастий. Куля збила фонтанчик просто біля Савчиних ніг, і лише тоді він зупинився.

— Сука!

— Я попереджав! — у голосі Щербатого навіть прозвучали нотки вибачення. — А хто з нас сука, давайте просто зараз розбиратися!

— Ти за базаром стеж, баклан!

— Я тебе, Дьоготь, точно заткну назавжди! — Щербатий погрозливо клацнув затвором, досилаючи патрон у патронник. — Стійте так і відповідайте: хто з нас сука, а хто — чесний фраєр! Я знову рахую до трьох! Раз!

— Почекай! — відсторонивши рукою Багрова, Рогожин зробив кілька кроків до берега потоку, але почув наказ:

— Назад! Стояти де стоїш, Федю!

— Ні, чому ж! — це втрутився з-за спини Щербатого Костя Сотник. — Нехай підійде ближче й сам усе пояснить.

— Ти чого там загавкав! — Рогожин, відчувши явну провокацію з його боку, раптово почав утрачати самовладання. — Не знаю, що там між вами вийшло, але ти, Щербатий, у будь-якому разі дурню впоров, послухавши цього лягавого!

— Не скажи, Федю! Він не лягавий, це точно. Даремно ти, Федю, людину лягавим без доказів називаєш. Довести це ще треба, а ти отак, без жодного факту…

— Хай, хай підійде ближче! — не вгавав Сотник, і Гармаш зараз багато дав би за те, щоб побачити вираз його обличчя.

— Підійди, підійди сюди, Федю. Не бійся, бо «раз» я вже порахував, лишилося ще два рази. А я такий, що збитися можу.

Скреготнувши зубами, Рогожин поволі пішов уперед, перебрів потік, проминувши закляклого в воді Дьогтя, і окрик Щербатого зупинив його вже по другий бік потоку, за п’ять метрів од схилу.

Тепер Багров і Дьоготь стояли спинами до Гармаша. Увага довготелесою цілком переключилася на ватажка. А «вальтер», Павлів трофейний «вальтер», лежав на відстані кількох кроків від нього. І сутінки ставали дедалі густішими.

— То як, Федю, я лише на болоті під ведмеже ревіння в штани срати можу? Ти мені ось просто зараз, при всіх це скажи. Повтори, хай люди це ще разок почують.

— О-ось ти про що-о! — Рогожин миролюбно розвів руками. — Ти образився, Щербатий? Так це ж я жартую так, ти ж наче сам жарт підтримав, посміялися всі разом. Вибачитися перед тобою, чи як?

— Чи як. Рижйо знайшли?

— Все правильно. Старлей довів, куди треба. Ніхто нікого не дурить.

— Ага. Отак, значить, — Щербатий кивнув лисою вухатою головою, ніби приймаючи даний факт як незаперечний. — Скажи мені краще, Федю, коли ти придумав мене разом із моїми хлоп’ятами перестріляти, аби золота вам утрьох більше вистачило?

— Чого це ти раптом…

Постріл не дав йому договорити. Щербатий не цілився, куля пройшла над головою, але Рогожин почув її свист.

— Тихо стій! Коли ви з Дьогтем і Мотею про це домовились: до того, як нас на діло підпрягли, чи вже тепер, коли ми за вас усю роботу зробили?

— Це ж яку ти, морда, за нас роботу робив? — не стримався Савка, спровокувавши новий постріл. Цього разу стріляв броватий.

— Чорну роботу, чорну. Для іншої ми не годимося, правда, Федю?

— Послухай мене, тільки добре послухай, — Рогожин уже прорахував ситуацію і зрозумів, що могло статися, чому Щербатий раптово налаштувався проти нього, а головне — хто доклав до цього зусиль. — Проти вас ніхто ніколи нічого не…

Ці переговори могли затягнутися, але рано чи пізно все стало б на свої місця. Гармаш бачив — вони з Костею й без того вигравали час через плутанину в рядах супротивника. Дозволяти ворогу з’ясовувати всі обставини, через які виникло фатальне непорозуміння, в жодному разі не можна. «Вальтер» муляв Павлові очі. Більш слушного моменту, ніж тепер, годі було чекати.

Відштовхнувшись ногами від землі, Гармаш у стрибку здолав відстань до пістолета. Упавши, підхопив зброю, миттю перекотився, двічі стрельнувши в русі. Найближче до нього стояв Багров. Поки він устиг зрозуміти, що трапилось, і розвернутися на шум, одна з випущених куль уже вжалила його в ногу вище коліна.

Щойно Павло кинувся до зброї, Сотник щосили закричав: «ВОГО-О-ОНЬ!!!», налетів ззаду на Щербатого, штовхнув його плечем у спину. Падаючи зі схилу вниз, той автоматично вистрілив, і сліпа куля мало не зачепила Рогожина, який кинувся на нього.

Своєю чергою Федір сприйняв колотнечу позад себе за спробу когось із його товаришів відволікти увагу на себе, аби дати йому можливість перейти в атаку. Довготелеса незграбна постать звалилася просто під ноги. Рогожин навалився зверху, намагаючись обеззброїти Щербатого, і тут почув крик Дьогтя:

— Федю! Не там! Не там! Тікає!

Над ним знову гаркнув постріл. Це броватий відкрив безладний вогонь по Сотнику, який тим часом зістрибнув зі схилу, впав, але швидко підхопився й погнав через потік до Гармаша, тримаючись ближче до краю міжгір’я, попід стіною.

— СЮДИ! ПРИКРИЮ! — гукнув Павло і, ставши на одне коліно, прицілився у броватого. Дві перші кулі пройшли повз, від третьої той сам заховався, припинивши обстріл Сотника й залігши за каменем. Савка кинувся до своєї рушниці, але куля Гармаша, хоч і не влучила в нього, зате змусила впасти в потік.

— Бігом! Бігом! — підганяв Павло, звівшись на рівні ноги й відступаючи в єдиний можливий бік — до халупи. Поки Рогожин і Щербатий вовтузилися «купою малою», а інші не прийшли толком до тями, можна було не чекати серйозних дій з боку ошелешеного супротивника. Поки що час працював на Павла з Костею. Дочекавшись, коли Сотник добіжить до вкриття, Гармаш пропустив його поперед себе всередину халупки, а потім сам забіг туди.

І вчасно: нарешті оговтавшись і розібравшись, що до чого, Щербатий звівся на рівні ноги і, не особливо дбаючи по прикриття, почав посилати в бік халупи кулю за кулею. Зайнявши позицію біля єдиного маленького віконечка, котре більше нагадувало бійницю, Гармаш старанно прицілився крізь нього, та трохи почекав із пострілом: Рогожин зіштовхнув довготелесого з лінії вогню.

Тим часом броватий за каменем уже освоїв свою позицію й почав обстрілювати сховок розвідників. Кулі цмокалися в стіни, одна залетіла у віконце, свиснувши в Гармаша над вухом, і він відсунувся — бандит почав пристрілюватися. Скориставшись нагодою, Дьоготь таки дотягнувся до своєї рушниці, підхопив її і під прикриттям броватого нарешті заховався за величенький валун поруч із ним. Рогожин із Щербатим так само перемістилися в укриття. Останнім дошкандибав Багров, підхопивши на ходу однією рукою за ремінь карабін ватажка, що сиротливо валявся біля потоку, іншою він волочив свій карабін. Попри все якимось дивом вдалося вберегти зброю від води.

Розосередившись по схилу за камінням, усі п’ятеро взяли халупу на приціл. Побачивши, як у дверній проймі майнула постать Гармаша, вони дали недружний залп, далі почали поливати прихисток розвідників кулями без жодної команди, просто виливали на Павла і Костя злість. Та Рогожин вчасно оговтався, коротко наказав припинити вогонь і обережно висунувся з-за каменя.

Постріл.

Куля відбила кам’яний сколок просто біля його обличчя, та ватажок, заховавшись і перезарядивши карабін, і далі заборонив відкривати вогонь. Коротка сутичка припинилася так само раптово, як почалася.

— Гей, ви, там! — на всю силу легенів гукнув Рогожин. — У вас же там воювати немає чим! Там кожному по патрону лишилося, правда? Чули, старлею? Даю вам хвилину на те, аби подумати й самим застрелитися, по черзі!

— А не мало? — долинуло після короткої паузи.

— Добре, даю три! Ви заслужили! Е, старлею, я пишаюсь вами! А батьківщина — так точно, почули? Ми всім перекажемо, як ви достойно помирали!

— ЗАКРИЙ ХАЙЛО! — тепер кричав Сотник.

Знову постріл, ніби у відповідь на образу.

— Думайте! Більше шансів у вас немає! — попередив Рогожин.

Годинник на руці Рогожина не розбився. Секундна стрілка бадьоро бігала по колу. Дочекавшись, поки вона добіжить до позначки «12», ватажок почав відлік. Милостиво подарував розвідникам кілька зайвих секунд.

Витягнувши обойму з «вальтера», Гармаш ударом долоні знову загнав її назад і підняв погляд на Сотника, який смикав руками, марно намагаючись звільнитися від пут самотужки.

— Бреше Федя. Тут три патрони.

— Значить, когось із собою заберемо. Зроби щось, Пашо, не сиди!

Нарешті роззирнувшись довкола, Гармаш побачив у дальньому кутку невеличку купу якихось предметів. Один був схожий на саморобне сито, всередині лежав заіржавілий тесак. Та, незважаючи на іржу, лезо виявилося цілком придатним для того, щоб розрізати мотузку.

— І що далі?

— А як ти думаєш? У штикову атаку підемо чи підпустимо їх до себе по черзі. Їх більше, зате тільки-но почнуть вилазити з-за своїх укриттів, стануть, як на долоні, — Сотник говорив спокійно, ніби вже не минула одна хвилина із трьох, виділених на роздуми.

— Якщо дуже економити набої, трьох справді спробуємо покласти. Правда, як кинуться всі разом, нічого з цього не вийде. Тим більше бачиш — уже зовсім темно.

— Ну, не зовсім…

Над Ведмежою головою яскраво, ніби на замовлення, світив повний місяць.

— А, все одно це ненадовго. Оцим, — Гармаш покрутив у руці тесак, — у рукопашній когось завалити можна. Я б на себе Федьку взяв.

— Тоді поділися зброєю, — Сотник кивнув на пістолет. — Я, поки Щербатого не вхайдокаю, сам помирати не збираюся.

За підрахунками Павла, потроху спливала друга хвилина.

— Глянь, може там іще один ножик знайдеться. Я поки вихід потримаю.

Кость швидко розкидав мотлох у кутку, присів, помацав рукою землю, повернувся до Гармаша:

— Тут брезент. Прикопаний, та не глибоко.

— Що там? Списи та шаблі?

Замість відповіді Сотник швидко помацав у мотлоху, брязнувши чимось металевим, промовив чомусь пошепки: «Лопата», і почав копати. Працював швидко, вже за кілька секунд тягнув брезентовий згорток до себе. Знову мотузка. Видно, у згортку щось цінне, раз його обмотали так дбайливо.

— Ніж! Бігом!

— Що?

— Ножа сюди!

Ще кілька вправних рухів — і мотузок перетято. Розгорнувши брезент, Сотник якимось дивним голосом промовив:

— Пашо… Так не буває…

Тоненька секундна стрілка зробила третє коло по циферблату.

— Е, старлею, ви там як? Усе, зливайте воду! Три хвилини!

Замість відповіді пролунав пістолетний постріл. Майже відразу, після короткої паузи — другий. Знову запала тиша, лише звідкись із ночі далеко-далеко каркнув крук. Багров сплюнув і тричі перехрестився.

— Нечиста сила, щоб її…

— Як думаєш, вони там справді себе… того? — Дьоготь штовхнув Рогожина ліктем.

— Нічого я не думаю. Стріляли не в наш бік. Або в стіни чи в стелю, або справді кожен у себе по черзі, — Рогожин потер заросле густою щетиною підборіддя. — Мотю, як нога?

— Терпимо. Ти давай уже щось вирішуй, бо набридла вся ця каруселя.

— Почекаємо ще пару хвилин. Перекуримо. Якщо просто так стріляли, аби нас знову поморочити, то нікуди не вийдуть. Тут вихід один — ось, — він кивнув у бік ущелини. — Повз нас не пройдуть. Чекаємо, потім потроху будемо рухатися туди, подивимося…

— Не зарано, Федю? Суки справді хитрі, — озвався Щербатий. — Бач, мало не порвали один одного через них… У-у, шкури поздираю!

— Не гуди. При будь-якому розкладі в них стріляти нічим. Сиди. Кури.

У темряві на протилежному боці міжгір’я серед каміння заблимали червоні вогники.

— Перекур у них. Не поспішають, — зробив висновок Сотник.

— Зараз би цигарку, е-ех-х! — Гармаш прицмокнув губами, наче зображував, як їстиме цукерку. — Ти не захопив із собою курива?

— Не смішно.

— Слухай, я за всім цим тебе забув запитати: як там наші? Усі цілі?

— Щербатий наказав не чіпати, поки ми не повернемося. Щойно ви пішли, він розпорядився нас усіх постріляти. Довелося терміново щось робити…

— Я чогось подібного боявся. Гаразд, Костю. Подробиці потім, тепер повоюємо трошки. А цікаво, раз покійні господарі так про нас потурбувалися, може, десь тютюнцю прикопали?

Посеред халупки на брезенті лежали чотири ручні гвинтівки. Перед тим, як замотати зброю в брезент і заховати, її старанно й густо змастили, а потім кожну гвинтівку окремо загорнули ще й у мішковину. Зброя була старого зразка — дві берданки 1870 року випуску і дві трьохлінійки Мосіна. Змащені частини блищали навіть при місячному світлі, яке пробивалося в середину халупи через віконце і розчахнуті двері. Окремо знайшовся запас патронів.

— Не казна-що, але ж це все стріляє, — Сотник узяв одну трьохлінійку, обтер її рядниною, аби руки не ковзали по мастилу, відтягнув затвор, зарядив гвинтівку і запитально глянув на Гармаша: — Як там на заняттях учили? Магазинна гвинтівка системи Мосіна, калібр сім-шістдесят два міліметри, під патрон бездимного пороху. Давали по одній на двох — і вперед, на танки… Що скажеш? Не розірветься в руках?

— Повинно стріляти, Костю. Ще толком не ясно, хто такий цей майор Нелюбов і чого він сюди поперся. Але що він військовий, справжній майор — це вже точно. Бач, сам до Господа Бога з докладом зібрався, а про зброю он як подбав. Так тільки вояки мислять, ніхто більше, — Гармаш теж узяв більш знайому трьохлінійку, вставив магазин, клацнув затвором, критично оглянув боєкомплект. — Надовго не вистачить.

— Які не є, а все зуби. Кусатися можемо. Тримай вікно, я двері. Бо дивись, оно вже лізуть.

— Повірили, що ми таки застрелилися?

— Чорт його знає… У що б вони не повірили, перевірити мусять. Бач, мабуть, не до кінця вірять — усі гуртом пруться.

Справді, зі своїх сховків обережно, один за одним, висовувалися супротивники. Зі свого місця обложені не могли роздивитися, хто є хто. Серед усіх лише Щербатий вирізнявся своєю фігурою.

— Довгий — мій, — одними губами прошепотів Сотник, залігши на живіт і взявши мішень на приціл.

— Кого б не підстрелили — все на одного менше, — так само тихо відповів Гармаш, але тут же зачепився поглядом за постать, що скрадалася, кульгаючи. Багров, не інакше. До нього в Павла був особливий рахунок, тому, обережно висунувши з віконечка дуло незграбної трьохлінійки, теж старанно прицілився. — Вогонь без сигналу. Тільки останній перейде потік — смали.

П’ятірка напасників на ходу розосередилася, утворивши півколо. Тримаючи зброю напереваги, вони насувалися на халупку, ступаючи обережно. Та чим ближче підходили до неї, тим безпечнішими ставали їхні рухи. Щербатий навіть розігнувся й опустив карабін дулом униз.

Ось Багров, який рухався на крок позаду інших, нарешті перебрів потік.

Умощуючись зручніше біля дверей, Сотник поворушився, аби міцніше вперти лікоть у землю.

Боковим зором уловивши якийсь рух у темряві халупи, Рогожин іще не зрозумів, що відбувається, та інстинктивно кинувся на землю з криком:

— ЛЯГАЙ!

Його крик злився з дуетом пострілів. Скрикнувши, махнувши в повітрі незграбними руками і впустивши карабін, завалився Щербатий. Багров випередив призначену йому кулю лише на крихітну частку секунди: вона могла влучити в груди, але чиркнула по лівому плечу, вирвавши жмутик із фуфайки. У відповідь заляскали постріли: Савка Дьоготь із броватим били, не цілячись, посилаючи кулі купно у дверну пройму халабуди. Звідти пролунав іще один залп, та обложені тепер не змогли настільки добре прицілитися. Бандити почули свист куль зовсім близько, але жодна з них не завдала шкоди.

Рогожин відразу зрозумів невигідність їхньої позиції. Сушити голову над тим, звідки в його недавніх полонених узялася зброя, зараз не було коли. Відстрілюючись, він скомандував:

— Назад! Назад усі! — і сам відступив до потоку першим. За ним покульгав Багров.

Дьоготь із броватим залягли, прикриваючи їхній відхід, а потім і собі почали задкувати. З халупи стріляли нечасто, видно, економили патрони.

Атака захлинулася. Коли всі повернулися в укриття, лишивши Щербатого лежати на полі бою, Багров люто виматюкався й визвірився на Рогожина:

— Чим це вони стріляють, Федю? Два патрони, кажеш?

— Ти ж сам бачив — при них нічого більше не було!

— Бачив! Не інакше в тій халабуді щось знайшли! Подивитися треба було спочатку, а потім уже…

— Коли — потім? Нас самих Щербатий мало не постріляв, дурню!

— А ти старших людей не собач, сцикун безбожний! Від мене вже два рази кулю Господь відвернув!

— Коли ти такий богобоязкий — чого за це діло взявся? Хіба жадібність — не смертний гріх?

— Ану, цитьте обоє! — гаркнув Дьоготь. — Яка тепер, у сраку, різниця — гріх, не гріх, де вони стволи взяли, де не брали! В них є чим стріляти, і тепер просто так їх не взяти! Думай щось, Федю, думай! Ти ж у нас мозок, мать твою!

Рогожин закусив губу. Дьоготь правий, хоч як не хотілося це визнавати. Тепер їх четверо проти двох, чисельна перевага нібито за ними, але…

— Їх четверо. Одного поранено, вважай — півлюдини, — розмірковував Сотник.

— Як я промазав, чор-рт! — Гармаш роздратовано стукнув кулаком по прикладу.

— Нічого, тепер розумніші будуть.

— Це погано, Костю, коли ворог розумний.

— Більше лобових атак не буде, це ясно. Фактично виходить — троє проти двох. Із усіх лише Рогожина з Багровим треба серйозно стерегтися. Але що вони можуть придумати в цій ситуації?

— Хай в обох розуму сила, ніколи не вирахують, скільки в нас зброї і скільки набоїв.

— Правильно, Пашо. Як ця наша хатка в плані обороноздатності?

— Не встиг роздивитися. І зараз ми нічого до пуття не дізнаємося, хіба що зранку.

— Доживемо до ранку?

— Куди дінемося? їм же треба придумати, як нас звідси викурити. На це ніч піде, зуб даю. Гранат у них нема, «катюш» та вогнеметів — так само, про артилерію я вже взагалі мовчу. Вранці спробуємо прорватися.

— Не поспішай. Міжгір’я прострілюється добре і з цього, і з того боку. Вони можуть узяти нас в облогу й тримати, скільки заманеться. Куди їм поспішати? Двох людей із гвинтівками досить, аби тримати нас подалі від ущелини. Вхід і вихід сюди один, більше нема. Тим часом хтось із них устигне повернутися на заїмку, добити наших, забрати решту своїх. Стане їх семеро проти нас двох. Тут і в атаку можна йти.

— А хто піде? Рогожин їм накаже? Це ж не солдати, Костю. З ким маємо справу? Двоє дезертирів, які ховалися від війни. Так їм і тут війна не потрібна. Одне діло — переслідувати нас, в’язати сонних, а потім стріляти беззбройних та безпорадних. Ми огризаємося, в кожного з них влучити можемо. Вони ліпше на ватажка свого зброю наставлять, аніж на нас в атаку підуть. Згоден?

— Може, й так…

— Ти хіба на фронті таких кадрів мало бачив? Поїхали далі: лишаються блатні, троє. З них лише отой, з бровами, наче в лося, з Рогожиним-старшим водився, тому відкрита збройна сутичка для нього не новина. Цей, котрий Дьоготь, може тихцем у спину стрельнути чи ножиком ударити. Він так само не боєць, як і той, хто зі Щербатим у тайзі людське м’ясо їв. Ну, проти кого воювати?

— Багров і Рогожин.

— Правильно. Наш набожний провідник стріляє добре. Казали, білку в око бив, хоча в цих краях таке визначення досить поширене.

— Як у наших рибалок — щуку на вудочку.

— Во-во, Костику, щось таке. Але даремно люди не балакають, стріляє він напевно добре. До того ж чоловік він не такий простий, як уся ця братія. Ну а про Рогожина в мене думка склалася ще до того, як я його сам на очі побачив. Де він усі ці десять років жив і що робив — не знаю. Сволота рідкісна, татова він дитина. І при тому точно не бандит, не кримінальник. Поведінка в нього… не наша якась. Розумієш, про що я?

— Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками — так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…

— Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:

— Старлею, чуєш мене? Повоювали — досить! Виходь на переговори!

— Бачиш, а ти кажеш, — зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:

— Тобі треба — ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!

— Боїшся?

— А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же — бабах!

— Тобі й без того гаплик!

— Для чого тоді переговори?

— Виходь, не бійся!

— Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!

— І я повинен вірити?

— У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін — значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?

Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:

— Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!

— Ти б порушив? Тільки чесно?

— Чесно? Тільки б побачив тебе — вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!

Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.

— Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? — Гармаш скреготнув зубами. — Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.

— Так стріляй, — байдуже відповів Сотник.

Обидва вони знали — ніякого пострілу не буде.

Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.

— Переговори, старлею!

— Та кажи вже, чуємо тебе!

— Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно — жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.

— А ви не впрієте в нас цілитися?

— Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею — на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть — поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?

— Тобі — вірю, Федю. Наче рідному.

— Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід — лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець — звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?

— Не зовсім.

— Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.

— Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?

— Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?

— Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.

— Це все?

— Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше — давай, спробуй.

Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні — клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.

— Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, — буркнув Сотник.

— У тебе є інші варіанти?

— Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.

— Він це вміє…

— Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…

— Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?

— Він знає, що кінцевий пункт для нас — гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий — розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?

— А, — Сотник махнув рукою. — Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде — повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить, терзається сумнівами, а я масла у вогонь підливаю. Знаєш, чого я найбільше боявся?

— Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?

— Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично — Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, — Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. — Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.

Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі — зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.

Саме тому після переходу через болото й переправи через річку розвідники вже не потребували далі провідника й могли обійтися своїми силами. Костя Сотник прорахував маршрут наперед, сидячи перед картою з лінійкою та олівцем.

— Ти ж не знав, як знайти прохід у горі і що взагалі означають оті натяки на захід сонця?

— Але ж усі погодилися — місце, яке ми назвали «золотим дном», було десь біля гори. Причому не на відкритому місці, інакше золото давно б уже знайшли. Тому логічно припустити, що десь є ущелина. І не просто «десь», а в цілком конкретному місці: той, хто прийде по золото, повинен стояти обличчям до Ведмежої голови. Перед нею, трошки збоку, та в жодному разі не за нею. Ось така нескладна арифметика. Ми шукали ущелину — і ми її знайшли. Просто. Марудно трохи, і все ж таки просто. Тихо! — Сотник раптом підняв руку і знову за звичкою стишив голос. — Дивись туди! Починається…

На схилі справді відбувався якийсь рух. Обережно, одна за одною, до ущелини посунули дві темні напівзігнуті постаті. Не стримавшись, Гармаш загнав патрон у патронник і, практично не цілячись, вистрелив у переднього. Постать зігнулася ще нижче й тепер пересувалася по-собачому. Сотник теж вистрелив, намагаючись усе ж таки зловити ворога на приціл, та куля все одно пройшла повз.

У відповідь із-за каменів гримнув дружний залп, ще один, ще. До них долучилася третя гвинтівка. Кулі заклацали над головами, розвідники відсунулися всередину халупи. Тим часом перша постать успішно досягла ущелини, й постріли почулися вже звідти. Так, прикриваючи один одного, всі четверо бандитів по черзі зникли в ущелині. Видно, останнім ішов Рогожин, бо розвідники почули його голос:

— Постережете заодно наше золото, старлею! Можете його жерти! Скільки зжерете — все ваше! Вдавіться ним, недоумки!

Гармаш послав слідом за ним ще одну кулю, а коли остання постать зникла в ущелині, зітхнув:

— Знову він правий, Костю.

— Ти до чого це зараз сказав?

— Ні до чого. Не будемо ми давитися золотом. Тиждень на самій воді — як, витримаємо?

— А якщо Кохан не добереться до людей?

— Ти вже аж так далеко заглядаєш? Тут би ранку дочекатися…

Ранок обложених

Ніч тягнулася дуже довго.

Годинників ні в кого з них не було. Обговорювати своє становище обом скоро набридло. Тому якийсь час вони просто мовчали, стежачи за виходом із ущелини й слухаючи дзюрчання потоку в нічній тиші. Потім Гармаш запропонував спати по черзі. Вони трошки посперечалися, кому лягти першим, а потім Сотник вирішив це питання просто: взяв патрон, завів руки за спину, там переклав його кілька разів із однієї долоні в іншу, потім витягнув стиснуті кулаки з-за спини. Павло не вгадав — патрон Костя тримав у правій руці. Тому він заліз у куток халупи, і йому ніби вдалося трошки поспати — після сповненого подій дня напруженість хоч важко, та все ж таки відпустила. Вночі Сотник розбудив його, і Павло вартував аж до сходу сонця. Ранком спати вже зовсім не хотілося, зате дуже кортіло, аби просто зараз бандити повторили атаку.

Вони знали, що найбільше сил забирає в подібній ситуації не битва, а її тривале очікування.

Коли зовсім розвиднілося, Павло розбуркав Костю, і вони нарешті оглянули свій сховок. Халупа виявилася справді невеличкою, квадратною, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Вочевидь вона призначалася під тимчасове житло, навіть не житло, а скоріше місце, де можна сховатися від вітру й дощу. Згодом люди не лише поселилися тут на довший час, а й прожили на земляній підлозі свої останні дні.

Стіни були зроблені з товстих соснових та кедрових гілок, складених у кілька шарів і ніби переплетених між собою. Опори будівельники вкопали в землю досить міцно. До того ж їх, певно, закріпили ще й камінням. Як люди тут грілися, тепер уже не можна зрозуміти. Зате чим вони займалися, нові мешканці халупи могли собі уявити.

Судячи з купи обладнання, тут пробували мити золото. Обшукавши всю халупу, розвідники не знайшли ані захованого золотого піску, ані самородків. Зате серед старательського обладнання знайшли старий шкіряний військовий підсумок. У ньому лежав зошит із списаними дрібним почерком сторінками. Частину його займали пронумеровані записи, частину — якісь креслення та викладки. Загалом зошит досить добре зберігся, з чого Гармаш зробив висновок: той, хто його ховав, дуже хотів, аби записи вціліли якомога довше.

Вони датувалися тисяча дев’ятсот одинадцятим роком. Люди прийшли сюди й померли тут тридцять п’ять років тому.

Лише тридцять п’ять.

Або аж тридцять п’ять.

Відносно недавно — чи дуже давно.

Нічого їстівного Павло і Костя в халупі не знайшли. Замість сніданку вони взяли іржаву лопату, і поки Гармаш тримав на прицілі вихід із ущелини, Сотник закопав напівзотлілий труп. Тіло Щербатого вони вирішили не чіпати, лише відтягли його ближче до гори. В кишенях знайшли худенький кисет із махоркою, газетний папір, запасні патрони для гвинтівки. Тепер у них було досить зброї, запас набоїв, трошки курива. Аби економити його, вирішили курити одну цигарку на двох і по можливості не часто. Перша допомогла — відбила відчуття голоду.

Золотом хлопці за цілий ранок так і не поцікавилися. Лише Гармаш, пройшовшись уздовж потоку, знайшов один невеличкий неправильної форми самородок, але там його й залишив. Про скарби зараз не думалося.

Близько до ущелини вони поки що вирішили не підходити. Трималися так, аби випадково не потрапити на лінію вогню. Не виключено, що біля виходу затаївся хтось і чекає, поки бранці втратять обережність і вийдуть просто під приціл. Таким чином, безпечно було ходити лише на тих десяти метрах, котрі відділяли халупу від краю потоку.

Скидалося на те, що бандити вирішили заморити Павла з Костею в міжгір’ї голодом.

Сонце вже піднялося, новий травневий день уступив у свої повноцінні права. Над Ведмежою головою час від часу пролітали птахи. Пливли блакитним небом білі хмари, великі й маленькі. Дзюрчання потоку вже не здавалося веселим — Гармаш зрозумів, що до вечора буде готовий на що завгодно, аби цей звук перестав ґвалтувати його вуха. І тут же відчув: він, особисто він, старший лейтенант Павло Гармаш, не готовий витримати тривалу облогу в цьому кам’яному мішку, нехай і повному золота.

Ближче до полудня обложені таки ризикнули промацати супротивника і, прикриваючи один одного, рушили через потік. Щойно Сотник, який рухався на два кроки попереду, порівнявся з ущелиною, як звідти гримнув самотній постріл. Кость упав у воду, Павло зі свого місця двічі стрельнув у відповідь, але навіть не сподівався в когось влучити. На мить погляд уловив тінь, що майнула від краю ущелини вглиб. Більше не стріляли, Сотник із матюками підвівся. Вилазка не вдалася. Причому той, хто стріляв у них, зовсім не збирався цілитися. Досить лише попередити: за вашими пересуваннями стежать, не підходьте. Ані Кость, ані Павло не могли сказати один одному, як надовго вистачить у тих, то їх обложив, терпцю для сидіння в засідці. Але точно знали — всередину бандити першими не полізуть.

Після невдалої вилазки Сотник скоріше з принципу, аніж справді сподіваючись у такий спосіб вибратися з полону, спробував знайти спосіб залізти на гору по стрімкій стіні. Пострибавши біля неї, повернувся до Гармаша й картинно розвів руками — мовляв, нічого не вийде. Той знизав плечима, не знаючи, що на це сказати другові.

Пополудні розвідники знову спробували поспати по черзі. Так само розіграли кулю, і Гармаш знову не вгадав. Тому зайшов у халупу, вмостився на холодній підлозі, та заснути не зміг. Розгорнув знайдений зошит, спробував розібрати записи, та літери застрибали перед очима в шаленому танку. Міцно заплющивши очі, Павло знову спробував заснути.

Довкола нічого не відбувалося.

Тільки тиша, змішана із дзюрчанням потоку.

Тиша і дзюрчання.

Знову десь над головою каркнув крук.

Починало поволі дзвеніти у вухах. Дзвін ставав сильнішим, іще сильнішим, ще, ще…

І раптом до дзвону додалося щось інше.

Гармаш підхопився, дослухаючись, потім вискочив із халупи. Сотник так само стояв, витягнувши шию і нашорошивши вуха. Обом не можуть ввижатися одні й ті ж самі звуки. Здається… чи не здається… десь стріляють.

А потім — потім до їхнього слуху долинули голоси. Вірніше, не голоси — один голос. Він звучав спочатку нерозбірливо, потім — чіткіше, ще чіткіше, і нарешті з ущелини на схил вийшла постать. Вона махала руками, тримаючи в правиці гвинтівку, і викрикувала, наче промовляла заклинання:

— Ой, мамо! Люблю Гриця! Гриць! На конику! Вертиться! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! СВОЇ! В ГРИЦЯ! ШАПКА! ДО ЛИЦЯ!

До них спускався Гриша Коломієць. Цілий, нехай із розбитим обличчям, але попри все живий, він стрибнув у потік. Гармаш і Сотник, ще не вірячи своїм очам, стояли на місці. А з ущелини вийшов із переможними криком Кохан, так само озброєний.

Далі за ним з’явився Федір Рогожин. Зброї в нього не було, руки тримав за спиною. Здається, його хтось зв’язав. Замикав дивну процесію не менш дивний незнайомець.

Тримаючи перед собою напереваги автомат ППШ, конвоюючи Рогожина, з ущелини вийшов чоловік у військовій формі. Коли він наблизився, зі свого місця Гармаш міг розгледіти його краще. І зрозумів: людину саме в цій формі він менше з все сподівався тут побачити.

До них наближався майор державної безпеки.

Запальничка

Нецікаво все виходило. Якось надто просто і буденно, тому й працював «чистильник» без вогника, без свого звичайного запалу. Поки що розвиток подій відбувався передбачено, і через те він нудився.

Заскочити зненацька трьох бандитів на заїмці і просто на місці розстріляти їх виявилося зовсім нескладно. Вони навіть писнути не встигли.

Одного Кохан дістав пістолетною кулею, двох інших людина з документами на ім’я майора Кольцова скосила однією короткою автоматною чергою. Трупи там же, біля заїмки, й залишили. Витягли, поскладали біля будиночка. Вирішили розібратися з ними, коли повернуться, тут іще двох виручати треба.

Пораненого в ногу Бражника вирішили залишити тут. Усі планували повернутися ще сьогодні, особисті речі майор та розвідники залишили на нього, з собою взяли тільки зброю. Йтимуть без нічого, бо рухатися треба чимшвидше — ось іще одна причина, через яку Юрка залишили, за висловом Коломійця, в тилу. Щоправда, виявилося — ніхто з розвідників дороги не знає. Не страшно: Ведмежа голова зазначена на карті, Кольцов разом із хлопцями визначив напрямок руху, і вони відразу задали темп. Вийшли поночі, схід сонця застав їх у дорозі, а вже ближче до полудня вони по черзі видивлялися на підніжжя Ведмежої голови в бінокль, який прихопив із собою запасливий Коломієць.

Свою появу в тайзі Кольцов пояснив розвідникам у двох словах, і вони, здається, повірили. Причому «чистильник» справді говорив майже чисту правду. Змовчав лише, що знає про золото, і, звичайно, про те, хто він сам і звідки насправді. Попередив докладніші розпитування прозорим натяком на особливу секретність усієї операції загалом і його місії — зокрема. Розвідники проковтнули й це. Тут усі звикли до особливого статусу працівників держбезпеки, тому не особливо допитувалися. Краще не знати, що в надрах того МДБ робиться. Тим більше, майор Кольцов так вчасно нагодився… Словом, розвідники, як помітим «чистильник», ставилися до його майорської форми обережно, та все ж таки довіряли офіцерові державної безпеки.

Це добре.

Коли серед чотирьох чоловіків, котрі розкладали вгонь біля підніжжя гори, Кольцов упізнав Рогожина, вперше за багато днів зітхнув спокійно. Йому набридла ця велика пригода, набридли комарі й болота, набридли малороси, чи як вони там — українці з їхньою метушнею, набрид увесь Західний Сибір, остогидла вся Росія, нехай тут поховані його давні предки, та й загалом Радянський Союз із його непередбачуваністю починав стомлювати й тиснути на мозок.

Лишається виконати завдання — ліквідувати Федора Рогожина як зрадника. Можна це зробити просто на очах у розвідників, але ж тоді доведеться пояснювати, чому небезпечний іноземний агент-диверсант не доставлений «куди треба». Списати все на випадковий постріл, на запобігання спробі втечі? Надто складно, та й перед ким тут спектаклі розігрувати? Простіше покласти тут усіх поруч, на одну купу. Ваших, наших, ворогів, друзів, українців, росіян, офіцерів, сержантів, кримінальних злочинців, дезертирів — усіх разом із Рогожиним, найбільш азартним із усіх шукачів скарбів.

Приймаючи таке рішення, майор Кольцов навіть не уявляв, як усе закрутиться за якихось кілька хвилин. Він раптово втратив контроль над подіями, тому довелося поки що вичікувати слушного моменту й дати цим подіям хоча б чимось завершитися.

Між тим, нічого особливого не сталося. Просто Кохан із Коломійцем швидко розробили і ще швидше здійснили план нападу на ворога. «Чистильнику» залишилося взяти в ньому посильну участь, сподіваючись, що розвідники застрелять Рогожина в сутичці, тим самим зробивши за нього його роботу і, між іншим, урятувавши собі життя. Адже лише в цьому випадку він зможе без зайвих пояснень, а головне — без зайвих трупів, щезнути, не залишивши жодних слідів свого перебування. Про таємничого майора, котрий вчасно нагодився і всіх порятував, українці точно ніде патякати не стануть. Не в їхніх інтересах.

Та Кольцов і тут недооцінив розвідників. Наскочивши на бандитів зненацька, Кохан із Коломійцем у короткій сутичці впоралися з двома противниками. Третій, як потім стало ясно — той самий зрадник-провідник, почав відстрілюватися, тож майор накрив його чергою з автомата, вбивши наповал. Поки він займався провідником, розвідники виконали звичне для себе завдання: захопили останнього, головного ворога живим. Коли він поцікавився, де ж Федір, на голові в того вже сидів Кохан, а Коломієць міцно стягував руки полоненого своїм шкіряним паском.

Зустрівшись очима з полоненим Рогожиним, «чистильник» не прочитав у них страху. Вони раніше бачились епізодично, та й знайомими не були. Всі агенти, в тому числі Рогожин, знали про «чистильника» досить, щоб уникати з ним близьких контактів без потреби. У мовчазному погляді мисливця за золотом читалася лише досада — поява посланця «звідти» лише зіпсувала йому таку вірну, здобуту за очками перемогу.

Що ж, доведеться повертатися тепер до наперед продуманого плану дій. Ось тільки майор Кольцов і досі не був готовий просто тут, на місці, розстріляти обох розвідників і Рогожина разом із ними.

Нічого.

Він зробить це дуже скоро. Нехай поки що українські хлопці тішаться зі своєї перемоги.

Почекавши, поки друзі накричаться від радощів, Павло нарешті відрекомендувався старшому за званням, як належить:

— Старший лейтенант Гармаш!

— Майор Кольцов! — козирнув офіцер, озирнувся на Рогожина, що далі мовчки дивися кудись убік, знову повернув голову, і тепер Павло нарешті звернув увагу на дивовижно блакитні очі цього емдебешника, який чортзна-звідки взявся, але ж узявся аж надто вчасно. Хотів одразу про це запитати, але майор випередив його: — Що у вас тут відбувається, можете до пуття доповісти?

— Ніби малесенька війна, товаришу майор, — Павло раптом чітко усвідомив — цей несподіваний рятівник у формі офіцера державної безпеки стоїть просто посередині унікального родовища золота, і щойно він це зрозуміє, в нього відразу виникне маса інших питань. Причому як відповідь, так і ухиляння від неї може коштувати кожному з шукачів скарбів життя. Без перебільшення, саме так. Не важливо, що спільними зусиллями ліквідована небезпечна банда. Приховувати від держави родовище золота, тим більше — спроба самостійно розвідати його і скористатися ним для особистих потреб, та ще в повоєнний час, коли радянська держава особливо гостро відчуває потребу в золоті — все це не лише в комплексі, а й по кожному окремому пункту тягне на вищу міру покарання. До того ж, рано чи пізно органи слідства дізнаються про намір покласти це золото на потреби створення в Сибіру чогось на зразок маленької української держави. А це вже державна зрада, заколот, підготовка замаху на товариша Сталіна, плюс до всього — націоналізм… Не зарахуються вам, старший лейтенанте Гармаш, ваші бойові заслуги, до задниці ордени, медалі, подяки від Верховного Головнокомандувача.

У голові Павла майнула підступна думка: а чи не може майор загинути він бандитської кулі? Адже колись, на фронті, вони вже проробили подібну операцію…

— Давайте, Гармаш, аби далі не вникало зайвих питань і неузгодженості в діях, — заговорив Кольцов. — Ми з вами не повинні були зустрітися при жодних обставинах. І раз це сталося, то навряд чи ви можете припустити, що людина мого рівня може отак просто гуляти з автоматом по тайзі одна.

— Пробачте, товаришу майор, але я не знаю про ваш рівень…

— Пропустимо цю тему. Справа в тому, що Федір Рогожин — особливо небезпечний злочинець. За нашими даними, він — колишній агент німецької, а тепер — американської розвідки. У сорок першому добровільно здався німцям, був зарахований до розвідувально-диверсійної школи, виконував завдання в радянському тилу, пізніше — на території звільненої Західної України, Білорусі, Литви та Латвії. Потім утік від німецьких хазяїв до більш надійних американських. За нашими даними, у Томську організував імітацію власної смерті.

— Точно. Він щось казав. Наче його не так давно офіційно поховали.

— Підключив старі зв’язки свого батька, відомого колись у цих краях бандита. Про нього ви, мабуть, начулися. Один дрібний кримінальник за попередньою домовленістю зізнався в умисному вбивстві Федора Рогожина на ґрунті зведення особистих рахунків. За це йому обіцяли забезпечити нормальні умови в таборі, та й строк він розраховував отримати не дуже великий. Хто посадить надовго за вбивство бандита, нехай і умисне? Щиросердне зізнання, тоді амністія… Вони все нормально розрахували, тим більше — міліції вигідно, аби такий тип, як наш Рогожин, офіційно вважався мертвим. Він би не вдавався до такої бутафорії, аби не засвітився випадково у вас у Данилівці.

— Це я знаю. Вбивство… — далі слизьку тему Гармаш вирішив не розвивати. Ще почнеться з’ясування причин убивства, хоча майорові, здається, все одно, кого і за що вбив зрадник та агент іноземної розвідки.

— Ну, і знайте собі, товаришу старший лейтенант, — Кольцов надто різко обірвав розмову. — Нехай ваша інформація цими фактами і обмежиться. Рогожин, звісно, небезпечний злочинець, але сліди від нього тягнуться дуже далеко. Самі розумієте, на даному етапі в курсі подій дуже обмежене коло людей. Найвищого рівня, — наголосивши на останній фразі, майор перевів погляд із Павла на інших розвідників. — Розмову нашу чули всі. Думаю, зайве пояснювати кожному про дотримання режиму секретності й нерозголошення всього почутого доти, поки вас не запитають працівники відповідних органів.

— Про що нас можуть запитати? — поцікавився Сотник.

— У принципі — ні про що. Хіба що дасте свідчення про те, як шукали Рогожина в тайзі, звідки отримали інформацію про нього. Отримаєте подяку. Я постараюся скласти про вашу участь у затриманні Рогожина максимально позитивний рапорт. Це незайве у вашій ситуації. До речі, — він посміхнувся кутиками рота, — тезками будемо. Я теж Павло.

«Пронесло, — подумав Гармаш. — Аби все закінчилося так, як обіцяє майор, це ще не найгірше. Про золото ніхто не згадає. Хіба Федько, але йому що за резон? Виходить, пронесло…»

— Старлею! — несподівано вигукнув Рогожин, зробивши крок уперед. Гармаш і Кольцов разом подивилися на нього. Павло — здивовано, майор — стривожено. — Не слухай його, старлею! ВІН УБ’Є ТЕБЕ, ВІН ВАС УСІХ УБ’Є! Не Павло він, не слухай, я його знаю!

— Давай, давай, Рогожин, — заохотив майор. Кутики рота далі зображали посмішку, та блакитні очі не сміялися. — Скажи їм усім, що це я — американський шпигун, а не ти. Кажи, ми всі тебе послухаємо.

— Він ворог, старлею! Обережно з ним! Я знаю його, його прислали по мене! — тараторив Федір, і Гармаш, котрий раніше не стикався з подібними випадками, навіть здивувався — чого це його раптом так понесло, на що він розраховує.

— Ти, виходить, нам друг, Федько?

— Забудь дурне, старлею! Кажу ж тобі — він по ваші душі так само, як і по мою!

— Так, досить тут істерик! — голос Кольцова луною відбився від стрімких кам’яних стін. — Не загравайся, Рогожин, треба вміти програвати. Взагалі, хто там, я знаю… — його погляд зупинився на Гришці, — Так, Коломієць, наведи порядок! Тримай заарештованого, нам із Павлом треба трошки відійти на два слова. Наказ зрозумілий?

— Так точно, товаришу майор! — скинувши з плеча трофейну рушницю, Коломієць став поруч із Рогожиним, ткнув його дулом у бік: — Закрий рота, Федю. Ти вже своє відговорив.

Тим часом майор Кольцов і Гармаш відійшли на кілька кроків далі від гурту.

Усе це надто затягується.

Тепер чоловіки розташувалися по другий бік потоку, на майданчику перед халупою. Біля самої води стояли й перекурювали Сотник із Коханом. Інші за звичкою не встрявали, дивлячись оддалік, як начальство домовляється між собою. Трохи далі стовбичили полонений Рогожин і Коломієць, якому раптом доручили того стерегти, і від цього Гриць перейнявся важливістю власної місії. Таким чином, майор із Гармашем відійшли всього на пару метрів від них.

Кольцов ніби ненавмисне розвернувся так, щоб говорити з Павлом і одночасно бачити, що відбувається в протилежному боці. Він уже прийняв остаточне рішення: Рогожин надто розбалакався. Звісно, його ніхто не послухає, але ця ситуація може розвиватися і тоді вже точно стане критичною. Треба буде шукати пояснення, чому він, майор Кольцов, не хоче, аби п’ятеро добре підготованих і озброєних фронтовиків конвоювали небезпечного шпигуна хоча б до найближчого населеного пункту. Рогожину рота вже точно не заткнеш, вихід один — локалізувати ситуацію негайно.

Проти нього лишиться п’ятеро чоловіків. Зате на його боці — фактор несподіваності.

До того ж усі вони ніби навмисне стали майже на одну лінію вогню.

— Я хотів розпитати вас, старший лейтенанте, ще про одну важливу річ, — «чистильник» навіть не уявляв, що саме хоче сказати Гармашу, проте стишив голос, як того вимагала загальна втаємниченість ситуації, заговорював співбесідника і лише чекав слушного моменту. Для нього відлік часу вже йшов не на хвилини, а на секунди. — Мені б дуже хотілося, щоб ви добре подумали перед тим, як відповідати, і правильно мене зрозуміли, — говорячи, він дивився співбесідникові просто в очі, і, щоб хоч трохи відволікти його увагу, поліз у кишеню вимащених у болото формених штанів, витяг звідти зім’яту пачку «Казбеку», розкрив її, перебрав папіроси, вишукуючи цілу.

— Товаришу майор, пробачте…

— Так? — Кольцов знову звів очі на Гармаша.

— Уже більше доби толком не курив. Раз таке діло, чи можна пригоститися у вас цивільним куривом?

— Запросто.

Павло виловив із пачки дві вцілілі папіроси, одну простягнув майорові, другу встромив собі до рота. Кольцов дістав запальничку, клацнув, підносячи вогник Гармашеві. Нехай прикурить. Тоді можна починати увертюру.

Погляд Гармаша раптом прикипів до запальнички, яку тримав у руці майор. Помилка виключена. Другої такої ні в кого бути не могло. Цю свою американську запальничку Павло трохи більше тижня тому подарував підполковнику Соболю в Томську. Справді, вийшов невеличкий хабар, але Соболь так на неї дивився. Так їв її очима… Навряд чи підполковник розстався б із нею з доброї волі.

В усякому разі, точно не підніс би таку бажану для себе річ майорові держбезпеки.

«Він уб’є вас усіх, старлею! Не слухай його!»

«Скажи їм усім, що це я — американський шпигун».

«Обережно з ним, старлею».

Звідки в нього ця запальничка?

Звідки майор держбезпеки справді взявся в тайзі й чому він один?

Соболь не міг подарувати йому запальничку, яку сам щойно отримав у подарунок.

Гармаш іще не зовсім розумів, у чому саме раптом запідозрив майора Кольцова. Але чомусь раптово згадав, скільки разів сам перевдягався в німецьку форму, йдучи за лінію фронту.

«Обережно з ним, старлею!»

«Скажи їм, що це я — американський шпигун».

Гармаш перевів погляд із запальнички на того, хто тримав її в руці.

їхні погляди зустрілися.

«Чистильник» відразу зрозумів — десь він проколовся, щось не так зробив, тож не став чекати, поки Гармаш уголос скаже те, що читалося в його погляді. Тепер головне — негайно виконати основне завдання. Федір Рогожин не повинен потрапити живим у жодні руки. Він уже почав говорити, і тепер, здається, його почнуть слухати.

Запальничка й папіроса впали на землю. Пружно підскочивши, «чистильник», незважаючи на важкі для таких фінтів чоботи, спритно крутнувся на місці, вдаривши Гармаша ногою з розвороту в щелепу. Павло ще не впав, а «чистильник» уже став на ноги, розвернувся до Рогожина, тримаючи автомат напереваги. Мить — і дуло виплюнуло коротку чергу.

Та в цей момент Коломієць, підкоряючись лише одному йому відомому інстинкту, з усієї сили відштовхнув Рогожина вбік, підставляючи під автоматні кулі себе. Свинець миттю розтерзав його груди. Змахнувши руками, наче підстрелений птах — крилами, Гриць завалився на спину.

Рогожин упав на землю і, звиваючись вужем, почав відповзати далі від лінії вогню.

Сотник і Кохан не встигли зрозуміти, що відбувається, але обидва миттю схопилися за зброю. Та не вони зараз цікавили «чистильника», все одно він вигравав у них кілька секунд. Щось справді пішло не так — Рогожин далі дивом залишався живий. Трохи повернувшись, майор наставив на нього автомат.

Одиноко бахнув пістолетний постріл.

«Чистильник» відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. «Щось не так», — устиг подумати він перед тим, як довкола стало темно. Болю не відчув — куля в голову вбила його миттєво.

Усе відбулося менше, ніж за тридцять секунд. Коли Дмитро з Костею отямилися, на землі стікав кров’ю Гриша Коломієць. Повзав Рогожин, зв’язаний його паском. Лежав нерухомо обличчям донизу чоловік у майорський формі з потилицею, розпанаханою кулею. Повільно підводився Гармаш із «вальтером» у руці.

Сотник знав — у Павловому пістолеті лишався один патрон.

І знову в міжгір’ї запала тиша, яку порушувало веселе дзюрчання потоку.

Сьогодні УКРАЇНА, 2004 рік

Шашлик захолонув, і шматочки м’яса на білій прямокутній паперовій тарілочці виглядали неїстівними. Хлопець у футболці з написом «Поцілуйте українця» приніс їм іще одну пляшку «Житомирської на бруньках» і холодну «Фанту-лимон».

— Пан Кость так досі не знає, що то був за майор і чи майор він був узагалі, — закінчила Галя Шульга досить довгу розповідь, під час якої чоловіки допили одну «Житомирську» і з’їли тільки по шматку недосмаженого шашлику. — Вже потім, коли вони повернулися, то дізналися — Соболя, ну, того начальника карного розшуку, вбили разом із двома міліціонерами, призначеними ним для конвою того самого вурки, який признався в убивстві Рогожина. Ніхто толком нічого не сказав, тим більше Гармаш та всі інші — люди сторонні, але ніби до вбивства причетний якийсь майор МДБ. Швидше за все — перевдягнений. Далі наші вирішили не копати.

— Бач, і там без америкосів не обійшлося, — Славко Бурт скрутив корок із пляшки, розлив по пластикових стаканчиках.

…Ситуація з росіянами та американцями владналася на диво швидко. Ворогуючі сторони швидко прорахували її, оцінили всі плюси й мінуси, і вирішили — не варто через жменьку попелу починати міжнародний конфлікт. Зрозумівши, що їх усе ж таки використали та обдурили, вони трималися настільки гідно, наскільки могли. Джейсон Борн із Майком Хаммером просто, без коментарів, розвернулися й рушили до своєї машини. Ефесбешники Докучаєв із Нікодімовим трохи поматюкалися, почали навіть погрожувати, але Бурт мовчки поліз у багажник, дістав звідти монтировку й таки пообіцяв показати кацапам щось подібне до танкового удару. «Не заводься, убогі вони», — сказав Докучаєв Нікодімову, після чого обидва також пішли до своєї машини. Правда, дочекалися, поки від’їдуть американці, Нікодімов іще заходився записувати для чогось номер їхнього «Форда», та колега легенько ляснув його по руці.

Коли нарешті з поля зору зникли і росіяни, ніхто не знав, що робити далі. Чоловіки стояли й дивилися один на одного, аж поки Галина не втрутилась і не смикнула Бурта за руку: «Куме, керуйте. Поїхали вже куди-небудь горілку пити, все ж таки ми їх усіх взули». Пропозицію сприйняли радо, і місце шукали недовго: обіч Житомирської траси виросло чимало питних закладів, обирай будь-який. Зупинилися вони в першому-ліпшому, навіть назви не помітили. Коли розсілися, замовили горілку, шашлик, воду, салати й випили по першій, Галя розповіла їм не лише про те, як сутужно їй було в заручницях і як її перевозили з міста до міста і з квартири на квартиру, не тільки про свою ідею обробити зошит спеціальними хімікатами, а й усе, почуте свого часу від пана Костя за чаєм. Дотепер цієї історії ніхто не чув. Ані нагоди, ані бажання переповідати її в Галини не виникало.

— Ну, а далі? — поквапив Шульга дружину.

— Далі все просто і разом із тим заплутано. Бо починається царина здогадів. Гришу Коломійця хлопці там і поховали, поруч із тими чотирма. Мені пан Кость пояснив, чого він під кулі кинувся. У розвідників правило таке: зберегти життя полоненому ворогу, адже це — «язик». Спрацювали воєнні навички. Ну, Рогожина, вони, значить, доставили живим…

— Чекай, а решта? Там же ще купа народу, — перебив її Кошовий.

— Все тобі розжовувати треба, сачок, — буркнув Бурт.

— До чого тут сачок?

— Всі ви сачки, від армії сачкували. Відсиділися — і раді. Жизні ви не знаєте, чуваки. Пояснюю: всіх убитих ворогів вони просто закопали в одну яму, разом із тим дивним майором. І все, забули про них. Правильно, Галю?

— Якось я про це в пана Костя забула запитати, — сумно посміхнулася жінка. — Мене інші моменти цікавили. Наші повернулися, а в Данилівці вже купа ментів та емдебешників. Убивство начальника Тюменського обласного карного розшуку — не цацкі-пєцкі, вся округа на вухах. Сотник казав: Рогожин усю дорогу мовчав, просто тобі ні пари з уст. Так його, мовчазного, і передали відповідним органам. До речі, родину провідника хлопці пожаліли. Жінка з дітьми не винна, що чоловік у бандита Рогожина дитину колись хрестив. Гармаш устиг із нею переговорити раніше за міліцію, і вони домовилися — Матвій Багров так само загинув від бандитських куль, так їм хоч щось платити будуть за втратою годувальника, тоді теж подібні закони діяли. Там у сараї майор машину залишив, так хлопці її потихеньку вночі відігнали й десь далеко покинули. Знайшли її потім чи ні — цього вже мені пан Кость не говорив. Словом, таке там закрутилося — не розбереш, але хлопці трималися однієї версії: бандитів знайшли, вони краще озброєні, їх більше за чисельністю, в перестрілці провідник і Коломієць загинули, Бражник поранений, трос бандитів біля заїмки поховані, решта зникли.

— Чекай, Галю, — знову втрутився Кошовий. — Невже на місце, туди, в тайгу — ніхто не ходив? Слідча група там, усе таке… Я про те, що кількох розстріляли з автомата…

— Усе правильно ти кажеш, тільки нема дурних через болото лізти. Гармаш навмисне всі сліди, що вели до проходу, знищив. Справді, Сотник згадував — групу пошуковців таки збирали, та провідника не знайшли. Ніхто не ризикнув. Люди божилися — гибле місце, краще покійного Багрова ніхто тих шляхів не знав. Ну, махнули рукою. Для чого, коли такий птах, як Федір Рогожин, затриманий? Хлопці наші по кілька разів свідчення давали і в міліції, і в МДБ, та одне твердили: за річкою в мисливській заїмці на бандитів напоролися, Рогожина вдалося захопити, решта або вбиті, або втекли. Стояли на своєму, що з них узяти? У принципі складу злочину в їхніх діях, ураховуючи особливі обставини, не дуже й дошукувалися. Згодом усе вляглося, тільки тоді Гармаш із хлопцями зайнялися записами, які в халупі знайшлися.

— Не роз’їхалися вони? — уточнив Моруга.

— Після всього, видно, не поспішали, трималися разом. Прочитали щоденник майора Нелюбова. Дуже цікаво виявилося все, багато збігів: так само п’ятеро відставних офіцерів царської армії, ветеранів російсько-японської війни, була така сто років тому…

— Без тебе знаю, — огризнувся Бурт.

— Молодець, ти в мене розумний кум. Значить, звідки вони про золото дізналися, в щоденнику нема. Зате там зазначено, що фінансувати експедицію уряд відмовився, бо вважав її авантюрою. Офіцери скинулися, зібрали докупи свої заощадження й вирушили в тайгу самі. Тільки довго збиралися. Поки пробивали фінансування, поки їм відмовляли, поки Нелюбов по кабінетах ходив — уже осінь. Відкладати до весни вже не хотілося, тому ризикнули, подалися в тайгу восени. Знайшли Ведмежу голову, ущелину в ній, знайшли те саме родовище, отаборилися там, почали золото мити. І раптом ударили холоди. Люди почали хворіти, двоє відразу злягли. Один до того ж ногу поламав… Іти назад неможливо, люди переходу не витримають. Тоді Нелюбов послав свого товариша по допомогу, прізвища його я тепер не згадаю… Коротше, зібрали вони гінцеві якісь продукти, дали рушницю, з собою він ніс зразки золота, нотатки Нелюбова, його короткий звіт про експедицію, ну й, звичайно, намальовану ним карту з поясненням, як дістатися до золота.

— Ага, а це все опинилося в Рогожинського діда! — вставив Шульга.

— І чоловік у мене розумний, — Галина жартома погладила його по голові. — Тепер ми знаємо, чому інші там, у міжгір’ї, не дочекалися допомоги. Люди по черзі помирали, Нелюбов ховав їх, потім захворів і помер сам. Іти не міг — ноги віднялися. Голод, жодних тобі ліків і, прошу зауважити, відсутність на той час такої послуги, як мобільний зв’язок.

— Оце дуже дотепне зауваження, Галко, — зазначив Кошовий.

— Усе, про що дізнався Гармаш, він старанно записав у зошита, — не звернула увагу на його коментар Галина. — Потім так само докладно записав увесь маршрут від Данилівки до Ведмежої голови, вказав на карті всі проходи й переправи. А зошит наші на спільній нараді вирішили поки що зберігати по черзі. Коли все вляжеться, вони повторять спробу.

— Як я собі розумію, нічого не вляглося.

— Правильно ти розумієш, Мишко, тільки пан Кость не все розуміє. Тут починаються оті здогади, про які я згадувала. Не буду вас морочити, сама заморочена. З усього виглядає так: Федір Рогожин довго тримався, не виказував родинну таємницю. А потім, мабуть, як останній козир, виторговуючи собі не знаю вже там що, взяв і розляпав усе своєму слідчому з МДБ.

— Не допомогло б, — категорично заперечив Бурт. — Хоч тоді, при Сталіні, і безпрєдєл реальний творився, вже за одну зраду його до стінки, без жодних варіантів. На що він сподівався?

— Пан Кость так само думав, — погодилася Галина. — І ось що надумав: швидше за все, Рогожин просто мстився Гармашеві та всім іншим за свою поразку. Бо не сказав, де саме треба золото шукати, а просто повідомив: у тайзі є родовище золота. Хлопці, які його затримали і зловили, знають до нього дорогу. Більше нічого не треба. Все правильно Рогожин розрахував, тільки нацькував на наших не все МДБ, а лише одного слідчого.

— Звичайно! — Шульга ляснув долонею по столу. — Ким би не був той слідак емдебешний, він так само зажадав собі увесь скарб! До золота всі жадібні!

— Десь так воно й сталося, — погодилася Галина. — Принаймні іншого розвитку подій пан Кость не передбачає. Десь до початку сорок сьомого року їх ніхто не чіпав, вони й роз’їхалися вже, жили кожен своїм життям. Уже й Рогожина десь під весну розстріляли, «Правда» навіть писала. А тоді раз — Гармаша викликають спочатку в Тюменське МДБ. Там заводять в окремий кабінет, а в кабінеті — слідчий з Москви. Обережно так починає розпитувати про стосунки з Рогожиним, але прямо про золото не поспішає говорити. Нарешті обмовився: мовляв, усе знає, але нікому не скаже, давайте ділитися. Гармаш тоді зрозумів — нічого в москвича конкретного немає. Якось відкрутився, а коли вийшов на вулицю, зрозумів — усе, не буде йому вже спокою. Наступного разу звідси не вийде. Ще й убивство офіцера МДБ пришиють, слідчий на щось таке натякав. Не так важливо, хто цей офіцер, де взявся й чи офіцер він узагалі. У слідчого є папірець, де Федір Рогожин пише: мовляв, Павло Гармаш майора держбезпеки застрелив. Доведи, що це не так. Тоді ж знаєте як без доказів саджали…

— Ніби тепер докази збирають! — зауважив Моруга.

— Не про це зараз мова, — відмахнулася Галя. — Дід мій, Павло, значить, розумів — слідчий лише лякає, в нього самого зачіпок стосовно золота нема. Та при бажанні справді посадить, почне вже в камері старатися. Гармаш швиденько зібрався — і до України, в смислі — в Українську РСР, до Кості Сотника ближче. Оці міркування, які я вам зараз наводжу, дід тоді ж панові Костю виклав. Погодилися вони — треба МДБ плутати. Почали з місця на місце переїздити, Бражник із Коханом так само. Бражнику взагалі легше, він без родини. Постійно з різними експедиціями тайгою блукав, так знайти складніше. Нарешті здалося — ніби все, бо більше року ніхто жодним із них не зацікавився. У сорок восьмому дід Павло нарешті знайшов постійне місце, на Чернігівщині — пішов у міліцію, швидко доріс до начальника «бандитського» відділу. Зустрів дівчину, закохався, одружився. Захищеним себе вважав — як же, бандитів ловить, шановна людина. Та дивись там — уже восени сорок дев’ятого той самий слідчий знову виринув. Виявляється, спочатку він самотужки намагався Гармаша з компанією по всій країні шукати, тільки клопоту багато, в слідчого МДБ завжди часу нема і справ по саме горло. Потім раптово він на підвищення пішов, теж не було коли вгору глянути. Ну, а коли зовсім знаючим став, відразу більше можливостей з’явилося.

Правда, під професійного борця з бандитизмом, який не лише в районі, а й у Чернігівській області на доброму рахунку, навіть із центрального апарату МДБ підкопатися не зовсім просто. Ніяк не перетинаються сфери інтересів. Не може досвідчений розшуковець становити загрозу для державної безпеки СРСР, з доброго дива бути ворогом народу чи працювати на іноземну розвідку. Але Гармаш якось під час останньої зустрічі сказав Сотнику: «Чую — дістане він мене. Не сам, так через когось». А скоро після тієї зустрічі, — Галина зітхнула, — його вбили при загадкових обставинах. Яких, до речі, вперто не хотіли помічати. За кілька місяців після того Сотник і Кохан із різних причин у тюрмі опинилися. Щоправда, ненадовго…

— Далі навіть мені все ясно, — вкотре перебив її Бурт. — Знаємо, «Огоньок» читали. Поки цей слідчий оговтався, поки шукав інші можливості дізнатися про те чортове золото, товариш Сталін помер. Тих, хто сидів — випустили, тих, хто саджав — самих посадили. Потім культ особи розвінчали, Хрущов, «відлига», туди-сюди… Коротше, не до якихось міфічних скарбів.

— Ну, раз ти все знаєш… — розвела руками Галя. — Так, так, але трошки не так. Усе ти правильно сказав, тільки слідчий наш не сів і не застрелився, а вчасно зорієнтувався, почав своїх учорашніх колег саджати, далі знайшов якусь тиху посаду й пересидів Хрущова, у відставку вже за Брежнєва пішов. Золото йому й тоді спокою не давало. Кого вже він на наших хлопців нацькував, тільки всіх трьох, що лишилися, час від часу хтось із КДБ з різних приводів смикав. Сотника взагалі десь наприкінці шістдесятих у дисиденти записали. Судили, дали три роки таборів, п’ять років спецпоселення. Він, здається, щось мав із генералом Григоренком. На мою думку, все це лише надумані приводи. Але ж зошит від самого початку зберігався там, де його ніхто не думав шукати! Сотник, Бражник і Кохан увесь цей час ніби викликали вогонь на себе. Ось, на цьому все…

Якийсь час чоловіки помовчали, проводжаючи поглядами машини, котрі сновигали повз них по трасі. Нарешті Антон Моруга заговорив, старанно добираючи слова:

— Виходить, у тебе був єдиний примірник, оригінал тих записів. Ми могли знати, де саме те золото, прикинутися нафтовиками, заїхати в Тюмень і знайти його, користуючись записами твого діда. Правильно я все зрозумів чи ні?

— Правильно, — кивнула Галина.

— І ксерокопій нема?

— Нема.

— Виходить, про те золото можна забути?

— Ти про нього й не знав. Це по-перше. По-друге, — Галина посміхнулася, — не треба забувати про те, що пан Кость Сотник живий і здоровий настільки, наскільки може бути здоровим ветеран війни в свої роки. А йому, до речі, вісімдесят один. Він не в маразмі, пам’ять у нього ще — дай Боже кожному.

— Стоп-стоп, — зупинив її Моруга. — Ти хочеш сказати, що він усе…

— Кость Сотник — єдиний живий герой тієї історії. І єдиний свідок. Він знає напам’ять не лише дідові нотатки. Він навіть може намалювати маршрут, який лишиться тільки зіставити з сучасними картами Тюменського району. Мені чомусь здається, що нафтові родовища трошки в іншому місці. Але, Тошо, вербуватися вахтовиком тобі, директорові ресторану, ще не пізно. Запросимо днями пана Костя до «Твоєї кухні»? За твій рахунок?

— Н-нема проблем, — від несподіванки Моруга почав загикуватися.

— Тоді чого сидите, мужики? Налили — давайте пити! Закусь давно захолола!

І Галина, заклично піднявши пластиковий стаканчик із «Житомирською», переможно ткнула білою пластмасовою виделкою в холодний і зовсім неапетитний шматок погано просмаженого м’яса.

2004 рік серпень — листопад

Автор висловлює щиру подяку друзям свого дитинства, без консультації та позитивного впливу яких не написався б цей роман: Роберту Льюїсу Стівенсону, Томасу Майн Ріду, Джеймсові Фенімору Куперу, Олександру Дюма, Генрі Райдеру Хаггарду, Луї Буссенару, Артуру Конан Дойлу, Жулю Верну.

Оглавление

Сьогодні УКРАЇНА, 2004 рік

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

Раніше

  Довідка

ЗАХІДНИЙ СИБІР Перша половина XX століття

  1911 рік

  1916 рік

  1936 рік

Сьогодні УКРАЇНА. 2004 рік

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

Тоді

  Довідка перша

  Довідка друга

  Довідка третя

ЗАХІДНИЙ СИБІР Тюменська область, 1946 рік

  Нічний гість

  Пригода в Данилівці

  Старший лейтенант полкової розвідки

  Встановлення особи привида

  Будинок поміщика

  Які казки знає дід Тимоха

  «Конфекты „Ландрін“»

  Павло Гармаш пише листи

  Людина з фальшивими документами

  Бойові побратими

  Без обличчя

  Бойскаут

  На шляху до скарбів

  Ведмежий прохід

  Переправа

  Цілющий напій

  Переселення душ

  До заходу сонця

  Золоте дно

  Харгі

  Сутичка в «кам’яному мішку»

  Ранок обложених

  Запальничка

Сьогодні УКРАЇНА, 2004 рік Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg