«Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2»

Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 (fb2) - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 482K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юліан Радзикевич

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина друга

Тебе Бога славимо!

Відколи літописці стали записувати історію народів, такого Різдва не мала Україна. Люди не знали, що думати, чого хотіти. Впало на них із неба більше, як могли сподіватися, більш, як хотіли. Правда, були такі, які ремствували на гетьмана, що залишив Львів, не стараючись навіть його здобувати. Правда, багато нарікало, що з-під Замостя не рушив далі в глиб Польщі й не розніс цілої Польщі на вістрях шабель і списів. Але й ті, коли їм дзвони загули по Києві, коли заграли гармати на вільному замку, на вільних власних мурах, коли незліченні тисячі коней застукотіли по замерзлих вулицях прастарого золотоверхого Києва, і ті, захоплені, п'яні радістю, кричали: “Слава!” тому гетьманові, що в прибраних кармазинами санях шестернею прегарних білих коней їхав разом із єрусалимським патріярхом до Софійського Собору.

Такого свята ще Київ не знав, не переживав. Було воно несподіване, неприготоване, але тим щиріше, стихійне, з душі. Сонце грало на снігу, на панцерах, на тисячах голих клинків, на вістрях списів, на мушкетах; сонце втискалося в душі, сонце прискало з розіскрених очей.

Радість панувала всюди: і в душах, і в повітрі, і в гомоні сотень і сотень дзвонів, і в кожному вікні, умаєному, прикрашеному, і в шумі, в лопоті корогов, у музиці барабанів, труб і літаврів. Радість розливалася кругом, наче повінь, наче море, наче стихія, обіймала всіх, хто хотів тішитися і хто тількищо очі висушив із жалю за тими, яких очікувано й які не повернулися.

Лука Климовський вештався по місті, приглядався до всього, прислухався до розмов міщан, козаків, селян, стежив за довженним походом кінних і піших частин, що разом із гетьманським почтом вступили до Києва. Бачив, як вітали гетьмана на місті, як гетьман і за ним усі полковники та генеральна старшина в'їхали на Софійський майдан; як митрополит Косів разом з архимандритом Тризною й усім духовенством вийшов йому назустріч із прибраного Собору; чув промови студентів, міщан, митрополита і сам переживав те, чим виповнилися серця всіх, сам чув радість, захоплення в душі, молодість, як ніколи перед тим.

А дзвони били й били.

Ввесь Київ причепурився. З вікон звисали килими, вишивки, прапори. Гарматній гул не вгавав, ріс у силу, кріпшав. Майдан коло Собору вщерть був виповнений людьми, кіннотою, саньми. Численні прапори: генеральні, полкові, сотенні лопотіли на морозному вітрі. Сніг скрипів під ногами, а гармати не втихали.

Почалася Служба Божа. Але дістатися до Собору не було й мови. Незліченні тисячі стояли на майдані так тісно, що й клякнути не було легко. Хор співав у церкві, люди співали надворі.

Нараз тихо стало. Хор умовк, пісня вмовкла, дзвони вмовкли, гармати вмовкли. Що сталося?

— Гетьман причащається.

Припали люди на коліна, хто міг. Хто не міг, схилив голову й бився в груди.

Аж ось знову загули дзвони. Понісся голос пісні: “Тебе Бога славимо, Тебе величаємо!" Заревли гармати і люди почули, наче вони також визбулися гріхів і прийняли причастя разом із своїм гетьманом.

Те саме відчув і Климовський. Старався протиснутися крізь натовп ближче до Собору, але скоро занехав це й метушився серед юрби всіма сторонами. Куди вона, туди й він. Легше було просунутися взад і виборсатися, тож поволі він відступив на вільніше місце, де стовпище людей не було таке густе. Дістався на край майдану й тоді завернув у вулицю.

Йшов поволі, розглядаючись кругом, бо Києва не знав зовсім і тут був перший раз.

Аж ось почув голос, десь ніби над собою.

— Пане Климовський! Пане Климовський!

Розглянувся довкола, але не впізнав нікого. Мимохіть підніс очі вгору й у вікні побачив кілька жіночих облич, між ними Христі.

— Христе? Ти?

— Ходіть нагору, пане Климовський! Швидко! Швидко!

Христя була в мешканні Степаниди і звідтам бачила ввесь похід, ба навіть серед полковників спостерегла Данила. Тепер хотіла все знати. Обидві зо Степанидою засипали Климовського питаннями.

Климовський мусів їм говорити про все те, що зайшло під Пилявцями і після пилявецького погрому: як вони їхали на карках і шиях утікаючих з усіх сил ляхів; як гетьман попрямував на Львів, лишаючи Нечая під Бродами; як полковники і військо хотіли й натискали на гетьмана, щоб здобував Львів; як він не схотів на це погодитись; як рушили під Замостя; як Чорнота, Богун та інші полковники, що були при гетьмані, хотіли валити Польщу до останку; як накінець із-під Замостя війська рушили в Україну.

Дівчатам тиснулися на уста питання, але часу було мало, бо Христя хотіла, щоб Климовський пошукав за Нечаєм. Климовський збірався вже відходити, як під домом розляглися сріблисті звуки дзвіночків і перед входом задержалися сани, запряжені в ту саму шестерню білих коней і прибрані в ті ж самі кармазини, що везли гетьмана до св. Софії.

— Сани батька! Сани! — кликнула Степанида, плескаючи в долоні.

Але в тій самій хвилині відкрилися двері й на порозі появилися два козаки.

— Іване! — кликнула Степанида, підбігаючи до першого.

— Даниле! — прошептала ледве чутно Христя й оперлася обома руками об стіл, що стояв за нею. Почула руки Нечая на своїх плечах, почула уста його на своїх устах. Світ завертівся довкола неї й вона не розуміла нічого більше Чула, що Климовський щось говорить, що Іван також щось каже до неї, але що, не розуміла зовсім.

Тільки Степанида привела її до притомности:

— Годі вже! Годі! Надягай, Христе, шубу. Час їхати.

Христя опритомніла. Глянула на Данила, в його радісні, розіскрені, сірі очі й радість охопила її, як полум’ям.

— Даниле! Ох, Даниле!

— Досить уже. Досить! — сміялася Степанида, держачи за руку Івана. — Ось пізнай також мого Нечая і їдьмо, бо батько жде.

У просторій каштелянській кімнаті на замку безліч свічок відбивалось у склі та кришталях. При великому, трираменному столі Київ вітав гетьмана і його старшину святочною вечерею. Посередині головного стола сидів гетьман у кармазинах та золоті, маючи по правому боці єрусалимського патріярха Паісія, по лівому митрополита Косова.

Довгі лави вгиналися від запрошених гостей. Обслугою зайнялися київські міщанки та жінки, яких чоловіки служили в київськім полку, всі вдягнені у вишивані сорочки, в багатих намистах. Молоді джури розносили напитки. Столи були завалені печеними гусками, великими вудженими шинками з диків, серниною, куропатвами, київською запашною ковбасою, печеними поросятами, прибраними хроном, що, як живі, лежали на великих підносах, вареними та смаженими коропами і щуками, що дивували величиною, та підливами, майстерно виробленими солодкими медяниками, різнородним печивом, що ними славний був Київ, горіхами, яблуками та іншими овочами.

Гості були голодні і ті стоси м’ясив зникали швидко. Кухлі і чарки почали щораз частіше кружляти при столі. Розмова, спершу вривана й коротка, ставала щораз голосніша. Гості пили, віватували на честь гетьмана й усього Запорізького війська, джури щораз більше звивалися, приносячи боклаги меду, горілки, пива. Чуприни стали димитися, починаючи від гетьманової.

Нечай, який сидів поруч Христі, зрозумів, що пора вже відвести її додому.

Обидвоє встали й хотіли непомітно вийти з кімнати. Але гетьман, що мав уже кілька чарок у голові, завважив їх і покликав до себе.

— Даниле, пошукай за Іваном, нехай Степаниду також забере. — Звертаючись до єрусалимського патріярха, додав:

— Це Данило Нечай, брацлавський полковник. Вона — вказав на Христю — Христина Олешичівна, мабуть, чи не родичка нашого високопреосвященного владики?

Гетьман нахилився в лівий бік від себе, немов очікуючи відповіді від митрополита Косова. Митрополит нервово закліпав повіками, потер руки і, поправляючись на лаві, відповів:

— Так. Її мати — моя своячка.

— То певно молодята схочуть, щоб владика сам благословив їх на спільне життя. А! ти тут, Степанидо? Оце друга пара. Це моя донька, найстарша, і її суджений, брат тамтого, Іван Нечай.

Патріярх піднявся з місця і хрестом поблагословив наперед одну пару, потім другу. На залі понеслися голоси й оклики, бо обох Нечаїв любило козацьке товариство. А що голови ставали щораз гарячіші, то й оклики були нехолодні, щораз вимовніші.

Гетьман, дивлячись на обидві пари, такі молоді й дорідні, засміявся й собі. Беручись за боки, відізвався.

— Нема ради. Треба просити владику, щоб чим швидше повінчав їх. А то... Ви ще тут? Забирайтеся відсіль!

І з голосним та щасливим сміхом Нечай схилився в поклоні гетьманові та достойникам церкви, замітаючи шапкою долівку.

Обидві пари подались на подвір'я, до санок. Степаниду висадили біля її мешкання. Коли Христя висіла на хуторі, брати повернулися в Київ на квартиру Данила.

Хоч і як був струджений Данило і цілим походом і минулим днем, довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік, а коли наостанці заснув, снились йому якісь дивні, прикрі сни. Десь із якоїсь високої, дерев'яної дзвіниці боронився проти поляків, яких повно також було десь на горішньому поверсі дзвіниці, скритих від нього тільки тонкою стінкою з дощок. Гасив якийсь вогонь і потім зустрівся віч-на-віч ізнову з Забуським... і відкрив очі.

Дрозд стояв над ним.

— Полковнику! Гей, полковнику, посланець від гетьмана жде!

— Хто? — спитав Нечай, протираючи очі.

— Посланець від гетьмана.

Нечай розбудився зовсім і сів на ліжку.

— Давай його сюди!

Ввійшов посланець із листом від гетьмана. Гетьман писав, що через Попельню і Хвастів сподівається приїзду посла від семигородського князя Ракоція та що бажає, щоб Нечай виїхав йому назустріч для почесної асисти.

— Іване, даси знати на хутір, де - я? Добре?

— Дам — відповів Іван.

“Де Христя?”

Три дні тривала дорога до Попельні та назад із семигородським послом і його численною службою. Сам посол, якого прізвища Нечай ніяк не міг вимовити, показався людиною тупою, обмеженою і понад міру гордою, — так, що Нечай був дуже радий, коли міг уже вийти з гетьманської квартири і залишити там посла.

Година була пізня. Морозний вітер сипав снігом. Нечай зрозумів, що це вже надто пізно їхати на хутір, до Христі, тому повернувся на свою квартиру й, не вечераючи, поклався спати.

Сонце заглядало вже у вікно, як він відкрив очі. Хотів простягтися добре, коли нараз побачив, що на тапчані коло нього хтось сидить.

Опритомнів відразу й сів:

— Пане Климовський! Ви тут?

— Я до тебе, пане Даниле.

— Що сталося? Христя?

Климовський поклав руку на рамено Нечая.

— Ти знаєш, пане Даниле, що Христя була й є для мене, неначе рідна дитина, а Олешичі, неначе найближча рідня. Для Христі я залишився в Загір'ї, для неї кинув науку, все, чим цікавився від молодих літ, усе, що любив, усе, чим жив. Вона внесла світло в мою душу. Знаєш, пане Даниле, що я не мав ні своєї рідні, ні своєї дитини. Вона була, немов моя донька. Ніколи не було в неї ні злого слова для мене, ні таємниць. Але тепер я бачу, що щось недобре діється з Олешичами. Відколи ти від'їхав, щодень то сам митрополит Косів у них, то той протодиякон Пристальський, права рука митрополита, то черниці. Щось твориться. Чогось вони хочуть, але чого, розгадати не можу. Що це все значить? Чому це все в такій великій таємниці? Я рад, що ти вже тут, пане Даниле. Тобі треба в це вглянути, щоб якого лиха не було.

Нечай мимохіть сягнув обома руками до розкудовченої чуприни, не відповідаючи. Климовський говорив дальше:

— Ходив я туди декілька разів. Конче хотів із Христею говорити, але не міг. Завжди хтось був, із ким вона говорила, і я відходив з нічим. Пан Олешич ходить насуплений, наче хмара, а пані плаче ввесь час. Чи ти, пане Даниле, знаєш, що це все може значити?

Нечай зіскочив із ліжка та кликнув:

— Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов до кімнати з водою і приладдям до гоління.

— Гаразд. Кажи, щоб приготовили мені сани.

— Не коні під верх?

— Ні, бо пан Климовський їде з нами. Мерщій!

Коли заїхали на хутір тітки Ганни, побачили на подвір’ї, що служба Олешичів ладувала сани й виносила скрині та похватні вантажі. Нечая, це ніби ножем у серце шпигонуло, але не сказав нічого.

Зістрибнув із санок та подався на ґанок. Тут пригадав собі повні й теплі уста Христі, які вона йому подавала три дні тому, відчинив двері й увійшов у сіни. Застав там обоїх Олешичів, а оподалік у кутку побачив тітку Ганну.

Зняв шапку й уклонився.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіли одночасно обидвоє Олешичі.

— Де Христя? Я хочу з Христею говорити.

Залягла прикра мовчанка. По хвилині перервав її Олешич:

— Христі немає тут, пане Даниле.

— Де Христя? — повторив Нечай і почув, що несамовитий страх і гнів стискають його горло. — Де вона?

Олешич глянув на свою жінку, наче шукаючи помочі, і наприкінці відповів:

— Пішла в манастир.

Нечай сперся рукою об одвірок. Не сказав ані слова, тільки піт краплинами зросив його чоло. Томлива мовчанка залягла кімнату. Пані Олешичева підійшла до Нечая, втираючи фартушиною сльози.

— Це не наша робота, Даниле. Я всього сподівалася, тільки не цього. Правда, моя вина тут є. Я забагато говорила про владику. Тепер вона має до нього довір'я і йде за ним сліпо. Це моя вина, Даниле. Її не винуй і їй не докоряй. Прости, якщо можеш. Відійшла цілком несподівано, бо казала, що не має сили з тобою говорити. Лякалася того.

Нечай усе ще мовчав, держачись рукою за одвірок. Пані Олешичева обома руками втирала сльози.

— Як тільки ти від'їхав, то або владика, або його завушник і виказник Пристальський, або черниці були тут і я сама не могла поговорити з нею. Залишила тебе, але залишила й нас старих, самотніх, безпомічних.

До кімнати знову ввійшла служба по нові скрині. Але Нечай одним гнівним рухом відіслав усіх назад. Зняв руку з одвірка і стер піт із чола.

— Чому пішла в манастир? — спитався коротко і, здавалося, дуже спокійно.

— Казала так, як владика казав, що то все гріх і беззаконня підносити руку на короля, що є Божим помазанцем.

— У котрий манастир пішла?

Пані Олешичевій бризнули сльози з очей. Руки звела перед себе, але дивилася просто в очі Нечая.

— Даниле! Прохала, щоб тобі не казати. Ой, Даниле!

Нечай відітхнув глибоко і кинув погляд довкола себе. Тільки тепер спостеріг, що Климовський стояв близько і прислухався до розмови.

— Гаразд — сказав. — Ти, пане Климовський, оставайся тут, їм тебе буде потрібно. Бувайте!

Відчинив двері і вийшов. Біль, жаль і наруга їли його, як ніколи в житті, але очі були сухі, рухи певні. Скочив на сани.

— До гетьмана!. — наказав коротко.

На гетьманській квартирі також був рух. Козаки виносили теж вантажі й ладували на сани.

Надбіг молодий гарматній писар, Петро Дорошенко.

— Петре, куди гетьман їде?

— До Чигирина.

Нечай здивувався.

— А семигородський посол?

— Також їде туди.

— Будь ласка, Петре, йди і скажи гетьманові, що я хочу його бачити.

Гетьман саме одягався при помочі Брюховецького, як Дорошенко впустив Нечая до кімнати.

— Що сталося, Даниле? Виглядаєш, якби тебе з хреста зняли. Київ горить?..

— Ні. Я...

Гетьман глянув бистро на нього, але Нечай перевів зір на Брюховецького.

Гетьман зрозумів і глянув на джуру.

— Вийди!

Брюховецький поклав шати на ліжко і збирався відходити. Хмельницький кликнув за ним:

— Як зловлю, що підслухуєш під дверима, вуха обітну. Пам’ятай!

Залишилися самі в кімнаті і гетьман поглянув на Нечая, вичікуючи.

Нечай став поволі, спокійно та з насупленими бровами оповідати, починаючи від першої зустрічі Христі з митрополитом.

— Кажеш: вона якась його родичка?

— Так.

— Як тебе не було, то завжди, як не він, то хтось від нього був у неї?

— Так.

Гетьман піднявся із стільця й почав ходити.

— Ті наші найвищі церковні достойники, як були ворожі до нас, так і осталися. Коли Косів щось і робить для мене, чи для нас, то тільки тому, що боїться. Виходить, що коли їх страхом можна тримати, треба страхом тримати. Нам їх потрібно, але потрібно таких, якими ми хочемо мати. Добре, будемо їх страхом тримати, коли так.

Гетьман зупинився при Нечаєві й поклав руку на його плече.

— Якби йшло тільки про Христю, Даниле, я сказав би: Даниле, забудь про неї, і все. Не стільки сонця, що у вікні! Але тут діло не про саму Христю. Ти є той прокажений, Даниле, так само, як я і всі, що з нами. І Косів, і Тризна, це люди Кисіля, а який Кисіль, ти сам знаєш. Тепер же дійшло до моїх вух, що по київських манастирях поховалося дуже багато шляхти, не тільки жінок та дітей, але й озброєних, на все готових поляків. Я довго думав, що з тим робити, бо не хотів іти проти митрополита. Одначе тепер думаю, що коли ми це викриємо, нанесемо їм страху, а в цьому й діло наше. Візьми, Даниле, одну сотню та перешукай місцеві манастирі. Знайдеш там Христю, але знайдеш і багато несподіваних гостей.

Нечай піднявся із стільця також і спитав:

— Що з тими людьми робити?

— Віддаси їх Кричевському. Це його полкове місто і його володіння. Але ліпше, як ти візьмешся до обшуку, не Кричевський. Я його повідомлю про все і то зараз. Нехай ладить приміщення й харчі для тих людей. Гей! Іванцю!

У дверях явився тихо, наче тінь, Брюховецький.

— Іванцю, виряди післанця до полковника Кричевського, щоб негайно до мене приїхав, і попроси генерального писаря до мене.

Виговський прийшов зараз, тому що його квартира була поруч із гетьманською і він також вибирався з гетьманом у Чигирин.

Коли вислухав від Хмельницького, в чому справа, схвилювався так дуже, що аж шаблею тріснув із пересердя.

Нечай здивувався, що Виговський, завжди такий спокійний та опанований, узяв аж так гаряче до серця його справу, але гетьман сам скоро вияснив йому причину.

— Це, бачиш, Даниле, Іван залицяється до Олени Стеткевичівної, доньки Богдана і Олени княжни Соломирецької й заходиться її посватати. Вона — православна. Коли митрополитові вдасться зробити з тобою таке, то й він не буде певний.

— А хто буде? — гнівно спитав Виговський.

— Тому й кажу, що митрополита треба перехилити на наш бік — відповів Хмельницький. — І я не знаю нікого, хто ліпше на це надавався б, як ти, Даниле. Напиши, Іване, письмо Данилові, що йому доручається переглянути всі манастирі в Києві та в околиці, як також інші будівлі, що могли б мати оборонне значення.

— Добре.

— Подбайте також, щоб Кричевський був тут, знав про все і підшукав житла для людей.

— Добре.

— Але ми тим часом поїдемо в Чигирин — засміявся гетьман. — Навіть до нікого на скаргу не буде могти Косів піти, як йому стане гаряче.

— Добре! О, добре — повторив Виговський.

Отець протодиякон

Страх і гнів, і лемент і широкий крик обурення понеслися по Києві, як відчинилася брама Свято-Михайлівського манастиря, й відтам вивели шістдесят п'ятьох по зуби озброєних поляків. Юрби людей стали громадитись коло манастирів. Озброєні міщани й козаки самохіттю кинулися, щоб ченці їм брами відчиняли, бо хотіли шукати за шляхтою. Серед натовпу щораз частіше було чути оклики обурення, а то й погрози в бік манастирів, ченців і митрополита, так що військові відділи з київських частин мусіли розганяти роз'ятрені й роз'юшені товпи й привертати лад, заспокоюючи людей тим, що полковник Нечай сам огляне всі манастирі та зробить, що треба.

В митрополичій палаті блукав страх і почалося безголов'я. Цей страх іще збільшився, головно в серці самого митрополита, коли він почув, що не Кричевський, тільки Нечай кермує обшуками. Скоро вислав посланця до гетьмана, але ще більше затривожився, коли незабаром посланець повернувся з вісткою, що гетьман виїхав у Чигирин.

Новий посланець пігнав зараз до Виговського, але повернувся з тією самою вісткою. Не було нікого, до кого можна було б звернутися з просьбою про поміч.

Післали протодиякона Пристальського, що був найметкішою, гнучкою правою рукою Косова, до Кричевського.

Цей прийняв його з належними почестями, вислухав скаргу, а тоді здвигнув раменами й відповів:

— Нечай багата й щедра людина. Коли відчинить манастирські брами, не обійдеться без того, щоб жменю одну-другу червінців не жертвував на манастирські потреби.

— Але люди...

— Ченцям, ані черницям жадної кривди не зробить. Будьте того певні!

— Але іншим людям...

— Хто ж інший має право перебувати в манастирі? Ще раз кажу: заспокійтеся, панотче. Нечай не з тих, щоб кривдити манастир, чи духовенство. Коли б у якомусь іншому манастирі сталося таке, що сталося в Свято-Михайлівському, в що я не хочу вірити, то він тими людьми поклопочеться, а ченців оставить у спокою. Думаю, що вже найпревелебніший владика сам покарає ігуменів тих манастирів, які сміли перетворитись із святих для кожного місць у заїзні господи.

З цим отець Пристальський повернувся до Косова.

Западав скоро зимовий вечір і холодно було в митрополичій кімнаті. З міста доносилися крики і свисти, там і сям на темних вулицях з'являлися смолоскипи.

— Що в місті? Що з іншими манастирями? — питав митрополит.

В місті рух. Люди кричать, збираються самі відчиняти навстіж манастирі.

Митрополит підніс дрижачі руки до чола.

— Кажуть, що завтра полковник Нечай знову буде робити обшук.

— Але чей же вночі не буде? — спитав Косів.

— Напевно — ні!

— То вночі можна б очистити всі манастирі.

— Це неможливе, владико.

— Чому?

— Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.

— Де є той Нечай?

— Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.

Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.

— Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.

Пристальський підвівся з крісла.

— Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.

— Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.

— Ой, ні! — похитав головою отець Пристальський.

— Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.

— З Нечаєм? — здивувався отець Пристальський.

— Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?

— Ні. Але як же? їхати владиці до козака?

— Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.

— Я?

Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.

— І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.

— Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?

— Отець Ґізель не поїде.

— Чому?

— Я говорив уже з ним. Він їх приятель. Він казав, що Нечай правий.

— Ось як!

— Ґізель — мудра людина. Шкода, що не такі, як він, тут при мені. Не було б того всього.

— Дякую вам, високопреосвященний.

— Ви, отче протодияконе, радше їдьте вже!

— Що йому сказати?

— Що я хочу його бачити.

— А як не схоче приїхати?

— То тоді спитайте, коли я можу його відвідати.

З тяжким серцем і зо страхом увіходив отець Пристальський до Нечаєвої квартири. На подвір'ї застав багато козаків, які поклопотались його кіньми і його візником, а його самого ввели до малої кімнати. В кімнаті був стіл, стояло кілька стільців; на стіні висіли хрест і дві шаблі. За столом сидів Нечай, пишучи щось.

Коли побачив гостя, підійнявся на ввесь ріст. Отцеві Пристальському мурашки побігли поза шкурою, бо козак був, як гора, високий, широкоплечий. При ньому він сам почував себе малим, нікчемним.

Відізвався козак:

— Це отець Пристальський, що приїхав від отця митрополита до тебе, полковнику.

Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.

— Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.

Просимо вашу милість — говорив далі Нечай — сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд — майстер від усього.

Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.

— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.

— Дрозде, наливай!

Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.

Нечай підніс чарку.

— На ваше здоров’я!

Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.

— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?

— Як то кажуть? По першій не дишуть.

— Дрозде, наливай!

— На здоров’я!

Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:

— А по другій не закушують.

— На здоров’я!

— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...

— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?

— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.

Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.

— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.

— Від неї? А в котрім манастирі вона?

— В Панянськім Печерськім.

— Я так і думав.

— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.

— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.

— Чому?

— Бо на завтра там обшук заповіджений.

Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:

— На завтра...

Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.

— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:

— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.

Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.

— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.

Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.

— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?

Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.

— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.

— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!

Дрозд увійшов.

— Мої санки готові?

— Готові, полковнику.

— А тамті?

— Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.

— Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.

На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.

Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.

Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.

Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.

— Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...

Але митрополит кликнув на своїх:

— Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.

Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.

— Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.

Очі Нечая були холодні, як сталь.

— Чи моя в тому вина?

— Чого ти хочеш?

— Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.

— Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.

— Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.

— Чернь можна розігнати.

— Чернь, владико — наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?

— Але жінки, діти...

— Київський полк готовить для них житла й харчі.

— Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?

Нечай здвигнув раменами.

— Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.

— Знаю. Ти вчився в київській колегії?

— Так.

— Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.

— Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський — права рука владики.

— Був. Уже не буде.

— Кому буде з того кривда?

— Піде на село.

— Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.

— Не зробиш йому кривди?

— Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.

— То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?

— Дам і поможу.

— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?

— Ні, владико. Але...

— Але що?

— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.

— Що таке?

— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.

Митрополит поблід.

— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.

Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.

— Не можна б їх із рук черні вирвати?

— Ні.

Митрополит підступив до Нечая.

— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?

Нечай не відповів нічого.

— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.

Нечай і дальше не обзивався.

— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...

Нечай мовчав.

— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?

— Хочу, владико.

— Побачиш, що все буде добре та що своєму владиці треба вірити. Нехай тебе Господь має в своїй опіці. Казали мені люди, що ти не дав знущатися над пійманими поляками. За те, що милосердний ти для свого ворога, нехай тебе Господь благословить!

Критори і благодітелі Панянського Печерського

Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.

Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?

— Так, преподобна ігумене.

— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?

— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?

— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?

— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.

— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?

— Я хочу бачити Христю.

— Владика з нею тепер говорять.

— То я зажду.

— Добре.

Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.

— Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби.

— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?

— Ні, червінці.

— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.

Нечай гірко всміхнувся:

— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?

— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.

Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.

— Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця?

Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові.

Нечай передав її ігумені.

— Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене.

— Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла.

Нечай помітив це.

— Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно.

Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей.

— Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею.

— Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе.

Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені:

— Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні?

Ігуменя щільніше загорнулася хусткою.

— Владика рішить.

Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити:

— Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою.

З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців.

Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя.

— Бог заплати! Бог заплати вам усім!

За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів.

Усі схилилися в глибокому поклоні.

Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря.

— Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде!

Ігуменя поглянула знову на Нечая і йому здавалося, наче він побачив якісь теплі промінчики в її очах.

Вираз її обличчя ніби зм’як, наче став менше холодний.

Зате митрополит був схвильований, подражнений.

Щохвилини кліпав повіками, то сягав рукою до бороди, то клав руку на хрест, що висів у нього на шиї.

Козаки обступили його півколом, держачи з пошаною шапки в руках і митрополит побачив, що він мусить їм щось сказати.

— Дорогі брати мої во Христі. Щедрістю й людяністю доказали ви, що ваші наміри чисті та що Христос, наш Бог і Спаситель, є у ваших душах. Я певен, що той гнів, який загорівся у ваших серцях, коли ви побачили, що в манастирях скриваються поляки, погас тепер та що на його місце прийшли зрозуміння, милосердя і пробачення. Але й я вас зрозумів більше, як колинебудь дотепер. Я побачив, що це була не жадоба помсти, не ненависть, що вас сюди привела. Я також прозрів. Усе, що діється у світі, діється за волею нашого Творця і Спасителя. Мала стеблинка не рушиться без волі Всевишнього. То ж і війни, як Божий допуст, діються за волею Божою. Але на війні є такі, що воюють, убивають, завдають рани, але є й такі, що ці рани гоять. Тому не дивуйтеся, що ми хотіли й хочемо рани гоїти, де тільки можна, бо це наша життєва мета гоїти рани тіла й душі, помагати переслідуваним, нещасним, бути милосердним не тільки для своїх приятелів, але для всіх, для врагів Отчизни, для супостатів. Але коли така гетьманська воля і цілого козацького війська, ми віддамо вам усіх тих, що шукали захисту по наших манастирях і будемо молитися, щоб вони щасливо вернулися в свою Отчизну. Донесли мені вчора, що ви і ваш полковник не знущалися над пійманими, чим здобули ви наші серця більше, як усіма перемогами над своїм ворогом. Нехай вас Господь благословить і має дальше в своїй опіці! Слава Богові!

— Навіки слава! — загуло кругом.

— Я ще з тобою хочу поговорити, пане Нечаю.

Нечай увійшов із владикою в коридор. Черниця відчинила двері й вони вступили до малої кімнати, де були тільки три стільці та столик.

Митрополит ізнову неспокійно став бігати пальцями по бороді і по хресті на грудях.

— Я говорив із Христиною.

Нечай не відзивався.

— Але не так вийшло, як я сподівався.

Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом.

Митрополит розвів руками.

— Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир.

Нечай схилив голову, не кажучи й слова.

— Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені?

— Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико.

— Вона казала, що не хоче тебе бачити.

— Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай.

Митрополит звернувся до ігумені.

— Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити.

Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його.

— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?

— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...

— Даниле, досить того!

— Ой, Христе, не досить, не досить!

— Я того не хочу слухати!

— В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш.

— Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене?

— А ти для мене була?

— Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається!

— Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти.

— Як ти можеш мені помогти?

— Заберу додому.

— Мене?

Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені.

Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила:

— Мене ?

Нечай знову всміхнувся і кивнув головою.

— Тебе.

Але личко Христі наново обкуталось тінню.

— Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь?

— Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва.

— Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити?

Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі.

Нечай підвівся із стільця.

— Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків.

Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах.

— А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш.

Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла:

— Це наш владика може рішити, не я.

— І ваш владика вже рішив — почувся голос за ними.

На порозі стояв митрополит. Його очі ясніли. Хрест тримав твердо в руці.

— Пришлю тобі, пане Нечаю, грамоту, що брацлавський полк стає ктитором і благодітелем оцього Богу любимого манастиря. Нехай тебе Господь провадить, полковнику, і тебе, Христе.

Нечай похилився поцілувати руку владики, потім ігумені.

Коли Христя підійшла до ігумені, щоб також поцілувати її руку, та поцілувала її в чоло і сказала:

Нехай Господь вас хоронить! Мало таких людей на світі, як ви обидвоє.

Вийшли обидвоє щасливі й радісні. Хмара шапок полетіла вгору, як підходили до брацлавців.

— Славааа! Слава! Слава!

— Дякую вам, панове товариство! О, а де ж ти сани підібрав, Дрозде?

Дрозд усміхнувся, але Христя побачила, що сльози мав в очах.

Санки навернули. Нечай уклонився шапкою на всі боки. Митрополит стояв на східцях і хрестом благословив.

Морозний вітер ударив в обличчя Христі. Коні стали порскати бадьоро.

— Гей, Христе, який цей світ гарний!

Христя щільніше притулилася до Нечая.

— І я його знову буду бачити і ним тішитись?

— Так — засміявся Нечай.

— Із тобою? — Христя глянула йому в очі.

— Еге ж, Христе.

Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні.

— А що ж отець Пристальський скаже?

— Нічого.

— Чому?

— Бо його немає тут.

— Що з ним?

— Владика вислав його на парохію в Брацлавщину.

— Чому?

— За п'янство.

Христя глянула Нечаєві в очі.

— Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь!

Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання.

Вогняний люд

Ще зима не минула, ще не розкувалися льодом закуті ріки, ще не переставав Кисіль із комісарами говорити, як завжди красномовно, про мир і вольності, а вже польські війська підсунулись аж під Кам`янець.

Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року.

Але недовго дозволила доля панові Стрижевському втішатися перемогою, бо кілька днів пізніше, коли він вирушив із цим відділом у напрямку на Браїлів, де, як його повідомили, можна було заскочити інші козацькі відділи, зараз милю за Баром, між Іванівцями і Барськими Луками, попав у засідку, яку йому приготував Богун. Поліг пан Стрижевський, поліг із ним увесь його відділ.

Князь Вишневецький і новоназначений брацлавський воєвода, Лянцкоронський, чекали на роз'їзд пана Стрижевського, але ніхто до головного табору не повернувся. Тільки згодом від полонених козаків довідались польські реґіментарі, що ввесь відділ був витятий до ноги.

Посунулись тоді польські реґіментарі з цілим військом, що його могли стягти, в глибину країни, щоб пімстити втрату найліпшого відділу, але під Межибожем заступив їм дорогу Нечай. Лянцкоронський успів забрати ще залогу із здобутого Межибожа, що складалася з німців під Корфом та з полку піхоти пана Сєнявського.

Нечай ізнову зайняв Межибоже, обсадив залогою, а коли побачив, що на нього наступив увесь польський корпус, обкопався коло Русанівки.

Польські реґіментарі кинулися жваво здобувати і ошанцьований табір Нечая і тількищо втрачене Межибоже. Коли дізналися, що сам Нечай є в таборі коло Русанівки, стали із здвоєною силою здобувати табір, бо їм дуже залежало на тому, щоб дістати в свої руки Нечая. Князь Вишневецький горів бажанням пімстити йому за все, що той заподіяв йому в минулому. Лянцкоронський, який одержав брацлавське воєвідство по Кисілеві, коли той після смерти Тишкевича став київським воєводою, казився зі злости, що він воєвода тільки на папері, бо наданого йому Брацлава навіть не бачив.

Усю силу і владу загарбав собі там оцей Нечай.

Німецька піхота, піхотні відділи різних панів, спішені драгуни, обозова челядь, ба навіть охотники з-під поважніших знамен, день за днем штурмували табір, устеляючи землю густо своїм трупом.

Але табір був обкопаний високим валом, наїжений гарматами, гаківницями, самопалами, а за валами ждав на напасників вогняний люд, небезпечний, жадний крови, твердий.

І коли після невдалого наступу ворожа хвиля заколихувалась, колотилась і ставала відпливати взад, наче та морська хвиля на побережжі, козаки вискакували з-за окопів і кликали:

— А повертайтеся швидко! Ми ще вас мало наклали!

— Чого ж ваш князь ховається за вами? Давайте його сюди!

Князь Ярема не раз чув такі оклики, або куди гірші, такі, що аж вуха в’янули слухати, і в душі присягав собі, що відімститься за це тим хлопам криваво, але назверх прикидався спокійним. Тільки всміхався зловіщо і гладив рукою кінську шию. Невважаючи на всю свою ненависть і бажання пімсти, не міг він не признати, що Нечай боронився дуже зручно та що свій табір прекрасно забезпечив.

Неспокоєм і тривогою наповняло його те, що Нечай заклав цей табір на цілу милю від Межибожа, теж обсадженого козаками. Таким чином Нечай узяв поляків із двох боків, а ніхто в польському таборі не знав, яка сильна була залога Межибожа.

Розумів цю непевність положення князь на Вишнівці, але не хотіли розуміти цього інші реґіментарі. Передусім воєвода Лянцкоронський, що, покладаючись на кількісну й якісну перевагу польських військ, хотів конче здобувати табір кіннотою. Прийшло до гострої виміни слів між ним і князем Вишневецьким. Вишневецький рішуче заявив, що ні одна його кінна частина не візьме участи в такій атаці. Потім, попадаючи в наглий гнів, як це часто в нього бувало, стиснув коня острогами, так, що цей, мов ошалілий, підвівся передніми ногами високо вгору, і крикнув, від’їжджаючи:

— Зачни, ваша милість, від Межибожа. Може ваші райтари й ті мури перескочуть. Мої не мають крил!

Але белзький воєвода Фірлей і пан коронний підчаший Остророг, один із головних пилявецьких героїв, живо підтримали Лянцкоронського, і зараз наступного дня, як сонце піднеслося над річкою Богом, глибокі ряди кінноти стали формуватися вздовж цілої лінії козацьких окопів. Були це частини, стягнені головно з воєвідств, досі війною не охоплених, які в боях минулого року не брали участи, тому й виглядали куди краще, ніж загартовані вже в боях частини князя Вишневецького. Переважала драгунія, якої червоні колети, що їх іще дощ не прав і сонце не сушило, цвіли, наче мак на долині. Багато було охотників із шляхетських корогов, галасливих, бутних, що перший раз у житті мали бачити битву. Були волоські і так звані козацькі надвірні корогви, але не бракувало й тяжкої, в сталь закутої райтарії та крилатих гусарських частин. Гармат було мало і то будь-які. Все кінне військо гляділо на гармашів із погордою та презирством, у переконанні, що вони самі, і тільки вони, принесуть перемогу на вістрях своїх шабель.

Розгорталося це військо по долині, наче на площі вправ. З другого боку, з-за шанців, приглядалися до нього козаки, готуючи зброю та ладуючи сіканим оловом зручно уставлені гармати й численні гаківниці. Сотники об’їздили на конях свої відтинки валів, даючи розпорядження і прикази. Нечай стежив за рухами польських військ. Нараз великий неспокій обхопив його. Почав пильно й бистро розглядатися на всі боки, морщив брови, шарпав вуси, потім приказав закинути аркан на поблизького самітного дуба й по ньому дістався майже на вершок. Дуб стояв на горбку. Звідтам можна було бачити далеко через річку Бог у напрямку Лисогірки. З другого боку видно було хвилясту рівнину, що стелилася ген - ген аж до Пархомівців. Тільки Губич і Пирогівців не можна було добачити, бо вид закривали горби й деревина.

Довго сидів Нечай на дубі, пильно й неспокійно за чимось розглядаючись. Після того почав сходити з гілляки на гілляку, врешті по аркані легко зісунувся вниз.

— Що є, полковнику? — спитав Кривенко.

— Де Дужий?

— Я тут — виступив із-поза осідланих коней Дужий.

— Слухай, голубе, попри річку, через комиші ти можеш легко дістатись на оті горбки за приліском. Звідтам повинно бути видко чи не до самих Пирогівець. Отож коли з цього горбка побачиш ляхів, вертайся чимдуж назад, коли ж не побачиш, дай димом знати. Розумієш?

— Так, полковнику.

— Отже, коли дим побачимо, буде знак, що ти не бачив нікого. Так?

— Так, батьку.

— В чому діло, полковнику? — спитав Кривенко, коли Дужий щез у комишах.

Нечай глянув на нього і на присутніх сотників і здивування було в його очах. Хвилину мовчав, перебігаючи поглядом від одного старшини до другого й наостанку спитав:

— А Яреми частини де?

Старшини глянули один на одного і кожний понурив голову вниз. Мовчали, наче води в рот набрали.

— Бачив хто з вас хоч одну частину Вишневецького?

Кривенко у збентеженні смикнув сивого вуса.

— Я не бачив.

— Ні я — додав Красносельський.

— Ні я.

— Ні я.

— Я й не подумав про це — признався Гавратинський.

— Із цього дуба гарний вид майже на всі сторони. Але жадного війська ніде не бачив я. Тільки в бік на Пирогівці й Губичі не далеко видно, тому я післав туди Дужого. Це все може бути тільки маневр — говорив він далі, вказуючи на польські відділи, що уставлялися на полі. — Тим часом Вишневецький може вдарити на нас із протилежного боку, хоча би й через Бог. Бо годі повірити, щоб вони пробували взяти табір кіннотою. Може таким способом хочуть вивабити нас за шанці на рівне поле, або може...

— Може що? — запитав Красносельський.

— Кожний із вас, панове, знає, яка то у князя Яреми химерна вдача. Може він не згодився на таке очевидне самогубство, як кінна атака на табір, і відійшов зі своїми людьми? Хто знає?

— Коли так, полковнику, то виясни мені одну річ, — обізвався полковий писар Житкевич, щирий друг Нечая. — Коли б я посилав цього козака Дужого, то був би сказав дати димом знак, як побачить ляхів, а не тоді, як не побачить.

— А якби вони його заскочили і він не міг би розпалити вогню?

— Правда! — засміявся Житкевич і вмовк.

Тим часом на полі дальше пересувалися кінні частини. Виходили щораз нові поволі, не кваплячись, наче неохоче, міняли місця, старшини скакали кіньми в різні боки, видно розвозячи прикази. Увесь корпус став поволі пересуватися ближче валів. Але всі ще, бачилося, на щось чекали.

Нагло Красносельський штовхнув ліктем Нечая.

— Дим! Дим на горбку!

Нечай глибоко зітхнув, зняв шапку й перехристився. За ним зробили це всі.

— Кривенку! Тепер на тебе, брате, черга. Лізь на дуба і слідкуй за всім. Залиши десятьох козаків із кіньми під дубом, щоб могли повсякчасно повідомити мене, як треба. Значить, Вишневецького там нема. Зготуємо їм криваву лазню, панове! Коня мені!

І почав об’їздити довкола валу, тут і там кидаючи в козацьку юрбу то жарт, то слова заохоти, то поради.

Всюди зустрічав усміхнені очі, готовість до бою, бадьорий настрій.

Під’їхав до однієї гармати, що на заломі шанця так була уставлена, щоб могла обстрілювати ворога вздовж лінії наступу. Стояли при ній пушкарі, готові; льонт запалений. Нечай пізнав Герасименка, старожитнього бувалого козака, незрівняного гармаша й усміхнувся:

— Чи, Герасиме, бачиш, що там твориться?

— Бачу, полковнику.

— Даси їм бобу?

— З часником і хроном.

— Гаразд. Не жалуй їм цього. Пороху доволі?

— І пороху і куль доволі. Два місяці можуть наступати, а ми все ще матимемо чим стріляти.

Нечай підвівся в стременах і крикнув, немов із гнівом:

— А ти, старий, як хочеш стріляти, коли думаєш, що по двох місяцях там іще хтось живий залишиться?

Козаки довкола зареготались. Широка усмішка розлилась по обличчі Герасименка.

Нечай, сміючись також, рушив далі. Але не довелося далеко їхати, бо з валів почулись голоси:

— Їдуть! Їдуть!

Нечай зіскочив із коня, передав його джурі та разом із старшинами, що були при ньому, вийшов на вал.

Був це висунений наперед відтинок козацьких окопів, боронений, крім валів, ще крутим спадом до невеличкого потічка. Звідси можна було бачити докладно майже всю лінію табору, що не притикала до річки Бога. Нечай перевів очі на ворожу лінію й побачив, що вона поволі стала приближатися до окопів. Корогви йшли справно, одна при одній, доки не дійшли на віддаль мушкетного стрілу. Тоді нагло понеслися стріли, розлігся бойовий крик тисячів і тисячів людей і вся та озброєна, різнобарвна кінна маса ринула в повному розгоні коней у напрямку валів. Коні й люди росли на очах.

Отоді саме, на один знак сотників і отаманів, загриміли козацькі шанці, аж уся лінія вповилася туманами диму, в яких тільки й чути було гострий клекіт мушкетів та зловіщі розкоти й гриміння наладованих сіканцями гармат.

Вистріливши з мушкетів, одна частина козаків ждала з білою зброєю на напасників, друга ладувала в поспіху новий випал.

Але напасників не було. Дими поволі почали рідшати, і тільки потім міг Нечай побачити, що сталося.

Вздовж козацьких ліній постала нова лінія, різноманітна, висока, місцями не нижча від окопів. Це лежали всі ті, що заплатили своїм життям за безглуздя вождів.

По полі щосили гнали ватаги вершників, стараючись уговкати розшалілі коні, інші самі з божевіллям в очах, принаглювали коні до ще скорішої втечі.

По полудні зібралися польські реґіменти на нараду в шатрі белзького воєводи, пана Фірлея. Прийшов пан Лянцкоронський, увесь чорний, змінений, із засохлими, спеченими устами, блудними очима, наче йому двадцять років на віку від ранку прибуло; прибув коронний підчаший, пан Остророг, що, не маючи ніякого військового досвіду, все ще не знав, що було зле й чому вони такими силами не здобули табору; прибули полковники та ротмістри.

Пан Фірлей збирався вже починати наради, як перед наметом почувся тупіт коней, загомоніли голоси і в намет увійшов полковник Корф із повідомленням, що його княжа світлість, воєвода руський, пан на Вишнівці приїхав також на нараду.

Зніяковіли всі й замовкли. Тільки Фірлей помітив, що воєвода Лянцкоронський відсунувся в найдальший куток намету.

Князь Ярема, низький, простий, із великими блискучими очима, з широко закроєними устами, всміхаючись, підійшов до стола, розглянувся кругом і, побачивши Фірлея, звернувся до нього.

— Я саме об’їздив козацький табір і бачив сумний евентус децизії ваших милостей. Я завтра вирушаю на Вишнівець і уважаю за свій обов’язок вашим милостям про це communicare.

Потім кивнув злегка головою на всі боки, вийшов із шатра та від’їхав.

Але на Вишнівець не вдалося князеві так спокійно дістатись, як він задумував. Незабаром після заходу сонця повернувся роз’їзд, який вислано в напрямку Острополя, з новиною, що полковник Кричевський із цілим київським полком уже під Пилявцями.

Недосвідчені й нерозважні полководці дозволили розбиткам із роз'їзду, який тількищо повернувся, змішатися з військом, яке й так уже докраю було заломане та знеохочене, і швидко в таборі запанувала паніка, нічим не менша від колишньої, пилявецької. Кожний витягав із возів те, що вважав за найцінніше, клав на сідло й, не оглядаючись ні вправо ні вліво, пускався в дорогу.

Одначе коло Ярославки прийшло до затримки, бо треба було переправлятися через Бужок. Тут, як буря, наскочив на втікачів Нечай з усіма своїми кінними сотнями. Ледве-ледве князь Ярема зібрав кілька полків, щоб стримати козацький наступ. Коли оборонці гинули під козацькими шаблями, втікачі перейшли Бужок, залишаючи за собою тисячі трупів і цілий табір.

Польські реґіментарі самі почали тепер прискорювати військо до втечі. Але зранку, як кіннота, залишаючи піші частини їх власній долі, перейшла Немиринці, зустрілися польські війська тут із київськими сотнями полковника Кричевського, які впали на їхні карки, мов яструб паде на наляканого зайця, й, рубаючи немилосердно, гнали їх аж під Костянтинів.

Так закінчилася виправа польської армії на Україну. Реґіментарі з останками розбитків почали відступати на захід.

А зі сходу разом із дикою кримською ордою йшла за ними грізна козацька сила зі своїм гетьманом на чолі.

Полковниця

Вже на яблунях достигали спасівки, поля вже покрилися густо стернями, а на заході все ще гриміли гармати, йшли жорстокі, криваві бої. Поля Галичини спливали кров'ю. Київ із запертим віддихом стежив за подіями в Галичині, за облогою Збаража, за рухами польського короля Яна Казимира і стрепенувся ввесь, коли знечев’я понеслася чутка, що князь Радивил, за намовою короля, вибрав війну замість миру та з усім литовським військом наближався вздовж Дніпра до серця України, до Києва.

На рятунок столиці рушив із-під Збаража полковник Кричевський, загортаючи по дорозі всі залоги міст і містечок. Як голодний вовк на ловах, перескочив він через Прип’ять коло Мозиря та з легкою кіннотою, гострими шаблями й нечуваною відвагою заступив дорогу грізним наємним військам литовського гетьмана під Лоєвом.

Поліг полковник Кричевський, лягло багато найкращого товариства лицарською смертю на лоївських полях, але скривавлена литовська армія, неначе обезсилена дика потвора, прилягла на місці, облизуючи свої рани, не маючи сили рушитися ні вперед, ні взад, обхоплена з усіх сторін вогнем повстання, знеможена, виснажена, нездатна до бою.

Відідхнули кияни, коли небезпека литовського наїзду минула, гірко оплакуючи смерть своєго полковника й усіх тих, що згинули разом із ним. По церквах били дзвони. Духовенство заносило молитви й за тих, що впали в бою, й у подяку за те, що Бог всемогучою рукою спинив голодні литовські загони, й за успіх козацької зброї в Галичині.

Доходили вістки, що поляки в Збаражі бороняться розпачливо, що гетьман замкнув ціле польське військо, неначе кліщами, які затискав поволі, ступнево. В цих кліщах корчилася польська сила, маліло вороже військо. Голод почав зазирати до темних нор і ям, що їх викопали собі бутні колись польські шляхтичі, щоб укритися перед очима козацьких стрільців. Усякому ставало ясно, що Збараж упаде, коли не за день, то за два, за тиждень, але все одно рятунку для нього немає.

Аж ось прийшла нова вістка. Така несподівана, раптова, нагла, але така радісна, соняшна, що всім віддих відняла.

Люди вірити не хотіли.

— Королівське військо розгромлене!

— Військо, що йшло на рятунок Збаража.

— Король в облозі під Зборовом!

Але заки дзвони перестали радісно дзвонити по київських дзвіницях, заки люди могли зловити віддих, охолонути після перших вражень, прийшла нова вістка про ганебну зраду хана, про Зборівську угоду, про кінець війни.

Внезабарі після цього на хутір тітки Ганни приїхав гурт козаків із Дроздом на чолі, щоб забрати полковницю Христину на нове посілля до брацлавського замку, на спільне пожиття з її Данилом.

Її батьки повернулися до Загір'я. Але Олешич мало перебував тепер дома, бо постійно був зайнятий доставок) пороху для залог у містечках на просторах брацлавського і вінницького полків, невпинно згадуючи Адама.

А Христя не раз дивувалася, що її Данило, який ізріс серед брязкоту зброї та звик до твердого січового й вояцького життя, вмів знайти стільки ніжнорадісних струн у своєму серці, вмів дати їй стільки рідного, доброго, тихого тепла, стільки щастя й кохання.

Хоча кохала його вже здавна, почула тепер, що це кохання опанувало тепер усю її істоту, полонило і зв'язало на добро й на зло, на радість і на смуток, на життя і на смерть.

— Пам'ятай, Даниле, й уважай на себе — говорила нераз, — бо я живу тільки тобою. Пам'ятай це, Даниле. Не було б мені життя без тебе.

Цікавилась усім, що діялося в полку. Ще заки свіжий сніг покрив пориті окопами бойовища під Збаражем і Зборовом, прийшла хвилина, що вона заволоділа серцями цілого полку.

Зборівська угода не задовольнила людей. Поворот панів в Україну лякав населення, приводив до розрухів і кривавих розправ і відплат, бо незабаром показалося, що всі, яких не міг охопити козацький реєстр, мали перейти назад у підданство давніх панів.

Спершу люди уважно приглядалися, спостерігали й мовчали. Потім почали говорити і скоро після того наново полилася кров.

Перший почав діло пімсти князь Корецький, той самий, що під Корсунем залишив своїх товаришів, рятуючись утечею ще перед тим, заки прийшло до битви. Пильно став вишукувати учасників повстання і немилосердно з ними розправлявся.

За його прикладом пішли й інші пани. Нарід почав утікати під опікунчі крила Нечая. Це дуже не подобалось панам. Не знаючи певно, якої думки є сам гетьман Хмельницький, постановили діяти на власну руку. Зібрали поверх три тисячі кінноти й рушили в напрямі на Брацлав. Але біля Красного наткнулись на краснянську і станиславівську сотні, які разом із повстанцями заманили польський відділ у засідку й вирубали його так, що мало хто з життям утік.

Тоді, не зважаючи на нагадування короля, звернулися до воєводи Кисіля по пораду.

Кисіль утішився тією подією так, немов і ждав на неї. Найперше вислав до гетьмана Хмельницького листа, в якому писав, що Нечай задумує зробити себе другим гетьманом і домагався скарати його за зраду на горло. Але що не був певний, як гетьман прийме його вістку, рішив вислати свого брата, новгород-сіверського хорунжого і черкаського старосту Миколу Кисіля до Нечая з повідомленням, що гетьман хоче покарати його смертю за бунт проти себе. Таким чином задумав кинути зерно незгоди між гетьманом і його найліпшим полковником.

На вістку про приїзд Миколи Кисіля до Нечая майдан коло церкви наповнився вщерть людьми, бо люди хотіли знати, з чим черкаський староста приїхав. Нечай заявив Кисілеві, що буде говорити з ним на майдані, так, щоб увесь нарід міг чути. Нерадо згодився на це пан Микола Кисіль.

Був він дуже подібний до свого брата, воєводи, тільки бракувало йому тієї гнучкости та проворности, що винесли Адама аж на крісло сенатора.

Коли Кисіль побачив перед собою таку незліченну кількість народу, завагався, не знав, що робити й допитливо глянув на Нечая.

— Добре! — сказав Нечай, немов відповідаючи на питання, і підніс руку вгору.

Юрба втихла.

— До нас — почав Нечай — приїхав оце брат пана київського воєводи Кисіля і хоче до вас говорити. Я думаю, панове браття, що ви всі радо послухаєте, що він стане вам казати.

В юрбі почулися знову вигуки та крики, але Нечай підніс руку і юрба замовкла.

Але пан Микола Кисіль не був людиною, що вміє говорити до народу. Переступав із ноги на ногу, затинався і плів про поворот до рідних сіл, про послух панам, про королівські гарантії, що нікому жадна кривда не станеться.

Дальше говорити не міг, бо на майдані повстав такий крик, що люди самі себе не чули.

Нечай побачив, що з промови Кисіля нічого не вийде, й підніс руку, щоб утихомирити юрбу.

Аж ось появився біля нього їздець та випалив із пістоля.

З крайнім здивуванням Нечай побачив, що при ньому на коні Христя з пістолем у руці, із якого ще димилося димом.

— Люди! — почув її срібний голос.

Юрба, не менше здивована, втихла.

— Люди! — повторила Христя. — Доки ми живемо, не дозволимо, щоб пани знову над вами збиткувалися. Заспокійтесь! У Брацлавщину пани не повернуться!

— Слава! Слава!

— Слава нашій полковниці!

Від'їхав Микола Кисіль із тим, із чим і приїхав. До свого брата та й до інших повіз тільки свою власну думку, що між козацькими полковниками нема більшого бунтаря, як Нечай та що його жінка під'юджує його до цього, бажаючи сама стати гетьманшею.

Зате ж Христя була на устах і в серцях у кожного з тієї багатотисячної юрби.

— Це наша полковниця! — говорили люди з близьких і далеких околиць.

Тим часом наспівало гостре непорозуміння між гетьманською квартирою і Нечаєм. До розриву Нечай не хотів допустити, хоч одночасно не бажав відмовити помічної руки повним розпачу й доведеним до крайности селянам.

Уганяли гінці від гетьмана до Нечая і від Нечая до гетьмана, сам Нечай їздив у Чигирин, але все це справи не розв’язало.

Брацлавщина, Поділля, Галичина, Волинь щораз частіше, щораз настирливіше витягали руки по поміч. Польські пани, головно Вишневецький і Кисіль, які погодилися вже були з собою, підняли крик і наполягали, щоб гетьман покарав Нечая на горло за зраду. Хоча гетьман і Нечай докладали всіх зусиль, щоб непорозуміння залагодити, їхні дороги почали розходитися, бо гетьман був за точним додержанням усіх постанов Зборівської угоди.

Христя бачила це і тривога вдиралася в її душу. Шукала ради у свого батька, але не знайшла. Батько казав їй, що немає чого боятися, бо правда по боці Данила. Була угода, щоб підданих пани не карали, щоб із військовими частинами до своїх дібр не прибували та щоб приїздили тільки шляхтичі православної віри. Говорив їй дальше, що поляки й так самі не думають додержуватися точок угоди: православну віру переслідують так, як і досі, отже немає чого лякатися.

Але вона знала, що так не є. Вона знала й відчувала, що гетьман кривим оком дивиться на зростаючу силу й славу Нечая.

Довгий час ждала старого Климовського. Але цей перебував при гетьмані, потім їздив у Київ і Трахтемирів, де був найдавніший козацький шпиталь, і кінець-кінцем, як їй доповіли, поїхав із послом Мужилівським у Москву.

Тяжкі, непевні тижні минали. Громи, здавалося, відзивались з усіх кутків неба і землі. Гетьман, ніби для наладнання відносин, присилав у Брацлав найближчих собі людей. Так ото приїхав Тиміш Хмельниченко, кремезний, уродливий, але мовчазний, невгамовний ні в радості, ні в гніві парень, що якийсь час перебував на дворі семигородського князя Ракочія. Потім приїздила Степанида з Іваном Нечаєм, привозячи з собою наймолодшого Хмельниченка, Юрася.

Христя гостила, годила, ходила коло них, але все таки питання стояло нерозв'язане й дальше.

Селянські маси були такі ж ворожі всяким угодам, як і раніше, сотні брацлавського полку такі ж численні, як і колись.

Коли Христя спитала Івана Нечая, що він думає, цей ударив кулаком об стіл.

— Ти знаєш, що Кисіль писав до гетьмана? — запитав, глядячи Христі в очі. — Що Данило хоче бути гетьманом сам. Я б того Кисіля на гілляку потягнув — от що! Все лихо від нього!

Однак це також не помогло Христі багато.

Рішилася написати листа до митрополита Косова.

В листі описала докладно положення, запевняючи митрополита, що Данило ніколи не думав робитися другим гетьманом, що він завжди готовий схилити голову перед гетьманською булавою, але що він ніяк не може не заступитися за тими тисячами селян, що збіглися до нього на рятунок. У цьому листі навела слова самого гетьмана, який сказав був: "Чернь, то наша права рука" й заявив, що проти неї він не виступить.

Митрополит, який щиро тепер стояв за Христею й Нечаєм, скоро зв’язався з гетьманом і повідомив про це Христю. Чи посередництво Косова помогло щонебудь, ніхто не міг збагнути, бо за той час зайшли нові події, які відвернули увагу від селянського руху на Поділлі та в Брацлавщині.

Закінчилися багаті жнива 1650 року. Тільки овочі ждали ще при дорогах, по межах і по садках, щоб їх зібрати. На широких полях щораз більше показувалося плугів, що краяли стерні під новий посів.

Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків.

— Хто це міг приїхати? — дивувався Кривенко.

— Гей, Охриме, — кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею — кого то Бог послав?

— Генеральний осавул жде тебе, полковнику.

Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись.

— Чим це пахне, панове?

— Нічим добрим — похитав головою Кривенко.

— Побачимо — відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. — Ходімо!

Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос:

— Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! — та знову припала до його грудей.

Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю.

Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби.

Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая.

— Я до тебе, Даниле.

Нечай засміявся.

— Добре, що не по мене.

Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса.

— Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме.

— Король?

— Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана.

— Які пункти? — запитав Житкевич.

— Перше, щоб відкрити в Україні католицькі костели; друге, щоб козаків вивести з-за лінії; третє, щоб селяни повернулись до панів у належне підданство, і четверте, щоб тебе, Даниле, скарати на горло за зраду.

Христя, що несла збанок із медом, випустила його на кам'яну долівку, так, що він розбився на дрібні кусні. Вона навіть не глянула на черепки, вирячивши очі на Лисівця.

— А що ж на це гетьман? — спитав Нечай.

— До королівського листа гетьман нарікав на тебе не раз, мовляв: через таких, як ти, Зборівської угоди не дасться дотримати. Але коли дістав цього листа, то знаєш, що зробив?.. Подер його на шматки зараз таки при королівськім послі і сказав, що покарає тебе на голову, коли король зітне шиї Вишневецькому, Конецпольському і Чаплинському. З тим посланець і від'їхав.

— Га! Га! — засміявся хтось у гурті.

— Нічого більше посол не говорив? — спитав Нечай.

— Ні. Польські посли, бачиш, тепер і нерадо послують, відколи в минулому році самі полковники посікли пана Смяровського.

— Посла? — кинула питання Христя. — Посла вбили?

— Вбили. На кусні порубали при гетьмані та при інших польських шляхтичах — відповів Лисовець, усміхаючись і глядячи на Христю. — Я думав, що ваша милість чула про це. Данило не розповідав?

Христя глипнула на Нечая, наче з докором, і заперечила головою.

Лисовець ізнову посміхнувся й почав говорити:

— Це, бачите, їмосць пані полковнице, приїздить Смяровський раз, другий, потім третій. Уже на Поділлі йшли бої, вже польські реґіментарі обскочили несподівано, як ті пси, Данила під Межибожем, словом уже війна розгорілася повною силою, а Смяровський завжди ще крутиться коло гетьмана. Люди дивувались, чого він сидить, а гетьман мовчав. Тут і там упало погане слово про нього, але він був, як той мед, солодкий, облесний для кожного. Аж ось однієї днини знявся крик таки на нараді в гетьмана. Прибіг Вешняк, викрикаючи, що Смяровський офірував йому привілей на якусь там слободу. За ним відізвався чи не Пободайло. Задержали Смяровського в шатрі, самі зробили розшуки і знайшли вісімдесят — Лисовець повів поглядом довкруги й повторив іще раз — вісімдесят таких привілеїв на різні слободи, хутори, села з усім: із печатками, з підписами короля, тільки з порожніми віконцями на назвища. Лише назвища треба було вставити і все готове!

Гетьман хотів відіслати Смяровського після того назад, але Богун прискочив із голою шаблею.

— Нехай мені ставиться, гетьмане, коли так. Тоді й відсилай, як схочеш!

— І що гетьман?

Нічого гетьман зробити не міг. Смяровський також побачив, що єдиний для нього рятунок — покласти Богуна.

Ставився отже, але ще скоріше впав. Тоді всі, що там були, не виключаючи й мене, замочили шаблі в його крові, присягаючи разом, що завжди таким способом покараємо зрадників, підкупників і всяку таку нечесть.

— То ваша милість каже, що на тих привілеях були підписи короля?

— Так.

— І той самий король хоче, щоб гетьман покарав за зраду Данила?

— Так.

— І він був ченцем, заки став королем?

— Ченцем, потім кардиналом.

— А коли став королем, узяв жінку свого брата?

— Так. Але це не все.

— Не все?

— Людські язики говорять, що у Варшаві крик тепер. Підканцлер Радзєйовський має молоду жінку, яка завжди з королем.

— Не зрадник же він сам? — питала Христя, водячи розіскреними очима по старшинах. — Не віроломник? Не кривоприсяжник?

У відповідь на слова Христі посипались оклики, повні зневаги для короля, і повні признання та похвали для Христі.

Вона сама, наче засоромилася власної сміливости, відступила вбік і стала приготовляти закуску та напитки, що їх потім джури розносили поміж гостей.

Але ще заки перша чарка обійшла кругом, відізвався Лисівець:

— Даниле! Ти ще й не спитав, чого я оце приїхав до тебе.

Всі насторожились, витягнувши шиї в очікуванні. Христя теж поставила збанок і поглянула на Лисівця.

— Не питав — відповів Нечай, здвигаючи раменами. — Хочеш, сам скажеш.

— Правда, правда, що ти січовик. Отож гетьман хо че, щоб ти зібрав якнайбільше збройного люду й рушив У похід.

— Куди?

— Польський гетьман Потоцький з усім коронним військом підсунувся під Сатанів і тепер підступив аж під Кам’янець Подільський, про що ти напевно знаєш.

— Знаю. І гетьмана про це повідомляв.

— Отож наш гетьман рушив свої полки й наказав збірку в Гумані, про що ти, здається, не знаєш, бо не всі полки були покликані. Сам гетьман також у Гумані. З ним тепер близько сорок тисяч війська і кілька тисяч татарів.

Нечай бистро поглянув на Лисівця.

— На Потоцького?

Лисівець заперечив головою.

— Ні. Ти підеш на Потоцького.

— А гетьман?

— На Волощину.

Нечай закашлявся, поставив чарку на стіл, підвівся із стільця, здивований докраю.

Всі замовкли, всім стало ніяково. Один глядів на одного, немов шукав відповіді.

— Гетьман хоче, щоб ти загородив дорогу Потоцькому й не дав йому напасти на наше військо в час походу — говорив далі Лисовець. — У тебе тепер більше пішого народу, як кінноти, відколи народ став утікати до тебе. Знаємо, що зброї маєш доволі й пороху. Потоцький кіннотою таборів не здобуде. А втім ти йому можеш загородити шлях із другого боку від Дунайців, Смотрича, а то й від Гусятина та Скали

— Якою дорогою гетьман іде?

— На Ямпіль.

— Коли так, то нам треба оточити польські війська кіннотою від півночі, розмістивши піхоту десь між Ушицею й Хотином.

— Так і гетьман думав.

— Коли мені там треба бути?

— Поспішай. Гетьман рушить на Ямпіль за кілька днів. Тобі треба бути там перед тим.

— Сьогодні що, середа? Буде досить, як ми вирушимо в неділю?

— Буде.

— Павле! — Нечай глянув на Кривенка — розсилай, брате, гінців іще сьогодні на ніч до всіх сотень, нехай збираються з усім вирядом під Красним найдалі до суботи.

Кривенко вибіг, беручи з собою декого із старшин. Усі інші присунулися ще ближче до Лисівця, щоб не втратити нічого з розмови, бо кожного з них, не виключаючи й Нечая, вістка про похід на Волощину приголомшувала несподіваною новиною.

Нечай, який усе ще стояв, перевів пальцями обох рук по чуприні й наостанку спитався, немов схопив питання з уст кожного:

— Чого ж гетьманові на Волощину?

Лисовець витягнув свої довгі ноги перед себе й оперся вигідніше об поруччя крісла.

— Це, панове, не тайна вже — почав — що Зборівська угода обманила. Ляхи кажуть, що це через тебе, Даниле, і таких, як ти, ми ж кажемо, що це через панів. Мені здається, що одні і другі праві. Не на те ми кривавились, щоб допустити панів знову до себе; не на те вони билися й хана перетягли на свій бік, щоб зректися своїх маєтків. Тож війна прийде скоро, дай, Боже, щасливіше! Ех, коли б так хан був не зрадив тоді під Зборовом! Обидва польські війська в руках, король, всі пани! Тоді міг би бути справжній мир! Але що ж? Хан сам того злякався. Коли б був мир і ми мали силу, що робили б його татари в Криму без розбою, без ясиру? На нас напасти не посміли б, бо ми були б засильні. На Польщу, на Московщину, на Волощину також не могли б іти, бо мусіли би йти нашими землями. Отож хан цього не схотів, злякався. Хан хоче, щоб ні одні, ні другі не були надто сильні. Тому й зрадив, тому Зборівська угода — це його діло. Але тому вона й удержатись не може. Мусить бути нова війна. Минулого року, коли ми пішли на ляхів, Радивил ударив на нас іззаду. Тільки завдяки очайдушній відвазі Кричевського вдалося його стримати. Істинно, ота людина і все товариство з нею знали, за що вмирають. Тепер доходять нас слухи, що тесть Радивила, господар волоський, також військо готує, полякам угоджає, в їхні ласки старається дістатись, бо навіть про шляхетський індиґенат просить. Що це все значить? А те, що коли ми вдаримо на Польщу, то на наш край посунуть із півночі литовці з зятем, а з полудня волохи з тестем. До цього ми не можемо допустити, панове-браття. Війську це треба пояснити також і то ще перед походом.

Нечай кивнув головою.

— Це ми зробимо, коли тільки самі зрозуміємо, що твориться. Бо, не во гнів тобі, Демку, я не все розумію.

— Що таке?

— Ти кажеш, що Зборівська угода — твір хана. Він не хоче, щоб ми були засильні. І мені здається, що воно так є. Але що тепер буде, коли ми знову рушимо на ляхів? Можемо ми йому вірити тепер, коли минулого року він нам віри не доховав і зрадив?

Лисовець порушився на стільці, притягнув ноги до себе й поклав на коліна руки. Зуби знову заблисли з-під темних вусів.

— Гетьман, Даниле, не дармував. Він ізв’язався з Портою, із Стамбулом. Як знаєш, на султанському троні тепер малий хлопчина і його мати ним проводить. Але великий везир — людина талановита. Доходить до того, що ми маємо перейти в турецьке васальство, так ось, як Крим, Волощина, Молдавія. За те хан дістав приказ від султана помагати нам. Тут уже велика різниця, бо тоді він робив на власну руку і то проти волі султана.

Нечай заперечив головою.

— Хто раз ізрадив, може й удруге. Хто може мати довір’я до зрадника?

— А що ж ти зробив би, Даниле?

— Багато нам татари помогли досі? Тільки об’їли край, пограбували, де могли, а де не могли, то обікрали. Чому нам не змірятися з ляхами самим? Збройного люду в нас доволі, а гетьман — вождь, яких мало було в історії.

Лисовець похитав головою.

— Гей-гей! Молодий ще ти, Даниле, запальний! Чи ти подумав, що тоді, коли ми рушимо на Польщу самі, то нас обскочать, мов ті собаки, Радивил з одного боку, волоський господар із другого, а в незаслонені, відкриті плечі встромить свого ножа кримський хан, який тільки жде на легку здобич? Війська у нас, в Україні не буде, сил не буде. Що тоді станеться?

Нечай умовк.

Забрав голос сотник Зеленський:

— А що Москва? Адже гетьман хоче піти під царську руку за поміч проти ляхів?

Наче тінь перебігла через очі Лисівця.

— Не був я там і сам не бачив. Але люди, які їдуть туди, різні привозять вістки. Мало хто добрі.

— Чому?

— Селяни там у жахливій неволі. Їх там кріпаками звуть. Ціла Московщина закріпачена. Недавно по околицях Москви й по цілому краю перекотилася хвиля повстання проти панів. Найгірше було у Пскові, де, як кажуть, багато крови полилося і ще ллється. Тому то цар завжди ще стоїть осторонь. Добре було б так Польщу нашими руками розвалити, границі держави поширити, але воля, панове товариство, то погане слово, ненависне слово в Москві. Царські бояри, що своїми кріпаками орють, наче робучими волами, воліли би піти з поляками проти нас, до чого їх і польський король, і Кисіль намовляють, але також і бояться того.

— Чому?

— Ми ж тієї самої віри. Пустять своїх холопів сюди, тоді ці побачать, за що ми б’ємось. Словом, бояться власних закріпачених людей.

Зеленський ударився рукою в чоло.

— Тільки тепер мені ясно, чому це так. Такий край багатий, такий родючий, не те, що Московщина, а проситься під руку царя і той не хоче! Цього я не міг зрозуміти!

— Ось воно як!

— Усюди те саме!

— Коли наші їздять туди, до Москви, — говорив дальше Лисовець — тс можуть їхати тільки однією дорогою, ночувати завжди в тих самих заїздах, говорити з тими самими людьми. Скрізь наших людей пильно стережуть, дбають про них, ходять коло них, але не дозволяють стати з кимнебудь на розмову. Ще ні один, що їздив туди, не був у звичайному селі, не балакав із звичайним, простим мужиком. Чому? Легко відповісти. Не хочуть, щоб їхні селяни знали, за що ми б’ємося, не хочуть, щоб вони дізналися, що ми вільні, що панів прогнали та що це є головна причина війни.

Житкевич, полковий писар, людина старша, розумна, з розмахом поставив порожню чарку на стіл.

— Тепер мені ясніше. Тепер і похід на Волощину, то не такий дивогляд, як видавалося спочатку. Старого Лупула можна примусити бути добрим сусідом. За його то поміччю обидва польські гетьмани визволилися з татарської неволі і тепер тільки ждуть, щоб пімститися на нас. Гірко думати про Туреччину, але хто знає, чи це не найліпша дорога? Гетьман знає, що робить. Тож, панове товариство, за волоський похід! Давай, хлопче, меду!

Але замість джури підійшла з підносом Христя й почала наливати кубки. Коли скінчила, Нечай почув її глибокий, шовковий голос і глянув здивований.

Держачи в руках порожній збанок, Христя повернулась до Лисівця.

— Зачували ми, ваша милосте, що в господаря Лупула є ще одна доня, домна Роксанда, кажуть: незвичайної вроди. Коли в нас був гетьманич Тиміш, то згадував, що бачив її на дворі семигородського князя Ракочія. Чи не думав ваша милість, що...?

Але дальші її слова перебили голосний сміх і оклики старшини.

Старий Шпаченко, з сивим вусом і шрамами поораним обличчям, підійшов до неї, сіпнув вуса, вклонився низько й потім, коли гамір ущух, промовив:

— Бог дав нам доброго, славного, хороброго полковника. Але як це сталося, що ми дістали таку полковницю?

Дивлячись на Лисівця, говорив дальше:

— Кожний слухає свого полковника, бо так воно по закону має бути. Але скажіть, де полковниця має такий послух, як у нас? Ану, йдіть і скажіть для спроби, для жарту в якійнебудь сотні, що полковниця Христина наказала те і те, чи сотня не зробить? Зробить, і то скоріше, як ви могли б сподіватися. Ось і тепер. Виправа на Волощину... Ви тут і Радивила згадували, і Москву, і хана, і Туреччину, а про те ніхто й не подумав і не говорив. А ви тільки й подумайте! Коли б так гетьманича Тимоша одружити з Лупулівною, то і наш лівий бік був би безпечний і наш правий бік, від Радивила, бо жінка Радивила рідна сестра Роксанди. Словом: Польща залишилася б сама. Що ви на це кажете, панове товариство? Хто з вас подумав про це? Га?

Христя засоромлена, збентежена, підійшла до Данила, ніби шукаючи охорони для себе в його дужих раменах.

Нечай пригорнув її, підніс чарку вгору і кликнув:

Так отже, панове товариство, за здоров’я нашого гетьмана, за щасливий похід на Волощину та на пана Потоцького!

— Слава гетьманові!

— На погибіль ляхам!

Нараз після того з усіх грудей залунало грімко:

— Слава нашій полковниці!

Христя ще тісніше пригорнулася до Нечая, а Лисовець водив очима по всіх присутніх і усмішка бігала по його білих зубах.

Леопардова шкура

Дрімав на сонці ранній вересень.

Падали спілі яблука з яблунь. Великі темносині сливи аж прискали солодким соком.

Крякало чорне гайвороння над свіжо поораною землею. Паслися спокійно корови і вівці по стернях.

Сухою, втертою, крутою подільською дорогою посувався відділ кінноти. Тяжкі коні були добре утримані, відгодовані, вичищені; сідла хрустіли при рухах коней, декуди забряжчала шабля, вдарилося стремено об стремено, порскнув кінь і курява підіймалася з-під кінських копит.

Вистоялі й випочаті коні рвалися охоче в дорогу в такий не гарячий і не холодний осінній день.

Це відділ пана полковника Корицького їхав із польського обозу під Оринином на роз'їзд у напрямі Жванчика, Нової Ушиці й Бару.

Не було це завдання ні трудне, ні небезпечне, бо попередні роз'їзди не натрапляли на козаків у тій околиці Бару. Але великий коронний гетьман Потоцький хотів дати війську якнайбільше зайняття й тому висилав роз’їзди, головно на схід від Оринина під Кам'янцем Подільським, де було розташоване все коронне військо.

Корицький, який під Корсунем попав було в татарський ясир, повернувся вже з полону й горів бажанням зустріти Нечая та заплатити йому за все, що він йому заподіяв. Нечая він обвинувачував у тому, що попав у татарський полон, що його села й хутори біля Білої Церкви пропали для нього, що він залишився тепер бідний, наче та церковна миша, що не має навіть за що кухля меду купити, — всьому цьому, на його думку, винен був Нечай. Тому й тепер, у час цієї спокійної їзди, в благословенній, медом і молоком текучій країні, його думки виповнялись образами майбутньої пімсти.

Кістку за кісткою буде йому ламати, сіль і гарячу смолу за шкуру заливати, очі вилупить, руки й ноги повідрубує, насититься пімстою, заки ще заб'є його, того харциза, того злочинця, того — ех!

Від двох років пан Корицький щоранку та щовечора на колінах молився, щоб дістати Нечая в руки, щоб пімститися на ньому. За Мурахву? Ні, не за Мурахву. За Корсунь, бо там увесь його реґімент був вибитий, коли він дерся на окопи Нечая, бо сам він дістав шаблею по лобі від того бузувіра, хоча той, здається, й не знав, кого поклав тоді. Тепер буде знати! О, буде!..

Відділ посувався поволі, минув Ксаверівку, з’їхав у глибокий подільський яр, який творила річка Студениця, переїхав мілкий брід і в’їхав до Липин. Тут яр ставав щораз вужчий, тісніший; стіни бігли місцями майже прямовисно вгору, але дорога була рівна і кіннотчики почали підспівувати веселих пісень.

Нагло дорога завернула направо.

Коли Корицький об’їхав закрут, побачив, що дорога перекопана, а на шанцях ізза грізно насторожених гаківниць та самопалів ненависно світили очі людей, готових на все.

Волосся стало дубом у полковника, бо він зрозумів, що необачно впровадив свій відділ у засідку, з якої нема повороту.

Здержав коня і помітив численні цівки мушкетів, звернених просто на нього. Кинув оком уліво, вправо. Стіни яруги роїлися всюди від збройного люду.

Кошмарний сон, чи дійсність?

Перевів рукою по очах, але дула мушкетів чорніли все так само грізно, як передтим. Страшне мариво не щезло.

Аж ось зашелестіли придорожні кущі і на дорогу вискочив козак, за ним другий і третій.

Перший із них невисокого росту, зате широкий у грудям і кремезний, як той дуб, що на добрій землі росте, підступив безстрашно до Корицького, побрязкуючи дорогою шаблею.

— Чолом, пане Корицький! — заговорив, полискуючи чорними, наче галка, очима. — Довго нам довелося ждати на вас. Ми вас сподівалися куди раніше. Я — сотник Пошивайло, до ваших послуг, а це частина моєї комонної сотні.

Корицький здобув назад голос.

— Чого ви хочете?

На усміхненому чорнявому обличчі Пошивайла неначе відбилося здивування.

— Ми? Ми нічого не хочемо. Це ваша милість хотів чогось, ідучи в наші сторони.

— Я нашим паном гетьманом коронним висланий на роз'їзд.

— Тож я не хотів би вашу милість здержувати. Але на вашу милість ждуть у Жванчику. Люди вашмосці зостануться тут — Пошивайло блиснув очима, в яких Корицький — помітив глум і наругу, — вони, як вашмосць бачиш, зовсім безпечні тут, а ми, за васці дозволом, поїдемо самі.

— Куди? — спитав Корицький у безсильній люті.

— До Жванчика. Це близько. Ось за горбочком. Нас там чекають.

— Хто?

Пошивайло засміявся вголос.

— Видно, що ваша милість не бував на Січі. Там так не питають. Але шкода часу, бо сонце вжє сполудні, а дорога назад до Оринина далека. Їдемо!

І, не говорячи до нікого, Пошивайло скочив на коня, якого йому підвели. Рушили яром.

Корицький здивувався, що Пошивайло залишив свій відділ, не даючи жадних наказів, і тільки пізніше усвідомив собі, що всі прикази видано згори, ще перед зустріччю з ним.

Дорога пішла вгору, спершу злегка, потім щораз більше й більше стрімко, наостанку виїхали з яру. Перед їхніми очима появились церковні хрести і бані та хати Жванчика.

— Ось ми й на місці. Ще тільки вниз і годі. Так воно на цьому світі водиться, що людина йде раз угору, раз на спід, як відро в колодязі. Як вашмосць думає? Не так?

Очевидний, явний глум звучав у голосі Пошивайла.

Корицький постановив не говорити, але не втерпів.

— Хто там є? Ваш гетьман?

Пошивайло засміявся й, не відповідаючи, стиснув коня острогами та пустився вперед. Корицький хотів отягатися, чи відступитись, але в тій самій хвилині два козаки схопили його коня за поводи з обох боків і гін мусів гнати за козацьким сотником.

В’їхали на ринок маленького містечка. З ринку повернули стрімкою доріжкою до малого, в останніх часах напівзруйнованого замку. На замковім подвір’ї Пошивайло зіскочив із коня та заговорив до козаків, що були з ним:

— Шаблю панові Корицькому залишити. Коли має пістолі, або кинджал, відібрати і привести його нагору.

Не чекаючи довше, кинув поводи в руки козака й побіг по сходах до горішніх кімнат замку.

Корицький зісунувся з сідла. Йдучи між двома козаками, приглядався до всього. Як біля містечка і в самому Жванчику, так і тут роїлося від козаків. Усюди стояли осідлані коні, горіли вогні, варили вечерю. Козаки поралися біля коней, чистили зброю. Декуди до глибокої пісні, багатої, як подільський чорнозем, долучувався срібний жіночий голос.

Вийшли на горішній замок. Козаки відчинили двері до великої кімнати і впровадили там Корицького.

Кімната була вщерть виповнена старшинами. Щохвилини хтось входив і виходив. На подвір'я заїздили коні і знову вихром вискакували з замкового подвір'я, видно, вістові розвозили прикази до різних частин.

Пошивайло, всміхаючись, як і передше, казав Корицькому йти за собою. Старшини, що стояли кругом, розступилися, даючи дорогу до стола, за яким сиділи два козаки.

Один, що сидів ізбоку, сивавий, писав щось, другий, високий, широкоплечий, молодий, диктував йому, похиливши голову над стіл, так, що Корицький не міг доглянути обличчя.

Нараз відізвався Пошивайло.

— Полковнику, пан Корицький тут.

Козак підвівся нагло і глянув на Корицького, під яким ноги вгнулися від страшної несподіванки.

Перед ним стояв Нечай, той самий, якого він так хотів зустріти, щоб на ньому пімститися, той самий, що голотою назвав його два роки тому, той самий, що вирубав йому його полк під Корсунем, його самого поваливши, і тепер захопив увесь його полк без бою, без труду, без проливу крови. Нечай! А він два роки щоранку та щоночі молився, щоб можна було йому всі кості поламати, шкуру з нього здерти, насититись його муками!

Нечай відгорнув своє ясне волосся взад і відслонив в усмішці зуби.

— О! Пан Корицький! Довго ми вже ждемо на вашмосць пана. Давно не бачились! Коли це ми востаннє бачились, пане Корицький? Чи не в Мурахві ще? Що?

Корицький мимоволі сягнув до свого лоба, де білів довгий згій від Нечаєвої шаблі.

— Ні, ще потім ми зійшлися під Корсунем. Ось сліди зустрічі. Це від вашмосці, і я це пам'ятаю.

Нечай засміявся, сів за стіл і почав хитати головою.

— Щось недобре зі мною твориться. Забуського я мав під шаблею й повалив його, і знаєш вацьпан, що? — глянув на Корицького. — Я навіть не знав, що це був Забуський. Так само, як бачу, з вацьпаном було. Бодай мав би чим похвалитися перед товариством, що такого непереможного лицаря повалив.

Корицький, який чув глум у кожному слові, загриз уста.

— Що васць зі мною хочеш робити?

Нечай здвигнув раменами.

— Бог з тобою, пане Корицький. Вертайся до своїх людей і з ними до Оринина, бо, як бачиш, до Бару вже не проїдеш. І нема чого. Своїх людей знайдеш там, де залишив. Усі будуть на конях і одягнені. Коли повернешся в Оринин, поклонись своєму панові від нас і скажи, що ми всі ось тут горіємо великим афектом до нього. Жаль мені, що з вівендою тепер може бути тяжче у вас. А тепер можеш відійти.

Очі Корицького загоріли безмежною люттю. Той козак посмів трактувати його, Корицького, як пахолка, що має кланятися своєму панові та має дозвіл відійти! Затискаючи зуби безсилої лютости, повернувся, щоб відійти. Але раптом Нечай кликнув:

— Ага! Чекай іще васць! Скажи теж своєму панові, щоб тепер не дуже то рухався, бо заступлені й позакладані всі стежки та доріжки. Передовсім ані твій пан, ані його син Петро нехай у Волощину тепер не йдуть, бо там хто інший пішов.

Корицький тільки безсило перемелював прокльони в устах. Вийшов у супроводі тих самих козаків, які привели його сюди. Але тепер козакам не спішилось до від'їзду, поїли коні, давали сіно. Корицький, спертий з отупінням на мур, не відзивався ні до кого. Він бачив, що Пошивайло від’їздив кудись, кинувши йому з усмішкою слово, що не забуде про нього.

Сонце вже було низько, коли Пошивайло повернувся в повному чвалі назад і казав йому сідати на коня.

Коли Корицький підійшов до свого коня, побачив, що сідло було прикрите коштовною леопардовою шкурою, яка на кінцях була прикрашена золотими тороками. Шкура була така велика, що покривала майже ввесь хребет коня.

Корицький жахнувся. Спитав:

— А це що ?

— О! — відповів Пошивайло, видуваючи губи, — то від пана полковника Нечая для вашмосці за те чекання. Їдемо!

Корицький не знав, що й казати. За таку шкуру з прикрасами треба було заплатити щонайменше яких двісті дукатів. Скипів нагальним гнівом. Уже хотів відкинути пишну й дорогоцінну шкуру, але роздумався, бо двісті дукатів, то для нього тепер була ціла фортуна. Отже, не кажучи більше нічого, скочив у сідло. Поїхали.

Коли стали з'їздити з гори в глибину яруги, Корицький помітив, що вели багато тяжких коней, таких, як були в його полку. Пройняв його неспокій і він почав розглядатись уважніше, але в яру вже темніло і тяжко було щонебудь розпізнати.

Аж ось знайшлися коло викопаних шанців перед закрутом.

Пошивайло здержав коня і відізвався:

— Тут уже наші дороги розходяться, пане Корицький. Поклоніться своєму панові від нас!

Обернув коня і від'їхав.

Корицький пустився вниз яру, де був його відділ. Але зараз за закрутом стримав коня, став, наче вритий, і несамовитий гнів обхопив його, мов пожар.

Бо ось перед собою побачив свій полк, увесь у білих, довгих полотняних свитках, на нужденних, малих, старих, миршавих та кульгавих конях, без сідел, без зброї, без нічого.

Поручник Хшановський, його замісник, під'їхав до нього, щоб щось запитати, чи сказати. Але коли побачив пишну леопардову шкуру на сідлі свого полковника, не сказав нічого, тільки сіпнув свого старого коника за поводи й безмовно завернув у яр до свого полку.

Хто інший?

Польський коронний гетьман, пан Микола Потоцький, краківський каштелян, повернувся саме до шатра з перегляду своїх військ, що їх пересунув із-під Сатанова аж під Оринин.

Дволітня майже неволя в Криму піднесла і скріпила старого гетьмана, замість ізламати, бо про напитки в Криму було тяжко, і він рад-не-рад мусів вдоволятися переважно водою та кумисом. Тим то й подушки з-під очей уступили, віддих став легший, черево менше.

Тільки ненависть до козаччини, до хлопів, до Хмельницького їла його, як червяк їсть стару деревину. Пекла його жадоба пімсти; палив сором за жовтоводський і корсунський погроми, за всі пониження, зневаги й прикрості, що їх довелося йому пережити в козацькому й татарському полонах; гнітив жаль після втрати тих півтора мільйона золотих річної інтрати з його дібр в Україні; давив гнів, що всюди, де прийшов, за схиленими та покірними спинами, бачив бутні, непокірні, ворохібні очі; хапала та проймала його лють на кожне українське слово, на кожний звук тужної української пісні. За все те він ненавидів той "народ хлопів і ворохібників" і горів жагою криваво, жорстоко відімститись за всі пониження, за свої терпіння, за свою невдачу, за свою неславу.

Коронне військо було численне, добре випочате. Були там кварцяні корогви, зложені головно із старих ветеранів, що вже два роки змагались надармо зі стихією, яка відсувала їх щораз далі й далі на захід; були добре виповнені і справні наємні реґіменти німців, мадярів, шотляндців, волохів; були повітові корогви, що вже в минулих боях визбулись тієї незарадности й нездарности, що стільки клопоту завдавали кожному вождеві; були панські корогви: князя Яреми Вишневецького, пана коронного хорунжого Конецпольського, воєводи Лянцкоронського, як також корогви кам`янецького, красноставського, яворівського, новгородського і черкаського старостів.

Положення під Оринином було дуже корисне, бо кріпка кам’янець-подільська твердиня захищала його від сходу.

Але пан Потоцький не думав там залишатися; чекав тільки на дозвіл короля, щоб пуститися в глиб України та щоб здавити, здушити і кров'ю погасити отой народній зрив, який він усе ще називав ворохібнею й бунтом.

Сьогоднішній перегляд війська вийшов блискуче. Старий пан на Потоці сам усвідомлював собі, що таким великим військом він іще не командував ніколи. Правда, не дуже то подобалось йому те, що на основі королівського рішення мусів ділитися владою з приділеними йому комісарами в особах князя Вишневецького, пана Конецпольського та воєводи Лянцкоронського, не враховуючи польового гетьмана Калиновського.

Тільки ж полегша була йому в тому, що коронний хорунжий Конецпольський не рвався до команди, воліючи жіночий сміх від брязкоту зброї та що пан Лянцкоронський старався йти йому назустріч та помагати йому в його завданнях. Так, із гетьманом Калиновським, із яким довелося йому прожити два роки під одним дахом у Криму, йшла й дальше та сама давня, безпереривна, постійна колотнеча, але зате з боку князя Вишневецького не було перешкоди. Князь Ярема завжди був хорий, пригноблений, байдужий до всього, повний туподумства, щораз більше теряв охоту до життя, втрачаючи владу в руках і ногах. Його медикус у великій таємниці звірився лікареві Потоцького, що ґаллійська хороба вдарила князеві на голову.

І так уся команда залишилася при коронному гетьманові.

Потоцький кинувся на тапчан, вистелений ведмежими шкурами, і руки заклав під голову. Аби тільки — думав — дістати дозвіл від короля, він рушить в Україну і тоді ті пани у Варшаві побачать, що він є в силі втихомирити вкінці те гніздо бунтів і ворохібень. Перший буде Нечай, бо по дорозі. О! З ним він має порахунки. — Поворухнув руками, бо свербіли долоні його. — Ех, коби дістати того щенюка! Його не тільки, що вихваляють за корсунський погром, але й тепер до чого доходить? Коли якийсь козак провиниться й дістанеться в руки йому, коронному гетьманові, головному начальникові всіх збройних сил корони, то він не сміє його покарати, лиш мусить вимагати справедливости в Нечая! Цього вже ніяк не можна стерпіти. Ще заки прийде до розгрому Хмельницького, він мусить вивести козаків із брацлавського воєвідства разом із їх клятим Нечаєм. Він уже писав про це до Хмельницького, але відповіді ще не отримав. Може того бунтаря в проміжному часі кров залила із злости! Три староства! Барське, що зламаного шеляга інтрати не принесло. Ніженське! Післав там людей, але що з того? Остерське! Так само! За окуп із неволі ще ханові не заплатив та з чого й заплатить, коли онта ребелія не припиниться? Добре, що волоський господар за нього поручився. Було б гарно, коли б так син Петро, кам’янецький староста, одружився, з Лупулівною. Лупул — княжий рід. Та й то споріднений із Радивилами. Багатий! Тільки, щоб той сліпий дурень Калиновський не випередив його. Захотілося йому на старість закохатися в Лупулівній. Старий дурень! — Потоцький із пересердя почервонів і сапнув. — Старий дурень! — повторив. — Нема що... Як тільки скінчиться попис, а дозволу на похід в Україну не буде, Петро мусить бути в Яссах. Лупулівна багатша, ніж Любомирська, за яку Петра сватають. Але Калиновський! Хто б то подумав! Повдовів і вже до женячки. Цап якийсь! Asinus. Міг би дідом її бути. На маєток летить також, бо що його чернігівське воєвідство тепер? Те саме, що його староства! Худа парафія. Прийшлося старому парубочити на старість за дукати. Гей-гей!..

Думки пана Потоцького стали пересуватися поволіше, лінивіше і в короткому часі на ціле шатро розляглося його хропіння. Мухи сідали на вуса, на ніс, на чоло, гетьман повертав голову в різні боки, але хропіння ставало щораз глибше, повніше, досконаліше. Чи то завдяки роєві мух, чи ні, але верзлося панові на Потоці, що обскочили його карлики й стали лоскотати та від них із сміхом боронився він руками й ногами. Нагло карлики десь іщезли і якась величезна, волохата та грізна потвора підступила до нього, витягаючи кігті. Гетьман із жахом стрепенувся, відкрив очі й сів. Піт зливав його чоло і страх був у його очах.

Потоцький повів рукою по чолі та по очах, опритомнів і побачив у шатрі багато панів та офіцерів.

Що сталося, мосць панове? — запитав, прочунявши зовсім.

Забрав голос Конецпольський.

— Повернувся роз'їзд, що його ваша милість вислала на Жванчик.

— І що?

— У Жванчику козаки.

Коронний гетьман знову перевів долонею по обличчі. Нараз ні звідси, ні звідти гнівом розпалився старий пан на Потоці. Кров ударила в лице, віддих став голосний.

— Хто провадив роз’їзд?

— Пан Корицький.

— Давай його сюди!

— Я тут, ваша милосте — з гурту виступив полковник Корицький.

— Кажи васць!

— Ми їхали на Жванчик. Коло Липин ми в’їхали в яр. Ваша милість знає, які то глибокі яри в тій околиці...

Потоцький рухом руки перервав мову Корицькому.

— Знаю, знаю, ну й що?

— Нараз, коли ми всі були в яру, нас обскочили козаки з усіх боків.

— І що?

— Казали спинитися, не дозволили їхати далі. Тільки мене взяв їх сотник до Жванчика.

— І васць поїхав?

— Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника.

— Бачив васць його?

— Так, ваша милосте.

— Хто він?

Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима.

По хвилині томливої мовчанки, якої ніхто не хотів переривати, привернуло йому назад мову.

— Нечай — відповів коротко, наче шаблею рубонув.

Обличчя й шия Потоцького набрякли кров’ю, віддих став іще коротший і голосніший.

— Нечай? Нечай! Чого він там хоче? На нас іде? Добре! Коби тільки прийшов!

Потім, після короткої передишки, очунявши від першого враження, запитав:

— Чого ж він хоче?

— Казав, що коли ваша милість вибрала Оринин, нехай буде Оринин, але він не радить тепер пускатися у якийнебудь похід, ані змінювати місце. Глузував, що дуже жаліє, бо з вівендою може бути в нас тяжче. Але ваша милість знайде напевно раду на те. Не радив іти на волоську землю ні вашій милості, ні панові старості кам`янецькому, бо туди тепер іде хто інший.

— Хто інший? — спитав Потоцький.

— Не знаю.

Потоцький повів поглядом по згуртованих панах.

— Хто може бути той “хто інший”?

Відізвався Конецпольський.

— Не знаємо. Може ваша милість зволить вислухати, що цей кавалер дальше має сказати і як закінчилася його виправа? Тоді будемо думати, що далі робити.

— Слушно, слушно — хитнув головою Потоцький.

Але в міру того, як Корицький став розповідати, в якому то стані він знайшов своїх людей, хмари осідали на чолі коронного гетьмана.

Накінець не втерпів:

— Чи вашмосць бачив коли, щоб хтось у такому стані привів своїх людей із роз’їзду?

— Ні, ні, ваша милосте.

— Можеш васць відійти. Зголосишся до пана обозного.

— Ваша милосте, я...

— Можеш васць відійти — повторив пан коронний гетьман, навіть не догадуючись, що таку саму відправу дістав пан Корицький і від Нечая. — Васць не тільки, що стратив усі коні, всю зброю, але виставив усе наше військо на посміховище. Як можна було дозволити роздягти себе з усього? Зброю віддати? Коні віддати? Без оборони? Без спротиву? Без бою? Що, васць носиш шаблю для паради?

Коли Корицький, темний, мов та ніч, відійшов, пан Конецпольський із сміхом оповідав пану Маркові Собєському, в якому стані знайшов він людей Корицького:

— То знаєш, ваша милосте, нічого, крім старої, подертої, вошивої свитки! Ні чобіт, ані штанів, ані сорочки. Кажу вашій милості, з одного боку лють брала глядіти на це, з другого зі сміху можна було вмерти. Такого я ще не бачив! А коні! Боже!

Панове, що стояли близько, прийняли оповідання більше з хмарним обличчям. Тільки молодий Конецпольський і яворівський староста давили сміх.

Тим часом пан Потоцький заговорив:

— Мосці панове! Хто з панів хотів би зробити виправу на Волощину, щоб розвідати, що це все значить?

— Я можу — відповів без надуми Конецпольський.

За ним зголосилися й інші, але Потоцький вирішив:

— Коли його милість пан Конецпольський зголосився перший, то й маг, першенство. Візьми, ваша милість, три корогви та вирушай зараз ізранку.

— На Хотин?

Потоцький гладив у задумі вуса.

— В Хотині може бути турецька залога. Ми з турецьким султаном не хочемо задиратись. Краще, ваша милість, їдь на Стару Ушицю. Там турки залоги не тримають.

— Перейти Дністер?

— Як треба, можеш ваша милість. Тільки язика дістань. Нам треба знати, що робити. На Хотин я вишлю інший роз'їзд.

Іще сонце не піднеслося на долоню, як три власні, справні корогви пана Конецпольського минули Кам'янець-Подільський і швидким маршем попрямували на Стару Ушицю. Коло Тарасівни перейшли річку Студеницю, а під Холодіївкою наскочили на козацький загін отамана Сірого, що був частиною нової охочекомонної сотні і з малим табором прямував на село Студеницю. Кинулися польські корогви на козацький загін, наче тічка голодних вовків на стадо овець, і, ще заки козаки змогли отаборитися, стали рубати, кого попало.

Впав отаман Сірий і з ним більша частина відділу. Розпорошені останки почали тікати в напрямі Бакоти та Старої Ушиці, де стояли поважні козацькі з'єднання. Розохочені легкою перемогою, поляки кинулися в погоню. Але під Бакотою наїхали на м'ястківську сотню із сотником Зеленським, яка прийняла їх таким рясним вогнем, що майже половина відділу лягла трупом на бакотівських полях.

Побачивши жахливий погром, пан Конецпольський наказав відворот на Тарасівку, проклинаючи хвилину, коли піднявся походу на Волощину. Одначе, коли під'їхали до Тарасівки тією самою дорогою, якою їхали зранку, то побачили, що вона густо обсаджена козаками.

Завернули тоді на Кулачківці, але тут дігнала їх козацька сотня Гавратинського і їхала на їхніх карках аж під самий Кам’янець Подільський. Розбиті, скривавлені останки трьох корогов повернулися до табору в Оринин, приносячи з собою тривогу й замішання.

Заки ще вспіли зібратися всі на нараду, приїхав возом селянин із Кулачковець з листом до Потоцького.

Доручили гетьманові листа тоді, як майже всі офіцери були вже в наметі. Потоцький відкрив листа, глипнув на підпис і кинувся, наче вкушений гадюкою.

— Від Нечая — крикнув на ціле горло.

— Що пише? — спитав пан брацлавський воєвода. Потоцький почав уголос читати листа:

“Ясновельможний і милостивий Пане краківський, мій милостивий Пане — писав Нечай. — Коли вчора пан Корицький так необачно з усім своїм відділом в’їхав просто в мої руки, я ні одного його вояка не велів скалічити, не то вже вбити, пильно дбаючи, щоб слуг Речіпосполитої та короля, його милости, не кривдити, а в належній пошані тримати...”

— А то поганець! — перервав сам собі пан Потоцький. Язиком змочив уста й читав далі:

“А про коні, одіж і зброю ми так собі гадали, що все те й так на славу його королівської милости повернене буде, коли та зброя з плечей одних на плечі інших перейде, які не меншою любов’ю до його королівського маєстату flagrant. А щоб доказати, що те все не з ненависти і не з пімсти сталося, я коштовний дарунок пану Корицькому передати важився, про що він ясновельможного і милостивого пана моєго напевно повідомити не забув. Але зачуваю, що тепер пан коронний хорунжий на моїх людей наскочив і, не зважаючи на те, що між обома народами мир вічний, самим королем заприсяжений тривати повинен, сила-силенна їх вигубив, нікого живим не залишаючи. Тому нам, хоч і з болем серця, прийшлося взяти до рук зброю, щоб життя самого бути безпечним. Від його милости, ясновельможного пана нашого, гетьмана всього Війська Запорізького, ми приказ маємо: самим звад не зачинати і пильне око на добро і славу війська його королівської милости держати. Але коли б, не дай Боже, до звади дійти мало, мужньо боронитися, бо краще чесно згинути, ніж неславою і соромом себе, вірних слуг його королівської милости, заплямувати. Також маємо слово від нашого ясновельможного пана гетьмана, щоб на табір вашої милости, пана нашого і добродія, пильне око мати і від небезпек усяких його по всяк час, як довго те військо в Україні зістається, боронити. Тому тепер в Оринині ви безпечно оставитись можете, нічим не турбуючись, крім хіба вівенди, бо ми перебрали на себе цілу охорону обозу і своїми головами ручимося, що нічого злого вашій милості, панові нашому милостивому і великому добродієві всього Війська Запорізького, як також усім панам, при особі вашої милости находячимся, не станеться. Вашої милости, нашого милостивого пана і добродія у всім послушний, найнижчий слуга Данило Нечай, полковник брацлавський його королівської милости Війська Запорізького”.

— Але ж, панове — кликнув високим, гістеричним голосом гетьман Калиновський — та ж він цілий час кпить собі з нас!

— Собака! — крикнув крізь затиснені зуби князь Вишневецький, потім оглянувся, подумав щось, махнув рукою і втих.

Рада не постановила нічого. Пани розійшлися по своїх шатрах. Але ввечорі того самого дня гетьман Потоцький скликає їх на нараду ще раз.

— Мосці панове — почав говорити, як тільки пани зібралися схвильованим, піднесеним голосом. — Маємо кілька новин і всі вони недобрі. Перша: роз’їзд із-під Хотина повернувся. Ввесь дністровий берег обсаджений козаками, що покопали окопи і нікого на волоський бік пустити не хочуть. Пан Кондратський, який провадив роз’їзд, каже, що хлопства там сила-силенна та що Нечай там проводить.

Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав:

— А друга новина?

— Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс.

Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка.

— Напав на Волощину?

— Господар благає помочі.

— А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею.

— Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший.

— Хто був би цього сподівався!

— По тому бунтівникові можна всього сподіватися.

Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений.

— Чого, чого він може хотіти від Лупула?

Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах:

— Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина.

Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав.

Відізвався Лянцкоронський:

— Тепер розуміємо, чому ввесь берег Дністра обсаджений козацькою піхотою, чому їх милість пан хорунжий коронний наткнувся на регулярну козацьку піхоту коло Старої Ушиці та чому Нечай писав листа, щоб ми безпечно сиділи в Оринині. Видно, між ними там усе обговорено та владнано і тоді, коли Хмельницький перекине цілу волоську землю горі коренем, Нечай буде мати око на нас.

— Переїдемо по їх черевах! — розлягся чийсь голос із гурту.

Але Лянцкоронський говорив далі:

— Тому й хоче Нечай, щоб і ми стояли біля Оринина. Коли ми ось тут розклались табором, думали, що вибрали найкраще місце, найліпше для оборони: Смотрич, Збруч, Дністер і кам’янецька твердиня. Хто на нас міг тут напасти? Але вийти звідси, це друга справа. Дністер обсаджений, у Жванчику козаки, довкола повстання. Кажуть, що Скала, Гусятин, навіть Борщів у козацьких руках. Куди йти?

— Як то? Лишити Лупула на поталу?

— Куди йти? — спитав іще раз Лянцкоронський.

— Мосці панове! — крикнув голосно гетьман Потоцький, головно, щоб угамувати гамір. — Збруч також обложений козацькою піхотою.

— Ліпше було залишитись під Сатановом, як я радив — гарячився польовий гетьман Калиновський. — Ми були б мали принаймні свободу рухів. Тепер цей харциз Нечай має нас у своїх руках. Але пан краківський ніколи не хоче слухати мудрих рад.

— Треба бути мудрим, щоб мудру раду дати, пане воєводо.

І вже розпочиналася та сама колотнеча, що була така звичайна в коронних гетьманів. Але тепер панове Лянцкоронський, Вишневецький та й інші підступили до польового гетьмана і відгородили його від пана Потоцького.

Після довгих нарад рішили заждати до другого дня, вислати ще роз'їзди і тоді пробувати силою перейти Дністер.

Але тієї самої ночі приїхав королівський гонець із листом від короля Яна Казимира, щоб не важились переходити Дністер і встрявати в бої з козаками. Гонець, який їхав через Скалу, потвердив, що скрізь бачив козацькі з’єднання, які великими силами залягли всі шляхи, але йому не робили ніяких перешкод у їзді.

Для польського коронного війська почались дні очікування, напруження, безділля й голоду. Тим часом Нечай щораз більше стискав перстень довкола обложених і ждав на нові прикази від гетьмана Хмельницького.

Доки край не буде вільний, а люди щасливі

Два дні били дзвони в брацлавських церквах і два дні гриміли гармати на брацлавських мурах, як гетьман Хмельницький стояв там, повертаючись із Волощини до Чигирина.

Всюди було глітно, людно, шумно, святково. Духовенство всієї широкої околиці на чолі з митрополитом Косовим і митрополитом коринтським і назаретським брало участь у вітанні свого великого гетьмана і свого Війська. Кінні частини брацлавського полку, що вспіли разом із Нечаєм повернутися день раніше, виїхали назустріч гетьманові у всьому блиску, під корогвами, з великою полковою корогвою, щирим золотом вишиваною, яку дістав брацлавський полк від черниць києво-печерського панянського манастиря.

З гуком бубнів та літаврів слова не можна було чути; вони заглушували все, крім густих гарматних стрілів і гомону багатьох дзвонів.

Коли Нечай повернувся з-під Кам’янця, кидався сюди й туди, щоб упорядити це й те, але на превелике своє диво довідувався, що все вже було розпоряджене, обдумане, приготоване, що він уже нічим турбуватись не потребує, бо про все подумала Христя.

— Полковниця так ізвеліла — діставав відповідь і після кожної такої відповіді горда, щаслива усмішка з’являлася під його вусом.

Христя та її мати, користаючи з рад митрополита Косова і Степаниди, продумали все до подробиць і свято випало величаво.

Гетьман був задоволений: і тим, що волоський похід покінчився так швидко й блискуче; і тим, що Потоцький дістав добру научку, — коли показалося, що він із цілою коронною армією не міг собі порадити з одним однісіньким козацьким полком; і виявами любови та поважання не тільки війська, але й цілої людности; і тим, що Лупул обіцяв видати свою доню за Тимоша; і тим, що тут, у Брацлаві вже ждали на нього посли: і від польського короля, і від московського царя, і від турецького султана.

Але гетьман не наглив, не поспішався відправляти послів, був охочий до розмови з кожним, мав час на все і для всіх. Коли зійшлися на обід у великій залі брацлавського замку, гетьман узяв під руку Нечая та підійшов із ним до Христі, що давала пильне око на всіх і на все.

— Ось воно як — сказав, підходячи до неї. — Колись за моїх часів полковники давали лад усьому, а тут тепер, куди не обернешся, всі кажуть: “наша полковниця казала нам.” Що ти на це, Даниле?

Нечай глянув тепло на Христю і засміявся.

Гетьман говорив далі:

— Тільки глядіть, не посваріться між собою, бо Данило також любить, полковнице, щоб було, як він хоче.

— Так і буде завжди, пане гетьмане, як він хоче.

— Мав я на твого Данила, полковнице Христе, гнів у серці, як він почав мені псувати зборівську угоду. Але тепер я бачу, що вона й так не могла б утриматися. Що тут народу до вас збіглось з усіх кінців України! Скаржився дуже пан староста черкаський на тебе, Христе, що з Данилом і з народом був би домовився, коли б не ти.

— Він скаржився на мене? Пан Кисіль?

— Еге ж. Казав, що ти нарід підводиш до бунту.

— Але ж, пане гетьмане, ваша милість бачив нарід сьогодні. Чи він збунтований? Це все добрі, спокійні, миролюбні люди.

— Га, нехай і так, коли ти так кажеш. Ти знаєш, що полковнице? Я тут до вас — усіх полковників пришлю з цілої України, і тих, що жонаті, і тих, що ще ні, нехай знають, як жити треба і яка полковниця має бути. Згода?

Христя похилилась глибоко перед гетьманським маєстатом.

— Ваша милосте, ви надто ласкаві для мене.

Гетьман засміявся. За той час оточили його достойники церкви, старшини, посли і поволі гетьман повертався до свого місця при столі. Всі три митрополити відслужили молебень, величаючи гетьмана і все Запорізьке Військо. Коли засіли до стола, гетьман став оповідати про свій молдавський похід, як вони в двох тижнях перейшли цілу Волощину вздовж і впоперек, аж по самі гори, і потім, дивлячись на королівського посла, Єрмолича, додав:

— Знаєш, вашмосць, я по правді не очікував такої модерації від пана Потоцького. Не те, що війська не рушив проти нас, але навіть його роз’їзду ми ніде не бачили.

Єрмолич загриз уста, бо чув глум у голосі гетьмана та бачив усмішки на обличчях старшин довкруги себе.

Тим часом гетьман говорив дальше:

— І мого посла, Кравченка, прийняв, як годиться, та в подарунку для мене коштовну шаблю переслав.

— І коні — додав, усміхаючись, Нечай.

— О, правда! І коні. Цілий табун. Усі пана Потоцького. Скажи вашмосць панові краківському, що я дуже вдячний йому за них, тим більше, що знаю, що коней у таборі тепер немає. Тільки всіх буланих я передав Нечаєві, бо він таких любить і на таких їздить. Думаю, що пан Потоцький не буде за це гнівний на мене.

Єрмолич і дальше не відповідав і, наче не бачив усмішок, що літали по обличчях. До нього дійшли вже слухи, що Нечай загорнув ціле стадо коней із власної стаднини пана Потоцького та що цей писав уже скарги на те не тільки до гетьмана, але й до короля.

— Не знаю лише, — говорив гетьман — чому пан краківський замкнувся в обозі під Оринином, так, що аж із вівендою, як мені доносили, було тяжко і коней багато попадало внаслідок недостачі паші, а й ті, що не попадали, ні до чого тепер нездатні. Добре, що прислав мені свої коні, а то й ті були би поздихали, не ївши. Не так, Даниле?

— Так, пане гетьмане.

— Коли мій посол, сотник Кравченко, приїздив до Оринина, застав усе коронне військо за шанцями, все в латах і кольчугах. Не розумію, чому? В кольчугах і панцерах! І про вівенду для людей та коней не подумати!

Єрмолич усе ще мовчав, насупивши брови. Тихі жарти перелітали тут і там, коли молоді джури стали розносити напитки. Вешняк підійшов до Нечая і шепнув йому до вуха:

— Даниле, перша чарка за здоров’я гетьмана і війська. Ти піднесеш!

Данило кивнув головою, підвівся, підніс повну чарку вгору й почав:

— Ясновельможний наш пане гетьмане, високошановні гості, милості ваші, добродії мої, ваші превелебності й високопреосвященства владики та дорогі товариші по зброї! Господь Бог дозволив мені у своїй ласці гостити під оцим дахом таких достойних гостей і таких прославлених панів милостивих, а на першому місці нашого ясновельможного пана гетьмана, визволителя нам Богом даного, нашого опікуна й оборонця. Тому ось цю першу чарку вихилимо на здоров’я, на славу нашого гетьмана та всього Запорізького війська. Нехай живе наш пан гетьман, нехай провадить нас від перемоги до перемоги, доки край не буде вільний, а люди щасливі! Слава!

— Слава! Слава гетьманові! Слава! — загуло кругом і нова пальба з гармат затрясла кріпкими мурами замку.

“Гетьман, очевидячки, був задоволений. Заля гриміла гарячими, захопленими оплесками. Тільки Єрмолич крутився неспокійно і, як тільки чарки наповнено вдруге, підвівся та вніс на руки царського посла, Протасієва, тост за здоров’я короля і царя, що відновили свій союз і тепер знову будуть мати одних приятелів і одних ворогів.

Але гості не квапились пити, споглядаючи один на одного. По світлиці пішла мовчанка, яку наостанку перебив сам гетьман, що почав говорити піднесеним голосом, гнівно зморщивши брови:

— Такими словами про той тісний союз між Польщею і його царським величчям ані вашмосць, ані ніхто інший не злякає ні мене ні Запорізького Війська. Ні, панове-товариство того ми не злякаємося. Коли король дальше так порушуватиме зборівську угоду, як досі, то ми з усім Військом Запорізьким йому перші неприятелями будемо. Так. Будемо наступати, і воювати, і боротися, доки, як ось полковник Нечай сказав, край не буде вільний, а люди щасливі. Московський цар королеві за його неправду помагати не буде! Та й знаємо ми це певно, що в короля війська мало і те, що є, нідочого. Ось один Нечай обложив усе військо, яке пан Потоцький у своїй злості рушив на нас, так, що трохищо з голоду не згинуло — до останку. Коли ж цар, не жалуючи віри православної, королеві помагати схоче і повстане на нас, — га, — гетьман ударив долонею об стіл, — то турецькому султанові віддамося. Тоді, маючи поміч від турецького царя і від кримського хана, підемо і зруйнуємо його царство так, як Польщу й Волощину!

— Слава! Слава нашому гетьманові!

Загриміла заля і гармати.

Єрмолич зблід і затиснув зуби. Не сподівався такої гострої відповіді. Протасієв зніяковів і крутився безрадно та непевно, бо ввесь цей виступ Єрмолича був йому дуже не на руку.

Нечай, який тількищо повернувся день передше з походу, не розумів, чому люди сміються. Щойно на другий день, коли гості ще спали та він разом з Христею і Виговським сидів при сніданку, запитав мимоходом Виговського про Протасієва.

Виговський засміявся.

— Бідний Протасієв — став говорити — мав учора тяжкий день. Мусиш знати, що він приїхав до гетьмана в зовсім іншій справі, з проханням. Тепер усе пропало. Не буде могти вже показатися на царському дворі.

— Чому — спитав Нечай, не розуміючи.

— Чи ти чув коли про Акундинова?

— Акундинова? Хто це, чи що це?

— Це якийсь москвич, що подає себе за князя Шуйського. Як знаєте, по Московщині йде тепер хвиля повстань, і він хоче з цього скористати, називаючи себе московським царем, чи царевичем. Московські посли кажуть, що він був якимсь піддячим, чи по нашому підписарем, покрав гроші та мусів тікати з Москви. Досить, що однієї днини він опинився в Чигирині та знайшов дорогу до гетьмана.

— А гетьман?

— Не забудьте, мої любі, що наш гетьман не має собі рівні на цілому світі. Отож гетьман із місця прийняв його як князя Шуйського.

— Чому? Мав які докази, що він ним є?

— Ні, але гетьман зразу зрозумів, що матиме Москву в руці, маючи князя Шуйського. В Москві мають поганий досвід із самозванцями, що довели до смути тоді, як у нас був Сагайдачний. Тепер новий самозванець! Тоді, коли в цілому краю кипить! У Пекові ще б’ються, в Орелі також і, як зачуваємо в багатьох інших місцях. Коли б такий самозванець там тепер з’явився, легко могло би прийти до нової смути. А тоді?.. Треба пам’ятати, що гетьман усе ще надіється на поміч від наших православних із Москви. А цар присилає посла за послом то з їхніх бояр, то з ченців і єпископів, щоб гетьман видав Акундинова. Хоче йому голову скрутити. От і все.

Нечай похитав головою.

— Видати з війська? Не було в нас ніколи такого звичаю.

— На тому гетьман стоїть. Каже з війська видачі нема, і кінець. Але не думаєш ти, Даниле, що це не шкодить мати такого правдивого, чи неправдивого князя Шуйського в кишені і, як потрібно, показати його, а як непотрібно, сховати його в якомунебудь манастирі?

Христя, підсуваючи генеральному писареві якісь солодощі, спитала:

— А як на думку вашої милости: є він князь Шуйський, чи ні?

Виговський розвів руками.

— Годі мені сказати, пані Христино. На всякий випадок поводиться не так, як якийсь підписар, чи піддячий. Завжди тихий, спокійний, ніби то смиренник. Але є щось у ньому інше, незвичайне. Протасієв тепер від виступу Єрмолича в розпуці. Гетьман із місця відрубав Єрмоличеві як слід і через те Протасієв упився, що не покажеться сьогодні й на очі гетьманові. Не думайте, що це дрібниця. Для нього все вже скінчене на царському дворі. Там йому вже й показуватися нема чого.

Нечай коротко рухом руки відхилив справу Протасієва.

— А що ти думаєш, Іване, про Волощину?

Виговський блиснув зубами.

— Як Господь позволить, матимемо незабаром весілля.

— Чула я, — відізвалась Христя — що онта домна Роксанда, це красуня. Бачили ви її, ваша милосте?

— Так, так, полковнице Христино. Дуже вродлива. Як вам відомо, Лупул сам — грек, його дружина — якась черкеська, чи грузинська княжна. От і доня вийшла направду гарна, але чорнява й смуглява, як туркеня. Тільки ті великі очі світять, наче самоцвіти.

— Що Тиміш?

— Не зводив із неї очей, як вона з нього. Закохалися. Кажуть, що ще на дворі семигородського князя... Це не добре.

— Не добре? — здивувалася Христя.

— Добре, пані Христино, для вас обоїх, добре для мене, але не добре для Тимоша, бо він гетьманич, а вона княжна Волощини. В таких подружжях розум повинен бути горою, не серце.

Христя рішуче повела головою, але не сказала, що мала на думці.

Виговський глянув на неї і, сміючися, сказав:

— Я знаю, знаю, пані Христино, але що робити? Так воно є на світі. Волів би я, щоб сватання Тимоша було на приказ розуму, не серця.

На другий день гетьман із цілим почтом поїхав на Кальник, де його ждав полковник Богун. Нечай із кількома кінними сотнями вирушив назустріч своїм нішим сотням, що поверталися з-під Кам’янця Подільського. Застав їх уже між Баром і Новою Ушицею, як посувалися поволі, в ладі в напрямі Бару.

Зеленського, що заступав його в команді, застав у Новій Ушиці, де цей доглядав за переправою останньої сотні через річку.

Нечай під'їхав до нього.

— Як ішов похід? Спокійно?

— Ніхто не турбував.

Рушили разом кіньми за сотнею.

— Що Потоцький?

— Коли б мав кінноту, був би пустився певно за нами. Але його кіннота тепер пішки ходить. Нема на чім їздити.

Нечай засміявся і витягнув руку до Зеленського.

Тісно стиснулися долоні. Горда радість била їм обом з очей.

Що полковник сказав би?

Як сонце хилилося до спочинку, то й ватра стала пригасати. Може там десь угорі й шелеснув пожовклий листок; може десь і трісла суха гіллячка під копитом чуйного оленя, але тут у тіні відвічних дубів було тихо. Ні вітру, ні шелесту листя, ні сліду диких звірів.

Дужий витягнувся у всю довж і дивився крізь пожовкле листя, як звільна темнішає небо.

Гей! Гей! Так — це вже два роки минули від часу, коли він покинув рідний дім. Образ Ганки, наче та незгоєна ураза мучив його: темна кров зліпила волосся; під волоссям глибока рана. Чи відплатив уже за те? Ні ще, бо все ще чує ту теплу кров на своїх пальцях, усе ще бачить волосся, кров’ю зліплене, все ще почуває біль у серці, пустку, жаль. Радили йому одружитися вдруге, — не хотів; радили вертатися в село і стати до праці, тієї, що її колись так любив, але й говорити собі про те не дав. Пощо? Для кого? Андрійко в полковника навчився грамоти і в полковій канцелярії працює. Люблять його там. А він? От, наче той безхатній собака!

Злопотіло щось у листю та на землю впала жолудь із таким гуком, немов мушкетна куля.

Порскнув наляканий кінь над лінивим потічком, може також беручи її за мушкетну кулю, яка зі злющим свистом летить, щоб убити.

Два роки, то шмат часу! За той час багато води в ріках проплило, багато крови чорнозем у себе вбрав.

Прийшов він до війська як новик, що не знав, як повертатися. Тепер уже отаманує. Хто це відає, може й сотенним отаманом або й осавулом у сотні стати, якби грамоту вмів! Люблять його й шанують, бо знає, чого хоче. І страху в нього немає, і сила є. Та сама сила, що колись була, але й не та... колись була на те, щоб творити, хліб готувати, косити, жати, орати, збіжжя збирати, молотити й мирно жити. Ця теперішня сила інша: вона на те, щоб убивати, нищити, мститися, палити, немилосердно, жорстоко, боронити тієї землі, в яку просякла кров Ганки і кров Андрійка. Не та сила! Сильніша, дужча, грізніша.

Раз, давно вже тому, зайшов до полковника вдосвіта, як тільки розвиднялося і застав його, як у шараварах і сорочці бився на шаблі в стодолі на вимощеному глиною току з Дроздом. Він стояв і дивився, мов заворожений. Казав йому потім Дрозд, що полковник щодня рано вправляється то з ним, то з кимнебудь із старшин, щоб не вийти з вправи.

Відтоді став ходити за Дроздом, щоб той його вчив. Дрозд довго відмагався. Врешті сказав: — “Добре!”

З того часу він зжився з своєю шаблею і міг би помірятися з кимнебудь, розуміється, крім полковника, бо цьому ніхто не дорівняє. Казав йому Дрозд: “Ти, Федоре, маєш то добре, що ти сильний, як віл, і гнучкий. Вправляй щоднини, друже.” А Дрозд не абиякий мистець до шаблі. Адже він із полковником вправляє. Ще під Пилявцями дісталась йому коштовна шабля якогось багатого шляхтича, але під Збаражем трісла в насаді, тільки дорогоцінну ручку в долоні залишаючи. Добре, що з життям вийшов тоді! Полковник, який бачив це, казав йому дати свою шаблю. Дужий сягнув до боку і мимохіть діткнувся шаблі. Але що варта шабля, коли нею, як ціпом, махати? То вже краще з ціпом на війну йти, як ті чехи колись ходили, про яких пан Климовський розказував. Або з мушкетом. Мушкет — добра зброя, головно при обороні. Цей мушкет, який є в нього, то ще від німця, що їх під Пилявцями, як снопів, наклали. Добрий! Ніколи ще не омилив. Тільки по-хазяйськи треба з ним поводитися. Ану, дай заржавіти замкові, або не вичисти дула, не вимасти, не допильнуй кременя, чи буде добрий? Ні. Все потребує догляду, так, як той кінь, що онтам тепер спокійно пасеться. Шмат дороги він на ньому сьогодні зробив! Миль із вісім, коли не більше. Від Янушполя під Красне дорога далека і він її відбув у двох днях і коня не заїздив. Міг у Красне ще сьогодні ввечорі заїхати, але по що? Адже його вписали в брацлавську сотню і ледве чи вона буде в Краснім. Напевно: ні. Тож чи не краще заночувати тут, під оцими старими дубами, де так тихо і спокійно, немов у церкві? Отам за горбком уже Гришівці; звідтам уже й Красне видко. Ніхто там на нього й не жде. Він затужив за своїм селом і полковник казав: “Їдь!” Але коли там заїхав і побачив могилку, вже геть травою зарослу, такий жаль його обняв, що ні своєї хати не бачив, ані сусідів, нікого. Навернув коня й пустився назад із болем у серці, зі сльозами десь аж у горлі, зі смутком і пусткою в душі. Бо там, під тією верствою сирої землиці, ввесь його світ, усе щастя, вся радість. Доки його Ганка жила, і в голову йому не прийшло ніколи, чим вона була для нього. Як відійшла, наче сонце зайшло, щоб більше не встати.

Андрійкові добре, але йому — ні. Для Андрійка полковниця — як мати рідна, коли він — сам, сирота, одинокий, як палець. Одна його рідня тепер, то військо, один батько, то полковник, одна дружина, то шабля.

Сльози виступили в нього в очах, але він зігнав їх, тільки масетери стисли щоки, так, що трохи зуби не трісли.

Як стемніло, Дужий докинув кілька грубих сухих колод до вогню, щоб тлів поволі, і знову поклався під дубом. Дуб стояв при дорозі, що тепер у час воєнної завірюхи також стала поростати травою.

Зайці поховалися по густих кущах, вивірки скрилися в дупла, тільки вовки бігали десь іще одинцем у погоні за здобиччю та хитрі лисиці виглядали з нор.

Серед дубових гілляк відізвався пугач, за ним, десь дальше другий.

Нараз кінь перестав пастися й підніс голову. На галузях замовкли пугачі. Від дороги донісся тупіт кінських копит. Дужий схопився, сягаючи по мушкет, що був спертий об дерево. В ту мить почув голос за собою:

— Як рушишся, згинеш. — Крізь жупан і сорочку почув вістря ножа на своїй шкурі.

Проклинаючи в дусі власну необережність, стояв тихо, нерухомо. Чоловік, що натискав ножем під ліве плече, спитав:

— Хто ти?

— Федір Дужий.

— Звідкіля?

— З Безпечної.

— Куди?

— У Красне.

Тим часом і інші їздці наблизилися і спинились коло вогню. Хтось зіскочив із коня й докинув кілька дрібних галузок до вогню, що зразу спалахнув ясним світлом. Дужий побачив, що їздців було не менше двадцять. Усі були на добрих конях і при добрій зброї.

— Хто це? — спитав один із них, видно начальник.

— Каже, що зветься Дужий.

— Козак?

— Шабля в нього і мушкет, і кінь, ваша милосте.

— Сам один?

— Сам.

— Добре — відізвався цей, що його “вашою милістю” величали.

Потім зіскочив із коня та приступив до Дужого. Побачив Дужий перед собою козака, високого, широкоплечого, з довгим товстим вусом і грізним рубцем попри ліве око й через усю ліву щелепу.

— Хто ти? — впало питання. Понурі, темні очі пробили Дужого, як стріли.

— Федір Дужий — відповів цей спокійно, пильно стежачи за кожним словом і кожним рухом таємних гостей. Страху в нього не було зовсім.

— Ти з реєстрових?

Дужий заперечив головою.

— Не попав у реєстр?

Дужий знову хитнув головою і нагло зрозумів, що ці люди - вороги та що їм правди не треба казати.

— Чому не попав?

Дужий здвигнув раменами.

— Інші були ліпші?

Не відповідав дальше.

Начальник засміявся злюще, зловісно. Звертаючись до своїх, промовив:

— Нема чого тут стояти. Може якась стежа над'їхати, чи інша мара. Цього чоловіка взяти з собою!

Рушили дорогою на Гришівці. Але скоро завернули гостро на ліво, переїхали один горбок, густо зарослий деревиною, згодом другий, завернули знову на ліво і в'їхали на поляну, де стояла низька, нужденна хижа, більше землянка, ніж хата.

Зіскочили з коней і, не запалюючи світла, ввійшли до нутра. Тут було так темно, що Дужому прийшла думка, чи не втікати б. Але роздумався і стояв тихо. — Коли вже попався — думав, — то краще почекати й побачити, що це за люди та що дальше буде. Що полковник сказав би, коли б він тепер утік, не знаючи, в чиїх руках був?

Хтось запалив смоляну соснову скалку. Блиснув промінь і одночасно почувся голос начальника:

— Заслонити двері, щоб світла? лісу не було видно!

Розвісили довгу, стару верету, що заслонила просвіт згори додолу.

— Гаразд. Тепер давайте цього Дужого тут!

Дужий підійшов безстрашно і спокійно.

— Ти в якій сотні?

— Охочекомонній — відловів без надуми.

— Кажеш: були ліпші від тебе до реєстру?

Дужий ще раз здвигнув раменами, не відповідаючи.

— Хто веде краснянську? Все ще Шпаченко?

— Шпаченко.

Незнайомий випрямився і глянув здивованим оком на вогонь. Із другого, зачервонілого ока стікали сльози.

— Гей, гей! Колишній друг також. А в твоїй охочекомонній сотні хто сотником?

— Половка.

— Хто? Половка? Гриць Половка?

— Так.

— Запорожець?

— Так.

Незнайомий став ходити сюди й туди по малій хижині, довго не відзиваючися словом. Новина, видно, заскочила його, бо але рука йому дрижала, коли стирав сльозу з лівого ока. Кінець-кінцем опанувався і спинився перед Дужим.

— Правду ти кажеш? Ти знаєш, хто Половка для мене?

Дужий переступив із ноги на ногу.

— Як мені знати, коли я не знаю, хто ти є, пане?

Незнайомий повернувся до своїх людей і кивнув головою.

Тоді до Дужого підступив чоловік малого росту, з широким носом, скісними очима і промовив доволі чистою українською мовою:

— Схили голову, козаче. Це є гетьман його королівської милости Війська Низового Запорізького — Семен Забуський.

Так падають старі дуби

— Станеш на службу в мене? Я на людях визнаюся. На конях і на людях. Ти один із тих, що страху не знають. І сила в тебе є. Мені таких треба. Дам тобі хутір, який захочеш і де схочеш, і в реєстр впишемо. Хочеш бути в реєстрі?

Дужий наче надумувався.

— Хто б не хотів, ваша милосте?

— Я виріс на руках Половки. Він був, як батько. Він мене вчив і любив. Я хочу з ним бачитися.

Глянув допитливо на Дужого.

— Багато разів із біди мене виручив. Своїм сином звав. Напевно тепер також поможе мені. Його голос багато значить серед козацтва. Чи ти певний, що це Гриць Половка, запорожець?

— То він. То він — радше до себе говорив Забуський. — Коби то Половка перейшов до мене! — думав. Сила-силенна міг би мені допомогти! Старий Половка! Сотником тепер став! А хто ж знає краще військову справу, як не він? Той щенюк Нечай не такий дурний, як я думав, бо розумних людей вибирає. Шпаченко! Половка! — Ей, Дужий, слухай!

— Слухаю.

— Нечая ти бачив коли?

— Полковника? Бачив.

— І жінку його?

— Полковницю? Бачив.

— Де?

— У Брацлаві.

— А ти там що робив? Підозренне недовір’я забриніло в голосі Забуського.

— Наша охочекомонна недавно переїхала в Красне.

— Ага! Я чув про це. Де вони живуть? На хуторі, чи в замку?

— Де ж мені знати, ваша...

— Шкода, що не знаєш. Але дізнатися тобі не буде трудно, правда?

— Не буде.

Дужий чув, як його нігті в’їдаються в затиснені долоні. Радий був, що поночі Забуський не може бачити його очей.

— Ти не з балакучих. Це добре. Коли мені будеш вірно служити, високо зайдеш і жалувати не будеш. Поїдеш від мене в Красне?

— Як треба, поїду.

— Зайдеш до Половки. Скажеш йому, що його старий друг важко хорий та що хоче його бачити. Мій чоловік буде ждати на головній дорозі, там, де ми тебе стрінули. Коли ви будете самі, заведе вас до мене. Коли ти зрадиш і Половка людей приведе з собою, нікого не побачите. Розумієш?

— Так.

— І дізнатися мені, де Нечай і Хр ... — полковниця — поправився Забуський — чи в замку, чи на хуторі?

— Дізнаюся.

— Коли привезеш вістку, дістанеш нагороду і службу в мене. Коли ні, віднайду тебе. Зрозумів?

— Так.

— До Красного недалеко. Можеш зараз рушити, бо зранку мій чоловік ждатиме на вас. Їдь зараз.

Але Дужий стояв, не рухаючись.

Забуський глянув на нього допитливо.

— Я мав гаманець і кілька червоних у ньому. Цей чоловік забрав мені. — Дужий указав пальцем на того, що заскочив його при ватрі.

— Віддай! — крикнув Забуський грізно, хапаючи за кинджал. — Гаманець перейшов швидко назад за пояс Дужого.

Але він іще дальше не рухався з місця.

Забуський став перед ним.

— Чого ще ждеш?

Дужий підсміхнувся.

— Сотник Половка не в тім’я битий. А як не повірить і не схоче прийти?

Забуський завагався.

— То правда, що Половка не в тім’я битий. Нема ради. Скажи йому, від кого ти.

— Чи повірить? Або чи не візьме цілої сотні?

— Візьмеш оцей перстінь. Він його знає. Коли мене послухає, то перстінь — твій.

Дужий витягнув руку по перстінь.

Забуський говорив дальше:

— Пам’ятай, що високо підеш, коли підеш зі мною. Така хвилина, як ось тобі тепер, трапляється тільки раз у житті. Ага! Мають вони діти?

— Хто? Половка? Ні — відповів Дужий, хоч. добре знав, про кого Забуський говорить.

Забуський нетерпляче тупнув ногою.

— Не Половка! Нечай!

— Ні-ні. Либонь ні.

— Добре. Можеш їхати.

Половка спав у себе на квартирі, коли Дужий прийшов до нього. Вислухав уважно, не перериваючи ні словом. Коли Дужий скінчив, Половка спитав:

— А чому ти не признався, що ти в брацлавській сотні?

— Бо там здебільша ті, що попали в реєстр. Так само в краснянській.

— Ти до цього не хотів признатися?

— Ні.

— Ти хитрий. З біса хитрий. З реєстровиком він не був би такий одвертий.

Половка, сидячи просто, гладив довженного вуса. Брови були тісно над очима.

— Чи ти знав, чим я був для Забуського?

— Ні, не чув передтим ніколи.

— Так. — Половка глядів на Дужого, наче не зауважуючи його. — Він казав правду. На руках я його виносив, ходити навчив, говорити, бо батька й матір він утратив дуже рано. Татари вбили. Потім, коли він малим хлопчиною ще був, став я у воєнному ділі його заправляти. Гей! Гей! Коли б так тоді був знав, що гадюку ховаю! Не знав! — старий Половка розвів дужими руками. — Христос мені свідком, що не знав, не думав, не збагнув. Ти кажеш, що гетьманом велить себе величати? ...Прокопе!

До кімнати ввійшов малий, худощавий козак, джура сотника.

— Скоч-но, Прокопе, до сотника Шпаченка. Скажи йому, що я прошу його, щоб до мене зайшов. Тільки поспішай!

Коли Прокіп вийшов, Половка говорив дальше:

— Шпаченкові все треба сказати і порадитись. Так, носив я його, кормив я його, навчав, думав: на славу Божу та на славу матері Січі! Але вийшло не те. Сором вийшов, сором для Січі, сором для війська низового, але найгірший, найбільший сором для мене старого! Хто знав? Хто міг угадати?

Прийшов Шпаченко, також сивавий, кремезний козарлюга, з обличчям, поораним численними згоїнами, з довгим, химерним запорізьким чубом, який щораз рідше можна було бачити серед козацтва, з вірлиним носом і зором степового вірла.

Захмарилось його обличчя, коли Половка розказав, що сам знав.

— Так кажеш: випитував про полковника і полковницю? — спитав Дужого. — Гм! Хотів знати, де вони живуть. На хуторі легко їх заскочити, на замку, очевидячки, тяжче. І про діти розпитував. Я тобі кажу, Грицю, він знову якусь чортівську штуку задумує. Нічого. Пішлю я зараз таки певного посланця у Брацлав, щоб полковника про все повідомити. Пішлемо також гінців до станиславської, браїлівської та ворошилівської сотень, щоб зробити облаву. Наші сотні також можна рушити зараз.

Половка сидів простий, як свічка, сивий, грізний, довго щось продумуючи. Коли вже недалеко було до світанку, підвівся на ввесь свій високий ріст, підійшов до ікони Богоматері, перед якою горів каганець, поклав тричі широкий знак хреста на своїх грудях поцілував ікону, знову перехристився і тоді всім тілом повернувся до Шпаченка.

— Все готове?

— Готове.

— Підведи мого коня, Прокопе. Я поїду наперед.

Шпаченко аж відскочив назад із здивування, коли це почув.

— Їдеш до нього?

— Прокопе, дай мені мою стару шаблю. Вона ліпша.

Прокіп подав йому шаблю, довгу й тяжку. Старий підніс її й поцілував.

— Ти мене ніколи не зрадила, правда? Не зрадь же й сьогодні.

Припняв шаблю до боку і звернувся до Шпаченка.

— Роби, друже, як уважаєш. Але я певний, що коли мене не побачать на дорозі вдосвіта, то ніхто їх не знайде. Я знаю Семена краще, ніж хтонебудь інший на світі. Правда, ви наставили сіті, але ті сіті мають такі великі ока, що легко прийдеться такій хитрій щуці, як Забуський, крізь них просковзнутися. Ні, якщо мене рано там не буде, то за ним і шкода шукати.

Як Половка вийшов на подвір’я, Дужий чекав також коло свого коня, готовий їхати з ним. Половка глянув на нього при світлі смолоскипа.

— Я поїду сам. Спасибі тобі, синку. То оця сама проста дорога за Гришівцями? Так?

— Так.

Половка, як молодик, вискочив на коня, зняв шапку, перехристився й відізвався до козаків:

— З Богом оставайте, панове - товариство! Коли я кому зробив яку кривду, нехай простить, а Господь йому його провини забуде. Прощавайте, мої милі друзі, і не згадуйте лихим словом, коли не повернуся.

Від’їхав поволі, високий, випростуваний, як той дуб, достойний, ніби гетьман. Тільки сивий вус по обидвох боках його обличчя мерехтів у світлі смолоскипа, як бунчуки при гетьманській особі.

Минув Гришівці і в’їхав у ліс. Стягнув коня до повільного кроку. Кінь наче знав, що його пан вибрався в незвичайну подорож, тож ішов помалу, чепурно вигинаючи голову й міцно ставлячи на м’яку землю стрункі ноги.

Аж ось, не знати звідки, появився вершник і рушив у напрямі до Половки. Його косі очі зустрілись з очима старого січовика.

— Ти хто такий?

— Не питай, а веди до свого пана.

— Гаразд.

Навернули. Татарин повів манівцями, немов ціле життя зжився з цією околицею. Понад провалля, через густий ліс в’їхали на дно якогось яру.

З яру виїхали знову на гору і Половка помітив, що татарин пильно дбав про те, щоб не залишити по собі ніяких слідів.

Накінець виїхали на поляну, оточену з усіх боків темним лісом.

Там були люди й коні.

Татарин здержав коня і зіскочив на землю. Тоді взяв поводи коня Половки і промовив коротко:

— Тут.

Половка зліз із коня, спокійний, гордий, мовчазний і пішов за татарином. Минув густий кущ калини і нагло побачив перед собою Забуського. Аж жахнувся, коли поглянув на його обличчя, зогиджене і споганене довженним шрамом, але не сказав нічого.

Зате Забуський підступив до нього з витягненими руками.

— Батьку!

Старий запоріжець затримався. Стояв перед Забуським спокійний, холодний, наче грубо з каменя тесаний. Шаблю, що висіла низько, поставив перед себе і на її держално поклав обидві руки.

В Забуського руки опали, зморозив їх погляд холодних очей.

— Невже й ти проти мене, батьку? — спитав, собі не довіряючи, Забуський. — Чого ж ти приїхав, коли так?

— Щоб тебе взяти зі собою — грізним голосом відповів сотник.

— Куди?

— На суд усього товариства — продовжував грізно, невблаганно — за грішні твої діла, за зраду. Віддай шаблю мені і їдьмо, бо часу мало.

— На суд? Віддати шаблю? Не жартуй, батьку, бо за такі жарти кожний інший заплатив би горлом. Я так ждав на тебе! Мені тебе так потрібно! Адже ти мене виховав, учив, до життя приготував.

— Бо не знав, що гадюку ховаю. Хотів навчити чесного, січового лицарського життя, не вчив зради.

— Та ж ти мені батьком був, від небезпек хоронив, як рідну дитину!...

— Краще було б, якби не хоронив, а роздусив, мов плюгаву гадюку, що їдь носить у собі. Віддай шаблю та їдьмо. Відправлю тебе до Нечая, а той пішле до гетьмана.

— До Нечая? — скрикнув Забуський несамовито. — До гетьмана? Я є гетьман Війська Запорізького! Король відібрав булаву від Хмеля і мені її дав, мені!

Забуський став битися в груди, кров ударила йому до голови, здорове око світило хижим вовком, із хорого струмочком текла бруднава рідина.

Це гнів страшенний проймав і опановував Забуського, зводив його з розуму.

Половка зняв праву руку з держална шаблі та зробив нею заперечливий рух.

— Відколи Січ-мати Січчю, не було такого звичаю, щоб якийсь король назначував гетьмана. Гетьманом Запорізького Війська може бути тільки той, кого товариство вибере. Вибрало тебе Січове братство на гетьмана, Семене?

— Може вибрати ... Ось вибрало тепер другого гетьмана, Худолія.

— Худолій такий самий негідник і зрадник, як і ти, Семене. Він був твоїм спільником. Але голова йому вже злетіла з пліч. То ж не гаймося. Ще раз кажу: віддай шаблю і їдьмо!

— До Нечая? — зареготався, мов божевільний, Забуський. — До Нечая? Не діждеш того, ти старий дідугане. Я тебе вже з своїх рук не пущу. Зарубаю!.. Вовкам та шулікам кину на поталу!.. Гинь!..

І з добутою шаблею кинувся на Половку. Сили були дуже нерівні, бо Забуський, куди молодший, мав перевагу над старим січовиком і силою і рухливістю. Але старий Половка наче віджив. Його тяжка шабля відбила страшний удар Забуського і з чола Забуського стала спливати свіжа кров.

Одначе рана була, видно, не глибока, бо замість ослабити його, вона ще більше розпалила сліпу, дику ненависть у його темній душі. Забуський знову прискочив до Половки і знову їхні шаблі схрестилися так, аж іскри посипались. Удар ішов за ударом так живо, що око цього схопити не могло, тільки шаблі творили блискучі кола. По хвилині Забуський знову відскочив, закривавлений від нової рани через ліве вухо і шрамом пооране ліве обличчя. Завив із болю, гніву та злости, як ранений вовк і цілим тілом кинувся на Половку й зіпхнув його взад. Коли цей старався здобути назад рівновагу, засвистіла шабля Забуського й упала на його відслонену шию. Вдарила кров струєю з розваленої гострим лезом шиї і старий січовик, наче громом уражений, повалився на землю, все ще притомний, не випускаючи шаблі з руки. Кров струмком лилася з великої рани.

Забуський прискочив до Половки та кінцем шаблі сперся на його груди. Але той іще жив, хоча страшенно кривавив.

Забуський поглянув на нього й почув голос, що ставав щораз слабший і слабший.

— Будь же ти проклятий із роду в рід!

Жах обняв Забуського. Зняв свою шаблю з грудей умираючого й побачив, що струмочок крови увірвався, очі стали скляні і смерть забрала старого до себе. Опритомнів і дикий, несамовитий, божевільний страх потряс ним, неначе вихор осикою.

— Я батька вбив! Я батька вбив! — крикнув сам до себе, повернувся, глянув на скривавлену шаблю, яку держав у руці, кинув її на землю, прискочив до коня та, кривавлячи з обох ран, вискочив на сідло й пустився перед себе в темну гущавину лісу.

Два брати

Пан Микола Кисіль, доїжджаючи до Гощі, зауважив, що двір його брата, київського воєводи, носив на собі такі самі сліди воєнного знищення, як і інші панські посілості. Деякі будинки були попалені, деякі стояли пусті й порожні, мов ті оголені дерева, що з них злетіли, не знати як і коли, зісохлі листки.

Плоти й огорожі були порозвалювані; пусткою стояли обори; порожні були стодоли й засіки.

Зморщив брови пан Микола, бо і його доля також не була ліпша. Свіжо надане йому черкаське староство було так само добре й інтратне, як коли б було на місяці, а не в Україні.

Минув браму. Колись мурована, пишна, була тепер у руїнах. Коли задержав коні перед рундуком із високими кам'яними стовпами, побачив, що й дім перейшов ту саму воєнну хуртовину і світив тепер пусткою. Зіскочив із коня, кинув поводи одному з драгунів, що були з ним, і випростовуючи ноги після довгої їзди, вступив на східці.

Великі, тяжкі двері відчинились і на порозі став старий слуга воєводи й усієї рідні Кисілів, Яків, що бувало колись носив і пана Миколу на своїх руках.

— Ваша милосте! Ваша милосте! — зрадів старий панський прислужник, схиляючись покірно до руки пана старости.

— Гей, Якове! Ти все той самий! Є пан воєвода?

— Їх милість пан воєвода нещодавно з Києва приїхали.

— Що робить?

— У ліжку, ваша милосте.

— Хорий? — занепокоївся пан Микола.

— Все те саме. Кості.

Пан Микола заспокоївся. Видно, для нього не була це новина.

— То біда. А будете ви тут мати де моїх людей примістити?

Яків глянув на невеликий почот пана старости.

— Постараємося. Коли ні, то до манастиря відішлемо. Там місце буде.

Пан Микола вступив у великі сіни, що тепер пригнітали своєю порожнечею, перейшов через кілька пустих кімнат, де були тільки свіжо вичищена підлога й голі стіни і ввійшов до кімнати, яка, очевидячки, служила за їдальню, бо на середині стояв великий стіл, що колись був прикрасою кімнати, і лави та крісла різної величини й різного вигляду. Так і видно було, що все це була збиранина з усіх кінців дому, бо поруч із високими, темними, обдертими зі шкури кріслами стояли стільці, грубо тесані із свіжої сосни.

—Ваша милість позволить, що я повідомлю пана воєводу.

— Йди.

Пан Микола кинув шапку на стіл, здійняв шубу та підійшов до комина, де тріскали у вогні сирі сосни, розкидаючи іскри на всі боки. Поглянув кругом і не пізнавав старого родинного дому. Повів рукою по чолі. Що це? Де ж ті коштовні візерунки їхніх предків, що то їх італійські малярі малювали для брата за такі великі гроші? Де ж ціле те багате устаткування, що ним так славилася колись Гоща? Перед очима черкаського старости перелетіли образи пишних прийнять і бенкетів, що їх його брат уладжував для довколишньої шляхти ще в тому часі, коли він, Микола, був молодим гусарином, а його брат Адам старався про брацлавське воєвідство. Потім померла його братова, але все таки Гоща залишилась Гощею, бо Адам завжди хотів і завжди вмів з’єднувати собі шляхетську братію.

Незабаром після смерти братової жінки Гоща наново ожила. Стали відбуватися гучні з'їзди та розваги й одні думали, що пан Адам так дуже старається з’єднати собі шляхетські серця, інші, дотепніші шептали, що пан Микола скоро матиме молоду братову.

Тим часом прийшла оця війна, страшніша від найстрашніших, і все в основах затріщало, як тріщить дуб, що в корінні увірветься.

Він не розумів свого брата, хоча гордився ним. Між ними була велика різниця віку, бо Адам уже був у королівській службі, як він прийшов на світ. Адам власне й виховав його, бо батько давно помер. Адам, який не мав своїх дітей, опікувався ним увесь час та й те черкаське староство, що він його недавно одержав, це була також робота Адама.

Але все таки він не розумів Адама. Чому б то не стати у світлі й не сказати всім ясно та виразно: я є той і той, я хочу того й того, а ходити манівцями, прикривати свої наміри повінню слів, так, що не лише чужі люди, але й рідний брат не знають, що про нього думати. Хмельницький і козаки вважають його за найвірнішого королівського прислужника, гарячого оборонця Польщі та шляхетчини, а Нечай навіть за відступника від власної вітчизни й церкви. Король злобно та лукаво всміхається, коли про нього мова, а князь Ярема просто кричить, що він зрадник і права рука Хмельницького. Не інакше думає й пан краківський, і не раз йому, Миколі, залишались у висліді біль, гіркість та досада.

Після зборівської угоди, коли разом з Адамом були у Варшаві, пізнав Микола Тишкевичівну, своячку київського воєводи. Думав пан Микола тоді, що його парубочі роки скінчились і сподівався, що ненарушена повстанням фортуна панни Климентини на далекій Литві поможе і йому стати на ноги. Але коли приїхав до дому Тишкевичів у Варшаві, застав двері замкнені, замкнені для нього, бо гомін багатьох молодечих голосів доходив із дому аж на вулицю. Що Адам думає, чого він хоче? Пан Микола, що ніколи не грішив надто ані дотепом, ані розумом, ані спритом, не міг собі відповісти ніяк на це питання.

— Пан воєвода чекає на вашу милість — почув голос Якова.

Увійшов до сусідньої кімнати й затримався.

Повибивані вікна були, як і в інших кімнатах, забиті дошками. Тільки в одному вікні маленький натягнений міхур, замість скла, пропускав трохи блідого світла знадвору, вказуючи, що все ще залягає день, не ніч. Дві грубі воскові свічки горіли при великому ліжку, на якому сидів воєвода, спертий на подушки, з витягненими до свого гостя руками.

Микола припав до брата, якого справді глибоко любив, і сльози стали в його очах, коли побачив, що за зміни зайшли в ньому. Змінилися Гоща і гощанський дім, а так само змінився й Адам. Подався, постарівся, похилився. Борода, якої досі не носив, світила сріблом; волосся, давно нестрижене, було в неладі; постіль була нечиста і сорочка, що її мав на собі, подерта в кількох місцях. Він бачив Адама тільки перед кількома місяцями, бо обидва були вліті в Ірклієві на з’їзді з гетьманом Хмельницьким, але Миколі здавалося, що це роки ми нули від останньої їхньої зустрічі.

— Миколо!

— Пане брате мій!

Так звик він кликати Адама, бо багато був молодший від нього.

Пригорнувши брата до себе раз і ще раз, пан Микола піднявся з-над ліжка зі свіжими ще сльозами в очах, відперезав шаблю, поклав її на поруччя ліжка і сів на стільці, споглядаючи на старшого брата.

Роки страху, небезпек, гризот, непевности, недостатків, пониження, поневаги, разом із утратою всього багатства, таким великим зусиллям набутого, вирили глибокі борозни на обличчі воєводи. Але Микола, який знав свого брата, його тугість, його силу, відчував, що крім того всього мусіло бути ще щось, що захитало цю тверду, послідовну, невсипущу в праці людину, яка ніколи не знала ні втоми, ні хитання, ні зневіри, ні докорів совісти. Захитало так сильно, як сильно захитане є могутнє й кріпке дерево, що то його буря в самому корені підважить. Він відчув, що там на дні, в корені, в душі його брата захиталося щось, що держало його ціле життя сильним, що давало йому і багатство, і силу, і значення. Адже він власним спритом добився аж до крісла сенатора, єдиного сенатора в цілій короні, що був старої, грецької віри; адже він завдяки тільки своїм власним прикметам осягнув воєвідський уряд, здобув голос, з яким усі мусіли рахуватись, надбав багатства, які зі звичайного шляхтича піднесли його понад шляхетський стан, у ряди вельмож та маґнатів.

І надармо пан Микола заходив у голову, що сталося, не міг знайти відповіді, бо його простолінійний, вояцький дотеп не сягав багато дальше його власної шаблі.

— Ти з Варшави?

— З Варшави.

— До війська?

— Так. А ти давно з Киева, пане брате?

— Минулої середи приїхав. Пізнаєш Гощу?

Микола схилив голову й головою заперечив, не відповідаючи.

— Все таки Гоща ще є Гощею — говорив воєвода — і до неї можна заїхати й розжитися. Низкеничі ще є також. Але все інше? Брусилів? Васильків? Усі села по тому боці Дніпра? Носівське староство? Чи ти знаєш, що я там не мав права навіть заїхати? Послав своїх людей, хотів ще щонебудь дістати, щоб свої власні діри полатати, то багато з них навіть не повернулося.

— Як то? Побито їх?

— Ні.

— Так що з ними сталося?

Воєвода згрубілими, незручними пальцями став поправляти вовчу шкуру, якою був прикритий.

— Пристали до ребелії. Знаєш Остаповського?

— Знаю.

— Залишився там. Ще й переказав мені, що кожний так повинен зробити, не виключаючи мене. Так само Корній, ба навіть Ласко, брат нашого ігумена і моя права рука. Промощував я й торував дорогу нашій шляхетській братії до батьківських гнізд, але це все надармо. І це називається мир! Я того миром назвати не можу. Як це? Щоб ми в часі миру не були вільні в тому, щоб до наших маєтків приїхати? Що ж це за такий мир, що це за згода? Тільки жаль більший.

Пан Микола, що за час свого старостинського уряду не дістав ані зламаного шеляга з Черкас, живо притакнув воєводі.

Воєвода перевів рукою по нечесаному волоссі і говорив дальше:

— Так, так. Утратив я фортуну, втратив здоров’я і ось я тут і вмру при Речіпосполитій, а не при Хмельницькім.

Пан черкаський староста підніс здивовані очі.

— При Хмельницькім?

Але очі воєводи гляділи кудись далеко, в незнане.

— Це вже, Миколаю, не для нас дорога, ні не для тебе, ні тим більше не для мене. Майже три роки я йшов, як навіжений, проти течії, але далі вже, бачу, не можна.

Глянув на Миколу, підвівся та знову сів.

— Не тому не можна, що вже й сил не вистачає, не тому, що течія засильна, не тому, що люди не вірять, а тому, що віри вже тут нема — воєвода вдарився рукою в груди — тут нема — повторив іще раз — Боротися за шляхетські права проти шляхти, боротися за православну церкву проти церкви, боротися за козаччину проти козаччини, боротись за короля проти його волі — ні, Миколаю! Зневіра приходить. Голоси кажуть: завертай! Але завертати вже ні куди, ні по що. Кінець. Finis...

Воєвода перервав. По хвилині мовчанки додав:

— Хоча хто знає, чи не завернув би, якби...

— Якби не що?

— Якби не ти.

— Якби не я? — здивувався пан Микола.

— Так. Якби не ти — повторив воєвода, глибоко втягаючи в груди повітря. — За мої заслуги для короля й Речіпосполитої я хочу, щоб вони, коли мене вже поминули, коли мене болотом обкидали, хоч тобі віддячилися. Ти ще молодий, а вже маєш і довголітню військову experientiam і команду, і староство. Правда, сьогодні воно нічого не значить, але завтра може значити. Годі знати, Миколаю, годі знати. А що з того всього осталося б, коли б ти перейшов на той бік? Десь може сотником був би, і то наказним, бо хто б тебе, Кисіля, на сотника вибрав? Там у них інші порядки. Рід нічого не значить; шляхетство, заслуги предків, ім’я, маєток — це все також не має ніякого значення, нічого не варте.

— Але...

Кисіль знизав плечима, погладив посріблену бороду і, наче не замічаючи Миколи, йшов дальше за ходом своїх думок.

— Хочуть Січ перенести на цілу Україну. Без пана і без хлопа. Всі рівні. І ті, що так, як ми, вийшли із старинного шляхетського роду, і та plebs, що під батогами гнула шиї, наші руки цілуючи. Чи ти чув коли думи, що їх тепер бандуристи співають?

— Часом. Одного бандуриста ми спіймали й держали в себе для язика, поки в огні не спекли. Він різні нові пісні співав.

— Я чув недавно думу про Нечая. Як Бар здобував. Знаєш, що мене вразило? Ніколи вони не згадують про нього інакше, як "козак Нечай". Розумієш? Не полковник, не пан Нечай, а козак. Так само про Морозенка і про інших. Можна нам жити в такій країні? Нам? По що ж уся моя робота ab initio huius belli domestici. Та це вже от-от три роки. Чи не ліпше було тоді завернути, так, як це зробив Виговський, як Мрозовицький, як Кричевський і багато, багато інших? Ет, що там! Чи ти знаєш, що я маю певні відомості, що Немирич задумує те саме?

— Перейти до Хмельницького?

— Він не православний. Він — аріянин, протестант. Що з цього вийде, не знати. Але бачиш, що на світі діється! Подумав би ти таке коли?

Пан Микола очі з дива вирячив, похитуючи головою.

— Але це ще не все. Ти знаєш пана Ґолінського? Того, що у пана канцлера коронного? Отож я дізнався, що він вивідав десь у людей пана воєводи Вишневецького, що цей хотів на волоське панство впровадити свого свояка Мойсея Могилу. Але це ще ніщо. Чи ти знаєш, у кого князь на Вишнівці шукав помочі? Вгадай!

Пан староста черкаський тільки головою хитнув.

— Певно, що не вгадав би! У Нечая! Давав йому сто тисяч битих талярів, щоб він тільки з ним пішов на Волощину. Розуміється, нічого з того не вийшло. Як я зачував опісля, Нечай і говорити з людьми князя не хотів і напевно повідомив про все Хмельницького. Але я дуже жалую, що не довідався про це в час.

— Чому?

— Тому, що Нечай, то небезпечна людина. Більшого бунтаря від нього між ними немає. Хотів я, щоб гетьман покарав його на горло за те, що зборівські пункти ламає, навіть намовив я короля, щоб написав до Хмельницького письмо з таким самим домаганням. Але з того нічого не вийшло. Тепер, коли показалося, що то для Тимоша Хмельницький зробив волоський наїзд, думаю, що Хмельницький був би підзорливий і легше дався би переконати, що Нечая треба усунути. Але тепер це вже запізно. За той час Нечай придбав у них нову славу, бо замкнув там вас усіх разом із паном краківським так, що ви власні коні мусіли їсти.

— Бо пан краківський дістав такий приказ від короля.

— Колю! Адже це є одне мудре, що король міг зробити. Коли б не то, то нова calamitas, ще гірша від корсунської, була б запечатала долю коронного війська та разом із тим і цілої Речіпосполитої. Нема що говорити. Пан Потоцький дуже хотів би пімститися й за Жовті Води й за Корсунь, але він не хоче зрозуміти, що він ані не старий Конецпольський, ані не Жолкевський. Показалося, що сам один Нечай, молодик, із своїми озброєними хлопами зумів усіх вас так у жменю взяти, що ми тільки очі закривали, чекаючи, коли він цю жменю стисне і вас усіх роздавить.

— Але не стиснув.

— Бо також мав такий приказ. Хмельницький зробив усе, що хотів, і навіть більше, бо не тільки обернув нанівець цілу Волощину, але й показав усьому світові слабість Польщі та нездатність коронних гетьманів. Але до чого я це говорю? Ага! Ось бачиш, такий непримиренний ворог козацтва, як князь Ярема, не завагався увійти тепер у взаємини з козаками й шукати в них помочі. І не тільки це... Знаю, що той самий князь на Вишнівці, що то викрикував на мене "proditor", зрадником мене називаючи, тепер також висилає своїх слуг із дарунками та супліками до Чигирина. Він, що стільки пролив невинної крови, він, через якого це повстання розгорілося так, що вже погасити його нема надії, він став кланятися козацькому гетьманові... І хто знає, чи він, — коли б тільки Хмельницький кивнув пальцем, — не побіг би до Чигирина сам? Але для нього вже також запізно. Двері замкнені.

Воєвода Кисіль умовк. Зміненими довголітньою недугою пальцями поправляв вовчу шкуру.

Навіть не дуже то бистрий і дотепний пан Микола помітив, що те ‘‘запізно’’ займає цілком голову його брата.

Довго мовчали обидва.

Яків приходив і відходив, то сам, то з гощанською молодицею, яку Микола пригадував собі ще з добрих часів. Накінець появився столик, накритий скатеркою і на ньому обід.

Воєвода їв помалу, якби насилу. Зате Микола, що виголоднів у дорозі, змітав гори м’ясива й печива.

— А як там із моїми людьми, Якове? — спитав, коли покінчив їсти.

— Приміщено їх у манастирі, ваша милосте. Там і місця більше і їсти є що.

— Гаразд. Добрий обід був. Не те, що в Оринині — додав із сміхом.

Пан воєвода рухом руки відправив Якова, що хотів стати до розмови, і тоді спитав:

— Так вам там тісно було?

— Коні їли: і здихаючі і здохлі вже. Це все. А в самому Кам’янці такий настав голод, що коли б іще кілька днів довше, то й усе військо було би пропало, і кам'янецька твердиня.

— Ось і бачиш: це все пана Потоцького вина. Самою ненавистю ворога перемогти не можна. До того треба мати і силу і розум. Не дивниця, що потім такий Нечай мусить згордіти, на свій стан забуваючи, і вважати себе за рівного чи то з паном краківським, чи зі мною. Ти знаєш, що він зробив раз зі мною в Києві? В тому Києві, де я є воєводою? Під’їхав я раз під церкву, де була велика відправа, на якій був і сам гетьман. Щоб не ходити далеко, бо знаєш, що не можу, велів я заїхати аж на цвинтар. Тоді він вийшов із церкви з великою орацією до мене і, не чекаючи на мою відповідь, казав завернути. Не дозволив мені висісти з карети і я мусів на очах соток козаків та міщанства на своїх немічних ногах відбути всю дорогу.

Пан Микола з пересердя глипнув на шаблю, що відперезана лежала на боці.

А воєвода говорив:

— Доки такі люди, як Нечай, стоять на сторожі козаччини, доти ні замирення, ні згоди не може бути. Чи тобі відомо, що він ані одного пана не впустив у Брацлавщину? Ні, правда, ти там був, то знаєш. Я вже взагалі втратив надію на замирення. Коли одному не дозволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути в них тільки гостем, третьому диктують, як він там має жити, то в такій неволі ми далі жити не можемо. Або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, бо інакше щодня буде незгода, щодня чвари й колотнеча, і з того ненастанна війна. Ще коли б Нечая нестало, можна би щось зробити!

— Думаєш, пане брате...

— Я маю там такого чоловіка, що самого чорта не лякається. А гроші любить!.. Пішлю я його у Брацлав. Коли б ми так позбулися Нечая, то може... — воєвода увірвав, кинувся на ліжку і крикнув гостро:

— То ти, Якове?

Гнівні, недобрі блиски появилися в очах воєводи. Глянув на Якова.

— Ти чого хочеш?

— Ваша милосте — схилився покірно Яків — отець ігумен Ласко є.

— Чого хоче?

— Хоче з вашою милістю говорити.

— Скажи йому, що в мене тепер є пан староста черкаський. Нехай прийде завтра зранку.

— Слухаю — відповів Яків і відійшов.

Воєвода ще довго тяжко віддихав, зморщивши грізно брови, так, що помітив це й пан Микола.

— Ти думаєш, пане брате, що Яків непевний? Я думаю, що такого старого й вірного слугу, як Яків, можна до всіх секретів припустити.

— Але я так не думаю, Миколаю. Щось зайшло тепер ось тут, чого досі ніколи не бувало. За моїх батьків слуги були вірніші за псів, тепер усе — proditores. Нікому з них не вірю. Думаєш: він чув, що ми говорили?

— Не знаю.

— Нічого. Буду мати око на нього. Отож, коли б Нечая не стало, шляхта могла би повернутись у свої сторони, до своїх маєтків. Я буду про те старатися, але ти там ближче до нього будеш, то ж і ти думай про це.

— Ти знаєш, пане брате, що Забуський заблукався аж під Красне? Хотів Нечая дістати, але на нещастя стрінув Половку, який його колись виховував. Щось там зайшло між ними, досить, що Забуський убив Половку.

— Я чув про це.

— То може б так Забуському віддати цю справу?

Воєвода заперечив рукою.

— Забуський уже пропаща людина. Від часу, коли вбив Половку, він від раннього ранку до пізньої ночі при горілці. Постійно п’яний, як день, так ніч. Із ніким уже й говорити не хоче і ніхто з ним не хоче. Забуський уже ні до чого. Нам треба це зробити, нам самим.

Довго-довго в ніч говорили брати. Щойно тоді, коли воскові свічки стали догоряти, попровадив старий Яків пана Миколу до його кімнати та до його ліжка. Відпровадивши, Яків заглянув іще до воєводи і коли побачив, що цей дрімає, вийшов із дому та зайшов до конюшні. Там розбудив парубка, що зарився в сіні, вивів його за городи та довго шептав йому щось до вуха. Коли повернувся до панського дому, почув кінський тупіт десь за лозами у вільшині.

Зранку наглядач над конюшнею зауважив, що одного конюха нема. Щез десь уночі разом із конем.

На темних стежках

Може це й побут брата вплинув на те, що на другий день, коли пан Микола встав із ліжка, побачив, що воєвода, одягнений і загорнений у довгий хутряний халат, ходив і ходив по просторому домі та видавав різні прикази людям, що їх його двораки загнали на роботу.

Життя й праця кипіли в цілому домі. Селянські жінки, приклякнувши голими колінами, в поті чола чистили лугом та солом'яними віхтями долівки по всіх кімнатах, селяни легкими санками підвозили під головні двері речі, що їх колись із того двора забрали, служба воєводи вешталася всюди. Стодоли стали заповнюватися снопами, які звозили панські піддані; до шпихлірів вносили твердо набиті міхи зерна. Старі жінки та діди вели на мотузках на панський двір корови та телички, ковтаючи гіркі сльози. Сільські майстрі направляли плоти, будинки. Скрізь були гамір, рух і невідступний нагай наглядачів.

Колись для Гощі заблисло було сонце волі. Колись у Гощі загомоніли радісні дзвони. Але потім, після зборівської угоди, і сонце погасло, і дзвони втихли, і польське військо повернулось, і пани прийшли назад. Гомоніли тільки безнадійний плач і панський нагай.

Гоща знайшлась нараз по тому боці лінії, де козацьке право не мало сили, де володіли пан та його голодна, заєдно жадна наживи, служба.

Поснідавши, пан Микола встав, підійшов до вікна, пхнув віконницю, що держалася на дерев’яних завісах, і глянув надвір. Свіже запашне повітря вибігло йому назустріч і пан Микола, втягнувши його з насолодою, глядів крізь вікно на людей та на їх працю.

— Рух у нас сьогодні, Колю, — почув голос за собою. — Ти спав добре?

Пан Микола повернувся від вікна і засміявся до брата.

— Я давно вже так не спав. Ти знаєш вояцьке життя. Навіть камінь під головою добрий, коли сон повіки клеїть.

Воєвода похитав головою.

— Гей! Гей! Молодість! Що дав би я за те, щоб бути молодим!

— Та ж ти ще не старий, пане брате.

— Може й не почувався б, коли б не ці кості. Глянь, як пальці попухли. Так само коліна, ноги, хребет, спина — все. Рушитися часом не можу, ні лежати, ні ходити, ргаесірие, як дощ надворі, як холод, як зима. Лікарі кажуть, що це подагра. Але що мені з того, що знають назву, коли вони на те ліку не мають. Але годі! — воєвода махнув рукою та понизив голос, підійшовши ближче до пана Миколи.

— Говорив я сьогодні з Лугаєм.

— Лугаєм? Ага! Чи це той, що в лісі в тебе служив і псярнею завідував?

— Той самий.

Пан Микола, все ще не розуміючи, чому його брат це говорить, дивився допитливо на нього.

— Я тобі вчора говорив, що маю чоловіка, який навіть чорта не лякається, а гроші любить. Я приобіцяв йому хутір за будинським лісом.

— За що? — спитав Микола Кисіль.

— Я ж тобі вчора казав — кинувся нетерпляче пан воєвода. — Він піднявся усунути Нечая як не кулею, то ножем. Пам’ятай, якби мене не стало, а він додержав слова й повернувся, щоб він той хутір одержав.

Пан Микола непевно переступав із ноги на ногу, оглядаючись навколо. Видно було, що боровся з чимось, що щось лежало каменем на його душі та гризло його совість.

Накінці після довшої мовчанки спитав:

— Пане брате, ти думаєш, що це конечне?

— Щоб дати йому хутір? Ти знаєш не від сьогодні, що я завжди додержую даного слова.

Але пан Микола круто заперечив головою.

— Ні. Тамте. З Нечаєм.

— Як то?

— Це що інше вбити чоловіка на війні, а що інше висилати на нього горлорізів. Нечай такий молодий, щасливий, жінку має вродливу й молоду і в славі ходить, наче в сонці.

— Тому він для нас такий небезпечний. Коли б він іще був полковником десь на Задніпров'ї та не стояв нам, як мур, на дорозі, то нехай. Але він тут, найближче нас, як чуйний і злющий собака, що не допускає нікого на подвір’я. А втім коли ти ще вагаєшся, проявляючи якісь кавалерські сантименти для тих ребелізантів, то я тобі ще один секрет мушу відкрити. — Воєвода взяв пана Миколу за лікоть, нахилився до вуха й говорив помалу, підкреслюючи кожне слово:

— Недавно король, його милість, присилав до мене свого довіреного дворянина, з тим, що коли мені вдасться згладити Нечая, я дістану всі possessiones по тому інфамісі Гавратинськім, що також пристав до Нечая. А ти сам розумієш, як нам обом треба було б їх тепер. Розсталися ми з своїми маєтками, як душі розстаються з тілом. Ні душа до тіла не може вернутися, ні corpus sine anima жити не буде. Тепер розумієш мене?

Пан Микола похилив голову, думаючи над чимось глибоко. Врешті підніс очі на брата.

— Гавратинський мав цілий ключ у Брацлавщині, правда?

— Правда — притакнув воєвода.

— Тепер я вже розумію. Тепер усе мені вже ясне — відповів пан Микола, відчуваючи, що тягар, який льодовою брилою давив його груди, зникає, як зникає ота брила на гарячому сонці.

— Певно, що зрозумів, бо ти Кисіль, єдиний мій брат — почув голос воєводи і його руку на своїх плечах.

***

Тим часом Лугай, маючи витривалого, хоча й непоказного коня, швидко простував на південь дорогами, легким морозом скутими.

Вже наступного дня переїхав козацьку лінію і спинився на ніч у селі Попівцях біля Старо - Константинова. Бистрі очі довголітнього доглядача над панськими собаками й ловами зразу постерегли різницю між селами по обох боках лінії, як тільки він побачив перші села по той бік лінії та козацькі частини.

Коли по польському боці сновигалися по селах панські прислужники — посіпаки, заглядаючи в кожну хату, комору, обору, таксуючи і скот, і безроги, і збіжжя, і переляканих людей, то по козацькому боці він бачив вільних людей, що працювали для себе, жили вільним життям, робили, що хотіли.

Ніхто не мав доступу до їхніх комор і скринь, кожний жив своїм життям і нікому тут навіть не приходило тепер на думку, що людей можна продавати, або міняти, як худобину.

Коли впорався з конем, напоїв його і поставив перед повний жолоб, старий Кіндрат Наріжний покликав його в хату. Велика скриня при ослоні, що служила за стіл, була вкрита чистою скатеркою. На ній появилися прісний борщ, здорові вареники з капустою, топлене масло, великий півбуханець разового пшеничного хліба. Молода жінка в чистій сорочці з дрібновишиваними рукавами, вклонилась гостеві й запросила до столу, виправдуючися, що м'ясива немає, бо тепер Пилипівка і вони аж до самого Різдва м'яса не їдять.

Старий Кіндрат, що, видно, був батьком молодиці, стягнув із якоїсь полиці глиняну пляшку оковитої, потім, немов вагаючись, та говорячи щось до себе самого, добув три срібні чарки, поставив на стіл і почав наливати до них самогонної горілки.

Лугаєві слина потекла ротом. Дикий був. Жив тільки зі своїми собаками, привик до того, що люди його не любили й відверталися від нього, тому й дивно і незвичайно йому здавалося, коли в цей холодний, сніжний вечір хтось хотів закликати його в хату, поставив перед ним добру страву на чистій скатерці, частував горілкою та ще й виправдувався, що ось то м'яса в них у піст нема.

Таке це все було дивне для нього, цього панського пахолка, який звик до нагая та до собачої компанії, що вже хотів схопитися й відійти до коня. Але запах горілки показався сильніший, бо, ковтнувши слину, закинув цю думку і пробував навіть усміхнутись до господаря.

А господар, видимо, був із балакучих, бо наповнивши осторожно блискучі срібні чарки, говорив:

— Такий то в нас із роду в рід звичай, що гість у дім,

Бог у дім. Адже і Святе Письмо каже, щоб голодного накормити, а подорожнього в дім прийняти. Ти, козаче, хіба ж не голоден, не подорожній? Либонь із далеких сторін прибуваєш, бо кінь стяв підкови і здорожені ви обидва.

— З далеких сторін, пане господарю... Але з таких чарок горілки я не пив іще ніколи.

— Так спробуй. Колись із них великі пани пили. Я, їх добув у шатрі Кисіля - воєводи, що то свій нарід покинув і до ляхів пристав. Бачиш, як коштовно зроблені вони? Але під Пилявцями дісталися вони мені, смиренному рабові Божому, то ж і за те треба Господа славити і горілкою не гордувати.

Випили. Світ прояснішав в очах Лугая і люди наче привітніші стали.

— Під Пилявцями, кажуть, поляки багато добра втратили.

— Багато. Хто був там, той із порожніми руками не повертався додому. А тебе там не було, козаче? — Щось, неначе здивування, неначе підзорливість та недовір'я, забриніло в голосі старого Кіндрата.

— Я на Литві був у той час — відповів Лугай і самому йому стало соромно, що таку брехню вигадав.

— О-о! На Литві! Гей, багато нашого брата впало там тоді, коли ми Польщу валили. Але зате, бачиш, яке життя у нас! Колись і в нас пани були, до праці людей гонили, як тих робучих волів. Чотири дні в тижні треба було на пана працювати та ще й, крім того, різні данини, мита, оплати нести. Що тільки не схотів би хрищений чоловік зробити, завжди з того панові його пайка мала прийти. Хочеш горілку гнати, плати панові; жінка на жорнах борошно змолоти хоче, плати панові; дочку заміж видавав, пан мусів дозвіл дати; дитина прийшла на світ, панові треба було заплатити; хотів охристити дитину, панові кланяйся та гроші давай, щоб дозволив церкву відчинити; покинула мене моя небіжка, на той світ переставившись, — царство їй небесне, — довелося панові платити. За все плати, за все давай, а ні, то злетяться ті його посіпаки, ніби чорні круки, і тоді вже поминай, як звали!

— Для кого ж тепер працюєте?

— Для себе. Запорізькому Війську його пайку даємо і все.

— А земля? Чия ж то?

— Наша.

— Ось у вас гарне хозяйство. Ваше воно?

— А вже ж, що моє.

Лугай умовк. Очі витріщив на скатерку, твердим нігтем водив по чорно-червоних узорах вишивки.

— Бачив я тут, коли Бутівці минув, хутори. Багаті. Пасіки великі. Чиї вони?

— Наші. Козаків старокостянтинівської сотні. Це охочекомонна сотня. Заблизько, бачиш, лінії, щоб ставити реєстровиків. Ось моєї другої доньки, Оленки, чоловік тепер на такому хуторі. Чого ж їм бракує. Хіба пташачого молока, бо все є. А ось чоловік цієї другої дочки, Насті, — отаманом у брацлавській сотні, що під полковником Нечаєм, — дай йому, Боже, довгі роки прожити, бо годен він того!

Лугай насторожив вуха.

— Хто? Нечай?

— Коли було тяжко і коли пани з усіх сил перли до нас, він і його жінка силу добра людям зробили, від біди рятуючи. Дай їм, Боже, здоров’я і багато літ прожити! Так ось вип'ємо по одній за нашого гетьмана, за Військо Запорізьке, за полковника. Нехай Господь милосердний має нас у своїй опіці!

Довго тряслася рука Лугаєві, коли ставив порожню чарку на стіл. Його голос здавався чужим для нього самого, коли спитав:

— А можна дістати тут у вас хутір?

— Землі в нас багато, козаче. Забагато і так не можеш узяти, бо не здужаєш справитись, а ніхто тобі не поможе. Але бери, скільки можеш обробити, і ставай до роботи, бо робота жде на тебе.

Лугай м’яв шапку в руках, потім стер рукавом рясний піт із чола та, не підносячи очей, що їх вирячив у землю, розвідувався:

— Хутір із пасікою та садом?

— Із пасікою, і з садом — відповів Кіндрат, який ані не знав, ані не догадувався, ані збагнути не міг, що діялося в понурій душі його дивного гостя.

***

Майже половина дня зійшла Лугаєві на тому, щоб накласти коневі нові підкови в Старо - Костянтинові. За той час мав він нагоду почути багато розмов козаків і селян, у яких знайшов потвердження того, що йому сказав був старий Кіндрат.

Коли врешті виїхав із Старо-Костянтинова, то сонце вже завернуло з полудня. І як з початку дороги він поспішав, не жаліючи ні себе, ні коня, так тепер їхав поволі, розглядався на всі сторони, приглядався до всього, що тільки його зір міг схопити і думав якісь досі незнані йому думи.

По обох боках дороги бігло хвилясте поле. Де-не-де на полі чорніла струнка тополя. Десь далеко дрімав самітний, наче в повітрі завішений, хутір, один і другий. Дорога повна була вибоїн та замерзлих груд. Тонкий лід на примерзлих калюжах, хто зна, як глибоких, світив барвами неба. Товсті зайці шугали в підскоках по стернях, які притрусив недавно свіжий сніг. Але Лугай тепер уже не бачив того всього, не дивився більше на те. Його очі, мов заморожені, не сходили з кінської гриви, хоча і її не бачили також. Щось нове, досі незнане, незрозуміле заполонило його думки.

Тільки несподіваний кінський тупіт за ним відірвав його від його думок.

Оглянувся. Недалеко від себе побачив вершника з довженним самопалом за плечима, що швидко наближався до нього. За хвилину їздець зрівнявся з ним і стримав коня. Лугай побачив, що вершник був у його віці, може трохи молодший від нього, та що вдягнений був у теплу, вовняну свитку, тісно підперезану широким, мосяжними бляхами набиваним поясом. Ізза пояса в нього виглядали два довгі турецькі пістолі; при поясі висіла тяжка шабля.

— Здоров був, козаче! Куди Бог провадить? — Його очі швидко пробігли по Лугаєві та по його коні.

— Здоров був! — відповів Лугай. — Моя дорога далека. Аж у Брацлав. А ти?

— Гей, справді далека. Я звідси, з Немиринець. Під вечір буду вже в хаті.

— То до Немиринець уже недалеко?

— З півтори милі.

— Є ще якесь село по дорозі?

— Тільки хутори, як бачиш. Ти хіба чужий у цих сторонах. Ось тут зараз є хутір “Малашиха”, а за ним ліс, що тягнеться аж до жеребських хуторів. Ось тут то перед двома роками полковник Нечай вирубав усю німецьку піхоту, що то її польські пани найняли, щоб нас звоювала. Бачити оці кургани? Всіх їх тут разом поховали так, як купами на полі лежали. Ніччю тобі туди ніхто, хто при здоровому розумі, не поїде. Кажуть, що духи ходять по полі, людей тягнуть до себе, мучать і людську кров п'ють.

Переїздили попри поле смерти, де колись здисциплінована, сліпа німецька сила заплатила життям за помилки своїх вождів.

Брови Лугая хмарами налягли на очі.

Холодний східній вітер грався по стернях снігом, як перекотиполем, свистав між хрестами, висвистував пісні, від яких волосся дубом ставало на голові і мороз мурашками бігав поза спиною.

Чорне гайвороння, немов пам'ятаючи ще бенкет, літало по вітрі, як зісохлі листки, що їх буря з дерев позриває та на землю скинути не може.

Сніг зривався з землі, перелітав стернею через межі й загони, наче й він не хотів залишитись на цьому місці та шукав іншого, відраднішого, не пересиченого вщерть кров’ю.

Коли вітер надбігав і втікав, Лугаєві здавалося, що разом із вітром летіли якісь голоси, скарги, прокльони й плачі.

Трусив та кивав головою, доторкався руками вух, але голоси не втихали. Чув їх виразно далі. Гомоніли чітко.

Стогони були пронизливі, довгі, повні розпачу, зловісні, як зловісний був лютий вітер, що по полю гуляв.

— Гей, чоловіче, що з тобою? — дійшло нараз до свідомости і Лугай почув, що хтось тягне його за руку.

Образи щезли. Голоси вмовкли. Непритомні очі почали притомніти і він знову вчув голос коло себе.

— Що ти, хорий?

Лугай перевів рукою по очах і обличчі. Все минуло. Ні голосів більше, ні привидів. Хотів сплюнути, але тільки видув губи, бо рот був сухий, а уста потріскані, як чорна земля в посуху.

— Либонь перемерз ти так — промовив знову його товариш у дорозі. — Ось на горілки. Вона тобі добре зробить.

Жадібно пірвав Лугай пляшку й почув, як гаряче, живе тепло розходилося по тілі. Але горілки в пляшці було стільки, що на дні, і, відриваючи порожню від уст, простяг її до незнайомого та спитав:

— Більше не маєш?

— Ні. Але ось ми в Немиринцях. Заїдь до мене, переночуєш, відпічнеш, краще завтра будеш їхати.

— Ні. Мені ніколи. На мене ждуть.

— Хто жде тебе?

— Полковник Нечай. У Брацлаві.

Не звертаючи більше уваги на принагідного товариша подорожі, пустився просто широкою дорогою через село. Коли переїхав його, повернув на право, на якусь доріжку і потюпав далі, хитаючись у сідлі в такт кроку степового коняки.

Скоро зимова ніч застала його серед голих, замерзлих, снігом притрушених подільських горбів. В одній із долинок минув декілька вільх та верб і його кінь затримався біля скирти сіна. Не зважаючи на їздця, приступив до скирти й почав їсти.

Лугай зліз із коня, розгнуздав його та зняв сідло. Після того прип’яв коня до куща вільшини, що ріс біля скирти, а сам винайшов затишний бік у скирті, поклався в сіно з руками під головою й потонув у думках.

Той хутір за будинським лісом, який йому його пан приобіцяв, колишня мрія його мрій, змалів за один день, присів, розтопився увесь, наче сніг у теплому сонці, перестав займати його уяву. В думках виринули нові питання, відкрилися для них нові блискучі обрії, про які він досі не думав, про які йому й не снилося, ні не знав, що можуть існувати. “Чия земля?” — Наша. “Чиє поле? — Наше. “Чия хата?” — Наша. “Чиє життя?’' — Наше. “Чия воля?” — Наша, наша, наша! Немає приказів, панів, послуху, лизання рук, згинання карків... Може цс бути? Не сниться цс йому? Може він бути вільним хазяїном у своїй власній хаті, не коритися нікому, бути паном для себе, мати дружину, діти, які також нікому не мусіли б коритись і жити вільно, щасливо? Може це бути? Може це бути, о Боже?!

Зрозуміти це та збагнути, було понад сили та спромогу темного панського псаря.

Холодний вітер став кидати новим свіжим снігом. Грало на вітрі примерзле віття, як струни на арфі, дику степову пісню. Кінь гриз запашне сіно. До Лугая знову наблизилися голоси та стали щось йому говорити. Слухав він їх спершу уважно, потім нетерпляче, обертався, крутився, накінець, коли голоси таки не вгавали, почав відповідати.

І сидів так, закутаний у сіно, в темряві, серед снігової, холодної ночі, з широко відкритими очима і глядів кудись просто перед себе. Говорив щось комусь, заперечував, не погоджувався, сварився з кимось, переконував, неуважливий на те, що сніговія дужчала, що вітер змінив напрям і кидав просто в нього дрібним гострим снігом, що кінь перестав гризти сіно і старався звільнитися з припону, неспокійно форкаючи ніздрями й настороживши в переляку чуйні вуха, та що холод ставав щораз дошкульніший, мороз щораз гостріший.

Нараз Лугай стрепенувся й почав обачно прислухатися.

Десь за близьким горбком відізвалось довге, протяжне, жалібне виття, від якого споконвіку загусала й тужавіла людям кров у жилах і серця завмирали з ляку.

Лугай голову перехилив в один бік, наче не довіряючи власним вухам.

Кінь наїжив гриву, дрижав усім тілом і присунувся ближче до Лугая, шукаючи в нього рятунку.

Але Лугай знову почав розумом блудити. Вдарив рукою коня по ніздрях, і, радісно всміхаючись, говорив йому:

— Не бійся, дурний! Це не вовки. Це мої собаки. То пан прислав їх сюди, щоб нас берегли. Чуєш? Вони підуть із нами й будуть нас сторожити.

— Гей! Сірий! Босий! Сюди!..

Тим часом велика тічка голодних степових вовків оточила коня й Лугая з усіх боків. Коли почула людський голос, на хвилину спинилася. Але після короткої затримки великий, хижий вовк, що, видно, був проводирем цілої тічки, кинувся, мов стріла, випущена з лука, й упав із голосним гаркотінням на шию коневі. В одну мить ціла тічка прискочила й закрила собою тіло живого ще коня, розриваючи його на шматки. Інші хижаки, для яких не було вже місця на доступ до здобичі, завернули до Лугая.

Гнів здавив його горло. Сягнув по пістоль, що був у нього за поясом і крізь затиснені уста злісно почав кричати:

— То ви такі собаки? То ви таку поміч мені приносите? На те наш пан прислав вас сюди? Ось маєте, коли так!

І випалив із пістоля в саму найгустішу купу вовків.

Завили вовки з болю й переляку. За хвилину непоранені кинулись на поранених і в одну мить не залишилося з них нічого, крім шматків подертої шкури та поламаних костей.

Тоді тічня стала знову кружляти довкола Лугая та наближатися до нього.

Лугай добув другого пістоля.

— Мало вам цього? Хочете ще? Ось нате вам! Ось вам! — і потиснув за язичок.

Кремінь ударив із сухим тріском об кресало, але іскри не було. Лугай оп’ять підніс замок і вдруге спустив його, але з таким самим вислідом.

Тоді розмахнувся й кинув невистріленим пістолем у передового вовка, що, посвічуючи білими, страшними зубами, присувався до нього грізно й невблаганно, як сама смерть.

Відскочив вовк набік і так уникнув удару, але тільки на те, щоб ближче прискочити до Лугая.

Хотів Лугай добути шаблю, але вже не вспів. Тільки руку висунув перед себе, рятуючись таким способом від вовчих зубів, але зуби вхопили його пальці і він почув хрускіт костей. Що потім сталося, він уже не знав.

Не знав, як це сталося: вовки чей же мали його ось-ось розірвати на шматки, як і його коня, але нагло чомусь залишили його та з протяжним диким виттям розсипалися по білому снігу. Не знав він, як під скирту сіна заїхав кінний відділ; як отаман того відділу оглядав ціле місце і як його самого пробували привести до чуття й пам’яти, до притомности.

Перше, що почув, це була шийка пляшки при його устах і гаряча горілка. Він пив і пив невтримно, не відриваючись, доки хтось таки силою не видер йому пляшки з закривавлених рук. Лугай підвівся і глянув довкруги.

— Нема вовків? О, а я думав, що це вовки — промовив заломаним голосом, що його тяжко було зрозуміти.

Потім глянув на свої руки. На лівій руді тільки один палець іще держався. З інших, пошматованих, спливала кров поволі, стинаючись у густі, темночервоні зціпи. Лугай приглядався довго до своїх рук, після чого правою рукою накрив ліву, обернувся до їздців, що його обступили, і, всміхаючись, промовив:

— Я й справді думав, що це вовки були! Га! Га!

— З розуму зійшов — промовив хтось півголосом.

Високий, стрункий, молодий отаман нахилився над ним.

— Ти хто такий?

Але Лугай мовчав. Дивився, як на білий сніг скапували каплі теплої крови.

— Як тебе звуть?

Не було відповіді.

— Звідкіля ти?

Лугай тільки раменами повів, не відповідаючи.

— Поїдеш із нами!

Але, на велике здивування отамана й усього гурту козаків, Лугай підніс голову та поглянув на козака, що над ним нахилився.

— Не можу.

— Чому?

— Тому, що мій пан послав мене у Брацлав.

— Хто твій пан?

— Воєвода.

— Що за воєвода?

— Кисіль.

— Чого у Брацлав?

— Щоб знайти там полковника Нечая і його кулею, або ножем, кулею або ножем, кулею або ножем...

— Що він верзе?

— Блудить — відізвався хтось. — Із розуму зійшов.

— І хутір мені дарував за будинським лісом, і з панщини обіцяв звільнити, і гроші дав. Ось вони!

— Закривавленою рукою сягнув за пазуху й витяг гаманець, туго виповнений мідяками.

Молодий отаман глянув на товаришів і спитав:

— Так що ж, панове товариство? Повісити його тут, чи післати до сотні?

— На гілляку з ним — відізвався один, старший віком козак. — До Брацлава пішлемо посланця, щоб полковника повідомити, а така скотина нехай не занечищує повітря.

— Гілляка знайдеться і в сотні — відповів після на-думи отаман, — а він може ще щось сказати, що добре було би знати. Дайте йому коня. Їдемо!

Поїхали. Потонули серед снігової хуртовини, що обкутала їх та зробила невидимими, так, як той хутір десь там за будинським лісом, що його пан воєвода приобіцяв свому вірному псареві.

Нова столиця

З малого містечка, що ліниво, ледве животіючи, дрімало на границі Диких Піль, за одну ніч, наче за дотиком чарівничої палички, став Чигирин столицею Козацької Держави.

Як порохом підсичений вогонь, вистрілило життя. Залюднилися всі шляхи, всі дороги. Росли доми, дімки, курені, халабуди та інші будинки, немов гриби по дощі. Кожний день був інший. Кожний день приносив щось нове, досі незнане, досі невидане для нової столиці та її мешканців. Як влітку так і взимі цілих шість днів у тижні, від раннього ранку до вечірнього присмерку, гомоніли сокири, пили, кипіла праця.

Розбитими дорогами довозили сире ще дерево з поблизьких лісів та з пристані на річці Тясмині на нові житла, на нові доми. На цеглу, чи на камінь не було часу. Тож, починаючи від гетьманської палати, все будувалося з дерева, з якого не стекли ще свіжі соки.

Крім гетьманського двору, що рік-річно діставав у додатку то нове крило, то поверх, то прибудівку, виростали доми козацьких старшин, урядників, купців, міщан, заїзди, господи, шинки, крамниці, козацькі доми, робітничі, ціла татарська дільниця, окрема волоська, що то її циганською звали, вірменська.

Скрізь видно було рух, поспіх, чути було гамір, крики, метушню.

Люди квапилися. Золото плило нестримною хвилею з рук до рук, як ніде інде в Україні. Завжди нові люди приходили сюди, чи то, щоб жити, чи полагодити свої діла.

Різні мови можна було чути, йдучи широкими дорогами, з яких глибокі калюжі не зникали ніколи, хіба що їх лютий мороз у лід замінив. Говорили тут і по-українськи, і по-татарськи, і по-вірменськи, і по-турецьки; були тут і волохи, і донці, і москвичі, і араби, і поляки; були і німці, і мадяри, і шотляндці, які вже встигли вступити в наємні відділи, що їх почав формувати гетьман; були й італійці, яким — після їх старої Венеції, чи Риму — Чигирин видавався якимсь диким містом. А всі приїжджали з почтом, зі службою й дивувались дуже, коли тут легко знаходили заїзди і для себе і для своїх людей та коней, і чистоту, і безпеку. Коли ж вийшли на головний майдан і побачили різноманітні крамниці і в них стільки добра, звезеного з усього світу, що здавалося, ціни йому нема, то справді не знали, що й думати про тих “чубатих варварів” та про їхню нову столицю.

Ген далеко, за давно-давно висипаними валами, які тепер покрилися домами, простягалися цілі дільниці, нові міські квартали. Деякі з них були на горі, але велика більшість лежала на підніжжі гори, де працювали пушкарі, що виливали нові гармати, рушникарі, ковалі в кузнях, де невпинно день і ніч гупали молоти й дихали ковальські міхи. Сотки й сотки твердих, жилавих рук добували іскри з свіжовитопленого заліза.

Рудники й будники та різні майстрі від заліза і сталі, срібла і бронзи, золота і шкури, столярі, теслярі, стельмахи, ткачі, кравці, гарбарі, шевці й інші ремісники заповнювали своїми робітнями цілі нові вулиці, творили цілі нові дільниці.

Місто так швидко розрослося й так швидко росло далі, що ніхто й не подумав про будову якихсь валів, мурів, окопів, чи інших, хоча б навіть тимчасових, укріплень.

Старий замок Конецпольських, що більш як у половині був побудований із дубини та прилягав до гетьманського дворища, творячи з ним немов одну цілість, також не давав жадної охорони.

На річці Тясмині стояла густа фльотилія суден і барж, які вивантажувано та які навантажувано, як день, так ніч. Привозили й вивозили вони безліч усяких товарів, від сіна для коней починаючи, на венецьких склах, домасценській зброї та на звоях дорогого шовку кінчаючи. Гори дубових колод лежали обабіч Тясмину, чекаючи на свою чергу.

Залізна руда на баржах, глибоко занурених у воду, завалювала пристань. На березі ріки тяжкі, незугарні мажі, що їх тягли повільні воли, забирали її та везли до недалеких гут, де їх топили на нове, таке потрібне залізо.

Як надійшла осінь і люди сподівалися, що і Тясмин, і старий Дніпро ось ось застигнуть під твердою льодовою кригою, робота в пристані ставала ще гарячіша, поспіх був іще більший, гамір іще голосніший. Не чекаючи на повільні мажі, виладовувано в поквапі все добро на береги річки, щоб опісля відпровадити його, куди слід було.

Напівдикі чабани, що по Диких Полях випасали товар і місяцями живої душі не бачили, та дикі перекопські й очаківські татари, що присунули тепер свої кочовиська майже на саму границю Диких Піль, під Інгулець, Чорний Ліс і навіть до самого таки Тясмину, не раз забігали у пристань, бо там про роботу було легко, а гріш мав свою силу.

Великі салітрарні та порохівні за лісом, під горою працювали невпинно. Вздовж приток Тясмину водяні млини мололи і золоту пшеницю, і жито, і гречку, і ячмінь, і овес. Недалечко від них, коло нововибудуваних горілень, бондарі ладили нові бочки.

Вся країна довкруги Чигирина, де досі тільки тирса буйно шуміла і табуни диких коней вигравали, стала покриватися густо новими гарними й багатими хуторами.

Хто знав тоді, хто міг подумати, що за кільканадцять літ усе те заломиться, зів’яне, загасне, як в'януть квітки, що на них морозний вітер упаде? Тоді ніхто про це не думав. Життям і волею втішався кожний. Життя било скрізь, як джерельна вода з-під каміння, прискало, росло й раділо радістю весняних квіток на сонці.

Весна була в Чигирині, буйна, розливна, п’янка і в травні, і в липні, і тоді, як озимину сіють, і тоді, як вітер, снігом дороги припорошив, і тоді, як на льоду ополонки рубають, щоб до води та до риби дібратися.

Весна була в Чигирині. Булава світила, як світить тепле сонце, під якого промінням усе живе, росте буйно, жваво, скоро. Росло життя й у Чигирині скоро, скоро, наче хотіло відробити втрачені роки, десятиліття, століття...

У гетьманському дворищі, в тій його частині, яку побудував іще старий Конецпольський, у великій, просторій кімнаті горіли десятки воскових свіч і великий вогонь палахкотів на коминку. Кімнату заповнювали старшини, що розсілися на широких липових лавах та ясеневих стільцях.

При окремому довгому столі сидів Виговський у товаристві кількох писарів із генеральної канцелярії.

Гетьман, спертий ліктями на поруччі дубового стільця, видно був уже втомлений довгими нарадами, розмовою з послами, докладними звідомленнями, яких домагався від кожного з полковників, бо тяжкі його повіки впали до половини очей, обличчя витяглося і брови знерухоміли над очима.

Нечай, який звітував про свій полк іще попереднього дня, прислухався тепер до звідомлення полковника Шумейка з Ніжена і бачив, як хмари збиралися над чолом гетьмана.

Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому:

— Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе?

Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано.

— Кобилецький?

— Так.

— О! Сотник ніженської сотні.

— Пришлеш мені його. Я його не знаю.

— Добре. А чому?

— Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського?

— Не знаю.

— Що ти про нього думаєш?

— Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе.

— Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати.

— Ось воно як! — упав голос із гурту.

А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував:

— Ти йому, Прокопе, бачу, також у печінках сидиш, не тільки Данило.

Гетьман похитав головою.

— Так. Данило тому, що ліг ляхам на шляху і не перепускає, а ти тому, що полковником у його Ніжені. Але щось ця справа з Кобилецьким мені не до вподоби. Пришли мені його.

— Пришлю, батьку. Він тут, у Чигирині, тепер зі мною.

Гетьман підвівся із стільця.

— Я думаю, панове товариство, що на сьогодні буде з нас. Докінчимо наші справи завтра.

Підвелися старшини, і рух та гамір знялися в кімнаті. Але година вже була пізня і кожний спішився на квартиру, тому швидко стали розходитись. Вийшов і Нечай із Богуном та Лисівцем, і перед домом затримався.

— Ти де стоїш на квартирі? — спитав Богун.

Нечай указав на будинок.

— Там, де й ти. Але я тепер їду в Суботів.

— У Суботів? О!.. То певно Христя в Суботові, так?

— Так.

— Шкода. Поїхав би з тобою, але я ще сьогодні діла маю. Поздорови її від мене.

— Добре — відповів Нечай.

Два козаки, що чомусь то вешталися коло коней, глянули один на одного, прислухаючись до розмови. Один кивнув значуче головою другому й обидва щезли в тінях ночі, ніким не помічені.

Дрозд привів коні. Нечай вискочив, кликнув до Богуна, Лисівця та інших "добраніч", повернув круто конем і рушив за браму.

Лисовець глядів у слід за ним, щось думаючи. Потім узяв Богуна за руку і повернув до будинку.

— Коли б я мав сина — промовив — назвав би його Данилом.

— Ба..! — відповів Богун.

Лисовець глянув на Богуна і таки не зміркував, що це слово мало значити.

Хто в Чигирині, хто в Суботові

Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, бо тільки злегенька порошив дорогу і степ.

Високі зісохлі трави похилилися під вагою замерзлого снігу та дрібних брилок льоду й припадали до землі.

Тяжко було сягнути зором дальше, бо все було сіре, сіро-біле. Тяжко було збагнути, де кінчиться степ, а де починається небо.

Тонкий лід ламався під кінськими копитами. Буланий Нечая, який вистоявся ввесь день, рвався вперед.

Давно минули Чигирин.

Тихо було довкруги. Стукали тільки кінські копита; задзвонила часом підкова в підкову. Десь далеко в нічній темряві зловісно розлягалося виття вовків.

Так заїхали до густого чагарнику, що розрісся в половині дороги до Суботова.

Нараз із кущів, десь близько дороги, донісся виразний людський стогін.

Стримали коні.

— Погляну — промовив Дрозд. — Хтось стогне.

Зіскочив із коня та пропав у сірому тумані.

Нагло розлягся удар. Хтось зойкнув і в тій самій хвилині коло Нечая зачорніли темні, невиразні постаті.

— Тепер другого! Не дайте йому втекти! — почув Нечай чийсь голос і зрозумів, що попав у засідку. Був на коні і знав, що, коли б хотів, міг би легко вирватися з рук напасників. Але про це він не подумав. Його вірний, старий друг Дрозд був у небезпеці, заскочений підступом.

Хто знає, чи ще живий?

Кілька пар рук простяглося до нього. Але шабля Нечая вискочила з піхви, наче злюща гадюка з нори, і два найближчі напасники впали, не маючи спроможности навіть крикнути.

Третій напасник, що напирав із шаблею в руці, зверещав знечев’я несвітським голосом, коли його рука, разом із шаблею, відтята понижче ліктя, покотилася на землю.

Повалився за нею й сам напасник, кривавлячи сильно з одвертих жил.

Нечай, маючи тепер при собі більше місця, глянув кругом та побачив іще чотирьох чи п’ятьох гультяїв, які натискали вже обережніше й намагалися оточити його з усіх боків.

Один із них, із пістолем у кожній руці, видавався Нечаеві найнебезпечнішим, тому він похилився в сідлі, вирвав лівою рукою пістоль із кобури та випалив напасникові просто в груди. Цей упав. Не мав уже часу вжити своїх пістолів.

У тій же хвилині Нечай кинув вистрелений пістоль на землю, зібгав кінські поводи знову в ліву руку і, наче громом уражений, зісунувся на правий бік коня, коли зауважив, що його напасник по лівому боці сягнув за пояс, щоб добути ножа.

Тяжкий ніж тільки засвистів понад його головою.

Тоді Нечай підвівся знову, став у стременах і най ближчий противник, який, думаючи, що Нечай ранений, необачно приблизився на засяг шаблі, повалився на землю в смертельних судорогах із пробитим горлом.

Страх пройняв трьох останніх. Два з них кинулися до втечі перед себе навмання, а третій побіг за кущі, де, видно, були заховані коні. Першого з утікачів Нечай повалив, наїхавши конем, і почув, як ломляться його ребра під кінськими копитами, другого повалив лезом шаблі та поскочив за тим, що заховався в кущах. Побачив, що він допав уже коня й почвалував у напрямі Чигирина.

Погоня за ним не тривала довго. Не проскочили й половини гонів, як Нечай дігнав його і крикнув грізно:

— Здайся!

Водночас його шабля гострим кінцем торкнулася місця під лівою лопаткою втікача.

Той здержав коня.

— Кинь шаблю!

Шабля з дзвінким відголосом упала на землю.

— Викинь пістолі! По одному!

І пістолі полетіли на землю у слід за шаблею.

— Твій пояс! Усе, що в ньому, віддай!

Гаманець із грішми та якісь папери перейшли до рук Нечая.

— Скидай пояс!

Пояс був суконний, довгий.

— Руки взад! Обидві! Швидко!

Одночасно зі словами, вістря шаблі застрягло в ребрі, пробивши шкуру.

Тоді Нечай узяв свою шаблю в зуби, і швидко та туго зв’язав обидві руки в’язня так міцно, що тому зразу пальці здерев’яніли.

Так повернулися до місця засідки, не замінивши ні слова. Тіла вбитих і поранених лежали на снігу. Один із них, повалений лезом шаблі, пробував саме встати. Нечай іще раз приголомшив його та, повен неспокою, під’їхав туди, де впав Дрозд.

На свою превелику радість побачив, що Дрозд сидить на землі й обома руками держиться за голову.

— Дрозде! Ти живий?

Дрозд відняв руки від голови.

— Слава Богу, що ти живий, полковнику. Ач, кляті! Запаморочили мене. Хто це вони?

— Зараз побачимо. Ти ранений?

— Здається, що ні. Крови ніде не видко, тільки у вухах бубни гудуть, а перед очима, наче то мухи літають.

— Чимсь тупим тебе повалили. Шкода, що не маю горілки. Ага! Може той харциз має?

Звернувся до полоненого.

— Маєш горілку?

— Маю.

— Гарно. А тепер із коня!

Полонений хвилину завагався. Але ця хвилина дорого його коштувала, бо нараз злетів із коня, якби в нього грім ударив.

— Кладися лицем до землі!

Із стогоном і трудом в’язень повернувся, виставляючи спутані на плечах руки.

— Лежи ж так спокійно, якщо тобі життя миле!

З тими словами Нечай зіскочив із коня, прив’язав його разом із другим до близьких кущів, добув пляшку з горілкою та подав її Дроздові.

Сам став доторкатися пальцями його голови.

Рани не було, тільки здоровенний ґудз вибіг високо за лівим вухом.

— Ґудз нівроку! — говорив, не випускаючи голови Дрозда зі своїх рук. — Кість наче б то ціла. Коли так, то і слава Богові!

Дрозд, після горілки, почув себе краще і пробував підвестись на ноги. Нечай допоміг йому.

— Літають іще мухи перед очима?

— Ні, тільки барабани гудуть у вухах, як перед битвою.

Нечай засміявся.

— Це вже по битві, Дрозде.

Дрозд глянув довкола себе. Попробував іти, але спершу якось не щастило. Заточувався, наче п’яний. Тільки через хвилину його хід ставав із кожним кроком певніший і рівніший. Ішов помалу, зупинявся над кожним поваленим напасником. Коли обійшов кругом, повернувся звільна назад і відізвався після довшої мовчанки:

— Вісьмох. Трьох не живе, двох догоряє, цей ось тут і один там не ранені, а восьмий із відрубаною рукою ще кривавить. Ніхто не втік?

— Здається — ні.

— І ти те все сам зробив, полковнику?

Немов сумнів, немов жаль прозвучав у його голосі.

— Ні, нас було двох — відповів, сміючись, Нечай. — Ти і я. Тепер хочу, щоб ти мав око на цього зв’язаного. Це мабуть їхній начальник. Я приведу ще тамтого, що не ранений, а то втече.

При сідлі в’язня знайшли добрий татарський аркан. Нечай ухопив його й поїхав шукати того, якого повалив плазом шаблі. В дорозі побачив, що напасники поприв’язували коней до кущів, недалеко дороги.

Коли приїхав до того, що його тільки приголомшив, побачив, що він уже став проявляти признаки життя. Нечай кинув снігом у його обличчя і це привело поваленого до притомности. Потім сильним рухом підніс його з землі.

Напасник поглянув на нього великими, переляканими очима.

— Встань! — почув коротке слово.

Той устав.

— Дай руки взад.

Без спротиву дав руки. Міцно, твердо в’ївся аркан у його зап’ятники. Пальці здерев’яніли, Другий кінець аркана Нечай прив’язав до сідла і скочив на коня.

— Ходи!

— Куди? — запитав полонений, напівмертвий із страху.

Але замість відповіді почув, як кінь рвонув його гостро за зв’язані на спині руки... і він повалився на землю. Кість на рамені вискочила із в`язел і безсилий в’язень поволікся на аркані, непритомний із страху та болю.

Коли наблизилися до Дрозда, Нечай зіскочив із коня, відчепив від кульбаки аркан і припняв коня до гілляки.

Дрозд, який наклав було жужмом зісохлого й замерзлого ріща на купу, насипав на сухий лист трохи пороху й почав кресати вогонь.

— О, ти вогонь розпалюєш? То добре. Пригляньмося нашим добрим приятелям.

Губка вхопила іскру і Дрозд довгу хвилину не говорив нічого, роздуваючи видутими устами губку. Накінець приклав розжарену губку до пороху. Від пороху, що спалахнув вогнем, загоріло дрібне ломаччя. Тоді приступив до того, що лежав, зв’язаний своїм власним поясом, і приволік його ближче до вогню.

Блиснуло полум’я і Дрозд, глянувши на в’язня, заговорив:

— Це хіба хтось не з простих, хтось визначний, бо глянь, як зодягнений.

Нечай підійшов до зв’язаного й похилився над ним.

— Хто ти?

Той замимрив щось, чого Нечай не зрозумів.

— Устань! — крикнув Нечай нетерпляче.

В’язень підвівся з трудом.

— Ходи сюди! — показав ближче вогню.

В’язень підступив ближче.

— Питаюся, хто ти? Не дай, Боже, щоб я ще раз мав повторяти питання.

— Я Мартин Кобилецький.

— А Григір хто?

— Мій брат.

— Ось воно як!.. Угм!.. Ану, Дрозде, розведи кращий вогонь, щоб ми бачили, що це за така птиця.

Вогонь, підсичений травою та гілляччям, розгорівся знову й кинув світлом по кущах та по тирсі. Нечай побачив перед собою високу, плечисту людину, середнього віку, з чуприною, підстриженою на шляхетський лад, із — навоскованим вусом, у багатому кунтуші.

— Кобилецький! Не служив ти часом у князя Заславського? — спитав Нечай.

— Так.

— Тож слухай мене, Кобилецький! — почав говорити Нечай. — Ти знаєш, що тебе жде. Мені того тобі й не треба казати. Отже не думай, що я хочу тебе страшити та що ти не маєш уже чого більше лякатися. Ні, я не вб’ю тебе, але я можу, голубчику, зробити так, щоб ти сам просив скорої смерти, як ласки. Глянь довкола себе й тоді побачиш, що я на вітер не говорю. Немає в мене ні милосердя, ні пощади для зрадників і душогубів. Тому відповідай скоро, бо я кожне питання тільки раз ставитиму. Ясно тобі?

Кобилецький понуро хитнув головою.

— Так ось перше: хто тебе наслав?

— Пан краківський.

— Сам, чи через когось?

— Королівський посол пан Воронич привіз мені листа.

— Від кого? Від пана Потоцького?

— Ні, від пана старости черкаського Миколи Кисіля.

— Чи це той папір, що я в тебе взяв?

— Так.

— Чи ти тільки на мене чатував?

— Т — так.

— Кого ти ще мав із світу згладити?

Кобилецький завагався.

— Дрозде! — крикнув Нечай і ногою підсунув Дроздові свій пістоль, що його сам кинув на землю після вистрілу.

Дрозд підняв його, витягнув кремінь, і відкрутив шрубу.

— Поклопочся про нього. Я буду допитувати інших.

За хвилину палець пана Кобилецького почав тріщати в замку пістоля.

Кобилецький, хитаючись на ногах, просився вислухати його, бо хоче сказати все, що знає.

Але Нечай не звертав на нього вже уваги, повернувся плечима й оглядав того раненого, якому відрубав руку в час нападу.

Той лежав на землі блідий, скривавлений, примерзлий і борикався зі смертю.

— Гей, Дрозде! — кликнув до товариша.

— Слухаю, полковнику.

— Що з Кобилецьким? Палець іще в замку?

— Так.

— Гаразд. Лиши його і приходь сюди.

— Я скажу все, як здіймеш замок із пальця — скричав Кобилецький, але ні Дрозд, ані Нечай не звертали на те уваги.

Дрозд підійшов до Нечая.

— Цьому, бачиш, треба кров затримати, бо дуже кривавить. А то ще нам ось тут застигне. Втни кусень пояса в того собаки Кобилецького й принеси сюди.

Дрозд швидко повернувся й уміло затиснув пояс над ліктем відрубаної руки, так, що кров спинилася.

— Стисни добре, щоб не пустилася знову.

Стиснув дужче.

— Дай йому тепер горілки, а то замерзне.

Нещасний ранений ухопив за пляшку з горілкою та пив і пив, захлинаючися й кашляючи.

Коли Дрозд витягнув руку за пляшкою, ранений заскавучав, наче бита собака.

— Добре — заговорив Нечай. — Дістанеш цілу пляшку, як скажеш мені всю правду.

— Скажу.

— На кого ви мали ще напасти, крім мене?

— На гетьмана.

Нечай аж скрутився на місці. Дрозд гадав уже, що він голими руками задавить усіх напасників. Жили на бігли йому на чолі та на шиї, зуби затиснув, аж заскреготали. Але по хвилині опанував гнів, повів рукою по голові, знявши шапку, й заговорив:

— От, собачі сини!.. Але й вас вісьмох не було би справилося із гетьманом, бо він із почтом їздить.

— Пан Кобилецький має десь тут чамбул очаківських татарів.

Нечай глянув на Кобилецького.

— Гм... Нічого. Хитро. Всю вину можна б скинути на татарів. Ох, ви кляті собаки, собаки!..

Раптом страшне підозріння зродилося в його голові.

— Татарський чамбул — почав говорити звільна — не міг би залягти в дорозі на Суботів і не міг би чатувати на гетьмана так, як ви чатували на мене. Він мусів би знати докладно час і годину, коли гетьман із малим почтом їхатиме до Суботова. Хто дав би татарам знати?

— Пан Кобилецький має когось на гетьманському дворі.

— В Чигирині?

— В Чигирині

— І в Суботові?

— І в Суботові.

— Ось воно як!... Гаразд. Дрозде, нам нема що більше тут робити. Вбитих на одного коня, ранених на другого. Ці два підуть на арканах. Зв’яжи ще руки Кобилецькому. Ось іще один аркан.

Дрозд розперезав пояс, що путав руки Кобилецького, зв’язав їх іще цупкіше арканом та причепив кінець аркана до кульбаки. Після того підкинув іще хмизу на вогонь і заходився збирати побитих, щоб їх покласти на коня.

Аж ось почули стукіт кінських копит, і роз’їзд чигиринської сотні виринув із за білої снігової мережі.

— Хто ви і що тут твориться? — спитав, наче знайомий голос.

— Костенко? — спитав і собі Нечай.

— Він. Чи не полковник Нечай? Що ваша милість тут робить? Гей, гей! — покрутив головою і вмовк.

— Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана.

Костенко розглядався на всі сторони.

— Вони що? Напали на вас, чи як?

— Напали.

— І ви в двійку наробили тут такого кулешу?

— Так.

Відізвався Дрозд:

— Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний.

Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям.

Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом.

Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в недалеких кущах заєдно й настирливо.

Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно:

— Хто в Чигирині? Хто в Суботові?

Важка хвилина

Гетьман слухав уважно, не перериваючи ні одним словом. Однією рукою, яку поклав ліктем на поруччі крісла, підпер голову, а другою ломив уперто, місце при місці, свіжо затяте гусяче перо.

Нечай знав, що гетьман любить звіти точні, докладні, з усіма подробицями, тому розказував помалу, не поминаючи нічого ні зі сутички ні зі зізнань бранців.

Коли закінчив, гетьман сидів дальше непорушно на кріслі. Очі вліпив у стіл, у папери на ньому, але Нечай був свідомий, що гетьман не бачив ані стола, ні паперів, які лежали на ньому.

Після довшої, томлячої мовчанки гетьман нагло стрепенувся, підніс голову й заплескав у долоні.

Увійшов Іванець Брюховецький, як завжди тихий, мовчазний насторожений, з облесливою усмішкою на хитрих устах.

— Горілки! — кинув одне слово гетьман і знову вмовк.

Пляшка з горілкою та дві чарки з коштовного венецького різаного скла, з позолоченими краями, з’явилися вмить на столі. Разом із тим появився і скляний посуд, вирізуваний та золочений, так, як і чарки, видно того самого майстра, з медяниками, горіхами й іншими ласощами.

Іванець відкоркував пляшку й налив горілки в обидві чарки. Хотів щось іще говорити, але гетьман відправив його одним рухом руки.

Коли Іванець зачинив за собою двері, гетьман вихилив відразу чарку та, не чекаючи на Нечая, налив собі другу.

— Є речі на світі, Даниле, що то їх не зважиш, не виміриш, ані розумом не збагнеш, хоча б ти був сто разів розумніший, як Сократ, чи Аристотель. Ти любиш свою Христю, правда? Ото ж, чи ти й далі любив би, кохав би її, якби вона прийшла та сказала: “Йди, вбий свого гетьмана. зрадь товариство”, а сама тільки гляділа б, з ким тебе зрадити?

Нечай, що сягав по чарку, аж із місця схопився. Почервонів і очі загорілися гнівними, недобрими вогнями.

Але гетьман, неначе й не зауважив цього.

— Га? Кажи! Любив би? Кохав би, як досі?

— Ні! — відповів рішуче Нечай.

Хоча вже й догадувався, до чого це гетьман говорить, не міг розігнати хмар із свого чола.

— Неправда! Неправду кажеш, Даниле. От і все... Коли ти її справді кохаєш, то кохав би й далі. Може не зробив би того, що вона хоче, може й кинув би її, бо ти людина сильної волі, але коли справді її кохав би, то ти терпів би і кохав би далі. Ось воно як! Ти, що молодий, у повній силі. А я?..

Гетьман знову налив собі чарку, не зважаючи на те, що Нечай першої ще не почав. Мав звичай не силувати нікого до чарки, хто не хотів.

— Так. А в мене вже срібний волос — гетьман вихилив третю чарку й обтер вуса. — Чи ти думаєш, що я сліпий? Ні, я не одне бачу, чого не повинен бачити. Але мовчу. Терплю, зуби закусую й мовчу. Люди думають: він сліпий, він не бачить. У тому то й лихо, Даниле, що я те бачу! Гей, як я хотів би того не бачити, про це не знати! Не раз і не два і не десять разів приходить думка: покінчи з цим, не дозволь! Адже це твоє добре ім’я брудниться в болоті, адже це твоє кохання стоптане, твоя душа понівечена! Життя зламане!.. — гетьман заломив руки, аж пальці хруснули, ще раз наповнив свою чарку і випив одним духом. — Кажуть люди: гетьман розпивається, занадто вже ту сивуху любить! Проклята вона — ось що! Чи я пив до війни, чи я заглядав до чарки, коли в душі болю не було, смутку не було, страждання не було?.. Ні, я не пив зовсім. Ти сам це добре знаєш. А чому почав пити? Чому? Через кого?.. Літа нас ділять, Даниле. Ти ще такий молодий! Але багато нам довелося разом пережити, тому я думав, що перед тобою можна висповідатися, як перед другом. Ти знаєш: часом треба цього. Часом хотілося б комусь про все розповісти, пожалітись, скинути з душі тягар, що давить там, немов важка, холодна скеля. Не раз так мені хотілося б, щоб моя рідна мама жила! Здається, що коли припав би до її грудей і пожалівся, і виплакався, і висказав усе, що болить, то було б легше, то було б відрадніше, то сонце знов увійшло би в душу, з якої вийшло. Тут коло мене немає нікого, кому я так одверто міг би все сказати, як оце кажу тобі. Тиміш кричить: Убий! Степанида і твій брат радять: Прожени! А мені їхньої ради не треба, я їх про раду не прошу. Хочу тільки, щоб хтось поміг мені скинути тягар, що лежить на душі, щоб вислухав мене, дав мені можливість виговоритися. Чи я не знаю, що можу її прогнати? Чи я не знаю, що вона також смертна та що вбити її не тяжко? Але я знаю, що як прожену її, то доти не епічну, доки не знайду її знову. Але я знаю, що коли вб’ю її, то вб’ю не її, а самого себе, свою власну душу вб’ю. Своїми власними руками. Можу я це зробити? Власну душу вбити, пекло собі зробити? — Гетьман махнув рукою і сягнув по чарку. — Хоча, що правда, пекло й так є в моїй душі! Ти думаєш, що я не знаю, кого той Кобилецький має в Суботові і тут у Чигирині? Так, вони завтра вранці повиснуть на гілляках разом з отим Кобилецьким, хоча він і брат Григора... Але це нічого не змінить. Не тут корінь лиха. Коли їх не стане, прийдуть інші, хто знає, які. І це той страх, і це той біль, те незмірне горе, той хрест, що так понад сили його нести.

Гетьман замовк і очі прикрив долонею.

Нечай, до краю потрясений глибиною страждання та несподіваною сповіддю свого гетьмана, сягнув і собі по чарку та вихилив її одним духом.

— І ти п’єш? Гірко слухати правди? А що ж тоді переживати, в серці носити, жити з тим! Але нічого, Даниле, колись прийде край і терпінню, так, як усьому приходить край. Забудь про це, що я сказав, викинь це з голови й нікому про це не кажи! Я перед тобою тому всі свої жалі вилив, тому відкрив душу, як перед старшим братом, бо знаю, що ти мовчатимеш ... Так ось, Даниле, війна неминуча. Аби ще тільки до весни дотягти. Збирай та формуй свої сотні, бо вони гордість усього війська! На Різдвяні свята в мене буде знову з’їзд полковників і генеральної старшини, але боюся, що ти не зможеш приїхати. Ось тут копія листа, що його твій наказний Кривенко післав недавно до Лянцкоронського. Посланець привіз його після наради вже, як тебе не було. Коротко: Кривенко пише, щоб ляхи не переходили за лінію, а то бач занадто вже натискають. Мені здається, що це тому, що щораз більше ляхів сходиться в коронне військо та що почули, що тебе в Брацлаві нема, тож відважніші стали. Як би там не було, тобі там треба бути. Тому буде ліпше, коли ти, не чекаю чи кінця нарад, зараз повернешся у свій Брацлав, містечко укріпиш і обсадиш залогами, подбаєш про припаси і будеш берегти лінії. Коронне військо знову збирається під Кам’янцем Подільським, тому, коли воно рушить, ти будеш перший на його дорозі.

— Думаєш, гетьмане, що вони можуть рушити зимою?

— Вони можуть рушити кожної хвилини. Коло Кам’янця все об`їджене через довгі постої війська. Там голод. Їм доведеться шукати вівенди по твоєму боці лінії. Крім того, у них чомусь то поширилася думка, що нас найліпше бити зимою, коли тяжко висипати окопи та ще тяжче людям у них боронитися. Як їх голод притисне вони будуть наскакувати на тебе, як ті вовки, що тічкою ходять.

Нечай, радий, що розмова перейшла з чигиринських справ на брацлавські, глянув гетьманові в очі.

— Така війна дуже небезпечна. Сьогодні вони вдарять на Мурахву, завтра через Бар на Красне, або денебудь інде, а в нас тільки роботи буде, щоб пере кидати сили з одного місця на друге, бо не буде можности мати скрізь таку силу, щоб наступ відбити. Сьогодні ми збираємося коло Мурахви, а вони вдарять на Красне, ми підемо на Красне, а вони зайдуть нас збоку від Шаргорода чи з іншого місця. Вони можуть скупчитись і всіма силами вдарити в одне місце, коли наші сотні будуть розставлені вздовж лінії.

— Хочеш, щоб тобі ще один полк прислати?

— Ще один полк не змінить справи. Адже там ціле польське військо з обома гетьманами. На мою думку, простір завеликий, щоб його обсадити одним, чи двома полками.

— Так чого ж ти хочеш, Даниле?

— Пощо чекати з одвертими очима як день так ніч на ту гадюку, що може тебе вкусити, коли ти знаєш, де її кубло? Чи не ліпше її в тому кублі затовкти і мати спокій?

— Нам самим зачинати війну?

— Чому ж то їм вільно, а нам ні?

Гетьман підвівся, встав і підійшов до вікна, наче хотів глянути крізь нього, але ще скоріше повернувся до Нечая. Хотів щось сказати, одначе Нечай випередив його.

— Коли ти восени, гетьмане, вислав мене проти пана Потоцького, мені треба було тільки затиснути оцю жменю, в якій усі полки знайшлися. Не було б сьогодні коронного війська під Кам’янцем. Таке саме тепер. Дозволь мені рушити під Кам’янець. Може Бог дасть, напади на наш бік зупиняться і небезпека мине.

Гетьман похитав заперечно головою.

— Такий похід проти коронного війська, то вже явна війна. Ти знаєш, що хан приобіцяв поміч тому, на кого нападуть. Ні, — на два боки: проти ляхів і проти татарів нам іще не встоятись. Я про це й сам думав, але це не може бути. Ні, це не може бути — повторив. — О, я знаю: застукати їх під Кам’янцем не було би тяжко й вибити всіх до одного, або татарам у лика передати. Але це був би початок війни. Ти чув від полковника Ждановича про пана Б’єринського? Післав його оце король із бочками золота до хана, щоб його на свій бік перекупити. А татарин, що? Яка їм різниця, з ким і проти кого? Щоб тільки нажива для них була, щоб тільки користь, то й усе! Але для людських очей посилає хан свого посла, Мустафу-Агу, до нас і в Польщу і цей має простежити, хто то нарушує зборівські пункти. Ми, чи ляхи? Коли ти рушиш на коронне військо, здійметься крик та ще чого доброго, татари справді вдарять на нас іззаду. Ні, ти мусиш сам собі давати раду, доки можеш. Коли ж ляхи наступлять, тоді, значить, вони зламали мир. Тоді й ми рушимо.

Нечай підвівся також і глянув крізь вікно в нетрі темної ночі. Брала його досада, гнів і жаль.

Коли ляхи наступлять, то хто знає, чи можна їх буде на лінії стримати. Скільки то нашого народу потерпить, скільки невинної крови знову поллється! Скільки людської праці пропаде, скільки ж то буде сліз і горя!

Тоді гетьман кинувся всім тілом на круглий дзиґлик і спер руки на столі. З його грудей вирвався гіркий, болячий, повний короткого схлипування стогін.

У кімнату ввійшов тихо, як завжди, Іванець і почав щось говорити. Але Хмельницький схопився із стільця, червоний від гніву й досади та крикнув громовим голосом:

— Геть! Геть мені з кімнати, бо зарубаю! Зарубаю!

Щось інше

Стояла при вікні й дивилася далеко на засніжені поля довкруги Брацлава, що видавався малий і дрібний на підніжжі величавого замку.

Всюди було біло, біло-сіро, спокійно й тихо. Тільки в душі її не було спокою. Тривога росла, страх більшав, смуток вдирався глибоко в душу.

Таким свого Данила досі ще ніколи не бачила, таким його знала. Хмари, що нависли в нього на очах, стояли там нерухомо, наче їх так мороз зоморозив. Гострі слова вилітали з його уст легко, як кинджал із піхви. Усмішка була рідким гостем на його обличчі.

Колись, коли мав якусь гризоту, коли щось вагою лежало на його душі, коли щось зганяло сон із його повік, він приходив до неї, любив виговоритись, поскаржитись, порадитись, а тепер, хоча й дальше теплий і сердешний для неї, але якийсь скритий. Щось у душі носить, чого відкрити — не хоче. Якась таємниця, наче темна прірва, лягла між ним і нею, що її не сила усунути, якась тінь насунулася, що її не можна зігнати.

Христя була бистра, розумна, спостережлива, тож швидко вирішила, що не якась інша жінка вдерлася між нього і неї. Це було щось інше, чого вона не могла ні збагнути, ні догадатися, ні вичитати в його очах.

Так минали тижні, так минули Різдвяні свята, так минув і Новий Рік.

Короткий зимовий день кінчився. Замерзлий сніг іскрився на сонці, білий, як найбіліша скатерка, що прикривала сіном устелений святковий стіл. Тільки довкруги містечка чорніли свіжо висипані, морозом скуті, з-під снігу добуті чорні груди землі й камені. Це росли вали довкруги полкового міста і день-у-день ставали вищі, щораз більше неприступні, щораз кріпші.

Христя, яка багато їздила з Нечаєм, знала, що такі самі вали росли тепер і довкруги Красного, і довкруги Новгорода, і довкруги Мурахви, і довкруги Станиславчика, Чернівець, Тульчина і Могилева, не кажучи вже про менші містечка, як Стіна, Печара, Торків та інші.

Всюди йшла робота, хоч мороз закув землю в одну тверду, холодну скелю. Люди звозили припаси до укріплених містечок, а Нечай, ніби з-під землі, видобував щораз то нові гармати, гаківниці, самопали для охочих рук та для нових укріплень.

Була це зима неспокійна, гамірна, метушлива, незвичайна. Люди не знали відпочинку, бо часто, коли кинули лопати та сокири, щоб перепочити, то замість відпочинку треба було поривати за мушкети та чатувати на невикінчених іще валах на ворога, про якого доносили свіжі стежі, чи селяни-втікачі.

Ходили чутки, що польське військо зростає з дня на день, що гетьман Потоцький у короля, що військом правлять польовий гетьман Калиновський та брацлавський воєвода Лянцкоронський, що серед польського війська шириться якась незнана досі, страшна пошесть, що люди пухнуть та чорніють перед смертю й тому її “чорною смертю” названо, що поляки сподіваються нових реґіментів від короля, головно гармат та що війна вже неминуча і ніхто з тим не таїться.

Але все те ще не причина, чому Данило так змінився — думала Христя. Адже для нього війна те, що вода для риби, чи буйний степ для дикого, степового коня. З тим він ізріс, з тим і зжився. Але чому він так поспішно укріпляє всі міста й городки саме тепер, коли зима найлютіша, мороз найгостріший і замерзла земля найтвердіша? Чи не було б ліпше, легше, зручніше й скоріше робити це тоді, коли земля не замерзла, сніг землі не покрив і пальці не дерев’яніли на морозі? Таким повернувся він із Чигирина. Чи гетьман наказав йому відробити занедбане? Чи може зганив його, що ще не все було зроблене? Чому він сам їй цього не скаже? Адже він напевно знає, як дуже вона тепер терпить. Адже їй тепер більше тепла потрібно, як колинебудь перед тим, більше серця, більше любови, більше душі. Коли приїхали з Чигирина до себе, в Брацлав — вона, обнявши його й притулившися до нього, вщерть переповнена щастям, із блискучими очима шептала йому до вуха свою велику таємницю, що вона вже не сама, що, видно, там високо в небі вислухано її молитви, і вона тому щаслива без краю.

Спершу він слухав, не розуміючи. Коли ж вона нарешті спитала його, кого він хоче, сина, чи доні, очі в нього заясніли та зайшли слізьми і він обняв її та пригорнув до себе кріпко, кріпко. Вона чула голосний стукіт його серця, приспішений віддих його грудей, його уста на своїх. Нараз радість, оту невдавану, нетаєну, наче морозний вітер звіяв. Він схопився на рівні ноги, взяв себе за голову та вибіг із кімнати зі словами:

— О Боже! Христе! Христе!

Чи був це оклик безмірного щастя, чи болю, чи одного й другого разом? Вона досі не могла збагнути. Бачила тільки, що після цього він іще більше гарячково, ще більше нетерпляче прискорював будову валів та укріплень довкола міст і містечок, ще більш невтомно ставив на ноги сотні, ще пильніше дбав про виряд для сотень, про коні, про вогнепальну зброю та про достатній запас пороху.

Були дні, коли зсідав він із коня тільки на те, щоб щось на скору руку перегризти. За той час сідло переходило з хребта одного буланого на другого, бо в усіх містечках і по всіх сотнях він мав свої коні. Не загріваю чи закостенілих ніг, рушав далі в дорогу, до іншої сотні, до іншого містечка, де на нього ждав уже інший буланий і новий кухоль гарячого молока.

До ближчих сіл і містечок Христя часто супроводила його. Але коли хотіла їхати з ним до Бару, він морщив чоло і однією його відповіддю було:

— Ні.

І годі було договоритися з ним, бо на всі її переконування мав тільки одну відповідь:

— Ні.

Полк ніколи досі не був такий повний і численний, як тепер. Коли перед кількома місяцями — згідно із Зборівською угодою — в полку зареєстровано всього біля двох тисяч козаків, то тепер було вписаних у полкові книги поверх двадцять тисяч, крім усіх тих у боях загартованих, з війною обізнаних, добре озброєних, покозачених селян, що на перший заклик готові були ставитися в охочекомонних сотнях. Двадцять і дві сотні були за реєстром. Не обняті реєстром були ще сотні: барська, ялтушівська, володіївська, копайгородська, лучинецька, волковинська, вербовецька, ново-ушицька, летичівська та ряд охочекомонних сотень, яких число і склад змінювалися раз-у раз. Коли на початку вся сила полку основувалась на кінноті, так тепер — після трилітньої війни сотні в більшості були піхотні і тільки одна третина всього полку була кінною.

Попередні бої виказували велику силу добре виправленої піхоти і тому то Нечай щораз то більшу вагу став класти на піхотні відділи. В кінні сотні попадали люди тільки після докладної перевірки. Кінний козак мусів добре володіти шаблею та списом, мусів мати доброго, витривалого коня й увесь потрібний виряд, зате в піхотні сотні попасти було легко і там учили головно, як робити оборонний табір із возів, як копати шанці та як наладувати якнайшвидше самопали. А тому, що ладували самопали звичайно не однією кулею, а кількома порізаними куснями олова, то вогнева сила піхоти була жахлива. Коли німецькі, чи еспанські піхотні з’єднання заставлялися перед наступом кінноти довженними списами, формуючись у чотирокутники, козацька піхота мала свою окрему тактику. Незліченна сила возів, що товаришила кожному війську, замість мішати й перешкоджати козацькій піхоті, ставала їй у пригоді.

Вози, уставлені в круг, зчеплені ланцюгами, обсипані землею та обсаджені вогненним людом, були об’єктом куди тяжчим до здобуття, як наїжений списами чотирокутник німецької піхоти. Грізна польська гусарія; пострах ворогів речіпосполитої, що стільки перемог принесла польським військам у минулості, була зовсім безсильна й безрадна, коли прийшлося мати діло з добре заложеним козацьким табором.

Нечай, що доручив був Зеленському сформувати піхотні відділи зараз після корсунського погрому, розпоряджався тепер найліпшими піхотними частинами в цілому війську. Тяжких гармат до здобування міст, чи замків у полку не було, за вийнятком тих тяжких фортечних гармат, що були в самому Брацлаві. Зате легких польових гармат, фальконетів, гаківниць було більше, ніж у якомунебудь іншому полку, і вони робили оборонний табір справді недоступним і нездобутим.

Порохівні працювали, як день, так ніч, воєнний промисел розвивався по містах і селах. У Брацлаві та Тульчині були рушникарі, з яких рук виходили зовсім непогані мушкети, були численні сідлярі, що виробляли виряд для коней, були стельмахи, що робили вози, а в багатьох кузнях жарилось вугілля під тяжкими міхами від білого ранку до пізньої ночі. З-під ковальських молотів виходили не тільки лемеші, яких так дуже було потрібно, й окуття до возів, але й стоси підків та гострі вістря до списів і стріл.

Два добрі, врожайні роки заповнили селянські комори по береги. По селах було повно хліба й до хліба для кожного. Показалося, що з хвилиною, коли панам замкнули вступ до їхніх маєтків, більше землі пішло під плуг, аніж колинебудь перед тим. Цілинні землі, степ, що лежав перелогом, неужитний — живо замінилися в родючі поля. Дикі степи, що впродовж століть шуміли буйними травами, починаючи від Ямполя та Ольгополя — колишній кривавий шлях бєлгородських татар за наживою — втихли тепер, успокоїлися і від віків і віків невиданий тут плуг став виорювати чорні масні борозни на залишеній колись, на занедбаній, а такій плодючій землі.

Два роки — думала Христя — а що за зміни на кожному кроці, де тільки глянеш, куди обернешся. Воля, немов те весняне сонце, розбудила все. Нехай, що громи перелітали по небу, нехай, що буря хилила дерева до землі, нехай, що гук гармат, як гук весняних громів, перевалювався країною! Але щось невидиме, могутнє, стихійне, життєдайне й життєрадісне будило до життя і землю, і людей, і все живуче. Воля, як весна, напоєна сонцем, химерна бурями, щедра, багата, радісна, була тут, жила і цвіла, раділа, сміялася сонцем, гралася громовицями. Не сила було їй опертися, стримати її, так, як не сила закрити сонце і спинити громи.

Хіба ж хто бачив таку роботу взимі перед тим? Хоча Нечай не принаглював, не кричав, і хоча не чути було крику й погроз наглядачів, вали росли, наче мури, що їх не легко буде комунебудь здобути. І не було чути крику працюючих, ані плачу, ні стогону, ні прокльонів.

Ось і тепер пісня доходить аж сюди, пісня того люду, що обліпив вали, як комашня, пісня бадьора, гомінка, весела, бо добута з вільних грудей тих, що покохали волю, за неї битися й умирати були готові.

Задзвонили підкови на замковому подвір’ї, порскнув кінь один і другий, і Христя побачила свого Данила, як зіскакував із буланого, говорячи щось до старшин, що стояли довкола нього. Всіх їх вона знала. І сивавого Житкевича, полкового писаря, і Павла Кривенка, полкового осавула, що був наказним, як Данило виїздив до Чигирина, і сотників, і полкових та сотенних старшин, які саме тепер робили місце санкам, що заїхали на замкове подвір’я.

— Хтось чужий приїхав — подумала Христя і пильніше глянула крізь морозом уквітчану шибку.

Якась постать, закутана в кожух, заворушилась на санях, але годі було розпізнати, хто це. Христя відчинила віконце і, поглянувши, скрикнула радісно.

Зі санок висідав, сміючись та стріпуючи лід, замерзлий на вусах і бороді, давній її вчитель і приятель дому Олешичів, Лука Климовський.

Мертвий за життя

Дрібний сніг сипав невпинно з сірого неба. Гострий вітер грався ним, підносив його з землі вгору й устелив сліди, рови, кущі та дороги. Згодом ізнову поривав його з землі й перекидав на інше місце. Тим то засніжені їздці, що чвалували полем, виглядали мов примари, що плили в повітрі, не доторкаючись до землі. Кінських ніг не було видно.

Ряд по ряду посувався вперед. Холодний вітер зморозив розмови, жарти й пісні. Тільки зрідка кінь порскнув голосно, або стремено вдарило в стремено, коли коні занадто зблизилися до себе.

Вітер замітав шлях і він був такий же білий і рівний перед їздцями, як і за ними. Ніхто не зміг би сказати, що саме тепер оцим шляхом прошуміли триста їздців, хіба сірий вовк занюхав би свіжий кінський піт, або орел бистрим зором дігнав би озброєний відділ, щоб летіти за ним на близький бенкет.

Їздці їхали скоро засніженим полем, доки не доїхали до старого крислатого дуба, що обліплений з усіх боків снігом, стояв самітний на вершку горбка.

Тут Нечай, що їхав напереді, підніс руку вгору і спинив коня. За ним задержався цілий відділ.

— Не бачиш його, Петре? — спитав козака, що їхав при ньому.

— Не бачу, полковнику.

— Повинен уже бути. Казав, що тут нас ждатиме.

— Може щось пригодилось йому? — вгадував Петро Дик, сотенний осавул.

У тій же хвилині поміж козаками, що наближились до дуба, виник рух, пішов шум.

— Полковнику! Полковнику! — почулись оклики.

Нечай під’їхав до гурту і хотів спитатись, що сталося. Але, заки спитав, погляд його впав на гілляку. На ній гойдалось під вітер на довгому шнурі тіло без чобіт, без свити, без шапки та з зав’язаними на спині руками. Довгий оселедець на перехиленій убік голові подавався за вітром. Обмерзлі, довгі вуси опали вділ, наче підкреслюючи страждання, які ця людина перейшла перед смертю.

Нечай глянув іще раз у змінене смертю обличчя нещасного.

— Це ж не Дужий!

— Це Семен Губач. Він був разом із Дужим.

Коли сильний вітер із широкого поля вдарив тілом об пень дуба, захмарилися козацькі очі, насупились обличчя, стягнулися брови.

Один із гурту добув кинджал і під’їхав конем під дерево, щоб відрізати шнур.

Але Нечай підніс руку.

— Залиши! Не відтинай. Ануте, молодці! Скоч котрий на дуба та відв’яжи шнур. Нам його треба буде. На ньому повисне той, хто повісив Губача.

Ледве чи міг Нечай придумати щось ліпше, щоб з’єднати собі серця й душі отих твердих, долею битих, у війні загартованих людей, що раз-у-раз заглядали смерті у вічі. Бо війна робить людей немилосердними, твердими, нечулими до людського болю та людського страждання, але одночасно розвиває дивне почування приязні між товаришами зброї до тієї міри, що згинути в обороні товариша, значить згинути славною смертю, а пімстити смерть побратима-товариша, це священний обов'язок кожного.

Один молодий козак миттю знайшовся на дубі і тіло нещасного Губача опинилося притьмом на землі. За ним гадюкою зсунувся шнур.

Тіло поклали на коня й прив’язали.

Нечай розглядався хвилину довкола, врешті відізвався:

— Є тут хто, що знає добре околицю?

Висунувся на коні довговусий, кремезний козак.

— Я з Мовчанів, що ліворуч за нами. Я знаю тут кожний куток і кожне дерево.

— Ти Гнат Мовчан, правда?

— Так, полковнику.

— Отже що це ось тут перед нами?

— Гачівський хутір.

— А праворуч за дубиною?

— Телелинці.

— Тож ми добре потрапили? Правда?

— Так, полковнику.

— Ми тут на нього мали ждати?

— Тут.

— Видно, що з Дужим щось пригодилося, коли його тут нема — заговорив Нечай, звертаючись до Дика. — Зловили Губача, зловили певно і його.

— Коби то знаття, чи є ляхи в Гачівському хуторі та скільки їх? Дозволь мені, полковнику, поїхати й розглянути.

Нечай завагався.

— Гаразд. Їдь, Петре — рішив по хвилині надуми. — Ми будемо недалеко за тобою. Держи пістоль напоготові до стрілу. Коли побачиш багато ляхів, стріляй, коли ж будеш думати, що їм можна дати раду, не стріляй. Це буде знак для нас. Розумієш?

Дик кивнув головою, добув пістоль, висипав із панівки порох, насипав свіжого, закриваючи свиткою. Після того витяг хустину, накрив пістоль і його замок так, щоб порох не замок, уклонився полковникові й товаришам і, як тінь, розплився в тумані. Незабаром за ним рушив і цілий відділ.

Їхали поволі та почали з’їздити з горбка, де було щораз більше снігу на землі, а менше в повітрі. Вітер перевалювався понад їздцями, але стрілу з пістоля не було.

Аж ось зовсім недалеко замаячів Гачівський хутір із деревиною та будинками.

Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед.

Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора.

Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими.

Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю.

Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі.

Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки.

Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде.

— Слушно вашмосць зробив, що занехав опір — заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. — Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе?

Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад голос, промовив:

— Господи! От попав! Але, полковнику, це ще не ввесь відділ. Половина пішла на Телелинці і має скоро повернутися.

Як стріла, кинувся Нечай до дверей та вискочив із хати. Кликнув на Дика, щоб залишився на хуторі, приділив йому людей для охорони полонених, а сам із другою частиною відділу пустився на Телелинці.

Дужий, що їхав поруч із Нечаєм, оповідав, як його захопили поляки в дорозі, як Кисіль і вахмістер веліли повісити Губача, як його самого взяли з собою для язика та як Кисіль приказав тому самому вахмістрові припікати його і крутити пальці на мушкетному замку, за те, що не хотів говорити.

Розповідаючи про це, глянув на свої руки.

— Гей! Гей! Руки мої, руки! Що то було би з вами сталося, якби так полковник не прибув у час!

Але Нечай, що уважно слухав його оповідання, перебив йому тепер.

— Скільки люда в тому відділі, що пішов на Телелинці?

— Біля двісті коней. Не більше.

— Давно пішли?

— Як тільки ми заїхали на Гачівський хутір.

— Коли мали повернутися?

— Казав їм Кисіль не баритись.

— Чого пішли?

— По хліб, по худобу, по безроги.

— Стацію вибирати?

— Так казали.

— Словом: пішли грабити. Не буде тяжко їх там заскочити. Їдьмо!

Відділ Кисіля в Телелинцях, що був під поручником Бєрнацьким, заскочений знечев’я, не ставив жадного опору і дав розброїти себе без пострілу.

Нечай віддав людям те, що їм було забране, і швидко повертався на Гачівський хутір. Полонені пішли до тієї самої повітки, де була перша частина Кисілевого відділу.

Нечай увійшов до світлиці, де під сторожею сидів пан Микола Кисіль, що приглядався, як його людей, ніби отару овець, заганяли під дах. Нечай підійшов до печі, де горів вогонь, і простяг до вогню перемерзлі руки. На Кисіля не звертав уваги.

Розтираючи руки, кликнув до Мовчана:

— Гнате. Скоч по осавула. Нехай людей передасть отаманові Діденкові, а сам нехай прийде сюди. І поклич Дужого.

— Слухаю, полковнику, — відповів Мовчан та вибіг із кімнати.

Кисіль щораз неспокійніше вертівся на стільці. Наостанку не втерпів:

— Що васць задумує зробити з нами?

Але Нечай не спішився з відповіддю.

Розтирав дальше руки, потім пішов у той кут, де лежав був Дужий, підняв мушкет, став приглядатися до розкрученого замка і похитав головою. Потім глянув на Кисіля, підійшов удруге до печі, підніс та оглянув залізо, що ним мали припікати Дужого, і тоді тільки помалу почав говорити:

— Чотириста людей! Добра зброя, гарні коні. Королівські. Міг би хтось думати, що Кисіль як син того самого народу і тієї самої церкви навмисне завів їх у таку пастку... І я міг би так думати, якби не цей мушкет ось тут, не ці шнури, не цей замерзлий труп нещасного Губача на дубовій гілляці, за яким троє маленьких діточок буде плакати, і якби не це добро, видерте з уст бідним селянам, не ці розграблені та скривавлені Телелинці.

Відчинилися двері і в кімнату ввійшли Дик, Дужий, Мовчан та ще кілька старших козаків. Але Нечай наче не помічав їх.

— За що стільки людей порубано в Телелинцях? Тому, що не хотіли дати вам хліба, який зібрали, щоб їх діти не пухли на весні з голоду. За що повис на гілляці Губач? Чи не можна було його зв'язати й держати, не вбиваючи? За що оцей чоловік мав переходити те все, що ви задумували йому зробити? Чи за те, що князь Ярема звелів зарубати його жінку? Чи за те, що його єдиному синові той самий князь Ярема праву руку приказав відрубати?

Нечай поглянув на Кисіля й побачив, що цей не ладиться відповідати. Тоді поставив стілець напроти його стільця, сів, сперся обома руками на держално шаблі і довго глядів на нього, не відзиваючись.

По довшій хвилині заговорив, звертаючись до козаків:

— Петре, склич іще кількох старших козаків. Нехай знають. Ми тут маємо вирішити, хто має відповісти за смерть людей у Телелинцях та за смерть Губача.

— А тепер друга справа. — Нечай знову звернувся до Кисіля. — Чи вашмосці відомо, що сталося з Лугаєм?

Кисіль, не розуміючи, про що мова, підняв голову і спитав:

— Із Лугаєм?

— Так, із Лугаєм. Псарем, чи гончим воєводи, брата вашмосці.

Кисіль, який пригадав собі його, закусив уста похилив голову, але не відповів нічого.

— Вашмосць хіба не заперечиш, що знаєш, хто це Лугай і чого ви обидва післали його сюди?

Кисіль не відзивався.

— Як бачиш вашмосць, йому не вдалося взяти мене ні кулею, ні ножем, як то він собі в своїй немудрій голові виміркував. І не тільки це: нам треба було ще його самого рятувати, а то були б вовки зажерли його, так, як пожерли його коня. Знаю, що для вашмосці і для пана воєводи було б це куди вигідніше, ніж щоб він дістався в наші руки. Не думаєш так, пане Кисіль? А що з тим хутором за будинським лісом, про який він заєдно говорить? Якщо не вдалося йому мене вбити, то пан воєвода буде одним хутором багатший.

Кисіль почував себе так, наче б холодна петля стискала його горло.

Не видержав:

— Вашмосць знає, що не я вислав його сюди.

— О! — вигукнув Нечай. — Якщо не васць, то вашмосці брат, воєвода! Бачу, що починаємо скидати з себе вину, пане .... Кисіль?

Кисіль очі вліпив у землю.

— Але скинути її буде тяжко. Хіба вашмосць не скине на свого брата і того, що припоручив Кобилецькому?

Кисіль, якби оса його вжалила, схопився із стільця та рукою зловив за ручку шаблі. Очі його горіли гнівом. Лютість, сором, пониження, розпука і страх відбились на обличчі. Зручний, вимовний воєвода пхнув свого брата, простого, обмеженого шляхтича, на шлях, до якого той далеко не доріс. Маючи доволі вже тієї розмови з Нечаєм, рішив, що краща смерть, аніж така холодна, безпощадна наруга.

Але Нечай підняв руку.

— Коли я залишив вашмосці шаблю, то не на те, щоб вашмосць до неї поривався. Я думав собі, що людина почуває себе краще, коли має шаблю при боці. Сідай, вашмосць, доки стілець в'льний, бо хто інший сяде і вашмосці доведеться стояти, чого я, шануючи старовинний рід вашмосці, не бажав би собі.

Нечай говорив спокійно.

Кисіль глянув на нього й завагався. По хвилині сів, але був увесь насторожений, нап'ятий, немов тятива, яку лучник натягнув так, що вістря досягло гнучкого дерева.

— Бачиш, вашмосць, так краще! Про що ми говорили?.. Ага, про Кобилецького. Чи вашмосць знає, що з ним сталося? Ще ні? Гм... Ще вістка про це до вашого обозу не дійшла? Справді: ні? Ось воно як! Так що ж: повис він так, як ось тут Губач. Тільки Губач згинув за чисту, добру справу, за правду, а Кобилецький за зраду. Є, здається, різниця... Рідний брат його вирікся!

Кисіль мовчав.

— Пан Воронич, що крім королівського листа, як вашмосці відомо, привіз і письмо вашмосці до Кобилецького, виїхав із Чигирина, наче змитий. Були там також у тому самому часі пан Яскульський від пана Потоцького і пан Загоровський. Так що ж? Наш гетьман, його милість, після того, як прочитав листа вашмосці та вислухав зізнань того Кобилецького, не хотів їх більше бачити. Багато з того часу змінилося в Чигирині, за що ми мусимо вашмосці дякувати... Правда, забув я сказати, що він польового гетьмана пана Калиновського також у тому самому часі був дворянин. Але вашмосць можеш собі уявити, як то наш гетьман його прийняв та з чим він відїхав. Мені здається, що вашмосць стає славним каваліром, розуміється, не у військовому ділі, але як статист і політик. Вашмосць повинен шаблю на гусяче перо заміняти. Вояк із васці й так ні до чого! Але таким писанням, як до Кобилецького, вашмосць може невмирущу славу придбати. Адже й Катон і Ціцерон і брат вашмосці теж не вояки, а в славі ходять. Чому й вашмосці не спробувати?...

Хоча кожен із присутніх знав, що Нечай просто посміхається з Кисіля, ніхто навіть не всміхнувся. Грізні та понурі погляди цих людей говорили, що вони думають про невдатного черкаського старосту та його ганебні вчинки. Наче судді, стояли вони грізні, невблаганні, що вислухали його провин і готові були проголосити свій присуд.

Сам Кисіль понуро глядів униз і не відповідав, немов приголомшений кожним словом, що виходило з уст Нечая так гостро, як удар батога, яким звикли бичувати непокірних рабів панські гайдуки.

Нечай обкинув поглядом кімнату, присутніх, щось подумав, і говорив дальше:

— Не знаю, чим заслужив я неласку вашмосці, що мені навіть відповісти не зволили. Але за хвилину сам вашмосць побачиш, як грубо вашмосць помилився, мене не злюбивши. Бо я приношу вашмосці не смерть, а життя, хоча вашмосць не вияснив мені, чому разом із своїм братом наставав на моє життя. Силою з вашмосці зізнань я стягати не стану, хоча вашмосць сам наготовив тут для допитів і мушкет, і відкручений замок, і гарний вогонь, і, бачу, якесь заліззя, що його можна розігріти до червоного... Але це все добре для якогось хлопа, для якогось Федора Дужого, а не для пана черкаського старости, брата воєводи. Про це годі й подумати. Тільки ж час минає. Нам треба розстатись, бо, як бачиш вашмосць, я не думаю мститися. Перейдемо тепер усі до повітки, де приміщені люди вашмосці.

Але повітка була так ущерть переповнена людьми і такий там панував гамір, що Нечай змінив своє рішення. Закликав Дика, велів йому перевести бранців до загороди, де колись гралися молоді лошаки, потім казав Діденкові уставити відділ кінною лавою при огорожі.

Коли полонені були за огорожею, Нечай із сотенною старшиною, старшими козаками, які прислухалися до його розмови з Кисілем, підійшов до паркана і сильно заплескав у долоні. Шум і гамір стали втихати. Почулись окремі вигуки: “Тихо там!”

По хвилині юрба втихла.

— Панове вояки! — гукнув Нечай голосно й виразно. — Те, що нам удалося сьогодні, може вам удатися завтра. Але пам'ятайте, що нікого з вас ми не скривдили, не вдарили, не зранили, не то, що не вбили. Нашим наміром є пустити вас вільно назад і не шукати відплати за те, що сталося в Телелинцях. Одначе один наш козак повис сьогодні рано на дубі і ми маємо постанову покарати того, хто його повісив. Тому я хочу знати, хто винен у смерті того козака?

Юрба рушилась, зашуміла. Знову почувся гострий поклик: “Тихо там!”

Нечай підніс руку на знак, що хоче дальше говорити.

— Я прошу вас, панове вояки, вказати, хто це був. Тоді ми спільно складемо суд і подумаємо про кару. Не забувайте, так, як і ми не забуваємо, що між нами і вами згода й мир тепер та що вбивати невинних людей не вільно!

Юрба полонених гомоніла, галасувала, кипіла. Кожний говорив щось із сусідами, але ніхто не похопився відповідати Нечаєві.

Нечай не спускав з ока Кисіля і бачив, що з ним твориться. Коли не діждався відповіді, заплескав у долоні.

— Панове вояки! Закликаю вас востаннє, щоб ви виказали душогуба. Тоді ніхто не скаже, що несправедливо хтось потерпів.

Якийсь високий, гістеричний голос, повний хвилювання, виділився з юрби:

— Пощо далі скривати? Адже кожний знає, що це сам пан староста дав такий наказ.

Нечай, наче надмірно здивований, подався взад.

Кисіль не відізвався ні словом.

— Панове! Це не може бути — голосно кликнув Нечай. — Юрба жадібно пила його слова. — Це не може бути. Пан Кисіль із давнього руського роду, у нього та ж сама кров у жилах, що в нас! Він на своїх рідних не підніс би руки. Не заплямував би своїх рук братньою кров'ю. А де той вахмістер, що допитував бранця?

Юрба випхала перед себе нелюбленого вахмістра.

— Ти був при тому, як вішали козака Губача?

— Був. Але це пан староста казав його повісити.

— Брехня! Це ти сам повісив його! Бачиш, що пан староста не каже нічого.

Вахмістрові страх з'їжив волос, очі виходили з орбіт, холодний піт укрив чоло. Глянув на Кисіля й заламав руки.

Пане старосто! Та ж це ви, ваша милосте, казали повісити того козака. Аджеж це не я! Нехай ваша милість змилується і всю правду скаже! Пане старосто!

При цих словах вусатий вахмістер упав навколішки при загороді. Держачись руками за вориння, благально глянув на Кисіля.

Тоді Кисіль, якби щось переламалось у ньому, підніс голову й крикнув:

— Так, це я казав повісити того козака.

Думав, що його слова викличуть враження серед козаків і його людей. Але скоро побачив, що має діло з противником, куди спритнішим, який хоче його знищити самими словами.

Після його слів Нечай засміявся, похитав головою та сміючись, промовив:

— І вашмосць, пане старосто, думаєш, що ми можемо в це повірити? Щоб свій свого вбивав? Брат брата? Ми дуже цінимо, що пан староста хоче рятувати свого вахмістра, так, як цінимо й те, що ввесь свій відділ віддав нам без спротиву, без стрілу. Але воно зовсім непотрібно наражатися на небезпеку. Пан староста хіба добре знає, що йому від нас ніщо не загрожує.

Кисіль тільки тепер зрозумів, що він стоїть перед руїною, що нема йому куди йти далі. Мав таке враження, немов усі двері навкруги нього закрились, і він залишився сам один, погорджений. збезчещений, зневажений, знівечений, зламаний, мертвий за життя. Побачив, що виходу з цього положення для нього нема; зрозумів, що нічого іншого йому не остається, як згинути. Вирвав отже шаблю з піхви і крикнув:

— Але васць згинеш із моїх рук! — і кинувся на Нечая.

Задзвонила сталь до сталі, аж іскри посипались на морозний сніг. Але тут несподівано скоїлось щось, чого ніхто не очікував. Шабля Кисіля вилетіла з його руки, перелетіла понад голови козаків, що стояли навколо і гострим кінцем вбилася в глибокий сніг. Нечай, не ховаючи своєї шаблі, кликнув кількох козаків і звелів їм привести вахмістра.

Як тільки вахмістер, ні живий, ні мертвий, станув перед ним, цей спитав його коротко:

— Був ти там, як вішали Губача?

— Був, але з паном старостою.

— Помагав ти вішати?

— Пан староста казав.

— Панове вояки! — звернувся Нечай до юрби. — Нам пора їхати і на довгу балачку нема часу. Виберіть двох із-поміж себе до суду. Може хтось має щонебудь на оборону вахмістра? Як бачите, ми з вами по-людяному хочемо поступити. Бачите ви також, що пан староста в тій смерті неповинен, бо кинув шаблю скоріш, як ми сподівалися.

Суд, зложений із козаків та вибраних драгунами відпоручників, зібрався зараз таки тут біля колодязя. Полоненим припало до вподоби те, що їхні представники мали голос у суді над своїм вахмістром. Суд тривав коротко. Присудили повісити вахмістра зараз на найближчому дереві. Нечай вислухав рішення суду й кивнув головою.

— Тільки не забудьте — докинув — щоб це було на тому самому шнурі, на якім повис Губач.

Закинули шнур на гілляку, приготували петлю, принесли стілець із кімнати, поставили на стілець вахмістра і прив’язали шнур до гілляки.

— Нема між вами ксьондза? — спитав Нечай.

Духовника не було. Вахмістер, напів божевільний із страху, мимрив молитви, переплітаючи їх часто прокльонами. Кисіль, білий, наче полотно, змінений, непритомний стояв і дивився тупо перед себе. Сивий козак, що був головою суду, гордо, ніби гетьман, підійшов до вахмістра, зробив над ним широкий знак хреста й урочисто промовив:

— За тобою залишається ще твоє останнє слово!

Тоді вахмістер побачив, що його кінець прийшов.

Опритомнів. Глянув навкруги й голосно відізвався до своїх вояків:

— Чи ви бачите, що їх куди менше, ніж нас? Чи бачите, що ми всі пішли в пута, як вівці? Чи ви знаєте, хто цьому винен? Він, він! — очима, повними ненависти, показував на Кисіля. — Ворохобник, зрадник, схизматик, запроданець проклятий! Ви підете пішки до обозу, без коней, без зброї, а він на коні поїде, при зброї! Будь же ти проклятий, проклятий, ти зраднику, ти запроданче, ти...

Стілець захитався. Зашамотіло тіло на шнурі, стративши рівновагу. Трісло щось у хребті. Голова звисла вниз, язик вийшов з одвертого рота разом із піною. Короткі корчі перебігли по руках і ногах і скоро все втихло, вспокоїлося, заніміло...

Зловісна правда

— Чого ходиш від вікна до вікна, Христе? — питала мати й водила очима за донькою.

Христя не відповідала.

Мати Христі приїхала з Загір’я, як тільки дізналася, що може сподіватися внука. Приїхала з тією думкою, що її Христя тепер щаслива понад міру. Але швидко помітила, що її щось гнобить, мучить, що в неї Часто сльози на очах і тривога в очах. Після наради з Климовським постановили поговорити з нею.

— Та ж він полковник — продовжувала, не діждавшись відповіді. — У нього багато різних справ. Ти сама те знаєш. На його голові і оборона краю, і військо, і лад у полку, і суди, і тисячі інших справ. Він не може ввесь час при тобі сидіти. Не знаю, чи й воєвода в Брацлаві мав коли стільки справ, що тепер твій Данило. Як тільки зможе, напевно приїде. Не так, пане Климовський?

Климовський, що накладав букові поліна в коминку, поглянув пильно на поліно, яке держав у руці, наче щось замітне знайшов на ньому. Хвилину завагався, кинув поліно на вогонь, стріпав руки й собі глянув на Христю.

— Бував я за ті три роки і в Чигирині, і в Корсуні, і в Білій Церкві, і по тому боці Дніпра. Об’їхав я та відвідав багато полків, поки мене гетьман, його милість, не вислав у Москву. Бачив я, як скрізь кипить життя, як іде праця, як твориться щось зовсім нове. Але такого, як тут, я не бачив ніде.

— Ніжен — далеко від польської лінії, а там куди легше зустрінути пана, як тут. Переяслав — старе козацьке місто, давній козацький полк, але тільки полк, коли ось тут ціла армія. Де то твій чоловік має час на все? Як він може так про все подумати, про все подбати? Адже тут кожне містечко, то справжня твердиня. Хто коли чував про те, щоб сипати вали, копати шанці, укріпляти міста в час найлютішої зими? Коли б інший полковник хотів таке робити, знаєш, що сталося б? Скинули б його з полковника, іншому дали б пірнач і не робили б того всього! А тут? Чи впало хоч одне слово від когонебудь, щоб цього не робити? Чи хтонебудь виступив проти цього? Чи потребував він приказувати, жахати, вживати сили, щоб робота йшла? Ні ... Я певний, що коли б хтонебудь поважився слово проти нього сказати, на шматки його розірвали б. Ось не треба далеко шукати. Богун! Який він славний! Як його люблять! А робота з укріпленням міст узимі не пішла!.. Не пішла... Козаки рішили: буде час на весні, як земля розмерзне. Сам Іван розповідав нам про це, як був тут.

Климовський перервав, подумав, погладив бороду і знову почав:

— Думаєш, Христе, що мені до вподоби припало все, що діється в Чигирині? І в полках?

Старий зморщив чоло і покрутив головою.

— Злітаються пани з усіх сторін чорним гайворонням. Начеб то тихі та смиренні, як ягнята, але кожний їдь за пазухою носить. А свої? Оті наші полковники, сотники, осавули та й інша старшина? Маєтки позабирали, хутори, двори, села. Ридванами їздять. Хоча майже всі — самі з посполитих, на простих посполитих козаків згори дивляться, як ті пани, що їх вони самі недавно прогнали. Чи ти думаєш, Христе, що на те народ воював, щоб замість якогось там пана Миколи Потоцького мати паном якогось Івана Голоту? Що за різниця для людей? Нема... Це вина Виговського. Гетьман Виговському вірить і робить, що цей хоче. Бачиш: у нас цього немає. Кажуть, що твій Данило — багатир. Рахують його нарівні з Хмельницьким. Може. Не знаю. Але знаю, що коли ви маєте скарби, то чесно, шаблею на ворогах добуті. Одначе скажи мені, скільки землі у вас?

— Землі? — здивувалася Христя.

— Землі, маєтків, хуторів, сіл?

Христя, яка ходила по кімнаті, слухаючи, що Климовський говорить, затрималася перед ним, збентежена, і безрадно розвела руками.

— У нас також є хутори: один тут, під Брацлавом, і другий біля Бортників.

— Знаю, знаю, — всміхаючись, говорив Климовський. — Цей хутір ось тут такий, як у кожного майже козака, а другий біля Бортників, де коні годуєте, ще менший. Це й усе. Де ж тут села, де ключі, де маєтки? А що мешкаєте в замку? Це й місце для полковника. Та що тут багато говорити! Чи думаєш, що твого Нечая люди любили б, якби він у пана пошився, вивищав себе понад інших, чи слухали б його! І про тебе те саме можна сказати, Христе. Тебе тут кожний любить і шанує; кожен величається тобою як своєю полковницею, бо ти людина, бо до тебе можна приступити, з тобою поговорити. Ти нікому образливого слова не скажеш, кожного вислухаєш, за кожного заступишся, кожному поможеш у біді та, що найважливіше, кожного зрозумієш. Як це й дивно, але панів побачиш тепер усюди в Україні. В одній тільки Брацлавщині їх нема, хоча вона найближче до поляків і від них найбільше загрожена. Чи я, Христе, знаю?.. Я нічого не знаю. От і все. Певно, що для бідних селян — поворот панів, це страшне лихо. Але ми не самі на світі. Довкола нас є інші народи, інші держави, інші люди. Що ж діється довкола? Що в Польщі — знаємо. Так само дусять польського хлопа, як і нашого, і так само п'ють його кров. Може ще й більше, бо він забув уже й бунтуватися. Литва? Там також польські пани і бідний та темний литовський хлоп. Москва? Боже! Там чи не ще гірше? Не дивниця, що там кипить і нарід буриться. Крим? Те саме. Туреччина? Також баші, мурзи, беї і... раби. Так ось ми, ними оточені з усіх боків, одні — єдині, що хочемо волі, що волю здобули, що проти панів збунтувались, і тому стали для всіх сусідів небезпечними. Так! Так! Якби не та сама православна віра, якби не ті бунти в Пскові, Орелі, під Москвою, давно над нашими головами зависли б, поруч із польськими, також і московські мечі!

Христя піднесла глибокі сині очі на Климовського й повела головою.

— Темна я, як бачу, мов та чорна ніч, бо нічого не розумію.

— Чого не розумієш, Христе?

— Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами?

— В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів? Ти знаєш, що в час останньої війни з Москвою поляки зайняли Смоленськ та й інші городи. Була б цареві добра нагода їх відбити. Але він цього не робить. Чому?

Христя згадала, що про це говорив іще восени Лисовець, подумала хвилину й запитала:

— І нема в світі країни, де люди жили б вільно, де не було би панів ані рабства?

Климовський розвів руками.

— В Австрії, в Італії, у Франції посполитий люд стогне в ярмі. По містах легше, бо міста мають свої права. Правда, є одна країна вільна. Маленька вона, високими горами обведена... Звуть її “Вільними Кантонами”... Так що ж. Бачиш, там тільки ліси, скелі, гори, й вічні сніги на них.

Ніхто на ту країну не ласиться, не спокушається, не зазіхає нікому вона не потрібна, тому й вільна. Але коли в наш чорнозем хто ногу встромить і вона йому загрузне в товсте болото, не хоче він тоді вже витягти тієї ноги назад. Може й не годен. Занадто вже оцей чорнозем масний... Так ось наш гетьман, хоч і яку має голову, не знає, на яку ногу ступити. Покластися на власні сили, помочі не шукаючи, чи поступитись і знайти поміч проти ляхів? Не забувай, Христе, також, що край уже виснажений війною, що пошесть скрізь шириться та що не всі такі тверді, як твій Данило. Ой, не всі!

Климовський принишк, глянув на вогонь, підняв грубе букове поліно, щоб поставити його в багаття та задержався, наче б хотів іще щось сказати. Але, видно, роздумався й кинув поліно в червоний жар. Розсипались дрібні іскри на всі боки так, що аж старий вовчур Мурза, який разом із Христею прибув із Загір’я, підвівся з землі. Випростався, потрусив тілом, зідхнув глибоко, поглянув навкруги та, відсунувшись від вогню, поклався знову на землю, з головою на здоровенних передніх лапах, щоб далі пересипати життя.

Друге і третє поліно полетіло за першим у вогонь.

Але Климовський, потонувши в думках, мабуть не знав, що робить, бо коли знечев’я почув доторк руки на своєму рамені, стрепенувся, немов зі сну пробудився, підніс очі і тільки тоді побачив, що Христя сидить біля нього на лавці та дивиться йому просто у вічі.

— Ви такі розумні, пане Климовський! Стільки знаєте! Скажете мені правду, як я вас про щось запитаю?

— Завжди правду говорив я тобі, Христе.

— Знаю. І тепер?

— І тепер скажу.

Христя поклала свої руки собі на горло.

— Що сталося в Чигирині?

— Ти про Кобилецького?

— Про Кобилепького я знаю.

— Так про що?

— Шось сталося в Чигирині, бо з того часу Данило не той стяв. Я хочу знати, що?

— Він тобі нічого не казав?

— Ні.

— Про розмову з гетьманом не говорив?

Христя заперечила головою.

— Гм... Видно не хотів тебе без потреби лякати. Отож не погодилися вони з гетьманом. Чого іншого хотів твій Данило, чого іншого вимагав від нього гетьман. Так ось Данило тепер сипле вали серед лютого морозу, укріпляє міста, бо так гетьман хоче. Але сама ти знаєш, Христе, який він тепер став грізний та суворий. їздить від сотні до сотні, від міста до міста, ніби жене його щось. Не має спокою в душі.

— Чого гетьман хоче?

— Щоб Нечай обсадив міста і мав пильне око на коронне військо.

Христя глянула на Климовського, не розуміючи.

— ?

— Розумієш?

— Адже він і пильне око має на поляків, і вали сипле і сотні ставить.

— Так — притакнув Климовський. — Словом: робить, що гетьман наказав, і більше, бо гетьман і не сподівався, щоб він так серед зими зміг укріпити міста.

— Чого ж . . . Чого ж хоче Данило?

— Каже, що такого широкого простору ні одним, ні двома полками не зможе оборонити. Він хотів рушити на поляків і заскочити їх так, як вони його задумували заскочити.

— А гетьман?

— Гетьман про це не хоче й чути.

— Чому?

Климовський розвів руками.

— Нова війна... Татари непевні... Чи я врешті знаю?

— То значить: Данило не має надії оборонитися?

Климовський поглянув на Христю, не відповідаючи.

— Що ж йому тоді залишається? Відступити з полком під Гумань?

Климовський відповів тільки після довшої хвилини міркування.

— Не думаю, щоб Данило схотів відступати. Це значило б, що вся його праця пішла марно, всі його зусилля, ввесь його труд. Він людей не залишить. Вони це знають і кажуть: “Ні, наш полковник нас не покине, не лишить нас на поталу полякам та шляхті.”

По хвилинній перерві хитнув головою. — Ні, Христе. Я не думаю, що Данилові багато залишилося, до вибору... Так. Ось уся правда, Христе! — докінчив різко і вмовк.

Христя встала і поволі підійшла до вікна. Гляділа на білий сніг, що покрив брацлавські поля, на ліси, що темніли на тлі засніжених піль, на недавно висипані вали, що їх свіжий сніг уже встиг притрусити, на дахи будинків, що тулилися до себе, немов гріли один одного, та на прикриті плахтами гармати, що стояли на замку, готові кожної хвилини рвати вогнем і залізом.

Смуток обхопив її, жаль стиснув за серце, в очах закрутилися сльози.

Пригадала собі свої власні слова, що панів вони у Брацлавщину не допустять, зрозуміла, що їм тут жити, або вмирати та що іншого виходу немає.

— Чому він мені цього всього не сказав? — вихопилось в неї питання, не знати, чи до Климовського, чи до матері.

— Не хотів тебе тривожити.

— Тепер хоче, щоб я до тітки Ганни в Київ їхала. А я думала... О, Боже! А я думала, що він не хоче мене мати при собі.

І з гіркими сльозами вибігла з кімнати.

Бурсаки

— Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе. Моє місце тут при тобі. Знаєш?

Нечай водив за нею очима. Такою вродливою, такою ясною, такою рідною вона ніколи не видавалась йому, як тепер.

— Я стільки наплакалася — почала знову, сідаючи йому на коліна й обіймаючи обома руками його за шию. — Я думала, що розлюбив, що другу знайшов. Я була така нещасна, а ти слова не сказав на розраду, а ти в Київ мене висилав.

Нечай пригорнув дружину до себе. Віддавна не було йому так легко на душі. Наче хмари розвіялись, наче синє й чисте небо всміхнулося, наче сонце в душу ввійшло.

— Христе! Моя ти Христе!

— Чи не краще було мені це все від тебе почути? Ти поганче якийсь, ти турку!

Заблисли в усмішці його зуби, наче вовчі.

— Який же я турок, коли тільки тебе одну маю й тебе одну тільки кохаю? І кохаю так дуже; що своє життя віддав би за тебе, що хотів би тебе від усякої негоди охоронити, своїм життям за твоє кохання заплатити. А ти любиш мене? Любиш, Христе?

— Більше, ніж когонебудь на світі. З тобою, Даниле, хочу жити й умирати. З тобою для мене сонце і світло, без тебе ніч і темрява. Буду могти їздити з тобою?

Обняв її, стиснув у своїх раменах, устами припав до її уст. Як віддиху йому не стало, вона знову повторила:

— Даниле, буду?

— Будеш, єдина.

— Куди ти, туди й я?

— Згода.

— І у Красно? І під Бар?

— Там, де будуть більші частини. На роз’їзди тебе не пущу.

— Даниле!

— Ні.

— А ти сам мусиш їздити на роз’їзди? Маєш на це людей! Тебе треба там, де цілий полк є.

— Часом і мені треба поїхати, Христе. Ось бачиш, як було з Кисілем. Адже тоді мені його сама доля дала в руки. Заплатив я їм обом і за Лугая, і за Кобилецького, і за те, що до гетьмана на мене писали, всяке вигадуючи.

— Але все таки, якби я була з тобою, була б не дозволила повісити того бідного вахмістра, що за гріхи Кисіля заплатив своїм життям.

— Мав він і своїх гріхів доволі для гілляки. Я, Христе, добре випитав одного драгуна, заки рішився повісити його Не одного нашого він повісив. І Губача повісив власними руками, і на мене кинувся з шаблею. Я ж його й так міг зарубати. Дужий також був би живий не вийшов із його рук. На добрий лад, я повинен був увесь відділ Кисіля вирубати, нікого не залишаючи живим, так, як це роблять ляхи. Але тоді Потоцький мав би виправдану причину до скарг... За Губача все ж таки хтось мусів заплатити.

— Вахмістер?

— Заплатили обидва: і вахмістер і Кисіль.

— Кисіль?

— Світ йому там клином зійшовся. Ні в кут йому тепер, ні в двері.

— Сам собі того бажав.

Нечай здвигнув плечима.

— Не я шукав його. Він мене шукав. І.. . знайшов.

На замковому подвір'ї знявся гамір. Залунали голоси, сміхи.

Нечай став прислухатися.

Христя зіскочила й підбігла до вікна.

— Якісь люди. Здається: хтось чужий.

Тим часом гурт людей увійшов до великої світлиці замку, де звичайно відбувалися старшинські наради, суди, де то й гетьмана приймали та його почот, коли повертався з успішного волоського походу, і де звикли сходитися козаки, щоб поговорити з Нечаєм, чи послухати новин.

Коли Нечай і Христя увійшли до світлиці, побачили, що серед гурту старшин та козаків стояли два козаки, які захопили всю їх увагу. Один із них був високий, тонкий, із довгою, тонкою шиєю, горбатим носом, ясним волоссям і довгими передніми зубами, які раз-у-раз виставали з-поза тонких блідих уст. Його неймовірно тонкий стан охоплював широкий, багатий пояс. Одягнений був цей довгорукий і довгоногий юнак у легку, полинялу, подерту свитку і такі ж подерті шаравари. Чоботи, обв'язані шнурами, були хіба старші віком від самого козака, який не міг мати більше, як двадцять — двадцять два роки життя. В руках держав він турецький самопал, вибиваний бляшками та іншими оздобами. Очі його бігали невпинно з одного місця на друге, нотуючи все і всіх.

Другий, тихіший і спокійніший, стояв у тіні першого. Нижчий ростом, такого самого віку, круглоголовий, із чорними очима і чорним вусиком, привик, видно, до того, що його товариш говорив за себе і за нього, тому й тепер стояв спокійно, спершися на довженну й тяжку рапіру та держачи тяжку рушницю в руках.

Сотник Пошивайло, що побачив Нечая і Христю, підійшов до них і, поблискуючи веселими, чорними очима, вказав на новоприбулих.

— Хотіли тебе бачити, полковнику.

Нечай іще раз кинув погляд на обох юнаків і спитав:

— Хто вони?

— Не знаю. Мій роз’їзд захопив їх коло Рогізної, як переходили Бог.

Нечай звернувся до юнаків:

— Хто ви?

Худий, довгоногий підійшов до Нечая.

Не відповідаючи на питання, оглянув його, перевів погляд на Христю і звернувся до свого товариша.

— Так оце й полковник Нечай... А це либонь сама полковниця. Коли так, то чолом б’ють бідні бурсаки, яким отець ректор стільки про вас глаголал. Ти, Петре, якоже младенец єси зіло цнотливий і крови благородної, дивись і пригадай собі, що то отець ректор про пана Нечая розказивал.

Петро розставив широко короткі, грубі ноги, підніс брови вгору, так, що чоло вкрилося морщинами під рівно, до горшка стриженою чуприною, подумав хвилину, потім сягнув своєю витертою шапкою до землі і промовив глибоким басом:

— Чолом тобі, пане полковнику, і тобі, достойна полковнице, від Петра Криницького з Криниці, спудея могилянського.

Нечай, сміючись уголос, простяг руку Криницькому.

— Могилянські братчики? З колегії? Вітаємо.

Той, не хапаючись, стиснув Нечаєві руку, вклонився ще раз і тоді вказав пальцем на свого товариша.

— А це є...

— Е-е! Братчику! Ізволь і зажди, ібо моя терпеливість finita est. Чи я то вашмосць просив за мене говорити? Бог Сотворитель, іже усе создал і всім управляєт, злюбив мене видно більше від тебе, мені розум до голови даючи, замість оної січки, якою твоя голова вся ісполненна єсть. Отож, пане полковнику, добродію і благодітелю наш милостивий, ознаймую тобі, яко пред тобою стоїть не хто інший, а сам Григорій Кульчицький із Самбора, міста старожитного і такого слинного, єже не обрітається на всій нашій славній Русі, якоже там народився на ввесь світ християнський славний гетьман Війська Запорізького, Петро Конашевич, Сагайдачним на Січі прозваний.

“...Слушне о том гетьмані кождий

держат може,

Же бил правий гетьман, дай му вічний покой, Боже”.

Нечай подав і йому руку, сміючись.

— Яка ж то фортуна вас, панове, в наші сторони завела?

— Яко же фортуна жіночого роду єсть, прето непостоянна і химерна звикла бути, — тут глянув на Христю, почервонів, уклонився їй глибоко, — не ображаючи її милости, пані полковниці, которая невістою зацною, славною, богобоязною і статечною бути славиться.

Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення.

Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову.

— Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити.

— Як то? — перебив Пошивайло. — Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли?

— Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій Кульчицький, іти пішки, коли якийсь там Петро Криницький на коні собі їздить, а мені не дозволяє.

— Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так!

— Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло...

— Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.

Кульчицький розвів своїми довгими руками.

— Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.

— І продали його?

Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.

— Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.

— Дарували комусь?

Обидва заперечили.

— Програли в кості?

— Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?

— Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.

— Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.

— Ось воно як! То значить, ви його пропили!

— От тоді то, — схлипнув Кульчицький — як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись.

Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав:

— Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж...

Але Кульчицький не дав йому докінчити.

— Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує.

— Ось як! — Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника.

— Або наші шати! — говорив далі Кульчицький. — Чи ж то годиться, щоб кавалірове зі зацних і шляхетних домів у таких шатах перед очима таких лицарів, славою вкритих, показувались? Та ж то образа була би для всіх, imprimis для її милости пані полковниці, на що пан полковник певно згодитися не схоче. Бо що ти, Петре, скажеш, коли тебе полковник попросить зайти до нього на вечерю, чи на кухоль меду? Скажеш: не прийду, полковнику, бо мені, синові коронному, соромно перед тобою і перед твоєю малжонкою в таких лахміттях показатися, худобу свою і вбогість презентуючи? Ні, Петре, — говорив дальше, споглядаючи на Криницького, — кажу тобі, що пан полковник нас не пустить звідсіль доти, доки сам достоменно не впевниться, що ми вже маємо все, що нам із нашого народження належиться, яко же чада Яфетового роду sumus.

Кульчицький перервав і глянув допитливо на Нечая, з якого уст не сплила ще усмішка. Але коли не було відповіді, ще раз звернувся до Криницького:

— Так обізвися хоч ти, Петре, бо, як бачиш, моя eloquentia eventum nullum habuit

— Нічого дивного — загудів басом Криницький — бо ти говориш багато, але це все полова. Що з того, що слів багато, коли вони ні до чого?

— Що ти хотів, щоб я сказав?

— Питав тебе полковник, яка то фортуна загнала нас у ці сторони? Га?

— Питав.

— А ти що сказав?

— Як то ?

— Чи казав ти, що ми хотіли у Брацлав, щоб під рицарським мужем рицарського ремесла вчитися?

— Де ж ти мені дав час на це, коли ти мене до слова припустити не хочеш?

— Чи говорив ти, що і гетьман, його милість, казав нам перед паном Нечаєм чолом бити та його про протекцію просити?

— Протекція бідним бурсакам завжди й заєдно потрібна — підхопив Кульчицький. — Ні, ти правий, Петре. Я не знаю, як нам обом було б, якби ти не був із нами.

— Чи ти казав, що і пан Виговський листа до полковника Нечая написав, про нас у ньому згадуючи?

— Коли я мав на те час, Петре?

— Та що ми того листа не пропили, але вірно й чесно переховали, всі спокуси тіла мужньо відкидаючи, щоб його пану Нечаєві неповрежденним передати?

— Також ні, Петре.

— Так поклонися ще раз панові полковникові і віддай листа. Побачиш, що лист буде сильніший від усіх твоїх слів, які, хоч і пливуть бистро, аки ріка каламутна, але, окром полови, нічого більше не мають.

Кульчицький без слів спер самопал на Криницькому, наче на стіні, та почав нишпорити в своєму широкому поясі. Добув листа і, так само без слів, подав Нечаєві.

Нечай глянув цікаво. Побачив, що воскова печатка була ціла, хоча лист іззовні був брудний, помнятий. Хвилину тримав лист у руці, немов вагаючись, потім розірвав печатку, перебіг очима його короткий зміст, підніс із здивуванням брови вгору та ще раз глянув на бурсаків. Тоді склав листа і застромив собі за пояс. На його устах появилась знову та сама усмішка, що була раніше.

Присутні втихли, мабуть чекали, чи не прочитає Нечай листа вголос. Але він не звертав на те уваги і, наче забуваючи про лист, наказав, щоб прибулих завести на квартиру, де могли б відпочити, приодягтися, привести себе до ладу. Після відпочинку, щоб прийшли до нього.

Коли присутні стали збиратись до відходу, додав:

— І вас усіх, панове товариство, милости просимо до нас на вечір, на кухоль меду та на гутірку, бо хто знає, коли ми знову зійдемось в Брацлаві разом.

Наче холодним вітром повіяло по світлиці, хоча ніхто не знав, чому. Відходили один за одним іще з усмішкою на устах та нікому й на гадку не прийшло, що це мала бути їх остання спільна зустріч у полковому місті. Не було чути ні грому, ні не було видно чорних хмар, що заповідали б бурю, яка вже збиралась десь над подільськими горбами та ярами.

Коли вже всі відійшли, забираючи з собою й обох бурсаків, і в кімнаті залишились тільки Христя та Климовський, Христя підійшла до Нечая і з усмішкою глянула допитливо на нього.

Нечай добув листа та подав їй.

— Читай.

Вона прочитала швидко й очима, повними здивування, глянула на нього.

Коли цей кивнув головою, подала лист Климовському.

“Даниле — читав уголос Климовський. — Жар є всюди. Коли хворосту досипати, скрізь вогонь займеться. Прийми оцих двох і дай їм поміч у дальшій дорозі.

— Іван”.

Гряде нова туча

— І кажеш, він зветься Нап’єрський?

— Костка Нап’єрський, полковник королівський.

— Хто він?

— Кажуть — відповів Кульчицький — що він син покійного короля Володислава, полковнику. Але де мені це знати? Досить, що рух пішов по краю.

— Чому?

— Він знає простий люд, їздить по селах, проганяє панів і каже селянам, щоб із панами зробити так, як гетьман Хмельницький зробив.

— Де він?

— У горах. Недалеко Кракова.

— То це вже на польських землях?

— Переважно. Але й наші лемки там горнуться.

— Так?

— Він чорштинський замок зайняв, що то на самій угорській границі, і там людей збирає.

— Чому гетьман вас висилає туди?

— Ми ті околиці знаємо. Я з Самбора, але моя мати походить із-під Ряшева, тож я там ріс, людей знаю і мову, а пан Криницький із Криниці. Його фамілія також знана й вельми шанована. Отож тому то пан гетьман, його милість, нас обох, ничтожних рабів Божих, на такову імпрезу вибрати рачив, у чому ми, палець Божий добачаючи, постановили всіх сил докласти, щоб довір'я нашого ясновельможного пана гетьмана, добродія нашого виправдати і, зійшовшись з паном Нап’єрським, йому в усьому помагати.

— Знає хто з вас того Нап’єрського?

— Обецний тут пан Криницький, що стрічався з ним років тому два, коли то разом — я прошу вибачення ясновельможної пані полковниці — до одної невісти афектом любовним запалавши, зідхаючи, різні пісні їй співали, яко же Амор розум їм дочиста помішав і трохи там самі не порубались на кусні. Але невіста онта, розуму здорового бувши, обох викинути за двері звеліла, пісень їхніх не слухаючи. От тоді то пан Петро пішов аж у Київ, сердешну свою рану лікуючи, а Нап’єрський теж десь потішився, бо тепер, замість Венери, Марса собі ізбрал за патрона.

— І що ж він від вас хоче?

— Помочі. Посилав послів до пана гетьмана, його милости, щоб післав йому в поміч кінний полк, один або два. З ними та зі своїми збунтованими хлопами обіцяв узяти Краків, що, як ваша милість зволить сам осудити, була б велика диверсія, і для нас вельми пожиточна. Як наш гетьман, сили на далекій і недоступній Січі зібравши, рушив в Україну, так він, високими горами загородившись, задумує сили зібрати і людям волю обіцює, щоб тільки в купи громадилися й усі до нього сходились.

— І ти, пане Кульчицький, думаєш, що він справді може селян підняти і повстання зробити?

— Хлопи в Польщі дуже вже панами пригнічені й застрашені суть. На долах ніхто не зачне бунту, хіба де ліси великі та болота. Але в горах, видно, люди ще не забули про волю і тому там можуть за ними піти.

Нечай задумався, повів пальцями по ясній чуприні й поглянув на Житневича та Климовського, які разом із Христею прислухалися до слів Кульчицького. В його погляді було бажання збагнути, що вони думають.

Житневич сягнув до свого сивого вуса, Климовський дивився у вогонь, глибоко задуманий.

— Що ви, панове, на це? — спитав наприкінці Нечай.

Климовський кинув поглядом на Житневича і, побачивши, що цей не ладиться говорити, заговорив сам:

— Я Краків знаю. Був там кілька років, хоча то вже й давні роки. Пан Кульчицький говорить правду. Там на долах нарід сам не рушиться. Але наш розумний і проворний пан гетьман знає, що робить.

— Думаєш, пане Климовський, що тому Нап’єрському вдасться здобути Краків?

Климковський подумав хвилину.

— Думаю, що ні.

— Ні?

— Думаю, що ні. Але це не має великого значення.

— Як то?

— Чи ляхи спроможуться розпочати повстання, чи ні, буде залежати також від того, хто такий Нап’єрський і яка в нього голова. Та це справа ляхів, не наша. Для нас найважливіше, щоб диверсія була, щоб там ріс неспокій, щоб туди треба було слати військо, щоб і війська, які підуть проти нас, мусіли дивитися на свої плечі та боятися своїх людей. Коли я ще був у Чигирині, бачив, як Виговський і його люди збирали охочих, щоб їх вислати в Польщу. Там люди живуть і вмирають, волі не знаючи. Для шляхти там рай, але для посполитого люду хіба пекло. Так ось наші посланці, чи емісари мають їм говорити, що не проти них ми б’ємося, що ми проти панів зброю підняли, що наша перемога буде і їхньою та що, як ми панів поб'ємо, то і їм може воля всміхнеться.

Тут Кульчицький почав знову:

— І ось тому його милість пан Виговський, що нас із колегії викликав, щоб нам цю роботу доручити, звелів також вашій милості сказати, що гетьман міркує післати добрий кінний полк уздовж Підгір'я, щоб народ рушити, поміч панові Нап’єрському принести та диверсію на тилах королівських військ учинити.

В Нечая очі заблищали. Глянув на Житкевича.

— І зробити дорогу Ракоцієві, зайти польські війська ззаду та підняти ввесь край! Гей! Що ти на це, Михайле?

Житкевич тільки рукою по чолі себе вдарив із великого здивування.

— Казав також пан Виговський, що вони вже з гетьманом так подумали, щоб провід у тому поході віддати тобі, полковнику.

— Тому то й до вашої милости нас спрямував — додав Криницький, який досі не мав можности прийти до слова, хоча двічі намагався перервати потік слів свого товариша.

— Казав, що доведеться ще до весни чекати, коли то інші полки зв'яжуть польських гетьманів.

Очі Нечая пригасли. Нагла, холодна, невблаганна, жорстока дійсність стала муром перед його очима.

— Правда. Тепер і так мені не можна йти, коронне військо маючи на карку.

Але думка про такий похід, блискучий, сміливий, відважний, засіла йому в голові. Як би то він хотів захопити кінні сотні і скочити туди нагло, несподівано, як шуліка на домашнє птаство, та рознести кругом пострах і жах! У його сотнях було багато людей, що втекли від ляхів через лінію та знайшлися в Брацлавщині. Він сам знав людей, що прийшли з Самбірщини, Перемищини, Ряшівщини, Сяніччини, не кажучи вже про околиці, ближчі до лінії, де то люди кидали свої батьківські стріхи і знайшли волю в охочекомонних сотнях брацлавського полку. Ці могли б тепер багато помогти, і в поході, і київським бурсакам.

— Коли вам у дальшій дорозі людей буде потрібно — став говорити до Кульчицького — то я вам можу вибрати людей із різних околиць.

— Ми про це й хотіли просити, полковнику. Чим більше люда йде, тим краще.

— Як то? Ви хочете йти з військом?

— Ні. Кожний окремо. Найбільше двох укупі. Там треба буде ходити від хати до хати, заглянути під кожну стріху. Люд у Польщі темний, не те, що тут. Де, де! Застрашений, а над ним пани і слуги, чуйні, мов собаки. Дуже то небезпечна імпреза і не раз мені мороз поза шкурою ходить, коли про це подумаю, тож і не дивниця, що не раз хочеться й випити, якоже aqua vitae найкраще remedium на мороз буває.

— Це на мороз — відізвався Криницький — це страх. Чи ваша милість може собі виімаґінувати, що сталося б із нами бідними, як би ми так у панські руки попали? Адже ми універсали від гетьмана маємо. За те четвертували б нас, шкуру наперед здерши.

— Універсали?

Криницький сягнув за пояс.

— Ось один. Таких у нас кілька.

Нечай розгорнув папір і читав уголос:

“Богдан Хмельницький. — Відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я, за щастям і благословенням від Господа Бога нам даним, підбивши під міць і владу панства тієї ж Корони Польської, обіцяю увільнити вас від усіх тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так, як шляхта була. Тільки абисте віру нам дотримали, як руські піддані наші. Панів своїх абисте покидали, против них повставали і до нас у купах якнайбільших збиралися” [1]

Нечай думав хвилину, опісля піднявся із стільця, кажучи:

— Так ось, що буде в нашій силі для вас зробити, те й зробимо. Якщо цього схочете, людей вам придбаю. Куди тих людей схочете вислати?

— Всюди. Всюди їх треба. Але головно в староства: ново-тарґське, чорштинське, лянцкоронське, де пан Нап’єрський людей збирає.

Тих людей треба повчити, де йти та що казати.

— Як дозволиш, полковнику, ми останемося тут кілька тижнів, заки самі рушимо в дорогу.

— Добре.

Коли б ваша милість міг знати ще когось із Великопольщі, то також добре було б там післати.

— Чому? Там також хтось є?

— По йменні Ґжибовський. Він почав роботу в Цюнжі, що є маєтком познанського біскупа. У нього, кажуть, у лісах теж народу багацько. Окопи там висипав і наїздить на шляхетські двори, млини, палить панські маєтки, руйнує та хлопам поліським волю обіцяє.

— Ось воно як! Та ж то тліє не тільки в одному місці!

— Тому його милість пан Виговський і писав, що жар є всюди. Коло Бродів, Цєшанова, Перемишля, Мостів, Белза і в інших околицях кипить і люди купами ходять. Це все наші сторони, тож і не дивниця. Але кажуть, що і під самим Краковом і Замостям також бунти, напади, грабунки. Горять двори. Шляхта втікає до міст, лякаючись своїх власних підданих, аки диких татар. Те саме діється в Познанщині, ба навіть під Ґданськом. Гетьман Хмельницький, його милість, каже всюди людей вишукувати і в різні сторони їх висилати. Пан П’ясецький, що є секретарем у генеральній канцелярії, сам із Криницькою з Криниці одружений, маючи свояків і знайомих коло Нового Сянча, разом із полковником Стасенком, кермує тією роботою. Він то й на нас не забув, ібо його законная і правоправная жона з дому Криницьких і пану Криницькому рідною сестрою доводиться. Так ось і нас, рабів Божих і бурсаків бідних, із нашої колегії витягли, в дорогу висилаючи. Не знаю, чи наша колегія буде ще коли така славна і всему міру знана, як була тоді, когда ми, шляхтичі віри руської і землі галицької, в ній побували, в усякій земній мудрості навчаючись.

— Чи ти не вмовкнеш ніколи, Грицю? — спитав, не втерпівши, Криницький.

— Не штука, Петре, мовчати, коли в голові пустка, аки на пустині. А я реку тобі паки і паки, же в началі бі слово, як каже Святе Письмо...

Може були б вели суперечку довше обидва бурсаки, що вже переодяглися і в ту мить виглядали куди інакше, ніж рано, але до просторої кімнати почали сходитися старшини, то самі, то разом із своїми дружинами.

І так один із перших прийшов сотник Красносельський, досконалий кіннотчик, що в початках повстання формував кінні сотні і тепер ще найбільшу силу добачав у кінноті, нехтуючи іншими родами зброї. Разом із ним прийшли його сотенні старшини, між ними і його сотенний осавул Федір Коробка, людина такої невгамовної відваги, що вона його згодом на чигиринське полковництво винесла, сотенний отаман Матвій Нечай, від свого брата старший, людина тиха й маломовна, його син Данило, молоденький юнак, що тількищо зі школи вийшов і всією душею рвався вступити в сліди свого дядька, За ними появився Степан Байбуза, станиславський сотник, з обличчям молодого вірла, що заєдно за здобиччю полює, з глибокою згоїною на лобі від рани, яку отримав під Збаражем, рятуючи самого Нечая в небезпеці, страшний у наступі і страшний в обороні, той самий, що Мановського вирятував із рук князя Яреми ще в Лубнях і той самий, що під прізвищем Степка вкрився славою, здобуваючи Немирів, Тульчин та багато інших городів. Із ним прийшло багато старшин, бо станиславська сотня була численна, одна з найбільших в полку. Скоро за ним прийшов Гриць Гавратинський, тростянський сотник, незвичайної відваги, мистець до шаблі, чоловік колись дуже багатий, що свої землі розділив між людей. На його маєтки полакомився воєвода Кисіль, шукаючи хитрими ходами королівської ласки й королівського надання. Вслід за ними ввійшов сотник Маковський, завжди розважний, холодний, повільний, зі своєю сотенною старшиною та зі своєю дружиною, що зразу звернула на себе увагу молодих бурсаків.

Була це жінка молода, чорнява, з блискучими, чорними, скісно осадженими очима, чорнобрива, з малими повними устами, що горіли, як маків цвіт, невисока ростом, смуглява.

Кульчицький штовхнув ліктем Криницького.

Цей переступив із ноги на ногу, сягнув рукою до чорного вусика, другу руку спер на свою довгу рапіру й неспокійно розглянувся довкола.

Побачив сотника Пошивайла, що, усміхаючись, саме наближався до них.

— Здорові були, панове бакаляри! Як бачу, панове в новій шкурі — заговорив, стискаючи їм руки та оглядаючи їхні нові шати. — Го! Го! Не пізнав би тепер своїх бурсаків. Куди! Куди!

Кульчицький узяв Пошивайла за лікоть та відповів із сміхом.

— Кажуть, пане сотнику, що не одяг прибирає чоловіка, тільки навпаки: людина дає вартість одягові.

Пошивайло засміявся.

— Простий я козак, панове. Не з колегії. Січ — мати мене життя вчила. І холод, і голод, і всякі недостатки. Але, на мій лад, що є шати? Нічого. Наложиш на свої плечі і думаєш, що ти щось ліпше! Півень, чи з пір’ям, чи без пір’я, — таки півень. А пір’я без півня що? Нічого. Тому то в нас на Січі, братчик не раз одягся, ніби той півень, а потім пішов і скочив у бочівку дьогтю, щоб показати, що він щось є, а не жупан, що на ньому.

Кульчицький хотів щось говорити, але Криницький потягнув Пошивайла за рукав.

— Хто є та чорнявка?

— Де?

— Он там, коло того дебелого козака.

— О! Адже це сотника Маковського дружина. А це й він сам.

— Хто вона? Хіба не з наших?

— Ні. Татарка.

— От красуня. Де він таку знайшов?

— У Білгороді.

— Де?

— В Білгороді, як їздив послом від полковника до білгородського мурзи. Вона якась рідня мурзи.

Криницький знову заколихався на своїх товстих ногах.

Пошивайло глянув на нього й кинув зі сміхом:

— Тільки ти, пане Криницький, не завертай так очей до неї, бо небезпечно!

На те Кульчицький:

— Так собі завжди думаю, Петре, що дурний тебе піп мусів хрестити. За татаркою очима водиш і сопеш, як той ковальський міх, хоч і знаєш, що вона на тебе й не гляне. Ти глянь тільки на полковницю й побачиш, що всі красуні, хоча б і якої вроди, гаснуть при ній, аки воскові свічі при сонці.

— Це правда. Але зведеш ти очі на полковницю?

Га?

— Я не смів би.

— Ні я.

— То не зводіть очей і на оцю татарку, коли вам життя миле, бо сотник Маковський не звик жартувати.

На це Криницький відповів:

— А що ж є ціле життя, як не жарт? Коли не жартуєш, не живеш. Я не боюся жартувати.

І рукою вдарив по тяжкій рапірі.

Пошивайло знову засміявся.

— Ти, пане Криницький, сховай оці жарти. Коли перейдеш лінію, будеш могти жартувати, бо між ляхами там так жартують, але не в нас. Не дай, Боже, якби про це полковник знав!

Обидва бурсаки неспокійно повели поглядом довкруги.

— А якби знав?

— Був такий один, що до цієї самої татарки очима завертав та на лядський лад усякі мадригали плести й гнути починав.

— І що?

— Казав його полковник роздягти й босого, в одній тільки сорочці, по снігу батогами гнати аж за замкову браму. Від того часу в нас уже спокій.

Кульчицький поклав руку на плече Криницького.

— Тому, Петре, ти. й забудь про такі жарти, яко же не личить і не пристоїть шляхтичеві Криницькому, босому, в одній сорочці, під батогами по снігу бігати, тим паче, же фамілія то на Лемківщині добра і на гонор вразлива... О! Нові люди прийшли. Хто вони?

— Той високий, чорний, то Ярема Петрановський, що, хоча молодий, але з відваги знаний.

— А другий? Той старший, пузатий?

— Це старий запорожець, що дванадцять років перебував у бусурменській неволі, але не збусурменився. Він і інших невольників увільнив, судно на морі захопив і цілий та здоровий, із зброєю в руках, на Січ повернувся, за що його у великій пошані тримали.

— Як він зветься?

— Гнат Недоля, ямпільський сотник.

— Він також із дружиною?

— Еге ж. Одружився недавно в Ямполі і, як бачите, очей із неї не зводить. Тамошня міщанка.

— Нічого собі.

— Трохи за огрядна — зауважив Криницький, тайком шукаючи поглядом за татаркою, що саме разом із своїм мужем вела розмову з Нечаєм і Христиною.

Тим часом велика кімната заповнялася щораз більше. Прийшов Зеленський, прийшло з ним багато старшин із м'ястківської сотні, прийшов вільшанський сотник Кравченко із старшинами та їх дружинами. Зароїлося від молоденьких джурів, що звивалися між присутніми, розносячи мед та бакалії. Декуди сивий дим підносився вгору. Розмови ставали голосніші, сміхи щиріші, джурам треба було бігати щораз швидше, щоб то і кубки не були порожні, і збанки повні.

Нечай і Христя ходили від гуртка до гуртка, з кожним говорили, аж дійшли так до місця, де стояли бурсаки.

— Як мед, панове? — спитав Нечай. — Добрий?

— Мед добрий — відповів Кульчицький.

— Мій родич теж любувався в медах — підхопив Криницький — тож і я на тому розуміюся. Не може бути ліпший.

— То ж пийте, панове. Це все ще з льохів пана брацлавського старости, сина пана польового гетьмана. Маємо теж меди з льохів пана Замойського і пана краківського.

— І не забудьте про бакалії та не гордуйте ними

— докинула Христя.

— Я, полковнице...

— Тихо, тихо! — перебив йому Кульчицький.

— Чому тихо? Чи це тільки тобі вільно всілякі нісенітниці плести?

— Тихо, Петре, кажу. Глянь! Бандурист! Співає.

Криницький умовк і поглянув. На стільці біля коминка сидів старий дід, держав у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом:

"Як із Низу, із Дністра тихий вітер повіває, Бог святий знає, Бог святий відає, Що Хмельницький думає - гадає. Тоді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники, Ні джури козацькі, Ні мужі громадські, Що пан гетьман Хмельницький, Батько Зіновій Богдан чигиринський, У городі Чигирині задумав уже й загадав. Дванадцять пар пушок вперед себе одсилає, А ще сам з города Чигирина рушає. За ним козаки йдуть, Яко ярая бджола гудуть! Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної, Той козак кий на плечі забирає, За гетьманом Хмельницьким в охотнеє військо поспішає. От тоді ж то, як до Дністра річки прибував, Під городом Сорокою шанці копав, А ще од своїх рук листи писав, До Василя молдавського посилав. А в листах приписував: “Ей, Василю молдавський, Господарю волоський, Що ти тепер будеш думати - гадати? Чи будеш зо мною биться, Чи мириться? Чи городи свої волоські уступати, Чи червінцями полумиски сповняти Та славної Волощини половину оддавати?.."

Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили, швидко зняв очі з бандуриста і став перебігати поглядом по присутніх. Велика частина з тих, що були в світлиці, чула цю думу вперше, тому й прислухалася пильно до неї, бо похід на Волощину був усе ще найновішою важливішою подією. Нечай і Христя також, видко, чули цю думу раніш, бо тепер, після того, як відійшли від бурсаків, давали пильніше око на гостей і на джурів, ніж на бандуриста. Коли цей покінчив співати, пішов по кімнаті шум та знову знялися голоси, знову заметушилися джури і знову золотий мед став полискувати в чарках до світла воскових свічок.

— Славний дід! — хтось похвалив.

— Не було там козаків із киями. Всі були добре збройні та на конях.

— Не кажи так, бо скрізь знайдеться такий, що проп’є зброю і нічого більше, крім кола, не має.

— В мене в сотні... — почав пузатий Недоля.

Але Кульчицький так і не дізнався, що сталося в ямпільській сотні, бо новий гамір і сміх пішли по світлиці і тільки тоді він зрозумів, у чому справа, коли бандурист ізнову вдарив у струни. Товариство на хвилину втихло. Тоді з-під пальців бандуриста вихопився такий гопак, що всім і очі загоріли, і ноги задрижали.

В мить кілька пар стало до гопака. Молоді козаки й козачки, достойні отаманихи та сотничихи і навіть, як Кульчицький побачив, Нечай із Христею пустилися в танець.

На цей вид захотілося Кульчицькому і собі затанцювати. Обернувся, щоб сказати Петрові, що він іде танцювати, але Петра вже не було коло нього. Похитав Кульчицький головою, глянув ще раз по світлиці та враз побачив при жовтявому світлі свічок Петра, що витанцьовував гопака незгірше від найліпших танцівників Брацлавщини Але коли побачив при ньому татарку, що саме блискала очима на Петра, вся охота до танцю відійшла від нього і він, опершись об одвірок, схрестив руки на грудях і чекав, що то далі буде.

Тим часом нічого не сталося ні йому, ні Петрові. Гопак перейшов. Гості почали розходитися. Бандурист відпочивав, попиваючи мед та балакаючи із старшинами. Петро, немов відроджений і заворожений, прийшов до нього і, за своїм звичаєм, почав переступати з ноги на ногу.

Коли Кульчицький повів поглядом по світлиці, помітив, як Христя сміялася, розповідаючи щось Нечаєві. Татарка, яка стояла при своїм Маковськім, шукала крадькома очима за Криницьким, а Недоля говорив щось сердито до своєї огрядної жінки.

Кульчицький звернувся до товариша:

— І ти не втерпів таки?

— Як же можна було втерпіти, Грицю?

— А як тобі Маковський вуха обітне, втерпиш?

— Не обітне! — відповів Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Або полковник звелить босого по снігу гнати, як тамтого.

— За нею побіг би я босий по снігу, Грицю.

— Ба! За нею!.. Але полковник не до неї тебе гнати звелить! Зрозумій це!

— Чого ти хочеш, Грицю? Чого ти до мене причепився? Га? Сам ти за полковницею очима гониш, літаєш. Може: ні?

— Чи ти здурів, Петре? Мовчи, коли тобі життя миле!.. Так, я дивлюся за нею, але й за полковником. Прекрасні люди! Петре, бачив ти коли таких? І дивися, ні дрібки гордости в них нема. З усіма такі самі. З простим козаком так само балакають, як із старшинами, для всіх привітні і видко, що...

Кульчицький перервав, наче надумувався.

— І видко, що що?

— Що щастя в серцях носять, Петре, — додав якось урочисто. — Не бачиш цього?

Петро підвів голову та глянув на Нечая й Христину, що, сміючись, говорили з гістьми. Хотів щось сказати і вже відкрив уста. Але заки встиг сказати, на залі наче щось сталося. Немов якась тінь перелетіла, як це буває тоді, коли хмара сонце заступить. Криницький розглянувся та побачив, що у відкритих дверях стояв козак, увесь снігом притрушений, із куснями льоду на обвислих вусах та бровах. Срібний панцер блиснув із-під чорної кереї, коли козак сягнув по шапку, щоб зняти її. Коли зняв і стріпнув із неї сніг, на залі втишилося так, ніби всі нараз заніміли.

Нечай підійшов до нового приходня. Цей швидко почав говорити. Петро побачив, як хмари насунулися на чоло Нечая.

— Панове товариство! Це Іван Соколенко, значковий товариш краснянської сотні. Новини від сотника Шпаченка! Польські війська під паном Калиновським рушили з-під Кам’янця Подільського, зайнявши Бар і Ялтушків. Деякі частини стоять у Матвійкові. Матвійківська Слобода спалена, людність упень вирубана.

Заля мовчала, хоча Нечай перестав говорити. Кіптіли жовті свічки. В куті десь джура пустив на долівку глиняний збанок і кожний почув, як він розбився на дрібні кусні.

Цей звук немов розбудив присутніх. Почулися голоси з усіх боків, потріскування шаблями, грізні вигуки.

— Хочуть війни!

— То будуть її мати!

— Здусимо їх там під Баром, що дихнути не зможуть!

— Не даймо ляхам знущатися над хрищеним народом!

— На погибіль ляхам!

Кульчицький нахилився до Петра:

— Це вже війна! Це вона кігті висуває, за кров’ю шукає. І смерть, і голод, і біль, і пошесть підуть ізнову від села до села, від міста до міста, від краю до краю свою данину збирати. Це вже війна, Петре. Гряде нова туча.

На постою

Лавка була тверда. Мішок із сіном зісунувся, і твердо було, і бік болів. Кульчицький збудився та розплющив очі. Крізь малу шибку впадало до кімнати бліде світло світанку. На грубі, під широким окопом, горів слабкий вогонь. Господиня раз-у-раз підсилювала його, підсуваючи свіжу солому під глечик, що стояв на залізному триніжку. Господаря в кімнаті вже не було.

На широкому ліжку, де ночували господарі, рачкувала мала дитина, що ще не вміла ходити.

Кульчицький примкнув очі, випростався, але лежати було вже невигідно, тому знову відкрив очі і знову поглянув на кімнату.

Лежав на лаві, що була між скринею і стіною, де було віконце. Біля скрині стояв ткацький варстат, що займав більшу частину кімнати. За варстатом було ліжко господарів, де саме почала плакати дитина, шукаючи очима за мамою. За ліжком на печі було видно в сумерку двоє старших дітей господарів, із яких одне саме пробудилося й сиділо на печі, підібгавши під себе ноги та протираючи заспані очі. Коло дверей стояв яскраво розмальований мисник. Долівка була з добре товченої і колись чисто вимазаної глини, тепер скрізь прикритої соломою. Біля печі коло господині стояло й лежало кілька ягнят, які господар брав на ніч до хати, бо морози були люті. Коло печі на соломі лежала кітка з малими котенятами, що приссались до мами, як п'явки до тіла. Кітка також водила очима за господинею, видко, чекаючи на сніданок.

Кульчицький підніс голову та глянув на лаву, де звечора зробив собі лігво Криницький. Але місце було порожнє, тільки мішок із сіном, який Криницький простелив собі так само, як він, лежав іще там.

Кульчицький протер очі, сів, спустив ноги на землю і також глянув на господиню.

— О, і ти вже пробудивсь, козаче? Не холодно було спати? — спитала вона.

— На добридень вам, пані-матко! — відповів Кульчицький. — Ні, не холодно. Спасибі.

— Так іди, козаче, промий обличчя, змов “Отче наш”, бо молоко зараз кипітиме.

Кульчицький завагався.

— А де він? — указав рукою на місце, де спав Криницький. — Коли він устав?

— Хіба дуже рано, бо його вже в хаті не було, як ми пробудилися.

— Ось воно як! — промовив Кульчицький, і наче хмара перелетіла через його обличчя. Але не сказав нічого більше, загорнув старанно ноги в онучі, натягнув нові чоботи, що то їх дістав у Брацлаві, взяв чистий рушник і глиняну миску, яку подала йому господиня, та вийшов, щоб умитися.

В повітці порався господар. Через стіну було чути, як у кінських зубах хрустіло сіно. Кури, випущені надвір, бігали охоче та з гамором по снігу. Корова, якої телятко забрали до хати, рикала, шукаючи за ним.

Сніг був глибокий, твердий від морозу, а довкола криниці грубо замерз лід, так, що тяжко було до неї доступити.

Криницького не було видно ніде.

Кульчицький поклав рушник і миску на сніг, а сам пошукав за господарем, що перейшов до хліва, щоб дати їсти безрогам.

— Добридень тобі, козаче! — всміхнувся, сивавий дядько до Кульчицького.

— Добридень вам, дядьку! Як дасте сокиру, то вичищу вам біля колодязя, бо там годі й доступити.

— Сокира он там за дверима. Я вже вчора прорубував, так через ніч лід знову замерз.

— Не бачили мого товариша? — спитав Кульчицький, беручи сокиру.

Дядько засміявся.

— Він либонь і зовсім у нас не ночував. Дивно тільки, що я нічого не чув, як він виходив.

Кульчицький хитнув головою, не відповідаючи.

— Я вже ваші коні напоїв і сіна їм підкинув.

— Спасибі, дядьку. Де то він міг піти?

— Він?

— Егеж.

— Хіба я можу знати? Дівчат тут усюди чимало, а він парень хоч куди. Видно, котрась успіла вже кивнути пальцем на нього. Служби він не мав уночі?

— Ні.

— Гм!.. Ось парень! — І дядько й собі похитав головою з признанням.

Але коли Кульчицький уже вмився, змовив “Отче наш” та добре скрученим віхтем соломи витер обидва коні, які їм дарував Нечай, на подвір'ї появився Криницький. Йдучи помалу, всміхався до своїх власних, здається, думок. Як побачив Кульчицького, збентежився, задержався і став переступати з ноги на ногу. Накінець із невинною усмішкою глянув на Кульчицького.

— Ти куди бродиш ніччю, Петре?

— Гаряче було в хаті звечора. Не міг спати.

— Ти дурисвіте якийсь! Хочеш у халепу попасти?

— Та знаєш, що я не з боязких.

Але Кульчицький був над міру сердитий, щоб на тому перестати.

— Ти думаєш, що я буду ходити коло твого коня, як який джура?

— В полуднє я твого опораю: і напою, і нагодую, і вичищу — казав покірно Криницький. — А тепер тихо будь!

— Певно! Тихо будь!

— Грицю! Що за красуня! Я за нею і в вогонь і воду!..

— І в гречку! — додав Кульчицький, подобрівши.

— І в гречку — повторив поважно Криницький.

— Ех ти, бабію!

— Ти ще не снідав, Грицю?

— Ще ні.

— Зажди. Я помиюся й підемо разом. — Узяв миску від Кульчицького, зачерпнув води, скинув вовняну свитку, скинув сорочку, вмився біля криниці з таким шумом, порсканням і розголосом при цьому, наче хто ціле стадо коней загнав до води. Після того витер живо рушником на широких грудях і на плечах червону шкуру, під якою напинались могутні м’язи, вигиналися й бігали, як збуджена зі сну гадюка. Цокаючи з холоду зубами, став натягати сорочку.

На порозі хати появилася господиня й покликала до сніданку. Але ще не здужали обидва впоратися з великими куснями хліба та з молоком, як у двері увійшов козак від сотника Пошивайла.

— Сотник звелів позвати вас до себе.

Бурсаки переглянулися. В очах Кульчицького був неспокій. Очі Криницького не говорили нічого. Припоясали пояси, взяли зброю, вклонилися хазяйці та вийшли.

— Петре, де ти був уночі? — спитав неспокійно Кульчицький, коли вийшли на вулицю.

— Не бійся, Грицю. Сотник не взнає.

— Я знаю, що вона тут у Михайлівці, бо сотня Маковського прийшла сюди зараз за нами.

— Хто?

— Татарка. Хто ж?

Петро не відповідав.

— Дивись, Петре — почав знову Кульчицький. — Через твої дурощі й амори ми можемо обидва гірко відпокутувати, бо, як бачу, тут люди жартів не знають.

— От, замовчи вже краще! — розсердився Криницький.

Але Кульчицький не мовчав.

— Боже! Боже! Стільки сіл довкола і стільки сотень тут усюди! Чи мусіли ми потрапити там, де Маковський? Та то ще нічого не було б, коли б тобі так вуха відтяли, живим пускаючи, бо на це ти заслужив давно! Але вони можуть нас обох затримати, замкнути нам нашу дальшу дорогу. Чи ти це розумієш? Що тоді гетьман сказав би? Сам подумай!

Криницький не відзивався.

— Бачив тебе хто?

— Ніхто.

— Правду кажеш?

— Правду.

— Маковський де був?

— У полковника.

— Де?

— В Шаргороді. Там же полковник тепер.

— Чого там їздив?

— Був на полковій нараді.

— Коли повернувся?

— Ще його не було, як я відійшов.

— Не дізнається.

— Чого ти, Грицю, до мене причепився? Про що має дізнатися?

— Що ти був у татарки.

— Хто це тобі сказав?

— Сам же ти тількищо сказав! Ти шалапуте-баламуте несовістний!

— А хто ж йому скаже?

— Чи ти, Петре, певний, що тебе ніхто не бачив?

— Певний.

— Так дивись — повторив Кульчицький. — Жаль було би мені твоїх вух, але моїх іще більше, бо вони більшу мають вартість, яко же мої є... Одне мене, Петре, дивує, що твоя персона й твоя фізіономія дозволяють їй на тебе глянути!

— Дякую, Грицю.

— Нема за що. То коли, кажеш, була полкова нарада?

— Вчора ввечорі почалася.

— В Шаргороді?

— Так.

— Думаю, що сотник Пошивайло нам скаже. Він саме повернувся, як я переходив попри його квартиру.

— Видно щось важне для нас має, коли нас зараз до себе покликав. Ходімо! Щоб тільки не біда яка!

У сотника Пошивайла застали чисто виметену світлицю з яскраво вимальованою піччю. Горів вогонь у печі. При столі сидів Пошивайло разом із сотенним осавулом Яременком і сотенним писарем Давидовичем, що походив із знаної в околиці міщанської купецької родини в Барі. Заїдали хліб, попивали молоком.

Коли Пошивайло побачив бурсаків, блиснув білими зубами, відсунувся трохи далі в кут, зробив місце на лаві й відізвався:

— Сідайте, панове, та хлібом-сіллю не гордіте!

Кульчицькому легше стало на серці, коли почув увічливий голос сотника, відідхнув глибоко та, споглядаючи на Петра, який ніби й до нічого не почувався, сів біля Пошивайла. Чекав, що цей скаже.

Пошивайло не дав довго на себе ждати.

— Я післав по вас, панове, щоб передати вам, що полковник звелів вам сказати. Отож у Брацлаві ще він обіцяв вам підібрати людей для вашої роботи. Але тепер, як знаєте, ляхи підсунулися під наші сотні і скрізь по селах грабують, людей невинних кривдять. Ми не знаємо ні дня, ні години, ні місця, коли й де вони вдарять. Тому то полковник і часу тепер не буде мати, щоб людей підібрати та їх підучити. Коли хочете ждати, то ждіть, коли ж ні, то він не проти того, щоб ви зразу рушили самі в дорогу.

Голос забрав Криницький, на велике здивування Кульчицького.

— А може ми так могли б залишитися в охочекомонній сотні, сотнику? Вам шабель потрібно, а наші шаблі гострі і не найгірші.

І захитався на лаві, немов переступаючи з ноги на ногу.

Кульчицький аж губи відчинив, слухаючи цих слів.

— “Ах, ти баламуте несовісний!” — повторяв у своїх думках.

Але Пошивайло похитав головою.

— Вас сам гетьман на інше діло вибрав, тож він не погладив би нас по головці, коли б ви ось тут на довший час застрягли. Ні, вам треба туди, куди гетьман звелів. Тільки людей можете собі підшукати самі, не чекаючи на полковника. Всюди тут тепер люду багато: у Михайлівці маєте дві сотні, в Мурахві стоять три, три в Шаргороді, три в Красному. Та ще мають нові сотні прийти. Адже майже кожне село тут військом тепер обсаджене. Людей є з кого вибрати.

— Що полковник задумує робити, стягаючи ось так сотні? — спитав Кульчицький.

Пошивайло бистро поглянув на Кульчицького, потім перевів погляд на Криницького, похилив голову, подумав хвилину і відповів:

— Полковник має велике довір’я до вас, мабуть тому, що сам був бурсаком. Так ось, панове, ви знаєте, що ми кожної хвилини можемо сподіватися ляхів. Коли ж ми не можемо на них вдарити, то треба бодай дати їм таку відсіч, щоб попам’ятали.

— А чому не вдарить на них?

— Гетьман?

— Не хоче, щоб називалось, що ми розпочали війну.

— Ось як! — кликнув Криницький.

— Значить — говорив Кульчицький — ми мусимо чекати на них, аки та курка з курчатами на яструба, що може впасти на неї, коли тільки захоче.

— Так виходить.

— Я цього ніяк не можу зрозуміти — вдарився по чолі Криницький.

— Не токмо цього, Петре, не токмо.

— Грицю!

— І по голові не бийся, албовем можеш легко втратити і ті mentis останки, що ще якимось чудом залишились і які тобі в настоящеє врем’я, як сам ти це гаразд знаєш, конечні є.

Козаки зайшлися грімким сміхом, а Пошивайло заговорив:

— Вірте мені, панове, що я з душі-серця прийняв би вас у мою сотню, бо з вас славні парні, і справді дуже жалую, що вас мати не можу.

— Дякую тобі, пане сотнику. — Кульчицький підвівся і вклонився Пошивайлові.

— Заходить пущення. Хотів би я, щоб ми зійшлися всі разом і погуторили, але не знаю, чи хтонебудь буде мати охоту на гутірку.

— Чому?

— Не чули? Полковниця захворіла. Виїхала колись то разом із полковником уранці з Брацлава, але вже сполудня треба було її саньми назад відіслати в Брацлав.

— Що сталося?

— Не знаю. Климовський був із нею. Полковник, як ніч, темний. Але нічого не говорить. Ось і кожний тепер жде на вістки з Брацлава і не має охоти на ніякі розваги. Ви знаєте, панове, чим для нас наша полковниця, і як кожний із нас її в серці носить.

Як поверталися бурсаки на квартиру, Кульчицький не відізвався ні словом. З обличчя Криницького щезла усмішка, яка говорила, що він такий задоволений із життя та з себе.

Воєнний посів

Ввесь четвер зійшов Нечаєві на роботі.

Ще перед обідом наспіла сюди, до Шаргороду, яланецька сотня із своїм сотником, попом Іваном на чолі, що то скинув у перших днях повстання попівську рясу та перемінив її на чорний жупан.

Коли перед трьома роками ціла країна горіла живим вогнем повстання і польські пани разом із князем Вишневецьким не могли цього вогню вгасити, хоч як не жаліли людської крови, його жінка й діти попали в руки княжих наємців.

У хвилині, коли він знайшов своїх найближчих, вони вже були поза межами болю й терпіння. Три малі могилки виросли на місцевому кладовищі і в більшу з них, разом із вірною дружиною, закопав піп Іван і свою попівську рясу. З того часу ніхто не бачив усмішки на устах яланецького сотника, Попа Івана. Ніхто не назвав його його власним назвищем. Для кожного він був Піп Іван, сотник найдальше від полку віддаленої сотні, правда, не найчисленнішої, але засобленої найкращими кіньми, добре озброєної, готової на кожний кивок свого сотника, грізної в бою та жорстокої понад усяку міру для переможеного.

Сотня відбула похід із-під Бердаші, майже не відпочиваючи, тож Нечай відіслав її разом із її понурим сотником до поблизької Дерев`янки, щоб могла дати коням відпочинок, і казав Попові Іванові ставитись до себе наступного дня по нові прикази.

Сотня відійшла на визначені квартири так тихо, справно, як і заїхала до Шаргороду. Без жартів, без сміхів, без козацьких вигуків, без залицяння до цікавих дівчат, без бубнів і бандур, наче не тільки сотник, але й усі козаки в сотні поховали свою радість та свої сміхи десь там у малих могилках на далеких, по широкому краю розкинених кладовищах.

— Страх, що за люди! — зауважив Байбуза, коли сотня відходила до Дерев’янки.

— Ніби на похорон прийшли, не на війну, — додав Житкевич. — Я не хотів би...

— Але все ж таки, це одна з найліпших сотень у полку! — перервав Нечай. — А бачили ви Попа Івана в бою?

— Я бачив — говорив Байбуза. — Йде, наче пяний, не дбалий ні на шаблі, ні на кулі, ніби справді нарошне кидається так у вогонь, шукаючи смерти.

— Під Збаражем, як його сотня йшла на польські окопи — відізвався Гавратинський — то від стрільного диму світу не було видно. Люди бігли, крилися, хилилися, падали, зривалися, знову падали, заслонювались від ворожих куль, чим хто міг, тільки він ішов прямо, поволі, твердо, не звертаючи уваги на той град олива й заліза, що літав довкола нього — і що, панове, скажете? ні одна куля його не зачепила. Дійшов до шанця з останками своїх людей — самі знаєте, скільки там упало —та вирубав нещадно всіх, хто ще дихав там, нікого живим не залишаючи.

— Так, так — погодився Нечай, бо пригадав собі, як то іншим разом, заки ще загнали поляків у Збараж, він сам вислав Попа Івана на роз'їзд і наказав йому поняти язика та якнайшвидше привезти певні вісті про польське військо.

Сподівався вістей на найближчий ранок, але минув один день і другий, і ні Попа Івана, ні вістки не було. Тільки після двох днів повернулася сотня назад до полку з вісткою, що поляки уступають за Збараж.

— Звідки ці вістки? — запитав тоді Нечай Попа Івана.

— Ми захопили цілу корогву полковника Фірлея.

— О! То маєш полонеників! Гаразд! Давай їх!

Одначе полонеників не було. Куди сотня Попа Івана перейшла, там залишала тільки трупи.

Від тієї пори Нечай держав сотню при собі, як одну з найстрашніших у бою, але на роз'їзди її більше не посилав, знаючи безкраю та безоглядну жорстокість Попа Івана.

Йдучи за своїми думками, звернувся до Кривенка:

— Завтра вранці, як коні відпічнуть, відішлемо їх у Красне.

Кривенко почухався в потилицю.

— Тільки де ми їх там примістимо всіх, полковнику?

— Яланецька сотня Попа Івана стане в самому Красному, інші сотні розмістимо в поблизьких селах. Кінні частини брацлавської сотні нехай залишаться в Швачівці покищо.

Справа розміщення прибуваючих сотень не була така легка, бо зима, хоча минула вже її половина, була дуже гостра. Тріскучі морози не дозволяли стати десь оборонним обозом і так чекати на польський наступ. І люди, і коні мусіли мати тепер будь-який дах над головою і це утрудняло положення невимовно, бо оборонна спроможність розкватированих по хатах сотень ставала куди менша, ніж у таборах.

Нечай, не маючи можливости скупчити увесь полк в одному місці, рішив роздробити й розкласти сили в трьох місцях, а саме у Краснім, у Шаргороді та в Мурахві так, щоб на випадок польського наступу кожна частина могла дістати скору поміч від інших частин.

У Шаргороді вже було кілька сотень, Красне аж кишіло від козаків, тільки у Мурахві не було військових частин, бо сотні, які досі стояли там, відійшли на приказ Нечая на Красне ще з раннього ранку.

Після обіду приїхав посланець із листом від Климовського. Повідомляв Климовський, що Христі стало трохи легше, що вона вже хотіла підводитися з ліжка, на що ні її мати, ні він не згодилися. Сьогодні — писав дальше — пробувала їсти, тому нехай Данило не турбується, бо вона швидко повернеться до здоров’я і до нього.

Жаль і смуток вдерлися в душу молодого полковника. Коли в понеділок виїхали з Брацлава і минули Жабокрич у дорозі на Шаргород, Христя стала скаржитися на гострий біль у спині, стала нагло слабнути, так, що треба було зняти її з коня, покласти на сани і відправити у Брацлав. Поїхав тоді Нечай у Шаргород, але його думки, його серце і душа лишилися там, у Брацлаві, і незнаний страх його мучив. Спокою не мав, і місця знайти собі не міг і образ Христі заєдно був перед очима. Думав: завтра залишу Кривенка, а сам на розставлених конях скочу у Брацлав, щоб поглянути на неї. Але приходило “завтра” й минало, а їзду треба було відкласти, бо на неї не було часу. І сьогодні ввесь день суматоха й робота. Нові люди раз-у-раз приходять. Тисячі справ, як от розміщення сотень, уладження оборонної сіті, висилка роз’їздів, застав, пекуча потреба постачання, перебирання спадщини по померлих і в останніх днях нова, досі нікому незнана пошесть серед козаків — вимагали його уваги, його вирішення.

Тільки, коли відправив уже русавську сотню, яка з гуком, співом і звуками труб та литаврів прибула в саме полуднє, і коли знайшовся сам на своїй квартирі, мав змогу ще раз прочитати листа від Климовського. Великий неспокій мучив його. Відчув, що не всидить у кімнаті. Покликав Дрозда.

— Дрозде! — сказав, коли цей появився — Коні! Поїдемо!

Коні були готові, під сідлом, як завжди. То ж лише закинув жупан, лисами підбитий, поклав шапку на голову, припняв шаблю і вийшов.

Дрозд уже ждав із кіньми.

Виїхали за Шаргород. Минули свіжо висипані міські вали, яр, за яром багате передмістя, що славилось на всю околицю виробом добірних ковбас та через те отримало назву “Ковбасної”, і полями, полями пошуміли в напрямі Мурахви. Буйні, вистоялі коні рвались, аж вітер свистав попри вуха, наче в бурю, що зимою по полях гуляє. Груди снігу вилітали градом із-під кінських копит. Дрозд, хоча також любив гостру їзду, дивувався, чого це його полковник так спішить, не дбаючи про коні, з яких біла піна почала спадати клаптями, мов долоні, великими. Не знав, що діється в душі Нечая. Не знав, що це неспокій, який вдерся в його душу, що це гострий біль, що це тривога за Христю, яка також і в його. Дрозда, душі мала своє місце, женуть його щораз швидше, щораз швидше.

Горбки чергувалися з долинками. В’їхали в дубовий ліс, минули самітну лісову хатину, тиху, мабуть пусту, потім знову горбки і врешті, як западав уже вечір, за останнім горбом увірвалося хвилясте поле і появився яр, на дні якого тісно й тихо лежала Мурахва, яку Нечай хотів оглянути, заки ще післав би туди нові сотні.

Звільнили коні в бігу, й почали з'їжджати вниз до містечка тією самою крутою дорогою, якою їхали колись, три роки тому, попри ті ж самі мури старовинного манастиря, що тепер лежав у руїні, розбитий німцями князя Вишневецького.

Крутими вуличками повернули далі, аж ген, де колись стояла господа жида Шльоми. Давні образи й дивні переживання виринули перед очима так ясно й виразно, наче все те відбувалося не перед трьома роками, а тільки вчора.

Колишня господа наче змаліла. Одна стіна круто похилилася й була підперта здоровими дрючками. Здавалося, що бурі, які прошуміли й перевалилися понад Україною в останні роки, намагались повалити її. Подвір’я світило якось пусткою; недоставало, видно якогось господарського будинку. В іншому будинку, позбавленому стіни, залишилися тільки стовпи та подертий дах. Долиною гуляв у ньому вітер, як по вільному степу.

Пусткою віяло з кожного місця.

Нечай затримав коня, зіскочив із нього, поклепав по спіненій золотій шиї, віддав поводи Дроздові та без слова ввійшов до господи.

Темно тут було, як тоді, коли тут був колись. У комині тлів слабкий вогонь. Десь, укритий за піччю, гомонів цвіркун. Шинквасу не було. Замість нього стояли два, чи три столи й лавки, але пусто було й тихо, як на подвір’ї.

Нечаєві, що в останніх роках звик до великої кількости людей, до гомону й руху, все це видавалось, немов мертве, немов з іншого світу.

Кинув погляд на всі боки, і коли не зауважив нічого, сів на лаві і спер голову на долоні. Минулість сплелася з сьогочасним днем. Пересувались образи перед очима, раз блідли, раз виринали гостріше й ясніше, набираючи барв і світла.

Тільки три роки минули від пори, коли тут був у перше. — Мій Боже — подумав. — Скільки то річей змінилося, скільки подій перекотилося! І слава прийшла, і значення, і влада, і любов. Чи можна було більше осягнути за той час?

— Боже! Мій Боже — повторяв Нечай, чуючи, що тягар важкий, наче жорновий камінь, звалився на його душу. — Боже, будь милостив для мене! Боже, змилосердися, дай їй здоров’я.

Цвіркун утих. Заскрипіли двері. Думав, що це Дрозд, і підняв голову. Але перед собою побачив дівча, може п’ятнадцятилітнє, у грубій вовняній спідничці та в короткій овечій кожушині. Русява коса спливала по кожушині й виглядала, як її частина. Сині очі щось йому говорили, чого він ніяк не міг зрозуміти, ні відгадати.

Дівчина мовчала, глядячи йому просто в очі.

— Ти хто? — спитав під кінець.

Довго не відповідала, тільки дивилася на нього. Уста її тремтіли, чи з холоду, чи із зворушення, чи з жаху. Нараз, на своє велике здивування, Нечай побачив, як на долішній її повіці зависла сльоза, виповнилась у велику каплину та почала поволі спливати по блідому, безкровному обличчі.

— Хто ти? — повторив удруге, відчуваючи одночас, що для неї це питання — болюче.

Дівчина сягнула рукою за шию, відхилила край кожушини й узяла в руки золотий дукач, що висів у неї на шиї.

— Настя! — промовила й показала золоту монету.

— Ввесь час я оцей дарунок ношу... Як святий хрестик.

— Настя... Нечай пригадав собі. Ота Настя, що колись від засідки його врятувала!.. Настя!.. Спогади поплили хвилями, мов ті води, коли гаті не стане.

Глянув на неї знову.

Виросла. Не дивниця, що не впізнав. Тільки відки цей вираз застиглого болю на її обличчі, цей жах, прихований в очах? Відки це?

— Ти сама тут? — запитав.

Мовчки заперечила головою.

— Де твої батьки?

— Нема. Ляхи вбили.

— Батька?

— І батька і маму і дві сестри, Я сама.

— А де Шльома?

— Також козаки?

— Ні! Ляхи. Тоді коли й моїх побили.

— Шльомко мав сина, що помагав йому. Що з ним?

— Вбитий разом із батьком.

— Він мав і малі діти. Також пішли?

Настя заперечила й оглянулася. Нечай повів очима вслід за її поглядом і побачив малу дівчинку, може шестилітню, може семилітню, з яскравою хустиною на голові, з-під якої висувались жмути чорного, наче ніч, волосся.

Підійшов до неї.

Вона зняла на нього великі, чорні, до смерти перелякані очі молодої серни, але не пробувала втікати.

Щось заголосило в тій хвилині в душі козака, щось зойкнуло розпачливо, неначе струна, яка раптом увірветься в час гри.

Нечай прикляк коло малого дівчати і поклав руку на її голову.

Почув голос Насті.

— Не бійся, Рухле. Це свій. Це опікун.

Твердому Нечаеві, що бачив усяке горе, що бачив, як кров текла річками, як трупи стосами валялись, сльоза закрутилася в очах. Немов якась невидима рука вхопила його несподівано за горло та почала стискати до болю, до втрати віддиху.

Не сказав нічого. Підвівся на ввесь свій високий ріст. Сягнув рукою за пояс, добув із нього два повні гаманці та подав один Насті.

— Насте! Оце твоє придане, як виходитимеш заміж.

Потім подав другий.

— А це для неї та для інших, якщо є з нею.

І вийшов на подвіря, не кажучи нічого більше, бо чув, що тяжко дуже добути слово.

Не кряч!

У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу.

Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових.

І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини.

Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках.

Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького.

Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко.

Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна.

Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи.

Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою.

— Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки...

— Ти знову до мене причепився? — сердито перебив Криницький.

— А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти?

— Бо ніхто її так не любить, як я.

— Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris.

— Тихо будь, Грицю!

— Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти?

— Замовчи вже раз.

— І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав.

— Тихо будь!...

— Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко.

— Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане.

Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками.

— Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять?

— Десять — відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку.

В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати?

— Скільки?

— Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить.

— Гм... А маєш її?

— Що?

— Ту горілку.

— Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав?

— Скільки?

— Вгадай.

— Скільки то є восьмачка?

— Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка?

— А ти хіба знаєш?

— Стільки, що люблинський корець.

— О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів.

— То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай?

— Не знаю.

— Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив?

— Грицю!... Відки я маю знати?

— Відки ти маєш знати? Та це ж так само твоє діло, як моє. Від сьогодні ти на закупи ходитимеш, не я. Скрізь по-дорозі ти міг дістати сім яєць за гроша, або й вісім, як молодиця була привітна і на ласки чула, а тут? — Кульчицький махнув рукою. — Одне тільки добре, що тобі з твоєю зіло возлюбленною татаркою разлученіє сотвориша, і я не потребую тривожитися батогами для тебе.

Але, на превелику досаду Кульчицького, сотня Маковського надійшла в Красне в суботу ще до обіду і в міру того, як усмішка вдоволення розхиляла уста Криницького під малим чорним вусиком, Кульчицький насуплювався щораз більше і виливав свій поганий настрій та свій гнів при кожній нагоді.

Вже її якась нечиста сила знову привела. Але чи ти знаєш, Петре, через кого то Господь Бог вигнав прародителей наших із раю? Через Єву, поневаж тая невіста, ужем із розуму зведена, раба Божого Адама на іскушеніє привела, також його розуму позбавляючи. Це не значить, що вона, твоя татарка, тільки тепер тебе з розуму звела, бо ти його ніколи не мав. Але давніше хоча мене слухав, розуміючи, що я не в тім’я битий і по розум ніколи до крамниці ходити не потребував. Тепер то й те вже пропало, відколи ти її знову близько занюхав.

— Грицю!

— Може не так? Як той гребенастий півень бундючишся, чепуришся, ногами дрібочеш! Шкода вже й говорити до тебе.

— То й не говори!

— Тоді хто буде? Полковник?

— Нехай і він.

— По своєму?

— Як то?

— Батогами?

— Що ти завжди з якимись батогами?

— Коли не полковник, то сотник Маковський.

— Я його не боюся — відповів живо Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Ти не дуже то побрязкуй шаблею, бо знаєш добре, що він тобі не ставиться.

— Ов!

— Коли й ставиться, в що я не вірю, може вийти тільки те, що або він тебе покладе і нестане більше Петра з Криниці Криницького, або не покладе і тоді, Петре, батоги певні! Невже ти не знаєш, що полковник тепер на ніякі такі жарти та забави не дозволить? Чи ти не бачиш, що твориться? Чи не розумієш, що мусить діятися в душі полковника? Адже ти прекрасно повинен це розуміти, що небезпека тепер така велика, як ніколи не була!

— А де ж є війна без небезпеки?

— Думаєш, що ти щось мудре сказав, Петре? Перша річ: війни ще нема. Запам’ятай собі це! Війни немає і війни ми не почнемо.

— Коли війни нема, то нема й небезпеки.

—І як говорити з тобою, коли голова в тебе, мов камінь, тверда? Зрозумій, що я кажу. Війни сьогодні нема, але кожний із нас певний, що ляхи її почнуть, зненацька нападаючи. Коли не сьогодні, то завтра, за тиждень, хто знає? Адже все коронне військо присунулось сюди, до нас! По що? Щоб нам щоранку добридень сказати?...

— Полковник...

— Полковник — перервав Петрові Кульчицький — почуває себе так, як той силач, що йому ланцюгами руки скують і собак на нього напускають. Роздусив би все на порох, розігнав би, наче зайців, якби руки вільні. Але що може зробити, коли руки сковані? Це не легко, Петре, воювати й боронитись, так, щоб супротивника не вдарити. Е!... Коли б ми могли вдарити! Ми обставили б коронне військо так, як було під Кам’янцем. Ти хіба чув про це? Ми спутали б обмотали б їх так, як тією сіттю, що нею у ваших околицях диків ловлять, ловами забавляючись. І ляхи це знають! Учора була корогва П’ясочинського вже в Станиславчику і в тому самому часі Корицький, той самий, що попав був восени в руки Пошивайла, був у Браїлові. Порохом пахне, Петре, круки збираються на жирування, вовки в тічки громадяться, і знаєш що?

Кульчицький подумав, глянув на Петра й докінчив:

— І будуть мати бенкет, якого давно не мали...

Петро зняв шапку, перехрестився, наклав шапку

знову, нахмарився й кинув:

— Не кряч!

— Чую це, Петре.

— Чому полковник нічого не робить?

— Як нічого не робить? Ти сліпий? Не бачиш, що він увесь полк на ноги поставив, сотні — і які сотні! — приходять і приходять, міста укріплені, зброєю опоряджені й забезпечені, воєнна готовість скрізь, лад усюди, по всіх шляхах і селах сильні застави, військо готове на кожний його кивок. Що ж більше може Нечай зробити?

— А Станиславчик? А Браїлів?

— Вони надто близько лінії, тому він не хотів їх боронити, щоб не стягнути на себе закиду, що він розпочав війну. Це все вияснив мені Пошивайло, людина великої відваги і бистрого розуму. Він вияснив мені також, чому Нечай збирає військо, а ляхів займати не береться. Говорив мені також, що діялося на останній полковій нараді, скільки там було крику й побрязкування шаблями.

— Проти нього?

— Куди там проти нього? На те, що гетьман йому так руки спутав. А тепер не бачиш? Він є скрізь. Часом здається, що ця людина не їсть, ані не спить, або ще якогось двійника має. Кажуть, що бачили не раз його в двох, чи більше місцях у тому самому часі. І дивись: до Брацлава не їздив і своєї полковниці не бачив, хоч вона ще недужа.

— Як із нею?

— Кажуть легше. Вже ходить і рветься їхати до полковника, але Климовський не хоче пустити.

— Хто є той Климовський?

— Бувший медикус падуанської та ще якоїсь там універсітатіс. Розумна людина, не те, що ти.

— Дякую.

— Нема за що, Петре. Правдою, як то кажуть, увесь світ перейдеш і приятеля надбаєш, тому я тобі правду кажу і ти мене за приятеля маєш, хоч нераз може ця правда й гірка. Але воно гарно, що ти на політиці розумієшся і подякувати знаєш.

— Слухай, Грицю...

— Але здається, це не твоя заслуга, тільки твого родича, якому довелося багато березової каші для тебе вжити, щоб політичности тебе навчити при тупій кондиції розуму твого. Але хтось там іде... Бачиш?

— Хто?

— Не знаєш? Це ж отаман Чорній із нашої охочекомонної сотні. Чого ж то він так поспішає?... Гей! Добридень, пане отамане! Куди так спішно?

Чорній, не задержуючись, відповів:

— До сотника. Наша сотня вирушає зараз.

— Куди?

— До Гришівець.

— Це далеко?

— Більше, як пів милі.

Уста Криницького скривились, як добре натягнений татарський лук. Перевів рукою по очах і запитався, йдучи за Чорнієм:

— Тільки наша сотня?

— До Грищівець тільки ми, але вільшанецька сотня з сотником Маковським іде до Іванковець, чечельницька сотня буде в Кобилецьку, інші сотні по інших поблизьких селах.

— Ось тобі й на! — кликнув Кульчицький, споглядаючи на Криницького.

Чорній говорив дальше:

— Станиславчик уже в польських руках. Утікачі звідтам, а також із Тарасівки й Жмеринки кажуть, що ляхи вспіли там уже поставити палі на ринку з настромленими на них людьми. Люди втікають, куди очі несуть! Зайшли на квартиру сотника Пошивайла. Побачили, що чутка про виїзд пішла вже по сотні, бо люди метушилися, збирали свої речі, виводили коні, накладали сідла. Пошивайло видав накази. Коли побачив бурсаків, дав їм знак рукою, щоб заждали. Як покінчив із сотенними старшинами, спитався:

— Ви, панове, що? З нами, чи в дальшу дорогу?

— В дорогу ще буде час і згодом — відізвався Криницький, спустивши очі та стягаючи брови. — Тепер нам із тобою, сотнику, по-дорозі. Ми обидва на шаблі незгірш, то ж, коли твоя ласка, дозволь нам бути з тобою.

Поблискуючи білими зубами, Пошивайло простяг руку Кульчицькому і Криницькому.

— В нас шабель багато, але їх ніколи не забагато, якщо вони годящі.

— Вони добрі — відповіли обидва юнаки разом.

— То й договорились.

— Дякуємо тобі, пане сотнику.

Запізно!

Павло Яненко Хмельницький, двоюрідний брат гетьмана, був людиною кремезною, мовчазною, розумною. Не любив виноситися понад інших і, хоча природа не вивінувала його так щедро, як його великого свояка, мав він і голову на карку і вмів з’єднувати собі людей. За останні три роки війни, від початку повстання, він сповняв різні легші і тяжчі місії та придбав собі і славу і признання серед козацтва. Коли на лоївських полях київський полковник Кричевський увінчав своє славне життя ще славнішою смертю, Яненко Хмельницький надлюдським зусиллям зумів зібрати й вивести головну силу козацьких військ із поля бою, рятуючи їх від повного розгрому, а Київ від знищення.

Та коли згодом київський полк захотів мати його своїм полковником, на велике здивування всіх, гетьман сказав: “ні” і полковником став Антін Жданович, здібний, честилюбний, добрий вояк, але не під міру тамтому.

Павло Хмельницький, щоб не ходити в тіні брата, став підписуватись не: Павло Хмельницький, тільки по батькові: Павло Яненко і під тим назвищем став відомий по всьому краю і поза його межами.

Хоча добрий вояк, із великим воєнним досвідом, більше часу мусів присвячувати на різні заграничні посольства, як на війну. Володіючи бездоганно латинською мовою, при своїх одвертих очах і бистрому розумі, приносив ось так більшу користь молодій державі, ніж міг принести зі зброєю в руках.

Коли Мужилівський, що — завдяки зв’язкам із високим київським духовенством — зумів нав’язати також зв’язки з московськими духовними колами, став постійним послом до Москви, коли Антін Жданович, цей самий, що став київським полковником, завдяки довгому своєму побутові в турецькій неволі та завдяки знанню турецької мови, став послом у Царгороді, Яненко-Хмельницький послував не тільки до Бахчисараю та до Яс, але також до Волохії, Семигороду та до Відня. Він переговорював із венецьким посланцем, він мав тепер також намір через цісарські землі їхати до шведської королеви Христини.

Як темною ніччю закінчилася запусна неділя, козак із брацлавської сотні знайшов Нечая в Гришівцях. Нечай обїздив сотні і заїхав саме до Гришівець. Посланець приніс йому вістку, що з Чигирина, від гетьмана прибув до нього Павло Яненко і жде на нього в краснянському замку.

Здивувався Нечай, коли почув, хто до нього заїхав, бо знав, що гетьман Яненка з чимнебудь не вислав би в Брацлавщину. Запевнив Пошивайла, що повідомить його, коли про щось важне дізнається і рушив у Красне.

Над безмірною білою плахтою снігу висіло темне небо, по якому пробігали важкі хмари, Хоча сніг скрипів від морозу під кінськими копитами, відчувалося, що зимі вже незабаром прийде кінець. Десь високо над землею шумів вітер, що наче ламався під хмарами, видаючи гомін, ніби голосний ляскіт батога. Придорожнє гілля грало на вітрі, наче струни.

Від Красного, на границі темного неба й білого снігу мерехтіли бліді світла. Це вікна краснянських хат кліпали, немов би вовчі очі, в темну ніч. На короткій дорозі до Красного зустрів Нечай один роз'їзд з охочекомонної сотні Пошивайла та два роз'їзди з Красного, один кінний із яланецької сотні Попа Івана і другий, піший під самим уже містом, що належав до краснянської сотні. В'їжджаючи в місто, сам перевірив сторожу на брамі та в'їхав на замок, де стояв квартирою і де ждав на нього Яненко.

Краснянський замок, хоч і не такий великий і не такий неприступний, як брацлавський, що був збудований із твердого каменю, також відбивав не раз татарські наскоки і не раз рятував людей у час татарського лихоліття.

Споруджений із грубих дубових колод, за високими валами та за гостроколом, притикав із двох боків до ставу, а з двох інших був відділений від міста глибоким ровом та звідним мостом.

Але вода в рові й у ставі тепер твердо замерзла і приступ до замку був би легкий, якби не стрімкі вали, що замерзли при тугім морозі й були кріпкі, наче гранітні мури.

Довкруги містечка, що великою підковою обняло замок, височіли також висипані вали, стрімкі, обсаджені сторожею, наїжені гарматами та гаківницями.

В двох брамах до міста: барській і брацлавській стояла варта. Нечай, що мав око на все, з задоволенням помітив, що всюди були чуйність і строга бойова готовість.

Правда, з деяких освітлених хат розлягалися п’яні оклики, пісні, витягані непевними голосами, але взагалі всюди був лад. Люди були готові до бою в кожен час.

Нечай застав Яненка на замку, де він грівся біля великого комина.

— Маю для тебе, Даниле, вістки з двох місць: із Чигирина та Брацлава. Котрі будуть перші?

Нечай перевів рукою по волоссі.

— Брацлав буде перший.

— Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе.

— Слава Богові!

— Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке?

— Ми самі не знаємо, ваша милосте, — відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. — Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив.

— А які вістки з Чигирина? — поцікавився Нечай.

— Добрі.

Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини.

— Невже гетьман, його милість... — почав Нечай. — Невже?..

— Так, панове. Гетьман змінив думку.

— І..?

— І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по - дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!"

Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній.

— Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають!

— І як невинних людей на палях мучать!

Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін.

— Це значить — заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, — що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо?

— Така гетьманська воля.

— Його милість, пан Яненко — говорив дальше Нечай — роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід!

Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко.

— Тепер, ваша милосте, — заговорив Нечай — говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху.

— Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв.

— Не прийняв приповідного листа? — спитався хтось із гурту.

— Ні.

— Га! Га! — зареготався хтось інший на лаві.

— Чому не прийняв?

— Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас.

— Звелів рушити на нас? — спитав Нечай, стягаючи брови.

— Так. Це певні вістки.

Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини?

— Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі.

— Де ж Потоцький?

— Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня.

— Ніби Калиновський ліпший?

Яненко махнув зневажливо рукою.

— Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане.

— Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар.

— Так — потвердив Яненко. — У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок...

— У мене по дорогах скрізь застави і сторожі...

— І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі - довгі, поля - широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді.

— Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле.

— Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги?

— Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків.

— Узад? — здивування задзвеніло в голосі Яненка.

Нечай стягнув брови.

— Так. Коронне військо — сказав — головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо.

Яненко подумав хвилину.

— Не даром — заговорив — коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають — продовжував далі після хвилинної надуми — що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати.

— Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! — почувся понурий голос Попа Івана.

— Але й свого не дамо! — кинув хтось інший.

— Не дамо! — загомоніла ціла кімната.

Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири.

Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом.

Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна.

Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину.

— Втомлений? — спитав Нечай.

— І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав.

— Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! — заговорив до полкового писаря Житкевича. — Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються.

Житкевич вийшов.

Кривенко звернувся до Нечая з питанням:

— А що з Красним?

Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.

— А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.

— В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.

— Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? — дивувався Яненко.

— Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово.

Обізвався Яненко:

— Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж...

Гук стрілів і крики перервали його мову.

В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі.

— Ляхи в місті! — крикнув, шукаючи очима полковника.

— Ляхи! — повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю.

— До зброї! — кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. — Кривенку! Борониш Красного!

І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця.

Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно — і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше.

— Запізно! Запізно! — добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я.

Що бачив Криницький

Криницький знав, що між Гришівцями й Іванківцями, як і скрізь, є застави та що дорогами вештаються густі кінні роз’їзди. Тому то, коли ніч настала і люди одні пішли спати, інші зустрічати запусти, він, користаючи з того також, що Кульчицький був у Пошивайла, накинув сідло на свого коня й непомітно, через городи, вивів його аж у вільшину за селом. Там розглянувся обережно довкруги, чи близько когось немає, сів на коня й пустився глибоким снігом, обминаючи старанно дорогу, через гору в напрямі Іванковець. Під вусиком мугикав веселу пісеньку.

Коли виїхав на горбок та в долині за собою побачив світла Гришівець, заспокоївся. Довкола себе не бачив ані застав, ані сторожі, тільки широке, пусте поле, їдучи поволі, прислухався до шуму вітру десь угорі, в просторах. Сніг був надто глибокий, щоб можна було підігнати коня, тож повісив поводи на кульбаку й потонув у думках. Не звертав уваги на далеке виття вовків, ані на неспокійне пирхання коня. Був задоволений із себе та зі світу. Поперше: кинув бурсу, якої ненавидів із цілої душі, хоча й гордий був із того, що стільки років учився в славній київській школі. Подруге: став довіреним гетьмана, якого, як і всі бурсаки, вважав за найбільшу та наймудрішу людину на світі. Потрете: з доручення того ж гетьмана та за його поміччю мав їхати у свої сторони, у Лемківщину, що її носив у серці й думках за ввесь час свого побуту в Києві та мав побачити свою маму, до якої рвалися його думки. Наостанку почетверте: ці чорні очі татарки, усмішка її малих, повних, запашних уст, те дивне, п’янке, східне, досі незнане йому кохання, що одурманювало більш, аніж якінебудь напитки та робило його її слугою, добровільним невільником, — усе те виповнювало його душу життєрадісним почуттям.

Усміхнувся, коли пригадав собі, як це сталося, що вона вибрала його собі з-поміж усіх інших і аж здригнувся на сідлі з розкоші, коли стала перед очима хвилина, як уперше почув її уста на своїх, її прискорений віддих, коли згадав глибокі горляні звуки незнаної йому мови, її палке, жагуче, жорстоке, але таке над усе розкішне кохання.

Горбки чергувалися з долинами, як усюди на Поділлі, до чого він уже був звик. Тільки коли наближався до Івановець, усвідомив собі, що це не легко буде знайти її, свою татарку, серед того лябіринту зовсім йому невідомих вулиць і вуличок, серед частих стеж, варт та заздрісних очей сотника Маковського.

Думка про Маковського зганяла усмішку з його уст і, наче холодною водою, змивала його цілого.

Але десь там здалека блискали очі татарки, такі принадні, такі спокусливі, такі солодкі, такі чарівні, що Криницький аж шапку скинув і став півголосом шептати: "О, Господи, не введи нас во іскушеніє..." Потім наклав шапку на голову і... їхав далі.

Все ж таки, коли лиш Іванківці виринули з сутінків ночі, як темна пляма на білому снігу, завагався.

— Якби знаття, де стоїть сотник! — подумав і пригриз уста.

Ніхто не прийшов йому сказати, зате, заки ще в’їхав у село, прив'язався до нього якийсь малий собака і зчинив такий дзявкіт, що за ним відізвались голоси багатьох інших собак і в супроводі такого веселого хору він в’їхав у село, проклинаючи і всіх собак на світі і свою невдалу прогулянку.

Зараз при в’їзді в село зачорніли на снігу постаті і чийсь голос скрикнув гостро:

— Стій! Хто йде?

Не було ради. Довелося стримати коня і дати тим людям якесь пояснення. Але заки він зблизився до сторожі, вийшло з хати ще кількох козаків і між ними один, видно старшина, бо підійшов до нього і коротко запитав:

— Хто ти?

— Чи це Гришівці? — запитав у свою чергу Криницький найневиннішим голосом, на який міг спромогтись, не відповідаючи на питання.

— Ні, голубчику, це Іванківці. Ти саме з Гришівець і приїхав.

— Я їхав із Красного у Гришівці, але, видно, зблудив і не туди попав.

— Ти хто такий?

— Петро Криницький.

— А чого у Гришівці?

— Там моя сотня стоїть.

— Яка сотня?

— Охочекомонна. Сотника Пошивайла.

— А тут, знаєш, яка?

— Знаю. Вільшанська. Я виїхав із Красного і задрімав. Коли прокинувся, побачив, що я серед поля та що дороги ніде не видно.

Отаман завагався. Все це виглядало дуже ймовірне.

— Що тепер зробиш?

— Мені до Гришівець треба. До сотника.

Отаман подумав. По хвилині відізвався:

— Гаразд. Ось тут дорога. Виїдеш на цю вулицю і потім наліво. Тільки не засни, а то знову заблудиш!

— Спасибі — відповів Криницький, радий, що так скоро вмів вимотатися з халепи. Але на своє велике розчарування швидко побачив, що його радість була дуже передчасна. Бо ось на дорозі сніг заскрипів під кінськими копитами, гурт вершників завернув у його вуличку і він нагло знайшовся серед їздців, що обскочили його з усіх сторін.

Один із них, огрядний, на високому, тяжкому коні, оглянувши його, кинув питання сторожі:

— Що тут діється?

На звук цього голосу Криницькому мурашки пробігли поза шкурою. Здавалось йому, що вже чує свист батога, який тне шкуру до крови. ...“Но ізбави нас от лукавого”... — прошепотів у душі, докінчуючи таким чином молитву, яку почав на полі, і глянув в очі Маковському.

Але й Маковський пізнав його зразу.

— О! Це ти, пане Криницький? Га! Хто б то подумав, що ми зустрінемся тут серед ночі! Васць не сподівався мене зустріти, правда?

— Він каже, що заблудив у дорозі до Гришівець — відізвався отаман застави.

— Заблудив у дорозі! — повторив Маковський, дивлячись на Криницького. — Певно, що так... Ніч темна, околиця незнана. Певно, що заблудив... Знову мороз перейшов поза шкурою Криницького. Але разом із страхом збиралися в нього злість і бунт. До боязких він не належав і хоча не грішив найтоншим розумом, то завдяки відвазі, силі м’язів і гострій шаблі завжди був у пошані в своїх товаришів.

Відізвався:

— Вони мені вказали вже дорогу до Гришівець і тепер буде мені легко її знайти.

— Легко буде знайти? Легко буде знайти? — повторив Маковський, протягаючи слова. — Ну, нічого. Я вашмосці покажу дорогу, бо вона вже не така проста і не легка — додав.

Криницький відчув у його словах гнів, наругу й погрозу.

— Їдьмо! — закінчив Маковський.

Рушили кіньми. Криницький за сотником, обабіч нього козаки.

Малий собачка, що, хто зна, чи сам не спричинив того, що він знайшовся в такому невідрадному положенні, видно злюбивши, чи не злюбивши його особливо, біг перед його конем, гавкав, забігав і підскакував аж до кінських ніздрів. За ним і кругом нього тічня собак, великих і малих, злющих і менше злющих бігла, підносячи таке гавкотіння, що певно, хто тільки спав, мусів від нього пробудитися. Що найбільше його сердило, що всі собаки не звертали уваги на інших їздців, цілу свою увагу зосереджуючи тільки на ньому. Криницький скоро відчув оцю смішну сторінку свого положення і ніколи пізніше не зміг би відповісти на питання, що найбільше тоді дошкулило йому: страх, гнів, чи сором? Отого малого собачку був би живцем руками роздер, не за те, що викрив його, а за те, що тепер, наче нарошно, глумився з нього. Радо був би стиснув коня й утік, але це було неможливе. Радо був би під землю заховався, щоб не зносити цього сорому, але замість того мусів їхати далі. Тож їхав тихо, тільки зубами скреготав із безсилої злости та молов прокльони під носом.

— Як вашмосць бачиш, то ми достойно васці приймаємо. В’їжджаєш васць у село з музикою, ніби воєвода — почув голос Маковського, в якому, крім глуму, скривався гнів, а може й біль, — тількищо прийшло Криницькому на думку.

— Може й він терпить? — подумав і почув себе ще більш непевно, бо досі це не прийшло йому на думку.

— Певно, що терпить — думав далі, — бо знає, чого я тут. Адже він також мусить її кохати... Певно, що кохає, коли взяв собі її за жінку, її, татарку з далекого улусу, оточив її достатком, одягав, наче кралю, дозволяв на примхи, Бог зна, які...

Заїхали на одне подвір’я і здержали коні. Криницький кинув погляд і побачив, що, не зважаючи на пізню ніч, на подвір’ї був рух, стояло багато осідланих коней. Козаки ходили, в’їздили й виїздили. До сотника, як тільки він під’їхав, прибіг сотенний осавул і, заки ще Маковський успів зсісти з коня, почав йому говорити щось скоро й багато. Криницький зрозумів тільки, що від Нечая був приказ приготовлятися до походу.

Маковський слухав і слухав свого осавула, спершися на кульбаку, потім казав будити людей по квартирах, сідлати коні та збиратися на майдані біля церкви.

Рух пішов по селі. Заблисли світла, з гомоном відкривалися двері, іржали коні, скрипіли журавлі при примерзлих колодязях, товпилися коні при водопоях, викрикали люди, гавкали собаки, голосили півні. Маковський зіскочив із коня, кинув поводи козакові, а сам, не звертаючи уваги на Криницького, увійшов на квартиру. В кімнаті блисло світло. Крізь освічене віконце видно було тіні, що пересувалися по кімнаті. Криницькому здавалося, що він чув піднесені голоси і гострий, наглий жіночий плач. Уже, вже хотів зіскочити з коня й бігти в кімнату, бо думав, що його татарці діється якась кривда, коли заскрипіли двері і він почув голос Маковського:

— Пане Криницький! Зайди, вашмосць, сюди!

Криницький зістрибнув із коня, прив’язав його до плота та поволі увійшов на квартиру сотника.

В кімнаті не було нікого. Криницький скинув шапку, зачинив скрипливі двері та розглянувся ще раз. Тоді двері до другої кімнати відкрилися і в них появився Маковський. Обличчя і очі в нього були червоні, віддих скорий. Побачивши Криницького, переступив високий поріг і підійшов до нього.

— Коли я вашмосць сюди брав, я гадав, що прийшла моя година. Не думай, що я не бачив і не знав, що діялося! Чому я мовчав і терпів, того васць ніколи не зрозумієш, бо треба мати душу і треба справді любити. Але доволі про це.... Тим часом щось зайшло е Краснім, щось, чого ми ще не знаємо. Всі сотні йдуть у похід. Кажуть, що сьогодні ще або завтра прийде до битви.

Маковський завагався, перебіг поглядом по Криницькім і говорив дальше:

— Кажуть, що васць добрий до шаблі. Так ось, коли обидва вийдемо живі з бою, будемо мати час полагодити свої особисті рахунки по-кавалірськи.

При цих словах поклав вимовно руку на шаблю.

Криницький і собі вдарив рукою по рапірі, вклонився сотникові і без слова повернувся до відходу.

— Вашмосць їде з моєю сотнею — кинув за ним Маковський — до Грушівець не повертаючись.

Криницький іще раз уклонився та без слова вийшов.

На майдані ставало людно. З подвір і з вуличок з’їжджали на майдан то поодинокі їздці, то цілі гурти і в короткому часі майдан став замалий для такого числа озброєного народу. Сотня, яка була дуже численна і добре озброєна, формувалася у відділи по двісті, триста коней, і так поповнені відділи один за одним почали вирушати на дорогу до Красного.

Маковський, залишаючи сотенного осавула з тими частинами, які ще не зформувалися, виїхав на чоло передового відділу й повів його під гору на Красне.

На виразне бажання сотника Криницький їхав у чоловій частині, смирно сидячи на коні та не відзиваючись ні до кого. Чоло довгого відділу виїхало на горбок у напрямі Красного, звідки по якомусь часі замайоріли світла.

Коні йшли рівно, їздці їхали мовчки, дехто дрімаючи на сідлі, дехто стиха і зрідка перекидаючися словом.

Маковський схилив голову на кінську гриву і їхав мовчки, до нікого не відзивався словом. Цей його понурий настрій перейшов мабуть і на його людей. Старий Яків Зозуля, що то довгі роки козакував на Січі, де вславився більше своєю веселою вдачею та живим дотепом, як шаблею, кинув товаришам один дотеп і другий. Але коли ніхто не засміявся, ні не звернув уваги на його сміховинки, розсердився не на жарт, наїжив свого довженного сивого вуса і кинув на ввесь голос:

— Це що, панове товариство, чи не на похорон їдемо?

Ніхто й тепер не відізвався, чи то тому, що нікому не було до жартІв, чи тому, що Маковський і передні їздці стримали коні, так, що ввесь відділ мусів зупинитися.

— Що це? Що сталося — сипались питання з задніх рядів.

Але нікому й говорити не треба було, бо ген далеко, де мерехтіли світла краснянських хат, знявся вгору струмок вогню, один, другий, третій...

— Красне горить! — крикнув хтось, наче могло бути щось інше.

— Красне! Красне горить! — пішло по рядах.

Вогонь, якби його штучно підсичували, змагався

з хвилини на хвилину, розливався по білому снігу і клався червоними лентами на чорне небо.

Нараз далекі відгуки мушкетних стрілів долетіли до вух їздців.

— Там б’ються! — знову на ввесь голос закричав хтось.

Маковський, якби ожив.

— Сотня за мною! — кликнув, стаючи в стременах і пустив коня чвалом по добре втоптаній сніговій дорозі.

За ним, ряд за рядом, відділ за відділом, гнали їздці, що ще перед хвилиною дрімали в сідлах, байдужі на все. що довкола них творилося. Нові й нові відділи долучалися до переднього відділу й уся та сила людей та коней рвала, наче на крилах, уночі, в напрямі вогню, як ті нетлі, що летять уночі до світла.

Красне було щораз ближче, щораз ближче. Чути було густу, невгомонну стрілянину з мушкетів, бойові крики, зойки ранених. Здалека глухо відзивалися гармати.

З’їхали з горбів на передмістя, що горіло, запалене з усіх боків. Видно було, як удень. Маковський побачив перед собою полк червоних драгунів, таких, серед яких і сам колись служив, став у стременах, звів коня, голою шаблею вказав на відділ і, не чекаючи, щоб сотня зформусалася в бойову лінію, крикнув:

— У них!

— Бий!

— Слава! — заревло в густій, безладній товпі. Сотні їздців із голими шаблями кинулися на драгунський відділ. Драгуни, що не сподівалися наскоку з цього боку, розсипалися майже без спротиву і стали гинути під козацькими шаблями.

Криницький був прекрасним мистцем до шаблі, бо його самотній, неодружений дядько, сам колись мистець, поранений у битвах, жив у домі його батьків і привчав молодого племінника від його дитячих років до шаблі, передаючи йому ось так усе. чого навчився в світі.

Але тепер уперше довелося Криницькому брати участь у правдивій битві, до того ще й поночі. Спочатку він розгубився, не знав, що робити. Але коли повалив першого драгуна, що безуспішно пробував боронитися, побачив, що це не велика штука, тож набрав відваги, стиснув коня твердо закаблуками і скочив на другого. Цей саме в цій хвилині повалив був на землю старого, веселого діда - сміхуна Зозулю, йому цілий череп відчиняючи.

Без зойку повалився і цей драгун на землю з пробитими грудьми.

Криницький, ще більш осмілений успіхом, став шукати нових жертв. їх не було трудно знайти, бо скрізь аж чорніло від драгунів і козаків. Розглядаючись побачив, що недалеко нього три драгуни обскочили одного козака, який саме втратив товариша і завзято відбивався сам один.

Рушив отже в той бік, прошив груди драгуна, що йому заступив дорогу, й побачив, що це самого Маковського обскочили так поляки. Не довго думаючи, затопив рапіру в бік першого, що мабуть і не знав, коли вмирає, витягнув із мертвого вже тіла закривавлену сталь та мав час заставитися ще перед шаблею другого.

Маковський, якому поміч прийшла, наче з неба, рубонув по рамені свого найближчого супротивника і, коли цей хотів добути ще з кобури пістоль, другим ударом у саме обличчя звалив його під кінські копита.

В тій же хвилині третій, найбільший, пишно вдягнений, на буйному, вогненному оґирі, згинув від рапіри Криницького, кленучи перед смертю безбожно та грубо.

— Ти мені життя врятував! — промовив Маковський, салютуючи шаблею.

Криницький відсалютував, не відповідаючи.

— Пересядь на цього коня! Він ліпший.

Не довго думаючи, Криницький допав коня поваленого тількищо драгунського офіцера й легко перескочив із сідла в сідло. Тим часом десь недалеко заграла трубка гостро, несподівано.

На освітлене бойовище - не знати, звідки — випала лава кінноти, така рівна й така справна, наче була не на війні, а на вправах, полискуючи до вогню ясними шоломами й панцерами.

— Це німецька райтарія! — крикнув Маковський, прикладаючи свисток до уст.

За його свистком відізвалися численні інші і сотня почала уставлятися в лаву, спершу доволі безладну, але з кожною хвилиною вона приходила до кращого ладу й ставала до справи. Та німецька райтарія не дозволила сотні дійти до повного ладу.

Задудніла земля під тяжкими кіньми, пролунали гострі, як сталь, німецькі прикази і за хвилину залізна лава тяжких їздців і коней переїхала через козацьку сотню, наче через лан спілої пшениці, залишаючи за собою гору трупів, мов столочене в полі стебло.

Криницький відкрив очі й побачив, що він на землі, напів прикритий снігом. У голові в нього шуміло, немов у вулику, в устах чув посмак крови, коло серця нудило і млоїло. Щось підходило до горла, дуже квасне й недобре. Підвівся на лікоть і, не звертаючи уваги не те, що діється довкола нього, зачерпнув жменю столоченого кіньми снігу та підніс його до уст, щоб забити цей препоганий смак.

Це принесло йому полегшу, то ж узяв ізнову жменю снігу до уст і підвів руку до чола. Але ще швидше відняв її назад, перестрашений украй, бо рукою натрапив на ґудз на чолі, не самовитих, здавалося йому, розмірів, і на пальцях почув липку кров.

— Я мабуть ранений — майнула в нього думка і йому зробилося знову слабо. Поклав голову на сніг, набрав рукою нову жменю снігу і приклав до чола. В голові йому крутилося і він так лежав напівпритомний, не дбаючи ні про що.

Аж ось почув, що хтось тягне його за руку, штовхає й термосить ним. Із трудом відкрив очі та повернув у той бік голову. Побачив над собою тоесті вуси і скривавлене обличчя Маковського. Свідомість стала повертатись.

— Що? Що сталося? — насилу спитався, чуючи, що говорення справляє йому велику трудність.

— Німці... — почув голос Маковського.

— Німці... — повторив і він без думки.

— Велика частина сотні лягла. Де решта, годі знати.

Притомність верталася Криницькому щораз повніше.

— Німці! Ох, німці! — Тепер пригадав собі, що коли наскочили на них райтари, він поклав одного, прошиваючи його рапірою, але заки видобути лезо з-поміж ребер, другий райтар прискочив до нього з довгим, видно вистріленим пістолем, бо підніс його вгору. Певно тим пістолем від німця дістав він так по голові, що пам’ять від нього відійшла і світ йому почорнів.

А Маковський говорив далі...

Криницький дивився на нього, чув його голос, але йому чомусь здавалося, що він говорить не до нього. Його головну увагу захопило чоло Маковського, одверте широко до кости, покрите чорною, сціпенілою кров’ю. З тих сціпів поволі спливали малі, тонкі струмочки крови, бігли між бровами на ніс і з кінця носа спадали на сніг, як водичка зі стріх спадає по віскряках льоду на землю.

— Вони вже заплатили за нас — говорив Маковський — як васць іще під оболоками літав. Сотня Пошивайла розбила ввесь той німецький реґімент, мало кого при житті залишаючи.

— Сотня Пошивайла?

— Так, васці сотня.

— А — а де вона тепер?

Маковський хотів зморщити брови, але тільки кров живішими струмочками потекла вниз. Махнув рукою.

— Що сталося з нею?

— Як розбила німецьку райтарію, попала між два реґіменти німецької піхоти.

— І що?

Маковський похитав головою.

— Я не бачив добре, але мені здається, що мало хто остався в живих.

Криницький, уже зовсім очунявши, сів, неначе б силою хтось його посадив.

— То що?.. То що?.. Ляхи виграли, чи як?.. — вимучив наостанку питання і вирячив вистрашені очі.

— Не думаю. Битва ще йде. Чуєш васць стрілянину. Мені здається, що ляхів викинули з міста, де вони нишком вдерлися. Я бачив два реґіменти драгунів, що втікали, мов зайці. Тепер дивися: нові драгунські полки йдуть!

Криницький глянув. Перше, що помітив, було те, що наставав ранок. Із хвилини на хвилину ставало видніше.

Скрізь горіли хати, стодоли, повітки, стоги, плоти, але тепер замість світла вони кидали більше диму, що мотався всюди, заходив у ніздрі й очі. Від попелу й саджі сніг довкола почорнів.

Долиною в напрямі міста посувалися лави червоної драгунії під звуки трубок і тупіт коней.

Раптом Маковський схопився, прикляк, ухопив Криницького за лікоть, неначе між ними не було ні гніву, ні ворогування, і крикнув:

Це Пясочинський! Це його полк! А той — власний Калиновського!..

Драгуни йшли... Труби грали...

Нараз із-за горіючих хат, наче буря грізна, нагальна, непереможна, громова, вихопилася з гуком і шумом темна, густа лава їздців, що рвала проти драгунії, як гураган, як та шалена стихія, що все перед собою ломить, змітає, нівечить.

На чолі лави лопотіла на вітрі велика, полкова корогва, що то її Криницький подивляв іще в Брацлаві.

Поруч хорунжого на великому буланому коні їхав високий їздець, полискуючи срібним панцером.

На цей вид Криницький аж віддих утратив, очі вирячив, уста відкрив.

— Як архангел Михаїл! — хотів сказати, але не зміг.

— Дивись! Дивись! Полковник Нечай! — почув голос Маковського, про якого він уже й забув, немов ніколи з ним не зустрічався. — 3 ним брацлавська сотня! І яланецька і мабуть чечельницька. Перші брацлавці! Боже! Боже! — і Криницький сам не знав, чи цей оклик вийшов із його грудей, чи Маковського.

А ті йшли, наче вихор. Земля стугоніла під копитами коней, дерева гнулися від вітру, дим обкутав лави. Здавалося, що це не відділ кінноти йде в наступ, а жахливий схопився буревій, який рве все, трощить, бурить, руйнує. Ще хвилина, коротка, як думка, і пішов лоскіт, наче удар грому і дві розгукані хвилі зударились. Блисли ясні леза в повітрі, блисли пооодинокі стріли і ця темна, нестримна, бурхлива, непереможна хвиля перевалилась через червоні мундири драгунів і пігнала далі, мов би зовсім не зустріла опору.

На столоченому снігу залишилися тільки стоси побитих драгунів, плахти червоної крови і сполохані коні без їздців. Останки пишних іще перед кількома хвилинами драгунських полків бігли й падали в утечі перед тією нищівною силою. Ті, що не впали, набігли на німецьку піхоту, на град олива та на довгі списи. За ними, ними захищена, ввалилася ця темна, грізна сила, якби грім, у середину німецького чотирокутника і столочила його, нікого живим не оставляючи.

Маковський зловив устами повітря, як той, що його витягнуть із води, коли топиться, перевів язиком по потрісканих устах і скоро, невиразно, напів притомно почав говорити:

— Бачив? Бачив? Бачив, як Нечай повалив П’ясочинського? З конем на землю мов би сніп пшениці? Пішла вже їх драгунія! Пішла піхота!

Тим часом темна, грізна кіннота, що стрималася після розбиття німців, стала знову формуватись у лави та ладитися до нового нищівного удару. Видно було, як Нечай, полискуючи голою шаблею, видавав прикази, як від нього раз - у - раз відскакували їздці з новими приказами.

Нараз Криницький затрусився всім тілом і зверещав несвоїм голосом:

— Уважай! Полковнику! Вважай!

Але його голос не дійшов до Нечая. Зате до них обох дійшов блиск вистрілу і гук мушкета, що сам один вирішив цілу битву.

Це ранений драгун, який лежав на землі, скористав із хвилини, коли Нечай переїздив попри нього, підвівся на лікті та вистрілив із мушкета просто між лопатки Нечая.

Безвладне тіло припало до гриви коня, наче дитина до мами. Прискочили козаки й не дали йому впасти на землю.

А драгун сконав під кінськими копитами.

Чорна лава, непереможна досі, застигла, втративши всю силу, ввесь розгін, утративши душу.

Криницькому світ закрутився знову і він упав обличчям до землі, а сніг, що дістався йому в уста, стишив його стогін, чи плач.

Чорний вершник

Минали дні. Горіли села. Кривавились серця. Впало Красне після триденної завзятої оборони згинули обороні, відбиваючись у замку до останнього віддиху. Разом із ними згинули міщани, діти, жінки, старці. Всі пішли під ніж без розбору, без пощади, без милосердя.

Вогонь пожер і місто, і передмістя, і замок, і церкви, і гостроколи.

Остались тільки вали і кров на них і трупи. Згоріли до основ і Гришівці, і Іванівці, і Черемошне, і Кобилецьке, і Пирогівка. Круки та яструби бенкетували по днях, вовки вночі. Зруйнувавши все безглуздно, пограбивши все, що далося пограбити, казав пан воєвода Калиновський спалити села до тла, а людей дав під ніж.

Різали й убивали просто з чистої розкоші, без думки, без стриму, без милосердя.

Залишилося тільки чисте поле, чорним снігом укрите, понуре небо у хмари сповите, де-не-де розвалений димар, або обсмалене дерево. Скоро показалися невтішні, жалюгідні наслідки цього божевільного безглуздя, бо зима все ще твердим морозом тиснула, і не можна було стояти в спаленій і докраю знищеній околиці.

Посунув отже пан Калиновський військо на Мурахву, в надії, що дасть там своїм людям дах над головою. Але застав Мурахву готову до оборони, рішену на все. Довелося полякам далі стояти на морозі. Ті з-поміж них, що не втратили ще голови, стали запитувати себе й інших, пощо було палити Красне і всі багаті довколишні села, пашу, хліб, коли тепер приходиться мерзнути на лютому морозі серед засніжених піль під морозним вітром?

Але відповіді не було.

Довгі були ті дні й ночі, доки кінець-кінцем Мурахва не відчинила своїх брам. Коли врешті дісталися туди, застали тільки старих дідів та маленькі діти. Минуло ще кілька днів і так само Шаргород і за ним Чернівці, після довгих переговорів, торгів і зволікань, відкрили брами до порожніх, покинутих домів. Уже радістю наливалися серця безсердешних катюг із-під Красного, що будуть могти відпочити після двотижневого ночування на снігу, що відгодують коней, відідхнуть після трудів, полікують рани, як зараз після обсадження Черніївець прийшла вістка, що Шаргород уже знову в козацьких руках та що в русавських лісах збираються великі козацькі з’єднання.

Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку.

Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі.

Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок.

Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії.

Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра.

Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні.

Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним.

Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій.

Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня.

Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч.

Хто зустрівся з ним, не виходив живий із зустрічі. Рідко коли вдавалося захопити козаків у полон. Але навіть коли такі діставалися полякам у руки, то не вміли, чи не хотіли сказати про вершника нічого, не зважаючи на всі придумані й вишукані тортури.

І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу.

За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного війська, втискався всюди, про все розвідував і сам не знав ані страху, ні пощади.

Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив:

— Я вашмосців на раду не кликав!

Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався:

— Що такі чутки ходять по обозі, це я знаю, але що вашмосці тому віру дають, того не розумію.

До цього всього вив’язалась між Калиновським і Лянцкоронським ворожнеча, ще гірша, як була між коронними гетьманами. Калиновський закидав Лянцкоронському, що в листах до короля підносить тільки свої власні заслуги, його, польового гетьмана поминаючи. Лянцкоронський знову докоряв Калиновському, що цей невдячний, що не пам’ятає, як то він заступався за нього і перед королем, і перед шляхтою.

На це Калиновський, червоний, мов буряк, скочив із крісла і крикнув так, що всі присутні вчули:

— Вашеці інтерцесії були стільки варті, що фіґа! — і показав йому дулю.

Лянцкоронський забрав собі срібний, густо жемчугами саджений полковницький пірнач Нечая; Калиновський знову захопив шістдесят тисяч золотих, що їх один драгун відібрав у молдавського купця в Ямполі, і за те вони, як два собаки над украденою кістю, почали ще більше жертися між собою.

Послух, лад, дисципліна падали бистро не тільки серед поляків, але навіть серед найманих реґіментів. Вояки стали помітувати офіцерами, офіцери з гетьманами дивилися з презирством одні на одних і обходилися з неповагою.

Коли однієї днини в Шаргороді полковник Лянцкоронський розсердився на якогось поручника за грабежі й насильства, і крикнув:

— Тобі більше пристоїть бути биком, аніж жовніром! — то поручник відрубав у присутності польового гетьмана:

— А тобі більше пристоїть кози пасти, ніж бути сенатором."[2]

Присутні злякалися, думаючи, що Калиновський жорстоко покарає зухвалого поручника. Але Калиновський тільки єхидно засміявся і глянув у другий бік, ніби нічого незвичайного не зайшло.

Не зважаючи на очевидні перемоги, не зважаючи на величезну здобич, на смерть Нечая, польське військо топилося на очах, сили слабли, маліли, никли.

Хоча Лянцкоронський виписував іще королеві листи з самохвальбою, що після стількох перемог вони підуть тепер нестримним, непереможним походом у глиб України, що війна вже виграна, то все це були маячення хорої людини. Хто мав очі, мусів бачити той розклад цілого війська з середини, ще до того й шарпаного ненастанними наїздами, наскоками й набігами, той занепад духа, дисципліни, ту втрату віри у власні сили, те недовір’я до вождів, ту несправність і той безпорядок, які із кожному війську являються передвісниками й заповідачами кінцевого розгрому.

Після повороту з походу на Ямпіль, обидва вожді постановили дати війську кілька днів відпочинку і потім рушити далі. Куди?

Лянцкоронський хотів здобувати Брацлав і Гумань та йти в глиб України. Калиновський хотів дати війську відпочити в останках зими у Вінниці, де можна було безпечніше відбиватися від постійних нападів. Наостанку рішили йти на Вінницю. Військо привітало це рішення з радістю, бо минулі дні відпочинку в Черніївцях були не днями відпочинку, а довгими днями і ще довшими ночами страху: муки, голоду, примар.

Чорний вершник з’являвся щораз частіше й частіше з різних боків польського війська, завжди в товаристві численного почту, розглядаючи положення, вишукуючи слабі місця у ворога для наступу, пильно дбаючи, щоб ані одна підвода з харчами не дісталася в руки поляків, навіваючи забобонний страх не тільки серед поляків, але й серед німецьких кнехтів та їхніх ротмістрів. Майже всі вже мали змогу бачити на власні очі цього чорного їздця, всі, крім короткозорого Калиновського, що не бачив далі, як на віддаль кількох кроків.

Раз навіть пан Лянцкоронський, який побачив чорного їздця на чолі невеликого відділу, вислав свою власну корогву з досвідченим, випробуваним у боях поручником Залєським у погоню за ними. Але чорний їздець і ввесь його відділ пропали десь серед снігів, наче розпливлися в повітрі. Ні Залєський, ні ніодин із його драгунів не повернулися більше до війська. Зате в тому самому майже часі відбувся страшенний наскок на польські частини, які стояли у Володіївцях і тільки алярм усіх військ, що рушили на допомогу загроженим частинам, урятував їх від повного знищення.

Від тієї пори відпала панові Лянцкоронському охота гонити за чорним їздцем. А цей, неначе знаючи про те, появлявся ще частіше, ближче та завжди ніс із собою знищення та спричиняв іще більший нутрішній розклад серед польських військ.

— Я дам Васильківці. моє власне багате містечко біля Гусятина тому, хто доставить мені живим, чи мертвим того чорного їздця — заповів польовий коронний гетьман, пан на Гусятині, Мартин Калиновський.

Обіцяв також нагороду пан Лянцкоронський. Але нічого з цього не вийшло. Правда, знайшлося серед війська двох охочих, ласих на нагороду, що піднялися доставити їздця. Але в скорому часі обох їх знайшли, як замерзлі гойдалися під вітром на гілляках, зовсім близько табору.

Тим часом чорний вершник, як і досі, кружляв довкола табору, немов той дух, що живиться кров’ю своїх жертв.

Аж однієї днини, коли військо в поході на Вінницю спинилося на короткий постій у Мурахві, ставився перед своїми вождями пан Микола Кисіль, який раннім ранком виїхав був на роз'їзд в околиці Лопатинець і Бушинки.

Ставився ввесь закривавлений власною кров'ю з ради на карку, з обличчям, мов полотно, з очима, повними жаху. З двох його корогов, які брат його, воєвода, вивінував для нього так достатньо, як тільки міг, повернулася тільки жменька людей, так само жахом пройнятих, як і він.

— Що сталося? — аж жахнувся Лянцкоронський, побачивши старосту в такому стані.

Калиновський, що довший час воював із братом Миколи, Адамом, і через те недолюблював Миколу, тільки глянув і чекав на вияснення.

— Ми попали в засідку між Лопатинцями і Бущинкою.

— І це все, що вашмосць вирятував із засідки? — питав пан Лянцкоронський, споглядаючи на купу обдертих і скривавлених людей на подвір’ї.

— Так.

— Вашмосць дуже добрий до роз’їздів — заговорив злобно Калиновський. — Якщо мене пам’ять не заводить, то васць уже повернувся раз із роз’їзду так само славно, як тепер.

Кисілеві сльози стали в очах, чи то з гніву, чи з образи, але він запанував іще над собою та відповів:

— Тоді, як ваша милість знає, я зустрівся з самим Нечаєм.

— Знаю, знаю — всміхнувся Калиновський. — Чи тепер також васць на самого — воєвода підкреслив слово — Нечая натрапив, чи на його духа?

Але, на здивування присутніх, Кисіль і тепер прийняв це глузування спокійно і з тим же прихованим в очах страхом відповів:

— Ні, ваша милосте, не на його духа, а на його жінку.

Рух пішов між присутніми.

— Це вона — говорив далі Кисіль — є тим чорним вершником, що нас переслідує, як ніч, так день і проти якої наш польовий гетьман є безсилий, неначе дитина.

Не зважаючи, яке враження викликали його слова, повернувся круто і без одного дальшого слова пішов на квартиру.

Як билася з ляшками, так і буду битись

Пливли чорні хмари по небу, перевалювались важко, мов великі каменюки.

Гострий серп місяця то проривався крізь темні бовдури, то знову ховався за ними.

Протяжним свистом голосили замерзлі гілляки на лютому вітрі. Порскали неспокійно прив'язані до плотів коні.

Десь далеко з глибин ночі доходило зловісне виття вовків.

При широкому шляху, що лучив докраю спалене Красне і так само в попіл замінене Черемошне, від непам'ятних часів стояла мала церковця святої Варвари. З неї також залишились тільки купа попелу, почорнілий сніг, обсмалені вогнем дерева і пустка.

Тепер побіч того місця, де стояла колись церква, чорніли свіжі могили, високі, холодні, мовчазні, німі.

Сім їх було. Одна всередині, шість вінком довкола. Ще сніг їх не присипав, ще ні вітер ні сонце не встигли їх висушити.

Стояли отак на горбку чорні, сумні, понурі.

Під горбком стояв довженний ряд коней, прив'язаних до останків плоту та до кущів і до дерев. Коні їли зерно, глодали кору, відгребували сніг, билися між собою, гризлися або стояли тихо з глибоко спущеними головами, згадуючи мабуть у сонних мріях кращі часи, зелену пашу.

Кілька малих вогнищ горіло за кущами. Снувалися люди, чути було голоси.

При одній ватрі сидів Криницький, насуплений, мовчазний. Кругом нього говорили люди, перемовлялись. Але він не звертав уваги на те. Схилив голову на руки й сидів так із прижмуреними очима, потонувши в своїх думках.

Сам не знав, як це з-під Красного він дістався в опіку добрих людей із поблизьких Курник. Знав тільки, що по кількох днях сили почали йому повертатися. Подякував господарям за рятунок і опіку та прилучився до кінного загону, що був частиною краснянської сотні.

Скоро ім’я його було на устах кожного, бо, куди йшов, там падали трупи на трупах. Його шабля робила його славним між своїми, пострахом між ворогами.

Недбалий на втому, нечулий на біль, на голод і холод, байдужий, безстрашний, упертий і невблаганний, наче сама смерть, ішов він разом із сотнею день і ніч за поляками, так, як хижий вовк іде за раненим оленем, знаючи, що той йому вже не вивинеться, ні з рук йому не вислизне.

В наскоку на шаргородське передмістя простромив рапірою пана Заблоцького, який не одного козака збавив життя в рукопашнім бою. Під Володіївцями колишній дідич сусідньої Березівки, пан Березовський, наскочив на нього, маючи по правій руці молодого драгунського офіцера, а по лівій пана Уяздовського, що орендував Кобилецьке від пана Замойського. Але заки його товариші, з великим страхом побачивши його в такій небезпеці, вспіли доскочити кіньми йому на помогу, всі три його супротивники валялися вже у власній крові на землі, а Криницький був готовий шукати нових жертв для своєї рапіри.

Між Бушинкою і Лопатинцями, де під оком самої полковниці наскочили на Кисіля та його людей, він на очах Христини повалив пана Мушинського, власника Мушини, що з Криницею сусідувала, славного рубаху, коли сам Микола Кисіль урятувався тільки завдяки швидкості свого коня.

Від тієї пори Шпаченко приділив його до відділу, що охороняв полковницю та який складався з найліпших шабель у полку.

Але коли сотник захотів, щоб він перебрав провід над відділом, Криницький коротко відмовився, не стараючись навіть вияснити якимнебудь словом свою відмову.

Ввесь час був він у поході від сотні до сотні, від містечка до містечка, скрізь, де наскок був найгарячіший, несподіваний і найбільш болючий. Коні того не витримували; їх треба було змінювати. Але люди витримували, гартувалися, привикали і до труду і до морозу, і до вітру, і до голоду, до втоми, до безсонних ночей. Спали в сідлах, їли в сідлах, і мов гончі собаки, завжди були готові бігти по тропі гоненої звірюки.

Куди тільки не пішли, з якимнебудь з'єднанням не зійшлися, перше діло в Криницького було запитувати про Кульчицького, який пропав без вісти. Але дні минали і тижні минали, а про Кульчицького не чути було ніде ні слова. Чи поліг під Красним разом із славним сотником Пошивайлом і його людьми? Ніхто не знав.

Криницький зустрічався вже чи не з усіма сотнями, розпитував усюди, але всі його розшуки були даремні. Почав вірити, що його друг, з яким зжився та якого йому дуже бракувало, лежить ув одній з оцих чорних замерзлих могил та що цілу дальшу дорогу аж до Сяніччини буде мусіти відбувати сам один, без товариша, на якого розум та язик він так привик спиратися.

Знав його батьків. Що скаже їм? Упав? Але чи він знає? Може й ні? Може живе десь? Може дістався в руки ляхів? Маковський, кажуть, попав таки в польські руки і згинув на муках у Мурахві. З татаркою сталося ще гірше. Заколов її ножем один п'яний жовнір після того, як разом з іншими натішився її вродою. Брови Криницькому зсунулись на очі. Почув, що не в силі всидіти, тож підвівся і, не кажучи ні слова до товаришів, відійшов від вогнища.

Пішов поволі до свіжих могил, де лежали ті, яких знав, правда, коротко, але любив гаряче.

Нараз почув чиюсь руку на своєму плечі. Здригнувся.

Рука його побігла мимохіть до шаблі. Але почув голос Климовського:

— Не йди далі.

Криницький затримався.

— Чому? — запитав по хвилинній мовчанці.

— Там вона. Полковниця.

— О!

— Лиши її.

Криницький утих. Почув на вітрі плач і схлипування. Біль стиснув йому горло і він не ворухнувся. Почув знову стишений голос Климовського:

— Ніхто з вас не знає, як вона терпить!

Вітер рушив гіллякою. Гостре вістря місяця загрузло в чорну хмару, як ніж у живе тіло.

— Коли полковник поліг, я думав, що як прийде на світ дитина, то вона буде мати для кого жити. Але не так сталося.

Голос у Климовського заламався.

Криницький не смів допитувати.

— Не так сталося — говорив по хвилині Климовський. — Ще тієї самої днини, коли дістала вістку про смерть полковника, було вже по всім...

Криницький не зрозумів, але не відізвався. Тільки очі його спочили на Климовськім.

— А тепер ані чоловіка, ні дитини. Три дні ще потім хоріла, а на четвертий день уже була на коні і в полі. Висока могила тут, — бо велика, дуже велика людина був він, — маленька могила там — і це все, що їй осталося. Залиши її, нехай плаче.

Втихли. Пливли думки і пливли хмари. Вітер дужчав. Ніч густішала. На якесь вогнище впало більше сухого хворосту і полум’я блисло кривавим струменем.

Загомоніли нові голоси, заскрипіли чоботи на снігу. Відізвалися струни бандури.

Криницький, стривожений, приголомшений усім, про що почув від Климовського, рушився, щоб побігти і спинити спів, але Климовський поклав руку на його рукав і промовив:

— Лиши. Нехай співає. Це про нього дума.

Глибокий, дужий голос почав:

“Ой у Краснім, на ставочку туман осідає, Чатували козаченьки у чорному гаю. Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті, А сам пішов до кумоньки щуки-риби з'їсти. Ой, заржали кониченьки та посеред гаю, Кличе козак молоденький: “Утікай, Нечаю!” Як я маю, козак Нечай, звідси утікати? Славу свою козацькую марно потеряти? А я козак-запоріжець ляхів не боюся, Маю ж бо я козаченьків, то й оборонюся!" Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого: “Давай, хлопче, давай, малий, коня буланого!" Гей, не встиг же Нечаєнко на коника всісти, Оглянеться позад себе, а вже ляхи в місті! Ой, кинувся козак Нечай від башти до башти Ой, став же він тих ляхів, як яшний сніп, класти! Ой, кинувся козак Нечай від брами до брами, Оглянувся позад себе, тече кров ріками! Ой, кинувся козак Нечай від дому до дому, Та зложив же ляхів тисяч з коней, як солому! Повернувся козак Нечай на правую руку, Не вискочить кінь козацький із ляцького трупу! Ой, як стисне козак Нечай коня острогами, За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями! Ой, узяли вражі ляхи джуру притомляти, Взявся джурі маленькому коник потикати... Взяли джуру маленького цюркою крутити, “Скажи, скажи, джуро малий, чим Нечая вбити?” “Не знаєте, вражі ляхи, чим його убити? Срібним ґудзком самопала треба зарядити!” Пустилися вражі ляхи ґудзики вривати, На Нечая, на козака куленьку зливати! Ой, не постиг пан Подольський з коновки налити, А взяв козак, а взяв Нечай голівку хилити. “Гей, молоді козаченьки, котрий буде в місті, Поклоніться моїй жінці, нещасній невісті! Нехай вона, нехай плаче, а вже не виплаче, Над Данилом, над Нечаєм чорний ворон кряче!” Ой, глянула Нечаїха та в нову кватирку: Качається Нечаєва голівка по ринку! Качається і говорить: “Іще буду жити! Як билася із ляшками, так і буду битись!” Ой, поз’їжджались пани та стали сумувати, Де ж бо то нам Нечаєву голівку сховати? “Ой, сховаймо ж її та де церков Варвара, Ой, щоб розійшлась по усьому світу Нечаєва слава!”

Пісня затихла. Люди мовчали. Вогнища гасли. Місяць прорвався крізь хмари, що застигли на місці, наче заворожені.

— Докинь хворосту! — обізвався якийсь голос із темряви.

Піднісся стовп червоного диму. Зайнялось ясним вогнем галуззя. Тріскаючий з лоскотом у вогні хворіст заглушив гостру хвилю гіркого ридання на могилі.

На Вінницьких полях

Не було ні спочинку, ні сну, ні передишки. День за днем, ніч за ніччю тривала погоня. Коли коронне військо, наче той дужий, нахабний ведмідь, що, впевнений у своїй силі, закинув на широкі плечі здобич, старалося видістатися на безпечне місце, щоб заспокоїти нею свій голод, то розсипані козацькі відділи були наче люта тічня вовків, які йшли за ведмедем слід у слід. Оточили його, не сходили з його тропи, чекаючи, поки він не кине добичі й сам не стане до смертельного з ними бою.

Після тяжких перемаршів, боїв, переправ, розбитими дорогами доволоклося виснажене й нездатне вже до бою польське вояцтво, що ще недавно звалося коронним військом, під Вінницю в надії, що тут знайде квартири на зимівлі чи то пак зимові лежі, пережде кінець зими та діждеться тут урешті помочі від короля.

Але у Вінниці застали полковника Богуна, вславленого боями, готового відперти кожний наступ, що горів бажанням пімстити смерть Нечая та відплатити за зрадливий напад на Красне.

Зараз після переправи через річку Бог багато з польської кінноти пішло під заздалегідь прорубаний лід. Згинув тоді також пан Микола Кисіль. Його тіло лежало на льоду між двома лініями, непохоронене, доки здичавілі собаки не знайшли його. Тоді залишились із пана черкаського старости тільки голова й одна нога.

Однієї ночі, коли сніг із дощем ліпив очі і замочував порох на мідничках самопалів, пан Лянцкоронський казав зібрати поторгані останки вірного слуги Речіпосполитої й відіслати їх у Гощу, до пана воєводи

По тяжких зусиллях продерлося польське військо до Вінниці, але застало місто порожнім: ані козаків, ані міщан — нікого! Кинулося голодне й перемерзле вояцтво шукати квартир, харчів, паші. Але заки ще вояки впровадили коні й оглянули нові квартири, ціле місто стало горіти, запалене якимись невидимими руками з усіх боків. Пропала надія на зимові лежі, на відпочинок, на дах над головою. Голод і холод заглянули знову в очі перетомленого вояцтва.

З Кам’янця Подільського перебіг, якимось чудом не затриманий козаками, шляхтич і доніс, що два реґіменти німецької райтарії, один сильний полк драгунів, один піший реґімент, свіжо звербований у пруських містах і десять гармат разом із фоєрверкерами та амуніцією вирушили з Кам’янця і їх можна сподіватися кожної хвилини. Але дні втікали, сили топилися, а сподівана поміч не надходила і більше вісток про ці реґіменти не було.

Обложив пан Калиновський Богуна перстенем у добре укріпленому манастирі. Після кількох невдалих, болючих наступів задумав узяти його голодом, хоча полонені козаки казали, що в козаків є їсти куди більше, ніж у поляків.

Але на диво ось довкола польського перстеня, що облягав вінницький манастир, появився, якби через ніч, новий козацький перстінь і тепер справді ніхто не міг сказати, хто кого облягає і хто кого хоче здобути.

В додатку до всього якась дивна й незнана досі пошесть стала ширитися у польському таборі, головно серед піхоти. Щодня виростали одна за однією нові вояцькі могили.

Тільки ж швидко польські вожді зауважили одне явище, яке живовидячки приверзлося їм дуже відрадним. Козацький перстінь, що їх оточував, несподівано послаб, пом’якшав, наче зрід і охляв. Нічні напади, хоч і повторялися невпинно, не були такі гострі, ні такі нагальні, настирливі, вперті. Також ніхто в останніх днях не бачив ніде серед напасників чорного їздця, як то в польському таборі звали полковницю Христину, що завжди була вдягнена в чорну козацьку керею.

— Чорного їздця вже нема! — пішла чутка по таборі.

Знайшовся один шляхтич серед війська, що зголосився до пана Калиновського по обіцяну нагороду за згладження чорного їздця. Привів навіть свідків, які потвердили, що чорний їздець згинув, поцілений кулею в час одного нічного нападу.

Та пан Калиновський не був скорий дати обіцяні гроші в нагороду. Це спричинило нове незадоволення, нові сварки, вигуки й нові вияви непослуху, безладдя та недостачі військової дисципліни.

Аж однієї днини дві вістки, наче два громи, вдарили в польський обоз і струсили всім військом, відбираючи останню надію вже не на перемогу, але навіть на рятунок.

На світанку приволікся до табору молодий шляхтич і хотів, щоб його зараз завели до квартири гетьмана, бо казав, що приносить вістки незміренної ваги. Службовий офіцер запровадив його на квартиру польового гетьмана. Але тут прийшла затримка.

Коли після довгого пошукування розбудили офіцера, який держав службу при гетьмані, той не хотів будити ні пана Калиновського, ні пана Лянцкоронського. Втомлений докраю новоприбулець підійняв крик. Тоді розбудились інші старшини, вояки, джури, обозова челядь, обступили його з усіх боків та прислухалися до його суперечки з тупим, але впертим службовим офіцером.

Знеможений, закривавлений, обдертий, брудний шляхтич, гірко вражений тим, що його не хочуть допустити перед обличчя вождів, утратив останки терпеливости і став кричати на ввесь голос:

— То не дивниця, що все військо йде внівець, коли тут такі порядки! Нам казали, що коронне військо вже під Чигирином. Показується, що це все ошуканство, обман, брехня. Гетьмани! Коли їх треба, то їх нема, бо їх будити не можна!

Цей крик і гамір розбудили пана Калиновського, що, вихиливши забагато меду, спав кам'яним сном, прикритий теплими шубами, в своєму шатрі. Вийшов із шатра, протираючи заспані очі і з трудом держачись на ногах.

— Хто васць і що сталося? — спитався, притомніючи і грізно стягаючи брови.

Пан Калиновський був дуже вразливий на образи, зневаги й роками пам'ятав їх.

Шляхтич відвернувся погордливо від службового офіцера, зняв шапку й промовив:

— Я — Ридванський, поручник драгунів пана хорунжого Конецпольського, ваша милосте.

— Як вашмосць тут узявся?

Але ще Ридванський не встиг відповісти, як усі довкола відчули, що новина мусить бути тривожна.

— Ми йшли до вашої милости, вислані паном краківським. Але, коли вийшли з Бару, попали в засідку коло Межирова.

— Васць кажеш: “ми”. Хто то є “ми”?

Ридванський повів рукою по безладній чуприні.

— Ваша милість вибачить, але я не дуже то сильний сьогодні. З нами був полк драгунів його милости коронного хорунжого, пана Конецпольського, під полковником Ястршембським, де і я служив, полк німецької райтарії під оберстом Найманом, другий полк райтарії під оберстом Шмідом, реґімент німецької піхоти, дуже добре поставлений, і десять гармат з амуніцією та всім потрібним добром.

Калиновський, несвідомо для себе самого, підійшов ближче до Ридванського й витяг наперед себе руки, наче мав зав'язані очі.

— То васць хоче сказати, що ціла та сила попала в засідку?

— Так, ваша милосте

— І ... І що сталося?

Ридванський не відповів зразу. Тим часом панові Калиновському ноги стали вгинатися з тривоги.

— Дехто з драгунів мав іще час відскочити до Бару. Але всі інші... і всі німці...

Очі всіх присутніх затримались на його устах. Але перевтома, голод, холод, тяжкі переживання, страх, утрата крови, біль зробили своє, бо Ридванський стрепенувся, вмовк, обидві руки підніс до обличчя і зайшовся несподівано наглим голосним плачем. Схлипуючи вголос, мов дитина, з очима, повними сліз, крізь скривлені плачем уста став поспішно з трудом викидати слова, наче каменюки.

— Я вже три роки на війні. Від Корсуня. Багато слихом слихав, видом видав, але такого ще не бачив. Труп на трупі по цілому полі, що ступити не було куди. Місцями — цілі гори!

Калиновський зблід. Уста йому почали дрижати. Нараз блисли йому очі божевільним блиском, він прискочив до Ридванського й ухопив його за горло.

— Брешеш! Брешеш, песій сину! Це неправда! Це неправда! Кажи, що неправда, бо вб’ю.

Прискочив пан Лянцкоронський, прискочили інші пани і відірвали Калиновського від пройнятого зачудуванням і острахом Ридванського, який ніколи й не подумав, що так може його прийняти начальний вождь.

Лянцкоронський, що не поминав ніякої нагоди, щоб понизити польового гетьмана, відізвався:

— Не сподівався вашмосць такого прийняття? Васць мусиш зрозуміти, що кожний має хвилини слабости. Але я маю надію, що пан гетьман скоро успокоїться і буде можна з ним говорити.

Калиновський ненависно споглянув на Лянцкоронського, але не сказав нічого. Обернувся та пішов до намету. При вході до нього повернувся ще раз до присутніх і промовив:

— Панів офіцерів прошу на нараду. Цього пана... Ридванського взяти на головну варту.

Нарада тривала довго. Була бурхлива, повна образливих слів, взаємних докорів і обвинувачень, як багато інших нарад. Була б, здається, скінчилась нічим, коли б не зайшов випадок, що перетяв її, мов ножем. Саме тоді, коли суперечка між паном Калиновським і паном Лянцкоронським дійшла до таких вершин, що обидва стояли проти себе, як два розюшені півні, червоні на обличчях, з розіскреними від гніву й люті очима, з руками на шаблях, у намет вбіг незголошений ніким офіцер із криком:

“Чорний їздець! Чорний їздець!”

Утихли сварка і крик. Присутні почули знадвору густу мушкетну пальбу і тупіт численних коней. Кинулися до виходу.

Перед їх очима появилися на снігових полях густі віддали козацької кінноти, яка на очах цілого війська кінчила діло нищення драгунського полку, що його вислано на сусідню Вишню за харчами.

Вже, вже хотів пан Калиновський пустити полки райтарії та гусарів на зухвалих напасників, тим більше, що й ті, які були з ним, стали й собі кричати: “чорний їздець”, “чорний їздець”, показуючи на їздця на чорному, наче галка, коні, як саме тоді знялася густа стрілянина від Якушинець.

Одночасно від вінницьких хуторів появився їздець на спіненому коні з проханням про поміч, бо козаки вдерлися в табір піхоти.

Але ще не відперли наступу від Якушинець та ще німецька піхота з поспіхом відступала від вінницьких хуторів, що загорілись вогнями, в напрямі замерзлого Богу, як Богун випав з обложеного манастиря. Німці, що дісталися тоді між два вогні, почали стелити поле густим трупом.

Підняв пан Калиновський ціле військо на ноги і наступ відбито, але ввесь обоз і вся гармата тих відділів, що стояли табором біля вінницьких хуторів, попали в козацькі руки. Тим часом Богун ударив на головний обоз та викликав великанське замішання серед обозової служби, челяді і панських пахолків. Це замішання відбилося згодом сумними наслідками в дальшому поході коронного війська та в його дальшій долі.

По польському таборі пішла повна жахіття вістка, що вся військова сила, яку король вислав у поміч загроженому корпусові, пропала, вирубана в пень козацькими шаблями, і що тому в таборі було кілька днів передишки, бо козаки вирушили були назустріч полкам, які йшли в підмогу.

Поява “чорного їздця”, якого вважали вже за вбитого, говорила, що козацькі сили знову повернулись. Кліщі, в яких опинився польський обоз, швидко й немилосердно затискали свої залізні зуби.

Не добіг іще день до кінця, як другий грім, може ще страшніший від першого, вдарив у стривожений табір. Син пана Калиновського, коронний обозний, пан Самуїл Калиновський, якого батько післав із розїздом, даючи йому два драгунські полки під досвідченим і заправленим у боях паном Кондрацьким, відділ гусарів і грізний полк райтарії під полковником Корфом, попав несподівано за Липівцем на густу хмару шабель гуманського полку полковника Глуха й почав поспішно відступати в напрямі Вінниці. Але коли польське військо минуло Липівець, наскочили на нього відділи полтавського полку Пушкаря. Тоді молодий, недосвідчений пан Калиновський стерявся докраю, втратив увесь свій відділ, залишаючи його на поталу, і тільки з трьома людьми рятувався втечею під опікунчі крила свого батька до Вінниці.

Рушила Україна.

Після безвиглядного дня прийшла в польський табір ніч, повна жаху. Ніхто не думав кластися до сну. Цілу ніч військо стояло в лавах, готове до бою, чекаючи на ворога. Ворог не надходив. Ніч спливала. Безсонна, зловісна, примарна. Досі ночі були повні крику, гомону, гамору, стрілянини; алярми й наступи чергувались один за одним на всіх кінцях табору. Тієї ночі козацькі відділи немов заснули. Готові до бою поляки чекали на звичайний крик, на тупіт коней наступаючої кінноти. Але години пливли за годинами і тиша тривала. Була вона ще грізніша, ніж звичайний бойовий гомін.

Польовий гетьман пан Калиновський, також укритий блискучими бляхами, готовий до бою, їздив від частини до частини, ждучи, коли серед ночі відізвуться мушкетні стріли й пролунає могутній оклик: “Слава!”, з яким козаки звикли йти в наступ. Але того всього не було. Зате, коли ніч уже ось - ось мала кінчитися, тишу перервала гостра стрілянина не від манастиря, не від польських укріплень, а із середини самого польського табору. Не вспіли вожді розглянутись і дізнатися, що діється, як до пана Калиновського причвалав товариш гусарської корогви з порубаним шаблею обличчям та з голосним криком:

— Челядь збунтувалась! Обоз грабують!

Кинулись вояки з бойових лав, зламався порядок. Побігли в обоз, одні, щоб спинити грабіж, інші, щоб самим грабувати. Немов за помахом чарівної палички, зламалися ряди, присли останки ладу й дисципліни. Вояки в одній хвилині перетворилися в диких вовків, що власних товаришів шарпають і пожирають, щоб голод заспокоїти. Табір змішався. Почали блискати шаблі, відзивалися пістолі й мушкети, забивали одні одних, зовсім не інакше, як убивали ворогів, що попадали їм у руки. Плила кров і ніхто не міг сказати, хто приятель, хто ворог.

Напослідок із тієї змішаної, безладної купи, з-посеред того здичавілого, розлюченого вояцтва почали відриватися поодинокі постаті, потім гуртки, потім поменші відділи, опісля щораз більші, хто на коні, хто на возі, а хто пішком, і всі стали гнати на захід, у сторону Браїлова й Бару, без роздуми та розваги, без стриму, сорому, опановані невимовним смертельним жахом, нездібні вже зупинитись, навернутися, подумати про оборону. Неначе велетенська отара, чи череда, яку голодний вовк ніччю налякає, жене наосліп, ламає і трощить усе перед собою, але зупинитись і дати опір не спроможеться, так утікала колишня армія пана гетьмана Калиновського

До челяді прилучились товариші, до них офіцери, до них вожді та в короткому часі не стало табору, війська, сили, тієї сили, що мала не лише боронити польського королівства, але якої завданням було також до краю та до тла зламати і знищити життя народу, який тількищо почав жити.

Аж ось із-за горбка, що закривав вид, вихопилася густа, довга лава козацької кінноти, наїжена гострими списами, полискуючи голими клинками й кинулась у погоню за втікачами.

Напереді, перед лавою, гнав їздець на чорному коні, в чорному жупані. З одного боку їхали поруч нього сотник Шпаченко і Дрозд, що держав готову шаблю в одній руці, пістоль у другій, а з другого боку Крицицький із своєю довгою рапірою. Вслід за ними гнали козацькі лави за лавами, жадні кривавої відплати.

З’їхала козацька кіннота з горбка і вже стала натрапляти на спізнених утікачів. Христя, Шпаченко і Дрозд не звертали уваги на поодиноких їздців і їхали далі, залишаючи їх для тих, що їхали позаду. Але Криницький не міг утерпіти, щоб час до часу не похилитися вправо, чи вліво і не скинути в сніг котрогось з утікаючих шляхтичів.

Скоро втікачів ставало щораз більше й вони гинули, не даючи ніякого опору, безсилі зі страху. Трупи стелилися густо. Щораз дальше й дальше вдирався козацький загін у нутро втікаючої товпи.

Накінець полковник Корф, який іще ніччю повернувся вслід за ланом Самуїлом Калиновським із роз'їзду та привів із собою кільканадцятьох райтарів, зібрав із великим зусиллям розсіяних гусарів і драгунів в один значний відділ та заступив дорогу козацькій кінноті.

Гукнула сальва з пістолів, кінь ударив об коня, шабля об шаблю. Але опір був заслабий, тож заламався в одну мить і козацька лава пігнала далі.

Тільки на чолі лави не було вже видно ні “чорного їздця”, ні Дрозда, ні Криницького.

Побачив це Шпаченко, кликнув до Байбузи, щоб вів відділ далі, а сам зібрав десяток козаків і завернув назад.

У гущавині трупів віднайшли три безвладні тіла, одне недалеко одного.

Два з них були бездушні, байдужі вже до всього, що творилося довкола них, але третє давало ще знаки, що бореться про життя.

Припав старий сивий Шпаченко на коліна перед тілом у чорному жупані та голосно почав відмовляти молитву. Сльози грубі, наче зерна гороху, котилися з вірних козацьких очей.

***

Хтось прикладав чарку до засохлих, потрісканих уст. Гостра рідина розливалася в устах, пекла й душила в горлі, тож Криницький відкрив очі, проковтнув напиток і глянув перед себе.

Добре знані йому очі дивилися на нього вперто, настирливо.

— Грицю! — вимовив Криницький, усміхаючися злегка, але так спокійно, мов би зі своїм другом ніколи не розставався.

— Нарешті! Слава Богові! А то я думав, Петре, що ти вже також не повернешся до життя!

Криницький зморщив чоло, хотів зібрати думки, пригадав собі, що щось важливе сталося, але не вмів сказати, що. Хотів сісти, але не міг.

Пекучий біль прошиб його і він застогнав. Злегка, не розбираючи навіть причини цього болю.

Почув руку Кульчицького на своїй.

— Ти ранений, Петре. Климовський каже, що не тяжко. Куля спорснула по ребрі.

Криницький опритомнів. Ранений. Зудар із гусарами! Полковниця... Боже! Боже!

Забуваючи про біль, підвівся з лежанки.

— Де вона? Де полковниця?

Кульчицькому летіли з очей сльози. Не втирав їх, не соромився їх.

— Вона вже з ним. Із Нечаєм.

— О!

— В тій самій могилі ...

Криницький заламав руки, аж пальці побіліли, і зараз охляв. Потонув у мряці незнаного й нерозгаданого. Як довго маячив, цього ніколи потім не знав. Коли знову відкрив очі й побачив Кульчицького біля себе, спитав, наче б у розмові й перерви не було:

— Терпіла?

— Ні. Куля в серце.

— А Дрозд?

— Де ти був?

— Розкажу, як трохи прийдеш до себе. Тепер ось випий це і спи!

— Добре — відповів Криницький, зажмурюючи очі. — Добре — повторив і повернув голову набік.

Бо чув велику втому і хлипало щось у душі.

Кінець.

Примітки

1

Історичне.

(обратно)

2

Історичне.

(обратно)

Оглавление

Тебе Бога славимо!

“Де Христя?”

Отець протодиякон

Критори і благодітелі Панянського Печерського

Вогняний люд

Полковниця

Леопардова шкура

Хто інший?

Доки край не буде вільний, а люди щасливі

Що полковник сказав би?

Так падають старі дуби

Два брати

На темних стежках

Нова столиця

Хто в Чигирині, хто в Суботові

Важка хвилина

Щось інше

Мертвий за життя

Зловісна правда

Бурсаки

Гряде нова туча

На постою

Воєнний посів

Не кряч!

Запізно!

Що бачив Криницький

Чорний вершник

Як билася з ляшками, так і буду битись

На Вінницьких полях

“Чорний їздець! Чорний їздець!” Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg