«На краю Ойкумени»

Іван Єфремов НА КРАЮ ОЙКУМЕНИ

Малюнки Л. 3усмана

Художнє оформлення Л. Склютовського

ПРОЛОГ

Свіжий осінній вітер линув над просторами вкритої брижами Неви. Гострий шпиль Петропавловської фортеці в блиску сонячного дня здавався золотим променем, що звився в блакитну висоту неба. Під ним плавно вигинав свою широку могутню спину Двірцевий міст. Хвилі, коливаючись і виблискуючи, розмірено хлюпались об світлі гранітні східці набережної.

Молодий моряк, що сидів на лаві, глянувши на годинник, рвучко підвівся і хутко пішов набережною вздовж Адміралтейства. Жовті стіни легко здіймали у височінь свій вінець білих колон у прозорому осінньому повітрі. Автомобілі безшумно мчали відполірованим асфальтом, граючи миготливими спалахами сонця по начищеному склі та різнобарвній емалі кузовів.

Молодий чоловік швидко йшов набережною, не звертаючи уваги на святкову метушню навкруги. Він ішов упевнено і легко. Юнакові стало гаряче, він зсунув на потилицю свій морський кашкет. Дзвеніли, сповзаючи з мосту, трамваї. Молодий моряк перетнув садочок з деревами, що горіли осіннім багрянцем, пройшов вздовж великого майданчика і на секунду зупинився перед входом, де велетні з полірованого граніту підпирали масивний балкон над горбатим підйомом тротуару. Загоєні рубці від німецьких бомб ще видно було на двох велетенських гранітних тілах. Юнак ввійшов у важкі двері, зняв чорну шинель і поспішив до широких сходів з білого мармуру, що вели з напівтемного вестибюля до світлої колонади, обрамленої рядом мармурових статуй.

Назустріч йому, радісно усміхаючись, йшла струнка дівчина. Її уважні, широко розставлені сірі очі потемніли і стали теплими. Моряк трохи зніяковіло глянув на дівчину. Вона на ходу ховала номерок вішалки у розкриту сумочку, — значить, він не спізнився. Юнак пожвавішав і впевнено запропонував почати огляд знизу, з відділів старожитностей.

Протиснувшись крізь натовп відвідувачів, юнак і дівчина пройшли між колонами, що підпирали розмальовану яскравими фарбами стелю. Вони проминули кілька величез'них залів. Після уламків ваз і плит з незрозумілими написами, після похмурих, чорних статуй стародавнього Єгипту, саркофагів, мумій та всіх інших предметів похоронного обряду, що мали ще більш непривітний вигляд під склепінням похмурих залів першого поверху, захотілося яскравих фарб та сонця. Юнак і дівчина поспішили нагору. Вони швидко поминули ще дві кімнати, прямуючи до бокових сходів, що вели до верхніх залів невеликого приміщення з вузенькими вікнами, крізь які виднілось бліде небо. Кілька восьмигранних конічних вітрин стояло між білими колонами, — дрібні витвори стародавнього мистецтва, виставлені в них, не привернули уваги молодих людей.

Раптом перед очима дівчини в третій вітрині виступила пляма чудового блакитнозеленого кольору, такого яскравого, що здавалось, вона випромінювала своє власне світло. Дівчина підвела свого супутника до вітрини. На сріблястому оксамиті був похило прикріплений плоский камінь з округлими краями. Він був надзвичайно чистий і прозорий, його променистий блакитнозелений колір був несподівано радісний, ясний, глибокий, з теплим відтінком прозорого вина. На гладенькій, очевидно, відполірованій рукою людини верхній грані виділялися чітко вирізьблені людські фігурки завбільшки з мізинець.

Колір, блиск і світлоносна прозорість каменя різко виділялися серед похмурої суворості залу та блідих фарб осіннього неба.

Дівчина почула глибоке зітхання свого супутника, побачила його затуманений спогадами погляд.

— Таким буває море на півдні погожого дня в полудневу пору, — поволі сказав молодий моряк. Непохитна впевненість очевидця прозвучала в його словах.

— Я не бачила цього, — озвалась дівчина, — тільки відчуваю в цьому камені якусь глибину, світло чи радість, не можу сказати, що саме… Де це знаходять такі камені?

Ні великий спільний для чотирьох вітрин напис: «Антські поховання VII століття, Середнє Придніпров'я, ріка Рось», ні маленька етикетка у самій вітрині: «Гребенецький курган, стародавнє родове святилище», нічого не пояснили молодим людям. Незрозумілими були і речі, що Вточували чудовий камінь: спотворені до невпізнання Іржею уламки ножів та списів, плоскі келихи, якісь підвіски в формі трапецій з почорнілої бронзи й срібла.

— Це розкопано в Київській області,— намагався збагнути юнак, — але я не чув, щоб там або ще десь на Україні знаходили подібні камені… Кого б спитати? — Юнак оглянув просторий зал.

Жодного екскурсовода, як на лихо, не було поблизу, тільки сиділа сторожиха в кутку біля сходів.

Згори почулися кроки, по сходах у зал спускався високий чоловік в старанно випрасуваному чорному костюмі. Побачивши, що сторожиха встала з місця і шанобливо привіталася, дівчина безпомилково догадалася, що цей чоловік тут якесь начальство. Вона тихенько підштовхнула свого супутника, але той уже йшов назустріч незнайомцеві і, виструнчившись по-військовому, почав:

— Дозвольте запитати?

— Дозволяю. Що вас цікавить? — сказав учений, І його спокійні очі короткозоро примружилися, розглядаючи молодих людей.

Юнак пояснив, що саме їх цікавить. Вчений посміхнувся.

— У вас смак непоганий, молодий чоловіче! — схвально вигукнув він. — Ви натрапили на одну з найцікавіших речей нашого музею! Зображення на камені ви добре роздивилися? Ні? Дрібно? А навіщо ж тут цей пристрій? Дивіться! — Вчений взявся за дерев'яну рамку, прикріплену на верхньому зрізі вітрини, опустив її. Якраз проти каменя стало велике збільшувальне скло. Клацнув вимикач, яскраве світло залило поверхню каменя. Зацікавлені ще більше, юнак а дівчина зазирнули в скло. Вирізьблені на камені фігури, збільшившись, стали наче живими. З одного краю прозорої блакитнозеленої пластинки тонкими скупими лініями була зображена фігурка голої дівчини, що стояла з піднесеною до щоки правою рукою. Завитки густого кучерявого волосся лягали на накреслену чіткою дугою округлість плеча. Обличчя, зроблене особливо старанно, ніби кидало вперед свою красу в гордому повороті.

Решту поверхні каменя займали три чоловічих фігури, що обнялися; вони виконані ще з більшою майстерністю, ніж зображення дівчини.

Стрункі, мускулисті тіла завмерли в момент руху. Повороти тіл були дужі, різкі і разом з тим граціозно стримані. В центрі могутній чоловік, вищий від тих, що стояли по обидва боки, широко розкинув руки на їхні плечі. Ці двоє, озброєні списами, стояли з уважно схиленими головами. В їх позах була напружена пильність могутніх воїнів, готових з певністю відбити будь-якого ворога.

Три маленькі фігурки були виконані з великою майстерністю. Ідея—братерство, дружба і спільна боротьба— була втілена в них з надзвичайною силою.

Чарівність прозорого і світлого каменя, що був одночасно і фоном і матеріалом, посилював красу твору. Теплий вологий відблиск, який, здавалося, йшов звідкись з глибини холодної прозорості каменя, надавав тілам трьох людей, що обнялися, золотистої веселості сонячного світла…

Під фігурами і на гладенькому зламі нижнього краю можна було помітити нерівно і наспіх надряпані незрозумілі знаки.

— Надивилися? Бачу, що вас захопило! — Голос ученого примусив здригнутися обох молодих людей. — Добре. Хочете, трохи розповім вам про камінь? Цей камінь — одна із загадок, які зустрічаються нам іноді в історичних документах далекої давнини. В чому загадка? Слухайте по порядку. Це — берил,[1] мінерал не з дуже рідкісних. Але такі блакитнозелені справжнісінькі берили — дуже рідкісні. В усьому світі їх знаходять тільки на півдні Африки. Раз. Тепер, на камені вирізано гему, — такі речі любили робити за часів розквіту старогрецького мистецтва І Елладі. Але берил — камінь дуже твердий. Щоб вирізьбити на ньому зображення з такою майстерністю, треба різати тільки алмазами, а в еллінських майстрів їх не було. Два. Далі, з трьох чоловічих фігур середня, безперечно, зображає негра, права — елліна, а ліва — якогось чоловіка з інших середземноморських народів: може, крітянина або етруска. І, нарешті, за технікою зображення людського тіла, гему треба б віднести до епохи розквіту Еллади. Разом з тим цілий ряд особливостей вказує на час, значно раніший. Я вже не кажу про те, що списи, зображені тут, мають зовсім особливу, не властиву ні Елладі, ні Єгипту форму… Ціла низка суперечливих, несмісних одна з одною вказівок… але гема все-таки існує,— ось вона…

Вчений помовчав, потім заговорив так само уривчасто: — Є ще багато історичних загадок. Всі вони говорять одне: мало, мало ми знаємо. Погано уявляємо життя за далекої давнини. Наприклад, тут у нас в золотій кладовій серед скіфських виробів одна золота пряжка. Їй дві тисячі шістсот років, а на ній зображений викопний шаблезубий тигр[2] з усіма подробицями. Так. А палеонтологи вам скажуть, що цей тигр вимер триста тисяч років тому… Ха!.. В єгипетських пірамідах ви побачите фрески, де з разючою точністю намальовано всі породи звірів, що жили в Єгипті. Серед них — невідомий звір, величезного розміру, схожий на гігантську гієну, — такого не знали ні в Єгипті, ні в усій Африці. Або в Каїрському музеї є статуя дівчини, знайдена в руїнах міста Ахетатона, в Єгипті, збудованого в XIV столітті до нашої ери, — зовсім не єгиптянка, та й робота зовсім не єгипетська — ніби з іншого світу. Мої колеги вам відразу пояснять, коротко — с-ти-лі-за-ція, — жартівливо розтягнув слово учений. — А я завжди в таких випадках пригадую одну історію. В тих самих єгипетських фресках часто зустрічалась одна рибка. Невеличка, нічим особливим не відзначалася. Але намальована завжди догори черевцем. Як це так: єгиптяни, такі точні художники, і раптом — неприродна риба? Пояснили, звичайно: і стилізація тут була, і релігія, вплив культу бога Аммона. Цілком переконливо, ну, і заспокоїлись. Минуло п'ятнадцять років — і з'ясувалось: є в Нілі й тепер така рибка, і справді плаває вона завжди догори черевцем. Повчально. От розбалакався я, захопився! До побачення, молоді люди, цікавтесь загадками історії.

— Одну хвилинку… професоре! — вигукнула дівчина. — Невже ви самі так і не можете пояснити… ідею цієї речі… Ну так, самі для себе. Скажіть нам… — дівчина зніяковіла.

Вчений посміхнувся.

— Що з вами поробиш! Те, що я скажу вам, буде просто догадка, не більше. Одно безперечно: справжнє мистецтво відображає життя, само живе і підноситься до нових висот тільки в боротьбі проти старого. За тих далеких часів, коли була створена ця гема, процвітало безправ'я, гноблення і рабство. Сила-силенна людей не бачила в своєму житті жодного просвітку, але раби вели боротьбу за своє визволення. Пригноблені піднімали зброю проти нещадного рабства. І от, дивлячись на гему із зображенням трьох воїнів, хочеться думати, що їхня дружба виникла в боротьбі за волю… Може, вони разом втікали на батьківщину з полону… Мені здається, що ця гема — ще одне свідчення далекої боротьби, яка вирувала тоді, але. тепер затьмарена для нас віками. Сам невідомий митець, можливо, брав участь у боротьбі… Та інакше й не може бути… Цим і пояснюється така досконалість його твору. Це, так би мовити, окрема одинока перемога нового над старим, здобута в глибині минулих віків. Ці свідчення, що доходять до нас, особливо привертають увагу радянських людей, які піднялись на боротьбу з усім тим, що заважає ростові нового. В усьому — в житті, науці і мистецтві. От і ви обоє відразу звернули увагу на цю гему.

Дівчина і юнак знову припали до скла, приголомшені потоком відомостей. Камінь здавався їм таємничим і незрозумілим.

Глибокий, ясний і чистий колір моря… на ньому братерські обійми трьох людей. Сяючий, променистий камінь, оголена золотавість прекрасних тіл, яка так яскраво вирізнялася тут, в похмурому суворому залі… Юна дівчина, сповнена життя і жіночої чарівності, стояла нібито на краю моря.

Молодий моряк, зітхнувши, випростав стомлену спину. Дівчина все ще дивилася. Здалека по. лунких проходах долинув тупіт ніг і шум екскурсантів, що наближалися. Тоді і дівчина відірвалася від скла. Клацнув вимикач, і рамку було піднято, а блакитнозелений кристал все ще виблискував на оксамиті.

— Ми прийдемо ще сюди, правда? — спитав моряк.

— Звичайно, прийдемо, не раз прийдемо, — озвалася дівчина.

Юнак ніжно взяв її під руку, і вони задумливі пішли вгору по білих сходах.

Розділ перший УЧЕНЬ ХУДОЖНИКА

Плоский камінь далеко виступав у море. Воно, невидиме в темряві ночі, стиха хлюпалося внизу. Камінь ще не втратив денного тепла, і юнакові не заважали пориви свіжого вітру, що пробігали поміж скелями.

Юнак задумливо дивився в далечінь, туди, де поринав у пітьму кінець сріблястої смуги Млечної путі. Він стежив за падаючими зорями. Вони спалахували зразу у великій кількості, пронизували небо блискотливими голками і зникали за обрієм, згасаючи, мов розжарені стріли, що падають у воду. Знову розсипалися по небу вогняні стріли і летіли в невідому далечінь, в казкові країни, що лежали за морем, біля самих меж Ойкумени.[3]

«Запитаю в діда, куди вони падають», вирішив юнак і тут же подумав, як добре було б летіти так через небо, просто до невідомої мети.

Та він уже не юнак, — ще кілька днів, і він досягне віку воїна. Але не воїном він буде, а стане славетним художником, прославленим скульптором. Він відрізнявся від багатьох людей здатністю бачити форми природи, відчувати і запам'ятовувати їх… Так сказав йому вчитель — художник Агенор. І справді, там, де інші байдуже проходили мимо, він зупинявся, вражений до глибини душі, помічаючи те, чого ще не міг усвідомити і пояснити. Різноманітні картини природи вабили його своїми безперервними змінами. Згодом зір став гостріший. Юнак міг сам виділяти і надовго тримати в пам'яті ті риси, які вважав прекрасними. Невловима краса таїлася всюди — у вигині гребеня набігаючої хвилі і в розвіяних вітром кучерях Тесси, дочки вчителя, в струнких колонах соснових стовбурів та в грізних скелях, що гордовито височіли над морем. Відтоді прагнення створювати прекрасні форми стало його метою. Показати красу тим, хто не спроможний збагнути її. І що може бути прекраснішим, ніж тіло людини! Але це передати якраз найважче…

От чого такі не схожі ці схоплені пам'яттю живі риси на ті зображення богів і героїв, яких він бачить навколо, яких сам учився робити! Навіть твори найвправніших митців Енніади[4] не могли дати переконливого зображення живого людського тіла.

Юнак невиразно відчував, що в них штучно вип'ячені і грубо підсилені лише окремі риси, які відображають радість, волю, гнів чи пестощі, та й тільки. Заради сили враження скульптор жертвував усім іншим. Ні, він повинен зуміти відтворити життя! Тоді він стане найбільшим скульптором своєї країни, і люди прославлятимуть його, захоплюючись його творами. В них краса життя вперше буде навіки відбита в бронзі або камені!

Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!

Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.

Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.

Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.

Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.

Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.

Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.

У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.

— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.

— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.

Старий заперечливо похитав головою.

— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.

Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.

— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!

Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.

— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі[7] вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.

Старий рано розбудив Пандіона.

Наближалась холодна пора осені: небо було вкрите хмарами, пронизливий вітер шелестів сухим очеретам, платан, ніби замерзнувши, тріпотів розрізним листям.

Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.

Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.

Юнак, помовчавши, сказав:

— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.

— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія[8] — три невеликих селища на кам'янистому березі…

Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.

Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.

Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.

Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.

Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.

Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.

На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.

— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.

Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.

Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.

Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.

Старий повернув до себе обличчя внука і довго дивився у відкриті золотисті очі.

— Тепер тобі належить вирішити, Пандіоне: чи ти підеш до вождя нашої фратрії, щоб стати його воїном, чи залишишся підручним у Агенора.

— Залишусь у Агенора, — не задумуючись, відповів Пандіон. — Якщо я піду в селище до начальника, то мені доведеться там жити, їсти разом з усіма в зібранні чоловіків, і тоді ти залишишся сам. Я не хочу розлучатися з тобою і допомагатиму тобі.

— Ні, тепер ми мусимо розлучитися, Пандіоне, — з зусиллям, але твердо промовив старик.

Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.

— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.

На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.

Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.

Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.

Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.

На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.

Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.

Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.

І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.

Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.

Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.

Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.

Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.

Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок. Тут стежка розгалужувалася на дві: одна вела праворуч, до групи рибальських хаток, що стояли на березі моря, друга йшла вздовж берега річки до селища. Пандіон звернув ліворуч; за горбом його ноги впірнули в гарячий білий порох, цвірчання цикад заглушило шум моря. Підніжжя кам'янистого схилу гори біля річки потопало в деревах. Вузьке листя олеандрів, важка зелень смоковниць чергувалися з пишними кронами величезних горіхів, — і все це зливалося в суцільну заклубочену масу, що здавалася майже чорною біля обривів білих вапняків. Стежка пірнула в прохолодний загінок і після кількох поворотів привела до галявини, забудованої невеличкими хатинками, що юрмилися біля положистих схилів виноградників.

Юнак прискорив ходу і попрямував до низької білої будівлі, що ховалася за вузлуватими стовбурами маслин. Він увійшов під намет, і назустріч йому підвівся невисокий літній чоловік з чорною бородою — майстер-художник Агенор.

— Ти прийшов, Пандіоне! — радісно привітав юнака художник. — А я вже думав посилати за тобою… Ага, ось що! — Агенор помітив озброєння Пандіона. — Дай я обніму тебе, мій хлопчику. Тессо, Тессо! — гукнув він. — Поглянь, який воїн прийшов до нас!

Пандіон швидко обернувся. З внутрішніх дверей визирнула дівчина в темночервоному хіматіоні,[10] накинутому поверх тонкого вилинялого блакитного хітона.[11] Радісна посмішка показала бездоганні зуби, але через якусь мить дівчина насупилася, заховавши посмішку, і холодно обвела юнака поглядом.

— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.

Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.

— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.

А що це за пакунок ти приніс?

Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.

Прийшла дружина художника — мати Тесси.

Художник поклав обидві руки на плечі юнака:

— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.

Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.

Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.

Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.

По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.

— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!

Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:

— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?

— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.

— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.

— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі

— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто буває шкода його.

— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?

— Ні, не боюся, донька моя горда і смілива. Але я почуваю, що кохання до Пандіона може принести їй багато горя. Погано, коли людина, як Пандіон, перебуває в полоні шукань — тоді кохання не вилікує його від вічної туги…

— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я, певно, був схожий на Пандіона…

— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши сивіючу голову Агенора.

Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.

Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий день ніхто не прийде в священний гай.

Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши зборки хітона, побігла.

Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля, опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на золотий пил.

Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по всьому гаю.

Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.

Праворуч серед стовбурів перед нею височіла сіра, обсипана хвоєю, скеля.

На галявину падав стовп сонячного світла, і сосни навкруги здавались вилитими з червоного золота. Сюди виразніше доносився рокітливий гул моря, — невидиме, воно безперервно нагадувало про себе низькими розміреними акордами.

З-за скелі назустріч Тессі вибіг Пандіон і притягнув дівчину до себе за простягнені руки, потім злегка відштовхнув її і пильно оглянув, ніби намагаючись увібрати в себе весь її образ.

Кучері її блискучого волосся тріпотіли навколо гладенького чола, вузькі брови здіймалися до скронь, ледве помітно переламуючись, і це надавало великим синім очам ледь вловимого виразу насмішкуватої гордості.

Тесса м'яким рухом одсторонилась від юнака.

— Не гайся, сюди скоро прийдуть! — сказала вона, ніжно дивлячись на юнака.

— Я готовий, — з цими словами Пандіон підійшов до скелі, розсіченої вузькою вертикальною печерою.

На вапняковій брилі стояла незакінчена статуя в половину людського росту з густої глини. Тут же були розкладені дерев'яні інструменти — вигнуті пилочки, ножі і лопатки.

Дівчина скинула синій хіматіон і поволі піднесла руки до застібок, що скріпляли зборки легкої тканини, розрізаної вздовж плечей.

Пандіон стежив за нею, посміхаючись і перебираючи інструменти, але коли він повернувся до статуї, усмішка захоплення поволі сповзла з його обличчя. Ще дуже далеко було цьому грубому зображенню до прекрасної живої Тесси. Але все-таки в глині вже з'являлися пропорції її тіла. Сьогодні мусить все вирішитися. Він, нарешті, перенесе на нерухому глину чарівність живих ліній.

Пандіон похмуро і рішуче обернувся до Тесси. Та, скоса глянувши на нього, хитнула головою. Опустивши очі, дівчина сперлася на сосновий стовбур, підклавши одну руку під голову. Пандіон мовчки заглибився в роботу. Погляд юнака став пронизливим, очі перебігали з тіла подруги на глину, розміряючи й порівнюючи.

Багато днів уже тривала ця боротьба творчих рук з мертвою, байдужо податливою глиною, яку треба було примусити набрати прекрасних форм живого.

Час минав. Чуйне вухо юнака вже кілька разів ловило приглушені зітхання стомленої Тесси.

Пандіон припинив роботу, відступив од статуї, і Тесса мимоволі здригнулася, почувши гіркий стогін розчарування. Зображення стало далеко гіршим. Те, що жило в ньому і приваблювало ледве наміченими рисами, тепер, пригладжене і оформлене, вмерло. Статуя зробилася лише незграбною подобою смуглявого тіла Тесси, що стояла перед величезним сосновим стовбуром темнозолотого кольору.

Закусивши губи, юнак порівнював Тессу із статуєю напружено стараючись знайти помилку. Помилки не було, — це не можна було назвати помилкою: просто він не зміг передати життя, зупинити мінливі рухи тіла, йому здавалося, що сила його кохання, його захоплення красою Тесси дозволять йому піднестися високо, здійснити великий творчий подвиг — і з'явиться перед світом небачена статуя… Так було вчора, було ще півгодини тому? І от він не може… не вміє… йому не під силу… Навіть для Тесси, яку він так кохає! Що ж тепер робити? Весь світ померкнув для Пандіона, інструменти попадали додолу, кров ударила в голову. Охоплений розпачем, усвідомлюючи своє безсилля, юнак кинувся до дівчини і впав перед нею навколішки.

Дівчина, зніяковіла і здивована, поклала долоні на гаряче, підняте догори обличчя Пандіона.

І раптом інстинктивним чуттям жінки вона зрозуміла, що робиться в душі художника. З материнською любов'ю вона схилилася над юнаком, говорила ласкаві слова, притискала до себе голову Пандіона, пестячи тонкими пальцями кільця короткого волосся.

Бурхливий розпач юнака вщух.

Здалека долинули голоси. Пандіон оглянувся довкола; запал його згас, а з ним відійшла і горда надія. Йому здавалося, що його юнацька мрія ніколи не здійсниться. Скульптор підійшов до своєї статуї і зупинився, роздумуючи. Маленька рука Тесси лягла йому на згин ліктя.

— Не смій, нерозумний хлопче, — прошепотіла дівчина.

— Не можу, не смію, Тессо, — погодився Пандіон, не відриваючи погляду від статуї. — Коли б ця… — юнак зупинився, — не була зроблена з тебе, коли б не ти, я знищив би її зараз же. Ця річ така незграбна і негарна, що не повинна існувати і чимсь нагадувати твій образ, — з цими словами юнак легко засунув камінь разом з статуєю вглиб печери. Він старанно замаскував вузьку щілину уламками каміння та пригорщами сухої хвої.

Юнак і дівчина попрямували на звук морського прибою. Вони довго йшли мовчки. Пандіон заговорив — він хотів, щоб кохана зрозуміла його тугу й розчарування. Дівчина переконувала Пандіона не кидати спроб, говорила про свою впевненість у ньому, про його здатність виконати задумане. Але Пандіон був непохитний. Тільки сьогодні він зрозумів, що ще далекий від справжньої майстерності, що дорога до справжнього мистецтва лежить через довгі роки наполегливої праці.

— Ні, Тессо, я зрозумів тільки тепер, що не можу втілити тебе в статуї! — палко говорив він. — Я бідний тут і тут, — він торкнувся серця і очей, — щоб передати твою красу…

— Хіба вона не твоя, Пандіоне? — дівчина поривчасто закинула руки за шию художника.

— Так, Тессо, але як іноді я страждаю через неї! Я ніколи не перестану милуватися тобою і разом з тим… не можу зробити статую. А я повинен втілити тебе в глині, дереві, камені. Я повинен зрозуміти, чому так важко передати живе, бо коли я сам не зрозумію цього, то як я зможу зробити живими свої твори?

Тесса уважно слухала юнака і, почуваючи, що зараз перед нею відкрита вся душа Пандіона, з болем розуміла своє безсилля. Туга художника передавалась і їй, в серці росла невиразна тривога.

Раптом Пандіон усміхнувся, і не встигла Тесса опам'ятатися, як міцні руки піднесли її вгору. Пандіон побіг до берега, опустив дівчину на вогкий пісок, а сам зник за круглим горбом.

Одна мить — і дівчина побачила голову Пандіона на гребені хвилі, що наближалась до берега. Незабаром юнак повернувся. Його м'язи, виграваючи під шкірою, обтрушували воду. Недавнього смутку не було й сліду. І те, що трапилося в гаю, здалося Тессі вже не таким серйозним. Вона тихо засміялась, згадавши свою жалюгідну глиняну подобу і зажурене обличчя її творця.

Пандіон теж кепкував з себе, як хлопчик хвастав перед дівчиною своєю спритністю та силою. Так, поволі, часто зупиняючись, ішли вони додому. І тільки на самому дні душі Тесси все ще гніздилася тривога.

Агенор торкнувся рукою Пандіонового коліна. — Народ наш ще молодий та бідний, мій сину. Потрібно віками жити в достатках, щоб сотні людей могли присвятити себе високому мистецтву художника, щоб сотні людей могли віддатися вивченню краси людини і світу. А ми ще зовсім недавно зображували своїх богів, обтісуючи кам'яні або дерев'яні стовпи… А ось ти прагнеш збагнути закони краси, І я можу передректи, що наш народ піде далі і вище від інших в зображенні прекрасного. А тепер у стародавніх та багатих країнах майстри далеко вправніші за нас…

Художник встав і дістав з кутка кімнати велику скриньку з жовтого дерева, вийняв з неї згорток, покритий червоною матерією. Знявши її, він обережно поставив перед Пандіоном статуетку завбільшки з лікоть, зроблену з слонової кості. Слонова кістка від давності порожевіла, і її полірована поверхня вкрилась дрібнесенькими чорними тріщинками.

Статуетка зображала жінку, яка тримала в простягнутих руках дві змії, що обвилися кільцями до ліктів. Тугий пояс з валиками по краях обхоплював тонкий стан, підтримуючи довгу, до п'ят, спідницю, що дуже розширювалася донизу і була прикрашена п'ятьма поперечними золотими смужками. Спину, плечі, боки і верхні частини рук закривала легка накидка, залишаючи голими груди й живіт до талії.

Тяжке хвилясте волосся підняте було вузлом не на потилиці, як у еллінських жінок, а на тім'ї. Від вузла спадали густі пасма, вкриваючи шию і спину.

Нічого подібного Пандіон ще не бачив. Відчувалося, що ця статуетка — твір великого майстра. Особливо привертало увагу дивно-байдуже обличчя статуетки — плескувате і широке, з виразно окресленими вилицями, з товстими губами, з трохи виступаючою вперед нижньою частиною.

Прямі широкі брови посилювали вираз байдужості на обличчі жінки, але груди високо здіймалися, ніби в нетерплячому зітханні.

Пандіон закам'янів. Коли б він володів майстерністю невідомого художника! Коли б його різець міг з такою самою точністю і витонченістю передавати форму, що оживала під рожевожовтою поверхнею старої кістки!

Агенор, задоволений викликаним враженням, стежив за юнаком і поволі погладжував щоку кінцями пальців.

Перервавши мовчазне споглядання, Пандіон відставив коштовну статуетку далі від себе. Не відриваючи очей від тьмяно виблискуючого твору стародавнього майстра, юнак тихо і сумно запитав учителя:

— Це із стародавніх східних міст.[12]

— Е, ні! — відповів Агенор. — Вона старіша від них усіх, старіша від багатих на золото Мікен, Тірінфа та Орхомен.[13] Я взяв її у Хрізаора, щоб показати тобі. Його батько замолоду плавав з загоном на Кріт і знайшов її серед решток стародавнього храму за двадцять стадій[14] від руїн міста морських царів,[15] що загинуло від страшенних землетрусів.

— Батьку, — юнак, стримуючи хвилювання, з благанням торкнувся бороди художника,[16] — ти знаєш так багато. Невже ти не зміг би, коли б захотів, перейняти майстерність стародавніх художників, навчити нас, повести туди, де збереглися прекрасні твори? Невже ти ніколи не бачив тих палаців, оспіваних у легендах? Я багато разів мріяв про них, слухаючи діда!

Агенор опустив очі, сувора тінь набігла на спокійне і привітне обличчя.

— Я не зумію пояснити тобі, — відповів він, трохи подумавши, — але ти сам незабаром це збагнеш: те, що вмерло, не можна відродити. Воно чуже для нашого світу, для нашої душі… воно прекрасне, але безнадійне… чарує, але не живе.

— Я зрозумів, батьку! — палко вигукнув Пандіон. — Ми будемо лише рабами мертвої мудрості, хоча і будемо досконало наслідувати її. А нам треба стати рівними стародавнім майстрам, або навіть сильнішими за них, і тоді… о, тоді… — юнак замовк, не знаходячи слів.

Агенор палаючими очима глянув на свого учня, і його цупка маленька рука схвально стиснула юнаків лікоть. — Ти добре сказав, сказав те, чого я не міг висловити. Так, стародавнє мистецтво повинно бути для нас мірою і взірцем, а йти треба своїм шляхом. А щоб цей шлях не був дуже далеким, вчитися треба і в стародавньої мудрості і в життя, — ти розумний, Пандіоне…

Раптом Пандіон м'яко опустився на глиняну долівку і обійняв ноги художника.

— Батьку і вчителю, відпусти мене подивитись на стародавні міста… Я не можу, боги свідки мої… я повинен побачити все це. Я почуваю в собі силу досягти високого… Мені треба пізнати батьківщину тих дивовижних речей, що іноді трапляються в наших людей і вражають їх. Може, і я… — юнак замовк, зашарівшись по самі вуха, але його прямий, сміливий погляд продовжував шукати погляду Агенора.

Той зосереджено дивився кудись убік, хмурився і мовчав.

— Встань, Пандіоне, — нарешті промовив художник. — Я давно чекав цього. Ти не хлопчик, і я не можу втримати тебе, хоч би й хотів цього. Ти можеш іти, куди тобі захочеться, але я кажу тобі, як синові, як учневі, більше того, як рівний другові, бо бажання твоє згубне. Воно загрожує тобі страшенними нещастями.

— Я не боюсь нічого, батьку! — Пандіон відкинув назад голову, ніздрі його роздувались.

— Я помилився, ти зовсім ще хлопчина, — спокійно заперечив Агенор. — Вислухай мене, поклавши руку на серце, якщо любиш мене.

І Агенор заговорив голосно і напружено. Він розпо-

вів, що в східних містах ще існують давні звичаї, там ще багато творів стародавнього мистецтва. Жінки, як і тисячоліття тому на Кріті, носять довгі цупкі спідниці, розмальовані надзвичайно яскраво; спину і плечі вони прикривають, а груди оголюють. Чоловіки — в коротких сорочках без рукавів, з довгим волоссям — озброєні невеличкими важкими бронзовими мечами.

Місто Тірінф оточене височезною стіною в п'ятдесят ліктів[17] заввишки. Ці стіни складено з велетенських обтесаних брил, прикрашених золотими та бронзовими квітами, що здалека виблискують на сонці, наче вогні, розкидані на стіні.

Мікени — ще величніші. Це місто розташоване на вершині високого горба, ворота з величезного каміння закриті мідними гратами. Далеко видно великі будівлі з рівнини, що оточує горб.

Хоча ще свіжі і яскраві фарби стінного розпису в палацах Мікен, Тірінфа та Охромен, хоча й досі по гладеньких дорогах, викладених великим білим камінням, іноді проносяться колісниці багатих землевласників, але все більше заростають травою забуття ці дороги, двори спустілих будинків, навіть схили могутніх стін.

Давно минули часи багатства, часи далекого плавання в казковий Айгюптос.[18] Тепер навколо цих міст оселилися сильні фратрії, що мають багато воїнів. Їхні начальники підкорили собі все навкруги на великій відстані, захопили міста в свої темени,[19] приборкали неміцні роди й оголосили себе володарями країни і людей.

Тут, в Енніаді, ще нема таких могутніх вождів, як нема міст і красивих храмів. Але зате там більше рабів— жалюгідних рабів, як чоловіків, так і жінок, що втратили волю. І серед них не тільки бранці, захоплені в чужих країнах, але й раби з своїх же земляків, що належать до бідних родів.

А що вже й казати про чужоземних мандрівників: коли за їхніми плечима не стоїть могутня фратрія або плем'я, з яким сваритися небезпечно навіть сильним вождям, або коли нема у мандрівника численної дружини воїнів, тоді тільки два шляхи можуть бути у нього — смерть або рабство.

— Пам'ятай, Пандіоне, — художник схопив юнака за обидві руки: — ми живемо в суворий і небезпечний час: роди і фратрії ворогують між собою, спільних законів не існує, постійний страх рабства висить над головою кожного мандрівника. Ця чудова країна не придатна для мандрівок. Пам'ятай, що, покинувши нас, ти опинишся на чужині без притулку і без закону, кожний може тебе скривдити, або навіть убити, не боячись пені та помсти.[20] Ти одинокий і бідний, я теж нічим не зможу допомогти тобі — отже, ти не збереш навіть маленького загону! А сам ти загинеш дуже швидко, якщо тільки боги не зроблять з тебе невидимку. От бачиш як, Пандіоне, хоч здається так просто: пропливти протокою тисячу стадій від нашого Ахелойового мису до Корінфа, звідки півдня треба їхати до Мікен, день до Тірінфа і три до Охромен, але для тебе це все одно, що вирушити за межі Ойкумени! — Агенор встав і попрямував до виходу, а за ним пішов юнак. — Ти став рідний мені і моїй дружині, але я не кажу про нас… Уяви собі страждання моєї Тесси, коли ти животітимеш десь у рабстві на чужині! Пандіон густо почервонів і нічого не відповів. Агенор відчував, що не переконав Пандіона, а той в нерішучості вагався між двома могутніми поривами: одним, що утримував його на місці, і другим, що вабив його в далечінь, незважаючи на неминучу небезпеку.

І Тесса, не знаючи, як буде краще, то повставала проти його мандрівки, то, сповнена благородної гордості, умовляла Пандіона їхати.

Минуло кілька місяців, і коли весняні вітри принесли з-за протоки[21] слабкі пахощі квітучих пагорбів та гір Пелопоннесу. Пандіон остаточно вибрав свій життєвий шлях. Тепер його чекало єдиноборство з чужим і далеким світом. Півроку, які він хотів прожити далеко від рідних місць, уявлялися йому цілою вічністю. Часом Пандіона бентежило почуття того, що начебто він назавжди залишає свою батьківщину… За порадою Агенора та інших мудрих мужів селища, Пандіон їхав на Кріт — батьківщину стародавньої культури, де жив морський народ. Хоча величезний острів був посеред моря, і до того ж незрівнянно далі від стародавніх міст Беотії та Арголіди,[22] подорож туди здавалася далеко безпечнішою для самотнього мандрівника.

Острів, що лежав у центрі морських шляхів, був заселений тепер різними племенами. На берегах його завжди зустрічалися чужоземці — купці, моряки, вантажники. Різномовне населення Кріту займалося торгівлею і жило в більшій злагоді, ніж Еллада, і краще ставилося до приїжджих. Тільки в глибині острова, за гірськими перевалами, ще жили нащадки стародавніх племен, які вороже ставилися до чужинців.

Пандіон мав переправитися через Калідонську затоку на гострий мис, розташований проти нижньої Ахайї, і тут найнятися веслярем на одно з суден, що відпливало на Кріт з вовною після зимової перерви: в бурхливу пору року вутлі судна уникали далеких плавань.

В день повного місяця молодь селища зібралась на танці серед великої галявини священного гаю.

Пандіон задумливо сидів на маленькому подвір'ї біля будинку Агенора, пригнічений тугою. Завтра станеться неминуче — він одірве від серця все миле й рідне йому і стане перед невідомою долею. Його чекала розлука з коханою, непевне майбутнє, самотність…

У темному і мовчазному будинку Тесса шелестіла своїм одягом, потім з'явилася в чорному отворі дверей, поправляючи зборки накинутого на плечі покривала. Дівчина тихенько гукнула Пандіона, який враз скочив і кинувся їй назустріч. Чорне волосся Тесси було закручене на потилиці у важкий вузол і облямоване на тімені трьома стрічками, що сходилися разом під вузлом.

— Ти зачесалася сьогодні, як аттічна дівчина! — вигукнув Пандіон. — Це красиво!

Тесса, посміхнувшись, сумно запитала:

— Ти хіба не підеш востаннє танцювати, Пандіоне?

— А хіба ти хочеш піти?

— Еге ж. я танцюватиму для Афродіти, — твердо промовила Тесса. — І ще журавля.

— Танцювати журавля, цей аттічний танець, для нього ти так і зачесана! У нас його, здається, ні разу не танцювали!

— А сьогодні будуть усі — для тебе, Пандіоне!

— Чому для мене? — здивувався юнак.

— Хіба ти забув — журавля в Аттіці танцюють в пам'ять, — голос Тесси затремтів, — щасливого повернення Тезея[23] з Кріту і на честь його перемоги… Ходімо, любий, — Тесса простягнула обидві руки Пандіонові, і, пригорнувшись одне до одного, молоді люди увійшли під дерева на краю селища.

…Море шуміло назустріч і, ніби кличучи, розкривало свою безмежну широчінь. У ранньому сонячному промінні морська далечінь здималася, нагадуючи опуклу поверхню велетенського мосту.

Повільні хвилі, рожевіючи перед світанком, несли здалека, може від самого казкового Айгюптосу, пасма золотавої піни. І сонячне проміння танцювало, дроблячись І гойдаючись на невтомній, вічно рухливій воді, пронизуючи повітря ніжним мерехтливим сяйвом.

За горбом зникла стежка, з якої ще було видно селище і родину Агенора, що посилала останні привітання.

Прибережна рівнина була безлюдна. Пандіон зостався на самоті з Тессою перед морем і небом. Попереду, на піску, чорнів маленький човен, на якому Пандіон мав обійти мис коло гирла Ахелоя і перепливти Калідонську затоку. Дівчина і юнак ішли мовчки. їх повільні кроки були непевні: Тесса пильно дивилася на Пандіона, І він не міг відвести погляду від обличчя коханої.

Швидко, надто швидко вони підійшли до човна. Пандіон випростався, в глибокому зітханні розправив стиснені груди. Настав момент, очікування якого і дні, і ночі пригнічувало Пандіона. Так багато треба було сказати Тессі в ці останні хвилини, та не було слів.

Пандіон розгублено стояв, у голові зринали уривки думок, непослідовні й безладні.

Несподівано Тесса раптовим рухом міцно обняла Пандіона за шию і, наче боячись, що їх можуть підслухати, поквапливо й уривчасто зашепотіла:

— Поклянися мені, Пандіоне, присягнися Гіперіоном… страшною Гекатою[24]… Ні, краще своїм і моїм коханням, що ти не поїдеш далі за Кріт, туди, де далекий Айгюптос… де тебе перетворять в раба і ти зникнеш з мого життя… Поклянися, що повернешся скоро… — шепіт Тесси перервався задушеним риданням.

Пандіон пригорнув дівчину до себе і промовив клятву, а в цей час перед ним проносилися морські далі, скелі, гаї, будинки та руїни невідомих селищ, усе те, що зараз відділить його від Тесси на шість довгих місяців, місяців, протягом яких він не знатиме нічого про кохану і вона про нього.

Пандіон заплющив очі, відчуваючи, як б'ється серце Тесси.

Хвилини все минали, неминучість розлуки насувалась, чекання ставало нестерпним.

— В дорогу, Пандіоне, швидше… прощай… — прошепотіла дівчина.

Пандіон здригнувся, випустив Тессу і швидко підійшов до човна.

Піддаючись сильним рукам, човен, загрузлий у пісок, поволі зрушився, дно зашурхотіло по піску. Пандіон увійшов по коліна у холодну воду, що плюскотіла об берег, і обернувся. Човен, хитаючись на хвилях, злегка бився бортом об ногу юнака.

Тесса, непорушна, як статуя, стояла, вп'явшись поглядом у мис, за яким повинен був зараз зникнути човен Пандіона.

В душі юнака щось надломилося. Він зірвав човен з мілини, стрибнув у нього і взявся за весла. Тесса рвучко повернула голову, і порив західного вітру підхопив її розпущене на знак туги волосся.

Човен швидко відплив, скоряючись сильним ударам весел, а Пандіон не відриваючись, дивився на окаменілу дівчину. Її обличчя було високо підняте просто над оголеним плечем.

Вітер закрив обличчя Тесси її блискучим чорним волоссям, і дівчина не намагалася поправити його. Крізь волосся Пандіонові видно було блискучі очі, розширені ніздрі і яскраві напіврозкриті уста. А волосся, розвіваючись на вітрі, густою пеленою огортало шию. Кінці його завивалися незліченними кільцями на щоці, скроні і високих грудях. Дівчина стояла непорушно, доки човен не відійшов од берега І не повернув носом на південний схід.

Тессі здавалося, що човен огинає мис, а мис, темний і похмурий в тінях низького сонця, висувається зліва в море, поступово наближаючись до човна. Ось він торкнувся чорної рисочки в мерехтливому морі, ось вона зникла за ним.

Тесса, нічого більше не усвідомлюючи, опустилася на твердий вологий пісок.

Човен Пандіона загубився серед незліченних хвиль. Давно вже зник з очей мис Ахелоя, а Пандіон усе веслував що було сили, нібито боявся, що туга змусить його повернутися. Він ні про що не думав, намагаючись змучити себе роботою під пекучим сонцем…

Сонце перейшло на корму човна, — і повільні хвилі набрали кольору темного меду. Пандіон кинув весла на дно. Обережно відштовхнувшись однією ногою, щоб не перекинути вузенького човна, юнак стрибнув у море. Освіжившись, він поплив, штовхаючи човна поперед себе, потім знову забрався в нього і випростався на весь зріст.

Попереду видно було гострий мис, а ліворуч чорнів довгастий острівець, що відмежовував з півдня Калідонську гавань — мету його плавання. Пандіон знову почав гребти, і острівець поволі зростав, підіймаючись з моря. Вершина його розпалася на окремі голчасті крони дерев. Незабаром ряд струнких кипарисів, схожих на темні наконечники велетенських списів, постав перед Пандіоном. Дерева, захищені од вітрів вигнутим скелястим мисом, що підносився з півдня, здіймалися в чисту блакить неба. Юнак обережно повів човен поміж камінням, облямованим слизькими рудуватими водоростями. Рівне піщане дно було ясно видно крізь прозору зеленуватозолотисту воду. Пандіон вийшов на берег, розшукав недалечко від старого, порослого мохом жертовника галявинку з м'якою весняною травою і допив взяту на дорогу воду. Їсти йому не хотілося. До гавані, що заховалася на тому боці острова, було не більш як два десятки стадій.

Юнак вирішив прийти бадьорим і свіжим до власника корабля. Він ліг відпочити.

Надзвичайно яскраво перед заплющеними очима Пандіона виникли картини вчорашнього свята…

Пандіон та інші юнаки селища лежали на траві, чекаючи, поки дівчата закінчать танець на честь Афродіти. Дівчата в легеньких спідницях, зібраних навкруги стану різнобарвними стрічками, танцювали попарно, спиною одна до одної. Взявшись за руки, вони поглядали через плече, ніби кожна з них милувалася кращою своєї подруги.

Сріблястими хвилями в місячному сяйві злітали і падали широкі зборки білих спідниць, смугляві тіла танцюючих дівчат, що мали колір світлого золота, згинались, мов гнучкі стеблини, в такт ніжним і протяжним, сумним і радісним звукам флейти.

Потім юнаки змішалися з дівчатами і почали танець журавля, підіймаючись на кінчиках пальців і широко розкидаючи напружені, мов крила, руки. Пандіон був поруч з Тессою, яка не відводила від нього стривожених очей.

Вся молодь селища була уважнішою до Пандіона, ніж завжди. Тільки сяюче обличчя Еврімаха, закоханого в Тессу, показувало, як він радіє від'їздові суперника, та ще дражнила глузлива Енойє. Пандіон помічав, що всі інші не жартували з ним, як раніше, менше було ущипливих слів — начебто між ним, що від'їжджав, та тими, що залишаються тут, уже пролягла якась межа. Ставлення друзів одночасно виявляло заздрощі і жаль, як до людини, що стоїть на грані великої небезпеки, але разом з тим і виділяється серед усіх інших.

Місяць повільно ховався за деревами. На галявину насунуло широке покривало чорної тіні.

Танці закінчились. Тесса з подругами проспівала Ірескону — улюблену пісню Пандіона про ластівку та весну. Нарешті молодь парами попрямувала стежкою до селища. Пандіон і Тесса йшли позаду всіх, навмисне уповільнюючи ходу. Щойно вони піднялися на гребінь горба перед селищем, як Тесса здригнулася і зупинилася, пригорнувшись до Палдіона.

Стрімкі урвища вапнякових круч, що здіймалися позаду виноградників, відбивали місячне сяйво, наче велетенське дзеркало. Здавалося, над селищем, прибережною рівниною і темним морем стояла прозора завіса сріблястого сяйва, сповнена зловісними чарами та мовчазною тугою.

— Мені страшно, Пандіоне, — прошепотіла Тесса. — Велика сила у Гекати — богині місячного сяйва, і ти вирушаєш у ті місця, де вона владарює…

Хвилювання Тесси передалося Пандіонові.

— Ні, Тессо, не на Кріті, а в Карії[25] владарює Геката, а туди не лежить мій шлях! — вигукнув юнак, ведучи дівчину додому…

Пандіон отямився від мрій. Треба було поїсти і продовжувати путь. Він приніс жертву морському богові і, вийшовши на берег, зміряв свою тінь,[26] переставляючи ступені ніг по її відміченій довжині. Тінь в дев'ятнадцять ступнів показала йому, що не можна баритися — до вечора часу лишалося небагато, треба було поспішати на корабель.

Пандіон, обігнувши на човні острів, побачив білий кам'яний стовп — знак гавані — і почав гребти швидше.

Розділ другий ПІНЯВА КРАЇНА

Вітер тужливо свистів у жорстких кущах, здіймаючи зернистий пісок. Хребет простягався на схід, наче дорога, насипана невідомими велетнями. Він, вигинаючись, обрамляв широку зелену долину. Гори положистим схилом спускалися до моря. Схил був покритий килимом яскравожовтих квітів і здалека здавався величезним шматком золота, що здіймається з виблискуючої синяви моря.

Пандіон прискорив ходу. Сьогодні він особливо гостро відчував тугу за покинутою Енніадою. Він згадав, що йому не радили забиратися так далеко, в цю оточену горами частину Кріту, де нащадки стародавнього морського народу були непривітні до пришельців.

Пандіон поспішав. За п'ять місяців він побував у різних кінцях величезного острова, що довгою гористою смугою простягся серед моря. Молодий скульптор бачив чудові і дивовижні речі, залишені стародавнім народом у спустілих храмах і майже безлюдних містах.

Багато днів пробув Пандіон серед руїн велетенського Палацу Секири в місті Кноссі, перші будівлі якого належали до далекої давнини. Блукаючи по незлічених сходах палацу, юнак вперше побачив великі зали з червоними колонами, звуженими донизу, милувався карнизами, яскраво розмальованими чорними та білими прямокутниками або прикрашеними чорними та блакитними завитками, які нагадували череду набігаючих хвиль.

Стіни були розмальовані яскравими картинами. Пандіонові аж дух забивало від захвату, коли він дивився на зображення священних ігор з биками, на процесії жінок з посудинами в руках, на дівчат, що танцюють всередині огорожі, за якою товпились чоловіки, на невідомих гнучких звірів серед гір та дивовижних рослин. Контури фігур здавалися Пандіонові неприродними, рослини тяглися вгору на дуже довгих стеблах, майже без листя. Пандіон розумів, що художники минулих часів навмисне спотворювали справжні пропорції, прагнучи висловити якусь думку, але вона була незрозумілою для юнака, що виріс на волі, серед прекрасної, хоч і суворої природи.

У Кноссі, Тіліссі і Елірі та в таємничих руїнах стародавньої гавані[27] всі будинки замість звичайних тесаних брил були складені з рівних і гладеньких плит сірого шаруватого каменю. Пандіон бачив безліч жіночих статуеток з слонової кості, бронзи та фаянсу, чудовий посуд, блюда і чаші з сплаву золота й срібла, вкриті найтоншим малюнком.

Це мистецтво вражало молодого скульптора, але залишалося для нього незрозумілим, як і таємничі написи, що траплялися на руїнах, зроблені забутими знаками мертвої мови. Велика майстерність, яка проявлялася в будь-якій найдрібнішій деталі кожного твору, не задовольняла Пандіона: йому хотілося більшого — не обмежуватися абстрактними зображеннями, а втілити живу красу людського тіла, перед якою він схилявся.

І несподівано для себе зображення людей і тварин, виконані з великою реальністю, Пандіон побачив у творах мистецтва, привезених з далекого Айгюптосу.

Жителі Кносса, Тілісса та Еліри, що показували їх Пандіонові, казали, що безліч подібних речей збереглося на Кріті в окрузі Феста, де жили нащадки морського народу. І Пандіон, незважаючи на попередження про небезпеку, вирішив проникнути в гірське кільце на південному узбережжі Кріту.

Ще кілька днів, і, оглянувши все, що можна, він попливе додому, до Тесси. Пандіон був тепер впевнений у своїх силах, Хоч як хотілося йому повчитися у майстрів Айгюптосу, та любов до батьківщини і кохання до Тесси були сильнішими, міцно утримувала дана дівчині клятва.

Як чудово буде повернутися додому з останніми осінніми кораблями, зазирнути в сині блискучії очі коханої, побачити стриману радість Агенора, вчителя, що замінив йому батька і діда!

Пандіон примружившись, поглянув на безмежну широчінь моря. Ні, там, попереду, чужі далекі країни, Айгюптос, а його батьківщина позаду, за високим гірським пасмом. Він і досі йде від неї, а не до неї. Йому ще треба подивитись тут, у Фесті, на стародавні храми, про які він так багато чув на узбережжі. Зітхнувши, Пандіон прискорив ходу, майже побіг. Відріг хребта спускався донизу широким схилом, покритим, наче купинням, кам'яними глибами, між якими темніли плями зелених чагарників. Біля підніжжя схилу серед дерев неясно виднілися руїни величезної споруди, напіврозваленої стіни, рештки склепіння та уцілілі ворота в рамці чорно-білих колон.

Руїни стояли мовчазно, завороти стін були розкриті перед Пандіоном, наче велетенські руки, що приготувалися обхопити жертву. Широкі свіжі тріщини — слід недавнього землетрусу — вкривали поверхню стін.

Молодий скульптор тихо йшов поміж руїн, намагаючись не порушити тиші, і вдивлявся в темні кутки під уцілілими колонами.

Обігнувши ріг, що виступав, Пандіон опинився в квадратному залі без стелі, стіни якої були розмальовані вже знайомими яскравими фресками. Вдивляючись у чергування коричньових і чорних чоловічих фігур, що несли щити, мечі та луки серед дивних звірів і кораблів, Пандіон, пригадавши дідові розповіді, здогадався, що перед ним зображено подорожі військового загону в країну чорних, розташовану, за старовинними переказами, на самому краю Ойкумени.

Здивований цим освідченням далеких подорожей стародавнього народу, Пандіон довго вдивлявся в стінні розписи, поки, повернувшись ліворуч, не побачив посеред залу мармурового куба, прикрашеного синіми розетками та скляними завитками. Біля підніжжя куба лежало багато зовсім свіжих, недавно зірваних квітів.

Виходить, тут хтось був, виходить, серед цих руїн живуть люди! Затамувавши подих, юнак швидко попрямував до виходу, в портик, зарослий високою травою.

Портик з двох білих квадратних стовпів і двох червоних колон стояв на краю невисокого урвища, що ледве підносився над густим листям дерев. По урвищу звивалася утоптана курна стежка. Юнак спустився в долину і опинився на гладенькій, вимощеній дорозі. Пандіон пішов на схід, намагаючись безшумно ступати по гарячому камінню. Широке листя платанів з правого боку дороги, ледве тріпочучи в розпеченому повітрі, відкидало смугу тіні. Мандрівник полегшено зітхнув, сховавшись від пекучого сонця. Пандіонові давно хотілося пити, але ще в себе на батьківщині, бідній на воду, він привчився до витримки. Пройшовши зо дві стадії, юнак помітив попереду, біля невеликого горба, де дорога повертала на північ, довгу низьку будівлю. Кілька приміщень, мов низка однакових ящиків, були відкриті з боку дороги і зовсім порожні. Пандіон упізнав старий будинок для відпочинку мандрівників: він часто бачив такі на дорогах північного узбережжя і поспішив увійти в строкато пофарбований центральний вхід, розділений однією колоною. Тихеньке дзюрчання привабило втомленого спекою та довгою дорогою юнака. Пандіон увійшов до відділу ванн, де вода з великої труби викладеного важкими плитами джерела стікала в широку воронку, пророблену в стіні, переливаючись через краї трьох басейнів.

Скинувши одяг та сандалії, Пандіон вимився в чистій холодній воді, вдосталь напився і ліг відпочити на широкій кам'яній лаві. Дзюрчання води і легкий шепіт листя заколисували, і очі, запалені сонцем та вітром на гірських перевалах, мимоволі заплющувались. Пандіон задрімав.

Він спав недовго: тінь від колони, що перетинала освітлену сонцем підлогу, майже не змінила свого положення. Пандіон схопився і швидко накинув свій немудрий одяг. Після відпочинку він почував себе свіжим. Поївши сухого сиру і знову напившись, юнак пішов до виходу і раптом завмер: здалека почулися голоси. Він вийшов на дорогу і почав озиратися. Так, безперечно, осторонь від дороги, за густим чагарником було чути сміх, незрозумілі слова та зрідка уривчасте звучання струн.

Пандіон відчув одночасно і радість і острах, м'язи його напружилися, він мимоволі взявся за держак батьківського меча. Прошепотівши кілька молитовних слів своєму покровителю і прабатьку Гіперіонові, юнак пішов крізь гущавину просто на голоси. В гущавині було душно, різкі ароматичні пахощі утруднювали і без того затамоване дихання.

Обережно обминаючи високі кущі з величезними колючками, пробираючись між стовбурами суничного дерева з його тонкою світлосірою гладенькою корою, Пандіон наблизився до групи миртових дерев, що суцільною стіною перетинали йому шлях.

Серед густого листя висіли грона білосніжних квітів. На мить перед Пандіоном виник образ Тесси — миртове дерево на його батьківщині було присвячене дівочій юності. Голоси тепер чулися зовсім близько — люди чомусь говорили приглушено, і юнак зрозумів, що він невірно визначив відстань. Рішучий момент настав. Пандіон, зігнувшись, пірнув під низеньке гілля і обережно розсунув його руками: на галявинці, порослій свіжою травою, він побачив незвичайне видовище.

В центрі галявинки лежав величезний білосніжний бик з довгими рогами. По блискучій, випещеній шерсті тварини на боках та морді були розкидані дрібні чорні плямки.

Віддалік у затінку розташувалася група: юнаки, дівчата і літні люди. Стрункий чоловік з кучерявою бородою, — з золотим обручем на голові, одягнений в коротку сорочку, стягнуту бронзовим поясом, виступив наперед і подав якийсь знак. Враз із групи відокремилася дівчина, загорнута в довгий важкий плащ. Вона піднесла руки вгору, і від цього руху плащ упав. Дівчина лишилася в самій набедреній пов'язці, яку тримав широкий білий пояс, обшитий пушистим чорним шнуром. Синявочорне волосся було розпущене, на обох руках вище ліктів виблискували вузькі браслети.

Швидкими, легкими кроками, наче танцюючи, дівчина наблизилася до бика і раптом завмерла, щось викрикнувши гортанним голосом. Сонні очі бика розплющились і заблищали, він підігнув передні ноги й поволі підвів важку голову. З різким криком дівчина стрілою метнулася вперед і стрибнула на спину велетенської тварини.

Бик трохи піднявся на передніх ногах і високо задер толову. Дівчина притиснулась до крутого спаду широкої спини, однією рукою вчепилася за роги, другою обхопила непомірно товсту шию тварини. Пандіонові добре видно було суворе обличчя дівчини з міцно стуленими губами. Контраст між красивими, але велетенськими формами тварини і струнким людським тілом приголомшив Пандіона. З глухим ревом бик зірвався на ноги і зробив стрибок з дивовижною для його велетенського тіла легкістю. Дівчина вперлась руками в могутню холку тварини і перевернулась через голову. Вмить вона пролетіла між ногами бика і стала на ноги за три кроки від страховища. Витягти наперед руки, дівчина плеснула в долоні і знову різко скрикнула. Бик опустив роги і люто кинувся до неї. Пандіон жахнувся: загибель прекрасної і відважної дівчини здавалася неминучою. Забувши про необхідну обережність, юнак вихопив меч і хотів вискочити на галявину, але дівчина знову з невловимою швидкістю стрибнула на бика і, поминувши опущені смертоносні роги, вже сиділа на його спині. Оскаженіла тварина з грізним ревом помчала по лужку, зриваючи копитами під собою землю. Юна переможниця спокійно сиділа на розлютованому бику, міцно стискаючи колінами його круті боки, що роздувалися від частого дихання. Бик підлетів до групи людей, що вітали його радісними криками. Дзвінкий сплеск в долоні — дівчина відкинулася назад І стрибнула на землю, опинившись позаду тварини. Схвильовано дихаючи, вона приєдналася до глядачів.

Бик з розгону помчав до краю галявини, повернувся і кинувся до людей. Наперед виступило відразу п'ятеро — троє юнаків і дві дівчини. Попередня гра пішла більш прискореним темпом. Бик, хриплячи, з тупотом кидався на молодих людей, що відвертали його увагу криками та ударами в долоні, а ті перестрибували через нього, вискакували йому на спину, на мить притискалися до нього збоку, спритно уникаючи страшних рогів. Одна з дівчат ухитрилася сісти верхи просто на шию бика, поперед опуклої міцної холки. Очі тварини вилізли з орбіт, піна заклубочилась на морді. Опускаючи голову, майже упираючись носом в землю, бик намагався скинути безстрашну вершницю. Вона відкидалася назад, чіпляючись за холку, закинутими назад руками, і упиралася ногами в основи ушей. Протримавшись кілька секунд, дівчина стрибнула на землю.

Юнаки і дівчата стали одне за одним на деякій відстані і по черзі перестрибували через тварину, що на них налітала. Гра тривала довго, — бик гасав із страхітливим ревом, загрожуючи смертю, а гнучкі людські постаті безстрашно миготіли навколо.

Рев бика перетворився на хриплий стогін, шкура потемніла від поту, з рота разом з уривчастим диханням вилітала піна. Ще трохи — і бик зупинився, опустивши голову і поводячи очима. Крики глядачів пролунали в повітрі. За знаком, поданим людиною із золотим обручем, гравці дали спокій переможеній тварині. Люди, що стояли і сиділи на землі, зібрались докупи, і не встиг Пандіон опам'ятатися, як всі зникли в кущах.

На спустілій галявині залишився змучений бик, і тільки його хрипке дихання та прим'ята трава свідчили про нещодавній бій.

Схвильований Пандіон тільки тепер зрозумів, як йому пощастило, йому вдалося побачити стародавню гру з биком, ще кілька століть тому поширену на Кріті, в Мікенах та інших старовинних містах Греції.

Гнучка, спритна людина перемагала в безкровній боротьбі бика — священну тварину стародавніх народів, втілення войовничої моці, тяжкої і грізної сили. Блискавичній швидкості тварини протиставлялася ще більша швидкість. Точність рухів рятувала людині життя. Пандіон змалку намагався розвивати силу і спритність і тепер добре уявляв собі, як багато зусиль треба докласти для того, щоб підготувати себе до участі в небезпечній розвазі.

Пандіон не наважився піти вслід за гравцями і повернувся на дорогу. Він вирішив, що краще шукати гостинності у людей тоді, коли вони вдома.

Дорога на протязі кількох стадій ішла прямо, а потім різко звернула на південь, до моря. Дерева, що облямовували її, зникли, поступившись місцем перед запорошеним чагарником. Тінь Пандіона помітно подовшала, коли він підійшов до повороту. В кущах почувся шурхіт. Юнак зупинився, прислухаючись. Якийсь птах, що його не можна було розпізнати проти сонця, шумно злетів і зник у кущах. Заспокоєний Пандіон пішов далі, вже не звертаючи уваги на звуки. Вдалині почулися ніжні, мелодійні заклики дикого голуба. На поклик відгукнулося ще двоє птахів, і знову настала тиша. В той момент, коли Пандіон обходив поворот, крики голуба пролунали зовсім близько. Юнак зупинився, щоб розглянути птаха. Раптом позад себе Пандіон почув шум крил: над ним знялися в повітря дві сиворакші. Пандіон оглянувся і побачив трьох чоловіків з товстими палицями в руках.

Незнайомці з оглушливим криком кинулися на юнака. Пандіон миттю вихопив меч, але дістав удар по голові. В очах у юнака потемніло, він захитався під вагою тіл, що навалилися на нього ззаду. В голові йому запаморочилось; він зрозумів, що гине, і все-таки шалено оборонявся. Від сильного удару по руці він випустив меч. Юнак упав на коліна, перекинув через себе чоловіка, що скочив йому на спину, ударом кулака повалив другого, третій із стогоном відлетів од стусана ногою.

Нападаючі, як видно, не мали наміру вбити чужинця. Вони покидали палиці і, запалюючи себе войовничими криками, знову накинулися на Пандіона. Під вагою п'яти тіл він упав на землю обличчям у дорожну пилюку, що забила йому рот і ніс, запорошила очі. Задихаючись від страшенного напруження, Пандіон звівся на коліна, намагаючись скинути з себе ворогів. Вони кинулись йому під ноги, стиснули шию. Купа тіл знову повалилась додолу, курява заклубочилась навколо них, червоніючи в сонячному промінні. Нападаючі, відчувши надзвичайну силу та витривалість юнака, більше не кричали — на пустельній, безлюдній дорозі чути було тільки шум боротьби, стогони та хрипкі віддихи.

Тіла вкрилися порохом, одежа перетворилася на брудне, пошарпане лахміття, а боротьба все тривала.

Кілька разів Пандіон схоплювався, звільнившись від супротивників, але вороги перемагали знову, чіпляючись за ноги юнака. Раптом переможні крики залунали в повітрі: до нападників прибуло підкріплення — ще четверо вступило в боротьбу. Руки й ноги юнака обплутали міцні ремені. Ледве живий від утоми та розпачу, Пандіон заплющив очі. Його переможці, жваво перемовляючись незрозумілою мовою, простяглися в затінку поруч з ним, спочиваючи після тяжкої боротьби.

Вставши, вони знаками звеліли юнакові йти з ними.

Пандіон, розуміючи марність опору, вирішив зберегти сили до слушної нагоди і хитнув головою. Незнайомці розв'язали йому ноги. Оточений тісним кільцем ворогів, Пандіон, хитаючись, побрів дорогою.

Незабаром Пандіон побачив кілька убогих будівель з необробленого каміння. З будинків повиходили жителі: старик з бронзовим обручем на голові, кілька дітей та жінок. Старик підійшов до Пандіона, схвально оглянув бранця, помацав його м'язи і весело сказав щось тим людям, які супроводили Пандіона. Юнака підвели до невеличкого будинку.

З пронизливим скрипом відчинилися двері — всередині виднілось низьке вогнище, ковадло з розкиданими довкола інструментами та купа вугілля. На стінах висіло два великих легких колеса. Невисокий дідок із злим обличчям та довгими руками звелів одному із супутників Пандіона роздувати вугілля, зняв з цвяха металевий обруч і підійшов до бранця. Грубо штовхнувши його в підборіддя, коваль розігнув обруч, приміряв на шию юнака, незадоволено пробуркотів щось і пірнув у глиб кузні; він з гуркотом витяг металевого ланцюга, засунув крайнє кільце у вогонь і заходився згинати бронзовий обруч на ковадлі, частими ударами молотка підганяючи до потрібного розміру.

Тільки зараз юнак збагнув все те, що з ним сталося. Дорогі образи, змінюючи один одного, промайнули перед ним. Там, на рідному берези, чекає Тесса, впевнена в ньому, в його коханні і поверненні. Зараз йому надінуть бронзовий нашийник раба, прикують до міцного ланцюга, без надії на швидке визволення. А він вже лічив останні дні свого перебування на Кріті… Уже незабаром він міг би припливти в бухту Калідона, звідки починався шлях, що виявився для нього згубним.

— О Гіперіоне, мій прадіду, і ти, Афродіто, пошліть мені смерть або врятуйте, — тихо прошепотів юнак.

Коваль спокійно і методично працював собі далі, ще раз приміряв нашийник, розплюснув його кінці, відігнув і пробив дірки. Лишилося заклепати ланцюг. Старик коротко буркнув, — Пандіона схопили, знаками звеліли лягти на землю біля ковадла. Юнак зібрав усі сили для останньої спроби звільнитися. З-під ременів, що скручували лікті, бризнула кров, але Пандіон забув про біль, відчуваючи, що ремені послабшали. Ще мить — і вони лопнули. Пандіон ударив головою у щелепу чоловіка, що навалився на нього, і той упав додолу. Юнак збив з ніг ще двох і помчав дорогою. З лютими зойками вороги погналися за ним. На крики вибігли чоловіки, озброєні списами, ножами та мечами; число переслідувачів усе збільшувалось.

Пандіон звернув з дороги і, стрибаючи через кущі, помчав до моря. Слідом за ним з гнівним ревом бігли переслідувачі.

Кущі порідшали, почався невеликий підйом. Пандіон зупинився, — далеко внизу, під стіною крутих скель, простяглеся осяяне сонячним промінням море. Стадій за десять від берега було добре видно червоний корабель, що поволі плив по морю.

Юнак заметався по краю урвища, намагаючись знайти стежку для спуску, але стрімкі скелі тяглися далеко в обидва боки. Виходу не було — з кущів уже бігли вороги, на ходу вишиковуючись у вигнуту дугою лінію, щоб з трьох боків оточити Пандіона.

Юнак оглянувся на переслідувачів, подивився вниз: «Тут смерть, там рабство, — промайнуло у нього в голові.— Ти простиш мені, Тессо, коли довідаєшся…» Більше не можна було гаятися.

Кам'яна брила, на краю якої стояв Пандіон, повисла над урвищем. На двадцять ліктів нижче видавався другий уступ. На ньому росла низенька сосна.

Окинувши на прощання поглядом любиме море, юнак стрибнув униз на густе гілля одинокого дерева. Люті крики ворогів на секунду долинули до нього. Пандіон пролетів, ламаючи сучки і обдираючи тіло, до нижніх товстих гілок, проминув виступаюче ребро скелі і впав на м'який осип сипкого схилу. Юнак скотився ще на двадцять ліктів нижче і затримався на виступі скелі, вогкої від піни, що залітала сюди під час прибою. Приголомшений, ще не усвідомлюючи, що врятувався, юнак підвівся і став на коліна. Зверху переслідувачі намагалися влучити в нього камінням та списами. Море плескалося під ногами.

Корабель наблизився, здавалося, що моряки зацікавилися тим, що відбувається на березі.

У голові Пандіона глухо шуміло, він відчував сильний біль в усьому тілі, очі заволокло сльозами. Він неясно усвідомлював: коли його переслідувачі принесуть луки, загибель буде неминуча. Море вабило його, близький корабель здавався порятунком, посланим богами. Пандіон забув, що судно могло бути чужоземним або належати ворогам, — йому здавалося, що рідне море не зрадить.

Пандіон звівся на ноги і, переконавшись, що руки діють, стрибнув у море і поплив до корабля. Хвилі накривали з головою, побите тіло погано корилося його волі, рани нестерпно пекли, в горлі пересохло.

Судно наближалося до Пандіона, з нього лунали підбадьорюючі вигуки. Почувся різкий скрип весел, корабель виріс над головою юнака, сильні руки підхопили Пандіона і підняли на палубу… Юнак, втративши свідомість, простягся на теплих дошках, як неживий. Його привели до пам'яті, дали води — він довго і жадібно пив. Пандіон відчув, що його відтягли вбік і чимсь накрили. Молодий скульптор поринув у глибокий сон.

Гори Кріту ледве мріли на обрії. Пандіон заворушився і, мимоволі застогнавши, прокинувся. Він перебував на кораблі, не схожому на судна його батьківщини — низькобортні, з захищеними плетивом з лозин боками, з веслами, виведеними над трюмом… У цього корабля були високі борти, гребці сиділи під палубними дошками, по обидва боки прорізу, що розширювався в глиб трюму. Парус на щоглі, в центрі судна, був вищий і вужчий, ніж: на еллінських кораблях.

Від куп шкір, накиданих на палубі, йшов важкий дух. Пандіон лежав на вузькій трикутній площадці біля гострого носа судна. До юнака підійшов бородатий горбоносий чоловік у грубій вовняній одежі, простяг йому чашку теплої води, змішаної з вином і заговорив незнайомою мовою з різкими металічними інтонаціями… Пандіон похитав головою. Чоловік торкнувся його плеча і владним рухом показав на корму судна. Пандіон обгорнув стегна мокрим від крові лахміттям і попрямував уздовж борту до намету на кормі.

Там сидів худий, такий самий горбоносий, як і той, що привів Пандіона, чоловік. Він розтулив у посмішці губи, облямовані жорсткою бородою, що видавалась уперед. Його сухе, обвітрене й хиже обличчя, що здавалося відлитим із бронзи, виявляло жорстокість.

Пандіон зрозумів, що потрапив на торговельне судно фінікійців і бачить перед собою начальника або хазяїна корабля.

Перших двох питань, заданих йому начальником, Пандіон не зрозумів. Тоді купець заговорив ламаною іонійською говіркою, знайомою Пандіонові, примішуючи до неї карійські та етруські слова. Він запитав Пандіона про його пригоду, довідався, звідки той родом, і, наблизивши до нього горбоносе обличчя з гострими неморгаючими очима, сказав:

— Я бачив, як ти втікав, — це вчинок, гідний стародавнього героя. Мені потрібні такі безстрашні і сильні воїни— в цих морях та на їх берегах багато розбійників, що грабують наших купців. Якщо служитимеш мені вірно, легким буде твоє життя, і я нагороджу тебе.

Пандіон заперечливо похитав головою й нескладно розповів, що йому треба якнайшвидше повернутися на батьківщину, і благав висадити його на найближчому острові.

Очі начальника гнівно заблищали.

— Мій корабель іде прямо до Тіра,[28] на моєму шляху тільки море. Я цар на своєму кораблі, і ти — під моєю владою. Я можу наказати зараз же покінчити з тобою, якщо це буде потрібним. Ну, вибирай: або тут, — фінікієць показав униз, де під палубою розмірено рухалися весла і чувся сумний спів гребців, — ти будеш рабом, прикутим до весла, або одержиш зброю і приєднаєшся он до тих, — палець купця повернувся назад і ткнув під намет: там ліниво лежало п'ятеро здоровенних напівголих людей з тупими й звірячими обличчями. — Я чекаю, вирішуй швидше!

Пандіон безпорадно оглянувся навколо. Корабель швидко віддалявся від Кріту. Відстань між Пандіоном і його батьківщиною все збільшувалася. Чекати допомоги не було звідки.

Пандіон вирішив, що в ролі воїна йому легше буде втекти. Але фінікієць, що добре знав звичаї еллінів, примусив його дати три страшних клятви на вірність.

Начальник помастив рани юнака цілющою сумішшю і відвів до групи воїнів, доручивши нагодувати.

— Тільки добре пильнуйте його! — ідучи, наказав він. — Пам'ятайте, що всі ви відповідаєте передо мною за кожного зокрема!

Старший з воїнів, схвально усміхаючись, поплескав по плечу Пандіона, помацав м'язи і щось сказав решті воїнів. Ті голосно зареготали. Пандіон здивовано поглянув на них, глибока туга зараз відділяла його од усіх людей.

До Тіра лишалося не більш як два дні плавання. За чотири дні, проведені на кораблі, Пандіон трохи призвичаївся до свого становища. Рани виявились неглибокими і швидко загоїлись.

Начальник корабля, звернувши увагу на розум та різноманітні знання Пандіона, був задоволений юнаком і кілька разів розмовляв з ним. Від нього Пандіон довідався, що їде стародавнім морським шляхом, прокладеним народом острова Кріта до південної країни чорних. Шлях кораблів лежав повз ворожий і могутній Айгюптос, уздовж берегів величезної пустелі до Воріт Туманів.[29]

За Воротами Туманів, де скелі півдня і півночі зближувались, утворюючи вузьку протоку, лежав кінець землі— величезне Туманне море.[30] Тут кораблі повертали на південь і незабаром досягали берегів жаркої країни чорних, багатої на слонову кістку, золото, масла та шкіри. Саме цим шляхом ішли далекі експедиції жителів острова Кріту, — Пандіон бачив зображення такої подорожі у фатальний для нього день. Морський народ досяг далеких країн півдня, куди не доходили посланці з Айгюптосу.

Тепер кораблі фінікійців плавають уздовж берегів півночі і півдня, добуваючи дешеві товари і сильних рабів, але рідко заходять далі Воріт Туманів.

Фінікієць, догадуючись про неабиякі здібності Пандіона, хотів залишити його в себе. Він спокушав юнака принадами далеких мандрівок, малював йому картини майбутнього підвищення, пророкуючи, що через десять-п'ятнадцять років сумлінної служби еллін сам зможе стати купцем або начальником корабля.

Юнак слухав фінікійця з цікавістю, але він знав, що життя торговця не для нього, що він батьківщину, Тессу і вільне життя художника не проміняє на багатство в чужій країні.

З кожним днем все нестерпнішим ставало бажання побачитися хоча б на мить з Тессою, знову почути могутній шум священного соснового гаю, де проминуло стільки щасливих годин. Юнак подовгу не засинав, лежачи поруч з супутниками, що голосно хропли, і стримував биття серця, затамовуючи стогін розпачу.

Начальник корабля наказав йому вивчати мистецтво керманича. Поволі тягся час для Пандіона, коли він стояв біля стернового весла, скеровуючи напрям корабля відповідно до руху сонця, або, додержуючись вказівок керманича, орієнтувався по зорях.

Так було і цієї ночі. Пандіон спирався стегном на борт судна і, вп'явшись в рукоятку стерна, перемагав опір вітру, що все посилювався. По другий бік судна стояв керманич, з одним із воїнів.[31] Зорі блимали в просвітах хмар, надовго ховаючись в темряві похмурого неба, а тужливий голос вітру, поступово знижуючись, переходив у загрозливий гул.

Корабель кидало, весла глухо стукали, раз у раз чути було пронизливий голос воїна, який підганяв рабів лайкою та ударами нагая.

Начальник, що дрімав у глибині намету, вийшов на палубу. Він уважно вдивлявся в море і, явно стривожений, підійшов до керманича. Вони довго переговорювались. Начальник розбудив сплячих воїнів, і, пославши їх до стернових весел, сам став поруч з Пандіоном.

Вітер різко повернув і люто накинувся на корабель, хвилі громадилися все вище, заливаючи палубу. Щоглу довелося зняти — покладена на купу шкір, вона видавалася над носом судна, глухо стукаючи об високий хвилеріз.

Боротьба з хвилями й вітром ставала все відчайдушнішою. Начальник, бормочучи про себе чи то молитви, чи то прокльони, наказав повернути корабель на південь. Підхоплене вітром судно швидко понеслося у невідому чорну далечінь моря. За важкою роботою біля стерна ніч швидко минула. Світало. У сірих сутінках виразніше стало видно розбурхані грізні хвилі. Буря не стихала. Вітер, не вщухаючи, налітав, тиснув на корабель.

Тривожні крики залунали на палубі — всі, що були на ній, показували начальникові за правий борт судна.

Там, у похмурому світанку, море перетинала величезна пінява смуга. Хвилі сповільнювали свій шалений біг, підходячи до цієї блакитнуватосірої стрічки.

Весь екіпаж корабля обступив начальника, навіть керманич віддав стерно воїнові. Тривожні вигуки перейшли у жваву, палку розмову. Пандіон помітив, що вся увага спрямована на нього: в його бік показували пальцями, загрожували кулаками. Нічого не розуміючи, Пандіон стежив за начальником, що робив гнівні жести протесту. Старий керманич, схопивши хазяїна за руку, щось довго говорив, наблизивши губи до його вуха. Начальник заперечливо хитав головою, вигукуючи уривчасті слова, але, зрештою, очевидно, здався. Вмить люди накинулись на приголомшеного юнака, закручуючи йому назад руки.

— Вони кажуть: ти приніс нам нещастя, — сказав начальник Пандіонові, презирливо обводячи рукою тих, що стояли навколо. — Ти вісник лиха, через твою присутність на судні трапилося нещастя: корабель віднесло до берегів Та-Кемту,[32] по-вашому — Айгюптосу. Щоб змилостивити богів, тебе треба вбити й кинути за борт — цього вимагають всі мої люди, і я не можу захистити тебе.

Пандіон все ще не розуміючи, вп'явся поглядом у фінікійця.

— Ти не знаєш, що потрапити на берег Та-Кемту для нас усіх є смерть або рабство, — пробуркотів той похмуро. — В стародавні часи Та-Кемт воював з морськими народами. Відтоді всіх, хто пристане до берегів цієї країни за межами вказаних для чужоземців трьох гаваней, чекає полон або страта, а все їхнє майно йде в казну царя Та-Кемту. Ну, зрозумів тепер? — урвав він свою мову, відвертаючись від Пандіона і вдивляючись у піняву смугу, що наближалася до корабля.

Пандіон зрозумів: йому знову загрожує смерть. Готовий до останньої хвилини битися за життя, яке так любив, він обвів безпорадним і ненависним поглядом розлючений натовп на палубі.

Безвихідність становища примусила його наважитись.

— Начальнику! — вигукнув юнак. — Накажи своїм людям відпустити мене — я сам кинуся в море!

— Я так і думав, — сказав фінікієць, обернувшись до нього. — Нехай вчаться в тебе ці боягузи!

Скоряючись владному жестові начальника, воїни відпустили Пандіона. Ні на кого не дивлячись, юнак підійшов до борту корабля. Всі мовчки розступилися перед ним, як перед людиною, що йде на смерть.

Пандіон зосереджено глянув на піняву смугу, що приховувала плоский берег, інстинктивно зіставляючи свої сили з швидкістю розгніваних хвиль. В голові зринали уривки думок. «Країна за смугою піних[33] — пінява країна… Африка».

Це й є той страшний Айгюптос!.. А він поклявся Тессі своїм коханням, всіма богами навіть не думати про дорогу сюди… Боги, що чинить з ним доля… Але він, напевно, загине, і це буде найкраще…

Пандіон кинувся сторч головою в бурхливий вир і, напружуючи сильні руки, відплив од корабля. Хвилі підхопили юнака. Ніби втішаючись із загибелі людини, вони підкидали його вгору, жбурляли в глибокі провалля, навалювалися на нього, душили й топили, наповняючи рот і ніс водою, хльоскаючи по очах піною і бризками. Пандіон більше ні про що не думав — він одчайдушно боровся за життя, за кожен ковток повітря, несамовито працюючи руками і ногами. Еллін, що виріс на морі, був чудовим плавцем.

Час минав, а хвилі все несли й несли Пандіона до берега. На корабель він не оглядався, забувши про його існування перед неминучістю смерті. Наскоки валів ставали рідшими. Хвилі котились повільніше, довгими валами, підіймаючи і звалюючи гуркотливі намети спінених гребенів. Кожна хвиля переносила юнака на сто ліктів уперед. Іноді Пандіон зривався вниз, і тоді велетенська вага води каскадом обвалювалась на нього, занурюючи в темну глибочінь, а серце плавця мало не розривалося від напруження.

Кілька стадій проплив Пандіон, багато часу тривала боротьба з хвилями, і, нарешті, він знесилився і відчув, що йому важче чинити опір обіймам водяних велетнів. Разом з втратою сил згасала воля до життя, все важче було напружувати ослаблі м'язи, все менше було бажання продовжувати боротьбу. Ривками майже безвільних рук юнак піднявся на гребінь хвилі і, повернувши обличчя до далекої батьківщини, закричав:

— Тессо, Тессо!.. Ім'я коханої, двічі кинуте в обличчя долі, в обличчя жахливих і байдужих сил моря, було відразу ж приглушене ревом бурхливих хвиль. Вал накрив нерухоме тіло Пандіона, з гуркотом розсипався над ним, і юнак, поринаючи, раптом ударився об дно у вихорі збаламучених піщинок.

Двоє воїнів-дозорців у коротких зелених спідничках — знак приналежності до берегової варти Великого Зеленого моря,[34] спираючись на довгі тонкі списи, оглядали обрій.

— Начальник Сенеб даремно послав нас, — ліниво промовив один з них, старший.

— Але корабель фінікійців був біля самого берега, — заперечив другий. — Коли б не припинилась буря, дісталась би нам легка здобич — біля самої фортеці…

— Поглянь туди, — перебив його старший, показуючи вздовж берега. — Бодай би я залишився непохований, коли це не людина з корабля!

Обидва воїни довго вдивлялися в пляму на піску.

— Ходімо назад, — запропонував нарешті молодший. — Ми й так багато бродили по піску. Кому потрібен труп мерзенного чужинця замість багатої здобичі — товару і рабів, що зникли разом з кораблем…

— Ти сказав не подумавши, — знову обірвав його старший. — Іноді ці купці бувають багато одягнені і носять на собі коштовності. Золотий перстень не завадить тобі — навіщо нам давати звіт Сенебові про кожного утопленика.

Воїни покрокували по щільній, утрамбованій бурею смузі вогкого піску.

— Де ж твої коштовності? — глузливо спитав молодший старшого. — Він зовсім голий!

Старший похмуро пробурмотів прокльони.

Справді, чоловік, що лежав перед ними, був зовсім голий, руки його були безпорадно підігнуті під тулуб, коротке кучеряве волосся набите морським піском.

— Подивись, це не фінікієць! — вигукнув старший. — Яке могутнє й красиве тіло! Шкода, що він мертвий — був би хороший раб, і Сенеб нагородив би нас.

— З якого він народу? — запитав молодший.

— Я не знаю: може, це туруша,[35] або кефті,[36] або ще хтось з північних морських племен ханебу.[37] Вони рідко потрапляють у нашу благословенну країну і ціняться за витривалість, розум та силу… Три роки тому… Стривай, він живий, о хвала Аммонові!

Легка судорога пробігла по тілу людини, що лежала перед ними.

Воїни, кинувши списи, перевернули непритомного й заходилися розтирати йому живіт, згинати ноги.

Їх зусилля увінчалися успіхом. Незабаром утопленик — то був Пандіон — розплющив очі і тяжко закашлявся.

Сильний організм юнака витримав тяжке випробування. Не минуло й години, як воїни-дозорці повели Пандіона, підтримуючи його під руки, до фортеці.

Воїни часто відпочивали, але ще до початку найбільшої спеки молодого скульптора було приставлено до маленького укріплення, що стояло на одному з численних рукавів дельти Нілу, на захід від великого озера.

Воїни дали Пандіону води, кілька шматків коржа, розмоченого в пиві, і поклали на долівці тісного прохолодного глинобитного сарая.

Страшенне напруження не минуло даремно — гострий біль різав груди, серце ослабло. Перед заплющеними очима миготіли незліченні хвилі. В тяжкому забутті Пандіон чув, як відчинилися ветхі двері, збиті з шматків корабельної обшивки. Над Пандіоном схилився начальник укріплення — молодий чоловік з неприємним і хворобливим обличчям. Він обережно зняв плащ, накритий на ноги юнака, і довго оглядав свого бранця. Пандіон не міг і гадати, що рішення, визріле в голові начальника, приведе до нових нечуваних випробувань.

Начальник накрив Пандіона і, задоволений, вийшов:

— Кожному по два кільця міді і по глечику пива, — уривчасто промовив він.

Воїни берегової охорони принижено схилилися перед ним, а потім вп'ялися в його спину гнівними поглядами.

— Могутня Сохмет, що ми одержали за такого раба… — прошепотів молодший, ледве начальник відійшов од них. — От бачиш, він пошле його в місто й одержить не менше десяти кілець золота.

Начальник раптом обернувся.

— Гей, Сенні! — гукнув він. Старший воїн улесливо підбіг.

— Пильно дивись за ним, я доручаю його тобі. Скажи моєму кухареві, щоб він дав добру їжу, але будь обережний — бранець має вигляд могутнього бійця. Завтра приготуєш легенького човна — я пошлю бранця в дар Великому Дому,[38] Ми напоїмо його пивом із снотворним зіллям, щоб уникнути клопоту.

…Пандіон поволі підвів обважнілі повіки. Він спав так довго, що втратив всяке уявлення про час, про те, де він знаходиться. Невиразно, уривками, він пригадував, що після запеклої боротьби з розбурханим морем його кудись відвели, десь він лежав у тиші й темряві. Юнак поворухнувся і відчув скованість в усьому тілі. Він насилу повернув голову і побачив зелену стіну очерету із зірчастими волоттями вгорі. Над головою було прозоре небо; близько, біля самого вуха, стиха дзюрчала й хлюпотіла вода. Поступово Пандіон усвідомив, що лежить у вузькому і довгому човні, із зв'язаними руками і ногами. Підвівши голову, юнак побачив голі ноги людей, що штовхали човен жердинами. Люди були міцними, з темною бронзовою шкірою, одягнені в білі пов'язки на стегнах.

— Хто ви такі? Куди ви везете мене? — закричав Пандіон, намагаючись роздивитися людей, що стояли на кормі.

Один, з гладенько виголеним обличчям, схилився над Пандіоном і швидко заговорив. Чудна мова з мелодійним прицмокуванням і чіткими наголосами на голосних була зовсім не знайома юнакові. Пандіон напружився, намагаючись розірвати свої пута, і безперестанно повторював те саме питання. Скоро бідолашному бранцеві стало ясно, що його не розуміють і не можуть зрозуміти. Пандіонові вдалося розгойдати хиткого човна, але один з варти підніс вістря бронзового кинджала до його ока. З огидою до людей, до себе і до всього світу Пандіон облишив спроби чинити опір і більш не відновлював їх протягом усього довгого шляху по лабіринту болотяних заростей. Давно вже зайшло сонце, місяць високо піднявся на небі, коли човен причалив до широкої кам'яної пристані.

Пандіону звільнили ноги, вміло і швидко розтерли їх, щоб поновити кровообіг. Воїни запалили два факели і попрямували до високої глинобитної стіни з важкими дверима, окутими мідними штабами.

Після тривалих суперечок з вартою люди, що привезли Пандіона, віддали заспаному бородатому чоловікові, який з'явився звідкілясь, невеликий згорток і одержали натомість шматочок чорної шкіри.

Заскрипіли в завісах важкі двері. Пандіонові розв'язали руки, штовхнули в середину тюрми. Озброєні списами та луками, вартові засунули важкий брус. Пандіон опинився в тісній квадратній кімнаті, набитій людськими тілами, що лежали покотом. Люди важко дихали й стогнали в тривожному сні. Задихуючись від смороду, що, здавалося, йшов від самих стін, Пандіон відшукав собі вільне місце на долівці й обережно присів. Юнак не міг спати. Він обмірковував події останніх днів, і на серці у нього було тяжко. Поволі минали безсонні години самотніх нічних роздумів.

Пандіон думав тільки про волю, але не знаходив шляхів визволення з полону. Він потрапив в глиб зовсім невідомої йому країни. Самотній, беззбройний бранець, не знаючи мови ворожого народу, який його оточує, нічого не міг вдіяти. Пандіон зрозумів, що його не збираються вбивати, і вирішив чекати. Потім, коли він хоч трохи обізнається з країною… Але що чекає його в цьому «потім»? Пандіон почував, як ніколи, гостру тугу за товаришем, що допоміг би йому подолати страшну самотність. Він думав про те, що для людини немає гіршого стану, ніж бути одному серед чужих і ворожих людей, в незрозумілій і невідомій країні — рабом, відокремленим від усього непроникною стіною свого становища. Самотність серед природи зносити далеко легше: вона загартовує душу, а не принижує її.

Еллін скорився долі і впав у дивне заціпеніння. Він дочекався світанку, байдуже розглядаючи своїх товаришів по нещастю — бранців, що належали до різних і невідомих молодому скульпторові азіатських племен. Вони були щасливіші за нього, — могли переговорюватися один з одним, ділитися горем, пригадували минуле, обмірковувати разом майбутнє. На мовчазного Пандіона були спрямовані цікаві погляди в'язнів.

Вартові кинули Пандіону шматок грубого полотна, щоб обв'язати стегна, потім четверо чорношкірих людей внесли велику глиняну посудину з водою, ячні коржі та стебла якоїсь зелені.

Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.

Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення було зовсім близько від берега. Великий загін воїнів оточив бранців щетиною списів. Незабаром усіх загнали в трюм великого судна. Корабель поплив угору проти течії, і ув'язнені не встигли роздивитися навкруги. В трюмі була задуха — сонце ще високо стояло і обпалювало людей, в повітрі, сповненому тяжких випарів, було важко дихати.

Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.

Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.

На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.

Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.

Пандіона оточило тридцять ворогів із спрямованими на нього списами.

Охоплений шаленою люттю, юнак стрибнув уперед, бажаючи загинути в бою, — смерть здавалася йому порятунком… Але він не знав єгиптян, що мали тисячолітній досвід приборкання рабів. Воїни миттю розступилися і кинулися ззаду на Пандіона, який вистрибнув за коло. Хоробрий юнак був збитий з ніг і придушений тілами ворогів. Тупий кінець списа сильно вдарив його між ребра в нижню частину грудей. Вогненночервоний туман поплив перед очима юнака, дух йому перехопило. В цю мить єгиптянин звів докупи закинуті над головою руки Пандіона і з'єднав їх у зап'ястях дерев'яною, схожою на іграшкового човника річчю.

Воїни відразу ж дали юнакові спокій.

Бранців швидко зв'язали і погнали вузькою дорогою між берегом річки і полями. Молодий скульптор відчував страшенний біль: руки, підняті догори над головою, були защемлені в дерев'яній колодці з двома гострими кутами, які стискували кістки зап'ясть. Цей пристрій не давав змоги зігнути руки в ліктях і опустити їх на голову.

З бокової доріжки до групи Пандіона приєдналася друга партія бранців, потім третя, — число рабів зросло до двохсот чоловік.

Всіх їх зв'язали найбезжальнішим способом, руки були в таких самих колодках. Обличчя бранців були спотворені від болю, бліді і вкриті потом. Юнак ішов, наче в тумані, ледве помічаючи те, що було навкруги.

Але довкола лежала багата країна. Повітря було надзвичайно свіже і чисте, на вузьких дорогах панувала тиша, величезна ріка повільно несла води до Великого Зеленого моря. Пальми ледве хитали верхівками під легеньким північним вітром, достигаючі зелені поля невисокої пшениці чергувалися з виноградниками і фруктовими садами.

Вся країна була величезним садом, вирощеним протягом тисячоліть армією рабів.

Пандіон не міг роздивлятися на всі боки. Він брів, зціпивши зуби від болю, повз високі стіни, що оточували будинки багатіїв. Це були легкі і стрункі будівлі на два поверхи, з вузькими і високими вікнами, над дверними нішами, обрамленими дерев'яними колонами. Білосніжні стіни, розмальовані складним візерунком яскравих і чистих фарб, виступали надзвичайно чітко в сліпучому сонячному світлі.

Раптом перед бранцями постала велетенська кам'яна споруда з прямими зрізами небачено товстих стін з великих брил каміння, притесаних навдивовижу правильно. Похмура і таємнича будівля, здавалося, простягшись, безмовно осідала на землю, тиснучі її своєю страшенною вагою. Пандіон пройшов уздовж ряду товстих колон, що непривітно сіріли на фоні яскравої зелені саду, що розкинувся на рівнині. Пальми, смоковниці та інші фруктові дерева чергувалися поміж собою, утворюючи прямі лінії, що здавалися нескінченими. Горби були вкриті густою зеленню виноградників.

В саду біля річки стояла висока і легка будівля, розмальована такими ж яскравими фарбами, як і інші будинки в цьому місті. Біля фасаду, зверненого до річки, за широкими воротами піднімалися високі, мов щогли, стовпи, на яких майоріли жмути стрічок. Над широким входом висів величезний сніжнобілий балкон, обрамлений двома колонами і прикритий зовсім плоскою покрівлею. По карнизу покрівлі йшов барвистий візерунок, в якому поєднувалися яскравосиня і золота фарби. Яскравосині і золоті зигзаги прикрашали верхню частину білих колон.

У глибині балкона, затіненого килимами та шторами, видно було людей в сніжнобілій довгій одежі з дрібно плісированої легкої тканини. Чоловік, що сидів у центрі, схилив над поруччям балкона голову, обтяжену високим червоно-білим убором.[39]

Варта, що супроводила бранців, і начальник, який пихато виступав попереду, вмить простяглися ниць. За помахом руки фараона — а то й був живий бог, верховний володар країни Та-Кемт — бранців вишикували одного за одним і почали повільна проводити перед балконом. Придворні, що товпилися тут же, напівголосно обмінювалися зауваженнями і весело сміялись. Краса палацу, розкіш одягу фараона та його близьких осіб, їх вільні гордовиті пози так разюче відтінялися спотвореними обличчями змучених бранців, що в душі Пандіона знялося люте обурення. Він майже не тямив себе від болю в руках, тіло його тремтіло, ніби в гарячці, закушені губи пересохли й запеклися, але юнак випростався, глибоко зітхнув і повернув до балкона гнівне обличчя.

Фараон щось сказав, звернувшись до придворних, і всі схвально захитали головами. Колона бранців поволі посувалась. Незабаром Пандіон опинився за будинком, у затінку високої стіни. Поступово тут зібрався весь натовп бранців, як і раніше оточений мовчазними воїнами. З-за рогу з'явився огрядний горбоносий чоловік з довгою палицею з чорного дерева, оздобленого золотом, а з ним — писар з дощечкою та сувоєм папірусу в руках.

Чоловік сказав кілька гордовитих слів начальникові варти, той зігнувся в низькому поклоні і передав розпорядження воїнам. Скоряючись рухові пальця вельможі, воїни грубо розштовхували натовп і відводили вбік тих, на кого показував сановник. Пандіона помітили одного з перших. Всього було відібрано чоловік з тридцять найсильніших і мужніх на вигляд. Їх негайно повели назад тією самою дорогою на край саду. Потім воїни погнали бранців уздовж низької стіни. Стежка ставала все стрімкішою і привела до величезного квадрата глухих стін, що стояли у видолинку між пшеничними полями. По товстих цегляних стінах у десять ліктів заввишки вільно походжали озброєні луками воїни. На кожному розі височіли намети з циновок.

У стіні, зверненій до річки, було прорізано вхід, більш ніде не було видно ані дверей, ані вікон — сліпа зеленосіра поверхня стін пашіла спекою.

Бранців увели у двері. Воїни, що супроводили їх, швидко зникли, і Пандіон опинився у вузькому дворику між двома стінами. Друга, внутрішня стіна була нижча від зовнішньої, з єдиними дверима по правий бік. На вільному просторі стояли грубі лави, а частину двору займала низенька будівля з чорним отвором входу. Групу бранців тепер оточували воїни з світлішим кольором шкіри, ніж у тих, які привели їх сюди. Вони всі були високі на зріст, з гнучким і добре розвиненим тілом. У багатьох були сині очі та рудувате волосся. Пандіон не бачив раніше такого народу, так само як і чистокровних жителів. Айгюптосу, і не знав, що то були лівійці.

З прибудови з'явилося двоє людей: один ніс якусь річ з відполірованого дерева, другий — сірий фаянсовий посуд. Лівійці схопили Пандіона і повернули його спиною до тих, що прийшли. Юнак відчув легкий укол — до лівої лопатки його приклали відполіровану дощечку, втикану короткими загостреними пластинками. Потім чоловік різко ударив рукою по дощечці — бризнула кров, і Пандіон мимоволі скрикнув. Тоді лівієць обтер кров і почав розтирати рану ганчіркою, намоченою в рідині з фаянсової посудини. Кров швидко спинилася, але чоловік кілька разів намочував шматину і протирав рану. Тільки тепер Пандіон помітив на лівих лопатках лівійців, які оточували його, яскравочервоні знаки і якісь фігурки в овальній рамці[40] — і зрозумів, що його затаврували.

Колодку зняли з рук Пандіона, і він не міг стримати стогонів від страшенного болю в затверділих суглобах. З неймовірним зусиллям йому вдалося розвести руки. Потім Пандіон, нагнувшись, пройшов через низькі двері у внутрішній стіні. Опинившись на курному подвір'ї, юнак без сил опустився на землю.

Пандіон напився каламутної води з величезного глиняного посуду, що стояв біля входу, і почав оглядати місце, яке, на думку тутешніх володарів, повинно було назавжди стати його домівкою.

Великий квадрат землі, приблизно по дві стадії з кожного боку, був оточений високими неприступними стінами, які охоронялися вартою, що ходила зверху. Всю праву половину огородженої площі займали маленькі глинобитні хижки, з'єднані одна з одною боковими стінами і поділені вузькими поздовжніми проходами. Такі самі низенькі будиночки стояли і в лівому кутку. Передній лівий куток був обгороджений низькою стіною, звідти йшов гострий аміачний запах. Поблизу дверей стояли посудини з водою і довгий поміст заввишки в три чверті ліктя, — то був стіл для їди, як дізнався Пандіон згодом.

Уся вільна частина квадрата була вирівняна і витоптана — жодної травинки не було на її сірій курній поверхні. Повітря було тяжке і задушливе, — вся спека жаркого дня, здавалося, осідала у квадратне заглиблення, оточене високими стінами І відкрите зверху. Таким був шене — робочий будинок, один з багатьох сотень подібних до нього, розкиданих по країні Та-Кемт. Тут мучились різноплеменні раби — робоча сила, основа багатства й краси Айгюптосу. В шене було порожньо і тихо—рабів вивели на роботу; лише кілька хворих байдуже лежало в затінку стіни. Цей робочий будинок було призначено для новоприбулих бранців, які недавно потрапили в країну рабства і ще не обзавелися родинами, щоб збільшити число робочих рук Чорної Землі.

Тепер Пандіон став мере—спадковим рабом фараона— і потрапив у число тих восьми тисяч чоловік, які обслуговували сади, канали і будівлі двірцевого господарства.

Інших бранців, що проходили разом з Пандіоном царський огляд і були залишені біля стіни палацу, було розподілено між сановниками, як саху — раби, що перебували в їх довічному володінні і в разі смерті власника переходили в шене фараона.

В задушному повітрі стояла гнітюча мовчанка, що зрідка порушувалася тяжким зітханням та стогоном нових рабів, пригнаних разом з Пандіоном. Тавро розпеченою вуглинкою горіло на спині Пандіона. Юнак не міг знайти собі місця. Замість просторів моря, тінистих гаїв на берегах батьківщини, які обмиваються невгамованими хвилями, — шматок курної землі, затиснутої стінами. Замість вільного життя і коханої — рабство в чужій країні, на безмежній віддалі від усього рідного і близького.

Тільки надія на визволення утримувала юнака від бажання розбити голову об стіну, що закривала від нього широкий і прекрасний світ.

Розділ третій РАБ ФАРАОНА

Як і рік тому, цвіли кущі, розстилялися полум'яні килими по схилах горбів. На берегах Енніади знову настала весна. Стало рано заходити сяюче сузір'я Стріли,[41] а рівні подихи західного вітру сповістили про початок плавання. У Калідонську гавань повернулося назад п'ять кораблів, що відпливли на Кріт з початком весни, і прибуло два крітських кораблі. А Пандіона все не було.

Агенор часто впадав у задумливу мовчанку, намагаючись приховати тривогу від своїх домашніх.

Одинокий мандрівник загубився на Кріті, зник десь у горах величезного острова, серед різномовних племен та безлічі великих селищ.

Художник вирішив поїхати у Калідонську гавань і звідти, коли трапиться нагода, вирушити на Кріт, щоб довідатись хоч що-небудь про долю Пандіона.

Тесса тепер часто залишалась на самоті. Навіть німе співчуття рідних гнітило її.

З глибокою тугою дівчина стояла перед спокійним і січно рухливим лицем моря. Іноді вона прибігала сюди, сподіваючись, що Пандіон неодмінно повернеться на те саме місце, де вони розлучилися.

Але вже давно минули ті дні надії. Тепер Тесса знала, що там, за межою, що розділяє небо і море, трапилось нещастя. Тільки полон або смерть могли стати на перешкоді Пандіону повернутися до неї.

І Тесса благала хвилі, що бігли здалека, може звідти, де зараз перебував коханий Пандіон, сказати їй, що трапилось. І тоді їй здавалося: ще трохи — і хвилі справді подадуть їй знак, з якого вона зрозуміє, де тепер Пандіон.

Але море розмірено кидало до її ніг схожі одна на одну хвилі, і їх шум означав те саме, що й мовчання.

Як довідатись, що з коханим? Як подолати простори, що відділяли від нього, їй, жінці, чия доля в житті бути при чоловікові господаркою і охоронницею його домівки, супутницею в дорозі, цілителькою під час поразок? А для тієї, яка посміє не послухатись мужчини — хай то буде батько, чоловік чи брат — для тієї одна дорога — бути гетерою в місті або в порту. Вона жінка, значить не може поїхати в інші країни, не може навіть спробувати розшукати Пандіона.

Їй лишається безпорадно метатися по березі величезного моря. Нічого не можна зробити! Нічим не можна допомогти!

Коли навіть загинув Пандіон, вона ніколи, ніколи не довідається про місце його загибелі.

Блакитнуватосрібний потік місячного сяйва заповнив усю долину. Обмежений вертикальними чорними тінями в глибоких вибоїнах крутих урвищ, він струменів над рікою вздовж її течії — з півдня на північ.

Темрява заповнювала квадратний колодязь робочого будинку поблизу великої столиці. Айгюптосу — Нута-Аммон.

Стіна була яскраво освітлена і відкидала од своєї шершавої поверхні мутний слабий відблиск.

Пандіон без сну лежав на купці жорсткої трави, кинутої на долівку тісної хижки. Він обережно висунув голову з низького, як нора, входу. Рискуючи привернути увагу вартових, юнак став навколішки і милувався місячним диском, що виплив на небі високо над краєм похмурої стіни. Йому стало боляче від думки, що цей самий місяць світить зараз в далекій Енніаді. Може, Тесса, його Тесса, зараз запитує Гекату, де він, не маючи і в гадці, що він дивиться з паскудної ями на сріблястий диск. Пандіон сховав голову в темряву, просякнуту курним запахом нагрітої глини, і відвернувся до стіни.

Вже давно минув буйний розпач перших днів, шалені напади страшенної туги. Пандіон дуже змінився. Його густі чіткі брови були завжди зведені, золотисті очі нащадка Гіперіона потемніли від гнівного вогню, що приховано і вперто поблискував у них, уста завжди були щільно стулені.

Але могутнє тіло, як і раніше, було сповнене невичерпної енергії, розум не притупився. Юнак не занепав духом, як і до цього, він мріяв про волю.

Молодий скульптор поволі перетворювався в бійця, страшного не тільки своєю хоробрістю або силою, не тільки безмежною впертістю, бажанням зберегти свою душу в тому пеклі, що оточувало його, пронести через усі випробування свої мрії, прагнення і любов. Те, що було зовсім неможливе для нього, самотнього, який не знав ні мови, ні країни, тепер ставало реальним — у Пандіона були товариші. Товариш! Тільки той може зрозуміти все значення цього слова, кому доводилося одному стояти перед грізною, переважаючою силою, кому доводилося бути на самоті далеко від батьківщини, в чужій країні. Товариш! Це значить і дружня допомога, і розуміння, і захист, спільні думки і мрії, добра порада, корисний докір, підтримка, втіха. За сім місяців, проведених на роботах навколо столиці, Пандіон ознайомився з дивною мовою Айгюптосу і навчився добре розуміти різноплемінних мешканців шене.

В юрбі п'ятисот рабів, ув'язнених в шене, яких щодня виганяли на роботу, юнак почав відрізняти все більше людей з певною і різкою індивідуальністю.

І раби, поступово довіряючи один одному, потроху зблизилися і з Пандіоном.

Люди об'єдналися на грунті спільних тяжких поневірянь, спільного прагнення до волі. Добитися визволення, завдати удару сліпій, гноблячій силі держави Чорної Землі і повернутися на втрачену батьківщину. Батьківщина — це було зрозумілим для всіх, хоча в одних вона була за таємничими болотами півдня, у других — за пісками сходу чи заходу, в третіх, як і в Пандіона, — за морем на півночі.

Але в шене тільки небагато людей знайшло в собі сили для підготовки до боротьби. Інші, виснажені непосильною роботою, постійним недоїданням, покірно й повільно згасали. Це були головним чином літні люди. Вони не цікавились оточенням. В їх згаслих очах не світилася рішучість, у них вже не було бажання таємно спілкуватися з товаришами. Вони працювали, поволі їли, спали тяжким сном, щоб на ранок, здригнувшись від окрику наглядача, знову мляво і байдуже плентатися в колоні.

Пандіон зрозумів, чому в робочому будинку було так багато окремих хижок: вони роз'єднували людей. Після вечері було заборонено їм сходитися: вартові з стін пильно стежили за виконанням цього наказу — стріла або палиця ранком карала за непослух. Не в усіх людей вистачило сили й сміливості, щоб, користуючись темрявою, нечутно переповзати в хижки до інших. На це зважувався мало хто з товаришів Пандіона.

Найближчими друзями Пандіона стало троє. Перший, з них був Кідого — величезний негр, на зріст майже чотири лікті, що був родом з дуже далеких місць Африки, на південний захід від Айгюптосу. Добрий, веселий і палкий Кідого був теж вправним художником і скульптором. Його виразне обличчя з широким носом і товстими губами відразу привабило Пандіона розумом та енергією. Пандіон звик до того, що негри добре збудовані, але цей велетень відразу привернув увагу скульптора своїм пропорційним і красивим тілом. Враження незвичайної моці від дебелих, наче викуваних із заліза, м'язів, якось поєднувалося з легкістю і гнучкістю високої постаті Кідого. Величезні очі здавалися повними уваги і вражали своєю жвавістю на чорному обличчі.

Спочатку Пандіон і Кідого розуміли один одного за допомогою рисунків, наспіх зроблених на землі або на стіні загостреною паличкою. Потім молодий еллін і негр навчилися добре розуміти один одного, користуючись мішаниною слів мови Та-Кемту і легкої мови Кідого, що швидко запам'ятовувалась.

Безмісячними ночами, у вугільночорній пітьмі, що заповнювала шене, Пандіон і Кідого переповзали один до одного і, пошепки розмовляючи, черпали нові сили і мужність в обмірковуванні планів утечі.

Через місяць після того дня, як Пандіон вперше переступив поріг шене, в робочий будинок надвечір пригнали ще кількох нових рабів.

Новачки сиділи і лежали біля входу, безпорадно озираючись, з добре знайомим кожному бранцеві відбитком пригніченості та горя на змучених обличчях. Пандіон, щойно повернувшись з роботи, підійшов до одної з високих посудин, щоб набрати води, але раптом мало не випустив свого череп'яного кухля. Двоє з прибулих стиха говорили знайомою Пандіонові мовою етрусків. Етруски — цей таємничий, суворий, стародавній народ — часто з'являлися на берегах Енніади і славилися як чаклуни, що знають таємниці природи.

Весь затремтівши від спогадів про батьківщину, Пандіон заговорив з етрусками, і вони зрозуміли його.

На питання Пандіона про те, як вони потрапили сюди, обидва бранці похмуро відмовчувались і, здавалось, зовсім не зраділи цій зустрічі.

Обидва етруски були люди середнього зросту, дуже м'язисті, широкоплечі. Темне волосся бранців збилося від бруду і звисало нерівними пасмами з обох боків обличчя. Старшому з них на вигляд було років під сорок, другий, очевидно, був ровесником Пандіона.

Зразу впадала в око їх схожість — запалі щоки підкреслювали масивність вилиць, суворі карі очі виблискували непідкупною впертістю.

Спантеличений байдужістю етрусків, Пандіон відчув образу і швидко пішов у свою хижку. Кілька днів після цього Пандіон навмисно намагався не звертати уваги чанових бранців, хоч і помітив, що етруски стежать за ним.

Днів через десять після прибуття етрусків Пандіон з Кідого сиділи поруч у кінці низького столу за вечерею і їли стеблини папірусу. Обидва вони швидко з'їли свої порції і, як завжди, у них лишалось ще трохи часу, щоб поговорити, поки інші попоїдять. Сусідом Пандіона з другого боку був старший етруск. Несподівано він поклав юнакові на плече важку руку і глузливо глянув прямо у вічі Пандіонові, коли той обернувся.

— Поганий товариш визволення не здобуде, — поволі, з відтінком виклику промовив етруск, анітрохи не побоюючись, що його зрозуміють вартові: жителі Та-Кемту не знали мов своїх бранців, зневажаючи чужоземців.

Пандіон нетерпляче труснув плечем, не зрозумівши сказаного, але етруск міцно стиснув пальці, що вп'ялися, наче мідні кігті, у м'язи юнака.

— Ти зневажаєш їх даремно, — етруск кивнув у бік решти рабів, захоплених їжею. — Інші не гірші за тебе і теж бачать сни про волю…

— Ні, гірші! — гордовито перебив Пандіон. — Вони вже давно тут, а я ще не чув про втечі!

Етруск презирливо стиснув губи.

— Коли у молодих невистачає розуму, вони мусять вчитися у старших. Ти сильний і здоровий, як молодий кінь, у твоєму тілі залишається ще сила після дня важкої праці, нестача харчів ще не підкосила тебе. А в них уже нехватає сили — тільки в цьому твоя перевага і твоє щастя. Але пам'ятай, що втікати поодинці звідси не можна: ми повинні дізнатись про дорогу і пробиватися силою, а сила у нас одна — всім разом. Коли ти станеш товаришем для всіх, тоді твої мрії наблизяться до життя…

Вражений проникливістю етруска, що вгадав його таємні думки, Пандіон не знав, що відповісти, і мовчки схилив голову.

— Що він каже, що каже? — допитувався Кідого. Пандіон хотів пояснити, але наглядач застукав по столу, раби, які вже повечеряли, поступилися місцем іншій партії і розійшлися на спочинок.

Вночі Пандіон і Кідого довго обговорювали слова етруска. Вони повинні були визнати, що тільки-но прибулий краще за всіх розумів становище рабів. Справді, для успіху втечі їм, що носять тавро фараона, треба було точне знати шляхи виходу з цієї країни. Мало того, треба було пробитися крізь вороже населення, яке вважає, що доля «диких» людей полягає в праці на обраний богами народ.

Смуток огорнув обох друзів, але вони відчули довір'я до розумного етруска.

Минуло ще кілька днів, і в шене фараона стало четверо друзів. Вони поступово здобували все більший: авторитет серед решти рабів.

На старшого етруска, що мав грізне ім'я Каві — бога смерті, незабаром багато рабів почали дивитися як на старшого. Троє інших — другий етруск, на ймення Ремд, Кідого і Пандіон, — сильні, витривалі і сміливі юнаки, стали його вірними помічниками.

Мало-помалу серед п'ятисот рабів виявлялося все більше борців, готових віддати життя за щонайменшу змогу повернутися на далеку батьківщину. Так само поволі, і в інтересах заляканих, змучених та затурканих, відроджувалася впевненість у своїй силі, міцніла надія, що, об'єднавшись, вони зможуть протистояти організованій, могутності велетенської держави.

А дні все минали — пусті й безцільні, гіркі дні полону, сповнені тяжкої роботи, ненависної вже тому, що вона сприяла процвітанню жорстоких володарів життя тисяч рабів. Щодня, як сходило сонце, загони виснажених людей під охороною воїнів залишали шене й розходилися на різні роботи.

Жителі Айгюптосу, зневажаючи чужі народи, не обтяжували себе вивченням мов своїх бранців. Тому нових рабів використовували спочатку на найпростіших роботах; згодом, освоївши мову Та-Кемту, вони могли розуміти складні розпорядження, вчилися ремесел. До справжнього ймення бранців наглядачам не було ніякого діла, кожен раб мав кличку, дану за назвою його народу.

Так, Пандіона звали екуеша,[42] етруска — труша, Кідого та інші чорношкірі мусили озиватися на кличку нехсі — негр.

Перші два місяці перебування в шене Пандіон і сорок нових рабів поправляли зрошувальні канали в садах Аммона,[43] насипали розмиті торішньою повіддю греблі, розпушували землю навколо фруктових дерев, качали й носили воду на клумби з квітами.

Поступово наглядачі, помітивши витривалість, силу й кмітливість новачків, зібрали новий загін і послали його на будівельні роботи. Трапилось так, що всі четверо друзів і ще тридцять сильних рабів — вожаки всієї маси бранців у шене — виявилися разом. З переходом на будівельні роботи їх постійний зв'язок з рештою перервався — загін Пандіона тижнями ночував по інших шене.

Першою роботою Пандіона віддалік од садів фараона було розбирання стародавнього храму та гробниці на західному березі ріки, за півсотні стадій від шене. З наглядачем та п'ятьма воїнами на чолі бранці переправилися на барці через річку. Їх погнали на північ вздовж річки, до високих круч прямовисних скель, які утворювали тут величезний виступ. Стежка, поминувши оброблені поля, перейшла в забруковану дорогу; раптом перед Пандіоном розгорнулася картина, що назавжди відбилась у його пам'яті. Рабів зупинили на широкій площі, що спускалася до річки. Наглядач пішов, наказавши чекати його тут.

Вперше у Пандіона була змога, не поспішаючи, оглядітися, придивитися до оточення.

Прямо перед ним на триста ліктів заввишки підносилася прямовисна скеляста стіна кольору червоної міді, вкрита плямами синьочорних тіней. Біля підніжжя цих урвищ розкинулася трьома широкими уступами біла колонада храму. Від прибережної рівнини піднімалась смуга гладенького сірого каменю, обрамлена двома рядами дивовижних скульптур-страховищ у вигляді левів з людськими головами,[44] що спокійно лежали. Далі широкі білі сходи з бічними схилами, на яких було вирізьблено звивисті жовті змії, по одній з кожного боку; ці сходи вели до другого уступу, підпертого низькими, в два людських зрости, колонами із сліпучобілого вапняку. В центральній частині храму видно було другий ряд таких самих колон. На кожній з них було зображення людської фігури в царській короні, з схрещеними на грудях руками.

Колонада обрамляла другий уступ храму у вигляді великої площадки з алеєю із лежачих страховищ. Тридцятьма ліктями вище розташувалась сама верхня тереса, цілком обнесена колонадою і заглиблена в півкруглу природну виїмку скель.

Нижній уступ колонади розходився в ширину стадії на півтори, по краях ішли звичайні циліндричні колони, в центрі — квадратні, вище — шести і шістнадцятигранні.

Центральні колони та верхівки бічних, карнизи портиків, а також людські фігури були покриті яскравосинім та червоним розписами, від яких сніжна білизна каменю здавалася ще сліпучішою.

Цей храм, яскраво освітлений сонцем, разюче відрізнявся від похмурих, гнітючих храмових будівель, які Пандіон бачив досі. Молодому еллінові здавалося, що нічого прекраснішого в світі не можна собі уявити, — такі радісні були ці ряди сніжнобілих колон у рамці барвистих візерунків. А на широких терасах росли ніколи не бачені Пандіоном дерева — низькорослі, з густою масою гілля, рясно всіяного дрібним листям, яке щільно прилягало одне до одного. Від цих дерев ішов сильний, тяжкий аромат, їх золотистозелене листя святково вирізнялося на білизні колонад, відтіненій червоними скелями.

Кідого в буйному захваті штовхав Пандіона в бік, прицмокуючи губами, і вигукував у захопленні якісь невиразні звуки.

Ніхто з рабів не знав, що храм, який стояв перед ними, був збудований вже давно — щось із п'ятсот років тому зодчим Сенмутом для своєї коханої цариці Хатшепсут[45] і називався Зешер-Зешеру[46] — «найвеличніший з величних». Незвичайні дерева, що росли на території храму, вивезено було з далекого Пунту, куди цариця Хатшепсут відправила велику морську експедицію. З того часу з кожним новим походом у Пунт увійшло в звичай привозити дерева для храму й поновляти старі насадження, що Ніби збереглися недоторканими з далеких часів.

Здалека почувся поклик наглядача. Раби поквапливо рушили вбік від храму і, обійшовши площадку зліва, опинилися перед ще одним стародавнім храмом, збудованим теж на уступі скелі у вигляді невеликої піраміди, що спиралася на густу колонаду.[47]

Вище по течії річки виднілося ще дві невеликих будівлі з сірого полірованого граніту. Наглядач підвів загін до ближчого з них, і партія Пандіона влилася в групу з двохсот рабів, які вже почали руйнувати храм.[48] Біла штукатурка, що вкривала внутрішні стіни, була розписана барвистими, майстерно виконаними малюнками. Але будівельні чиновники і майстри Айгюптосу, які керували роботами, турбувалися тільки про цілість полірованих гранітних глиб, з яких складалось зовнішнє облицювання портика і колонади. Внутрішні стіни нещадно руйнувалися.

Пандіон був вражений знищенням стародавніх творів мистецтва і ухитрився приєднатися до групи рабів, які вкладали кам'яні блоки на дерев'яні полозки, що їх потім вірьовками відтягали на берег і вантажили на важку низьку баржу.

Він не знав, що прекрасні храми древності вже давно розбиралися: фараони Айгюптосу не цінили пам'ятників минулого і поспішали прославити своє ім'я у віках спорудженням храмів та гробниць з готових матеріалів.

Ні дикі кочовики — гіксоси, що були завоювали Єгипет багато століть тому, ні бунтівливі раби, що підкорили собі на короткий строк країну Кемт за два століття до народження Пандіона, не зачепили розкішних будов. А тепер за таємним наказом нових фараонів Айгюптосу чинилося руйнування гробниць стародавніх царів, і викрадене золото надходило в скарбницю володарів Айгюптосу із сховищ, замаскованих під засипаними піском пірамідами Стародавнього царства,[49] з маленьких красивих гробниць Середнього царства і величезних підземель великих царів перших династій Нового царства.[50]

Пандіон брав участь у розбиранні храму лише три місяці. Він і Юдого працювали старанно, намагаючись полегшити роботу товаришів. Це було на руку наглядачам: система праці в Та-Кемті була організована так, що кволі повинні були тягтися за дужими. Неабияка сила та кмітливість негра й елліна були помічені, і друзів послали у майстерню каменярів для навчання. З цієї майстерні їх узяв до себе один з скульпторів фараона, і тоді зовсім обірвався всякий зв'язок з товаришами по шене. Пандіон і Кідого оселилися в довгому незатишному сараї, де жили інші раби, вже навчені нескладного мистецтва. Природні жителі Айгюптосу — вільні ремісники — займали кілька халупок у кутку просторого двору майстерні, заваленого необробленим камінням та купами щебеню. Єгиптяни підкреслено трималися осторонь рабів, немовби за зносини з ними їм загрожувала небезпека покарання. Як пізніше довідався Пандіон, саме так і було.

Начальник майстерні — царський скульптор — і на думці не мав, що Пандіон та Кідого — справжні скульптори, і був вражений успіхами друзів. Юнаки, знудьгувавшись за творчою роботою, жадібно взялися до улюбленої праці, тимчасово забувши, що працюють на ненависного фараона й прокляту країну рабства.

Юдого з захопленням ліпив тварин — бегемотів, крокодилів, антилоп та інших невідомих еллінові звірів; за його моделями Інші раби виготовляли фаянсові статуетки. Єгиптянин помітив у Пандіона нахил до зображення людей і сам взявся навчати екуешу, який подавав великі надії; він вимагав від Пандіона особливої старанності, коли той виконував замовлення. «Малий недогляд губить досконалість», без кінця повторював єгипетський скульптор заповіт стародавніх майстрів Чорної Землі. Пандіон наполегливо вчився, і інколи туга його ставала меншою. Еллін робив великі успіхи у витонченій обробці статуй та барельєфів з твердого каменю, а також у карбуванні дрібних речей із золота.

Супроводжуючи царського скульптора, Пандіон побував у палаці фараона, в кімнатах небаченої розкоші. На барвистих підлогах царських покоїв, у рамках хвилястих ліній або різнокольорових спіралей було з неперевершеною жвавістю зображено подвиги фараона на полюванні за левами і дикими биками. Прозора блакитна глазур покривала фаянсові плити на стінах кімнат, крізь неї ніжно мерехтіли, просвічуючись, вигадливі малюнки з листового золота — чарівний витвір мистецтва.

Серед усієї цієї пишноти молодий еллін з ненавистю помічав пихатих, непорушних придворних.

Він розглядав їхній білий одяг, запрасований дрібними закладками, важке намисто, персні та нагрудні знаки з литого золота, закручені дрібними завитками парики до плечей, вигаптовані туфлі з загнутими догори носками.

Пандіон, рухаючись безмовною тінню за майстром, що все поспішав, розглядав коштовний посуд з найтоншими стінками, вирізьбленими з гірського кришталю і твердих порід каменю, скляні вази, горщики з сірого фарфору з блідоголубими малюнками. Він розумів, як багато праці витрачено на створення цих досконалих зразків мистецтва.

Найбільше враження справив на юнака велетенський храм поблизу садів Аммона, де починав Пандіон своє життя як раб, знемагаючи за високими стінами шене.

Цей храм багатьох богів будувався вже понад тисячу років. Кожен з царів Та-Кемту вносив свою лепту, розширюючи новими прибудовами і без того величезну площу храму, що займав більше як вісімсот ліктів у довжину.

На правому березі ріки, в межах столиці Нут-Аммон або просто Нут «Міста», як звали її жителі Айгюптосу, розкинувся чудовий сад з правильними рядами високих пальм, в обох кінцях якого громадилися кілька храмів. Ці споруди з'єднувались довгими алеями статуй дивовижних тварин з берегами ріки і священним озером перед храмом незрозумілої Пандіону богині Мут.

Звірі з лев'ячими тілами, висічені з граніту, заввишки у три зрости людини, з баранячими або людськими головами оправляли гнітюче враження. Непорушно застиглі, загадкові вони лежали на своїх п'єдесталах, тиснучись один до одного, і голови їхні звисали над прохожими, обрамовуючи широку алею, залиту сліпучим сонцем.

Величезні шпилі обелісків у п'ятдесят ліктів заввишки, одягнені листами яскравожовтого азему[51] — сплаву золота і срібла — горіли, ніби розпечені, пронизуючи жорстке темне листя пальм.

Кам'яні плити, якими було вимощено алеї, покриті сріблом, вдень сліпили здивовані очі, а вночі при світлі зірок та місяця здавалися струменями неземної світлоносної ріки.

Гігантські пілони, величезні площини важких стін, що трохи розходилися до основи і мали форму трапеції, загороджували вхід до храму, підносячись на п'ятдесят ліктів над алеями сфінксів. Стіни пілонів були покриті величезними скульптурними зображеннями богів і фараонів, густо списані таємничими письменами Та-Кемту. Дивовижні велетенські двері, оббиті бронзовими листами з сяючими зображеннями з азему, закривали високу проходи пілонів; їх вилиті бронзові завіси вагою в декілька биків вражали своєю масивністю.

Всередині храму тіснились товсті колони заввишки в п'ятдесят ліктів, заповнюючи важкими барельєфами горішній простір.

Величезні брили каменю в стінах, перекриттях і колонах були відшліфовані і припасовані одна до одної з незбагненною точністю.

Малюнки і барельєфи, розписані яскравими барвами, рябіли на стінах, колонах та карнизах, повторюючись кількома ярусами. Сонячні диски, шуліки, звіроголові боги похмуро дивились з таємничих сутінків, що згущалися в глибині храму.

Зовні виблискували такі ж самі яскраві фарби, золото й срібло, височіли неймовірно важкі споруди і скульптури, оглушуючи, осліплюючи й пригнічуючи.

Пандіон бачив усюди статуї з рожевого та чорного граніту, з червоного пісковика та жовтого вапняку—обожнених володарів Та-Кемту, що сиділи в нелюдськи спокійних і гордовитих позах. Іноді це були велетні з цілої скелі по сорок ліктів заввишки, висічені незграбно й грубо, або страшні своєю похмурістю, розмальовані, старанно вирізьблені скульптури, що набагато перевищували людський зріст.

Молодий еллін, що виріс у простому селищі, в постійній близькості до природи, спочатку був вражений і приголомшений. В цій величезній і багатій країні все справляло на нього надзвичайно сильне враження.

Велетенські будівлі, споруджені невідомо якими, здавалося, недоступними звичайним смертним способами, страшні боги у мороці храмів, незрозуміла релігія із складними обрядами, відбиток глибокої давнини на засипаних піском спорудах — все це спочатку гнітило Пандіона. Юнак повірив, що пихаті і надзвичайно стримані жителі Айгюптосу знають найглибші істини, володіють особливими могутніми науками, прихованими в зовсім незрозумілих для чужинців письменах Чорної Землі.

І вся країна, затиснена між смертоносними, позбавленими життя пустелями на вузенькій стрічці долини величезної ріки, що несе свої води з нікому не відомої далечини півдня, здавалася якимось особливим світом, що не має нічого спільного з рештою Ойкумени.

Але поволі тверезий розум молодого елліна, який жадав простих і природних істин, почав справлятися з безліччю вражень.

У Пандіона тепер був час для роздумування, і в душі молодого скульптора з її невпинним потягом до прекрасного народився спочатку глухий, потім усвідомлений протест проти життя й мистецтва Айгюптосу.

В родючій країні, що не знає суворої негоди, з ясним, чистим, майже завжди безхмарним небом, у на диво прозорому життєдайному і бадьорому повітрі все, здавалося, сприяло здоровому і щасливому життю. Та молодий еллін, хоч як мало він знав країну, не міг не бачити жахливих злиднів і скупченості немху — найбідніших і найчисленніших жителів Айгюптосу. Велетенські храми і статуї, прекрасні сади не могли заслонити нескінченних рядів злиденних халуп десятків тисяч ремісників, що обслуговували палаци і храми столиці. А що ж до рабів, які знемагали в сотнях шене, то про це сам Пандіон знав краще від будь-кого іншого.

Пандіон все ясніше усвідомлював, що мистецтво Айгюптосу протилежне його прагненням і шуканням законів відображення життя.

Щось близьке й радісне Пандіон відчув лише єдиний раз, коли побачив храм Зешер-Зешеру, відкритий, злитий з навколишньою місцевістю.

А всі інші велетенські храми та гробниці наглухо замикалися високими стінами. І там, за цими стінами, майстри Айгюптосу використовували всі засоби, щоб відвести людину від життя, принизити її, пригнітити, примусити відчути свою нікчемність перед величчю богів та володарів-фараонів.

Надмірна величина споруд, колосальна кількість затраченої праці і матеріалу вже відразу пригнічували людину. Багато разів повторюване нагромадження однакових, одноманітних форм створювало враження нескінченної протяжності. Однакові сфінкси, однакові колони, стіни, пілони — все це із спрощеними та випнутими деталями, прямокутне, непорушне. У темних проходах храмів велетенські одноманітні статуї височіли по обидва боки коридорів, зловісні та похмурі.

Люди Айгюптосу боялися простору: відокремлюючись від природи, вони нагромаджували в середині храмів кам'яні маси колон, товстих стін, кам'яних балок, що іноді займали більше місця, ніж прольоти між ними. В глибині храму ряди колон ставали ще щільнішими, зали, недостатньо освітлені, поступово поринали в цілковиту темряву. Через безліч вузьких дверей храм ставав таємничо неприступним, а темрява в приміщеннях ще більше посилювала страх перед богами.

Пандіон усвідомив цю навмисну дію на душу людини, досягнуту віками будівельного досвіду майстрів Айгюптосу.

Але коли б Пандіону пощастило побачити дивовижні піраміди, що різко виділялися своїми правильними гранчастими формами над м'якими хвилями пустельних пісків, тоді молодий скульптор ясніше відчув би гордовите протиставлення людини природі. В цьому гордовитому протиставленні таївся страх володарів Та-Кемту перед незрозумілою і ворожою природою, страх, відбитий в замкнутій таємничій релігії єгиптян.

Майстри Та-Кемту звеличували своїх богів і володарів, прагнучи зобразити їхню силу в колосальних статуях фараонів, у симетричній непорушності масивних тіл.

На стінах самі фараони зображалися у вигляді великих фігур. Біля їхніх ніг копошилися карлики — всі інші люди Чорної Землі. Так царі Айгюптосу користувалися будь-яким приводом, щоб підкреслити свою велич. Царям Та-Кемту здавалося, що, всіляко принижуючи народ, вони підносяться самі, зростає їхній вплив.

Пандіону здавалося, що сам він піде іншим шляхом. Еллінові прекрасне уявлялося живим, гармонійним і пропорціональним, як саме людське тіло. Він мріяв про твори, які б не гнітили і не давили людини, а навпаки, підносили. Він почував, що справжнє мистецтво — в радісному і простому злитті з життям. Воно повинно також відрізнятися од усього створеного в Айгюптосі, як відрізняється його батьківщина різноманітністю полів, лісів, рік, моря і гір, строкатою зміною пір року від цієї країни, де так одноманітно височать скелі по берегах єдиної, всюди однакової річкової долини, оточеної піщаними хвилями розпечених пустель і заповненої розкішними садами. Тисячі років тому жителі Айгюптосу ховалися в долині Нілу від ворожого світу. Тепер їхні нащадки намагалися. відвернути обличчя від життя, ховаючись у своїх храмах і палацах.

Пандіон не розумів ще того, що велич мистецтва Айгюптосу чималою мірою була зобов'язана природним здібностям різноплемінних рабів, з мільйонів яких вибиралося все найталановитіше, що мимоволі віддавало свої творчі сили на прославлення країни, яка їх пригноблювала. Остаточно звільнившись від схилення перед могутністю Айгюптосу, Пандіон вирішив утекти якомога швидше і переконати друга Кідого в тому, що втеча необхідна…

З цими думками Пандіон поїхав разом з своїм начальником, Кідого та десятком інших рабів у далеку подорож до руїн Ахетатона.[52] Молодий скульптор розтинав гладеньку поверхню ріки веслами, радісно відчуваючи стрімкий біг човна за течією. Шлях був далекий. Треба було проїхати мало не три тисячі стадій — приблизно таку саму відстань, яка відділяла його батьківщину від Кріту і колись здавалася незмірно далекою. Пандіон під час цього плавання довідався, що до Великого Зеленого моря — так називали жителі Айгюптосу море, на північному березі якого чекала Пандіона його Тесса, — було вдвоє далі, ніж до Ахетатона.

Веселий настрій Пандіона швидко минув: уперше він ясно уявив собі, як глибоко знаходиться він всередині пінявої країни Африки, яка величезна відстань одділяє його від берегів моря, де він міг би сподіватися на повернення.

Молодий еллін похмуро схилявся над веслами, а човен усе мчав нескінченною блискучою стрічкою гладенької ріки, повз зелені зарості, оброблені поля, очеретяні хащі та розпечені скелі.

На кормі, в затінку строкатого намету, лежав царський скульптор, якого обвівав опахалами догідливий раб. А по берегах тяглися невеличкі тісні халупки — величезну кількість народу годувала родюча земля, тисячі людей порпалися на полях, в садах або заростях папірусу, добуваючи собі убогий харч. Тисячі людей тиснулися одне до одного на курних, випалених сонцем вулицях незліченних селищ, на околицях яких пихато височіли громіздкі велетенські храми, наглухо замкнені від яскравого сонця.

У голові Пандіона раптом промайнула думка, що не тільки йому та його товаришам випала на долю підневільна праця в Та-Кемті, а що, певно, всі ці мешканці убогих будиночків теж живуть у полоні безрадісної праці, теж є рабами великих володарів та вельмож, незважаючи на все своє презирливе ставлення до нього, жалюгідного, затаврованого дикуна…

Замислившись, Пандіон гучно стукнув веслом об весло іншого гребця.

— Гей, екуеше, ти що заснув, бережись! — почув він голосний окрик стернового.

На ніч рабів замикали в тюрми, що стояли поблизу кожного великого селища або храму.

Фараонового скульптора з почестями зустрічали місцеві начальники, і він у супроводі двох довірених слуг ішов відпочивати.

На п'ятий день плавання човен обігнув виступ підмитих рікою темних стрімчаків. За ними простяглася широка рівнина, закрита від берега рядами високих пальм та сикоморів.[53] Човен наблизився до викладеної камінням набережної з двома широкими сходами, що опадали у воду. На березі над зубчастою стіною масивним кубом підіймалася башта. Крізь непричинені важкі ворота видно було сад з ставками і квітучими лужками, вглибині стояла біла будівля, прикрашена строкатими візерунками.

Це був будинок головного жерця тутешніх храмів.

Царський скульптор, якого варта супроводила улесливими поклонами, ввійшов у ворота, а раби залишилися зовні під наглядом двох воїнів. Чекати довелося недовго — незабаром скульптор з'явився в супроводі чоловіка із сувоєм списаного папірусу в руках і повів рабів повз храми та заселені будівлі до великої площини, зайнятої напівзруйнованими стінами та лісом колон з проваленими покрівлями. Серед цього мертвого міста зустрічалися невеликі будівлі, які трохи краще збереглися. Поодинокі пеньки позначали ділянки колишніх садів; висохлі басейни, ставки та канали були засипані піском. Пісок товстим шаром покривав кам'яні плити дороги, лежав укосами вздовж поточених часом стін. Жодної живої душі не було видно навкруги, мертва тиша панувала серед висушливої спеки.

Скульптор коротко розповів Пандіону, що ці руїни були колись прекрасною столицею фараона-відступника,[54] проклятого богами. Ім'я його не повинен вимовляти жоден справжній син Чорної Землі.

Що зробив цей фараон, який царював чотири століття тому, навіщо він побудував тут нову столицю, про це Пандіон нічого не міг довідатись.

Незнайомець розгорнув сувій, і по кресленню обидва єгиптяни розшукали високу довгасту будівлю з поваленими перед входом колонами. Стіни всередині були облицьовані плитками лазурносинього каменю з золотистими жилками.

Пандіон та інші раби скульптурної майстерні повинні були обережно зняти тонкі шліфовані плитки, які щільно поприростали до стіни. На цю роботу пішло кілька днів. Раби ночували тут же, в руїнах, їжу та воду доставляли їм із сусіднього селища.

Закінчивши доручену їм справу, Пандіон, Кідого та чотири інших раби дістали наказ оглянути навмання деякі будівлі і пошукати, чи нема в руїнах красивих речей, які можна було б доставити в палац фараона. Негр і еллін пішли вдвох, уперше без супроводі вартових та уважного погляду наглядача.

Друзі вибралися на приворітну башту якоїсь просторої будівлі, щоб роздивитися. Зі сходу на руїни насувалися піски пустелі, що простяглася скрізь, куди тільки сягало око, пасмами низьких горбів та купами щебеню.

Пандіон глянув на безмовні руїни і, схвильовано стиснувши руку Кідого, прошепотів:

— Втікаймо, за нами кинуться нешвидко, ніхто не бачить…

Добродушне обличчя негра розпливлося в посмішці.

— Хіба ти не знаєш, що таке пустеля? — здивувався Кідого. — Завтра в цю пору воїни знайдуть наші трупи, висушені сонцем. Вони, — Кідого мав на увазі єгиптян, — знають, що роблять. Шлях на схід тільки один — там, де колодязі, і цей шлях стережуть. А тут міцніше за кайдани тримає нас пустеля…

Пандіон похмуро кивнув, раптовий порив його згас. Друзі мовчки спустилися з башти й розійшлися в різні напрямки, заглядаючи в провали стін або поринаючи в темряву відкритих входів.

Всередині невеликого, майже не зруйнованого двоповерхового палацу з рештками дерев'яних грат на вікнах Кідого пощастило знайти невелику статую єгипетської дівчини з міцного жовтуватого вапняку. Він покликав Пандіона, і обидва замилувалися роботою невідомого майстра. Красиве обличчя було типовим для єгиптянки. Пандіон уже знав риси обличчя жінок Айпоптосу — низьке чоло, вузькі, трохи підняті біля скронь очі, злегка виступаючі наперед щоки і товсті губи з ямочками в кутках.

Кідого поніс знахідку начальникові майстерні, а Пандіон заглибився в руїни. Машинально переступаючи через уламки, перебираючись через купи каміння, Пандіон просувався вперед, не розбираючи напрямку, і незабаром увійшов у прохолодний затінок частини покрівлі, що уціліла над колонами. Вглибині, просто перед ним, виднілися щільно зачинені двері. Пандіон натиснув на мідну оковку. Гнилі дошки розсипалися, і молодий скульптор увійшов у приміщення, ледве освітлене через щілину стелі.

То була невелика кімната в товщі кам'яних стін, викладених старанно пригнаним камінням. Два легких крісла з чорного дерева, оздоблені кісткою, стояли вкриті товстим шаром пилу. В кутку юнак побачив розвалену скриньку, крізь щілини якої блищала якась річ. Біля протилежної стіни на шматку полірованого рожевого граніту еллін побачив скульптуру з сірого каменя. Це була фігура жінки у зріст людини. Тільки верхня частина статуї була старанно оброблена.

Дві гнучкі пантери з чорного каменю, ніби для охорони, насторожено вигнулися по обидва боки статуї. Пандіон обережно витер пил із статуї і відступив у німому захваті.

Мистецтво скульптора передало в камені прозору тканину, що облягала юне тіло. Лава рука дівчини міцно притискала до грудей квітку лотоса. Густе волосся, закручене довгими дрібними завитками, обрамляло обличчя, утворюючи важку розділену проділом зачіску, що спадала нижче плечей. Чарівна дівчина не була схожа на єгиптянку. В неї було кругле обличчя, з рівним невеликим носиком, широким чолом і великими, широко розставленими очима. Нижня частина обличчя не виступала наперед, як у жінок Айгюптосу.

Пандіон глянув на статую збоку, і його вразила дивна і лукава насмішкуватість, відбита скульптором на обличчі дівчини. Такого виразу жвавості і розуму він ніколи не бачив на статуях: художники Айгюптосу найбільше любили величну і байдужу нерухомість.

Дівчина була схожа на жінок Енніади або, скоріше, на прекрасних жінок з островів його рідного моря.

Ясне і розумне обличчя статуї було таке далеке від похмурої краси творів Айгюптосу, воно вирізьблене з такою незрівняною досконалістю, що нестерпна туга знову повернулася до Пандіона. Стиснувши руки, молодий еллін намагався уявити собі модель скульптора, цю близьку йому чимсь дівчину, що невідомо якими шляхами потрапила до Айгюптосу чотири століття тому. Була вона такою ж, як і він, бранкою чи з доброї волі приїхала з невідомої країни?..

Промінь сонця пробився через щілину вгорі, запорошене світло впало на статую. Пандіонові здалося, що обличчя дівчини змінило вираз — очі загорілися, губи затремтіли, наче трепет таємничого, прихованого життя виник на поверхні каменя.

Дійсно, ось як треба робити статуї… от у кого треба повчитися передавати живу красу… у цього майстра, що помер так давно!

З шанобливою обережністю Пандіон поклав пальці на обличчя статуї, намацуючи майже невловимі, найдрібніші деталі, які так вірно передавали життя.

Довго стояв Пандіон перед прекрасною дівчиною, що посміхалася до нього дружньо і лукаво. Йому здавалося, що він знайшов нового друга, який освітив своєю ласкавою посмішкою довгу низку безрадісних днів.

І мимоволі думки юнака перенеслися до Тесси. Перед ним виник її живий образ.

Очі Пандіона задумливо блукали по розписах стелі і стін, де спліталися зірки, букети лотосів, візерунки ламаних ліній, голови биків. Раптом Пандіон здригнувся: видіння Тесси зникло, і перед ним на темній стіні з'явилося зображення полонених, яких, зв'язаних спина до спини, волокли до ніг фараона. Пандіон згадав, що вже пізно. Треба було поспішати з поверненням і виправдати свою затримку. Але, глянувши ще раз на статую, Пандіон зрозумів, що не зможе віддати її в руки свого хазяїна-скульптора. Юнакові це здалося зрадою, другим полоненням невідомої дівчини у ворожому до іноземців Айгюптосі. Він швидко оглянувся, згадавши про скриньку, помічену ним у кутку. Ставши на коліна, Пандіон вийняв звідти чотири фаянсових келихи у вигляді квітів лотоса, покритих яскравою блакитною емаллю. Цього було досить. Пандіон востаннє поглянув на статую дівчини, намагаючись запам'ятати кожну рисочку її обличчя, і, тяжко зітхнувши, виніс келихи надвір. Оглянувшись на всі боки, молодий скульптор нашвидку завалив вхід великим камінням і, згрібаючи жменями щебень, старанно присипав загородження, намагаючись надати йому вигляду давно обваленої стіни. Потім він обережно зав'язав келихи в пов'язку на стегнах, мимоволі послав прощальний жест у бік статуї, що залишилася у своєму сховищі, і поспішив назад. Напрямок йому вказували крики рабів, які, очевидно, розшукували його. Серед них виділявся дзвінкий і сильний голос Кідого.

Царський скульптор зустрів Пандіона гнівними погрозами, але відразу пом'якшав, як тільки побачив коштовну знахідку.

Подорож назад тривала на три дні довше — гребцям доводилося боротися з течією. Пандіон розповів Кідого про статую, і негр схвалив його вчинок, додавши, що, можливо, ця дівчина була родом з народу машуашів, який жив на північному краю великої західної пустелі.

Пандіон умовляв Кідого втікати, але друг у відповідь тільки заперечливо похитував головою, відкидаючи всі плани елліна.

За сім днів плавання Пандіону так і не пощастило переконати друга, але сам він уже не міг зоставатися: надалі бездіяльним; йому здавалося, що ще трохи — і він не витримає і загине. Він тужив за товаришами, що залишилися на будівельних роботах і в шене. У них він відчував ту силу, яка могла б привести до визволення, подавала надії на майбутнє. А тут не було надії на визволення, — Це примушувало Пандіона задихатися і від безсилої люті.

Через два дні після повернення в майстерню скульптор фараона повів Пандіона в палац головного будівничого. Там готувалося свято. Пандіон повинен був виліпити з глини моделі статуеток і зробити по них форми для виготовлення солодкого печива.

Молодий скульптор, скінчивши роботу, за наказом хазяїна лишився в палаці до кінця бенкету, щоб разом з іншими рабами нести царського скульптора додому. Пандіон, не звертаючи уваги на рабів та рабинь, безліч яких сновигало по палацу, пішов у сад.

Смеркло. На темному небі зайнялися яскраві зорі, а бенкет усе тривав. Снопи жовтого світла, проникаючи в сад через широкі віконні прорізи, виривали з темряви стовбури дерев, листя і квітучі кущі, виблискували червоними вогниками на дзеркальній воді басейнів. Гості зібралися у великому нижньому залі, оздобленому колонами з полірованих кедрових стовбурів. Залунала музика. Пандіон, що так давно не чув нічого, крім журливих і незнайомих пісень, непомітно підкрався до великого низького вікна, сховався в кущах і почав спостерігати.

З наповненого людьми залу йшов тяжкий аромат пахощів. Стіни, колони й рами вікон були обвішані гірляндами свіжих квітів, найбільше, як помітив Пандіон, лотосів. Строкаті глечики з вином, плетінки і чаші з фруктами стояли на низьких підставках біля сидінь. Розчервонілі від вина гості, облиті пахучою помадою, тиснулися вздовж стін, а посередині, між колонами, повільно танцювали дівчата в довгому одязі. Чорне волосся, заплетене в численні тонкі кіски, розвівалося по плечах танцівниць, широкі браслети з різнобарвного бісеру обхоплювали зап'ястя, пояски з кольорових бус просвічували крізь тонкі тканини. Пандіон не міг не помітити деякої незграбності в будові тіла жінок Айгюптосу, що відрізнялися від струнких дівчат його батьківщини. Осторонь молоді єгиптянки грали на різних інструментах: дві дівчини — на флейтах, одна — на багатострунній арфі, ще дві викликали різні тремтячі звуки з довгих двострунних інструментів.

Танцівниці тримали в руках блискучі листи тонкої бронзи, час від часу перериваючи мелодію короткими дзвінкими ударами. Незвична для вуха Пандіона музика складалася із високих та низьких нот, що, різко стогнучи, чергувалися то в повільному, то в прискореному темпі. Танці закінчилися, стомлені танцівниці поступилися місцем перед співцями Пандіон» прислухаючись, намагався розібрати слова. Це йому вдавалося, коли мелодія линула повільно або звучала на низьких нотах.

Перша пісня прославляла подорож у південну частину Та-Кемту. «Ти зустрічаєш там красиву дівчину, вона вважає тебе за іншого і віддає тобі цвіт своїх грудей», — зрозумів Пандіон.

В іншій пісні з войовничими вигуками прославлялася хоробрість синів Та-Кемту у пишномовних виразах, що здалися Пандіону безглуздими. З роздратуванням молодий еллін відійшов від вікна.

«Ім'я хороброго не загине на всій землі довіку», — долетіли до нього останні слова, і співи припинилися. Почувся сміх, пожвавлений рух, і Пандіон знову зазирнув у вікно.

Раби привели світлошкіру дівчину з коротко підстриженим хвилястим волоссям і виштовхнули її на середину зали. Вона стояла, зніяковіло і перелякано оглядаючись, серед розтоптаних на гладенькій підлозі квітів. З натовпу гостей вийшов чоловік і сказав дівчині кілька сердитих слів. Вона покірно взяла простягнену їй лютню з слонової кістки, і пальці її маленьких рук забігали по струнах.; Низький і чистий голос дівчини розлився по залу, гості замовкли. Це не була уривчаста єгипетська мелодія, що спадала і знову йшла вгору, ніби стрибаючи, — звуки лилися вільно і сумно. Спочатку вони падали повільно, наче окремі дзвінкі краплі, потім злилися в розмірене коливання, зарокотали, зашепотіли, наче хвилі, і полинули з такою безмежною тугою, що Пандіон завмер. Йому здавалося, що вільне море колишеться в пісні, в незрозумілих звуках чарівного голосу. Море, незнайоме і нелюбиме тут, в Айгюптосі, рідне і світле для Пандіона. Він вперше стояв приголомшений—так багато затаєного на дні душі раптом виринуло назовні. Туга за волею, така близька і зрозуміла Пандіону, владно кликала, плакала і нудьгувала в пісні. Затуливши вуха і зціпивши зуби, щоб не скрикнути, він побіг у глиб саду. Там, кинувшись на землю, в темряві під деревами, Пандіон тяжко і нестримно заридав…

— Гей, екуеше, сюди! Екуеше! — почув Пандіон поклик хазяїна. Молодий еллін не помітив, що бенкет закінчився.

Скульптор фараона помітно сп'янів. Спираючись на руку Пандіона і підтримуваний з другого боку своїм рабом, народженим у неволі, начальник майстерень відмовився лягти на носилки і побажав піти додому пішки.

На півдорозі, зрідка спотикаючись на вибоях колії, він раптом заходився вихваляти Пандіона, пророкуючи йому велике майбутнє. Пандіон ішов, перебуваючи під враженням пісні, і майже не слухав начальника. Так вони дійшли до кольорового портика будинку єгиптянина. В дверях з'явилась його дружина з двома рабинями, які тримали світильники. Царський скульптор, похитуючись, піднявся східцями і поплескав Пандіона по плечу. Той спустився вниз — раби майстерні не мали права заходити в будинок.

— Зачекай, екуеше? — весело сказав начальник, намагаючись зобразити на обличчі хитру посмішку. — Дай сюди! — він майже вирвав з рук рабині світильник і щось сказав їй пошепки. Рабиня зникла в темряві.

Єгиптянин вштовхнув Пандіона у двері і ввів його до приймальні. Ліворуч біля простінка стояла велика красива ваза з тонким темночервоним малюнком. Такі вази Пандіон бачив на Кріті, і знову серце юнака стиснулося від болю.

— Звелів його величність, життя, здоров'я, сила, — урочисто промовив царський скульптор, — виготовити мені сім ваз за зразком цієї, з країн твого моря. Ми тільки замінимо варварські фарби на улюблені в Та-Кемті сині барви… Коли ти відзначишся на цій роботі, я скажу про тебе Великому Домові… А тепер… — підвищив голос начальник і повернувся до двох темних постатей, що поспішно наближалися.

Це була рабиня, що кудись ходила, і якась інша дівчина, загорнута в довгий строкатий плащ.

— Підійди ближче, — нетерпляче наказав єгиптянин і підніс світильник до обличчя закутаної дівчини.

Великі опуклі чорні очі боязко глянули на Пандіона, пухлі дитячі уста розкрилися в трепетному зітханні. Пандіон побачив кучеряве волосся, що вибивалося з-під покривала, тонкий ніс з горбочком, — рабиня була, очевидно, азіаткою, із східних племен.

—І дивись, екуеше, — сказав єгиптянин, невпевненим, але сильним рухом зриваючи з дівчини плащ. Вона тихо скрикнула і затулила обличчя долонями, зоставшись голою.

— Бери її за жінку, — царський скульптор штовхнув дівчину до Пандіона, і вона, вся затремтівши, притиснулася до грудей молодого елліна.

Пандіон злегка відсторонився і погладив сплутане волосся молодої бранки, піддаючись змішаному почуттю ніжності й жалю до милої зляканої істоти.

Царський скульптор, посміхаючись, схвально клацнув пальцями.

— Вона буде твоєю жінкою, екуеше, і у вас будуть хороші діти, яких я залишу своїм дітям у спадщину…

Наче сталева пружина раптом розкрутилася в Пандіоні. Душевне збентеження, що давно наростало в ньому, розбуджене сьогоднішньою піснею, скипіло. Червоний туман застелив очі.

Пандіон відступив від дівчини, озирнувся і підняв руку. Єгиптянин, тверезіючи, побіг у будинок, голосно скликаючи всіх слуг на допомогу. Пандіон, навіть не глянувши на боягуза, з презирливим сміхом штовхнув ногою коштовну крітську вазу, і глиняні черепки з глухим дзенькотом розлетілися по кам'яній підлозі.

Будинок наповнився криками і тупотінням ніг. Через кілька хвилин Пандіон лежав біля ніг начальника майстерні, а той, нагнувшись, плював на нього, викрикуючи прокльони і погрози.

— Негідник заслуговує смерті. Розбита ваза дорожча за його мерзенне життя, але він може зробити багато гарних речей… і я не хочу втрачати хорошого робітника, — говорив через годину заспокоєний скульптор своїй дружині.— Я залишу його живим і не відправлю до тюрми, бо звідти він потрапить на золоті рудники і загине. Я поверну його в шене, нехай одумається, а в час майбутньої сівби заберу назад…

Так. Пандіон, побитий, але не приборканий, повернувся в шене і, на свою превелику радість, зустрівся з друзями-етрусками. Весь будівельний загін, коли було розібрано храм, поливав сади Аммона.

Надвечір наступного дня внутрішні двері шене відчинилися із звичайним скрипом і пропустили під привітальні вигуки рабів Кідого, який широко усміхався… Спина негра спухла від ударів бича, але зуби блищали в посмішці і очі весело сяяли.

— Я довідався, що тебе послали назад, — повідомив він здивованого Пандіона, — і почав качатися по май стерні, галасуючи і ламаючи все, що попадеться. Побили і теж відправили — мені тільки цього й треба, — закінчив Кідого.

— А ти ж хотів стати майстром? — глузливо спитав Пандіон.

Негр безтурботно махнув рукою і, страшно витріщивши очі, плюнув у тому напрямі, де знаходилась велика столиця Айгюптосу.

Розділ четвертий БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ

Каміння, розпікаючись на сонці, обпалювало плечі і руки людей. Легенький вітерець не давав прохолоди, а здував з гладенької поверхні кам'яних брил найдрібніший вапняковий пил, що роз'їдав очі.

Тридцять рабів, вибиваючись із сил, тягли жорсткі канати, піднімаючи на стіну важку плиту з якимсь складним барельєфом. Її треба було вставити в приготоване гніздо на висоті восьми ліктів. Четверо досвідчених і кмітливих рабів направляли плиту знизу. Серед них був і Пандіон, який стояв поруч з рабом-єгиптянином—єдиним із жителів Айгюптосу, що перебував у шене серед чужоземних бранців. Цей єгиптянин, засуджений на довічне рабство за невідомий страшний злочин, займав крайню хижку в південно-східному, привілейованому кутку шене. Два лілових тавра у вигляді схрещених широких смуг перетинали йому груди й спину, на щоці була зображена червона змія. Завжди похмурий, він ніколи не усміхався, ні з ким не знався і, незважаючи на весь тягар свого становища, ставився з презирством до іноплемінних рабів, як і його вільні земляки.

І зараз, не звертаючи ні на кого уваги, понуривши голену голову, єгиптянин упирався руками в край товстої плити, щоб не давати каменю розхитуватися.

Мокра від поту чорна шкіра Кідого блищала, різко виділяючись поряд з білим полірованим мармуром.

Раптом Пандіон помітив, що на вірьовці почали рватися волокна, і застережливо скрикнув. Два інших раби відскочили вбік, а єгиптянин, не звернувши уваги на Пандіона і не помітивши того, що робилося вгорі залишився під плитою.

Молодий еллін, далеко метнувши правою рукою, раптовим поштовхом у груди відкинув єгиптянина назад. Ледве встиг Пандіон відскочити, як плита впала, злегка зачепивши його і обдерши йому шкіру з руки. Жовта блідість покрила обличчя єгиптянина. Плита вдарилася об підніжжя стіни, великий шматок барельєфа відколовся.

З обурливим криком до Пандіона підбіг наглядач і хльоснув елліна бичем. Чотиригранний ремінь в два пальці завтовшки, зроблений із шкіри бегемота, глибоко розсік шкіру на попереку. У Пандіона від болю аж потемніло в очах.

— Негіднику, навіщо ти врятував це падло? — загорлав наглядач, заміряючись удруге. — Плита, упавши на м'яке тіло, зосталась би цілою! Це зображення дорожче, ніж життя сотні жалюгідних тварюк, таких, як ви! — репетував він, завдаючи другого удару.

Пандіон кинувся було на наглядача, але його схопили воїни, що підбігли, і жорстоко відшмагали бичами.

Вночі Пандіон лежав на животі в своїй хижці. В нього була гарячка, глибокі борозни від бича на спині, плечах і ногах запалилися. Кідого, що приповз до нього, напував його водою і час від часу змочував йому голову.

Біля вхідних дверей почулося легке шарудіння, потім шепіт:

— Екуеше, ти тут?

Пандіон озвався і відчув дотик руки. Це був єгиптянин. Він дістав з-за пояса маленьку баночку, довго возився, розтираючи щось на долоні, потім почав обережно водити рукою по рубцях Пандіона, розмазуючи рідку мазь, що мала їдкий, неприємний запах. Еллін здригався від болю, але впевнена рука продовжувала свою роботу. Коли єгиптянин заходився масирувати ноги, біль на спині вже пройшов, а ще через кілька хвилин Пандіон тихо заснув.

— Ти що йому зробив? — прошепотів Кідого, зовсім невидимий у своєму кутку.

Єгиптянин, помовчавши, відповів:

— Це кіфі, найкращі ліки, таємниця наших жерців. Мені принесла їх мати, добре заплативши воїнові.

— А ти хороша людина. Вибач мені, я думав, що ти паскуда! — вигукнув негр.

Єгиптянин буркнув щось крізь зуби й нечутно зник у темряві.

Від цього дня єгиптянин подружив з молодим елліном, залишаючи, як і раніше, без уваги його друзів. Тепер часто вночі Пандіон чув шарудіння біля своєї хижки. Якщо у елліна нікого не було, худорляве тіло єгиптянина швидко прослизало всередину. Озлоблений, самотній син Та-Кемту був щирий в розмовах наодинці з чутливим молодим елліном. Пандіон незабаром довідався про історію єгиптянина.

Яхмос — «син місяця» — походив із старовинного роду недшесів, що були вірними слугами колишніх фараонів, але після зміни династії їх усунули і вони збідніли. Яхмоса навчили всяких наук, і він став писарем начальника Заячого сепа.[55] Сталося так, що він покохав дочку будівничого, який вимагав великого забезпечення. Втративши здоровий глузд від кохання і зневірившись у можливості швидкого збагачення, Яхмос вирішив за всяку ціну здобути потрібну суму і став грабіжником царських усипалень. Його письменність давала йому великі переваги в цій страшній справі, за яку жорстоко карали. За короткий час в руках Яхмоса з'явилося багато золота, але його наречену, як виявилося, віддали заміж за чиновника з крайнього півдня.

Яхмос намагався забути своє горе, влаштовуючи веселі бенкети, купуючи наложниць, — та гроші швидко зникли. Потрібно було знову добувати нових. Темні шляхи збагачення вже були знайомі, і Яхмос знову взявся за страшну справу, але зрештою його схопили, жорстоко закатували, а товариші його були страчені або померли від мук. Яхмоса засудили до заслання на золоті рудники. Кожна нова партія відправлялася туди під час поводі, раз на рік, і Яхмоса поки що віддали в шене, бо бракувало робочих рук для збудування нової стіни храму Пта.[56]

Пандіон з цікавістю слухав розповіді Яхмоса, і його вражала нечувана відвага єгиптянина, який здавався йому зовсім не войовничою людиною.

Яхмос оповідав про своє перебування в страшних підземеллях, де завдяки хитрощам будівничих страшна смерть підстерігала сміливця на кожному кроці.

У найстародавніших гробницях, захованих глибоко під величезними пірамідами, скарби і саркофаги захищались товстими щитами, що закривали вузькі похилі ходи. Пізніше застосовувалися лабіринти фальшивих ходів, що переривалися глибокими колодязями з рівними стінами. Важкі брили падали зверху під час спроби грабіжників відсунути каміння, що загороджувало хід, купи піску із споруджених угорі колодязів засипали входи до похоронних камер. Коли зухвалі гості робили спроби проникнути далі, маси землі обвалювалися з колодязів й закривали порушників спокою небіжчиків-царів у вузькому просторі між купами піску і землі, яка щойно насипалася. В менш стародавніх гробницях у темряві низьких галерей безшумно змикалися кам'яні щелепи, грати із списами падали з колон, як тільки нога пришельця ступала на страшну плиту підлоги. Яхмос знав, як багато страхіть тисячоліттями таїлося в мовчазній темряві, очікуючи жертву. Досвід набувався ціною загибелі багатьох товаришів по ремеслу. Не раз натрапляв єгиптянин на зотлілі рештки невідомих людей, які загинули в пастці в невідомі часи.

Багато ночей провів Яхмос з товаришами на краю західної пустелі, де на протязі сотень тисяч ліктів тяглися міста мертвих. Ховаючись у темряві, не сміючи говорити або запалити світло, навпомацки, під тужливі зойки шакалів, виття гієн чи громовий рик лева грабіжники рилися в задушливих хідниках або пробивали цілу скелю, намагаючись угадати, в якому напрямі була глибоко захована гробниця.

Страшне ремесло, гідне народу, що турбувався більше про смерть, ніж про життя, і намагався зберегти навіки не живі справи, а славу мертвих.

Приголомшений Пандіон з жахом слухав розповіді про пригоди цього худого, непоказного чоловіка, який в ім'я короткочасних втіх часто рискував життям, і не розумів співбесідника.

— Навіщо ж ти робив усе це? — спитав якось раз Пандіон. — Хіба ти не міг виїхати?

Єгиптянин розсміявся беззвучним, невеселим сміхом.

— Країна Та-Кемт — особлива країна. Ти, чужинець, не розумієш її. Ми всі тут в полоні, не тільки раби, але й вільні сини Чорної Землі. Колись, у далеку давнину, пустелі охороняли нас. Тепер Та-Кемт, затиснутий серед пустель, — це велика тюрма для всіх, хто не може робити далеких походів з численним військом.

На заході — пустеля, царство смерті. На сході — пустеля, через яку можуть проходити тільки великі каравани з запасами води. На півдні — ворожі нам дикі племена. І сусідні народи палають гнівом на нашу країну, що побудувала свій добробут на нещасті слабших племен.

Ти не син Та-Кемту і не розумієш, як страшно нам померти на чужині. В цій, скрізь однаковій долині Хапі, де тисячоліттями жили наші предки, перекопали всю землю, вкрили каналами і зробили родючою, повинні померти і ми. Та-Кемт замкнутий, і в цьому його прокляття. Коли надто багато людей, їхнє життя не має ніякої ціни, а переселятися нам нікуди, — обраного богами народу не люблять люди чужих країн…

— Але зараз хіба тобі не краще втекти? — допитувався Пандіон.

— Втікати одинокому і затаврованому? — здивувався єгиптянин. — Я тепер гірший від іноземця… Запам'ятай, екуеше, втекти звідси не можна! Хіба тільки силою перевернути всю країну Чорної Землі. Але хто ж може це зробити? Хоча були такі події за давніх часів, — Яхмос сумно зітхнув.

Насторожений Пандіон почав розпитувати Яхмоса і довідався про великі заколоти рабів, які потрясали іноді країну. Довідався і про те, що до рабів приєднувались найбідніші прошарки населення, життя яких мало чим; відрізнялося від підневільного.

Довідався і про те, що простим людям заборонено мати стосунки з рабами, бо «бідна людина може підбурити натовп, відданий в робочі будинки», як писали фараони в настановах своїм синам.

Вузький був світ для бідних синів Та-Кемту, — тільки одну вулицю свого селища знав хлібороб чи ремісник. Він намагався мати якомога менше знайомих, принижувався перед стражами — «вісниками», що приносили йому накази чиновників. Фараон вимагав покори і важкої праці, за найменшу провину людей немилосердно били. Величезна кількість чиновників обтяжувала країну, вільний виїзд і мандрівки заборонялися всім, окрім жерців та вельмож.

На прохання Пандіона, Яхмос накреслив на підлозі у відблиску місячного світла контур країни Та-Кемт, і молодий еллін жахнувся. Він знаходився посеред долини великої ріки завдовжки багато тисяч стадій. На північ або на південь була вода і було й життя, але пробратися до кордонів держави вздовж по густо заселеній, вкритій військовими укріпленнями країні неможливо. А по обидва боки, зовсім поряд, лежали безлюдні пустелі, там не було населення, але й не було змоги існувати.

Небагато доріг для караванів з колодязями добре охоронялися.

Після того як пішов єгиптянин, Пандіон не спав цілу ніч, намагаючись придумати план втечі. Юнак інстинктивно розумів, що надалі надій на щасливий кінець втечі буде тим менше, чим більше виснажить його непосильна праця раба. Тільки винятково сильним і витривалим людям може усміхнутися щастя під час втечі.

На другу ніч Пандіон поповз до етруска Каві, переказав йому все, про що довідався від єгиптянина, і переконував зробити спробу збунтувати рабів. Каві відмовчувався, поскубуючи в роздумі бороду. Пандіонові було добре відомо, що підготовка до повстання давно вже ведеться, що в групах різних племен уже висунуто своїх ватажків.

— Я не можу терпіти більше, та й навіщо? — пристрасно вигукнув молодий еллін, і Каві швидко затулив йому рота. — Нехай смерть, — додав еллін, заспокоївшись. — Чого чекати, що зміниться? Коли зміниться через десять років, то тоді ми вже не зможемо ні битися, ні втікати. Хіба ти боїшся смерті? Каві підняв руку.

— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!

Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.

— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві,— але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…

Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.

— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…

— Чому? — запитав Пандіон.

— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.

— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.

Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.

— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.

— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…

Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.

Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.

— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.

— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.

— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.

І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.

Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.

Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.

Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.

Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання були даремні: стародавні будівники або не поставили пасток, покладаючи надію на приховане розташування храму, або ж минулі тисячоліття знешкодили ці пастки. Яхмос без перешкод проник у велике кругле підземелля з статуєю бога Тота в центрі, що схиляв свій довгий дзьоб з високого п'єдесталу. В стінах Яхмос побачив десять вузьких, ніби щілини, входів, розташованих на рівній відстані один від одного. Вони вели до кімнат, завалених напівзотлілими речами: згортками, папірусами, дерев'яними дошками з малюнками і написами. Одне приміщення було заповнене в'язками сухих трав, що перетворювалися на порох від найменшого дотику, в іншому — лежали купи каміння. Не виявивши нічого цікавого для себе, Яхмос обійшов вісім кімнат — всі вони були квадратні. Дев'ятий вхід привів Яхмоса в довгасту кімнату, обрамлену колонами з граніту. Між ними були закріплені дошки з чорного діабазу, помережані письменами на стародавній мові Та-Кемту. Посеред кімнати стояла ще одна статуя носатого бога Тота, на її п'єдесталі, в плоскій мідній чаші, заблищав у проміннях світильника коштовний камінь. Яхмос жадібно схопив його, підніс до вогню і не втримався від вигуку розчарування… Камінь не належав до тих, що цінилися в Та-Кемті. Досвідчене око грабіжника відразу визначило, що для купця він не становить цінності. Але, — дивна річ, чим більше вдивлявся Яхмос, тим привабливішим здавався йому невідомий камінь. Це був голубуватозелений уламок кристала, завбільшки з наконечник списа, плоский, полірований і надзвичайно прозорий. Зацікавлений Яхмос вирішив прочитати стінні написи, сподіваючись знайти якесь пояснення щодо походження каменя. Він ще не забув стародавньої мови Та-Кемту, якої вчили в школах вищих писарів, і намагався розібрати ієрогліфи, що чудово збереглися на поверхні діабазу.

У підземеллі було мало повітря — віддушини для провітрювання храму давно завалилися, олія в світильнику догоряла, але Яхмос уперто читав, і поступово перед знедоленим грабіжником розкривалася повість про подвиг, здійснений за незапам'ятних часів, невдовзі після побудови великої піраміди Хуфу. Фараон Джедефра послав свого скарбника Баурджеда далеко на південь, в Та-Нутер — Країну Духів, щоб дізнатися про межі землі і Велику Дугу — океан. На семи найкращих кораблях Баурджед відплив на південь з гавані Суу[59] на Лазурових Водах.[60] Сім років мандрували сини Чорної Землі. Вони досягли Великої Дуги і довго пливли на південь, вздовж невідомих берегів. Половина людей і чотири кораблі загинули від страшенних бур Великої Дуги, а решта досягла казкового Пунту.[61] Але наказ фараона гнав їх далі: їм потрібно було довідатись, де саме на далекому півдні знаходяться межі землі. Залишивши кораблі, сини Чорної Землі рушили на південь суходолом.

Більше як два роки мандрували вони через темні ліси, перетинали широченні степи, переходили грізні гори — оселі блискавок — І досягли, вичерпавши всі сили, великої ріки, на якій жив могутній народ, що вмів будувати кам'яні храми. Виявилося, що край землі все ще безмежно далекий, — там, на півдні, за блакитними степами і лісами з срібним листям. І там, за межами землі, тече Велика Дуга, — океан — межі якої нікому Із смертних невідомі. Мандрівники зрозуміли своє безсилля виконати до кінця волю фараона і повернулися в Пунт, спорядили нові судна замість своїх старих, поточених шашлем і розбитих у боротьбі з хвилями Великої Дуги. Але уцілілих людей ледве вистачило на один корабель. Навантаживши його дарами Пунту, сміливці вирішили повторити свій неймовірно тяжкий шлях. Прагнення повернутися на батьківщину надавало їм сили, — вони перемогли вітри і хвилі, піщані бурі, підступні підводні скелі, голод і спрагу, пробилися до Лазурових Вод і прибули в гавань Суу після семи років відсутності.

Багато дечого змінилося на Чорній Землі: новий фараон—немилосердний Хафра—примусив країну забути про все, крім спорудження другої велетенської піраміди, що повинна була звеличити його ім'я на тисячі століть. Повернення мандрівників було несподівано для всіх, і фараон був розчарований, дізнавшись, що земля і океан безмежні, а народи, що живуть далеко на півдні, численні. Йому, що вважав себе володарем цього світу, Баурджед довів, що країна Та-Кемт—всього тільки маленький куточок Велетенської землі, багатої на ліси й ріки, на всякі плоди й звірі, населеної різними племенами, так само вправними у праці і на полюванні.

Гнів фараона обрушився на мандрівників—супутники Баурджеда були вислані в далекі області. Під страхом смерті було заборонено розповідати про подорож, у записах фараона Джедефра було стерто ті місця, де згадувалося про посилку мандрівників на південь, у Країну Духів. Сам Баурджед був би загинув від гніву Хафри і його подорож назавжди зникла б з пам'яті людей, коли б не заступився мудрий старий жрець бога наук, мистецтва і письма Тота. Цей жрець загартовував загиблого фараона на пізнання меж землі, на розшуки нових багатств для збіднілого від будування гігантської піраміди Та-Кемту. Усунутий від двору нового фараона Хафри жерцями Ра,[62] він прийшов на допомогу мандрівникові і заховав його в таємному храмі Тота, де зібрані були різні таємні книги, плани, зразки рослин і каменів далеких земель. Велика подорож Баурджеда за наказом жерця була записана на кам'яних плитах, щоб зберегтися навіки в неприступному підземеллі до того часу, коли країні потрібно буде це знання. З найдальшої, досягнутої ними країни, за великою південною рікою, Баурджед привіз голубуватозелений прозорий камінь, невідомий жителям Та-Кемту. Такі камені добувалися в Країні блакитних степів, що лежала на відстані трьох місяців шляху на південь від великої ріки. Баурджед підніс в дар цей знак крайньої межі світу богові Тоту, і саме цей камінь узяв Яхмос з п'єдесталу статуї.

Яхмос не зміг прочитати всієї повісті про мандрівку. Ледве дійшов він до опису якихось чарівних підводних садів; на які натрапляли мандрівники під час плавання по Лазурових Водах, як світильник погас і грабіжник ледве вибрався з підземелля, захопивши з собою тільки незвичайний камінь.

При світлі дня кристал з далеких земель виявився ще прекраснішим, і Яхмос не розлучався з ним. Але камінь не приніс йому щастя.

Пандіона чекав довгий шлях на батьківщину, і Яхмос сподівався, що камінь, з яким Баурджед дістався додому з нечуваної далини, допомагатиме й еллінові.

— А хіба ти не знав раніше нічого про цю мандрівку? — запитав Пандіон.

— Ні, вона залишилася затаєною для синів Та-Кемту, — відповів Яхмос— Пунт став давно відомим для нас, багато подорожей в різні часи зробили туди кораблі Та-Кемту, але землі далекого півдня, як і раніше, для нас таємнича Країна Духів.

— Але невже не було інших спроб досягти їх? Невже ніхто не зміг, як і ти, прочитати ці стародавні написи і розповісти про них усім іншим? — допитувався Пандіон.

Яхмос замислився, не знаючи, що відповісти чужоземцеві.

— Володарі півдня — начальники південних провінцій Та-Кемту — не раз ходили вглиб південних країн. Але в записах перелічується тільки здобич — слонова кість, золото, риба, привезені фараонові. І шляхи лишаються невідомими. А морем далі від Пунту ніхто не наважувався плавати. Надто велика небезпека, і нема тепер таких хоробрих людей, які були за давніх часів.

— Але чому ж ніхто не прочитав цих записів? — не міг заспокоїтися Пандіон.

— Не знаю, не можу тобі відповісти, — признався єгиптянин.

Яхмос дійсно не міг знати, що жреці, яких жителі Чорної Землі вважали хоронителями стародавніх таємниць і великими вченими, вже давно не були ними. Наука виродилася в релігійні обряди і магічні формули; папіруси, що містили в собі мудрість минулих віків, потліли в гробницях. Занедбані храми стояли в руїнах, ніхто не цікавився історією країни, відбитою в незліченних написах на стійкому камені. Яхмос не знав, що такий шлях неминучий для всякої науки, яка відірвалася від животворних сил народу і замкнулася у вузькому колі посвячених…

Наближався світанок. З тяжким почуттям Пандіон попрощався з нещасним єгиптянином, у якого не лишилося ніякої надії на порятунок.

Молодий еллін хотів узяти кинджал, а камінь залишити Яхмосові.

— Невже ти не зрозумів, що мені більше нічого не потрібно? — сказав єгиптянин. — Навіщо ж ти хочеш кинути прекрасний камінь тут, у мерзенній ямі шене?

Пандіон взяв кинджал у зуби, а камінь затиснув у руці і швидко поповз, старанно ховаючись у тінь від місяця, до своєї хижки.

До світанку молодий еллін лежав без сну. Щоки його палали, тіло тремтіло. Пандіон думав про важливий перелом у своїй долі, про швидкий кінець одноманітної черги нестерпних днів туги і розпачу.

Вхідні двері хижки позначалися сірою плямою, з темряви виступив увесь убогий вжиток пандіонового приміщення. Молодий еллін підніс кинджал до світла. Широке лезо з чорної бронзи[63] з опуклим ребром посередині було гостро відточене. Масивний держак з насічкою з азему зображав витягнену левицю — люту богиню Сохмет. Пандіон викопав кинджалом у кутку під стіною ямку і поклав туди подарунок, щоб старанно його заховати, але тут же згадав про камінь. Навпомацки відшукавши його на соломі, юнак знову присунувся до виходу, щоб краще роздивитися кристал.

Плоский уламок каменя із закругленими краями був завбільшки з наконечник списа. Він був твердий, надзвичайно чистий і прозорий, колір його здавався сіроголубим у передсвітанковій похмурій імлі.

Пандіон виставив камінь на розкритій долоні в отвір входу, і в цю мить спалахнуло, підіймаючись, сонце. Камінь зовсім змінився—на долоні Пандіона він лежав, повний блиску, і його голубуватозелений колір був несподівано радісним, світлим і глибоким, з теплим полиском прозорого золотистого вина. Дзеркальна поверхня каменя була відполірована, очевидно, рукою людини.

Колір каменя нагадав Пандіону про щось близьке, його відблиск зігрів пригнічену душу юнака. Море, справді, саме таким буває море далеко від берегів, у ту пору, коли сонце високо стоїть у синяві безхмарного неба. «Нутур ае» — божественний камінь, так назвав його нещасний Яхмос!

Чудовий спалах кристала на тлі безрадісного ранку видався молодому еллінові щасливим віщуванням.

Так, прощальний подарунок Яхмоса був чудовий! Кинджал і невиданий камінь! Пандіон повірив, що камінь буде запорукою його повернення до моря — моря, яке не зрадить, поверне йому волю й батьківщину. Молодий еллін занурив погляд у прозору глибину каменя, з якої випливали хвилі рідних берегів…

Грізний рокіт великого барабана пронісся над хижками шене — сигнал ранкового підйому.

Пандіон миттю вирішив — він не розстанеться з незвичайним каменем, не залишить цей символ вільного моря в курній землі шене. Нехай камінь завжди буде з ним!

Після кількох не зовсім вдалих спроб молодий еллін знайшов, врешті, спосіб заховати камінь непомітно в пов'язці на стегнах і, похапцем закопавши кинджал, все-таки мало не запізнився до ранкової їди.

По дорозі і під час роботи в саду Пандіон спостерігав за Каві й помітив, що той перекидається короткими фразами то з одним, то з другим з відомих Пандіону ватажків шене. Ті поспішно відходили від етруска і щось казали іншим.

Вибравши момент, Пандіон наблизився до Каві. Той, не підводячи голови, схиленої над обтісуваною брилою, швидко й неголосно вимовив, не переводячи подиху:

— Вночі, до сходу місяця, в крайньому проході біля північної стіни…

Пандіон повернувся до своєї роботи. По дорозі в шене він передав Кідого слова етруска.

Весь вечір провів Пандіон у чеканні — давно вже не було в нього такого піднесення духу і готовності до боротьби.

Як тільки робочий будинок заспокоївся і воїни на стінах задрімали, у темряві хижки Пандіона з'явився Кідого.

Двоє друзів швидко поповзли до стіни і повернули у вузький прохід між хижками. Вони досягли північної стіни, де у вузькій щілині панувала особливо глибока темрява.

Воїни рідко ходили по цій стіні — їм зручніше було стежити з західної та східної, вздовж проходів поміж хижками. Тому можна було не боятися, що варта нагорі почує тиху розмову.

У проході, в два ряди, упираючись ногами в стіни і голова до голови, лежало не менш як шістдесят рабів. Каві і Ремд — посередині. Старший етруск пошепки покликав до себе Пандіона і Кідого.

Молодий еллін, намацавши руку етруска, простяг йому захоплений з собою кинджал. Здивований Каві відчув холодний метал, порізав руку об гостре лезо І жадібно вхопився за зброю, шепочучи слова подяки.

Знудьгувавшись за зброєю, бувалий воїн зрадів. Він зрозумів, що, передаючи коштовний кинджал, молодий еллін тим самим визнавав старшинство Каві, без слів обираючи його своїм ватажком.

Не спитавши Пандіона, де він дістав зброю, Каві заговорив, роблячи довгі паузи, щоб ті, хто лежав поблизу, могли передати крайнім, бо вони нічого не могли почути. Нарада вожаків почалася — вирішувалося питання про життя і волю п'ятисот людей, ув'язнених в шене.

Каві говорив про те, що не можна відкладати заколот тому, що попереду них немає ніяких надій, становище може тільки погіршати, якщо рабів знову розділять і розішлють.

— Сили, які тільки й можуть забезпечити успіх у боротьбі, витрачаються в тяжкій праці на гнобителів з кожним місяцем життя в полоні, все менше бадьорості і здоров'я лишається в наших тілах. Смерть у бою — почесна і радісна, в тисячу разів легше загинути, б'ючись, ніж умерти під ударами жорстоких бичів.

Дружній шепіт схвалення пронісся по рядах невидимих слухачів.

— Так, заколот не можна відкладати, — говорив далі Каві,— але при одній умові: якщо ми знайдемо шлях виходу з проклятої країни. Навіть коли ми відімкнемо ще два-три шене, навіть коли ми здобудемо зброю, — у нас сили малі, ми не зможемо протриматись довго. Після великого заколоту рабів володарі Та-Кемту намагаються роз'єднати окремі шене, в нас немає зв'язку з ними, нам не пощастить збунтувати відразу велику кількість людей. Ми знаходимось у самій столиці, де багато війська, і не, зможемо йти по країні з боєм. Лучники Айгюптоеу страшні у нас же майже не буде луків, та й не всі здатні добре володіти ними. Давайте поміркуємо, чи можна нам іти через пустелю на схід або на захід. У пустелі ми зможемо опинитися дуже скоро після виходу з шене. Коли не Можна йти через пустелю, я думаю, треба відмовитися від заколоту, — це буде марна трата сил і жахлива загибель, Тоді нехай тікають тільки ті з нас, хто захоче зробити спробу пройти через вірну смерть з маленькою надією на волю. Я, наприклад, все одно спробую.

Схвильований шепіт знявся навколо замовклого етруска.

Слова його, передані з кінця в кінець, спочатку збудили бойовий настрій, а тепер посіяли сумніви і серед сміливих ватажків. Вони віднімали надію на щасливе завершення справи, навіть на привид успіху, і найхоробріші бійці завагалися. Різномовний шепіт носився у вугільно-чорній пітьмі проходу.

До центра групи, де лежало четверо друзів, підповз густобородий Аму — семіт з-за Лазурових Вод. Його земляки становили значну частину всього населення робочого будинку.

— Я наполягаю на заколоті. Нехай смерть поглине нас, але ми помстимося проклятим жителям проклятої країни! Ми покажемо приклад, який наслідуватимуть інші! Давно вже в Та-Кемті панує мир: жорстоке мистецтво гноблення відняло волю до боротьби у мільйонів рабів. Ми запалимо її знову.

— Добре, що ти думаєш так, ти хоробрий, — перервав його Каві.— А що ти скажеш тим, кого поведеш за собою?

— Скажу те саме, — палко відповів семіт.

— І ти певен, що за тобою підуть? — прошепотів етруск. — Правда надто тяжка… а брехня в такому ділі зайва — люди добре відчувають, де правда. Їхня правда та, що лежить у серці кожного.

Семіт нічого не відповів. У цей час між лежачими протиснулося гнучке тіло лівійця Ахмі. Пандіон знав, що цей молодий раб, полонений у битві коло Рогів Землі, походив із знатного роду. Лівієць запевняв, що поблизу гробниць найстародавніших царів Та-Кемту, біля міст Теніс та Абідос, іде на південний захід дорога в Уахет-Уер — великий оазис у пустині. Стежка з хорошими колодязями, багатими на воду, не охороняється військами. Треба ввійти в пустелю відразу за білим храмом Зешер-Зешеру і попрямувати на північний захід, де за сто двадцять тисяч ліктів від ріки перетнути дорогу. Лівієць брався провести до стежки й далі. В оазисі мало воїнів, і бунтівники зможуть захопити його. Далі, за переходом через пустелю, всього за двадцять п'ять тисяч ліктів, лежить другий великий оазис — Пашт, що витягся смугою в напрямі на захід. Ще далі буде оазис Мут, від якого стежка з колодязями веде до горбів Мертвої Змії, а звідти—дорога на південь, у країну чорних, невідому лівійцеві.

— Я знаю цю дорогу, — втрутився Кідого, — нею я йшов у той страшний рік мого полонення.

— В оазисах великі запаси фініків, ми відпочинемо. Там зовсім немає укріплень, і ми зможемо взяти з собою в'ючних тварин. За допомогою їх ми легко дійдемо до Мертвої Змії, а там, за Соляним озером, вже частіше трапляється вода.

План лівійця викликав загальне схвалення. Він здавався цілком здійснимим.

Проте обережний Каві запитав лівійця:

— Ти певен, що до колодязів від берега річки, буде саме сто двадцять тисяч ліктів? Це великий перехід.

— Може й трохи більше, — спокійно відповів лівієць. — Але сильна людина може подолати цей перехід без води при одній умові — вирушити в дорогу ніяк не пізніше середини ночі і рухатися без відпочинку. Довше одного дня і однієї ночі в пустині без води не проживеш, а ходити після полудня теж не можна.

Один з азіатів — херіуша — запропонував прямо напасти на фортецю по дорозі в гавань Суу, але хоч для рабів, більшість яких становили азіати й аму, ця спроба — пробитися прямо на схід — була дуже привабливою, план було визнано нездійсненним.

Пропозиція лівійця була далеко надійніша, однак виникли незгоди поміж неграми і азіатами: шлях на південний захід заводив азіатів ще далі від батьківщини, але був вигідний для негрів і лівійців. Жителі Лівії сподівалися піти на північ від оазису Мут і потрапити в ту частину своєї країни, яка не була підвладною військам Та-Кемту. Пандіон і етруски мали намір іти з лівійцями.

Всіх помирив літній нубієць, який сказав, що знає дорогу на південь в обхід фортець Чорної Землі через степи країни Нуб до Лазурових Вод.

Вузенький серп місяця вже піднявся над уступами пустельних горбів, а бунтівні раби все ще розробляли план втечі. Тепер обмірковувалися подробиці повстання і розподілялися ролі кожної групи, очолюваної тим чи іншим ватажком.

Повстання було призначено через ніч, як тільки настане повна темрява.

Шістдесят чоловік нечутно розповзлися в різні кінці шене, а вгорі, на фоні освітленого низьким місяцем неба, чітко виділялися постаті вартових, які не мали ніякої підозри і були повні презирства до тих, що спали в глибокій ямі під їх ногами.

Весь наступний день, і ніч, і ще цілий день йшла підготовка до повстання, обережна і непомітна. Побоюючись зрадників, ватажки змовлялися тільки з добре відомими їм людьми, вважаючи, що всі інші після того, як варту буде перебито, все одно приєднаються до маси повсталих.

Настала ніч заколоту. В темряві нечутно зібрались купки людей, по одній біля кожної з трьох стін — північної, західної і південної. З східної сторони, біля внутрішньої стіни, скупчилося дві групи.

Перегрупування людей відбулося так швидко, що коли Каві стукнув каменем об порожній глечик для води, подаючи сигнал атаки, раби вже встигли побудувати живі піраміди. Тіла сімдесяти чоловік утворили похилу площину, притулену до сторчової стіни, таких живих мостів було п'ять, по них з усіх боків видиралися сп'янілі від наступної битви люди.

Каві, Пандіон, Ремд і Кідого в числі перших піднялися на внутрішню стіну. Молодий еллін, ні хвилини не роздумуючи, стрибнув униз, в чорну пітьму, а за ним бігли і стрибали десятки людей.

Пандіон збив з ніг воїна, що вискочив із сторожового приміщення, і стрибнув йому на плечі, вивертаючи назад шию. Хребці єгиптянина слабо хруснули, тіло обм'якло в руках Пандіона. Навкруги в темряві раби з глухим гулом розшукували і хапали своїх ненависних ворогів. Охоплені шаленством бунтівники кидалися голоруч на озброєних воїнів. Не встигав воїн вступити в бій з одним ворогом, як збоку і ззаду на нього накидалися нові противники; беззбройні, але сильні від нестямної люті, вони впивалися зубами в руки, що тримали зброю, заганяли пальці в очі. Зброя, зброя за всяку ціну — така була єдина думка тих, що нападали. Ті, кому пощастило вирвати спис або ніж, відчуваючи в руках смертоносну силу, ще запекліше кидалися на ворогів. Пандіон колов праворуч і ліворуч віднятим у вбитого ворога мечем. Кідого орудував великою палицею, яку використовували для носіння води.

Каві, піднявшись по живій драбині, стрибнув прямо на чотирьох воїнів, що вартували біля внутрішніх дверей. Приголомшені єгиптяни вчинили тільки слабий опір, буквально задавлені масою людей, що зверху обрушилися на них в мовчазній темряві.

З радісним криком Каві відсунув важкий засув, і скоро юрба визволених рабів затопила простір між стінами, ввірвалася у будинок начальника шене, винищуючи воїнів, які відпочивали після зміни варти.

Угорі на стінах сутичка була ще жорстокішою. Дев'ятеро вартових, що стояли на стіні, відразу помітили атакуючих. Засвітили стріли, мовчанка ночі сповнилась людським стогоном, тупими ударами об землю тіл, що падали з висоти.

Але дев'ятеро єгиптян не могли довго чинити опір сотні розлючених рабів, які з розгону кидалися прямо на списи, падали на вартових і разом з ними скочувалися з стіни.

За цей час у проході між стінами закінчилася розправа з вартою і чиновниками. У вбитого начальника варти знайдено було ключі від зовнішніх дверей. Скрегіт іржавих завісів прорізав тишу ночі, як клич перемоги.

Списи, щити, ножі, луки — все до останньої стріли було відібрано в убитих. Озброєні раби очолили колону втікачів і всі, додержуючи мовчанки, швидким кроком попрямували до річки. Будинки по дорозі були геть чисто пограбовані, десятки жителів були вбиті. Повсталі раби шукали зброї, харчів. Тільки сувора заборона ватажків стримала людей від бажання підпалити всі будинки. Каві дуже боявся передчасно привернути увагу військ з охорони столиці.

Почалась переправа через ріку на всіх човнах, баржах та плотах, що потрапили під руку. Кілька чоловік загинуло у воді від величезних крокодилів, що чатували в річці Та-Кемту.

Не минуло й двох годин від початку заколоту, а головний загін уже підходив до дверей шене, розташованого на протилежному березі ріки, по дорозі до храму Зешер-Зешеру.

Каві, Пандіон та два лівійці відкрито підійшли до дверей і постукали, в той час як близько сотні інших рабів притиснулися до стіни поблизу дверей.

Із-за стіни почувся голос воїна, що спитав у прибулих, чого їм треба. Лівієць, який добре володів мовою Та-Кемту, звелів покликати начальника шене, посилаючись на лист керуючого царськими роботами. За дверима заговорило кілька голосів, спалахнув смолоскип, і відчинені двері показали прибулим такий самісінький двір між стінами, який був щойно покинутий повстанцями. З групи воїнів виступив начальник варти і зажадав листа.

З лютим ревом Каві кинувся на нього і встромив йому в груди кинджал Яхмоса, а Пандіон з лівійцями кинувся на воїнів. За ними, використовуючи сум'яття, з оглушливими криками ввірвалися озброєні раби, що стояли напоготові. Смолоскипи погасли, в темряві чути було стогін, зойки, войовничі крики. Пандіону вдалося швидко впоратися з двома противниками, і він відімкнув внутрішні двері. В шене, що прокинувся від шуму битви, пролунав заклик до повстання, раби різних племен забігали по двору, скликаючи своїх приголомшених земляків вигуками на рідній мові. Робочий будинок загудів, як розтривожений вулик; гул, все наростаючи, перейшов у низький рев. Воїни вгорі на стінах металися, боячись спуститися, вигукуючи погрози і посилаючи час від часу стріли навмання в темряву. Але битва між стінами затихла, знизу, з двору, полетіли влучні стріли та списи у воїнів, які чітко виднілися на стіні, і другий шене був визволений.

Здивований, сп'янілий від волі натовп виливався з дверей, розтікаючись в різні боки і не слухаючи закликів своїх визволителів. Незабаром несамовиті зойки почулися з боку селища, серед ночі зачервоніли плями пожеж. Каві порадив іншим ватажкам якомога швидше зібрати вже знайомих з дисципліною товаришів по шене. Етруск задумливо м'яв свою бороду. В його спрямованих уперед на захід, очах бігали червоні вогники — відблиск пожеж. Каві думав про те, що, мабуть, визволення рабів з другого шене без усякої підготовки, проведеної серед рабів, було помилкою. Приєднання до повсталих, які вже засвоїли поняття про спільну цілеспрямовану боротьбу, непідготовленої, неодностайної маси людей, сп'янілої від можливості помсти і волі, перешкодить, а не допоможе успіхові.

Так і вийшло. Значна частина рабів з першого шене теж захопилася грабуванням та руйнуванням. Крім того, було згаяно час, кожна хвилина якого мала значення. Поріділа колона рушила до третього шене, розташованого за вісім тисяч ліктів від другого, зовсім поруч з храмом Зешер-Зешеру.

Змінювати план повстання не було часу, і Каві передбачав серйозні труднощі. Справді, етруск помітив, коли підходили до шене, силуети вишикуваних на стінах воїнів, почув крики «аату, аату!»[64] і посвист стріл, якими єгиптяни ще здалека зустрічали колону повсталих, що наближалася.

Заколотники зупинилися, щоб обміркувати план атаки. Шене, підготоване до оборони, являло собою хорошу фортецю, і щоб узяти її, потрібен був час. Повстанці зняли страшний галас, щоб ті раби, які спали, прокинулися і напали на варту зсередини. Але ті гаялися, очевидно, не наважуючись або ж не догадуючись, як напасти на варту, що розташувалась на стіні.

Каві, надриваючи захрипле горло, скликав ватажків, щоб переконати їх відмовитися від нападу на шене. Ті не погоджувались, легко здобута перемога окриляла їх, їм здавалося можливим звільнити всіх рабів Та-Кемту й оволодіти країною.

Раптом лівієць Ахмі пронизливо скрикнув, і сотні голів повернулися в його бік. Лівієць розмахував руками, показуючи в напрямі річки. З високого берега, що похило підіймався до скель, ріку, яка омивала багато пристаней столиці, було видно далеко. І всюди миготіли незліченні вогники смолоскипів, що зливалися в тьмяно-мерехтливу смугу; світлі цятки видно було і на середині ріки, скупчувалися вони також у двох місцях на березі, де знаходились повстанці.

Сумніву не було — численні загони воїнів переправлялися через ріку, поспішаючи оточити місце, де палав вогонь пожеж і знаходились бунтівники.

А тут повсталі все ще кидались то в один, то в другий бік, вишукуючи спосіб нападу; дехто намагався підійти до ворогів по дну зрошувального каналу, інші випускали дорогоцінні стріли.

Каві обвів поглядом невиразну своїми обрисами темну масу людей. На його погляд, боєздатна колона нараховувала не більше трьохсот чоловік, з яких у меншої половини були ножі й списи, а луків здобуто було не більше тридцяти.

Мине небагато часу, і сотні страшних лучників Чорної Землі засиплять їх здалека хмарою довгих стріл, тисячі добре навчених воїнів затиснуть у кільце юрбу, яка тільки зазнала волі.

Ахмі, гнівно виблискуючи очима, кричав, що надійшла вже середина ночі і, коли вони зараз не підуть, буде пізно.

Лівійцеві, Каві і Пандіону довелося згаяти чимало цінних хвилин, щоб пояснити розпаленим людям, які жадали бою, марність спроб протистояти військам столиці. Ватажки наполягали на тому, щоб негайно вирушити в пустелю і в разі потреби, готові були зробити це, покинувши всіх інших, що захопилися розшуками зброї, помстою та грабуванням. Частина незгодних рабів відокремилась від колони і попрямувала вниз, вздовж ріки, до багатої садиби якогось вельможі, звідки доносився галас і миготіли вогні смолоскипів. Решта — їх було трохи більше двохсот чоловік — скорилися.

Скоро темний натовп, звиваючись довгою змією, втягнувся у вузьку ущелину між кручами ще розпечених від денного сонця скель і вибрався на плоский край долини. Безмежна, всипана піском та щебенем рівнина простелилася перед утікачами. Пандіон востаннє оглянувся на величезну ріку, що тьмяно виблискувала внизу. Скільки днів туги, розпачу, надій та гніву провів він перед її водами, що спокійно струменіли! Радість, гаряча вдячність вірним товаришам сповнили серце молодого елліна. Торжествуючи, він повернувся спиною до країни рабства і прискорив свою і без того швидку ходу.

Загін повстанців відійшов уже на двадцять тисяч ліктів від краю долини, коли лівієць зупинив колону. Позаду, на сході, небо почало ясніти.

У сірому свинцевому світанку ледве вимальовувались контури округлих піщаних горбів, що досягали ста п'ятидесяти ліктів заввишки і невиразно тяглися до похмурої смуги обрію. В годину світанку пустеля мовчала, повітря було нерухоме, шакали і гієни затихли.

— Чого хочеш ти, що весь час підганяв нас? Чого ти зволікаєш? — нетерпляче запитали лівійця із задніх рядів.

Лівієць пояснив, що починається найтяжча частина дороги: безконечні пасма піщаних горбів. Далі вони все підвищуються, досягаючи трьохсот ліктів. Треба вишикуватися цепом, по два чоловіки вряд, і йти, не відстаючи, не звертаючи уваги на втому. Хто відстане, той не дійде. Лівієць йтиме попереду, вибираючи дорогу між піщаними горами.

Виявилося, що майже ніхто не встиг напитися, і вже зараз багатьох мучила спрага після гарячки бою. Не в усіх були плащі, ганчірки або шматки матерії для того, щоб закрити від сонця голову й плечі. Але вже нічого було робити.

Цепом, на двісті ліктів завдовжки, люди рушили далі, мовчки дивлячись собі під ноги, що грузли у сипучому піску. Передні ряди завертали то праворуч, то ліворуч, обминаючи сипкі схили, — дорога йшла крутими заворотами.

На сході зайнялася широка пурпурова смуга.

Серпоподібні або гострозазублені гребені піщаних горбів забарвилися золотом. Освітлена пустиня видалася Пандіону морем застиглих високих хвиль з гладенькими схилами, що відливали оранжовожовтим кольором. Нічне збудження повільно стихало, люди заспокоювались. Воля, простір пустелі, золоті далі ранкової зорі цілюще впливали на змучених у" полоні людей. Замість злоби й страху, туги й розпачу в серцях зростала радість.

Яскравішим ставав навколишній світ, бездоннішою блакить неба. Сонце піднімалося все вище, проміння його, що спочатку ласкаво гріло, тепер палило і пекло. Сповільнене, тяжке просування в лабіринті глибоких задушливих ущелин між велетенськими горбами піску ставало все важчим. Тіні горбів дуже вкоротилися, по нагрітому піску вже було боляче ступати, але люди йшли все далі, не зупиняючись, не оглядаючись. Попереду без краю повторювалися зовсім схожі один на одного піщані горби, не даючи можливості будь-що бачити.

Час минав, повітря, сонячне світло й пісок зливалися разом у суцільне море полум'я, сліпучого, задушливого і палаючого, наче розтоплений метал.

Людям, що були родом з північних приморських країн, у тому числі Пандіону і обом етрускам, було особливо тяжко.

В голові молодого елліна, ніби стиснутій обручем, шалено стукала кров, віддаючись нестерпним болем.

Засліплені очі майже перестали бачити — в них плавали, струменіли або швидко оберталися плями і смуги навдивовижу яскравих барв, що чергувалися в химерних поєднаннях. Неймовірна сила сонця перетворила пісок у масу золотого пилу, насиченого світлом.

Пандіон марив наяву: перед ним проносилися привиди. В багрових спалахах вогню рухалися колосальні статуї Айгюптосу, потопали у хвилях фіолетового моря. Море, в свою чергу, розступалося, табуни напівзвірів, напівптахїв хів мчали кудись, падаючи з прямовисних урвищ дивовижної висоти. І знову вишиковувалися бойовим порядком і йшли на Пандіона гранітні фараони Чорної Землі.

Хитаючись, молодий еллін протирав очі, бив себе по щоках, намагаючись бачити те, що було насправді — палаючі жаром піщані схили, що наступали один на одного в сліпучому золотавосірому світлі. Але знову крутилися барвисті вогненні вихорі, і тяжке марення охоплювало Пандіона. Тільки пристрасне бажання бути вільним змушувало його пересовувати ноги в такт з чорними ногами Кідого, і тисячі піщаних горбів відходили назад, до Айгюптосу. Перед утікачами встали нові хребти високих піщаних гір, поділені величезними гладенькими воронками, в глибині яких виступали вугільночорні шматки грунту.

Благальний, хриплий стогін все частіше перебігав по довгому цепу рабів; тут і там знесилені люди падали на коліна або просто обличчям у розпечений пісок, благаючи товаришів добити їх.

Похмуро відвертаючись, люди проходили далі, і благання затихали позаду, за м'якими обрисами піщаних гір. Пісок, пісок, розпечений, жахливий у своїй масі, неосяжний, тихий і зловісний, здавалося, затопив увесь світ морем задушливого, сипучого полум'я.

Попереду, в злотистому сяйві сонця, майнув далекий сріблястий проблиск. Лівієць подав слабкий, але підбадьорливий крик. Все виразніше на бурому фоні далини вимальовувалися плями, що виблискували нестерпно яскравим блакитним сяйвом. То були ділянки грунту, покритого кристалічною сіллю.

Піщані горби дрібнішали, нижчали і незабаром перетворилися в невеликі купи затверділого злежаного піску, і ноги, звільнені від причепливих обіймів сипких пісків, рухалися легко. Жовта тверда глина, порита темними тріщинами, здавалася гладенькою плитою двірцевої алеї.

Сонце ще на цілу долоню не дійшло до півдня, а повсталі раби вже досягли стрімкого невисокого уступу з коричньового шаруватого каменю й повернули під прямим кутом ліворуч на південний захід. У короткій ущелині, що широким кутом врізалася в уступ скелі і чорніла здалека, подібно до отвору печери, знаходився стародавній колодязь — джерело з холодною і чистою водою.

Щоб запобігти сутички збожеволілих від спраги людей, Каві поставив найсильніших біля входу в ущелину. Спочатку напоїв найбільш ослаблих.

Сонце вже давно перейшло за південь, а люди все пили й пили, відповзали в затінок урвища із здутими животами й знову поверталися до води. Поволі втікачі оживали: вже чути було швидку мову витривалих негрів, уривчастий сміх, легке пересварювання… Але радість не приходила до підбадьорених людей — багато вірних товаришів залишилося вмирати в лабіринті піщаних гір, товаришів, які тільки-що ступили на дорогу волі, мужньо боролися, ставлячись з погордою до смерті,— товаришів, що злили свої зусилля в самовідданому пориві з зусиллям тих, які врятувалися.

Пандіон з подивом помічав, як змінилися раби, з якими він пробув так багато часу в шене. Зникла тупа байдужість до оточення, що лежала однаковою печаткою на стомлених, виснажених обличчях.

Очі, раніше тьмяні і байдужі, тепер уважно й жваво поглядали навкруги, риси суворих облич виступали начебто виразніше. Це були вже люди, а не раби, і Пандіон пригадав, що мудрий Каві був правий, коли дорікнув йому за презирство до своїх товаришів. Брак життєвого досвіду заважав Пандіону зрозуміти людей. Молодий еллін прийняв тяжке пригнічення від тривалого полону за природні властивості.

Люди скупчилися біля схилу ущелини в невеликих плямах рятівного затінку. Незабаром непробудний сон опанував усіх — погоні можна було не боятися в цей день: хто, крім людей, що одважилися на смерть заради волі, зможе вдень пройти через палаюче пекло піщаного моря?

Втікачі відпочивали до заходу сонця, і стомлені ноги і знову стали легшими. Невелику кількість харчів, яку зуміли пронести через піски найсильніші, було сумлінно поділено між усіма.

Попереду чекав їх великий перехід до дальшого джерела; лівієць казав, що доведеться йти цілу ніч, зате на світанку, ще до початку спеки, вони будуть біля води. За цими колодязями знову лежить смуга піщаних горбів — остання перед великим, оазисом. На щастя, вона не широка — не більша, ніж пройдена, і якщо повстанці вирушать надвечір, коли сонце перейде на південний захід, то вночі вони дістануться до великого оазиса, де добудуть харчів. Таким чином, без їжі доведеться побути лише добу. Все це здавалося не страшним для людей, що зазнали так багато лиха. Головне, що окриляло і бадьорило, полягало в тому, що вони, вільні, відходили все далі й далі від проклятої країни Та-Кемт, все менше ймовірним було, що їх наздожене погоня.

Захід згасав, на полум'я розжареного вугілля сипався сірий попіл. Останній раз вдосталь напившись, втікачі рушили в дорогу.

Гнітюча спека зникла, розсіяна чорним крилом ночі темрява ласкаво і м'яко обіймала спалену полум'ям пустелі шкіру людей.

Вони пішли по низькому рівному плоскогір'ю, засипаному силою гострокутного щебеню, що різав ноги необережних подорожніх.

Опівночі втікачі спустилися в широку долину, всіяну сірими кам'яними кулями. Дивне каміння від одного до трьох ліктів у поперечнику лежало скрізь, ніби розсипані невідомими богами м'ячі. Люди, що йшли вже не цепом, а безладним натовпом, перетинали долину навскоси, прямуючи до підйому, який видно було далеко попереду. Після оглушливо тяжкого дня, коли з такою нещадністю виявлялася кволість людини, тихий спокій ночі був глибокий і задумливий. Пандіону видалося, що безкрая пустиня знялася до небесного склепіння, зорі стали зовсім близькими в прозорому повітрі, пронизаному якимсь темним сяйвом. Зійшов місяць, і срібний покрив світла ліг на темну землю.

Загін рабів досяг підйому. Положистий схил було викладено плитами міцного вапняку. Вапнякові плити, відполіровані до блиску найдрібнішим піском, що його рухав вітер, дзеркально відбивали місячне сяйво і здавалися блакитними скляними сходами.

Пандіон ступив на їх слизьку прохолодну: поверхню, і йому здалося, що ще трохи — і вій досягне темносинього склепіння неба.

Але підйом закінчився, сходи погасли, почався довгий спуск у рівнину, що розповзалася внизу чорною площиною і була засипана зернистим піском. Вона замикалася пасмом зубчастих скель, що стирчали похило з піску, мов обрубки велетенських колод. Загін підійшов до скель уже на світанку і довго просувався лабіринтом вузьких, наче тріщини, урвищ, поки провідник-лівієць не знайшов джерела. Зі стрімчаків було видно громаддя нових піщаних гір, що ворожим кільцем обступили скелі, де заховалися втікачі. Глибокі фіолетові тіні лежали між рожевими схилами пісків. Поки що, біля води, піщане море було не страшне.

Кідого знайшов захищене від сонця місце, де велетенський кам'яний куб схилявся над стінами піскових шарів, обрізаних з півночі глибоким водориєм. Поміж стрімчаками було досить затінку для цілого загону, який зміг заховати людей до заходу сонця.

Стомлені люди вмить поснули, — тепер лишалося тільки чекати, поки шаленіюче у висоті сонце, спускаючись, не почне лагіднішати. Небо, таке близьке вночі, знову піднеслося в надосяжну далечінь і звідти сліпило й. пекло людей, ніби в знак помсти за нічний перепочинок. Час минав, людей, що мирно спали, оточив палючий океан (сонячного вогню, що відокремив їх від рідних місць, де сонце не знищує всього живого.

Каві раптом прокинувся від слабкого жалібного стогнання. Здивований етруск підняв обважнілу голову й прислухався. Навколо зрідка було чути сильний тріск, що змінювався протяжним, жалібним стогнанням, сповненим туги. Звуки посилились, чимало втікачів прокинулося, зі страху оглядаючись навкруги. Жодної ознаки руху не було серед розпечених скель, всі товариші були на своїх місцях, всі ще спали або прислухалися. Каві розбудив Ахмі, що безтурботно спав. Лівієць сів, широко позіхнув і потім розсміявся просто в обличчя здивованому і стривоженому етрускові.

— Каміння кричить від сонця, — пояснив лівієць, — це ознака, що спека спадає.

Від тріску каміння, сповненого якоїсь безнадії, втікачам стало моторошно. Лівієць виліз на стрімчак, подивився навкруги крізь щілину стулених долонь і заявив, що скоро можна буде вирушати в останній перехід до оазису: треба напитися на дорогу.

Хоча сонце вже різко схилилося до заходу, піщані гори все ще палали. Здавалося зовсім неможливим покинути затінок і вийти в це море вогню і світла. Але люди без єдиного слова протесту вишикувалися попарно і попростували слідом за лівійцем—такий сильний був поклик волі.

Пандіон ішов тепер у третьому ряду від лівійців Ахмі і, як і раніше, поряд з Кідого.

Невичерпна витривалість і добродушна веселість негра часто підбадьорювали молодого елліна, який почував себе невпевнено перед страшною силою пустині.

Вороже текуче дихання знову змушувало людей низько схиляти голови перед розлюченим лицем пустині. Вони пройшли вже не менше п'ятнадцяти тисяч ліктів, коли Пандіон помітив легке занепокоєння провідника-лівійця. Ахмі двічі зупиняв колону, вилазив, загрузаючи по коліна в піску, на шпилі піщаних горбів, оглядав обрій. На запитання лівієць не відповідав.

Висота горбів зменшилася, і Пандіон, зрадівши, запитав Ахмі, чи не кінчаються піски.

— Ще далеко, ще багато піску, — похмуро відрубав провідник і повернув голову на північний захід.

Поглянувши туди ж, Пандіон і Кідого побачили, що палаюче небо там закрите свинцевим туманом. Похмура стіна, що здіймалася вгору, перемагала велетенську могутність сонця і сяйво неба.

Раптом почулися дзвінкі приємні звуки — високі, співучі, чистого металевого тону. Ніби срібні труби почали за горбами пісків чарівну мелодію.

Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не подібні, далекі від усього живого.

Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.

Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.

— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…

Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.

Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.

Нарешті Ахмі опам'ятався.

— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…

Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.

Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.

Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.

Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.

А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…

Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.

У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.

Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.

Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.

Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні,— в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.

Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.

Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.

Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.

Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.

І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.

Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.

Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.

Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.

Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.

Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.

Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.

Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.

Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.

Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.

Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.

Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.

— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.

Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.

В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.

Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.

Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!

Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.

І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.

Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.

Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.

Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.

Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня,[65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб.[66]

Через два тижні, після того як втікачі змінили підземну в'язницю на плавучу, за п'ятсот тисяч ліктів вверх по річці, на південь від столиці Та-Кемту, в розкішному палаці начальника Воріт Півдня на острові Неб відбувалося ось що.

Начальник Воріт Півдня, він же начальник провінції Неб, жорстокий і владний Кабуєфта, що вважав себе другою особою після фараона в Чорній Землі, викликав командуючого своїми військами, начальника полювання і головного каравановожатого Півдня.

Кабуєфта прийняв викликаних на балконі палацу за багато заставленим столом, в присутності головного писаря. Великий і м'язистий, Кабуєфта пихато підносився над співбесідниками, сидячи, як і фараон, на високому кріслі з чорного дерева та слонових іклів.

Він кілька разів перехоплював запитливі погляди, якими обмінювалися скликані ним сановники, і посміхався про себе.

З балкона палацу, що стояв на підвищеній частині острова, відкривався краєвид з широкими рукавами ріки, що обтікали групу храмів з білого вапняку і червоного граніту. Береги вкривала густа поросль високих пальм, листя яких темною перистою смугою тяглося вздовж підніжжя стрімкого скелястого берега. З півдня підходила прямовисна стіна гранітного плоскогір'я, на східному кінці якого знаходився перший поріг Нілу. Там долина ріки відразу звужувалась, простір обробленої спокійної рівнини обривався біля незмірного пустельного простору країни золота Нуб. З уступів скель дивились на палац могили знаменитих предків — володарів Воріт Півдня, безстрашних дослідників країни чорних, починаючи з самого великого Хірхуфа.[67]

Далина потопала в сіруватій імлі спеки, але на острові була прохолода — північний вітер боровся зі спекою, що наступала з півдня, відганяючи її назад, у пустині, спалені степи.

Начальник Півдня довго дивився в далечінь на гробниці предків, потім жестом наказав присутньому рабові налити по останньому келиху вина. Частування було закінчено, гості встали і пішли за господарем до внутрішніх покоїв палацу. Вони опинилися в квадратній, не дуже високій кімнаті, оздобленій з такою витонченістю і таким смаком, як за часів великого Менхеперри.[68] Гладенькі білі стіни над підлогою були прикрашені широким ясно-синім бордюром із складним прямолінійним орнаментом з білих ліній, а попід стелею йшла вузенька смуга з квітів лотоса і символічних фігур, зображених синьою, зеленою, чорною та білою фарбами на фоні матового золота.

Стеля, окреслена вузькою смужкою з чорних та золотих клітин, перетиналась чотирма паралельними брусками з дерева густого вишневого кольору. В проміжках між брусками вся поверхня стелі була вкрита строкатим візерунком золотих спіралей та білих розеток на червоних та блакитних квадратах, що чергувалися в шахматному порядку.

Широкі одвірки дверей з гладеньких полірованих дощок кедра облямовувались вузькими чорними смужками, перерізаними безліччю подвійних поперечних блакитних рисочок.

Килим, кілька складаних стільців з слонової кістки та з верхом із леопардової шкури, два крісла з чорного дерева з золотою інкрустацією і кілька ящиків на ніжках, що були одночасно столиками, становили всю обстановку просторної і світлої, наповненої чистим повітрям кімнати.

Кабуєфта не поспішаючи сів у крісло, і його різкий профіль чітко окреслився на білосніжній стіні. Сановники присунули стільці ближче, головний писар став біля високого столика з чорного дерева, інкрустованого золотом і слоновою кісткою.

На блискучій дошці стола лежав сувій папірусу з червоно-білою печаткою. За знаком начальника Півдня писар розгорнув сувій і застиг у шанобливому мовчанні.

Командуючий військами, худий, з лисою головою, без парика, підморгнув маленькому дебелому каравановожатому, даючи зрозуміти, що зараз почнеться розмова, для якої їх покликано.

Справді, Кабуєфта схилив голову й заговорив, звертаючись до всіх присутніх:

— Їх величність, володар обох країн Чорної Землі, життя, здоров'я, сила, надіслав мені спішного листа. В ньому звелів його величність здійснити нечуване — приставити до міста живого носорогого звіра, з тих, що водяться за країною Вават[69] і відзначаються страшенною силою і люттю. Багато звірів з далеких країн Півдня приставлялося живими до Великого Дому за минулих часів. Люди Міста і люди Та-мері-хеб бачили великих мавп, жираф, звірів Сетха і земляних свиней;[70] люті леви і леопарди зграєю супроводили великого Усермар-Сотепенру[71] і навіть билися з ворогами Та-Кемту,[72] але ніколи не було піймано жодного носорога.

— З давніх давен володарі Півдня доставляли Чорній Землі все потрібне з країн чорношкірих, для них не було неможливого для здійснення. Я хочу продовжити цей славний звичай: Та-Кемт повинен побачити живого носорога. Я покликав вас, щоб порадитися, яким найлегшим способом ми зможемо привезти в Та-Кемт хоч би одного з цих страшних звірів. Що скажеш ти, Незі, який бачив стільки славних полювань? — він звернувся до начальника полювання, похмурого, опасистого чоловіка, кучеряве волосся, темна шкіра і горбатий ніс якого виказували його походження від гіксосів.

— Неймовірно страшний звір південних степів, шкіра його непрониклива для списів, сила подібна силі слона, — заговорив Незі поважно. — Нападає він перший, розтрощуючи і давлячи все, що стане йому на дорозі. В яму його не піймаєш: важкий звір неминуче покалічиться. Але коли влаштувати велике полювання і знайти матку з малям, то можна, забивши матір, захопити в полон маля і доставити його в Та-Кемт…

Кабуєфта сердито стукнув по підлокітнику крісла.

— Сім і сім разів до ніг Великого Дому, мого володаря, припадаю я. Тьху на тебе, — палець володаря Півдня ткнув в оторопілого начальника полювання, — бо ти грішиш проти їх величності. Ми повинні привезти їм не напівживого малюка, а звіра — нефер-неферу,[73] в розквіті сил, що вселяє повну міру страху. І не можна чекати, поки малюк підросте в нас у полоні… Наказ треба виконати з невідкладною готовністю, тим більше, що звір цей водиться далеко від Воріт Півдня.

Каравановожатий Пехені порадив відправити сотні три найвідважніших воїнів без зброї, з вірьовками і тенетами, якими можна було б зловити страховисько.

Командуючий військами Сенофрі невдоволено поморщився, насупився й Кабуєфта.

Тоді каравановожатий поспішив додати, що можна і не відправляти воїнів, а змусити нубійців самих упіймати звіра.

Кабуєфта похитав головою, скрививши рота в презирливій посмішці:

— Часи Менхеперри і Сотепенри давно минули — мерзенні жителі країни Нуб уже не зігнуті в покорі. Сенофрі знає, з якими зусиллями і хитрощами ми стримуємо пожадливість їхніх голодних ротів… Ні, це не годиться, нам доведеться самим виконати повеління…

— Коли замість воїнів пожертвувати рабами, — обережно вставив Сенофрі.

Замислений Кабуєфта пожвавішав:

— Клянуся Маат,[74] ти маєш рацію, мудрий начальнику війська! Я візьму із в'язниць бунтівників і втікачів, цих найсміливіших рабів. Вони зловлять страховище.

Начальник полювання недовірливо посміхнувся.

— Ти мудрий, володарю Півдня, але, насмілюсь запитати, чим примусиш ти рабів іти на вірну смерть від жахливого страховища? Погрози не допоможуть — ти зможеш поставити проти смерті лише смерть. Яка їм буде різниця?

— Ти знаєш краще звірів, ніж людей, Незі, тому залиш мені людей. Я пообіцяю їм волю. Ті, хто вже йшов на смерть заради неї, підуть іще раз. Ось чому я хочу взяти бунтівливих рабів.

— І виконаєш обіцянку? — знову запитав Незі. Кабуєфта гордовито відкопилив нижню губу:

— Велич володарів Півдня не дозволить мені принижуватись до брехні перед рабами, але назад вони не повернуться. Облишмо це. Краще скажи мені, скільки людей потрібно буде для того, щоб схопити звіра, і чи далекий шлях до тих місць, де він водиться.

— Треба не менше двох сотень людей. Звір розтопче половину, решта придавить його купою і зв'яже. Через два місяці почнеться час поводі, в країні Нуб підуть дощі, трави в степу оживуть. Тоді звірі підуть на північ по траву і їх можна буде знайти біля самої річки в області шостого ступеня. Найголовніше, щоб зловити звіра недалеко від ріки, бо інакше воїни не зможуть привезти страховисько вагою в сім биків живцем. А по річці ми сплавимо його у великій клітці до самого Міста…

Начальник Півдня розмірковував, щось підраховуючи, губи його ворушилися.

— Хет![75] — промовив він нарешті. — Півтораста рабів досить, коли люди добре битимуться. Сотню воїнів, двадцять мисливців і провідників. Ти візьмеш на себе начальство над усіма, Незі! Приступай до справи негайно. Сенофрі відбере надійних воїнів і мирних негрів.[76]

Начальник полювання вклонився.

Сановники залишили кімнату, посміюючись над новим дорученням Незі.

Кабуєфта посадив писаря і почав диктувати листа начальникові в'язниць обох міст, розташованих біля Воріт, — Неб і Севене.

Розділ п'ятий ЗОЛОТИЙ СТЕП

Внизу біля сходів, що спускалися з горба до південного краю острова Неб, стояла юрба рабів, прикованих до великих бронзових кілець на стовпах з червоного граніту, які високо здіймалися на нижній площадці. Тут були всі сто чотирнадцять утікачів, що залишились живими, і ще сорок рабів, — негрів та нубійців — з лютими обличчями, з рубцями ран на тілі, що вже загоїлись. Довго томилися люди під пекучим промінням сонця, чекаючи вирішення своєї долі.

Нарешті на верхній площадці сходів показався високий чоловік у білому вбранні, в золоті, що виблискувало на лобі, на грудях і на чорному жезлі. Він ішов поволі, затінений двома опахалами, що їх несли нубійські воїни! Кілька чоловік, судячи з їх одягу — знатні сановники, оточували володаря. Це був Кабуєфта — начальник Воріт Півдня.

Воїни поспішно вишикувалися навколо рабів. Тюремний писар, що супроводив полонених, виступив наперед і вклонився аж до землі.

Кабуєфта спокійно, із закам'янілим виразом на обличчі, зійшов униз і впритул наблизився до рабів. Мигцем, зневажливо обвівши очима всіх присутніх, він бундючно сказав щось чиновникові. В голосі його було чути легке схвалення. Начальник Воріт Півдня стукнув жезлом — мідний кінець його брязнув об кам'яну плиту.

— Дивіться всі на мене і слухайте! Хто не розуміє мови Та-Кемту, тих нехай відведуть ліворуч — їм пояснять потім.

Воїни швидко виконали наказ, відвівши вбік п'ятнадцять чорношкірих, які не знали мови.

Кабуєфта, підшукуючи слова, голосно і повільно заговорив простонародною мовою. Було видно, що володареві Півдня доводилося часто зустрічатись з іноземцями.

Вельможа пояснив рабам, яке завдання покладається на них, не утаївши того, що багатьох чекає загибель, але тим, хто врятується, обіцяв волю. Більшість заколотників виявили свою згоду схвальними вигуками, менша частина вперто мовчала, — ніхто не — відмовився.

— Хет! — говорив далі Кабуєфта, і знову погляд його ковзнув по худих і брудних тілах. — Я звелю добре годувати вас і давати вам митися. Шлях через п'ять порогів Хапі важкий, швидше пливти на легких човнах. Я звелю розкувати вас, коли ви поклянетеся, що не втечете… Радісні вигуки обірвали його мову. Він виждав, поки вони стихнуть, і потім заговорив далі: — Але, крім клятви, ось мій наказ: за кожного втікача десятьох його кращих товаришів буде кинуто на пісок берегів країни Нуб зв'язаними, із зідраною шкірою, посиланих сіллю. Ті, хто злякається, побачивши звіра, і втече, будуть жорстоко покарані, бо жителів країни Нуб попереджено, що під загрозою кари вони повинні вистежити їх і зловити.

Останні слова начальника Півдня раби зустріли похмурим мовчанням. Кабуєфта, не звернувши на це уваги, став знову розглядати людей. Досвід допоміг йому вибрати без помилки потрібних людей.

— Вийди сюди ти, — володар показав на Каві. — Ти будеш начальником над ловцями, посередником між моїми мисливцями і своїми товаришами.

Каві не поспішаючи вклонився вельможі, — в бороді етруска промайнула похмура усмішка.

— Ти продаєш нам свободу, великий чоловіче, дорогою ціною, але ми її купуємо, — сказав етруск і повернувся до товаришів: — Лютий звір не страшніший за золоті копальні, а надії тут набагато більше…

Кабуєфта пішов, полонених знову запровадили в тюрму. Начальник Півдня додержав свого слова — заколотників почали добре годувати, звільнили від кайданів та нашийників і двічі на день водили купатися до Нілу, у відгороджену від крокодилів затоку. Через два дні сто п'ятдесят чотири раби приєднались до загону воїнів і мисливців, що вирушали вгору рікою на тридцяти легких човнах, сплетених із стебел очерету.

Дорога була далека. Жителі Чорної Землі налічували від Воріт Півдня до шостого порога Нілу чотири мільйони ліктів. Ріка, що протікала майже прямо через країни Вават та Іертет, утворила в країні Куш,[77] яка лежала вище, два велетенських завороти — один на захід, другий на схід.

Начальник полювання дуже поспішав: дорога мала забрати два місяці, а через дев'ять тижнів починала вже прибувати вода. Боротьба з прискореною течією уповільнила б рух уперед. Сплавити через пороги великий важкий човен із спійманим чудовиськом можна було тільки в повінь. Отже, в розпорядженні начальника полювання залишалося мало часу на повернення назад.

Рабів у далекій дорозі добре годували, і вони почували себе здоровими й міцними, незважаючи на важку щоденну працю. Вони гнали навантажені човни проти течії, що була особливо швидкою на уступах-порогах.

Полювання, яке мало відбутись, поки що не турбувало їх, кожен сподівався, що саме він врятується і дістане волю. Контраст між дикими просторами невідомої країни і чеканням жорстокої кари в ямі-тюрмі був занадто великий. І люди працювали з усіх сил, бадьорі, зміцнілі тілом і духом. Задоволений начальник полювання не скупився на їжу — її доставляли всі зустрічні селища і міста.

Зразу після від'їзду з міста Неб Пандіон і його товариші побачили перший поріг Нілу. Швидка течія стиснутої скелями річки розбивалася на окремі потоки бурхливої побілілої води, які з ревінням котилися схилом, поміж лабіринтами чорних скелястих острівців. Багато сотень років тому десять тисяч рабів під наглядом досвідчених інженерів Та-Кемту проклали серед граніту канали, якими навіть великі військові судна легко проходили пороги. Для човнів мисливської експедиції перший поріг Нілу, як і всі дальші, не був серйозною перешкодою. Раби ставали один за одним по пояс у воді, підштовхуючи човни від острівця до острівця. Іноді їм доводилося переносити човни на плечах по зручних виступах берега, що були вирізані повінню. З кожним днем мисливці просувалися все далі на південь.

Вони проминули печерний храм[78] на лівому березі ріки. Увагу Пандіона привернули чотири величезні фігури, близько тридцяти ліктів кожна, що стояли в ніші. Велетенські статуї фараона-завойовника Сотепенри мовби охороняли вхід до храму.

Експедиція подолала другий поріг Нілу, на що пішов цілий день.

Вище знаходився острів Уронарту з перекатом Семне, на порізаних скелястих берегах якого стояла величезна фортеця.

Фортеця називалася «Захист від дикунів» і була споруджена ще дев'ять століть тому, в часи фараона — покорителя країни Нуб.[79]

Товсті стіни в двадцять ліктів заввишки, змуровані з сирцевої цегли, зберігалися добре; кожних тридцять років їх підправляли. На скелях виднілись стародавні кам'яні дошки з написами, що забороняли неграм вхід у країну Та-Кемт.

Похмура сіра фортеця з квадратними баштами на кожному розі і кількома зверненими до річки, з вузькими сходами, прокладеними до ріки через скелі, височіла як втілення гордовитої могутності країни Та-Кемт. Але ніхто з рабів не підозрівав, що часи могутньої сили Та-Кемту минулися, що країну, побудовану працею незліченної маси пригноблених, розхитують до основ часті заколоти і що їй загрожує зросла сила нових народів.

По дорозі зустріли ще чотири фортеці, які стояли на скелястих островах або берегових скелях. Човни пройшли крутий заворот, у центрі якого було розташоване невеличке місто Гем-Атон. Його збудував той самий проклятий фараон, в руїнах столиці якого Пандіон відшукав статую загадкової дівчини. Тут жили єгиптяни, які в давні часи були вигнані або втекли з Чорної Землі. В кінці завороту річка, б'ючись об круті скелі темного пісковика, вигиналася під прямим кутом. Тут починався третій, крутий скелястий обрив, завдовжки майже в сто тисяч ліктів; щоб його пройти, мисливці витратили чотири дні.

Четвертий поріг, вище великого міста Напата — столиці царів країни Нуб, був ще довший і затримав подорожніх аж на п'ять днів. До того ж два дні човни простояли, поки начальник полювання вів переговори з правителями Куша. На четвертому порозі експедицію обігнали три човни з нубійцями, посланими вперед шукати звіра.

У долині ріки селища зустрічалися значно рідше, ніж у Та-Кемті. Сама долина стала набагато вужчою, і скелі безлюдних плоскогір'їв, прорізаних рікою, виразно виднілися в легкому серпанку спеки. Сотні крокодилів, що досягали інколи велетенських розмірів, ховалися у заростях очерету або нерухомо лежали на піщаних обмілинах, виставляючи під палюче сонце гребінчасті чорнозелені спини. Кілька необережних рабів і воїнів стали жертвою підступного нападу безмовних плазунів просто на очах у товаришів.

Тут було багато «бегемотів. Пандіон, етруски та інші раби з північних країн ще раніше познайомилися з потворними мешканцями річки, яких єгиптяни називали «хте». Бегемоти не виявляли страху перед людьми, але й не нападали на них без причини, тому раби близько підпливали до них. Безліч великих голубих плям виднілося вдалині перед зеленою стіною очерету, показуючи місце відпочинку бегемотів у широких ділянках долини, де ріка розлилась, мов гладке виблискуюче озеро. Мокра шкіра тварин була голубого кольору. Товсті жирні звірі стежили за човнами, вистромивши з води величезні, наче обрубані голови. Частенько тварини занурювали у воду і квадратні морди, тоді на жовтій каламуті, що виблискувала і струменіла, чорніли тільки лоби з маленькими круглими вухами, які стирчали наперед. Очі у бегемотів сиділи в опуклостях черепа — це надавало їм особливої лютості, — пильно і тупо дивилися вони на людей.

У тих місцях, де з дна річки, утворюючи пороги і перекати, здіймалися гранітні скелі, траплялись глибокі ями з прозорою і спокійною водою. Одного разу, тягнучи краєм гранітної брили човен, раби побачили на дні такої ями здоровенного бегемота, який повільно йшов по дну на своїх коротких ногах. Під водою тварина стала зовсім темносиньою. Бувалі негри пояснювали товаришам, що бегемот часто ходить по дну річки, розшукуючи коріння водяних рослин.

Долина ще раз різко вигнулася, вже востаннє. Від великого острова, родючого і густо заселеного, вона тяглася майже прямо на південь — до мети залишалась невелика частина дороги.

Скелясті краї долини знизились, їх прорізали численні широкі і сухі яри, в яких траплялись густі гайки колючих дерев. На п'ятому порозі два човни перекинулись: потонуло одинадцять чоловік, які погано плавали.

Вище п'ятого порога люди, нарешті, побачили першу притоку великої ріки. Широке гирло притоки, яка називалась рікою Ароматів[80] і впадала в Ніл з правого боку за течією, зливалося з основним річищем у великих заростях очерету і папірусу. Густа зелена стіна до двадцяти ліктів заввишки, порізана зигзагами заток і протоками, перегороджувала вхід у гирло річки. А по берегах, що поділились на окремі пасма горбів, все частіше траплялися гаї; колючі стовбури дерев були все вищі, зарості довгими темними стрічками йшли від ріки в глибінь невідомої і безлюдної країни. По схилах стриміли жмути жорстких трав, які тихо шелестіли на вітрі. Надходив момент розплати за вільне подорожування, без ланцюгів і тюрми, і в серцях рабів зростала глуха тривога.

«Скоро почнеться страшне випробування: одні врятуються ціною крові і мук товаришів, інші залишаться назавжди в невідомій країні, впавши спокутною жертвою». Так міркував Каві, мимоволі оглядаючи товаришів, намагаючись уявити собі їхнє майбутнє.

Країна, що лежала вище по ріці, набирала все більше вигляду рівнини. Болотисті береги облямовували блискотливу гладінь річки чіткою темною лінією високих трав, які простяглися скільки око сягало. Зірчасте волоття папірусу звисало над рікою, порушуючи одноманітність рівних берегів. Трав'янисті острови дробили течію на лабіринти вузьких проходів — глибока вода була таємнича і темна між високими стінами зелені. Там, де берег був більш твердий, подорожні бачили великі простори засохлої і порепаної глини, стоптані численними слідами тварин. Птахи, що були схожі на чорногузів, але майже досягали зросту людини, дивували полонених своїми страхітливими дзьобами. Здавалося, що голова птаха закінчується важкою кістяною скринею з хижо загнутим краєм верхнього віка. З-під навислих орбіт чудовиськ дивилися жовті злі очі.

Під кінець другого дня путі, після впадіння ріки Ароматів у Ніл, пряма, як спис, долина вигнулася на схід, і люди побачили на завороті берега слабенький димок від двох вогнищ. Це був сигнал. Тут уже чекали послані вперед мисливці і нубійські провідники із звісткою, що вони натрапили на звіра. Вночі сто сорок рабів під охороною дев'яноста воїнів вирушили пішки на захід від ріки. На розігріту землю випав теплий і рясний дощ. Вологі випари п'янили людей, які давно забули про дощі під завжди ясним небом Та-Кемту.

Мисливці йшли в жорсткій траві, що сягала вище пояса, і перед ними інколи поставали чорні силуети поодиноких дерев. Навколо вили і голосили гієни й шакали, пронизливо нявчали дикі коти, зловісними металевими голосами перегукувалися якісь нічні птахи. Нова країна невиразно і таємниче розпливалась у темряві, розкривалася перед людьми Азії і північних берегів, країна, де буяло життя, незалежне від людини і не підкорене їй. Попереду з'явилося велетенське дерево, що закривало собою півнеба. Навколо його стовбура, що був товстішим від найбільших обелісків Чорної Землі, люди розташувалися на нічліг, який для багатьох мав бути останнім. Пандіон довго не міг заснути. Схвильований майбутнім боєм, він прислухався до голосів африканського степу. Каві розмовляв біля вогнища з мисливцями, вияснюючи план завтрашніх дій, потім, подивившись з важким зітханням на товаришів, які тривожно спали або лежали зовсім без сну, ліг і сам. Етруска здивувала безтурботність Кідого, який мирно спав між Пандіоном і Ремдом, — в дорозі четверо друзів весь час були разом. Безтурботність негра здавалася етруску найбільшою хоробрістю, на яку не здатний навіть він, досвідчений воїн, що не раз дивився смерті у вічі.

Настав ранок. Рабів поділили на три групи з п'ятьма мисливцями і двома місцевими провідниками на чолі. Кожному рабові дали довгу вірьовку або ремінь із зашморгами на кінцях. Чотири чоловіки з кожної групи несли велику сітку, сплетену з дуже міцних вірьовок, з чарунками завширшки з лікоть. Чудовисько треба було обплутати вірьовками, замотати сітями і, зваливши з ніг, зв'язати.

У цілковитій тиші люди йшли степом, кожна група на якійсь відстані від іншої. Воїни розсипалися цепом і, не довіряючи рабам, ішли слідом за ними, із стрілами в луках. Перед Пандіоном і його товаришами розкинувся степ, порослий травою по пояс людині. На його рівній поверхні були порозкидані дерева з кронами, схожими на зонтики.[81] Сірі стовбури майже біля самого кореня розділялися на грубі гілки, що розходились воронкою вгору, так що саме дерево нагадувало перекинутий конус, над яким наче ширяла в повітрі прозора поблякла зелень. Дерева раз по раз чергувалися з темними плямами високого дрібнолистого чагарника, який то простягався в ряд по ледве помітній западині річища тимчасового потоку, то виднівся вдалині нерівними темними кронами. Зрідка траплялися дерева з невисоким, але страшенно товстим стовбуром, який розгалужувався на безліч здоровенних викривлених і сучкуватих гілок, вкритих маленьким листям, що недавно розвинулося, та жмутками білих квітів.[82] Масивні дерева різко виділялися на степу величезними шапками низьких крон, які відкидали темні смуги довгастих тіней їх волокниста кора з металевим відблиском була схожа на свинець, гілки немов виковані з червоної міді, а квіти наповнювали повітря тонким ароматом, схожим на запах мигдалю.

Сонце золотило жорстку траву, яка ледве коливалася, а над нею немов ширяли ажурними зеленими хмарками вершини дерев.

З трави з'явилися тонкі чорні списи — кілька ориксів[83] показали свої довгі роги і зникли за чагарником. Трава була негуста; між її окремими жмутками виднілася гола, порепана земля — період дощів почався недавно. Ліворуч розкинувся гайок, дерева в якому були схожі своїм перистим листям на пальми, але стовбури їх роздвоювалися вгорі, нагадуючи два розчепірені пальці, які вище розгалужувались ще кілька разів.

Тут мисливці напередодні полювання помітили носорогів, і зараз, давши знак, щоб раби залишилися на місці, вони обережно підкралися до узлісся і заглянули в гай, що здавався темним після яскравого освітлення степу. Звірів там не було, і мисливці повели рабів до висохлого річища потоку, яке заросло густим чагарником. У лісі було джерело, що його носороги перетворили на яму з грязюкою, в якій вони валялися в спеку. Мисливці вийшли на голе місце, закрите із сходу трьома зонтичними акаціями. До висохлого річища лишалося ще близько двох тисяч ліктів, коли раптом передній нубієць завмер на місці і змахнув руками, щоб усі зупинились. Стало так тихо, що було виразно чути слабке дзижчання комах. Кідого торкнув Пандіона за плече—негр показував убік від дороги. Молодий еллін побачив біля низьких колючих дерев щось схоже на дві плескаті кам'яні брили. Це й були страшні звірі південних степів. Тварини спершу не помітили людей і спокійно лежали собі спинами до мисливців. Обидва носороги не здалися Пандіону дуже великими, один був значно меншим від другого. Ніхто з рабів не підозрівав, що мисливці, сподіваючись на добру винагороду, відшукали дуже великого самця з породи світлих носорогів,[84] які відрізнялися від своїх чорних південних родичів більшими розмірами, вищими плечима, широкою квадратною мордою, сірою шкірою. Другий, менший носорог був молодою самкою. Мисливці вирішили Змінити план нападу, щоб опір самки не зірвав усієї справи.

Начальник полювання і начальник воїнів швидко вилізли на дерево, пошепки клянучи довгі колючки, що вкривали стовбур. Воїни сховалися за кущами. Раби з'єднались всі докупи і, вишикувавшись у кілька рядів, разом з мисливцями кинулися вперед відкритою галявиною, розмахуючи вірьовками і підбадьорюючи себе оглушливими бойовими вигуками. Дуже швидко обидва звірі схопилися на ноги… Здоровенний самець на мить зупинився, втупившись очима в людей, що підбігали до нього, а самка, більш сполохана, кинулася вбік. Саме на це і розраховували мисливці — вони швидко кинулись праворуч, щоб заманити самку і одрізати її від самця.

Начальник полювання побачив з дерева величезний тулуб завмерлого носорога, чорні вигини його звернутих уперед вух, розсунутих широким тім'ям, схожим на товстий валок. За вухами було видно високий горб масивної холки, а спереду поблискував гострий кінець рога. Маленькі очиці, як здалося єгиптянинові, дивилися вниз тупо і якось навіть ображено.

Через хвилину носорог повернувся, і єгиптянин побачив його довгу, недоладно увігнуту посередині голову, круту дугу холки, гребінь кісток, що виступали на крупі, ноги, схожі на стовбури дерева, войовниче піднятий догори куций хвіст.

Величезний ріг, не менший трьох ліктів завдовжки, стирчав на носі, блискучий, дуже товстий внизу, він різко загострювався догори. Позад нього було видно другий, коротший, схожий на дуже гострий конус.

Серця в людей, що підбігали, шалено забилися — звір на близькій відстані здався їм страшним чудовиськом.

Вісім ліктів довжини було в його велетенському тілі, крута холка піднімалась на чотири лікті над землею. Носорог засопів так гучно, що його виразно почули всі до одного, і прожогом кинувся на людей. З проворністю, дивною для такого величезного і масивного звіра, носорог миттю вскочив у середину натовпу. Ніхто не встиг навіть підняти вірьовки. Пандіон опинився осторонь чудовиська, що налетіло, як буря. Молодий еллін встиг побачити тільки широко роздуті ніздрі тварини в кільцеподібних складках шкіри, та розідране праве вухо і шкіру на боці, вкриту бугорками, наче наростами лишайників. Далі все сплуталося в голові Пандіона. Пронизливий крик пролунав у степу, недоладно викривлена постать людини на мить злетіла в повітря. Носорог пробив широку дорогу в натовпі рабів, промчав далі в степ, залишивши позад себе кілька розпростертих тіл, повернувся і знову кинувся на бідолашних. На цей раз громадину, яка стрімголов мчала вперед, обліпили з усіх боків людські тіла. Але чудовисько було геть усе із самих м'язів і товстих кісток, обтягнутих твердою, мов панцир, шкірою. Люди розлетілися на всі боки, і знову носорог почав топтати, давити і протикати рогами збитих з ніг рабів. Пандіон, який кинувся був уперед разом з іншими, зупинився від тупого страшного удару і, оглушений, став рачки. На галявині лунали протяжні стогони і голосні вигуки, в повітрі знялася курява. Начальник полювання, який несамовито кричав з дерева, підбадьорюючи рабів, тепер замовк і розгублено дивився на битву. Ще жодна вірьовка не зачепила велетня, а не менше тридцяти чоловік уже було поранено або вбито. Воїни зблідли і, тремтячи від страху, ховалися за деревами, благаючи богів Та-Кемту врятувати їх. Чудовисько повернулося втретє, і хоч люди мимоволі розступилися перед носорогом, що так навально мчав, він усе ж встиг проколоти рогом молодшого з етрусків — Ремда. Тварина, різко пирхаючи, скажено гасала поміж людьми, топчучи їх і колючи рогами. З ніздрів у звіра вилітала піна, маленькі очиці горіли люттю.

Каві з несамовитим криком кинувся на страховище, але його вірьовка тільки сковзнула по рогу; сам етруск відлетів убік, обливаючись кров'ю, — вся шкіра з плеча і грудей була здерта жорсткою шкірою носорога.

Каві насилу підвівся, ридаючи в безсилій люті. Приголомшені силою носорога, люди одступали від чудовиська, найменш стійкі ховалися за спини товаришів.

Здавалося, ще трохи — і всі від страху розбіжаться хто куди, не захочуть і волі.

Носорог ще раз кинувся на людей, знову почулися зойки. Кідого виступив наперед. Ніздрі у негра роздувались, він запалився тим бойовим вогнем, який з'являється в час смертельної небезпеки, коли людина забуває про все, крім того, що треба битися в ім'я життя. Відскочивши від страшного рога, що загрожував неминучою смертю, Кідого кинувся слідом за чудовиськом, яке промчало мимо, і в нестямі вчепився йому за хвіст. Пандіон, опам'ятавшись від тяжкого потрясіння, підняв із землі сітку. У цей момент він відчув, що повинен бути попереду товаришів, які своїми тілами заслонили його, приголомшеного. Невиразний спогад промайнув у думці елліна — галявина на Кріті, небезпечна гра з биком. Носорог був мало схожий на бика, але Пандіон вирішив використати той самий спосіб. Перекинувши через плече згорнену сітку, Пандіон кинувся до носорога. Звір у цей час зупинився, брикнувши задніми ногами, здійняв цілу хмару куряви і далеко відкинув Кідого. Збагнувши план Пандіона, два лівійці збоку відвернули увагу звіра, а молодий еллін скочив до чудовиська і притиснувся до його боку. Носорог вмить повернувся, і шкіра в Пандіона роздерлася об його тверду шкуру. Пандіон відчув страшенний біль, але, забувши про все, вчепився за вухо чудовиська. Баченим на Кріті способом Пандіон перекинувся через тулуб звіра і опинився на його широкій спині. Носорог оскаженів. Пандіон з усіх сил тримався, щоб не злетіти. «Аби тільки удержатись, удержатись», вертілося на думці у молодого елліна.

І Пандіон удержався якраз таку мить, яка була потрібна, щоб швидко накинути кінець сітки на морду чудовиська. Роги проскочили між зашморгів, Пандіона охопила буйна радість, але в ту ж мить він перестав бачити все навколишнє і втратив свідомість. Щось хруснуло, страшенно важкий тягар навалився на нього, в очах потемніло.

Захоплений боєм, Пандіон не бачив, що Кідого знову вчепився за хвіст носорога і ричав, як лев, що десять лівійців і шість аму вхопились за сітку, яка обліпила голову звіра. Намагаючись струсити людей, носорог повалився на бік — зламав руку і ключицю молодому елліну, який важко вдарився об землю. Падінням чудовиська не гаючись скористалися люди. Раби з криками навалилися на носорога, друга сітка обплутала йому голову, два зашморги обхопили задню ногу, один передню. Пирхання носорога перейшло в утробний рев, звір перекотився на лівий бік, потім на спину, ламаючи своєю вагою кістки людям. Сила чудовиська, здавалося, була безмежна. Шість разів звір схоплювався, плутаючись у вірьовках, і знову перекидався на спину, знищивши більше п'ятдесяти чоловік.

Але вірьовки і ремені все густіше обплутували його ноги, люди стягували міцні зашморги. Три сітки обхопили носорога зверху і знизу. Скоро купка закривавлених, спітнілих і забруднених людей лежала на чудовиську, придавлюючи до землі носорога, який скажено брикався. Шкура чудовиська, залита людською кров'ю, стала слизька, скорчені пальці ковзали по ній, але вірьовки стягувалися все міцніше. Навіть ті, на кого звалилася в останній раз важка туша звіра, в передсмертних зусиллях міцно трималися за вірьовки.

Мисливці наблизились до поваленого носорога, з новими в'язками ременів, скрутили навхрест усі чотири схожих на стовпи ноги, а голову прив'язали за роги до передніх ніг.

Страшну битву було закінчено.

Нестямні люди поволі опам'ятовувались, мускули зранених тіл тремтіли, немов у лихоманці, і в невидющих очах плавали чорні плями.

Нарешті серця людей перестали так шалено битись, тут і там почулися полегшені зітхання, — люди починали розуміти, що смерть обминула їх. Підвівся, хитаючись, вкритий кривавим брудом Каві; підійшов Кідого, він весь тремтів, але вже посміхався. Проте посмішка негра одразу ж зникла з посірілого обличчя, коли він не побачив серед живих свого друга Пандіона.

Уціліло сімдесят три чоловіки, решта були вбиті або дістали смертельне каліцтво. Етруск і Кідого відшукали Пандіона серед мертвих тіл у стоптаній траві і віднесли його в затінок. Каві оглянув молодого елліна і не знайшов на ньому смертельних ран. Ремд був мертвий, загинув і запальний ватажок аму, а хоробрий лівієць Ахмі тяжко стогнав, помираючи з роздавленими грудьми.

Поки раби лічили свої втрати і переносили в затінок дерев умираючих, воїни принесли від річки величезну дерев'яну платформу — дно від клітки, зробленої для носорога, звалили на неї зв'язане чудовисько і поволокли на котках до річки.

Каві підійшов до начальника полювання.

— Звели їм, — етруск показав на воїнів, — нехай допоможуть нам віднести поранених.

— А що ти хочеш з ними робити? — спитав начальник; з мимовільною повагою оглядаючи міцного етруска, вимазаного в крові й пилу, з суворою печаллю на обличчі.

— Ми повеземо їх униз: може, дехто з них доживе до Та-Кемту і його вмілих лікарів, — похмуро відповів Каві.

— А хто тобі сказав, що ви повернетесь у Та-Кемт? — перебив його начальник.

Етруск здригнувся і ступив крок назад.

— Як, хіба слова володаря Півдня були брехнею? Хіба ми не вільні?! — закричав Каві.

— Ні, повелитель не обманув тебе, нікчемного, — ви вільні! — і, промовивши це, начальник полювання дав етруску маленький сувій папірусу. — Ось його указ.

Каві бережно взяв дорогоцінний аркушик, за яким раби ставали вільними людьми.

— Коли так, то чому… — заговорив він.

— Замовчи, — гордовито перебив начальник, — і слухай. Ви вільні тут, — начальник полювання вимовив з притиском останнє слово, — і можете йти, куди хочете: туди чи отуди, — рука його показала на захід, на південь і на схід, — але не в Та-Кемт і не в підлеглу йому країну Нуб. Коли не послухаєте, — знову станете рабами. Я вважаю, — твердо закінчив він, — що, подумавши трохи, ви всі повернетесь до ніг нашого повелителя служити великому народові Чорної Землі, як призначено вам долею!

Каві ступив два кроки вперед, очі у нього аж загорілися. Він простягнув руку до одного воїна, який розгублено глянув на начальника полювання, і сміливим рухом вихопив у нього з-за пояса коротенький меч. Етруск підняв виблискуючу зброю лезом догори, поцілував її і швидко заговорив своєю незрозумілою нікому мовою:

— Клянуся найвищим богом блискавки, богом смерті, чиє ім'я ношу я, що наперекір лиходійству проклятого народу я повернуся живим на батьківщину. Клянуся, що з цієї хвилини я не заспокоюсь, поки не прийду на береги Та-Кемту з сильним загоном і не відплачу за все це.

Каві обвів рукою галявину з розкиданими на ній тілами і з силою шпурнув меч собі під ноги. Зброя глибоко встромилася в землю. Етруск різко повернувся і попрямував до товаришів, але раптом повернувся назад.

— Я більше ні про що не прошу тебе, — знову звернувся він до начальника полювання, який вирушав з останньою групою воїнів, — звели тільки, щоб нам залишили кілька списів, ножів і луків. Ми повинні охороняти своїх поранених.

Начальник полювання мовчки кивнув головою і зник за кущами, прямуючи до річки широким слідом, який проклала у прим'ятій траві платформа з носорогом.

Каві переказав товаришам усю розмову. Гнівні вигуки, стримані прокльони і безсилі погрози змішалися з тихим, жалібним стогоном умираючих.

— Про те, що нам робити, подумаємо потім! — крикнув Каві. — Зараз треба вирішити, як бути з пораненими. До річки далеко, ми стомилися і не донесемо товаришів. Відпочинемо трохи, і нехай п'ятдесят чоловік підуть до річки, а двадцять залишаться на варті — навкруги багато хижих звірів. — Каві показав на похилі плямисті спини гієн, що мелькали віддалік у траві, принаджені запахом крові. Величезні птахи з голими шиями кружляли над поляною, спускалися і знову здіймались угору.

Палала розжарена сонцем суха земля, ледве помітно тремтіла сітка сонячних плям під деревами, сумно лунали у палючій тиші крики дикого голуба. У людей пройшов азарт бою, заболіли побиті місця і рани, пекла здерта шкіра.

Смерть Ремда дуже засмутила Каві — юнак був єдиною ниткою, що зв'язувала етруска з далекою батьківщиною. Тепер ця тонка нитка обірвалась.

Кідого, забувши про свої рани, сидів біля Пандіона. У молодого елліна, мабуть, було ще пошкоджено щось усередині, і він не приходив до пам'яті. Крізь засмаглі губи ледве чутно, з легеньким свистом проривалося дихання. Негр кілька разів поглядав на товаришів, які мовчки лежали в затінку, і, нарешті, схопився, кличучи їх до річки по воду для поранених.

З мимовільним стогоном люди почали підводитись. Зразу підступила нестерпна спрага, пекучи і роз'їдаючи горло. Коли так захотілось пити тим, хто уцілів, то що ж терпіли поранені, онімілі від втрати сил! А до ріки навпростець треба було йти не менше двох годин.

Раптом за кущами почулися голоси — на галявині показався загін воїнів кількістю до п'ятидесяти чоловік, обвішаних посудинами з водою та харчами. В загоні не було єгиптян — прийшли лише нубійці та негри з двома провідниками.

Воїни, як тільки побачили місце побоїща, відразу ж замовкли. Вони попрямували до дерева, під яким стояв Каві, і, не промовивши ні слова, опустили до його ніг глиняний і дерев'яний посуд, поклали з десяток списів, шість луків з сагайдаками, повними стріл, чотири важких ножі і чотири маленьких щити з бегемотової шкіри, поцятковані мідними бляшками, Люди з жадністю кинулись до глеків. Кідого схопив ножа і, злісно поводячи очима, заявив, що вб'є того, хто спробує першим узяти воду. Воду з двох посудин поспішно стали вливати у розкриті пересохлі роти поранених, потім напилися всі інші. Воїни пішли, так нічого й не сказавши.

Серед рабів знайшлося двоє таких, що вміли лікувати рани, вони почали разом з Каві перев'язувати товаришів. Поламані кістки Пандіона взяли в лубки з твердої кори, обмотали клаптями тканини з його ж пов'язки на стегнах. При цьому Кідого побачив виблискуючий блакитнозелений камінь, який був міцно зав'язаний у матерію. Негр, вважаючи, що це чарівний амулет товариша, бережно заховав його.

Лубки довелося накласти ще двом пораненим: одному лівійцю, у якого була переламана рука, і сухому мускулястому негрові, що безпомічно лежав з переламаною нижче коліна ногою. Решта поранених були, очевидно, в безнадійному стані — страшний ріг чудовиська пройшов глибоко, ушкодивши їм нутрощі. Деякі з них були розчавлені вагою здоровенного тіла носорога і його схожих на колони ніг.

Не встиг Каві подати допомогу всім пораненим товаришам, як у жовтій траві показався темний силует людини, що поспішала до місця битви. Це був один з місцевих жителів; він приводив воїнів з водою і тепер знову сюди вернувся.

Задихаючись від швидкої ходи, нубієць підійшов до Каві і простягнув йому обидві руки долонями догори. Етруск зрозумів цей жест дружби і відповів тим самим… Тоді провідник присів навпочіпки у затінку дерева, спершись на свій довгий спис, і швидко заговорив, показуючи в бік річки і на південь. Сталася запинка: нубієць знав не більше десяти слів з мови Та-Кемту, а Каві зовсім не розумів нубійця, проте серед рабів знайшлися перекладачі. Виявилось, що провідник відстав від загону воїнів і спішно повернувся, щоб допомогти рабам знайти дорогу. Нубієць запевняв, що звільнених рабів вигнали з підвладної Та-Кемту області, і тому повертатися до річки для них небезпечно — вони можуть знову потрапити в рабство. Провідник порадив Каві йти на захід, де скоро їм зустрінеться величезна суха долина. Нею треба йти на південь; там на четвертий день путі вони, натраплять на мирних кочовиків-скотарів.

— Ти віддаси їм оце, — нубієць витяг з клаптя тканини, перекинутого через плече, якийсь знак, складений з червоних гілочок, що були якось особливо переплетені й поламані, — тоді вони приймуть вас добре і дадуть ослів для перевезення поранених. Ще далі на південь будуть володіння багатого і мирного народу, який ненавидить Та-Кемт. Там поранені зможуть вилікуватися. Чим далі на південь, тим більше буде води, тим частіше литимуть дощі. У сухому річищі, яким доведеться йти спочатку, ви завжди знайдете воду, коли викопаєте яму на два лікті глибиною…

Нубієць підвівся, збираючись іти, і Каві вже хотів подякувати йому, коли раптом до провідника підскочив один із рабів-азіатів з довгою, скуйовдженою й брудною бородою, з шапкою кудлатого волосся на голові.

— Чому ти радиш іти на захід і на південь? Наш дім отам, — азіат показав на схід, у бік річки.

Нубієць уважно подивився на нього і поволі, чітко вимовляючи слова, відповів:

— Коли ти переберешся через річку, на сході буде кам'яниста безводна пустиня. Якщо ти перейдеш через неї і потім через високі гори, то потрапиш на берег моря, яким володіє Та-Кемт. Коли ти зумієш переплисти море, там, кажуть, пустині ще страшніші. А в горах і вздовж берега ріки Ароматів живуть племена, які постачають Та-Кемту рабів, обмінюючи їх на зброю. Думай сам!

— А на північ нема дороги? — вкрадливо запитав один лівієць.

— Якщо пройти на північ днів зо два, то далі буде безмежна пустиня: спершу каміння та суха глина, потім піски. Куди ж ти підеш і чого? Можливо, там є якісь дороги і джерела, але я їх не знаю. Кажу про дорогу найлегшу, яку знаю добре… — І, показавши жестом, що розмову закінчено, провідник вийшов з-під дерева.

Каві пішов за ним, обійняв за плечі і став дякувати, змішуючі єгипетські і етруські слова, потім підізвав перекладача.

— Я не маю чого тобі дати, у мене самого нема нічого, крім… — етруск доторкнувся до забрудненої пов'язки на стегнах, — але в серці я збережу тебе.

— Я теж роблю не за плату, а слухаюся серця, — відповів нубієць, посміхнувшись. — Хто з нас, зазнавши гніту Чорної Землі, відмовиться допомогти вам, хоробрим людям, що визволилися такою страшною ціною?! Дивись же, послухай моєї поради і збережи знак, який я дав тобі… І ще скажу: джерело води від вас праворуч, за дві тисячі ліктів — он там, де купалися носороги, але найкраще сьогодні ж, поки настане ніч, піти звідси. Прощай, сміливий чужоземець, привіт твоїм хоробрим товаришам. Я поспішаю.

Провідник пішов, а Каві, замислившись, дивився йому вслід.

Ні, сьогодні вони не зможуть піти звідси і покинути вмираючих товаришів на поживу гієнам. Коли вода близько, то тим більш потрібно залишатися на місці.

Каві вернувся до товаришів, які міркували, що робити далі. Утоливши спрагу і трохи поївши, люди стали більш розсудливими і обережно зважували дальші дії.

Усім стало зрозуміло, що на північ іти не можна, — треба скоріше піти далі від річки, але в питанні про те, чи просуватись на південь, чи рушити на схід, думки розійшлися.

Азіати, які становили майже половину уцілілих рабів, не хотіли заглиблюватися в країну чорних і доводили, що треба йти на схід. Як запевняли нубійці, за три тижні можна було дістатися до берегів вузького моря, яке розділяло Нубію і Азію, і жителі цієї країни готові були зважитися знову йти через пустиню, щоб швидше повернутися додому.

Каві був захоплений у рабство під час воєнного походу. В нього у рідних місцях була сім'я, і він вагався: такою принадною здавалася йому можливість швидко повернутись туди. Найпростіше було повернутись через Та-Кемт, спустившись човном по річці вниз до моря. Але досвідчений воїн, який багато мандрував, розумів, що купка людей, потрапивши у ворожу країну і. особливо в пустиню, де колодязів дуже мало, зможе протриматись хіба тільки чудом. А чудес у житті етруска ще не бувало, і він не дуже вірив у них.

У розмову втрутився Кідого, залишивши свого друга для того, щоб взяти участь у нараді.

Негр уперше розповів про себе. Виявилося, що Кідого був сином гончара і походив з багатого та численного народу, який жив на морському узбережжі, на заході країни чорних. Там глибоко врізалась у сушу величезна затока, що зветься Південний Ріг.[85] Кідого, потрапивши в полон на краю великої пустині, коли прямував у Та-Кемт, охоплений бажанням подивитися на чудеса майстерного мистецтва цього народу, не знав звідси дороги у рідні місця. Проте негр гадав, що його країна знаходиться десь недалеко на південний захід від місця битви. Юдого запевняв, що зможе дізнатись і про вірну дорогу від того племені, куди направляв їх провідник-нубієць. Кідого обіцяв усім товаришам гостинність, коли тільки вони зуміють дійти до тієї області, де живе його народ, а етруску заявив, що за розповідями, які він чув у дитинстві, кораблі з людьми, схожими на нього і на Пандіона, прибували до його країни з північного моря. Каві, зваживши все, порадив товаришам послухатися провідника і йти на південь. Після того, що сказав Кідого, невідома країна чорних уже не здавалася йому ворожою. Море, вільне, не підвладне ненависному Та-Кемту, давало можливість добратися до батьківщини. Етруск більше вірив морю, ніж пустині.

Азіати протестували, не згоджувались, лівійці підтримували етруска, а про негрів нічого було й говорити: всі вони згодні були йти на південь і на захід — там пролягала їхня дорога до рідних країв.

Азіати запевняли, що зовсім невідомо, як поставляться до них кочовики і особливо той численний і багатий народ, про який говорив провідник-нубієць, та що його знак, даний етруску, може бути пасткою, і всі вони знову потраплять у полон.

Тоді негр, який лежав з поламаною ногою, криками й жестами звернув на себе увагу. Поспішно ковтаючи слова і бризкаючи слиною, він щось говорив, силкуючись посміхнутися і часто б'ючи себе в груди. З його бурхливої мови, з цілої зливи незнайомих слів Каві зрозумів, що негр належить до того народу, до якого радив добратися з допомогою кочовиків провідник, і що він клянеться в миролюбності свого племені. Етруск, нарешті, зважився і став на бік негрів та лівійців, проти азіатів, які все ще відстоювали свій план. Але сонце вже хилилося до заходу, треба було подумати про воду і нічліг. Етруск запропонував діждатися ранку. Хоч як хотілося усім піти геть від жахливого, укритого трупами місця, все ж довелося залишитись на галявині, щоб даремно не мучити вмираючих, переносячи їх. Десять чоловік пішли до джерела, про яке говорив нубієць, і принесли повні глеки каламутної теплої води, що відгонила глиною. За порадою негрів, між деревами було споруджено вал з колючих гілок для: захисту від нападу гієн. Поміж валом і галявиною запалало три вогнища. Три чоловіки залишилися вартувати біля поранених, десять із списами посідали біля вогнища! Ніч у цих місцях наставала швидко. На заході ще ясніли хмари, а з півночі і сходу вже котився вал густої чорної темряви, затоплюючи верхів'я дерев і запалюючи над ними незліченні вогники зірок. Скоро Каві, незнайомий з південними країнами, зрозумів, чому провідник радий їм якнайшвидше йти звідси. Хором знялися в небо крики шакалів, навколо лунав уривчастий істеричний регіт гієн. Здавалося, що сотні звірів збіглися звідусіль, щоб пожерти не лише трупи, а й тих, що залишились живими З галявини доносилися метушня, ричання, хрускіт і голосне жвакання. Навкруги розходився солодкуватий запах трупів, які швидко розклалися від спеки.

Люди кричали, кидали грудки землі і каміння, виступали наперед з палаючими головешками, та дарма — хижаків ставало все більше.

Раптом за колючою загорожею почулося глухе хрипіння, громовий рев немов розлився по землі, стрясаючи все навколо. Звірі, що гризлися на поляні, стихли, люди, прокинувшись, посхоплювалися; в тиші, що настала, дужче застогнали поранені. Рев наближався — низький, неймовірно сильний звук, здавалося, виходив з величезної труби. Біля крайнього дерева промайнув невиразний? силует з великою головою — до наляканих людей підступав великий гривастий лев, а позад нього нечутно пливла гнучка тонка левиця. Списи повернулися проти звірів, тьмяно відблискуючи мідними наконечниками при слабкому полум'ї вогнищ. Люди кричали і шпурляли на левів головешки, намагаючись підпалити траву. Приголомшені хижаки зупинились, потім відійшли на галявину. Довго стояли люди із списами напоготові, до болю стискаючий в руках ратища, але звірі не нападали.

Не встигли подорожні задрімати, як знову грім лев'ячого реву струсонув повітря, за ним почувся другий, третій. Не менше трьох левів бродило навколо, разом з левицею їх було четверо. Люди зрозуміли, якою необачністю з їхнього боку було те, що вони спорудили таку низьку загорожу. Чотири чоловіки із списами стояли напоготові, щоб відбити можливий напад ззаду, шестеро були за вогнищами. Ніхто не спав. Озброївшись, хто чим міг, люди пильно вдивлялися в темряву. Новий рев струснув повітря, і біля крайнього вогнища з'явився величезний лев із світлою гривою. Полум'я, коливаючись, збільшувало розміри хижака, очі його, спрямовані на людей, випромінювали зелене світло. Як на біду, поблизу стояв з луком один з недосвідчених у полюванні північних азіатів. Наляканий левиним ревом, він пустив стрілу і влучив прямо в морду хижакові. Рев перейшов у протяжний стогін, а потім у хрипкий кашель і змовк.

— Стережися! — несамовито крикнув один нубієць.

Тіло лева знялося в повітря, хижак перескочив смугу вогню і опинився серед людей. Але переможців носорога нелегко було збентежити: списи, вп'явшись у боки і груди лева, зупинили його, чотири стріли прокололи гнучкий тулуб. Два списи, сухо тріснувши, зламались від ударів важкої лапи, і в цю ж мить три велетні-негри, прикриваючись щитами, загнали хижакові в груди довгі ножі… Лев протяжно й жалібно заревів, закривавлені люди відскочили, і раптом настала тиша.

Степом прокотився оглушливий крик перемоги. Тіло забитого лева викинули перед вогнища, а товариші почали перев'язувати двох нових поранених, які ще тремтіли від бойової гарячки.

Хижаки бродили навколо до світанку і час від часу несамовито ревли. Жоден лев не зважився напасти ще раз.

Коли настав у сліпучому блиску новий день, померло п'ятеро тяжко поранених. Виявилося ще семеро мертвих, — вночі у сутичці з левами ніхто не помітив, коли померли ці люди. Ахмі ще дихав, зрідка ворушачи посірілими губами.

Пандіон лежав з розплющеними очима, груди його піднімалися від спокійного і рівного дихання. Кідого, нахилившись над ним, з жахом зрозумів, що друг не бачить його. Однак принесену воду Пандіон випив зразу і поволі опустив повіки.

Коли поснідали залишками вчорашніх харчів, Каві запропонував вирушати. Азіати, змовившись ще вночі, збунтувалися. Вони кричали, що в цій країні, де так багато страшних звірів, вони неминуче загинуть, що треба тікати з цього згубного степу, що в пустині краще й безпечніше. Хоч як умовляли їх Каві і чорношкірі, азіати стояли на своєму.

— Гаразд, хай буде так, — сказав нарешті етруск. — Я і Кідого йдемо на південь. Хто з нами — підійдіть сюди, хто на схід — відійдіть ліворуч.

Відразу ж біля етруска утворилась юрба чорних і яснобронзових тіл — негри, нубійці і лівійці. До Каві приєдналися тридцять сім чоловік, крім Пандіона і негра, який лежав на землі з поламаною ногою і, спершись на лікті, напружено стежив за тим, що діялось навколо.

Тридцять два чоловіки перейшли ліворуч і стояли, уперто опустивши голови.

Зброю і посуд для води поділили навпіл між обома партіями, щоб азіати, коли зазнають невдачі, не сказали, що вона сталася через товаришів.

Як тільки все було поділено, їх довгобородий вождь повів людей на схід, до ріки, наче побоюючись, що прихильність до Товаришів захитає їхню рішучість. Ті, хто залишився, довго дивилися вслід хоробрим друзям, які відокремились від них, перед самою волею, потім, сумно зітхаючи, взялися до своїх справ.

Етруск і Кідого, оглянувши Пандіона і пораненого негра, перенесли їх до другого дерева, з тонким гіллям, Коли спробували підняти Ахмі, з горла лівійця вихопився: крик, і життя покинуло мужнього борця за волю.

Каві порадив лівійцям підняти мертвого на дерево і міцно прив'язати його вірьовками. Це зразу ж зробили, хоч люди знали, що труп розтерзають хижі птахи; але це було не так огидливо, як віддати його на поживу смердючим гієнам.

Мовчки, не зговорюючись, Каві і Кідого зрубали кілька гілок.

— Що це ти робиш? — спитав один високий негр, підійшовши до етруска.

— Носилки. Ми з Кідого понесемо його, — Каві показав на Пандіона, — а ви понесете оцього, — етруск кивнув на негра з ногою в лубку — Лівієць піде без нашої допомоги, з рукою на перев'язі…

— Ми всі понесемо того, хто першим вискочив на носорога, — відповів негр, звернувшись до товаришів. — Цей сміливець врятував усіх. Хіба ми можемо це забути? Стривай, ми краще вміємо робити носилки.

Чотири негри спритно взялися за роботу. Скоро носилки були готові — довгі палиці, переплетені вірьовками, — на місці битви їх залишилося чимало. Поміж палицями негри приладнали подвійні поперечні розпірки, посередині прикріпили круглі подушки з твердої кори, обмотані кусками лев'ячої шкури. Негр з поламаною нотою стежив за роботою, радісно посміхаючись; темні очі його віддано дивилися в обличчя товаришів. Поранених поклали на носилки. Все було готове. Чорношкірі парами поставали біля носилок і разом підняли їх на витягнутих руках, старанно підмостивши подушки під голови. Потім носії рушили вперед, ступаючи розмірено й легко.

Так, не приходячи до пам'яті, Пандіон вирушив у невідому дорогу. Два нубійці і негр, що взялися бути провідниками, озброєні списами й луком, ішли попереду, решта тридцять чоловік потяглися один по одному слідом за носилками. Позад усіх ще троє несли два списи і лук. Подорожні пішли краєм галявини на захід, стараючись не дивитись на останки товаришів: їх гнітило почуття провини, що не змогли вберегти тіла загиблих від нічних хижаків.

Після полуденного відпочинку загін скоро дістався до широкого висохлого річища, яке здалеку виділялося на жовтому степу двома смужками чагарника, що ріс на його берегах.

Річищем повернули прямо на південь і, не зупиняючись, ішли до вечора. Цього дня не довелося копати ями для води — невеличке джерело вибивалося на поверхню Із щілини між двома плитами з грубозернистого сипкого каменю; але людям довелося добре попрацювати: лаштуючи нічліг, вони обгородили це місце валом з колючого гілля. Вночі всі мирно спали, не лякаючись віддаленого ричання лева і сновигаючих у темряві гієн.

Другий і третій день путі минули спокійно. Тільки раз бачили віддалік чорне громаддя носорога, який пробирався в траві, опустивши голову. Люди збентежилися і зупинились, — в їхній пам'яті знову постало недавно пережите, грізне й незабутнє. Подорожні прилягли в траву. Носорог підняв голову; знову, як і в той страшний час, люди побачили вигнуті, широко розставлені вуха і кінець рога, що стримів між ними. Складки товстої шкіри облягали плечі тварини і звисали валками там, де починаються розставлені передні ноги, що утопали в траві. Масивне чудовисько нерухомо постояло і, повернувшись, рушило далі своєю дорогою.

Невеликі стада маленьких жовто-сірих антилоп траплялися часто; вбиті стрілами тварини були смачним харчем.

На четвертий день сухе річище розширилося й зникло, жовтий глинистий грунт змінився дивною ясночервоною землею,[86] яка тонким шаром вкривала дрібний граніт. Округлі горби граніту виступали темними плямами на червоній похмурій рівнині. Трава зникла, замість неї із землі стирчало жорстке листя, схоже на в'язки гострих і вузьких мечів, увіткнутих прямо в пухкий грунт.[87] Провідники старанно обходили зарості цих дивних рослин з гострими, як у бритви краями.

Попереду розстилалася червона долина, рівні клуби куряви вихрилися, здіймаючись стовпами і розсіюючи блиск сонячного проміння. Спека втомила людей, але вони йшли далі, турбуючись, що ця безводна рівнина може бути дуже великою. Річище з його підземним потоком води залишилося позаду. Хто знає, коли пощастить знайти воду, таку потрібну людині в цій жаркій країні!

З вершини одного гранітного горба помітили, що вдалині пролягає золотиста смуга, — там, певно, закінчувався червоний грунт і знову ішов трав'янистий степ. Справді, тіні після полудня подовшали тільки наполовину, а подорожні вже ступали по шурхливій траві, нижчій, ніж раніше та зате густішій. Осторонь виднілася широка зелена хмара, яка мовби ширяла в повітрі над синявочорною плямою власної тіні,— могутнє дерево гостей запрошувало під своє віття на відпочинок. Провідники повернули до нього. Стомлені люди прискорили ходу, і незабаром носилки з пораненими стояли в затінку біля стовбура, глибоко розділеного подовжніми жолобками на окремі закруглені ребра.

Кілька негрів поставали один на одного, утворивши живі сходи, і вилізли на могутні гілки. Згори почулися захоплені вигуки — чорношкірі не помилилися в своїх сподіваннях: у внутрішньому дуплі товстого стовбура, не менше п'ятнадцяти ліктів завтовшки, була вода від недавніх дощів. Посуд наповнили прохолодною темною водою. Негри скинули зверху кілька довгастих плодів величезного дерева, загострених з обох кінців. Кожен плід, завбільшки з голову людини, мав під своєю тонкою твердою шкаралупою жовтувату, кисло-солодку, схожу на борошно, речовину, яка чудово охолоджувала разгарячені пересохлі роти подорожніх. Кідого розбив два плоди, повиймав численні дрібні кісточки, а речовину, що була в плодах, розтер, доливши трохи води, і почав годувати Пандіона.

На радість негра, молодий еллін їв з великою охотою і сьогодні вперше підвів голову, намагаючись роздивитися навколо (на носилках у дорозі обличчя Пандіона покривали звичайно великим листям, зірваним поблизу джерела). Руки Пандіона ледве дотяглись до Кідого, безсилими пальцями він потиснув руку негрові. У широко відкритих мутних очах елліна була помітна якась безпорадність.

Кідого схвильовано спитав друга, як він почуває себе, але не добився відповіді. Очі пораненого знову заплющились, немов слабкий спалах воскресаючого життя надміру стомив його. Кідого не турбував більше друга і поспішив порадувати доброю звісткою етруска. Каві, який став ще більш суворим від дня страшної битви, підійшов до носилок і довго сидів, вдивляючись в обличчя товариша. Етруск, поклавши руки на груди Пандіону, старався виявити, як сильно б'ється серце юнака.

У цей час почувся голос нубійця, який забрався на верхів'я дерева, щоб оглянути дорогу. Він кричав, що далеко попереду, майже на самому горизонті, видно темні колючі огорожі, які роблять скотарі-кочовики, щоб захистити свої стада від хижих звірів.

Вирішили заночувати під деревом і, вирушивши на світанку, дійти якомога раніше до становища кочовиків. Надвечір небо затягли густі хмари, беззоряна ніч була дуже тиха і темна, в оксамитночорній темряві не можна було розгледіти і руки, піднесеної близько до очей.

Скоро звивисті блискавиці кільцем оперезали небо, вдалині безперервно гуркотів грім. Блискавки все частіше спалахували, небо вкривалося сотнями сліпучих вогнів, схожих на величезні сухі гілки. Грім стрясав усе навкруги, голубий вогонь осліпляв людей, які збиралися покинути свій захисток. Вдалині почувся шум, який, швидко посилюючись, перейшов у рев. Це наближалася стіна шаленої зливи. Дерево заколихалося — з неба линуло ціле море. Каскади холоднуватого дощу із страшенним шумом розбивалися об землю, навколо дерева зразу налилося стільки води, що вона геть залила виступи товстого коріння. Тьма і суцільний вогонь часто чергувались, і здавалося, що весь степ неминуче буде затоплений — така велика була злива. Проте спалахи блискавки скоро припинилися, дощ ущух, і над напоєним степом розкинулось зоряне небо; слабкий вітерець доніс запахи невидимих трав і квітів.

Лівійці і етруск сторопіли, побачивши грозу, яка здалася їм страшною катастрофою, але негри, весело сміючись, сказали, що це звичайнісінька у дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.

На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.

Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.

Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.

Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.

Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.

Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами.[88]

Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.

Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.

Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.

Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.

Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави,[89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.

Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків[90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.

Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.

А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.

Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»

Каві ближче побачив велетнів Африки.

Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.

Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.

Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.

Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.

Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.

Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.

Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба.[91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.

За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.

Високі суворі воїни вийшли з воріт назустріч загонові колишніх рабів, який повільно піднімався на гору. Місцеві жителі були схожі на нубійців, тільки їх шкіра мала світліший бронзовий відтінок.

У руках воїни тримали здоровенні списи з великими наконечниками, схожими на вузькі мечі. Воїни спирались на великі щити, розмальовані чорно-білим орнаментом. Кийки з чорного дерева, дуже твердого і важкого, висіли на поясах із шкури жираф.

З узгір'я відкривалася мальовнича місцевість. На золотій степовій траві чітко виділялась свіжа ізумрудна зелень, що вкривала береги річки, вона облямовувала вузьку блакитну стрічку виблискуючої води. Злегка тріпотіли чагарники, увінчані рожевими пушистими клубами. З дерев звисали китиці жовтих і білих квітів.

Довго тривали попередні переговори. Перекладачем виступив негр з поламаною ногою, який запевняв, що походить з цього народу. Спираючись на ціпок, він поскакав на одній нозі до воїнів, давши знак своїм товаришам, щоб вони зупинились.

Каві, раба з поламаною ногою, Кідого, одного нубійця і одного з кочовиків впустили у ворота і відвели в оселю вождя.

Нетерпляче чекали повернення товаришів подорожні, що залишилися перед ворітьми, їх томила невідомість. Лише Пандіон, нерухомий і байдужий, лежав на носилках, знятих з ослів. Здавалося, що минуло дуже багато часу. Нарешті у воротях з'явився етруск, оточений цілим натовпом чоловіків, жінок і дітей. Жителі селища привітно посміхалися, вимахуючи широким листям, і хоч говорили вони незрозумілою мовою, але слова їх звучали по-дружньому.

Ворота розчинились, колишні раби пішли між великими халупами, спорудженими у вигляді правильних глинобитних кілець і вкритими конічними шапками з довгих стебел цупкої трави.

На поляні між двома деревами стояла дуже велика халупа з піддашком при вході. Тут зібралися вожді для огляду прибулих. Довкола тіснилися майже всі жителі села, схвильовані незвичайною подією. За проханням головного вождя негр з поламаною ногою повторив розповідь про страшне полювання на носорога, часто показуючи на Пандіона, який спокійно лежав.

Жителі селища виявляли свої враження від нечуваної справи, вчиненої з наказу грізного фараона Та-Кемту, криками захоплення, подиву й жаху.

Головний вождь підвівся і звернувся до свого народу з короткою промовою, незрозумілою для прибулих. У відповідь пролунали схвальні вигуки. Тоді вождь підійшов до подорожніх, що стояли й чекали, і, обвівши рукою навколо села, схилив голову.

Каві через перекладача-негра подякував вождю і народові за гостинність. Подорожніх запросили на вечірній бенкет на честь їхнього прибуття.

Натовп жителів оточив носилки Пандіона. Чоловіки дивилися на пораненого з повагою, жінки — з жалем. Дівчина у синьому плащі сміливо вийшла з натовпу і схилилась над молодим елліном. Здавалося, що Пандіон, загорілий від довгого перебування під сонцем Чорної Землі і країни Нуб, відрізнявся від інших жителів південних степів лише більш світлим, золотавим відтінком шкіри. Однак сплутані і скуйовджені кучері його волосся, що вже відросло, правильні риси схудлого обличчя, коли придивитися ближче, видавали чужоземне походження.

Охоплена жалем до вродливого, безпомічно розпростертого молодого героя, дівчина обережно простягла руку і ласкаво відсунула з лоба Пандіона пасмо волосся, що впало на обличчя.

Поволі піднялися обважнілі повіки, широко розкрились незвичайно золотаві очі, і дівчина злегка здригнулася. Та очі незнайомця не бачили її, потьмянілий погляд був байдуже спрямований на гілки, що колихалися вгорі. — Ірума! — окликнули дівчину подруги. До носилок підійшли Кідого і Каві, підняли й понесли пораненого друга, а дівчина залишилась на місці. Опустивши очі, вона раптом зробилася такою ж нерухомою і байдужою, як молодий еллін, що привернув її увагу.

Розділ шостий ТЕМНА ДОРОГА

Дбайливий догляд Кідого і Каві зробив своє — зламані кістки у Пандіона позростались. Але колишня сила не поверталася до молодого елліна. Апатичний і безвольний, він цілими днями лежав у півтемній просторій хатині, мляво й уривчасто відповідав на запитання друзів, знехотя їв і не пробував підвестись. Він дуже схуд, його обличчя з запалими, завжди заплющеними очима обросло м'якою борідкою.

Час був вирушати в далеку дорогу до моря і батьківщини. Кідого давно вже до найменшої дрібниці розпитав у місцевих жителів, у якому напрямі йти до берегів Південного Рогу.

З тридцяти дев'яти колишніх рабів, які знайшли притулок у селищі, дванадцять чоловік пішли в різні сторони — вони жили колись у цій самій країні і могли без особливих труднощів і небезпек скоро потрапити на батьківщину.

Ті, хто залишився, квапили Кідого швидше вирушати. Тепер, коли вони стали вільними і сильними, далека батьківщина вабила їх усе дужче; кожен день відпочинку здавався їм злочином. А тому, що їх повернення залежало від Кідого, вони весь час приставали до негра з просьбами і нагадуваннями.

Кідого щоразу відбувався непевними обіцянками — він не міг покинути Пандіона. Після цих розмов негр годинами просиджував біля постелі друга, його мучили сумніви, і він усе питав себе: коли ж хворий почне одужувати? За порадою Каві, Пандіона в години, коли починала спадати спека, виносили з хатини і клали біля входу. Та й це мало допомогло. Пандіон оживлявся тільки тоді, коли йшов дощ, — гуркотіння грому і рев зливи примушували хворого підводитися на лікті і прислухатись, неначе в цих звуках він уловлював невідомі іншим поклики. Каві запросив двох місцевих знахарів. Вони обкурили хворого їдким димом трав, закопали в землю горщик з якимось корінням, але й після цього молодий еллін не почував себе краще.

Одного разу, коли Пандіон лежав біля хатини і Каві ліниво одганяв від нього маленькою гілочкою мух, що з дзижчанням літали, до них підійшла дівчина в синьому плащі. Це була Ірума, дочка кращого мисливця в селищі, та, що звернула увагу на Пандіона ще в перший день, коли прийшли подорожні.

Дівчина висунула з-під плаша тонку руку, що задзвеніла браслетами, — в ній була невеличка плетена торбинка. Ірума сунула її Каві,— етруск уже навчився трохи розуміти тубільців, — і пояснила, що це чарівні горіхи із західних лісів, які повинні вилікувати хворого. Дівчина намагалася розтлумачити етруску, як приготувати з них ліки, та Каві нічого не зрозумів. Збентежена Ірума похилила голову, але зараз же знову пожвавішала, попросила етруска дати їй плоский камінь, яким дрібнили зерна, і принести чашку з водою. Етруск, мурмочучи собі щось під ніс, пішов у хатину. Дівчина оглянулася навкруги і стала навколішки в головах хворого, вглядаючись у його обличчя. Маленька рука лягла на лоб Пандіону. Почулися важкі кроки Каві, і дівчина швидко відсмикнула руку.

Вона висипала з торбинки горіхи, схожі на каштани, порозбивала їх, розтерла ядерця на камені і перетворила в рідку кашку, змішавши її з молоком, принесеним Кідого, який щойно прийшов. Негр, як тільки побачив горіхи, радісно скрикнув і весело застрибав навколо похмурого етруска.

Кідого пояснив здивованому Каві, що в західних лісах і в лісах його батьківщини росте невелике струнке дерево. Гілки дерева поступово укорочуються до його вершини, тому воно здається загостреним догори.[92] На ньому зростає безліч горіхів, що мають чудову властивість зціляти хворих, повертати сили знеможеним, знищувати втому і робити веселими та радісними здорових.

Дівчина нагодувала хворого кашкою з чарівних горіхів, потім усі троє посідали біля постелі і терпляче стали чекати. Минуло кілька хвилин. Слабке дихання Пандіона зробилося сильним і розміреним, шкіра на запалих щоках порожевіла. Етруск враз повеселів. Він, як зачарований, стежив, як діють на хворого таємничі ліки. Ось молодий еллін голосно зітхнув і раптом, розплющивши очі, підвівся й сів.

Пандіон побіжно глянув сонячними очима на етруска й Кідого і потім прямо у вічі дівчині, і погляд його завмер. Молодий еллін вражено дивився на обличчя кольору темної бронзи з надзвичайно гладенькою, якоюсь дуже живою шкірою.

Трохи спущені внутрішні кутики довгастих очей пересікалися біля перенісся маленькими зморщечками, повними лукавства. Крізь примружені повіки поблискували білі й чисті білки, ніздрі широкого, але правильного носа нервово роздувалися, товстуваті яскраві губи відверто й соромливо посміхались, відкриваючи перлистий ряд великих зубів. Усе її кругле обличчя було таке сповнене задирливого і ніжного лукавства, веселої гри юного життя, що Пандіон мимоволі посміхнувся. І відразу золотаві очі молодого елліна, що за хвилину перед тим були тьмяні й байдужі, засяяли і заіскрилися. Зніяковіла Ірума опустила повіки і відвернулась.

Вражені друзі дуже зраділи — вперше після фатального дня битви з носорогом їх друг посміхнувся. Було цілком очевидно, що дивовижні горіхи чарівно подіяли на нього. Пандіон сидів і жадібно розпитував товаришів про всі події, що сталися від дня, коли його було поранено, перебиваючи їхні пояснення швидкими запитаннями; він був схожий на сп'янілу від чогось людину.

Ірума поспіхом пішла, пообіцявши прийти надвечір довідатись про здоров'я юнака. Пандіон багато і з задоволенням їв та все розпитував. Однак перед вечером ліки вже перестали діяти на нього, життя знову почало згасати і знов дрімлива байдужість охопила молодого елліна.

Пандіон лежав у хатині. Етруск і негр радилися, чи треба знову дати йому чарівних горіхів, і вирішили спитати про це Іруму.

Дівчина прийшла в супроводі батька — високого атлета з рубцями від лев'ячих кігтів на плечах і грудях. Батько й дочка довго радилися, кілька разів мисливець зневажливо одмахувався від дівчини, сердито трясучи головою, потім голосно розреготався і злегка вдарив її по спині. Ірума досадливо знизала плечима і підійшла до друзів.

— Батько сказав — багато горіхів давати не можна, — пояснила вона негрові, певно вважаючи його більш близьким другом хворого. — Горіхи треба давати один раз в середині дня, щоб хворий добре їв…

Кідого відповів, що знає, як діють ці горіхи, і робитиме так, як йому сказано.

Батько дівчини подивився на хворого, похитав головою і сказав дочці кілька слів, незрозумілих ні Каві, ні Кідого. Ірума раптом стала чимсь схожою на велику роздратовану кішку — так заблищали в неї очі. Верхня губа трохи піднялася, показавши край зубів. Мисливець добродушно посміхнувся, махнув рукою і вийшов з хатини. Дівчина схилилася над Пандіоном і довго придивлялась до його обличчя, потім, немов спохватившись, теж пішла до виходу.

— Завтра ввечері я лікуватиму його сама за звичаєм нашого народу, — рішуче сказала вона перед відходом. — Здавна жінки так лікують у нас хворих або поранених. Твого друга покинула душа радості — без неї ні одна людина не захоче жити. Треба повернути її!

Кідого, подумавши над словами дівчини, вирішив, що Ірума права. Пандіон після всіх пережитих зворушень справді втратив інтерес до життя. Щось у ньому надломилося. Але спосіб лікування, про який говорила Ірума, негр так і не зміг збагнути, як не ламав собі голову. Нічого не придумавши, він ліг спати.

На другий день Кідого знову нагодував друга кашкою з горіхів. Пандіон так само сидів, розмовляв і, на радість друзів, їв з великим апетитом. Молодий еллін весь час поглядав туди й сюди і, нарешті, спитав про вчорашню дівчину. Кідого зробив веселу гримасу, підморгнув етруску і попередив Пандіона, що сьогодні ввечері ця дівчина лікуватиме його таємничим, нікому не відомим способом. Пандіон спочатку зацікавився, а потім, видно, коли горіхи перестали діяти, його знову охопила апатія. Та все ж і Каві і Кідого бачили, що вигляд хворого за ці два дні значно покращав. Їх молодий друг ворушився частіше і дихав глибше, ніж звичайно.

Коли сонце вже схилилося до заходу, у селищі, як звичайно, запалали біля хатин вогнища, від яких несло їдким запахом хмизу, що горів потріскуючи, монотонно і глухо застукотіли великі ступки, в них жінки товкли для їжі дрібні зерна якоїсь вирощуваної тут рослини.[93]

Чорною кашею з цих зерен із приправою з молока й масла годувалися тут усі жителі.

Присмерк швидко перетворився в ніч. Раптом у затихлому селищі глухо протарабанив бубон. Гомінка юрба молоді наблизилася до хатини трьох друзів. Попереду йшли четверо дівчат з факелами, оточуючи двох зігнутих старих жінок в широких темних плащах. Юнаки підхопили хворого і при гучних криках юрби понесли його на другий край селища, що прилягав до розчищеного узлісся.

Каві і Кідого пішли слідом за юрбою. Етруск незадоволено поглядав навкруги і, здавалося, нічого хорошого не чекав від цієї витівки.

Пандіона принесли у величезну порожню хату, що мала не менше як тридцять ліктів у поперечнику, і поклали біля центрального стовпа, спиною до широкого входу. Кілька факелів з дірчастого дерева, насиченого пальмовою олією, прикріплених на стовпі, яскраво освітлювали середину хати. Стін під краями покрівлі, що низько спускались, не видно було в півтемряві. У хаті було повно жінок — молоді дівчата і баби сиділи вздовж стін, жваво перемовляючись. Якась стара жінка дала Пандіону темного питва, що зразу підбадьорило юнака.

З видовбаного слонового бивня залунав різкий тремтячий звук — у хаті настала тиша, і всі чоловіки поспішно повиходили з приміщення. Етруска і Кідого, які намагалися залишитись, безцеремонно виштовхали в темряву. Купка бридких бабів стовпилася біля входу, затуляючи від очей цікавих те, що відбувалося в хаті. Каві сів поблизу від хати, вирішивши нізащо не йти назад, аж поки не скінчиться таємнича справа. До нього, шкірячи зуби й посміхаючись, приєднався Кідого — він вірив у способи лікування, що існували у південних народів.

Дві дівчини обережно підвели хворого і посадили, притуливши його спиною до стовпа. Пандіон здивовано оглядався, у півтемряві він бачив блискучі білки очей і зуби жінок, які чогось сміялися. В хатині висіло на стінах багато жмутків якоїсь запашної рослини.[94] Широка гірлянда тяглася кільцем навколо хатини по внутрішньому карнизу покрівлі, тонкі гілочки куща цієї ж рослини обплітали стовп, до якого притулився Пандіон. Усе пахло терпким бадьорливим ароматом рослин, — цей запах дражнив і тривожив Пандіона, нагадуючи щось надзвичайно близьке і принадне, але безповоротно забуте.

Прямо перед елліном сіло кілька жінок. При світлі факелів біліли дві довгі вигнуті сурми із слонових ікол, виднілися круглі боки темних бубнів, зроблених з відрізків видовбаних товстих стовбурів дерева.

Знову пролунав тремтячий звук сурми. Баби поставили перед Пандіоном дерев'яну статуетку жінки, почорнілу, з грубо випнутими міцними формами.

Високі жіночі голоси заспівали тиху пісню—полилися повільні переливи гортанних звуків і тужливих зітхань, що дедалі прискорювалися і гучнішали, стрімливо ширячись і рвучко підносячись усе вище й вище. Раптом важкий і лункий удар бубна стряс повітря. Пандіон мимоволі здригнувся. Пісня затихла, на межі світла й тіні з'явилася дівчина в синьому плащі, вже знайома Пандіону. Вона ступила в освітлений факелами круг і наче в нерішучості зупинилась. Знову залунала сурма, її стогін підхопили нестямним зойком кілька бабів. Дівчина відкинула назад плащ і залишилася в пояску з плетеної гірлянди запашних гілок.

Світло від факелів мінилося туманними бліками на блискучій темнобронзовій шкірі. Очі Іруми були дуже підмальовані синюваточорною фарбою, на руках і ногах блискотіли начищені мідні кільця, недовге чорне волосся, що круто вилося, розкинулось по гладеньких плечах.

Розмірено й глухо зарокотали бубони. В такт їх повільним ударам дівчина, тихо ступаючи босими ногами, наблизилася до Пандіона і гнучким, звірячим рухом схилилась перед статуеткою невідомої богині, простягаючи вперед руки в томливому і жагучому чеканні. Захоплений Пандіон стежив за кожним жестом Іруми. Зараз непомітно було й тіні лукавства на обличчі дівчини, — серйозна, сувора, з нахмуреними бровами, вона, здавалося, прислухалась до голосу свого серця. То завмираючи, то випростуючись, вона широко розкидала руки і піднімалася на пальцях, немов кожна частка її тіла поривалася вгору. Молодий еллін ніколи не бачив чогось подібного — таємниче життя рук зливалося з натхненним поривом піднятого вгору обличчя дівчини.

Шалено засурмили роги із слонової кістки. Раптом дзвінко брязнули мідні листи — у Пандіона від несподіванки аж дух захопило; хтось бив ними раз по раз, листи міді гуркотіли і дзвеніли переможно й радісно, заглушаючи уривчасте тарахкотіння бубнів.

Дівчина відкинулася назад крутою блискучою дугою. Потім маленькі ноги її повільно пішли по гладко утрамбованій долівці,— зніяковіла танцюристка рухалася по кругу боязко й нерішуче.

Осяяна яскравим світлом факелів, дівчина здавалася вилитою з темного металу. Відступаючи у півтемряву, вона рухалася там легкою, майже невидимою тінню.

Тривожне рокотання бубнів ставало все бурхливішим, дико гуркотіли мідні листи, і, скоряючись цим шаленим звукам, повільний танець дедалі прискорювався.

У такт низькому тремтячому дзвону міді швидко понеслися міцні стрункі ноги, сплітаючись разом, завмирали і знову плавно ковзали, ледве торкаючись долівки.

Плечі й високі груди залишалися нерухомими, а напружені руки Іруми, з благанням простягнуті до зображення богині, згинались повільно й плавно.

Урвався настійливий стукіт бубнів, змовкло гуркотіння міді, і тільки тужливе вищання сурм зрідка порушувало тишу, в якій бряжчали й дзвеніли браслети Іруми.

Дивний рух м'язів під гладенькою шкірою дівчини вразив Пандіона. Ніде не виступаючи чітко, вони переливалися і струмували, як вода на поверхні ручаю, і лінії тіла Іруми пробігали перед очима молодого скульптора рядом неповторних змін. У них був і плавний ритм морського простору, і широкий, поривчастий розлив вітру по золотому степу.

Замість благання, що відбивалося на початку танцю в кожному русі дівчини, тепер помітно було владне прагнення. Пандіону здавалося, що перед ним струмує сам вогонь життя в бронзових відблисках світла і могутньому громі музики.

У душі молодого елліна знову спалахнула жадоба життя, ожили колишні мрії, розкрився широкий і таємничий світ.

Замовкли сурми. Низьке й грізне рокотання бубнів злилося з пронизливими зойками жінок, мідні листи гуркотіли, як близький грім, і враз настала тиша. Пандіон почув стукіт власного серця.

Дівчина кинулася вперед і раптом безпомічно опустила руки вздовж тіла, тремтяча і стомлена. Коліна у неї підігнулися, блиск в очах потух. Сумно скрикнувши, Ірума упала перед статуєю богині. Упавши, дівчина лежала нерухомо, тільки груди здіймалися від прискореного дихання.

Приголомшений Пандіон здригнувся. Бурхливий танець обірвався сумним криком.

У хаті захоплено загомоніли.

Чотири жінки, шепочучи незрозумілі слова, підняли і понесли Іруму в куток хати. Стародавню дерев'яну статую вмить забрали геть. Жінки встали, збуджені, з блискаючими очима. Вони голосно перемовлялись, показуючи на чужоземця. Старі баби біля входу розступились, пропустивши Кідого і Каві, які кинулися до друга і почали його розпитувати. Але молодий еллін не міг і не хотів говорити зараз. Обидва друзі понесли його додому. Пандіон довго лежав і не спав під враженням незвичайного Пандіон став одужувати. Його молоде тіло надзвичайно швидко відновлювало колишню силу.

Через три дні молодий еллін дійшов без чужої допомоги до хатини мисливця—йому хотілося побачити Іруму. Дівчини не було дома, зате її батько прийняв чужоземця ласкаво й привітно, почастував смачним пивом і довго намагався щось пояснити йому, жестикулюючи і плещучи Пандіона по плечах і грудях. Молодий еллін нічого не зрозумів і пішов від мисливця з невиразним почуттям досади.

Пандіон ще не зовсім відродився: він був вільний, одужував, але у нього не проходило якесь дивне душевне заціпеніння.

Молодий еллін і сам усвідомлював, що тяжкі випробування, які випали на його долю, надломили його. Під час боротьби з носорогом він був приголомшений понад свої сили. Він ослаб, і довго не міг повернутись до життя. Але він повинен одужати, повинен бути здатним до дальшої боротьби по дорозі на батьківщину. І Пандіон, пересилюючи себе, зайнявся фізичними вправами, щоб знову стати таким же міцним, як і його товариші.

Заспокоївшись за Пандіона, Кідого і Каві з усіма колишніми рабами і більшістю місцевих жителів вирушили на тривале велике полювання жираф, сподіваючись трохи розвідати дорогу, якою доведеться йти, і добути якомога більше м'яса для своїх гостинних хазяїв.

Під сміх і добродушні жарти сусідів Пандіон, зміцнюючи ослабілі м'язи, допомагав розтирати зерна на пиво, незважаючи на глузування чоловіків, які бачили його за жіночою роботою. Скоро Пандіон почав ходити за околицю села, озброєний тонким єгипетським списом. Там, у степу, він вправлявся у киданні списа і в бігу, з кожним днем радісно відчуваючи, як міцніють його м'язи і як легко несуть тіло ноги, що знову стали невтомними.

Разом з тим, ні на мить не забуваючи про Іруму, Пандіон взявся вивчати мову тубільців. Він без кінця твердив незнайомі співучі слова. Через тиждень завдяки своїй хорошій пам'яті Пандіон уже міг розуміти тих, з ким розмовляв.

Чотирнадцять днів Пандіон не бачив Іруми і не наважувався піти до неї, коли батька не було дома, бо не знав ще звичаїв цього народу. Одного разу, повертаючись із степу, Пандіон побачив постать у синьому плащі, і серце в нього частіше забилося. Молодий еллін прискорив ходу, наздогнав дівчину і зупинився перед нею, радісно посміхаючись. Він не помилився — це була Ірума. Глянувши дівчині у вічі, Пандіон враз дуже схвилювався. Ледве вимовляючи незвичні слова, молодий еллін почав дякувати Ірумі, яка зніяковіла й понурилась. Запас слів у Пандіона скоро вичерпався, він у захопленні перейшов на свою мову, спохватився і замовк, розгублено дивлячись на краєчок барвистої головної пов'язки, що була нарівні з його ключицями. Ірума скоса й лукаво поглядала на нього і раптом розсміялася. Посміхнувся і Пандіон, потім обережно вимовив давно завчену фразу:

— Чи можна мені прийти до тебе?

— Приходь, — просто відповіла дівчина, — завтра на узлісся, коли сонце стане напроти лісу.

Зраділий Пандіон, не знаючи, що Ірумі ще сказати, простягнув до неї обидві руки. Синій плащ розгорнувся, і дві маленькі тверді руки довірливо лягли на Пандіонові долоні. Він ніжно й міцно стиснув їх. Не думав він у цей момент про далеку Тессу. Руки дівчини здригнулися, широкі ніздрі роздулись; вона ніжним, але сильним рухом звільнилася, прикрила обличчя плащем і швидко пішла по схилу горба. Пандіон зміркував, що не треба йти за нею, і залишився на місці, дивлячись дівчині вслід, аж поки вона не зникла за хатинами. Несвідомо посміхаючись, Пандіон ішов вулицею, розмахуючи списом.

Уперше помітив Пандіон, в якому мальовничому місці розташоване це селище. Хатини були зручно і гарно побудовані, вулиці просторі.

Пандіон мимоволі звернув увагу на те, що тутешній народ дуже відрізнявся від жителів країни Нуб і бідняків «обраного» Та-Кемту, яких він бачив, — там на обличчях людей помітно було похмурість і байдужість. У виснажених від голоду і надмірної праці тілах кидалась у вічі якась приниженість. А тут жителі ходили легко, вільно; навіть старики зберегли гарну поставу.

Думки Пандіона перебив юнак, що постав перед ним, мускулистий і широкоплечий, у маленькій шапочці з леопардової шкіри. Він вороже подивився на чужоземця і владним жестом витягнув руку перед собою, торкнувшись грудей Пандіона. Еллін зупинився, не розуміючи, в чому річ, а юнак завмер перед ним, опустивши руку на пояс з широким ножем і міряючи чужинця визивним поглядом.

— Я бачив, ти добре бігаєш, — нарешті промовив юнак. — Хочеш змагатися зі мною? Я Фульбо, прозваний Леопардом, — додав він, начебто це ім'я могло все пояснити Пандіону.

Пандіон, дружньо посміхнувшись, відповів, що він раніше бігав краще, а зараз ще не може так бігати. Тоді Фульбо почав злісно глузувати з нього, і кров закипіла в молодому елліні. Не розуміючи, з якої причини юнак ненавидить його, Пандіон, зневажливо взявшись у боки, погодився. Противники вирішили змагатися сьогодні ж увечері, коли вже спаде жара.

Попід горбом, на якому стояло селище, зібралися юнаки і кілька літніх людей полюбуватись на змагання Фульбо з чужоземцем.

Фульбо показав на одиноке дерево, що виднілося вдалині,— до нього було не менше як десять тисяч ліктів. Переможцем буде той, хто перший прибіжить до наміченої межі з галузкою від дерева.

Плескання в долоні було сигналом — Пандіон і Фульбо кинулися бігти. Фульбо весь аж тремтів від нетерпіння, він зразу помчав великими стрибками. Здавалося, що юнак, розпластавшись, летить над землею. Залунали схвальні вигуки молоді.

Пандіон, який ще не зовсім одужав, зрозумів, що йому загрожує небезпека бути переможеним. Але він вирішив не поступатись. Він побіг, як навчав його дід у прохолодні години світанку на вузькій смузі морського берега. Пандіон мчав, злегка похитуючись, не роблячи великих стрибків і розміряючи своє дихання відповідно до бігу. Фульбо вже був далеко попереду, але молодий еллін рухався вперед спокійно й швидко, не намагаючись наздогнати суперника. Поволі груди його розширялися, набираючи все більше повітря, ноги летіли все швидше й швидше, і глядачі, які спершу дивились на нього з жалем, побачили, як відстань між суперниками почала скорочуватись. Африканець оглянувся, люто крикнув і помчав ще швидше. До дерева він підбіг на чотириста ліктів попереду Пандіона, високо підстрибнув, зірвав галузку і вмить повернув назад. Пандіон розминувся з ним недалеко від дерева і помітив, як бурхливо дихає Фульбо. Хоч серце у самого Пандіона билося куди дужче, ніж слід би, молодий еллін усе ж вирішив, що він може перемогти дуже запалистого, незнайомого з правилами бігу суперника. Пандіон мчав назад з тією ж витримкою і, тільки коли до глядачів лишалося не більше трьох тисяч ліктів, раптом рвонувся вперед. Він скоро наздогнав Фульбо, але той, ловлячи повітря широко розкритим ротом, подовжив свої стрибки і знову залишив позад себе чужоземця. Пандіон не здавався. Хоч у нього темніло в очах і серце виривалося з грудей, він знову наздогнав противника. Той біг, уже нічого не бачачи перед собою, не розбираючи дороги, і раптом, спіткнувшись, упав. Пандіон промчав на кілька ліктів уперед, зупинився і підскочив до Фульбо, щоб допомогти йому встати. Але Фульбо гнівно відштовхнув його, підвівся, похитуючись, і насилу вимовив, дивлячись прямо у вічі Пандіону:

— Ти… переміг… але стережись!.. Ірума… Миттю все стало зрозумілим молодому еллінові, і до торжества перемоги долучилося відчуття незручності, немовби вдерся він у щось чуже й заборонене.

Фульбо похмуро похилив голову і пішов собі, важко ступаючи, вже не намагаючись бігти. Пандіон не поспішаючи вернувся до межі, зустрінутий привітаннями глядачів. Почуття незручності не покидало його.

Як тільки молодий еллін опинився в своїй пустій хатині, він зразу ж почав нудитися за Ірумою. Призначена на завтра зустріч здавалася такою далекою.

Того ж вечора повернулися мисливці. Товариші Пандіона прийшли стомлені, навантажені здобиччю, сповнені переживань. Етруск і негр зраділи, побачивши, що Пандіон так поздоровішав. Кідого жартома запропонував йому боротись, і за мить Пандіон і негр качалися в пилюці, стискаючи один одного в залізних обіймах, а Каві штовхав їх ногами і лаяв, намагаючись розборонити.

Друзі взяли участь у спільній гулянці, влаштованій на честь мисливців, що повернулися з полювання. Оп'янілі від пива, учасники полювання вихвалялися один перед одним своїми успіхами. Молодий еллін сидів осторонь, непомітно поглядаючи в бік лужка, де танцювала молодь, і намагаючись побачити Іруму серед юнаків і дівчат.

Трохи похитуючись, підвівся один з вождів і почав виголошувати привітальну промову, супроводячи її плавною, красивою жестикуляцією. Пандіон зміг зрозуміти тільки загальний смисл, який полягав у тому, що вождь хвалив пришельців, жалкував, що вони скоро підуть далі, і пропонував чужоземцям залишитись, обіцяючи прийняти їх у селище як своїх одноплемінників.

Гулянка скінчилася вже вночі, коли мисливці досхочу понаїдалися ніжного м'яса молодих жираф і випили весь запас пива, йдучи до хатини, Кідого заявив, що завтра всі колишні раби, яких залишилося двадцять сім чоловік, будуть радитись про дальшу дорогу. Кідого вдалося поговорити з бродячими мисливцями, яких він зустрічав у лісі. Вони добре знали місцевість на захід від селища і розказали, куди йти. Відстань, що відокремлювала їх від моря і батьківщини Кідого, дуже велика, але він знає тепер, що за три місяці навіть повільної ходи вони будуть там. Що тепер може зупинити їх, випробуваних у боротьбі, міцних своєю дружбою? Кожен з двадцяти семи вартий п'яти воїнів! Негр гордо розпростав плечі, підняв до зірок веселе захмеліле обличчя, обняв Пандіона і з хвилюванням закінчив:

— Тепер моє серце спокійне. Ти здоровий — в дорогу! В дорогу, хоч завтра!

Пандіон мовчав, уперше відчуваючи, що його бажання не збігаються з прагненням друзів. Молодий еллін не вмів лицемірити.

Після сьогоднішнього побачення Пандіон зрозумів, що нудьгу, яка весь час гостро вередила його душу, викликала любов до Іруми. Дівчина в розквіті юної краси зустрілася йому після жорстокого життя раба, на порозі волі!

Невже цього мало йому, який так недавно чіплявся за малесеньку надію на волю, перебуваючи на дні темної ями-тюрми? Чого йому, нарешті, треба в світі і житті, коли кохання владно кличе його залишитися тут, серед золотого степу? І таємне прагнення, яке він приховував від самого себе, назавжди залишитися з Ірумою стало міцніти в душі Пандіона. Він боровся з собою, намагаючись перевірити свою любов до неї. Довірлива молодість елліна непомітно заводила його в країну мрій, де все було таке легке й просте.

Завтра він побачиться з Ірумою, все скаже їй… а вона — вона теж кохає його!

Колишні раби мали зустрітися на другому кінці селища. Там, у двох великих хатинах, вони і жили. Каві, Кідого і Пандіон містилися в окремій маленькій хатині, яку віддали їм, зважаючи на хворобу елліна.

Пандіон точив спис у кутку хатини, потім встав і попрямував до виходу.

— Куди ти йдеш? — спитав його здивований етруск.—

Хіба ти не будеш на раді?

— Я прийду потім, — одвертаючись, відповів Пандіон

і квапливо вийшов з хатини.

Етруск уважно подивився йому вслід і, не розуміючи в чому річ, переглянувся з Кідого, який біля входу старанно робив з великого куска товстої шкіри щит.

Молодий еллін не сказав друзям, що Ірума чекала його сьогодні на узліссі. І Пандіон, почуваючи, як з приходом товаришів зросла несподівана загроза його коханню, що тільки-но зародилося, не мав сили відмовитись від побачення. Він виправдував себе тим, що все одно дізнається про рішення ради від друзів.

Наблизившись до лісу, Пандіон довго шукав очима Іруму, коли раптом дівчина, усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.

Це було величезне склепіння з високих дерев, темна галерея над глибоким, завжди похмурим видолинком річки. Дерева далі ставали все вищі, а коло берега, що круто спускався до самої води, хилилися аж до землі, схрещуючи вгорі своє гілля. Стрункі й прямі стовбури з білястою, чорною і коричньовою корою здіймалися вгору на цілу сотню ліктів, наче густа колонада високої будівлі. Віти густо перепліталися в суцільне склепіння, непроникне для сонця. Похмуре сіре світло струмувало згори, погасаючи в глибоких западинах поміж дивовижним корінням, схожим на невисокі стіни. Тиша, не порушувана ніякими звуками, крім ледве чутного дзюрчання води, півтемрява, височезна лісова колонада приголомшили Пандіона. Він здався сам собі непрошеним пришельцем, який вдерся в заборонене, повне таємниці серце чужої природи.

Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.

Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.

Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.

Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.

Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.

— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.

Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.

— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.

Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.

Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.

Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.

Пандіон стояв, безмовно любуючись дівчиною. Її краса здавалася йому священною в тиші велетенського лісу — храму невідомих богів, які так відрізнялися від радісних небожителів його дитинства.

Світла, спокійна радість враз сповнила душу Пандіона — він знову ставав художником, і колишні прагнення прокинулися в ньому.

Але раптом з глибини пам'яті постав надзвичайно виразний привид. Там, на дуже далекій батьківщині, під шум сосен і моря, так само стояла, притулившись до дерева, Тесса, — це було в минулі, неповоротні дні…

Ірума закинула руки за голову, злегка перегнулася в тонкій Талії і стиха зітхнула. Збентежений Пандіон відступив на крок — Ірума стала в ту саму позу, в якій він хотів виліпити Тессу.

Перед елліном воскресло минуле, з новою силою спалахнуло прагнення повернутись до Енніади. В дорогу, назустріч новій боротьбі, геть від Іруми!..

Пандіона мучило роздвоєння його прагнень, які раніше завжди були ясні. Він виявив у собі невідому раніше слабість, і це злякало його.

Тут з нестримною силою кликала його жарка, як саме сонце Африки, юна, як квітучий після дощу степ, міцна, як широкий потік, влада життя. Там були всі найсвітліші його мрії про велику творчість. Але хіба не сама краса стояла перед ним, близька й радісна? Такі не схожі були Ірума і Тесса, — вони зовсім різні, і все ж в обох жила одна й та сама достовірність прекрасного.

Тривога Пандіона передалася дівчині. Вона наблизилась до нього, і співучі слова чужої мови порушили лісову тишу.

— Ти наш, золотоокий, я танцювала танець великій богині, предок прийняв дарунки… — Голос Іруми завмер, довгі вії прикрили очі. Дівчина міцно обняла Пандіона за шию і пригорнулася до нього.

У молодого елліна потемніло в очах, він із страшенним зусиллям одхилився від дівчини. Вона підняла голову. Рот у неї по-дитячому трохи розкрився.

— Ти не хочеш тут жити? Ти підеш з товаришами? — здивовано спитала Ірума, і Пандіону стало соромно.

Він ніжно пригорнув до себе Іруму і, добираючи потрібні слова, засвоєні з мови її народу, намагався пояснити їй велику тугу за батьківщиною, за Тессою… Голова Іруми закинулася вгору на широких грудях молодого елліна, її очі поринули в золотисте сяйво його очей, вона мляво посміхнулася, показавши зуби. Ірума заговорила, і в словах її звучала та сама ніжність, ті самі ласки кохання, які п'янили Пандіона, коли він слухав Тессу.

— Так, якщо ти не можеш тут жити, тобі треба піти звідси… — Дівчина запнулася на останньому слові. — А коли я й мій народ хороші для тебе, залишайся, золотоокий. Подумай, виріши, приходь, я чекатиму!

Дівчина випросталася, гордо відкинувши назад голову. Такою ж серйозною і суворою бачив її Пандіон під час танцю.

З хвилину молодий еллін нерухомо стояв перед нею, потім, раптом наважившись, з глухим стогоном простягнув до дівчини руки. Але вона вмить зникла за деревами, поринувши в темряву лісової хащі…

Ірума зникла, і це вразило Пандіона, як тяжка втрата. Еллін довго стояв у похмурому лісі, потім повільно пішов навмання крізь золотистий туман галявини, стримуючи бажання кинутися слідом за Ірумою, розшукати її, сказати їй, що кохає, що залишається з нею.

Як тільки Ірума сховалася від Пандіона за деревами, вона кинулась бігти, легко перестрибуючи через коріння, прослизаючи поміж ліанами. Дівчина мчала все швидше, аж поки зовсім не вибилась із сил. Вона, важко дихаючи, зупинилася на березі спокійного водоймища — тихої заводі річки, що тут розширялася. Яскраве світло осліпило її, тіло обдало жаром після темряви і прохолоди лісу.

Ірума тужливо оглянулася кругом, крізь сльози побачила своє відображення на гладенькій поверхні води і мимоволі оглянула себе всю в цьому великому дзеркалі… Еге ж, вона справді гарна! Та, значить, краса ще не все, коли чужоземець, золотоокий, хоробрий, добрий і ласкавий, хоче піти від неї. Значить, йому треба ще щось… А що саме?..

Сонце сідало за горбистим степом. Коса голуба тінь лежала біля порога хатини, де сиділи Кідого і Каві.

З того, як неспокійно заворушилися обидва друзі, Пандіон зрозумів, що етруск і негр давно вже чекали його. Понурившись, молодий еллін підійшов до друзів. Каві встав, урочистий і суворий, поклав руку на плече другові.

— Ми хочемо говорити з тобою, він і я, — етруск кивнув на Кідого, який став поруч нього. — Ти не прийшов на раду, але все вирішено — завтра ми вирушаємо…

Пандіон аж одхитнувся. Дуже багато подій сталося за останні три дні. І все ж молодий еллін не думав, що товариші так квапитимуться. Він сам поспішав би не менше, за них, коли б… коли б не було Іруми!

З поглядів друзів молодий еллін зрозумів, що вони осуджують його. Пандіона давно вже непокоїла думка про те, що йому треба на щось зважитись, але він несвідомо відкидав її, наївно сподіваючись, що все якось уладнається. Тепер уже край треба було зробити вибір. Немов стіна знову загородила доступ до радісного світу волі, тієї волі, яка насправді жила лише у мріях Пандіона.

Він повинен вирішити, чи залишається тут з Ірумою, чи, назавжди втративши її, йде з товаришами. Але якщо він залишиться тут, то п'є буде теж назавжди: тільки спільними зусиллями двадцяти семи чоловік, ладних на все, навіть на вірну загибель, ради повернення на батьківщину, можна було подолати простір, що тримав їх у полоні землі. Значить, коли він залишиться, то назавжди втратить батьківщину, море, Тессу, — усе те, що підтримувало його І допомогло опинитись тут.

Чи зможе він жити тут, злитися з цим привітним, та все-таки чужим життям, коли не буде з ним вірних товаришів, випробуваних у біді, на дружбу яких звично і непомітно він спирався весь час? І навіть не роздумуючи над цим, Пандіон усім серцем відчув ясну відповідь.

А хіба те, що він покине друзів, які врятували його і завдяки яким він знову став сильним, не буде зрадою?

Ні, він повинен іти з ними, залишивши тут половину серця!

І воля молодого елліна не витримала випробування. Він схопив за руки товаришів, які з тривогою спостерігали душевну боротьбу, що відбивалася на відкритому обличчі Пандіона, і почав благати їх не йти так скоро. Тепер, коли вони вільні, чому б їм не пожити тут ще трохи, краще відпочити перед дорогою, краще узнати незнайому країну.

Кідого завагався: негр дуже любив молодого елліна. Етруск ще більше нахмурився.

— Ходімо туди, тут чужі очі й вуха, — Каві ввіпхнув Пандіона в темну хатину і, вийшовши, вернувся знову, з жариною. Він запалив маленький факел. Йому здавалося, що при світлі легче буде переконати збентеженого друга. — На що ти надієшся, коли ми залишимось? — суворо спитав етруск, і його слова врізалися в душу Пандіона. — Ти ж потім усе одно підеш звідси? Чи ти хочеш взяти її з собою?

Ні, Пандіону навіть на думку не спадало, щоб Ірума пішла з ним у далеку дорогу, і він заперечливо похитав головою.

— Тоді я не розумію тебе, — жорстко сказав етруск. — Хіба інші наші товариші не знайшли б собі тут дівчат, які їм до вподоби? На раді ніхто з них не вагався, що вибрати — жінку чи батьківщину, ніхто не подумав залишитись тут. Батько Іруми, мисливець, думає, що ти не підеш з нами. Ти сподобався йому, слава про твою хоробрість пройшла в народі. Він сказав мені, що ладен прийняти тебе до себе в дім! Невже ти покинеш нас, забудеш батьківщину заради дівчиська?!

Пандіон похилив голову, йому нічого було відповісти, він не зміг би пояснити етруску те, в чому той був неправий. Як сказати йому, що Пандіон не просто піддався пристрасті? Як висловити те, що захоплювало його, художника, в Ірумі? А з другого боку, сувора правда в словах етруска жалила його, — він забув, що у чужого народу були свої закони і звичаї. Залишившись тут, він мусить стати мисливцем, з'єднати свою долю з долею цього народу. Така була неминуча плата за щастя з Ірумою… Але ж тут тільки Ірума близька йому. Спокійний і жаркий простір золотого степу зовсім не схожий на рідний, шумний і рухливий простір моря. І дівчина була частиною цього світу, тимчасовим гостем якого він весь час почував себе… А там, удалині, маяком світила йому батьківщина. А якщо цей маяк погасне, хіба він зможе жити без нього?

Етруск переждав трохи, щоб дати Пандіону час подумати, і почав знову:

— Гаразд, ти станеш їй чоловіком, щоб незабаром покинути її й піти звідси. І ти думаєш, що її народ відпустить нас з миром і допоможе нам? Ти образиш їхню гостинність. Кара, якої ти заслужиш, упаде на всіх нас… А потім, чому ти такий упевнений, що інші товариші погодяться чекати? Ні, вони не погодяться, і в цьому я буду згоден з ними!

Етруск помовчав і, наче засоромившись, що говорить так різко, журливо додав:

— Серце моє болить, бо, як дійду я до моря, не буде у мене друга, доброго майстра корабельної справи. Мій Ремд загинув, і вся надія була на тебе — ти плавав по морю, навчався у фінікійців… — Каві понурив голову і замовк.

Кідого кинувся до Пандіона і надів на шию молодому еллінові мішечок на довгому ремінці.

— Я зберігав його, поки ти був хворий, — сказав негр. — Це твій морський амулет… Він допоміг перемогти носорога, він допоможе всім нам дійти до моря, якщо ти підеш з нами…

Пандіон згадав про подарований йому Яхмосом камінь. Він зовсім забув про цей блискучий символ моря, як забув у ці дні і ще багато про що. Він глибоко зітхнув. У цю ж хвилину в хатину ввійшов високий чоловік з довгим списом у руці. Це був батько Іруми. Він просто сів на долівку, підгорнувши ноги, дружньо посміхнувся Пандіону і звернувся до етруска:

— Я прийшов до тебе в справі, — не кваплячись, почав мисливець. — Ти сказав, що через одно сонце ви вирішили йти на батьківщину.

Каві ствердно кивнув головою і мовчав, чекаючи, що буде далі. Пандіон занепокоєно поглядав на Іруминого батька, який поводився просто, з величавою гідністю.

— Дорога далека, багато звірів підстерігає людину в степу і в лісі, — вів далі мисливець. — У вас погана зброя. Запам'ятай, чужоземець: із звірами не можна битись, як з людьми. Меч, стріла і ніж — добра зброя проти людини, а проти звіра найкраща — це спис. Тільки спис може стримати сильного звіра, зупинити його, дістати здалека його серце. Ваші списи непридатні для нашого степу, — мисливець зневажливо показав на притулений до стіни тонкий єгипетський спис з маленьким мідним вістрям. — Ось який тут потрібен!

Батько Іруми поклав Каві на коліна принесену ним зброю і зняв з неї довгий шкіряний чохол.

Важкий спис був більше чотирьох ліктів завдовжки. Його ратище, в два пальці товщиною, було зроблене з твердого, міцного дерева, що блищало, як кістка. Посередині ратище товщало, воно було обшите тонкою шорсткою шкірою гієни. Замість наконечника на ньому було лезо в лікоть завдовжки і широчиною в три пальці, зроблене із світлого твердого металу — рідкісного й дорогого заліза.

Каві задумливо помацав гостре лезо, прикинув на руці вагу зброї і, зітхнувши, повернув мисливцеві.

Той посміхнувся, стежачи за тим., яке враження створив спис на етруска, і обережно сказав:

— Зробити такий спис дуже важко… Метал для нього добувають сусідні племена, і вони продають його дорого. Зате спис врятує тебе не раз у смертельному бою…

Не розуміючи, до чого хилить мисливець, Каві мовчав.

— Ви принесли з собою міцні луки з Та-Кемту, — говорив далі мисливець. — Ми не вміємо робити таких і хотіли б виміняти їх за списи. Вожді погодилися дати вам по два списи за кожний лук, а списи, я вже сказав, будуть вам потрібніш!.

Каві запитливо подивився на Кідого, негр кивком голови підтвердив думку мисливця.

— У степу багато дичини, і нам не потрібні будуть стріли, — сказав Кідого, — але в лісах буде гірше. Проте ліс далекий, а шість списів замість трьох луків надійніші при нападі звірів.

Каві подумав і, погодившись на обмін, почав торгуватись. Але мисливець не йшов на поступки, доводячи, що зброя, яку запропонував він, — дуже цінна річ. Вони ніколи б не віддали по два списи за кожен лук, якби не треба було дізнатись, як робити луки Чорної Землі.

— Гаразд, — сказав етруск. — Ми подарували б вам свої луки за притулок і їжу, коли б не йшли так далеко. Ми згодні на твої умови — завтра ти одержиш луки.

Мисливець аж засяяв, плеснув Каві по руці, підняв спис, вдивляючись у червоний7 відблиск факела на лезі, і надів на нього шкіряний чохол, прикрашений клаптиками різнокольорових шкур.

Етруск простягнув руку, але мисливець не віддав зброї.

— Ти одержиш завтра шість не гірших. А цей… — батько Іруми зробив шаузу, — я дарую твоєму золотоокому другові. Чохол йому пошила Ірума сама! Бач, який він гарний.

— Мисливець подав спис молодому еллінові, який нерішуче взяв подарунок.

— Ти не йдеш з ними, — батько Іруми показав на етруска і негра, — але хороший спис — це перше майно мисливця, а я хочу, щоб ти прославив наш рід, став мені за сина!

Кідого і Каві вп'ялися поглядами в свого друга, негр з хрускотом стиснув пальці. Рішучий момент несподівано настав.

Пандіон зблід і раптом різким жестом віддав мисливцеві назад його спис.

— Ти відмовляєшся? Як мені зрозуміти це? — закричав вражений мисливець.

— Я йду з товаришами, — ледве промовив молодий еллін.

Батько Іруми нерухомо стояв, без слів дивлячись на Пандіона, потім з гнівом шпурнув спис йому під ноги.

— Нехай буде так, але не смій більше навіть глянути на мою дочку. Я сьогодні ж відішлю її!

Пандіон, не моргаючи, вдивлявся широко розкритими очима в мисливця. Справжнє горе спотворило його мужні риси, і це пом'якшило гнів батька Іруми.

— У тебе вистачило мужності вирішити так, поки ще не пізно, — це добре, — сказав він. — Та коли вже йдеш, то йди скоріше…

Мисливець ще раз похмуро оглянув Пандіона з голови до ніг, щось буркнувши.

Виходячи з хатини, батько Іруми оглянувся на Каві.

— Що сказав, те й буде, — грубо відрубав він і зник у темряві.

Негрові стало не по собі від блиску очей молодого елліна, і він відчув, що зараз Пандіону не до друзів. Еллін постояв, втупившись поглядом у простір, немов питаючи далечінь; що ж йому робити. Він повагом повернувся, потім кинувся на постіль, закривши обличчя руками.

Каві запалив новий факел: йому не хотілося залишати Пандіона в темряві на самоті із своїми думками. Етруск і негр посідали осторонь і мовчки пильнували. Час від часу вони тривожно поглядали на друга, якому нічим не могли допомогти.

Повільно минав час, настала ніч. Пандіон ворухнувся, потім схопився, прислухаючись, і кинувся геть з хатини. Але етруск заступив йому широкими плечима вхід. Молодий еллін наткнувся на його схрещені руки і зупинився, гнівно зсунувши брови.

— Пусти! — нетерпляче сказав Пандіон. — Я не можу, я повинен попрощатися з Ірумою, якщо її не вирядили кудись.

— Схаменися! — відповів Каі. — Ти занапастиш її, себе й усіх нас! Її батько на тебе розгнівався.

Пандіон мовчав і намагався відштовхнути етруска, але той стояв міцно.

— Вирішив, ну й усе, не гніви її батька, — переконував друга Каві. — Зрозумій, що може статись.

Молодий еллін штовхнув Каві ще дужче, але той стусонув його в груди, і Пандіон відступив. Негр, побачивши сутичку між друзями, підбіг розгублений, не знаючи, що робити. Молодий еллін зціпив зуби, очі в нього загорілися лихим вогнем. Роздувши ніздрі, він кинувся на Каві. Етруск швидко вихопив ніж і, повернувши зброю держаком до Пандіона, гнівно закричав:

— На, бери, бий! Пандіон сторопів.

Етруск випнув груди, приклав до серця ліву руку, а правою все направляв держак ножа в бік Пандіона.

— Бий відразу, сюди! Все одно живий я не пущу тебе! Убий, тоді йди! — люто кричав Каві.

Уперше Пандіон бачив свого похмурого і мудрого друга в такому стані. Він відступив, безпорадно застогнав і, почвалавши до своєї постелі, знову впав на неї, повернувшись до друзів спиною.

Каві, важко дихаючи, витер з лоба піт і сунув ніж за пояс.

— Ми повинні стерегти його цілу ніч і скоріше йти звідси, — сказав він зляканому Кідого. — На світанку ти попередиш товаришів, щоб збиралися.

Пандіон ясно чув слова етруска, які означали, що йому більше не вдасться побачити Іруму. Він задихався, майже фізично відчуваючи тісноту навколо себе. Еллін боровся із собою, напружуючи всю волю, і поступово бурхливий відчай, майже лють, змінився на тиху печаль.

І знову африканський степ розкрив Свій гарячий простір перед двадцятьма сьома упертими людьми, які вирішили будь-що повернутися на батьківщину.

Тепер, після дощів, груба, з великим бурим колоссям трава[96] здіймалася на висоту дванадцяти ліктів, і в її задушливій гущавині непомітні були навіть велетенські сірі слони. Кідого пояснив Пандіону, чому треба було поспішати: незабаром закінчаться дощі, і степ почне горіти, перетворюючись у мертву, засипану попелом рівнину, де важко буде знайти їжу.

Пандіон мовчки погоджувався. Його печаль була ще зовсім свіжа. Але, опинившись серед своїх товаришів, яким він був такий завдячний, молодий еллін відчував, як знову обплітають його узи чоловічої дружби, як зростають у ньому самому прагнення йти вперед, жадоба боротьби і все дужче розпалюється бажання швидше добратися до Енніади.

І, незважаючи на гостру тугу за Ірумою, Пандіон тільки тепер почував себе таким, яким він був раніше, ясним і прямим юнаком, що без тривоги йшов обраним шляхом. Знову ожила жадібна увага художника до форм і барв природи, наростало бажання творити.

Двадцять сім дужих чоловіків були озброєні списами, кидальними дротиками, ножами і кількома щитами. Колишні раби, випробувані в біді й боях, становили чималу силу і могли не боятися численних звірів.

У дорозі в високій траві небезпека була серйозною. Мимоволі доводилося йти один за одним, пробираючись вузькими коридорами звірячих стежок, протягом багатьох годин бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою, виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок стебел, у тісних проходах нічим було дихати.

На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев. Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав, проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних напрямах вздовж річок і струмків.

Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб перевірити напрямок.

Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.

Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.

Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі, де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.

Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні, тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі… Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…

У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів, ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими зграями над морем очерету.

Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два тижні важкого походу не пропали марно.

На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого очерету,[97] колінчасті стебла якого досягали десяти ліктів. Подорожні попливли вздовж високих заростей золотистих папірусів, лавіруючи поміж червонуватобурими купами засохлих і поламаних стеблин очерету, плавучих островів трави. На кожному плоту було по двоє чи по троє чоловік, які обережно балансували довгими жердинами, що розмірено втикалися в мулисте дно.

Темна смердюча вода здавалася густою олією, бульочки болотного газу піднімались на поверхню з-під жердин, липка пліснява пінилася іржаво-бурими облямівками вздовж зелених стін. Жодного сухого місця не було на всьому видимому просторі, волога жара мучила людей, що обливалися потом, згори пекло нещадне сонце. Надвечір мільйони шкідливої мошви густими хмарами нападали на людей. Щастям було знайти незатоплений горбик, на якому розпалювали величезне димуче вогнище. Ще легше було при вітрі, що відгонив хмари комах і давав можливість виспатись після важких днів і ночей. Вітер хилив очерет, хвиля за хвилею бігли по зеленому океану.

Сила-силенна різних гадів ховалося в прілій воді і гниючих заростях. Велетенські крокодили збиралися сотнями на горбах обмілини або виглядали із зелених стін, наполовину сховані стеблами. Вночі ці чудовиська ревли — їх глухе низьке ревіння вселяло в людей забобонний жах. У крокодилячому реві не було люті чи загрози, — щось бездушне і безстрасне чути було в цих низьких уривистих звуках, що гуркотіли над стоячою водою в темряві ночі.

Подорожнім зустрілася мілка затока, усіяна напіврозмитими конусоподібними горбиками з мулу в півтора ліктя заввишки. Бура вода нестерпно смерділа, горбики були вкриті білою корою пташиного посліду. Негри пояснили, що тут кублилися великі довгоногі рожеві птахи,[98] які в інший час хмарами вкривали б це болото.

Від поганої води і шкідливих випарів захворіло кілька чоловік, головним чином лівійців. Люта гарячка знесилювала людей, які байдуже лежали на плотах під ногами у товаришів.

На п'ятий день плавання серед болотних заростей почали все частіше траплятись простори чистої води, з якої стирчали верхівки дерев. Пандіон здивовано спитав Кідого, що це означає. Чорний друг, посміхаючись великим ротом, пояснив, що незабаром кінець мукам.

— Тут, — сказав негр, ткнувши жердиною в глибоку воду, — під час засухи земля аж горить від спеки, а це розлив від дощів.

— Яка ж це ріка? — знову спитав Пандіон.

— Та тут не одна ріка, а дві[99] і довгий ряд боліт між ними, — відповів негр. — У засуху ці річки майже не течуть.

Кідого, як завжди останнім часом, мав рацію: скоро плоти стали чіплятись за мулисте дно, а попереду земля, підвищуючись, переходила в рівний степ. Там росла особлива трава із сріблястобілим колоссям, і поверхня степу, виблискуючи під сонячним промінням, здавалася віддалік продовженням водяної гладіні. З почуттям глибокого полегшення подорожні по пояс у багні, розполохуючи криками крокодилів, вибралися на тверду гарячу землю. Вітер, свіжий і сухий, вітав їх, проганяючи тяжку задуху болота. Загін добрався до пагорка, на якому росли кущі з великим голубуватозеленим листям, вкриті оранжовими плодами завбільшки з яйце.

Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.

Скоро мандрівники вирушили далі.

Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.

Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.

У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.

Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.

Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи.[100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.

Вони йшли вже двадцять п'ятий день по місцевості, що непомітно піднімалась угору, і раптом побачили на обрії темну смугу. Кідого радісно скрикнув, показуючи на неї, — там починався великий ліс — остання перешкода, яку залишилося їм подолати. За вкритими лісом горами лежало довгождане море — вірний шлях додому. Під полудень загін дійшов до пальмового гаю. Чудний вигляд його здивував Пандіона. Раніше в степу не траплялися такі високі й стрункі рослини, схожі на знайомі по Айгюптосу фінікові пальми.[101] Кожний стовбур піднімався вгору наче з самого центра зірчастої синявочорної тіні, що падала від вершини. Між чорними плямами тіней сухий грунт здавався розпеченим до білого жару металом. Пандіон звернув увагу на незвичайне розміщення тіней і побачив, що південне сонце стоїть у нього прямо над головою. Він сказав про це Каві. Етруск здивовано знизав плечима, а Кідого пояснив, що це насправді так і є. Чим далі на південь, тим вище піднімається сонце, і причини цього ніхто не знає. Старики говорять, що, за переказами, далеко на півдні сонце знову стає нижче.

Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.

— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права[102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва[103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.

Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.

Розділ сьомий СИЛА ЛІСІВ

Серед густого чагарника високо підіймалися незвичайні дерева. Їх тонкі стовбури з опуклими поперечними гранями закінчувалися плоскими віялами укорочених Гілок з великим листям, а ще вище стирчали довгі й прямі паростки, схожі на зелені величезні мечі, по десять ліктів завдовжки.[104]

Чотири таких дерева, по два з кожного боку, стояли, наче вартові, перед початком лісу, з погрозою піднімаючи мечі в бліде небо. Загін пройшов між ними, пробираючись крізь колючі кущі. Величезна свиня[105] з загнутими іклами і потворною бугристою головою вискочила з-під куща, обурено рохнула в бік людей і зникла…

Першого ж дня, коли йшли лісом, Каві загубив свою паличку з сорока дев'ятьма зарубками — кількість днів походу, і подорожні перестали рахувати час. Молодому еллінові назавжди запам'ятався одноманітний величезний ліс.

Загін ішов мовчки. Голоси людей, як тільки хто пробував заговорити, гулко лунали під непроникним зеленим склепінням. Ніколи на широких просторах золотого степу не почували себе люди такими маленькими і загубленими в глибині чужої землі. Величезні канати повзучих рослин, що досягали іноді товщини людського тіла, обвивали спіралями гладенькі стовбури дерев, спліталися вгорі у велетенську сітку, звисали завісами і окремими широкими петлями. Гілки дерев розходилися на недосяжній височині над головами людей, що йшли лісом, стовбури ледве виднілися в сірих сутінках. По дорозі часто зустрічалися калюжі гниючої, вкритої пліснявою води; іноді безшумно протікали маленькі темні струмки. На галявинах, що зрідка траплялися, сонце сліпило очі, вже звиклі до лісової півтемряви; надзвичайна гущина рослин змушувала подорожніх обходити ці місця. Небачені папороті завбільшки в чотири зрости людини простягали, наче крила, свої блідозелені величезні перисті листки.[106] Карбоване сірувате листя мімоз створювало найтонші узори в стовпах сонячного світла. Маса квітів — кривавочервоних, оранжових, фіолетових, білих — особливо яскраво і барвисто виділялися на ясній зелені листків, величезних, широких, довгих і вузьких, рівних, розрізаних або зазублених. У дикій плутанині перепліталися звивисті спіралі повзучих пагонів, стирчали грізні, в палець завдовжки, колючки, що нещадно рвали тіло. Шалений гомін і щебетання птахів лунали на галявинах, немов усе життя лісу зосереджувалося тут.

Люди звіряли напрям путі з сонцем і знову йшли в лісову півтемряву, орієнтувалися по напрямку дощових вимоїн, по течії струмків, по косих пасмах сонячного проміння, що подекуди пробивалися крізь листя. Провідники старалися не наближатись до прогалин ще й тому, що поблизу від них на деревах водилися небезпечні комахи — страшні чорні оси та грізні мурахи. Великі лишаї, шкірясті сірі нарости і виступи вкривали стовбури дерев, гребені високого коріння були в зеленому моху. Це плоске коріння, нерідко височиною в п'ять-шість ліктів, відгалужувалося від ребер велетенських стовбурів, наче похилі підпірки. В глибоких ямах між ними міг би вміститись весь загін з дев'ятнадцяти подорожніх. Корені дерев заходили один за один і дуже перешкоджали йти вперед — доводилося перелазити через них або обминати, пробираючись вузькими коридорами. Ноги тонули в масі напівзгнилих гілляк, листя і висохлих пагінців, що вкривали грунт товстим шаром. Траплялися купками білуваті гриби з важким, трупним запахом. Тільки там, де дерева не були такі високі, коріння не заважало йти і ноги відпочивали на м'якому моху, що вкривав землю. Зате в цих місцях ріс колючий густий чагарник, що змушував людей обминати його або прорубуватися крізь нього, дарма витрачаючи сили й час. Якісь плямисті слизняки падали з гілок на голі плечі подорожнім і обпікали отрутним слизом. Інколи в сутінках мелькала і безшумно зникала тінь звіра, — люди часто навіть не встигали розпізнати, якої породи тварина. Вночі тут панувала така ж сама глибока тиша, яку порушувало тільки жалібне виття невідомого нічного хижака або різкі крики якогось незнаного птаха.

Мандрівники перейшли через безліч невисоких гірських пасм, ні разу не виходячи на вільний від дерев простір. Між хребтами ліс був ще густіший; вологе й задушне повітря долин, що тхнуло прілою землею, спирало дух людям.

Минувши долину, по дну якої ринув серед великих каменів швидкий потік холоднуватої води, подорожні присіли відпочити.

Почався довгий підйом.

Два дні піднімалися вгору подорожні. Ліс ставав дедалі густіший і непроникніший. Зникли галявини, на яких можна було знайти їжу, повалені велетенські дерева все частіше загороджували дорогу. Уникаючи колючих завіс із тонких пружних стебел, що звисали згори, або непрохідних заростей чагарника і дрібних дерев, загін пробирався рачки у вимоїнах дощових потоків, які борознили схили.

Жорстка суха земля сипалася з-під долоней і колін. Люди повзли в цьому лабіринті тільки в напрямі водяних вибоїн.

Дедалі ставало все холодніше, неначе справді загін потрапив у глибоке вогке підземелля.

Уже зовсім стемніло, коли схил скінчився, і подорожні, очевидно, піднялися на плоскогір'я. Більше не траплялося вимоїн від дощових потоків, і, щоб не загубити напряму, мандрівники зупинилися на ночівлю. Жодна зірка не блиснула крізь зелене склепіння. Дужий вітер бурхав десь угорі. Пандіон довго лежав і не спав, прислухаючись до лісового гулу, дуже схожого на шум близького моря. Рокотання, шелест і стукіт гілок у поривах вітру зливалися в могутні сплески, що нагадували розмірені розкоти прибою.

Не світало дуже довго — сонячне світло затримувалося суцільним туманом. Нарешті, невидиме сонце подолало сутінки, і перед людьми постало гнітюче похмуре видовище.

Стовбури дивовижних дерев, у півтораста ліктів заввишки, з чорною І білою гладенькою корою, ховали свої верховіття в молочній густій імлі, в якій зовсім не було видно замшілих гілок. Насичені водою мох і лишайники довгими темними космами або сивими бородами звисали з дерев, гойдаючись інколи на страшенній висоті. Вода хлюпала під ногами, виступаючи з губчатої сітки переплетеного коріння, трав і моху. Густі зарості кущів з великим листям загороджували дорогу. Великі бліді квіти, подібні до пористих куль, тихо коливалися в тумані на довгих ніжках.

Чорні й білі колони, що мали в поперечнику чотири лікті, громадилися незліченною юрмою, сірий туман клубочився навколо них, по корі стікала струминками вода. Іноді стовбури були одягнені в товсту ковдру з мокрого моху.

У цьому страшному лісі далі тридцяти-сорока ліктів нічого не було видно; не можна було ступити, не прорубавши собі дороги біля підніжжя дерев-велетнів.

Нагромадження величезних повалених стовбурів дуже пригнічувало подорожніх, які вже багато труднощів зазнали. Найгірше було те, що вони не могли орієнтуватись, — ніщо не давало їм можливості перевірити напрям, у якому вони йшли.

Негри мерзли в холодному тумані, налякані ще небаченою могутністю лісу; лівійці були зовсім пригнічені. Подорожнім здавалося, що вони зайшли в самісіньку оселю лісових богів, заборонену для людей, звідки нема виходу.

Каві дав знак Пандіону, — обидва озброїлися ножами і люто заходилися рубати мокрі гілки. Потроху підбадьорилися й інші товариші,— люди працювали, зміняючи один одного, переповзали через гори велетенських стовбурів, плуталися, шукаючи виходу серед дивовижних коренів, і знову потопали в непрохідній зелені. Години минали й минали: все ще так само висіла вгорі біла імла, так само важко й повільно капала з дерев вода, повітря не ставало тепліше, і тільки помітивши, що туман став сіруваточервоним, люди зрозуміли, що настає вечір…

— Ніде нема проходу! — з цією звісткою Кідого сів на корінь, у відчаї стискаючи голову. Двоє провідників повернулися ще раніше з такими ж результатами.

Вузька галявина простяглася на тисячу ліктів упоперек прорубаної просіки. Позаду був похмурий велетенський ліс, крізь який з нелюдськими зусиллями пробивався загін три дні. Попереду стояла суцільна зарість високого бамбука. Блискучі колінчасті стовбури піднімалися на двадцять ліктів, плавно нагинаючи вниз свої тонко-перисті верхівки. Бамбук ріс так щільно, що не було ніякої змоги проникнути в глиб цієї густої решітки з прямих, як списи, колінчастих труб. Перед подорожніми постала непроникна огорожа. Полірована поверхня круглих стовбурів була така тверда, що бронзові ножі подорожніх притупилися від перших же ударів. Щоб подолати цю стіну, треба було мати сокири або важкі мечі. Обминути бамбукову зарість було неможливо — галявина змикалася в тому і другому кінці густої хащі, а бамбуки, скільки було видно, простягалися широким поясом в обидві сторони, в туманну далину плоскогір'я.

Змучені холодом, недостачею їжі і боротьбою із страшним лісом, люди втратили свою звичайну енергію — дуже важкою була для них остання частина дороги! Та вони не могли погодитися з тим, що змушені будуть повернути назад.

Щоб пройти крізь ці страшні ліси, не досить було дотримуватися того самого напряму на південний захід, мало було прорубуватись і пробиватися з усіх сил крізь могутню рослинність, — треба було ще знати, де можна пройти. Ці місця могли показати тільки люди, які жили в лісі, але загін не зустрічав їх. А якби почали шукати лісових людей, то це найімовірніше скінчилось би загибеллю подорожніх на рожнах бенкетних вогнищ.

«Не пройшли, не продерлися!» одну й ту саму думку помітно було на обличчях усіх дев'ятнадцяти чоловік, у зморшках суворості, гримасах відчаю, застиглій покірливості.

Кідого, отямившись від першого приступу відчаю, стояв, задерши голову вгору, до величезних гілок, що простяглися над галявиною на висоті ста ліктів. Пандіон швидко підійшов до друга, зрозумівши його думки.

— Хіба можна вилізти туди? — спитав молодий еллін, дивлячись на зовсім гладенькі, надзвичайно високі стовбури.

— Треба, хоч і доведеться витратити цілий день, — похмуро сказав Кідого. — Назад чи вперед, але більше не можна йти навмання — нема їжі.

— Ось, — Пандіон показав на лісового велетня з білою корою, що стояв попереду на галявині; його криве суччя утворювало зірку на фоні неба: — з цього дерева буде добре видно.

Кідого заперечливо похитав головою.

— Ні, білокоре дерево не годиться, не підходить і дерево з чорною корою.[107] У них древесина тверда, як залізо, в неї не можна забити навіть ножа, не то що дерев'яного клина. Може, знайдемо дерево з корою червоного кольору і великим листям,[108] тоді виліземо на нього.

Люди почали шукати підхожого дерева вздовж галявини. Незабаром таке дерево знайшли. Воно було нижче від залізних велетнів, але стояло впритул до бамбуків, височіло над заростю більше ніж на півсотні ліктів. Подорожні насилу зрубали два товстих бамбуки, розкололи на тріски в лікоть завдовжки, кожну загострили з одного кінця. Кідого і Мпафу важкою гілкою почали забивати в м'яку древесину кілочок за кілочком і, вилазячи по них усе вище й вище, добралися до спіральної ліани, що обвивала стовбур. Тоді, оперезавшись тонкими ліанами, Кідого і його товариш, з усієї сили впираючись ногами в стовбур і далеко відхиляючись від дерева, почали далі підніматись і вилізли дуже високо. Скоро їх темні фігури зробилися маленькими на фоні важких хмар, що затягли небо. Пандіон раптом відчув гостру заздрість до друзів. Вони там, нагорі, бачать світ, а він залишається внизу, в тіні, як отой великий червоно-голубий черв'як, що трапляється у вимоїнах лісового грунту.

Молодий еллін враз вирішив теж вилізти на дерево і вхопився за вбиті бамбукові кілочки. Тільки махнувши рукою на застережливий окрик етруска, Пандіон швидко видерся на стовбур, вхопився за спіральну ліану, відрізав тонкий кінець другої повзучої рослини, що звисав зверху, і повторив прийом Кідого. Виявилося, що це зовсім не легко — жорстка ліана страшенно різала спину. Як тільки Пандіон послабляв натиск на дерево, ноги зісковзували, і він боляче обдирав коліна об тверду кору. Пандіон насилу піднявся до половини стовбура. Пористі верхівки бамбуків коливалися під ним жовтіючою нерівною порослю, а до величезних сучків усе ще було високо. Згори гукнув Пандіона Кідого, і міцна ліана, згорнута в петлю, торкнулася плеча молодого елліна. Пандіон пропустив петлю попід руки, ліану обережно потягли вгору, і ця підтримка дуже допомогла еллінові. З обдертими ногами, стомлений, але дуже радий, молодий еллін скоро досяг нижніх найбільших гілок. Тут, між двома величезними сучками, зручно влаштувалися Кідого і його товариш.

З висоти вісімдесяти ліктів глянув Пандіон уперед, і вперше за багато днів широкий обрій відкрився перед ним. Зарість бамбуків оточувала ліс на високому плоскогір'ї. Бамбуковий ліс простягався праворуч і ліворуч, скільки сягало око; широчиною він був не більше чотирьох-п'яти тисяч ліктів. За ним стирчало невисоке пасмо чорних скель з похиленим на захід рядом рідких косих зубців. Далі місцевість знову трохи знижувалася. Безкраї округлі гори, вкриті густим лісом, кучерявилися, як великі зелені хмари, поділені вузькими западинами ущелин, заповнених туманною імлою, що клубочилася там. У них ховалися незліченні дні голодного й тяжкого, похмурого походу, саме туди мав іти загін. Але ніде не було помітно ніякого просвіту в цій суцільній зеленій масі, над якою повільно котилися хвилі білого туману: ні галявини, ні широкої долини. Пробитися вперед на ту відстань, яку зараз охоплювало око, у подорожніх навряд чи вистачило б сили. А далі, за нерозрізнимою імлою обрію, могло бути те ж саме, і тоді загибель стала б неминучою.

Кідого відвернувся від далини, що стелилася перед ним, і піймав погляд Пандіона. Молодий еллін прочитав в опуклих очах друга тривогу і надзвичайну втому, — невичерпна бадьорість негра згасла, обличчя його зморщилося в гіркій гримасі.

— Треба дивитись назад, — ослаблим голосом сказав Кідого, але раптом випростався і пішов по гілляці, що горизонтально простяглася далеко над бамбуками.

Пандіон мало не крикнув від страху, а негр спокійнісінько йшов, ледве помітно похитуючись на страшенній висоті, до кінця гілки, де тремтіли від його ваги овальні великі листки. Гілка зігнулася. Пандіон завмер від жаху, але Кідого вже сів на неї верхи, звісив у пустоту ноги, вперся обома руками в тонкі гілки і став вдивлятись у простір за правим кутом галявини. Пандіон не насмілився піти за товаришем. Затаївши подих, еллін і Мпафу чекали, що скаже Кідого. Внизу, майже непомітні з висоти, стежили за всім, що відбувалося на дереві, інші Шістнадцять товаришів.

Кідого довго гойдався на пружній гілляці, потім, не кажучи ні слова, вернувся до стовбура.

— Біда не знати дороги, — сумовито сказав він. — Ми могли б пройти сюди значно легше. Там, — негр махнув рукою на північний захід, — близько від нас степ. Нам слід було йти праворуч, не заходячи в ліс… Треба вернутись до степу. Можливо, там є люди: на краю лісу завжди більше людей, ніж у степу чи в самому лісі.

Спускатися з дерева було куди страшніше, ніж підніматись. Якби не допомога друзів, Пандіон ніколи не зумів би злізти так швидко, а ще ймовірніше, упав би і загинув. Як тільки молодий еллін ступив на землю, його ослаблі від нервового напруження ноги підломилися і він простягся на траві під сміх товаришів. Кідого розказав про все, що бачив з дерева, і запропонував повернути під прямим кутом убік від наміченого напряму. Товариші жодним словом не протестували проти цього, чим був здивований Пандіон, хоч усім було ясно, що вони зазнали поразки у боротьбі з лісом і що затриматись у дорозі доведеться, можливо, надовго. Промовчав навіть упертий етруск Каві, мабуть розуміючи, як змучилися люди у важкій боротьбі, що до того ж була марною.

Пандіон пам'ятав про слова Кідого на початку походу і вважав, що дорога навколо лісів далека й небезпечна. Вздовж рік і на краю лісу живуть сильні й люті племена, для яких дев'ятнадцять подорожніх не становлять якоїсь серйозної сили…

Степ з низькими, рідко й правильно розставленими деревами, схожий на фруктовий сад, збігав до бистрої річки. На протилежному березі громадилася купа чорного каміння. До нього річка нанесла довгий вал із стовбурів, гілок, стебел очерету, висушених і побілілих.

Загін подорожніх, проминувши пальмовий гай, весь повалений слонами, розташувався під густим невисоким деревом.[109] Запашна смола стікала по стовбуру, довгі клапті шовковистої кори, що звисали з гілок і стовбура, монотонно свистіли під легеньким вітерцем, навіваючи дрімоту на стомлених людей.

Раптом Кідого підвівся на коліна; насторожилися й інші. До ріки наближався величезний слон. Його поява могла бути недоброю. Люди стежили, як розмашисто ступав він, повільно паревалюючись неначе всередині своєї власної товстої шкіри. Слон наближався, спокійно розмахуючи хоботом, і щось у його поведінці не схоже було на звичайну обережність цих чутких, уважних тварин. Ось почулися й людські голоси, але слон навіть не підняв своїх величезних вух, закинутих назад. Спантеличені подорожні, переглядаючись, повставали зараз же, мов по команді, припали до землі — поряд слона видно було кілька людських постатей. Тільки тепер товариші Пандіона побачили, що на широкій шиї слона лежала людина, упираючись схрещеними руками в потилицю тварини. Слон підійшов до річки, ступив у помутнілу під стовпами його ніг воду. Величезні вуха його раптом розчепірились, збільшивши голову велетня втроє. Маленькі коричньові оченята вдивлялися в глибину річки. Людина, що лежала на слоні, сіла і гучно плеснула тварину по похилому черепу. Різкий крик «хейя» пролунав понад річкою. Слон похитав хоботом, схопив ним великий стовбур з річкового наносу і, високо піднявши його над головою, шпурнув на середину річки. Важке дерево лунко плеснуло, зникши під водою, і виринуло за якусь мить нижче за течією. Слон кинув ще кілька стовбурів, потім, обережно ступаючи, вийшов на середину річки й зупинився, повернувшись головою проти течії.

Тоді чорношкірі юнаки і дівчата, що прийшли разом Із слоном, — їх було восьмеро, — з криком і реготом кинулись у холодну воду. Вони борсалися, топили одне одного, — сміх і шльопання по мокрому тілу далеко лунали навкруги. Погонич, що сидів на слоні, весело кричав, але не переставав стежити за річкою, час від часу примушуючи слона кидати у воду важкі дерева.

Подорожні були здивовані тим, що відбувалося. Дружба людей з велетенським слоном здавалася їм неймовірним, нечуваним чудом — всього за три сотні ліктів від них стояло сіре чудовисько, покірне людині. Як могло статись, що ця тварина, найбільша й найсильніша з усіх тварин, яка неподільно владарює в степах і лісах, схилилася перед людиною, такою тендітною, слабкою й незначною істотою в порівнянні з сірою брилою в шість ліктів від землі до плеча? Що це за люди, які підкорили собі велетнів Африки?

У Каві аж очі загорілися, він штовхнув у бік Кідого. Негр спостерігав веселу розвагу; повернувшись до етруска, він зашепотів тому у вухо:

— Я чув ще в дитинстві: десь на межі лісів і степу живуть люди, прозвані володарями слонів. Бачу, що це не казка. Он стоїть слон і охороняє тих, що купаються, від крокодилів… Казали, що це люди близького нам народу і мова їхня схожа на нашу…

— Ти хочеш піти до них? — задумливо спитав етруск, не зводячи очей з людини, що сиділа на слоні.

— Хочу і не знаю… — зам'явся Кідого. — Якщо моя мова — їхня мова, тоді вони зрозуміють нас і ми дізнаємося про дорогу. А коли їх мова інша — тоді погано: вони знищать нас, як курчат!

— Вони їдять людське м'ясо? — помовчавши, знову заговорив Каві.

— Я чув що ні. Цей народ багатий і сильний, — відповів негр, збентежено гризучи травинку.

— Я б спробував дізнатись про їхню мову зараз же, не заходячи в їх селище, — сказав етруск. — Тут тільки неозброєна молодь, і якщо той, що сидить на слоні, нападе на нас, ми сховаємось у траві і кущах. А в селищі ми всі загинемо, коли не домовимося з переможцями слонів…

Порада етруска сподобалася Кідого. Негр випростався на весь свій високий зріст і повільно пішов до річки. Пролунав різкий крик погонича слона, і юнаки та дівчата, що купались, переставши борсатись, завмерли по пояс у воді, дивлячись на протилежний берег.

Слон грізно повернувся в бік Кідого, який наближався до нього, хобот з шурхотінням звився над довгими білими бивнями, вуха знову розкинулися широкими обвислими крилами. Погонич слона вдивлявся в пришельця; в правій руці у нього був піднятий напоготові широкий ніж з гачком на кінці.

Кідого мовчки підійшов майже до самої води, поклав на землю спис, наступив на нього ногою і розвів неозброєні руки.

— Здоров був, друже, — повільно і чітко вимовляючи слова, сказав Кідого. — Я тут із своїми товаришами. Ми самотні втікачі, повертаємося на батьківщину і хочемо просити допомоги у твого племені…

Юнак, що сидів на слоні, мовчав. Подорожні, які сховалися під деревом, із завмиранням серця чекали, зрозуміє він мову Кідого чи ні. Від цього юнака залежала дальша доля подорожніх.

Погонич слона опустив ніж. Слон переступав у воді, що дзюрчала навколо його ніг, звісивши хобот між бивнями. Аж ось тубілець заговорив, і Пандіон полегшено зітхнув, а Кідого, що напружено стояв, радісно стрепенувся. Мова погонича відрізнялася гучними наголосами і шиплячими звуками, яких не було в співучій мові Кідого, але навіть Пандіон пізнав у ній знайомі слова.

— Звідки ти, пришельцю? — почулося запитання, що з висоти звучало гордовито. — Де твої товариші?

Кідого пояснив, що вони були в полоні у Та-Кемті і пробиваються на батьківщину — на берег моря. Негр жестом підкликав товаришів, — усі дев'ятнадцять чоловік, змарнілі і похмурі, стали на березі.

— Та-Кемт… — по складах вимовив погонич слона. — Що це таке? Де така країна?

Кідого розповів про могутню країну на північному сході, що лежить вздовж великої ріки, і погонич слона задоволено закивав головою.

— Я чув про нього, це страшенно далеко. Як ви могли пройти звідти? — У словах погонича почулося недовір'я.

— Про це довго говорити, — стомлено сказав Кідого. — Подивися на них, — негр показав на Каві, Пандіона і групу лівійців: — хіба ти бачив поблизу таких людей?

Погонич слона з цікавістю розглядав незвичайні обличчя. Недовір'я в його погляді поступово зникало, потім він плеснув рукою по потилиці слона:

— Я молодий і не можу нічого вирішити без старших. Перейдіть на наш берег, поки слон у річці, і чекайте. Що переказати вождям від вас?

— Перекажи, що стомлені подорожні просять дозволу відпочити в селищі і дізнатись про дорогу до моря. Більше нам нічого не треба, — чітко відповів Кідого.

— Нечувана справа, небачені люди, — зробив для себе висновок зацікавлений погонич слона, повернувся до своїх одноплемінників і закричав: — Ідіть уперед, я наздожену!

Юнаки й дівчата, які мовчки дивилися на пришельців, слухняно кинулися на берег, оглядаючись і перемовляючись. Погонич слона повернув його боком до течії. Подорожні по груди у воді перебралися на другий берег. Тоді погонич слона, примусивши тварину йти швидко, зник між рідкими деревами слідом за тими, що купалися. Колишні раби посідали на каменях і з тривогою чекали. Найбільше хвилювалися лівійці, але Кідого запевняв, що володарі слонів не заподіють їм нічого поганого.

Незабаром у степу показалися чотири слони. На спинах тварин були прив'язані широкі помости із сплетених гілок. На кожному помості сиділо по шість воїнів, озброєних луками і дуже широкими списами. Під цією охороною колишні раби дійшли до селища, яке було розташоване несподівано близько від місця зустрічі — біля завороту тієї ж річки, в чотирьох тисячах ліктів на південний схід.

На горбистій місцевості, утопаючи у високій зелені, здалеку виднілося біля трьохсот хатин.

Ліворуч розкинувся ріденький ліс, праворуч, осторонь, стояла огорожа з високих загострених стовпів, підпертих зовнішніми розкосами, а навколо неї — глибокий рів, усаджений по краях частоколом із затесаних колод. Пандіон був здивований розміром цієї споруди, а Кідого висловив догадку, що там, мабуть, держать слонів.

Знову, як і багато днів тому, на сході, пришельців привели до вождів і старійшин величезного селища, знов розповідали вони незвичайну повість про бунтівних рабів, а також і про новий подвиг довгого блукання свого по невідомій країні. Вожді докладно розпитували подорожніх, оглядали їхню зброю, червоні клейма з ім'ям фараона на спинах, заставляли Пандіона і Каві розповідати про свої країни на півночі далекого моря. Пандіона здивувала велика обізнаність цих людей, — вони не тільки чули про країну Нуб, звідки прийшли чужоземці, але й знали ще дуже багато місць в Африці на схід, північ, південь і захід від селища.

Кідого був надзвичайно радий: тепер місцеві жителі покажуть дорогу на батьківщину, і блукачі швидко дійдуть до неї, йдучи у вірному напрямку.

Коротка нарада старійшин вирішила долю пришельців: їм було дозволено відпочити кілька днів у селищі і надано притулок з харчуванням за священним звичаєм гостинності.

Колишніх рабів помістили у великій хатині на околиці селища, — стомлені подорожні могли спокійно відпочивати. Ще більше підбадьорювало їх те, що володарі слонів покажуть їм дорогу, що скоро скінчиться їх мандрування.

Пандіон, Кідого і Каві бродили по селищу, придивляючись до життя народу, який викликав у них повагу тим, що мав владу над велетенськими тваринами. Пандіон дивувався, побачивши довгі загородки для прив'язі худоби, зроблені із слонових бивнів.[110] Молодий еллін вбачав у цьому навмисне презирство до страшних потвор. Скільки ж іклів мав народ, якщо міг витрачати дорогоцінну слонову кістку на таке пусте діло? Коли Пандіон спитав про це одного з жителів селища, той поважно порадив йому попросити у вождів дозволу оглянути великий склад у центрі селища.

— Там цих іклів он скільки наскладали! — чоловік показав на галявину в півтораста ліктів завдовжки між двома хатинами і потім підняв над головою палицю, показавши висоту складеної з іклів стіни.

— Як ви можете тримати в покорі слонів? — не втерпівши, спитав його Пандіон.

Той нахмурився і підозріло подивився на елліна.

— Це таємниця для чужоземців, — повільно відповів він. — Спитай, коли хочеш, про це у вождів. Ті з них, що носять на шиї золотий ланцюжок з червоним каменем, і є головні вчителі слонів…

Пандіон згадав, що їм було заборонено наближатись до оточеної ровом огорожі, і замовк, досадуючи на себе за промах. У цей час Кідого покликав друга — негр уже був під довгим навісом, де працювали кілька чоловік. Пандіон побачив там гончарну майстерню — майстри володарів слонів виготовляли великі череп'яні горщики для зерна і пива.

Кідого не втерпів. Узявши великий кавалок добре замішаної вологої глини, негр сів навпочіпки, звів очі на очеретяну стелю, подумав і заходився упевнено ліпити своїми великими руками, які знудилися за улюбленою роботою. Пандіон дивився, як уміло ліпив його друг, майстри, пересміхаючись, робили своє діло. Повільно зрізали, згладжували і приминали глину чорні руки, в безформній масі вже намічалися контури широкої загостреної спини, складок шкіри, що звисала мішком з пліч, — у глині виступив характерний образ слона. Гончарі замовкли і, покинувши роботу, оточили Кідого, а той, захопившись, не звертав ні на кого уваги.

Ось твердо стали на грунт товсті ноги, слон підняв голову з витягнутим уперед хоботом. Кідого знайшов кілька паличок і, ввіткнувши їх віялом, виліпив на цій основі розкинуті вбік перетинчасті вуха. Почулися захоплені вигуки і замовкли. Один з гончарів непомітно вийшов з-під навісу і зник.

Кідого ліпив задні ноги слона, не помічаючи, що в коло глядачів увійшов вождь — старик з довгою, худою шиєю, з товстим гачкуватим носом і маленькою посивілою борідкою. На грудях у вождя Пандіон побачив червоний камінь на золотому ланцюжку, — це був один із головних учителів слонів.

Старик мовчки стежив за роботою негра, який уже закінчував ліпити слона. Кідого відійшов, потираючи забруднені глиною долоні, посміхаючись і критично оглядаючи фігуру слона в лікоть заввишки. Гончарі схвально зарепетували. Старий вождь звів важкі брови, і гомін стих. Старик як знавець доторкнувся до вогкої глини, потім дав знак Кідого підійти до нього.

— Ти, я бачу, майстер, — багатозначно промовив вождь, — якщо так легко й просто зробив те, чого не може зробити жоден з нашого народу. Скажи, чи зможеш ти виліпити таке саме зображення, але не слона, а людини? — і вождь ткнув себе в груди.

Кідого заперечливо похитав головою. Вождь похмурнів.

— Але серед нас є майстер кращий за мене, майстер з далекої північної країни, — сказав Кідого. — Твій образ може зробити він, — негр показав на Пандіона, який стояв поблизу.

Старик повторив своє запитання, звертаючись до молодого елліна. Пандіон, побачивши, як благально дивиться на нього друг, погодився.

— Тільки ти, вождь, знай, — на моїй батьківщині висікають фігури з м'якого каменю або вирізають з дерева. Тут у мене нема ні інструментів, ні каменю, я можу зробити тебе тільки з цієї самої глини, отак, — і молодий еллін провів ребром долоні по грудях. — Глина скоро висохне і потріскається, твій образ простоїть лише кілька днів…

Вождь посміхнувся.

— Я хочу тільки подивитись, що може зробити чужоземний майстер, — сказав старик. — І наші майстри нехай подивляться.

— Гаразд, я спробую, — відповів Пандіон. — Але тобі доведеться сидіти передо мною, поки я працюватиму.

— А чого це? — здивувався вождь. — Хіба ти не можеш ліпити так, як він? — старик показав на Юдого.

Пандіон запнувся, підшукуючи потрібні слова.

— Я зробив просто слона, — втрутився в розмову Кідого. — А хіба ти, учителю слонів, не знаєш, що один слон не схожий на іншого? Тільки незнайомій з ними людині слони здаються всі, як один.

— Ти сказав вірно, — погодився вождь. — Для мене видно зразу душу будь-якого слона, і я можу наперед сказати, як він поводиться.

— Так от, — підхопив Кідого: — щоб зробити такого слона, я повинен бачити його перед очима. Отак і мій товариш: він виліпить не просто людину, а саме тебе, і йому треба дивитись на тебе під час роботи.

— Я зрозумів, — сказав старик. — Нехай твій товариш приходить до мене, коли я вдень відпочиваю, і я сидітиму перед ним.

Вождь пішов. Гончарі поставили глиняне зображення слона на дерев'яну лавку. Цікаві жителі все підходили.

— Ну, Пандіоне, — сказав Кідого другові,— в твоїх руках наша доля. Якщо твоя статуя сподобається вождеві, володарі слонів допоможуть нам…

Молодий еллін кивнув головою, і обидва друзі пішли додому в супроводі юрби дітей, що йшли слідом за дивними пришельцями…

— Ти можеш говорити? — спитав вождь, відкинувшись на високому незручному сидінні, тоді як Пандіон квапливо накидав принесену гончаром глину на товстий обрубок дерева. — Це не заважатиме твоїй роботі?

— Можу, тільки я погано знаю вашу мову, — відповів Пандіон. — Я не зможу розуміти всього, що ти скажеш, і відповідатиму тобі короткими словами.

— Тоді поклич твого друга, жителя приморських лісів; нехай він буде з тобою. Мені нудно сидіти, мов та німа мавпа!

З'явився Кідого і сів, підгорнувши ноги, біля стільця вождя, між стариком і Пандіоном. За допомогою негра вождь І еллін змогли досить вільно розмовляти. Вождь розпитував Пандіона про його землю, і Пандіон під проникливим поглядом старика відчув довір'я до цього розумного володаря слонів, який уже багато що бачив.

Пандіон розповів старикові про своє життя на батьківщині, про Тессу, про подорож на Кріт, рабство в Та-Кемті і свої наміри повернутись на рідну землю. Він говорив, пальці його ліпили, а Кідого перекладав усе сказане. Скульптор працював з особливим натхненням і впертістю. Статуя вождя здавалася йому вказівним стовпом у гавань його батьківщини. Від спогадів розпалилося нетерпіння, зупинка у володарів слонів знову томила молодого елліна.

Старик зітхнув і ворухнувся: він, очевидно, стомився.

— Скажи мені що-небудь своєю мовою, — раптом попросив старий вождь.

— То елленікон елефтерон! — голосно промовив Пандіон.

Дивно зазвучали тут, у глибині Африки, слова, які так любив повторювати його дід, розповідаючи хлопчикові Пандіону про славу і героїв рідного народу.

— Що ти сказав? — перепитав вождь.

Пандіон пояснив, що ці слова виражають мрію кожного жителя його країни: «еллінське вільно».

Старик задумався. Кідого обережно зауважив Пандіону, що вождь стомився і на сьогодні досить з нього.

— Так, досить! — підвів голову вчитель слонів. — Приходь завтра. Скільки днів тобі ще потрібно?

— Три дні! — упевнено сказав Пандіон, незважаючи на застережливі знаки Кідого.

— Три дні — це нічого, я потерплю, — погодився старик і підвівся з сидіння.

Пандіон і Кідого обгорнули глину вогкою тканиною і винесли в темну кладовку, що стояла поруч з будинком вождя.

На другий день обидва друзі розповіли вождеві про Та-Кемт, його могутність, величезні будівлі. Старика трохи вразили відомості про народи Айгюптосу, він хмурився, але слухав з цікавістю. Коли Пандіон згадав про одноманітність вузького світу єгиптян, вождь пожвавішав.

— Тепер пора вам узнати про мій народ, — поважно сказав старик. — Ви понесете вісті про нього у ваші далекі країни.

І вождь повідав друзям, що володарі слонів, користуючись своєю могутністю, роблять далекі мандрівки по країні. Єдина небезпека, яка загрожує їм під час їзди на слонах, виникає тоді, коли доводиться зустрічати стадо слонів: завжди слон може несподівано піти до своїх диких родичів. Але є певні способи відвернути цю небезпеку.

Вождь говорив про те, що далі на схід і на південь від тих місць, де жили у гостинного народу колишні раби, за болотами й горами лежать прісні моря. Вони такі величезні, що по них можна плавати тільки на особливих човнах, і для того, щоб пересікти прісне море, потрібно кілька днів. Ці прісні моря[111] тягнуться одне за одним у напрямі на південь, оточені горами, що вивергають дим, полум'я та вогненні ріки. Але за морями знову йде суша — високі плоскогір'я, заселені численними тваринами, а справжній край землі — берег нескінченного моря— лежить на сході за смугою боліт.

На плоскогір'ях стоять не дуже далеко одна від одної

207

дві велетенські сліпучобілі гори,[112] красу яких не може уявити собі людина, що не бачила їх.

Дрімучі ліси оточують ці гори, в лісах живуть дикі люди і таємничі звірі рідкісної стародавньої породи, описати які неможливо. Володарі слонів бачили ущелини, закидані величезними кістками впереміж з рештками людей і уламками їх кам'яної зброї. Дикі кабани, на зріст як носороги, іноді траплялися в заростях поблизу північної білої гори, а одного разу бачили там тварину не меншу за слона, тільки ще важчу, з двома рогами, що стриміли поряд на кінці морди.

На прісних морях живуть люди в плавучих селищах,[113] вони для ворога невразливі і самі нікого не щадять.

Пандіон спитав вождя, як далеко простягається на південь земля Африки і чи вірно те, що там сонце знову спускається нижче.

Старик зворушився. Виявилося, що він сам був начальником у великому поході на південь, коли йому не минуло ще сорока років.

Вони йшли на двадцяти добірних слонах по золото і дорогоцінну траву тамтешніх степів, яка повертає сили старим і хворим.

За великою рікою,[114] що тече з заходу на схід, де гримлять велетенські водопади і в стовпах водяних бризок завжди видно райдугу, простягається неозорий степ голубих трав.[115] По краях степу, вздовж моря, на заході і на сході ростуть могутні дерева, листя яких начебто зроблене з полірованого металу і виблискує на сонці, як мільйони дзеркал.[116]

Колір трави і листя на далекому півдні не зелений, а сірий, голубий або сизий, що надає місцевості чужого й холодного вигляду. І справді, чим далі на південь, тим стає все холодніше. Час, коли там настають дощі, в період нашої засухи, дуже холодний для людей півночі.

Старик розповів Пандіону про незвичайне срібне дерево, що росте далеко на півдні, в гірських ущелинах. Це дерево заввишки до тридцяти ліктів, з тонкою, поперечно зморшкуватою корою, густими гілками, вкритими блискучим, як срібло, і м'яким, мов пух, листям, надзвичайно чарівне.

Неродючі кам'янисті гори здіймаються величезними ліловими баштами і прямовисними стінами, а попід горами туляться коряві дерева, що вкриваються великими пучками яскравочервоних квітів.

По неродючих місцях степу і на розсипах скель ростуть потворні кущі і низькі дерева.[117] М'ясисті листки, наповнені отруйним соком, сидять, як розчепірені пальці, на самих кінцях попарно розгалужених гілок, що тягнуться просто в небо. В інших таке саме листя, червонуватого кольору, загинається донизу й утворює густу шапку на кінці кривого стовбура, без гілок, в чотири лікті заввишки.

Коло рік і на узліссях трапляються руїни старовинних будівель, змурованих з величезних обтесаних каменів, очевидно, могутнім і вмілим народом. Проте зараз ніхто не живе біля руїн, тільки страшні дикі собаки виють у них при світлі місяця. По степу бродять кочовики-скотарі або бідні мисливці. Ще далі на південь живуть народи з сірою світлою шкірою,[118] які мають незліченні стада биків, але туди не заходив загін володарів слонів.

Пандіон і Кідого жадібно слухали вождя. Повість про голубий південний степ здавалася казкою, вплетеною в дійсність, але голос старика звучав переконливо, очі в нього збуджено блищали, він часто дивився вдалину, і Пандіону здавалося, що старик бачив перед собою картини, які збереглися в його пам'яті.

Раптом вождь обірвав розмову.

— Ти перестав працювати, — посміхнувся він. — Тоді мені доведеться сидіти перед тобою ще багато днів!

Пандіон почав квапитись, та це, мабуть, було непотрібно: молодий скульптор відчував, що бюст старого вождя вдався йому, як ні одна річ раніше. Майстерність зріла в ньому непомітно й поступово, незважаючи на всі випробування, яких зазнав він; величезний досвід і спостереження в Айгюптосі не минули марно.

На. третій день Пандіон кілька разів порівнював обличчя вождя із своєю глиняною моделлю.

— Готово! — сказав він, глибоко зітхнувши.

— Ти скінчив? — перепитав вождь і, побачивши, що скульптор ствердно кивнув головою, встав і підійшов до свого зображення.

Кідого захоплено дивився на витвір Пандіона, ледве стримуючись, щоб не похвалити.

Одноколірна глина набрала всіх характерних рис владного, розумного і суворого обличчя, з твердими, висунутими наперед щелепами, широким похилим лобом, важкими губами і роздутими ніздрями товстого носа.

Старий ватажок неголосно гукнув когось, обернувшись до свого будинку.

На його поклик з'явилася одна з жінок, молода, з безліччю дрібних косичок, підрізаних чубком над бровами. Вона подала старикові кругле дзеркало з полірованого срібла, зроблене явно десь на півночі, що невідомо як потрапило в цей закуток Африки.

Вождь підніс дзеркало в простягнутій руці до щоки статуї і зосереджено почав порівнювати своє відображення з витвором Пандіона.

Пандіон і Кідого чекали, що скаже старик. Довго мовчав вождь, нарешті він опустив дзеркало і тихо сказав:

.— Велика сила людське уміння… Ти, чужоземцю, володієш цією силою, як ніхто в нашій країні. Ти зробив мене кращим, ніж я є,— значить, ти думаєш про мене добре. Я відплачу тобі тим самим. Якої б ти хотів нагороди?

Кідого підштовхнув Пандіона, але молодий еллін відповів мудрому старикові словами, що, здавалося, виходили з самісінького серця:

— Ось я весь перед тобою. У мене нема нічого, крім списа, подарованого мені…— Пандіон запнувся і поривчасто закінчив: — І мені нічого не потрібно тут, у чужій для мене країні… Ще є у мене батьківщина — вона так далеко від мене, але це найбільше моє багатство. Допоможи мені повернутись туди!

Приборкувач слонів поклав руку на плече молодого елліна батьківським жестом:

— Мені хочеться ще поговорити з тобою, приходь завтра разом з твоїм другом. А зараз покінчимо справу. Я звелю нашим майстрам висушити глину так, щоб вона не потріскалася. Тепер я хочу зберегти свій образ. Вони виймуть зайву глину зсередини і покриють її особливою смолою — вони вміють це робити. Тільки мені не подобаються сліпі очі. Чи не можеш ти вставити в них камені, які я дам тобі?

Пандіон погодився. Старик знову покликав жінку, вона з'явилась на цей раз із скринькою, обтягнутою леопардовою шкурою.

Вождь вийняв із скриньки чималу торбинку і висипав з неї на долоню жменю великих, прозорих, як вода, гранованих каменів овальної форми. Незвичайно іскристий блиск їх привернув увагу Пандіона — кожний камінь немовби збирав у собі всю силу сонячного світла, залишаючись разом з тим холодним, прозорим і чистим.[119]

— Я завжди хотів мати такі очі,— сказав вождь, — щоб вони збирали світло життя, не змінюючись самі. Вибери кращі і встав їх.

Молодий скульптор послухався. Статуя вождя набула особливого, непередаваного вигляду. В сірій вологій глині сяяли на місці очей світлоносні камені,— від їх блиску обличчя сповнилося чарівним життям. Контраст, який спершу здався Пандіону неприродним, потім здивував його. Чим довше вдивлявся він, тим більшу гармонію бачив у поєднанні прозорих очей з темною глиною скульптури.

Учитель слонів був дуже задоволений.

— Візьми собі, чужоземний майстре, оцих каменів на спогад! — вигукнув вождь і висипав у жменю Пандіону кілька штук. Деякі з них були більші за кісточку сливи, — *— Ці камені теж з південних степів: їх знаходять там у ріках. Твердішого і чистішого, ніж ці камені, нічого в світі немає. Покажи на своїй далекій батьківщині чудеса півдня, здобуті володарями слонів.

Пандіон, подякувавши старикові, пішов, ховаючи на ходу подарунок у мішечок з каменем Яхмоса.

— Не забудь, приходь завтра! — крикнувшому старий вождь.

У хатині колишні раби жваво обмірковували, що дасть їм успіх, який випав на долю Пандіона. Надія на те, що вони незабаром знову вирушать у дорогу, дедалі міцніла. Здавалося неможливим, щоб володарі слонів не відпустили подорожніх і не показали їм вірної дороги.

У призначений час Пандіон і Кідого з'явилися біля будинку вождя. Старик поманив їх рукою. Друзі посідали коло ніг учителя слонів, стараючись стримати хвилювання.

Старик посидів якийсь час мовчки, потім заговорив, звертаючись зразу до обох:

— Я радився з іншими вождями, і вони згодні зі мною. Через півмісяця, після великого полювання, ми вирядимо загін на захід по цілющі горіхи і золото. Шість слонів підуть через ліс і далі у верхів'я великої ріки, куди треба йти сім днів звідси. Дай мені палицю, — наказав вождь Пандіону.

На землі старик накреслив берег морської затоки, що рогом врізувалася в суходіл, і Кідого стиха скрикнув. Вождь провів звивисту рису, що означала річку, яка розгалужувалася в кінці, і поставив у розвилку хрестик.

— Слони дійдуть ось сюди, ви підете за ними слідом і легко перейдете ліс. Далі вам доведеться йти самим, але до моря лишиться п'ять днів путі…

— Батьку і володарю, ти врятовуєш нас! — не тямлячи себе, закричав Кідого. — Ця річка тече вже в межах моєї країни, і мені знайоме золотоносне плоскогір'я… — Негр схопився і забігав перед вождем.

— Я знаю, — спокійно сказав старик, глузливо посміхаючись. — Я знаю твій народ і твою країну і колись знав там сильного вождя Іорумефу.

— Іорумефу! — аж захлинувся Кідого. — Та це ж мій дядько по матері.

— Добре, — перебив вождь негра. — Ти передаси йому привіт від мене. Тепер ти зрозумів усе? — І, не чекаючії відповіді, він закінчив розмову з ним словами: — Я хочу говорити з твоїм другом. — Вождь повернувся до Пандіона. — Я відчуваю, що ти будеш великою людиною у своїй країні, якщо пощастить тобі вернутись на батьківщину. Питай мене, про що хочеш, я відповім тобі.

— Я давно хотів дізнатись від тебе, як примушуєте ви слонів слухатися вас, — сказав Пандіон. — Чи це таємниця?.. — додав він несміливо.

— Навчання слонів — таємниця тільки для дурнів, — посміхнувся старик. — Кожна розумна людина легко її розгадає… Але, крім таємниці, є важка і небезпечна праця, сповнена безмірного терпіння. Мало самого розуму, — потрібна ще й робота. Небагато в тутешній землі племен, які мали б відразу три якості, властиві моєму народові: розум, працьовитість і безмірну відвагу. Знай, чужоземець, що дорослого слона приручити не можна. Ми ловимо їх зовсім молодими. Молодого слона навчаємо десять років. Десять років упертої праці треба витратити, щоб тварина стала розуміти накази людини і виконувати потрібну роботу.

— Десять років! — вигукнув здивований Пандіон.

— Атож, не менше, якщо ти вірно зрозумів характер слона. А коли ти помилився, то не справишся з ним і за п'ятнадцять. Серед слонів є і вперті й тупаки. Та й не забудь, що полювати на молодих слонів дуже небезпечно. Ми мусимо ловити їх своїми руками, без допомоги навчених слонів, бо приручені тварини теж підуть із стадом. Вони допомагають уже потім, коли стадо слонів наші мисливці проженуть, а слонят спіймають. На кожному полюванні завжди гине кілька наших хоробрих людей, — в голосі вождя почувся смуток. — Скажи, чи бачив ти вправи наших молодих воїнів? Бачив? Це теж потрібне уміння для ловлі слонів.

Пандіон кілька разів дивився на незвичайні ігри володарів слонів. Воїни закопували на рівній галявині дві високі жердини і прив'язували до них поперечну бамбукову перекладку на висоті п'яти ліктів від землі.

Потім, розбігшись, вони якось особливо, боком, підскакували в повітря і переплигували через перекладку. Тіло плигуна згиналося, майже складаючись навпіл, і летіло вгору правим боком у напрямі стрибка. Пандіон ніколи не бачив таких високих стрибків. Деякі з плигунів, найбільш умілі, стрибали на висоту навіть шести ліктів. Молодий еллін, здивований умілістю володарів слонів, не розумів, проте, навіщо їм потрібне це вміння. Слова суворого вождя трохи з'ясували йому значення таких вправ.

Вождь помовчав, потім підвищив голос:

— Тепер ти бачиш, яка важка ця справа. Полюють на слонів і інші племена. Вони убивають їх з дерев важкими списами, заганяють у ями, підкрадаються до них у лісі, коли вони сплять. От що, — вождь плеснув себе по коліну: — я звелю взяти тебе на полювання за слонами. Це буде скоро, перед тим, як піде загін до західного лісу. Хочеш побачити славу і муку мого народу?

— Хочу і дякую тобі, вождь. А чи товаришам моїм можна буде піти зі мною?

— Ні, всіх вас дуже багато. Поклич з собою одного-двох, інакше ви заважатимете.

— Нехай зі мною підуть два моїх друзі: ось він, — Пандіон показав на Кідого, — і ще один…

— Хто, отой похмурий, густобородий? — спитав учитель слонів, маючи на увазі Каві, і молодий еллін підтвердив його догадку.

— Я хотів би з ним теж поговорити, нехай він прийде до мене, — сказав старик. — Ти, мабуть, хочеш швидше передати товаришам звістку про те, що ми згодні допомогти їм. Коли ми призначимо день полювання, тобі про це скажуть. — І старик жестом руки відпустив обох друзів.

Під зловісні удари барабанів мисливці зібралися в дорогу. Частина вирушила на слонах, навантажених вірьовками, їжею і водою, інші пішли пішки. До них приєднались Каві, Кідого і Пандіон, озброєні своїми міцними списами. Двісті мисливців перейшли річку і пішли степом у північному напрямі, до пасма голих скель, які ледве видно було в синьому серпанку над горизонтом. Мисливці йшли дуже швидко, так що навіть таким ходокам, як наші три друзі, було нелегко встигнути за ними.

Від підошви гірського пасма на південь і схід степ був зовсім плоский, з випаленими великими і рівними-ділянками. Жовта рівнина під вітром укривалася хмарками' куряви, що крутилися над тьмяною зеленню дерев і чагарників. Найближчі урвища було виразно видно, але далекі скелі ховалися під сіроголубим туманом. Закруглені і. уривисті вершини виступали там, наче величезні черепи примарних слонів, нижчі морщилися, нагадуючи спини крокодилів.

Заночувавши біля південного краю скелястого пасма, володарі слонів на світанку вирушили вздовж їх східного схилу. Попереду над рівниною клубочилося червонувате марево, в ньому тремтіли і розпливалися силуети дерев. Велике болото простяглеся на північ. Від юрби мисливців відокремився юнак, звелівши чужоземцям іти слідом за ним, і почав підніматися на гірське пасмо.

Каві, Пандіон і Кідого піднімалися по уступу на висоту в двісті ліктів. Над їх головами височів кам'яний укіс, що аж пашив жаром, на яскравожовтій поверхні скель звивалися чорні тріщини. Мисливець довів друзів до виступу, що видавався проти краю болота, велів сховатися за жмутами жорсткої трави та камінням, дав знак мовчати і зник.

Етруск, негр і еллін довго лежали під палючим промінням сонця, не сміючи розмовляти. Жодного звуку не доносилося з боку долини, що розстилалася внизу.

Раптом ліворуч почувся невиразний хлюпаючий шум, він наближався і посилювався. Пандіон обережно виглянув з-за каменя крізь траву, що злегка коливалася, і завмер.

Темносіра хмара з кількох тисяч слонів укрила болото. Велетенські тварини йшли навскіс від пасма скель і, переходячи межу степу й болота, прямували на південний схід.

Тіла тварин чітко виділялися на жовтосірій траві. Слони йшли стадами від ста до п'ятисот голів, табуни їх сунули один за одним цепом з невеликими проміжками. Кожне стадо купчилося щільною масою, тварини тиснулися одна до одної, і згори здавалося, що рухається суцільна сіра пляма з хвилястою поверхнею сотень спин, яка рябіла білими рисками бивнів.

На грузьких місцях стадо розтягалося у вузьку стрічку. Деякі слони кидалися вбік, розчепірюючи вуха і смішно розставляючи випрямлені задні ноги, але потім знову вливались у потік.

Одні, здебільшого величезні самці, не поспішаючи, переставляли ноги, опустивши голови і вуха; другі важко виступали, високо піднявши передню частину тулуба і перехрещуючи задні ноги; треті часто поверталися боком, відставляючи тонкі хвости. Бивні різної величини і форми, короткі й довгі, що майже торкалися землі, вигнуті і прямі, біліли в темносірій масі величезних тіл. Кідого нахилився до вуха Пандіона.

— Слони переходять на болота і ріки, степ висох, — прошепотів негр.

— А де ж мисливці? — спитав молодий еллін.

— Вони сховалися, чекають стадо, де багато маленьких слонят, — таке стадо йтиме позаду всіх. Тут, бачиш, тільки дорослі.

— Чому в одних слонів короткі бивні, а в інших вони довгі?

— У них бивні зламані.

— У бою між собою?

— Мені казали: між собою слони б'ються дуже рідко. Значно частіше слон ламає бивні, коли валить дерева. Бивнями він вивертає дерева, щоб з'їсти плоди, листя й тонкі гілки. У лісових слонів бивні куди міцніші, ніж у степових, — ось чому з лісів іде для торгівлі тверда слонова кістка, а з степів м'яка.

— А ці слони степові чи лісові?

— Степові, он подивися сам. — Кідого показав на старого слона, що затримався недалеко від скелі, де сиділи друзі.

Сірий велетень, стоячи по коліна в траві, повернувся прямо до них. Широко розкинуті вуха розчепірились, шкіра їх натягувалася, наче парус, нижні краї обвисали невеликими складками. Слон опустив голову. Від цього руху похилий лоб тварини висунувся наперед, глибокі ями позападали між очима і тім'ям, і вся голова здалася схожою на товсту колону, що тоншала донизу і непомітно переходила в прямовисно опущений хобот. Глибокі поперечні складки, схожі на темні кільця, пересікали хобот на рівних проміжках. Там, де починався він, косо в різні боки і донизу розходилися шкірясті трубки, з яких стирчали, широко розходячись, бивні, дуже товсті і короткі.

— Я не розумію, як ти взнав, що цей слон степовий, — прошепотів Пандіон, уважно оглянувши спокійного старого велетня.

— Бачиш його бивні? Вони не зламані, а стерті. У старого слона вони не ростуть так, як у слона в розквіті сил, і він дуже стер їх, бо вони м'які. В лісового слона не побачиш таких бивнів — вони частіше бувають тонкі й довгі…

Друзі стиха перемовлялися. Час минав. Передні слони зникли за обрієм, уже виднілися не слони, а якась темна смуга.

Ліворуч показалося ще одне велике стадо. На чолі його йшли чотири самці навдивовижу величезні — близько восьми ліктів заввишки. Вони рухалися, похитуючи головами, і довгі, трохи вигнуті бивні то піднімалися, та торкалися трави гострими кінцями.

У стаді було багато слоних, які відрізнялися запалими спинами і великими складками шкіри на боках. За ними, впритул до задніх ніг, невпевнено йшли маленькі слонята, а трохи збоку, весело ступала підросла молодь. Маленькі бивні і вуха, невеликі довгасті голови, великі животи і однакова висота передніх і задніх ніг відрізняли їх від дорослих.

Друзі зрозуміли, що наближається рішучий момент полювання. Маленьким слонам важко було йти болотом, і стадо відхилилося праворуч, вибравшись на твердий грунт між чагарниками і рідкими деревами.

— Чому слон, такий важкий, не грузне в болоті? — знову спитав Пандіон.

— У нього особливі ноги, — почав Кідого, — він…

Оглушливий грім металевих листів і бубнів, нестямні зойки враз розляглися по степу, — у друзів аж дух перехопило від несподіванки.

Слонове стадо в паніці кинулося до болота, але там з трави цепом вискочили люди з бубнами і сурмами. Слони, що йшли попереду, відсахнулися назад, зупинивши напір задніх. Пронизливий трубний рев зляканих слонів, гуркотіння металевих листів, хрускіт гілок, — у цьому пекельному шумі зрідка пробивалися тоненькі, жалісні крики слонят. Тварини заметалися, то збиваючись докупи, то кидаючись врозтіч. У цьому хаосі серед велетнів, що металися туди й сюди, в хмарах густої куряви мелькали люди. Вони не наближались до стада, перебігали, шикувалися і знову били в листи. Поступово друзі зрозуміли, що робили мисливці: вони відбивали молодих слонів від дорослих і відтісняли їх праворуч, у широке гирло сухої долини, що врізалася в скелясте пасмо і була перегороджена смугою дерев. Сірі велетні кинулися на мисливців, щоб розтоптати, розтрощити ворога, який невідомо звідки взявся. Але люди, високо підстрибуючи, на мить зникали в чагарниках і між деревами. Поки розлючені тварини розмахували хоботами, розшукуючи ворога, що сховався від них, з другого боку з'являлися нові лави воїнів, які шалено галасували і гуркотіли металевими листами. Слони кидалися на цих мисливців, і люди знову повторювали той самий маневр, намагаючись відокремити молодих тварин.

Стадо відходило все далі й далі в степ, сірі тіла слонів зникли за деревами, і тільки оглушливий гамір та курява, що високо знімалася, показували місце, де відбувалось полювання.

Приголомшені друзі, вражені безстрашністю і спритністю людей, які уникали нападу розлючених чудовиськ і вперто продовжували свою небезпечну справу, мовчки дивилися на спустілий степ з прим'ятим чагарником і поламаними деревами. Кідого стурбовано хмурився, прислухався і, нарешті, стиха сказав:

— Щось погане… Полювання пішло не так, як треба!

— Звідки ти знаєш це? — здивувався Каві.

— Якщо вони привели нас сюди, значить сподівалися, що стадо піде на схід, прямо від нас. А тепер стадо пішло праворуч. Я вважаю, що це недобре.

— Ходімо туди, — запропонував Пандіон: — назад по уступу, як прийшли.

Кідого недовго роздумував і погодився. В сум'ятті бою їх прихід не мав якогось значення.

Ховаючись за травою й камінням, низько пригнувшись, етруск, еллін і негр пройшли на тисячу ліктів назад, уздовж скелястого пасма, поки не опинилися знову над відкритим місцем рівнин.

Друзі побачили ущелину в скелях, куди мисливцям удалося загнати понад десяток молодих слонів. Люди снували поміж деревами, уміло накидаючи на слонят петлі і прив'язуючи до стовбурів.

Мисливці, озброєні широкими списами, ставши цепом, заступили вихід з долини. Гуркіт і крики лунали в двох тисячах ліктів попереду й праворуч, — там, очевидно, була більша частина стада.

Раптом уривчасті й різкі звуки сурм почулися спереду і ліворуч. Кідого здригнувся.

— Слони нападають, — стиха прошепотів він. Протяжно застогнав один з мисливців, гнівні крики другого пролунали як команда.

У далекому кінці відкритої галявини, там, де від двох крислатих дерев падала великими плямами тінь, друзі помітили рух. Мить — і звідти виринув величезний слон з розчепіреними вухами і витягнутим уперед, як колода, хоботом. Поруч з ним постали ще два таких самих велетні,— Пандіон пізнав страшних вожаків стада. Четвертий у супроводі ще кількох слонів біг позаду. Навперейми слонам вискочили праворуч з кущів мисливці. Вони вклинилися поміж них, на бігу кидаючи в слона, який з'явився останнім, списи. Той несамовито затрубив і кинувся за людьми, які швидко бігли до болота. За ним повернули і решта слонів. Три вожаки, не звертаючи уваги на хитрий маневр людей, які відокремили їх від товаришів, мчали далі до галявини в скелях, мабуть приваблені криками молодих слонів.

— Погано, ох і погано, вожаки вернулися з другого боку… — схвильовано шепотів Кідого, стискаючи до болю руку Пандіона.

— Дивися… дивись, які хоробрі! — вигукнув, забувши про обережність, Каві.

Воїни, які заступили вхід у долину, не здригнулися, не сховались від розлючених страховищ. Вони виступили вперед довгим цепом. Вигоріла низька трава не могла приховати жодного руху людей.

Слон, що біг першим, кинувся прямо в середину цепу мисливців. Двоє з них залишилися на місці, а їх сусіди з обох боків враз стрибнули назустріч чудовиську. Слон притишив біг, високо підняв важкий хобот і з злобним свистом, тупочучи, напав на людей. Не більше десяти ліктів відстані залишалося між хоробрими мисливцями і слоном, коли ті миттю відскочили вбік. І зразу ж коло задніх ніг страховища з'явилося по два чоловіки з кожного боку. Двоє ввіткнули широкі списи в черево тварині, а інші двоє, відхилившись назад, ударили слона по задніх ногах.

Високий свистячий звук вирвався з піднятого хобота вожака. Опустивши його, слон повернув голову праворуч до мисливця, що стояв найближче від нього. Той не встиг чи не зумів ухилитись. Бризнула кров, і три друзі виразно побачили оголені на плечі і боці людини кістки. Поранений впав не ойкнувши, але й велетенський слон важко осів на задні ноги і повільно, боком рушив геть. Мисливці, залишивши його, приєднались до товаришів, які билися з двома іншими вожаками. Ті були розумніші або вже мали досвід у боротьбі з людиною: велетенські страховища кидалися в різні боки, не даючи можливості підкрастись до них ззаду, і задавили трьох мисливців.

У промінні призахідного сонця багровіла курява, що застилала всю ділянку. Слони здавалися величезними чорними баштами, коло підніжжя яких снували безстрашні люди. Вони стрибали, уникаючи довгих іклів, підставляли під хоботи вперті в землю списи, з криками забігали ззаду, відволікаючи нападаючих слонів від товаришів, які б неминуче загинули.

Оскаженілі тварини без упину трубили. Коли вони поверталися головами до скелі, на якій сиділи троє друзів, то здавалися надзвичайно високими; широкі плями розчепірених вух похитувалися над людьми. Збоку слон з опущеною головою здавався нижчим, бивні майже загрібали землю, готові от-от підчепити людину. Пандіон, Кідого і Каві розуміли, що бачать тільки частину бою. Він відбувався і вдалині за деревами, де знаходилося все стадо, і ліворуч на болоті, куди побігли мисливці, відволікаючи четвертого вожака і слонів, які пробилися з ним. Що робилося там, було таємницею для друзів, але вони не могли думати про це — вся їх увага була звернена на кривавий бій.

З-за дерев загриміли, наближаючись, бубни — загін в кілька десятків воїнів прибув на підмогу до тих, що билися. Вожаки слонового стада зупинилися, мовби в нерішучості, люди грізно закричали, розмахуючи списами, і тоді страховища відступили. Вони кинулися до свого третього товариша, який лежав на землі, і, підігнувши ноги, стали обабіч пораненого слона, підсунули під нього бивні і підняли на ноги. Потім, стиснувши пораненого своїми тулубами, велетні потягли його за дерева, випустили, знову підняли і зникли. Кілька мисливців кинулося навздогін, але їх спинив розпорядник полювання.

— Не втече… скоро покинуть… знову розлютуються, — переклав Кідого його слова.

Гамір, що лунав праворуч, усе віддалявся й стихав; битву, очевидно, було виграно. З боку болота, з півночі, показалося кілька мисливців, вони несли два нерухомих тіла. На трьох друзів ніхто не звертав уваги. Негр, етруск і еллін обережно зійшли із скелі в степ, щоб оглянути поле бою. Друзі пішли туди, де була головна частина стада. Продираючись крізь кущі, Кідого раптом злякано відскочив — на зламаній від падіння слонової туші вершині дерева лежав умираючий слон. Кінець його хобота трохи ворушився. Далі дерева були рідші, і між ними видно було сіру купу — це другий слон лежав на череві, з підібганими ногами, з вигнутою горбом спиною. Почувши, що наближаються люди, слон підвів голову.

Довкола його померклих і запалих очей звисли глибокі складки шкіри, що надавали слонові старечого виразу надзвичайної втоми. Велетень похилив голову, спершись на довгі бивні, потім з глухим стуком упав на бік.

Навколо перегукувалися мисливці. Кідого махнув рукою і повернув назад — з півдня показалося знову стадо слонів. Друзі поспішили до скель, але тривога була даремною — це підходили слони, навчені їхніми володарями.

Прив'язані до дерев молоді слони стовбурчили хвости і люто кидалися на людей, намагаючись дістати їх витягнутими хоботами. Погоничі ставили приручених слонів обабіч кожного полоненого слоняти. Стискаючи піймане слоня своїми тілами, слони вели його до селища. Про всякий випадок до шиї і задніх ніг слоняти були прив'язані канати; кожен канат тримали п'ятнадцять мисливців, які йшли спереду й позаду.

Обличчя в людей, стомлені і змарнілі від страшенного напруження, були похмурі. Вже одинадцять нерухомих тіл було покладено на плетені помости на спинах слонів, а люди все ще бігали й шукали в кущах двох товаришів, що десь пропали.

Слонів із спійманими слонятами повели. Мисливці сиділи і лежали на землі, відпочиваючи після бою. Друзі підійшли до розпорядника полювання, і Кідого спитав його, чи не можуть вони чим-небудь допомогти. Розпорядник гнівно подивився на них І грубо сказав:

— Допомогти? Чим ви, чужоземці, можете допомогти? Полювання було важким, ми втратили багато хоробрих людей… Чекайте, де вам наказано, не заважайте нам!

Друзі відійшли до скель і посідали осторонь, боячись посваритися з людьми, від яких залежало все їх майбутнє.

Каві, Пандіон і Кідого лежали, чекаючи, коли їх покличуть, і тихо розмовляли. Сонце сідало, чорні тіні від зубчастих скель просувалися в степ.

— Я не розумію все ж, як це отакі величезні слони не знищують у бою всіх мисливців, — задумливо промовив Каві. — Коли б слони билися завзятіше, вони просто стерли б людей на порох.

— Ти маєш рацію, — озвався Кідого. — Щастя людей у тому, що в слона слабке серце…

— Як це може бути? — здивувався етруск.

— Просто слон не звик битися. Він такий великий і сильний, що на нього ніхто не нападає, йому не загрожує небезпека, і тільки людина насмілюється полювати на нього. Тому сірий велетень не стійкий боєць, його воля легко ламається, і він не витримує довгого бою, якщо не зімне ворога відразу… От буйвол — інша річ. Коли б він був такий великий і розумний, як слон, загинули б усі мисливці…

Каві промугикав щось невиразне, не знаючи, вірити негрові чи ні, але згадав, яку нерішучісь виявляли слони в найважчий момент бою сьогодні у нього на очах, і промовчав.

— У володарів слонів списи зовсім інші, ніж у нас: лезо у вісім пальців завширшки, — втрутився Пандіон. — Яку ж силу треба мати для удару таким списом?

Кідого раптом встав і прислухався. Жодного звуку не доносилося з того боку, де розташувалися мисливці. Золоте від зорі небо швидко померкло.

— Вони пішли і забули про нас! — вигукнув негр і вибіг з-за виступу скелі.

Навкруги все було пусто. Вдалині чулися ледве розбірливі голоси — мисливці пішли в селище, покинувши трьох друзів.

— Ходімо за ними швидше, дорога далека, — заквапився Пандіон, але негр спинив друга.

— Пізно, зараз погасне зоря, і ми в темряві зіб'ємося з дороги, — сказав Кідого. — Краще підождати, поки зійде місяць, це буде скоро.

Каві і Пандіон погодилися і прилягли відпочити.

Розділ восьмий СИНИ ВІТРУ

У непроникній пітьмі завили гієни, тужливо заголосили шакали. Кідого нервувався, часто поглядаючи на схід, де попелястосірий просвіт неба над вершинами дерев провіщав, що незабаром зійде місяць.

— Я не знаю, є тут дикі собаки чи нема, — бурмотів Кідого. — Якщо вони прийдуть, буде біда. Собаки нападають дружно, всією зграєю, і перемагають навіть буйволів…

Небо все світлішало, нарешті скелі, що похмуро чорніли, засріблилися, дерева на степу виділились чорними силуетами. Зійшов місяць.

Міцно стискаючи списи, оглядаючись і прислухаючись, етруск, негр і еллін пішли на південь, уздовж скелястого пасма. Вони поспішали покинути похмуре місце битви, де за кущами і деревами валялися трупи слонів і бенкетували пожирачі падла. Виття позаду затихло, степ мовчав. Здавалося, все навкруги вимерло, — тільки швидка хода подорожніх порушувала нічну тишу.

Кідого старанно обминав густі гаї і чагарникові зарості, що тут і там височіли на степу таємничими чорними горбами. Негр вибирав дорогу посередині відкритих галявин, що біліли між заростями, як озера в лабіринті чорних островів.

Скелясте пасмо повернуло на захід, вузький гай притиснув подорожніх до скель. Кідого звернув праворуч і пішов довгою кам'янистою площинкою, що спускалася на південь. Раптом негр зупинився і, круто повернувшись назад, став прислухатись. Пандіон і Каві насторожилися, але жодного звуку не було чути навкруги. Як і раніше, панувала глибока тиша.

Кідого нерішуче пішов далі, прискорюючи ходу і не відповідаючи на тихі запитання етруска та елліна. Вони пройшли ще тисячу ліктів, і негр знову зупинився. Його очі при місячному світлі тривожно блищали.

— Хтось іде слідом за нами, — прошепотів він і припав вухом до землі.

Пандіон зробив те саме, а етруск залишився стояти, примруживши очі і намагаючись що-небудь розглядіти крізь сріблясту завісу місячного сяйва, що закривало далечінь.

Пандіон, притискаючи вухо до гарячого кам'янистого грунту, спершу чув тільки власне дихання. Мовчазна грізна непевність тривожила його. Раптом здалеку донісся слабкий, ледве чутний шум, переданий твердим грунтом. Звуки, все частіші, рівномірно повторювалися, як чіткі брязкаючі удари — клік, клік! Пандіон швидко підвів голову і враз перестав чути ці звуки. Кідого ще якийсь час припадав до землі то одним, то другим вухом, потім схопився, наче підкинутий пружиною.

— За нами слідом іде великий звір, погано, що я не знаю, який. У нього кігті назовні, як у собаки чи гієни, — значить, це не лев, не леопард…

— Буйвол або носорог, — висловив гадку Каві. Кідого енергійно захитав головою.

— Ні, це хижак, — упевнено відрізав негр. — Треба рятуватись. Погано, що поблизу нема жодного дерева, — тривожно оглядаючись, шепотів він.

Перед ними простягалася щебениста рівнина. Тільки жмутки рідкої трави і невеличкі кущики стирчали на її схилі.

— Уперед, швидше! — квапив Кідого, і друзі обережно побігли, побоюючись великих колючок і тріщин у пересохлій землі.

А позаду, тепер уже зовсім виразно, чути було розмірений стукіт важких кігтів. Цей стукіт став частіший, і друзі зрозуміли, що звір теж прискорив біг і наздоганяє їх. Клік, клік, клік! — тупий брязкіт чути було все ближче.

Пандіон оглянувся і побачив високий силует, що, похитуючись, сірою примарою біг позаду слідом за ними.

Кідого крутив головою, намагаючись побачити десь попереду дерева, розмірити відстань і швидкість бігу невідомого звіра. Зміркувавши, що дерева ще дуже далеко і добігти друзі не встигнуть, негр зупинився.

— Звір наздоганяє, нам більше не можна залишатися спиною до нього, — загинемо жалюгідною смертю!.. — схвильовано крикнув негр.

— Треба битись, — похмуро пробурчав Каві.

Троє друзів стали поруч, повернувшись обличчям до грізної сірої примари, що наближалася в нічній тиші. Звір за весь час погоні ані писнув, і ця незвичайна для степових хижаків властивість найбільше лякала друзів.

Сірий розпливчастий силует ставав темнішим, його контури визначалися все різкіше. Не більше трьохсот ліктів лишалося між друзями і звіром, коли той притишив біг і пішов далі розмашистою ходою, упевнений, що намічені жертви не втечуть від нього.

Друзі ніколи не бачили такого звіра. Масивні передні лапи його були значно довші від задніх, передня половина тулуба дуже піднімалася над кряжем, спина була похила. На товстій шиї прямо сиділа важка голова з масивними щелепами і крутим опуклим лобом. Коротка світла шерсть рябіла темними плямами. На загривку і потилиці дибом стирчало довге жорстке волосся. Звір трохи нагадував плямисту гієну, але небаченого, величезного розміру: голова його була на відстані п'яти ліктів від землі. Широкі груди, плечі й загривок вражали своєю масивністю, могутні мускули випиналися буграми, а величезні криві кігті зловісно стукотіли, наганяючи страх.

Звір рухався якось дивно, нерівно, виляючи низьким задом і кланяючись важкою головою. Морда була опущена вниз так, що нижня щелепа майже притискалася до горла.

— Хто це? — глухо спитав Пандіон, облизуючи пересохлі губи.

— Не знаю, — розгублено відповів Кідого. — Ніколи не чув про таких звірів.

Звір раптом повернувся; великі очі тварини, спрямовані на подорожніх, засвітилися блимаючими вогниками. Звір обійшов праворуч людей, що стояли проти нього, потім знову повернувся до них мордою і зупинився. Закруглені вуха стирчали косо догори обабіч голови.

— Звір розумний: він зайшов так, щоб місяць став навпроти нас, — прошепотів, прискорено дихаючи, Кідого.

Пандіона пройняв нервовий дрож, що завжди траплялося з молодим елліном перед небезпечним боєм.

Звір втягнув у себе повітря і почав поволі наближатись. У рухах тварини, в її зловісній мовчанці, в упертому прямому погляді великих очей під опуклим лобом помітно було щось таке, що відрізняло її від усіх відомих друзям звірів. Люди інстинктивно зрозуміли, що тварина, з якою зустрілися вони, пережиток іншого, стародавнього світу, з іншими законами життя. Пліч-о-пліч, виставивши списи, люди рушили назустріч нічному чудовиську. На мить воно зупинилося, спантеличене, потім, якось дивно хрипнувши, кинулося на трьох друзів. Розкрилася величезна паща, в місячному промінні блиснули товсті зуби, а три довгих леза могутніх списів уп'ялися в широкі груди і шию чудовиська. Люди не могли стримати натиску — звір мав велику силу. Списи, вперті у масивні кістки, вивернулися з рук; етруск, еллін і негр відлетіли назад. Кідого і Пандіон встигли схопитися, а Каві повалив звір. Обидва друзі кинулися на підмогу. Чудовисько присіло на задні лапи і раптом швидко змахнуло передніми. Притуплені кігті ударили Пандіона по стегну так сильно, що він упав, мало не втративши свідомість.

Звір, наступивши здоровенною лапою на ногу еллінові, роздер йому кігтями шкіру і м'ясо, суглоби хруснули, Пандіон відчув гострий біль.

Не випускаючи списа з рук, він одіпхнувся від землі обома руками, силкуючись підвестися, і почув тріск списа Кідого. Ставши на коліна, Пандіон побачив, що звір придавив негра і наближав до нього свою розкриту пащу. Кідого з витріщеними очима упирався руками під щелепу нічного страховища, марно намагаючись одвернути від себе зуби звіра. На очах у Пандіона гинув його вірний друг. Не тямлячи себе, вже не відчуваючи болю, молодий еллін схопився і загнав тварині списа в шию. Звір гучно клацнув зубами і, повернувшись до Пандіона, звалив його цим рухом з ніг. Молодий еллін не випустив списа і, вперши ратище в землю, затримав чудовисько на якусь мить. Кідого тим часом встиг вихопити ніж. Ні негр, ні еллін не побачили, що з другого боку звіра піднявся Каві. Вищиривши зуби, етруск спокійно націлився списом у бік чудовиська і обома руками ввіткнув його під лопатку. Довге лезо увійшло в тіло звіра на лікоть, з розкритої пащі вихопився рев, звір конвульсивно сіпнувся, перекинувшись ліворуч до етруска. Той, увібравши голову у високо підняті плечі, похитнувся, але встояв на ногах. Кідого, несамовито крикнувши, вдарив ножем звіра в горло, і в цю мить спис етруска дійшов до серця чудовиська. Тяжке тіло забилося в корчах, навкруги розійшовся нестерпний сморід. Пандіон вихопив списа, всадив його знову в загривок звіру, але цей останній удар був уже зайвий. Звір, витягши шию і ткнувшись мордою в ноги етруску, відкинув убік задні ноги. Вони ще рухались, кігті скребли грунт, під шкурою ворушилися м'язи, але настовбурчена на загривку шерсть уже осіла.

Опам'ятавшись, троє друзів оглянули свої рани. У етруска був вирваний з плеча цілий шматок м'яса, довгі кігті подерли спину. Нога у Пандіона не була зламана, — у нього зяяла глибока рана нижче коліна, в стопі були, мабуть, розтягнені або розірвані зв'язки, і молодий еллін не міг ступити ногою. Бік у нього розпух і потемнів від удару лапи, але ребра лишилися цілими. Найбільше постраждав Кідого, який дістав кілька великих ран і був дуже пом'ятий.

Друзі перев'язали один одному клаптями подертого одягу рани, вони дуже раділи, що врятувалися від страшного чудовиська, яке нерухомо простяглося перед ними в яскравому місячному світлі. Найбільше був засмучений Пандіон: через поранену ногу він не міг далі йти. Кідого заспокоїв друга, запевнивши його, що зараз їм ніщо не загрожує: труп страховиська охороняє їх від усіх інших хижаків, а володарі слонів неодмінно спохватяться і на світанку знайдуть тих, що відстали.

Терпляче зносячи біль від пекучих ран, друзі полягали на жорсткому щебені, але не могли заснути, бо дуже були збуджені.

Світанок зайнявся несподівано швидко, сонце зігнало таємничу і зловісну тінь ночі. Пандіон, вимучений болем у нозі, розплющив стомлені очі від голосного вигуку Кідого. Негр розглядав переможеного нічного переслідувача і пояснив етруску, що він бачив зображення такого звіра в Та-Кемті, серед малюнків різних тварин у великій гробниці біля міста Білих Стін. Каві недовірливо відкопилював нижню губу. Кідого клявся і переконував друга, що жителі Та-Кемту за стародавніх часів, безперечно, зустрічали таку саму тварину. Сонце піднімалося все вище. Трьох друзів томила спрага, їх мучила гарячка від ран. Кідого і Каві вирішили йти розшукувати воду, і в цей час почулися чиїсь голоси. Три слони з воїнами на спинах рухалися через степ, нижче кам'янистого схилу, на якому друзі зустрілися з нічним страховищем. Володарі слонів, почувши крики негра, примусили слонів повернути і прискорити ходу. Слони вже підходили до чужоземців, та раптом тривожно затрубили і подалися назад, піднімаючи хоботи і нашорошуючи вуха. Воїни сплигнули з плетених помостів і підбігли до трупа чудовиська з криками: «Гішу, гішу!»

Розпорядник вчорашнього полювання схвально подивився на друзів, сказавши сиплим, надсадженим голосом:

— Ви славні воїни, якщо справилися втрьох з цим страхіттям ночей, пожирачем товстошкірих.

Володарі слонів розповіли чужоземцям про гішу — дуже рідкого й небезпечного звіра. Вдень він ховається невідомо де, а вночі блукає мовчки, нападаючи на молодих слонів, носорогів і малят інших великих тварин. Гішу надзвичайно сильний і впертий у бою, — його страшні зуби враз перегризають ногу слона, а могутні передні лапи душать жертву, ламаючи їй кістки.

Каві знаками попросив мисливців допомогти йому зняти шкуру Чотири воїни охоче взялися до діла, не зважаючи на сморід, що йшов від тварини.

Шкуру і відтяту голову поклали на слона, на нього ж підняли і поранених чужоземців. Слони, слухаючись погоничів, які підганяли їх легкими ударами гачкуватих ножів, побігли риссю, швидко переборюючи простір степу.

Близько полудня троє друзів були в селищі. Жителі зустріли їх привітаннями: воїни, які супроводили чужоземців, голосно кричали, сидячи на слонах, про здійснений ними подвиг.

Сяючий Кідого сидів поруч з Пандіоном на хиткому широкому помості, приладнаному на висоті п'яти ліктів від землі. Негр кілька разів починав співати, але щоразу його обривали володарі слонів, попереджаючи, що слони не люблять шуму і звикли до тиші в дорозі.

Уже чотири дні минуло, як друзі залишили місто володарів слонів. Слово вождя здійснилось. Загону колишніх рабів було дозволено йти на захід з експедицією племені. Каві, Кідого і Пандіону, у яких ще не загоїлися рани, було надано місце на спині одного з шести слонів, інші шістнадцять їхніх товаришів ішли пішки слідом за загоном. Слони рухалися в дорозі менше половини дня, решта часу йшла на годування їх та відпочинок. Тим, хто йшов пішки, вдавалося наздоганяти слонів тільки ввечері, коли вже надходила ніч.

Погоничі вели слонів зовсім не тією дорогою, яку обрали б люди. Вони обминали ділянки високого лісу, прямуючи через галявини і чагарникові зарості, де людям довелось би прорубувати дорогу. Сірі велетні спокійнісінько прокладали собі шлях. Час від часу переднього слона заміняв той, що йшов позаду всіх, а стомлений слон переходив на відпочинок у кінець загону. Після слонів у хащах залишалася стежка, і товариші Пандіона йшли собі та йшли, зовсім не вживаючи ножа, захоплені легкою перемогою над непрохідними лісами Ще краще почували себе троє друзів, що їхали на слоні. Поміст ледь-ледь похитувався, невпинно пливучи понад землею з її колючками, комахами І небезпечними гадюками, багнистими гнітючими калюжами, гострим щебенем кам'янистих схилів, ріжучою травою та глибокими, зяючими тріщинами. Тільки тепер зрозумів Пандіон, як багато уваги потрібно було, щоб уникати небезпек, ідучи пішки в нетрях африканських лісів і степів. Лише повсякчасна пильність допомагала людині залишатись неушкодженою, зберігати сили і боєздатність у дальшій путі. Тільки про це весь час думалося. Тепер, сидячи на спині слона, що ступав уперед з незламною міцністю кам'яної брили, молодий еллін жадібно вбирав у себе барви, форми і запахи природи чужої землі з її чудовою могутністю тваринного і рослинного життя. У сліпучому сонячному промінні чисті тони барв досягали надзвичайної яскравості, що якось невиразно тривожила жителя півночі. Та як тільки небо затягалося важкими хмарами або загін оповивали сутінки тінистого лісу, барви бліднули. Монотонні переливи барв здавалися похмурими і жорсткими в порівнянні з м'якими, задумливими і гармонійними барвами рідної Пандіону країни.

Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи.[120]

Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.

Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.

— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.

Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.

Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.

На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.

Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.

Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:

— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?

Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.

— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати.[121]

Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.

На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.

Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.

— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.

Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»

Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.

Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.

А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.

— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.

Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.

— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.

Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.

Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.

Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.

їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.

Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного житла.

Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок, розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині, з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.

Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.

Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане батьківщині, принесло б їм пошану і славу.

Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.

— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо Зеленого моря після того, як пробилися до берега Великої Дуги? Ні, ми вернемося, ми будемо підпорою і нашим товаришам лівійцям, недосвідченим у мореплавстві!

Пандіон мовчки кивнув головою. Стоячи перед морем, він відчував непохитну впевненість у своїх силах.

Голос Кідого пролунав над берегом. Стривожений негр з юрбою схвильованих родичів і товаришів по походу розшукував друзів, які десь зникли. Пандіона і Каві повели назад до ріки, переправили на другий берег, а там уже чекали їх кілька биків, щоб перевезти поранених, вантаж і зброю.

Недалеко йти лишалося блукачам. Обіцянка, яку дав Кідого під деревами на березі Нілу біля товаришів, що помирали після страшного бою з носорогом, збулася. Всі дев'ятнадцять колишніх рабів знайшли ласкавий притулок і відпочинок у величезному селищі, поблизу моря, на березі великої, багатоводної ріки, що протікала поряд з тією, якою пливли вони, розставшись з володарями слонів.

Та особливо радісна була для Пандіона і Каві звістка про те, що минулого року, після двадцятилітньої перерви, сюди припливли сини вітру. Синами вітру родичі Кідого називали морських людей, які здавна приходили до берегів Південного Рогу з півночі по слонову кістку, золото, цілющі рослини і звірячу шкуру. Місцеві жителі говорили, що з зовнішнього вигляду сини вітру схожі на етруска і елліна, тільки в них шкіра смуглявіша і волосся більш кучеряве. Минулого року приходили чотири чорних кораблі. Сини вітру повторили путь своїх батьків. Вони обіцяли приїхати знову, як тільки скінчаться бурі в Морі Туманів. За розрахунками досвідчених людей, до прибуття кораблів лишалося близько трьох місяців. Будування власного судна забрало б більше часу, не кажучи вже про те, що майбутня дорога була незнайомою. Пандіона і Каві непокоїла думка, чи візьмуть їх з десятьма товаришами на кораблі морські люди, але Кідого, підморгуючи і таємниче посміхаючись, запевняв, що владнає це.

Залишалося тільки чекати і томитись, нічого не знаючи, що буде далі. Сини вітру могли знову не з'являтись ще двадцять років. Етруск і еллін заспокоювали себе тим, що коли кораблі не прийдуть у призначений строк, зони почнуть будувати своє судно.

Повернення Кідого було подією, яку гучно відсвяткували. Пандіон аж стомився від бенкетів. Йому остогидли нескінченні вихваляння його доблесті, набридло повторювати розповіді про рідні йому країни, про пережиті пригоди.

Якось само собою вийшло, що Кідого. завжди оточений рідними і одноплемінниками, запаморочений від захоплення жінок, трохи одійшов від Пандіона і Каві. Друзі стали бачитись рідше, ніж в шене і в далекій путі через Африку. Кідого ішов у житті вже власним шляхом, який не збігався із шляхом його друзів. Усі товариші Кідого по походу з близьких йому племен швидко порозходились у різні місця. Залишилися тільки етруск, еллін і десять лівійців, які вважали, що від Пандіона і Каві залежить їх повернення на батьківщину.

Усі дванадцять чужоземців оселилися в просторій хаті, збудованій з висушеної на сонці твердої сірозеленої глини. Кідого настояв, щоб Каві і Пандіон жили. в гарній куполоподібній хатині, що була поблизу від його будинку. Після довгих років блукань Пандіон міг знову відпочивати на власному ложі. В цього народу не було в звичаї спати на долівці, на шкурах чи на траві. Родичі Кідого робили дерев'яні рами на ніжках, переплетені сіткою з пружистих стеблин, що ніжили тіло і були особливо приємні для хворої ноги Пандіона.

У елліна тепер було багато вільного часу, і він ходив на прогулянку до моря, де довго сидів сам або разом з Каві, слухаючи розмірене рокотання хвиль. Пандіон весь час відчував тривогу. На його незламне здоров'я вплинули знегоди в дорозі і незвично жаркий клімат.

Пандіон дуже змінився і сам знав про це. Колись, окрилений юністю й коханням, він зміг залишити свою кохану дівчину, оселю і рідну країну, прагнучи ознайомитись із стародавнім мистецтвом, побачити інші країни, пізнати життя.

Тепер він був знайомий з гіркою тугою, пізнав безрадісний полон, гніт відчаю, важку працю раба, від якої людина тупіє. І Пандіон занепокоєно питав себе, чи не втратив він силу творчого натхнення, чи здатний стати великим художником. Разом з тим Пандіон відчував: йому довелося стільки зазнати і так багато побачити, що це не минуло для нього безслідно, збагатило його великим досвідом життя, незабутніми враженнями.

Пандіон любив розглядати свій спис — подарунок батька навіки втраченої Іруми, пронесений ним через ліси й степи, який не раз допомагав йому врятовуватись від смертельних небезпек. Цей спис здавався йому символом чоловічої доблесті, запорукою людської безстрашності в боротьбі з природою, яка неподільно панувала в жарких просторах Африки. Молодий еллін обережно гладив довге лезо, перш ніж одягти на нього чохол, пошитий руками Іруми. Цей клаптик шкіри з барвистим оздобленням із шерсті — все, що залишилося в нього на спогад про милу, далеку й ніжну дівчину, яку він зустрів на роздоріжжі тяжкої путі на батьківщину. Думаючи про це, Пандіон повертався до темних гір, що відгороджували пройдені ним землі від океану. Нескінченний ряд днів важкого походу повільно пропливав перед ним…

А над усім цим стояв живий образ Іруми, що невтримно вабив до себе… Образ тієї дівчини, яку він бачив останній раз біля стовбура дерева з квітами, мов червоні факели… Серце у Пандіона починало прискорено битись. Він виразно уявляв собі блиск її шкіри, темної і ніжної, її лукаві, повні тремтливого вогню очі… Кругле личко Іруми з посмішкою наближалося до його обличчя, він чув ніжний голос…

Потроху Пандіон ознайомився з життям веселого і добродушного народу Кідого. Високі на зріст, з мідним вилиском чорної шкіри, стрункі родичі Кідого займалися головним чином землеробством. Вони вирощували низькорослі пальми з повними олії плодами[122] і величезні трав'янисті рослини із здоровенними листками, які віялом розходилися з пучків м'яких стеблин.[123] Ці рослини давали важкі грона довгих, жовтих, серповидно вигнутих плодів з ніжною і запашною солодкою речовиною… Плодів збирали силу-силенну, і вони були головною їжею народу Кідого. Пандіону вони дуже подобалися. Плоди їли сирими, вареними або підсмаженими на олії. Місцеві жителі займалися також полюванням, добуваючи слонову кістку і шкури, збирали чарівні, схожі на каштани, горіхи, які колись вилікували Пандіона від його незвичайної хвороби, розводили рогату худобу і птицю.

Серед них були вмілі майстри — будівельники, ковалі і гончарі. Пандіон любувався витворами численних художників, які не поступалися в майстерності перед Кідого.

Великі будинки, змуровані з брущатого каменю, сирцевої цегли або виліплені цілком з твердої глини, були прикрашені складним і красивим орнаментом, чітко вирізаним на поверхні стін. Іноді стіни були розписані барвистими фресками, що нагадували Пандіону малювання на старовинних руїнах Кріту. Він бачив череп'яний посуд красивої форми, дуже гарно, з тонким смаком розмальований. Безліч дерев'яних розмальованих статуй було у великих будівлях громадських зборів і в будинках вождів. Скульптурні зображення людей і звірів захоплювали Пандіона тим, що в них було вірно передано враження і вдало схоплені характерні риси.

Але, на думку Пандіона, скульптурі народу Кідого бракувало глибокого розуміння форми. Його не було і в майстрів Айгюптосу. Скульптури Та-Кемту застигали в мертвих, нерухомих позах, незважаючи на вироблену віками тонкість виконання і вишуканість обробки. Скульптори народу Кідого, навпаки, створювали гостре враження живого, але тільки в якихось окремих, навмисно підкреслених подробицях. І молодий еллін, міркуючи над творами місцевих майстрів, почав неясно відчувати, що шлях до довершеності скульптури повинен бути якимсь зовсім новим — не в сліпому старанні передати природу і не в спробах відобразити окремі враження.

Народ Кідого любив музику, грав на складних інструментах з довгих рядів дощечок, з'єднаних з довгастими порожніми тиквами. Деякі сумні пісні, що широко і м'яко лилися, хвилювали Пандіона, нагадуючи йому пісні батьківщини.

Етруск сидів біля погаслого вогнища коло хатини, жував підбадьорююче листя[124] і задумливо ворушив паличкою гарячий попіл, в якому пеклися жовті плоди. Каві навчився готувати з жовтих плодів борошно для коржів.

Пандіон вийшов з хатини, підсів до друга і, розгублено поглядаючи на ряди високих хатин, дивився на людей, що проходили мимо.

М'яке вечірнє світло падало на курні стежки, завмирало в нерухомих вітах тінистих дерев.

Раптом увагу Пандіона привернула жінка, яка проходила повз нього. Він помітив її ще в перші дні, коли прибув до міста Кідого, але від того часу не зустрічався з нею. Вона була дружиною одного з родичів Кідого, як дізнався про це Пандіон, і звали її Ньора. Ця жінка визначалася красою навіть серед своїх вродливих одноплемінниць. Зараз вона повільно йшла мимо, з гідністю, властивою жінкам свідомим своєї краси. Молодий еллін захоплено розглядав її, жадоба творчості враз спалахнула в ньому з колишньою силою.

Кусок зеленуватосиньої тканини туго обгортав стан Ньори. Жінку прикрашали разок голубих бус, важкі серцевидні сережки і вузенький золотий дротик на зап'ясті лівої руки. Великі очі спокійно дивилися з-під густих вій. Коротке волосся, зібране на тім'ї і вигадливо заплетене, подовжувало голову. Вилиці виступали під очима округлими горбиками, як це траплялось у здорових і вгодованих дітей еллінів.

Гладенька чорна шкіра, така пружна, що тіло здавалося залізним, виблискувала в сонячному промінні, і її мідний вилиск набував золотого відтінку. Довгаста шия ледь-ледь нахилялася вперед і гордовито підтримувала голову.

Пандіон милувався високим, гнучким станом Ньори, легкими і стриманими її рухами.

Йому здалося, що в особі Ньори перед ним постала одна з трьох Харіт[125] — богинь, що, як вірував він, оживляли красу і надавали їй чарівної привабливості.

Етруск раптом стукнув злегка паличкою Пандіона по голові.

— Ти чого ж не побіг за нею? — з жартівливою досадою спитав етруск. — Ви, елліни, ладні милуватися кожною жінкою…

Пандіон подивився на друга без гніву, але так, начебто бачив його вперше, і рвучко обняв етруска за плечі.

— Слухай, Каві, ти не любиш говорити про своє… Хіба ти зовсім байдужий до жінок? Ти не відчуваєш, які вони прекоасні? Хіба для тебе вони не частина всього цього, — Пандіон показав рукою навколо себе, — моря, сонця, прекрасного світу?

— Ні, коли я бачу що-небудь красиве, мені хочеться його з'їсти! — розсміявся етруск. — Я жартую, — говорив він далі вже серйозно. — Пам'ятай, що я вдвоє старший за тебе і за світлою стороною життя мені видніша інша— темна, потворна. Ти вже забув про Та-Кемт, — Каві провів пальцями по червоному тавру на плечі Пандіона, — а я нічого не забуваю. Але я заздрю тобі: ти будеш творити красиве, а я можу тільки руйнувати в боротьбі з темними силами. — Каві помовчав трохи і схвильовано закінчив: — Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині… Я не бачив стільки років своїх дітей, мені навіть не відомо, чи живі вони, чи існує весь мій рід. Хто знає, що там, серед ворожих племен…

Туга, що почулась у мові завжди стриманого етруска, сповнила Пандіона співчуттям. Та як він міг утішити друга? В той же час слова етруска боляче вкололи його: «Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині…» Коли Каві міг так йому сказати… Ні, хіба мало важили для нього Тесса, дід, Агенор? Але тоді він мав би стати подібним до похмурого Каві, тоді він не увібрав би в себе великої різноманітності життя — як же він навчився б розуміти красу?.. Пандіон заплутався у суперечностях і не зміг розібратися в собі. Він схопився і запропонував етруску піти викупатись. Той погодився, і обидва друзі попрямували через горби, за якими на відстані п'яти тисяч ліктів від селища хлюпотів океан.

За кілька днів до цього Кідого зібрав молодих чоловіків і юнаків племені. Негр сказав землякам, що його товариші, які чекають кораблів, не мають нічого, крім списа і клаптів тканини на стегнах, а сини вітру не візьмуть їх на кораблі без плати.

— Коли кожен з вас, — сказав Кідого, — погодиться допомогти хоч трохи, то чужоземні друзі зможуть повернутись до себе додому. Вони допомогли мені вирватися з полону і знову побачити всіх вас.

Зрадівши, що всі згодилися, Кідого запропонував молоді піти з ним на золотоносне плоскогір'я, а тим, хто не зможе, — пожертвувати слонову кістку або горіхів, шкіру чи стовбур цінного дерева.

Наступного дня Кідого об'явив друзям, що вирушає на полювання, і відмовився взяти їх з собою, умовляючи берегти сили для майбутньої дороги.

Товариші Кідого по походу так і не довідались про справжню мету його задуму. Хоч думки про плату за проїзд не раз турбували їх, та вони сподівалися, що таємничі сини вітру візьмуть їх як гребців. Пандіон ще мав на думці використати камені півдня — подарунок старого вождя. Каві, також нічого не говорячи Кідого, через два дні після того, як пішов чорношкірий друг, зібрав лівійців і вирушив угору річкою, сподіваючись знайти поблизу чорне дерево,[126] зрубати кілька стовбурів і сплавити до селища на плотах з легенької деревини важкі колоди, що тонуть у воді.

Пандіон все ще шкутильгав, і Каві залишив його в селищі, незважаючи на протести. Пандіон був обурений. Уже вдруге товариші покидали його самого, як тоді, під час полювання на жирафів. Каві, гордовито випнувши бороду, заявив, що тоді він не згаяв марно часу і тепер знову може повторити те саме. Онімівши від люті, молодий еллін кинувся геть з образою в серці. Етруск наздогнав його і, плескаючи по спині, просив вибачити йому, але той твердо стояв на своєму, переконуючи друга, що йому потрібно зовсім одужати.

Кінець кінцем Пандіон погодився, з болем відчуваючи себе нікчемним калікою, і поспішно зайшов у хатину, щоб не бачити, як вирушають на полювання його здорові товариші.

Залишившись на самоті, Пандіон ще сильніше відчув, що йому треба перевірити свої сили після вдалої спроби із статуєю учителя слонів. За останні роки він бачив стільки смертей і руйнувань, що не хотів братися за нетривку, глину, маючи намір створити щось із міцного матеріалу. Такого матеріалу у Пандіона не було. Та коли б він і потрапив йому в руки, все одно у нього не було потрібних для обробки інструментів.

Пандіон часто любувався каменем Яхмоса, що привів його кінець кінцем до моря, як наївно вірив Кідого, схильний визнавати могутність чарівних речей.

Прозорість твердого каменя наштовхнула Пандіона на думку вирізати гему.[127] Правда, камінь був твердіший, ніж ті, що вживалися для цього в Елладі. Там їх обробляли наждаком з острова Наксоса.[128] Раптом еллін згадав, що у нього, коли вірити старому вождю володарів слонів, були камені, твердішого від яких нема нічого в світі., Пандіон дістав найменший з подарованих йому каменів півдня і обережно провів гострою гранню по краю голубуватозеленого кристала. На непіддатливій гладенькій поверхні залишилась біла риска. Молодий еллін натиснув сильніше. Камінь прорізав глибоку канавку, наче різець з чорної бронзи на шматку м'якого мармуру. Незвичайна сила прозорих каменів півдня справді перевершувала все, що було досі відоме Пандіону. В його руках були чарівні різці, що робили легким завдання.

Пандіон розбив маленький камінь, старанно зібрав усі гострі скалки і вправив їх з допомогою твердої смоли у дерев'яні палички. Тепер у нього був десяток різців різної товщини—і для грубої обробки і для найтонших штрихів. Що ж зобразить він на чудовому голубуватозеленому кристалі, який дістав Яхмос у руїнах тисячолітнього храму, а він доніс цілим до моря, що так довго був символом моря в душному полоні землі? Невиразні образи проносились в уяві Пандіона.

Молодий еллін пішов із селища і бродив самотнім, поки не опинився біля моря. Він довго сидів на камені, то дивлячись удалину, то стежачи за маленькою хвилею прозорої води, яка підбігала до його ніг. Настав вечір, короткі сутінки знищили блиск моря, рух хвиль став непомітним. Все густіша оксамитночорна ніч, але разом з тим у небі з'являлося все більше яскравих зірок, і знову небесні вогники, заколивавшись у хвилях, оживили завмерле море. Піднявши голову в небо, молодий еллін ловив обриси незнайомих сузір'їв. Дуга Чумацького Шляху перекидалася через увесь небозвід таким самим, як і на батьківщині, срібним мостом, але вона була вужчою. Один її кінець був глибоко розщеплений і розбитий на окремі плями між широкими темними смугами. Обіч і нижче горіли голубуватобілим світлом дві туманних зоряних хмари.[129] Біля них чітко виділялася велика чорна-пречорна пляма грушовидної форми, неначе брила вугілля закривала у цьому місці всі зірки.[130] Нічого такого не бачив Пандіон у рідному небі півночі. Контраст між чорною плямою і білими хмарами зненацька вразив його. Молодий еллін раптом побачив у ньому всю суть південної країни. Чорне і біле в усьому своєму прямому і чітко-грубому поєднанні — ось що становило душу Африки, її зовнішній вигляд, такий, яким Пандіон зараз відчував його. Чорні і білі смуги незвичайних коней, чорна шкіра тубільців, що була розмальована білою фарбою і відтіняла білі зуби й білки очей, вироби з чорної і перлисто-білої древесини, чорні й білі колони стовбурів у лісах, світло степів і темрява лісових нетрів, чорні скелі з білими смугами кварцу і багато чого такого пронеслося перед очима Пандіона.

Зовсім інше було на батьківщині — на бідних і кам'янистих берегах Зеленого моря. Ріка життя там не котилася буйним потоком, не сходились так різко її чорні і білі сторони.

Пандіон підвівся. Неосяжний океан, на другому боці якого була його Енніада, відділяв молодого елліна від Африки. Позаду лишилася країна, яку похмуро заслонили нічні тіні гір і про яку він уже більше не думав. Попереду на хвилях перебігали відблиски зоряних вогнів, і море там, на півночі, зливалося з рідною Елладою, і Тесса була на його березі. Заради повернення на батьківщину, заради Тесси він боровся і йшов крізь кров, піски, спеку й темряву, всіляку небезпеку від звірів і людей.

Тесса, далека, кохана й неприступна, стала перед очима, зовсім як ті туманні зірки над морем, де північний Ківш пірнув краєм за горизонт.

І в нього виникло рішення: він створить на камені — твердому символі моря — Тессу, яка стоїть на березі.

Пандіон шалено стиснув сильними пальцями різець, і міцна паличка зламалась. Уже кілька днів він з хвилюванням у серці, насилу стримуючи творче нетерпіння, схилявся над каменем Яхмоса, то впевнено прокреслюючи довгі лінії, то з безмірною обережністю зрізуючи найдрібніші крупинки. Зображення ставало все чіткішим. Голова Тесси удалась йому, — він бачив дівчину в ЇЇ гордому повороті і тепер так само виразно, як у час прощання на березі Ахелойового мису. Він урізував її в прозору глибінь каменя, і тепер вона опукло виступала матовою блакиттю на дзеркально-гладенькій поверхні. Кучері легкими, вільними штрихами лягали на округлість плеча, намічену чіткою дугою, але далі — далі Пандіон несподівано втратив усю силу свого натхнення. Молодий художник, як ніколи впевнений у собі, зразу окреслив глибокою канавкою тонкий контур тіла дівчини, і точна добірність ліній підтвердила успіх його роботи. Пандіон сточив зовнішню поверху ню, щоб виділити фігуру. Тут він раптом зрозумів, що зобразив зовсім не Тессу. В лініях стегон, колін і грудей виступило і ожило тіло Іруми, а окремі штрихи, безперечно, були наслідком останнього враження від краси Ньори. Постать Тесси не була тілом еллінської дівчини — у Пандіона вийшов якийсь далекий від дійсності образ. Але Пандіон хотів добитися іншого — зобразити живу і кохану Тессу. Напружуючи пам'ять, він намагався позбутись вражень останніх років, поки не переконався, що нові враження яскравіші.

Стало ще гірше, коли Пандіон зрозумів, що відтворити живе йому знову не вдається. Поки фігурка була тільки намічена, легенькі лінії жили. Але як тільки художник пробував зробити з плоского зображення опукле, живе тіло кам'яніло і завмирало, ставало холодним. Так, він не збагнув таємниці мистецтва. І цей його витвір не буде живим! Йому не вдасться здійснити задумане!

Зламавши від хвилювання різець, Пандіон узяв камінь і став розглядати його на віддалі витягненої руки. Так, він не може створити образ Тесси, і чудова гема не буде закінчена.

Крізь прозорий камінь проходило сонячне проміння, наповнюючи його золотавим відтінком рідного моря. Пандіон не торкнувся гладенької великої грані кристала і вирізав фігуру дівчини праворуч, біля самого краю. В камені, як на березі моря, стояла дівчина з обличчям Тесси, але Тессою вона не була. Натхнення, з яким Пандіон працював над каменем від світанку до присмерку, з нетерпінням чекаючи кожного наступного дня, покинуло його. Пандіон сховав камінь, зібрав різці і розігнув наболілу спину. Горе поразки зменшувалось від усвідомлення того, що він все-таки може створити щось прекрасне… але воно було убогим у порівнянні з живим! Захопившись роботою, Пандіон перестав чекати повернення товаришів. Підбіг хлопчик і відвернув юнака від важких думок.

— Бородатий приїхав, він кличе тебе до річки, — повідомив посланець Каві, гордий, що йому доручили це зробити.

Те, що етруск залишився на річці і кликав його туди, стурбувало Пандіона. Він поспішив до берега стежкою, яка звивалася поміж колючими кущами. Здалеку він помітив на піщаному схилі групу товаришів, які стояли колом навкруг в'язки стебел очерету. На очереті простяглася якась людина. Пандіон незграбно побіг, стараючись не дуже налягати на ще слабу ногу, і ввійшов у мовчазне коло товаришів по походу. Він упізнав молодого лівійця Такела, учасника втечі через пустиню. Молодий еллін став навколішки над тілом товариша. Перед очима Пандіона постала задушна ущелина між схилами піщаних гір, де він чвалав, ледве живий від спраги. Такел був серед тих, хто разом з померлим Ахмі приніс йому назустріч води від джерела. Тільки перед трупом Такела Пандіону стало зрозуміло, яким дорогим і близьким був кожен з товаришів по заколоту і походу. Вони стали йому рідними, і юнак не мислив, як можна існувати окремо від них. Пандіон міг тижнями не бачитися з товаришами, коли знав, що вони поблизу і їм ніщо не загрожує, що вони спокійні і зайняті своїми справами. А зараз смерть одного з них приголомшила його. Не встаючи з колін, він запитально глянув на етруска.

— Такела вкусила змія в зарослях, де ми шукали чорне дерево, — сумно промовив Каві.— Ми не знали ліків, — етруск важко зітхнув, — ми кинули все і припливли сюди. Коли ми винесли його на берег, Такел уже помирав. Я покликав тебе проститися з ним… та пізно… — Каві не договорив, стискаючи руки; він схилив голову.

Пандіон підвівся. Смерть Такела здавалася йому такою несправедливою і безглуздою: загинув не в славній і битві, не в бою із звіром, а тут, у мирному селищі, біля моря, яке обіцяло йому, що він повернеться додому після всіх його доблесних подвигів, стійкої мужності у довгій дорозі. Це було особливо боляче молодому елліну. Сльози набігли на очі, і він, щоб стримати хвилювання, звернув погляд на річку. Обабіч піщаної обмілини підносилися густі зарості, які заступили зеленою стіною простір ріки. Світлий піщаний бугор був наче в широких воротах. На узліссі росли білі дерева, корячкуваті і в суччях, з дрібним листям. Усі гілки цих дерев були уквітчані пушистими стрічками ясночервоних квітів,[131] їх плоскі перисті скупчення здавалися смугами із поперечних коротких рисочок, нанизаних на тонкі стебла, які то згиналися вниз, то стриміли прямо вгору до неба. Квіти вилискували багрянцем, а білі дерева горіли в зелених воротах, як похоронні смолоскипи біля воріт Аїду,[132] куди вже прямувала

душа небіжчика Такела. Поволі котилася мутна олов'яна вода ріки, змережана обмілинами жовтих пісків. Сотні крокодилів лежали на піску. На найближчій від! Пандіона косі кілька величезних ящірів уві сні порозкривали Широкі пащі, які на сонці здавалися чорними плямами, облямованими білим клинням страшних зубів. Тіла крокодилів широко розпливались на піску, мовби розплюснуті власною вагою. Поздовжні складки лускатої шкіри черева облягали плоскі спини, утикані рядами шипів, світліших, ніж чорнуватозелені проміжки між ними. Лапи з недоладно вивернутими назовні суглобами потворно розкидались у сторони. Іноді якийсь ящір ворушив довгим гребенястим хвостом, штовхаючи іншого, і той, потривожений, уві сні, закривав свою пащу з гучним стуком, що аж лунав по річці.

Товариші підняли померлого і мовчки понесли до селища під тривожними поглядами жителів, які збіглися сюди. Пандіон ішов позаду, нарізно від Каві. Етруск вважав себе винним у загибелі лівійця, бо справу з розшуками чорного дерева затіяв він. Каві простував збоку сумної процесії, покусував губи і куйовдив бороду.

Пандіона також мучила совість. Він теж почував себе винним. Негаразд було те, що він захопився зображенням коханої дівчини, коли йому треба було створити щось на спогад про бойову дружбу різних людей, які пройшли: всі випробування в тужні дні важкого походу; коли загрожували смерть, голод і спрага. «Як мені це і не спало на думку найперше?» запитував себе молодий еллін. Чому він забув про дружбу, що виникла в боротьбі за свободу? Невипадково він зазнав невдачі — боги покарали його за невдячність… То нехай сьогоднішнє горе навчить бачити краще…

Низькі ліловосірі хмари важко вповзали на небозвід, збивалися в густу купу, мов стадо буйволів. Почулось глухе рокотання. Наближалася злива, люди поспішно втягували в хатини порозкидані навкруги речі.

Ледве Каві і Пандіон встигли сховатися в своєму житлі, як у небі перевернулась велетенська чаша, рев падаючої води заглушив гуркіт грому. Злива скінчилася швидко, як завжди, терпко пахли у посвіжілому, вологому повітрі рослини, слабо дзюркотіли незліченні струмочки, що стікали до річки і до моря. Мокрі дерева глухо шуміли від вітру. Їх шум був суворий і сумовитий, він нічим не нагадував швидкого шелесту листя в сухі, погожі дні. Каві прислухався до голосу дерев і несподівано сказав:

— Я не прощаю собі смерті Такела. Винний я: ми пішли без досвідченого провідника, ми чужі в цій країні, де недбалість призводить до загибелі. І що ж, у нас нема чорного дерева, а один з кращих товаришів лежить під купою каміння на березі… Дорого обійшлася моя дурість… І я не зважуюсь тепер іти знову. Платити синам вітру нам нема чим.

Пандіон мовчки дістав із свого мішечка жменю блискотливих каменів і поклав їх перед етруском. Каві схвально захитав головою, потім на Його обличчі раптом з'явився вираз сумніву.

— Коли сини вітру не знають ціни цих каменів, вони можуть відмовитися взяти їх. Хто чув про такі камені в наших землях? Хто купить їх, як коштовності? Хоч… — етруск замислився.

Пандіон злякався. Проста догадка Каві раніше не спадала йому на думку. Він випустив з уваги, що камені можуть здатися купцям нічого не вартими. Від збентеження і страху за майбутнє у нього затремтіла рука. Простягнена до каменів. Етруск, помітивши по обличчю тривогу друга, заговорив знову:

— Хоч я чув колись, що прозорі камені, надзвичайно тверді, привозили іноді на Кіпр і в Карію з далекого сходу і що вони дуже дорого цінилися. Можливо, сини вітру знають про них?

Ранком, після розмови з Каві, Пандіон пішов стежкою до підніжжя гір, де росли трав'яні рослини з жовтими плодами. Незабаром мав повернутись Кідого. Друзі нетерпляче ждали його. Етруск і еллін хотіли порадитися з ним, як добути щось цінне для синів вітру. Після сумнівів етруска Пандіон зневірився в коштовності каменів півдня, і тепер молодий еллін не міг заспокоїтись. Пандіон мимовільно попрямував до гір, маючи неясну надію зустріти загін чорношкірого друга. Крім того, він хотів побути на самоті, щоб обміркувати новий творчий задум, який все виразніше намічався в його голові. Пандіон нечутно ступав по твердій, добре утрамбованій стежці. Він більше не шкутильгав, до нього повернулася колишня легкість у ході. Місцеві жителі, що йшли назустріч, навантажені гронами жовтих плодів, дружньо посміхалися, відкриваючи свої білі зуби, або привітно помахували зірваним листям. Стежка звернула ліворуч. Пандіон ішов між двома суцільними стінами соковитої зелені, наповненої золотим сяйвом сонячного світла. В його гарячому блиску йшла, мов пливла, жінка. Пандіон впізнав Ньору. Вона вибирала з обвислих грон найбільш зелені плоди і складала їх у високу плетену корзину. Пандіон відступив у тінь величезних листків, почуття художника відсунуло геть усі Інші думки. Молода жінка переходила від грона до грона, гнучко схиляючись до корзини, і знову піднімалась на кінчиках пальців, витягшись усім тілом, простягаючи руки високо до плодів. Золото сонця виблискувало на її гладенькій чорній шкірі, що відтінялася свіжою і яскравою зеленню. Ньора злегка підскочила і, зовсім вигнувшись, простягла руки в гущавину оксамитового листя. Пандіон, захопившись, зачепив сухе стебло — у глухій тиші почувся лункий шурхіт. Молода жінка вмить обернулась і завмерла. Ньора впізнала Пандіона, тіло її, натягтись як струна, знову стало спокійним, вона перевела подих і посміхнулась молодому еллінові. Та Пандіон не помітив цього. Крик захоплення вирвався з його грудей, широко розкриті золотисті очі дивились на Ньору і не бачили її, на губах застигла легенька посмішка. Збентежена жінка відступила. Чужоземець раптом повернувся і кинувся геть, вигукуючи щось незрозумілою для неї мовою.

Раптом Пандіон зробив велике відкриття. Молодий еллін весь час несвідомо і неухильно йшов до нього, навколо цього роїлися всі настирливі думки, нескінченні міркування. Він не знайшов би його, коли б не бачив так багато, не порівнював і не вишукував власного нового шляху. В живому нерухомого бути не може! В живому і прекрасному тілі нема ніколи мертвої нерухомості, є лише спокій, тобто мить, коли рух зупинився, закінчився і готовий змінитися іншим, протилежним. Коли схопити цю мить і відбити її в нерухомому камені, тоді мертве оживе.

Ось що побачив Пандіон у Ньорі, коли вона, завмерши від ляку, застигла, мов статуя з чорного металу. Молодий еллін залишився на самоті на невеличкій галявині під деревом. Коли б хто заглянув туди, то, безперечно, подумав би, що Пандіон збожеволів: він робив різкі рухи, згинаючи і розгинаючи то руку, то ногу, і пильно стежив за ними, скрививши шию і болісно перекошуючи очі. Молодий еллін повернувся додому лише надвечір, збуджений, з гарячковим блиском в очах. Він заставив Каві, на великий подив етруска, стояти перед ним, іти й зупинятися по команді. Етруск спершу терпляче зносив дивацтво друга, та. нарешті це йому набридло, і він, вдаривши себе по лобі, рішуче сів на землю. Але Пандіон і тут не залишив Каві у спокої — він розглядав його, заходив то справа, то зліва, аж поки етруск не вилаявся і, заявивши, що у Пандіона гарячка, пригрозив зв'язати елліна і покласти в ліжко.

— Іди геть до ворон! — весело закричав Пандіон. — Я не боюся тебе, я скручу тебе гвинтом, як ріг білої антилопи!

Каві ще не бачив, щоб його друг так пустував. Це радувало Каві, бо він давно помічав душевну пригніченість у молодого елліна. Бурмочучи щось про хлопчика, який знущається з батька, етруск злегенька вдарив Пандіона, і той, вгамувавшись, заявив, що дуже зголоднів. Обидва друзі сіли вечеряти, і Пандіон спробував пояснити етруску своє велике відкриття. Всупереч сподіванням, Каві дуже зацікавився і довго розпитував Пандіона, стараючись, збагнути, в чому полягають труднощі, які мав подолати скульптор, відтворюючи живу природу.

Етруск і еллін засиділися допізна і закінчили розмову в темноті.

І раптом щось заступило просвіт зоряного блиску В отворі входу, і голос Кідого примусив їх радісно здригнутись. Негр вернувся несподівано і відразу ж вирішив провідати друзів. На запитання, чи вдале було полювання, Кідого відповідав непевно, посилаючись на втому, і обіцяв завтра показати трофеї. Каві і Пандіон розповіли йому про смерть Такела і про похід Каві за чорним деревом. Кідого страшенно розлютився, став лаяти друзів, кричав про образу його гостинності, навіть назвав етруска старою гієною. Нарешті негр затих: сум за загиблим другом пересилив його гнів, Тоді етруск і еллін розповіли йому про свою тривогу з приводу плати синам вітру і просили поради. Кідого поставився до їхньої турботи дуже байдуже і пішов, так і не відповівши на їхні запитання.

Збентежені друзі вирішили, що дивна поведінка Кідого викликана сумом за померлим лівійцем. Обидва довго переверталися на ложах у мовчазному роздумі.

На другий день Кідого з'явився до них пізно з виразом хитрого лукавства на добродушному обличчі. Він привів з собою всіх лівійців і цілу юрбу молодих чоловіків. Земляки Кідого підморгували здивованим чужоземцям, голосно реготали, перешіптувалися й перегукувались уривками незрозумілих фраз. Вони натякали на чаклунство, яке начебто властиве їхньому народові, запевняли, що Кідого вміє перетворювати прості палиці в чорне дерево і в слонову кістку, а річковий пісок — у золото. Всі ці нісенітниці чужоземці слухали, йдучи до чорного друга додому. Кідого підвів їх до невеликої комірчини. Вона відрізнялась від інших простих хатин меншим розміром, а також тим, що мала двері, підперті здоровенним каменем. Кідого з допомогою кількох чоловіків відсунув камінь, молодь стала по обидва боки розчинених дверей. Кідого, зігнувшись, увійшов у комірчину і поманив за собою товаришів. Каві, Пандіон і лівійці, ще нічого не розуміючи, мовчки стояли в півтемряві, поки їхні очі не звикли до слабкого світла з кільцевої щілини між навісом конічного даху і верхнім краєм глинобитної стіни. Тоді вони побачили кілька товстих чорних колод, купу слонових бивнів і п'ять високих відкритих корзин, до краю наповнених цілющими горіхами. Кідого, уважно стежачи за обличчям товаришів, голосно сказав:

— Це все ваше. Оце зібрав вам мій народ на легку і щасливу дорогу! Сини вітру повинні взяти з собою два десятки людей, а не один за таку ціну…

— Твій народ дарує нам стільки… за що?! — вигукнув зворушений Каві.

— За те, що ви хороші люди, хоробрі люди, за те, що ви зробили стільки подвигів, за те, що ви мої друзі і допомогли мені повернутись, — перелічував Кідого, стараючись здаватися байдужим. — Але стривайте, це не все! — Негр ступив убік, засунув руку між корзини і витяг мішечок з цупкої шкіри завбільшки з голову людини.

— Візьми! — Кідого подав мішечок Каві.

Етруск, підставивши долоні, зігнувся від несподіваної ваги і трохи не впустив торбини. Негр гучно зареготав і затанцював від захоплення. Голосний веселий сміх молоді вторив йому за стінами комірчини.

— Що це? — спитав Каві, все ще притискуючи до себе важкий мішечок.

— Ти питаєш, мудрий старий воїне, — веселився Кідого, — ніби не знаєш, що на світі таку вагу має лише одна річ!

— Золото! — вигукнув етруск своєю мовою, але негр зрозумів.

— Атож, золото, — підтвердив він.

— Де ж ти взяв стільки? — встряв у розмову Пандіон, обмацуючи туго набитий мішечок.

— Замість полювання ми ходили на золотоносне плоскогір'я. Вісім днів ми перекопували там пісок і промивали його у воді…—Негр помовчав, а потім закінчив: — Сини вітру не довезуть вас до батьківщини. Там, на вашому морі, всіх вас чекають різні шляхи, і кожен зможе дістатися до свого дому. Поділіть золото і сховайте добре, так, щоб не бачили сини вітру в дорозі.

— Хто ще був з тобою на цьому «полюванні»? — швидко спитав етруск.

— Ось вони всі,— негр показав на юнаків, що збилися біля входу.

Радісні, зворушені до сліз друзі кинулися до негрів із словами подяки. А ті зніяковіло переступали з ноги на ногу і поволі зникали за домом.

Товариші вийшли з комірчини, підперли двері каменем. Кідого раптом змовк, веселість його зникла. Пандіон пригорнув до себе чорного друга, але той звільнився від обіймів, поклав еллінові руки на плечі і довго дивився в його золотисті очі.

— Як я розстануся з тобою, Кідого! — мимоволі вихопилося у Пандіона.

Пальці негра вп'ялися у його плечі.

— Клянуся богом блискавки, — придушеним голосом промовив Кідого: — я віддав би все золото плоскогір'я, віддав би все, що в мене є, аж до списа, за те, щоб ти погодився жити зі мною назавжди… — Обличчя негра скривилося, він закрив очі руками. — Але я навіть не прошу тебе, — голос у Кідого тремтів, уриваючись: — у полоні я зрозумів, що таке батьківщина… Я знаю, ти не можеш залишитись… і я, ось бачиш, сам стараюся, щоб ти поїхав… — Негр раптом відпустив Пандіона і кинувся до своєї хатини.

Молодий еллін дивився вслід другові, і сльози застилали йому очі. Етруск важко зітхнув за спиною Пандіона.

— Настане час, і ми з тобою розійдемося, — тихо і сумно сказав Каві.

— Ми один від одного не так уже й далеко, і кораблі там плавають часто, — сказав, повернувшись до нього, Пандіон. — А Кідого… залишиться тут, на краю Ойкумени.

Етруск нічого не відповів.

Уже не турбуючись за майбутнє, Пандіон весь поринув у творчість. Він квапився, — велич знайденої у боротьбі за свободу дружби надихала його і примушувала поспішати. Він наперед бачив гему в усіх її деталях.

Три чоловіки, обнявшись, повинні стояти на фоні моря, до якого вони рвалися, моря, яке повертало їх на батьківщину.

Пандіон вирішив зобразити на великій плоскій грані свого каменя трьох друзів — Кідого, Каві і себе — у блискотливому, прозорому світлі морської далини, яку найкраще уособлював блакитнозелений кристал.

Молодий скульптор зробив кілька начерків на тонких пластинках слонової кістки, яку жінки племені вживали для розтирання якоїсь мазі. Зроблене ним відкриття змушувало його постійно бачити перед очима живі тіла, та це не становило для нього труднощів. Етруск і так був з ним весь час, а Кідого, передчуваючи близький прихід кораблів синів вітру, залишив свої справи і не розлучався з друзями.

Часто Пандіон примушував етруска і негра стояти перед ним, обнявшись, і ті, посміюючись, виконували просьбу.

Друзі довго розмовляли, звіряючи один одному всі свої потаємні думки, тривоги і плани, а в глибині душі у кожного міцно засіла думка про неминуче розставання. Пандіон, розмовляючи, не гаяв марно часу і невпинно різав твердий камінь. Інколи скульптор замовкав, погляд його ставав гострим і пронизливим, — еллін помічав у рисах друзів якусь важливу для нього деталь.

Все опуклішими і більш живими ставали три чоловічі фігури, що обнялися. У центрі можна було впізнати здоровенного Кідого, праворуч від нього, трохи повернувшись до ще чистої, гладенької грані, стояв Пандіон, а зліва — етруск, обидва із списами в руках. Каві і Кідого вважали, що вони дуже схожі, але запевняли Пандіона, що він погано вирізьбив себе. Скульптор, посміхаючись, відповідав, що це не має значення. Фігури друзів, незважаючи на маленькі розміри, були зовсім як живі, справжня майстерність відчувалася в кожній деталі. Повороти тіла були сильні, різкі і водночас граціозно стримані. В руках Кідого, широко розкинутих на плечах етруска і елліна, Пандіону вдалося відбити рух захисту і братньої ніжності. Каві і Пандіон стояли, уважно, майже погрозливо нахиливши голови, сповнені напруженої пильності дужих воїнів, готових впевнено відбити будь-якого ворога, захистити свою волю. Саме таке враження сили й упевненості справляла вся група, і Пандіон старався відбити у своїй скульптурі все краще, що було в людях, які стали йому дорогими на путі з рабства на батьківщину. Скульптор зрозумів, що у нього вийшов, нарешті, справжній твір мистецтва. Кідого і Каві перестали глузувати з Пандіона. Затамувавши подих, втони годинами стежили за рухами чарівного різця, і тепер їх ставлення до Пандіона визначалося невиразним схилянням перед майстерністю художника. Їхній молодий друг, сміливий, веселий і навіть пустотливий, часом забавний у своєму захопленні перед жінками, показав себе великим художником! Це водночас і радувало й дивувало Кідого і Каві.

Дні летіли швидко. Пандіон раптом спохватився. Минуло біля півтора місяця, і строк, призначений для прибуття синів вітру, вже минув. У душі молодого елліна змішалися неспокій і полегшення — неспокій через те, що сини вітру могли зовсім не приїхати, а полегшення від думки, що неминуча розлука з Кідого відкладається. Томлячись від тривоги, Пандіон іноді залишав свою роботу, — а втім, вона була майже закінчена. Еллін знову став часто ходити до моря, але старався вертатися швидше, щоб бути вкупі з друзями.

Одного разу Пандіон, як звичайно, зібрався йти купатись. Він встав і покликав з собою друзів, але ті відмовились, затіявши гарячу суперечку про різні способи приготування жувального листя. Вдалині почувся шум численних голосів, крики і вигуки захоплення, якими запальні одноплемінники Кідого зустрічали кожну подію. Кідого схопився, обличчя в нього дуже зблідло, навіть груди побіліли. Трохи похитнувшись, Кідого побіг до свого дому, крикнувши через плече стурбованим друзям:

— Мабуть, сини вітру!

Кров вдарила в голови етруску і елліну, вони теж побігли відомою Пандіону короткою стежкою до моря. На гребені бугра Пандіон і Каві зупинилися.

— Справді, сини вітру! — закричав Каві.

Темнофіолетова тінь великої гори лягла на берег, простяглася вдалину, затемнивши блиск моря і кинувши на нього хмурий відтінок лісових хащ. Чорні кораблі, схожі на кораблі еллінів, з опуклими носами, наче лебедині груди, уже були витягнуті на посірілий пісок. їх було п'ять. Із опущеними щоглами судна були подібні до великих чорних качок, що заснули на піску.

Перед кораблями швидко ходили туди й сюди бородаті воїни у грубих сірих плащах, виблискуючи мідною оковою круглих щитів і розмахуючи широкими сокирами на довгих держаках. Начальники, купці і всі вільні від охорони люди з кораблів, мабуть, уже пішли в місто Кідого. Етруск і еллін повернули назад.

Біля хатини їх нетерпляче чекав Кідого.

— Сини вітру у вождів, — повідомив негр. — Я просив дядька, він скаже головному нашому вождеві, і той сам буде вести переговори з ними про вас. Так буде певніше. Синам вітру небезпечно сваритися з ним, вони доставлять вас щасливо, — негр посміхнувся криво і невесело.

Сотні людей зібралися на березі провести відпливаючі судна. Сини вітру поспішали — сонце схилялося надвечір, а їм чомусь хотілося обов'язково вирушити в плавання сьогодні. Кораблі, вже навантажені, поволі похитувалися біля краю рифів. Серед вантажу лежав дар народу Кідого — плата за повернення колишніх рабів на батьківщину. До кораблів треба було йти через берегову обмілину по груди у воді. Начальники синів вітру загаялись, на прощання упрошуючи вождів приготувати якнайбільше товарів на майбутній рік, клялися щоб то не стало прибути у визначений строк.

Каві стояв поруч Кідого, тримаючи одною рукою великий згорток із шкурою і черепом страшного гішу. На прощання чорний друг подарував Пандіону і Каві два великих метальних ножі. Цей військовий винахід народу Тенгрели мав вигляд широкої бронзової пластини, глибоко розсіченої на п'ять кінців — чотири загострених і вигнутих у вигляді серпа, а до п'ятого, викованого на зразок пальця, був прикріплений короткий роговий держак. Зброя, кинута вмілою рукою, із свистом оберталася в повітрі і вбивала жертву на смерть на відстані двадцяти ліктів.

Із стисненим серцем Пандіон оглядався навколо, придивляючись до своїх нових супутників і хазяїв. Їх шорсткі обвітрені обличчя мали колір темної цегли, нестрижені бороди куйовдилися навколо щік, у важкій вайлуватій ході, суворих складках губ і лоба не було ані краплі легкої добродушності, властивої для земляків Кідого. Але все ж Пандіон чомусь вірив цим людям, можливо, тому що сини вітру, як і він, любили море, жили з ним у злагоді і розуміли його. Або тому, що в їх мові Пандіон і Каві зустрічали знайомі слова.

Сини вітру охоче погодилися взяти колишніх рабів на кораблі за плату, яку їм запропонував вождь. Дядькові Кідого Іорумефу вдалося навіть виторгувати шість бивнів і дві корзини цілющих горіхів. Цей залишок повантажили на корабель як власність Каві, лівійців і Пандіона. Сини вітру розділили людей всупереч їхньому бажанню. На одному кораблі їхало шестеро лівійців, на другому — Каві з Пандіоном і три лівійці.

Гавань синів вітру, як виявилось, була поблизу Воріт Туманів, на величезній відстані від батьківщини Кідого, — не менше двох місяців плавання у найсприятливішу погоду. Каві і Пандіон навіть розгубилися, — вони не уявляли собі, яка ж то далека їхня дорога, і зрозуміли, що сини вітру такі самі відважні борці з морем, якими були володарі слонів у боротьбі з силою степів Африки. Від гавані синів вітру до батьківщини Пандіона треба було ще пропливти майже все Велике Зелене море, але ця відстань була в два з половиною рази менша, ніж дорога від міста Кідого до гавані синів вітру. Сини вітру запевнили Пандіона і Каві, що до них часто припливають кораблі фінікійців з Тіра, з Кріту, Кіпру і великої Лівійської затоки.[133]

Але зараз, стоячи на березі, Пандіон не думав про це. Збентежений, він оглядався на море, немов намагався виміряти свій майбутній далекий шлях, і повертався до Кідого. Начальник усіх кораблів, з обручем із кованого золота в кучерявому волоссі, голосно закричав, наказуючи йти на судна.

Кідого схопив за руки Пандіона і Каві, не приховуючи сліз.

— Прощай назавжди, Пандіоне, і ти, Каві,— прошепотів негр. — Там, на далекій своїй батьківщині, згадайте про вірного Кідого, який любить вас обох. Згадайте наші дні в рабстві у Та-Кемті, коли тільки дружба підтримувала нас, згадайте дні заколоту, втечі, дні великого походу до моря… Я буду з вами в моїх думках. Ви йдете навіки від мене, ви, що стали мені дорожчими за життя. — Голос у негра став сильнішим. — Я буду вірити, що колись люди навчаться не боятись просторів світу. Моря з'єднають їх… Але я не побачу вас більше… Велике у мене горе… — Здоровенне тіло Кідого затряслося від ридання.

Востаннє з'єдналися руки друзів, сини вітру закричали з корабля…

Руки Пандіона розтиснулись, Каві одійшов. Етруск і еллін ступили в теплу воду і, пробираючись через камені, поспішили до суден.

Уперше після довгих років Пандіон зійшов на палубу: на нього повіяло давніми днями щасливих, подорожей. Але минуле тільки промайнуло в пам'яті і зникло знову. Всі думки зосередилися на високій чорній постаті, що стояла окремо від юрби, біля самої води. Весла плеснули і почулись розмірені удари, корабель вийшов за лінію рифів. Тоді моряки підняли велике вітрило, і вітер підхопив судно.

Усе менше ставало людей на березі; скоро втрачений назавжди для друзів Кідого став маленькою чорною цяткою. Наступили сутінки і сховали берег, лише темний гірський кряж похмуро громадився за кормою. Каві вже не вперше змахував велику сльозу. Здоровенний кажан, залетівши з берега, вздовж якого прямували судна, трохи зачепив крилом обличчя Пандіона. Цей шовковистий дотик видався еллінові останнім привітанням залишеної країни. Що чекає його на батьківщині, де він довго не був? Як житиме він серед своїх, коли повернеться? Кого він знайде? Тесса — та чи жива вона, чи кохає його, як раніше, а може?..

Кораблі похмуро поринали у хвилях, звернувши носи на захід. Тільки через місяць повернуть вони на північ — так сказали сини вітру. Сильне дихання океану ворушило волосся Пандіона. Поруч з ним діловито і непоспішаючи сновигали мовчазні моряки. Сини вітру — нащадки древніх крітських мореходців — здавалися Пандіону більш чужими, ніж чорношкірі жителі Африки. Еллін стис у руці схований на грудях мішечок з каменем, на якому був зображений Кідого, і пішов до товаришів, що сумно тіснилися в куточку чужого корабля…

З-за гір піднявся жовтогарячий круг місяця. В його світлі океан — Велика Дуга, яка охоплювала всі землі світу, — постав у чорних западинах, над якими плавно рухалися світлі вершини хвиль. Маленькі кораблі сміливо йшли вперед, то піднімаючи носи у зоряне небо і розсипаючи навколо срібні бризки, то провалюючись униз, в темряву, яка глухо шуміла. Пандіону це здавалося схожим на його власний життєвий шлях. Попереду, вдалині, блискучі верхів'я валів зливалися в одну світну дорогу, зірки спускались вниз і гойдалися в хвилях, як було давно, біля берегів батьківщини. Океан приймав відважних людей, згоджувався нести їх на собі у безмірну далину, додому…

— Евпаліне, чи бачив ти гему на камені морського кольору — найдосконаліший витвір в Енніаді, сказати вірніше, в усій Елладі?

Евпалін відповів не відразу. Він прислухався до гучного іржання улюбленого коня, якого тримав високий на зріст раб, щільніше загорнувся у плащ з тонкої шерсті. Весняний вітрець у тіні навісу пронизував холодом, хоч сірі схили кам'янистих гір, що височіли перед співбесідниками, вже були вкриті квітучими деревами. Внизу ніжнорожевими хмарками простяглися гайки мигдалю, вище виднілись темнорожеві, майже лілові плями — це були зарості чагарників. Холодний вітер, що дув з гір, приносив мигдалевий аромат і провіщав долинам Енніади нову весну. Евпалін вдихнув ніздрями повітря, постукав пальцем по дерев'яній колоні і повільно сказав:

— Я чув, її зробив приймак Агенора, той, що так довго блукав десь. Його вважали померлим, а він нещодавно повернувся з дуже далекої країни.

— А дочка Агенора, красуня Тесса… Ти чув, звичайно, про неї?

— Чув, що вона шість років не хотіла виходити заміж, вірила, що її коханий повернеться. І її батько, художник, дозволив їй…

— Я знаю, не тільки дозволив, навіть сам чекав весь час приймака.

— Це рідкий випадок, коли сподівання здійснилося! Він справді не загинув і став чоловіком Тесси і чудовим художником. Шкода, що не довелося тобі побачити гему, — ти хороший знавець і оцінив би її!

— Я послухаюся тебе і поїду до Агенора. Він живе коло Ахелойового мису, туди всього двадцять стадій…

— О ні, Евпаліне, ти спізнився. Майстер, який створив цю гему, подарував її, подумати тільки, своєму другові, якомусь етруску. Він привіз цього бродягу, що захворів у дорозі, в дім Агенора, вилікував його, і коли етруск зібрався до себе, віддав йому те, що могло б прославити всю Енніаду. А етруск нагородив його шкурою гидкого на вигляд звіра, нечуваного досі і страшного…

— Злидарем поїхав він і повернувся таким самим. Чи він нічого не навчився в далекому блуканні, що дарує кому попало такі коштовні речі?

— Нам з тобою важко зрозуміти людину, яка так довго пробула на чужині. Але мені жаль, що геми вже нема у нас!

1

Берил — мінерал з групи алюмосилікатів. Твердість 7,5–8. Різновидності, прозорі й забарвлені в густий смарагдовозелений колір, називаються смарагдами і являють собою дорогоцінне каміння. Синюватоблакитні різновидності називаються аквамаринами, рожеві — гороб'євитами.

(обратно)

2

Шаблезубі тигри—вимерла група великих кішок. Жили наприкінці третинного і в четвертинному періоді (від 6 мільйонів до 300 тисяч років тому). Відзначалися довгими (до 0,3 метра) іклами верхньої щелепи і пов'язаною з їхнім розвитком здатністю дуже широко роззявляти пащу. Певно, полювали на найбільших травоїдних звірів.

(обратно)

3

Ойкумена — населена земля, оточена, за уявленнями стародавніх греків, кільцем пустельного, безлюдного суходолу, який омивається довкола океаном.

(обратно)

4

Енніада — батьківщина Пандіона, південний куток Акарнанії, країни в південно-західній частині Північної Греції. Мова йде про стародавню Грецію, до її об'єднання й розквіту в XI–X ст. до н. е.

(обратно)

5

Гіперіон, пізніше Феб, — бог сонця у греків.

(обратно)

6

Аеди — народні співці за стародавніх часів історії Еллади. Згодом стали називатися рапсодами.

(обратно)

7

Колісниця Ночі — Великий Віз.

(обратно)

8

Фратрія— об'єднання кількох родів. Із фратрій складалося плем'я за давніх часів, коли ще сильним був родовий суспільний уклад життя.

(обратно)

9

Еліда — область в північно-західній частині Пелопоннеського півострова.

(обратно)

10

Хіматіон — верхня одежа еллінських жінок: прямокутний шматок тканини у вигляді шалі. Накидався через плече, в негоду надівався і на голову.

(обратно)

11

Хітон — довга одежа без рукавів з тонкої тканини. Хатня одежа еллінських жінок.

(обратно)

12

Пандіон має на увазі східну частину Греції, де в доеллінський час у другій половині II тисячоліття до нашої ери (1600–1200) була у розквіті так звана мікенська культура, що безпосередньо заступила крітську. Егейська, або крітська, культура — ще нерозгадана культура доеллінського періоду в Середземномор'ї (приблизно II тисячоліття до нашої ери).

(обратно)

13

Мікени, Тірінф, Орхомени — культурні центри Мікенської епохи.

(обратно)

14

Стадія — міра відстані, приблизно 150 метрів.

(обратно)

15

Місто Кносс — центр егейської (крітської) культури.

(обратно)

16

Жест прохання в стародавній Елладі

(обратно)

17

Лікоть (приблизно 0,5 метра) — основна міра довжини за стародавніх часів.

(обратно)

18

Айгюптос — грецька назва стародавнього Єгипту. Походить від перекрученого єгипетського Хет-Ка-Пта. Палац духа Пта — друга назва міста Білих Стін, Мемфіса.

(обратно)

19

Темен — земельний наділ великого вождя.

(обратно)

20

Вбивця піддавався кривавій помсті з боку родичів, але він міг заплатити пеню за згодою і тим самим уникнути переслідувань.

(обратно)

21

Мається на увазі Корінфська затока.

(обратно)

22

Область у східній частині Греції.

(обратно)

23

Тезей — герой еллінських міфів, який відправився на Кріт і там переміг в підземеллях лабіринту чудовисько Мінотавра. Щороку найкрасивіші дівчата і юнаки були приречені стати жертвою чудовиська. Тезей позбавив рідну Аттіку від кривавої данини царю Кріту.

(обратно)

24

Геката (та, що далеко вражає) — богиня місяця і чаклунства у еллінів.

(обратно)

25

Карія — країна на узбережжі західного краю малоазіатського півострова.

(обратно)

26

Вимірюванням тіні визначали час у стародавній Елладі.

(обратно)

27

Так званому «шиферному місті», стародавная назва якого залишалася невідомою.

(обратно)

28

Тір — стародавня столиця Фінікії на південь від сучасного Бейрута, на півдні сучасної Сірії.

(обратно)

29

Ворота Туманів — Гібралтарська протока.

(обратно)

30

Туманне море — Атлантичний океан.

(обратно)

31

У кораблів стародавніх мореплавців було два стернових весла, по одному з кожного боку корми.

(обратно)

32

Та-Кемт (чорна земля) — в розмовній мові Кемт або Кеміт (просто «чорна») — так називали самі єгиптяни свою країну.

(обратно)

33

Афрос — піна по-старогрецькому.

(обратно)

34

Так називалось у єгиптян Середземне море.

(обратно)

35

Туруша — етруск.

(обратно)

36

Кефті, або кефтіу — по-єгипетському значить «позаду», назва Кріту і народу, що його населяв.

(обратно)

37

Ханебу — люди Півночі.

(обратно)

38

Великий Дім (пер-о, звідки пішло староєврейське «фараон») — алегоричне найменування єгипетського царя-фараона, якого заборонялося називати його ім'ям.

(обратно)

39

Корона фараона подвійна — червоно-білого кольору на знак влади над «обома країнами» — Верхнім і Нижнім Єгиптом. Червона корона — Нижнього Єгипту, біла — Верхнього.

(обратно)

40

Овальною рамкою обводилися ієрогліфи, з яких складалося ім'я фараона.

(обратно)

41

Стріла—Стрілець. Ранній захід цього сузір'я означав кінець зимових бур.

(обратно)

42

Екуеша — збірна назва народів Егейського моря.

(обратно)

43

Храм у Карнаку, поблизу сучасного Луксора.

(обратно)

44

Сфінкси.

(обратно)

45

Хатшепсут — цариця XVIII династії (1500–1457 рр. до н. е.).

(обратно)

46

Знаменитий храм Хатшепсут в Дейр-ель-Бахрі.

(обратно)

47

Храм Ментухотепа — фараона Середнього царства (Ментухотеп IV, XI династії, близько 2050 р. до н. е.).

(обратно)

48

Переважно руйнувалися храми Середнього царства (2160–1580 рр. до н. е.) через велику кількість в них добре обробленого каміння.

(обратно)

49

Стародавнє царство — з III до VIII династії (2980–2445 р. до н. е.).

(обратно)

50

Нове царство—XVIII–XIX династії (1580–1205 рр. до н.е.).

(обратно)

51

Азем — електрон грецькою мовою.

(обратно)

52

Ахетатон (тепер Тель-ель-Амарна) — столиця фараона Ехнатона.

(обратно)

53

Сикомор — фігове дерево, смоківниця.

(обратно)

54

Фараон Ехнатон (Аменхотеп IV) — 1375–1358 рр. до н. е., що намагався запровадити в Єгипті нову релігію з єдиним богом — сонячним диском Атоном.

(обратно)

55

Сеп — провінція.

(обратно)

56

Пта — один з головних (восьми) богів Єгипту.

(обратно)

57

Ка — за єгипетськими віруваннями, розумна душа.

(обратно)

58

Ба — тілесна душа, привід тіла.

(обратно)

59

Гавань Суу — нині Коссейр на Червоному морі.

(обратно)

60

Лазурові Води — Червоне море.

(обратно)

61

Пунт — легендарна країна, багата золотом і пахощами; за уявленням єгиптян, знаходилась біля верхів'я Нілу, в Країні Духів Та-Нутер. Пізніше, коли єгиптяни почали плавати далеко на південь, країни, відкриті ними на східному узбережжі Африки, на південь від Сомалі, дістали назву Пунту.

(обратно)

62

Ра — ім'я бога сонця в Стародавньому царстві — верховне божество.

(обратно)

63

Чорна бронза — особливо твердий сплав міді з рідкісним металом. Стародавні металурги вміли способом додавання до бронзи цинку, кадмію та інших металів здобувати сплави високої твердості.

(обратно)

64

Аату — заколотники.

(обратно)

65

Ворота Півдня — міста Неб і Севене, нині Сієнна і Ассуан, на островах Елефантіна і Філе.

(обратно)

66

Нуб — (золото по-єгипетському) — загальна назва всіх країн на берегах Нілу від першого порога, пізніше — Нубія.

(обратно)

67

Хірхуф — начальник провінції Неб, мандрівник вглиб Африки при VI династії (2625–2475 рр. до н. е.).

(обратно)

68

Менхеперра— тронне ім'я Тутмоса III, фараона-завойовника, великого державного діяча (1501–1447 рр. до н. е.).

(обратно)

69

Країна Вават — частина сучасної Нубії, відрізок долини Нілу між сучасними Ассуаном і Хартумом.

(обратно)

70

3вір Сетха (окапі) — своєрідна жирафоподібна тварина із стародавньої родоначальної для жираф групи. Нині збереглася тільки в дрімучих лісах Конго, а раніш водилася по всій Африці, було її багато в дельті Нілу Стародавні єгиптяни взяли з неї образ свого грізного бога Сехта. Земляна свиня (та-рірі — по єгипетському трубкозуб) — своєрідний риючий африканський ссавець.

(обратно)

71

Усермар-Сотепенра — тронне ім'я Рамзеса II (1229–1225 рр. до н. е.), великого завойовника.

(обратно)

72

Приручені леви брали участь у боях Рамзеса II з хеттами.

(обратно)

73

Нефер-неферу — найкращий.

(обратно)

74

Маат — та, що бачить, богиня Істини.

(обратно)

75

Хет! — Нехай буде!

(обратно)

76

Мирні негри — так називалися в Єгипті негри, що служили у військах і в поліції.

(обратно)

77

Країна Куш — область долини Нілу і Нубії між другим і п'ятим порогами, де були стародавні країни Іам і Карой. Країна Іертет лежала нижче по течії від другого порога, країна Вават — між Воротами Півдня і країною Іертет.

(обратно)

78

Печерний храм Рамзеса II в Ібсамбулі.

(обратно)

79

Сенусерт III (легендарний Сезостріс) — 1887–1849 рр. до н. е., XII династії (2000–1788), який уславився величезними будівельними роботами.

(обратно)

80

Ріка Ароматів — Атбара, права притока Нілу.

(обратно)

81

Баобаби — специфічне дерево африканських саван.

(обратно)

82

Зонтичні акації, а також зонтичні форми мімоз.

(обратно)

83

Орикс, або сарнобик—велика антилопа, яку приручали в стародавньому Єгипті.

(обратно)

84

Білі носороги за стародавніх часів водилися більше на півночі Судану.

(обратно)

85

Південний Ріг — стародавня назва Гвінейської затоки.

(обратно)

86

Латерит — червоний залізистий грунт, що утворюється в південних країнах від вивітрювання вивергнутих порід.

(обратно)

87

Сансеверія — оригінальна рослина сухих латеритових степів.

(обратно)

88

Антилопа Уеллера (геренук) з довгою шиєю, яка стає на задні ноги, щоб дістати листя дерев.

(обратно)

89

Колючі шишки трави асканіту.

(обратно)

90

Буйволи африканські.

(обратно)

91

Канделябровий молочай, із групи молочайних, з вигляду схожий на кактус (характерні для пустині африканські рослини).

(обратно)

92

Дерево з родини стеркулійовнх, що дає горіхи кола, нині відомі в усьому світі, як чудовий тонізуючий засіб.

(обратно)

93

Просо елевзина — африканське просо з шишками, усіяними безліччю дрібних чорних зерен.

(обратно)

94

Елелешо — запашна рослина Судану, споріднена з нашим тархуном.

(обратно)

95

Тюльпанове дерево з родини бігнонійових.

(обратно)

96

Слонова трава — величезний злак, до шести метрів заввишки.

(обратно)

97

Амбаг — дуже легкий і товстий очерет, до семи метрів заввишки.

(обратно)

98

Фламінго— болотний птах з довгою шиєю, довгими ногами і великим, круто загнутим донизу дзьобом, красивого рожевого кольору.

(обратно)

99

Дві ріки — маються на увазі Бахр-ель-Араб та Бахр-ель-Газаль, що за стародавніх часів були багатоводніші, ніж тепер.

(обратно)

100

Павіани.

(обратно)

101

Пальми дулеб.

(обратно)

102

Права ріка тепер називається Шарі.

(обратно)

103

Ліва ріка має тепер назву Убангі — головна притока Конго.

(обратно)

104

Лобелії.

(обратно)

105

Бородавочник — дика свиня з величезними іклами для виривання коріння.

(обратно)

106

Деревовидні папороті ціатея і тодеа заввишки до 10 метрів.

(обратно)

107

Дерева різних порід: залізне дерево, фікус, жовте дерево, макаранга, полісціас і багато інших.

(обратно)

108

Дерево хайя, з м'якою древесиною.

(обратно)

109

Дерево пахощів.

(обратно)

110

Загородки із слонових бивнів можна було зустріти по верхів'ях Нілу в шиллуків ще в середині XIX століття.

(обратно)

111

Прісні моря — ряд великих озер Східної Африки.

(обратно)

112

Кенія і Кіліманджаро — дві височезні вершини Африки з вічними снігами і льодовиками.

(обратно)

113

Плавучі селища трапляються тепер на великих озерах. Побудовані на великих плотах.

(обратно)

114

Замбезі з її знаменитими водопадами Вікторія.

(обратно)

115

Степ голубих трав — південноафриканський степ. Південна Африка відзначається особливою рослинністю, в якій переважають сизі, голубуваті і зеленуватоголубі забарвлення рослин.

(обратно)

116

Дерева з дзеркальноблискучим листям характерні для лісів Південної Африки.

(обратно)

117

Різні види алое родини лілейних, а також драконових дерев.

(обратно)

118

Народи готтентотського типу за стародавніх часів були значно більше розповсюджені, ніж тепер. Є підстави гадати про їх спорідненість із стародавніми єгиптянами.

(обратно)

119

Алмаз.

(обратно)

120

Зона великих латеритових відкладів Західної Африки.

(обратно)

121

Кора дерева іохімба з родини маренових, до яких належать також хінне і кофейне дерева.

(обратно)

122

Олійна пальма має в своїх плодах багато олії.

(обратно)

123

Банани.

(обратно)

124

Підбадьорююче листя — листя стеркулійових або тютюну та інших рослин, що мають у собі збудливі речовини.

(обратно)

125

Xаріти, пізніше Грації,— богині жіночої чарівності та граціозності у еллінів, Харіт було три.

(обратно)

126

Чорне дерево дають ядрові колоди різних видів африканських дерев, головним чином родини ебенових, а також дальбергія з родини бобових.

(обратно)

127

Гема — невеличке зображення, вирізане на прозорому камені, на відміну од камей, що вирізувалися на непрозорих каменях.

(обратно)

128

Острів Наксос — найбільший острів у групі Кікладських островів на півдні Егейського моря.

(обратно)

129

Магелланові хмари, Велика і Мала, — великі зоряні скупчення і туманності в небі Південної півкулі.

(обратно)

130

Вугільний мішок, — чорне скупчення непрозорої речовини в небі Південної півкулі.

(обратно)

131

Комбрет

(обратно)

132

Аїд — підземне царство, в уявленні еллінів, куди потрапляють душі померлих після смерті.

(обратно)

133

Велика Лівійська затока — затока Великий Сірт на північному узбережжі Африки, на захід від Єгипту.

(обратно)

Оглавление

Іван Єфремов НА КРАЮ ОЙКУМЕНИ

ПРОЛОГ

Розділ перший УЧЕНЬ ХУДОЖНИКА

Розділ другий ПІНЯВА КРАЇНА

Розділ третій РАБ ФАРАОНА

Розділ четвертий БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ

Розділ п'ятий ЗОЛОТИЙ СТЕП

Розділ шостий ТЕМНА ДОРОГА

Розділ сьомий СИЛА ЛІСІВ

Розділ восьмий СИНИ ВІТРУ

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

77

78

79

80

81

82

83

84

85

86

87

88

89

90

91

92

93

94

95

96

97

98

99

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116

117

118

119

120

121

122

123

124

125

126

127

128

129

130

131

132

133

Реклама на сайте