«У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна»

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (fb2) - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна 3333K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генри Райдер Хаггард

Генрі Райдер Хаґґард У СЕРЦІ АФРИКИ, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ілюстрації Н. КОЗЛОВА

ТАЄМНИЧІ СИЛИ

РОЗДІЛ І

Моє дитинство минуло в Оксфордширі, де мій батько був священиком. Усього він мав чотирьох дітей, і я з них — наймолодший. Наш старий будинок, примарно збережений моєю пам’яттю, давно вже зрівняний із землею, інакше я неодмінно з’їздив би подивитися на нього. Добре тільки пам’ятаю, що на воротах сиділи два кам’яних леви, такі страшенні, що я боявся їх. Можливо, у них був прихований натяк на моє майбутнє.

Неподалік від нас розташувався замок ексвайра1Херсона. Власне, це був простий, хоча красивий і великий будинок, але його завжди називали замком.

Одного разу, на останнє Різдво перед тим, як мій батько емігрував, — інакше я б не пам’ятав цього, — нас, дітей, вирядили до замку на ялинку.

Було багато гостей, яких зустрічали лакеї в червоних жилетах. Ялинку прикрасили в їдальні, оздобленій старовинним чорним дубом. Перед нею — ексвайр Керсон і місіс Херсон.

Побачивши мене, місіс Керсон звернулася до високого джентльмена, який стояв біля неї, і, привітно доторкнувшись золотим лорнетом до його плеча, сказала:

— Погляньте, кузене, на цього кумедного хлопчиська: у нього волосся — неначе… як це називається… неначе жорстка щітка!

Високий джентльмен, покрутивши вуса і взявши руку місіс Керсон, почав водити нею по моєму волоссю, доки вона не шепнула йому:

— Облиште мою руку, кузене.

Джентльмен насупився.

Знічений від влаштованого мені прийому, я сховався за стілець і спрямував усю свою увагу на маленьку Стеллу Керсон, єдину дочку есквайра, яка роздавала дітям різдвяні подарунки. Вона була вбрана Дідом Морозом; м’яка біла тканина облямувала її гарненьке личко і шию, а її великі карі очі здалися мені прекраснішими за все, що я будь-коли бачив.

Нарешті підійшла і моя черга одержати свій подарунок — вельми знаменний стосовно наступних подій життя мого і Стелли: це була велика мавпа. Стелла дістала її з нижніх гілок ялинки і, подаючи мені, сказала:

— Хлопчику Аллане Квотермейне, ось вам різдвяний подарунок.

При цьому легка тканина її рукава зачепила одну зі свічок і вмить спалахнула. Від руки полум’я швидко піднялося до шиї.

Стелла, затерпла від переляку, стояла нерухомо. Люди, які її оточували, голосно закричали, але нічого не робили.

Керований якимсь інстинктом, я кинувся до Стелли і збив вогонь руками.

Руки мої сильно постраждали і довго боліли, зате в маленької міс Керсон був лише незначний опік шиї.

Ось єдиний спогад, що зберігся у мене про різдвяне свято в замку. Все інше зітерлося в моїй пам’яті, але покірливе, ніжне личко маленької Стелли я й досі іноді бачу вві сні, бачу жах в її темних очах і вогонь, що охопив її.

Наступною подією, яку я добре пам’ятаю, була хвороба моєї матері і трьох братів. Усі вони померли від зарази.

У той час, коли вони захворіли, до нас якось навідався есквайр Керсон. Погода була холодною, і в кабінеті батька горіло яскраве полум’я в каміні. Я сидів перед вогнем і малював, а батько ходив по кабінету, розмовляючи вголос.

Обличчя есквайра Керсона, який увійшов, було бліде й похмуре, а очі так яскраво виблискувати, що я аж злякався.

— Вибачте мені, Квотермейне, що турбую вас у такий час, але завтра я від’їжджаю назавжди, і мені необхідно поговорити з вами.

— Чи не попросити Аллана вийти? — запропонував батько.

— Ні, він нічого не зрозуміє.

Тоді я, звичайно, нічого не зрозумів, але слова розмови залишилися в моїй пам’яті і за кілька років я осягнув їхній зміст.

— Як здоров’я ваших? — запитав Керсон, піднімаючи палець угору.

— Моя дружина і двоє хлопчиків безнадійні. Про третього я нічого не можу сказати. Але в усьому хай буде так, як ти хочеш, Боже мій!

— Як ти хочеш, Боже мій! — урочисто повторив есквайр. — Квотермейне, моя дружина втекла від мене.

— Втекла! З ким!?

— З іноземцем-кузеном. Розтратила моє майно і втекла. На щастя, Стеллу вона залишила мені.

— Не варто одружуватися з папісткою! — вигукнув батько. — Але що ж ви збираєтесь робити? Переслідувати її?..

— Навіщо?.. Життя мене втомило. Прощавайте…

— Керсоне!.. Що?..

— Ні!.. Не це!.. Смерть і так скоро прийде. Але я хочу покинути цей сповнений брехні цивілізований світ. Ми зі Стеллою приховаємо нашу ганьбу, де немає білих облич і не чутно брехливих фраз… Відтепер я буду для всіх померлим. Прощавайте!

Він пішов.

За кілька днів батько взяв мене за руку і повів у спальню моєї матері. Мертва, вона лежала в домовині з квітами в руках, а вздовж стін, на трьох маленьких ліжечках, завмерли тіла трьох моїх братів. Хоча мені було моторошно, та я, за наказом батька, поцілував їх усіх.

Далі я згадую тільки постаті чорних людей, які відносили на цвинтар важкі ноші…

Потім пам’ять малює мені картину розбурханого моря і величезний корабель; після своєї страшної втрати батько вирішив емігрувати до Південної Африки і зайнятися місіонерською діяльністю.

Серед диких кафрів2, там, де тепер стоїть містечко Кердок, минули роки мого дитинства і ранньої юності. У двадцять років я говорив голландською та кількома кафрськими говірками і навряд чи хто-небудь краще за мене знав традиції і звичаї Південної Африки. Я зробився найкращим стрільцем і чудовим наїзником. Хоча я був невисокий і худий, але не знав утоми і вмів переносити всілякі незгоди. Навіть лютий зулус3із гвардії короля Чаки4не міг змагатися зі мною у витривалості.

Мій батько передавав мені всі свої знання протягом довгих вечорів, проведених нами на веранді нашого будинку, звідки виднілася маленька сіра церква та хрести могил.

На веранді мій батько і помер. Він довго нездужав і ввечері напередодні своєї смерті, коли я збирався на розшуки конокрадів-кафрів, сказав мені:

— Чи пам’ятаєш ти, Аллане, містера Керсона і маленьку Стеллу? Мені вже не доведеться побачити їх. Але, Аллане, я передбачаю, що з тобою мають статися дивні речі… Ти побачиш обох, і тоді передай їм мою любов. Хай благословить тебе Господь, мій сину! Я сподіваюся, що ти житимеш добре і щасливо й іноді згадуватимеш старого батька!..

Я приписав цю розмову нападу меланхолії, від якої іноді страждав батько, і вирушив в нічну експедицію, оскільки ніч для мене була все одно, що день; недарма охрестили мене тубільці “Макумазан”, що означає “Той, що спить з одним розплющеним оком”.

Повертаючись додому з першим промінням світанкового сонця, я здалеку помітив постать батька, який сидів у своєму кріслі на веранді. Я подумав, що він заснув… Він заснув, справді, але вічним сном людини, яка жила з Богом у серці…

РОЗДІЛ II

Після смерті батька я надумав здійснити давню мрію і відвідати країни, відомі тепер під назвою Трансваалю, або Вільних земель, і проникнути якомога далі на північ Африки. Це був надзвичайно ризикований намір, але я був самотній і мене охоплювала жага пригод, які, врешті-решт, стануть, можливо, причиною моєї смерті, хоча я вже старий і немічний. З усього нашого майна я залишив лише два фургони і запряжених волів. Інше я продав і на виручені гроші купив товару для обміну, рушниці та провізію. Побачивши ці рушниці, сучасний мандрівник неодмінно розсміявся б, але вони добре прислужилися мені. Я взяв із собою шістьох кафрів і трьох добрих коней. Серед кафрів був такий собі Індаба-Зімбі, що означає “Залізний язик”. Він дістав це прізвисько за свій пронизливий голос і чудове красномовство. Він вважався чаклуном і одного разу сказав мені, де я можу знайти усіх зниклих волів. Якось, за найвинятковіших обставин, про які я колись розкажу, якщо старість не затьмарить мого розуму, я врятував життя Індаба-Зімбі, і наступного дня першою особою, яку я побачив, був урятований чаклун.

— Як справи, Макумазане? — запитав він мене, доброзичливо хитаючи білим завитком своєї чуприни. — Я хочу спробувати вашої християнської релігії, тому що моя мені здається недоброю відучора, коли мене хотіли вбити дурні, а ти врятував мене.

Минув рік відтоді, як Індаба-Зімбі оселився у нас, коли прийшли посли від одного кафрського племені просити великого чаклуна повернутися і жити з ними.

Слухаючи їх, Індаба-Зімбі згрібав ногою пісок у маленьку купку. Коли ж вони закінчили, він сказав їм, показуючи на купку піску:

— Ось ваше плем’я тепер.

Потім він підвів ногу і п’ятою зрівняв купку.

— І ось що буде з вашим плем’ям, — додав він, — коли мине три місяці!

Через три місяці це плем’я знищили зулуси.

Коли я остаточно зібрався у свою експедицію, я зайшов до Індаба-Зімбі, щоб попрощатися з ним. Я застав його за згортанням у вовняні ковдри ліків, асегаїв5та різних дрібниць.

— Прощавай, Індабо-Зімбі, — сказав я йому. — Я вирушаю на північ.

— Так, Макумазане, — сказав він, нахиливши голову, — і я теж вирушаю. Ти маєш запросити мене із собою, а як ні — то не повернешся живим. Тепер, коли старий вождь (мій батько) подався туди, звідки приходять грози, — він указав на небо, — я відчуваю, що злі духи заволоділи мною знову. І ось учора я кидав кістки, і я скажу тобі, що ти помреш, якщо не візьмеш мене з собою. Крім того, доля примусить тебе втратити особу, яка для тебе дорожча за життя…

— Не кажи дурниць! — перебив я його.

— О, Макумазане, пригадай, що шість місяців тому сталося з одним плем’ям! Що я напророчив їм? Ти помреш!..

Він хитав своїм білим завитком і посміхався. Слова Індаба-Зімбі справили на мене враження.

— Гаразд, — вирішив я, — ти призначаєшся чаклуном експедиції, але без утримання.

— Мені приємно бачити, — сказав він, — що в тебе, Макумазане, достатньо уяви, щоб не бути дурнем, як більшість людей, що вважають себе розумними і досвідченими. О так, люди не можуть повірити в те, чого вони не розуміють, тільки тому, що їм бракує уяви. Проте час вирушати. На твоєму місці, Макумазане, я б узяв один фургон, а не два,

— Це чому?

— Тому що краще втратити один фургон, а не два.

— Що з а дурниці!

— Поживеш — побачиш.

Не кажучи більше жодного слова, Індаба-Зімбі пішов до першого фургона і заліз на лаву.

Ми вирушили в дорогу. Понад місяць ми прямували кордоном, що проходить нині між Вільними Штатами, Оранжевою річкою, Грінвелендоном та землею бечуанів.

На всьому шляху ми відчували тільки звичайні негаразди з нестачею води та важкою дорогою. Із Кемберлею ми мали поспіхом вибиратися якраз через нестачу води. Чи могло мені тоді спасти на думку, що на цьому місці я побачу величезне місто?..

Країна була майже спустошена: незадовго перед тим тут пройшов Мозилікатце, вождь Чаки, страшного короля зулусів. Він усюди залишив за собою сліди. Я дійшов до містка, за яким розташовувалися раніше селища кафрів, перетворені тепер на купи попелу, каміння й кісток убитих асегаями зулуських воїнів.

Ми рухалися за течією річки Колочек, як раптом стривожений табунець антилоп перетнув нам дорогу. Я вистрілив в одну з них. У неї вистачило сил пробігти близько тисячі ярдів. Я поїхав до неї, але тільки-но наблизився до тварини, вона схопилася і сховалася за вершиною гори. Я досяг всіяної купами каміння вершини; зазирнув на протилежний бік і побачив загін зулусів!..

Вони були біля води за тисячу ярдів. Одні з них відпочивали, інші метушилися коло багать, деякі, зі списами і щитами в руках, гордо походжали туди-сюди. Їх було більше двох тисяч.

Поки я спостерігав, з правого ліворуч від мене пролунав різкий крик. Я швидко озирнувся. З обох боків готувалися напасти на мене двоє величезних зулусів. Вони тримали напоготові свої широкі страшні списи і чорні щити. Праворуч від мене зулус був ярдів за шістнадцять, ліворуч — за десять. Я чітко бачив їхні блискучі очі, що ніби викотилися з орбіт.

У такому стані немає часу для роздумів і доводиться діяти інстинктивно. Я попустив поводи і вистрілив у зулуса з лівого боку. Куля пробила щит і ввійшла в тіло. Він упав на землю.

Другий зулус був у цей час майже біля мене, і коли я натискав курок лівого ствола, його щит ледве не торкався дула. Гримнув постріл, і зулуський воїн, високо підстрибнувши, впав на мого коня.

Я розвернув коня і вп’явся шпорами йому в боки. Спустившись з гори, я повернув праворуч, напереріз фургонам. Не проїхав я і трьохсот ярдів у цьому напрямку, як побачив сліди коліс і підкованих волів. Сліди свідчили, що фургонів було вісім і при них кілька сотень худоби.

Тоді я зрозумів, що зулуси йшли слідами попереднього обозу, що належав, можливо, бурам-переселенцям.

Оскільки сліди йшли в потрібному мені напрямку, я тримався їх і за чверть милі побачив табір і мої фургони, що спускалися до нього.

За п’ять хвилин я вже був там.

Бури стояли поза табором, стежачи за наближенням моїх фургонів. Я гукнув їм, і вони обернулися до мене. Я впізнав Ганса Бота, з яким був знайомий у Капштадті.

— Як справи, містере Боте? — звернувся я до нього. Він поглянув на мене і крикнув:

— Ходи-но сюди, жінко. Ось приїхав Аллан Квотермейн. Як життя, хеєре6Квотермейне, і що нового в Кастабрі?

— У мене є новина, — серйозно вимовив я, — загін зулусів переслідує вас і перебуває за дві милі звідси. Я це знаю добре, оскільки щойно вбив двох їхніх воїнів.

Я показав йому розряджену рушницю.

Усі завмерли. Я бачив, як зблідли засмаглі обличчя чоловіків. Пролунали зойки жінок, а діти притулилися до матерів.

— Боже! — вигукнув Ганс Бот, — це, мабуть, загін племені утетва, який послав Дінгаан проти басутосів. Він не міг продертися через болота і, боячись повертатися додому, пішов на північ, щоб з’єднатися з Моселекатсе.

— Укріплювати табір! Тікати!.. — пролунали вигуки.

Тут підійшли мої фургони. Індаба-Зімбі сидів на козлах переднього фургона, загорнувшись у ковдру. Я гукнув його і повідомив новину.

— Погано, Макумазане, — сказав він. — Завтра вранці бурів уб’ють і весь табір буде зітертий з лиця землі. Зулуси нападуть на світанку.

— Не каркай, білоголова вороно! — зупинив я його, хоча усвідомлював справедливість його слів.

Справді, чи могло встояти слабке укріплення з десяти фургонів проти двох з лишком тисяч найхоробріших воїнів?

— Макумазане, чи цього разу дослухаєшся ти моєї поради? — перервав мої думки Індаба-Зімбі.

— Якої?

— Облиш свої фургони, сідай на коня й тікаймо якнайшвидше. Зулуси не будуть нас переслідувати, оскільки вони нападуть на бурів.

— Так чинять тільки боягузи, — заперечив я. — Я не покину білих людей, і якщо мені судилося померти разом із ними, я помру.

— Дуже добре, Макумазане, — сказав Індаба-Зімбі і понюхав тютюну, — залишайся, якщо хочеш бути вбитим. Ходімо, погляньмо на фургони.

Ми попрямували до табору.

Там панував цілковитий безлад. Відшукавши Ганса Бота, я запропонував йому кинути вози і рятуватися втечею.

— Як ми можемо це зробити? — заперечив він. — У нас є жінки, які не пройдуть навіть милі. А коней у нас тільки шестеро. До того ж ми помремо з голоду в пустелі. Ні, ми маємо битися, і хай допоможе нам Бог!

— Хай допоможе вам Бог! Подумайте про дітей, Гансе!

— Не кажіть краще, — тремтячим голосом відповів він, дивлячись на свою маленьку дочку, гарненьку блакитнооку Тоту. — Аллане, якщо ви переживете мене, врятуйте мою дитину від цих чорнопиких чортів, а якщо вже не можна буде, то вбийте її.

Він схопив мене за руку.

— До цього ще не дійшло, Гансе, — сказав я.

Ми укріпили табір, розташувавши фургони квадратом і заклавши всі проміжки гілками колючого чагарнику, відомого під назвою “зачекай трохи”. За годину з лишком все було зроблено як слід, і почалася суперечка про те, що робити з худобою. Дехто з бурів хотів помістити її посеред табору. Я був проти цього, доводячи, що тварини оскаженіють від перших пострілів. Я запропонував, щоб кілька чоловіків із тубільної прислуги погнали їх через надрічкову долину до стоянки якого-небудь мирного племені. Розташування місцевості давало змогу надіятися на втечу від переслідування зулусів.

Пропозицію прийняли, і, крім того, вирішили, що з ними піде один голландець та здатні витримати дорогу жінки й діти.

Ті, хто залишився в таборі, готувалися до бою.

Індаба-Зімбі, усміхаючись і киваючи своїм завитком, із таємничим виглядом походжав табором.

РОЗДІЛ III

День уже хилився до вечора, а зулуси все ще не з’являлися. Нас охопила божевільна надія, що вони пішли і не повернуться. Коли Індаба-Зімбі почув, що ці зулуси належать до племені умтетва, він глибоко замислився. Потім він підійшов до мене і запропонував піти в розвідку. Я порадився з Гансом Ботом, і, хоча той дещо не довіряв “чорній тварюці”, було вирішено, що Індаба-Зімбі вирушить.

Він пішов. Я думав, що він ніколи вже не повернеться, і не міг припустити, що він ризикує своїм життям не заради бурів, яких ненавидів, а заради мене.

Близько одинадцятої години, коли трохи задрімав, я почув тихий свист за табором. Вмить прокинувся; по всій лінії пролунало клацання зведених курків.

— Макумазане! — пролунав голос Індаба-Зімбі, — ти тут?

— Так.

— То посвіти мені, щоб я міг потрапити в табір. Я запалив для нього ліхтар.

— Ось які вісті, білі люди, — сказав Індаба-Зімбі, з’явившись в огорожі. — Коли стемніло, я підповз до місця, де розташувалися зулуси, і почав дослухатися. Вони справді з племені умтетві. Три дні тому вони напали на слід фургонів і пішли по ньому. Вони налаштовані проти бурів, оскільки пам’ятають битву на Кривавій річці та інші битви, тому вони й пішли не на північ для з’єднання з Моселекасе, а за вами.

Ми повернулися до своїх постів.

Важка ніч поволі наближалася до світанку. Хто у змозі передати знемогу цих нескінченних годин?

Світла більшало, і ми могли вже дещо розрізняти у світанковому тумані. — І ось почалося!..

З іншого боку табору, на відстані тисячі або й більше кроків від нього, пролунало якесь гудіння. Воно ставало голоснішим і голоснішим, і, нарешті, перейшло у спів. Я невдовзі зміг розібрати приспів. Дуже простий приспів:

— Ми вбиватимемо, вбиватимемо! Чи не так, братове?

На вершині з’явилися щити. Дикуни йшли групами по дев’яносто чоловік. Усіх груп було тридцять одна. Піднявшись на вершину, вони утворили потрійну лінію і почали спускатися. За сто ярдів, поза досяжністю пострілу, вони зупинилися і заспівали:

— Ось крааль7білих людей, яких ми вб’ємо. Але де ж худоба білих людей, братове, де їхні воли?

Питання це, мабуть, дуже спантеличувало їх і, нарешті, наперед вийшов їхній представник і запитав нас, куди ми поділи нашу худобу.

— Ми тепер підемо шукати худобу, — кричав він, — а потім уб’ємо вас.

Мені це здалося дивним, але поки я міркував, що б це могло означати, зулуси швидко пробігли повз нас до річки і зникли.

— Хотів би я знати, чи справді дияволи пішли геть, — звернувся до мене Ганс Бот.

— Я піду і дізнаюсь, — запропонував Індаба-Зімбі, — якщо ти підеш зі мною, Макумазане.

Я погодився, і ми вирушили. Я захопив із собою свою велику слонову рушницю і патрони. Ми дійшли до підйому і почали повзти.

— Я нікого не бачу! — сказав я, підіймаючись.

Але не встиг я підвестися, як із-за кожного каменя, із-за кожного куща трави постав зулуський воїн. Мене схопили і повалили.

— Тримайте його! Тримайте Білого Духа! — кричав чийсь голос, — не забийте його, тримайте міцно, а то він вислизне. Хай Індаба-Зімбі йде з ним!

Я обернувся до Індаба-Зімбі.

— Ти мене виказав! — закричав я.

— Почекай, Макумазане, і побачиш! — холоднокровно відповідав він. — Тепер почнеться бій.

Я задихався від люті. Заради чого мене виманили з табору, схопили, але не вбили? Чому вони називають мене “Білим Духом”? Чи не для того мене помилували, щоб приготувати з мене ліки? Я чув, що у деяких племен існує подібний звичай. Кров похолола у мене в жилах: бути зваженим, перетвореним на ліки і з’їденим?

Але мені ніколи було думати, оскільки весь загін висипав із-за берегового насипу, де він ховався, і вишикувався на схилі. Мене поставили в центрі резервної лінії під наглядом величезного зулуса на ім’я Бомбіане. Ця тварюка розглядала мене з цікавістю. Іноді він обмацував мене своїм списом, неначе бажаючи дізнатися, з чого я зроблений… І кілька разів просив мене проректи, скільки буде вбито зулусів, перш ніж бурів винищать.

Я роздратувався і напророчив йому, що він помре через день.

Він тільки голосно засміявся.

— О, Білий Духу, — сказав він, — невже це правда? Та байдуже, я далеко пішов від землі зулусів і хочу відпочити.

І він пішов спочивати, як дізнаємось згодом…

Зулуси рушили на табір бурів. Бій не був тривалим. Усіх бурів перебили. Переможці заходилися грабувати фургони.

Я побачив Бомбіане, який тягнув Тоту. Він підійшов до начальника загону, сивого вождя Сусузе, і передав йому маленьку дівчинку.

— Помацай палицею, чи не мертва вона! — крикнув Сусузе.

Бомбіане підняв дубця, але я кинувся вперед і так сильно вдарив його кулаком в обличчя, що він упустив Тоту.

— Уф! — закричав Бомбіане, хапаючись за носа, — у Білого Духа важкий кулак. Я готовий з ним битися за дівчинку.

Воїни засміялися.

— Так, так, — кричали вони, — хай вони б’ються на списах!

Хвилину я вагався. Я не сподівався на перемогу над велетнем, але присягався Гансу охороняти його дочку. Я передав із поважним виглядом через Індаба-Зімбі, що я готовий убити Бомбіане, але в цьому разі нехай дитину віддадуть мені.

Індаба-Зімбі переклав мої слова. Говорячи про мене, він закривав обличчя руками і називав мене “Духом” і “Сином Духа”.

Начальник дав згоду на бій.

Нам простягнули списи, і всі воїни оточили нас колом.

Бомбіане, глузливо поглядаючи, стояв навпроти мене. Індаба-Зімбі обійшов коло і, минаючи мене, шепнув:

— Чекай, Макумазане, доки він не нападе. Я владнаю справу.

Тільки-но Індаба-Зімбі відійшов, Бомбіане мовчки кинувся на мене. Я побачив, як рушив його величезний тулуб і як блиснув його спис. Неначе за якимось навіюванням або під дією чарів Індаба-Зімбі я став навколішки, нахилився і швидко, наче блискавка виставив свого списа. Спис Бомбіане пролетів над моєю головою, а сам він усією вагою навалився на вістря мого списа і звалив мене на землю.

Я підвівся й озирнувся — велетень зі списом у ребрах лежав мертвий. З хвилину стояла тиша, а потім пролунали крики:

— Білий Дух убив Бомбіане! Смерть Духові!

Натовп оточив мене. Крізь галас пролунав дзвінкий, деренчливий голос Індаба-Зімбі.

— Назад! Хіба Духа можна вбити?

— Заколи його! — ревли голоси. — Ми подивимося, чи Дух він!

— Назад! — знову закричав Індаба-Зімбі. — Я сам заколю його, і він знову оживе. Але горе вам!..

— Макумазане, — шепнув він мені на вухо, — довірся мені, стань навколішки переді мною і впади, коли я вдарю тебе списом, і вдавай померлого. Коли ж почуєш мій голос, устань!

Галас трохи стих, і воїни відступили назад.

— Великий Білий Дух, Дух перемоги! — гучно й урочисто заговорив Індаба-Зімбі. — Ці діти осліпли у своєму безумстві і вважають тебе смертним. Зроби милість, опустися на коліна переді мною і дозволь проколоти твоє серце ось цим списом. Коли ж я покличу тебе, постань неушкодженим.

Ми так і зробили.

Зулуси були цілком задоволені. Із ревом жаху весь загін кинувся бігти вгору, і ми залишилися одні з тілом убитого та з непритомною дитиною.

— Яким чином ти зробив усе це, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Не питай, Макумазане, — насилу відповідав він. — Ви, білі люди, хоча й дуже розумні, але багато чого не знаєте. Є на світі люди, які можуть примусити людину бачити речі, яких вона не бачить. Але ходімо звідси, доки вони не схаменулися і не повернулися.

Я прислухався до поради Індаба-Зімбі. За двісті ярдів від табору був маленький видолинок, де я сховав двох коней. На щастя, вони вціліли. Поки Індаба-Зімбі ходив у табір пошукати запаси їжі, Тота оговталася і плакала, питаючи, де батько. Я втішав її, кажучи, що ми скоро його наздоженемо, умив її і дав напитися.

Індаба-Зімбі повернувся, і ми поїхали. Я тримав Тоту на руках. Цілий день ми їхали вздовж річки. Сонце зайшло; коли ми злізли з коней, Тота поїла і заснула. Я лежав, роздумуючи, і бачив, що Індаба-Зімбі сидить біля багаття і робить якісь штуки з кістками і попелом, змоченим водою. Я спитав його, що він робить, і він відповів мені, що вибирає шлях, яким ми маємо їхати. “Дурниці”, — мало не сказав я, але пригадав усе, що сталося і, обійнявши крихітку Тоту, заснув.

Коли розвиднилося, ми побачили, що наших коней немає; вночі їх уполювали леви. Довелося далі йти пішки.

Ми йшли страшною пустелею без їжі і майже без води. Удень, бредучи глибоким піском, ми по черзі несли дитину; ночі проводили, пережовуючи траву і вилизуючи росу з листя. Наставала третя ніч. Ми вмирали від спраги. У пляшці залишалося лише з чарку води. Ми змочили собі губи та язики, а решту віддали дитині.

Світало. Миль за вісім перед нами виднілися гори — вони були в зелені, отже, там була вода.

Індаба-Зімбі поклав Тоту в мішок, і ми побрели пісками. Тота прокинулася і знову попросила пити. Та в нас не було води. Язики не вміщалися в роті, і ми ледве могли говорити.

Минула ще година. До величезного піку залишалося не більше двох миль. За двісті ярдів від нас ріс величезний баобаб. Чи доберемося ми до його тіні?.. Як ми допленталися до нього — я не пам’ятаю. Під густим шатром його листя було темно і холодно, як у льоху. Я ліг і подумав, що добре було б тут померти, і знепритомнів.

Я отямився, тому що мені здалося, ніби дивний дощ падає на моє обличчя і голову. Я майже розплющив очі, але побачив привида і знову закрив їх.

— Хай помирає, міс Стелло, — говорив чийсь грубий голос. — Він принесе вам нещастя! Хай помирає!..

Я знову розплющив очі і побачив молоду дівчину.

Вона була висока й струнка, як очеретинка. Вона сердилася. Очі її виблискували і гнівний погляд був спрямований на жінку в якомусь дивному вбранні, що стояла перед нею. Ця жінка була молода, приземкувата, з вигнутими широкими плечима. Її лоб, підборіддя й вуха виступали вперед. Загалом вона надзвичайно нагадувала мавпу.

— Принеси горілки! Як ти смієш, Гендріко, — сердито заговорила дівчина.

— Не треба горілки! — прошепотів я англійською, ледве ворочаючи розпухлим язиком. — Дайте води!..

— Ах, він живий! — вигукнула чарівна дівчина. — Він говорить англійською! Сер, ось ваша пляшка — вона повна чистої води зі струмка, який протікає тут, за деревом!..

Я ледве підвівся, підніс до губ пляшку і напився. Я відчував, як з кожним ковтком поверталося до мене життя. Але молода дівчина зупинила мене.

— Досить, досить! — сказала вона і майже силоміць забрала у мене пляшку.

— Що з дитиною? — запитав я. — Вона померла?

— Я не знаю! Де вона?

Я сяк-так доплентався до того місця, де лежали Тота і Індаба-Зімбі. Важко було сказати, померли вони чи знепритомніли.

Молода леді змочила водою обличчя Тоти, а Гендріка вчинила так само з Індаба-Зімбі.

Незабаром, на превелику мою радість, Тота розплющила очі і хотіла, мабуть, закричати, але не змогла, бо язик у неї розпух. Леді влила їй у рот кілька крапель води, і це відразу підбадьорило бідолаху. Індаба-Зімбі теж опритомнів, застогнав, розплющивши очі, і відразу зрозумів свій стан.

— Що я говорив тобі, Макумазане? — прошепотів він, підносячи пляшку до губ.

Поглянувши ліворуч, я побачив двох прекрасних коней, на одному з яких було жіноче сідло.

Чарівна дівчина взяла Тоту і тримала її на руках, заколисуючи.

— Дозвольте запитати ваше ім’я, — сказав я.

— Стелла! — відповіла вона.

— Стелла… а далі?

— Стелла — і більше нічого. Мого батька звати Томас, ми живемо онде… — вона показала на підніжжя величезного піка.

— Давно ви живете там?

— Мені було сім років, коли ми поселилися тут. Раніше ми жили в Англії, в Оксфордширі, у містечку Гарзингелі.

Я знову подумав, що бачу сон.

— Знаєте, міс Стелло, — сказав я, — це так дивно, так дивно, що здається надприродним. Багато років тому я приїхав також з Оксфордшира. Моє ім’я Аллан Квотермейн.

Обличчя її зблідло, губи розтулилися, вона подивилась на мене здивовано.

— Дивно!.. — прошепотіла вона. — Я часто чула це ім’я. Мій батько розказував мені, як маленький Аллан Квотермейн урятував мені життя, загасивши вогонь, коли в мене загорілося плаття.

— Я пам’ятаю, — сказав я, — гасячи вогонь, я обпалив собі руки. Ми замовкли, дивлячись одне на одного.

— Це знак провидіння, — заговорила, нарешті, Стелла. — Ви врятували мені життя, коли я була дитиною. Тепер я врятувала ваше життя і вашу дівчинку. Це ваша дочка?

— Ні. Я розповім вам її історію.

— Ви розкажете дорогою. Гендріко, приведи коней!

— Сер, — сказала Стелла, — ви поїдете на моєму коні, чорношкірий старий на другому. Я піду пішки, а Гендріка понесе дитину.

Я сказав, що ми можемо йти пішки та Стелла не хотіла й чути про це. Ми абияк здерлися на коней, а Гендріка взяла Тоту. Ми рушили. Стелла йшла поряд зі своїм конем.

— Скажіть мені, міс Стелло, — запитав я, — хто така Гендріка?

— Її історія дуже дивна. Уявіть, цю дівчинку невідомо де вкрали мавпи і виховали. Я випадково знайшла її серед зграї мавп і за допомогою свого слуги-готтентота, якого звали Гендріком, викрала її в них. Ми назвали її Гендрікою. Вона людина, а не мавпа, хоча має багато властивостей мавп і схожа на них. Вона обожнює мене і якось урятувала мене. Але вона ревнива і ненавидить усіх людей. Погляньте, як вона гнівно дивиться на вас тільки тому, що я розмовляю з вами.

Поки я роздумував над дивною долею цієї жінки, стежина, якою ми їхали, повернула вбік.

— Погляньте, — закричала Стелла, — он там наш будинок. Правда ж, красиво!

Вид був справді чудовий. Із західного боку величезної гори відкривалася велика западина, близько тисячі ярдів завширшки і майже на милю вглиб. Позаду міжгір’я на кілька сот футів угору підіймалася круча, а за нею і над нею височів величезний пік. Увесь простір, замкнений горами, був розділений на три тераси, що підносилися одна над одною і здавалися творінням людських рук. Із кожної тераси лився водоспад, а з боків протікали два струмки. На березі одного з них, з лівого боку, виднілися краалі8кафрів, збудовані правильними групами, на зразок споруд басутосів, і значна частина землі була оброблена. В очі зразу впадала надзвичайна родючість ґрунту, що століттями змивався з гірських вершин. У центрі верхньої тераси, під купами помаранчів, блищали будівлі, схожих на які мені ніколи не доводилося бачити. Усі вони будувалися за одним планом і розташовувалися кількома групами. У центрі височіла споруда у вигляді вулика, схожа на звичайну зулуську хатину, але вона була принаймні вшестеро більша за звичайну хату. Споруджено цю будівлю було з величезних глиб білого мармуру, складених надзвичайно майстерно, так що сліди скріплення важко було знайти.

Натовп тубільців помітив наше наближення і кілька чоловіків підбігли взяти нашого коня.

— Тепер, — сказала Стелла, підтримуючи мене, — я відведу вас до мого батька.

Ми ввійшли до центральної хатини, де на кушетці лежав чоловік.

— Це ти, Стелло! — промовив він. — Я вже думав, що ти заблукала.

— Ні, батьку, я навіть привела гостей.

— Ласкаво просимо, сер, — озвався господар. — Давно вже ми не бачили білої людини, а ви навіть, судячи з обличчя, англієць.

Він подав мені руку. Тут я раптом пригадав його прізвище.

— Як життя, містере Керсоне? — запитав я.

Він відсахнувся, як ужалений.

— Хто сказав вам моє прізвище? — закричав він. — Стелло, ти сказала його, незважаючи на мою заборону?

— Я не говорила, батьку.

— Сер, — втрутився я, — я поясню вам, звідки мені відоме ваше прізвище. Чи пам’ятаєте, як багато років тому ви прийшли прощатися зі священиком в Оксфордширі?

Він кивнув головою.

— А пам’ятаєте, що там був маленький хлопчик?

— Пам’ятаю.

— Це був я, Аллан Квотермейн. Мене випадково знайшла і врятувала міс Стелла.

— Випадково, кажете ви? — заперечив Керсон. — Ні, це сталося волею провидіння. Але ви втомилися і голодні. Поговоримо потім. Стелло, вже час їсти.

Більше я нічого не пам’ятаю з того, що було цього вечора. Прокинувся я наступного дня в дуже зручному ліжку й, одягнувшись, вийшов до центральної кімнати, де вже був накритий стіл. У дверях з’явилася Стелла, ведучи за руку Тоту.

— Вам доведеться снідати одному, — сказала вона. — Ваш приїзд так схвилював мого батька, що він ще не вставав.

Позаду мене почулося бурчання.

Я обернувся і побачив Гендріку.

Якесь неясне відчуття підказало мені в цю хвилину, що я переживу надзвичайно велике горе. Я здригнувся від її лютого погляду, спрямованого на мене. І Гендріка сама зробила поривчастий рух, трохи розплескавши каву.

— Обережніше, Гендріко! — зупинила її Стелла.

За сніданком Стелла розповіла мені, як їм пощастило влаштуватися з таким комфортом у цій пустельній, дикій місцевості.

Під кінець сніданку вийшов містер Керсон, і ми вирушили оглядати його господарство.

Польові роботи ми застали у повному розпалі. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту колонія багатшала. Тубільці називали себе “дітьми Томаса”. “Батько” вирішував усі їхні суперечки, судив і карав винних.

Спираючись на руку своєї дочки, містер Керсон із гордістю дивився на все довкруги.

Час, проведений мною від дня приїзду і до одруження зі Стел-лою, важко піддається опису. У моїх спогадах він пахне квітами і запнутий серпанком літнього вечора. Серед квітів звучить голос Стелли, крізь серпанок блищать її очі…

У вечір нашого освідчення ми гуляли коло гори. Місяць виплив з-за гори і його проміння далеко прослизнуло в туманній долині, поблискуючи на воді, сягнувши найвіддаленіших закутків серед скель, огорнувши всю околицю сріблястою фатою нареченої…

Стелла поглянула на мене. Краса ночі відбилася на її обличчі, ароматом ночі пахло її волосся, таємнича ніч світилася в її очах… У серцях наших пишно розпустилася квітка кохання. Ми не промовили жодного слова, але наблизилися одне до одного, і наші губи з’єдналися, скріплюючи поцілунком наші заручини.

Містер Керсон, коли я попросив у нього руку його дочки, зразу ж погодився й оголосив, що сам нас повінчає, оскільки він був місіонером, а місіонерам на далеких околицях надається право благословляти шлюби, навіть якщо вони і не є пасторами. Весілля призначили через день.

Переддень нашого весілля ми провели зі Стеллою в хаті, оскільки йшов дощ. Ми мовчали, зате містер Керсон говорив багато: він згадував свою молодість, розповідав про країни, які відвідав. Потім прочитав уривок із Біблії і попрощався з нами. Я поцілував Стеллу і також пішов спати.

Я ліг у ліжко і розмріявся. Безмірність мого щастя страхала мене, і мені спало на думку сумне пророцтво Індаба-Зімбі. Він досі передбачав правильно. А якщо його передбачення збудеться і цього разу? Жах охопив мене, і я почав молитися про щастя і продовження нашого життя. Молячись я заснув і побачив страшний сон.

Мені наснилося, що ми стоїмо зі Стеллою поряд в очікуванні обряду вінчання. Вона зодягнена в усе біле і сяє вродою. Але краса її незвичайна — вона неземна і лякає мене. Очі Стелли блищать, як зорі, її обличчя світиться білцм, жодна волосинка на голові не ворухнеться. І мені здається, що її біле плаття — саван, що вівтар, перед яким ми стоїмо, — земля зі свіжовикопаної могили, і що сама могила зяє перед нами. Ніхто не приходить нас вінчати, але раптом із глибини могили з’являється Гендріка. У її руці ніж, яким вона пронизує серце Стелли. Стелла без крику падає в могилу, але, падаючи, дивиться на мене. Слідом за нею і Гендріка кидається в могилу, і я чую, як її ноги вдаряються об землю…

— Прокинься, Макумазане, прокинься!.. — пролунав голос Індаба-Зімбі.

Я схопився з ліжка. Холодний піт покрив моє тіло. З іншого кінця кімнати до мене долинув шум боротьби. Я швидко схопив сірника і запалив свічку. При слабкому світлі я розглянув контури двох постатей, що борсалися. Між ними виблискувала сталь. Але недогарок сальної свічки розтанув, і світло згасло. Індаба-Зімбі і Гендріка боролися і, незважаючи на всю силу чаклуна, жінка долала його. Я кинувся до них. Гендріка встигла вирватися. У її руках виблискував ніж. Але я був уже біля неї і міцно обхопив її ззаду. Вона впала їв боротьбі впустила ніж. Господи, якою сильною була ця чортиця! Вона билася, вищала, дряпалася, кусалася і мало не здолала нас, двох сильних чоловіків. Нарешті вона вирвалася, схопилася на ліжко і стрибнула до стелі. У стелі були отвори, які пропускали світло. Схопившись за край такого отвору, вона збиралася пролізти в нього, але її сили, виснажені боротьбою, зрадили її, і вона впала на підлогу, знепритомнівши.

— Уф, — промовив Індаба-Зімбі, — треба зв’язати диявола, поки він не прокинувся.

Ми міцно зв’язали ременем руки і ноги Гендріки так, що вона не могла ворухнутися. Індаба-Зімбі з ножем у руці залишився вартувати її. Оговтавшись, вона борсалася і марно силкувалася розірвати міцний ремінь. Індаба-Зімбі без церемоній усі вся на неї. Нарешті вона вгамувалася, і ми її замкнули в проході. Я одягнувся в найкраще вбрання, яке тільки міг дістати в краалях, але обличчя моє виявилося подряпаним нігтями Гендріки. Я, як міг, замаскував подряпини і пішов гуляти.

Повернувся я до сніданку. В їдальні мене зустріла Стелла, одягнена в білу сукню, з квітами помаранчів на грудях. Із сором’язливим виглядом вона підійшла до мене, але відсахнулася, побачивши моє обличчя.

— Аллане, — вигукнула вона, — що з тобою сталося?

У цей час увійшов містер Керсон і поставив мені таке саме запитання. Я розказав їм усе, змовчавши тільки про свій віщий сон. Обличчя Стелли сполотніло, як її квіти.

— Треба було розповісти про це раніше, Аллане, — суворим тоном сказав містер Керсон. — Я сьогодні ж покінчу з цим звіром.

— Батьку, не вбивай її! — заступилася Стелла. — Вона так любила мене! До того ж сьогодні день мого весілля!

— Її не вб’ють, хоча вона заслуговує на це. Але вона повернеться туди, звідки прийшла…

Після сніданку містер Керсон покликав управителя і дав йому необхідні розпорядження.

Вінчання мало відбутися після недільної служби, яку правив містер Керсон у краалі-каплиці. Всі тубільці у святковому одязі зібралися, щоб бути присутніми на весіллі Зірки, як місцеві жителі називали Стеллу, перекладаючи її ім’я буквально. Після служби містер Керсон сказав, що бажає повінчати нас просто неба у присутності всього народу. Ми стали в затінку величезного дерева, обличчям до натовпу тубільців.

Містер Керсон місцевою говіркою повторив, що хоче повінчати нас за християнським обрядом у присутності всього народу. Урочисто й чудово він прочитав увесь обряд. Ми склали обітницю, і вінчання завершилося.

— Народе мій, — сказав містер Керсон, коли ми підписали шлюбну угоду й обмінялися поцілунком. — Макумазан і моя дочка Зірка тепер чоловік і дружина. Вони житимуть в одному краалі, їстимуть з однієї чашки і разом ділитимуть все аж до могили. Тепер слухайте. Чи знаєте ви цю жінку?

Він указав на щойно приведену Гендріку.

— Так, ми знаємо її! — відповів хтось із групи індун, які склали первісний суд і за тубільним звичаєм всілися навпочіпки в коло перед нами.

— Підійди ж, Індабо-Зімбі, — продовжував містер Керсон, — і розкажи, що скоїлося сьогодні вночі.

Індаба-Зімбі виступив наперед і, сівши навпочіпки, з великою виразністю й артистичною жестикуляцією передав те, що сталося, і показав великий ніж, від якого мене врятувала його пильність.

Потім я стисло підтвердив його розповідь.

— Макумазан украв у мене любов моєї пані, — несподівано вимовила Гендріка, — якби я вбила його, Зірка забула б про нього. Я вб’ю його.

— Смерть їй! — закричали індуни, і двоє з них підійшли до неї, щоб негайно виконати вирок. Але тут заступилися Стелла і я. Тоді головний індун наказав Гендріці йти, погрозивши вбити її, як шакала, якщо хтось зустріне біля краалів.

Проходячи повз мене, Гендріка прошепотіла мені: “До наступного місяця!” — і зникла.

— Пішла! — сказав Індаба-Зімбі, — ах, Макумазане, навіщо ти помилував її!..

Але Стелла, моя кохана дружина, була біля мене, й одна її усмішка розсіювала всі мої тривоги.

РОЗДІЛ IV

Повного щастя не буває на цьому світі, навіть упродовж однієї години. Як день нашого весілля затьмарила описана сцена, так і наш медовий місяць затьмарила печаль.

За три дні після нашого весілля містера Керсона розбив параліч. Ми прийшли обідати до кімнати-їдальні і знайшли його паралізованим. Дня за чотири він почав говорити і трохи рухатися, але свідомість не поверталася до нього, хоча він і впізнавав Стеллу, а іноді й мене. Так тривало близько семи місяців.

Помер він раптово. Ми сиділи одного вечора біля ліжка містера Керсона, коли раптом, на наш подив, він сів і гучно промовив:

— Я чую тебе! Так, так, я прощаю тобі. Бідна дружино, ти також страждала!

І він упав мертвий.

Ми поховали містера Керсона наступного дня на маленькому цвинтарі біля водоспаду. Це була сумна церемонія, і Стелла гірко плакала, незважаючи на всі мої старання заспокоїти її.

Цієї ж ночі, коли я сидів і палив біля дверей хатини (погода була спекотна), а Стелла лежала в хаті, підійшов Індаба-Зімбі, вклонився і сів навпочіпки біля моїх ніг.

— Що тобі, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Ось що, Макумазане. Коли ти маєш намір їхати звідси?

— Не знаю, — відповів я. — Зірка ще надто слабка, щоб подорожувати. Треба зачекати.

— Ні, Макумазане, тобі не можна чекати, ти маєш негайно виїжджати, і Зірка мусить ризикнути. Вона сильна. Це дурниці, минеться.

— До чого ти це говориш? Чому ми маємо їхати?

— А ось чому, Макумазане… — він обережно озирнувся і тихо промовив: — З’явилася величезна кількість мавп. Уся гора кишить ними.

— Я не знав, що вони пішли, — сказав я.

— Пішли, — відповідав він, — вони відразу після весілля сховалися, а тепер повернулися всі, здається, скільки їх є на світі. Уся круча кишить ними.

— Мене не злякає натовп мавп.

— Жінка-мавпа, Гендріка, з ними.

Я пройшов до Стелли і, нічого не кажучи про мавп, мовив, що ми маємо сліпо скоритися інструкції її батька і негайно покинути краалі. Я вважаю зайвим переповідати нашу розмову, але кінчилася вона тим, що Стелла погодилася і заспокоїла мене, що чудово перенесе подорож, і що тепер, коли помер її батько, вона залюбки полишить ці місця.

Я піднявся рано-вранці. Відчай народу, коли вони дізналися про наш від’їзд, викликав жаль. Я сказав, аби їх утішити, що ми виїжджаємо не назавжди і за рік повернемося.

Я пішов у крааль тубільців, щоб відокремити їхню худобу від худоби, що належала містеру Керсону, яку я брав із собою. Стадо було величезне, і це зайняло багато часу. Незадовго до заходу сонця я доручив Індаба-Зімбі завершити розділ, сів на коня і поїхав додому.

Передавши коня одному з конюхів, я увійшов до центральної хатини. Стелли не було там, хоча речі, які вона складала, лежали на підлозі. Я пройшов спочатку до спальні, потім до інших кімнат, але слідів Стелли не було. Гукнувши із саду кафра, я запитав, чи не бачив він свою пані.

Так, він бачив, як вона несла квіти на цвинтар, тримаючи за руку білу дівчинку, коли сонце стояло “там”, — і він показав місце на обрії, де сонце було півтори години тому.

— З ними було двоє собак, — додав він.

Я побіг на цвинтар, до якого було чверть милі.

Біля цвинтаря я зустрів тубільця, котрий, за моїм наказом, сторожував крааль; він тер очі і позіхав. Очевидно, він щойно прокинувся. Я запитав його, чи не бачив він свою пані, і він відповів, що не бачив, і це було дивно. Вважаючи за марне лаяти його, я наказав йому йти за мною і зайшов на цвинтар. На могилі містера Керсона лежали квіти, які принесла Стелла, і на м’якому ґрунті виднілися сліди шкіряних черевичків Тоти. Мою дружину і Тоту викрали. Вони не були вбиті, інакше їхні трупи знайшлися б. Їх було викрадено. Мавпи, що діяли за вказівками Гендріки, відвели їх у якесь потаємне лігво, щоб тримати там, доки вони не помруть.

Я повернувся назад. Мій гонець уже підняв усе населення; тубільці зі списами і палицями в руках поспішали до краалів. Біля хатин я зустрів Індабу-Зімбі; у нього був дуже серйозний вигляд.

— Отже, сталося нещастя, Макумазане, — сказав він. — Вона жива, і дівчинка також жива. Гендріка любить її і не завдасть їй шкоди, вона не дозволить скривдити її. Вона тільки постарається приховати її від тебе. От і все.

— Дай Боже, щоб ми знайшли її, — простогнав я. — Уже скоро стемніє.

— Місяць зійде за три години, — відповів він. — Ми шукатимемо при місячному світлі. Тепер немає сенсу йти, дивися, сонце заходить. Зберемо людей, закусимо і приготуємо все в дорогу. Поспішай повільно, Макумазане.

Нарешті зійшов місяць, і ми вирушили. Нас було близько сотні, і ми мали тільки п’ять рушниць — моя слонова гвинтівка і чотири рушниці, що належали містеру Керсону.

Ми цілу ніч блукали порожніми, освітленими місяцем долинами, порушуючи тишу криками, які луна тисячократно повторювала. Марно наші погляди ковзали прірвами, марно обстежували ми нескінченні яри і балки, порослі папороттю.

Зоря застала нас смертельно втомленими майже біля того самого місця, звідки ми прийшли.

Я сидів на камені з розбитим серцем. Поруч розташувався Індаба-Зімбі і пильно вдивлявся вперед, неначе щось бачив. Ця людина володіла таємничою силою. Багато разів під час наших мандрів його передбачення збувалися.

— Індабо-Зімбі, — звернувся я до нього, — ти говорив, що можеш бачити те, чого ми не бачимо. Ти можеш робити дивні речі, я це знаю. Чи не допоможеш мені? Якщо ти повернеш мені мою дружину, я подарую тобі половину нашої худоби.

— Я не говорив нічого подібного, Макумазане, — відповів він. — Я роблю багато чого, але мовчу про це. І я не прошу платні за те, що роблю. Ти добре зробив, Макумазане, що звернувся до мого мистецтва, бо що б я чинив, якби мене не просили, навіть заради Зірки і тебе, хоча вас люблю; мій Дух розсердився б. Утім, марно було просити мене раніше: я тільки тепер знайшов потрібну траву.

І він показав незнайому мені рослину: вона мала колюче листя, дуже схоже на листя звичайної англійської кропиви.

— Тепер, Макумазане, — продовжував він, — накажи людям залишити нас наодинці і йди за мною он до тієї маленької прогалини біля води.

Я так і зробив. Коли я вийшов на прогалину, Індаба-Лімбі запалив невелике багаття під деревом на березі.

— Сідай сюди, Макумазане, — сказав він, показавши на камінь біля багаття. — Нічому не дивуйся і не лякайся того, що побачиш. Якщо ти ворухнешся або крикнеш, ти нічого не дізнаєшся.

Я сів і став чекати. Коли вогонь яскраво розгорівся, старий роздягся і пірнув у воду; потім він вийшов із води, тремтячи від холоду, і, нахилившись над багаттям, узяв у рот листя і почав жувати його, щось бурмочучи. Великий жмуток листя він кинув у вогонь. Пішов густий дим, старий втягував його у свої легені, поки не почав задихатися. Жили в нього на шиї і грудях роздулися, він голосно дихав, і з очей в нього текли сльози. Раптом він упав і лежав нерухомо. Я страшенно злякався і хотів було кинутися на допомогу, але пригадав його застереження і залишився на місці.

Індаба-Зімбі лежав на землі, наче мертвий. Його тіло закоцюбло. Це було дуже схоже на смертне ціпеніння. Потім, на мій подив, тіло обм’якнуло, і на грудях з’явилася пляма; вона збільшувалася і збільшувалася, і хвилини за три чоловік став трупом, який уже розклався. Я сидів уражений, спостерігаючи це надзвичайне видовище і чекаючи подальшого розвитку процесу розкладання. Я чекав, що Індаба-Зімбі на моїх очах перетвориться на порох. Продовжуючи свої спостереження, я помітив, що ознаки розкладання поступово пропадали. Спочатку плями зникли на кистях рук і ступнях, потім на інших частинах тіла і, нарешті, на животі. Після цього Індаба-Зімбі спокійно прокинувся.

Я від здивування не міг говорити і дивився на нього з роззявленим ротом.

— Ну, Макумазане! — промовив він, схиливши голову набік, як птах, і кумедно хитаючи своїм білим завитком. — Усе добре. Я бачив її

— Бачив кого? — запитав я.

— Зірку, твою дружину, і маленьку дівчинку. Вони налякані, але здорові. Їх вартує жінка-мавпа. Вона божевільна, але мавпи слухаються її і не посміють нічого зробити твоїй дружині. Зірка спала, і я прошепотів їй на вухо, щоб вона не боялася, бо ти скоро звільниш її, і я порадив їй вдавати, ніби їй приємно бути з Гєндрікою.

— Ти прошепотів їй на вухо! — промовив я. — Та як ти міг це зробити?

— Це було небезпечно, Макумазане. Забарившись хоч трохи, не був би я тепер живим. У вас, білих людей, так багато різних знань, що ви уявляєте, що вам здається, начебто ви вже все знаєте. Ви дивитеся на хмари і не бачите того, що у вас під ногами. Ти віриш, Макумазане? Чи немає в тебе якоїсь речі Стелли?

У мене в записнику зберігалося її пасмо, яке я дав йому. Він підійшов до багаття, запалив волосся і, коли воно перетворилося на попіл, змішав із соком згаданої рослини. — Тепер, Макумазане, заплющ очі, — сказав він. Я послухався його, і він потер мої повіки одержаною пастою. Вона обпалила мене, і голова в мене запаморочилася. Стан цей тривав недовго; голова моя знову стала свіжа, але я не відчував землі під ногами. Індаба-Зімбі повів мене до струмка.

— Дивися на воду, Макумазане, — сказав він, і голос його звучав глухо, неначе оддалік.

Вода потемнішала, потім посвітлішала, і я побачив у ній підземелля, де горіло багаття. Біля стіни лежала Стелла. Одежа на ній була розірвана, вона виглядала блідою і стомленою, повіки в неї були червоні, ніби вона плакала. Поряд із нею, поклавши голову їй на груди, лежала маленька Тота; вона була прикрита звірячою шкурою. Дитина не спала і, здається, стогнала від страху. Стелла ж спала, і мені здалося, що її губи шепочуть моє ім’я. Біля багаття, щось помішуючи в грубому дерев’яному горщику, сиділа жінка-мавпа, Гендріка. Світло падало їй на обличчя. На ній була шкура мавпи і лице її вкривала темна фарба, яка де-не-де посходила. Час від часу вона поглядала на Стеллу своїми дикими безтямними очима з виразом ніжності, майже благоговіння. Вона також зиркала на бідну дитину і скреготіла зубами від ненависті. Біля входу в підземелля виднілися голови мавп. Гендріка зробила знак одній із них. Мавпа підскочила до неї, і Гендріка тицьнула їй дерев’яного горщика. Мавпа взяла його і сховалася. Видіння почало блякнути, останнє, що я побачив, була примарна постать мавпи, що повернулася з горщиком, повним води.

Раптом усе зникло. Переді мною — вода, а поряд усміхався Індаба-Зімбі.

— Тепер ти бачив? — сказав він.

— Бачив, — відповів я. — Ти знаєш дорогу до підземелля?

Він кивнув головою.

— Так ходімо; люди підобідали й відпочили.

За три години ми дісталися величезної долини на північному схилі високого піку. З одного боку в цій долині тяглося пасмо кам’яних круч, а з другого — підносилася суцільна скеляста стіна. Ми йшли вздовж цієї стіни близько двох миль. Раптом Індаба-Зімбі зупинився.

— Тут! — сказав він, показавши на отвір у скелі.

Отвір знаходився на висоті сорока футів від землі, мав форму еліпса і був не більше двадцяти футів заввишки та десяти завширшки; його прикривали папороті й кущі.

Незважаючи на свої гострозорі очі, я навряд чи помітив би його, бо на скелястій поверхні високої гори було багато таких тріщин.

Ми уважно оглянули місце. Я помітив, що скеля була вичовгана від постійного лазіння мавп; помітив також, що на кущі біля самого входу висіло щось біле. Це був носовичок.

Подальші сумніви були зайвими. Із прискореним биттям серця я поліз угору. Перші двадцять футів підніматися було легко, тому що скеля мала виїмки; наступні десять футів долалися дуже важко, але все-таки були доступні спритній людині, і я піднявся у супроводі Індаба-Зімбі. Але останні десять або п’ятнадцять футів можна було здолати тільки за допомогою мотузки, перекинутої на стовбур змиршавілого дерева, яке росло посеред отвору. Ми ледве здолали цей підйом. Футів за два над моєю головою висіла носова хустинка, яку гойдав вітер. Повиснувши на мотузку, я схопив її. Це була хустинка моєї дружини. І тут я помітив морду мавпи, що визирала з тріщини. Мавпа заверещала і зникла. Сховавши на грудях хустинку, я вперся ногами у скелю і поліз уперед. Часу гаяти було не можна, тому що ця зграя мавп могла швидко зібратися. Нарешті я досяг отвору. Це була промита водою галерея зі склепінням. Вона закінчувалася проходом у широкий відкритий грот. Я зазирнув у прохід: він кишів мавпами. Я спустив з плеча свою слонову рушницю і крикнув своїм людям, аби вони поспішали… Я вистрілив прямо в середину нападаючого натовпу; у вузькому просторі проходу штук двадцять мавп було поранено і вбито. Індаба-Зімбі опинився вже біля мене і двома пострілами зупинив юрбу. Мавпи відступили, тягнучи за собою своїх поранених, і дали моїм людям час піднятися на скелю. В цю хвилину з’явилася Гендріка, що бігла до нас з нерухомим тілом маленької Тоти на руках.

Почався справжній бій. Гендріка з виском кидалася на всі боки, замість щита прикриваючись тілом Тоти. Після нетривалого, але кровопролитного бою мавп охопила паніка, і вони відступили.

Гендріка зрозуміла, що битва програна. Кинувши дитину, вона з лютим завиванням рвонула до нас. Вона повалила Індаба-Зімбі і сховалася в проході, супроводжувана кількома вцілілими мавпами.

У нас виявилося семеро вбитих і кілька небезпечно покусаних. Шлях був вільний, і ми піднялися на самісінький вершечок амфітеатру. На повний голос я гукав Стеллу. Ледь чутний звук долинув мені у відповідь. Серце моє завмерло. Я знову покликав… Так, тепер я почув голос моєї дружини, що линув зі скелі. Я розсовував повзучі рослини, але не знаходив входу.

— Відсуньте камінь! — промовив голос Стелли.

Я увіткнув списа в скелю, звідки йшов звук. Відгорнувши мох, я побачив камінь, що затуляв отвір. Відкрився вузький прохід, куди я ввійшов із завмерлим серцем. Прохід вів до другого підземелля, того самого, яке я бачив у воді. При світлі, що падало звідкись згори, я побачив на купі шкур напівлежачу постать. Я кинувся до неї. Це була Стелла — Стелла, зв’язана ременями, обірвана, побита, але жива!

Побачивши мене, вона скрикнула і, коли я обняв її, знепритомніла. Узявши її на руки, я виніс дружину на повітря, поклав у затінок дерева і розрізав ремені, якими її було зв’язано.

Виходячи з підземелля, я озирнувся — все було так, як я бачив у воді: горіло багаття, стояли дерев’яні горщики, і один з них був із водою…

Стелла і Тота були дуже стомлені і тому ми провели тут ніч. Ще напередодні вранці послані мною по драбини люди чекали нас біля гори, і ми легко спустилися.

Ми благополучно дійшли до краалів. Якби я розказував вигадану історію, я закінчив би такими словами: “І зажили ми чудово!” Але — на жаль! — моя історія має інший кінець, і чи вистачить у мене сил переповісти її!..

Наступного дня після повернення я бачив, що стан здоров’я моєї дружини не припускає й думки про від’їзд. Пережита нею жахлива ніч знесилила її… Вона усвідомлювала, що помирає, оскільки вона завжди говорила про моє майбуття, але не про наше. Не можна висловити, наскільки вона була покірна і терпляча.

Фатальна година наставала. У мене народився син Гаррі; мати встигла поцілувати його і поблагословити… Зажевріла зоря і зійшло сонце… Проміння його, падаючи на них, відбилося на західному боці неба. Стелла опритомніла і побачила сонце. Знаком вона показала мені, щоб я відкрив двері. Я виконав це. Вона спрямувала свій згасаючий погляд на небо, потім поглянула на мене і посміхнулася усмішкою ангела. Останнім зусиллям вона підняла руку і промовила, вказуючи на небо, що яскравіло світанком:

— Там, Аллане, там!.. До побачення!.. Усе скінчилося.

Другої ночі після її похорону я не міг заснути і вийшов на повітря. Підійшовши до могили Стелли, я при яскравому місячному світлі побачив Гендріку. Вона лежала на могилі. Помітивши мене, вона зареготала божевільним сміхом і, витягнувши з-за пояса величезного ножа, загнала собі в груди і впала на землю…

Через кілька років мені довелося знову відвідати місця мого щастя. Який жаль!.. Усе було тут зруйноване і винищене, тільки блищали мармурові краалі, які не можна було спалити…

Через вирубаний сад я пройшов на цвинтар. Він також заріс травою, але на могилі моєї дружини височіло помаранчеве дерево, і його ароматні пелюстки дощем падали на могилу.

Звідси я пішов шукати ту місцинку, де ми вперше заговорили про наше кохання. Помаранчевий гай перетворився на непрохідну гущавину. Але дерево, під яким ми іноді відпочивали, квітло, як і раніше… Уцілів і камінь, на якому ми іноді сиділи. І раптом на цьому камені переді мною з’явився образ моєї дружини Стелли! Так, це вона сиділа на камені, її обличчя сповнював той натхненний вираз, як тоді, коли ми вперше обмінялися поцілунками. Місяць сяяв у її темних очах, вітер розвіював її кучеряве волосся, її груди дихали, і покірна усмішка грала на її вустах… Я підійшов ближче. Її погляд упав на мене, її очі зустрілися з моїми очима і сказали мені так багато-багато…

І раптом вона зникла, зникла без сліду. Місячне світло продовжувало тремтіти на тому місці, де вона сиділа, водоспади співали свою сумну пісню, непорушна гора, як і раніше, кидала тінь, але колишню похмуру печаль мого серця осявало яскраве проміння надії…

ЧУДОВИСЬКО

Розділ І БУРЯ

Мені, видавцю цих записок, судилося долею як виконавцеві духівниці покійного ознайомити світ із пригодами мого любого друга, Аллана Квотермейна, Нічного Вартового, як його називали тубільці Африки, нині я починаю найцікавішу і найнадзвичайнішу з цих пригод. Аллан розказав мені про неї багато років тому, коли я гостював у нього на “Мизі” в Йоркширі, незадовго до його від’їзду із сером Герні Куртісом і капітаном Гудом у його останню експедицію в серце Африки, звідки він більше не повернувся.

Свого часу я детально записав розповідь, що так вразила мене, але маю зізнатися, що згодом утратив свої нотатки і, не довіряючи своїй пам’яті, не міг відновити хоча б їхньої суті з точністю, бажаною для мого покійного друга.

Але днями, риючись у себе в комірчині, я натрапив на портфель, що зберігся з мого далекого минулого, коли я практикувався як юрист. З певним хвилюванням, яке охоплює нас, коли на схилі віку ми раптом стикаємося з предметами, що нагадують нам про давно минулі події, підніс я його до вікна і не без зусиль відімкнув іржавий замок. У портфелі виявилася невелика колекція різного непотребу: папери одного з процесів, на якому колись я працював, як чорт, для одного свого друга — видатного вченого, який став згодом суддею, синій олівець зі зламаним грифелем, та інший непотріб.

Я переглянув папери, перечитав свої помітки на полях і, зітхнувши, розірвав їх та кинув на підлогу. Потім я вивернув портфель, щоб вибити з нього пил, і при цьому з внутрішньої кишені вислизнув дуже товстий записник у чорній цератовій палітурці. Я відкрив його, і мені в очі впав заголовок.

Конспект надзвичайної розповіді Ал. К-на про бога-чудовисько,

або фетиша, Хоу-Хоу, якого він і готтентот Ханс

відкрили в центральних областях Південної Африки.

Миттєво все спливло в моїй пам’яті. Я побачив себе, в ті дні ще хлопця, який швидкуруч складає ці нотатки під свіжим враженням Алланової розповіді пізно вночі на “Мизі” і потім на ранок у потязі, щоб згодом на дозвіллі послідовно і докладно викласти їх у своєму кабінеті на Ільм Коурті в Темплі.

Пригадав я також своє засмучення, коли виявив, що записник безслідно зник, хоча я чудово знав, що заховав його в надійному місці. Я ще бачу, як нишпорю по всіх закутках кімнати в передмісті Лондона; нарешті, зневірившись, я змирився з пропажею. Роки минали, і нові події затерли в моїй пам’яті і нотатки, і саму розповідь. І ось тепер вони спливли з минулого, сколихнули спогади, і нині я починаю викладати цю чудову розповідь із такого багатого пригодами життя мого любого друга Аллана Квотермейна, який так давно чекає на мене в царстві тіней.

Одного разу ввечері ми, тобто старий Аллан, сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я, зібралися в кабінеті у Квотермейна на “Мизі”, палячи люльки і розмовляючи про різні речі.

Я згадав у розмові, що якось я надибав передрук з американської газети про те, що в басейні Замбезі якісь мисливці бачили нібито величезного допотопного плазуна, і запитав Аллана, чи можна цьому вірити. Аллан похитав головою і обережно відповів, що Африка велика — можливо, що в її глибинах ще водяться доісторичні тварини.

— Я натрапив одного разу, — поспішно додав він, ухиляючись від ширшої теми, — на величезну змію, завбільшки з південноамериканську анаконду, яка, кажуть, сягає шістдесяти фунтів у довжину. Ми її вбили, тобто не я, а мій слуга, готтентот Ханс. Тубільці шанували цю змію, як божество. Вона могла б дати привід для розмов про допотопних плазунів. А одного разу я бачив слона, який настільки перевищував звичні розміри, що, можливо, він належав доісторичній ері. Він був відомий кілька сторіч і звався Джана.

— Ви його вбили? — поцікавився Гуд.

Аллан крізь засмагу і зморшки зарум’янів і різко відповів, втрачаючи свою звичну добродушність:

— У мисливця не питають про результат полювання, якщо він сам не розповідає. Але якщо вам хочеться знати, — ні, я не вбив цього слона. А вбив його Ханс і цим урятував мені життя. Я ж промахнувся в нього обома зарядами на відстані в кілька кроків.

— Ну, Квотермейне, — вигукнув невгамовний Гуд, — це ви промахнулися у великого слона з відстані кількох кроків? Отже, занадто перелякалися.

— Хіба я не сказав, що промахнувся, Гуде? Втім, ви знаєте, я ніколи не міг похвалитися особливою хоробрістю. Під час зустрічі з цим Джаною кожен би злякався — навіть ви, Гуде. Проте за деякою великодушністю ви погодилися б, що в мене є й інші причини, з яких я не можу байдуже згадувати про це мерзотне — так, саме мерзотне видовище: зустріч із Джаною призвела до смерті старого Ханса, якого я любив.

Гуд знову приготувався заперечувати, але сер Генрі випростав свою довгу ногу і штрикнув його в підборіддя, після чого капітан замовк.

— Зате, — поспішно додав Аллан, змінюючи неприємну тему, — я зустрівся одного разу, правда, не з допотопним плазуном, з плем’ям, яке поклонялося богу-чудовиську, або фетишу, який був, мабуть, пережитком стародавнього світу.

Він замовк, показуючи, що питання вичерпане, але я жадібно запитав:

— Що ж це був за фетиш, Аллане?

— Це довга історія, друже мій, — заперечив він, — якщо її розказати, то Гуд, звичайно, не повірить, до того ж пізно, і я боюся вам набриднути. Далебі, я не закінчив би за одну ніч.

— Для Гуда і Куртіса тут є віскі, содова й тютюн; я ж повартую між вами і дверима й не рушу з місця, поки ви мені всього не розкажете, Аллане. Неввічливо йти спати раніше від своїх гостей, так що, будь ласка, починайте, — додав я, усміхаючись.

Старий забурчав, але ми в урочистому мовчанні з’юрмилися біля нього, і він, нарешті, почав свою розповідь.

— Гаразд, якщо вам неодмінно хочеться. Багато років тому, коли я був порівняно молодим, одного разу я зупинився на привалі в Драконових горах. Їхав я в Преторію з товаром, який сподівався розпродати серед тубільців, щоб потім вирушити на північ полювати на велику дичину. В широкій долині, міжгір’ї, нас застала найсильніша гроза. Якщо не помиляюся, відбувалося це в січні, а ви, друзі мої, знаєте, що таке натальські грози в спекотну пору року. Гроза насувалася на нас відразу з двох протилежних боків.

Повітря немов згустилося, потім налетів крижаний вітер і стало майже темно, хоча було близько першої години дня. Над вершинами навколишніх гір почали спалахувати блискавці.

Окрім візника і погонича, зі мною був Ханс, про якого я щойно говорив, — маленький, зморщений готтентот, мій вірний товариш у подорожах і пригодах, невизначеного віку й одна з найрозумніших людей в Африці. У полюванні на дичину з ним ніхто не зміг зрівнятися, проте у нього, як у всякого готтентота, були свої вади — при кожній слушній нагоді він пив, як віл; були у нього і свої готтентотські чесноти — він був відданий, як пес. Так, він любив мене, як собака свого господаря, який узяв його сліпим щеням і виростив біля себе. Для мене він зробив би все: збрехав, украв, убив би і визнав би це за свій священний обов’язок. Так, будь-якого дня він був готовий померти за мене, як це і сталося, врешті-решт.

Аллан замовк, вдаючи, що вибиває люльку, в чому абсолютно не було потреби, оскільки він її тільки-но набив. Гадаю, він просто хотів стати спиною до світла, щоб приховати хвилювання.

Потім своїм характерним легким рухом він швидко обернувся на каблуках і продовжував:

— Я йшов перед візком, оглядаючи вибоїни і каміння гірської стежини, що називалася дорогою хіба що із чемності, а за мною, як тінь, відданий своїй місії, ішов Ханс. І ось я почув це глухе кахикання, яке означало, що він хоче привернути мою увагу, і я запитав через плече:

— Що таке, Хансе?

— Нічого, баасе10, — відповів гуттентот. — Ось тільки велика буря насувається. Дві бурі, баасе, не одна; а коли вони зіткнуться, відбудеться битва — небом літатимуть списи, і обидві хмари стануть плакати дощем і градом.

— Так, — сказав я. — Але я не бачу можливості сховатися, отже, нічого не вдіяти.

Ханс порівнявся зі мною і знову кашлянув, бгаючи в кістлявих пальцях брудну ганчірку, яку він величав капелюхом.

— Багато років тому, баасе, — сказав він, указуючи підборіддям на купу каміння під схилом гори за милю від нас, — там була печера. Хлопчиком я в ній ховався з кількома бушменами. Це було після набігу зулусів — коли в Наталі стало нічого їсти і люди їли одне одного.

— А чим годувалися твої бушмени?

— Здебільшого слимаками і кониками, баасе, а іноді вдавалося застрелити отруєною стрілою антилогіу. За відсутністю кращого, баасе, смажена гусінь буває дуже непогана і сарана теж. Пам’ятаю, я вмирав з голоду, а на них розжирів.

— Отже, Хансе, ти вважаєш, що нам краще сховатися в цій печері, якщо вона там є?

— Так, баасе, печера не може втекти, а я не забув місця, де прожив два місяці.

Я озирнувся на хмари — вони були надзвичайно чорні. Збиралася диявольська гроза. Становище було тим більше неприємним, що під нашими ногами лежали пласти залізняку, що притягує електрику.

Поки я розмірковував, нас наздогнав натовп кафрів, які мчали щодуху, мабуть, сподіваючись знайти притулок від грози. Судячи зі вбрання, вони, мабуть, вирушали на весілля. Пробігаючи повз нас, один із них крикнув мені:

— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.

Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.

У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.

Моя тривога посилилася, коли хмари зустрілися і краї їх, торкнувшись, ніби в поцілунку, спалахнули вогнем, і земля задвигтіла від громового удару. Блискавка вдарила за п’ятдесят ярдів від візка — якраз у тому місці, де ми перебували за хвилину перед тим. Одночасно вибух грому показував, що гроза висить над самісінькою головою.

Це було відкриття балу — перший несподіваний грім оркестру. Потім почався танок — вогняні стрічки і полотна танцювали на паркеті неба.

Важко описати цю пекельну бурю, але ви, друже мій, бачили натальські грози і знаєте, що вони сильніші за будь-які описи. Блискавки, всюди найрізноманітніші блискавки. Одна, я пам’ятаю, нагадувала вогняну корону, що вінчає чоло гігантської хмари. Здавалося, вони не тільки падають з неба, а й стрибають у небо з землі під безперервний акомпанемент суцільного громового гуркоту.

— Та де ж, чорти б тебе забрали, твоя печера? — проревів я у вухо Хансу.

Він щось крикнув у відповідь, чого я не розібрав через гуркіт грози, і вказав на підніжжя гірського схилу, тепер уже за двісті ярдів від нас. Воли помчали вскач, мало не перекидаючи воза. На щастя, вони бігли в потрібному напрямі.

Погонич працював батогом, не даючи змоги волам розбігтися в різні боки, і, судячи з руху губ, скажено лаявся голландською і зулуською. Нарешті біля крутого схилу гори тварини зупинилися і збилися в купу, за звичаєм переляканих волів, які не можуть везти далі свій вантаж.

Ми вискочили з візка і заходилися якнайшвидше їх розпрягати — нелегка, скажу вам, робота, тим паче, що її доводилося виконувати буквально під вогнем. Блискавки так і падали довкола нас, і щомиті я чекав, що одна з них ударить у віз і покладе край нашій пригоді. Я так боявся, що насилу подолав спокусу кинути волів напризволяще і бігти до печери, якщо тільки там така була — бо я ніякої печери не бачив.

Проте гордість утримала мене від утечі. Бійтеся скільки вам завгодно, але не показуйте свого страху тубільцю. Інакше кінець вашому впливу на нього. Тоді ви вже не велкий Білий Вождь якоїсь вищої раси; ви такий же простий смертний, як і він, навіть, можливо, нижчий за нього, якщо вирізняється він випадково сміливістю серед цього взагалі сміливого народу.

Отже, я вдавав байдужість до блискавок навіть тоді, коли одна з них ударила в терновий кущ за тридцять кроків від нас. Кущ спалахнув, і за хвилину на його місці постав стовп пилу. Одна тріска влучила мені в обличчя.

Нарешті, збруя була розплутана, і воли відпущені на волю. Вони розбіглися, шукаючи укриття серед навколишніх скель. Двох останніх дуже цінних дишлових волів було особливо важко розпрягти, оскільки вони валися за іншими, і довелося нарешті розрізати ремінь. Тоді вони помчали за іншими, але надто пізно: у мене на очах обидва воли впали, неначе підстрелені. Один не рухався. Другий якийсь час хвицав, лежачи на спині, і, нарешті, затих, як і його товариш.

— Що ж ви на це сказали? — недовірливо запитав Гуд.

— А що б ви, Гуде, сказали на моєму місці? — сердито озвався Аллан. — Усі ми знаємо, як “міцно” ви вмієте висловлюватися, а тому, думаю, не маю потреби відповідати.

— Я сказав би… — почав Гуд, зрадівши випадку, але Аллан жестом зупинив його і продовжував:

— Без сумніву, що-небудь про Юпітера-Громовержця. Ну, а мої слова почув хіба що який-небудь янгол-гультяй, хоча Ханс, мабуть, вигадав їх, бо він забурчав на мене і зауважив:

— Могло б ударити в нас, баасе. Коли небо сердиться, йому треба зірвати на комусь свій гнів. Краще хай на биках, ніж на нас, баасе.

— До печери, ідіоте! — заволав я. — Заткни пельку і веди нас до печери. Починається град!

Ханс усміхнувся і, підігнаний градом, з дивовижною швидкістю подерся схилом, запрошуючи нас за собою. Навпомацки пробиралися ми за ним у темноті, що все густішала. Раптом за величезною кручею він пірнув у кущі і протягнув мене між двох каменів, що створювали щось на зразок природних воріт, у заглиблення, яке відкривалося за ними.

— Сюди, баасе, — сказав він, обтираючи кров, що струмувала його лобом з ранки, яку зробила велика градина.

Яскравий спалах блискавки освітив пащу печери невідомих розмірів. Проте про великі її розміри можна було здогадатися і за тривалим відлунням, багато разів повтореним гуркотом грому. Здавалося, на нього озивалися бездонні надра гір.

Розділ II ЗОБРАЖЕННЯ В ПЕЧЕРІ

Ми дісталися до печери саме вчасно. Не встигли мої зулуси ввійти до “воріт” слідком за мною і Хансом, як град сипонув не на жарт, — а ви, друзі мої, знаєте, що таке африканський град, особливо ж у горах Берга. Мені траплялося бачити, як градини, немов кулі, пробивали листи гальванізованого заліза. Якщо потрапиш під такий град серед відкритого поля, не маючи воза, під який можна було б заповзти, або сідла, — прикрити голову, то вже ніколи не побачиш знову ясного неба.

Погонич і так мало не плакав над втратою Капітана і Німця (так звали дишлових биків), зовсім збожеволів, побоюючись, що град уб’є інших, і збирався вибігти з печери в безглуздій надії загнати тварин в який-небудь затишок. Я наказав йому сидіти тихо і не бути дурнем — все одно лихові не допоможеш. Ханс, який ставав під час грози релігійним, повчально зауважив, що “Великий-Великий” на небесах, поза сумнівом, подбає про худобу, бо його “преподобний батько” (що навернув його в якусь змішану віру, яка у Ханса скидалася на християнство) говорив йому, що у Господа худоба пасеться на тисячі пагорбів, — а не чи на тисячі пагорбів розбрелися наші воли? Але погонич-зулус, який ще не “знайшов істину” і був простим дикуном, уїдливо заперечив, що в такому випадку “Великому-Великому” не завадило б виявити своє високе заступництво до Капітана і Німця, чого він, проте, не зробив. Потім, щоб відвести душу, зулус, як сварлива шавка, накинувся на Ханса, назвав його жовтим шакалом і додав, що готтентот з усіма своїми тельбухами не вартий бичачого хвоста і що краще б град пробив його нікчемну шкуру замість шкіри благородних тварин.

Цей зухвалий натяк на його зовнішність розгнівив Ханса. Він вишкірив зуби, неначе злий собака, і не зовсім шанобливо висловився про батьківщину зулуса, зокрема ж про його матусю. Якби я не втрутився в цю сварку, справа дійшла б до ножів. Але я рішуче заявив, що той, хто скаже ще хоч слово, буде вигнаний із печери під град і блискавиці, і після цього запанував мир.

Довго тривала гроза. Град змінився зливою, було зрозуміло, що доведеться заночувати в печері, тим більше, що хлопці, відправлені розшукувати волів, повернулися ні з чим. Це мало вельми невтішний вигляд, оскільки в печері панувала холоднеча, а ночувати в наскрізь промоклому візку годі було й думати.

Але знову нас виручила пам’ять Ханса. Позичивши у мене сірники, він поповз углиб печери і повернувся, тягнучи за собою кілька запорошених, поточених дрівець, але цілком придатних для багаття.

— Де ти роздобув дрова? — запитав я.

— Баасе, — відповів готтентот, — давним-давно, коли тут я жив з бушменами, а ці чорнопикі хлопчиська (ця образа стосувалася моїх зулусів, Мавуна й Індуки) навіть були ще не зачаті своїми невідомими батьками, я заготовив великий запас дров. Думав, стане в нагоді на зиму або ж на той випадок, якщо знову коли-небудь доведеться поселитися в цій печері. І ось запас цей уцілів під камінням і піском. Так мурашки, що повзають землею, запасають їжу для своїх нащадків. Отже, тепер, якщо ці кадри допоможуть мені притягнути дрова, у нас буде вогонь і ми зігріємося.

Уражений завбачливістю хлопчика-готтентота, я наказав зулусам піти з Хансом у “льох”, на що вони охоче згодилися, зігріті думкою про багаття. Потім я дістав з візка пляшку грогу і шматок свіжої баранини, який ми підсмажили над жаром, і незабаром зайнялися знищенням чудового обіду. Багато хто повстає проти споювання тубільців спиртними напоями, але особисто я вважаю, що коли зулус замерз і втомився, ковток горілки не зашкодить йому і навіть, навпаки, збадьорить. Але щоб Ханс не випив зайвого, мені довелося лягти спати з пляшкою.

Наївшись, я запалив люльку і почав розмовляти з Хансом, який після граду зробився дуже балакучим. Він запитав мене, чи стара наша печера, і я відповів, що вона так само стара, як гори Берга. Ханс сказав, що він і сам такої самої думки, оскільки бачив у глибині печери відбитки слідів, які не могла залишити жодна відома йому тварина. Крім того, там валяються дивні скам’янілі кістки, що належать, можливо, велетням. Ханс вважав, що рано-вранці, коли сонце зазирне до печери, він зуміє їх знайти.

Тоді я пояснив Хансу і кафрам, що тисячі років тому, коли людей ще не було на світі, землю заселяли величезні тварюки — гігантські слони і гади, такі великі, як сто крокодилів разом, а також, на думку деяких учених, величезні мавпи — набагато більші за горилу. Дикуни уважно слухали, а Ханс заявив, що відносно мавп він готовий повірити, оскільки сам бачив таке зображення — чи то гігантська мавпа, чи то мавпоподібний велетень.

— Де? — запитав я. — У книзі?

— Ні, баасе, тут, у печері. Його зробили бушмени десять тисяч років тому (мовою Ханса це означало невизначене давнє минуле).

Я пригадав про нечувану тварину, названу нголоко, яка нібито водиться десь у болотах Східного Берега. Ця тварина, в існування якої я, до речі, не вірив, досягає зросту у вісім футів, вкрита сірим волоссям і замість пальців має пазурі. Один мій знайомий португалець, старий дивак, мисливець, присягався, що бачив на мулі сліди цієї тварини і що воно скрутило в’язи одному його супутнику. Я запитав Ханса, чи чув він про нголоко.

Ханс відповів, що чув, але під іншим іменем — мульхоу. Щоправда, чорт, намальований у печері, набагато більший.

Вирішивши, що Ханс, за звичаєм тубільців, розводить теревені, я запропонував йому негайно показати мені картину.

— Краще дочекатися сходу сонця, баасе, — заперечив той, — коли буде хороше світло. До того ж на цього диявола не годиться дивитися перед сном.

— Покажи мені його, — суворо сказав я. — У нас є ліхтарі.

Ханс неохоче пішов уперед з ліхтарем у руках; я взяв ліхтар, а зулуси озброїлися свічками. Дорогою я помічав на стінах багато малюнків бушменів, а також різьблення, що належало цьому цікавому народу. Деякі малюнки здавалися зовсім недавніми, а інші ж вицвіли або, можливо, стерлася вохра, що використовується примітивними художниками. Малюнки переважно відтворювали полювання.

Один, що зберігся, як не дивно, краще за всіх, надзвичайно мене схвилював. На ньому були зображені білолиці люди в чомусь на зразок панцирів і в загострених головних уборах, здається, відомих під назвою фригійського ковпака; воїни нападали на тубільний крааль; очеретяний паркан і круглі хатини за ним ретельно вимальовувані. Ліворуч кілька чоловіків тягнули жінок, мабуть, до моря, яке було грубо позначене рядом хвилястих ліній.

Я завмер від здивування: переді мною було, поза сумнівом, зображення фінікіян, що чинили один із тих набігів з метою викрадення жінок, про які ми читаємо у стародавніх авторів. Малюнок зроблений бушменом, який жив дві тисячі років тому, а може, й більше. Було чому дивуватися. Але Ханс поспішав уперед, неначе бажаючи швидше покінчити з неприємним дорученням, і я, побоюючись заблукати, змушений був хутко йти за ним.

Раптом Ханс зупинився перед однією розколиною, яка нічим не відрізнялася від багатьох інших.

— Сюди, баасе, йдіть за мною, — сказав він, — і дивіться під ноги — тут є тріщини в підлозі.

Я протиснувся у вузенький прохід, у якому товстіша людина не змогла б іти. Це був тісний тунель заввишки вісім-дев’ять футів, можливо, промитий водою, але, швидше за все, він утворився внаслідок вибуху газів сотні тисяч років тому. Підлога була абсолютно гладенькою, неначе протягом багатьох поколінь її втоптували людські ноги, в чому я аніскільки не сумнівався.

Не пройшли ми і двадцяти кроків тунелем, як Ханс наказав мені зупинитися і в жодному разі не рухатися. Я з подивом скорився, а мій провідник, повісивши ліхтаря на шию за спину, притиснувся лицем до кам’яної стіни проходу, немов не бажаючи бачити, що робиться за ним, і обережно, боком, почав пробиратися вперед, чіпляючись за виступи скелі. Він проповз таким чином двадцять або тридцять футів, обернувся і сказав:

— Тепер, баасе, зробіть те саме, що й я.

— Навіщо? — запитав я.

— Опустіть ліхтаря, і ви побачите, баасе.

За два кроки переді мною зяяла прірва невідомої глибини — світло ліхтаря не досягало її дна. Ширина виступу, що послужила Хансу мостом, не перевищувала дванадцяти дюймів, а місцями не досягала і шести.

— Тут глибоко? — запитав я.

Замість відповіді Ханс кинув у прірву уламок каменя. Я довго прислухався, поки до мене не донісся звук його удару об дно.

— Я говорив баасові, — зауважив Ханс повчальним тоном, — що краще йому почекати дня, але баас не захотів мене слухати, і, поза сумнівом, він знає ліпше. Тепер чи не хочеться баасу піти спати, а повернутися сюди на ранок, що я вважаю наймудрішим?

Правду кажучи, це було моїм найбільшим бажанням, бо місце виглядало вельми непривабливо. Але я так розізлився на Ханса, який розіграв зі мною комедію, що був швидше готовий зламати собі шию, ніж принести йому задоволення посміятися наді мною.

— Ні, — спокійно відповів я, — я піду спати тільки тоді, коли побачу твою картину.

Тут Ханс не на жарт збентежився і почав мене умовляти не переходити через прірву.

— Як я розумію, — заперечив я йому, — ніякої картини тут немає, і це просто твоя мавпяча витівка. Добре, я піду подивлюся, і якщо виявиться, що ти збрехав, ти пошкодуєш, що народився.

— Картина є або принаймні була в дні моєї молодості, — вперто сказав Ханс, — а щодо іншого, то баасу ліпше знати. Якщо він переламає всі кістки, хай на мене не нарікає і хай розкаже всю правду своєму преподобному батькові на небесах, який залишив бааса на моє піклування. Хай баас скаже йому, що Ханс просив бааса не ходити, а баас назло не послухався. До речі, хай баас зніме краще чоботи, оскільки дорога дуже слизька. Бушмени багато ходили нею.

Я мовчки сів і зняв чоботи, думаючи про себе, що я з радістю віддав би всі свої заощадження в Дурбанському банку, аби тільки позбутися справжнього випробування. Дивна річ — самолюбство білої людини, особливо ж англосакса! Що примушувало мене піддавати своє життя такому ризику? Тільки страх насмішок Ханса і двох моїх кафрів. У глибині душі я проклинав готтентота і печеру, і яму, і картину, і грозу, яка завела нас сюди, і все, що тільки міг пригадати. Проте, взявши в зуби олов’яну ручку свого ліхтаря, я пішов містком, неначе мені дуже подобалася моя витівка.

Зізнаюся, я погано пам’ятаю, як здійснив перехід. Пригадую, тільки, що ці кілька хвилин здалися мені годиною; і ще пам’ятаю, як доносилися тужливі голоси моїх зулусів, які зворушливо прощалися зі мною і серед інших проявів ніжності, називали мене своїм батьком і матір’ю, і всіма предками за чотири коліна.

Я сяк-так здолав проклятий місток і, коли дістався вже благополучно до самого краю, раптом підсковзнувся і розкрив рота, бажаючи щось сказати, внаслідок чого ліхтар полетів у безодню, захопивши із собою передній зуб, який хитався. Але Ханс простягнув свою шорстку руку і, намагаючись ухопити мене за комір, вчепився мені в ліве вухо, і з такою допомогою я вибрався, нарешті, на твердий ґрунт, лаючи його на всі заставки. Багатьом моя мова здалася б дуже різкою, але Ханс не відчув образи, дуже радіючи моєму благополучному прибуттю.

— Про зуб не журіться, баасе, — сказав він, — так навіть краще — тепер ви можете їсти сухарі і жорстке коріння. Інша справа — ліхтар. Втім, ми, можливо, дістанемо новий у Преторії, чи куди ми там вирушили.

Отямившись, я зазирнув у прірву. Далеко-далеко внизу виднів-ся мій ліхтар. Резервуар зламався, і олія палала, розлившись якоюсь білою поверхнею.

— Що це там за біла речовина? — поцікавився я. — Вапно?

— Ні, баасе, це уламки людських кісток. Коли я був молодий, одного разу звив канат з очерету та шкур і за допомогою бушменів спустився туди на дно — просто, щоб. подивитися, баасе. Там внизу ще одна печера, але я в неї не пішов, тому що побоявся.

— А як туди потрапили скелети, Хансе, їх там цілі сотні?

— Так, баасе, багато сотень, і потрапили вони ось як: від початку світу в печері жили бушмени. Вони влаштовували тут пастку, прикриваючи яму гілками так, що вона здавалася скелею — зовсім як роблять пастку для дичини, баасе, — так, бушмени це робили, поки їх не перебили всіх до останнього бури і зулуси, у яких вони крали овець і биків. Коли на них нападали вороги — що траплялося дуже часто, тому що вбити бушмена завжди вважалося доброю справою, — вони тікали у глиб печери цим проходом і повзли вузьким краєм скелі, що вони завжди могли здійснити із заплющеними очима. А дурні кафри, які переслідували їх, щоб убити, провалювалися крізь гілки у прірву і гинули на смерть. Це траплялося часто, баасе, тому що там маса черепів і багато хто абсолютно почорнів від старовини і перетворився на каміння.

— Але кафри могли б порозумнішати, Хансе.

— Так, баасе, тільки мертві бережуть при собі свою мудрість; мабуть, я думаю, коли всі нападаючі входили в прохід, то решта бушменів, які ховалися в печері, заходила в тил і стріляла в них отруєними стрілами, так що жоден не вибирався назад. А якщо і вдавалося кому-небудь врятуватися, все одно через два покоління урок забувався і траплялося знову те ж саме, тому, баасе, на світі завжди безліч дурнів і новий дурень нітрохи не розумніший за попередника. Смерть ллє воду мудрості на пісок, а пісок жадібний і швидко висихає. Якби це було інакше, баасе, чоловіки невдовзі перестали б закохуватися в жінок, а тим часом навіть великі, як ви, баасе, — закохуються.

Прорікши цю історію, Ханс почав лаятися через прірву з Мавуном та Індукою.

— Хутчіш переходьте, гей, ви, там, хоробрі зулуси, — сказав він, — ви затримуєте вашого пана і мене теж.

Зулуси, висуваючи свічку, зазирнули вниз у безодню ями.

— Ой, — крикнув один із них, — що ми — кажани, щоб літати через такі ями, або павіани, щоб лізти виступом не ширшим за спис, або мухи, щоб повзти по стіні? Ой! Ми не підемо, ми почекаємо вас тут. Цей шлях тільки для такої жовтої мавпи, як ти, або ж для білого чарівника, як Макумазан.

— Ні, — розсудливо відповів Ханс, — ви не можете назватися жодним із цих славних створінь. Ви тільки пара низькородних боязких кафрів — чорні шкури, надуті за людською подобою. Я — жовтий шакал — пройшов через прірву, а ви, дуті міхури, навіть перелетіти через неї не можете зі страху, аби не луснути на півдорозі. Гаразд, дуті міхури, летіть назад до фургона і дістаньте зв’язку мотузок. Вони нам можуть знадобитися.

Зулус пробурчав, що готтентот їм не господар, на що я заперечив:

— Ідіть, дістаньте мотузок і повертайтеся швидше.

Вони пішли, пригнічені думкою, що знову останнє слово залишилося за Хансом. Насправді вони були обидва дуже сміливі, але в підземеллі жоден зулус нічого не вартий — особливо ж у темряві, та ще в такому місці, де водиться нечиста сила.

— Тепер, баасе, — сказав Ханс, — ми підемо дивитися картину. Ви, втім, упевнені, що я брешу і що ніякої картини немає і не було, що не варто так трудитися і гаяти часу і краще вам сісти тут і зайнятися підстриганням зламаних нігтів, поки Мавун та Індука не повернуться з мотузками.

— Ах ти, маленька єхидно! — вигукнув я роздратовано, супроводжуючи свої слова грізним стусаном.

Тут, проте, я припустився великої помилки, бо абсолютно забув, що був без чобіт. Не знаю, чи носив Ханс у своїх штанях цілу колекцію твердих предметів, чи ж зад у нього був кам’яний, але тільки я преболяче забив пальця, а йому не завдав анінайменшої шкоди.

— Ах, баасе, — сказав Ханс із солодкою усмішкою, — запишіть, чого навчав мене ваш покійний батько: не надівши черевиків, не пхай ноги в колючки; у мене в кишені шило і кілька цвяхів, якими я нині вранці лагодив вашу скриню.

Тут він стрімголов побіг уперед, щоб я не випробував також на його голові, чи немає там цвяхів, а оскільки єдиний ліхтар був у нього, мені довелося бігцем наздоганяти його.

Утоптаний тисячами ніг коридор ішов спершу прямо на десять кроків, а потім вів праворуч. На повороті я помітив над головою світло і переконався, що стою на дні начебто вирви, що починається на поверхні гори футів у сто над нами і має в поперечнику близько тридцяти футів. Не знаю, як вона могла утворитися, — зовсім такої форми, як лійки для розливання пива в бочки, причому ми, звичайно, стояли у вузькому її кінці. Чисте, обмите грозою небо було всіяне зірками.

— Чудово, Хансе, — сказав я і роззирнувся у цій дивній природній пастці, — де ж твоя картина? Я щось її не бачу.

— Почекайте трохи, баасе, — місяць вийде з-за хмари, тоді ви побачите картину, якщо тільки її ніхто не зітер із часів моєї молодості.

Я дивився на хмару, спостерігаючи видовище, яке мені ніколи не могло набриднути, — схід прекрасного африканського місяця з його потаємних чертогів мороку. Вже срібні стріли світла пробивали небесну твердь, гасячи зірки. І раптом виплив гнутий край місяця і почав рости з незвичайною швидкістю, поки вся блискуча куля не встала зі свого чорнильного ложа. Хвилину він ще спочивав на краю хмари — чудовий, досконалий! За мить наша яма наповнилася таким сильним і яскравим світлом, що при ньому можна було прочитати листа.

Я все забув, захоплений красою цього видива. Нарешті Ханс хрипко кашлянув і сказав:

— Тепер, баасе, оберніться і помилуйтеся цією чудовою картинкою.

Його простягнута рука вказувала на східний схил скелі. Скажу без перебільшення, друзі мої, я ледве не впав. Чи траплялося вам у кошмарному сні бачити себе в пеклі і раптом зіткнутися tete-a-tete з дияволом? Так ось, переді мною був диявол, якого не могла б витворити найбуйніша, найбожевільніша уява.

Уявіть собі чудовисько у два людських зрости, тобто десяти-дванадцяти футів, блискуче написане тією чудовою вохрою, що складає таємницю художників-бушменів, — білою, червоною, чорною і жовтою. Очі були зроблені з відшліфованого гірського кришталю. Уявіть собі істоту, схожу на величезну мавпу, перед якою найбільша горила здалася б дитиною, — і все-таки то була не мавпа, а людина, і не людина, а чорт.

Як мавпу, його покривала довга сіра шерсть, яка росла жмутками. У нього була червона кудлата борода, як у людини; але найжахливішими у нього були… кінцівки. Руки ненормально довгі — як у горили. Пальці неначе сполучалися перетинками, і лише на місці великого стирчав величезний пазур.

Згодом мені спало на думку, що це могло зображати істоту в безпалих рукавичках, які використовуються в цій країні під час зрізання очерету для парканів. Однак ноги, зображені босими, були такими ж і так само з пазурами на місці великого пальця. Тулуб був величезний. Якщо його малювали з натури, оригінал мав важити не менше десяти пудів: могутні груди вказували на гігантську силу. Живіт був опуклий, і шкіра на ньому збиралася в складки.

Проте була й одна людська риса — чудовисько оперезало стегна чимось на зразок негритянської “мучі”.

Таким був тулуб. Тепер про голову і обличчя. Не знаю, як їх описати, але спробую: на бичачій шиї сиділа огидна маленька голівка, яка, незважаючи на довгу руду бороду на підборідді і великий рот з павіанячими іклами, що стирчать на верхній щелепі, мала дивно жіночий вигляд. Це було обличчя старої чортиці з орлиним носом; масивний, навислий, неінтелектуальний лоб був непропорційно великий, а під ним горіли страшні, неприродно широко розставлені кришталеві очі.

Це ще не все, бо чудовисько жорстоко сміялося, і художник показав причину цього сміху. Однією ногою воно топтало тіло людини; величезний пазур глибоко уп’явся в м’ясо. В одній руці воно тримало чоловічу голову, мабуть, щойно відірвану від тулуба. А друга рука волочила за волосся живу голу молоду дівчину, намальовану недбало, нібито ця деталь мало цікавила художника.

— Хороша картинка, баасе? — посміхнувся Ханс. — Тепер баас не скаже, що я брешу, цілий тиждень не скаже.

Розділ III ВІДКРИВАЧ ДОРІГ

Я дивився і дивився, поки в знемозі, майже в нестямі, не опустився додолу.

— Ви смієтеся наді мною, молодий чоловіче (цей зворот стосувався мене, автора цих рядків), оскільки, без сумніву, ви вже вирішили, що картина була роботою якого-небудь бушмена з палкою уявою, який збожеволів і відтворив на скелі пекельне видіння свого хворого мозку. Звичайно, наступного ранку я й сам дійшов цього висновку, хоча згодом відмовився від нього.

Місце було дике і усамітнене — жахливе місце, поряд із ямою, повною людських кісток; мертва тиша порушувалася лише віддаленим завиванням гієни і шакала, а я мав цього дня стільки випробувань. До того ж, як, мабуть, ви помітили, місячне світло відрізняється від денного, і ми, тобто деякі з нас, уночі більше схильні до страху перед таємничим, ніж удень. Як би там не було, мене занудило і я сів.

— Що це, баасе? — запитав спостережливий Ханс, все ще сміючись. — Якщо вас нудить, баасе, на мене, будь ласка, не звертайте уваги, я повернуся спиною. Мене самого вивернуло, коли я вперше побачив Хоу-Хоу — ось саме тут, — додав він, указуючи пальцем на певний камінь.

— Чому ти називаєш цю тварюку Хоу-Хоу, Хансе? — запитав я, прагнучи упоратися із природним рефлексом свого кишечнику.

— Тому що це пестливе ім’я, баасе, яким, мабуть, його назвала матуся, коли він був маленьким.

Тут усерйоз мене мало не знудило; думка, що у цієї тварюки була мати, доконала мене, як вигляд і запах шматка жирної свинини під час морської хитавиці.

— Звідки ти знаєш? — буркнув я.

— Тому що мені говорили бушмени, баасе. Їхні батьки тисячу років тому бачили здалека цього Хоу-Хоу і через нього залишили цю місцевість, оскільки не могли ночами спокійно спати, зовсім як який-небудь бур, коли приходить іншій бур і селиться за шість міль від нього, баасе. Бушмени говорили, що прабатько їхній навіть чув Хоу-Хоу; він бив себе в груди і розмовляв — за кілька миль було чутно. Але я думаю, що вони брехали; можливо, вони нічого не знали ні про Хоу-Хоу, ні про те, хто намалював на скелі його портрет, баасе.

— Ти абсолютно маєш рацію, Хансе, — відповів я. — А на цей вечір із мене досить твого приятеля Хоу-Хоу, ходімо спати.

— Так, баасе, все-таки погляньте на нього ще раз на прощання, не щоночі побачиш таку картину, а ви самі, баасе, схотіли прийти подивитися.

Мені знову захотілося дати Хан су стусана, проте я вчасно пригадав про цвяхи в його кишені; я підвівся і дав знак вести мене назад.

Більше я не бачив цього “портрета” Хоу-Хоу, або Вельзевула, назвіть його як хочете. Правда, я збирався повернутися ще раз, щоб докладніше роздивитися чудовисько при денному світлі; проте на ранок з думкою про перехід через прірву я вирішив задовольнитися спогадами про перше враження. Воно, говорять, завжди найкраще — схоже на перший поцілунок, як зауважив Ханс, коли я навів йому ці міркування.

Але я не міг забути Хоу-Хоу, це породження пекла переслідувало мене. Я не міг пояснити виникнення картини тільки бурхливою дикунською уявою. За сотнею ознак я вважав її (помилково, як я потім переконався) витвором мистецтва бушмена; і я не сумнівався, що жоден бушмен, навіть у білій гарячці, не міг би витягнути таке чудовисько з надр власної душі — якщо тільки є душа у бушмена. Ні, хто б він не був, художник відтворив те, що бачив насправді.

На це вказувало багато деталей. Так, у Хоу-Хоу на правому лікті була пухлина, як від удару. Один пазур на руці — здається, на лівій — був зламаний і розщеплений на кінці. Далі на скроні виднівся рубець, і якраз над ним кучма іржаво-сірого волосся роздвоювалась посередині і навішувався на обидва боки диявольської жіночої пики. Художник, мабуть, помітив цю ваду і зобразив її точно за оригіналом. Звичайно, думав я, він не міг вигадати сам ці деталі.

Що ж тоді послужило йому моделлю? Я згадував про нголоко, які, якщо припустити, що вони існують, були страшними мавпами невідомого зоологам виду. Тоді Хоу-Хоу міг би бути найрозвиненішим і досконалим представником цих мавп. Але навряд, тому що це чудовисько було швидше людиною, ніж горилою, незважаючи на свої пазурі. Або, можливо, мені варто було б сказати, що швидше за все це був чорт.

Нова думка осяяла мене: можливо, це був бог бушменів, тільки я ніколи не чув, щоб бушмени поклонялися іншому богу, окрім власного шлунка. Згодом я запитав про це у Ханса, але він не знав, оскільки бушмени, з якими він жив у печері, нічого йому із цього приводу не говорили. Проте до картини вони наближалися, лише ховаючись від ворога, і не любили ні марно про неї говорити, ні дивитися на неї. Проте, додав Ханс зі звичною своєю проникливістю, Хоу-Хоу міг бути богом якого-небудь іншого народу, що не має нічого спільного з бушменами.

Ще питання: до якого часу належить цей твір? Фарби збереглися, але все-таки він міг бути дуже давнім. Бушмени не знали, хто намалював картину, або що вона зображує, і лише стверджували, що вона існує “давно, давно, давно!”. Але у народу без писемності п’ять-шість поколінь вважається глибокою старовиною. Одне було беззаперечне, що картина, яка зображує набіг Фінікії на крааль, намальована до Різдва Христового — в цьому я впевнений, оскільки на ранок уважно її роздивився. А фарби на ній були такі ж свіжі, як на “Чудовиську”.

Далі, на його зображенні над лівим коліном обломився уламок каменя, і я помітив, що нова поверхня, яка утворилася, була так само вивітрена, як і скелі, що оточують картину.

З іншого боку, картина з фінікіянами була в закритішому приміщенні і менше зазнавала дії повітря, ніж Хоу-Хоу, який, отже, мав старіти швидше.

Усю ніч я” бачив уві сні жахливого Хоу-Хоу. Мені снилося, що він живий і викликає мене на бій; снилося, що хтось благає мене визволити її (саме її, а не його) від влади звіра; снилося, що я б’юся з чудовиськом, і воно здолало мене і має відірвати мені голову. Але тут раптом щось сталося — не знаю, що… І я прокинувся в холодному поту.

Треба сказати, що перебував я на той час недалеко від зулуських кордонів, здійснюючи свою звичну торгову експедицію. До грози я збирався залишити зулусів осторонь і вирушити на північ від Преторії, до менш досвідчених дикунів, які без вагань дали б за мої товари вищу ціну. Проте після візиту до Хоу-Хоу я змінив свій план з двох причин. По-перше, блискавка вбила двох моїх кращих биків, і я хотів придбати замість них нових без зайвих витрат — за старі борги зулусів.

По-друге, через прокляту ману — цього Хоу-Хоу, Я був переконаний, що тільки одна людина могла б повідомити мені що-небудь про нього (якщо тільки взагалі це можна було), а саме старий Зікалі, чаклун Чорного Яру, Марно Народжений, як називає його Чака, великий зулуський вождь.

Це був наймогутніший знахар у країні зулусів. Ніхто не знав, коли він народився, але був він, поза сумнівом, дуже старий. Його ім’я Відкривача Доріг протягом кількох поколінь наводило страх на тубільців. Багато років, мало не з мого дитинства, ми з ним були друзями, хоча, звичайно, я розумів, що він використовує мене в особистих цілях, як це з’ясувалося, коли все було зроблено і чаклун запанував над зулуським королівським домом і спричинив його загибель.

Проте Зікалі, як мудрий купець, завжди тією чи іншою монетою щедро розплачувався з тим, хто йому служив, як і з тими, кого він ненавидів. Мені він платив історичними довідками і відомостями, що стосуються таємниць цієї країни, яку ми, білі, зі всією нашою наукою так мало знаємо. Отже, я вирішив податися до Зікалі за відомостями про картину в печері і її походження. Я, як ви здогадуєтеся, завжди грішив цікавістю до подібних речей.

Ми ледве зібрали наших чотирнадцятьох волів, що розбрелися у пошуках укриття від грози. Нарешті всіх розшукали — цілих і неушкоджених, незважаючи на деякі поранення від граду; дивно, як ці тварини, кинуті напризволяще, інстинктивно знаходять захист проти ворожих сил природи.

Отже, ми запрягли волів і поїхали геть від цієї чудової печери. Багато років потому, коли Ханса вже не було в живих, я намагався відшукати її знову і не знайшов. Можливо, гірський обвал засипав гирло “вирви”, де була картина, а можливо, що я помилився і шукав не на тому схилі гори — в цій місцевості безліч абсолютно однакових схилів. Проте я не мав достатньо часу. І нікого я не зустрічав, хто б знав цю печеру. Можливо, що вона була відома тільки бушменам і Хансу, які вже померли, на превеликий жаль, адже там були такі чудові малюнки.

Пам’ятайте, я говорив вам, що перед самою грозою ми зустріли натовп кафрів, що вирушали на якісь урочистості. Проїхавши майже півмилі, ми знайшли труп одного з цих кафрів, убитого блискавкою, а може, градом — не знаю. Очевидно, супутники його так налякалися, що кинули товариша без поховання. Отже, печера стала у пригоді, укривши нас від грози.

Я не буду детально описувати свою поїздку країною зулусів; від звичайних поїздок відрізнялася вона тільки повільністю, оскільки мої чотирнадцять волів ледве тягли важезний віз. Одного разу ми застрягли, переправляючись через річку Білу Умфулозу, біля Ненгельської скелі, що здіймається над затоном. Я ніколи не забуду цього випадку, що зробив мене мимовільним свідком жахливого видовища.

Застрягши серед броду, ми раптом побачили на вершині Ненгельської скелі натовп чоловіків, душ двісті, які тягли двох молодих жінок. Я навів на них бінокль і дійшов висновку, що жінки сліпі, або, швидше, осліплені.

Не встиг я нічого зробити, як кати схопили жінок за руки і зіштовхнули їх із кручі. З тужливим стогоном нещасні покотилися урвищем у глибокий вир, де їх схопили крокодили. Я чітко бачив цих гадів — вони тут завжди вартують здобич, оскільки ця скеля — улюблене місце страти у зулуських царів.

Виконавши свою жахливу справу, кати — їх було п’ятнадцятеро — спустилися до броду мені назустріч.

Зізнатися, я навіть зрадів можливості зіткнення, бо це звірство обурило мене. Аж дізнавшись, що віз належить мені, Макумазану, вони перетворилися на втілену люб’язність, увійшли у воду й, ухопившись за колеса, благополучно витягнули нас на другий берег.

Я запитав їхнього ватажка, хто були ті страчені дівчата. Він сказав, що це були дочки Панди, самого царя. Я не сперечався, хоча, знаючи добросердя Панди, не повірив, щоб він так повівся зі своїми дітьми. Потім я запитав, за що їх осліпили. Отаман відповів, що це було зроблено за велінням князя Сетевайо, фактичного правителя зулусів, за те, що злочинниці “дивилися, куди не слід”.

Із подальшого розпитування виявилося, що нещасні дівчата закохалися у двох хлопців і втекли з ними всупереч наказу короля або, вірніше, Сетевайо. Їх зловили, перш ніж вони встигли досягти кордонів Наталя, де вони були б урятовані; хлопців убили на місці, дівчат віддали під суд із вищеописаним результатом. Так закінчився їхній медовий місяць!

Отаман весело розказував мені, що вже вислано загін убити батьків винних хлопців, з усіма, кого знайдуть у їхньому краалі. Треба покласти край подібним спокусам “вільної любові”, додав він, просто незрозуміло, що зробилося із зулуською молоддю: вони стають дуже незалежними, розбещуються прикладом натальських зулусів, яким білі дозволяють безкарно робити, що завгодно.

Отже, позітхавши над сучасною звироднілістю, цей затятий старий консерватор, узявши дрібку тютюну, сердечно зі мною розпрощався і пішов, наспівуючи пісеньку, можливо, власного творіння, оскільки в ній мовилося про дочірню любов. Я із задоволенням всадив би йому пару куль у спину, але це було небезпечно. До того ж він був тільки виконавцем-урядовцем, типовим породженням залізного режиму зулуських царів того часу.

У зулусів мені ніяк не вдавалося дістати волів. Чув я, ніби один білий торговець обміняв своїх волів на молодих, оскільки його тварини почали кульгати або захворіли — не пам’ятаю. За чутками, вони невдовзі одужали; але ніхто не знав, де вони тепер. Нарешті, один дружній вождь порадив мені звернутися до Відкривача Доріг, тобто Зікалі, оскільки він був всезнайком, а волів продали в його краях.

Усе ще перебуваючи під враженням від Хоу-Хоу, я на той час уже облишив було думку відвідати старого знахаря; я помітив, що кожного разу він мені неодмінно нав’язував яку-небудь важку і неприємну пригоду. Проте остання новина примусила мене повернутися до попереднього плану, тим паче, що й у решти моїх волів з’явилися ознаки хвороби. Отже, порадившись із Хансом, я вирушив до Чорного Яру, куди було їхати два дні.

Під’їхавши до гирла цієї пустельної улоговини, я залишив Мавуна та Індука піклуватися про худобу, а сам, у супроводі Ханса, пішов до чаклуна.

Яр, звичайно, аніскільки не змінився, та все ж він, як завжди, вразив мене, неначе я побачив його вперше. Навряд чи в усій Африці знайдеться дикіша і похмуріша улоговина. Колись вірили, що кожна місцевість має свого генія або духа; в Чорному Яру мені завжди згадувалося це повір’я. Але який же геній мешкає в цій страшній розколині? На мою думку, якесь втілення — якесь невідчутну єство Трагедії, окаянна душа, чиї крила опустилися під тягарем неспокутуваного, несподіваного злочину.

Але навіщо вдаватися до міфів і уявляти невидимого мешканця, коли Зікалі — той, що Марно Народився, був жителем цієї могилоподібної прірви. Звичайно, він утілював Трагедію, і його сиву голову вінчали “несповідимі злочини”. Багато кого цей огидний карлик довів до загибелі і багато кого ще прирік на смерть, з року в рік обплітаючи ворогів своєю павутиною. Та все ж цей грішник тільки мстив, тільки віддавав за перенесені страждання; жінки й діти його були вбиті, а плем’я роздавлене жорстокою п’ятою царя Чака, і він поставив собі за мету знищити ненависну йому династію. Навіть для Зікалі можна було знайти виправдання.

Розмірковуючи так, я йшов угору ущелиною. За мною чимчикував вірний Ханс, ще більше за мене пригнічений довкіллям.

— Баасе, — сказав він раптом глухим шепотом, — баасе, чи не здається вам, що Відкривач Доріг — сам Хоу-Хоу, що зіщулився від старості на карлика, або що в нього переселився дух Хоу-Хоу?

— Ні, не думаю, — відповів я, — тому що у Зікалі пальці як у всіх людей, але я думаю, що він один може вказати, де знайти Хоу-Хоу, він або ніхто.

— Тоді, баасе, я сподіватимуся, що й він це забув, або що Хоу-Хоу відійшов на небо, де багаття горять без дров. Тому що, баасе, мені дуже не хочеться зустрітися з Хоу-Хоу; від однієї думки про нього у мене холоне в животі.

— Так, ти охочіше поїхав би в Дурбан і зустрівся б з пляшкою горілки, яка зігріла б тобі нутрощі, Хансе, а також і голову та відправила б тебе на тиждень до царства хмелю, — зауважив я принагідно.

Тут ми повернули за ріг і підійшли до краалю старого Зікалі… Як завжди, виявилося, що він на мене чекав, бо на варті стояв високий охоронець, який віддав мені честь, піднявши списа. Мені здається, Зікалі розсилав довкола розвідників: він завжди був чудово обізнаний, коли, звідки і навіщо я приходжу до нього.

— Батько Духів чекає на тебе, владико Макумазане, — сказав охоронець. — Він запрошує жовту людину, що носить ім’я Світло-в-темряві, супроводжувати тебе — і прийме вас негайно.

Я хитнув головою на знак згоди, і мене повели до воріт в огорожі, що оточувала великий будинок Зікалі. Він штовхнув їх держаком списа, і вони відчинилися, немов самі; ми зайшли у двір. З мороку вискочила якась тінь, закрила за нами ворота і зникла. Перед дверима будинку, зіщулившись біля багаття, сидів карлик. Він загорнувся в хутряний плащ. Його велика голова із сивим волоссям, що звисало на обидва боки, — зовсім як на зображенні Хоу-Хоу — нахилилася вперед. Вогонь, на який він пильно дивився, відбивався в його запалих очах. Десь півхвилини чаклун не помічав нашої присутності. Нарешті, не піднімаючи очей, він заговорив глухим, одному йому властивим голосом.

— Чому ти завжди так пізно приходиш, Макумазане, коли сонце вже Заходить і стає холодно в степу? Ти знаєш, я не переношу холоду, як усі старі, і я навіть не хотів тебе прийняти.

— Я не міг прийти раніше, Зікалі, — відповів я.

— Ти мав би почекати до ранку; або, можливо, ти боявся, що я помру за ніч, але я цього не зроблю. Я проживу ще багато ночей, Макумазане. Отже, ти тут, маленький білий блукачу, непосидючий, неначе блоха.

— Так, я тут, — відповів я роздратовано, — у тебе, Зікалі, який сидить на одному місці, немов жаба на камені.

— Хо-хо-хо! — засміявся карлик тим гучним реготом, що відлунював у скелях, від якого мене завжди мороз поза плечима пробігає. — Хо-хо-хо! Як легко тебе роздражнити. Стримуй свою злість, щоб вона не понесла тебе, як твої воли днями під грозою. Що тобі потрібно? Ти завжди приходиш, коли тобі щось потрібно від того, кого ти назвав одного разу старим шахраєм. Отже, я сиджу на місці, як жаба на камені? Звідки ти знаєш? Хіба блукає тільки тіло? Хіба дух не може блукати далеко-далеко — навіть на “небі Всевишнього” і в тій підземній країні, де, кажуть, можна знову зустріти померлих? Чудово, чого ж тобі треба? Стій, я сам скажу тобі, Макумазане. О, ти так погано пояснюєш, уявляючи, що говориш зулуською не гірше за тубільця; щоб говорити цією мовою, треба думати нею, а не вашою дурною тарабарщиною, в якій немає слів для багатьох понять. Гей, моє зілля!

Із будинку виринула чиясь постать, поставила перед карликом мішок із котячої шкури і подалася знову. Зікалі опустив у мішок свої пазуристі пальці, витягнув пожовклі від старості кості, недбало кинув їх перед собою на землю і лише тоді поглянув на них.

— Ба, — сказав він. — Я бачу щось щодо худоби; так, тобі потрібні воли, і ти сподіваєшся дістати їх тут. Який же ти приніс мені подарунок? Фунт солодкого заморського тютюну? (Тютюн я справді приніс, але тільки чвертку, а не фунт.) Тепер — маю рацію я щодо волів?

— Так, — сказав я здивовано.

— Це тебе дивує? Добре, я тобі поясню, звідки старий шахрай знає, що тобі потрібно. Адже в тебе волів убило блискавкою. Природно, що ти хочеш роздобути нових, тим паче, ті, що залишилися, — тут він кинув погляд на кістки, — поранені градом і хворі, здається, на червону водянку. Так, старому шахраю неважко здогадатися, що ти хочеш дістати волів. Тільки дурні тулузи пояснюють такі припущення чаклунством. А тютюн ти мені завжди приносиш. Знову — ніякого чаклунства.

— Ніякого, Зікалі, але як ти дізнався, що блискавка вбила волів?

— Як дізнався я, що блискавка вбила твоїх дишлових волів, Капітана і Німця? Хіба ти не велика людина, про яку всі говорять? Перед грозою ти зустрів натовп весільних гостей, а потім знайшов одного з них мертвим. До речі, він помер не від блискавки, а від граду. Блискавка його оглушила, а помер він уночі від холоду. Адже ти цікавий, тобі, мабуть, хотілося це дізнатися. Звичайно, кафри все мені розказали. Знову — ніякого чарівництва… Ось як ми, знахарі, досягаємо слави: треба тільки вміти бачити і чути. До старості, Макумазане, ти можеш стати майстерним знахарем, — кажуть, ночами ти займаєшся нашим ремеслом.

Підсміюючись наді мною таким чином, чаклун згріб кістки, поглянув на них і сказав:

— Що нагадують мені ці дрібниці? (Це, Макумазане, знаряддя мого ремесла; ними ми, знахарі, відволікаємо увагу дурнів, які приходять, — так легше читати в їхніх серцях.) Вони нагадують мені нагромадження скель, гірський склеп. Дивися! Ось тут посередині яма, немов паща печери. Ти сховався від бурі в печері. О, так! Як вправно я це вгадав! Ніякого чарівництва — просто здогад! Але що ж ти побачив у цій печері? Щось надзвичайне, мабуть. Цього кості мені не скажуть. Я повинен здогадатися якось інакше. Постараюся вгадати, щоб дати великому мудрецю урок нашого мистецтва — показати, як ми, пройдисвіти, знахарі, морочимо дурнів. Але, можливо, ти сам скажеш мені, Макумазане?

— Не скажу, — одрізав я, розуміючи, що старий карлик знущається.

— Що ж, здогадаюся сам. Ходи-но сюди ти, жовта мавпо, сідай між мною і багаттям, щоб світло проходило наскрізь, я читатиму, що відбувається в твоїй міцній голові; о, Світло-в-темряві, пролий промінь світла в мою темряву.

Ханс неохоче підійшов і сів навпочіпки, ретельно уникаючи торкатися чаклунських кісток. Свій роздертий капелюх він притиснув до живота, немов захищаючись від свердлячого погляду Зікалі, під яким він неспокійно совався і навіть почервонів крізь зморшки, як молода жінка під випробовуючим поглядом майбутнього чоловіка, охочого переконатися, чи годиться вона йому бути п’ятою дружиною.

— Хо-хо! Мені здається, що ти й до грози знав цю печеру; втім, це зрозуміло — інакше, як би ви знайшли її похапцем, і вона сама якось причетна до бушменів — як усі печери цієї країни.

Що ж там виявилося — ось у чому питання. Не кажи, я сам дізнаюся. Дивно, мені спала на думку картина. Втім, нічого дивного — бушмени часто розмальовували стіни печер. Не хитай головою, жовта людино, це дуже полегшує завдання. Дивися мені в очі і ні про що не думай. Багато картин, і одна головна, так; до неї важко дістатися… навіть небезпечно… Твоє власне зображення, зроблене бушменом, давно-давно, коли ти був молодий і красивий, жовта людино?

Знову ти хитаєш головою. Тримай її тихо, щоб думки не скаламутилися, як вода на вітрі. Принаймні це було зображення чогось огидного, значно більшого, ніж ти. Ах, воно росте, росте! Тепер я знаю це. Маку мазане, стань поряд зі мною, а ти, жовта людино, обернися спиною до вогню! Ба! Він погано горить, а в повітрі холодно! Я його роздую яскравіше.

З цими словами він вийняв з мішка дрібку якогось порошку і висипав його на попіл. Потім він простягнув свої кістляві пальці, немов гріючи їх над вогнем, і поволі підняв руки. Вогонь спалахнув, підстрибнувши на три-чотири фути. Карлик опустив руки, і полум’я спало. Знову він підняв руки, і полум’я спалахнуло, але цього разу набагато вище. Це зробив так тричі. Вогонь піднявся стовпом на п’ятнадцять футів і так залишився горіти, рівно, як у лампі.

— Тепер дивися на цей вогонь, Макумазане, і ти теж, жовтий чоловічку, — сказав Зікалі новим незнайомим голосом, немов уві сні, — і скажи, що ти в ньому бачиш, бо я нічого не можу роздивитися. Мені нічого не видно.

Я дивився і першу хвилину нічого не помічав. Потім з вогню виріс якийсь примарний образ. Він гойдався, мінявся, приймаючи певні контури, чіткі й реальні. І ось перед собою у вогні я побачив Хоу-Хоу — таким, яким він був зображений на печерній скелі, тільки, як мені здалося, живим, тому що очі його зблискували. Хоу-Хоу, що дивиться, як демон у пеклі. У мене перехопило подих, проте я вистояв твердо. Але Ханс вигукнув своєю понівеченою голландською мовою:

— Всемогутній! Це ж потворний старий біс! — і з цими словами впав навзнак і тихо лежав, занімівши з жаху.

— Хо-хо-хо! — засміявся Зікалі. — Хо-хо-хо!

І дванадцять разів стіни ущелини озивалися “хо-хо-хо!”

Розділ IV ЛЕГЕНДА ПРО ХОУ-ХОУ

Зікалі замовк і дивився на нас своїми запалими очима.

— Хто перший сказав, що всі чоловіки дурні? — запитав він. — Вірогідно, вродлива жінка, яка ними гралася і переконалася в їхній дурості. А я додам: кожен чоловік колись буває боягузом, який би він не був сміливий в усьому іншому. Більше того, всі чоловіки однакові. Яка різниця між тобою, Макумазане — Білий Мудрецю, який сотні разів дивився в очі смертельної небезпеки, — і ось цією жовтою мавпою? — тут він вказав на Ханса, який лежав на спині, викотивши очі і бурмочучи молитви всіляким богам. — Обидва ви однаково злякалися, але тільки білий владика прагне приховати свій страх, а жовта мавпа цокає зубами за звичаєм усіх мавп.

Ти злякався простого фокуса: я показав вам картину, про яку ви обидва думали. Зваж — знову не чарівництво, а простий фокус, доступний будь-якій дитині, якщо її навчити. Сподіваюся, ти поводитимешся пристойніше під час зустрічі з самим Хоу-Хоу — інакше я розчаруюся в тобі, і скоро в печері чудовиська додасться ще два черепи. А може, в тебе вистачить хоробрості. Так, звичайно. Адже ти не схочеш померти, знаючи, як довго і голосно я сміятимуся, почувши цю звістку.

Щоб виграти час для роздуму, старий чаклун узяв дрібку принесеного мною тютюну. Він промацував нас поглядом до самих кісток!

Аби тільки сказати що-небудь, щоб він не подумав, що налякав мене своїми маніпуляціями, я відповів:

— Ти маєш рацію, Зікалі, стверджуючи, що всі чоловіки дурні, бо ти сам щонайперший і найбільший дурень.

— Я часто сам про це думав, Макумазане, з причин, які залишаю при собі. Але мені цікаво знати, чому ти це говориш, — чи збігаються твої підстави з моїми?

— По-перше, тому що ти стверджуєш, ніби Хоу-Хоу насправді існує; по-друге, ти сказав, що Ханс і я зустрінемося з ним віч-на-віч — чого ми ніколи не зробимо. Отже, облиш це безглуздя і покажи нам, як робити картини у вогні. Ти сказав, кожна дитина може оволодіти цим мистецтвом.

— Якщо її навчити, Макумазане. Але я все-таки не настільки дурний. Я не хочу створювати собі суперників. Ні, хай кожен залишає собі свої знання, а то ніхто не платитиме за них. Але чому ти думаєш, що ніколи не зустрінешся із живим Хоу-Хоу?

— Тому що його не існує, — люто відповів я, — а якщо й існує, то, мабуть, його житло далеко звідси, і мені туди не дістатися без нових волів.

— Ох, — сказав Зікалі, — я знав, що ти поспішиш до Хоу-Хоу, як наречений до нареченої, і все приготував. Завтра ти одержиш волів білого купця — здорових і жирних.

— У мене немає грошей на нових волів, — заперечив я.

— Слово Маку мазана дорожче за гроші. Це знає вся країна. Більше того, — додав старий, стишуючи голос, — з поїздки до Хоу-Хоу ти повернешся з великими грошима, вірніше — з алмазами, що одне й те саме. Якщо це неправда, я зобов’язався сам сплатити за волів.

При слові “алмази” я нащулив вуха, оскільки тоді вся Африка марила цим камінням, навіть Ханс піднявся із землі і знову почав цікавитися земними справами.

— Це прекрасна пропозиція, — сказав я, — але облиш здіймати куряву (тобто верзти нісенітниці), а краще, поки не стемніло, скажи відверто, до чого ти хилиш. Я не люблю цієї улоговини вночі. Хто такий Хоу-Хоу? Якщо він — або воно — існує, то де він живе? І чому ти, Зікалі, хочеш, щоб я зустрівся з ним?

— Я відповім спершу на останнє запитання, Макумазане.

Зікалі плеснув у долоні, і миттєво з будинку з’явився високий на зріст слуга, якому він віддав якісь накази. Слуга кинувся геть і негайно повернувся з кількома шкіряними мішечками. Зікалі розв’язав один із них і показав мені, що він майже порожній, — лише на самому дні була щіпка дрібка порошку.

— Ця речовина, Макумазане, — найчудодійніше зілля, воно краще навіть за траву тадука, яка відкриває дороги минулого. За допомогою ось цього порошку я. виконую більшість своїх фокусів; наприклад, щойно, завдяки йому, я зумів показати тобі і твоїй жовтій мавпі зображення Хоу-Хоу у вогні.

— Це, виходить, отрута!

— Так, між іншим, підкладаєш до нього інший порошок і можна одержати смертельну отруту, таку смертельну, що однієї порошинки її на вістрі шпильки досить, щоб убити найсильнішу людину. Але цей порошок має й інші властивості: він дає владу над волею і Духом людини; я пояснив би, але ти не зрозумієш. Так ось, древо Видінь, з листя якого готується це зілля, росте тільки в саду Хоу-Хоу і більше ніде в усій Африці; тим часом останній мій запас зроблено багато років тому, коли тебе ще не було на світі, Макумазане. Тепер мені треба ще листя або Відкривач Доріг втратить свою силу чаклуна, і зулуси шукатимуть іншого знахаря. Кого мені послати? Хто наважиться проникнути в країну Хоу-Хоу і пограбувати його сад? Тільки ти, Макумазане. Ох, я читаю твої думки. Ти дивуєшся, чому я не накажу, щоб листя доставив мені хто-небудь з уродженців країни Хоу-Хоу? А ось чому, Макумазане: тамтешні жителі не сміють покидати втаємниченої країни — такий їхній закон. А якби могли, то за жменьку цього порошку вони загадали б надто високу ціну. Одного разу, сто років тому (тобто дуже давно), я заплатив таку ціну. Але це давня історія, я не буду тобі нею надокучати. Ох, багато хто вирушав до Хоу-Хоу, але тільки двоє повернулися, та й ті збожеволіли; те саме відбудеться з кожним, хто побачить Хоу-Хоу, та не вб’є його. І ти, Макумазане, якщо побачиш Хоу-Хоу, убий його з усіма його вічними; інакше його прокляття тяжітиме над тобою до кінця твоїх днів. Лежачий він безсилий; але поки він стоїть, сильна його ненависть і далеко тягнеться влада — або влада його жерців, що одне й те саме.

— Дурниці! — сказав я. — Хоу-Хоу, якщо він існує, просто велика мавпа, а я не боюся мавп, ні живих, ні мертвих.

— Радий чути це, Макумазане, і сподіваюся, що ти не забудеш цих слів. Поза сумнівом, тільки його зображення на скелі або у вогні лякає тебе, як часто сон страшніше за дійсність. Коли-небудь ти мені перекажеш, Макумазане, що гірше, — зображення Хоу-Хоу чи він сам. Але ти питав у мене ще одне: хто такий Хоу-Хоу? Цього я не знаю. Повір’я свідчить, що колись, від початку світу, далеко на півночі жив бідний народ. Цим народом правив тиран, жорстокий і грізний, і до того ж великий чаклун або, як ти висловлюєшся, шахрай. Такий жорстокий і грізний, що народ повстав проти нього і, який він не був сильний, змусив його бігти на південь із купкою прихильників або ж тих, хто не міг визволитися від його чар.

Він ішов далі й далі на південь — тисячі миль, поки не знайшов утаємничене місце, придатне для поселення. Це місце відзначене горою, з якої вивергався вогонь, коли світ був молодий; ще й досі над нею іноді куріє дим. Там цей народ, що називається веллу, побудував собі місто за північним зразком із чорного каменю, виверженого горою за минулі століття. Але їхній цар — великий чаклун — продовжував свої жорстокості і примушував їх удень і вночі працювати на себе і на свій Великий Двір; нарешті, народ не витримав — одного разу вночі тирана вбили. Але він помер не відразу, і перед смертю сміявся над своїми вбивцями і сказав, що так вони його не позбудуться, бо він повернеться в новому образі і володарюватиме над ними з покоління в покоління. І він віщував прокляття і загибель кожному, хто спробує вийти за гірське кільце і покинути країну. Це пророцтво справдилося. До країни можна потрапити тільки річкою з боку пустелі. І кожен, хто наважувався спуститися річкою вниз і вступити в пустелю, гинув від раптової хвороби або ж його з’їдали дикі звірі, що мешкають у пустелі і в болоті, яке обрамовувало річку там, де вона витікає в пустелю; звірі ходять туди на водопій.

— Нещасних, можливо, вбиває болотяна лихоманка?

— Можливо. А може, — отрута або прокляття. Отож, рано чи пізно вони вмирають, і тепер ніхто не покидає країни.

— А що сталося з цими веллу після того, як вони покінчили зі своїм милим царем? — запитав я, зацікавлений романтичною оповіддю знахаря. Я знав, що в тубільних переказах завжди ховається зерно істини. До того ж Африка велика, і багато в ній дивних місць і народів.

— Їм жилося дуже погано, Макумазане. Тільки-но помер їхній цар, як гора почала вивергати вогонь і попіл. Багато хто загинув, інші переправилися на човнах через озеро, що перетворює гору на острів, і поселилися в лісах навколо озера. Там живуть вони досі на березі ріки, тієї самої, що протікає через гірський прохід, утворюючи за ним болото і далі гублячись у пісках пустелі. Так сказали мені сто років тому мої посланці, що принесли мені зілля із саду Хоу-Хоу.

— Веллу, мабуть, побоялися повернутися до свого міста на острові?

— Так, і це не дивно. Їдкий дим із гори убив багатьох із них і перетворив їх на каміння. Так, Макумазане, до цього дня сидять вони там, скам’янілі, і з ними їхні собаки і худоба.

Тут я голосно розсміявся, і навіть Ханс усміхнувся.

— Я помітив, Макумазане, — сказав Зікалі, — що спочатку ти завжди смієшся з мене, але останнім сміюся я. Говорю тобі, вони там сидять, обернуті на каміння, а якщо це брехня — ти не платиш мені за волів, скільки б ти не приніс звідти алмазів.

Я пригадав долю Помпеї і перестав сміятися. В цьому не було нічого неможливого.

— Гора заснула, але вони більше не повернулися на згарище. Бо була у них інша, сильніша причина. На острів прибули гості.

— Гості? Хто ж? Кам’яні люди?

— Ні, ті сплять достатньо міцно. З’явився вбитий цар, обернувшись гігантською мавпою, — Хоу-Хоу.

Я знав, що тубільці вірять в перевертнів. Не було нічого дивного, якщо веллу уявили, що над їхньою країною тяжіє прокляття легендарного тирана, який перетворився на чудовисько.

Але в саме чудовисько я не вірив, припускаючи, що на острів продерлася яка-небудь велика мавпа, скажімо, горила.

— А що робить дух? — недовірливо запитав я карлика. — Кидає в народ горіхами і камінням?

— Ні, Макумазане. Іноді він навідує материк, перебираючись через озеро: одні говорять — на стовбурі, інші — вплав, а хто говорить — дорогою, доступною тільки духам. На березі всім стрічним він відриває голови (тут я пригадав картину в печері). Жінок, якщо вони старі й непривабливі, чекає та ж доля; якщо ж вони молоді і гарні, то він тягне їх до себе. Острів повний подібних полонянок, які обробляють сад Хоу-Хоу. Говорять навіть, що у них є діти, які перепливають озеро і селяться в лісі, — страшні волохаті істоти, напівмавпи, напівлюди; вони вміють видобувати вогонь і володіють зброєю: палицею і луком зі стрілами. Це дике плем’я зветься хоу-хойа. Вони живуть у лісах, і між ними та плем’ям веллу точиться постійна війна.

— І це все? — запитав я.

— Ні, не все. У визначений час веллу мають вибрати найвродливішу і знатну дівчину і в ніч повного місяця прив’язати її до скелі на березі острова. Потім вони мають відплисти, залишивши її одну, а вдосвіта повернутися.

— А що ж далі?

— Одне з двох, Макумазане: якщо дівчини не знаходять, значить, жертва прийнята, і веллу тріумфують.

Хоу-Хоу зі своїми жерцями дає їм спокій, і посіви їхні процвітають. Або ж жертва знехтувана, і дівчину знаходять розтерзаною на шматки. Тоді веллу плачуть і стогнуть — не за нею: Хоу-Хоу і слуги його будуть їх переслідувати весь рік, викрадаючи інших жінок і насилаючи на народ хвороби і голод. Тому Жертва Діви — у них велика урочистість.

— Весела релігія, Зікалі! Скажи, вона подобається цим веллу?

— А хіба яка-небудь релігія подобається хоч одній людині, Макумазане? Хіба сльози, нужденність, мор, грабіж і смерть подобаються тим, хто народжений на землі? Я чув, наприклад, що й ви, білі, терпите те саме, у вас є ваш власний Хоу-Хоу або диявол, що відкидає жертви і помщається вам. Подобається він вам чи ні, а ви йому на догоду влаштовуєте війни і ллєте кров, чините беззаконня, стверджуючи таким чином його владарювання на землі; ми чинимо так само, як і ви. А от якби ви і всі ми за вами повстали проти диявола, скинули його владу, він був би вбитий. А ми продовжуємо приносити йому в жертву чистих дівчат, чим же ми кращі за шанувальників Хоу-Хоу, які роблять те саме, рятуючи своє життя?

Віддаючи належне цьому запереченню, я покірно відповів:

— Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них, — і, щоб перевести розмову на конкретнішу тему, додав: — А як же алмази?

— Алмази! Ага! Алмази, які, до речі, я вважаю одним із предметів вашого жертвопринесення вашому Хоу-Хоу. Чудово, у веллу дуже багато алмазів. Але цей народ не займається торгівлею і тому не знає їм ціни. Жінки використовують їх для прикрас, вплітають їх у волосся і вмазують у глиняне начиння, складаючи красиві узори. Здається, це каміння і ще інше — червоне — наноситься річкою. Діти збирають їх у прибережному піску. Стривай, я тобі зараз покажу їх — багато років тому мій посланець приніс мені, — і Зікалі плеснув у долоні.

Одразу ж, як і раніше, з’явився слуга і за наказом карлика приніс потертий шкіряний мішечок. Зікалі розв’язав його і подав мені.

У ньому справді були алмази, дрібні, але, зважаючи на їхній колір, найчистішої води. Траплялося серед них й інше каміння, мабуть, рубіни. На око я оцінив їхню вартість у двісті-триста фунтів. Роздивившись каміння, я простягнув їх назад Зікалі, але він замахав рукою і сказав:

— Залиш їх собі, Макумазане, мені вони не потрібні. А коли ти будеш в країні Хоу-Хоу — порівняй їх з тубільними, і ти переконаєшся, що я не збрехав.

— Коли я буду в країні Хоу-Хоу? — з обуренням перепитав я. — Де ж ця країна і як мені до неї потрапити?

— Це я скажу тобі завтра, Макумазане, не сьогодні, бо перш ніж витрачати даремно час і слова, я маю заздалегідь з’ясувати дві речі: по-перше, чи згоден ти туди рушити і по-друге, чи приймуть тебе веллу?

— Коли я отримаю відповідь на друге запитання, ми поговоримо про перше, Зікалі.

— Але що ти дуриш мене, Зікалі? Ці веллу, як я розумію, живуть далеко. Як же ти до ранку одержиш відповідь?

— Є шляхи, є шляхи, — відповів він неначе уві сні; його важка голова опустилася на груди, і він задрімав.

Я дивився на нього, поки це не набридло мені, і тоді, озирнувшись навколо, помітив, що вже стемніло.

У цей час почувся в повітрі писк, різкий, тонкий писк, який належить щурам.

— Дивися, баасе, — прошепотів Ханс переляканим голосом, — летять його духи, — і він показав угору.

Високо над моєю головою, немовби спускаючись з неба, ширяли якісь ширококрилі тварюки. Їх було три. Вони спускалися колами, дуже швидко, і незабаром я роздивився, що це були кажани — величезні зловісні миші. Вже вони кружляли над нами так низько, що двічі зачепили крилом моє обличчя; огида охоплювала мене при таких дотиках. Вони пронизливо пищали над самим моїм вухом. Я зціпив зуби.

Ханс пробував відбитися від однієї з них, але вона вкусила його за палець, він скрикнув, напнув капелюха на голову і засунув руку в кишеню. Тоді ми звернули свою увагу на Зікалі. Стрімкою спіраллю закрутилися вони над ним, звужуючи кола, і, нарешті, два опустилися йому на плечі і запищали йому щось у вуха, а третій підвісився до його губ.

Зікалі прокинувся. Очі його горіли. Кістлявою рукою він гладив кажанів, немов маленьких пташок. І мені здалося, що з тварюкою, яка повисла на його підборідді, він розмовляє якоюсь незрозумілою мовою, а вона цвірінькає у відповідь.

Раптом карлик змахнув руками, і всі знялися і зникли в мороці.

— Я приручаю кажанів, — пояснив він і додав: — Приходь завтра вранці, Макумазане, можливо, я зможу повідомити тобі, чи згодні веллу на твій приїзд; якщо так, то я покажу тобі шлях до їхньої країни.

Коли ми пробиралися в темряві похмурою логовиною, Ханс запитав:

— Що це за тварюки висіли у Зікалі на плечах і на підборідді?

— Кажани — дуже великі. А що? — поцікавився я у свою чергу.

— О, баасе, я думаю, що це його слуги, яких він посилає до племені веллу.

— Значить, ти віриш у веллу і хоухойа, Хансе?

— Так, баасе, і більше того — я вірю, що ми вирушимо до них, тому що Зікалі цього хоче, а хто може опиратися волі Відкривача Доріг?

Розділ V АЛЛАН ДАЄ ОБІЦЯНКУ

Мені не спалося тієї ночі. Годину за годиною в нічній тиші, що лише зрідка переривається випадковим криком нічного яструба або гучним звуком павіана, я обмірковував незвичайну розповідь про веллу і Хоу-Хоу. Вона була якоюсь безглуздою. І все-таки — все-таки, в таємничій Африці так багато дивних народів, і багато хто дотримується найдикіших релігій і марновірств. Правда, чому не припустити можливості, що віковічні марновірства породили щось конкретне?

А якщо Хоу-Хоу існує — чи хотів я зустрітися з ним віч-на-віч? і так і ні. Я завжди усім цікавився, і мені видавалося вельми принадним побачити щось таке, чого не бачила жодна біла людина, і ще привабливіше битися з чудовиськом і його вбити. В моїй уяві поставало чучело Хоу-Хоу, виставлене в Британському музеї з написом на п’єдесталі:

Застрелений у Центральній Африці

Алланом Квотермейном, есквайром.

Зі скромного невідомого мисливця я відразу стану знаменитим. У “Графіку” буде поміщений мій портрет. Я стою на повний зріст, поставивши ногу на груди переможеного Хоу-Хоу.

Оце слава! Але тільки, здається, не завжди буває приємно зустрічатися з Хоу-Хоу, і справа може обернутися інакше; його нога може опинитися на моїх грудях, і він відірве мені голову, як на картині в печері. Що ж, у такому разі ілюстровані видання нічого не надрукують із цього приводу.

Ох, про що я думаю? Зікалі просто все придумав. Проте розповідь чаклуна примарно нагадувала мені щось чуте в дитинстві. І раптом я відразу пригадав. Мій освічений батько мав книгу грецьких оповідей. Там була легенда про одну пані, на ім’я Андромеда, дочку царя, який під тиском народу, аби уникнути біди, прив’язав її до скелі в жертву морському чудовиську. Але в критичний момент з’явився Персей — герой, якому допомагали чарівні сили, — і вбив чудовисько, а царівну взяв собі за дружину.

Ця розповідь про Хоу-Хоу була абсолютно тотожна. Дівчину прив’язували до скелі; з моря — або, точніше, з озера — з’являється чудовисько, захоплює її, і всі убезпечені від біди. Мабуть, думав я, стародавній міф потрапив якось до Африки. Тільки тут не було Персея, і роль героя, очевидно, призначалася мені. Якщо так, що ж мені робити з дівчиною? Повернути вдячним родичам, тому що одружуватися на ній зовсім не входило у мої наміри. Ох, я зовсім очманів від дурних думок! Треба спати, сп…

За дві хвилини (або так мені здалося) я знову прокинувся, думаючи вже не про Андромеду, а про пророка Самуїла, дивуючись, чому мені спав на думку цей суворий патріарх і священик? Проте, добре знаючи Старий Заповіт, я пригадав обурення державного провидця, коли він почув рев амаликитянських биків, яких Саул побажав віддати з’їсти народу. Як описували б цю подію зулуси?

У вухах моїх теж пролунало ревіння волів. Я висунув голову і побачив вісімнадцять прекрасних упряжних биків, яких приганяли до моєї стоянки двоє незнайомих кафрів. Тут, звичайно, я пригадав обіцянку Зікалі продати мені тварин на пільгових умовах, і навіть за певних обставин подарувати їх мені, і подумав, що чаклун поки дотримується свого слова.

Натягнувши штани, я виліз із фургона оглянути волів і залишився цілком задоволений. Вони уже зовсім одужали, і навіть такий суворий критик, як Ханс, висловив повне своє схвалення.

Я снідав у прекрасному настрої; тепер, коли я мав упряжних тварин, можна було подумати про принадний замір, і я вирішив негайно вирушити до Зікалі. Ханс, під приводом нагляду за новими биками, пробував ухилитися від неприємного обов’язку супроводжувати мене; проте я взяв його із собою, оскільки, коли маєш справу з Зікалі, чотири вуха завжди краще.

Відкривач Доріг сидів перед будинком біля палаючого багаття, яке він незмінно підтримував навіть у найбільшу спеку.

— Як тобі воли, Макумазане? — відразу запитав він.

Я обережно озвався, мовляв, дам відповідь, коли випробую їх.

— Хитрий, як завжди, — сказав Зікалі. — Добре, Макумазане, бери їх і можеш, як я говорив, заплатити за них, коли повернешся назад.

— Повернуся — звідки? — запитав я.

— Та куди б ти не поїхав. Але ти сам не знаєш, куди поїдеш.

— Не знаю, — сказав я і замовк.

Він теж довго мовчав, так довго, що терпець мій урвався, і я саркастично запитав, чи одержав він новини про свого приятеля Хоу-Хоу через своїх посланців-кажанів.

— Так, одержав, тільки не через кажанів; я скажу тобі правду. Не так я спілкуюся з тими, хто далеко; їм я посилаю свою думку, і вона летить на край землі, так що вся земля може її читати. Але лише один з мільйона розуміє це. А для невтаємничених, навіть для Білого Мудреця, це незбагненно, і для них залишається символ кажана — посланця. Невже ти вічно пояснюватимеш природне чарівництвом, Макумазане?

Я подумав, що у мене і в Зікалі дещо різні погляди на природне, але, знаючи, що він, як правило, просто дражнить мене, я сказав, що не хочу суперечок:

— Усе це так просто, що не варто на це марнувати слова. Я тільки хочу знати, чи одержав ти відповідь на свій запит, як би ти його не посилав, і якщо так, то яка це відповідь.

— Так, Макумазане, одержав. І ось його думка: вождь веллу, з яким говорило моє серце, буде радий вітати тебе у своїй країні, але жерці Хоу-Хоу, вважає він, не будуть раді. Якщо ти приїдеш, вождь дасть тобі алмазів, скільки ти можеш відвезти, і зілля, потрібне мені. Але за ці дари він вимагає платні.

— Якої платні, Зікалі?

— Ти маєш власноруч побороти Хоу-Хоу.

— А якщо я не зможу його перемогти?

— Тоді, звичайно, Хоу-Хоу переможе тебе, і справі кінець.

— Он як? Добре, Зікалі, скажи, якщо я поїду, мене вб’ють?

— Хто я, щоб розпоряджатися життям і смертю, Макумазане? Але, — тихо додав він, — я думаю, що ти залишишся живим. Інакше я не віддав би тобі у борг своїх волів. І я вірю, що тобі належить виконати багато завдань, Макумазане, — моїх завдань. А раз так, я не посилав би тебе на смерть.

Я подумав, що це, мабуть, правда. Старий чаклун часто натякав на якісь великі майбутні задуми, в яких мені відводилася помітна роль, до того ж, мене раптом охопило бажання пригод і новизни. Проте я це приховав, якщо тільки що-небудь можна приховати від Зікалі, і запитав діловим тоном:

— Куди ти хочеш послати мене, чи далеко це і як туди дістатися?

— Тепер ми переходимо до справи, Макумазане. Слухай, що я тобі скажу.

Говорив він цілу годину, але я не надокучатиму вам утомливими географічними подробицями. Досить сказати, що їхати треба було триста миль на північ, потім переправитися через Замбезі і потім їхати ще триста миль на захід. Далі треба було повернути на північний захід і їхати невизначену відстань до якогось гірського проходу. Там слід залишити воза і йти два дні безводною пустелею до болота і річки, що губиться в пісках, звідки в ясний день видно дим вулкана, про який Зікалі говорив напередодні. Перейшовши через болото або обігнувши його, я маю знайти другу ущелину, через яку річка з країни Хоу-Хоу виривається в пустелю. Тут, за словами Зікалі, мене зустріне загін веллу з човнами і відвезе мене до своєї країни, а там усе піде, як судилося долею.

— Так ось яка поїздка, — озвався я, коли Зікалі закінчив. — Прекрасно! Скажу тобі відверто: незнайомою країною я не поїду. Як я знайду дорогу без провідника? Я поїду в Преторію на твоїх волах або без них.

— Невже це так, Макумазане? Я починаю вважати себе дуже розумним. Я передбачав, що ти це скажеш, і вже знайшов провідника, який доставить тебе прямо до Хоу-Хоу. Провідник тут. Я зараз пошлю по нього. — І своїм звичним способом Зікалі викликав слугу.

— Звідки він, хто і як давно він тут? — запитав я.

— Я не зовсім знаю, хто він, Макумазане, тому що він не любить багато розказувати про себе, знаю, що звідкільсь із тих країв, а тут він уже досить давно, так що я встиг його навчити трохи зулуської мови — це, втім, неістотно, оскільки ти знаєш арабську?

— Так, я говорю арабською, Зікалі, і Ханс теж — трохи.

— Чудово, Макумазане, це полегшує справу. Попереджаю тебе, що він дуже дивна людина, в чому ти сам зараз переконаєшся.

Я нічого не відповів, а Ханс шепнув мені, що провідник, поза сумнівом, один із синів Хоу-Хоу і, мабуть, схожий на велику мавпу. Він сказав це дуже тихо і на великій відстані, проте Зікалі почув і зауважив:

— Отже, ти почуватимешся, немов зустрів нового брата, Світло-в-темряві?

Ханс замовк, не бажаючи показувати Відкривачу Доріг, що скривджений цим порівнянням себе із мавпою. Я теж мовчав, замислившись. Тепер завіса містики спала, і фокус відкрився: до Зікалі прийшов посланець із якоїсь далекої землі просити у нього допомоги на не відомих мені умовах.

Зікалі вирішив скористатися для цього мною. Історія з волами була частиною його плану. Але не міг же Зікалі влаштувати грозу або зробити так, щоб я сховався в певній печері.

Як би там не було, а я відповідав його невідомим цілям. Я розумів, що справа не в одному тільки листі.

Мабуть, далекий, таємничий народ збуджував допитливість карлика, а можливо, Хоу-Хоу був його суперником і стояв на його дорозі.

Поки я так розмірковував, а Зікалі читав мої думки, повернувся слуга і завів високого незнайомця, мальовничо загорнутого з-головою в хутряний плащ. Він підійшов, скинув плаща, і вклонився, привітавшись спочатку до карлика, потім до мене і у своїй чемності пошанував також Ханса, правда, не так низько.

Я дивився на нього і дивувався — і було чому: переді мною стояла така красива людина, якої я ще в житті не бачив. Він був високий — шести футів з гаком — і чудово збудований. Широкі груди, округлі лінії тіла, руки і ноги — він міг змагатися із грецькою статуєю.

Дещо сумне обличчя, майже біле, з великими темними очима, було досконало виточене, і щось мало те, що свідчило про благородну і стародавню кров. Здавалося, він з’явився немов з минулих століть. Він міг би бути жителем загиблої Атлантиди або загорілим на сонці стародавнім греком; каштанове волосся великими кільцями спадало на плечі, але на підборідді і над зігнутими тонкими губами рослинності не було. Можливо, він був поголений. Словом, це був прекрасний зразок виду Homo sapiens, що відрізнявся від усіх, кого я будь-коли бачив.

Одяг його був також незвичайний, хоча весь обшарпаний. Убрання могло б бути викраденим з тіла єгипетського фараона. Стан його обвивало полотно, краї якого були вишиті бляклим пурпуром, а на голові висілася якась споруда з полотна у вигляді перекинутої і загостреної нижньої половини сифона для зельтерської води. До колін спускався вузький, донизу розширений шкіряний фартух, теж вишитий; сандалі із того самого матеріалу довершували костюм. Здивовано дивився я на нього, не знаючи, чи належить він до якого-небудь невідомого мені народу, або це нове, створене карликом, видіння. А в Ханса очі на лоба полізли, і він запитав пошепки:

— Це людина, баасе, чи дух?

На шиї у незнайомця було просте золоте намисто, і він був оперезаний мечем з хрещатою рукояттю слонової кістки у червоних піхвах.

Якийсь час ця чудова людина стояла перед нами, склавши руки і покірно схиливши голову, хоча схилитися було б варто мені, беручи до уваги фізичний контраст між нами. Мабуть, він вважав непристойним самому почати розмову, а тим часом Зікалі сидів похмуро, підібгавши під себе ноги, і не приходив мені на допомогу. Нарешті, я встав зі свого місця і простягнув руку. Після хвилинного вагання прекрасний незнайомець узяв її, але не потиснув, а шанобливо торкнувся моїх пальців губами, немов він був французький придворний, а я — вродлива пані. Я ще раз вклонився якомога витонченіше, сунув руку до кишені і сказав англійською:

— How do you do11.

— О, Макумазане, — сказав він, — прийди, заклинаю тебе, і врятуй Сабілу Прекрасну.

— Чому вас так цікавить ця пані? — запитав я.

— Пане, вона любить мене не як брата, і я її люблю. Сабіла, велика володарка моєї землі і моя троюрідна сестра, заручена зі мною. Але, якщо бог не буде переможений, моя наречна, яка найпрекрасніша з наших дів, буде віддана богу.

Він схилив голову в непідробленому хвилюванні, і сльози наповнили його очі.

— Слухайте, пане, — продовжував він, — живе в нашій країні стародавнє пророцтво, що бог наш, у чиїй потворній оболонці ховається дух давно вбитого вождя, може бути переможений тільки людиною іншої раси, що бачить уночі, чоловіком великої доблесті. Через наші сновидіння звернувся я до, Володаря Духів, на ім’я Зікалі, бо я був у відчаї. Від нього дізнався я що є на півдні така людина, про яку говорить пророцтво, і що ім’я його Нічний Вартовий. Тоді я знехтував прокляттям, залишив свою батьківщину і подався тебе шукати — і ось я знайшов тебе.

— Так, — відповів я, — ви знайшли такого чоловіка, але він не відважний герой, а простий торговець і мисливець на диких звірів. І я вам говорю, містере Іссикоре, що не хочу вплутуватися у справи вашого племені, ваших богів і жерців або вступати в поєдинок з якоюсь великою мавпою, якщо вона існує, заради жмені блискучих камінчиків або жмутка листя, потрібного цьому знахарю. Шукайте краще іншу білу людину з котячими очима і сильнішу та хоробрішу.

— Як можу я шукати іншого, коли ти — цей обраний, о, Макумазане! Якщо ти не підеш, я повернуся і помру разом із Сабілою, і все буде скінчено.

Він замовк і за хвилину заговорив знову:

— Владико, я не можу багато тобі запропонувати, але благородний дар сам таїть у собі нагороду, і спомин про нього живить серце в житті і смерті. Я звертаюся до тебе, тому що ти благородний, зроби це не заради нагороди, а заради доблесті твоєї.

— Чому ти сам не приніс Зікалі його проклятого листя? — запитав я в шаленстві.

— Владико, я не можу ввійти до саду Хоу-Хоу, де росте Дерево Видінь, і я не знав, що Володар Духів потребує листя його. Владико, зроби, як велить твоє відважне серце, слава про яке проникла в далекі краї!

Зізнаюся, друзі мої, це мені лестило. Тоді мені не спало на думку, що цей привабливий син Хама, якого уявляв переодягнутим казковим принцом, здатним читати в серцях, просто повторював урок, викладений йому карликом, який теж умів читати в серцях.

До того ж пропонована авантюра вабила мене, як магніт, своєю незвичайністю. Як буду в старості, подумав я, озиратися на минуле з усвідомленням, що я упустив такий блискучий шанс і зійду в могилу, так і не дізнавшись, чи існує Хоу-Хоу, гроза чарівних Андромед і Сабіл, об’єднуючий у своєму огидному вигляді якості бога-фетиша, привида, демона і супергорилу?

Чи мав право я заривати в землю два свої скромні таланти — шукача пригод і влучного стрільця? Звичайно, ні. Як інакше зумів би я дивитися в обличчя моєї совісті? Але, з іншого боку, стільки було заперечень, про які не варто переповідати. Врешті-решт, не в змозі у чомусь визначитися, я вирішив покластися на долю. Так, я вирішив вдатися до ворожіння, використавши Ханса замість пробної монети.

— Хансе, — сказав я голландською (окрім нас двох, ніхто не розумів цієї мови), — ми вирушимо до країни цієї людини чи залишимось тут? Ти все чув; говори, і я скорюся твоєму вироку. Розумієш?

— Так, баасе, — Сказав Ханс, бгаючи капелюха. — Розумію. Баас, за звичаєм, потрапивши до ями, шукає допомоги у Ханса, який виховував його з дитячих років і якому він зобов’язаний майже всіма своїми знаннями; у Ханса, на якого батько бааса, преподобний проповідник, любив спиратися, як на палицю, тобто після того, як зробив з нього доброго християнина. Але справа ця серйозна, і, перш ніж винести свою ухвалу, я маю поставити кілька запитань.

Він крутнувся дзиґою і, звернувшись до терпляче чекаючого Іссикора, своєю жалюгідною арабською вичавив із себе:

— Довгий баасе — Горбатий Носе, скажи, чи знаєш ти зворотну дорогу до своєї країни, і якщо так, то до якого місця туди можна проїхати волами?

— Дорогу я знаю, — відповів Іссикор, — а на волах можна їхати до першого гірського проходу. Дичини і води буде вдосталь усю дорогу, окрім пустелі, про яку я згадував. Вся подорож триватиме три місяці — хоча один я впорався б за два.

— Добре, а якщо мій баас Макумазан прийде у вашу країну, як він буде прийнятий?

— Більшістю народу доброзичливо, а жерцями Хоу-Хоу — вороже, якщо вони дізнаються, що з’явився він убити їхнього бога. І, звичайно, він має приготуватися до війни з Волохатим Народом, що живе в лісах. Втім, пророцтво говорить, що Білий Вождь їх переможе.

— А їжі достатньо у вашій країні? Чи є у вас тютюн і для пиття що-небудь поцікавіше води, довгий баасе?

— Усіх благ у нас удосталь, о, раднику Білого Вождя, і всі вони будуть надані йому й тобі.

— Втім, — багатозначно додав він, — хто має справу із жерцями, тому краще пити просту воду, щоб не застали його уві сні.

— Є там у вас рушниці? — запитав Ханс, указуючи на мою гвинтівку.

— Ні, наша зброя — мечі і списи, а Волохатий Народ володіє лише луком і стрілами.

Ханс зітхнув, немов йому набрид цей допит, і втупився у небо, де ширяло кілька яструбів.

— Баасе, — сказав він, скільки там яструбів: сім чи вісім? Я не рахував, але думаю, що сім.

— Ні, Хансе, вісім; один вище за всіх залетів за хмару.

— Ви впевнені, що вісім, баасе?

— Упевнений, — відповів я сердито. — Чому ти питаєш такі дурниці — не можеш полічити сам?

Ханс знову зітхнув і сказав:

— У такому разі, ми їдемо з цим прекрасним горбоносим баасом до країни Хоу-Хоу. Вирішено.

— Що за чортівня, Хансе? До чого ж тут кількість яструбів?

— Дуже навіть до чого, баасе. Вага вибору тиснула на мене, і я підвів очі до неба, підносячи молитву до вашого преподобного батька, і ось побачив яструбів. Це ваш преподобний батько послав мені відповідь: “Якщо парне число яструбів, Хансе, тоді вирушай; якщо непарне — залишайся. Але ти, Хансе, сам не рахуй яструбів, а хай їх перелічить мій син, баас Аллан, щоб він не лаяв тебе згодом, стверджуючи, що ти помилився при лічбі”. А зараз, баасе, з мене досить, я краще піду займуся волами.

Від обурення я онімів. Від своїх побоювань я вдався до ворожіння, зваливши на Ханса вибір, а цей шахрай, у свою чергу, загадав на чіт і непарне число, та ще й мене ж примусив підраховувати! Я так розсердився, що підняв загрозливо ногу до копняка, але Ханс вчасно відскочив і не з’являвся мені на очі до самого мого повернення на стоянку.

— Охо! Охо! — сміявся Зікалі. — Охо!

Величний Іссикор із гідністю і покірним подивом спостерігав цю сцену.

Потім я обернувся до Зікалі і сказав:

— Як раніше називав я тебе шахраєм, так і тепер скажу, що ти шахрай, з усіма твоїми нісенітницями. Ось він, твій кажан, що приносить звістку. Він увесь час ховався під твоїм дахом. — І я вказав на Іссикора. — Заплутали мене, примусили дати обіцянку вирушити в цю безглузду подорож, і тепер, оскільки я не можу відступитися від слова, мені доводиться їхати.

— Ти дав слово, Макумазане? — наївно запитав Зікалі. — Ти говорив зі Світлом-у-темряві голландською — так що ні я, ні ця людина не зрозуміли твоїх слів. Але з благородності серця твого ти нам пояснив їх, і ми, звичайно, знаємо, як це знає кожний, що твоє слово значить більше, ніж усі письмові зобов’язання всіх білих людей, разом узяті, і що тільки смерть або хвороба можуть тепер утримати тебе від поїздки з Іссикором на його батьківщину. Охо-хо! Все йде, як я хотів, з причин, якими я не надокучатиму тобі, Макумазане.

Тут я зрозумів, що двічі обдурений — і Хансом, і старим знахарем. Щиро кажучи, я майже забув, що Зікалі не розумів голландської. Але принаймні карлик розумів людську природу і вмів читати думки, оскільки він продовжував:

— Не кипи всередині себе, як прикритий каменем горщик, Макумазане, про те, що могутня твоя нога посковзнулася і ти відкрито повторив однією мовою сказане таємно іншою і таким чином дав обіцянку нам обом. Все одно, Макумазане, обіцянку ти дав, і твоє біле серце не дозволило б узяти його назад — саме тому не потерпіло б, що ми не зрозуміли його. Ні, це велике біле серце піднялося б і стало б тобі впоперек горла. Отже, прибери головешки, що горять, з-під киплячого казана твого гніву і вирушай у дорогу, як ти обіцяв. Ти побачиш дивовижні речі, здійсниш чудові подвиги, і вирвеш невинних із рук злих богів або людей.

— Так, і обпалю пальці, загрібаючи для тебе жар, Зікалі, — пирхнув я.

— Можливо, Макумазане, можливо: бо як же інакше заварив би я всю цю кашу? Але що тобі до моєї каші, Макумазане — Білий Вождь, який прагне істини, як жадає ворожого серця кинутий спис? Ти відкриєш нові істини, Макумазане, і не біда, якщо спис злегка забарвиться червоним, проникнувши в серце речей. Його можна очистити, Макумазане, а ти надаси ще одну послугу своєму старому другові — шахраєві Зікалі.

Тут Аллан поглянув на годинник і зупинився.

— А знаєте, котра година? — сказав він. — Двадцять хвилин на другу, присягаюся головою Чаки. Якщо вам, друзі мої, хочеться закінчити розповідь сьогодні ж, переповідайте самі на свій смак. З мене досить, а то завтра на полюванні я і в стіг сіна не влучу.

Розділ VI ЧОРНА РІЧКА

Наступного вечора, приємно втомлені після цілого дня полювання і чудового обіду, ми четверо, тобто Куртіс, Гуд, я (видавець цих нотаток) і старий Аллан, зібралися біля каміна в його затишній барлозі на “Мизі”.

— А зараз, Аллане, — сказав я, — продовжуйте вашу розповідь.

— Яку розповідь? — запитав Квотермейн, вдаючи, що забув; його завжди було важко розгойдати, коли справа стосувалося його особистих спогадів.

— Про людину-мавпу і аполлоноподібного незнайомця, — відповів Гуд. — Вони мені снилися всю ніч: я врятував пані — смагляву красуню у блакитному — і лише приготувався одержати в нагороду цілком заслужений поцілунок, як вона завередувала і перетворилася на камінь.

— Так їй і варто було вчинити щодо вас, якщо вона не дурепа, — сердито перебив Аллан і додав: — Це ви через сон сьогодні стріляли ще гірше, ніж завжди. Я помітив, що ви промахнулися у вісім фазанів поспіль.

— А я бачив, як ви підстрелили вісімнадцять поспіль, — жваво заперечив Гуд, — так що спільний підсумок не постраждав. Отже, продовжуйте вашу романтичну повість. Увечері, після неабиякої дози грубої повсякденної дійсності, я люблю трохи романтики в образі небаченого фазана.

— Романтика! — обурився Аллан. — Це я романтик? Будь ласка, не суди мене по собі, Гуде.

Тут утрутився я, благаючи Аллана не гаяти часу на суперечки з Гудом, який не гідний його уваги; нарешті старий змилосердився і почав:

— Мені доведеться поквапитися, аби швидше закінчити цю справу, яка сушить мені горлянку — я довго жив наодинці і не звик говорити як політик — і змушує випивати зайве. Ви теж усі поспішаєте — особливо Гуд, якому хочеться хутко дістатися до кінця розповіді, щоб висловитися, як учинив би він сам на моєму місці, а ви, мій друже, завтра вранці виїжджаєте, і вам потрібно спакуватися перед відходом до сну, — тому я багато що пропускатиму — пропущу, наприклад, всю нашу поїздку, хоча це була найцікавіша подорож, і почну розповідь з нашого благополучного прибуття до першого гірського пасма, за яким, за словами Зікалі, починалася пустеля. Тут нам необхідно було залишити віз, оскільки неможливо переправлятися на волах через гори і піски.

На щастя, ми могли це зробити в мирному селищі, що чарівно розташувалося над водою. Я залишив свого воза під опікою Мавуна та Індуки, яким цілком довіряв, і пообіцяв місцевому вождю гарний подарунок, якщо після нашого повернення все буде неушкодженим.

Той обіцяв зробити все від нього залежне, але сумно додав, що вирушаючи до країни Хоу-Хоу, ми ніколи не повернемося, тому що це земля дияволів. І він запитав, як на цей випадок розпорядитися моїм добром. Я відповів, що наказав моїм зулусам, у разі, якщо я не повернуся через рік, вирушати назад туди, звідки ми приїхали, і повідомити, що я загинув, але що йому, мовляв, нічого побоюватися, оскільки я великий чарівник і знаю, що повернуся задовго до призначеного терміну.

Він знизав плечима, із сумнівом дивлячись на Іссикора, і на цьому бесіда закінчилася. Все-таки мені вдалося умовити його дати нам трьох чоловіків провідниками і водоносами, за умови, що ми їх відпустимо, як тільки забачимо вдалині болото. Ніщо не могло б їх примусити підійти ближче до країни Хоу-Хоу.

Отже, у встановлений час ми вирушили в дорогу, залишивши Мавуна та Індуку майже в сльозах, бо похмурі передчуття вождя передалися їм, і вони вже не сподівалися побачитися з нами знову. Про Ханса, правда, вони не пошкодували б, тому що ненавиділи його так само, як він ненавидів їх, але мене вони по-своєму любили. Поклажа наша була неважка: рушниці (я взяв двостволку), деякі ліки, ковдри, кілька змін білизни і взуття для мене, пара револьверів і різний посуд для води; прихопили ми також тютюн, сірники, свічки і сушене коріння, на випадок, якщо не натрапимо на дичину. Нібито трохи, але, ще не діставшись до пустелі, я був готовий половину кинути; не знаю, як би ми перевалили зі всім цим через гори, якби не було з нами трьох водоносів.

Підйом і перевал через гребінь гори забрав у нас дванадцять годин; ми зупинилися тут на ніч, а наступного дня спускалися шість годин. Біля підніжжя гір росли миршава трава і рідкий чагарник, поступово зникаючи в міру того, як гола рівнина переходила в пустелю. Останній наш привал біля води випав на другу ніч; на ранок, наповнивши весь свій посуд, ми вступили в область безплідних пісків.

Три дні ми йшли проклятою спекотною пустелею. На щастя, завдяки економії і стриманості нам вистачило води до полудня третьої доби, коли, змучені спекою, з гребеня бархана ми побачили вдалині густу зелень, що позначала початок болота. Тут, за домовленістю, наші провідники могли повернутися додому, і ми зберегли для них воду на зворотний шлях.

Проте після короткої наради вони вирішили піти з нами далі, і коли я запитав чому, обернулися і вказали на густі хмари, що збиралися позаду нас на обрії. Ці хмари, пояснили вони, провіщали піщану бурю, при якій у пустелі не виживе жодна людина. І вони переконували нас рухатися якнайшвидше. Ми зібрали останні сили і три милі, що відділяли нас від краю болота, бігли. Тільки ми досягли чагарників очерету, як почалася буря; проте ми продовжували бігти, поки не дісталися місця, де очерет ріс особливо густо і де, розкопуючи руками мул, можна було черпати з ямок воду, яку ми жадібно пили. Тут ми просиділи навпочіпки кілька годин, перечікуючи ураган.

Видовище було жахливе. Пустелі не було видно за густими хмарами здійнятого піску, який навіть крізь очерет осідав на нас густими шарами, і часом доводилося вставати і струшувати з себе його вагу. Він душив нас, подразнював шкіру. В пустелі ми були б живцем поховані. Очерет став нашим порятунком.

Так просиділи ми всю ніч; до світанку буря вгамувалася, сонце зійшло на безхмарному небі. Напившись удосталь, ми повернули назад до краю болота і з гребеня піщаного горба почали оглядати місцевість. Іссикор простягнув руку на північ і торкнув мене за плече. Вдалині темною плямою на ніжній синяві неба малювалася грибоподібна димна хмара.

— Знову хмариться, — сказав я. — Ураган повертається?

— Ні, пане, — сказав він, — це димить Вогненна гора моєї батьківщини.

Отже, слова Зікалі досі виправдовувалися. Але якщо існує не. відомий жодному досліднику вулкан, то чому не бути також і похованому місту зі скам’янілими людьми і навіть Хоу-Хоу? Але ні, в Хоу-Хоу я не вірив.

Тим часом наші троє тубільців запаслися водою і розпрощалися з нами, твердо повіривши в мою магію: адже якби ми вийшли на кілька годин пізніше, загинули б усі до одного.

Після того як провідники пішли, ми розташувалися на відпочинок в очеретах. Але нам не судилося відпочити: як тільки зайшло сонце, до болота з усіх околиць почала сходитися на водопій звірина.

При світлі місяця я бачив, як виступали з темряви великі стада слонів і велично прямували до води. З чагарників, де ми ховалися вдень, підіймалися буйволи, вискакували антилопи, а з води долинало ревіння повільних бегемотів і чувся важкий плюскіт, учинений, мабуть, наполоханими крокодилами.

Але це ще не все, бо на таку велику кількість дичини вийшли полювати леви, які хрипіли, ревли і вбивали, як годиться царям звірів. Варто було хижаку кинутися на яку-небудь безпорадну антилопу, як увесь табун сахався вбік з таким неймовірним шумом, що неможливо було заснути.

До того ж не виключалася можливість, що леви заради зміни дієти спробують напасти на нас. Довелося відмовитися від сну і розкласти багаття з торішнього очерету.

Навкруги нас був справжній рай для спортсмена, але мисливцю тут нічим було спокуситися: слонову кістку не перевезеш через пустелю, а тільки хлопчисько вбиває дичину безцільно, на поживу черв’якам. Правда, вдосвіта я застрелив до сніданку антилопу, але це був єдиний постріл, який я собі дозволив.

Я скористався вимушеним безсонням, щоб розпитати Іссикора про його країну. Під час подорожі він був мовчазний і стриманий і всю свою енергію зосередив на тому, щоб якнайшвидше просуватися вперед. Тепер момент здався мені сприятливим для бесіди. Я питав про місто веллосів і його мешканців. Іссикор відповідав, що місто велике і населення його численне, хоча не таке, як за минулих поколінь. Плем’я вироджувалося, частково внаслідок споріднених шлюбів, частково через тяжкий терор, що відбирав у жінок бажання народжувати дітей, яких у будь-який момент могли віддати в жертву жорстокому богу. В Хоу-Хоу Іссикор, безумовно, вірив, оскільки, за його словами, одного разу бачив його здалека — і був він такий жахливий, що не вистачить слів переказати.

Я настирливо витягав з нього відомості про чудовисько, оскільки Іссикор неохоче зупинявся на цій темі. Я тільки дізнався, що зростом воно перевищує людину і “ходить прямо”, що воно ніколи не покидає острова і лише жерці Хоу-Хоу бувають на березі.

Іссикор перевів розмову на державну систему веллосів. Верховна влада, була спадкова і могла передаватися як чоловічою, так і жіночою лінією. Вождь носив за іменем свого народу титул Веллу, який водночас був ім’ям споконвічного царського роду.

Теперішній Веллу був старий; у нього залишилася одна тільки дочка-спадкоємниця, панна Сабіла. Сам Іссикор доводився їй троюрідним братом: його дід був рідним братом її величного діда.

— Отже, якщо ця панна помре, ви станете вождем, Іссикоре? — зауважив я.

— Так, пане, за правом спадку. Але може статися інакше. Жерці Хоу-Хоу сильніші за вождя. Головний жрець Деча теж прямий нащадок Веллу, і в нього є спадкоємці-сини.

— Отже, Деча зацікавлений у смерті Сабіли?

— Так, пане, йому потрібно усунути з дороги нас обох.

— А як же її батько, Веллу, погоджується на смерть своєї єдиної дочки?

— Він любить її, пане, і хоче нас одружити. Та, як я вже казав, він старий і боязкий. Він боїться бога, який узяв уже його старшу дочку; боїться жерців, оракулів бога, які, говорять, убили його сина, як тепер вони прагнуть знищити мене. Проте таємно від жерців він послав мене, нареченого своєї дочки, шукати допомоги у великого чаклуна, з яким колись мав справи його батько. І заради Сабіли я порушив велику заборону і вирушив розшукувати Білого Вождя, про якого говорить пророцтво. Дорого заплачу я за це діяння.

Мовчки слухав я плутану мову Іссикора. Лише пізніше я запитав його, коли станеться фатальне жертвопринесення; з неприхованим хвилюванням він відповів:

— У ніч повного місяця в місяць жнив — отже, за чотирнадцять днів. Ми маємо поспішати — ще п’ять днів триватиме наша подорож: три дні візьме обхід болота і два дні підійматися річкою. Благаю тебе, пане, не барися, бо ми прийдемо надто пізно і Сабіла загине.

— Я не спізнюся. Заспокойся, мій друже Іссикоре. Я сам хочу якнайшвидше покінчити цю справу. А зараз, оскільки звірина в болоті нібито вгамувалася, спробую трохи поспати.

На щастя, мені це вдалося.

Кілька годин я проспав здоровим міцним сном, а вдосвіта Ханс мене розбудив; я встав, узяв рушницю і, розгледівши у стаді антилоп молоду жирну самку, поклав її влучним пострілом. Ми тут же з’їли її за сніданком, бо, як ви знаєте, м’ясо цих тварин треба смажити, поки воно не захололо. Дивна, між іншим, річ: звук пострілу аніскільки не збентежив решти тварин; мабуть, він був їм абсолютно незнайомий, і інші подумали, що їхня подруга просто лягла на землю.

За годину ми вже почали обхід болота. Не описуватиму подробиці цього нудного шляху. Ми грузли то в піску, то в мулі, вдень знемагаючи від спеки, а вночі від москітів. Третього дня ми підійшли зовсім близько до гірського кряжа, не дуже, правда, високого, але надзвичайно прямовисного: кручі здіймалися суцільною стіною від п’яти до вісімнадцяти футів заввишки.

Цього дня перед заходом сонця ми, за наполяганням Іссикора, склали на гребені піщаного горба велику купу сухого очерету і, коли стемніло, підпалили його; за чверть години полум’я вже яскравіло високим стовпом. Іссикор не дав ніяких пояснень, але, за здогадкою Ханса, то був, мабуть, сигнал. Наступного ранку ми вирушили в дорогу до зорі; світанок застав нас біля самих скель, про які я щойно говорив.

Ми йшли кам’яним берегом невеликої бухти і раптом на повороті побачили на вершині високої кручі людину в білому одязі, зі списом в руках. Мабуть, він стояв на варті. Угледівши нас, він вправно збіг, перестрибуючи з каменя на камінь, і попрямував нам назустріч.

Окинувши мене цікавим поглядом, незнайомець підійшов прямо до Іссикора, став перед ним на коліна і притиснув його руку до свого лоба. Мабуть, наш провідник користувався у себе на батьківщині великою шаною. Обмінявшись кількома словами зі своїм співвітчизником, Іссикор обернувся до мене і повідомив, що поки все благополучно: сигнал своєчасно помітили і вже приготували човен.

Ми пішли слідом за вартовим і раптом за поворотом побачили перед собою широку річку. Ліворуч тихо котився глибокий повноводний потік; праворуч же, за якихось сто кроків, він перетворювався на болото. Високий красивий папірус покривав затони, з оглушливим клекотанням підіймалися над водою зграї болотяних птахів. Але недаремно велласи називали цей потік Чорною річкою: не одне тисячоліття пробивав він свій шлях на дні прірви. З обох боків його тиснули кам’яні стіни, такі високі і прямовисні, що, здавалося, вгорі вони майже сходилися, тому поверхня води здавалася чорною. Мені здалося, що ми підходимо до похмурого Стіксу, через який човен Харона відвезе нас на підземні поля. Мимоволі в моїй пам’яті зринули слова поета:

У Країні Тіней біжить струмок Печерою, темною для людей, В невідоме сонцю море.

Втім, не гарантую точність цитати. Зізнаюся, мені було страшно у цьому похмурому сумному місці. Яке “невідоме сонцю море” — дивувався я — лежить за цими брамами пекла? Якби я був сам, можливо, підібгав би хвоста і пішов би назад болотом, над яким принаймні світило сонце, і далі через пустелю до своїх волів і воза. Але в присутності прекрасного Іссикора і його миримідона моя англосакська гордість не давала змоги відступити. Я мав іти до кінця.

Але Ханс перелякався ще більше, ніж я, у нього клацали зуби від страху.

— О, баасе, — сказав він, — якщо це двері, то який же будинок за ними?

— Це ми побачимо свого часу, — відповів я, — нічого загадувати наперед.

— Іди за мною, пане, — сказав Іссикор після повторної наради з нашим новим супутником.

Я скорився запрошенню. Ханс тримався якомога ближче до мене. Ми обминули кручу, і перед нами відкрилася маленька бухта; на піщаній мілині стояв великий човен, де сиділо шістнадцятеро веслярів, — мені запам’яталося це число тому, що; за зауваженням Ханса, воно збігалося із кількістю волів нашої упряжки, внаслідок чого він іменував цих веслярів “водяними волами”.

Як тільки ми наблизились, вони підняли весла. Це почесне вітання стосувалося, мабуть, Іссикора; мене ж і Ханса вони обійшли увагою і лише крадькома позирали на нас.

Іссикор мовчки вказав нам, куди сісти, і сам сів у човен, тим часом як вартовий сів за стерно; веслярі дружно взялися за весла, і ми відчалили.

Розділ VII ВЕЛЛУ

У безгомінні, що порушувалось лише розмірними сплесками весел, ми швидко линули тихою річкою. У всій нашій дивній подорожі ніщо ще так не вражало мене, як цей спокій. Тихо котилися хвилі кам’яним коридором у пустелю, щоб там загубитися у пісках, — так мирно котиться до смерті життя старого. Тихо стояли скелясті стіни; вони були до того прямовисні, що жодна жива істота не знайшла б на ній точки опори, окрім хіба кажанів, але ті не літають удень. Виднілася тиха сіра стрічка неба над нами, хоча іноді з тужливим стогоном ущелиною проносився вітер — немов подих невидимих крил. Але тихіше за все поводилися наші веслярі; годину за годиною вони в напруженому мовчанні підіймали і занурювали весла, лише зрідка пошепки обмінюючись необхідними зауваженнями.

Поступово мене охопив жах. Мені здавалося, що я уві сні беру участь у драмі, яка комусь наснилася. Титанічна прірва, якою плив наш човен, жахливі можливості, що таїлися в прийдешньому, — все це пригнічувало мій дух усвідомленням руху зі звичної реальності в диявольську область невідомого.

Стіни ущелини здіймалися все вище, і невдовзі так стемніло, що вродливі суворі обличчя веслярів виступали з мороку лише при нахилі вперед на початку кожного дружного удару весел, знову потім занурюючись у темряву. Ця рівномірна зміна вражень діяла гіпнотично. Немов обличчя привидів зазирали під запону ліжка, зникали і знову виглядали.

Мабуть, під кінець я справді заснув. Мені снився тривожний сон: неначе я входжу до німого похмурого Гадеса, де все реальне замінено безсилими настирливими тінями.

Мене розбудив голос Іссикора, який говорив, що ми прибули до місця ночівлі. Тут ущелина розширялася, залишаючи вузьку берегову смугу по обидва боки річки. Ми причалили і висадилися. Користуючись останнім промінням світла, що пробивалося до нас, ми повечеряли всухом’ятку, не розпалюючи вогню. Не встигли ми закінчити, як запанувала повна темрява, навіть світло місяця не проникало до ущелини. Залишалося тільки лягти на пісок і заснути під завивання нічного вітру в розколинах.

Ніч була нескінченно довгою. Мені вважалося, чи снилося, що я помер і чекаю наступного перевтілення; а коли я прокидався, то тільки сонне мурмотіння Ханса повертало мене до дійсності: готтентот молився своєму старому батькові, щоб той допоміг йому розжитися півпляшкою горілки! Нарешті зірка, що горіла на чорній стрічці неба над нами, згасла; стрічка стала блакитною, чи, швидше, сірою; десь на землі світало. Ми підвелися, сіли в човен і попливли далі. За півмилі від місця нашої ночівлі стіни, що тіснили річку, раптом широко розступилися; кручі тепер здіймалися на відстані двох миль від кожного берега, замикаючи плоску рівнину. Круті береги поросли невисокими розлогими деревами, що майже так само затінили річку, як і кручі нижче за течією. Ми продовжували плисти в мороці, тим паче, що сонце ще не зійшло. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я почав помічати високі темні постаті, що рухалися між деревами. Вони то стояли і ходили, як двоногі, то швидко бігли рачки.

— Дивися, Хансе, — прошепотів я, — павіани!

— Павіани, баасе? Такі величезні? Ні, це біси!

Тоді за моєю спиною почувся шепіт Іссикора:

— Це Волохаті люди, що живуть у лісі, пане. Благаю вас не говорити голосно, а то вони на нас нападуть.

Веслярі налягли на весла. І ось у лісовій напівтемряві почувся невимовний страшний звук — чи то звіряче гарчання, чи то людський крик, в якому розрізнилися слова: “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” Миттєво весь ліс відгукнувся ревом: “Хоу-хоу!” — так жахливо, що у мене волосся стало сторч. Я зрозумів, звідки взялося ім’я бога, до якого я їхав у гості в таку далечінь.

Потім донісся важкий сплеск води — немов метушня крокодилів — і в густій тіні під навісом дерев я побачив потворні голови, що наближалися до нас.

— Волохаті нас почули, — з жахом прошепотів Іссикор. — Нічого не вдіяти, пане. Вони дуже допитливі. Можливо, вони подивляться і подадуться геть.

— А якщо ні? — запитав я.

Запитання залишилося без відповіді. Веслярі щосили гребли до середини річки. Тут було світліше, і я розрізнив на поверхні води звіроподібну бородату голову, поза сумнівом, людську, з жовтими очима, товстими губами і блискучими міцними зубами. Чудовисько наближалося до нас із великою швидкістю, оскільки ввійшло у воду вище нас і тепер пливло за течією. Порівнявшись із нами, воно підняло могутню руку, суцільно вкриту бурим волоссям, як у мавпи, схопилося за борт прямо біля мене і виставило плечі з води, показуючи, що і тіло у нього теж майже все покрите довгою шерстю. І раптом воно так близько підсунуло голову, що смердюче дихання війнуло мені в обличчя; зізнаюся, мені зробилося моторошно: я зроду не бачив такої тварюки. Все-таки з хвилину я висидів спокійно.

Нарешті я не витримав і, втративши самовладання, витягнув міцний мисливський ніж, ось цей самий, що ви бачите тут на стіні, друзі мої, і вдарив ним волохату руку. В човен упав відрубаний палець, і з тужливим ревом людина-звір пірнула у воду і попливла, махаючи над головою скривавленою лапою.

Переляканий Іссикор щось хотів сказати мені, як раптом Ханс вигукнув:

— Ще один! — і з води вистромилася друга морда, цього разу біля Ханса.

— Не чіпайте його! — вигукнув Іссикор.

Але Ханс уже схопився за револьвер і вистрілив. Чудовисько гепнулося у воду і заборсалося, завищавши тонким голосом. Я вирішив, що то була самка, і не помилився.

Ще не завмер звук пострілу, як знову лісом прокотилося “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” та інші крики, такі ж грізні й дикі. На дюйм від моєї голови просвистів великий камінь, і вслід за ним встромилася в борт груба стріла з наконечником із риб’ячої кістки.

Під дощем цих люб’язних посилочок, які, на щастя, не завдали нам шкоди, ми вибралися нарешті на середину річки, де вони не досягали нас, і мирно продовжували подорож. Проте Іссикор не заспокоївся. Він сів коло мене і сказав:

— Біда, пане! Ти оголосив війну Волохатим, а Волохаті ніколи не забувають. Це буде війна до кінця!

— Що ж я можу зробити? — відповів я ледь чутним голосом, тому що мене нудило від згадки про вигляд цих тварюк. — Багато їх? Вони водяться скрізь у вашій країні?

— Дуже багато, пане, більше тисячі, але живуть вони тільки в лісах. Ніколи не ходіть до лісу, пане, або принаймні не ходіть один. І не ходіть на острів, де живе їхній цар Хоу-Хоу.

Гір більше не було видно. Річка текла незайманим мирним лісом. Дерева сягали величезної висоти і були вельми товстими. А попереду чітко вимальовувався конус вулкана, над яким висіла грибоподібна хмара диму.

Увесь день ми пливли вниз тихою річкою, і лише надвечір за вигином русла відкрився краєвид із широким озером, в якому, мабуть, річка брала свій початок (згодом я переконався, що вона впадала в озеро з іншого боку, а витоків її ніхто не знав). Озеро оточувало досить великий острів, у центрі якого підіймався вулкан. Біля його підніжжя я роздивився в бінокль якісь будівлі, споруджені, очевидно, з лави.

— Це руїни, — пояснив Іссикор, — там колись стояло велике місто моїх прабатьків, доки вогонь з гори не поруйнував його.

— І тепер ніхто не живе на острові? — запитав я.

— Там живуть жерці Хоу-Хоу, пане. А сам Хоу-Хоу живе у великій печері на схилі гори, і з ним його слуги з Волохатого народу. Мій дід був у печері і бачив його там. Я сам одного разу бачив його; але не питайте мене, який він, бо я забув, — поспіхом додав він. Перед печерою в саду росте чарівне дерево, листя якого потрібне Володарю Духів для його зілля: це дерево посилає сни і видіння.

— Хоу-Хоу їсть листя цього дерева? — запитав я.

— Не знаю, можливо. М’ясо тварин він їсть, це я знаю, тому що ми маємо приносити йому жертви. А іноді й людей — принаймні так говорять. Перед садом горять вічні вогні, а між ними круча Пожертвувань.

Мені хотілося дізнатися, що це за “вічні вогні”, мабуть, вони мали якось стосуватися вулкана. Я вже приготувався запитати про це в Іссикора, але в цей час ми в’їхали в бухту, на березі якої лежало місто, що займало площу в кілька сотень акрів. Будинки стояли переважно в окремих садах, але були й вулиці, утворені маленькими будиночками східного типу, тобто низькими, з плоскими дахами. Але східні будиночки зазвичай вибілюють, а ці були суцільно чорні. Пізніше я дізнався, що вони побудовані з лави. Із суші місто було обнесено стіною з такого самого чорного каменю. Ця стіна, як мені сказав Іссикор, захищала місто від нічних нападів Волохатого племені.

Я зроду не бачив такого похмурого міста: чорні будинки, чорна, неначе тюремна, стіна, чорні води озера, чорний конус вулкана попереду, чорні, кущі лісу навколо.

— О, баасе, якби я жив у цьому місті, я швидко б збожеволів! — сказав Ханс, і, слово честі, я був із ним згодний.

Ми причалили до невеликого кам’яного молу і висадилися. Очевидно, наше наближення помітили, оскільки перед молом зібралося кілька десятків мешканців. Я з першого погляду переконався, що всі вони — чоловіки і жінки різного віку — нагадували нашого провідника Іссикора. Високі на зріст, стрункої статури, зі світлими, вродливими обличчями. Всі одягнені в біле. На деяких чоловіках були такі ж єгипетські тіари, як у Іссикора. Жіночі головні убори складалися зі щільно прилеглих полотняних шапочок із звисаючими з боків довгими лопатями.

Цей убір надзвичайно пасував їхній суворій вроді. Від якої раси походив цей народ? Мені він уявлявся залишком якоїсь стародавньої культури.

Натовп розступився перед нами, утворюючи два ряди — чоловіки праворуч, жінки ліворуч; вони мовчки стояли, пильно дивлячись на нас великими сумними очима. Жодного слова не сказали вони, коли ми пройшли між ними, — тільки дивилися й дивилися. Мені було ніяково. Навіть до Іссикора не звернулися вони з привітанням, а він, здавалося б, заслужив почесті, здійснивши таку далеку і небезпечну подорож.

Але до Іссикора підійшов якийсь смаглявий чоловік із суворим обличчям, одягнений інакше, ніж інші, сказав йому кілька слів і кинув йому щось на долоню. Іссикор поглянув на подарунок, затремтів і смертельно зблід. Потім він мовчки заховав його.

Ми попрямували берегом озера і підійшли до огорожі з міцними, зробленими з колод воротами. При нашому наближенні ворота відчинилися, і ми опинилися у великому гарно доглянутому саду. Я побачив квіти на клумбах — єдина барвиста пляма в цьому місті. У кінці саду стояв довгий будинок із плоским дахом, збудований все з тієї самої лави.

Ми ввійшли до просторої палати, освітленої лампадами у вигляді витончених таганів на високих підставках із цільних слонових бивнів.

Посеред кімнати стояли два великі крісла чорного дерева з високими спинками і підніжками; тут сиділи чоловік і жінка, воістину гідні подиву. Чоловік був старий; сиве волосся срібними хвилями падало на плечі, а худе сумне обличчя краяли глибокі зморшки.

Із першого погляду я переконався за його величною, хоча й старечою, поставою, що він цар або вождь. Його вбрання з пурпурним оздобленням мало вигляд королівської мантії; із шиї звисав важкий, золотистого кольору ланцюг, а рука тримала чорну паличку із золотим набалдашником — поза сумнівом, скіпетр. Проте очі його дивилися залякано, і вся зовнішність справляла враження слабкості та нерішучості.

Жінка сиділа в другому кріслі так, що світло від лампади прямо падало на неї, і я відразу зрозумів, що це панна Сабіла, кохана Іссикора. Не дивно, що він її любив, бо вона була майже надприродно прекрасна: висока, струнка, як очеретинка, великі очі, витончені риси обличчя, жіночно-круглі і дивно милі ручки і ніжки. Її одяг також був оздоблений пурпуром. Талію обвила стрічка, суцільно розшита самоцвітним камінням, мабуть, рубінами, а густе волосся, що лягало на стан довгими хвилястими пасмами, каштановими з мідно-червоним полиском, — утримувала проста золота пов’язка. Окрім червоної квітки на грудях, на ній не було ніяких прикрас; мабуть, вона усвідомлювала, що не потребує їх.

Залишивши нас біля дверей, Іссикор підійшов до трону і став на коліна перед старим, який торкнувся його скіпетром і потім поклав руку на лоба. Тоді він підвівся, підійшов до панни і також опустився перед нею на коліна; вона простягнула йому пальці для поцілунку, і я здалека побачив, що її обличчя осяялося усмішкою радості й надії. Він поговорив із нею пошепки, потім приступив до серйозної розмови з її батьком. Нарешті він повернувся до нас через усю кімнату і повів мене представляти. Ханс чимчикував за мною.

— О, Макумазане, — сказав Іссикор, — перед тобою Веллу, вождь мого народу, і його донька, панна Сабіла. О, мій царствений брате, перед тобою благородний Білий Вождь, він почув мої благання і за добротою свого серця прийшов урятувати нас від загибелі.

— Дякую йому, — сказав Веллу тим же арабським діалектом, яким говорив Іссикор. — Дякую йому від себе особисто і від імені нині єдиної моєї доньки, і від імені мого народу.

І він підвівся зі свого трону і вклонився мені з дивною чужоземною чемністю, панна теж підвелася і вклонилася, або, швидше, присіла. Потім він знову опустився на трон і сказав:

— Без сумніву, ти втомився; відпочинь і втамуй голод, а тоді ми говоритимемо.

І нас відвели до іншої кімнати, мабуть, навмисне приготованої для мене. Було в ній також і місце і для Ханса — щось на зразок алькова.

Дві жінки середнього віку спокійно внесли великий глиняний глек з підігрітою водою — що зовсім не за звичаями африканців — і поклали на ложі рушник із тонкого полотна.

Я помився, переливши теплу воду в кам’яний чан, надів чисту білизну і куртку і за допомогою Ханса і пари кишенькових ножиць підстриг волосся і бороду. Не встиг я з цим покінчити, як знову з’явилися жінки — цього разу зі смаженою бараниною на дерев’яних тацях і з глеком місцевої браги. Цей напій виявився солодким на смак, але приємним і досить міцним, так що мені довелося пильнувати, щоб Ханс не випив зайвого.

Коли ми потрапезували, за нами прийшов Іссикор і повів нас знову до великої зали. Веллу зі своєю дочкою сиділи на тих же місцях; на підлозі навкруг них розсілися навпочіпки кілька старих. Мені подали стілець, і почалася аудієнція.

Не передаватиму її в усіх подробицях, оскільки оповідь Веллу зводилося до того, що я вже чув від Іссикора: на острові живе щось або хтось, хто вимагає щорічного жертвоприношення прекрасної дівчини. Переговори ведуться через головного жерця, який живе біля бога чи фетиша. Цей бог (якщо він тільки існує) — Цар Волохатого племені, котре живе в лісах. Подейкують, що він є перевтіленням стародавнього вождя веллосів, загиблого від рук обурених підданих.

Я був упевнений, що ця легенда не що інше, як варіант вельми поширеного африканського повір’я. Хоу-Хоу уявлявся мені правителем диких, волохатих аборигенів цього краю, підкорених колись веллосами, які вдерлися до країни з півночі або із заходу і були нащадками якогось культурного народу. Я тепер не бачу підстав сумніватися в цьому висновку. Африка — країна дуже стародавня, і колись у ній жило багато племен, що нині зникли або вироджуються з покоління в покоління.

Імовірно, веллоси є таким вимираючим плем’ям; їхні предки, судячи з їхньої мови, походили із Західної Африки і були висококультурним народом. Так, веллоси не знають писемності, а тим часом я бачив у них вирізані на камені написи, що нагадують єгипетські ієрогліфи.

Вони знають деякі ремесла, можливі лише на певному етапі цивілізації: вміють ткати тонке полотно, різьбити дерево і мармур, уміють виплавляти метали, на які так багата їхня земля, і знайомі з гончарським кругом.

Проте все це поступово занепадає. Я звернув увагу, що вищими ремеслами і мистецтвом займалися здебільшого старі. Оскільки веллоси ніколи не брали шлюбів із племенами іншої крові, вони зберегли свою чудову спадкову красу, але з тієї ж причини їхній народ вироджувався. На пам’яті старих населення зменшилося вдвічі. Властива їм меланхолія навіювалася, вочевидь, похмурою природою й усвідомленням, що плем’я приречене на загибель від рук диких аборигенів, які колись були їхніми рабами.

Збереглися у них сліди колишньої, піднесенішої релігії — вони молилися Великому Духу, — але тепер її витіснив грубий фетишизм. Вони приносили жертви дияволу і вірили, що інакше він віддасть їх на розтерзання Лісовим жителям. Та з їхнього середовища відділилася секта жерців їхнього диявола, іменованого Хоу-Хоу, і ця секта підтримувала мир між веллосами і Волохатим народом Хоу-Хоу.

Але на цьому не кінчилися їхні біди. Тепер жерці, за звичаєм жерців усього світу, прагнули захопити у свої руки абсолютну владу над народам, як мені вже говорив Іссикор.

Своє сумне оповідання Веллу закінчив такими словами:

— Тепер ти розумієш, о Макумазане, чому в нашій біді ми звернулися до великого південного вождя, благаючи його прислати до нас рятівника, про якого говорить стародавнє пророцтво. І ось ти тут, і нині я благаю тебе: врятуй мою дочку від загибелі! Ти вимагаєш у винагороду білого і червоного каміння, а також золота і слонової кістки. Бери, скільки схочеш. Каміння у мене повні глеки, а зі слонових бивнів у мене побудовані паркани скотарень; правда, кістка почорніла від старості, і я не знаю, як ти її повезеш через пустелю. Але знай, все моє багатство я віддам тобі. Бери, що схочеш, тільки врятуй мою дочку.

— Потім говоритимемо про нагороду, — сказав я, глибоко зворушений горем старого. — А зараз скажи, що я можу зробити?

— Пане, я не знаю, — відповів він, заламуючи руки. — Третьої ночі від цієї буде повний місяць, що означає початок жертвоприношення. Тієї ж ночі ми маємо відвести мою дочку на острів гори, що курить, і прив’язати її до стовпа на скелі Жертвоприношень між двох невгасимих вогнів. Там ми маємо її залишити, а вдосвіта Хоу-Хоу або схопить її і потягне до своєї печери, звідки їй немає виходу, або, якщо не прийде до неї сам Хоу-Хоу, жерці потягнуть її до бога. Тільки ми її більше не побачимо.

— Але навіщо нам відвозити її на острів? Чому ви не скличете народ на битву і не вб’єте цього бога або його жерців?

— Пане, ніхто серед нас, окрім хіба Іссикора, який один нічого не може зробити, не підніме руки заради порятунку Сабіли. Народ переконаний, що тоді гора вибухне вогнем, обертаючи на камінь усіх, на кого впаде попіл, і вода рине з берегів і знищить посіви, і ми помремо з голоду, а хто врятується від вогню, води і поневірянь, той загине від руки лютих Лісових бісів. Якщо я накажу веллосам іти війною на Хоу-Хоу заради порятунку дівчини, вони мене вб’ють, а її віддадуть жерцям, бо так велить закон.

— Розумію, — сказав я і замовк.

— Пане, — заговорив знову старий Веллу, — тут зі мною ти в безпеці, ніхто з моїх підданих не чіпатиме ні тебе, ні тих, хто з тобою. Але я дізнався від Іссикора, що ти поранив ножем Волохату людину, а твій слуга вбив їхню жінку з чарівної зброї. Тому бійся Лісових бісів; вони, якщо зможуть, уб’ють вас обох і бенкетуватимуть на ваших тілах.

“Весела історія!” — подумав я, але нічого не відповів, не знаючи, що сказати.

Веллу підвівся, заявивши, що треба піти помолитися душам своїх предків і що на завтра знову призначається бесіда. Потім він побажав нам доброї ночі і вийшов у супроводі старійшин, які за весь час не промовили жодного слова і лише похитували головами, як фарфорові китайські боввани.

Розділ VIII СВЯЩЕННИЙ ОСТРІВ

Як тільки зачинилися за ними двері, я обернувся до Іссикора і прямо запитав, чи є в нього план дій. Він заперечно похитав головою і додав, що неможливо йти одночасно і проти волі народу, і проти законів жерців.

— Для чого ж ви привели мене сюди? — запитав я обурено. — Так-таки нічого не можете придумати? Ну, а чом би вам із вашою панною не втекти разом із нами вниз річкою з цієї диявольської країни?

— Це неможливо, пане, — відповів він сумним голосом. — За нами стежать удень і вночі. Ми й милі не пройдемо, як нас спіймають. І потім, як же вона залишить свого батька, а я всю свою рідню? Їх уб’ють через нашу втечу. Тільки загибель Хоу-Хоу і його жерців може врятувати панну Сабілу. Білий Визволитель з півдня знайде шлях і повалить бісівську владу. Так говорить пророцтво.

— Під три чорти ваше пророцтво! Багато від нього користі! — вигукнув я англійською, дивлячись на цю прекрасну, але безпорадну пару. Потім я додав арабською: — Я втомився і піду спати. Сподіваюся, уві сні я знайду більше мудрості, ніж у тебе, Іссикоре.

Мені здалося, що я помічаю в ньому якусь ледь помітну зміну, якийсь напад фанатичної покори, навіть відчай.

Тоді Сабіла, побачивши, що я розсердився, сказала;

— О, пане, не гнівайся, бо ми тільки мухи в павутині, і нитки цієї павутини — жерці Хоу-Хоу, і опора її — народна віра, а сам Хоу-Хоу — павук, і в мої груди впиваються його пазурі.

Слухаючи ці алегорії, я подумав, що дівчина швидше нагадувала пташку і загіпнотизовану поглядом змії.

— Пане, — сказала вона, — ми зробили все, що могли. Іссикор порушив заборону і здійснив велику подорож, щоб знайти мого рятівника, він прийняв на себе прокляття.

— Так, — відповів я, — і, як ти бачиш, панно, він повернувся живий-здоровий. Прокляття не завдало йому анінайменшої шкоди.

— Так, тіло його здорове… Але… проте… — і вона замислилася, неначе вражена новою думкою.

— Добре, Сабіло, а не спадало тобі на думку, що могутність Хоу-Хоу — просто дурниця і брехня? Скажи, ти бачила коли-небудь Хоу-Хоу, розмовляла з ним?

— Ні, пане, але якщо ти мене не врятуєш, я його скоро побачу.

— А хто-небудь інший?

— Ні, пане, з богом говорять тільки його служителі, наприклад, мій далекий родич Деча, головний жрець.

Переконавшись, що про Хоу-Хоу нічого не вивідаєш, я запитав, скільки у нього жерців.

— Близько дванадцяти, пане, це без жінок і родичів; кажуть, вони живуть не в печері з Хоу-Хоу, а в будинках довкруг неї.

— А чим вони займаються, окрім служіння дияволу, Сабіло?

— О, вони обробляють землю й управляють Лісовими жителями, дітьми Хоу-Хоу. А крім того, вони приходять сюди і стежать за нами.

— Он як, — зауважив я, — а правда, що вони сподіваються захопити правління над веллосами?

— Так, говорять; якщо помре мій батько і я, Деча оголосить війну веллосам і стане вождем, усунувши або вбивши мого брата і нареченого Іссикора. Деча завжди прагне бути першим.

— Значить, ти добре знаєш Дечу, панно?

— Так, я зустрічалася з ним, коли була зовсім юною, а він був ще не покликаний богом. А одного разу, — додала вона, почервонівши, — я бачилася з ним вже після того, як він став жерцем.

— Що ж він тобі говорив?

— Він говорив, що, обравши подружжя з ним, можливо, позбавлюся Хоу-Хоу.

— І що ти відповіла, панно?

— Пане, я відповіла, що краще піду до Хоу-Хоу.

— Чому?

— Тому, що у Дечі, говорять, вже багато жінок. І він мені осоружний. А від Хоу-Хоу я завжди можу знайти порятунок.

— Як?

— У смерті, пане. У нас у країні є швидкодіючі отрути; я заховала отруту у волоссі, — врочисто додала вона.

— Розумію, чудово, але, панно Сабіло, оскільки ти вже зробила мені честь і покликала мене на допомогу, я дозволю собі дати тобі пораду: не вдавайся до отрути, поки не переконаєшся остаточно, що надії немає. Поки ми дихаємо, вона ще живе; часто, коли нам здається, що все загинуло, є несподіваний порятунок; але мертві не оживають, панно Сабіло.

— Слухаюся і скоряюся, — відповіла вона, ридаючи. — Все ж таки непробудний сон краще, ніж Деча або Хоу-Хоу.

— А життя краще за все разом узяте, — заперечив я, — а особливо життя в коханні.

Потім я попрощався і пішов до своєї спальні в супроводі Ханса, який став теж кланятися, як мавпа на ярмарку, збираючи монетки. У дверях я озирнувся: нещасні закохані обіймалися, поза сумнівом, думаючи, що вже їх ніхто не бачить, Сабіла схилила голову на плече нареченого; за судомними здриганнями її плечей я бачив, що вона ридає, тоді як він намагався її втішити стародавнім способом, який не потребує слів. Сподіваймося, її він міг порадувати більше, ніж мене.

Мені він здавався в той момент чудовим, але безпорадним представником звироднілої раси.

Коли ми, нарешті, замкнулися в нашій кімнаті, я пригостив Ханса тютюном і вказав йому місце на підлозі по той бік світильника, і він слухняно сів, підібгавши ноги, неначе жаба.

— А зараз, Хансе, скажи мені всю правду про цю справу: як нам допомогти прекрасній панні і старому вождю, її батькові? — сказав я.

Ханс подивився в стелю, де був отвір, який заміняв вікно, подивився на стіни і потім сплюнув на підлогу, за що отримав від мене належну догану.

— Баасе, — сказав він нарешті, — я думаю, нам найкраще набити кишені блискучими камінчиками і вшитися з цієї країни дурнів і дияволів. Я впевнений, що красуні буде краще за жерцем Дечею або навіть за самим Хоу-Хоу, ніж за Іссикором, який став тепер просто боягузом і дерев’яним бовваном, розфарбованим під людину.

— Можливо, Хансе, але у жінок дивні смаки, і Сабілі подобається цей дерев’яний бовван; врешті-решт, він сміливий у всьому, поки справа не дійде привидів і духів. Інакше він не поїхав би заради неї через пустелю. Але є й інші причини. Як ми з’явимося на очі Відкривачу Доріг без його листя? Ні, Хансе, треба довести гру до кінця.

— Так, баасе, я так і думав, що баас за своєю дурістю це скаже. Якби я був сам, я вже давно сидів би в човні і плив униз за течією. Проте баас вирішив, що треба врятувати красуню і віддати її в дружини Дерев’янці. Тому я можу спати, а завтра або післязавтра баас може рятувати панну. Не до душі мені тутешнє пиво, баасе, — дуже солодке; та й клімат тут поганий і дуже сирий. Мені здається, баасе, знову збирається на дощ.

За відсутністю під рукою чогось іншого я кинув Хансу в голову свою табакерку. Він вправно спіймав її на льоту і з розсіяним виглядом запхав собі до кишені.

— Якщо баасу справді хочеться знати, що я думаю, — сказав він, позіхаючи, — так, здається, знахар Деча прагне дістати красуню для самого себе і хоче одноосібно управляти цим дурним народом. А Хоу-Хоу, можливо, просто один із цих Волохатих, які прийшли сюди з початку світу. Найкраще, баасе, завтра вранці узяти човна і вирушити на острів: там ми самі розвідаємо всю правду. Можливо, Дерев’яний зі своїми людьми доставить нас туди. А зараз, якщо баас не заперечуватиме, я ляжу спати. Приготуйте револьвери, баасе, на випадок, якщо Волохаті надумають відвідати нас — поговорити про вбиту красуню.

Він подався у свій куток, загорнувся в хутряну ковдру і негайно захропів, але я чудово знав, що одне око в нього завжди розплющене. Хто б не підкрався, Ханс почує. Він спить, як пес, що стереже господаря.

Наступного ранку, чудово виспавшись за ніч, я вийшов у сад і почав оглядати квіткові клумби. Багато квітів я зовсім не знав. Небо вкривали важкі низькі хмари. Раптом відчинилися ворота У високій садовій огорожі, і з’явився Іссикор, утомлений і засмучений. Мені спало на думку, що він допізна сидів із Сабілою. Їм хотілося, мабуть, удосталь надивитися одне на одного перед близькою розлукою. Проте я відразу перейшов до справи.

— Іссикоре, — сказав я, — можеш ти зараз же після сніданку приготувати човна, щоб відвезти мене з Хансом на острів на озері?

— На острів на озері, пане? — вигукнув він з подивом. — Він же священний!

— Припускаю; але я теж священна персона, так що, коли я дістануся на острів, він стане вдвічі священним.

Іссикор висував усілякі заперечення і, нарешті на підкріплення своїх доказів викликав Веллу з його сивочолими старійшинами. До наради приєдналися Ханс і Сабіла. Вдень вона мала ще прекрасніший вигляд, ніж напередодні при світлі лампад.

Проте Сабіла мене підтримала; коли всі наговорилися до хрипоти, вона сказала:

— Білий Вождь з’явився сюди, щоб ми, в нашому невіданні й сліпоті, випили з чаші його мудрості. Якщо мудрість його велить йому плисти на острів — хай буде так, батьку мій.

Мабуть, цей аргумент нікого не переконав. Я стояв мовчки, не знаючи, з чого почати. Тоді взяв слово Ханс і сказав ламаною арабською мовою:

— Баасе! Іссикор, хоч він такий довгий і сильний, боїться Хоу-Хоу і його жерців. Але ми — добрі християни і не боїмося ніяких дияволів, бо знаємо, як із ними впоратися. І гребти ми вміємо; а тому хай вождь дасть нам зовсім маленький човник і покаже дорогу; ми самі поїдемо на острів.

Коротше, як мовиться, поцілили прямо в око; Іссикор спалахнув і відповів:

— Хіба я боягуз, щоб вислуховувати такі слова від твого слуги, владико Макумазане? Я підійму людей, і ми доставимо тебе до острова; але ми не ступимо ногою на священну землю і не порушимо закону. Тільки, пане, якщо ти не повернешся назад — на нас не нарікай.

— Отже, вирішено, — спокійно відповів я, — а тепер дозвольте нам доповісти, що моя святість зголодніла.

Дві години потому ми відчалили від пристані, прихопивши з собою все наше скромне майно, аж до запасної порохівниці з порохом, оскільки Ханс категорично відмовився залишити що-небудь у веллосів без нагляду; екіпаж нашого човна (до речі, видовбаного з цілого стовбура, як і той, на якому ми прибули до міста Чорною річкою) складався з Іссикора — стернового, і чотирьох гребців-веллосів; усі вони були на вигляд сильні та сміливі хлопці. Переїзд тривав близько двох годин, оскільки ми, щоб не викликати підозр, підпливли до острова з протилежного боку.

Коли ми наблизилися до південного берега, я уважно оглянув місцевість у бінокль і переконався, що острів значно більший, ніж я припускав — він мав у окружності кілька миль. Конус вулкана немовби оперезаний широкою смужкою плоскої землі, що підіймалася всього на яких-небудь пару футів над рівнем води. Схили гори, кам’янисті і безплідні, були всіяні глибами лави, викинутої під час останнього виверження.

Але Іссикор повідомив мене, що в північній, ближчій до міста частині, де жили жерці, острів не постраждав від. лави і дуже родючий.

День був похмурий; чорні дощові хмари доторкалися гребеня гори, приховуючи від наших поглядів широкий потік лави, яка пливла з кратера. Та коли ми під’їхали надто близько, щоб це побачити, наші веслярі вельми стривожилися; за словами Іссикора, це означало щось абсолютно надзвичайне, бо гора “спала сто років”.

— Проте уві сні вона весь час курила, — заперечив я.

Між камінням я розрізняв поховані під лавою споруди, про які, здається, уже згадував. То були, за словами Іссикора, руїни міста його предків, де в будинках і досі сидять окам’янілі люди.

Забувши про Хоу-Хоу і його жерців, я наказав моїм веллосам гребти до берега. Після деякого вагання вони підкорялися, і ми в’їхали в невелику бухту.

Ми з Хансом висадилися, захопили свої мішки і рушниці і пішли обстежувати місцевість. Проте заздалегідь ми домовилися з Іссикором, що він дочекається нашого повернення і потім повезе нас назад, обігнувши острів, щоб ми могли роздивитися з поселенням жерців.

Він, зітхаючи, згодився і, відпливши ярдів сто від берега, кинув якір, тобто просто просвердлений камінь, прив’язаний до каната.

Легко підіймаючись природними сходами скель, ми з Хансом підійшли до найближчої групи руїн.

— Погляньте, баасе, он собака! — вигукнув раптом Ханс.

Я подивився у вказаному напрямі і справді побачив великого гостромордого собаку, який, здавалося, міцно спав. Ми підійшли ближче. Він не рухався. Ханс кинув у нього камінь і влучив йому в спину. Він і тепер не ворухнувся. Тоді ми підбігли і роздивилися на нього.

— Це кам’яний собака, — сказав я, — народ, що жив тут, умів робити статуї, — я все ще не вірив у легенду про скам’янілі створіння.

— Якщо так, баасе, значить, вони в свої статуї вставляли кістки. Дивіться, — і він торкнувся зламаної передньої лапи собаки. З неї стирчала скам’яніла кістка. Я зрозумів усе.

Тварина бігла до берега, коли під час виверження її наздогнала хвиля отруйних газів. А потім на неї впав дощ фосфоресціюючої рідини і перетворив її на камінь. Це було дивно, але я не міг не вірити очевидному.

Ми попрямували до наступної групи споруд, що стояла віддалік під захистом навислої скелі. Судячи з великих кам’яних колон, тут колись був храм або палац. Через велику залу ми пройшли до задньої кімнати; надзвичайне видовище відкрилося нашим очам.

Тут з’юрмилося двадцять-тридцять осіб — чоловіків, жінок, дітей, перетворених на камінь. Деякі стискали одне одного в обіймах. Поза сумнівом, фосфоресціююча рідина потрапила крізь тріщини у скелі, що була дахом у цій кімнаті, і зробила свою справу. Люди були голі всі до одного. Мабуть, одяг або обгорів на них, або згнив, перш ніж закінчився процес скам’яніння. Перше припущення підтверджувалося тим, що ні в кого не було на голові волосся. Обличчя важко було розібрати, але спільною статурою вони дуже нагадували веллосів.

Із мовчазним подивом ми вийшли з цього склепу і почали блукати околицями. То тут, то там траплялися нам на очі тіла загиблих у великій катастрофі. Ми натрапили на руку, що стирчала з лави; мабуть, багато було поховано глибше. У краалі ми знайшли скам’янілих кіз. Яке місце для розкопок! Нові Геркуланум і Помпеї.

І я задумався про тлінність нашої слави. Раптом Ханс штовхнув мене під ребра і вигукнув своєю вбивчою бурсько-голландською мовою одне тільки слово: “Кек” (що, як вам, можливо, відомо означає “дивися!”) і кивнув на озеро.

Наш човен щосили гріб до веллоського берега.

— Чому вони тікають? — запитав я.

— Може, хтось женеться за ними, баасе, — спокійно відповів Ханс і, скоряючись долі, сів на камінь, дістав люльку, набив її і закурив.

Ханс, як завжди, мав рацію: не минуло й півхвилини, як із-за повороту з’явилися ще два човни, дуже великі, і з неприховано ворожими намірами погналися за ними.

— Мабуть, жерці помітили наше судно і вирішили його спіймати, — зауважив Ханс і глибокодумно сплюнув. — Утім, Іссикор уже далеко, можливо, їм це й не вдасться. Що ж ми тепер робитимемо, баасе? Не поселятися ж нам тут із мертвяками? Кам’яними козами не наїсишся.

Я злякався. Становище було відчайдушне. Ще хвилину тому я був захоплений скам’янілим містом, а зараз мені було страшно думати про нього. А щоб воно провалилося на дно озера! Так обставини впливають на мінливий наш настрій. Раптом мені прийшла в голову одна ідея, і я хоробро сказав:

— Тільки одне можна зробити: ми вирушимо з візитом до Хоу-Хоу і його жерців.

— Так, баасе. Але баас пам’ятає картину в горах Берга. Якщо портрет не бреше, Хоу-Хоу знає, як відривати людям голови!

— Я не вірю в існування Хоу-Хоу, — твердо сказав я. — Ти ж помітив, Хансе, ми багато почули теревенів про Хоу-Хоу, але ніхто не бачив його настільки близько, щоб точно його описати. Як би там не було, краще відразу позбутися голови, ніж поволі помирати від голодного шлунка. Ці веллоси, звичайно, ніколи не приїдуть до нас сюди.

— Так, баасе, я теж так вважаю. Іссикор відтоді, як повернувся на батьківщину, зробився боягузом. Тільки, баасе, якщо хочете завидна туди потрапити, треба іти негайно.

Ми пішли, тримаючись східного схилу вулкана. Пройшовши деяку відстань, ми озирнулися на озеро: вдалині маленькою цяточкою виднівся наш човен, переслідувачі були зовсім близько; але з туману веллоського берега з’явилися нові цяточки: поза сумнівом, веллоси вислали кілька кораблів на виручку Іссикорові, оскільки жерці припинили гонитву і повернули геть.

— Іссикор розкаже панні Сабілі кумедну історійку, — сказав Ханс, — тільки навряд чи вона поцілує нареченого, вислухавши його.

— Він зробив дуже розумно, що втік. Яка користь тут залишатися? — заперечив я і, коли ми попленталися далі, додав: — Проте ти маєш рацію, Хансе, Іссикор став зовсім іншим.

Ми йшли без дороги, прямо цілиною. Йти було важко. Але ми обігнули вулкан, і характер місцевості різко змінився. Ми опинилися на родючому обробленому полі, можливо, штучно зрошуваному.

— Мабуть, рілля лежить дуже низько, баасе, — зауважив Ханс, — а то як би в неї потрапляла вода з озера?

— Не знаю, — відповів я різко, оскільки почався дощ і в моїх думках була не озерна вода, а небесна. Однак зауваження Ханса запало в мою свідомість, і згодом я мав із нього користь. Ми ввійшли до пальмового гаю, який перетинала дорога.

Дорога ввела нас до селища, що складалося з кам’яних будинків. Посередині стояв великий будинок, який заднім фасадом майже впирався в підніжжя гори. Ми ввійшли до селища непоміченими, оскільки всі жителі сховалися від дощу. Але невдовзі загавкали собаки; на порозі одного будинку з’явилася жінка і, побачивши нас, здійняла крик. З усіх боків витнулися бритоголові чоловіки в білому жрецькому вбранні і побігли на нас, погрожуючи довгими списами.

— Хансе, — сказав я, — тримай рушницю напоготові, але не стріляй без потреби. У цьому випадку не кулі стануть у пригоді, а слова.

— Так, баасе, тільки думаю, що нам ні те, ні інше не допоможе.

І він сів у чеканні на стовбур зрубаного дерева, що лежав край дороги.

Я вчинив за його прикладом і, скориставшись нагодою, запалив свою люльку.

Розділ ІX БЕНКЕТ

За кілька кроків від нас жерці зупинилися, мабуть, уражені нашою зовнішністю, що справді не могла зрівнятися з їхньою, бо всі вони були веллоського типу. Але ще більше здивував їх засвічений мною сірник і люлька, що курилася, бо цей народ вживав тільки нюхальний тютюн.

Сірник догорів, і я запалив нового: побачивши вогонь, що раптово з’явився, вони відступили на два кроки. Нарешті, вказуючи на вогник, один із них запитав на тому ж арабському діалекті, який використовували веллоси:

— Що це, о чужоземцю?

— Чарівний вогонь, — відповів я інтуїтивно, — який я приношу в дар великому богу Хоу-Хоу.

Це повідомлення, мабуть, заспокоїло їх; вони опустили списи і заговорили з новою людиною, що з’явилася на сцені у цей момент. До них приєднався красивий ставний чоловік величної зовнішності з горбатим носом і чорними блискучими очима. На голові у нього була також жрецька тіара, і білий одяг його був розшитий золотом.

— Він у них велика людина, баасе, — прошепотів Ханс, я хитнув головою і помітив, що жерці низько кланялися, звертаючись до нього.

“Сам Деча, власною персоною”, — подумав я і не помилився. Він підійшов і, дивлячись на сірник, запитав:

— Де живе твій чарівний вогонь, чужоземцю?

— У цій клітці, покритій священними таємними письменами, — відповів я, показуючи йому коробочок з ярличком: “Wax Vestas, Made in England”12, і урочисто додав: — Горе невтаємниченому, якщо він чіпатиме його, бо вогонь вискочить і зжере божевільного, о, Дечо.

Деча, за прикладом своїх товаришів, відступив на крок і зауважив:

— Звідки ти знаєш моє ім’я і хто посилає самозаймистий вогонь у подарунок Хоу-Хоу?

— Хіба ім’я Дечі не прогриміло до краю землі? — запитав я, і це зауваження, здається, дуже сподобалося жерцю. — А посилається вогонь великим волхвом (хоча й не таким великим, як Деча) — старим, на ім’я Зікалі, на ім’я Відкривач Доріг, на ім’я Марно Народжений.

— Ми чули про нього. Його посланці були тут у дні наших батьків. Чого ж від нас хоче Зікалі, о чужоземцю?

— Він хоче листя дерева Видінь, що росте в саду Хоу-Хоу.

Деча кивнув головою, і за ним вся решта жерців.

Мабуть, всі вони знали про дерево Видінь, як його називав Зікалі.

— Чому ж Зікалі сам не шукає листя?

— Тому що він старий і немічний. Тому що в нього інші великі справи. Тому що йому було зручніше послати мене, який у любові до всього святого хоче віддати данину шани Хоу-Хоу і познайомитися з великим Дечою.

— Розумію, — відповів жрець, видно було з його обличчя, вельми вдоволений. — А як тебе звуть, о віснику Зікалі Великого?

— Мене звуть швидкокрилий Вітер, бо я приходжу без доріг, і ніхто не бачить ні приходу мого, ні відходу. А цього мого маленького супутника з великою душею, — і я вказав на усміхненого Ханса, — звуть Володар Вогню і Світло-в-темряві (абсолютна істина, яка справила належне враження), бо він вартовий чарівного вогню (теж правда, оскільки у Ханса всі кишені були, напхані накраденими у мене сірниками); якщо його образити, він може спалити дощенту цей острів; він могутніший, ніж надра цієї гори.

— Невже! Рятуй нас, Хоу-Хоу! — сказав Деча, дивлячись на Ханса з великою повагою.

— О, так! Навіть я при всій своїй могутності боюся прогнівити його, щоб він не перетворив мене на попіл.

Але тут Деча засумнівався і запитав:

— Скажіть, о швидкокрилий Вітре і Володарю Вогню, як з’явилися ви на нашому острові? Ми помітили човен із нашими бунтівними підданими, слугами старого узурпатора Веллу; за ними женуться, щоб їх убити за блюзнірське наближення до святині. Чи не цей човен вас привіз?

— Він, — відповів я сміливо. — Коли ми прийшли в те місто, я зустрів панну, дуже вродливу панну, на ім’я Сабіла, і запитав її, де проживає великий Деча. Вона сказала, що знає тебе і що ти найвродливіший і найшляхетніший з усіх відомих їй чоловіків. Потім вона сказала, що візьме кількох слуг, у тому числі простака Іссикора, від якого ніяк не може відкараскатися, і сама відвезе нас на острів, надіючись зайвий раз побачити тебе. Отже, вона привезла нас сюди і висадила спершу біля руїн стародавньої столиці, щоб я міг подивитися на них. Але твої люди грубо прогнали її, і нам довелося йти пішки до твого міста. Ось і все.

Деча занепокоївся.

— Благатимемо Хоу-Хоу, щоб ці дурні не вбили її з іншими.

— Приєднуюся до твоєї молитви, — відповів я, — бо вона надто гарна, щоб померти. Але стривай, я скажу тобі, що сталося. Володарю Вогню, дай вогонь.

Ханс запалив сірника об те місце, на якому сидять, — єдине сухе місце у всій його персоні — і підніс його до мене, склавши долоні човником. Я з таємничим бурмотінням дивився на полум’я.

— Все благополучно, — вимовив я нарешті. — Човен Сабіли Прекрасної позбувся переслідувачів; сім, ні, вісім човнів встигли їй на виручку з міста, коли твої люди вже наздоганяли її.

У цей момент, дуже вчасно, з’явився вісник і з церемонними поклонами доповів точнісінько те саме.

— Дивно! — вигукнув жрець. — Дивно! Перед нами справжні чарівники! — він із благоговійним страхом втупився на нас.

Але потім знову засумнівався.

— Пане, — сказав він, — Хоу-Хоу — правитель Волохатого племені. До нас дійшла чутка, що якісь мандрівники таємничим чином убили громом жінку з племені Хоу-Хоу. Чи не ти зробив це, пане?

— Так, — відповів я, — вона залицялася до Світла-в-темряві, і він її убив.

— Але як він це зробив, пане?

Тепер доречно буде сказати, що один мешканець селища зустрів нас далеко не доброзичливо, а саме — великий злий собака, що весь час гарчав на нас, а зараз шарпав Ханса за полу.

— Стріляй, Хансе! Застрель його на смерть! — шепнув я голландською, і Ханс із властивою йому кмітливістю засунув руку до кишені, схопився за револьвер, притиснув голову тварини до дула і вистрілив через тканину. Собака пішов до всіх псів.

Серед жерців сталося повне сум’яття. Один упав як мертвий від страху. Усі інші, крім Дечі, підібгали хвости.

— Це чарівний вогонь, — недбало зауважив я. — А зараз, благородний Дечо, дай нам дах і їжу, бо тут вогко і ми зголодніли.

— О, звичайно, звичайно, пане! — вигукнув Деча і пішов-з нами вперед, пропускаючи мене і Ханса.

Інші, оговтавшись від переляку, урочисто понесли дохлого собаку.

Ми піднялися на голу кам’яну терасу гори, в правому кутку якої я помітив за садом пащу великої печери. А на краю тераси, над самим озером горіли на відстані двадцяти кроків одна від одної дві вогняні колони, яких раніше не було видно за деревами. Між вогняними колонами височив кам’яний стовп.

“Вічні вогні”, — подумав я про себе, але, про всяк випадок, запитав, що це за багаття.

— Ці вогні горять з початку світу, — байдуже відповів Деча, — вони не гаснуть навіть у найбільшу зливу.

“А! — подумав я, — вулканічні гази, як у Канаді”.

Повернувши праворуч, ми пішли вздовж зовнішньої стіни саду і зупинилися біля рядка красивих одноповерхових будинків, що притулилися до прямовисної скелі. Тут жили жерці Хоу-Хоу зі своїми гаремами. Треба сказати, що жерці користувалися привілеєм мати кількох дружин.

Нас увели в найбільший із цих будинків, мешканці якого, мабуть, були попереджені про наш прихід, оскільки ми їх застали в клопотах; метушилися вродливі жінки в білих сукнях, чулися квапливі розпорядження. В печі палав вогонь, оскільки вечір був сирий і прохолодний. Ми вмилися і сіли до вогню обсушитися й погрітися. Трохи згодом жрець запросив нас вечеряти і вийшов.

— Хансе, — сказав я, — поки все йде гладко: ми прийняті як друзі Хоу-Хоу, а не як вороги.

— Так, баасе, завдяки мудрій вигадці бааса з сірниками та іншим. Але до чого баас це говорить?

— А ось до чого: наша мета — врятувати панну Сабілу. Тому ми маємо уважно пильнувати і бути напоготові. Хансе, тут нас пригощатимуть дивними напоями, щоб розв’язати нам язики. Але поки ми тут, ми не маємо пити нічого, окрім води. Зрозумів, Хансе?

— Так, баасе, зрозумів.

— Присягнися.

Ханс задумливо почухав потилицю і відповів:

— У шлунку в мене дуже холодно, баасе; добре б випити чого-небудь тепленького після того, як змокнеш і надивишся на кам’яних людей. Проте, баасе, я присягаюся. Так, і присягаюся нашим преподобним батьком, що питиму тільки одну воду або ж каву, якої, на жаль, тут не дістанеш.

— Чудово, Хансе. І пам’ятай, що коли ти порушиш свою клятву, мій преподобний батько поквитається з тобою на тому світі.

— Знаю, баасе. Але хай баас не забуває, що пляшка горілки не єдина приманка у диявола. У різних людей різні смаки. Так ось, якщо яка-небудь хороша пані прийде до бааса і почне запевняти, що він о! який красивий, і вона о! як любить його — як та Мамина, наприклад, про яку завжди згадує Зікалі, — хай баас присягнеться своїм преподобним батьком…

— Мовчи і не дурій, — серйозно заявив я, — тепер не час базікати про хороших жінок.

— Уклавши цю угоду, ми вийшли з кімнати.

Жрець чекав нас за порогом. Він повів нас коридором у розкішну яскраво освітлену залу, де стояло кілька накритих столів. Нас запросили до головного, за яким у святковому вбранні сиділи ще кілька жерців і жінок, всі як одна вродливі, в химерному одязі. Одна з них була дивовижно схожа на Сабілу, тільки виглядала на кілька років старшою.

Моє місце виявилося між Дечею і цією пані, яку звали Драманою. Бенкет почався, і я признаюся, що багато років не їв таких смачних страв, які нам тоді подавали.

Мені з Хансом довелося сказати, що ми склали обітницю не пити нічого, окрім води, хоча бідний мій готтентот зітхав щоразу, як кругову чашу з пивом проносили повз нього. Маю ще додати, що відбувалося це частенько і випито було вельми багато. Усі більш-менш сп’яніли, зі звичними неприємними наслідками, які немає потреби описувати. Проте я помітив, що Драмана майже не пила. Другий її сусід, глухий старий жрець, задрімав над своєю чашею. Деча був зайнятий красивою сусідкою. Такий збіг обставин давав мені змогу побесідувати з Драманою, чого вона сама, мабуть, прагнула. Ми обмінялися кількома зауваженнями загального характеру. Раптом вона знизила голос і сказала:

— Я чула, пане, що ти бачився із Сабілою, донькою Веллу. Розкажи мені про неї, бо вона моя сестра; аде давно не бачилася з нею — нам не дозволено покидати острів, а жителі материка не відвідують нас, якщо тільки їх до того не примушують, — багатозначно додала вона.

— Сабіла прекрасна, але живе під гнітом страшної думки, що, заручившись із коханою людиною, буде віддана як дружина богу.

— Їй є чого боятися, пане, тому що цей бог сидить поряд із тобою, — з огидою вона ледь помітним кивком голови вказала на Дечу, який зовсім захмелів і в цей момент обіймав сусідку зліва.

— Ні, — відповів я, — того бога звуть Хоу-Хоу, а не Деча.

— Хоу-Хоу, пане! Ти все дізнаєшся про Хоу-Хоу, перш ніж мине ця ніч. Сабіла стане дружиною Дечі.

— Але ж Деча твій чоловік, пані.

— У Дечі багато дружин, пане, — і вона вказала поглядом на кількох, найвродливіших із присутніх жінок, — бо бог поблажливий до свого верховного жерця. Відтоді, як мене прив’язали до скелі між вічних вогнів, було вісім таких весіль; утім, деякі наречені були віддані іншим жерцям, а деяких пожертвували за спробу втечі або іншу провину. Пане, — продовжувала вона, знижуючи голос до того, що я ледве розібрав її слова, — стережися. Якщо ти не бог, який сильніший за Хоу-Хоу, що б ти тут не побачив — не піднімай руки, навіть голосу. Інакше тебе розтерзають на шматки! Шшш… Говорімо про інше… Він стежить за нами… О, пане, якщо можеш, врятуй мене і мою сестру!

Справді, Деча залишив свою пані і підозріло дивився на нас, мабуть, спіймавши якесь слово. Але Ханс не ловив ґав, він то з шумом упускав свою чарку, то гуркотів стільцем, що відволікало від нас напівп’яну увагу Дечі і приглушувало нашу розмову.

— Тобі, здається, подобається пані Драмана, о швидкокрилий Вітре, — усміхнувся Деча. — Нічого, я не ревнивий і охоче надаю моїм гостям все найліпше. Але пані Драмана сама знає, що чекає того, хто вишіптує таємниці, а тому ти можеш говорити про що завгодно з нею, о, маленький швидкокрилий Вітре, — і він кинув на мене косий погляд, від якого мені зробилося вельми ніяково.

— Я розпитував пані Драману про дерево Видінь, — невинно відповів я.

— Он як? Мені здалося, що ти питав зовсім про інше. Добре, в цьому немає ніякої таємниці; завтра Драмана покаже тобі дерево і все, що тебе цікавить, бо я і мої побратими займемося іншими справами. До речі, зараз з’явиться Чаша Видінь — відвар із плодів цього дерева; його ти маєш покуштувати, о, непитущий, і ти, і твій жовтий карлик, — в ім’я бога, перед лицем якого ми невдовзі з’явимося.

Я поспішив заявити, що втомився і не хотів би тепер турбувати бога своїми подяками.

— Кожен, хто з’явиться сюди, має постати перед богом, — відповів Деча, пильно дивлячись на мене. — Вибирай: живим ти хочеш з’явитися перед Хоу-Хоу або мертвим?

Я подумав про те, що тепер саме час нагадати про те, хто я такий, і, дивлячись в очі цій нечемній тварюці, тихо запитав:

— Хто тут говорить мені про смерть, мабуть, не знаючи, що я сам володар смерті? Або він хоче розділити долю своєї собаки? Знай, о служителю Хоу-Хоу, що небезпечно лякати нас — мене або Володаря Вогню, — бо ми на загрози відповідаємо блискавками.

Це зауваження справило належне враження. Деча відразу затих; його рухи зробилися майже запопадливі, особливо ж коли Ханс став поряд зі мною, тримаючи в простягнутій руці коробочок із сірниками; все товариство боязко дивилося на таємниче вмістилище вогню, не підозрюючи, що друга рука, безтурботно засунута до кишені, стискала ствол чудового кольта. (До речі, рушниці, які ми не могли взяти із собою на бенкет, ми заховали в ліжку зарядженими, зі зведеними курками, так що якби хтось надумав їх помацати, вони б вистрілили в необережного злодія).

— Вибач, пане, — сказав Деча. — Якщо мої слова образили мого могутнього гостя, це все пиво винне.

Я приязно вклонився, але мимоволі пригадав стародавнє латинське прислів’я, що вино відкриває правду. Потім, щоб змінити небезпечну тему, він вказав жестом на куток кімнати, де з’явилися двоє чарівних дівчат у легкому одязі та з вінками на головах; вони несли велику чашу із зеленкуватою рідиною, в якій плавали червоні квіти. Граційним розміреним рухом подали вони чашу Дечі; бенкетуючі, хто тільки не був дуже п’яний, підвелися, схилилися над чашею і двічі вигукнули хором:

— Кубок мани! Кубок мани!

— Пий, — сказав мені Деча. — Пий за славу Хоу-Хоу. — Потім, помітивши, що я вагаюся, додав: — Ні, я відіп’ю першим, щоб довести тобі, що це не отрута, — і, прошепотівши: — О дух Хоу-Хоу, зглянься на жерця твого! — випив чималу порцію.

Дівчина піднесла чашу до моїх губ: я відпив, показуючи рухами горла, неначе роблю великий ковток, насправді проковтнув тільки крапельку. Напій на смак нагадував шартрез. За мною була черга Ханса. Я шепнув йому через плече “Вінле”, що бурською говіркою означає “трішки”, й оскільки я повернув голову, стежачи за ним, думаю, що він виконав мою пораду. Чаша обійшла всіх присутніх. Дівчата, які принесли її, допили залишки.

Це було останнє, що я побачив. Хоч і мало я випив, ця крапля вдарила мені в голову і неначе затьмарила свідомість. У моєму мозку виникли дивні видіння-марення: образи, прекрасні і потворні; пильно дивилися на мене обличчя моїх знайомих і ще інші, ніколи раніше не бачені мною лиця. Постаті рухалися, сходилися, і ось між ними почали розігруватися всілякі драми — драми війни, кохання, смерті, і все це було виразно, як у кошмарі.

Аж раптом марення минуло і змінилося відчуттям великого спокою; до мене повернулася здатність спостереження, неначе ще загостреніша.

Оглядівшись навколо, я переконався, що напій на всіх подіяв так само. Спершу всі виявляли ознаки сильного збудження, потім вгамувалися і сиділи нерухомо, неначе статуї, спрямувавши очі в порожнечу.

Перші частувальники вже почали прокидатися і тихо розмовляти одне з одним. Усі ознаки сп’яніння минули; жерці дивилися тверезо, неначе судова колегія; обличчя випромінювали урочистість, в очах читалася холодна фатальна рішучість…

Розділ X ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ

Після урочистої паузи Деча підвівся і сказав крижаним тоном:

— Я чую, бог кличе нас; з’явімося перед богом і принесімо щорічну жертву.

Утворилася процесія. Попереду йшов Деча з Драманою, за ними Ханс і я, а за нами всі бенкетуючі — загалом осіб п’ятдесят.

— Баасе, — прошепотів Ханс, — після цього напою, якого ви, на жаль, не дали мені випити більше, до мене з’явився ваш преподобний батько і розмовляв зі мною.

— Що ж він тобі сказав, Хансе?

— Він сказав, баасе, що ми потрапили до дуже підозрілої компанії, і порадив пильнувати і не лізти в справи, які нас не стосуються.

Я пригадав, що годину тому отримав ту саму пораду з абсолютно земного джерела. Можливо, Ханс підслуховував застереження Драмани. Як би там не було, я йому сказав, що таким велінням слід підкорятися, і наказав бути сумирним, що б не сталося, і не пускати в хід револьвера без крайньої потреби.

Процесія залишила залу через бічні двері і вступила в якийсь освітлений лампадами тунель; пройшовши ним кроків сорок, ми опинилися у великій печері, теж осяяній лампадами, що здавалися просто світлими плямами в навколишній чорноті.

Звикнувши до напівсвітла, я побачив, що всі жерці, враховуючи Дечу, покинули нас. У печері залишилися тільки жінки; вони стояли навколішки поодинці, віддалік одна від одної.

Драмана підвела мене і Ханса до кам’яної лави, на яку ми всі троє сіли. Драмана не молилася. Так ми сиділи мовчки, втупивши очі в абсолютну темряву, перед нами не горіло жодної лампади. Зізнаюся, усе це діяло мені на нерви. Нарешті я не витримав і пошепки запитав у Драмани, що має відбутися.

— Жертвоприношення, — шепнула вона у відповідь. — Мовчи, бо у бога всюди вуха.

Я скорився; минуло ще хвилин десять нестерпної тиші.

— Коли почнеться п’єса? — прошепотів мені на вухо Ханс (він був якось зі мною в дурбанському театрі).

Я його штовхнув у коліно, щоб він замовк, і тієї ж миті вдалині почувся спів. То була дика і сумна музика. Мені здавалося, що перегукуються два хори і кожна строфа й антистрофа — якщо можна застосувати ці терміни — закінчувалися якимось стогоном або криком відчаю, від якого у мене холола кров. Потім я став розрізняти постаті, що рухалися перед нами в мороці. Ханс, мабуть, бачив те саме, бо він прошепотів:

— Тут Волохаті, баасе.

— Ти їх бачиш? — так само тихо запитав я.

— Здається, баасе. Принаймні, я розрізняю їхній запах.

— Так тримай напоготові револьвер, — відповів я.

За хвилину я побачив світло факела, що коливалося в повітрі, хоча того, хто його ніс, не було видно; смолоскип нахилився вниз і спалахнуло полум’я, освітивши складені для багаття дрова, а за ними високу постать Дечі в химерному головному уборі і білому жрецькому вбранні, але не в тому, яке було на ньому під час бенкету. Він тримав перед собою в простягнутих руках перекинутий білий людський череп.

— Гори, прах Видінь, гори! — вигукнув він. — Покажи нам наші Жадання! — і з цими словами він висипав із черепа на дрова якийсь порошок.

Густий дим наповнив печеру, а коли він розвіявся, яскраве багаття освітило жахливе видовище.

За багаттям на відстані приблизно десять кроків стояла страшна, як жах, чорна постать, завбільшки футів дванадцять на вісім — постать Хоу-Хоу, яким він зображений у печері Берга; тільки там художник дуже полестив оригіналу. Перед нами був образ диявола, що з’явився божевільному ченцю, його очі палали червоним вогнем.

Чудовисько, як я говорив раніше, скидалося на велику горилу, але все-таки це була не мавпа, а людина, і не людина, а диявол. Довга сіра шерсть пучками росла на тулубі; велика червоно-руда кудлата борода, огрядний тулуб, довгі руки і кисті з пазуром і перетинками між пальцями; на бичачій шиї сиділа маленька жіноча голівка із гачкуватим носом, величезним ротом і павіанячими іклами. Опуклий важкий лоб, глибокодумні палючі очі, що тепер світилися червоним вогнем, жорстока усмішка — все було різко підкреслено. І тіло мертвої людини, груди якого топтала пазуриста ступня, і в лівій руці відірвана голова.

О, мабуть, картина в Берзі не бушменом була написана, як я колись вважав, а якимось жерцем Хоу-Хоу, якого доля занесла туди в давні часи. Побачивши чудовисько, я голосно скрикнув і мало не впав із страху, але Ханс ухопив мене за руку і сказав:

— Не бійся, баасе. Він не живий. Це розмальований камінь, а всередині засвічений вогонь.

Я глянув іще раз. Ханс мав рацію.

Хоу-Хоу був просто ідол! Хоу-Хоу існував тільки в серцях своїх шанувальників!!!

Але чия сатанинська уява породила цей образ?

Я полегшено зітхнув при цьому й почав придивлятися до деталей. А подивитися було на що. Обіруч від боввана вишикувалися в ряд огидні Волохаті — чоловіки праворуч, жінки ліворуч, а на столі біля підніжжя ідола, який, як я тепер роздивився, стояв на п’єдесталі, лежало тіло мертвої жінки з Волохатого племені.

— Баасе, — знову заговорив Ханс, — мені здається, що це та сама горилиха, яку я застрелив на річці. Я неначе впізнаю її чарівне личко.

— Якщо так, то сподіватимемося, що нам не доведеться лягти з нею поряд на цей стіл.

І раптом я збожеволів і всі з’їхали з глузду. Мабуть, пари цього проклятого порошку отруювали мозок. Деча назвав його “Прахом Видінь”. І справді, переді мною постали видіння — зловісні, кошмарні. Я не маю сил їх описати. Ви читали, друзі, про переживання курців опіуму; це було щось подібне, тільки ще гірше.

Мені здавалося, що Хоу-Хоу зійшов з п’єдесталу і заходився танцювати в залі; він схилився наді мною і поцілував мене в лоба. (Насправді мене, можливо, поцілувала Драмана.) Волохаті почали перед ідолом бісівський танець. Жінки шаліли і кричали зі спотвореними обличчями; жерці в несамовитому захваті розмахували руками, як прихильники Ваала у Старому Заповіті. Коротше кажучи, то було буквальне служіння дияволу.

Потім мана минула так само раптово, як і почалася. Я отямився. Моя голова спочивала на плечі Драмани, або, можливо, її голова на моєму плечі — не пам’ятаю; Ханс захоплено цілував мої черевики, уявивши, що це ніжний лоб якої-небудь чорношкірої діви, яку він знав тридцять років тому. Я вдарив його ногою в носа, після чого він винувато підвівся, бурмочучи на своє виправдання, що він ніколи не пробував такої міцної “данка” (одурманюючі коноплі, які палять тубільці).

— Так, — відповів я, — тепер зрозуміло, на чому ґрунтується магія шахрая Зікалі. Не дивно, що він нас послав у таку далечінь здобути жмуток листя.

Багаття все ще яскраво горіло, хоча не чаділо отруйно, і при його світлі я побачив, що Деча звертається до ідола з пристрасною молитвою, хоча не міг розібрати слів, оскільки у мене у вухах усе гуділо. Але він відвернувся і вклонився нам.

— Чого він хоче від нас? — запитав я у Драмани, що сиділа поряд зі мною з найцнотливішим виглядом.

— Він говорить, щоб ви підійшли і віддали богу свою данину.

— Яку данину? — запитав я, вважаючи, що малося на увазі щось криваве.

— Жертвопринесення священного полум’я, яке носить із собою Володар Вогню, — і вона вказала на Ханса.

Я був спантеличений.

— Вона має на увазі сірники, баасе, — підказав мені Ханс.

Я зметикував, у чому справа, й, озброївшись непочатою коробкою “Best Wax Vestas”, ми підвелися, велично підійшли до вогню, обійшли довкруг нього і вклонилися звіроподібному боввану Хоу-Хоу. Потім, за вказівкою Дечі, Ханс урочисто поклав коробку із сірниками на кам’яний стіл, після чого нам дозволили повернутися на своє місце.

Неможливо уявити собі що-небудь кумедніше за цю сцену. Серед фантастики всього оточуючого я ледве стримувався від істеричного реготу. Я швидше потягнув Ханса на місце, відчуваючи, що з ним відбувається те саме, що й зі мною. На щастя, готтентоти не звикли відкрито висловлювати свою веселість.

Заспокоївшись, я побачив, що погляди всіх присутніх спрямувалися праворуч.

— Іде жертва, — прошепотіла Драмана, і в залі з’явилася висока жінка в білому покривалі, яку підвели до кам’яного столу, де лежав труп і сірники.

— Хто вона? — запитав я.

— Торішня наречена; жерцям вона більше не потрібна, і вони передають її у володіння богу, — відповіла Драмана з кам’яною усмішкою.

— Нещасну вб’ють? — запитав я з трепетом.

— Бог приймає її у своє володіння, — загадково відповіла Драмана.

У цей момент один із волохатих дикунів зірвав із жертви покривало, і перед нами постала красива жінка в білій туніці, з глибоким вирізом на грудях, яка ледве досягала колін. Вона стояла перед нами нерухомо, висока і струнка, з чорним волоссям, що спадало на плечі. Потім, за сигналом, усі присутні жінки встали і закричали:

— Вінчання з богом! Вінчання з богом! Прилучімося до бога через неї.

До дівчини підійшли двоє Волохатих, тримаючи в руках щось, що я не міг роздивитися, і зупинилися, неначе очікуючи знака. Обличчя оточуючих мене жінок спотворила мерзотна хіть. Я ненавидів їх усіх, окрім Драмани, яка одна не кричала.

Що я мав побачити? Який-небудь огидний акт культу вуду, що практикується неграми на Гаїті і на Східному березі? Можливо; якщо так; я не витримав би, чим би це мені не загрожувало. Моя рука майже автоматично схопилася за револьвер.

Деча приготувався щось сказати — мабуть вирок. Я зміряв очима відстань між ним і мною, готуючись принести богу жертву, якої він не чекав.

Але в цей момент дівчина здійняла руки і сказала гучним, чистим голосом:

— Я вимагаю стародавнього права піднести молитву богу перед тим, як буду віддана йому.

— Говори, — сказав Деча, — тільки не тягни.

Вона вклонилася чудовиську, і, напіввідвернувшись від нього, почала промову, адресовану швидше аудиторії, аніж ідолові.

— О дияволе Хоу-Хоу, — говорила вона, і голос її звучав гірким глузуванням. — О чорте, якому мій народ вклоняється на свою погибель! Я, відірвана від свого народу, приходжу до тебе, бо не побажала жодного з твоїх первосвящеників, і за те маю заплатити кров’ю. Хай буде так, але спочатку я щось скажу тобі, о Хоу-Хоу, і твоїм жерцям, що розжиріли в гріхах. Слухай мене! В мені говорить дух, що відкриває зір! Я бачу — вода наповнила острів. Бачу: полум’я проривається крізь воду і обертає на прах твою огидну статую і спалює твоїх злих служителів; жодного не залишиться! Настане час стародавнього пророцтва!

Вона подивилася на мене і на Ханса і простягнула руки, неначе збираючись звернутися до нас. Та якщо й хотіла, то змінила свій намір.

Жерці слухали, занімівши від подиву, а може, й страху. Але потім пролунав залп лютих проклять, і, коли він завмер, я почув голос Дечі:

— Смерть богохульниці! Хай станеться жертвоприношення!

Двоє дикунів підійшли до неї ближче, і тепер я роздивився, що в руках у них були мотузки. Поза сумнівом, вони збиралися її зв’язати. Але вона їх випередила й одним стрибком опинилася на столі, де лежало тіло Волохатої і сірники. В її руці зблиснув ніж (мабуть, захований в одязі). Вона махнула ним і вигукнула:

— Хай ляже на вас кров моя, о жерці Хоу-Хоу!

Вона встромила його в серце; її тіло каменем упало на стіл. У сум’ятті, що запанувало, я розрізнив голос Ханса:

— Хоробра вона була жінка, і все, що вона сказала, справдиться. Можна мені застрелити того жерця, баасе, чи ви самі це зробите?

— Ні, — почав я, але мої слова заглушив вибух диких вигуків:

— У бога викрали жертву! Бог голодний! Віддати в жертву цих чужоземців!

Деча нерішуче дивився на нас. Я зрозумів, що настав час діяти, встав і вигукнув:

— Знай, о Дечо! Якщо хоч одна рука підніметься на нас, я зроблю з тобою те, що зробив мій товариш із вашим собакою!

Деча негайно принишк і запопадливо сказав:

— Не бійся, пане! Ти у нас почесний гість і посланець Великого. Ходи собі!

За його знаком яскравий вогонь пригасили, і в печері майже зовсім стемніло.

— За мною, швидше! — сказала Драмана і, схопивши мене за руку, повела геть.

Оговтавшись удома, ми насамперед кинулися оглядати рушниці і переконалися, що їх ніхто не чіпав. Потім, бачачи, що ми зовсім одні, оскільки всі пішли на святкування жертви, я сказав:

— Пані Драмано, чи правду говорить моє серце, чи мені це тільки сниться, що ти хочеш піти від примари Хоу-Хоу?

Вона обережно подивилася довкруги і тихо відповіла:

— Пане, це моє найбільше бажання — навіть якщо порятунок означає смерть. Слухай: сім років тому я була прив’язана до скелі Пожертв, де завтра стоятиме моя сестра. Я була обрана богом і віддана йому, тобто це означає — обрана Дечою і віддана Дечі.

— Як же ти досі ще жива? — запитав я. — Обрана ж приноситься в жертву наступного року перед новим весіллям.

— Пане, я донька Веллу. Деча через мене може одержати цей титул. Титул Сабіли вище — вона донька старшої дружини Веллу, я ж народжена від молодшої дружини. Але й я можу стати в нагоді Дечі, ось чому я ще жива.

— Які ж задуми у Дечі, пані Драмано?

— А ось які, пане: досі протягом багатьох століть — відтоді, як великий вогонь знищив місто на острові — у нас було дві влади: влада жерців Хоу-Хоу, пануюча над душею народу, і влада роду Веллу, що розпоряджається тілом народу. Деча честолюбний. Він хоче володарювати над тілом і духом; він хоче влити в країну свіжу кров інших племен і створити великий народ, яким були веллоси, коли прийшли сюди з півночі. Одружившись із моєю сестрою, законній спадкоємиці Веллу, він її ім’ям захопить владу. Жерці нечисленні й не можуть втілити цей план самотужки. Але вони правлять дикунами, яких звуть дітьми Хоу-Хоу. Дикуни тепер роздратовані вбивством на річці, яке приписують Іссикору. Тому вони готові йти війною на веллосів на чолі із жерцями Хоу-Хоу, якого називають своїм батьком, оскільки його зображення схоже на них. Нині всі чоловіки дикого племені хоухойа збираються на острові, перепливаючи озеро на колодах і очеретяних плотах. Завтра до ночі всі зберуться. Потім, після святого весілля, коли Веллу прив’яже мою сестру Сабілу до стовпа на скелі Пожертв між вічних вогнів, Волохаті на чолі із Дечею атакують місто на березі. Місто здасться, і Деча вб’є мого батька, Іссикора й увесь наш рід і оголосить себе вождем. А потім він отруїть лісовий народ і, як я чула, вливши в країну свіжу кров, утвердить своє царство.

— Масштабний задум, — сказав я, відчувши певну повагу до цього негідника Дечі, який різко контрастував із безпорадними і марновірними підданими старого Веллу.

— А що, пані, чекає на мене і мого супутника?

— Не знаю, пане. Та гадаю, він вас боїться. А можливо, він розраховує, що ви будете йому корисні при виконанні його задумів, і тому схоче залишити вас при собі і вб’є вас лише у разі спроби втекти. З іншого боку, коли лісовий народ дізнається, хто насправді вбив на річці їхнього одноплемінника, він може зажадати вашої смерті. Тоді може статися, що на великому святі, так званому Завершенні Святого Весілля вас прив’яжуть до жертовного вівтаря і жерці вип’ють вашу кров вустами Хоу-Хоу. Мабуть, завтра ж на раді священиків буде винесена така ухвала.

— Дякую тобі, — сказав я. — Подробиці не істотні.

— Але поки що ми в безпеці, — продовжувала вона, — і мені доручено віддати тобі усілякі почесті і завтра, поки жерці будуть готуватися до Святого Весілля, показати тобі все, що ти побажаєш побачити, і дати тобі гілку від древа Видінь для пророка Зікалі.

Я ще раз подякував їй і додав, що із задоволенням прогуляюся з нею, навіть якщо буде проливний дощ.

— Наскільки я розумію, — сказав я, — ти хочеш утекти звідси і хочеш урятувати свою сестру. Маю попередити тебе, Драмано, що під нашою непоказною зовнішністю ховаються великі волхви. Мабуть, ми спроможні врятувати тебе і Сабілу і здійснити інші, ще величніші подвиги. Але нам може знадобитися твоя допомога, бо сильні світу цього діють через малих. Я хочу знати, чи можемо ми розраховувати на тебе?

— Я твоя до смерті, пане, — відповіла вона.

— До смерті, Драмано, бо, якщо ти нас зрадиш, ти помреш.

Розділ XI ШЛЮЗИ

Усю ніч ішла злива, надзвичайна навіть для тропіків. Здавалося, дах не витримає. Вранці, коли ми встали і визирнули за двері, все було затоплено і пливло, а від землі до неба підіймалася суцільна водяна стіна.

— Буде повінь, баасе, — зауважив Ханс.

— Так, — відповів я, — і якби ми зараз були в іншому місці, я бажав би, щоб вона затопила всю наволоч на цьому острові.

— На жаль, баасе, у гіршому разі вони врятуються на вершині гори; але вода може затопити печеру і влаштувати Хоу-Хоу лазню, якої він дуже потребує.

— Через печеру вода може проникнути в надра гори, — почав я і зупинився, вражений новою ідеєю.

Я помітив, що печера йшла похило вниз до підніжжя вулкана, у напрямку до центру. Можливо, що вона була проходом, пробитим у скелях під час колишнього виверження. Припустімо тепер, що повінь заливає печеру, і потік води проникає в надра вулкана; тоді станеться щось надзвичайне! Вода і вогонь — сварливі сусіди. Вони дають пару, а пара прагне розширення. Ця думка весь час не давала мені спокою. Але з Хансом я нею не поділився — будучи дикуном, він нічого в цьому не розумів.

Незабаром прийшла Драмана і відразу заговорила про нічну зливу; такого, за її словами, не пам’ятають. Вона додала, що жерці поставили на місце великі кам’яні ворота, які загороджують повені доступ на орні землі.

Я почав її розпитувати про влаштування цих шлюзів. Вона сказала, що погано в цьому розбирається, та обіцяла показати їх мені, щоб я міг вивчити їхню систему.

Драмана мені пояснила, що озеро поки що піднялося трішки, але розливу чекають наступної ночі, коли переповнена річка принесе воду з півночі. Тому вирішено було закрити шлюзи — нелегка робота, оскільки кам’яні ворота дуже важкі. Одну зацікавлену цим жінку зачепило важелем (як зрозумів я з пояснення Драмани) і вбило на місці. Її тіло ще лежить біля шлюзів, бо закон забороняє торкатися трупа між святкуванням Видінь і святкуванням Весілля, яке відбудеться завтра вночі, тоді жерці натішаться над трупами досхочу.

— Так це буде свято Крові? — поцікавився я.

— Так, свято Крові і, можливо, нашої крові, пане.

— Цього не бійся, — відповів я недбало, хоча насправді дуже збентежився.

Я розпитав її про всі подробиці обряду Святого Весілля. За її словами, наречену привозили опівночі, жерці приймали її і прив’язували до стовпа; потім човен веллосів відпливав, і жерці також відходили, залишаючи наречену одну. Вдосвіта з печери вийде верховний жрець, одягнений у шкури, щоб бути схожим на зображення бога. Під тріумфуючі вигуки жінок, які його супроводжують, і Волохатих він відв’яже наречену і відведе її в печеру. Там вона зникне для світу.

— Ти думаєш, Сабілу привезуть? — запитав я.

— Звісно, інакше марновірний народ, побоюючись бід, уб’є мого батька, Іссикора і Сабілу. Якщо ти не врятуєш її своїм мистецтвом, пане, Сабіла дістанеться Дечі.

— А ти, Драмано, чи хочеш ти справді покинути острів?

— Пане, я вже присягнула тобі, а зараз додам: Деча мене ненавидить; коли в його руках опиниться Сабіла, справжня спадкоємиця, мене чекає доля тієї нещасної, що минулої ночі вбила себе, щоб уникнути гіршого. О пане, врятуй мене, якщо можеш.

— Якщо зможу — врятую, — відповів я; і справді, я думав про її порятунок не менше, ніж про свій.

Вона присяглася беззастережно підкорятися всім моїм наказам; тоді я запитав, чи не можна дістати нам човен.

— Неможливо, — відповіла вона. — Деча розумний. Він здогадається, що ти хочеш втекти. Усі човни перегнали на той бік острова під охорону дикого племені. Він тому й дозволив тобі вільно блукати берегом, що вибратися звідси можна тільки на крилах. Озеро вплав не перетнеш — воно дуже велике, а, головне, веллоський берег кишить крокодилами.

Ви, друзі, розумієте, як це мене приголомшило.

Проте я і виду не подав, що збентежений, і запитав, неначе між іншим, чи водяться крокодили біля цієї частини острова. Виявилося, що ні: мабуть, їх відлякували вічні вогні або дим над горою.

Нарешті ми вийшли, незважаючи на дощ, який тут, в Англії, ми назвали б зливою, тоді ж, у порівнянні з тим, що робилося вночі, мені здавалося, що тільки накрапає. Для нас дощ був дуже до речі, оскільки навіть найцікавіша жінка не вистромила б носа на вулицю. Ми могли вільно, ніким не помічені, розглядати селище.

Воно було невелике, оскільки жрецька колегія, якщо можна так її назвати, налічувала не більше п’ятдесяти осіб, не рахуючи дружин і наложниць, у середньому по чотири на кожного.

Добре, що на острові абсолютно не було дітей і старих. Можливо, клімат тут згубно впливав на дітей або їх позбувалися, приносячи в жертву Хоу-Хоу. Під тиском постійної небезпеки я так і не знайшов цьому пояснення. Можливо також, що дітей і старих вивозили на материк.

Зауважу, що за винятком Драмани і кількох опальних дружин, яким загрожувала небезпека заклання, жінки були фанатичнішими і жорстокішими прихильницями Хоу-Хоу, ніж самі жерці. У цьому я переконався на святі Видінь у печері.

Ми незабаром вийшли з селища й опинилися серед доглянутих полів, які обробляли раби з Волохатих, так званих хоухойа. Ґрунт тут був надзвичайно родючий, судячи з урожаю, вже доспілого для жнив. Поля оточувала кам’яна огорожа і перетинали зрошувальні канали, які наповнювалися в посушливу пору року і регулювалися згаданими вже шлюзами. Існування цієї зрошувальної системи служило в моїх очах зайвим доказом, що веллоси належали за походженням до якоїсь висококультурної раси.

Ми повернули назад стежиною вздовж берега і дісталися скелі Пожертв. Обабіч неї горіли дві дивні вогняні колони, а між ними, дещо відступаючи від берега, стояв кам’яний стовп із кам’яним же-кільцем, до якого прив’язувалася наречена бога. На кільці вже висіли нові мотузки, приготовані для Сабіли.

Оглянувши на скелі Пожертв усе, що можна було оглянути — аж до сходинок пристані, якою поведуть жертву, ми попрямували до довгої повітки з крутим очеретяним дахом, що прикривав, так би мовити, апарат для регулювання шлюзів. Драмана відкрила міцні дерев’яні двері кам’яним ключем, який, за її словами, одержала від Дечі із найсуворішим наказом повернути його після закінчення огляду.

У повітці було справді на що подивитися. Ближче до краю через повітку проходив зрошувальний канал, що мав футів дванадцять завширшки; таким чином, на всю довжину повітки під серединою даху пролягав рів, заповнений водою, що не давало змоги визначити його глибину. З обох боків рову, перпендикулярно до нього, йшли дуже глибокі жолоби, видовбані в кам’яній підлозі; ці жолоби були закладені точно підігнаною кам’яною плитою, шести-семи дюймів завтовшки, яка мала виїмку у верхній своїй частині. Коли плита підіймалася вище рівня кам’яного дна каналу, де зазвичай вона лежала у своєму гнізді, утворюючи частину русла, вона перешкоджала притоку води з озера і була достатньо висока, щоб зупинити натиск води навіть під час повені.

Гуд здивовано дивився на Аллана.

— Уявіть собі, — пояснив Аллан, — театральна завіса, яка замість того, щоб падати з гори, виростає з-під землі, тобто з води. Я б намалював вам, якби не було так пізно.

— Розумію, — сказав Гуд, — а підіймалися ці ваші кам’яні двері підйомним краном?

— А чому не прямо паровим двигуном? Ні, підйомних кранів веллоси не знали. Вони піднімали двері найпростішим і найдавнішим способом — важелем. У верхньому краю кам’яних дверей був просвердлений отвір. У нього отвір вставлявся кам’яний болт, який другим кінцем вставлявся в зарубку в підмурівок важеля, утворюючи своєрідну передачу. Сам важіль був товстим кам’яним брусом двадцяти футів завдовжки. Коли двері повністю опускалися в гніздо на дно каналу, кінець важеля, природно, підіймався високо в повітря — майже до даху повітки. Коли ж треба було підняти двері, то важіль опускався за допомогою мотузок і закріплювався на необхідній висоті. Для цього в скелі були видовбані кам’яні скоби.

Тепер же, аби запобігти повені, двері були зовсім підняті. Вони стирчали на п’ять-шість футів над рівнем води, тоді як плече важеля закріплено було під найнижчою скобою на один фут від підлоги.

Ми з Хансом ретельно оглянули цей примітивний апарат. Припустімо, розмірковував я, що знадобилося опустити важіль, так, щоб двері впали на дно, і вода ринула б у канал — як це зробити? Відповідь: по-перше, вивільнити кінець важеля з-під скоби, для чого потрібні спільні зусилля кількох чоловіків; по-друге, зламати навпіл самий важіль. Звичайно, удвох із Хансом я не зміг би зробити ні того, ні іншого. Це й десяти чоловікам було б не під силу. Можливо, за допомогою мармурової пилки, але такої ми не мали.

Проте з кожної безвиході можна знайти вихід.

Моя винахідливість вичерпалася, але залишався Ханс із його інстинктом дикуна, що нерідко вів його до мети швидше, аніж усі мої мудрування цивілізованої людини.

Кажучи спокійно голландською, щоб Драмана не вгадала мого внутрішнього збудження, я окреслив Хансу цю проблему так:

— Припустімо, Хансе, що нам необхідно самотужки зламати цей брус, щоб упустити сюди воду з озера, як нам це зробити тими засобами, які маємо зараз?

Ханс подивився навколо, бгаючи капелюха, і відповів:

— Не знаю, баасе.

— Так подумай, цікаво, чи збігається твій здогад із моїм?

— Я думаю, що в такому випадку він не збігається ні з чим, — сказав Ханс із таким дерев’яним виразом крайньої тупості, що ніяк не можна було дати йому стусана.

Потім, не промовивши жодного слова, він відійшов від мене і почав уважно оглядати важіль, особливо скобу. Потім, сказавши арабською, що хоче подивитися глибину рову, він спритно поліз важелем і всівся на нього верхи біля кам’яної “передачі”, вдаючи, що дивиться в канал.

— Темно, нічого не видно, — вимовив він нарешті і спустився. Потім він звернув увагу на труп жінки в тіні біля самої стіни, убитої під час закріплення важеля. Ми підійшли до неї. Як усі жителі острова, вона була молода і вродлива. Нахилившись над трупом, Ханс сказав мені знову голландською:

— Баас пам’ятає, як він мене лаяв, що я прихопив дві бляшанки пороху?

Я заперечив, що не пригадую цього інциденту, але, звичайно, не потрібно було тягти з собою на острів зайву вагу.

— А як баас вважає, — продовжував Ханс, — кому краще відомо, що може відбутися, — баасу чи преподобному батькові бааса на небесах?

— Моєму батькові, Хансе, — відповів я без вагань.

— Баас має рацію. Батько бааса знає більше, ніж баас. Але в деяких випадках Ханс розуміє більше за них обох — принаймні в земних справах.

Я мовчки дивився на маленького нахабу, а він незворушно продовжував:

— Зовсім я не забув залишити порох на березі, я його взяв із собою передбачаючи, що він нам знадобиться, оскільки порохом можна висадити в повітря і людей, і багато чого іншого.

— Гаразд, так до чого ж тут порох?

— Можливо, й ні до чого, баасе. Тільки ось що: ці веллоси не дуже майстерні в свердлінні каменю. Отвори у них виходять ширші, ніж потрібно. В ту дірку у водних воротах можна вставити під болт дві фунтові порохівниці.

— До чого класти туди порох? — запитав я недбало, оскільки мої думки були зайняті мертвою жінкою.

— Ні до чого, баасе, абсолютно ні до чого. Тільки, здається, баас мене запитав, як опустити цю кам’яну руку? Я думаю, якщо закласти в цей отвір два фунти пороху та підпалити його, то або розлетиться вся верхня частина кам’яної плити, або вискочить болт, а можливо, відбудеться й те, й інше. Кулак розтулиться, і двері впадуть на дно; озеро рине в канал і затопить поля жерців Хоу-Хоу, якщо тільки баас у своїй мудрості і доблесті вважає, що вони ще потрібні жерцям після такого дощику напередодні жнив.

— Ах ти, шахраю, — вигукнув я. — Розумне, маленьке чортеня! Молодчина! Тільки цю справу треба докладно обмізкувати.

— Так, баасе, і краще нам піти в дім. Треба звідси вибиратися, баасе, поки нашу пані не почули щури. А перед відходом подивіться звідси на той отвір і на болт.

Потім Ханс, що весь час не відводив погляду від тіла жінки, вклонився і сказав арабською:

— Аллах, тобто Хоу-Хоу, хай прийме тебе до лона свого, — і шанобливо відійшов.

Ми вийшли з повітки.

Розділ XII ЗМОВА

Драмана ретельно замкнула повітку і, поклавши ключ назад у кошіль, повела нас подивитися на сумнозвісне дерево Видінь. Воно стояло посеред великої, обнесеної стіною ділянки землі, названої садом Хоу-Хоу, хоча там нічого іншого не росло. Драмана запевняла, ніби дерево отруює будь-яку рослину, що росте поряд.

Пройшовши у хвіртку, ключ від якої також був у кошелі Драмани, ми опинилися перед знаменитим деревом, якщо можна його так назвати. Воно, швидше, скидалося на кущ, верхні його гілки височіли на якихось двадцять футів над землею. Проте воно затінювало велику площу і мало стовбур трьох футів завтовшки; від стовбура відходило безліч гілок, кінці яких стелилися землею і пускали нове коріння, як це буває, якщо не помиляюся, у дикого фігового дерева.

То був нечистий витвір природи. Замість листя воно мало тільки темно-зелені м’ясисті стручки, як у молочаю, можливо, це й був якийсь різновид молочаю. Стручки закінчувалися яскраво-бузковими квітами, що поширювали огидний трупний запах; а під квітами — оскільки, мабуть, дерево, неначе апельсин, мало властивість одночасно давати цвіт і плід — висіли жовті колючі зерновники, завбільшки з грушу. Для повноти картини залишається тільки додати, що стовбур покривала зморщена сіра кора і що стручкувате листя було наповнене молочною смолою, як у всього сімейства молочайних. За словами Драмани, це був єдиний екземпляр й іншого не існувало ні на острові, ні на березі, спробувати ж його розмножити вважалося великим гріхом. Словом, дерево було монополізоване жерцями.

Ханс узявся за роботу і нарізав цілий віник листя і стручків, щоб переправити його старому карлику, якою б не була слабкою надія коли-небудь побачитися з ним. То була дуже неприємна робота, оскільки з дерева бризкала біла смола, як скипидар, обпалюючи шкіру.

Дорогою назад Драмана звернула нашу увагу на небувалий високий рівень води в озері: вода стояла вище за поля, відвойовані колись у озера і обнесені стіною, і навіть вище входу до печери. Але, за її словами, боятися було нічого: стіна достатньо висока, шлюзи міцні, а в крайньому разі люди можуть сховатися на схилах гори.

Удома вона попрощалася з нами, сказавши, що повернеться перед заходом сонця. Я її попросив неодмінно виконати цю обіцянку. Самому мені було тепер байдуже, прийде вона чи ні, оскільки я вже довідався від неї все, що міг. Але я задумав влаштувати катастрофу і тому непокоївся, чи зможе вона врятуватися. Все-таки вона виявилася вірним другом, ненавиділа Дечу і Хоу-Хоу і любила свою сестру Сабілу.

Ханс провів її до порога і з незграбною старанністю допоміг їй надіти плащ від дощу, який вона скинула і несла на руці. І справді — дощ, який було ущух, знову полив як із відра.

Залишившись наодинці, ми з Хансом поїли і почали радитися.

— Що ж робити, Хансе? — запитав я.

— А ось що, баасе: перед північчю ми сховаємося на березі поблизу сходинок, що біля скелі Пожертв, потім, коли прийде човен і висадить панну Сабілу, і її прив’яжуть до стовпа, ми дістанемося до човна вплав, вліземо в нього і поїдемо назад до міста веллосів.

— Але це, Хансе, не врятує панну Сабілу.

— Не врятує, баасе; та я й не сушив голови над долею панни Сабіли, яка насолоджуватиметься щастям із Хоу-Хоу. Це врятує нас, баасе, хоча, можливо, нам доведеться залишити Хоу-Хоу і дещо з наших речей. Якщо Іссикор та інші хочуть врятувати панну Сабілу — то хай не будуть боягузами і перестануть боятися кам’яного боввана і жменьки жерців і нехай самі стараються.

— Слухай, Хансе, ми прийшли сюди, щоб добути жмуток смердючого листя для Зікалі і щоб урятувати панну Сабілу. Перше завдання виконане, залишається друге. Я врятую нещасну або загину, спробуючи це зробити.

— Так, баасе, я так і думав, що баас це скаже. Всі ми божевільні, кожен на свій лад. Як може людина вирвати зі свого серця дурощі, закладені її матір’ю туди до її народження? А через те, що баас з’їхав з глузду або закохався в панну Сабілу, бо вона така красива, ми так чи інакше маємо розробити інший план і постаратися, щоб нас убили, коли ми втілюватимемо його в життя.

— Який план? — запитав я, пропускаючи повз вуха зухвале кепкування.

— Не знаю, баасе, — сказав він, дивлячись у стелю. — Якби в мене був ковток горілки, я б що-небудь придумав; а то в мене від цієї вогкості туман у голові і шлунок повен води. Проте баас, здається, говорив, що коли зламати кам’яні ворота, то озеро затопить усю місцевість разом із печерою Хоу-Хоу, де зберуться на поклоніння всі жерці з усіма своїми дружинами?

— Так, Хансе, і дуже швидко: як тільки вода увірветься, вона знесе стіни шлюзів і рине могутнім потоком, тим паче, що знову полило.

— Тоді, баасе, ми маємо спустити камінь, а оскільки самі ми неспроможні це зробити, то нам допоможе ось хто, — і він витягнув з мішка два фунти пороху в міцно запаяних бляшанках, як їх випустив англійський фабрикант. — Оскільки мене звуть Володарем Вогню, то жерці Хоу-Хоу подумають, що це цілком природно, — додав він, усміхнувшись.

— Так, Хансе, — підтвердив я.

— Тільки, баасе, нам потрібен гніт.

Я подивився навколо. У кімнаті стояли на полиці глиняні лампадки, а біля них лежав моток гніту місцевого виготовлення.

— Якраз те, що нам треба! — сказав я.

Ми зняли його, просмолили сумішшю тубільної олії з рушничним порохом, вибитим мною з патрона, і за півгодини у нас був чудовий гніт. Випробувавши його, я переконався, що він прогорить п’ять хвилин, поки вогонь не досягне пороху. Це було все, що ми могли тоді зробити.

— А зараз, баасе, — сказав Ханс, коли ми закінчили свої приготування і поклали гніт сушитися, — припустімо, що все піде добре, ворота впадуть і вода заллє печеру, — але як же ми самі заберемося з острова? Якщо ми потопимо жерців Хоу-Хоу (втім, я думаю, що ми їх не потопимо, бо вони полізуть на гору, як кролики), ми тим самим потопимо і себе, і доведеться нам вирушати з ними разом до місця біля Вогнища, про яке так любив говорити ваш преподобний батько. Потопити жерців Хоу-Хоу, звичайно, хороша справа, а й панні Сабілі будуть непереливки, якщо ми її залишимо прив’язаною до стовпа.

— Ми її не залишимо там, Хансе, тобто якщо все піде, як я сподіваюся; ми залишимо когось іншого.

У Ханса просяяло обличчя.

— О, баасе, тепер розумію! Ви думаєте прив’язати до стовпа пані Драману, яка старша панни Сабіли і не така гарна! Ось чому ви їй веліли залишатися з нами весь вечір! Прекрасний план! і він нас позбавить від метушні згодом. Тільки, баасе, доведеться злегка гепнути її по довбешці, щоб вона не зчиняла галасу і не виказала нас у своєму себелюбстві.

— Хансе, ти просто тварюка! — вигукнув я з обуренням.

— Так, баасе, звичайно, я худобина, яка раніше дбає про вас і про себе, ніж про інших. Але тоді кого ж залишить баас? Адже не думає ж він прив’язати до стовпа мене у вбранні нареченої? — додав він із непідробною тривогою.

— Хансе, ти тварюка і дурень, бо, незважаючи на всю твою тупість, як же я обійдуся без тебе? Я прив’яжу до стовпа мертву жінку, що лежить у шлюзній повітці.

Ханс подивився на мене явно захоплено і сказав:

— Баас остаточно порозумнішав! Нарешті баас придумав щось, чого я не придумав перший. Це хороший план, якщо тільки нам вдасться зробити все непомітно і якщо панна Сабіла на радощах одночасно не плакатиме і не сміятиметься, як дурна. Але, припускаючи, що все вдасться, як же ми вчотирьох проберемося до човна, баасе, якщо тільки ці боязкі веллоси так довго нас чекатимуть?

— А ось як, Хансе: якщо Драмана говорить правду, то човен, привізши наречену, очікує світанку неподалік від берега. Ти дістанешся до нього вплав, тримаючи пістолета над головою; все інше залишиш. Потім ти піднімешся у човен, назвавшись веллосам та Іссикору або хто там буде ще. Потім, коли все затихне, ми з пані Драманою притягнемо до стовпа мертву жінку і прив’яжемо її замість Сабіли. Тоді ти приженеш човна до малої пристані, що ми бачили поблизу шлюзів, пам’ятаєш?

— Так, баасе.

— Як тільки ти під’їдеш, я підпалю гніт, і ми побіжимо до човна. Сподіваюся, жерці зі своїми дружинами не почують вибуху; а коли вони вийдуть із печери і побачать, що їх затопило, їм буде не до переслідування (човни у них десь же то заховані, хоча Драмана і не знає де). Тепер зрозумів?

— Так, баасе. Як я вже сказав, баас раптом порозумнішав. Але баас не звернув уваги на одну дрібницю: припустімо, що я благополучно дістануся до човна, як я примушу цих боягузів гребти до вас до пристані? А раптом вони побояться, баасе, і заявлять, що це проти звичаю або що там їх схопить Хоу-Хоу, або ще щось таке?

— Ти їх попросиш добром, Хансе, а якщо вони не послухаються, тоді ти Надаси слово своєму кольту. Але, сподіваюся, в цьому не виникне потреби: Іссикор сам захоче відняти Сабілу у Хоу-Хоу. А тепер усе влагоджено, і я лягаю спати. Тільки спочатку візьми он ту рогожу і накрий нею смердючий віник проклятого Зікалі — хай йому всячина! Послати людей на таке!

“Усе залагоджено”, — з внутрішньою іронією промовив я в думках, простягшись у ліжку. Успіх нашої відчайдушної справи залежав від ланцюжка гіпотез, такого довгого, як звідси до Капштадта. Мимоволі згадалася давня приказка: якби та якби, та виросли в роті гриби.

Якщо човен припливе; якщо він чекатиме поблизу; якщо Хансу вдасться непомітно до нього підпливти; якщо його пустять у човен; якщо він умовить марновірних веллосів наблизитися до пристані і забрати нас; якщо не відкриється наша витівка з порохом; якщо порох благополучно вибухне і поруйнує шлюз; якщо ми зможемо відв’язати Сабілу від стовпа; якщо вона не влаштує істерики; якщо негідники-жерці не переріжуть нам горлянок під час усіх цих операцій і ще двадцять “якщо” — тоді, можливо, “все владнається”. Проте, покладаючись, за звичаєм, на долю, я помолився і вирішив, що час спати. Я, на щастя, можу спати у будь-який час і за будь-яких обставин. Без цього я б давно помер.

Мене розбудив прихід Драмани. Було вже зовсім темно. Я глянув на годинника — виявилося, одинадцята година.

— Що ж ти не розбудив мене раніше? — спитав я Хансу.

— А яка користь від того, що я розбудив би вас, баасе? Нудно никати, коли нічим промочити горло.

Так він виправдовувався, а насправді просто міцно спав, як і я. Проте я був радий, що позбавився кількох годин виснажливого очікування.

Тепер я зважився розказати Драмані все. У цій жінці було щось таке, що викликало до неї довіру.

Вона вислухала і пильно дивилася на мене, вражена сміливістю мого задуму.

— Усе це, можливо, закінчиться благополучно, — сказала вона нарешті, — але варто остерігатися чаклунства жерців, яке відкриває їм те, що очі не бачать.

— Я теж чаклун, — заперечив ваш покірний слуга.

— І ще одна обставина, — продовжувала вона. — Ми не можемо пройти до кам’яних воріт, які ви хочете поруйнувати: за наказом, я повернула Дечі кошіль з ключами. Жерці ще раз заходили в повітку упевнитися, що ворота надійно закріплені. Двері міцно замкнені, нам її не відкрити.

Я був приголомшений. Про ключ я й не подумав. І раптом я почув здавлене ідіотське хихотіння Ханса.

— Чого смієшся, віслюче? — закричав я. — Хіба час сміятися, коли всі наші плани провалюються?

— Ні, баасе, тобто так, баасе. Розумієте, баасе, я передбачив, що може статися що-небудь подібне, і про всяк випадок вийняв ключа з мішка пані Драмани і підмінив його каменем тієї ж ваги. Ось він, — і Ханс витягнув з кишені важкуватий архаїчний ключ.

— Ти вчинив мудро. Але ти сказала, Драмано, що жерці ще раз заходили в повітку. Як же вони ввійшли без ключа? — запитав я.

— Пане, є два ключі. Один зберігається у того, хто має титул Вартового Воріт. Згідно з присягою, він весь день носить його біля пояса і спить із ним уночі, А мені дав свого ключа верховний жрець, у якого є всі ключі, щоб він міг прийти з дозором куди і коли захоче. Але він це рідко робить.

— Чудово. У тебе є які-небудь новини, Драмано?

— Так, пане. На нараді ухвалили принести в жертву Хоу-Хоу тебе і твого супутника. Це подачка лісовим жителям; вони вивідали, хто вбив їхню одноплемінницю, і заявили, що коли вас залишать живими, то вони не підуть на війну з веллосами. Можливо, і мене принесуть у жертву разом із вами.

— Он як? — промовив я, подумавши, що тепер можу з чистою совістю топити всю цю наволоч і пригостити завбачливих жертвувальників хорошою дозою їхніх власних ліків. З цієї миті я зробився безжальний, як сам Ханс.

Тепер стало зрозуміло, чому з нами так чемно обходилися і дозволяли оглядати все, що нас зацікавить. Це робилося, аби приспати підозру.

Ми взялися за вечерю, за якою Драмана обмовилася випадково, що було ухвалено вкрасти у нас зброю, що “вивергає вогонь”, щоби певніше нас схопити. Треба було діяти невідкладно.

Я їв, скільки влізе, виходячи з того, що їжа додає сил, те саме робив і Ханс. Драмана принесла нам тубільної наливки, і я не відмовився від випивки, вважаючи, що помірна доза алкоголю буде нам обом на користь, особливо ж Хансу, якому випадала холодна ванна.

Повечерявши, ми упакували якомога зручніше наш невеликий багаж: половину я дав нести Драмані. Ханс же ніс тільки пістолет і в’язку смердючих гілок, яка під час плавби мала служити йому підтримкою і прикриттям.

Розділ XIII СТРАШНА НІЧ

Злива перейшла на мжичку; густий туман стелився полями і над озером, сприяючи нашій утечі. Жоден собака не загавкав на нас, бо ті нечисленні представники цих тварин, які були на острові, через холод і вогкість усі спали. Але крізь туман сяяв з неба великий повний місяць, віщуючи зміну погоди.

Ніким не помічені, досягли ми шлюзної повітки і, на свій подив, виявили, що двері незачинені. Приписавши це недогляду жерців, ми тихо ввійшли і прикрили за собою двері. Потім я запалив свічку, підняв її над головою і вражено відступив: над каналом сиділа людина з довгим списом у руці.

Поки я дивувався, що мені робити, і дивився на вартового, напівсонного і, мабуть, ще більше наляканого, ніж я сам, Ханс із властивою дикуну швидкістю дій поклав край моїм роздумам. Як леопард, стрибнув він на ворога. Я почув удар ножа, і наступної миті відблиск свічки впав на п’яти, що стирчали з води. Людина зникла назавжди — принаймні з нашого життя.

— Що це означає? Ти говорила, що тут нікого не буде! — люто закричав я на Драману, запідозривши пастку.

Вона впала на коліна, подумавши, мабуть, що я її збираюся вбити списом вартового, який я підняв із землі, і відповіла:

— Пане, я не знаю. Мабуть, у жерців з’явилася підозра, і вони виставили варту. Або, можливо, їх стривожив небувалий підйом води.

Заспокоєний її поясненнями, я їй велів підвестися, і ми взялися за справу. Замкнувши двері зсередини, Ханс піднявся на важіль і вставив порохівниці в дірку в підйомних воротах, якраз під болт. Потім ми добре зашпаклювали щебенем усі щілини, щоб порохівниці не вискочили, і все разом замазали товстим шаром глини, яку я нашкріб із вогкої стіни повітки. Лише безпосередньо під болтом ми залишили невеликий отвір, щоб сконцентрувати силу вибуху на болті і на верхньому краю дірки в підйомних воротах. Гніт ми провели в просвердлені в порохівницях дірочки, вставивши їх у порожнисті очеретини, щоб вони не відсиріли. Кінці їх висіли на шість футів від землі, так що похапцем їх неважко було запалити.

Тепер було вже чверть на дванадцяту, і ми приступили до найстрашнішої і найнебезпечнішої частини нашого завдання. Ми з Хансом підняли тіло вбитої під час закриття шлюзу жінки і понесли його з повітки. Драмана, відмовившись торкатися трупа, йшла за нами, навантажена всім нашим багажем, який ми ні на хвилину не наважувалися залишати, передбачаючи, що відступ буде відрізаний. З величезним зусиллям пронесли ми важкий труп якихось п’ятдесят ярдів до місця, яке я помітив ще вранці на краю скелі Пожертв; у тій частині скеля здіймалася футів на шість над довколишнім рівнем і спереду в ній було промите водою заглиблення — начебто невеликий грот без даху, якраз достатній, щоб умістити нас трьох і труп.

Тут ми сховалися і чекали.

Через деякий час, перед самою північчю, ми почули на озері плескіт весел. Човен наближався! Ще за хвилину ми розрізнили людські голоси зовсім близько від нас.

До пристані, тобто до того місця, де мала бути пристань, оскільки всі сходи, крім першої, були залиті водою, підпливав великий човен. А майданчиком скелі Пожертв простували назустріч човну чотири жерці в білому вбранні; обличчя їхні затуляли покривала з прорізами для очей, що робило їх схожими на ченців на старовинних зображеннях іспанської інквізиції. Жерці і човен одночасно підійшли до пристані. Потім з носа зіштовхнули високу жінку, з головою загорнуту в білий плащ, яка за зростом цілком могла бути Сабілою.

Жерці прийняли її мовчки — вся ця драма розігрувалася в абсолютному мовчанні — і повели або, швидше, потягли її до кам’яного стовпа між двох вогнів і там, наскільки можна було розгледіти крізь туман (цієї ночі я благословляв туман, як це мовиться в одному нашому церковному псалмі — або там, здається, навпаки: туман виславляє Господа), вони її прив’язали. Потім, так само мовчки, жерці рушили назад схилом скелі і сховалися в пащі печери.

Човен теж відплив на кілька ярдів — недалеко, як можна було судити за звуками ударів весел, — і зупинився.

Далі все йшло, як говорила Драмана. Я пошепки запитав, чи повернуться жерці. Вона відповіла, що ні, ніхто не прийде до самого світанку, коли Хоу-Хоу в супроводі жінок вийде з печери прийняти свою наречену. Драмана присягалася, що це правда, оскільки найбільший злочин дивитися кому б то не було на Святу Наречену з моменту, коли її прив’яжуть до скелі, до появи сонця над обрієм.

— Отже, що раніше ми візьмемося за справу, то краще. Мерщій, Хансе, поки туман не розвіявся.

Швидко піднялися ми на скелю, тягнучи за собою мертву. Обійшовши з нашою жахливою ношею найближчий із двох “вічних вогнів”, ми підійшли до стовпа ззаду. Тут завдяки туману і диму вулканічних вогнів, ми були майже невидимі. До стовпа прив’язана, з опущеною головою, немов непритомна, стояла Сабіла. Ханс присягався, що то була вона, оскільки він упізнав її “за запахом”, який йому вельми подобався. Я ж, не такий обдарований щодо нюху, не був у цьому впевнений. Я ризикнув заговорити, не наважуючись подивитися на дівчину. Чесно кажучи, я побоювався, що вона виконала свою погрозу і, як до останнього засобу, вдалася до отрути, захованої у волоссі.

— Сабіло, не лякайся і не кричи. Сабіло, це ми — Нічний Вартовий і Світло-в-Темряві. Ми прийшли тебе врятувати, — сказав я і тривожно чекав відповіді.

Нарешті я полегшено зітхнув: вона злегка хитнула головою і прошепотіла:

— Це сон, сон!

— Ні, Сабіло, ти не спиш, а якщо спиш, прокинься, щоб нам усім не заснути навіки.

Потім я прокрався кругом стовпа і запитав, де вузол її мотузка. Вона нахилила голову і прошепотіла:

— Біля моїх ніг, пане.

Я став на коліна і намацав вузол. Якби я розрізав мотузок, нам нічим би було прив’язати до стовпа тіло. На щастя, вузол був затягнутий не туго — це вважалося зайвим, оскільки не бувало випадку, щоб Свята Наречена намагалася тікати. Хоча руки в мене замерзли, я без зусиль розв’язав мотузок. За хвилину Сабіла була вільна, і я перерізував пута на її руках. Набагато важче виявилося прив’язати на її місце мертве тіло, яке всією вагою навалювалося на мотузку. Проте ми якось упоралися з нашим завданням, заздалегідь накинувши на крижане обличчя мертвої білий плащ Сабіли.

— Сподіваюся, пану Хоу-Хоу полюбиться наречена! — пробурмотів Ханс, коли ми тривожно оглянули свою роботу.

Нарешті, оскільки все було зроблено, ми подалися геть так само, як прийшли, низько припадаючи до землі, щоб не виходити зі смуги туману, який тепер став рідкішим і стелився всього футів на три над землею, як осіння мла над англійським болотом.

Ми досягли нашої ями, і Ханс безцеремонно зіштовхнув Сабілу через край, і вона впала на спину своїй сестрі Драмані, яка з жаху притиснулася до землі. Важко уявити дивовижнішу зустріч двох трагічно розлучених родичок. Я йшов останнім і перед тим, як спуститися до нашої ями, ще раз озирнувся.

Ось що постало переді мною: з печери вийшли двоє жерців і швидко побігли схилом гори, доки не досягли двох колон природного газу або гасу (далебі, не знаю, що це було); тут вони зупинилися кожен біля однієї колони, обернулися на п’ятах і крізь прорізи у своїх масках або покривалах подивилися на прив’язану до стовпа жертву. Мабуть, вигляд її цілком їх задовольнив, оскільки, подивившись трохи, вони знову побігли до печери дуже швидко, але з методичністю, що виключала думку про здивування або тривогу.

— Що це означає, Драмано? — вигукнув я. — Ти говорила, що закон забороняє дивитися на Святу Наречену до сходу сонця.

— Не знаю, пане, — відповідала вона. — Звичайно, це проти закону. Мабуть, віщуни почули, що не все благополучно, і вислали гінців. Як я говорила тобі, жерці Хоу-Хоу майстерні в чародійництві.

— Отже, вони погані мастаки, оскільки нічого не відкрили, — зауважив я спокійно.

Але в душі я благословляв долю, що наполіг і прив’язав мертву жінку до стовпа на місце Сабіли. Коли ми тягнули її з повітки, Ханс говорив, що це зайве, оскільки Драмана присягається, що ніхто не здійме очей на Наречену до самого світанку, — потрібно тільки відв’язати Сабілу. Якби я поступився тоді, ми б усі загинули.

— Тепер, Хансе, — сказав я, приховуючи внутрішнє хвилювання, — час тобі плисти до човна; туман розсіюється, поспішай, а то тебе побачать.

— Ні, баасе, мене не побачать; я покладу на голову в’язку гілок з дерева Видінь і здаватимуся плавучою водорістю. Але чи не хоче баас поплисти сам? Він плаває краще за мене і не так боїться холоду, До того ж він розумніший, і цей дурень у човні швидше послухається його, ніж мене; а якщо дійде до стрільби, то стрілець він кращий. А доглянути за панною Сабілою та другою пані я цілком зумію сам і гніт підпалю не гірше, ніж баас.

— Ні, — відповів я, — пізно нам змінювати план, хоч я й сам хотів би потрапити в човен, де почувався б набагато спокійніше.

— Добре, баасе. Баасу краще знати, — відповів він покірно. І потім, не соромлячись, Ханс роздягся і загорнув свій брудний одяг в рогожу з-під в’язки гілок дерева Видінь, зауваживши, що із задоволенням надіне сухе плаття, коли дістанеться до човна або на той світ — одне з двох.

Покінчивши з цими приготуваннями, він прив’язав до голови віник за допомогою мотузків, знятих із рук Сабіли, і рушив — жалюгідна, зморщена жовта мавпочка. Проте спочатку він поцілував мені руку і запитав, чи немає у мене доручень до мого преподобного батька. Потім він проголосив, що, на його думку, панна Сабіла не варта стількох клопотів, тим паче, що вона виходить заміж за іншого. І, нарешті, він сказав із притиском, що коли вибереться з цієї країни, то нап’ється, як віл, на дві доби в першому ж місті, де можна буде купити горілки, — обіцянка, яку він не забув виконати. Потім він зісковзнув зі скелі і, тримаючи над головою револьвер і шкіряний патронташ, пірнув у воду, тихо, як видра.

Крізь поріділий туман я розрізняв на відстані ста ярдів примарний силует човна.

І ось із завмиранням серця я помітив, що там щось відбувається. Човен повернув, і мені вчулися здивовані голоси. Хтось підвівся на повний зріст. Потім почувся плескіт, і знову все стихло.

Мабуть, Ханс благополучно дістався човна, але пустили його на борт чи ні, цього я не знав. Я міг лише припускати і сподіватися.

Оскільки нам ні до чого було залишатися довше в нашому далеко не безпечному притулку, я вирішив повернутися в шлюзну повітку. Сабіла, здавалося, ще не зовсім прокинулася, і я не розпитував її. Драмана взяла її за ліву руку, а я за праву, і ми пішли. Залишивши обох жінок у повітці, я вийшов на маленьку рибальську пристань і почав чекати човна.

Човен не з’являвся. Протягом кількох годин, що здавалися нам вічністю, до самого світанку, я дивився і чекав, чекав і дивився, навідувавшись час від часу до жінок. Я дізнався від Сабіли, що і батько її, і Іссикор, обидва були в човні, що робило абсолютно нез’ясовною його непояву, тобто якби Ханс загинув, тоді розгадка була б проста: адже екіпаж не знав, у якому ми становищі, і не знав навіть, що нас можна врятувати. Нарешті, залишалася можливість, що марновірні веллоси за релігійними мотивами відмовилися брати участь у викраденні Священної Нареченої.

Чим більше зважував я всі можливості, тим більший відчай мене охоплював. Поза сумнівом, щось сталося, але що, що?

А вода все прибувала. Здавалося, вона ось-ось переллється через берегову стіну і тоді, звичайно, не можна буде залишатися в шлюзній повітці.

Не пам’ятаю, чи згадував я, що за кілька ярдів праворуч над стіною височіла велика круча футів на вісім, яка мала вигляд уламка, викинутого з кратера вулкана. На цю кручу неважко було б піднятися, і вона була достатньо широка, щоб усім трьом поміститися на ній. Найсильніший приплив не досяг би його вершини, оскільки для цього вода мала залити всю рівнину, що лежить за нею, на багато футів глибини.

Зважуючи подумки всі обставини, я дійшов висновку, такого несподіваного і твердого, що мені самому здалося, неначе його підказало навіювання ззовні.

Я виведу жінок і покладу їх на вершині кручі, темний плащ Драмани приховає їх від спостереження навіть цієї яскравої місячної ночі (туман давно розвіявся). Сам я повернуся в повітку, підпалю гніт і приєднаюся до моїх пані, і ми спостерігатимемо з кручі все, що відбудеться після вибуху, і чекатимемо наближення човна; втім, на останнє я вже майже не сподівався.

Залишивши всі сумніви і вагання, я взявся за виконання плану з холодною, але шаленою енергією. Я схопив за руки обох сестер, які, уявивши, що порятунок близький, ішли досить швидко, піднявся з ними на кручу і, велівши їм лягти ниць, накинув на них темний плащ Драмани. Потім я повернувся в повітку, запалив сірник і підніс його до кінця гніту. Вогник побіг угору. Я вискочив геть, замкнув важкі двері і помчав назад на кручу.

П’ять хвилин минуло, і, коли я вже почав думати, що нічого не вийшло, пролунав глухий гуркіт. Він був неголосний. Не думаю, щоб можна було почути його на відстані п’ятдесяти ярдів, не напружуючи спеціально слуху. Повітка була ґрунтовно збудована, а дах поглинав звуки. Гуркіт нагадував не рушничний постріл, а, швидше, звук якогось важкого падіння.

Після цього спочатку наче нічого особливого не відбувалося. Але я помітив, що вода, досі стримувана кам’яними підйомними дверима, раптом побігла каналом під повітку. Внутрішньо радіючи, я зрозумів, що вибух вдався.

Шлюзи впали й озеро увірвалося за огорожу!

За хвилину я помітив, що з відгалуження каналу вийшов камінь — один, другий, третій; уся споруда наче танула. Вже зяяв пролом, який усе збільшувався. Ще за хвилину повітка розвалилася, мов картковий будиночок, оскільки вода розмила фундамент. Канал перетворився на справжню річку, яка бурхливо затоплювала низинні поля за береговою стіною.

Я поглянув на схід; він світився; край неба — там, де воно поєднується з поверхнею озера — з чорного ставав сірим. Світало.

Із невблаганним ревом через пролом, що ширшав у стіні кожної миті, вода бігла в поля — нестримна, невичерпна; це було жахливо. Наша круча вже перетворилася на оточений морем острівець. І ось на сході зажеврів перший промінь сонця, яке ще не встало, пронизуючи гігантським списом обмите дощами небо. То було дивне видовище, і з думкою, що, можливо, я востаннє присутній при ньому на землі, я жадібно дивився на нього.

Тим часом жінки поряд зі мною плакали від жаху, чекаючи, що нас ось-ось затопить. Я вважав так само, оскільки скеля тремтіла під нами, ніби зараз перекинеться, підмита водою, і зануриться в безодню, та вдавав, що не звертаю уваги на їхній страх, і вперто дивився на схід. І раптом разом із першим сонячним променем з туманної імли над озером виринув човен. Ревіння води заглушало плескіт весел. На кормі, приставивши дуло револьвера до лоба керманича, стояв Ханс.

Я підвівся, і він мене побачив. Я знаками вказував йому, куди підпливти. Човну загрожувала небезпека перекинутися або бути понесеним течією у вир на місці шлюзного каналу. Але веллоси були майстерними веслярами, а пістолет Ханса додавав їм хоробрості.

Нарешті човен пристав носом до нашої кручі, і Ханс, пробравшись уперед, кинув мені кінець каната. Я його схопив однією рукою, а другою зіштовхнув униз тремтячих жінок. Ханс схопив їх і жбурнув у човен, немов мішки з борошном. Потім я перекинув наше спорядження і сам відчайдушно стрибнув, відчувши, що круча перевертається. Я гепнувся до пояса у воду, але Ханс і хтось іще підхопили мене і втягли в човен. А ще за мить круча зникла під жовтим спіненим потоком!

Човен гойднувся і закрутився веретеном; на щастя, він був великий (на двадцять пар весел) і стійкий, оскільки був видовбаний з одного величезного стовбура. Ханс вигукував команди, веслярі гребли щосили. Першої хвилини наша загибель здавалася неминучою, течія затягувала, і ми зовсім не просувалися. Нарешті ми трохи рушили вперед, у напрямку до скелі Пожертв, і ще за хвилину були поза небезпекою.

— Чому ти не прийшов раніше, Хансе? — запитав я.

— О, баасе, та тому, що ці дурні не їхали, поки не з’явиться перший промінь; а коли старий Веллу й Іссикор пробували наполягати, веслярі заявили, що вб’ють їх. Вони сказали, що це порушення закону, баасе.

— Хай вони будуть прокляті на десять поколінь! — вигукнув я і замовк, бо який сенс сперечатися з цією марновірною бандою?

Марновірство панує ще над більшістю світу, називаючи себе релігією. Веллоси, звичайно, пишалися своєю релігійністю. Так скінчилася страшна ніч.

Розділ XIV КІНЕЦЬ ХОУ-ХОУ

Човен зупинився біля самого берега, проти скелі Пожертв. На моє запитання, навіщо це, старий Веллу, якому зсунута набік тіара додавала вигляду п’яного, боязко відповів:

— Такий закон, пане. Закон повеліває нам чекати, поки не з’явиться сонце і Хоу-Хоу не вийде в славі своїй прийняти Святу Наречену.

— Чудово, — відповів я, — оскільки Свята Наречена сидить у човні, поклавши голову мені на коліно (це була правда — Сабіла, не довіряючи нікому іншому, притулилася до мене, і так само вчинила Драмана, голова якої покоїлася на моєму другому коліні), — я не раджу його величності Хоу-Хоу йти до неї або в голові у нього з’явиться діра завбільшки з мій кулак! — додав я, виразно ляснувши шкіряний футляр своєї рушниці-двостволки.

— Усе-таки ми маємо чекати, пане, — покірно заперечив Веллу, — бо я бачу, що біля стовпа ще прив’язана Свята Наречена, а поки її не відв’яжуть, закон забороняє нам віддалятися.

— Так, — відповів я, — то найсвятіша наречена, бо вона мертва, як камінь, а всі мертві святі. Гаразд, хочеться подивитися, що відбудеться.

Ми склали весла і в належний момент, ледве з’явився над обрієм червоний край сонця, що сходило, з печери вийшов Хоу-Хоу, “в очікуванні своєї Святої Нареченої”.

— Як він міг вийти? — злорадно запитав Гуд. — Ви сказали, що Хоу-Хоу був просто статуєю — як же він міг вийти з печери?

— А вам, Гуде, не спало на думку, — відповів Аллан, — що зі статуями іноді буває, що їх везуть? Але в цьому випадку було не так: Хоу-Хоу сам вийшов із печери у супроводі кількох жінок. За ними рухався натовп Волохатих. Дивлячись на чудовисько, як воно виступало, потворне і величезне, я зрозумів дві речі. По-перше, чому Сабіла присягалася, що багато хто, в тому числі Іссикор, на власні очі бачили Хоу-Хоу, що “йде прямо”. По-друге, для чого за законом човен має чекати до світанку, коли наречену відведуть: для того, щоб веслярі і родичі нареченої могли побачити Хоу-Хоу і, повернувшись, свідчити про тілесне існування бога.

— Але ж Хоу-Хоу не було, — знову запротестував Гуд.

— Гуде, — сказав Аллан, — справді, Ханс назвав би вас “зовсім розумним”. Із надзвичайною проникливістю ви дійшли істини. Хоу-Хоу не було. Але, Гуде, коли ви проживете довше, — продовжував він із люб’язним сарказмом, де вчувалася нудьга, — так ось, коли ви поживете довше, дізнаєтеся, що цей світ повний брехні і що дерево Видінь росте (або, точніше, росло) не тільки в саду Хоу-Хоу. Як ви влучно зауважили, ніякого Хоу-Хоу не існувало, зате існувала його чудова подоба, майстерно виконана гідним першокласного артиста пантоміми. Правда, так чудово, що на відстані п’ятдесяти ярдів не можна було відрізнити його від великого оригінала, тобто боввана у печері.

В усій своїй волохатій красі, усміхаючись, ішов Хоу-Хоу дванадцятифутовим чудовиськом. Або, переходячи до фактів, ішов Деча на ходулях, артистично вбраний у мавпячі шкури і несучи над головою ликовий витвір із полотняною маскою, майстерно розмальованою під чарівного бога.

Побожний екіпаж нашого судна побачив його, і класичні голови благоговійно схилилися перед божеством. Навіть Іссикор схилився, що змусило Драману і навіть саму люблячу Сабілу подивитися на нього з обуренням і презирством.

Тим часом Хоу-Хоу крокував уперед своєю в буквальному розумінні ходульною ходою; свита одягнених у біле жінок ішла за ним зі співом весільного гімну, а за жінками пхалися кудлаті пажі. Проте мій бінокль показував мені, що прекрасні пані зовсім не тріумфували. Вони тривожно поглядали на воду, що підіймається, а одна хотіла позадкувати, але супутниці її не пустили: мабуть, під час цієї урочистої церемонії втеча вважалася великим гріхом. Так дійшли вони до стовпа, де за звичаєм “подружки” кинулися до нареченої, щоб зірвати з неї покривало, а кудлаті пажі вишикувалися за ними.

Ще мить, — і перша подружка здивовано зупинилася; потім з її грудей вирвався дикий крик, що розкотився озером, немов ревіння сирени. Подивилися інші й у свою чергу почали волати. Тоді сам Хоу-Хоу задріботів навкруги стовпа і поглянув на наречену. Він, мабуть, добре роздивився, бо хтось зовсім зірвав покривало з трупа. Він не став довго милуватися, а тієї самої миті з усіх ніг (тобто з усіх ходуль) кинувся до печери. Більше я не витримав спокуси. Під рукою у мене лежала рушниця — моя двостволка, заряджена розривними кулями. Я її вийняв з футляра, підняв і прицілився трохи вище того місця, де, за моїм розрахунком, мала бути голова людини, що сиділа всередині чучела, — бо я не хотів убивати цю істоту, а тільки налякати. Секунда — і розривна куля змела до біса кошика з іклами павіана. Не було ще в історії такого раптового викриття духовного князя, одягненого в усі свої ризи.

Отже, все мало тепер іти благополучно, оскільки Деча зійшов з ходуль і подався пішака — прекрасний вінценосець, що розбива собі носа об брилу застиглої лави. З хвилину він лежав на землі, потім схопився і, кинувши ходулі, побіг за настраханими жінками і їхніми мавпоподібними пажами назад до печери.

— Тепер, — звернувся я тоном оракула до старого Веллу і решти команди, переляканої рушничним пострілом, — друзі мої, ви бачите, з чого зроблений ваш бог?

Веллу не намагався заперечувати; він був вельми вражений — ви розумієте, крах ілюзій часто завдає душевного болю; але один з команди, очевидно, офіційний охоронець часу, сказав, що сонце зійшло, священний обряд відбувся, хоча, правда, дещо незвичайно, і тепер, згідно із законом, треба повертатися додому.

— Ні, — відповів я, — я вас довго чекав, а тепер ви почекаєте трохи мене, оскільки я хочу подивитися, що буде далі.

Проте “охоронець часу” — закостенілий рутинер, абсолютно позбавлений цікавості, — занурив у воду весло як сигнал решті веслярів робити те саме, у відповідь на що Ханс ударив його пальці ручкою револьвера і потім приставив дуло до його скроні.

Цей аргумент переконав його в необхідності покори, і він, вибачаючись, підняв весло. Інші вчинили так само.

Отже, ми залишилися спостерігати на місці. І було на що подивитися: вода вже заливала скелю Пожертв. Хвилі досягли “вічних вогнів”, унаслідок чого вони перестали бути вічними і розпливлися на хмару диму й чаду. Ще за три хвилини хвилі бурхливим водоспадом хлинули в пащу печери. Не долічив я й до ста, як із печери в паніці почали вибігати люди, немов оси з потривоженого кубла. Серед них я впізнав Дечу, якого здолала блискуча думка подбати перш за все про власну персону.

Він і ще кілька чоловіків кинулися вперед і, вибравшись із води, полізли вгору схилом гори за печерою. Іншим пощастило менше. Потік досяг уже значної глибини, і вони не змогли його подолати. Їх понесло назад, до велелюбного лона Хоу-Хоу.

Мить — і разом усі будинки, як і той, що був нам притулком, завалилися і зникли в піні. Здавалося, то був кінець. Я розмірковував, Чи пустити мені кулю в Дечу, який тепер стояв на краю кручі і ламав руки, дивлячись на розорення свого храму — на загибель свого бога і міста, і гарему, і слуг. Але якийсь голос підказував мені залишити цього грішника своїй долі, і я вже приготувався дати команду гребти геть, як Ханс гукнув, щоб усі подивилися на вершину гори.

Величезні клуби пари валили з кратера, як із тисячі паровозів; і ревіння, схоже на пихтіння тисячі тисяч паровозів, роздирало наші вуха.

— Що це, Хансе? — прокричав я.

— Не знаю, баасе. Мабуть, вогонь і вода розмовляють усередині гори, баасе, й освідчуються у взаємному коханні, як сварливе подружжя, замкнуте в тісній хатині: дружина шипить, плюється, кидається; чоловік сікається і лупцює дружину. — Він зупинився, витріщивши очі на вершину гори, і тихо повторив: — Так, чоловік здорово лупцює дружину! Гляньте на нього, баасе!

Цієї миті з оглушливим гуркотом, схожим на жахливий грім, вулкан немов розколовся надвоє, а вершина його розлетілася в повітрі.

— Баасе, — сказав Ханс, — мене звуть Володарем Вогню, чи не так? Проте над цим вогнем я не владний, і нам краще триматися від нього подалі. Дивіться! — і він простягнув руку, указуючи на могутній потік лави, що хлинула, здавалося, з хмар прямо в озеро на відстані якихось двохсот ярдів від нас, піднімаючи фонтани піни і диму, Це як торпеда, що вибухнула.

— Гребіть! Щосили! — крикнув я веллосам, які вже з поспіхом повертали човен.

Поки човен описував своє коло — мені ці хвилини здавалися вічністю, — я був свідком дивного і страшного видовища. Деча залишив свій уступ і біг в озеро, переслідуваний потоком розплавленої лави, пританцьовуючи, немов від болю, мабуть, його обпалило парою. Він пірнув у воду, і тієї ж миті виросла величезна хвиля, що утворилася, поза сумнівом, від підземного вибуху. Вона мчала на нас, а на гребені нсла Дечу.

— Я думаю, жерцю хочеться до нас на борт, баасе, — сказав Ханс, — йому набрид його рідний бережений богом острів, і тепер він бажає поселитися на материку.

— Ти думаєш? — відповів я. — Так у човні немає місця, — і я витягнув пістолета.

Хвиля донесла Дечу зовсім близько. Чи плив він, чи його підтримував тиск знизу, але тільки здавалося, що він майже стоїть на гребені хвилі. Він обсипав нас прокляттями і, потрясаючи кулаками, погрожував Іссикору і Сабілі. Страшне було видовище.

Але на Ханса воно не справило належного враження, бо у відповідь він вказав спершу на мене, потім на Сабілу і, нарешті, на самого себе, після чого в незнищенній своїй вульгарності приставив великого пальця до своєї пики і показав довгого носа верховному жерцю, який борсався у воді.

Хвиля перетворилася на яму, і Деча сховався, “вирушивши в гості до Хоу-Хоу”, як пояснив Ханс. Такий був кінець цієї лихої, але далеко не пересічної людини.

— Я радий, — сказав Ханс після певних роздумів, — що Деча-проповідник перед тим, як податися до Хоу-Хоу, дізнався, хто його туди посилає. А чи подумав баас, які ми з ним розумаки, що всі наші плани так добре вдалися? Свого часу я вже боявся, що все пропало: коли я вліз у човен і ці бовдури відмовилися забрати вас і жінок, оскільки, мовляв, закон цього не дозволяє. Надягаючи свою суху одежу, я розмірковував, чи не застрелити мені одного з них. Проте я вирішив, що краще почекати, баасе, а то якби я застрелив одного, інші зробилися б ще тупішими і впертішими і, можливо, попливли б геть, а мене вбили б. Отже, я дочекався, і все благополучно скінчилося, безперечно, завдяки заступництву вашого преподобного батька, що поглядає на нас із небес.

— Правильно, Хансе. Але якби ти обрав інше рішення, кого б ти застрелив? — запитав я. — Старого Веллу?

— Ні, баасе, він старий і дурний, як дохла сова. Я застрелив би Іссикора, бо він мені дуже набрид і хотілося б позбавити панну Сабілу від довгих років нудьги. Хіба це добра людина, яка, знаючи, що його наречену віддають дияволу; сидить у човні і канючить про непохитність стародавніх законів? Так він поводився, баасе, коли я просив наказати команді гребти до пристані.

— Не знаю, Хансе, це їхня справа. Хай розбираються самі.

— Так, баасе, і коли пані оговтається і настане година розплати, мені буде шкода Іссикора. Він не надиматиметься індиком, коли вона його покине. Мені здається, коли він попросить “поцілуй мене”, вона відповість йому “бац, бац!” по обох щічках, баасе. Дивіться, вона вже й тепер повернулася до нього спиною. Проте, баасе, це не стосується ні мене, ні вас, оскільки нам доведеться мати справу з пані Драманою. Вона не повертається спиною, баасе. Вона пожирає нас очима і говорить у своєму серці, що, нарешті, знайшла справжнього Хоу-Хоу, хоч він малий і білий, і непоказний, і волосся у нього їжачком. Важливо, що всередині людини, а не його зовнішність, як часто говорили мені жінки, коли я був молодий, баасе.

З вигуками, які тут недоречно повторювати, бо ніхто з нас не любить, коли відданий, щирий друг критикує нашу зовнішність, я замахнувся прикладом, маючи намір люб’язно опустити його на Ханса. Та цієї миті увагу від висловлювань готтентота радості з приводу нашої втечі відвернула нова розплавлена глиба, що впала поряд із нашим човном, а безпосередньо за нею розгорнулася страхітлива фінальна сцена виверження.

Не можу сказати точно, що сталося, проте зненацька танцююче полум’я і хмари диму злетіли в небо. Це супроводжувалося стрясаючим землю гуркотом і оглушливими вибухами, що відлунювали немов найсильніші удари грому, і за кожним ударом лився дощ палаючого каміння і потік розплавленої лави з шипінням падав у вир. Човен гойдався, і нас затягувало густими хмарами попелу і якимось гарячим дощем, котрий так затемнював повітря, що ми не бачили нічого перед самим носом. То була грізна демонстрація сил природи, і за якимось примарним зв’язком образів я подумав про судний день.

— Хоу-Хоу помщається нам! — застогнав старий Веллу, — за те, що ми у нього викрали Святу Наречену.

Але тут його балачка урвалася, і з вагомої причини — бо великий гарячий камінь поцілив йому в голову, і, за виразом Ханса, прибив його, як худобину.

Коли за голосіннями супутників Сабіла зрозуміла, що її батько вбитий, вона зовсім отямилася, немов відчувши, що на неї лягла порфіра13влади.

— Викиньте з човна розжарений камінь, — сказала вона, — а то він пропалить наскрізь дно, і ми потонемо.

Іссикор виконав наказ, і, накривши плащем тіло вождя, ми скорботно попливли вперед. Дякувати долі, сильний вітер піднявся з берега і затримав чи відігнав убік гарячий дощ і пемзові хмари, і ми знову мали можливість усе бачити. Тепер єдину небезпеку несло каміння, що падало у воду навкруг нас, здіймаючи фонтани піни. Ми пливли неначе під таким бомбуванням, але, на щастя, більше жоден камінь не потрапив у човен, і в міру наближення до пристані ризик зменшувався. Втім, згодом ми дізналися, що каміння долітало і до берега.

Проте нам довелося пройти ще через одне випробування, бо раптом ми врізалися в цілу флотилію примітивних пірог або просто зв’язок з очерету і бурелому, на яких сиділи верхи волохаті дикуни, управляючи дволопатевими веслами.

Вважаю, то була армія Дечі, яку він зібрався вислати на місто Веллу. Як не низько стояли волохаті дикуни на ступені розвитку людства, вони здавалися достатньо проникливими, щоб установити зв’язок між нами і катастрофою, що відбувається: з виском і гамором, як великі мавпи, вони тицяли пальцями то на пекельне видовище вулкана, що клекотав, то на нас.

Потім зі своїм страшним бойовим кличем “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” вони кинулися в наступ.

Залишалося одне: відкрити вогонь, що ми з Хансом зробили вельми успішно, і в той же час рятуватися, користуючись нашою чудовою швидкістю. Маю сказати, що ці потворні жалюгідні тварюки виявили чудову відвагу: незважаючи на смерть своїх товаришів, яких вражали наші кулі, вони наполегливо прагнули наблизитися до нас упритул, з явним наміром перекинути човна і потопити нас усіх.

Ми з Хансом стріляли якнайшвидше, але все-таки цим шляхом ми справлялися лише з десятою частиною нападників, і головна надія була на швидкість і спритність. Сабіла стояла в човні і віддавала команди веслярям, тоді як Ханс і я стріляли спершу з рушниць, потім з револьверів.

Усе-таки один горилоподібний велетень із зарослим волоссям звіриним лобом схопився за корму і почав перетягувати човна. Ні рушниці, ні револьвери не були заряджені. Стусани не допомагали — він не відпускав нас. Човен гойдався все дужче й дужче і почав зачерпувати воду.

Коли я вже подумав, що настав кінець, оскільки й інші нападники були зовсім близько, Сабіла зі сміливістю відчаю врятувала становище. Біля неї лежав важкий спис того жерця, якого Ханс скинув у канал біля шлюзів. Сабіла схопила його і з несподіваною силою пронизала звіроподібного велетня. Він відпустив човна і занурився у воду. Майстерним маневруванням ми вислизнули від інших і через три хвилини були вже недосяжними.

— Попрацювали ми цю ніч, баасе! — розпатякався Ханс, обтираючи піт з лоба. — Можливо, якщо біля самого берега нас не проковтнуть крокодили, якщо ці дурні не принесуть нас у жертву примарі Хоу-Хоу і якщо нас не вб’є блискавкою, баас дозволить мені випити тутешнього пива, коли ми повернемося в місто? Від усього цього вогню у мене остаточно пересохло в горлянці.

Нарешті ми допливли. Здавалося, минули десятки років відтоді, як я покинув цю пристань, яку ми знайшли загаченою смертельно наляканим населенням. Вони прийняли тіло вождя в шанобливому мовчанні, але без особливого засмучення. Далебі, цей народ немов пережив усі людські пристрасті; час разом із гнітом ницого фетишизму згладив їхні характери і перетворив їх на автомати, які прислухаються, нагостривши вуха, до голосу бога, вловлюючи його в кожному природному звуці. Правду кажучи, при всьому інтересі до їхнього походження я відчував презирство до цих виродженців.

Повернення Сабіли їх вельми здивувало, але не викликало ніякого захоплення.

— Вона дружина бога, — розібрав я чийсь голос, — вона втекла від бога, тому й сталися всі ці біди.

Сабіла теж це почула і натхненно обернулася до народу. Дівчина вже цілком опанувала собою, чого в жодному разі не можна було сказати про Іссикора, який замість того, щоб очманіти від радості, був мовчазний і пригнічений.

— Які біди? — запитала вона. — Правда, мій батько помер, убитий розжареним каменем, що потрапив у нього, і я його оплакую. Але він був дуже старий і мав скоро відійти. А хіба не щастя, що, завдяки хоробрості і силі чужоземних гостей, я, його дочка і спадкоємиця, звільнилася від пазурів Дечі? Говорю вам, бог — це Деча; Хоу-Хоу, якому ви поклоняєтеся, бовван, що не більше як розмальована лялька. Якщо не вірите, запитайте мою сестру Драману, забуту вами, мою сестру, яку колись ви віддали богу Святою Нареченою. Хіба не щастя, що ненависна димляча гора тане, обійнята полум’ям, і більше не буде печери, що вселяла жах? Нині збувається пророцтво, що нас звільнить Білий Вождь із півдня!

Ця сильна промова примусила замовкнути збентежений натовп. Сабіла поглянула на пониклі голови і продовжувала:

— Іссикоре, наречений мій, вийди вперед і сповісти народу свою радість. Щоб урятувати мене від Хоу-Хоу, ти прислухався до моїх благань і вирушив у далекі землі прохати допомоги у великого Південного Волхва. Він прислав рятівника, і я врятована, і кінець жорстоким законам, бо переможений Хоу-Хоу і жерці його вбиті силою і мудрістю Білого Вождя. Сповісти ж народу, наречений мій, яка велика твоя радість, що ти не марно їздив і не марно слухали вони твоє прохання допомогти; ось стою я перед вами, вільна і незаплямована, і відтепер земля наша позбавлена від прокляття Хоу-Хоу. Так, сповісти це народу і подякуй доблесним іноземцям.

Який не був я стомлений, проте не без хвилювання чекав, що скаже Іссикор. І що ж? Після деякої паузи він вийшов уперед і почав, запинаючись:

— Я радію, кохана, що ти врятована, але, коли я запрошував Білого Вождя з півдня, я сподівався, що він урятує тебе якось інакше — не скоюючи блюзнірства і не вбиваючи жерців бога вогнем і водою. Ти виголошуєш, панно Сабіло, що Хоу-Хоу помер, але як ми можемо це знати? Він дух, а чи може дух померти? Чи мертвий бог уразив каменем Веллу? І чи не може він уразити камінням багатьох із нас — і перш за все тебе, моя панно, яка стояла на скелі Пожертв у покривалі Святої Нареченої?

— Баасе, — задумливо промовив Ханс, порушуючи тишу, що запанувала за цими боязкими запитаннями. — Як ви думаєте, Іссикор справжній чоловік, чи зроблений з дерева і розфарбований під людину, як Деча був розфарбований під Хоу-Хоу?

— Я думаю, що він був людиною в Чорному Яру, Хансе, але тоді він був далеко від Хоу-Хоу. А нині я не поручився б. Та, можливо, він тільки дуже переляканий і потроху оговтається.

А Сабіла тільки зміряла поглядом свого вродливого нареченого і не вимовила жодного слова, принаймні йому. Потім вона обернулася до натовпу і владним голосом сказала таке:

— Хай буде вам відомо: мій батько помер, і відтепер я Веллу, і мені ви маєте скорятися. Продовжуйте свою роботу і нічого не бійтеся, бо більше немає Хоу-Хоу, і лісовий народ розбитий. Я ж іду відпочивати і беру з собою їх, моїх гостей і рятівників, — і вона вказала рукою на мене і на Ханса, — а потім я говоритиму з вами, і з тобою також, пане мій Іссикоре. Понесіть тіло покійного Веллу, мого батька, до родової гробниці всіх Веллу.

Вона обернулася і в супроводі нас і присутніх членів своєї свити попрямувала до палацу.

Тут вона з нами попрощалася, оскільки ми всі були ледве живі від утоми і надто потребували відпочинку. Перед відходом вона поцілувала мені руку і зі сльозами, що набігли в її прекрасні очі, подякувала мені за все, що я зазнав заради неї. Драмана не забула зробити те саме.

— Чому це, баасе, — сказав Ханс, коли ми перед тим, як лягти, знищували принесену нам їжу і тубільне пиво, — чому ці пані не поцілували мені руки? Адже я теж дещо зробив для їхнього порятунку.

— Тому що вони дуже втомилися, Хансе, — відповів я, — і відпустили по одному поцілунку на нас обох.

— Розумію, баасе. А завтра вони все ще будуть дуже втомленими, щоб поцілувати бідного старого Ханса?

Промовивши це, він вилив до своєї чарки все, що залишалося в глеку, і одним ковтком спорожнив її.

— Так-то, баасе, — сказав він, — все справедливо: вам поцілунки, а мені пиво.

Яким я не був виснаженим, я не міг утриматися від сміху, хоча, правду кажучи, не завадило б випити ще скляночку. Потім я впав на ліжко і вмить заснув.

Я проспав усю решту дня і всю наступну ніч і прокинувся лише, коли перше проміння сонця освітило нашу кімнату крізь отвір у даху. Коли я розплющив очі, відчуваючи себе зовсім іншою людиною і благословляючи небо за цей подарунок — сон, Ханс був уже на ногах і чистив рушницю та револьвер.

Я дивився на маленького потворного готтентота і думав про те, як це чудово, що стільки відваги, розуму і відданості криється в цій жовтій шкурі і шишкуватому черепі. Якби не Ханс, я, безперечно, загинув би разом з обома жінками. Це йому спало на думку зруйнувати порохом шлюзи. Всіма грізними наслідками цього натхнення ми зобов’язані тільки Хансові.

Хоча деякі міркування і спадали мені на думку, все-таки я розраховував найбільше наповнити низинні поля і, можливо, печеру, щоб відвернути жерців від переслідування. А ми випустили на волю могутні сили природи, і ось вони розігралися. Вода проникла внутрішніми ходами “вічних вогнів” у надра вулкана і породила пару, спресоване дихання якої виявилося таким великим, що воно розірвало гору, як гнилу ганчірку, і назавжди зруйнувало кубло Хоу-Хоу і всіх його шанувальників.

У цій грізній події мені здавалося, що це воля долі, що вона вибрала Ханса своїм знаряддям. І ось кмітливість маленького готтентота змела з лиця землі зле тиранство і вбила боввана-кровопивцю і всіх його служителів. А як розсудливо поводився Ханс у човні! Спробуй-но він силоміць примусити цих боязких фетишистів негайно взяти нас на борт, як я йому наказував, вони, мабуть, побоюючись порушити свій безглуздий “закон”, чинили б опір і прибили б Ханса веслом по голові, попливли б геть, кинувши нас напризволяще. Але у нього вистачило терпіння чекати, хоча серце розривалося від тривоги за мене.

Від Ханса думки мої перейшли до Іссикора. Чому характер цієї людини докорінно змінився відтоді, як він прибув на батьківщину? Його подорож за сотні верст, яку він здійснив абсолютно один, була справжнім подвигом. Але від дня повернення додому Іссикор перетворився на звичайну нікчему. Яких зусиль коштувало переконати його відвезти нас на острів! А за першої ознаки небезпеки він кинув нас і втік.

Далі він покірно повів свою кохану на страту, не ворухнувши й пальцем, аби її врятувати. Нарешті, кілька годин тому він виголосив малодушну промову, що обурила його наречену, яка після свого порятунку і смерті батька немов знайшла всю ту мужність, втрачену ним, і навіть більше.

Це непосильне для мене завдання я доручив розв’язати Хансові.

Він уважно вислухав мене і відповів:

— Баас не тримає очі відкритими — принаймні вдень, коли не підозрює небезпеки. Якби у бааса очі були відкриті, він би зрозумів, чому Іссикор став м’який, як розжарений брус заліза. Що робить людей м’якими, баасе?

— Кохання, — відповів я.

— Так, іноді кохання робить людей м’якими — таких людей, як баас. А ще що, баасе?

— Пияцтво, — люто відбив я удар.

— Так, і пияцтво робить людей м’якими. Таких людей, як я, ба-асе, котрі знають, що іноді наймудріше — перестати бути мудрим, щоб небо не позаздрило нашій мудрості і не схотіло б її применшити. Але що робить м’якою будь-яку людину?

— Не знаю.

— У такому разі, я знову дозволю собі повчити бааса, як мене наставляв його преподобний батько, сказавши мені перед смертю: “Хансе, коли ти побачиш, що мій син потрапив у калюжу, ти його витягуй, Хансе”.

— Ах ти, брехунець! — вигукнув я, але Ханс незворушно продовжував:

— Баасе, всіх людей робить м’якими страх. Іссикор гнеться, як розпечений шомпол, бо всередині нього горить вогонь страху.

— Страху перед чим, Хансе?

— Як уже я сказав, якби у бааса очі були відкриті, він би знав. Чи помітив баас, коли ми вперше висадилися на пристані, що до Іссикора підійшов високий темнолиций жрець, перед яким розступався натовп?

— Помітив. Він шанобливо вклонився і, мені здалося, привітав Іссикора і зробив йому якийсь подарунок.

— А чи роздивився баас, що це був за подарунок, і чи почув слова вітання? Баас хитає головою. Добре, зате Ханс роздивився і почув. Той подарунок був маленький череп, вирізаний із чорної слонової кістки або мушлі, чи, можливо, зі шматка полірованої лави. А слова були такі: “Дар від Хоу-Хоу панові Іссикору, дар, який Хоу-Хоу посилає кожному, хто порушить закон і наважиться покинути країну веллосів”. Потім жрець відійшов, а що зробив Іссикор з подарунком, я не знаю. Можливо, він носить його на шиї, бо в нього немає ланцюжка для годинника, як у бааса, на якому баас носить звичайні дрібниці, даровані йому пані, або їхні портрети в маленькій срібній табакерці.

— Так, а що означає череп, Хансе?

— Баасе, я наводив довідки у старого весляра в човні — щоб згаяти час, баасе, поки Іссикор був на другому кінці і не міг нас почути. Череп означає смерть, баасе. Згадуєте, баасе, в Чорному Яру нам говорили, що той, хто наважиться залишити країну Хоу-Хоу, неодмінно помре від якої-небудь хвороби. Іссикор благополучно вибрався і не захворів, мабуть, через те, що жерці не знали про його від’їзд. Але він зробив помилку, баасе, і повернувся назад, зваблений коханням до Сабіли, — зовсім як рибу приманка заманює на гачок, баасе. І гачок міцно встромився йому в горлянку, оскільки жерці чудово знали про повернення Іссикора, баасе, і, звичайно, чекали на нього.

— Що ти говориш, Хансе? Як можуть жерці переслідувати Іссикора, коли вони всі мертві?

— Так, баасе, вони всі мертві і нікому більше не можуть завдати шкоди, але Іссикор має рацію, кажучи, що Хоу-Хоу не помер, бо диявол не вмирає, баасе. Його жерці загинули, але все-таки Хоу-Хоу зумів убити старого Веллу і так само він може вбити Іссикора. В справах фетиша, баасе, багато є такого, що не зрозуміле для праведних християн, як ви та я. Фетиш не владний над християнами, баасе. Ось чому Хоу-Хоу не може вбити вас, але хто поклоняється Чорному, того Чорний врешті-решт ухопить за горлянку.

Я подумав, що Ханс, сам того не усвідомлюючи, висловив одну з якнайглибших і найістотніших істин. Проте, не вдаючись до роздумів, я тільки запитав, як він собі уявляє, що саме відбудеться з Іссикором. Він відповів:

— Те, що я вже сказав: Іссикор помре. Старий весляр пояснив мені, що “Чорний череп” приносить смерть протягом місяця, а іноді й раніше. Судячи з вигляду, Іссикор не протягне й тижня. Він хоча й вродливий, та надто дурний, баасе, так що великої біди в цьому немає. Сабіла довго не горюватиме. Так, баасе, Іссикор змінився, оскільки його точить страх смерті. Так само і Сабіла змінилася, бо для неї страх смерті минув.

— Нісенітниця! — вигукнув я, хоча й погоджувався з цим.

Я дещо розумівся на фетишизмі. Звичайно, ця релігія — дурниця, але дурниця вкрай шкідлива. Ми не знаємо, яка згубна влада спадкових забобонів над душею дикуна або взагалі примітивної неосвіченої людини. Якщо жертві такого марновірства передбачити з усією урочистістю звичаїв від імені бога, що вона має померти, то в дев’яти випадках із десяти людина справді вмирає. Ніхто не вбиває її, але вона скоює якесь етичне самогубство. За виразом Ханса, страх робить її м’якою. Якась недуга виснажує її, розхитуючи всю нервову систему, і в призначений час обривається фізичне життя людини.

Такою була доля нещасного Іссикора.

Розділ XV ПРОЩАННЯ САБІЛИ

Тепер лише трохи залишається переповісти, й оскільки вже пізно і я бачу, друзі мої, що ви позіхаєте (це була неправда, ми слухали з глибоким інтересом — особливо ж нас зацікавила загадка душевного стану Іссикора), буду якомога лаконічнішим. Тож слухайте.

Того ранку ми з’явилися до Сабіли, яку застали дуже схвильованою. Це було цілком природно, беручи до уваги всі перенесені нею випробування. Після душевної напруги і подолання великої небезпеки незмінно настає нервова реакція. До того ж вона таким страшним і несподіваним чином втратила батька, якого ніжно любила. Але справжня причина її скорботи полягала в іншому.

Іссикор був дуже хворий. Ніхто не знав, що з ним, але Сабіла була впевнена, що він отруєний. Вона попросила мене негайно вирушити до хворого і вилікувати його — вимога, що надзвичайно мене обурила. Я пояснив їй, що абсолютно не компетентний у тутешніх отрутах, що маю при собі лише зовсім мало ліків, з яких тільки одні стосуються отрут — протиотрута при зміїних укусах. Проте вона наполягала і я згодився піти до нього і зробити все, що в моїх силах, попередивши, що навряд чи зможу чимось зарадити.

Отже, у супроводі одного старійшини, або радника (у зулусів їх називають індуна), ми з Хансом подалися до Іссикора, який займав своєрідний красивий будинок на іншому кінці міста. Дорога вела вздовж озера, що дало нам змогу помилуватися островом — точніше тим, що колись було островом.

Тепер там була тільки низька темна маса, над якою висіли густі хмари диму. Перед нами постали червоні потоки лави, що бігли в озеро. Там більше не було ніякого підвищення — вулкан зник. Попіл усе ще падав дощем. Він густим шаром лежав на дорозі і покривав дерева і землю, забарвлюючи сірим увесь ландшафт.

Нас завели до кімнати Іссикора, де він лежав на ложі зі шкур, оточений жінками, які доглядали хворого, його родичками, як дізнався я згодом. Коли ми з’явилися, жінки вклонилися і вийшли, залишивши мене і Ханса наодинці з хворим. Одного погляду було достатньо, щоб переконатися, що переді мною людина, яка помирає. Прекрасні його очі були спрямовані в простір, він переривчасто дихав; пальці машинально стискалися і розтискалися, і час від часу його охоплювала жорстока судома. Я подумав спершу, що це якась форма лихоманки, поки не поміряв йому температуру термометром, що був у моїй аптечній скриньці. Він показував на два градуси нижче норми. На запитання він сказав, що в нього нічого не болить, а тільки відчуває дивну слабкість і запаморочення.

Я запитав, з чим пов’язує він свою хворобу. Іссикор сказав:

— Це прокляття Хоу-Хоу, пане Маку мазане. Хоу-Хоу вбиває мене.

Я запитав, за що, оскільки було б марно доводити хворому безглуздість його твердження, і він відповів:

— Із двох причин, пане: по-перше, я покинув країну всупереч забороні, і по-друге, привіз тебе і жовту людину на ім’я Світло-в-темряві на священний острів, відвідувати який без запрошення — великий гріх. За цей останній злочин я помираю раніше, але все одно загибель моя була неминуча, бо я покинув країну і вирушив шукати допомоги для Сабіли. Ось доказ.

І він витягнув звідкись зі свого одягу маленький чорний “череп смерті”, про який мені говорив Ханс. Потім, не дозволивши мені торкатися жахливої речі, він заховав його знову. Я намагався висміяти ці переконання, але Іссикор тільки сумно посміхнувся і сказав:

— Я знаю, що ти вважаєш мене боягузом; але прокляття Хоу-Хоу змінило мій дух. Благаю тебе, поясни це Сабілі, яку я кохаю, але яка теж вважає мене боягузом: я вчора прочитав в її очах презирство. А зараз, поки я в силах говорити, слухай мене. По-перше, дякую тобі і твоєму другу, Володарю Вогню, за те, що доблестю або чарами — не знаю чим — врятували ви Сабілу від Хоу-Хоу і знищили його будинок і жерців його і, як мені говорили, його образ. Хоу-Хоу — воістину живий, бо він не може померти, але відтепер тут у нього немає ні житла, ні статуї, ні шанувальників, а тому влада його над душами і тілами людей минула, і помре його культ серед веллосів. Мабуть, більше ніхто з мого народу не загине від прокляття Хоу-Хоу.

— Чому ж ти маєш померти, Іссикоре?

— Бо прокляття впало на мене раніше, пане, коли Хоу-Хоу ще царював над веллосами, як він владарював над ними споконвіку, він, який ніколи не був їхнім законним царем.

Я почав заперечувати, але він підняв руку на знак протесту і продовжував:

— Пане, часу в мене мало, а я маю тобі сказати щось іще. Швидко я відійду, і я буду всіма забутий, навіть Сабілою, якій сподівався стати чоловіком. Тому я прошу тебе одружитися із Сабілою.

Я сторопів, але стримався і дав йому закінчити.

— Я вже велів їй сповістити, що така моя остання воля. Я також сповістив про це всіх старійшин народу, і сьогодні на вранішній нараді вони схвалили цей шлюб, який справедливий і мудрий, і послали вісника сказати мені, щоб я помер якнайшвидше, щоб не затримувати вашого весілля.

— Великі небеса! — вигукнув я, але він знову зупинив мене і продовжував:

— Пане, хоч Сабіла не твоєї раси, все ж таки вона дуже вродлива і розумна. З таким чоловіком, як ти, вона перетворить веллосів на великий народ, яким, за переказами, вони були в давнину, поки не лягло на них те црокляття Хоу-Хоу, яке нині зламане. Бо ти мудрий і сміливий, і знаєш багато того, чого не знаємо ми. Народ тобі служитиме як богу, і, можливо, стане поклонятися тобі замість Хоу-Хоу, і ти започаткуєш могутню династію. Спершу ця думка може здатися тобі дивною, але скоро ти зрозумієш її велич. Як би там не було — якщо навіть ти не згоден — буде так, як я сказав.

— Чому? — запитав я, вже не маючи сили стримуватися.

— Тому, пане, що ти тепер полонений у цій країні, і попри всю твою хоробрість, тобі звідси не піти, бо ніхто не повезе тебе вниз річкою і за тобою буде нагляд. Мало того, повернувшись до будинку Веллу, ви не знайдете своїх зарядів, окрім тих небагатьох, які маєте зараз при собі, отже, ви майже беззбройні. А тому, оскільки ти маєш залишатися тут до кінця життя, тобі краще побратися із Сабілою, ніж з якою-небудь іншою жінкою, бо вона найпрекрасніша і найрозумніша за них усіх. За правом крові вона правителька, і, одружившись з нею, ти станеш Веллу, як став би я, згідно з нашим звичаєм.

Тут він заплющився і хвилину, здавалося, лежав непритомним. Але він знову підвів повіки і, дивлячись на мене впритул, простягнув свої слабкі руки і вигукнув:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

На цьому не скінчилося, бо, на мій жах, через перегородки, які розділяли світлицю, озивалися, немов луна, жіночі голоси:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

Іссикор знепритомнів; ніщо, здавалося, не доходило до його свідомості. Почекавши трохи, ми з Хансом вийшли, вважаючи, що настав кінець. Але ми помилилися, бо він прожив до ночі і, як мені говорили, перед смертю на кілька годин опритомнів. У цей час його відвідала Сабіла у супроводі найзнатніших радників. Тоді, мабуть, цей нещасний, але самовідданий Іссикор, найвродливіший з усіх бачених мною людей, якщо не для мого, то для свого власного задоволення, зробив усе, що йому під силу, для блага своєї батьківщини і володарки серця.

— Що ж, баасе, — сказав Ханс, коли ми вийшли нарешті за поріг, — я вважаю, треба нам іти додому? Тепер це ваш будинок, чи не так, баасе? Ех, баасе, марно тепер дивитися на річку, бо, як ви бачите, ці веллоси такі передбачливі, що вже прислали вам царську свиту, як годиться вождю.

Я озирнувся. Ханс сказав правду. Замість одного старійшини, що проводжав нас до будинку, біля дверей чекали двадцять здорованів, озброєних списами. Вони вітали мене вельми шанобливо і наполягали на тому, щоб іти за мною невідступно. Так ми пішли назад під конвоєм. Ханс усю дорогу пасталакав.

— Я цього чекав, баасе. Коли чоловік за своєю натурою дуже любить жінок, баасе, вони це розуміють без слів, баасе, і готові, зі свого боку, полюбити його. Так воно й сталося в нашому випадку, баасе. Панна Сабіла з тієї миті, як побачила вас, нітрохи не думає про Іссикора, хоч він такий вродливий і так далеко їздив заради неї. Ні, баасе, вона побачила, що у вас є щось таке, чого вона не знайде у двох з гаком ярдах пана Іссикора, який, по суті, просто надутий барабан і лише зчиняє шум, якщо по ньому вдарити. — маленький шум при легкому ударі і великий шум при стусані. А втім, чим би він не був, тепер із ним покінчено, і не варто витрачати часу на розмови про нього. Що ж? Країна непогана — жити можна, тим паче тепер, коли майже всі хоухойа померли, — он скільки їх тіл прибило до берега, а пиво, без сумніву, можна буде зварити міцніше, і тютюн тут є. Нам тут буде непогано, поки не набридне, баасе. А тоді втечемо. Все ж таки я радий, що мене тут не примусять одружуватися, баасе, або працювати як віл, щоб витягнути з твані тутешніх дурнів.

Так він ішов, базікаючи про різні дурниці, а я був до того пригнічений, що не міг слова вимовити. Правда, завжди трапляється те, чого не чекаєш. Яких тільки небезпек не передбачав я за останні кілька днів і скільки небезпек подолав! Але це мені й не снилося! Дрібниці долі! Посадять тебе полоненим до позолоченої клітки та ще примусять заробляти на життя, як дресировану мавпочку. Чудово, я пролізу між пруттям ґрат або моє ім’я не Аллан Квотермейн! Проте в цей момент ґрати видалися дуже щільними і міцними, тим паче, що за нами крокували ці джентльмени зі списами.

Належним чином ми прибули у палац Веллу і пройшли прямо до своєї кімнати. Ханс негайно провів обстеження в кутку і вигукнув:

— Іссикор мав рацію, баасе! Всі патрони зникли і рушниці теж. Тепер у нас залишилися тільки револьвери і двадцять чотири заряди на двох.

Я подивився — немає рушниць! Поглянув у вікно — і що ж! У саду двадцять моїх охоронців уже розмічали відстань, де поставити сторожові будки!

— Вони хочуть влаштуватися поблизу, щоб бути під рукою, коли знадобляться баасу або коли баас знадобиться їм, — багатозначно вимовив Ханс і додав: — Я думаю, куди б Веллу не йшов, йому завжди належить свита з двадцяти чоловіків.

Найближчими днями я зовсім не бачив ні Сабіли, ні Драмани, оскільки вони були зайняті урочистим похованням спочатку Веллу, потім нещасного Іссикора. Мене і Ханса з якихось релігійних мотивів на похорон не запрошували.

Незмінно мене пильно вартували кілька старійшин. Варто було мені висунути носа за двері, як вони з’являлися з-за рогу і з низьким уклоном виступали вперед, не упускаючи нагоди наставляти мене в історії і звичаях веллосів. Мені здавалося, що я знову перетворився на школяра, читаю “Сендфорда і Мертона” і засвоюю науки за допомогою бесід. Набридали мені ці джентльмени до смерті. Щоб відкараскатися від них, я робив довгі прогулянки швидким кроком, але вони відважно дріботіли підтюпцем зі мною поряд, поки не падали з ніг, і говорили, говорили безугавно. А якщо мені вдавалося ухилитися від старих радників, то ескорт двадцяти опинявся тут як тут. І коли моїм охоронцям здавалося, що я заходжу куди не слід, то десятеро з них кидалися вперед і чемно заступали мені дорогу.

Нарешті, на третій чи четвертий день всі похоронні церемонії скінчилися і мене викликали до Сабіли.

Як Ханс сказав згодом, усе мало дуже красивий вигляд. Сцена не була позбавлена пафосу зі своїм дещо облудним напівзабутим церемоніалом, успадкованим від висококультурної раси.

Сабіла була прекрасна у своєму пишному варварському вбранні. З гідністю розігрувала вона роль королеви, як це робили її прабабусі протягом тисячоліть. Її оточували сивочолі придворні індуна — ті самі, що так отруювали мені прогулянки.

Проте процедура здалася мені дуже нудною, бо всі старійшини по черзі виголошували промову, в якій повторювали все сказане попереднім оратором, розказуючи з деякими варіаціями те, що відбулося в країні відтоді, як нога моя вперше ступила на їхній берег, і додаючи до цього фантастичний звіт про скоєне мною і Хансом на острові.

Із цих промов я дізнався, що дикий Волохатий народ, іменований хоухойя, загинув у великій катастрофі і живими для продовження племені залишилася тільки жменька старих, жінок і дітей. Тому, за їхніми словами, веллосам на два-три покоління не загрожує небезпека від диких сусідів, як це доводить плач, що чувся в лісі ночами (я сам чув його, страшний трагічний хор майже тваринного горя). Цей плач, говорили безжальні мудреці, приносив веллосам велике щастя; і тепер саме час вистежити лісовий народ і перебити їх до останнього немовляти. На їхнє переконання, я був саме тією людиною для виконання цього завдання!

Коли всі вони висловилися, настала черга Сабіли. Вона підвелася зі свого трону і звернулася до мене із витонченим пишнослів’ям. Перш за все вона згадала про своє особисте горе — втрату батька і нареченого, що загострювало почуття її слабкого жіночого серця. Потім вона дуже зворушливо дякувала Хансу і мені за все, що ми зробили заради її порятунку. Тільки завдяки нам уникла вона смерті або ще гіршої долі зробитися жалюгідною рабинею в Хоу-Хоу, якого ми знищили і тим визволили і її, і всю країну. Далі вона проголосила заздалегідь підготовленими фразами, що тепер їй не час думати про минулі жалі і загиблу любов, бо вона має дивитися в майбутнє. Для людини, подібної до мене, може бути лише одна гідна нагорода — царський скіпетр і на додачу її власна чарівна персона.

Тому, за бажанням своїх радників, вона призначила наше весілля на чотирнадцятий ранок від нинішнього дня, після чого за шлюбним правом я буду всенародно проголошений законним Веллу. При цьому вона запросила мене сісти поряд на спеціально для цього випадку приготований порожній стілець, щоб ми могли обмінятися поцілунком заручених.

Можете собі уявити, як я був приголомшений. Я не знаходив, що сказати, мені наче заціпило. Я сидів нерухомо; ці старі мавпи втупилися в мене, а Сабіла скоса стежила за мною і чекала. Мовчання ставало ніяковим. Ханс кашлянув і прошепотів:

— Поступіться, баасе, і кінець. Не так це страшно, як здається, і, далебі, багатьом би навіть сподобалося. Краще поцілувати красуню, ніж щоб вам перерізали горлянку. Якщо жінка публічно просить її поцілувати, а чоловік відмовляється — вона цього ніколи ні за яких обставин не прощає, баасе.

Я зрозумів справедливість цього доказу і, коротко кажучи, сів на знаменитий стілець і зробив… ну, словом… те, що від мене вимагалося. Господи, яким дурнем я почувався, коли ці ідіоти зраділи, і Ханс посміхався до мене знизу, ніби зграя павіанів у клітці. Втім, то була лише церемонна проста формальність — легкий дотик губами до лоба прекрасної Сабіли і такий же дотик у відповідь. Після поцілунку ми якийсь час сиділи поряд і слухали, як ці старі бовдури співали смішну пісню про одруження героя з богинею, складену на такий випадок. Користуючись шумом, який був вельми сильний, бо легені вони мали чудові, Сабіла тихо промовила, не повертаючи до мене голови і навіть не дивлячись на мене:

— Пане, спробуй не здаватися таким нещасним, щоб ці люди нічого не запідозрили і не почали б нас підслуховувати. Згідно із законом, — продовжувала вона, — ми не будемо зустрічатися до дня весілля, але мені потрібно побачитися з тобою наодинці сьогодні вночі. Не бійся, — додала вона із саркастичною усмішкою, — хоча я мимоволі прийду одна, ти можеш привести із собою свого товариша, бо те, що я скажу, стосується вас обох. Чекай на мене в коридорі, що веде з цієї кімнати до твоєї, рівно опівночі, коли всі сплять. У коридорі немає вікна і стіни там товсті — нас не побачать і не почують. Не забудь замкнути за собою двері, а я замкну двері до цієї кімнати. Ти зрозумів?

Розлючено плескаючи в долоні, щоб висловити своє захоплення музичним антрактом, я шепнув у відповідь, що зрозумів і прийду неодмінно.

— Чудово. Коли закінчиться спів, оголоси, що маєш до мене прохання. Ти побажаєш, щоб завтра тобі дали човна і веслярів для поїздки на острів. Скажи, що ти маєш обстежити, чи не залишилося на його берегах кого-небудь із лісового племені. Якщо так, то ти, мовляв, вживеш заходів, щоб покінчити з ними і не дати їм утекти. А зараз більше жодного слова.

Нарешті пісню доспівали, і цим завершилася вся церемонія. На знак закінчення Сабіла підвелася з трону і вклонилася мені. Я зробив те саме. Потім ми публічно розпрощалися до щасливого весільного ранку. Проте перед тим, як розійтися, я привселюдно попросив, як особливої милості, щоб мені дозволили відвідати острів або хоча б об’їхати його, і навів вказані Сабілою причини. Сабіла сказала у відповідь: “Хай буде так, як хоче мій пан”. І, перш ніж хто-небудь устиг заперечити, вийшла у супроводі кількох придворних Дам і Драмани, якій, мабуть, не подобався несподіваний хід подій.

Переходжу до нічного побачення. У визначений час я вийшов у коридор разом із Хансом, що намагався ухилитися, посилаючись на голландське прислів’я, що двоє — пара, а третій завжди зайвий. Кілька хвилин ми прочекали в темряві. Але в кінці коридору відчинилися двері, і назустріч нам з’явилася Сабіла в білому одязі, з факелом у руках. У цій обстановці, в цьому освітленні, вона здавалася такою прекрасною! Не витрачаючи часу на вітання, вона сказала:

— Пане мій, Нічний Вартовий, я бачу тебе на сторожі вночі, за моїм проханням. Це прохання могло здатися тобі дивним, але вислухай мене. Ти, звичайно, не можеш припускати, щоб я хотіла нашого шлюбу, не бажаного тобі. Я належу до іншої раси, і ти в мені бачиш тільки напівдику жінку, яку волею долі ти врятував від ганьби або смерті. Ні, не заперечуй, благаю тебе, бо іноді правда буває хороша. Я також відверто висловлю причину, чому мені самій не бажаний цей шлюб, точніше, найголовнішу причину: я кохала Іссикора, який з дитинства був товаришем моїх ігор, поки не став для мене більше, ніж товаришем.

— Так, — перебив я її, — я знаю, що і він тебе любив. Але чому ж на смертному одрі він сам наполягав на нашому шлюбі?

— Тому, пане, що у Іссикора було благородне серце. Він вважав тебе найбільшою людиною — напівбогом, як говорив він мені. І він думав, що ти зробиш мене щасливою і будеш мудрим правителем і збудиш країну від сну. Нарешті, він знав, що, якщо ти не одружуєшся зі мною, будеш убитий разом із твоїм другом. Мабуть, він судив неправильно, але не варто забувати, що дух його затьмарила отрута, бо я переконана, що не тільки від страху він помер.

— Розумію. Честь йому і слава, — сказав я.

— Дякую. Знай, пане мій, що, хоча і неосвічена, я вірю в нове життя за брамами смерті. Мабуть, ця віра перейшла до мене від моїх прабатьків, які поклонялися іншим богам, окрім диявола Хоу-Хоу; але така моя віра. І я сподіваюся, що, коли я переступлю поріг смерті (чого, мабуть, мені не довго чекати), за порогом я зустріну Іссикора — того Іссикора, яким він був до прокляття Хоу-Хоу й отрути жерців. І з цієї причини я не стану дружиною жодному живому.

— Честь і слава тобі також, — пробурмотів я.

— Дякую, пане. Тепер перейдімо до інших справ. Завтра пополудні буде готовий човен, і в ньому ти знайдеш вкрадену у вас зброю і всі ваші речі. На веслах сидітиме четверо веслярів — люди, відомі в місті за донощиків, поставлених жерцями Хоу-Хоу. Тепер, коли Хоу-Хоу немає, вони приречені на смерть — не раптову, але на смерть від хвороби або нещасного випадку, бо радники Веллу бояться, щоб ці люди не відновили владарювання Хоу-Хоу. А тому вони прагнуть покинути цю країну, поки не пізно.

— Ти бачилася з цими людьми, Сабіла?

— Ні, але Драмана бачилася. А тепер, пане, я маю тобі дещо повідомити, якщо тільки ти сам не здогадався, бо я говорю це не без сорому. Драмана не хоче нашого шлюбу, пане. Ти врятував Драма-ну так само, як і мене, і Драмана, неначе Іссикор, бачить у тобі напівбога. Достатньо тобі сказати, що з цієї причини вона хоче тобі свободи, вважаючи за краще, щоб ти був утрачений для нас обох, аніж залишився тут моїм чоловіком. Чи досить того, що я сказала?

— Цілком, — відповів я, знаючи, що Сабіла говорить правду.

— Отже, мені залишається тільки додати, що я сподіваюся, що все пройде благополучно, і вдосвіта наступного дня ти і жовта людина, твій слуга, будете за межами цієї проклятої країни. Потім я прошу тебе — у своїй рідній країні згадуй іноді Сабілу, нещасну царицю приреченого народу, яка день за днем, підводячись з ліжка і лягаючи спати, думатиме про того, хто врятував її від загибелі. Прощай, пане мій, щасливої дороги, і тобі, Світло-в-темряві, щасливої дороги!

Вона взяла мою руку, поцілувала її і вийшла так само плавно, як увійшла.

Так востаннє я бачив Сабілу Прекрасну. Відтоді я не чув про неї. Не знаю, чи довго вона прожила. Але думаю, що ні, тієї ночі в очах її я побачив смерть.

Розділ XVІ НА ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Тепер як шотландський пастор я, нарешті, приступаю до того натхненного слова, з якими прокидається найдрімотніша паства. Весь ранок після опівнічного побачення ми з Хансом просиділи в нашій кімнаті, бо, за веллоським етикетом, за кілька днів до весілля наречений не має виходити з будинку без спеціального дозволу — щоб не спокусила його очей чужа врода.

Опівдні ми поїли — тобто, оскільки йдеться про мене, зробили вигляд, що їмо, бо стурбованість позбавила мене апетиту. Потім з’явився начальник нашої тюремної варти — назвімо мою свиту її справжнім ім’ям — і доповів, що йому доручено провести нас до човна, який повезе на оглядини того, що залишилося від острова. Я відповів, що ми йдемо. Отже, зібравши наше скромне майно, аж до вузлика зі зміною білизни і в’язки гілок з древа Видінь, ми вийшли і вирушили на пристань під конвоєм тюремників, обличчя яких набридли мені до нестями. Біля пристані на нас чекав невеликий човен. Четверо веслярів із закритими обличчями — всі четверо міцні хлопці — підняли весла на знак вітання. Мабуть, берег попередньо очистили від роззяв. На пристані була тільки одна людина — жінка в довгому чорному плащі, що приховував її обличчя.

Коли ми сідали у човен, жінка підійшла до нас і скинула капюшон. Це була Драмана.

— Пане мій, — сказала вона. — Мене прислала сестра, нова Веллу, сказати тобі, що ти знайдеш залізні труби, що плюють вогнем, і все інше, під рогожею на носі човна. Вона просила побажати вам від її імені щасливої дороги до острова, який колись називався Священним, який вона не хотіла б іще раз побачити.

Я подякував Драмані і просив передати уклін Веллу, моїй нареченій, і голосно додав, що сподіваюся незабаром вітати її особисто, коли з неї “спаде покривало”.

Потім я обернувся, щоб сісти в човна.

— Пане, — сказала Драмана, судорожно стискаючи пальці. — У мене до тебе прохання. Візьми мене з собою подивитися востаннє на острів, де я так довго жила рабинею, і який мені хочеться побачити ще раз тепер, коли я вільна.

Я інстинктивно відчув, що назріла криза і потрібно бути твердим, навіть грубим.

— Ні, Драмано, — відповів я, — звільненому рабу не варто спокушати щастя і відвідувати свою в’язницю, бо знову її ґрати закриються за рабом.

— Пане, — сказала вона, — випущеному на волю в’язню часто заважка свобода і серцю його не вистачає полону. Пане, я добра рабиня і любляча, візьми мене з собою!

— Ні, Драмано, — відповів я, стрибаючи в човен. — Човник переобтяжений. Це не привело б ні до твого щастя, ні до мого. Прощавай!

Вона пильно дивилася на мене, і вираз скорботи на її обличчі поступово змінився гнівом, як це часто буває в ображеної жінки. Потім, прошепотівши щось подібне до “зневажена”, вона залилася злими сльозами і пішла геть. Я, зі свого боку, дав знак відчалювати, почуваючись злодієм і зрадником. Та що мав удіяти? Правда, Драмана була добрим другом, я був їй вдячний. Але ми відплатили їй за допомогу — ми врятували її від Хоу-Хоу. А в іншому треба ж було покласти цьому край. Тільки-но вона сіла 6 у човен, висловлюючись метафорично, вона вже не вийшла б із нього.

Ми вийшли у відкрите озеро. Яскрава вода весело фала брижами, і я був радий, що розквитався з усіма цими болісними ускладненнями і міг відпочити серед чистої природи. Ми дісталися до острова і зупинилися поблизу того місця, де колись стояло стародавнє місто зі скам’янілими мешканцями. Але ми не зійшли на берег; навколо лише збігали струмки гарячої лави, стікаючи в озеро, а руїни зникли в морі попелу. Не думаю, що хтось побачить знову ці страшні реліквії минулого, невідомо наскільки віддаленого.

Тихо обминали ми острів і ось під’їхали до місця, де була скеля Пожертв. Вона зникла, а з нею і паща печери, і сад Хоу-Хоу з деревом Видінь, і всі родючі оброблені поля. Води озера, каламутні і пінні, билися тепер лише об купу каміння, що була єдиним залишком Священного острова. Катастрофа розгорнулася грандіозна: на місці вулкана підіймався лише уламок охололої лави, вмираюче серце якої ще стікало червоними потоками вогненної крові.

Коли ми закінчували Наш об’їзд берегів, де не залишалося жодної живої істоти, і лише раз чи двічі ми бачили роздутий напівмавпячий труп хоухойа, що гойдався на хвилях; сонце вже сідало, і перш ніж ми опинилися знову з боку міста, стало зовсім темно. Поки світло дозволяло нам бачити, ми гребли прямо на пристань.

Та ледве згас останній промінь, наші четверо веслярів — екс-неофіти Хоу-Хоу — пошепки почали радитися. Потім наш напрям змінився, і човен пішов паралельно берегу, поки ми не досягли гирла Чорної річки. Було так темно, що я не помітив, як ми залишили за собою озеро й увійшли до річки. Я відчув цей перехід лише за зростанням сили течії. А течія була дуже стрімка після розливу, і несло нас з великою швидкістю. Я боявся, як би нам у темряві не наштовхнутися на скелі або на навислі гілки дерев, але наші веслярі, очевидно, знали кожну п’ядь на річці. Ми весь час не відхилялися від середини, де течія була особливо сильною.

Так ми пливли, потроху гребучи, побоюючись нещасного зіткнення, поки не зійшов місяць, що пролив достатньо світла навіть у це затінене місце, оскільки нещодавно був повний місяць. Веслярі налягли на весла, і ми стрілою понеслися повноводою рікою.

— Тепер, баасе, все прекрасно, — сказав Ханс, — при такій швидкості дурні веллоси навряд чи нас спіймають, навіть якщо спробують. Ми маємо вважати себе щасливими: ви — оскільки втекли від двох дам, які розтерзали б вас на шматки в суперечці через вас, я — через те, що покинув країну, де тубільний дурень до того надокучав мені, що я б незабаром помер.

Він замовк і раптом відчайдушно промовив:

— Зовсім ми не такі щасливчики! Ми дещо забули!

— Що? — запитав я з тривогою.

— Та як же, баасе, а ті червоні й білі камінчики, по які ми сюди приїхали? Сабіла наповнила б ними наш човен, якби ми тільки попросили її про це, і нам би не довелося більше працювати, а сиділи б ми в найпривітніших будинках та пили б кращий джин з ранку до ночі.

Із цими словами мені остаточно зробилося погано. Істина була очевидна. Серед невідкладних справ, що стосуються життя і смерті, одруження і свободи, я зовсім забув про алмази і золото. Втім, я не уявляю собі, як би я при прощанні попросив їх у Сабіли. Це означало б із найвищих гірських висот упасти в глибочезну безодню. Таке прохання залишило б у неї неприємне відчуття. Людина, яку вона вважала — ну, абсолютно неабиякою, раптом нагадує їй, що залишається владнати деякі грошові справи і їй треба заплатити кругленьку суму за надану послугу. Далі, мішки з коштовностями неодмінно викликали б підозру. Звичайно, Сабіла могла б покласти їх у човен разом зі зброєю. Але їх важко і незручно було б везти, як я пояснив Хансові. І все-таки мені було прикро — ще раз мої надії на багатство, тобто солідне забезпечення до кінця моїх днів, розсіялися димом.

— Життя дорожче за золото, — повчально сказав я Хансові, — а велика шана ліпше того й іншого.

Це звучало цитатою з книги прислів’їв, але я навів її не зовсім правильно, розраховуючи, що Ханс може не помітити неточності. Але він знав більше, ніж я думав, бо відповів:

— Так, пане, ваш преподобний батько, бувало, мовив це і ще додавав, що краще жити на порожній юшці, як би від неї не здувало живіт, але зі спокійною душею, ніж у багатих хоромах з двома безглуздими бабами, що сталося б із вами, баасе, якби ви залишилися у веллосів. А зараз ми спокійні, баасе, хоча й не набили собі кишень золотом та алмазами, які, за вашими словами, занадто важкі, — такі спокійні, що я думаю поспати, баасе. Але, баасе, це що таке?

— Нічого. Це виють у лісі нещасні волохаті жінки за своїми мертвяками, — відповів я безтурботно, оскільки крики відчаю, що гучно лунали в тиші над річкою, ще дзвеніли. До того ж думки мої були зайняті втраченими алмазами.

— Добре, коли так, баасе. Хай виють, поки не набридне, не мій це клопіт. Але це не крики, це плескіт весел. Веллоси женуться за нами.

Я прислухався і з жахом почув удалині розмірені удари весел — їх було багато, мабуть, п’ятдесят. За нами гнався великий човен.

— О, баасе! Це знову ваша вина. Без сумніву, пані Драмана так любить вас, що не хоче розлучатися і послала за нами навздогін великий човен. А можливо, — додав він, знову сподіваючись на краще, — це панна Сабіла присилає нам як прощальний дар коштовності, щоб ми іноді згадували про неї.

— Це прокляті веллоси посилають Нам у подарунок списа, — похмуро відповів я і додав: — Заряди рушницю, Хансе. Я не здамся живим.

Яка б не існувала причина, але було зрозуміло, що нас переслідують, і в глибині душі мені хотілося знати, чи винна в цьому Драмана. Звичайно, я повівся з нею грубо, а дикунки бувають іноді дуже мстиві. Але все-таки мені хочеться вірити, що вона була непричетною до цього. Істини я так і не дізнався.

Наша команда з чотирьох утікачів-шпигунів теж почула весла і посилено взялася за роботу. Великі небеса! Як вони гребли! Годину за годиною ми линули вниз за швидкою річкою, а за нами з кожною хвилиною все ближче лунали удари невпинних весел. Стрімко летів наш човен, але в наших переслідувачів було п’ятдесят веслярів, а в нас лише четверо — як могли ми сподіватися на успішну втечу?

Ми якраз проходили мимо місця ночівлі, коли їхали сюди — ліс ми вже залишили позаду і тепер мчали ущелиною, — коли я розрізнив переслідувачів на відстані півмилі вище. Це був один із найбільших човнів веллоського флоту. Потім місяць перемістився і протягом кількох годин я човна не бачив. Але було чутно, що він. до нас усе ближче й ближче, як вірний шукач, що наганяє раба-втікача.

Наші веслярі почали втомлюватися. Ми з Хансом узялися за весла, щоб двоє з них могли відпочити і поїсти. Потім ми змінили другу пару. Наш човен втратив при цьому деяку відстань, оскільки ми непризвичаєні були до веслування. Втім, завдяки швидкості течії, брак спритності великої ролі не відігравав.

Нарешті почало світати, відблиск дня проник до ущелини, і при слабкому непевному світлі я побачив переслідувачів за якихось сто ярдів позаду. То було чарівне у своєму роді і незабутнє видовище. Круті схили кам’яного громаддя; вузька смуга синього неба між ними. Темний бурий потік, а його поверхнею ковзає наш вутлий човник із чотирма змученими веслярами, а за ним мчить велике бойове судно, присутність якого видає чорний силует остова і білі смужки збитої веслами піни.

— Вони швидко йдуть, баасе, а нам ще далеко. Вони нас скоро наздоженуть, баасе, — сказав Ханс.

— Отже, ми маємо затримати їх трохи, — відповів я похмуро. — Подай мені рушницю, Хансе, а сам бери вінчестера.

Лежачи на дні човника, вперши руки в корму, ми вичікували зручного моменту. Та ущелина розширилася, і ми досить чітко могли бачити наших переслідувачів уже за п’ятдесят ярдів від нас.

— Цілься нижче, Хансе, — сказав я і випустив обидва заряди з рушниці у двох передніх веслярів.

Ханс не змусив себе чекати, й оскільки вінчестер був на п’ять зарядів, продовжував ще стріляти, коли я вже закінчив.

Результат позначився миттєво. Кілька чоловік полягло, кілька весел упало у воду — не скажу скільки, — і здійнявся стогін і крик поранених та їхніх супутників. Серед полеглих був, мабуть, керманич. Човен закрутився і якийсь час стояв упоперек течії, підставляючи під постріли дно і ризикуючи перекинутися. Я зарядив рушницю і всадив у неї дві розривні кулі, надіючись пробити дно. Мабуть, я досяг мети, оскільки, виправивши курс, вони пішли значно повільніше, і мені здавалося, що один з веслярів вичерпував воду.

А ми летіли вперед, користуючись затримкою ворога. Але наші люди були дуже стомлені. Руки у них покрилися пухирями, і лише страх смерті змушував їх веслувати. Наше просування сповільнювалося — ми рухалися тільки завдяки течії, тому човен веллосів, що мав, мабуть, запасних веслярів, знову почав наздоганяти нас.

Тепер річка звивалася ущелиною, так що ми лише зрідка могли бачити наших переслідувачів. Але щоразу, як випадала нагода, я хапав вінчестер і стріляв, поза сумнівом, завдаючи ворогу втрат і затримуючи його хід.

Зрештою, ми досягли повороту, від якого річка бігла близько милі абсолютно прямим руслом, наприкінці якого розливалася вже знайомим нам болотом.

До цього часу обидва човни йшли зовсім тихо, оскільки і переслідувачі і переслідувані знесиліли. Щоразу, коли була змога прицілитися, я стріляв у ворогів, але вони йшли вперед, уперто і мовчки. Вже нас відділяло якихось двадцять кроків. Пролетіло кілька списів, і один із них встромився у дно нашого човна, трохи зачепивши мою ногу. Але в цьому місці ущелина була така тісна, що мені довелося припинити стрільбу; я вирішив приберегти заряди для останньої сутички. Нарешті, ми досягли кінця ущелини і врізалися в першу мулисту мілину болота.

Ті переслідувачі, хто був іще неушкоджений, робили останні зусилля, щоб нас наздогнати. При яскравому світлі, що падало позаду нас, я бачив їхні очі і висунуті язики, що пересохли.

— Хапай, що в нас є, і біжи! — крикнув я, згрібаючи в оберемок рушницю і все, що було під рукою, не забуваючи патронів, які ще залишилися.

Інші вчинили так само — не думаю, щоб у човні залишилося що-небудь, окрім весел. Потім я вискочив на берег і побіг праворуч краєм болота. Ханс і наші веслярі мчали за мною. Пробігши ярдів шістдесят, я в повній знемозі опустився на пагорбі, бо зомлілі ноги не могли нести мене далі, і чекав, що станеться. Далебі, я так змучився, що швидше був готовий померти на місці, ніж намагатися бігти вперед.

Ми сіли всі рядком, чекаючи нападу. Але його не було. Поблизу мілини веллоси склали весла і якийсь час сумно сиділи у своєму судні, поки не відсапалися.

Потім уперше за весь час переслідування ці німі нишпорки дали волю язикам, і на нас полилися прокляття, особливо ж на наших чотирьох веслярів, неофітів Хоу-Хоу. Веллоси кричали, що закон забороняє їм далі переслідувати втікачів, а вони (тобто втікачі) помруть, як помер Іссикор, що покинув країну. Один із наших не стримався від спокуси і в’їдливо заперечив, що дехто з переслідувачів помер, спробувавши затримати нас у країні, в чому вони можуть переконатися, перерахувавши своїх веслярів.

На цю очевидну істину переслідувачі нічого не відповіли, як і на запитання, хто послав їх у погоню за нами. У наш маленький човен вони склали тіла своїх убитих і тихо рушили вгору за потоком, потягши його за собою. Більше я не бачив цих прекрасних фанатичних облич — останній привіт проклятої країни, де я мало не помер, або, ще гірше, мало не зробився полоненим на все життя.

— Баасе, — сказав Ханс, закурюючи люльку. — Ми ж здійснили велику подорож, про яку приємно згадувати тепер, коли вона закінчилася, хоч мені шкода, що ми не вбили більше цих людоловів веллосів.

— А я не шкодую, Хансе; навпаки, мені гірко, що я в них був змушений стріляти, — відповів я, — і не хотів би згадувати про ці перегони на життя і смерть, хіба що мимоволі привидиться в нічному кошмарі.

— Не хотіли б? А мені, баасе, приємні такі думки, коли небезпека минула, і ось ми живі, а інші померли і тепер розказують казки містеру Хоу-Хоу.

— У кожного свій смак, — пробурчав я. Ханс попихкав своєю трубкою і продовжував:

— Дивно, баасе, чому ці каналії не вийшли із човна і не напали на нас зі своїми списами? Побоялися, мабуть, наших рушниць.

— Ні, Хансе, — відповів я. — Вони сміливі воїни, і кулі б їх не зупинили. Їх затримало щось більш сильніше — страх прокляття, що тяжіє над кожним, хто переступить межі їхньої землі. Хоу-Хоу надав нам велику послугу, Хансе.

— Так, баасе, в Країні Вогнів він став християнином і віддячує добром за зло, підставляючи другу щоку, баасе. Адже часто люди, вмираючи, стають святими, баасе. Я це відчував на собі, коли веллоси мало нас не спіймали. Пам’ятайте, баасе, ваш преподобний батько говорив, бувало, що коли ти любиш небеса, то й небеса піклуються про тебе і витягують тебе з брудної ями, в яку ти потрапив. Ось чому я тепер сиджу і покурюю, баасе, замість того, щоб служити їжею крокодилам. Якби ми ще не забули алмази, я б сказав, що небо зовсім добре турбувалося про нас; але було стільки клопотів, і небо забуло про коштовності.

— Ні, Хансе, — відповів я, — небо передбачило, що якби ми надумали витягувати з човна мішки з камінням на додачу до зілля для Зікалі і всього іншого, то веллоси наздогнали б нас, перш ніж ми кинулися бігти. Адже вони були дуже близько, Хансе.

— Так, баасе, розумію, і це було дуже люб’язно з боку небес. А тепер, я вважаю, нам час вирушати. Веллоси можуть забути на якийсь момент про прокляття і повернутися шукати нас. Небо примхливе, баасе. Іноді воно зовсім несподівано змінює своє обличчя і раптом стає сердитим, точнісінько, як пані Драмана, коли ви вчора відмовилися взяти її з собою.

Аллан зупинився, щоб налити Собі трохи слабкого віскі з водою, і різко сказав:

— Ось і кінець усієї історії. Не знаю, як ви, а я йому радий, бо в мене пересохло в горлі. Ми благополучно дісталися до мого воза після втомливого переходу безводною пустелею, і саме вчасно, оскільки ми прибули в село з трьома патронами на нас обох. Адже нам довелося розстріляти масу зарядів у цих хоухойа, коли вони напали на нас на озері, а потім у веллосів, щоб затримати гонитву. Але у возі їх у мене були ще багато, і дорогою назад я вбив чотирьох слонів. У них були вельми великі бивні, які я згодом продав за добру ціну, чим майже покрив витрати на поїздку.

— А примусив вас старий Зікалі платити за биків? — запитав я.

— Ні, бо я йому сказав, що якщо він тільки спробує, то не отримає в’язки гілок, які ми зрізали з дерева Видінь і дбайливо везли всю дорогу. А оскільки він дуже хотів одержати своє зілля, то віддав мені волів задарма. Мало того, своїх власних я знайшов гладкими і слухняними. Зікалі їх вилікував. І що дивно, старий шахрай уже знав майже все, що сталося з нами. Можливо, йому все розказали ті служителі Хоу-Хоу, що втекли з нами з країни веллосів. Я забув сказати, що ці пани — вельми неговіркі люди — зникли під час нашої зворотної подорожі. Раптом їх не стало. Я думаю, вони влаштувалися самостійно і зробилися знахарями. Якщо так, абсолютно можливо, що хтось із них зустрівся із Зікалі, перш ніж я досяг Чорного Яру.

Перше, що він запитав у мене, було:

— Чому ти не привіз із собою ні золота, ні алмазів? Ти міг зробитися багатим, а ти залишився бідним, Макумазане?

— Тому що я забув попросити їх, — відповів я.

— Так, я знаю, ти забув попросити їх. Ти був такий зайнятий думкою про те, як важко сказати “пробач” тій прекрасній пані, імені якої я не знаю, що забув попросити алмази. Це дуже схоже на тебе, Макумазане, е-ге-ге! Дуже на тебе схоже! — потім він втупився на вогонь, перед яким сидів, як завжди, і додав: — Все-таки мені здається, що алмази зроблять тебе багатим одного прекрасного дня, коли не буде жінки, з якою міг би ти попрощатися, Макумазане.

То був вдалий випад з його боку, бо, як ви знаєте, друзі мої, цей прогноз збувся в копальнях царя Соломона, чи не так? “Коли не було більше жінки, з якою міг би я попрощатися”.

Гуд відвернувся, а Аллан поспіхом продовжував, мабуть, пригадавши Фаулату і помітивши, що його мимовільний натяк завдав болю.

— Зікалі дуже зацікавився всією нашою історією і залишив мене на кілька днів у Чорному Яру, щоб я міг йому все розповісти.

— Я знав, що Хоу-Хоу — ідол, — сказав він, — але хотів, щоб ти сам у цьому переконався, і я бачив, що той красень Іссикор помре. Але я нічого йому не сказав, бо тоді б він міг померти дуже рано, не довівши вас до своєї країни, і я не одержав би цього листя. А як би я без них показував картини у вогні? А тепер у мене багато листя з дерева Видінь. Мені вистачить до кінця своїх днів. Нині дерево згоріло, й іншого такого немає на землі і не буде. Я радий, оскільки не хочу, щоб з’явився інший волхв, такий же могутній, як і Зікалі. Поки росло дерево Видінь, верховний жрець Хоу-Хоу був майже такий самий великий, але нині він мертвий, а дерево його згоріло, а я, Зікалі, владарюю один. Ось чого я добивався, Макумазане, і ось навіщо я тебе послав до країни хоухойа.

— Хитрий ти, старий шахраю! — вигукнув я.

— Так, Макумазане, я хитрий, а ти простий, і серце моє чорне, як моя шкіра, а твоє серце біле, як шкіра твоя біла. Ось чому я великий, Макумазане, і простягаю владу свою над тисячами, і бажання мої виконуються, а ти, Макумазане, малий і не маєш влади і помреш, не виконавши своїх бажань. Але — хто знає? Мабуть, на тому світі буде інакше. Хоу-Хоу був великий, а нині де Хоу-Хоу?

— Ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, — сказав я.

— Так, Макумазане, ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, але були жерці Хоу-Хоу. Хіба не так буває з усіма богами, яких люди створюють собі? Їх немає і не було, але є їхні жерці, і вони піднімають спис могутності і пронизують серце людей великим страхом. Що таке боги, яких ніхто не бачить, коли є жерці, що стрясають списом і пронизують серця своїх шанувальників? Бог є жрець, або жрець є бог — як тобі більше подобається, Макумазане.

— Так, Зікалі. — І, не розводячи з ним теревені про це, я запитав: — Хто створив статую Хоу-Хоу в печері Мани? Веллоси цього не знають.

— І я не знаю, Макумазане, — відповів карлик. — Світ дуже старий, і були в ньому народи, про які ми нічого не чули, — так говорить мені мій дух. Можливо, один такий народ і створив статую багато тисяч років тому — який-небудь народ, що вдерся туди і був нащадком вимерлої раси, яка сховалася в тому втаємниченому місці серед орди дикунів, таких огидних, що, здавалося, їх мають переслідувати дияволи. Там, у печері посеред озера, де ніхто їх не міг потривожити, створили вони зображення свого бога або, можливо, бога тих дикунів, на яких бог схожий.

Можливо, дикуни одержали своє ім’я від Хоу-Хоу, а може, Хоу-Хоу від дикунів. Хто знає? Але завжди, коли людина шукає бога, вона створює його за своєю подобою, тільки більшим, потворнішим і злішим — принаймні в цій країні, — а як в інших країнах — не знаю. І часто люди говорять, що бог був колись їхнім вождем, бо всі ми в глибині серця завдячуємо нашим предкам, що дали нам життя, і часто, оскільки предки дали нам життя, ми їх вважаємо за богів. Великі предки були першими богами, Макумазане, а якби вони не були злі, вони б не були великими. Поглянь на Чака, Зулуського Лева. Його звуть великим, бо він злий і жорстокий. Так було, і так буде.

— Неприваблива це віра, Зікалі, — сказав я.

— Неприваблива, Макумазане. Але у світі мало є красивого, окрім самого світу. Хоухойа некрасиві, точніше, не були красивими, бо, я думаю, ти убив їх майже всіх, висадивши гору, що було доброю справою. Ні Хоу-Хоу не був красивий, ані його жерці. Тільки веллоси, особливо ж їхні жінки, ще красиві, завдяки стародавній крові, що тече в них, високій стародавній крові, яку Хоу-Хоу висмоктував з їхніх вен.

— Але Хоу-Хоу більше немає, Зікалі, що станеться тепер із веллосами?

— Не можу сказати, Макумазане, але думаю, вони підуть за Хоу-Хоу, який володіє їхніми душами і захопить їх за собою. Якщо так — не велика біда, Макумазане, бо вони лише гнилий пень дерева, яке колись було високе і чудове. Порох часу приховує багато таких пнів, Макумазане. Але що з цього? інші зростають дерева, які теж стануть пнями свого часу, і так до кінця віків.

Зікалі продовжував у тому ж дусі, хоч я й забув багато що зі сказаного ним. Він прорікав істини, але пам’ятаю, що їх сумний песимізм мене пригноблював, і я постарався якомога швидше обірвати цю мову. І нічого вона мені не роз’яснила — Зікалі не знав, ні хто такі веллоси і Волохатий народ, ні того, як стали вони поклонятися Хоу-Хоу, ні яке їхнє походження, або яким буде їхній кінець.

Усе це й досі покрите таємницею. Відтоді я нічого не чув про них. Якщо і добирався який-небудь пізніший дослідник до веллоських меж, що вельми малоймовірно, то навряд чи вдавалося йому піднятися річкою; а якщо вдавалося, то назад він уже не повертався. Отже, якщо ви хочете дізнатися ще щось, то маєте самі вирушити туди. Тільки, як я вже попереджав, я вам не попутник.

— Так, — сказав капітан Гуд, — дивна казка. Чорт забирай, я й сам би кращої не вигадав!

-. Правильно, Гуде, — відповів Аллан, запалюючи свічку, — я цілком упевнений, що ви таку не вигадаєте, бо, розумієте, факти — це одне, а те, що ви називаєте “казками”, — зовсім інше. На добраніч усім вам, на добраніч.

І він пішов спати.

ДИТЯ ЗІ СЛОНОВОЇ КІСТКИ

Розділ І АЛЛАН ДАЄ УРОК СТРІЛЬБИ

Я хочу розповісти про одну з найнезвичайніших пригод свого життя, яке навряд чи можна назвати безбарвним. Початок її стосується того часу, коли я приїхав до Англії з молодим джентльменом на ім’я Скруп, частково для того, щоб провести його додому після одного випадку на полюванні, частково в інших справах.

Там я прожив якийсь час у Скрупа, чи точніше у рідних його нареченої в їхньому красивому будинку в Ессексі.

Під час свого перебування в цих краях я мав нагоду бачити прекрасний старовинний замок з баштовими воротами, майстерно відреставрований і обернений на сучасний житловий будинок. Називатимемо цей замок “Регнолль-Кестлем” за ім’ям його власника.

Я багато чув про лорда Регнолля. Подейкували, що він дивовижно красивий, має великі наукові знання, хороший спортсмен — був капітаном в оксфордських човнових перегонах, — незрівнянний оратор, уже відзначений в Палаті Лордів, сміливий мисливець, який застрелив багато тигрів та інших великих звірів у Індії, поет, який видав під псевдонімом збірку своїх віршів, що мали значний успіх, хороший офіцер у минулому на військовій службі і, врешті, володар колосального майна; окрім величезних маєтків, він мав кілька кам’яновугільних копалень та ціле містом на півночі Англії.

— Господи! — вигукнув я, коли цей довгий перелік був, нарешті, завершений, — мабуть, ця людина родилася в сорочці. Та, можливо, він нещасливий у коханні?

— У цьому саме він найщасливіший, — відповіла міс Маннерс, наречена Скрупа, з якою я розмовляв, — мені говорили, що він заручений з наймилішою, найвродливішою і найрозумнішою дівчиною в усій Англії, і що вони обожнюють одне одного.

— Господи! — повторив я, — дивно, чому доля така щедра до лорда Регнолля і його коханої?

Згодом мені судилося дізнатися це…

Коли наступного ранку мені запропонували оглянути примітні місця Регнолль-Кестля, я охоче погодився.

Проте мені цікавіше за все було побачити, якщо випаде нагода, самого лорда Регнолля, оскільки всі перераховані позитивні якості його справили на мене, бідного колоніста, вельми сильне враження.

Часто стикаючись у житті з демонами в людській подобі, я ніколи не зустрічав ангелів, принаймні чоловічої статі.

Окрім того, могла випасти нагода побачити наречену лорда, яку, як я дізнався, звали міс Хольмс.

Отже, ніщо не могло надати мені більшого задоволення, ніж відвідини цього замку.

Був уже грудень; стояла тиха морозна погода.

Коли ми приїхали в Регнолль-Кестль, Скрупові повідомили, що лорд Регнолль (з яким він був добре знайомий) стріляє десь у парку, але що містер Скруп може показати своєму другові замок. Ми ввійшли втрьох, оскільки з нами була міс Маннерс, яка привезла нас у своїй колясці, запряженій поні. Сторож передав нас біля головного входу чоловікові, якого він назвав містер Саведж, шепнувши мені, що це особистий слуга його ясновельможності.

Це ім’я абсолютно не відповідало зовнішності його власника14. Він здавався мені переодягнутим герцогом, оскільки я уявляв собі герцогів, але ніколи не бачив жодного.

Його вбрання — на ньому був чорний вранішній костюм — було бездоганне; манери вишукані, чемність межувала з іронією з відтінком прихованого гонору. Він був красивий зі своїм тонким носом і сміливими яструбиними очима. Років йому було, можливо, тридцять п’ять-сорок, і манера, з якою він відібрав у мене палицю і капелюх, виказувала рішучий характер. Мабуть, він вважав мене здатним пошкодити палицею картини й інші витвори мистецтва.

Згодом містер Самуель Саведж зізнався мені, що я не помилився у своєму припущенні, судячи про мене із зовнішності, він прийняв мене за “ханархіста”, про яких він читав у газетах.

Ця людина, така бездоганна в іншому, дивно перекручувала деякі слова.

Показуючи нам картини, він говорив про них мовою хорошого художнього критика, та раптом так переінакшував яке-небудь слово, що складалося враження, ніби вилили на голову цебро холодної води.

Він водив нас парадними кімнатами замку, показуючи нам безліч рідкісних, коштовних речей і принаймні сотні дві картин кращих майстрів.

При цьому йому випала нагода знайти своє, правильне, мінливе розуміння історії. Правду кажучи, мені невдовзі набридло вислуховувати нескінченні подробиці, тим паче, що в парадних кімнатах було дуже холодно.

Дорогою з великої галереї до меншої ми проходили через невелику кімнату, досить затишну і добре натоплену.

То була студія лорда Регнолля.

Затримавшись на хвилину біля вогню, я помітив на стіні картину, закриту полотном, і запитав Саведжа, що на ній зображено.

— Це, сер, — відповів він з гордою скромністю, — портрет майбутньої дружини його ясновельможності; портрет, так би мовити, тільки для очей його ясновельможності.

Міс Маннерс стримала усмішку, а в. мене промайнула думка, що приховувати портрет таким чином — зовсім інша прикмета.

Потім, побачивши у відкриті двері передпокій, де залишилися мій капелюх і палиця, я уповільнив кроки і, коли мої супутники сховалися в галереї, забрав свої речі і вийшов у парк, розраховувавши зігрітися, походивши туди-сюди терасою до повернення Скрупа і його нареченої.

Я чув кілька пострілів, що долітали з невеликого дубового гаю, ярдів за п’ятсот від мене. Стріляли, очевидно, з маленької недробової рушниці.

Стрільба — моя професія: я не міг стримати своєї цікавості і попрямував до гаю кружним шляхом через чагарник. Незабаром я опинився біля одного краю галявини і за величезним старим в’язом побачив неподалік двох чоловіків.

Один із них був молодий єгер, який тримав і заряджав запасну рушницю, в другому я відразу впізнав лорда Регнолля. Це був справді дуже красивий, широкоплечий чоловік високого зросту, з гострою борідкою, привітним обличчям і великими темними очима. На його плечі був накинутий плащ, і в усьому, за винятком рушниці в руках, він був схожий на одного зі своїх предків часів Карла І, портрет якого, написаний Ван-Дейком, я бачив у великій галереї замку.

Стоячи за дубом, я бачив, як він марно намагався підстрелити одного з лісових голубів, що спускалися поласувати жолудями.

Коли перед спуском на землю вони неначе затримувалися в повітрі, мисливець стріляв, і вони відлітали.

Тарах! Тарах! Знову пролунали два постріли з рушниці двостволки. Голуб полетів цілий і неушкоджений.

— Чорт забирай, — весело вигукнув мисливець, — це ж дванадцятий промах, Чарльзе!

— Ваша ясновельможність поцілили у хвіст. Я бачив, як пролетіло перо. Але хіба може хто-небудь, та ще при вітрі, влучити в голуба кулею, навіть коли той збирається сісти на землю?

— Я чув про одну таку людину, Чарльзе. У містера Скрупа гостює його друг з Африки, який з шести разів поціляє чотири.

— У такому разі друг містера Скрупа — брехун, — заперечив Чарльз, подаючи нову рушницю.

Це було занадто. Я виступив уперед, ввічливо підняв капелюха і сказав:

— Даруйте, сер, що я перериваю вас, але ви неправильно стріляєте в голубів. Те, що вони неначе затримуються в повітрі, — тільки здається нам. Насправді вони дуже швидко опускаються на землю. Ваш єгер помиляється, стверджуючи, що ви влучили у хвіст останнього птаха, в якого ви стріляли з обох стволів. У тому й іншому випадку ваша куля пролетіла принаймні на фут вище цілі, і впав дубовий листок, а не перо голуба.

На хвилину запанувала мовчанка. Лорд Регнолль, який спочатку сердито подивився на мене, посміхнувся і сказав:

— Сер, дякую вам за пораду, яка мені вельми корисна, оскільки я весь час промахувався, стріляючи в голубів із цих маленьких рушниць. Та, може, ви самі покажете, як це робиться, що, без сумніву, ще збільшить цінність вашої поради. Це було сказано не без легкої іронії.

— Дайте мені рушницю, — сказав я, знімаючи пальто.

Лорд Регнолль, уклонившись, передав мені свою двостволку.

Чарльз презирливо пирхнув.

Я зміряв його очима, але він продовжував зухвало дивитися на мене. Ніколи в житті мене так не дратувало лакейське нахабство.

Зненацька я засумнівався. А раптом я промахнуся? Адже це може трапитися, оскільки я погано знаю політ англійських лісових голубів. Як тоді пережити лакейське презирство Чарльза і чемну глузливість його знатного господаря?

Я благав Бога, щоб голуби більше не прилітали, але марно: незабаром вони знову почали злітатися, шукаючи ласі жолуді.

Я почув як Чарльз пробурмотів:

— Ну ось тепер у цього вчителя є нагода показати своє мистецтво. Його ясновельможність — кращий стрілець у наших краях!

Поки він говорив, з’явилося двоє голубів, що летіли один за одним. Перший почав знижуватися ярдів за п’ятдесят від мене, другий приблизно за сімдесят. Я вибрав першого, ретельно прицілився і вистрілив. Куля влучила йому у воло, звідки дощем посипалися з’їдені ним жолуді.

Птах каменем упав на землю. Другий голуб, відчувши небезпеку, швидко піднімався вгору майже вертикально. Я вистрілив: куля відбила йому голову. Потім я взяв із рук Чарльза заряджену ним другу рушницю і знову побачив наближення двох голубів. Я ризикнув зробити складний постріл і на льоту влучив одному з них у хвіст. Проте він швидко спустився і забився на землі. Прицілившись у другого, я натискував гашетку; курок клацнув, але пострілу не було. Тут мені захотілося провчити Чарльза.

— Молодий чоловіче, — сказав я в той час, як він, роззявивши рота, дивився на мене, — вам варто навчитися уважно обходитися зі зброєю. Якщо ви подали стрільцю незаряджену рушницю, ви здатні зробити й небезпечнішу помилку.

Потім, обернувшись до лорда Регнолля, я додав:

— Я маю вибачитися за свій третій постріл, який осоромив мене, оскільки, взявши мало вперед, я зробив помилку, від якої застерігав вас. Проте цей постріл може показати вашому слузі різницю між голубиним хвостом і листком дуба.

Пір’я бідолашного птаха все ще кружляло в повітрі.

— Це сам чорт! — пробурмотів Чарльз.

Але його господар суворо поглянув на нього і, піднявши капелюха, звернувся до мене.

— Сер! Ваша практика далеко перевершує теорію. Я вітаю ваше таке дивне мистецтво, що майже межує з чудом, якщо це тільки не випадковість…

Тут він затнувся.

— Цілком природно, що ви так вважаєте, — відповів я, — але якщо ми почекаємо ще голубів, і містер Чарльз акуратно заряджатиме рушниці, я сподіваюся переконати вас.

Проте гучний вигук Скрупа, який шукав мене, пролунав у цей момент і розігнав усіх голубів принаймні на півмилі. Втім, за цим я не дуже жалкував.

— Я маю побажати вам доброго ранку, — сказав я, — мене кличуть мої друзі.

— Хвилиночку, — вигукнув мисливець, — можу я просити вас назвати своє ім’я? Мене звуть Регнолль — лорд Регнолль.

— А мене Аллан Квотермейн, — сказав я.

— О, — здивувався лорд Регнолль, — тоді все зрозуміло. Чарльзе! Цей джентльмен — друг містера Скрупа. Ви дозволили собі сказати, що він… перебільшує. Вам варто вибачитися.

Але Чарльза вже й слід прохолов.

У цей час з’явилися Скруп і його наречена, які чули наші голоси.

Довелося все пояснити.

— Містер Квотермейн показував мені, як треба стріляти по лісових голубах із дрібнокаліберних рушниць, — сказав лорд Регнолль.

— О, він вельми компетентний у цьому, — зауважив Скруп.

— Це єдине, що я вмію робити, — скромно заперечив я, — але, безперечно, його ясновельможність набагато майстерніший за мене в стрільбі з рушниці дробом, у якій я мав дуже мало практики.

— Так, — сказав Скруп, — я не раджу вам змагатися з ним, оскільки лорд — один із кращих стрільців Англії.

— Ви перебільшуєте, — сміючись, зауважив лорд Регнолль, — але знаєте, у мене виникла ідея. Завтра ми збираємося влаштувати велике полювання в гаї, де досі ніхто не полював. Може, містер Квотермейн не відмовиться приєднатися до нас?

— На жаль, це неможливо, — відповів я, — оскільки у мене немає з собою рушниці.

— Це нічого, у мене є пара зайвих централок, і я прошу вас їх узяти.

Нічого не вдієш — залишалося прийняти запрошення.

— Мені шкода, містере Скрупе, — продовжував лорд Регнолль, — що не можу запросити вас, оскільки в полюванні може брати участь тільки семеро стрільців. Але, можливо, ви і міс Маннерс не відмовитеся завтра пообідати і провести день у Регноллі. Я познайомлю вас зі своєю майбутньою дружиною, — додав він, ледь почервонівши. Міс Маннерс, під’юджувана цікавістю, відразу прийняла запрошення, перш ніж її наречений встиг відкрити рота.

Скруп запропонував заряджати для мене під час полювання рушниці, що вельми втішило мене, оскільки я боявся якої-небудь каверзи з боку Чарльза.

Дорогою назад із замку ми заїхали в збройову крамницю, замовити патронів. Господар запитав, скільки мені їх треба, й одержавши відповідь “сто”, здивовано подивився на мене.

— Наскільки я зрозумів, сер, — сказав він, — ви берете участь у завтрашньому полюванні в Регноллі. Здається, вам принаймні потрібно триста п’ятдесят патронів.

— Добре, — погодився я, побоюючись продемонструвати своє незнання місцевих умов полювання, — приготуйте мені їх і спорядіть їх трьома драхмами пороху.

— Так, сер; і унцією з восьмого дробу номер п’ять?

— Ні, — заперечив я, — візьміть номер три. До побачення.

Зброяр знову здивовано подивився на мене, і йдучи я чув, як він сказав своєму помічникові:

— Цей африканець, мабуть, збирається стріляти страусів.

Розділ ІІ АЛЛАН Б’ЄТЬСЯ ОБ ЗАКЛАД

Наступного ранку ми зі Скрупом о десятій годині прибули в Регнолль, прихопивши дорогою замовлені напередодні патрони, за які мені довелося заплатити неабияку суму.

“Так, — подумав я, — урок стрільби фазанів обійдеться мені недешево…”

Коли ми вийшли з коляски, до нас наблизилася якась велична персона в оксамитовій куртці і червоному жилеті у супроводі Чарльза, який ніс дві рушниці.

— Це головний єгер, — шепнув мені Скруп.

— Якщо не помиляюся, містер Квотермейн? — запитав поважний єгер, холодно і несхвально оглядаючи мене.

— Так, це я.

— Його ясновельможність доручив мені передати вам ці рушниці. Чарльз супроводжуватиме вас під час полювання і носитиме за вами рушниці і патрони.

Я узяв одну із централок і оглянув її. Це була прекрасна дорога зброя.

У цей час з-за рогу будівлі з’явився сам лорд Регнолль. Після взаємних привітань він провів нас до просторої зали, де зібралася решта учасників полювання. То були відомі стрілці, більшість яких я знав за мисливськими журналами.

На мій подив, серед них виявився мій, можна сказати, давній знайомий.

Це нікчемне лице, маленькі блудливі очі і гострий червонуватий ніс не могли належати нікому іншому, окрім Ван-Купа, колись уславленого в Південній Африці великими, невловимими для закону аферами, через які і я став жертвою на двісті п’ятдесят фунтів стерлінгів — суму, досить значну для мене.

Ван-Куп обернувся і, побачивши мене, вигукнув:

— Кого я бачу! Аллан Квотермейн!

Тон його вигуку привернув увагу лорда Регнолля, який стояв поблизу.

— Так, містере Ван-Купе, — відповів я, — ви не помилилися, це я. Я теж радий бачити вас, як і ви мене.

— Я думаю, тут непорозуміння, — сказав лорд Регнолль, здивовано дивлячись на нас. — Це сер Юніус Фортеск’ю.

— Я, далебі, не можу пригадати, — заперечив я, — щоб він називався цим ім’ям. Але принаймні ми давні знайомі.

Лорд Регнолль відійшов убік, ніби не бажаючи продовжувати цю розмову.

Ван-Куп упритул наблизився до мене.

— Містере Квотермейне, — тихо сказав він, — обставини дуже змінилися відтоді, як ми зустрічалися з вами востаннє.

— Ваші, можливо, так, — заперечив я, — але в мене все залишилося по-старому, і я буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви сплатите мені двісті п’ятдесят фунтів, які ви мені винні.

На хвилину він замислився.

— Ось що я вам запропоную, — сказав він трохи згодом, — ви завжди були спортсменом. Якщо я сьогодні вб’ю більше за вас птахів, ви триматимете язика за зубами щодо моїх африканських справ. Якщо ж ви вб’єте більше за мене, ви також будете мовчати, але я сплачу вам ваші двісті п’ятдесят фунтів із відсотками за шість років.

Звичайно, я міг відмовитися від цієї пропозиції і вивести Ван-Купа на чисту воду. Але вийшов би скандал, а це не входило в мої розрахунки і все одно не наблизило б мене до отримання двохсот п’ятдесяти фунтів.

— Я згоден, — сказав я.

— Що це за парі, сер Юніус? — запитав лорд Регнолль, знову підходячи до нас.

— Це довга історія, — поспішив відповісти Ван-Куп. — Містер Квотермейн вважає, що я заборгував йому п’ять фунтів, і ми погодилися вирішити це питання результатом сьогоднішнього полювання.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, очевидно, не зовсім вірячи сказаному: — Оскільки справа стосується грошей, я поставлю кого-не-будь рахувати вбитих птахів і доповідати мені про їхню кількість.

— Згоден, — сказав Ван-Кугі, або сер Юніус.

Я мовчав: зізнаюся, я соромився всієї цієї історії. Дорогою в гай, що стояв усього на милю від замку, ми з лордом Регноллем випадково залишилися вдвох.

— Ви раніше зустрічали сера Юніуса? — допитливо поцікавився він.

— Так, — відповів я, — близько дванадцяти років тому перед тим, як він зник з Південної Африки, де був відомий, як успішний… спекулянт. ¦

— Десять років тому він купив маєток по сусідству зі мною, а за три роки він зробився баронетом.

— Як же така людина, як Ван-Куп, могла одержати такий титул? — здивувався я.

— Купив.

— Купив? Хіба в Англії титули продаються?

— Ви надзвичайно наївна людина, містере Квотермейне. Ваш друг…

— Вибачте мені, ваша ясновельможносте, — перебив я його, — я надто маленька людина і тому не можу назвати сера Юніуса, колишнього Ван-Купа, своїм другом.

— Мені самому несимпатична ця людина, — усміхаючись, сказав мій співбесідник, — але він чудовий стрілець, хоча я впевнений, що ви повернете собі свої п’ять фунтів.

— На це мало шансів, оскільки мені ніколи не доводилося стріляти фазанів, — заперечив я.

— Тепер, містере Квотермейне, моя черга дати вам маленьку пораду. Зважте, що фазани літають набагато повільніше, ніж це нам здається… Але ми вже прийшли на місце. Чарльз покаже вам, де треба стати. Бажаю вам успіху.

За десять хвилин мисливці стояли на місцях, щоб бачити один одного. Мене так поглинуло нове для мене видовище попередніх приготувань до полювання, що я пропустив зайця і фазанову курочку, які дісталися Ван-Купові, який стояв через дві рушниці праворуч від мене.

Тим часом пролунав вигук єгеря, що попереджав про птаха, що летить.

— Стріляйте, — сказав Скруп, — це кулик.

Цієї хвилини я побачив дуже близько від себе коричневого птаха. Я прицілився і вистрілив. Від птаха залишилася тільки хмара пір’я. При гучному реготі оточуючих Чарльз підібрав голову і дзьоб моєї здобичі.

— Вам варто давати птаху відлетіти подалі від вас із вашим дробом номер три, — зауважив Скруп.

Цей випадок так вплинув на мене, що я зробив підряд три промахи, тоді як Ван-Купові вдалося застрелити ще пару фазанів.

Скруп похитав головою, а Чарльз навіть важко зітхнув. Тепер, бачивши, що я не змагаюся з його паном, він був цілком на моєму боці. Історія мого парі якимось чином набула широкого розголосу, а мій супротивник, очевидно, не користувався симпатією серед єгерів.

— Увага, — сказав Скруп, указуючи на фазана, що наближався.

Птах летів дуже високо. Пролунало три постріли, у тому числі й Ван-Купів, але жоден не зачепив фазана. Я вистрілив, пригадавши пораду лорда Регнолля. Птах змінив свій політ і раптом каменем упав на землю ярдів за п’ятдесят від мене.

— Це вже трохи краще! — вигукнув Скруп. Удалий постріл повернув мені впевненість, і я знову застрелив пару фазанів. Але Ван-Куп, який був прекрасним стрільцем, не відставав від мене.

Лорд Регнолль, який стояв по сусідству зі мною, запропонував мені стати з ним дещо позаду решти мисливців.

— Я бачу, що ви краще стріляєте у птахів, які летять високо, — сказав він.

Ми розташувалися між двома гайками ярдів за триста від попереднього місця. Тут справи пішли значно краще.

Та коли ми за годину з гаком зібралися снідати в лісовій сторожівці, виявилося, що я вбив на тридцять фазанів менше, ніж мій супротивник.

Поки ми снідали, погода різко змінилася. Небо затягли хмари, подув сильний, різкий вітер.

Полювання мало продовжуватися на новому місці, в гайку біля озера. Лорд Регнолль вирішив відмовитися від подальшої участі в ньому і стати на час стрільби за мною і Ван-Купом, вважаючи, що й шести стрільців буде забагато за змінених, завдяки погоді умов полювання.

— Випийте склянку шеррі-бренді15, — порадив він мені, — це зміцнить ваші нерви.

Я скористався його порадою, і ми пішли. Гай, де ми збиралися стріляти і куди перелетіли розігнані нами вранці фазани, був приблизно за милю від сторожки. Він мав вигляд підкови, що оздоблювала один кінець невеликого озера ярдів п’ятдесят завширшки. Четверо стрільців було розставлено вздовж найближчого боку озера, а нам з Ван-Купом були призначені місця на протилежному піднятому боці, де ми були на очах у всіх. Із жахом неподалік я побачив цілий натовп глядачів, серед яких я впізнав зброяра, що набивав мені патрони.

Дорогою до човна, який, перевозив нас через озеро, трапився випадок, який покращив мені настрій і викликав бурхливі оплески інших.

— Куріпки! — раптом проголосив “червоний жилет”, який ішов на деякій відстані попереду нас.

Чарльз швидко подав мені заряджену рушницю. За мить над деревами з’явилися птахи, що ледве летіли проти сильного вітру. Я вистрілив у першого — він упав до моїх ніг. Із другим пострілом іще один приєднався до нього. Я схопив запасну рушницю й убив третього, який пролетів майже над самою моєю головою. Четвертий постріл наздогнав останнього.

Чотири куріпки підібрали під схвальні вигуки і привітання.

Сідаючи у човен, я помітив у Чарльза під пахвою, окрім сумки, ще ящик із патронами. На моє запитання звідки це, Чарльз відповів, що містер Пофем (зброяр) приніс їх про запас. Я нічого не заперечив, оскільки з моїх трьохсот п’ятдесяти патронів за ранок була вже розстріляна добряча половина.

Поки ми всідалися, вітер ще дужче посилився. Стогнучи, гойдалися величезні дуби, неподалік від мене зламана сосна з плескотом упала у воду. Незважаючи на це, полювання почалося. Спершу вітер дув нам у спину, масами женучи фазанів, диких качок та іншу дичину над самими нашими головами. Але незабаром він змінив напрям, люто задув на північ і збільшувався кожної миті.

Проте фазани продовжували свій переліт. Протягом подальшої години з гаком відбувалася найчастіша стрільба.

Єгері ледве встигали заряджати рушниці. Потім птахи стали з’являтися поблизу все рідше й рідше. Доводилося здебільшого стріляти в далеких. Але я стріляв дедалі краще й краще. Один за одним падали фазани то в озеро, то у віддалені кущі. Стволи рушниць так нагрілися, що їх не можна було торкнутися.

Справи Ван-Купа також ішли добре, але на решту рушниць припадало дуже мало, і бідолашні мисливці були змушені задовольнятися роллю глядачів.

До кінця полювання я так пристрілявся, що останніми тридцятьма п’ятьма пострілами убив тридцять фазанів.

Завершальний постріл затьмарив усі попередні.

Високо і дещо осторонь пролетів фазан, що здавався чорною цяткою на темному небі.

— Не варто, дуже високо, — сказав лорд Регнолль, бачивши, що я підіймаю рушницю. Але я все-таки вистрілив; фазан перекинувся, полетів униз і впав у озеро далеко від нас.

Постріл був такий вдалий, що всі присутні схвально закричали. Навіть величний “червоний жилет” щось прихильно пробурчав. Лорд Регнолль наказав ретельно зібрати убиту дичину і покласти здобич Ван-Купа окремо від моєї.

— На другій стоянці ви вбили сто сорок три штуки, — сказав він, — мої підрахунки збігаються з Чарльзовими.

Коли я переїхав на протилежний бік озера, решта мисливців зустріла мене найпалкішими поздоровленнями. Через погоду було неможливо далі полювати, і ми вирушили в замок пити чай.

Тільки-но я спорожнив чашку, як лорд Регнолль запросив мене подивитися на вбиту дичину. Ми вийшли. На ледь покритій снігом траві правильними рядами лежали вбиті птахи.

— Дженкінсе, — звернувся лорд Регнолль до “червоного жилета”, — скільки дичини на рахунку сера Юніуса Фортеск’ю?

— Двісті сімдесят сім фазанів, ваша ясновельможносте, дванадцять зайців, дві курочки і три голуби.

— А в містера Квотермейна?

— Двісті сімдесят сім фазанів, стільки ж, скільки й у сера Юніуса, ваша ясновельможносте, п’ятнадцять зайців, три голуби, чотири куріпки, одна качка і один дзьоб, мабуть, кулика.

— Тоді вас можна привітати з виграшем, містере Квотермейне, — сказав лорд Регнолль.

— Дозвольте, — втрутився Ван-Куп, — парі стосувалося тільки фазанів. Інша дичина не враховується!

— Ви говорили “птахів”, — зауважив я, — втім, якщо…

У цей момент всі обернулися. У двір, захекавшись, убіг Чарльз у супроводі чоловіка з собакою. У руках Чарльза був мертвий фазан

без хвоста.

— Ми ледве знайшли його, ваша ясновельможносте, — почав Чарльз, важко дихаючи, — він упав у твань… Це той, якого містер Квотермейн убив останнім. Ми з Томом витягли його палицею,

— Тоді все вирішується на користь містера Квотермейна, — сказав лорд Регнолль. — Сер Юніус, вам трефа сплатити свій борг.

— Я протестую, — люто вигукнув Ван-Куп. — Справа йде про суму, більшу за п’ять фунтів. Звідки я знаю, що цей фазан убитий містером Квотермейном?

— Мої люди засвідчують це, сер Юніусе. Втім, який номер дробу використовували ви сьогодні?

— Четвертий.

— Містер Квотермейн користувався номером три. Хто ще, панове, використовував сьогодні номер три?

Всі заперечно похитали головами.

— Дженкінсе, перевірте, будь ласка, — наказав лорд Регнолль.

Дженкінс вправно виколупав складаним ножиком із голови фазана дробину.

— Номер три, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— Сер Юніусе, — твердо вимовив лорд Регнолль, — ви повинні сплатити свій борг.

— У мене немає з собою грошей, — похмуро заперечив Ван-Куп.

— У нас із вами один і той самий банкір, — сказав лорд Регнолль, — і ви можете підписати чек на необхідну суму з моєї чекової книжки. Але тут холодно. Ходімо, панове, до будинку.

Ми попрямували в курильню, куди лорд Регнолль приніс чековий бланк і подав його Ван-Купові.

— Скільки ж я вам винен з відсотками? — запитав той у мене.

— Минуло вже дванадцять років, — сказав я, — як на мене, то не треба відсотків. Я задовольнюся первинною сумою боргу.

Ван-Куп підписав чек на двісті п’ятдесят фунтів і кинув його на стіл переді мною… Я взяв чек у руки… Зненацька у мене з’явилася думка, що мені не варто брати цих грошей.

— Лорде Регноллю, — сказав я, — цей борг я давно вважав утраченим. Я не хочу залишати собі ці гроші. Дозвольте передати вам цей чек на справи доброчинності.

— Що ви скажете, сер Юніусе, про таку щедрість містера Квотермейна? — вигукнув лорд Регнолль, побачивши, що чек був не на п’ять, а аж на двісті п’ятдесят фунтів.

Відповіді не було, оскільки Ван-Куп поспіхом пішов. Відтоді ми ніколи не зустрічалися.

Приблизно за рік я одержав повідомлення, що на моє пожертвування при одній із відповідних установ влаштовано ліжко імені Аллана Квотермейна для хворих дітей.

Помітивши Ван-Купове зникнення, лорд Регнолль нічого не сказав, але підійшов до мене і міцно потиснув мою руку. З цієї миті почалася наша довголітня дружба.

Мені залишається додати, що хоча я й одержав багато задоволення від стрільби, проте радий, що наступними днями полювання не поновлювалося, оскільки зрозумів, що ця розвага була мені не по кишені. Ось виписка з мого записника:

Так, полювання на фазанів в Англії — розвага, доступна тільки для багатих!

Розділ III МІС ХОЛЬМС

Подальші дві з половиною години я присвятив відпочинку, лежачи у відведеній мені кімнаті, оскільки часта стрілянина і безперервний шум вітру викликали у мене невеликий головний біль. Потім з’явився Скруп і запропонував мені приєднатися до решти товариства. Ми спустилися вниз і ввійшли до розкішної вітальні, де зібралося близько тридцяти сусідів лорда Регнолля, запрошених на обід. Міс Маннерс тайкома повідомила Скрупу, що “вона” вже тут. У цей час бездоганний містер Саведж оголосив, широко розкривши двері:

— Леді Лонгден, міс Хольмс!

Усі обернулися до дверей, де з’явилася немолода леді у супроводі дівчини років двадцяти двох. Дівчина була не дуже висока, вельми витончена і граційна, як лань. Темно-каштанове волосся, тонкі риси обличчя, яскраво-червоні губи і великі темні очі вказували швидше на іспанське або італійське, ніж на англосаксонське походження. Одягнена вона була у світлу відкриту сукню, й, окрім нитки перлів і червоної камеї, інших прикрас на ній не було. Мені впала в око дивна біла пляма на її грудях, що мала вигляд півмісяця. Але найбільше враження справило на мене її обличчя. Вираз його був м’який, привітний, навіть щасливий; але чим більше вдивлявся я в нього, тим таємничим мені воно здавалося. Часом ним пробігала якась особлива тінь. Що це було — я не знав…

Лорд Регнолль, що здавався ще вродливішим у своєму вечірньому костюмі, поспішив назустріч своїй нареченій і її матері. Мою; увагу на деякий час відвернули сусіди, аж тут я почув поблизу себе голос, який говорив:

— Покажіть мені його. Втім, я вже впізнала його за вашим описом.

— Так, ви маєте рацію, — відповів лорд Регнолль своїй нареченій (це була вона), — я зараз познайомлю вас. Проте скажіть, кого ї ви хочете мати своїм кавалером за обідом? Я не можу, бо маю бути біля вашої матері. Візьміть доктора Джеффріса.

— Ні, — відповіла міс Хольмс, — я віддаю перевагу містеру Квотермейну. Мені хочеться почути від нього що-небудь про Африку.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — він, мабуть, найцікавіший з усіх гостей разом. Але чому, Місяцю, ви постійно думаєте і говорите про Африку? Можна подумати, що ви збираєтеся там жити.

— Це може колись статися, — задумливо сказала вона, — хто знає, де він жив і де житиме.

І знову щось таємниче промайнуло на її обличчі.

Кінця їхньої розмови я не чув. Правду кажучи, я хотів уникнути сусідства з міс Хольмс за обідом, оскільки я байдужий і не люблю бути на видноті, тому я попрямував у протилежний кінець вітальні. Але це було даремно: лорд Регнолль наздогнав мене і підвів до мене свою наречену.

— Дозвольте вас познайомити з міс Хольмс, — сказав він мені, — вона хоче бути вашою сусідкою під час обіду. Вона дуже цікавиться…

— Африкою, — підказав я.

— Містером Квотермейном, про якого мені говорили, як про найбільшого мисливця в Африці, — поправила мене міс Хольмс із чарівною усмішкою.

Я вклонився, не знаючи, що сказати. Лорд Регнолль посміхнувся і пішов, залишивши нас удвох. У цей час лакей оголосив, що обід подано. Ми попрямували в середині довгої процесії до розкішної їдальні, яка ще зберігала свій середньовічний стиль.

Містер Саведж провів нас на наші місця ліворуч від лорда Регнолля, що сидів біля головного кінця довгого столу з леді Лонгден праворуч. Старий священик, доктор Джеффріс прочитав коротку молитву, і обід почався.

— Я чула, — звернулася до мене міс Хольмс, — що ви сьогодні перемогли сера Юніуса Фортеск’ю в стрільбі і пожертвували купу грошей на доброчинність. Я не люблю парі і тих, хто б’ється об заклад. Дивно, що ви пішли на це: ви зовсім не схожі на таких людей. Але мені огидний сер Юніус, і в цьому наші думки збігаються.

— Я нічого не говорив про свою антипатію до сера Юніуса, — заперечив я.

— Так, але ваше обличчя змінилося, коли я згадала його ім’я.

— Тоді мені доведеться зізнатися, що ви маєте рацію. Але я маю додати, що я теж не любитель парі.

Тут я розказав усю історію з Ван-Купом і його боргом.

— Я завжди вважала його жахливою людиною, — зауважила міс Хольмс, коли я закінчив свою розповідь.

Потім наша розмова перейшла на майбутнє весілля, і я поспішив висловити міс Хольмс свої щирі побажання і впевненість, що її щастя завжди буде так само безхмарне, як і тепер.

— Дякую вам, — сказала вона, — але чи не здається вам, що ця безхмарність — погана ознака. Адже майбутнє так само приховане від нас, як і мій портрет у робочому кабінеті лорда Регнолля, в чому ви теж бачите погану ознаку.

— Звідки ви це знаєте? — запитав я, вражений цим зауваженням.

— Не знаю, містере Квотермейне, але мені це відомо. Адже ви так думали, правда ж?

— Навіть якщо й так, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то що з цього випливає? Хоча портрет і прихований від сторонніх очей, але завжди можна відсмикувати завіску…

— А раптом одного разу за цією завіскою виявиться пустка?

На деякий час ми замовкли.

— Я не схожа на інших… — знову почала міс Хольмс. — Щось спонукає мене говорити з вами… Я ніколи ні з ким не говорила так. Мене б усе одно не зрозуміли. Моя мати, можливо, вважала б за потрібне показати мене лікарю. Змалечку мені здавалося, що я — якась таємниця серед інших таємниць. Із дев’яти років ця думка раптово охоплювала мене ночами. У мене були якісь видіння, але вони швидко забувалися. Тільки дві речі я відчуваю більш-менш чітко. Одна — це якась дивна, несвідома тривога… Інша — те, що я або частина мене якось причетна до Африки, про яку я знаю тільки з книжок. Ось звідки в мене інтерес до вас і до Африки.

— Я думаю, що ваша матінка мала б рацію щодо лікаря, — зауважив я, -

— Ви так говорите, але не вірите в це, містере Квотермейне.

Тоді я, щоб перевести на інше цю щонайменше дивну розмову, почав розказувати про Африку і, між іншим, згадав про одне легендарне плем’я арабів чи напіварабів, що нібито живе в східній частині Центральної Африки і поклоняється вічно юному Дитяті.

— До речі, про арабів, — перервала мене міс Хольмс. — Я розповім вам вельми дивну історію. Коли мені було вісім чи дев’ять років, я якось бавилася в Кенсінгтонському саду (ми тоді жили в Лондоні) під наглядом бонни. Вона розмовляла з якимось молодим чоловіком, якого називала кузеном, а я катала обруч по траві. І раптом з-за дерева вийшли двоє одягнених у біле вбрання чоловіків із тюрбанами на голові. У старшого були блискучі чорні очі, гачкуватий ніс і довга сива борода. Обличчя молодшого я пам’ятаю погано, їхня шкіра була коричневого кольору, але принаймні вони не були неграми. Раптом мій обруч упав біля ніг старшого чоловіка; я зупинилася, не знаючи що робити. Старий нахилився, підняв обруч, але не повернув його мені. Він щось сказав іншому, вказуючи на родимку у вигляді півмісяця на моїй шиї (через цю родимку батько називав мене Місяцем). “Як твоє ім’я, маленька дівчинко?” — запитав мене старий ламаною англійською мовою.

— Місяць Хольмс, — відповіла я.

Тоді він дістав із кишені скриньку і дав мені з неї щось на зразок цукерки. Я дуже любила солодощі і поклала одержане у рот. Потім старий покотив обруч і сказав мені:

— Лови його, — я побігла за обручем, аж раптом усе зникло з моїх очей, неначе сховавшись у тумані. Я прокинулася на руках бонни, люди в білому вбранні зникли. Всю дорогу додому бонна лаяла мене за те, що я взяла ласощі від незнайомих людей і погрожувала поскаржитися на мене батькам. Я ледве вблагала її мовчати про те, що сталося. Незабаром вона покинула нас і вийшла заміж, мабуть, за “кузена”. Але з часу цієї пригоди я почала думати про Африку.

— Ви більше ніколи не зустрічали цих людей?

— Ніколи.

У цей час я почув сердитий голос леді Лонгден:

— Мені дуже шкода, Місяцю, переривати вашу цікаву розмову, але ми всі чекаємо на тебе.

І тут я побачив, що всі, окрім нас, уже встали з-за столу.

Я був вельми збентежений. Пригадавши, що я нічого не їв, я потихеньку сів ближче до портвейну і, підкріпившись фініками, пройшов за іншими до вітальні, де всівся якнайдалі від міс Хольмс і заходився розглядати альбом із видами Єрусалима.

Незабаром до мене підсів лорд Регнолль, який завів розмову про полювання на великого звіра і, між іншим, запитав мою постійну африканську адресу. Я вказав Дурбан і у свою чергу поцікавився, навіщо йому моя адреса.

— Тому що міс Хольмс постійно марить Африкою, і я чекаю, що мені одного прекрасного дня доведеться потрапити туди, — сумно відповів лорд Регнолль.

Це були пророчі слова. У нашу розмову втрутилася леді Лонгден, яка підійшла побажати доброї ночі своєму майбутньому зятеві, оскільки вона почувалася не зовсім здоровою.

Більшість гостей, незважаючи на те, що була всього десята година, зібралася їхати додому.

Розділ IV ХАРУТ І МАРУТ

Лорд Регнолль провів гостей, повернувся до мене і запитав, що я вважаю за краще: грати в карти чи слухати музику. Тільки-но я відповів, що не терплю навіть вигляду карт, як до нас підійшов містер Саведж і шанобливо довідався у його ясновельможності, хто з гостей носить ім’я “Хікомазан”.

Лорд Регнолль здивовано подивився на нього і висловив підозру, чи не п’яний він.

— Двоє якихось іноземців у білому одязі, — сказав ображено Саведж, — стоять біля замку і бажають говорити з містером “Хікомазаном”. Я їм сказав, щоб вони йшли геть, але вони всілися на сніг і оголосили, що чекатимуть “Хікомазана”.

— Перепрошую, — втрутився я, — моє африканське тубільне прізвисько Макумазан. Мабуть, містер Саведж неправильно передає це ім’я. Чи можу я глянути на цих людей?

— Надворі дуже холодно, містере Квотермейне, — відповів лорд Регнолль, — але стривайте. Чи не говорили вам, Саведже, ці люди, хто вони такі?

— Мабуть, чаклуни, ваша ясновельможносте. Коли я сказав, щоб вони забиралися геть, я почув у своїй кишені шипіння і, поклавши туди руку, знайшов там велику змію, яка зникла, коли я кинув її на землю. Потім у дівчини, яка працює на кухні, з волосся вискочила жива миша. Дівчина перед цим сміялася над їхнім убранням, а зараз вона в істериці.

У цей час до нас підійшла міс Хольмс і запитала, про що ми так жваво говоримо. Дізнавшись у чому справа, вона почала просити лорда Регнолля покликати цих людей до вітальні.

— Добре, — погодився лорд Регнолль, — покличте сюди ваших чаклунів, Саведже. Скажіть їм, що Макумазан чекає на них, і що все товариство хоче подивитися на їхні фокуси.

Саведж вийшов, неначе осуджений на важке покарання. З його блідості можна було дійти висновку, що бідолаха надто переляканий.

Ми очистили місце посеред кімнати і поставили довкола крісла для глядачів.

— Без сумніву, це індійські фокусники, — зауважив лорд Регнолль, — вони виростять мангове дерево на наших очах. Я, пам’ятаю, бачив це в Кашмірі.

У цей час двері широко відчинилися і через них із незвичайною поспішністю пройшов Саведж, боязко тримаючись за свої кишені.

— Містер Хірут, містер Мірут, — оголосив він.

— Мабуть, Харут і Марут16, — зауважив я, — я десь читав, що це були найбільші маги. Очевидно, ці фокусники привласнили собі їхні імена.

Слідом за Саведжем до вітальні увійшли двоє людей. Перший був високий із поважним обличчям східного типу, довгою білою бородою, гачкуватим носом і блискучими яструбиними очима. Другий був нижчий і значно молодший. Він мав веселе, жваве обличчя, маленькі чорні очі і був гладенько поголений. Шкіра в обох не дуже темна; мені доводилося зустрічати смаглявіших італійців.

У всьому їхньому вигляді відчувалася якась особлива сила.

Я пригадав історію, розказану мені міс Хольмс, і крадькома глянув на неї. Вона була надзвичайно бліда і трохи тремтіла. Але ніхто не помічав цього, увага всіх була прикута до прибульців. Через деякий час міс Хольмс опанувала себе і, зустрівшись зі мною поглядом, поклала палець на губу на знак мовчання.

Незнайомці зняли свої хутряні плащі, поклали їх на підлогу і залишилися в сліпучо-білому вбранні і з білими тюрбанами на головах.

“Сомалійські араби вищого класу”, — подумав я.

Один із них замкнув двері. Після цього, на превелике моє здивування, обидва попрямували до мене, поставили свої кошики на підлогу і, піднявши руки догори, низько вклонилися мені. Потім заговорили не арабською, як я чекав, а говіркою банту17, якою я володів досконало.

— Я, Харут, перший жрець і вчитель білих людей кенда, вітаю тебе, о Макумазане! — сказав старший.

— Я, Марут, жрець і вчитель білих кеда, вітаю тебе, о Той, хто не спить уночі! — сказав молодший.

— Ми обидва вітаємо тебе, який здається малим, але великий, о пане з великим майбутнім! — разом сказали вони.

— О, той що вбиває злих людей і звірів! — монотонно продовжували вони. — Ти, кому призначено долею визволити нашу землю від страшного лиха, ми вклоняємося тобі і обіцяємо тобі безпеку серед нас і в пустелі. Ми обіцяємо тобі велику нагороду.

Вони знову тричі вклонилися мені і завмерли, схрестивши руки.

Я запитав їх на банту, чого їм, власне, потрібно від мене.

— О Макумазане! — відповів старший. — Я прийшов просити тебе надати послугу нашому народу, — послугу, за яку ти отримаєш велику нагороду. Ми, білі кенда, народ Дитяти, воюємо з чорними кенда, нашими рабами, які перевершують нас кількістю. Чорні кенда шанують бога зла, дух якого живе в найбільшому слоні на світі. Ніхто не може вбити його, а він убиває багатьох і зачаровує ще більше. Поки живий цей слон, — ім’я його Джана, — жах панує серед нас, народу Дитяти, бо день за днем Джана винищує нас. Якщо ти вб’єш його, ми покажемо тобі місце, куди слони йдуть умирати; ти візьмеш собі скільки захочеш слонової кістки і будеш багатий. Коли ти матимеш потребу в золоті або слоновій кістці, — яка те саме, що й золото, — йди на північ того озера, де живуть понго, зупинися на краю пустелі і назви імена Харута і Марута.

— І назви імена Харута і Марута, — луною повторив молодший.

Перш ніж я встиг зібратися з думками, щоб відповісти що-не-будь, загадковий Харут заговорив ламаною англійською мовою, як рядовий фокусник.

— Багаті леді і джентльмени чекають вистави від бідного фокусника з Центральної Африки. Добре, я покажу їм, що вмію. Ви хочете, щоб виросло дерево? Можна. Тільки пам’ятайте, що тут немає ніякої магії; це прості фокуси. Дайте мені таріль.

Вистава почалася. На покритій покривалом тарелі чудодійно виросло дерево, палиці танцювали самі собою. Марут свиснув, і з кишені Саведжа, який стояв на шанобливій відстані від фокусників, знову виповзла змія, яка потім перетворилася на вогонь. Видовище було цікаве, але, сказати правду, воно мало цікавило мене: я раніше бачив багато таких фокусів. Я думав про слова Харута…

Нарешті фокусники закінчили виставу і під оплески присутніх почали збирати свої речі.

— Наш пан Макумазан має рацію, вважаючи все це дурницями, — зауважив Харут, — просто фокуси і тільки. Але що з цим джентльменом? — додав він, показуючи на Саведжа, що корчився осторонь. — Брате Марут, подивися, в чому справа.

“Брат Марут” підійшов до Саведжа і визволив його від двох змій. Потім під спільний регіт витягнув з його напомадженого волосся великого дохлого щура.

— А! — вигукнув Харут. — Змії люблять цього джентльмена. Але все це дурниці. Може, Макумазан хоче подивитися що-небудь цікавіше? Слона Джану, якого він уб’є?

— Охоче, — відповів я, — але як ти мені покажеш його?

— Це дуже легко, Макумазане. Треба вдихнути трохи диму тютюну кенда, і ти побачиш багато чого, якщо у тебе є дар. Я впевнений, що ти його маєш, як і ця леді, — додав він, указуючи на міс Хольмс.

— Дака, — презирливо сказав я, пригадавши про один сорт індійських конопель, яким одурманюють себе тубільці в багатьох частинах Африки.

— О ні, це не дака. Це тютюн, що росте тільки на землі кенда. Ти вважаєш це дурницею. Стривай, ти побачиш, що це не так. Дайте мені сірника.

Він узяв дрібку тютюну, поклав його в невеликий дерев’яний кубок, який разом із тютюном дістав із кошика і сказав щось своєму товаришу Маруту. Той дістав зі свого вбрання очеретяну флейту і заграв на ній якусь тужливу мелодію. Харут у свою чергу заспівав тихим голосом пісню, з якої я не зрозумів жодного слова, і запалив тютюн. Блідий синюватий димок піднявся з кубка, поширюючи довкруж досить приємний запах.

— Вдихни і розкажи нам, що побачиш, — сказав Харут, — не бійся, в цьому немає небезпеки. Дивися!

Він сильно вдихнув у себе дим, після чого його обличчя набуло особливого виразу.

Я нерішучо стояв. Нарешті, цікавість і страх стати посміховиськом за свою боязкість перемогли. Я взяв кубок і підніс його до свого носа, тоді як Харут накинув мені на голову покривало, з-під якого він вирощував мангове дерево.

Раптово переді мною постав туман. Потім він розвіявся, і перед очима відкрився африканський пейзаж: озеро, оточене густим лісом. Небом, ще червоним від сонячного заходу, плив повний місяць. Східний берег озера був без будь-якої рослинності, суцільно всіяний скелетами багатьох сотень слонів. Довкола стирчали жовті бивні, багато з них поросло вже мохом, пролежавши тут, можливо, цілі сторіччя. Це був цвинтар слонів, про існування якого я чув упродовж усього свого мисливського життя, місце, куди слони приходять помирати, як це робив вимерлий птах моа в Новій Зеландії. Ось з’являється, розмахуючи хоботом на всі боки, вмираючий слон. Він зупиняється. Потім поволі опускається на коліна і завмирає без руху. Раптом на віддаленій скелі вимальовуються контури величезного слона. За все своє життя я не бачив такого гіганта. Він тримає хоботом мертве тіло жінки, волосся якої розвівається за вітром. У її руках дитина, яка ще, здається, жива. Чудовисько кидає тіло на землю, вихоплює хоботом дитину і, розгойдавши її в повітрі, підкидає вгору. Покінчивши з дитиною, він прямує до вмираючого слона і топче його ногами. Потім підіймає свого хобота, неначе тріумфуючу, сурмить і зникає в лісі.

Знову туман приховав усе перед моїми очима, і я прокинувся.

— Що ви бачили? — запитав мене цілий хор голосів.

Я розповів про все, окрім останньої частини. Виявилося, що все моє видіння тривало не більше десяти секунд.

— Бачив Джану? — запитав Харут. — Він убив жінку і дитину, так? Це він робить щоночі. Ось чому білий народ кенда хоче вбити його. Так, Джана живий! Це нам потрібно було дізнатися. Дякую тобі, Макумазане! Тепер, мабуть, прекрасна леді теж хоче подивитися… — звернувся він до міс Хольмс.

— Так, — відповіла вона.

— Я вважав би за краще, Місяцю, щоб ви не робили цього, — збентежено сказав лорд Регнолль.

— Ось сірники, — сказала міс Хольмс Харуту, який узяв їх, уклонившись.

Потім, підклавши в кубок тютюну, Харут запалив його, обережно накрив голову міс Хольмс покривалом і дав їй кубок. За кілька секунд кубок і покривало впали на підлогу і міс Хольмс, широко розплющивши очі, тихо заговорила:

— Я пройшла довгий шлях і перебуваю в іншому світі. Довкруж каміння. Темно. Мені світить вогонь кубка. Тут немає нічого, окрім статуї голої дитини, вирізаної з жовтої слонової кістки і крісла з чорного дерева. Я стою перед Дитятком зі слонової кістки. Воно оживає і всміхається мені. На його шиї намисто з червоного каміння. Дитя знімає намисто і надягає його мені на шию. Потім вказує на крісло. Я сідаю. Усе зникло.

Я чув як Харут, напружено слухаючи ці слова, тихо прошепотів Маруту:

— Священне Дитя одержує Хранителя. Дух білих кенда знову знайшов голос.

Потім обидва благоговійно схилилися перед міс Хольмс.

— Що за дивне видіння, — сказав лорд Регнолль, — дитя зі слонової кістки… намисто… Що за дурниця! А тепер, я вважаю, виставу закінчено. Скільки я вам винен за неї?

— Нічого, о великий лорде, нічого. Це ми вам багато чим зобов’язані. Тут ми дізналися про те, що хотіли знати вже давно, бо тютюн кенда діє тільки на новий дух. Прощай, великий лорде! Прощай, прекрасна леді! Прощай, о Макумазане, до нової зустрічі, коли ти прийдеш убити Джану. Благословення вам Небесного Дитяти, що посилає дощ, захищає від небезпеки, дає здоров’я й їжу! Благословення його на вас усіх!

Із цими словами Харут і Марут наділи свої плащі і попрямували до дверей. Я пішов провести їх, оскільки Саведж дуже налякався змій.

— Скажіть, о люди з Африки, що все це означає? — запитав я, коли ми опинилися на дворі.

— Ти сам собі відповіси на це запитання, коли стоятимеш перед Джаною, — озвався Харут. — А тепер не намагайся дізнатися більше, ти, який у призначений час знатимеш усе.

— Не намагайся дізнатися більше, щоб не сталося нещастя, — луною повторив Марут, — ти, о Макумазане, який знає вже надто багато.

— Тепер повернися в будинок, — продовжував Харут, — тут страшний холод. Передай прекрасній леді цей весільний дар Дитяти.

Із цими словами він вручив мені згорток і зник у темряві разом зі своїм товаришем.

Я повернувся до вітальні.

— Вони пішли, — сказав я лордові Регноллю, — і, йдучи, передали весільний подарунок для міс Хольмс.

Хтось подав ножиці, пакунок розгорнули і в ньому виявилося намисто з червоного каміння. Це було рубінове намисто і, судячи з роботи, вельми стародавнє. Мабуть, воно прикрашало шию якоїсь знатної єгиптянки або статую Дитяти Горуса, сина Ізіди.

— Це те саме намисто, яке Дитя зі слонової кістки дало мені під час видіння, — спокійно сказала міс Хольмс, надягаючи подарунок на шию.

Розділ V НЕВДАЛЕ ВИКРАДЕННЯ

Цієї ночі я не міг склепити очей. Це могло бути від збудження, викликаного стрільбою, в якій я змагався з неприємною мені людиною, або від враження, залишеного дивною парою, Харутом і Марутом, які шукали мене за сім тисяч верст від свого дому, або від образів, викликаних тютюном кенда. А, можливо, все це разом вплинуло на мене.

Принаймні я ніяк не міг заснути.

Час спливав; я лежав із розплющеними очима, прислухаючись до удару баштового годинника Регнолля (я ночував у замку). Різні думки снували у мене в голові.

То мені здавалося, що Харут і Марут — лише пара простих шах-раїв-арабів, яких я багато бачив у африканських портах. То я думав про цвинтар слонів і про величезну вартість слонової кістки, що там є.

Потім мої думки перейшли на стародавніх єгиптян (я завжди цікавився їхньою історією), які поклонялися Дитяті Горуса, мати якого, Ізіда, “володарка таємниць”, символізувалася щербатим місяцем. І за дивним збігом, у міс Хольмс на грудях був знак, схожий на такий місяць.

Раптом мене охопив якийсь неусвідомлений страх. У мене з’явилося передчуття, що з міс Хольмс неодмінно щось трапиться. Це відчуття настільки оволоділо мною, що я встав, запалив свічку і поспішно вдягнувся. У мене була звичка завжди мати при собі заряджений двоствольний пістолет. Я оглянув зброю, вийшов у коридор і став за великим годинником, дивлячись на освітлені місяцем двері кімнати, де перебувала міс Хольмс. Минув якийсь час. Я вже почав думати, в якому дурному стані я ризикую опинитися, якщо хтось випадково мене побачить. Раптом двері кімнати відкрилися, і на порозі з’явилася міс Холмс у пеньюарі. Світло місяця впало на її обличчя і я побачив, що вона йде уві сні.

На її шиї було рубінове намисто — подарунок таємничої пари. Міс Хольмс, наче тінь, перетнула коридор і пішла далі. Я крався за нею, прагнучи якнайменше шуміти. Ми спустилися гвинтовими сходами і вийшли в сад, де міс Хольмс, начебто покликана вперед якоюсь таємничою силою, прискорила кроки і попрямувала до гайка, в якому я за день до цього стріляв голубів, Я крався за нею, користуючись прикриттям чагарників. На мить я згубив її з очей. Потім я знову побачив, як вона стоїть під дубом, простягти руки у напрямку до двох загорнутих у плащі постатей, котрі поволі наближалися до неї. У них легко можна було впізнати Харута і Марута. Осторонь змальовувалися контури карети; чулося нетерпляче тупання кінських копит об мерзлу землю.

Я кинувся вперед і став між міс Хольмс і Харутом з Марутом.

Ми не промовили жодного слова, оскільки всі троє боялися розбудити дівчину, знаючи, що її пробудження може спричинити за собою небезпечні для неї наслідки.

У руках моїх супротивників блиснули криві ножі.

Я спрямував пістолет у серце Харута. Перевага була на моєму боці: я міг застрелити обох, перш ніж їхні ножі дістануть мене.

— Ти переміг цього разу, Безсонний Уночі! — тихо сказав Харут. — Іншим разом ти програєш. Ця прекрасна леді належить нам, білому народу кенда, бо на ній знак молодого місяця. Її серце почуло поклик Небесного Дитяти. Вона повернеться до нього. Тепер, поки вона спить, відведи її звідси, о хоробрий і розумний, так добре названий Безсонним Уночі!

Вони пішли і незабаром почувся стукіт коліс карети, що віддалялася.

Спершу в мене з’явилася думка бігти за ними і підстрелити одного з коней. Але після цього у мене залишився б тільки один заряд проти двох людей і, вбивши одного з них, я був би беззахисним від ножа другого. Крім того, постріли могли розбудити міс Хольмс. Довелося відмовитися від переслідування.

Я підійшов до дівчини, обережно взяв її за руку і повів назад у замок. Провівши її до кімнати, я замкнув за нею двері і, прислухавшись, переконався, що вона лягла.

Тепер, упевнений, що міс Хольмс у безпеці, я сів за стіл, що стояв у коридорі, і почав міркувати, що ж робити далі. Моїм обов’язком було негайно повідомити про те, що сталося, лордові Регноллю.

Але як це зробити, не сполохавши весь будинок і не викликавши зайвих розмов? Спершу треба розбудити містера Саведжа. Я не знав, де його кімната, але пригадав, що, проводячи мене спати і поговоривши зі мною про змій, він про всяк випадок вказав мені дзвінок, проведений до нього.

Тримаючись дроту, проминувши ряд сходів і різних переходів, я, врешті, дістався до дверей його кімнати і злегка постукав у них.

— Хто там? — запитав містер Саведж із легким тремтінням у голосі.

— Я.

— Хто це “я”? “Я” може бути Харум і Скарум або ще гірше!

— Я, Аллан Квотермейн, ідіот ви такий, — прошепотів я в замкову щілину.

— Анна? Яка ще Анна? ідіть. Поговоримо завтра.

Я постукав у двері енергійніше. Нарешті, Саведж обережно прочинив їх.

— Господи! — вигукнув він. — Що ви робите тут, сер, у такий час із пістолетом у руках? Чи, може, це голова змії? — закричав він, перелякано відсахнувшись.

— У мене важлива невідкладна справа до його ясновельможності, — нетерпляче сказав я, — скоріше проведіть мене до нього.

Ми попрямували в спальню лорда Регнолля.

— У чому справа, містере Квотермейне, — запитав той, позіхаючи і підводячись у ліжку, — у вас був кошмар?

— Так, — відповів я, і коли Саведж вийшов, розповів лорду Регноллю про все.

— Господи, — вигукнув він, коли я закінчив свою розповідь. — Якби не ваше передчуття і не ваша хоробрість…

— Не про те мова, — перервав я його, — питання в тому, що нам робити тепер. Спробувати затримати цих людей чи мовчати про все і бути насторожі?

— Не знаю, як бути, — відповів лорд Регнолль, — якщо ми їх спіймаємо, вся ця історія буде якось дивно звучати на суді.

— Звичайно, — згодився я, — але, здається, варто зараз же оглянути місце події, доки дощ або сніг не знищив сліди.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — ми візьмемо з собою Саведжа. Це віддана людина й уміє мовчати.

Поки лорд Регнолль поспішно одягався, я розказав Саведжу про те, що трапилося. Він слухав мене, затамувавши подих.

Переконавшись, що міс Хольмс у своїй кімнаті, ми спустилися і вийшли в сад, ретельно замкнувши за собою всі двері.

Уже світало. Ми без особливих зусиль роздивилися сліди черевиків міс Хольмс, моїх ніг, кінських копит і коліс карети. Крім того, ми знайшли полотняний мішок, у якому був повний костюм арабської жінки, що призначався, очевидно, для міс Хольмс.

Коли Саведж відкрив мішок, звідти, жахаючи його, виповзла змія, мабуть, учасниця вчорашньої вистави.

Опис усього цього, занесеного з усіма подробицями у записник лорда Регнолля, був засвідчений усіма нами.

Надалі справу доручили досвідченим сищикам, яким тільки вдалося встановити, що Харут і Марут із двома жінками їхнього племені (мабуть, вони мали наглядати за міс Хольмс) відпливли на пароплаві “Антилопа” до Єгипту, де їхні сліди губилися.

Але повернімося до міс Хольмс.

Наступного ранку вона вийшла до сніданку, неначе нічого не сталося, але була дещо блідіша, ніж зазвичай.

За столом я сидів неподалік від неї і при слушній нагоді довідався у неї, як їй спалося минулої ночі. Вона відповіла, що спала, як ніколи, міцно і бачила якісь химерні сновидіння.

— Дивно те, — додала вона, — що вранці мої черевики виявилися брудними, неначе я виходила з дому уві сні, чого зі мною ніколи не бувало.

За допомогою лорда Регнолля я поспішно змінив тему цієї розмови.

Незабаром після сніданку мені передали, що коляска міс Маннерс чекає на мене, і я зібрався їхати.

Прощаючись, лорд Регнолль записав мою англійську й африканську адреси у свій записник.

— Хоча ми всього три дні знайомі, містере Квотермейне, — сказав він, — мені здається, що я вас знаю вже багато-багато років. Коли ви наступного разу приїдете до Англії, я сподіваюся, що ви зупинитеся у мене.

— А якщо вам доведеться бути в Південній Африці, — сказав я, — прошу вас мати у своєму розпорядженні мій скромний будинок в Дурбані як свій власний.

— Мені було б це вельми приємно, — відповів він, — але, зізнаюся, мені набридли подорожі. Крім того, обставини викликають у мене особливе ставлення до Африки. Скажіть, що ви думаєте про все те, що сталося вчора?

— Справді, не знаю, що вам відповісти, — сказав я, — можу порадити одне: оберігайте вашу майбутню дружину. Можливо, ці люди знову зроблять спробу викрасти її. Це терплячі, рішучі люди.

— Ви мене трохи лякаєте, — сказав, лорд Регнолль, — але, звичайно, матиму на увазі вашу пораду.

Після цього ми розпрощалися.

— Прощавайте, містере Квотермейне, — сказав Саведж, подаючи мені пальто, — я ніколи не забуду вас. Не забуду і цих нероб Харума і Скарума з їхніми проклятими зміями!

Розділ VI ЗОЛОТОПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ “ЩИРОЇ ДОВІРИ”

Минуло аж два роки відтоді, коли я бачився з лордом Регноллем і міс Хольмс. За цей час я двічі мав про них звістки. Одного разу я одержав від Скрупа листа, в якому той повідомляв мені про їхнє одруження. Це було найфешенебельніше весілля всього лондонського сезону. До листа додавалася вирізка з газети з описом усіх подробиць аж до сукні нареченої включно.

Усе це було неважливе для мене, проте одне зауваження викликало у мене сильний інтерес. Наведу його повністю:

“…Багато чуток викликала та обставина, що наречена не вдягла ніяких коштовностей, окрім рубінового намиста з маленьким, теж рубіновим, зображенням єгипетського бога, хоча родинні діаманти Регноллей, яких уже давно не бачив світ, відомі як одні з найвитонченіших і найцінніших у всій країні. Слід зауважити, що ця прикраса дивовижно пасувала нареченій. На запитання одного із друзів про причину такого вибору, леді Регнолль відповіла, що це намисто має принести їй щастя…”

Другу звістку я отримав через рік за допомогою старого номера газети “Таймс”, де було повідомлення про народження у лорда і леді Регнолль сина і спадкоємця.

Що стосується мене, то я багато пережив за ці два роки. Беручи участь в експедиції в Понголенд, я не раз долав спокусу пройти на північ у місце, вказане Харутом і Марутом, які обіцяли провести мене туди, де живе гігантський слон, якого, за їхніми словами, мені судилося вбити.

Проте я втримався від цього і, повернувшись у Дурбан, вирішив більше ніколи не брати участі в ризикованих експедиціях. Завдяки обставинам, що вдало склалися, я зробився власником невеликого капіталу, який приніс мені можливість покинути мисливські поневіряння в диких місцях Африки. Незабаром мені випала нагода помістити свій капітал у торгове підприємство.

Один єврей на ім’я Джекоб запропонував мені половину прав на володіння золотою копальнею, відкритою ним на кордоні Землі зулусів, якщо я внесу капітал, необхідний для розробки підприємства. Разом із Джекобом і його приятелями я вирушив оглянути це місце.

Узятий для випробування кварц свідчив про багатий вміст золота і, врешті-решт, утворилася акціонерна компанія для розробки золотої копальні “Щирої довіри” з Алланом Квотермейном, есквайром, на чолі.

Ох, ця компанія!

Досі я пам’ятаю про неї. Наш основний капітал був невеликий — десять тисяч фунтів, із яких Джекоб і його приятелі взяли собі половину як купівельну вартість їхніх прав. Згодом з’ясувалося, що ці права були придбані всього за три дюжини джина, зламаний віз, четвірку старих корів і п’ять фунтів грошима.

Особисто я, перш ніж прийняти головування в правлінні з платнею сто фунтів на рік (якої я ніколи не одержував), купив на тисячу фунтів шер18готівкою.

Було встановлено баланс у чотири тисячі фунтів, і робота почалася. Ми взялися промивати одну піщану ділянку. Відразу після цього досягли такого неймовірного результату, що наші шери піднялися аж на десять шилінгів, причому Джекоб і його приятелі скористалися нагодою продати половину своїх, запевнивши мене, що це необхідно для розширення справи. Через вельми короткий час піщана ділянка виявилася ні до чого не придатною; було вирішено придбати машину для роздрібнювання кварцу, в якому передбачався багатий вміст золота. Ми сторгувалися з однією машинобудівною фірмою.

Потім наші шери впали спершу до своєї номінальної вартості (один фунт), потім до п’ятнадцяти шилінгів, потім до десяти.

Джекоб — один із директорів правління, сказав, що на мені як на голові лежить обов’язок підтримати престиж нашої компанії. Я знову накупив шер на свої останні п’ятсот фунтів.

Але як похитнулася моя віра в людей, коли я дізнався, що тисяча шер, куплених мною на останні п’ятсот фунтів, були власністю Джекоба, який продав їх мені за допомогою підставних осіб. Нарешті настала криза. Перш ніж дробильну машину нам доставили, всі наші капітали були вичерпані і постало питання про ліквідацію компанії. Були скликані загальні збори акціонерів, і після кількох безсонних ночей я посів на них своє належне місце головуючого.

Яке ж було моє здивування, коли я бачив, що з п’яти директорів, окрім мене, з’явився тільки один чесний старий, відставний морський капітан, який купив триста шер.

Джекоб і його два приятелі рано-вранці відпливли на пароплаві в Капштадт.

Збори спочатку були досить бурхливими.

Я, як міг, окреслив становище, і коли закінчив, з усіх боків посипалися запитання, на які ні я, ні будь-хто інший не міг дати задовільної відповіді.

Тоді один (явно нетверезий джентльмен, власник десяти шер, прямо оголосив, що я обдурив акціонерів.

Я люто схопився і, хоча він був удвічі більший за мене, запропонував йому поговорити зі мною про це за будинком.

Він поспіхом подався геть.

Після цього інциденту, що закінчився загальним сміхом, уся правда вийшла назовні.

Одна “кольорова” людина розповіла, що Джекоб найняв його “посолити” ґрунт, підсипавши золото в пісок, який ми промивали спочатку.

Усе розкрилося.

Я безсило опустився у своє крісло.

Тоді один добродій, що сам утратив гроші в цій справі, піднявся і виголосив коротку промову, якої було достатньо, щоб відновити втрачену мною віру в людей. Він говорив, що Аллан Квотермейн, який працював, неначе віл, для користі акціонерів, сам нарівні з іншими розорений цим злодієм Джекобом, і насамкінець запропонував прокричати тричі “ура” “на честь нашого чесного друга і нещасного товариша, Аллана Квотермейна”. На мій подив, зібрання виконало це вельми охоче.

Я піднявся і зі сльозами на очах дякував усім, кажучи, що радий залишити цю кімнату таким же бідним, яким я був завжди, але з незаплямованою репутацією чесної людини. Потиснувши руку джентльменові, який виручив мене, я з легким серцем вирушив додому. Правда, я втратив усі свої гроші, але честь моя була врятована, а що таке гроші порівняно з честю! Я перебрався на другий бік брудної вулиці і йшов молодими хащами, що тягнулися вздовж неї.

Вулиця була майже порожня.

Якась пара людей привернула мою увагу. В одному з них я впізнав напівп’яного суб’єкта, який обвинувачував мене в обмані; другий був зморшкуватий готтентот, який нагадав мені такого собі Ханса.

Цей Ханс, маю сказати, спочатку служив у мого батька, місіонера в Капській колонії, а потім став моїм компаньйоном у багатьох пригодах. Це була хоробра, випробувана людина, єдиною слабкістю якої залишалася пристрасть до алкоголю. Він мав до мене найпалкішу прихильність.

Назбиравши трохи грошей, він придбав невелику ферму неподалік від Дурбана, де його шанували за минулі подвиги.

Білий і готтентот лаялися голландською мовою.

— Брудний готтентоте, — кричав білий, — що ти прив’яз до мене, як шакал?

— Син білої жирної свині, — відповідав Ханс (то був він), — ти наважився назвати бааса злодієм? Ти не вартий нігтя бааса, чия честь світліша за сонце, чиє серце чистіше за білий пісок у морі!

— Він привласнив собі мої гроші.

— А навіщо, свинюко, ти втік від нього, коли він хотів поговорити з тобою?

— Я тобі покажу “втік”, жовтий собако! — закричав білий, замахуючись палицею.

— Ти хочеш битися? — запитав Ханс і з незвичайною спритністю відскочив назад. — Так отримуй.

Він низько нахилив голову і, як буйвол, кинувшись уперед, ударив білого в живіт так, що той перекинувся навзнак і полетів у канаву, наповнену брудною водою. Після цього Ханс спокійно обернувся і зник за рогом.

Я з полегшенням помітив, як за хвилину білий виліз із канави весь брудний і, тримаючись за місце, означене медичною мовою діафрагмою, поволі пішов уздовж вулиці. “Якими відданими можуть бути готтентоти, яких вважають найнижчими істотами людського роду”, — подумав я.

Прийшовши додому, я всівся в розхитане очеретяне крісло на веранді, закурив люльку і замислився, що мені робити, маючи всього, на триста фунтів майна і хороший запас зброї.

Комерцію в усіх її різновидах я раз і назавжди відкинув.

Залишалася тільки моя стара професія мисливця.

Слони — ось єдино вигідна у плані заробітку дичина.

Але найближчі місця полювання вже давно спустошені. Крім того, довелося б змагатися з молодими професіоналами-бурами.

Якщо вже полювати на слонів, доведеться йти у віддалені краї. Роздумуючи про переваги і вади різних місць для полювання, я почув за великим кущем гарденії козляче кахикання. Проте я знав, що ці звуки видає людина, оскільки не раз вони служили мені сигналом в небезпечну хвилину.

— Хансе, ходи-но сюди, — гукнув я, і з групи алое з’явилася постать старого готтентота. Я не розумів, чому він вибрав такий шлях для свого візиту, але це цілком узгоджувалося з його таємничістю, успадкованою від предків. Він умостився навпочіпки переді мною, як шуліка, поглядаючи на сонце, що вже заходило.

— У тебе такий вигляд, Хансе, — сказав я, — ніби щойно бився. Капелюх у тебе зім’ятий, весь ти забризканий брудом.

— Так, баасе. Баас має рацію, як завжди. Я посварився з однією людиною через шість пенсів, які він мені винен, і вдарив його головою, забувши зняти спершу капелюха. Мені шкода, це хороший капелюх. Він майже новий. Два роки тому баас подарував мені його, коли ми повернулися з Понголенда.

— Навіщо ти брешеш? — сказав я. — Ти бився з білою людиною зовсім не через шість шилінгів. Ти зіштовхнув його в канаву і забризкався брудом.

— Так, баасе. Це так. Я бився з білим не через шість шилінгів. Я бився з ним за відданість, яка варта меншого або нічого не варта. Я прийшов до бааса позичити фунт. Біла людина поскаржиться в суд. Мене примусять заплатити фунт або сидіти в скрині19чотирнадцять днів. Білий ударив мене перший, але суддя не повірить бідному готтентоту, а в мене немає свідків. Скажуть: Ханс був п’яний, Ханс бреше. Плати, Хансе, плати фунт і десять шилінгів або йди в скриню на чотирнадцять днів плести кошики для великої королеви. Баасе! У мене є гроші заплатити за правосуддя, яке коштує десять шилінгів, але мені потрібен іще фунт.

— Я думаю, Хансе, що швидше ти мені міг би позичити фунт, аніж я тобі. Мій гаманець порожній.

— Це нічого, баасе. Якщо необхідно, я можу чотирнадцять днів робити кошики і рогожі для великої білої королеви. Хай вона витирає об мої рогожі ноги. Скриня зовсім непогане місце, баасе.

— Навіщо ж тобі йти до в’язниці, коли ти багатий і можеш заплатити штраф хоч у сотню футів?

— Місяць або два тому я був багатий, баасе, а зараз я бідний. У мене нічого немає, окрім десяти шилінгів.

— Хансе, — суворо сказав я, — ти знову пиячив і грав на гроші. Ти продав ферму і худобу, щоб заплатити програш і купити джину?

— Так, баасе. Тільки я не пив і не грав. Я продав землю і худобу за шістсот п’ятдесят фунтів і купив інше.

— Що ж ти купив? — поцікавився я.

Ханс поліз спочатку в одну кишеню, потім у другу і, нарешті, витягнув звідти брудний зім’ятий аркуш паперу, схожий на банківський квиток.

Я узяв його у руки, глянув і мало знепритомнів. Цей аркушик засвідчував, що Ханс був володарем шер компанії “Щирої довіри” на суму шістсот п’ятдесят фунтів, тієї самої компанії, де я був нещасним головою!

— Хансе; — слабким голосом сказав я, — у кого ти купив це?

— У бааса, у якого ніс гачком, баасе. Його звуть Джекоб20. Так само, як і ту велику людину з Біблії, яка дала своєму брату юшку, коли той повернувся з полювання, і одержав за це ферму і худобу, а потім пішов на небо сходами. Так розповідав нам наш батько, баасе.

— А хто тобі сказав купити їх, Хансе?

— Саммі, баасе, той Саммі, який був вашим кухарем, коли ми ходили в Понголенд. Джекоб жив у готелі Саммі і сказав йому, що коли він не купить цих паперів, бааса посадять у скриню. Саммі купив їх трохи, але в нього було мало грошей. Джекоб платив Саммі за все, що їв і пив, цими паперами. Саммі прийшов до мене і нагадав, що покійний батько бааса залишив його на ваше піклування. Я продав ферму і худобу другові Джекоба, дуже дешево продав. Ось і вся історія, баасе.

Я слухав це і, правду кажучи, майже плакав, думаючи, яку жертву приніс для мене цей старий готтентот за намовою шахрая.

— Хансе! — сказав я. — Коли ти спіймав работоргівців у ними ж розставлену пастку, вмираючий вождь зулусів назвав себе Світлом-у-темряві. Він точно назвав тебе, бо ти, як світло в мороці, засяяв у темряві мого серця. Я вважав себе мудрим, але виявився дурнем, і був, як і ти, і Саммі, обдурений звичайним шахраєм. Але цей шахрай, демонструючи, наскільки ницою може бути людина, примусив тебе показати, наскільки може бути людина благородною. Світло-в-темряві! Ти дав мені більше, ніж усе золото на світі. Я постараюся заплатити тобі за це своєю вічною любов’ю!

Ханс узяв мою простягнуту руку і приклав її до свого лоба.

— Не треба говорити так, баасе. Це наводить на мене сум, коли я такий щасливий. Скільки разів баас не карав мене, коли я чинив недобре, коли я пив і за інше? Баас не покарав мене навіть тоді, коли я вкрав порох, щоб продати його і купити собі джину. Правда, порох нікуди не годився.

— Але чому ти тепер щасливий? — запитав я.

— О, баасе! — відповів Ханс і очі його заблищали. — Хіба баас не здогадується чому? Тепер у бааса немає грошей і у мене немає. Зрозуміло, що ми підемо шукати заробітку. Я такий радий, баасе. Мені набридло сидіти на фермі і доїти корів. Великий Небесний Батько знав, що робив, пославши нам Джекоба!

— Ти маєш рацію, Хансе, — сказав я, — але куди ми підемо? Нам потрібні слони.

Ханс назвав цілу низку різних місць і, закінчивши їхній перелік, сів навпочіпки переді мною і, жуючи тютюн, питально поглядав на мене, схиливши голову набік, як старий допитливий птах.

— Хансе, — запитав я, — ти пам’ятаєш історію, яку я розповідав тобі торік чи раніше, — історію про народ кенда, в країні якого, кажуть, є цвинтар слонів, які з усіх усюд ідуть туди вмирати? Ця країна лежить десь на північному сході від того озера, біля якого живуть понго. Ти говорив, що нічого не чув про народ кенда?

— Ні, баасе, я багато чув про них.

— Чому ж ти раніше нічого не розповідав мені?

— Навіщо було говорити? Баас тоді шукав золото, а не слонову кістку. Коли ми були в місті Беза, я розмовляв з усіма, з ким було варто поговорити. Там жила одна жінка. Чоловік і діти в неї померли, і вона була завжди одна; всі боялися її, оскільки вона була мудра, вміла ворожити і знала лікувальні трави. Я розповів їй про понго і про їхнього бога-горилу. Вона сказала, що це ніщо порівняно з іншим богом, якого вона бачила, коли була дуже молодою. Вона говорила так: далеко на північному сході живе народ кенда, яким править султан. Це великий народ, що населяє родючу землю, їхню країну оточує пустеля, де ніхто не може жити. Ніхто нічого не знає про кенда. Хто перейде через пустелю в їхню землю, той ніколи не повернеться, бо його вб’ють. Вона говорила мені, що походить із цього народу, але втекла від них, коли султан хотів забрати її у свій гарем. Вона щасливо перейшла через пустелю і потрапила до мазиту, які шукають страусині пера. Вона нічого не говорила їм про свою землю, оскільки боялася покарання свого бога.

— А що вона тобі говорила про народ кенда і їхнього бога?

— Вона сказала, що у кенда не один бог, а два, не один правитель, а два. Вони мають доброго бога-дитя, яке говорить вустами жінки-оракула. Якщо жінка вмирає, бог не говорить, доки не знайдуть іншу жінку, позначену міткою бога. Перед смертю жінка-оракул говорить, у якій країні живе та, яка замінить її. Священики вирушають до тієї країни на пошуки. Іноді вони довго не можуть знайти нову жінку; тоді Дитя втрачає мову, і народ стає здобиччю іншого бога, який ніколи не вмирає. Той бог — величезний злий слон, якому приносять у жертву людей. Султан і більша частина народу, всі чорні пошановують того слона. Ім’я його Джана. Багато років тому, коли світ був іще молодим, з півночі туди прийшов інший світлий народ, котрий схиляється перед Дитям, якого вони принесли з собою. Цей народ поселився поряд із чорним народом. Дитя — добрий бог, слон — злий. Дитя посилає дощ і гарну погоду і зцілює хвороби. Джана посилає зло: війну і жорстокість. Ось що розказала мені стара, баасе.

— Чому ж ти тоді нічого не розповідав мені про це?

— Тому що я боявся, що баас піде шукати цей народ, а мені тоді набридло подорожувати і хотілося повернутися в Наталь на відпочинок. Крім того, всі мазиту говорили, що ця жінка велика брехуха.

— Вона не брехала, — сказав я і переповів Хансу про Хару-та й Марута і їхнє прохання, про бачений мною цвинтар слонів і Джану.

Ханс незворушно вислухав це: його важко було чимось здивувати.

— Так, баасе. Стара не була брехухою. Коли ж ми вирушимо забрати цю слонову кістку і яким шляхом підемо? Через Кільву чи через Землю зулусів? Треба поспішати, доки не почалися дощі.

Після цього ми довго розмовляли. Кишені наші були порожні і вирішити питання, як податися в мандри, було вельми важко, а то й зовсім неможливо.

Розділ VII РОЗПОВІДЬ ЛОРДА РЕГНОЛЛЯ

Цієї ночі Ханс був у мене, точніше, в моєму саду, не наважуючись іти до міста. Він побоювався арешту за бійку з білою людиною. Проте той не порушував справи, будучи, мабуть, надто п’яним, аби пригадати, хто його зіштовхнув у канаву.

Наступного ранку ми відновили обговорення всіх можливих способів, як нам за допомогою засобів, що були в нашому розпорядженні, дістатися до країни, де живе народ кенда. Така довга і повна непередбачених випадковостей експедиція потребувала великих витрат. А де взяти грошей?

Нарешті, я вирішив їхати удвох із Хансом у супроводі тільки двох зулуських мисливців, прихопивши із собою всього один запряжений волами віз для необхідних речей і запасів.

Із таким легким спорядженням ми розраховували пробратися через Землю зулусів до міста Беза, столиці мазиту, де ми були впевнені, що нас зустрінуть якнайпривітніше. Потім, якщо ми навіть не потрапимо до країни кенда, нам випаде нагода вбити певну кількість слонів у диких місцях, що лежать за Землею зулусів. Під час нашої розмови я почув гарматний постріл, що сповіщав про прибуття в гавань англійського поштового пароплава.

Я сів написати кілька ділових листів стосовно злощасної компанії “Щирої довіри”. За деякий час у вікні з’явилася фізіономія Ханса, який оголосив, що на дорозі стоять двоє “дуже вродливих незнайомих баасів”, які шукають мене.

“Акціонери нашої компанії”, — подумав я, приготувавшись вийти через задні двері.

— Якщо вони прийдуть сюди, скажи їм, Хансе, що мене немає вдома. Скажи, що я виїхав сьогодні вранці.

Я вийшов із будинку через задні двері. Мені було сумно, що я, Аллан Квотермейн, дійшов до того, що змушений ховатися від людей.

Раптом у мені заговорила гордість. Чого мені соромитися? Я маю повне право дивитися всім просто в очі. Я вирішив повернутися і, обійшовши свій маленький будиночок, зупинився біля живої огорожі з гранатових дерев, що відділяла мої володіння від дороги.

— Ікона21, — почув я протяжний голос кафра.

— Нам потрібно знати, де живе великий білий мисливець, — говорив голос, що здався мені знайомим.

— Ікона, — повторив кафр.

— Чи не пригадаєте ви, як його місцеве ім’я? — запитав інший, теж знайомий мені голос.

— Великий мисливець Хікомазані, — з тріумфом сказав перший голос і миттєво в моїй пам’яті виник прекрасний Регнолль-Кестль і його мешканці.

— Містер Саведж! — прошепотів я. — Як він потрапив сюди?

— Ну ось, — сказав другий голос, — ваш чорний приятель тепер остаточно збитий з пантелику. Я говорив вам найняти білого провідника. Це позбавило б нас від маси ускладнень.

— Я вважав це зайвим, ваша ясновельможносте, оскільки ми подорожуємо інкогніто.

— Нам недовго вдасться зберегти інкогніто, якщо ви постійно називатимете мене вашою ясновельможністю. Тут, за цими деревами є будинок; підіть і запитайте, де…

— Здрастуйте, лорде Регноллю! Як поживаєте, містере Саведже? Ви шукаєте мене? Я дуже радий вас бачити, — сказав я, виходячи з-за дерев.

— Так, Квотермейне, — радісно відповів лорд Регнолль, — щоб відвідати вас, я проїхав сім тияч верст і, дякувати Богу, мені пощастило знайти вас. Я боявся, що ви де-небудь у центрі Африки, де нам важко було б відшукати вас.

Поки він говорив, я розглядав їх обох. Від часу нашої зустрічі Саведж майже зовсім не змінився, але лорд Регнолль дуже змінився. В його очах з’явилася якась тінь. Біля уст утворилася особлива складка. На його красивому обличчі відбивалося страждання.

— За тиждень ви вже не застали б мене, — зауважив я, потискуючи їм руки.

Ми ввійшли до будинку.

— Якраз час снідати, — продовжував я, — і, на щастя, у мене є хороша тріска і нога дикої кози. Ще два набори, бой22!

— Будь ласка, один, сер. Я поснідаю потім, — збентежено сказав Саведж.

— Ну, ці церемонії в Африці доведеться залишити, — пробурмотів я, проте далі не наполягав. Для Ханса і кількох інших тубільців, які дивилися на нас у відкрите вікно, вигляд поважного мажордома, який шанобливо стояв за нашими кріслами і розливав простий джин із таким виглядом, неначе це було дороге вино, — був цікавим видовищем.

Поснідавши, ми вийшли на веранду покурити, залишивши Саведжа їсти наодинці.

Потім Саведжа послали на митницю по речі, і ми з лордом Регноллем залишилися вдвох.

— Скажіть, що привело вас до Африки? — запитав я.

— Нещастя, — відповів лорд Регнолль.

— Невже ваша дружина померла?

— Не знаю. Принаймні вона втрачена для мене.

— Одного разу вона вже була близька до цього.

— Так, коли ви врятували її. О, якби ви були з нами, Квотермейне! Тоді, мабуть, нічого не сталося б. Вісімнадцять місяців ми були щасливі, як можуть бути щасливі смертні. У нас була чарівна дитина. Часто дружина говорила, що наше велике щастя навіть лякає її. Якось я був на полюванні, а вона зібралася відвідати Скрупів, які нещодавно повінчалися. Вирушила вона без кучера в маленькій колясці, запряженій поні, взявши з собою годувальницю з дитиною.

Кінь був сумирний, як вівця. Проїжджаючи містечко, що лежало поблизу Регнолль-Кестля, вони зустріли мандрівний звіринець, що переїздив на нове місце. Попереду звіринця йшов величезний слон, який, як я дізнався згодом, був поганої вдачі і не терпів, коли йому їхали назустріч. Вигляд коляски або, мабуть, червоної мантильї, яка була на моїй дружині, розлютив тварину; вона підняла хобота і голосно затрубила. Переляканий кінь сахнувся вбік, але коляску не перекинув і нікому шкоди не заподіяв. Тоді, — тут лорд Регнолль зробив паузу, — диявол в образі цього слона простягнув свого хобота, вихопив дитину з рук годувальниці і кинув його високо в повітря. Потім тріумфуюче затрубив хоботом і продовжував свій шлях, не завдавши ні моїй дружині, ні годувальниці ніякої шкоди. За містом він збісився і був застрелений.

— Який жах, — прошепотів я.

— Далі було ще гірше. Втрата дитини так вразила мою дружину, що вона збожеволіла. Годинами вона сиділа усміхаючись і перебираючи червоне каміння, подароване їй Харутом і Марутом. Часом зверталася вона до дитини, неначе вона була біля неї. О, Квотермейне! Як важко було на неї дивитися! Я робив усе, що міг. Її оглядали найкращі лікарі Англії, але марно. Залишалася тільки надія, що хвороба пройде так само раптово, як і з’явилася. Лікарі говорили, що зміна місця може добре на неї вплинути і, зокрема, радили Єгипет. Одного разу вранці дружина запитала мене як абсолютно здорова людина:

— Джордже! Коли ж ми поїдемо до Єгипту? Їдьмо швидше!

Ці слова зміцнили надію у лікарів; вони оголосили, що це вказує на повернення у моєї дружини інтересу до життя і переконували мене не суперечити їй. Ми вирушили до Єгипту в супроводі леді Лонгден. У Каїрі я найняв великий пароплав із добірним екіпажем, і під охороною чотирьох солдатів ми подорожували Нілом. Упродовж майже місяця плавання, на превелику свою радість, я помітив, що у дружини поступово з’являлися ознаки повернення розуму. Вона виявляла велику цікавість до стародавньої скульптури і храмів, про які багато читала, коли була здоровою. Одного разу, за кілька днів до катастрофи, вона вказала мені на зображення Ізіди та Горуса і сказала:

— Подивися, Джордже, ось свята мати і святе дитя, — і вклонилася йому.

У день перед катастрофою моя дружина була незвичайно спокійною. Вона весь час сиділа на палубі, милуючись прибережним храмом, висіченим у скелі, зі статуями, які неначе охороняли його. Потім вона дивилася на простерту перед її очима пустелю, де на своїх верблюдах проїздили араби.

Послухавши суданських співаків, ми вирушили спати раніше звичайного, оскільки цього вечора не було місяця. Дружина розташувалася зі своєю матір’ю у великій каюті на кормі. Моя каюта була поряд їхньої по один бік, а з протилежного була каюта доглядальниці. Екіпаж і варта влаштувалися на носі. З пароплава на берег було перекинуто трап, на якому стояв вартовий. Уночі задув хамсин23, але я не чув його, заснувши дуже міцно, як і всі інші, і як, мабуть, вартовий. Удосвіта мене розбудив переляканий голос леді Лонгден, яка стояла біля дверей моєї каюти і питала, чи не знаю я, де Місяць. Виявилося, що моя дружина вже давно пішла з каюти. Ми обшукали весь пароплав, але вона зникла безслідно. Я передав справу до рук єгипетської поліції, почалися енергійні розшуки, та вони не змогли нічого знайти. Тоді з’явилося припущення, що моя дружина впала у воду і потонула, а тіло її понесло швидкою течією Нілу. В цьому була переконана й єгипетська поліція, яка, незважаючи на обіцяну мною винагороду в тисячу фунтів за знайдення хоча б тіла моєї дружини, відмовилася від подальших пошуків.

— Ви кажете, що тієї ночі дув вітер? Я вважаю, що він легко міг знищити будь-які сліди на піщаному березі, — зауважив я.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав лорд Регнолль.

— Хоча я не маю підстав стверджувати що-небудь абсолютно, але мені здається, що ваша дружина не потонула і жива досі.

— Але де вона?

— Про це треба запитати наших старих знайомих, Харута і Марута, — відповів я.

— Ви вважаєте, що її викрали ці негідники?

— Мені здається, що це так, хоча “негідники” — занадто сильний для них вислів. По-своєму вони чесні люди. Не забувайте, що вони служать своєму богу, та ще такому, якому загрожує інший бог.

Тут я розповів лорду Регноллю про все, почуте Хансом від старої жінки в Беза, столиці мазиту. Він слухав мене з якнайбільшим інтересом.

— Це дивна історія, — озвався він, коли я закінчив свою розповідь. — А чи звернули ви увагу на те, що наша дитина загинула від слона?

— Так, цей дивний збіг вельми вразив мене, — відповів я; але, не бажаючи довше говорити про цей жахливий випадок, я попросив лорда Регнолля продовжувати свою розповідь.

— Історія моя наближається до кінця, — сказав лорд Регнолль.

— Втрата спочатку дитини, потім дружини, яка була для мене найдорожчою за все на світі, приголомшила мене. Життя втратило для мене значення й інтерес, і я, незабаром після повернення до Англії, вирішив накласти на себе руки. Я вже написав необхідні листи і приготував пістолет, як раптом у мене з’явилася іскра надії… Я покликав Саведжа і наказав йому взяти місця на першому поштовому пароплаві, що вирушає до Африки, потім придбав у зброярів великий запас різноманітної зброї — і ось ми тут.

— Так, — задумливо повторив я, — ви тут. І з вами запас спорядження, якого, мабуть, вистачить на цілий полк, — додав я, вказуючи на величезний віз, вщерть наповнений багажем, і цілий натовп носіїв-кафрів з окремими пакунками, які з Саведжем на чолі зупинилися біля воріт мого будинку.

Розділ VІІІ ВІД’ЇЗД

Увечері, коли багаж розібрали і замкнули в невеликій повітці, ми з лордом Регноллем продовжили нашу розмову. Перед цим ми розпакували частину зброї — чудовий набір дорогих мисливських рушниць усіх сортів, придатних для полювання на слонів включно. Вони, розставлені здовж стін моєї вітальні, викликав у старого Ханса велике захоплення. Він довго розглядав їх, погладжуючи рукою і даючи кожній із них особливу назву, неначе це були живі істоти.

— Із такою зброєю, — говорив він, — баас може вбити самого диявола. Хай баас поставить коло них Інтомбі, — додав він.

“Інтомбі” була моя стара улюблена рушниця, майже іграшкова за розмірами, та яка не раз у минулому ставала мені в пригоді. Я переклав ці слова лордові Регноллю. Він розреготався, чому я був, вельми радий, оскільки давно не бачив його навіть усміхненим.

Я маю зазначити, що на додачу до мисливської зброї в багажі було не менше п’ятдесяти військових великокаліберних гвинтівок системи Спайдерса з великим запасом патронів.

Лордові Регноллю ледве вдалося добитися їхнього пропуску через митницю.

Цього вечора я перед сном розповів лорду про своє злощасне. головування в золотопромисловій компанії “Щира довіра” і про її сумний кінець.

— Ви — найліпший у світі стрілець, мисливець і дослідник, — зауважив лорд Регнолль, — але що стосується таких справ, як комерція… Проте я певною мірою вдячний цьому шахраю Джекобу.

Потім він поставив мені низку запитань стосовно цієї справи і зробив кілька нотаток у своєму записнику. Останнє мені здалося дещо дивним, але я нічого не сказав.

За кілька днів я зрозумів причину цих запитань і нотаток.

Якось уранці я знайшов на своєму столі цілу купу листів, вигляд яких нажахав мене, нагадавши про кляту компанію. Проте нічого не вдієш, я взяв одного з них і прочитав.

Воно було від того самого акціонера, який на загальних зборах запропонував усім висловити мені довіру. Читаючи його, я мало не знепритомнів. Ось його зміст:

“Шановний пане!

Коли я поміщав свої гроші в золотопромислові/ компанію “Щира довіра”, я знав, що кладу їх у надійне місце. Тепер, одержавши від вашої довіреної особи чек, за яким мені до копійки сплачується все, що я вклав у справу, я можу сказати одне: хай благословить вас Бог, містере Квотермейне!”

Я взяв другого листа, третього, четвертого. Скрізь було приблизно одне й те саме.

Нічого не розуміючи, я вийшов на ґанок, де натрапив на Ханса, що тримав у руках листа, якого він попросив мене прочитати йому.

Лист був від відомого місцевого нотаріуса.

“Посилаючи вам,

— писав він, —

від імені Аллана Квотермейна, есквайра, чек на шістсот п’ятдесят фунтів — така сума стоїть на вашому рахунку в книгах золотопромислової компанії “Щира довіра”, ми маємо честь просити вас підписати і повернути нам розписку”.

І до листа долучався чек на шістсот п’ятдесят фунтів!

Я пояснив Хансові, в чому справа, і додав:

— Ти одержав свої гроші назад, але я не посилав їх і не знаю, звідки вони.

— Це гроші, баасе? — запитав Ханс, підозріло розглядаючи чек. — Це дуже схоже на той папір, за який я заплатив гроші.

Я знову пояснив Хансові значення чека.

— Добре, — сказав він, — хай баас заховає цей папір у себе, інакше мені захочеться купити джину.

— Ні, — заперечив я, — ти маєш викупити свою ферму або купити собі нову. Тепер тобі немає чого йти зі мною до країни кенда.

Ханс на хвилину замислився, потім рішуче взяв чек і хотів розірвати його. Я ледве встиг стримати його.

— Якщо баас хоче прогнати мене через цей папір, я зроблю його малим і проковтну.

— Ти старий дурень, — сказав я, відбираючи у нього чек.

Нашу розмову перервала поява Саммі, мого колишнього кухаря, який урочисто почав дякувати. Я поспіхом утік, але біля воріт зіткнувся з новим акціонером, за яким ішло ще двоє. Я врятувався від них у своїй кімнаті, де серед купи одержаних листів побачив ще одного. Механічно взяв і пробіг його очима. Він слово в слово повторював листа, одержаного Хансом, тільки замість “містер Ханс Готтентот” стояло моє ім’я, і доданий до нього чек на тисячу п’ятсот фунтів, — суму, яку я вклав у справу.

Я все зрозумів.

Очевидно, феєю, яка обернула наші нічого не варті шери на банківські білети, був не хто інший, як лорд Регнолль.

Тоді я швидко розшукав його й урочисто оголосив, що в мене нагальна потреба з ним поговорити.

— Мій друже, якщо ви дозволите мені називати вас так, — весело відповів мені лорд Регнолль, — мені не було складно зробити так, бо вся сума, витрачена на це, менша за мій щомісячний прибуток. Мені надто хотілося, щоб ви, вирушаючи в нашу небезпечну подорож, були вільні від будь-яких грошових турбот. Я прошу вас більше не згадувати про такі дурниці. Дивіться на це, як на примху багатої людини.

— Мені важко погодитися з вами, лорде Регнолле, — сказав я.

— А пригадайте, Квотермейне, як ви вчинили з виграними двомастами п’ятдесятьма фунтами, які мали для вас у сто разів більше значення. Але, щоб не порушувати більше цього питання, я прошу вас вважати ці гроші подарунком, сплаченим вам наперед за участь у ризикованій експедиції.

Після цього ми почали обговорювати деталі нашої подорожі. Витрати тепер не мали значення, і нам можна було вибирати будь-який шлях.

Не зупинившись ні на жодному, я відкрив вікно і свиснув. За хвилину до кімнати ввійшов Ханс. Він усівся навпочіпки трохи осторонь. Я запропонував йому тютюну, він набив ним свою люльку і закурив. Потім я розповів Хансові про наші ускладнення у виборі шляху в Землю кенда.

Він вислухав мене уважно, потім попросив маленьку скляночку джину і, спорожнивши її одним ковтком, сказав:

— Я гадаю, баасе, що не слід іти через Кільву, де нам можуть трапитися работоргівці, які схочуть помститися нам за урок, одержаний ними останнього разу. Шлях через країну зулусів довгий, але вільніший, бо ім’я Макумазана добре там відоме. Не треба брати з собою багато людей. Потрібно взяти тільки два вози і кілька погоничів, яких можна завжди відправити назад, коли вони не будуть потрібні. Із земель зулусів можна послати послів до мазиту, які люблять бааса. Їхній король вишле нам назустріч носіїв. Із багатьма людьми шлях буде важчим, ніж із малою кількістю. Крім того, якщо з нами буде багато озброєних людей, народ кенда подумає, що ми хочемо воювати з ними. Якщо нас буде мало, вони швидше дозволять нам піти з миром. Хай баас і лорд Ігеза вибачають, якщо мої слова дурні.

Тут необхідно пояснити, що тубільці дали лордові Регноллю прізвисько “Ігеза”, що зулуською означає “вродливий”. Саведжа вони чомусь охрестили “Бена”, що означає “випнуті груди”. Мабуть, це прізвисько дали йому за гордовиту поставу. Обговоривши план, запропонований Хансом, ми погодилися, що він найліпший.

Майже за два тижні, закінчивши необхідні приготування, ми покинули Дурбан і попрямували піщаною дорогою в Землю зулусів.: Наш багаж і запаси були складені на двох міцних, напівкритих возах, які ночами були нам за спальні. Ханс сидів на місці кучера одного з цих возів. Лорд Регнолль, Саведж і я їхали верхи на витривалих конячках, добре привчених до стрільби.

Під час від’їзду сталася маленька пригода.

Саведж, який не схотів змінити свій чорний сюртук на зручніше вбрання, спробував сісти на коня не з того боку. Кінь, здивований такою поведінкою, сахнувся вбік, і бідний Саведж сторчака полетів на землю. Ми вже думали, що цим завершиться його подорож, як зненацька він схопився на ноги з незвичайною спритністю і почав стрибати і кричати:

— Зніміть її! Вбийте її!

Невдовзі з’ясувалося, в чому була справа.

Кінь злякався єхидни, яка, згорнувшись, спала на піску, а Саведж упав на неї і розчавив її вагою свого тіла.

— Я ненавиджу змій, — вигукнув він, переконавшись, що єхидна мертва й була одна, — і постійно натрапляю на них. Це, мабуть, погана прикмета, — сумно додав він.

— Навпаки, добра, — заперечив я, — оскільки ви розчавили змію, а не вона вжалила вас.

Після цього кафри дали Саведжу нове дуже довге ім’я, яке означало: “Той-який-сідає-на-зміїв-і-робить-їх-пласкими”.

Ми знову посідали на коней.

Я обернувся і кинув останній погляд на свій будиночок, де біля воріт стояв мій старий садівник Джек, який просльозився, прощаючись зі мною. Я помахав йому на прощання рукою і приєднався до лорда Регнолля, який чекав на мене.

— Я боюся, — сказав він, що вам вельми сумно покидати свій будинок і йти назустріч невідомим небезпекам.

— Не сумніше, ніж бувало раніше, — відповів я, — оскільки небезпеки — мій хліб насущний. Але ж і на вас чекають небезпеки.

— Для мене, Квотермейне, це час надії. Тому я тепер набагато щасливіший, ніж був останнім часом. І все завдяки вам, — додав він, простягаючи мені руку, яку я міцно потиснув.

Розділ IX ЗУСТРІЧ У ПУСТЕЛІ

Я не зупинятимуся довго на подробицях нашої подорожі в Землю кенда, принаймні першої її частини. Правда, на цьому шляху в нас було кілька мисливських та інших цікавих пригод, але мені спершу належить розповісти ще багато значно цікавішого. Зауважу тільки, що, незважаючи на внутрішні розбрати в Землі зулусів, ми перетнули її без особливих ускладнень. Тут моє ім’я користувалося великою пошаною, і всі партії об’єдналися, щоб допомогти нам.

Звідси я відправив посланців до короля мазиту повідомити, що його збираються відвідати старі друзі “Макумазан” і “Світло-в-темряві”.

Знаючи, що, дійшовши до річки Луби, ми не зможемо переправити через неї наші вози, я просив короля мазиту вислати нам назустріч до визначеного місця сотню носіїв із відповідною охороною.

Посланці взялися виконати це доручення за п’ять дрібних худобин кожному. У разі їхньої загибелі, платня перейде їхнім сім’ям.

Цю худобу купили і залишили доглядати в одного вождя, їхнього родича.

Сталося так, що двоє посланців загинули в дорозі. Один із них від хвороби, одержаної під час переходу через болото, другий від зубів голодного лева.

Проте третьому вдалося подолати важкий шлях і виконати наше доручення.

Щоб дати відпочинок змученим волам, ми зупинилися на два тижні в північній частині Землі зулусів. Потім знову вирушили, відомим мені та Хансу шляхом.

Із нами було кілька зулусів-носіїв. Годувати їх було досить важко, оскільки більшість нашої худоби стала жертвою це-це, через що нам довелося кинути один віз.

Нарешті ми досягли берега річки Луби й отаборилися біля трьох високих скель, де нас мали знайти мазиту.

Через дощі річка вельми розлилася, і переправа через неї була неможлива.

Минуло чотири дні.

Щоранку я здирався на найвищу скелю і через річку дивився в бінокль на розлогий Простір, порослий чагарником, надіючись побачити мазиту.

Але ніде не було видно ні душі, і на четвертий вечір, помітивши спад води в річці, ми вирішили переправитися наступного ранку на протилежний берег. Останній віз, за неможливістю переправити його через річку, вирішили відправити з носіями назад у Наталь.

Але тут виникло нове ускладнення. Ніякі обіцянки нагороди не могли примусити зулусів омити ноги у воді річки Луби, яку вони оголосили “тагаті” (зачарованою) для народу їхньої крові.

Я вказав їм, що троє посланців до мазиту перейшли вже через цю річку. Носії заперечили мені, що то були напівкровні зулуси, і крім того, вони напевно загинули. Сталося так, як уже я згадував, що двоє з трьох посланців загинули, звичайно, випадково, а не через магічні властивості річки Луби. Проте їхня загибель, можливо, надто зміцнила наших носіїв у їхньому переконанні. Так зберігаються марновірства в Африці. Самі ми були не в змозі переправити наш вантаж, і я дуже зрадів, коли п’ятої ночі до воза, де спали ми з лордом Регноллем, з’явився Ханс і повідомив, що він чув голоси людей на віддаленому боці річки. Як він міг щось почути крізь ре; вище води? Я ніяк не міг зрозуміти.

Удосвіта ми піднялися на скелю, і коли туман розвіявся, я побачив на тому березі річки близько сотні людей, у яких за одягом і списами впізнав мазиту.

Побачивши мене, вони весело закричали і кинулися у воду, тримаючись один за одного, щоб не дати швидкій течії понести себе. Дурні зулуси схопилися за списи і вишикувалися на березі. Мені ледве вдалося відігнати їх на добрячу відстань.

— Шкода, — похмуро сказав їхній вождь, — пройти стільки доріг і не битися з цими собаками мазиту.

Коли мазиту підійшли ближче, я із задоволенням побачив на чолі них свого старого друга Бабембу, одноокого вождя, з яким Ханс і я пережили в минулому багато різноманітних пригод. Вийшовши на берег, Бабемба радісно вітав мене.

— О Макумазане, — говорив він, — мало в мене було надії знову побачити твоє обличчя. Тисяча привітань тобі і Світлу-в-темряві!

Я представив Бабембі лорда Регнолля і Саведжа під їхніми місцевими іменами “Ігеза” і “Бена”. Він якийсь час уважно розглядав їх.

— Це, — сказав він, показуючи на лорда Регнолля, — великий пан. А цей, — додав він, тицьнувши в бік Саведжа, одягнутого краще за нас усіх, — півень у пір’ї орла. ¦

Ханс крадькома засміявся на останнє зауваження, але я визнав кращим не перекладати його Саведжу.

За сніданком, приготованим “Півнем в пір’ї орла”, який був, між іншим, чудовим кухарем, я почув усі новини. Баусі, король Мазиту, помер, і його владу успадкував один із його синів, якого я знав, теж під іменем Баусі. Місто Беза було відновлено після пожежі і добре зміцнено. Работоргівці більше не з’являлися. Між іншим я дізнався про загибель двох наших посланців.

Третій повернувся разом із Бабембою.

Після сніданку я відправив назад зулусів, давши кожному подарунки і доручивши їм відвести в Наталь нашого воза. Вони проспівали прощальну пісню і пішли, люто поглядаючи на мазиту. Я був радий, що їхня зустріч обійшлася без кровопролиття.

Потім ми переправлялися. Справу було швидко налагоджено, оскільки мазиту працювали як друзі, а не як найманці.

Переправившись через Лубу, ми рушили далі і приблизно за місяць досягли міста Беза, де на нас чекав урочистий прийом.

Баусі II на чолі великої процесії вийшов нам назустріч до південних воріт міста, пам’ятних мені за однією битвою.

Вечір ми провели у великому будинку для гостей, де король, симпатичний молодик, і старий Бабемба влаштували “індаба” — бенкет на нашу честь. Король довідався, як довго ми маємо намір пробути в Безі, і висловив надію, що наші відвідини триватимуть якнайдовше. Я відповів, що ми незабаром вирушимо далі в мандри на північ у країну кенда і просив його дати нам носіїв до кордонів його володінь.

При згадці імені кенда він здивовано подивився на мене, а Бабемба вигукнув:

— О Макумазане! Хіба безумство заволоділо тобою? Справді, ти став божевільним!

— Ти те саме говорив, Бабембо, коли через озеро ми їздили в місто Ріка; проте ми щасливо повернулися звідти, — сказав я.,

— Так, Макумазане, та хіба можна порівнювати народ кенда з понго, які проти нас, неначе маленька зірка перед сонцем.

— Що ти знаєш про них? — запитав я і розповів йому, що чув від Ханса і Харута з Марутом, пропустивши, проте, все, що стосувалося леді Регнолль.

— Це все правда, — сказав Бабемба, коли я закінчив свою розповідь — кенда сильний, численний і жорстокий народ. Їхній король носив ім’я “Сімба”, що означає “лев”. У них усі королі носили це ім’я. Сімба править чорними кенда, у яких бог Джана. Білими кенда, які схожі на арабів, правлять жерці. Усіх, хто потрапляє до їхньої країни, вони вбивають помучивши або, засліпивши, відпускають у пустелю, яка оточує їхню країну, де він і гине. Я чув, що білі кенда розводять тварин, названих верблюдами і продають їх арабам, що живуть на північ від їхньої країни. Не ходи до них, Макумазане. Якщо тобі вдасться пройти через пустелю, — чорні кенда вб’ють тебе. Якщо ти уникнеш їх, тебе вб’є Сімба. Уникнеш Сімби, — вб’є Джана. Уникнеш Джану, — тебе вб’ють жерці білих кенда своїм чаклунством.

— А все-таки слід спробувати, — відповів я на це.

— Запитайте у нього, чи є там змії? — сказав Саведж.

— Так, Бено! Так, Півню в пір’ї орла! — відповів Бабемба. — Я чув, що у білих кенда є храм, який охороняє така змія, якої немає ніде в усьому світі.

— Тоді, — зауважив Саведж, — цей храм не належить до тих, де я молитимуся.

На жаль! Він не підозрював, що на нього чекало.

Потім постало питання про носіїв. Після деякого вагання Баусі II тільки з великої прихильності до нас згодився дати нам своїх людей, узявши з нас урочисту обіцянку відпустити їх, дійшовши до пустелі, “щоб вони уникли нашої долі”.

За чотири дні ми вирушили в супроводі ста двадцяти носіїв на чолі із самим Бабембою, який заявив, що хоче останнім бачити нас живими на цьому світі.

Напередодні Ханс залишив Бабембі свій заповіт, “як роблять білі люди”, стосовно шестисот п’ятдесяти фунтів, покладених на зберігання в дурбанському банку.

За годину до того, як ми пішли з міста Беза, я почув плач і стогін, що долітав із міського майдану. Вийшовши дізнатися в чому справа, я зустрів близько сотні жінок, обсипаних попелом, які вітали мене тужливим співом. За ними стояла майже вся решта населення міста.

Ханс пояснив мені, що вони співають пісню смерті, щоб попередити небо про наше швидке прибуття туди.

Зізнаюся, все це вельми дратувало мене.

Отже, ми знову вирушили в путь, і за місяць пройшли повз велике озеро, де розташований острів (якщо то був острів), на якому жили понго.

Потім ми весь час йшли на північ шляхом, відомим Бабембі, потім малонаселеною країною, мешканці якої не знали землеробства навіть у найпервіснішій його формі.

Пройшовши ще миль сто, ми бачили лише кочівників, низькорослих бушменів, які живуть винятково полюванням за допомогою отруєних стріл.

Якось вони напали на нас і вбили двох мазиту своїми стрілами, проти отрути яких немає ніяких засобів. При цьому Саведж виявив дивну хоробрість. Він вискочив із-за прикриття і, промазавши з обох стволів на відстані п’яти ярдів у бушмена, схопив його та притягнув до нас. Полонений виявився чимось на зразок вождя.

Ханс, знаючи трохи бушменську, сказав йому, що якщо нас не перестануть турбувати, ми повісимо його. Бушмен щось закричав своїм товаришам, після чого нам дали спокій.

Пройшовши землі бушменів, ми відпустили нашого полоненого.

Поступово місцевість ставала все безпліднішою, позбавленою будь-якого населення і, нарешті, ми дійшли до справжньої пустелі.

Недалеко від краю цієї неосяжної пустки була оаза з джерелом.

Далі йти було неможливо, оскільки мазиту навідріз відмовилися супроводжувати нас у пустелі. Не знаючи, що робити, ми отаборилися в оазі і чекали.

Навколишні місця виявилися просто раєм для мисливців. Вони рясніли великою й дрібною дичиною, що вдень паслася на багатій соковитій траві на краю пустелі, а вечорами приходила до джерела на водопій. Серед інших тварин траплялися слони в такій великій кількості, що я сподівався, у випадку, якщо неможливо буде продовжувати нашу подорож, добути за короткий час багато слонової кістки.

Слони абсолютно не лякалися людей і підпускали до себе на дуже близьку відстань. Я вбив кількох, аби послати їхні бивні в подарунок королю мазиту. Навіть Саведж застрелив одного слона (прицілившись у іншого) на відстані п’яти кроків.

Так минуло чотирнадцять днів. Нам набридла невизначеність, та й мазиту, харчуючись винятково м’ясом, скучили за рослинною їжею.

Ми влаштували нараду.

Старий Бабемба заявив, що не може довше тримати своїх людей, які наполягають на поверненні додому, і запитав нас, навіщо ми сидимо тут, “як каміння”.

Я відповів, що ми чекаємо провідників, яких нам обіцяли знайомі кенда.

На це Бабемба заперечив, що кенда, наскільки йому відомо, живуть за сотні миль звідси і що вони ніяк не можуть знати про наше перебування тут за відсутності сполучення через пустелю. Я попросив лорда Регнолля висловити свою думку, вказавши, що йти одним через пустелю означає йти на очевидну смерть, а зворотний шлях нездійсненний без допомоги мазиту.

Лорд Регнолль розхвилювався і, відвівши мене вбік, заявив, що хоче з відомих мені причин потрапити в Країну кеда і він, незважаючи ні на що, залишиться тут.

— Це означає, що ми всі залишимося, — сказав я. — Саведж і я не покинемо вас. Ханс не покине мене, хоча і вважає нас божевільними.

— Я залишуся один… — почав говорити лорд Регнолль, але я так подивився на нього, що він не закінчив своїх слів.

Нарешті ми дійшли такої угоди: Бабемба, поговоривши зі своїми людьми, погодився почекати ще три дні. Якщо за цей час нічого не станеться, ми підемо назад миль на п’ятдесят, зупинимося там, де багато слонів. Добудемо скільки зможемо понести з собою слонової кістки і повернемося в землі мазиту.

Три дні минули.

Я вже був упевнений, що уникнув вельми безглуздої і небезпечної пригоди, тоді як лорд Регнолль з кожною годиною ставав похмурішим.

Третій день був присвячений зав’язуванню пакунків, оскільки вдосвіта наступного дня ми, згідно з умовою, мали йти назад.

Проте долею судилося інше.

Годині о другій ночі мене розбудив Ханс, який спав за моєю палаткою.

— Хай баас розплющить очі і подивиться, — говорив він перелякано, — там зовні дві примари чекають на бааса.

Я піднявся і обережно визирнув з куреня. За п’ять кроків від нього при світлі місяця я побачив дві постаті в білому вбранні, що нерухомо сиділи на землі.

Страх охопив мене.

Я вже схопив пістолета з-під килима, що був мені за подушку, як раптом почув знайомий спокійний голос:

— Хіба твій звичай, Макумазане, о Той, що не спить уночі, зустрічати гостей кулями?

— Так, Харуте, — відповів я, — якщо гості крадькома приходять серед ночі. Але ви, нарешті, тут. Скажи мені, чому ви так довго примусили нас чекати?

— О Макумазане, — збентежено відповів Харут, — прийми наші виправдання. Коли ми дізналися про твій прихід до міста Беза, ми відразу вирушили. Але ми смертні, Макумазане, і різні перешкоди заважали нам. Знаючи, що у вас великий вантаж, ми мали зібрати багато верблюдів, потім треба було послати вперед викопати колодязі в пустелі на нашій дорозі. Ось причина зволікання. Але ми прийшли саме вчасно, бо за кілька годин ви б уже поверталися додому. -

— Це так, — сказав я, — але ввійдіть до куреня, тут надто холодно й вогко.

Вони ввійшли і, не будучи магометанами, не відмовилися від запропонованого мною джина.

— За ваше здоров’я, Харуте й Маруте, — сказав я, відпивши трохи зі склянки і віддавши решту Хансу, який за раз проковтнув пекучу рідину.

— За твоє здоров’я, Макумазане! — відповіли гості і, спорожнивши свої склянки, поставили їх перед собою з таким благоговінням, неначе це були священні посудини.

— Тепер, — сказав я, — поговорімо. Як вам удалося виїхати з Англії після того, як ви намагалися викрасти леді, якій ви подарували намисто? Куди ви відвезли її після викрадення на Нілі? В ім’я вашого священного Дитяти, або шайтана, або єгипетського Сета відповідайте мені, інакше вам настане кінець, — додав я, хапаючись за пістолета.

— Перепрошуємо, Макумазане, — посміхаючись сказав Харут, — але якщо ти так поведешся з нами, тобі самому доведеться відповісти на багато запитань, на які важко знайти відповідь. Ми подалися з Англії пароплавом і після тривалої подорожі повернулися до своєї країни. Твій натяк на викрадення на Нілі незрозумілий нам. Ми ніколи не збиралися викрадати ту леді, якій подарували намисто. Ми тільки хотіли поставити їй кілька запитань, бо вона має дар ясновидіння. Але з’явився ти і перервав нас. Навіщо потрібна нам біла леді?

— Не знаю навіщо, — відповів я, — але знаю, що ви найбільші брехуни, яких я будь-коли зустрічав.

З цими словами, які будь-кому могли здатися образливими, Харут і Марут низько вклонилися мені, неначе я їм сказав великий комплімент.

— Залишмо запитання про леді, — сказав Харут, — поговорімо про нашу справу. Ти тут, Макумазане, і ми прийшли зустріти тебе. Чи готовий ти вирушити з нами, щоб принести смерть злому слону Джані, що спустошує нашу землю, й одержати велику нагороду? Якщо готовий, твій верблюд чекає на тебе.

— Один верблюд не може нести на собі чотирьох, — ухилився я від відповіді.

— Хоробрістю і спритністю ти перевершуєш багатьох людей, о Макумазане, але тілом ти один.

— Ви помиляєтеся, Харуте і Маруте, якщо думаєте, що я піду з вами сам, — вигукнув я, — ось мій слуга, — вказав я на Ханса, — без якого я не робитиму й кроку. Крім того, мене мають супроводжувати лорд Регнолль, відомий нині тут під ім’ям “Ігеза” і його слуга Бена, з якого ви в Англії витягували змій.

При моїх словах на незворушних обличчях Харута і Марута з’явилися ознаки збентеження, і вони обмінялися репліками незрозумілою мені мовою.

— Наша країна, — сказав Харут — відкрита тільки для тебе, Макумазане, щоб убити Джану, за що ми обіцяємо тобі велику нагороду. Інших ми не хочемо бачити там.

— Тоді самі вбивайте свого Джану, а я й кроку не ступлю з вами.

— А якщо ми насильно візьмемо тебе з собою, Макумазане?

— А якщо я вб’ю вас, Харуте й Маруте? Дурні! Зі мною багато хоробрих людей. Хансе! Накажи мазиту взятися за зброю і поклич сюди Ігезу і Бену.

— Зупинися, о пане, і поклади зброю на своє місце, — сказав Харут, побачивши, що я знову схопив пістолета. — Не варто проливати кров. Ми в більшій безпеці від тебе, ніж ти думаєш. Хай твої товариші супроводжують тебе, але хай вони знають, що наражаються на велику небезпеку.

— Ти хочеш цим сказати, що ви їх потім уб’єте?

— Ні. Але, окрім нас, там живуть інші, сильніші люди, які схочуть принести їх у жертву. Твоє життя в безпеці, Макумазане, але нам відкрилося, що на двох інших чекає загибель.

— Але як ми можемо бути впевнені, що ви, заманивши нас до вашої країни, не вб’єте нас зрадницьки, щоб заволодіти нашим майном?

— Ми присягаємося тобі непорушною клятвою. Ми присягаємося тобі Небесним Дитям, — в один голос вигукнули обидва, вклонившись до землі.

Я знизав плечима.

— Ти не віриш нам, — продовжував Харут, — бо не знаєш, що буває з тим, хто порушить цю клятву. Послухай. За п’ять кроків від твоєї хатини є високий мурашник. Піднімися на нього і подивися в пустелю.

Цікавість примусила мене прийняти цю пропозицію. Я вийшов у супроводі Ханса із зарядженою рушницею-двостволкою і видерся на мурашник футів двадцяти заввишки, звідки добре оглядалася пустеля.

— Дивися на північ, — знизу сказав Харут..

Я подивився у вказаному напрямку і при яскравому світлі місяця ярдів за п’ятсот або шістсот від себе побачив сотні дві верблюдів і біля кожного з них білу постать, що тримала в руках довгого списа, до держака якого біля вістря був прикріплений маленький прапорець. Я дивився на них, доки не переконався, що не є жертвою ілюзії або міражу, після чого спустився з мурашника.

— Ти бачиш, Макумазане, — сказав Харут, — якби ми схотіли зашкодити тобі, ми легко могли б напасти вночі на ваш табір. Але ці люди прийшли охороняти, а не вбивати тебе чи твоїх друзів. У цьому ми присягнулися тобі непорушною клятвою. Тепер ми підемо до своїх, а завтра знову повернемося одні й без зброї.

З цими словами вони зникли, як тіні.

Розділ X УПЕРЕД

За десять хвилин увесь наш табір був на ногах. Усі схопилися за зброю.

Спершу зчинилося щось на зразок паніки, але за допомогою Бабемби порядок був скоро відновлений і все було готове до захисту.

Про втечу нічого було й думати, оскільки верблюди швидко наздогнали б нас.

Залишивши Бабембу біля воїнів, ми, троє білих і Ханс, зібралися порадитися, я розповів про все те, що сталося між мною і Харутом з Марутом.

— Що ви вирішите? — запитав я. — Ці люди хочуть, щоб я їхав до їхньої країни. Але вони проти інших. Ніщо не заважає вам, Регноллю, Саведже і тобі, Хансе, повернутися назад з мазиту.

— О! — вигукнув Ханс, — я не покину бааса. Якщо треба померти, я помру. А зараз, баасе, я дуже хочу спати. Я не спав усю ніч і задовго до приходу цих примар чув верблюдів, але не знав що це таке, тому що я їх раніше не бачив. Коли все буде вирішено, хай баас розбудить мене.

Із цими словами він розлігся і відразу ж заснув, як вірний собака біля ніг свого господаря.

Я запитально подивився на лорда Регнолля.

— Я піду за вами, — коротко відповів він.

— Незважаючи на те, що ці люди заперечують свою участь у викраданні вашої дружини?

— Як і Хансові, мені байдуже, що на мене чекає в майбутньому. Крім того, я не вірю цим людям. Щось підказує мені, що вони знають правду про мою дружину. Вони вельми не хочуть, щоб я супроводжував вас.

— Ну а ви, Саведжу, що вирішили? Пам’ятайте, ці люди говорять, що двоє з нас ніколи не повернуться. Але хто — невідомо. Звичайно, не можна бачити майбутнє, але вони незвичайні люди.

— Сер, — сказав Саведж, — перед тим як залишити Англію, його ясновельможність забезпечив мою стару матір і овдовілу сестру з дітьми. Тепер від мене ніхто не залежить. Тому я піду за вами і покладатимуся на Бога.

— Отже, все вирішено, — сказав я, — тепер покличмо Бабембу.

Старий вислухав звістку про наше рішення спокійніше, ніж я припускав.

— Макумазане, — сказав він, — я чекав від тебе таких слів. Якби це сказав інший, я визнав би його божевільним. Але я вважав тебе таким, коли ти вирушав у Понго, а ти повернувся неушкодженим. Я сподіваюся, що так буде і цього разу. А тепер прощавай. Я маю відвести своїх людей, перш ніж прийдуть сюди ці араби. Може відбутися битва, а нас. мало і доведеться помирати. Якщо вони скажуть, що твої коні не можуть перетнути пустелю, відпусти їх. Ми спіймаємо і збережемо їх, доки ти не пришлеш за ними. Не треба більше подарунків. Ти вже залишив мені рушницю, пороху, куль і найдорожче за все — пам’ять про тебе і твою мудрість та хоробрість. Із того далекого пагорба я дивитимуся, доки ти не зникнеш з очей. Прощавай.

І не чекаючи моєї відповіді, Бабемба пішов, проливаючи сльози зі свого єдиного ока.

За десять хвилин інші мазиту попрощалися з нами і залишили нас самотніми в спорожнілому таборі серед наших укладених речей.

Незабаром Ханс, миючи неподалеік від нас казанок, підвів голову і сказав:

— Ідуть, баасе. Цілий полк іде.

Ми озирнулися. В нашому напрямку рівними рядами поволі рухалися вершники на верблюдах, що погойдувалися. Не доїжджаючи ярдів п’ятдесяти до нас, вони зупинилися і почали поїти в струмку своїх верблюдів по двадцять за раз.

Від них відійшло двоє людей, у яких я впізнав Харута і Марута. Вклонившись, вони зупинилися перед нами.

— Доброго ранку, пане, — сказав Харут лорду Регноллю ламаною англійською мовою. — Отже, ти вирішив відвідати з Макумазаном наш бідний дім, як відвідали ми твій багатий замок в Англії. Ти думаєш, що ми викрали твою леді. Це не так. У країні кенда немає білої леді. Вона, напевно, потонула в Нілі, бо ходила уві сні. Нам вельми шкода, але боги знають, що роблять. Вони дають і беруть, коли хочуть. Але до тебе знову повернеться твоя дружина ще прекраснішою, і до неї повернеться її душа.

Я здивовано дивився на Харута. Я нічого не говорив йому про душевну хворобу леді Регнолль. Звідки він міг дізнатися про це?

— Ми раді, пане, — продовжував Харут, — прийняти тебе, але, правду кажучи, це надто небезпечна подорож, бо Джана не любить чужоземців. Дивися, на твоєму обличчі вже лежить печатка страждання, завданого слоном.

Потім Харут звернув свою прихильну увагу на Саведжа.

— І ти йдеш, Бено? Що ж, у Землі кенда ти дізнаєшся багато що про змій та про інше.

Тут Марут, усміхаючись на весь рот і показуючи ряд сліпучо білих зубів, щось шепнув на вухо своєму товаришу.

— Еге, — продовжував Харут, — мій брат говорить, що ти зустрівся з однією змією в Наталі і сів на неї так важко, що зробив її плоскою. У Землі кенда ми покажемо тобі кращу змію, але ти не сидітимеш на ній, Бено! “

Мені, не знаю чому, всі ці жарти здавалися страшними, — чимось на зразок гри кішки з мишею. Звідки могли ці люди знати подробиці різних випадків, свідками яких вони не були і про які їм ніхто нічого не говорив? Я подивився на Саведжа. Він зблід і, очевидно, відчував те саме, що й я.

Навіть Ханс шепнув мені голландською.

— Це не люди, це дияволи, баасе! Ми прямуємо просто в пекло! Тільки лорд Регнолль сидів мовчки і абсолютно безсторонньо.

Його красиве обличчя набуло виразу сфінкса. Я бачив, що Харут і Марут відчували силу цієї людини і це викликало в них деяку стурбованість.

Години за три опісля ми їхали пустелею на чудових верхових верблюдах, озираючись на полишений табір в оазі, що виднілася на обрії.

На милю попереду нас їхав пікет із восьми-десяти вершників на найшвидших тваринах, щоб попередити караван у разі небезпеки.

Ярдів за триста за ним ішов загін з п’ятдесяти кенда, вишикуваних у два ряди..

За загоном погоничі вели вервечки верблюдів, навантажених провізією, водою, наметами і нашим багажем, у тому числі й п’ятдесят гвинтівок лорда Регнолля.

Потім їхали ми вчотирьох найкращими верблюдами. Праворуч, ліворуч і позаду нас на відстані півмилі рухалися такі ж загони, як і попереду. Таким чином, ми перебували в центрі, оточені з усіх боків охороною. Харут і Марут ішли за нами на невеликій відстані і у разі потреби їх легко можна було гукнути.

Спершу подорож на верблюді від незвички надто стомила мене. Постійне гойдання так вплинуло на мене, що до зупинки на ніч я відчував себе зовсім розбитим.

Бідолашний Саведж страждав іще більше. Тільки лорд Регнолль, який, мабуть, раніше мав справи з верблюдами, не відчував незручностей.

Що стосується Ханса — той почувався чудово. Він увесь час міняв своє положення і їхав то по-дамськи, то сидячи в сідлі на колінах, як мавпа на шарманці.

Поступово я звик до такої їзди і незабаром наші п’ятдесят миль за день майже не стомлювали мене.

Мені починало подобатися життя в цій спокійній пустелі. Удень ми їхали нескінченною піщаною рівниною, вечорами їли з апетитом просту їжу і спали під мерехтливими зірками до нової зорі. Говорили ми мало.

Мабуть, тиша пустелі накладала печатку на наші вуста. Кожен думав про своє.

Мені здавалося, що я живу в якомусь сні. З нашою охороною ми не мали ніякого спілкування. Гадаю, їм було заборонено розмовляти з нами.

Це були спокійні, мовчазні люди арабського типу, які спілкувалися між собою знаками або уривистими словами. До Харута і Марута вони ставилися з величезною пошаною і скорялися їм беззаперечно. Сталося так, що я загубив свій кишеньковий ніж. Тоді трьом із них наказали повернутися назад і відшукати його. Тільки на восьмий день вони наздогнали нас, майже зовсім знесилені і втративши одного верблюда, але з моїм ножем, який був переданий мені з поклоном. Зізнаюся, мені було вельми соромно через цю історію.

Із Харутом і Марутом аж до самих кордонів Землі кенда ми майже не розмовляли.

Так ми здолали майже п’ятсот миль, зупиняючись у маленьких оазах напоїти верблюдів і відпочити.

Нарешті місцевість змінилася.

Почала траплятися трава, потім кущі й окремі дерева і серед них навіть дикі кози.

Трохи від’їхавши, я вбив двох кіз, чим викликав велике здивування у нашої варти, яка, очевидно, ніколи не бачила стрільби з рушниці.

Цього вечора ми із задоволенням поласували дичиною, оскільки давно вже не їли свіжого м’яса.

Останнім часом ми помітили, що влаштування наших стоянок змінює свій колишній характер. Верблюдів уже не відпускали пастися далеко від табору, наш багаж складали біля самих наметів і до нього приставлялася варта.

Я запитав Харута про причину цих пересторог.

— Ми на кордоні земель кенда, — відповів він: — За чотири дні ми будемо на місці.

— Навіщо ж обережності проти свого народу? Вони зустрінуть вас…

— Списами, Макумазане. Згадай, що кенда складають два народи. Ми, білі кенда, маємо свою окрему територію. Але шлях до нас лежить через землі чорних кенда, які завжди можуть напасти на нас, особливо якщо побачать, що з нами чужоземці. Чорні кенда значно перевершують нас кількістю, але вони не нападають на нашу землю, бо бояться прокляття Небесного Дитяти. Та якщо вони зустрічають нас на своїй землі, вбивають нас; так само і ми чинимо з ними, коли вони приходять на нашу землю.

— Отже, між вами постійна ворожнеча?

— Ворожнеча, яка закінчиться великою війною, де загинуть чорні або білі кенда. Або, ймовірно, обидва народи загинуть разом. Ось чому ми просили тебе, Макумазане, бути нашим гостем, — вклоняючись закінчив Харут і пішов геть, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Схоже на те, — сказав я Регноллеві, — що нас везуть битися за Харута, Марута і К°.

Ніч минула спокійно.

На світанку наступного дня ми подалися далі, мандруючи місцевістю, яка ставала родючішою. Вже траплялися цілі табуни антилоп, але людей не було видно.

Під час зупинки на відпочинок Харут провів нас на підвищене місце, звідки відкривався краєвид миль на п’ятдесят.

Перед нами лежала розлога рівнина, що була, мабуть, колись озером. Там розташувалося безліч сіл і окремих будиночків. Зі сходу на захід рівнину перетинала річка, що розгалужувалася на кілька рукавів. Далеко на обрії височив пагорб, укритий густою рослинністю.

— Ось земля кенда, — сказав Харут, — на цьому боці річки Гани живуть чорні кенда, а на тому — білі.

— А що це за пагорб? — запитав я.

— Це священна гора, дім Небесного Дитяти, куди не може ступити нічия нога, окрім жерців Дитяти.

— А якщо хто ступить? — запитав я.

— Він помре, Макумазане.

— Отже, її охороняють?

— Вона охороняється, але не зброєю смертних, Макумазане.

Бачачи, що Харут неохоче говорить про це, я запитав його про чисельність народу кенда.

Він відповів, що чорні кенда мають близько двадцяти тисяч воїнів, тоді як білих не більше двох тисяч.

У цей час нашу розмову перервала поява людини з передового пікету, яка повідомила Харутові щось, що вельми стривожило його.

Я спитав, у чому справа.

— Один із розвідників Сімби, царя чорних кенда, — відповів Харут, указуючи на вершника, що мчав удалині рівниною. — Він їде до міста Сімби повідомити про нашу появу на їхній землі. Повертаймося в табір, Макумазане, і поїдемо далі, коли зійде місяць.

Як тільки зійшов місяць, ми знову рушили вперед, незважаючи на те, що верблюди були вкрай стомлені.

Ми їхали всю ніч, зупинившись лише перед світанком на півгодини, щоб поїсти і підтягти мотузки нашого багажу, який оберігався тепер особливо ретельно.

Коли ми знову вирушили в путь, до нас під’їхав Марут і зі своєю звичною усмішкою сказав, що добре було б, якби ми тримали наші рушниці напоготові.

Ми озброїлися магазинними гвинтівками, що заряджаються відразу п’ятьма патронами. Тільки Ханс з мого дозволу взяв собі мою стару одноствольну шомпольну рушницю, яку він називав “Інтомбі”, що не раз прислужилася мені під час подорожі в Понголенд. Ханс чомусь вважав її щасливою.

За чверть години, коли вже зовсім розвиднілося, ми в’їхали в скелясту місцевість, що оточувала рівнину.

Раптом наш караван зупинився… Незабаром ми зрозуміли, в чому справа.

На відстані не більше півмилі попереду з’явилося близько п’яти сотень людей у білому вбранні, частково піших, частково вершників. Вони швидко рухалися назустріч, намагаючись перегородити нам шлях. Ці люди мали чорні обличчя і не носили ніяких головних уборів.

Від них відділилося двоє парламентерів з білими прапорами в руках.

Вони галопом під’їхали до нашого каравану, зупинилися біля того місця, де стояли ми з Харутом і Марутом, і відсалютували нам списами. Це були стрункі чоловіки негроїдної раси з довгим волоссям, що сягало плечей. На них було легке вбрання: з потрійного ланцюга, зробленого з металу, схожого на срібло, який звисав із шиї на спину і груди. Озброєні вони були довгими списами, як білі кенда, і прямими мечами з хрестоподібною рукояткою, що висіли біля пояса.

Як я дізнався згодом, таке було спорядження кавалерії.

Піхотинці мали коротші списи, два дротики (асегаї) і криві ножі з роговою рукояткою.

— Здрастуй, пророче Дитяти! — закричав один із них. — Ми вісники бога Джани, що промовляє вустами царя Сімби.

— Говори, шанувальнику демона Джани! Чого хоче від нас Сімба? — сказав Харут.

— Війни. Навіщо ви перейшли річку Шаву, кордон Землі чорних кенда, встановлений договором сто років тому? Хіба вам мало своєї землі? Цар Сімба дозволив вам пройти в пустелю, сподіваючись, що ви загинете там. Але ви не повернетеся назад!

— Побачимо, — відповів Харут, — це залежить від того, хто сильніший — Небесне Дитя чи Джана. Ми хочемо уникнути кровопролиття. Наша подорож мирна. Ці білі люди хочуть принести жертву Дитяті, а шлях до священної гори лежить тільки через вашу землю.

— О, ми знаємо, яка це жертва! — вигукнув парламентер. — Вони хочуть крові нашого бога Джани! Вони думають убити його своєю незвичайною зброєю, хоча проти бога Джани безсила будь-яка зброя. Віддай нам білих людей, принеси в жертву Джані. Тоді, мабуть, цар Сімба дозволить вам пройти через свою землю.

— Як! — вигукнув Харут. — Порушити закони гостинності? Повернися до Сімби і скажи йому, що коли він підніме проти нас списа, потрійне прокляття Дитяти впаде на нього! Прокляття бурі, прокляття голоду і прокляття війни! Я, пророк, сказав це. Іди!

Ці слова, виразно вимовлені Харутом, справили надзвичайне враження на парламентерів. Страх з’явився на їхніх обличчях. Не відповівши жодного слова, вони повернули коней і так само швидко, як і приїхали, помчали до своїх.

Харут віддав наказ, після якого караван перебудувався у вигляді клина. Я, Ханс і Марут помістилися посередині лівої сторони цього трикутника, лорд Регнолль і Саведж праворуч. Харут став на гострому його кінці.

В’ючні верблюди були в центрі.

Перш ніж стати на свої місця, ми міцно потиснули один одному руки.

Бідолаха Саведж мав вигляд надто поганий: це мало бути його першим бойовим хрещенням.

Лорд Регнолль здавався щасливим, як король.

Я бачив немало битв і пригадав пророцтво одного зулуського вождя, який говорив, що я помру не на полі битви. Проте мій настрій був швидше протилежний настрою лорда Регнолля.

Тільки Ханс здавався абсолютно байдужим. Він навіть устиг набити тютюном і закурити свою люльку. Якби він не сидів у своїй мавпячій позі на високому верблюді, він одержав би від мене добрячого стусана за цю браваду перед лицем Провидіння.

Проте своєю поведінкою він викликав захоплення наших кенда.

Я чув, як один із них сказав іншому:

— Поглянь! Це зовсім не мавпа, а справжній чоловік, навіть більший чоловік, аніж його пан!

Тепер усе було готово.

Харут, тричі вклонившись у напрямку священної гори, підвівся на стременах і, піднявши списа над головою, коротко скомандував:

— Уперед!

Розділ XI АЛЛАН У ПОЛОНІ

Наш загін бадьоро кинувся вперед.

Навіть верблюдам, незважаючи на їхню крайню втому, здавалося, передалося натхнення вершників.

Не порушуючи шикування, ми швидко котилися вниз схилом пагорба.

Цілий ліс списів блищав на сонці: прапорці весело розвівалися на вітрі.

Ніхто не зронив жодного слова; чувся тільки тупіт верблюдів.

Тільки коли почалася битва, білі кенда голосно закричали:

— Дитя! Смерть Джані! Дитя! Дитя!

Чоловік чотириста ворожої піхоти з’явилися сімома-вісьмома рядами, неначе злившись в одне щільне тіло. Перші два ряди стояли навколішки, тримаючи напереваги довгі списи. Цей стрій нагадував старогрецьку фалангу. По обидва боки піхоти, на відстані майже півмилі від неї, розташувалися загони вершників, воїнів по сто в кожному.

Коли ми наблизилися до ворога, наш трикутник, ідучи за Харутом, трохи зігнувся. За хвилину я зрозумів, що це був майстерний маневр. Ми прорізали масу ворога, як масло ножем, вдаривши в нього не прямо, а під певним кутом. Промчавши повержену піхоту, білі кенда вражали ворожих воїнів списами і топтали їх верблюдами.

Я вже вважав, що справу виграно, та передчасно. Невдовзі між нами опинилося багато піших ворогів, яких я вважав мертвими, а вони намагалися, за неможливістю дістати вершників, уразити верблюдів у живіт. Крім того, я забув про ворожу кавалерію, яка ринула на наші фланги.

Ми зробили все, що могли, щоб відбити цей удар. У результаті наша права і ліва лінії були прорвані ярдів за п’ятдесят позаду в’ючних верблюдів. На щастя для нас, швидкість натиску завадила чорним кенда скористатися своїм успіхом. Обидва ворожі загони, не встигнувши стримати коней, зіткнулися і змішалися. Тоді ми спрямували на них своїх верблюдів і внаслідок цього багато ворогів перекололи списами і затоптали копитами. Я не можу сказати, як сталося, що я, Ханс, Марут і майже п’ятнадцять білих кенда опинилися відрізаними від своїх і оточеними масою люто нападаючих на нас ворогів.

Ми чинили опір, як могли.

Поступово полягли всі наші верблюди, за винятком того, на якому сидів Ханс. Цей верблюд за дивним збігом не був навіть поранений.

Ми продовжували битися пішими.

Досі я не зробив жодного пострілу, частково через складність цілитися з верблюда, що гойдається, частково через небажання вбивати цих диких людей доти, доки не з’явиться потреба в самозахисті.

Проте тепер нам загрожувала серйозна небезпека.

Нахилившись над умираючим верблюдом, що бився головою об землю, я розрядив усі п’ять патронів своєї магазинної рушниці. В результаті п’ять коней без вершників помчали рівниною.

Це справило на атакуючих сильне враження, оскільки вони ніколи не бдчили нічого подібного. На якийсь час вони відринули назад, давши мені можливість знову зарядити рушницю.

Повторно вони кинулися на нас — і знову той самий результат.

Порадившись якийсь час між собою, вони провели третю атаку.

Я зустрів їх, як і раніше, хоча цього разу впало всього троє вершників і один кінь.

Тепер наша справа була програна, оскільки у мене більше не було патронів і залишався тільки заряджений двоствольний пістолет. І все через непередбачливість!

Мої патрони були в торбинці, яку Саведж із чемності вішав на своє сідло. Я похопився, коли вже почалася битва, але нічого не міг вдіяти, оскільки ми з Саведжем перебували в різних кінцях строю. Після тривалої наради наші вороги знову попрямували до нас, але цього разу дуже повільно.

Тим часом я озирнувся і побачив, що наші головні сили йшли на північ, щасливо прорвавшись і уникнувши переслідування.

Ми були покинуті, оскільки, мабуть, нас вважали вбитими.

— Мій пане Макумазане, — сказав, усе ще всміхаючись, Марут, підходячи до мене, — Дитя врятувало більшість наших, але нас покинули. Що ти робитимеш? Стріляти, доки нас не схоплять?

— Мені нічим стріляти, — відповів я. — А якщо ми здамося, що буде з нами?

— Нас відвезуть до міста Сімби і принесуть у жертву Джані. У мене мало часу розказувати тобі, як це робиться. Тому я пропоную тобі: вб’ємо себе.

— Це, мабуть, матиме вигляд дурниці, Маруте. Поки ми живі, нам може випасти нагода уникнути Джани. Якщо нам буде кепсько, у мене залишається пістолет із двома кулями для тебе і для мене.

— Мудрість Дитяти говорить твоїми вустами, Макумазане, — сказав Марут. — Я зроблю так, як діятимеш ти.

Потім він обернувся до своїх людей. Вони деякий час порадилися між собою, після чого троє з них зважилися на героїчне рішення.

Підпустивши чорних кенда на близьку відстань, вони вийшли вперед, ніби здаючись, і раптом із криком: “Дитя!” кинулися на них і, б’ючись, як демони, знищили безліч ворогів, поки самі не загинули, вкриті ранами. Ця хитра і відчайдушна витівка, що так дорого коштувала ворогам, дуже розлютила їх.

Із криком: “Джана!” вони рушили на нас (тепер усього шістьох). Їх вів сивобородий чоловік, який, судячи за кількістю ланцюжків на грудях та інших прикрас, був важливою особою.

Коли вони наблизилися ярдів на п’ятдесят до нас і ми вже готувалися до найгіршого, раптом наді мною прогримів постріл. Тієї ж миті сивобородий чоловік широко змахнув руками, впустив списа і мертвим упав на землю. Я озирнувся і побачив Ханса з люлькою в зубах і димлячою “Інтомбі” в руках.

Він вистрілив, здається, вперше за весь день і вбив цього чоловіка, смерть якого завдала чорним кенда горя і відчаю. Вони спішилися і стовпилися коло вбитого.

До них під’їхав лютого вигляду чоловік середніх років, у якого було ще більше різних прикрас.

— Це цар Сімба, — сказав Марут, — убитий — його дядько Гору, великий вождь, який виховував Сімбу змалечку.

— Шкода, що в мене немає патрона для племінника, — зауважив я.

— До побачення, баасе! — сказав Ханс. — Мені треба йти, бо я не можу знову зарядити “Інтомбі” на спині цієї тварини. Якщо баас раніше за мене зустріне свого батька, хай баас попросить його приготувати для мене тепле місце біля вогню.

Перш ніж я встиг відповісти, Ханс повернув свого верблюда (який, як я вже згадував, був цілий і неушкоджений) і, підганяючи його ударами рушниці, помчав галопом, але не в напрямку дому Дитяти, а вгору на пагорб, у гущавину гігантської трави, змішаної з терняком, яке росла недалеко від нас.

Там він незабаром сховався разом зі своїм верблюдом.

Якби чорні кенда і бачили відхід Ханса, — в чому я дуже сумніваюся, оскільки їхню увага цілком поглинув мертвий Гору, — вони, мабуть, не переслідували б його.

Вони подумали б, що Ханс хоче заманити їх у якусь пастку або засідку.

А вороги наші радилися з очевидною розгубленістю. Вони, можливо, дійшли висновку, що ми з нашими рушницями щось більше, ніж прості смертні.

Нарешті від них відійшов один чоловік, у якому я впізнав ранкового парламентера.

Тоді я відклав убік свою рушницю на знак того, що не збираюся стріляти, хоча, якби я й хотів, то не міг би зробити цього.

Парламентер підійшов до нас і, зупинившись за кілька ярдів від нас, звернувся до Марута.

— Слухай, другий жрець Дитяти, — сказав він, — що каже цар Сімба. Він говорить, що ваш бог дуже сильний сьогодні, хоча іншого разу це може бути й не так. Тому Сімба пропонує вам здатися і присягається, що жоден спис не пронизає ваше серце і жоден ніж не чіпатиме вашого горла. Вас відведуть до міста і триматимуть, як полонених, доки не настане мир між чорними і білими кенда. Якщо ж ви відмовитеся, ми оточимо вас з усіх боків і чекатимемо, поки ви не помрете від спраги і спеки. Це слова Сімби, до яких нічого не буде додано і від яких не буде нічого забрано.

Сказавши це, парламентер відійшов від нас на певну відстань, щоб не чути нашої наради, і чекав.

— Що відповісти йому, Макумазане? — запитав Марут.

Я відповів йому запитанням.

— Чи є надія, що нас визволить твій народ?

Марут заперечно похитав головою.

— Ніякої. Те, що ми бачили сьогодні, лише мала частина війська чорних кенда. Завтра вони можуть зібрати тисячі. Крім того, Харут вважає, що ми загинули. Якщо Дитя не врятує нас, нам доведеться скоритися своїй долі.

— Тоді справа наша програна. Я вже відчуваю спрагу, а в нас немає й краплі води. Але чи дотримається Сімба свого слова?

— Я думаю, що дотримається, — відповів Марут. — Але треба вибирати. Дивися, вони вже починають оточувати нас.

— А ви що скажете? — звернувся я до трьох інших білих кенда.

— Ми в руках Дитяти, — відповіли вони, — хоча краще було б нам лягти разом із нашими братами.

Порадившись іще трохи зі мною, Марут покликав парламентера.

— Ми приймаємо пропозицію Сімби, — сказав він, — і здаємося вам у полон за умови, що нам не буде завдано ніякої шкоди. Якщо Сімба порушить умову, помста буде жахлива. Тепер на доказ своєї вірності хай Сімба підійде до нас і вип’є з нами кубок миру, бо ми відчуваємо спрагу.

— Ні, — відповів парламентер, — якщо Сімба підійде до вас, білий пан уб’є його. Хай він віддасть спочатку свою трубу.

— Візьми, — великодушно сказав я, передаючи йому рушницю, при чому подумав, що немає нічого безглуздішого рушниці без патронів.

Парламентер пішов, тримаючи далеко перед собою мою зброю. Після цього до нас під’їхав сам Сімба у супроводі кількох людей, що несли міх із водою і величезний кубок, зроблений з бивня слона.

Сімба був красивий чоловік із величезними вусами. Він мав великі чорні очі, які часом набували зловісного виразу, і був значно світлішим за своїх супутників. На голові у нього, як і в інших, не було ніякого убору, за винятком золотої стрічки, що символізувала, мабуть, корону. На лобі у нього був широкий прямий шрам від рани, одержаної, мабуть, у битві.

Він розглядав мене з великою цікавістю, і я думаю, що мій зовнішній вигляд справив на нього невигідне враження.

У запалі битви я втратив свого капелюха, волосся моє розпатлалося, куртка забруднилася пилом і кров’ю. Загалом, я був вельми непрезентабельною фігурою.

Я чув, як Сімба, розраховуючи, що я не розумію мови кенда (понад місяць подорожі я вивчав цю мову, вельми близьку до однієї знайомої мені мови), сказав одному зі своїх супутників:

— Істинно, про силу не можна судити за виглядом. Цей маленький білий дикобраз завдав нам дуже багато шкоди. Проте час, що дробить навіть скелі, скаже нам усе.

Потім він під’їхав до нас і промовив:

— Ти чув, вороже мій, пророче Маруте, запропоновані мною умови і погодився на них. Не говорімо більше про це. Я виконаю, що обіцяв, але ні на волосину більше.

— Хай буде так, — відповів Марут зі своєю звичною усмішкою, — але пам’ятай, що коли ти зрадницьки уб’єш нас, потрійне прокляття Дитяти впаде на тебе і на твій народ.

— Джана переможе Дитя, і всіх, хто шанує його! — роздратовано вигукнув Сімба.

— Хто, врешті-решт, переможе — Джана чи Дитя — відомо одному Дитяті і, можливо, його пророкам. Але глянь! За кожного прихильника Дитяти полягло більше трьох прихильників Джани. Наш караван пішов, відвізши білих людей, у яких багато труб, що несуть смерть. Джана, мабуть, заснув, дозволивши це!

Я чекав, що ці слова викличуть вибух обурення, проте вони справили протилежну дію.

— Я прийшов випити чашу миру з тобою, пророче, і з білим паном. Говоритимемо потім. Дай води, рабе.

Один зі свити Сімби наповнив кубок водою. Сімба взяв кубок, бризнув водою на землю і, відпивши з нього трохи, передав його з поклоном Марутові, який з іще нижчим поклоном передав його мені.

Майже вмираючи від спраги, я випив більше половини води і після цього відчув себе іншою людиною.

Марут випив решту.

Потім кубок знову наповнили для трьох білих кенда, і Сімба знову скуштував воду.

Коли ми вгамували спрагу, нам привели коней, маленьких слухняних тварин, з овечими шкурами замість сідел і ремінними петлями замість стремен.

На них ми протягом трьох годин їхали рівниною, оточені сильним ескортом. По обидва боки кожного нашого коня йшло по озброєному чорному кенда, який тримав його повіддя. Це була обережність на випадок нашої спроби втекти.

Ми проїхали кілька сіл, де жінки і діти збігалися Дивитися на нас.

Обабіч дороги тяглися щедрі ниви з майже достиглими зерновими різних сортів.

Жнива очікувалися щедрі. З деяких’ будинків чувся плач. Очевидно,’оплакували полеглих у ранковій битві.

Потім ми їхали через великий ліс, де росли розкішні дерева. Порід багатьох я не знав. Вийшовши з лісу і проїхавши ще якийсь час хлібними полями, ми, нарешті, увійшли у столицю чорних кенда, названу містом Сімби. Це було велике поселення, що дещо відрізнялося від інших африканських міст, оточене глибоким ровом із водою.

Через рів було перекинуто кілька мостів, які легко розбиралися в разі небезпеки.

Проїхавши через східні ворота, ми опинилися на широкій вулиці, де зібрався натовп жителів, уже сповіщених про вранішню битву.

Вони стискали кулаки і шепотіли прокляття, адресовані Маруту і його товаришам.

На мене чорні кенда дивилися швидше здивовано і не без деякого страху.

Проїхавши ще чверть милі, ми через ворота потрапили у щось, схоже на південноафриканські краалі для худоби, оточені сухим ровом і дерев’яним палісадником, зовнішня частина якого була обсаджена зеленню. Пройшовши ще одні ворота, ми опинилися біля великого будинку, спорудженого за зразком інших будинків міста.

Це був палац короля Сімби.

За палацом розташовувалося ще кілька будинків, де жила королева та інші жінки.

Праворуч і ліворуч від палацу стояли два будинки. Один був приміщенням для варти, а до іншого привели нас. Це було досить зручне житло площею близько тридцяти квадратних футів, але складалося всього з однієї кімнати. Позаду нього кілька хатин служили для кухні та інших призначень. В одну з них помістили наших трьох білих кенда. Одразу після нашого прибуття нам принесли їжу: смажене ягня і страву з варених колосків, крім того, у глеках, зроблених із висушеної на сонці глини, вода для пиття і вмивання.

Я їв із великим апетитом, оскільки майже помирав з голоду.

Потім, зрозумівши марність будь-якої остороги у разі нападу на нас, я розлігся на матраці, в кутку кімнати, натягнув на себе шкіряний килим і міцно заснув, передавши свій захист до рук Провидіння.

Розділ ХІІ ПЕРШЕ ПРОКЛЯТТЯ

Наступного ранку мене розбудив сонячний промінь, що впав на моє обличчя через віконний отвір, загороджений дерев’яними ґратами.

Я лежав ще якийсь час, пригадуючи події попереднього дня.

Отже, я був полоненим дикого народу, що мав достатньо підстав ненавидіти мене: я вбив багатьох із них, хоча і робив це винятково з метою самозахисту.

Правда, їхній король обіцяв нам недоторканність, але хіба можна було покластися на слово такої людини?

Якщо випадок не врятує нас, без сумніву, нам зосталися лічені дні. Рано чи пізно нас уб’ють.

Єдиною втіхою було те, що принаймні лордові Регноллю і Саведжу вдалося врятуватися.

Я був упевнений, що вони врятувалися, бо ті двоє, які сиділи на верблюдах і потрапили з нами в полон, говорили Марутові, що вони бачили їх у натовпі вершників цілими і неушкодженими.

Можливо, вони тепер оплакують мою смерть, оскільки звідки їм знати про наш полон, такий несумісний із звичаєм чорних кенда?

Я не знав, на що вони зважаться, коли Регнолль побачить, що його смілива спроба виявилася марною, як, утім, я й думав. Єдине, що їм залишалося, це спробувати втікати назад; але це було надто складно.

Залишався ще Ханс. Той, звичайно, спробує повернутися нашим колишнім шляхом, оскільки він ніколи не забував дороги, якою-одного разу пройшов. За кілька тижнів від нього в пустелі залишиться лише купка кісточок. Можливо, як він і вважав, він пішов уже до мого батька і розповідав йому тепер про ці події біля веселого вогню десь у далекому невідомому краю. Бідолашний Ханс!

Я розплющив очі й озирнувся.

Перше, що я помітив, було зникнення мого двоствольного пістолета і великого складаного ножа. Я був тепер остаточно беззбройний. Потім я побачив Марута, що сидів на підлозі, поринувши в молитву чи в глибокий роздум.

— Маруте, — сказав я, — хтось був тут уночі і викрав мій пістолет і ніж.

— Так, пане, — відповів він, — і мій ніж теж зник. Я бачив, як опівночі двоє людей, крадькома, як кішки, ввійшли сюди і обшукали всі кутки.

— Чому ж ти не розбудив мене?

— Чи була б у тому користь, пане? Якби ми чинили опір, нас убили б відразу. Краще було не перешкоджати їм узяти ці речі, які все одно марні для нас.

— Пістолет міг би надати нам хорошу послугу, — багатозначно сказав я.

— Так, але і без нього ми, коли знадобиться, можемо знайти спосіб померти.

— Ти думаєш, що Харут не знає про те, що ми в полоні? Адже паління, яке ви мені давали в Англії, могло б указати йому…

— Це паління — порожня річ, мій пане: воно на мить затемнило твій розум і допомогло тобі бачити те, що було в наших думках. Ми намалювали картини, які ти бачив.

— Еге! — вигукнув я, — отже, тут було просте навіювання. Тоді, безумовно, нас вважають мертвими і нам залишається розраховувати тільки на самих себе.

— І на Дитя, — м’яко вставив Марут.

— Ну, ось! — роздратовано вигукнув я, — після сказаного про ваше паління ти чекаєш від мене віри у ваше Дитя? Хто або що це за Дитя, і що воно може зробити? Ти можеш сказати мені чисту правду, бо все одно нам скоро переріжуть горлянки.

— Хто і що таке Дитя, я не можу сказати, бо й сам цього не знаю. Але вже кілька тисячоліть наш народ поклоняється йому, і ми віримо, що наші віддалені предки, вигнані з Єгипту, принесли його до нашої країни. У нас є сувої, де все записано, але ми не вміємо їх читати. Воно має своїх спадкових жерців, глава яких — мій брат, Марут. Я вам ще не говорив, що він мій брат. Ми віримо, що Дитя — бог або, точніше, символ, у якому живе бог, і що воно може врятувати нас у цьому і в майбутньому світах. Ми віримо, що через оракула-жінку, яка називається Хранителем Дитяти, — воно може передбачати майбутнє і посилати благословення і прокляття на нас і наших ворогів. Коли оракул помирає, ми стаємо безпорадними, оскільки Дитя втрачає мову, і наші вороги нас долають. Так було донедавна, поки ми не знайшли нового оракула.

Останній оракул перед смертю оголосив, що його наступник живе в Англії. Тоді ми з братом вирушили туди, перетворившись на фокусників, і шукали того, кого нам потрібно було, протягом багатьох років. Ми думали, що знайшли нового оракула в особі прекрасної леді, яка вийшла заміж за пана Ігезу, бо в неї на шиї був знак молодого місяця. Після нашого повернення до Африки, — я можу розповісти вам усе, як я вже говорив…

Тут Марут зупинився і подивився мені просто в очі, потім продовжував щирим тоном, який, проте, не переконав мене.

— Ми зрозуміли, — говорив він, — що ми помилилися, оскільки справжній оракул був знайдений серед нашого власного племені, і тепер уже два роки посідає своє високе місце. Поза сумнівом, останній оракул помилявся, розказуючи нам, що наступник перебуває в Англії. Ця жінка могла чути про Англію від арабів. От і все.

— Добре, — сказав я, намагаючись приховати свою підозру щодо особи цього нового оракула, — а скажи-но мені, що це за бог Джана, вбити якого ви мене сюди привезли? Чи слон — бог, а чи бог є слоном — що йому до Дитяти?

— Джана серед нас, кенда, є уособленням світового зла, тоді як Дитя втілює добро. Джана те саме, що Шайтан у магометан, Сатана у християн і Сет у наших ворогів єгиптян.

“Еге ж, розумію, розумію, — подумав я, — Дитя це Горус, а Сет — зле чудовисько, з яким воно вічно бореться”.

— Між Джаною і Дитям вічна війна, — продовжував Марут, — і ми знаємо, що, врешті-решт, хтось із них переможе.

— Увесь світ знав це від самого початку, — перебив я його. — Але хто ж або що — цей Джана?

— У чорних кенда Джана, або його символ, є слон, величезна люта тварина, яка при зустрічі вбиває всіх, хто не поклоняється йому. Йому приносять жертви. Живе він у лісі, але під час війни чорні кенда користуються ним, оскільки цей демон скоряється своїм жерцям.

— Але ж цього слона, певне, змінюють?

— Не знаю. Він один і той самий протягом кількох останніх поколінь, оскільки відомий своїми розмірами, і один із бивнів його стирчить униз.

— Це нічого не доводить, — зауважив я, — слони живуть по двісті років і більше. Ти коли-небудь бачив його?

— Ні, Макумазане, — здригнувшись, відповів Марут. — Якби я зустрів його, хіба залишився б живим? Але я боюся, що мені судилося побачити його, і не мені одному, — додав він, знову здригаючись.

У цей момент нашу розмову перервала поява двох чорних кенда, які принесли нам їжу — юшку з вареної курки.

Вони стояли біля нас, поки ми їли. Що стосується мене, я не скаржився, бо я дізнався все, що мені хотілося знати, про богословські переконання і звичаї країни і дійшов висновку, що жахливий бог-диявол чорних кенда був просто слон незвичайних розмірів і незвичайної люті, за яким за інших обставин я б із задоволенням пополював.

Апетит був у нас поганий. Ми, нашвидку поснідавши, вийшли з будинку і відвідали хатину, що стояла за нашим, де розташувалися наші білі кенда. Вони сиділи навпочіпки на землі і мали дуже пригнічений вигляд. Коли я запитав їх, у чому справа, вони відповіли.

— Нічого, тільки нам доведеться померти, а життя таке гарне.

У них були дружини і діти, яких жоден із них не сподівався знову побачити. Я спробував, як міг, підбадьорити їх, але, боюся, зробив це без натхнення, оскільки в глибині свого серця відчував те саме, що й вони.

Ми повернулися назад і піднялися сходами на плоский дах будинку.

Звідси ми побачили дивну церемонію, що відбувалася в центрі ринкової площі.

На великій відстані, що відділяла нас від неї, подробиці було погано видно, а мій бінокль викрали разом із пістолетом і ножем, можливо, теж зараховуючи до розряду смертоносних знарядь.

Посеред площі був споруджений жертовник, на якому горів вогонь. Позаду нього сидів Сімба, оточений радниками. Перед жертовником стояв дерев’яний стіл, на якому лежало щось схоже на тіло козла або вівці. Фантастично одягнений чоловік із кількома іншими був зайнятий розгляданням того, що на столі. Результат оглядин був, очевидно, незадовільний, бо чоловік підняв руки і сумовито закричав. Потім нутрощі тварини кинули у вогонь, а труп кудись віднесли.

Я запитав Марута, що, на його думку, вони робили.

— Радилися з оракулом, — сумно відповів він, — мабуть, про те, жити нам чи померти, Макумазане.

У цей час жрець у дивному уборі з пір’я наблизився до Сімби, тримаючи в руці якийсь невеликий предмет.

Я розмірковував, що б це могло бути, аж раптом почувся звук пострілу, і я побачив, що жрець почав стрибати на одній нозі, тримаючись за коліно другої і голосно виючи.

— Ага, — сказав я, зрозумівши в чому справу, — він зачепив курок мого пістолета, і куля влучила йому в ногу.

Сімба щось крикнув, після чого пістолет кинули у вогонь, коло якого зібрався цілий натовп подивитися, як він горітиме.

— Стривай, — сказав я Маруту і поки говорив, сталося неминуче.

Під дією жару вистрілив другий ствол і одночасно з пострілом один із жерців, що оточували жертовник, повалився на землю, убитий важкою кулею.

Жах охопив чорних кенда. Всі бігали довкруг, попереду всіх Сімба, а позаду головний жрець, що стрибав на одній нозі.

Ця подія вельми потішила нас. Ми поспіхом спустилися вниз, побоюючись, що наша присутність на даху може дратувати цих дикунів. Хвилин за десять ворота огорожі відкрилися, і в них пройшло четверо людей, несучи труп убитого жерця, який встановили біля наших дверей.

Потім з’явився Сімба, оточений сильною вартою, а за ним головний жрець із перев’язаною ногою, якого підтримували двоє його колег.

На ньому (тільки тепер я роздивися) була огидна маска з двома іклами, схожими на бивні слона.

Сімба викликав нас із будинку. Нам довелося вийти.

Видно було, що він збожеволів від страху чи люті, чи від того й іншого разом.

— Подивіться на вашу роботу, маги! — сказав він жахливим голосом, указуючи на мертвого жерця і на пораненого в ногу.

— Це не наша, а твоя робота, Сімбо, — відповів Марут, — ти вкрав магічну зброю білого пана, і вона помстилася за себе.

— Справді, — сказав Сімба, — труба вбила цього жерця і поранила того. Але це ви, маги, наказали їй учинити так. Тепер слухайте! Учора я обіцяв вам, що жоден спис не прониже вашого серця і жоден ніж не торкнеться вашого горла, і випив із вами чашу миру. Але ви порушили договір, і його більше немає! Слухайте моє рішення! Своїм чаклунством ви відняли життя у одного з моїх слуг і поранили іншого. Якщо за три дні ви не повернете життя вбитому і не зцілите пораненого (що ви можете зробити), ви підете за вбитим, але як, я вам не скажу!

Коли я почув цю дивну заяву, я здригнувся в глибині душі, але думаючи, як і раніше, що краще було прикидатися нерозуміючим, я стримався і поступився правом-відповіді Маруту.

— О царю! — зі звичною усмішкою сказав Марут, — хто може повернути життя мертвому? Навіть у самого Дитяти немає засобів для цього.

— Тоді, пророче Дитяти, постарайся знайти цей засіб, інакше приєднаєшся до вбитого! — закричав Сімба, дико витріщивши очі.

— А що мій брат, великий пророк, обіцяв тобі вчора, Сімбр, якщо ти зашкодиш нам? — запитав Марут. — Чи не три великі прокляття, які впадуть на голову твого народу? Пам’ятай, якщо хоч один із нас буде вбитий, прокляття скоро здійсниться. Я, Марут, пророк Дитяти, повторюю це!

Тепер Сімба, здавалося, остаточно з’їхав із глузду. Він скажено стрибав перед нами, розмахуючи своїм списом. Срібні ланцюги дзвеніли на його грудях. Він вергав прокляття на Дитя і його послідовників, що принесли стільки зла чорним кенда. Він волав про помсту до бога Джани і благав його “пронизати Дитя своїми бивнями, розірвати хоботом, стоптати ногами”.

У всьому цьому через свою жахливу маску підтакував йому поранений жрець.

Ми стояли перед ними, я — притулившись до стіни будівлі і прагнучи здаватися якомога безтурботнішим, Марут — звично усміхаючись і уважно поглядаючи на небо.

Ми перемерзли, ослабли і були сповнені важких підозрінь і побоювань, щоб діяти енергійніше.

Раптом Сімба обернувся до своєї свити і наказав вирити яму в кутку нашого двору і зарити в ній мертвого, залишивши його голову вгорі, “щоб він міг дихати”.

Наказ негайно виконали. Потім він розпорядився годувати нас, як і раніше, і додавши, що за три дні ми знову почуємо про нього, подався геть з усією своєю свитою.

Убитий був сидячи заритий по шию в землю. Біля нього були поставлені посуд із їжею та водою і над ним було влаштовано прикриття, “щоб захистити нашого брата від сонця”, як сказав один із тих, хто влаштовував могилу.

Вигляд мертвого, а також голів, полеглих у бою білих кенда (я забув згадати про них), виставлених на жердинах біля палацу Сімби, справляв погане враження.

Але прикриття, зроблене над мертвим, було зайвим, оскільки сонце раптом перестало сяяти; важкі хмари вкрили небо, і стало дуже холодно, незвично, за словами Марута, для цієї пори року.

Із даху будинку, куди ми подалися, щоб бути подалі від мертвяка, ми побачили на площі міста натовп чорних кенда, які стурбовано дивилися на небо і обговорювали між собою цю незвичайну зміну погоди.

День закінчився; нам принесли їжу, та в нас не було апетиту.

Завдяки низько навислим хмарам ніч настала раніше; ми вляглися спати.

На світанку я побачив, що хмари стали ще темнішими та щільнішими, і похолоднішало ще більше, ніж напередодні. Ловлячи дрижаки, ми вирушили відвідати наших білих кенда, яким варта не дозволяла заходити до нас.

Увійшовши до них, ми із жахом побачили, що замість трьох їх залишилося тепер двоє.

Я запитав, де третій. Вони відповіли, що нічого не знають про його долю. Опівночі, розповідали вони, заявилися люди, які зв’язали і кудись потягли їхнього товариша.

Ми повернулися до свого будинку.

День пройшов без особливих подій. До нас приходили жерці, оглянули мертвяка, змінили посуд із їжею і подалися геть.

Хмари темнішали і повітря все холоднішало.

Можна було чекати снігу.

Із даху нашого будинку ми бачили, як населення міста Сімби, все більше непокоячись, обговорювало на вулицях зміну погоди.

У тих, що йшли на польові роботи, на плечі були накинуті рогожі.

Цю ніч, незважаючи на пануючий холод, ми, загорнувшись у килими, провели на даху будинку. Якби нас вирішили схопити, тут усе-таки ми могли чинити якийсь опір або принаймні кинутися вниз і розбитися.

Ми пильнували по черзі.

Близько півночі я почув шум, що доносився з будинку позаду нашого, потім приглушений крик, від якого у мене похолола кров.

За годину на ринковій площі засвітили вогонь і довкола нього рухалися якісь постаті. Більше нічого не можна було розгледіти.

Наступного ранку залишався лише один білий кенда, який майже збожеволів від страху. Бідолаха благав нас узяти його до нас, оскільки він боявся залишатися один із “чорними демонами”.

Ми спробували виконати його прохання, але звідкись з’явилася озброєна варта і перешкодила нам.

Цей день був точною копією попереднього.

Той самий огляд жерцями мертвого і зміна у нього запасу їжі, той самий холод і вкрите хмарами небо, ті самі балачки про зміну погоди на ринковій площі.

Ніч ми знову провели на даху, але цього разу не склепили очей.

Над містом неначе висіла якась загроза нещастя. Здавалося, небо опускається на землю. Місяць заховався за хмарами. На обрії то з одного, то з іншого боку спалахували яскраві зірниці. Не було анінайменшого вітру.

Здавалося, що наближався кінець світу, принаймні стосовно нашого місцеперебування. Ніколи в житті я не переживав таких жахів, як цієї сумнозвісної ночі. Якби мені сказали, що на ранок я буду страчений, думаю, я пережив би це з легшим серцем. Але гірше за все було те, що я нічого не знав. Я нагадував людину, якій наказували йти із зав’язаними очима до прірви; вона не могла знати, де закінчується подорож, де та прірва, яка поглине її, але на кожному кроці переживала муки смерті, готової поглинути її.

Близько опівночі ми знову почули шум боротьби і напівзаглушений крик у будинку позаду нашого.

— Його відвели, — прошепотів я Марутові, витираючи холодний піт, що виступив на моєму лобі.

— Так, — відповів Марут, — скоро настане і наша черга.

Мені дуже хотілося бачити його обличчя, щоб знати, чи усміхався він при цих словах.

За годину на ринковій площі, як і напередодні, з’явився вогонь, довкола якого рухалися примарні фігури.

На щастя, ми перебували надто далеко від площі, щоб крізь нічний морок розгледіти, що там відбувалося.

Раптом піднявся сильний вітер, який зазвичай передує в південних частинах Африки бурі з грозою. Він дув майже півгодини, потім затих. Блискавки з усіх боків прорізали небо і при їх світлі ми бачили майже все населення міста Сімби, що юрмилося на площі і вказувало на небо.

За кілька хвилин загримів сильний грім і щось важке вдарилося об дах біля мене. Потім я відчув сильний удар у плече, що мало не збив мене з ніг.

— Швидше вниз! — вигукнув я, — вони кидають у нас каміння.

За десять секунд ми були у своїй кімнаті. Я запалив сірника з коробки, залишеної у мене разом із тютюном та люлькою, і побачив кров, що юшила обличчям Марута.

Але те, що здалося нам камінням, виявилося шматками льоду в кілька унцій24вагою.

— Град! — сказав Марут зі своєю звичною усмішкою.

— Це якась пекельна буря, — сказав я, — бо хто коли бачив подібний град?

Сірник згас. Далі розмовляти було неможливо, оскільки через ревище раптової бурі, що вибухнула з незвичайним градом, нічого не було чутно.

До шуму бурі й ударів граду домішувалися крики і стогони людей.

Я почав побоюватися руйнування нашого будинку, але він був міцно збудований і стійко витримував скажені натиски бурі.

Я впевнений, що якби його вкрили черепицею або залізом, він би не витримав її. Величезні градини розбили б ущент черепицю і пробили б залізо, як папір. Зі мною був подібний випадок у Наталі, тоді вбило градом мого кращого коня. Але все-таки той град був схожий на сніжинки, порівняно із цим.

Град гамселив не більше двадцяти хвилин, із яких десять були найлютішими.

Потім усе стихло, небо абсолютно випрозоріло і зійшов повний місяць. Ми знову вибралися на дах.

Він на кілька дюймів був покритий осколками льоду, все довкруж, скільки сягало око, приховував глибокий сніг.

Незабаром температура нормалізувалася, і сніг із градом почали швидко танути, утворюючи потоки стрімкої води.

Ми бачили коней, які вирвалися зі своїх зруйнованих бурею стаєнь, розташованих у кінці ринкової площі. Всюди валялися тіла вбитих і поранених незвичайним градом і зірваними стихією дахами будинків.

У момент початку бурі на площі було близько двох тисяч мешканців, які зібралися дивитися на жертвоприношення.

— Дитя мале, але сила його велика! — врочисто сказав Марут. — Поглянь, ось його перше прокляття!

Я подивився на нього, але не захотів сперечатися, оскільки він був глибоко переконаний, що цей незвичайний град і буря були послані його Дитям.

Я не розумів тільки, як він міг вірити в усе це. Потім я пригадав, що подібне покарання спіткало стародавніх єгиптян у період їхнього розквіту за те, що вони не дали “народу піти”. Звичайно, ці чорні кенда були гіршими за єгиптян, і, звісно, вони нас не відпустять. Тому я перестав дивуватися фантазіям Марута.

Тільки наступного ранку ми могли оцінити розміри нещастя, що випало на долю чорних кенда.

Від їхніх жнив, що обіцяли бути багатими, не залишилося й сліду.

Ліси набули справжнього зимового вигляду. На деревах, що простягли до неба свої оголені гілки, не залишилося жодного листочка. Величезна біда прийшла у країну чорних кенда.

Розділ XIII ДЖАНА

Наступного ранку нам не принесли сніданку, можливо, через те, що нікому було його принести. Але в нас від попереднього дня залишалося багато різної їжі. Ми поїли, скільки могли, і пішли туди, де були наші білі кенда. Вона була порожня: останній її мешканець зник слідом за своїми товаришами.

— Вони вбили їх! — сказав я Марутові.

— Ні, — відповів він, — їх принесли в жертву Джані. Те, що ми бачили вчора на ринковій площі, було обрядом жертвоприношення. Тепер настала наша черга, Макумазане!

Охоплені безсилою люттю, ми повернулися з Марутом до будинку.

У цей час залишки очеретяних воріт відкрилися, і в них з’явився король Сімба у супроводі жерця з простріленою ногою на милицях і решти свити, більшість якої була поранена вчорашнім градом.

У пориві гніву, через який мене аж тіпало, я забув, що приховував від чорних кенда знання їхньої мови.

— Де наші слуги, вбивці? — закричав я, погрожуючи кулаками, перш ніж відвідувачі зібралися щось сказати. — Ви принесли їх у жертву вашому диявольському богу? Якщо так, дивіться на плоди ваших урожаїв! Куди поділися ваші жнива? Як ви житимете цієї зими?

Від цих слів смуток охопив їх; перед їхніми очима вже постала примара голоду.

— Навіщо ви тримаєте нас тут? — продовжував я. — Чи ви хочете ще гіршого? Навіщо ви тепер прийшли сюди?

— Ми прийшли подивитися, чи повернула ти, біла людино, життя нашому жерцю, якого вбила своїм чаклунством, — похмуро відповів Сімба.

— Дивися, — сказав я, скидаючи з мертвяка накинуту мною напередодні рогожу, — дивися і будь упевнений, що якщо ти не випустиш нас, то перш ніж народиться новий місяць, усі ви будете такими. Ось яке життя ми повертаємо злим людям, схожих на тебе!

Наші відвідувачі остовпіли від жаху.

— Пане, — сказав Сімба з незвичайною пошаною, — твої чари дуже сильні для нас. Велике нещастя впало на нашу землю. Сотні людей убиті крижаним камінням, покликаним тобою. Наші врожаї винищені. З усіх кінців нашої землі приходять звістки, що майже всі вівці і кози загинули. Скоро ми помремо з голоду.

— Ви заслужили голодної смерті, — відповів я. — Тепер відпустите нас?

Сімба нерішуче подивився на мене і почав шепотітися з кульгавим жерцем. З їхньої наради я не вловив жодного слова.

Кривоногий жрець був тепер без своєї потворної маски, але його типове негритянське обличчя мало ще огидніший вигляд, ніж вона. Видно було, що це хитра, жорстока, здатна на все людина.

Я відчував, що стосовно нас він нашіптує щось лиховісне своєму повелителю.

Нарешті Сімба знову звернувся до мене.

— Ми хотіли, пане, втримати тебе і жерця Дитяти заручниками білих кенда, які завжди були нашими злими ворогами і принесли нам багато незаслуженого зла, хоча ми свято берегли угоди, укладені нашими дідами. Проте твої чари дуже сильні для нас. Тому я вирішив відпустити вас. Сьогодні на заході сонця ми відведемо вас на дорогу, що веде до броду річки Тави. яка відділяє нашу землю від землі білих кенда. Ви можете йти, куди хочете. Ми не хочемо більше бачити ваші зловісні обличчя.

Від цих слів моє серце мало не вистрибнуло з радості, яка, проте, була передчасною.

— Увечері! Чому не зараз? — вигукнув я. — У темряві важко переходити незнайому річку.

— Вона неглибока, пане, і брід можна легко знайти. Крім того, йдучи зараз, ви дістанетеся річки, коли вже стемніє, а вийшовши на заході сонця, ви до ранку дійдете до броду. Зрештою, ми не можемо відвести вас туди, поки не поховаємо мертвих.

Після цього Сімба пішов у супроводі інших, перш ніж я встиг щось сказати. У воротах кульгавий жрець обернувся на милицях і щось прошепотів своїми товстими, відвислими губами; мабуть, це було прокляття.

— Тепер нас буде звільнено! — весело сказав я Марутові, коли всі чорні кенда пішли.

— Так, пане, — відповів він, — але де вони мають намір дати нам свободу! Демон Джана живе в лісі на болотистих берегах річки Тави і, кажуть, шаленіє якраз ночами.

Я нічого не заперечив, але подумав, що таємничий слон може опинитися далеко, а вівтар для жертвоприношень — дуже близько.

Годину за годиною я стежив за сонцем, поки воно не почало ховатися за лісом на заході. Якраз у цей час біля воріт з’явився Сімба в супроводі двадцятьох озброєних вершників, один із яких вів двох коней для нас.

Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.

Потім ми їхали північною вулицею міста.

Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.

Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.

І не дивно! Усі вони були вщент розорені; попереду на них чекав голод. Вони були переконані, що ми — білий маг і пророк ворожого їм Дитяти — накликали на них усі ці біди. Гадаю, якби не варта, вони роздерли б нас на шмаття.

Оглядаючи побиті градом поля і сади, я переймався гіркою долею їхніх власників.

Проїхавши кілька миль через спустошені поля, ми потрапили до лісу. Тут було так темно, що дивно, як наші провідники знаходили дорогу.

У цій темряві мене охопив жах. Спало на думку, що нас привели сюди, щоб зрадницьки вбити. Щохвилини я чекав удару ножем у спину. Я вже зібрався надати коневі ходи і спробувати втекти, але залишив цю ідею, оскільки мене з усіх боків оточував конвой, і, крім того, недобре було покидати Марута. Нічого не вдієш; залишалося чекати, чим усе це закінчиться.

Нарешті ми виїхали з лісу. Вже зійшов місяць, і при його світлі ми побачили, що це болотиста місцевість із поодинокими деревами. Тут наш конвой зупинився.

— Злізайте з коней і йдіть своєю дорогою, злі люди, — похмуро сказав Сімба, — далі ми не поїдемо з вами. Ідіть стежиною, вона приведе вас до озера. Перейшовши через озеро, ви до ранку дійдете до річки, за якою живуть ваші друзі. Але пам’ятайте, цю дорогу охороняє хтось, із ким небезпечно зустрічатися.

Тільки-но він закінчив, його люди стягнули нас із коней, і за хвилину всі вони зникли в мороці, залишивши нас одних.

— Тепер, пане, ми маємо йти далі, — сказав Марут, — бо якщо ми залишимося тут, то вдень Сімба і його люди повернуться сюди

і вб’ють нас.

— Тоді вперед! — сказав я. — Але на що натякав Сімба, кажучи, що “хтось охороняє цей шлях”?

— Гадаю, він мав на увазі Джану, — простогнав Марут.

— Сподіватимемося, що Джана далеко. Збадьорся, Маруте! Ми, напевно, не зустрінемо тут жодного слона.

— Ні, пане, тут буває багато слонів, — заперечив Марут, указуючи на сліди на землі, — подейкують, що вони ходять умирати до озера, і це — один зі шляхів, яким вони йдуть на смерть. Це місце, яким не сміє ходити жодна жива істота.

— Еге, — вигукнув я, — отже, те, що я бачив у видінні в Англії,

було правдою?

— Так, пане. Мій брат Харут одного разу, коли був молодим, заблукав на полюванні і бачив те, що його розум показував тобі у видінні і що ми побачимо тепер, якщо виживемо.

Марут мав рацію; багато слонів проходило цією стежкою, а один із них — зовсім недавно. Я, досвідчений мисливець на цих тварин, не міг помилитися.

Ми йшли години дві, впродовж яких натрапили лише на одну живу істоту, — велику сову, що пролетіла над самими нашими головами. Ця сова, за словами Марута, була “шпигуном Джани”, Ми досягли вершини підйому, звідки нашим очам відкрився сумний пейзаж, уже знайомий мені за видінням у Регнолль-Кестлі.

Він мав ще пустельніший вигляд, ніж уявлявся мені тоді. Попереду лежало темне, меланхолійне озеро з порослими очеретом краями. Довкола великим масивом тягнувся тропічний ліс. Східніше озера простягнулася кам’яниста рівнина.

Вигляд цієї місцевості наповнив мою душу невимовним страхом.

Згадуючи подробиці свого видіння, я здригався від однієї думки про необхідність пройти берегом цього озера.

Я роззирнувся на всі боки.

Якщо йти ліворуч, ми або впремося в озеро, або маємо рухатися вздовж нього, поки не досягнемо лісу, де, напевно, заблукаємо.

Праворуч уся земля була покрита терняком і густою травою, непрохідною для пішоходів, особливо в нічний час.

Я озирнувся. Там за кілька сотень ярдів від нас за низькими мімозами, змішаними з рослинами, схожими на алое, з’являлося і зникало щось схоже на хобот слона.

Тоді, зневірившись зробити правильний вибір і бажаючи швидше щось вирішити напевно, ми спустилися до озера слоновою стежкою. Хвилин за десять ми досягли його східного краю, де шепіт очерету, який заколихуваний нічним вітром, надавав деякого живого вигляду цій місцині.

Довкола була безплідна земля, на якій, здавалося, ніщо не могло виростити. Всюди лежали останки багатьох сотень слонів, померлих уже багато років тому і зовсім недавно. Бивні свідчили, що це були всі старі тварини. Їхні кістки покривали близько чверті милі, і якби вдалося винести звідси тільки бивні, котрі добре збереглися, то можна було б розбагатіти. Та я не вважатимуся старим мисливцем, Алланом Квотермейном, якщо, уникнувши небезпеки, не спробую так і зробити!

Потім мою увагу привернуло те, що я бачив у видінні — вмираючий від старості слон неподалік від нас.

Ця старезна, змарніла тварина озиралася довкола, шукаючи зручного місця, і, знайшовши його, зупинилася на хвилину.

Потім помираючий слон підняв свого хобота, тричі протрубив і, опустившись на коліна, затих. Мабуть, він сконав. Я відвів від нього очі і раптом ярдів за п’ятдесят за ним помітив на скелі контури того самого диявольського слона зі свого видіння!

Ох, що це була за тварина! Величиною вона вдвічі перевершувала найбільших слонів, що траплялися мені досі.

Це був неприродно величезний представник особливої породи, що пережила, можливо, всесвітній потоп. Його чорно-сірі боки були позначені шрамами. Один із його жахливих бивнів яскраво блищав при світлі місяця; другий, наполовину зламаний, мав неправильну форму, будучи відігнутий не вгору, а донизу і трохи праворуч.

Перед нами стояв справжній біблійний левіафан!

Я сів навпочіпки за покритим мохом скелетом слона і, дивлячись на цю незвичайну тварину, мріяв про великокаліберну рушницю.

Що сталося з Марутом — я не помітив; здається, він лежав, розпростертий на землі.

Хвилину або й більше різні думки сновигали в моїй голові.

Я думав, що трубний звук, виданий помираючим слоном, привернув сюди цього гіганта, який, можливо, був царем серед слонів, що закликали його під час свого конання.

Постоявши хвилину і втягуючи повітря, Джана (я так називатиму його) попрямував до того місця, де лежав слон, якого я вважав уже мертвим. Насправді він був ще живий і, коли Джана наблизився, підняв свого хобота, неначе вітаючи його. Але Джана, так само, як було і в моєму видінні, кинувся на вмираючого і ударом у бік добив його.

Зробивши це, не знаю, від злості чи з бажання припинити страждання конаючого, він зупинився і неначе замислився.

У цей час я, на свій подив, помітив, що вітер, який тихо гойдав очерет біля озера, дув у напрямку від Джани до нас.

Але неначе злою долею приведена, ярдів за сто праворуч від нас, серед каміння промайнула якась тінь, схожа на слона.

Джана нашорошив свої широкі вуха, затремтів усім своїм величезним тілом і почав ретельно обнюхувати повітря.

— Господи! — подумав я, — він почув нас…

Щоб заспокоїти себе, я сподівався, що нас іще не виявили.

Але марно!

Джана був стріляний горобець.

Він захрюкав і рушив, як товарний потяг, у напрямку до нас, ретельно обнюхуючи з усебіч землю і вдихаючи глибоко повітря.

Десять разів я прицілювався в нього з уявної рушниці, роблячи це абсолютно автоматично.

“Що буде зі мною? — подумав я в цей час, — чи прониже він мене своїми бивнями, чи підкине високо в повітря або розчавить важкими ногами?”

— Жерці Джани веліли йому вбити нас, — тремтячи прошепотів Марут, — але перш ніж померти, я хочу сказати, що леді, дружина лорда…

— Тихіше, — перервав я його, — Джана почує нас.

Я подивився на Марута і лише тепер помітив, як він змінився. Уже не було звичної усмішки. Обличчя зблідло і змарніло, як у небіжчика, померлого принаймні три дні тому.

Я мав рацію. Джана почув нас. Він ішов просто до нас, витягнувши вперед свій жахливий хобот. Марут не міг винести цього видовища. Він схопився і кинувся бігти до озера, сподіваючись знайти порятунок у воді.

Ох, як він біг! За ним зі швидкістю паровоза помчав Джана, сурмлячи у свій хобот. Досягнувши озера, Марут кинувся у воду і поплив від берега.

“Тепер, — думав я, — йому вдалося врятуватися, якщо він не дістанеться крокодилам”.

Але Джана теж добре плавав. Із гучним сплеском він кинувся у воду і погнався за Марутом. Побачивши це, Марут швидко повернув до берега, таким чином вигравши трохи часу.

Вибравшись на берег петляючи між скелями Марут, на мій превеликий жах, побіг прямо до мене. Не знаю, чи зробив він це випадково або з божевільною надією знайти у мене захист…

Раптом він зупинився, обернувся до Джани, який його Наздоганяв, і крикнув йому щось подібне до прокляття, у якому я розібрав лише одне слово: Дитя!

Дивно, але це справило певне враження. Джана зупинився за кілька кроків від Марута і, здавалося зрозумів ці слова, які страшенно розлютили його.

Видаючи жахливі крики, він скажено хльостав хоботом собі боки, страшенно витріщаючи свої червоні очі. Піна стікала з його відкритого рота. Потім він кинувся вперед…

На мить я заплющив очі і, коли я знову розкрив їх, Марут уже був високо в повітрі. Наступної миті він упав униз, із жахливим звуком ударившись об землю.

Джана підійшов до нього і, переконавшись, що він мертвий, обережно підняв його своїм хоботом. Я благав Бога, щоб він швидше подався зі своєю жертвою. Але марно! Поволі крокуючи і погойдуючи тіло бідного Марута, як ніжна годувальниця дитину, чудовисько попрямувало до мене, мабуть, увесь час відчуваючи мою присутність.

Деякий час, що здався мені цілою вічністю, слон стояв наді мною, неначе вивчаючи мене.

Озерна вода освіжаючим струменем лилася з його хобота просто мені на спину. Якби не вона, я, певно, знепритомнів би.

Я визнав якнайкращим прикинутися мертвим, сподіваючись, що тоді Джана не чіпатиме мене. Трохи розплющивши одне око, я бачив, як він підняв наді мною свою величезну ногу, і в думках попрощався з життям.

Проте, злегка торкнувшись моєї спини, він поставив свою ногу назад на землю. Потім, дбайливо поклавши поряд зі мною останки Марута, Джана почав обмацувати мене з голови до ніг кінцем свого хобота.

Дійшовши до ніг, він неначе залізними лещатами ущипнув мене, мабуть, щоб переконатися, чи не прикидаюся я.

Я не поворухнувся, хоча разом зі шматком тканини він відірвав неабиякий шматок моєї власної шкіри.

Це, здавалося, спантеличило Джану; він підняв кінець свого хобота, неначе розглядаючи відірвану латочку при світлі місяця.

Результат огляду вийшов незадовільний (на тканині, мабуть, була кров); Джана підняв вуха і вже приготувався покінчити зі мною…

Раптом за кілька ярдів від мене прогримів постріл. Я подивився вгору і побачив кров, що струмувала з лівого ока чудовиська, куди, очевидно, вцілила куля…

Жахливо завивши від болю, Джана обернувся і кинувся бігти…

Розділ XIV ГОНИТВА

Здається, на якусь мить я знепритомнів. Принаймні я пригадую дивний, тривалий сон. Мені ввижалося, що всі незліченні скелети слонів, що лежали навкруг мене, піднялися, вишикувалися в ряд і схилили переді мною голови, оскільки я був єдиною людиною, яка уникла смерті від Джани.

Потім крізь уривки цього сновидіння я почув голос Ханса, якого вважав загиблим.

— Якщо баас живий, — говорив він, — хай він прокинеться, перш ніж я закінчу заряджати “Інтомбі”, оскільки треба поспішати йти звідси. Здається, я поцілив Джані в око; але це дуже велика тварина, а куля з “Інтомбі” дуже мала, щоб убити його. Крім того, неймовірно, щоб хтось із нас знову вцілив йому в друге око.

Я підвівся і побачив перед собою самого Ханса, який мав звичайний вигляд, тільки брудніший. Він щойно закінчив заряджати невелику рушницю “Інтомбі”.

— Чого ти тут, Хансе? — запитав я його глухим голосом.

— Звісно, щоб урятувати бааса від диявола Джани, — відповів старий готтентот і, притуливши рушницю до скелі, опустився поряд зі мною на коліна, обхопив мене руками і почав плакати, примовляючи: — Саме вчасно, баасе! Слава Богу, я втиг саме вчасно. Тепер слід швидше йти звідси. У мене онде за великим каменем стоїть прив’язаний верблюд. Він може нести на собі двох, бо відпочив за чотири дні і вдосталь поїв трави. Цей демон Джана, напевно, скоро повернеться сюди.

Я нічого не заперечив, але тільки подивився на бідного Марута, який неначе заснув.

— Ох, баасе, — сказав Ханс, — про нього нічого турбуватися; у нього зламана шия, і він мертвий. Але це добре, — весело додав він, — оскільки верблюд не міг би нести трьох. Крім того, якщо Марут залишиться тут, певне, Джана, повернувшись сюди, почне гратися ним, замість того, щоб переслідувати нас.

Бідолашний Марут! Який реквієм співав над ним Ханс!

Кинувши останній погляд на останки цієї нещасної людини, до якої я встиг прихилитися за час нашого полону, я сперся на плече старого Ханса, оскільки почувався надто слабким, щоб іти самостійно, і побрів із ним через плато у напрямку на схід від озера, петляючи між камінням і незліченними скелетами слонів.

За двісті ярдів від місця трагедії стриміла група скель, схожа на ту, звідки з’явився Джана, тільки трохи менша за неї. Тут ми знайшли верблюда, що стояв навколішки, прив’язаний до скелі.

Дорогою Ханс коротко розповів мені свою історію. Застреливши одного з вождів чорних кенда, він визнав за краще залишитися на волі, ніж потрапити з нами в полон, і вирішив, якщо я буду вбитий, помститися моїм убивцям. Таким чином він, як було вже описано, непомітно втік і до настання ночі ховався на схилі горба. Потім при світлі місяця він ішов за нами, обходячи всі села, і, нарешті, знайшов притулок у печері неподалік від міста Сімби, в лісі, де ніхто не жив. Тут ночами він пас свого верблюда, ховаючи його вдень у печері. Днював він, сидячи на високому дереві, звідки міг спостерігати за всім тим, що відбувається в місті. Харчувався хлібними зернами, які збирав на сусідньому полі. Окрім того, біля сідла його верблюда виявився мішок із невеликим запасом провізії. Ханс бачив усе, що відбувалося в місті, а також спустошення, завдані бурею з градом, від якої він зі своїм верблюдом сховався в печері.

Дізнавшись, що нас із Марутом вивезуть із міста, він осідлав верблюда і вирушив за нами, ховаючись у лісі.

Конвой, який залишив нас, дорогою назад проїхав поблизу нього. Ханс подумав, що ми з Марутом приречені загинути від Джани, якому вже принесені в жертву полонені білі кенда. Потім він пішов за нами. Певно, озираючись назад, я помилково сприйняв голову верблюда, що мелькала за деревами, за хобот слона. Ханс бачив, як ми спустилися до берега озера і все, що сталося потім. Коли Джана попрямував до нас, він непомітно пробрався вперед з божевільною надією важко поранити чудовисько кулею зі своєї маленької рушниці. Він уже зібрався вистрілити в той момент, коли Марут кинувся у воду, але тоді було важко прицілитися в найуразливіше місце. Така нагода випала лише тоді, коли Джана вже заніс наді мною свою ногу і підставив під постріл ліве око. Тільки куля, всупереч надії Ханса, не дісталася мозку. Але все-таки, вибивши Джані ліве око, вона завдала йому такого сильного болю, що він забув про мене і поспішив швидше податися геть.

Такою була розповідь старого готтентота, яку він переказав мені своїм лаконічним голландським діалектом. Я не знаю, що було зі мною, якби Ханс не нагодився вчасно.

Підійшовши до верблюда, ми на хвильку забарилися. Я випив для підкріплення ковток горілки з фляги, яка знайшлася в мішку, прив’язаному до сідла верблюда.

Незважаючи на свою сильну пристрасть до міцних напоїв, Ханс зберіг її, розраховуючи, що з часом вона може згодитися мені, його пану.

Ми сіли на верблюда; Ханс попереду, щоб правити ним, я позаду на овечих шкурах, що виявилися, на щастя, досить м’якими, оскільки рана від Джани завдавала мені сильного болю.

Ми поїхали слоновою стежкою, сподіваючись, що вона виведе нас до річки Тави. Скоро кладовище слонів залишилося далеко позаду нас; за ним і озеро зникло з очей. Стежина йшла вгору до чогось схожого на хребет, що лежав за дві чи три милі попереду нас.

Ми досягли хребта без особливих пригод.

Дорогою нам трапилася старезна слониха, що прямувала, мабуть, до місця свого останнього спочинку. Не знаю, хто більше злякався; стара слониха чи наш верблюд. Вони кинулися один від одного в різні боки, і ми мало не опинилися на землі. Але незабаром наш верблюд оговтався від свого переляку. З вершини підйому перед нами відкрилася піщана рівнина, подекуди поросла травою. Миль за десять попереду при світлі місяця блищали води широкої річки.

Ми знову вирушили вперед. Проїхавши близько чверті милі, я випадково озирнувся. Господи, що я побачив!

На самому вершечку підйому, виразно вимальовуючись на небі, стояв Джана з піднятим догори хоботом. Наступної миті він люто затрубив.

— Allemagte25! — вигукнув Ханс. — Старий диявол помітив нас своїм останнім оком. Він ішов за нами слідом.

— Вперед! — відповів я, пришпорюючи верблюда. Гонитва почалася.

У нас був хороший біговий верблюд. Він справді був, як говорив Ханс, порівняно свіжим і, крім того, відчував близькість рідних рівнин. Він мчався, як вітер, несучи на собі ношу, котра фунтів на двісті перевершувала звичну. Мабуть, окрім згаданих причин, його підганяла близькість слона, що переслідував нас. Милю за милею мчали ми рівниною. Джана пересувався за нами, як крейсер за маленькою каноніркою.

Із кожною новою сотнею ярдів він на кілька ярдів наближався до нас.

За півгодини, що здалися нам довгим тижнем, коли до річки вже залишалося не більше милі, він біг ярдів за п’ятдесят за нами. Я озирнувся; при світлі місяця Джана здався мені завбільшки з величезний будинок.

— Ми маємо втекти від нього, — сказав я, дивлячись на широку річку, яка була вже зовсім близько.

— Так, баасе, — невпевнено відповів Ханс, — верблюд у нас хороший; біжить він дуже швидко, бо чує запах своїх за річкою, не кажучи вже про небезпеку позаду. Але цей диявол Джана біжить швидше за нього. Я бачу на шляху каміння; це погано для верблюда. Не знаю, чи вміє він плавати, але ми бачили, що Джана добре уміє робити це. Чи не спробувати, баасе, поранити його в хобот або в коліно?

— Замовкни, дурню, — роздратовано сказав я, — який сенс стріляти через плече у величезного слона з рушниці, придатної тільки для козла? Ліпше піджени верблюда.

На жаль! Ханс мав рацію.

Берег і дно річки були усіяні камінням і верблюд, такий швидкий під час бігу пісками, виявився безпорадним серед каміння.

Але для Джани воно зовсім не було перешкодою. Поки ми досягли берега, він був не більше, ніж за десять ярдів від нас. Я чітко бачив кров, що юшила з того місця, де у нього раніше було ліве око.

Побачивши пінистий, хоча й неглибокий потік, наш верблюд, не звиклий до води, нерішуче зупинився.

На щастя, в цей момент Джана знову затрубив у свій хобот. Це спонукало нашого верблюда рушити вперед; слон для нього був страшніший за воду.

Він поволі йшов, спотикаючись об каміння, що вистеляло дно річки, яка в цьому місці була не більше чотирьох футів глибиною. Джана був уже за п’ять ярдів від нас.

Я обернувся і вистрілив у нього з нашої маленької рушниці. Поцілив чи ні — не можу сказати, але слон зупинився на деякий час, мабуть, пригадавши дію подібного звуку на своє око.

Потім він знову, як паровоз, рушив за нами.

Коли ми були посеред річки, сталося неминуче. Верблюд спіткнувся й упав, і ми обидва через його голову полетіли у стрімкий потік. Усе ще стискаючи рушницю в руці, я кинувся убрід до протилежного берега, тримаючись за Ханса вільною рукою.

Майже в той же момент Джана наздогнав верблюда. Він пронизав його своїми бивнями, топтав ногами і, обхопивши хоботом його шию, майже витягнув його з води.

Тим часом ми вибралися на протилежний берег і піднялися на високе дерево. Там, футів за тридцять від землі, ми сиділи, затамувавши подих, і чекали, що буде далі.

Покінчивши з верблюдом, Джана пішов далі і без зусиль відшукав нас.

Якийсь час він ходив навколо дерева, неначе обдумуючи, що зробити. Потім, обхопивши хоботом стовбур дерева, він спробував вирвати його із землі. Але цей лісовий мешканець, який уже сотні років чинив опір бурям і воді, тільки стрясався. Визнавши цю спробу марною, Джана спробував підрити бивнями коріння дерева. Але й тут нічого не вийшло, оскільки воно росло серед каміння. З глухим лютим бурчанням Джанд зробив третю спробу. Ставши на задні ноги, він усією вагою свого величезного тіла обрушився на стовбур дерева передніми ногами футів у дванадцять-тринадцять над землею. Удар був дуже сильний. Спочатку я думав, що дерево буде вирване з корінням або розламається навпіл.

Але, слава Богу, воно встояло, хоча трусилося так сильно, що ми з Хансом мало не полетіли на землю, неначе яблука восени. Я, мабуть, гепнувся б, якби мене не втримав спритний, як мавпа, Ханс, здатний триматися ногами так само добре, як і руками. Тричі Джана повторював цей маневр. На третій раз я з жахом побачив, що коріння дерева почало слабшати. Вже чувся зловісний тріск.

На щастя, Джана не помітив цього… Він залишив свій план і замислено стояв, помахуючи хоботом.

— Хансе, — прошепотів я, — заряди швидше рушницю. Я виб’ю йому друге око.

— Порох підмочений, баасе, — простогнав Ханс, — вода потрапила в нього, коли ми впали в річку.

За кілька хвилин Джана вирішив зробити останню спробу. Підійшовши впритул до дерева, він став на задні ноги, передніми вперся в стовбур і, витягнувши вгору свій хобот, почав обламувати гілки, які росли між ним і нами.

— Я думаю, що він не дістане нас, якщо не принесе камінь і не стане на нього, — зауважив я.

— Ох, баасе, не треба говорити цього голосно, — відповів Ханс, — інакше Джана підслухає нас і справді принесе камінь.

Хоча це здавалося дурницею, але хто знає, мабуть, це чудовисько розуміло людську мову.

Ми піднялися якомога вище і чекали, що буде далі.

Покінчивши з гілками, Джана почав витягати у напрямку до нас свій довгий хобот.

Фут за футом він наближався до нас і невдовзі був усього за кілька дюймів від моїх ніг і повстяного капелюха Ханса.

Мить — і капелюх зник у червоному отворі рота Джани. Я вважаю, що він проковтнув його, оскільки він не повернувся назад.

Втрата капелюха розлютила Ханса.

Обсипаючи Джану прокляттями, він витягнув свого ножа і приготувався.

Знову довгий коричневий хобот простягнувся до нас. Очевидно, Джана тепер пристосувався краще, оскільки хобот наблизився до нас уже ближче, ніж раніше. Кінець його, як змія, обхопив гілку, на якій сидів я.

Ханс швидко нахилився, ніж блиснув на сонці, і за мить кінець хобота, як метелик шпилькою, був приколений до дерева.

Джана тужливо закричав і спробував обережно звільнити свій хобот.

Але марно! Ханс міцно тримав рукоятку ножа. Нарешті Джана енергійно рвонувся назад і вирвав свій хобот, розрізаючи його кінець навпіл і залишивши ніж у дереві. Потім він узяв кінець хобота в рот, почав смоктати його, як смокчуть порізаний палець, із гарчанням безсилої люті кинувся в річку, перейшов її убрід, і незабаром зник із наших очей. Посилаючи вслід Джані прокляття, Ханс вимагав у нього повернення свого капелюха.

Мабуть, за все своє життя, я не бачив такого приємного видовища, як миготіння хвоста чудовиська, що йшло геть.

— Тепер, баасе, — сміючись говорив Ханс, — старий диявол одержав достатньо, щоб не забути нас. Гадаю, нам слід швидше піти звідси, перш ніж він оговтається і повернеться з довгою палицею, щоб збити нас із дерева.

Ми подалися геть, так поспішаючи, як дозволяли мої затерплі кінцівки і загальний стан. На щастя, у нас не було сумніву щодо вибору шляху, оскільки крізь ранковий туман на обрії чітко вимальовувалися контури пагорба, який білі кенда називали “Священною Горою” чи “Будинком Дитяти”. Здавалося, що до нього не більше двадцяти миль, але насправді виявилося значно більше, оскільки години за дві ходи ми трохи наблизилися до нього. Це був жахливий шлях. Я остаточно знесилів через усі пережиті жахи. До того ж місце від щипка Джани запалилося від верхової їзди на верблюді і завдавало мені нестерпного болю.

Перші десятки миль ми йшли безлюдними місцями. Потім нам почали траплятися стада дрібної худоби і верблюдів; їхні пастухи, можливо, ховалися у високій траві. Потім ми йшли полями, засіяними зерновими, які, за моїми спостереженнями, абсолютно не постраждали від граду, що обмежився, очевидно, тільки землею чорних кенда. Далі ми побачили окремі будинки. Їхні мешканці незабаром помітили нас і втекли перелякані.

Нарешті ми підійшли (я поволі плентався, спираючись на плече Ханса) на відстань рушничного пострілу до обгородженого села.

Мабуть, жителів уже попередили про наше наближення, бо десятків зо три чоловіків, озброєних списами та іншою зброєю, кільцем оточили нас із явно ворожими намірами.

Я закричав їм, що ми друзі Харута і всіх шанувальників Дитяти. Нам відповіли, що ми брехуни, бо з країни чорних кенда, прихильників демона Джани, не можуть прийти друзі.

Я спробував переконати їх, що ми менше за всіх у всьому світі є шанувальниками Джани, який переслідував нас упродовж кількох годин, але вони й слухати нас не хотіли.

— Ви шпигуни Сімби, — кричали вони, — запах Джани на вас (це була, мабуть, правда). Ми вб’ємо тебе, білий цапе, і тебе, маленька жовта мавпо! із землі чорних кенда до нас можуть прийти тільки вороги!

— Якщо вб’єте нас, — відповів я, — ви накличете на себе прокляття Дитяти. Голод, град і війну!

Ці слова справили на нападників певне враження. Принаймні вони на якийсь час залишили свій намір убити нас.

Нарешті, після деякого вагання, прихильники вбивства перемогли, і всі воїни почали танцювати, погрожуючи списами і волаючи, що ми маємо померти як прибульці від чорних кенда.

Я сів на землю, оскільки зовсім знесилів. Мені було вже абсолютно байдуже — жити або померти.

Ханс із ножем у руках стояв біля мене, обсипаючи білих кенда тими самими прокляттями, якими обсипав Джану. Поступово вони ближче й ближче просувалися до нас. Я вже заплющив очі, щоб не бачити блиску зброї, яка вразить нас; раптом Хансові вигуки примусили мене знову розкрити їх.

Глянувши, куди він показував мені простягнутим ножем, я побачив загін вершників на верблюдах, що поспіхом мчали до нас.

Попереду у білому одязі, що розвівався за вітром, їхав бородатий чоловік, у якому я впізнав Харута. Він кричав і розмахував списом. Наші нападники теж побачили вершників і опустили зброю, скоряючись крикам Харута, яких я не розібрав. Харут спрямував свого верблюда безпосередньо на одного з нападників, який був, мабуть, головним серед інших, і в гніві ударом списа поранив його в плече, що примусило того повалитися на землю.

— Собако! — закричав при цьому Харут, — ти хотів заподіяти зло гостям Дитяти!

Далі я нічого не чув, бо знепритомнів.

Розділ XV МЕШКАНЕЦЬ ПЕЧЕРИ

Після цього мені здавалося, що я спав довгим, неспокійним сном. Я не можу пригадати тих дивних речей, які ввижалися мені.

Нарешті я розплющив очі і побачив, що лежу у великій, прохолодній кімнаті, облаштованій на східний манер на низькому ліжку, що вивищувалося дюймів26на три над підлогою.

Кімната не мала вікон, замість них були отвори в стіні, які прикривалися рогожами, щоб їх легко можна було відкрити.

У такий віконний отвір я побачив покритий лісом схил недалекого пагорба. Він нагадав мені щось, пов’язане з Дитям. Що саме — я не міг пригадати. Розмірковуючи над цим, я почув обережні кроки і, обернувшись, побачив Ханса, який крутив у руках нового солом’яного капелюха.

— Хансе, — сказав я, — де ти взяв цей новий капелюх?

— Мені дали його тут, — відповів він, — баас пам’ятає, що диявол Джана з’їв мого старого.

Тут пам’ять поступово почала повертатися до мене. Ханс продовжував крутити свого капелюха в руках, що трохи дратувало мене. Я звелів йому надіти його на голову і запитав, куди ми потрапили.

— До міста Дитяти, куди бааса перенесли після того, як він трохи помер. Це дуже хороше місто. Тут багато їжі, хоча баас уже три дні спав і не їв нічого, окрім кількох ложок молока і супу, які баасу влили в горло, коли він на хвилину прокинувся.

— Я дуже стомився і потребую тривалого спокою, Хансе. А зараз я відчуваю голод. Скажи мені, лорд Регнолль і Бена тут чи вони загинули?

— Вони живі й здорові, баасе, і все наше майно ціле. Вони були з Харутом, коли він виручив нас, але баас знепритомнів і тому не бачив їх. Відтоді вони доглядали бааса.

У цей час до кімнати ввійшов Саведж, який приніс мені суп на дерев’яній таці.

— Добридень, сер! — вітав він мене, — я дуже радий знову бачити вас із нами, особливо після того, як ми вважали вас і Ханса мертвими.

Я подякував Саведжу і, з’ївши суп, попросив його приготувати мені чогось істотнішого, оскільки майже помирав з голоду. Він пішов виконувати моє прохання. Ханса я послав розшукати лорда Регнолля.

Потім прийшов Харут. Він шанобливо вклонився мені і всівся по-східному на рогожу.

— Мабуть, сильний дух живе в тобі, мій пане Макумазане, — сказав він, — бо ти живий, хоча ми були впевнені у твоїй смерті.

— Так, ти помилився, мій друже Харуте. Твоя магія мало допомогла тобі.

— Проте магія, як ти це називаєш, зробила свою справу, Макумазане. Я був поранений у коліно і такий стомлений, що в перші два дні після прибуття сюди не міг зійти на гору і знайти світло від очей Дитяти. Але третього дня я зробив це, і оракул розповів мені все. Я поспіхом зійшов з гори, зібрав людей і якраз вчасно виїхав назустріч тобі. Тим дурням уже дісталося за намір зашкодити тобі, пане. Так, Джана виявився сильнішим за мого брата й інших. Тільки ти і твій слуга змогли здолати його.

— Це не так, Харуте. Швидше, він здолав нас. Нам удалося тільки втекти від нього, вибивши йому око і поранивши кінець хобота.

— І це багато, порівняно з тим, що вдалося зробити іншим протягом багатьох століть. Але це тільки початок. Кінець Джани близький, і впаде він від твоєї руки.

— Отже, він з’являється на землі білих кенда?

— Так, Макумазане. Він або його дух — не знаю хто. Двічі за своє життя я бачив його на Священній Горі, але як він приходив і йшов — ніхто цього не знає. Але я скажу, хай той, хто заподіяв Джані зло, стережеться!

— Хай Джана теж остерігається мене, якщо я зустріну його з хорошою рушницею в руках. Але ось що, Харуте. Перед загибеллю твій брат Марут почав говорити щось про дружину лорда Регнолля. Тоді мені було не до цього, але з його слів я зрозумів, що леді Регнолль перебуває на Священній Горі.

— Або ти не розібрав сказаного Марутом, мій пане, або мій брат марив від страху, — відповідав Харут, обличчя якого при цьому набуло кам’яного, безпристрасного виразу. — Прекрасної леді немає на Священній Горі. Але дозволь мені сказати, що ніхто, окрім жерців Дитяти, не може ступити на цю гору. Хто спробує зробити це, той помре, бо гору охороняє вартовий, страшніший за Джану. Не питай мене про нього: більше я нічого не скажу. Але якщо ти і твої друзі цінуєте життя, не намагайтеся навіть поглянути на цього вартового!

Зрозумівши, що продовжувати розмову про це марно, я перевів її на град, що побив поля чорних кенда.

— Я знаю про це, — сказав Харут, — це перше прокляття Дитяти, моїми вустами обіцяне Сімбі і його народу. Другим буде голод, а він уже близький, бо запаси хліба у чорних кенда закінчуються, і багато їхньої худоби убито градом.

— Не маючи запасу, вони спробують напасти на вашу країну, Харуте, і відібрати у вас хліб.

— Так, пане, вони, звичайно, спробують зробити це, і тоді здійсниться третє прокляття, прокляття війни. Усе це передбачено, Макумазане, і ти тут для того, щоб допомогти нам у цій війні. У вашому багажі є багато рушниць, пороху і свинцю. Ви маєте навчити наш народ стріляти з рушниць, щоб ми могли знищити чорних кенда.

— Е, ні, — спокійно відповів я, — я прийшов до вас, щоб убити великого слона і одержати за це слонову кістку, а не для того, щоб битися з чорними кенда. Цього вже досить з мене. Крім того, рушниці належать не мені, а лордові Регноллю, який, мабуть, призначить за них свою ціну.

— У лорда Регнолля, який прийшов сюди проти нашої волі, ми самі можемо вимагати платню за збереження його життя. Поки що прощай, ми поговоримо потім, оскільки ти ще хворий і слабкий. Але перш ніж піти, я ще раз повторюю: якщо ви хочете, як і раніше, бачити сонце, не намагайтеся й потикатися до лісу, що росте на Священній Горі!

Із цими словами він піднявся, шанобливо вклонився мені і пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Незабаром після цього повернулися Саведж і Ханс та принесли мені чудовий обід.

Я їв з великим апетитом. Тільки-но залишки їжі прибрали, як прийшов лорд Регнолль.

Ми палко привіталися, як люди, що вже втратили надію зустрітися на цьому світі. Я запитав, що вони робили за цей час. Лорд Регнолль відповів, що нічого згадати.

Місто мале; жителів у ньому не більше двох тисяч. Займаються вони землеробством і розведенням верблюдів. Єдиною людиною, з ким вони могли спілкуватися, був Харут, який говорив ламаною англійською мовою. Він сказав, що гора — священне місце, яке відвідують тільки жерці. У місті не помітно цих жерців. Але на горі іноді видно людей, які пасуть кількох овець і кіз у лісі на її схилі. Хто живе там — невідомо. Лорд Регнолль сумно додав, що він уже поховав надію знайти тут який-небудь слід своєї втраченої дружини. Я повторив йому слова Марута, кінця яких, на жаль, не чув. Це, здавалося, задало йому нових сил. Але що зробити далі? Минув аж тиждень. ¦

За цей час я майже зовсім оговтався. Тільки одна обставина залишала мене так само безпорадним. Рана, завдана Джаною, зажила, але запалення зачепило нерв лівої ноги, колись пошкодженої левом. Це викликало такий біль, що я був змушений залишатися в ліжку і задовольнятися тим, що моє ліжко виносили в невеликий сад, який оточував глиняний, вибілений будинок, де ми жили. Там я лежав годинами, дивлячись на Священну Гору, що підносилася ярдів за п’ятсот від міста.

Починаючи від підошви впродовж милі, її схил покривала трава з розкиданими подекуди окремими деревами. У бінокль було видно, що в одному місці утворюється прямовисна стіна, яка йде футів на сто у висоту довкола всієї гори. За стіною починався густий ліс, що одягав гору до самої вершини.

Якось, коли я розглядав гору, до саду раптово ввійшов Харут.

— Правда ж, будинок бога красивий? — сказав він.

— Дуже, — відповів я, — але ж як підіймаються на гору цією прямовисною стіною?

— Нею неможливо піднятися, але є дорога, якою ходять на гору шанувальники Дитяти. Та я вже говорив тобі, Макумазане, що всі чужоземці, які намагаються йти цією дорогою, знаходять смерть. Хай спробують ті, хто не вірить мені, — багатозначно додав він. Потім, довідавшись про моє здоров’я, він повідомив, що до нього дійшли чутки про наближення голоду на землі чорних кенда.

— Скоро вони захочуть зібрати ваші жнива своїми списами, — зауважив я.

— Так, Макумазане. Тому видужуй швидше, щоб бути в змозі прогнати цих воронів рушницями. Через чотирнадцять днів тут мають початися жнива. Я піду на гору днів на два. Прощавай і не бійся. На час моєї відсутності мій народ годуватиме і оберігатиме вас. Я повернуся на третій день.

Після від’їзду Харута глибокий смуток охопив нас. Зажурився навіть Ханс. Що стосується Саведжа, він мав вигляд, ніби його засуджено до страти. Я спробував підбадьорити його і запитав, що з ним.

— Не знаю, містере Квотермейне, — відповів він, — мені здається, що я назавжди залишуся в цій проклятій дірі.

— Але принаймні тут немає змій, — пожартував я.

— Ні, містере Квотермейне. Я на них ще не потрапляв, але вони постійно ночами повзають біля мене. Щоразу, коли я бачуся з цим пророком, він говорить мені про них.

Із цими словами Саведж пішов, щоб приховати своє сильне хвилювання.

Цього вечора повернувся Ханс, якого я послав обійти довкруж гори і дізнатися, яка вона з іншого боку. Цей мій задум зазнав повної невдачі. Пройшовши кілька миль, він зустрів людей, що наказали йому повернутися назад. Вони так загрозливо поводилися, що якби не рушниця “Інтомбі”, яку Ханс узяв із собою під приводом полювання на козлів і до якої білі кенда виявляли велику пошану, вони вбили б його. Незабаром після цієї невдалої спроби ми, серйозно обговоривши стан справ, дійшли певного висновку, про який я оповім далі.

Якщо пам’ять не зраджує мені, якраз після повернення Харута зі Священної Гори стався вельми цікавий випадок.

Наш будинок був розділений на дві кімнати перегородкою, що йшла майже до самого даху. В лівій кімнаті спали Регнолль і Саведж, у правій — Ханс і я.

Удосвіта мене розбудила збуджена розмова Саведжа і його господаря. За хвилину вони ввійшли до моєї кімнати.

При слабкому освітленні я побачив, що лорд Регнолль був вельми схвильований, а Саведж украй переляканий.

— У чому справа? — запитав я.

— Ми бачили мою дружину, — відповів лорд Регнолль.

Я здивовано подивився на нього.

— Саведж розбудив мене і сказав, що в нашій кімнаті є ще хтось, — продовжував він, — я підвівся і побачив (це правда, Квотермейне, як те, що я живу) свою дружину, осяяну промінням із вікна. Вона була в білому вбранні, з розпущеним волоссям. На її грудях висіло намисто з червоного каміння, подарунок цих негідників, який вона постійно носила на собі. В її руках було щось схоже на закриту покривалом дитину; гадаю, вона була нежива. Це мене так приголомшило, що я не міг говорити. Вона стояла, дивлячись на мене широко розплющеними очима, і не рухалася. Але я можу присягнутися, що губи її ворушилися. Ми обидва ясно чули, як вона говорила: “Не покидай мене, Джорде! Шукай мене на горі!” Я схопився, і вона зникла.

— А що бачив і чув Саведж? — запитав я.

— Те саме, що і його ясновельможність, містере Квотермейне. Не більше і не менше. Я бачив, як вона вийшла через двері.

— Через двері! Хіба вони були відкриті?

— Ні, сер. Але вона пройшла, неначе дверей зовсім не було.

— Це насправді була не жінка, а привид, баасе. Я прокинувся за півгодини до світанку і лежав, дивлячись на ці двері, які сам замкнув учора ввечері. Їх ніхто не відчиняв. За ніч павук сплів на них павутину і вона досі ціла. Хай баас сам подивиться, якщо не вірить мені.

Я піднявся і оглянув двері (біль на стегні почав ущухати, і я вже міг трохи ходити). Ханс говорив правду. Двері затягла павутина, посеред якої сидів великий павук.

Тільки два пояснення підходили для цього дивного випадку: або все було простою галюцинацією, або лорд Регнолль і Саведж насправді бачили щось надприродне. В останньому випадку мені хотілося б відчути те саме, що пережили вони, оскільки побачити справжню примару — було моїм повсякчасним бажанням.

Я ще не говорив, що ми дійшли висновку про марність наших пошуків і взагалі перебування в цих місцях. Ми вирішили спробувати піти звідси, перш ніж будемо втягнуті у згубну війну між двома гілками загадкового племені, з яких одна була абсолютно дикою, а друга наполовину.

Лорд Регнолль запропонував такий план: я мав спробувати в обмін на рушниці придбати верблюдів. Потім, під приводом мисливської експедиції на Джану, ми думали спробувати виїхати з цієї країни. Але, мабуть, видіння було послано нам, аби зруйнувати наш план.

Обмірковуючи це, я влігся спати і спав до самого сніданку.

— Я довго думав, що трапилося вчора вночі, — сказав лорд Регнолль, залишившись цього ранку наодинці зі мною, — я людина не марновірна, але переконаний, що ми із Саведжем бачили і чули душу або тінь моєї дружини. У мене з’явилася надія, що вона в полоні на цій горі і приходила кликати мене визволити її. Тому я вважаю за свій обов’язок не покидати цієї країни і спробувати добитися істини.

— А як це зробити? — запитав я.

— Я сам піду на гору.

— Це неможливо, Регноллю. Я сильно шкутильгаю і не зможу пройти й півмилі.

— Я знаю, і це одна з причин, чому я не хочу, щоб ви супроводжували мене. Крім того, я хочу зробити це самотужки і не піддаючи ризику інших. Але Саведж говорить, що піде туди, куди піду я, залишивши вас із Хансом тут продовжувати подальші спроби в разі невдачі. Ми вночі вийдемо з міста в білих плащах, які носять кенда. Мені вдалося виміняти їх на тютюн. Коли зійде зоря, ми спробуємо знайти дорогу через прірву, а в іншому покладемося на Провидіння.

Я зробив усе, що залежало від мене, щоб відвернути лорда Регнолля від цього божевільного наміру, але марно. Я ніколи не знав людини безстрашнішої і рішучішої за нього.

Потім я говорив із Саведжем і вказував йому на всі небезпеки, пов’язані з цією спробою, але й тут зазнав невдачі.

Саведж оголосив, що куди піде його пан, туди піде й він, і що він вважає за краще померти разом із ним, аніж один.

Отже, з тяжким серцем я допомагав їм робити необхідні приготування до цього божевільного заходу.

Вони відкрито пішли вдень під приводом полювання на куріпок і кіз у нижній частині гори, де нам була надана в цьому повна свобода. Наше прощання було сумним.

Саведж передав мені листа до своєї старої матері в Англії і просив мене відправити його, якщо я коли-небудь потраплю до цивілізованої країни.

Я доклав усіх зусиль, щоб підбадьорити його, але безуспішно.

Він палко потиснув мою руку, кажучи, що для нього велике задоволення знати такого “справжнього джентльмена”, як я, і висловив надію, що я вирвуся з цього пекла і проведу залишок життя серед християн. Потім, утерши рукавом сльозу, він торкнувся свого капелюха і пішов. Їхнє спорядження було вельми простим: трохи їжі, фляга зі спиртом, дві двостволки, з яких можна було стріляти дробом і кулями, потаємний ліхтар, сірники і пістолети. Ханс провів їх до міської околиці.

— Чому ти такий засмучений, Хансе? — запитав я, коли він повернувся.

— Тому що я дуже полюбив Бену, — відповів він, мнучи свого капелюха в руках, — він завжди був добрий до мене і так чудово вмів куховарити. Тепер цю роботу доведеться виконувати мені, а я не люблю цього.

— Але ж він ще живий, Хансе!..

— Справді, баасе; але він скоро помре — смерть промайнула в його очах.

— А лорд Регнолль?

— Я думаю, що він залишиться живий, баасе, у нього не було цієї тіні.

Наступної ночі я не склепив очей і лежав, сповнений обтяжливих побоювань.

Удосвіта я почув стукіт у наші двері і шепіт лорда Регнолля, що просив відчинити йому. Я запалив свічку, яких у нас був великий запас.

Ханс відчинив двері.

До кімнати ввійшов лорд Регнолль. Його обличчя вказувало, що сталося щось жахливе. Він підійшов до глека з водою і випив три чашки підряд.

— Саведж загинув, — сказав він і зупинився, неначе пригадуючи щось страшне.

— Слухайте, — продовжував він, — ми підіймалися схилом гори і не стріляли, хоча бачили безліч куріпок і козу. До настання сутінків ми підійшли до прямовисної кам’яної стіни, на яку не було жодної змоги піднятися.

Тут ми побачили стежину, що вела до отвору печери, або тунелю. Поки ми розмірковували, що робити, з’явилося вісім або десять одягнених у біле людей, які схопили нас, перш ніж ми встигли чинити який-небудь опір. Потім, після деякої наради, їхній ватажок знаками пояснив нам, що ми вільні. Вони пішли, забравши з собою наші рушниці і пістолети й, ідучи, сміялися так дивно, що їхній сміх стривожив мене. Ми нерішуче стояли. Уже стемніло. Я запитав Саведжа, що тепер робити, чекаючи, що він запропонує повернутися до міста. На мій подив, він відповів: “Звичайно, йти далі, ваша ясновельможносте. Не треба дозволяти думати цій тварюці, що ми, білі люди, ні кроку не сміємо ступити без рушниці”.

Із цими словами він запалив потаємний ліхтар. Я здивовано дивився на нього.

“Мене щось тягне до цієї печери, — продовжував він, — можливо, це смерть. Але що б там не було, я маю йти”. Я подумав, що він збожеволів і хотів затримати його. Але він швидко побіг до печери. Я пішов за ним і, коли досяг її, Саведж уже пробіг ярдів вісім тунелем. Тоді я почув жахливий шиплячий звук і Саведжові вигуки: “О Боже!” Ліхтар випав з його рук, але не згас. Я кинувся вперед і підняв його; тим часом Саведж побіг далі вглиб печери. Я підняв ліхтар над головою, і ось що я побачив.

Кроків за десять від мене, простягнувши руки, танцював, так, саме танцював Саведж під звуки жахливої шиплячої музики. Я підняв ліхтар вище і побачив футів за дев’ять за Саведжем, майже біля самої стелі тунелю, голову нечувано величезної змії. Ця голова, яка ледве вмістилася б у тачку, трималася на шиї завтовшки з мою талію. У темряві вимальовувалося, погойдуючись, величезне тіло сіро-зеленого кольору, що виблискувало золотом і сріблом. Змія шипіла, розгойдуючи своєю величезною головою, і раптом відкинула її назад і застигла на кілька секунд. Саведж зупинився, нахилившись трохи вперед, неначе кланяючись тварюці. Наступної миті вона кинулася на Саведжа… Почувся жахливий тріск кісток… Я відсахнувся і на мить заплющив очі, бо відчув слабкість. Відкривши їх знову, я побачив на підлозі щось безформне (то були останки Саведжа), а над ним величезну змію, що дивилася на мене своїми сталевими очима. Я втік із цієї жахливої печери. Заблукавши на схилі гори, я тинявся протягом кількох годин, поки не вийшов до околиці міста.

Після цього ми довго сиділи мовчки. Нарешті Ханс незворушно сказав:

— Уже розвиднілося, баасе. Я загашу свічку, навіщо їй марно горіти. Тепер мені треба готувати сніданок. Ця диявольська змія поснідала Беною, але я сподіваюся поснідати нею. Змії бувають смачні, баасе, якщо їх уміло приготувати за готтентотським способом.

Розділ XVI ХАНС ВИКРАДАЄ КЛЮЧІ

Трохи згодом до нашого будинку прийшли кілька білих кенда, що ввічливо передали нам рушниці та пістолети Регнолля і бідолашного Саведжа. Вони говорили, що знайшли ці предмети на схилі гори. Я мовчки взяв їх.

Цього вечора нас відвідав Харут. Привітавшись із нами, він спитав, де Бена.

— Ах ти, сивобородий батьку брехунів, — обурено сказав я, — ти прекрасно знаєш, що Бена вже в шлунку змії, котра живе в печері на горі.

— Як, пане! — вигукнув Харут. — Хіба ви намагалися піднятися на гору? Втім, Бена завжди любив змій, і вони любили його.

— Це ти, негіднику, його вбивця! — закричав лорд Регнолль. — Я зараз уб’ю тебе за це.

— Ти хочеш убити мене за те, що змія задушила вашу людину? Якщо підеш туди, де живе лев, лев уб’є тебе; якщо підеш туди, де живе змія, змія вб’є тебе. Я вас попереджав, але ви не послухали мене. Тепер я вам скажу: можете йти туди, якщо хочете; ніхто не зупинить вас. Але пам’ятайте: До Будинку Дитяти веде зовсім інша дорога, яку ви ніколи не знайдете.

— Слухай, — сказав лорд Регнолль, — який сенс у всьому цьому базіканні? Ти добре знаєш, навіщо ми у вашій диявольській країні. Я переконаний, що ви викрали мою дружину, щоб зробити її своєю жрицею. Я хочу забрати її назад.

— Це велика помилка, — покірно відповів Харут, — ми не викрадали прекрасної леді. І Макумазан тут не для того, щоб шукати її, а для того, щоб убити слона Джану й одержати за це слонову кістку. Ти, пане, прийшов із ним як друг, хоча ми не кликали тебе. Ти намагався знайти храм нашого бога, і змія, що охороняє його двері, вбила твого слугу. Але чому ми не вбили тебе?

— Ви боїтеся зробити це, — сміливо відповів Регнолль, — убийте мене, я готовий, але ви побачите наслідки цього.

— Ти дуже хоробра людина, — сказав Харут, захоплено дивлячись на лорда Регнолля, — ми не хочемо вбивати тебе; мабуть, усе закінчиться добре. Одне Дитя знає про це. Ти допоможеш нам перемогти чорних кенда. Тільки не ходи до змії, бо вона швидко знову зголодніє. Слухай і ти, Світло-в-темряві, — додав він, звертаючись до Ханса, що сидів навпочіпки, — це дуже голодна змія, а ви ласа для неї страва!

Ханс, не повертаючи голови, скосив свої очі на Харута і відповів говіркою банту:

— Я чую, білобородий брехуняко, але що мені до цього? Мій ворог Джана, що хотів убити мого пана Макумазана, не те, що твоя брудна змія. Якщо вона така страшна, чому вона не вб’є Джану, якого ви ненавидите? Ось що для мене ваша змія, — додав він, енергійно плюнувши на землю, — якщо хочеш, я вб’ю її, тільки заплати мені за це.

— Ти хочеш убити змію, — сказав Харут, — що ж, убий, якщо тобі це подобається. Тоді ми дамо тобі нове ім’я. Ми назвемо тебе “Паном змій”. Як твоя нога, Макумазане? — продовжив він, звертаючись до мене. — Я приніс тобі мазь, яка вилікує її. Це священна мазь від Дитяти. Мій пане, — змінив він раптом свою ламану англійську мову на банту, — війна близько. Чорні кенда збирають сили, щоб напасти на нас. Нам потрібна твоя допомога. Я їду до річки Тави. За тиждень я повернуся; тоді знову поговоримо про це. За цей час мазь вилікує тебе. Натри нею хвору ногу і, змішавши її, трішки, завбільшки з хлібне зерно, з водою, випий на ніч. Це не отрута, — додав він, поклавши трохи мазі на язика і проковтнувши її.

Потім він підвівся і пішов зі звичними поклонами.

Слід сказати, що ліки Харута швидко вилікували мене. Наступного ранку біль минувся і, за винятком деякої слабкості, я відчував себе добре.

Залишок мазі довго зберігався у мене і добре допомагав при ломоті в суглобах і при ревматизмі.

Подальші дні минули без пригод.

Одужавши, я відвідав місто, схоже на розкидані села, які можна бачити на східному березі Африки. Майже всі чоловіки були відсутні, мабуть, зайняті приготуваннями до жнив. Жінки заховалися в будинках за східним звичаєм.

Правду кажучи, це було вкрай нецікаве невелике містечко, населене нетовариськими людьми, що живуть, як мені здавалося, під покровом страху, котрий заважав будь-яким веселощам.

Навіть діти ходили якось сумовито і розмовляли стишеними голосами. Я ніколи не бачив їх за грою або щоб вони сміялися, як це притаманно всім дітям.

Жили ми досить комфортабельно. Їжі мали вдосталь. Для мене (я все ще шкутильгав) вибрали витривалого, спокійного поні.

На цьому поні я разів зо два їздив південним схилом гори під тим же приводом полювання.

У таких випадках мене супроводжував Ханс. Я помітив, що він був тепер мовчазний і задумливий.

Одного разу ми зовсім близько під’їхали до входу в печеру або тунель, де бідолаха Савеж знайшов таку жахливу смерть.

Коли ми розглядали це місце, з’явилася одягнена в біле людина з голеною головою (мабуть, жрець) і глузливо запитала, чому ми не ввійдемо до тунелю і не подивимося, що по той бік.

Я тільки посміхнувся і запитав його про призначення прекрасних кіз із довгою шовковистою шерстю, яких він, мабуть, пас.

Жрець відповів мені, що ці кози призначені на їжу “тому, хто живе на горі та їсть тільки тоді, коли змінюється місяць”. На моє запитання, хто ця персона, він з неприємною усмішкою запропонував мені пройти через тунель і самому глянути. Я, звісно, не прийняв цього запрошення.

Цього вечора несподівано з’явився Харут із вельми стривоженим виглядом.

— Пане, — сказав він, — я йду на Гору, щоб узяти участь у святкуванні перших плодів, яке відбудеться на світанку в день нового місяця. Після жертвопринесення говоритиме оракул, і ми дізнаємося, коли чекати війни з Джаною, і, мабуть, інші речі.

— Чи можемо ми побувати на цьому святкуванні, Харуте? Ми вже скучили тут.

— Звичайно, — з поклоном відповів він, — ви можете прийти, але тільки без зброї. Бо помре той, хто з’явиться перед Дитям озброєним. Ви знаєте дорогу, що йде через печеру, і ліс, що лежить за нею.

— А якщо ми пройдемо через печеру, нас добре приймуть на святкуванні?

— Так, вас приймуть якнайпривітніше. Присягаюся вам у цьому Дитям. О, Макумазане, — додав він, усміхаючись, — чому ти говориш так нерозсудливо, знаючи, хто живе в цій печері? Чи ви думаєте пройти, убивши її мешканця своєю зброєю? Облиште вашу мрію. Ваші охоронці одержали наказ стежити, щоб ніхто з вас не виходив з дому, маючи при собі будь яку зброю. Якщо ви не пообіцяєте мені поводитися саме так, нікого з вас не випустять навіть у сад, доки я не повернуся.

Регнолль спочатку хотів відмовитися таке пообіцяти, але Ханс сказав:

— Краще, баасе, залишитися на волі без рушниць і ножів, ніж зробитися справжніми полоненими. Часто від в’язниці буває недалеко до могили.

Ми визнали силу цього аргументу і, врешті-решт, дали необхідну обіцянку.

— Добре, — сказав Харут, — але знайте, що у нас, білих кенда, той, хто порушить клятву, залишається беззбройним по той бік ріки Тави, щоб звітувати Джані, батькові всіх брехунів. Тепер прощавайте. Якщо ми не зустрінемося на Святі перших плодів, куди я вас іще раз запрошую, ми поговоримо тут, після того, як я вислухаю голос оракула.

Потім він сів на верблюда, що стояв зовні, і виїхав у супроводі ескорту з дванадцяти чоловіків, що теж сиділи верхи на верблюдах.

— Існує інша дорога, що веде на гору, Квотермейне, — сказав Регнолль, — верблюд швидше пройде через вушко голки, ніж через ту печеру, навіть якби вона була порожня.

— Справді, — погодився я, — але ми не знаємо, де вона, і я думаю, що вона проходить за багато миль звідси. Для нас існує тільки один шлях через печеру, що тотожне відсутності будь-якого шляху.

Цього вечора за вечерею ми помітили зникнення Ханса. Він викрав мої ключі і заліз у ящик, де зберігалися спиртні напої.

— Він пішов напиватися, — сказав я Регноллю, — і не дивно, бо і я здатний повторити його приклад.

Ми полягали спати. Наступного ранку, коли я вже зібрався йти в хатину, де поміщалася кухня, варити на снідання яйця, на наш подив з’явився Ханс із казанком кави.

— Ти злодій, Хансе, — сказав я.

— Так, баасе, — озвався Ханс.

— Ти заліз у ящик із джином і взяв отруту?

— Так, баасе, я взяв отруту. Але тепер усе добре. Баас не має сердитися на мене за це; тут так нудно без діла. Бааси їстимуть юшку?

Лаяти Ханса було марно. Крім того, у мене виник певний сумнів, оскільки він не був схожий на людину напідпитку.

Коли ми поснідали, Ханс умостився переді мною навпочіпки і, запаливши свою люльку, зненацька запитав:

— Чи не хочуть бааси сьогодні ввечері пройти через ту печеру? Тепер це дуже легко зробити.

— Що ти цим хочеш сказати? — запитав я, думаючи, що Ханс п’яний.

— Я хочу сказати, баасе, що мешканець печери спить дуже міцним сном і ніколи вже не прокинеться. Я вбив, баасе, цього батька змій. Чи не бажають баси пройти через печеру?

— Перш за все я маю переконатися, чи ти тверезий, — відповів я. — Якщо ти зараз же не розповіси нам усього, я поб’ю тебе, Хансе!

— Тут нічого розказувати, баасе, — відповів Ханс, посмоктуючи свою люльку, — все вийшло надто легко. Баас памятає, що говорив чоловік у нічній сорочці і з поголеною головою? Він говорив, що кози призначені для годування когось, хто живе на горі. А хто ще живе на горі, окрім батька змій у печері? Та людина, якщо баас пам’ятає, додала, що на горі їдять тільки при новому місяці, а сьогодні якраз день нового місяця. Отже, за день до нового місяця, тобто вчора, змія була голодна.

— Усе це так, Хансе, але як ти міг убити змію, нагодувавши її?

— Ох, баасе, люди іноді їдять речі, від яких їм буває погано; так само й змії. В одному з ящиків бааса є кілька фунтів чогось, схожого на цукор, яке, змішавши з водою, використовують для збереження шкір і черепів.

— Ти говориш про кристали миш’яку?

— Я не знаю, як це називається, баасе. Я раніше думав, що це цукор і хотів покласти його в каву…

— Господи! — вигукнув я. — Чому ж ми живі досі?

— Тому що в останню мить, баасе, я засумнівався. Я поклав трохи цього цукру в молоко і дав його собаці, що вкусив мене за ногу. Це був дуже жадібний собака. Він одразу випив молоко. Потім він завив, закрутився з піною біля пащі і здох. Після цього я вирішив краще не класти в каву цього цукру. Потім Бена мені сказав, що це смертельна отрута. Тоді мені спало на думку примусити змію проковтнути цю отруту, тоді вона, напевно, здохне. Я вкрав ключі, як робив це часто, бо баас кидає їх де завгодно, і навмисно залишив відкритим ящик із віскі, щоб баас подумав, що я напився. Я взяв півфунта отруйного цукру, що вбив собаку, розчинив його у воді разом зі справжнім цукром і вилив суміш у пляшку. Ще півтора фунта я розклав у дванадцять маленьких паперових мішечків і заховав усе це в кишені. Потім я пішов на гору в те місце, де паслися кози. Їх ніхто не стеріг. Я пішов у крааль, вибрав молоде козеня, зв’язав йому ноги і облив його сумішшю з пляшки. Потім прив’язав у різних місцях на його тілі всі дванадцять мішечків з отруйним цукром. Після цього я розв’язав козеня і підвів його до входу в печеру. Я не знав, як примусити його ввійти до неї, а йти разом із ним мені не хотілося. Але він сам побіг у печеру, неначе його тягла туди якась сила. Перед тим, як увійти до неї, він обернувся і подивився на мене. При світлі зірок я бачив, що його очі були сповнені жаху.

Скоро я почув шипіння, неначе разом кипіло чотири великих казани; козеня замекало. Потім почулася метушня, тріск кісток і звуки всмоктування, як від насоса, що не може підняти воду. Після цього все затихло. Я відійшов від входу в печеру, сів осторонь і чекав, що буде далі. Приблизно за годину з печери почувся шум, неначе в її стіни били мішком із половою.

“Еге, — подумав я, — у того, хто зжер Бену, заболів живіт”. Отруйний цукор почав танути в шлунку змії, і вона так шуміла, наче в печері під звуки шиплячої музики ціла компанія дівчат танцювала танець війни. Раптом батько змій почав виповзати з печери.

Коли я побачив його при світлі зірок, у мене волосся дибки піднялося на голові. Мабуть, у всьому світі немає такої змії! Змії, які живуть у землях зулусів і їдять кіз, — маленькі діти порівняно з цією змією. Ярд за ярдом вона виповзала з печери, потім стала на хвіст, підняла голову на висоту дерева і, нарешті, швидше коня кинулася вниз із гори. Я благав Бога, щоб вона не помітила мене… За півгодини вона повернулася. Тепер вона вже не могла стрибати, а повзла. Ніколи в житті я не бачив такої великої змії. Вона вповзла в печеру і, шиплячи, там лягла. Потім шипіння ставало слабшим і слабшим і, нарешті, зовсім затихло. Я почекав ще півгодини і після цього зважився увійти до печери з палицею в одній руці і з засвіченим ліхтарем у другій. Не встиг я пройти десяти кроків, як побачив змію, що нерухомо лежала на спині. Вона була абсолютно мертва: я прикладав палаючі воскові сірники до її хвоста, але вона не ворушилася.

Тоді я повернувся додому, гордий, що перехитрив прадіда всіх змій, який убив мого друга Бена, і що очистив шлях через печеру. Ось і вся історія, баасе. Тепер я піду мити посуд, — закінчив Ханс і, не дочекавшись, що ми скажемо, подався геть, залишивши нас ураженими його винахідливістю і сміливістю.

— Що робитимемо далі? — запитав я.

— Почекаймо настання ночі, — відповів Регнолль, — тоді я піду подивлюся на змію, вбиту благородним Хансом, і дізнаюся, що ж там є за печерою. Ви пам’ятаєте запрошення Харута?

— Ви гадаєте, Харут дотримається свого слова?

— Мабуть, так. А якщо й порушить — мені однаково. Будь-який результат краще, ніж сидіти тут.

— Згоден. Здається, Харутові тепер не вигідно вбивати нас. Тому я і, без сумніву, Ханс підемо з вами. Нам не слід розділятися. Може, разом нам пощастить.

Розділ XVII СВЯТИЛИЩЕ І КЛЯТВА

Увечері, незабаром після заходу сонця, ми всі троє сміливо вийшли з дому, вбравшись поверх свого плаття в одяг кенда, куплений Регноллем.

У нас не було нічого, крім палиць, невеликої кількості їжі і ліхтаря.

На околиці міста ми зустріли кількох кенда, одного з яких я знав, оскільки мені часто випадало їхати поряд із ним під час нашого переходу через пустелю.

— Чи є при вас зброя, Макумазане? — запитав він, із цікавістю розглядаючи нас і наше біле вбрання.

— Ні, — відповів я, — обшукай нас, якщо хочеш.

— Достатньо твого слова, — сказав він, — якщо при вас немає зброї, нам наказано не перешкоджати вам іти куди завгодно. Але, пане, — додав він, прошу тебе, не ходи в печеру, де живе хтось, чий поцілунок приносить смерть.

— Ми не розбудимо того, хто спить у печері, — загадково відповів я, і ми пішли далі, радіючи, що кенда ще не знають про смерть змії.

За годину Ханс привів нас до входу в печеру.

Правду кажучи, коли ми підходили до неї, мене взяли сумніви. А якщо Ханс був насправді п’яний і придумав всю цю історію, щоб виправдати свою відсутність? А якщо змія тепер оговталася від свого тимчасового нездужання? А якщо в цій печері живе ціла їхня сім’я?

Ми підійшли до самого входу в печеру і прислухалися. Там було тихо, як у могилі.

Ханс запалив ліхтар і сказав:

— Почекайте тут, бааси. Я піду вперед. Якщо ви почуєте, що зі мною що-небудь сталося, у вас буде час для втечі.

Ці слова присоромили мене. Хвилини за дві Ханс повернувся.

— Усе гаразд, бааси, — сказав він. — Батько змій сам подався до тієї країни, куди послав Бену. Без сумніву, його тепер підсмажують на пекельному вогні. У печеру можна ввійти; там немає інших змій.

Ми увійшли до печери. На землі лежав величезний мертвий плазун, що вже сильно роздувся. Я не знаю, яка була його довжина, оскільки його тіло згорнулося кільцями. Але одне можу сказати: це була найбільша змія, яку я будь-коли бачив. Я чув про таких плазунів у різних частинах Африки, але досі вважав ці розповіді чистісінькою вигадкою. Я ніколи не забуду жахливого смороду цієї печери. Мабуть, ця тварюка жила тут цілі сторіччя. Подейкують, що великі змії живуть стільки ж, скільки черепахи і, вважаючись священними, їм ніколи не бракує їжі. Усюди лежали купи кісток, серед яких я помітив уламки людського черепа, який, мабуть, належав бідоласі Саведжу. На виступах скель висіли великі шматки шкіри, яку змії скидають щороку.

Якийсь час ми розглядали труп цього огидного створіння. Потім пішли далі.

Печера виявилася не довшою за сто п’ятдесят ярдів. Вона була природного походження і, вірогідно, утворилася від прориву через лаву диму і випаровувань. До дальнього кінця вона значно звужувалася, і я засумнівався в існуванні другого виходу. Та я помилявся: в самому її кінці ми знайшли отвір, достатньо великий для однієї людини. Але пробиратися через нього було досить важко: ми зрозуміли, що білі кенда ходили до свого святилища зовсім іншою дорогою.

Через цей отвір ми вибралися на схил величезного рову, утвореного з лави. Цей рів спершу вів униз, потім угору до підніжжя конусоподібної вершини гори, покритої густим лісом. Гадаю, ця гора була результатом вулканічної дії в ранні періоди існування землі.

У лісі росли величезні різноманітні кедри, що стояли не дуже тісно. Нижня частина дерев була гола, можливо, через те, що густі верхівки не пропускали вниз світла. Стовбури і гілля дерев покривав сірий мох, що додавав цьому місцю ще моторошнішого вигляду.

Під деревами панував такий морок, що ми могли розрізняти предмети на відстані не більше дюйма перед собою.

Так, ми просувалися вперед. Ханс, уміючи за допомогою інстинкту орієнтуватися краще за нас, ішов попереду.

Іноді я при світлі сірника поглядав на кишеньковий компас, знаючи за попередніми спостереженнями, що вершина Священної Гори лежить у північному напрямі.

Годину за годиною ми підіймалися вгору, випадково натрапляючи на стовбури дерев або спотикаючись об сухі гілки під ногами.

Цей ліс нагадував будинок, навідуваний привидами. Я ніколи в житті не відчував такого особливого страху, як тієї ночі. Згодом Регнолль зізнався мені, що пережив приблизно те саме.

— Хай баас подивиться, — пошепки сказав Ханс, оскільки ніхто з нас не наважувався говорити голосно, — чи не очі Джани горять онде, як розжарене залізо?

— Не будь дурнем, — відповів я, — як Джана може потрапити сюди?

Але сказавши це, я пригадав слова Харута про те, що він двічі бачив Джану на Священній Горі.

Так минала довга ніч.

Підіймалися ми дуже повільно, але зупинялися всього двічі: одного разу, коли нам здалося, що ми з усіх боків оточені деревами, а потім, коли потрапили в грузьке місце. Тоді мИ ризикнули запалити ліхтар, і за його допомогою вибралися звідти.

Поступово ліс рідшав і рідшав; ми вже бачили зірки, що мерехтіли крізь верховіття дерев.

Не більше ніж за півгодини до світанку Ханс, який ішов попереду (ми пробиралися через густий чагарник), раптом різко зупинився.

— Стоп, баасе, ми на краю скелі, — сказав він, — коли я хотів поставити палицю попереду себе, вона ні в що не вперлася.

Регнолль захотів оглянути ґрунт при світлі ліхтаря. Раптом ми почули тихі голоси і побачили під собою футів за сорок або більше вогники, які рухалися.

Ми, як миші, причаїлися в кущах очікувати світанку.

Нарешті, на сході з’явилося яскраво-червоне світло, що поступово поширювалося. З глибини окропленого росою лісу його вітали спів птахів і голоси мавп.

Раптом небо прорізав промінь уранішнього сонця і з мороку, що все ще панував унизу, почувся тихий, ніжний спів. Поступово він завмер і тиша порушувалася тільки шумом, схожим на шум, здійнятий публікою, яка розсідається в темному театрі. Потім почувся спів жінки з красивим контральто. Я не міг розібрати слів, якщо тільки це були слова, а не просто музичні ноти.

Я відчував, як поряд зі мною затремтів Регнолль, і запитав, що з ним.

— Мені здається, що я чую голос своєї дружини, — пошепки відповів він.

— Тримай себе в руках, — прошепотів я. Тепер небо полум’яніло, і потоки світла, як різнокольорові коштовні камені, розлилися в тумані і розігнали його. Тіні зникли. Поступово внизу відкрився амфітеатр, на південному боці якого сиділи ми.

Власне, це була не стіна, а застигла глиба лави футів у 40–50 заввишки. Амфітеатр нагадував стародавні театри, які я бачив на картинках, а Регнолль відвідував в Італії, Греції і Південній Франції. Він був не дуже великий і мав овальну форму. Без сумніву, це був кратер погаслого вулкана.

На арені стояв храм, головними рисами схожий на храми; що збереглися в Єгипті, але розміром меншим за них. Довкола зовнішнього двору храму йшла колонада, підтримуючи дах будівлі, що служила, мабуть, приміщенням для жерців.

Короткий прохід вів у менший двір, де було святилище, побудоване, як і весь храм, із лави.

Храм, як я вже сказав, був невеликий, але вельми красивий. Він не мав скульптурного і живописного декору, але кожна деталь його була зроблена з великим смаком. Перед входом у святилище стояла велика глиба лави, напевно вівтар, і кам’яна чаша на триніжку.

За святилищем стояв прямокутний будинок. Спочатку обидва двори були порожні, але на лавах амфітеатру сиділо близько трьохсот людей. Чоловіки на північному боці, жінки на південному. Всі вони були одягнені в яскраво-біле вбрання. У чоловіків голови були поголені, у жінок закриті покривалами; але їхні обличчя залишалися відкритими.

В амфітеатр вело дві дороги: одна зі сходу, друга із заходу. Вони йшли через тунелі, видовбані в скелях, що оточували кратер. Обидва вони закривалися подвійними масивними дерев’яними дверима футів 17–18 заввишки.

Очевидно, на цих таємних зборах могли бути присутні тільки особи, що належали до жрецького класу цього дивного племені.

Коли зовсім розвиднілося, з келій, що оточували зовнішній двір храму, вийшло дванадцять жерців з Харутом на чолі. Кожен ніс на дерев’яній таці хлібні колоски різних сортів.

Потім із келій у південній частині двору вийшло дванадцять молодих дівчат, що теж несли дерев’яні таці з квітами. За поданим знаком вони заспівали священну пісню і попрямували з першого двору в другий. Дійшовши до вівтаря, вони зупинилися (спочатку жерці, потім жриці) і по черзі ставили на нього таці з жертвою. Потім вони вишикувалися по обидва боки вівтаря, і Харут, узявши в руки по таці з хлібом і квітами, простягнув їх спочатку у напрямку до невидимого нового місяця, потім до світанкового сонця і, нарешті, у напрямку до дверей святилища, щоразу припадаючи при цьому на коліна і вимовляючи співучо молитву, слів якої ми не могли розібрати.

Потім настала пауза, а за нею раптово залунала пісня, яку заспівали всі присутні. Це була красива, лунка пісня або гімн незрозумілою мені мовою, розділена на чотири вірші. Наприкінці кожного з них співаки вклонялися у напрямку на схід, захід і до вівтаря. Нова пауза, і раптом двері святилища широко відчинилися, і в них з’явилася Ізіда, богиня єгиптян, якою я бачив її на картинках! Вона була одягнена в легке вбрання, зроблене з дуже тонкої тканини. Її волосся було розпущене; на ній був головний убір із блискучого пір’я з невеликою змійкою спереду. В руках вона тримала щось схоже здалеку на голу дитину. По обидва боки йшли дві жінки, підтримуючі її під руки. На них теж було прозоре вбрання і головні убори з пір’я, але без змійок.

— Боже! — прошепотів Регнолль, — це моя дружина.

— Мовчіть і дякуйте Господу, що вона жива, — тихцем відповів я.

Богиня Ізіда (або англійська леді) спокійно стояла, тоді як жерці, жриці й усе зібрання на лавах амфітеатру піднялися і тричі вітали її.

Харут і перша жриця благоговійно піднесли хлібний колос і квітку спершу до губ Дитяти, яке лежало на руках Ізіди, потім до її губ.

Після цієї церемонії жінки, які супроводжували богиню, обвели її навколо вівтаря і посадили в кам’яне крісло, що стояло перед ним. У чаші, що стояла на триніжку, засвітили вогонь, куди Харут і головна жриця щось кинули, і звідти піднявся дим. Ізіда нахилила голову вперед і вдихнула дим куріння так само, як ми з нею вдихали його у вітальні Регнолль-Кастла кілька років тому.

Дим перестав струмувати; богиня за допомогою жінок знову випросталася в кріслі, все ще притискуючи до своїх грудей Дитя й неначе заколисуючи його. Та голова її була опущена, ніби перебувала в забутті. Харут підійшов до неї і щось сказав; потім знову відступив назад і чекав. Тоді серед загального мовчання вона піднялася зі свого місця і заговорила, спрямувавши свої великі очі в небо. Що вона говорила — ми не чули.

Згодом вона замовкла, знову сіла в крісло, сиділа незворушно і продовжувала дивися вперед.

Харут підійшов до вівтаря, став на його кам’яних сходинках і звернувся до жерців, жриць і решти зібрання. Він говорив так голосно і виразно, що ми чули і розуміли кожне сказане ним слово.

— Слухайте голос оракула, Хранительки Небесного Дитяти, тіні, що народила його, вирізненої знаком молодого місяця. Слухайте відповіді на запитання, запропоновані мною, Харутом, довічним жерцем Вічного Дитяти. Ось що говорить Оракул, о білі люди кенда, що вклоняються Дитяті, нащадки тих, хто впродовж тисяч років шанував його в стародавній землі, поки варвари не прогнали їх звідти! Наближається війна, о білі люди кенда! Злий Джана, чиє інше ім’я Сет, Джана, що живе в образі слона, шанований тисячами, колись підкореними нами, піднявся проти нас. Морок піднявся проти світла. Зло йде війною на добро. Моє прокляття лягло на народ Джани, мій град побив їх та їхні хліб і худобу. Але вони все ще сильні для війни. Вони йдуть відібрати у вас хліб; Джана йде сплюндрувати вашого бога. Зло вирушає поруйнувати добро. Ночі хочеться пожерти день. Це буде остання сутичка. Як перемогти вам, о народ Дитяти? Не своєю силою, бо ви нечисленні, а Джана дуже сильний. Не силою Дитяти, бо Дитя стає слабким та кволим і дні його панування минають. Тільки за допомогою здалеку покликаних можете ви перемогти — так говорить голосом Дитяти Хранителька його. Їх було четверо, але один з них загинув у пащі вартового печери. Це було зле діяння, о сини і дочки Дитяти, бо вартовий тепер мертвий, і багато хто із вас, що задумали цю злу справу, має померти за кров тієї людини. Навіщо ви зробили це? Щоб утримати в таємниці викрадення жінки, щоб продовжувати справу брехні? Так говорить Дитя. Не підіймайте руки проти трьох інших, дайте їм, що вони зажадають, бо вони можуть врятувати вас від Джани і його слуг. Ось що сказав оракул на Святі перших плодів.

Харут закінчив свою промову. Якийсь час панувало мовчання, потім здійнявся загальний стогін.

Коли він затих, супутниці Ізіди допомогли їй піднятися зі свого місця.

Усе зібрання, жерці і жриці вклонилися їй.

Вона підняла зображення Дитяти високо над головою, і всі побожно схилилися перед ним.

Потім, продовжуючи тримати зображення над головою, вона обернулася і пішла у супроводі жінок у святилище, а звідти, мабуть, критим ходом у будинок, що стояв позад нього.

Після того учасники зібрання покинули свої місця і стовпилися в зовнішньому дворі храму. Жерці роздавали їм жертву, взяту з вівтаря. Кожен чоловік одержував хлібне зерно, яке з’їдав, кожна жінка — квітку, яку ховала на грудях.

Регнолль трохи підвівся, і я побачив, що його очі блищать, а обличчя надзвичайно бліде.

— Що ви хочете робити? — запитав я.

— Вимагати у цих людей повернути мені викрадену дружину, — відповів він, — не зупиняйте мене, Квотермейне. Я знаю, що роблю.

— Але вони не віддадуть її, а нас всього троє неозброєних людей. Прошу вас, не чиніть зопалу. Це може все зіпсувати. Дозвольте мені спробувати владнати справу.

— Добре, — згодився Регнолль після деякого вагання.

— Тепер, — сказав я, — ми підемо вниз відвідати Харута і його друзів.

Під прикриттям чагарнику ми відповзли на певну відстань назад і, пройшовши четверть милі в східному напрямі, повернули на північ і (як я й думав) вийшли на дорогу, яка вела до східних воріт амфітеатру.

Ми пройшли через них і не привернули нічиєї уваги, мабуть, через те, що всі були зайняті розмовою або молитвою.

Пройшовши трохи, ми зупинилися, і я голосно промовив:

— Білі люди і їхній слуга прийшли на запрошення Харута. Проведіть нас до нього.

Усі обернулися і здивовано дивилися на нас. Ми стояли в тіні, оскільки сонце піднялося ще не дуже високо.

— Смерть їм! — раптом закричав хтось. — Смерть чужинцям, які осквернили наш храм!

— Як! — відповів я, — ви хочете вбити тих, кому ваш головний жрець обіцяв безпеку, тих, з чиєю допомогою, як говорив ваш оракул, ви сподіваєтеся вбити Джану і дати відсіч ворогам?

— Як вони дізналися про це? — закричав інший, — це маги!

— Так, — сказав я, — якщо сумніваєтеся, підіть і погляньте на вартового печери, про смерть якого говорив ваш оракул. Ви побачите, що він не збрехав.

Коли я це говорив, у ворота вбігла людина в білому одязі, що розвівався за вітром.

— О жерці і жриці Дитяти! — кричав він. — Стара змія померла. На мені лежав обов’язок годувати її в день нового місяця, і я знайшов її мертвою!

— Ви чули, — спокійно сказав я, — батько змій мертвий. Ми подивилися на нього, і він помер.

Усі тихо стояли і дивилися на нас, як отара переляканих овець. Потім натовп розступився, і з’явився схожий на біблійного патріарха Харут. Він уклонився нам зі своєю звичною східною ввічливістю. Ми теж відповіли йому поклоном.

— Отже, ви тут? — звернувся до нас Харут своєю особливою англійською мовою, прийнятою, можливо, білими кенда за мову, відому тільки магам.

— Ти запросив нас, і ми прийшли, оскільки вважаємо неввічливим не прийняти твого запрошення. Ми пройшли через печеру, де живе огидний плазун, нешкідливий для тих, хто не боїться його. Ви не помітили нас, але ми були присутні на вашому богослужінні і все бачили і чули. Наприклад, ми бачили дружину лорда, викрадену вами в Єгипті, хоча ти, Харут, будучи брехуном, присягався, що не викрадав її. Ми чули, що вона говорила після того, як вдихнула дим вашого куріння.

Харут зблід, підвів очі до неба і захитався, неначе готовий впасти.

— Як вам це вдалося? — запитав він слабким голосом.

— Це байдуже, друже мій, — гордовито відповів я, — нам тільки треба знати, коли ви повернете цю леді її чоловіку.

— Ніколи, — відповів він, оговтавшись, — спершу ми вб’ємо вас, потім її. Вона залишиться тут до самої смерті.

— Слухай, — втрутився Регнолль, — я сильніший за тебе. Якщо ти зараз же не пообіцяєш повернути мені мою дружину, я вб’ю тебе цією палицею.

— Пане, — з гідністю сказав старий, — я знаю, що ти можеш зробити це, і якщо ти вб’єш мене, я буду тобі вдячний, оскільки мені дуже складно жити. Але що хорошого вийде з цього? Всі ви помрете за хвилину після мене, а леді залишиться, доки не помре або доки цар чорних кенда не зробить її своєю дружиною.

— Дайте мені сказати, — втрутився я, наступивши Регноллеві на ногу. — ми чули, що говорив ваш оракул, і знаємо, що ви вірите в його слова. Він сказав, що тільки з нашою допомогою ви можете перемогти чорних кенда. Якщо ви не пообіцяєте виконати те, що ми хочемо, ми не допомагатимемо вам. Ми спалимо весь порох і розплавимо свинець; тоді наші рушниці не зможуть говорити з Джаною і Сімбою. Але якщо ви обіцяєте нам виконати наші вимоги, ми навчимо ваших людей стріляти з тих 50 рушниць, які в нас є, і з нашою допомогою ви переможете ворогів. Ти зрозумів Мене?

Харут ствердно хитнув головою і запитав, погладжуючи свою довгу бороду:

— Що ж ми маємо обіцяти?

— Ми хочемо, щоб після того, як Джана буде вбитий, і чорні кенда переможені, ви повернули нам викрадену леді і дали нам всім змогу піти з вашої країни.

— Ви вимагаєте неможливого, — сказав Харут, — це згубить нас. Але сядьте і поїжте. Тим часом я поговорю з іншими жерцями. Не бійтеся, ви в безпеці.

— Нам нічого боятися. Це ти — викрадач леді і призвідець смерті Бену, бійся. Пригадай слова оракула, Харуте.

— Я знаю їх. Але мені незрозуміло, звідки ви дізналися про них, — відповів він, після чого віддав кілька наказів.

Ми були оточені вартою і проведені через натовп у другий двір храму, який тепер спорожнів. Жінки принесли нам питво і їжу, яку ми з Хансом заходилися старанно наминати, тоді як Регнолль їв дуже мало. Радіючи, що після тривалих пошуків, нарешті, знайшов свою дружину, він боявся знову втратити її, і це позбавляло його апетиту. Поки ми їли, близько дванадцяти жерців зібралися між вівтарем і святилищем і почали гарячу суперечку з Харутом. По їхніх обличчях було видно, що думки полярно розійшлися.

Нарешті Харут зробив якусь пропозицію, на яку всі погодилися. Він і двоє інших жерців увійшли у святилище.

Хвилин за п’ять вони повернулися, і один із них зробив повідомлення, яке всі уважно вислухали.

Потім один жрець підійшов до нас і, вклонившись, запросив нас наблизитися до вівтаря.

Харут знову відкрив двері святилища, став праворуч від них і звернувся до нас цього разу своєю мовою. — Пане Макумазане, Ігезо і жовта людино, іменована “Світлом-у-темряві”! — сказав він. — Ми, головні жерці Дитяти, порадившись між собою і з мудрістю Дитяти, від імені білих кенда погоджуємося на ваші вимоги.

По-перше, після того, як ви вб’єте Джану і проженете чорних кенда, ми віддамо вам білу леді, дружину лорда Ігези. По-друге, ми проводимо вас і її з нашої землі до місця, звідки ви можете повернутися у свою країну. Ми виконаємо все це, бо коли Джана помре, ми більше не боятимемося чорних кенда і не буде потреби в оракулі. Коли у нас виникне потреба в оракулі, ми, без сумніву, зуміємо знайти нового. Але якщо ми присягаємося в цьому, ви у свою чергу поклянетеся до кінця війни залишатися з нами. Ви маєте присягнути, що доки ми самі не повернемо вам леді, ви не намагатиметеся бачити її. Якщо ви відмовитеся, ми оточимо вас кільцем і вартуватимемо, доки ви не помрете з голоду і спраги, бо ми не можемо проливати кров у цьому місці.

— Ми виконаємо свою обіцянку, але хто нам присягається, що ви виконаєте своє?

— Ми присягаємося Дитям, і ця клятва є непорушною.

— Тоді присягайтеся, — сказав я.

Жерці поклали свої правиці на вівтар і “в ім’я Дитяти і всього народу білих кенда” дали урочисту клятву, після чого вимагали того від нас.

Спершу вийшло певне ускладнення з Регноллем, який відмовився зв’язати себе будь-якими обіцянками. Врешті-решт, на превелику втіху, мені вдалося вмовити його.

Ханс запевнив мене, що готовий присягнутися чим завгодно, додавши, що слова нічого не означають, оскільки завжди можна вчинити так, як буде вигідно.

Я прочитав йому коротке повчання щодо мерзотності віроломства, яке, здається, не справило на нього великого враження.

Першим давав клятву я, закінчивши її словами “хай допоможе мені Бог”, як кілька разів робив це, коли мені доводилося свідчити на суді.

Потім Регнолль повторив мою клятву англійською.

Харут уважно вислуховував кожне слово і разів зо два попросив мене точно пояснити значення деяких виразів. Нарешті Ханс, якому, очевидно, все це вельми набридло, повторив за мною слова клятви, додавши від себе: “Хай допоможе мені покійний батько ба-аса”. Цей вислів потребував довгих пояснень. Ханс пояснював жерцям, що мій покійний батько так само причетний до Вищої Сили, як їхній оракул до Дитяти. Крім того, він щедро запропонував на додачу присягнутися душами свого діда і бабці та деякими божествами, шанованими ними, серед яких, здається, був заєць. Ця пропозиція була прийнята жерцями.

— Ці дурні не розуміють, — на вухо прошепотів мені голландською Ханс, — що покійному батькові бааса буде приємно, якщо я зіграю з ними таку ж штуку, як вони зіграли з білою леді та лордом Ігезою.

У глибині своєї темної і втаємниченої душі Ханс шанував тільки одного бога, а саме любов, але не до жінки і не до Дитяти, а до моєї скромної особи.

Розділ XVIII ПОСОЛЬСТВО

Після цієї церемонії всі жерці, крім Харута і двох інших, пішли, мабуть, щоб сповістити про своє рішення решті зібрання, а через нього — всьому народу білих кенда.

— Що ви хочете тепер робити? — англійською запитав Харут, який завжди говорив цією мовою у присутності Регнолля, — мабуть, ви полетите назад у місто Дитяти? У такому разі, будь ласка, візьміть і мене з собою, оскільки це позбавить мене від довгої їзди.

— О, ні! — відповів я, — ми пройшли сюди через печеру, де жив батько змій, який побачивши нас, помер від страху.

— Хороша брехня, — захоплено сказав Харут, — першокласна брехня! Але дивно, як вам удалося вбити змію, яку ми вважали безсмертною, оскільки вона прожила кілька століть. Наш народ знайшов її, коли вперше прийшов до цієї країни. Це була мерзенна тварина. Мабуть, ви хочете побачити Дитя? Це можна, оскільки ви тепер наші брати. Тільки зніміть капелюхи і не розмовляйте.

Ми, звісно, висловили бажання подивитися на Дитя. Харут увів нас до невеликого святилища, достатньо просторого, щоб умістити нас усіх. У ніші, влаштованій у стіні в дальньому кінці, стояло священне зображення, яке ми з Регноллем розглядали з глибоким, благоговійним інтересом. Це була статуя дитини близько двох футів висотою, вирізана із цільного бивня слона. Вона була настільки ветхою, що жовта слонова кістка покрилася безліччю дрібних тріщин. За її виглядом можна було твердити, що вона була зроблена кілька тисячоліть тому і завжди зберігалася під покривалом. Єгипетське походження статуї не викликало сумнівів. Можливо, що моделлю для неї послужила дитина якого-небудь фараона. Тонка робота свідчила про майстерність художника.

У святилищі не було нічого іншого, окрім крісла з чорного дерева, інкрустованою слоновою кісткою, зображення змії і двох сувоїв папірусу, що лежали в ніші біля статуї.

На превеликий жаль, Харут не дозволив навіть торкнутися їх.

— Тепер ви і народ білих кенда — одне, — сказав він, коли ми вийшли з святилища, — ваш кінець — його кінець; ваша доля — його доля; його таємниця — ваша таємниця. Ти, лорде Ігезо, в нагороду за допомогу нам одержиш леді, яку ми викрали у тебе на Нілі.

— Як вам удалося зробити це? — перервав Харута Регнолль.

— Ми стежили за тобою, пане. Ми йшли за тобою в Єгипті, поки не випала слушна нагода. Коли настала ніч, ми покликали леді, і вона прийшла на наш поклик. Ти пам’ятаєш арабів, що роз’їжджали берегом великої річки за день до викрадення? Ми були серед них і нам удалося на верблюдах відвезти леді через пустелю до нашої країни, точно так, як і, я переконаний, ми перевеземо тебе і її назад.

— Я теж вірю в це, — відповів Регнолль, — ви скоїли мені багато зла. Але як могло статися, що мій хлопчик був убитий слоном?

— Запитай про це Джану, а не мене, — похмуро відповів Харут. — Ти, Макумазане, одержиш у нагороду багато слонової кістки, яку ти бачив на кладовищі слонів по той бік річки Тави. Коли ти вб’єш Джану, що стереже це місце, і переможеш його слуг — чорних кенда, ми дамо тобі верблюдів, щоб довезти слонову кістку до кораблів. Що стосується тебе, жовта людино, я думаю, що ти, який скоро успадковуватимеш усі речі, не шукаєш нагороди.

— Старий маг хоче сказати, що я скоро помру, — задумливо спльовуючи зауважив Ханс, — що ж, баасе, я готовий, якщо спершу помре Джана і дехто ще. Адже я вже застарий для подорожей і битв і тому буду радий перейти до країни, де знову зроблюся молодим!

— Дурниці! — вигукнув я.

— Західна і східна дороги, — продовжував Харут, — єдині шляхи, що ведуть у Храм на вершині гори. Західний шлях, який іде через пустелю, легко захистити. Щодо нього нам нічого турбуватися, оскільки не звідти слід чекати нападу. Інша справа — східний. Я вам покажу його, якщо ви поїдете зі мною.

Він віддав кілька наказів жерцям; ті подалися майже бігцем і через якийсь час повернулися, ведучи кількох верблюдів.

Ми сіли на них і, проїхавши півмилі, досягли ряду прямовисних скель, що утворювали зовнішній кратер.

У цих скелях був прохід шириною дві-три сотні ярдів, у середині якого проходила дорога з окопами обабіч, улаштованими, очевидно, для оборони.

Помітивши, що ці укріплення є ненадійним захистом, я запитав, коли вони збудовані.

Харут відповів, що під час останньої війни, близько ста років тому, коли чорних кенда вигнали з цього місця, оскільки білих кенда на той час було більше, аніж тепер.

— Отже, Сімбі відома ця дорога? — запитав я.

— Так, пане. І Джана знає її, бо часом він відвідує ці місця і вбиває всіх, кого зустріне. Тільки до храму він ніколи не насмілюється наблизитися.

Я сказав Харутові, що потрібно негайно зміцнити це місце.

— Так, пане, — погодився він, — ми не достатньо сильні, щоб напасти на чорних кенда в їхній країні або зустріти їх у відкритому полі. Тільки тут може відбутися рішуча битва між Джаною і Дитям. Ви будете тут керувати при спорудженні різних укріплень, які допоможуть нам перемогти Джану і чорних кенда.

— Ти думаєш, Харуте, що цей слон супроводжуватиме Сімбу і його воїнів?

— Безперечно, пане. Так було завжди. Джана покоряється Сімбі і деяким жерцям чорних кенда, предки яких вигодували його. Крім того, він сам уміє думати за себе. Це невразливий злий дух.

— Його ліве око і кінець хобота виявилися вразливими, — зауважив я, — хоча я не сумніваюся в його здатності міркувати.

Ми зробили кілька вимірювань; Регнолль, добре знайомий із такими речами, начорно зробив у своєму записнику креслення місцевості для складання плану нових укріплень.

Ми повернулися до міста, де мали тепер багато справ. Стомлені тривалою їздою, безсонною ніччю і всіма попередніми хвилюваннями ми, трохи поївши, вкладалися спати.

Близько п’ятої години нас розбудив посланець Харута, просячи прийти у важливій справі до будинку зборів, який розташовувався неподалік від нашого будинку на площі, де відбувалася мінова торгівля.

Там ми знайшли Харута і близько двадцяти інших ватажків, за якими на шанобливій відстані стояла приблизно сотня білих кенда, переважно жінок і дітей, оскільки чоловіче населення вже жнивувало.

Нас провели на почесні місця.

Коли ми всілися (Ханс став за нами), піднявся Харут і повідомив, що від чорних кенда прибуло посольство, яке зараз постане перед зібранням.

Увійшло п’ятеро досить лютих на вигляд чорних кенда, без зброї, але зі своїми звичними срібними ланцюжками на грудях, із позначками їхнього звання.

У їхньому ватажкові я впізнав одного з парламентерів, які говорили з нами перед тією битвою, коли я потрапив у полон.

Він виступив уперед і сказав, звертаючись до Харута:

— Нещодавно, о пророче Дитяти, я, вісник бога Джани, що говорив вустами царя Сімби, застерігав тебе і твого брата Марута, але ви не послухалися мене. Тепер Джана взяв Марута, і я знаву прийшов застерегти тебе.

— Я пам’ятаю, — покірно перервав посла Харут, — що вас, які передали мені слова Сімби, було двоє. Але Дитя наклало свій карб на чоло одного з вас. Якщо Джана взяв мого брата, то де ж твій?

— Ми застерігали вас, — продовжував посол, — але ви прокляли нас в ім’я Дитяти.

— Так, — знову перервав його Харут, — ми прокляли вас трьома прокляттями. Прокляттями бурі, голоду і війни. Два перших уже справдилися, залишається третє, яке скоро впаде на вас.

— Я прийшов говорити з тобою про війну, — сказав посол, дипломатично уникаючи інших тем.

— Це нерозсудливо, — заперечив Харут, — ви вже билися з нами, але мало чого досягли. З вашого боку вбито багатьох, а з нашого мало. Білий пан уник ваших рук та бивнів Джани, у якого тепер не вистачає ока. Якщо він бог, чому він не міг убити беззбройну білу людину?

— Джана відповість сам за себе, Харуте. Ось слова, які він говорить вустами царя Сімби: Дитя знищило мої посіви, тому я вимагаю, щоб його народ віддав три чверті своїх. Хай вони зберуть збіжжя самі і складуть на південному березі річки Тави. Хай народ Дитяти видасть білих людей, щоб їх принесли мені в жертву. Хай біла пані, Хранителька Дитяти, стане дружиною Сімби, а з нею і сто дівчат вашого народу. Хай зображення Дитяти принесуть до річки Тави і продемонструють богу Джані у присутності його жерців і царя Сімби. Ось чого вимагає Джана вустами царя Сімби.

Я бачив, як здригнувся Харут і все зібрання, коли почули ці облудні вимоги.

— А якщо ми відмовимося виконати це? — все ще спокійно запитав Харут.

— Тоді Джана оголошує вам останню війну, — зухвало закричав посол, війну доти, доки не буде убитий останній чоловік, поки Дитя, якого ви шануєте, не перетвориться на попіл, поки ваші жінки не стануть нашими рабинями, поки ваша земля не буде спустошена, а ім’я ваше забуте! Вже воїни Джани зібралися, і він трубним звуком закликає їх до бою. Завтра або найближчого дня ми нападемо на вас і всіх винищимо, перш ніж зійде повний місяць!

Харут підвівся і, вийшовши з-під навісу, став спиною до послів і пильно подивився на віддалені високі гори.

Я з цікавості пішов за ним і побачив, що ці гори були оповиті темними, важкими хмарами.

— Послухайтеся моєї поради, друзі, і швидше їдьте до річки Тави, — сказав послам Харут, повертаючись під навіс, — у горах зараз іде такий дощ, якого я ніколи не бачив. Ваше щастя, якщо ви встигнете перейти річку, перш ніж вона розіллється.

Ця звістка, здавалося, стривожила послів. Вони вийшли з-під навісу і дивилися на гори, перешіптуючись. Потім повернулися і з байдужим виглядом зажадали відповіді на свої вимоги.

— Хіба ви не здогадалися про неї? — запитав Харут.

Потім, випроставшись на повний зріст, він загримів:

— Поверніться до свого злого бога, прихованого в образі лісового звіра, і до його раба, що іменує себе царем, і скажіть їм: “Так говорить Дитя своїм рабам, собакам чорним кенда, що зважилися обурюватися: перейдіть, якщо можете, мою річку. Ти вже мертвий, Джано! Ти вже мертвий, рабе Сімбо! Ви вже розсіяні, собаки чорні кенда! Ви житимете на безплідній землі, де вам доведеться рити глибокі колодязі, щоб добути воду і харчуватися дичиною, оскільки у вас буде мало хліба”. Тепер забирайтеся геть, та швидше, щоб не залишитися тут назавжди!

Посли повернулися і пішли.

Я був у захваті від артистичних здібностей Харута.

Додам, що як вельми спостережлива людина він абсолютно мав рацію щодо дощу в горах. Як ми дізналися згодом, саме коли посли досягли річки, вона сильно розлилася. Один із них потонув під час переправи, і протягом чотирнадцяти днів річка залишалася непрохідною.

Того ж вечора ми почали готуватися зустріти неминучий напад. Становище білих кенда було вельми серйозним.

У них було всього близько двох тисяч семисот чоловіків (разом із хлопчиками і старими), придатних для різних військових дій. До них можна було додати до двох тисяч жінок. Дивно, що в цього народу чоловіки перевершували кількістю жінок. Проти таких незначних сил чорні кенда могли виставити двадцять тисяч чоловіків, залишивши хлопчиків і старих та жінок захищати своєї землі.

Таким чином, на одного білого кенда припадало майже десять ворогів.

Окрім того, слід було очікувати, що всі чорні кенда битимуться з великою хоробрістю і відчаєм, оскільки три чверті їхнього врожаю і безліч худоби знищив жахливий град, про який я вже згадував, їм залишалося або відняти хліб у народу Дитяти, або переживати голод до нових жнив.

Тільки одна обставина була на користь білих кенда. Вони могли битися під захистом укріплень, побудованих за допомогою мистецтва і знань Регнолля і моїх. Нарешті вороги зустрінуться з нашими рушницями, яких досі не знали ні чорні, ні білі кенда. Я не знаю причин цього, хоча білі кенда торгували з арабами та іншими кочовими племенами, яким була відома вогнепальна зброя. Мабуть, який-небудь старий закон або забобон забороняв ввезення зброї у їхню країну.

Як я вже згадував, Регнолль разом зі своїми мисливськими рушницями привіз із собою п’ятдесят гвинтівок системи Снайдерса з великим запасом патронів. Із цими гвинтівками були деякі ускладнення на Дурбанській митниці. Перш за все потрібно було подбати про якнайкраще використання цього цінного запасу.

Харут відібрав сімдесят п’ять найсміливіших і тямущих хлопців, яких доручили мені з Хансом навчати стріляти.

У нас було всього п’ятдесят рушниць, але ми навчили сімдесят п’ять чоловіків, тобто на п’ятдесят відсотків більше, щоб мати запас для заміни полеглих у бою.

Від зорі до пізньої ночі ми з Хансом прагнули зробити з них влучних стрільців. Це була нелегка справа, тим паче, що під час практичної стрільби треба було економити патрони.

Ми навчали їх за командою відкривати і припиняти вогонь і не робити марно жодного пострілу.

За винятком цих сімдесяти п’яти, все чоловіче населення вдень і вночі було зайняте збиранням урожаю. Все зерно звозилося на верблюдах на другий двір храму на горі, — єдине місце, де воно було в безпеці.

Табуни худоби і верблюдів відвели в безпечні місця, в ліс на схилі гори, де для них заготовили великі запаси корму.

Розвідники пильно стежили за берегами річки Тави. Укріплення гірського проходу теж потребувало чималих зусиль. Це взяв на себе Регнолль, який, на щастя, в юності служив кілька років королівським сапером і тому добре знав цю справу.

За допомогою жерців і всіх жінок та дітей, не зайнятих перевезенням на гору хліба, було побудовано безліч різних укріплень. Усюди, де тільки з’являлася можливість, були вириті глибокі ями з гострим кіллям на дні.

Я був буквально вражений, коли за десять днів побачив цю роботу майже завершеною.

У цей час виникли суперечки, чи варто зробити спробу перешкодити чорним кенда переправитися через річку. Цей план знаходив прихильників серед деяких старих.

Нарешті, вирішувати доручили мені як головному керівникові, і я відхилив цей план, оскільки вважав наші сили дуже слабкими для його втілення.

Чотирнадцятого дня наші верхові розвідники донесли, що велика кількість чорних кенда збирається на протилежному березі річки Тави.

На п’ятнадцяту ніч ми одержали звістку, що річку перейшло п’ять тисяч вершників і п’ятнадцять тисяч піхотинців, і на чолі іде величезний слон Джана, на якому їде цар Сімба і кульгавий жрець (мабуть, мій приятель, поранений у ногу пістолетною кулею) як магута27.

Це мені видалося неймовірним, оскільки я не міг собі уявити, щоб можна було їздити на такому скаженому слоні, як Джана.

Проте це виявилося правдою.

Я вирішив, що в руках певних людей ця тварина ставала ручною або йому давали яке-небудь зілля.

Протягом двох ночей (чорні кенда просувалися досить повільно) ми бачили полум’я і дим, що підіймалися з міста Дитяти.

Тепер ми знали, що випробування наближається, і всі чоловіки, жінки і діти з гарячковим поспіхом закінчували спорудження укріплень і все готувалися захищати.

Ми займали досить сильну позицію.

Усі підходи до храму були перекриті. Напасти можна було тільки зі сходу.

У проході було три лінії укріплень, побудовані одна за одною з проміжками в кілька сотень ярдів.

Нашим останнім притулком стали стіни самого храму, в задній частині якого зібралися майже всі білі кенда, за винятком охоронців худоби в неприступних місцях північного схилу гори.

Тут зібралося близько п’яти тисяч осіб обох статей і різного віку, настільки добре забезпечених їжею, що облогу можна було витримувати протягом кількох місяців.

Усілякий відступ був відрізаний, оскільки від лазутчиків ми дізналися, що чорні кенда, добре знайомі з місцевістю, поставили кілька тисяч охоронців на західній дорозі і схилах гори.

Єдиний шлях через печеру, що залишався, ми самі загородили великим камінням.

Загалом, ми опинилися у становищі щурів, що потрапили в пастку, і нам тільки залишалося або перемогти, або померти, оскільки полон приніс би нам долю, гіршу за смерть.

Розділ XIX АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН ПРОМАХУЄТЬСЯ

Я зробив останній обхід невеликого загону, який жартома охрестив “Загоном влучних стрільців”, хоча, правду кажучи, їхню стрільбу можна було назвати якою завгодно, тільки не влучною.

Стрільці стояли на своїх місцях, ховаючись за стіною, причому позаду кожної пари сидів навпочіпки запасний, готовий змінити полеглого.

Я переконався, що в шкіряній сумці кожен мав двадцять патронів.

Побоюючись безладної стрілянини, як це буває навіть у добре дисциплінованих військах білих, я не забезпечив їх великою кількістю патронів.

Решта запасу (приблизно по шістдесят патронів на кожну рушницю) була у кількох старих, які сиділи в порівняно безпечному місці за лінією. Їм було віддано наказ передавати патрони в бойову лінію потроху, але не раніше, ніж у цьому справді виникне потреба. Це було необхідно для того, щоб не змарнувати жодного пострілу.

Зробивши кілька вказівок і застережень виконуючим обов’язки сержантів загону, я повернувся в альтанку, влаштовану для нас за скелею, і вирішив, якщо вдасться, подрімати до початку битви кілька годин.

Тут я знайшов Регнолля, який щойно повернувся з обходу укріплень, влаштованих ним із великою ретельністю, і який оглянув, чи всі загони білих кенда готові до виконання свого призначення в обороні.

Він був стомлений і надто збуджений, щоб одразу заснути.

Ми поговорили трохи про майбутню битву. Потім я запитав його, чи не чув він щось про свою дружину.

— Нічого, — відповів він, — ці жерці не говорять про неї. Та якби й говорили, я б нічого не зрозумів, оскільки Харут — єдина тут людина, з якою я можу спілкуватися. Крім того, я суворо тримав своє слово, і навіть коли мені випала нагода побачити її під час зміцнення західної дороги, зробив гак, щоб не проходити повз будинок, де вона живе. Ох, Квотермейне, друже мій! Гірше за все те, що до неї, як я дізнався від Харута, досі не повернувся розум.

— Навпаки, це добре, — заперечив я, — оскільки вона принаймні не страждає. Але яким чином ви і бідолаха Саведж могли бачити її в місті Дитяти? Адже це не фантазія, бо, за вашим описом, на ній було таке саме вбрання, яке ми бачили на Святі перших плодів.

— Я теж не розумію цього, Квотермейне. На світі буває багато дивних речей, над якими ми іноді сміємося, бо вони не сумісні з нашим обмеженим розумінням. Але слухайте, Квотермейне, якщо я загину, що легко може статися, а ви переживете мене, ви маєте зробити все залежне від вас, щоб переправити її до Англії. Ось приписка до моєї духівниці, належним чином засвідчена Саведжем і Хансом. За нею вам надається необхідна сума для покриття всіх витрат і дещо для вас самого. Візьміть її.

— Я зроблю все, що буде в моїх силах, — відповів я, ховаючи документ до кишені, — а зараз не будемо більше думати про смерть. Це може перешкодити нашому сну, якого ми надто потребуємо. Я сподіваюся вижити, влаштувавши хороший урок цим недолугим чорним кенда, і провести вас і леді Регнолль до берега моря. На добраніч!

Після цього ми міцно заснули і проспали кілька годин.

Прокинувшись, я побачив Ханса, який сидів біля входу в альтанку, покурюючи свою рогову люльку, і тримав на колінах одноствольну рушницю “Інтомбі”.

Я запитав його, котра година, і дістав відповідь, що до світанку залишається години зо дві. На запитання, чому він не спить, він пояснив, що вже спав і уві сні бачив мого покійного батька. Трохи згодом, коли я допивав свою каву, до мене прийшли посланці від Регнолля, який устав раніше за мене.

Я обернувся, щоб передати чашку Хансові, але він уже зник. Поставивши її на землю, я заглибився в розгляд справи, в якій прийшли послані.

Тим часом увійшли наші лазутчики, які всю ніч стежили за табором чорних кенда.

Вороги розташувалися не більше, ніж за півмилі від нас на відкритому схилі пагорба, з усіх боків загородившись пікетами.

За словами двох захоплених нашими полонених, примушених під загрозою смерті говорити правду, вони збиралися напасти на нас удосвіта, оскільки вночі боялися засідки.

У нас постало питання, чи не атакувати нам самим їхній табір уночі, але після обговорення цей план облишили, оскільки вороги значно перевищували нас кількістю і, завдяки добре вибраній ними позиції, неможливо було не помітно для їхніх аванпостів, підійти до них. У глибині душі я сподівався, що, всупереч словам полонених, вони спробують напасти на нас до світанку і в темряві потраплять до наших ям і ровів, які можуть винищити їх чимало.

Напередодні кмітливий Ханс указував мені, як вигідно міг обернутися для нас такий випадок.

Я погодився з ним. За годину до настання ранку до мене зайшов старий Харут і повідомив мені, що всі наші люди піднялися і стоять на місцях, вживаючи останніх заходів до захисту укріплень і стін першого двору храму, якщо нам доведеться туди відступити.

Тільки-но він це сказав, зненацька крізь передсвітанкову звичну тишу до наших вух долинув звук, поза сумнівом, рушничного пострілу.

Постріл пролунав приблизно за півмилі від нас, і за ним почувся шум великого табору, несподівано сполоханого вночі.

— Хто міг зробити це, — запитав я, — адже у чорних кенда немає рушниць?

Харут висловив припущення, що, мабуть, хтось із наших стрільців покинув свій пост.

Поки ми висловлювали різні припущення, прибігли наші лазутчики зі звісткою, що чорні кенда, які, очевидно, вирішили, що на них нападають, вийшли з табору і наближаються.

Ми обійшли наші передові лінії і взялися за зброю. Хвилин за п’ять, стоячи на своєму місці за стіною і прислухаючись до шуму, що наближався, я побачив крізь густий морок (місяць уже зайшов), як щось біжить у напрямку до мене, схоже на людину, котра пригинається до землі. Я вже підняв рушницю, але, подумавши, що це може бути просто гієна, передумав стріляти, оскільки побоювався викликати цим марну стрілянину свого загону.

Наступної миті через стіну, за якою я стояв, почувся добре знайомий мені голос:

— Не треба стріляти, баасе, це я.

— Що ти робив, Хансе? — запитав я, коли він переліз через стіну.

— Я відвідував чорних кенда, баасе, — захекавшись, відповів Ханс, — пробравшись через їхні безглузді аванпости, які так само сліпі вночі, як кажани вдень, я сподівався відшукати Джану і всадити йому кулю в ногу або хобот. Але я не знайшов його. Один з їхніх начальників стояв біля багаття, як зручна мішень для пострілу. Моя куля дістала його, баасе, бо він повалився у вогонь, розкидаючи на всі боки іскри. Потім я кинувся навтьоки і, як бачить баасе, щасливо добіг сюди.

— Навіщо ти робиш дурниці? — сказав я. — Це ж могло тобі коштувати життя!

— Я помру не раніше, ніж мені це призначено, баасе, — відповів він, заряджаючи свою маленьку рушницю, — і це не дурниці, а розумний учинок, баасе. Тому що чорні кенда, вважаючи, що ми на них напали, самі поспішили атакувати нас у темряві. Ось вони вже йдуть.

Це підтверджувалося наближенням шуму.

Сурмили роги, чулися вигуки вождів, і вся гора стрясалася від тупоту тисяч людських і кінських ніг.

Завивання і крики: “Джана! Джана!” луною відбивалися в скелях і лісах. З нашого боку панувало мовчання.

— Тепер вони підходять до ям, — захихотів Ханс, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Ось! вони вже полетіли в них.

Це була правда.

Крики жаху і болю свідчили, що перші ряди кінних і піших ворогів потрапили до майстерно виритих ям, замаскованих зверху гілками. Потрапляючи до ям, вороги настромлялися на гострі кілки, вбиті в дно. Марно передні ряди намагалися криками попередити задні про небезпеку.

Людський потік котився вперед, ущерть наповнюючи ями смертельно пораненими і задушеними.

Не знаю, скільки їх загинуло, але після битви майже не було жодної ями, не наповненої по самі вінця мертвими.

Винахід Регнолля, досі не відомий людям кенда, добре прислужився нам.

Проте вороги, наповнивши трупами ями, пройшли по них і, вже розрізнюванні в темряві наближалися до нас.

Тепер настала моя черга. Коли вони були не більше ніж за п’ятдесят ярдів від першої стіни, я скомандував своїм стрільцям відкрити вогонь і сам розрядив обидва стволи однієї зі слонових рушниць в самісіньку гущавину натовпу.

На такій відстані не могли промахнутися навіть найнедосвідченіші стрільці. Жоден постріл не пропав марно. Часто одна куля вбивала або ранила кількох нападників заразом.

Результат був миттєвим.

Чорні кенда, абсолютно не призвичаєні до рушничної стрільби і вважаючи, що у нас усього дві-три рушниці, зупинилися, наче паралізовані. На якусь мить запанувала тиша, потім порушена новим залпом із знову заряджених нами рушниць.

За ним пролунали крики і стогони ворогів і їх панічна втеча.

— Вони тікають! Це для них дуже гаряче, баасе! — тріумфально вигукнув Ханс.

— Так, — відповів я, коли мені, нарешті, вдалося зупинити стрільбу, — але я думаю, що на світанку вони знову повернуться. Проте твоя вилазка дорого обійшлася їм, Хансе.

Поступово світало.

Тиша не порушувалася анінайменшим подихом вітру.

Але яка картина відкрилася перед нами з першим промінням сонця!

Усі ями і рови були до країв наповнені людьми і кіньми, які ще ворушилися. Неподалік від нас лежали купи вбитих і поранених — криваві жнива нашого рушничного вогню.

Ця жахлива сцена вельми контрастувала з мирним спокоєм, що панував угорі.

Ми не втратили жодної людини, якщо не рахувати одного легко пораненого кинутим списом.

Цей факт викликав особливу радість у напівдиких кенда. Вважаючи, що який початок, таким буде і кінець, вони весело вигукували, потискуючи один одному руки. Потім вони з апетитом узялися за їжу, принесену жінками, причому не переставали базікати, незважаючи на те, що взагалі були вельми мовчазним народом.

Навіть статечний Харут, який підійшов до мене з привітаннями, здавався збудженим, неначе хлопчик, поки я не нагадав йому, що справжня битва ще попереду.

Чорні кенда потрапили в пастку і зазнали великих втрат, але це не могло мати особливого впливу на результат боротьби, оскільки ворогів було надто багато. Регнолль, який прийшов зі своєї оборонної лінії, погодився зі мною.

Чорні кенда, б’ючись за життя так само, як і за честь, наступатимуть, доки не переможуть або не будуть винищені.

Але як ми могли сподіватися з невеликими силами винищити таку орду?

За чверть години двоє наших вартових, які розмістилися на вершинах високих скель, донесли, що чорні кенда шикуються за поворотом дороги, і що їхня кавалерія спішилася, і коні відведені в тил, будучи, очевидно, визнані непотрібними в цьому місці.

Трохи згодом з-за повороту з’явилося кілька чоловік, які тримали в руках зв’язки довгих палиць зі шматками білої тканини, прикріпленими до кінця кожної.

Мене надзвичайно зацікавило призначення цих палиць.

Скоро все стало зрозумілим.

Ці люди (їх було тридцять-сорок) швидко бігали в різних напрямах, пробуючи ґрунт списами, шукаючи нові ями. Непорушеними вони знайшли дуже мало і перед кожною з них, як і перед наповненими, вони як засторогу встромляли палицю з прапорцем.

Вони ж віднесли багатьох поранених.

Ми ледве стримували білих кенда, котрі хотіли напасти на них, що, поза сумнівом, могло заманити наших у засідку.

Я також не дозволив своїм людям стріляти в них, оскільки було б багато промахів й, отже, марна витрата патронів.

Сам я, проте, зробив два-три постріли.

Обстеживши ґрунтовно поверхню, розвідники пішли, і трохи згодом почали з’являтися у повному бойовому порядку війська чорних кенда. Їх було близько десяти тисяч воїнів. Ярдів за чотириста вони зупинилися. Постала пауза, незабаром порушена звуками рогів і тріумфальними криками.

Тут перед моїми очима постало незвичайне видовище.

Із-за повороту з’явився величезний слон Джана, що йшов повільним, важким кроком. На його спині і голові сиділо двоє людей. За допомогою бінокля я впізнав уже знайомого мені кульгавого жерця і Сімбу, царя чорних кенда, пишно вбраного. Він сидів на дерев’яному стільці, розмахуючи довгим списом.

Навколо шиї тварини обв’язали дванадцять ланцюгів, кінці яких тримали воїни, що бігли по шестеро з кожного боку.

До кінця хобота Джани були прикріплені ще три ланцюги із колючими залізними кулями на кінцях.

Він ішов, як слухняний індійський слон, на якому возять колоди, проходячи широкою дорогою, залишеною серед війська, обережно обходячи ями, наповнені мертвими. Я думав, що він зупиниться, дійшовши до перших рядів. Але я помилився.

Джана прямував на наші укріплення.

Мені випала виняткова нагода — я приготував важку слонову рушницю-двостволку.

Другу, таку саму рушницю зі зведеними курками, тримав Ханс, готовий у потрібний момент подати її мені.

— Я вб’ю цього слона, — сказав я, — хай ніхто не стріляє. Ви зараз побачите, як помре бог Джана.

Величезна тварина продовжувала йти вперед. Тепер вона здавалася мені ще більшою, ніж при світлі місяця, коли вона стояла наді мною, готуючись розчавити мене ногою. Я впевнений, що у всій Африці не було такого слона, як Джана.

— Час стріляти, баасе, — прошепотів Ханс, — він уже близько.

Але я вирішив почекати, поки він не зупиниться, маючи намір, для підтримки свого престижу, покінчити з ним однією кулею.

Нарешті він зупинився і, відкривши свою червону пащу, підняв хобота вгору і затрубив.

Сімба, підвівшись зі свого крісла, кричав, щоб ми здалися “непереможному” і “невразливому” богу Джані.

“Я покажу тобі, який він невразливий”, — подумав я.

Озирнувшись, я побачив Регнолля, Харута і всіх білих кенда, які чекали, затамувавши подих, розв’язки.

Важко був уявити собі більш слушну і сприятливу нагоду для пострілу.

Голова тварини була піднята, рот відкритий.

Мені тільки залишалося вистрілити йому через піднебіння в мозок.

Це було легко. Я був готовий битися об заклад, що можу покінчити з ним, прив’язавши одну руку до спини.

Я підняв свою важку рушницю і, прицілившись у певне місце в задній частині його червоного рота, спустив курок.

Пролунав постріл, але нічого не сталося. Джана навіть не закрив свого рота.

— О-го! — почулися вигуки глядачів.

Перш ніж вони стихли, пролунав другий постріл, але з тим же результатом, точніше, без жодного результату. Тоді Джана закрив свого рота, перестав сурмити і, ніби бажаючи зробити з себе ще кращу мішень, повернувся боком і спокійно стояв.

Я схопив другу рушницю і, прицілившись за вухо, — місце, за яким (я знав із багатого досвіду), міститься серце, — вистрілив спочатку з одного ствола, потім з другого.

Джана не ворухнувся.

На його шкурі не з’явилося жодної кривавої плями. Мене охопило жахливе усвідомлення, що я, Аллан Квотермейн, знаменитий стрілець, відомий мисливець на слонів, чотири рази поспіль промахнувся, стріляючи у величезну тварину на відстані сорок ярдів. Мій сором був такий великий, що я майже знепритомнів.

Неначе крізь туман я чув різні вигуки.

— Господи! — крикнув Регнолль.

— Allemagte! — повторив Ханс.

— Дитя, допоможи нам! — бурмотів Харут.

Усі дивилися на мене, неначе я збожеволів.

Хтось нервово засміявся, і негайно ж усі почали сміятися.

Навіть чорні кенда, які стояли далеко, корчилися від сміху, і я, Аллан Квотермейн, був його причиною!

Мені здавалося, що я божеволію.

Раптово сміх урвався.

Знову цар Сімба щось кричав про Джану, “невразливого” і “непереможного”, на що білі кенда відповідали криками: “Чаклунство! Зачарований!”

— Так! — волав Сімба, — ніхто не може поранити бога Джану. Навіть білий пан, якого ви привезли здалеку, щоб убити його.

Ханс схопився за стіну і, стрибаючи, як ужалена мавпа, закричав:

— А де ліве око Джани? Чи не моя куля вибила його? Якщо Джана бог, чому він допустив це?

Потім він перестав стрибати і, піднявши свою маленьку рушницю “Інтомбі”, крикнув:

— Побачимо, бог це чи простий слон.

Пролунав постріл, й одразу ж я побачив кров, що з’явилася на шкурі Джани в тому самому місці, куди я безрезультатно цілився.

Звичайно, куля з невеликої, малокаліберної рушниці була не в змозі дістати до серця.

Мабуть, вона, пробивши шкуру, застрягла на глибині не більше двох дюймів.

Проте вона належно подіяла на “невразливого бога”.

Він підняв свого хобота і закричав від болю і люті, потім повернувся і побіг так швидко, що люди, які тримали його, випустили ланцюги і розлетілися навсібіч, а Сімба і жрець ледве втрималися на його спині. Результат пострілу Ханса був настільки добрим, що загальне переконання в зачарованості Джани зникло, але це залишило мене у ще гіршому становищі, ніж раніше, оскільки, очевидно, Джана був захищений від моїх куль винятково нестачею моєї спритності. Ох, ніколи в житті я не пив такої чаші приниження, як цієї нещасної миті. Проте як могло статися, що я, при всьому моєму мистецтві, міг чотири рази поспіль промахнутися у таку гору? На це запитання я ніколи не міг знайти відповіді.

На щастя, скоро загальна увага була відвернута від мене, оскільки маса чорних кенда з гучними криками почала рухатися.

Почався штурм.

Розділ XX АЛЛАН ПЛАЧЕ

Головним силам чорних кенда, що поволі просувалися вперед, передувало близько тисячі застрільників, із яких кожен був забезпечений пучком метальних списів.

Коли вони були ярдів за п’ятдесят від нас, ми відкрили вогонь і поклали багатьох із них і тих, що йшли за ними в головних силах.

Але це не зупинило їх, та й що могли вдіяти п’ятдесят рушниць проти цілої орди хоробрих дикунів, у яких, здавалося, не було страху смерті.

Незабаром їхні метальні списи почали падати серед нас, кількох поранивши.

Великої шкоди вони не могли нам завдати, оскільки ми стояли під прикриттям стін.

Ми стріляли, заряджали і знову стріляли, змітаючи перші ряди, але на їхньому місці з’являлися все нові й нові.

Нарешті, за командою застрільники, залишивши убитими й пораненими, сховалися за головними силами, що підходили все ближче і ближче, і тепер були ярдів за п’ятдесяти від нас.

Після хвилинної паузи знову пролунала команда, і три перші щільні ряди кинулися на нас.

Ми дали залп і, як було раніше домовлено, відішли назад на другу лінію укріплень, звідки продовжували підтримувати вогонь.

Тепер вступив у бій головний загін білих кенда під командуванням Регнолля і Харута.

Вороги, які перебралися через першу стіну, щойно залишену нами, зустрілися з нашими метальниками списів у тісному місці між двома стінами, де чисельна перевага не давала великих шансів. Тут відбувся жахливий бій.

Утрати нападників були надзвичайно великими, оскільки, заволодівши одним рядом укріплень, вони через кілька ярдів наштовхувалися на нову шеренгу захисників, яку можна було примусити відступити тільки занадто дорогою ціною.

Так тривав бій години дві або й більше.

Щоб зламати чинений нами відчайдушний опір, чорні кенда (я маю сказати, що билися вони чудово) маса за масою обрушувалися на нас, вистилаючи свій шлях сотнями убитих і поранених.

Тим часом я зі своїми стрільцями обсипав їх градом куль, доки запас патронів не почав вичерпуватися.

О пів на восьму ранку нам довелося відступити за останнє зовнішнє укріплення біля східних воріт храму, в тунелі, який проходив через скелю із застиглої лави.

Тричі кидалися на нас чорні кенда і тричі ми відбивали їх, поки рів перед стіною майже повністю не наповнився полеглими.

Тільки-но їм удавалося піднятися на стіну, як наші метальники списів пронизували їх своїми довгими списами або стрільці вражали кулями.

Характер місцевості допускав тільки пряму фронтальну атаку.

Нарешті вороги були змушені припинити на деякий час напад і відступити.

Але незабаром, відпочивши й одержавши підкріплення, вони з криками і військовими піснями знову кинулися на нас.

Дві тисячі ворогів, як потік, прямували на нас. Але ми відбили їхню атаку. Вони кинулися вдруге, але ми знову відбили їх.

Тоді вони змінили свій план нападу.

Зупинившись серед мертвих і вмираючих біля підніжжя стіни, побудованої з каміння і землі, вони почали підкопувати її.

Нам важко було перешкодити їм у цьому, оскільки всіх, хто визирав із-за стіни, вони обсипали хмарами метальних списів.

За п’ять хвилин вони увірвалися в пробитий пролом. Марно було намагатися затримати їхній натиск, так багато було ворогів.

Незважаючи на відчайдушний опір, ми були відкинуті до воріт храму і сховалися в його першому дворі.

Нам ледве вдалося замкнути ворота, які негайно були забарикадовані камінням і землею.

Але це допомогло нам ненадовго.

Вороги нанесли хмизу і сухої трави до кедрових воріт і підпалили їх.

Поки вони горіли, ми радилися.

Далі відступати було нікуди, оскільки в другому дворі, де були жінки і діти та лежали запаси хліба, дуже мало місця для бою.

Тільки тут, на першому дворі, ми мали втриматися й перемогти або померти.

Досі наші втрати, порівняно з чорними кенда, у яких загинуло понад дві тисячі воїнів, були незначні.

У нас близько двохсот було вбито і приблизно стільки ж поранено. Отже, в нашому розпорядженні залишалося майже тисяча шістсот воїнів, що було значно більше, ніж могло битися в цьому тісному місці.

Тому ми вирішили так: триста п’ятдесят кращих воїнів будуть захищати храм, поки не впадуть.

Решта (понад тисячу) відійдуть у другий двір, до жінок і дітей.

Вони мали провести останніх таємними стежинами до місця, де були заховані верблюди, й утікати з ними, куди можуть.

Ми сподівалися, що перемігши, чорні кенда будуть дуже стомлені, щоб переслідувати їх рівниною до віддалених гір.

Це було відчайдушне рішення, але в нас не залишалося іншого вибору.

— А моя дружина? — хрипко запитав Регнолль.

— Поки храм стоїть, вона має бути в ньому, — відповів Харут, — та коли все буде втрачено і я впаду, ти, білий пане, увійди до святилища, візьми її і Дитя із слонової кістки і біжи за іншими. Тільки я зобов’язую тебе: під страхом прокляття неба, не допусти, щоб Дитя потрапило до рук чорних кенда. Спершу спали його або розбий на порох камінням. Окрім того, я віддав наказ в останню хвилину підпалити навіси, влаштовані над запасами хліба, щоб вороги, які уникнуть наших списів, померли з голоду.

Негайно ж усі накази Харута, який, окрім головного жерця, був чимось на зразок президента цієї республіки, були беззаперечно виконані.

Я ніколи не бачив досконалішої дисципліни, ніж у цього бідолашного народу.

Загін за загоном воїни, призначені супроводжувати жінок і дітей, зникали за воротами другого двору. Кожен, хто йшов, обертався і салютував списом тим, хто залишався.

Триста п’ятдесят оборонців зайняли місця, як греки, що захищали Фермопіли.

Попереду розташувався я зі своїми стрільцями, яким роздали решту патронів (по вісім на кожного). За нами стали в чотири ряди воїни, озброєні шаблями і списами, під командуванням Харута.

Позаду них, ближче до воріт, що ведуть у другий двір храму, стояло п’ятдесят добірних людей під командою Регнолля, які мали в критичний момент зробити спробу врятувати Хранительку Дитяти. Я забув сказати, що Регнолль був двічі поранений під час відчайдушного захисту укріплень: у плече і стегно.

Коли все було готове й усі втамували спрагу з великих глеків, що стояли вздовж стін двору, полум’я пробивалося крізь масивні дерев’яні ворота.

Це сталося майже через півгодини після того, як їх було підпалено.

Врешті-решт, вони обвалилися під ударами ззовні. Але прохід залишався захаращеним купою каміння, яке ми накидали після того як зачинили ворота.

Чорні кенда розгрібали їх руками, палицями і списами.

Це було нелегко, оскільки наші вцілювали їх списами і били камінням. Але мертвих і поранених відтягали вбік, а на їхнє місце ставали інші.

Врешті-решт, прохід розчистили.

Тоді я відіслав метальників списів назад на свої місця і приготувався виконати своє завдання.

Чекати довелося недовго. З гучними криками натовп чорних кенда кинувся в прохід.

Тільки-но вони з’явилися у дворі, як я скомандував стріляти, і п’ятдесят куль полетіло їм назустріч з відстані кількох ярдів.

Вони повалилися купами, як скошений хліб. Ми швидко зарядили рушниці і чекали нової атаки.

Знову з’явилися вороги і знову повторилася жахлиа сцена.

Ворота і тунель були захаращені полеглими.

Щоб відновити атаку, ворогам довелося прибирати їх під нашим вогнем (стріляли я, Ханс і кілька найкращих стрільців).

Так тривало, доки ми не витратили останніх патронів. Тоді мої люди відійшли назад, давши змогу Харутові і його загону зайняти наші місця, і змінили непотрібні тепер рушниці на списи й шаблі.

Півгодини або більше продовжувалася жахлива боротьба.

Бій тривав у страшенно вузькому місці, і чорні кенда були не в змозі пробитися крізь списи наших бійців, які захищали своє життя і святилище свого бога. Нарешті вороги відступили, давши нашим можливість прибрати вбитих і поранених та втамувати спрагу водою, оскільки стояла нестерпна спека.

Раптом у воротах з’явився величезний слон Джана, якого підганяли ззаду, колючи списами. Він швидко йшов уперед, змітаючи, на своєму шляху захисників храму, неначе це була суха трава, і нищачи все хоботом, на якому висіли залізні кулі. Удари списами були для нього не більше, за укуси комарів.

Він, сурмлячи, йшов попереду, а за ним потоками котилися чорні кенда, на яких наші метальники списів обрушилися з обох боків. У цей час я в супроводі Ханса повертався з другого двору, куди ходив відвідати пораненого втретє Регнолля. На мою превелику радість, його рана була легкою, тому я поспішив повернутися до учасників битви і зненацька побачив диявола Джану, що мчить просто на мене, розрізаючи на дві частини натовп озброєних людей, як ніс гнаного штормом корабля розрізає воду.

Правду кажучи, я, незважаючи на нелюбов до зайвого ризику, зрадів, побачивши його.

Навіть збудження від тривалої битви не могло знищити в мені відчуття сорому, яке я пережив, промахнувшись у цю тварину чотири рази поспіль на відстані сорока ярдів.

“Тепер, Джано, — думав я, відчуваючи якесь радісне тремтіння, — тепер я змию свою ганьбу. Цього разу я не промахнуся, інакше це буде моїм останнім промахом”.

Джана мчав уперед, крутячи залізними кулями серед воїнів, які розбігалися навсібіч, очищаючи між нами простір.

Для більшої надійності (я трохи тремтів від утоми) я став на праве коліно, сперся на ліве ліктем і прицілився в шию тварини.

Коли вона була кроків за двадцять від мене, я вистрілив, але влучив не в Джану, а в кульгавого жерця, який виконував обов’язки магута, сидячи на його шиї на кілька футів вище того місця, куди я цілив.

Так! Я влучив йому в голову, яка розкололася, неначе яєчна шкаралупа, і він мертвим упав на землю.

У відчаї я знову прицілився і вистрілив.

Цього разу куля потрапила в кінець лівого бивня Джани, від якого відлетів уламок.

Остання надія загинула.

У мене навіть не залишалося часу піднятися й утекти.

Я так і залишився на колінах, чекаючи кінця.

Однієї миті величезна тварина опинилася майже наді мною і, роззявивши рота, підняла хобота.

Раптом я почув голландське прокляття і побачив Ханса, який майже засунув у рота Джани кінець моєї другої слонової рушниці.

Пролунав постріл, за ним другий. За мить величезний хобот обвив Ханса і, закрутивши його в повітрі, кинув футів на 30–40 убік.

Джана захитався, неначе готовий упасти, але утримався, гойднувся праворуч, пройшов, спотикаючись кілька кроків, минувши мене, і зупинився.

Я обернувся, сів на землю і дивився, що буде далі. Спершу я побачив Регнолля, який біг із рушницею. Він двічі вистрілив у голову тварини, але вона не звернула на це ніякої уваги.

Потім я побачив його дружину, Хранительку Дитяти, що вийшла з порталу другого двору в супроводі двох жриць, зі статуєю Дитяти зі слонової кістки в руках. Усі вони були одягнені так само, як і в ранок жертвоприношення.

Вона спокійно йшла вперед, спрямувавши свої великі очі на Джану.

З її наближенням слон почав нервувати. Повернувши голову, він підняв хобота, витягнув його за спиною, схопив за ногу царя Сімбу, який непорушно сидів у своєму кріслі. Поволі він стягнув Сімбу з крісла. Той упав біля лівої передньої ноги тварини. Потім слон обвив хоботом тіло безпорадної людини (я досі не можу забути виразу його сповнених жахом очей) і закрутив його в повітрі, спершу повільно, потім усе швидше й швидше, поки блискучі ланцюги на грудях жертви не перетворилися да суцільне срібне колесо. Потім слон жбурнув його на землю, де бідний цар лежав аморфною масою, втративши людську подобу.

Хранителька Дитяти безстрашно зупинилася перед твариною-богом. Її супутниці залишилися позаду.

Регнолль стрибнув уперед, щоб відтягти її вбік, але ціла дюжина людей утримала його, не знаю, чи з метою врятувати його життя, чи через якусь іншу причину.

Джана дивився на Хранительку Дитяти, а вона дивилася на Джану. Потім він люто закричав і, вихопивши Дитя зі слонової кістки з її рук, закрутив його в повітрі і розбив об каміння, як Сімбу. Стародавня статуя, що пережила багато століть, розлетілася на тисячу дрібних шматочків.

Побачивши це, білі кенда страшенно застогнали; жінки, які супроводжували Хранительку, розірвали на собі одяг, Харут, який стояв поблизу, непритомним упав на землю.

Ще раз закричав Джана, потім поволі опустився на коліна, і, тричі вдаривши об землю хоботом, неначе виявляючи цим покору прекрасній Хранительці, яка стояла перед ним, затремтівши усім своїм могутнім тілом, упав мертвим!

Битва припинилася. Чорні кенда стояли заціпенівши.

— Бог помер! — крикнув хтось. — Цар помер! Джана убив Сімбу і сам убитий! Дитя розбите! Біжіть, чорні кенда! Біжіть, бо боги померли, і земля наша стала землею примар.

З усіх боків луною лунав стогін: “Біжіть, чорні кенда, бо померли боги!”

Вони повернулися і побігли, як тіні, несучи з собою поранених. Ніхто не намагався зупинити їх.

За півгодини жодного з них, за винятком важкопоранених і вмираючих, не залишилося в палаці храму. Всі вони втекли.

Битва закінчилася.

Битву, котра видавалася програною, було виграно!

Я піднявся і, нетвердо стоячи на ногах, побачив Регнолля, щойно відпущеного людьми, котрі його тримали весь цей час.

Він стрибнув до своєї дружини і став перед нею.

— Місяцю! — вигукнув він.

Зіпершись ліктем на плече одного з білих кенда, я підійшов до них ближче, оскільки цікавість пересилювала мою слабкість.

Якийсь час вона пильно дивилася на нього, потім її очі почали змінюватися, неначе до неї поверталася душа, надаючи їм світла і життя.

Нарешті вона заговорила повільним, нерішучим голосом.

— Ох, Джордже, ця жахлива тварина вбила нашу дитину! — говорила вона, вказуючи на мертвого слона. — Подивися на нього! Тепер ми будемо один для одного тим, ким були раніше, поки Бог не пошле нам іншої дитини.

Із цими словами вона розридалася і впала в обійми чоловіка.

Я відійшов (до своєї честі, те саме зробили й кенда), залишивши їх удвох біля мертвого Джани.

Тут я маю сказати, що з цієї миті до леді Регнолль абсолютно повернувся розум, неначе загибель Дитяти зі слонової кістки зняла з неї чари. У чому полягали ці чари — я не можу сказати, але думаю, що якимось нез’ясовним шляхом вона пов’язувала цю статую зі своєю втраченою дитиною. Перша смерть відняла у неї розум, друга, уявна смерть — повернула його.

Із моменту загибелі своєї дитини на вулиці англійського містечка, до загибелі Дитяти зі слонової кістки в Центральній Африці, вона нічого не пам’ятала, за винятком сну, про який через кілька днів розповіла Регноллю у моїй присутності. Вона говорила, що одного разу вночі бачила Регнолля і Саведжа, які спали в тубільному будинку в місті Дитяти.

Я надаю читачеві право самому дійти висновку про цей сон у зв’язку з видінням Регнолля і Саведжа, про яке вже розповідав. Сам я не знаходжу жодного пояснення.

Залишивши Регнолля і його дружину, я, похитуючись, вирушив шукати Ханса і знайшов його непритомним поблизу північної стіни храму.

Очевидно, будь-яка людська допомога вже була для нього марно — так сильно його покалічив Джана. Ми віднесли його до кімнати одного з жерців, де я сидів над ним до кінця, що настав при заході сонця.

Перед смертю він опритомнів.

— Не треба горювати за вашим промахом по Джані, баасе, — говорив він, — це якийсь демон відвертав від нього кулі бааса. Джана був зачарований від білих людей. Лорд Ігеза теж промахнувся. Але чаклуни чорних кенда забули зачарувати Джану від маленької жовтої людини. Тому я щоразу, коли стріляв, поціляв у нього. Він знав, хто пустив у нього останні кулі. Ось чому він облишив бааса і схопив мене. Ох, баасе! Я вмираю щасливим, що вбив Джану і що він схопив мене, а не бааса. Я все одно помер би через день або два, оскільки був поранений кинутим списом у пах. Я нічого не говорив про це. Рана була не дуже велика, і крові з неї виходило мало, але поки тривала битва, мені ставало гірше. (Огляд цієї рани показав, що Ханс мав рацію. Довго він не прожив би). Якщо баас хоче передати через мене щось своєму покійному батькові, хай баас говорить швидше, поки моя голова може втримати слова.

Потім він попросив перенести його до порога, щоб востаннє поглянути на сонце, “тому що, баасе, — додав він, — я піду далеко за сонце”. Якийсь час він дивився на призахідне світло, кажучи, що, судячи з неба, буде гарна погода “для подорожі до Чорної води, щоб відвезти всю ту слонову кістку”.

Я відповів, що мені, може, ніколи не вдасться забрати з кладовища слонів слонову кістку, оскільки чорні кенда можуть перешкодити мені в цьому.

— Ні, баасе, — відповів він, — тепер, коли Джана вбитий, чорні кенда звідти підуть. Я знаю це, я знаю це.

Потім він почав марити про наші колишні пригоди, доки перед самим кінцем свідомість знову не повернулася до нього.

— Баасе, — сказав він, — вождь Мавово назвав мене “Світлом-у-темряві”. Коли баас теж ступить у Морок, хай він пошукає це Світло. Воно сяятиме біля бааса. Тепер я зрозумів, що хотів сказати покійний батько бааса, коли говорив про любов. Це те, що я відчуваю до бааса.

Після цього Ханс помер із посмішкою на своєму зморшкуватому обличчі.

Я плакав.

Розділ XXI ДОДОМУ

Мені небагато залишається розповідати про цю експедицію, хоча я не сумніваюся, що Регнолль при бажанні міг би написати цілий цікавий том стосовно того, чого я ледве торкнувся, оскільки обмежувався тільки історією наших пригод. Наприклад, про схожість центральноафриканського культу Дитяти і його Хранительки з єгипетським культом Горуса та Ізіди, від якого безсумнівно, походить перший. Подальша наша подорож через пустелю до Червоного моря була дуже цікавою. Але мені набридло описувати подорожі, так само, як і здійснювати їх.

Після смерті Ханса бадьорість покинула мене.

Ми поховали його на почесному місці перед воротами другого двору храму, де він убив Джану.

Коли засипали землею його маленьке жовте обличчя, я відчув, ніби половина мого минулого залишилася з ним у цій могилі.

Бідолашний старий Ханс! Де я знайду таку людину, як ти? Де я знайду стільки любові, якою було переповнено твоє дивне серце?

Ханс абсолютно мав рацію щодо чорних кенда. Вони покинули свою землю, мабуть, у пошуках їжі, але куди пішли — я не знаю, та й не цікавився.

Вони були добрячими головорізами, але водночас і чудовими бійцями.

Та мені байдуже, що з ними сталося.

Одне можу сказати: величезна їхня частина нікуди не переселилася, оскільки понад три тисячі їхніх тіл поховали білі кенда, для чого добре прислужилися вириті нами для оборони ями і рови.

Наші втрати склали п’ятсот три чоловіки, разом із померлими від ран.

Джана був заритий у тому місці, де впав, за кілька футів від свого вбивці Ханса.

Ми були не в змозі перенести його труп в інше місце.

Я завжди жалкував, що не зміряв точно цю тварину, що була, я гадаю, найбільшим слоном у світі.

Я бачив його мигцем наступного ранку, коли його зіштовхнули до величезної ями разом з останками царя Сімби.

Я помітив, що всі рани, за винятком уколів списами, були завдані йому кулями Ханса.

Я просив білих кенда подарувати мені обидва його величезних бивні, яких, гадаю, подібних за розмірами і вагою не було в усій Африці, хоча один із них був надламаним. Та мені відмовили.

Білі кенда хотіли зберегти їх разом із ланцюгами і хоботом як пам’ять про перемогу над богом своїх ворогів.

Перш ніж зарити Джану в землю, вони сокирами відрубали йому хобота і бивні.

Дуже витерті його зуби свідчили, що ця тварина була надто старою, але наскільки — важко сказати.

Це все, що я можу сказати про Джану.

Білі кенда точно виконали свої обіцянки стосовно всього.

Дивною, напіврелігійною церемонією, на якій я не був присутній, леді Регнолль звільнили з високої посади Хранительки бога, символ якого перестав існувати, хоча, я думаю, що жерці, наскільки могли, зібрали всі уламки слонової кістки і зберегли їх у глеку в святилищі.

Після цього прислужники зняли з неї вбрання, давність походження якого, окрім Харута, я думаю, ніхто з білих кенда не уявляв. Потім, одягнену в тубільне плаття, її передали Регноллеві.

З того часу з нею, як і з нами, поводилися, як із чужоземною гостею.

Проте їй дозволили поселитися зі своїм чоловіком у тому самому будинку, який вона займала протягом свого незвичайного полону.

Після битви кілька днів я був абсолютно безсилий.

Ще три тижні я займався різними справами і, між іншим, їздив із Харутом до міста Сімби.

Ми вирушили туди лише після того, як упевнилися через наших лазутчиків, що чорні кенда справді пішли кудись на південний захід, де, приблизно за триста миль від їхнього колишнього міста, за чутками, були родючі незайняті землі.

З особливими почуттями я знову проїздив знайомою місцевістю і ще раз помітив сліди бивнів Джани на стовбурі зігнутого вітром дерева, яке на своїх гілках мені з Хансом дало притулок від цього лютого чудовиська.

Перейшовши річку, що тепер зовсім зміліла, я їхав похилою рівниною, через яку ми мчалися, рятуючи своє життя, і досяг сумного озера і кладовища слонів. Тут нічого не змінилося.

Та сама гора, потоптана ногами Джани, на якій він мав звичку стояти. Ті самі скелі, за якими я намагався сховатися, і неподалік від них купа людських кісток, що належали нещасному Маруту. Ми поховали їх на тому самому місці, де вони лежали. Зі всіх скелетів слонів ми забрали, скільки могли, слонову кістку, навантаживши близько п’ятдесяти верблюдів.

Звичайно, тут її було значно більше, але багато бивнів, що тривалий час пролежали на цьому місці, попсували сонце і негода і тому. вони не становили майже ніякої цінності.

Відправивши слонову кістку до міста Дитяти, яке знову відродилося, ми через ліс поїхали до міста Сімби, для безпеки виславши вперед розвідників.

Воно і справді абсолютно спорожніло. Ніколи я не бачив такого спустошеного місця. Чорні кенда залишили його таким, яким воно було при них. Тільки на вівтарі, що стояв на ринковій площі, де були принесені в жертву троє нещасних білих кенда, лежала купа трупів тих воїнів, які померли від ран під час відступу.

Двері будинків були відкриті. В помешканнях Залишилося багато домашнього начиння, яке чорні кенда не могли забрати з собою. Ми знайшли багато списів та іншої зброї, власники якої загинули і тепер не потребували її.

За винятком кількох собак і шакалів, які помирали з голоду, у місті не залишилося жодної живої істоти.

Пусте місто справляло враження навіть сильніше, ніж цвинтар слонів біля усамітненого озера.

— Прокляття Дитяти зробило свою справу, — похмуро сказав Харут. — Спершу буря і голод, потім війна, втеча і спустошення.

— Це так, — відповів я, — проте, якщо Джана мертвий і його народ утік, де Дитя і багато хто з його народу? Що ви робитимете без бога, Харуте?

— Каятися у своїх гріхах і чекати, поки Небо свого часу не пошле іншого, — сумно відповів Харут.

Цю ніч я провів у тому самому будинку, де був ув’язнений з Марутом під час нашого полону.

Я не міг заснути, оскільки в моїй пам’яті спливало все, що сталося в ті жахливі дні.

Я бачив вогонь для жертвопринесення, який горів на вівтарі, чув ревіння бурі, що провіщала розорення чорним кенда, і дуже зрадів, коли, нарешті, настав ранок.

Кинувши останній погляд на місто Сімби, ми поїхали назад через ліс, у якому оголене гілля також свідчило про смерть.

За десять днів ми покинули Священну Гору з караваном у сотню верблюдів.

Із них п’ятдесят нав’ючили слоновою кісткою, а на інших їхали ми й ескорт під проводом Харута.

Із цією слоновою кісткою, як і з усім, пов’язаним з Джаною, мене спіткала невдача.

У пустелі нас застала буря, і ми ледве врятувалися.

Із п’ятдесяти верблюдів, нав’ючених слоновою кісткою, вціліло лише десять.

Інші загинули і їх занесло піском.

Регнолль хотів відшкодувати мені вартість утрати, але я відмовився, кажучи, що це не входило до наших умов. *

Білі кенда взагалі безпристрасний народ, а особливо тепер, коли вони оплакували свого бога, не виявили ніяких почуттів під час нашого від’їзду і навіть не попрощалися з нами.

Тільки жриці, які прислужували леді Регнолль, коли вона грала серед них роль богині, плакали, прощаючись із нею, і молилися, щоб знову зустріти її “в присутності Дитяти”.

Перехід через гори був вельми важким для верблюдів. Та, врешті-решт, ми перебралися через них, долаючи велику частину дороги пішки.

Ми затрималися на вершині хребта, щоб востаннє подивитися на землю, яку покидали, де в тумані все ще виднілася гора Дитяти.

Потім ми спустилися вниз протилежним схилом і вступили в північну пустелю.

День за днем, тиждень за тижнем ми їхали нескінченною пустелею шляхом, відомим Харуту, який знав, де знаходити воду.

Ми їхали без особливих пригод (за винятком бурі, під час якої втратили слонову кістку), не зустрівши жодної живої істоти.

Протягом цього часу я був постійно сам, бо Харут розмовляв мало, а Регнолль і його дружина вважали за краще бути вдвох.

Нарешті, за кілька місяців, ми досягли маленького порту на Червоному морі, арабську назву якого я забув, і в якому було спекотно, неначе в пеклі.

Незабаром туди зайшло два торгові судна. На одному з них, що йшло до Англії, я попрямував у Наталь.

Друге йшло до Суеца, звідки Регнолль і його дружина могли поїхати до Александрії:

Наше прощання вийшло таким поспішним, що, крім взаємних подяк і добрих побажань, ми мало що встигли сказати одне одному.

Потискаючи мені на прощання руку, старий Харут повідомив, що їде до Єгипту.

Я запитав його, навіщо він зібрався туди.

— Шукати іншого бога, Макумазане, — відповів він, — якого тепер, після смерті Джани, нікому знищувати. Ми поговоримо з тобою про це, коли знову зустрінемося.

Такі мої спогади про цю подорож.

Та чесно кажучи, я тоді мало на що звертав увагу.

Серце моє тужило за Хансом.

АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН

ВСТУП

Я поховав недавно свого хлопчика, свого милого хлопчика, яким я так пишався. Серце моє розбите. Так важко — мати лише одного сина і втратити його. Воля Божа! І я не міг нічого вдіяти. Чи смію я, чи можу скаржитися? Невблаганно крутиться колесо долі і розчавлює всіх нас по черзі, одних раніше, інших пізніше і, врешті-решт, знищує всіх. Ми не падаємо ниць перед невблаганною долею, як бідні індійці, ми намагаємося втекти туди або сюди, ми волаємо про помилування… Але марно! Як грім вибухає над нами похмура доля і перетворює нас на пил і порох.

Бідний Гаррі! Померти так рано, коли життя тільки-но розкривалося перед ним! Він так старанно працював у лікарні, так блискуче склав останні іспити, і я так пишався цим, навіть більше, ніж він сам. Йому потрібно було вирушити до іншої лікарні для вивчення віспяної зарази. Він писав мені звідти, що не боїться віспи і йому необхідно вивчити хворобу і набратися досвіду. Страшна хвороба забрала його, і я, старий, сивий, слабкий, залишився оплакувати його, сам-один на весь світ. У мене немає нікого, ні дітей, ні близьких, хто б пожалів і втішив мене. Я міг би врятувати його, — не пускати туди, у мене достатньо засобів для нас обох, більше, ніж потрібно: копальні царя Соломона вдосталь забезпечують мене грошима. Але я говорив собі: ні, хай хлопчик навчається жити, хай працює, щоб насолодитися потім відпочинком! Але цей відпочинок застав його серед роботи. О, мій хлопчику, мій дорогий хлопчику! Доля моя схожа на долю біблійного Йова, який мав багато майна, багато житниць із зерном — я теж припасав багато добра для свого хлопчика! Бог вирішив забрати його душу, і я залишився один, у цілковитому відчаї. О, я хотів би померти замість мого любого хлопчика!

Ми поховали його після полудня, під покровом стародавньої, сірої церковної башти, в тому селі, де я живу. Це був сумний грудневий день. Важкі снігові хмари облягали небо. Як тільки труну поставили в могилу, кілька сніжинок упало на неї. Чистою невинною білизною сяяли вони на чорних покривах! Перед тим, як опустити домовину в могилу, сталася затримка: забули потрібні мотузки. Ми стояли мовчки і чекали, спостерігаючи, як пухнасті сніжинки падали на домовину, немов благословення неба, танули і перетворювалися на сльози над чолом бідного Гаррі. Це ще не все. Червоногрудий снігур сміливо спустився, сів на домовину і заспівав. Я злякався і впав на землю з розтерзаним серцем. Сер Генрі Куртіс, людина сильніша і сміливіша за мене, також упав на коліна, а капітан Гуд відвернувся. Яким би великим не було моє горе, я не міг не помітити цього. Ця книга “Аллан Квотермейн” — витяги з мого щоденника, який я вів за два роки до цього. Я переписую його знову, оскільки мені здається, що він може бути початком історії, яку я збираюся розповісти, якщо Бог дозволить мені закінчити її. Невелика біда, якщо я не встигну. Цей уривок зі щоденника був написаний за сім тисяч миль від того місця, де я лежу тепер, хворий, і пишу це, а вродлива дівчина стоїть біля мене і відганяє мух від моєї найяснішої особи. Гаррі там, а я тут, та все ж я відчуваю, що і я скоро піду до нього.

В Англії я жив у маленькому, красивому будинку, — кажу красивому, порівняно з будинками, до яких я звик, живучи в Африці, — не далі, ніж за п’ятсот ярдів від старої церкви, де спить вічним сном мій Гаррі. Після похорону я повернувся додому і трохи поїв, та чи може бути хороший апетит у того, хто поховав усі земні надії! Трошки закусивши, я заходився крокувати, вірніше, шкандибати (я давно вже шкутильгаю через укус лева) туди-сюди оздобленим під дуб передпокоєм, оскільки в моєму англійському будинку є кілька кімнат. На чотирьох стінах кімнати розташувалося близько сотні пар рогів. Тут були справді прекрасні зразки, оскільки я зберігав тільки кращі роги. У центрі приміщення, над великим каміном, я повісив свої гвинтівки. Деякі з них були старовинними — таких тепер уже не побачишся дістав їх 40 років тому. Одну стару рушницю я купив кілька років тому у бура, який сказав мені, що з цієї рушниці стріляв його батько в битві на Кривавій річці після того, як Дінган напав на Наталь і вбив шістсот людей, у тому числі жінок і дітей. Бури назвали це місце Місцем плачу, і так називається воно й досі. Багато слонів убив я з цієї рушниці. Вона вміщує жменю чорного пороху і три унції куль і дає відразу подвійний постріл. Отже, я походжав туди-сюди, поглядаючи на рушниці і на роги, і велика тривога заповзала в мою душу. Я маю поїхати геть з цього будинку, де я живу бездіяльно і спокійно, знову до дикої країни, де я провів кращу половину життя, де зустрів свою любу дружину, де народився мій бідолашний Гаррі, де сталося зі мною стільки доброго і поганого. В мені жило жадання пустелі, дикої країни, я не міг більше жити тут, я маю поїхати і померти там, де я жив, серед дикунів і диких звірів! Блукаючи кімнатою, я думав і дивився на місячне світло, що сріблястим блиском заливало небесне склепіння і таємниче море чагарника, спостерігав за його химерною грою на воді. У людині пристрасть найбільше проявляється перед її смертю, а моє серце померло тієї ночі. Незалежно від мого хвилювання, зрозуміло, що жодна людина, яка прожила сорок років так, як я, не може безкарно замкнутися в Англії з її чепурними, обгородженими, обробленими полями, з її витонченими, зразковими манерами, її вирядженим натовпом. Поволі він почне сумувати за свіжим диханням повітря пустелі, марити безбожними зулусами, які, неначе орли, кидаються на ворогів зі скелі, і серце його повстане проти вузьких меж цивілізованого життя.

І ця цивілізація! Що дає вона? Аж сорок років провів я серед дикунів, вивчаючи їхні мораль і звичаї, потім кілька років я прожив у Англії і придивлявся до дітей цивілізації. І що ж я знайшов? Величезну прірву між тими й іншими? Ні, зовсім невелику відстань, яку простодушна людина легко перестрибне. Дикун і цивілізована людина вельми схожі між собою, тільки остання — винахідливіша і здатна комбінувати. Зате дикун, наскільки я вивчив його, не знає жадоби до грошей, які, неначе рак, упиваються в серце білої людини. У загальних рисах дикун і дитя цивілізації схожі між собою. Гадаю, що високоосвічена пані, читаючи ці рядки, посміхнеться наївності старого дурня-мисливця, коли подумає про своїх чорних, обвішаних намистом сестер! Посміхнеться також висококультурний марнотратник, смакуючи свій обід у клубі. Ціна цього обіду могла б прогодувати цілий тиждень не одну голодну сім’ю! Моя люба панночко! Що це за чарівні речі на вашій шийці? Вони мають дивну схожість, особливо коли ви надягаєте низько вирізане плаття, з прикрасами дикої жінки. Ваша звичка крутитися під звуки музики, ваша пристрасть до притирань і пудр, прийоми, до яких ви вдаєтеся, щоб дістати собі багатого завойовника, який має зробитися вашим чоловіком, спритність, із якою ви прикрашаєте собі голову пір’ям і усілякою всячиною — все це наближає вас до ваших чорних сестер! Пригадайте, що за основними принципами вашої природи ви абсолютно схожі на них! Ви, добродію, також смієтеся? Хай дикун прийде і вдарить вас в обличчя, поки ви насолоджуєтеся дивно приготованою стравою, ми побачимо тоді, чи не сидить у вас самому такий самий дикун?!

Я поїду звідси назавжди, і що тут хорошого? Цивілізовані люди — ті ж дикуни, посріблені зверху! Цивілізація — марнослів’я; неначе північне сяйво, вона виблискуватиме і зникне, і морок оточить іще густіший. Вона схожа на дерево, що виросло на ґрунті варварства, і я впевнений, рано чи пізно вона впаде, як упала цивілізація Єгипту, культура еллінів і римлян та багато інших, яких не перелічити. Не подумайте, що я засуджую сучасні установи, що є екстрактом людських дослідів заради спільної користі! Цивілізація дала нам великі переваги, наприклад, лікарні. Але подумайте, ці лікарні наповнені хворими людьми, жертвами тієї самої цивілізації! У диких країнах лікарень немає. Є питання: наскільки ці люди, яких благословило небо, зобов’язані більше християнству, ніж цивілізації?

Терези гойдаються, підіймаються, — тут більше, там менше, — природа дає середній висновок на обох шальках терезів, і загальна сума є головним чинником у цьому величезному рівнянні, результат якого — невідома кількість цілей і намірів.

Зрозуміло, на все це можна дивитися тільки як на вступ молодого народу на шлях прогресу. Мені приємно думати, що ми намагаємося іноді зрозуміти межі нашої природи, що серйозність пізнань зовсім не лякає нас! Людське мистецтво неосяжне і розтяжне, неначе еластична стрічка, але людська природа схожа на залізне кільце. Ви можете його обійти довкола, можете чудово відполірувати його, сплющити, можете причепити його до іншого кільця, але ніколи, поки існує світ і людина, не збільшите його постійне коло. Це — річ незмінна, як зірки на небі, міцніша, ніж гори, незмінна, як шляхи Вічного. Природа людини — це калейдоскоп Бога, маленькі кольорові скельця, в яких відображаються наші пристрасті, надії, страхи, радощі, прагнення добра і зла. Всемогутня Правиця управляє ними, як зірками, впевнено і спокійно спрямовуючи їх у нові-поєднання і комбінації. Але основні елементи природи залишаються незмінними, незалежно від того, буде більше кольорових скелець чи менше.

Цивілізація має осушувати людські сльози, а ми плачемо і не можемо втішитися. Війна огидна їй, а ми б’ємося заради домівки, заради будинку, честі й слави і отримуємо задоволення в бійці. І так скрізь і в усьому.

Коли серце вбите, а голова лежить у поросі, нам не треба цивілізації. Назад, назад! Ми повземо назад, укладаємося на великих грудях Природи, як малятка, і чекаємо, що вона втішить нас, примусить нас забути пережите або врятує від жала спогадів!

Хто з нас у своєму великому горі не відчував бажання дивитися в чудове обличчя Природи, нашої спільної матері? Хто не прагнув лежати де-небудь на горі і стежити, як хмари пливуть небом, слухати гуркіт віддаленого грому, злитися, хоча б ненадовго, своїм бідним жалюгідним життям із життям Природи, відчути биття її серця, забути всі свої печалі, зануритися в її вічну енергію і життєву силу! Вона створила нас, від неї ми пішли, до неї і повернемося! Вона дала нам життя і поглине нас.

Блукаючи кімнатою свого будинку в Йоркширі, я мріяв про ніжні обійми матері-природи. Не тієї природи, яку ви знаєте і бачите в рівних зеленіючих лісах, усміхнених нивах, а дикої природи, такої, якою вона була створена, незайманої, невинної, яка не знає людства, котре бореться і терзається. Я піду туди, де на волі бігають звірі, назад, до країни, історія якої нікому не відома, до дикунів, яких я люблю, хоча деякі з них так само безжальні, як політична економія. Там я навчуся спокійніше думати про бідолашного Гаррі, який лежить під покровом старої церкви, і серце моє не розриватиметься від туги.

Грудня 23

Розділ І РАДА КОНСУЛА

Минув тиждень від часу поховання бідолашного Гаррі. Якось увечері я шкандибав по хаті і розмірковував, аж раптом подзвонили у двері. Спустившись сходами, я сам відчинив двері. Ввійшли мої давні друзі — сер Генрі Куртіс і капітан Джон Гуд. Вони всілися перед каміном, де, я добре пам’ятаю це, яскравів вогонь.

— Ви дуже люб’язні, що зайшли до мене, — сказав я, — не надто приємно гуляти в таку погоду.

Вони нічого не сказали, а сер Генрі мовчки набив свою люльку і нахилився закурити її біля каміна. У цей час велике соснове поліно яскраво спалахнуло і осяяло всю його постать. Він був дивовижно вродливою людиною. Спокійне, владне обличчя, з тонкими і правильними рисами, великі сірі очі, золотисте волосся і борода — прекрасний зразок витонченого людського типу. Його статура не поступалася вроді обличчя. Я ніколи не бачив таких могутніх плечей і таких широких грудей. По суті, сер Генрі так пропорційно складений, що, незважаючи на свій зріст (5 футів), він мав вигляд досить високої людини. Я дивився на нього і не міг не подумати, яким курйозним контрастом з його лицем і ставною статурою є моя власна немічна персона. Уявіть собі маленьку, слабку людину шістдесяти трьох років, із пожовклим лицем, тонкими руками, великими темними очима і коротко обстриженим, посивілим волоссям, що стирчить, як щетина, худого, потонулого у своєму одязі, і ви матимете повне уявлення про Аллана Квотермейна, якого зазвичай називають “мисливець Квотермейн”, а за місцем народження “Макумазан-англієць”.

Капітан Гуд мало був схожим на нас. Коротенька, похмура, дуже кремезна людина, з мерехтливими чорними очима, з вічним скельцем в одному оці. Я назвав його кремезним, але це сказано дуже м’яко, швидше, це здоровань. У подальшому я маю, на жаль, зізнатися, Гуд почав надто непривабливо товстіти. Сер Генрі запевняє, що все походить від бездіяльності та обжерливості. Гуду це не подобається, хоча він не може заперечувати цього факту.

Якийсь час ми сиділи мовчки, потім я засвітив лампу, що стояла на столі, оскільки сумна напівтемрява в кімнаті сильніше наганяла тугу, якою сповнене серце людини, котра поховала тиждень тому всі надії свого життя. Я відкрив шафу в стіні, знайшов там пляшку віскі, кілька келихів і воду. Я люблю робити все сам, для мене нестерпно вічно бачити кого-небудь біля себе, під боком. Куртіс і Гуд сиділи мовчки, бо, мабуть, їм нічого було сказати мені, але вони раді були втішити мене своєю присутністю, своїм мовчазним співчуттям моєму горю, оскільки це був їхній другий візит після похорону.

І справді, іноді, у важкі хвилини туги, нас краще заспокоює мовчазна присутність людей, аніж розмова, яка тільки дратує. Мої друзі сиділи, палили, пили віскі з водою, я стояв біля каміна, також палив і дивився на них. Нарешті я заговорив.

— Давні друзі, — сказав я, — як давно ми повернулися з країни Кукуана?

— Три роки, — сказав Гуд. — Чому ти питаєш?

— Я питаю, бо я вдосталь наївся цивілізації. Я поїду назад до дикунів!

Сер Генрі відкинув голову на спинку крісла і посміхнувся своєю глибокою загадковою усмішкою.

— Як дивно! — сказав він. — Га, Гуде?

Гуд таємничо-глянув на мене крізь своє скельце.

— Так, дивно, дуже дивно!

— Я нічого не розумію, — вимовив я, дивлячись то на одного, то на другого, — і не люблю загадок!

— Не розумієш, друзяко? — сказав сер Генрі. — Я поясню тобі. Ми з Гудом ішли сюди і міркували. Він говорив…

— Якщо Гуд що-небудь і говорив, — заперечив я саркастично, — то він майстер базікати. Що ж це таке?

— Як ти думаєш? — запитав сер Генрі.

Я похитав головою. Як я міг знати, про що пасталакав Гуд? Він розпатякує про масу речей.

— Це щодо маленького плану, який я склав; якщо ти схочеш, ми можемо вирушити до Африки в нову експедицію!

Я підстрибнув при цих словах.

— Що ти кажеш? — вигукнув я.

— Так, я це говорю, і Гуд теж говорить! Чи не правда, Гуде?

— Правильно! — відповів джентльмен.

— Вислухай, друже! — продовжував сер Генрі, помітно пожвавлюючись. — Я втомився, смертельно втомився від неробства, розігруючи роль есквайра. Більше року я не можу знайти собі спокою, як старий слон, що відчув небезпеку. Я вічно марю країною Кукуана, копальнями царя Соломона і зробився жертвою непереборного прагнення бігти звідси, запевняю тебе! Мені до смерті набридло вбивати фазанів і куріпок, я потребую подорожі. Ти зрозумієш це відчуття: оскільки спробував віскі з водою, молока й не візьмеш у рот! Рік, проведений нами в країні Кукуана, здається мені, вартий усієї решти мого життя. Додам, що я дурний, що страждаю від цього, та нічим не можу собі зарадити. Я сумую і, більше того, тільки й думаю податися геть!

Він помовчав і продовжував.

— Врешті-решт, чому б мені не поїхати? У мене немає ні дружини, ні рідних, ні хлоп’ят, ні курчат. Якщо зі мною що-небудь станеться, то, звісно, баронетство перейде до мого брата Георга і його сина. Мені нічого тут робити!

— Еге, я так і думав, що рано чи пізно ти дійдеш до цього. Ну, тепер ти, Гуде, які в тебе причини для подорожі? Є вони?

— Так, — відповів урочисто Гуд, — я нічого не роблю без причини, і якщо тут замішана дама, то не одна, а кілька!

Я глянув на нього. Гуд — дивовижна людина.

— Що ж у тебе? — запитав я.

— Якщо ви хочете знати, хоча мені небажано б говорити про делікатну і особисту для мене справу, я скажу вам: я надто товстішаю!

— Замовкни, Гуде! — сказав сер Генрі. — Квотермейне, скажи нам, що ти можеш запропонувати?

Я запалив свою люльку, перш ніж відповісти.

— Чи ви чули, панове, про гору Кеніа? — запитав я.

— Ні, я не знаю такого місця! — відповідав Гуд.

— Чи чули ви про острів Ламу?

— Ні. Стривай, чи не лежить він майже за 300 миль на північ від Занзібару?

— Так. Слухайте, ось що я пропоную. Вирушимо в Ламу, і звідти подолаємо 250 миль до Кенії. Від Кенії до Лекакизера ще 200 миль, або близько цього, і там, я впевнений, ніколи ще не ступала нога білої людини. Потім, якщо ми підемо далі, то потрапимо в абсолютно не звідані місця. Що ви скажете на це, друзі мої?

— Важкий план! — промимрив сер Генрі задумливо.

— Ти маєш рацію, — відповів я, — але я вирішив це, бо всі ми троє вирушимо втілювати цей важкий план. Нам потрібна зміна життя, і ми знайдемо зовсім іншу природу, інших людей — повну зміну. Все своє життя я мріяв відвідати ці країни, і я сподіваюся зробити це раніше, ніж помру. Смерть мого хлопчика порвала останній зв’язок між мною і цивілізованим світом, і я повернуся до природної дикості. Тепер я скажу вам інше. Впродовж кількох років до мене доходили чутки про велику білу расу, котра, як припускали, мешкає десь у цьому напрямі, і я мрію побачити цих людей, якщо вони насправді існують. Якщо ви, друзі, хочете подорожувати зі мною, чудово! Якщо ні, я поїду сам!

— Я з тобою, хоча й не вірю в твою білу расу, — сказав сер Генрі Куртіс, підвівся і поклав руку на моє плече.

— Я теж! — приєднався Гуд. — Я піду за тобою! Всіма силами я постараюся дістатися до Кенії і в інше місце, назва якого важко вимовляється, і побачу неіснуючу білу расу! Ось усе, що я скажу!

— Коли ти розраховуєш вирушати? — запитав сер Генрі.

— Цього місяця, — відповів я. — На пароплаві Британської Індії. Ти не впевнений в існуванні раси, бо не чув про неї. Гуде! Пригадай про копальні царя Соломона!

Чотирнадцять тижнів минуло від цієї розмови. Після тривалих міркувань і довідок ми дійшли висновку, що нашим початковим пунктом для подорожі до гори Кенії має бути не Момбаза, а гирло річки Тана, на 100 миль ближче до Занзібару. Ми вирішили це, завдяки відомостям, яких надав один німецький мандрівник, котрий зустрівся нам на пароплаві дорогою до Адена. Я думаю, що це найбрудніший німець, якого я будь-коли знав, але він був хороший товариш, і дав нам дорогоцінні відомості.

— Ламу? — сказав він. — Ви їдете в Ламу? О, яке це прекрасне місце! — він повернув до нас своє жирне обличчя і підморгнув із виразом покірливого захоплення. — Півтора року я прожив там і ніколи не змінив сорочки, жодного разу!

Прибувши на острів, ми зійшли з пароплава з усім своїм майном, і, не знаючи куди йти, сміливо попрямували до будинку консула, де нас дуже гостинно прийняли.

Ламу — дивне містечко, але у мене в пам’яті залишилися надзвичайний бруд і сморід. Це було щось жахливе. Біля консульства тяглося узбережжя моря, чи, точніше, брудний берег, названий узбережжям. Під час відпливу берег абсолютно голий і служить місцем звалища всіляких нечистот, покидьків міста. Тут жінки заривають у прибережну грязюку кокоси, залишаючи їх, поки верхня шкаралупа зовсім згниє, тоді їх виривають з багна і з волокон плетуть рогожі та різні інші речі. Це заняття переходить у спадок з покоління в покоління, тому важко уявити й описати весь жахливий стан берега. Я знав багато поганих запахів протягом життя, але ніколи не відчував такого страхітливого смороду, як тут, на березі, коли ми сиділи, при світлі місяця, під гостинним дахом нашого друга консула. Не дивно, що народ тут помирає від лихоманки. Місцина сама собою достатньо красива, але це враження зникає під гнітом смороду.

— Куди ви маєте намір прямувати, джентльмени? — запитав гостинний консул, коли ми закурили наші люльки після обіду.

— Ми розраховуємо вирушити в Кенію, а звідти в Лекакизера, — відповів сер Генрі. — Квотермейн чув щось про білу расу, яка живе на не відомій території!

Консул подивився на нас зацікавлено і відповів, що він також чув про це.

— Що ви чули? — запитав я.

— О, небагато. Все, що я знаю, відомо з листа, одержаного мною рік тому від Макензі, шотландського місіонера, пост якого був у найвищому пункті річки Тана!

— У вас є цей лист? — запитав я.

— Немає, я знищив його, але пам’ятаю, що він писав, як один чоловік з’явився до нього і заявив, що подорожував два місяці, поки дістався до Лекакизера, де ще ніколи не бувало білої людини. Там він знайшов озеро під назвою Лага, потім пішов далі, на північний схід, і мандрував цілий місяць, через пустелі, цілі зарості колючого терня і величезні гори, і, нарешті, досяг країни, де жили білі люди в кам’яних будинках. Спочатку його прийняли дуже гостинно, але потім жерці визнали його за диявола, і народ хотів убити його. Він утік від них і подорожував вісім місяців, дістався, нарешті, до місіонерського будинку і помер, як я чув. Ось усе, що я знаю. І якщо ви запитаєте мене, я відповім вам, що все це брехня. Та якщо вам потрібно дізнатися про це точніше, їдьте до місіонера Макензі на Тану і розпитайте його!

Сер Генрі і я перезирнулися. Все це було загадково.

— Гадаю, нам доведеться вирушити туди! — сказав я.

— Чудово, — відповів консул, — це найкраще, що ви можете зробити, але маю застерегти вас, що вам випадає важка подорож, бо я чув, що мазаї бродять неподалік, а з ними жарти погані. Краще за все, якщо ви знайдете кількох людей як ваших слуг і мисливців, і кількох носіїв. Правда, з ними вам буде немало клопотів, але все-таки це виявиться дешевше і вигідніше, ніж наймати цілий караван. Крім того, у вас буде менше ризику, що вони втечуть.

На щастя, в Ламу перебувала в цей час партія солдат ваквафі — аскари. Ваквафі — це схрещене плем’я мазаїв і ватавета. Вони мужній народ, що має багато хороших якостей зулусів і схильні до цивілізації. Усі вони чудові мисливці. Сталося так, що ці люди здійснили тривалу подорож з одним англійцем, на ім’я Джутсон, який вирушив із Момбаза (гавань на відстані сто п’ятдесят миль від Ламу) і обійшов Кіліманджаро, одну з найвищих гір Африки. Бідолаха, він помер від лихоманки дорогою назад, на відстані одного дня шляху до Момбаза. Він пережив безліч небезпек і не дожив кількох годин, які відділяли його від порятунку. Мисливці поховали його і прибули в Ламу. Наш друг консул переконав нас найняти цих людей. Наступного ранку ми вирушили побачити їх, супроводжувані перекладачем.

Ми знайшли їх у брудній халупі, в передмісті. Троє з них сиділи біля халупи і мали вигляд добродушних молодців, більш-менш цивілізованої зовнішності. Ми обережно пояснили їм мету наших відвідин, спочатку зовсім безуспішно. Вони відверто заявили, що не хочуть і говорити про це, що вони дуже втомилися і змучилися за тривалу подорож та дуже горюють через смерть свого господаря. Вони вирушать додому і відпочиватимуть.

Усе це було невтішно, і, щоб відвернути їхню увагу, я запитав, де ж інші. Мені сказали, що їх шестеро, а я бачив тільки трьох. Один із них пояснив мені, що інші троє сплять у халупі, відпочивають від роботи.

— Від сну поважчали їхні повіки, — додав він, — і серце їхнє полегшилося. Найкраще — це спати, бо сон дає забуття! На біду, людина має прокидатися!

Нарешті інші троє чоловіків, позіхаючи, вийшли з хатини. Перші два були, очевидно, тієї самої раси, що стояли переді мною. Але, побачивши третього, я готовий був виплигнути зі своєї власної шкіри. Це була людина високого зросту, груба, але худорлява, з міцними сталевими м’язами. Один погляд на нього засвідчив, що він був не з ваквафів, а чистісінької крові зулус. Він вийшов, прикриваючи рота тонкою, майже аристократичною рукою, щоб приховати позіхання. Я відразу ж помітив, що він “Кашла”, або людина з кільцем28. Він відняв руку від рота, і я побачив енергійне обличчя зулуса, з глузливим ротом, короткою бородою, вже посивілою, і парою темних соколиних очей. Я відразу впізнав цю людину, хоча ми не бачилися 12 років.

— Як справи, Умслопогасе? — запитав я його.

Висока людина, про походження і пригоди якого на його батьківщині ходять цілі легенди, відомий під ім’ям “Дятла”, або “Згубника”, глянув на мене здивовано випустив з рук довгу бойову сокиру. Він мене одразу ж упізнав і вклонився.

— Начальнику! — сказав він. — Старовинний начальнику! Великий начальнику! Батьку! Макумазане! Старий Мисливцю! Згубнику слонів, пожирачу левів! Бистроокий, обережний, сміливий, спокійний! Його постріли завжди влучні, його очі — зіркі! Він відданий друзям! Батьку! Мудрість говорить голосом нашого народу: гора ніколи не зустрінеться з горою, але вдосвіта людина зустрінеться з людиною! Слухай! Прийшов вісник з Наталя. “Макумазан помер! — закричав він. — Макумазана більше немає на землі”. Це було кілька років тому. Тепер, у цьому дивному місці, я бачу Макумазана, мого друга. Тут нічого сумніватися. Старий шакал посивів, але хіба він не гострозорий і не гострозубий? Ха! Ха! Макумазане, пам’ятаєш як ти всадив кулю межи очі буйвола? Пам’ятаєш…

Я дав змогу йому базікати, бо побачив подив від його слів у решти мисливців, які, здавалося, зрозуміли його. Але потім я перебив його, бо ненавиджу цю манеру зулусів надмірно вихваляти людину.

— Мовчи! — сказав я. — Я дивуюся, що бачу тебе з цими людьми! Я залишив тебе начальником на твоїй батьківщині. Як ти потрапив сюди разом із цими чужоземцями?

Умслопогас сперся ліктем на ручку своєї довгої сокири з чудово зробленою роговою рукояткою, і обличчя його спохмурніло.

— Батьку мій! — відповідав він. — Мені слід тобі сказати, але я не можу говорити перед цією сволотою, — він поглянув на солдатів ваквафі, — мої слова придатні тільки для твоїх вух. Батьку мій, я скажу тобі, — обличчя його ще більше потемніло, — одна жінка смертельно образила і обдурила мене, зганьбила моє ім’я, моя власна дружина, кругловида дівчина, обдурила мене. Але я уникнув смерті, убив тих, хто хотів мене вбити. Ось цією сокирою я вдарив тричі: праворуч, ліворуч і в лоба. Ти пам’ятаєш, як я б’ю, і я вбив трьох. Потім я втік, і хоча я не молодий, але ноги мої легкі, як ноги антилопи, і ніхто не спіймає мене на бігу. Я тікав зі свого власного краалю, і за мною гналися вбивці і вили, наче собаки на полюванні. Сховавшись, я вистежив ту, яка мене обдурила, коли вона йшла по воду до джерела. Неначе тінь смерті, я налетів на неї і вдарив її сокирою. Її голова впала у воду. Тоді я побіг на північ. Три місяці блукав я, не зупиняючись, не відпочиваючи, поки не зустрів білого мисливця. Він помер, а я прийшов сюди з його слугами. Нічого у мене немає. Я походжу з високого роду, від крові Чаки, великого царя-начальника, і тепер я мандрівник, людина без крааля. Нічого у мене немає, окрім сокири. Вони відняли у мене мою худобу, ув’язнили моїх дружин, мої діти не побачать більше мого обличчя! Ось цією сокирою, — він крутив навкруги голови свою жахливу зброю, — я проб’ю собі нову дорогу. Я все сказав!

— Умслопогасе, — сказав я, — я давно тебе знаю. Ти самолюбний, у тобі тече царствена кров і, мабуть, ти тепер перевершив самого себе. Кілька років тому, коли ти задумав змову проти Сетевайо, я застеріг тебе, і ти послухався. Тепер, коли мене не було з тобою, ти накоїв чимало біди. Але що зроблено, то зроблено. Забудьмо це! Я знаю тебе, Умслопогасе, як великого воїна царської крові, який зневажає смерть. Вислухай мене. Чи бачиш ти цю високу людину, мого друга? — я показав йому на сера Генрі. — Він такий же великий воїн, як ти, так само сильний, як ти, і, мабуть, ширший за тебе в плечах. Його звуть Інкубу. А ось другий, бачиш, із круглим животом, блискучими очима і веселим обличчям. Його звуть Бугван, “Скляне око”, він хороша людина і походить із дивного племені, яке проводить все життя на воді і живе в плавучих краалях. Нас троє, і ми вирушаємо подорожувати всередину країни, пройдемо білу гору (Кеніа) і вступимо в не відомі місця. Ми не знаємо, що буде з нами, ми збираємося полювати, шукати пригод, новизни, бо нам набридло сидіти в місті і бачити одне і те саме навколо. Хочеш піти з нами? Ти будеш начальником наших слуг, але що з нами може статися, я не знаю. Раніше ми вже подорожували втрьох, брали з собою одну людину — Умбона — і залишили його начальником великої країни, повелителем прикрашених пір’ям воїнів, які скорялися одному його слову. Що буде тепер — невідомо. Можливо, смерть чекає нас. Хочеш іти з нами чи боїшся, Умслопогасе? Старий воїн засміявся.

— Ти не зовсім маєш рацію, Макумазане, — сказав він, — не самолюбність довела мене до падіння, а — ганьба і сором мені, — красиве жіноче обличчя! Але забудьмо це. Я йду з вами. Життя або смерть попереду, мені байдуже, якщо можна вбивати, якщо кров потече річкою. Я старію, старію, і все-таки я великий воїн серед воїнів! Подивися! — він показав мені незліченні рубці, шрами, подряпини на грудях і руках. — Знаєш, Макумазане, скількох убив я в рукопашному бою? Полічи, Макумазане! — він вказав мені на позначки на роговій рукоятці сокири. — Сто три! Я не рахую тих, кому я розпоров живота29.

— Досить, — сказав я, помітивши, що його тіпає, як у лихоманці, — замовкни! Ти справді “Згубник”! Ми не любимо оповідок про вбивства. Слухай, нам потрібні слуги. Ці люди, — я вказав на ваквафі, які відійшли під час нашої розмови, не хочуть іти з нами!

— Не хочуть іти? — закричав Умслопогас. — Яка це собака не хоче йти, коли мій батько наказує? Ти, слухай! — одним сильним стрибком він опинився біля солдата, з яким я говорив раніше, схопив його за руку і міцно стиснув. — Собако! — повторив він, міцно стискаючи руку переляканої людини. — Ти сказав, що не підеш з моїм батьком? Скажи ще раз, і я душитиму тебе… — Його довгі пальці вп’ялися в горло ваквафі. — Скажи, й ті інші… Хіба ти забув, як я служив твоєму брату?

— Ні, ми підемо з білою людиною! — пробурмотів той.

— Біла людина! — продовжував Умслопогас з люттю, вдаючи, що роздратування посилюється. — Про кого ти говориш, зухвалий собако?

— Ми підемо з великим начальником!

— Отож бо! — сказав Умслопогас спокійним голосом і раптово відпустив руку так, що солдат аж упав назад. — Я так і думав!

— Цей Умслопогас має сильний етичний вплив на своїх супутників! — зауважив потім Гуд.

Розділ II ЧОРНА РУКА

Незабаром ми покинули Ламу і за десять днів опинилися в містечку Чаррі, на річці Тані, витримавши багато різних пригод, про які не варто говорити. Між іншим, ми відвідали зруйноване місто, яке, судячи з численних руїн мечетей і кам’яних будинків, було густо населеним місцем. Ці зруйновані міста, а їх тут кілька, належать до сивої давнини, і я гадаю, вони були багаті і мали значення ще за часів Старого Заповіту, коли служили центром торгівлі з Індією. Але слава їхня зникла, коли припинилася торгівля невільниками. Там, де колись багаті торговці, зібрані з усіх кінців світу, товпилися і торгували на майданах, голосно реве лев, охороняючи своє лігво, і замість базікання невільників і пронизливих голосів баришників у зруйнованих проходах і коридорах звучить відлуння його жахливого гарчання. Тут, в огорожі, де валялося різне сміття, ми знайшли два величезні камені дивної краси і шкодували, що не могли забрати їх із собою. Немає сумніву, що вони прикрашали вхід до палацу, від якого не залишилося й сліду.

Зникло, все зникло! Неначе благородні пани та пані, які жили за цими воротами, міста ці мали колись бурхливе життя, тепер загинули, як Вавилон і Ніневія, як загинуть свого часу Лондон і Париж. Ніщо не вічне — такий непорушний закон. Чоловіки, жінки, імперії, міста, трони, влада, могутність, гори, річки, моря, світи, простори — все загине. В цих покинутих руїнах мораліст побачить символ долі всього всесвіту.

У Чаррі ми жорстоко посварилися з начальником наших носіїв, яких ми найняли йти далі. Він надумав загнути нам небувалу ціну. Він погрожував нам закликати мазаїв. Цієї ж ночі він утік з усіма носіями, поцупивши велику частину нашого майна, яку їм доручено було нести.

На щастя, їм не вдалося потягнути наші гвинтівки й одяг; зрозуміло, не з делікатності, а тому, що вся ця поклажа опинилася в руках п’яти ваквафі.

Після цього ми зрозуміли, що нам треба облишити будь-яку думку про каравани і носіїв, та й майна у нас залишилося небагато. Куди і як нам вирушити тепер?

Гуд швидко вирішив це.

— Тут вода, — сказав він, вказуючи на річку, — і вчора я бачив тубільців, які в пірогах полювали на гіпопотамів. Я знаю, що будинок місіонера Мекензі розташований на річці Тані. Чом би не податися туди в човнах?

Ця блискуча пропозиція викликала радість. Я вирішив купити потрібні піроги у тубільців. За три дні я встиг дістати дві великі піроги, кожна з них була видовбана з величезної колоди і могла вміщати шістьох осіб з багажем. За ці дві піроги ми віддали весь одяг і деякі речі, що залишилися в нас.

Наступного дня ми вирушили в путь на двох пірогах. У першій були Гуд, сер Генрі і троє солдатів ваквафі, в другій сиділи я, Умслопогас і решта двоє солдатів. Нам довелося плисти річкою вгору, і ми спробували використати наші чотири весла і працювали всі, окрім Гуда, як невільники. Це була важка, втомлива робота.

Гуд, ледве вступивши у човен, опинився в рідній стихії і прийняв командування. Він добре командував. На суші Гуд був ввічливий джентльмен, із м’якими манерами, охочий до витівок. На воді ж він став справжнім демоном. Він досконало знав усе, що стосувалося води і плавання, від морської торпеди до вміння тримати весло в африканських пірогах, а ми зовсім нічого не знали. Його поняття про дисципліну відрізнялися суворістю, можна сказати, він виявився нашим повелителем на воді і сторицею відплатив нам за несерйозність, із якою ми ставилися до нього на суші. Але, з іншого боку, я маю сказати, що він напрочуд добре правив човном.

За день Гудові вдалося за допомогою сякого-такого одягу приробити вітрила до кожної піроги, і це дещо полегшило нашу працю. Течія була дуже сильна, і ми насилу долали двадцять миль за день.

Ми вирушали вдосвіта і пливли до десятої години, коли сонце починало смалити так, що гребти було неможливо. Тоді ми виходили на берег, з’їдали наш скромний обід, після якого спали або щось робили до третьої години.

О третій годині ми продовжували подорож до заходу сонця, коли зупинялися на нічліг. Якось увечері, приставши до берега, Гуд надумав, за допомогою аскарі, влаштувати загородку з тернових кущів і розкласти вогонь. Я, сер Генрі й Умслопогас, подалися підстрелити що-небудь на вечерю. Це було легко, оскільки на берегах Тани водиться багато всілякої звірини і дичини. Одного разу вночі сер Генрі вбив самку жирафа, у якої мозок із кісток — смакота.

Мені вдалося вбити пару косуль. Іноді ми урізноманітнювали наш стіл, убиваючи гвінейських курей і павичів, або ловили прекрасну рибу, якої повно у Тані.

За три дні з нами сталася неприємна пригода. Ми пристали до берега, за звичаєм, на ночівлю, аж раптом помітили неподалік людську постать, очевидно, нас чекали. Одного погляду вистачило, щоб я впізнав молодого воїна з племені мазаї-ельморен.

Якби я навіть завагався в цьому, то всі сумніви мої розсіялися б від переляканого крику наших ваквафі: “Мазаї!”

Якою дикою, войовничою статурою він був! Я звик до вигляду дикунів, але скажу, що ніколи не бачив обличчя лютішого і жахливішого. Він був величезного зросту, майже як Умслопогас, і красивий, але красою диявола. У правиці він стискав списа п’яти з половиною футів завдовжки, причому тільки клинок мав два з половиною фути. Лівою рукою він тримав великого щита еліпсоподібної форми зі шкури буйвола, на якому були дивні геральдичні написи. На плечах його лежав капюшон із соколиного пір’я, а на шиї надіта смуга бавовняної строкатої тканини. Звичний його одяг із козинячої шкури був зав’язаний вузлом, у вигляді пояса, а на боці стирчав меч, який був уламком сталі, вкладеним у дерев’яні піхви. Найдивовижнішою з усього його вбрання була шапка зі страусового пір’я, яка сходилася біля підборіддя і обіймала обличчя, відтіняючи сатанинський вираз фізіономії дикуна в рамці строкатого пір’я. Біля кісточок теліпалася чорна торочка, а на ногах дзвеніли шпори, з-під яких стирчали жмутки чудового чорного мавпячого волосся.

У такому вбранні стояв мазаї-ельморен, очікуючи на наші піроги. Я не міг розрізнити всіх подробиць його костюма, абсолютно пригнічений загальним враженням і думкою про те, що нам слід робити.

Поки ми розмірковували над власними діями, воїн рушив з місця, махнув на нас списом і зник.

— Еге! — закричав сер Генрі з того човна. — Наш друг, начальник каравану, дотримав свого слова і виказав нас мазаям. Чи безпечно пристати до берега?

Я думав, що це небезпечно, але, з іншого боку, ми не могли нічого зготувати в пірогах, щоб поїсти, а їсти хотілося всім. Нарешті Умслопогас прискорив наше рішення, заявивши, що піде в розвідку, і поповз у чагарник, як змія, а ми залишилися чекати його на воді. За півгодини він повернувся і сказав нам, що ми бачили не мазаї, а просто воїна-дикуна, що він сам вистежив місце, де вони отаборилися, і за деякими ознаками думає, що мазаї вирушили не більше години тому. Воїн, якого ми бачили, був посланий з донесенням про нашу появу. Ми причалили до берега, розташувалися колом, повечеряли і заходилися обговорювати всю небезпеку нашого становища. Насправді, можливо, що поява воїна зовсім не загрожує нам нічим, що він один зі зграї, посланий грабувати і вбивати людей із ворожого племені. Та коли ми пригадали погрози наших носильників і зловісний помах списом у наш бік, справа видалася нам дещо іншою. Одне було безперечно — загін мазаїв стежив за нами і чекав зручної нагоди, сподіваючись напасти на нас.

Ми мали вибір: або йти вперед, або забиратися назад. Останнє відкинули всі, тим паче, що, відступаючи, ми могли наразитися на ще більшу небезпеку. Тому вирішили будь-що йти вперед. Розсудивши, що спати на березі небезпечно, ми забралися в піроги і відвели їх на середину річки, прикріпивши їх, замість якоря, до великого каміння товстими мотузками, зробленими з волокна кокоса.

Тут москіти старанно накинулися на нас, і це, разом із побоюванням за свою безпеку, відігнало сон від мене, хоча інші спали, незважаючи на москітів. Я лежав, палив, розмірковував, головним чином, як уникнути мазаїв. Стояла дивна місячна ніч, та москіти й небезпека підхопити лихоманку від ночівлі на річці, а ще судома в моїй правій нозі від незручного положення в пірозі разом із хропінням сплячих ваквафі не псували насолоди від неповторної ночі. Місячне проміння вигравало на поверхні річки, води якої неухильно поривалися до моря, як людське життя до могили. На березі панував морок, і нічний вітер сумно зітхав в очеретах. Ліворуч лежала піщана мілина, на якій не було дерев. Тут я міг розрізнити цілий табунець антилоп, що підійшли напитися. Зненацька пролунало зловісне гарчання, і всі вони перелякано втекли. За кілька хвилин я побачив масивну постать його величності, царя звірів, що з’явився запивати свій обід. Він неквапно рухався в очеретах за п’ятдесят кроків від нас, а ще за кілька хвилин велетенська чорна маса вилізла з води і захропла.

Це був гіпопотам. Він був так близько від мене, що я бачив, як він, підштовхнутий цікавістю дізнатися, що таке є наші піроги, відкрив свою пащу, подивився і широко позіхнув, даючи мені змогу помилуватися іклами.

Я хотів уже всадити йому кулю, але, подумавши, дав йому спокій, тим паче, що він був заважкий для нашої піроги. Скоро він безшумно зник з очей. При погляді праворуч на берег, мені здалося, що я бачу темну постать, що ховається за деревами. У мене дуже гострий зір, і я був упевнений, що помітив когось, та був це звір, птах чи людина — я не міг розрізнити.

У цей час темна хмарка закрила місяць, ліс затих. Раптом пролунав різкий, добре мені знайомий крик сови, що настирливо повторився кілька разів. Після цього запанувала щонайповніша тиша, тільки вітер шумів серед дерев і в очереті.

Невідомо чому, але мене охопило дивне нервове збудження. Особливих причин поки що не було, бо мандрівник у Центральній Африці постійно наражається на небезпеки, та я не міг заспокоїтися. Зазвичай я сміюся і не вірю різним передчуттям, а тепер мимоволі мене охопило гнітюче передчуття близької небезпеки. Холодний піт виступив на моєму чолі, та я не хотів будити інших. Я відчував, що страх мій зростає, пульс слабко бився, як у вмираючої людини, нервове збудження дійшло межі. Це відчуття цілком знайоме тому, хто схильний до кошмарів. Але моя воля панувала над страхом, я продовжував напівлежати в пірозі, повернувшись у бік Умслопогаса і двох ваквафі, що спали біля мене.

На деякій відстані я чув сплески гіпопотама, потім крик сови повторився неприродно верескливо30. Вітер тужливо краяв серце піснею. Над нашими головами стояла похмура хмара, а під нами холодна, чорна маса води. І я вловлював дихання смерті в навколишньому мороці! Це було гнітюче відчуття.

Раптом кров похолола в моїх жилах, і серце перестало битися. Здалося це мені чи ми рухаємося? Я перевів погляд на той човен за нами, але не бачив його, а замість нього помітив худу, чорну руку, простягнуту над пірогою.

Невже це кошмар? Тієї ж хвилини темне диявольське обличчя виринуло з води. Пірога гойднулася, блиснув ніж, пролунав жахливий крик одного з ваквафі, і щось тепле бризнуло мені на обличчя.

Я вмить прокинувся, зрозумів, що це не кошмар, а напад мазаїв. Схопивши перше, що трапилося під руку (це була сокира Умслопогаса), я з усієї сили вдарив нею в те місце, де бачив руку з ножем. Удар припав прямо на руку і відрубав усю кисть.

Дикун ані застогнав, ані крикнув. З’явившись, як привид, він зник так само тайкома, залишивши після себе відрубану руку, що все ще стискала меча, загнаного в серце нашого бідного ваквафі.

Між дикунами сталося сум’яття, і мені здалося, не знаю, чи так це було, що кілька голів ковзнули над водою до правого берега, біля якого мала скоро опинитися наша пірога, оскільки якірний мотузок був перерізаний.

Як тільки я освоївся з обстановкою, я зрозумів план дикунів. Вони перерізали мотузок, щоб пірогу течією прибило до берега, де чекав загін воїнів зі списами, готовий перебити нас усіх.

Схопивши весло, я наказав Умслопогасу взяти інше (уцілілий аскарі був ні живий ні мертвий від страху), і ми заходилися старанно гребти на середину річки, і саме вчасно, бо за кілька хвилин могли опинитися біля берега, і тоді нам усім загрожувала смерть.

Як тільки ми достатньо відійшли від берега, то поспішили дізнатися, чи вціліла наша друга пірога.

Важка і небезпечна це була робота в навколишньому мороці! Очевидно, милосердний Бог керував нами. Нарешті, старанно працюючи веслами, ми побачили нашу пірогу і були раді дізнатися, що на ній усе-благополучно.

Поза сумнівом, та сама чорна рука дикуна, яка перерізала наш мотузок, мала намір зробити це й з другою пірогою, якби дикуна не згубила непереборна схильність убивати при будь-якій слушній нагоді. І хоча це коштувало життя одному з нас, зате врятувало всіх інших від загибелі! Не з’явися ця чорна рука, ця примара біля човна (я до смерті не забуду цієї хвилини), пірога була б біля берега, перш ніж я зрозумів би, що сталося, і я не написав би цю історію!

Розділ III У МІСІОНЕРА

Ми прикріпили залишки нашого мотузка до другої піроги і чекали світанку, вітаючи один одного з позбавленням від страшної небезпеки, що було швидше милістю до нас Провидіння, ніж результатом наших зусиль. Нарешті почало світати. Рідко так радісно зустрічав я світанок. На дні піроги лежав нещасний аскарі і біля нього скривавлена рука дикуна. Я не міг цього бачити. Взявши камінь, який служив якорем для піроги, я прив’язав до нього вбитого і кинув його у воду. Він пішов на дно, і лише бульбашки залишилися на воді після нього. Ох! Колись більшість із нас кане в Лету, залишивши по собі тільки бульбашки — єдиний слід нашого існування! Руку дикуна ми також кинули в річку. Меч, який ми витягли з грудей убитого, був дуже красивий, очевидно, арабської роботи, з рукояткою зі слонової кістки, оздобленої золотом. Я взяв його собі замість мисливського ножа, і він вельми прислужився мені. Один із ваквафі перебрався в мою пірогу, і ми вирушили далі, невеселі, сподіваючись дістатися до місії тільки вночі.

За годину після сходу сонця полив сильний дощ, що ще більше погіршив наше становище. Ми промокли до кісток, оскільки не могли сховатися від дощу в пірогах. Вітер стих, і вітрила були ні до чого; ми повзли потихеньку на веслах.

Об одинадцятій годині ми прибули до лівого берега; дощ трохи вщух, і ми розклали вогонь, спіймали і засмажили рибу, не сміючи піти в ліс полювати. О другій годині ми знову вирушили, узявши з собою запас смаженої риби.

Дощ полив іще більше. Плисти річкою ставало все важче через каміння, мілководдя і надзвичайно сильну течію. Було зрозуміло, що до ночі нам не дістатися до гостинного даху місії — перспектива не особливо приємна! О п’ятій годині вечора, зовсім змучені, ми могли чітко визначити, що перебуваємо майже за 10 миль від місії. Змирившись із цим, ми мали подбати про безпечний нічліг.

Ми не зважилися пристати до берега, вкритого густою рослинністю, де могли ховатися мазаї. На щастя, ми помітили маленький скелястий острівець посеред річки. Ми відразу ж пристали до нього, міцно прив’язали піроги і вийшли на землю, влаштовуючись якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Що стосується погоди, то вона була гидкою: вітер із дощем проймав нас до кісток, заважаючи розкласти вогонь. Одна обставина дещо втішала нас. Наші аскарі оголосили, що мазаїв ніщо не примусить напасти на нас у таку погоду, оскільки вони не люблять дощу і ненавидять навіть саму думку про миття. Ми поїли несмачної холодної риби, всі, за винятком Умслопогаса, котрий, як справжній зулус, не терпів її, і випили горілки, якої у нас, на щастя, залишилося кілька пляшок. Це була найважча ніч, яку мені довелося пережити, за винятком, мабуть, тієї ночі, коли ми, троє білих людей, були готові загинути від холоду під час нашої подорожі до країни Кукуанів. Ніч тяглася нескінченно, і я боявся, що наші ваквафі помруть від дощу і холоду; вони, напевно, померли б, якби я не давав їм потроху горілки. Навіть такий загартований старий воїн, як Умслопогас, добре відчував усі незручності нашого становища, хоча, на противагу ваквафі, які стогнали і скаржилися на свою долю, він не висловив жодної скарги. Під ранок ми почули крик сови і почали готуватися до нападу ворога, хоча я не думаю, щоб ми могли чинити серйозний опір. Але сова цього разу виявилася справжньою, та й самі мазаї, напевно, відчували себе так погано, що й не думали про напад.

Нарешті перше проміння світанку ковзнуло над водою, і дощ перестав. З’явилося променисте сонце, прогнало туман і прогріло повітря. Змучені, виснажені ми піднялися і пішли відігріватися в яскравому промінні, відчуваючи палку вдячність до сонця. Тепер я розумію, чому первісні народи обожнювали сонце, яке відігравало велику роль в їхньому житті. За півгодини ми рушили далі за сприяння попутного вітру. Разом із сонцем до нас повернувся чудовий настрій, і ми були готові сміятися над небезпеками попередньої ночі. Об одинадцятій годині ми збиралися, за звичаєм, зупинитися на відпочинок і спробувати застрелити якусь дичину на обід, аж тут раптовий поворот річки відкрив перед нами картину справжнього, європейського будинку з довкружною верандою, чудово розташованого на пагорбі й оточеного високою кам’яною стіною і ровом.

Над будинком широко розстелила своє гілля величезна сосна, верхівку якої ми бачили кілька разів за останні два дні, не підозрюючи, що вона росте в самій місії. Я перший помітив будинок і не міг утриматися від радісного вигуку, до якого приєдналися інші. Ми й не подумали зупинятися тепер на березі, а старанно заходилися гребти, і хоча будинок наче був близько, та ми пливли довго і лише о першій годині причалили. Вийшовши на берег, ми помітили три постаті, що поспішали нам назустріч, одягнені у звичні англійські костюми.

— Господи, пані і дівчинка, — вигукнув Гуд, вдивляючись у тріо крізь своє скельце, — простують найцивілізованішим прекрасним садом нам назустріч. Повісьте мене, якщо це не найцікавіша річ, яку ми бачили!

Гуд мав рацію. Дивно було зустріти тут цих європейців; це нагадувало сон або сцену з італійської опери. Але сон перетворився на дійсність, коли ми почули слова, звернені до нас чистісінькою шотландською говіркою:

— Як почуваєтеся, панове? — поцікавився містер Мекензі, сивоволосий, незграбний чоловік, з добрим обличчям і червоними щоками. — Сподіваюся, що бачу вас при повному здоров’ї. Тубільці сказали мені, що годину тому вистежили два човни з білими людьми, які пливуть річкою, і ми поспішили зустріти вас!

— Я така рада знову побачити білих людей! — вимовила пані — чарівна, витончена на вигляд особа.

Ми зняли капелюхи і назвалися.

— А зараз, ви, напевно, втомилися і зголодніли, панове! — сказав містер Мекензі. — Ходімо! Ми дуже раді вітати вас! Остання біла людина, яка приїхала до нас рік тому, це був Альфонс — ви його побачите!

Ми пішли схилом пагорба, нижню частину якого відгородили і перетворили на сад, повний квітів і городини. У кутках цього саду групувалися грибоподібні будівлі, де жили тубільці, яким протегував містер Мекензі. У центрі саду проклали доріжку, оточену з обох боків рядами помаранчів; вони були посаджені не більше десяти років тому, але в цьому прекрасному кліматі розрослися до неймовірних розмірів і вгиналися від золотистих плодів. Після досить крутого підйому ми підійшли до красивої огорожі, що відокремлювала простір землі в 4 акри із власним садом, будинком, церквою та іншими спорудами містера Мекензі, на самому вершечку горба. І який це був сад! Я завжди любив гарні сади і захоплено плеснув руками, коли побачив сад місіонера. Рядами стояли тут усі найкращі європейські плодові дерева. На вершині пагорба клімат був такий рівний, що всі англійські рослини, дерева, квіти прекрасно росли, були навіть деякі різновиди яблук. Побачили ми суницю, помідори, ще й які! Дині, огірки, всілякі рослини і плоди…

— Прекрасний у вас сад! — сказав я захоплено і з деякою заздрістю.

— Так, — відповів місіонер, — сад дуже гарний і цілком винагороджує всі мої зусилля. І клімат тут сприятливий! Якщо ви посадите в землю персикову кісточку, вона принесе вам плід через три роки, а троянда зацвіте за рік. Прекрасний клімат!

Ми підійшли до рову, наповненого водою, за яким підносилася кам’яна стіна з бійницями восьми футів заввишки.

— Там, — сказав містер Мекензі, вказуючи на рів і стіну, — за цією стіною “magnum opus”, там — церква, а по той бік — будинок. Мені знадобилося двадцять тубільців, які два копали рили рів і будували стіну, і я не заспокоївся, поки роботу не закінчили. Тепер я цілком захищений від усіх дикунів Африки, оскільки потік, який наповнює рів, витікає з-під стіни, дзюрчить однаково влітку і взимку, і я завжди тримаю в будинку запас провізії на чотири місяці!

Пройшовши дощечкою через рів, ми пролізли через вузький отвір у стіні й увійшли до володінь містера Мекензі, в його дивний сад, красу якого складно описати. Я ніколи не бачив таких троянд, гарденій, камелій (рідкісні сорти навіть у Англії). Тут була ціла колекція прекрасних цибулин, зібраних маленькою донькою місіонера, міс Флосі. Посеред саду дзюрчав фонтан із кам’яним, дуже красиво розташованим басейном. Будинок був масивною спорудою з чарівною верандою, збудований у вигляді чотирикутника, четверта сторона якого, де містилася кухня, була відокремлена від нього. Прекрасний план споруди в такій спекотній країні!

У центрі чотирикутника стояв найчудовіший об’єкт з усього баченого нами в цьому чарівному місці — оригінальне дерево трьохсот футів заввишки; стовбур його мав 16 футів у діаметрі. Високо, на сімдесят футів, височив прямий прекрасний стовбур, без жодної гілки, а вгорі широко розрослося темно-зелене гілля у вигляді гігантського листя, розлого нависаючи над будинком і садом, захищали його благодатною тінню і водночас, завдяки висоті, не перешкоджали світлу і повітрю проникати у приміщення.

— Яке чудове дерево! — вигукнув сер Генрі.

— Так, ви маєте рацію, дивовижно красиве дерево! В усій країні, наскільки я знаю, немає нічого подібного! — відповів місіонер. — Я називаю йго сторожовою баштою. Коли мені потрібно, я прикріплюю мотузок до нижніх гілок і підіймаюся на дерево із підзорною трубою. Я можу бачити з дерева на 15 миль довкола. Але я забув, що ви голодні, а обід готовий. Ходімо, друзі мої! Я розповім вам, як мені вдалося дістати французького кухаря!

Він попрямував до веранди. Я пішов за ним. У цей час двері, що ведуть з будинку на веранду, відчинилися, і з’явився маленький, моторний чоловічок, одягнений у синю бавовняну куртку і взутий у шкіряні черевики. Він вирізнявся своїм дивовижно заклопотаним виглядом і величезними чорними вусами.

— Мадам дозволить мені доповісти, що обід поданий? Панове, моє вітання вам! — раптово, побачивши Умслопогаса, який стояв позаду нас і грався своєю сокирою, він плеснув руками від здивування. — Ах, яка людина! — закричав він французькою. — Який жахливий дикун! Зважте, яка у нього страшна сокира!

— Що ви там базікаєте, Альфонсе? — запитав містер Мекензі.

— Базікаю? — заперечив маленький француз, не відводячи очей від Умслопогаса, вигляд якого, здавалося, остаточно зачарував його. — Що я базікаю? Я говорю про цього чорного пана!

— Чорт забирай! — закричав Альфонс. — Він сердиться, робить гримаси. Мені це не подобається. Я зникаю!

Він швидко втік. Містер Мекензі приєднався до загального сміху.

— Дивний характер у Альфонса! — сказав він. — Потім я розповім вам його історію. А поки що ходімо оцінимо його мистецтво!

— Скажіть мені, — почав сер Генрі, коли ми всілися за обід, — як вам удалося заманити французького кухаря в цю дику країну?

— Він приїхав сюди за власним бажанням і просив прийняти його на службу. Він може сам розповісти вам свою історію!

Коли всі пообідали, ми запалили люльки, і сер Генрі описав гостинному господарю всю нашу подорож.

— Очевидно, — мовив місіонер, — що ці мазаї вистежили вас, і я дуже радий, що ви благополучно дісталися сюди. Не думаю, щоб вони зважилися напасти на вас тут. На біду, майже всі мої люди пішли з караваном, близько двохсот чоловік, а тут залишилося не більше двадцяти, щоб відбити раптовий напад. Принаймні я дам зараз же деякі накази!

Гукнувши чорну людину із саду, він підійшов до вікна і щось сказав йому тубільним діалектом. Людина вислухала, вклонилася і пішла.

— Сподіваюся, — сказав я, коли він повернувся на своє місце, — що ми не завдамо вам турботи. Ми підемо раніше, ніж ці кровожерні негідники наважаться щось зробити!

— Ви не підете! Якщо мазаї йдуть, то прийдуть, і ми влаштуємо їм теплу зустріч. Я не здатний вказати людині на двері заради всіх дикунів на світі!

— Я пам’ятаю, — продовжував я, — консул у Ламу говорив мені, що мав від вас листа, де ви писали, ніби до вас приходила людина і заявила, що бачила білих людей усередині країни. Як ви думаєте, правда це чи вигадка? Я питаю про це, бо до мене доходили чутки про існування білої раси!

Замість відповіді місіонер вийшов з кімнати і повернувся, тримаючи в руках дивовижно кумедний довгий меч.

Увесь клинок його, товстий і гострий, був дивно розфарбований, але мене здивувало понад усе, що краї меча, добре вигострені, були оброблені золотом31.

— Чи бачили ви коли-небудь такий меч? — запитав містер Мекензі.

Ми оглянули зброю і заперечно похитали головами.

— Добре, я показав вам меч, оскільки його мені принесла людина, яка запевняла, що бачила білих людей, і ця зброя більш-менш підтверджує правдивість тих слів, хоча я сприйняв усі його теревені за байку. Я розповім вам усе, що знаю про це! Якось пополудні я сидів на веранді, аж раптом увійшов бідний, жалюгідний і втомлений чоловік. Я запитав його, звідки він прийшов і що йому треба. Він завів довгу оповідь про те, що він належав до племені, яке жило далеко на півночі, було знищене іншим ворожим плем’ям, що він з небагатьма, хто вижив, утік далі на північ і пройшов озеро, назване Лага. Потім, здається, шлях його лежав до озера в горах — “озеро без дна” — так охрестив він його. Тут його дружина і брат померли від якоїсь заразної хвороби, мабуть, від віспи, і народ прогнав його зі своїх поселень. Десять днів тинявся він у горах і, нарешті, опинився в густому лісі, де його знайшов білий мисливець, і привів його до білих людей, які жили у великих кам’яних будинках. Тут він пробув із тиждень, поки одного разу, вночі, до нього не прийшов чоловік з білою бородою, “той, що лікує”, так сказав він мені. Він обстежив і оглянув його. Після цього його відвели знову до лісу, на межу пустелі, дали йому їжі та цього меча і залишили одного.

— Так, — вимовив сер Генрі, слухаючи з великим інтересом, — що ж далі?

— За його словами, він переніс багато страждань і поневірянь, тижнями харчувався тільки корінням рослин, ягодами і тим, що зміг упіймати або вбити. Врешті-решт він дістався до нас. Я так і не дізнався всіх подробиць його подорожі, тому що звелів йому прийти наступного дня і наказав старшоу слузі подбати про нього. Слуга повів його. Бідолаха страждав від корости, і дружина мого слуги не хотіла пускати його в будинок, остерігаючись зарази. Йому дали ковдру і наказали спати на повітр. На біду, поблизу від нас блукав лев, який помітив бідолаху, стрибнув на нього і відкусив йому голову. Ніхто не підозрював про це. Так скінчилося його життя і вся історія про білих людей, і я не знаю сам, правда це чи вигадка! Як ви вважаєте, містере Квотермейне?

— Я теж не знаю, — відповів я, — але в цій дикій країні так багато загадкового, що мені буде прикро, якщо ця історія виявиться вигадкою! Принаймні ми спробуємо і пошукаємо! Ми маємо намір вирушити до Лекакизера, а звідти, якщо будемо живі, до озера Лага. Якщо там живуть білі люди, ми знайдемо їх!

— Ви — відважний народ, друзі мої, — сказав місіонер з легкою усмішкою.

Розділ IV АЛЬФОНС І ЙОГО АНЕТА

По обіді ми оглянули весь будинок і всі споруди місії. Я маю визнати, що це найпрекрасніший куточок у всій Африці.

Ми повернулися на веранду, де знайшли Умслопогаса за його улюбленим заняттям, — він старанно чистив гвинтівки. Це була єдина робота, яку він визнавав, оскільки начальник зулусів не міг принизити своєї гідності якою-небудь іншою роботою. Незвичним був вигляд величезного зулуса, який сидів на підлозі, тоді як його бойова сокира стояла біля нього, притулена до стіни. Його тонкі аристократичні руки делікатно і дбайливо чистили механізм гвинтівок. Він придумав ім’я кожній гвинтівці. Одну, що належить серу Генрі, він називав “Громобій”, іншу маленьку, але таку, що дає сильний постріл, охрестив “малятком, яке говорить, неначе хльоскає”. Вінчестери він називав “жінки, які говорять так швидко, що не розрізниш жодного слова”, гвинтівки Мартіні він називав “звичайним народом”, і так усі до одної. Дивно було чути, як він під час чищення розмовляв з ними, ніби з людьми, жартував із найдобродушнішим виглядом. Він звертався також до своєї сокири, вважаючи її, здається, задушевним другом, і цілісінькими годинами розповідав їй свої пригоди. З притаманним йому гумором він назвав свою сокиру “Інкозі-каас”, що означає “начальник” мовою зулусів. Я здивувався такій назві і, нарешті, запитав його про це. Він пояснив мені, що ця сокира — жіночої статі, тому що в неї жіноча звичка глибоко проникати в усе. Він додав, що його сокира заслуговує такої назви, оскільки всі люди падають перед нею, вражені її силою і красою. Крім того, Умслопогас радився зі своєю сокирою в усіх скрутних ситуаціях, бо ця сокира, за його словами, володіла великою мудрістю, оскільки “зазирнула в мізки багатьох людей”.

Я взяв сокиру і довго роздивлявся жахливу зброю. Рогова рукоятка мала близько трьох футів завдовжки, з головкою на кінці, завбільшки з апельсин, щоб не ковзала рука. На цьому набалдашнику було нанесено багато карбів, що позначали кількість людей, убитих сокирою. Вона була зроблена з високосортної сталі і добре відшліфована. Умслопогас не знав напевно походження цієї сокири, оскільки взяв її з рук людини, яку вбив кілька років тому32. Сокира не була важкою, важила всього 21–22 фунти, як мені здається, але в руках Умслопогаса була смертоносною. Зазвичай він із силою вдаряв ворога кілька разів набалдашником сокири, використовуючи вістря тільки в особливих випадках. Завдяки цій звичці довбати ворога, він і одержав прізвисько “Дятел”. Умслопогас цінував свою чудову і жахливу зброю більше за власне життя. Він випускав її з рук лише коли їв, але й тоді сокира лежала у нього під ногою.

Тільки-но я встиг віддати Умслопогасу сокиру, з’явилася міс Флосі і попросила мене подивитися колекцію її квітів, африканських лілій і квітучих кущів.

Деякі були дивовижно красиві, хоча абсолютно не відомі мені. Я запитав її, чи не чула вона про лілію Гойа, незрівнянна краса якої вражала африканських мандрівників. Ця лілія квітне тільки раз на десять років і любить сухий ґрунт. Пізніше я бачив цю рідкісну квітку, та не зумію описати її красу і незвичайно ніжні та солодкі пахощі. Квітка виходить із віночка цибулини товстим м’ясистим стеблом й іноді має до чотирнадцяти дюймів у діаметрі. Спочатку утворюються зелені піхви, потім з’являються барвисті вусики і граційно в’ються стеблом. Урешті-решт, виходить сама квітка, сліпучо-біла дуга якої містить у собі чашечку оксамитового малинового кольору; з середини цієї чашечки визирає золотиста маточка. Я ніколи не бачив нічого схожого на цю розкішну квітку, яка мало кому відома. Дивлячись на неї, я мимоволі подумав, що в кожній квітці втілюється велич і слава Творця! На мою втіху, міс Флосі заявила мені, що добре знає квітку і намагалася виростити її в своєму саду, але безуспішно.

— Втім, — додала вона, — тепер час її цвітіння, і я постараюся дістати вам один зразок!

Потім я запитав її, чи не сумує вона тут і чи не відчуває себе самотньою, серед дикунів, не маючи подруг-одноліток.

— Чи самотня я? — заперечила міс Флосі. — О, ні! Я щаслива і зайнята цілий день, у мене є друзі. Мені осоружно було б перебувати в натовпі білих дівчаток, таких самих, як я! Тут, — продовжувала вона, хитнувши голівкою, — я — це я сама! На кілька миль довкола тубільці добре знають “Водяну лілію”, так називають вони мене, і готові все зробити для мене. А в книжках, які я читала про маленьких дівчаток в Англії, нічого подібного немає. Всього вони бояться і роблять тільки те, що подобається їхній учительці! О, якби мене посадили в клітку — це розбило б мені серце! Я вільна тепер, вільна, як вітер!

— Хіба ви не любите навчатися?

— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!

— Ви не боїтеся цих дикунів?

— Боятися? О ні, вони не чіпають мене. Я думаю, вони вірять, що я “Нгої” (божество), тому що в мене біла шкіра і золотисте волосся. Погляньте! — вона дістала своєю маленькою ручкою за корсажем сукні маленький револьвер у вигляді діжечки. — Я завжди ношу його з собою зарядженим, і якщо хтось чіпатиме мене, я вб’ю його! Одного разу я вбила леопарда, який кинувся на мого віслюка. Він перелякав мене, але я вистрілила йому у вухо, і він упав мертвим. Шкура цього леопарда лежить замість килима біля мого ліжка. — Погляньте тепер сюди! — продовжувала вона голосом, що змінився, вказуючи вдалину. — Я сказала вам, що в мене є друзі, ось один із них!

Я глянув в тому напрямку, куди вона показувала, і побачив прекрасну гору Кеніа. Гора майже завжди ховалася в тумані, але тепер її промениста вершина сяяла здалеку, хоча підніжжя ще огортав туман. Вершина, підіймаючись на 20 000 футів, здавалася якимось маревом, що висить між небом і землею. Важко описати урочисту велич і красу білої вершини.

Я дивився на неї разом із дівчинкою і відчував, що серце моє прискорено б’ється, і величні й дивні думки осявають мозок, як проміння сонця іскриться на снігах гори Кеніа. Тубільці називають гору “Божим перстом”, і це імення, як видається мені, свідчить про вічний мир і урочисту тишу, що панує там, у цих снігах. Мимоволі згадалися мені слова поета: краса — це радість кожної людини! І я вперше зрозумів усю глибину його думки. Хіба не відчуває людина, дивлячись на величну, покриту снігом гору, цю білу гробницю збіглих сторіч, власну нікчемність, хіба не возвеличує Творця в серці своєму? Так, ця вічна краса радує серце кожної людини, і я розумію маленьку Флосі, яка називає гору Кеніа своїм другом. Навіть Умслопогас, старий дикун, коли я вказав йому на сніжну вершину, висловився так: “Людина може дивитися на неї тисячу років і ніколи не надивиться!” Його поетична думка забарвилася своєрідним колоритом, коли на додачу він протяжно, неначе сумно заспівав, що після смерті бажав би, щоб його дух навічно відійшов на сніжно-білу вершину, овіяну диханням свіжого гірського вітру, осяяну яскравим світлом, і міг би вбивати, вбивати, вбивати!..

— Кого вбивати, старий кровожерцю? — запитав я.

Він замислився.

— Тіні людей! — нарешті відповів він.

— Ти хочеш продовжувати вбивати навіть після смерті?

— Я не вбиваю, — відповідав він поважно, — я б’ю під час бою. Людина народжена, щоб убивати. Той, хто не вбиває — жінка, а не чоловік! Народ, який не знає вбивства, — плем’я рабів. Я вбиваю людей у битві, а коли я сиджу без битви “в тіні”, то сподіваюся вбивати! Хай буде проклята навіки моя тінь, хай промерзне до кісток, якщо я перестану вбивати людей, неначе бушмен, коли у нього немає отруєних стріл! — і він пішов, сповнений власної гідності. Я засміявся йому вслід.

У цей час повернулися люди, послані нашим господарем ще рано-вранці довідатися, чи немає в околицях слідів мазаїв, і оголосили, що обійшли на 15 миль усе навколо і не бачили жодного дикуна. Вони сподівалися, що дикуни облишили переслідування і пішли до себе. Містер Мекензі, мабуть, зрадів, дізнавшись про це, втім, як і ми, оскільки мали достатньо турбот і тривог від мазаїв. Загалом, ми вважали, що дикуни, знаючи, що ми благополучно добралися до місії, не ризикнули напасти на нас тут і облишили переслідування. Про те, що наші припущення були помилкові, ми переконалися згодом!

Коли містер Мекензі з Флосі пішли спати, Альфонс, маленький француз, прийшов до нас, і сер Генрі просив його розповісти, як він потрапив до Центральної Африки. Він розповів нам усе такою страшною мовою, що я не беруся відтворювати її.

— Мій дідусь, — почав він, — був солдатом і служив у гвардії ще при Наполеоні. Він був у війську при відступі з Москви і харчувався цілі 10 днів халявами своїх чобіт і чужих, які він украв у товариша. Він любив випити і помер напідпитку. Пам’ятаю, я барабанив об його труну… Мій батько…

Тут ми перебили його, попросивши розповісти про себе і дати предкам спокій.

— Добре, панове! — заперечив маленький кумедний чоловічок, чемно вклоняючись. — Я хотів тільки наголосити, що військові здібності неспадкові. Мій дід був прекрасний чоловік, шести футів зросту, міцної статури силач і мав чудові вуса. До мене перейшли тільки ці вуса, і більше нічого. Я, панове, кухар і народився в Марселі. У цьому милому місті я провів щасливу юність. Роками я мив посуд у готелі “Континенталь”. То були золоті дні! — додав він, зітхаючи. — Я — француз, і не дивно, панове, що я поклоняюся красі! Я обожнюю красу. Панове, ми милуємося трояндами в саду, але зриваємо одну з них. Я зірвав одну троянду, панове! Та вона боляче вколола мені палець. Це була чарівна служниця, Анета, з чудовою фігуркою, ангельським личком, але її серце! Я хотів би володіти ним, хоча воно чорне і жорстке, як книга в шкіряній палітурці. Я кохав її безтямно, обожнював її до відчаю. Я захопився нею. Ніколи я не готував так чудово, як тоді, коли Анета, люба Анета усміхалася мені! Ніколи, — голос його урвався через ридання, — ніколи не буду я так добре куховарити!

Він залився гіркими сльозами.

— Годі! Заспокойтеся! — вимовив сер Генрі, дружньо поплескавши його по спині. — Невідомо, що може ще трапитися. Якщо судити з сьогоднішнього обіду, то ви скоро одужаєте!

Альфонс перестав плакати і потер собі спину.

— Пан думає, звичайно, втішити мене, але рука в нього важка. Продовжую: ми кохали одне одного і були щасливі. Пташки у своєму гніздечку не були щасливішими за Альфонса і його Анет. І рантом гримнув грім! Панове вибачать мені, що я плачу. Моє горе було надто велике. Фортуна помстилася мені за володіння серцем Анети. Настала важка хвилина. Мене забирали в солдати! Я втік, але був спійманий грубими солдатами, і вони били мене прикладами рушниць, доки мої вуса від болю не стали сторч. У мене був двоюрідний брат, торговець тканинами, дуже некрасивий.

“Тобі, кузене, — сказав я, — тобі, в жилах якого тече героїчна кров наших предків, я доручаю Анету. Бережи її, поки я завойовуватиму славу в кривавих боях!”

“Будь спокійний! — відповів він. — Я все зроблю!” І він зробив, як виявилося згодом.

Я пішов, жив у бараках і харчувався рідким варивом. Я — освічена людина, поет за вдачею, я багато потерпав від грубості оточуючих. Був у нас один сержант і мав тростину. Ой, ця палиця! Ніколи я не забуду її!

Одного разу вранці прийшли новобранці. Моєму батальйону наказали вирушати в Тонкій. Лютий сержант та інші грубі чудовиська зраділи. Я навів довідки про Тонкій. Там жили дикі китайці, які розпорюють людям животи. Мої артистичні здібності, — тому що я артист, — повстали проти думки, що мені можуть розпороти живота. Великі люди ухвалюють великі рішення. Я поміркував і зрозумів, що не хочу мати розпорений живіт, і дезертирував. Переодягнутий старим, я добрався до Марселя, пішов до кузена і знайшов там Анету. Це було якраз під час збирання вишень. Вони вибрали собі велику гілку вишневого дерева, повну вишень. Мій кузен поклав одну вишню собі в рота, Анета з’їла кілька. Вони обривали гілку, доки їхні губи зустрілися і о, жах! Вони поцілувалися! Гра була дуже цікава, але сповнювала моє серце люттю. Героїчна кров предків закипіла в мені. Я кинувся в кухню, вдарив кузена своєю милицею. Він упав, я вбив його. Анета закричала. Прибігли жандарми. Я втік, дістався до гавані і сховався на кораблі, який ішов у море. Капітан знайшов і побив мене, але не висадив на берег, тому що я чудово йому куховарив, куховарив усю дорогу до Занзібару. Коли я попросив заплатити мені, він штовхнув мене ногою. Героїчна кров діда знову закипіла в мені. Я показав йому кулака і присягнувся помститися. Він знову штовхнув мене. У Занзібарі на нас чекала телеграма. Я прокляв людину, яка винайшла телеграф, і проклинаю тепер. Мене арештували за дезертирство і за вбивство. Я втік із в’язниці, довго ховався і, нарешті, натрапив на людей доброго пана кюре. Вони привели мене сюди. Я весь переповнений своїм горем, але не повернуся до Франції. Краще ризикувати життям у цьому жахливому місці, ніж познайомитися з в’язницею!

Він замовк, а ми задихалися від сміху, відвернувшись від нього.

— О, ви плачете, панове! — сказав він. — Не дивно! Це така сумна історія!

— Мабуть, героїчна кров ваших предків тріумфуватиме ще раз, — сказав сер Генрі, — мабуть, ви ще будете великою людиною! А тепер час спати! Я втомився до смерті. Ми всі погано спали минулої ночі!

Ми пішли. Які дивні здавалися нам охайні кімнати і білосніжні простирадла після наших недавніх пригод!

Розділ V УМСЛОПОГАС ОБІЦЯЄ

Наступного ранку, коли ми зібралися до сніданку, я помітив відсутність Флосі і запитав, де вона.

— Сьогодні вранці, — сказала її матір, я знайшла записку біля своїх дверей… Та ось ця записка, ви можете самі прочитати її!

Вона подала мені клаптик паперу, на якому рукою Флосі було написано:

“Дорога мамо! Вже світає, і я вирушаю на пагорб добути панові Квотермейну квітку лілії, яка йому так подобається. Не чекайте на мене. Я взяла з собою білого віслючка, няню і пару хлопчиків, а також трішки провізії. Я можу пробути в лісі довго, цілий день, бо вирішила дістати лілію, хоча б мені й довелося пройти двадцять миль. Флосі”.

— Сподіваюся, що вона повернеться благополучно, — сказав я перелякано, — я ніколи не подумав би турбувати її цією квіткою!

— Флосі сама знає, що робить, — відповіла мати, вона часто тікає так, наче справжня дикунка!

Але містер Мекензі, який щойно ввійшов і прочитав записку, спохмурнів, хоча нічого не сказав. Після сніданку я відвів його вбік і запитав, чи не можна послати кого-небудь за дівчинкою і повернути її додому, зважаючи на те, що поблизу можуть ховатися мазаї, і вона потрапить прямо до них у руки.

— Я боюся, що це марно! — відповів він. — Вона, можливо, пішла за п’ятнадцять миль, і хто може сказати, який шлях вона обрала. Тут усюди пагорби! — він вказав на довгий ряд підвищень, що тяглися паралельно течії річки Тани і поступово спускалися в покриту чагарником рівнину на відстані п’яти миль від будинку.

Я запропонував піднятися на велике дерево і оглянути околиці у підзорну трубу. Ми так і зробили, крім того, містер Мекензі наказав своїм людям піти пошукати сліди Флосі. Підйом на дерево був не особливо зручний навіть мотузяними сходами, але Гуд швидко і вправно першим здерся туди. Діставшись вершини дерева, ми зійшли на майданчик із дощок, перекинутих з одної гілки на іншу, на якому легко могла поміститися дюжина людей. Краєвид із майданчика відкрився мальовничий. У всіх напрямах кущі здавалися величезними хвилями, що розійшлися на цілі милі, і далеко, наскільки сягало око, там і тут перетиналися яскравою зеленню оброблених полів або сяючою поверхнею озер. На північному сході Кеніа піднімала свою могутню голову, і ми могли бачити, як річка Така звивалася, немов срібляста змія, біля її підошви і текла далі в океан. Це — чудова, дивовижна країна, яка чекає руки цивілізованої людини, щоб розвинула її виробництво. Але ми не помітили ніяких ознак Флосі та її віслючка і зійшли з дерева засмучені.

На веранді я знайшов Умслопогаса. Він гострив свою сокиру маленьким брусочком, який він завжди носив із собою.

— Що ти робиш, Умслопогасе? — запитав я.

— Пахне кров’ю, — була відповідь, — я поспішаю нагострити сокиру!

По обіді ми знову здерлися на дерево і оглянули всю околицю, але безуспішно.

Коли ми злізли, Умслопогас все ще гострив свою Інкозі-каас, хоча сокира була гостра, як бритва. Альфонс стояв перед ним і дивився на нього із страхом і захопленням. Справді, сидячи навпочіпки, за звичаєм зулусів, Умслопогас справляв страшне враження своїм диким, але осмисленим обличчям, невпинно гострячи свою вбивчу сокиру.

— О, чудовисько, жахлива людина! — вигукнув маленький француз, сплеснувши руками. Погляньте на його голову! Неначе у крихітного бебі! і хто тільки вигодував таке дитинча! — він вибухнув сміхом. Якусь мить Умслопогас дивився на нього, і злий вогник зажеврів у його очах.

— Що базікає ця “буйволиця”? — так називав Альфонса Умслопогас через його жіночні рухи і маленький зріст. — Хай він буде обережнішим, або я обламаю йому роги. Стережися ти, маленька мавпо, стережися!

На біду, Альфонс продовжував сміятися з “кумедного чорного пана”.

Тільки-но я хотів попередити його, як раптом зулус скочив із веранди, підбіг до нього з обличчям, спотвореним люттю, і почав крутити свою сокиру над головою француза.

— Припиніть! — закричав я французу. — Стійте спокійно, якщо вам дороге життя! Він уб’є вас!

Сумніваюся, щоб Альфонс, остаточно переляканий, чув мене. Потім відбулися дивні маніпуляції з сокирою. Спочатку сокира літала над головою нещасного, майже торкаючись її. Зненацька рух її змінився: вона почала літати буквально кругом усього тіла Альфонса, не ближче кількох дюймів, але не зачіпаючи його. Це було дивне видовище: маленька людина, яка скоцюрбилася, не сміючи рушити з місця, боячись неминучої смерті. Його чорний кат продовжував крутити біля нього сокирою, згори, праворуч, ліворуч, кругом усієї маленької людини. Понад хвилину тривало це, потім я побачив, як щось блискуче торкнулося обличчя Альфонса, і щось чорне впало на землю. Це був кінчик франтівських вусів маленького француза. Умслопогас зіперся ліктем на свою сокиру і голосно засміявся, а Альфонс, пригнічений страхом, упав на землю. Ми стояли і дивилися, вражені цим надприродним мистецтвом володіння зброєю.

— “Інкозі-каас” дуже гостра! — сказав зулус. — Удар, що відрубав ріг буйвола, міг би розрубати людину з голови до п’ят. Рідко хто вміє так ударити, як я. Дивися, маленька “буйволице”! Чи добра я людина, якщо сміюся тепер? Ти був на волосинці від смерті. Не смійся знову! Я все сказав!

— Навіщо ти викидаєш такі коники? — обурено запитав я дикуна. — Ти, мабуть, схиблений! Ти міг убити людину!

— Ні, Макумазане, я не вб’ю! Тричі, поки сокира літала, недобрий дух шепотів мені, щоб я покінчив з ним, але я не послухав його. Я пожартував, але “буйволиця” недобре робить, що насміхається з мене. Тепер я піду робити щит, я чую, що пахне кров’ю, Макумазане! Справді, пахне кров’ю! Хіба ти не помічав перед битвою, як з’являються на небі шуліки? Вони чують запах крові, Макумазане, а моє відчуття ще гостріше. Я йду робити щит!

— Цей ваш дикун досить неприємна особа! — сказав містер Мекензі, який був свідком всієї сцени. — Він налякав Альфонса, подивіться! — місіонер вказав на француза, який весь тремтів, зблід і прямував до будинку. — Я не думаю, що він ще сміятиметься над “чорним паном”.

— Так, — зазначив я, — у нього злі жарти! Коли він розсердиться, це біда, але в нього вельми добре серце! Я пам’ятаю, як кілька років тому він нянькував цілий тиждень хвору дитину. У нього дивний характер, але він правдивий і вірний товариш у небезпеці!

— Він запевняє, що пахне кров’ю, — заперечив містер Мекензі, — сподіваюся, що він помиляється. Я страшенно боюся за свою доню. Вона або пішла далеко, або зараз буде вдома. Вже за третю годину!

Я нагадав йому, що Флосі взяла з собою провізії і може повернутися не раніше ночі. У душі я дуже побоювався за неї.

Незабаром після цього люди, яких містер Мекензі послав на пошуки Флосі, повернулися і сказали, що знайшли сліди віслючка за дві милі від будинку і потім втратили їх на кам’янистому ґрунті. Вони обійшли околиці вздовж і поперек, але безуспішно. День минув дуже сумно. До вечора, коли Флосі досі ще не було, наші побоювання дійшли краю. Бідолашна мати зовсім розгубилася, але батько Флосі ще тримався. Усе можливе було зроблено. Людей розіслали в усіх напрямках, на великому дереві влаштували постійне спостереження. Усе марно. Стемніло. Мила Флосі зникла. О восьмій годині ми сіли вечеряти. Гнітюча це була вечеря. Місіс Мекензі не вийшла. Ми сиділи мовчки. Окрім зрозумілого страху за долю дитини, ми думали, що накликали стільки горя і тривоги на будинок гостинного господаря. Нарешті я вибачився і підвівся з-за столу. Мені хотілося піти і поміркувати про все. Я пішов на веранду і, закуривши люльку, сів за десять кроків від хати. Якраз напроти мене були вузькі двері в стіні, що обгороджує будинок і сад. Я сидів так хвилин шість або сім, аж раптом почув легкий рух дверей. Я глянув туди, прислухався і вирішив, що помилився. Ніч була дуже темна, і місяць ще не зійшов. За хвилину раптом щось кругле, м’яке впало на кам’яну підлогу веранди і прокотилося мимо. Я не підвівся, хоча дуже здивувався і подумав, що це була якась тварина. Потім інше спало мені на думку, я встав і доторкнувся рукою до круглого предмета. Він рухався. Очевидно, це не тварина. Щось м’яке, тепле, легке. Перелякавшись, я підняв його, щоб роздивитися при слабкому мерехтінні зірок. Це була щойно відрубана людська голова.

Я стріляний горобець і не часто лякаюся, але при цьому видовищі мало не впав. Як ця голова потрапила сюди? Що це означає? Я кинув її і побіг до дверей. Нікого й нічого. Я хотів піти далі, в темряву, але, пригадавши, що ризикую бути вбитим; повернувся назад, замкнув двері і заклав їх. Потім я пішов на веранду і, наскільки міг, постарався безтурботно покликати Куртіса. Та, мабуть, у моєму голосі було щось особливе, тому що і сер Генрі, і Гуд, і Мекензі схопилися з-за столу і прибігли до мене.

— Що сталося? — запитав місіонер перелякано.

Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.

— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!

Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.

— Відчини, батьку мій, відчини! — закричав хтось.

Двері відчинили. Увійшов переляканий чоловік, один зі слуг, посланих на розвідку.

— Батьку мій, — кричав він, — мазаї близько! Великий загін обійшов круг пагорба і рушив до кам’яного краалю, через потік. Батьку мій! Зміцни своє серце! Посеред загону я бачив білого віслюка, на ньому сиділа Водяна Лілія. Молодий воїн веде віслюка, а поряд іде і плаче нянька. Іншої людини, яка пішла з ними, я не бачив.

— Дитина спокійна? — запитав місіонер хрипким голосом.

— Вона біла, як сніг, але спокійна, батьку мій! Вони пройшли біля мене, де я лежав, сховавшись, і я добре бачив обличчя Водяної Лілії.

— Допоможи їй, Боже! — простогнав священик.

— Скільки їх усіх? — запитав я.

— Понад двісті, двісті і половина!

Знову ми подивилися один на одного. Що робити? У цей час із-за стіни почулися шум і крики.

— Відчини двері, біла людино, відчини двері! Вісник хоче говорити з тобою! — крикнув хтось. Умслопогас побіг до стіни, здерся на неї і почав дивитися туди.

— Я бачу одного! — сказав він. — Він озброєний і несе в руці кошика!

— Відчини двері! — сказав я. — Відчини, Умслопогасе, візьми свою сокиру і стань біля дверей. Впусти одну людину. Якщо за ним знайде ще хтось, убий його!

Двері було відчинено. У тіні став Умслопогас із піднятою сокирою. Тут на небі заяснів місяць. Після хвилинної паузи з’явився мазаї-ельморан, у повному озброєнні, з кошиком у руці. Промінь місяця заіскрився на його величезному списі. Це була фізично прекрасно збудована людина, близько 35 років. Я ніколи не бачив між мазаями людей менше шести футів зросту. Зупинившись проти нас, він кинув кошика й увіткнув списа в землю.

— Дозволь нам говорити! — сказав він. — Перший вісник, якого ми тобі послали, не може говорити! — він вказав на мертву голову — найжахливіше видовище при місячному світлі. — Але я маю слово вам сказати, якщо у вас є вуха, щоб чути його. Я приніс подарунки!

Він показав на кошика і засміявся з недбалим виглядом, справді дивним, оскільки був оточений ворогами.

— Говори! — сказав містер Мекензі.

— Я — лігоніні (капітан) загону мазаїв. Ми вистежили цих трьох білих людей, — він вказав на сера Генрі, Гуда і мене, — але вони сховалися від нас. Ми посварилися з ними і вирішили вбити їх! Стежачи за цими людьми, сьогодні вранці ми спіймали двох чорних людей, одну чорну жінку, білого віслюка і білу дівчинку. Одну чорну людину ми вбили — ось її голова! Друга втекла. Чорна жінка, біла дівчинка і білий віслюк у нас. Ми взяли їх і привели сюди. На доказ цього я приніс сюди кошика. Скажи мені, це кошик твоєї доньки?

Містер Мекензі кивнув головою.

— Добре! Ми не сварилися з тобою і твоєю дочкою і не бажаємо турбувати тебе, хоча ми взяли твою худобу — двісті сорок голів! Стане в нагоді для наших батьків33.

Містер Мекензі застогнав, оскільки високо цінував свою худобу, яку дбайливо беріг і вирощував.

— Окрім худоби, ми нікого не чіпатимемо; потім, — додав він простодушно, поглядаючи на стіну, — з цього місця важко дістати кого-небудь! Але ці люди — інша справа. Ми’стежили за ними дні і ночі і маємо вбити їх. Якщо ми повернемося до себе в крааль, не убивши їх, всі дівчата сміятимуться з нас. Будь-що вони мають померти. Хай чують тепер твої вуха мою умову! Ми не чіпали білу дівчинку. Вона дуже красива, і дух її сміливий. Віддай нам одного з цих трьох людей, — життя за життя! Ми віддамо тобі дівчинку і з нею також чорну жінку. Прекрасний обмін, біла людино! Ми просимо віддати тільки одного з трьох, ми знайдемо іншу нагоду вбити тих двох. Я вважаю за краще взяти ось цього товстого, — він вказав на сера Генрі, — він має вигляд силача і не так скоро помре!

— А якщо я скажу, що не видам жодного? — запитав містер Мекензі.

— Не кажи так, біла людино, — відповів воїн. — Тоді донька твоя помре, а чорна жінка говорить, що в тебе тільки одна дитина. Якби вона була старша, я взяв би її до себе, але вона дуже мала, і я вб’ю її своєю рукою, ось цим списом! Ти можеш прийти і подивитися, якщо хочеш! Ось тобі моє слово! — дикун голосно засміявся.

Увесь цей час я міркував і дійшов висновку, що маю замінити Флосі. Я боявся тільки непорозуміння. У моєму рішенні не було нічого героїчного. Це була справа простого здорового глузду і справедливості. Моє старе, непридатне життя нікому не потрібне, а дівчинка тільки починала жити. Її смерть убила б її батьків, а за мною нема кому горювати. Навпаки, кілька добродійних установ пораділи б моїй смерті.

Тим більше, дорога, мила дитина заради мене потрапила в таку халепу! Крім того, чоловікові легше зустріти смерть у такій жахливій формі, аніж слабкій, ніжній дитині. Я не боягуз і від природи смілива людина, але мій план полягав у тому, щоб виручити перш за все дівчинку з біди, а потім убити себе, сподіваючись, що Всемогутній Бог пробачить мені самогубство за таких виняткових обставин. За кілька секунд усі ці думки промайнули в моїй голові.

— Добре, Мекензі, — сказав я, — скажи дикуну, що я буду викупом за Флосі, але я ставлю умову, щоб вона була вдома, перш ніж вони вб’ють мене!

— Ні! — вигукнули разом і сер Генрі, і Гуд. — Це неможливо!

— Ні, ні, — заперечив місіонер, — я не забрудню своїх рук людською кров’ю! Якщо Богу бажано, моя доня помре, нате Його свята воля. Ви хоробра і благородна людина, Квотермейне, але я вам не дозволю зробити це!

— Якщо іншого виходу немає, я зроблю це! — сказав я рішуче. — Це складно, — сказав містер Мекензі, звертаючись до лігоніні, — ми подумаємо! Удосвіта ми дамо відповідь!

— Добре, добре, біла людино! — відповідав недбало дикун. — Тільки пам’ятай, якщо запізнишся з відповіддю, твоя дитина ніколи не розцвіте пишною квіткою, я вб’ю її ось цим списом! Я міг подумати, що ти хочеш пожартувати і напасти на нас сьогодні вночі, та я знаю, що всі твої люди пішли, тут у тебе тільки двадцять чоловік. Де ж” твоя мудрість, біла людино, залишати при краалі так мало воїнів! Ну, на добраніч, прощавай! На добраніч вам, білі люди, ваші очі я скоро закрию назавжди! Зранку я чекатиму відповіді! — обернувшись до Умслопогаса, що стояв позад нього, він вимовив: — Відчини мені двері, приятелю!

Це було занадто для старого вождя, який втрачав терпіння. Останні десять хвилин він не міг стояти спокійно і готовий був кинутися на дикуна. Поклавши свою довгу руку на плече воїна, він так шарпнув його, що той опинився віч-на-віч з ним.

Наблизивши своє обличчя до озлобленого мазая, він сказав тихим голосом:

— Бачиш ти мене?

— Так, приятелю, я бачу тебе!

— А це бачиш? — він закрутив сокирою перед його очима.

— Так, приятелю, я бачу цю іграшку. Що з того?

— Ти, дикий собако, хвалькуватий мішок, який захоплює маленьких дівчаток! Цією іграшкою я вб’ю тебе! Добре, що ти вісник, а то я подрібнив би тебе на шматочки!

Воїн махнув своїм довгим списом і засміявся.

— Я хотів би стати з тобою до бою, як чоловік із чоловіком! Тоді б ми побачили!

Він обернувся, щоб піти, все ще сміючись.

— Ти стоятимеш переді мною, як чоловік із чоловіком, не бійся! — запевнив Умслопогас тим же зловісним голосом. — Ти станеш віч-на-віч із Умслопогасом, у якому тече царствена кров Чаки, з народу ама-зулусів, і зігнешся під ударами Інкозі-кааса. Смійся-смій-ся! Завтра вночі шакали сміятимуться і гризтимуть твої кістки!

Коли воїн пішов, хтось узяв кошика Флосі і відкрив його. Там лежала дивовижна квітка лілії Гойа, повністю розквітла й абсолютно свіжа. Там же лежала записочка Флосі, написана її дитячою рукою, олівцем, на клаптику вогкого паперу, в якому, мабуть, загортали провізію.

“Дорогі мої тату і мамо! — писала вона. — Мазаї схопили нас, коли ми поверталися додому. Я хотіла втекти, але не змогла. Вони вбили Тома, другий утік. Мене і няню вони не чіпають, але говорять, що зажадають в обмін за нас одну людину із загону містера Квотермейна. Я не хочу нічого подібного. Не дозволяйте нікому ризикувати своїм життям через мене. Спробуйте напасти на них уночі! Вони бенкетуватимуть і їстимуть трьох биків, яких украли й убили. У мене є револьвер, і якщо допомога не прийде, я застрелюся! Їм не вдасться вбити мене. Згадуйте про мене, якщо я помру, дорогі тато і мама! Я дуже перелякана, але сподіваюся на Бога. Не можу більше писати, вони починають помічати! Прощавайте! Флосі”.

На звороті було абияк нашкрябано:

“Привіт мій містерові Квотермейну! Вони обіцяли віддати вам кошика, і він одержить свою лілію!”

Я прочитав ці слова, написані маленькою сміливою дівчинкою в час важкої небезпеки, коли сильний чоловік міг втратити голову, тихо заплакав і ще раз у душі присягну вся, що вона не помре, якщо моє життя може врятувати її!

Довго і серйозно обговорювали ми наше становище. Я знову говорив, що піду до дикунів, знову місіонер не хотів цього, Куртіс і Гуд як справжні друзі присягнулися, що підуть тоді зі мною, щоб померти разом.

— Необхідно на чомусь зупинитися, — сказав я, — до настання ранку.

— Тоді нападімо на них тими силами, які у нас є і вирішиться — пан чи пропав! — сказав сер Генрі.

— Так, так, — забурчав Умслопогас своєю мовою, — ти говориш, як чоловік Інкубу. Чого боятися? П’ятдесяти мазаїв! А нас скільки?

Начальник (містер Мекензі) має двадцять чоловіків, у тебе, Маку-мазане, п’ятеро, ще п’ятеро білих людей, усього тридцять чоловік! Досить із нас, досить! Слухай, Макумазане, ти, хоробрий і старий воїн! Що говорить дівчинка? Мазаї їстимуть і нап’ються, хай це буде їхній похоронний бенкет! Що сказав мені собака, якого я вб’ю на світанку? Що він не боїться нападу, тому що нас мало. Знаєш ти цей старий крааль, де вони розташувалися? Я бачив його ранком. — Він накреслив овал на підлозі. — Тут — вхід, через терновий чагарник, він круто підіймається вгору. Інкубу, ти і я з сокирами перші встанемо і почнемо проти сотні чоловік! Слухай тепер! Це буде славний бій! Як тільки почне світати, не раніше, хай Бугван, твій друг, прослизне з 10 людьми на верхній кінець крааля, де є вузький вхід. Хай вони тихо вб’ють вартових, щоб не було ані звуку, і стоять напоготові. Тоді Інкубу і я, ми двоє, і один з аскарі, з широкими грудьми, — він смілива людина, — проповземо в отвір входу, через кущі, вб’ємо вартових і з сокирами в руках станемо обабіч дороги, неподалік від воріт. Потім візьмемо 16 чоловік, розділимо їх на два загони! З одним підеш ти, Макумазане, з іншим “молитовна людина” (Мекензі), і візьміть гвинтівки. Хай одні йдуть праворуч від крааля, інші ліворуч. Коли ти, Макумазане, заревеш, як бик, усі відкриють вогонь у сплячих людей, тільки обережно, щоб не зачепити дитину. Тоді Бугван і з ним десятеро людей подадуть войовничий клич, перестрибнуть через стіну і переб’ють мазаїв. Якщо все складеться так, то мазаї, ситі і сонні, як дикі звірі, побіжать до входу в чагарник, прямо на тих, хто стоятиме біля входу, а я, Інкубу й аскарі почекаємо і переб’ємо решту. Ось мій план, якщо у тебе є ліпший, скажи!

Я пояснив іншим усі подробиці плану, і вони приєдналися до мене, вкрай здивовані вправно й розумно складеному плану атаки. Старий зулус справді був найкращим командиром, якого я знав. Після певного обговорення ми вирішили прийняти цей план, який був єдиним можливим виходом із такого скрутного становища і давав якусь надію на успіх.

— Еге, старий леве! — сказав я Умслопогасу, — ти вмієш так само добре вичікувати здобич, як кусати її, вмієш вправно хапати її, де її дуже багато!

— Так, так, Макумазане! — відповів він. — Сорок років я воїн, і багато чого бачив. Хороший буде бій! Пахне кров’ю, я казав тобі, пахне кров’ю!

Розділ VI НЕЗАБАРОМ СВІТАНОК

Зрозуміло, що при першій появі мазаїв усе населення місії висипало назовні, за кам’яну стіну. Чоловіки, жінки, діти зібралися групами, розмовляючи про дикунів, про їхні звичаї, про долю, яка чекає на них, якщо кровожерним воїнам удасться проникнути за стіну.

Ми негайно взялися втілювати план. Містер Мекензі наказав привести хлопчиків 12–15 років і розіслав їх у різні місця стежити за табором мазаїв із наказом доповідати час від часу, що там відбувається. Кількох хлопців і жінок поставили вздовж стіни, щоб попередити нас у разі несподіваного нападу. Потім двадцятеро чоловіків, які складали наші головні сили, зібралися в будинку, і наш господар звернувся до них і до наших аскарі з промовою.

Це була виняткова сцена, що глибоко вразила присутніх.

Біля величезного дерева стояла приземкувата постать місіонера. Він зняв капелюха, одна рука його, поки він говорив, була піднята догори, друга лежала на гігантському стовбурі дерева. На доброму обличчі його чітко відбивалася душевна скорбота. Поблизу нього сиділа на стільці Його бідолашна дружина, закривши обличчя руками. Збоку стояв Альфонс, який мав вельми сумний вигляд, а позад нього стояли ми троє. За нами — Умслопогас, похмуро схилившись, спирався, за звичкою, на свою сокиру. Попереду стояла група озброєних людей, одні з гвинтівками в руках, інші — зі списами і щитами і з серйозною увагою стежили за кожним словом місіонера.

Сріблясте проміння місяця, проникаючи через гілки дерева, заливало блідим світлом усю сцену, а меланхолійна пісня нічного вітру додавала ще гнітючішого відтінку смутку всій картині.

— Послухайте, — вимовив містер Мекензі, пояснивши зібранню наш план якомога ясніше, — багато років я був вашим ліпшим другом, захищав вас, навчав, беріг вас і ваші сім’ї від усіляких тривог, і ви благоденствували тут, у мене! Ви всі бачили, як моя єдина дитина — Водяна Лілія, як ви її називаєте, — моя донечка росла і розквітала, з найранішого дитинства донині. Вона була товаришем ігор ваших дітей, вона допомагала доглядати хворих, і ви завжди любили її!

— Ми любимо її, — відповів хтось глибоким голосом, — ми раді померти за неї!

— Дякую вам, щиро дякую. Я впевнений у ньому тепер, у важку годину тривоги. Її молоде життя в небезпеці, дикуни хочуть убити її, бо, справді, вони самі не знають, що роблять! Ви боротиметеся з усіх сил, щоб врятувати її, я знаю це, щоб позбавити відчаю мене і мою дружину. Подумайте про своїх дружин і дітей! Дитина помре, і після її смерті вони нападуть на нас; якщо ви самі вцілієте, то ваші будинки і сади будуть зруйновані, а майно і худоба зробляться здобиччю ворогів. Ви знаєте, що я мирна людина. За всі ці роки я не пролив жодної краплі людської крові, але тепер я боротимуся в ім’я Боже. Він допоможе нам урятувати наше життя і наші домівки. Присягайтеся, — продовжував він, все більше запалюючись, — присягайтеся мені, що поки хоча б один із вас залишиться живим, ви битиметеся поряд зі мною і цими хоробрими людьми, щоб урятувати дитину від жахливої смерті!

— Не говори більше, батьку мій! — вимовив тим же глибоким голосом найстаріший мешканець місії. — Ми присягаємося. Хай ми і наші сім’ї помруть собачою смертю, хай шакали гризуть наші кістки, якщо ми порушимо нашу клятву! Страшна справа, батьку мій, нам боротися з безліччю ворогів, але ми підемо битися і помремо, якщо потрібно! Присягаємося! Присягаємося всі! — повторили за ним інші.

— Усі ми обіцяємо це! — сказав я.

— Добре! — продовжив місіонер. — Ви всі віддані, чесні люди, на вас можна покластися. А зараз, друзі мої, і чорні, і білі, преклонімо коліна і піднесімо наші смиренні молитви Всемогутньому! Його правиця управляє нашим існуванням, він дає життя і смерть. Він захоче зміцнити нашу руку, щоб ми взяли гору над ворогами сьогодні вдосвіта!

Він став на коліна. Ми це зробили теж, усі, окрім Умслопогаса, який похмуро стояв позаду, спираючись на свою сокиру. У гордого старого зулуса не було ні сім’ї, ні майна; нічого, крім бойової сокири.

Господар піднявся на ноги. Ми теж, і почали готуватися до битви. Людей було ретельно відібрано, їх докладно інструктували, що і як робити. Після тривалих обговорень ми вирішили, що десятеро чоловіків на чолі з Гудом не братимуть вогнепальної зброї, окрім самого Гуда, у якого був револьвер і меч, той самий, який я витягнув з грудей убитого в човні аскарі. Ми боялися, що їхні перехресні постріли можуть убити наших людей. Крім того, ми думали, що вони чудово обійдуться і холодною зброєю, так само, як і Умслопогас, палкий прихильник сталі. У нас було чотири гвинтівки Вінчестера і півдюжини гвинтівок Мартіні. Я взяв свою гвинтівку, чудову зброю. Містер Мекензі також узяв гвинтівку. Інші дали двом людям, які вміли добре стріляти з них. Гвинтівки Мартіні вручили тим, хто мав відкрити вогонь з різних боків крааля в сплячих мазаїв і більш-менш звик до використання зброї. Умслопогас залишився зі своєю сокирою. Сер Генрі та один з аскарі мали були засісти біля входу в крааль і перебити дикунів, якщо вони надумають рятуватися втечею; вони також попросили дати їм яку-небудь холодну зброю. На щастя, у містера Мекензі був вибір чудових, англійського виробництва, сокирок. Сер Генрі вибрав одну із них, аскарі взяв іншу, Умслопогас прикріпив рукоятки, зроблені з якогось тубільного дерева, схожого на ясен, потім опустив їх на півгодини у відро з водою, щоб дерево набубнявіло і рукоятки ввійшли щільніше. Тоді я пішов до своєї кімнати і заходився відкривати маленький жерстяний ящик, що містив у собі… Що ви думаєте? Не більш і не менш, як чотири кольчуги.

У передостанній нашій подорожі Африкою цим кольчугам ми завдячували своїм життям. Пригадавши це, я вирішив, що ми надінемо їх, перш ніж вирушимо в нашу небезпечну експедицію. Робота бірмінгемських майстрів була чудовою, кільця зроблені з ліпшої сталі. Моя кольчуга важила тільки сім фунтів, я міг носити її кілька днів, і вона не нагрівалася. У сера Генрі було аж дві кольчуги, одна — звичайна, яка облягала тіло як джерсі, й друга, зроблена за його власною вказівкою (вона важила дванадцять фунтів). Кольчуга покривала все тіло до коліна, але була не настільки зручна, оскільки застібалася ззаду і була заважкою. Дивно, звичайно, говорити про кольчуги в наші дні, оскільки вони абсолютно неефективні проти куль.

Але в боротьбі з дикунами, які озброєні списами і сокирами, кольчуги непроникні для ударів і, безперечно, допомагають.

Ми благословляли тепер свою завбачливість, що не забули захопити їх із собою, радіючи, що наші носії не встигли вкрасти їх, коли втекли з усім нашим майном. Оскільки Куртіс мав дві кольчуги, то я запропонував йому позичити одну Умслопогасу, який теж наражався на чималу небезпеку. Він погодився і покликав зулуса, який прийшов, несучи сокиру сера Генрі, уже готову до використання. Ми показали йому сталеву сорочку і пояснили, що її треба надіти на себе. Він спочатку заявив, що носить свою власну шкіру цілі сорок років і не хоче надягати на себе залізну. Тоді я взяв гострого списа, кинув сорочку на підлогу і щосили вдарив її списом. Спис відскочив, не залишивши навіть позначки на сталі.

Цей експеримент, мабуть, переконав його. Коли я йому сказав, що обережність необхідна, якщо вона може зберегти життя людині, що, одягнувши цю сорочку, він може вільно володіти щитом, оскільки руки будуть вільні, він погодився надіти на себе “залізну шкіру”. Сорочка, зроблена для сера Генрі, чудово прийшлася зулусові. Обидва вони були майже однакового зросту, і хоча Куртіс виглядав товщим, але мені здається, ця різниця існувала тільки в нашій уяві. По суті, він зовсім не був товстим. Руки Умслопогаса були тоншими, але міцні і м’язисті. Коли обидва вони стали поряд, одягнені в кольчуги, що облягали їхні могутні кінцівки, виявляючи сильні м’язи і вигини тіла — це була така пара, що десяток ворогів могли відступити, зустрівшись з ними!

Було близько першої години ночі. Розвідники доповіли, що мазаї, напившись крові биків і наївшись донесхочу, подалися спати коло багать. Вартові розставлені біля всіх отворів крааля.

— Флосі, — додали вони, — сидить неподалік від стіни поблизу західної сторони краалю, з нею няня і прив’язаний білий віслюк. Ноги дівчинки зв’язані мотузком, і воїни вклалися довкола неї.

Ми поїли і лягли подрімати години дві перед експедицією. Я тільки дивувався, коли Умслопогас повалився на підлогу й одразу ж заснув глибоким сном. Не знаю, як інші, але я не міг спати. Зазвичай у таких випадках, хоча мені прикро в цьому зізнаватися, я відчував завжди певний страх. Але тепер я спокійно обмірковував наш задум, який мені зовсім не подобався. Нас було тридцятеро, більшість наших людей не вміла стріляти, а ми готувалися битися з сотнями хоробрих, лютих і найжахливіших дикунів Африки, захищених кам’яною стіною. По суті, це було божевілля, особливо через те, що ми мали зайняти свої позиції, не привертаючи уваги вартових. Яка-небудь випадковість, звук розрядженої рушниці, — і ми пропали, бо тоді весь табір схопиться на ноги, а всі наші надії ґрунтувалися на несподіванці.

Ліжко, на якому я лежав, вдаючись до таких сумних роздумів, стояло поблизу відчиненого вікна, що виходило на веранду. Раптом я почув дивний стогін і плач. Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, але, зрештою, встав, вистромив голову у вікно й озирнувся. Я побачив на веранді людську постать, яка стояла навколішки, била себе в груди і ридала. Це був Альфонс. Не розібравши слів, я гукнув його і запитав, що з ним відбувається.

— Ой, добродію, — зітхнув він, — я молюся за душі тих, яких я маю вбити сьогодні вночі!

— Але я хотів би, — заперечив я, — щоб ви молилися трошки тихше!

Альфонс пішов, і все стихло. Минув якийсь час. Нарешті містер Мекензі пошепки покликав мене у вікно.

— Третя година, — сказав він, — за півгодини ми вирушаємо!

Я попросив його зайти до мене. Він увійшов. Я був готовий розреготатися, побачивши місіонера, що з’явився до мене в повному озброєнні, але сміятися було ніяково.

На ньому був широкий одяг священика, пояс і крислатий капелюх, який він, за його словами, цінував за його темний колір. Він спирався на велику гвинтівку, яку тримав у руці; за гумовим поясом, який зазвичай носять англійські хлопчики, був засунутий величезний, з роговою ручкою, розрізний ніж і десятизарядний револьвер.

— Друже мій, — сказав він, — помітивши, що я здивовано втупився на пояс, — ви дивитеся на мій ніж? Гадаю, він буде доречним, бо зроблений із чудової сталі, я вбив ним кількох свиней! У цей час всі інші встали й уже збиралися.

Я одягнув легкий жакет на сталеву сорочку, щоб мати під рукою, в кишені, патрони, і пристебнув револьвера. Гуд зробив те саме. Але сер Генрі нічого не надів, окрім сталевої сорочки і пари м’яких черевиків, так що ноги в нього були від колін голими. Револьвер висів на ремені, яким він підперезав кольчугу. Тим часом Умслопогас зібрав усіх наших людей під великим деревом і оглядав їхнє озброєння. В останню хвилину ми дещо змінили. Двоє з тих, що озброєні рушницями, не вміли стріляти, але чудово володіли списом; ми забрали в них гвинтівки, дали щити і довгі списи, і наказали приєднатися до Куртіса, Умслопогаса й аскарі. Ми розуміли, що троє людей, якими б сильними вони не були, не впораються!

Розділ VII СТРАШНА РІЗАНИНА

Якусь мить ми стояли тихо, чекаючи моменту виступу. Це було гнітюче очікування, і як довго воно тяглося! Здавалося, час плентався черепахою, панувало урочисте мовчання, що ще більше пригнічувало душу. Пам’ятаю, одного разу мені довелося бачити повішеника. Я пішов після того видовища з відчуттям, схожим на моє теперішнє, з тією різницею, що тепер переважав живий і особистий елемент. Урочисті обличчя людей, які знали, що, може, кілька хвилин відділяють їх від переходу до вічного спокою, дивний шепіт, постійне зиркання сера Генрі на свою сокиру, навіть особлива манера, з якою Гуд протирав своє скельце, — все свідчило про те, що нерви збуджені до краю. Тільки Умслопогас стояв, спираючись на сокиру і тримаючи дрібку нюхального тютюну в руці, і мав вигляд абсолютно спокійний.

Складно було вразити його залізні нерви!

Місяць схилявся все ближче до обрію і, нарешті, зник. Стало темно. Тільки на сході небо почало бліднути, провіщаючи швидку появу зорі.

Містер Мекензі стояв із годинником у руці, дружина тримала його за руку, стримуючи ридання.

— Двадцять хвилин на четверту, — вимовив він, — скоро повністю розвидниться. Капітан Гуд міг би вирушати, три або чотири хвилини проминуть у дорозі!

Гуд кивнув головою і ще раз протер своє скельце. Завжди чемний, він розкланявся з місіс Мекензі і пішов займати свою позицію біля краалю, куди його мали провести тубільці знайомими стежками.

З’явився хлопчик і доповів, що в таборі мазаїв усі міцно сплять, за винятком двох вартових біля входу. Потім виступили всі ми. Попереду йшов провідник, за ним — сер Генрі, Умслопогас, аскарі, двоє тубільців із місії, озброєні довгими списами і щитами. Я йшов за ними, поряд з Альфонсом і п’ятьма тубільцями з рушницями. Місіонер замикав хід із рештою шістьма людей.

Крааль, де отаборилися мазаї, був біля підошви пагорба, за вісімсот ярдів від місії. Перші п’ятсот ярдів ми пройшли благополучно. Потім ми поповзли тихо, як леопард за здобиччю, ковзаючи, неначе примари, від куща до куща. Пройшовши трохи, я озирнувся назад і побачив Альфонса. Він ледве тримався на ногах, зблідлий, з тремтячими колінами. Його гвинтівка зі зведеним курком майже впиралася в мою спину. Віднявши гвинтівку в Альфонса, ми поповзли далі, поки не опинилися за сотню ярдів від краалю. Зуби Альфонса почали жахливо цокотіти.

— Перестаньте або я вб’ю вас! — прошепотів я люто.

Думка про те, що всі ми можемо загинути через цей цокіт зубів, зовсім не влаштовувала мене: Я почав боятися, що кухар викаже всіх нас, і хотів би, щоб він залишився де-небудь позаду.

— Але, добродію, я не можу нічого вдіяти, — відповів він, — мені холодно!

Це було складно, але, на щастя, я швидко зарадив справі. У моїй кишені знайшовся маленький шматочок грубої ганчірочки, якою я чистив рушницю.

— Візьміть її в рота, — прошепотів я, віддаючи йому ганчірку, — якщо я почую ще звук, ви — загинули!

Я знав, що ганчірка заглушить ці звуки. Альфонс покірно скорився мені і йшов далі тихо.

Ми знову поповзли. Залишилося близько п’ятдесяти ярдів до краалю. Між нами залишався зарослий кущами мімоз і сухим чагарником простір. Ми сховалися в кущах. Почало світати. Зірки зблідли, і схід зарожевів. Ми чітко бачили контури краалю і легкий відблиск згасаючих багать у таборі мазаїв. Ми зупинилися і прислухалися, знаючи, що вартовий близько. Він з’явився, високий, ставний, і ліниво походжав за п’ять кроків від зарослого чагарником входу. Ми сподівалися вбити його сонного, але він і не думав спати. Якщо нам не вдасться вбити його, прибрати без звуку, тихо, без стогону — ми пропали! Ми сховалися і продовжували спостерігати за ним. Умслопогас, який був попереду мене, озирнувся, дав мені знак, і наступної секунди я побачив, що він ліг на живіт і поповз, як змія, вичікуючи момент, коли вартовий відвернеться. Вартовий безтурботно замугикав пісню. Умслопогас проповз непомічений, дістався до кущів мімози і чекав. Вартовий ходив туди-сюди, потім обернувся і глянув на стіну. Умслопогас прослизнув ближче, ховаючись за кущами, не відводячи очей з воїна. Вартовий дивився на стежку між кущами, і, здавалося, щось здивувало його. Він зробив кілька кроків уперед, зупинився, позіхнув, узяв маленький камінь і кинув його в кущі. Камінь пролетів над головою Умслопогаса, не зачепивши його кольчуги. Якби він зачепив її, то звук неодмінно виказав би нас. На щастя, сорочка була зроблена з темної сталі і не блищала. Пересвідчившись, що в кущах нічого немає, воїн зіперся на свого списа і ліниво дивився на кущі. Він стояв так замислено хвилини три, а ми лежали, побоюючись і щохвилини очікуючи викриття через якусь випадковість. Я знову почув, як вицокували зуби Альфонса навіть через ганчірку, обернувся до нього і зробив люте обличчя. Нарешті, тортури скінчилися. Вартовий глянув на схід, мабуть, задоволений, що наближається зміна, і заходився потирати руки і ходити туди-сюди, щоб зігрітися.

Тієї самої хвилини, коли він обернувся, довга чорна змія ковзнула в найближчий чагарник, повз який мав пройти дикун. Вартовий повернувся, рушив повз кущі, не підозрюючи про небезпеку. Якби він глянув униз, він, можливо, уникнув би її. Умслопогас піднявся і з занесеною рукою пішов його слідами. Як тільки воїн обернувся, зулус стрибнув. Ми побачили, як його довгі руки вчепилися в горлянку ворогові. Потім два темні тіла конвульсивно сплелися, голова мазая відкинулася назад, ми чули, як він захрипів і впав на землю, дриґаючи кінцівками. Зулус пустив у хід усю свою силу і зламав шию дикунові. На хвилину він придавив коліном груди своєї жертви, все ще стискаючи йому горло, поки не переконався, що воїн мертвий. Тоді він устав, кивнув нам, щоб ми йшли вперед, і ми рушили рачки, як мавпи. Діставшись до краалю, ми помітили, що мазаї загородили вхід, притягнувши сюди чотири чи п’ять кущів мімози, — безперечно, остерігаючись нападу. Тут ми розділилися. Мекензі зі своїм загоном поповз у тіні стіни ліворуч, сер Генрі й Умслопогас зайняли місця обабіч тернової загородки, а двоє людей, озброєних списами, і два аскарі залягли прямо проти входу. Я поповз зі своїми людьми праворуч краалю, довжина якого була близько п’ятдесяти кроків. За кілька хвилин я зупинився і розмістив людей неподалік один від одного, не відпускаючи від себе Альфонса. Тут я подивився за стіну всередину краалю. Уже зовсім розвидніло, і перше, що мені впало в очі, був білий віслючок, а за ним бліде обличчя маленької Флосі, яка сиділа за десять кроків від стіни. Кругом неї спали воїни. Скрізь у краалі виднілися залишки багать, коло яких спали мазаї. Один із них устав, позіхнув, подивився на схід і знову ліг. Я вирішив почекати ще п’ять хвилин.

Ніжне світанкове проміння широко розлилося над рівниною, лісом, річкою і величною горою Кеніа, оповитою мовчанням вічних снігів, і поклали пурпурово-червоний відблиск на її величну вершину, що високо здіймалася до яскраво-синього неба, ніжного, як усмішка матері. Птахи дзвінко співали свою вранішню пісню, легенький вітерець шелестів у кущах. Ранок дихав спокоєм і щастям народжуваної сили, всюди тиша і спокій, всюди, крім людського серця!

Зненацька, коли я напружено чекав сигналу, вже встигнувши вибрати людину, якій доручив відкрити вогонь, зуби Альфонса знову зацокотіли, як копита жирафів, порушуючи тишу. Ганчірка непомітно випала з його рота. Мазай, що лежав у краалі поблизу нас, озирнувся навколо, дивуючись цьому звуку. В нестямі я гепнув кінцем гвинтівки прямо в живіт француза. Це зупинило його тремтіння. Тепер сигнал не був потрібен, з обох боків краалю почулися постріли, зблиснув вогонь. Я приєднався до інших; з верхнього кінця краалю пролунало жахливе ревіння, в якому я розрізнив голос Гуда, що різко виділявся в загальному шумі. Зі страшним криком жаху і люті чорний натовп дикунів схопився на ноги, багато хто з них відразу ж упав від пострілів наших рушниць. Якусь мить вони нерішуче стояли, але, почувши безперестанні крики і ревіння на верхньому кінці крааля, під градом куль, кинулися бігти до виходу. Ми відкрили вогонь їм услід, стріляючи прямо в натовп дикунів. Я зробив десять пострілів зі своєї рушниці, аж раптом згадав про маленьку Флосі. Поглянувши в її бік, я побачив, що білий ослик лежав на землі, певно, вбитий нашими кулями або списом мазаїв. Поблизу не було жодного дикуна. Чорна няня Флосі стояла перед нею і квапливо перерізала списом мотузок, що зв’язував її ноги. Потім вона швидко побігла до стіни краалю і почала дертися на неї, дівчинка за нею, але, мабуть, ослабла і ледве чіплялася за стіну. Побачивши це, двоє дикунів кинулися вбити її. Перший близько підбіг до бідолашної дівчинки, яка після марних зусиль знову впала на землю. Блиснув спис, але моя куля вклала дикуна на місці.

За ним стояв ще один, а в мене — на жаль! — залишився тільки один патрон у магазині. Флосі схопилася на ноги і стала перед дикуном, який підняв списа. Я відвернувся, відчуваючи нестерпний біль у серці при думці, що дикун уб’є дитину. Але, глянувши туди, я здивовано помітив димок; спис мазая лежав на землі, а дикун захитався, обхопивши голову руками і гепнувся на землю. Я пригадав, що у Флосі був револьвер, який урятував їй життя. Потім дівчинка зібрала всі сили, за допомогою няні перелізла через стіну і таким чином урятувалася. Усе це тривало не більше кількох секунд. Я наповнив магазин патронами і знову відкрив вогонь у втікачів, які дерлися стіною. Я вбив кількох дикунів і, нарешті, дістався рогу краалю, де кипів гарячий бій. Двісті дикунів (п’ятдесятьох з них ми знищили) зібралися біля входу, зарослого чагарником. Це була значна сила проти Гуда і десятка людей, які старанно вражали їх списами. Дикуни наполегливо трималися загородки, яка справді була гарним укріпленням. Один із них устиг перестрибнути через загородку, але сокира сера Генрі з силою опустилася на його прикрашену пір’ям голову, і воїн упав у кущі.

З криком і ревищем почали дикуни стрибати через огорожу; велика сокира сера Генрі й Інкозі-каас літали над їхніми головами, й один за одним дикуни падали — на землю, на трупи товаришів, утворюючи нову перешкоду своїми тілами.

Ті, хто врятувався від сокир, падали від руки аскарі або двох кафрів із місії.

Я і містер Мекензі стріляли в уцілілих дикунів.

Гуд і його люди опинилися тепер відгородженими від нас, і ми мали перестати стріляти в дикунів, щоб не вбити своїх (один із людей Гуда все-таки загинув). Збожеволівши від жаху, мазаї дружним зусиллям прорвалися через огорожу, і, виштовхнувши Куртіса, Умслопогаса та інших трьох перед собою, почали битися біля входу. Тут ми знову заходилися стріляти в них.

Наш бідний аскарі впав мертвим, зі списом у спині, за ним упали двоє людей, озброєних списами, й, умираючи, билися, як леви. Багато хто з нашого загону зазнав тієї ж долі. Я боявся, що битва програна, і наказав своїм людям кинути гвинтівки і взяти списи. Вони скорилися, і кров їхня вирувала. Люди місіонера приєдналися до них. Це дало добрі результати, але успіх битви все ще був сумнівний.

Наші люди билися прекрасно, боронилися, кричали, вбивали дикунів і падали самі.

У загальному хаосі виділявся різкий крик Гуда, його підбадьорливі вигуки. Регулярно, як машина, піднімалися й опускалися дві сокири, сіючи смерть. Але я помітив, що сер Генрі втомився від надмірної напруги, зблід від кількох ран, його дихання зробилося уривчастим, і жили на лобі налилися. Навіть Умслопогас, ця залізна людина, стомився. Він перестав довбати ворогів своєю Інкозі-каас і пустив у діло клинок. Я не втручався в бій, посилаючи кулі в мазаїв, коли це було потрібно. Я так чинив, бо витратив сорок дев’ять патронів цього ранку і не промахнувся жодного разу.

Усе-таки бій схилявся не на нашу користь. Нас залишилося не більше п’ятнадцяти або шістнадцяти, а дикунів було майже півсотні. Якби вони об’єдналися разом і дружно взялися за справу, перемога була б на їхньому боці. Але дикуни не зробили цього, а багато хто з них утік, покидавши зброю. Погіршило справу ще й те, що місіонер кинув свою гвинтівку, і якийсь дикун погнався за ним із мечем. Місіонер вихопив з-за пояса свого величезного ножа. Вони вступили у відчайдушну боротьбу. У вузькому місці біля стіни місіонер і дикун каталися по землі. Зайнятий своїми справами, думаючи про власний порятунок, я не знав, чим закінчилася ця боротьба.

Бій тривав. Становище ставало загрозливим. Тільки щасливий випадок урятував нас: Умслопогас, навмисне чи випадково, вибрався із купи розпашілих тіл і погнався за одним дикуном. Тоді інший дикун з усієї сили вдарив його великим списом поміж плечей. Спис ударився об сталеву сорочку і відскочив. З хвилину дикун стояв, як зачарований, — це дике плем’я не мало уявлення про кольчуги, потім побіг, дико волаючи:

— Це дияволи, дияволи! Вони зачаровані, зачаровані!

Я вистрілив йому навздогін, і Умслопогас добив свого, дикуна. Страшна паніка охопила всіх воїнів.

— Зачаровані, зачаровані! — кричали вони і розбігалися врізнобіч, кидаючи свої щити й списи.

Нічого й розповідати про кінець цього жахливого побоїща. У цій жахливий різанині нікому не було пощади. Стався ще прикрий інцидент. Я сподівався, що все скінчилося, аж раптом з-під купи вбитих виліз уцілілий воїн. Розкидавши трупи, він стрибнув, як антилопа, і вітром понісся до мене. Але Умслопогас подався за ним із властивою йому спритністю. Коли вони наблизилися до мене, я впізнав у дикунові вісника, який приходив до місії уночі. Умслопогас також упізнав його.

— А, — крикнув він глузливо, — це з тобою я розмовляв минулої ночі. Лігоніні! Вісник! Викрадач маленьких дівчаток! Ти хотів убити дитину! Ти сподівався стати віч-на-віч з Умслопогасом з народу ана-зулусів! Молитва твоя почута! Я присягнувся розкришити тебе на шматки, зухвалий собако! і я зроблю це!

Мазай, люто скрегочучи зубами, кинувся зі списом на зулуса. Умслопогас відступив, змахнув сокирою над його головою і з такою силою всадив сокиру в плечі дикуна, що пробив кістки, м’ясо і м’язи. І відрубав голову і руки від тулуба.

— О, — вигукнув зулус, дивлячись на труп свого ворога, — я дотримав свого слова. Це був добрий удар!

Розділ VIII АЛЬФОНС ПОЯСНЮЄ

Побоїще закінчилося. Відвернувшись від жахливого видовища, я пригадав, що не бачив Альфонса відтоді, як силоміць примусив його замовкнути, вдаривши в живіт. Бій, здавалося, тривав нескінченно, а по суті, зовсім недовго. Де був Альфонс? Я боявся, що бідолаха загинув, і шукав його серед убитих, але потім вирішив, що він, напевно, живий і здоровий, і пішов на той бік краалю, де ми стояли спочатку, гукаючи його. За п’ятнадцять кроків від кам’яної стіни росло старе бананове дерево.

— Альфонсе! — кричав я, — Альфонсе!

— Так, добродію! — озвався голос. — Я тут!

Я озирнувся. Нікого.

— Де ви? — крикнув я.

— Я тут, добродію, в дереві!

Я заглянув у дупло і побачив бліде обличчя, довгі вуса, жалюгідну постать кухаря, схожого на побиту моську. Вперше я зрозумів, що моя підозра справедлива. Альфонс — затятий боягуз! Я підійшов до нього.

— Вилазьте звідти!

— Усе закінчилося, добродію? — запитав він боязко. — Зовсім закінчилося? Ох, який страх я пережив! Які молитви я підносив небу!

— Ну, вилазь, неробо, — сказав я не зовсім доброзичливо, — все минулося!

— Отже, добродію, молитви мої почуті? Я виходжу!

Ми пішли до решти тих, що зібралися групою біля входу в крааль, схожий тепер на кладовище. Раптом із кущів вискочив дикун і люто кинувся на нас. З криком жаху Альфонс майнув від нього, за ним погнався мазай і, напевно, вбив би француза, якби я не встиг всадити дикуну кулю в спину. Альфонс спіткнувся і впав, дикун упав на нього, здригаючись у передсмертній агонії. Потім почулися такі пронизливі крики, що я перелякано побіг туди, відкинув труп дикуна і витягнув Альфонса. Він був закривавлений і тіпався, як повішений у петлі. “Бідолаха, — подумав я, — дикун устиг-таки добити його!” Ставши на коліна біля Альфонса, я шукав його рану.

— О, моя спина! — волав він. — Я вбитий, я помер!

Я довго вовтузився з ним, але не знайшов жодної подряпини. Він просто перелякався, і більше нічого.

— Вставайте! — крикнув я. — Вставайте! Не соромно вам? Ви цілісінькі!

Він підвівся.

— Але, добродію, я думав, що мене вбили! — сказав він. — Я не знав, що переміг дикуна!

Штовхнувши труп мазая, він тріумфально закричав.

— А, дикий собако! Ти мертвий. Яка перемога!

Я залишив Альфонса милуватися своєю перемогою і відійшов, але він ішов за мною тінню. Перше, що мені впало в око, коли ми приєдналися до інших, це — місіонер, який сидів на камені, його нога була зав’язана хусткою, крізь яку ятрилася кров. Він справді одержав рану в ногу списом і сидів, тримаючи в руці свій улюблений розрізний ніж, який був тепер зігнутий.

— А, Квотермейне, — сказав він тремтливим схвильованим голосом, — ми перемогли! Але який жах! Сумне видовище!

Перейшовши на свою рідну шотландську говірку і дивлячись на свого зігнутого ножа, він продовжував:

— Мені прикро, що я зігнув свого найліпшого ножа у бійці з дикуном. — Він істерично засміявся.

Бідолашний місіонер! Рана і хвилювання остаточно розхитали нерви. І не дивно. Мирній людині важко брати участь у бійні. Часто доля жорстоко насміхається над людьми.

Страшна сцена відбувалася біля входу в крааль. Різанина скінчилася, вмирали поранені. Кущі були затоптані, і замість них усюди лежали трупи. Смерть, усюди смерть! Трупи лежали в різних положеннях, один на одному, купами, поодинці, деякі були схожі на людей, котрі мирно відпочивали на траві.

Перед входом, де валялися списи і щити, стояли вцілілі люди, біля них лежало четверо тяжкопоранених. Із тридцяти сильних, міцних людей ледве залишилося п’ятнадцять, і п’ятьох з них, разом із місіонером, поранено, двох — смертельно. Куртіс і зулус залишилися неушкодженими. Гуд утратив п’ятьох людей, у мене двох убито. Мекензі оплакував п’ятьох або шістьох. Що стосується всіх уцілілих, за винятком мене, вони були в крові з голови до ніг, — сорочка сера Генрі здавалася пофарбованою в червоний колір, — і жахливо змучені. Один Умслопогас стояв, осяяний промінням світла, біля купи трупів, похмуро спираючись на свою сокиру, і не здавався засмученим або втомленим, хоча важко дихав.

— Ох, Макумазане! — сказав він, коли я шкандибав біля нього, відчуваючи себе хворим, — я говорив тобі, що буде хороший бій, так і сталося. Ніколи я не бачив нічого подібного, такого відчайдушного дня! А ця залізна сорочка, напевно, зачарована, її не проб’єш. Якби я не вліз у неї, я був би там! — він кивнув у напрямку купи вбитих людей.

— Я дарую тобі цю сорочку! Ти — хоробра людина! — сказав сер Генрі.

— Начальнику! — відповідав зулус, глибоко розчулений і подарунком, і компліментом. — Ти, Інкубу, можеш носити таку сорочку, ти найхоробріша людина, але я маю дати тобі кілька уроків володіння сокирою. Тоді ти покажеш свою силу!

Місіонер запитав про Флосі. Ми всі щиро зраділи, коли хтось сказав, що бачив, як вона бігла додому разом із нянькою. Захопивши з собою поранених, яких можна було нести, ми тихо попрямували до місії, змучені, скривавлені, але радісно усвідомлюючи перемогу. Ми врятували життя дитині і дали мазаям добрячий урок, який вони довго не забудуть! Але ж занадто дорого це коштувало!

Біля воріт стояла, чекаючи на нас, місіс Мекензі. Угледівши нас, вона скрикнула і закрила обличчя руками.

— Жахливо, жахливо! — повторювала вона і дещо заспокоїлася, тільки побачила свого чоловіка.

Коротко я розповів їй про результат боротьби (Флосі, яка благополучно прибігла додому, могла потім переповісти їй усе детально). Місіс Мекензі підійшла до мене й урочисто поцілувала мене в лоб.

— Хай Бог благословить вас, містере Квотермейне, — сказала вона, — ви врятували життя моєї дитини!

Ми подалися до себе переодягнутися і перев’язати наші рани. Я радий зізнатися, що залишився неушкодженим, а сер Генрі і Гуд, завдяки сталевим сорочкам, одержали незначні поранення, легко виліковні простим пластирем.

Рана місіонера була складною, але, на щастя, спис не зачепив артерії. Вимившись із насолодою, одягнувши звичний одяг, ми пройшли до їдальні, де на нас чекав сніданок. Якось дивно було сидіти в пристойно обставленій їдальні, пити чай і їсти підсмажений хліб, немов усе, що сталося з нами, було сном, немов ми кілька годин тому не билися з дикунами в рукопашній сутичці.

Гуд сказав, що всі події здаються йому якимось кошмаром. Коли ми поснідали, двері відчинилися й увійшла Флосі, бліда, змучена, але неушкоджена. Вона поцілувала нас усіх і подякувала. Я привітав її з винахідливістю і сміливістю, яку вона виявила, вбивши дикуна заради порятунку свого життя.

— О, не говоріть, не згадуйте! — вимовила вона і зайшлася в істеричному плачі. — Я ніколи не забуду його обличчя, коли він обернувся до мене, ніколи! Я не можу!

Я порадив їй піти і заснути. Вона послухалася і ввечері прокинулася бадьора й свіжа. Мене вразило, що дівчинка, яка володіла собою і стріляла в дикуна, тепер не могла навіть згадувати про це. Втім, це притаманне її статі!

Бідолашна Флосі! Гадаю, її нерви довго не заспокояться після жахливої ночі, проведеної в таборі дикунів. Згодом вона розповідала мені, що це було жахливо, нестерпно сидіти цієї нескінченної ночі, не знаючи, як, яким чином спробують урятувати її! Вона додала, що, знаючи нашу нечисленність, не насмілювалася чекати цього, тим паче, що мазаї не спускали з неї очей; більшість із них не бачила ніколи білих людей, вони торсали її за руки, за волосся своїми брудними лапами. Вона вирішила, якщо допомога не з’явиться, з першим промінням сонця вбити себе. Нянька чула слова лігоніні, що їх замучать до смерті, якщо до схід сонця ніхто з білих людей не з’явиться замінити її. Важко було дитині зважитися на це, але я не сумніваюся, що в неї вистачило б мужності застрелитися. Вона була в тому віці, коли англійські дівчатка ходять до школи і думають про десерт. Це дике дитя, ця дикунка виявила більше мужності, розуму і сили волі, ніж будь-яка доросла жінка, вихована в неробстві і розкошах.

Потім ми лягли спати і проспали до обіду. По обіді ми всі разом, з усіма мешканцями місії — чоловіками, жінками, хлопцями, дітьми — пішли до місця побоїща, щоб поховати наших убитих і кинути трупи дикунів у хвилі річки Тани, що протікає за п’ятдесят ярдів від краалю.

В урочистому мовчанні поховали ми наших мертвих. Гуда вибрали прочитати поховальну молитву (за відсутністю місіонера, вимушеного лежати), завдяки дзвінкому голосу і виразній манері читання. Це були гнітючі хвилини, але, за словами Гуда, було б ще гірше, якби нам довелося ховати самих себе!

Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.

Ми привели його до дерева і почали суд. Сер Генрі пояснив йому прекрасною французькою мовою весь сором боязкості, весь жах його поведінки, зухвалість, із якою він викинув з рота ганчірку, тоді як, цокаючи зубами, він міг підняти на ноги весь табір мазаїв і поруйнувати всі наші плани.

Ми чекали, що Альфонс буде присоромлений, розгублений, але розчарувалися. Він кланявся, усміхався і заявив, що його поведінка може здатися дивною, але насправді зуби його цокотіли зовсім не від страху — о, ні, звичайно, він дивувався, що пани могли навіть подумати про це, — а просто від уранішнього холоду. Щодо ганчірочки, якщо панам завгодно спробувати її жахливий смак, якась мікстура з парафінового масла, сала і пороху! Щось жахливе! Але він послухався і тримав її в роті, поки шлунок його не обурився… Ганчірка вилетіла з рота мимовільно.

— Забирайтеся геть, паскудний псюро! — перервав його сер Генрі зі сміхом і дав Альфонсу такого стусана, що той відлетів на кілька кроків, скривившись.

Увечері я розмовляв з місіонером, який страждав від своїх ран. Гуд, вельми майстерний у медицині, лікував його.

Містер Мекензі сказав мені, що зіткнення з дикунами дало йому хороший урок, і як тільки одужає, він передасть справи місії молодій людині, яка готується до місіонерської діяльності і виїде до Англії.

— Розумієте, Квотермейне, — сказав він, — я вирішив зробити так сьогодні вранці, коли ми повзли до табору дикунів. Я сказав собі, що коли ми залишимося живі і врятуємо Флосі, то я неодмінно виїду до Англії. Досить із мене дикунів! Я не насмілювався думати, що ми вціліємо. Дяка Богові і вам чотирьом, що ми живі, і я твердий у своєму рішенні, інакше буде гіше! Ще щось подібне, і моя дружина не витримає! Між нами, Квотермейне, я багатий! У мене триста тисяч фунтів, і кожен гріш зароблений чесною торгівлею. Гроші лежать у Занзібарському банку, бо прожиток тут не потребує витрат. Хоча мені важко покидати ці місця і залишити цих людей, які люблять мене, я маю їхати!

— Я радий цьому, — відповідав я, — з двох причин. Перша — у вас є обов’язки стосовно вашої дружини і доньки, особливо вам не можна забуати про дитину. Флосі має здобути освіту і жити серед таких же дітей, як вона, інакше вона виросте дикункою. Друга причина: рано чи пізно, але мазаї помстяться за себе. Кілька їх утекло, і результатом буде новий напад! Заради одного цього я виїхав би неодмінно! Коли вони дізнаються, що нас тут немає, вони, можливо, і не підуть сюди34!

— Ви маєте рацію! — відповідав місіонер. — Я виїду звідси цього ж місяця. Але шкода, ох, як шкода!

Розділ ІX У НЕВІДОМІЙ КРАЇНІ

Минув тиждень. Якось увечері ми сиділи за вечерею в їдальні місії невеселі, оскільки завтра мали попрощатися з друзями і вирушити далі. Про мазаїв не було ні слуху ні духу. Окрім двох списів, забутих на траві, і порожніх патронів, що валялися біля стіни, ніщо не нагадувало, що в старому краалі відбувалася жахлива різанина. Мекензі, завдяки своєму спокійному темпераменту, швидко одужував і ходив тепер на милицях. Серед поранених один помер від гангрени, а інші потроху набиралися сил. Люди містера Мекензі, які пішли з караваном, повернулися, і в місії тепер був цілий гарнізон.

Незважаючи на привітні і гарячі прохання залишитися ще, ми вирішили, що час вирушати, спочатку до гори Кеніа, потім у невідомі місця шукати таємничу білу расу. За цей час ми встигли оцінити переваги віслюків у такій подорожі, і придбали їх цілу дюжину для перевезення нашого майна і, якщо знадобиться, нас самих. У нас залишилося тільки двоє слуг, ті ж ваквафі, і ми визнали неможливим наймати тубільців і тягнути їх за собою бозна-куди.

Містер Мекензі сказав, що його дивує як ми, троє освічених людей, які мають усе в житті — здоров’я, добрі статки, становище, — для власного задоволення вибираємося кудись у глушину за пригодами, звідки можемо зовсім не повернутися. Але ми — англійці, шукачі пригод з голови до ніг! Наші прекрасні колонії зобов’язані своїм існуванням відважним людям і їхній надмірній любові до пригод, хоча ця любов, на перший погляд, здається чимось на зразок тихої форми божевілля.

“Шукач пригод” іде назустріч усьому, що б не сталося. Я навіть пишаюся цим титулом, який свідчить про сміливе серце, про гарячу віру в Провидіння. Крім того, коли імена Крезів, перед якими схиляється світ, імена різних політиків, які управляли світом, забуваються, імена відважних шукачів пригод, які зробили Англію такою, якою вона є тепер, ці імена згадуватимуться завжди з любов’ю і гордо передаються дітям! Ми троє, звичайно, не можемо розраховувати на це, ми задовольняємося тим, хто ми є!

Цього вечора, сидячи на веранді, попихкуючи люльками, ми побачили Альфонса, який підійшов до нас із вишуканим поклоном і заявив, що хоче переговорити з нами. Ми попросили його пояснень. Він сказав, що боїться приєднатися до нас у нашій подорожі, це зовсім не здивувало нас, адже ми знали про його вдачу страхополоха. Містер Мекензі виїжджає до Англії, а Альфонс був переконаний, що його без господаря схоплять, перевезуть у Францію і посадять до в’язниці. Ця думка непокоїла його, і засмучена уява виявляла тисячі небезпек. По суті, його злочин був давно забутий, і він міг безперешкодно з’явитися у Франції. Але він не припускав і думки про це і просив нас узяти його з собою. Боягуз від природи, Альфонс швидше був готовий іти на будь-який ризик, ніж приректи себе на зіткнення з поліцією в рідній країні. Вислухавши Альфонса, ми обговорили його пропозицію і згодилися взяти його з собою.

Містер Мекензі також радив нам узяти француза. Нас було мало, а француз — жвавий, діяльний хлопець, який умів докласти руки до всього і чудово куховарив. О, як він умів куховарити! Я впевнений, що він зготував би прекрасну страву зі старих шкарбунів свого героя-дідуся, про якого він так любив говорити. Відтак маленький чоловічок мав прекрасний характер, був веселий, як мавпа, і його кумедні, пихаті розповіді нескінченно розважали нас; окрім того, він був напрочуд незлобливий. Навіть його боягузтво не заважало нам, оскільки ми тепер знали його слабкість і могли застерегтися. Попередивши француза, що він ризикує потрапити в небезпеку, ми сказали, що приймаємо його пропозицію за умови повного скорення нашим наказам. Ми також вирішили покласти йому на утримання десять фунтів на місяць, щоб, повернувшись до цивілізованої країни, він міг завжди одержати їх. На все це він погодився дуже охоче і подався писати листа Анеті, якого місіонер обіцяв відіслати.

Потім він прочитав нам свого листа, сер Генрі переклав його, і ми дуже здивувалися. Тут було багато всього: і відданості, і страждань: “далеко, далеко від тебе, Ането, заради якої, обожнюваної, дорогої моєму серцю, я прирік себе на страждання!” Усе це мало зворушити серце жорстокої і чарівної служниці!

Настав ранок. О сьомій віслюків навантажили. Час вирушати!

Сумне це було прощання, особливо з маленькою Флосі! Ми з нею заприятелювали, часто розмовляли. Але її нерви не витримували згадок про жахливу ніч, яку вона провела полонянкою у кровожерних мазаїв.

— О, пане Квотермейне, — закричала вона, обвиваючи руками мою шию і заливаючись сльозами, — я не в змозі попрощатися з вами. Коли ми знову побачимося?

— Не знаю, дорога моя дитинко, — сказав я, — я стою на краю життя, а ви — на початку! Мені трішки залишилося попереду, вже все життя минуло, а вам, я сподіваюся, належать довгі і щасливі роки і багато хорошого в майбутньому! Поступово ви подорослішаєте і перетворитеся на прекрасну жінку, Флосі, все це дике життя здаватиметься вам якимось сном! Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, я сподіваюся, ви згадуватимете вашого старого друга і його слова! Прагніть бути завжди доброю і хорошою, моя дорога, і, головне, правдивою. Доброта і щастя — одне і те саме! Будьте чуйною, допомагайте іншим, світ сповнений страждань, моя люба, і полегшити їх — наш благородний обов’язок.

Якщо ви зробите це, ви будете милою, богобоязною жінкою, осяєте щастям сумну долю багатьох людей, і ваше власне життя буде повніше, ніж життя інших жінок. Я даю вам добру пораду за старомодним звичаєм. А зараз скажу вам щось приємне для вас. Ви бачите цей клаптик паперу, який ми називаємо чеком? Його треба віддати вашому батькові разом із цією запискою. Коли-небудь ви вийдете заміж, моя дорога Флосі, вам куплять весільний подарунок, який ви носитимете як пам’ять про мисливця Квотермейна, а після вас ваша дочка, якщо вона буде у вас!

Маленька Флосі довго кричала і плакала і дала мені на спомин локон свого золотистого волосся, який зберігається у мене досі. Я подарував їй чек на тисячу фунтів і в записці уповноважив її батька покласти капітал під відсотки до урядової установи, щоб після досягнення певного віку або заміжжя Флосі купити їй найліпше діамантове кольє. Я вибрав діаманти, оскільки цінність їхня не падає, й у складні часи подальшого життя моя улюбленка може завжди обернути їх на гроші.

Нарешті після довгих прощань, рукостискань, побажань ми вирушили, попрощавшись з усіма мешканцями місії. Альфонс гірко плакав, залишаючи своїх господарів, у нього було м’яке серце. Я не особливо засмучувався, коли ми пішли, оскільки ненавиджу всі ці розставання. Найтяжче було спостерігати засмученого Умслопогаса, коли він прощався з Флосі, до якої вельми прив’язався. Він говорив, що вона така само мила, як зірка на нічному небі, і ніколи не втомлювався вітати себе з тим, що вбив лігоніні, який зазіхнув на життя дитини. Востаннє поглянули ми на красиву будівлю місії — справжню оазу в пустелі і попрощалися з європейською цивілізацією. Але я часто думаю про Мекензі, про те, як дісталися вони до Англії, і якщо живі й здорові, то, можливо, прочитають ці рядки. Люба маленька Флосі! Як поживає вона в країні, де немає чорних людей, щоб беззаперечно виконувати її накази, де немає сніжної вершини величної гори Кеніа, якою вона милувалася вранці! Прощай, моя дорога Флосі!

Покинувши місію, ми пішли вздовж підошви Кеніа, проминули гірське озеро Барінго, де одного з наших аскарі вжалила змія і він помер, незважаючи на всі наші зусилля врятувати його. Ми подолали відстань близько ста п’ятдесяти миль до іншої прекрасної, вкритої снігом гори Лекекизера, куди, на моє переконання, не ступала ніколи нога європейця. Тут ми провели два тижні, потім пішли незайманим і густим лісом округу Ельгумі. Я ніколи не бачив стільки слонів, як у цьому лісі.

Нелякані людиною, звірі буквально роїлися в цьому лісі, скоряючись тільки закону природи, яка регулювала приріст тварин. Годі й казати, що ми і не думали стріляти слонів, по-перше, через те, що в нас було мало зарядів, — запас нашої амуніції значно зменшився, оскільки віслюк, навантажений нею, перепливаючи вбрід річку, поплив разом із нею від нас, а по-друге, ми не могли нести з собою слонову кістку і не хотіли вбивати тварин заради задоволення. У цьому лісі слони, не знайомі з підступністю мисливців, підпускають людей до себе на двадцять ярдів, стоять, опустивши свої величезні вуха, немов гігантські цуценята, і роздивляються незвичайний для них феномен — людину. Коли дослідження здається їм незадовільним, слон, що стоїть попереду, починає сурмити тривогу. Але це трапляється рідко. Окрім слонів, у лісі водиться багато всякої звірини, є навіть леви! Мене дратує вигляд лева, після того, як одержав рану на нозі і залишився калікою на все життя. Ліс Ельгумі рясніє також мухами це-це, укус яких смертельний для тварин. Не знаю, чи через поганий корм, чи через особливо отруйні укуси це-це в цій місцевості, але наші бідолашні віслюки буквально падали і знемагали. На щастя, ці укуси подіяли тільки через два місяці, коли раптом, після дводенного холодного дощу всі тварини загинули; знявши шкуру з деяких з них, я знайшов на м’ясі смуги — характерну ознаку смерті від це-це, вказуючи на місце, куди комаха занурила свій хоботок. Вийшовши з лісу, ми рушили на північ, за вказівками містера Меккензі, і досягли великого озера Лага, в п’ятдесят миль завдовжки, про яке говорив нещасний, трагічно загиблий мандрівник. Тут ми близько місяця мандрували узгір’ями; місцевість ця взагалі схожа на Трансвааль. Увесь цей час ми підіймалися принаймні на сотню футів кожні десять миль. Справді, країна була гориста і мала багато снігових гір, серед яких розташовувалося озеро, за словами мандрівника, “яке не має дна”. Нарешті ми дісталися цього озера на вершині гори, очевидно, на місці згаслого кратера. Помітивши села на березі озера, ми спустилися вниз через сосновий ліс, що розрісся з усіх боків кратера, і були гостинно прийняті простим, мирним народом, який ніколи не бачив і не чув про білих людей. Вони зверталися до нас дуже шанобливо і ласкаво пригощали нас молоком і всім, що в них було. Це дивовижне озеро лежить, за свідченнями нашого анероїда35, на висоті 11, 450 футів над рівнем моря; клімат країни досить холодний, схожий на клімат Англії. Перші три дні, втім, ми взагалі нічого не бачили через непроникний туман. Полив дощ, укуси отруйної мухи позначилися на решті наших уцілілих віслюків, і всі вони виздихати.

Це нещастя поставило нас у скрутне становище, оскільки ми втратили можливість перевозити нашу поклажу, аз іншого боку, позбавляло нас усіляких клопотів. Правда, амуніції у нас було мало: півтори сотні патронів для гвинтівок і п’ятдесят рушничних патронів. Що робити з цим небагатим майном — ми не знали. Нам здавалося, що наші мандри завершилися. Якби ми навіть і кинули наміри шукати білу расу, то було б смішно повертатися назад за сімсот миль при нашому теперішньому безпорадному становищі. Ми вирішили, що найкраще — залишитися тут (добре, що тубільці чудово ставилися до нас), очікуючи нагоди і досліджуючи країну та її околиці.

Ми придбали великий, міцний човен, досить просторий, щоб умістити всіх нас із багажем.

Вождеві поселення, біля якого ми дістали човен, ми віддали на сплату за нього три порожні мідні патрони, якими він був безмежно захоплений. Потім ми вирішили об’їхати озеро, аби знайти зручне місце для табору. Не знаючи, чи повернемося в село, ми склали до човна все наше майно і чверть смаженої косулі — смакота! Коли ми пливли, тубільці встигли обігнати нас у своїх легких човниках і попередили мешканців інших сіл про наше наближення. Ми тихо веслували, аж раптом Гуд помітив незвичайно ясного голубого кольору воду і сказав, що тубільці говорили йому, — всі вони — затяті рибалки, оскільки риба складає їхню головну їжу, — про дивну глибину озера, яке має на дні глибокий отвір, куди зникає вода і звідки викидається іноді вогонь.

Я сказав йому, що він, напевно, чув легенду про діючі за давніх часів вулкани, які вже згасли. Ми справді бачили на берегах озера сліди дії вулкана після вулканічної смерті центрального кратера озера, що перетворилося тепер на дно. Наблизившись до віддаленого берега озера, ми побачили, що він був перпендикулярною скелястою стіною. Ми попливли паралельно до неї на відстані ста кроків у кінець озера, оскільки знали, що там є велике село. Повз нас пливло багато обрубків, суччя, гілок та іншого непотребу; Гуд вважав, що їх несло течією. Поки ми розмірковували про це, сер Генрі звернув нашу увагу на великих білих лебедів, що літали над озером, і дуже хотів дістати одного з них. Я розпитував про птахів у тубільців і знав, що в певний період року вони прилітають рано-вранці сюди з гір, і тоді їх легко спіймати, оскільки вони дуже виснажені. Я питав у тубільців, з якої країни прилітають лебеді, але вони знизували плечима і відповідали, що на вершині великої чорної скелі лежить негостинна країна, а над нею снігові гори, де багато звірів, де ніхто не може жити, а за горами на сотні миль тягнеться густий терновий ліс, неприступний не тільки для людей, а й для слонів. На моє запитання про білих людей, що живуть по той бік гір і лісу, вони засміялися. Але пізніше одна стара бабуся прийшла до мене і сказала, що в дитинстві вона чула від свого діда розповідь про те, як його предок у юності пройшов і гори, і пустелю, проник у ліс і бачив білих людей, які живуть у кам’яних краалях. Ці відомості були дуже непевними, та коли я почув розповідь старої, я переконався, що всі ці чутки мають частку правди, і що необхідно розкрити цю таємницю. Мені не спадало на думку, яким чарівним шляхом здійсниться моє палке бажання!

Ми під’їхали до лебедів, що мирно погойдувалися на воді; сер Генрі, почекавши хвилину, вистрілив і вбив двох. Інші піднялися, сильно розбризкуючи воду. Знову пролунав постріл. Один птах упав з простреленим крилом, і я бачив, що в іншого поранена нога, проте він над силу поплив далі. Решта лебедів піднялися і, описавши коло, вишикувалися трикутником і полетіли кудись на північний схід. Ми підняли у човен двох красивих мертвих птахів, з яких кожен важив близько тридцяти фунтів, і заходилися ловити пораненого лебедя, що нерухомо плив ясною водою. Оскільки обрубане гілля і суччя заважали руху човна, то я велів нашому ваквафі, який добре плавав, стрибнути у воду і спіймати лебедя, — я знав, що в озері немає крокодилів, отже, небезпеки не передбачалося ніякої. Ваквафі послухався і спіймав лебедя за крило, причому поступово наблизився до скелі, об яку з силою билася вода. Раптом він почав кричати, що його кудись відносить. Справді, ми побачили, що він пливе щосили, пориваючись до нас, але течія несе його до скелі. Відчайдушно змахнувши веслами, ми рвонули до нього, але що більше ми старалися, то дужче тягло його до скелі. Раптом я помітив, що перед нами, майже на вісімнадцять дюймів над поверхнею озера, підносилося щось схоже на арку тунелю. Очевидно, на кілька футів скеля була затоплена водою. До цієї-то арки мчав зі страхітливою швидкістю наш бідолашний слуга. Він хоробро боровся з течією, і я сподівався врятувати його, аж раптом помітив відчай на його обличчі. На наших очах його втягнуло вглиб, і він зник з очей. Тієї самої хвилини я відчув, що якась сильна рука схопила наш човен і з силою жбурнула його до скелі.

Ми зрозуміли страшну небезпеку і заходилися шалено працювати веслами. Марно! Стрілою мчали ми до арки, і я думав, що порятунку немає.

На щастя, я настільки зберіг самовладання, що кинувся на дно човна і крикнув:

— Швидше, вниз обличчям! Лягай!

Усі так і вчинили.

Почувся глухий шум, неначе від тертя, човен потягло вниз, і вода почала заливати його. Ми тонули. Раптом шум припинився, і ми відчули, що човен пливе. Я трохи повернув голову, не сміючи підвести її, і подивився. При слабкому світлі я побачив навислу над нашими головами арку скелі. Потім я вже нічого не бачив, оскільки світло зникло, і ми опинилися в абсолютній і непроникній темряві.

Близько години ми лежали так на дні човна, так і не підводячи голови, і не могли навіть говорити, бо вода заглушувала наші голоси. Зрозуміло, у нас не було особливого бажання розмовляти, адже ми були пригнічені жахом нашого становища, страхом неминучої смерті, боялися бути придавленими до стіни печери або втягнутими вглиб чи просто задихнутися від нестачі повітря. Всілякі види смерті лізли мені в голову, поки я лежав на дні човна, прислухаючись до ревіння води. Я чув і інший звук — безперестанні крики Альфонса, але вони, здавалося мені, долітали звідкись здалеку. Я подумав, що став жертвою кошмару.

Розділ X ПІДЗЕМНИЙ ВОГОНЬ

Ми пливли. Течія несла нас. Нарешті я помітив, що шум води послабшав. Я міг тепер виразно розрізнити крики Альфонса. Узявши весло, я тицьнув ним француза, а він, думаючи, що настав кінець, заревів ще голосніше. Тоді я тихо і обережно піднявся, став на коліна і спробував обмацати рукою склепіння, але його не було. Я взяв весло, підняв його над головою, наскільки міг, нахилив його праворуч, ліворуч і нічого не намацав, окрім води внизу.

Пригадавши, що у нас є з собою маленький ліхтар і олія, я розшукав його, обережно запалив і, коли гніт розгорівся, озирнувся довкруги. Перше, що мені впало в очі, — це бліде, спотворене обличчя Альфонса, який, вважаючи, що це кінець і він бачить надприродне явище, жахливо заволав, за що й одержав штурхана веслом для заспокоєння.

Гуд лежав на спині, зі скельцем в оці і дивився в темряву, сер Генрі, голова якого покоїлася впоперек човна, рукою намагався визначити швидкість течії. Коли світло ліхтаря впало на старого Умслопогаса, я був готовий розсміятися.

Як відомо, ми взяли з собою частину смаженої косулі. Сталося так, що коли ми кинулися всі на дно човна, голова Умслопогаса опинилася близько до печені, і як тільки він отямився від потрясіння, то відчув, що голодний. Він відрізав своєю сокирою шматок м’яса і тепер знищував його з виглядом щонайповнішого задоволення. Потім він пояснив мені, що, готуючись до “далекої подорожі”, вважав за краще вирушили туди ситим.

Як тільки інші побачили, що я запалив ліхтар, підбадьорилися і відштовхнули Альфонса в дальній кінець човна, погрожуючи на той випадок, якщо він не замовкне, заспокоїти його, кинувши у воду слідом за потонулим ваквафі чекати зустрічі з Анетою в іншому світі. Потім ми обговорювали своє становище. Перш за все, за пропозицією Гуда, ми прив’язали обидва весла для того, щоб вони могли оберегти нас від зіткнення зі скелею або від раптового пониження склепіння. Ми зрозуміли, що перебуваємо в підземній річці, котра витікала з озера. Такі річки існують у багатьох частинах світу, та мандрівникам не довелося дослідити їх. Річка була досить широка, ми бачили це, оскільки світло ліхтаря сягало бічних стінок тунелю. Коли течія випадково відносила нас убік, ми могли розрізнити стіни й арки на висоті 25 футів над нашими головами. На щастя для нас, течія була сильніша на середині річки.

Перше, що ми зробили, це домовилися, щоб хтось із нас із ліхтарем і жердиною в руці був біля весел, готовий попередити нас про будь-яку небезпеку. Умслопогас, який чудово підобідав, відразу ж став на варті. Це було все, що ми могли зробити для власного порятунку. Потім іще хтось зайняв місце на кормі, з веслом у руці, щоб стримувати човен і не давати йому вдаритися об боки печери. Влаштувавши це, ми поїли трохи смаженого м’яса (ми не знали, чи довго залишимося в темряві!) і відчули себе ліпше. Я заявив, що становище наше надто серйозне, але не безнадійне, навіть якщо тубільці, які запевняли, що річка впадає прямо в надра землі, і мали рацію. Очевидно, річка кудись тече, можливо, на той бік гір, і ми маємо триматися, поки приїдемо “туди”, але куди — невідомо! Гуд зловісно заперечив мені, що ми можемо стати жертвами різних несподіваних жахів або річка впаде, зрештою, кудись у прірву — тоді наша доля буде вельми жалюгідною.

— Гаразд, сподіваймося на краще і готуймося до найгіршого! — сказав сер Генрі, завжди веселий і дотепний — ознака безперечної етнічної сили у важкі хвилини. — Ми пережили разом стільки небезпек, що, мені здається, щасливо виплутаємося й тепер!

Ми дослухалися чудової поради кожен по-своєму, за винятком Альфонса, який лежав, заціпенівши. Гуд сидів біля стерна, Умслопогас на веслах, мені і серу Генрі залишалося тільки лежати в човні і думати. Звичайно, наше становище було дуже незвичайне — плисти підземною річкою, неначе душі грішників, що переправляються Хароном через Стікс, як жартував Куртіс! Як темно було довкола! Тільки слабкий промінь світла від нашої лампи осявав морок. На веслах сидів Умслопогас із жердиною в руці, насторожі, а за ним, у тіні, постать Гуда, який вдивлявся в темряву і періодично занурював весло у воду.

“Чудово, — думав я, — ви хотіли пригод, милий Аллане, і дочекалися! Вам треба б посоромитися у ваші роки, та оскільки так сталося, яким би жахливим не був ваш стан, мабуть, все одно нічого тут не вдієш! і коли все закінчиться, підземна річка — зовсім не погане місце для вічного заспокоєння!”

Я маю зізнатися, що нерви мої напружилися до краю. Навіть холоднокровній людині, яка чимало зазнала випробувань, важко звикнути до думки, що їй, мабуть, залишається жити не більше п’яти хвилин! Але, правду кажучи, наші побоювання були нелогічними, оскільки людина ніколи не може бути впевнена, що з нею станеться наступної хвилини, навіть сидячи в добре облаштованому будинку з двома поліцейськими під вікном, що охороняють її спокій!

Минуло кілька годин відтоді, як ми пливли в темряві, а Гуд і Умслопогас чатували. Чергування, як ми домовилися, триватиме п’ять годин. О сьомій годині я і сер Генрі змінили їх і вони лягли спати. Три години все йшло добре, хоча сер Генрі іноді відштовхував веслом човен від стін тунелю. Сильна течія несла нас серединою річки, хоча іноді човен підпливав до якоїсь стіни. Чим я особливо переймався і цікавився, так це питанням: яким чином підтримувався тут притік свіжого повітря? Воно було важке й вологе, але все-таки задовільне. Єдине, чим я пояснив собі це явище, що води озера містили в собі достатню кількість повітря, яке проникало в тунель і не застоювалося тут. Близько трьох годин просидів я біля керма, аж раптом помітив значну зміну температури. Спочатку я не звернув на це уваги, але за півгодини, коли спека все більше посилювалася, я запитав сера Генрі, чи помічає він, що стає спекотно, чи це мені вважається.

— Чи помічаю я? — відповів він. — Так! Мені здається, що я потрапив до турецької лазні!

Прокинулися Гуд і Умслопогас, задихаючись від спеки. Всі ми були змушені зняти з себе одяг. Умслопогас мав перевагу перед нами, оскільки йому нічого було знімати, окрім “муша”.

Спека посилювалася, ми ледве могли дихати, обливаючись потом. За півгодини, хоча ми зовсім роздягайся, вже ледве могли витримувати спеку. Це було схоже на переддень пекла. Я опустив руку у воду із криком відсмикував її; вода кипіла. Маленький термометр показував 123 градуси. Біля поверхні води клубочилася пара. Альфонс стогнав, що ми потрапили в пекло ще за життя. Сер Генрі припускав, що ми перебуваємо поблизу підземного вулкана, і, мабуть, це припущення було правильним. Важко описати наші страждання! Піт висихав на нас. Ми лежали на дні човна, фізично нездатні управляти ним, і переживали відчуття риби, викинутої на берег. Наша шкіра почала лопатися, і кров приливала до голови, стукаючи в скроні, як парова машина.

Несподівано річка повернула ліворуч, і сер Генрі, задихаючись, хрипким голосом покликав мене і вказав на жахливе видовище. На півмилі попереду нас підіймався з поверхні води величезний стовп білого полум’я, на п’ятдесят футів угору, і падав назад звивистими каскадами вогню. Жахливе виверження газу було схоже на велику вогняну квітку, котра виросла на поверхні води/Над нею і довкола неї панував морок. Хто може описати весь цей жах і красу? Хоча ми були за п’ятсот ярдів від нього, але в печері було світло, як удень, і ми могли бачити склепіння, що підносилося на сорок футів над нашими головами.

Скеля була абсолютно чорна, і я міг розрізнити довгі блискучі жилки руди на її стінах. Але який це був метал, я не знаю!

Ми мчали прямо до вогняного стовпа, схожого на горнило печі. — Тримай човна праворуч, Квотермейне, праворуч! — закричав сер Генрі. За хвилину він упав непритомним. Альфонс давно лежав без тями. Гуд був близький до цього. Залишилися тільки ми удвох із Умслопогасом. Ми перебували тепер за п’ятдесят ярдів від вогню. Я помітив, що голова Умслопогаса схилилася на руки. Я залишився сам, не міг дихати і просто задихався. Дерево човна почало горіти. Я бачив, як тліло пір’я одного з убитих лебедів, і розумів, що наблизившись іще на три-чотири ярди до вогню, загинемо.

Я схопив весло, щоб спрямовувати човен якомога далі від вогню, і впустив його. Мої очі були готові луснути, і крізь опущені повіки я відчував страшну спеку. Ми опинилися якраз напроти вогню, вода люто кипіла навколо. Ще п’ять секунд… Ми проминули вогонь… Я знепритомнів. Перше, що я відчув, отямившись, — це повітря, що освіжило моє обличчя. Мої очі ледь розплющилися. Я озирнувся. Вдалині, вгорі, виднілося світло, довкола нас панував морок. Я пригадав усе. Човен плив річкою, і на дні човна я побачив голі фігури моїх супутників. “Чи живі вони?” — подумав я. Невже я залишився один у цьому жахливому місці? Я опустив руку у воду і знову з криком відсмикував її. Шкіра моя була обпалена, а вода досить холодна, і дотик її до обпаленого місця завдавав нестерпного болю. Я пригадав про інших і бризнув на них водою. На превелику мою радість, усі вони опритомніли. Спочатку Умслопогас, потім інші. Вони напилися води, поглинаючи її у великій кількості, як справжні губки. Було прохолодно, і ми по-. спіхом одягнулися. Гуд указав нам на край човна. Від спеки дерево вкрилося пухирями і місцями пожолобилося. Якби човен був зроблений, як звичайні європейські човни, він неодмінно б розсохся і пішов би на дно, але, на щастя, його зробили з якогось тубільного дерева і тому він залишився неушкодженим. Звідки взялося це полум’я, ми так і не дізналися. Мабуть, це вулканічні гази вирвалися з надр землі. Одягнувшись і поговоривши трохи, ми роззирнулися. Ми пливли, як і раніше, в темряві і вирішили пристати до берега річки, яким слугував уламок скелі, безперервно омиваний водою. Тут, на майданчику в сім або вісім ярдів, ми вирішили відпочити трохи і випростати ноги. Це було страшне місце, але все-таки давало змогу відпочити від усіх жахів річки та оглянути й полагодити човна. Ми вибрали краще місце, насилу пристали до берега і видерлися на круглі, негостинні голяки.

— Слово честі, — сказав Гуд, який першим ступив на берег. — Ох і гидке місце! — Він засміявся. Одразу ж громовий голос повторив його слова сотні разів. — Міс-це! це… цео! — відповів інший голос десь зі скелі. — Місце! місце! місце!… це… це-це… — гриміли голоси, супроводжувані реготом, який повторювався всюди і, врешті, замовк так само несподівано, як і почався.

— О, Боже! — простогнав Альфонс, втрачаючи будь-яке самовладання.

— Боже! Боже! Боже мій! — загриміла луна на всі лади і голоси.

— Ох, я бачу, що тут живуть дияволи! — сказав тихо Умслопогас. — Місце має саме такий вигляд!

Я прагнув пояснити йому, що причина цих криків чудове, цікаве відлуння, але він не хотів вірити.

— Я знаю луну! — заперечив він. — Напроти мого краалю, в країні зулусів, жило таке відлуння, і ми говорили з ним. Але тут луна, як грім, а в мене луна була схожа на голос дитини. Ні, ні, тут живуть дияволи! Але мені байдуже, я не думаю про них! — додав він, затягуючись люлькою. — Нехай вони ревуть, що хочуть: вони не посміють показатися!

Він замовк, вважаючи дияволів негідними своєї уваги. Ми вирішили розмовляти пошепки, але навіть шепіт лунав у скелях якимось таємничим гомоном і завмирав стогнучи і зітхаючи. Це — чарівна, романтична річ, але ми переситилися нею тут, у цьому жахливому місці.

Розташувавшись абияк на камінні, ми пішли помити і перев’язати, наскільки було можливо, наші опіки. У нас знайшлася олія для ліхтаря, але ми пошкодували витрачати її на це; розрізали одного з лебедів і жиром його змазали нашу обпалену шкіру. Потім оглянули човен, полагодили його і захотіли їсти, бо за нашим годинником був полудень. Ми всілися в коло і знищили нашу печеню. Але я з’їв мало, оскільки відчував себе хворим від страждань попередньої ночі. У мене дуже боліла голова. Дивний це був обід! Морок, що оточував нас, був такий глибокий, що ми ледве бачили їжу, яку підносили до рота. Я випадково оглянувся, бо мою увагу привернув якийсь шерех по камінню, і побачив величезних чорних крабів. Кілька дюжин цих жахливих тварин повзли до нас, мабуть, привернуті запахом м’яса. Краб — це огидна істота з блискучими очима, дуже довгими, гнучкими щупальцями і гігантськими клішнями. Вони оточили нас. Уражений цим видовищем, я схопився і побачив, як один краб витягнув свої величезні клешні і так ущипнув Гула, який нічого не підозрював, що той із криком підскочив і розбудив стоголосу луну. Інший величезний краб ущипнув ногу Альфонса. Можна уявити подальшу сцену. Альфонс горлав, за ним ревла луна, повторюючи його крики. Умслопогас узяв сокиру й ударив одного краба, який жахливо завищав, і луна повторила його виск. Потім, з піною біля рота, краб здох. З усіх кутків і щілин повилізали одразу сотні його приятелів, немов кредитори на банкрута, і помітивши, що тварина впала, кинулися на нього, буквально розірвали на клапті своїми величезними клішнями і зжерли. Схопивши що трапилося під руку, — каміння, голяки, ми вбивали їх, а інші хапали і пожирали вбитих із піною біля рота, з огидним виском. Вони намагалися ущипнути нас або вкрасти у нас м’ясо. Один найбільший краб підповз до лебедя і почав його жерти. Негайно налетіли інші, і почалася огидна сцена. Чудовиська вищали, скаженіли, ділячи здобич, і рвали її одне у одного! Це було жахливе видовище в непроглядному мороці, при жахливій луні, яка діяла на нерви. Дивно було дивитися на крабів! Здавалося, всі найгірші людські пристрасті й бажання втілилися в цих тваринах і довели їх до сказу. Вся ця сцена могла б служити багатим матеріалом для нової пісні “Дантового Пекла”, як сказав Куртіс.

— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.

— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.

Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.

— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.

— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.

Увесь день і вечір ми пливли в темряві, ледве розрізняючи, коли кінчався день і починалася ніч, поки Гуд не вказав нам на зірку, що з’явилася праворуч від нас, за якою ми спостерігали з великим інтересом. Раптом зірка зникла, знову запанував морок, і знайомий гуркітливий звук води донісся до нас.

— Знову під землею! — сказав я і, зітхнувши, запалив ліхтар.

Так, не було сумніву, над нами знову здіймалося склепіння тунелю. Знову почалася і потягнулася довга ніч, сповнена небезпек і жаху. Описувати всі наші страхи не варто. Скажу тільки, що близько опівночі ми наштовхнулися на мілину, сяк-так обійшли її і попливли далі.

Так ішлося до третьої години ночі. Сер Генрі, Гуд і Альфонс спали, Умслопогас сидів на веслах, я правив стерном, аж раптом помітив, що стіни тунелю ніби розсунулися. Потім я почув вигуки Умслопогаса і звук гілок дерева, що ламаються, неначе човен протискувався крізь кущі та чагарники. Наступного моменту свіже, цілюще повітря війнуло мені в обличчя, і я відчув, що ми вибралися з тунелю і пливли звичайною водою. Я зрозумів це, але не бачив нічого, бо темрява була непроникна, як інколи буває перед світанком. Я був щасливий, що ми залишили за собою жахливу річку. Я сидів, вдихав свіже нічне повітря і терпляче чекав світанку.

Розділ XI ПОХМУРЕ МІСТО

Близько години сидів я мовчки й чекав світанку. Умслопогас ліг спати. Нарешті схід заяснів, і туман підіймався з поверхні води назустріч уранішньому сонцю. Яскраво-червона смужка розгорялася на сході. Настав ранок.

Я не міг намилуватися дивним синім небом. Вода ще була оповита туманом, але поволі сонце його розтопило, і я побачив, що наш човен пливе голубою водою. За вісім або десять миль позаду залишилася купа скель, що утворили собою неначе стіну озера, і я побачив, що через цей отвір у скелях підземний потік пробив собі дорогу. Пізніше я переконався в цьому, і те, що наш човен щасливо вибрався з тунелю, можна пояснити незвичайною силою течії таємничої річки. Тепер ми з Умслопогасом, який прокинувся, спрямували човен в інший бік. Помітивши якийсь предмет на воді, Умслопогас привернув мою увагу і кількома ударами весла пригнав човен до того місця, де плив предмет — то був труп людини. Можна уявити собі весь мій жах, коли я впізнав у цих спотворених рисах його обличчя — кого б ви думали? Нашого бідолашного слугу ваквафі, який два дні тому потонув, пливучи за лебедем. Це було жахливо! Я гадав, що ми залишили його позаду себе, а тим часом він плив за нами і разом із нами вибрався з підземної річки. Його вигляд відлякував, бо на ньому були опіки, одна рука скорчена, волосся обпалене. Обличчя роздулося, на ньому відбився трагічний вираз відчаю, який я бачив останніми хвилинами його боротьби з течією. Це вельми пригнітило мене, і я відчув задоволення, коли труп зненацька без жодної видимої причини занурився у воду, неначе виконавши своє призначення. Справжня причина, поза сумнівом, була та, що гази, які наповнювали труп, знайшли вільний вихід, і тіло затонуло. Тільки бульбашки, та кілька кіл пішли водою в тому місці, де знайшов собі вічний спокій наш бідолаха слуга. Умслопогас замислено спостерігав за трупом.

— Навіщо він плив за нами? — запитав він. — Це не провіщає добро тобі і мені, Макумазане!..

Я сердито обернувся до нього. Терпіти не можу цих безглуздих прикмет і ненавиджу людей, які носяться з передчуттями і розповідають свої віщі сни.

У цей час прокинулася решта наших супутників і надзвичайно зраділа, що ми вибралися з жахливої річки і пливемо під ясним небом. Почалися балачки, міркування, і закінчили ми тим, що схотіли їсти. З усієї нашої провізії жадібні краби залишили нам тільки кілька шматків дичини, і ми вирішили пристати до берега. Але виникло нове ускладнення. Ми не знали, де був берег, бо нічого не бачили перед собою, окрім широкого простору синюватої води. Помітивши, що птахи, котрі ширяли над водою, прямували ліворуч, ми вирішили, що вони летять до берега, і попливли туди. Подув попутний вітер, ми влаштували з ковдри вітрило, і човен весело понісся вперед. Зробивши це, ми знищили залишки нашої провізії, запили озерною водою і закурили люльки.

Минуло близько години. Гуд, який дивився в підзорну трубу, раптом оголосив, що бачить землю, і вказав на зміну кольору води, котра означала, що ми наближаємося до гирла річки. Невдовзі ми побачили великий золотий купол, що виднівся вдалині в тумані, і поки здивовано витріщалися на нього, Гуд повідомив, що маленький вітрильник іде нам назустріч. Ми ледве могли повірити цій дивній звістці, поки не переконалися на власні очі.

Отже, мешканці цієї країни й озера мають уявлення про вітрильні човни і знайомі з певними елементами цивілізації! За кілька хвилин ми ясно побачили, що човен прямує до нас. За десять хвилин він уже був за сотню ярдів від нас. Це був маленький човен, зроблений з дощок, на європейський зразок, із широким вітрилом. Нашу увага привернули, звичайно, пасажири човна. Їх були двоє: чоловік і жінка, майже такі білі, як і ми. Ми перезирнулися, вважаючи, що помиляємося. Ні, ми чітко бачили їх тепер. Вони не були красиві, але, поза сумнівом, належали до білої раси, як іспанці або італійці. Отже, випадково і несподівано ми відкрили і знайшли білих людей! Я був готовий кричати від радощів, ми потискали один одному руки і вітали з несподіваним успіхом нашого задуму. Все життя до мене доходили чутки про білу расу, що живе посеред країни, і тепер я бачив їх на власні очі! Справді, як сказав сер Генрі, старий римлянин мав рацію, кажучи: “Ex Afrika semper aliquid novi”, що означає “В Африці завжди можна знайти новини”.

Чоловік у човні був міцної, хоча й не витонченої статури, мав чорне волосся, орлині риси і розумне обличчя. Він був одягнений у темне вбрання, щось на зразок фланелевої сорочки без рукавів, і в штани з такої самої тканини. Руки і ноги були голі. На правій руці і лівій нозі були надіті кільця з якогось металу, схожого на золото. У жінки було ніжне, сором’язливе обличчя, великі очі і темне хвилясте волосся. Її одяг із такого самого матеріалу, як у чоловіка, і складався з полотняної спідниці (це ми розгледіли потім), до колін, і простого довгого шматка тканини, який складками облягав усе тіло жінки і був перекинутий через ліве плече, так що його кінець звішувався наперед, залишаючи руку і частину грудей голими. Гуд, у якого до цього гострі очі, захоплювався її вбранням. Насправді це було просто й ефектно.

Тоді, як ми з подивом роздивлялися невідомих людей, вони не менш здивовано дивилися на нас. Здавалося, чоловік дуже злякався і не наважувався наблизитися до нас.

Нарешті він зважився підпливти і сказав нам щось мовою ніжною і красивою, хоча ми не зрозуміли жодного слова. Тоді ми спробували говорити англійською, французькою, латиною, грецькою, німецькою, мовою зулусів, сисуті, кукуана і багатьма іншими діалектами, але марно. Чоловік у човні не розумів нічого. Що стосується жінки, то вона стояла нерухомо, дивлячись на нас, і Гуд обернувся і розглядав її через своє скельце, що, здавалося, дуже розважало її. Потім, зрозумівши, що нічого від нас не добитися, чоловік повернув човна і попрямував до берега. Човник полетів стрілою. Коли він плив мимо нас, Гуд скористався нагодою і послав повітряний поцілунок пані. Я злякався, що жінка образиться, та вона не лише не образилась, а озирнувшись і помітивши, що її чоловік або брат, чи хто він там був, відвернувся, послала Гудові такий самий поцілунок!

— Еге! Нарешті ми знайшли мову, яка зрозуміла цьому народові! — сказав я.

— У нашому випадку, — додав сер Генрі, — Гуд — незрівнянний посередник!

Я спохмурнів, оскільки рішуче не схвалював пустощів Гуда; він знав це і перевів розмову на серйозну тему.

— Для мене зрозуміло, — сказав я, — що цей чоловік повернеться назад із товаришами, і нам треба подумати, як зустріти їх!

— Усе питання в тому, як вони приймуть нас? — сказав сер Генрі.

Гуд мовчав, але заходився порпатися в багажі і вийняв маленьку чотирикутну скриньку, що була в нього весь час подорожі. Ми кілька разів питали Гуда про її вміст, але він відповідав таємничо й ухильно: все, що сховане у скриньці, колись вельми прислужиться нам.

— Заради Бога, що ви збираєтеся робити, Гуде? — запитав сер Генрі.

— Одягатися! Чи не думаєте ви, що я з’явлюся в цій новій країні в такому вбранні? — він вказав на свій забруднений і поношений одяг, вельми охайний, як і всі речі Гуда, і полагоджений завжди, коли це було потрібно.

Ми з цікавістю стежили за ним. Перше, що він зробив, це попросив у Альфонса, вельми компетентного в цих речах, причесати йому бороду і волосся якомога краще.

Я впевнений, якби у Гуда була тепла вода і мило, він поголився б. Потім він заявив, що ми маємо спустити вітрило у човен, і під його прикриттям скупатися, що ми й зробили, на страх і подив Альфонса, який здіймав руки до неба і вигукував, що “ці англійці просто дивний народ!”

Умслопогас, як добре вихований зулус, був вельми охайний, але дивився на це купання, як на жарт, і з задоволенням спостерігав за нами. Ми повернулися в човен, освіжені холодною водою, обсушилися на сонці. Гуд знову відкрив свою таємничу скриньку, витягнув звідти прекрасну чисту білу сорочку і почав розгортати своє вбрання, дбайливо загорнуте спочатку в коричневий, потім у білий і, нарешті, в срібний папір. Ми продовжували спостерігати за ним із великим зацікавленням. Одну за одною Гуд витягнув зі скриньки всі свої речі.

Перед нами в повному блиску золотих еполет, галунів і ґудзиків, лежала повна форма командира королівського флоту. Тут був і меч, і трикутний капелюх, навіть шкіряні чоботи.

Ми буквально заніміли.

— Що це? Невже ви хочете надіти це, Гуде?

— Зрозуміло! — відповідав він. — Ви знаєте, що означає перше враження, особливо для жінок. Принаймні хоч один із нас буде порядно вбраний!

Ми замовкли, вражені спритністю Гуда, з якою він так майстерно приховував від нас увесь цей час вміст скриньки. Одне тільки ми запропонували йому — надіти вниз сталеву сорочку. Спочатку він заперечив, що йому незручно надягати її під мундир, але потім погодився. Найкумедніше за все було здивування Умслопогаса і захоплення Альфонса, викликані блискучою формою Гуда. Коли ж він устав, випростався у всьому своєму блиску, навіть з медалями на грудях, і милувався на себе в спокійній воді озера, старий зулус не міг довше стримувати своїх відчуттів.

— О, Бугване! — закричав він, — Бугване! Я завжди думав, що ти неважлива, маленька людина, жирна, як корова, коли вона хоче телитися, а зараз ти схожий на голубу сойку, яка розпустила свій ошатний хвіст. Далебі, Бугване, очам боляче дивитися на тебе!

Гуда дратували натяки на повноту, хоча під час нашої подорожі він схуднув. Загалом, він був задоволений захопленням зулуса. Що стосується Альфонса, той був зовсім зачарований.

— О, мосьє має чудовий вигляд, — блискучий вигляд військового! О, пані будуть у захваті, там, на березі. Мосьє має дивовижно гарний вигляд! Він нагадує мені мого героя дідуся…

Тут ми перервали потік захоплень Альфонса. Милуючись Гудом, ми відчули дух змагання і заходилися, наскільки можливо, приводити себе в пристойний вигляд. Ми одягнули на себе мисливські куртки, а під них сталеві сорочки. Що стосується моєї зовнішності, то жоден, найвишуканіший одяг не міг зробити її кращою, але сер Генрі мав вигляд красеня у своїй куртці і в чоботях. Альфонс також причепурився, якось особливо підкрутив свої величезні вуса. Навіть старий Умслопогас, який зовсім нічого не розумів у вбранні, взяв олії з ліхтаря і потер собі шкіру, і вона блищала не гірше шкіряних чобіт Гуда. Потім він надів на себе сталеву сорочку, яку сер Генрі подарував йому, і “муша” і, вичистивши свій Інкозі-каас, стояв при повному параді.

Ми знову підняли вітрило і швидко попливли до берега, точніше, до гирла великої річки. За півтори години після того, як від нас відійшов маленький човен, ми побачили на річці велику кількість човнів. Деякі з них ішли на двадцяти чотирьох веслах, інші під вітрилом. Ми скоро розрізнили серед них великий офіційний корабель. Люди на кораблі були одягнені у щось, схоже на форму. На палубі, повернувшись до нас, стояв поважного вигляду старий з білою бородою, що розвівалася, з мечем на боці, очевидно, командир корабля. Решту човнів, що крутилися поряд, були повні цікавих.

— Що це означає? — запитав я. — Хочуть вони доброзичливо зустріти нас чи покінчити з нами?

Ніхто не міг відповісти на моє запитання. Тут Гуд помітив у воді, за двісті ярдів від нас, бегемота і вирішив, що непогано справити враження на тубільців стрільбою. На лихо, ми вхопилися за цю думку, витягнули наші гвинтівки, хоча патронів у нас залишилося мало, і приготувалися діяти. Бегемотів було чотири, два старших і два молодших.

Коли перші човни були за п’ятдесят ярдів від нас, сер Генрі відкрив вогонь. Куля вцілила між очі молодого бегемота, він занурився у воду, залишаючи кривавий слід. Тієї ж миті я вистрілив у другого, а Гуд — у третього бегемота. Мій постріл був не зовсім вдалий, бегемот, розбризкуючи воду, поплив далі і люто захрюкав. Я одразу добив його новим пострілом. Гуд, поганий стрілець, промахнувся, і куля зачепила тільки морду тварини. Озирнувшись на тубільців, я помітив, що вони, очевидно, не мали уявлення про стрільбу, бо були надзвичайно вражені і здивовані. Люди у човнах кричали від страху, деякі тікали від нас щосили, навіть старий джентльмен помітно стривожився і зупинив свій корабель.

Але ми не мали часу спостерігати, бо старий бегемот із роз’ятреною раною з’явився поблизу, грізно поглядаючи на нас. Ми вистрілили всі разом і важко поранили його. Тим часом цікавість пересилила страх глядачів. Деякі човни наблизилися до нас, і між ними був човен, де сиділи чоловік і жінка, яких ми бачили дві години тому. Величезна, розлючена тварина раптом виплила біля їхнього човна і з лютим ревом роззявила пащу. Жінка закричала, чоловік намагався повернути човен, але безуспішно.

Наступної секунди я побачив величезні червоні щелепи та ікла бегемота, що встромилися в човен. Він перекинувся, і люди опинилися у воді.

Перш ніж ми встигли схаменутися, страшне чудовисько роззявило пащу, щоб проковтнути жінку, яка борсалася у воді. Я вистрілив над її головою в горло бегемота. Він відплив убік і закрутився, а струмки крові цебеніли з його ніздрів. Не даючи йому схаменутися, я знову вистрілив і добив його. Нашою першою думкою було врятувати дівчину, поки чоловік плив до іншого човна.

Нам це вдалося. Під шум і крики глядачів ми посадили її у наш човен.

Тепер усі човни тубільців зібралися разом, на деякій відстані від нас, очевидно, для наради. Ми негайно схопили весла і рушили до них.

Гуд стояв у човні і, тримаючи трикутний капелюх, ввічливо розкланювався на всі боки з веселою усмішкою. Головний човен попрямував нам назустріч. Я бачив, що наш вигляд — особливо форма Гуда і постать Умслопогаса — здивували поважного старого. Він був одягнений так само, як усі, але сорочка його, була зроблена з чистого білого полотна, з пурпуровою облямівкою. Золоті кільця сяяли на руці і на лівому коліні.

Гуд махнув капелюхом старому джентльмену і поцікавився про його здоров’я чистісінькою англійською мовою. Старий у відповідь приклав два пальці правої руки до губ, що ми зрозуміли як привітання. Потім він сказав нам кілька слів тією ж мовою, як і перший наш співрозмовник. Ми знову зовсім нічого не зрозуміли, хитали головами і знизували плечима. Після деякого мовчання я, відчуваючи сильний голод, почав показувати на свій рот і поплескувати живота. Ці жести старий, мабуть, чудово зрозумів, оскільки енергійно закивав головою і вказав на гавань.

Хтось кинув нам мотузок, який ми міцно прив’язали до човна. Човен рушив до гавані і повів нас на буксирі у супроводі інших човнів. За двадцять хвилин ми ввійшли до гавані, переповненої народом, який зібрався подивитися на нас. Ми помітили, що мешканці міста належали до одного типу, і дехто був вельми вродливим. Між глядачів ми побачили пані з дуже білою шкірою. На повороті річки відкрилося місто. Вигук захоплення і здивування зірвався з наших губ, коли ми побачили його. Пізніше ми дізналися, що місто називається Мілозис, або “Похмуре місто” (Мі — місто, Лозис — нахмурена брова).

На відстані п’ятисот ярдів від берега річки стриміла гранітна скеля двохсот футів заввишки. На самому вершечку скелі стояла будівля з граніту; унизу була зубчаста стіна з маленькими, пробитими в ній дверима.

Потім ми дізналися, що ця будівля — палац королев країни. Позаду палацу місто підіймалося вгору до прекрасної будівлі з білого мармуру, увінчаної золотим куполом, який ми помітили здалеку. За винятком цієї будівлі всі споруди міста були збудовані з червоного граніту й оточені садами, які пом’якшували дещо суворе, одноманітне враження гранітних споруд.

Нарешті ми побачили диво і гордість Мілозиса — великий ґанок і сходи палацу, від пишноти яких у нас перехопило подих. Уявіть собі величні сходи з балюстрадою у два яруси — кожен ярус на сто двадцять п’ять сходинок — і красивим майданчиком. Сходи спускаються від палацової стіни до краю скелі, де каналом проведена вода з річки. Пишний ґанок підтримується величезною гранітною аркою, увінчаною красивим майданчиком між двома ярусами. Від цієї арки йде інша серпанкова арка, краса якої затьмарює все, що ми бачили досі.

Цей ґанок був рідкісним витвором мистецтва, яким людина могла справді пишатися. Нам розповіли потім, що ґанок, споруджувати який почали ще за давнину, падав чотири рази і три сторіччя простояв незакінченим, поки за нього не взявся молодий інженер Радемес, який заявив, що або закінчить роботу, або пожертвує своїм життям! Якщо йому не вдасться закінчити роботу, він кинеться зі скелі вниз, якщо робота буде закінчена, нагородою йому стане рука королівської доньки! П’ять років вовтузився він, витративши неймовірну кількість праці й матеріалу. Тричі падала арка, поки інженер, зрозумівши марність своїх зусиль, не вирішив накласти на себе руки.

Уночі вві сні йому з’явилася прекрасна жінка, торкнулася його чола, і він побачив будівлю закінченою і зрозумів, що, незважаючи на масу перешкод, його геній подолає все. Він прокинувся і знову взявся за роботу, але вже за іншим планом, і закінчив арку. Через п’ять років праці і терпіння Радемес повів прекрасну доньку короля сходами в палац, сам став королем-чоловіком і заклав нинішню королівську династію Цу-венді, яку досі називають “Будинком сходів”, у пам’ять будівничої могутньої енергії і таланту, що послужили сходинками до його величі.

На честь свого тріумфу й успіху король-чоловік Радемес зробив статую, що зображала його сплячим, а над ним прекрасну жінку, яка торкається його чола, і поставив скульптуру у великій залі палацу, де вона стоїть і досі.

Отака історія прекрасних сходів палацу в Мілозисі. Недивно, що його називають “Похмурим містом”. Могутні гранітні споруди дивляться суворо і зиркають на людей у своїй похмурій величі. Ми побачили Мілозис залитий промінням сонця, але коли грізні хмари збираються над царственою вершиною міста, він має якийсь надприродний вигляд — витвір поетичної фантазії!

Розділ XII СЕСТРИ-КОРОЛЕВИ

Великий човен прослизнув каналом біля підніжжя сходів і зупинився. Старий вийшов із човна і запросив нас іти за ним. Втомлені, ми без вагання пішли за ним, звичайно, прихопивши з собою гвинтівки. Наш провідник знову приклав пальці до губ, низько вклонився і наказав людям у човнах, що зібралися дивитися на нас, розходитися. Останньою вийшла з нашого човна дівчина, яку ми витягай з води. Вона поцілувала мою руку, мабуть, дякуючи за порятунок від бегемота. Мені здавалося, що вона остаточно забула свій страх перед нами і зовсім не поспішала йти до своїх. Вона пішла поцілувати руку Гудові, коли молодик, її супутник, втрутився і відвів її. Як-тільки ми опинилися на березі, кілька чоловіків підхопили наше майно і багаж і вирушили з ними на дивний ґанок, а наш провідник усіма способами прагнув пояснити, що наші речі залишаться цілими і неушкодженими. Потім він повернув праворуч і повів нас до маленького будинку, який (я дізнався про це пізніше) був готелем. Ми ввійшли до красивої кімнати і побачили дерев’яний стіл із різними наїдками, очевидно, приготований для нас. Наш провідник запросив нас сідати на лаву біля столу. Ми вирішили не чекати повторного запрошення і накинулися на закуску. Її подали на дерев’яних тацях і складалася вона з холодного козячого м’яса, загорнутого в якесь листя, що додавало йому дивного чудового смаку; із зелені на зразок латуку, чорного хліба і червоного вина, налитого в рогові чаші. Вино мало ніжний і приємний смак, щось на кшталт бургундського.

За двадцять хвилин ми встали з-за столу, відчуваючи себе зовсім іншими людьми. Після всього пережитого, ми потребували двох речей: їжі та відпочинку. Двоє вродливих дівчат, одягнені так само, як і бачена нами в човні, стояли біля нас, поки ми їли, і були дуже делікатні. Я дізнався пізніше, що національний костюм тубільної жінки — біла полотняна спідниця до колін і верхнє плаття у вигляді тоги з коричневої тканини, причому частина грудей і права рука залишаються голими. Якщо спідниця була зовсім біла, це означало, що власниця її — дівчина, біла спідниця з пурпурною облямівкою унизу означала заміжню жінку і першу законну дружину. Якщо облямівка на спідниці була хвиляста — жінка була другою або черговою дружиною; спідниця з чорною облямівкою вказувала на вдову.

Тога, або “кеф”, як її називають тут, могла бути різного кольору, від білого до темно-коричневого, згідно з суспільним становищем, і вишита по берегах різним шовком. Сорочки або туніки чоловіків розрізнялися лише кольором і матеріалом. Одну тільки національну прикрасу незмінно носили і чоловіки, і жінки — золотий обруч на правій руці біля ліктя, і на лівій нозі нижче коліна. Високопосадові особи надягали золотий обруч на шию, і я помітив такий обруч на шиї нашого поважного провідника.

Тільки-но ми поїли, цей поважний старий, котрий стояв біля нас і занепокоєно поглядав на наші рушниці, низько вклонився Гудові, якого, вочевидь, уважав ватажком загону завдяки його блискучій формі, і повів нас на великий ґанок. Тут ми зупинилися помилуватися двома колосальними левами з чорного мармуру, що стояли на кінці широкої балюстради ґанку. Ці леви — дивні роботи самого Радеме-са, який, судячи з його творінь, був одним із найкращих скульпторів світу. Здивовано і захоплено ми піднімалися сходами, цим дивним витвором людського генія, яким, поза сумнівом, через багато тисяч років милуватимуться прийдешні покоління! Навіть старий Умслопогас, вважаючи за негідне для себе чомусь дивуватися, захопився і запитав, будували це люди чи дияволи, оскільки любив усе приписувати надприродній силі. Тільки Альфонс нічого не розумів і не переймався цим. Сувора краса сходів не сприймалася легковажним французом, який сказав: “Все це дуже красиво, але сумно, ой, як сумно!” І додав, що йому більше б припало до смаку, якби сходи позолотили.

Ми пройшли перший ярус у сто двадцять сходинок і потрапили на майданчик, що сполучав його з другим, де замилувалися величною панорамою країни, оточеної горами і блакитною водою озера. Пройшовши сходи, ми опинилися на відкритому майданчику із трьома ходами. Два з них вели у вузькі галереї, вирубані в скелі, яка йшла кругом усієї палацової стіни до головних воріт міста, зроблених із бронзи. Як я дізнався пізніше, можна було замкнути всі ці входи і виходи і зробити їх абсолютно неприступними для ворога. Третій хід вів через десять чорних мармурових сходинок прямо до дверей у палацовій стіні. До цих дверей і повів нас провідник. Вони були масивними, зробленими з якогось міцного дерева і захищені бронзовими ґратами. Тільки-но ми підійшли до них, двері широко відчинилися. Нас зустрів вартовий, озброєний списом і мечем. На грудях у нього була надіта майстерно оброблена шкура бегемота, в руці він тримав круглий щит з тієї самої шкури. Меч його привернув особливу нашу увагу. Він був тотожний із тим, який містер Мекензі одержав від невідомого мандрівника. Отже, цей невідомий говорив правду! Наш провідник сказав пароль, і солдат опустив свого списа, який задзвенів, ударившись об підлогу. Ми пройшли у чотирикутний двір палацу, прикрашений квітами, кущами і рослинами, більшість із яких ми ніколи не бачили. У центрі садка ішла широка алея, прикрашена великими мушлями, принесеними сюди з озера. Алеєю ми дійшли до входу під круглою аркою, на якій висіла щільна завіса, що замінювала двері. Потім ми опинилися у великій залі палацу і зупинилися, дивуючись перед грандіозним видовищем.

Зала була величезна, з чудовим дугоподібним склепінням із різьбленого дерева. На відстані двадцяти футів від стіни височіли стрункі колони з чорного мармуру. В кінці зали, підтримуваної цими колонами, стояла мармурова група, виконана королем Радемесом у пам’ять про споруджений ним ґанок.

Краса групи вражала погляд. На чорному мармурі цоколю виділялася прекрасна біло-мармурова фігура молодика з благородним обличчям, що спав на ложі. Одна рука його безсило опущена на край ложа, а на другій спочиває голова, наполовину закрита пасмами волосся. Схилившись над ним, поклавши руку на його лоба, стоїть закутана фігура жінки вражаючої краси. Я не спроможний описати всю спокійну велич прекрасного обличчя, на якому сяє відблиск ніжної, ангельської усмішки! І в ній, у цій усмішці, все — могутність, любов і божественна врода! Очі жінки спрямовані на хлопця. Найкращим у цій групі, що особливо вдалося скульптору, був раптовий підйом творчого духу, що віддзеркалився на втомленому і змученому чоловічому обличчі. Ви бачите, як натхнення проникає в темряву людської душі і осяває її новим світлом, неначе світанковий промінь, розбиваючи морок ночі! Це — чудовий витвір рук людських, і лише геній міг створити щось подібне! Між чорними мармуровими колонами стоять інші мармурові групи, що зображають різні алегорії або бюсти великих людей роботи цього великого скульптора Радемеса, але жодну з них, на нашу думку, не можна порівняти з тією групою. У центрі зали стоїть священний камінь народу. На ньому монархи після церемоній коронації присягають дотримуватися інтересів країни, її традицій, законів і звичаїв. Цей камінь, очевидно, був вельми стародавнім, боки його вкривали позначки і лінії, що, на думку сера Генрі, служило доказом його тисячолітнього існування. Щодо цього каменя існувало повір’я: він, за народним переказом, упав із сонця, і коли буде роздроблений на шматки, тоді король чужоземної раси правитиме всією країною. Але камінь виглядав поки що дуже міцним, і династія мала багато шансів правити країною ще довгі роки.

У кінці зали, на багатих килимах, стояли два трони у вигляді великих крісел, зроблених із золота і пишно декорованих. Над кожним троном виднілася емблема сонця, що посилає своє проміння в усі кінці. Підніжжям обох тронів служили леви з великими топазами замість очей. Світло проходило в зал через вузькі отвори вгорі, зроблені у вигляді замкових бійниць, але без скла, яке, очевидно, було не відоме тут.

Ми не мали часу добре роздивитися залу, бо при вході до неї ми помітили велику кількість людей, що зібралися перед порожніми тронами. Найвизначніші з присутніх сиділи на різьблених дерев’яних кріслах праворуч та ліворуч від тронів і були одягнені в білі туніки, багато розшиті, з різнокольоровим оздобленням, і тримали в руках прикрашені золотом мечі. Судячи з їхньої постави, всі вони були високоповажними особами. Позаду кожного з них стояла купка слуг і відданих людей. ¦

Ліворуч від тронів сиділа маленька група людей — шестеро чоловіків, які помітно відрізнялися від інших; вони були вбрані у довгий білий одяг із зображенням сонця, оперезані замість пояса чимось на зразок золотого ланцюга, від якого йшли вниз довгі, еліптичної форми, золоті дощечки у вигляді риб’ячої луски, так що від кожного руху поважних персон вони дзвеніли і блищали. Всі ці люди прожили чимало літ, мали суворий і значущий вигляд і довгі бороди. Один із них справляв особливо дивне враження. Він був дуже старий, близько вісімдесяти років, надзвичайно високий, з білосніжною бородою, яка спадала до пояса. Риси обличчя мав різьблені і суворі, сірі очі дивилися холодно і пронизливо. Голови інших були непокриті, а у високого старого на голові вишита золотом шапочка, яка вказувала, що володар її — персона особливої важності. Згодом ми дізналися, що це був Егон, великий жрець країни. Коли ми підійшли ближче, всі ці люди, і жерці також, підвелися і вельми чемно вклонилися нам, прикладаючи два пальці до губ, вітаючи нас. Із-за колони вийшли слуги і принесли крісла, на які ми сіли обличчям до тронів. Ми сіли втрьох, а Умслопогас і Альфонс стояли за нами. Тільки-но ми встигли сісти, як пролунали звуки труб праворуч і ліворуч. Потім увійшов чоловік, став напроти трону з правого боку і щось гучно проголосив, причому повторивши тричі слово “Нілепта”. Другий чоловік прокричав щось перед лівим троном, повторивши тричі слово “Зорайя”.

Із кожного боку з’явилися озброєні люди, стали обабіч тронів і опустили вниз свої списи, задзвенівши ними об мармурову підлогу. Знову звуки труб, і з різних боків з’явилися обидві королеви в супроводі шістьох дам. Усі присутні в залі підвелися, вітаючи їх.

Я бачив за своє життя багато вродливих жінок і більше не задивляюся на гарненькі обличчя, але краса сестер-королев перевершує будь-який опис! Обидві були молоді — двадцяти п’яти років; обидві високі і витонченої статури. Але на цьому їхня схожість кінчалася. Нілепта була жінка сліпучої краси, її права рука і частина грудей, за традицією, були оголені і білосніжно сяяли з-під складок білої, розшитої золотом топі, або “кеф”. Її обличчя було таке чарівне, що, раз побачивши, його неможливо було забути. Волосся справжнього золотистого кольору, зібране короткими локонами на голові, осявало чисте, прекрасне, як слонова кістка, чоло, глибокі, іскристі сірі очі сяяли ніжністю і царственою величчю. Рот був дивовижно ніжно окреслений. Усе п обличчя вражало красою з легким відтінком усмішки, що поселилася в куточках губ, неначе срібляста крапля роси на трояндовому пуп’янку. На пій не було ніяких коштовностей, окрім золотих обручів на шиї, руці і коліні, зроблених у вигляді змійки. Її тога була зі сніжно-білого полотна, багато розшита золотом і прикрашена емблемою сонця.

Друга сестра, Зорайя, мала інший, похмурий тип краси. Волосся Зорайї, хвилясте, як у Нілепти, було синювато-чорного кольору і спадало на плечі. Колір обличчя оливковий, великі темні очі, похмурі й блискучі, повні, я б сказав, жорстокі губи! Це обличчя, спокійне і холодне, свідчило про приховану пристрасність і я подумав про те, як воно зміниться, коли пристрасть вирветься назовні. Я дивився на обличчя Зорайї, і мені пригадалися спокійні і глибокі води моря, які ясного дня нічим не проявляють своєї могутньої сили, і лише в сонному гуркоті його вчувається прихований дух бурі! Постать Зорайї була прекрасна за своїми лініями і контурами, хоча дещо повніша, ніж у Нілепти. Одягнені обидві були однаково.

Коли прекрасні королеви спокійно всілися на своїх тронах у глибокому мовчанні всього двору, я подумав, що обидві сестри повністю втілюють моє розуміння про величність. Ця величність позначалася в їхніх формах, грації, гідності, навіть у варварській пишноті їхнього оточення. Мабуть, вони зовсім не потребували воїнів і золота, щоб стверджувати свою владу, щоб підпорядкувати своїй волі впертих людей! Достатньо було одного погляду блискучих очей, однієї усмішки прекрасних вуст, щоб примусити підданих іти на смерть заради них!

Але королеви були перш за все жінками і тому не були позбавлені цікавості. Проходячи до своїх тронів, вони швидко оглянули нас. Я бачив, як їхні очі ковзнули по мені, не знайшовши нічого цікавого у непоказному і сивому старому. З очевидним подивом перевели вони свій погляд на похмуру постать старого Умслопогаса, який підняв свою сокиру на знак вітання, потім пильно подивилися на Гуда, привернуті блиском його мундира і, врешті, зупинили свій погляд на обличчі сера Генрі. Сонячне проміння грало на його світлому волоссі і бороді, виставляючи у вигідному світлі красиві лінії масивної статури. Він підвів очі і зустрів погляд чарівної Нілепти. Я не знаю чому, але кров прилила до ніжної шкіри королеви, її прекрасне обличчя спалахнуло, почервоніли навіть дивовижні груди, рука і лебедина шия. Щоки зарум’яніли, як пелюстки троянди. Потім вона заспокоїлася і знову зблідла. Я поглянув на сера Генрі, він почервонів до самих очей. “Слово честі, — подумав я, — на сцені з’явилися дами, отже, прощавай мир і спокій!”

Я зітхнув і похитав головою, оскільки знав, що краса жінки нагадує красу блискавиці і несе з собою руйнування і відчай! Поки я розмірковував, обидві королеви сиділи на тронах. Ще раз заграли труби. Придворні сіли на свої місця. Королева Зорайя вказала на нас.

Із натовпу вийшов наш провідник, тримаючи за руку дівчину, яку ми врятували з води. Вклонившись, він звернувся до королев, мабуть, розповідаючи їм про нас. Дивно було бачити вираз подиву і страху на їхніх обличчях, поки вони слухали розповідь. Зрозуміло було, що вони не можуть розібратися, яким чином ми опинилися на озері, і готові приписати нашу появу надприродній силі. Розповідь продовжувалася, і я дійшов висновку за частим звертанням оповідача до дівчини, що він говорив про бегемотів, яких ми застрелили; потім ми подумали, що він бреше щось стосовно бегемотів, бо його розповідь часто уривалася обуреними вигуками жерців і придворних, тоді як королеви здивовано слухали, особливо коли оповідач вказав на наші гвинтівки, як на знаряддя руйнування і смерті. Тепер я можу пояснити, що мешканці країни Цу-венді були сонцепоклонниками, і бегемот вважався у них священною твариною. У призначений час вони вбивають бегемотів тисячами (бегемоти оберігаються спеціально для цього в озері країни, оскільки їхня шкура йде на амуніцію солдатів), що аніскільки не заважає тубільцям вважати бегемота священною твариною36.

Ті бегемоти, яких ми застрелили, належали до священних тварин, і спеціальним обов’язком жерців було піклуватися про них. Таким чином, самі не знаючи того, ми вчинили найжахливіше святотатство.

Коли наш провідник закінчив свою розповідь, високий старий із довгою бородою і в круглій шапочці, великий жрець Егон, встав і безпристрасно говорив щось королевам. Мені не подобався холодний погляд його сірих очей, спрямованих на нас. Імовірно, він подобався б мені ще менше, якби я розумів його мову і знав, що в ім’я ображеного божества жрець вимагав, щоб нас принесли в жертву і спалили. Коли він закінчив, королева Зорайя заговорила ніжним, музичним голосом, і, судячи з ЇЇ жестів, розбирала інший бік питання. Потім Нілепта сказала щось жерцю. Ми, звичайно, і не підозрювали, що вона заступалася за нас і просила про помилування. Врешті-решт, вона обернулася до високого чоловіка середніх років, з чорною бородою і довгим мечем у руці, якого звали (це ми дізналися потім) Наста, і який був вельми поважною особою в країні. Очевидно, вона чекала від нього підтримки. Але коли вона перезирнулася з сером Генрі ще при вході в зал і почервоніла, як троянда, я помітив, що це було неприємно високому чоловікові, бо він закусив губу і схопився за меч. Потім нам сказали, що він мріяв одержати руку королеви й одружитися з нею. Нілепта не могла зробити гіршого вибору, коли захотіла шукати його допомоги. Він тихо заговорив із нею, очевидно, погоджуючись з аргументами великого жерця. Під час цієї розмови Зорайя поклала лікоть на коліно, сперла підборіддя на руки і дивилася на Насту з презирливою усмішкою, неначе бачила наскрізь його думки і плани. Нілепта, очевидно, розсердилася, її щоки почервоніли, очі заблищали, і вона стала ще гарнішою. Нарешті, вона обернулася до Егона і, здавалося, дала йому згоду, оскільки той низько вклонився їй. Увесь цей час Зорайя сиділа й усміхалася. Раптом Нілепта подала знак. Проспівали сурми. Всі встали і покинули залу, окрім варти, якій вона наказала залишитися на місці. Коли всі пішли, Нілепта нахилилася, ніжно усміхаючись, і за допомогою знаків і вигуків дала нам зрозуміти, що хотіла б дізнатися, як ми потрапили сюди. Вельми складно було пояснити їй це. Та зненацька мене осяяла думка. У кишені у мене був записник і олівець. Я накидав на папері креслення підземної річки й озера, підійшов до сходинок трону і подав нотатник Нілепті. Вона зрозуміла відразу, радісно заплескала в долоні, зійшла з трону і подала малюнок Зорайї, яка також відразу зрозуміла його. Нілепта взяла олівець у мене, зацікавлено подивилася на нього і зробила кілька чарівних малюнків. Перший зображав її, радісно вітаючу обома руками людину, вельми схожу на сера Генрі. На другому малюнку вона зобразила бегемота, вмираючого у воді, і на березі людину, яка із жахом підняла руки при цьому видовищі. У цій людині ми одразу ж упізнали великого жерця. Потім був малюнок із жахливою вогненною піччю, до якої Егон штовхав нас своєю палицею.

Від цього малюнка я вжахнувся, але дещо заспокоївся, коли вона ласкаво кивнула мені головою й узялася за четвертий малюнок. Вона намалювала людину, знову схожу на сера Генрі і двох жінок, себе і Зорайю, які стояли, обійнявши його і тримаючи над ним меча на знак захисту і заступництва.

Зорайя, яка весь цей час дивилася на нас, особливо на сера Генрі, схвально нахилила голову. Нарешті Нілепта змалювала схід сонця, пояснивши, що має йти, і що ми зустрінемося наступного ранку. Сер Генрі дивився так сумно, що, мабуть, бажаючи втішити його, Нілепта простягнула йому руку для поцілунку, що він і зробив з благоговінням. Зорайя, з якої Гуд увесь час не зводив очей і свого скельця, нагородила його, також простягти йому руку для поцілунку, хоча очі її були спрямовані на сера Генрі. Я радий зізнатися, що не брав участі в цій церемонії, жодна з королев не подала мені руки для поцілунку.

Потім Нілепта гукнула до себе чоловіка, мабуть, начальника охоронців, і віддала йому суворий і точний наказ, усміхаючись, кокетливо кивнула нам головою і вийшла із зали у супроводі Зорайї і варти. Коли обидві королеви пішли, офіцер, якому Нілепта віддала наказ, із виглядом глибокої пошани повів нас із зали різними коридорами і цілою низкою пишних апартаментів до великої кімнати, освітленої висячими лампами (вже стемніло), застеленої багатими килимами, уставлену ложами. На столі, в центрі кімнати, були приготовані наїдки, плоди і багато квітів. Тут було чудове вино в старовинних глиняних посудинах, красиві кубки із золота і слонової кістки.

Слуги, чоловіки і жінки, були готові служити нам, і поки ми їли, до нас звідкілясь долинув дивний спів. “Срібна лютня говорила, поки не пролунав владний звук труби!” — співав чийсь ніжний голос. Нам би здалося, що ми в земному раю, якби думка про огидного великого жерця не отруювала нашого задоволення. Але ми так втомилися, що ледве могли сидіти за столом, і скоро почали пояснювати жестами, що страшенно хочемо спати. Нас повели кудись і хотіли покласти кожного в окрему кімнату, але ми дали зрозуміти, що хочемо спати по двоє. Задля обережності ми поклали спати Умслопогаса з його сокирою в головній кімнаті, поблизу завішених дверей, які вели до нашого приміщення. Гуд і я лягли в одній кімнаті, сер Генрі й Альфонс — у другій. Скинувши з себе весь одяг, окрім сталевих сорочок, ми впали на наші розкішні ложа і вкрилися багатими, вишитими шовком ковдрами.

За дві хвилини я задрімав, аж раптом мене розбудив голос Гуда.

— Квотермейне! — сказав він. — Бачили ви коли-небудь такі очі?

— Очі? — запитав я крізь сон. — Які очі?

— Звичайне”, очі королеви Зорайї, так, здається, її звуть!

— О, я їй-богу не знаю! — позіхнув я. — Я не помітив! Думаю, що в них обох добрі очі!

Я знову задрімав. Гуд розбудив мене через п’ять хвилин.

— Квотермейне, послухайте!

— Ну, що там іще?

— Помітили ви, яка у неї ніжка?

Цього я вже не міг витерпіти. Біля мого ліжка на столі лежав мій капелюх. Майже мимоволі я схопив її і кинув прямо в голову Гудові.

Після цього я заснув сном праведника. Що стосується Гуда, не знаю, чи спав він, чи мріяв про чарівну Зорайю, та мені це байдуже!

Розділ XIII НАРОД ЦУ-ВЕНДІ

Завіса опустилася на якийсь час, і актори нової драми принули в глибокий сон; всі сплять, мабуть, окрім Ні лепти, яка дала волю своїм поетичним здібностям і, лежачи в ліжку, не могла заснути, думаючи про іноземців, які відвідали її країну, що ніколи не бачила подібних гостей, розмірковуючи над тим, хто вони, що приховує їхнє минуле, порівнюючи їх із тубільними чоловіками. У мене немає поетчних здібностей, я хочу просто зібратися з думками і за власними враженнями розповісти про той народ, серед якого ми опинилися.

Назва країни Цу-венді походить від слова Цу — жовтий і Венді — країна, або місце. Я ніколи не міг зрозуміти, чому вона так називається, навіть самі мешканці не знають цього. На мою думку, існують три версії походження такої назви країни. По-перше, назва ця походить від величезної кількості золота в країні. Щодо цього Цу-венді — справжнє Ельдорадо.

На відстані одного дня їзди від Мілозиса цілі поклади золота. Я сам бачив масу золотоносного кварцу. В країні Цу-венді золото — звичайнісінький метал, і срібло цінується вище.

Інше походження назви може бути таким: певної пори року тубільні трави, надзвичайно соковиті і густі, сильно жовтіють, так само, як і хлібне зерно.

Третя версія про назву країни походить від повір’я, що раніше тут жив народ, який мав жовту шкіру, потім, через багато поколінь, він, перетворився на білошкірих людей. Цу-венді — країна гориста, має форму овалу й оточена безмежними терновими лісами, болотами, які розтяглися на сотні миль, пустелями і горами. Вона займає центральне місце на континенті. Мілозис перебуває, згідно з моїм анероїдом, на дев’яти тисячах футів над рівнем моря, а решта території країни ще вище, і я думаю, сягає одинадцяти футів. Клімат порівняно холодний, схожий на клімат південної Англії, хоча дещо тепліший і не такий дощовий. Ґрунт надзвичайно родючий. Тут ростуть і зернові рослини, і фрукти, і прекрасний будівельний ліс. Південна частина країни вирощує багато цукрової тростини. Кам’яного вугілля тут удосталь, багато мармуру, чорного і білого. Чимало тут усіляких металів, окрім срібла, яке трапляється рідко і тільки в горах на півночі країни. Цу-венді — красива і мальовнича країна. На кордоні її тяглися два ряди снігових гір, які з західного боку закінчуються непрохідним терновим лісом, перетинають країну з півночі на південь і проходять на відстані вісімдесяти миль від Мілозиса. В країні три великих озера, одне називається також Мілозис, як і місто.

Народонаселення цієї квітучої країни, загалом, дуже значне, від десяти до дванадцяти мільйонів. Це — землеробська нація і поділяється на класи.

Середній клас складається головним чином із купців, офіцерів армії; простий народ — працелюбні селяни — живуть на землях панів, у яких перебувають у феодальній залежності.

Вищий клас у країні має абсолютно білу шкіру і риси обличчя південного типу, а в простого народу темна шкіра, хоча він зовсім не схожий на негрів або інших африканських дикунів. Походження народу Цу-венді загубилося в мороці часу. Архітектура і скульптура в країні нагадує єгипетську, чи, точніше, Ассирійську37. Відомо, що чудовий стиль сучасних споруд з’явився не більше восьмисот років тому й зовсім утратив будь-які сліди впливу Єгипту.

Зовнішність і звички народу швидше нагадують євреїв, мабуть, він і є нащадком одного з десяти племен, розсіяних в усьому світі. Крім того, я чув одну легенду від арабів на східному березі Африки. Легенда ця свідчить, що понад дві тисячі років тому в країні, відомій під назвою Вавилонії, відбувся заколот, і велика партія парсів утекла звідти на кораблі і пристала до північно-східного берега Африки, де, за легендою, жили люди, які поклонялися сонцю і вогню. Тубільці посварилися з новими поселенцями і пішли всередину материка, де їхні сліди загубилися. Хіба не може бути, що народ Цу-венді є нащадками цих вогнепоклонників? Є щось у його характерних рисах і звичаях, що примарно нагадує парсів. Сер Генрі говорить, що коли пам’ять не зраджує, то справді у Вавилоні був заколот, унаслідок якого безліч народу пішла з країни. Встановлено, що існувало кілька окремих еміграцій парсів від берегів Перської затоки до східного берега Африки.

Цу-венді, будучи землеробським народом, відрізняється войовничими здібностями і при будь-якій слушній нагоді починає війну з іншими народами, результатом чого є та обставина, що приріст населення ніколи не перевищує продуктивності країни. Політичне становище країни також сприяє цьому. Монархічне правління дещо обмежене владою жерців і радою з вищих сановників країни. Але слово короля є законом. Насправді, система правління нагадує феодальну, хоча рабства, в буквальному розумінні цього слова, тут не існує. Всі вищі сановники країни тільки номінально вважаються підданими короля, а насправді зовсім незалежні, розпоряджаються життям і смертю своїх підлеглих, воюють і миряться з сусідами за своїми інтересами, а іноді відкрито повстають проти короля або королеви і спокійно ховаються у своїх замках, не звертаючи уваги на уряд.

Вісім різних династій посідали трон за останнє тисячоліття, захоплюючи владу після кровопролитної боротьби.

Коли ми приїхали до країни, справи йшли добре, бо останній король, батько Нілепти і Зорайї, був надзвичайно здібний та енергійний правитель і вмів тримати в руках і жерців, і сановників.

Два роки минуло по його смерті. Дві сестри, його доньки, успадкували трон, оскільки будь-яка спроба усунути їх від влади викликала б кровопролитну війну. Але різноманітні інтриги честолюбних сановників, що претендують на руку однієї з королев, дуже турбували країну. Загалом усі вважали, що без кровопролиття не обійдеться.

Народ поклонявся сонцю в найширшому розумінні цього слова. Навколо цього шанування сонця групувалася вся соціальна система Цу-венді.

Починаючи від нікчемних дрібниць і до серйозних подій, сонце відігравало вирішальну роль у житті народу. Новонародженого тримали під промінням сонця і присвячували сонцю — “символу добра, влади, надії на вічність”. Ця церемонія відповідала таїнству хрещення. Батьки вказували маляті на величне світило, як на видиму і благотворну силу, і воно, ледве тримаючись на ноженятах, вчилося шанувати й обожнювати його. Ухопившись за тогу матері, дитина йшла до храму сонця, і тут, коли полуденне проміння горіло над центральним вівтарем і осявало променистим світлом увесь храм, мале слухало, як одягнені в білий одяг жерці урочисто співали хвалебний гімн сонцю, бачило, як народ з палким благанням падав ниць перед вівтарем, як при звуках золотих труб приносилися жертви, кинуті у вогненну піч під вівтарем. Тут же, в храмі, жерці оголошували, що він “дорослий чоловік” і благословляли його на війну і добрі справи, тут, перед вівтарем, він стоятиме з обраною нареченою, і тут же, якщо шлюб нещасливий, може розлучитися з дружиною.

Так минає все життя людини, поки її не приносять сюди мертвою і не кладуть її прах перед східним вівтарем. Коли останній промінь сонця осінить її бліде, мертве обличчя, вона зникає в розжареній печі під вівтарем… І все скінчено!

Жерці сонця не одружуються і набираються з молодиків, спеціально призначених для цієї мети батьками.

Посвячення в сан жерця залежить від царської влади, але призначений жрець не може ухилитися від своїх обов’язків. Я не помилюся, якщо скажу, що саме жерці правлять країною. Наказ великого жерця в Мілозисі беззастережно і покірливо виконується всіма жерцями, що живуть затри або чотири сотні миль від нього. Вони є головними суддями в країні і в кримінальних, і в цивільних справах, хоча допускається й апеляція до ради сановників і від них до короля. Жерці мають величезну владу в справах етичного і релігійного характеру, аж до відлучення від церкви. І це серйозна і небезпечна зброя в їхніх руках! По суті, влада і права жерців необмежені, але я скажу, що жерці сонця — мудрі і обережні у своїх учинках. Вельми рідко трапляється, щоб вони виявили зайве завзяття, переслідуючи кого-небудь. Навпаки, вони схильні до пощади і милосердя, щоб уникнути ризику дратувати сильний, але добродушний народ, який покірно несе їхнє ярмо на своїй спині, але здатний повстати і скинути його з себе. Одне з джерел необмеженої могутності жерців — це монополія на письменність, знання з астрономії, що допомагає їм тримати народ у руках, передбачаючи йому затемнення і появу комет. У країні Цу-венді тільки дехто з вищого класу вміє читати і писати, але всі жерці обов’язково письменні і вчені.

Закони країни, загалом, сумирні та справедливі, багато в чому відрізняються від наших цивілізованих законів.

Наприклад, в Англії закон карає дуже суворо будь-який замах на чужу власність суворіше, ніж замах на життя людини. Це цілком зрозуміло у народу, переважаюча пристрасть якого — гроші і гроші!

Будь-яка людина може забити до смерті свою дружину або як найжорстокіше поводитися зі своїми дітьми, і це обійдеться дешевше, ніж якщо він спокуситься вкрасти пару старих чобіт. У Цу-венді на це дивляться інакше. Вбивство карається смертю, зрада, пограбування сиріт і вдів, святотатство, спроба порушити спокій країни — все це загрожує винуватцю смертю.

Його кидають до вогненної печі під вівтарем бога сонця. За іншу провину, враховуючи і неробство, винний засуджується до робіт при яких-небудь національних спорудах у країні/залежно від провини.

Соціальна система Цу-венді падає повну свободу будь-якій окремій особі, якщо тільки вона не порушує законів і звичаїв країни. Існує тут і полігамія, та більшість чоловіків має тільки одну дружину, щоб уникнути зайвих витрат. Згідно із законом, якщо чоловік має кількох дружин, він зобов’язаний надати кожній із них окреме приміщення. Перша дружина — це законна дружина, і її діти належать “до дому батька”.

Діти інших дружин належать дому своїх поважних матерів. Але перша дружина, вступивши в шлюб, може укласти умову, щоб її чоловік не мав інших дружин. Утім, це трапляється рідко, і жінки тримаються за полігамію, яка дає великі переваги першій дружині, що є, таким чином, главою кількох господарств. Шлюб тут вважається цивільним договором, і підкорення певним умовам є обов’язковим для обох договірних сторін, розлучення тут відбувається формально і з церемоніями. Загалом, Цу-венді добрий, веселий, м’якосердий народ. Між ними немає затятих торговців, немає особливої любові до грошей. Вони прагнуть заробити стільки, щоб прожити. Всі вони надзвичайно консервативні і з недовірою сприймають будь-які нововведення і реформи. Їхня грошова система — срібна, золото використовується тільки на декоративні прикраси. Торгівля тут ведеться здебільшого у вигляді мінової. Землеробство — головна справа жителів, і працюють вони старанно. Велика увага приділяється розведенню худоби і коней. Коні чудові, яких я ніколи не бачив у Європі або Африці.

Система податків дуже нескладна: держава бере третю частину заробітку землеробів, жерці одержують п’ять відсотків із залишків. Л якщо людина збідніє, то уряд підтримує її і допомагає. Якщо він ледачий, його посилають працювати на урядові будівництва, і держава бере на себе турботу про його дружин і дітей. Держава споруджує дороги і міські будинки і робить це дуже дбайливо. Вона має армію у двадцять тисяч чоловік, сторожу й інше.

За свої п’ять відсотків жерці служать у храмах, провадять релігійні церемонії, утримують школи, в яких навчають. Деякі храми мають своє окреме майно, але жерці не мають права власності.

Виникає питання, на яке я не можу відповісти: народ Цу-венді належить до цивілізованої чи до варварської раси? В деяких галузях мистецтва вони досягли високого ступеня досконалості, наприклад, в архітектурі або скульптурі. Гадаю, жодна країна у світі не могла порівнятися в цьому з ними. Але в інших речах вони зовсім нетямущі. Сер Генрі, дещо розуміючись на цьому, показав їм, як змішати кремнезем і вапно, а вони зізналися, що ніколи не бачили шматочка скла, і їхній глиняний посуд — первісний. Наші кишенькові годинники надзвичайно захоплювали їх. Вони не мали уявлення про електрику, пару, порох, книгодрукування, пошту. Вони уникнули, завдяки цьому, багатьох нещасть, оскільки давня мудра приказка свідчить: хто додає собі пізнань, той додає і горя! Щодо релігії: у ній немає нічого ані спіритуалістичного, ані піднесеного. Правда, дехто з Цу-венді говорить, що сонце — “вбрання духу”, але це вельми загальний і туманний вислів, багато хто вірить у майбутнє життя, але це якась первісна, необґрунтована віра, а зовсім не єство релігії.

Загалом, я не можу сказати, щоб я вбачав у релігії сонцепоклонників певну релігію цивілізованої раси, якими б не були їхні обряди, якими б не були піднесеними правила жерців, котрі, я впевнений, мають особливу думку щодо цього. Мені залишається сказати тепер тільки про мову Цу-венді і їхню каліграфію. Мова їхня вельми мелодійна, багата і гнучка. Сер Генрі запевняє, що вона схожа на новітню грецьку мову, якої я, на жаль, зовсім не знаю. Мова Цу-венді проста, її легко вивчити. Особливість її полягає в співзвучності й мелодійності та у точності висловлювань. Ми швидко зрозуміли мову, оскільки вона постійно звучала навколо нас. Вона мелодійно звучить у поетичних декламаціях, які полюбляє цей чудовий народ. Алфавіт Цу-венді, за словами сера Генрі, походить від Фінікії і, певне, дещо запозичує з єгипетського. Точно не скажу, оскільки мало розуміюся на цьому. Я знаю тільки, що алфавіт Цу-венді складається з двадцяти двох букв, із яких букви Б, Є й О дещо схожі на наші. Загалом, каліграфія їхня досить груба і складна. Але оскільки народ Цу-венді не пише нічого, крім ділових паперів і документів, то цілком задовольняється своїм алфавітом.

Розділ XIV ХРАМ СОНЦЯ

Було пів на восьму на моєму годиннику, коли я прокинувся вранці другого дня після нашого приїзду в Мілозис, проспавши рівно дванадцять годин і відчуваючи себе незрівнянно краще. Благодатна річ — сон. Ці дванадцять годин міцного сну так освіжили нас після багатьох днів і ночей праці й небезпеки! Лягли ми в ліжко втомленими, змученими, а прокинулися зовсім іншими людьми!

Я сів на шовкове ложе, — ніколи я не спав на такій постелі, — і перше, що мені впало в очі — це скельце Гуда, спрямоване на мене з його ліжка. Я не бачив нічого, окрім цього скельця в оці Гуда, але зрозумів, що він чекав мого пробудження.

— Квотермейне, — почав він, — чи помітили ви її ніжку, особливо кісточку? Вона гладенька, як роговиця ока!

— Краще погляньте, Гуде, що там? — відповів я, вказуючи на завісу, за якою з’явилася людина і показувала нам знаками, що готова вести нас у ванну.

Ми з задоволенням погодилися і нас привели у чудову мармурову кімнату, в центрі якої був басейн із кришталевою водою, куди ми з насолодою занурилися. Скупавшись, ми повернулися до своїх кімнат, одягнулися і вирушили до центральної кімнати, де було приготовано сніданок для нас. Після сніданку ми довго походжали кімнатою, милуючись оббивкою стін і килимами, статуями Й очікуючи, що буде далі. Насправді, за цей період ми так звикли дивуватися, що були тепер готові до всього. Ось з’явився наш друг капітан і люб’язно пояснив нам знаками, що ми маємо йти за ним. Ми скорилися не без вагання і з важким серцем, оскільки здогадувалися, що наш друг із холодним поглядом, Егон, великий жрець, не вибачив нам убитого бегемота. Але нічим тут не зарадиш, і я особисто сподівався тільки на захист королев, знаючи, що жінка, яка схоче щось зробити, завжди знайде можливість. Хвилинна прогулянка через коридори і двір, і ми опинилися біля великих воріт палацу, які ведуть на пагорб до храму сонця.

Ці ворота дуже широкі, масивні і дивовижно красиві. Перед ними рів із водою, через який перекинуто підйомний міст. Тільки-но ми підійшли, половина воріт широко відкрилася, ми пройшли через міст і зупинилися, розглядаючи найчудовішу у світі дорогу, що веде до храму. Обабіч дороги велично підносилися красиві будівлі з червоного граніту — житла придворних і сановників, — що тягнулися до горба, увінчаного прекрасним храмом сонця, що панував над усією дорогою. Поки ми милувалися цим грандіозним видовищем, до порога під’їхало чотири кабріолети, запряжені білими, як сніг, кіньми. Це були двоколісні дерев’яні кабріолети, прикріплені до міцної осі підтримувані шкіряними попругами. Колеса з чотирма спицями були обтягнуті залізом. У передній частині кабріолета, над віссю, влаштовано сидіння для кучера, з поручнями, щоб він міг утриматися на місці під час їзди. Всередині екіпажа три низьких сидіння, два з боків кабріолета і одне задом до коней, напроти дверцят.

Екіпаж був легкий, міцно зроблений і досить незграбний. Якщо кабріолет такий непоказний, то про коней цього не можна було сказати!

Коні були прекрасні, не дуже великі, але міцні, з маленькою головою, на диво широкими і круглими копитами, вельми швидкі й гарячі. Перший і останній з кабріолетів із вартою, а в середині залишалося два порожніх місця. Альфонс і я сіли в перший екіпаж, сер Генрі, Гуд і Умслопогас — у другій, і ми поїхали.

У країні Цу-венді прийнято пускати коней риссю, але якщо подорож недовга, то їх пускають галопом. Боже ти мій! Як ми тільки доїхали? Тільки-но ми сіли, кучер закричав, коні понесли, і ми мчали з такою швидкістю, що ледве могли дихати. Я звик до швидкої їзди, але дуже злякався. Що стосується нещасного Альфонса, то він відкинувся з приреченим виразом на обличчі на бік екіпажа “диявольського фіакра”, як він сказав, вважаючи себе загиблим. Коли він запитав мене, куди ми їдемо, я відповів, що нас везуть, щоб кинути у вогонь для жертвоприношення. Треба було бачити його обличчя, коли він схопився за екіпаж і відчайдушно заволав.

Але кабріолет мчав уперед, вітер, який свистів у нас у вухах, заглушав крики Альфонса.

Нарешті перед нами в усьому дивовижному блиску і пишній красі з’явився храм сонця, гордість народу Цу-венді, для якого він те саме, що храм Соломона для іудеїв. Маса багатства, мистецтва і праці цілих поколінь витрачено на спорудження цієї чудової будівлі, яку завершили тільки за останні п’ятдесят років. І результат вийшов дивний не тільки за розмірами, — це найбільший храм у всьому світі, — а й за досконалістю споруди, багатством і красою матеріалу, дивною роботою будівничих. Споруда розташована на восьми акрах на вершині пагорба, навкруги якого житла жерців. Вона має форму великої квітки з центральною залою, над якою височіє купол. Від купола у вигляді проміння йде дванадцять пелюсткоподібних портиків, кожен з яких присвячений одному з дванадцяти місяців і служить сховищем для статуй, споруджених у пам’ять знаменитих людей. Заввишки купол дорівнює чотирьомстам футам, довжина проміння — сто п’ятдесят футів. Вони сходяться в центральному куполі, як пелюстки квітки в її серцевині.

Споруда збудована з чистого білого мармуру, що разюче контрастує з червоним гранітом міських будинків, і, неначе величезна діадема сяє на чолі похмурої королеви. Зовнішній бік купола і портиків покритий листовим золотом. На краю склепіння кожного з дванадцяти портиків стоїть золота фігура ангела з трубою в руці і з розпростертими крилами. Можу собі уявити, які дивовижно красиві ці золоті склепіння, що сплять у промінні сонця, неначе тисячі вогнів на мармуровій горі; вони виблискують так яскраво, що видніються з вершин гір за сотні миль звідси.

Ефект видовища посилюється прекрасними тубільними квітами, які оперізують мармурову стіну храму і сяють красою своїх золотих чаш і пелюсток.

Головний вхід у храм — між двома оберненими до озера дворами — захищений бронзовими воротами і дверима з міцного мармуру, прикрашеними абстрактними малюнками і золотом. За цими дверима стоїть стіна і знову двері з білого мармуру, що ведуть углиб храму. Ви опинилися, нарешті, в головній залі, під куполом, і йдете до центрального вівтаря, вражені чудовим видовищем, яке відкривається вашому погляду! Вас охоплює тиша священного місця, над вашою головою мармуровий купол із серпанковими арками, дещо схожий на купол храму святого Павла в Лондоні, фігура ширяючого ангела і ціле море сонячного проміння, вихлюпнутого на золотий вівтар! На східному і західному боці розташовані два інші вівтарі’, також осяяні промінням сонця, яке ллється у священну напівтемряву святині. Всюди білизна мармуру, таємничість, краса!

На центральному золотому вівтарі горить бліде полум’я, увінчане легким голубим димком. Вівтар зроблений з мармуру, прикрашений золотом, має круглу форму у вигляді сонця. У підмурку вівтаря дванадцять великих пелюсток зі щирого золота. Всю ніч і весь день ці пелюстки закриті під вівтарем, ніби пелюстки лілії, закриті в негоду. Але коли полуденне проміння сонця ковзне через купол і осяє золоті квіти, пелюстки таємничо розкриваються.

Десять золотих ангелів стережуть спокій святині. Ці фігури з благоговійно схиленою головою, з обличчями, закритими крилами, вражають дивовижною красою.

На схід від головного вівтаря підлога не з білого мармуру, як скрізь, а з міцної міді, і це привернуло мою увагу. Східний і західний вівтарі не такі багаті і красиві, хоча також зроблені із золота, і крилаті фігури золотих ангелів стоять з боків цих вівтарів. У стіні позаду східного вівтаря зроблено отвір у вигляді бійниці. У цей отвір уривається перший промінь вранішнього сонця, ніжно торкається пелюсток великої золотої квітки-вівтаря і падає на західний вівтар. Увечері останнє проміння призахідного сонця довго спочиває на східному вівтарі, поки не згасне в мороці ночі.

Це ніжне прощання вечора із зорею.

За винятком цих трьох вівтарів і крилатих фігур над ними, храм під білим куполом абсолютно порожній і без будь-яких прикрас, що, мені здається, посилює грандіозне враження, яке справляє храм сонця.

Коли я порівнюю цей геніальний витвір мистецтва зі строкатими спорудами і жалюгідними орнаментами, якими архітектори прикрашають європейські міста, я відчуваю, що їм слід повчитися у майстрів Цу-венді! Коли мої очі звикли до похмурого освітлення прекрасної будівлі, його мармурової краси, досконалості його ліній і контурів, у мене вирвався мимовільний вигук: “Тут і собака набув би релігійного відчуття!” Цей вигук вульгарний, але ясніше передає мою думку, ніж ввічлива похвала.

Біля воріт храму нас зустріла варта і солдати, підпорядковані жерцям. Вони повели нас в один із портиків і залишили тут на півгодини. Ми встигли за цей час переговорити про те, що перебуваємо у великій небезпеці, і вирішили: якщо буде зроблена спроба схопити нас, захищатися, скільки можливо. Умслопогас негайно заявив, що розтрощить поважну голову великого жерця своєю сокирою. З того місця, де ми стояли, було видно, що незчисленний натовп наповнював храм, очевидно, очікуючи надзвичайних подій. Щодня, коли полуденне проміння сонця осяває центральний вівтар, під звуки труб відбувається жертвоприношення богу сонця, що складається іноді з туші барана або бика, іноді фруктів і зерна. Трапляється це і після полудня, оскільки Цу-венді лежить неподалік від екватора і дуже високо над рівнем моря, і сонце цієї пори кидає вертикально своє гаряче проміння на землю. Сьогодні жертвоприношення мало здійснитися о восьмій хвилині на першу годину.

Рівно опівдні з’явився жрець, подав знак, і варта запросила нас просунутися вперед, що ми й зробили всі, крім Альфонса, обличчя якого відбивало жах. За кілька секунд ми стояли за портиком і дивилися на море людських голів, що оточували центральний вівтар і жадібно розглядали іноземців, які вчинили святотатство, перших іноземців, яких їм випало побачити.

Із нашою появою натовп загомонів. Ми пройшли крізь нього і зупинилися на східному боці, там, де підлога мідна, обернувшись до вівтаря. Простір поблизу золотих крилатих фігур був обгороджений мотузком, і люди товпилися за ним. Одягнені в білий одяг жерці, тримаючи в руках золоті труби, стали довкола, і попереду них Егон, великий жрець, із безглуздою шапочкою на голові. Ми стояли на мідній підлозі, не підозрюючи, що відбувається, хоча я чув якесь дивне шипіння під підлогою. Я озирнувся довкруги, бажаючи бачити, чи з’явилися сестри-королеви в храмі, але їх не було. Ми чекали. Пролунав знову спів сурм, і обидві королеви пішли поряд, супроводжувані сановниками, між якими я впізнав Насту. Позаду рухався загін охоронців. Я вельми зрадів появі королев. Обидві вони стали попереду, ліворуч і праворуч стали сановники, а позаду, півколом, розташувалася варта.

Запанувало мовчання. Нілепта поглянула на нас і спіймала мій погляд. Мені здалося, вона хотіла щось сказати очима. З мого обличчя її погляд перейшов на мідну підлогу, яка була під нашими ногами. Потім вона зробила ледве помітний рух голови. Спочатку я не зрозумів, вона повторила. Тоді я здогадався, що треба посунутися далі від мідної підлоги. Ще погляд, і я упевнився у своєму здогаді: небезпека була в тому, що ми опинилися на мідній підлозі! Сер Генрі стояв поряд зі мною з одного боку, Умслопогас — з другого. Не повертаючи голови, я прошепотів їм, щоб вони посувалися назад, поволі, крок за кроком, поки їх ноги не ступлять на мармурову підлогу, там, де закінчується мідна.

Сер Генрі шепнув це Гудові й Альфонсу. Ми почали задкувати поволі, непомітно, так непомітно, що тільки Нілепта і Зорайя помітили це. Я знову подивився на Нілепту, вона непомітно кивнула головою на знак схвалення. Поки очі Егона були в молитовному екстазі звернені до вівтаря, мої теж, у певному екстазі, спрямувалися в його спину. Раптом він підняв свої довгі руки і урочисто заспівав гімн сонцю.

Це була відозва до сонця, й означала таке:

Мовчанням скуті надра глибокого мороку! Тільки в небесному просторі зірка розмовляє із зорею! Земля тужить і обливається сльозами бажання, Всіяна зорями ніч обіймає її, але не може втішити. Вона одягається туманом немов у траурне вбрання, І простягає свої бліді руки на схід! Там, на далекому сході, видніється смужка світла; Земля дивиться туди, з надією здіймаючи руки. Тоді ангели злітають зі священного місця, о, сонце, І розганяють темряву своїми вогняними мечами. Підіймаються на лоно похмурої ночі, що настає! Місяць блідне, як обличчя вмираючої людини! Ти, о сонце осяйне, з’являєшся у всій славі твоїй! О, ти, променисте сонце, одягнене вогненною мантією! Ти простуєш небом у своїй вогненній колісниці! Земля — твоя наречена! Ти візьмеш її в свої обійми, І вона народить тобі дітей! Ти любиш її, вона належить тобі! Ти — батько світу, джерело світла, о сонце! Твої діти простягають до тебе руки і гріються в промінні твоєму! Старі тягнуться до тебе і згадують минулу силу й завзятість! Тільки смерть забуває про тебе, променисте сонце! Коли ти гніваєшся, ти ховаєш лик свій від нас. Темна завіса хмар приховує тебе, Земля тремтить від холоду, і небеса плачуть, Плачуть під ударами зловісного грому, І сльози їхні дощем падають на землю! Небеса зітхають, і це зітхання чується в поривах вітру, Квіти вмирають, пишці поля не родять, бліднуть, Старі і діти ховаються і сумують За твоїм живодайним теплом і світлом, о, сонце! Скажи, хто ти, о вічне сонце? Хто затвердив тебе на твоїй висоті, о, ти, вічне полум’я! Коли з’явилося ти, і коли закінчиш свій шлях небом? Ти, втілення живого духу! Ти незмінне і вічне, бо ти — початок усьому, І тобі не буде кінця, коли діти твої будуть забуті! Так, ти вічне і нескінченне! Ти сидиш у висоті, На своєму золотому троні, і ведеш рахунок століттям! Батьку життя! Променисте, життєдайне сонце!

Егон закінчив гімн, вельми красивий і оригінальний, і після хвилинної паузи поглянув угору, до купола, і вимовив: “О, сонце, зійди на свій вівтар!”

І раптом сталося диво! З висоти, неначе вогненний меч, блиснув яскравий промінь світла… Він осяяв пелюстки золотого вівтаря-квітки, і чудова квітка розкрилася під його променистим диханням. Поволі розкривалися великі пелюстки і відкрили золотий вівтар, на якому горів вогонь. Жерці затрубили в сурми… Гучно крикнув натовп, піднявся до позолоченого купола і викликав у відповідь луну в мармурових стінах храму. Сонячний промінь упав на золотий вівтар, на священне полум’я, яке захвилювалося, загойдалося і зникло. Знову пролунали звуки труб. Знову жерці підняли руки, вигукуючи:

— Прийми жертву нашу, о, священне сонце!

Я знову спіймав погляд Нілепти, очі її були спрямовані на мідну підлогу.

— Стережися! — вимовив я голосно. — Стережися!

Я бачив, як Егон нахилився і торкнувся вівтаря. Обличчя в натовпі довкола нас раптом почервоніли, потім зблідли… Немов глибокий подих промайнуло над нами! Нілепта нахилилася вперед і мимовільно прикрила очі рукою. Зорайя обернулася і щось прошепотіла начальникові охоронців. Раптом з різким шумом мідна підлога рушила перед нами і відкрила жахливу піч під вівтарем, величезну і розжарену до того, що в ній могло розтопитися залізо.

Із криком жаху ми відскочили назад, усі, окрім нещасного Альфонса, який затерп від страху і, напевно, впав би у вогонь, якби сильна рука сера Генрі не схопила його і не відтягла назад.

Жахливий гомін піднявся в натовпі. Ми, четверо, продовжували посуватися назад; Альфонс був посередині, ховаючись за наші спини. У нас були револьвери, хоча рушниці у нас ввічливо відібрали при виході з палацу, оскільки тут не мають поняття про револьвери.

Умслопогас приніс із собою сокиру, та ніхто не наважувався відняти її, і тепер зухвало крутив її над головою і бив у мармурові стіни храму. Раптом жерці вихопили мечі з-під свого білого вбрання і кинулися на нас. Треба було діяти або гинути. Перший жрець, який кинувся на нас, був здоровий і кремезний паруб’яга. Я вистрілив у нього, він упав і зі страшним криком скотився у вогонь, приготований для нас.

Не знаю, що вплинуло на жерців, жахливий крик чи звук несподіваного пострілу, але вони зупинилися, паралізовані страхом. Перш ніж вони схаменулися, Зорайя щось сказала, і ціла стіна озброєних людей оточила нас, обох королев і придворних. Усе це відбулося одночасно, жерці вагалися, люди стояли, очікуючи. Останній крик згорілого жерця затих. Запанувала мертва тиша.

Великий жрець Егон повернув своє зле, диявольське обличчя.

— Накажіть закінчити жертвоприношення! — закричав він королевам. — Хіба ці чужоземці не вчинили святотатства? Навіщо ви прикриваєте своєю царською мантією цих лиходіїв? Хіба вони не приречені на смерть? Хіба наш жрець не помер, убитий чарівництвом цих чужоземців? Як вітер з небес прилетіли вони сюди, звідки — ніхто не знає, і хто вони — ми не знаємо! Стережіться, королеви, ображати велич бога перед його священним вівтарем! Його влада вища за вашу! Його суд справедливіший за ваш суд! Стережіться підняти проти нього нечестиву руку! Хай жертвоприношення звершиться, о королеви!

Тоді Зорайя заговорила ніжним голосом, і якою б серйозною не була її мова, мені чувся в ній насміх.

— О, Егоне, ти висловив своє бажання і ти говорив правду! Але ти сам хочеш підняти нечестиву руку проти правосуддя бога. Подумай, полуденна жертва принесена, сонце удостоїло прийняти в жертву свого жерця! — вона висловила абсолютно нову думку, і народ схвалив її вигуками. — Подумай про цих людей! Вони — чужоземці, що припливли сюди озером. Хто приніс їх сюди? Як дісталися вони? Звідки ти знаєш, що вони не поклоняються сонцю? Хіба надавати гостинність тим, хто приїхав у нашу землю — означає кинути їх у вогонь? Соромся! Соромся! Хіба це гостинність? Нас навчали прийняти чужоземця і приголубити його, перев’язати його рани, заспокоїти і нагодувати! Ти хотів заспокоїти їх у вогненній печі і нагодувати димом? Ганьба, тобі, ганьба!

Вона замовкла, стежачи за враженням, яке справили її слова на юрбу, і побачивши, що народ схвалює її, змінила тон.

— На місце! — крикнула вона різко. — На місце, говорю вам. Дайте дорогу королевам і тим, кого вони покрили своєю царською мантією!

— А якщо я не хочу, королево? — процідив крізь зуби Егон.

— Варта прокладе нам дорогу, — пролунала горда відповідь, — навіть тут, у святилищі, через трупи жерців.

Егон зблід від люті і подивився на юрбу. Зрозуміло, що всі симпатії народу на боці королеви. Цу-венді — допитливий і товариський народ. Яким би жахливим не було в їхніх очах наше святотатство, вони зовсім не раділи думці кинути у вогненну піч живих чужоземців, яких вони бачили вперше, прагнули роздивитися, довідатися і задовольнити свою допитливість. Егон бачив це і вагався. Тоді заговорила Нілепта своїм музичним голосом:

— Подумай, Егоне, — сказала вона, — судячи зі слів моєї сестри, чужоземці, можливо, також служителі сонця! Вони не можуть говорити. Залиш це, поки вони не навчаться нашої мови! Хіба можна засуджувати, не вислухавши виправдання? Коли ці люди зможуть відстоювати себе, тоді можна буде допитати їх і з’ясувати все!

Тут Егон, старий, мстивий жрець ухопився за цю пропозицію.

— Хай буде так, о королеви! — сказав він. — Відпустімо цих людей з миром, і коли вони вивчать нашу мову, допитаймо їх! Я ж піднесу свою покірливу молитву перед вівтарем божества, щоб відвернути від країни біду, послану в покарання за святотатство!

Гомін схвалення був відповіддю на слова жерця.

Оточені королівською вартою, ми попрямували з храму додому.

Довго потім обговорювали ми всі, що сталося, ту небезпеку, яка нам загрожувала. Навіть королева безсила проти їхньої могутності! Якби не захист королев, ми були б убиті раніше, ніж побачили знаменитий храм сонця.

Спроба кинути нас у вогонь, коли ми не підозрювали про небезпеку, була останньою спробою жерців покінчити з нами.

Розділ XV ПІСНЯ ЗОРАЙЇ

Ми повернулися до палацу і чудово проводили час.

Обидві королеви, сановники, народ прагнули виявити нам шанування і засипали нас подарунками. Що стосується сумного інциденту з бегемотом, то про це вже забули, чому ми вельми раділи. Щодня були делегації і різні особи, котрі розглядали наші рушниці і вбрання, наші сталеві сорочки, наші інструменти, особливо кишенькові годинники, якими вони захоплювалися. Але ми шаленіли, коли модні франти Цу-венді надумали скопіювати наш одяг, саме — жакет сера Генрі.

Одного разу, коли ми прокинулися, нас чекала ціла група людей, і Гуд, за звичаєм, дав розглянути їм свою морську форму.

Але ця делегація, здавалося, складалася з людей іншого класу, ніж ті, які приходили до нас раніше.

Це були якісь незначні люди, надзвичайно чемні, всю їхню увагу привернули подробиці форми Гуда, з якої вони зняли мірку.

Гуд був дуже задоволений, не підозрюючи, що має справу з шістьма головними кравцями міста Мілозиса. Через день він побачив сімох або вісьмох франтів, що красувалися в повній морській формі. Я ніколи не забуду здивування і обурення на його обличчі.

Щоб уникнути мавпування, ми вирішили надіти національне вбрання Цу-венді, тим паче, що наш одяг уже зносився. А який же зручний був цей одяг, хоча й маю визнати, що мав у ньому дуже смішний вигляд, як і Альфонс.

Тільки один Умслопогас відмовився надіти на себе що-небудь. Коли його “муша” зносилася, старий зулус зробив собі нову і продовжував ходити голим, як його власна сокира.

Увесь цей час ми вивчали мову Цу-венді і досягли значних успіхів в цьому. Наступного ранку після нашої пригоди в храмі до нас з’явилися троє шановних і поважних панів, озброєних манускриптами, книгами, чорнилом, перами і пояснили нам, що їх послали навчати нас.

Усі ми, за винятком Умслопогаса, охоче засіли за уроки, присвячуючи їм чотири години на день. Що стосується Умслопогаса, він не хотів і чути про навчання, не бажаючи вчитися “жіночій мові”. Коли один із наставників підійшов до нього з книгою і розгорнув її перед ним найпереконливішим чином, з посмішкою на вустах, неначе церковний староста, який улесливо підносить кухоль для пожертвувань багатому скнарі-парафіянину, Умслопогас схопився зі страшною лайкою і закрутив сокирою перед очима переляканого наставника. Тим і закінчилася спроба навчити його мові Цу-венді.

Ранки ми проводили за цією корисною справою, яка ставала все цікавішою, а після полудня ми насолоджувалися повною свободою.

Інколи ми ходили гуляти, оглядали золоті розсипи або каменоломні мармуру, іноді полювали з собаками. Це прекрасний спорт, і наші коні були чудові. Королівські стайні були до наших послуг, окрім того, Нілепта подарувала нам четвірку прекрасних коней.

Траплялося нам бувати на яструбиному полюванні — воно у великій пошані в Цу-венді. Яструбів випускають тут на птаха на зразок куріпки, чудових швидкістю і силою польоту. Відбиваючись від нападу яструба, птах метається, злітає високо в повітря і спостерігається дивне видовище! Іноді урізноманітнюють полювання, випускаючи прирученого орла на тварину типу антилопи. Величезний птах надзвичайно красиво ширяє в повітрі, підіймаючись усе вище й вище, поки не зробиться ледве помітною чорною цяткою, і раптом каменем падає вниз на тварину, сховану густою травою від усіх, окрім його очей.

Із великим задоволенням ми відвідували пишні замки сановників і села під стінами цих замків. Ми бачили виноградники, хлібні поля, прекрасні парки з розкішною рослинністю, яка захоплювала мене.

Величезні дерева стоять, як сильні, могутні велетні! Як гордо вони піднімають свою голову назустріч бурям і негодам, як радіють настанню життєдайної весни! Як голосно розмовляють вони з вітром! Тисячі еолових арф не можуть порівнятися з цим зітханням величезних дерев, із шелестінням їхнього листя! Минають століття. Дерево стоїть, милуючись сходом і заходом сонця, милуючись зірками ночі, безпристрасне, спокійне під ревом бурі, під дощем і снігом; тягне воно соки з надр матері-землі і, стежачи за перебігом століть, вивчає велику таємницю народження і смерті. Цілі покоління проходять перед ним: люди, династії, звичаї, поки, призначеного дня, люта буря не розіграється над ним і не завдасть йому останнього удару. Вечорами у сера Генрі, Гуда й у мене стало звичкою вечеряти з їхніми величностями, звичайно, не завжди, але разів чотири на тиждень, коли вони були одні і не зайняті державними справами. Я маю зізнатися, що ці маленькі вечері були чарівними. Гадаю, що особлива краса Нілепти полягала в її простоті, в її наївному інтересі до різних дурниць. Це була найпростіша і наймиліша жінка, яку я будь-коли знав, і коли була в гуморі, то ставала дивовижно покірною і ніжною; проте вміла бути гордою королевою, коли виникала потреба, і справжньою дикункою, якщо її дратували.

Ніколи я не забуду випадку, коли я вперше переконався, що вона кохає Куртіса. Все це відбулося через пристрасть Гуда до жіночого товариства. Минуло три місяці навчання мові Цу-венді, аж раптом капітан Гуд вирішив, що йому страшенно набрид старий наставник, і, не кажучи нікому жодного слова, заявив старому, що ми не можемо робити подальших успіхів у мові, якщо нас не навчатимуть жінки — молоді жінки, — додав він.

— На моїй батьківщині, — пояснив Гуд, — існує звичай вибирати найчарівніших дівчат, щоб навчати мові чужоземців.

Старі джентльмени слухали, роззявивши роти. Вони повірили його словам, філософськи допускаючи, що споглядання краси добре впливає на розвиток розуму, нагадуючи те, як сонце і свіже повітря життєдайно діють на фізичний стан людини. Було вирішено, що ми набагато швидше і легше вивчимо мову Цу-венді, якщо знайдуться вчительки! і оскільки жіноча стать балакуча, то ми, таким чином, скоро набудемо потрібної нам мовної практики.

Учені джентльмени пішли, запевняючи Гуда, що його наказ цілком збігається з їхнім власним бажанням!

Можна собі уявити моє здивування і жах, гадаю, як і сера Генрі, коли, увійшовши наступного ранку до кімнати, де ми зазвичай навчалися, побачили замість наших поважних наставників трьох гарненьких молодих жінок, які червоніли, усміхалися, сідали, пояснюючи нам знаками, що прислані навчати нас. Тоді Гуд, поки ми здивовано поглядали одне на одного, почав пояснювати, що старі джентльмени сказали йому напередодні ввечері про необхідність знайти вчительок для подальшого вивчення мови. Я вражено спитав поради сера Генрі, що нам робити за таких критичних обставин.

— Гаразд, — сказав він, — адже дами вже тут! Якщо ми відішлемо їх назад, це може їх образити. Не треба бути грубими з ними, ви бачите, як вони почервоніли і збентежилися!

У цей час Гуд почав уроки з наймилішою з тих трьох, і я, зітхнувши, приєднався до нього. День пройшов добре. Молоді пані були дуже поблажливі і лише сміялися, коли ми перекручували слова. Я ніколи не бачив Гуда таким уважним до уроків; навіть сер Генрі, здавалося, з новим завзяттям узявся за вивчення мови. “Невже це завжди буде так?” — думав я.

Наступного дня ми були дещо люб’язнішими з пані, наші уроки переривалися їхніми запитаннями про нашу батьківщину, ми відповідали, як уміли, мовою Цу-венді. Я чув, як Гуд запевняв свою вчительку, що її врода перевершує красу цілої Європи, як сонце — красу місяця. Вона відповіла легким кивком голови і заперечила, що вона “тільки вчителька і нічого більше, і що не можна говорити такі речі бідолашній дівчині!” Потім жінки проспівали нам щось дуже природно і просто. Любовні пісні Цу-венді вельми зворушливі. На третій день ми були вже добрими друзями. Гуд розповідав співчутливій учительці свої любовні пригоди і так зворушив її, що обоє почали млосно зітхати. Я розмовляв зі своєю вчителькою, веселою блакитноокою дівчиною про мистецтво Цу-венді, а вона, користуючись будь-якою слушною нагодою, садила мені на спину і потилицю якусь комаху на зразок таргана. В іншому кутку сер Генрі зі своєю гувернанткою заглибилися, наскільки я міг судити, у вивчення слів і їхніх значень мовою Цу-венді. Пані ніжно вимовляла слово, що означає “рука”, і сер Генрі брав її за руку, вимовляла слово “око”, і він заглядав в її глибокі очі, потім почулося слово “губи”… Але в цей момент моя молода пані примудрилася запхати мені за комір таргана і, голосно сміючись, утекла. Я не люблю тарганів і відразу ж почав обтрушуватися, сміючись над зухвалістю своєї вчительки. Потім я схопив подушку, на якій вона сиділа, і кинув її услід. Уявіть мій сором, мій жах, мій відчай, коли двері раптово відчинилися, й у супроводі двох воїнів увійшла до нас Нілепта. Подушка, кинута мною, поцілила просто в голову воїна. Я одразу ж зробив вигляд, ніби нічого не знаю про подушку. Гуд перестав зітхати, а сер Генрі засвистів. Що стосується бідних дівчат, вони були зовсім спантеличені і розгубилися.

А Нілепта! Вона випросталася на повний зріст, обличчя її почервоніло, потім зблідло, як смерть.

— Убити цю жінку! — схвильовано наказала вона воїнам, вказуючи на вчительку сера Генрі.

Воїни нерішуче стояли.

— Чули ви мій наказ чи ні? — вимовила вона знову.

Варта рушила до дівчини з піднятими списами.

Сер Генрі схаменувся, помітивши, що комедія загрожує перетворитися на трагедію.

— Стій! — вимовив він сердито, стаючи перед переляканою дівчиною. — Соромся, королево! Соромся! Ти не вб’єш її!

— Справді, в тебе є достатня причина захищати її? — відповіла розсерджена королева. — Вона помре, помре! — Нілепта тупала ногою.

— Добре, — відповідав баронет, — тоді я помру разом з нею! Я твій слуга, королево, роби зі мною, що тобі хочеться! — сер Генрі схилився перед нею і спрямував свої ясні очі на її обличчя.

— Я хотіла б убити й тебе, бо ти смієшся наді мною! — відповіла Нілепта і, відчуваючи, що не володіє собою, не знаючи, що робити далі, несподівано розридалася і була така гарна у своєму пристрасному відчаї, що я, старий, позаздрив серу Генрі, який кинувся втішати її.

Дивно було дивитися, як він тримав її у своїх обіймах, пояснюючи їй усе, що відбулося в нас, і, здавалося, ці пояснення втішили її, оскільки вона швидко отямилася і пішла, залишивши нас засмученими.

Одразу ж до нас повернувся один воїн і оголосив дівчатам, що вони, під страхом смерті, негайно мають виїхати з міста і повернутися додому, і тоді ніхто їх не чіпатиме. Вони пішли, причому одна з дівчат філософськи зазначила, що тут нічого не вдіяти, і вона задоволена тим, що могла хоч трохи допомогти нам у вивченні мови Цу-венді. Моя вчителька була вельми мила дівчина, — і, забувши про таргана, я подарував їй шестипенсову монету, котра збереглася в мене. Потім до нас повернулися наші поважні наставники, зізнаюся, на моє велике полегшення.

Цього вечора ми чекали вечері зі страхом і трепетом, але нам сказали, що у королеви Нілепти сильно розболілася голова. Цей головний біль тривав цілих три дні, на четвертий Нілепта знову з’явилася за вечерею і з ніжною усмішкою простягнула серу Генрі руку, щоб він вів її до столу.

Не було зроблено жодного натяку на інцидент з дівчатами. З безневинним виглядом Нілепта повідомила нам, що того дня, коли вона прийшла відвідати нас і застала за уроками, у неї сталося таке сильне запаморочення, від якого вона отямилася тільки тепер. Вона додала з легким, властивим їй гумором, що, можливо, вигляд людей, які навчаються, подіяв на неї так жахливо. Сер Генрі відповів на це, що королева, справді, не була схожа на себе цього дня; тут вона кинула на нього такий погляд, який міг уколоти не гірше за ніж!

Інцидент був вичерпаний. Після вечері Нілепта побажала влаштувати нам іспит і залишилася задоволена результатом. Вона запропонувала дати нам урок, особливо серу Генрі, і ми визнали цей урок вельми цікавим. Увесь час, поки ми розмовляли, чи, точніше, навчалися розмовляти і сміялися, Зорайя сиділа у своєму різьбленому кріслі, дивилася на нас і читала на наших обличчях, як у книзі, час від часу вставляючи кілька слів і посміхаючись своєю загадковою усмішкою, схожою на промінь сонця, що прокрався крізь похмуру хмару. Поблизу Зорайї сидів Гул, благоговійно поглядаючи на неї крізь скельце, оскільки він серйозно закохався в цю похмуру красуню, тоді як я завжди побоювався її. Я часто спостерігав за нею і вирішив, що під видимою байдужістю в душі вона глибоко заздрила Нілепті. Я відкрив, що Зорайя також закохалася в сера Генрі, і це відкриття налякало мене. Звичайно, в цьому я не був упевнений. Нелегко прочитати що-небудь у серці холодної і гордовитої жінки, але я відчув це, як мисливець чує, в який бік подує вітер.

Минуло ще три місяці, і за цей час ми досягли значних успіхів у вивченні мови Цу-венді.

Ми завоювали також любов населення і придворних, здобувши репутацію вченості. Сер Генрі показав їм, як виготовляти скло, вкрай необхідне їм; за допомогою старого альманаха, який був у нас із собою, ми передбачали різні зміни погоди і неба, зовсім не відомі тубільним астрономам. Ми пояснювали людям, що зібралися біля нас, пристрій парової машини і багато різних речей, які страшенно їх дивували. За це ми удостоїлися великих почестей і нас призначили начальниками загону охоронців сестер-королев, причому нам надали постійне приміщення в палаці й дали право голосу в питаннях національної політики.

Яким би ясним не було над нами небо, на обрії збиралася велика хмара. Звичайно, ніхто не згадував тепер про вбитих бегемотів, але важко було припустити, щоб жерці забули наше святотатство. Навпаки, пригнічена ненависть жерців розгоралася сильніше, і те, що починалося з простої нетерпимості і бузувірства, закінчилося ненавистю, що витікала із заздрощів. У країні Цу-венді жерці користувалися особливою пошаною. Наш приїзд, наші знання, наша зброя, нарешті, все те, що ми пояснювали і розповідали народ}’, справило глибоке враження на освічених людей у Мілозисі й значно знизило престиж жерців. На превеликий подив нас тут полюбили і вельми довіряли. Це довір’я настроювало проти нас усіх жерців.

Окрім того, Наста зумів підбурити проти нас деяких сановників, ненависть яких готова була небезпечно розгорітися. Наста багато років вважався кандидатом на руку Нілепти, і хоча шансів у нього було мало, але все-таки він сподівався.

Із нашою появою все змінилося. Нілепта перестала усміхатися йому, і він невдовзі відгадав причину. Розлючений та обурений, він звернув усю свою увагу на Зорайю, але вирішив, що легше піднятися на прямовисний схил гори, ніж заслужити прихильність похмурої красуні.

Дві-три отруйні насмішки над його невірністю, і Зорайя остаточно відвернулася від нього. Тоді Наста пригадав про тридцять тисяч диких озброєних мечами людей, які за його наказом були готові пройти через північні гори і, безсумнівно, із задоволенням прикрасили б ворота Мілозиса нашими головами. Але спочатку він спробував ще раз попросити руки Нілепти перед усім двором, після урочистої щорічної церемонії проголошення законів, виданих королевами протягом року.

Нілепта дізналася про це і поставилася до звістки досить зневажливо, а за вечерею, напередодні церемонії, тремтливим голосом повідомила нам про це.

Сер Генрі закусив губу і, наскільки міг, приборкав своє хвилювання.

— Яку відповідь королева дасть великому Насті? — запитав я жартома.

— Яку відповідь? — озвалася Нілепта, граціозно знизуючи прекрасними плечима. — О, Макумазане! — вона запозичила у старого зулуса наші імена. — Я сама не знаю, що робити бідній жінці, коли наречений погрожує мечем завоювати її кохання! — з-під своїх довгих він вона кинула швидкий погляд на Куртіса.

Потім ми підвелися з-за столу і перейшли до іншої кімнати.

— Квотермейне, одне слово! — сказав сер Генрі. — Послухайте! Я ніколи не говорив про це, але ви, напевно, здогадалися. Я кохаю Нілепту. Що мені робити?

На щастя, я більш-менш займався раніше цим питанням і був готовий дати потрібну відповідь.

— Ви, Куртісе, маєте поговорити з Нілептою сьогодні вночі! — сказав я. — Підійдіть до неї і шепніть, що просите її прийти опівночі до статуї Радемеса у великій залі. Я вартуватиму. Тепер або ніколи, Куртісе!

Коли ми ввійшли до кімнати, Нілепта сиділа склавши руки з печальним виразом на милому обличчі. Трохи осторонь від неї Зорайя і Гуд тихенько розмовляли.

Було пізно. Я знав, що невдовзі королеви, як завичай, підуть до себе, а серу Генрі не вдалося сказати Нілепті жодного слова. Хоча ми часто бачили царствених сестер, але вони постійно були разом. Я крутив мозком, вигадуючи, що б його зробити, як раптом сяйнула думка.

— Чи не зволить королева, — сказав я, низько схилившись перед Зорайєю, — що-небудь заспівати нам? Наші серця прагнуть почути твій спів! Заспівай нам, Царице Ночі38!

— Мої пісні, Макумазане, не втихомирять серця! — відповіла Зорайя. — Але якщо ти хочеш, я співатиму!

Вона підвелася, підійшла до столу, на якому лежав інструмент на зразок лютні, і взяла кілька акордів. Раптом, немов із горла птаха, полилися звуки її глибокого голосу, виповнені дикої ніжності, пристрасті й печалі, з таким тужливим приспівом, що кров холонула в моїх жилах. Сріблясті ноти лилися і танули вдалині, і знову наростали й оживали, сумуючи світовою печаллю, оплакуючи втрачене щастя. Це був дивний спів, хоча мені ніколи було слухати його. Я все-таки запам’ятав слова і переклав їх, наскільки можна перекласти цю своєрідну пісню.

Пісня Зорайї

Бідолашний птах, що втратив дорогу в мороці, Рука, безсило піднята перед лицем смерті, Таке — життя! Життя, пристрастю його дихає моя пісня! Пісня солов’я, що звучить невимовною ніжністю, Дух, перед яким відкриті небесні ворота, Така любов! Любов, яка помре, якщо її крила перебиті! Грізні кроки легіонів, коли звуки труб скликають їх, Гнів бога бурі, коли блискавки борознять похмуре небо, Така влада! Влада, яка, врешті-решт, перетворюється на прах! Життя коротке! Воно швидко лине і покине нас! Гірка помилка, сон, від якого ми не можемо прокинутися, Поки тихо підкрадеться смерть і наздожене нас вранці або вночі! Приспів: О, світ такий прекрасний на зорі, на зорі, на зорі!.. Але червоне сонце потопає в крові… потопає в крові!

— Швидше, Куртісе! — прошепотів я, коли Зорайя почала другий куплет.

— Нілепто, — вимовив сер Генрі (мої нерви були такі напружені, що я чув кожне слово), — я маю говорити з вами сьогодні вночі. Не відмовте мені, прощу вас!

— Як я можу говорити з тобою? — відповіла вона, дивлячись на нього. — Королеви не вільні, як звичайні люди! Я оточена, за мною спостерігають!

— Вислухайте мене, Нілепто! Опівночі я буду у великій залі, біля статуї Радемеса, у мене є перепустка! Макумазан і зулус вартуватимуть. О, прийди, моя королево, не відмов мені!

— Не знаю, — пробурмотіла вона, — завтра… Музика закінчилася, і Зорайя повернула голову.

— Я прийду! — швидко сказала Нілепта. — Заради порятунку життя твого, гляди, не обдури мене!

Розділ XVI БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА

Була ніч. Глибока тиша панувала над містом. Потай, неначе зловмисники, сер Генрі, Умслопогас і я пробиралися до входу в тронну залу. Вартовий загородив нам дорогу. Я показав йому перепустку. Воїн опустив списа і пропустив нас.

Оскільки ми вважалися начальниками королівських охоронців, то мали вільне право входу й виходу. Щасливо досягли ми зали., У ній було порожньо і тихо, і звук наших кроків розбудив відлуння поснулих стін. Немов примари померлих, скрадалися ми величезною залою. Мене пригнічувала ця мертвотна тиша. Через високі отвори в стіні світило проміння повного місяця і лягало химерними візерунками на чорний мармур підлоги. Сріблястий промінь упав на статую сплячого Радемеса і на схиленого над ним ангела, освітив прекрасні риси його мармурового обличчя. Ми зупинилися біля статуї і чекали. Сер Генрі і я стояли разом, Умслопогас — за кілька кроків від нас, у темряві, і я міг розрізнити тільки контури його постаті, що спиралася на сокиру.

Ми чекали так довго, що я задрімав і прокинувся від звуку, який линув звідкись здалеку, немов статуї, що стояли вздовж стін, зашепотілися між собою. Це було легке шелестіння жіночого одягу, яке все наближалося. Ми побачили людську постать, що скрадалася в промінні місяця, і почули м’який стукіт сандалів. Чорний силует зулуса підняв руки догори, на знак вітання, й ось Нілепта стоїть перед нами.

Якою прекрасною вона була, осяяна промінням місяця! Руку вона притисла до серця, і білі груди важко дихали. На її голові був накинутий вишитий шарф, що приховував її чарівне обличчя. Як відомо, врода стає ще чарівнішою, якщо вона наполовину прихована! Вона нерішуче стояла, покірна й тиха, і була швидше схожа на ангела, ніж на живу, люблячу жінку! Ми низько схилилися перед нею.

— Я прийшла, — прошепотіла вона, — але це великий ризик! Ви знаєте, як мене стережуть! Жерці стежать за мною, Зорайя стежить за мною своїми великими очима. Навіть моя варта шпіонить за мною. Насту також вартує мене! Ну і хай вартує, хай! — вона тупала ногою. — Хай! Я — жінка і зумію обдурити його. Так, я — королева і можу помститися за себе! Хай стежить! Замість того, щоб віддати йому свою руку, я візьму його голову! — вона закінчила свій монолог легким схлипом, потім чарівно посміхнулася нам і засміялася.

— Ти звелів мені прийти сюди, мій лорде Інкубу. — Куртіс навчив її називати його так. — Можливо, у тебе якась державна справа, я знаю, в тебе в голові великі ідеї і плани для блага мого народу. Як королева, я мала прийти до тебе, хоча боюся темряви! — вона знову засміялася і кинула кокетливий погляд на сера Генрі.

Я подумав, що державну справу незручно слухати невтаємниченим і хотів відійти подалі, але Нілепта не дозволила мені далеко йти, боячись несподіванки, і я мимоволі чув кожне слово.

— Нілепто! — сказав сер Генрі. — Ви знаєте, про що я хотів говорити з вами тут! Нілепто, не час жартувати. Вислухайте мене. Я кохаю вас!

Коли він вимовив ці слова, я бачив, як змінилося її обличчя. Кокетування зникло з нього, і любов осяяла його новим світлом і зробила схожим на обличчя мармурового ангела. Я мимоволі подумав, що, мабуть, пророчий інстинкт Радемеса допоміг йому зробити риси ангела схожими на обличчя його спадкоємиці, королеви Нілепти! імовірно, сер Генрі також помітив цю схожість і був цим вражений, бо, глянувши на обличчя Нілепти, він перевів погляд на осяяну місячним світлом статую.

— Ти кажеш, що кохаєш мене! — тихо промовила Нілепта. — Твій голос звучить правдиво, але як я можу знати, що ти говориш правду? Хоча я — ніщо в очах лорда, — продовжувала вона з гордою покорою, сідаючи перед ним, — лорд походить із чудового народу, перед яким мій народ — дурні діти, а я його дурна королева! Але якщо я почну битися, то сотні тисяч списів виблискуватимуть за мною, як зірки на небі! Хоча в очах лорда моя врода й не особлива, — вона підняла свій вишитий шарф і знову сіла, — але серед мого народу мене вважають вродливою, і багато знатних лордів сварилися через мене! Вони ганялися за мною, як голодні вовки за оленем… Хай лорд Інкубу вибачить, якщо я набридаю йому, але він сказав, що кохає мене, Нілепту, королеву Цу-венді! На це я скажу йому, що хоча моє кохання і моя рука не мають великої цінності для лорда Інкубу, але їх не так-то легко здобути! О, звідки я можу знати, що ти справді кохаєш мене? — вигукнула вона раптом дзвінко. — Як я можу знати, що не набридну тобі, і ти не поїдеш додому, залишивши мене у відчаї? Хто скаже мені, що ти не кохаєш іншу прекрасну, не відому мені жінку, яку тепер також осяває своїм промінням сріблястий місяць? Скажи мені, як можу я дізнатися про це? — вона стиснула свої руки, простягнула їх уперед і очікувально дивилася в обличчя сера Генрі.

— Нілепто! — заговорив сер Генрі. — Я сказав тобі, що кохаю тебе! Як можу я сказати, наскільки сильне моє кохання до тебе? Хіба кохання можна виміряти? Я не запевнятиму тебе, що ніколи не кохав інших жінок, але говорю, що кохаю тебе всім моїм єством, всією моєю силою. Я кохаю тебе тепер і кохатиму до самої смерті, гадаю, й після смерті, і завжди. Твій голос — найсолодша музика, твій дотик — вода для спраглої землі! Коли я бачу тебе — світ здається мені прекрасним, коли тебе немає, то світло меркне для мене! О, Нілепто, я ніколи не покину тебе! Для тебе, люба моя, я забуду свою батьківщину, свій народ, батьківський дім, я відмовляюся від усього! Біля тебе хочу я жити, Нілепто, біля тебе й померти! — він замовк і серйозно дивився на неї.

Нілепта схилила голову, як лілія, і мовчала.

— Подивися! — продовжував сер Генрі, вказуючи на статую, осяяну промінням місяця, — ти бачиш цю жінку з ангельським обличчям? Її рука спочиває на чолі сплячого чоловіка, і від цього дотику душа його спалахує, як гніт лампи від вогню. Так і ми з тобою, Нілепто! Ти розбудила мою душу і запалила її, Нілепто, і тепер ця душа належить тобі, одній тобі! Мені нічого більше сказати. Моє життя у твоїх руках! — він зіперся на п’єдестал статуї, дуже блідий, з палаючими очима, але гордий і вродливий.

Нілепта поволі підвела голову і спрямувала свої чудові очі, в яких світилася пристрасть, на його обличчя, немов хотіла все прочитати в його серці.

— Я слабка жінка, я вірю тобі! — заговорила вона сріблястим голосом, спочатку повільно, потім швидше. — Страшний буде день для тебе і для мене, коли доля покаже мені, що повірила брехливій людині! Тепер вислухай мене, чоловіче, який приїхав здалеку, щоб украсти моє серце і зробити мене своєю власністю! Ось тобі моя рука! Мої губи, які ніколи не цілували чоловіка, торкнуться твого чола. Присягаюся тобі своєю рукою, цим першим поцілунком, благоденством свого народу, своїм троном, ім’ям своєї династії, священним каменем і вічною величчю сонця, — присягаюся, що для тебе одного житиму і з тобою хочу померти. Присягаюся, що кохатиму тебе, тебе одного до самої смерті! Твої слова будуть законом для мене, твоя воля — моєю волею, твоя справа — моєю справою! О, мій пане! Ти бачиш, яка покірна моя любов! Я, королева, схиляюся перед тобою, до твоїх ніг, я приношу данину свого кохання, свою віру в тебе, свою пошану!

Пристрасне, любляче створіння кинулося на коліна перед своїм коханим, на холодний мармур підлоги. Я не знаю, що сталося далі, тому що не слухав більше, а відійшов до старого зулуса і залишив їх удвох.

Я знайшов старого воїна в кутку. Він спирався на свою сокиру і спостерігав усю сцену з похмурою усмішкою.

— Ох, Макумазане! — сказав він. — Я стаю старим, але не думаю, щоб хто-небудь навчився розуміти вас, білих людей! Подивися на них! Прекрасна пара голуб’ят. Але навіщо все це? Йому потрібна дружина, їй потрібен чоловік, чому він не хоче заплатити викуп за неї і покінчити справу? Було б менше клопотів, а ми б спали тепер. Вони все говорять, говорять і цілуються, цілуються, цілуються, немов божевільні!

За три чверті години “пара голуб’ят” приєдналася до нас. Куртіс мав блаженний вигляд, а Нілепта була на дивно спокійною. Граціозним жестом вона взяла мою руку і сказала, що я найкращий друг її “пана” і найдорожчий для неї. Потім вона взяла сокиру Умслопогаса і з цікавістю розглядала її, зазначивши, що він може бути дуже корисним захисником. Потім вона кокетливо хитнула нам головою і, кинувши ніжний погляд на сера Генрі, ковзнула в темряву і зникла, як прекрасне видіння.

Щасливо, без жодних пригод дісталися ми до своїх кімнат. Куртіс запитав мене жартівливо, що я думаю про все це.

— Дивуюся, — відповів я, — яким чином деякі люди знаходять прекрасних королев і закохуються в них, тоді як інші зовсім не знаходять нікого або ще гірше! Думаю також, скільки людських життів урветься через сьогоднішню ніч!

Це було негарно з мого боку, я знаю, на жаль, не всі відчуття завмерли в мене з часом, та я не зміг подолати заздрощів до свого давнього друга. Марнота, діти мої, марнота марнот!

Наступного ранку Гуду розказали про щасливу подію, і він увесь засяяв усмішкою. Починаючи з рота, ця усмішка розповзлася по всьому його обличчі до скельця в оці. Річ у тім, що Гуд дуже зрадів звістці, але зі своїх особистих інтересів. Він обожнював Зорайю так само, як сер Генрі Нілепту. Але мені здавалося, що клеопатроподібній королеві Куртіс подобався більше, ніж Гуд. Усе-таки Гудо-ві було дуже приємно зізнатися, що його мимовільний суперник захоплений іншою. Цього ранку ми знову стояли в тронній залі. Я мимоволі посміхнувся, порівнюючи наш візит з останніми відвідинами, і думав, що якби стіни говорили, скільки дивних речей могли б вони розповісти! Жінки — дивовижні актриси! Високо на своєму золотому троні в білосніжному царському вбранні сиділа прекрасна Нілепта. Коли сер Генрі увійшов до зали, дещо запізнившись, одягнений у форму начальника королівської варти, і покірно вклонився їй, вона відповіла йому недбалим рухом голови і відвернулася. Двір був у повному складі. Не тільки церемонія прийняття законів привернула безліч сановних людей, а головне, чутка, що Наста публічно проситиме руки королеви. Зала була переповнена. Тут зібралися жерці з Егоном на чолі, який дивився на нас злими очима, багато вельможних людей з діамантовими прикрасами на одязі, і серед них Наста, задумливо погладжуючи свою чорну бороду.

Це було величне видовище! Коли офіцер читав уголос новий закон, за знаком, поданим королевами, голосно співали труби, і королівська варта салютувала, дзвенячи списами об підлогу. Вся процедура тяглася довго, та, нарешті, закінчилася. Останній закон був про “деяких вельможних чужоземців” і т. ін. та дарування їм чинів “сановників” країни, разом із військовими почестями і величезними правами і перевагами, наданими нам королевами. Коли цей закон прочитали, знову загриміли труби, списи задзвеніли об мармурову підлогу, і я бачив, що деякі сановники відвернулися і почали шепотітися, а Наста зціпив зуби. Їм, очевидно, не подобалися пільги, надані нам, які, власне кажучи, сипалися на нас несподівано і були не зовсім природні.

Після короткої паузи Наста виступив уперед і покірно, хоча очі його зовсім не були покірними, попросив руки королеви Нілепти. Вона обернулася до нього, збліднувши, граційно вклонилася і тільки-но хотіла відповісти йому, як великий жрець Егон виступив вперед і красномовно вказав на масу вигод, пов’язаних із цим передбачуваним шлюбом. Цей шлюб зміцнить королівство, мовив Егон, оскільки володіння Насти, в яких він був справжнім королем, щодо Цу-венді, були тим же, що Шотландія щодо Англії. Як приємно виконати бажання горців, бути популярною королевою серед солдатів, оскільки Наста був заслуженим генералом! Як міцно утвердиться династія на троні і приверне благословення сонця в особі його покірного служителя Егона!

Деякі з аргументів жерця були, поза сумнівом, справедливі, і з погляду політики багато що свідчило на користь цього шлюбу. Але, на біду, важко вести політичну гру з молодими і вродливими королевами, навіть якщо вони і були тільки хорошими шаховими фігурами в руках жерців! На обличчя Нілепти, поки Егон говорив свою промову, було варто подивитися. Вона усміхалася, але під цією усмішкою відчувалася кам’яна холодність, і очі її горіли зловісним вогником.

Нарешті він замовк, Нілепта приготувалася відповідати, аж раптом Зорайя нахилилася до неї і достатньо голосно сказала їй:

— Подумай добре, сестро, перш ніж відповідати; мені здається, міцність нашого трону залежить від твоїх слів!

Нілепта мовчала. Зорайя знизала плечима й, усміхаючись, відкинулася назад.

— Справді, велика честь випала на мою долю, — вимовила Нілепта, — мені не тільки пропонують заміжжя, а Егон був такий добрий, що обіцяв благословення сонця моєму шлюбу! Можливо, колись я й погодилася б… Насто, дякую тобі! Я пам’ятатиму про твої слова, але тепер я не думаю про заміжжя, як про кубок з вином, смак якого ніхто не знає, поки не скуштує. Ще раз дякую тобі, Насто!

Вона зробила рух, немов хотіла підвестися. Обличчя Насти зблідло від люті, оскільки він зрозумів, що слова королеви були остаточною відмовою.

— Дякую тобі, королево, за твої милостиві слова! — вимовив він, ледве стримуючись. — Моє серце свято берегтиме їх! Тепер я звернуся з іншим проханням: дозволь мені залишити королівство і вирушити до себе, в мою бідну країну, на північ, доки королева не відповість мені — так чи ні! Можливо, — додав він насмішкувато, — королеві бажано буде відвідати мене і привести з собою цих іноземців! — він кивнув на нас. — Правда, наша країна бідна і груба, але наші горці — відважний народ! Тридцять тисяч людей, озброєних мечами, з’являться вітати королеву!

Ці зухвалі слова Насти зустріли повним мовчанням. Нілепта спалахнула.

— О, я напевно приїду, Насто, і зі мною іноземні лорди! — гордо відповіла вона, — І для кожного з твоїх горців, які звуть тебе князем, я — законна королева! Тоді побачимо, хто з нас сильніший! Поки що бувай!

Заграли труби. Королеви підвелися, і спантеличені збори розійшлися. Я йшов додому з важким серцем. Кілька тижнів минуло спокійно. Куртіс і Нілепта зустрічалися рідко і поводилися з усією обережністю, щоб приховати своє кохання. Та, незважаючи на це, чутка вже поширилася і дзижчала всюди, як муха, що потрапила до темної кімнати.

Розділ XVII БУРЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Маленька хмарка на нашому обрії перетворилася на важку похмуру хмару — Зорайя кохала сера Генрі! Я знав, що буря наближається, бідолашний сер Генрі також розумів це. Кохання прекрасної і високопоставленої жінки не така річ, яку легко приховати, а в становищі сера Генрі вона була великим тягарем.

Почати з того, що Нілепта, незважаючи на всю чарівність, мала досить ревнивий характер і була здатна вилити своє обурення на голову свого коханого. Нарешті вся ця таємничість стосунків з Ні-лептою, посилена обережність набридли серу Генрі і спонукали його покласти край фальшивому розвитку подій і сказати Зорайї, звичайно, приватно, що він буде чоловіком її сестри. Щастя сера Генрі було отруєне усвідомленням, що Гуд чесно і глибоко прикипів серцем до прекрасної, але зловісної королеви. Насправді, наш Бугван худнув і нагадував тінь колишнього товстого капітана, його обличчя так витягнулося, що скельце ледве трималося в оці. Зорайя недбало кокетувала з ним, підбадьорювала його, тримала при собі, поза сумнівом, вбачаючи в ньому тільки жертву своєї краси. Я намагався застерегти його якомога делікатніше, але він утік від мене і не хотів слухати. Бідний Гуд був просто смішний у своїй любові і чинив різноманітні дурниці, сподіваючись завоювати прихильність Зорайї. Якось він написав, звичайно, за підтримки наших поважних наставників, довгі любовні вірші, рефрен яких: “Я хочу цілувати тебе, я хочу цілувати тебе!” повторювався безупинно. Серед народу Цу-венді існує звичай, за яким молоді люди співають уночі серенади паннам! Серенади можуть бути жартівливими, але навіть жінки вищого стану не ображаються на це і сприймають їх так само, як англійські дівчата люб’язний комплімент. Гуд вирішив заспівати серенаду Зорайї, кімнати якої розташовувалися якраз напроти наших, у віддаленому кінці вузького двору, що розділяв палац на дві половини. Озброївшись чимось на зразок лютні, на якій він грав завдяки умінню грати на гінаті, він дочекався ночі — найвідповідніший час для котячих концертів і любовних серенад — і вирушив під вікна Зорайї. Я щойно почав засинати, але скоро прокинувся — у Гуда найжахливіший голос і жодного уявлення про спів — і побіг до вікна дізнатися, в чому справа. Осяяний промінням місяця, стояв Гуд із величезним страусовим пером на капелюсі, в шовковому плащі, що розвівається, і співав свої жахливі вірші з приголомшливим акомпанементом. З приміщень слуг Зорайї долинало хихикання, але в кімнатах Зорайї — я щиро поспівчував би їй, якби їй довелося вислухати цю серенаду — панувала тиша. Жахливий спів тривав безкінечно. Нарешті ми — я і сер Генрі, якого я покликав милуватися видовищем — не могли витримати більше. Я висунув голову у вікно і крикнув:

— Заради Бога, Гуде, облиште, поцілуйте її і дайте нам спати!

Мої слова почули, і серенада припинилася.

Це був єдиний кумедний інцидент у нашій трагедії! Гумор — вельми цінна ознака життя і сприятливо впливає на людину у важкі хвилини її існування!

Що подалі намагався триматися сер Генрі, то прихильніше ставилася до нього Зорайя. За якоюсь дивною випадковістю вона не знала про справжній стан справ, і я з острахом чекав моменту її пробудження. Зорайя була небезпечна жінка, з нею не можна було жартувати. Врешті-решт цей жахливий момент настав. Якось Гуд виїхав на полювання, а я і сер Генрі сиділи і розмовляли, аж раптом з’явився слуга із запискою, яку ми ледве розібрали. Записка свідчила, що королева Зорайя викликає до себе лорда Інкубу, якого цей слуга проведе у її апартаменти.

— Слово честі, це жахливо! — простогнав сер Генрі. — Чи не можете ви піти замість мене, друже?

— Ні, не можу! — відповів я. — Я з великим задоволенням піду назустріч пораненому слону. Подбайте самі про свої справи, дорогий мій! Хто в роботі, той у турботі! Я не хотів би бути на вашому місці!

— Це нагадує мені шкільні роки, коли я лягав під різки, а хлопчики втішали мене! — вимовив сер Генрі похмуро. — Хотів би я знати, яке право має королева кликати мене до себе? Я не хочу йти!

— Але ви мусите йти! Ви — королівський офіцер і зобов’язані підкорятися їй! Вона добре знає це. І взагалі, все це незабаром з’ясується!

— Ось це ви й мали мені сказати перш за все! Сподіваюся, що вона не заріже мене. Я певен, що вона здатна на все!

Він пішов нехотя і вельми незадоволений.

Я сидів і чекав. Він повернувся за сорок п’ять хвилин і був засмучений.

— Дайе мені випити чого-небудь! — хрипко сказав він мені.

Я налив йому вина і запитав, у чому справа.

— У чому справа? Я відправився прямо в кімнати Зорайї. Чудові кімнати! Вона сиділа одна, на шовковому ложі, граючи на своїй лютні. Я зупинився перед нею і стояв довго, поки вона не звернула на мене уваги, оскільки продовжувала грати і наспівувати. Як добре вона співає! Нарешті вона глянула на мене і посміхнулася.

“Ти прийшов? — вимовила вона. Я думала, що ти клопочеш у справах Нілепти. У тебе завжди якісь справи з нею, і я не сумніваюся, що ти — вірний і чесний слуга!”

Я вклонився і сказав, що з’явився за наказом королеви.

“Так, я хотіла поговорити з тобою. Сідай! Мені набридає дивитися вгору — ти такий високий!”

Вона вказала мені місце поряд із собою і сіла так, щоб бачити моє обличчя.

“Мені не личить сидіти поряд з королевою!” — сказав я.

“Я сказала — сідай!” — була її відповідь.

Я сів, і вона почала дивитися на мене своїми темними очима. Зорайя сиділа нерухомо, тихо кидаючи слова, і весь час дивилася на мене. Вона була схожа на білу, прекрасну квітку! Чорне волосся відтіняло її бліде, вродливе обличчя! Нарешті, не знаю чому, чи від її погляду, чи від пахощів волосся, я відчував себе неначе під гіпнозом. Голова у мене запаморочилася.

Раптом вона підвелася.

“Інкубу, — промовила вона, — чи любиш ти владу?”

Я відповів, що люблю багатство, бо воно робить людину сильною.

“У тебе буде багатство! Інкубу, чи любиш ти красу?”

На це я заперечив, що люблю прекрасні статуї, прекрасні будівлі, картини! Вона спохмурніла і замовкла. Нерви мої були такі збуджені, що я тремтів, як листок. Я відчував, що має трапитися щось жахливе, і був безпорадний!

“Інкубу! — вимовила вона, — чи хочеш ти бути королем? Вислухай мене. Чи хочеш ти бути королем? Чужоземцю! Я хочу зробити тебе королем Цу-венді і чоловіком королеви Зорайї! Слухай! Ніколи, жодному чоловіку не відкривала я свого серця, а тобі, іноземцю, кажу це без сорому і готова віддати тобі все і знаю, що тобі важко самому говорити про це! Біля твоїх ніг лежить корона, мій Інкубу, і жінка, яку багато хто мріє назвати своєю! Відповідай мені, обранцю мій! Хай слова твої пестять мій слух!”

“О, Зорайо! — сказав я, — не говори так, прошу тебе! Це неможливо! Я заручився з твоєю сестрою Нілептою, Зорайо, і люблю її, її одну!”

Поки я говорив, Зорайя затулила обличчя руками. Коли вона відняла руки від обличчя, я відскочив назад. Це обличчя було біле, як крейда, а очі її метали блискавки. Вона встала і, що найжахливіше, здавалася майже спокійною на вигляд. Один раз вона глянула на кинджал, що лежав на столі, немов збиралася вбити мене, але не чіпала його. Одне тільки слово вирвалося в неї.

“Іди!”

Я пішов, задоволений, що легко відбувся. Дайте мені ще вина, вино — хороший товариш! і скажіть, що мені робити?

Я похитав головою. Справа була серйозна.

— Треба розповісти все Нілепті, — порадив я. — І я краще, ніж ви, розповім їй усе. Вона може запідозрити вас! Хто з нас стоятиме на варті сьогодні вночі?

— Гуд!

— Чудово! Тим менше шансів, що Нілепта про щось дізнається! Не дивіться так здивовано! Я думаю, що Гуду слід сказати про те, що сталося!

— Не знаю! — сказав сер Генрі. — Це образить його почуття. Бідолаха! Він глибоко закоханий у Зорайю!

— Це правда! Мабуть, поки що не говоритимемо йому! Він скоро дізнається всю правду. Тепер пригадайте мої слова. Зорайя об’єднається з Настою, й у нас буде така війна, якої давно тут не бачили! Подивіться, — я показав серу Генрі на двох придворних вісників, які вийшли з кімнат Зорайї.

— Ходімте!

Я побіг сходами на верхню вежу, взявши з собою підзорну трубу, і почав дивитися за стіну палацу. Я побачив одного вісника, який прямував до храму, очевидно, з наказом Зорайї до жерця Егона, другий сів на коня і поскакав на північ.

— Зорайя — розумна жінка! — сказав я. — Вона відразу почала діяти. Ви образили її, мій дорогий, і людська кров поллється річкою, поки ця образа не змиється! Ну, я йду до Нілепти! Залиштеся тут, мій друже, і заспокойте свої нерви! Нам вони будуть потрібні, запевняю вас, не дарма ж я п’ятдесят років спостерігав людську природу!

Я пішов і мав аудієнцію у королеви.

Вона чекала Куртіса і не особливо зраділа, побачивши мене.

— Щось сталося з Інкубу, Макумазане? Він хворий?

Я відповів, що він здоровий, і не зволікаючи розповів їй всю історію від початку до кінця. О, як вона розлютилася! Треба було тільки бачити її!

— Як смієш ти розповідати мені казки? — закричала вона. — Це брехня. Я не вірю, щоб мій Інкубу висловлював любов до Зорайї, моєї сестри!

— Вибач, королево, — відповів я, — я сказав, що Зорайя кохає лорда Інкубу!

— Не жартуй! Хіба це не одне й те саме? Один віддає своє кохання, а другий бере! Зорайя! Я ненавиджу її, хоча вона — королева і моя сестра! Вона не дійшла б до цього, якби він не показав їй шлях! Правду говорить поет: людина нагадує змію, дотик до неї — отруйний!

— Зауваження твоє, королево, чудове, але ти неправильно тлумачиш поета! Нілепто, — продовжував я, — ти знаєш, що говориш дурниці, а в нас немає часу для дурниць!

— Як ти смієш? — перервала вона, тупаючи ногою. — Хіба мій фальшивий Інкубу прислав тебе, щоб ти ображав мене? Хто ти, чужоземцю, що наважуєшся так говорити зі мною, з королевою? Як ти смієш?

— Так, я насмілююся. Вислухай мене, Нілепто. За ці хвилини непотрібного гніву ти можеш заплатити короною і нашим життям! Посол Зорайї поскакав на північ закликати до зброї горців! За три дні Наста з’явиться сюди, як лев за здобиччю, ревіння якого рознесеться всією північчю. У “Цариці ночі” ніжний голос, і вона не марно співала свої пісні. Її прапор підніметься над рядами військ, а воїни помчать, як пил під вітром, і повторять її переможний клич. У кожному місті жерці повстануть проти чужоземців і піднімуть народ! Я все сказав, королево!

Нілепта майже заспокоїлася, її ревнивий гнів минув. Вона знову була люблячою жінкою-королевою, яка думає про свій народ, розумною і з сильною волею.

Перетворення було раптове, але повне.

— Твої слова справедливі, Макумазане, вибач мені моє безумство! О, якою королевою була б я, якби не мала серця!

— Не мати серця — означає перемогти все і всіх! Пристрасть нагадує блискавку, вона прекрасна і перетворює землю на небесний рай, але вона засліплює! Ти думаєш, що моя сестра Зорайя почне війну проти мене? Хай! У мене є друзі і захисники! Їх багато, і з криком “Нілепта” вони підуть за мною, коли почнеться війна, коли вогні заблищать на кручах гір! Я розіб’ю її сили і знищу військо. Вічна ніч буде долею Зорайї! Дай мені цей пергамент і чорнило. Так. Тепер клич офіцера з тієї кімнати! Це — віддана людина!

Я зробив, що мені наказали. Увійшов чоловік, ветеран, на ім’я Кара, і низько схилився перед королевою.

— Візьми цей пергамент! — сказала Нілепта. — Це повноваження! Встань на варті біля кімнат моєї сестри Зорайї, королеви Цу-венді, не дозволяй нікому виходити звідти і входити туди! Або ти заплатиш життям своїм за це!

Чоловік, очевидно, здивувався.

— Наказ королеви буде виконаний! — сказав він і пішов.

Нілепта послала за сером Генрі, який з’явився, дуже засмучений і прикро вражений. Я думав, що між ними станеться спалах, але жінки — дивний народ! Нілепта не згадала й словом про Зорайю, дружньо кивнула йому головою і сказала, що послала за ним, щоб порадитися у важливій справі.

Водночас у її погляді на нього, в її поведінці було щось таке, що примусило мене вважати, що Нілепта не забула свого гніву, але відклала його до слушної нагоди.

Скоро повернувся офіцер і доповів, що Зорайя пішла. Пташка відлетіла до храму. У Цу-венді існував звичай, щоб визначні люди проводили ночі в храмі, перед вівтарем, розмірковуючи і плануючи свої справи. Ми розуміючи подивилися одне на одного.

Удар завдано надто швидко.

Потім ми взялися за справу. Відразу зібралися начальники і генерали, які одержали потрібні інструкції. Те саме сказали сановникам, які підтримували Нілепту. Кілька наказів розіслали у віддалені міста, і двадцять послів поспішно, вирушили до різних начальників окремих кланів із листами. Усюди розіслали розвідників.

Увесь день і вечір ми працювали разом, за допомогою довірених писарів, і Нілепта виявила багато розуму й енергії, які здивували мене.

О восьмій годині ми повернулися до себе.

Тут ми дізналися від Альфонса, який був дуже засмучений нашим пізнім поверненням, оскільки приготований ним обід перепрів, а Гуд повернувся з полювання і вирушив на свій пост. Вартовим були віддані всі потрібні накази, й оскільки неминучої небезпеки не передбачалося, то ми поспіхом розповіли Гудові про те, що сталося і, під’ївши трохи, повернулися до перерваної роботи. Куртіс сказав старому зулусові, шоб він був десь поблизу кімнат Нілепти. Умслопогас добре знав палац, оскільки, за наказом королеви, йому дозволено було входити і виходити з палацу, коли йому хотілося. Цим дозволом королеви він часто користувався і блукав уночі, цілими годинами, в залах палацу. Зулус, не заперечивши жодного слова, взяв свою сокиру і пішов, а ми полягали спати.

Я заснув, але зненацька прокинувся від якогось дивного відчуття, наче в кімнаті хтось є і дивиться на мене. Як же я здивувався, коли, при світлі зорі, я побачив похмурого Умслопогаса, який стояв біля мого ложа.

— Чи давно ти тут? — запитав я різко, бо не дуже-то приємно прокидатися таким чином.

— Може, з півгодини, Макумазане. Мені треба щось сказати тобі!

— Говори!

— Коли мені веліли вночі вартувати кімнати Білої Королеви, я сховався за стовп у другій кімнаті біля спальні. Бугван (Гуд) був у першій кімнаті, а біля завіси стояв вартовий. Я прокрався туди, і на мене ніхто не звернув уваги. Прочекав я багато часу, зненацька помітив темну постать, що тихо рухалася до мене. Це була жінка, і в руці вона тримала кинджал. За жінкою скрадався хтось іще, кого вона не побачила. Це був Бугван. Він зняв черевики і йшов її слідами. Жінка пройшла повз мене, і я роздивився її обличчя.

— Хто ж це був? — запитав я.

— Обличчя належало Цариці Ночі! Справедливе ім’я — справжня Цариця Ночі! Я чекав. Бугван також пройшов повз мене! Я пішов за ним. Ми йшли тихо, беззвучно, один за одним, спочатку жінка, потім Бугван, потім я. Жінка не бачила Бугвана, а Бугван не бачив мене. Нарешті Цариця Ночі зупинилася біля завіси, біля спальної кімнати Білої Королеви, увійшла туди. За нею Бугван “і я. У дальньому кінці кімнати тихо і міцно спала Біла Королева. Я чув її дихання і бачив білу, як сніг, руку, що лежала біля голови. Цариця Ночі підняла свій ніж і підкралася до ліжка. Їй не спало на думку озирнутися. Але Бугван доторкнувся до її руки, вона раптом обернулася, і я бачив, як блиснув ніж. Добре, що Бугван надів залізну сорочку, а то б загинув. Коли Бугван роздивився жінку, він мовчки відскочив назад. Вона також була здивована і не сказала жодного слова, але раптом приклала пальця до вуст і вийшла зі спальної разом із Бугваном. Вона пройшла так близько, що її плаття торкнулося мене, і мені захотілося вбити її. У першій кімнаті вона щось говорила Бугванові пошепки, стиснувши руки, я не знаю, що.

— Потім вони пройшли до іншої кімнати і продовжували говорити. Мені здалося, що він хотів покликати варту, але вона зупинила його і дивилася на нього своїми великими очима, а він був зачарований її вродою. Потім вона простягнула руку, і він поцілував її, а я збирався схопити її, помітивши, що Бугван ослабів, як жінка, і не знає, де добро і зло, аж раптом вона пішла!

— Пішла? — закричав я.

— Так, пішла, а Бугван стояв біля стіни, як сновида, а потім подався геть. Я почекав трохи і пішов сюди!

— Чи впевнений ти, Умслопогасе, що не бачив це все уві сні сьогодні вночі?

У відповідь він підняв ліву руку і показав мені лезо з якнайтоншої сталі.

— Якщо я спав, Макумазане, то сон залишив мені цього ножа. Він зламався об залізну сорочку Бугвана, і я підібрав його в спальні Білої Королеви!

Розділ XVIII ВІЙНА

Я звелів Умслопогасові почекати, нашвидкуруч одягнувся і пішов із ним до кімнати сера Генрі, де зулус від слова до слова повторив свою історію. Обличчя сера Генрі змінилося, коли він слухав це.

— Святі небеса! — вигукнув він. — Я спав, а Нілепту мало не вбили — і все через мене! Зорайя — небезпечний ворог! Краще було б, аби Умслопогас убив її на місці!

— Так, так! — вимовив зулус, — не бійся. Я ще вб’ю її. Я дочекаюся зручної нагоди!

Я нічого не сказав, але мимовільно подумав про те, скільки було б врятовано людських життів, якби Зорайю спіткала доля, яку вона готувала своїй сестрі! Подальші події показали, що я мав рацію.

Умслопогас пішов снідати, а я і сер Генрі розмірковували. Він був дуже роздратований діями Гуда, якому, на його думку, не можна більше довіряти, оскільки він відпустив Зорайю, замість того, щоб віддати її в руки правосуддя. Він говорив про Гуда дуже різко.

Я промовчав, думаючи, що ми вміємо жорстоко засуджувати слабкості інших і з ніжністю ставимося до власних.

— Справді, друже, — сказав я йому, — слухаючи вас, важко повірити, що вчора ви мали розмову з цією дамою, яку сьогодні засуджуєте, і самі майже не могли встояти проти її чарівності, незважаючи на те, що кохаєте і любі прекрасній і найніжнішій жінці в цілому світі! Припустіть, що Нілепта намагалася б убити Зорайю, і ви спіймали її, і вона просила б вас не виказувати її. Могли б ви з легким серцем вести її на публічну ганьбу і віддати на спалення? Подивіться на все очима Гуда, перш ніж називати давнього друга негідником!

Сер Генрі вислухав мої слова і відверто зізнався, що був жорстокий до Гуда. Прекрасна риса характеру Куртіса — він завжди готовий визнати, що був несправедливий!

Хоча я захищав Гуда, але все-таки чудово розумів усю справу і знав, що він потрапив у велику халепу! Була дика, божевільна спроба вбивства, і він випустив із рук убивцю, дозволивши обеззброїти себе. Він легко міг стати її знаряддям, а що могло бути жахливішим за це? Але кінець можливий один: Гуд зробив їй послугу, вона, звичайно, відвернулася від нього, і він знову завойовуватиме втрачену самоповагу! Поки я обмірковував усе це, пролунав крик у дворі, я розрізнив голоси Умслопогаса й Альфонса. Один люто лаявся, другий репетував. Я побіг туди і побачив кумедне видовище. Маленький француз бігав подвір’ям, а за ним, як мисливський собака, ганявся зулус… Коли я підійшов до них, Умслопогас устиг спіймати Альфонса, підняв його за ноги і проніс кілька кроків, прямо до густого квітучого чагарнику, покритого колючками, квіти якого трохи нагадували гарденію. Незважаючи на крики і благання француза, зулус спокійно кинув його в чагарник, тільки литки та п’яти ніг залишилися стирчати. Задоволений своїм учинком, зулус склав руки і стояв, похмуро поглядаючи на дригання Альфонса і слухаючи його крики.

— Що ти робиш? — сказав я. — Ти хочеш убити його? Тягни його зараз же з куща!

Зулус скорився, схопивши нещасного Альфонса за кісточки ніг так сильно, що я боявся, чи не вивихнув він їх, і одним поштовхом визволив його з гущавини чагарнику. Смішно було дивитися на Альфонса! Усе вбрання його всіяли колючки, він був до крові подряпаний ними, лежав на траві, волав і качався. Нарешті він устав, проклинаючи Умслопогаса, присягаючись героїчною кров’ю свого діда, що отруїть його і помститься за себе. Потім я дізнався про суть справи. Традиційно Альфонс готував юшку Умслопогасу, яку він з’їдав замість сніданку в кутку двору. Ця юшка, за звичаєм батьківщини зулуса, готувалася з гарбуза, і він сьорбав її дерев’яною ложкою. Але Умслопогас, як усі зулуси, не любив риби, вважаючи її водяною змією. Альфонс, жвавий і веселий, чудовий кухар, полюбляючи витівки і жарти, вирішив примусити його їсти рибу. Він накришив дрібно рибу і зміщав її з юшкою зулуса, який і з’їв її всю, не помітивши риби. На біду, Альфонс не зумів стримати своєї радості і заходився скакати і стрибати коло дикуна, поки Умслопогас не запідозрив щось і після уважного обстеження залишків юшки відкрив “нову витівку буйволиці” і розрахувався з французом по-своєму.

Добре, що Альфонс не зламав собі шию, падаючи в чагарник! Я здивувався, що він дозволив собі новий жарт, хоча знав із досвіду, що “чорний пан” не любить жартувати.

Інцидент сам собою був неважливий, але я розповідаю його через те, що він спричинив вельми серйозні наслідки.

Витерши кров і помившись, Альфонс пішов, проклинаючи Умслопогаса, щоб отямитися і повернути собі звичний веселий настрій. Коли він пішов, я прочитав зулусові лекцію і сказав, що мені соромно за нього.

— Ох, Макумазане, — заперечив він, — ти не сердься на мене, бо тут мені не місце! Я знудився до смерті, скучив пити, їсти, спати і слухати про кохання! Я не люблю це життя в кам’яних будинках, яке віднімає силу людини і перетворює її кров на воду. Я не люблю білий одяг зніжених жінок, звуки труб і яструбині полювання! Коли ми билися з мазаями у краалі, тоді було варто жити, а тут ні з ким і битися, Я починаю думати, що помру від нудьги і не підніму більше свою Інкозі-каас!

Він узяв сокиру і довго та сумно дивився на неї.

— Ти скаржишся? — сказав я. — Ти хочеш крові? Дятлові потрібне дерево, щоб довбати! У твої роки, соромся, Умслопогасе! Соромся!

— Макумазане, я не хочу крові! Краще вбити людину в чесному бою, ніж висмоктати її кров у купівлі, продажу і лихварстві, за звичаєм білих людей! Багато людей я вбив у бою, і нікому не побоюся подивитися в очі, багато хто з цих людей був другом, з яким я охоче покурив би люльку. Ти — інша справа. У тебе своя дорога, у мене — своя! Кожен іде до свого народу, до свого рідного місця! Дикий бик хоче померти в лісовій країні, так і я, Макумазане! Я грубий і знаю це, і коли кров моя розбурхається, я не пам’ятаю, що роблю! Та коли настає ніч, ти, напевно, пожалів би мене! Морок охоплює мене, і я сумую! У серці своєму ти любиш мене, Макумазане, батьку мій, хоча я — нікчемний зулуський собака, начальник без краалю, волоцюга і приблуда! і я люблю тебе, Макумазане, оскільки ми обидва постаріли, між нами є щось, що міцно пов’язує нас! — він узяв знову табакерку, зроблену зі старого мідного патрона, і запропонував мені тютюну.

Хвилюючись я взяв пучку тютюну. Це правда, я був надто прив’язаний до кровожерного дикуна! Я не можу точно визначити, в чому полягала його привабливість, мабуть, його чесність і прямота або дивна спритність і сила підкуповували мене. Це була справді своєрідна істота. Відверто кажучи, серед маси дикунів, яких я знав, я не зустрічав жодного, схожого на Умслопогаса. Він був розумний і наївний, як дитина, і мав дуже добре серце. Принаймні я дуже любив його, хоча ніколи йому цього не казав.

— Так, старий вовче! — відповів я. — Твоя любов — дивна річ! Завтра ти б розколов мені черепа, якби я став на твоїй дорозі!

— Ти говориш правду, Макумазане, я зробив би це, якби обов’язок велів мені, але все-таки не перестав би любити тебе! Хіба тут можна битися, Макумазане? — продовжував він глузливо. — Мені тільки здається, що обидві королеви сердяться одна на одну! Так я думаю через те, що бачив уночі! Цариця Ночі навіть кинула свій кинджал!

Я пояснив йому, що королеви серйозно посварилися через Інкубу і розтлумачив стан справ.

— Еге, он воно як! — вигукнув він у захваті. — Отже, в нас буде війна. Жінки люблять завдати останнього удару і сказати останнє слово і, якщо починають війну за кохання, то не знають милосердя, як поранений буйвол! Жінка любить проливати кров за власним бажанням. На власні очі я двічі переконався в цьому. О, Макумазане! Ми побачимо, як горітимуть ці красиві будинки, і бойовий клич пролунає на вулиці! Ну, я не марно прийшов сюди! Як ти думаєш, уміє цей народ битися?

У цей час до нас підійшов сер Генрі, а з іншого боку з’явився Гуд, блідий, із запалими очима.

Хвилину Умслопогас дивився на нього, потім вклонився йому.

— Еге, Бугване! — закричав він. — Вітаю тебе! Ти маєш поганий вигляд! Чи ти багато полював учора? — не чекаючи відповіді, він підійшов до Гуда. — Слухай, Бугване, я розповім тобі історію про одну жінку! Слухатимеш? Жив один чоловік, який мав брата. Одна жінка кохала його брата, та той не кохав її. Але у брата була кохана дружина, і він не хотів дивитися на цю жінку і сміявся з неї! Тоді жінка, маючи палке серце, схотіла помститися і сказала тому, який кохав її: я кохаю тебе! Почни війну, прожени свого брата, і я буду твоєю дружиною! Він знав, що це брехня, але з великої любові до прекрасної жінки послухав її і розпочав війну. Багато людей було вбито. Тоді брат послав до цього чоловіка вісника зі словами: “Чому ти хочеш убити мене? Що я зробив тобі? Хіба не любив я тебе з самого дитинства? Хіба я не втішав тебе у горі, хіба ми не ходили разом на війну, не ділили порівну здобич, худобу, дівчат, биків, корів? Чому ти хочеш убити мене, мій любий брате?” Важко стало на серці в того, він учинив погано, припинив війну і жив мирно разом із братом в одному краалі. Через деякий час до нього прийшла кохана жінка і сказала: “Я забула минуле і хочу бути твоєю дружиною!” Він знав у серці своєму, що це знову брехня і що жінка задумала погану справу, але він кохав її і взяв за дружину. Тієї самої ночі, коли вони повінчалися, поки її чоловік спав глибоким сном, жінка встала, взяла сокиру чоловіка, підповзла до місця, де спав його брат і вбила його сокирою. Потім вона прослизнула назад, як лев, що наситився кров’ю, і поклала сокиру коло свого чоловіка. Удосвіта почувся крик: “Лусте вбитий сьогодні вночі!”

Люди прибігли до сплячого чоловіка, і всі побачили, що він спить, а біля нього лежить скривавлена сокира. “Це він, напевно, вбив свого брата!” — закричали всі, хотіли схопити його і вбити. Та він прокинувся й утік і, зустрівши по дорозі дружину, яка була винна в усьому, вбив її. Але смерть не стерла з лиця землі всіх її лиходійств, і на чоловіка ліг увесь тягар її гріха! Він був великий начальник, славний вождь, а коли втік, то став утікачем, волоцюгою без краалю, без дружини, ім’я якого з гнівом вимовляється на батьківщині! Він помре, як зацькований олень, далеко від батьківщини. Від покоління до покоління переходитиме розповідь про те, як підлий зрадник темної ночі убив свого брата Лусте!

Зулус замовк, і я бачив, що він глибоко схвильований своєю розповіддю. Він підвів голову і глянув на Гуда.

— Цей чоловік — я, Бугване! Так, я той утікач, волоцюга, згублений злою жінкою! Як було зі мною, так і ти будеш знаряддям, іграшкою жінки, на тебе ляже тягар чужих лиходійств. Слухай! Коли ти крався за Царицею Ночі, я йшов за тобою назирці! Коли вона вдарила тебе ножем у спальні Білої Королеви, я був там! Коли ти дозволив їй вислизнути, як змії в камінні, я бачив тебе, знав, що вона зачарувала тебе, так що віддана людина забула все, забула прямий шлях і пішла кривою стежкою. Пробач мені, батьку мій, якщо мої слова гострі, але вони сказані від чистого серця! Не зустрічайся з нею більше і з честю пройдеш свій шлях до могили! Врода жінки зношується, як хутряний одяг, і ти можеш потрапити через неї в біду, як було зі мною! Я все сказав!

Під час його довгої і красномовної розповіді Гуд мовчав, та коли розповідь почала нагадувати його власну історію, він почервонів, а дізнавшись, що зулус був свідком того, що сталося між ним і Зорайєю, дуже засмутився. Потім він пригнічено сказав.

— Зізнаюся, — сказав він із гіркою усмішкою, — я ніколи не думав, що зулус учитиме мене виконувати свої обов’язки. Але, мабуть, я дійшов до цього! Ви розумієте, друзі, яке велике моє приниження, і найгірше — це усвідомлення, що я заслужив його! Так, я мав віддати Зорайю до рук правосуддя, але не міг. Це — факт! Я відпустив її й обіцяв мовчати. Вона запевнила мене: якщо я пристану до її партії, вона повінчається зі мною і зробить мене королем. Слава Богу, у мене вистачило сили сказати їй, що навіть заради її любові я не залишу своїх друзів. Робіть, що хочете, я заслужив на це. І сподіваюся, що ви не потрапите в таку халепу, як я, — любити жінку всім серцем і відмовитися від спокуси володіти нею! Він обернувся, щоб іти.

— Стривай, друже, — сказав сер Генрі, — стривай хвилину! Я скажу тобі дещо!

Він відійшов убік і розповів Гудові все, що сталося між ним і Зорайєю напередодні. Це був останній удар для бідолашного Гуда. Неприємно людині усвідомлювати, що він був іграшкою в руках жінки, але за нинішніх обставин для Гуда це було вдвічі гіркіше і образливіше!

— Знаєте, — вимовив він, — мені здається, що ми всі зачаровані!

Він обернувся і пішов. Мені було дуже шкода його. Якби метелики, що літають навколо вогню, ретельно уникали його, їхні крила, напевно, вціліли б!

Цього дня був прийом у палаці. Королева сиділа на троні, у великій залі, слухала скарги, розбирала закони, дарувала нагороди. Ми вирушили до тронної зали. До нас приєднався вельми сумний Гуд.

Коли ми ввійшли, Нілепта сиділа на троні і, як завжди, займалася справами, оточена радниками, придворними, жерцями і надійною вартою. За загальним хвилюванням, очікуванням, написаному на всіх обличчях, зрозуміло було, що ніхто не звертав особливої уваги на звичні справи, всі знали, що війна неминуча. Ми вклонилися Нілепті і зайняли свої місця. Якийсь час усе йшло заведеним порядком, аж раптом пролунали труби, і великий натовп, що зібрався за стінами палацу, закричав: “Зорайя! Зорайя!”

Почувся стукіт коліс. Велика завіса в кінці зали відхилилася, й увійшла Цариця Ночі, але вона була не одна. З нею йшов великий жрець Егон, одягнений у найкраще вбрання, й інші жерці рухалися за ними.

Зрозуміло було, навіщо Зорайя привела з собою жерців! У їхній присутності затримати її було б святотатством! Позаду йшли сановники і невелика озброєна варта. Одного погляду на обличчя Зорайї було достатньо, щоб визначити, що вона з’явилася не з миролюбною метою. Замість звичної, вишитої золотом “каф” на ній була блискуча туніка, зроблена із золотих лусочок, а на голові — золотий маленький шолом. У руці вона тримала гострий срібний спис. Вона йшла, як розлючений лев, у гордому усвідомленні своєї краси! Усі низько вклонялися і давали їй дорогу. Зорайя зупинилася біля священного каменя і поклала на нього руку.

— Привіт тобі, королево! — закричала вона голосно.

— Привіт тобі, моя царствена сестро! — відповіла Нілепта. — Підійди ближче. Не бійся. Я дозволяю підійти!

Зорайя відповіла гордовитим поглядом, пройшла через залу і зупинилася перед тронами.

— Прохання до тебе, королево! — закричала вона.

— Прохання? Про що ти можеш просити мене, сестро, ти ж бо володієш, як і я, половиною королівства?

— Ти маєш сказати мені правду, — мені і моєму народу! Чи правда, що ти хочеш узяти цього чужоземного вовка за чоловіка і розділити з ним трон і ложе?

Куртіс зробив рух і, обернувшись до Зорайї, сказав тихо:

— Мені здається, вчора у тебе знайшлося ніжніше ім’я для цього вовка, о, королево!

Я бачив, що Зорайя закусила губу, і кров підступила до її обличчя. Що стосується Нілепти, вона, розуміючи, що тепер не можна довше приховувати стан справ, відповіла на запитання Зорайї у новій і ефектній манері, яка, я твердо переконаний у цьому, була вселена їй кокетуванням і бажанням тріумфувати над суперницею.

Вона підвелася з трону й у всьому блиску своєї величної краси і грації, пройшла до того місця, де стояв її коханий. Зупинившись біля нього, вона веліла йому стати на коліна і відстебнула золоту змію зі своєї руки. Куртіс став перед нею на коліна, на мармуровій підлозі; Нілепта, тримаючи золоту змію обома руками, наділа її на його шию і застібнула, потім поцілувала його в чоло і назвала “дорогим паном”.

— Ти бачиш, — сказала вона, звертаючись до Зорайї, коли стих здивований гомін глядачів і сер Генрі піднявся з колін, — я наділа нашийника “вовкові”! Він буде моїм сторожовим собакою! Ось тобі моя відповідь, королево Зорайо, і всім, хто прийшов з тобою! Не бійся, — продовжувала вона, ніжно усміхаючись Куртісу і вказуючи на золоту змію, що обвивала його масивне горло, — якщо моє ярмо буде заважким, воно не завдасть тобі шкоди! Так, Царице Ночі, сановники, жерці і народе, що зібрався тут, — продовжувала Нілепта спокійним, гордим тоном звертаючись до оточуючих, — привселюдно я беру в чоловіки цього іноземця! Хіба я, королева, не вільна вибрати собі в чоловіки людину, яку я кохаю! Я маю на це таке ж право, як будь-яка дівчина в моїх провінціях. Так, він завоював моє серце, мою руку і трон, і якби він не був знатний лорд, найвродливіший і найкращий з усіх, не мав стільки мудрості і знань, — якби він був простий жебрак, — я віддала б йому все, що у мене є, все!

Вона взяла руку Куртіса і гордо глянула на нього, і так, тримаючи його руку, спокійно стояла обличчям до присутніх. Нілепта була така прекрасна, стоячи поряд зі своїм коханим! Вона була така впевнена в собі і в ньому, мабуть, готова на будь-який ризик заради нього, на будь-які жертви! Була такою великою чарівність її величної краси, сили і гідності, що більшість глядачів, помітивши вогонь у її очах і щасливий рум’янець на обличчі, урочисто аплодувала їй і кричала. Це був сміливий вчинок з боку Нілепти, а народ Цу-венді любить сміливість і мужність — навіть, якщо вони порушують традиції, але зуміють торкнутися його поетичної струнки.

Народ кричав, вітаючи Нілепту. Зорайя стояла, опустивши очі, і тремтіла від ревнивого гніву, відвернувши бліде, як смерть, обличчя, їй було нестерпно важко бачити тріумф сестри, яка відняла у неї кохану людину. Я вже говорив, що обличчя Зорайї нагадувало мені спокійні води моря в ясну погоду, коли в ньому дрімають приховані сили!

Тепер це море прокинулося, сила вирвалася назовні і налякала та зачарувала мене. Справді, прекрасна жінка у своєму величному гніві завжди є цікавим видовищем, але ніколи в житті я не бачив такого поєднання краси і люті.

Обидві королеви справляли приголомшуюче враження. Зорайя підвела своє бліде обличчя, зуби її були міцно стиснуті, а під палаючими очима залягли червоні кола. Тричі намагалася вона говорити, і тричі голос зраджував її. Нарешті вона заговорила і, піднявши свого срібного списа, махнула ним. Виблискував спис, виблискували золоті луски туніки і похмурі очі Зорайї!

— Ти вважаєш, Нілепто, — дзвінко вимовила вона, — ти гадаєш, що я, Зорайя, королева Цу-венді, допущу, щоб чужоземець сів на трон мого батька, щоб його нащадки успадковували Будинок сходів? Ніколи! Ніколи! Поки в моїх грудях б’ється життя, поки у мене є воїни і є спис, щоб завдавати удару! Хто на моєму боці? Хто за мною? Хто? Або передай цього чужоземного вовка і його приятелів в руки жерців за вчинене блюзнірство, або… Нілепто, я оголошую тобі війну, криваву війну! Твоя пристрасть спричинить пожежі міст наших, омиється кров’ю твоїх прихильників! На твою голову ляже смерть цих людей, у твоїх вухах звучатимуть стогони вмираючих, крики вдів і сиріт! Я хочу скинути тебе з трону, Нілепто, Біла Королево, скинути до підніжжя наших сходів, бо ти зганьбила славне ім’я нашої династії! А вас, іноземці, всіх, окрім Бугвана, який надав мені послугу, — і я врятую його, якщо він залишить своїх друзів (бідний Гуд похитав головою і пробурмотів англійською: “Це неможливо!”), — вас я обгорну листами з золота і повішу на ланцюгах біля колон храму, щоб ви були застереженням для інших! Ти, Інкубу, помреш іншою смертю, про це поговоримо потім!

Вона замовкла, задихаючись від пристрасті, схожою на бурю. Гомін здивування і жаху промайнув залою.

— Говорити так, як говорила ти, сестро, погрожувати, як ти, я вважаю негідним мого сану і моєї гордості! — вимовила Нілепта спокійним, упевненим голосом. — Якщо ти хочеш почати війну, починай, Зорайо, я не боюся тебе! Моя рука ніжна, але зуміє відбити твою армію! Мені шкода народу, шкода тебе, але ти мені не страшна, повторюю тобі! Учора ти намагалася відбити у мене коханого і пана, того, кого сьогодні ти назвала “чужоземним вовком”, ти хотіла, щоб він був твоїм коханим, твоїм паном. (Ці слова схвилювали всю залу!) Ти минулої ночі, як я дізналася, прокралася змією до моєї спальні таємним шляхом і хотіла вбити мене, свою рідну сестру, поки я міцно спала…

— Це брехня, брехня! — пролунали голоси, серед яких виділявся голос великого жерця Егона.

— Це правда! — сказав я, тримаючи в руці і показуючи присутнім лезо кинджала. — Де ж рукоятка цього кинджала, Зорайо?

— Це правда! — закричав Гуд, який вирішив діяти відкрито. — Я застав Царицю Ночі біля ліжка Білої Королеви, і цей кинджал зламався об мої груди!

— Хто за мною? — крикнула Зорайя, махаючи списом, помітивши, що загальні симпатії схилялися на сторону — Нілепти. Бугване, і ти проти мене? — звернулася вона до Гуда тихим, стриманим голосом. — Ти, низька душе, ти відвертаєшся від мене, а міг бути моїм чоловіком і королем країни! О, я закую тебе в міцні ланцюги! Війна! Війна! — вигукнула вона. — Тут, поклавши руку на священний камінь, який, за передбаченням, існуватиме, доки народ Цу-венді не схилиться під чужоземним ярмом, я оголошую війну, війну до кінця! На життя і на смерть! Хто піде за Зорайєю, Царицею Ночі, до перемоги і тріумфу?

Відбулося невимовне сум’яття. Багато хто поспішив приєднатися до Зорайї, інші — до нас.

Серед прихильників Зорайї виявився один воїн із загону охоронців Нілепти. Він раптово обернувся до нас спиною і кинувся до дверей, через які проходили прихильники Зорайї. Умслопогас, присутній при цій сцені і на диво спокійний, одразу ж зметикував, що коли цей солдат піде від нас, то його приклад повторять інші, і кинувся на воїна. Той підняв свого меча. Зулус із диким криком відстрибнув назад, ударив ворога своєю жахливою сокирою і заходився довбати йому голову, поки воїн не впав мертвим на мармурову підлогу. Це була перша пролита кров!

— Замкнути ворота! — наказав я, сподіваючись, що ми встигнемо схопити Зорайю, та було вже пізно.

Варта пройшла у ворота за королевою, і вулицями пролунав стукіт коліс і скажений галоп коней.

Зорайя зі своїми прихильниками вихором промайнула містом у напрямку своєї військової квартири в М’Арступа, фортеці, розташованої за сто тридцять миль на північ від Мілозиса.

Потім місто готувалося до війни, і старий Умслопогас сидів і, милуючись заходом сонця, гострив свою сокиру.

Розділ XІX ВЕСІЛЛЯ

Одна людина, проте, не встигла пройти у ворота, поки їх не закрили. Це був великий жрець Егон, котрий, як ми були впевнені, служив головним радником і помічником Зорайї, душею її партії. Лютий старий не забув нашого святотатства. Він знав також, що у нас було кілька релігійних систем і, поза сумнівом, дуже боявся, щоб ми не надумали вводити свою релігію в країні, і я відповів йому, що у нас є, наскільки я знаю, дев’яносто п’ять різних релігій. Це страшенно вразило його; справді, становище його, великого жерця національного культу, було складним. Він щодня остерігався запровадження нової релігії. Коли ми дізналися, що Егон у нас, Ні-лепта, сер Генрі та я довго обговорювали, що з ним робити. Я запропонував посадити його до в’язниці, але Нілепта похитала головою і зауважила, що такий вчинок викличе обурення і чутки в країні.

— О, якщо я виграю війну і буду справжньою королевою, я знищу всю могутність цих жерців, їхні обряди і похмурі таємниці! — додала Нілепта, тупнувши ногою.

— Хотів би я, щоб старий Егон чув ці слова; він, напевно, злякався б.

— Якщо ми не посадимо його до в’язниці, — сказав сер Генрі, — то ліпше відпустити його! Він не потрібен нам!

Нілепта подивилася на нього.

— Ти так гадаєш, мій пане? — запитала вона сухо.

— Так, — відповів Куртіс, — я не бачу, навіщо він нам потрібен?

Нілепта мовчала і продовжувала дивитися на нього ніжним і сором’язливим поглядом. Нарешті Куртіс зрозумів.

— Вибач мене, Нілепто, — сказав він, — ти хочеш зараз же повінчатися зі мною?

— Я не знаю, як бажає мій пан, — швидко відповіла вона. — Але якщо мій пан хоче, то жрець — тут, і вівтар недалеко! — додала вона, вказуючи до вхід у молильню. — Я готова виконати бажання свого пана! Слухай, Інкубу! Через вісім днів, навіть менше, ти маєш покинути мене і йти на війну, бо ти командуватимеш моїм військом. На війні люди вмирають, і якщо це станеться, ти недовго будеш моїм, о Інкубу, і вічно житимеш в моєму серці і пам’яті…

Сльози раптом потекли з її прекрасних очей і окропили ніжне обличчя, неначе краплі роси на прекрасній квітці.

— Може, — продовжувала вона, — я втрачу корону і з нею своє життя і твоє. Зорайя сильна і мстива, від неї не можна чекати милосердя. Хто може знати майбутнє? Щастя — це білий птах, який літає швидко і часто ховається в хмарах! Ми маємо міцно тримати його, якщо воно потрапило нам до рук! Мудрість не велить нехтувати сьогоденням заради майбутнього, мій Інкубу!

Вона підвела до Куртіса своє обличчя й усміхнулася йому.

Знову я відчув дивні ревнощі, обернувся і пішов від них. Вони, звичайно, не звернули уваги на мене, вважаючи мене, мабуть, старим дурнем, і, напевно, мали рацію!

Я пройшов до нашого приміщення і побачив Умслопогаса біля вікна; він гострив сокиру, неначе шуліка, який відточує свого гострого дзьоба поблизу вмираючою бика.

За годину до нас прийшов сер Генрі, веселий, сяючий, збуджений, і, заставши всіх разом, Гуда, мене й Умслопогаса, запитав нас, чи згодні ми бути присутніми на його весіллі?

Звичайно, ми погодилися і вирушили до молильні, де вже був Егон, який розлючено дивився на нас. Очевидно, він і Нілепта мали протилежну думку стосовно майбутньої церемонії. Егон рішуче відмовився вінчати королеву і не дозволяв зробити це іншому жерцю. Нілепта дуже розсердилася і заявила Егону, що вона, королева, вважається главою церкви, вимагала покори, і наполягає на цьому39.

Егон відмовився йти на церемонію, та Нілепта змусила його, так аргументуючи.

— Звичайно, я не можу страчувати великого жерця, — сказала вона, — оскільки в народі існує безглуздий забобон; я не можу навіть посадити тебе до в’язниці, бо підлеглі тобі жерці здіймуть крик і ревище на всю країну, але я можу примусити тебе стояти коло вівтаря сонця, не даючи тобі їсти, поки ти не повінчаєш нас! О, Егоне! Ти стоятимеш перед вівтарем і не одержиш нічого, окрім води, поки не отямишся!

А цього ранку Егон не встиг поснідати і був дуже голодний. З особистих інтересів він погодився, нарешті, повінчати закоханих, заявивши, що умиває руки і знімає з себе будь-яку відповідальність за це.

У супроводі двох улюблених прислужників з’явилася королева Нілепта, щаслива, з опущеними очима, одягнена в біле вбрання без жодних прикрас і вишивок. Вона не одягнула навіть золотих обручів, і мені здалося, що без них вона ще прекрасніша, як будь-яка справді чарівна жінка.

Вона низько присіла перед Куртісом, узяла його за руку і повела до вівтаря. Після хвилинної мовчанки вона вимовила чітко і голосно формулу, звичну в країні Цу-венді при укладенні шлюбів.

— Присягайся сонцем, що ти не візьмеш іншої жінки в дружини собі, якщо я сама не побажаю цього і не накажу їй прийти до тебе!

— Присягаюся! — відповідав сер Генрі, і додав англійською: — З мене позаочі досить і однієї!

Тоді Егон, який стояв біля вівтаря, вийшов наперед і забурмотів щось собі під носа так швидко, що я не міг розібрати. Очевидно, це було звернення до сонця, щоб воно благословило союз і нагородило його дітьми. Я помітив, що Нілепта уважно слухала кожне слово. Потім вона зізналася мені, що боялася Егона, який міг із нею зло пожартувати і виконати всі обряди, необхідні при розлученні подружжя. Зрештою, Егон запитав молодят, чи добровільно обирають вони одне одного/потім вони поцілувалися перед вівтарем, і весілля завершилося, всіх обрядів дотримано. Але мені здавалося, що чогось не вистачало, я дістав молитовник, який часто читав під час безсоння і возив його з собою всюди. Кілька років тому я віддав його своєму бідолашному синові Гаррі, а після його смерті взяв назад.

— Куртісе, — сказав я, — я, звичайно, не духовна особа, і не знаю, як вам видаватиметься моя пропозиція, та якщо королева згодна, я прочитаю вам англійську службу при одруженні. Адже це урочистий крок у вашому житті, і я вважаю, що його необхідно санкціонувати вашою власною релігією!

— Я думав уже про це, — підхопив він, — і дуже хочу цього! Мені здається, що я тільки наполовину повінчаний!

Нілепта не заперечила, розуміючи, що її чоловік хоче одружитися за звичаями своєї батьківщини. Я взявся за справу і прочитав усю службу, як умів. Коли я дійшов до слів: “Я, Генріх, беру тебе, Нілепту!” і “Я, Нілепта, беру тебе, Генріха!” — я переклав ці слова, і Нілепта чітко повторила їх за мною.

Сер Генрі зняв гладку золоту обручку з мізинця і надів на її палець. Ця обручка належала ще покійній матері Куртіса, і я мимоволі подумав, як здивувалася б поважна стара леді з Йоркшира, якби передбачила, що ЇЇ обручка буде надіта на руку Нілепти, королеви Цу-венді.

Що стосується Егона, він насилу стримувався під час другої церемонії і, поза сумнівом, з жахом думав про дев’яносто п’ять релігій, які зловісно миготіли перед його очима. Насправді він вважав мене своїм суперником і ненавидів мене! Врешті-решт, він пішов обурений, і я знав, що ми можемо чекати від нього найгіршого.

Потім ми з Гудом також пішли, з нами Умслопогас, і щаслива парочка залишилася на самоті. Ми почувалися вельми погано. Адже весілля — весела і приємна річ, та мій досвід свідчив, що часто воно відбивається важко на всіх, окрім двох зацікавлених людей! Весілля часто ламає давні звичаї, пориває існуючі узи; важко порушувати укорінені порядки! Так, сер Генрі, наймиліший і найкращий товариш у всьому світі, абсолютно змінився з часу свого весілля. Вічно — Нілепта: тут — Нілепта, там — Нілепта, з ранку до ночі все одна Нілепта, тільки вона одна в голові і в серці! Що стосується давніх друзів, звичайно, вони залишилися друзями, але молода дружина передбачливо старається відтіснити їх на другий план! Як не сумно, але це факт! Сер Генрі змінився; Нілепта — прекрасне, чарівне створіння, та я гадаю, їй хотілося дати нам зрозуміти, що вона вийшла заміж за Куртіса, а не Квотермейна, Гуда і К°. Та який сенс скаржитися і бурчати? Це цілком природно, і будь-яка заміжня жінка не завдасть собі клопоту пояснити це, а я — самозакоханий, заздрісний старий, хоч, сподіваюся, ніколи не показав їм цього.

Ми з Гудом пішли і мовчки пообідали, прагнучи підкріпити себе добрим старим вином. Аж раптом з’явилася одна людина з нашої партії і розповіла нам історію, яка примусила, нас замислитися.

Після своєї сварки з Умслопогасом Альфонс пішов дуже роздратований. Очевидно, він подався прямо до Храму сонця і пройшов у парк або, точніше, в сад, що оточував зовнішню стіну храму. Поблукавши там, він хотів повернутися, але зустрів кавалькаду Зорайї, яка відчайдушно летіла північною дорогою. Коли вона помітила Альфонса, то зупинила кавалькаду і покликала його.

Він підійшов, його схопили, кинули в один з екіпажів і відвезли, хоча він відчайдушно кричав, як пояснив нам чоловік, який прийшов повідомити нам про це. Спочатку я не міг зрозуміти, навіщо потрібен Зорайї маленький француз. З її характером вона була в змозі дійти до того, щоб зігнати свою лють на нашому слузі. Врешті-решт, у мене з’явилася інша думка. Народ Цу-венді дуже поважав і любив нас трьох, по-перше, через те, що ми були перші іноземці, яких вони бачили, а по-друге, ми, на їхню думку, володіли надприродною мудрістю. Хоча гнів Зорайї проти “чужоземних вовків” цілком поділявся сановниками і жерцями, народ продовжував ставитися до нас дуже шанобливо. Неначе стародавні афіняни, народ Цу-венді жадав новизни, потім, красива зовнішність сера Генрі справила глибоке враження на расу, яка поклонялася красі. Краса цінується у всьому світі, але в країні Цу-венді її обожнюють. На ринкових площах ходили чутки, що в цій країні не було чоловіка, вродливішого за Куртіса, і не було жодної жінки, окрім Зорайї, яка могла б зрівнятися з Ні-лептою, і що Сонце послало Куртіса бути чоловіком королеви! Вочевидь, обурення проти нас було штучне, і Зорайя краще за всіх знала це. Мені спало на думку, що вона вирішила виставити іншу причину сварки із сестрою і знайшла досить серйозний мотив. Для цього їй необхідно було мати коло себе одного чужоземця, який був би такий переконаний у її правоті, що залишив би своїх товаришів і перейшов до її партії. Оскільки Гуд відвернувся від неї, вона скористалася нагодою і схопила Альфонса, який був такого ж, як і Гуд, невеликого зросту, з метою показати його народу і країні, як великого Бугвана.

Я переповів Гудові свою думку, і треба було бачити його обличчя! Він просто злякався.

— Як! — закричав він. — Ця нероба зображатиме мене! Я піду звідси! Моя репутація загине назавжди!

Я втішав його, як умів, оскільки цілком поділяв його побоювання.

Цю ніч ми провели на самоті і відчували тугу, немов повернулися з похорону давнього друга. Наступного ранку ми взялися за роботу. Посли, розіслані Нілептою всюди з її наказами, вже зробили свою справу, і безліч озброєних людей стікалася до міста.

Ми з Гудом лише мимохідь бачили Нілепту і Куртіса протягом подальших двох днів, але разом засідали на раді начальників військ і сановників, намічали план дій, призначали командирів і зробили чимало справ. Люди йшли до нас охоче, і цілий день дорога, що веде до Мілозиса, чорніла натовпами людей, що сходилися з усіх напрямків до королеви Нілепти.

Скоро ми зрозуміли, що маємо у розпорядженні сорок тисяч піхоти і тридцять тисяч кавалерії, вельми значну силу, якщо взяти до уваги короткий час, за який ми встигли зібрати її, і ту обставину, що половина регулярної армії пішла за Зорайєю.

Військо Зорайї, за донесеннями наших розвідників, було сильніше. Вона розташувалася в місті М’Арступа, й уся околиця зібралася під її прапори. Наста з’явився з півночі, привівши з собою двадцять п’ять тисяч горців. Інший вельможа, на ім’я Белюша, мешканець степового округу, привів дванадцять тисяч кавалерії. Очевидно було, що у розпорядженні Зорайї було не менше сотні тисяч війська.

Ми одержали звістку, що Зорайя планує виступити і йти на Мілозис, спустошивши країну. У нас виникло запитання: зустріти її в стінах міста, чи вийти з міста і дати їй битву? Гуд і я висловилися за битву поза містом. Якщо ми сидітимемо в місті і чекатимемо нападу, це може здатися страхом, боязкістю.

У таких випадках щонайменша дрібниця може змінити думку людей і спрямувати її в інший бік. Сер Генрі погодився з нами так само, як і Нілепта. Одразу ж принесли велику карту і розклали перед нами. За тридцять миль від М’Арступа, де розташувалася Зорайя, дорога йшла крутим пагорбом і, окреслена з одного боку лісом, була незручна для переходу війська. Нілепта серйозно подивилася на карту і поклала палець на позначений пагорб.

— Тут ти зустрінеш армію Зорайї! — сказала вона чоловікові, усміхаючись і довірливо дивлячись на нього. — Я знаю місцевість. Ти зустрінеш тут її військо і розсієш його за вітром, як буря розганяє пил!

Але Куртіс був серйозний і мовчав.

Розділ XX НА ПОЛІ БИТВИ

За три дні ми з Куртісом вирушили в путь. Усе військо, за винятком маленького загону охоронців королеви, виступило ще напередодні вночі.

Похмуре місто спорожніло і затихло. Окрім особистої варти королеви, залишилося ще близько тисячі чоловік, які через хворобу або інші причини були нездатні йти за армією. Але це було неважливо, бо стіни Мілозиса були неприступними, і ворог перебував не в тилу у нас.

Гуд і Умслопогас пішли з військом. Нілепта провела сера Генрі до міських воріт, верхи на прекрасному білому коні на ім’я Денний промінь, який мав славу найшвидшого і найвитривалішого коня в усій країні. На обличчі королеви виднілися сліди недавніх сліз, але тепер вона не плакала і мужньо витримувала гірке випробування, послане їй долею.

Біля воріт вона попрощалася з нами. Напередодні цього дня вона красномовно звернулася до начальників війська, висловила повну впевненість в їхній військовій доблесті та перемозі над ворогом.

Вона зуміла зворушити їх, і вони відповіли гучними криками і були готові померти за неї.

-. Прощавай, Макумазане! — сказала вона. — Пам’ятай, я вірю тобі, вірю у твою мудрість, яка нам так само необхідна, як гострі списи для захисту від Зорайї. Я знаю, що ти виконаєш свій обов’язок!

Я вклонився і пояснив, що боюся битви і можу втратити голову від страху. Нілепта посміхнулася і обернулася до Куртіса.

— Прощавай, мій пане! — сказала вона. — Повернися до мене королем, у лаврах переможця або на списах солдатів40!

Сер Генрі мовчав і повернув коня, щоб їхати. Він не мав сили говорити. Важко людині йти на війну, а, якщо одружений тільки один тиждень, то це стає вже обтяжливим випробуванням!

— Тут, — додала Нілепта, — я вітатиму вас, коли ви повернетеся переможцями! А зараз іще раз прощавайте!

Ми вирушили, але, від’їхавши близько сотні ярдів, обернулися і побачили Нілепту, яка, сидячи на коні, дивилася нам услід. Проїхавши ще милю, ми почули позаду галоп коня і побачили вершника, що під’їхав, — солдата, який привів нам коня королеви — Денний Промінь.

— Королева послала білого коня як прощальний дарунок лордові Інкубу і наказала мені сказати йому, що цей кінь — найшвидший і найвитриваліший у всій країні! — вимовив солдат, низько схиляючись перед нами.

Спочатку сер Генрі не хотів брати коня, казав, що тварина надто красива для такої грубої справи, та я переконав його взяти, побоюючись, що Нілепта жорстоко образиться. Мені й на думку не спало тоді, яку серйозну послугу надасть нам благородна тварина! Куртіс узяв коня, послав із солдатом свою подяку і вітання Нілепті, і ми поїхали далі.

Близько полудня ми наздогнали ар’єргард війська, і сер Генрі формально прийняв командування всією армією. Це була важка відповідальність, яка пригнічувала його, але він мав поступитися наполяганням королеви.

Ми просувалися вперед, не зустрічаючи нікого, бо населення міст і сіл розбіглося в різні боки, щоб не опинитися між двома ворожими арміями.

Увечері четвертого дня, — військо наше просувалося поволі, — ми отаборилися на пагорбі, і наші розвідники донесли нам, що Зорайя з усім своїм військом уже виступила проти нас і розташувалася на ніч за десять миль.

Перед світанком ми вислали невеликий загін кавалерії зайняти позицію. Тільки-но вони встигли зайняти її, як були атаковані загоном Зорайї і втратили тридцять воїнів. Коли з нашого боку з’явилося підкріплення, військо Зорайї відступило, відносячи своїх поранених і вмираючих.

Близько полудня ми досягли вказаного нам Нілептою місця. Вона не помилилася. Місце було зручне для битви, особливо проти переважаючої нас сили. На вузькому перешийку пагорба Куртіс отаборився і після тривалої наради з генералами і з нами вирішив вступити тут у бій з військом Зорайї. У центрі розташувалася піхота, озброєна списами, мечами і щитами, в резерві були піші й кінні солдати. З боків стояли ескадрони, а перед ними два корпуси військ сім тисяч п’ятсот воїнів утворювали праве і ліве крило армії під захистом кавалерії. Куртіс командував усією армією, Гуд — правим її крилом, я прийняв під своє керівництво сім тисяч вершників, що стояли між піхотою і правим крилом, решта батальйонів і ескадронів була довірена генералам Цу-венді. Тільки-но ми встигли зайняти позицію, величезна армія Зорайї посунула на нас, і вся місцевість покрилася безліччю блискучих списів; земля двигтіла під ногами її батальйонів. Розвідники не перебільшили. Військо Зорайї перевершувало нас кількістю.

Ми чекали нападу, але день минув спокійно. Якраз напроти нашого правого крила, утворюючи ліве крило армії Зорайї, стояв батальйон похмурих, дикого вигляду, людей. Це були, як я дізнався, горці, приведені Настою.

— Слово честі, Гуде, — сказав я, — їх треба всіх перебити завтра!

Гуд якось дивно поглянув на мене, але нічого не відповів. Увесь день ми чекали, і нічого не відбувалося. Нарешті настала ніч, і тисячі вогнів запалали на схилах пагорбів, мерехтячи, як зірки. Час минав, мертва тиша панувала у війську Зорайї. Це була довга ніч. Майбутня битва, всі жахи кровопролиття тягарем лежали на серці. Коли я розмірковував над усім цим, то відчував себе хворим, мені було важко подумати, що все це сильне військо, зібране тут для знищення, для втамування диких ревнощів жінки!

Довго, до глибокої ночі, сиділи ми, з тяжким серцем радячись між собою. Розмірено крокували вартові туди-сюди, похмуро, насуплено, приходили і йшли озброєні начальники різних батальйонів.

Нарешті я ліг, але не міг спати, думаючи про завтрашній день. Хто міг сказати, що принесе нам ранок? Зізнаюся, я боявся. Запитувати майбутнє — цього вічного сфінкса — марно! Нарешті я дещо заспокоївся і надав Провидінню вирішувати загадку завтрашнього дня.

Зійшло сонце. Табори прокинулися з шумом та гуркотом і готувалися до битви.

Це було прекрасне видовище, і старий Умслопогас, спираючись на свою сокиру, захоплено його спостерігав.

— Ніколи не бачив я нічого подібного, Макумазане! — сказав він. — Битви мого народу — це дитяча гра порівняно з цим! Як ти гадаєш, скоро почнеться бій?

— Так, — відповів я сумно, — це буде бій на життя і на смерть. Тішся, Дятле, ще раз ти можеш пролити кров!

Час минав, та атаки не було. Люди поснідали і чекали. Близько полудня, тільки-но всі встигли пообідати, — на нашу думку, з повним шлунком веселіше битися, з боку ворожого табору пролунав громовий крик: “Зорайя, Зорайя!” Я взяв підзорну трубку і ясно розрізнив постать Цариці Ночі, яка об’їжджала на коні ряди батальйонів. Поки вона поволі їхала, довкола розкочувалися громові крики, немов гуркіт бурхливого океану. Земля і повітря стрясалися від цих криків.

Здогадавшись, що це прелюдія до битви, ми приготувалися і чекали. Раптом два загони кавалерії попрямували до маленького струмка, спочатку тихо, потім все швидше. Я одержав наказ від сера Генрі, який боявся, що стрімкий натиск кавалерії може відразу вдарити в нашу піхоту, вислати п’ять тисяч людей назустріч кавалерії, коли вона з’явиться на підвищенні пагорба, за сто ярдів від нас.

Я виконав наказ.

П’ятитисячний загін вершників, вишикувавшись клином, понісся галоном на вершину пагорба. Раптом загін повернув праворуч, розвернувся і, перш ніж вороги схаменулися, вдарив у кавалерію зі страшним шумом, схожим на обвал крижаних глиб, і врізався в її середину. Марно відбивалися вороги, прагнучи оточити загін кільцем і захистити центральні сили війська.

Слава Богу! З гучним криком наші рубали праворуч і ліворуч, поки серед іржання коней, блиску мечів і переможних криків наших військ ворожий загін не обернувся і галопом не подався назад, рятуючи своє життя. Усе це сталося за якихось десять хвилин. Потім мої люди повернулися, втративши півтисячі воїнів, — мало, звичайно, беручи до уваги стрімкість атаки. В цей час щільні маси ворожого лівого флангу, що складався, головним чином, з горців, переправилися через струмок і з диким криком. — “Наста! Зорайя!” — блискаючи мечами і щитами, кинулися на нас.

Знову я одержав наказ відбити атаку і постарався це зробити, як умів, виславши кілька ескадронів у тисячу воїнів проти супротивника. Цього разу наші ескадрони завдали нищівного удару ворогу. Дивовижне це було видовище, коли мечі заблищали на схилі пагорба, і наші люди врізалися в саме серце ворога. Ми втратили багатьох людей, померлих у центрі війська Насти. Вороги не хотіли повторювати спроби окремих атак, але вирішили пробитися натиском крізь наші війська і кинулися на регулярний загін Гуда, який вишикувався трьома сильними чотирикутниками. Страшний рев підказав мені, що головна битва відбувається в центрі і на лівому фланзі. Я глянув ліворуч. Всюди, куди сягали очі, виблискували мечі, списи, чулися глухі удари.

Дикі горці, що складали військо Насти, немов хвиля, ринули на стрункі, твердо об’єднані чотирикутники. Час від часу вони дико войовничо волали і кидалися на спрямовані проти них гострі списи, які відкидали їх назад.

Довгих чотири години тривав запеклий бій. Ми нічого не виграли, але нічого й не втратили. Дві спроби ворога оточити наш лівий фланг, пробившись через ліс, були відбиті, і горці, незважаючи на відчайдушні зусилля, нічого не могли вдіяти із загоном Гуда, хоча далеко перевершували його чисельністю.

Що стосується центральної частини армії, де перебували сер Генрі і Умслопогас, вона зазнала великих втрат, але трималася стійко і з честю.

Нарешті битва припинилася, і військо Зорайї мабуть задовольнилося тим, що сталося. Але скоро я зрозумів, що помилився. Ворожа кавалерія розділилася на ескадрони, які шалено кинулися на нас уздовж усієї лінії, виблискуючи мечами і списами. Сама Зорайя керувала рухом військ, безстрашна, як левиця, що втратила дитинчат. Немов ураган, мчали на нас ворожі війська! Я бачив золотий шолом Зорайї, що миготів серед війська.

Коли вони обрушилися на нас, наша центральна сила похитнулася під їхнім натиском, і якби у неї в резерві не було десяти тисяч воїнів, її б зовсім знищили!

Загін Гуда був відкинутий назад, і загинула велика його частина. Битва підійшла до кінця, і на хвилину або на дві запанувала тиша.

Потім поєдинники рушили до табору Зорайї.

Палкі й непереможні горці Насти були відбиті, і залишки людей Гуда, покинувши позицію, з радісним криком кинулися їм услід до пагорба, де горці ще раз намагалися напасти на них і змушені були, врешті-решт, тікати. Перший чотирикутник загону Гуда був знищений, у другому я помітив Гуда верхи на великому коні. Наступного моменту все змішалося в один хаос, у суцільні струмки крові, і я втратив Гуда з очей. Незабаром красивий сірий кінь із білосніжною гривою пробіг повз мене без вершника, і я впізнав у ньому коня Гуда. Я не вагався і, взявши з собою половину свого загону, прийняв на себе командування і кинувся прямо на горців. Помітивши моє наближення, вони обернулися і влаштували нам теплу зустріч. Марно ми намагалися відбиватися і рубати їх, чисельність їхня, здавалося, все зростала, і мечі їхні знищували наших коней. Мій кінь був убитий піді мною, але, на щастя, — в мене був ще один, моя улюблена чорна кобила, подарована мені Нілептою. Я продовжував відбиватися, хоча давно втратив з очей людей у хвилину сум’яття. Мого голосу не було чутно взагалі серед галасу і лютих вигуків і криків. Я опинився серед людей Гуда, які оточили його щільним кільцем і відчайдушно билися, спіткнувся об когось і побачив скельце, що блиснуло в оці Гуда. Він упав на коліна. Над ним стояв з піднятим мечем величезний паруб’яга. Я ударив його мечем, і він, падаючи, завдав мені страшного удару в лівий бік і груди. Хоча моя кольчуга врятувала мені життя, але я був сильно поранений. На хвилину я впав на коліна прямо на купу вбитих і вмираючих людей і почувався дуже погано. Коли я отямився, то побачив, що військо Насти чи, точніше, його залишки відступили і пішли за струмок, а Гуд стояв біля мене і всміхався.

— Відступили! — вигукнув він. — Усе добре, що добре кінчається!

Я не думаю, щоб для мене все добре закінчилося, оскільки рана моя була серйозною. Ми побачили невеликі загони кавалерії на нашому правому і лівому флангах, до яких підійшло підкріплення з трьох тисяч воїнів із резерву. Стрілою полетіли вони на безладні ряди військ Зорайї. І цей натиск вирішив кінцевий результат битви. Ворог швидко відступив за струмок, де вишикувався в новому порядку. Я одержав наказ від сера Генрі рушати вперед. Із загрозливим ревом, гойдаючи прапорами і блищачи списами, залишки нашої армії рушили вперед, поволі, але нестримно, залишивши позиції, на яких звитяжно трималися цілий день.

Тепер настала наша черга нападати. Ми йшли через маси убитих і вмираючих і дісталися вже до струмка, коли раптом переді мною з’явилося незвичайне видовище. До нас стрілою мчав хтось у повній генеральській формі Цу-венді, вчепившись руками за шию коня і притиснувшись до неї. Коли він під’їхав ближче, я впізнав у ньому Альфонса. Помилитися було важко, бачачи величезні чорні вуса. За хвилину він був скинений і лежав на землі, щасливо уникнувши ударів, поки хтось з наших не схопив його коня за вуздечку і не привів його до мене.

— Це ви, добродію, — вимовив Альфонс, заїкаючись від страху, — слава Богу, це ви! Ох, що я пережив! Перемога за вами, за вами! Вони біжать, підлі боягузи! Але, вислухайте мене, добродію, а то я забуду. Королеву хочуть убити завтра вдосвіта, в палаці Мілозиса! Варта покине свої пости, і жерці вб’ють її! Так, вони не знають, що я підслухав їх, сховавшись під прапором!

— Що? — вимовив я, вражений жахом. — Що це означає?

— Я говорю вам, добродію, що цей диявол Наста разом із верховним жерцем вирішили вбити її. Варта залишить відкритими маленькі ворота, що ведуть на сходи і піде. Тоді Наста і жерці ввійдуть до палацу і вб’ють королеву!

— Ходімо зі мною! — сказав я, наказавши штаб-офіцеру прийняти командування загоном, і галопом помчав, ведучи за собою коня Альфонса, туди, де я думав знайти Куртіса. Наші коні топтали тіла вбитих, розбризкували калюжі крові, поки ми побачили сера Генрі верхи на білому коні, оточеного генералами.

Як тільки ми наблизилися до нього, війська рушили. Голову Куртіса обв’язувала скривавлена ганчірка, але погляд його був ясний, як завжди. Біля нього був Умслопогас зі скривавленою сокирою в руках, свіжий і задоволений.

— Що сталося, Квотермейне? — крикнув він.

— Погана звістка! Викрито змову вбити королеву завтра на світанку! Альфонс тут, він утік від Зорайї і підслухав розмову Насти з жерцями!

Я повторив йому слова Альфонса.

Куртіс зблід, як смерть, і підборіддя його затремтіло.

— Удосвіта! — пробурмотів він. — Тепер ще тільки захід сонця. Світає о четвертій годині, а ми пішли за сотню миль від Мілозиса. Що робити?

Мене осяяла раптова думка.

— Ваш кінь не втомився? — запитав я.

— Ні, я недавно сів на нього, коли першого коня вбили піді мною!

— Мій теж. Злізьте з коня, хай Умслопогас сяде на нього! Він чудово їздить верхи. Ми маємо бути в Мілозисі до світанку, а якщо не будемо, ну добре, спробуємо! Ні, ні, вам не можна кидати битви! Побачать, що ви поїхали, і це вирішить долю битви! Перемогу ще не здобуто. Залиштеся тут!

Він одразу ж зліз із коня, й Умслопогас скочив у сідло.

— Прощавайте! — сказав я. — Пошліть тисячу вершників за нами, через годину, якщо буде можливо! Стривайте, відправте когось із ваших генералів на лівий фланг, щоб прийняти командування військом і пояснити людям мою відсутність!

— Ви зробите все можливе, щоб урятувати її, Квотермейне? — запитав Куртіс пригнічено.

— Так, будьте певні. З Богом!

Він кинув останній погляд на нас і, супроводжуваний штабом, галопом помчав уперед, до війська.

Ми з Умслопогасом залишили поле битви і, як стріли, пущені з лука, полетіли рівниною і за кілька хвилин були вже далеко від видовища вбивств і запаху крові. Шум битви, крики, ревище долітали до нас, як звуки віддаленої бурі.

Розділ XXI УПЕРЕД! УПЕРЕД!

На вершині пагорба ми зупинилися на одну мить, щоб дати перепочинок коням, і глянули на поле битви, яке розстилалося перед нами, осяяне червонуватим промінням призахідного сонця. Особливого ефекту цій картині надавав відблиск на сонці мечів і списів на зеленому тлі рівнини. Усе жахливе в цій картині здавалося незначним, коли ми дивилися на неї здалеку.

— Ми виграли день, Макумазане! — сказав старий зулус, окинувши своїм практичним розумом стан наших справ. — Війська Цариці Ночі розсіяні, вони гнуться, як розжарене залізо, б’ються, як божевільні! Та невідомо, чим закінчиться битва. Темрява збирається на небі, і полки не можуть потемки переслідувати і вбивати ворогів! — він сумно похитав головою.

— Але я не думаю, — додав він, — що вони схочуть знову битися, ми добре почастували їх! Добре бути живим! Нарешті я бачив справжню битву і справжнє військо!

У цей час ми їхали вперед поряд, і я розповів йому, куди і навіщо ми їдемо, і додав, що коли справа не вдасться нам, то вся війна ця безцільна, і сотні людей, загиблих у битві, померли марно!

— А! Сотня миль, і лише двоє коней! Треба приїхати на місце до зорі! — сказав зулус. — Гаразд! Уперед, уперед, Макумазане! Людина має спробувати це зробити! Можливо, ми встигнемо побити добряче старого чаклуна! Він хотів спалити нас! Старий відьмак! А тепер він хоче вбити мою матір (Нілепту)! Добре! Це так само правильно, як і те, що мене звуть Дятлом, і буде жива чи мертва моя мати, я відірву йому бороду! Присягаюся головою Чаки!

Він помахав сокирою і полетів галопом. Темрява згустилася над нами, але, на щастя, світив повний місяць, і дорога була хороша.

Ми квапливо їхали у сутінках. Обидва наші прекрасні коні линули вперед, як вітер, миля за милею. Ми проїздили схилами пагорбів, через широкі рівнини. Ближче і ближче зростали голубуваті пагорби, повз які ми промайнули, як примари в навколишньому мороці. Ми не зупинялися тепер ані на хвилину, тиша ночі порушувалася стукотом копит наших коней. Ось промайнули спорожнілі сонні села, сонні собаки зустріли нас меланхолійним гавкотом, ось покинуті людьми будинки, цілі селища. Ми мчали білою, осяяною промінням місяця дорогою, годину за годиною, цілую вічність! Ми майже не говорили, пригнувшись до ший коней, кожен із нас прислухався до їхнього глибокого дихання і до рівномірного стукоту копит. Біля мене, як похмура статя, верхи на білому коні їхав Умслопогас, дивлячись на дорогу і зрідка вказуючи своєю сокирою на пагорби і будинки.

Усе далі й далі мчали ми, годину за годиною, в навколишньому мороці і тиші.

Зрештою, я відчув, що мій чудовий кінь почав стомлюватися. Я глянув на годинник. Було близько опівночі, і ми встигли проїхати половину шляху. На вершині найближчого пагорба протікав маленький струмок, який я добре запам’ятав. Тут ми зупинилися, зважившись дати коням десять хвилин відпочинку. Ми спішилися, Умслопогас допоміг мені, оскільки від утоми і хвилювання рана моя розболілася, і я не міг поворухнутися. Коні зраділи передиху і відпочивали. Піт котився з них великими краплями, пара валила стовпом.

Залишивши Умслопогаса з кіньми, я поспішив до струмка напитися води. Від початку битви я не брав нічого в рота, окрім ковтка вина, і втома моя була така, що я навіть не відчував голоду. Освіживши водою свою голову, що горіла, і руки, я повернувся. Зулус пішов до струмка пити. Потім ми дозволили коням зробити кілька ковтків води — не більше. Силоміць довелося відвести бідних тварин від води! Залишалося ще дві хвилини відпочинку, і я використав їх на те, щоб випростати затерплі ноги й оглянути коней. Моя кобила, мабуть, змучилася і сумно дивилася. Але Денний Промінь, прекрасний кінь Нілепти, був ще свіжий, хоча вершник його був важчим за мене. Правда, він утомився, але очі його були ясні й блискучі. Прекрасний кінь гордо тримав свою красиву голову і дивився в темряву, неначе говорив нам, що коли б йому і довелося померти, він пробіжить ці сорок-п’ятдесят миль, щоб дістатися до Мілозиса. Умслопогас допоміг мені сісти в сідло, — дорогий мій дикун! — скочив у своє, не торкаючись стремен, і ми поїхали, спочатку повільно, потім швидше. Так пролетіли ми ще десять миль. Почався довгий, стомливий підйом… Мій бідний кінь спіткався тричі і ледве не падав на землю разом зі мною. На вершині, куди ми піднялися, нарешті, він зібрав останні сили і побіг конвульсивною ходою, важко дихаючи. Ще три, чотири милі… Раптом бідолашний кінь підстрибнув, спіткнувся і впав прямо на голову, а я покотився вбік. Поки я піднімався, мужня тварина підвела голову, подивилася на мене жалібними, налитими кров’ю очима, потім опустила голову і здохла. Серце коня не витримало. Умслопогас зупинився біля трупа коня, і я з відчаєм дивився на нього. Нам потрібно було здолати понад двадцять миль до світанку; як їхати на одному коні?

Зулус мовчки скочив із коня і допоміг мені сісти в сідло.

— Що ти хочеш робити? — запитав я.

— Бігти! — відповів він, ухопившись за шкіряне стремено.

Ми вирушили далі, я — верхи, він — бігом. Але як була помітна зміна коня! Кінь Нілепти біг піді мною розкидистим галопом, залишаючи з кожним” кроком бігуна-зулуса позаду. Дивно було бачити, як Умслопогас біг уперед, миля за милею, затиснувши губи, із ніздрями, що роздувалися, як у коня. Кожні п’ять миль ми зупинялися на кілька хвилин, щоб дати йому відсапатися, потім знову мчалися вперед.

— Чи можеш ти бігти далі, — запитав я на третій зупинці, — або сядеш зі мною на коня?

Він вказав своєю сокирою на чорніючу перед нами масу. Це був храм Сонця, до якого залишалося не більше п’яти миль.

— Добіжу або помру! — прошепотів зулус.

О, ці останні п’ять миль! Ноги мої горіли, кожен рух коня завдавав мені сильного болю. Я був виснажений втомою, голодом, спрагою і нестерпно страждав від рани. Мені здавалося, що шматок кістки або щось гостре встромлялося в мою легеню. Бідолашний кінь ледве дихав. Але вже наближалася зоря, і ми не могли чекати, хоча б усі троє померли на дорозі, а мали рухатися вперед, поки в нас жевріла хоча б іскра життя. Повітря було задушливе, як часто буває перед світанком. Були й інші ознаки близького сходу сонця, наприклад, сотні маленьких павуків на тоненьких павутинках, які розвівалися над нами. Ці маленькі створіння обгортали коня і нас своєю павутиною, і оскільки нам ніколи було вовтузитися і скидати їх, то ми покрилися цілою сіткою довгого сірого павутиння, яке понад ярд тягнулося за нами. Кумедний вигляд ми мали, авжеж!

Нарешті ми побачили перед собою бронзові ворота зовнішньої стіни Мілозиса. Новий сумнів охопив мене: раптом нас не впустять?!

— Відчиніть! Відчиніть! — закричав я, промовивши королівський пароль. — Відчиніть! Відчиніть! Вісник із вістями про битву!

— Які новини? — закричав стражник. — Хто ти, що прискакав, як божевільний? Хто це біг за тобою з висунутим язиком, немов собака за екіпажем?

— Це я, Макумазан, і зі мною мій чорний собака. Відчиняй, відчиняй ворота! Я привіз звістку!

Ворота широко відчинилися, заскрипівши на блоках, і ми швидко пройшли в них.

— Які новини, пане, які новини? — кричав стражник.

— Інкубу розсіяв військо Зорайї, як вітер хмару! — відповів я, поспішаючи вперед.

Останнє зусилля, мій вірний коню, мій мужній зулусе! Тримайся, Денний Променю, збери всі свої сили, ще п’ятнадцять хвилин! Старий зулусе, кріпися, біжи! Ще трохи, і ви будете увічнені в історії країни!

Ми проскочили сонними, затихлими вулицями повз храму! Ще миля, одна маленька миля! Тримайтеся, зберіть усі сили! Будинки біжать… Уперед, моя добра конячко, вперед, тільки п’ятдесят ярдів залишилося нам! А! Ти вже почула стайню! Слава Богу! Нарешті палац! Перше проміння заграло на пологому куполі храму. А що, як уже все скінчено, і дорогу закрито?

Знову вимовив я пароль і закричав: “Відчиніть! Відчиніть!” Відповіді не було. Серце у мене впало!

Знову я крикнув, і цього разу мені озивався голос, який я впізнав. Це був голос Кара, одного з воїнів особистої охорони королеви, людини відданої.

— Це ти, Каро? — крикнув я. — Тут я, Макумазан! Накажи варті опустити міст і відкрити ворота! Швидше тільки, швидше!

Минуло кілька хвилин, які здалися мені нескінченними. Нарешті міст опустили, і ворота відчинилися. Ми опинилися у дворі, і бідолашний кінь мій захитався й упав. Я абияк звільнився і озирнувся довкола. Окрім Кара, нікого не було, та й він мав дивний вигляд, вся його одежа була розірвана. Він сам відкрив ворота, опустив міст, потім знову замкнув їх; завдяки кмітливо пристосованим важелям і блокам, зробити це могла одна людина.

— Де ж вартові? — запитав я, наперед лякаючись його відповіді.

— Я не знаю, — відповів він, — години дві тому, коли я спав, мене схопили, зв’язали, і лише зараз я звільнився, розгриз зубами мотузок. Я боюся, страшенно боюся, що нас зрадили!

Його слова додали мені енергії. Схопивши його за руку, я пішов у супроводі Умслопогаса, який брів позаду, як п’яний, прямо через тронну залу, де було порожньо і тихо, в кімнати королеви.

Коли ми ввійшли до першої кімнати, — варти не було, в другій — теж нікого! О, можливо, все закінчилося! Ми спізнилися! Німа тиша кімнат справляла гнітюче враження. Ми підійшли до спальні Нілепти, хитаючись, з, болем у серці, побоюючись найгіршого, але помітили там світло. О, слава Богу, Біла Королева жива й неушкоджена! Ось вона стоїть у нічному платті, розбуджена нашим приходом, в очах її ще сліди сну, обличчя залите рум’янцем страху і сорому!

— Хто там? — кричить вона. — Що це означає? Макумазане, це ти? Що з тобою? Ти приніс погані звістки… мій пан? О, говори ж, мій пан не помер? Ні?

Вона захиталася, заламуючи свої білі руки.

— Я залишив Інкубу пораненого, але бадьорого! Він виступав зі своїм військом проти Зорайї ще на заході сонця! Хай серце твоє заспокоїться! Зорайя розбита, перемога за тобою!

— Я знала це! — тріумфально закричала вона. — Я знала, що він переможе. Вони називали його чужоземцем і хитали головами, коли я доручала йому командування військами. На заході сонця… кажеш ти, а зараз уже світає! Можливо…

— Накинь на себе плащ, Нілепто, — перервав я її, — і дай нам вина, потім поклич служниць, якщо хочеш врятувати своє життя! Не зволікай!

Вона побігла до завіси і гукнула своїх служниць, поспіхом узула сандалі, накинула плащ. У цей час дюжина напіводягнених жінок вбігла до кімнати.

— Ідіть за нами і мовчіть! — сказав я їм, поки вони здивовано дивилися на нас.

Ми вийшли до першого передпокою.

— Тепер, — сказав я, — дайте нам пити і їсти. Ми помираємо!

Кімната служила зазвичай їдальнею для начальників варти.

З шафи нам дістали і подали вина та холодного м’яса. Ми з Умслопогасом поїли і випили вина, відчуваючи, що життя повертається до нас, і кров швидше потекла в жилах.

— Слухай, Нілепто! — сказав я. — Чи можеш ти довіритися цілком хоча б двом своїм служницям?

— Звичайно! — відповіла вона.

— Тоді накажи їм пройти бічним входом до міста і покликати городян, які віддані тобі. Хай вони прийдуть сюди озброєні і приведуть із собою всіх хоробрих людей, щоб захищати тебе і врятувати від смерті. Не питай, роби, що я кажу тобі, і не зволікай! Кара випустить жінок із палацу!

Нілепта вибрала двох жінок із натовпу служниць і. повторила їм мої слова, давши перелік тих людей, до яких вони мали йти.

— Ходіть швидше і потай! Заради порятунку вашого власного життя! — додав я.

Вони поспішили разом із Кара, якому я звелів повернутися до нас, коли він випустить жінок. Потім ми з Умслопогасом пішли далі, супроводжувані королевою і її свитою. На ходу ми доїдали свою закуску, і я розповів Нілепті все, що знав про небезпеку, яка їй загрожує, як ми знайшли Кара, як уся варта і слуги розбіглися, і вона була одна в палаці зі своїми жінками. Вона сказала мені, що в місті рознесли чутки, що наше військо знищене, і Зорайя з тріумфом йде на Мілозис. Тому всі її слуги і воїни розбіглися.

Ми провели в палаці не більше шести-семи хвилин. Незважаючи на те, що купол храму був осяяний промінням уранішнього сонця, оскільки знаходився на величезній висоті, світанок ледве починався. Ми вийшли у двір, і тут рана моя так розболілася, що я зіперся на руку Нілепти. Умслопогас чимчикував за нами, весь час жуючи.

Проминувши двір, ми досягли вузьких дверей у палацовій стіні, яка вела на прекрасні палацові сходи.

Я огледівся й остовпів. Дверей не було, так само, як і бронзових воріт, їх було знято з петель, як ми дізналися потім, і скинуто зі сходів.

Перед нами був напівкруглий простір і десять чорних мармурових східець, що вели до сходів.

Розділ XXII УМСЛОПОГАС ЗАХИЩАЄ СХОДИ

Ми перезирнулися.

— Ти бачиш, — сказав я, — вони зняли ворота і двері. Чим нам закласти двері? Кажи швидше, бо вони скоро будуть тут!

Я сказав це, знаючи, що ми маємо захищати площадку, інших дверей у палаці не було, оскільки кімнати відділялися завісами. Я знав також, що, коли ми зуміємо захистити двір, то вбивці не потраплять у палац, який абсолютно неприступний відтоді, як потайні двері, до яких увійшла Зорайя тієї пам’ятної ночі, коли хотіла вбити сестру, були закладені за наказом Нілепти.

— Знайдемо! — сказала Нілепта, до якої повернулися її звична бадьорість і енергія. — На дальньому кінці двору є глиби й уламки мармуру. Робітники принесли їх сюди для п’єдесталу до нової статуї Інкубу, мого пана. Завалимо ними вхід!

Я зрадів цій думці і послав одну з дівчат, що залишилися, на великі сходи подивитися, чи не може вона одержати допомоги на набережній, де розташовувався будинок її батька, багатого торговця, ще одну поставив вартувати двері. Потім ми пішли назад через двір до того місця, де лежали глиби мармуру. Нам стрівся Кара, який провів жінок. У кутку двору справді лежали глиби мармуру, уламки, шматки завтовшки шість дюймів і пара пристосованих нош, на яких робітники тягали мармур. Не гаючи й миті, ми взялися до роботи. Чотири жінки тягали мармур до дверей.

— Слухай, Макумазане! — сказав Умслопогас. — Якщо ці негідники прийдуть, я захищатиму сходи від них! Так, я знаю, це буде моя смерть. Не зупиняй мене, друже, одна давно померла людина передбачила мені таку смерть! У мене був хороший день, хай буде й ніч гарною! Я піду відпочину! Як тільки ти почуєш їхні кроки, розбуди мене! Мені потрібна моя сила!

Він відійшов, ліг на мармуровому підлогу і вмить заснув.

Я зовсім ослаб і мав сісти і спостерігати за ходом робіт. Жінки носили мармур, у той час, як Кара і Нілепта закладали двері. Треба було пройти сорок ярдів, щоб узяти мармур і знову сорок ярдів, щоб нести його до дверей, і хоча жінки працювали старанно, робота просувалася надто повільно.

Уже зовсім розвиднілося. Раптом, серед навколишньої тиші, ми почули шум на сходах і слабке брязкання зброї. Стіна була закладена тільки на два фути заввишки, і працювали ми над нею тільки вісім хвилин. Вони прийшли, Альфонс сказав правду.

Звуки наближалися, і в прозорих ранкових сутінках ми побачили довгий ряд людей, близько п’ятдесяти чоловік, які поволі підіймалися сходами. Вони зупинилися на півдорозі біля великої арки і, помітивши, що хтось перешкодив їм, почекали три-чотири хвилини, радячись між собою, потім повільно і обережно рушили вперед.

Я розбудив Умслопогаса. Зулус устав, витягнувся і закрутив сокирою над своєю головою.

— Добре! — вимовив він. — Я немов помолодшав! Моя сила повернулася до мене. Світильник спалахує сильніше перед тим, як згаснути. Не бійся… Я добре битимуся. Вино і сон освіжили мене і зміцнили моє серце! Макумазане! Я бачив сон! Ти і я, ми обидва стояли разом, на зірці, і дивилися вниз на світ. Ти був, як дух, Макумазане, світло йшло від тебе, але свого обличчя я не бачив. Остання година настала для нас із тобою, старий мисливцю! Хай! Ми прожили свій час, але все-таки я ніколи не бачив такої битви, як учора. Накажи поховати мене за звичаєм мого народу, Макумазане, хай очі мої дивляться туди, на мою батьківщину.

Він узяв мою руку, міцно потиснув її і обернувся до ворогів. Я дуже здивувався, помітивши, що Кара видерся на стіну і став поряд із зулусом, піднявши свого меча.

— Ти прийшов сюди? — засміявся Умслопогас. — Ласкаво просимо, сміливе серце! Чоловік має померти гідною смертю! О, смерть схопить нас під дзвони сталі! Ми готові. Як орли, ми нагострили наші дзьоби, наші списи виблискують на сонці, ми прагнемо бою! Хто перший з’явиться вітати начальника (Інкозі-каас)? Хто хоче спробувати його поцілунку, за яким іде смерть? Я, Дятел, Убивця, Легконогий! Я — Умслопогас, власник сокири, з народу ама-зулусів, син Македама, з царської крові Чаки, я — переможець непереможного, я — людина з кільцем, я — вовк-людина, я закликаю вас, чекаю на вас! ідіть!

Поки він говорив чи, точніше, співав свою дику войовничу пісню, сходами йшли озброєні люди, серед яких я помітив Насту і великого жерця Егона. Величезний паруб’яга, озброєний важким списом, кинувся на зулуса. Умслопогас вправно ухилився, і удар не дістав його.

Зате Інкозі-каас обрушився на голову нападника, і труп його полетів униз зі сходів. Падаючи, воїн упустив щит із шкури бегемота, зулус підняв його і схопив. Наступної миті сміливий Кара вбив одного. Сталося те, чого мені ніколи не доводилося бачити.

Сходи заповнили нападники, сокира літала туди і сюди, меч виблискував над головами. Раз, два, три, чотири… без кінця! Сходинками вниз котилися мертві і вмираючі. Бій ставав шаленішим, погляд зулуса суворішим, а рука сильнішою. Він часом войовничо кричав, і його жахлива сокира рубала прямо, праворуч і ліворуч. Він не думав, не розмірковував, не мав часу на це, він захоплювався видовищем битви. Кожен його удар сіяв смерть, і трупи людей кривавили прекрасні мармурові сходи. Вороги наскакували на нього з мечами і списами, ранили його, принаймні у дванадцяти місцях, кров лилася з його ран, але щит захищав його голову і кольчуга — його груди. Хвилини минали за хвилинами, і за допомогою сміливого Кара Умслопогас усе ще тримався на сходах.

Нарешті меч Кара зламався, він боровся з якоюсь людиною, і обидва покотилися вниз. Розрубаний на шматки, він помер, як герой! Умслопогас не поглянув, не обернувся.

— Галаці! Ти зі мною, мій брате Галаці! — закричав він, убиваючи ворогів, одного, другого, третього, поки вони не покотилися вниз скривавленими сходами і з жахом дивилися на нього, думаючи, що він не простий смертний.

Мармурова стіна виросла тепер до чотирьох футів у заввишки, а разом із нею виростала і надія в моєму серці. Абияк, зціпивши зуби від болю, я піднявся і спостерігав за битвою.

Я не міг узяти в ній участі, бо загубив револьвера.

Старий Умслопогас, весь поранений, стояв, спираючись на свою сокиру, і сміявся над ворогами, називаючи їх “жінками”. Старий воїн, який боровся один проти багатьох! Ніхто не наважувався підступити до нього, незважаючи на вигуки Насти, поки, нарешті, старий Егон, справді хоробрий чоловік, спонукуваний люттю, бачачи, що стіна скоро буде готова і всі плани його гинуть, кинувся зі списом у руці на Умслопогаса.

— Еге! — закричав зулус, упізнавши великого жерця. — Це ти, старий чаклуне? Іди, іди! Я чекаю тебе, білобородий відьмаку! Іди швидше сюди! Я присягнувся вбити тебе і дотримаюся своєї клятви!

Егон із такою силою вдарив зулуса своїм важким списом, що він простромив наскрізь щита і встромився в шию Умслопогасові.

Зулус кинув щит і, перш ніж Егон зібрався вдарити його ще раз, він, з криком: “Ось тобі, чаклуне!” — схопив сокиру обома руками і з силою ударив нею в голову жерця. Егон покотився сходами через трупи. Він закінчив своє життя, а з ним і всі свої лиходійства!

Коли він упав, страшний крик пролунав біля підніжжя сходів. Ми побачили озброєних людей, які побігли геть, думаючи тільки про свій порятунок. З ними побігли і жерці. Але бігти було нікуди, вони штовхалися і різали одне одного. Тільки одна людина залишилася біля сходів. Це був Наста, головний змовник. Секунду чорнобородий Наста стояв, схиливши голову, спираючись на свій довгий меч, потім він зі страшним криком кинувся на зулуса і завдав йому такого жахливого удару, що гострий клинок проткнув кольчугу й устромився в бік Умслопогаса, на мить приголомшивши його. Знову піднявши меч, Наста стрибнув уперед, сподіваючись добити ворога, але він мало знав силу і спритність дикуна. З лютим криком Умслопогас зібрав усі сили й учепився в горло Насти, як робить поранений лев. За хвилину все закінчилося. Я бачив, як хитався зулус на ногах. Зробивши величезне зусилля, він з тріумфуючим криком кинув Насту за поручні моста, де той розбився об скелю.

Тим часом наспіла допомога. Гучні крики, що пролунали за зовнішніми воротами, сповістили нам, що місто прокинулося, і люди, розбуджені жінками, прибігли захищати королеву. Дехто зі сміливих служниць Нілепти, у своєму нічному одязі, з розпущеним волоссям, так старанно працювали, закладаючи двері, що вони були майже готові, інші, за допомогою прибулих городян, зіштовхували вниз і відносили непотрібний мармур.

Незабаром через бічний вхід у супроводі натовпу ввійшов, хитаючись, Умслопогас, з жахливим, але звитяжним виглядом. Один погляд на нього засвідчував, що він близький до смерті. Усе обличчя його і шия були в крові, ліва рука тяжко поранена, і в правому боці зяяла рана у шість дюймів глибиною, завдана мечем Насти.

Він ішов, хитаючись, страшний і прекрасний у своїй величі, і жінки голосно кричали і вітали його. Зулус ішов, не зупиняючись, із простягнутими руками, прямо через двір, через аркові двері, відкинув товсту завісу й увійшов до тронної зали, повної озброєних людей. Він ішов, залишаючи за собою кривавий слід на мармуровій підлозі, поки не дістався до священного каменя. Тут сила покинула його, і він зіперся на свою сокиру.

— Я вмираю, вмираю! — голосно крикнув він. — Але це був королівський удар! Де ж ті, що прийшли великими сходами? Я не бачу їх. Де ти, Макумазане, чи ти пішов раніше за мене і чекаєш на мене в царстві вічного мороку? Кров застеляє мені очі, все крутиться довкола, я чую голос… Галаці кличе мене41!

Раптом нова думка вразила його, він підняв свою скривавлену сокиру і поцілував її.

— Прощай, Інкозі-каасе! — кричав він. — Ні, ні, ми підемо разом, ми не можемо розлучитися. Ми дуже довго жили разом. Нічия інша рука не візьме тебе! Ще один удар, тільки один! Хороший, сильний удар!

Зулус випростався на повен зріст і з диким криком почав крутити сокиру круг своєї голови. Потім зненацька зі страшною силою він ударив нею у священний камінь. Сила нелюдського удару була такою великою, що полетіли іскри, мармуровий камінь із тріском розколовся, і на підлогу впали уламки сокири і її рогової рукоятки. Священний камінь розсипався, і біля нього, стискаючи в руці уламок сокири, впав старий Умслопогас і помер.

Це була смерть героя!

Здивований і захоплений гомін почувся в натовпі людей, які були свідками надзвичайного видовища.

— Пророцтво збулося! — крикнув хтось. — Він розколов священний камінь!

— Так, — сказала Нілепта з властивим їй самовладанням, — так, мій народе, він розколов священний камінь, і пророцтво збулося, оскільки чужоземний король править Цу-венді. Інкубу, мій чоловік, розбив військо Зорайї, і я не боюся її більше. Корона належить тому, хто врятував її! Ця людина, — додала вона, обернувшись і поклавши руку на моє плече, — приїхала сюди, незважаючи на важку рану, разом зі старим зулусом, який лежить там; вони приїхали за сотні миль, щоб урятувати мене від руки змовників. За ці героїчні вчинки, за ці великі діяння, яким немає прикладів в історії нашого народу, говорю вам, що ім’я Макумазана, ім’я покійного Умслопогаса і ім’я Кара, мого слуги, який допоміг захистити сходи, будуть вічно предметом поклоніння і шанування нашої країни! Я, королева, сказала це!

Ця гаряча, зворушлива промова викликала голосні крики. Я сказав, що ми тільки виконали свій обов’язок і зовсім не заслужили такого захоплення. Народ закричав ще голосніше. Потім мене понесли через зовнішній двір до мого колишнього помешкання, щоб укласти в ліжко. Коли мене несли, я побачив вірного коня Денний промінь, який безпорадно лежав, і його біла голова простягнулася на землі. Я звелів тим, хто ніс мене, підійти до нього, щоб я міг поглянути на добру тварину. На мій подив, кінь розплющив очі і, піднявши голову, слабко заіржав. Я був готовий кричати від радості, побачивши, що він живий, але не мав сили поворухнутися. Одразу ж прислали конюхів, підняли коня, влили йому вина в горло, і до ночі він зовсім отямився, був сильним і свіжим, як завжди!

Мілозис пишався цією твариною. Городяни показували своїм дітям коня, який “урятував життя Білої Королеви”.

Мене вклали в ліжко, обмили мою рану і зняли з мене кольчугу. Я вельми страждав, оскільки в грудях і в лівому боці в мене була рана завбільшки з чайне блюдце.

Я пам’ятаю, що почув тупіт коней за палацовою стіною. Це було набагато пізніше. Я піднявся і запитав про новини. Мені сказали, що Куртіс послав загін кавалерії на допомогу королеві через дві години після заходу сонця. Військо Зорайї відступило в М’Арступу, переслідуване кавалерією. Сер Генрі отаборився із залишками свого війська на тому пагорбі, де минулої ночі стояла Зорайя (така фортуна!), і планував уранці рушити на М’Арступу.

Почувши це, я відчув, що можу померти з легким серцем, і впав у забуття.

Коли я знову прокинувся, перше, що мені впало в око, було симпатичне скельце в оці Гуда.

— Ну, як ви себе почуваєте, друже? — запитав мене ласкавий голос Гуда.

— Що ви тут робите? — здивувався я. — Ви мали бути в М’Арступі. Хіба ви втекли звідти?

— М’Арступу взято минулого тижня, — відповів він весело. — Ви були без пам’яті з тієї ночі. Були всілякі військові почесті… Труби звучали, прапори розвівалися всюди… Але як тій, Зорайї? Скажу вам, ніколи нічого подібного я не бачив у своєму житті!

— А Зорайя? — запитав я.

— Зорайя… О, Зорайю полонили! Вони покинули її, шельми, — додав він, змінюючи тон, — пожертвували королевою, аби урятувати свою шкуру. Зорайю принесли сюди, і я не знаю, що сталося з нею! Бідолашна душа!

Він тяжко зітхнув.

— Де Куртіс? — запитав я.

— З Нілептою. Вона зустріла нас сьогодні, і яке це було побачення, скажу вам! Куртіс прийде побачитися з вами завтра. Лікарі вважають, що вам треба поберегтися!

Я нічого не сказав, хоча подумав про себе, що, незважаючи на заборону лікарів, він міг би прийти до мене. Звичайно, якщо людина нещодавно одружилася і перемогла у битві, вона має слухатися порад лікарів!

Потім я почув знайомий голос, який допитувався у мене: “Чи може пан тепер лягти в ліжко сам?” — і побачив величезні чорні вуса Альфонса.

— Ви тут? — запитав я.

— Так, добродію, війна закінчилася, мої войовничі інстинкти задоволені, і я повернувся, щоб куховарити для вас!

Я засміявся, чи, точніше, намагався засміятися. Який би не був поганим Альфонс у ролі воїна, — я боюся, що він ніколи не піднісся до героїзму свого дідуся, — треба сказати правду, він був найкращою доглядальницею, яку я знав. Бідолашний Альфонс! Сподіваюся, він так само тепло згадуватиме мене, як і я його!

Наступного ранку я побачив Куртіса і Нілепту. Він розповів мені все, що сталося відтоді, як ми з Умслопогасом поскакали з поля битви.

Мені здається, він вів війну чудово і виявив незвичайні здібності командира. Загалом, хоча втрати наші були вельми великі — страшно навіть подумати, скільки людей загинуло, — ,я знаю, що населення країни не засуджувало нашої війни. Куртіс був дуже радий бачити мене і зі сльозами на очах дякував за те мале, що я міг зробити для королеви. Я бачив, що його вразив мій вигляд.

Що стосується Нілепти, то вона тепер аж сяяла, коли її дорогий чоловік повернувся до неї зовсім здоровий, із невеликою подряпиною на голові. Я впевнений, що вся ця вбивча війна, всі ці загиблі люди майже не зменшували її радості, її щастя, і не можу засуджувати її за це, розуміючи, що такою є натура люблячої жінки, яка дивиться на все крізь призму своєї любові і забуває про нещастя інших, якщо кохана людина жива і неушкоджена.

— Що ви робитимете із Зорайєю? — запитав я.

Світле обличчя Нілепти спохмурніло.

— Зорайя! — вимовила вона, тупаючи ногою. — Знову Зорайя!

Сер Генрі поспішив змінити розмову.

— Скоро ви одужаєте і будете зовсім здорові, друже! — сказав мені Куртіс.

Я похитав головою і засміявся.

— Не дуріть себе! — сказав я. — Я можу трохи поправитися, але не одужаю ніколи. Я вмираю, Куртісе! Можливо, я вмиратиму поволі, але напевно. Чи знаєте ви, що у мене вже почалося кровохаркання? Щось погане сталося з моїми легенями! Я відчуваю це. Не засмучуйтеся так! Життя прожите, час іти! Дайте мені, будь ласка, дзеркало, я хочу подивитися на себе!

Куртіс вибачився, відмовляючись дати мені дзеркало, та я наполіг на своєму. Нарешті він подав мені диск із полірованого срібла в дерев’яній рамці, який замінював тут дзеркало. Я глянув на себе і відклав дзеркало вбік.

— Я так і думав! — вимовив я. — А ви кажете, що я одужаю!

Я не хотів показати їм, як уразив мене мій вигляд. Моє сиве волосся стало, сніжно-білим, а обличчя було зрите зморшками, як у старого, і глибокі червоні кола залягли під запалими очима. Нілепта заплакала, а сер Генрі знову змінив розмову. Він сказав мені, що художник зняв зліпок з мертвого тіла старого Умслопогаса і з нього буде виліплена чорна мармурова статуя, що зображає його в той момент, коли він розбиває священний камінь. Замість каменя стоятиме біла статуя, яка зобразить мене і Денний промінь. Я бачив потім ці статуї, закінчені через шість місяців, вони прекрасні, особливо статуя Умслопогаса, дивовижно схожого. Що стосується мене, художник ідеалізував мою непривабливу фізіономію, хоча статуя вельми гарна. Віками простоїть ця статуя, і народ дивитиметься на неї, хоч, я гадаю, зовсім нецікаво дивитися на таке незначне, жалюгідне обличчя!

Потім вони розповіли мені, що останнє бажання Умслопогаса було, щоб його поховали, а не спалили згідно з місцевим звичаєм, як спалять мене після смерті. Бажання його виконали. Зулус похований за звичаєм своєї батьківщини, в сидячому положенні, з колінами під підборіддям, загорнений у товстий золотий лист, і заритий в западині стіни на верхівці сходів, які він захищав, з обличчям, обернутим у бік своєї батьківщини. Так сидить він там і сидітиме завжди, бо його труп набальзамований і поміщений у вузьку кам’яну труну, куди немає доступу повітря.

Люди подейкують, що вночі дух старого зулуса виходить із труни і погрожує примарною сокирою примарним ворогам! Зрозуміло, вночі ніхто не наважується проходити повз те місце, де похований герой!

Тим часом незбагненним чином у народі вже виникла нова легенда або пророцтво. Ця легенда свідчить, що поки старий зулус сидітиме там і дивитиметься на сходи, які він один героїчно захищав проти півсотні нападників, доти буде існувати і процвітати нова династія, започаткована шлюбом англійця з королевою Нілептою. А коли кістки його з часом розсиплються і перетворяться на порох, тоді впаде династія, впадуть сходи, і перестане існувати народ Цу-венді!

Розділ XXIII Я ВСЕ СКАЗАВ

Минув тиждень. Я відчув себе дещо краще одного теплого полудня. До мене раптом з’явився вісник сера Генрі і сказав, що Зорайю приведуть опівдні до першої кімнати королеви, і що Куртіс просить мене бути присутнім при цьому. Мені хотілося подивитися ще раз на нещасну королеву, і я гукнув на допомогу Альфонса — він був справжнім скарбом для мене в моєму стані. Я прийшов раніше за інших, хоча кілька офіційних придворних осіб уже були там, оскільки їм наказали з’явитися. Тільки-но я всівся, як, супроводжувана загоном королівських охоронців, з’явилася Зорайя, така ж прекрасна і гордовита, як завжди, але з виразом гіркоти на гордому і похмурому обличчі. Вона була вбрана за звичаєм у королівську “кеф” і тримала в правиці срібного списа. Захоплення і жаль охопили мене, коли я глянув на неї. Я звівся на ноги і низько вклонився їй, висловивши співчуття, що не можу стояти перед нею через мій стан.

Вона трішки почервоніла і гірко засміялася.

— Ти забуваєш, Макумазане, — сказала вона, — я більше не королева, я — полонянка, над якою будь-хто може сміятися!

— Але ти жінка, — заперечив, — отже, до тебе слід виявляти пошану, крім того, ти перебуваєш у складному стані, отже, удвічі заслуговуєш на пошану!

— Ти забув, — відповіла вона з усмішкою, — що я хотіла загорнути тебе в золотий лист і повісити на колоні храму!

— Ні, — сказав я, — запевняю тебе, я не забув цього. Я часто думав про це, коли мені здавалося, що битва профана нами. Але колона на своєму місці, а я залишився тут, хоча й ненадовго, навіщо говорити про це?.

— О, ця битва, битва! — продовжила вона. — Я хотіла б знову бути королевою, хоч на одну годину, щоб помститися проклятим шакалам, які кинули мене в біді. Ці баби, ці люди з пташиними серцями дозволили перемогти себе!

Зорайя задихалася у своєму гніві.

— О, цей маленький боягуз біля тебе! — вказала срібним списом на Альфонса. — Він утік і виказав мої плани. Я хотіла зробити його начальником війська і показати солдатам, сказавши, що це великий Бугван! — Альфонс зітхнув і засумував. — Усюди мене спіткала невдача! Він сховався під прапором і підслухав усі мої плани. Я хотіла б убити його, та, який жаль! Не можу! А ти, Макумазане, я чула, що ти зробив! Ти — хоробра людина, у тебе чесне серце! і твій чорний дикун! Він був справжній чоловік. Я хотіла б побачити, як він боровся з Насту на сходах!

— Ти дивна жінка, Зорайо! — сказав я. — Прошу тебе, вимоли прощення у королеви Нілепти, може, вона помилує тебе!

Вона голосно засміялася.

— Я проситиму милосердя? — сказала вона. — Ніколи!

Цієї миті ввійшла Нілепта в супроводі Куртіса та Гуда й сіла. Обличчя її було безпристрасне. Що стосується Гуда, він мав зовсім хворий вигляд.

— Вітаю тебе, Зорайо! — сказала Нілепта, помовчавши. — Ти накликала горе і печаль на моє королівство, через тебе тисячі загинули в бою, ти двічі робила спробу вбити мене, ти присягнулася вбити мого пана та його супутників і скинути мене з трону! Хіба ти не заслуговуєш на смерть? Говори, Зорайо!

— Мабуть, королева, сестра моя, забула головний пункт звинувачення! — відповіла Зорайя своїм музичним голосом. — Він свідчить таке: ти намагалася відбити у мене коханого мого Інкубу! За цей злочин сестра моя хоче вбити мене, а не за те, що я почала війну! Щастя твоє, Нілепто, що я надто пізно звернула увагу на його кохання до тебе! Слухай, — продовжувала вона голосніше, — мені нічого сказати вам, окрім того, що сказала б я, якби виграла битву! Роби зі мною що хочеш, королево, хай Інкубу буде королем, тому що він — причина всього зла! Хай це буде кінцем усієї історії. — Зорайя випросталася, кинула гнівний погляд своїх глибоких очей на сера Генрі і почала гратися своїм списом.

Сер Генрі нахилився до Нілепти і щось їй прошепотів.

— Зорайо! — заговорила Нілепта. — Я була завжди доброю сестрою для тебе! Коли наш батько помер, у країні виникли сумніви і розмови про те, чи маєш ти сидіти на троні разом зі мною і бути королевою! Я — старша сестра — подала голос за тебе. “Хай Зорайя буде королевою так само, як і я. Ми — двійнята, ми росли разом від народження, чому ж надавати перевагу мені?” — сказала я. Ми завжди були разом, сестро моя! Тепер ти знаєш, що винна переді мною і твоє життя в небезпеці! Та я пам’ятаю, що ти моя сестра, що ми разом бавилися дітьми і любили одна одну, разом спали, обійнявшись, тому серце моє рветься до тебе, Зорайо! Але образа, яку ти— мені завдала, надто серйозна, я не пощадила б твого життя. Поки ти житимеш, у нашій країні не буде спокою! Але ти не помреш, Зорайо, бо мій дорогий чоловік просив у мене, як милість, пощадити твоє життя! Я дарую йому твоє життя, як мій весільний подарунок, хай він робить із ним, що хоче. Я знаю, що ти кохаєш його, але він не кохає тебе, Зорайо, незважаючи на твою вроду! Хоча ти прекрасна, як зоряна ніч, о, Зорайо, але він кохає мене, а не тебе, він — мій чоловік, і я дарую йому твоє життя!

Зорайя виблискувала очима і мовчала. На Куртіса було боляче дивитися. Манери Нілепти і її слова, хоча вони дихали правдою і силою, зовсім не подобалися мені.

— Я розумію, — пробурмотів Куртіс, дивлячись на Гуда, — я розумію, що ви обидві були приязні одна до одної, ваші почуття природні, але принаймні можна знайти якийсь вихід з того, що сталося! Зорайя має власні володіння, де вона може жити, як заманеться! Чи не так, Нілепто? Втім, я можу тільки радити!

— Я хотів би забути те, що сталося, — додав Гуд, червоніючи, — і якщо Цариця Ночі вважає мене гідним її руки, я готовий завтра ж повінчатися з нею і постараюся бути для неї добрим чоловіком!

Усі погляди звернулися на Зорайю, яка стояла нерухомо, з тією загадковою усмішкою на вродливому обличчі, яку я часто помічав і раніше. Вона помовчала трохи, потім тричі низько присіла перед Нілептою, Куртісом і Гудом.

— Дякую тобі, прекрасна королево, моя велична сестро, — заговорила вона спокійним тоном, — за твою любов до мене з дитячих літ, а особливо за те, що ти віддаєш мою персону і мою долю в руки лорда Інкубу, який буде королем! Нехай щастя, мир і благоденствування уквітчають твій життєвий шлях, ніжна, доброзичлива королево! Царюй довго, звитяжна королево, і тримайся обома руками за кохання твого чоловіка. Хай процвітають твої нащадки, сини й дочки твоєї чудової краси! Дякую тобі, лорде Інкубу, майбутній королю, тисячу разів дякую тобі, що ти захотів прийняти в дар від королеви моє бідне життя і долю та передати її своєму товаришу по зброї і пригодам, лорду Бугвану! Цей учинок гідний тебе, Інкубу! Нарешті дякую тобі також, лорде Бугване, за те, що ти, у свою чергу, удостоїв мене своєю увагою і не відмовився від моєї жалюгідної краси! Дякую тобі тисячу разів і додаю, що ти — добра і чесна людина і присягаюся, поклавши руку на серце, що я сказала б тобі “так”, якби могла! Тепер, коли я подякувала всім, — вона посміхнулася, — я додам усього кілька слів. Мало ви знаєте мене, королево Нілепто, і ви, панове. Для мене немає середини! Я сміюся над вашими жалощами і ненавиджу вас! Я не потребую вашого прощення — для мене це жало змії! Я стою тут перед вами обдурена, покинута, ображена, та все ж тріумфую над вами, сміюся і зневажаю вас усіх! Ось вам моя відповідь!

Раптом, перш ніж хто-небудь міг здогадатися про її намір, вона підняла срібного списа, який тримала в руці, і завдала собі такого сильного удару в бік, що спис пройшов наскрізь, і впала на підлогу.

Нілепта скрикнула. Гуд майже знепритомнів, інші кинулися до Зорайї. Цариця Ночі підняла свою прекрасну голову і поглянула своїми дивовижними очима в обличчя Куртіса, немов прощаючись із ним. Потім голова її відкинулася назад, пролунало зітхання, схоже на ридання, і похмура, але смілива душа Зорайї відлетіла. Її поховали з царською пишнотою, і все було закінчено. Минув місяць від часу трагічної смерті Зорайї. У храмі Сонця відбулася урочиста церемонія, і Куртіс був офіційно оголошений королем країни Цу-венді. Я був хворий і не прийшов на церемонію. Насправді, я ненавиджу такі речі, натовпи народу, звуки труб, майоріння прапорів. Гуд, присутній на церемонії (у повній формі), повернувся і розповів мені, що Нілепта була вельми красивою, а Куртіс тримався так, немов народився королем, і чув на свою адресу гучні вітальні крики, що підтверджували його величезну популярність у країні. Потім, розповідав він, коли в процесії вели королівського коня Денний промінь, народ почав голосно, до хрипоти кричати: “Макумазан! Макумазан!” Кричали так, що він, Гуд, мав був устати на повний зріст в екіпажі і закричати їм, що я хворий і не можу брати участь у церемонії.

Потім сер Генрі, чи, точніше; король прийшов відвідати мене, був вельми стомленим і присягався, що ніколи не нудьгував так у своєму житті. Але я думаю, що він дещо перебільшував. Людській натурі невластиво нудьгувати за таких незвичайних обставин. Насправді, чи не дивна річ, що той, хто за рік до того приїхав у країну нікому не відомим прибульцем, тепер одружився з прекрасною і коханою королевою і зробився королем усієї держави! Я спробував прочитати йому повчання, щоб він не загордився і не захопився блиском і силою своєї влади, і пам’ятав завжди, що був колись простим англійським джентльменом і обраний Провидінням для великого і відповідального обов’язку.

Куртіс був такий люб’язний, що терпляче вислухав мої настанови і навіть подякував мені за них. Одразу ж після церемонії мене перенесли до будинку, де я тепер пишу ці рядки. Це чарівний куточок, за дві милі від Мілозиса. Тут протягом п’яти місяців, не сходячи з ложа, я на дозвіллі складав ці записки, історію наших мандрів. Напевне, ніхто ніколи не прочитає їх, та це неважливо. Принаймні складання цих записок допомогло мені згаяти час тяжких страждань. Я дуже мучився тоді. Слава Богу, швидко скінчаться мої страждання.

Минув тиждень відтоді, як я написав останні рядки. Тепер я знову беруся за перо, востаннє, бо кінець мій близький.

Моя голова свіжа, і я можу писати, хоча ледве тримаю перо. За останній тиждень хвороба легенів загострилася, але тепер стабілізувалася, я відчуваю повне оніміння кінцівок і ні на що вже не сподіваюся.

Біль зник, а з ним зник і страх смерті, і я відчуваю близькість вічного спокою і відпочинку. Радісно, з тим відчуттям спокою, з яким дитя лежить на грудях матері, я готовий впасти в обійми ангела смерті! Будь-яка боязкість, усі страхи, що не залишали мене за життя, відлетіли від мене, бурі минули, і Зірка вічної надії, що блищала крайнеба, тепер наблизилася до мене. Багато разів був я близький до смерті, багато товаришів померли на моїх очах, тепер — моя черга! Ще двадцять чотири години, і світ буде далеко від мене з усіма його страхами і надіями. Мене не стане, і світ забуде про мене! Так було і буде з усіма! Тисячі століть тому вмираючі люди думали свої думи і були забуті! Мине ще тисяча століть, і нащадки наші вмиратимуть і думатимуть і їх також забудуть у свою чергу.

“Людське життя — дихання бика взимку, зірка, що блукає небом, легка тінь, яка зникає із заходом сонця!” — так висловився одного разу зулус у розмові зі мною.

Ні, наш світ недобрий! Хто може не погодитися з цим, окрім тих, хто засліплений собою?

Як може бути хорошим світ, в якому першорядне значення мають гроші, де дороговказною зіркою є егоїзм і себелюбство?

Тепер, коли моє життя закінчується, я радий, що жив, що пізнав ніжне дихання жіночого кохання і вірну дружбу, яка пережила кохання жінки, радий, що чув дзвінкий сміх дітей, милувався сонцем, місяцем і зірками, відчував солоне дихання моря на своєму обличчі і плавав осяяною промінням місяця водою, полюючи на звірів. Та я не хотів би знову почати життя! Ні, ні!

У мені все змінилося. Світло зникає з очей, і темрява наближається. До мене з’являються крізь цей морок знайомі обличчя дорогих померлих… Там мій Гаррі та інші, і найкраща, найдосконаліша жінка, яка колись жила на землі.

Навіщо говорити про неї тепер? Навіщо говорити про неї після довгого мовчання, тепер, коли вона така близька до мене; коли я йду туди, куди пішла вона дуже давно.

Призахідне сонце горить полум’ям на золотому куполі храму. Пальці мої втомилися.

Усім, хто знав мене або чув про мене, всім, хто схоче іноді пригадати старого мисливця, я простягаю руку на прощання і прошу прощення!

У руки Всемогутнього Бога, Творця життя і смерті, віддаю дух свій!

“Я все сказав!” Це був улюблений вислів покійного зулуса.

Розділ XXIV ІНШОЮ РУКОЮ

Минув рік від дня смерті нашого незабутнього друга Аллана Квотермейна, коли він закінчив останній розділ своїх записок, під назвою “Я все сказав!” Випадково у нас з’явилася можливість переслати ці записки до Англії. Правда, ця можливість не спокушала нас надіями, але ми з Гудом вирішили спробувати. Протягом останніх шести місяців наші люди старанно працювали на кордонах країни Цу-венді з наміром відшукати будь-що або прокласти зручний шлях сполучення до країни. Результатом робіт стало відкриття каналу, який сполучав країну із рештою світу. Я впевнений, що цим самим каналом тубільний мандрівник дістався сюди і до місії містера Мекензі, хоча прибуття його за три роки до нас до цієї країни і вигнання з неї жерці ретельно приховують! Поки тривали обстеження країни, на континент відправили посла з депешею. Ми вручили йому рукопис, два листи від Гуда до його друзів і лист від мене до мого брата Георга. Мені боляче думати, що я ніколи не побачу його, і я повідомляв йому як найближчому моєму спадкоємцю в Англії, що він може володіти всіма моїми родовими маєтками, оскільки я не думаю колись повернутися на батьківщину. Ми не могли б покинути країну Цу-венді, якби навіть хотіли! Цим послом був Альфонс, дай Бог йому щастя в його житті! Він до смерті скучив тут!

— Так, так, тут добре! — говорив він. — Але мені нудно, тоскно!

Він скаржився на відсутність будь-яких кафе і театрів і зітхав за своєю Анетою. Та мені здається, що весь секрет його огиди до країни і туги полягав у тому, що народ страшенно сміявся з нього та його поведінки в битві, що відбувалася вісімнадцять місяців тому, коли він сховався під прапором Зорайї, щоб уникнути бою.

Кожний хлопчисько бігав за ним вулицями і насміхався, ображаючи його гордість і роблячи життя нестерпним. Принаймні Альфонс зважився перенести всі жахи тривалої подорожі, небезпеки, зусилля, навіть готовий ризикнути зустріти французьку поліцію, ніж залишатися в цій “сумній країні”.

Бідолашний Альфонс! Ми були дуже засмучені розлукою з ним, але я щиро бажаю йому щасливо прибути на батьківщину. Якщо він дістанеться щасливо і довезе з собою дорогоцінний рукопис, який ми йому вручили разом із солідною кількістю золота, він буде там, у себе, багатою людиною і може одружитися зі своєю Анетою, якщо вона жива і вшанує його!

Тепер користуюся нагодою, щоб сказати кілька слів про незабутнього Квотермейна.

Він помер удосвіта наступного дня, дописавши останні свої рядки. Нілепта, Гуд і я були біля нього. Це була зворушлива сцена. За годину до настання ранку ми помітили, що він помирає, і наше горе було вельми сильне. Гуд залився слізьми, і ці сльози викликали останній милий жарт з уст умираючого друга. Він міг жартувати навіть в останні хвилини свого життя. Гуд хвилювався, плакав, і скельце його постійно випадало зі свого звичного місця. Квотермейн помітив це.

— Нарешті, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися, — я побачив Гуда без скельця в оці!

Потім він замовк до ранку і при першому промінні світанку попросив підняти його, щоб востаннє побачити схід сонця.

— За кілька хвилин, — сказав він, — маю пройти через його золоті ворота!

За десять хвилин він підвівся і подивився на нас.

— Я вирушаю в довгі мандри, страшніші, ніж ті, які ми здійснили всі разом. Згадуйте іноді про мене! — пробурмотів Квотермейн. — Хай Бог благословить вас! Я чекатиму на вас там!

Він зітхнув, упав на подушки і помер!

Так пішла від нас назавжди прекрасна людина! Ніжний, надійний, наділений великим запасом гумору і поетичними схильностями, він був неоціненний як людина діла і громадянин. Я не знав нікого, хто був би такий компетентний у думці про людей й їхні вчинки.

— Усе своє життя я вивчав людську натуру, — говорив часто Квотермейн, — і гадаю, що знаю її!

Справді, він знав людей. У нього було дві вади: його надмірна скромність і схильність до ревнощів стосовно людей, яким він симпатизував.

Читачі, певно, пам’ятають, що він часто говорив про себе як про несміливу, боязку людину; насправді ж він мав безстрашну душу і ніколи не губився. У битві з військом Зорайї він одержав серйозну рану, від якої і помер, але ця рана зовсім не була випадковістю, як можна було судити з його слів. Він був поранений, рятуючи життя Гуда, ризикуючи своїм життям задля іншої людини. Гуд лежав на землі, й один із вогнів Насти був готовий убити його, але Квотермейн кинувся захищати товариша й одержав сильний удар у бік, хоча вбив солдата.

Щодо його ревнощів, я можу легко виправдатися. У своїх записках він кілька разів згадує про те, що Нілепта абсолютно заволоділа мною, і обидва ми почали ставитися до нього холодніше. Нілепта і тепер має вади, як і будь-яка інша жінка, вона буває часом надто примхливою, але, загалом, наше уявне охолодження до нього — це плід його фантазії. Він скаржиться, що я не хотів прийти побачити його, коли він був хворий, але лікарі рішуче заборонили мені це. Коли я прочитав ці слова в його записках, вони боляче зачепили мене, бо я глибоко любив Квотермейна, поважав його як батька, і ніколи не припустився б думки, щоб мій шлюб із Нілептою міг відсунути на другий план давнього друга. Тепер усе це минуло. Ці маленькі слабкості роблять ще дорожчим для мене незабутній образ покійного друга!

Квотермейн помер. Гуд прочитав над ним похоронну службу, на якій були присутні ми з Нілептою. Потім його останки, під урочисті крики народу, були спалені. Коли я йшов у довгій і пишній процесії за тілом свого друга, я думав, що якби Квотермейн бачив усю цю церемонію, він би обурився, оскільки ненавидів пихатість і розкіш.

Але я не міг нічого вдіяти з цим! За кілька хвилин до заходу сонця, на третю ніч після смерті, його принесли і поклали на мідну підлогу храму, перед вівтарем. Коли останній промінь призахідного сонця впав на його обличчя й осяяв бліде, благородне чоло покійного, заграли труби, підлога розсунулася, і труп Квотермейна впав у вогонь. Ніколи ми не побачимо його, якщо й проживемо ще сто років. Він був обдарованою людиною, справжнім джентльменом, вірним другом, найвправнішим спортсменом і якнайвлучнішим стрільцем у всій Африці!

Так закінчилося чудове, сповнене пригод життя мисливця Квотермейна.

Час минав. Нам жилося добре. Гуд улаштовував флот на озері Мілозисі та на інших навколишніх озерах, і за його допомогою ми сподіваємося розширити торгівлю і виробництво країни і підкорити неспокійні і войовничі племена, що мешкають на берегах озер. Бідолашний Гуд! Він почав трохи забувати трагічну смерть нещасної красуні-королеви Зорайї. Але це був тяжкий удар для нього, бо він надто цінував її! Сподіваюся, що колись він одружиться і викине зовсім з голови своє нещасне кохання. Нілепта має на прикметі двох молодих дівчат, одна з них донька Насти (він був удівцем), вродлива дівчина, з величним виглядом, але вельми схожа на свого батька і надто гордовита. Що стосується мене, я задоволений, і відчуваю себе вельми добре у своєму курйозному становищі короля-чоловіка, краще навіть, ніж міг очікувати! Я вважаю, що відповідальність — це тяжко. Все-таки я сподіваюся зробити що-небудь добре і маю намір довести до кінця дві справи. Це об’єднати різні племена, що становлять народ Цу-венді, під одним центральним управлінням і знищити владу жерців. Перша реформа покладе край громадянським війнам, які протягом сторіч спустошували країну, друга — усуне джерело політичної небезпеки і прокладе шлях новій, істинній релігії. Я сподіваюся побачити хрест Ісуса на золотому куполі храму. Якщо я не побачу цього, то побачать мої спадкоємці!

Ще про одну річ я подбаю. Я вважаю за необхідне заборонити доступ іноземців у країну Цу-венді, і не через те, що я негостинний, а на моє тверде переконання, що священний обов’язок зобов’язав мене зберегти великодушний і сердечний народ від нашестя варварів. Що станеться з моїм хоробрим військом, якщо які-небудь прибульці надумають стріляти в нас із револьверів і рушниць? Я не хочу вводити тут порох, телеграфне сполучення, парові машини, газети, оскільки твердо переконаний, що всі ці нововведення несуть із собою всілякі біди і нещастя. Я не хочу заполонити прекрасну країну натовпами спекулянтів, туристів, політиків, учителів, які принесуть із собою суєту і ненависть решти світу, віддати її на розтерзання жадібним аферистам, які схожі на крабів — цих чудовиськ підземної річки, що терзають труп прекрасного лебедя. Я не хочу сприяти в країні жадібності, пияцтву, новим хворобам і загальній деморалізації — першим ознакам цивілізації незіпсованого народу. Якщо Провидінню бажано буде приєднати країну Цу-венді до решти світу — це інша справа, але я не хочу брати на себе відповідальність, і Гуд цілком схвалює моє рішення! Прощавайте!

Генрі Куртіс. Грудень 15, 18

Р. S. Я зовсім забув сказати, що дев’ять місяців тому Нілепта, яка, здається, ще більше погарнішала, подарувала мені сина і спадкоємця. Це чарівний кучерявий хлопчик, справжній блакитноокий англієць, і хоча він успадкує трон Цу-венді, я сподіваюся зробити з нього перш за все справжнього джентльмена і чесну людину, що, на мою думку, вище і цінніше, ніж. успадкувати королівський престол, і є найбільшим щастям, яке людина може знайти на землі.

І. К.

Примітка Георга Куртіса, ексвайра.

Ми вважали померлим мого рідного брата Генрі Куртіса, аж раптом я одержав рукопис, адресований мені моїм братом. На конверті була поштова марка Адена, і рукопис благополучно дійшов до мене 20 грудня поточного року, через два роки після того, як його відправили з Центральної Африки. Дивну історію прочитав я в цих записках! Звичайно, мені приємно було дізнатися, що Генрі і Гуд благоденствують на чужині, але для мене і для своїх друзів вони давно померли, оскільки ми втратили будь-яку надію побачити їх.

Вони порвали будь-який зв’язок зі старою Англією, своєю домівкою, рідними, і, можливо, по-своєму мають рацію і чинять мудро.

Але я ніяк не можу зрозуміти, яким чином вони переслали рукопис! Припускаю, що маленький француз, Альфонс, благополучно здійснив свою подорож. Я цікавився ним у Марселі та в інших місцях, прагнучи знайти його, але безуспішно. Напевне, він помер, і пакет був посланий мені кимсь іншим, чи, можливо, він благополучно повінчався зі своєю Анетою і, боячись поліції, вважає за краще жити інкогніто. Мені це невідомо. Я довго сподівався розшукати його, але маю зізнатися, що моя надія кожного дня слабшає. Великою перешкодою є те, що у своїх записках пан Квотермейн ніде не згадує його прізвища. Він говорить про “Альфонса”, а на світі так багато Альфонсів! Листи Гуда, які мій брат Генрі, за його словами, послав разом із рукописом, не дійшли за призначенням. Я припускаю, що вони втрачені або знищені!

Георг Куртіс.

ЗМІСТ

Таємничі сили

Чудовисько

Дитя зі слонової кістки

Аллан Квотермейн

Примітки

1

Есквайр — дворянський титул в Англії.

(обратно)

2

Кафри (араб, кафір — невірний) — назва мусульманського населення Африки, запозичена європейцями на означення південноафриканських племен, які говорять мовою банту (Ред.).

(обратно)

3

Зулуси — войовничий південноафриканський народ (Ред.).

(обратно)

4

Чака (1787–1828) — полководець, який об’єднав зулуські племена (Ред).

(обратно)

5

Спис із широким, особливої форми, наконечником (Ред.).

(обратно)

6

Xеєр — пан (гол.).

(обратно)

7

Тут: укріплення (Ред.).

(обратно)

8

Тут: обгороджені поселення (Ред.).

(обратно)

9

Автор має сказати, що справжня повість написана незадовго до відкриття в Родезії скам’янілих і надзвичайно стародавніх решток протолюдини, яка цілком могла належати до племені хоухойа, “волохатих лісових жителів”, про яких книга ця говорить вустами Аллана Квотермейна (Автор.).

(обратно)

10

Баас — пан (галл.)

(обратно)

11

Здрастуйте.

(обратно)

12

…зроблено в Англії.

(обратно)

13

Порфіра — довга, зазвичай пурпурного кольору, мантія, в яку вбираються монархи; один із символів їхньої влади.

(обратно)

14

Savage (англ.) — дикий.

(обратно)

15

Вишнева горілка.

(обратно)

16

Імена вчителів чорнокнижництва, згадуваних у Корані.

(обратно)

17

Негритянське плем’я.

(обратно)

18

Англійські акції, номінальна вартість яких — один фунт.

(обратно)

19

Тобто в тюрмі.

(обратно)

20

Яків.

(обратно)

21

Не знаю.

(обратно)

22

Так називають тубільну чоловічу прислугу в усіх східних країнах (boy (англ.) — хлопчик).

(обратно)

23

Вітер; те саме, що й самум у Сахарі.

(обратно)

24

Унція (лат. uncia) — міра маси (ваги), що застосовується в деяких країнах. В англ. системі, напр., унція дорівнює 28, 35 г.

(обратно)

25

Allemagte (голл.) — Всемогутній.

(обратно)

26

Дюйм (від голл. duim — великий палець) — одиниця довжини в англ. і америк. системах мір. 1 дюйм = 0, 0254 м.

(обратно)

27

Магута — погонич слонів.

(обратно)

28

Між зулусами існує звичай, коли людина, досягти певного віку і статусу, має право носити перстень, зроблений із чорної камеді, перевитий смугами і відполірований, як діамант. Почесний стан чоловіка кількох дружин також дає право носити такий перстень. Поки людина не носить перстень, на нього дивляться, як на хлопчика, хоча йому може бути 35 і більше років.

(обратно)

29

Зулуси мають звичай розпорювати живота померлому ворогу. У них існує забобон, що без цього трун розпухне, так само, як тіло його вбивці.

(обратно)

30

Безумовно, крик сови, як дізнався я потім, служить сигналом у племенах мазаїв.

(обратно)

31

Я бачив сотні мечів потім, але ніколи не міг зрозуміти, як вправляються пластинки золота в сталь зброї. Зброярі Цу-венді, які виробляють такі мечі, складають клятву нікому не відкривати цього секрету.

(обратно)

32

Пізніше я дізнався, що ця сокира належала дикуну на прізвисько “Непереможний”!.

(обратно)

33

Молоді воїни по мають власності. Вся здобич, яку вони здобувають у битві, належить їхнім батькам або начальникам.

(обратно)

34

Мазаї у квітні 1886 р. справді вбили місіонера Гутона і його дружину в описаному місці, на березі Тани; це були перші білі люоди, які стали жертвою жорстокого племені.

(обратно)

35

Анероїд — металевий барометр для вимірювання атмосферного тиску.

(обратно)

36

Імовірно, пан Квотермейн не знав, що в народів, які пошановують тварин, існує звичай щорічно приносити її в жертву богам.

(обратно)

37

Ассирія — рабовласницька держава у північній Месопотамії (кінець III тис. — VII ст. до н. е.). До її складу входила територія від Ірану до Середземного моря і від Закавказзя до Ефіопії.

(обратно)

38

Царицею Ночі охрестив Зорайю народ.

(обратно)

39

У Цу-венді члени королівської сім’ї мають вінчатися великим жерцем або формально призначеним депутатом-жерцем.

(обратно)

40

У країні Цу-венді є звичай нести померлих офіцерів на складених у вигляді нош списах солдатів.

(обратно)

41

Я не знаю, хто цей Галаці. Умслопогас ніколи не говорив мені про нього.

(обратно)

Оглавление

Генрі Райдер Хаґґард У СЕРЦІ АФРИКИ, або Пригоди Аллана Квотермейна

  ТАЄМНИЧІ СИЛИ

    РОЗДІЛ І

    РОЗДІЛ II

    РОЗДІЛ III

    РОЗДІЛ IV

  ЧУДОВИСЬКО

    Розділ І БУРЯ

    Розділ II ЗОБРАЖЕННЯ В ПЕЧЕРІ

    Розділ III ВІДКРИВАЧ ДОРІГ

    Розділ IV ЛЕГЕНДА ПРО ХОУ-ХОУ

    Розділ V АЛЛАН ДАЄ ОБІЦЯНКУ

    Розділ VI ЧОРНА РІЧКА

    Розділ VII ВЕЛЛУ

    Розділ VIII СВЯЩЕННИЙ ОСТРІВ

    Розділ ІX БЕНКЕТ

    Розділ X ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ

    Розділ XI ШЛЮЗИ

    Розділ XII ЗМОВА

    Розділ XIII СТРАШНА НІЧ

    Розділ XIV КІНЕЦЬ ХОУ-ХОУ

    Розділ XV ПРОЩАННЯ САБІЛИ

    Розділ XVІ НА ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

  ДИТЯ ЗІ СЛОНОВОЇ КІСТКИ

    Розділ І АЛЛАН ДАЄ УРОК СТРІЛЬБИ

    Розділ ІІ АЛЛАН Б’ЄТЬСЯ ОБ ЗАКЛАД

    Розділ III МІС ХОЛЬМС

    Розділ IV ХАРУТ І МАРУТ

    Розділ V НЕВДАЛЕ ВИКРАДЕННЯ

    Розділ VI ЗОЛОТОПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ “ЩИРОЇ ДОВІРИ”

    Розділ VII РОЗПОВІДЬ ЛОРДА РЕГНОЛЛЯ

    Розділ VІІІ ВІД’ЇЗД

    Розділ IX ЗУСТРІЧ У ПУСТЕЛІ

    Розділ X УПЕРЕД

    Розділ XI АЛЛАН У ПОЛОНІ

    Розділ ХІІ ПЕРШЕ ПРОКЛЯТТЯ

    Розділ XIII ДЖАНА

    Розділ XIV ГОНИТВА

    Розділ XV МЕШКАНЕЦЬ ПЕЧЕРИ

    Розділ XVI ХАНС ВИКРАДАЄ КЛЮЧІ

    Розділ XVII СВЯТИЛИЩЕ І КЛЯТВА

    Розділ XVIII ПОСОЛЬСТВО

    Розділ XIX АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН ПРОМАХУЄТЬСЯ

    Розділ XX АЛЛАН ПЛАЧЕ

    Розділ XXI ДОДОМУ

  АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН

    ВСТУП

    Розділ І РАДА КОНСУЛА

    Розділ II ЧОРНА РУКА

    Розділ III У МІСІОНЕРА

    Розділ IV АЛЬФОНС І ЙОГО АНЕТА

    Розділ V УМСЛОПОГАС ОБІЦЯЄ

    Розділ VI НЕЗАБАРОМ СВІТАНОК

    Розділ VII СТРАШНА РІЗАНИНА

    Розділ VIII АЛЬФОНС ПОЯСНЮЄ

    Розділ ІX У НЕВІДОМІЙ КРАЇНІ

    Розділ X ПІДЗЕМНИЙ ВОГОНЬ

    Розділ XI ПОХМУРЕ МІСТО

    Розділ XII СЕСТРИ-КОРОЛЕВИ

    Розділ XIII НАРОД ЦУ-ВЕНДІ

    Розділ XIV ХРАМ СОНЦЯ

    Розділ XV ПІСНЯ ЗОРАЙЇ

    Розділ XVI БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА

    Розділ XVII БУРЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ

    Розділ XVIII ВІЙНА

    Розділ XІX ВЕСІЛЛЯ

    Розділ XX НА ПОЛІ БИТВИ

    Розділ XXI УПЕРЕД! УПЕРЕД!

    Розділ XXII УМСЛОПОГАС ЗАХИЩАЄ СХОДИ

    Розділ XXIII Я ВСЕ СКАЗАВ

    Розділ XXIV ІНШОЮ РУКОЮ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg