«Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса»

Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (fb2) - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (пер. П. Д. Резников,В. Б. Рибка,В. Е. Очосальский,Г. Т. Ткаченко) 1911K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Александрович Лукин - Дмитрий Иоганович Поляновский

О. Лукін, Д. Поляновський СПІВРОБІТНИК ЧК «ТИХА» ОДЕСА

Малюнки В. П. ГЛУЗДОВА

Обкладинка Р. З. МАСАУТОВА

СПІВРОБІТНИК ЧК

Переклад в російської П. Д. Резнікова В. С. Очосальського

Частина І ПОВСТАННЯ ФРОНТОВИКІВ

есна в Херсоні настає рано. Вже на початку березня підсихає земля, а наприкінці місяця з'являється перша зелень. У цей час небо над містом стає вищим і синішим, а сонце добре припікає.

Але пам'ятної весни 1918 року березень видався навдивовижу сірим і непогожим. Вітер з Дніпра пронизливо задував, кошлатив над будинками дощові хмари, носив по вулицях обривки плакатів, зачовгані листки прокламацій, торішнє листя. Ніхто цього сміття не прибирав, і воно збиралося під парканами, біля рекламних тумб, у підворіттях, плуталось під ногами.

То були грізні часи. Шляхи України топтали важкі, ковані німецькі й австрійські чоботи, пахло бензиновим перегаром військових машин…

У Херсоні тільки й розмов було, що про німців. Їх ждали з дня на день. Газети виходили з тривожними заголовками: «Що чути в Одесі».

В Одесі були німці. Були вони і в Миколаєві. Газети повідомляли про розстріли на Пересипу, про повішених на електричних стовпах, про заводи, повернуті колишнім власникам. Усе це в одних херсонців викликало радість, в інших вселяло страх, а в більшості примушувало стискатися кулаки…

І раптом, як грім з неба, рознеслася звістка, що есеро-меншовицька міська дума відправила в Миколаїв делегацію просити австро-німецьке командування негайно прислати в Херсон війська для «наведення порядку».

Спілка колишніх фронтовиків (а їх у Херсоні налічувалося понад дві тисячі), очолювана більшовиками, оголосила, що відтепер не визнає влади міської думи і не допустить, щоб пролетарський Херсон став німецьким. Роззброївши бойові дружини міської думи — обивателів, гімназистів і загони міліції, — фронтовики взялися укріплювати на міській околиці залишки старовинної фортеці, які в Херсоні називали Валами. Сюди почали сходитися озброєні робітничі загони.

Місто спішно готувалося до оборони.

Удень 19 березня в Херсон вступили німці, супроводжувані гайдамаками гетьмана Скоропадського. Оточені натовпом збуджених, відверто тріумфуючих обивателів, вони на довгих грузовиках з щілястими капотами, які нагадували вищирені звірячі морди, проїхали в міську думу і відразу ж послали парламентерів на Вали, вимагаючи, щоб фронтовики склали зброю…

АЛЬОШКА МИХАЛЬОВ

У вікнах будинку Спілки фронтовиків тільки на верхньому поверсі уціліли шибки. На нижньому вікна були забиті дошками. В нічному тумані біля входу маячили вартові.

В низьких кімнатах Спілки вздовж стін стояли дощані нари, над жерстяними буржуйками зміїлися чорні димохідні труби. Тут пахло невибагливим солдатським варивом. Чаділи розвішані по стінах гасові лампи. В коридорах, кімнатах, на сходах юрмилися фронтовики в сірих, обпалених біля похідних вогнищ шинелях і пом'ятих папахах, — що давно вже втратили свою початкову форму.

На другому поверсі, в одній з кімнат, містилася Рада Спілки фронтовиків. У широкому квадратному залі біля цієї кімнати було особливо людно. Чекаючи розпоряджень, фронтовики скупчилися біля дверей, палили цигарки, гомоніли між собою.

Рябий солдат з короткою кавалерійською гвинтівкою на ремені говорив, посмоктуючи козячу ніжку:

— … Я, наприклад, три роки в окопах відсидів і скажу тобі так: німець до кінця війни не мріяв по Росії ходити. Думав тільки, як шкуру зберегти. А тут — на тобі: прийшов і за горло бере. Справедливо це? Га? Справедливо?

— Справедливості захотів? — насмішкувато промовив бородатий, в насунутій по самі очі папасі фронтовик. — У німця одна справедливість — відломити якнайжирніший шматок. Люди з сіл приходять, кажуть, начисто німець хліб вигріб. Худобу забирає до останньої телички. Справедливість! Шукай вітра в полі!..

Бистроокий, низенький фронтовик, що сидів навпочіпки біля стіни, заговорив, підводячись:

— Мужики тепер чухаються! Раніше носом крутили: нам що! Земля нині, хвалити бога, є. То, мовляв, київській раді треба, щоб німці більшовиків прикінчили, а наша хата з краю, хай вони хоч голови один одному повідгризають… А зараз, як колишні пани до їх земель об'явилися, інше говорять…

— Факт! — зітхнув бородатий. — Продали Україну буржуї, їм революція он де сидить. Народу бояться. Бачив, німець заяву прислав, щоб зброю складали? Інакше — розстріл.

Навколо загомоніли:

— Добрий, видно!

— Аякже, зараз і понесем. Рано-ранесенько він усю зброю від нас одержить, буде задоволений!

— Це точно!.. Скаржитися не піде!..

Бистроокий фронтовик погладив долонею темне ложе гвинтівки.

— Ні-і, брат, мені ще ливі у неї будуть справи!..

Стоячи біля дверей за спинами фронтовиків, до цих розмов прислухався хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти у старій гімназичній шинелі, з якої вже добре-таки виріс. По-юнацькому довгов'язий і незграбний, він щоразу підводився навшпиньки і дивився в обличчя кожному, хто говорив, сірими здивованими очима. Над припухлим хлоп'ячим ротом його і на щоках біля вух темнів пушок.: Світле волосся, кучерявлячись, вибивалося з-під форменого кашкета і жорстким чубом нависало на лоба. Видно було, що кожне слово фронтовиків, людей бувалих, сповнене для хлопця особливого значення…

З кімнати вийшов один з членів Ради, Силін, високий на зріст і дуже широкий в плечах чоловік. На його круглій остриженій голові волосся стояло йоржиком. Під розгорнутою шинелею на поясі висів наган.

Йому відразу ж підсунули табурет. Силін виліз на нього. Коли запанувала тиша, він заговорив рівним неголосним басом, змахуючи затиснутим у кулак аркушиком паперу:

— Згідно із загальною постановою, а також із рішенням Ради Спілки фронтовиків уранці вибиватимемо німців з нашого пролетарського Херсона!

Фронтовики збуджено загомоніли, присунулися ближче. Силін підняв руку.

— Тихо! Мітинги відміняються! Все! Поговорили! Договорилися до німця!

— Правильно! — пролунали голоси.

— Кінчати треба з балаканиною!

— Пора робити діло!..

— Так, — говорив Силін. — Зв'язок з робітничим класом у нас є. Наша справа почати — робітники підтримають. Оголошується надзвичайний стан. В разі якоїсь недисципліни, розглядатимемо як зраду революції і пролетарського класу і за законом воєнного часу — наліво, без розмов! Зрозуміло?

— Ще б пак не зрозуміти! — Правильно!

— Тепер слухайте команду. Ротам Іваненка і Мареніна йти до міської думи зараз же і зайняти позицію. Так… Роті Слинькова — до вокзалу. Решта підуть оточувати місто берегом. Командирам вказівки дані… Загальна картина буде така. Почнуть Маренін і Іваненко біля думи. До того щоб жодного пострілу не було. А як вони почнуть, тоді всім діяти відповідно до бойової обстановки, що складеться. Ясно?.. Яким загонам є завдання — виконуйте! Решта розходьтеся по своїх місцях і чекайте наказів. Усе!..

Почулися слова команди:

— Шикуйся!..

— Загін Павлова, до мене!

Силін зіскочив з табурета, пошукав когось очима крикнув:

— Альошко!

Хлопчик у гімназичній шинелі підбіг до нього.

— Я тут!

— Ось тобі записка, віднесеш Виговському на Забалку, в районний штаб, знаєш?

— Ще б пак!

— Принесеш відповідь. Пробирайся обережно, на німців не наскоч.

Альошка побіг до виходу.

Альошка Михальов, довгов'язий хлопець в гімназичній шинелі, став зв'язковим Силіна зовсім недавно, лише кілька годин тому.

Спочатку, коли від свого нерозлучного друга Пантелея Димова, або просто Пантюшки, батько якого командував робітничою дружиною на тютюновій фабриці Лермана, Альошка довідався про те, що готується повстання, він разом з приятелем спробував влаштуватися в дружину Пантюшчиного батька. Але хлопці відразу зазнали невдачі. Пантюшчин батько навіть розмовляти з ними не схотів і звелів забиратися геть з очей. Довелося піти ні з чим.

А втім, Пантюшка надії не втрачав.

— Ти як хочеш, Альошко, а я залишусь, — сказав він. — Зараз піду до тата і при всіх скажу: що ж ти сина до революції не допускаєш? Хай спробує не взяти, я його на все місто ославлю! Ти, Альошо, не ображайся, я піду: справа, сам розумієш, яка…

Альошка розумів. Тут було не до жартів: революція! Це слово «революція» з дитинства ходило поруч з Альошкою…

Матері Альошка не пам'ятав: вона вмерла від пологів. Найзначнішою людиною в його житті був батько, який працював майстром на верфях Вадона. В Альошчиній уяві він був зразком людини сильної, суворої і справедливої. На початку німецької війни батька взяли на фронт, а коли грянула революція, стало відомо, що він член партії більшовиків і перебуває в Петрограді, чимось там командує…

Для Альошки це не було несподіванкою. З дитинства він знав, що батько — революціонер. До нього потай ходили робітники з усіх херсонських підприємств. Траплялося, що в їх квартирі подовгу жили незнайомі люди, про яких нікому не можна було розповідати. Батько ховав їх у тайнику, викопаному в дворі, під сараєм. Ночами в комірчині за кухнею Микола Семенович (так звали батька) довго розмовляв з ними про царя, про заводчиків, про революцію, і Альошка рано почав розбиратися в таких речах, про які його однолітки і уявлення не мали.

Іноді, батько давав йому нескладні доручення: сходити отуди, знайти отаку людину, сказати отакі слова. Слова були несподівані і часто незрозумілі. Їх треба було зазубрювати, як вірші: «До Степана Петровича приходили гості, добре випили і розійшлися з чим прийшли» або «Семен Васильович вітає з Христовим воскресінням і просить прислати проскурочку»… Альошка змалку звик до таємниць, до того, що з людьми слід поводитися обережно, а язик добре тримати на мотузку. Він ріс міцним, упертим і неговірким хлопцем — небагатослівність взагалі була сімейною особливістю Михальових. Учився в гімназії разом з забезпеченими синами херсонських чиновників, адвокатів, торговців і лікарів з приватною практикою.

Коли батько пішов на фронт, Альошка залишився з сестрою Катериною, дівчиною тихою і доброю. Їх тітка Віра Порфирівна, акушерка, видала Катерину заміж за прикажчика з магазина готового одягу, Павла Никодимовича Глущенка, людину «статечну і з майбутнім»; він складав гроші на власне «діло» — продаж готового одягу. Самовдоволений, гладкий, з ситеньким черевцем і ранньою плішиною, Павло Никодимович завів у домі свої порядки — як в «інтелігентних сім'ях». Альошка відразу і назавжди страшенно зненавидів його. Кожна сутичка з Глущенком слізьми відливалася сестрі, і Альошка навчився відмовчуватись, не помічати шурина. Хлопчик ще більше замкнувся у собі. В очах у нього з'явився холодний блиск. Немов у світлій, майже прозорій їх глибині мерехтіли крихітні лусочки слюди. Катерина, помічаючи цей блиск, зітхала:

— Зовсім ти, Альошо, на тата схожий став, аж страшно, як схожий!

Альошка в листах слізно просив батька взяти його до себе в Пітер, тому що він, Альошка, до останньої краплі крові за світову революцію!.. Батько відбувався жартами, велів чекати. Видно, уявляв його таким же маленьким дванадцятирічним хлопчиськом, яким залишив, ідучи на німецький фронт. Подивився б він, яким парубком став зараз його синок!..

У цей час і прийшов Силін.

Він прийшов якось вранці, коли Глущенка не було вдома, і відразу, ще на порозі, сказав:

— Ага, ти, мабуть, і є Миколин синок? Впізнаю, схожий. Ну, здрастуй. Привіз тобі від тата привіт і листа.

— Ви, мабуть, з ним служили? — спитав Альошка, з повагою дивлячись на фронтову шинель і папаху гостя.

— Служили, — посміхнувся Силін. — Зимній разом брали, така в нас була служба…

Альошка повів його в кімнату, хотів почастувати чаєм, та Силін відмовився. Не роздягаючись, сів до столу і почав розповідати про батька:

— Скоро його не ждіть. Діла, брат, заварюються не на жарт. Воювати, видно, доведеться. Контра нашому братові, робітникові, Росію так легко не віддасть…

Він був говіркий, як усі колишні фронтовики, що після довгої відсутності повернулися в рідні місця.

— Миколу мали призначити частиною командувати, — говорив Силін, — він тямущий, твій тато. А мене, значить, сюди прислали…

— Хто прислав?

— Хто… Партія. Більшовицька партія, чув про таку? Адже твій тато більшовик, ти це, брат, пам'ятай.

— А чому вас сюди, а батько там? — мало не з образою спитав Альошка.

— Кожному своє… Тут діла багато, там — ще більше. Люди скрізь потрібні.

… Силін розказав про себе: родом з-під Херсона, воював у Карпатах, потім, попав під польовий суд за більшовицьку агітацію, втік з-під розстрілу, добрався до Пітера і там зустрівся з Миколою Семеновичем, Альошчиним батьком. Розповів, як брали Зимній палац, як Леніна слухали на II з'їзді Рад.

У Херсоні Силін збирався працювати в Спілці фронтовиків.

— Це теж місце відповідальне, ти не думай! — сказав він. — Фронтовик зараз нестійкий, його ті, що за контрреволюцію, легко можуть з дороги збити. А треба, щоб він свою лінію знав, щоб з нами йшов, зрозумів? Це, брат, теж не пиріжки пекти! Тут треба тонко, з розумом. — Силін покрутив біля голови короткими пальцями з жовтими плямами від тютюну.

Ідучи, він сказав:

— Так от що, друже Олексію, коли чого треба буде, приходь прямо до мене, не сумнівайся. Микола наказував за тобою наглядати.

Альошка хотів розповісти йому про своє невеселе життя, але промовчав, посоромився.

Потім він зустрічав Силіна то на мітингу, то просто в місті, на вулиці. Силін розпитував про життя-буття і кожного разу нагадував, щоб Альошка приходив до нього коли треба. Альошка говорив: «Добре», але так ні разу й не звернувся по допомогу. Та коли місто почало готуватися до оборони, коли друг Пантюшка пішов з боєм добувати у свого батька гвинтівку, Альошка вже знав, що йому треба робити. Він попрямував просто в Спілку фронтовиків до Силіна.

Вперше за весь час Силін зустрів його непривітно:

— Знайшов коли прийти! Чого тобі?

— Візьміть мене до себе!.. — схвильовано сказав Альошка.

— Це ж для чого?

— Як для чого! Що ж мені сидіти з Глущенком, як останньому буржуєві?

— А тут що робитимеш?

— Ну от! Хіба я стріляти не вмію?

— Ач воювати захотілося! — протягом сказав Силін. — Ішов би краще додому, хлопче…

— Не піду! — твердо й рішуче заявив Альошка. — Був би дома батько, так я б уже давно… — Про батька Альошка сказав навмисне: хай згадає, чий він син.

Силін пильно, немов уперше бачив, оглянув міцну, не по роках високу Альошчину постать. Поміркувавши, повагавшись, він раптом спитав:

— Не злякаєшся?

В Альошки швидко забилося серце.

— Ні… я не злякаюсь!

Силін знизав плечима:

— Ну, залишайся, будеш при мені для доручень…

Так Альошка став зв'язковим.

Незабаром він уже бігав по нічному Херсону, який, здавалось, причаївся, розносив по заводах записки Силіна. Хлопець побував на Забалці, на верфях —і скрізь бачив одне й те саме: формувалися загони робітників і, озброєні чим попало — гвинтівками, мисливськими берданками, вінчестерами і навіть старими шомпольними рушницями часів турецької війни, — йшли в ніч, у темряву, на вихідні рубежі повстання, що мало незабаром початися. І було радісно відчувати себе серед цих людей учасником подій, що незабаром мали відбутися.

Одне затьмарювало Альошчину радість: в нього не було зброї, а попросити у Силіна не траплялося нагоди…

ПОЧАТОК

Повертаючись з верфей Вадона, Альошка мало не напоровся на німців.

Загін чоловік з тридцяти крокував вулицею Говарда. Ховаючись у тіні будинків, Альошка пішов слідом за ними.

Німці звернули на Суворовську і попрямували туди, де білів двоповерховий будинок міського поштамту.

«Пошту йдуть займати», зрозумів Альошка.

В кінці вулиці, трохи навскоси від пошти, виднівся невеликий пустир, завалений будівельним сміттям.

Сховавшись за купою щебеню, Альошка бачив, як німці зламали широкі, тристулкові двері пошти і увійшли всередину. На вулиці залишилися патрулі, чоловік п'ять. Ґратчасті вікна першого поверху освітилися.

Повернувшись до Спілки, Альошка розповів про бачене Силіну. Той нахмурився:

— Це точно?

— Точно!

— А у Вадона був?

— Авжеж. Звеліли передати, що все зроблять і про Забалку щоб не турбувався: буде, як умовлено.

— Гаразд. А як ти до поштамту потрапив, це начебто не по дорозі?

Альошка розповів, як наскочив на німців і йшов за ними до пошти. Силін розпитав, скільки було німців, як вони озброєні і поплескав Альошку по плечу.

— Ач який розвідник! Ну, посидь там, у залі, почекай мене.

Альошка зайшов у зал. Там саме нікого не було, і тільки на лаві біля дверей, що вели в кімнату Ради, сидів молодий хлопець-фронтовик і мотав сірі, геть зношені обмотки. Альошка сів поруч нього. В хлопця було безвусе, вилицювате обличчя, з-за коміра шинелі висунувся край старого вафельного рушника, який він носив замість шарфа. Рушник був брудний, аж чорний. Надійно закріпивши шнурок обмотки, хлопець випростався, глянув на Альошку і раптом зсунув рідкі безбарвні брови.

— Ти хто такий? — підозріливо спитав він.

— А ти хто? — в тон йому, обізвався Альошка.

— Я Микола Пахря, мене всякий знає. А ти хто — кадет?

— Дурень ти! Звідки взяв?

— Ну, ну, ти легше! — погрозливо сказав хлопець. — Думаєш, не бачив я вашого брата?

— От і факт, що не бачив. Не кадет я: гімназистом був.

— Гімназистом? — недовірливо перепитав Пахря. — А шинелька ж ніби кадетська. Либонь, брешеш? Погони зняв, думаєш, і не видно тебе? Шпигувати прийшов?

Пахря був одного зросту з Альошкою і, мабуть, однієї з ним сили.

— Сам ти шпигун! — наливаючись злобою, промовив Альошка. — За такі слова, знаєш…

— Ти ще погрожуєш!

Не встиг Альошка опам'ятатися, як Пахря був уже на ногах і тримав у руках гвинтівку.

— Ану, руки вгору! — зарепетував він, клацаючи затвором. — Руки вгору, кажу, кадетська мордо!

Альошка схопився, стискаючи кулаки…

Так вони стояли один проти одного, коли в коридор вийшов Силін разом з командиром одного з загонів — Костюковим, кремезним сутулим фронтовиком з довгими рудими вусами.

— Що тут у вас? — насупившись, спитав Силін. — Забери гвинтівку, Пахря.

— Підозрілий тип, товаришу Силін, — доповів той. — Хто такий, невідомо.

— Забери гвинтівку, тобі кажуть. Це своя людина, мій зв'язковий.

— Зв'язковий?.. Чого ж він мовчав?

— А чого галасувати?

— Ну, сказав би, що свій, а то зразу на диби!..

Силін спитав Альошку:

— Ти можеш провести людей до пошти?

— М-можу, — насилу отямившись, вимовив Альошка.

— Тільки пройти треба акуратно, щоб ніхто не помітив. Зможеш?

— Зможу, товаришу Силін.

— Бери його, Михайле, — сказав Силін Костюкову, — хлопець нічого, бойовий, — і він по-дружньому підморгнув Альошці.

І тут Альошка наважився.

— Товаришу Силін, гвинтівку ж дайте мені.

Силін перестав посміхатися.

— Гвинтівки нема. Які були, роздали по заводах.

— А як же я…

— Що ти? Дивись, Олексію: відведеш людей і зразу назад. Під кулі не лізь. Зрозумів?

— Зрозумів… — Альошка кусав губи.

Тут басом заговорив Костюков:

— Що ж ти, Петре, посилаєш хлопця на завдання, а зброї не даєш? Недобре виходить.

— Хоч ти помовч! Тобі б тільки зайву людину…

— А що, хлопець немаленький…

Силін глянув на Альошчине засмучене обличчя.

— Тьху, ну й діла! Іди за мною…

Схвильований Альошка пройшов за ним до кімнати Ради. Тут уже нікого не було, за столом сидів тільки стомлений писар. В кутку лежала купа речових мішків. Силін дістав свій мішок, порився в ньому і повернувся до Альошки.

— На, бери.

В руці він тримав великий поліцейський «Сміт і Вессон». Альошка схопив револьвер.

— Користуватись умієш? — спитав Силін. — Дай сюди…

Він переломив ствол, показав, як заряджати, потім відсипав Альошці на долоню довгі, з тьмяним мідним блиском патрони.

— Ну, задоволений? Тепер усе. Давай! Треба встигнути дійти, поки темно…

Вибираючи найтихіші завулки, Альошка вивів загін Костюкова до пустиря біля пошти. Вони підійшли через прохідний двір з боку, протилежного поштамту, де пустир оточували глухі нештукатурені стіни будинків, звернених фасадами на іншу вулицю.

Разом з Альошкою в загоні було двадцять два чоловіки. Вони залягли під стінами.

Розвиднялося. Світанок вставав вологий, туманний, але вгорі, над туманом, усе яскравіше голубіло небо, обіцяючи вперше за багато днів погожий день.

Це була, можливо, перша в Альошчиному житті безсонна ніч, але втоми він не відчував. Усе в ньому напружилось і тремтіло від чекання.

Він лежав на землі за купою битої цегли (було наказано не висовуватись), міцно стискаючи теплу рубчасту рукоятку револьвера, якого він, як взяв у Силіна, так до цього часу й не випускав з рук.

.. Світанкова імла рідшала. Все виразніше проступали вздовж стіни розплатані на землі, нерухомі постаті фронтовиків. Альошка здивовано побачив, що деякі фронтовики сплять, уткнувшись в рукави шинелей. Костюков, спершись на лікоть, дивився в бік поштамту. Поруч з Альошкою, за два кроки від нього, лежав його недавній знайомий — Пахря. Помітивши, що Альошка дивиться на нього, Пахря весело підморгнув і зашепотів:

— Ей, зв'язковий… Тремтиш?

— Чого б це я тремтів? — ніби неохоче відгукнувся Альошка.

Насправді ж він був зараз не від того, щоб поговорити з цим хлопцем. Злість на нього вже минула, а серед фронтовиків він найбільш підходив Альошці за віком.

— Вогко, не доведи господи, — поскаржився Пахря. — Коли б зараз цигарочку…

Він підповз до Альошки ближче і, посміхаючись широким ротом, зашепотів:

— Чого ж ти не сказав, що при Силіні перебуваєш? Якби не він, був би ти покійником.

— Ну…

— От тобі й ну. Я, знаєш, який? Я за революцію кого хочеш можу вбити. Правда!

Його штовхнули чоботом у бік. Костюков здаля погрожував їм обом кулаком. Пахря підняв долоню, показуючи, що все, мовляв, гаразд, ще раз підморгнув Альошці і повернувся на своє місце.

Час тягся повільно. Минула година. Розвиднілось. Туман відірвався од землі і почав підійматися, збиваючись над дахами в сіреньку хмарку. Невидиме ще сонце високо вгорі освітило її червоним сяйвом. Холод став відчутнішим, проймав наскрізь. Альошці здавалося, що він відволожився до останньої кісточки…

Та ось, нарешті, здалеку, з центра міста, з боку міської думи, долинув неясний шум, наче десь повалили дерево, і воно, з тріском, ламаючи гілля, важко впало на. землю.

Альошка озирнувся. Фронтовики підвели голови, прислухаючись.

За кілька секунд шум повторився. Тепер було виразно чути, як безладно, навперебій тріщали рушничні постріли, потім коротко застрекотів кулемет.

— Почалося, — промовив Пахря і чомусь витер рота рукавом.

«Почалося, почалося…» стукало Альошчине серце.

— Готуйся! — напівголосно кинув Костюков. — Стріляти по команді, залпом.

Альошка обережно виглянув з-за свого укриття.

Біля поштампу стривожено метушилися патрулі.

З будинку, застібаючи шинелю, вибіг худорлявий молоденький офіцер. Начальник патруля почав доповідати йому. Офіцер закричав високим, пронизливим голосом, і патрульний, козирнувши, побіг уздовж вулиці в бік пострілів. Офіцер зайшов у будинок. «Послав дізнатись, що там таке», догадався Альошка.

Незабаром посланець вернувся. Він мчав щосили, підібравши руками краї шинелі. Гвинтівка теліпалася нього на спині. Він щось гукнув патрульному і забіг у будинок.

— Чого ждемо? — почув Альошка голос Пахрі. — Атакувати треба.

— Цить! — Костюков, люто витріщивши очі, стукнув кулаком по землі.

За кілька хвилин з будинку вибіг офіцер, слідом за ним почали вибігати солдати. Різко лунала команда. Солдати швидко вишикувались. Офіцер пройшовся перед строєм, зупинився, широко розставивши ноги, і заговорив — було чути клекочучі, незвичні інтонації його голосу.

— Приціл два… — скомандував Костюков. — Залпом по німецькій піхоті… — Мить подумав. — За революцію… плі!

І не встиг Альошка усвідомити слів команди, як грянув залп.

В тупій глухоті Альошка розчув короткий брязкіт затворів і знову:

— Плі!

Німців наче відмело до стіни поштамту. Костюков підвівся і неголосно, діловито сказав:

— Гайда в атаку.

Альошка біг разом з усіма, стрибав через купи сміття, щось вигукував…

Німці відступали вздовж вулиці. Деякі відстрілювалися на ходу. Альошка мимохідь бачив, як невисокий літній солдат кинув гвинтівку і, присідаючи від жаху, підняв руки. На нього насідав Пахря…

Альошка наздогнав німця з широкою круглою спиною. Він бачив, як під шинеллю у того ходили лопатки, як виблискували підкови на чоботях…

В кінці кварталу німець оглянувся і вистрілив. Куля свиснула біля самого Альошчиного обличчя…

Від цього лютого свисту, від раптової свідомості, до це сама смерть пронеслася поруч, Альошка сторопіло зупинився. Німець був уже біля рогу. Тоді, згадавши про свій револьвер, Альошка підніс його і прицілився. Мушка застрибала, загубилася на сірозеленій шинелі. Важкий револьвер рвонув, мало не випав з руки.

Альошка вперше в житті стріляв у людину і тому не відразу збагнув, який зв'язок між його пострілом і тим, що сталося.

Німець раптом метнувся вбік, припав до стіни будинку і, притискаючись до неї спиною, обернувся. М'ясисте перекошене обличчя його на Альошчиних очах обм'якло і посіріло. Випускаючи гвинтівку, він пошарив рукою по стіні, відшукав ринву, вчепився за неї і почав повільно сідати на землю. Пальці його ковзали по спітнілій від вологи трубі, залишаючи на ній мокрі сліди. Потім він упав…

Альошка обережно підійшов до нього.

Німець лежав лицем до землі, підігнувши ноги, і на його шинелі, між лопатками, де увійшла куля, виднілася маленька рвана дірочка.

Альошка стояв вражений серйозністю того, що сталося. Все, що було досі, здавалось тепер дріб'язковим, не вартим уваги. «Гра в революцію» скінчилася. Тепер Альошка ставав людиною, яка остаточно і безповоротно обрала свій шлях у житті.

Якщо Альошка і не сказав собі цього, то в усякому разі так він відчував. А слів було тільки двоє: «Ось воно…»

Він оглянувся. Вулиця спустіла, кілька вбитих лежало на бруківці. За рогом ляскали постріли і чулись вигуки.

Альошка підняв гвинтівку вбитого німця і не озираючись побіг туди, де вели бій його товариші.

Весь день двадцятого березня Альошка був у якомусь гарячковому, тривожному, радісному чаду. Згодом він ніяк не міг пригадати, що відбулося раніше, а що пізніше, — все змішалося в його пам'яті в один строкатий, гуркочучий клубок. Він був біля думи, брав приступом білий особняк херсонського мільйонера Соколова, де розмістився німецький штаб, громив збройовий магазин Фрікке на Суворовській вулиці. Потім усе з тим же невеликим загоном Костюкова він потрапив на вулицю Говарда і бачив, як фронтовики відбили у німців десять грузовиків, на яких ті намагались вирватися з міста. Два підірваних гранатами грузовики перегородили проїжджу частину вулиці, утворивши барикаду. Німці залягли під колесами уцілілих автомобілів і відкрили кулеметний вогонь. Фронтовики пішли в штикову атаку… А потім на одному з захоплених грузовиків Альошка гасав по місту і виловлював німецьких солдатів, що ховались по дворах і на горищах…

До вечора Херсон був звільнений. Але ненадовго. Вже наступного ранку залишки німецьких і гайдамацьких загонів, що відступили до Миколаєва, повернулися з підкріпленням.

І все почалося з початку. Билися на Забалці, Сухарному, біля вокзалу і на кладовищі, біля лікарні Тропіних і у Військовому Форштадті. В портових майстернях лагодили кулемети і гвинтівки. Херсонські хлопчаки сновигали по передовій, збираючи розстріляні гільзи. В багатьох дворах чадили жаровні — там відливали кулі. По вулицях раз у раз проходили загони Червоного Хреста. Всі міські лікарні були переповнені пораненими.

Нарешті повсталим вдалося вибити німців з Херсона і відкинути їх майже на 30 кілометрів від міста. Влада перейшла до рук Ради п'яти, створеної з фронтовиків і робітників.

Було ясно, що нового наступу німців чекати доведеться недовго. Однак обставини склалися так, що місто дістало невеличку передишку. Спалахнули повстання в Миколаєві. Робітників і фронтовиків там було значно більше, ніж у Херсоні, але й німецький гарнізон був теж набагато сильнішим. На придушення миколаївського повстання були кинуті німецькі і австро-угорські частини. Ходили чутки, що ними керує недавно прибулий із західного фронту генерал Бем-Єрмолі…

Події в Миколаєві тимчасово відвернули увагу німців. Херсон помітно спустів з того часу, як фронт відсунувся од міста. Пожвавлення спостерігалося тільки в робітничих районах. На центральних же вулицях панували безладдя і полохлива тиша. Ввечері крізь зачинені віконниці де-не-де пробивався необережний промінь світла. На дверях магазинів висіли пудові замки. Вітрини вкрилися чорними листами гофрованого заліза. Чекаючи кращих часів, жителі воліли не показуватися на вулицях.

Зранку за місто поволі сунули похмурі колони херсонців з кирками і лопатами. За наказом оперативного штабу повсталих вони йшли будувати укріплення…

Одного разу, пробігаючи мимо однієї з таких колон, Альошка почув, яче його окликнули. Чоловік тридцять обивателів, одягнені так, немов їх відправляли на сибірське заслання, йшли по Кузнечній вулиці, їх супроводжували двоє робітників з гвинтівками. В кінці колони Альошка побачив Павла Никодимовича Глущенка. Шурин був у високих гумових чоботях, стьобаній тілогрійці і старій кепці з ґудзиком на маківці. Він виразно моргнув Альошці, щоб той підійшов. Альошка відразу зрозумів, що йому треба. Глущенко, звичайно, проситиме, щоб Альошка допоміг йому звільнитися від трудової повинності, — з такими просьбами в штаб повстання приходило багато обивателів.

«Аякже, діждеш ти від мене! — подумав Альошка. — Іншим працювати, а тобі, значить, дома сидіти? Нічого, попрацюй на революцію!»

Він удав, що не бачить підморгувань шурина, і побіг далі.

За весь цей час Альошка тільки один раз побував дома. Він з'явився перед домашніми, підперезаний широким шкіряним ременем, який йому подарував Пахря,

На ремені висів револьвер у жовтій скрипучій кобурі — Альошка дістав її у конфіскованому фронтовиками збройовому магазині.

Глущенко не схотів з ним розмовляти. Він презирливо оглянув Альошку з голови до ніг і пішов в іншу кімнату. За дверима неголосно і зло прошипів:

— Татків синок, нічого не скажеш!

Альошка посміхнувся.

Катерина, побачивши брата, заплакала:

— Що ти робиш, Альошенько! Вб'ють тебе десь! Що я татові скажу!

— Те й скажеш, що вбили, — гостро відповів Альошка. — Не бійся, нічого тобі не буде. Тато зрозуміють…

Він сказав, що працює зв'язковим при Силіні, і коли Катерині потрібно щось, хай приходить просто в штаб, він, Альошка, допоможе.

Потім на прохання Катерини він з'їв тарілку борщу і перемінив білизну. Альошка відчував себе дорослою і сильною людиною.

Силін був тепер членом оперативного штабу повсталих, і Альошка більшу частину часу проводив у Ново-Петроградському готелі на Ганнібалівській вулиці, де розташувався штаб.

З ранку й до пізнього вечора у штабі було, як у вулику. Приходили робітники і їхні дружини, селяни з навколишніх сіл, обивателі. Сюди приводили спекулянтів, які піднімали базарні ціни на продукти, мародерів, злодіїв та інший темний елемент, що заворушився в перші дні повстання. Більшість затриманих відпускали, пообіцявши наступним разом розправитися з ними як слід, а найзапекліших відводили за місто і там розстрілювали. Панькатися з ними було ніколи.

Місто готувалося до оборони.

На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.

Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.

Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.

Хтось гукнув:

— Хай живуть чорноморці!

І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.

— Стій! — сипло кричав він. — Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..

Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув:

— Привіт геройському Херсону! Дамо німцеві жару, уррра!..

— Уррр-а! — підхопив натовп.

У повітря полетіли шапки.

Матрос відпустив металіста і відкинувся на спину:

— Качай далі!..

І знову злетіли над головами його керзові солдатські чоботи, замелькала на тонкому ремінці дерев'яна кобура маузера.

Після короткого мітингу матроси вишикувались і просто з порту вирушили займати оборону туди, де в ковильному прихерсонському степу пролягли лінії окопів. Натовп проводжав їх через усе місто.

В той же день у Херсоні з'явились обірвані люди з гвинтівками, густо вкриті пилюкою. Деяких вели під руки, а то й несли на носилках, споруджених із жердин і шинелей. На запорошених бинтах чорніли плями крові. Це були миколаївські повстанці, яким вдалося пробитися до Херсона крізь кільце німецьких військ…

А наступного ранку на підступах до Херсона прозвучав перший гарматний постріл — підійшли німці!

Почалася нерівна боротьба за місто.

НА ВАРТІ

Силін покликав Альошку:

— Ось що, хлопче, мені з тобою розмовляти ніколи, тому без заперечень… Людей у пас мало, кожна людина на обліку, а штаб теж треба охороняти, правда? Так ось, із зв'язкових я тебе списую, і будеш ти вважатися в караульній команді. Ясно тобі?

Альошці було ясно: про те, щоб потрапити на передову, нічого й думати.

— Як же, товаришу Силін… — почав він.

Але той перебив його. Притиснувши долонею якісь папірці на столі, Силін сказав неголосно і рішуче:

— Питання ясне. Іди до Ващенка, начальника караульної команди, і доповіси йому. Все! — Глянувши на почервонілого від образи Альошку, він додав м'якше: — Не поспішай ти, друже Альошка, на той світ! Слово честі, не поспішай. Справ попереду — ой-ой!..

Сперечатись було марно.

— Єсть! — сказав Альошка, стиснувши зуби, і попрямував у караульну кімнату.

… Це було просторе приміщення на першому поверсі, де поряд з дощаними тапчанами з солом'яними матрацами стояли розкішні нікельовані ліжка, — перенесені сюди з готельних номерів. Посеред кімнати були поставлені в козли гвинтівки. На столах валялись солдатські котелки і різні недоїдки. Троє вільних від варти фронтовиків одягнені спали на ліжках.

Довгий, худорлявий добродушний начальник караулу Ващенко, побачивши Альошку, засміявся…

— Ага, засадили горобця за залізні грати, а йому б літати та літати… Нічого, ординарцю, звикай до дисципліни, така солдатська доля. Ну, сідай ї слухай, яка в тебе буде служба…

За годину Альошка вже стояв вартовим біля входу в готель.

Здалеку з заходу котився гарматний гуркіт. Там, на підступах до Херсона, було справжнє діло. Там бились на смерть чорноморські матроси, там боролися Костюков і Пахря, з якими Альошка встиг здружитися за цей час…

У місті було пусто, безлюдно. Вітер ніс пилюку і пісок по затихлих вулицях. Рідко з'являлися перехожі. Вони йшли квапливо, притискаючись до будинків, щоразу перелякано озираючись, коли від важкого артилерійського удару здригалася земля…

За той час, коли Альошка стояв на варті, якщо не брати до уваги запорошених ординарців, що ледве трималися на ногах від утоми, до штабу підійшло усього кілька чоловік.

Двоє селян — один бородач у зимовій шапці, другий, молодший, білявий, веснянкуватий і вислогубий, — спитали:

— Де тут більшовики, які керують усім ділом?

Виявилося, що вони приїхали на баркасах з Олешок, привезли продовольство і, повертаючись назад, можуть взяти поранених.

Альошка направив їх у канцелярію штабу.

Заплакана стара жінка прийшла дізнатися про долю своїх синів. Схлипуючи, прикриваючи хусткою зморшкуватий рот, вона скаржилась Альошці: «Пішли мої шибайголови, не сказавши й слова, а тепер невідомо, повернуться чи ні. Де тут начальство, яке знає?..»

Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.

Жінка спитала:

— А ти хто, синку, будеш?

— Вартовий я, — відповів Альошка, — штаб охороняю.

— Ось і моїх би поставили, — зітхнула жінка, — вони одчайдушні.

— Ідіть, матусю, додому, — сказав Альошка. — Чуєте? Стріляють.

І вона пішла.

Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.

«Чого вештається? — подумав Альошка, проводжаючи його очима. — Революціонер лабазний…»

У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.

Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись. — Давній знайомий!

— Здоров, — буркнув Альошка.

— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. — Не людина — арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

— Вартую.

— Що ж, справа потрібна. Закурюй. — Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

— Не курю.

— Шкода. З цигаркою стояти веселіше. — Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись — Як це ти у червоні солдати потрапив?

— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка. — Чого пристав?..»

— Я не кажу… — Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. — Але ж і тут безнадійна справа.

— Що?

— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.

— Ось що, — сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, — іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

— Навіщо?

— Є дільце.

— Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

— Так, дурниці, — відповів Марков, — з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

— Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.

— Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко, — вештається тут! Ну, як служба йде?

— Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

— Ви тут, пане…

— Тихше! — спинив його чоловік. — Панів нема з минулого року, — сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад. — Ви бачили нашу знайому?

— Ні, не вдалося.

— Чому?

— Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.

— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?

— Я й сам не знаю. Треба почекати…

Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.

— Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, — сказав він. — Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! — Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. — Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія — значить перемога. — Він посміхнувся тонкими, запалими губами.

— Я постараюсь… — відповів Віктор.

— Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?

— Звичайно.

— Добре, я чекаю.

Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.

Тепер він здавався пораненим фронтовиком.

ПАНТЮШКА ДИМОВ

Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина — все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.

Тимчасом становище в Херсоні ставало загрозливим. Покінчивши з Миколаєвом, німці кинули на Херсон дві дивізії чисельністю понад 20 тисяч багнетів. Це майже втроє переважало сили захисників міста. Фронт поступово наближався до міських околиць. З кожним днем все виразніше чулася гарматна канонада.

Кілька разів над Херсоном з'являвся німецький літак і скидав листівки. Командуючий німецькими військами генерал фон-Мец обіцяв через кілька днів захопити Херсон і наказував припинити опір.

Бої точилися запеклі. Станції і села на підступах до Херсона — Снігурівка, Станіслав, Бобровий Кут, Олександрівка — переходили з рук у руки. Ряди захисників Херсона рідшали, а німці ставали все зухвалішими. Несподіваним рейдом біля станції Копані вони захопили великий обоз з фуражем, провіантом і боєприпасами. В місті говорили про зраду.

Про все це Альошка дізнався тільки із слів, кинутих на ходу ординарцями, які завжди поспішали, та з уривків випадково почутих розмов між штабними працівниками. Він почував себе чужим, непотрібним, і в ньому, разом з образою на Силіна, який одсторонив його від справжнього діла, назрівало бажання плюнути на все і втекти до Костюкова. Отам би він показав себе!..

Несподівано все змінилось, і Альошка опинився в гущі таких подій, про які він і не помишляв.

Почалося з того, що до Альошки в штаб якось прийшов його давній друг Пантюшка Димов.

Змінившись з чергової варти, Альошка попрямував на готельне подвір'я по обід — там, готуючись їхати на передову, куріла захоплена у німців похідна кухня. Одержавши скибку хліба і пшоняної каші в котелок, Альошка сів на кам'яну тумбу в кутку подвір'я і з'їв усе це без смаку. Кухарі задраїли казан, погасили вогонь і впрягли в кухню рябого коня. Похитуючи довгою трубою з залізним ковпаком зверху, кухня виїхала за ворота. Подвір'я спустіло, Альошка поплентався в караулку.

Перша людина, яку він зустрів, увійшовши в кімнату, був Пантюшка. Він сидів біля столу, тримаючи між коліньми коротку кавалерійську «драгунку».

— Еге, здоров! — радісно вигукнув Альошка.

Пантюшка підвівся назустріч. Альошка відразу помітив у ньому великі зміни. Насамперед Пантюшка був поранений. Лівий рукав його чорної перешитої з матроського бушлата куртки вільно теліпався: рука була підвішена на смугастій косинці. Пантюшка змарнів, під оком у нього темнів великий синець.

— Ти звідки взявся? — спитав Альошка.

— Не питай, — похмуро відповів той. — Скрізь був — цейхгауз брав, на передовій тинявся, ось прийшов…

— Що трапилося?

— Прогнали…

— Через руку, чи що?

Пантюшка не відповів. Мовчав, насупившись, потім сказав:

— Я в справі прийшов.

— Ну?

— Влаштуй мене, Альошко, до вас, хоча б… Ходжу, мов неприкаяний.

— От тобі й на! — здивувався Альошка — Та ти розкажи, що було?

Пантюшка сів на табурет, підозріливо поглянув на двох фронтовиків, що спали в кутку.

— І розказувати нічого… — неохоче почав він. — Як ми з тобою розійшлися, пішов я до батька та й кажу: приймай, кажу, у загін, та й годі. Либонь, кажу, чужих синів тобі не шкода!.. Ти мого батька знаєш. Вишкірився він на мене: я от тобі покажу, каже, кого мені шкода, а кого не шкода!.. А кулаки в нього відомо які — важчі за свинчатку. Ну, я зв'язуватися не схотів, пішов та й думаю: теж мені, революція, коли людині ходу не дають. Без вас обійдусь. Почав тебе шукати — не знайшов. Що робити? Дістав дрин залізний, сам, думаю, буду воювати. Всю ніч по місту вештався, приглядався до німців. Потім бачу: йдуть якісь фронтовики. Я за ними. Вони в засаду сіли біля цейхгауза, і я недалеко присів. На світанку, коли каша заварилася, ті фронтовики давай цейхгауз брати. Стрільба почалася, фронт! Німці тікати. Я за рогом примостився — тільки німець вискочить, я його дрином по касці — рраз! Він носом у землю. Другий вискочить, я й другого… Штук чотири німці уклав!..

— А ти не прибріхуєш? — спитав Альошка.

— Щоб я з місця не зійшов! — вигукнув Пантюшка.

А втім, він не утруднював себе доказами.

— Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити…

— А сюди чому не заглядав? — спитав Альошка. — Не бачив я тебе.

— Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут… Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.

— Пахря, мабуть?

— Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!

— Хто йде?

— Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка… Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І пре революцію загнув, що, мовляв, не розуміє… Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..

— Та-ак, — протягом сказав Альошка, розглядаючи синець. — Приклав міцно.

— Це що! — поморщився Пантюшка. — Синець — ще б нічого, так він давай мене з передової гнати. І Павленку сказав, і іншим командирам, щоб не пускали більше… А там, Альошко, діла-а! Твій от Пахря із своїми пішов уночі на якесь особливе завдання; я б теж міг приєднатися, коли б не батько.

— Куди вони пішли? — з почуттям ревнощів спитав Альошка. Про загін Костюкова він звик думати, як про свій загін.

— Точно не знаю, — відповів Пантюшка, — казали, на якийсь залізничний роз'їзд. Тепер, Альошко, мені іншого виходу нема, як тільки сюди. Ти скажи, можеш влаштувати мене чи ні?

— Спробую. А як же з твоєю рукою? Не завадить?

Пантюшка стрельнув очима в куток і, знизивши голос, сказав:

— Рука — пусте! Дряпнуло трошки ще в перший день. Я її для краси підвісив, бо ж засміють на нашій вулиці, якщо дізнаються. А так кожному видно: поранений. А рука здорова!

Він витяг руку з пов'язки і покрутив нею в повітрі.

Це значно міняло справу. Альошка одразу відчув себе впевненіше: справжня бойова рана ставила Пантюшку в один ряд з бувалими фронтовиками. А тепер вони були в однаковому становищі.

— Хитрий ти, — засміявся Альошка. — Ганчірку свою зніми, Силін побачить, не візьме.

Пантюшка поквапливо, через голову зняв косинку, запхнув її в кишеню, підвівся, начепив гвинтівку.

— Ходімо!..

СУМНІ НОВИНИ

У маленькій канцелярії, де біля вікна сиділи тільки писарі, Пантюшку й Альошку обігнав ординарець. Влетів у штабну кімнату і грюкнув дверима. Альошка метнувся був за ним, але звідти пролунало: «Почекай!»

— Сідай, — сказав Альошка, показуючи на стілець. — Звільниться, тоді зайдемо.

Незабаром двері відчинилися, з кімнати вийшла жінка в чорній сукні, молода, сухорлява, з гладеньким, розчесаним на проділ жовтим волоссям. Мигцем глянувши на хлопців, вона сіла за друкарську машинку, що стояла на канцелярському столі біля дверей. Обличчя у жінки біле, повіки опущені, губи підібрані неприступно й презирливо. Це була друкарка Ради, вона працювала тут відтоді, як штаб переїхав у готель.

Пантюшка, глянувши на жінку, аж рота роззявив. Він смикнув Альошку за рукав:

— Альошко, це хто?

— Підожди! — відмахнувся Альошка.

Двері в штабну кімнату залишилися відчиненими. Звідти виразно долинали голоси:

— Де це трапилось?

— На самому роз'їзді… — важко дихаючи, говорив ординарець. — Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах… Ось тут і почалося.

Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.

— По порядку доповідай, як було! — сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова — одного з членів Ради п'яти, більшовика.

— Було, значить, так… Пішли вони на роз'їзд, як наказано… Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було…

— Німцям роз'їзд ні до чого, — пробасив хтось.

— Прийшли… Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити — засада!..

— Костюков живий?

— Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть — зрадили їх…

У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути… Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.

— Чув?

— Чув… Я ж, Альошко, з ними хотів іти…

Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці…

Вбили Костюкова… Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими. запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити… А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима…

Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:

— Зрада це чи ні — розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться…

Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.

— Роз'їзд ось де… — говорив Попов. — Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.

Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:

— Людей сюди треба б…

— Де ти їх візьмеш, людей? — заперечили йому.

— Перекинути доведеться…

— Звідки?

Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:

— Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим — це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки…

Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців — затишшя.

— Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, — спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін! — Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути…

Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.

З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних — кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.

— Пишіть.

Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладені копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.

— Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову, — почав диктувати Попов.

Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.

— Ти чого тут? — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропіних, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?

Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.

— Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.

— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.

— Тимофій Димов?

— Так.

Силін уважно оглянув Пантюшку.

— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.

Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..

СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА

І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганнібалівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки — довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.

Весна, нарешті, вступила в свої права. Місто було залите надвечірнім сонцем. Тихий вітер приносив, аромати смоли, набубнявілих бруньок, видував з дворів запах вологої землі і прілого листя. Веселі горобці кублилися в пилюці на бруківці. І тільки безлюддя та гуркіт недалекої канонади нагадували про грізну воєнну долю обложеного Херсона.

Силін поводився дивно. Мовчки пройшовши кілька кварталів, він раптом озирнувся навколо і звернув в один з дворів. Тут було порожньо. В кутку двора, під голими деревами, стояли вкопані в землю круглий стіл і навколо нього — низенькі лавочки. Силін вказав на них хлопцям:

— Сідайте.

Сам сів навпроти.

— Ну, хлопці, наставляйте вуха, слухайте, що говоритиму!..

Очі його дивилися суворо, і Альошка відчув холодок між лопатками від передчуття, — що розмова буде справді серйозна і важлива…

— Справи, значить, такі… — почав Силін. — Тільки дивіться, хлопці, язики!.. — він підніс до рота стиснутий кулак.

— Ясно.

— Не маленькі, — вставив Пантюшка. Йому дуже хотілося сподобатися Силіну.

— Ну, це я так, про всяк випадок. Так ось, слухайте… Становище у нас зараз важке, людей мало. Німців разів у три більше. Набоїв невистачає. Погано! А повинні ми протриматися, поки допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина — німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. — Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: — У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив — так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв'язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. — Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. — Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! — Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. — Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле — зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це — раз. А то, може, у неї зв'язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі — це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?

— Зрозуміло, товаришу Силін, — відповів Пантюшка.

— Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв'язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим — він у курсі справи. Іншим — ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.

— Усе ясно, — знов запевнив Пантюшка.

Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б'ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»

Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:

— Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути — думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…

Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече:

— Ти вдумайся, яка це важлива справа! Німці до нас розвідку засилають, а ми їм впоперек свою, щоб їх плани поламати. Я чому тебе вибрав та ось його? Ви хлопці молоді, на вас ніхто уваги не звертає. А саме це й потрібно. Хлопець ти грамотний, розумом бог не зобидив, тут ти зараз більше користі принесеш, ніж на передовій. Усій нашій справі допоможеш. Зрозумів, Олексію, га? — він поторсав Альошку за плече.

— Зрозумів, — сказав Альошка, — згоден…

— Справа ця небезпечна, — говорив Силін. — Шпигуни — народ відчайдушний, можливо, й битись доведеться. Щоб їх спіймати, сміливість потрібна, і тут теж треба мати, — він показав на голову. — Ясно тобі?

І, побачивши по очах хлопця, що той зрозумів, повірив, відпустив його плече, випрямився і заговорив по-діловому:

— Я зараз до лікарні Тропіних, побачити треба тих двох, що врятувалися, потім на передову. Ви повертайтесь назад у штаб… Тільки, хлопці, язик за зубами і щоб непомітно було, як і що!.

Він підвівся.

Пантюшка, який вже давно поривався щось сказати, зупинив його.

— Товаришу Силін, у мене є одна підозра з приводу шпигунів, я сьогодні в штабі побачив…

— Швидко, — посміхнувся Силін. — Не встиг прийти, а вже шпигуна розглядів. Ну, кого ж ти побачив?

Пантюшка почервонів.

— Ви не смійтесь, я правду кажу! Жінка у вас там сидить, білява така…

— Друкарка, чи що?

— От-от. Так я її знаю: це фон-Гревеніц, баронеса.

— Хто-о?!

— Фон-Гревеніц, кажу, губернаторська дочка!..

— Ти що, очманів, хлопче?

— Правда, товаришу Силін! Я її давно знаю.

Силін глянув на Альошку, наче питаючи, чи не здурів його друг. Але той розгублено дивився на Пантюшку.

… Не таке вже велике місто Херсон, і Альошці, його шістнадцятирічному старожилові, давно здавалося, що він знає в обличчя всіх людей, які його населяють. Ось чому, побачивши в штабі жовтоволосу жінку в темній сукні, яка спочатку теж здалася йому знайомою, він не замислювався над тим, де зустрічав її. Звичайно, десь у Херсоні.

Слова Пантюшки дали несподіваний поштовх пам'яті.

Якось — було це давно, коли Альошка вчився ще в четвертому класі, — спільний бал чоловічої і жіночої гімназій, влаштований «з нагоди дня ангела улюбленого монарха», відвідав херсонський губернатор барон фон-Гревеніц. Разом з ним приїхали п'ять офіцерів і молода дама — сухорлява, з блідою нездоровою шкірою, пухкими губами і пишним волоссям. На шиї і на руках у неї сяяли коштовності.

Офіцери, поблажливо усміхаючись, танцювали з онімілими від щастя і зніяковіння гімназистками. Даму запросив грізний інспектор міських училищ Льовушкін.

Вони зробили кілька кіл по залу. На плечах у дами розвівалася біла, з найтоншого газу накидка. Голову вона тримала нерухомо, трохи відкинувши назад, ніби розглядаючи вугрі на вгодованому обличчі інспектора. Після танцю дама підійшла до офіцерів, які стояли групкою, щось сказала їм, бридливо усміхаючись. Вони голосно зареготали і почали по черзі цілувати їй руку…

Незабаром усі вони поїхали.

Сухорлява дама була дочкою губернатора. Її звали Еліза фон-Гревеніц.

І ось, пригадавши штабну друкарку, Альошка вже не сумнівався, що вона і дочка губернатора — одна й та ж людина, хоч тепер ця жінка носила скромну сукню, а волосся зачісувала гладенько, як черниця.

Альошка був приголомшений. Пишна, блискуча, насмішкувата, вся немовби з іншого світу Еліза фон-Гревеніц і раптом — друкарка в штабі повсталих фронтовиків!..

Бачачи, яке враження справили на Альошку слова його приятеля, Силін насупився і знову сів на лаву.

— Ану, розповідай, що знаєш! — наказав він.

Історія Пантюшчиного великосвітського знайомства була нескладна.

Напроти другої чоловічої гімназії містився так званий спортінг-клуб. Колись на тому місці був велодром з дощаним, овальної форми треком, але оскільки любителів велосипедного спорту в Херсоні виявилося мало, господар велодрому трек розібрав, і на його місці поробили майданчики і натягнули сітки для лаун-теніса. Пантюшка ходив сюди, зрозуміло, не для того, щоб вправлятись у шикарній англійській грі. В спортінг-клуб його пускав знайомий сторож. Тут, подаючи м'ячі тенісистам, можна було заробити кілька п'ятаків, що було неабиякою підтримкою Пантюшчиного бюджету. В спортінг-клубі він бачив кілька разів молоду фон-Гревеніц. В короткій білій спідниці, худорлява, з голими ногами, вона грала в теніс з офіцерами місцевого гарнізону і з іноземцем віце-консулом паном Бодуеном, акредитованим у Херсоні, дуже високим на зріст, сухорлявим чоловіком з гладеньким, без зморщок, вузьким обличчям, сивими скронями і такими тонкими губами, наче їх зовсім не було. Зігравши кілька партій, пан Бодуен подовгу розмовляв з фон-Гревеніц не по-російськи і частував її англійськими цигарками…

Все це хлопці як могли розповіли Силіну.

— Оце так історія! — Силін міцно потер пальцями неголене підборіддя.

Він почав пригадувати.

— Її нам управитель готелю підсунув… Сказав, що вдова, раніше теж у нього працювала. Фон-Гревеніц? І прізвище якесь німецьке. Ну й справи!.. А смілива жінка! Адже її, напевне, знають у місті?

— Хтозна! — заперечив Пантюшка. — Жила ж вона не тут, тільки на літо приїздила. А коли приїде, частіше дома сидить, у спортінг-клуб тільки й ходила. Та й хіба такою вона була! Бачили: чорну халамиду натягла, очей не підводить… Я й то не відразу пізнав.

— Та-ак… — Силін, замислившись, кілька секунд дивився на збуджене Пантюшчине обличчя з синяком під оком. — Ось що, хлопці, — сказав він, — тут абияк не можна вирішувати. Перевірити треба. Якщо це шпигунка, значить вона з кимсь тримає зв'язок. Ви поки що і взнаки не давайте, але стежте пильно. Адже вона, здається, при готелі живе?

— При готелі, — підтвердив Альошка,

— Ходить куди-небудь, не помічав?

— Не знаю. Ні до чого було.

— А тепер треба дивитись. Тебе, Олексію, вона вже примітила, а Пантелеймон людина нова, так що хай на очі їй поки що не показується. Якщо прийде до неї хтось, галасу не здіймайте, а тишком-нишком за тією людиною простежте, куди піде, з ким зустрінеться. Зрозуміло?

Він підвівся і по-чоловічому міцно потиснув їм обом руки.

— Ну, хлопці, на вас уся надія. Велику користь принести можете!

— Товаришу Силін, а якщо вона втече? — спитав Пантюшка.

— Поки що не втече, думаю. Як сиділа, так і сидітиме. А я ввечері повернусь, тоді поміркуємо, що робити далі…

Він глянув на зачинені вікна будинку, що виходили на подвір'я, поправив ремінь на шинелі,

Я перший вийду, а ви хвилин через п'ять. Бувайте, хлопці, бажаю успіху.

Силін пішов до воріт. Перш ніж вийти на вулицю, він ще раз підбадьорливо підморгнув хлопцям.

Друзі перезирнулися. Пантюшка зітхнув:

— Ох, діла-а!

— Дивись, Пантелеймоне, якщо язик де-небудь розпустиш, уб'ю! — пообіцяв Альошка. — Я тебе до Силіна привів, я за тебе й відповідаю.

— За собою краще дивись! — відкопиливши губу, буркнув Пантюшка. — Щоб самому часом не влетіло.

МАРКОВ

Під враженням розмови з Силіним Альошка був готовий до найрішучіших і негайних дій. Але ні він, ні Пантюшка не думали, що починати свою нову діяльність їм доведеться так скоро.

Коли вони пішли з двору і попрямували до штабу, Альошка раптом побачив плечистого хлопця у гімназичній шинелі, який ішов попереду них, і впізнав Маркова. Альошка здригнувся. Несподіваний здогад промайнув у нього в голові. Напевне, Марков, цей купецький синок, недаремно вештається біля штабу. Альошка згадав свою зустріч з ним три дні тому, дивну розмову про німців, слова Ващенка про те, що Марков не вперше приходить сюди… Потім пригадав, що Марков хотів зайти в штаб, але чомусь передумав. Невже?!

Альошка мимохіть пішов швидше.

Проте Марков, минувши готель, повернув в одну з бокових вулиць, і Альошка заспокоївся.

Коли хлопці прийшли в штаб, Альошка завів приятеля в караульне приміщення, де в цей час нікого не було, а сам побіг нагору, в канцелярію, йому кортіло перевірити, чи справді друкарка — фон-Гревеніц.

Перед дверима він зупинився і постарався набрати заклопотаного вигляду. Друкарка сиділа на своєму місці біля кімнати Ради. Одного погляду на неї Альошці було досить, щоб переконатися: вона! Помилки бути не могло. Як він відразу не пізнав це бліде обличчя з ліловими мов від недосипання тінями під очима і бридливо опущеними куточками губ!.. Пані фон-Гревеніц на старій друкарській машинці, що страшенно торохтіла, друкувала бойові декрети Ради п'яти!

Альошка пройшов повз неї, промурмотів мовби сам до себе:

— А Силіна нема?.. — і, повернувшись, вийшов у коридор.

На площадці сходів він зустрівся… з Марковим.

У першу хвилину Альошка розгубився. Не знаючи, як поводитися, він хотів уже пройти мимо, але Марков сам зупинив його.

— Здрастуй! — сказав він, посміхаючись на весь рот. — Ти що, не впізнаєш?

— А… здоров, — промовив Альошка і покашляв, прочищаючи горло від раптової хрипоти.

— Добре, що я тебе зустрів! — бадьоро сказав Марков. — Я, признатися, навіть шукати тебе хотів! — він простягнув Альошці руку.

Той майже машинально потиснув її. Марков, здавалося, щиро радів їхній зустрічі.

— Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?

— Ні. Яка справа?..

Марков узяв його за ґудзик шинелі і відвів убік.

— Справа ось яка, — таємниче заговорив він. — Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити… Розумієш: конфіскували батькове майно… Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер… Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?

— Ні, не чув.

Марков з жалем зітхнув.

— Шкода. Коли брешуть відносно компенсації, то я просто не знаю, що й робити! Становище у нас катастрофічне, повір мені, в житті такого не було!.. Ну, добре, хай навіть не компенсують, але я розраховую виклопотати хоча б наш моторний човен. За законом, його взагалі не повинні були забирати… — Він почав гаряче доводити, що моторний човен для прогулянок не є знаряддям виробництва і тому не підлягає конфіскації…

Альошка дивився в його сірі шкодливі очиці, і в голові в нього вертілася думка: «Бреше… бреше… Що робити?.. Що робити?»

— Може ти порадиш, до кого звернутися? — спитав Марков.

— От що, — намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, — тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш — почекай.

— А це довго?

— Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.

Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:

— Мабуть, варто почекати…

Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…

— Ось тут і посидь, — сказав Альошка, — скоро хтось прийде.

— Спасибі тобі! — гаряче подякував Марков. — Я почекаю…

— Нема за що, — сказав Альошка. — Піду, діло є.

— Добре, добре, тепер я вже сам.

Альошка вийшов з канцелярії.

… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.

— Пантюшко, швидше!

— Що таке? Що трапилось?

— Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!

— Ні!

— Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!

— Чого там швидше?

— Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…

Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.

— Швидше! — квапив Альошка. — Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…

— Та як же я без зброї?

— На біса вона тобі?

— Без зброї не піду! — вперто заявив Пантюшка.

— Тьху, дурень!.. — На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. — На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!

Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…

Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц — шпигунка.

В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..

Було від чого розгубитися!

Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, — такі, наприклад, як Силін, — і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.

В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.

Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.

І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.

Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він — ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!

Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.

— Ти тут? — сказав Марков. — Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…

Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки,

— Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.

Альошка байдуже знизав плечима.

— Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!

— Будь ласка, — сказав Альошка.

Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.

«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»

Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.

ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ

Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.

Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.

— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?

Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.

Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:

— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?

— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…

— Де ти його бачив?

Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.

— Бий мене сила божа, забув.

— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…

І вони розійшлися.

… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.

Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.

Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.

«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.

Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот — прямий і безгубий.

Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..

Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…

Попетлявши провулками, чоловік у шинелі вийшов на Потьомкінський бульвар і затримався біля пам'ятника Потьомкіну. Він обійшов його навколо, оглядаючи бульвар. Альошка сховався за дерев'яною крамничкою, що стояла на перехресті. Коли він виглянув, чоловік був уже в кінці вулиці. Очевидно, впевнений у своїй безпеці, він спокійно вийшов на Лютеранську і зник за чавунними ворітьми багатого білого особняка, який належав іноземному консульству.

Тепер можна було повертатися в штаб, але, поміркувавши, Альошка вирішив цього не робити. Марков щось передав іноземцеві, безперечно, шпигунські відомості. А для чого вони тому? Для німців? Тоді, значить, він або сам понесе їх, або пошле когось. Найправильніше було б нікуди не йти і подивитися, що буде далі!..

З другого боку, вештатись тут одному теж не годилося… День уже кінчався. Сизі димчаті сутінки обволокли місто. Вітер стих, і навколо стояла цілковита тиша, що не порушувалась навіть звичним гарматним гуркотом: німці вночі не воювали.

Альошка обережно обійшов особняк. Що робити? Де примоститися?

В особняку було два під'їзди: парадний — на Лютеранській, і чорний, який виходив у невеликий сад. Альошка вирішив спостерігати за тим під'їздом, який позаду будинку, і місце тут відлюдне та й незнайомий, здається, звернув саме сюди.

Поки Альошка вагаючись ходив біля особняка, в нього виникла думка, яка ще більше зміцнила його намір нікуди звідси не йти: коли відомості, одержані Марковим, потраплять до німців, у тому буде і його, Альошчина, провина. Адже це він сам, бажаючи переконатися, що Марков — зрадник, допоміг йому зустрітися з фон-Гревеніц! А відомості, напевне, важливі. Недарма цей іноземець ними зацікавився.

Позаду консульства, між деревами, стояла напівзгнила сторожова будка. Альошка зручно влаштувався в ній і через кругле віконце почав стежити за особняком.

Він чекав довго, може з півгодини, а може й з годину. Сутінки згустилися. Коли стало зовсім темно, Альошка помітив, що вікна особняка ледь-ледь червоніють: за щільними шторами горіло світло.

Втомившись чекати, хлопець вирішив глянути на парадний під'їзд. На всяк випадок він переклав револьвер з кобури в кишеню шинелі і, ховаючись за голими кущами акації, пробрався на Лютеранську. Парадний під'їзд був замкнений. Альошка вже зібрався повернутись на попереднє місце, коли від будинку на протилежному боці вулиці відокремилась темна постать з гвинтівкою і попрямувала просто до нього. Альошка стрибнув убік, не знаючи: тікати чи захищатися…

— Це ти, Альошко? — спитала постать Пантюшчиним голосом.

Альошка мало не скрикнув від радості.

— Я, я!

— Куди ти запропастився? Я вже годину тут блукаю!

— Ша! Йди за мною! — сказав Альошка.

Він привів друга до сторожової будки і зажадав докладно розповісти, як той опинився на Лютеранській.

Пантюшка йшов слідом за Марковим до Віттовської вулиці, всю дорогу не перестаючи думати про те, де він уже бачив цього підозрілого незнайомця у фронтовій шинелі.

Думав, думав і, кінець кінцем, пригадав. Спортінг-клуб, тенісні корти, фон-Гревеніц з голими ногами і її партнера — вузьколицього, стриманого в рухах іноземця, перед яким запобігала навіть така всемогутня в Пантюшчиній уяві людина, як хазяїн спортінг-клубу.

Віце-консул Бодуен — ось хто був недавній співбесідник Маркова!

Яким би несподіваним і неправдоподібним не здавалося це відкриття, Пантюшка все-таки ні на мить не сумнівався в тому, що він не помилився. До того ж після зустрічі з дочкою губернатора в штабі фронтовиків Пантюшка вирішив ні з чого на світі більш не дивуватися… Дійшовши до Віттовської вулиці, Марков зайшов у будинок номер п'ять.

— Він там живе, я знаю, — перервав його Альошка.

Потім Пантюшка повернувся в штаб. Альошки не було. Силін ще не приїздив з передової, фон-Гревеніц, як і раніше, сиділа на своєму місці: Пантюшка бачив її крізь замкову щілину. Тинятися по штабу без діла не хотілося, і Пантюшка пішов до віце-консульства шукати друга. Він не мав сумніву, що людина, за якою стежив Альошка, — Бодуен.

— Я вже думав, чи не прибив він тебе.

Альошка пояснив йому, чому вирішив лишитися тут.

— Іди до того під'їзду, — сказав він, — і добре пильнуй. Коли що, біжи до мене, щось придумаємо.

Пантюшці йти не хотілося.

— На біса, — сказав він, — час марнувати. Краще вже цю фон-Гревеніц стерегти…

— Іди, кажуть тобі! — розсердився Альошка. — Не розумієш, чи що? Марков йому якісь відомості передав! Коли проґавимо, Силін по голівці не погладить!

Пантюшка пробурчав щось собі під ніс, почекав і вислизнув з будки.

Майже в ту ж мить він увірвався знову і хрипко прошепотів:

— Там хтось ходить, Альошко!

Вони завмерли, прислухаючись.

Було тихо, як у льоху. І ось Альошка почув обережні кроки по вологій землі. Кроки віддалились, стихли, потім почулися знову.

Просто перед будкою, під деревом, зупинився чоловік. У темряві можна було побачити тільки, що він невисокий на зріст і кремезний. Чоловік повільно обвів поглядом усе навколо і, відділившись од дерева, попрямував до будинку. До хлопців донісся уривчастий стук, двері відчинились, і знову все стихло.

— Бачив? — промовив Пантюшка.

— Слухай, — зашепотів Альошка, — біжи в штаб! Може, Силін уже там… Якщо нема його, розкажи все Попову або кому хочеш. Хай ідуть сюди, тільки швидше… Я тут почекаю. Тільки мерщій, Паню, любий!..

Пантюшка більше не заперечував…

Лишившись один, Альошка дістав револьвер і для певності звів курок. Потім він вибрався з будки і став за кущами акації на такій відстані від будинку, щоб можна було бачити двері. Серце його гарячково відстукувало секунди, а вони тяглись, тяглись нескінченно, і він загубив їм лік. Зараз він мріяв про одне: тільки б Пантюшка встиг когось привести, перш ніж людина з'явиться знову!..

Сталося однак інакше.

… Прошурхотів засув, двері відчинились, випустивши вже знайому низьку постать, і зразу ж зачинились. Чоловік швидко пішов через сад. Коли він порівнявся з Альошкою, той вискочив з-за куща і крикнув високим зривистим голосом:

— Стій! Руки вгору!..

Чоловік присів від несподіванки і чорним клубком кинувся до дерев, які стояли купою.

— Стій! — закричав Альошка. — Стій, стрілятиму!

В ту ж мить попереду блиснуло: куля, просвистівши, обламала гілочку куща. Тоді Альошка почав стріляти в темряву, туди, де зник шпигун. Він тричі натиснув на тугий спуск. Пострілів у відповідь не було. Альошка почекав трохи (адже могло трапитися, що він влучив) і рушив уперед…

За деревами він побачив пролом в огорожі, через який втік ворог. Альошка вискочив на вулицю. Далеко, в кінці кварталу, він помітив ніби якийсь рух, вистрілив навмання, крикнув: «Стій!» — і в цю ж мить почув ззаду, в саду, тупіт:

— Альошко! — задзвенів голос Пантюшки. — Альошко, де ти?

— Сюди! — покликав Альошка. — Сюди, до мене!

У проломі показався Пантюшка, за ним — Силін, потім полізли фронтовики — тут було чоловік вісім. Серед них Альошка пізнав Попова в цивільному одязі.

— Де він? — насилу віддихавшись, спитав Силін.

— Не знаю… Сюди вискочив! — мало не плачучи, відповів Альошка.

— Здається, он там…

Вони кинулися бігти вздовж вулиці. На перехресті Силін наказав:

— Ващенко, Зуєв, Макаричев і ти, — він показав на Альошку, — праворуч. Решта за мною!..

Вони пробігли вулицю до кінця і нікого не побачили. Повертаючись, заходили в усі двори, обшарювали кожен куточок. Альошка до крові закусив губу. Дурень! Безмозкий дурень! Проґавив шпигуна. Чому не стріляв відразу, з-за кущів! Розуму невистачило?..

Біля консульства їх уже чекали.

— Нема? — спитав Силін.

— Нема, — відповів Ващенко. — Втік, собака!

Силін смачно вилаявся. Альошка зараз волів бути вбитим. Він почував себе винним за все…

Попов одвів Силіна вбік, і вони почали півголосом радитися. Потім покликали Альошку і докладно розпитали, як він вистежив незнайомого і який той з себе. Альошка як міг змалював його зовнішність.

— Точно, — сказав Попов, — сам пан Бодуен власною персоною! Ну, що будемо робити, Петре?

— Що робити? — похмуро пробасив Силін. — Як сказав, так і зробимо…

Біля обох під'їздів консульства Силін поставив по вартовому. Решті звелів іти за ним.

Вони піднялись на парадний ґанок особняка і постукали. Довго ніхто не озивався.

— Ламати, чи що? — невпевнено промовив Силін.

— Почекай! — Попов сильно вдарив у двері рукояткою нагана.

Нарешті в будинку залунали кроки, чоловічий голос спитав:

— Хто там?

— Революційна влада Херсона! — відповів Попов. — Відчиніть!

— Що вам потрібно?

— Обслідування…

— Приходьте вдень. Зараз усі сплять.

— Негайно відчиняйте! Інакше змушений буду застосувати силу!

З-за дверей донеслося шарудіння, бурмотіння. Заскрипів засув.

Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці. П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.

— Хто ви такий? — спитав Попов.

— Я економ консульства… — Голос дідугана тремтів від переляку. — Ви ж напевно знаєте, що цей будинок не належить Росії? Тут іноземна територія…

— Нам треба бачити пана Бодуена, — замість відповіді сказав Попов.

— Це неможливо, панове. Віце-консул спить…

— Розбудіть його!

— Що ви, що ви!.. — замахав рукою старий. — Пан Бодуен — представник європейської держави. Ви не маєте права… тобто ви не повинні вриватися сюди! Це дипломатичний скандал!

Тут, не витримавши, гаркнув Ващенко:

— Що ти крутиш! Буди, коли тобі наказують!

Від його громового голосу старий весь зіщулився і став схожим на худий зморщений кулачок. Свічки в його руці задрижали, відкидаючи на стіни короткі відблиски.

— Панове, панове… Ви не розумієте, що робите!..

— Не галасуй, Ващенко, — сказав Попов. — А ви йдіть до свого хазяїна і скажіть, що його викликають представники Ради п'яти. Про скандал не турбуйтесь: це наша відповідальність.

— Як завгодно, як завгодно… — розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.

Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.

Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі…

І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою ї димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу в місті.

— Даремно ми його самого відпустили, — несподівано промовив Силін. — Одразу треба було йти, і квит!

— Не можна, Петре, — урезонював його Попов. — Як-не-як дипломатична особа!

— Плював я на цю особу! — сказав Ващенко і справді плюнув у куток. — Злидень, і все!

— Ну, ну!..

Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідуган.

— Пан Бодуен вас слухає, — промовив він.

Попов повернувся до Альошки.

— Це той самий?

Альошка кивнув головою.

— Він…

Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.

Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.

— Я член Ради п'яти, — сказав він. — Ми повинні оглянути ваш будинок.

Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.

Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:

— Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, — не маю честі знати прізвище, — чи відомо йому, що таке екстериторіальність?

Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.

— Пан Бодуен, — насмішкувато сказав він, — очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення… Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує… Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку…

Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.

— У нас є підстави вважати, — говорив далі Попов, — що тут переховується ще хтось. В зв'язку з тим, що Херсон на обложному стані, ми повинні обшукати будинок.

Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:

— Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.

Попов нетерпляче труснув головою:

— Це його право! — І він сказав до своїх: — Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуєв, ходімо зі мною!

Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.

— Дозвольте пройти!

Той не поворухнувся.

— Дозвольте пройти, кажу! — повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.

Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.

— Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!

— Ага! — посміхнувся Попов. — Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів… Досить базікати: постороніться, добродію!

— Я ще раз повторюю… — почав був Бодуен.

Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:

— Що там таке?

Силін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.

У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.

— Що трапилось? — вигукнув Силін.

— Товаришу Силін, — випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, — цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.

— Убив?

— Здається, є трохи!..

Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чумарку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців…

Потім вони повернулися в будинок.

— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.

Той повернувся до Бодуена.

— Ну, що ви на це скажете?

Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Так… — промовив Попов.

Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…

Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.

Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.

— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, — сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.

Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.

— Усе. Можна йти.

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.

— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.

Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.

У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.

Із свого місця підвелася друкарка.

— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?

— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.

Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.

Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…

Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.

Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…

Прокинулись писарі.

Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки,

— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..

Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.

Киренко дивився їй просто в очі.

— Це ти… Костюкова загубила?.. — З придихом на кожному слові промовив він.

— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.

— Не розумієш?! А!.. — І Киренко почав обривати застібку на кобурі.

— Що ви робите! — Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.

— Стій, Павле! — Силін схопив Киренка за руку. — Поговорити треба!..

— Пусти!.. — хрипів той. — Пусти! Роздушу гадину!..

З допомогою Попова, і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.

— Ну, вам тепер усе ясно? — спитав Попов у друкарки.

Вона насилу промовила:

— Я нічого… не… розумію…

— Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там… фон-Гревеніц!

У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:

— Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..

— Брехня, кажете? А це теж брехня? — і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. — Пізнаєте? — Він підняв копірку на світло і повільно прочитав — «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову… Наказ…» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи…

— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка…

— Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.

— Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, — це, мабуть, теж помилка?..

Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.

— Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. — Повторив він, — Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись? Не розумію!.. Ну, та це тепер і не важливо! — Він обернувся і сказав: — Покличте Ващенка.

Один з вартових вийшов з кімнати. Попов сів до столу, присунув аркуш паперу, взяв олівець.

— Ваше прізвище фон-Гревеніц? Ім'я, по батькові, вік?

Вона беззвучно поворушила губами і нічого не відповіла.

— Не хочете? Воля ваша…

Настала мовчанка. Важко дихав Пантюшка. Силін, зсунувши брови, обривав бахрому на рукаві шинелі. Киренко налитими люттю очима нерухомо дивився на друкарку.

Альошка сидів, вчепившись пальцями в коліна, оглушений ударами власного серця. Він відчував, що найголовніше попереду.

Ввійшов Ващенко і зупинився на порозі, запитально оглядаючи присутніх. Він, очевидно, відразу зрозумів, для чого його викликали. На простому обличчі фронтовика з'явився напружений і навіть якийсь стражденний вираз. Попов підвівся, спираючись рукою на стіл.

— Ця жінка — німецька шпигунка, — глухувато промовив він. — Рада засудила… в розход. Взяти!

Ващенко не поворухнувся, тільки на довгій його шиї судорожно стрибнув кадик.

— Таке рішення Ради… — повторив Попов. Вуглувато, весь немов скам'янівши, Ващенко зробив крок до друкарки і доторкнувся до її плеча.

— Ходімо!..

І тоді почалося найтяжче з усього, що довелося пережити Альошці за останній час…

Друкарка істерично кричала. Вириваючись із рук фронтовиків, вона розірвала комір своєї чорної сукні, оголилося худе, з виступаючими ключицями плече. Волосся її розтріпалося. Дико й безглуздо трусилися жовті, прямі, як солома, патли. Прокльони змінювались погрозами, благаннями про пощаду, і крики її врізалися в душу.

У ці хвилини Альошка зовсім забув, що ця жінка — ворог, ворог страшний, який діяв із звірячою підступністю, нишком, що через цю шпигунку гинули люди і, може, навіть уся справа, заради якої лилася кров на підступах до Херсона. Зараз він бачив тільки кволу, збожеволілу від жаху жінку, яка билася в руках дужих фронтовиків…

У голові в нього мутилося, нудота підступала до горла, і, вже не усвідомлюючи, що він робить, Альошка кинувся вперед і, щось відчайдушно вигукуючи, почав відривати руки Ващенка від жінки.

Його відштовхнули…

… Коли Альошка отямився, фон-Гревеніц уже не було в кімнаті. Поруч стояв Силін.

— Ну, очухався? Ех, ти!.. Хіба можна так, Олексію, Альошко, Миколин сину! — сказав він. — Іди вниз, я зараз спущуся, побалакаємо. Допоможи йому, — сказав він Пантюшці.

Той обережно, наче хворого, підхопив друга під пахни. Альошка відштовхнув його і пішов з канцелярії, супроводжуваний насмішкуватими поглядами штабних писарів.

НІЧНА РОЗМОВА

В караульні він ліг ниць, уткнувшись обличчям у запилений солом'яний матрац. Пантюшка спитав обережно:

— Альошко, може тобі чогось дати?

— Іди звідси! — огризнувся Альошка. — Йди краще… Пантюшка ображено відійшов.

Ні тоді, ні пізніше Альошка не міг пояснити, що він відчував, йому було погано. В нього нило все тіло, і він майже фізично відчував тягар останніх подій, що навалилися на нього, — подій одного дня, які розпочалися з розмови з Силіним і закінчились безглуздою сценою у штабі. Те, що відбулося за цей короткий час, приголомшило його, переплутало, змішало все, чим він жив досі.

Раніше боротьба за революцію уявлялась Альошці відкритим боєм у чистому полі віч-на-віч з ворогом. Насправді все виходило інакше. В «чисте поле» він не потрапив. Там бились інші, щасливіші, ніж він. А йому випала доля побачити і пережити таке, про що й згадати було моторошно…

У вухах його все ще дзвенів пронизливий крик фон-Гревеніц. Ворог, шпигунка, виходець з якогось іншого опівнічного світу, в якому копошилися зловісні постаті Бодуена і Маркова, — і все ж було нестерпно усвідомлювати, що, можливо, саме в цю мить її розстрілює Ващенко, чоловік з добрими очима, хороша проста людина…

Альошка лежав крижем на тапчані, обхопивши руками голову, йому було погано, просто погано…

Силін, увійшовши в кімнату, спитав:

— Ви тут, хлопці?

— Тут, — відповів Пантюшка.

— Чому в темряві сидите? Сірників нема, чи що?

Він пошарив на столі, запалив каганець. Потім підійшов і сів біля Альошки, Каганець поставив на сусідній тапчан.

— Ти що, заснув, Олексію? Вставай, вставай!

Альошка знехотя сів, відвертаючись од світла. Силін допитливо, намагаючись приховати усмішку, розглядав його.

Вигляд у Силіна був змучений. Щоки позападали. Від утоми він втратив свою звичку мружитись, і очі його здавалися тепер більшими і світлішими. Над вилицями набухли мішки.

— Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще? — сказав він. — А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..

Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.

Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.

Силін заговорив жваво:

— Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого… — Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.

А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:

— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички… Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували… Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть, від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином… — Силін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчина, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі…» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?

Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал зволів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів…

Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна кули в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу…

Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.

— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються — всьому кінець…

— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.

— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?

— Папірець же не в нього був.

— Мало що! На словах хіба не можна передати?

Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.

— А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!

У голосі Силіна з'явилися злі нотки:

— А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов. Киренко теж на його боці — от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра…

Альошка схопився.

— Я? Це я біла кость?

Силін потяг його за руку, примусив сісти.

— Сам винен: не треба було лізти. Знайшов кого захищати!.. Я Киренку кажу: «Ти що, Павле, цей же хлопчина сам її вистежив». І про батька твого розповів. Тільки тим і заспокоїв. Та-ак, Олексію, іншим разом будеш обережнішим: це ж тобі війна, з поспіху буває не розбереш, хто свій, а хто не свій. Думаєш, я не розумію, чому ти психонув? Я розумію, я, брат, усе розумію. Та не можна так. Воювати тільки починаємо, багато ще буде крові. Вороги всюди. Німці — що! Страшніший є ворог. Кожен буржуй на нас вовком дивиться, намагається в спину вдарити. Або візьми Бодуена. Подивився я сьогодні, як він живе. Скрізь фарфор, підлога паркетна, блиском блищить, на стелі янголятка намальовані і висять такі штуки для ламп, що я зроду не бачив. А в спальні під ліжком — гвинтівки. От тобі і янголятка!..

— Товаришу Силін, — сказав Пантюшка, — не розумію, який йому резон німцям допомагати, його ж країна теж з німцем воює. Він якось на мітинг приїздив. Народу була сила. Сам думний голова говорив, що союзники нам допоможуть німців подолати, і на Бодуена показував. А той усе підтакував.

— Дивак ти, хлопче, — усміхнувся Силін. — Це він міському голові був союзником, а не більшовикам. Тепер усе по-іншому. Була тут раніше «електрична компанія», свої фабрики мала, і цей самий Бодуен у ній пайовиком був, ніби хазяїном, чи що. А більшовики ті фабрики прибрали на користь народу. Тепер Бодуену наплювати, хто буде — німці, чи чорт, чи диявол — аби не більшовики. Зрозумів? Він з німцями від однієї мами…

— А чому ж тоді не взяли його? — приставав дійшли й Пантюшка. — А Попов ще каже: дамо виїхати!..

Силін за звичкою потер підборіддя.

— Я в цьому, брат, і сам не розбираюсь, — признався він. — Дипломатія… Хитра справа! Попов каже: «Не можна». А він освічений, йому видніше. В Петрограді, чув, Надзвичайну комісію організували по боротьбі з контрреволюцією? Надзвичайну! — повторив він багатозначно. — Доберуться, напевно, і до цих бодуенів… Ну ось, хлопці… Влізли ви у цю кашу, так треба триматися. Самі кажете: не маленькі. Зажди, Олексію, прийде час, такими станете революціонерами — на диво! — Силін засміявся і поплескав Альошку по коліну. — Щось ще хотів тобі сказати, Олексію… — Він поморщився, торкнувся пальцем скроні. — Що ж це?.. Ні, не пригадаю… Все. Піду… А втомився я — сил немає!

Він глянув на вільний тапчан, видно, його долало нестерпне бажання лягти. Зітхнув.

— Ну, добре, відпочивайте. Завтра підемо того гімназиста брати, що до неї ходив.

— Маркова, — підказав Альошка.

— От-от. Прощупаємо, що за фігура… Якщо, звичайно, все буде в порядку, — несподівано додав він.

І, розпрямивши плечі, мов струшуючи з них якийсь тягар, важко пішов до дверей. Альошка погасив каганець.

— Хороша він людина! — сказав Пантюшка.

— Хороша, — погодився Альошка.

Пантюшка спитав:

— Поспимо, Альошко?

— Поспимо, Паню.

Але довго ще лежав Альошка без сну…

Перед світанком повернулися фронтовики і Ващенко. Мовчки поставили гвинтівки в піраміду, мовчки розійшлися по тапчанах.

Непомітно поріділа ніч. Немов народжуючись із мороку, окреслилися предмети. Минуло ще трохи часу, і повітря за посвітлілими вікнами набрало легкого золотавого відтінку.

Настав ранок четвертого квітня — дня вирішального бою за Херсон.

З першими променями сонця за містом пролунала канонада…

ЧЕТВЕРТЕ КВІТНЯ

Чи були тому виною шпигунські донесення, чи німці самі розгадали нескладний маневр повстанців — невідомо. Як би там не було, наступ вони почали саме в центрі. Дружина вадонівських робітників не змогла стримати їх натиску. В останню мить Рада п'яти перекинула чорноморців на попереднє місце, але вони прийшли занадто пізно. Фронт був прорваний, і німці почали швидко розширювати пролом.

Якщо й раніше захисники міста значно поступалися ворогові в чисельності і озброєнні, то у них принаймні була міцна оборона. Тепер вони втратили і цю перевагу.

Ще точилися бої біля вокзалу, ще лилася кров за кожну хатину на міській околиці, ще загороджувач «Ксенія», розжарюючи стволи своїх двох невеликих гармат, посилав снаряд за снарядом по наступаючих німцях, але доля Херсона вже була вирішена…

Десь о дев'ятій годині ранку німці зайняли вокзал і вдерлися в місто.

По всіх вулицях, що тяглися до Дніпра, рушили їх сірозелені цепи…

Альошка розгубив усіх — і Пантюшку, і Силіна. В метушні, вискочивши із штабу разом з караульною командою, він якимсь чином опинився на Говардівській вулиці, біля старих цегляних лабазів.

Тут споруджували барикаду. Фронтовики і робітники ламали лабазні ворота, валили стовпи, викочували із складів бочки. По бруку текла запашна юшка огіркового розсолу. З дворів, які були розташовані поблизу, потягли кілька возів і, перекинувши набік, перегородили вулицю. Звідкись взялися матраци, сінники, великий дубовий буфет, чорний. від часу… Все це звалювалося в одну купу.

Коли барикада була готова, з боку вокзалу прийшла група матросів, чоловік шість. Двох вели під руки: вони були поранені. Матроси повідомили:

— Йдуть, зараз будуть тут!..

Поранених відвели в порт, а два моряки лишилися на барикаді.

— У кого є патрони? — спитали вони.

В Альошки в патронташі було кілька заряджених обойм. Їх зразу ж розібрали. Останню обойму Альошка загнав у патронник і видерся на купу бочок, складених на самій середині укріплення.

Шумні, гучноголосі моряки відразу ж стали головними людьми на барикаді, особливо один з них — високий паруб'яга з волосатими руками і квадратним підборіддям.

— Залягай! — командував він. — Стріляти не поспішайте, нехай ближче підійдуть…

Альошці він гукнув:

— Куди ти, дурна голово, заліз? Зіб'ють тебе, зараз же злазь!..

Він сам розставив захисників барикади, в душу розматюкав якогось бородатого фронтовика, що влаштувався під возом, потім звелів розібрати дошки на тротуарі, зробити прохід на випадок контратаки.

Йому з готовністю підкорялись.

З'явилися німці. Вони густим цепом ішли вздовж вулиці. Поли їх сірозелених шинелей були підіткнуті за пояс. Сталеві глибокі шоломи були насунуті мало не до плечей. Білим блиском відсвічували ножові багнети.

За першим цепом показався другий, за ним ще один…

Помітивши барикаду, німці сповільнили ходу, зупинилися. Вискочив офіцер і щось скомандував, трясучи палашем. Солдати рушили знову. Звідкись зачастив кулемет, і кулі заторохтіли по дерев'яній фортеці.

Матрос гукнув:

— Почастуємо німця наостанку, братки! Слухай команду. Вогонь!..

Бій був короткий. Відхлинувши після першого залпу, німці не відновили атаки. Безперервно поливаючи барикади з кулеметів, вони викотили на пряму наводку польову гармату.

— Тепер кінець! — безнадійно промовив матрос. — Треба відходити…

Першим же гарматним пострілом його було вбито.

Альошка бачив, як другий матрос трусив його за плечі, кликав на ім'я, нахиляючись до самого обличчя, як чорними від бруду і пороху пальцями піднімав його повіки і заглядав у вічі…

Разом з іншими захисниками барикади Альошка добіг до рогу. Тут він затримався. Хлопець не міг піти, не побачивши всього до кінця.

Стоячи над убитим товаришем, матрос палив з нагана. Розстрілявши патрони, він кинув револьвер на землю, повернувся і побрів вулицею. Він ішов важко, повільно, немов забувши про небезпеку, а за його спиною німецька гармата руйнувала останню херсонську барикаду — злітали уламки дощок, високо перевертаючись у повітрі, підскочило колесо від воза, каламутним фонтаном ударив у стіну найближчого будинку струмінь розсолу з розбитої бочки. Дим затягнув вулицю…

На Ганнібалівській, куди Альошка потрапив, підхоплений потоком відступаючих фронтовиків, він несподівано побачив Силіна. Розмахуючи великим автоматичним пістолетом, Силін намагався зупинити тих, що тікали. Розкуйовджений, в розірваній на боку шинелі, він кидався то в один, то в другий бік, хапав людей за плечі, несамовито лаявся. Його ніхто не слухав. Хтось крикнув, пробігаючи:

— Чого стараєшся, Петре! Тепер уже все!..

Силін зупинився, протверезілими очима оглянув вулицю. Він, здавалося, тільки зараз зрозумів, що нічого не можна змінити. Люди, які в паніці відступали до порту, вже не становили бойової сили. Тепер це був натовп, охоплений єдиним прагненням — врятуватися. Багато, хто кидав зброю…

Силін сплюнув, засмучено хитнув головою і, зсутулившись, попрямував до бокової вулиці…

Альошка наздогнав його.

— Товаришу Силін, ви куди?

Побачивши Альошку, той не висловив ні здивування, ні радості, ні досади. Тільки сказав стомлено:

— От і все, Олексію, кінець!..

Мимо пробігли двоє фронтовиків, зриваючи на бігу з шинелей червоні банти — відзнаки командирів.

— Куди біжать, куди біжать! — промовив Силін. — Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту…

— А ви куди? — настійливо повторив Альошка.

Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.

Силін непевно махнув рукою.

— Треба сховатися до ночі. Там видно буде.

— Ходімо зі мною, я знаю місце!

— Веди…

Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом…

Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.

Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.

Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.

— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

— В порт уже, мабуть, увійшли, — промовив Силін, — Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, — я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.

ВДОМА

Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.

Відчинила йому Катерина.

— Альошенько! — ахнула вона. — Живий!..

Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, толову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:

— Живий! Слава тобі господи, живий!..

— Твій дома? — спитав Альошка.

— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина, — пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

— Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.

— Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

— Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

— Куди ж ти підеш, Альошенько?

— В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

— Ти зараз і підеш, Альошо?

— Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

— Німці! — промови» Альошка. — Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

— Це по тебе прийшли, Альошенько!..

— Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

— Іду, йду! — гукнув Альошка. — Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

— Чому довго не відчиняв? — гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

— Не встиг, поспішав, — відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

— Хто ти є? — скрипуче спитав він. — Фронтзольдат?.. Фронтовік?

— Я гімназист, — сказав Альошка, — гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

— Durchsucht alles, schneller![1]— наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

— Хто-небудь заходіль сюда? — спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

— Ні, що ви, нікого не було!

— Хто в домі?

— Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, — додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…

Катерина зібрала Альошку в далеку дорогу. В старий речовий мішок, з яким батько їздив на риболовлю, вона поклала зміну білизни, шкарпетки і всю їжу, яка знайшлася в домі. Поки вона поралась, Альошка дістав з своєї скриньки чисту святкову формену сорочку і запасний ремінь з білою бляхою, на якій ще зберігся вензель другої херсонської гімназії. Сорочку він попросив випрасувати.

Коли Катерина почала прасувати, хлопець одніс мішок у тайник.

Силін спав. Від світла, яке впало йому в очі, він стрепенувся і схопив гвинтівку.

— Це я, — заспокоїв його Альошка, — їсти вам приніс.

Він передав Силіну мішок і кухоль з водою, який прихопив у сінях.

— Пийте хутчій, кухоль треба назад.

Силін жадібно випив воду.

— Спасибі, брат, у горлі мов наждаком хтось натер. Це ти з німцями розмовляв?

— Я.

— Більше, мабуть, не прийдуть…

— Товаришу Силін, — сказав Альошка, — я в місто хочу сходити.

— Навіщо це?

— Так… Може, побачу кого і наших.

— Тобі що, життя набридло?

— Чому набридло! На мені хіба написано? Ці ж німці нічого не запідозрили.

Силін промовчав.

— То як же, товаришу Силін?

— Ось що, Олексію, — сказав Силін, — я б тебе зараз не посилав, але коли ти сам… Словом, слухай. Дам тобі адресу. Це те місце, куди я спочатку хотів піти. Скажеш, що ти прийшов від Петра Павловича привітати з визволенням. Запам'ятав? Від Петра Павловича привітати з визволенням, — так і треба сказати.

— Ясно, — відповів Альошка.

Справа була знайома.

— Розповіси їм, де я, і взагалі про все. Там люди вірні, допоможуть вибратися з Херсона. Адреса така: Купецька вулиця… — Силін назвав адресу і звелів Альошці повторити. — Пам'ятай, Олексію, якщо попадешся, краще мене викажи, а цю адресу забудь!

— Та ви що! — образився Альошка.

— Слухай, не перебивай, по місту ходи обережно, дивися, щоб не вистежили тебе. На рожен не лізь, пам'ятай, що ти не один. Та що говорити, сам повинен розуміти. Тепер іди… Щасти тобі, і обережніше!..

Альошка старанно зсунув дошки і нагріб на них сміття.

— Тут, може, Глущенко вештатиметься, сестрин чоловік, так ви мовчіть, — попередив він. — Я прийду — стукну тричі, ось так.

— Добре.

Сорочка вже була готова. Вмитий, у свіжовипрасуваній формі, Альошка мав вигляд цілком благонравного старшокласника.

— Може не підеш, Альошенько? — ладна знову заплакати, спитала Катерина. — Знають же, що ти у фронтовиків був. Братіку, не йди!..

Але Альошка вже не слухав її.

НІМЦІ В ХЕРСОНІ

Калюжа підсохлої крові на тротуарі біля сусіднього будинку — ось що насамперед побачив Альошка на вулиці. Але це був тільки початок.

Він вийшов на Суворовську і не впізнав її. Ще вчора тут було порожньо і непривітно. Сліпими здавалися будинки з зачиненими віконницями. Покинуто чорніли ліхтарі, яких давно ніхто не засвічував. Здавалось якимсь чудом, коли з'являвся перехожий у цивільному одязі…

Сьогодні все змінилося, наче за помахом чарівної палички. Розчинилися навстіж вікна. Зникли чорні пластирі гофрованих щитів з магазинних вітрин, і в тіні парусинових тентів відкрилися холодні глиби масла, піраміди ковбасних кілець, гостроверхі голови цукру.

У місті, де на робітничих околицях люди з ранку до вечора простоювали в чергах, щоб одержати пайковий фунт невипеченото хліба, виявилися запаси борошна, м'яса, крупи і найрізноманітніших продуктів.

Добропристойні херсонські обивателі заповнили тротуари. Деякі вийшли цілими сім'ями, ведучи за руки вичепурених дітей. Настрій був святковий.

У натовпі неквапливо розгулювали головні винуватці торжества — німецькі та австрійські офіцери. Перед ними шанобливо розступалися, чоловіки знімали котелки.

Навпроти кондитерської Голубєва бівуаком розташувався німецький батальйон. Чекаючи, коли їх розмістять на постій, солдати грілися на сонці, ліниво перемовляючись, курили, з цікавістю розглядали зівак, які оточили їх щільним кільцем. Перед ними з'явився сам хазяїн кондитерської, відомий в усьому місті багач Голубєв, присадкуватий, пузатий чоловічок у довгому сюртуку.

— Дорогим визволителям! — вигукнув він і широким жестом розчинив двері магазина.

Напомаджені прикажчики у білосніжних фартухах мочали витягати просто на панель великі фанерні ящики, вщерть наповнені рум'яними, тільки-но з печі булками, які в Херсоні називали «франзолями». У повітрі гаряче і солодко запахло здобою.

— Від вдячного російського купецтва! — оголосив Голубєв. — Уклінно прошу!

Солдати з'юрмилися навколо ящиків. Нарядні дами зааплодували Голубєву. Якийсь пан і розчесаною надвоє борідкою вигукнув:

— Браво!

Альошка згадав слова Силіна: «Тепер вони повилазять, покажуть себе…»

Тримаючись ближче до підворіть, він дивився широко відкритими очима… Контрреволюція «показувала» себе в повній мірі. Добре одягнені, радісно збуджені обивателі рухалися по Суворовській, затираючи добротними черевиками свіжі сліди крові, ще тільки ранком пролитої на цих тротуарах.

Кого тільки тут не було! Крамарі, благообразні діячі з міської думи, гімназичні вчителі…

Альошка побачив тут і Глущенка у фетровому м'якому капелюсі з задраними вгору крисами, що його він надівав в особливо урочистих випадках. Один раз промайнула кремезна постать Маркова…

Сьогодні був їхній день. Сьогодні для них світило сонце.

На ліхтарних стовпах уже біліли «Звернення німецького командування до всіх жителів міста Херсона». Доводилося до відома, що голова новоствореного міського самоврядування представник партії соціалістів-революціонерів пан К. дав командуванню доблесних німців запевнення у цілковитому спокої жителів міста на весь час перебування в ньому австро-німецьких військ. Далі говорилося, що німці прийшли сюди як друзі, і тому у своєму прагненні навести порядок вони не зупиняться ні перед чим. Насамперед жителям Херсона належало протягом доби здати всю зброю, яку вони мають. Крім того, заборонялося ходити по вулицях пізніше дев'ятої години вечора. За порушення будь-якої з цих умов — розстріл.

Біля листівок збиралися купки обивателів. Біля однієї з них розливався співучим південним голоском худенький, строкато одягнений чоловічок у плоскому солом'яному капелюсі канотьє:

— Я вам скажу, що це цілком логічно, панове! Вони визволили нас від гнобителів, так вони хочуть, щоб їм було спокійно. Вони вам зроблять порядок, будьте певні!

— Окупаційний порядок! — зауважив хтось.

Худенький панок замахав у повітрі руками в кремових рукавичках.

— Ай-ай, як ми любимо красиві слова! Окупаційний порядок, окупація!.. Киньте говорити дурниці! В німецькій окупації для інтелігентної людини більше свободи, ніж в усьому вашому більшовицькому раю!..

Альошці не вдалося дослухати цю суперечку, тому що в кінці вулиці несподівано пролунали крики. Згори, з висячого балкона будинку, радісно повідомили:

— Спіймали! Більшовиків спіймали!

Хлопчисько, що стояв на балконі, заскиглив, тупаючи ногами від захоплення і нетерпіння:

— Ой, хай їх приведуть сюди! Ой, я хочу подивитися!..

Дебела дама спиняла його:

— Не стрибай, впадеш униз! Їх приведуть, приведуть, ти все побачиш!..

Натовп повалив назустріч арештованим, і Альошка побіг разом з усіма.

Німці вели трьох чоловіків: молодого штатського з синьому пальті, на якому висіло клоччя, і двох фронтовиків у мокрих до нитки шинелях. Зразу ж стало відомо, що фронтовиків узяли в порту, де вони переховувалися під настилом вугільного пірса, сидячи по шию у воді, а штатського знайшли на даху одного з будинків.

Добропорядний натовп обивателів змінився на очах. Арештованим кричали:

— Попалися, сволота, більшовики прокляті!

— Скінчилося ваше царство!

— До стіни їх!

— Дайте їх нам, ми самі розсудимо!..

Товста жінка в рожевому капорі, трясучи товстими щоками, пронизливо вигукувала одне і те саме слово:

— Мерзотники, мерзотники, мерзотники!..

Фронтовики зацьковано озиралися. Один був високий і зріст, рябий, оброслий чорною щетиною; другого Альошка знав: він бачив цього низького бистроокого солдатика в Союзі фронтовиків. Зараз той ішов зігнувшись, шкутильгаючи на ліву ногу, і щохвилини спльовуючи на землю червону слину з розбитого рота. Хтось збив з нього папаху, мокре волосся чубком впало на лоб, і від цього солдат став схожий на хлопчиська. Штатський якось по-пташиному, ривками крутив головою і жалібно бурмотів:

— За що, люди добрі? За що караєте? Подивитись тільки заліз на те горище, святий істинний хрест, подивитися… Помилуйте, голубчики, невинний я!..

На розі Суворовєької і Потьомкінської арештованих поставили обличчям до стіни. Кроків за десять від них вишикувався рій німецьких солдатів.

У натовпі знайшлося кілька жалісливих. Делегація і кількох учителів гімназії, якогось заїжджого студента і довгоносої енергійної дами звернулася до німецького офіцера, просячи помилувати штатського. Адже могло бути, що він справді ні в чому не винен.

Офіцер з невдоволеним виглядом підійшов до нього:

— Zeige die Hende!

— Руки покажи, — переклав студент.

Не зовсім розуміючи, що від нього хочуть, штатський простягнув руки. В нього були плоскі долоні, вкриті задубілими буграми мозолів; у зморшках чорнів металевий пил, що в'ївся в шкіру. Юнак був робітником, і цього виявилося досить…

Офіцер знизав плечима, ніби кажучи: «Нічого не можна зробити, панове», — і крикнув солдатам:

— Achtung![2]

Альошка не схотів більше дивитися. Проклавши собі дорогу ліктями, він вирвався з натовпу і кинувся геть під цього місця. Коли пролунав залп, йому здалося, що не в нього, в голову, в груди, в саме серце вдарили кулі…

Він зупинився тільки на Купецькій, де було тихо і порожньо, як колись давно.

ПРОЩАННЯ

У будинку на Купецькій, як пізніше дізнався Альошка, містився херсонський підпільний губком партії. Висока мовчазна хазяйка, якій Альошка сказав пароль, відвела його в просторий підвал. Тут було чоловік п'ять. Декого Альошка зустрічав і раніше на мітингах і в штабі фронтовиків.

З ними розмовляв вузькоплечий чоловік з великим носом. Розпитавши Альошку про Силіна, він сказав, що вночі губком переправлятиме через Дніпро в плавні партизанів, які застряли в Херсоні. У робітниче селище, що на Військовому Форштадті, прийдуть баркаси з Голої Пристані. Туди й треба пробратися, як тільки стемніє.

На прощання він просив передати Силіну вітання від Захара — так його звали.

Альошка повертався на Кузнечну навпростець, минаючи центр. У місті панувало пожвавлення. Здалеку долинала музика — на Суворовській відкрилося кафе… Раз у раз назустріч траплялися німецькі патрулі. На одному з перехресть німці обносили колючим дротом недавно виритий окоп, у якому встановили кулемет. Наближався вечір. Над містом пливли багряночервоні хмари…

Перед тим, як надовго покинути Херсон, Альошці довелося ще раз побувати в рідному домі, щоб узяти в дорогу шинелю.

Пізно ввечері, залишивши Силіна чекати на подвір'ї, він тихенько постукав у віконце…

Знову плакала Катерина, знову благала Альошку лишитися і, обхопивши руками братову шию, змочила слізьми його гімнастьорку на грудях. Альошка гладив волосся сестри, теплу спину, що здригалася від ридань, і сам ладен був заплакати, йому було до болю жаль сестру, жаль лишати її, таку слабку, безпомічну, зовсім саму з Глущенком…

Вони стояли в кухні і розмовляли пошепки, щоб не привернути його увагу, але він все-таки почув і ввалився в кухню, з гуркотом перекинувши дверима відро з сміттям.

— А-а, прийшов більшовик! — протягом сказав він, зупиняючись біля порога. — З'явився все-таки!..

Його щокате обличчя розпливлося в єхидній усмішці.

Губи масно лисніли. За дверима виднівся на столі бутель з горілкою. У Глущенка було свято.

— Прийшов! Нашкодив, напакостив і прийшов! Сховатися тут думаєш? Га?

Катерина злякано дивилася на брата. Ледве стримуючись, Альошка відповів:

— Я піду, не турбуйтесь!

Глущенко зареготав:

— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..

— Пашенько!.. — простогнала Катерина.

— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!

— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.

— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.

Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:

— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..

Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.

У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.

— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!

Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.

Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…

— Чого ви там галасували? — спитав Силін.

— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…

Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.

Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.

Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:

— Хто йде?

Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.

На березі побачили людей. Обережно постукуючи сокирами, вони збивали пліт. Трохи далі темніла довга, з плоским дахом будова, схожа на сарай. Туди їх і направили.

У низькій халупі, де задушливо пахло гнилою рибою, було повно-повнісінько людей. Вони сиділи, лежали, стояли вздовж стін, спираючись на гвинтівки. Коптіли тьмяні ліхтарі. В кутку горілиць лежав фронтовик із забинтованою головою. Дві жінки в білих косинках схилилися над ним. Люди мовчали.

Прихід Силіна й Альошки викликав деяке пожвавлення.

— Живий, Петре? — почулися голоси.

— Проходь, начальство, сідай…

— Чого ждемо? — спитав Силін.

— Коло моря погоди… — відповіли йому.

— Баркаси повинні прийти.

І знову хтось невесело сказав:

— Кататися поїдемо…

В одному з робітників, які мовчки сиділи вздовж стін, Альошка пізнав Тимофія Ілліча Димова, Пантюшчиного батька, і переступив до нього через чиїсь ноги.

— Тимофію Іллічу, — промовив він.

Димов глянув каламутними нерозуміючими очима.

— Я Михальов Олексій, пам'ятаєте мене? А де Пантюшка?

— Пантюшка… — повторив Димов і похитав головою. — Нема Пантюшки…

— Як нема?

— Не займай ти його, хлопче, — сказав хтось, — у нього синка вбило…

… Баркаси прийшли тільки через три години.

Вантажилися поквапливо. Баркасам треба було до світанку зробити кілька рейсів: на березі скупчилося багато людей, а з темряви весь час підходили нові.

Із скрипом напружились кочети. Хлюпнула вода під веслами. Берег почав віддалятися і незабаром зник.

Від води тягло холодом. На поверхні ріки невиразно відбивалися крижані іскорки зоряного блиску. Альошка сидів оточений щільним колом фронтовиків, міцно притискаючи до себе гвинтівку.

Далеко-далеко, десь у районі Сухарного, поволі меркнула заграва згасаючої пожежі, і на її фоні безглуздо і похмуро громадилися будинки. Перевантажений баркас тихенько погойдувався, і все далі в темряву відсувався Херсон, місто Альошчиного дитинства.

Частина II ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

ПОВЕРНЕННЯ

Шістдесят кілометрів, які відділяють Миколаїв од Херсона, поїзд ішов більше семи годин. Він був переповнений біженцями. Люди їхали цілими сім'ями, обживались у тісних вагонах і часом, здавалося, не дуже вже й прагнули доїхаи. Тільки б не налітали банди, тільки б вдалося на уціліле манаття виміняти торбину картоплі та дві морквини для дітей, і вже можна жити. А що чекає там, в кінці подорожі, — хто знає!..

Олексієві здавалося, що на весь состав йому одному по-справжньому не терпиться побачити, нарешті, Херсон.

Усю дорогу він просидів на гальмовій площадці останнього вагона, де, крім нього та горбатого провідника, примостилися ще чоловік шість, дивився на спустілі поля, порослі де-не-де білястими кущами.

На Херсонщині була спека, все вицвіло в степу. В небі висіли плоскі хмари, мов попелом припорошені від сухості.

У Херсон прибули о третій годині дня.

Не встигли зупинитись, як Олексій уже зіскочив на землю і закрокував до розбитого вокзалу. Пред'явивши документи червоноармійському патрулеві і спитавши адресу ЧК, він вийшов на широку привокзальну площу-пустир і озирнувся, сподіваючись знайти попутну підводу. Підвід не було. Олексій кинув на плече речовий мішок, з сумнівом глянув на чоботи — чи витримають? — і пішов пішки.

Біля лікарні на вулиці Говарда він наздогнав порожню парокінну підводу.

— Гей, дядьку, підвези! — звернувся, він до селянина.

Приклеївши до губи шматок газети, візниця витрушував на долоню тютюнові крихти з кисета,

— Махорочка є? — спитав він.

— Є махорка. Армійська!

Візниця розшморгнув полотняний кисет.

— Сип.

Одержавши тютюн, він нагріб сіна в задок воза.

— Сідай… — і пустив коней тюпцем.

В Олексія щеміло серце, коли він дивився на білі херсонські будинки з візерунчастими ґратами поверх дверних шибок, на викладені жовтим вапняком панелі, на запорошені липи обабіч дороги. Все було знайоме до болю. Він повернувся на батьківщину…

Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево… Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.

— Звідки б'ють? — спитав Олексій.

Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:

— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.

Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.

Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він, — в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»

Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим…

Тут же прийняли його і в партію…

У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила, далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком[3]і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.

І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому…

Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім…

Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.

— Стривай, дядьку, ти куди?

— А тобі що?

— Так мені ж праворуч треба.

— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.

Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.

І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.

Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:

«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».

Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноармійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось їстівного. В затінку під порожніми дерев'яними кіосками зграйками сидять безпритульні…

Олексій звернув на Рішельєвську і пройшов кілька кварталів. В одній з бокових вулиць стояв красивий двоповерховий будинок з великими венеціанськими вікнами, що належав колись багатому херсонському заводчикові. Тепер біля під'їзду ходив вартовий. Тут містилося повітове ЧК.

У коридорах ЧК багатолюдно й шумно. Черговий — рум'яний парубчак, войовничий на вигляд, у кубанці, з наганом на боці, — провів Олексія на другий поверх. Відчинивши одні з дверей, він просунув у них голову і доповів:

— До вас чоловік прийшов, приїжджий.

— Давай, — сказали за дверима.

Пропускаючи Олексія, парубчак підбадьорливо підморгнув йому:

— Ідіть. Не дрейфте, товаришу…

Чоловік, що сидів у кімнаті за широчезним письмовим столом, був Брокман, голова ЧК, латиш, кремезний, широкоплечий, в сірозеленому англійському френчі.

На столі перед ним стояли масивна чорнильниця без кришки і стакан із снаряда замість попільнички. Поряд, на табуретці, чорніла коробка польового телефону.

Брокман довго, уважно читав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».

В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу… проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості…»

У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.

Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з зароговілими нігтями.

Відклавши папери, Брокман спитав:

— Сам звідки родом?

— Звідси, з Херсона.

— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.

Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.

— Ну й фігури до мене шлють, — промовив, поворушивши щелепою. — Голодранець на голодранці… Зброю хоч маєш?

Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.

— Це не зброя для чекіста. — Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!

Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.

За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.

— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.

— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.

Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:

— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.

— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?

На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»

— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.

— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.

— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…

Він продиктував текст заяви. Олексій написав:

«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».

Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».

— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.

— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам…

— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.

У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.

Фельцер вказав на неї пальцем.

— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий…

Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.

А потім Фельцер проявив справжню королівську щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..

Із зброї Олексій вибрав наган: він був звичнішим і надійнішим, ніж важкі парабелуми. Браунінг він теж лишив при собі. Він любив цей легенький, малесенький, наче іграшка, пістолетик. До того ж це була пам'ять від Силіна.

З Фельцером вони розсталися друзями.

Одягнутий в усе нове, з наганом на боці і згортком шкіри під пахвою Олексій знову прийшов до Брокмана, трохи соромлячись свого шикарного вигляду. Але той, зайнятий якимись паперами, мигцем глянув на нього і кивнув на стілець.

— Посидь, я зараз.

Оповитий клубами махорочного диму, Брокман зробив на паперах помітки, розклав їх по купках і викликав чергового:

— Рознеси по відділах. Ось ці в трибунал підуть, а цих хай сьогодні ж відпустять. Даремно людей налякали. І скажи Іларіонову, щоб не хапав усіх підряд, іншим разом шию намилю! Філіппов тут?

— Нема ще.

— Гаразд, іди.

Черговий пішов. Тоді Брокман оглянув Олексія і, здавалося, був задоволений.

— Добре, тепер слухай, Михальов. Будеш у нас працювати, так треба тобі дещо втовкмачити… — Він вийшов з-за стола, пройшовся, шкутильгаючи, по кабінету, і зупинився перед Олексієм. — Слухай уважно, товаришу, і запам'ятовуй… Робота у нас важка. Грязна робота. Щось наче як у золотарів. А робити її треба чистими руками. Розумієш ти мене?

Олексій ствердно хитнув головою.

— Це добре, якщо розумієш… Обстановку я тобі зараз не розповідатиму, сам потроху розберешся. Хлопець ти грамотний, у нас небагато таких, що в гімназії вчилися. Головне, запам'ятай ось що… — Брокману, видно, важко було стояти. Він присунув стілець, сів напроти Олексія і продовжував говорити повільно, з розстановкою, немов даючи тому час обдумати кожне слово:–

— Завдання у нас — боротися з контрреволюцією, і нам дана для цього велика влада над людьми. Але то влада особлива. Якщо для себе вигоду шукатимеш, розмова з тобою буде коротка.

— Мені про це говорити не треба! — крізь зуби сказав Олексій.

— Ти перестань! — обірвав його Брокман. — Треба! Щодня треба нагадувати. І не тобі одному: всім нам. У такій справі, як наша, легко втратити розум, а втратиш розум — наробиш лиха, гіршого за контрреволюцію. Один був такий, теж не любив, щоб нагадували. Вивели і в розход. Підслідствених бив… Ти це врахуй. Ми не жандарми. На нас народ дивиться як на Радянську владу, і це завжди треба пам'ятати. — Він підвівся і пересів до столу. — Тепер так… Роботи буде багато. І вдень, і вночі, і без недільних днів: контрреволюція свят не справляє. Оскільки в тебе вже є досвід, підеш у відділ військових справ і боротьби з шпигунством. Начальником у тебе буде уповноважений Величко. Він зараз на операції, так що зустрінешся з ним завтра. Сьогодні відпочивай, влаштовуйся… Чоботи замов. Спитай у Фельцера, він тобі шевця порадить.

— Уже порадив.

У двері просунулася голова чергового.

— Прийшов Філіппов.

Олексій підвівся.

— Посидь, якщо хочеш, — сказав Брокман, — звикай до обстановки. Цей Філіппов — начальник авіаційного загону. Потрібна людина, але фрукт…

Він не договорив. Філіппов увійшов у кімнату…

НОВІ ЗУСТРІЧІ

З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.

— Філіппов прибув, — доповів він.

— Здрастуй, сідай, — сказав Брокман. — Це Михальов, наш співробітник.

Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.

— Що в тебе там вийшло з Ісаковим? — спитав Брокман.

— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.

— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…

— Це чому ж?

— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.

— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

— Нікуди! Я наказ скасовую!

— Не маєш права, товаришу голова.

— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.

— Тобі всюди зрадництво ввижається!

— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?

— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…

— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.

— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.

— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, — я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком — черговим.

— В порядку? — поцікавився той.

— В порядку. Працюватиму у вас.

Черговий простягнув руку.

— Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фоміи. — І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: — Ну. як тобі наш голова?

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець. — Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш, — Адамчук, — шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. — Уповноважений по бебе[4], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

— Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний — поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти…», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік — років сімнадцять, не більше. Брокмана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.

— Знаєш, яка в нього рана? — говорив Фомін. — О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

— Ти про що тут базікаєш, Федько? — спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

— Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! — ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

— Чи ба, чекіст!

— Рук не розпускай! — вигукнув Фомін. — Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав — там засміялися. Він був дуже красивий — смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

— Між іншим, залізна людина! — півголосом сказав Фомін. — Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. — І пошепки: — Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

— Ти книги любиш?

— Які книги? — не зрозумів Олексій.

— Всякі.

— Ну, люблю,

— То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство — дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.

— Розум у людині поважаю… Допусти наших до книжок — умить розтягнуть на цигарки. Не можу такого переносити.

Якось вранці до кімнати ввійшов Величко.

— В першому госпіталі поранені зчинили бучу, — сказав він. — Лікарів арештували. Сходіть, розберіться…

Воронько і Олексій прийшли в госпіталь у самий розпал мітингу.

Ходячі поранені в шинелях поверх нижньої білизни товпилися на подвір'ї навколо санітарної двоколки. На ній стояв чорнявий червоноармієць, спираючись на милицю і тримаючи на вису товсто забинтовану, скуту лубком ногу. Рубав повітря розчепіреною п'ятірнею і надривним голосом виголошував промову:

— У пораненої людини шматок віднімати — та це що ж таке, товариші! Ви мені скажіть таке питання: кому потрібно, щоб поранений червоноармієць голодним, сидів? Відповідаю: білогвардійській гідрі це потрібно! Що, неправда?

— Правильно-о! — неслося йому у відповідь.

— Білогвардійська гідра не хоче, щоб ми підправляли своє поранене здоров'я і знову били її на пні до повної перемоги світової революції!..

— Здорово чеше, чортяка! — сказав Воронько півголосом. — Навчилися слова говорити! За мною, Михальов…

Він вліз у натовп і, обережно розсуваючи поранених, пробрався до двоколки. Олексій ішов за ним. Їх пізнали.

— Чекісти прийшли!

— Ага, давайте їх сюди!

— Де ви там ходите, коли у нас тут своя контрреволюція повилазила!..

— Ей, хлопче, — крикнув Воронько чорнявому червоноармійцеві, — злізай! Поговорив і досить. Розповідайте, що у вас.

Говорили всі разом. З великими труднощами вдалося з'ясувати таке.

У госпіталь завезли м'ясо.

Двом пораненим, які чергували на кухні, здалося, що кухар хоче привласнити собі частину. Вони зажадали, щоб м'ясо було зважене при них.

Коли обід зварився, вони знову зажадали зважити м'ясо, і виявилося, що невистачає більше двадцяти фунтів…

Чутка про це вмить рознеслася по палатах. Поранені захвилювалися. Всі хто міг ходити, оточили кухню. Як не викручувався кухар, як не божився, що м'ясо просто уварилося, ніхто навіть і слухати не схотів його. Уварка в двадцять фунтів здавалася неправдоподібною. Де ж це видано: цілих двадцять фунтів! Та ними сорок чоловік можна нагодувати!

Справа здавалася ясною, як день — крадіжка, контрреволюція!

Госпіталь закипів. Кілька розсудливих голосів потонули в загальному обуренні. Кухаря, а заодно і всіх його помічників, скрутили і замкнули в підвалі. Комусь спало на думку, що кухар не міг діяти без відома начальства. Не довго думаючи, щоб не промахнутися, схопили завгоспа і начальника госпіталю. Разом з ними кинули в підвал двох лікарів, які намагалися заступитися за арештованих.

У повітрі запахло самосудом.

На щастя, хтось із медперсоналу догадався послати по чекістів…

Олексія і Воронька здавили з усіх боків. Кожний хотів висловитися, викласти свої докази винності кухаря та його спільників.

Рудий парубок у козачому кашкеті з малиновим околишем, смикаючи Олексія за рукав, бубонів йому в саме вухо:

— … Останній шматок намагаються вкрасти! Та, може, мені від того шматка сили прибавиться, може я вже забув, яке воно, м'ясце те, на смак!..

Воронько підняв руку:

— Тихо, товариші! Все буде и порядку! Зараз заберемо арештованих у ЧК, там розберемося, хто правий, хто винний.

Чорнявий червоноармієць вигукнув:

— Не віддамо! Самі їх судити будемо!

— Не випустимо гадів з лазарету! — підтримали його.

— Знаємо, вони вам м'ясце, а ви їх під чотири вітри! — вигукнув рудий козак, який щойно розмовляв з Олексієм.

— Що-о? — Воронько обернувся до нього. — Що ти сказав? — мацаючи задню кишеню штанів, де лежав револьвер, він зробив крок до пораненого. — Вони нам м'ясце?.. Значить, нас купити можна, так чи що?

Відсахнувшись назад, парубок притиснувся спиною до товаришів.

Стало тихо. І ця раптова тиша була пройнята таким недобрим, настороженим чеканням, що Олексій відчув: Воронько робить помилку. Сутичка з пораненим у цій напруженій обстановці могла викликати новий вибух обурення.

Він застережливо сказав:

— Товаришу Воронько!..

Але Воронько, очевидно, і сам уже все зрозумів. Знизавши плечима, він одвернувся від рудого і рішуче поправив на боці офіцерську польову сумку.

— Добре, хай по-вашому! Створимо комісію — на місці розберемося!

— Це інша річ! — схвально зашуміли навколо.

— З самого початку так би!..

— Письменні є? — спитав Воронько. — Хай вийдуть.

Він був уже спокійний, посміхався, і тільки вуса його збуджено їжилися.

Наперед протиснулися кілька чоловік. Воронько відібрав чотирьох, приєднав до них чорнявого червоноармійця, який виголошував промову, потім знайшов очима свого рудого кривдника.

— Ей, гнідий, іди теж в комісію засідати!

— А на біса мені та комісія! — відмахнувся рудий, тримаючись про всяк випадок якомога далі.

— Іди сам розбирайся, якщо іншим не віриш, — наполягав Воронько.

— Мені це ні до чого. І так все відомо.

— Може ще щось узнаєш… про чекістів.

— Ви йому пожерти пообіцяйте, сам побіжить, — порадив хтось. — Він черевом до всього доходить.

Поранені засміялися. Від недавньої напруженості не залишилося й сліду. Рудого почали підштовхувати до Воронька.

— Та я ж малописьменний… — відмовлявся той.

— Зрозумієш як-небудь… Забурчить у пузі — значить, непорядок!..

Його, кінець кінцем, умовили.

Трубним своїм басом Воронько немов обрубав гамір:

— Тихо! Знаєте цих людей? — спитав він, показуючи на комісію. — Довіряєте їм?

— Знаємо!

— Люди відомі!..

— В такому разі кінчайте базар: комісія працюватиме, решта не суньте носа! Ведіть на кухню!

І натовп, очолюваний комісією, посунув до одноповерхового кухонного флігелька, що стояв окремо. Біля його дверей двоє поранених з гвинтівками охороняли нерозданий обід.

Комісія ввійшла в кухню, поранені з'юрмилися в дверях, обліпили розчинені навстіж вікна.

На довгому кухонному столі сірою вологою глибою лежало зварене і вже охололе м'ясо.

— Сідайте, громадяни, — сказав Воронько членам комісії, — будемо працювати.

Олексієві здавалося, що матроса починає тішити вся ця історія. Воронько сів на табурет посеред кухні, поклав на коліна польову сумку і взявся в боки, хитро оглядаючи присутніх з-під насуплених брів. Олексій став біля дверей, допомагаючи вартовим стримувати цікавих. Комісія сіла на лаві вздовж стіни.

Почався розгляд справи.

Насамперед допитали тих двох поранених, які «спіймали» кухаря на гарячому. Це були молоденький чубатий червоноармієць з забинтованим оком і здоровенний кульгаючий матрос у смугастому тільнику і жовтих поношених кальсонах. Молоденький жваво розповідав, що підозру в нього викликала солідна комплекція кухаря: з чого б він був такий гладкий, коли у всього трудового народу черева підводить! Не інакше — обжирається за рахунок поранених! З цього все і почалося…

— Кухар з самого початку повівся зухвало, — розповідав свідок, — відмовився м'ясо важити: мовляв, з обідом не встигне. Але ми взяли його за зябра — зважив… А як з'ясувалося, що невистачає, каже — уварка. Це аж двадцять фунтів! Тут і малій дитині ясно, що і як… Ти не дивись, що в мене одне око забинтоване. Я й без ока контрреволюцію розберу!

Поранені співчутливо засміялися.

— Скільки було м'яса спочатку? — спитав Воронько хмурячись.

— Свіжого? Трохи більше ніж сімдесят чотири фунти, — упевнено відповів червоноармієць. — А як зварилось, точно п'ятдесят. Двадцять чотири фунти — як не було.

Воронько почухав голову, зсунув набік кашкет і звернувся до комісії.

— Тепер треба другу сторону послухати… Нехай кухаря приведуть. Тільки дивіться, без дурниць! Якщо хто займе його хоч пальцем, з тим я окремо поговорю! Михальов, сходи по нього, постеж за порядком!

Привели кухаря. Неповороткий, хворобливо товстий, він дріботів ногами і, як слимак, втягував голову в плечі при кожному окрику.

Його поставили перед Вороньком.

— Розповідай, кок, крав м'ясо чи не крав? — наказав той.

Кухар заплакав. Тремтячи обвислими щоками, він почав присягатися, що за тридцять років роботи не взяв казенного ні на копійку, що м'ясо уварилося, що в нього дружина стара, а дочка на останніх днях від червоного командира…

— Не дайте безвинно постраждати, голубчики! — задихаючись, говорив він. — Чесно працював, бачить бог!..

— Знаємо вашу чесність! — крикнув рудий.

Але його ніхто не підтримав. Поранені вже заспокоїлись, вигляд жалюгідного, плачучого старого чоловіка вплинув на всіх гнітюче.

— Відповідай, кок, — сказав Воронько, смикаючи себе за вуса, — скільки буває уварки?

— По-різному, голубчики, — схлипнув кухар. — Яке м'ясо… Іншим разом і третина від усього може піти.

Навколо загомоніли.

— Тихше, громадяни! — підвищив голос Воронько. — Треба перевірити, бреше він чи ні. Свіже м'ясо є ще, кок?

— В підвалі, на вечерю лишилось.

— Давайте його сюди!

Коли м'ясо витягли нагору, Воронько сказав кухареві:

— Ріж рівно три фунти. Але, гляди, щоб було точно.

Всі уважно стежили, як кухар важив відрубаний од тушки соковитий шматок філе.

— Став чавунок на вогонь! — розпорядився Воронько. — Зараз, товариші, зваримо цей шматок і подивимось, скільки залишиться, і тоді побачимо, винен старий чи ні.

Хтось незадоволено сказав:

— До-овга історія!..

— Людину розстріляти, звичайно, швидше, — нахмурився Воронько. — Нічого, почекаєш.

— Правильно! — загомоніли поранені. — Це він до діла придумав!..

… М'ясо варилося більше години. І весь цей час члени комісії і поранені, не відриваючись, стежили за киплячим чавунцем. По кухні розпливалася пара. Запахло жирним м'ясним бульйоном.

— Ох, і їсти охота! Без обіду ж сидимо! — почулися голоси.

— Якби не затівали бучу, давно б уже пообідали!..

Коли м'ясо зварилося, його зважили. В ньому невистачало одного фунта і трьох золотників!..

Арифметикою займалися всі. Олівці, що були у Воронька і Олексія, розломили на шість огризків, кожному членові комісії Воронько видав по аркушику паперу.

Коли всі підрахували, виявилось, що на загальну кількість м'яса, призначеного на обід, уварка в двадцять чотири фунти була ще й невелика, могло уваритися більше.

— Ну? — спитав Воронько. — Що ви скажете, товариші громадяни?

Члени комісії перезиралися, чухали потилиці.

— Кого ж тепер будемо судити? — говорив Воронько. — Чи, може, все-таки розстріляємо старика? Що нам?

— Ти не жартуй! — зніяковіло пробурмотів чорнявий червоноармієць, розглядаючи покреслений незграбними розрахунками папірець. — Всяке могло бути…

— Воно й видно, що всяке! — знущався Воронько. — Коли черепок не працює, всього дочекаєшся! Перебили б людей, а потім шукай винних! А де він, головний свідок? Іди, йди-но сюди!.. Розкажи ще раз, як ти контрреволюцію розглядів?..

— Браточки! — злякано забурмотів той. — Помилочка вийшла!..

Воронько згріб його за сорочку.

— Я б за такі помилки стріляв на місці! — люто роздуваючи вуса, пробасив він.

— Звідки ж я знав! — виправдовувався червоноармієць. — Та я зроду-звіку стільки м'яса не варив! Хто ж його, чортяку, знав, що воно таке уваристе!..

— А що, — звернувся Воронько до поранених, — може навчимо його куховарити, щоб удруге не помилявся? Запхнемо його в чавунець і подивимось, скільки від нього лишиться?..

Вибухнув регіт.

— От сказав!

— Оце так чекіст!

— Відпусти його: він кістлявий — навару не буде!…

Сміялись всі — і члени комісії, і поранені, що обліпили вікна, і чекісти — сміялися весело, від душі, охоплені одним почуттям радісного полегшення. Кухаря плескали по круглих плечах, і він теж посміхався, витираючи фартухом дрябле обличчя, до якого повернувся його природний багровий відтінок.

Згадали про інших арештованих. Натовп посунув до підвалу. Лікарів урочисто витягли на світло і, розгублених, нічого не розуміючих, обступивши з усіх боків, повели через подвір'я в будинок госпіталю…

— Ходімо, Михальов, — сказав Воронько, глянувши на кишеньковий годинник. — Стільки часу згаяли!..

Біля воріт їх наздогнав рудий козак.

— Ей, заждіть!

— Чого тобі?

Рудий підійшов і, винувато заглядаючи в очі, попросив:

— Ти прости, брат, збрехав тоді, не подумавши…

— Йди вже, голово! — сказав Воронько благодушно. — За дурість тільки й прощаю… Я ж відразу зрозумів, що повар не винен, — говорив він, коли вийшли за ворота. — Сам колись у підручних був у корабельного кока, знаю це діло…

Олексій посміхався. На душі в нього було свято, а від чого, він і сам не. міг пояснити. Нікого вони не викрили, нікого не арештували, не розкрили ніякої змови… І все-таки те, що вони зробили, було справжнім чекістським ділом, і людина, яка йшла поруч з ним, була справжньою людиною…

ІСТОРІЯ З НАКАЗОМ

Удень одинадцятого липня Брокман поїхав на автомобілі до Миколаєва в губчека. Наступного ранку він повернувся, викликав до себе всіх співробітників відділу військових справ та боротьби з шпигунством і наказав доповісти обстановку. Доповідав Величко.

За добу відсутності Брокмана сталася надзвичайна подія, в якій знову був замішаний начальник авіаційного загону Філіппов.

Льотчики одержали наказ розвідати і засікти вогневі точки противника, оскільки стало відомо, що до білих підійшло підкріплення. Виконати наказ з ряду причин можна було тільки під час артилерійської перестрілки.

Весь день літаки авіазагону стояли напоготові. Наша артилерія наполегливо довбала лівий берег, намагаючись викликати вогонь у відповідь, однак противник не відповів жодним пострілом. Уже почало смеркати, і Філіппов вирішив, що сьогодні обійдеться без польотів. Льотчиків він відпустив по квартирах, а сам з якимись дружками напився до нестями. Саме в цей час білі відкрили такий вогонь, якого не було ні разу, відколи врангелівський фронт наблизився до Херсона. Вони вели точний прицільний вогонь по нових позиціях нашої артилерії, яка тільки за день до того була передислокована.

В результаті їм вдалося накрити нашу плавучу батарею, що стояла на річці Кошовій, і вона затонула з усіма своїми стотридцятиміліметровими гарматами.

Коли Філіппов, проспавшись, дізнався, що сталося, він, ні з ким не погоджуючи своїх дій, підняв весь загін у повітря і довго запекло бомбардував скупчення човнів, приготовлених врангелівцями для переправи.

— Філіппов арештований? — спитав Брокман.

— Ні.

Брокман сказав Курліну:

— Їдь, достав його сюди на авто негайно.

Коли Курлін вийшов, Величко продовжував доповідати.

— Минулої ночі на березі знову була помічена світлова сигналізація. Вперше її побачили з тиждень тому в районі Забалки. Відтоді сигналізація кілька разів повторювалась. Засади і облави досі нічого не дали.

— Де вчора сигналили? — спитав Брокман, підходячи до карти Херсона, яка висіла на стіні.

Величко показав. Брокман обвів це місце колом і поставив усередині цифру «5». Чотири таких самих кола з номерами вже стояли вздовж дніпровського берега.

— О якій годині?

— Як і раніше, між дванадцятою і першою годиною.

— А що передають, вияснили?

— Дані про розташування нашої артилерії, — сухо покашлюючи, відповів худорлявий, окатий Табачников. — Білі завжди чудово поінформовані про всі зміни в наших позиціях… Об'єктивно перевага в артилерії на нашому боці, а користі ми маємо від неї набагато менше, ніж вороги, через особливість позицій… Їх батареї сховані в плавнях, а наші стоять майже на міських вулицях. Ми стріляємо, по суті, наугад, а вони засилають сюди одного шпигуна — і місто перед ними мов на долоні…

— Одного шпигуна? — перепитав Брокман.

— Цілком очевидно… Від нього вони і одержують орієнтири для стрільби.

— Але чи все робить один шпигун? Боюсь, що їх тут ціла зграя. Ось що я хотів сказати вам… — Брокман підійшов до стола і дістав з шухляди списаний на машинці аркуш паперу. — Кілька днів тому Філіппов одержав наказ з Миколаєва з усім загоном вилетіти в тил на нову базу. Я цей наказ скасував, як такий, що не відповідає генеральному плану воєнних дій, скасував самовільно і думав: буде галасу. Минає день, другий, тиждень, а галасу нема. І взагалі в документах з Миколаєва про той наказ ні слова. Незрозуміло… В Миколаїв я поїхав спеціально, щоб з'ясувати, в чому справа. І з'ясував… — Брокман переклав з місця на місце прес-пап'є, з силою засунув напіввідчинену шухляду стола. — Ніякого наказу Філіппову не булої Так, так, зовсім не було! Наказ фіктивний, підпис підроблено і тільки печатка справжня. Ось він.

Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.

— Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?

— Правильно, четвертого.

— Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.

— А Філіппова ви не запідозрюєте? — спитав Табачников.

Брокман відповів не зразу.

— Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел — нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?

Величко, очевидно, вже думав про це.

— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.

— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.

— Зробимо, — пробасив Воронько.

Олексій нахилив голову.

Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.

Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..

Повернувся Курлін.

— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.

ДОПИТ ФІЛІППОВА

Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:

— Бажаємо здоров'я!

Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:

— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.

Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.

Брокман вказав Філіппову на табурет.

— Сядь.

Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.

— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?

— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.

— Де ти одержав цей наказ?

— Як це де? В штабі, звичайно.

— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?

— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…

— Хто? Ординарець, кур'єр?

— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?

— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..

Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.

Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.

Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.

— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?

Філіппов потер чоло.

— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.

— Просто до цієї знайомої?

— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.

— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?

— Давно не давно, а тижнів два є.

— Як її звати?

— Дунаєва Надія.

— Де живе?

— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!

— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!

— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.

Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.

— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?

— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…

— П'яний, чи що?

— Ну, п'яний!

— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?

— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…

— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.

Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.

Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:

— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?

— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?

Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.

— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…

— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?

— Боягузтвом мені дорікаєш?..

— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?

Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:

— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..

— Ну, ну, Брокман, ти легше!..

— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?

— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…

— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?

— Чув уже!

— Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!

— Як так?

— А ось так!

І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.

Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.

— Забув, у який час живемо? — говорив Брокман. — Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось — знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе — ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…

— Досить! — глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. — Досить, Брокман!..

— Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..

Філіппов тільки пересмикнув плечима.

— Чого ж мовчиш? Нічим крити?

— Що тобі сказати, голово… — крізь зуби промовив льотчик. — Хочеш — віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? — раптом вигукнув він. — Не віриш?

— Не кричи, — тихо сказав Брокман, — від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?

Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.

— А випадкових товаришів по чарці не було?

— Ні.

— Брешеш!

— Правда, не було…

— Так… Ще запитання, — сказав Брокман. — Ти розписувався в одержанні наказу?

Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.

— Ні, не пам'ятаю…

— А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?

— Куди їй! — відмахнувся Філіппов. — Вона жінка добра і дурна.

— А може, все-таки?..

— Ні, ні, не думаю.

— Хто тебе з нею познайомив?

І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…

— Ну, досить, — мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… — Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…

Думки розійшлись. Воронько гримів:

— Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..

Величко вважав, що Філіппов — людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.

Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки — справа командування, а не ЧК.

— Я про інше думаю, — замислено промовив Брокман. — «Наказ» Філіппов одержав другого ввечері. Розписувався за нього чи ні — не пам'ятає; напевне, ні, а людини, яка приносила пакет, він найімовірніше взагалі не бачив. Пакет, очевидно, прийняла хазяйка. Треба б її допитати, може, хоч прикмети опише..

— Допитати недовго, — зауважив Воронько.

Величко, замислившись, дивився у вікно на зелену гілку акації, яка, хитаючись, звисала майже на підвіконня. Олексій, насупившись, почуваючи себе ніяково під допитливим вивчаючим поглядом голови, сказав:

— Я б цю жінку поки що не чіпав.

— Чому?

— За нею треба непомітно постежити. Того вечора вона була одна з Філіпповим… І я думаю: чи не навмисне вона його споювала? Ось і у вас, товаришу Брокман, був сумнів, що це вона підсунула пакет…

— Поки стежитимемо, багато часу мине, — заперечив Воронько. — А коли б знати прикмети, так я б того типа за день, за два зловив.

— Що — прикмети! — сказав Олексій, підбадьорений мовчазною увагою Брокмана і Величка. — Прикмети можна змінити, а коли Дунаєва шпигунка, вона все одно правди не скаже.

— Михальов має рацію, — заговорив Брокман. — У цій справі зачіпок мало: сигналізація на березі та історія з Філіпповим, і ставитися до них треба обережно. Якщо Дунаєва ні при чому, ціна її показань невелика: що вона запам'ятала з п'яних очей! Коли ж вона не така проста, як здається Філіппову, тоді її допит насторожить усю зграю, і з нею порвуть зв'язок. Я дотримуюсь такої думки: Філіппова ми зараз відпустимо.

Його арешт також може викликати підозру. Я подзвоню в штаб, скажу, що політичної підкладки в його діях нема, і хай вони роблять з ним, що хочуть. А ти, Величко, попередь його, щоб не базікав про нашу розмову. Коли питатимуть, хай говорить, що пісочили за п'янку, таке вже бувало не раз… А втім, я сам поговорю з ним. Тепер відносно Дунаєвої. — Він подивився на Олексія. — Раз надумав, сам і займись. Тільки пам'ятай: їй і приснитися нічого не повинно.

— Зрозуміло.

— Але все це справа другорядна. Ви мені сигнальника зловіть!

НІЧНІ СИГНАЛИ

План спіймання сигнальника був простий і, по суті справи, єдино можливий. Для кращого невистачало людей. Вороньку і так насилу вдалося зібрати тільки сім чоловік: Микиту Боденка, Федю Фоміна і п'ятьох хлопців з ЧОПу[5], бойових, але малодосвідчених.

Чопівців ще вдень посадили в засаду поблизу тих місць, де раніше були помічені сигнали. Решта повинні були з настанням темряви патрулювати вздовж берега. Розділилися попарно: Воронько з Боденком, Фомін з Олексієм.

Кола на карті голови, що відмічали місця сигналізації, тягнулися вздовж берега нерівним переривчастим рядком. Найгустіше вони стояли поблизу вадонівських верфей. Пусто було в околичному районі берега — на Військовому Форштадті — всього два кола. Тут, в найбільшому проміжку між колами, намітили першу ділянку патрулювання. Її доручили Олексієві і Фоміну.

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному,

Воронько і Боденко взяли на себе велику ділянку: вадонівські верфі, Воронцовський спуск до порту і самий порт, а також базарний пустир на березі річки Кошової, яка широким рукавом підходить до Дніпра. Ці місця шпигун ще ні разу не використав, як і багато інших. Тимчасом тут, особливо на базарі, височіли руїни, які, на думку Воронька, були найзручніші для сигналізації…

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному, зритому снарядами берегу, а вранці поверталися в ЧК, уникаючи зустрічі з Брокманом. За цей час на карті голови з'явилося ще два кола з цифрами 6 і 7.

— Може змінити місце? — запропонував Олексій.

— І не думай! — урезонював його Воронько. — Підождемо ще. Рано чи пізно, а він напореться!..

Четверта ніч випала беззоряна і тиха. Олексій з Федею Фоміним три години блукали вздовж Дніпра. Місце було пустинне, військами не охоронялось. Артилерія постріляла перед вечором і затихла. Повискували випадкові кулі, що залітали з-за ріки.

Прибережне, селище було дуже зруйноване артилерією, і жителі давно покинули його, перебравшись у більш спокійні райони, ближче до міського центра. Вітерець, насторожуючи, шелестів чимось на широких, завалених уламками пустирях. Пахло горілим. За пустирями скупчилися міські будинки, темні, немов заткані щільною, непроникною тканиною. Найменший вогник на їх фоні було видно здалека.

Чекісти йшли повільно, часто зупинялися і подовгу стояли нерухомо, стримуючи подих, немов бажаючи розчинитися в ночі, в її чорноті і тиші. Наприкінці третьої години обидва вже не вірили в те, що шпигун виявить себе сьогодні: його улюблений час, за розрахунками Олексія, давно минув. І все-таки, коли під ногами Феді Фоміна заскрипіла галька, Олексій так нагадав йому про серйозність моменту, що той потім довго тер бік… Як виявилось, це була не зайва обережність…

На одному з пустирів стояв низький, критий соломою дерев'яний амбар, що незрозуміло як зберігся серед суцільних руїн. Він стояв на горбку, обернений до Дніпра пустим трикутним провалом горища. Тут, на горищі, прикритий з боків солом'яною покрівлею, і влаштувався шпигун…

Першим виявив його присутність Федя Фомін, який ішов трохи попереду Олексія. Він ахнув від несподіванки, і Олексій, ще не зрозумівши, в чому справа, сердито зашипів:

— Тихше, ти, ходити не вмієш!..

І раптом звідкись збоку його неначе вдарив по очах короткий світловий спалах.

Олексій схопив Фоміна за плече і пригнув до землі…

Минуло кілька секунд і знову спалахнуло раз, удруге, втретє… Потім, після невеликої паузи, спалахи — то коротші, то довші — замиготіли безперервно. Тепер можна було розглядіти, що їх джерело — зовсім близько: до нього не було й півтораста метрів, і що це ліхтар, звичайний залізничний ліхтар з чотирикутним склом і огарком свічки, який коптив усередині. Ліхтар, очевидно, прикривали шапкою. Темрява плавно змикалася і розмикалася, пропускаючи акуратно відміряні порції неяскравого світла…

Олексій разом з Фоміним кинулись до амбара навпростець через пустир, не розбираючи дороги. Бігли великими стрибками, намагаючись не робити шуму, але це було неможливо. Під ноги раз у раз потрапляли уламки якихось дощок, чоботи в'язли в купах піску і щебеню…

Коли до амбара лишалося не більше п'ятдесяти кроків, пронизливий свист розрізав ніч — сигнальник був не один. Хтось стояв на варті. І майже одночасно тричі підряд хльоснули постріли. На горищі погасло світло. В тиші, що раптово настала, було чути тупіт, який швидко віддалявся.

Не зупиняючись і не відповідаючи на постріли, Олексій закричав:

— За ним, Федько, за ним!.. — І почув, як осипався щебінь під ногами Фоміна, що рвонувся в темряву.

Олексій підскочив до амбара. Він наспів вчасно: з горища стрибнув чоловік. Важко і незграбно, впавши на руки, він приземлився на купу гнилої соломи біля стіни і не встиг підвестись, як Олексій ткнув йому наганом у спину.

— Руки вгору!

Невідомий голосно, немов з переляку, ойкнув і рачки поповз убік.

— Руки вгору! — крикнув Олексій. — Стріляю! Той швидко підняв руки.

— Смирно стояти! — попередив Олексій. — Тільки що — вб'ю на місці!..

Переклавши наган у ліву руку, він обшукав затриманого і, на свій подив, не знайшов зброї. Нічого, крім якихось паперів. Олексій дбайливо сховав їх у нагрудну кишеню. Затриманий був середній на зріст і не дуже міцний. Без зброї він був цілком безпечний.

Олексій наказав:

— Йди вперед! Руки можеш опустити, але гляди!.. Стрілятиму одразу!

Той вимовив тремтячим, несподівано тонким голосом:

— Прошу пробачення… Ви проткнете мені спину…

І Олексій, який чекав опору, готувався до боротьби, відчув якесь дивне розчарування: зовсім не так він уявляв собі зустріч з шпигуном!..

— Уперед! — наказав він. — Без розмов!..

За пустирем вони зупинились. Олексій прислухався, чи не йде Фомін. Але того не було. Вдалині гримнули два револьверних постріли…

Через деякий час Олексій зустрів групу з п'яти чоловік, озброєних гвинтівками — червоноармійців із частини, що стояла на Військовому Форштадті, послали дізнатись, хто стріляв на пустирі…

… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…

Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.

Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.

— Мало що! — заявив він. — Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.

Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.

Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.

На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…

ХТО ЗРАДНИК?

Сигнальника допитували наступного ранку.

Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…

… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.

Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.

Цілком імовірно, що він. дочекався б, кінець кінцем, мирного часу, якби не доля…

Згубило його почуття біліші давнє, ніж обережність: Солових закохався. І, як це часто трапляється, обраницею його спокійного і розсудливого серця виявилась особа темпераментна, запальна і сповнена найромантичніших мрій. Її захоплювала ідея монархії, яку пишномовно ще називали «білою ідеєю». Обраниця відразу ж оголосила Солових, що не мислить покохати людину, нездатну до подвигів заради цієї великої мети…

Проте телеграфіст подобався їй. Вона говорила, що колір його волосся свідчить про належність до північної раси, яка створила вікінгів. І хоч Солових не знав, хто такі вікінги, він, проте, виявив у себе в душі, так би мовити, потяг до героїчного.

Була ще одна обставина, яка також сприяла пробудженню в ньому героїчних настроїв: три суперники в особі бравих врангелівських офіцерів. Солових мимоволі почував себе в їх присутності нікчемним, цивільним шпаком, особливо коли офіцери розповідали про бої з «червонолапотною сволотою за велику неділиму Росію». Знітивши серце, він спостерігав, з якими палаючими очима слухає офіцерів предмет його зітхань… У такі хвилини він готовий був на все… І от якось один з офіцерів, — він працював у контррозвідці, мав чин поручика, прізвище його було Кароєв, — сказав, що Солових при бажанні міг би зробити білій армії неоціниму послугу. Адже азбуку Морзе, незрівнянним знавцем якої він є, можна передавати на велику відстань не тільки за допомогою телеграфного ключа, але й звичайного ліхтаря. Якщо Солових справді хоче послужити батьківщині, то він, Кароєв, знає, як це здійснити.

Усі присутні виявили великий інтерес до пропозиції контррозвідника, і закоханому телеграфістові не лишалося нічого іншого, як зробити те саме.

Поручик запропонував таке. Солових таємно переправлять на правий берег, у Херсон. Там його зустрінуть вірні люди. Завдання Солових полягатиме в тому, щоб ночами, в умовлений час, передавати світловою морзянкою все, що повідомлять йому ті люди. А тут, на лівому березі, знайдеться людина, яка прийме сигнали… Солових ні про що не доведеться турбуватись. Про все подумають ті, до кого він поїде. Вони приготують для нього безпечний притулок і самі добиратимуть місця для сигналізації, його справа миготіти ліхтариком. От і все. Тільки миготіти! Триватиме це чотири-п'ять днів, не більше. Потім його переправлять назад…

Якби ця розмова відбулася в інший час і в іншому місці, все, звичайно, було б інакше. Солових, напевне, знайшов би серйозні причини для того, щоб не прийняти приємну пропозицію контррозвідника: стан здоров'я в нього поганий, та й тут він потрібний, на своєму відповідальному посту…

Але зараз навколо сиділи відважні офіцери, що я рівного прийняли його, простого телеграфіста, в своє коло і навіть погодилися терпіти в ньому суперника. А в погляді його дами було стільки віри в нього, далекого нащадка вікінгів, і стільки томливої, солодкої обіцянки, що в Солових не повернувся язик сказати «ні»…

Прямо з вечірки поручик Кароєв повів Солових у контррозвідку, де з ним розмовляли ще два офіцери і де йому звеліли підписати якісь папери. Офіцери сказали, що в Херсоні він перебуватиме в розпорядженні людини, яка носить конспіративне ім'я Кручений. Повідомили пароль: «Човен тече, чи нема клоччя дірку заткнути?» І відповідь: «За клоччям далеко ходити не треба». Домовились, в який час давати сигнали: з половини першої до години ночі. Звеліли сказати Крученому, що сигнали повинні бути видні на ділянці номер п'ять і шість — він, мовляв, знає. Потім телеграфістові дали ліхтар і тут же, в саду контррозвідки, влаштували пробну сигналізацію.

Додому Солових більше не відпустили. Дозволили тільки написати сестрі записку, що його несподівано посилають у Великі Копані перевірити телеграфну лінію, хай не турбується, йому, очевидно, доведеться пробути там кілька днів…

Так мирний олешківський телеграфіст Владислав Солових став зв'язковим врангелівської контррозвідки.

За добу вночі переодягнутий офіцер перевіз його через Дніпро і висадив на околиці Херсона, недалеко від того місця, де його потім спіймали. На березі телеграфіста зустрів Кручений і одвів на Забалку. Там, у підвалі одного з будинків, було приготовлене сховище, в якому Кручений залишив телеграфіста до наступної ночі. Надалі цей Кручений з'являвся лише тоді, коли треба було йти на сигналізацію. Солових зустрічався з ним тільки в темряві. За весь час він не зумів навіть як, слід розглядіти свого начальника. Одного разу Солових мигцем у світлі ліхтаря побачив його обличчя, але воно було настільки спотворене тінями, що телеграфіст устиг помітити лише гострі вилиці, та випнуте підборіддя. Голос у Крученого був сиплуватий, наче надірваний криком. Розмовляв він мало, і все, що говорив, було схоже на наказ. Поручик не обдурив: Кручений усе робив сам. Він знаходив місця для сигналізації, складав світлограми і охороняв телеграфіста під час «роботи». Солових лишалось тільки зазубрити і передавати напам'ять те, що він йому велів. Так минуло кілька діб. Уночі Солових «працював», а вдень відсиджувався в підвалі. Якась баба, мабуть хазяйка будинку, приносила йому їжу.

Усе складалося благополучно: вчора, перед виходом на сигналізацію, Кручений сказав, що через два дні Солових зможе повернутися в Олешки.

Ось як він повернувся.

— Називав Кручений при вас які-небудь прізвища або імена? — спитав Брокман.

— Ні.

— Він сам збирав шпигунські відомості чи йому хтось допомагав?

Цього Солових не знав. Він не знав або говорив, що не знає, куди зникав і що робив Кручений удень, з ким був зв'язаний. Від Солових усе приховували. Бандити розуміли, що він зовсім не такий, як вони, адже його обманом втягли в цю історію! Йому й зброї не дали, це може підтвердити і командир, який арештував його. Він, Солових, був іграшкою в руках контррозвідників. Він був обдурений! Він — жертва, а не лиходій!..

Голос телеграфіста уривався, сизі, наче пилом припорошені губи тремтіли.

Солових пригадав усі світлограми, які передавав. Це були в основному дані для артилерії. Але траплялись і такі фрази: «Вчора вечеря смачна», «Густіше по тім'ю», «Крило промокає», «Привіт від тата»…

І нарешті:

«Матроси вісімсот ідуть вісім пункт три…»

Ці слова всіх насторожили. Про яких матросів йшла мова? Невже про тих, що восьмого числа форсували Дніпро?

… Півекіпаж з Миколаєва прибув 7 червня в середині дня. Матросів було вісімсот чоловік, йшли вони з вокзалу під грім власного оркестру. Молодецький марш «Бій під Ляояном» святковим вітром вривався у розчинені вікна, і херсонці вже наперед тішилися довгими веселими днями матроського постою в місті.

Але наступного ранку, ледве розвиднілося, загін на трьох баржах перекинули на острів Потьомкінський. Потай готувався несподіваний удар по врангелівцях, і матроси рушили до Олешок.

Та пройшли вони недалеко. В болотах, що вкривали, острів, загін потрапив у засаду.

Не багатьом вдалося врятуватись. Загинув командир загону, колишній флотський старшина Сімага. На утлій душогубці двоє уцілілих матросів переправили в Херсон смертельно пораненого комісара…

— Коли ви передавали повідомлення про матросів? — спитав Брокман.

— Точно боюсь сказати, не пам'ятаю…

— Ану, пригадайте! Може, вчора чи позавчора?

— Ні, раніше.

— Приблизно в ніч на восьме?

— Можливо.

— Та-ак… А що це значить?..

Телеграфіст благально притиснув руки до грудей.

— Прошу вас, повірте мені. Я нічого не знаю! Він не говорив, а я й не питав. Я сидів у цьому проклятому підвалі і не міг собі простити, що поїхав. Я ні про що не питав. Я не хотів знати про їх брудні справи, повірте мені!..

Брокман ударив по столу кісточками пальців.

— Дурнем прикидаєтесь, Солових! Невинність з себе корчите! Пізно ви згадали про «брудні справи»! Виведіть арештованого!..

— Я думаю, цей тип і справді нічого не знає, — говорив Брокман, пихкаючи люлькою. — Дурнями б вони були, якби довіряли йому. Слизняк, падло!.. Але де про що ми все ж дізналися. Донесення про матросів треба розуміти так: загін складається з восьмисот чоловік, переправляється восьмого. Пункт переправи намічений за їх поділом… Зверніть увагу на таку обставину: матроси прибули в Херсон сьомого вдень, об одинадцятій вечора було вирішено, що на світанку вони вирушать в Олешки, — я був на військовій раді, прекрасно все пам'ятаю. Рішення прийняли всього за кілька годин до початку наступу, і все ж Солових устиг одержати і передати інформацію. Як-то кажуть, з ходу. Вам зрозуміло, що це значить? Це значить, — говорив він, — що джерело інформації перебуває в штабі, що шпигун, може той самий Кручений, має. доступ до зовсім таємних документів!

— Я те саме хотів тобі сказати, товаришу Брокман, — підтримав голову Величко. — Мене давно дивує, як швидко в них це виходить. Командуючий не дає артилеристам спокою: мало не через день батареї тягають з місця на місце. Не встигнемо ми переставити артилерію, як білим уже все відомо. Та навіть тоді, коли б шпигун мав найпремудрішу голову, мав ще трьох помічників — він усе одно не встиг би устежити за всіма перестановками. Не інакше, хтось у штабі зрадник. Питання — хто?

— Справді, питання — хто?.. — повторив Брокман, потираючи чоло.

— А ви пам'ятаєте, хто був на військовій раді? — спитав Олексій.

Брокман присунув папір і написав у стовпчик:

1. Ісаков — начальник військдільниці.

2. Іванов — комісар.

3. Кудрейко — начальник штабу.

4. Панкратов — ад'ютант командуючого.

5. Крамов — начальник берегової артилерії.

6. Парков — начальник плавучої артилерії.

7. Шалига — начальник особливого відділу.

8. Сімага — командир матроського загону.

9. Горелик — комісар матроського загону.

10. Штабний секретар…

— Щавінський Яків, — підказав Воронько. Він знав усіх штабних.

— Дивіться, ось всі, хто тоді був, — сказав Брокман. — Ще я та два писарі. Ну, Ісаков з комісаром зразу відпадають. — Він викреслив перші два прізвища. — Кудрейко?.. — Олівець повис у повітрі. — Кудрейко? Колишній агроном, з інтелігентів…

— Викреслюй, викреслюй, — сказав Величко. — За Кудрейка я головою ручуся: більшовик з п'ятого року…

— Ну, дивись. Далі. Панкратов, ад'ютант…

Вони найретельніше перебрали всіх поіменованих у списку людей.

Ад'ютант Панкратов раніше працював у ЧК. Він ні в кого не викликав підозри.

Поза підозрою був також начальник особливого відділу Шалига. Командир матроського загону Сімага загинув. Комісар Горелик лежав у госпіталі з простреленими грудьми.

Величко зв'язався з особливим відділом шостої армії і довідався, що собою являють штабні писарі і секретар військової ради Щавінський. Йому відповіли, що це перевірені люди, призначені за їх рекомендаціями.

Залишилось два прізвища: Парков і Крамов. Обидва колишні офіцери.

Крамов мав колись чин поручика і на німецькому фронті командував батареєю. До Червоної Армії він вступив у дев'ятнадцятому році і як військпнсар працював у різних армійських штабах. Місяців два тому його перевели в Херсон на посаду начальника артилерії Херсонської військової дільниці.

Паркова відкомандирував до Херсона штаб коморси[6]. Він прибув лише кілька днів тому, але оперативний Величко вже встиг зібрати про нього деякі відомості. Парков — кадровий військовий моряк, до революції служив на Балтиці і дослужився до чина лейтенанта. Після революції деякий час був в анархістах. Він мав крутий характер, був незговірливий, на військових радах старався відмовчуватись, а в бою намагався діяти по-своєму.

Проти цих прізвищ Брокман поставив товстий знак запитання. Замислено промовив:

— Хто з них?..

«ПОДАРУНКИ» ФЕЛЬЦЕРА

Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ — квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному — кутку і деревинкою замість ґудзика — на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.

Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок — усе свідчило про те, що човен шпигунський.

Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину — чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.

Воронько на прощання сказав:

— Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…

Блідий від хвилювання хлопчина, — це було його перше бойове завдання, — стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…

Олексій і Воронько пішли в ЧК.

Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:

— Ей, чого вештаєтесь тут?

Інший осадив його:

— Та це ж чекісти, хіба не бачиш?

Воронько критично оглянув Олексія.

— Не розумію, — сказав він, — чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.

Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.

— Не завадило б, звичайно.

— Фельцера потрусимо, — після короткого роздуму вирішив Воронько.

Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.

— А-а! Все-таки прийшов, — промовив той, побачивши Олексія. — А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?

— Ні, ні! — за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. — Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?

— Чи ба! — з сумнівом сказав Фельцер.

— Провалитися мені! — Воронько ясними очима дивився на начгоспа.

— Хочеш перехрещусь?

— Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! — Фельцер потяг Олексія до світла. — Ай-яй-яй, оце товар! Оце багатство!

І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу — гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.

Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:

— Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?

— Цивільний одяг, — прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.

Він коротко пояснив ситуацію.

Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.

Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, — оце і все, що Фельцер міг запропонувати.

— Нежирно!.. — зауважив Воронько.

— Дивіться, він ще незадоволений! — обурився начгосп. — Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..

Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько — широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.

Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…

Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.

Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.

— Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..

Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.

БУДИНОЧОК У МАРКАСІВСЬКОМУ

Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.

З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..

Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…

Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!

— На здоров'я. Далі що?

— Нічого не треба, я сама!

— Далі що, питаю?

— Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

— Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.

Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.

— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.

— Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!

Олексій глянув навколо.

— Може, ще яка робота є, хазяйко?

— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…

— Це нічого! — сказав Олексій. — Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.

— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.

— Я з Одеси, — відповів Олексій.

Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…

— Погодувати, звичайно, можна, — сказала жінка. — Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.

— Що не жирно, не біда, — весело вимовив Олексій. — Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!

— Ну, ходімо, — посміхнулася жінка.

Олексій явно припав їй до душі…

Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.

З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, ввібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище…

Усі троє швидко наближались.

«Куди вони йдуть? — подумав Олексій. — Невже до Дунаєвої?..»

Але група пройшла мимо.

«Дивно, — міркував Олексій. — Солоних привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»

За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.

Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ґанок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.

Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.

Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.

Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ґанку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.

— Ач попливла! — пролунало позаду Олексія.

Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.

— Чого задивився? — вона осудливо стиснула губи. — Гляди очі вилізуть.

Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.

— Аякже, задивився, — зневажливо промовив Олексій. — На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь…

— Так і є, — зашепотіла жінка. — В неї що день, що ніч — усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.

— Чоловіки?

— Жах скільки! — жінка зробила великі очі. — Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив. Його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.

— Он як…

— Вона і півроку не прождала після його смерті, затріпала пеленою. Тепер з одним червоним льотчиком сплуталася, дивитись гидко! Та хіба він один!

Жінка сплюнула з серцем і, поправивши сорочку на грудях, промовила вже зовсім іншим тоном:

— Ходім, пообідаємо, я борщу наварила…

— Не треба, хазяєчко, не заробив поки що…

— Ще заробиш. На голодний живіт яка від тебе користь.

Йдучи обідати, Олексій, ще раз глянув на сусіднє подвір'я. Хазяйка перехопила його погляд. Ревниво сказала:

— Що ви за люди, чоловіки! Нюх у вас, чи що, такий на легку жінку! Диви! Тільки побачив, а вже очей не може відвести. І що в ній такого!.. Ти до неї сходи, вона добра, не відштовхне.

— Облиш, хазяйко! — з робленою ніяковілістю відмахнувся Олексій. — Спересердя ти на неї наговорюєш…

Він влучив точно. Жінка посатаніла.

— Не така? Та я її як облуплену!.. Та я, може, половини не скажу, що знаю! У неї тепер льотчик за постійного ночує, а крім нього, ще штуки три просто так ходять. Вночі подивись: ледве цей засне, вона шасть у город, а там уже чекають!..

— Хто чекає?

— Хто, хто! Такі ж, мабуть, як і ти, любителі!

— Ну, мені це ні до чого! — суворо вимовив Олексій. — Я таких жінок не поважаю. Від них одна морока і неподобство. Я цього не люблю!..

Він поспішив перевести розмову на інше, щоб відвернути увагу хазяйки. В думці Олексій вже вирішив будь-що лишитися тут на ніч і перевірити, чи правду говорить хазяйка.

В хаті він сів коло вікна, щоб ні на мить не спускати з очей вулицю. Біля стола разом з ними примостилась горбата бабуся з каламутними, немов пліснявою покритими, очима. Хазяйський синок дивився на Олексія з цікавістю, забувши про обслинений палець, який тримав у роті. Хазяйка метушилася, накриваючи на стіл. Відчувалось, що її хвилює присутність мужчини. Вона швидко рухалась по кімнаті, легко оберталась, обдаючи Олексія свіжим запахом хліба і домашнього мила, і без угаву розповідала про своє колишнє життя-буття, про чоловіка, про батьків, до яких вона думає перебратись, коли «фронт піде далі», бо самій «дуже сумно»…

Вибравши хвилинку, Олексій попросив:

— Хазяєчко, може, дозволиш на твоєму дворі заночувати? Зате вже завтра прямо з сонечком за роботу.

— Що ти все — хазяєчко та хазяєчко! — ображено сказала вона, — Либонь у мене християнське ім'я є. Зови Ганна. А прізвище моє Усаченко. Це по чоловіку. А від роду я Свиридова. Батько мій з-під Твері — це в Росії, біля самої майже Москви…

— То як же, дозволиш переночувати? — нагадав Олексій.

— Ночуй, — червоніючи і не дивлячись на нього, відповіла вона. — Місця вистачить.

— А мені багато не треба. Я на горищі пересплю — хіба погано? Там сіно, я бачив.

— Як хочеш…

ДАВНІ ЗНАЙОМІ

Воронько з його групою більше не з'являвся. Очевидно, в ЧК вони повернулись іншим шляхом.

Коли Олексій знову взявся до роботи, день уже згасав. Гострішими стали запахи в повітрі, помітнішою тиша. Врангелівська артилерія сьогодні мовчала. Мабуть, вороги не хотіли марно витрачати снарядів. Це був перший відчутний результат вчорашньої операції. На якийсь час зв'язок між шпигунами і лівим берегом був перерваний.

Олексій завзято стукав сокирою. В сусідньому дворі господарювала зігнута, одягнута по-вдовиному старуха із злим, скарлюченим носом. Від Ганни Олексій дізнався, що це мати Надії Дунаєвої. Сама Надія майже не з'являлася на подвір'ї.

Олексій роздумував. Неясні підозри, які виникли в нього щодо цієї жінки, підтвердились. Дунаєва була вдовою денікінця, розстріляного ЧК. Це багато про що говорило. По-друге, вона зв'язана з якимись таємничим людьми, що ходять до неї ночами. Якщо ці люди не створені палкою уявою Олексійової хазяйки, то хто вони такі? Щасливі суперники Філіппова? Чи, може, це ті самі, що підсунули йому наказ про виліт у Миколаїв?..

Обмірковуючи все це, Олексій ще раз по-справжньому оцінив той щасливий випадок, який привів його сюди, на горище старого сарая, до гостинної і довірливої Ганни Усаченко. Тут він, здається, про все дізнається..

Олексій працював, поки стемніло.

У сутінках до будинку Дунаєвої, гуркочучи на всі вулицю, під'їхала візницька прольотка. З неї зіскочив Філіппов. Махнувши рукою візникові, він зайшов у ворота. Прольотка від'їхала.

Назустріч Філіппову вибігла Дунаєва. Він цмокнув її в щоку і, обнявши, повів у дім. Проходячи повз кульгаву старуху, голосно сказав:

— Здорова будь, Михеївно!

Та одвернулася від нього і щось злобно забурмотіла, трясучи головою.

— Ходімо, ходімо, — покликала Дунаєва, беручи льотчика за плече.

Філіппов засміявся і піднявся на ґанок. Біля Олексія негайно з'явилась Ганна.

— Приїхав! — повідомила вона. — Це полюбовник її, найголовніший льотчик у червоних — Філіппов. Може, чув? Стара бачити його не може: зятя любила дуже. А самій Надьці аби хто. Зараз вони загуляють!

— Ну й нехай собі! — Олексій зневажливо сплюнув. — Подивись краще, як я тут дах припасував. Тепер він до другого пришестя вистоїть.

Повечерявши тим, що лишилося від обіду, Олексій, пославшись на втому, попросив дозволу лягти спати. Хазяйка хотіла постелити йому в світлиці, але Олексій сказав, що після хвороби не зносить задухи, взяв для підстилки стару, армійського сукна куртку, яку вона йому дала, і забрався на свій спостережний пункт.

Швидко впала ніч. Засвітилися зірки над Херсоном. У густій чорнильній темряві затихли звуки.

У сусідньому будинку «гуляв» льотчик. Час від часу на подвір'я виходила стара, і, коли відчинялись двері, чути було, як деренчали струни гітари і співала Дунаєва. Голос у неї був грудний, сумний. З ним переплітався надірваний басок Філіппова.

Потім вони замовкли. Жовте світло, що пробивалося з-під віконниць, погасло. М'яка, зовсім не воєнна тиша запанувала навколо.

Олексій лежав на горищі сарая, вслухаючись у кожен звук, що доносився з-за тину. Він мало спав за останні дві доби, і поступово його починала знемагати дрімота. Щоб не піддатися їй, Олексій навмисне ліг дуже незручно: повернувся на живіт, уткнув підборіддя в покладені один на один кулаки. Але сон ніби напливав звідкілясь згори, плутав думки, владно і наполегливо стуляв повіки. Все навколо стало примарним, невиразним…

І раптом щось сталося. Олексія мовби штовхнули в спину. Він стрепенувся і підвів голову.

На сусідньому подвір'ї був якийсь рух. Крізь ніч неясно проступали білі стіни, і Олексієві здалося, що в тому місці, де до будинку прилягає сарай, темрява ворушиться. Спросоння в нього ще шуміло у вухах, але він усе-таки виразно почув шарудіння, наче хтось переступав з ноги на ногу. А через кілька секунд уже без особливого напруження побачив і зрозумів, що там відбувається.

Двері на задньому ґанку прочинились, і жінка — це була молода Дунаєва — прошепотіла:

— Зараз…

До неї так само пошепки обізвався чоловік:

— Заснув?

— Так. Ідіть у сарай, я зараз…

— Ключ?

— Та ось же він, де завжди!..

Жінка зникла. Велика тінь поповзла по подвір'ю. Стало чутно, як цокає ключ у замку, потім зарипіли двері. Чоловік тихенько свиснув.

З боку городу до нього наблизилася друга тінь.

«Еге, та вас двоє!» подумав Олексій.

Коли двері сарая зачинились, Олексій стрибнув з горища, навшпиньках підійшов до тину, переліз через нього і в ту ж мить крижем упав на землю: з будинку вийшла Дунаєва.

Прошльопавши босими ногами повз Олексія, вона зникла за дверима сарая. Там засвітили ліхтар. Намацуючи браунінг у кишені піджака, Олексій пробрався до стіни, знайшов щілину і заглянув у неї.

Чоловіки ховали в сіні, що навалом лежало в глибині сарая, важкий довгий ящик, який вони принесли з собою. Жінка світила їм «Летючою мишею». Вони зрідка обмінювалися короткими фразами. Упоравшись, всі троє повернулись до дверей.

Тепер Олексій розглядів, що один з прибулих у військовій формі і затягнутий ременями командирської портупеї. Другий — одягнений в селянську свитку, на голові в нього крислатий солом'яний бриль. Витираючись рукавом, військовий уривчасто кинув Дунаєвій — Давайте!

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва — звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно — перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

— Ось останній наказ, — сказав військовий півголосом, прочитавши папір. — Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі — на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

— Знаю, вже повідомив! — відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

— Іншої такої нагоди може й не буде, — говорив він. — Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

— Майте на увазі, — сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, — чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! — промайнуло в голові Олексія. — Це Кручений!..»

— Я знаю, — сказав військовий, — і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, — тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, — зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

— Пароль «Розплата», — нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

— Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

— Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…

Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.

— Руки вгору! — повторив Величко.

Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.

Величко наставив на нього дуло револьвера.

— Кому сказано! Живо!

Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:

— У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..

— Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається — поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..

Ось хто це був: Крамов — начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!

Він неначе через силу підняв руки.

— Виходити по одному. Ви!

Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.

— Хто там далі…

Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.

В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…

Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.

— Більше нема бажаючих? — побілілими губами спитав Величко. — Тоді швидко!.. — І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: — Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…

КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ

Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений — це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.

Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.

Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.

Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…

Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.

У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова — ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту — одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.

Коли Крамов-Стецевський зрозумів, що безглуздо відпиратися і видавати вчорашнє зборище за звичайну п'янку, він розповів, як йому вдалося проникнути в Червону Армію,

Після розгрому ярославського заколоту він з групою уцілілих офіцерів намагався пробратися до Денікіна. В дорозі вони потрапили в облаву. Рятуючись від неї, Стецевський розгубив усіх своїх супутників. З великими труднощами він добрався до Харкова. Тут йому вдалося влаштуватись в ешелоні біженців, який ішов на південь. У Кам'янець-Подільському у вагон сів літній військовий, що здався йому знайомим. Розговорилися. З'ясувалось, що їм не раз доводилося зустрічатись у Москві ще до війни, в будинку якоїсь пані Крамової, яка була рідною сестрою нового попутника. В довгі години дорожнього безділля Крамов розповів Стецевському про себе. За освітою він був інженер-будівельник і все життя додержувався ліберальних поглядів. У чотирнадцятому році його призвали в армію, і в чині артилерійського поручика він провоював з німцями до самої революції. На фронті інженер переглянув свої переконання. На думку Стецевського, він злочинно і непоправно «хитнувся вліво». Крамов був з тих російських інтелігентів, які без особливих вагань прийняли революцію. І ось зараз він їхав в армію Антонова-Овсєєнка, направлений туди як військовий спеціаліст.

Ця зустріч змінила плани Стецевського.

Ешелон часто зупинявся. Вночі в степу Стецевський вийшов з теплушки разом з Крамовим. У придорожніх кущах він оглушив свого попутника і добив його рукояткою револьвера.

Відсутність пасажира ні в кого у вагоні не викликала здивування. В дорозі відставало багато людей. А наступного ранку під час перевірки документів на якомусь роз'їзді Стецевський пред'явив папери вбитого.

Так він став Крамовим. Нові документи відкрили йому дорогу до командних постів у червоних.

Складними шляхами, кочуючи з армії в армію, Крамов-Стецевський потрапив до Миколаєва. Про перехід до білих він тепер і не думав: для нього знайшлося досить справ і по цей бік.

У Миколаєві Крамов-Стецевський несподівано зустрів свого давнього соратника по Ярославлю, що так само, як і він, працював у червоних військспецом. Вони швидко знайшли спільну мову…

У Херсоні новий начальник артилерії близько зійшовся з Філіпповим. Це було не важко: вони робили «спільну справу» — один командував артилерією, другий здійснював її розвідку. Однак про те, щоб «спокусити» льотчика, нічого було й думати. Крамов незабаром зрозумів, що Філіппов з «твердокамінних», і навіть не робив спроб домовитися з ним. Але в «твердокамінного» льотчика знайшлася червоточина: він любив пошану, був ласий до жінок і не дурень випити. Крамов звів його з Дунаєвою. Зробити це вдалося так спритно, що Філіппов навіть не запідозрив, кому він зобов'язаний своїм знайомством з цією жінкою.

Крамов розраховував убити відразу двох зайців: по-перше, зв'язок Дунаєвої з льотчиком, на його думку, ставив її дім поза підозрою, а по-друге, це давало можливість впливати на льотчика непомітно, що й підтвердилося у випадку з підробленим наказом.

Щоб по можливості зміцнити свою базу і не викликати у Філіппова підозри, Крамов ні разу не приходив до Дунаєвої разом з ним і взагалі не показувався у неї вдень. Але ночами в сараї Дунаєвої він зустрічався з Крученим.

Кручений (Крамов не цікавився його справжнім прізвищем) був уроджений херсонець. Він прекрасно знав місто і підтримував зв'язок з великою кількістю людей, з яких вони потім створили ядро підпільної організації. Це був сміливий чоловік. Його запекла ненависть до червоних іноді викликала подив навіть у такого матерого вовка, як Крамов, тим більше, що за віком Кручений годився йому в сини. Без нього начальникові артилерії довелося б скрутно. Кручений робив усю «чорну» роботу. Невідомо, де він спав і в кого переховувався вдень, але завжди точно в призначений час приходив на побачення з Крайовим, одягнений то в селянську свитку, то в червоноармійську шинелю, то в лахміття портового босяка, і незмінно доповідав, що всі доручені йому завдання виконані.

Найголовнішим обов'язком Крученого був зв'язок з лівим берегом, і до спіймання телеграфіста Крамову ні разу не доводилось турбуватися про це. В нього ще ніколи не було надійнішого помічника, і Крамов радів, що Крученому вдалося вислизнути з рук ЧК…

Брокман, проте, був задоволений результатами облави. У Дунаєвої захопили майже всіх керівників крамовської організації. Крамов збирався приурочити виступ своєї групи до того моменту, коли червоні почнуть форсувати Дніпро. В нього був сміливий план: у розпал воєнних дій несподівано розгромити штаб і залишити червоні війська без керівництва. В сараї Дунаєвої чекісти знайшли кілька ящиків з гвинтівками і ручними гранатами, а в одного з арештованих відібрали список членів організації. Почались арешти.

Революційний трибунал засідав майже безперервно.

У ці дні не можна було впізнати коменданта ЧК Сергія Нікішина. В наглухо застебнутій косоворотці, в насунутій на лоба кепці, він з'являвся на людях рідко, здригався, коли до нього звертались, відповідав невлад, дивився невидющими очима.

За ним тінню ходив Федя Фомін, спеціально приставлений Брокманом. Зустрівшись у коридорі з Олексієм, Федя пошепки повідомляв:

— Запити може людина! Психологічний розлад у нього… — І, зітхнувши якось по-дівочому, жалісливо додавав: — Звичайно, нелегко…

Частина III ДІАНА З ОЛЕШОК

ПО СЛІДУ

В ніч на сьоме серпня заговорили гармати, а з світанком до лівого дніпровського берега ринула флотилія баркасів, шаланд і чорних покалічених пароплавчиків, вщерть заповнених військами. Над Дніпром схрестились невидимі траси снарядів, розпушилася шрапнель. І вітер поніс до берегів пороховий гар. Правобережна група Червоної Армії форсувала Дніпро.

До вечора білих вибили з Олешок і, розвиваючи наступ, рушили на Великі Копані, громлячи лівий фланг врангелівського генерала Драценка. В рух прийшов весь Каховський плацдарм. Херсон, відокремлений Дніпром від основного театру воєнних дій, опинився в тилу, але зате незмірно зросло значення Олешок, через які йшов потік військ і військових вантажів.

Крім всяких інших справ, чекістам тепер доводилося разом з особливим відділом працювати з полоненими, яких нагнали з-за Дніпра величезну кількість. Треба було відібрати тих, хто потрапив до білих по непорозумінню, кого мобілізували примусово, обдуривши чи залякавши. Потім з ними працювали агітатори.

За два дні до початку наступу Олексій з кінним загоном ЧОПу виїхав у сільські райони. В Крамова в найближчих селах була велика агентура. На її ліквідацію ЧК послало два загони. З другим вирушив Воронько;

Загоном, в який потрапив Олексій, командував Філімонов, донський козак, кремезний і весь мовби наспіх вирублений з мореного дуба. Він був винахідливий і невтомний, як машина.

Більше місяця загін вештався по селах і хуторах. Дехто з крамовців був уже попереджений і встиг утекти. Захопити вдалося дев'ятнадцять чоловік.

У кожного арештованого Олексій випитував про Маркова. Так, говорили вони, наїздив, привозив розпорядження від Крамова, довго не затримувався. Зовнішність описували точно. Знали його як Крученого. І тільки один заможний дячок з Снігурівки сказав:

— Прізвище у них інше було. Я їхнього батечка знав — сурйозна людина купецького звання, Михайло Степанович Марков. Кажуть, в чека шльопнули. Син весь у нього пішов. Він вам батечка не простить, я думаю. Закваска у нього люта, купецька.

— А де він зараз?

— Е-е, хто ж його знає! Він всю округу наскрізь вивчив, що тут, що за Дніпром, кожну стежечку, наче вовк якийсь. Бродить де-небудь. А може, з Врангелем пішов. Тільки не думаю…

— Чому?

Дячок хитро поморгав очима.

— Звір від барлога далеко не тікає. У нас різні власті бували: і Денікін, і Григор'єв-отаман, і ваші приходили, і чужинці хазяйнували, а ній усе тут, при будь-яких властях. То на світло, то в тінь, а щоб податися кудись — такого не було ні разу. В нього багато куточків навколо.

— Що за куточки?

— Оцього не знаю. Все з чуток.

— А які чутки?

— Базікають люди… Та ж чутка — що? Дим. Пролетіла й нема її.

— Що ж про нього зараз гомонять?

— Різне… Хіба все запам'ятаєш! Пам'ять уже не та…

Дячок почав плутати. Більше від нього нічого не можна було добитися.

Трохи пізніше затримали мірошника, який колись мав справу з Марковим-старшим. Від нього дізналися, що за деякими відомостями Марков-син переховується в Олешках або поблизу них.

Після всіх цих допитів в уяві Олексія Марков почав виростати в ще значнішу фігуру, ніж йому здавалося раніше. Було очевидно, що два роки і для Маркова не минули даремно. Він заматерів, перетворився на досвідченого, випробуваного ворога, який обрав цілком певну галузь діяльності: підпілля, шпигунство. При Крамові Марков здійснював найважчу роботу, зв'язану з постійною небезпекою, проте сам увесь час лишався в тіні. І Олексій не був схильний пояснювати це просто обережністю, вірніше, не тільки нею. «Скромність» Маркова була для нього свідченням того, що Марков — ворог по натхненню, упертий і послідовний, який не вибирає засобів і на все готовий…

Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому — поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.

Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.

Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.

Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.

Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.

— Ага, приїхав! — якось вже надто радісно закричав він. — Виконав складне бойове завдання? Придушив місцеву контрреволюцію?

Полонені витріщилися на Олексія, вирішивши, що перед ними дуже великий начальник червоного ЧК.

Не даючи здивованому таким прийомом Олексієві відповісти, Федя пояснив:

— Довелося зайняти твій кабінет. У мене в кімнаті зараз не можна, там вирішується одна дуже таємна справа… — І, повернувшись до полонених боком, моргнув Олексієві лівим оком: мовляв, мовчи.

Ніякої кімнати, навіть постійного місця у Феді не було, і він боявся, щоб Олексій нескромним зауваженням не підірвав його авторитету. Олексій це зрозумів і промовчав.

Федя, треба зауважити, високо цінив його стриманість, особливо після спіймання сигнальника: Олексій нікому не сказав, що в ту ніч Федя проґавив Крученого. А оскільки один шпигун був усе-таки спійманий, то честь цієї операції поділялася між ними нарівно.

Бачачи, що з боку Олексія його авторитету не загрожує ніяка небезпека, Федя впевнено продовжував допит:

— З яких будеш, Петро Кисельов?

— По селянству ми… — гугняво відповідав полонений.

— Ти в нас стріляв?

Полонений похнюпився.

— Говори як на сповіді! Не бійся.

— Стріляв…

— Навіщо стріляв?

— Наказали…

— Хто наказав?

— Взводний, хто…

Пронизливо дивлячись на нього, Федя підвищив голос:

— А ти знав, що стріляєш у Радянську владу, в твою ж рідну селянську владу?

— Знав…

— Так навіщо стріляв?

— Та наказували ж!

— А ти розумієш, — розтягуючи слова, спитав Федя, — що тобі за це належить?

Полонений подивився на носки черевиків, пом'явся і невпевнено промовив:

— Розстріляти мене, бо ж, правда, знав…

— А! — задоволено посміхнувся Федя. — Розумієш, що розстріляти за це мало! Ну, то йди. В інший раз розбирайся! Йди по коридору ліворуч, останні двері, до товариша Павликовича. Вій тебе направить, куди треба…

В такий же спосіб допитавши решту полонених, Федя відпустив їх і, відразу втративши солідність, кинувся до Олексія.

— Здоров, Альошко! Приїхав!.. Цілий? — говорив він, обмацуючи Олексія, наче не вірячи, що це справді він, у плоті й крові.

— Ти що тут наробив, чекіст? — спитав Олексій, показуючи на книги Воронька, з яких була знята ряднина.

— А що? Я тільки подивився.

— Почекай, приїде Воронько, він тобі покаже…

Федя зневажливо свиснув:

— Сьогодні не приїде, а завтра я — ф'ють, і шукай вітра в полі.

— Що таке?

— Їду на відповідальне завдання! — урочисто оголосив Федя.

— Куди?

— В Олешки. Цілу групу посилають і мене теж.

— Навіщо?

— В Олешках контра розходилася. Наших з-за рогу б'ють. Словом, треба все викрити. Найбойовіших хлопців підібрали. Я, між іншим, не набивався, мене Величко призначив.

— Правда?

— Що я, брехатиму?!

Олексій побіг до Величка.

— Правда, що в Олешки їде група?

— Їде.

— Відпустіть мене з ними, товаришу Величко!

— Там людей досить.

— Товаришу Величко, арештований Середенко, мірошник, показує, що Кручений зараз в Олешках. Прошу дозволити мені продовжити цю справу.

Величко зім'яв пальцями нижню губу, подумав.

— Ходімо до Брокмана, — сказав він.

Голова ЧК зустрів Олексія привітно.

— А, мандрівник! Чого прийшов?

— Просить послати його з групою Іларіонова, — сказав Величко. — Дізнався, що Кручений в Олешках.

Олексій доповів про свідчення мірошника,

— Чутки не перевірені, — сказав він, — але все-таки… Адже я один знаю його в обличчя, товаришу Брокман.

— Ти… Як ти думаєш? — спитав Брокман у Величка.

— Я так вважаю: з Іларіоновим ми його не пошлемо. Стривай, стривай, — спинив він Олексія, — поїдеш окремо. Ти в ЧК нова людина, ще не примелькався, це треба, використати. Зведемо тебе з Корольовою…

— З якою Корольовою?

— Є одна в Олешках. Жила там при білих, надійна людина. Зв'язуватиме тебе з Іларіоновим. Сам тримайся окремо: Олешки — маленьке містечко, вмить усе буде відомо, Іларіонова я попереджу. Тепер щодо обстановки. Крученого, звичайно, спіймати треба, але дивись не захоплюйся, справа не тільки в ньому. В Олешках штаб групи військ. Через місто йдуть війська. Зараз там саме місце для шпигунів. Останнім часом вони вбили трьох командирів і шість червоноармійців. Ясно, в місті зграя, а твій Кручений, якщо він в Олешках, мабуть, не остання, спиця в їхньому колесі. Думаю, ось як треба діяти…

Величко виклав свій план, Брокман цей план схвалив.

— Перед від'їздом зайди, напишу записку до начальника штабу Саковніна, я його добре знаю, — сказав він. — Величко, підготуй йому документи по всій формі… — І посміхнувся: — Прізвище придумай найкрасивіше.

— Хай їде під своїм, — заперечив Величко. — Він же тутешній. Зустріне знайомого — і кінець, провал.

— Теж правильно, — погодився Брокман. — Обдумайте все як слід і не гайтеся. Завтра ж відправ його…

МАРУСЯ КОРОЛЬОВА

Група, очолювана Іларіоновим, вирушила на світанку. Олексій виїхав удень. В кишені у нього лежало призначення в армію на посаду штабного писаря і документ з херсонського госпіталю, де він нібито лікувався від поворотного тифу.

Старий, що сочився парою й димом, пасажирський пароплав «Петро», який робив регулярні рейси між Херсоном і Олешками, відходив о третій годині дня… На двох його палубах у страшенній тісноті сиділи біженці з мішками й корзинами. Чоловіків було небагато. Більше — жінки, змучені і злі. Мовчазні діти байдуже дивились на пропливаючі береги.

«Петро» шльопав колесами повз висохлі за літо плавні, повз вербові зарості і комиші, що буйно розрослися. Білі чаплі поважно перелітали через пароплав, опускались біля берега і, підібгавши одну ногу, нерухомо застигали на мілководді.

Через годину в завороті Дніпрового рукава, який називається тут річкою Конкою, показались червоні пристанські дахи, дебаркадер і поряд з ним піщаний спуск до води. Олешки,

Перегороджуючи всю річку, «Петро» незграбно розвернувся і підійшов до дебаркадера. Почалась висадка. Проминувши матросів, що перевіряли квитки, Олексій, зіскочив на дерев'яний пірс і разом з натовпом вийшов у місто.

В дитинстві він часто бував тут у тітки, яка померла на початку революції. Містечко було схоже на велике село: білі, вкриті соломою мазанки, баштани, садки, городи, що збігали до самої річки, тихі, порослі травою вулиці, де вільно паслася худоба. Тепер і сліду немає тієї безтурботної тиші, якою колись славились Олешки. На вулицях обози, тачанки, конов'язі. В місті, не вивітрюючись, стоїть змішаний запах гною, дьогтю і свіжого хліба, який пекли в багатьох будинках для армії. Скрізь червоноармійці, матроси. Раз у раз проносяться вершники-ординарці.

Олексій прибув у штаб.

Оформлення на посаду писаря зайняло небагато часу. Огрядний, насмішкуватий начальник штабу Саковнін, прочитавши записку Брокмана, сказав:

— Сьогодні приходив один з ваших, Іларіонов, попереджав, що приїдете. Ну, що ж, писар з вас, оскільки я розумію, поганенький. Служитимете при мені. Можете відлучатися, не доповідаючи… Коли щось потрібно буде — звертайтеся…

Олексій відкозиряв і пішов шукати Корольову.

Корольова жила в похиленій хатинці аж на околиці містечка, поблизу піщаних дюнів (за Олешками починався широкий степ, сухий і безводний, наче пустеля). Біля будинку був невеличкий садок з городом, засадженим, головним чином, картоплею. Біля хвіртки — собача будка. Кудлатий чорномордий пес кинувся під ноги Олексієві. Олексій зупинився, вичікуючи — може хтось вийде на собачий гавкіт.

За хвилину вийшла дівчина в косинці, жовтому сарафані й білій сорочці з засуканими рукавами і сердито гукнула:

— Навіщо пса дратуєш? Кого треба?

— Корольова тут живе?

— Хомко, на місце! — дівчина загнала собаку в будку і ногою загородила вхід, не даючи йому вискочити.

— Іди в хату, — сказала вона Олексієві, дивлячись на нього суворими світлими очима.

Пригинаючись у дверях, Олексій ввійшов у тісну хату з великою російською піччю і до блиску вимитими, віконцями. Тут було дуже чисто, пахло сіном. Біля вікна сиділа літня жінка в сірій кофті; обличчя в неї було темне, вкрите дрібним мереживом добродушних зморщок. Вона щось розтирала в глиняній мисці.

— Здрастуйте, — привітався Олексій,

— Сідай, сідай, — закивала жінка, — нічого…

— Вона глуха, — сказала дівчина, входячи в кімнату. — Ти з нею голосніше.

— Хто тут Корольова?

— Обидві ми Корольови. А що треба?

Намагаючись приховати здивування (не таким малювався йому підпільний працівник ЧК), Олексій сказав:

— Величко тобі привіт передає.

— Ти Михальов?

— Я.

— Мені Іларіонов говорив.

«Вже встигла побачити!» все більше дивуючись, подумав Олексій.

— Документ у тебе є?

— Ось він…

Вона прочитала його госпітальний документ, причепливо вдивляючись у підписи лікарів. Олексій знав: усі вони були зроблені рукою Величка. Повернувши папір, дівчина посміхнулась, і йому відразу стало зрозуміло, що її суворість, різкі інтонації в голосі і незалежна манера триматися — все це напускне, що їй більш властиво посміхатися, швидко й багато говорити, бурхливо виражати радість і незадоволення. На вигляд їй можна було дати років вісімнадцять, а то й менше. В неї була міцна фігурка, миловидне лице з ямочкою на правій щоці, рот маленький — верхня губа тоненька, нижня припухла. А очі вже не здавалися суворими і були такі великі, майже круглі.

— Здрастуй, — сказала вона і простягнула руку. — Маруся. Згадали-таки про мене! А то ж відтоді, як білих прогнали, сиджу тут, ніби нікому й не потрібна. Я і в райком комсомолу писала, і Величку, і Адамчуку, а вони відповідають: сиди і все!.. Ти надовго? В якій справі?

Олексій озирнувся на жінку, яка, не звертаючи уваги на них, продовжувала щось розтирати макогоном у глиняній мисці.

— Вона не чує, — відмахнулася Маруся. — Це моя тітка, татова сестра. Вона лікарка, травами лікує. Вона глуха… При ній все можна говорити.

Олексій розповів, для чого приїхав. У Марусі запалали щоки. Вона сплеснула руками.

— Ой, правда! Тут нечисто, в Олешках. Після білих стільки погані лишилось — біда! Офіцерики різні, куркульня, їх можна хоч зараз узяти. Хочеш, проведу? — вона схопилась і, готова до негайних дій, почала поправляти косинку на голові.

— Стривай, Марусино, — зупинив її Олексій. — Тобі Іларіонов говорив, що треба робити?

— Зрозумієш цього Іларіонова! Чи то тобі допомагати, чи то йому…

— За вказівкою Величка, будеш при мені для зв'язку. Відразу домовимось: накази виконувати точно і без суперечок. Обстановка складна!

На мить в її очах спалахнули непокірні вогники, але відразу ж і погасли.

— Гаразд, — сказала вона. — Зі мною клопоту не буде!

— Хтось знає в місті, що ти була в підпіллі?

— Ніхто.

— Ти ж і при білих тут жила?

— Так.

— А що робила?

— Хіба Величко тобі не казав?

— Ні.

— Зовсім-таки нічого?

— Зовсім.

Йому здалося, що Марусю це засмутило.

— Вистачало діла, можеш бути спокійним! — сказала вона і нахмурила тоненькі брови. — Ми з Анею Гольдман усю розвідку вели…

Олексій глянув на неї з недовір'ям. Він і раніше знав, що з зайнятих білими Олешок весь час надходять відомості про врангелівські війська, але ніколи не міг подумати, що посилає їх така тендітна на вигляд дівчина, майже дитина…

— У нас зв'язковим був дядя Фрол Селемчук, він рибалить на Конці, — розповідала Маруся. — Мало не через ніч їздив у Херсон, а він старий, шістдесят три йому… Ми тут таке затівали!.. Я вже ходила до них у штаб на роботу найматись, тільки не вийшло. Один офіцерик — мокрогубий такий, зуби гнилі, — дуже чіплявся. Думала, жива не вийду.

Олексій відкривав у дівчині все нові й нові риси. Він помітив дві, немов бритвою проведені, зморшки на стику брів; коли Маруся хмурилась, вони надавали її обличчю упертого, недоброго виразу. Іноді вона великим пальцем заправляла під косинку русі кучерики, що вибивались біля вуха: це був нервовий рух, в якому вгадувалася звичка постійно бути насторожі.

— А де зараз ця… Аня? — спитав Олексій.

— Аню спіймали, — потемнівши в очах, відповіла Маруся. — Той гнилозубий. Кароєв його прізвище — солдатам віддав на поталу, а потім її повісили за коси. Вона одна про мене знала і не виказала. Нас з нею разом у ЧК направив міськком комсомолу.

— Кароєв? — перепитав Олексій.

Це був контррозвідник, який завербував Солових…

— Закатували Аню… — Маруся зморщила ніс, у неї сіпнулося підборіддя. — Сама винна. Зі мною вони такого не зробили б!

— А чим же ти краща?

— Не краща. — Дівчина пошарила пальцями по плічку сарафана і з вшитої в ньому маленької кишеньки видавила срібний пакетик з фольги.

— Ось, — сказала вона, — Знаєш, що це таке? Найсильніша в світі отрута, мені один лікар пояснив. Називається ці-ян. Мабуть, китайська: в тринадцятій армії були хлопці з китайців, так у них імена схожі. Сунеш таку штуку в рота, зубами — р-раз — і відразу смерть. Умить вбиває! В Херсоні дістала, коли аптеку конфіскували. Я Ані говорила: візьми, знадобиться, в мене ще є. А вона каже: не треба, все одно не наважусь. Муку прийняти наважилась, а ці-ян ні…

— Слухай, Маріє, — сказав Олексій, — тут був раніше телеграфіст Солових…

— Був такий, — підтвердила Маруся, ховаючи пакетик у потайну кишеню. — Він при білих пропав.

— Ти знаєш, де він жив?

— Ні.

— Дам тобі адресу. В нього повинні бути родичі. Постарайся узнати, що їм відомо про нього, їх імена і взагалі про всю сім'ю. З сусідами поговори. Тільки обережно, щоб потім не базікали: от, мовляв, приходили, випитували.

— Зрозуміло.

— Завтра вранці знайдеш мене в штабі. Коли приставатимуть, хто та для чого, скажи, знайома або там наречена, чи що…

— Добре, — Маруся поправила кучерик біля вуха, — зроблю.

РОДИЧІ СОЛОВИХ

Побувати у родичів Солових Олексієві порадив Величко.

Злополучний телеграфіст, незважаючи на свій переляк, відмовився назвати даму серця. Варто було тільки заговорити про неї, як його наче хто підміняв.

— Ні, ні! — говорив він, притискаючи руки до грудей і гарячково поблискуючи очима. — Я жертва, і вона жертва!.. Я готовий усе розповісти! Я їх ненавиджу, цих негідників! Вони обдурили її так само, як і мене! Вона поетичне створіння… Вона вірила мені… Благаю вас: хай я один постраждаю!.. — Але він тут же лякався своїх слів, починав присягатися, що, піддавшись на умовляння контррозвідників, зробив необдумано, не бажаючи нікому заподіяти шкоди…

Його упертість викликала в Олексія почуття, схоже на повагу: як-не-як це було проявом характеру…

Можливо, телеграфіст говорив правду, і особа, що полонила його, справді була іграшкою в руках контррозвідників. Проте Олексій, а тим більше Величко, знали, що зв'язки з контррозвідкою легко не пориваються, що особа могла знати, кого, відступаючи, врангелівці залишили в Олешках.

Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..

План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися вивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних — працює на них. Потрапив би до білих — ще краще… Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути…

Коли спитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.

Це, здається, виглядало правдоподібно…

Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова — маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише, рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.

Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…

Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.

Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ґанком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в пічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де-не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.

Очевидно, це був шурин телеграфіста.

Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.

Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.

З хвилину обоє мовчали.

Першим заговорив товстун:

— Вам кого?..

Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.

— Солових Владислав тут жив? — спитав він.

— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши. — А вам навіщо?

— Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир… забув по батькові?

— Аполінарійович.

— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий… Надію має побачити особисто…

— Ага…

— Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.

— Та-ак…

— От і все.

— Зрозумі-іло…

Олексій чекав запитань. Їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі.

— Коли що треба, я в штабі працюю… писарем, — сказав Олексій. — Спитати Михальова.

Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.

Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше… Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.

Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:

— Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!

Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:

— Спритний хлопець! Йде коли хоче. За які заслуги!

«Ну, почекай же! — подумав Олексій, ідучи до виходу, — Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.

Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ванда, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце. Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.

Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:

— Ходімо…

Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.

Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.

Він раптом відчув усю складність свого завдання.

Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..

— Ви сестра Владислава? — спитав він.

Вона мовчки кивнула.

— Я з ним сидів у ЧК три дні…

— Він живий?

— Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.

Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.

— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться…

— За що… Його… схопили?

— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…

Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.

— Так, так, — сказала вона, — справді, заходив якийсь… Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий… Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час…

Олексій великодушно махнув рукою:

— Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою… А коли він заходив, при білих?

— Ні, пізніше.

«Марков, — подумав Олексій, — кому ж іще?»

— А ви, пробачте, як туди потрапили? — несміливо спитала жінка.

Олексій в кількох словах розповів їй про «м'ясний бунт» в госпіталі, і як його для острашки взяли в ЧК, і як у камері подружив з Солових… Він сказав, що годують у ЧК цілком пристойно і жити можна. Головне, одкрутитись від обвинувачення. Адже там теж не звірі, чого попусту базікати, даремно не розстрілюють…

— Коли мене відпускали, мені Владислав сказав: передай уклін Ванді (вас же Вандою звуть?) і чоловікові її, Володимиру, а також їй, — Олексій понизив голос.

— Кому «їй»? — жваво спитала Ванда.

— Ну, їй… Самі, мабуть, знаєте…

— Діні?.. — і у неї вмить висохли очі. — Федосовій? Цій змії?

— Тихше! — нагадав Олексій.

Але жінка, забувши про обережність, голосно заговорила, що ця дівиця — нещастя їх сім'ї, що вона загубила Владислава, закрутивши йому голову своєю божевільною фантазією! Він був готовий для неї на що завгодно, а вона, вертихвістка, навіть ні разу не зайшла відтоді, як він зник.

— Тихо! — зупинив її Олексій. Тепер він знав усе, що його цікавило. — Не можна так… голосно.

— Пробачте!.. Жахливі нерви!.. Стільки переживань…

— Мені, мабуть, треба вже назад, — сказав Олексій, вдаючи, що його налякала невитриманість Ванди.

— Так, так… Спасибі вам. Вибачте…

— Ідіть ви раніше, — сказав Олексій. — Я потім. Вона приклала хусточку до очей, схлипнула, кивнула на прощання і вийшла з тупичка.

Олексій, почекавши, кинувся в протилежний бік — до Марусі.

ДІАНА

— … Дінка Федосова? — здивувалась Маруся. — Та її в Олешках усі знають!

— Хто вона така?

— Дочка тутешнього поштмейстера.

— Що ти про неї можеш сказати?

— Нічого особливого, В гімназії вчилась, освічена…

— Яка з себе?

— Вродлива…

— Це не прикмета, — сказав Олексій. — Ти теж вродлива…

Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.

— Порівняв гуску з куркою, — сказала вона сухо. — Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць… Почекай, побачиш її…

— Де вона живе?

— На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.

— А при білих як поводилась?

— Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.

— Ну от, а кажеш «нічого особливого»!

— Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка…

— Де вона живе, кажеш?

— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.

Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону — кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.

За стойкою сиділа Федосова.

Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.

Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.

На неї, як на диво, не мигаючи, дивився молоденький білявий червоноармієць. Він, очевидно, щойно привіз і здав пошту, а тепер без потреби щось м'яв у глибокому полотняному мішку і дивився на дівчину заворожено, з подивом, якого і не намагався приховати.

Було тут ще двоє: чубатий кіннотник, нахабний і веселий, у козачому чекмені і сірих цивільних штанях, до яких були пришиті шовкові червоні стрічки замість лампасів, і його приятель, теж кавалерист, великий цибатий хлопець, тупуватий і самовдоволений, з червоним бантом на портупеї. Їх коні стояли на вулиці, біля ґанку.

Чубатий поплескав нагаєм по піхвах уланського палаша і щось неголосно казав, нахилившись до стойки, — залицявся. Федосова слухала його поблажливо, з явною нудьгою.

— Як ми є розвідники, — говорив чубатий, — то, звичайно, око в нас набите. Їдемо ми мимо на бойових конях, я у віконце глянув і кажу напарникові: Афонько, кажу (це його таке ім'я — Афоній), стрибай на землю, діло буде, повір моєму бойовому досвідові. Сказав я так, Афоне?

— Точно! — Афоня голосно зареготав і поправив бант на портупеї.

— І ще кажу: здається, бойовий товаришу, наступає цілковитий збіг долі для червоної розвідки і…

Він обірвав себе на півслові і оглянувся, незадоволений, що його перебили.

Олексій зробив крок до стойки і сказав перше, що прийшло в голову:

— У вас не знайдеться аркуша паперу, листа написати?..

— Ах, вам аркуш паперу! — замість Федосової озвався чубатий і багатозначно підморгнув приятелеві.

Його зухвалі очі обмацували Олексія. Він явно запідозрив, що цього високого, підтягнутого хлопця привела сюди зовсім не потреба в папері, а ті ж причини, що і його самого.

— Між іншим, тут не крамниця, папером не торгують. Помилились адресою! — він по-блазенському випнув щелепу.

Афоня радісно заіржав і знову поправив свій шикарний бант.

— А тобі що? — Олексій, прищулившись, глянув на нього. — Більше за інших треба?

— Ні, це я так, між іншим.

— Ах, «між іншим»… Ну й тримай язик за зубами, не сунь носа, куди не треба!

— Ого-го! — протягом сказав кіннотник, який, мабуть, не чекав такої рішучої відсічі. — Ти, бачу, сміливий!

— А кого боятися, тебе, чи що?

— Може, й мене. Дивись, коли б на мозоль не наступив.

— Оступишся.

— Не оступлюсь! — чубатий починав злитися. — Не таких душили! — Навалившись спиною на стойку, він уперся в неї ліктями, загородивши віконце.

Сутичка з ним на очах у Федосової була зовсім не до речі, але відступати було пізно. Дівчина дивилася на них насмішкувато і очікувально.

— Ану, пусти!

— А то що? — вкрадливо спитав чубатий.

— Побачиш.

— А може, мені дивитись неохота? Може, мені бажано, щоб ти вшився звідси і дверці підпер, бо задуває?..

— Ще раз кажу: відійди!

— А то?

— А то пообдираю з штанів стрічки і дівчатам віддам у коси заплітати…

Чубатий побагровів.

— Що-о? — він спустив лікті із стойки і заворушив пальцями на держаку нагая.

Зліва на Олексія горою насунувся Афоня. Становище ставало загрозливим.

— Перестаньте, будь ласка! — За стойкою підвелася Федосова. — Коли треба, йдіть на вулицю, тут не місце…

— Чого причепилися до чоловіка? — до Олексія підійшов і став поруч білявий червоноармієць. — Якого дідька чіпляєтесь? Прийшов чоловік тихо-мирно, лист написати…

— О, ще один! — здивовано промовив чубатий. — А ти звідки взявся? Тобі хто межу переорав?

— Ти, хлопче, не лізь, — сказав червоноармієць. — Не то, дивись, погано буде!

— Ого-го!

— Буде тобі і «ого-го».

— Перестаньте ж! Ось вам папір! — Федосова через плече кавалериста простягнула Олексієві білий аркуш паперу. — Перестаньте…

Олексій взяв папір і торкнув червоноармійця за рукав:

— Не зв'язуйся, ну їх!

— Ідіть, ідіть! — сказав чубатий. — А то повисмикуємо ходилки, повзти доведеться!.. — Він повернувся до Федосової. — Просимо пробачення за турботу. Неохота вашу самочуствію псувати, а то б ми йому язика вкоротили…

Він ще щось таке казав, бажаючи якомога дужче зачепити Олексія. Афоня гудів йому в лад. Але Олексій уже взяв себе в руки, мовчав.

— Ну, поки що до побачення, — сказав, нарешті, чубатий. — Якось заїдемо ще.

— Заходьте, заходьте, — привітно запрошувала Федосова.

— Заїдемо! — пообіцяв чубатий. — Теперечки нас не віднадиш. Розвідники — народ вірний. Дозвольте ручку потиснути…

Вони попрощались і пішли до виходу. Проходячи повз Олексія, Афоня зачепив стіл, за яким той сидів, а чубатий просичав собі під ніс:

— Я тебе ще зустріну, язикатого!

— Давай, давай, розвіднику!

Коли за ними захлопнулися двері, Федосова дзвінко розсміялась:

— Як ви його за живе зачепили цими лампасами! Убивчо!

Олексій посміхнувся і махнув рукою.

— Пустомеля! — жваво зауважив червоноармієць. — Обозники вони. Фронтові хлопці так не виламуються.

— Але ви все-таки діяли необачно, — сказала Федосова. — Вони могли з вами розправитися, щоб показати свою хоробрість.

— У такі хвилини не думаєш, — відповів Олексій. — Не завжди, знаєте, можна стриматися.

Він нахилився над папером, але встиг помітити, як уважно глянула на нього Федосова.

В цей час з-за відчинених дверей в глибині приміщення хтось покликав: «Досю!» Дівчина зібрала з конторки розкладені листи і вийшла, легко і часто постукуючи каблучками. Білявий червоноармієць глянув їй услід і, повернувши до Олексія захоплене обличчя, витягнув губи, ніби кажучи: «Ух ти, мамо рідна!» Він ще пововтузився з своїм мішком, попросив в Олексія тютюнцю, закурив, потім довго читав плакати на стіні. Йому не хотілося йти. Нарешті, розчаровано зітхнувши, взяв мішок під пахву і теж пішов.

Олексій знайшов на столі обгризену ручку, очистив перо від чорнильної гущі, що налипла на нього, і замислився. Кому писати? Силіну? Може, Вороньку? Ні, не все не те. Дівиця працює на пошті, що як лист потрапить їй до рук?..

Він почухав потилицю і написав таке:

«Здрастуй, Сергію!

Пишу тобі втретє, а відповіді все нема. Тепер я не в Херсоні, а в Олешках. Рідних не знайшов. Катя з чоловіком кудись поїхала. Від батька немає вістей. В госпіталі, де я лежав, зі мною мало не трапилась біда…»

Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.

«Зараз я — писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди…»

Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!

Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові…

Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.

Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.

— Написали?

Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.

— Та от… написав. Дякую за папір…

— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.

— Будь ласка…

Вона взяла листа, глянула на адресу.

— У Харків? У вас там рідні?

— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.

— Виходить, ми земляки.

— Ви теж з Херсона?

— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядька, на Сумській вулиці, знаєте таку?

— Чув…

— Соколов, Соколов, — повторювала вона, наче пригадуючи, — знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?

— Ні, він, адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.

— Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.

— Та я, власне, там не був, — сказав Олексій. Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.

— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?

— Він… він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.

Вона байдуже спитала:

— Він і тепер там працює?

— Зараз я нічого не знаю про нього.

— А… Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів… Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай! — Вона ображено надула красиві яскраві губи.

— Хто ж вам відповість! — засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання,

— Це правда! — зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, що Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу… Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з. Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло… Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на побивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію…

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили…»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства… А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху… Та що там говорити!

— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.

— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо…

— Дякую. Обов'язково прийду.

— Додому заходьте, — сказала вона просто. — Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

— Тепер уже напевно звільнюсь!

— Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?

— Це є, чого-чого!

— Ну й добре, я вас зустріну.

Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.

… Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.

Діна розгортала щойно написаний ним лист.

«СВОЯ ЛЮДИНА»

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч, — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки — і не відчуєш ваги…

— Заходьте, — сказала вона, відчиняючи хвіртку. — Я дуже рада, що ви прийшли…

Будинок під залізним дахом стояв на пологому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.

— Хочете, погуляємо? — запропонувала Діна. — Вечір теплий…

Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простяглися заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня — кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. Повітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.

Діна легко підскочила і сіла на огорожі.

— Отут ми живемо, — сказала вона. — Вам подобається?

— Дуже подобається.

— Я люблю наш сад — тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок». Але я не. дала, так краще, правда?

— Можливо…

— Добре, що все уціліло, — говорила Діна. — Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими постоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! — Вона весело засміялася, закидаючи голову. — Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна…

«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду…

— Весною тут просто чудово! — щебетала Діна, гойдаючись. — Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?

— Бував.

На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:

— Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!

Олексій зніяковіло почухав потилицю.

— Бачте… я… мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що… Я боюсь що-небудь таке бовкнути… не до ладу.

— Який ви дурненький!.. — Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти. — Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій… Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках — дуже смішно. — І вона знову голосно зареготала. — Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!

Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.

У вікнах було темно.

— Мої вже сплять, — попередила Діна, — вони рано лягають. Зараз підемо нагору, там моя обитель.

По темних сходах Діна провела Олексія в мезонін. Тут було дві кімнати: менша — спальня, більша — для гостей. У цій другій кімнаті Діна розсунула завіски на вікнах, засвітила пузату гасову лампу під абажуром, що стояла на круглому столику, і присунула його до низької, оббитої товстим зеленим плюшем кушетки.

— Сідайте ось сюди, Альошо, до вогника, — запросила вона. — І, будь ласка, не церемоньтесь, почувайте себе як вдома. Сідайте, звикайте і чекайте мене. Я зараз…

Вона випурхнула з кімнати і застукала каблучками по сходах, залишивши Олексія дивуватись з обстановки, в яку він потрапив. А обстановка була справді незвичайна. В кімнату Діни знесли, видно, все найцінніше в домі: великий, як шафа, годинник з мідними гирями, схожими на снарядні стакани, кушетку, килими, два глибоких крісла, фісгармонію, на якій лежали ноти і товсті томи «Читця-декламатора». Над фісгармонією висіла гітара з червоним бантом на грифі, поряд з нею — портрет Діни: очі мрійливо спрямовані в простір, пальці задумливо перебирають кінчик коси.

Олексій підвівся з кушетки і почав уважно вдивлятися у фотографію. Хто вона, ця дівчина? Невже ворог?.. Щось південне, не російське в обличчі. Смуглява, нервові ніздрі… Так, Солових попався недарма!.. До речі, вона ні разу не згадала про нього. Припустімо, це ще можна зрозуміти. А офіцери? Може, її відносини з ними і справді не заходили далі ніж просте знайомство, залицяння і таке інше?.. А його «лист», який вона розпечатала і прочитала?..

На сходах застукали каблучки, Діна ввійшла з двома тарілками в руках. Олексій сидів на кушетці, де вона його лишила.

— Знаєте, — засмучено сказала Діна, — самовар уже холодний. Але зате я принесла маминого печива і яблук з нашого саду, найсмачніших.

— Це ви даремно! Мені навіть ніяково, — промовив Олексій.

— Дурниці! — Діна поставила тарілки на столик. — Їжте, ви такого печива ще не куштували. Ну, беріть же!

Вона всунула йому в руки рум'яний, розсипчастий пряник з маковими візерунками, взяла з тарілки яблуко і стрибнула в крісло.

— Ну, як, освоїлися трохи? — спитала вона. — Правда, в мене непогано?

— Навіть дуже… Я б сказав, зовсім як раніше. Начебто все на світі добре.

Дійсно, в цій затишній кімнаті з завісками, гітарою і зручними меблями і справді можна було забути, що йде війна і тільки вчора за десять верст від Олешок була перехоплена кавалерійська розвідка білих, що через містечко безперервно рухаються війська, стягуючись для удару по Врангелю. Десь далеко за межами тихого мезоніна залишилось ЧК, товариші, Брокман, Маруся, яка зберігає в плічку сарафана пакетик із страшною отрутою — захист від дівочої ганьби… Перед Олексієм сиділа дівчина, така несхожа на Марусю, що здавалася людиною з зовсім іншого світу, томно дивилася загадковими синіми очима, і щось тривожило в ній, щось одночасно притягало і змушувало постійно бути насторожі.

— Цікаво ви сказали: «Як раніше»! — говорила вона. — Мені й самій так здається. Прийдеш ввечері з пошти і наче відсуваєшся на три роки назад. Тут мовби на острові: навколо вирує, реве, а в мене тихо. Яка не є — а ілюзія нормального життя. — Вона зітхнула. — А працювати доводиться… До речі, побачивши вас, я подумала: таке інтелігентне обличчя — і червоний солдат, навіть не командир! А втім, треба сказати, ви прекрасно освоїлися серед таких, як ці залицяльники з чубами та бантами. Як ви його осадили! Просто чудово! А ви знаєте, вони могли що-небудь таке зробити з вами, у мене навіть в серці похололо! Ви сміливий!

— Таке вигадали!..

— Ні, правда, ви дуже сміливий! Їх двоє, а ви один! Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!

— В крайньому разі і нас двоє, — сказав Олексій, вказуючи на револьвер.

— Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! — Діна замахала руками. — А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися — пам'ятаєте, ви так сказали? — я зрозуміла, що ви собою являєте.

— Що ж?

Діна жартівливо насупилась.

— Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. — Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. — Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»… А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін…

А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього забути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов — чудовий трагік.

— Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій.

Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.

— Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу… Це було якраз, коли освячували нові верфі.

— А… з фейєрверком? Мене батько водив…

— Так. Чудово!..

Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»… Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими…

— До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?

— У першій.

— Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? Його звуть, здається, Віктор.

Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:

— А прізвище?

— Прізвища не пам'ятаю, — Діна дивилась йому просто в очі.

— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик, — повільно сказав Олексій. — Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.

— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков…

— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.

— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?

— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний… Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед…

— Той самий. Ви його добре знали?

— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже…

В Олексія так стукнуло серце, що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков… Тут… Тепер уже точно! Діна знає його… розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає… Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти…

— Оскільки мені відомо, — сказала Діна, — цей Марков цікава людина… — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?

— А чого ж, можна…

Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.

Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.

— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.

— Про мене?

— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка! Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви, — а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем?

Олексій насторожився.

— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, з якій нас виховували в любові до бога і… до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки. — Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

— Ні, Діно…

І вона говорила далі:

— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

— Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

— Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…

— І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці, — чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?

— Я шукаю… — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.

— Це правда?

— Правда!

— В такому разі я можу вам допомогти.

— Ви?

— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!

І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.

— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?

Підробляючись під її тон, Олексій сказав:

— Так, хочу.

Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.

— Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?

— Розумію.

— Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?

— Ні, Діно.

— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?

— Звільнюсь.

— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?

— Так.

— Чудово! — Вона труснула косою, відразу стаючи знову веселою і кокетливою. — Я така рада, Альошо, ви не можете собі уявити! Я відчуваю себе первохристиянкою. Це все одно, що навернути заблудну душу. Я певна, що не помилилась. — Здавалося, вона сама себе намагається в цьому переконати. — Правда, Альошо?

Він розвів руками.

— Ні, ні, звичайно, це неможливо! І потім, знаєте, я десь читала, що такі «навернення» ніколи не минають безслідно. Пам'ятаєте «Камо грядеші» Сєнкевича? Там теж… Ну, досить, уже пізно, вам пора.

Олексій підвівся, взяв кашкет.

— Який ви великий! — сказала Діна, відступаючи на крок і оглядаючи його. — Великий і сильний. Я в порівнянні з вами, наче пігмей поруч з циклопом!

— Ну, що ви!..

— Правда! Стривайте!.. — Вона зібрала з тарілки печиво, що лишилось, і поклала в кишеню його френча.

— Навіщо, не треба!

— Мовчіть! Будете їсти і згадувати мене.

— Я й так…

— Ну, ну, йдіть! — Вона легенько підштовхнула його до дверей. — Я дуже чекатиму вас завтра. Не запізнюйтесь!

ПОМІЧНИКИ

Було зовсім темно. Піднявся вітер. Він ніс із степу дрібні піщинки і запах нагрітого полину. Опинившись на вулиці, Олексій з несподіваним полегшенням вдихнув цей гіркий дикуватий запах степового простору.

Йдучи до штабу, він намагався розібратися в подіях сьогоднішнього вечора, його втягують у підпільну організацію! Тепер, якщо йому вдасться завоювати довір'я тих, для кого старається Діна, він найближчим часом знатиме всіх змовників, його, звичайно, випробовуватимуть. Як?..

А Марков? Яку роль він відіграє в цій справі? Очевидно, немалу. «Цікава людина»… Ого, до чого ж цікава!..

Насторожене здивування і ще якесь складне почуття, в якому було важко розібратися, викликала в Михальова сама Діна. Дивувала швидкість, з якою вона наважилася «вплинути» на нього.

«Одчайдушна, — думав Олексій. — І вже, напевно, знає собі ціну…»

Тут думка обірвалась, і перед очима випливала дівчина в білій сукні, з косами навколо голови і крутими, наче навмисно зламаними посередині бровами. Як вона глянула на прощання! Ох, бестія!..

Олексій труснув головою, промовив уголос:

— Не вийде! — І з якимось навіть співчуттям подумав про Солових — про нещасного телеграфіста, якому, звичайно, не під силу було витримати такий натиск…

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Завтра до третьої години Діна повинна з кимось зустрітися і одержати інструкцію. Може, попередити Іларіонова: хай поставить біля пошти людей? Ні, найменша необережність — і все загине. Треба чекати…

Через місто, центральною вулицею, йшла кавалерія. Гучно цокали копита по бруківці, постукуючи котились тачанки. Пропливали вогники цигарок, спалахами вириваючи з темряви вусаті обличчя вершників у гостроверхих будьонівках. Скориставшись прогалиною в кінському потоці, Олексій перебіг через вулицю до штабу. Біля штабу були розкладені багаття. Коли Олексій проходив мимо, його гукнули. Маленька дівоча постать опинилася поруч.

— Маруся? — чомусь раптом зрадів Олексій.

— Де ти бродиш? — сердито сказала Маруся. — Півгодини чекаю. Ходімо швидше.

— Куди?

— До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.

— На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.

— Нічого, в мене можна.

Вони швидко пішли від штабу.

— Що там трапилося? — спитав Олексій,

— Трьох чоловік убили.

— Коли?..

— Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.

Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..

Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.

Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:

— Дінку бачив?

— Бачив.

— Розмовляв?

— Розмовляв.

— Ну, як вона?

— Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.

І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.

— Ой, де ти взяв?

— Їж і все! Смачно?

— Солодше за цукор!

— Отож!

Маруся спитала підозріливо:

— Ти що, дома в неї був?

— Ага.

— І печиво звідти?

— Звідти.

Помовчавши з хвилину, вона сказала:

— Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…

— Побачимо, — Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. — Таких вона ще не обкручувала!

В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.

Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з нагана срібний гривеник, а силою поступався хіба тільки Микиті Боденку. В перші ж дні роботи в херсонському ЧК Володя потрапив у бандитську засаду. Власне, засада призначалася не для нього, нового і ще не відомого тоді співробітника, а для уповноваженого Адамчука, біля квартири якого її і влаштували. Володя потрапив у засаду випадково, йдучи до Адамчука з якимсь дорученням. Бандитам, як кажуть, добряче не пощастило: Володя пристрелив двох, а третього скрутив і привів до Адамчука на квартиру. Там затриманому влаштували допит, і бандит з переляку виказав велику «малину» на Сухарному (наступної ночі під час облави на ту «малину» було поранено Брокмана). Про цей епізод довідались від Адамчука: сам Володя не сказав про нього жодного слова.

Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого — Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, — так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.

Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.

От про Іларіонова цього не можна було сказати.

Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, — говорив він, — не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.

Не без єхидства повідомивши, що за вказівкою Величка Володя Храмзов повинен допомогти Олексієві своєю перевіреною на серйозних справах досвідченістю, Іларіонов зажадав звіту: чим Олексій займався три дні?

— Дещо зробив, — ухильно відповів Олексій. Поки що обстановка була не зовсім ясна, і тому він не хотів розповідати Іларіонову історію з Діною.

— Дещо — мало! — заявив Іларіонов і постукав чубуком люльки по столу. — Мені потрібно не «дещо», а шпигунський центр! Три дні сидимо тут, досить байдики бити! Ось яку я задумав комбінацію. Біля церкви живе колишній учитель місцевої гімназії Дугін, есер. Коли мене не зраджує професіональне чуття, а я не пам'ятаю випадку, щоб воно мене зрадило, цей тип з кимось зв'язаний. Тебе тут ніхто не знає. Влаштуємо до нього на квартиру. Будеш стежити і тримати мене в курсі справи, що відбувається в його домі.

— І все? — спитав Олексій.

— Поки все.

— А Володя? Його теж на квартиру? Він же допомагати мені повинен.

— Для Храмзова тимчасово знайдеться інше діло. Надалі, коли тобі вдасться щось виявити у Дугіна, діятимете разом.

— Тобі Величко говорив, що у нас не такий план? — . з неприхованим роздратуванням спитав Олексій.

— Це з приводу якоїсь баби, коханки того сигнальника? Говорив! — Іларіонов зітхнув, показуючи цим, що йому нудно пояснювати відомі речі. — Михальов, не будь дитиною! Відучись по-учнівському додержуватися того, що тобі звеліли старші. Величко вказав на одну з багатьох можливостей оперативного підходу до завдання, приблизну, якщо так можна висловитись, оп-ти-мальну, гм… можливість. Але він не знав місцевої ситуації. А я знаю. І я кажу: розшуки тієї дівиці заберуть дорогоцінний час, а користі не принесуть. Доведеться тобі працювати в одному напрямку з нами.

— Доведеться… — Олексій, хмурячись, дістав кисет, потримав його в руках і, не закуривши, поклав знову в кишеню. — А коли я тобі скажу, що вже знайшов ту «дівицю» і що годину тому мене завербували в шпигуни?

— Тебе?

— Так, саме мене.

Маруся загриміла чавунцем, який ставила в піч, і вода, шиплячи, плеснула на вугілля. Храмзов відкрив рота. Іларіонов пильно глянув на Олексія: чи не бреше? — і, переконавшись, що не бреше, уривчасто наказав:

— Розповідай!

Олексій розповів усе, починаючи з зустрічі з Вандою та її чоловіком і кінчаючи побаченням з Діною в неї на квартирі.

Іларіонов схопився. Почав швидко ходити від стіни до стіни, волочачи за собою кучеряві хмарки диму. На щоках його заграли жовна.

— Так! — сказав він, зупиняючись посеред хати. — За Федосовою негайно встановити стеження. Перехопимо тих, хто до неї прийде. Завтра, замість тебе, я сам піду до неї з людьми. Щождо родичів сигнальника, то їх візьмемо цієї ночі!

Тепер схопився Олексій.

— Ти розумієш, що говориш? — мало не закричав він. — Угробити все хочеш? Та ні… Слухай, Іларіонов. операція тільки починається! Якщо ти мені не перешкоджатимеш, я за три-чотири дні дам тобі повний список всього підпілля!

— Чотири дні! — Іларіонов кинувся до стола. — Завтра! Вже завтра ввечері знатиму. Дівка всіх видасть!

— Не видасть! Не зразу в усякому разі!

— Видасть!

— А я кажу — ні! Поки ти будеш її допитувати, вони всі повтікають!

— Погано ти мене знаєш! — Іларіонов вихопив люльку з рота, мундштуком ткнув себе в груди. — За один вечір усіх переловлю. Жодна гадина не втече! Словом, чого розмазувати: сказано — і кінець!

Від усвідомлення зробленої помилки Олексій ладен був відкусити собі язика. І не хотів же говорити, так ні — бовкнув! Цей Іларіонов умить все погубить…

Начальник опергрупи вже надівав кавалерійського кашкета з підтягнутим назад верхом і коротким круглим козирком.

— Зажди, Іларіонов, послухай, як я хочу…

— Не треба. Все ясно!.. Збирайся, покажеш будинок них… Соловйових, чи як їх?

— Солових? А їх за що?

Про це, очевидно, Іларіонов не думав. Він промовив це так упевнено:

— Як, за що? — Але відразу ж, не даючи збити себе і пантелику, закричав: — Не розумієш? Контру на волі лишати?!

— Гаразд, начальнику, — сказав Олексій, — роби, як хочеш… Тільки я з тобою не піду, а зараз сяду і напишу рапорт Брокману, і Маруся доставить його в Херсон ще до ранку. Опишу становище і свій план, який ти навіть слухати не бажаєш, хлопці підтвердять! А там шуруй на цілковиту свою відповідальність!

Погроза залучити як суддю голову ЧК вплинула на Іларіонова. До того ж Володя, який мовчав протягом усієї розмови, миролюбно пробасив:

— Чого ти гарячкуєш! Дай людині сказати.

Іларіонов зірвав кашкета, з серцем хляпнув об стіл, сів на лаву. З хвилину дивився в куток — худий кадик стрибав у нього на шиї — потім заговорив несподівано спокійним голосом:

— Попрацюєш тут! Теж мені оперативники, по смерть з вами ходити! Послухаємо, що ти надумав!..

— Ніяких арештів і ніяких стежень поки не влаштовувати, — сказав Олексій.

Кадик на шиї стрибнув сильніше, але Іларіонов стримався.

— Я ввійду в організацію, — говорив Олексій, — заслужу довір'я. Багато часу це не займе: вони й самі, напевне, квапляться. Мене, звичайно, випробовуватимуть, як — не знаю, але тут уже разом щось придумаємо. Якщо вийде, візьмемо всю зграю разом та ще й довідаємося про їх зв'язки. Арештувати Федосову завжди встигнемо. Що б там не було, я й без допиту дізнаюсь, хто на них працює.

— Базікання, — гарячкував Іларіонов. — З такими варіантами ще тиждень прововтузимося! А коли шльопнуть тебе?

— Ти про мене турбуєшся?

— Що, коли тебе знищать до того, як ми одержимо відомості?

— Тоді роби по-своєму. А зараз треба скористатися з нагоди — іншої такої не буде. Я вважаю так: хай Храмзов стежить за мною. Не за Федосовою, а за мною, розумієш? Він зуміє непомітно.

— Для охорони, чи що? — презирливо підіймаючи брову, спитав Іларіонов.

— Щоб бути в курсі і допомогти, якщо виникне така потреба, — сказав Олексій.

Іларіонов кинув руки на коліна, хотів заперечити, але його перебив Храмзов.

— Михальов діло пропонує, — сказав він неголосно. — Краще все одно не придумаєш.

Зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, Іларіонов змінив тактику.

— Диваки ви, люди! — сказав він. — Наче я гірше хочу… Будь ласка. План Михальова, за розвідувальною термінологією, гм… називається «подвійною грою». В мене своя точка зору на методи розвідки, але я не наполягаю, будь ласка. Все це можна було б перевірити швидше, але… — Іларіонов підняв плечі і зробив рукою жест, який означав: було б з ким.

— Значить, ніякого стеження не встановлюватимеш? — ще раз спитав Олексій.

— Будь ласка, не буду.

— Ой, як добре! — вигукнула Маруся. Вона з хвилюванням слухала їх суперечку. — От і домовились.

— Але рапорт я все-таки пошлю, — попередив Олексій. — І напишу, що ти погодився з моїм планом.

— Пиши, зроби ласку…

— Зможеш доставити сьогодні ж? — спитав Олексій в Марусі.

— Я дядька Селемчука пошлю, до ранку встигне! — відповіла дівчина, дивлячись на Олексія так, наче вперше бачила його.

— До речі, Іларіонов, сьогодні вбили вістового з пакетом?

— Вбили.

— А що в пакеті?

— Нічого особливого: повідомлення в штаб фронту, що одержана оперативна карта… Врахуй, Михальов, я мушу знати про всі твої дії!

— Цілком зрозуміло! — сказав Олексій.

Потім вони вже зовсім мирно домовилися про всі дрібниці. Іларіонов став таким, яким був раніше, — говорив солідно й енергійно смоктав люльку. Потім він пішов, а Володя з Олексієм лишились: один — ночувати на Марусиному сіннику, другий — писати рапорт.

ЗУСТРІЧ НА ОСТРОВІ

На пошті були люди. Олексій сів на лаву біля дверей і почав чекати, поки вони підуть. Діна зустріла його збентеженим поглядом і ледве помітно кивнула.

Розхитані двері раз у раз грюкали, впускаючи і випускаючи відвідувачів. Вибравши момент, коли на пошті лишилися тільки вихрястий підліток у гімназичній сорочці і жінка, під диктовку якої він щось писав, Діна покашляла, привертаючи увагу Олексія, і олівцем вказала через своє плече на вхід у сусідню кімнату.

Він пройшов туди через відкидні дверці поштової стойки.

У кімнаті з заґратованими вікнами, шафами та безліччю квадратних відділень для листів і чавунним штампом на столі сидів чоловік — сивий старик, з довгим, небритим обличчям, порізаним вертикальними зморшками. Він похмуро покосився на Олексія поверх окулярів у металевій оправі.

— Тату, — сказала Діна, входячи вслід за Олексієм, — посидь за мене в залі.

Ні слова не кажучи, старий обійшов Олексія, немов боявся обпектись, і попрямував до дверей.

Діна причинила двері і притулилась до них спиною.

— Ну, що скажете?

— Ось… прийшов.

— Ви думали над нашою вчорашньою розмовою?

— Думав.

— І як?

— Я вже вирішив, Діно…

— Ви впевнені?

— В мене іншого шляху нема! — тихо промовив Олексій. Всі ці слова він приготував заздалегідь.

Відштовхнувшись од дверей, Діна зробила кілька кроків до нього.

— Ви розумієте, як це серйозно?

— Я все обміркував…

— Дуже рада, коли так, — сказала вона, дивлячись на нього з недовір'ям, якого вчора не було. — Я розповіла про вас… моїм друзям. І мушу признатись, вони обвинуватили мене в легковажності.

Олексій нахмурився. Неприємний холодок — передчуття невдачі — підступив до горла.

— Але мені все-таки вдалось їх умовити, — говорила Діна. — Вони погодилися зустрітися з вами.

— Звісно, — промовив Олексій, — я нічим не можу довести, що я… що мені можна довіряти… але вони самі побачать…

Діна підійшла впритул, поклала долоню на верхню кишеню його френча.

— Я вам вірю, Альошо! Я знаю, я відчуваю, що ви наш! Ми їм разом доведемо — правда? — і, здавалося, сама себе переконавши таким чином, повеселішала, пожвавішала і заговорила швидко, півголосом, оглядаючись на вікна. — Ввечері прийдете до мене годині о дев'ятій, як вчора; я вас відведу… До речі, ви не можете дістати човен?

— Човен?

— Хоча, де вам узяти?

— А надовго?

— Години на дві.

— Можливо й зможу, — сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. — Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.

— Попросіть. Не дістанете — приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті — тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.

— Ясно!

Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зачалений в мілкому і вузькому затоні — плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.

Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.

… Олексій виїхав, коли зовсім стемніло. Ніч була ясна, вітрець здув туман з ріки; вода рябіла і від місячного світла здавалася студеною.

Олексій спустився за течією до самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві, зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник — вікно в кімнаті Діни.

Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.

В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.

На завіски лягла тінь.

— Чую! Світло погасло.

За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.

— Це ви, Альошо?

— Я.

— Човен не дістали?

— Дістав. Там, біля купальні…

— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

— Тепер куди?

— За течією. Я покажу…

Зарипіли кочети.

— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.

— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна. — Ближче до берега…

Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.

— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.

Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.

Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:

— Тепер до острова!

Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.

Діна вистрибнула перша.

— Приїхали! — полегшено зітхнула вона.

Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.

Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…

«Гм… заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.

— Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.

Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за рукав. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти… Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.

Раптом їх окликнули:

— Хто?

— Свої, — відповіла Діна. — Хто, я питаю?

— Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.

— Досю, ви?

— Я.

Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.

— Привели?

— Привела, як бачите.

— Чому так довго? — невдоволено промовив той. — Жди вас у такій вогкості.

— Боїтесь простудитися? — насмішкувато сказала Діна. — Він тут?

— Давно вже…

Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.

Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку — щілину дверей, а потім вже й саму будівлю — низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.

Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.

На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».

Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков…

Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі…

— Довго ж ви добиралися, — сиплувато сказав Марков, вдивляючись у прибулих. — Ніхто вас не бачив?

— Ніхто, не турбуйся! — відповіла Діна. — Ось людина, про яку я говорила.

— Ага… — Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. — Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?

— Вчилися, — Олексій теж примусив себе посміхнутися. — І після зустрічались.

— Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?

— Михальов.

Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.

— Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював… Так? Було?

— Щось таке було…

— А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.

Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій потиснув її.

— Сідай, — запросив Марков.

— Вітю, ти мені потрібний на два слова, — сказала Діна.

«Вітя», відмітив у думці Олексій.

— Зараз, — Марков багатозначно подивився на чоловіка, що їх зустрічав.

Той став біля дверей.

— Почекай хвилинку, — попросив Марков Олексія і разом з Діною відійшов у куток.

Олексій сів на колоді і, зчепивши руки на колінах, стиснув пальці. Ось він і зустрівся з Марковим віч-на-віч… Тільки б не помилитися тепер! Тільки б не виказати себе!

Діна щось гаряче шепотіла Маркову на вухо. Він мовчки слухав, іноді похитуючи головою. Він був у короткому драному піджаку поверх вишитої української сорочки, підперезаної мотузкою, і в полотняних штанях, заправлених у грубі чоботи. На голові бриль. Селянин, та й годі… До чого ж змінився цей колись випещений купецький синок! Був він старший за Олексія на рік, ну, на два, а на вигляд здавався років тридцяти. Шкіра на щоках у нього задубіла, очі стали ще вужчими і запали; він став ширший в плечах, а голову тримав низько, витягуючи коричньову жилаву шию. «Наче вовк якийсь…» згадав Олексій слова снігурівського дячка.

Слухаючи Діну, Марков скоса позирав на нього, вивчаючи. Олексій одвернувся і почав розглядати замшілі стіни халупки. Було помітно, що відвідували її рідко. Мабуть, Марков навмисне обрав це місце для зустрічі з невідомою людиною. Над комишевою стелею — стоячи, Олексій торкався її кашкетом — шаруділо листя, десь поруч спліскувала річка, і раптом басовито й сипло заревів гудок, примусивши здригнутися всіх присутніх: ішов пароплав з Херсона. Потім гудок обірвався, і почулися часті удари лопатей по воді.

— Добре, зараз розберемося! — голосно вимовив Марков.

Він підійшов, сів на колоду біля Олексія. Діна лишилась у тіні.

— Викладай, однокашнику, яким вітром тебе занесло сюди, — сказав Марков.

Він посміхався, показуючи ясна. Куточки губ наморщувалися, ще більше надаючи йому схожості з вовком, який люто вищирився.

— Що там викладати… — сказав Олексій похмуро. — Діна вже, мабуть, усе розповіла.

— Діна Діною, а я від тебе хочу почути. Ти розумієш, на що йдеш?

— Не дитина, розумію.

— Бачу, що не дитина, надто великий. Тим більше неясно… Поясни мені, що сталося? Служив ти, служив у червоних і раптом на тобі — передумав! Чому б це?

— Значить, є причина.

— Яка? Ти не бійся, викладай все напрямки!

Олексій, немов вагаючись, озирнувся на Діну. Вона підбадьорливо кивнула.

— Говоріть, Альошо.

Олексій стиснув кулак.

— Я давно шукаю такої нагоди… — сказав він крізь зуби. — А служити можна по-різному… Он де в мене ця служба! — І він провів рукою по горлу.

— Що ж, скривдили тебе? В начальство не вийшов?

— Я чинів не добивався! Коли б схотів — вийшов…

— Значить, не схотів? А чому?

— Слухай, Марков! — Олексій подався вперед до ліхтаря, дивлячись прямо в сірі очі шпигуна. — Дідька лисого, я тобі щось скажу! Коли ви ті, що я думаю, так випробуйте мене — самі побачите, а ні — я інших знайду, не тільки світла, що у вікні!

— Ач який! — Марков відсахнувся, кілька секунд вдивлявся в Олексія, немов хотів проникнути в найпотаємніші його думки. Потім повільно промовив: — Що ж… Причини, кінець кінцем, всякі можуть бути. Добре, випробуємо… Але поки не доведеш, що готовий заради нашої справи на все, довір'я не чекай. А зрадиш… Повинен тебе попередити, Михальов: Дося тебе знайшла, вона одна і відповідає. Але коли з нею щось станеться — живим тобі не бути. Знайдемо хоч на краю світу. І тоді нарікай сам на себе!..

На мить промайнула в Олексія думка плюнути на все і вихопити наган. Але він одразу ж відігнав її. За спиною, простуджено сопучи носом, стояв другий бандит.

— Лякати мене нічого, — промовив Олексій, — діло кажи.

— Зараз і діло… Ти писар? У штабі працюєш?

— Так…

— Якщо хочеш, щоб ми тобі повірили, зроби таку штуку… Вчора в штабі одержали нову оперативну карту фронту…

— Так…

— Ти щось знаєш про це? — швидко спитав Марков.

— Ні, ні, слухаю.

— Ось цю карту треба роздобути.

— Викрасти, чи що?

— Ну, викрасти. Зможеш?

Олексій, піднявши кашкета, почухав нігтем їжачок свого підростаючого волосся, перевів погляд з Маркова на ліхтар і знову на Маркова. Він «думав». Потім сказав:

— Важко.

— Що тут важкого? Знаєш, де вона висить?

— Та знати я знаю…

— А якщо знаєш, невже не зможеш знайти момент і зняти? Як-небудь вночі…

— Може, щось інше?..

— Нам карта потрібна!

До Олексія підійшла Діна.

— Ви зробите це, Альошо! — вона поклала на його потилицю свою теплу вологу долоню. — Я певна, ви зробите! Пам'ятайте, я поручилася за вас!

— А якщо помітять?

— А ти обережно, — сказав Марков. — А влипнеш — теж не біда: ми тебе так заховаємо, що жоден собака не знайде! Бачиш: нас теж ловлять, а спіймати не можуть. У крайньому разі, переправимо в Крим. І вже повір, ми послуг не забуваємо!

— Вирішуйте, Альошо! — Діна нетерпляче поторсала його за шию.

— Гаразд, — сказав Олексій, — спробую… Але тільки, відверто кажучи, не розумію, на якого дідька вам ця карта?

— Ти що, дурний? — здивувався Марков.

— Не я дурний, а ви дурні! Ну, викраду я карту… припустімо. А її в той же день замінять іншою. Ти думаєш, вони дурніші за тебе?

— Он ти про що! — посміхнувся Марков. — Хай замінюють. Тим краще. Укріплення за два дні не переробиш, а війська вже розміщені. Їх переставляти, треба. Скільки на це часу піде? Га? Зміркував?

— А карту куди?

— Це тебе не обходить! Доставимо, куди слід. Коротше: зможеш її добути чи ні?

Олексій надів кашкета, насунув його до брів.

— Даремно базікати не буду. Постараюсь!

Діна задоволено перезирнулася з Марковим.

— Два дні тобі вистачить? — спитав той.

— Не знаю. Думаю, вистачить.

— Карту принесеш Досі, — вже начальницьким топом сказав Марков. — Постарайся не викликати підозри, нам ще ти будеш потрібен у штабі. Якщо ж трапиться якась халепа, тоді тікай негайно, сховайся де-небудь і дай знати теж Досі. Прямо до неї не йди, зрозумів?

— Зрозумів.

— І запам'ятай, що я тобі сказав про зраду!

— Добре! — Олексій махнув рукою.

— Тоді давайте розходитись… Ти, Михальов, повертайся сам, Досю ми доставимо іншим шляхом. До речі, поки не дістанеш карти, до неї не навідуйся, ще наслідиш. Сева, проведи його.

— Айда, — сказав Сева.

Олексій розглядів, що в цього другого шпигуна жіночі, безбороді щоки, брудні й вугруваті, наче він ніколи не вмивався.

Діна вийшла разом з ними. В темряві за дверима вона поклала руки Олексієві на плечі.

— Альошо, ви зробите те, що сказали! — зашепотіла вона. — Адже ви не підведете мене, я певна!

— Що зможу, зроблю, — відповів Олексій.

Діна притиснулась лобом до його підборіддя, потім, відштовхнула хлопця і побігла в хатину…

Олексій з Севою спустилися з пагорка до річки. Сева допоміг відштовхнути човен і постояв на березі, поки Олексій зник.

Олексій вставив в кочети весла, переплив через річку і, загнавши човен у комиші, почекав: від пристані з хвилини на хвилину повинен був одійти пароплав у зворотний рейс. Олексій не хотів, щоб його помітили, затримали і приставали з розпитуваннями.

Чекати довелось досить довго. Струмувала вода, обтікаючи комиші. Небо вкривали хмари, гасячи зірки. Із плавиш несло солодкуватим запахом прілі.

І раптом почувся виразний плескіт, такий самий, який Олексій чув по дорозі на острів. Але тепер стало ясно — це не риба: плескіт був рівномірний і весь час наближався… Хтось уплав перетинав річку, прямуючи саме сюди, до комишів, де ховався Олексій. Ось уже почулося, як пирхає плавець і спльовує затікаючу в рот воду…

Він з'явився метрів за п'ять від човна. Ухопився за комиш і, важко витягуючи ноги з прибережного мулу, вибрався на берег. Плавець був у самих підштанках, що біліли в темряві, та в капелюсі чи якомусь чотирикутному ковпаці.

Насамперед він зняв свій чудний головний убір. Пововтузився з ним, засунув, здається, за пояс, озирнувся довкола і тихенько свиснув.

Олексій, стримуючи подих, розстебнув кобуру.

Той почекав, прислухався і раптом виразно вимовив:

— Михальов… Ей, Михальов…

— Сюди! — покликав Олексій.

Храмзов (це був він) стрибнув у воду, розсуваючи комиші, пробрався до човна. Олексій допоміг йому влізти в нього.

— Ти звідки взявся?

Храмзов тремтів від холоду. Він був не в штанях, а в підштанках, а те, що Олексій вважав за головний убір, виявилося револьверною кобурою, яку Володя ременем прив'язав до голови, щоб не замочити.

— Бррр-р… Д-дай що-небудь… з-змерз… — тільки й зміг він вимовити.

Олексій накинув на нього свій френч.

Зігрівшись, Володя сказав:

— Думав, уб'ють тебе… Довелося поплавати…

— Ти на острові був? Біля халупи?

— Атож…

Більш Олексій ні про що не розпитував. Усе і так було ясно: Володя стежив за ним і за Діною, коли вони їхали на острів, і, побоюючись за життя товариша, а може, і для контролю (не завадить), уплав кинувся за ними. Це був справжній помічник.

Коли, нарешті, повз них прошльопав пароплав і зник за поворотом річки, Олексій вивів човен з комишів. Володя ліг на дно.

— Прав за пристань, кроків на двісті, — сказав він, — там моє барахло.

«ВИКРАДЕННЯ» КАРТИ

Завдання, одержане від Маркова, виконати було нелегко. І все-таки через два дні Олексій мав у своєму розпорядженні оперативну карту врангелівського фронту. Ось як це сталося.

Начальник штабу Саковнін був людиною тямущою і бувалою. Пояснювати йому довго не довелося.

— Де ж я візьму вам карту? — сказав він, захоплюючи в жменю своє масивне підборіддя. — Не віддавати ж справжню! Хоча стривайте, є одна думка. Справа ось у чому. Про нову оперативну карту ця сволота дізналася з пакета, який знайшла в убитого ординарця. Але їм невідомо, що за два дні до одержання нової карти нам прислали іншу, де було допущено кілька грубих помилок і її відмінили… Ось цю стару карту я мігби вам дати. Почекайте, не радійте: карта підлягає знищенню і, можливо, її вже немає. Зараз дізнаємося…

Він гукнув чергового і звелів викликати начальника секретного відділу. Той прийшов.

— Збереглася оперативна карта, погашена позавчора? — спитав у нього Саковнін.

Молодий начальник секретного відділу почервонів, мов буряк, і почав виправдовуватися: він якраз сьогодні збирався знищити її разом з деякими іншими паперами…

— Ціла ця карта чи ні? — різко спитав Саковнін.

— Ціла…

— Варто задати тобі, як Сидоровій козі, за таке поводження з документами! Іншим разом підеш під трибунал, май на увазі! А сьогодні, вважай, пощастило. Принеси її сюди і заразом поклич Туляковського… Все гаразд! — сказав Саковнін зраділому Олексієві, коли начальник секретного відділу пішов. — Буде вам карта. Тільки доведеться її трохи «підправити»: помилки ми залишимо, а те, що там указано правильно — номери, підрозділів і їх місцеперебування — змінимо так, щоб ця сволота не помітила. Але це ще не все. Карти я вам зараз не віддам. Усю махінацію треба погодити з штабом фронту і використати її не тільки для того, щоб дати змогу вам вислужитися перед шпигунами. Подумайте карта, очевидно, потрапить до білих. Можливо, виходячи з її даних, вони захочуть щось зробити. Це, правда, малоймовірно, бо вороги розуміють, що викрадена і розшифрована карта навряд чи залишиться незмінною, але все-таки… Коротше, про ті дані, які дістануться білим, повинні знати в штабі фронту! Я пошлю ад'ютанта з рапортом. Він справиться днів за два. Ви можете почекати?

— Днів два можу. Але хотілося б не більше.

— Більше й не треба. Через два дні одержите… якщо в штабі не буде заперечень. Нічого, невелика затримка навіть на краще: не так просто викрасти такий документ! — Начштабу весело підморгнув.

Усі ці міркування він виклав молодцюватому, чорновусому ад'ютантові Туляковському і начальникові секретного відділу, який приніс карту. Задоволений, що неприємну розмову забуто, начальник секретного відділу не заперечував.

За півгодини ад'ютант виїхав у штаб фронту.

Він упорався навіть швидше, ніж можна було чекати. Наприкінці наступного дня Туляковський повернувся і привіз дозвіл передати карту Олексієві. Відповідні зміни були вже внесені. Більше того, карту помітили дев'ятим вересня — днем, коли прислали нову. Поправки були зроблені так акуратно, що навіть обізнані люди — начштабу і начальник секретного відділу — не відразу їх помітили.

— Тепер постарайтесь, щоб карта без перешкод потрапила за призначенням, — сказав Саковнін Олексієві. — Сьогодні понесете?

— Мабуть, завтра.

— Значить, викрадення станеться вночі. Вранці зчинимо тривогу…

І наступного ранку в штабі почався переполох. Бігали стривожені, заклопотані ад'ютанти. Декого з вільнонайманих і писарів, у тому числі і Олексія, викликали в особливий відділ, розпитували, хто вночі залишався в штабі, чому, що робив… Про справжній стан речей знало всього чоловік п'ять-шість. Серед решти поширилася чутка, що з кімнати командуючого зник якийсь папір. Що за папір, якого змісту, кому він потрібний — про це робили різні припущення. Трапилося так, що саме в цей день командуючий виїхав у штаб фронту, і його від'їзд теж зв'язували з тим, що сталося.

Йшов дощ. Він почався на світанку і ліниво булькав увесь день. На вулиці до ночі чулася добірна лайка — це обозники прибулої з Херсона частини витягали вози з розкислих вибоїн дороги. Дощ рано загасив життя в містечку. Ніч настала годині о десятій; мокра, сліпа чорнота запнула будиночки, і стало тихо, тільки з рівним шелестінням сипав дощ та зрідка чавкала багнюка під ногами патрулів.

Перелазячи через паркан у сад Федосових, Олексій оступився і обляпав грязюкою штани і рукав френча до самого плеча. Намагаючись не робити шуму, він обійшов будинок і глянув на Дінине вікно. Завіски були щільно закриті.

Олексій набрав жменьку піску і кинув у скло. Вікно освітилося. На завісках з'явилась тінь і зробила знак чекати. Олексій став під навіс заднього ґанку.

…Стукіт каблучків по сходах і голос Діни:

— Хто там?..

— Це я, Олексій…

Злетів гачок, грюкнув засув.

— Ви?! Ходімо!..

Вони квапливо піднялися в мезонін.

— Дістали?.. Принесли?..

— Так.

— Я вже знаю: все місто говорить про це! Ах, який ви молодець, Альошо! Ви просто чудові!.. І ніхто вас не підозрює?

— Здається, ні. Сьогодні викликали в особливий відділ, допитували. Не тільки мене — багатьох, і нічого…

— Де вона? Давайте сюди швидше!

Олексій пошукав очима, куди сісти.

— Чого вам?

— Треба чобіт зняти.

— Сідайте на кушетку!

— Я брудний, упав…

— Пусте, сідайте!

Олексій сів на кушетку і заходився стягувати чобіт. Діна одвернулася, відійшла до дверей, але нетерпіння було надто велике — повернулась знову.

Олексій розмотав онучу і з-під штанини дістав складену вчетверо карту. Діна вихопила її, розгортаючи на ходу, кинулася до світла. Взуваючись, Олексій бачив, як вона жадібно переглядала помітки, підписи і штабні печатки, водила пальцем по цифрах, що означали номери частин. Потім, лишивши розгорнуту карту на столику, рвучко підбігла до кушетки і опустилась на неї поруч з Олексієм.

— Альошо!.. — промовила вона, важко дихаючи. — Альошо!.. Ви не знаєте… Ні, ви зовсім не знаєте, що зробили!..

І раптом, притягнувши до себе, почала цілувати його в щоки, в губи, в колюче підборіддя…

Перед найсуворішим судом товаришів, перед будь-яким трибуналом Олексій зміг би виправдатися в тому, що обняв Діну: нічого іншого йому не лишалося робити. Це було необхідністю, тактичною хитрістю…

Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильне він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..

І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.

— Стривайте, Альошо! — підвелася раптом Діна. — Сидіть тут, я на одну хвилнку!..

Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула карту за пазуху. Потім схопила хустку, що висіла на кріслі, і вибігла з кімнати. В неї був вигляд іменинниці, що одержала найбажаніший подарунок…

Олексій чув, як вона спустилася в сад, і кроки її зашелестіли, віддаляючись у бік річки.

Тільки лишившись на самоті, він трохи заспокоївся. Все правильно. Все як треба… Ні, він не Солових, його на такі штучки не спіймаєш!..

Справедливість вимагає сказати, що тепер у думках Олексія не було впевненості…

Хвилин за п'ятнадцять він почув: ідуть. Діна була не сама.

«Поблизу ховає…» промайнуло в голові. Східці зарипіли під важкими кроками. Діна розчинила двері.

— Ось він! — збуджено промовила вона.

Ввійшов Марков. За ним всунулася вугрувата пика його охоронця Севи. Марков посміхнувся.

— Здрастуй, друже! Вітаю!

Поліз вітатися і Сева, розчулено кліпаючи червонуватими бугорками повік без вій.

— Що я вам казала! — торжествувала Діна. — Ви собі не можете уявити, Альошо, як вони мене пробирали через вас! І легковажна я, і дівчисько, і мало не зрадниця! Ось, будь ласка! Хто правий?

— Ти, ти! — поблажливо сказав Марков, розправляючи карту на столику. — Та сама! Як же тобі вдалося?

— Не питай! Дві ночі підстерігав…

Історію «викрадення» карти Олексій сумлінно продумав. Карта висіла у командарма, прикрита завіскою, вночі біля неї стояв вартовий. А в сусідній кімнаті — канцелярії цілу добу позмінно працювали писарі. Олексієві пощастило потрапити в нічний наряд… О третій годині ночі вони закінчили роботу. Олексій вийшов разом з усіма, а в коридорі відстав і, повернувшись у канцелярію, сховався під столом. Розрахунок був на те, що вартовий час від часу виходить оглянути штаб. За кілька хвилин він справді вийшов. Олексій прослизнув у кімнату, де висіла карта, зняв її з стіни і через вікно вистрибнув у двір, не забувши акуратно зашморгнути завіску, щоб не зразу виявили відсутність карти. Йому вдалося непомітно пройти повз вартового, а далі все було просто: карту він сховав під каменем біля вбиральні, де вона спокійно пролежала до сьогоднішнього вечора. Все це зайняло так мало часу, що Олексій встиг прийти в хату, відведену для писарів, раніше за своїх співробітників: ті надумали серед ночі варити кашу в штабній кухні, і коли, наївшись, прийшли додому, він уже спав. На допиті вони одностайно підтвердили це, а один, сучий син, навіть сказав, що йому здається, ніби Олексій залишив роботу раніше від інших: він, мовляв, завжди од нарядів ухиляється. В результаті постраждав тільки вартовий: його забрали в особливий відділ і досі тримають.

— Ото стрибок! — схвалив Сева. — Міг би ще й вартового рішити, щоб я луснув!

— Шум здіймати! — заперечив Олексій. — Так вірніше.

— Значить, тебе ніхто не підозрює? — спитав Марков.

— Поки що ніхто…

— Днів два виждемо, нехай все уляжеться, а потім дам тобі ще завданнячко. А зараз іди, коли б не почали шукати.

Олексієві треба було поспішати, але йому не хотілося йти, нічого не вивідавши у шпигунів.

Марков сам прийшов йому на допомогу.

— У тебе нічна перепустка? — спитав він.

— Так.

— Візьми з собою Севу. Треба карту доставити. Наткнетеся на патруль — відверни його увагу… Завтра заскочиш на пошту, Дося скаже, що робити далі.

— До ранку не можна дочекатися? — бурчав Сева. — Обов'язково ганяти людину в дощ. Чому Дося не передасть?

— Мовчи! — обірвав його Марков. — Ось тобі карта, сховай. І скажи там, щоб зараз же відправили.

Діна провела їх до хвіртки. На прощання вона сказала, ніби вибачаючись:

— У нас ще все попереду, Альошо…

НА ЯВЦІ СМАГІНИХ

Сева продовжував бурчати і на вулиці:

— Здихався! Вигнав, мов собаку…

На зріст Сева був такий же, як і Олексій. В його крихкотілій, незграбній постаті відчувалася неабияка сила, але голосок мав плаксивий, тонкий і говорив співуче, трохи шепеляво.

— Це ж не людина, а егоїст! Віддай за нього душу, а він і не покашляє? Тобі хочеться побути з дівчиною, що ж я маю проти? Так ні! Йому треба, щоб я зовсім пішов!..

— Що ти базікаєш! — перебив його Олексій. — З якою дівчиною?

— А ти сам не догадався?

— З Діною?

— З ким же ще!

— Таке скаже, дурень! — невідомо чому скипів раптом Олексій. — Що ти язиком мелеш?

— Ти в неї втріскався, — спокійно сказав Сева. — Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!

— Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..

— Дивіться на нього: я вирішив!.. У них же палке кохання! Почуття!.. Плював я на ті почуття! Я б цю Досечку своїми руками придушив! Тільки й користі від неї, що приманює таких, як ти. Тепер вони тебе візьмуть за жилку, все виссуть до краплиночки, а ти чекай, може Досечка не обдурить!

— Йолоп! — промовив Олексій. — Хіба я заради баби. Чхати мені на вашу Досю!

Вони підійшли до центральних вулиць. Сева замовк і пропустив Олексія вперед.

… Звичайно, Сева міг і прибрехати, але Олексій чомусь повірив відразу. Він по-новому оцінив і ті погляди, якими обмінювалися Марков і Діна (в них було щось більше, ніж просте взаєморозуміння), і те, що вони звертались одне до одного на «ти», а Діна звала Маркова зменшеним ім'ям «Вітя»… Ні, Сева не бреше. Але тоді незрозуміло, навіщо знадобилися Діні сьогоднішні ніжності?.. Ще вчора це було виправдано: заманювала простодушного хлопця. Але для чого це їй сьогодні, коли карта викладена і Олексій, на їх думку, зв'язаний по руках і ногах?

Сева приглушено командував: «Наліво…», «Прямо…», «Сюди».

Вони благополучно добралися до околиці, покружляли по провулках, нарешті прийшли.

Це був захаращений заїжджий двір: діряві навіси, обора, вкрита липким кізяком, з поламаними яслами для худоби і досить незграбний, приземкуватий будинок, складений з товстенних колод, в яких були прорізані малесенькі віконця. Посеред двору стояли вози з піднятими голоблями, десь у темряві жували коні.

— Гайда за мною, — сказав Сева, — зараз назад відведеш.

На умовний стук — три подвійних удари і трохи згодом ще один — двері відчинив босий бородатий селянин у полотняній сорочці, що звисала на солдатські злинялі штани. Він тримав у кулаці церковну свічку.

Побачивши поруч з Севою незнайому людину, селянин поспішно погасив свічку.

— Свій, — заспокоїв його Сева. — Кручений прислав. Григорій у тебе?

— Тутечки… Спить.

— Буди хутко!

Селянин впустив їх у велику, освітлену каганцями кімнату з двоповерховими нарами вздовж стін. Гірко пахло тютюном і промоклим одягом. На нарах спали якісь люди. Коли стукнули двері, вони заворушилися, попідводили голови.

— Це Сева, — сказав хазяїн.

Голови опустилися.

Хазяїн пішов за завіску, яка відділяла куток біля печі, і незабаром повернувся з високим заспаним чоловіком, вигляд якого вразив Олексія. Він був у розстебнутій студентській тужурці з блискучими ґудзиками і оксамитовими петлицями на комірі. На ногах ~- шеврові чоботи з халявами, зібраними в гармошку. З-під тужурки виднівся маузер.

Не тільки тужурка, але й кожний рух говорили, що ця людина — міський житель. Обличчя, опушене світлою борідкою, було б навіть красивим, якби не червоні плями на переніссі та отічні мішки на вилицях — сліди систематичного пияцтва. Густі брови, зростаючись, суцільною лінією тяглися від скроні до скроні; на них спадало розкуйовджене, давно не стрижене волосся.

Чоловік окинув Олексія в'їдливим, підозріливим поглядом і, коли Сева повторив, що це свій, привітався коротким кивком.

Вони з Севою сіли до столу і почали розмову напівголосом, нахилившись один до одного. Сева передав «студентові» (так Олексій охрестив його в думці) прислану Марковим карту і найсуворіший наказ негайно переправити її через Чалбаси, Каланчак, Новотроїцьке. Олексій зрозумів — у Крим…

— Доставимо, — хрипло, наче з перепою, сказав «студент», розтираючи на щоці рожеву вм'ятину від подушки. — Зараз же поїду на хутір, а вранці відправлю Мартиненку. Так і скажи йому. А як дістали карту?

— Он той постарався, — вказав Сева на Олексія. — Добрий стрибок зробив!

«Студент» знов, цього разу з більшою прихильністю, глянув на Олексія. Сева нахилився до нього і щось довго шепотів у саме вухо. Як не напружував Олексій слух, він розібрав тільки окремі слова: «Приготував таку… довбоне к бісовій матері!.. Тобі… щоб там і чекав… Може післязавтра… Вона одна закінчить…»

— Добре, — голосно сказав «студент». — Усе ясно.

Він почав одягатися. Поверх тужурки натягнув довгу, до колін, бекешу, надів крислатий бриль і сказав хазяїнові:

— Хвиля, буди Макара. А ви, — повернувся він до Севи і Олексія, — поспішайте, я вслід за вами. Скажіть Крученому, що все буде в ажурі…

За ворітьми Олексій спитав:

— Хто він такий?

— Та то ж Смагін, Григорій Смагін! — немов дивуючись необізнаності Олексія, сказав Сева. — Невже не чув?

— Бандит? — вирвалось в Олексія.

Сева зупинився.

— Сам ти бандит! — зашипів він. — Це твої червонопузі — бандити! Ан-ти-лі-гент! Таких на всю Росію дві пляшечки! Бандит! Може, і я, по-твоєму, бандит? Григорій освічена людина, на адвоката вчився… Що ти можеш про нього розуміти, погань ти!..

… Чи чув Олексій про Смагіна, вірніше, про братів Смагіних? Їх було двоє — Григорій і Василь.

Відтоді, як він почав працювати в херсонському ЧК, не минало й тижня, щоб про братів-розбійників не говорили голосно, із скандалами, з доріканнями на адресу то одного, то іншого оперуповноваженого. Особливо діставалось Адамчуку, в обов'язки якого входила ліквідація таких суб'єктів…

У Смагіних була банда, що діяла на правому березі Дніпра, десь у районі Великої Олександрівни, але засікти місце її основної бази, як не намагались це зробити, не вдавалось. Тричі проти неї висилали загони ЧОПу, і кожного разу вони поверталися ні з чим, до того ж добре потріпані. Рухлива, невелика, — в ній налічувалося близько півтори сотні шабель, — банда налітала раптово і легко уникала переслідування: сліди її безнадійно губилися серед багатих сіл і хуторів району.

Спочатку думали, що Смагіни просто «гулящі», в яких лозунг невибагливий: грабуй, поки є можливість! Однак в середині серпня поблизу Великої Олександрівни сталася трагедія, яка пролила світло на їх справжню суть. Смагінці захопили секретаря Херсонського повіткому партії, що проїздив у тих краях, і його трьох супутників — місцевих більшовиків. З ними розправились по-звірячому, як звичайно розправлялися політичні бандити: викололи очі, обрубали вуха, а розпороті животи набили пшеницею — нате, мовляв, жеріть, більшовики, наш хазяйський хлібець…

Поступово збиралися деякі відомості про Смагіних. Обидва з дворян, уроджені феодосійці. Молодший, Григорій, — юрист-недоучка, за переконанням есер, стоїть за міцного хазяйчика. Старший, Василь, в минулому денікінський доброволець, садист і п'яниця, в банді виконує обов'язки ката, поступившись керівною роллю Григорію, перед яким, говорили, благоговів…

І ось цього невловимого Григорія Смагіна щойно бачив Олексій. Треба повернутися, зупинити, не дати втекти… Пізно! Та й не справитися самому. До того ще — Сева…

— Ну, добре, добре, — сказав Олексій, — подумаєш, обмовився…

Сева ще довго не міг заспокоїтися.

— Бандит… — бубонів він. — Горло треба рвати за такі слова! Набрався у червоних різних слів! Люди за ідеї страждають, а всяка погань… бандит!..

НОВЕ ДОРУЧЕННЯ

Поки Олексій «налагоджував» зв'язки з Марковим, Іларіонов теж не сидів без діла. Спокійно розраховувати, маневрувати і терпляче вичікувати було не в його звичці. Кипуча натура начальника опергрупи вимагала більш прямолінійних і, головне, швидкодіючих методів боротьби з контрреволюцією. Незважаючи на обіцянки, дані ним Олексієві, якого, до речі, Іларіонов вважав зовсім недосвідченим у контррозвідувальній роботі, він, звичайно, не схотів чекати, поки той усе підготує. Бездіяльність у такий напружений момент боляче зачіпала його непомірно роздуте самолюбство. Іларіонов вирішив, поки дійде до діла, почати «розмотувати клубок з другого кінця». Для цього він звелів Марусі переписати всіх, хто був у нього на підозрінні. Маруся склала список. До нього ввійшли два викладачі приватної жіночої гімназії, ветеринарний фельдшер Лабудько і кілька місцевих жителів, зв'язаних в минулому з білими, а також крамарі і дрібні торговці, діла яких процвітали до приходу Червоної Армії…

Коли наступного дня Олексій прийшов на пошту, Діна завела його в задню кімнату, звідки, як і першого разу, був виставлений старий Федосов, і, дуже хвилюючись, попередила:

— Альошо! Будьте обережні! В місті беруть людей! Дуже важливо, щоб вас це ні в якому разі не торкнулося. В нинішній обстановці ви єдина в нас людина, що може з'являтися де завгодно… Марков звелів, як тільки прийдете, прислати вас до нього.

— Куди?

— До мене додому. В саду, праворуч від альтанки, побачите кущі, за ними — льох. Постукаєте ось так… — І вона простукала на столі той самий сигнал, який Олексій учора вже чув: три подвійних удари і трохи згодом ще один.

— Погуляйте спочатку по місту, — напучувала Діна, — не доведи господь, щоб вас вистежили! Ви знаєте, я боюсь, що і за мною вже наглядають!

— Чому ви думаєте? Хтось заходив сюди?

— Ні. Просто… інтуїція…

На вулиці Олексій переконався в тому, що цього разу інтуїція її не обманює. Недалеко від пошти він несподівано побачив… Федю Фоміна!

У заломленій набакир папасі, заклавши руки за пояс, Федя з виглядом людини, якій нікуди поспішати, прогулювався вздовж паркана біля. пошти, розглядаючи на ньому захльостані вітром і дощами обривки рекламних афіш, оголошення про пропажу худоби і накази місцевих властей. Але обдурити Олексія йому не вдалось: юнак помітив, яким уважним поглядом Федя проводжає всіх, хто виходив з поштамту.

Помітивши Олексія, Федя байдуже одвернувся (треба віддати йому належне: він навіть оком не змигнув, побачивши давнього друга).

Коли б не ця випадкова зустріч, Олексій, може б і не заперечував проти активності Іларіонова: тільки б не чіпав головних учасників. Тепер же стало ясно, що той і не збирається виконувати їхньої умови і що стримати його без допомоги старших товаришів неможливо. Доведеться викликати когось з Херсона. Іншого виходу нема…

З цими думками Олексій підійшов до будинку Федосової.

В саду, за альтанкою, схований у густому малиннику, обкладений дерном височів пагорок, з якого стирчала коротка вентиляційна труба. Під час минулих відвідин Олексій не помітив його. На вузьких дубових дверях був чавунний засув, на одній його скобі висів великий амбарний замок.

Олексій постукав. Відчинив йому сам Марков.

— Заходь, — сказав він, ховаючи в кишеню револьвер.

На Олексія повіяло затхлою вапняною пліснявою. В глибині підземелля, куди вели глиняні східці, рябою плямою розпливалося світло шахтарської лампи. Серед банок, горщиків і діжок з якимись засолами стояли два тапчани. На одному з них спав Сева, з головою закутавшись у шинелю. На другий сів Марков, накинувши на себе широкий кожух, який валявся на дошках. Обличчя Маркова здавалося зеленуватим у сутінках. Він вказав Олексієві на місце поруч себе, спитав:

— Їсти хочеш?

На ящику, який заміняв стіл, стояли тарілки, пляшки з спиртним і два горщики з вареною їжею. Олексій відмовився.

— Що нового? — поцікавився Марков. — У штабі тебе не чіпають?

— Поки що все гаразд. Нікому і на думку не спадає.

— Добре. Слухай, для чого я тебе викликав. Сюди наїхало чекістів до біса. Почались арешти. Вчора і сьогодні вони схопили чоловік двадцять. Усі ці люди в більшості — дрібнота. Якщо й попалися два-три таких, що більш-менш, — він покрутив у повітрі сухими цупкими пальцями, — так і вони нічого до пуття не знають. Але в усякому разі небезпека є. Мені з Севою до ночі нема чого й думати виходити на вулицю. А час підходить гарячий. Слухай, днями наші почнуть наступ по всьому фронту!

— Та ну?.. — не втримався Олексій. — Звідки ти знаєш?

Марков по-своєму зрозумів його хвилювання.

— Знаю! Можеш бути певний, цього разу більшовикам гірко буде! Так почастуємо, як ніколи! Наші вдарять на Правобережжя, а з Польщі пробивається ударна армія генерала Юзефовича. Покрутяться більшовики! На Київщині їх Петлюра тисне, в Білорусії — Булак-Булахович. А союзники!.. Словом, буде їм по зав'язку! В такий момент гав ловити не можна! Є діло. Коли вигорить — немає нам ціни! І, головне, просте. — Він присунувся, спершись ліктем на коліно, і знизу вгору заглянув Олексієві в обличчя.

— Яке? — трохи сиплим голосом спитав Олексій.

— Ось яке… Перед нашим наступом… — Марков мовби карбував слова, — треба, щоб тутешній штаб рознесло к бісовій матері! Зрозумів?

— Ні…

Марков нетерпляче поправив кожух на плечах.

— Пояснювати треба? Слухай як слід. Є у нас одна штучка. Не наша, не російська. Ось така завбільшки, він розставив руки, — з чемодан. І в ній невеличкий пристрій… Начебто годинник — циферблат, стрілочки. Можна завести на будь-який час…

— Пекельна машина?

— От, от.

— Ну й що?

— Покладеш її в мішок — і в штаб. Залиш де-небудь у кутку, аби тільки не зразу звернули увагу. Решта тебе не обходить. Адресу, де ця штука зберігається, одержиш у Досі. Це треба обов'язково зробити. Крім тебе, нікому.

— Так… — промовив Олексій, засовуючи пальці під кашкета і чухаючи голову. — А далі?

— Що далі?

— Сам я… куди?

— Про себе не турбуйся. Коли рвоне, ми далеко будемо. Для початку — до Смагіна, ти бачив його вчора, а від нього — за лінію фронту. Можна і за кордон махнути, коли захочеш. Є там одне місце, де нас, мов рідних, приймуть. На все життя будеш забезпечений, можеш повірити! Тільки, відверто скажу, я тікати не збираюсь. Коли вигорить те, що задумали, ми й тут непогано влаштуємося!

На обличчі Олексія з'явився вираз, з якого можна було зрозуміти, що юнака «переконали» ці доводи.

— Слухай далі, — говорив Марков. — Може статися, що ми більше не побачимося… до вибуху, — додав він, помітивши, що Олексій швидко підвів голову, і розцінивши цей жест, як побоювання за свою долю. — І через те, що нам з Севою не можна показуватись у місті, тобі доведеться самому попередити декого… можливо. Це ще неточно.

Олексій насторожився. Ось воно — явки!..

Але Марков не поспішав їх називати.

— У свій час Дося повідомить тобі адреси й пароль. Треба буде обійти їх години за дві до вибуху… Подробиці узнаєш у Досі. Умовимося так: завтра і післязавтра, вранці, навідайся на пошту. Даремно ходити туди не треба. Коли будеш потрібний, Дося повісить на вікно, припустімо, білу ганчірку. Повтори, що я сказав.

Олексій повторив.

— Ну, Михальов, я обіцяти не люблю, але так і знай, коли пощастить — будеш представлений самому головнокомандуючому! Про це я сам потурбуюсь.

Олексій, звичайно, подякував за такі блискучі перспективи.

— Бажаю успіху! — піднесено сказав Марков.

Сева висунувся з-під шинелі.

— Ні пуху тобі ні пера, довгий!

— Іди ти!..

За годину в штаб фронту поскакав посланець з донесенням, а Храмзов першим же пароплавом поїхав у Херсон по авторитетну підтримку проти Іларіонова. Він знайшов її в особі Величка і Воронька, які днями повернулися з облави на членів крамовської організації.

Тієї ж ночі вони приїхали в Олешки на катері військової річкової флотилії.

В хаті Марусі відбулася серйозна розмова. Іларіонов відразу напав на Олексія. Він вичерпав увесь запас «красивих» слів і юридичних термінів, звинувачуючи Олексія в тому, що юнак працює невміло й повільно, не бажає визнавати дисципліни і прагне все робити самостійно, не погоджуючи своїх дій з ним, начальником опергрупи, який несе відповідальність за все.

Довелося визнати, що в його претензіях є певна частка справедливості. Після першої розмови, коли позиція, зайнята Іларіоновим, мало не поставила всю операцію під загрозу провалу, Олексій не дуже довіряв йому. Він, правда, повідомив йому через Храмзова про зустріч з Марковим на острові і про маневр з картою, але подробиці цього маневру Іларіонову довелося з'ясовувати самому в начальника штабу. Щождо заїжджого двору, куди Сева водив Олексія вчора, то про нього Михальов і зовсім не згадав, боячись, щоб гарячий начальник опергрупи не здумав негайно почати облаву.

— Відповідаю я за операцію чи не відповідаю? — кричав Іларіонов. — Хто повинен робити ко-ор-дина-цію, їм… не я? Хай мене чорт візьме!

Олексій мовчав: досить було йому сказати про свої побоювання, як Іларіонов образився б, і тоді домовитися з ним було б зовсім неможливо.

Поклавши лікті на стіл, Величко втомлено дивився мимо начальника опергрупи, погладжуючи рубці на своїй двопалій руці, і було незрозуміло, як він ставиться до сказаного. Інша справа Воронько. Цей уважно слухав і хитав головою, коли Іларіонов виголошував свої улюблені слівця: «координація», «погодженість операції і взаємодія». Завзятий книжник, він поважав людей, які вміли красиво висловлюватися.

Величко дав Іларіонову наговоритися досхочу. Коли той закінчив і з шумом сів на табурет, упевнений, що вщент розгромив Олексія, він спитав:

— Усе? — і повернувся на лаві. — Доповідай, Михальов, по порядку.

Вигляд у Величка при цьому був такий, наче розмова тільки починається. Очевидно, Володя встиг уже дещо йому розповісти.

— Так, я не все передавав Іларіонову, — почав Олексій. — Може, я й не правий, але тільки…

— По суті говори, змалюй обстановку, — перервав його Величко, чим відразу збентежив Іларіонова. Здавалося, Величка анітрохи не цікавили взаємовідносини його підлеглих.

Олексій докладно доповів про все, що відбулося з моменту його від'їзду з Херсона: про явочну квартиру, на якій зустрів Смагіна, про доручення висадити в повітря штаб і про відомості з приводу наступного контрнаступу білих. Зроблено було немало. Це зрозуміли всі, навіть Воронько, який щойно захоплювався красномовністю Іларіонова. І коли Олексій сказав, що надто поспішні дії, а також стеження, встановлене за Федосовою вже помічене нею, можуть усе згубити, Воронько перший погодився з цим.

— Лихоманка в тебе, чи що, Семене Степановичу? — сказав він Іларіонову. — Говориш красиво, а сам як на голках сидиш, їй-богу!

— Спитайте в нього краще, чому я тільки зараз про все дізнаюсь! — закричав Іларіонов, і обличчя його вкрилось червоними плямами.

— Потім! — насупився Величко. — Ну-ну, Михальов…

— Чому, наприклад, потрібно обійти явки, попереджати? — говорив Олексій. — Думаю, вони, крім вибуху, ще щось затіяли.

— Адреси явок знаєш?

— В тому й справа, що ні! Адреси одержу разом з вибухівкою. Розумієте, товаришу Величко, найважливіші відомості надійдуть тільки в останню мить!

— Так-ак… Треба чекати…

Знову розкричався Іларіонов, звинувачуючи Олексія в найтяжчих гріхах. За Олексія заступилася Маруся, Храмзов підтакував їй, Воронько щось басив собі у вуса.

Величко замисленим поглядом водив по їх збуджених обличчях, м'яв пальцями нижню губу. Нарешті, ляснувши долонею по столу, встановив тишу.

— Розкудкудакалися, досить! У тебе, Іларіонов, одна турбота: свого фасону дотримати, а в ділі фасон забувати треба, не на користь це. Повідомляв тебе Михальов, що зроблено? Повідомляв. Знав ти, в яку він кашу вліз? Знав. Чого тобі ще? Йому допомагати треба було, а не контролювати. Щоб людина впевненість почувала. Не перебивай! Мені копатися у вашій сварці ніколи. В Херсоні буде час — розберемося… До кінця операції лишилися лічені дні. На цей час всю групу беру на себе. Завтра побачимо, кого ти нахапав, Іларіонов, половину, мабуть, випустити доведеться, знаємо твої манери! Стеження за Федосовою припинимо. Храмзов як ходив за Михальовим, так нехай і ходить. Він при нагоді і за Федосовою наглядатиме. Тепер головне — спокій, наче ми і не підозрюємо нічого…

Величко зробив ще кілька розпоряджень і звелів розходитися. Проводжати Олексія до хвіртки вийшли Маруся і Воронько. На подвір'ї Воронько сказав:

— Скучив я за тобою, хлопче! Поговорити навіть до пуття не довелося. Ти як, здоровий?

— Як бачите, Іване Петровичу!

— Бачу, молодець! Гляди не зірвись!

— Ні, він не зірветься, — сказала раптом Маруся з такою палкою впевненістю, що Воронько здивовано гмикнув.

ПОСИЛКА ВІД МАРКОВА

Біла ганчірка на вікні пошти з'явилася через день, уранці.

— Ну, Альошо, починається! — сказала Діна, коли вони лишились самі в службовій кімнаті за поштовим залом. — Усе відбудеться сьогодні! Як ви себе почуваєте?

— Нормально.

— Сьогодні сюди доставлять ту річ, про яку вам говорив Марков. Вона матиме вигляд поштової посилки. Ви прийдете наприкінці дня і одержите її в поштовому залі. Це нікому не здасться дивним. Потім віднесете в штаб… Механізм буде поставлено на десяту годину вечора, запам'ятайте. О дев'ятій Марков звелів вам обійти людей за такими адресами. Ні, не записуйте, це небезпечно… — Вона сказала три адреси, які Олексій кілька разів повторив. При цьому він помітив, що адреси заїжджого двору, де він був з Севою, Діна не назвала.

— Пароль скрізь один і той самий. Вас спитають: «Що треба?». Відповідайте: «Шукаю, де переспати до дев'ятої години». Вам скажуть: «Приймаємо тільки на добу». І все. Коли зробите це, приходьте до мене додому.

— А потім, Діно?

— Решту я вам скажу ввечері.

— Чому не зараз?

— Я й сама ще не все знаю, — вона досадливо насупилась. — Марков не сказав. Не бійтесь! Я рискую більшим: в мене мати, батько, будинок… Я, я сама відповідаю і за вас, і за себе! В крайньому разі у нас є де сховатися. Коротше кажучи, як тільки побуваєте по всіх адресах, відразу до мене. А там — моє діло.

— Але де буде Марков?

— Повторюю вам, Альошо: вас це зараз не обходить! Буде там, де потрібно! Та не тривожтесь ви! — Діна посміхнулась і, наче заспокоюючи примхливу дитину, провела долонею по Альошиній щоці. — Ну, добре, добре, скажу: він буде в мене. Ви задоволені? Тільки не хвилюйтесь. Від вас залежить успіх усієї нашої справи. Ви вдумайтесь, Альошо, яка незвичайна місія вас чекає! — Діна перейшла на піднесений тон. — Виконаєте її, і тоді… — Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.

І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.

Він пробурмотів:

— Я готовий…

Пролунав голос старого Федосова:

— Ді-но!

— Зараз! — озвалася вона. — Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту — за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.

Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.

— Йдіть через двір. Він уже тут.

— Хто?

— Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.

Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.

— Що таке? — стривожено спитала Діна.

— Нічого… Так я піду.

— Стривайте. Чому ви так зблідли?

— Я?.. Хіба?

— На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?

— Вперше бачу. Просто… — Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».

— Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…

Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.

Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.

Олексій пройшов мимо, коротко кинув:

— Йди за мною.

За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.

— Бачив, хто на лінійці, приїхав? — спитав Олексій.

— Товстун в кацавейці, хуторянин…

— Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?

— Угу.

— Швидше, він зараз вийде!

Володя ще раз підтягнув халяви і пішов назад. Олексій, стоячи за тополями, стежив за ним.

З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.

Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.

«Просить підвезти», догадався Олексій.

Володя домовився і скочив на лінійку.

Лінійка зникла за поворотом.

О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.

Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.

— Не треба! — сказала Діна. — Так краще…

Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:

— Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…

… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів — Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.

Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.

Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:

— Упаковка надійна!

Ніхто йому не відповів.

Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.

— Стукає, — промовив він.

Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.

— Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, — зауважив Іларіонов.

Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:

— Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…

— Блесмергон, Інгланд, — виправив його Іларіонов. — Англійського походження. Відома фірма.

— Розрядити зумієш? — спитав Саковнін коменданта.

— Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.

— Що ж робити?

— Може, зупинити годинник? — запропонував молодий співробітник особливого відділу. — Придержати стрілку — і все зупиниться.

— Не можна, — заперечив комендант. — Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку — а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.

— Стривай. Пусти-но. — Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

— А що це за стрілка, третя?

— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.

Олексій підійшов.

— Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення,

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

— Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.

— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…

— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

— А адреси? — нагадав Олексій.

— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса — сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!

Саковнін почав крутити ручку польового телефону.

БАНДИТИ

Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.

— Розстав людей, — наказав Олексій Храмзову. — Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки,

— Ти сам підеш? — спитав Володя.

— Поки що сам. Коли що — вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.

— Давай.

Олексій пішов до будинку Федосових.

План у нього був такий: сказати Маркову, що все зроблено, машина надійно пристроєна, а по явках не пішов, бо за ним, здається, почали стежити. З великими труднощами, мовляв, вдалося непомітно вислизнути з штабу і зразу сюди: попередити… Що далі — буде видно. Головне добратися до Маркова, тримати його на мушці, а там…

Ворота і хвіртка були зачинені. Олексій переліз через паркан. У саду Федосових було, як завжди, тихо. Вітер стих надвечір. Під ногами тонко хрустіло опале листя. Біля будинку ні шелесту, ні звуку.

«Причаїлися, — подумав Олексій, — чекають».

Він піднявся на задній ґанок. Двері були замкнені на висячий замок. Олексій зіскочив з ґанку і, задравши голову, подивився на Дінине вікно. Воно було щільно закрите віконницями. І тут він помітив, що в будинку зачинені всі віконниці. Не розуміючи, що це значить, Олексій подивився на всі боки і побачив зачинений курник, пудовий замок на дверях сарая, а на кришці круглого викладеного цеглою колодязя — залізну клямку, прикручену товстим дротом. Що за чортівня!..

Олексій затарабанив кулаками у віконницю. Тиша…

«Льох! — майнуло в голові. — Сховалися в льоху!» Крізь кущі напролом, похолодівши від тривоги, він кинувся до малинника позаду альтанки.

Двері льоху були розчинені навстіж. Біля порога підсихали виплеснуті на землю залишки бобового супу, валялись якісь ганчірки.

Олексій гукнув:

— Ей, хто тут?

Ніхто не озвався. Голос потонув у глухій чорноті підземелля.

Олексій збіг униз по сходах, намацав у кишені сірники і засвітив.

У льоху нікого не було, і тільки голі тапчани, кинутий на підлогу кожух та розбитий бутель нагадували про Маркова, що жив тут.

Олексій оглянув усі кутки, для чогось навіть зсунув з місця діжку з солоними огірками, і лише тоді до нього дійшло, яка велика невдача спіткала його. Втекли! Всі втекли — Марков, і Діна, і навіть батьків її забрали! Чому? Що сталося? Узнали правду про нього? Але як, від кого?.. Де їх тепер шукати? Все, здавалося, було так ретельно продумано, підготовлено — і от тобі маєш!..

Олексій сів на край діжки, ошелешено провів рукою по обличчю. Що тепер робити?..

Світло, яке лилося згори з розчинених дверей, раптом померкло. Хтось зупинився біля входу, Олексій подумав, що це Володя Храмзов, не дочекавшись сигналу, вже зайняв подвір'я, і хотів був озватися до нього, але тут пролунав знайомий пискливий голос:

— Ану, вилазь!

Стрибаючи через два східці, Олексій кинувся нагору.

Мабуть, ні в кого і ніколи ще вигляд товстого і безбородого Севиного обличчя з широким, наче картоплина, носом і чорними від вугрів ніздрями не викликав такої радості, як в Олексія. В одну мить у нього знову з'явилася надія: коли Сева тут, значить, і інші теж поблизу!

Сева стояв напроти входу, тримаючи в руці великий багатозарядний кольт.

— А я думаю: ти чи не ти? — промовив він, насторожено розглядаючи Олексія своїми маленькими очицями з-під червонуватих повік.

— Де Марков? — крикнув Олексій.

— Марков? — ніби навіть здивувався Сева. — А на якого дідька тобі Марков?

— На якого, на якого! Потім питатимеш! Де він?

— Де треба, там і є.

— Не крути, сволото! Веди до нього швидко!

— Та що сталося? Стривай! Ти ж повинен був… Чому ти тут?

Не можна було давати Севі часу на розмірковування. Стиснувши кулаки, Олексій закричав:

— Та говори ж ти, бісова душа! Все можемо завалити! Де він?

— Та звідки ж я знаю… — здивовано промовив Сева. — Він ще вночі на Висілки подався.

— Куди?!

— На Висілки. Верст дванадцять звідси. А зараз уже ближче десь. Як рвоне штаб, так він із Смагіним буде тут…

Он воно що! Значить, вибух повинен стати сигналом для нападу бандитів на Олешки! Хитро придумано: війська стягнуті на передову, бо передбачався контрнаступ білих, і в місті тільки один резервний батальйон. Але Маркова ще можна спіймати, якщо вдасться ліквідувати банду!..

— Якою дорогою вони підуть? — спитав Олексій з таким виглядом, ніби від Севиної відповіді залежав успіх всієї справи.

— Здається, через ліс, — розгублено відповів Сева.

— А де Діна? — продовжував запитувати Олексій, не даючи йому опам'ятатися.

— На острові відсиджується. Марков звелів відвезти її туди із старими, щоб там сиділи й чекали, а вона мене… Та скажи ж ти, бога ради, що скоїлося?

— Скоїлося, скоїлося! — передражнив його Олексій, гарячково обдумуючи, що тепер робити. Севу треба було знешкодити. Найпростіше вибрати момент і пристрелити. Але він знає явки… І раптом придумав…

— Все загинуло, от що скоїлося! — випалив він.

У Севи одвисла губа.

— Я-як загинуло?..

— Отак-от!.. Іди сюди, побачиш!..

Олексій підскочив до льоху, махнув Севі рукою, щоб він ішов за ним, і пірнув униз.

Сева нерішуче затримався біля входу.

— Чого став! Йди швидше! — квапив його Олексій. — У тебе сірники є?

— Є…

— Світи!

Сева запалив сірника, для чого йому довелося затиснути кольт під пахвою, і спустився на кілька східців… — Бачиш тепер?

— Ні-і… — промовив Сева, боязко вдивляючись у темряву льоху.

— Сліпак! — вилаявся Олексій. — Дивись краще!

Він пропустив Севу вперед і, коли той опинився одним східцем нижче за нього, схопившись руками за стіни, щосили копнув ногою нижче спини.

Сева загримів вниз по східцях.

Вибравшись з льоху, Олексій зачинив двері і клацнув засувом.

В льоху несамовито кричав Сева, який зрозумів свою фатальну помилку. Олексій засунув пальці в рот і свиснув, присідаючи від натуги.

Сева гамселив кулаками в дубові двері.

— Відчини, гад! — репетував він, брутально лаючись. — Відчини, матері твоїй біс!.. Уб'ю, сволото!..

— Посидь трохи! — важко дихаючи, відповів Олексій. — Скоро випустимо.

Йому довелося відскочити набік. Сева вистрілив у двері. Куля, бризнувши дрібною тріскою, пробила дошку і просвистіла десь поруч. Сева вистрілив ще раз.

— Стріляй, стріляй! — сказав Олексій. — Нічого…

Але постріли в закритому підземеллі, очевидно, оглушили бандита: Сева притих і спустився вниз; було чути, як він загупотів по східцях.

— Сюди! — гукнув Олексій.

До нього бігли чекісти.

Ліквідація явочної квартири на заїжджому дворі надовго принесла Іларіонову славу найкращого оперативника.

Біля воріт заїжджого двору по містку, перекинутому через канаву, походжав молодий чубатий парубок у просторій кацавейці, що підозріло випиналася на грудях.

Зняв його Воронько. Проходячи повз парубка, він попросив вогника прикурити. Парубок адресував його до покійної матері.

— Чого ти лаєшся! — з докором сказав Воронько, зупиняючись на містку. — Ти ж, здається, молодший за мене.

— Йди, батю, своєю дорогою, — порадив хлопець, — а то, дивись, не дійдеш.

Воронько скрушно промовив:

— Неввічливий ти якийсь… — І боцманським своїм кулаком затопив парубка в морду.

Не встиг той отямитись, як його скрутили, відібрали схований за пазухою обріз, і червоноармійці в цілковитій тиші зайняли подвір'я.

Парубок виявився просто скарбом. Зрозумівши, з ким має справу, він перелякався до ікавки. Досить було кількох слів Іларіонова, і парубок погодився на все, аби тільки зберегти своє життя. Підштовхнувши його наганом у спину, Іларіонов сам привів парубка на ґанок і звелів спокійненько викликати хазяїна. Коли хазяїн вийшов, його стукнули рукояткою револьвера по тім'ю, затиснули рота і сховали відлежуватись у відхоже місце. Потім колишній вартовий викликав ще двох бандитів, які, за свідченням парубка, були набагато «сурйозніші» від попереднього, їх відправили туди ж, куди й хазяїна. Далі все відбулося просто і не без ефекту, на який Іларіонов був мастак.

Біля вікна стали червоноармійці. Воронько заблокував двері, що виходили на задвірок. Іларіонов з чотирма бійцями ввійшов у будинок.

Стрілянини майже не було. Тільки один напівп'яний дідуган з проваленим носом випалив в Іларіонова з браунінга, подряпавши йому кулею щоку. Дідугана знешкодили. Решта вісім озброєних бандитів без опору підняли руки.

Іларіонову забинтували голову, і він тут же, за обіднім столом, допитав колишнього вартового. Парубок без затримки повідомив, що виступити вони повинні були відразу після вибуху, що в той же самий час у місто мали вдертися смагінці (звідки — він не знав) і що з усіх арештованих тільки хазяїн, Хвиля, знає, здається, міські явки Крученого. Але допит Хвилі довелося тимчасово відкласти, як сказав Воронько, «за станом здоров'я». Зв'язаних бандитів повели в штаб…

Уся операція була проведена при сонячному світлі, зайняла менше години і закінчилася ще до того, як повітря струснув вибух.

Так, вибух усе-таки стався. Комендант, розміркувавши, вирішив не випробовувати долю і не колупатися в небезпечному механізмі міни. Він одніс міну за місто, і вона вибухнула о дев'ятнадцятій годині тридцять п'ять хвилин. Такого гуркоту тут ще не чули. В найвіддаленіших кварталах Олешок задеренчали віконні шибки.

А трохи згодом зачастили, захлинаючись і перебиваючи одна одну, кулеметні черги…

… Брати Смагіни мчали на Олешки, впевнені, що захоплять червоних зненацька, що в місті паніка й безладдя після вибуху в штабі, що нема зараз в Олешках такої сили, яка могла б протистояти їх молодечому озвірілому нальоту.

У Саковніна не було часу продумати і організував засаду так, щоб у цей вересневий вечір банда братів Смагіних закінчила своє існування. Пізно попереджений Олексієм, він встиг тільки вислати назустріч їй дві стрілецькі роти, що були в його розпорядженні, і виставити кулеметний заслон.

Натрапивши на них біля міської застави, банда не прийняла бою. Ледве заговорили кулемети і з палісадників гримнули залпи червоноармійських гвинтівок, ледве перекинулися через кінські шиї перші вершники, як смагінці повернули коней і почали відходити. Курява коричньовою хмарою здійнялася над шляхом, і з неї бризнули неприцільні постріли у відповідь. А коли курява розсіялась, на шляху валялося більше десятка трупів, і в канаві сторчма на боці лежала тачанка, у якої під час розвороту відлетіло колесо. Поруч конав кінь з переламаними ногами. На двох інших конях, обрізавши посторонки, тікали їздові. За ними шкутильгаючи біг спішений бандит, у якого вирвався переляканий кінь. Він стріляв у повітря і слізно благав «братіків» не покидати його. Переконавшись, що допомоги чекати марно, бандит заліг на пагорку і довго одчайдушно відстрілювався, вбивши двох червоноармійців і тяжко поранивши командира взводу…

… Нічого цього Олексій не бачив.

Доручивши Храмзову обшукати будинок Федосових і взяти Севу з льоху, він стрімголов помчав у штаб, щоб попередити Саковніна про те, що має відбутися наліт. Начальник штабу послав його до Величка на базар з наказом відправити людей до міської застави. Після цього Олексій мав негайно повернутися в штаб.

Коли Олексій доповів про сумні наслідки облави у Федосової і попросив дозволу разом з працівниками особливого відділу вирушити на боротьбу з бандою, Величко дав йому доброго прочухана.

— Без тебе обійдуться! Крученого проґавив, тепер і дівку хочеш? Марш по Федосову! Без неї не повертайся!..

Олексій повернувся на Портову. Сева все ще сидів в льоху і в переговори з чекістами не вступав: очевидно, чекав приходу своїх. Володя показав Олексієві знайдені а підвалі будинку Федосових толові шашки, обривки телефонного дроту: хтось із Діниних друзів систематично рвав наш зв'язок.

Звелівши продовжувати обшук, Олексій спустився до купальні. Біля неї погойдувався на воді великий рибальський дубок, на якому прибув Сева.

Олексій одв'язав човен і вирушив на острів…

ПО ДІНУ

Вибух він почув, коли проїздив повз пристань… Над плавнями палахкотіла червона передвечірня заграва, тихенько погойдувались верби, що вже починали жовкнути. Тінь від них напливала на річку… І раптом Олексієві здалося, ніби і верби, і холодна гладінь річки, і червоні хмари, і прибережні будиночки — все здригнулося, змістилося, як від поштовху, і втратило стійкість. Люди на дебаркадері заметушилися.

Олексій прислухався до гуркоту повільно осідаючого вибуху, намагаючись угадати, де рвонуло. Юнак, мов від холоду, звів лопатки, коли подумав, що цей вибух призначався для штабу, розташованого в тісному оточенні жилих будинків, і що сам він, за планом Маркова, мусив перебувати в цей час там. І Діна знала про це?..

Піщана обмілина, на якій Олексій висаджувався минулого разу, лишилася позаду. Юнак причалив біля тихої заводі, де комиш ріс рідше. Виліз на берег і, вийнявши револьвер, пішов шукати хатину.

В заростях густішали вечірні сутінки. Плавні розм'якли від недавніх дощів, вологий мох цямкав і глибоко осідав під чобітьми. Іноді він рвався, і ноги по коліна вгрузали у багнюку. Олексій просувався повільно, навпомацки, вибираючи твердий грунт.

Почулися голоси. Олексій зупинився. Голоси долинали трохи ззаду і наче згори. Ліворуч тягнувся низький обривистий схил ярка, густо порослий молодими вербичками. Ухопившись за кущ, Олексій виліз наверх, пройшов кілька метрів і побачив задню стіну хатини. В хатині розмовляли.

З хвилину він стояв, намагаючись по голосах визначити, скільки там чоловік. Ось заскрипів невдоволений баритон старого Федосова. Йому голосно і владно відповіла Діна. Вона сказала:

— Звідки ж я знаю! І дайте мені спокій!..

Потім довго буркотливо говорила жінка, мабуть, мати. Інших голосів не було чути. Сева, здається, не обдурив: крім нього, ніхто Федосових не охороняв.

— Ох, і набридли! — з досадою сказала Діна. — Господи, до чого ж набридли!.. — Було чути, як вона підвелася, зачепивши якийсь предмет, мабуть, ящик. — Сидіть, не визирайте, я зараз повернуся…

На протилежному боці хатини гримнули двері. Діна швидко пішла стежкою — Олексій добре знав її ходу…

Безшумно, розсуваючи гілля, він обійшов хатину і, ховаючись у чагарнику, побачив, як Діна зупинилася біля широкого старого пня і, спочатку поторсавши його ногою, легко скочила на нього.

На ній була та сама коричньова сукня, в якій вона прийшла на роботу (очевидно, так квапилася, що не встигла переодягтися), на плечах картата кашемірова хустка, на ногах високі, до середини литок, зашнуровані черевики…

Що не кажи, а дев'ятнадцять років — це небагато навіть для чекіста. Хвилини йшли, а Олексій все не рухався з місця…

Високо підвівши голову, Діна стояла нерухомо на широкому пні. Вітрець ворушив її розплетену на кінці косу, яка блищала начищеною міддю, притискував сукню до високих ніг, і вся її тоненька постать здавалася на вітрі напруженою, мов струна.

Діна до чогось прислухалась.

Раптом крізь шелест дерев Олексій почув далекий, ледве чутний шум, схожий на хрускіт сухого хмизу. Це лунали постріли — то пачками, то довгою кулеметною чергою, то уривчасто, то густо, мовби вдалині хтось люто трощив ногами сухе гілля.

«Смагіни, — промайнуло в голові. — Біля застави бій!»

І вже не вагаючись, стиснувши щелепи, Олексій ступив на стежку.

Скрикнувши, Діна оглянулася.

Він чекав розгубленості, застиглих від жаху очей, жалюгідних недоладних виправдань… Нічого схожого.

— Альошо!

Зіскочивши з пня, вона немов перелетіла відстань, що їх розділяла, з ходу обняла, пригорнулася, потім відскочила, схопила за руки, не помічаючи навіть, що в одній з них він продовжував стискати наган.

— Альошо, ви! Милий!.. Він устиг вас попередити! А я місця собі не знаходила! Альошо, ви герой! Я все чула!..

Найщирішою, непідробленою радістю світились її очі, обличчя, вся вона, збуджена і торжествуюча.

Устиг попередити!.. Отже, з ним не збиралися розправлятися? Принаймні так думала Діна. Значить, перед ним принаймні вона ні в чому не винна!..

Збитий з пантелику, Олексій розгублено мовчав.

— Яку справу зробили, ах, яку справу! — говорила Діна, шарпаючи його за рукав френча. — Адже тільки подумати — штаб! Це найбільший успіх за весь час! І все ви, ви, Альошо! Спочатку карта, тепер ось це! Ви — моя гордість, це я вас знайшла! І ще ж не кінець! Слухайте! Слухайте, що там робиться! Наші вже, напевно, в місті!

Вона чомусь потягла Олексія до того пня, на якому щойно стояла.

— Чуєте?..

І тільки тепер, дивлячись на захоплене обличчя цієї дівиці із її звірячою радістю від того, що вона винна в загибелі, як їй здавалося, десятків людей — його, Олексія, бойових товаришів, юнак відчув, як у ньому вростає, підступає до горла нестерпна ненависть. Це їх загибель сповнила дівчину святковим хвилюванням, навела рум'янець на щоки, щасливим блиском запалила очі. Контра! Переконана контра!..

Якби Діна була трохи уважнішою, вона все це прочитала б на його обличчі. Але їй було не до того. Дівчина примхливо тупнула ногою.

— Я більше не можу тут сидіти! Не мо-жу! Везіть мене туди! Стривайте, а де Сева?

— Він там лишився, чекає.

— Їдьмо! Негайно їдьмо!

— Що ж… — промовив Олексій, ховаючи наган в кобуру. — З своїми попрощаєтесь?

— Не треба, почнуться істерики. Нічого з ними не станеться!

— Ну, йдіть за мною!

Навпростець через болото вони пробрались до заводі, де стояв човен. Діна влаштувалась на кормі. Олексій штовхнув дубок, скочив у нього і вивів його на воду. Дубок повільно рушив проти течії.

Тепер вони сиділи одне проти одного. Олексій, весь напружуючись від зусилля, орудував веслами. Діна цокотіла без упину:

— Як же я чекала вас, боже мій! Якби ви знали, скільки я думала про вас весь цей час, ви б запишалися, Альошо! Жахливо, що вони примусили мене поїхати! Я повинна була лишитися дома. Невідомість куди гірша, ніж будь-яка небезпека! Ну, розкажіть, як Сева знайшов вас? Знаєте, я починаю краще думати про нього! У цього покидька нема нічого святого. Я йому сказала: якщо ти не попередиш Михальова, я примушу Віктора розправитися з тобою по заслузі! Він зрозумів, що я не жартую, і пішов. Але хіба я могла бути впевненою, що в нього вистачить сміливості шукати вас у штабі? Я думала, нехай краще цього мерзотника спіймають, аби тільки вас врятувати! Ви розумієте, Альошо, вони ж і від мене; приховали, на коли призначено вибух! Сева сказав про це тільки на острові. Я ледве не збожеволіла! Я і їхати сюди не хотіла. І все через вас. Віктор мене умовив: Михальов не дитина, прийде на Портову, побачить, що нікого нема, і сам зуміє сховатися до приходу наших!..

Олексій придержав весла.

— Я ж не знав, що готується наліт.

— Так, це правда, — винувато сказала Діна, — це була помилка, що вас не попередили. Але Віктор такий потайний! Він узяв з мене клятву, що я не обмовлюсь жодним словом… Альошо, на нього не можна гніватися! — примирливо додала вона. — Адже він людина діла, ви самі повинні зрозуміти! Готувалася така операція! Зараз я вам усе розповім, тепер можна. Він спеціально зв'язався з Смагіним… Ви, мабуть, не знаєте, що загін Смагіних діє не тут, а за Дніпром, поблизу Великої Олександрівки. Там їх район. Віктор буквально примусив їх переправитися сюди. Це було нелегко, повірте мені! Такі загони, як смагінські, не люблять відриватись од своїх місць. Там їм усе відоме… А Віктор примусив! У нього дивовижна сила волі! Але вони висунули умову, щоб усе було підготовлено на совість. От він і старався, нервував, приховував… Альошо, куди ви їдете?

Олексій направив човен повз «проїжджий» рукав Конки.

— Об'їдемо той острівець. Хай трохи заспокоїться в місті, зараз там небезпечно, — пояснив він.

Насправді ж його турбувало інше: стрілянина біля застави не вщухала, і він не міг зрозуміти, як там розгортаються події. А що як смагінцям усе-таки вдалось прорватися? Це, правда, було малоймовірно, однак рискувати він не хотів. Треба було виграти хоч півгодини, поки зовсім стемніє, і переконатися, що смагінці відбиті. В противному разі везти Діну прямо в Херсон…

— Не дурійте, Альошо! — насупивши брови, сказала Діна.

— Не можна! А що як наших відбили?

— Це неможливо! Я собі уявляю, яка в червоних паніка! Вони, напевно, очухатися не можуть, не те що чинити опір. Адже в місті майже не лишилося військ!

— Так-то так, а все ж… Принаймні перечекаємо де-небудь тут…

— А я кажу, їдьте прямо!

Проте Олексій вже гнав дубок до плавнів. Метрів за сто від того місця, де його колись. знайшов Володя Храмзов, човен врізався в комиш.

— Зараз же вибирайтесь звідси! — розгнівалася Діна, — Я не хочу чекати ні хвилини!

— Слухайте, — похмуро сказав Олексій, — зараз я відповідаю за вас!

Ламаючи комиш, він повернув човен так, щоб з носової банки було видно пристань.

— Навіщо ви мене вивезли з острова? — Діна сердито стукнула кулачками. — Навіщо ви це зробили? Для чого тут час гаяти?

— Зараз поїдемо. Тихше!

Олексій уже зрозумів, що смагінців відбили. Перестрілка почала стихати і ніби віддалялась. Тепер можна було їхати далі. Але в нього виникла інша думка. Поки Діна ні про що не догадувалася, він хотів ще дещо з'ясувати…

Олексій сів ближче до неї.

— Потерпіть трохи, — сказав заспокійливо. — Обережність не завадить… Я, до речі, хотів у вас спитати про одну річ…

— Альошо, їдьмо! — попросила Діна.

— Зараз. Діно, хто той чоловік, що привіз нам машину, огрядний такий? Щось знайоме…

— Той, що приїздив на пошту? Ви ж казали, що вперше бачите його!

— Правильно, казав. І збрехав… — У неї від здивування злетіли вії. — Так, збрехав, сам не знаю чому. Як його прізвище?

— Та навіщо це вам?

— Я поясню…

Охоплена раптовим підозрінням, вона повільно похитала головою.

— Не знаю…

— Добре, я вам скажу, тільки не приховуйте, якщо правильно, адже могло й здатися… Пам'ятаєте, я вам розповідав, що в мене є сестра, яку я так і не зміг знайти в Херсоні. Її звуть Катериною, Катею… Вона замужем, її чоловік — Глущенко Павло Никодимович!.. — насилу видавив Олексій останні слова.

В міру того, як він говорив, довгі брови Діни підіймалися все вище і вище.

— Ви жартуєте!

— Ні, не жартую.

— Матінко моя! Альошо, чого ж ви мені раніше не сказали! Ну, звичайно, це Глущенко! Треба ж такий збіг!..

Дивна це була істота! Можливість повідомити йому приємну новину так захопила її, що вона, здавалося, забула навіть про своє бажання негайно їхати далі.

— Збожеволіти можна! Чому ж ви мовчали? Ви — родич Глущенка! Та це ж для вас найкраща рекомендація!

Олексій похмуро гмукнув.

Нічого не помічаючи, вона цокотіла:

— Я б уже давно могла вас звести! А втім, що я говорю, звідки вам було знати! Глущенко — цілком наша людина, випробувана, вірна! Він дуже багато зробив для. спільної справи. Адже це завдяки йому ми весь чад підтримуємо зв'язок з Кримом! У минулому році він брав участь в організації повстанського українського загону — він же за переконаннями «жовто-блакитний» — в районі Катеринослава. Їх розбили, і він перебрався сюди.

«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.

— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!

— Здорова?

— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.

— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.

У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»

— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!

В Олексія такої впевненості не було…

Діна вхопилася за його коліно.

— Альошо, слухайте!

— Що?

— Чому так тихо?..

Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…

Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!

Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.

Олексій оглянувся і глухо сказав:

— Погано, Діно. Здається, наших відбили!

— Ви збожеволіли!

Він розвів руками.

У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.

— Їдьмо! — сказала Діна.

— Куди?

— Назад, до моїх…

— А далі?

Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.

— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму. — Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, тільки не туди!

— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?

Вона відповіла, наче збираючись з думками.

— Ні… Ми умовилися… Сева повинен був… Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!

— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.

— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..

— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.

— Сева повинен був відвезти нас… з татом і мамою… в Степіно. Там буде і Віктор…

— Коли?

— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней…

— А де Степіно, ви знаєте?

— Ні…

Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.

— Куди ви?

— До міста.

— Навіщо?

— Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!

Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.

Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:

— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.

— Стійте тут, Діно, не руште з місця! — наказав Олексій і пішов назустріч червоноармійцям.

Він пред'явив свій чекістський мандат. Червоноармійці по черзі прочитали його. Один з них почав був питати, звідки їде, з ким, в якій справі. Олексій сердито пробурчав:

— Зайди завтра в ЧК, я тобі доповім!

— Облиш, я його знаю, — сказав другий червоноармієць і повернув мандат Олексієві. — Йди, товаришу Михальов, порядок. Не ображайся: сам розумієш, який деньок.

— Що там було? Розкажи.

— Що було! — охоче озвався червоноармієць. — Бандюгів налетіла зграя! Бомбу підірвали в ямах за Олешками, жахнуло так — мабуть, у Херсоні було чути…

— Ну, ну!

— От. Це вони, щоб відвернути увагу, а самі з іншого боку вдарили. Ну й турнули їх, аж курява знялася!

— Полонених взяли?

— Одного начебто, точно не скажу…

Олексій повернувся до Діни. Вона чекала його в тіні маякового стовпа, згорбившись, до очей загорнувшись хусткою.

Вони пішли в обхід, обминаючи Портову. Довго ніхто не траплявся їм назустріч. Містечко, налякане подіями, затихло, причаїлось. Тільки по центральній вулиці, розладнавши стрій, жваво перемовляючись, йшли з застави червоноармійці.

Взявши Діну за плечі, Олексій вивів її до цілого і неушкодженого приміщення штабу…

… Повз бійців, які здивовано розступилися, повз вартових по довгому гімназичному коридору, де було чадно від великих масляних світильників, через заставлену столами штабну канцелярію Олексій майже на руках приволік дівчину. Вона пручалася і кричала від жаху. Хтось допоміг внести її в кімнату Саковніна.

Коли Олексій розняв руки, вона опустилася на підлогу, відповзла до стіни і притиснулася до неї спиною. Хустка її впала, коса розплелася, сукня була зім'ята, щось знайоме, колись уже бачене, на мить привиділося в ній Олексієві…

Поглядом, в якому не було нічого розумного, вона обвела людей, що стояли перед нею.

— Федосова? — спитав Величко.

— Вона, — важко дихаючи, відповів Олексій.

Почувши голос, Федосова здригнулась, як від електричного удару, і раптом, не зводячи з Олексія побілілих, висушених ненавистю очей, почала гарячково шарити на грудях під сукнею. Туляковський, який стояв поруч, встиг вихопити з її рук маленький, блискучий і загалом не страшний дамський револьвер системи «Бульдог».

Тоді вона заплакала, кусаючи пальці.

— Виведіть, — наказав Величко, хмурячись.

Частина IV В СТЕПУ ПІД ХЕРСОНОМ

ТРЕБА ЇХАТИ!..

Тепер було на душі в Олексія саме так, як два роки тому: хотілося піти кудись лягти, уткнутися в подушку, не думати ні про що, дати спочинок напруженим, збудженим нервам. Але йти було ніколи й нікуди. І час був не той, і не той був Альошка Михальов…

Треба було потурбуватися, щоб хтось з'їздив на острів по старих Федосових. Потім обшукували і розміщували арештованих…

Коли все було зроблено, в особливому відділі відбулася коротка нарада. Олексій розповів про арешт Діни, про відомості, які він у неї добув, в тому числі і про Глущенка. Те, що він доводився родичем запеклому контрреволюційному змовникові, нікого не здивувало: часто-густо по різні сторони фронту, у смертельно ворогуючих таборах були рідні брати, батьки й сини, не те що якийсь там сестрин чоловік…

Храмзов доповів про результати обшуку у Федосових і про те, як був взятий Сева. Після годинної облоги, усвідомивши провал авантюри Маркова, він сам вийшов з льоху і без найменшого вагання заявив Храмзову, що, оскільки його «продали, він цим сучим хвостам відплатить!» — і тут же виказав п'ять явок Крученого. Туди послали людей.

Останнім говорив Іларіонов. Насуплений, забинтований більш, ніж в цьому була потреба, він у сильних і образних виразах змалював облаву на заїжджому дворі і потім відразу же обрушився на Олексія.

Проґавили Крученого — керівника контрреволюційного підпілля — хто в цьому винен? Він не називатиме прізвищ, але вважає своїм обов'язком указати: ось до чого призводять в оперативній роботі несвоєчасні експерименти. Все, безсумнівно, було б інакше, якби йому, Іларіонову, не вставляли палиці в колеса. Кручений давно вже сидів би в ізоляторі херсонського ЧК замість того, щоб гасати зараз по степу і затівати нову авантюру. Нехай цей провал буде уроком для деяких надто самовпевнених чекістів, що намагаються домашніми засобами замінити досвід і залізну послідовність оперативних заходів…

— Ти без єхидства! — не витримав Воронько. — Провал, провал! Ніякого провалу нема. А що не по-твоєму, так ти і сваришся. Кручений! Звичайно, Кручений… Ти б його схопив, а решта розбіглася б!

— Нікуди б вони не поділись! Та коли хочете знати, — розгарячився Іларіонов, — так одна ця особа варта всіх інших! Завтра він ще стільки ж набере, і починай усе з початку!

— Що проґавили Крученого, звичайно, помилка, — сказав Величко, — але роздувати її нічого. Бездоганно жодна операція не минає. А щодо твоєї залізної послідовності, Іларіонов, так вона відома: хапай кого попало — може і вгадаєш! Теж не спосіб… І ти, Михальов, не думай: я тебе захищати не збираюсь. Головного не зробив. Їхав ловити Крученого, а саме його і проґавив. Теж добрий…

— Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, — знову заступився за Олексія Воронько, — а Михальов ще молодий!

Олексій, що весь наче висох і аж почорнів за день, сказав:

— Крученого ще не пізно взяти. Дайте мені загін, я його в Степіно застукаю.

— Загін! Де я тобі візьму загін?

— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.

— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…

Саковнін обіцяв допомогти, але ранок змішав усі плани. На світанку в степу загриміли гармати: почався контрнаступ білих. Резервні частини, що були в розпорядженні Саковніна, пішли на передову, та й весь штаб разом з особливим відділом знявся з місця і рушив туди ж. Білі натиснули сильно. Величко змушений був поспішити з евакуацією арештованих. Набралось їх близько п'ятдесяти чоловік. Транспорту не було. Пароплав з Херсона не прийшов. Вирішили взяти шаланди у олешківських рибалок.

Про те, щоб виділити людей для облави на Маркова, тепер не могло бути й мови. Олексій розшукав Величка в рибальській слобідці. Разом з Вороньком та Іларіоновим він видавав розписки на мобілізовані шаланди.

— Що ж буде, товаришу Величко?

— Ти про Крученого? Сам бачиш, яке становище. Доведеться відкласти.

— Відкладати не можна! Вони з Федосовою умовилися на сьогодні. Завтра буде вже пізно!

Величко несподівано скипів:

— Що ж накажеш робити? Кинути арештованих, хай розбігаються? Людей нема! Самим на весла доведеться сісти, щоб цю погань з комфортом доставити. Своєчасно треба було думати! Тепер — що! На спині не всидів, за хвіст не втримаєшся!

Іларіонов посміхнувся. Воронько мовчав, настовбурчивши вуса.

— Відпустіть зі мною Храмзова, — сказав Олексій. — Ми самі впораємся.

— Храмзова! Та Храмзов ще вночі поїхав катером у Херсон з рапортом.

— Тоді я сам поїду!

— Що ти зможеш сам зробити!

— Зможу! Не спіймаю, так пристрелю!

Величко збоку скоса глянув на Олексія.

— Кінчай балачки! Не вірю я в цю справу.

Тут докинув слівце Воронько:

— Знаєш, Величко, я б сам з ним поїхав, адже справа варта того. Одному туго доведеться, а двом, що не кажи, легше. Га?

Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.

Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.

— Чорт з вами, їдьте!

… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.

Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».

Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.

Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.

— Ходімо до кума, — запропонував він. — Той не відмовить.

Біля міської застави вони попрощалися з Марусею. Дівчина притримала Олексія за руку.

— Ти гляди там… — сказала вона, дивлячись у підборіддя Олексієві. — Обережніше все-таки…

— А що?

— Нічого. Так. Але взагалі… — І на мить підвівши до нього почервоніле обличчя, повернулась і пішла назад якоюсь невластивою їй напруженою ходою.

Олексій кілька разів здивовано озирався і дивився їй услід. А Воронько, який краєм вуха чув їх розмову, сказав півголосом, щоб не чув дядько Селемчук:

— А дівчина до тебе той… присохла.

— Скажете!

— Точно! Я в таких речах не помиляюсь. — І, помовчавши, додав розсудливо: — А що? Дуже навіть симпатична дівчина, самостійна.

Олексій відмахнувся, але всю дорогу з незрозумілим хвилюванням думав про Марусю і згадував її обличчя з ямочкою на правій щоці і маленьким ротом.

Кум дядька Селемчука, Огій Васильович Кучеренко, похмурий і лисий чоловік, з носом, до того подзьобаним віспою, що він нагадував губку, погодився відвезти їх до Степіно, але чекати добу чи дві, поки вони впораються із справами, рішуче відмовився.

— Я ще завидна назад повернуся, — сказав він. — Неспокійно стало. Вчора он банда налетіла. Тепер, мабуть, бродить навколо. А Степіно, знаєш, що за місце? Там бандюгів видимо-невидимо, вся округа аж кишить!

— Гаразд, — сказав Воронько. — Нехай в один кінець. Назад самі коней дістанемо, а ні — конфіскуємо в якогось куркуляки.

Через півгодини вони виїхали. День був вітряний, але теплий. По небу метушливо бігли хмари, немов поспішали кудись до місця осіннього збору.

Недовго їхали степом, що шелестів обпаленим сонцем ковилем. Вітер підмітав шлях, відносив куряву вбік, і вона широкою імлистою завісою повисла над суходолами. Потім шлях пішов уздовж річки, то віддаляючись од неї, то спускаючись до самого берега, зарослого високими і рідкими кущами верби.

Села і хутори Кучеренко об'їжджав. Поводився він дуже неспокійно: страшенно боявся зустрічі з бандитами. Незважаючи на зовнішню похмурість, він був балакучий і всю дорогу розповідав про бандитські розправи з тими, хто тримається Радянської влади. Таких історій Кучеренко наслухався силу. А зовсім недавно до нього на проживання з Гуляйпільського району перебралась овдовіла сестра. Чоловік її служив у Червоній Армії, був поранений, і його відпустили додому. Місця там. махновські, навколо куркульня. Колишнього червоноармійця цурались, як прокаженого. Якось вдень у хату зайшли двоє — обидва в червоних галіфе, озброєні до зубів. Спитали, де хазяїн. Сестра Кучеренка відповіла, що хазяїн у полі. Вони суворо наказали їй з хати нікуди не виходити і лишилися чекати. Потім звеліли накривати на стіл. Передчуваючи біду і сподіваючись задобрити страшних гостей, жінка виклала їм усе, що було в хаті, і навіть півпляшки самогону дістала. Тільки почали їсти, повернувся чоловік. «Як же ти невчасно прийшов!» подосадував один з «гостей».

— Ну, сідай, закусуй, не соромся…

Йому налили самогону, цокнулися, примусили випити за «самостійну Україну». Цілу годину мирно розмовляли, розпитували, де воював, як думає господарювати. Сестра Кучеренка вже сподівалась, що все обійдеться добром. Коли підвелися з-за столу, один сказав — За розвагою про справу забули. Ходімо на двір, побалакати треба….

Вивели хазяїна на подвір'я і повісили на перекладині воріт.

— Сестру не зайняли, — розповідав Кучеренко, скоса позираючи на придорожні кущі, — але вона все одно розумом ослабла, заговорюється, наче блаженна. Воріт бачити не може. Тільки гляне — криком кричить, покійник їй ввижається.

Воронько смоктав кінчик довгого вуса.

— Найгірша штука — бандити, — сказав Кучеренко. — Цю болячку трудно вилікувати. Бачив коли-небудь пожежу на торф'янику? Ні? Вогонь у землю йде. Загасиш в одному місці, а він в іншому пробився. В цьому загасиш, гульк, а вже у п'яти місцях палахкотить. А то буває, що й нема нібито вогню, а все одно димом несе, в п'яти пече…

— Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..

Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє… Олексій багато що зрозумів, і серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку… І ще він думав про Марусю…

ТИХИЙ ХУТОРОК

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, — в більшості п'ятистінні, з прибудовами, — стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки — з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах — кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону — в кожусі, другий — у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, — Григорій, — в бурці і студентському кашкеті, поруч — його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій — Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

— Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу — і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади й безсилля, дивитись, як упевнені у своїй цілковитій безпеці бандити жеруть, чистять обмундирування, змащують колеса тачанок. Десь навіть заграла гармонія, але відразу ж обірвала: бандитам було не до веселощів.

Марков і Смагіни пішли в крайню, найближчу до лісу хату і не з'являлися. Олексій припускав, що для зустрічі з Діною Марков може приїхати з охороною, але що його супроводжуватиме вся банда в повному складі — йому і на думку не спадало. Що ж робити? Сиди тут хоч добу, хоч дві — все одно нічого не висидиш!..

А втім, з усього було видно: бандити не збираються довго прохолоджуватися на одному місці. Коней вони не розсідлували, тачанок не розвантажували. Чоловік п'ятнадцять спустилися на берег і щось робили біля шаланд.

Приблизно через півгодини з хати, в якій перебували отамани, вийшов обвитий кулеметними стрічками чоловік з чорною пов'язкою на оці і щось голосно гаркнув, змахнувши трійчастим нагаєм. Бандити хутко висипали з дворів, почали одв'язувати коней і зводити їх по схилу до річки. До самого берега вже був підтягнутий пором, на якому босий хуторянин укріплював довгі, як голоблі, просмолені весла. На пором вкотили тачанки, по одному завели коней. Коли пором був весь заповнений, його відштовхнули жердинами. Бандити на шаландах заїхали вперед і взяли його на буксир.

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка — нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

— А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити…

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах…

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням…

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

— Про Федосову він ще не знає, — заперечив Олексій. — Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

— Ну, припустімо, не знає, — промовив він, чухаючи потилицю, — припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її, — і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.

— Нехай! — уперто сказав Олексій. — Нехай відіграються. Я все-таки встигну цю сволоту пристрелити. Хоч Марков не втече!..

— Ну й дурень! — без усякої поваги до товариша сказав Воронько. — Ач напланував! Віддати себе бандитам на потіху! Та вони ж не зразу вб'ють, ні-і, вони побавляться. Зірочок з спини наріжуть, п'яти підсмажать, а то й ще щось гірше… Не те, Альошо, не те! Якщо не візьмемо Крученого живим, так уже прикінчити ми його прикінчимо… Не додумалися ми з тобою гранатами запастись. Зараз би накидали в хату — і будь здоровий!.. А знаєш, гранати ми добудемо, їй-богу!

— Де?

— А ось у нього, глянь!

Білі мазанки, поблискуючи освітленими вікнами, проступали крізь темряву невиразними місячними плямами.

Тиша оповила хутір, і чорна імла наповнила двори. На дорозі було трохи світліше, і біля найближчої хати Олексій розглядів людину з гвинтівкою. Це був вартовий — за розмовою Олексій не помітив, як він тут з'явився.

— Тихше! — попередив Воронько. — Зажди трохи, хай поснуть.

Ще близько години лежали вони нерухомо, поки в хуторі одне за одним не погасли всі вікна. Вартовий спочатку ходив, потім сів на землю. Непомітний у темряві, він лише вгадувався на голому пагорку біля дороги.

— Рушай, Михальов, — прошепотів Воронько. — Будемо починати потроху. Через шлях перебирайся плазом. Я звідси зайду. Як доповзеш, глуши без розмов і, дивись, не зчиняй шуму!

Вони розповзлися в різні боки.

Олексій спустився по прямовисному зрізу горба і обережно пішов уперед.

Майже до самого хутора вздовж дороги росли кущі. За їх шелестінням не чутно було кроків. У тому місці, де юрб зрівнювався з полем, Олексій ліг на землю і поповз.

Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять — двадцять п'ять і завмер, розпластавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.

Переконавшись, що його не помітили, юнак підвів голову і побачив вартового. Олексій підповз до нього так близько, що тепер їх розділяло всього три-чотири кроки. Вартовий сидів на пагорку, підібгавши ноги, обійнявши затиснену між коліньми гвинтівку. Він спав.

Олексій підвівся на весь зріст, зробив ще крок і в ту мить, коли стрепенувся потривожений шарудінням вартовий, з усієї сили вдарив по його плоскій кубанці рукояткою револьвера.

Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.

— Готовий? — спитав, з'явившись з темряви Воронько.

— Здається, готовий…

— Поспішаєш ти, Альошо! — повчально сказав Воронько. — Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!

— Не помітив я його, — переводячи дух, винувато відповів Олексій.

Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири — на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того — мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.

Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.

Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва — і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.

Вартовий, здоровенний паруб'яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом'якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.

Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней — їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.

Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур'янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…

У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився — це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.

— Відсидимося! — твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. — Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!

— Заткни пельку! — грубо відповів Олексій.

Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.

— Спав, сучий син, на варті спав! — кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.

— Та ні, не спав я, їй-богу!.. — виправдовувався той. — Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..

— От я зараз покажу тобі гулю!.. — І лунали удари.

Вартовий кректав і намагався щось довести.

— Почекай!.. — Олексій пізнав голос Маркова. — Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… — це стосувалось бандитів, які з'юрмилися навколо, — хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..

Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.

Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір'ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.

На воротах з'явилися бандити.

Воронько був уже в городі. Він закричав:

— Стрибай!

І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…

Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…

Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…

Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…

ЗВОРОТНА ПУТЬ

— Мене, здається, зачепило… — сказав Воронько.

Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.

По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.

— А мене зачепило, чуєш, Олексію… — повторив Воронько.

Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур'яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…

Воронько сказав утретє:

— Зачепило мене… — Помовчавши, додав: — Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… — і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.

Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.

— Що з вами, Іване Петровичу? — спитав Олексій, нахиляючись до нього.

Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.

— Іване Петровичу!..

Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:

— Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… — він указав на своє праве плече. — Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…

Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.

— Ріж! — сказав Воронько. — Руки не підніму… Плювати…

Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.

Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.

— Йти зможеш? — спитав Олексій.

— Зможу, чого там…

Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:

— Альошо… водички б мені!

Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.

Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.

— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. — Може послабити?

— Нічого… Чуєш, Олексію… — Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. — Йди в Олешки сам… Повернешся з підводою… А я тут почекаю…

— Куди! До Олешок двадцять верст!..

— До ранку дійдеш…

— Не залишу я тебе тут! — сердито сказав Олексій. — Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!

— Йди, Альошо… Йди, кажу!..

Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.

В таке скрутне становище він ще ніколи не потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його, — облави не уникнути!..

Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі — і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук… А що він? Дядько Селемчук і так уже зробив усе, що міг… Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане — все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..

Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона — іншого виходу нема.

Олексій підвівся.

— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..

Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.

Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.

Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.

… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.

Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.

Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.

Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.

Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша…

Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною. Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав…

П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.

Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним — другий, третій… десятий… сотий…

Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга… І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.

Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.

ЗА ВОРОНЬКА!

Коло загону, біля старого засипаного колодязя, Олексій поклав Воронька на траву.

Воронько не стогнав. Він тільки схлипував тихенько, час від часу здригався, та ще в горлі в нього щось низько дрижало і наче хлюпотіло. З-під вусів до шиї тягнулася чорна смуга. Олексій доторкнувся пальцем — кров. Він присів, рукавом витер щоку, прошепотів:

— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго…

Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.

— Так я зараз, п'ять хвилин…

Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.

Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.

Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.

Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.

У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:

— Мамуню, ти?

— Відчиніть…

— Дядько Степан?..

Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.

На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.

Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:

— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! — закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.

— Тихше! — попросив він. — Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?

З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:

— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!

— Зелені?!

— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..

— Та ні ж бо… — почав Олексій.

Вона не дала йому доказати.

— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..

Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…

— Ти, дядечку, не бачив часом?

— Не бачив, — сказав Олексій.

Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.

А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка, — він йти не схотів, — повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.

— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка. — А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює…

— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.

— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човен у них є.

— Хазяєчко, виручи! — сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька. — Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми…

— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру. — Він же один у нас…

— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?.. — і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хоче розписку напишу?

— Та не треба мені! — замахала вона руками. — Для чого мені твоя розписка!..

— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..

— Та беріть уже, — нерішуче промовила жінка. — Коли помирає людина… Хіба я не розумію!.. — І повернулася до сестри. — Нюрко, поведи його, нехай… Весла в курені.

Дівчинка злізла на піч і за хвилину спустилася вниз, зв'язуючи за спиною кінці великої порваної хустки. Побачивши, що вона готова, старша схлипнула, притягнула до себе і, поправляючи хустку, зашепотіла:

— Низом ідіть, бережком, тихенько, щоб не почули у Сафонова.

Побоюючись, що жінка передумає, Олексій злегка підштовхнув дівчинку до дверей.

Жінка відсунула засув, і вони вийшли з хати. Дівчинка шмигнула в сарай і приволокла два весла. Олексій поклав їх на плече і прошепотів жінці, яка відчиняла хвіртку:

— Спасибі тобі, сестричко!

Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:

— Човен не погуби!

— Не бійся…

Воронько не дихав.

Олексій опустився на землю, підтягнув коліна і поклав на них важку голову.

Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги, — до крові, мабуть, натер, — плечі і спина щеміли.

Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути…

— Дядьку, — покликала його дівчинка. — Чого ж ти? Ходімо, дядечку…

Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.

Позаду схлипнула дівчинка.

— Тихше…

Вона замовкла, здригаючись.

— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.

Дівчинка тремтіла.

Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…

Він підвівся, взяв весла.

— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…

Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.

Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.

— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.

— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…

Олексій почекав, прислухався.

Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.

Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.

Дівчинка потягла Олексія вбік.

— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.

— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!

Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо,

— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?

Дівчинка сплеснула руками.

— Ти куди, дядечку?

— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…

— Ой дядечку, не треба!

Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:

— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…

Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.

Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.

У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.

Олексій притиснувся до стіни.

З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.

У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.

Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п'ять, усі. Ще хазяїн і жінка…

Він вдивлявся напружено, немов хотів запам'ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.

Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.

«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»

Другий, зовсім ще молодий, на вигляд колишній кадет або гімназист-старшокласник, сидячи на лаві біля ліжка, мив ноги в тазу. В нього були рожеві, немов ошпарені вуха. Вимивши одну ногу, він поклав її на коліно, витер строкато вишитим рушником і обережно поставив на підлогу круглою п'ятою.

Троє вечеряли. Двоє з них сиділи спиною до вікна, їх обличчя Олексій не бачив. Третій, мабуть, старший, лисий, з калмицькими вилицями, повільно жував, напівзаплющивши очі.

Високий на зріст чоловік у жилеті поверх випущеної з штанів сорочки, сівши на краєчок ліжка, щось швидко розповідав. У нього рухалася чорна плоска борода.

Біля дверей на табуреті були складені шаблі, кілька кобур, під стіною стояли гвинтівки.

Олексій дивився на все це, стиснувши наган і поклавши палець на спуск. Він знав: варто натиснути його — зникне тиша і вже не відновиться. І сам він од важкої розслабленості перенесеться в гарячкову поспішність Він заздалегідь уявив собі, що станеться. Засмикається наган, затопить кімнату гуркотом… Що буде далі, він уявити не міг, але знав: що б там не було, кожний м'яз діятиме безпомилково, випереджаючи свідомість.

І все-таки він не поспішав. Хотілося не ворушитись, відчувати поки що слухняне тіло і дивитися, дивитися, запам'ятовуючи все до найменших подробиць…

Кремезна коротконога жінка поставила на стіл глиняний глечик із сметаною. Молодий бандит, той що мив ноги, ущипнув її за круту спину. Вона завищала й засміялась.

Бандити зареготали. Дрібно, прикриваючи рота, сміявся здоровенний чоловік. Рудий біля печі щось крикнув, і молодий, обхопивши жінку, притягнув її до себе. Вона верещала, відштовхуючи його.

Судорожно ковтнувши слину, Олексій просунув наган у скло…

Здавалося, ніби вихор увірвався в хату, і, зметені ним, зірвалися з місця, безглуздо переміщаючись, предмети.

Пронизливо пролунав жіночий крик. Збита з печі лампа гепнула на підлогу, і відразу ж на мостині спалахнув і поповз низький лахматий вогник…

Не помічаючи, що осколки скла ріжуть йому обличчя, Олексій майже до пояса вліз у вікно. Він стріляв розраховано, точно — спочатку в того, що біля печі, потім у тих, що сиділи за столом, потім у молодого.

Рудий розвів руками і впав наперед, описуючи головою дугу. Старший бандит, схопившись, повалив стіл на тих, що сиділи спиною до вікна, — вони були вбиті, коли підводились, — а сам спійманий кулею вже біля табурета із зброєю, зігнувся і ткнувся головою в стіну… Молодий перевернув миску і, немов послизнувшись у калюжі, упав поруч неї.

Коли в нагані не лишилося патронів, Олексій відкинув його, вихопив другий, Воронька…

Усе було скінчено, проте він ще деякий час не ворушився, всією вагою повиснувши на підвіконні. Дивився в хату, на полум'я, що розгорялося, і на розлиту сметану, яка тоненькою цівкою стікала в отвір від сучка на мостині.

Отямившись, Олексій відскочив од хати і швидко пішов назад, до комор.

Відчував, як при кожному кроці щось боляче б'є в стегно. Олексій засунув руку в кишеню і лише тоді згадав про свої дві невикористані лимонки…

У селі били на сполох. Високе полум'я обшарювало хмари, і вони спалахували, багровіли, накриваючи село широким розжареним склепінням. Іржавочервоні відблиски танцювали на неспокійній поверхні річки, освітлюючи нерухоме обличчя Воронька, що лежав на кормі розвалистого незграбного човна.

Переправившись на правий берег, Олексій повернув човна проти течії, опустив весла і довго дивився на заграву, що мерехтіла вдалині…

РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

Дев'ятого листопада 1920 року Херсонський військовий трибунал у справі «контрреволюційного підпілля в Олешках» засудив до розстрілу п'ятнадцять чоловік. Серед них були і Діана Михайлівна Федосова, дівиця, 1901 року народження, росіянка, з дворян, службовка, і Павло Никодимович Глущенко, міщанин, 1886 року народження, український націоналіст, одружений, і Солових Владислав Адамович, теж міщанин, 1893 року народження, поляк, холостий, службовець телеграфу…

Вирок оскарженню не підлягав і десятого на світанку був виконаний.

Рішення військового трибуналу збіглося з найбільшим успіхом Червоної Армії на фронті: були прорвані білогвардійські укріплення на Перекопському перешийку. Почалося визволення Криму.

Тоді ж відділ боротьби з бандитизмом херсонського ЧК приступив до операції по знищенню банди Смагіних.

Але раніше треба розповісти про деякі події, що відбулися в житті Олексія Михальова.

Болісно і тяжко переживав Олексій смерть Воронька. Він готовий був приписати собі одному всю вину за його загибель. Не було дня, щоб він, перебираючи в пам'яті подробиці їх невдалої вилазки, не картав себе за те, що не добив вартового, що не умовив Воронька забиратися з хутора відразу, як тільки вартовий зчинив тривогу, що не послухав Воронька і тягнув його на собі, а не пішов, як той пропонував, в Олешки по підмогу — а може, й справді встиг би привести?! Він уже страшенно шкодував і досадував, що взагалі добився дозволу на цю справу.

Йому здавалося, що товариші теж осуджують його.

Коли Олексій привіз у Херсон убитого Воронька, в Степіно був посланий на баржах кінний загін ЧОПу під командуванням Філімонова. Бандитів там уже не застали: вони встигли переправитися на правий берег, і Філімонов рушив слідом за ними.

Поблизу села Воскресенки він наздогнав і оточив братів-розбійників. Бій був гарячий, але довести справу до кінця Філімонову не вдалося, частина банди — а з нею Марков і обидва Смагіни — вирвалася з оточення і втекла. Філімонов понад місяць переслідував їх, але це не привело до бажаних наслідків…

Обставини, при яких загинув Воронько, Олексій докладно виклав у доповідній записці на ім'я голови ЧК. Проте він не знав, що з Філімоновим у Степіно поїхав співробітник «б. б.» Матвій Губенко, якому Брокман доручив ретельно перевірити все, що написав Олексій. Губенко незабаром повернувся і доповів, що факти підтвердилися. Хуторяни засвідчили, що вночі, після переправи Смагіних, на правобережжі серед смагінців, що лишились на хуторі, був переполох. Гадали, що на хутір випадково забрели червоні і, напоровшись на бандитів, «покидали бомби та й втекли. Шукали їх, шукали другого дня навколо, тільки нічого не вишукали». А пізніше пішла чутка, що в селі Козачі Лагері червоні перебили до останнього величезну банду. Старанний Губенко з трьома бійцями з'їздив у Козачі Лагері, знайшов жінку, яка позичила Олексієві човна, дізнався від неї і від її сестрички, як все сталося, і навіть оглянув згарище на місці хати Сафонова. Він, до речі, зробив те, про що забув приголомшений усім, що сталося, Олексій: конфіскував для червоноармійки у Степіно велику парусну шаланду. Однак жінка рішуче відмовилася взяти її, побоюючись помсти бандитів. Тоді Губенко залишив їй розписку в тому, що в неї «на потреби Радянської влади тимчасово позичено човен, який вона може в першу-ліпшу мить одержати в херсонському ЧК після пред'явлення цього документа»…

Поки йшло слідство в справі контрреволюційного підпілля, Олексій тільки раз зустрівся із своїм шурином. Це трапилось у перші дні після його повернення із Степіно.

Справу віз сам Величко. Глущенко спочатку відмагався, видавав себе за біженця з-під Києва, що осів на господарство у Таврійській губернії. Тоді Величко викликав Олексія. Не підготовлений до зустрічі з ним, Глущенко був так ошелешений, що пикате обличчя його в одну мить обм'якло і зморщилось, наче мішок, коли з нього відразу все витрусити.

— Знаєш цю людину? — спитав Величко.

Глущенко заперечно похитав головою.

— Ні… Ні. Звідки ж?.. Не відаю, хто це такий!..

— Не впізнаєш? — сказав Олексій, підходячи ближче. — А ти краще придивись, либонь не чужі! Ну, впізнав?.. Це, товаришу Величко, моєї сестри чоловік, Глущенко Павло Никодимович. За свідченням Федосової — український націоналіст, був членом повстанкому під Катеринославом у минулому році… А раніше служив прикажчиком у магазині готового одягу. До німців підмазувався… У Маркова зв'язковим був, тримав на хуторі явку. Це він приніс Федосовій пекельну машину — я сам бачив…

Величко записав показання Олексія в протокол.

— Ну як, тепер признаватиметеся? — спитав він Глущенка.

Той беззвучно хляпнув губами.

— Підпишись, Михальов, — сказав Величко.

Олексій узяв ручку, нахилився над столом. Тоді Глущенко, нарешті, глухо промовив:

— Олексій… Альошо… Що ж ти? Рідну людину… Адже так чекали тебе…

В кулаці Олексія хруснула зламана ручка.

— Рідну?.. Контра ти! От я тобі покажу рідну!

— Ей-ей! — гукнув Величко. — Опам'ятайся!

Тремтячою рукою, ледве володіючи собою, Олексій поставив свій підпис і вискочив з кімнати…

А через два дні Величко прийшов до нього, пом'явся і сказав, дивлячись у куток на запилений штабель книг Воронька:

— Там у мене сестра твоя сидить, зайди… — і, помовчавши, додав, немов переборюючи ніяковість — Між іншим, спитай, може вона щось знає.

… Постаріла Катя. З'явилася в неї рихла, нездорова повнота, в очах днювали якась безпорадність, покірливість, навколо рота пролягли скорботні зморшки. Побачивши ці нещасні очі і зморшки біля рота, Олексій відчув одночасно і жаль до сестри, і полегшення. В глибині душі він побоювався, що життя з Глущенком не минуло безслідно для слабохарактерної, піддатливої Катерини, що і її, дочку червоного командира і більшовика, він зумів навернути в свою погану віру. Зацьковані очі сестри ясніше за слова говорили про те, яке в неї було життя з чоловіком: жила як живеться, плакала, підкорялася, не вдумуючись у те, що відбувається навколо неї. Були в ній якесь отупіння і втома, якась затурканість і сум. Навіть сиділа вона по-новому, принижено згорбившись, склавши на колінах великі, порепані руки, одягнута а зношену баб'ячу накидку.

Важко сказати, чого було більше в їх зустрічі — гіркоти чи радості.

Виплакавшись, Катя розповіла, що чотири місяці тому вперше одержала звістку від батька — він був у Сибіру, воював там з Колчаком, усе питав, де Олексій, тільки вона не відповіла: Глущенко не дозволив.

— Як же це так! Адресу хоча б пам'ятаєш?

— Забула, Альошенько! Паша лист порвав. Він же не любив батька!

Ну що з нею робити! Хай уже так: знає, що батько живий, — і то добре!

— Альошо, а ти що… чекіст?

— Чекіст.

Катя подивилася на нього з острахом, який в ній, дружині Глущенка, викликало це слово. Потім спитала:

— А що з ним буде, з Пашею?

— Про нього забудь, — відводячи очі, сказав Олексій.

Сестра заридала, Олексій обняв її.

— Ну, годі, годі!.. Який він тобі був чоловік! Мучив він тебе. Тепер разом житимемо, в Херсоні… Мені ось, мабуть, кімнату дадуть. Батька знайдемо. Ну прошу, не плач!

— Поба-чи-ти б… Його… хоча б! — крізь ридання вимовила вона.

— Ні до чого! Зразу треба відрізати. Ну, годі, Катю, сестричко!

Ні про що він її, звичайно, не розпитував. Тільки пізніше обхідними запитаннями з'ясував: на хуторі, за свинарником, є льох, в ньому Глущенко сховав якісь ящики, що йому їх привозили здалеку…

Через чотири дні на хутір був відправлений чекістський наряд, і Катя поїхала з ним. Сказала, що по речі. Назад вона не повернулася. Прислала записку.

«Дорогий братіку Альошенько, не гнівайся на мене, поживу поки що тут. Поплачу одна. Господарство теж не кинеш. Ти вже не гнівайся, рідненький мій!..»

Чесно кажучи, Олексій був навіть радий цьому. Він одвик від сестри. Її безперервні сльози, скарги на його безсердечність, просьби допомогти чоловікові і визволити його з біди і цілковите нерозуміння того, чим жив Олексій, — усе це віддаляло його од Катерини, викликало часом роздратування, до якого примішувалася ще й образа за те, що вона не зберегла батькової адреси. Для Олексія це було гірше, ніж зрада.

Чекісти привезли з хутора три ящики з боєприпасами…

В день від'їзду Катерини у голови ЧК відбулася чергова оперативна нарада. Коли вона закінчилась, Брокман попросив Олексія лишитися.

— Відправив сестру? — спитав він.

— Відправив.

— Посидь. Давненько я з тобою не розмовляв. — Брокман сів за стіл і, набиваючи люльку, спитав: — Що у вас там вийшло з Іларіоновим?

Олексій давно чекав цієї розмови.

— Не спрацювалися, — сказав він похмуро.

— А хто винен?

— Вам видніше. Може й я. Він начальник, я — підлеглий…

— Гм, значить, ти… — ніби зважуючи його слова, промовив Брокман.

Він прикурив і, попихкуючи димком, зауважив між іншим:

— Швидко помилки визнаєш… А скажи, якби було по-іларіоновському, втік би Марков чи ні?..

— Може і не втік би…

— Та-ак, — Брокман, усе ще помітно шкутильгаючи, підійшов до вікна, прихилився до підвіконня. — Дивно… — промовив він. — Невесела картина. Я от помітив: коли людина надто швидко визнає свої помилки, це або боягуз, або зрадник. Сиди! — гримнув він на Олексія, який схопився. — Одержуй, що заслужив! І без істерик мені тут! — додав він, хоч Олексій не вимовив жодного слова.

Олексій сів на стілець і так закусив губу, що відчув у роті солонуватий присмак крові.

«Так і треба! — подумав він. — Так і треба!..»

Брокман мовчав довго, дуже довго, і грізним здавалося Олексієві це мовчання. Він навіть здригнувся, коли голова ЧК раптом засміявся. Так, Брокман засміявся неголосно, невміло, наче покашлюючи.

— Дивак ти, хлопче! — промовив він. — Його тут обмовляють, а він і собі туди ж! Винен, розкаявся!.. Ти каятися не поспішай! Доведи, поясни, які в тебе були плани! Помилитися — не біда, якщо ти чесна людина. Звичайно, проґавив Маркова, що ж тут хорошого. Наплутав де в чому, не використав усіх можливостей — теж є. Але все-таки зробив чимало, так і скажи! А Воронько — велика втрата. Прозорої душі була людина. Велика втрата… — він помовчав, насупившись. — Надійнішої людини важко знайти. Книги любив… Мріяв після війни учителем стати. Освіти в нього ніякої, говорив, учитиметься. А йому ж за сорок… — Брокман підійшов, прямо подивився Олексієві в очі. — Добре, Михальов, іди, працюй. А відносно сестри не турбуйся, це нічого…

Олексій не зрозумів, що голова ЧК хотів сказати останньою фразою, але Брокман дивився на юнака з таким простим людським, неслужбовим розумінням, що в грудях у того піднялася гаряча хвиля вдячності до цієї суворої людини і щось напружено затремтіло — ось-ось зірветься…

Дивна ця розмова стала йому зрозумілою ввечері. Ясність вніс Федя Фомін:

— Альошо, ти тут? Що я тобі розповім! — збуджено сповістив він, ускочивши в кімнату. — Я ще вранці хотів, так на операцію послали. Між іншим, сьогодні особисто провадив обшук в одного адвоката. От де книжок, мамо рідна! Три стіни — і все книжки, книжки. Щоб я вмер, коли брешу!..

Розповів він таке.

Уранці, коли Олексій проводжав Катерину, Федя приніс Брокману якісь папери і застав у нього Іларіонова. Той в неповажливому тоні згадував Михальова. Федя скромненько сів біля дверей, вирішивши заступитися за друга, якщо буде в цьому потреба.

Будучи людиною самолюбивою, Федя найбільш боявся ляпнути щось не до ладу, щоб не подумали, ніби він не розбирається в найпотаємніших глибинах чекістської справи. І тому, коли Іларіонов лаяв Михальова за неправильне ведення операції в Олешках, він мовчав. До того ж було видно, що доводи Іларіонова майже не впливають на Брокмана.

— Брокман йому говорить: у мене, каже, інша інформація! — розповідав Федя. — Мені, мовляв, Величко про все доповів інакше, і я вважаю, що Михальов — здібний оперативник. Так і сказав: молодий і здібний. Усвідомлюєш?

— Ну, ну.

— А Іларіонов, гад, розвісив губу нижче підборіддя, ось так… і каже: здібності, мовляв… Як це він бовкнув? Ах, чорт, забув! У нього слівця — язик вивернеш. Словом, в тому розумінні, що надвоє баба ворожила. І ви, каже, товаришу Брокман, зовсім даремно так вірите йому, бо одна з найбільших падлюк у цій змові — близький родич Михальова, чоловік його рідної сестри. Сестриця, певно, того ж поля ягода. Її треба притягнути як співучасницю, а Михальов, навпаки, — покриває і навіть, поки ми тут розмовляємо, відправляє далі з очей, щоб не було проти нього доказів. Ну, тут, Альошко, я йому дав! Не подивився на Брокмана! В'їдлива ти, кажу, товаришу Іларіонов, людина. Хіба тобі чекістом бути? Альошка тебе переплюнув, так тебе заздрощі беруть і за кишки деруть! А за те, що ти його очорнив, так треба нам'яти тобі шию, як останньому гадові!

Федя трохи перебільшував. Він справді не стримався, почувши наклеп на друга, але висловився не в такій різкій формі, як розповідав. Він просто забурмотів, червоніючи і запинаючись від хвилювання: «Що ж це він!.. Товаришу Брокман, що це він таке говорить!.. Скажіть йому! Та Михальов!.. Це ж свій, Михальов!..»

Брокман звелів йому сісти на місце і мовчати, доки не спитають. Потім звернувся до Іларіонова:

— Тобі відомо, хто затримав родича Михальова?

— Звичайно, Храмзов. Незабаром після того, як цей тип привіз Федосовій підривну машину затяжної дії.

— Федю, знайди-но Храмзова, він щойно був у мене, — наказав Брокман. — Пришли його сюди.

Коли приведений Федею Храмзов уже в котрий раз доповів, як затримали Глущенка, розмова була вичерпана.

— Щождо сестри, — сказав Брокман, — то її допитував Величко. Безневинна жіночка, залякана. До речі, сам Михальов дізнався у неї про зброю, яку зберігав її чоловік. Отже, і тут усе чисто. А те, що ти мені все це сказав, товаришу Іларіонов, можливо, і не зашкодить. Тільки пам'ятай: пильність — це добре, підозріливість — погано. Михальов показав себе добре, навіщо ж чорнити людину, йому, май на увазі, нелегко зараз. Ти знаєш, що він зробив, сам один, на лівому березі?..

І Іларіонов, а з ним Федя і Храмзов, дізналися про пригоди Олексія в Козачих Лагерях…

БУДНІ

Життя в ЧК текло своїм звичаєм, бурхливе, складне, мінливе. Перед очима проходив багатоликий, різношерстий за станом, віком і положенням потік людей. Тут трагічне нерідко межувало з смішним, правда з брехнею, чесність з шахрайством. І часто їх нелегко було відрізнити одне від одного.

Вважалося, що співробітники ЧК розкріплені по відділах і займаються строго визначеними справами: одні розвідкою і контррозвідкою, другі — боротьбою з бандитизмом, треті — із спекуляцією і саботажем.

Насправді ж справи постійно змішувалися, переплутувались так, що часом важко було визначити, якому відділу вони підлягають. Нерідко за незначним, на перший погляд, службовим проступком приховувався злісний саботаж. Наліт карних злочинців на приватну квартиру виявлявся ланкою великої контрреволюційної змови, балакучий жебрак на базарі — провокатором, заїжджий спекулянт — шпигуном. І чекісти повинні були виявляти справжнє мистецтво, щоб у цій плутанині, викидаючи другорядне й випадкове, розглядіти, почути, розпізнати ворога, не скривдити друга.

У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…

Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.

Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:

— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!

Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.

З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.

— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.

— Ну?

— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?

— Покажи.

— Ходімо в сад, тут місця мало…

У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві:

— Давай, бий мене по голові.

— Для чого?

— Бий, я відповідаю. Покажу тобі один прийом — ахнеш!

— Гляди, Федько!

— От дурний! — гарячився Федя. — Думаєш, мені охота ляща дістати? Кажу — значить, знаю секрет. Ти спробуй! Та бий же, кажуть тобі!

Олексій посміхнувся і з сумнівом спитав:

— З усієї сили бити?

— Ну, як можеш. Цілься в лоб!.. Давай!

Олексій знизав плечима і розмахнувся… Федя підскочив, хотів щось зробити з його рукою, але не встиг — Олексій ударив його.

Стусан вийшов сильний. Відлетівши кроків на три, Федя сів на занедбану клумбу. Рот його округлився, очі посоловіли.

— Ти що, Федько? — занепокоївся Олексій. — Я ж не хотів, ти сам просив.

Федя похитав головою, сердито промовив:

— Ач сили набрав! Я ще й приготуватися не встиг…

Він стріпнувся і, розчепіривши лікті, знову підійшов до Олексія, схожий на півня, що настовбурчив пір'я.

— Ану, давай ще раз!

— Та кинь ти, Федько, — стримуючи посмішку, сказав Олексій. — Так і розум вибити недовго.

— Бий, кажу! — розсердився Федя. — Мені Буркашин не так дає, тобі з ним не рівнятися! Бий!..

Щоб не образити його, Олексій вдарив ще раз, але не сильно, для годиться, і тоді сталося те, чого він ніяк не чекав.

Федя якимсь особливим способом перехопив його руку в повітрі, пірнув кудись під пахву, і не встиг Олексій отямитись, як ноги його втратили опору, кущі і небо помінялися місцями, і він на весь зріст гепнувся на землю.

Оглушений падінням, Олексій відразу ж схопився на ноги. Федя стрибав навколо і збуджено кричав:

— Що, ловко? Ловко? Зрозумів?

Тепер попросив Олексій:

— Ану, ще раз!

Повторили. І знову Олексій опинився на землі. Потім Федя показав ще прийом, як ламати руку, коли нападуть з ножем.

— Ловко! — признався Олексій. — Цікава штука, може стати в пригоді! Ти мене поведи до твого Буркашина, коли буде вільний час.

— Поведу! — пообіцяв Федя. — Мені не шкода…

Однак не скоро ще випало Олексієві осягнути премудрості японської боротьби: вільного часу в нього не було…

Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…

Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.

В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…

З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.

Але якими б випадковими і короткочасними не були їх зустрічі, вони кожного разу лишали в його душі таке почуття, наче наближається щось велике, ще неясне, але радісне, чого словами і не висловиш. Немов від усього складного світу, який, до речі, частіше обертався до нього найстрашнішою стороною, несподівано відокремилась якась світла цятка, почала більшати і набрала, кінець кінцем, вигляду невисокої дівчини з ямочкою на правій щоці, по-дитячому припухлим ротом і впертою зморшкою між бровами.

Можливо, Олексій ще не скоро все це помітив би, коли б не розмова з Вороньком по дорозі в Степіно. Він тоді вперше подумав про Марусю не тільки як про співробітницю, товариша по роботі. Юнак перебрав у пам'яті подробиці їх зустрічей, пригадав, як останнім часом, розмовляючи з ним, Маруся раптом червоніла і починала говорити різким, незалежним тоном, як гаряче заступалася за нього в суперечках з Іларіоновим, пригадав ще багато непомітних, але значних дрібниць і з подивом прийшов до висновку, що Воронько був, мабуть, не такий уже й неправий…

І чим настійливіше він думав про Марусю, тим більше переконувався, що його вже давно вабить до цієї дівчини.

Бувало вродлива Федосова, яка знала ціну своїй вроді і завжди розраховано кокетувала, викликала в ньому темне, гостре і несподіване почуття, в якому він посоромився б признатися навіть самому собі. І жодного разу юнак не задумувався над тим, чому, зустрічаючи в той час Марусю, відчував таке полегшення, яке відчуває людина, повернувшись від чужих додому. Він ніколи не порівнював їх. Він просто відчував, що там — знавісніле, вислизаюче, вороже, а тут — своє, зрозуміле, близьке. З Марусею було просто й легко: товариш, своя людина!..

Вона не була така вродлива, як Федосова. Важко сказати, чи була Маруся взагалі вродлива. Здорова свіжість, міцна постать, жваві, завжди усміхнені очі — це ще не врода. Та воно, мабуть, і краще…

Зустрічаючись, вони встигали сказати одне одному небагато: «Як живеш?» — «Твоїми молитвами». — «Здоровий?» — «Не скаржусь. А ти?». — «А що зі мною станеться! Рана не болить? (Рана! Це про подряпину на шиї!) Змарнів ти, дивитися страшно. Роботи багато?» — «Не питай».

І розходилися. Не можна було навіть сказати на прощання: «Заходь» або «Ввечері вільна?..»

Зате розставшись, можна було ще і ще раз пригадувати зустріч і вбачати глибокий смисл у тому, як зашарілася Маруся, коли несподівано побачила його, як сказала: «Змарнів, дивитися страшно» — так Катя колись говорила, — і що назвала Альошею, а раніше завжди кликала на прізвище, і що руку затримала, коли прощались, і, здається, щось ще хотіла сказати.

ПІДГОТОВКА ОПЕРАЦІЇ

Дванадцятого листопада повернувся Філімонов із загоном. Останнім часом йому не щастило. Після першого успіху в селі Воскресенці він ще два рази добре поскуб Смагіних, але потім щастя зрадило його. Два тижні Філімонов гасав по степу, топтав сліди смагінських тачанок, був навіть кілька разів обстріляний бандитами, але зав'язати з ними бій так і не зміг.

Банда за цей час зменшилася майже вдвоє. Близько половини свого складу вона втратила під час першої сутички, частина повтікали, інші з'явилися в органи Радянської влади, коли була оголошена амністія дезертирам і бандитам, які добровільно здадуться. З Смагіними лишилося всього близько сорока чоловік, але зате це були такі головорізи, яким не доводилося сподіватись милості від Радянської влади. Про їх жорстокість знали всі.

З ліквідацією Смагіних треба було поспішати: насувалася зима, час, на який бандити йшли відсиджуватися в ліси. Операцію довелося б відкласти до наступного року.

За свідченням смагінців, що здалися чекістам, Марков невідлучно перебував у банді. Він, очевидно, теж чекав зими.

Тимчасом, побоюючись зради, Смагіни змінили свої бази. Дотримувалися вони звичайної бандитської тактики — наступати на «пустому» місці. Вривалися в села, вбивали комуністів, палили їх будинки і зникали до відходу радянських загонів. Фактично в районі Великої Олександрівки не було Радянської влади. Населення було тероризоване, Ради знищені.

Чисельно зменшившись, банда могла легше маневрувати і здавалася невловимою, а зухвалість її зростала з кожним днем. Дійшло до того, що одного разу з села, де ночував загін Філімонова, бандити викрали голову комнезаму, колишнього бійця Червоної Армії.

На світанку, виїжджаюча з села, чопівці побачили на стовпі на околиці роздягнутий до білизни труп. Він висів високо над землею. Долоні його були прибиті до стовпа цвяхами, голова розсічена. До залитої кров'ю сорочки пришпилена записка, написана красивим каліграфічним почерком:

«Дізнайся в нього, Філімонов, де ми. Йому зверху видніше».

Весь день чекісти не давали спочити коням, намагаючись наздогнати банду, але Смагіни спритним маневром заплутали сліди і втекли від переслідування.

На нараду Брокман викликав оперативних співробітників ЧК. Коли всі зібрались, уповноважений по боротьбі з бандитизмом Адамчук обвів людей насмішкуватим поглядом з-під білих брів і сказав:

— Нічого собі, добрі чекісти! Орли! Бандитів не можемо перехитрити. Філімонов усю ковилу в степу витоптав… Спитайте в нього про Смагіних. Він розповість! У смагінської кобили хвіст з кінського волосся та чотири ноги, передні підковані, — оце і всі його відомості! — і люто блиснув очима на Філімонова, який хотів щось заперечити.

Кремезний головатий Філімонов сидів неприродно прямо, намагаючись не рипіти новими наплічними ременями. На скронях і на голеній губі в нього виступили крапельки поту.

— Соромно сказати! — говорив Адамчук. — Це курям на сміх! Слухайте-но сюди! Відповідальним за операцію призначений Михальов, оскільки він, як і Філімонов, великий спеціаліст по Смагіних і по Крученому… Але щоб думали всі! Чуєте? Всі до одного! На завтра щоб кожен з вас придумав план, а там виберемо, який найкращий. Все! йдіть, помізкуйте. Орли..»

Уже надвечір Адамчука закидали планами. Одні пропонували переслідувати банду кількома групами, поділивши район дії на ділянки. Інші, навпаки, вважали, що треба на деякий час припинити переслідування, приспати пильність Смагіних, а потім накрити їх раптовим рейдом. Хтось із найбільш відчайдушних погодився навіть завербуватися в банду і діяти, так би мовити, зсередини…

Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відвели один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22–23 листопада. В цих числах великий загін Філімонова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.

Почали міркувати, кого послати.

— Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.

— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольову, наприклад.

— Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.

— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, кмсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою…

— Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!

— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук. — Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!

— Корольова підійде, — погодився Брокман, — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.

Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було…

Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.

Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки, вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.

Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.

— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі. — Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.

— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.

І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.

Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:

— Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?

Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.

— Ей, я тебе питаю! Все ясно?

Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.

— Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!

Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».

Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього. Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.

— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.

Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.

— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.

І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.

Вийшли вони разом. Було холодно і темно. Біля під'їзду Олексій сказав Феді і Адамчуку:

— Ви йдіть, мені треба… зайти ще в одне місце…

— Ага, — промовив Адамчук і глянув скоса на Марусю. — Ходімо, глухонімий, — взяв він Федю під руку. — Нам з тобою начебто заходити нікуди. Бувайте…

… З хвилину вони стояли одне проти одного. Олексій сказав:

— Ходімо, проведу!

— Ой, не треба, Альошо!

— Пусте. Все одно вже ніч…

І вони пішли поруч темними вулицями, де на холодних неметених тротуарах шелестіло сухе листя і в повітрі вже пахло снігом.

Обоє довго мовчали, не наважуючись і не вміючи почати розмову. Потім Маруся спіткнулась, Олексій незграбно підтримав її за лікоть. Маруся лікоть не одсмикнула, але відвела його якомога далі, тримаючи під гострим кутом, і вони чомусь пішли дуже швидко, мовби запізнювалися кудись…

Так і підійшли до Марусиного гуртожитку, не обмінявшись ні словом. Тільки біля ґанку, коли треба було прощатися, Олексій діловито сказав:

— За Фоміним наглядай, щоб не забував, а то обох погубить. Увагу до себе особливо не привертайте… — І, зірвавшись з тону, додав так само, як вона колись сказала йому: — Ти там обережніше!..

З найближчого вікна пробивалося тьмяне світло, і Олексій побачив обличчя Марусі, якесь незвичайне в цю мить.

— Знаєш, Альошо, — промовила вона. — Коли я повернуся, щось тобі скажу.

— Що?

— От коли повернуся… Ну, прощай, до двадцять другого!

Він затримав її.

— Скажи зараз!

— Зараз ні. Потім…

— Тоді я скажу.

— Ну!..

Він злегка потягнув її за руку, але рука не піддалася, стала твердою і вислизнула з його долоні.

— Ну, гаразд, коли приїдеш…

Маруся засміялась і збігла на ґанок.

Олексій постояв трохи і пішов назад.

Це була остання їх зустріч і перша розмова, з якої хоч щось стало ясно…

У БІЛІЙ КРИНИЦІ

І почалася ця операція, проста, звичайна, із своєю героїкою, із своїм трагізмом — таких багато було в той неспокійний час!..

На ранок оформили документи і переодягли Федю в цивільне. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Підрядивши на базарі попутну підводу, Маруся з Федею поїхали. А через шість днів із Херсона виступив загін Філімонова.

За один нічний перехід, об'їжджаючи села, загін досягнув млинарського хутора, розташованого за десять верст від Білої Криниці. День минув спокійно, бійці відпочивали, чистили коней. Погода випала погана — холодний дощ з вітром, і до. млина ніхто не приїздив. Олексій влаштувався на сіннику, хотів заснути, але сну не було. Чим більше він думав про небезпеку, яка загрожувала Марусі з Федею, тим реальнішою вона йому здавалась. У центрі «чорного» району, фактично беззахисні (Адамчук заборонив брати з собою зброю: очевидно, не дуже довіряв Фединій витримці), позбавлені можливості протягом цілого тижня розраховувати на будь-яку допомогу… А що як у село заскочать бандити?!.

Робота не клеїлась, усе падало з рук. Шість днів, що минули з часу Марусиного від'їзду, Олексій прожив немов у якомусь оціпенінні. За його вимогою загін Філімонова виступив на добу раніше строку і прибув вчасно…

О десятій годині вечора Філімонов покликав Олексія пити чай до мірошника. Не встигли сісти за стіл, як у сінях загупало, двері вдарилися об стіну, збивши відро з водою, що стояло на табуреті, і в кімнату вскочив Федя. За ним убігли чопівці з дозору.

Федя був без пальта. На стоптані черевики шматками налипла грязюка. Штани і рожева в горошок сорочка промокли наскрізь. Волосся, розпавшись на проділ, прилипло до перекривленого обличчя.

— Швидше! — гукнув він з порога. — Братіки, рідненькі, швидше!

Олексій, рукавом змітаючи чашки на підлогу, кинувся до нього.

— Що сталося?!.

— Маруся!.. Смагіни там…

— Де?

— У Білій Криниці…

— Маруся! Що Маруся?!.

— Закатують її! Смагін весілля затіяв!..

— По конях! — скомандував Філімонов, хапаючи з лави шинелю.

Через кілька хвилин загін уже мчав степом. Вітер кидав в обличчя пригорщі дощу. Хлюпала під копитами розгрузла дорога. Пригиналися до кінських ший бійці. Позаду, на тачанці, кутаючись у попону, їхав Федя.

Багато про що сказали Олексієві Федині слова!

«Весілля!» Бандитське «весілля»! Хто ж в ту пору не знав, що це означає! В селах і хуторах, затиранених бандитами, отамани вербували дівчат на коротке, безшабашне кохання. Якийсь п'яниця-піп за кілька хвилин обкручував їх навколо заставленого бутелями стола, що правив за аналой. Шуміла над селом п'яна гульня із стріляниною і матірною лайкою. Після бенкету отаман тиждень-другий тягав свою жертву за собою по степу в тачанці, а траплялося, що й кидав уже на ранок після «весілля». Багато було в селах таких нещасних, зганьблених, заражених поганими хворобами бандитських «дружин», відзначених, на своє лихо, недовгою увагою веселих отаманів.

Перед очима Олексія поставало вродливе, з білявою борідкою і червоними плямами на переніссі обличчя «студента». Він пригадав його недобрий, в'їдливий погляд, і страх за Марусю стиснув груди. Швидше! Швидше! Тільки б встигнути! Тільки б добратися вчасно!..

В ці хвилини він. навіть забув про Маркова…

А сталося от що.

Як і передбачав Адамчук, приїзд учительки викликав велике пожвавлення серед сільських жінок. Рік тому помер старий шкільний учитель, нові їхати боялися. Матері не могли дати ради дітям. Марусю зустріли добре, пожалкували тільки, що надто вже молода. Спитали, коли почне заняття. Маруся сказала, що тиждень поживе, звикне, ознайомиться з обстановкою, а там і почне з богом.

Школою в селі була велика низька хата з сліпими віконцями, затягнутими, наче більмами, кіптявою і павутинням. Усередині стояли клишоногі лави й довгі столи, до чорного блиску затерті ліктями дітвори. В цій хаті збиралися сільські сходки, а після революції, до того, як запанували в районі брати Смагіни, в ній розмістили сільську Раду. Поряд з класною кімнатою була досить велика, тепла комірчина, без вікон, але цілком придатна для житла.

В перший же день після приїзду Маруся зав'язала голову барвистою косинкою, підіткнула пелену і заходилась прибирати. Федю теж «пустила в діло». Він спочатку був запротестував, але Маруся цикнула на нього, і йому довелося поступитися, тим більше, що в становищі глухонімого не дуже-то розбалакаєшся. А втім, він швидко примирився, із своєю долею. Легка, швидка, сповнена пружної дівочої сили, Маруся з таким ентузіазмом взялася за роботу, що було весело підкорятися їй. Виявилося, що для чоловічої гідності зовсім не принизливо мити вікна, витирати із стін порох і павутиння або, повзаючи на колінах, скребти знайденим у коморі уламком коси сірі, брудні дошки підлоги…

Весь день до них навідувалися жінки, розпитували, звідки вони та хто, лякали бандитами, жаліли Марусю, що така молода, а вже стільки натерпілась — рідних втратила, через усю Росію пробиралася з «убогим» на руках — і «вбогого» жаліли… Принесли яєць і молока. Жінки були товариські, балакучі. Вже надвечір Маруся знала, хто в селі із Смагіними запанібрата. Дізналася вона також, що двічі на тиждень бандити відвідують село. Оце не приїздили вже днів п'ять — значить, скоро будуть.

І справді, вони приїхали в середині наступного дня. Йшов дощ, і крізь залите віконце Маруся з Федею бачили, як по вулиці, зіщулившись, протрюхали обвішані зброєю вершники, прямуючи до будинку місцевого старости Матуленка — статечного благообразного чоловіка, якому Маруся віддала свої і Федині документи. Тачанки, запряжені четвернею, їхали позаду. Молодичка, що сиділа в гостях у Марусі, переполошилась, ахнула: «Прибули!..» — і побігла додому.

Федя заліз на горище і звідти повідомив, що Смагіни привезли до старости пораненого. Спішилися… Пораненого зняли з тачанки, ведуть, пішли по хатах. Коней не розпрягають, йдуть сюди.

Бандити, мабуть, ще не знали, що в селі нова вчителька. Помітивши помиті вікна у занедбаній школі і підметений ґанок, здивувались і зайшли. Їх було троє.

— Еге! — промовив один з них, щетинистий з розрубаною щокою. — Це що за краля?

— Я тутешня вчителька, вчора приїхала, — сказала Маруся спокійно.

— Вчителька? — здивувався бандит. — Отаке дівчисько? Брешеш! Документи є?

— Мої документи в старости.

— Санько, — моргнув він товаришеві, — біжи до Матуленка, скажи батькам, що тут більшовичка об'явилася.

— З глузду з'їхав, чи що? — сказала Маруся. — Я не більшовичка.

— Там побачимо!

Молодий Санько захлюпав по грязюці до будинку старости.

— А це хто? — спитав бандит, показуючи на Федю, який з цікавістю розглядав прибулих.

— Це мій брат, він глухонімий.

— Німий? — недовірливо промовив бандит. — Ану йди сюди, ти! — звернувся він до Феді. — Йди, кажуть!

Федя запитально глянув на Марусю.

— Йди, Федю, йди, — сказала вона, показуючи пальцем на бандита. — Не бійся, йди…

Федя підійшов.

— Так ти, кажуть, німий? — спитав бандит.

І раптом оперіщив Федю батогом по обличчю.

Ніхто, крім Марусі, не міг оцінити Фединої витримки. Він одхилився, присів від болю, але не вимовив ні звуку.

— Що ти робиш! — закричала, побілівши Маруся, заступаючи Федю собою. — Хворого б'єш!

Федя, отямившись, щось плаксиво і ображено забурмотів.

— Що робиш! — невдоволено сказав другий бандит. — Це ж убогий!

— Нічого! — засміявся перший. — З'їсть, не зашкодить. Це для перевірки.

Потім вони посідали на лаву і почали чекати. Перший бандит, наче й не було нічого, розпитував Марусю, звідки вони, хто їх прислав, кого знають у селі.

Маруся відповідала коротко, відвертаючись і гладячи по голові Федю, що схлипував.

Під вікнами захлюпала грязюка. Двері грюкнули, і перед Марусею стали Григорій Смагін (вона зразу впізнала бандита), його брат, обрюзглий, з набряклими щоками, одягнений в кожушок, і ще четверо.

— Ану, покажіть мені вчительку! — сказав Григорій Смагін. — Ви?

Він втупився в Марусю, і очі його, порожні, нахабні очі бувалого женолюба, стали масними.

— От не чекав нічого подібного! Тю-тю-тю… — сказав він, озираючись на брата.

Той злегка кивнув.

— Здрастуйте, мадам! — по-блазенськи вклонився Григорій. — Яка приємна несподіванка! Думав побачити якусь гімназичну мегеру, і раптом маєш — чарівна квітка! Кажуть, ви більшовичка? — спитав він, трохи примруживши очі і вклонившись ще більш галантно.

— Дурниці він верзе! — гаряче сказала Маруся. — Це вигадав ваш… Ну ось цей, словом! — показала вона на бандита з шрамом. — Моє прізвище Корольова, Марія Петрівна. Ми з братом біженці з Нижнього Новгорода, брат глухонімий, ми стільки натерпілися, голодували, а він б'є брата батогом! — Вона приклала хусточку до очей.

— Він бив вашого брата! — з перебільшеним обуренням вигукнув Смагін. — Та як ти насмілився, мерзотнику! Геть звідси! Всі, всі, геть! Я сам тут займуся!.. — і вигнав бандитів з хати.

Не пішов Смагін-старший. Він звернувся до Марусі:

— Заспокойтеся, будь ласка! Це непорозуміння, хуліган буде покараний. Ах, негідники, негідники, як розпустилися! Подумати тільки: ні за що, ні про що вдарити батогом! Дуже погано! Ну, заспокойтеся, дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Б-будь ласка…

Смагін сів за стіл, вказав їй на місце навпроти. Вік розв'язав мокрий башлик, розстебнув і поклав на лавку простору кавалерійську бурку, зняв сизий студентський кашкет і поклав його так, щоб Маруся бачила технічний значок.

— Чи давно ви в більшовицькій партії? — ввічливо спитав він.

— Ви смієтеся з мене! — сплеснула руками Маруся.

— В такому разі, хто ж ви, пробачте?

Дівчина знову повторила придуману разом з Олексієм та Адамчуком історію про те, як вона втратила батьків, як тікала з Нижнього Новгорода, коли там почався голод, як поневірялася з братом по вокзалах і як у Херсоні їй запропонували поїхати в село вчителькою, хоч вона ніколи не готувалася до цієї діяльності і просто навіть не знає, як вчитиме дітей… Вона була згодна на все, аби тільки, нарешті, знайти притулок і не думати про шматок хліба для брата…

— А вам не говорили, що тут небезпечно? — спитав Смагін. — Вірніше небезпечно для тих, хто розп'яв Росію, — уточнив він, — для червоних!

— Г-говорили… Але я подумала, що нас ніхто не скривдить. За що?..

— Ви маєте рацію! — сказав Смагін. Він повірив кожному її слову. Це було видно з того, як він її слухав, і з того, як перезирався з братом. — Вам нічого боятися. Ми переслідуємо тільки ворогів. Друзів ми любимо… — він перехилився через стіл і, солодко посміхаючись, погладив її по руці.

Маруся мимоволі відсмикнула руку.

— Повторюю, вам нічого боятися! Особливо мене, — підкреслив він. — З цього дня я сам, як то кажуть, опікатиму вас. Вам подобається такий опікун?

— Н-не знаю… — пробурмотіла Маруся.

Він засміявся, впевнений, що перший крок до перемоги зроблено.

— Ви скоро знову побачите мене! — пообіцяв він. — Я знаю, наша дружба незабаром стане міцнішою і… ближчою.

І хоч те, що він говорив, було на руку чекістам, Маруся від цього погляду зблідла ще більше і через силу примусила себе кивнути головою.

— Днями ви одержите звісточку, — сказав Григорій, підводячись. — А тепер дозвольте відкланятись…

Рукостискання йому здалося мало, він спробував обняти Марусю, вона вивернулась. Смагін зареготав і надів бурку.

— Ходімо, Васьок, — сказав братові. — Ми ще повернемося сюди.

Обрюзглий Васьок пробурмотів щось на прощання. Григорій підморгнув Марусі і нагадав:

— Чекайте гостей! — нахилився в дверях і вийшов.

Незабаром банда виїхала з села…

Другого дня, опівдні, перед школою зупинилася підвода. Кульгавий чоловічок з куцою, наче прорідженою борідкою спитав «учительшу Машу».

— Приймайте, — непривітно сказав він, — майно привіз.

— Від кого це?

— Григорій Володимирович кланяється.

Федя допоміг йому втягти в приміщення велику оковану скриню. Зараз же збіглися жінки дивитися надіслане Смагіним багатство: шалі, хустки, дві шуби, сукні міських фасонів, взуття та кілька згортків мануфактури. Жінки ахали, захоплювалися і з неприхованою жалістю поглядали на Марусю. Їй і самій був зрозумілий зловісний смисл цих подарунків. Гарненька вчителька, самотня й беззахисна, була для Смагіна принадною здобиччю. Нерідко любовні пригоди отаманів викликали вибухи такого обурення, що, траплялось, Смагіним переставали коритися цілі села, а від родичів зганьбленої дівчини можна було чекати зради. За Марусю нічого було турбуватися з цього приводу. Заступитися за неї не було кому, крім хворого брата…

Коли жінки, пащекуючи і зітхаючи, розійшлись, Федя сердито спитав Марусю, яка весело перебирала ганчір'я в скрині:

— Чого скалиш зуби, наречена? Зраділа? Справи кепські! Чекай тепер весілля. Треба зараз же в Херсон пробиратися, наших привести.

— Дурень ти! — сказала Маруся, прикидаючи, чи до лиця їй муарова бальна сукня з довжелезним шлейфом, які носили, певно, в минулому столітті. — Сиди і не рипайся. Про такі справи тільки мріяти можна! Відтягуватимемо днів п'ять, поки Олексій з Філімоновим прибудуть, а там ми їм таке весілля влаштуємо, не проспляться!

— П'ять днів! Чекатиме він п'ять днів! Побачиш, сьогодні ж об'явиться!

— Нічого, Федько, викрутимось якось!..

Федя не помилився. Надвечір з'явився новоявлений Марусин жених. Цього разу вся ватага, минаючи будинок старости, під'їхала просто до школи. Смагін ввійшов веселий, усміхнений.

— Приймайте гостей! Не чекали?

«Гості» набилися в хату, сповнивши її гомоном, човганням чобіт, брязканням шабель і запахом кінського поту й овчини.

— Здрастуйте, Машо! — привітав Смагін Марусю. — Скучили? Приїхали вас веселити. Раді?

— Милості прошу, — вклонилась Маруся.

— Давайте поздоровкаємось по-старовинному, по-російському… — Він обняв її, хотів поцілувати в губи, але, промахнувшись, гучно цмокнув у щоку.

Маруся вирвалась, почервоніла до сліз. Смагін задоволено потер руки, але раптом насупився, помітивши на ній скромну сукню.

— Ви від мене гостинці одержали?

— Одержала… Тільки мені не треба!

— Таке вигадали! Коли дарують від серця, треба брати! — невдоволено сказав він. — А втім, добре, і в такому вбранні гарна, як кажуть. Накривайте на стіл, — наказав він своїм. — Албатенко і ти, Макаре, йдіть до старости, нехай закуску дає. Скажіть, вранці навідаюсь.

«Вранці», це означало, що вони лишаться ночувати…

Маруся насмажила свинини на двадцять чоловік, — решта розбрелися по селу, — почався бенкет. Столи поставили вряд. Обидва Смагіни сіли на покуті. Біля себе Григорій посадив Марусю, поруч з нею Федю. Скільки не намагався Федя, він не міг визначити, хто з присутніх Кручений: жоден з них не мав прикмет, про які говорив Олексій.

Григорій пив багато і швидко сп'янів. Брат його випив ще більше, але по ньому цього не було помітно. Він брилою громадився над столом, поклавши перед собою важкі, наче гирі, руки. В нього був прямий, неламкий погляд, в якому темніла нерухома, назавжди застигла ненависть.

Смагінці пили стримано. Сп'янів, мабуть, лише Григорій. Інколи хто-небудь, щоб догодити отаманові, кричав: «Гірко!», і Григорій, регочучи, ліз цілуватися до Марусі. Від нього тхнуло сивухою і зубною гниллю. Плями на переніссі стали ще яскравішими, губи заслинились і обвисли. Федя чув, як він шепотів Марусі:

— Господинею будеш на всю округу!.. Що хочеш — твоє!.. Моє слово — кремінь… Не виламуйся, пий!… — і тикав їй в губи кухоль з самогоном.

— Не треба… Гидота яка, заберіть!..

Смагін реготав, відкидаючись на лаві, і дивився на дівчину налитими шаленством очима.

Нарешті, бенкет закінчився. Самогон, що лишився, злили в сулію і винесли на тачанку. Бандити почали влаштовуватись на ночівлю. Маруся з Федею пішли в комірчину і замкнулися..

Незабаром до них постукав Смагін. Маруся довго умовляла його через двері піти лягти, але, кінець кінцем, він зірвав засув.

Почали боротися в темряві. Григорій хрипів:

— Женюсь… Цить, дурко!.. Женюсь, кажу! Церковним шлюбом… з попом!.. Як треба…

Коли Федя зрозумів, що Смагін бере гору, він вчепився в його тужурку, відтягнув од Марусі,

— Хто?!. — загорлав той. — Хто, гад?.. Уб'ю!..

На щастя, він був дуже п'яний і без зброї. В комірчину зайшов Смагін-старший.

— Іди спати, Гришко, — суворо сказав він. — Не встигнеш, чи що? Йди!..

І повів його з собою. Григорій крізь зуби цідив брудну лайку.

Маруся впала на ліжко і заплакала. Вона плакала гірко, зле, захлинаючись, і Федя сам ледве не заревів, чуючи, як вона давиться від ридань, уткнувшись головою в подушку. Він підсів до неї, зашепотів:

— Марусю, хочеш я в Херсон махну? До ранку доїду. Приведу наших…

— Не смій! — відповіла вона. — Помітять, що пішов, — усе загине… Перетерпимо… А ні — я їм!.. — І заскреготала зубами.

Вранці Григорій посміхався до Марусі, ніби нічого особливого не трапилось. Бандити кудись поспішали. Нашвидку поснідали, з'ївши рештки вчорашньої свинини, і почали збиратися в дорогу. Григорій уже в бурці одізвав Марусю набік.

— Машо, вчора я попустував сп'яну, ти не сердься. Але ось що я тобі скажу: мені без тебе тепер неможливо. Одружитися з тобою хочу! Ти як?

— Ой, що ви, Григорію Володимировичу! Як можна! Так у вас усе швидко!..

Він посміхнувся.

— А життя тепер яке? Поспішати треба жити, хто-зна, що нас завтра жде! Але ти не сумнівайся, Машо, у нас з тобою по-хорошому буде! Я з цією бузою, — він зробив непевний жест, — скоро покінчу, ось тільки боржки деякі віддам. А потім на північ з тобою поїдемо, до Москви поближче. Хочеш у Москву?

— Подумати мені треба, Григорію Володимировичу…

— Скільки ж ти думати збираєшся?

— Ну, тиждень…

— Тю, здуріла! Чотири дні думай, поки мене тут не буде, а через, чотири дні приїду і одразу весілля справимо. Ох, і гульнемо!

— Та що ви, Григорію…

— Сказав, і все! Чекай мене. Через чотири дні прилечу, мов на крилах! Не бійся, Машуню, любитиму, подобаєшся ти мені! Але дивись… — У нього жорстоко звузились очі, — їхати без мене і в думці не май, є кому доглянути! — Він знову заусміхався. — Та куди ти від мене дінешся, суджена ти моя! Життя тобі таке влаштую, буде про що згадати! І братікові твоєму діло знайдемо. Ану, обніму на прощання!..

Маруся зіщулилась, виставила лікті. Він засміявся:

— Гаразд, прощай. Чекай!

… Чотири дні! Рівно стільки, скільки залишалось до двадцять другого числа!

Усе складалося, як по писаному. В день «весілля» Федя зникне після обіду. Цікавим Маруся пояснить, що брат дуже переживає, і ось утік, заліз кудись у куток і плаче: хворий все-таки…

Однак повернувся Смагін не на четвертий, а на третій день, двадцять першого листопада.

О шостій годині вечора банда риссю в'їхала в село. На тачанках везли поранених. Смагін, не зупиняючись, проїхав до будинку старости, пробув там з півгодини і потім з усією ватагою повернувся до Марусі. І з першого ж погляду, тільки він увійшов, Маруся зрозуміла: сталося щось непередбачене, щось таке, від чого обстановка різко змінюється на гірше.

Смагін був похмурий. Скинувши біля порога мокру бурку (погода стояла погана, з дощем і вітром), він рукавом витер воду з обличчя і криво посміхнувся Марусі.

— Здрастуй, голубонько! Бачиш, як поспішав до тебе, на день раніше приїхав! Умитися мені дай….

Але було цілком очевидно, що зовсім не палке кохання до Марусі скоротало строк його відсутності. Пізніше, прислухаючись до розмов смагінців, Федя зрозумів, у чому справа. Смагіни, очевидно, дуже набридли місцевим жителям. В одному з сіл, яке брати вважали цілком надійним, селяни влаштували засаду, в результаті якої шість бандитів було убито і четверо поранено. У Смагіних лишалося тепер всього близько тридцяти шабель. Отамани вирішили поповнити свої втрати і в іншому селі оголосили мобілізацію. Але в ту ж ніч усі завербовані селяни втекли в ліс…

Умившись, Григорій Смагін зайшов до Марусиної комірки. Сів за столик, спитав:

— Ти готова?

— До чого?

— Сьогодні обкрутимось. Я вже й попа привіз з Великої Олександрівки. Він у Матуленка відпочиває.

— Говорили ж, через чотири дні!.. — прошепотіла Маруся, помертвівши.

— Мало що говорив! День ролі не відіграє. Сьогодні все й скінчимо.

— Я-як же це?.. Ой, не треба! Ради бога, не треба сьогодні, Григорію Володимировичу! Ну, день ще! Завтра!..

— Дурниці! — він нахмурився, на щоках забігали жовна, брови насунулись на очі. — Рюмси не розпускай, на мене це не впливає! Богові повинна дякувати: я серйозно одружуюсь, піп справжній. Все буде честь честю… — І раптом, звіріючи, вдарив кулаком по столику. — Так, завтра я розплююся з цією поганою дірою назавжди! К чорту! Піду звідси! Сволота! Піду!.. На Україні ще місця багато. Хай їх більшовики хоч в жовна кидають — начхати мені! Зрадники, гади!.. — Сатаніючи від ненависті, він заїкався, і крапельки слини повисали на його кучерявій борідці.

В комірку зазирнув Смагін-старший.

— Гришко, закрий пельку, з глузду з'їхав!

Григорій рвонув комір, відлетіли ґудзики. Порожніми, застиглими очима він дивився в куток, мовчав, потім підвівся.

— Нехай, дурниці все… — він вишкірився, зображуючи посмішку, підморгнув Марусі: — Нічого, Машо, тебе це не стосується. Готуйся! Мої рахунки з селянами — одне, а кохання — особлива стаття. Я Матуленку скажу, щоб своїх жінок прислав допомогти. Готуйся, — повторив він і вийшов, гупаючи чобітьми.

Маруся була бліда, як смерть, коли повернулася до Феді.

Він очима спитав її: «Що робити?» Вона зашепотіла, майже притискаючись губами до його вуха:

— Тікай, Федю! Тікай хутчіше!..

— Куди?

— Куди хочеш… На хутір… або ще кудись, хоч у Херсон! Можливо, встигнеш! Я їх спробую затримати. Приведи когось, Федюню!..

Він хотів заперечити, сказати, що не лишить її саму з бандитами, що вб'є Григорія… Але вона затиснула йому рота:

— Йди! Мене все одно не візьмуть!.. — І майже силоміць виштовхнула його з комірчини.

Смагінці вже готували столи для весільного бенкету, біля ґанку вивантажували з тачанки бочку з брагою і биту птицю — гусей і качок. Бандит з розрубаною щокою, той самий, що в день знайомства оперіщив Федю нагаєм, підкликав його до себе і, кривляючись, знаками почав пояснювати, що сьогодні відбудеться. Коли б він знав, про що думає, слухаючи його з ідіотською посмішкою, «глухонімий брат» отаманової нареченої, від його веселощів і сліду не лишилося б!..

У цей час у вуличці з'явилися Григорій, староста Матуленко, дві жінки і сухенький дідок-священик, які під дощем йшли до школи. Федя скочив з гайку, завернув за ріг школи, мовби до вітру, городами прослизнув на околицю і побіг щосили…

Млинарський хутір стояв на шляху до Херсона — Федя проїжджав його разом з Марусею. Коли б хутір лежав трохи осторонь, Феді і на думку не спало б заїхати туди: ніякої надії, що чекістський загін уже прибув, у нього не було. Він біг, захльостуваний вітром і косими колючими струменями дощу, по залитих водою дорожніх вибоїнах, задихаючись, з однією думкою: де завгодно, як завгодно знайти допомогу, врятувати Марусю!..

І коли, вже в цілковитій темряві, якісь люди схопили його і один з них, придивившись, вигукнув: «Федько!», він заплакав уголос, ридма, наче дитина…

МАРУСИНЕ ВЕСІЛЛЯ

Спинившись біля села, чекісти оточили школу, не потривоживши навіть сільських собак. Але це було зайвою обережністю. Смагіни цього разу виявили не властиву їм безтурботність. Можливо, вони й виставили дозори, але вартувати під заливним дощем в той час, як інші п'ють, нікому не хотілося. І вартові приєдналися до бенкетуючих. Коли бійці Філімонова впритул підійшли до школи, вони побачили лише одного смагінця: він блював, стоячи під дощем біля ґанку. Бандит умер від руки Філімонова, так і не збагнувши, звідки прийшла до нього смерть.

Більшість смагінців були п'яні як ніч. Ті з них, хто ще міг щось втямити, дуже швидко зрозуміли безвихідність свого становища. Двоє чи троє бандитів спробували вискочити з вікна, але тут же звели свої рахунки з життям…

— Сюди! — кричав Федя. — Сюди, Альошо!..

Через класну кімнату, де серед перекинутих столів чекісти в'язали бандитів, Федя з Альошею кинулись до Марусиної комірки. Розчинили двері.

Маруся лежала на підлозі, підпливаючи у власній крові. Страшна була її рана, заподіяна з розмаху гострою, як бритва, бандитською шаблею.

Поперек ліжка, без чобіт і тужурки, валявся, розкинувшись, Григорій Смагін. Він був теж мертвий.

І ще хтось, третій, живий, нерухомо сидів у кутку…

Ось що побачив Олексій.

Решту він зрозумів пізніше.

… Маруся зволікала до останньої миті. Знесла вона і короткий, поспіхом відслужений весільний обряд, і слиняві поцілунки свого «нареченого», і похабні жарти перепилих бандитів. Чекала, сподівалась, що порятунок усе-таки прийде.

Коли ж надії більше не лишилося, коли розпалений горілкою Григорій Смагін під брудний регіт друзів по чарці затягнув її в комірчину, наважилась на останнє…

Запропонувала Смагіну ще трохи випити: для хоробрості… Він погодився, приніс горілки. Поки він ходи Маруся витрусила в кухоль порошок із свого пакетика. Він нічого сп'яну не помітив…

Чи встиг він щось крикнути перед смертю, чи брат його сам щось запідозрив і вломився у «весільний покій», невідомо, але це вирішило долю Марусі, Смагін-старший зарубав її.

Василь Смагін не чинив ніякого опору. Скидалося на те, що він зовсім не чув шуму в сусідньому приміщенні і не розумів, що за люди перед ним. Безумним і страшним було його обличчя, коли почали в'язати йому руки. І лише коли бандита виводили з комірчини, він уперся в одвірок і, повернувшись до брата, вирячивши водянисті, мов холодець, очі, закричав:

— Гриш-ка-а!.. Гришень-ка-а!..

Григорія винесли.

Марусю поклали на ліжко, накрили широким, з облямівкою простиралом.

І довго стояв над нею Олексій. Думок не було. Був біль, гострий, майже фізичний біль. Він заполонив серце і лишився там рваним, розпеченим осколком…

Філімонов поклав руку йому на плече:

— Ходімо, Михальов…

Олексій міцно потер лоба. Щось треба було зробити… Щось лишалося незакінченим. Що?..

Згадав. Вийшов у класну кімнату.

Всі бандити вже були зв'язані. До стіни тулилися перелякані, розпатлані жінки, священик і двоє-троє селян. Маркова серед них не було! Втік! Знову втік!..

Олексій оглянув арештованих.

— Де Кручений?

І тут з легкого руху серед бандитів зрозумів, що Марков десь тут, поруч, близько.

— Я питаю, де Кручений? — повторив він.

Арештовані мовчали.

— Обіцяю полегкість тому, хто викаже!

Знову рух серед бандитів. Деякі перезирнулися між собою…

— Я скажу! — швидко промовив бандит з чорною пов'язкою на оці. — Албатенко я, Микола Албатенко, запам'ятай, начальнику…

Але йому не дали купити життя. Відразу кілька голосів закричали:

— У старости він, он у того!..

— Хто староста?

— Я… — пробурмотів Матуленко. — Є в мене один поранений… Тільки не той, що говорите, не Кручений… Марков його прізвище…

— Веди! — наказав Олексій.

Марков був поранений у сутичці з продзагоном. Куля навиліт прошила м'якуш правого стегна…

Два місяці він гасав із Смагіним по степу. Спочатку була надія, що Григорію Смагіну, який, відмовившись од своєї колишньої есерівської програми, підняв жовто-блакитний прапор і оголосив себе українським націоналістом, вдасться організувати повстання на всій Херсонщині. Але від цієї надії незабаром довелося відмовитись. Після розгрому у Воскресенську Смагіни так і не оправились. З того часу тільки й думали вони, як би утекти від Філімонова. Банда ріділа. Замість повстання почали дрібний розбій — вбивали районних міліціонерів, переслідували демобілізованих червоноармійців, грабували споживчі крамниці. Марков вирішив перечекати деякий час, поки затихне галас, зчинений навколо олешківської справи, і про нього трохи забудуть, а потім податись у Херсон. Ні, надовго затримуватись у Херсоні він не збирався: надто рисковано. Шляхів було багато: ще гуляє по Україні Махно, ще вирують заколоти на Дону, ще можна чекати нового приходу союзників. У крайньому разі, є закордон: Польща, Німеччина… Але в Херсон він усе-таки заїде!..

Тиняючись із Смагіним, Марков випадково зустрів колишнього крамовця, якому пощастило втекти з ЧК. Крамовець був одним з тих, кого захопив Олексій під час серпневого рейду… Від вірних людей Марков знав, що відбулося в Олешках. Пригадуючи події дворічної давності, він почав розуміти, що Олексій Михальов і тоді вже був причетний до несподіваного викриття фон-Гревеніц і її страти напередодні німецького наступу.

Бажання поквитатися з цим чекістом за Діну, за Крамова, за Гревеніц, за його, Маркова, ганьбу було в ньому сильніше від обережності. Ні, в Херсоні він неодмінно побуває!..

Але для цього треба набратись терпіння і протриматися ще хоча б кілька місяців. Робити це із Смагіним ставало дедалі важче. Від Філімонова можна втекти, поводити за ніс червоних ще довгий час, але від селян не втечеш! Смагіни втратили популярність серед місцевого населення. Про це свідчила засада в селі, яке вважалося цілком надійним. Тепер під ними загориться земля!..

Вітер навалювався на хату. Дощ шумів у солом'яній покрівлі. Марков лежав у темній кімнаті на широкому сімейному ліжку, яким поступився йому гостинний Матуленко, і пригадував тайники, де можна сховатися. Він згадав якусь добру офіцерську вдову, що тримала крамничку в Бобровому Куті, згадав ветеринарного фельдшера, який живе у Снігурівці, пригадав ще декого, хто, можливо, не відмовить йому в притулку, коли виникне потреба…

За стіною кректала і охала хвора на ревматизм теща Матуленка. Сам староста з дружиною і дочкою — товстою некрасивою дівкою з прищавими щоками — пішов бенкетувати до Смагіна. Марков радів цьому: хоч з розмовами не пристають — що буде, та чи скоро скінчиться, та як обернеться…

Вдалині гримнули постріли. Марков прислухався. Розгулялись! Без стрілянини не минає жодна п'янка Григорія Смагіна. Хоч би сьогодні утримався: село лякає. І так люди вовками дивляться!..

Постріли незабаром припинилися. Марков довго лежав із заплющеними очима, поки не почав дрімати. Він прокинувся від того, що хтось увійшов у хату.

— Це ти, Прохоровичу? — спитав він. — Я… — відповів Матуленко.

Він був не сам. З ним, мабуть, прийшов хтось із смагінців: Марков почув стукіт підкованих каблуків по земляній долівці.

— Хто там з тобою?

— Свої… — сказав Матуленко після невеликої паузи. — Григорій Володимирович до тебе прислав…

— Хай ідуть сюди.

Увійшли троє. Матуленко вніс за ними лампу. Коли світло впало на того, хто стояв найближче до ліжка, Марков скрикнув і засунув руку під подушку. Перед ним був Олексій Михальов.

— Підніми руки, — глухо сказав він. — Не шукай нагана, вб'ю на місці!..

Марков підняв руки.

— Відійди од ліжка.

— Не можу. Нога…

— Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

— Одягайся! — наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл… Чи почує він його?..

— Я йти не можу… — сухим, уривчастим голосом промовив він. — Не дійду я…

— Нічого, тут близько, — відповів Олексій.

Це був вирок, кінець…

— Не можу я! — повторив Марков. — Не треба…

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

— Не бійся! — сказав він. — У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

— Правда? Значить, ще не зараз?.. — Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди…

Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх. Їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Паитюшки, Воронька… І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил… Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали…

«ТИХА» ОДЕСА

Переклад а російської Г. Т. Ткаченко та В. Б. Рибки

ебелий, нижчий ніж середнього зросту, з круглим і лагідним обличчям — такий був начальник розвідвідділу Одеської губчека Геннадій Михайлович Олов'яников. Глибокі залисини прорізали його негусту шевелюрку, загрожуючи в недалекому майбутньому зімкнутися на тімені.

Крізь окуляри з скельцями для далекозорих уважно і в цілому доброзичливо дивилися дуже збільшені голубі очі. Квадратні вусики над губою начальник розвідвідділу час під часу торкав пальцем, ніби перевіряв, чи на місці поїш. Така зовнішність, здавалося б, цілком підійшла лікареві або, скажімо, вчителю, але зовсім не відповідала бойовій репутації Олов'яникова.

А репутацію він мав гучну, відому далеко за межами Одеси. Прізвище начальника розвідвідділу стало навіть прозивним. В особливо важких випадках, наприклад, виправдувалися тим, що, мовляв, «тут навіть Олов'яников спіткнеться». І вважалося похвалою, коли говорили: «Оце по-олов'яниковськи».

І от несподівано Олов'яников прибув до Херсона. Одразу ж, як приїхав, він довго розмовляв з головою Херсонської повітової ЧК, після чого в того помітно зіпсувався настрій. Про що вони розмовляли, лишалось таємницею, зате настрій начальства незабаром відчув на собі уповноважений по кадрах Завадько, якому було наказано принести у кабінет голови всі особові справи чекістів. Завадько вийшов з кабінету спітнілий, сказав, відсапуючись: «Гроза!..» — але пояснити ще щось рішуче відмовився.

У наступні дні поведінка Олов'яникова породила багато різних чуток. Він заходив то до одного, то до другого уповноваженого, цікавився справами слідства, іноді був присутній на допитах, але ні в що не втручався, лише сидів у кутку і мовчки поблискував звідти скельцями окулярів. У вільний час він розмовляв із співробітниками про се, про те, поступово випитував про роботу, сім'ю і навіть про стан здоров'я.

Дехто вирішив: шукає когось. Інші сходилися на думці, що Олов'яникову доручено негласно перевірити кадри. А були й такі, які вважали, що він добирає людей для Одеської губчека. Ця версія особливо зацікавила: Одеса не Херсон, є де розвернутись!

А втім, розмови скоро вщухли. Навіщо, врешті, вгадувати? Треба буде — скажуть. Тут і свого клопоту хоч одбавляй!..

І коли через десять днів Олов'яников поїхав, його від'їзду майже не помітили.

Правда, протягом цих десяти днів відбув у відрядження один співробітник. Поїхав він несподівано, ні з ким не встигши попрощатись. Але відрядження були звичною справою, і ніхто не пов'язував від'їзд товариша з перебуванням Олов'яникова в Херсоні.

А тим часом зв'язок був.

Мали рацію ті, хто думав, що Олов'яников добирає людей для Одеси. Саме це й зіпсувало настрій голові повітової ЧК. Людей у нього не вистачало. Кожен співробітник був на обліку. А Олов'яников поклав на стіл голові ЧК категоричний наказ згори: «Цілком таємно виділити в розпорядження начальника розвідвідділу ОГЧК одного співробітника на його розсуд. Не створювати ніяких перешкод…» і таке інше.

Після тривалих суперечок голова сказав:

— Сам вибирай, я тобі не помічник!

— Виберу! — запевнив його Олов'яников. — Можеш бути спокійний!

Але саме тому, що голова в цьому не мав сумніву, він спокійним і не був.

І Олов'яников справді вибрав якраз ту людину, втрата якої була для голови повітової ЧК дуже відчутною.

БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ

Рибалки з Миколаєва висадили в Одеському порту довгов'язого парубка з худим обличчям, обпаленим за дорогу морським сонцем. З вигляду він однаково був схожий і на селянина, і на майстрового, який приїхав в Одесу на заробітки. Старий, поношений піджак сидів на ньому мішкувато. На голові настовбурчився зім'ятий кашкет. У руках — скромний дорожній клуночок.

Попрощавшись з рибалками, парубок, широко ступаючи, попростував через портовий двір, задоволено відчуваючи тверду землю під ногами, взутими у важкі юхтові чоботи. Такі чоботи вважалися в ті часи великою розкішшю.

Одеський порт лежав у руїнах. Вітер здував жовтий пил з розбитих пакгаузів. Між уламками шмигали пацюки.

Біля зруйнованих естакад покинуто чорніли мертві пароплави. Єдине живе судно в порту — низький буксирний катер — огинав маяк, що височів на стрілці півкруглого молу. Вода закипала біля його шершавих бортів, укритих лускою латок, з труби валив густий, дігтярно-масний дим.

Палі обгорілих причалів, облизані спочатку вогнем, потім хвилями, блищали, ніби полаковані. На них вмостилися кілька рнбалок-одинаків. Із прозорої, відстояної в гавані води вони виуджували головатих бичків.

Поминувши ряди порожніх лабазів, прибулий вийшов з порту. Біля виходу, впоперек залізничної колії, лежав на боці маневровий паровоз із зяючим прокіптюженим котлом. Поряд стояв іржавий каркас вантажного вагона. Все дерев'яне було обідране з нього, певно, на паливо.

Широкі, білі, що звужувалися догори, Потьомкінські сходи вивели приїжджого на Миколаївський бульвар. Тут починалася інша Одеса — красиве, сонячне місто. На фасадах його будинків красувалися ліпні фігури каріатид і атлантів, що підпирали високі бал коїш з витими решітками. За бульваром спекотно сяяло море. Білим і рожевим квітом зацвітали акації, кидаючи на землю тонку сітчасту тінь.

Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!

Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.

Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, — сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.

Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.

Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник — «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.

Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.

Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.

На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.

— Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? — спитав дідок.

Кілька секунд приїжджий, здавалось, вагався, відповідати чи ні, потім рішуче сказав:

— Синєсвитенко Петро. Тут він живе?

— Синєсвитенко, — повторив дідок байдуже. — Йому потрібен Синєсвитенко, ти чуєш, Петю?.. Синєсвитенко став важною персоною: щодня до нього хтось приходить. Як тобі це подобається?

Петя щось нерозбірливо буркнув. Витягнувши товсті губи, він чвиркнув довгим струменем слини на кота, що пробігав.

— Цікаво узнати, — вів далі дідок, — для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?

— Родичі ми, — насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.

— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!

Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.

Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.

— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.

— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!

Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:

— Ви до нас, дядю?

— Синєсвитенко ти?

— Я.

— Тоді до вас.

Павка кинув хлопцям битку і підійшов.

— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!

— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.

— Батя вдома? — спитав приїжджий.

— Удома. Ходімте, дядю, проведу.

Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.

Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.

Павка, відчинивши двері, сказав:

— Татуню, до нас прийшли.

Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.

Приїжджий скинув кашкета:

— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.

— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.

— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.

— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.

Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.

Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.

— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.

— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?

— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.

— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.

— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.

— Як вас звати-величати? — спитав господар.

— Звуть Олексієм, а величатися не будемо, — відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: — Ми ж свояки, не забув?

— Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?

— Чую.

Синєсвитенко натягнув куртку, перешиту з червоноармійської шинелі, зняв з цвяха кепку і, нагадавши синові, де що лежить з їжі, квапливо вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, прибулий, що назвався Олексієм, запитав:

— Павле, хто ті двоє, що зі мною розмовляли у дворі?

— Живуть тут. Старого прізвище Писецький, — почав пояснювати Павка. — Він, дядю, знаєте хто? Він із злодіями водиться, вони до нього крадене носять. А другий — це Петя Цяця. Його тут усі бояться. Він, дядю, запросто зарізати може.

— Та ну?

— Правда! Ви про Мишку Япончика чули?

— Чув.

— Так Петько йому був перший друг!

— Так… — З хвилину Олексій щось думав, розглядаючи кирпатий Павчин ніс, подекуди побитий ряботинням. — Ось що, Павко, про мене ти не дуже базікай у дворі. Питатимуть, кажи: мамчин брат, приїхав із села роботу шукати. Зви дядьком Олексою. Розумієш?

— Розумію! — кивнув Павка.

Павці було відомо про гостя найголовніше: він знав, що дядько Олекса чекіст. Але тим і обмежувалися його відомості про новоявленого дядька, і багато чого здавалося йому незрозумілим і таємничим. Навіщо, наприклад, чекістові ховатися в Одесі, де давно вже міцно стоїть Радянська влада? Чекістові годиться ходити по місту в шкіряній куртці й шкіряному кашкеті з зірочкою, а ночами ловити білогвардійців та контрабандистів. Крім того, Павка уявляв, що чекісти — суворі літні люди, а дядько Олекса був зовсім молодий, років двадцяти двох, не більше. Це стало особливо помітно, коли він умився над відром і сів їсти пісний суп з сочевиці, який Павка розігрів для нього на плиті. Після того, як дядько Олекса вмився, лице його ніби розгладилось, яскравіше запалало свіжим загаром, мокре волосся стирчало вихрами, і їв він швидко, весело, як їдять тільки молоді.

Словом, було з чого дивуватись. Але саме таємниця, що оточувала гостя, найбільше вабила до нього Павчине серце. Молодий, а, дивись, скільки в батька клопоту через його приїзд! Серйозна, видно, людина!.. Он який рот у нього — наче стамескою прорубаний, на лобі зморшки, як у літнього, а очі бистрі, пильні й зовсім світлі, ніби протерті скельця. Та й дужий, видно. Високий. Руки великі. У зап'ясті Павці одною рукою нізащо не обхопити. Мабуть, він і з Цяцею упорався б…

Поки дядько Олекса їв, Павка встиг багато чого розповісти йому.

Гість дізнався, що Павчина мати померла давно від чорної віспи. Павка теж хворів, але не помер, тільки віспини лишились. Довго жив у бабусі в селі, за підпаска був, через те що батько з самого початку громадянської війни пішов воювати. На фронті батькові простріляли груди. Привезли його до бабусі зовсім слабого. Думали, не встане. Але він устав, однак після поранення так і не може видужати. Кров'ю харкає, сухоти до нього прикинулись. Йому б харчування, може і видужав би. А де взяти? Кажуть, собаче сало від сухот допомагає. Та які тепер в Одесі собаки? Сама шкіра та кістки. Роздобув Павка цуценя, думав вигодувати батькові на ліки. А цуценя таке потішне попалося, розумненьке та ласкаве. Батько й слухати не хоче, щоб його на сало перевести. Он він уже який великий, усе розуміє!..

Цуценя біля дверей хлебтало з бляшаної миски свою порцію супу. Наче й справді розуміючи, що мова йде про нього, воно підняло морду, махнуло рудим колечком хвоста і знову заходилося їсти.

— Джекою назвали, — сказав Павка. — Воно, дядю, благородне. Я його в одної бариньки потягнув з Дерибасівської вулиці.

Олексій вилив у ложку останні краплини супу з котелка, ложку облизав, загорнув у ганчірочку і засунув до кишені (ложка в нього була платна).

— Знаєш, Павле, — сказав він, поглядаючи на ліжко, — зараз би дуже доречно поспати, як ти гадаєш?

— Лягайте, дядю.

— Розбуди мене, коли батько прийде.

— Гаразд, розбуджу.

Олексій стягнув чоботи, онучі розвісив на халявах, із внутрішньої кишені піджака дістав браунінг і сховав під подушку. Піджак він кинув на табурет і простягнувся поверх тонкої ковдри, просунувши босі ноги крізь прути надто короткого для нього ліжка.

— Добре, — промовляв він, задоволено втискуючи голову в подушку. — Так, значить, розбудиш?

— Розбуджу, розбуджу, спіть спокійно, — запевнив Павка.

Олексій глянув на нього зовсім уже сонними очима й пробурмотів:

— Гарна ти, по-моєму, людина, Павле. Га?..

Спав він тихо, ледь розкривши рота, і уві сні, здавалося, до чогось прислухався.

ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Олексій рвучко зіскочив з ліжка. В кімнаті за столом сиділи Синєсвитенко і незнайомий сивий чоловік у матроському бушлаті. Вікна були щільно зачинені віконницями. На столі горіла гасова лампа.

Павка стовбичив у тіні біля дверей.

— Я, дядю, не винен, — швидко сказав він, — я хотів розбудити, а вони не дали.

— Нічого, — промовив чоловік у бушлаті, — можна було не поспішати. Ну, давай знайомитись. Інокентьєв.

— Михальов. — Олексій потиснув простягнуту йому важку й жорстку долоню і сів на табурет до столу.

З хвилину вони розглядали один одного. Синєсвитенко і Павка вийшли. Інокентьєв скручував цигарку. Широке обличчя його здавалося бронзовим від тьмяного світла лампи, білі брови звисали на очі. Помовчавши, він спитав:

— Олов'яников нічого мені не передавав?

— Передав. — З кишеньки в штанях для годинника Олексій дістав складений учетверо аркуш наперу.

Інокентьєв уважно прочитав записку, потім скрутив трубочкою і потримав над лампою, поки папір спалахнув. Припаливши від вогника, він кинув палаючий папір у глиняний черепок, що правив за попільничку.

— Олов'яников казав, для чого ти потрібен тут?

— Казав, що для розвідки.

— І більше нічого?

— Нічого. Решту, мовляв, на місці.

— Так.

Папір догорів. Вогник потьмянів і погас під купкою попелу. Інокентьєв розтер попіл, щиглем обтрусив пальці й заговорив неголосно, уривчасто, ніби виштовхував із себе слова:

— Справа, значить, така… В Одесі погано. Голод, розруха, сам міг бачити.

Олексій кивнув.

— До того ж на Молдаванці і на Пересипу до чорта бандитів і блатних. Та це ще нічого. Гірше — змови. Не встигнемо з однією справитись — друга… У двадцятому році, коли в Криму сидів Врангель, тут діяла його організація. Керували Макаревич-Спасаревський, Краснов, Сієвич і Шаворський — усі колишні офіцери. Діло ставили широко. Тоді ж, у двадцятому, їх і прикінчили. Макаревича-Спасаревського розстріляли. А Краснов, Сієвич і Шаворський втекли… — Інокентьєв засунув руку у внутрішню кишеню бушлата і дістав конверт з чорного непроникного паперу. З конверта він витягнув три фотокартки. — Ось вони. У пенсне — Краснов. Другий — Шаворський, з борідкою… Третій — Сієвич. Карточки я тобі поки що залишу. Придивись… Так от. Більше року про цих людей нічого не було чути. А недавно вони знову випливли. І знаєш, у якій компанії? З петлюрівцями! Монархісти, біла кістка, галасували за єдину, неподільну Росію і — на тобі — з українськими самостійниками знюхалися! Це, дорогий товаришу, неспроста. Раніше, сам знаєш, як вони гризлись: не могли Росію і Україну поділити. А тепер їм не до дрібниць. Тепер у них спільний ворог — ми… Перші відомості стали надходити ще в лютому. Почали спостерігати. З'ясувати пощастило ось що: організація у них велика, зв'язані з закордоном, за нашими даними, з білогвардійським центром і, можливо, з петлюрівським штабом. Структура організації така: всі учасники розбиті на групи по п'ять чоловік. Є серед них старший — керівник, який об'єднує їх і тримає зв'язок з іншими групами. Утворюється такий ланцюжок з окремих ланок. Припустімо, провал, одна якась п'ятірка попалась. У центрі роблять перестановку, і ланцюжок не рветься. Хитро?

Так от… В одній з цих п'ятірок є наша людина. Він, бачиш, «з минулим»: колишній лівий есер. На цьому вони його й піймали, підкоряйся, мовляв, інакше Радянська влада узнає, хто ти такий. Словом, як звичайно. І знаєш, хто його завербував? Оцей! — Інокентьєв показав пальцем на фотографію товстого врангелівського офіцера в пенсне на кирпатому носі. — Краснов! Цей Краснов тепер старший у його п'ятірці і зветься Мироновим. А де Краснов, там і ті два можуть бути.

— Краснова можна взяти? — спитав Олексій.

— Взяти? Навіщо? Ні, брат, це дешево. Якщо Краснова поставили на таку незначну роботу, виходить, він у них невелика цяця. Ні, дорогий товаришу, однієї п'ятірки нам мало. Нам треба до кінця всього цього ланцюжка добратися, до самого центра. Нехай Краснов — Миронов поки що гуляє…

Інокентьєв докурив цигарку, ввіткнув її в попільничку й одразу ж заходився скручувати другу.

— Справа в тому, що вони когось чекають із-за кордону. Ось де можна зачепитись. Слухай тепер уважно, Михальов. Тих, що прибувають звідти, вони проводять через три-чотири етапи. План Олов'яникова такий: коли «гість» приїде, перехопити його, з'ясувати, що привіз, і узнати всі паролі. Якщо виявиться, що його тут не знають, тоді… введемо в діло тебе. Підеш замість «гостя». — Він випростався і якусь мить дивився на Олексія, намагаючись, видно, зрозуміти, яке враження справили його слова.

— Он як… — промовив Олексій.

— Як тобі все це здається? Справишся?

Олексій відповів не одразу. Насупивши брови, він дивився на роздвоєний вогник лампи. У прозорій глибині його зіниць жеврів холодний жовтуватий відсвіт. І, дивлячись у ці очі, Інокентьєв подумав, що, хоч людина, яка сидить перед ним, і молода, Олов'яников, мабуть, не помилився у виборі.

— То як же? — поквапив він.

Олексій спроквола промовив:

— Хто його знає. Треба справитись.

— Дуже треба! — сказав Інокентьєв. — Судячи зі всього, це найбільша змова за останній час. До того ж є одна особливість… Питається, чому нам знадобився чекіст з іншого міста? Думаєш, у нас своїх не досить? Досить! І дехто вже проник в організацію. Але зв'язувати тебе з ними ми не будемо. Чому? Скажу тобі відверто, Михальов: схоже на те, що якась контра пролізла в Чека. З'ясувати, хто саме, — теж твоє завдання. Тому й потрібна людина, якої в Одесі не знають ні свої, ні чужі.

— Зрозуміло. — Олексій теж дістав кисет і заходився мовчки скручувати козячу ніжку.

Інокентьєв пильно стежив за його обличчям, шукаючи на ньому ознак сумніву чи нерішучості. Але обличчя у юнака було спокійне, малорухоме, і при всій своїй досвідченості Інокентьєв не міг зрозуміти, які думки бродять у його голові.

«Міцний, здається», — подумав Інокентьєв. Але про всяк випадок сказав:

— Давай по щирості. Тебе Олов'яников вибрав… Він, звичайно, на цьому розбирається. Але ж я тебе не знаю… Діло тобі пропонують важке. Небезпечне діло. Якщо вагаєшся або не певний у собі, краще зразу скажи. Така нагода, як зараз, навряд чи ще випаде, і діяти треба напевне. Отже, і людина потрібна така, яка на все готова. Одному доведеться працювати. Незначна помилка — і загинув.

— Це правда! — сказав Олексій. Він помовчав і несподівано сміхотливо розтягнув губи: — Чого доброго, ще злякаєте мене, товаришу Інокентьєв. Доведеться додому повертатись. А діло ж не небезпечніше за інші. Давайте вже не передумувати.

— Ну, коли так, передумувати не будемо, — одразу погодився Інокентьєв. Юнак дедалі більше подобався йому. — Тоді треба домовитись…

Домовилися вони про те, що Олексій до початку операції поживе у Синєсвитенка. Господар — колишній червоноармієць і особистий приятель Інокентьєва. Хлопчина в нього тямущий і вміє тримати язик за зубами. Олексієві не завадить скористатися з вільного часу і ознайомитися з містом. Що ж до зв'язку, то його здійснюватиме Синєсвитенко. А коли що непередбачене, то ось адреса ще однієї конспіративної квартири, куди Олексій може перейти, але тільки в крайньому випадку. Пароль той самий.

— Коли приїде Олов'яников, я тебе сповіщу, — сказав Інокентьєв, підводячись.

Вони потиснули один одному руки. Інокентьєв насунув на лоба вигорілий кашкет-мічманку, на всі ґудзики застебнув бушлат, щоб не було видно армійської гімнастьорки, і пішов.

Олексій повернувся до столу, присунув лампу і взяв у руки фотографії.

«ТИХА» ОДЕСА

Настали дні, які Олексій Михальов прожив тихо й безтурботно, як не випадало йому ні разу протягом останніх чотирьох років.

Синєсвитенко зникав із дому на світанку: у нього були справи на заводі сільськогосподарських машин. Вечорами дорогою додому він десь зустрічався з Інокентьєвим, одержував від нього пайку для Олексія і незмінне розпорядження: чекати.

Ранками, перекусивши пайковою воблою і чаєм із сахарином, Олексій з Павкою вирушали в місто. Босоніж (чоботи, щоб зберегти, Олексій лишав удома) вони обійшли всю Одесу, побували в Лузанівці і на Ближніх Мельницях, перевірили занедбані особняки Французького бульвару, купалися на міському пляжі — Ланжероні, вудили рибу з бурих каменів Великого Фонтана.

Павка завжди носив у кишені саморобну волосінь, звиту з кінського волосу, і набір справжніх риболовних гачків — неоціненний на ті часи дар Інокентьєва. У жерстяній коробочці з-під монпансьє у нього ніколи не виводився запас дощових черв'яків. Траплялось, на вечерю вони приносили важкеньку в'язку бичків, а іноді улову вистачало навіть для «комерційних операцій» на ринку: бичків щастило вимінювати на крупи й макуху, з яких Синєсвитенко умів готувати смачні коржики на пахучому «нутряному» жиру з пайки Олексія.

За ці дні Олексій виходив Одесу вздовж і впоперек, вивчив не гірше першого-ліпшого старожила. Йому дедалі більше подобалось це чудове місто, на спекотних вулицях якого цвіли каштани, в тінистих садах панувала сонна тиша, і кожен будинок, особливо в центрі, хотілося розглядати окремо. І жителі Одеси теж подобалися йому. Він придивлявся до лузанівських рибалок, до робітників з Пересииу та Ближніх Мельниць, до балакучих господарок, що торгувались на ринку, і дедалі більше пересвідчувався в тому, що, незважаючи на всі труднощі, хвороби й нестачу продовольства, одесити не втратили жодної з тих якостей, якими вони завжди славилися: ні жвавості своєї, ні гуморку, ні твердої впевненості в тому, що рано чи пізно Одеса неодмінно діждеться кращих часів.

Він побачив й іншу Одесу — смердючі слобідки за Пересипом, таємні і явні притопи на Молдаванці. Там аж кишів кримінальний набрід. З настанням темряви притони вихлюпували його на вулиці. Але і вдень у місті було неспокійно…

Якось Олексій з Павкою ішли із порту, де того дня вудили рибу. У кожного було по в'язці бичків, і шлях їхній лежав на Привоз — галасливий і шахраюватий одеський ринок.

Було дві години, спека. На Пушкінській лише кілька перехожих в'яло чвалали в затінку платанів, що росли вздовж тротуарів. У підворітті наріжного будинку, біля Малої Арнаутської, прихилившись на лавці, спав у холодку літній двірник. Од вокзалу долинав стукіт коліс по торцевій мостовій: хтось їхав возом…

Крики пролунали несподівано й одразу ж зруйнували облудне враження, ніби в місті тиша й благодать. Перехожі пришвидшили ходу, поспішаючи далі відійти од небезпечного місця. Двірник прокинувсь і, крекчучи, поплентався глянути, що там скоїлося.

— Грабують когось! — сказав Павка, і очі в нього заблищали. — Гайда, дядьку Олекса, подивимося!

Як справжній одесит, він любив різні пригоди.

— Стій, — насупився Олексій. — Нічого лізти, адже у справі йдемо.

Павка вже давно помітив, що дядько Олекса не любить встрявати у вуличні історії, хоч нагод для цього було вдосталь: і на ринку, і в порту, і в слобідках за Пересипом.

Із-за рогу вийшов цибатий парубок у прим'ятій, косо насунутій на самі брови кепочці. На грудях у нього крізь сітчасту майку синім візерунком просвічувалась татуїровка. Він ніс на плечі великий вузол, з якого звисали край оранжевої скатерки і чорний рукав зимового пальта.

За парубком бігла напівроздягнена розпатлана жінка. Чіпляючись за вузол, вона кричала високим пронизливим голосом:

— Рятуйте, люди! Грабують!.. Чого ж ви дивитесь, люди!.. Рятуйте-е!..

Нальотчик відштовхував жінку вільною рукою і похмуро позирав на всі боки. Перехожі злякано відводили очі, удаючи, що все це їх цілком не обходить.

Олексій ткнув Павці свої бички:

— Ану потримай!..

Але втрутитись йому не довелося й цього разу. З підворіття великого сірого будинку в кінці вулиці виїхав на коні якийсь чекіст. Пізніше Олексій зміг добре роздивитися його. Це був кремезний, немолодий уже чоловік у розстебнутій шкірянці, під якою, б'ючи коня по боку, висіла дерев'яна кобура маузера. Кашкет він зсунув на потилицю, відкриваючи опуклий мокрий від поту лоб. Чекіст, видно, з першого погляду розібрався в обстановці і пустив коня риссю.

Почувши тупіт, парубок у сітчастій майці оглянувся. До чекіста було менше ніж квартал. Не роздумуючи, нальотчик кинув вузол і майнув до тротуару. Проте не встиг він ступити і трьох кроків, як на ньому, несамовито голосячи, повисла пограбована жінка. Він ледве одірвав її від себе і навідліг ударив кулаком в обличчя. Жінка, охнувши, упала на мостову, затискаючи долонями рота. Нальотчик побіг.

— Стій! — крикнув чекіст, ловлячи на ходу кобуру пістолета, що теліпалася. — Стій, стрілятиму!

Але бандит випередив його. Він шмигнув у двір наріжного будинку, біля воріт обернувся, і по Пушкінській шмагонув лункий револьверний постріл. Було чути, як з виском і дзвоном зрикошетувала куля від чавунного ліхтарного стовпа.

Чекіст неквапливо під'їхав до будинку, зіскочив з коня і широкою ходою ввійшов у підворіття.

Біля воріт — де тільки люди взялися? — миттю утворився натовп. Павка щодуху побіг туди, і Олексій, не втримавшись, подався за ним. Вони встигли якраз вчасно, щоб побачити завершення цієї події.

Стоячи у підворітті, поклавши маузер на зігнутий лікоть, чекіст вистрілив тричі, не поцілив.

Довгий і вузький двір кінчався кам'яним муром у зріст людини. Поряд був смітник. Нальотчик устиг скочити на нього і перемахнути через мур.

Чекіст сплюнув спересердя, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь стрій глядачів, що розступилися, сів на жеребця, що смирно стояв біля тротуару, і поїхав.

— Ех, мазило! — зневажливо гмукнув Павка. — З такої гармати промазав! Та я б!..

— Сиди, стрілець! Багато ти тямиш! — сказав Олексій. — Гадаєш, легко поцілити, коли людина біжить?..

І потім вони всю дорогу обмірковували всякі способи стрільби з різних систем револьверів — дядько Олекса на цьому добре знався.

МІТИНГ «МІСТРАНУ»[7]

Через два дні йшли вони Рішельєвською вулицею і побачили біля Оперного театру скупчення підвід, візницьких прольоток і ручних візків усіх систем і розмірів. Двері театру були відчинені, в під'їзді товпився народ.

Павка, якого Олексій послав дізнатися, що там таке, повідомив:

— «Містран» мітингує. Ох, і крику!..

Олексій вирішив зайти поглянути.

Павка вже не раз бував у театрі на мітингах і знав у ньому всі ходи й виходи. Він упевнено провів Олексія на балкон другого ярусу. Вони вмостилися в порожній ложі збоку від сцени.

Театр був красивий. Витієваті ліпні орнаменти покривали бар'єри його півкруглих ярусів. Виблискувала старовинна бронза канделябрів. Портьєри і оббивка крісел були із справжнього темно-червоного оксамиту, і здавалось дивним, що учасники численних мітингів, які відбувались тут за останні роки, не обідрали їх на онучі.

У партері тісно набились містранівці. Вони принесли сюди міцний запах махорки, дьогтю, сириці і кінського поту. Тютюновий дим клубками здіймався до високої стелі, розписаної пурхаючими німфами і голими бороданями, що зручно розмістилися на рожевих хмаринках. Крізь дим упіврозжарення світили електричні лампочки.

Сцена була добре освітлена. В глибині її висіло величезне декоративне полотнище. Воно зображало африканський пейзаж. За столом, вкритим оксамитовою портьєрою, на фоні дикоростучих пальм і єгипетських пірамід сиділа президія: п'ятеро здоровенних дядьків у прикажчицьких картузах з високими околичками.

До самої рампи було висунуто квадратний диригентський постамент з пюпітром замість трибуни.

За роки роботи в ЧК Олексій набув чималого досвіду щодо таких мітингів. Він досить швидко розібрався в обстановці.

Насамперед він помітив, що натовп мітингуючих виразно поділений на дві групи. Перша більша — складалася з вантажних візників, або, як їх звали в Одесі, биндюжників. Це були в основному високі на зріст, мускулясті, гучноголосі люди, одягнуті якщо не гарно, то, в усякому разі, добротно: у брезентові куртки, свитки, матроські роби. Дехто вирядився навіть у сюртуки і сатинові сорочки яскравих кольорів. Биндюжники займали передню, ближчу до сцени частину залу.

Інші «містранівці» — візники, водії трамваїв, вантажники, службовці трамвайного парку — розмістилися позаду.

Неважко було зрозуміти, що жилося їм гірше: обличчя змарнілі, одяг драний. Трималися вони окремо, з биндюжниками не змішувалися.

Нарешті, придивившись, Олексій розрізнив і третю категорію учасників: горлатих, строкато вдягнених молодчиків, що врозсип сиділи поблизу сцени. Ці були такі, як Петя Цяця…

Мітинг проходив бурхливо.

Обговорювалось рішення губкому партії про організацію обозу для боротьби з голодом. Службовці трамвайного парку, візники і водії конок вважали, що губком треба підтримати. Але їх була меншість. Биндюжникам рішення губкому прийшлося не до вподоби. Розставатися з кіньми та підводами, а тим більше іти в обоз їм не хотілося.

На той момент, коли Олексій і Павка з'явилися на мітингу, становище уже визначилось. Тільки-но пішов зі сцени дружно освистаний оратор, який намагався довести, що губком затіяв потрібну справу. Його місце на трибуні зайняв бородатий здоровань у брезентовій куртці.

— Говоритиме Юхим Паперник! — оголосив один з членів президії, що виконував обов'язки голови.

— Скажіть на милість, чого він мене агітує? — неголосно почав Юхим Паперник. — Що він мене агітує, я питаю? — вів далі він трохи голосніше. І раптом тріснув кулаком по пюпітру: — У мене дома п'ять ротів! Я поїду кудись до чорта в зуби, а вони сидітимуть і клацатимуть голодними зубами?! Хто їх пожаліє? Ти їх пожалієш, агітаторе?! Що в тебе є? Твої худі руки й йоги? Так вони не їстимуть твоїх рук і ніг! Їм потрібен шматок хліба, ось що їм потрібно!

Биндюжники співчутливо загомоніли.

— І взагалі, хто такий Сьомка Бриль? — вів далі Паперник. — Що він може розуміти у візництві! Він же тачечник, сам собі кінь! Він наївся, і, виходить, його кінь наївся. У нього голова не болить за сіно, за збрую, за дьоготь, за дідько його знає що? Де це все дістати? Радянська влада дасть? Дулю вона мені дасть! Своє клади, кровне, що я, може, роками наживав. А яка дяка за це? Що я з цього матиму? Знову ж дулю! Якщо в мене колись була нещасна пара битюгів, то я вже для Радянської влади власник і буржуй! — Дедалі більше розпалюючись, Паперник зірвав кашкет з патлатої голови. — А який я буржуй?! Хто мені скрині набивав? Що в мене є — все моє, потом добуте! Коли я для Радянської влади буржуй, то на чорта мені здалася така влада! І щоб я для неї в обоз ішов? На ось! — Паперник виставив залу складений дулею двофунтовий кулак. — Нехай без мене проживуть! — І, плюнувши, пішов зі сцени.

У бурі, що здійнялася потім, особливо старались горлаті молодчики, які нагадали Олексієві Петю Цяцю. Папернику кричали:

— Правильно-о!..

— Геть!..

— Нехай самі вози тягають!..

І значно рідше й тихше пробивалися крики з кінця залу:

— Буржуй ти, ось хто!

— Проживемо, не турбуйся!..

Коли трохи вщухло, головуючий викрикнув, що слово має «представник гужового транспорту» Хома Костильчук.

На сцену видерся верткий чоловічок у короткому піджаку з закругленими полами. З вигляду цей «представник гужового транспорту» не мав нічого спільного з іншими биндюжниками. Обличчя в нього було брезкле, блідо-рожеве від пияцтва, волосся зализане на косий проділ, замість галстука теліпався на шиї пом'ятий заяложений бантик.

— Я хочу сказати про свободу, — почав він хрипло, з надривом, б'ючи себе в груди кінчиками пальців. — Навколо вуха протуркотіли — свобода, свобода! А де вона є, та свобода? Нехай мені хтось пояснить, де вона ховається в Одесі? Давайте міркувати як тямущі люди. Кажуть, царський режим душив нам на горло. Що правда, то правда. Але зате що ми мали? Ми мали в Одесі пароплави з усього світу. В порту було тісно, як на Привозі в базарний день. Банани, персики, турецький табак… — Хома Костильчук загинав пальці на руці. — Маслини хоч завались, про борошно й масло я вже й не кажу!.. Що? Не кожен міг? А я хіба кажу, що кожен міг? Кожен, звичайно, не міг. А биндюжники могли! Що на возу, те й додому везу. Хіба не так? Чи ж важко було приховати пару кіло апельсинчиків, наприклад, якщо їх у тебе на підводі півсотні ящиків? А тепер? Погляньте сюди: що день — давай воза, давай битюга, давай те, давай се… Так де ж, питається, свобода? Коли я хочу жити, як мені подобається, при чому тут Чека? Адже тепер деякі пристойні люди не можуть висунути носа на вулицю: їх одразу ж заметуть!.. — Хома Костильчук дуже хвилюючись дістав з кишеньки хусточку і втер піт з лоба.

Поведінка цього суб'єкта, його бігаючий погляд, злодійські слівця, зализаний проділ — усе виказувало в ньому одного з тих, кого приховували в своїх хижих утробах молдаванські притони. І, незважаючи на це, кожне його слово падало в натовп, як палаюча головешка в сухий хмиз.

— От я й кажу: нехай, кому подобається, іде собі в обоз, а я, вибачаюсь, не божевільний! — Енергійно покрутивши долонею перед носом, «представник гужового транспорту» закінчив свій виступ.

Хто що кричав, зрозуміти було неможливо. Виступати полізло одразу кілька чоловік. Члени президії посхоплювалися з місць, намагаючись встановити порядок на сцені. Головуючий широко роззявляв рота і, через те що не було дзвоника, грюкав кулаком по столу, але ні голосу його, ні стуку не було чути…

«Розгулялась контра… — думав Олексій, стискаючи зуби. — Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»

— Ходімо, Павле, ну їх до біса! — сказав він, встаючи.

— Ой, зачекайте, дядьку Олекса! — почав благати Павка. — Цікаво ж!

Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…

Вірніше, спочатку він почув їх.

Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.

Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст — молодий, дужий хлопчина — вискочив на середину сцени:

— Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..

Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.

Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.

— Очистити прохід! — командував чекіст зі сцени. — Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..

Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.

— Увага! — оголосив чекіст. — Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!

На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.

Нємцов вийшов на сцену. Він зняв з голови сірий кашкет з лакованим козирком і, оглядаючи зал, розгріб пальцями густе рудувате волосся. Витягуючи шиї, биндюжники пильно розглядали цю людину, грізна й гучна слава про яку облетіла всю Одещину. А він стояв на підвищенні, ледь розставивши криві і міцні ноги старого кавалериста. На запалих його щоках темніли тверді зморшки. Волосся уже густо припало інеєм на скронях. Поверх гімнастьорки захисного кольору на тоненькому ремінці висів револьвер.

— Шановні товариші й громадяни! — промовив він спокійним глухуватим баском. — Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал»[8]. — З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. — І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його — інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

— Я знав! — озвалися з залу.

— Як не знати?! Два роки лямку тягнув! — Почулися ще голоси.

— От бачите! — Нємцов підняв палець. — Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи — ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок — голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем — з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…

— А хто такі візники? — вів далі Нємцов. — Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?

Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.

Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.

Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.

— Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби — від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса — велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! — Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. — Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?

Парубок збентежено пробурмотів:

— А я що ж?.. Один, чи що?.. Я — як люди скажуть…

— Як скажуть! — повторив Немцов. — А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка кримінальна погань, така, як Гнилий Хомка! Ось звідки все йде! Колишні багатії, не добиті глитаї, на яких у Петлюри головна ставка, — ось хто вам баки забиває! Не повірю я, щоб робоча людина відмовилась допомогти іншій робочій людині!

— А й справді! — пробасив хтось. — Снують тут усякі!..

— Правильно каже! Чого ж. Ми як барани…

— Я ж із самого початку…

Немцов підвів руку.

— Тихо, я ще не кінчив! Так от, товариші містранівці, щодо обозу вирішуйте самі, як вам совість підкаже! А я мушу заявити… Кримінальників, що затесалися між вас, ми виведемо! Нальотчики і злодії висять на ногах трудового народу. Вони грають на руку світовій контрреволюції і заважають нам будувати світле царство соціалізму! Але чекістів на те й поставлено, щоб цього не допустити! Ми будемо нещадно… — Тут голос Немцова задзвенів глухо й напружено. — … знищувати їх усюди, де вони є! Ми очистимо ваші чесні ряди від бандитського засилля — оце вам останнє більшовицьке слово. Очистимо цілком і остаточно! — І він розітнув повітря ребром долоні, ніби ставлячи крапку. — Тепер вирішуйте, народ вам довіряє!

Ще мить панувала тиша, а потім театр вибухнув криками. На сцену знову полізли бажаючі виступити. Хтось, скочивши на крісло посеред залу, намагався говорити з місця.

Олексій занепокоєно оглядався. Біля всіх виходів з партеру він помітив людей у шкірянках. Схоже було на те, що чекісти не збираються відкладати справу в довгий ящик і вже сьогодні почнуть чистити ряди містранівців. Треба було швидше йти звідси.

— Гайда, Павле, пора.

— Куди ви, дядьку Олекса? Посидьмо, тепер уже недовго!

— Слухай, приятелю, — сказав Олексій суворо, — або роби що наказують, або дружбі кінець, і більше ми з тобою не ходимо.

Павка неохоче поплентався за ним. У порожньому похмурому фойє Олексій запитав:

— Ти знаєш, як вибратися звідси, щоб ніхто не бачив?

Це Павка знав. Вони пішли якимись службовими ходами й вузькими гвинтовими східцями. Спустились у підвал. У курній темряві, натикаючись на сухі нестругані крокви, пройшли під самою сценою, чуючи, як нагорі все ще галасують містранівці, ще трохи покружляли і врешті вилізли назовні позаду театру через виламані двері в погребі.

Вечоріло. В розігрітому повітрі пахло акацією. Вулиці обезлюдніли, і Олексій з Павкою швидко попростували, поспішаючи добратися додому, поки зовсім не стемніло. Павка всю дорогу не розмовляв, ішов надутий. Лише раз, поглинувши на Олексія, він занепокоєно спитав:

— Ви чого?

Олексій, усміхаючись, задумливо дивився собі під ноги, і Павка злякався, що, можливо, пропустив на мітингу щось найцікавіше. Тоді Олексій заспокоїв його:

— Так, пригадав дещо… давнє…

Думав Олексій про Нємцова і про хлопців у захисних гімнастьорках. Усе, що говорили й робили на мітингу чекісти, навіть незвичайний спосіб, з допомогою якого вони навели тишу в залі, здавалося йому справедливим, точним, єдино правильним за даної обстановки. І чи тому, що був він тепер відокремлений од них, чи з якоїсь іншої причини Олексій, як ніколи, гостро відчував свою нерозривну, майже родинну близькість з цими людьми…

КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ

Бездіяльність ставала нарешті тягарем. Місто Олексій уже знав, фотографії, залишені Інокентьєвим, було вивчено до останньої рисочки, риболовля набридла, і якщо юнак тепер і ходив з Павкою в порт вудити рибу, то лише для того, щоб скоротати час і поповнити їхній більш ніж убогий раціон. Від Синєсвитенка Олексій довідався, що Олов'яников давно приїхав. Але це не внесло в його життя ніяких змін.

Синєсвитенко приходив додому пізно. Він очолював групу активістів, які збирали серед робітників речі для обміну на продукти. На заводі сільськогосподарських машин готувались поїхати в хлібні місця.

Синєсвитенко ледве тягав ноги. На вилицях плямами пашів рум'янець. Ночами він надсадно кашляв і спльовував у ганчірку. Їв мало, неохоче, ніби через силу.

— Згориш, Петре, — сказав йому якось Олексій, — не можна так.

— Не згорю, — відмахнувся Синєсвитенко. — Від мене самі кістки лишились, а кістки не горять, тільки тліють… Завод треба відбудовувати, а в людей руки не піднімаються. Ось продуктів добудемо — повеселішають… Загін зібрали, — розказував він, сьорбаючи сочевичний суп. — Махнемо кудись у напрямку Роздільної з куркульнею торгуватися. В губкомі обіцяли обоз. Ще розмова була про охорону заводу. А я вважаю, не завод треба охороняти, а робітників. Блатні шастають по місту, як у власній малині. Чи довго так буде?

— Недовго, — впевнено сказав Олексій, згадавши мітинг в Оперному театрі, — за них міцно взялися.

— Пора! Коли б моя воля, то я б видав закон — стріляти їх, де зустрінеш, без мороки, як собак скажених… Не знаєш ти, Олексію, що коїлося в місті при Мишці Япончику!..

Дещо Олексієві було відомо. Про Мишку Япончика та його банду ходило багато чуток.

Низькі кособокі будиночки, двори, пропахлі смородом стаєнь і стічних рівчаків, невимощені вулиці, задушливо курні влітку, а восени затоплені невилазною грязюкою — такою була до революції Молдаванка, район одеської бідноти, убогих халуп, нічліжних будинків, роздрібних крамниць і державних «монопольок». Населяли її багатодітні сім'ї візників, ремісників, портових робітників. Тут осідав різний прийшлий люд, найчастіше голота нещадима, яку тягнули в Одесу тепле сонце і надія прохарчуватися біля порту. Вбогі, безпросвітні злидні панували на Молдаванці, і в них процвітала кримінальщина.

Молдаванка створила свій особливий вид нальотчика, що діяв у діловій змові з крамарями, баришниками, власниками візницького промислу та постоялих дворів. Наліт, пограбування, купівлю і продаж контрабанди вони підносили на високий рівень ремесла. Багато хто з нальотчиків пізніше відкривав власне «діло» — крамницю, візницьке господарство чи розважальний заклад.

Молдаванські дітлахи грали на пустирях «у нальоти». Бандити хвилювали їхню уяву. Нальотчики жили розкішно вдягалися строкато, з крикливим провінціальним шиком, і роз'їжджали на лихачах. Це були люди, що зуміли вирватись із навколишніх злиднів і піднестися над ними.

Їхнім ватажком і проводирем був син биндюжника з Госпітальної вулиці Михайло Вінницький, прозваний Япончиком за вилицювате обличчя і чорні розкосі очі. Чутки приписували йому незвичайні по сміливості й зухвальству нальоти. Видно, серед таких, як сам, Япончик і справді був незвичайною фігурою. Хитрий, вольовий, зухвалий, він зумів згуртувати зграю з найзапекліших молдаванських бандитів. Поступово весь кримінальний світ Одеси визнав його своїм ватажком. Поліція була в Япончика на відкупі, закон соромливо обходив його стороною, оскільки з політикою він не мав нічого спільного, і дорога йому була заказана лише в ті квартали, де проживала одеська знать. Але хіба і без цих кварталів мала Одеса?

Люди Япончика проникали всюди. Вони наводили жах на одеських скотопромисловців, власників магазинів, купців середньої руки, і ті покірно платили Мишці щедру данину, відкупляючись од нальотів на свої контори та лабази.

Скандальна популярність Япончика була велика. Цей кремезний вузькоокий дженджик у яскраво-кремовому костюмі і жовтому солом'яному капелюсі канотьє, з галстуком-бабочкою «киць-киць» і букетиком квітів у петлиці гуляв по Дерибасівській у супроводі двох охоронців з найвідчайдушніших громил. Городовики вдавали, що не помічають його. Перехожі поштиво давали йому дорогу. Недбало помахуючи тростинкою, Япончик вирушав на Єкатерининську вулицю. Там, у прославленому кафе Фанконі, де збиралися одеські ділки, справи яких ішли добре, у нього був постійний столик. Мишка почував себе тут рівним серед рівних.

Япончик був честолюбний. На Молдаванці він час від часу обкладав контрибуцією місцевих крамарів і вчиняв гучні банкети. Столи вгиналися від дарової їжі, горілку подавали відрами, і на знак подяки за безплатну випивку молдаванська голота назвала Мишку «королем Молдаванки».

Але справжньої сили Япончик набув під час громадянської війни.

То були неспокійні тяжкі роки. Протягом порівняно короткого часу в Одесі змінилося багато влад. Хто тільки не топтав її прямі, вимощені сіціліанською брущаткою вулиці! Австрійці й німці, польські легіонери, гайдамаки Скоропадського, Петлюри і Центральної ради. Були тут війська Антанти — французи, італійці, греки, англійці. Займали місто генерал Денікін і отаман Григор'єв.

Під ударами Червоної Армії всі вони рано чи пізно кинули Одесу, але, йдучи, залишили в ній численне охвістя, шлях у якого був один — до Мишки.

Банда Япончика зростала. В розпал громадянської війни під його рукою було кілька тисяч озброєних до зубів головорізів. Вони добре знали місто, мали на околицях багато потайних «опорних» пунктів, а про запас, на самий крайній випадок, — таку вірну схованку, як катакомби[9] — одеське пекло.

А втім, крайніх випадків майже не було. І за Денікіна, і за Антанти бандити почували себе чудово. В минуле відійшли часи, коли Мишка Япончик «обскубував» купців та власників магазинів. Тепер він не гребував і простими обивателями. Вдень у місті лютували білі, вночі воно попадало до рук нальотчиків…

Денікінський генерал Шіллінг, головноначальствуючий Одеського військового округу, не розібравшись в обстановці, наказав своїй контррозвідці ліквідувати Япончика. Він не бажав поділяти владу з якимсь молдаванським бандитом.

Мишку схопили, коли він сам, без охоронців виходив з кафе Фанконі.

Три офіцери-контррозвідники підійшли до нього з револьверами в руках і об'явили, що його арештовано.

— Мене! — дуже здивувався Мишка. — Тут, мабуть, якась помилка. Я так думаю, що ви дуже переплутали, просто навіть неприємно за вас. Я ж Япончик!

— Тебе й треба! Підніми руки, та швидше!

— Навіщо така поспішність? — промовив Япончик, оглядаючись і відступаючи до стіни, щоб не вистрілили в спину. — Давайте розберемося, ми ж свої люди…

— Я тобі покажу «свої люди»! — гаркнув один контррозвідник. — Руки вгору, бандитська мордо!

Япончик з докором похитав головою:

— Ай-яй-яй, погляньте на нього: такий інтелігентний, а які негарні слова!.. — Але руки підняв.

Коли його обшукували, Япончик сказав офіцерові, що стояв перед ним:

— Можу я попросити вас опустити шпалер? А то, не дай боже, ви ще випадково вистрілите і наживете собі великих неприємностей!

У нього відібрали револьвер, що висів під пахвою, і через усе місто повели у контррозвідку.

Але не встигли доставити Япончика за місцем призначення, як чутки про його арешт облетіла Одесу і дійшла до Молдаванки.

За півгодини до будинку контррозвідки підкотила валка фаетонів і візницьких прольоток. На них сиділи бандити. У кожного в руках була в'язка гранат.

На очах у денікінської охорони бандити перегородили фаетонами вулицю і, перекинувши кілька возів, що проїздили мимо, спорудили барикаду. Потім один з них, у панцирі з кулеметних стрічок, підійшов до збентежених, наляканих цими приготуваннями вартових.

— Ти, — сказав він офіцерові, який вибіг на гамір, — іди передай Мишці Япончику, що ми по нього приїхали. І ще скажи своїм панам, що ми чекаємо п'ятнадцять хвилин, а потім хай вони не ображаються…

Більше він нічого не сказав і повернувся до товаришів.

Офіцер побіг у будинок. Незабаром звідти вискочив червоний від люті сам начальник контррозвідки.

— Що за бедлам! — загорлав він. — З глузду з'їхали?! Негайно очистити вулицю! — І рішуче попрямував до барикади, певно, бажаючи настрахати бандитів своїм грізним виглядом.

За ним рушили інші офіцери.

З-за возів неголосно, але переконливо попередили:

— Не підходити!

Начальник контррозвідки зупинився напівдорозі, дриґнув худою ногою у шевровому чоботі, повернувся і так само рішуче пішов назад, супроводжуваний усім своїм почтом.

Деякий час у приміщенні контррозвідки чути було якусь метушню. А потім на ґанку з'явився Мишка Япончик.

Вигляд у нього був пом'ятий, але він ввічливо вклонився вартовим і, крутячи пальцями елегантну тростинку, неквапливо спустився з ґанку. Бандити галасливо привітали його. Мишка сів на прольотку і поїхав, помахавши контррозвідникам рукою в палевій рукавичці.

Денікінці страшенно обурювалися зухвалістю молдаванського биндюжника, таврували його ганьбою в одеських газетах. Та й тільки. На більше вони не насмілились, вирішивши до пори до часу не зв'язуватися з бандитами. А Мишка після цього випадку уявив себе революціонером. Програму він вибрав таку, що найбільш підходила йому, — анархізм.

Сьомого лютого двадцятого року в Одесу прийшла Червона Армія. Місто назавжди стало радянським. І уже через три дні чекісти разом з червоноармійцями влаштували першу велику облаву на бандитів. Япончик одразу відчув, що цього разу в Одесу прийшла справжня влада, з якою йому не впоратись. Її підтримував народ, в тому числі бідняцьке населення Молдаванки…

У ці дні до Япончика несподівано з'явились представники матроського революційного комітету. Вони коротко виклали свої вимоги. Післязавтра комітет влаштовує благодійний вечір з концертом і танцями в Матроському клубі. Увесь збір надійде на користь сиріт одеських матросів, які загинули в боях за революцію. Але при теперішньому становищі в Одесі вечір може зірватися: жителі не наважуються виходити з будинків, як тільки смеркне. Коли концерт, в якому виступлять відомі артисти, відбудеться в порожньому залі, в тому буде вина Япончика, і комітет доведе це до відома всіх революційних матросів.

Загроза була неабияка, але Япончик все ж відчував задоволення: як-не-як, це було визнання його сили.

— Що ти, мені доказуєш! — обурився він, — Чи я ворог бідним сиротам? У мене серце розривається, коли слухаю такі дурниці! Передай комітету, хай покладуться на мене!

Того ж дня на вулицях було розклеєно оголошення, надруковані великим шрифтом. У них говорилося:

«У Матроському клубі відбудеться цікавий вечір з артистами!

Збір на користь сиріт!

Усі на концерт!

Порядок забезпечено! Пограбувань у місті не буде до другої години ночі!»

І стояв підпис:

«Михайло Вінницький».

Уперше за багато років одесити безпечно гуляли ввечері. Люди Япончика патрулювали по місту, охороняючи порядок.

Та рівно о другій годині ті ж самі патрулі почали роздягати запізнілих городян.

— Уже дві години, де дисципліна?! — обурювались вони, витрушуючи з пальта якогось легковажного гультяя.

ЧК і Особливий відділ Червоної Армії опублікували спільну постанову: надалі нальотчики, що їх застали на місці злочину, будуть розстріляні без суду й слідства. Ніякої пощади бандитам, що тероризують мирне населення Одеси!..

Облави на Слобідці та Молдаванці переконали Япончика в тому, що вільне бандитське життя кінчилось. Радянська влада виявилася таким горішком, який був йому явно не по зубах.

І Япончик вирішив з Радянською владою не сваритися.

Якось у кабінеті начальника Особливого відділу Червоної Армії Фоміна задзвонив телефон. Черговий доповів, що два якихось непевних типи вимагають, щоб їх пропустили до вищого начальства. Один назвав себе Михайлом Япончиком.

— Озброєні? — спитав Фомін.

— Здається, так.

— Відберіть зброю і пропустіть.

Япончик прийшов з охоронцем — здоровилом саженного зросту. Ватажок молдаванських бандитів був одягнений дуже скромно: у вишиту українську сорочку, в синє галіфе з жандармської діагоналі й хромові чоботи.

— Привіт! — розв'язно сказав він, піднімаючи руку. — Як поживаєте?

Не чекаючи запрошення, він сів на табурет перед столом начальника й оглянув скромну обстановку кабінету.

— Фі! — сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. — Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? — Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. — Ви і є Фомін? — запитав він.

— Я і є.

— А мене ви знаєте?

— Не маю приємності.

— Я — Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… — Япончик зам'явся. — Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

— Так от, — вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, — я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

— З якими це «моїми людьми»? — примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

— Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

— Ну, припустімо, — погодився Фомін. — Далі що?

— Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10] їх де прийдеться.

— Ми розстрілюємо бандитів, — сказав Фомін. — Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

— Правильно! — Япончик ляснув долонею по столу. — Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло — грабувати при білих і зовсім інше діло — грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! — затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. — Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

— Уклінно дякуємо! — посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. — Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

— І ось я маю до вас ділову пропозицію! — вів далі він. — Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав — «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! — Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.

— Та-ак… — спроквола сказав Фомін. — Зрозу-мі-ло…

Неквапливо стукаючи олівцем по паперу, він гарячково перебирав у думці всі «за» і «проти» пропозиції Мишки.

Становище в Одесі дуже розрядиться, якщо Япончик виведе з неї бандитів. Та чи вдасться йому це? Чи воюватимуть вони? Люди непевні…

До того ж видати Япончику жаданий мандат означатиме взяти на себе відповідальність за всі його дії. Нелегке завдання!

Чи все-таки рискнути? Яка це щаслива нагода прибрати бандитів до рук!..

— Я сам таких питань не вирішую, — промовив нарешті Фомін. — Треба погодити з Реввійськрадою фронту.

— Правильно! — сказав Япончик. — Хіба я не розумію? Все повинно бути солідно! Скажіть Реввійськраді, вони не прорахуються!

— Ти певен, що збереш людей? — запитав Фомін.

— Товаришу начальник, — поблажливо промовив Япончик, — ви тут нова людина, і вам простимо задавати такі наївні запитання. Мені просто смішно! Вінницького трохи знають в Одесі, і його слово чогось таки варте! Якщо я кажу…

— Гаразд, — перебив Фомін, — усе ясно. Завтра одержиш відповідь.

— Оце розмова! — сказав Япончик, підводячись. — Люблю ділових людей! Тоді не буду вас більше затримувати, дозвольте попрощатись… І скажіть, щоб нас випустили звідси.

Фомін покликав чергового і наказав провести відвідувачів.

Того ж дня Реввійськрада вирішила видати Япончику мандат на формування бойового полка. Риск, врешті, був невеликий. Можливо, деяка частина бандитів справді візьметься за розум, — яких тільки чудес не робила революція! Якщо ж нічого не вийде, то роззброїти бандитів, зібраних докупи, буде легше, ніж зараз, коли вони ховаються по темних кутках. Та головне — випадала реальна можливість очистити місто від бандитів.

Япончик узявся за діло.

Не менше двох тисяч злодіїв і нальотчиків виявили готовність вступити в його військо. Новосельська вулиця, де розмістився штаб Япончика, перетворилась на військовий табір…

І ось одного чудового дня — це був справді чудовий день для жителів Одеси! — бандити виступили на передові позиції.

Япончик зробив усе, щоб ця подія надовго лишилася в пам'яті одеситів.

Попереду йшли музиканти. Люди Япончика збирали їх по всьому місту. Трубачі і флейтисти з Оперного театру, жебрущі скрипалі, що просили по дворах, гармоністи з слобідських пивничок — усі вони сьогодні крокували поряд, граючи похідні марші і блатні молдаванські мелодії.

Позаду оркестру їхав на білому жеребці сам Япончик у шкіряному кашкеті, «як у Котовського», в офіцерському френчі і червоному галіфе з золотими позументами. Два маузери і прямий уланський палаш у сяючих нікельованих піхвах із зазубреним коліщатком на кінці були на його озброєнні.

Поряд несли величезний прапор з важкого малинового бархату. На ньому була вишита повна назва полку:

«Перший непереможний революційний інтернаціональний одеський залізний полк. Смерть буржуям!»

Біля прапора їхав полковий комісар, призначений Реввійськрадою, — смаглявий чорноволосий юнак у студентській тужурці.

А вслід за ними нестройними рядами рухалося воїнство Мишки. Його прикрашали мундири всіх європейських армій, що побували в Одесі. Рябіло в очах від голубих французьких шинелей, англійських хакі, синіх жупанів і грецьких курток. Особливо розмаїтими були головні убори. Крім звичайних кашкетів та кубанок, тут можна було побачити гайдамацькі папахи з довгими шликами, польські конфедератки, берети французьких піхотинців і навіть німецькі каски з високими гострими шишаками. Кокарди було відірвано, замість них прикріплено червоноармійські зірочки.

Аж шибки у вікнах дрижали, гримів оркестр, розвівався малиновий прапор, і бандити повільно крокували вулицями, упріваючи під тягарем навішаної на них зброї — гвинтівок, пістолетів, гранат і кулеметних стрічок, що їх а лишком вистачило б, щоб озброїти цілу дивізію.

Поглянути на таке небувале видовище висипали тисячі зівак. Темпераментні одеські обивателі, охочі до всього яскравого і незвичайного, з дивовижною легкістю повірили в те, що бандити «виправилися». Вони навіть ладні були пишатися «своїми» бандитами: де ви ще бачили таке місто, щоб у ньому навіть нальотчики («Ви чуєте, навіть нальотчики!») йшли воювати за Радянську владу! Бони махали хусточками, вигукували побажання щасливої дороги та перемоги, забувши, що ще зовсім недавно ці самі люди перетворювали їхнє життя у суцільний жах, який не припинявся ні вдень ні вночі…

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

— Подумаєш — діло! — сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. — Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

— Чому зупинились?

— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.

— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

— Думає! — сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!

— Тобто як це?!

— Дуже просто! Завертаємо додому!

— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.

Він загнав коня, ішов пішки, під'їжджав на попутних підводах і, мабуть, спізнився б усе-таки попередити вознесенських комуністів про зраду Япончика, коли б несподівані обставини не затримали того на станції Вапнярка.

Коли ешелон з бандитами повернувся до Вапнярки, на станцію прибув голова місцевого ревкому, колишній студент, більшовик Зонін, зовсім іще молодий двадцятидвохрічний юнак, хворий на сухоти, з блідим тонким обличчям мрійника й аскета. Тільки вчора він з почестями проводжав цей ешелон на фронт…

Залишивши коня на привокзальній площі, Зонін вискочив на платформу. Гомін, крики, матірщина лунали на станції. Бандити тягнули у вагони все, що тільки можна було потягнути: половики, відра, якийсь нікудишній залізничний інвентар і навіть зірвані із стін кумачеві плакати. У сум'ятті ніхто не звернув на Зоніна уваги.

Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:

— Де Вінницький?

— Відчепись! — рвонувся бандит.

— Де Вінницький, питаю!

— У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…

Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.

А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».

Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.

— Де машиніст, старий пацюк? — горлав він. — Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..

Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..

— Брешеш! — посатанів Япончик. — Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш — повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?

— П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! — заплакав начальник станції.

— У-у! — Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.

Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.

— Стій, Вінницький! — закричав Зонін. — Вимагаю припинити неподобство!

Япончик обернувся:

— А тобі що? Ти хто такий?

— Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!

Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.

— Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..

— Слухайте всі! — Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. — Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..

Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…

— Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! — вів далі Зонін. — Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..

— Га-ад! — заверещав Япончик. — Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!

Оце було зрозуміло!

— Би-ий! Лягавий! — загорлали в натовпі.

— Души гада!

Зонін змахнув рукою:

— Стійте!.. — але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.

Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.

Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…

Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.

На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.

Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.

Поїзд загнали в тупик, що був на пустирі, прозваному Мар'їним лугом на честь відвідання Вознесенська вдовою-імператрицею. В кущах поставили кулемети. Місцеві комсомольці розкопали на звалищі стару зіпсовану польову гармату, з якої не можна було зробити жодного пострілу. Її витягнули на найвидніше місце. Для більшого враження навели на «штабний» вагон. І грізний вигляд покаліченого артилерійського ветерана вплинув більше, ніж усі інші приготування. Коли ешелон зупинився, з нього не вийшов ніхто, лише двері й віконця теплушок наїжачилися стволами гвинтівок.

Члени ревкому на чолі з головою Синюковим і комісаром у цілковитій тиші піднялись у «штабний» вагон, де Япончик чекав їх із своїми найближчими дружками.

— Ти арештований, клади зброю! — сказав Синюков. Очко його нагана впритул намацувало груди Япончика.

Досвідчений бандит одразу зрозумів, що справи його погані. Про захист нічого було й думати. Лишався останній засіб: зухвалість. І Япончик пустив її в хід.

— Так ось як ви зустрічаєте командира першого полку молдаванського пролетаріату! — промовив він, насупивши розметані до скронь брови. — Це ж як треба розуміти? Зра…

Синюков не дав йому доказати:

— Клади зброю, бандитська потворо! Лічу до трьох! Іменем революції, раз!..

Япончик оглянувся. Ті, що стояли позаду нього, розступились. Дружки, правильно оцінивши становище, уже квапливо скидали пояси з підвішеними до них гранатами, через голови стягували перев'язи пістолетів.

— Два!..

Здатися означало: військовий трибунал і — смерть, неминучу ганебну — смерть… Ні, тільки не здаватись!.. Тільки б вирватися звідси! Тільки б вирватися!..

Повільно, намагаючись виграти час, Япончик відстебнув палаш, кинув його під ноги. Взявся за пасок. І раптом, пригнувшись, рвонувся до дверей у сусіднє купе.

Тут і догнала його куля. Він вереснув, розметав руки й ниць упав на підлогу…

Звістка про смерть Япончика викликала паніку серед його приятелів. Одразу поповзла чутка, ніби червоні війська близько, що від Колосівки підійшла кавалерійська бригада і вже оточує Вознесенськ. Бандити почали розбігатися хто куди. У паніці нікому з них і на думку не спало помститися за свого ватажка.

Війська з Одеси прибули тільки наступного ранку. Червоноармійці виловлювали бандитів по дворах, знімали з горищ, витягали навіть з ям для покидьків…

Безславна історія Мишки Япончика закінчилась. Проте проблему бандитизму ще не було розв'язано.

Давно вже не існувало Япончика та його «армії», але, як і раніше, ночами Одесу лихоманило від засилля кримінальників. Як тільки наставала темрява, місто злякано завмирало. Жителі наглухо замикалися в будинках І, тремтячи від шурхоту, вслухалися в нічну тишу. Час від часу на вулицях лунало квапливе човгання ніг, десь жалібно скреготіли замки, десь зловісно клацав револьверний постріл або раптом, наче горох по бляшаному листу, розсипалася стрілянина. Всю ніч у місті точилася невидима боротьба: чекісти полювали на нальотчиків, нальотчики — на чекістів.

Тривожно було в голодній Одесі, коли кінчилась нарешті вимушена бездіяльність Олексія Михальова.

ПОЧАТОК

Це сталося незабаром після того, як Синесвитенко поїхав у Роздільну з робітничим продуктовим загоном. На прощання Синесвитенко зробив Олексієві подарунок. Колись йому пощастило роздобути на базарі дві однакові фігурки китайських болванчиків. Фігурки були з міцної сталі, порожні всередині, і Синесвитенко змайстрував з них запальнички. Якщо натиснути пружинку на спині болванчика, верхня частина його голови трохи відкидалась і з рота ви рипався тоненький язичок полум'я. Ще раз натиснеш рот закривався, проковтнутий вогник. Таких запальничок Олексієві ще не доводилося бачити. У Синєсвитенка були золоті руки.

— Візьми на згадку, — сказав Синесвитенко. — Хто знає, чи побачимося ще, а так може й згадаєш… За Павкою наглядай, — попросив він. — Адже я ненадовго. Якщо добре піде, через тиждень повернуся.

— На мене надія погана, — сказав йому Олексій, — не сьогодні-завтра можу полетіти.

— Ну, поки що тут… Він хлопчик тямущий, проживе й сам.

Через два дні після його від'їзду, пізно ввечері, коли Олексій і Павка знічев'я грали перед сном у підкидного дурня, у двері постукали. Джека, що спав на табуреті, зіскочив на підлогу й загавкав. Олексій відклав прийняті карти (а наприймав він багато: Павка грав добре і до того ще й шахраював) і пішов відчиняти.

За дверима стояв невисокий чоловік у цивільному пальті.

— Здрастуйте, — сказав він, — привіт вам привіз із Херсона.

— Від Сергія Васильовича?

— Від Василя Сергійовича. Вас чекають, просили швидше.

І здавалося, з приходом цієї людини життя одразу набуло звичного тривожного ритму, ніби й не було десятиденної передишки. Олексій квапливо загорнув онучі, всунув ноги в чоботи і нашвидкуруч зв'язав у клуночок нехитре своє майно — запасну пару спідньої білизни та стосик паперу для писання.

Одягнувшись, підійшов до Павки:

— Бувай здоровий, іду.

— Надовго? — спитав Павка, що з тривогою спостерігав, як збирався Олексій.

— Хто його знає. Чекати мене не треба.

У Павки затремтіли губи.

— Назовсім, чи що?

— Ну, так уже й назовсім! Прийду, напевне. А якщо ні, сам господарюй. Їжі тобі днів на п'ять повинно вистачити, постарайся обернутись, поки батька нема. На риболовлю ходи… — Олексій говорив удавано бадьоро і при цьому намагався не дивитися в засмучені очі Павки, щоб і самому не розчулитися (звик усе-таки до хлопчака). — Словом, усе має бути гаразд. Коли завтра не повернуся, скажи у дворі, що, мовляв, влаштувався працювати до німців в економію. Зрозумів?

Павка не відповів. Повіки його підозріло набрякли.

— Ну, прощавай. — Олексій потріпав його по жорсткому волоссю, що злиплось від солоної морської води, і рушив до дверей. — Ходімо, — кинув зв'язковому.

Вони вийшли на вулицю.

— Звідси за квартал — фаетон, — півголосом сказав зв'язковий.

Вони звернули за ріг, і Олексій побачив віддалеки жовтий світлячок цигарки. Зв'язковий голосно кашлянув. Вогник прокреслив у темряві криву і, впавши на землю, розсипався червонуватими іскрами, що одразу погасли. Застукали копита, фаетон під'їхав.

— Покурюєш! — невдоволено промовив зв'язковий. — Знайшов заняття.

— Ви б іще довше возились! — озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. — Сідайте вже…

Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.

Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.

— Чекай тут, — наказав зв'язковий візникові. — І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, — він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.

Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.

У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка — сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.

— Дякую, — сказав Олов'яников зв'язковому, — можете йти. — Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. — Як справи, херсонцю?

— Які справи? — похмуро сказав Олексій. — Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.

Олов'яников усміхнувся:

— Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. — Він показав на стілець. — Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?

— Ні. Досвіду не було, — сухо відповів Олексій.

— Зрозуміло, — засміявся Олов'яников. — Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.

— Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? — спитав Інокентьєв.

— Пам'ятаю.

— Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?

— Так.

— Так от, агент прибув. Другий день тут.

— Другий день? А чому…

— Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… — Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. — Підсувайся ближче, Валер'яне, — кинув Олов'яников йому, — розкажи все з початку.

ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ

Якийсь один, на ім'я Григорій Павлович Рахуба, прибув до Одеси морем. Висадили його в районі чотирнадцятої станції Великого Фонтана[11], і день він відсиджувався в колючих заростях на березі. Вночі Рахуба пробрався в місто на явочну квартиру. Господар явки, за професією наборщик, Валер'ян Золотаренко переховував його в себе весь наступний день, а як стемніло, повів на нову явку.

І ось дорогою з ними трапилася неприємність, яка загрожувала в ті роки кожному, хто насмілювався робити нічні прогулянки по Одесі.

На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.

— Хто такі? — спитав він здивовано. — Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?

Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.

— Добрі громадяни! — сказав він проникливо. — Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…

— Лікаря?

Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.

— Що ти мені баки забиваєш? — промовив він. — Який же це лікар? Хіба я лікарів не бачив?

— Слово честі, лікар! — почав запевняти його Золотаренко. — Жіночих справ спеціаліст.

— Я справді лікар, — сказав Рахуба, — недавно з армії.

— Чи ж так? — Чоловік у кепці недовірливо похитав головою. — А що у вас в кишенях, громадянине лікар? Може, щось варте уваги? То краще віддайте мені, бо вас неодмінно пограбують: Одеса — це таке місто!..

— Є трохи грошей, — сказав Рахуба. — Візьміть, якщо треба.

Він дістав з кишені кілька «лимонів»[12]. Не глянувши на гроші, чоловік у кепці ступив ближче і несподівано провів долонями по грудях Рахуби.

— А це що таке? — спитав він, намацавши під сукном куртки щось тверде.

— Пусти, це інструмент, — відповів Рахуба.

— Ану, покажи! — зажадав той.

І тоді, різко відштовхнувши чоловіка, який стояв перед ним, Рахуба кинувся вбік. Далі все відбувалося швидко і в цілковитій тиші. Хтось устиг підставити Рахубі ногу, він простягнувся на землі; коли підвівся, на нього накинулись одразу троє.

Рахуба відбивався завзято: це був неабиякої сили чоловік, і битися він умів. У темряві чулися хрипле уривчасте дихання і тупі удари.

У самий розпал бійки хтось крикнув:

— Облава!..

І вслід за тим на сусідній вулиці пронизливо заверещав міліцейський свисток.

В одну мить вулиця спустіла: нападники наче крізь землю провалились.

Золотаренко підскочив до Рахуби:

— Біжімо! Швидше!..

Рахуба сидів на мостовій, тримався за коліно. Він спробував підвестись, але одразу ж, охнувши, знову опустився на землю.

— Нога…

Свистки наближались. Підхопивши Рахубу під пахви, Золотаренко відтягнув його в найближче підворіття. Повз них, важко дихаючи, пробігли міліціонери. Коли їхні кроки затихли в напрямку Грецького базару, Золотаренко запитав:

— Що з вами?

— Ніби ногу вивихнув…

— Узяли що-небудь?

— Не встигли…

Золотаренко стривожено оглянувся:

— Коли б міліція не повернулась! Чи ви зможете йти?

— Далеко ще?

— Далеко! До Пересипського моста.

Рахуба крекчучи розтер коліно. Відкинувшись на спину, він уперся ліктями в землю і наказав:

— Ану, смикни!

Золотаренко сильно потягнув його за чобіт. Рахуба закричав від болю…

Відпочивши, він з допомогою Золотаренка підвівся й ступив кілька кроків.

— М-м, чортівня!.. Ні, не дійду…

— Куди ж тепер? Що робити? — злякано зашепотів Золотаренко. — Мені ось теж руку розсадили, піджак весь в клоччя!..

— Дай плече зіпертись, — промовив Рахуба, — назад підемо! — І він непристойно вилаявся крізь зуби, кленучи одеських нальотчиків і власне невезіння.

Так з самого початку свого рейду емісар білогвардійського «Союзу визволення Росії» змушений був міцно осісти на квартирі наборщика Валер'яна Золотаренка.

Нога в нього набрякла й нестерпно боліла.

— Мабуть, тріщина у вас у кістці, — висловив припущення Золотаренко. — Хочете, лікаря покличу? Є один по сусідству. Скажемо — родич приїхав…

Рахуба відмовився. Біль його лякав менше, ніж викриття.

Він сидів у тісній кухонній комірці, прикладаючи до ноги холодні компреси. Розтріпаний, зарослий чорною щетиною, Рахуба дуже скидався на звіра, що попав до пастки…

Увечері він звелів Золотаренкові сходити до керівника його п'ятірки і, якщо буде можливість, привести його сюди.

Золотаренко пішов і за дві години ввалився в комірку блідий, з скривленим обличчям, не сів — упав на тапчан. Опам'ятавшись, розказав таке.

Три дні тому до керівника його п'ятірки — Миронова — прийшов хтось із центру. Миронов залишив його ночувати, і тієї ж ночі явку накрила Чека. Коли чекісти оточили будинок, Миронов та його гість стали відходити по дахах. Чекісти відкрили вогонь і прикінчили обох. У дворі й досі засада. Золотаренкові пощастило: за квартал від будинку він зустрів миронівського двірника — свою людину, і той попередив його.

— Що будемо робити? — тремтячи й косо позираючи на двері, шепотів Золотаренко. — Тепер вони підряд почнуть чистити!..

— Тихо! — прикрикнув Рахуба. — Миронов живий?

— Убито Миронова! І того, другого, теж! Двірник сам допомагав їх на візника вкладати. Каже, прямо в скроню…

— З ким у тебе ще зв'язок?

— Ні з ким. Тільки з Мироновим.

— А зараз за тобою не стежили?

— Ні. Я більше години по місту кружляв.

Рахуба полегшено зітхнув.

— А час іде! — нагадав Золотаренко.

— Не трясись, — із злом промовив Рахуба, — розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… — Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, — на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, — і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..

Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.

Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.

— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.

Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.

Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.

— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.

— Як у собі. Хлопчина бувалий.

— А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!

— Далеко це… — вперся було Золотаренко.

Рахуба нетерпляче скривився:

— Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?

— За новими документами — Олексій Миколайович Михайленко…

ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»

Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.

— Оце він і є, плем'яш мій, — сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.

Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.

— Як звати? — спитав Рахуба.

— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

— Я запитую справжнє ім'я.

— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

— Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.

— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

— Що за хвороба?

— Жовтуха. Захворювання печінки.

— І документ є?

— Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

— А якщо хазяїн знайдеться?

— Який хазяїн?

— Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

— Не знайдеться!..

— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?

— Кому доводити?

— Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

— Доводилося…

— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

— Зви на прізвище, без чинів.

— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

— Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».

Рахуба пильно проглянув документи.

— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.

Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:

— Ти українець?

— По батькові, мати росіянка.

— Українську мову знаєш добре?

— Як російську.

Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:

— Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..

Олексій примостив папір на стільці біля лампи.

— Я, Василенко Олексій Миколайович, — почав повільно диктувати Рахуба, — проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.

Олексій кинув перо.

— Ви що?!

Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:

— А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… — Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. — Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?

Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.

— Давайте! Однаково вже!.. — і написав усе, що йому продиктував Рахуба:

«… убитого мною червоноармійця Михайленка, який через випадковий збіг виявився моїм цілковитим тезкою, даю підписку в тому, що добровільно вступаю в «Союз визволення Росії». Всі накази та розпорядження Союзу віднині стають для мене незаперечним законом. Клянуся, не шкодуючи життя, боротися, щоб викоріняти більшовицький режим на всій землі Російської держави».

Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.

Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:

— Ну от, тепер поговоримо…

ОСТАННІ НАСТАНОВИ

Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.

— Для початку непогано, — сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.

Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два паролі. Один спільний: «Продам два плюшевих килимки», відповідь: «Беремо за будь-яку ціну». Другий для безпосереднього зв'язку з керівниками організації, за якими розпізнавали спеціальних агентів «Союзу визволення Росії»: «Феоктистов шукає родичів», відповідь: «Родичі всі зібралися».

Рахуба доручив Олексієві особисто зв'язати його з організацією.

— Оцього якраз робити й не можна, — сказав Інокентьєв. — У нас інше завдання: створити навколо Рахуби порожнечу. Тоді він змушений буде зробити Михальова своїм довіреним у справах.

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Олов'яников.

— Михальов повинен вернутися до Рахуби й сказати, що на явці був, але в будинок не зайшов. Здалося, мовляв, щось підозрілим. Рахуба дасть іншу явку: ця, мабуть, у нього не єдина.

— Ну, а далі що? Друга явка теж здасться підозрілою? І третя? І так далі?

— Багато не треба буде, — сказав Інокентьєв. — Не забувай, що через три дні Рахуба збирається забиратися звідси. Якщо поставити його у безвихідь, він перед від'їздом віддасть не лише всі явки, але й ті документи, які привіз.

— Чи віддасть?.. — Олов'яников з сумнівом відкопилив губу.

— Не віддасть — самі візьмемо!

— Самі — це ми давно могли зробити. Важливо, щоб саме Михальов їх передав або хоч би через нього. Якщо Рахуба не довірить йому папери, виходить, вся наша затія лопнула: своєї людини ми в організацію не введемо. Діяти треба дуже обережно. І так уже надто багато невдач у цього Рахуби: скалічена нога — раз, провал Краснова — Миронова — два, тепер провал запасних явок. Коли б не наполохати його, адже він теж, треба думати, не ликом шитий. Завваж, що, коли Михальов не виправдає його довір'я, під сумнів попаде й Золотаренко.

— А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, — заперечив Інокентьєв. — Його послуги можуть не знадобитися.

— Припустімо, щодо цього я спокійний, — сказав Олов'яников. — Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив — це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?

— По-моєму, правильно, — сказав Олексій. — Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!

— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.

Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:

— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.

— Ясно.

— Запитань більше нема?

— Нема.

— Коли підеш на явку?

— Прямо зараз.

— Гаразд.

Олексій підвівся.

— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…

Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.

— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…

— Зроблю, — сказав Олексій і надів кашкет. — Можна йти?

— Ступай. Бажаю удачі.

Інокентьєв вийшов провести Олексія.

На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:

— Ну, хлопче, в добрий час!

І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.

Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено:

— Обійдеться, Василю Сергійовичу.

— В добрий час, — повторив Інокентьєв.

Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.

Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.

І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.

Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом — навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.

Усередині — широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.

Високий перший поверх — десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:

«БАТАШОВ А. Е.»

Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.

Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:

— Хто там?

— Баташова можна бачити?

— Навіщо вам Баташов?

— У справі.

— Нема Баташова. Поїхав.

Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.

Наблизивши губи до дощечки з прізвищем, Олексій промовив:

— Прошу передати Баташову, справа важлива.

Людина за дверима нерішуче покашляла. Та ось загуркотіли засуви. Дверна стулка, взята на ланцюжок, ледь прочинилась.

За дверима було темно. В щілину, що утворилася, хтось, невидимий Олексієві, розглядав його. Невдоволено спитав:

— Яка ще там справа?

— Відносно плюшевих килимків. Можу поступитися парою.

Його співрозмовник прочистив горло.

— Зайдіть через півтори години, — сказав він, — я дізнаюсь…

Двері зачинились.

Олексій поглянув на свій залізний кишеньковий годинник. Було близько четвертої. Вище поверхом клацнув замок, і почулися голоси. Олексій спустився сходами, вийшов на вулицю і попрямував від будинку, шукаючи, де б перебути до призначеного часу.

Назустріч траплялися заклопотані домогосподарки. Кілька дітлахів, зібравшись біля рекламної тумби, не по-дитячому серйозно й тихо розмовляли. На перехресті стояв двоколісний ручний візок; босий, обдертий візник дрімав, сидячи на бровці тротуару, звично і, певно, безнадійно чекаючи роботи. Пройшовши кілька кварталів, Олексій побачив за рогом тінистий скверик, обнесений решітчастою огорожею, і звернув у нього.

Біля входу сиділи дві дівчини.

Олексій пройшов повз них у кінець вузької алейки і сів на лавку під густим навісом бузкового куща. Дзвінкі голоси лунали по всьому скверу: дівчата ділилися враженнями про якогось Фільку. Обидві бачили, як Філька гуляв по Дерибасівській з рудою Катькою, і на Катьці була та сама «цапка з голубим камінцем», що її тільки минулого тижня носила Марта з Рішельєвської вулиці. Погодившись на тому, що Філька — це такий негідник, яких ще світ не бачив, і що йому треба влаштувати «зелене життя», дівчата пішли, рішуче стукаючи дерев'яними підошвами. У скверику стало тихо.

Трохи згодом на їхнє місце причвалав високий дідок у солом'яному капелюсі і чорному довгополому рединготі. Він дістав з кишені газету, насадив на носа пружинне пенсне на шовковій тасьмі й заглибився в читання.

Час тягнувся повільно. Олексій відкинувся на спинку лавки, простягнув натомлені ноги і не помітив, як задрімав.

Прокинувся від того, що хтось, покректуючи, сів поряд на ланку. Він почув хриплувате дихання й шелестіння паперу.

Трохи розплющивши очі, Олексій скосив погляд на непроханого сусіда. Спочатку він побачив стоптані штиблети, з яких стирчали вушка, потім смугасті штани, гостре коліно, і, врешті, полу чорного сюртука. Поряд сидів той самий дідок у рединготі, який читав газету біля входу.

«Якого чорта? — насторожився Олексій. — Чого йому там не сиділось?..»

Дідок позітхав, вмощуючись зручніше, і знову розгорнув газету.

«У затінок перебрався, — подумав Олексій. — Іншої лавки не знайшов старий чорт!..»

Він вирішив почекати трохи і піти.

Минуло кілька годин. Олексій не ворушився. Старий шелестів папером. Сусідньою алейкою протупотіли і стихли, віддаляючись, чиїсь кроки. Тоді Олексій зробив рух, ніби прокидався, і тієї ж миті дідок заговорив.

— Одну хвилиночку, — промовив він півголосом, — посидьте ще трохи, треба сказати кілька слів. Тільки, ради бога, не змінюйте пози. Вдайте, що спите…

Олексій завмер від несподіванки.

Нахилившись, ніби вчитуючись у щось, надруковане внизу газетного аркуша, дідок у рединготі проговорив, не ворушачи губами:

— Ви тільки що заходили до Баташова…

«Он як! За мною, виявляється, стежили!..»

— Більше туди не ходіть. Баташов килимки не прийме. У вас є ще явки?

Олексій процідив крізь зуби:

— Нема.

— Скільки килимків?

— Два.

— Де другий?

— Тимчасово приховали.

Дідок дістав хустку і, крутячи головою, довго витирав піт із жилавої, обсипаної ластовинням шиї.

— Треба діждатися темряви, — поквапливо забубонів він. — Потім ідіть на Новобазарну вулицю, будинок шість. Постукайте у вікно, ліворуч від парадних дверей. Чотири удари… Мадам Галкіна… Скажіть, що від Баташова, її попередять. Від неї дізнаєтесь, що робити далі… Неодмінно дочекайтесь темряви. Запам'ятали?

— Так.

— Тепер сидіть, — сказав дідок. — Підете після мене…

Він згорнув газету, важко підвівся і, човгаючи, поплентався до виходу. Збоку він виглядав мирним одеським обивателем, що навіть у такі важкі часи не змінив старої звички «посидіти на повітрі» в післяобідні години…

«КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ

Пересвідчившись, що ніхто за ним більше не стежить, Олексій ще завидна побував на Новобазарній і оглянув будинок номер шість.

Будинок був третій скраю, старий, двоповерховий. До парадних дверей вів чавунний ґаночок, з нього легко було дотягнутися до лівого вікна. Коли Олексій проходив мимо, вікно було відчинене, на підвіконні стояли глиняні горщики з геранню та столітником.

Поряд будинку містився якийсь склад. Глухий паркан тягнувся аж до рогу вулиці.

Не знайшовши поблизу хоч скільки-небудь придатного закапелка, щоб непомітно поспостерігати за будинком, Олексій не став затримуватись тут: навкруги тинялось багато людей. Проте перш ніж піти звідси, він усе-таки обійшов найближчі вулиці, щоб потім легше було розібратись у темряві.

До вечора лишалось ще кілька годин. Іти до Золотаренка не було чого: обережний Рахуба наказав без особливої потреби не муляти очей сусідам.

Решту дня Олексій скоротав на Ланжероні. Кілька разів він ходив сюди купатися з Павкою Синєсвитенком і ще тоді нагледів на березі кілька затишних куточків.

Високий берег спускався до моря широкими уступами, наче велетенські сходи. Тут було безліч улоговин і западин, прихованих густими заростями бур'яну та реп'яхів. В одній з них і вмостився Олексій.

Унизу голубіло море. Сонце сідало за лілові хмарини. На вузькій смужці пляжу біля самої води чорніли поодинокі постаті рибалок, що прийшли на вечірню зорю. Щоб не марнувати часу, Олексій ліг зручніше, прикрив кашкетом обличчя і заснув одразу й міцно.

Прокинувся він од роси: на ніч похолодало. Густа тінь сповзала по обривах. Вона вже накрила пляж, розпростерлась над морем, і лише в тому місці, де сховалося сонце, ще багряніла запалена кромка обрію. Олексій вибрався з свого сховку, обтрусив пилюку з одягу і рушив до притихлого бічного міста.

Близько одинадцятої години він дістався на Новобазарну.

Будинок номер шість був темний і тихий, як усі інші будинки в Одесі. Намагаючись не грюкати чобітьми, Олексій піднявся чавунними сходами і чотири рази стукнув пальцем у віконну раму.

Шибка тихенько забряжчала: хтось відчиняв тугу кватирку.

Жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Я від Баташова…

За хвилину він почув скрегіт засува у дверях, і жінка промовила зовсім поряд:

— Заходьте.

Він протиснувся в парадне. Жінка довго налагоджувала засуви та защіпки, потім відшукала руку Олексія і потягнула за собою.

Минули ще одні двері. Запахло житлом. Жінка повозилась у темряві й засвітила свічку. Жовтий кіптявий вогник освітив заставлену скринями прихожу й саму господиню — розтріпану товстуху років сорока в квітчастому домашньому халаті.

— Мадам Галкіна? — запитав Олексій.

— Я.

— Мені веліли…

Вона змахнула рукою:

— Знаю, знаю! Вас уже довгенько ждуть! Почекайте тут хвилиночку.

Вона поставила свічку на скриню, кивнула Олексієві й пішла до кімнати. За тонкою стіною приглушено загули голоси. Олексій напружив слух.

— … Один, — казала жінка. — Років двадцяти п'яти, дужий…

— Відведи його поки що вниз, — озвався хтось басом, — треба вулицю оглянути.

— Куди вниз? — заперечила жінка. — Там же…

— Сказано роби!

— Ой, Микошо! Дограєшся ти!..

— Іди! — погрозливо повторив чоловік.

Господиня вийшла в прихожу.

— Ходімте, — сказала вона, беручи свічку зі скрині.

Олексій мовчки рушив за нею.

Парадний під'їзд мам наскрізний вихід у двір. Недалеко від заднього ґаночка, трохи осторонь від нього, були двері в підвал. Жінка пошкрябала ключем, відсунула важкі двері й пірнула кудись униз, у темряву, звідки на Олексія війнуло застояним запахом вологи, прілі й пацюків. Вогник свічки померехтів у глибині й раптом, заповнюючи дверний отвір, розлився тьмяним мигаючим світлом: жінка засвітила лампу.

— Виходьте, — покликала вона.

Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.

Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.

«Еге, та тут каптьорка!» — подумав Олексій з полегшенням: стало зрозуміло, чому жінка не хотіла вести його сюди.

Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.

Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.

Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.

Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.

Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.

Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.

— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?

— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.

— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?

— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.

Микоша присунувся ближче:

— А не можна дізнатися від кого?

— Від Феоктистова…

З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.

— Від самого Феоктистова? — Микоша підійшов ще на крок. — А чого ж він хоче?

Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…

— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.

— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…

— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!

— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?

— Знаю, можеш бути спокійний!

— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.

— Кому треба скажу.

— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.

Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.

Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…

Змірявши Микошу поглядом, він сказав:

— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.

Микоша відсахнувся.

— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.

Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.

Олексій поклав браунінг на стіл.

— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.

— Весела картинка… — прохрипів Микоша.

Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.

— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?

— Можеш обшукати.

— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.

Він явно розгубився.

Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:

— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?

Микоша пробурмотів:

— Одну хвилиночку…

Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.

Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»

Микоша повернувся до столу.

— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.

— Довго це?

— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.

Олексій досадливо знизав плечима.

— Хай сидить. Давай тільки швидше!

— Я миттю, не встигнете занудьгувати…

І Микоша пішов.

Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.

Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.

Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:

— Заходьте.

Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:

— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.

Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:

— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».

— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.

— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?

Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.

— Давайте знайомитись. З ким маю честь?

— Михайленко, — сказав Олексій.

— Дуже радий, Шаворський…

Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ, і запалі очі, близько зсунуті до хрящуватого носа. Тільки на фотографії, одержаній колись від Інокентьєва, все це прикрашала випещена округла борідка «а ля Микола II», яку відпускали монархічно настроєні офіцери. Тепер борідки не було, тому Олексій і не пізнав його одразу.

«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» — так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».

Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..

Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.

Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.

— Квартира, де зараз полковник, надійна? — запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. — Може, підшукати іншу?

— Не варто турбуватися, — запевнив Олексій. — Господар — мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.

— Куди прийде шаланда?

Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:

— В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.

Шаворський встав:

— Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?

— На Карантинній.

— Ви знайдете дорогу в темряві?

— Сюди ж знайшов…

Шаворський наказав Микоші:

— Вийди подивись…

Микоша затупав по сходах.

ЩЕ ОДНА РОЗМОВА

— … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, — говорив Рахуба. — Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…

— В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? — з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. — А націоналізація їхніх підприємств?..

— Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!

Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.

— Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина — всі з гнилизною, — вів далі Рахуба. — Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора — двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків — це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?

Шаворський покусав верхню губу.

— Щодо Одеси, — сказав він задумливо, — то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи — і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?

— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.

— Але це від нас не залежить.

— Від кого ж?

Шаворський гидливо скривився.

— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.

— Але загони в них є?

— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.

— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.

Шаворський промовив злобиво:

— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!

— Ви певні?

— На жаль, певен.

— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.

— Можна спробувати.

— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.

— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.

— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.

Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:

— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

— Ні. Це небіж мого господаря.

— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

— Недавно, — усміхнувся Рахуба.

— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?

— Еге ж.

— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

— А на підпільній роботі давно?

— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…

— Що вам здалося дивним?

— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.

— У чому це проявилося?

— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.

— Він сам це сказав?

— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…

Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.

— Отож-бо, — промовив він, — коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну — не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, — додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, — випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.

— Так і доведеться зробити, — холодно сказав Шаворський. — Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.

— Будь ласка, — погодився Рахуба, — не заперечую.

Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.

— Ходімо, — сказав йому Шаворський, — скоро світатиме. — І по-дружньому всміхнувся Олексієві. — До завтра.

За дверима Микоша промовив неголосно, але, певно, розраховуючи на те, щоб Олексій почув:

— А парубок нічого, простий…

Шаворський йому не відповів.

ПЕРЕВІРКА

Весь наступний день Рахуба був чимось стурбований. Здавалося, він чогось чекав. Золотаренку й Олексієві було наказано нікуди з дому не виходити.

Рахубі помітно полегшало, він уже міг сам ходити по кухні. Дружині Золотаренка він дав гроші і послав на ринок, наказавши купити «чогось їстівного». Вона принесла низку скумбрії, три плитки макухи і тонкий шматочок сала.

— Довели Росію комісари, — гмукнувши, сказав Рахуба, — скоро власні лікті кусатимуть!..

Обідали разом на кухні. Рахуба причіпливо розпитував Олексія про його перебування в банді братів Смагіних.

Олексій відповів без запинки: історію банди він знав добре. Навіть дуже…

Півтора року тому він сам розробляв план її знищення і сам же провів на цю операцію тоненьку дівчину з суворими очима — єдину дівчину, яку любив. Марусю Корольову, дев'ятнадцятирічну чекістку, зарубали бандити в селі Біла Криниця на Херсонщині. Там і поховали Марусю на степовому пагорку, і смерть її болючою гіркотою втрати виділяла в пам'яті Олексія цю операцію серед десятків інших, в яких йому довелося брати участь…

Після обіду Рахуба забрався в комірку і не вилазив до вечора. Коли стемніло, покликав Олексія.

— Щось недобре, — сказав він. — Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.

Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:

— Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..

— Може, сходить розвідати? — запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.

— Куди ти підеш?

— Куди скажете…

Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.

— Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.

— Куди?

— На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, — зупинив він Олексія, що рушив до дверей, — не затримуйся там. Узнаєш — зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?

— За годину обернусь.

Рахуба дістав годинника.

— Без чверті десять, — сказав він. — Ждатиму дві години. Потім піду…

— Гаразд.

Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.

… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.

«Може, вони в каптьорці?» — подумав він.

Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття — ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.

Він спробував пригадати, який цей двір. Наскільки пощастило роздивитись учора вночі, між флігелями був якийсь паркан. Отже, має бути підхід із сусідньої вулиці, через суміжні двори.

Він відійшов од воріт і рушив до перехрестя. Поминув будинок номер шість, ще будинок і несподівано завмер на місці: на розі, перегороджуючи тротуар, чорніли дві чоловічі постаті. У темряві Олексій помітив їх надто пізно, коли до невідомих лишалося всього п'ять-шість метрів.

— Стій! — наказали йому. — Ні з місця! Хто такий?

На одному з чоловіків була шкірянка: тьмяний блиск лиснів на його рукаві, ламаючись біля ліктевого згину, і в першу мить Олексій подумав: «Наші! Чекісти!..»

Одразу ж думки вихором закрутились у нього в голові: чому вони тут?.. Що трапилося?.. Невже Олов'яников ще якимсь шляхом розкрив явку мадам Галкіної і вже ліквідував її? Навіщо?! Тепер усе, що з такими зусиллями пощастило зробити: втертися в довір'я до Рахуби, знайти явки, приліпитись до Шаворського, стояти на самому порозі великого контрреволюційного підпілля, — все летить до дідька! От тобі й Олов'яников — «легендарний оперативник»! Та й засідка якась нерозумна: чому на вулиці, чому не в квартирі?..

— Хто такий, я питаю? — повторив чоловік у шкірянці.

— Та ви самі хто такі? — похмуро озвався Олексій.

— Чека, попрошу документи!

Сліпучий промінь електричного ліхтарика уперся в обличчя Олексія, він мимоволі прикрився долонею.

— Еге, — промовив один із людей, що стояли перед ним, — та я його вже бачив! Це ж наш! Чого ти тут ходиш, хлопче?..

Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не було промовлено цих слів. Олексій, можливо, назвав би себе: все в ньому кипіло від досади на Олов'яникова. Тепер же його немов ударило: «Провокація!»

В Одесі його знали тільки три чекісти: Інокентьєв, Олов'яников і той, що якось приїздив до Синєсвитенка, — Царьов. Нікого з них тут не було.

«Липа!..» — майнуло в голові.

За одну мить він пригадав і злодійкуватий погляд Рахуби, і солоденьку прощальну посмішечку Шаворського, і стало зрозуміло, чому такий глухий і непривітний будинок мадам Галкіної: зустріч на розі була навмисне підстроєна!

«А, гади! Ну, я ж вам!..»

Ще в Херсоні разом зі своїм найкращим приятелем Федею Фоміним під керівництвом слідчого карного розшуку Петра Костянтиновича Буркашина, в минулому матроса й циркового борця, Олексій опановував хитрі премудрості відомої японської боротьби «джіу-джитсу».

У складних перипетіях чекістської роботи в нього було достатньо випадків перевірити й відшліфувати на практиці засвоєні від Буркашина прийоми.

Брязнувши склом, ліхтар врізався в стіну, рука, що тримала його, безвільно повисла, а бандит, утробно ікнувши, упав, збитий дужим ударом під груди, на тротуар.

Боячись промахнутись у мороці, Олексій тільки відштовхнув другого бандита плечем і кинувся тікати вулицею.

— Стій! — закричали позаду. — Стріляю!..

Олексій біг пригнувшись, різко змінюючи напрям, чекав пострілів. Відчуваючи, що одірвався від переслідувачів, він вихопив браунінг і тричі пальнув назад, беручи приціл трохи вище, ніж треба було: десь у глибині душі в нього все ще ворушився сумнів — а що коли помилився, що коли це справді свої?..

Але у відповідь пострілів не було, і це зайвий раз ствердило вірність його здогадки: чекісти неодмінно стріляли б.

Одбігши ще трохи, він притиснувся до стіни, перевів подих і прислухався. Ніхто його не переслідував. Сполохана пострілами тиша стала, здавалося, ще глибшою.

Лише дощ чіткіше затарабанив по риштаках.

Передихнувши, Олексій пішов до Нового базару. Його ще трохи трясло від хвилювання.

«Комедію влаштували, — думав він. — Добре, що не назвав себе, наука буде на другий раз!.. Ну що ж, перевірили…»

Він задоволено згадав, як ікнув, наче хрокнув, збитий ним бандит. Вдало вийшло, Буркашин був би задоволений!..

На його гарячковий стук відчинив Золотаренко.

— Ти чого?.. — злякано спитав він.

Розтріпаний, мокрий до нитки, Олексій, не відповідаючи, прошмигнув у кухню.

Рахуба сидів за столом одягнений, ніби збирався йти на вулицю, але в одному чоботі.

Олексій промовив, ледве переводячи подих:

— Збирайтеся! Треба йти звідси: на Новобазарній засідка.

Рахуба, бліднучи, підвівся з стільця, стрельнув очима на завішене вікно.

— Не горлань! Сядь!

Олексій опустився на табурет.

— Приходжу на Новобазарну, у Галкіної замкнуто, ніхто не озивається… Ворота на замку… Хотів через сусідній двір пролізти, на розі стоять двоє: «Документи, Чека!..»

— Ну і що?

— Що! Насилу одбився! Думав, ноги не винесу! Збирайтесь, ходімо звідси, треба шукати іншого місця!

— Чекай!..

Задерши підборіддя, Рахуба до чогось прислухався.

— Вони!..

З парадного входу стукали. Олексій підхопився:

— Тихо! — обірвав його Рахуба. — Слухай…

З хвилину вони, затамувавши подих, чекали, що постукають іще. Блідий, нічого не розуміючи, Золотаренко м'яв пальцями комір сорочки.

Постукали знову. Стук був умовний: чотири удари.

— Відчини! — наказав Рахуба Золотаренкові.

Той глянув скоса на Олексія, потім застебнув на всі ґудзики комір і пішов одчиняти. Чути було, як він зняв засуви, потім пролунали притишені голоси, і в кухню ввійшов Шаворський. За ним — вусатий темнолиций чоловік у коричневій шкірянці. Вслід, за ними — Золотаренко.

— Добрий вечір, — сказав Шаворський, усміхаючись і оглядаючи присутніх. — Ви чого такі наїжені? Здрастуй, герою! — повернувся він до Олексія. — Ти, кажуть, з чекістами пострілявся?

— А ви звідки знаєте?!

— Та вже знаю! Таку стрілянину зняв — лихо!

— Навіть стрільба була? — спитав Рахуба, усмішливо поглядаючи на Олексія.

— Ще й яка! Все місто сполошив! Добре, що нікого не угробив.

— Що ж доброго! — промовив Олексій. — Зараз вони сюди з'являться.

— Уже з'явились! — весело сказав Шаворський. — Можеш познайомитись, — він вказав на вусатого чоловіка, що спідлоба розглядав Олексія. — Варфоломій Гиря, головний «чекіст»! А другого таки уклав! Засадив йому, розумієте, кулаком у пузо, — пояснив Шаворський Рахубі, — він і зараз, мабуть, віддихатись не може!

— За тиждень не одблюється, — похмуро зронив Варфоломій Гиря. — У Стасюка нутро слабке.

Здавалось, тільки тепер Олексій починав розуміти справжній стан речей.

— Виходить, це ви мені таке підстроїли? — хмурячись, промовив він.

— Ми, — підтвердив Шаворський і ляснув його по спині. — Хотіли подивитись, на що ти здатний. І ображатися нічого, нових людей ми ще й не так перевіряємо!

Олексій сердито сплюнув у куток і сказав зло й цілком щиро:

— Жаль, що не укокошив ні одного! Запам'яталась би вам ця перевірочка!..

Шаворський глянув на Рахубу, який сміявся, і ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Ваша взяла».

І Олексій зрозумів, що тепер усе гаразд: «небіж» Золотаренка витримав останній іспит.

ВІД'ЇЗД РАХУБИ

Рахуба перебрався в комірку. Розмова, що відбулася потім між ним і Шаворським, точилася вже в присутності Олексія, і він був повністю винагороджений за довготерпіння.

Передусім він дізнався, що Шаворський призначив побачення комусь із «Всеукраїнського повстанкому». Побачення має відбутися у неділю вранці, тобто через три дні.

Про те, що одеські білогвардійці прагнуть блокування з петлюрівцями, Олексій уже знав від Інокентьєва. Але про який «Всеукраїнський повстанком» ішла мова?..

З осені минулого року, після розгрому Петлюри, коли голова лихопомної Директорії з рештками своєї жовто-блакитної армії утік до Польщі, на Україні настало затишшя. Цілу зиму не чути було ні про які повстанкоми. Виступи дрібних банд, розпорошених по республіці, легко придушували загони ЧОНу. І вже дехто в ЧК був схильний розцінювати це як доказ цілковитого банкротства петлюрівського бандитизму. Але люди досвідченіші не поспішали з висновками. Весна покаже, говорили вони. Зима з її завірюхами, ожеледдю та безхарчів'ям для коней — не підхожий час для бандитів.

І весна показала… Як тільки зійшов сніг, проклюнулись перші «жовто-блакитні» паростки, і отруйний цей бур'ян почав швидко розростатись у чорних куркульських районах, де Радянська влада не встигла ще твердо стати на ноги. Знову загриміли по перелісках бандитські обрізи, на свіжій ріллі відбилися сліди невідомих кінних загонів, і в степових долинах, хуторах, на дорогах селяни почали знаходити розтерзані трупи комбідівців та демобілізованих червоноармійців. Там пограбували споживчу крамницю, там обстріляли продзагін, там вирізали сім'ю голови ревкому, а самого повісили за ноги на вербі за околицею…

Загони ЧОНу не мали тепер ні дня спокою. Вони винищували невеликі зграї, розсіювали банди більші. Та розсіяні банди знову перетворювались на зграї, а зграї зливалися в банди. Це була дрібна, копітка війна, без відчутних перемог і відчутних поразок, однаково виснажлива для обох сторін. З кожним днем вона ставала все важчою й жорстокішою.

Спалахували вогнища бандитизму і в небезпечній близькості під Одеси. За Балтою лютував отаман Заболотний, у Бірзулинському районі піднявся отаман Гулій, на сусідньому Поділлі зовсім розгулявся отаман Палій.

ОГЧК уже мала дані про те, що хтось із них налагоджує зв'язок із закордонним петлюрівським штабом, але про створення єдиного центру відомостей поки що не було.

Зрозуміло, чому так насторожився Олексій на згадку про «Всеукраїнський повстанком».

Що за повстанком? Де він? Хто ним керує? Чи давно він існує?.. Це були дуже важливі питання, від яких, можливо, залежало, бути новій війні чи ні…

— Шкода, що я не знатиму про наслідки ваших переговорів, — сказав Рахуба. — Треба було призначити побачення хоч би на завтра.

— На жаль, повстанкомівець буде тут лише через два дні. Може, вам варто затриматись?

— Неможливо. Шаланда прибуде завтра вночі. Ви зможете приховати її на дві доби?

— Дуже важко.

— От бачите. — Рахуба заклопотано поглянув на Олексія, подумав і сказав: — Доведеться зробити так: на побачення візьміть з собою Михайленка. Відрекомендуйте його як нашого зв'язкового. Протягом тижня ми постараємось когось прислати. Михайленко передасть йому зміст вашої розмови і все, що ви вважатимете за потрібне, сповістить нам…

Олексій з хвилюванням чекав, що відповість Шаворський. Той різко пересмикнув плечем:

— Нехай так, вам видніше.

— Треба кличку йому придумати. — Рахуба оцінююче поглянув на його світло-жовте, вигоріле на сонці волосся. — Припустімо, Сивий. Підходить?

— Сивий то Сивий, — сказав Олексій.

Стати зв'язковим Рахуби, передаточною ланкою між «Союзом визволення Росії» і одеськими змовниками — та про краще він і мріяти не міг!..

Потім домовились про подробиці завтрашнього від'їзду Рахуби, і Шаворський пішов, попередивши Олексія, що чекатиме його в неділю вранці на Новобазарній.

Рахуба звелів зачинити двері щільніше й сісти ближче.

— Ти розумієш, яку роль я тобі приготував? Через тебе проходитиме «лінія на закордон»! Слухай, введу трохи в курс справи. Майже всі європейські держави готують вторгнення в Росію. Наше завдання підготувати їм успіх, зад більшовикам підпалити. Хто, по-твоєму, здатний на це тут, на Україні?

— Петлюрівці, чи що?

— Саме так, петлюрівці. Через те ми прагнемо примусити їх діяти за нашою вказівкою…

Олексій з сумнівом похитав головою:

— Нелегка справа! Перебачив я їх на своєму віку. Адже вони «щирі», за самостійну Україну. Ми для них теж москалі.

— А нам на їхні симпатії… — Рахуба додав брудне слово. — Дай строк, пропишемо їм таку самостійність — втомляться чухатись! Але, поки дійде до діла, їх треба використати, хочуть вони того чи ні!

— Та яка з них користь? — сказав Олексій, щоб навести розмову на згаданий Шаворським повстанком. — Розповзлись, як мурахи, і покусує кожен сам собі.

— Помиляєшся! Є вже в усякому разі дві великі петлюрівські організації, і з представником однієї з них ви саме повинні зустрітись у неділю. Зветься вона «Всеукраїнський повстанком», запам'ятай. Постарайся налагодити з ними постійний зв'язок і домовитися про взаємодію. Якщо це пощастить, успіх забезпечено! Головне зараз — посилити повстанський рух. І тоді більшовикам кінець! Радянська влада сама себе зживе. Господарського досвіду в більшовиків нема. Вони і в мирній обстановці не можуть нічого організувати, а при ускладненнях внутрішнього характеру й поготів спасують! Вони опустять руки! Тільки не дать погаснути вогню! Вони не витримають!.. — Він хапав Олексія за рукав, гаряче дихав йому в обличчя гнилим запахом з рота.

І цю людину Олексій мав завтра сам переправити за кордон!..

— Ти на шифруванні розумієшся?

— Ні, не доводилось.

— Зараз почнемо. Візьми в Золотаренка папір і чорнило…

Коли Рахуба заснув, Олексій у кімнаті Золотаренка написав Інокентьєву записку:

«Дядько сьогодні їде з Великого Фонтана. Вважаю, нехай їде. Повідомте, де зустрінемося: багато новин».

Уранці Золотаренко, йдучи на базар (дружина його вдала з себе хвору), доставив записку за адресою. Відповідь приніс на словах.

«Нехай їде». Зустрінемося післязавтра вранці, де завжди».

До вечора Олексій уже вправно шифрував будь-які тексти, що їх придумував для нього Рахуба. Його кмітливість і чудова пам'ять ще більше зміцнили в Рахуби думку, що, завербувавши цього парубка, він зробив велике надбання для «Союзу визволення Росії».

О сьомій годині вечора Золотаренко впустив з чорного ходу невисокого чоловічка в драній матроській робі, з батогом, перекинутим через плече.

— Хто по рибу? — спитав чоловічок хрипко. — Екіпаж готовий.

Він скинув з голови ширококрису солом'яну панаму, і Олексій побачив брезкле водянисто-рожеве обличчя Хоми Костильчука, того самого «представника гужового транспорту», який галасував за свободу на мітингу в Оперному театрі.

Перед тим, як іти, Рахуба в своїй комірці передав Олексієві товсту пачку грошей.

— Це на особисті витрати, — сказав він, — опісля ще підкину. Не пропий, гроші здадуться.

— Я непитущий.

— Знаємо ми вас!.. — недовірливо пробурчав Рахуба.

Олексій сам натягнув йому чобіт на хвору ногу і допоміг зійти чорним ходом у двір, де в глухому тупичку за сараями стояв віз, навантажений порожніми бочками, Між бочками вклали Рахубу, зверху накинули брезент, Олексій вмостився поряд Костильчука, і два худих битюги потягли воза з двору.

За Куликовим полем їх один-єдиний раз зупинив міліцейський пост.

— Куди їдете?

— По рибу до артільників на Середній Фонтан, — відповів Олексій.

— Для кого риба?

— Помголу.

— Знайшли час: на ніч глядячи! Життя набридло?

— Що ж робити, товаришу начальник! — зітхнув Олексій. — Наказано сьогодні доставити, а то нині, дивись, риба й по сухому попливти може. Либонь, довеземо.

Начальник поста, чорнявий парубчак у солдатських недоносках, озброєний кавалерійською гвинтівкою, побіжно оглянув воза, постукав кулаком по одній бочці і тим обмежився.

— Їдьте.

За містом на воза підсіли Микоша і Варфоломій Гиря, які чекали на трамвайній зупинці.

На чотирнадцяту станцію Великого Фонтана приїхали, коли вже зовсім стемніло. Воза загнали в сад якоїсь закинутої дачі. Повиснувши на плечі в Олексія, Рахуба сам дочвалав до обриву. Крутими східцями до берега його спускали на руках.

Унизу Микоша посвистів тихенько, і з темряви озвався Битюг:

— Є! Тягніть сюди.

Рахубу вмостили у вузькій розщелині берегового зсуву.

Чекали довго. Від води тягнуло вологим теплом. Гладенькі повільні хвилі розмірено й важко спадали на гальку. Проводжаючі розійшлись: Костильчук та Гиря чергували на обриві, Битюг і Микоша стежили за морем — один з тераски, що здіймалася метрів на два над пляжем, другий заліз під скелю і час від часу засвічував там ліхтар.

Рахуба шепотів Олексієві:

— Живи поки що в Золотаренка, на моєму місці, але підшукуй ще квартири. Прибудуть люди від нас — влаштуй.

Олексій впевнено пообіцяв:

— Влаштую!

— На перших порах виконуй доручення Шаворського, — вів далі Рахуба. — Коли оговтаєшся, можеш проявляти ініціативу. Але не квапся! Пам'ятай: обережність і ще раз обережність!..

Він мерзлякувато щулився і час від часу поглядав на море, видно було, що довге чекання гнітить його.

Нарешті, годині о третій ночі в морі заморгав жовтий вогник і погас одразу ж, як тільки Микоша засвітив сигнальний ліхтар.

Рахубу знесли до води.

Незабаром підплив човен. Тримаючись за лінією накату, чоловік, що сидів у ньому, крикнув:

— Чого мигаєте?

Рахуба відповів:

— Ліхтар зіпсувався! А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії нема. Є камбала…

— Ви, Григорію Паличу?

— Я…

Кількома хвилинами пізніше, переваливши через зустрічну хвилю, човен одійшов від берега. Тінь його з силуетом Рахуби на кормі зникла в темряві, в недосяжності.

МНИМА ЧК

Рахуба поїхав у четвер, а рівно через добу було вбито нового Олексієвого знайомого — Варфоломія Гирю.

Смерті Гирі передували дуже цікаві обставини.

Приблизно за тиждень до того в катакомбах поблизу Лузанівки міліція знайшла кілька роздягнутих догола трупів, серед яких було опізнано двох колись відомих одеських багатіїв ювелірів. Карний розшук почав слідство, але вже на другий день, як тільки опитали сім'ї убитих, справу передали в ЧК: злочин дуже відгонив політикою.

Ось що пощастило з'ясувати.

Ювеліри мали намір втекти за кордон. Зібравши досить численну групу людей, що не ладили з більшовиками, вони зв'язалися з якимись особами, які за чималу винагороду обіцяли переправити їх за кордон. Групу розділили на дві партії. Доставивши одну з них у Болгарію, контрабандисти мали принести від неї звістку про щасливе прибуття. Обережні ювеліри вирішили йти з «другим ешелоном».

Через тиждень, після того як відбула перша група, контрабандисти передали від неї умовний знак: ідіть, усе гаразд!

І ювеліри пішли, зашивши діаманти в пояси і слізно попрощавшись з дружинами, яких сподівалися пізніше викликати до себе офіціально.

А ще через два дні в одеську квартиру одного ювеліра нагрянули якісь озброєні люди.

Пред'явивши ордер ЧК на обшук, вони сказали дружині ювеліра, що чоловіка її арештовано під час спроби перейти кордон і, якщо вона хоче зберегти йому життя, нехай викладає все, що той приховав від «нашої робітничо-селянської влади».

Перелякана жінка показала їм криївки, де її чоловік зберігав дорогоцінності. Від страху їй і на думку не спало зажадати від цих людей розписку. І вони забрали не тільки решту діамантів, але й усе, що було в квартирі і мало хоч якусь вартість. Ідучи, попередили:

— Якщо не бажаєте лиха собі й своєму чоловікові, менше плещіть язиком!

Жінка насмілилась тільки запитати, чи можна принести чоловікові передачу.

— Ніяких передач! Через п'ять днів самі викличемо, тоді й передасте!..

Ще до світанку ті ж люди побували в домі другого ювеліра. А потім протягом п'яти діб такі обшуки провели у всіх родинах злополучних «емігрантів».

Усе це скидалося б на звичайну кримінальну авантюру, коли б у нічних гостей не було ордерів на формених бланках ЧК з підписами та круглою печаткою, достовірність яких ні в кого не викликала сумніву.

Коли знайшли трупи в лузанівських катакомбах і стало відомо про безчинства удаваних «чекістів», голова Одеської губчека опублікував у газетах звернення до жителів міста. В ньому йшлося про те, що ЧК проводить обшуки та арешти лише в присутності понятих і що відсьогодні введено нові формені ордери. Двірникам тих будинків, куди прибуде чекістська оперативна група, перш ніж дозволити робити обшук, належить по телефону зв'язатися з черговим ЧК і перевірити, чи справді таку групу відряджено.

Звернення не допомогло. Через добу відбувся черговий наліт, до того ж нальотчики пред'явили новий ордер на обшук, а нечисленні телефони, що були поблизу, не працювали.

Врешті нальотчики все ж напоролись на чекістську засідку в будинку одного «емігранта», в родині якого вони ще не встигли побувати. Проте й цього разу бандити поплатились тільки одним убитим. Ним був Варфоломій Гиря…

Про все це Олексій довідався від Інокентьєва, з яким зустрівся на конспіративній квартирі вранці після описаної події.

Інокентьєв був дуже задоволений успіхами Олексія, відомостями й шифром, що їх добув той «з перших рук», а особливо тим, що «налагоджено контакт» з Шаворським, тому настрій у нього був добрий.

— Шаворський, — повторював він, — Вікентій Шаворський… Це, брат, знахідка! Виходить, Гиря працював на нього? А чого ж, могло бути! Шаворський нічим не гребує: потрібні гроші — і наліт стане в пригоді. Ти, Михальов, навіть уявити собі не можеш, яка це небезпечна гадюка! Давно його знаю, ще коли денікінці були в Одесі: я тут у підпіллі лишався. Шаворський обіймав високу посаду при начальникові контррозвідки полковнику Кирпичникову. Вже Кирпичников який звір був — не дай боже, а Шаворський і його перевершив! Коли розкрили нашу комсомольську групу, він особисто допитував хлопців разом зі своїм начальником. Ми й тоді вже за ними полювали. Але Шаворський везучий, гад, дуже везучий! Як ми Кирпичникова прикінчили, не чув? Ні? Одягнули, розумієш, денікінську форму і вночі стали ніби патруль на Лідерівському бульварі, яким він повертався додому. У шикарному, брат, автомобілі їздив, марки «Австродаймлер», один був такий в Одесі! Їде — наче стелеться по мостовій, боки лаковані, блискавки по них бігають, а всередині м'яко, мов на пуховику. Зупинили ми той «Австродаймлер», питаємо документи, щоб не помилитись: ще випадково прикінчиш не того, а він обережніший стане. Шофер накинувся на нас: не бачите, кого везу? Відповідаємо: наказано перевіряти всіх без винятку, отже, просимо вибачити, а документи — будь ласка. Кирпичников каже шоферові: не кричи, мовляв, ці люди виконують свій обов'язок. Саме так, відповідаємо, справді виконуємо свій священний обов'язок! Перевірили документи, встановили, що це сам Кирпичников, помилки немає, і тут же його уколошкали. А шоферові я сказав: повертай свій катафалк, вези його просто в комендатуру і скажи, що за завданням підпільного Одеського ревкому виконано справедливий вирок над катом і вбивцею Кирпичниковим і що те ж саме чекає всіх ворогів революційного народу! Розмов тоді було в Одесі, можеш повірити! — Інокентьєв не без задоволення підморгнув Олексієві. — А Шаворського так і не змогли впіймати ні тоді, ні опісля, коли він шурував тут в компанії з Макаревичем-Спасаревським. Дуже везучий, гад! — повторив Інокентьєв. — Якщо ми його і цього разу випустимо, руки нам треба повідривати! Як на мій смак, то я б його уже завтра взяв, коли ви підете на побачення з самостійником.

— Що ви, Василю Сергійовичу! Все погубимо на пні!

— Знаю! — відмахнувся Інокентьєв. — Це я так, до слова, щоб ти розумів, хто він такий. А ось вигадану Чека треба ліквідувати протягом найближчих днів! З цим зволікати не можна: вони підривають у людей віру в Радянську владу. Постарайся вивідати, де в них база, щоб захопити всіх разом.

— База у Галкіної. Там і каптьорка, і постоялий двір. Треба вибрати момент, коли вони зберуться. А Шаворського не чіпайте. І я теж маю лишитися осторонь.

— Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!

— Це я добре пам'ятаю, — сказав Олексій.

Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.

ФЛІГЕЛЬОК

У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» — стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.

Шаворський штовхнув ліктем Олексія:

— Різничук. Стійте тут, дивіться: якщо зроблю отак, ідіть за мною.

Він поштовхався серед мішечників, безпритульних та селян, поки не опинився поряд з чоловіком у чумарці. Помітивши його, чоловік поставив скриньку на плече і почав протискуватись крізь натовп. Шаворський насунув кепку на лоба (знак Олексієві) і рушив за ним.

Часто і злодійкувато оглядаючись, Різничук повів їх спершу Пушкінською, потім Успенською — до Ланжерона. Ланцюжком, здалеку стежачи один за одним, вони обминули жіночий монастир і вийшли до глухого кам'яного муру з масивними одностулковими ворітьми. За ними починалась велика присадибна ділянка.

Пізніше Олексій дізнався, що ця ділянка разом з гарним особняком належала до Жовтневої революції якомусь обрусілому французькому аристократові. Під час громадянської війни граф утік у Францію, в ту саму Францію, звідки понад сто років тому його предки так самісінько втекли в Росію, рятуючись від Великої французької революції.

Різничук служив у графа управителем.

Зайшовши у ворота, він почекав Шаворського, запитав про Олексія, хто такий, і повів далі.

Ділянка була велика. Вона густо заросла високими кущами. Вдалині крізь листя видно було двоповерховий панський будинок. Вузькі доріжки посипані гравієм і утрамбовані, вели до будинку. Така мирна встояна тиша панувала навкруги, що здавалося, ніби злигодні війни пронеслися стороною, не подолавши кам'яного муру, що оточував цей затишний куточок старої Одеси.

Різничук звернув на ледве помітну стежку. Розсуваючи руками гілля, вони метрів за п'ятдесят вийшли на поляну. Тут ділянка закінчувалась. Попереду темнів мур. Ліворуч він з'єднувався з низькою, трохи вищою ніж до колін кам'яною огорожею, за якою видно було яскраве, палаюче синявою море, а праворуч до муру притиснувся невеликий флігельок, укритий бурою черепицею.

Шаворський сказав Олексієві:

— Почекайте хвилинку. — І вони з Різничуком пішли у флігель.

Олексій оглядівся.

Поляна була старанно підметена. В кущах на дерев'яному стовпчику висів рукомийник, в ямці під ним стояла калюжка мильної води. З відчинених дверей флігеля пахло смаженим м'ясом, від чого в Олексія неприємно занило під грудьми.

Він ковтнув набіглу слину, дістав кисет, запалив і, зсунувши кашкета на потилицю, повільно пройшов до огорожі. За огорожею поляна круто обривалась. Двометрову стрімку стіну було викладено вапняковими плитами, щоб вона не осипалася. Внизу, кошлатячись закуреною зеленню бруслини та чортополоху, широко розкинувся нерівносхідчастий спуск до моря. В кінці його прикипіла до берега біла узорчаста смуга припливу, що бив у грановане каміння Ланжерона.

Прикинувши, як добратися сюди від Французького бульвару, Олексій запам'ятав для орієнтування коричневе пасмо скель, що стирчало саме навпроти того місця, де він стояв, і одійшов від огорожі.

У цей час із флігеля вийшла дівчина. На ній була сіренька спідничка з тонкої мішковини, міцні ноги взуті в матерчаті «стукалки», а груди обтягувала легка блузка чи то з кисеї, чи то з марлі. Все це свідчило про те, що дівчина міська і розуміється на моді. Помітивши Олексія, вона рушила до нього. Коли дівчина підійшла ближче, Олексій побачив, що в неї гарне горде обличчя, русяве волосся закручене у вузол на потилиці, а очі карі, насторожені.

— Це ви Сивий? — запитала вона, холодно розглядаючи Олексія.

— Я.

— Ідіть у будинок, вас кличуть.

Олексій ввійшов у флігель. Дівчина лишилася на поляні. Сіла на лаві біля дерева.

… Переговорами з повстанкомівцем (у нього було кумедне прізвище — Поросенко) Шаворський лишився невдоволений. Поросенко був настроєний підозріло, в кожному слові Шаворського вбачав підступ. Це був миршавий чоловік із зморшкуватим обличчям, хитрим і нерозумним, на якому, немов приклеєні, висіли великі випещені вуса. Він повідомив, що повстанком закінчує підготовку до повстання і штаб його тимчасово розмістився в Києві, але до початку повстання, яке передбачається в середині липня, перебереться в інше місце. Куди — рішуче відмовився сказати. Він також не схотів відповісти Шаворському, в яких районах розміщені основні сили повстанкому та хто ними керує.

— Та на якого дідька це вам здалося, добродію? — знизував він плечима. — Сили є, це головне!

— Але ж ми повинні повідомити союзників!

— Не треба, це їм не необхідно…

Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.

— Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? — запитав Шаворський.

— Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!

— Та зрозумійте ви, шановний, — намагався втокмачити йому Шаворський, — ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?

— Яка там централізована організація! — скривився Поросенко. — У вас, добродію, одна стежка, у нас — інша…

Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…

— Ну й добре! — розводив руками повстанкомівець. — Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як — це наша справа!

— Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!

— Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! — вдаючи наївного, казав Поросенко.

Шаворський спробував з іншого кінця.

— Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?

— Треба спитати у штабі.

— Це займе багато часу.

— Та ні, не дуже…

— Гаразд, — зітхнув Шаворський, — як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо людину.

— Це можна, — погодився Поросенко.

Явку він дав у Києві і, видно, щоб загладити свою незговірливість, багатозначно додав, що явка серйозна. Від неї, мовляв, до штабу повстанкому дуже близько. Потім сказав пароль.

Оце і все, що вдалося добитися Шаворському. Але і це було немало… Принаймні для Київської Чека.

Поросенко почав збиратись: він ще сьогодні хотів устигнути на київський поїзд. Різничук вийшов його провести.

Коли вони обидва пройшла повз вікна і зникли за кущами, Шаворський півголосом брутально вилаявся:

— Бовдура прислали! Я Рахубі казав, що з цими «щирими» хохлами не домовишся! Ладні продатися кому завгодно — німцям, полякам, чорту, дияволу, аби не з нами! Від іноземних союзників вони з часом відкупляться, а від нас ні, жартуєш!.. А! Врешті, нехай його холера вхопить, цей повстанком! Почнуть разом з нами — і за те спасибі, з поганої вівці хоч шерсті жмут. Колись поквитаємось!.. На щастя, світ на них клином не зійшовся. Я ще Нечипоренка приберіг!

Ніби знічев'я Олексій запитав:

— Нечипоренко? А це ще хто?

Знав він це прізвище, добре знав!

Ранньою весною у лісових хащах за містом Балтою об'явився новий претендент в «народні ватажки» — отаман Заболотний, один з найлютіших політичних бандитів, яких будь-коли знала Одещина. За короткий термін криваві сліди його банди покреслили північні райони губернії, часом захоплюючи й сусідні з нею повіти Поділля та Миколаївщини.

Степан Нечипоренко був близьким другом і помічником отамана. Обидва мали колись чин полковника в армії Петлюри, разом згуртовували банду, і для багатьох було несподіванкою, коли облетіла чутка, ніби Нечипоренко залишив свого дружка і кудись зник. Пошуки його, наскільки було відомо Олексієві, не дали наслідків. Але було ясно, що рано чи пізно цей бандюга ще покаже себе.

Гадали тільки, де, в якому степовому глухому закутку об'явиться він з новою бандою?.. Шаворський нагадав:

— Нечипоренко — соратник Заболотного. Допоміг йому стати на ноги, тепер під Тирасполем збиває свою організацію: міцний дядько, злий. З таким можна домовитись. Я ще повчу цих тупоголових «запорожців», як треба працювати!

Заклавши руки за спину, він почав швидко ходити по кімнаті, зупинився біля вікна і кілька хвилин про щось роздумував, люто гризучи верхню губу. Кінчик його хрящуватого носа ворушився, і це надавало йому схожості з хижим звірком, який щось винюхує.

— От що, Сивий, доведеться вам здійснити невелику подорож: поїдете в Тирасполь! — сказав він, обертаючись до Олексія.

Олексій навіть здригнувся: Шаворський ніби відгадав його думки і поспішав на допомогу…

Тільки що він думав про те, якого величезного розмаху набуває змова. На якусь мить навіть «Всеукраїнський повстанком» здався йому далекою і не дуже реальною небезпекою. Небезпека була зовсім поряд, простягни руку — і обпечешся!.. Вся Одещина димилась. На північному сході палали села, підпалені Заболотним, горів степ за Бірзулою, де шастав отаман Гулій, тепер починала тліти західна околиця губернії: Тирасполь, Придністров'я… Поки що це окремі вогнища. Та якщо вони зімкнуться, вогненне кільце відріже Одесу від країни. Саме цього й добивався, звичайно, Шаворський. Треба негайно знищити цю гадину, більше зволікати не можна! Постаратися протягом найближчих одного-двох днів встановити головні «опорні» пункти організації і — як тільки це буде зроблено — Шаворського ліквідувати. Потім взятися за решту…

Але тут поставало запитання: а як же Нечипоренко і Заболотний? Адже розділились вони недаремно! Тепер, коли відомо, що Нечипоренко затіває щось під Тирасполем, план їхній стає зрозумілим: підпалити Одещину з обох кінців і потім об'єднатись. Поспішна ліквідація Шаворського лише наблизить події. Поки що вони спокійні. Заболотний невловимий. У Нечипоренка жодного провалу: досі ніхто не знав навіть, де він переховується. Тепер знайдено слід, та цього ще мало, мало!..

Чи варто говорити, якою вчасною була пропозиція Шаворського!

— Навіщо? — запитав Олексій як тільки міг наївно.

— Мені треба зустрітися з Нечипоренком. Ви знайдете його і домовитесь де і як…

Олексій, ніби вагаючись, потер долонею щоку.

— А Рахуба? А що коли хтось приїде?

— Поїздка займе не більше чотирьох-п'яти днів. До того ж лишається ваш господар, Золотаренко. Словом, треба їхати. У мене зараз всі люди зайняті. Крім вас, послати нікого. До речі, є оказія. Ви бачили дівчину?

— Так.

— Вона живе в Тирасполі, поїдете з нею.

— Це наша людина? — по-діловому поцікавився Олексій.

— Цілком. Донька харківського чиновника, сирота. Батько її, незважаючи на українське походження, брав участь у монархічній організації, і червоні поклали його під ніготь. Дівчина переховувалась у селі біля Харкова, але там лишатися їй було небезпечно. Тижнів три тому приїхала сюди з рекомендаційним листом до покійного Миронова. Йому пощастило пристроїти її вчителькою в Тирасполі. Для оперативної роботи не підходить: надто інтелігентна. Недоторка… Але щодо більшовиків непримирима до фанатизму. Ми повідомили про неї Нечипоренка. Тепер він прислав її з невеликим дорученням: дістати друкарську машинку з українським шрифтом. Роздобув склограф, хоче прокламації випускати «з рук до рук, з хати до хати»[13]. Машинку ми дістанемо, ви її прихопите з собою. Пароль такий: треба підв'язати штани мотузком з вузлом на лівому боці, запитати, чи нема на продаж головок для чобіт. Коли почуєте: «Є. Як понесете?» — показати мотузок. Для зустрічі запропонуйте село Нерубайське, у священика: він наш. Нехай Нечипоренко сам назве пароль. Крім того, перекажіть, що він зможе побачити там таке, що його, безперечно, зацікавить.

— Ясно, — сказав Олексій.

Шаворський устав з стільця і, підійшовши до вікна, неголосно покликав:

— Галино, зайдіть.

Стукаючи дерев'яними підошвами, до кімнати ввійшла дівчина в марлевій блузці.

— Це Сивий, — сказав Шаворський, — ви його вже бачили.

Вона мигцем глянула на Олексія і сіла на скрині, що стояла біля дверей. Голову вона трохи закидала, коса важким вузлом лежала в неї на потилиці.

— Справа ось у чому. Сивий поїде разом з вами, допоможе доставити те, про що ми говорили, це досить важка річ. Ви в свою чергу допоможете йому зустрітися з Нечипоренком. Сивий умовить його приїхати для переговорів в Одесу. — Дівчина здивовано розширила очі, і Шаворський пояснив: — Я все це доручив би вам, та краще, коли поїде спеціальний порученець: отаман любить, щоб до нього виявляли повагу. Зрозуміли мене?

Вона кивнула.

Олексій скоса приглядався до своєї майбутньої супутниці. Вона була по-своєму гарна: очі широко розставлені, прямий ніс, пушок над губою. Псував її рот: невеликий, стиснутий, з опущеними куточками губ. Він надавав її обличчю недоброго, навіть, здавалося, жорстокого виразу.

— «Ундервуд» принесуть сюди о десятій годині, — сказав Шаворський. — Уночі зможете виїхати. Йдіть, Сивий, готуйтесь до від'їзду. Не забудьте про мотузок для пояса.

У вікно видно було, як із кущів виліз господар, що тільки-но повернувся. Шаворський покликав його:

— Усе гаразд?

— Усе. Вас теж провести?

— Я спатиму, — сказав Шаворський, — вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…

У ВАГОНІ

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:

«За Київ спасибі. В Тирасполі свій у трактирі «Дністер» біля вокзалу о 3 г. дня, білий пакет навхрест синьою ниткою. П. дайте олівець адресу записати, В. пишіть вуглинкою. Кр. випадок — УЧК Недригайло, привіт від Максима. Тримай в курсі В. І.».

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» — це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

— Чому він сам не прийшов? — запитав роздосадуваний Олексій.

— Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

— Звідки вони знають про Нечипоренка?

— Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

— Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.

Олексій з Галиною вирушили на вокзал. Микоша провів їх до Канатної. Далі вони пішли удвох, Галина трохи попереду, з маленьким клуночком у руці, Олексій позаду, з важким «Ундервудом» за плечима.

На перон їм пощастило потрапити задовго до посадки, але там уже було повно людей. Біженці з голодних районів, багатосімейні молдавани у високих хутряних кучмах, демобілізовані червоноармійці. Натовп різномовно гомонів, лаявся; плакали діти. Де-не-де ліхтарі осявали їх скупим тьмяним світлом.

Коли подали поїзд на Тирасполь, одразу ж виникла тіснява. Люди ринули до вагонів. У повітрі над головами попливли кошики й скриньки. У пробках, що утворились біля кожних дверей, жалібно закричали придушені діти. А з вокзального приміщення прибували все нові групи бажаючих попасти на поїзд.

Підхоплений людським потоком, Олексій незабаром опинився біля дверей одного вагона, але тут помітив, що Галини біля нього нема. Він завертівся на місці, відшукуючи її. На нього натискали, брутально лаяли, відштовхували вбік і, врешті, зовсім випхнули з натовпу.

Галина стояла під ліхтарем і сердито дивилася на людський потік, що кишів перед нею. Олексій мало не задихнувся від злості.

— Чого стали?! — загорлав він. — Думаєте ви їхати чи ні?!

— Не кричіть! — сказала вона запально. — Не бачите, що робиться? Нехай трохи схлине.

— Діждетесь, як же! Уперше, чи що?..

А сам подумав: «Ач буржуйка, подавай їй окремий вагон!»

— Ходімте! — Він схопив її за рукав і потягнув уздовж поїзда.

Про те, щоб знову пробитись до дверей, годі було й думати. Коли б Олексій був сам, він чудово доїхав би на даху вагона, так їздив багато хто. З Галиною про це нічого було й думати. Куди їй! Неміч кисейна!..

У вікні одного вагона Олексій помітив молодого хлопчину в будьонівці. Той уже влаштувався в купе і тепер, звісившись з горішньої полиці, зацікавлено витріщився на вируючий біля вагона натовп. Олексій почав жестами пояснювати йому, щоб той одчинив вікно, а він, мовляв, підсадить до нього дівчину. Хлопець зрозумів, весело закивав і, зіскочивши з полиці, опустив скло:

— Давай її сюди!

Олексій поклав мішок на землю і наказав Галині:

— Лізьте!

— Ви з глузду з'їхали!..

— Лізьте, вам кажуть!

Не слухаючи заперечень, він підхопив свою супутницю за талію і підняв до вікна. Там її прийняв хлопець у будьонівці. Галинині ноги безпомічно майнули в повітрі і зникли у вагоні.

— Візьми багаж!

— Oro! Добре придане! — сказав хлопець, беручи в нього мішок. — Тепленьке… Стривай, а ти куди?..

Олексій підстрибнув і, підтягнувшись на руках, ліг животом на віконну раму. Знизу хтось ухопив його за ноги, він відштовхнув і вліз у купе.

— Спасибі, друже, — сказав червоноармійцеві, — все гаразд!

— Е-е, — розчаровано протягом сказав той, — де там гаразд, я думав, вона одна!

— Нічого, хлопче, сватайся, я не перешкоджу, — заспокоїв його Олексій. — Можеш навіть полицею їй поступитись!

— А ти, бачу, дійшлий! — промовив хлопець і поліз на своє місце.

Галина вже сиділа в кутку біля вікна. Навіть у сутінках вагона видно було, яке в неї зле, розчервоніле обличчя. Олексій запхав мішок під лавку і втиснувся навпроти неї між стіною і літнім селянином у постолах та солдатській гімнастьорці.

— Тепер їдемо! — сказав він, задоволений, що все так щасливо обійшлося.

Вагон швидко став повнісінький. У проходах виросли гори всякого скарбу. Люди сиділи на підлозі, на речах, стояли в тамбурі. Гуркотів дах: там теж вмощувалися пасажири.

Повільно, ніби над силу, оброслий людьми, поїзд рушив з місця. У вагоні знялася метушня, лайка, в проходах робили з кошиків лежаки.

— Нічого, умнемося, — промовив хлопець у будьонівці, — якщо кісточка до кісточки, то ще стільки ж вміститься. Гей, тітко, — сказав він жінці-селянці, що їхала з двома дітьми, — давай сюди твоїх пуцьверінків, нехай з вигодами їдуть.

І справді, ум'ялись. Дітлахів розсовали по полицях, речі запхнули під лавки. Стало трохи просторіше. Тим, хто їхав на даху, було куди гірше: їх обдувало димом, обсипало іскрами з паровозної труби. Пасажири, що тіснились у вагонах, справедливо вважали, що їм ще дуже пощастило.

Поволі зав'язувалися дорожні розмови. Хлопець у будьонівці пригостив Олексія махоркою і розповів, що їде після демобілізації додому, в Паркани. Він був веселий і балакучий — один такий на все купе: в кінці дороги його чекала зустріч з матір'ю та рідними місцями, яких він не бачив добрих три роки. Старий молдаванин з родиною з п'яти душ повертався на батьківщину, в Карагаш. Вісім років він батракував у німецькій економії поблизу Одеси. Під час контрреволюційного заколоту німців-колоністів убили його старшого сина і спалили хату… Літній селянин, Олексіїв сусіда, виявився головою комбіду з якогось села на Дністрі. Він їздив до Одеси ховати померлу від тифу сестру. Жінка-селянка була біженкою з голодаючого Поволжя. Вона розказувала Галині, яка сиділа з нею поряд:

— … Картопля вродила як горох, овес геть весь висох, просо — сама полова. Жолуді їли, липову кору товкли… Двох дітей поховала. Як ці лишились живі, один господь знає… Сама ледве ходила… — І вона показувала товсті, розпухлі в литках ноги.

— А чоловік твій де? — запитав хлопець у будьонівці.

— Ще минулого року вбили. В обозі поїхав по хлібець з іншими чоловіками, налетіла банда, хліб забрали, а самих порубали… сумним, виплаканим голосом відповіла жінка.

Олексій вглядався в темряву кутка, де сиділа Галина, і намагався зрозуміти, про що вона думає, слухаючи ці страшні розповіді? Кого звинувачує в тому неперебутному лихові, що зірвало людей з насиджених місць, погнало в тяжку гірку дорогу? Невже не розуміє, що в усьому винні ті, кому вона служить?..

Галина мовчала. Він не бачив її обличчя. Схоже було, що вона спить.

Поступово розмови вщухли. Вагон засинав. На частих зупинках (поїзд більше стояв, ніж їхав) звідусюди чулося бурмотіння, стогін, сухий надривний кашель. Потім їх знову заглушував уривчастий перестук коліс…

Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.

За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.

— Посуха, — зітхнув хлопець у будьонівці. — Хліба горять.

— То бандити, — вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. — Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..

На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.

Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…

Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках — невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».

Старий чекіст Лосєв, більшовик, який половину життя просидів у царських тюрмах, казав потім Олексієві:

— Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..

Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..

А врешті, яке це має значення! Ворог — і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом — по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні — із цим питанням усе!..

Зупинки ставали частіші й коротші. Пасажири почали ув'язувати свої речі. Під'їздили до Дністра — нового кордону з боярською Румунією.

СТЕПОВА НОЧІВЛЯ

Як і в більшості повітових міст, центральна вулиця Тирасполя, що починалася від вокзалу, була ніби стержнем, на який нанизувалось усе місто — біле, зелене й курне. На привокзальній площі, де, між іншим, Олексій помітив згаданий у записці Інокентьєва трактир «Дністер», розмістився невеликий базарчик. Олексій купив вареної картоплі, кукурудзяних коржиків і глечик молока. Сівши в затінку порожньої сторожової будки, вони з Галиною поїли. Те, що лишилось, Галина зав'язала у клуночок.

— Знадобиться в дорозі, — сказала вона. — Є тут один селянин, він нас довезе. Дядько Боровий.

Іти довелося на край міста. Мішок з «Ундервудом» добре намуляв Олексієві плече. Галина помахувала клуночком і йшла легко, наче й не було безсонної ночі.

Дядько Боровий, лисий рихлий селянин з круглими, як у жінки, плечима, почав було збивати їх:

— Уночі в стену застрянемо, дітки, краще, як розвидниться. Вже завтра…

— Сьогодні поїдемо, — твердо сказала Галина. — Переночуємо на хуторі, я знаю де.

Боровий позітхав, побурчав, але все-таки погодився. Галина підійшла до Олексія:

— Я сходжу додому переодягнусь. Хвилин через сорок виїдемо.

Це було дуже доречно. З відсутності дівчини треба було скористатися ще для однієї немаловажної справи…

Помітивши осторонь конюшні нужник, Олексій зайшов у нього, дістав з мішка «Ундервуд», перевернув догори дном і поклав на коліно. Складна конструкція з коліщат і тонких металевих планок збентежила його. Що тут можна відгвинтити так, щоб усе вмить не розпалось? Одразу, мабуть, не розбереш! Перемацавши пальцями тоненькі колінчасті з'єднання планок, він рішуче виломив і кинув у вигрібну яму якийсь стерженьок, що здався йому досить «відповідальним». Дідько з ним! Не вистачало ще своїми руками доставити Нечипоренку машину для агітації проти Радянської влади!..

Галина повернулася раніше, ніж обіцяла.

— Хазяйка десь гуляє, додому не попала, — пояснила вона. — Ви готові?

Попрощавшись з дружиною і з цілим виводком дітей, Боровий відчинив ворота, і вони виїхали.

Лишилась позаду зелена околиця Тирасполя — Кріпосна Слобідка. Дорога деякий час ішла понад Дністром. Широка безлюдна річка була всипана сонячним блиском. За річкою виднілися подекуди затишні хутірці, лелеки на солом'яних стріхах. Там лежала захоплена боярською Румунією Бессарабія. По гребеню довгого пагорба рухався ланцюжок вершників з карабінами за плечима.

— Сигуранца, — зауважив Боровий, вказуючи на них пужалном.

— Козаки, — заперечив Олексій.

На вершниках він розглядів кашкети з червоними околичками і штани з лампасами.

— Може й козаки, — байдуже погодився Боровий. — Люди кажуть, генерал Гулов сидить у Кишиневі, і військо в нього все з наших, російських. Їм румунський король дав повну волю.

Олексій міг на власні очі переконатись, що це справді так. За якихось півверсти від нього їхали ті самі козаки, з якими він боровся колись під Каховкою і Верхнім Токмаком, їхали спокійно, не поспішаючи, як по своїй землі…

На першій же розвилці доріг Боровий звернув убік від Дністра.

— Берегом краще було б, однак тут багато червоних прикордонників, — пояснив він.

Тепер вони їхали гарячим, порослим ковилою степом серед сухих ярів та обпалених сонцем косогорів. Міцні низькорослі коненята Борового тягнули жваво, фургон страшенно трясло, і було не до розмов.

Вечоріло, коли вони побачили з пагорка село, де Галина розраховувала переночувати.

Боровий натягнув віжки.

— Бачите!..

Маленька річечка, майже непомітна в голих плоских берегах, виводила в степу химерні узори. Село, що приліпилося до неї, схоже було на зелений степовий острівець. Береги річки густо поросли чагарником, хати потопали в зелені. Старі верби з підмитим корінням низько схилилися до води і, здавалось, ледве утримували навису зігнуті вузлуваті стовбури. Збігаючи з пагорка, дорога проходила через село й губилася вдалині серед степових підвищень і долин.

З-за річки до села рухались якісь люди. Їх було чоловік п'ятдесят. П'ятеро їхали верхи, решта темною ламаною смугою розтягнулися по дорозі. Позаду сунули підводи.

Олексій одразу зрозумів, хто це. Про всяк випадок сказав:

— Прикордонники, чи що?

— Може, так, а може, ні… — ухильно озвався Боровий і поглянув на Галину.

Ставши на коліна на дно фургона, вона через його голову розглядала людей, що їхали степовою дорогою.

— Повертайте назад! — сказала вона Боровому. — Швидше, нас помітять!

— Дівчинко, та то ж…

— Повертайте!

Боровий повернув коней. Коли невідомі люди сховалися з очей, він промовив, ні до кого не звертаючись:

— Здається мені, то…

— Мало що вам «здається»! — обірвала його Галина. — А якщо ні?

Боровий, подумавши, ледь розвів руками, ніби кажучи: «Воно то, звичайно, так…»

Порадившись, вирішили ночувати в степу, а вранці з'ясувати, що за людей вони бачили.

Боровий бурчав:

— Попереджав же, що не треба їхати, ночуй тепер у степу, наче вовк якийсь…

Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.

— Вогонь запалити? — спитав Боровий.

— Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?

— Мені що, то для вас, молодих…

— За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, — роздратовано сказала Галина, — не ваш клопіт.

Повечерявши, полягали спати. Галина — на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.

Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.

Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» — мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.

«Кінець машинці!» — задоволено подумав Олексій.

Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.

— Дядьку Боровий… — тихенько покликала Галина.

Боровий розмірено хропів під фургоном.

Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.

Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.

— Так і є, Нечипоренко, — повідомив він. — Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.

— Теж мученик! — зневажливо сказала Галина. — Спали, як ховрахи. А самого бачили?

— Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! — Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.

Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.

— Придержіть язика! — гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. — Прошу не забуватись!

— Та я що… — злякано забубонів Боровий. — Я ж так, жартую…

— Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! — і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.

Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»

Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.

Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.

Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.

— Хто це? — спитав Олексій.

— Осавул Цигальков, — не повертаючи голови, відповіла Галина, — ад'ютант отамана.

Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.

— Ласкаво просимо! — привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. — Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!

Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:

— Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!

— Ах, немилосердна! — сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.

Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.

— З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?

— Привезла. Мішок у фургоні:

— Чудово! Добра машинка?

— Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, — морщачи носа, сказала Галина.

Цигальков засміявся:

— Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? — Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.

— Це Сивий, — сказала Галява. — Шаворський…

— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.

— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?

Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.

Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.

— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?

— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.

— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.

Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.

У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.

За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.

— Що там таке? — запитала Галина.

— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?

— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.

Цигальков обернувся до Олексія:

— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.

— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.

— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.

— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.

Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…

НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ

Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:

— Може, сходимо все-таки?

Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:

— Добре б… Тільки очей багато.

Цигальков, зрозумівши його, кивнув:

— Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! — Він клацнув підборами і вийшов.

Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:

— Сходить подивиться, що там… — і рушив за Цигальковим.

У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…

Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:

— Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!

Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.

Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..

Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..

А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..

Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.

— Іди ляж, — сказала молодися Галині. — Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! — І вона повела Галину в другу половину хати.

Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.

Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець — справжнісінький Тарас Бульба», — подумав Олексій.

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.

— Так точно!

— Друкарню привезли? — Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

— Що таке?..

— Зіпсувалася в дорозі, — сказав Олексій. — Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

— Отакої! Що ж тепер робить?

— Наладимо, — мовив Цигальков, оглянувши машинку. — В Парканах є годинникар, він полагодить.

— А де сама Галя?

— Спить, — пояснила господарка, — постелила їй на своєму ліжку.

— Ану, поклич!

— Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

— Є ще справа, — сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

— Ну?

— Шаворський зустрітися з вами хоче.

— Чому?

— Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

— Де зустрітись? Коли?

— Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли — самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

— Що?

Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.

— Катакомби в Нерубайському знаєте?

— Ну?

— Там дещо є про запас.

— Ага!..

Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.

— Добре. Коли думаєш вертатись?

— Та хоч зараз.

— Гостюй до вечора, я все обмізкую…

Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:

— От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо — їй на рік вистачить!

— На вас напасешся! — сердито буркнула господарка.

— Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!

— Тобі задорого! — огризнулася вона. — Сонних пов'язати й дурень зуміє…

— Горпинко-о! — Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.

Вона, бурмочучи, одійшла до печі.

Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…

Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:

— Де ж Галя? Горпинко, буди її!

— Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!

— Буди, коли наказують! — гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: — Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?

Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.

— На чорта вона мені здалась! Салака тушкована!

Нечипоренко повертів у повітрі пальцем.

— Е-е, це ти, хлопче, брешеш! Галина не салака, Галина — це… скумбричка!

— А я, може, білорибицю полюбляю, — сказав Олексій. — От як Горпина!

За столом засміялися:

— Ач, губа не дура!

— Тямить.

— Яка ж вона білорибиця! Щука вона! — буркнув рябий парубок. — Тільки попадись їй — з усіма тельбухами ковтне.

— Не кажи! — Олексій п'яно мотнув головою. — Горпина — це, знаєш… що треба!..

— Заткніть пельки, нахабники! — сказала задоволена Горпина. — Розпатякались!

— Усі ви плебеї! — промовив Цигальков. Від випитої самогонки щоки його стали сірувато-блідими, яскравіше виступили червоні прожилки на переніссі. — Звикли судити про жінок по своїх бабах. Галина не про вас! Це — унікум. На цінителя! Та де вам зрозуміти!..

— На цінителя! — протягом сказав рябий. — А вона щось, я помічаю, не дуже-то цінить ваше благородіє!

Цигальков мутно глянув на нього:

— Оцінить! Тобі, селюкові, і сп'яну не снилося, у яких жінок я мав успіх. Красуні! Аристократки!..

Горпина з грюкотом поставила на стіл емальовану кварту й уїдливо сказала:

— То ж то ви тепер жодної спідниці на хуторі не проминете!

— Вони на чорний хлібець перейшли, — кинув рябий парубок. — Через труднощі часу.

Нечипоренко голосно зареготав.

— Прикуси язика! — косо позираючи на рябого, прошипів Цигальков. — Не забувай, з ким тебе за стіл пустили!

— Я не забуваю! — похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: — Своїм посудом користуюсь, я гидливий…

Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.

— Чого це ви розходилися? — примирливо сказав Нечипоренко. — Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков — осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!

Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.

Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.

Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.

У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.

На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.

«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»

— Зовсім його розвезло! — почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. — Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..

Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… — підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.

«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»

У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…

Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки — щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..

Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.

Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.

Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…

Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» — хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» — і заплющив очі.

… Прокинувшись, він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до шурхоту, що розбудив його.

Біля сінника хтось стояв. Сінник був тимчасовий, з плетеними з лози стінами. Людина торкалася стіни плечем, і лоза потріскувала.

Коли б ця людина рухалась, робила щось, Олексій не став би затримуватись і виліз. Але невідомий просто стояв, ніби чекаючи чогось, і незрозуміле це очікування насторожило Олексія. Невідомий промовив:

— Нарешті.

«Цигальков…» — упізнав Олексій.

До осавула хтось підходив. І раніше ніж той, що підійшов, промовив перше слово, Олексій якимсь шостим почуттям угадав Галину…

— Вибачте, — сказала вона, — я примусила вас чекати. Ніяк не могла вирватись.

— Нічого, — відповів Цигальков, — я міг би чекати вас усе життя! — З тону його неважко було зрозуміти, що осавул настроєний досить грайливо.

— Тут нікого нема? — заклопотано спитала Галина.

— Не турбуйтесь, я все оглянув.

— Ходімте все-таки за сарай, тут можуть побачити. «Ого, — подумав Олексій, — осавул недаремно хвастався! Ось тобі й «непорочна великодня голубка!..»

Він чув, як вони обійшли сінник. Голоси стали трохи глухіші.

— Я так чекав, так чекав… — бурмотів Цигальков.

Галина раптом обурено сказала:

— Ви з глузду з'їхали! Як ви смієте!..

Цигальков щось нерозбірливо буркнув. Почулася коротка боротьба, і Галина промовила, важко дихаючи:

— Стійте там! Якщо ви ступите хоч один крок, я зразу ж піду!

«Еге, справа не така вже й проста!» — подумав Олексій. Він прислухався.

— Галино Сергіївно! Галиночко… — томливо пробелькотів Цигальков. — Ну що за дитячі витівки!..

— Припиніть зараз же! — вигукнула Галина. — Стійте там, вам кажуть! Тьху, гидота яка!.. Хочете вислухати мене, або я негайно ж піду?

— Справді ж, Галино Сергіївно, ви мене дивуєте! — Осавул грав голосом, наче любовник-резонер з поганого провінціального театру. — Для чого така суворість? Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! Досить мені побачити вас, і я ніби сам не свій. Будьте ж поблажливі до людини, яка ладна на все заради вас!

— Та замовкніть же нарешті! — сердито сказала Галина. — Боже мій, всюди те саме! Я думала, хоч ви відрізняєтесь од усіх цих мужланів! Такі страшні роки, розтоптано все святе, нещасна наша батьківщина в крові, в муках… А ми… — В голосі її тремтіли злі сльози. — Всі, всі на один кшталт! Говоримо про високі ідеали і самі ж їх топчемо!.. Я востаннє питаю: хочете ви розмовляти серйозно? У нас так мало часу, а ви верзете хтозна-що!

— О господи! — зітхнув Цигальков. — Ну давайте поговоримо, якщо вже ви неодмінні того бажаєте. Що ж ви хочете мені сказати?

Помовчавши, Галина заговорила швидко й сердито:

— По-перше, я переказала Шаворському те, про що ми з вами говорили минулого тижня. Він велів подякувати і запевнити вас, що все візьме до уваги.

— Дуже радий.

— Крім того, я мала повідомити вас про щось особливо важливе. Але тепер, мені здається, це ні до чого. Боюсь, що Вікентій Михайлович помилявся у вас!

— Галино Сергіївно! — усміхнувся Цигальков, — Не треба змішувати справу і… почуття. Адже я вже довів свою…

— А, добре! — перебила його Галина. — Моє діло — виконати доручення, а там — як знаєте! Так от, майте на увазі… Тут, у районі Дністра, Шаворський робить головну ставку зовсім не на Нечипоренка.

— Он як! А на кого ж? Невже на Гуляй-Біду?

— На вас.

Цигальков видав губами звук, схожий на той, який утворюється, коли з пляшки вилітає корок.

— Ви певні?

— Я переказую його слова.

Настала тривала пауза. Коли Цигальков заговорив, грайливості його мов і не було. Голос лунав насторожено:

— Та-ак. А чого б це?

— Дуже просто. Нечипоренко, попри всі його достоїнства, все-таки звичайний український самостійник, а ви — козачий офіцер, і важко припустити, що вас хвилює ідея самостійної України…

— Я справді за неподільну Росію.

— Ну от Шаворський і хоче добитися того, щоб на чолі українського націоналістичного руху стояли кадрові російські офіцери. І в даному випадку він розраховує на вас.

— Зро-зу-мі-ло… — протягом сказав Цигальков. — Що ж я повинен зробити?

— Передусім дати нам інформацію. Нечипоренко криється, не дає майже ніяких відомостей, посилається на те, що, мовляв, сам усе розповість Шаворському під час зустрічі. Але де гарантія, що він не передумає?

— Вірно… А як Шаворський гадає замінити його мною? — Видно, осавул жадав «просунутися по службі».

— Нечипоренко збирається в Одесу, — помовчавши, відповіла Галина. — Можливо, його викликають саме з цією метою…

На мить Олексій розгубився. Наскільки він знав, Шаворський зовсім не думав «усувати» отамана. Але Галина казала правду: розставити своїх людей на чолі українських націоналістів було заповітною мрією одеського змовника… І тут несподівана думка майнула в Олексієвій голові. Ну звичайно ж, як він одразу не збагнув! Шаворський діяв одночасно в двох напрямах. Старий інтриган наказав Олексієві домовитись з Нечипоренком про зустріч, а Галині тим часом доручив вести підкоп під отамана, щоб у слушний момент прибрати до рук його банду! А Цигальков, видно, давно в них на гачку…

Що ж до Галини, то Олексій просто не пізнавав її. Вольовий голос, сильні впевнені інтонації. А коли говорила про «високі ідеали», то навіть пристрасно! От гадюка! Ні-і, ця буде міцніша й набагато небезпечніша, ніж та істеричка в Олешках! «Непримирима до фанатизму» — так, здається, сказав про неї Шаворський?..

— Що ви хочете знати? — спитав Цигальков.

— Ви, здається, кудись збираєтесь? — запитанням на запитання відповіла Галина.

— Так, за Дністер, у Бендери[14].

— Для чого?

Настала мовчанка. Потім Цигальков рішуче промовив:

— Гаразд, я вам вірю, Галино Сергіївно. Сподіваюсь, ви це оціните… В Бендерах — наш інформаційно-оперативний центр. Там розроблено детальний план захоплення повіту. В загальних рисах він зводиться ось до чого. В Парканах, як ви знаєте, велика офіцерська організація. Вона готова виступити кожної хвилини. Тут — наш загін. Із Бендер вирушить ударна група з кількох сотень чоловік. Одночасно активізуються Палій, Заболотний і решта в інших повітах, щоб відволікти увагу червоних. Лишається уточнити день повстання і деякі деталі. Для того і їду.

— Бачите, як усе це важливо! — запально сказала Галина. — Адже, якщо задуману вами операцію підтримає одеське підпілля, — не повіт, а вся губернія опиниться в наших руках!

— Можливо…

— Коли ви їдете?

— Сьогодні вночі.

— А повернетесь?

— Днів через два-три.

— Де ви переправлятиметесь через Дністер?

— У селі Бичках, біля Тирасполя, там є поронник Солухо Мартин.

Галина подумала.

— Знаєте що, Опанасе Петровичу, я вас зустріну в цього поронника, попередьте його. Відомості, які ви привезете, ми передамо в Одесу: Шаворський повинен бути в курсі справи. Ви згодні зі мною?

— Цілком.

— От і чудово! Нарешті ми зрозуміли одне одного!

Шелестіння од вітру, що піднявся, завадило Олексієві почути відповідь Цигалькова. Долинули тільки останні слова:

— … вам би я з насолодою підкорявся! — Осавул знову починав загравати.

У Галини вмить похолодав голос:

— Ми, здається, все обговорили? Ходімте, щоб нашої відсутності не помітили.

— До речі, — зупинив її Цигальков, — цей ваш Сивий знає про все?

— Можливо. Та краще його ні про що не розпитувати: у нас різні завдання. Я піду. Ви почекайте трохи: не треба, щоб нас бачили разом…

Коли Галина й Цигальков пішли, Олексій ще полежав трохи, обмірковуючи почуте.

Здогад його підтвердився: Шаворський справді дав йому і Галині різні завдання. Важливо було інше: в Бендерах готується збройна вилазка через кордон, у Парканах, зовсім недалеко звідси, є ще одна офіцерська контрреволюційна організація, а в куркульських селах назрів заколот. Похмура бандитська хмара нависла над Придністров'ям… Коли б Олексієві не пощастило підслухати цю розмову, він би, певно, так і поїхав, нічого не дізнавшись. Ну, тепер треба вивідати все до кінця.

Велика справа випадок у роботі розвідника! Олексій, звичайно, не міг вважати своєю заслугою те, що став свідком змови Галини й Цигалькова. Щаслива нагода цього разу сама припливла до рук. Лишалось тільки не проґавити її.

Він обережно витяг голову з сіна, пересвідчився, що поблизу нікого нема, і, зіскочивши на баштан, обтрусив з одягу сінну полову. Він виспався. Голова була ясна.

Обійшовши село, задвірками вибрався на сільський майдан, де тепер було порожньо й тихо. І тут зустрів Борового.

Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.

— Гляди, грижу наживеш, — сказав йому Олексій. — Ти Галину часом не бачив?

— Ні, не бачив, — натужно видушив Боровий.

— Іди запрягай коней, скоро поїдемо.

Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.

— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

— Куди поспішаєш?

— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.

— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

— Я поїду з вами.

— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

— Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

— Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.

— Пароль самі назвіть, так буде краще…

— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

— Добре.

— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

— Малувато. Факти потрібні.

— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.

— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

— Куди це він? — запитав Олексій.

— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?

— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.

— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.

— Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

— Ви нічого не хочете переказати мною?

— Кому?

— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.

Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:

— І що ж ви бачили?

— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…

— Що ж було потім?

— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?

Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:

— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.

— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?

— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!

«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.

— Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!

Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:

— Микола Саричев передав мені список парканської організації.

— Що це ще за організація?

— У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.

— Скільки їх там?

— Десять чоловік.

— Усього десять?!

— Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.

— Давайте сюди список!

Галина зітхнула:

— Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?

— Де ж він?

— Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.

Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.

— Явка в них є? Пароль?

Галина сказала й це.

— Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?

Галина зітхнула ще важче:

— Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.

— Кого?

— Є тут один…

— Кажіть хто!..

Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.

— Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…

Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!

Він спробував виправити становище:

— Навіщо ж шукати що якісь способи? Давайте я все разом і передам, вам же менше клопоту.

— Подумати тільки, яка безкорислива турбота! — посміхнулася Галина. — Лишіть її при собі! Я незабаром сама приїду до Одеси з усіма відомостями. І не варто, знаєте, виїздити на інших: ви тут пиячили, я працювала, а вийде, що все зробили ви!

Он що! Ця особа просто не хотіла ділити з ним свої заслуги!

— Причина, по-моєму, неповажна, — сказав він, встаючи. — Адже одну справу робимо.

— Одну, та по-різному! Кожен в міру своїх здібностей! І досить, може? Час пізній…

Червоніли хмарки над краєм землі. У байраках залягли тіні. Закінчувався цей важкий день, який надовго запам'ятається Олексієві.

Попереду до самого світанку пролягла труська дорога. Фургон торохтів. Пасажири сиділи спиною одне до одного, мовчали…

ТРАКТИР «ДНІСТЕР»

Коли під'їжджали до Тирасполя, сходило сонце. Над Дністром танув легкий, ніжний серпанок. Від трави війнуло росистою свіжістю.

Зіскочивши з фургона поблизу Кріпосної Слобідки, Олексій був певен, що більше ніколи не побачить ні Галини, ні її фурмана. Та зустрілися вони того ж самого дня.

План в Олексія був такий: о третій годині дня відшукати «свого» в трактирі «Дністер», доручити йому з'їздити в Бички і за всяку ціну з'ясувати, що сповістить Галині Цигальков, головне ж — термін заколоту. Після цього дати можливість осавулові поїхати до Нечипоренка, а дівицю одразу ж знешкодити.

Щодо Парканів, то ними займеться повітова ЧК, де Олексій вирішив побувати ввечері, перед від'їздом, коли там буде трохи менше народу…

Щоб даремно не тинятися по місту, він пішов до Дністра і в прибережних кущах проспав до години дня. Прокинувся знесилений, із дзвоном в ушах: затінку майже не лишилося, він лежав на самісінькому осонні. Навколо було тихо, жодної живої душі. Тільки невтомні коники точили щось у траві та ріка хлюпала на обмілині. Олексій виправ онучі, сорочку і, поки вони сохли, розвішані на кущах, сам поліз у воду.

Легко, бадьоро простував він у Тирасполь. Містечко геть розімліло від спеки. Ледь-ледь жевріло життя на його вулицях. На ґаночках сиділи бабусі. Зрідка ліниво проповзали вози, в які було впряжено волів. Обковані колеса глухо вистукували на вибоїнах дороги, і курява подовгу висіла в гарячому повітрі, покриваючи бляшані вивіски кравецьких, шевських і годинникових майстерень.

Поблизу вокзалу назустріч повалив натовп: прибув поїзд із Одеси. На базарчику йшла жвава торгівля. Хитроокі спекулянтки напихали лантухи лахміттям, яке вони вимінювали на картоплю і кукурудзяні коржики. Заїжджі з навколишніх сіл селяни підшукували пасажирів. Стояв гомін, десь поряд, за кам'яною будівлею вокзалу, сердито і потужно дихав паровоз.

Трактир «Дністер» містився в низькому склепистому півпідвалі. На його дверях був намальований вусатий прикажчик з проділом посеред голови: в одній руці він тримав окіст, а в другій — пивний кухоль, над яким клубочилася купчаста хмаринка шумовиння. В глибині трактиру за прилавком, де, закриваючи всю стіну, височів дубовий буфет, господарював благообразний старик у клейончастому фартусі. На дощаному помості мордатий парубок у брудній сатиновій сорочці фальшиво награвав щось на гармонії. Відвідувачів обслуговував горбатий половий і худеньке, неохайно одягнене хлоп'я в калошах на босу ногу, що нагадало Олексієві Павку Синєсвитенка. Гроші брали наперед.

Олексій сів під стіною, біля входу. Хлопчик приніс йому поїсти. Ні окістом, ні пивом тут не пахло. Сухої риби з мамалигою давали тільки по одній порції. Зате підсолодженого сахарином чаю можна було пити скільки влізе — до двох кухлів давали корж із кукурудзяного борошна, прісний і несмачний.

Сьорбаючи окріп, Олексій розглядав відвідувачів, які сиділи за столиками. Це були переважно приїжджі. Стомлені, зголоднілі, вони жадібно накидалися на їжу. Очевидно, кістлява риба і рідка мамалига були для них ознакою достатку, що панував у цих краях. Вони замовляли по десять кухлів чаю, ховаючи про запас тверді, наче з цементу, коржі.

За широким столом біля помосту сиділа компанія постійних відвідувачів: три підозрілих молодики, матрос з підбитим оком і дні жінки в циганських шалях. За столом панував веселий настрій. Очевидно, для цих клієнтів трактирник знайшов дещо міцніше, ніж чай. Гармоніст перегинав через коліно обтріпані міхи гармошки і, безголосо напружуючи горлянку, співав «Лимончики» — пісеньку карних нетрів Молдаванки:

Я умію молотить, Вмію загрібати, Вмію кулечки крутить, Кишені вивертати.

Компанія врозбрід підхопила приспів:

Ех, лимони, ви мої лимончики!..

Матрос на ложках дрібно відбивав такт. Решта відвідувачів з острахом і цікавістю прислухалися до їх занадто розв'язних веселощів.

Минула третя година. «Свій» не з'являвся. Хоч як пильно розглядав Олексій столики, він ніде не бачив паперового пакета, обмотаного кольоровою ниткою.

Коли годинник показав три години і двадцять хвилин, він вирішив, що «свій» уже не прийде. Це дуже ускладнювало становище. Тепер не лишалось нічого іншого, як, не відкладаючи до вечора, йти в повітову ЧК і просити допомоги.

Поклавши недоїдений корж у кишеню, Олексій вийшов з трактиру.

На розпеченій привокзальній площі було безлюдно, натовп розбрівся, тільки під деревами, в затінку, сиділи жебраки та коло базарних рундуків блукали жінки з кошелями. Олексій попрямував до них, щоб спитати про адресу ЧК, і тут побачив Галину.

Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.

Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:

— Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.

— Це я й без вас знав. Куди ви зібралися?

— У харчевню. Вдома ані крихти їстівного.

— А це нащо? — він показав на її вузлик.

Вона швидко оглянула площу.

— За півгодини від'їжджаю.

— Куди?

— В Паркани, трапилася оказія. Передайте Шаворському, що звідти приїду в Одесу. Сподіваюсь, не з порожніми руками.

— Є щось нове?

— Поки що немає. Прощавайте, тут не місце для розмов…

Коли дівчина зникла за дверима трактиру, Олексій ще якусь мить постояв роздумуючи і… пішов за нею.

Тепер шукати повітову ЧК не було рації. Доки розшукаєш її, поясниш, що до чого, і повернешся, від Галини і сліду не буде. Він прийняв, як йому здавалося, єдине правильне рішення: їхати з Галиною в Паркани. Справу потрібно довести до кінця. Заартачиться — примусити: як довірена особа Шаворського, він мав на це право…

Біля входу в трактир Олексій за звичкою оглянувся і побачив червоноармійський патруль, що виходив з вокзалу. Чи не від нього поспішала заховатися Галина?..

Тепер він не знав, радіти йому чи шкодувати через те, що «свій» не прийшов. Якби той з'явився вчасно, він передав би йому Галину з рук у руки. Та з іншого боку, її несподіваний прихід у трактир під час їхнього побачення міг би все зіпсувати: вона напевне запідозрила б, що тут щось негаразд…

Веселощі в «Дністрі» йшли повним ходом. Біля помосту розсунули столи. Матрос і один його товариш по чарці, поклавши руки один одному на плечі, завзято молотили підлогу каблуками.

Галина сиділа біля входу на тому самому місці, яке нещодавно залишив Олексій.

Коли він став на порозі, вона різко підвела голову.

Переляк, злість, розгубленість, досада — все це одночасно відбилося на її обличчі.

— Ви? В чому справа?..

Не відповідаючи, Олексій глянув на її столик. Поряд з глиняною мискою, в якій парувала мамалига, лежав невеликий пакет із цупкого обгорткового паперу, навхрест перев'язаний синьою шерстяною ниткою…

Невиразна догадка, народившись у мішанині суперечливих думок, поволі пронизала мозок, але Олексій в ту ж мить відкинув її. Галина?! Галина має якесь відношення до ЧК?.. Ні, це неможливо!..

Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.

Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, — знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!

Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.

І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.

— Чого ви ходите за мною?.. — свистячим шепотом вимовила дівчина. — Провалити хочете? Навколо шпигуни!..

— Тихо, — сказав Олексій, — діло є. — Він підсунув стілець і сів навпроти неї. — Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…

Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.

— Що? — перепитала вона. — Олівець? Вам?!

— Так, мені.

— Олівця немає, пишіть вугликом, — майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. — Ні… Не може бути!

— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!

Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.

— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?

Їй потрібні були ще якісь докази.

— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?

— Інокентьєв…

— Саме так.

— А кого ви ще знаєте?

— Ну, Олов'яникова.

— Як його звуть?

— Геннадій Михайлович.

— Хіба він не попередив вас про мене?

— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…

Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.

— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.

Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.

— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!

Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

— Жартуєте!

— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?

— Коли?

— Та от зараз на площі?

— Ні, — сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…

— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?

— Олексієм. А вас?

— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?

— А то чий же?

— Оце історія! Це щось неймовірне!

— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!

Раптом його осяяла несподівана думка:

— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…

— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?

Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.

— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.

Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…

ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО

Галина була харків'янкою.

Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…

Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.

У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».

Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.

Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:

— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.

Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:

— Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?

— Я, тату, більшовик, — сказав Юрій.

Батько схопився за голову.

— Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?

— Пристойнішого не знайшов, — усміхнувся Юрій.

— А ти шукав? Здуріти можна: мій син — більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!

— Дивлячись які люди.

— Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!

— А, ці, — можливо…

Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:

— Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!

Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:

— І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!

Для Галини настали дивовижні дні, можливо, найкращі в її житті. Вона влаштувалась працювати в друкарню на посаду коректорського підчитувача. Гімназію кинула, та й приватна жіноча гімназія незабаром закрилася. Нові друзі по осередку не мали нічого спільного з її колишнім оточенням. Вони мріяли про світову революцію, про світлі міста, зведені для всіх, про «царство соціалізму», і мрії ці були реальними, тому що люди, які тепер працювали поруч з Галиною, були людьми простими, без викрутасів, до того ж такими, що знали, почім фунт лиха. Тут вона не мала залицяльників, тут були товариші. Вони не патякали про «жертовність в ім'я свободи». Ніхто не думав «жертвувати», всі чогось прагнули в житті, пред'являли до нього прості й високі вимоги. І кожен ладен був відстоювати ці вимоги, не думаючи про смерть, хоч щомиті був готовий до неї. Галина жила наче в хорошому сні, жадібно проймаючись новизною цих стосунків і палкою вірою в революцію. Було багато мітингів, були безсонні ночі в дружині самозахисту, була агітаційна бригада, в якій Галину шанували як читця-декламатора і виконавицю українських пісень під гітару…

А потім усе це обірвалося грубо й зненацька.

Місто зайняли петлюрівці.

Юрій пішов з Червоною Армією. Батьки виїхати не змогли: у матері почався тяжкий серцевий приступ. Галина не зважилась залишити їх…

Гайдамаків привів ковбасник, на прізвище Малушко. Місяць тому він був заарештований районним політкомісаром Литвиненком за злісну спекуляцію. Червоні не встигли вчасно розстріляти його. Тепер Малушко зводив рахунки.

Це був звіриної сили чоловік з багровим одутлуватим обличчям і вицвілими водянистими очима алкоголіка.

Гайдамаками командував бородатий одноокий хорунжий, від якого тхнуло сивушним перегаром і кінським потом.

— Твій виродок — комісар? — спитав він у батька.

І тут старий чиновник, який все життя торопів перед начальством, проявив зовсім немислиму для нього сміливість.

— Обережніше з словами, — сказав він. — Мій син не виродок! Мій син — порядна освічена людина!

— А в комісарах він через порядність був? У більшовиках — теж через порядність?..

— Це його справа! Я поважаю переконання інших…

— Ач як розмовляє! — здивувався хорунжий. — Ти, виходить, більшовиків поважаєш? Ах ти ж шкапа!..

Матері пощастило: вона втратила свідомість. Але Галина бачила все. Як від удару хорунжого впав батько, як танцювали на ньому гайдамаки, добиваючи чобітьми, і кров окропила стіни, підлогу, чисту пікейну скатертину на столі…

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

— Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. — Потім він сказав: — А дівку — з собою?

— Навіщо з собою? — відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. — Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір — вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим — з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт — не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла — залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, — сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.

— Я в начальство не гожий, — казав він, — через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!

Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.

До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів — маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці — «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.

Якось вона сказала йому:

— Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.

— Чого? — здивувався Шурко.

— А хоч би стріляти.

Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини — всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.

Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.

— Ти що?.. — остовпів він.

— М-мерзотник! — Галина так пополотніла, що Шурко злякався. — Який мерзотник… — і побігла з пустиря.

Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:

— Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..

Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.

Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.

— Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! — заявив він. — Не будь злою: вдар!

І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.

— От іще, руки бруднити! — сказала вона. І мир було відновлено.

Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.

Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».

Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив — червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом у школі не все гаразд.

Галину направили працювати в бібліотеку школи. У гарненької бібліотекарки дуже швидко з'явилося багато залицяльників, серед яких був і військспец із колишніх кадрових військових Гурій Спиридонович Сайгатов. Він захоплювався поезією і сам писав вірші в стилі Ігоря Северяніна. Галина дозволяла йому проводжати себе додому, виявила неабияку ерудицію (от коли згодився досвід читця-декламатора) і незабаром зовсім закрутила голову поетично настроєному військспецові. Він вважав її дівчиною з інтелігентної сім'ї, що втратила батьків під час епідемії холери, яка спалахнула в Харкові напередодні революції.

Якось під час розмови він натякнув їй, що життя його поділене на «видиме й невидиме». Галина не стала розпитувати, що це за «невидимий» бік його життя. Чуття підказало їй, що спокій і байдужість зроблять більше, ніж відверта цікавість.

Так воно й трапилося. Через якийсь час Сайгатов прямо сказав їй, що незабаром у Харкові відбудуться значні події, які, можливо, змінять не тільки його, але і її життя… А через кілька днів, проводжаючи Галину додому, подивився дівчині в очі і сказав багатозначно й урочисто:

— Переміна гряде, Галино Сергіївно! Сьогодні багато що вирішиться…

Галина переждала в під'їзді, доки він зверне за ріг, і пішла слідом.

Вона йшла за Сайгатовим до самої віддаленої околиці Харкова і потім до глибокої ночі не спускала очей з невеличкого будиночка, в якому зник військспец. У будинок по одному зійшлися чоловік п'ятнадцять, і серед них — два військових спеціалісти із школи червоних курсантів…

На тому, по суті, і закінчилась її участь в операції. Решту довершили товариші. За будиночком на околиці було встановлено нагляд, викрито осіб, що відвідували його, і через п'ять днів усіх їх було застукано напередодні великого заколоту, що затівався в Харківському гарнізоні.

Попутно з'ясувалися причини самогубства Устименка. Військові специ зловили його на якомусь компрометуючому вчинку і намагались схилити до участі в своїй авантюрі. Устименко визнав за краще застрілитися…

З легкої руки Шурика Грошева трохи насмішкувате і все ж поважливе прізвисько Черниця закріпилося за Галиною і навіть стало її конспіративною кличкою.

Багато кого дивувало, як це вона умудряється навіть із найнеймовірніших халеп виходити такою самою, як і була, — суворою, незайманою; ніби вся та гидота, яку доводилося розкопувати чекістам, неспроможна була залишити на ній щонайменшої плямочки. І мало хто міг зрозуміти, що душа цієї дивної дівчини нагадує тигель, в якому пережите і наново знайдене сплавилися воєдино. І в цьому сплаві було все: і ненависть, і сумний досвід людини, якій довелося спізнати немало паскудного в людях, і — здавалося б, усупереч усьому — несхитна юнацька віра в людей…

І все ж знайшлася людина, яка зрозуміла це: Геннадій Михайлович Олов'яников.

Повторилась та сама історія, що й у Херсоні: коли Олов'яников відібрав для задуманої операції Галину Литвиненко і Олександра Грошева, голова Харківської ЧК вважав, що в нього забрали найкращих працівників.

МИХАЛЬОВ

Про все це Олексій дізнався набагато пізніше.

Тепер він тільки відчував легкі уколи професіональної заздрості: в роботі з бандитами Галина була набагато активнішою, ніж він, і виходило в неї здорово.

З Шаворським вона поводилася, мов розпещена чиновницька донька, трохи капризна, наївно-самовпевнена, в свідомості якої з давнього часу засіло, що їй усе простять. І це діяло. Стріляний вовк, материй контррозвідник Шаворський простив їй навіть порушення конспірації, що, звичайно, не минулося б нікому іншому з його поплічників.

Дядьком Боровим вона командувала впевнено, наче він був її підлеглим по службі.

Бандитам зуміла вселити таку повагу до себе, що вони величали її — дівчисько — не інакше як по імені й по батькові. Один тільки Нечипоренко дозволяв собі із старечою фамільярністю називати її Галинкою.

Про Цигалькова нема чого й казати: той і зовсім був у неї в руках.

Нарешті, Микола Саричев…

Про Миколу Галина розповіла от що.

Микола справді раніше був червоноармійцем і дезертирував.

Кавалерійський полк, в якому він служив, якось проходив недалеко від його рідного села. Микола відпросився на дводенну побивку і потрапив саме на похорон батька і рідного брата, що померли одночасно від черевного тифу. З горя Микола запиячив і в свою частину в призначений термін не з'явився. Полк виступив без нього. А трохи згодом по нього приїхав сам районний воєнком. Під п'яну руку Микола набешкетував, поліз бити воєнкому пику за те, що той назвав його дезертиром. Скінчилося тим, що йому скрутили руки і посадили в холодну. Прочумавшись, отямившись, він став просити, щоб його відпустили в частину, але воєнком затявся на своєму: «За дезертирство плюс зневажання влади, зокрема в моїй особі, підеш під трибунал». Микола ще більше розпалився і при свідках обізвав воєнкома нецензурними словами, за це той вирішив учинити над ним суд показовий і викрити Миколу перед усім селом як «цілком закінчену контру».

Упевнений в тому, що йому тепер не буде прощення від Радянської влади, Микола з тиждень ховався в дністровських плавнях, а опісля знайшлися «знаючі» люди, вказали доріжку до Нечипоренка. Його прийняли охоче: Микола був великим знавцем коней, а Нечипоренко мав намір завести кінну розвідку.

Галина відразу виділила Саричева серед прибічників отамана. Він був не схожий на інших бандитів. Галина бачила, що хлопця пригнічує становище, в яке він попав, що Микола злоститься, що на серці в нього камінь. Дізнавшись про Миколину історію, вона зважилась поговорити з ним відверто. І не помилилася. Щоб спокутувати свою промину, Микола готовий був на все. Від нього Галина дізнавалася про плани Нечипоренка, які той не вважав за потрібне приховувати від свого майбутнього начальника кінної розвідки. Микола добув дівчині дані і про Паркани…

Продиктовані Олексієві прізвища десяти чоловік, якими нібито вичерпувався склад парканської організації, Галина вигадала на ходу. Обстановка в Парканах була набагато складнішою. В цьому тихому затишному містечку, що мирно дрімало далеко від залізниць, скупчилися понад три десятки денікінських, врангелівських і петлюрівських офіцерів. У селах поблизу Парканів офіцери завербували серед куркулів так звану «дністровську бригаду». Банда Нечипоренка була поки що єдиним діючим підрозділом цієї «бригади». Змовникам не вистачало зброї, але її з дня на день мали переправити з Румунії. Можливо, навіть уже переправили; це стане відомо, коли приїде Саричев, якого Галина чекала не пізніше завтрашнього ранку: він обіцяв заїхати в Тирасполь, повертаючись із Парканів.

— Бички далеко звідси? — спитав Олексій.

— Ні, близенько.

— Отже, ми встигнемо?

— Ми? Хіба ви лишаєтесь?

— Зрозуміло, лишаюсь, зустрінемо Цигалькова, тоді й поїду.

— Оце добре! — сказала задоволена Галина. — І мені з шифруванням не морочитись!

Треба було вирішити, що робити з Парканами. Галина вважала, що треба, не мудруючи, негайно ж розпочати операцію силами повітової ЧК: паралізувати і знешкодити білогвардійців, які засіли в Парканах. Олексій не згоджувався. По-перше, сказав він, справа не тільки в офіцерах. Ніхто не знає, скільки куркульні завербували вони в «дністровську бригаду». Почни хапати цих, інші розбіжаться, жодного не впіймаєш. По-друге, ніхто їм цієї операції не доручав. Їхнє завдання — розвідка. Коли з'ясується термін заколоту, коли ті, що вступили в «бригаду», скинуть з себе селянську личину і зберуться для виступу, отоді можна буде подумати, що робити.

Галину він не переконав.

— Навпаки, — сказала вона. — Якщо ліквідувати центр у Парканах, куркулі злякаються, що їх викажуть, і самі втечуть до Нечипоренка. А з ними покінчать прикордонники. До того ж це відтягне початок заколоту.

— А навіщо його відтягувати? Чим скоріше, тим краще, швидше покінчимо! Нехай готуються. Адже ми теж не сидимо склавши руки. І ще не забувайте, що все це пов'язано з ліквідацією Шаворського… — Він кількома словами розповів їй про роботу, проведену в Одесі, про зв'язки заколотників з «Союзом звільнення Росії», про Рахубу. — Тепер ви розумієте, що поспішливість ні до чого? Не бліх ловимо… Адже зовсім невідомо, як Шаворський взаємодіятиме з Нечипоренком. Треба дати їм зустрітися в Нерубайському, послухати, про що змовляться.

— Одне одному не перешкодить…

— Може перешкодити.

Поміркувавши, вона сказала:

— Надто вже ви дбаєте про їхній спокій. Покінчити із зграєю в Парканах, от би їх і залихоманило!

Олексій засміявся:

— Полихоманить ще! Все буде! Потерпіть трохи.

З трактиру вони пішли до Галини.

Жара спадала. Біле, вже ледь потьмяніле сонце спустилося майже на дахи. Галина й Олексій ішли повільно, відпочиваючи, зрідка обмінюючись обережними фразами.

— Ви самі з Одеси? — спитала Галина.

— Ні. А ви?

— З Харкова.

— Давно у нас?

— Рік. А ви?

— Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

— Важко, — сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

— Давайте понесу, — запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

— Пусте, — сказала Галина, — я не про це. Взагалі важко…

— А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником — майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.

Батька він дуже любив. Шанував, вважав найсправедливішим серед людей. Намагався наслідувати його. Революція теж була батьковою справою. Задля неї батько в чотирнадцятому році пішов на фронт — повіз в окопи більшовицьку правду, а через шість років загинув на колчаківському фронті, де командував дивізійною артилерією в Червоній Армії. Ідучи на фронт, він устиг заронити в душу сина тільки зерна своєї полум'яної віри в революцію, але саме ці зерна проросли, визначили і характер Олексія, і його долю.

Далеко від батька проходив він важку школу революції. Зовсім хлопчаком потрапив до партизанів, потім став ординарцем командира піхотного полку Червоної Армії, потім — слідчим Особливого відділу і, нарешті, був направлений на роботу в ЧК. І тут, у ЧК, він теж відстоював справу революції, спадкову, кровну, батьківську справу. Робота була важкою, не всякий міг витримати тривале, неослабне напруження всіх душевних і фізичних сил, яких вона вимагала від людини. Олексій був з тих, хто витримував. Але в ньому, як і в багатьох його товаришах, жила впевненість, що неодмінно настане час, коли можна буде повернутися до того, що він вважав своїм головним покликанням.

У громадянську війну здавалося, що цей час уже близько: от покінчимо з біляками, тоді… Але бої відгриміли, фронти згорнулись, а для чекістів війна не закінчилася. І кінця їй не було видно, цій триклятій війні, що з кожним днем відповзала все далі від людських очей, але лишалася такою ж непримиренною і жорстокою, як і раніше…

Щоправда, вже й тепер була можливість відпроситися на навчання: країна переживала гостру потребу в спеціалістах. Проте Олексій і уявити не міг, що зубритиме формули, житиме без тривог, одержуватиме студентські пайки в той час, коли товариші кожного ранку чиститимуть від порохового нагару стволи револьверів, рискуватимуть життям у сутичках з не винищеною ще контрою. Відійти у мирне життя, коли ця контра ходить по землі, вбиває з-за рогу, підточує основи революції? Ні, це не підійде: надто схоже на дезертирство!

І все далі відсувалася мрія про мирне життя, про суднобудівельні верфі, що пахнуть фарбою і машинним маслом, про скромний затишок студентських гуртожитків, про все таке звичайне і доступне для тисяч інших людей!..

Відчувши нагальну потребу сказати дівчині щось потаємне, своє, таке, що не має відношення до служби, він промовив:

— Я от раніше мріяв піти по суднобудівельній лінії. Батько був корабельником і дід… У нас це родинне… Збирався поступити на інженерний у Києві.

— А я — на Бестужевські курси! — жваво відгукнулася Галина. Її, здавалося, зовсім не здивував несподіваний хід його думок. — Хотіла їхати в Петроград. У мене там тітка по материній лінії.

— А тепер не хочете?

— І тепер хочу. Та що з того? Хочеш не хочеш…

— Чому? — сказав Олексій. — Тепер відпускають на навчання. У нас уже троє поїхали.

— Ні, — сказала Галина. — Ні, зараз не можна… — І, помовчавши, додала, зібравши зморщечки на чистому, рожевому від загару лобі: — Рано ще!

І знову Олексій відчув радісне хвилювання від того, що йому зрозумілий хід її думок. Воно здивувало його своєю новизною, і він, насилу добираючи слова, щоб висловити те, про що не раз думав наодинці з собою, сказав:

— Це точно: рано… Ми зараз неначе баласт на судні.

— Баласт? — перепитала Галина, і брови в неї зсунулися. — Це ж чому?

— Баласт — це не те, що ви уявляєте. Коли будують корабель, то кладуть у трюм вагу для рівноваги. Щоб його хвилі не перекинули чи, скажімо, вітер. Цю вагу й називають баластом. От ми зараз, я собі так уявляю, наче та вага, розумієте?

— А-а… — Дівчина глянула на нього здивовано і раптом засміялася: — Баласт — таке вигадали! Навіть образливо якось.

— Нічого образливого. Дивлячись як розуміти…

Сонце припікало їм у спину, і попереду рухалися тіні: довга, широка — Олексієва і поряд, майже вдвічі коротша, — Галинина. Тіні ламалися на нерівностях дороги, розтягувалися, химерно змінювали обриси або й зовсім зникали в траві біля огорожі.

У БИЧКАХ

Одинока кульгава бабуся, в якої Галина наймала кімнату, дозволила Олексієві переночувати в старій лазні, що стояла позаду хати. Тут пахло димком, віниками, полином. Олексій не роздягаючись (тільки чоботи стягнув) завалився на приполок і наче вбитий проспав до восьмої ранку.

Він не чув, як удосвіта Галина біля самої лазні розмовляла з Саричевим, який саме приїхав, і прокинувся тільки тоді, коли дівчина поторсала його за плече.

Саричев привіз невтішні вісті. Парканські змовники одержали з-за Дністра частину зброї, на яку чекали.

Тепер у них мали зброю понад двісті чоловік. «Бригада» готова до виступу, чекає тільки команди з Румунії.

— Недригайла треба все ж попередити, — сказала Галина, — щоб його не захопили зненацька.

— Треба то треба… — задумливо мовив Олексій, підгинаючи босі ноги під низький приполок. — А з ним легко домовитись?

— Про що?

Олексій пояснив, що його турбувало. Голови повітових ЧК звикли до самостійності. Невеликі змови в своїх районах вони звичайно ліквідовують самостійно, не звертаючись по допомогу до губернських ЧК. Вважається навіть справою честі обійтися власними силами. Чи впевнена Галина, що Недригайло послухає їх і не візьметься за ліквідацію «парканської компанії» ще до того, як буде розроблено загальний план по всій Одещині? Змову в Парканах, звичайно, не можна вважати дрібною, але й Тираспольська повітова ЧК теж міцніша за інші: як не є, в неї добрий резерв — прикордонники.

Галина завагалась.

— Не повідомити Недригайла ми не маємо права, — сказала вона. — А ви підіть до нього, самі побачите, що можна говорити, а чого не можна. Справді, підіть! А я тим часом подбаю про транспорт…

Доки Олексій бігав умиватися на річку, вона хазяйновито приготувала сніданок: дістала десь глечик козиного молока і вареної пшінки. Вони поснідали разом, і Олексій вирушив у повітову ЧК.

Головою Тираспольської повітової ЧК був гарний чорновусий чоловік років тридцяти п'яти, в минулому матрос. Як тільки Олексій виклав йому суть справи, він сказав:

— Відносно Нечипоренка маю вказівки з Одеси. Заважати не будемо! Тільки домовимося: як повернетесь, зайдіть до мене. Повинен же я знати, що в мене діється!

Олексій пообіцяв усе передати через Галину.

— Як вона там? — спитав Недригайло, і його бронзове, наче з металу викарбуване обличчя, дивно пом'якшало. — Не потребує чого?

— Наче не жалілась.

— Ну і добре. Привіт їй передай. Ходімо, оформлю вам перепустки для поїзда, а то прикордонники затримають…

Перепустки дуже згодилися. Поблизу Тирасполя їх тричі зупиняли прикордонні роз'їзди.

Візник їм трапився жвавий, говіркий. Він чомусь вирішив, що Олексій і Галина співробітники райземвідділу, що їхали в райцентр у службових справах, і всю дорогу скаржився на свого голову сільради, який нібито неправильно розподілив орну землю, а найбільшу ділянку відрізав якомусь Попенченку.

— Батька Нечипоренка злякався, — пояснив візник. — Попенченко з тим батьком — кориші…

Між іншим, він вибовкав немало корисних даних про тих, хто в селі співчуває бандитам. Пройнявшись дружніми почуттями до Олексія, який охоче підтримував з ним розмову, селянин запропонував довезти їх до самих Бичків. Олексій відповів, що він не від того, аби трохи розім'яти ноги.

— А от назад нас не одвезеш? — спитав він.

— Коли?

— Та завтра зранку.

Селянин сказав, що з їхнього села кожного ранку хтось їде в Тирасполі, до поїздів. Звелів прийти вдосвіта в село Голий Яр, що за три версти від Бичків, і спитати Оникія Сівчука.

— Це я і є, — пояснив він.

О шостій вечора вони підійшли до Бичків. Велике село просторо розкинулося на дністровському березі. Посеред села стояла кам'яна церква з потемнілим, пошарпаним степовими вітрами куполом. Уздовж царини тягнулася огорожа громадської обори. Далі земля була покраяна на смуги городами, на яких маячили кілька зігнутих жіночих постатей.

Річку напроти села звужувала жовта піщана обмілина. Вище за обмілиною лежав витягнений на берег з обідраним настилом порон, який розсохся й почорнів. Видно, він лежав тут давно, відтоді, як Дністер став прикордонною смугою. Житло поронника слід було шукати десь поблизу нього.

Галина показала пальцем на крайню мазанку, придавлену високим дахом, яка здалеку скидалася на стіг прілої соломи. Біля мазанки валялися старі бакени і стримів маяковий стовп з розбитим ліхтарем угорі.

— Як ми з вами умовимося? — спитала Галина.

Олексій оглянув берег.

— Бачите обривчик лівіше від порона, де кущі? Я буду там.

— Добре. Поки що до побачення.

— Коли що трапиться, дайте сигнал. Зброя ж у вас є?

— Нема, звичайно.

— От тобі й на! Як же це? — захвилювався Олексій.

— Нічого, — сказала Галина, — не вперше.

— Заждіть! — Він витягнув з кишені браунінг. — Візьміть про всякий випадок.

— Не треба, кажу ж вам!

— Візьміть!

Дівчина махнула рукою і, не оглянувшись, пішла до села.

Стоячи в придорожніх кущах, Олексій бачив, як вона звернула з дороги і, легко ступаючи по м'якому схилу, навпростець подалася до мазанки біля маякового стовпа. Підійшовши, стукнула у вікно. З'явився широкоплечий чоловік у розстебнутому жилеті поверх заправленої у сірі штани сорочки. Галина щось сказала йому, і чоловік повів її в хату. Очевидно, це й був Мартин Солухо.

Не виходячи на берег, щоб не помітили з того берега річки, Олексій густим верболозом дістався до обривчика. Звідси було добре видно мазанку поронника, село і хутір за річкою, де на узгір'ї сумно витягнулися в небо крила вітряка.

Поповзли тягучі години чекання. В село пригнали корів. Зарипіли, кланяючись до землі, колодязні журавлі. Повз село проїхали прикордонники — п'ять чоловік на різномасних конях — і зникли вдалині, де ріка робила поворот. Солухо кілька разів виходив із мазанки і щось робив у дворі. Галина не з'являлася.

Поволі догорав вечір. Над Дністром уперто не хотіла згасати тонка, як паперова стрічка, хмаринка. Її червонуватий відблиск підрум'янював гладеньку маслянисту поверхню ріки. Але ось хмаринка згасла. В мазанці поронника засвітилося віконце і теж згасло: завісили.

Дочекавшись цілковитої темряви, Олексій перебрався ближче до мазанки і заховався в кущах біля порона…

За його підрахунком, уже було за північ, коли поронник, нарешті, вийшов з хати. Подлубавшись у коморі, він важко протупотів за три кроки від Олексія, несучи щось на плечі.

Через кілька хвилин Олексій почув шурхіт очерету: Солухо виводив захований там човен.

Було на молодику. Темрява згущалася біля самих очей, але в цілковитому безвітрі навіть обережні звуки, викликані Солухо, виразно виділялися. Ось грюкнули кочети, плеснула під веслами вода, і тихий цей плескіт почав повільно віддалятись і поступово завмер.

Протягом наступних півтори години за рікою не блиснув жоден вогник. Олексія стомило очікування, коли плескіт почувся знову. Було незрозуміло, як орієнтується Солухо в такій непроглядній темряві, але човен причалив якраз напроти порона.

На берег вийшов якийсь чоловік. Чутно було, як поскрипує пісок під його чобітьми. Зійшовши на берег, цей чоловік (видимо, Цигальков) мовчки стояв за кілька метрів від Олексія, доки Солухо ховав човен.

Потім вони пішли в мазанку.

Олексій заспокоївся: все йшло як по писаному. Цигальков, мабуть, постарається ще до світанку виїхати з села, бо його час від часу відвідують прикордонники. Отже, лишається чекати недовго: годину-дві, не більше…

У Михальова була велика спокуса пробратися до вікна і послухати, що там відбувається. Але він стримався: надто полохливою була тиша…

Час стікав по краплині, нестерпно повільно. Хвилин через п'ятнадцять двері мазанки відчинилися, вихлюпнувши на двір трохи світла. По силуету, що вималювався на порозі, Олексій впізнав Галину. В ту ж мить вона розтанула в нічній темряві, а на порозі стала інша постать у туго затягнутім чекмені — Цигальков.

Зовсім близько від Олексія прошелестіли кроки. І раптом Галина неголосно покликала:

— Сивий!

Олексій прикусив губу: хіба вона не бачить, що Цигальков поряд!

— Сивий! — покликала Галина голосніше. — Та де ж ви?

Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися — Цигальков однаково усе чув.

— Ви тут? — сказала Галина, підходячи. — Ходімо в хату.

— Що трапилося?

Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».

Вони підійшли до мазанки.

— Ось він, Сивий, — сказала Галина Цигалькову.

— Прошу!

Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.

Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.

Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.

Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.

Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку:

— Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.

— До мене?

— Саме до вас. Від полковника Рахуби.

— Ви бачили Рахубу?

— Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.

Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Оце так штука! — сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). — Як же це? Полковник видужав?

— Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…

— Яких подій?

— Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…

Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.

— Мартине, піди повартуй! — наказав Цигальков.

Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.

Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.

— Добре, — сказав Олексій, — розберу потім. Розповідайте…

Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:

— Як ви завели з Рахубою розмову про мене?

— Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…

— Про мене?.. Навіщо?

— Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.

— Про що? — швидко перепитала Галина.

Косо позираючи на двері, Цигальков сказав пошепки:

— Щодо взаємодії з одеським підпіллям і… перестановок у командуванні загоном.

— Про заміну Нечипоренка вами?

— Атож…

— І як вони ставляться до цього?

— Уявіть, більш ніж прихильно! Сказали, однак, що зробити це треба дуже обережно, враховуючи націоналістичний характер місцевого руху.

— Бачите, я вам те саме говорила!

— Так… здається. Більше того: вони підказали, як це зробити. Я вам уже доповідав, що в Бендерах створено ударну групу, яка до моменту повстання переправиться через Дністер і захопить Тирасполь…

«Он навіть як — Тирасполь!..» — подумав Олексій.

— Я везу Нечипоренку наказ: після переговорів з Шаворським у Нерубайському він має прибути в Бендери, щоб особисто вести цю групу. Там він перебуватиме під контролем російських офіцерів із «Союзу визволення Росії». Таким чином, командувати тутешнім загоном залишусь я!

— Чудово придумано! — захоплено вигукнула Галина. — Отже, бендерську групу поведе Нечипоренко?

— Так принаймні це виглядатиме: треба, щоб Заболотний, Палій, Солтис та інші були впевнені, що саме він, і не хто інший, очолює військові дії в районі Дністра. Йому вони довіряють. Насправді ж…

— Зрозуміло, — перебив Олексій. — Коли намічено виступ?

Запитання він поставив різко, вимогливо, і Цигальков, на якого, очевидно, справило велике враження близьке знайомство Олексія з Рахубою, відповідав йому швидко і навіть трохи улесливо.

— Терміни буде погоджено з Шаворським.

— Де переправиться бендерський загін?

— І це ще остаточно не визначено. Вирішить Нечипоренко: він знає кілька підходящих бродів. Десь поблизу Тирасполя. Місце переправи мені назвуть перед початком повстання.

— Так, — промовив Олексій, — а яку роль має відіграти парканська… організація? — Він мало не сказав «компанія».

— Захопить Паркани і з усіма мобілізованими людьми підтримає наступ. Крім того, їй доручено висадити в повітря дністровську водонапірну станцію, яка постачає воду Одесі.

— Нарешті! — сказала Галина. — Нарешті ми переходимо від слів до діла! Опанасе Петровичу, а де буде ваш загін?

— Поки що важко сказати, Галино Сергіївно. Певно, в селі Плосках, верст за двадцять від Тирасполя.

— Я хочу знати точно. Сподіваюсь, ви не заперечите, якщо я приєднаюсь до вас під час цих подій.

— Буду щасливий! — засяяв Цигальков. — Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.

— Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? — спитав Олексій.

— Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?

— Неодмінно передам.

Цигальков підвівся.

— На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?

— Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…

Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.

— Тихо? — спитав він.

— Так.

— Сідлай.

За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.

— Ну, побажаємо одне одному удачі! — Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.

Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.

— Поздоровляю, — сказав Олексій, — тепер ваша кар'єра забезпечена. Дивись, Гулов ще й орден відвалить!

— А що, мені личитиме! — сказала Галина.

Коли Солухо зайшов у мазанку, «міські», як він охрестив їх у думці, сиділи за столом і, усміхаючись, дивились одне на одного.

На другий день Недригайло, попереджений Галиною, посилив охорону водонапірної станції.

Увечері дівчина провела Олексія на вокзал. До самого відходу поїзда вони простояли осторонь від перонної штовханини, в затінку багажного складу. Коли все було сказано, стояли мовчки. Нарешті, Галина промовила:

— Ідіть уже, місця не буде.

Олексій махнув рукою:

— Нічого, це не з Одеси від'їжджати… Коли ж тепер побачимося?

— Хтозна! Може, швидко, може, ніколи…

Подавали паровоз. Великий і чорний, з освітленим від топки черевом, він повільно проповз мимо них, викидаючи на шпали золотисті вуглинки. З-під тьмяно освітленої кабіни точився тоненький, як із чайника, струмінь пари.

— Ну, Сивий, прощавайте, — сказала Галина і всміхнулася, — тобто товаришу Олексо. Не забувайте!

— Я не забуду, — мовив Олексій, і від упевненості, що прозвучала в його голосі, їм обом раптом стало незручно. — Ви теж згадуйте інколи…

Долоня в неї була вузька і легка, а на тильній стороні шкіра порепалась і зашкарубла. І ще він помітив, що очі її в сутінках відсвічують голубим…

Галина лишилася біля пакгауза, а він пішов до состава, скочив на приступку вагона і стояв рядом з провідником, аж поки станція зникла з очей.

ПЛАНИ

Звітував Олексій на конспіративній квартирі, куди разом з Олов'яниковим та Інокентьєвим прийшов сам голова губчека Немцов, а також міцно збитий чоловік років під п'ятдесят, у цивільному одязі й армійських чоботях. Інокентьєв устиг шепнути Олексієві, що це — Кулешов, член колегії губчека і губернського комітету партії.

Найбільш примітними на грубувато витесаному обличчі Кулешова були брови. Вони росли трьома косматими скуйовдженими кущами: два над очима, а третій — посередині, майже на самому переніссі. Під цими страхітливими бровами ховалися добрі, проникливі і немовби аж журливі очі. Він мало говорив, запитань майже не задавав, палив безперервно. Примостившись у кінці довгого столу, він скрутив одразу чотири цигарки. Одну взяв у рот, решту поклав перед собою.

Немцов слухав Олексія насупившись, ніби вирішував у думці: варто йому вірити чи ні. Як і в більшості рудих людей, шкіра на його обличчі була надто біла, загар до неї не приставав, і тим помітнішими були тіні, що лежали у зморшках на щоках. Ці глибоко врізані зморшки і твердо окреслене ними підборіддя свідчили про те, що чутка про залізну волю голови Одеської губчека — не вигадка.

Олов'яников нервував. Він зовсім засмикав квадратні вусики і, доки Олексій говорив, кілька разів знімав і без потреби протирав окуляри пеленою гімнастьорки. Олексій уже знав від Інокентьєва, що Олов'яников незадоволений його несподіваним від'їздом у Тирасполь, бо через це Шаворський лишився «без нагляду». Два дні тому змовники підпалили млин на Пересипу, а цьому, можливо, пощастило б запобігти, коли б Олексій був тут…

Доповідати довелося з самого початку, тобто з дня зустрічі з Рахубою.

Олексій був спокійний, провини за собою не відчував. Не їхати в Тирасполь, ухилитись від виконання завдання Шаворського, свого, можна сказати, «безпосереднього начальника» він не міг. А привезені ним дані, хоч добула їх, по суті, Галина, були надзвичайно важливі. Справді, вони варті млина, який, до речі, все ж устигли врятувати…

Доповідаючи про свій рейд, він бачив, що товариші розуміють його. Кулешов слухав доброзичливо. З обличчя голови ОГЧК зійшов недовірливий вираз, він навіть кілька разів схвально кивнув головою. І Олов'яников дав спокій своїм вусам.

Непорозуміння, що виникло спочатку між Галиною і Олексієм (добре, хоч щасливо обійшлося!), настроїло всіх на веселий лад. І вже зовсім розвеселила історія з друкарською машинкою, яку вони, не змовляючись, псували кожен з власної ініціативи…

Потім Олексій розповів про Нечипоренка, Цигалькова, про парканську «компанію» і, нарешті, про депешу від Рахуби, в якій полковник повідомляв, що в Люстдорф прибуде фелюга із зброєю для одеського підпілля, вказував час, розпізнавальні знаки і пароль. Закінчив він розповіддю про загибель робітничого продзагону.

Настала мовчанка. Немцов, задумливо хмурячись, розглядав свої кулаки.

— Так… — сказав він, наче підбиваючи підсумок почутому, і запитливо подивився на Олов'яникова.

Начальник розвідки розгладив долонею папірець, на котрому робив якісь помітки, і неголосно заговорив. Він коротко охарактеризував обстановку, яка вимальовувалася за даними агентурної мережі, і з його повідомлення Олексій дізнався, що в катакомбах села Нерубайського виявлено зграю бандитів (отже, його догадка була правильною). Більшість з них — колишні врангелівці, частина — дезертири, решта — кримінальщина. Чекають на зброю, мабуть, ту саму, яку надішле Рахуба. У катакомби проникли наші люди і діють успішно.

І ще в повідомленні Олов'яникова була одна новина для Олексія: поки він їздив у Тирасполь, тут ліквідували мниму ЧК. Кілька бандитів, які видавали себе за чекістів, попалися під час пожежі на млині, інших (усього дев'ять чоловік) застукали тієї ж ночі на Новобазарній. Явка мадам Галкіної закінчила своє існування.

— Підготовку можна вважати завершеною, — сказав Олов'яников. — Єдине, що лишилося невирішеним, — з'ясувати особу агента Шаворського, що затесався в наші органи. Для Михальова саме це і має бути першочерговим завданням, але… — Олов'яников похмуро глянув на Олексія, — мабуть, вище голови не стрибнеш. Шпигун як сидів у ЧК, так і сидить. Заключну операцію доведеться провадити в якнайсуворішій таємниці, ніхто, крім присутніх тут, про неї не повинен знати.

— Легко сказати, — пробуркотів Немцов.

— Сказати, звичайно, легше, ніж зробити, — згодився Олов'яников, — але іншого виходу не бачу.

— Як же це ти собі уявляєш?

— А так. Опергрупи знатимуть тільки своє завдання: зробити ось те і те. І все. Таким чином, простежити загальну схему операції буде практично неможливо.

— М-м. — Немцов подумав і спитав: — А схему ти підготував?

— Само собою! — ніби дивуючись, що таке питання могло виникнути, сказав Олов'яников.

Начальник розвідки недарма славився тим, що кожну операцію вирішував, як шахову задачу. Його проект був зразковою логічною побудовою, сукупністю великих і малих заходів, які протягом доби мали зітерти на порох змову Шаворського. Основне місце в проекті займала ліквідація бандитів, які засіли в нерубайських катакомбах. Треба було виманити їх із підземних нір і змусити прийняти бій. І це головне завдання було вже майже вирішено. В катакомби пробрався розвідник Олов'яникова. Начальник ОГЧК сказав про нього:

— Таких у мене ще не було: золотий хлопець! Між іншим, це він скалічив Рахубу на Грецькому базарі…

Розвідник (його умовно називали Сашком) уже все підготував: переважна більшість бандитських ватажків рветься напасти на місто. Стримує їх сам Шаворський, пояснюючи свою обережність нехваткою зброї. За задумом Олов'яникова, Олексій Михальов мав передати Шаворському листа, одержаного буцімто від «Союзу звільнення Росії» з вимогою негайно почати активні дії. До моменту виступу бандитів у Нерубайське буде стягнуто війська. Одночасно чекісти розгромлять усі явки заколотників.

В Олексія був свій план, який він обміркував, повертаючись з Тирасполя. Але Олов'яников просто приголомшив його залізною логікою своїх замислів. Він усе зважив, передбачив і вже призначив для виконання конкретних співробітників. Він навіть передбачив можливі провали і забезпечив страховку. Це був справжній майстер своєї справи.

Власний план почав здаватися Олексієві надто громіздким і важко здійснимим.

— Нічого, — мовив Немцов, коли Олов'яников скінчив, — солідно придумано. — Він поглянув на Кулешова. — Як тобі?

Кулешов вийняв з рота зжовану цигарку.

— Чого ж, Геннадій діло знає… — Він помовчав, здмухнув із скатертини грудочку попелу, що впала. — Тільки, розумієш, завузько виходить.

Олов'яников похмурнів.

— Це ж чому?

— Зараз поясню. Бачиш, яка петрушка… Коли б справа була в одному Шаворському і його зграї, тоді, звичайно, не підкопаєшся, все в тебе гладко. Але от біда: ти якось відокремлюєш Шаворського від Заболотного, Палія та інших бандитів. Так ніби Шаворський сам по собі, а ті самі по собі. А воно ж не так! Вони зв'язані. Міцненько зв'язані!..

Олексій нашорошив вуха: Кулешов говорив про те, про що він і сам думав.

— А рубати ж треба не тільки одеську контру, але й балтську, і придністровську. Бачив, як Нечипоренко активізувався? Та ще прихопити Подолію і Ольгопілля. Не можна зараз обмежуватися ліквідацією одного Шаворського, не можна!

— Хто ж каже — обмежуватися! — розвів руками Олов'яников. — Хіба ж про те мова? Мова йде про першу початкову операцію в ланці інших операцій, які підуть за нею. Покінчимо з Шаворським, настане черга для решти. До речі, з Нечипоренком справа вирішується взагалі просто. Банду його розгромимо одночасно з бендерською групою, як тільки та перейде кордон, а самого Нечипоренка можна взяти в Нерубайському після побачення з Шаворським.

— Тоді його брати не можна, — зауважив Олексій. — Не забувайте, що він сам має вести групу із Бендер. Візьмемо його — вилазка зірветься, а там гадай, коли вони ще надумають нову.

— Правильно, — сказав Немцов. — Банда з Бендер рано чи пізно все одно перейде кордон, тож треба скористатися моментом, раз уже ми точно знаємо час переходу.

— Ну, припустімо. Можна й не брати його зараз. — Олов'яников знову заходився смикати свої вуса. — Все одно, сьогодні чи завтра, Нечипоренко від нас не втече. Що ж до Заболотного, то ви гадаєте, я даремно їздив у Балту? В мене вже дещо приготовлено для «лісового звіра»[15], будьте певні!

— А Палій, Солтис, Гуляй-Біда? — нагадав Інокентьєв, який мовчки сидів протягом усієї розмови.

І по тому, як роздратовано глянув на нього Олов'яников, стало зрозуміло, що розмовляють вони про цих бандитів не вперше.

— Та що ви все в одну купу валите! — побагровівши, крикнув Олов'яников. — Усьому свій час! Дайте, нарешті, з Шаворським покінчити!..

— Чекай, Геннадію, не гарячкуй! — зупинив його Кулешов. — Дай відповідь на одне питання: чи не можна якось ув'язати всі ці операції?

— Ні! Знаєш, що буває, коли за двома зайцями ганяються? А тут зайців не два і не три…

— А от мені здається… — промовив Олексій, і до нього одразу повернули всі голови. — Дозвольте?

— Ну, ну, давай!

Він разом із стільцем присунувся до столу.

— Я тут дещо прикинув… Можна спробувати таку штуку…

Усе, що він придумав у поїзді в клубах тютюнового диму на багажній полиці під стелею вагона, було розглянуто до найдрібніших деталей.

І начальник розвідвідділу ОГЧК, вдаривши по столу кулаком, відверто заявив:

— Чудова робота! Слово честі, краще не придумаєш!

План, запропонований Олексієм, був прийнятий одноголосно. Більше того, запалившись новою ідеєю, Олов'яников тут же запропонував свій варіант завершувальної операції, в якій неабияка роль відводилася самому Кулешову…

ЗНОВУ В ОДЕСІ

Спустившись до моря за Французьким бульваром, Олексій пляжем пробрався до пасма скель, звідки виднівся голубий церковний купол жіночого монастиря. Тут він звернув і по обриву дістався до будинку Різничука.

У будяках під муром, викладеним з вапняку, стояв Микоша. Він поманив Олексія пальцем.

— Приїхав?

— Приїхав.

— Живий?

— Атож!

— Довго ж ти тинявся! Хазяїн уже думав, що злапали. — Хазяїном Микоша називав Шаворського.

— Чого ти тут стоїш? — поцікавився Олексій.

— Так, для порядку. — Микоша витягнув шию і поверх кущів оглянув берег. — Тут таке було, — сказав він довірливо. — Ти ж Битюга знав?

— Ну?

— Так нема вже Битюга! На Новобазарну нагрянула Чека, і п'ять чоловік як корова язиком! — Микоша плюнув на мур. — Битюг — це ж був мій перший кориш! А Сільвочку ти знав?

— Яку Сільвочку?

— Мадам Галкіну?

— Ну-ну?

— І її накрили! Всіх! Хтось виказав, це вже факт! От коли б знати хто!

— Кошмар, — скрушно мовив Олексій.

Усе відбулося за час його відсутності. Дві відомі йому явки — у Різничука і Баташова — ще не були розгромлені. З відвертості Микоші можна було зробити висновок, що його, Олексія, ні в чому по підозрюють.

— Кошмар, — згодився Микоша. — Вони ще заплатять за Битюга, я тебе запевняю!

— А що?

Микоша знову оглянув берег і, наблизивши до Олексія мавпяче обличчя, зашепотів:

— Сьогодні вони матимуть хорошого півня, і щоб я здох, коли їм це сподобається.

— Де?

— На елеваторі, в порту! Маєш бажання піти?

Олексій махнув рукою.

— Мені б твої турботи!

— Нехай більшовикам будуть мої турботи! Щоб їм так жилось, як я зараз живу! Щоб так дихалось!.. Не хочеш іти? Даремно. Збирається пристойна компанія. Фейєрверк зробимо на всю Одесу.

— Там видно буде, — сказав Олексій. — Та годі вже теревені правити. Сам тут?

— Тут.

— Ану, підсади мене…

Микоша підставив плече. Олексій видряпався на мур, переліз через нього і пішов до будинку Різничука.

«Елеватор… — думав він. — Я вам покажу елеватор!..»

Шаворський зустрів його на порозі, втягнув у кімнату, посадив на оббитий синім штофом диванчик, який Різничук, мабуть, «позичив» у графському будинку.

— Ну що, як з'їздили?

— Нормально, — сказав Олексій. — У Нечипоренка був, про все домовився.

— Він приїде?

— Тринадцятого буде в Нерубайському. Пароль назвав старий: мотузка на поясі і шевські головки.

— Довелося уламувати?

— Ні, легко згодився.

— Я ж казав! — Шаворський задоволено потер руки. — З цим клопоту не буде. Машинку довезли?

— Довіз. Подяка вам. А клопіт усе-таки буде, — зауважив Олексій.

Він заходився стягувати чобіт. Дістав вкладений під устілку папір.

— Що це?

— Від полковника Рахуби!

— Від Рахуби?! — Шаворський узяв папір, обережно розгорнув злиплі аркуші. — Як він до вас потрапив? Коли одержали?

Олексій розповів про поїздку Цигалькова в Бендери, про зустріч з ним у Бичках.

— Майте на увазі, — попередив він, — Нечипоренко нічого про те не знає.

— Чому?

— Це ваша зв'язкова Галина налагодила з Цигальковим відносини за спиною отамана.

— Навіщо?

Стримуючи посмішку, Олексій сказав:

— Осавул, ви розумієте, закохався в неї по вуха, і вона, не будучи дурною, викачала з нього найдетальніші дані про Нечипоренка і про офіцерське підпілля в Парканах, про яке я вам ще доповім. Ну, а Цигальков чомусь не захотів, щоб Нечипоренко знав про його зв'язки з Галиною…

— Розумію… — Шаворський здивовано відкопилив губу. — Ну й дівиця, скажу вам! Ніяк не можу примусити себе ставитися до неї серйозно. А варто ж! Слово честі, варто!

— Ого, — вигукнув Олексій. — Характер, та ще й який!

Шаворський засміявся:

— На собі перевірили? Так… Справді, мабуть, ще краще, коли ми знатимемо про Нечипоренка більше, ніж він думає. Здібне, здібне дівчисько!.. Так що ж пише Рахуба?

На одному з принесених Олексієм аркушів був шифрований текст, на другому — «переклад». Депеша була адресована йому особисто.

«Двадцятого цього місяця в Одесу прибуде особливий уповноважений «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Зустріти вночі у зазначене число на Великому фонтані. Треба до приїзду Максимова зібрати керівників повстанських загонів, які діють на території губернії і поблизу неї. Керівництво «Союзу» покладає виконання на В. М. Ш. Завдання: розробити стратегічний план захоплення губернії у зв'язку з наступом зведеної групи з Румунії. Готовність прийняти Максимова негайно підтвердити по такому ж каналу зв'язку. Підкреслюю особливу важливість викладеного. Рахуба».

Шаворський аж підскочив.

— Та вони там що, блекоти об'їлися! — пополотнівши, закричав він. — Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?

— До речі, — ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, — Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.

— Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?

— Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли — про те мови не було. — І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: — Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…

— Може, може, — роздратовано скривився Шаворський. — Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…

Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:

— Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…

— З'їдуться! — зауважив Олексій. — Справа ж спільна.

— Спільна… — Шаворський посилено тямкував. — Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…

— Що ж передати Рахубі?

— Як ви передаватимете?

— Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.

— Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.

— Гаразд, — сказав Олексій. — Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…

Шаворський насупився:

— Правда?

— Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!

Шаворський зле скривив рота:

— А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.

— Чому?

— Явка провалилась!..

Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.

— Отож-то й воно! — стрепенувся Шаворський. — Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка — річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..

Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.

— А чому вам справді не взяти участі?

— Що треба робити?

— Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.

Олексій почухав голову під картузом.

— Чого ж, я не проти…

— Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…

Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…

Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.

Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.

Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.

Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:

— Немає, немає.

— Чого немає?

— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.

— Та я не по те, — Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: — Телефон у вас є?

Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.

— Телефон? Навіщо вам телефон?

Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.

— Я з Чека, — сказав він.

— Чого він хоче? — крикнула жінка з каси.

— Людині треба подзвонити по телефону, — відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.

— І що з того? Нехай іде на поштамт!

— Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? — невпевнено заперечив аптекар.

— Я колись помру від розриву серця, — заволала жінка. — Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!

— Вона мене вчитиме, чим тут торгують, а чим не торгують! — пробурчав аптекар і відчинив дверцята стойки. — Ідіть же!

Дерев'яний, що за формою скидався на домашню аптечку, апарат висів на стіні у великій напівтемній кімнаті, де пахло ефіром, валер'яною і карболкою, а на столах безладно стояли фарфорові кухлі і штангласи з синього товстого скла.

Олексій покрутив ручку телефону. Аптекар потупцював біля стола і, переконавшись, що відвідувач справді викликав ЧК, вийшов з кімнати.

Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.

Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:

— Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..

— Хто передає? — донеслося здалеку.

— Скажіть, херсонець.

— Хто?

— Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.

— Буде зроблено… — прохрипіло здалеку.

Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.

Олексій поманив його пальцем.

— Мушу попередити, — неголосно сказав він, причиняючи двері, — те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?

У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.

— Що ви, що ви, товаришу комісар! — замахав він руками. — Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..

— Я вас, здається, попередив? — насупився Олексій.

— Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!

— І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…

— Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..

— Отож-то! За телефон спасибі.

— Про що мова! — закричав провізор. — Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..

Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.

Олексій поспішив звернути за ріг.

НА ЕЛЕВАТОРІ

В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.

Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість — звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.

Розпоряджався в печері дебелий чоловік з випуклими грудьми й інтелігентською гострою борідкою. Його низький рокітливий голос здався знайомим. Олексій підійшов ближче, прислухався. І згадав: сходи, площадка, вітражі у віконних прорізах, мідна дощечка на дверях… Баташов!..

Це було важливе відкриття, але за ним зараз же сталися нові.

Як і Шаворського, Олексій давно знав цього чоловіка. На фотографії, принесеній Інокентьєвим, він був зображений у морській формі з погонами капітана другого рангу. І прізвище в нього було інше: Сієвич. Один з організаторів торішньої змови в Одесі…

Троє втекли в двадцятому році від ЧК: Шаворський, Сієвич і Краснов. Краснова було вбито. Щодо Сієвича, то гадали, що він утік за кордон. Ба ні, тут голубчик!

На відміну од Шаворського, який збрив бороду, колишній кавторанг відростив еспаньйолку. Але бородою не закрити великого горбатого носа і в'ялих складок шкіри, що напливають на повіки. От, виявляється, хто цей таємничий Баташов, який підіслав до Олексія дідка в рединготі!..

І ще один чоловік непокоїв Олексія. Непокоїв тому, що розгледіти його як слід не вдалося, а Олексій не міг позбутися почуття, що з цим суб'єктом він уже десь зустрічався. Зростом парубок скидався на покійного Булигу, але виглядав ще більш неповоротким і незграбним. Козирок насунутої на вуха кепки затінював його обличчя. Ноги він ставив клишоного, носками всередину, руки тримав у кишенях широченного кльошу. Стояв він у товаристві Хоми Костильчука і ще якихось кримінальних типів.

Олексій намагався не потрапляти йому на очі, але випадок усе ж звів їх докупи.

Переговоривши сам на сам з Баташовим-Сієвичем, Микоша підійшов до Хоми, щось сказав йому, і вся компанія рушила до виходу. Хома ніс ліхтар, Микоша — великий поржавілий бідон, від якого тхнуло гасом.

— Гайда! — сказав Микоша Олексієві.

У проході він зупинив своїх людей і почав їм давати вказівки.

— Спалахне о другій ночі. Слухайте всі: поводитися тихо! Шпалерами не шуміти, тільки в особливому випадку. Хомко, бери хлопчиків і катай вперед, зробиш пожежні крани, щоб ні краплини води! Втямив? Іди!

Костильчук підняв ліхтар і оглянув своїх, вибираючи помічників. Жовте мерехтливе світло осяяло обличчя. Олексій здригнувся.

Мигаючи від світла, мов осліплена сова, перед ним стояв не хто інший, як Петько Цяця, сусід Павки Синєсвитенка…

— Ти, — сказав Хома Цяці, — і ти, — він тицьнув пальцем у кістлявого, сутулого чоловіка в брезентовій рибальській накидці.

Вони вийшли першими.

Виждавши трохи, Микоша звелів рушати. По одному вилізли із катакомби і попрямували в місто. Йшли через центр, витягнувшись ланцюгом.

Олексій простував слідом за Микошею і думав про Петька Цяцю.

Упізнав він його чи не впізнав? Бачилися вони всього один раз, у день приїзду Олексія в Одесу, Цяця тоді наче не дуже приглядався. До того ж Олексій уже з тиждень не голився і дуже заріс щетиною.

А якщо все ж упізнав? Тоді біда. Родинні зв'язки з колишнім червоноармійцем Синєсвитенком не могли прикрасити Олексія в очах бандитів. Якщо ж Цяця почне плескати язиком і це докотиться до Шаворського, провал неминучий: у «хазяїна» зовсім інші дані про біографію Олексія.

Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..

Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.

Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.

— Загориться дужче, тоді змивайтеся, — хрипким голосом напучував він. — Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.

— Не вчи вченого… — відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.

— На нас з тобою найбільш відповідальний факт, — заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. — Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.

— А навіщо?

— Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?

— Ага…

— Тримай! — Микоша сунув у руки Олексієві бідон. — І почапали швиденько.

… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.

Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.

В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.

— Тут, — шепнув він. — Підходяще: все побачимо, як у театрі…

Олексій поставив бідон і оглянувся.

За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.

Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…

Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.

Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.

— А вітерець же добрячий, га? — зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, — Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!

— Послухай, — сказав Олексій, — ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?

— А то ж як! — охоче відгукнувся Микоша. — Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.

— Але згодився ж?

— Згодився… Дві третини наперед, решту — потім.

— А як він усе це облагодив?

— Ну, дуже просто. Найняв Хомку і ще двох биндюжників з наших зерно возити. Вони йому й завезли під мішками ні багато, ні мало — тридцять сулій гасу.

— Тридцять сулій? — недовірливо повторив Олексій. — Майстер же ти на вигадки!

— А на біса мені! — щиро здивувався Микоша. — Правду кажу. Потерпи трошечки, побачиш, як спалахне.

Помовчавши трохи, Олексій спитав:

— Комірник сам і підпалить?

— Тю! Дуже йому треба!.. Комірник, гад, ниньки дома сидить, грошики лічить…

Микоша раптом осікся.

По двору хтось ходив. Олексій затамував подих: це могли бути чекісти.

У темряві за стіною жеврів вогник цигарки. Троє чоловіків пройшли повз пролом. Один сказав:

— Поспати треба. Вранці два пульмани розвантажувати…

Мабуть, це були робітники з елеватора. Як тільки їхні кроки затихли далеко, Микоша іронічно просичав:

— Ти чуєш, він ще турбується, що треба розвантажувати! Завтра він шукатиме полицю, куди зуби покласти!..

Олексій подумав, що так би воно, певно, і було, якби бандитам пощастило підпалити елеватор. Тисячі робітничих сімей не одержали б хлібної пайки. Тисячі людей, дітлахів!.. Їх завтрашній день — у тій будівлі, що темніє попереду, в хлібних засіках, куди бандити завезли тридцять сулій гасу… Олексій відчув, як до горла клубком підступає ненависть…

«Спокійно! — наказав він собі. — Спокійно. Не розпускати нерви. Всі дістануть сповна, почекай-но!..»

Більше вони не розмовляли.

Минуло ще з півгодини, стало прохолодно. Вітер то стихав, то здіймався знову.

Раптом Микоша піднявся на ліктях і потягнув носом.

— Чуєш?

Олексій понюхав повітря і відчув тільки кислий запах давно не митого тіла, що йшов від Микоші.

— Ні біса немає, — сказав він, — приснилося тобі.

Микоша ще посопів, унюхуючись, і ліг. Але через хвилину знову підвівся.

— Та що тобі, заклало? Тхне!..

І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.

У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?

Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.

А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…

— Тепер чуєш? — збуджено прохрипів Микоша. — Почалося!..

Олексій схопився, кинувся до пролому.

З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…

Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…

Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..

Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?

Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.

Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.

— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!

— Постривай!.. — вимовив Олексій.

Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…

— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?

Він знайшов бідон, схопив його і наказав:

— Гайда за мною! Живо!

— Та почекай же ти!..

Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.

У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!

Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.

— Стій!

— Швидше! — Микоша змахнув бідоном. — Поки не сполошились…

— Стій, тобі кажуть!

— Тихо! Очманів, чи що!

— Кинь бідон!

Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.

— Ти що, хлопче?!

Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:

— Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..

Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і — все зрозумів.

— Ти? — хрипко видушив він. — Ти?!

Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.

— Стій! — ще раз крикнув Олексій.

У ту ж мить Микоша вистрілив.

Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…

РІЗНІ КЛОПОТИ

Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.

Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.

Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.

Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.

«Еге, та мене поранено!» — подумав він.

Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.

Змучений, задиханий став він перед Шаворським.

— Микошу вбили!

Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.

— Спокійно! — сказав він. — Де вбили? Хто?

Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.

Шаворський сплюнув:

— Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..

Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.

— Добре, що на смерть, — кинув Шаворський, — у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? — спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».

— Теж трохи зачепило…

— Ану, покажи!

Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.

— Он де шкрябнула, — сказав Різничук. — Рядком пройшла, якби трохи лівіше — то й амба!

Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.

— Давай, Сивий, обмиєм удачу, — сказав Шаворський.

Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.

Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.

— Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. — Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. — Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. — загорланив він.

— Обережніше, Вікентію Михайловичу! — попросив Різничук, боязко оглядаючись на двері.

Шаворський грюкнув об стіл.

— Не повчай мене, лакузо! — І несподівано наказав: — Гаси світло!

Різничук поспіхом загасив лампу. Шаворський зірвав маскіровку з вікна, ривком розчинив раму.

Крізь чорні кущі нездоровим багрянцем просвічувало небо.

— Горить! — Шаворський ліг животом на підвіконня. — Горить!.. — бурмотів він. — Палає… Ось так усю Росію очисним вогнем… для спокутування!..

Досипати ніч Олексія відвели на горище. До ранку він пролежав на жорсткому волосяному матраці. Перед очима гасало обличчя Микоші — куля пройшла над правою бровою.

Потім з'явилися ще обличчя. Люди бігли на пожежу, і серед них Олексій побачив Галину. «Що ви наробили?» — спитала вона жахаючись. — Що ви наробили?!» Він схопив її за руку, хотів пояснити, що не винен, що це зрада. Вона не схотіла слухати, відштовхнула його і легко побігла по м'якому зеленому схилу туди, де бурхало полум'я. Він наздогнав її і крикнув: «Та зрозумійте ж ви!» Але дівчина знову відштовхнула його, і Олексій прокинувся.

Рядом стояв Різничук.

— Іди, — сказав він, — хазяїн кличе. Ревеш ти сонний, наче бик…

Був ранок. У вікні горища синіло спокійне небо. Шаворський, що вже витверезів і поголився, ходив по кімнаті, як завжди, зчепивши руки за спиною.

— Так що у вас вчора вийшло? — спитав він хмурячись.

Від нічного панібратства і сліду не було.

Олексій повторив з початку вигадану історію загибелі Микоші, доповнивши її новими подробицями: він, мовляв, перший помітив якихось озброєних людей і сказав про це Микоші, але той не надав значення його словам. Хотів щоб то не було довести справу до кінця. От і довів…

— Як же недоречно! — Шаворський скривився з досади. — Саме тепер, коли я розіслав людей до отаманів, щоб скликати їх до приїзду Максимова… — Він ще побігав із кутка в куток, кусаючи губу, потім сів на табуретку біля Олексія. — Справ у нас сила, а я сам, як ви розумієте, не можу дуже часто з'являтися в місті. Втрата Микоші зараз особливо буде відчутною. В цілому ряді випадків він був просто незамінний… Але де в чому вам усе ж доведеться його замінити…

— Що ж, давайте.

— Для початку сходите за трьома адресами…

«За чотирма, — подумав Олексій. — Олов'яникова побачити…»

Тепер, здавалося, відшукати зрадника не становитиме великих труднощів: досить з'ясувати, хто прийняв донесення Михальова.

З'ясували: прийняв помічник відповідального чергового по губчека Вайнер. Однак Вайнер не міг дати пояснень…

За дві години до того, як почалася пожежа на елеваторі, в губчека подзвонила якась жінка. Істерично схлипуючи, вона кричала в трубку, що на Пересипські склади вчинено напад, що бандити зв'язали охорону і мішками вивозять продовольство. Вайнер по тривозі підняв чергову оперативну групу чекістів і разом з ними виїхав на Пересип.

Як тільки машина з чекістами прибула на місце події, в неї полетіли бомби: біля продовольчих складів бандити влаштували засаду. Трьох чекістів було вбито, четвертого — уповноваженого Вайнера — тяжко поранено. Через годину він помер, не опритомнівши.

За встановленим в Одеській губернській надзвичайній комісії порядком зведення про одержані від населення сигнали (а їх протягом дня надходила велика кількість) черговий повинен був передати відповідальному черговому або — найбільш важливі — начальникам відділів. Зведення, записані Вайнером, до відповідального чергового не потрапили. Тільки наприкінці другого дня голова губчека Немцов знайшов їх… на власному столі. Їх було покладено під зелене сукно оббивки і зверху прикрито товстою купою ділових паперів. Хто поклав їх туди, кому передав Вайнер зведення: докопатися було неможливо.

Серед відповідальних співробітників губчека робилося багато всіляких припущень. Дехто дотримувався думки, що та сама рука, яка засунула зведення під сукно стола голови, організувала і вбивство Вайнера, щоб заховати кінці у воду. Інші вважали, що це випадковий збіг. Зрада зрадою, а бандитська засідка — сама по собі: не вперше, мовляв, бандити втинають такі штуки, а тут ще їм важливо було відвернути увагу чекістів від пожежі на елеваторі.

Були й такі, що підозрювали вбитого Вайнера. Їх версія мала такий вигляд: Вайнер сам був зв'язаний з бандитами. Зведення він, звичайно, написав, щоб опісля можна було виправдатись: от, мовляв, усе зробив як треба, але засунув у таке місце, щоб одразу не знайшли. Певно, хтось із загиблих товаришів був у кімнаті чергового, коли він приймав донесення про те, що готується підпал елеватора, і Вайнеру треба було здихатися свідка. За його пропозицією бандити влаштували засідку на Пересипу. Вайнер поїхав з чекістами — інакше він зробити не міг — і через необережність сам попав у яму, викопану для іншого…

Коротко кажучи, це було складне мудрування, яке зводилося до того, що Вайнер, мовляв, був хитрий, та й ми не ликом шиті!

І, нарешті, існувала ще одна версія, найпростіша: хтось без злого наміру, через неуважність засунув зведення під папери, звідти все й пішло.

Складний вузлик зав'язався в Одеській губчека. Розв'язали його завдяки випадку, але стався він трохи пізніше. І передували йому неабиякі події.

Олексій усе більше заміняв Шаворському Микошу. Він тепер, не знаючи втоми, гасав по Одесі, зв'язуючи «хазяїна» з керівниками п'ятірок. Багато хто з них вже був відомий чекістам, але з кожним днем список їх збільшувався. Тільки тепер почав окреслюватися справжній розмах змови. Він був величезний. Одеській губчека ще не доводилося мати справу з такою розгалуженою і в той же час чітко централізованою організацією, як це дітище Шаворського. Крім основних сил змовників, зосереджених у нерубайських катакомбах (за агентурними даними, там чекали слушного часу понад шістсот білогвардійців), по всій Одесі були розкидані невеличкі групи «бойовиків», як їх романтично називав Шаворський. Олексій знаходив керівників п'ятірок у злодійських кублах Молдаванки і в розкішних квартирах на Рішельєвській і Дерибасівській, у дрібних кустарних майстернях базарних площ і на великих заводах, які тільки-тільки починали оживати. Майже всі ці керівники, за незначним винятком, в недавньому минулому були офіцерами білогвардійських армій Денікіна, Врангеля, Мамонтова, Шкуро… Дехто жив з чужими документами, працював у радянських установах на скромних канцелярських посадах.

Місто повільно оживало після воєнної розрухи. Де-не-де ремонтувалися будинки. В порту відшвартовувалися перші відновлені пароплави. Ранками все нові димки виникали в одеському небі над фабричними трубами. Одеса жила нелегким трудовим життям, не підозрюючи, що в надрах її визрівають осередки страшної білогвардійської зарази, котра загрожує одним ударом звести нанівець зусилля будівників міста.

Очолювала змову трійка. В неї, крім Шаворського, входили Баташов-Сієвич і якийсь Дяглов. Сієвич керував п'ятірками. Дяглов командував «збройними силами» в Нерубайському. Якось за дорученням Шаворського Олексій зустрівся з ним у ресторані Печеського.

Ресторан цей був у центрі міста і мав два виходи — на Гаванну і в міський сад. З цієї чи іншої причини похмурий заклад із замизканими стінами і дірками від куль у шибках став улюбленим місцем всілякого темного наброду.

У першій половині дня в ньому було напівпорожньо: кілька сонних п'яничок, чистенький панок, який заклопотано гомонів з нахабним парубком у жовтих шоферських крагах, і похмура жінка невизначеного віку в строкатому брудному вбранні.

Як було умовлено, Олексій сидів за третім столиком праворуч від входу і чекав чоловіка, який запропонує йому кілограм лаврового листя.

Кістлявий, у чиновницькій тужурці з зеленими оксамитовими петлицями вусатий чоловік якийсь час приглядався до нього, потім підійшов і сів поряд.

— Цікавитесь лавровим листям? Кілограм знайдеться…

Обличчя в нього від тривалого перебування в катакомбах було землисте, набрякле. Коли Дяглов говорив, здавалося, ніби горло в нього набите піском, який повільно пересипається з кожним звуком.

Олексій сказав відзив:

— Віддаю перевагу супові з кропом.

Він передав Дяглову, що нараду отаманів Шаворський має намір влаштувати не в Нерубайському, як намічалося раніше, а у флігелі Різничука: це, мовляв, зараз найбільш безпечне місце. Крім того, Шаворський наказав відрядити кількох чоловік для зустрічі й охорони Максимова.

— У чиє розпорядження?

— У моє, — сказав Олексій.

Так воно і було. Шаворський вирішив: якщо вже заміняти Микошу, то заміняти до кінця. І оскільки його колишній охоронець очолював при ньому щось на зразок комендантського взводу, то й ці функції перейшли тепер до Олексія.

— Гаразд, — кивнув головою Дяглов, — виділю. — Він обвів поглядом відвідувачів ресторану і, не побачивши нічого підозрілого, прохрипів: — У мене погані новини з Києва: Чека розгромила «Всеукраїнський повстанком».

— Уже?.. — вихопилося в Олексія.

— Чому «вже»? Що означає «вже»? — швидко спитав Дяглов.

— Та всього ж два тижні тому тут був їхній довірений. Ми з хазяїном зустрічали його.

— Два тижні! — повторив Дяглов. — Їх за два дні розгромили, майже ніхто не втік!.. Скажи Вікентію: до прийому Нечипоренка все готове.

— Добре.

Дяглов пішов, а слідом за ним, несподівано протверезившись, поплентав один з п'яничок, що куняли за столиками.

Повідомлення про розгром «Всеукраїнського повстанкому» того ж дня підтвердив Олов'яников; Олексій майже щодня зустрічався з ним на конспіративній квартирі. Чималу роль у ліквідації «повстанкому» відіграла явка, яку він узнав від Поросенка. Скупий на похвалу Олов'яников сказав:

— Тебе в наказі відзначили по Вучека[16], поздоровляю! — і руку потиснув.

Олексій доповів йому про зустріч з Дягловим. Прощаючись, попросив:

— У Петра Синєсвитенка синок лишився. Мені все ніколи забігти подивитись, як він там. Може, поцікавитесь, Геннадію Михайловичу? Його хоча б на деякий час влаштувати, а після я його до себе візьму.

— Це Павку, чи що? — спитав Олов'яников, і на цей раз дивуючи Олексія своєю обізнаністю. — Спізнився ти трошки: його Інокентьєв забрав.

— Куди забрав?

— До себе. Каже, виховаю замість Вітьки: в нього сина Вітьку вбили під Перекопом.

— Правда? — здивувався Олексій. — А Павка ж що?

— Що Павка. Хороший хлопчик. Він до Василя всією душею.

Олексій почухав голову під картузом. Оце тобі й маєш, Павка в Інокентьєва! А він же звик вважати хлопчика бідолахою, до якого нікому діла нема.

— Велика сім'я у Василя Сергійовича? — спитав він.

— Тільки дружина лишилася, тиха, ласкава жінка. Не сумнівайся, хлоп'я в хороших руках. Та й сам Василь — душа чоловік, не дивись, що похмурий.

Олексій згадав, як Інокентьєв проводжав його до Баташова, і подумав: «Здається, Павці і справді здорово повезло!..»

НАРАДА В НЕРУБАЙСЬКОМУ

Наближався день приїзду Максимова, а отже, незабаром мала завершитися операція.

Підготовка до неї велась у цілковитій таємниці. Якщо не брати до уваги зовсім засекречених розвідників, посвячені в неї були тільки п'ять чоловік: Немцов, Олов'яников, Інокентьєв, Кулешов і начальник оперативного відділу губчека Демидов — гроза одеських бандитів, про якого вони співали в своїх піснях:

Нас Демидов витягає І ставить до стінки…

Крім цих п'яти чоловік, жоден співробітник губчека навіть не підозрював про операцію, яка готувалася. Люди були зайняті повсякденною оперативною роботою, що поглинала в них весь час і всі сили.

Шаворський також готувався до прийому Максимова. Все в нього йшло як по маслу. На запрошення зібратися отамани відповіли згодою. Утримався поки що один Заболотний, але Шаворський був певен, що й він приїде. В ці дні «хазяїн» уперше в розмові з Олексієм заговорив про свою агентуру в губчека. Було це так.

На авіаційному заводі «Анатра» чекісти арештували за саботаж кількох інженерів. Один з них був членом організації Шаворського, діяв у складі п'ятірки.

Увечері того ж дня на квартирі у вдови якогось видавця, де іноді Шаворський ночував, він сказав Олексієві:

— Уся справа в системі. Вона проста й логічна. Це — ланцюг, міцний, як залізо, й еластичний, мов гума. Більшовики вже обплутані ним з ніг до голови, але поки що не відчувають цього. Відчують, як затягнеться в них на шиї!

Розмова велася у великій кімнаті з ліпними карнизами, портретами на стінах і розкішними меблями кольору «пташине око». Шаворський був у стьобаній блузі з галунами і в хатніх туфлях покійного видавця. Від нього знову несло спиртом. Час від часу в кімнату заглядала хазяйка дому, плоска блондинка з восковим обличчям і неприродно білим носом.

— Тобі нічого не треба, Вікі? — питала вона фальцетом, гордовито обминаючи поглядом Олексія.

— Дякую, нічого, — холодно відповідав Шаворський.

Коли жінка зникала, він мерзлякувато пересмикував плечима, зітхав, ніби шукаючи співчуття.

— Ось вона, головна незручність конспірації!.. — і повертався до перерваної розмови. — Розірвати цей ланцюг більшовики не зможуть. За прикладами далеко ходити не треба. Сьогодні Чека заграбастала одного нашого. Ну й що ж? Чого вони добилися? П'ятірка, в якій він був, не потерпить. Порішать одного, на тому й облизнуться.

— Чому одного? А де решта?

— Решти їм не знайти: члени п'ятірок знають тільки свого керівника, а того ще за добу попередили про арешт.

В Олексія пересохло в роті. Він спитав байдуже:

— Як це так?

Шаворський поблажливо опустив повіки. Він дістав з кишені коробку цигарок — таких самих, які були в Микоші («Сальве», десять штук, тютюнової фабрики братів Попових), закурив і, вицідивши дим крізь зуби, неголосно сказав:

— Невже ви, Сивий, гадаєте, що ми могли б триматися стільки часу, не маючи джерела інформації в самісінькій чекістській утробі? Гм… Принаймні вже два чи три рази Чека могла стерти нас на порошок. Давно б ми з вами гнили десь у яру з кулею в потилиці. А, як бачите, живемо. Більше того, зараз для нас навіть не дуже страшні агенти, яких засилає Немцов. Та от хоч би й з елеватором: адже хтось пронюхав про підпал і стукнув у Чека… Так, так, був донос! І що ж? Всевидющий Немцов дізнався про нього тільки через добу. А ми тим часом встигли ліквідувати єдиного свідка, що міг навести чекістів на слід! Ось як треба працювати, шановний!.. — Він зробив кілька затяжок, устромив цигарку в рожеву морську раковину і покликав хазяйку. — Сивий тут переночує, — сказав він їй, — споруди йому ложе. — І Олексієві: — Завтра зустрічати цього «щирого» хохла Нечипоренка…

Нечипоренко прибув до нерубайського попа Никодима в точно визначений термін, переодягнутий в селянський одяг — сіряк, вицвілий синій картуз і вимазані дьогтем чоботи з укороченими халявами, на яких шаром лежала брунатна дорожня пилюка. Супроводжував його здоровенний бородатий галичанин, одягнений в скуфію і чернецьку рясу.

Галичанин був надзвичайно мовчазний. За весь вечір він вимовив не більше трьох слів. Та зате його маленькі, глибоко заховані очиці невідступно, по-собачому ловили кожен рух отамана.

Охороняти будинок Дяглов виділив двох бандитів, командувати якими доручили Олексієві.

Для обробки отамана зібралася вся «трійка».

Нечипоренка провели в чисту горницю, де пахло лампадним маслом, як дорогого гостя посадили під іконами. Розкішно вдягнена пишнотіла попадя поставила на стіл «що бог послав». А послано нерубайському попові було чимало: самогон-первак, наваристу юшку з риби, піджарку з свинини, оладки, пшеничний хліб, яйця, редьку в сметані, — все це в кількох верстах від змученої голодом Одеси…

Після трапези панотець з дружиною покинули горницю, і Шаворський відкрив нараду. Він урочисто привітав Нечипоренка як «одного з перших вождів українського національного руху, що усвідомили необхідність об'єднання з російськими антибільшовицькими силами…»

— За півверсти звідси, — сказав він, — пан полковник може в тому сьогодні пересвідчитися, — розташовано в катакомбах близько тисячі переконаних противників більшовизму, готових у будь-яку хвилину пліч-о-пліч виступити із своїми українськими однодумцями. І це головне! Перед фактом такого палкого прагнення єдності будь-які спірні питання здаються легко розв'язними…

Отаман щось промимрив у відповідь, що тепер, мовляв, не до суперечок, «більшовиків треба знищити». З цим усі згодилися. Потім Нечипоренко розповів про парканську організацію, про те, скільки в нього людей у загоні зараз і скільки приєднається опісля, коли почнеться повстання. Нічого нового до того, що вже знав Олексій, — він не сказав.

Перейшли до обговорення плану спільних дій. І тут розмова точилася не так гладко. Суперечка виникла по питанню, кому раніше починати. Нечипоренко вимагав, щоб в Одесі піднялися принаймні за два дні до того, як він з загоном, сформованим у Бендерах, перейде кордон. Це, мовляв, приверне увагу червоних і дасть йому можливість у короткий строк захопити весь Тираспольський повіт.

Йому відповідав Дяглов — спеціаліст у військових справах.

— Дивні у вас міркування, пане полковнику, — рипучим голосом прошипів він, вирячивши на Нечипоренка каламутні випуклі очі, — може, ви вважаєте, що Тирасполь важливіший від Одеси? Та я не віддам її за сорок таких повітів, як ваш! Це ж порт, морські ворота…

— А там — кордон з Румунією, — заперечив Нечипоренко.

— Кордон є і з Польщею, а допомогло це вашим землякам? Доки пан Петлюра лагодився в похід, у Києві ліквідували «Всеукраїнський повстанком»! Ви того ж хочете? Щоб нас тут стукнули, а потім за вас узялися?..

Мабуть, чутки про розгром «Всеукраїнського повстанкому» ще не дійшли до Нечипоренка. В отамана витягнулося обличчя.

— Звідки ви взяли, добродію, про «Всеукраїнський повстанком»?

— Злапали ваш повстанком, — кинув Сієвич, смикаючи борідку. — Самостійно хотіли більшовиків здолати! Вояки…

Шаворський поклав руку на плече Нечипоренка.

— На жаль, це справді так, Степане Онисимовичу. Ми всіма силами намагались об'єднатися з ними, діяти спільно. Приїжджав їхній представник. Я вже його і так і сяк уламував, доводив — нічого не вийшло. І от наслідок! У Києві Чека захопила майже всю організацію, в тому числі Шпака, Гайового і Лозовика — найвидніших керівників руху.

Він сказав це таким тоном, що можна було зробити висновок: невдача підстерегла київський повстанком тільки тому, що петлюрівці відкинули його, Шаворського, участь і керівництво.

— Лозовика взяли? — промимрив Нечипоренко.

Його лисина вкрилася потом.

— Усіх! Сподіваюсь, ви розумієте, що безглуздо повторювати їхні помилки? Саме тому ми й прагнемо об'єднати повстанський рух, створити могутній кулак, який вдарить нищівно по більшовиках. Ми зв'язалися з усіма отаманами, що діють у губернії. Через кілька днів вони зберуться в Одесі, приїдуть Палій, Гуляй-Біда, Заболотний…

— Заболотний приїде? — усумнився Нечипоренко.

— В усякому разі, він не відмовився.

Нечипоренко посмикав вуса і буркотливо спитав:

— А на якого біса здався вам Гуляй-Біда? Хіба він людина? То ж бродяга: і Григор'єву і Махнові служив. Наволоч збираєте!

— Особисті стосунки доведеться на деякий час відкинути, Степане Онисимовичу. Тепер важливий кожен, хто підтримує нас.

— У Гуляй-Біди три сотні шабель, а це не хвіст собачий! — зауважив Дяглов.

З виразу обличчя Нечипоренка було видно, що компанія Гуляй-Біди йому не до вподоби, але від суперечки він і на цей раз утримався.

Шаворський вів далі:

— На нараду по координації наших дій приїде з-за кордону представник вищого командування. Ми хочемо запропонувати такий план. Отамани почнуть активні дії одночасно, того самого дня, коли ви поведете через кордон полк, сформований у Бендерах. — Бажаючи, мабуть, полестити Нечипоренку, Шаворський підкреслив слово «полк». — А вслід за цим ми захопимо Одесу зсередини…

— Е-е, добродію! — перебив його Нечипоренко. — Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?

— Та зрозумійте ж ви, дорогий, — терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, — усі справді почнуть одночасно: ви — на Тираспольщині, Заболотний — на Балтщині, Палій — на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і — вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…

Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:

— А… мабуть, і справді, так краще!

Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:

— Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте — день загального повстання!

Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:

— Нехай цей день буде щасливим для Росії!

Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа — як його розуміти…

Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.

Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:

— Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?

Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.

— Живе не тужить, — відповів Шаворський. — Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!

«Ще один незамінний!» — подумав Олексій. Він напружив слух.

— Без нього нам довелося б скрутно, — говорив Шаворський.

Нечипоренко зареготав:

— Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами — палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?

— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.

— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…

За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:

— … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?

— Та от закінчимо — і поїду.

— Звідси прямо в Бендери?

— Туди.

— А хто із загоном?

— Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…

Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… — думав він, — Чи не він це часом у Чека?..»

У КАТАКОМБАХ

Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.

— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.

— І поліземо, якщо треба.

— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.

— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.

Суперечити не доводилося.

— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.

Шаворський не заперечував.

Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:

— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…

Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».

— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.

Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.

У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.

Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.

Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:

— Хто йде? — З темряви виступили троє з гвинтівками.

— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?

— Тесак. Це ви, пане половнику?

— Я. Вогонь у вас є?

Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.

— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.

Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.

У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…

Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.

Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.

Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.

Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.

За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.

Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…

Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори — це все, що лишалося їм від просторої Росії.

«А незабаром і цього не буде, — думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. — Не буде!..»

Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.

Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.

Уздовж стін тяглися нари. З них підіймались якісь люди в шинелях, у деяких були офіцерські погони. Дяглов представив їм Нечипоренка, якого назвав «керівником повстанського руху всього Придністров'я». Офіцери виструнчилися. Кожен з них, звичайно, знав, що таких керівників, як Нечипоренко, на Україні розвелося немов собак порізаних. Величали ще й не такими титулами — «народних вождів», а то й «глав урядів». Усім їм була одна ціна. Але ті, хто ховався в катакомбах, чіплялись за все, що давало їм хоч якусь надію, вірили в чудо, яке тільки й могло змінити їхню долю. А хто знає: може, цей доморослий «керівник» і є те саме чудо?..

Поручики, осавули, капітани, ротмістри — офіцери всіх мастей і відтінків витягувалися перед колишнім петлюрівським полковником, «жовтоблакитником», якому колись взагалі відмовили б у праві називатися офіцером.

Дяглов і бридкий, з щоками бульдога поручик, на прізвище Вакульський, відрекомендований як начальник штабу, повели Нечипоренка у дальню нішу. Галичанин посунув за ними. Олексій не пішов, сів на нари. Він хотів придивитися до тих, хто населяв катакомби. І це була перша помилка, яку він припустив за весь час операції. Вона ледве не обійшлася йому дуже дорого…

Серед бандитів, які стовпилися в штабній печері, було чимало тих, що бачили його перед пожежею на елеваторі. Він почув, як хтось сказав:

— … тутешній. При хазяїні перебуває. Пам'ятаєш, з Микошею ходив?

Але це не насторожило його. Він подумав: «Бачили, то й добре…»

Його обступили з усіх боків:

— Ну, як там нагорі?

— Чека міцно сполохалась після елеватора?

— Либонь, ремінці затягнули?..

Відповідаючи, Олексій поволі стежив за бандитами. На одних були шинелі, на інших — найнеймовірніше ганчір'я. Поблизу крутився якийсь білявий парубок з парабелумом за поясом, одягнений краще за інших: у гімнастьорці і козачих шароварах. Двоє стояло з гвинтівками, причому в одного була російська трилінійка, у другого — однозарядний японський карабін «арисакі».

І раптом Олексій побачив Петька Цяцю.

Він побачив його так близько від себе, що ледве не відсахнувся. Присівши навпочіпки біля нар, Цяця дивився на нього знизу вверх, роззяпивши великого губатого рота. На його товстому обличчі застигло здивування.

— Ей, — сказав він і тильним боком долоні торкнув Олексія за коліно, — я ж тебе знаю! — Голос у Петька був гугнявий і хрипкий, як і в усіх жителів катакомб. — Ти на М'ясоїдівській жив?

Олексієві здалося, що повітря в печері ще більше згустіло і пробкою стало в горлі. Він скоса глянув на Цяцю і знизав плечима:

— На М'ясоїдівській? Не доводилося.

У ту ж мить, помітивши, як поповзли вгору Петькові брови, він зрозумів, що припустив помилку. Треба було спокійно відповісти: так, мовляв, жив, визнати в Цяці сусіда, можливо, навіть зрадіти: кінець кінцем, те, що він родич Синєсвитенку, ще ні про що не говорить, хоча в їхньому будинку всі знали, що Синєсвитенко — більшовик і колишній червоноармієць. Сусіди вважали Олексія братом його покійної дружини. А що, хіба як шурин, то вже обов'язково й однодумець?

Але правильне рішення запізнилося рівно на одну секунду. Тепер доводилося наполягати на тому, що сказано.

Вузький Петьків лоб зібрався в гармошку:

— Як ні? Ти ж токареві Синєсвитенку рідня?

Ще й зараз було не пізно виправити становище: прикинутися, що одразу не зрозумів…

Але Олексій розгубився. Вже усвідомивши першу помилку, він на якусь мить втратив упевненість у собі, а коли знову знайшов її, було вже пізно: слово вирвалося — назад його не вернеш.

— Плутаєш ти щось, — сказав він. — Зроду таких родичів не мав.

— Це ж як?

— А так. Не мав, і все. А тобі він ким доводиться, братом-сватом?

— Кінчай брехати, — промовив Цяця, випрямляючись. — Що я, сліпий? Чи психований?

— А я звідки знаю?..

Несподівано на допомогу прийшов білявий бандит, що був у козачих шароварах.

— Ні, — сказав він, підморгнувши приятелям, — ти, Цяця, не психований, а так, трохи чокнутий.

Мабуть, він вважався тут завзятим дотепником. Навколо зареготали. Посипалися глузливі зауваження:

— Цяця знову рідню шукає!

— Диви, знайшов: їхні собаки з одних ночов хльобали!

— Ша! Та не мій він родич… — почав було Цяця.

— А не твій, то і в куми не латайсь, — осадили його.

— Почекай, Петько, згодом розберешся. Ти краще скажи (це вже до Олексія), довго ще нам тут гнити, не знаєш?

— Недовго, — сказав Олексій, — незабаром вдаримо. Нечипоренко хіба даремно приїхав? Це, брат, сила!..

Цяця намагався ще щось пояснювати, але його вже не слухали. Всі присунулися до Олексія. Він узявся розписувати Нечипоренка: в нього, мовляв, ціла дивізія на Тираспольщині, однієї кінноти трохи не півтисячі табель, а на хуторах поблизу Парканів заховано цілу батарею польових гармат… Він говорив усе, що спадало на думку, аби відволікти увагу бандитів.

Коли через кілька хвилин він глянув туди, де стояв Цяця, Петька вже не було. Разом з ним зник бандит у козачих шароварах…

І тоді Олексій зрозумів, що помилка, припущена ним, непоправна. Хіба багато треба, щоб зчинити паніку серед бандитів! У катакомбах у Цяці, звичайно, немало приятелів, які йому довіряють. Досить Петьку сказати, що Олексій йому підозрілий, і вся зграя прийде сюди з'ясовувати, хто він такий. А коли при цьому згадають, що під час пожежі на елеваторі Олексій був з Микошею, якого тоді вбили при досить загадкових обставинах, то викрутитися вже буде неможливо! А згадають же, неодмінно згадають!..

Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»

Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…

До нього підійшов галичанин.

— Іди до батьків, кличуть, — сказав він.

«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»

Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»

Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»

У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.

— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.

— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

— До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

— Хто-небудь є зовні? — спитав той.

— Так точно, Івашкін і Яроха.

— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

— Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

— Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.

Олексій обережно промовив:

— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

— То йди ж сюди!

— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.

— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.

— Ти хто? — спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!

— Та хто ж ти, чорт забирай?!

— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…

«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».

— Он воно що! — сказав він. — Чув…

— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…

Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.

— Ти?

— Я. А що, не подобаюсь?

— Ні, нічого… А Цяця де?

— Он твій Цяця. Почив у бозі.

Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.

— Це ти його… так?

— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?

Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:

— Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював — такий, мовляв, та отакий… на випадок, значить, як доведеться зустрітися. А тут чую: Сивий… Ну, почав приглядатися, як би чого не трапилось. Коли Цяця почав до тебе чіплятися, я його відшив, пам'ятаєш?

— Ага…

— Потім бачу, він задком, задком — і вбік. Ну, думаю, погані справи: зараз гармидер зчинить. Я догнав його та й питаю: «Ти що, справді цього чоловіка знаєш?» — «Знаю, — каже. — Це більшовик, провалитися мені на цьому самому місці! Він у моєму дворі в іншого більшовика жив, свого родича, якого наші в продзагоні прикінчили…» Так?

— Так, — підтвердив Олексій. — Мене до нього Інокентьєв поставив.

— Ну от, Цяця й каже: «Зараз ми його прощупаємо. Я йому покажу, як баки забивати!» А я йому: «Не треба галасу зчиняти. Якщо це лягавий, то його треба порішити тихо й мирно, без шуму. Підстережемо, кажу, коли назад піде, і рішимо в степу». Ледве умовив, він усе поривався своїх підняти. Ну, от і все… Дуже тобі поталанило, юначе! І самому б каюк, і всій справі завал.

— Так… — Олексій зіщулився, уявивши собі, що могло вийти. — Вчасно ти. Спасибі!

— Спасибі в кишеню не покладеш. Без відра горілки не відступлю.

— Дивись, утопишся…

Обидва засміялись і штовхнули один одного ліктями.

— Ну, давай шквар звідси, — сказав Сашко. — Мені час.

— А як же Цяця?

— Цяцю я сховаю. Він часто в місто ходив, днів п'ять про нього й не згадають.

— Більше й не треба.

— Знаю…

Пересвідчившись, що навколо все спокійно, Сашко допоміг Олексієві вибратися з ями і показав куди йти.

— Додому передати не треба нічого? — спитав Олексій, нахилившись до нього.

— Ні, все передано. Хіба що привіт.

— Ну, прощавай!

— Щасливо!..

Вони міцно потиснули один одному долоні і розсталися.

Ступивши три кроки, Олексій обернувся і не побачив Сашка.

І більше не бачив його ніколи. Тільки через кілька тижнів, читаючи пам'ятний перелік чекістів, які загинули під час ліквідації банди в Нерубайських катакомбах, узнав його справжнє прізвище — Грошев…

ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА

Як і треба було сподіватися, в списках співробітників Одеської надзвичайної комісії Лежина не було. Не було такого і в Особливому відділі гарнізону. Виявився один, на прізвище Лажнян, але перевірка показала, що це колишній командир взводу стрілецької бригади Котовського, родом з Нахічевані. Багато хто знав його ще з громадянської війни.

Тим часом тримати в таємниці наступну операцію було все важче й важче. Для підготовчої роботи теж потрібні були люди. Інокентьєв пропонував потроху залучати до неї найбільш випробуваних і перевірених співробітників, але обережний начальник розвідвідділу категорично заперечував.

— Розміркуй сам, — казав він, — через одного шпигуна ми зараз мов скляні — просвічуємося наскрізь. Він же напевне підтримує з кимось дружні стосунки і, найімовірніше, саме з найкращими з наших людей.

— Ну й що з того? Гадаєш, вони йому вибовкнуть по дружбі? — образився за чекістів Інокентьєв.

— Не в тім справа. Досить відірвати їх од звичайної роботи, щоб він насторожився.

— Ну й дідько з ним, нехай собі насторожується! Мало які справи у нас бувають!

Олов'яников заперечливо хитнув головою.

— Ні, не можна, все на волосинці!

Він не хотів ризикувати в жодній дрібниці і, мабуть, мав рацію. Але рискнути все ж довелося. І саме цей риск зайвий раз підтвердив справедливість старовинного прислів'я про те, що нема лиха без добра.

Настав час зустрічати в Люстдорфі фелюгу із зброєю. Для операції потрібні були люди. Олов'яников запропонував було відібрати їх із співробітників карного розшуку або навіть мобілізувати молодь через міський комітет комсомолу, але Немцов і слухати про це не захотів.

— Нехай наші йдуть, — заявив він, — справа серйозна!

— А шпигун? — нагадав Олов'яников.

— Шпигун, шпигун! На Канатній дитячий будинок відкрили для матроських сиріт. Можливо, ти їх краще візьмеш? Там уже напевне немає шпигунів!

— Мені, знаєш, не до жартів, — сказав Олов'яников, смикаючи вуса. — Групу має очолити Михальов. Люди підуть з ним ніби як блатні і називатимуть його Сивим. А ти розумієш, як небезпечно розшифровувати Михальова саме перед нарадою отаманів?

— Я все чудово розумію! — сказав Немцов. — Але й передоручати цю справу комусь іншому не маю наміру! Пусти поголос, що вночі братимемо контрабандистів, ну, скажімо, в Лузанівці. Справа звичайна, нікого не здивує. І виклич добровольців. Так, так, добровольців! Чим відвертіше діятимемо, тим менше той запідозрить. А Михальова їм не обов'язково називати: не всі ж блатні в місті знають його, кінець кінцем!.. Ну, двом-трьом хлопцям, які надійніші, можна сказати, і досить.

— Але ж від решти не приховаєш, що фелюга доставить зброю. Одного цього досить, щоб провалити Михальова.

— Попередь, щоб мовчали.

— Шпигуна теж попередити? — єхидно спитав Олов'яников.

— От казка про білого бичка, — розсердився Немцов. — Сказано тобі: нікому я цієї справи передоручати не буду! Підуть чекісти — і годі! Та дідько тебе забери зовсім, контррозвідник ти чи ні? Отож, будь ласка, поверни цю справу так, щоб комар носа не підточив, інакше накладеш головою, так і знай! Усе! Працюй!

Олов'яникову довелося поступитись. Він робив це, згнітивши серце, втішаючи себе тим, що, можливо, шпигун справді не надасть значення звичайній облаві на контрабандистів.

Але, видно, від спостережливих співробітників Одеської надзвичайної комісії не приховалося, що начальник розвідвідділу дуже серйозно ставиться до незначної, на перший погляд, операції. Бажаючих узяти в ній участь виявилося більш ніж треба.

Відібрали десять чоловік. Звеліли їм зібратися на конспіративній квартирі поблизу Привозу. О третій дня туди прийшов Олексій.

Уже близько місяця він змушений був жити в оточенні всілякої погані, далеко від товаришів, відокремлений од них суворими законами конспірації. І ось тут, у кімнаті, де було повно чекістів, він відчув себе так, наче після тривалої відсутності повернувся в рідний дім. Похмурі, веселі, насмішкуваті, простодушні — всі ці люди були якось по-рідному зрозумілі йому. Хотілося до кожного підійти, поплескати по плечу, сказати: «Здорово, от і я! Давненько не бачилися!» Це почуття ще більше посилилося, коли він побачив знайомі обличчя.

Був тут молодий чекіст, який на мітингу «містранівців» у Оперному театрі встановив тишу, грюкнувши об підлогу дверцятами. Іншого чекіста, трохи старшого, з опуклим, облисілим лобом, Олексій запам'ятав ще з того дня, коли, вештаючись з Павкою по Одесі, став випадковим свідком його перестрілки з грабіжником на Пушкінській вулиці. Нарешті, третього чекіста Олексій знав з чуток: це був начальник оперативного відділу губчека Демидов, кремезний голубоокий здоров'як в чорній шкірянці, застебнутій, незважаючи на спеку, на всі ґудзики.

Та, власне, і решту чекістів Олексій, здавалося, вже десь бачив, вони були звичними, своїми…

Небагатослівний, стриманий, з простим, малорухливим обличчям природженого розвідника, Олексій теж привернув до себе увагу. Чекісти з цікавістю поглядали на незнайомого високого на зріст хлопця в мішкуватому піджаку, з яким Олов'яников і Інокентьєв про щось довго розмовляли наодинці перед початком оперативної наради. Почав нараду Інокентьєв.

— Сьогодні ввечері, — сказав він, — влаштуємо невеличкий маскарад. Пограємося в блатних…

Не пояснюючи, навіщо це потрібно, він звелів усім подбати про відповідний зовнішній вигляд і о восьмій вечора знову зібратися тут.

— Вказівки дістанете на місці. Керувати операцією буду я і ось він… Називайте «старший», цього досить. — Інокентьєв показав на Олексія.

Усі глянули на нього.

Олексій сидів у кінці столу, прямий, застиглий. На щоках у нього проступили довгі жовна. Світлі, з холодним слюдяним блиском очі були зосереджені на бронзовій чорнильниці, яка стояла на столі. Коли Інокентьєв уже збирався закінчити нараду, він раптом сказав:

— Одну хвилину. А щодо спеціальної групи ви забули?

— Що?

— Та як же! — промовив Олексій, наче досадуючи на безпам'ятність начальства. — Можна вас на два слова? — і кивнув на двері.

Вони втрьох вийшли в коридор.

— Ти при своєму розумі? — накинувся на нього Олов'яников.

— Яка ще спеціальна група?

— Тихо! — схопив його за плече Олексій. — Він тут!

— Хто?

— Цей гад… Лежин!

На мить запанувала тиша. Стало чути, як за дверима жваво розмовляють чекісти. Олов'яников збліднувши спитав:

— Котрий?

— Опасистий, сидить поряд з Демидовим.

— Лисий?

— Так.

Олов'яников і Інокентьєв перезирнулися.

— Арканов… старший уповноважений, — вимовив Олов'яников таким неприродно рівним голосом, що неважко було зрозуміти, яка буря піднялась в душі начальника розвідувального відділу. — Як ти дізнався?

— Запальничка…

Так, це був китайський болванчик, рот якого, коли натискали пружину, розтулявся, і в ньому спалахував вогонь.

Усього два дні тому Олексій бачив його в руках Нечипоренка. Потім він чув, як отаман просив Шаворського передати щось на пам'ять своєму землякові, «незамінному», як називав його «хазяїн». І ось тепер запальничка була в чоловіка, що стріляв у грабіжника на Пушкінській вулиці. Стріляв і не поцілив з тридцяти метрів…

Напружену увагу цього чоловіка Олексій відчув на собі з того самого моменту, як зайшов у кімнату. Спочатку він пояснив це простою цікавістю.

Згорбившись, поставивши лікті на стіл, він сидів якраз напроти Олексія. Його пальці машинально погладжували сріблясте тільце східного божка. Потім, також машинально, він натиснув пружину. Болванчик розтулив рота, і з нього вихопився гострий язичок полум'я…

Олексій повільно одвернувся.

Це не могло бути помилкою або випадком — Олексій уже давно не вірив у такий збіг. Особисто йому все було зрозуміло. Треба тільки доказати, викрити, піймати на гарячому…

— Гляди, Михальов! Арканова переведено з Києва, півроку вже тут. Чи точно знаєш, що це та сама запальничка?

— Абсолютно точно: всього дві таких і є! Та ви самі можете пересвідчитися: у тої фігурки має бути вм'ятина збоку. Петро тому й залишив її собі, а мені дав ту, що краща.

— Ну, припустімо… А не могло бути такого випадку: Шаворський доручив комусь передати запальничку за призначенням, а той попав у наші руки, так вона і потрапила до Арканова?

— Ні, — сказав Олексій, поміркувавши. — Шаворський нікому не доручав зв'язуватися з Лежиним, я б знав. Ну давайте перевіримо. Ви забалакайте з ним, спитайте, звідки така запальничка, а я встряну.

— Гаразд. Тільки не лізь поперед батька в пекло.

— Будьте певні!..

— Треба Демидова попередити, — зауважив Інокентьєв. — Без нього не починайте. Ану, викличте мені його сюди…

Скориставшись з відсутності начальства, чекісти повставали з місць. У кімнаті було сизо від диму. Арканов стояв у простінку між вікнами, завішаними тюлевими занавісками, розмовляв з Демидовим і високим на зріст горбоносим чекістом. Коли зайшли Олов'яников і Олексій, вони рушили до своїх стільців, на ходу гасячи цигарки.

— Нічого, можна курити, — сказав Олов'яников. — Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.

Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.

— Ну, братки, — сказав Олов'яников, — дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!

Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.

— Либонь, цікаво? — всміхнувся Олов'яников.

— Зрозуміла річ, — сказав хтось.

— Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?

— Курити почали, Геннадію Михайловичу?

— Буває, бавлюсь під настрій…

— Тютюнцю? Цигарок?

— Якщо вже курити, то давайте тютюн.

Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.

Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:

— Усе гаразд.

— Ну й добре, — кивнув головою Олов'яников. — Ану, дайте вогнику…

Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.

— Ого! — сказав Олов'яников. — Ану, покажи!

Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.

— Цікава! Божок якийсь?

— Мабуть, китайський, — сказав Арканов. — Хитро зроблена, правда?

— Хитро.

— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!

— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.

— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

— Не можу, пам'ять.

— Від жінки, певно?

— Від друга, разом воювали.

— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…

— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.

— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:

— Отже, він уже встиг тобі передати?

— Хто?

— Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?

І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.

— Який такий ~ сусіда? — пробурмотів він. — Н-не знаю!

— Хіба? — не відпускаючи його погляду, сказав Олексій. — А він про тебе часто згадує, таку рекомендацію дає — позаздриш: незамінна, каже, людина! І Шаворський підтримує.

Поки він усе це говорив, з Аркановим відбулася дивна метаморфоза. Він відступив на крок, зіщулився і, здавалося, став нижчим на зріст. У нього по-старечому опали щоки, рясний піт виступив на лобі.

— Та ти що? Плутаєш з кимось.

— Ні, Лежин, не плутаю, спеціально прийшов побачити тебе!

Лежин обвів очима чекістів, зробив спробу посміхнутися, але усмішки не вийшло. Чекісти розступилися. Він стояв один посеред кімнати, незграбно розставивши лікті.

Не даючи йому опам'ятатися, Олексій сказав:

— А Нечипоренка ти впізнаєш: зараз його привезуть сюди!

— Брешеш, — вихопилося в Лежина. — Не взяли ви його!..

— Не взяли — так візьмемо! — проговорив Олов'яников, відсторонюючи Олексія. — Нарешті ти попався, собако! Зняти зброю!

Втягнувши голову, не спускаючи очей з начальника розвідвідділу, Лежин позадкував до стіни. Поряд з ним уже був Демидов.

— Сказано тобі, з-знімай! — злегка заїкаючись, наказав він.

Лежин відштовхнув простягнуту до нього руку і зробив рух убік, ніби хотів прослизнути до вікна між Демидовим і стіною.

Начальник оперативного відділу заступив йому дорогу:

— Стій!

— Пу-усти!

Наміряючись, певне, скористатися замішанням серед чекістів і вистрибнути у вікно невисокого другого поверху, Лежин раптом нагнувся і головою вперед кинувся на Демидова.

Однак з Демидовим не так легко було впоратися. Лежин збив його з ніг, але той, падаючи, встиг схопити шпигуна за відлогу куртки і рвонув його на себе. Вони покотилися по підлозі. На допомогу приспіли Олексій і чекісти, які опам'яталися від здивування й несподіванки.

Через кілька хвилин Лежин сидів на стільці, прикручений до нього ременем.

— Зараз говоритимеш чи після? — спитав його Олов'яников.

— Га-ади!.. — прошипів Лежин. Обличчя його було перекошене, сльози текли по щоках. — Слова не витягнете, га-ади!

— Значить, потім, — спокійно резюмував Олов'яников. — Ось, товариші, який камуфлет! — звернувся він до чекістів. — Півроку цей тип у нас вважався своїм. Видихувати, що він наробив, нам ще доведеться. Ну, та поступово видихаємо… А тепер слухайте. Його ми залишимо тут на день-два, в Чека не відправлятимемо. Про те, що сталося, не повинна знати жодна жива душа, навіть з наших, обставини того потребують. Ви зрозуміли мене? Жодна жива душа! Питатимуть, де Арканов, кажіть: послали у відрядження,

Переконавшись, що всі присутні добре зрозуміли його розпорядження, спокійно, наче нічого не сталося, Олов'яников заговорив про операцію в Люстдорфі. Коли розходилися, він затримав Олексія:

— Потім, якщо зможеш, приїжджай сюди. Разом допитаємо цю наволоч. — І, весело сяйнувши окулярами, пошепки додав: — Здорово, брат! Правильний сьогодні деньок!

КОНТРАБАНДИСТИ

Чекісти виїхали о восьмій годині на старому заїждженому грузовику. Олексій чекав їх на околиці міста, біля гори Чумки. Його посадили на дно кузова, закривши з усіх боків від сторонніх очей, і грузовик, деренчачи всіма своїми частинами, покотив по булижній дорозі на Люстдорф.

Інокентьєв ще зранку побував у цьому приміському висілку, населеному німецькими колоністами, і намітив місце для «прийому» закордонних «гостей»: відлюдну вкриту галькою відмілину, з двох боків одгороджену скелями, а з третьої — обривом. Сюди було важко дістатись, а ще важче — вибратися звідси.

Чекісти сховали грузовик у кущах на обриві і спустилися на берег, наламавши по дорозі по оберемку сухого бур'яну. На пляжі приготували три освітлювальних вогнища, для яких передбачливий Інокентьєв захопив бутель з гасом. Дисковий ручний кулемет системи Шоша встановили на скелі, що стрімко звисала над берегом.

Потім Олексій подбав про сигналізацію, обумовлену в депеші Рахуби. Два чекісти з ліхтарями влаштувалися в різних кінцях відмілини. Сигнали вони повинні були подавати по черзі, відзначаючи ділянку берега, до якої мали причалити «гості».

Коли все було готово, полягали на березі і почали чекати.

Ніч випала тепла й тиха. Ні вітерця в морі, ні шурхоту на обривах. Тільки легкий, скляний плескіт води. Великий, шерехатий з одного боку місяць завис над морем, розхлюпавши під собою сріблясту масну доріжку світла.

Олексій і Інокентьєв лежали поряд за великим гострим уламком скелі і курили в рукав.

— Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? — спитав Олексій.

— Павка? — здивувався Інокентьєв. — З яких це пір він став твоїм?

— Ну, сказав як прийшлось. Як він там?

— Нічого, живе.

— За батьком сумує?

— Тепер трохи спокійніший став.

— А мене пам'ятає?

— Пам'ятає… — буркотливо повторив Інокентьєв. — У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?

— Рибу ми з ним ловили, — сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. — Ну в підкидного дурня різалися…

— Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…

— Бреше! — гаряче заперечив Олексій. — Махляв багато, тому й вигравав. — Помовчавши, він обережно спитав: — Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?

Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.

— Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?

— Знайду куди. Зі мною житиме.

— Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?

— Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.

— Ач вигадав! — розхвилювався Інокентьєв. — І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…

— Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.

— Кінчай! — суворо наказав Інокентьєв. — Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.

— Ну от бачите! А зі мною…

— Кінчай! — ще суворіше наказав Інокентьєв. — Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?

— Так і вам же…

— Дурний ти! — глухо промовив Інокентьєв. — Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.

Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.

— І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! — Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.

Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:

— Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. — Він підвівся. — Подивлюсь, як хлопці…

Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…

Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…

Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.

— Ану, послухай! — сказав він.

Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.

— Наче йдуть!

Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.

— Вони! — сказав Олексій. — Хлопці, увага! — Він уже всіх чекістів знав на ймення. — Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, — крикнув він сигнальникам, — починайте! Решта — сюди! — Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: — Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.

— Зрозуміло, — обізвався зверху голос того самого хлопця, що навів колись порядок в Оперному театрі.

Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.

Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.

Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:

— Чого мигаєте?

— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії немає, є камбала…

З дубка спитали:

— Сивий тут?

— Тут.

— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..

Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:

— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?

Це був… Рахуба.

— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.

— Я самий! Як там у вас?

— Нормально!

Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:

— Причалюйте!

Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.

— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.

— Цілком, — запевнив його Олексій.

— Шаворський, звичайно, не прийшов?

— Ні. Тут… Іванов, його помічник.

— Не знаю такого.

— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.

— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.

Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!

Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:

— Сам Рахуба!

— Зрозумів…

— Я сказав, що ви…

Інокентьєв не дав йому закінчити:

— Чув, ходімо…

— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!

Вони потиснули один одному руки.

Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.

— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.

Олексій покликав своїх:

— Приймайте, та живо!

Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.

Чекісти взялися розвантажувати суденце.

Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.

З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.

— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.

— Не треба, самі впораються.

— Нічого, скоріше буде.

Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:

— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

— Один упораєтесь?

— Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!

— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.

— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!

— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.

— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…

— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

— Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить швидко скрутили. Гірше від усіх довелось Олексієві. Капітан був досить сильним чолов'ягою. Він зумів вивернутися з-під Олексія і вихопити ніж. Приловчившись, Олексій схопив його за зап'ястя і встиг відчути на шкірі тільки твердий ковзкий дотик сталі. Мовчки перекочувалися вони в тісному проміжку між бортом і основою щогли. Бандит намагався вдарити Олексія головою в обличчя, а Олексій думав тільки про те, щоб не випустити руку, що стискала ніж.

— Стережись, старший! — Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.

У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.

— Мотузка є? — задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.

— Є.

— Давай сюди!

Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…

Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.

На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.

— Василю Сергійовичу?! — крикнув Олексій.

«Убитий! — спалахнуло в мозку. — Де Рахуба?!»

Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.

З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.

— Держи його, Гурченко, не дай втекти, — закричав він.

Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.

Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.

— Зараз я його зніму! — крикнув Петров.

Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» — але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.

Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.

Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.

— Ех, перестарався Федько! — промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. — Готовий!

— Обшукай його! — сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.

Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.

— Що, Василю Сергійовичу?..

Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.

— У живіт він йому стріляв, гад, — промовив Царьов, — прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.

— Розтрясе його по дорозі, — зауважив Марченко. — Не доїде.

Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.

— Хто розуміється на моторі? — спитав Олексій.

— Я, — сказав Петров. — А що?

— Дубок зможеш довести до Одеси?

— Що ж тут мудрого?

— Тоді повезете морем, — сказав Олексій. — Ану, взяли!..

Інокентьєва підняли з землі і перенесли на дубок. Від болю він втратив свідомість.

Відтягнувши до щогли зв'язаних контрабандистів, Інокентьєва поклали на широку банку в передній частині суденця.

— Можете їхати, — сказав Олексій Петрову. — Марченко, бери Царьова і Нилова, залишитесь вартувати зброю.

— А ти?

— Я на грузовику поїду. Зустріну їх на Карантинній пристані.

Він зліз на берег, почекав товаришів, і вони втрьох відштовхнули дубок з відмілини.

Заторохтів мотор. Суденце повільно відпливло од берега, розвернулось і почало віддалятися. Зникло в пітьмі. Тільки два сигнальних ліхтарі довго ще миготіли тьмяним світлом.

— Довезуть чи не довезуть? — промовив Царьов.

Ніхто йому не відповів. Олексій труснув головою:

— Ну, все. — Він провів долонею по обличчю. — Піду. Цього, — він кивком показав на Рахубу, — покрийте чимось. Близько нікого не підпускати.

— Зрозуміло!

— Поки що…

І, відчувши рантову важку втому в усьому тілі, повільно пішов до обриву.

ЛІКВІДАЦІЯ

Інокентьєв помер у лікарні саме в той день і в ту годину, коли завершувалась ця нелегка операція.

Саме завершення її виявилося найменш складною справою, хоча підготовка завдала немало хвилювання і чекістам, і… Шаворському, причому хвилювалися вони з однієї і тієї ж причини: зберуться чи не зберуться на нараду отамани.

Отамани зібралися — п'ятеро із шести запрошених. Не приїхав тільки Заболотний. «У лісового звіра» було і справді звірине чуття…

З-під Бірзули прибув отаман Гулій, колишній сподвижник самого пана Петлюри. Серед бандитів українського націоналістичного напряму він вважався одним із найзапекліших.

Помітною фігурою серед самостійників був і гість із Подолії отаман Палій, який служив колись в армії гетьмана Скоропадського. В Одесу він приїхав залізницею з документами повітового землеміра.

Взагалі треба відзначити, документи в усіх, хто приїхав, були добротні, справжні документи, не «липа» якась: на справжніх бланках, з печатками. Постачав документи Лежин, і це було останнє, що він устиг зробити для Шаворського…

Поряд з двома «стовпами українського націоналізму» більш скромний вигляд мали Солтис з Ольгопілля, червонощокий, низьколобий бородань, і чепуристий, порівняно ще молодий Панас Киршуло, банда якого тинялась у Придністровських степах. Намагаючись здобути популярність серед населення, обидва галасували за самостійну Україну, але насправді ніяких таких особливих переконань не мали.

За Солтисом чомусь закріпилося прізвисько Хабарник, а Панас Киршуло був відомий головним чином тим, що мав жінок майже в кожному селі, яке відвідував. Час від часу котрась із жінок ходила до іншої в гості, била шибки в хаті суперниці, і, видерши одна в одної по пасму волосся, вони розставалися, так і не поділивши велелюбного отамана. А чутки про ці баталії потім ще довго гуляли по окрузі, потішаючи місцевих жителів.

Нарешті, п'ятим був Гуляй-Біда. Цього влаштовувала будь-яка влада: за роки громадянської війни він умудрився побувати в армії Петлюри, в бандах Махна і Григорьєва і в денікінських добровольцях. Його, сифілітика і п'яницю, зневажали навіть самі отамани.

Усіх цих людей об'єднувало одно: люта, непримиренна ненависть до Рад.

От яка компанія зібралась одного дня у тихому флігельку Ялисея Різничука.

А за день до з'їзду на тому самому дубку, на якому минулої ночі було доставлено зброю, в Одесу приїхав спеціальний представник «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Шаворський поїхав особисто зустрічати його на чотирнадцяту станцію Великого Фонтану.

Усе повторилося з початку: спалахнули ліхтарі на березі, їм відповів вогник у морі, потім з дубка, що підплив до берега, спитали про «скумбрію і камбалу» — і Максимов зійшов на землю. Це був високий на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, сивий, з короткими, певно, недавно відпущеними вусами. Його широкі, дуже густі брови майже зрослися на переніссі і були трохи підстрижені…

Доставили його на квартиру Баташова-Сієвича, де він і пробув до наступного вечора, радячись із керівною трійкою.

Спеціальний представник у першу чергу вимагав, щоб одночасно із з'їздом отаманів озброєні сили підпілля зробили вилазку в районі села Нерубайського. На зауваження Дяглова щодо нехватки боєприпасів Максимов відповів: поблизу кордону стоять наготові кілька шаланд із зброєю, які будуть доставлені сюди напередодні вирішального виступу. Мимохідь він натякнув, що саме йому й доручено перевірити, чи досить великі сили у Шаворського і чи варто ризикувати такою кількістю зброї, адже кошти, на які її закуплено, було не так-то просто витягнути із західних союзників. Тепер і вирішується, кому зброю віддати, — одеському білому підпіллю чи українським націоналістам…

— Простіше спуститись у катакомби і подивитися, скільки у нас народу, — запропонував Шаворський.

— Мене цікавить не кількість людей, а їх боєздатність, — заявив Максимов. — І сперечатися з цього приводу безглуздо: така неодмінна умова, поставлена закордоном.

Дяглов обережно спитав:

— Ви самі візьмете участь у вилазці?

— Запитання мені здається недоречним, панове! — відрубав Максимов. — Скажу відверто: якби ми були впевнені у ваших можливостях, то зброя вже давно була б тут. Треба довести, що ви її заслуговуєте. Проведіть вилазку — побачимо, на що ви здатні! До того ж прошу мати на увазі, що, крім усього іншого, це відверне увагу Чека від наради отаманів, на якій я маю бути присутній, до речі, разом з вами, полковнику Шаворський, — додав він багатозначно.

Члени трійки переглянулися між собою. Стало зрозуміло, що спеціального представника найбільше турбує власна безпека.

Однак суперечити справді не доводилося. Було вирішено, що завтра рівно о сьомій вечора Дяглов виведе із катакомб усіх повстанців, які мають зброю, захопить Нерубайське, постарається удержати його протягом півтори-двох годин і вже з настанням темряви з боєм відступить назад, у катакомби.

— Цього, я гадаю, досить, — сказав Максимов.

Наступного ранку один, чекіст, проходячи повз квартиру Баташова, побачив на вікні приліплений до шибки зсередини малюсінький обривок паперу. І до Нерубайського було таємно підтягнуто війська…

Задум Олов'яникова цілком виправдав себе: Шаворський з якихось джерел дізнався, що Арканов поїхав у відрядження, і це його ніскільки не стурбувало: таке вже бувало.

Удень він повідомив по явках, де до пори, до часу переховувалися отамани, що обстановка для наради сприятлива, і звелів зібратися у Різничука між дев'ятою і половиною десятої вечора, розраховуючи, що саме в цей час у ЧК почнеться переполох із-за провокації в Нерубайському.

Отамани і цього разу виявили виняткову дисциплінованість: усі прийшли точно в призначений термін. Тепер лишалося тільки зачинити мишоловку.

В анналах історії Одеської губернської надзвичайної комісії багато є більш складних і важко здійснимих операцій, проте жодна з них, мабуть, не була такою результативною, як ця. П'ять відомих отаманів, два головних керівники одеського білогвардійського підпілля і вісім більш-менш значних бандитів — таким був урожай, який зібрали того вечора одеські чекісти.

Їх завдання особливо спростилося, тому що охорону наради Шаворський доручив своєму випробуваному помічникові… Сивому. Всі вісім бандитів, які приїхали з отаманами як охоронці, були передані в його розпорядження.

Олексій розставив їх на досить значній відстані один від одного: одного біля воріт, трьох понад муром, що оточував графську садибу, ще трьох розіпхав по садку і тільки одного, дрібнішого, відвів до муру, що виходив на Ланжерон.

Шаворський особисто оглянув пости.

— Чому від моря тільки один чоловік? — спитав він. — Тут найнебезпечніше.

— Я сам тут буду, — заспокоїв його Олексій.

Шаворський пішов у флігель. Нарада отаманів почалась…

Чекісти акуратно зняли вартових. Одного за одним Олексій підводив бандитів до огорожі і казав:

— Спускайся вниз, за берегом слідкуватимеш. Тут невисоко, метрів зо два…

Ледве бандит злізав по муру в кущі, як там починалася коротка одчайдушна боротьба, і знову наставала безмовна тиша, тільки хвилі розмірено шуміли на Ланжероні.

Заминка вийшла тільки тоді, коли із флігеля несподівано вийшов Різничук. Олексій саме йшов по останнього вартового, що пильнував біля воріт. Різничук, який взагалі весь день поводився неспокійно (мабуть, передчував щось), ув'язався за ним. Олексієві довелося пристукнути його в кущах — нічого іншого йому не лишалося.

Через кілька хвилин графську присадибну ділянку оточили чонівці. Чекісти заполонили поляну перед флігелем, стали біля вікон. У саду з'явилися Олов'яников, Демидов і сам голова губчека Немцов.

Олов'яников звелів Олексієві викликати Шаворського.

— Можливо, компанію доведеться глушити, а цей мені потрібен живий і неушкоджений, — пояснив він.

У кімнаті з зачиненими і щільно завішаними вікнами було нічим дихати. Упрілі від жари отамани слухали «закордонного делегата». У гладкого Гуляй-Біди сонно злипалися повіки. Солтис колупав пальцем у бороді, а чорновусий самовдоволений Панас Киршуло розхитувався на стільці і скептично кривив рота.

Стоячи спиною до дверей, Максимов говорив, помахуючи кулаком:

— …. Назріла пекуча потреба до кінця знищити усі ворожі нам сили і створити умови для побудови міцної держави, з якою змушені будуть рахуватися західні країни. Така наша найближча мета. В майбутньому ми ставимо перед собою ще більш високі завдання…

Олексій навіть подумав: «Здорово викладає, по суті!» На обережний рип дверей усі підвели голови. Шаворський, який сидів рядом з Максимовим, стурбовано спитав:

— Що там?

Олексій знаком показав: усе, мовляв, гаразд, — і поманив його пальцем.

— Говоріть далі, — кинув Шаворський Максимову, — я на хвилинку. Ну, в чому справа? — спитав він, вийшовши в сіни.

— Із Нерубайського чоловік! Щось спішне…

— Де?

— Тут, у садку.

Шаворський швидко пішов до дверей.

Ледве він ступив на поріг, як чиїсь руки, обхопивши ззаду, затиснули йому рота, підняли, понесли. І незабаром, зв'язаний за руки й ноги, з кляпом у роті, він звивався в кущах, штовхаючи черевиками Різничука, що не прийшов ще до пам'яті.

До одного вікна чекісти підтягли кулемет.

— Приступаємо, — скомандував Немцов.

Тримаючи за пазухою «лимонку», Олексій знову зайшов у кімнату і сказав Кулешову (як неважко здогадатися, це був саме він):

— Готово!

Кулешов-Максимов ледве помітно кивнув головою і повернувся до отаманів.

— От, власне кажучи, і все, — промовив він. — Загальна картина зрозуміла, решту зрозумієте потім. Часу у вас для цього буде досить… А тепер, панове отамани, пропоную без шуму підняти руки: ви арештовані, будинок оточений.

Якби навіть розірвалась посеред стола бомба, то й це, певне, менше б приголомшило отаманів, ніж слова «спеціального представника», сказані неголосно, спокійним тоном.

Пальці заплуталися у Солтиса в бороді. Киршуло, втративши рівновагу, мало не впав на підлогу. У неповороткого Палія мимовільно розкрився рот. І тільки Гуляй-Біда, прокинувшись, безтямно кліпав очима, ще нічого не розуміючи.

Перший скочив з місця Гулій, величезний на зріст вусатий чолов'яга в сіряку. Мов бик, перекидаючи стільці, стрибнув до стіни, рукою він сліпо шарив на поясі, за звичкою намацуючи там револьвер, потім рука ковзнула вниз, у кишеню.

— Руку! — крикнув Олексій, піднімаючи гранату і підбором розчиняючи двері в сіни.

Напроти Гулія дзенькнула шибка, впала зірвана кимось важка портьєра, і у вікно просунулось гостроносе рильце «максима». Посипалися шибки і в двох інших вікнах флігелька. Всюди були чекісти.

В кімнату з браунінгом у руці зайшов Немцов.

— Іменем революції, — сказав він, — ви арештовані. Я голова Одеської губернської надзвичайної комісії Нємцові

Не було зроблено жодного пострілу.

Зате поблизу Нерубайського стрілянини було досить.

Те, що там відбулося, навіть боєм не назвеш.

Рівно о сьомій вечора Дяглов вивів із катакомб озброєних бандитів. Йшли вони весело. Вилазка здавалася їм майже безпечною прогулянкою, невеликою розвагою, що скрасить їхнє безпросвітне, вкрай остогидле життя в катакомбах.

Біля самої царини села із придорожніх кущів вийшов чоловік у червоноармійській формі. Він став посеред дороги і підняв руку.

Був він невисокого зросту. На світлій гімнастьорці палала червона розетка бойового ордена. Розставлені ноги міцно впиралися в землю.

І такою несподіваною була його поява, так впевнено і безстрашно чекав він на бандитів, що банда зупинилася в тривожному подиві.

— Хто такий?! — гукнув Дяглов. — Чого треба?

Недоречно і дивно прозвучало його запитання, звернене до самітного чоловіка, що перегородив дорогу величезній банді.

— Слухайте мене уважно! — наказав чоловік, навіть не вважаючи за потрібне особливо підвищувати голос. — Район оточений Червоною Армією. Я, воєнком полку п'ятдесят першої Перекопської дивізії, наказую вам скласти зброю і здатися! Тільки тоді ви матимете надію зберегти життя: беззастережна негайна здача…

Різко, ніби щось розкришилося, тріснув голос Дятлова:

— Упе-р-е-ед!

І, наче звільнившись від мани, бандити кинулися до комісара.

Воєнком долілиць упав на землю. Падаючи, крикнув:

— Вогонь!

Із палісадників, із канав, із-за парканів, з дистанції п'ятдесят кроків прямо в лоб банді вдарив суцільний гвинтівковий залп. За ним одразу другий і третій…

Найпершими були вбиті Дяглов і начальник штабу поручик Вакульський, які йшли на чолі колони: червоноармійці цілилися в них особливо старанно.

І все одразу вирішилося…

Бандити, що вже давно втратили бойові навички, без командування за кілька хвилин перетворилися в дику, знавіснілу юрбу, що безладно кидалася на всі боки. Навіть не думаючи про опір, вони одразу ж повернули назад. Але позаду них, одрізаючи дорогу до каменоломні, вже били жорстким фланіруючим вогнем червоноармійські кулемети. Бандити кинулися в єдиному напрямку, який залишили їм червоноармійці, — у відкритий степ. І тоді з-за села вилетіла кінна засада. Запрацювали клинки…

Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.

У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.

Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…

БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА

На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.

Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.

Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники — колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:

Ви жертвою пали в борні роковій…

Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»

Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.

— Павко!

Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.

Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…

Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:

— Дядько Олекса?

— Я. Здоров!

Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі — низько підвішений маузер. Оце чекіст!

Вони пішли поряд: Олексій — по бруківці, Павка — по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!

— Знаєш що, Павле, — промовив Олексій, — давай разом жити!

Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, — пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки — мов крокодили!..

Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:

— А тьотя Віра ж як?

— Яка тьотя Віра?

— Ну, дядька Васі дружина?

— А що, хіба тьотя Віра маленька?

— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?

Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.

— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.

— Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…

— Куди не поїде?

— У Херсон, кажу ж тобі!

Павка злякано спитав:

— Виїжджаєте?

У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:

— Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. — Він обняв Павку. — Ну як, домовлено?

Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:

— Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! — і з надією глянув на Олексія.

Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.

— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.

В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.

За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.

Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…

Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.

Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…

Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.

Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.

На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.

На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.

Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.

Їх було одинадцять, усього одинадцять молодих хлопців, і на кожного припадало понад двадцять озвірілих білобандитів!..

У перестрілці було вбито п'ять чоловік, решта, розстрілявши всі патрони, витративши останню гранату, піднялися в атаку і, скошені кулеметним вогнем, усі як один наклали головами на пологому березі Дністра.

У Бичках бандити захопили члена волосного виконкому більшовика Жежка і голову комітету бідноти демобілізованого червоноармійця Толчева. Їх повісили на акації, зірвали одяг і поглумилися над ними страшно і мерзенно…

Банда розділилася. Частина її на чолі з Пшонником рушила у Паркани, щоб з'єднатися з тамтешнім підпіллям, друга, менша частина, очолювана Нечипоренком, пішла в село Плоски, де її чекав Цигальков із своєю братією.

Але в Плосках Цигалькова вже не було. Банду його було знищено буквально за годину до прибуття Нечипоренка. Відбулося це таким чином.

Попереджені заздалегідь Галиною Литвиненко, прикордонники підтягнули до Плосок два ескадрони з кулеметними тачанками. Додержуючи єдиного плану, вони не збиралися зав'язувати бій з бандитами до умовленого часу, але трапилося так, що поблизу села сама банда напоролася на них. Чи то з п'яних очей, чи сподіваючись протриматися до приходу Нечипоренка, Цигальков виявив несподівану хвацькість і обстріляв прикордонників. Троє бійців були поранені. Однак ескадрони почали відходити.

Цигальков вирішив, мабуть, що здобув перемогу, і, натхнений успіхом, кинувся переслідувати прикордонників.

— Ех, що буде, те й буде! — сказав командир загону. — Ще цього бракувало, щоб від бандитів тікати! — і скомандував атаку.

Протягом двадцяти хвилин порівняно нечисленну банду було знищено до останнього чоловіка.

То було грубе порушення наказу, що загрожувало надто гарячому командирові загону великими неприємностями. Але доля цього разу була за нього. Тільки-но закінчилася січа, прискакав зв'язковий з донесенням про події в Бичках і з наказом іти назустріч групі Нечипоренка і ліквідувати її.

Ескадрони виступили негайно. З новою бандою вони зійшлися верст за п'ять від Плосок. Розгорнувши стрій, прикордонники зім'яли і розігнали її по степу. Тільки Нечипоренку, а з ним ще кільком кінним бандитам, пощастило відірватися од переслідувачів і поскакати в напрямі Тирасполя, де події набували більш складного характеру.

У Парканах група Пшонника одержала велике підкріплення. В містечку спалахнув заколот, який давно готувався білобандитами, до якого приєдналися куркулі з навколишніх сіл. Коли бандити підійшли до Тирасполя, їх вже було близько семисот чоловік. Вони з боєм зайняли передмістя Тирасполя, але тут і захрясли, зупинені загоном чекістів і робітничим комуністичним батальйоном.

На тісних вулицях Кріпосної Слобідки розривалися гранати, кулеметні черги продірявлювали паркани, нерівними пунктирами обколупували білі стіни хат, і вже в кількох місцях безбарвним на сонці полум'ям горіли солом'яні покрівлі, коли підійшли нарешті частини п'ятдесят першої дивізії.

Ешелон зупинився в степу, не доїжджаючи до Тирасполя: попереду була зірвана залізнична колія. Кидком, подолавши відстань майже в десять верст, червоноармійці з маршу вступили в бій.

Притиснуті до Дністра, бандити хотіли було врятуватися плавом. Їх накрили щільним кулеметним огнем, і на румунський берег вибралися не більше трьох десятків чоловік. Серед тих, що врятувались, офіцерів не було. Гукалова захопили живим, решта полягли на нашому березі, і тільки Нечипоренко, спійманий кулею вже на середині ріки, назавжди заспокоївся на мулкому дні неширокого тихого Дністра…

ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ

У повітову ЧК Олексій потрапив тільки наприкінці ночі.

Недригайла на місці не було: він звечора поїхав у Паркани. Олексій насилу розшукав начальника секретного відділу.

— Литвиненко? — здивувався він. — Так вона ж… Стій, а навіщо тобі?

— Треба! — нетерпляче сказав Олексій. — Отак треба!

— Доручення якесь?

— Ну так!

— Е, тоді поквапся, а то не застанеш: вона вранці має виїхати. Знаєш, де вона живе?

Олексій не став питати, куди й навіщо їде Галина. Він тепер знав, що вона жива, і це було найголовніше.

Щодуху помчав він на околицю міста, де жила дівчина. Тільки б застати! Хоч би мигцем побачити!

Над Тирасполем займався туманний світанок. Місто ще міцно спало, відпочиваючи від учорашніх подій. Кричали перші півні.

За квартал від будинку Галини Олексій почув постукування коліс. Високий буланий жеребець виніс із-за рогу легку бідарку. В ній сиділи селянський парубок у чорному картузі і дівчина в темному поганенькому пальті і білій, запнутій корячком косинці.

— Галино! — закричав Олексій.

Дівчина обернулась, придивилась і щось сказала своєму супутникові. Той придержав віжки.

Як і Павка, Галина не одразу впізнала Олексія в новій формі. Тільки як підійшов зовсім близько, вона нерішуче промовила:

— Сивий?.. — І раптом скочила з бідарки, схопила його за руки: — Альошо, ви?! Оце зустріч!..

Обличчя її світилося, очі сміялись. Вона раділа зустрічі з ним, і цього було досить, щоб Олексій відчув себе щасливим.

— Здрастуйте, Галю, — промовив він несподівано хрипким голосом.

— Здрастуйте! Звідки ви взялися? Чого приїхали?

Як можна було пояснити їй — чого? От по це і приїхав!..

Замість відповіді він спитав:

— Ви куди, Галю?

— Далеко. В Балту.

Він одразу все зрозумів:

— До «лісового звіра»? До Заболотного?..

— До нього. Посилають доводити справу до кінця. Мене і ось його, — вона показала на свого супутника. — Та ви його знаєте: це ж Саричев!

— Бажаємо здоров'я! — Саричев усміхаючись підняв картуз.

— Жаль, що поспішаю! — сказала Галина. — Навіть поговорити не пощастить. Як у вас? Усе гаразд?

Олексій кивнув. Йому чомусь не вистачало повітря.

— Ну, будьте здорові, Альошо, ні секундочки часу! Привіт Олов'яникову! Скажіть, що інструкцію я дістала, через два дні буду на місці…

Вона ще щось говорила про шифровані матеріали, передані Недригайлу, але Олексій погано розумів її. Він бачив її жваві карі очі, оксамитні доріжки брів на обличчі, що посмаглявіло від загару, і йому було зрозуміло тільки одне: вона їде, між ними знову ляже сповнена тривожного чекання невідомість, а він не сказав їй чогось дуже важливого, і хтозна, чи скаже колись…

Бідарка заторохтіла по вулиці. Галина, повернувшись, помахала йому рукою, і до нього долинуло в дзвінкій тиші наступаючого ранку:

— Буду в Одесі, побачимось!..

Примітки

1

Обшукати все, мерщій! (нім.)

(обратно)

2

Увага! (нім.)

(обратно)

3

ЦУПЧрезком — Центральне управління надзвичайними комісіями України,

(обратно)

4

«Бебе» (б. б.) — так називали відділи по боротьбі з бандитизмом.

(обратно)

5

ЧОП — частина особливого призначення при ЧК.

(обратно)

6

Коморси — так в ті часи скорочено називали командуючого морськими силами.

(обратно)

7

Профспілка «Містран» («Місцевий транспорт») об'єднувала одеських транспортних робітників.

(обратно)

8

«Пате-журнал» — французька кінохроніка. На її рекламних афішах писалось: «Пате-журнал» усе бачить, усе знає».

(обратно)

9

Одеські катакомби — це складне переплетіння підземних тунелів, що проходять під самим містом. Деякі з них мають виходи далеко за межами Одеси. Загальна їх протяжність понад 100 кілометрів.

(обратно)

10

Розстрілюєте (жаргон).

(обратно)

11

Малий, Середній, Великий Фонтани — дачні передмістя Одеси, їх зв'язує трамвайна лінія, що має 16 станцій.

(обратно)

12

«Лимонами» — звали паперові гроші, що ходили тоді, вартістю 1 000 000 карбованців. На один «лимон» можна було купити кілька коробок сірників.

(обратно)

13

Під таким грифом українські націоналісти випускали контрреволюційні листівки.

(обратно)

14

Тобто за кордон, у боярську Румунію.

(обратно)

15

Бандита Заболотного, що ховався в балтських лісах, називали «лісовим звіром».

(обратно)

16

Всеукраїнська надзвичайна комісія.

(обратно)

Оглавление

О. Лукін, Д. Поляновський СПІВРОБІТНИК ЧК «ТИХА» ОДЕСА

СПІВРОБІТНИК ЧК

  Частина І ПОВСТАННЯ ФРОНТОВИКІВ

    АЛЬОШКА МИХАЛЬОВ

    ПОЧАТОК

    НА ВАРТІ

    ПАНТЮШКА ДИМОВ

    СУМНІ НОВИНИ

    СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА

    МАРКОВ

    ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ

    ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

    НІЧНА РОЗМОВА

    ЧЕТВЕРТЕ КВІТНЯ

    ВДОМА

    НІМЦІ В ХЕРСОНІ

    ПРОЩАННЯ

  Частина II ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

    ПОВЕРНЕННЯ

    НОВІ ЗУСТРІЧІ

    РОЗСЛІДУВАННЯ

    ІСТОРІЯ З НАКАЗОМ

    ДОПИТ ФІЛІППОВА

    НІЧНІ СИГНАЛИ

    ХТО ЗРАДНИК?

    «ПОДАРУНКИ» ФЕЛЬЦЕРА

    БУДИНОЧОК У МАРКАСІВСЬКОМУ

    ДАВНІ ЗНАЙОМІ

    ОБЛАВА

    КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ

  Частина III ДІАНА З ОЛЕШОК

    ПО СЛІДУ

    МАРУСЯ КОРОЛЬОВА

    РОДИЧІ СОЛОВИХ

    ДІАНА

    «СВОЯ ЛЮДИНА»

    ПОМІЧНИКИ

    ЗУСТРІЧ НА ОСТРОВІ

    «ВИКРАДЕННЯ» КАРТИ

    НА ЯВЦІ СМАГІНИХ

    НОВЕ ДОРУЧЕННЯ

    ПОСИЛКА ВІД МАРКОВА

    БАНДИТИ

    ПО ДІНУ

  Частина IV В СТЕПУ ПІД ХЕРСОНОМ

    ТРЕБА ЇХАТИ!..

    ТИХИЙ ХУТОРОК

    ЗВОРОТНА ПУТЬ

    ЗА ВОРОНЬКА!

    РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

    БУДНІ

    ПІДГОТОВКА ОПЕРАЦІЇ

    У БІЛІЙ КРИНИЦІ

    МАРУСИНЕ ВЕСІЛЛЯ

«ТИХА» ОДЕСА

  БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ

  ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

  «ТИХА» ОДЕСА

  МІТИНГ «МІСТРАНУ»[7]

  КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ

  ПОЧАТОК

  ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ

  ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»

  ОСТАННІ НАСТАНОВИ

  «КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ

  ЩЕ ОДНА РОЗМОВА

  ПЕРЕВІРКА

  ВІД'ЇЗД РАХУБИ

  МНИМА ЧК

  ФЛІГЕЛЬОК

  У ВАГОНІ

  СТЕПОВА НОЧІВЛЯ

  НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ

  «ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»

  ТРАКТИР «ДНІСТЕР»

  ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО

  МИХАЛЬОВ

  У БИЧКАХ

  ПЛАНИ

  ЗНОВУ В ОДЕСІ

  НА ЕЛЕВАТОРІ

  РІЗНІ КЛОПОТИ

  НАРАДА В НЕРУБАЙСЬКОМУ

  У КАТАКОМБАХ

  ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА

  КОНТРАБАНДИСТИ

  ЛІКВІДАЦІЯ

  БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА

  ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg