«Подорож на Пуп Землі (Т. 2)»

Подорож на Пуп Землі (Т. 2) (fb2) - Подорож на Пуп Землі (Т. 2) 2458K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Максим Иванович Кидрук

Максим Кідрук Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Частина III. Чилійська пустеля

Долина Смерті

Найсухіше місце на Земній кулі — це не пустеля Наміб, не пустеля Гобі і навіть не Сахара. На величезних просторах на півночі Чилі, від узбережжя Тихого океану аж до передгір’їв андійських хребтів, здіймається плато, де немає нічого, окрім попелястого піску, випаленої безколірної глини та блідих безкровних солончаків. За останні чотириста років тут не випало жодного дощу, не проступило жодної росинки. Вчені кажуть, що дощів тут взагалі більше не буде. Це — пустеля Атакама, найсухіша пустеля на Землі, гола, бездушна місцина, чужа й ворожа всьому живому.

В самому серці цієї пустки коло крихітного містечка Сан-Педро де Атакама є одне особливе місце: посеред ідеально пласкої рівнини зринають увись похмурі коричнево-сірі громаддя. Могутні й грізні, вони подібні на непорушні кам’яні скелі, хоча насправді складаються з вапняку, глини та осадових мінералів. Ці загадкові скульптури утворилися двадцять три мільйони років тому, коли внаслідок зсувів Земної кори Атакама опинилася над водою. Дощі, вітри та потоки води, що збігали вниз до океану, помалу вимили частину осадових порід, лишивши незайманими окремі вертикальні пласти, котрі й породили таке феноменальне плетиво кряжів та долин, яке через багато мільйонів років перетвориться на один з найнегостинніших закапелків планети.

Найбільша роздолина бере початок за два кілометри від Сан-Педро і простягається на багато миль на захід. За нею починається справжня пустеля, де царюють піски, де прилизані вітром бархани навіюють ледь вловну меланхолію, а застигле одвічне небо смалить нещадним вогнем упродовж дня та стугонить колючим холодом уночі. У цій долині нічого не росте, там не живе жодна жива істота, включаючи мікроорганізми. Там немає доріг, бензоколонок чи придорожніх кафе, немає води — ні на землі, ні під землею. Там самотньо і порожньо, немов на безлюдній планеті посеред холодного космосу. Сама назва цього засохлого й бездушного місця цілком відповідає його понурій внутрішній суті та моторошному зовнішньому вигляду. А називається воно Valle de la Muerte або Долина Смерті…

* * *

Чилійський кордон ми проминули без жодних пригод. По дорозі з Арекіпи в Такну нам пощастило здибати Лізетт — симпатичну балакучу білявку з Голландії, котра їхала до свого хлопця в Чилі. Дівчина чудово володіла іспанською, крім того, вже не вперше перетинала кордон, а тому знала, що там і як.

Вискочивши з автобуса в Такні, ми залишили брудну й ветху автостанцію і втрьох потюпали на південь вздовж однієї з нечисленних вуличок прикордонного містечка. Через п’ять хвилин Лізетт упевнено повернула ліворуч. Пройшовши ще кількасот метрів, ми опинилися на платній автомобільній стоянці. З протилежного її кінця починалася широка асфальтівка, яка вела прямо в пустелю, поволі звужуючись до крихітної цятки на межі між небом та землею. На стоянці тулилося кільканадцять легкових машин, які, судячи з написів під їхніми лобовими шибами, возили пасажирів з Такни в Аріку (найближче до кордону містечко на чилійській стороні) і назад, по двадцять разів за день через кордон. Ми облюбували лімузин «Chevrolet» білого кольору, старий мов світ, проте все ще гордовитий та величавий. Його грандіозний капот за розмірами нагадував стіл для більярду, четвірка строгих квадратних фар зарозуміло виблискувала над витонченим сріблястим бампером, а в салоні замість окремих сидінь розташовувались широкі комфортні диванчики (причому як ззаду, так і спереду, перед кермом), де могли вільно поміститися відразу три пасажири.

Перетин кордону зайняв чверть години. Цього разу все проходило поважно і за правилами. Чемні митники на пропускному пункті, розташованому просто посеред пустелі, перевірили наші документи, оглянули багаж і, шльопнувши печаткою в паспортах, відпустили з Богом. За якийсь час ми вже прощалися з голландкою, тупцяючи під дверима похмурої бетонної автостанції в Аріці.

Потому ми з Яном стали радитись, як нам далі бути. Згідно з моїм дорожнім планом, перетнувши кордон, ми мусили тримати курс на Сан-Педро, цебто сунутися в самісіньке серце Атаками, чиї неозорі океани піску підпирають Аріку з усіх боків. Втім, після трьох тижнів поневіряння у Перу я почувався втомленим. Крім того, щоб потрапити в Сан-Педро, нам доведеться зробити чималий гак на схід, а це не дуже добре, враховуючи, скільки часу лишилося до відльоту на Рапа Нуї. Одначе… не це було головним. Мене муляло якесь недобре передчуття. Мій внутрішній голос нашіптував мені, що нам не варто пертись в пустелю. Тому я запропонував Янові залишити Атакаму в спокої і поїхати вздовж узбережжя Тихого океану в Антофагасту, а звідтіля — до Сантьяго. Чех навідріз відмовився. Звинувачуючи мене в ледарстві, слинькуватості, зраді ідеалів авантюризму та інших смертельних гріхах, він силоміць потяг мене до квиткової каси.

— Скільки коштує квиток до Сан-Педро де Атакама? — спитав мій напарник.

— Десять тисяч песо, сеньйоре. Покваптеся, відправлення о 21:30.

Чех повернувся до мене.

— Чувак, усього двадцять баксів! І це прямий автобус! Та ще й нічний. Ми не марнуватимемо часу і прибудемо на місце майже на день раніше!

Вперше в житті я опинився в ситуації, коли хтось підбиває мене на авантюру, а я вагаюся. Зазвичай все відбувається з точністю до навпаки. Проте у той момент, попри всі спокуси справжньої пустелі, попри принади Сан-Педро, про які я читав ще у Стокгольмі, мені не хотілося туди їхати. Я жадав одного: чимшвидше потрапити до Сантьяго, звідки спокійно вилетіти на острів Пасхи.

— Man, come on! Don’t be a pussy![1] — не вгавав Ян. — Ти ж сам хотів туди їхати!

— Я то хотів, але… це далеко, і… хм… коли що трапиться, у нас буде лише день, щоб усе розрулити і допхатися до Сантьяго.

Працівник автобусної компанії, певно, непогано знаючись на англійській, нетерпляче глипав на мене крізь скло.

— Вирішуйте, сеньйоре, але, присягаюся, ви не пожалкуєте, — мовив він.

Я уважно подивився на нього. Великі й круглі матові очі, схожі на дві перестиглі вишні, смагляве вольове лице, прямокутне підборіддя і затягнуте у тугий хвіст чорне, наче нафта, волосся. Все це якось не дуже пасувало до ретельно випрасуваної лимонної сорочки та ядучо синьої краватки, акуратно підтягнутої під самий комір. Я витріщався на нього і думав, що не маю ані найменшого бажання їхати, але згодом таки поліз у кишеню, витяг пожмакану червонясту купюру номіналом 10000 песо і просунув її у вічко. За хвилину, загадково посміхаючись, чоловік простягнув мені квиток.

* * *

Я не пошкодував. Принаймні спочатку.

Прибувши рано-вранці до Сан-Педро, ми закинули наплічники в хостел з чудернацькою назвою «Iquisa» й подалися в селище, дізнаватися, чим можна зайнятись у найближчі два дні, що лишилися до відльоту.

Сан-Педро, з одного боку, вражало своєю простотою, а з іншого, — лякало непередаваною сумбурністю і хаотичністю. Кілька десятків перекошених одноповерхових будиночків з глиняної цегли тулилися купи посеред пустелі, утворюючи сім чи вісім коротеньких вулиць, жодна з яких не була заасфальтована чи хоча б укрита бруком. Посередині цього будівельного гармидеру розташувався гарно втоптаний майданчик, що імітував головну площу. Поряд з площею здіймалася білосніжна, наче зліплена з солі церковця. Веселі й доброзичливі городяни зовсім не створювали враження людей, котрі щодня борються за виживання, попри те, що воду їм щотижня везуть цистернами за чотириста кілометрів. Демографічну картину Сан-Педро доповнювали півсотні кудлатих дворових собак, котрі, добродушно висолопивши червоні язики, повсюди шастали за нами.

Ян без проблем розшукав невеличкий офіс, що пропонував усім тим, хто бажає зблизька познайомитися з пустелею, автомобілі напрокат. Зрозуміло, у такому дикому й відлюдному місці ціни витали понад хмарами. Переговори точилися добрих півгодини, перш ніж нам вдалося «скосити» ціну. Попри це, нам довелось лишити шістсот доларів як заставу та Янів паспорт як гарантію, а також підписати розлогий документ про те, що ми беремо джип без жодних пошкоджень і зобов’язуємося його таким же повернути.

Поки мій товариш оглядав машину і підписував папери, я зганяв у селище, де розжився на детальну карту околиць Сан-Педро. Після того ми заїхали до якогось вуйка у двір, де стояла допотопна бензоколонка, заправились, втричі переплативши за поганенький бензин, і о другій пополудні врешті-решт виїхали з Сан-Педро.

…Пустеля Атакама зовсім інша. Вона разюче відрізняється від тих олюднених і окультурених пусток, що тягнуться вздовж тихоокеанського берега Перу. В пустелях біля Наски, Ліми чи Трухільйо нам із Яном часто траплялись оази, узбіччя запилюжених доріг вкривала хай пожухла, та все ж трава, час від часу горизонт заступали невисокі зарослі миршавих деревець, що з останніх сил протистояли мертвецькому диханню пісків. У повітрі гули якісь мошки, над головою проносилися птахи, а у вишині, наче подерта тюль, неквапом пливли тонкі хмари. Нічого цього немає в Атакамі. Нічого! Навіть хмари бояться сюди поткнутися. Втім, атакамський ландшафт аж ніяк не можна назвати нудним. Повсюди з-під сірої землі, неначе печерні сталагміти, зринають чудернацькі структури, нагадуючи то таємничих монстрів, то статечних королів на фоні фантастичних замків. Холодна, немов дамаська сталь, голубінь неба підфарбовує ці неймовірні сірі громаддя та свинцевий пісок довкола них синіми та фіолетовими кольорами. Далеко-далеко на сході шкіриться піками абсолютно голий жилавий гірський хребет, над яким панує могутній конус давно згаслого вулкана. З такої відстані гори також видаються брудно-фіолетовими. Посеред цього позаземного пейзажу гладенька, мов дошка для серфінгу, асфальтована траса виглядає безглуздо.

Проте головна відмінність Атаками від інших пустель — це абсолютна, важка й всеосяжна тиша, що глухо відлунює у найменшій піщинці, переповнює кожен атом сухого астенічного повітря…

Надвечір ми в’їхали в Місячну Долину, щоби на одному з барханів зустріти захід сонця. Ця долина знаходиться за дев’ятнадцять кілометрів від Сан-Педро де Атакама і вважається одним з найбільш екстраординарних природних закапелків Південної Америки. Вся справа в тому, що її краєвиди страшенно нагадують місячний ландшафт. Жителі Сан-Педро навіть жартують, що в цих місцях американці «висаджували» Армстронга і знімали фільм про підкорення Місяця. Ще довго після того як розплавлений сонячний диск, тягнучи за собою темряву, потонув у дюнах на заході, ми з товаришем сиділи на самому гребені велетенського бархана, обхопивши руками ноги і вперши підборіддя в коліна, розмірковуючи кожен про своє.

Зрештою, настав час повертатися…

Однак на цьому наші поневіряння в Атакамі не закінчились. Після виїзду з Місячної Долини, замість того щоб повернути праворуч, куди вказувала вицвіла табличка зі стрілкою та написом «San Pedro de Atacama», спокійно доїхати до хостелу, вмитися, почистити зуби і врешті-решт забратись у ліжечко, як і всі інші недотепи-туристи, Ян крутнув кермо ліворуч, а я задоволено хмикнув, передчуваючи, що пригоди тільки починаються. Я не провидець і не знав тоді, що менш ніж за годину кусатиму лікті і радий буду віддати що завгодно, аби опинитися у постелі на північній околиці Сан-Педро…

* * *

Всі, кому я потім переказував цю історію, ставили одне й те саме запитання: якого дідька ви туди поперлись? На що я лиш знизував плечима і розводив руками. Навіть якби я дуже захотів, то не придумав би жодного поважного мотиву, що пояснив би наші дії, не вигадав би жодного аргументу, що міг би слугувати виправданням.

Хоча насправді все було дуже просто: я нагледів цікаве місце на карті і сказав Янові, що туди, либонь, варто навідатись. Мені просто сподобалася його назва. І називалось воно Valle de la Muerte — Долина Смерті…

Посутеніле небо напрочуд швидко заливало темрявою звивисте шосе. Я сидів, тримаючи в зубах ліхтарик, і уважно вивчав детальну карту околиць Сан-Педро, розкладену на колінах. Ян нахилився вперед, сильно натягнувши пас безпеки, і напружено вдивлявся в дорогу, обома руками стискаючи кермо. Глиняно-вапнякові кучугури все частіше й частіше виринали з темряви праворуч від магістралі. За кілька хвилин вони злились у суцільну стіну.

— Це має бути десь тут поряд, — тихо проказав я. — Не більше двох кілометрів.

Чех без поспіху збавив швидкість до 30 км/год і уточнив, не повертаючись у мій бік:

— Ліворуч чи праворуч?

— Праворуч, — напружено відказав я і тієї ж миті помітив нешироку вертикальну розщілину в монолітному вапняковому мурі. Вона була абсолютно вертикальною; стіни в цьому місці сягали у висоту добрих метрів десять.

— Here we go! — хрипло ревкнув я.

— Бачу, — крізь зуби процідив мій товариш.

Не змовляючись, ми одночасно затягнули тугіше паси безпеки. «Chevrolet» неохоче з’їхав з траси і дрібно затремтів по нерівній дорозі, сердито фиркаючи двигуном. Під колесами голосно рипів пісок.

— Цікаво, — розмірковував я, роздивляючись чудернацькі покручені бескиди, що наче зуби в пащі велетенського чудовиська поволі змикалися навколо нас, — чому її назвали Долиною Смерті?

— Не знаю, — сказав Ян. — Гадаю, скоро дізнаємось…

І ми таки, бляха муха, дізналися.

Пішки через пустелю

Чим кращий джип, тим далі пертися за трактором.

Народна мудрість

…Ян продовжував відчайдушно тиснути на педаль газу. Тонни пилу і пустельного пороху припорошували сердиті небеса. Скелі тремтіли неначе корпус стотонної турбіни, відлунюючи передсмертний рик потужного трилітрового двигуна. Та марно. «Chevrolet» остаточно і безповоротно закопався у пісок і сидів, перелякано блимаючи фарами, неначе танк у засаді. Зрештою чех капітулював, вимкнув мотор і вибрався із джипа. Спересердя копнув ногою пісок і відчайдушно закричав:

— Man, I’m stupid![2]

— WHAT THE FUCK WAS THAT?!![3] — прогарчав я, відчайдушно трясучи руками над головою.

— I thought we could have made it…[4]

— Як?! Як ти міг таке подумати, навіть не обстеживши шлях попереду?!!

— Man, I’m stupid! — мій товариш важко з’їхав на пісок, спираючись спиною на дверцята авто.

Розпачливі слова слабко відлунювали від шершавих скель, повертаючись до нас моторошним потойбічним шепотом. А потім пустелю скував важкий пласт утробної тиші. На заході за дюнами зникали останні відблиски денного світла. Зі сходу від скель повільно повзла непроглядима темрява. Неймовірно яскраві цятки зірок безгучно вмикалися на небесах, які давно забули, що таке хмари. І все це в суцільній, в’язкій та непроникній безмовності. Здавалося, можна почути, як пісок осідає з повітря на дюни.

Ми безпорадно застигли, немов манекени. Молекули темряви налипали на контури наших тіл, допоки ми не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.

На пустелю спустилася ніч.

* * *

У ту мить я не думав про те, що ми вляпались у халепу, у справжню, чорт забирай, халепу. Я не задумувався над тим, що ми не на жарт зав’язли в пісках у Долині Смерті, без води та провіанту. Я не думав навіть про те, що коли найближчим часом ми не вигадаємо як вибратися з тенет Атаками, то в найкращому випадку наші з Яном відмінно прокопчені мумії цілком випадково викопають якісь чилійські ентузіасти-археологи років десь через триста. Якщо пощастить — через двісті п’ятдесят.

Я думав лиш про одне: післязавтра у нас літак на острів Пасхи. При цьому від Сантьяго-де-Чилі нас відділяє більше тисячі кілометрів. Якщо ми не виберемося з пісків сьогодні, то Рапа Нуї, головну мету Експедиції, можна запити холодною водою. І це хвилювало мене найбільше. Невтішна перспектива повернутися з Експедиції до острова Пасхи, так його і не відвідавши, непокоїла мене більше, аніж можливість полягти смертю хоробрих придурків у пісках Атаками.

Затим я зірвався з місця і помчав до машини, задихаючись від люті та образи. З кожним кроком усе глибше й глибше провалювався у пісок. Біг поступово стишився до звичайної ходи, а згодом — до кволого плазування. Доводилося докладати щораз більших зусиль, аби витягти ногу й ступити наступний крок. Пустеля засмоктувала сильніше за драглисте болото. Я заплющив очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, піщана пустка, напівзасипаний джип та похмурі бескиди зникнуть, і я опинюсь у нашій крихітній кімнатці в хостелі на окраїні Сан-Педро. Одначе реальність не відпускала мене. Справжня жорстока реальність, яка, як писав американський фантаст Філіп Дік, не зникає навіть тоді, коли ти перестаєш у неї вірити.

Нарешті я дістався до джипа. Раз за разом ми з чехом опускались навколішки обабіч бортів і відкопували задні колеса. Затим Ян всідався за кермо і заводив двигун. Я ставав попереду машини і налягав грудьми на капот, кивком голови показував, що готовий. І чех починав газувати. Зариваючись по коліна в пісок, до болю напружуючи всі м’язи, я силкувався пропхнути авто хоч трохи назад. Іноді я думав про те, що зараз, певно, схожий на жука-скарабея, який щосили котить пустелею величезну кульку слонячого лайна.

Інколи нам вдавалося проштовхати «Chevrolet» відразу на півметра назад. Іншим разом джип не зсувався ні на сантиметр і тільки глибше поринав у м’яке лоно дюн.

Десь після десятої невдалої спроби мені сильно закортіло дізнатися домашню адресу того інженера, який проектував наш «Chevrolet». Щоби потім (звісно, якщо нам пощастить видертися живими з цього піщаного пекла) відшукати його і по-дорослому відколошматити. Ну що за довбень, питається, міг додуматися в практично досконалому позашляховику з потужним двигуном та високою посадкою втулити запасне колесо під кузовом, відразу за задньою віссю?! (Чесно кажучи, я не певен, що відсутність «запаски» під днищем урятувала б нас. Проте, саме таке її розміщення похоронило джип у пустелі.) Річ у тому, що після кожного відкопування задніх коліс «запаска», як правило, лишалася в піску, найбільше заважаючи просуванню назад. Нерідко запасне колесо налітало на бугор чи пригірок, через що колеса джипа взагалі не діставали до твердої землі, скільки б ми з Яном не копали. Я пробував відгортати пісок від «запаски», підкопуватись під неї, проте не ризикував залазити далеко під днище — боявся, що багатотонний позашляховик зсунеться і розчавить мене, мов комашку. Те кляте колесо постійно першим «сідало» на пісок. І відкрутити чи зняти його не було ні найменшої можливості.

Приблизно після двадцятого повтору вищеописаного ритуалу я знеможено звалився просто на пісок і попросив Яна почекати. Мої легені аж рипіли, битком набиті огидним теплим піском.

— Що з тобою? — спитав чех.

— Не можу дихати. Ти ж майже постійно сидиш у машині, а я щоразу, коли ти газуєш, опиняюся в самому серці мініатюрної піщаної бурі.

Мій товариш всівся поряд мене і обхопив коліна руками.

— Пробач мені, чувак. Я не знав, що так усе обернеться, — прошепотів він після хвилинної мовчанки.

— Не переймайся, — я вже остаточно заспокоївся і взяв себе в руки. — Нам уже нічого не змінити, лишається одне — вибиратись.

— Гадаєш, ми зможемо витягти джип?

Я зітхнув і прискіпливо озирнув пікап. Двигун працював вхолосту, у світлі фар з-під коліс тяглися дві паралельні трапецієвидні канави, вздовж кожної з них через півметра-метр траплялися конічні заглибини — місця, де ми розкопували колеса. Я подумки прикинув пройдену відстань. За останню годину ми просунулися метрів на десять, може, дванадцять. До краю сипучих пісків лишалося ще метрів тридцять.

— Ніч довга, — стримано відказав я. — Вирвемося.

— А якщо ні? — запитав мій товариш. — Що тоді? Ночуватимемо в машині?

«Що тоді? — подумки перепитав я. — Нічого хорошого, Яне. Води у нас лишилося півпляшки…».

— Не знаю, — відказав уголос. — Там побачимо. А поки давай до роботи.

Ми піднялися, і все почалося спочатку. Відкопуємо колеса, Ян заскакує в машину, я впираюсь долонями в розігрітий капот. Чех газує — я штовхаю, газує — штовхаю, газує — штовхаю… Машина гарчить, розхитується, метеляє колесами, розбризкуючи навсібіч пісок, і поволі сунеться назад. А потім глохне двигун або «запаска» впирається в чергову кучугуру піску, або я безсило падаю під бампер, захлинаючись кашлем. Ян виходить з машини і оглядає колеса: наступні півметра відвойовано у пустелі, але задня вісь знову в піску…

Спливло півтори години. Ми зуміли пропхати пікап ще на десять метрів у напрямку рятівного проходу між скелями. Я вкінець знесилився і щораз довше лежав на спині під переднім бампером, неначе скарабей метеляючи лапками, не маючи снаги перевернутися й підвестись, однак ще не переставав вірити, що нам таки вдасться вирватись із смертельного полону.

Перепочивши кілька хвилин, ми розпочали черговий дубль змагання з Атакамою. Цього разу машина спочатку подалась на диво легко, проїхала майже два метри, зате потім вгрузла так глибоко, наче їй попідкошувало колеса. Я відразу зрозумів: це кінець. Не тільки «запаска», задні колеса та вісь, але й кузов опинився у піску. Якось напівсвідомо, більше за інерцією, ми взялися вигрібати пісок з-під днища. Поволі вкопувалися в пустелю, неначе кроти, але твердого ґрунту все не було та не було. Ось ми вже майже лежимо під колесами, а під нами той самий м’який і теплий пісок. «Chevrolet» розпластався немов на перині.

— I think, this is it…[5] — процідив Ян.

— Ага, приїхали… — прохрипів я, всівшись на м’яку купу піску біля колеса.

— І який у нас план? — Ян з надією глипнув на мене. — Чувак, у нас взагалі є план?

Я мовчав і важко дихав. Засохле атрофоване повітря розкраювало зашкарублу глотку на болючі шматки. Потім поліз у салон, звідки витягнув пластикову пляшку із залишками теплої мінералки та карту Атаками. Ян мовчки спостерігав, як я розкладаю запилюжену мапу на гарячому капоті. Зі складок між сторінками сипався дрібний пісок.

Мені відразу стало ясно, що шансів потрапити до людних місць в найближчі кілька місяців у нас небагато. Лишатися ночувати у машині було б цілковитим безглуздям, адже на світанні ситуація ніскільки не зміниться. В найближчі кілька днів нас точно ніхто не шукатиме. Навіть якщо у Сан-Педро спохопляться і з гарячки надумають почати розшуки (що, чесно кажучи, малоймовірно), то не знатимуть де: ми нікому не казали куди їдемо. Марно також сподіватися на те, що хто-небудь ні сіло ні впало посунеться в Долину Смерті на прогулянку і випадково надибає наш джип. Іншими словами, очікувати, що зараз з-поза пагорба вигулькне якась допитлива чилійська морда й спитає «О, чуваки, а що ви тут робите?», не доводилося.

Єдиним населеним пунктом, відзначеним на карті у радіусі ста кілометрів, було наше «рідне» село — Сан-Педро де Атакама. Здавалося б, усе просто — кидаємо авто і тюпаємо по допомогу в Сан-Педро. Проте ситуація виявилась набагато складнішою, оскільки я знав, де знаходиться Сан-Педро, зате не знав, де знаходимося ми. На картах пустель не позначають доріг, яких у пустелі в принципі не існує. В пустелях взагалі нічого не позначають…

За моїми розрахунками, ми засіли в пісках на відстані дванадцять-чотирнадцять кілометрів від Сан-Педро в напрямку захід-південь-захід. Отож, розсудив я, спочатку нам доведеться трюхикати покрученою тісниною Долини Смерті, аж поки русло не обірветься. А далі — шурувати навпростець пустелею, тримаючи курс схід-північ-схід або, по-моряцькому, ост-норд-ост. Якщо через п’ятнадцять кілометрів (тобто орієнтовно через три години) ми не розгледимо Сан-Педро, значить… Хоча про це якось не хотілося думати.

Я поділився своїм планом з напарником. Ян занепокоєно почухав потилицю:

— Слухай, чувак, а якщо ми схибимо? Ну, з отим твоїм «ост-норд-ост»? Раптом уночі ми промахнемося, пройдемо повз Сан-Педро, так і не помітивши його?

— Значить, днів десь через два побачимо Болівію, — спокійно відреагував я. — Прикольно: побуваємо в четвертій країні за подорож… — потім зиркнув спідлоба на товариша і бовкнув: — У тебе часом немає Біблії?

— Нема, — пробурмотів Ян і скривився, показуючи мені, що це невдалий момент для жартів.

— Жаль, бо тоді вона нам дуже знадобилася б…

Відтак я згорнув карту і сховав її в кишеню. Потому задер писок у небо і зорієнтувався по зорях, де північ, а де південь (це зовсім не важко, знаючи розташування Південного Хреста).

— Ось там схід, — я випростав убік праву руку, потім пересунув її ліворуч на один румб і доказав: — А нам туди: схід-північ-схід.

Ян зачинив джип, запхав за пояс пляшку, перешнурував кросівки і випростався поряд зі мною.

— Ну пішли, — не то спитав, не то скомандував чех.

Я ствердно кивнув, і ми рушили.

А тепер, шановні, вмикаємо на повну свою уяву, образне мислення, словом, що там у кого вмикається, і малюємо в голові картинку.

Ніч. Брудна, драглиста, дика ніч. Первісна темрява наповнює кожен атом навколишнього простору, розчиняючи все у собі. Ніде не видно жодного відблиску, хай навіть найвіддаленішого, ліхтарів, фар чи вікон. Жодного штучного світла. Ніч над Долиною Смерті лишалася незмінною протягом сотень, тисяч, можливо, навіть мільйонів років.

Над головою — соковиті зорі. Ті самі зорі, котрі жевріли тут ще задовго до того, як пустеля почала називатися Атакамою, — міріади смарагдових піщинок, розсипаних на темно-синьому оксамиті неба. Поміж них виразно й живо проступає довгаста пляма Чумацького шляху. Я ще ніде й ніколи не бачив стільки зір одразу.

З боків наступають грізні й похмурі бескиди Долини Смерті, напівзасипані гладкими валами-барханами. Кожен шерех, крок чи необережне слово відбивається від вапнякових стін і пливе крізь пітьму назад до вух, термосить напружений мозок, грає на нервах.

Холодно…

І от посеред усієї цієї грізної і мертвої краси двоє дурнів, сердито сопучи, шурують навпростець пустелею. Без води. Без їжі. І майже без надії.

* * *

Минуло більше двох годин, перш ніж я помітив першу яскраву цятку на горизонті, жирну й розпливчасту, яка відразу приглушила саркастичне сяйво холодних зір. За нею з’явилося ще декілька — я з невимовною радістю розпізнав поодинокі ліхтарі Сан-Педро. Лишалося пройти кілька кілометрів. Ми пришвидшили крок, адже вже мали перед очима орієнтир і не ризикували заблукати.

Через тридцять хвилин проминули розхитаний дерев’яний місток, перекинутий через давно пересохлий рівчак, що звивається повз селище, і вступили в Сан-Педро. Містечко спало. Жодне вікно не світилося, лиш де-не-де вздовж вулиць боязко блимали тьмаві вуличні світильники. Зірки, що видавалися загадковими й особливими над незайманою пустелею, раптом змарніли й поблякли, стали звичайними зорями. Молочний Шлях ображено розсмоктався у пітьмі.

Останні дві години ніхто з нас не мав навіть краплі рідини у роті. Попри холод страшенно хотілося пити, ноги судомило від довгої ходи, а втім я не міг стримати радощів. Ми з напарником спинилися просто посеред вулиці. На радощах кортіло обійматися.

— Давай п’ять! — крикнув я охриплим голосом і усміхнувся. Вперше за останні п’ять годин.

Ян ляснув правицею в наставлену мною руку.

— Чувак, я просто не можу повірити, що нам це вдалося! — пролопотів чех. — Я до останнього не вірив, що ти зможеш розшукати цю Богом забуту діру посеред пустелі.

Насправді радіти було рано, позаяк наші пригоди тільки починалися. Те, що ми примудрилися добратися до Сан-Педро де Атакама цілими й неушкодженими ще нічого не означало, оскільки в пустелі лишився наш джип. А джип той, треба сказати, не простий, а, хай йому грець, орендований. За нього у заставі лежало шістсот американських баксів — вся готівка, яку ми мали на той час, і на додачу — Янів паспорт.

Якийсь час я вагався, не знаючи, як нам далі бути. Згодом, набравшись сміливості, підійшов до першого ліпшого будинку і розмашисто постукав у двері. Стрілки годинника показували за десять північ…

Мені довелося тричі повторити стукання, перш ніж з хатинки долинуло сонне шкряботіння. За мить двері розчахнулися і перед нами постав сонний та дуже волохатий неандерталець в самих трусах і гумових шльопанцях.

— Вам, блін, чого? — спитав він і тут-таки затнувся. Перед ним, похитуючись від знесилення, стриміли два білявих волоцюги з червоними від утоми очима, неначе мумії з ніг до голови викачані у піску.

— Ви хто?! — гикнув чилієць, відступивши назад і наполовину зачинивши двері.

— Сеньйоре, спокійно! Без паніки, сеньйоре, — залопотів я. — Ми мандрівники. Я з України, а оце Ян, він зі Швеції. Нам потрібна допомога.

— Ви що… ви сюди… пішки… з України?

— Та ні ж бо! — заперечив я, а тоді сяк-так пояснив, де наша машина і як так сталося, що вона там опинилася.

Абориген уважно вислухав мене, після чого сказав, що у нього немає ні джипа, ні бажання, щоби пертися з нами в Долину Смерті посеред глупої ночі. Наостанок він додав, що ми обоє слабі на голову, і послав нас у дупу.

Ми без вагань залишили гостинне подвір’я і поплентались далі, готові спробувати щастя деінде. Аж раптом я помітив, що у бордовому пікапі на центральній площі Сан-Педро, повз який ми з Яном чалапали, куняє якийсь чоловік. Я не знаю, що він робив посеред ночі у машині на Плаза де Армас. Може, хлопця дружина з дому погнала, може, трудяга просто собі хильнув зайвого, а потому закуняв після важкого робочого дня. Хоча насправді мені було байдуже, я миттю підскочив до авто і торохнув кулаком у вікно. Годинник щойно відстукав четверть на першу…

Чоловічок прочунявся, підвів голову, а потім, узрівши мої вирячені очі і білу від піску мордяку, не на жарт перелякався, заверещав і поліз під кермо. Я прокричав українською: «Вилазь, барбосе!» — і наполегливо постукав удруге. Тоді чилієць видерся з-під керма і, не перестаючи істерично горлати, спробував вискочити через ліві дверцята. Втім, там його вже підстерігав Ян. П’ять хвилин чех міцно тримав чоловічка, поки я переконував бідолаху в тому, що не збираюся його бити, але оскільки я не знав, як буде іспанською «бити», то все вийшло зовсім навпаки: чоловічок, певно, подумав, що протягом цих п’яти хвилин йому показували, як його нещасного зараз будуть колошматити зліва, справа, знизу і по нирках. Зрештою, чилієць таки заспокоївся, второпавши, що йому нічого не загрожує і що нам насправді потрібна допомога. На жаль, він лиш розвів руками, пояснивши, що його джип не повнопривідний, мовляв, якщо сунутися на такій машині в Долину Смерті, то після того нам гуртом доведеться шукати когось ще, хто згодиться витягувати з пустелі зразу два позашляховики.

Чесно кажучи, після цього випадку я втратив надію знайти допомогу раніше світанку. Спробуйте уявити себе на місці чилійців, коли до вас посеред ночі починають ломитися двоє замурзаних бородатих чортяк, по вуха викачаних в піску, котрі на питання, що їм треба, починають мукати чортзна-що і тягнути вас у пустелю. Втім, як то кажуть, світ не без добрих людей. Задля годиться я вирішив востаннє постукати в одну із хатин Сан-Педро. На диво, двері майже відразу відчинилися. Перед нами зринув молодий, низенький і чорний, мов вуглинка, чилієць. Його погляд був твердим, суворим і зосередженим, немов у товариша Брежнєва перед виступом на пленумі ЦК КПРС.

— Чого треба? — сухо спитав він.

— Я — Макс, а це — мій товариш Ян. Ми… е-е-е… нам потрібно… ну, наша машина… — почав я ламаною іспанською.

— Я — Джиммі, — чилієць несподівано заговорив доброю англійською, а потім звернувся до мене: — Не мучся, поясни англійською.

Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.

— Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.

— Де засмоктало? — лаконічно уточнив чорнявий чилієць.

Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:

— У Долині Смерті…

Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:

— Я можу допомогти. Он моя машина, — хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4×4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. — Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.

— А ти хіба не… — почав був я.

— Ні. Я не вдома, — незворушно обірвав мене Джиммі. — Я у своєї дівчини.

«Фак», — подумав я.

— Вибач, чувак, ми не хотіли… — почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: — Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.

Джиммі спокійно кивнув:

— Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.

Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.

— Там усього кілька глинобитних хатин, — сказав він. — Їх немає на карті.

— Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, — нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.

— Ми покриємо всі витрати, — підтвердив чех. — Тільки витягніть нам машину.

Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:

— Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…

Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» — подумав я, облизуючись.

Їхали мовчки, якщо не брати до уваги нашого з Яном дружного плямкання. Хвилин через двадцять світло фар вихопило з темряви групу присадкуватих сірих хатинок, складених з простої невипаленої цегли. Джиммі різко пригальмував, затим мовчки вискочив з машини, мовчки зайшов до себе на подвір’я, мовчки зібрав усе необхідне (дві лопати, дві широких дошки, моток сталевого тросу, карабіни) і поскидав усе в кузов пікапа.

— Серйозний чувак, — з повагою прошепотів Ян, дожовуючи бутерброд. Це попри те, що цей «серйозний чувак» був удвічі меншим від Яна, а на фоні свого гігантського пікапа скидався на крихітного мураху.

— Ага, — буркнув я.

Врешті-решт Джиммі забрався у джип, і ми, здіймаючи хмари куряви, помчали крізь темряву назад, спочатку в Сан-Педро, а звідти далі на захід — у Долину Смерті…

* * *

— Не поспішай, — попрохав я. — По-моєму, це десь тут.

Джиммі відразу скинув швидкість. Я щосили напружував зір, видивляючись з’їзд у Долину Смерті. Нарешті у тремтячому світлі фар я впізнав прямовисну розщелину у вапнякових горах праворуч від траси. Ян неспокійно йорзав на сидінні.

— Це тут, — прохрипів я, простягнувши руку вперед.

Джиммі мовчки кивнув і крутнув кермо праворуч. З боків напрочуд чітко проступили покремсані розколинами й тріщинами стіни. Ми сунули немов у тунелі космічного корабля прибульців, який колись давно потрапив у аварію над пустелею. Якийсь час попереду, там, де кінчалися конуси світла від фар, чорніла похмура порожнеча, мов чорна діра притягуючи погляди. Затим русло поволі вигнулося ліворуч і порожнеча відступила: звідусіль зловісно щирилися вапнякові бескиди.

У салоні панувала напружена мовчанка. Час від часу я тицяв пальцем у ту чи іншу сторону, показуючи чилійцю, куди треба їхати. Було моторошно й лячно. Водночас Долина Смерті манила, оплутувала незрозумілими чарами, притягувала наче магніт, наче безодня, в яку хочеться зазирнути, а потім… потім стрибнути.

Пам’ятаю, як шалено затокотіло серце в грудях, коли я побачив мляве виблискування світловідбивачів на задньому бампері нашого «Chevrolet». Я рвучко звів руку вгору, наказуючи чилійцю спинитись. Джиммі загальмував біля самісінького краю сипучих пісків, але двигуна не вимикав. Затим він вибрався назовні і пошурував навпростець, місцями провалюючись заледве не по коліна. Кілька разів хлопець перетнув відстань від свого «Nissan’у» до нашого «Chevrolet», уважно досліджуючи кожен метр шляху. Потім він повернувся в кабіну і вигнав нас з машини. Ми слухняно вийшли, вмостилися трохи поодаль на піску і стали спостерігати.

Маленький чилієць легенько тиснув на газ, обережно просуваючись вперед на півтора-два метри. Затим він різко здавав назад, розкатуючи та втрамбовуючи канави, якими збирався витягати наш джип. Такими короткими ривками велетенський «Nissan» подолав усю відстань, зрештою, спинившись за метр від заднього бампера нашого «Chevrolet». Потому Джиммі витяг з кузова лопати, дві кинув нам, останню взяв собі, і ми всі разом взялися відкопувати джип з піщаного полону…

З якоюсь екзальтованою гордістю я спостерігав за тим, як Джиммі, маленький чилієць Джиммі на своєму великому авто, витягує наш джип із пісків. Кілька разів машини спинялися — пустеля не хотіла без боротьби розлучатися зі своєю законною здобиччю. Тоді Джиммі легенько піддавав газу, сталевий трос натягувався, аж гудів, і позашляховики поволі зсувалися з місця.

За кілька хвилин усе було скінчено: багатостраждальний «Chevrolet» опинився на твердій землі.

— Ура… — ледь чутно прохрипів Ян і помахав мені з машини.

— Ура… — немічно відповів я, лише зараз відчувши наскільки виснажився за останні кілька годин.

Затим я підскочив до Джиммі, почав термосити його руку й розказувати про те, що я письменник з України, що писатиму книгу про цю подорож, і що він обов’язково стане в мене головним героєм, такий маленький чилійський «крутий чувак». Але Джиммі, по-моєму, було по цимбалах. Він ніяково відвертався, безперестану повторюючи, що дякувати нема за що.

— Скільки з нас? — зрештою спитав Ян, перейшовши до більш практичної сторони справи.

— Та скільки дасте, — скромно відказав хлопець.

— Ні, чувак, так не годиться, — заперечив я, — ми змарнували твій сон, певно, дуже розлютили твою дівчину, «стоптали» твої бутерброди, користувалися твоє машиною та інструментами! Називай свою ціну — це буде по-чесному.

— Ну… давайте тисяч п’ятнадцять[6], — пробубнів Джиммі.

Ми з чехом отетеріло перезирнулися. Особисто я готовий був віддати хлопцеві баксів сто, не менше. Чесно кажучи, я навіть не здивувався б, якби він запросив усі двісті (цебто, сто тисяч песо).

— Це… це за все? Чи за кожен пункт, що я назвав, окремо? — уточнив я.

— За все.

Ми дали хлопцеві двадцять тисяч песо. Більше він просто відмовлявся брати. Наостанок ми по черзі сфотографувалися з нашим рятівником на тлі врятованої машини й посунули назад, у Сан-Педро.

* * *

…О другій ночі, підігнавши джип під двері «Iquis’и», ледве тримаючись на ногах, ми з чехом ввалилися у хостел.

У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.

Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті

Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.

— Пробач мені ще раз, чувак… — тихенько пробуркотів чех.

— Ти про що? — сонно перепитав я.

— Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…

Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.

Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», — подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

— Чувак, вставай! — крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

— У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

— Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! — затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

— У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! — долинуло з-під подушки. — Чого тобі?

— Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! — відказав я. — Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.

Душ у Сан-Педро — то взагалі окрема історія. В одному із закутків патіо стоїть звичайнісінький ящик з погано обструганих дощок, подібний на труну, встановлену вертикально. Над «труною» — чорна бочка з водою, яка невідомо завдяки яким фізичним законам тримається на ящику, а в бочці — невеликий краник у нижній частині. Все. Вода за день нагрівається так, що лишається теплою протягом ночі, однак неприємно тхне прілою гумою. Запах нагадує сморід гумової підошви китайських капців, що їх колись продавали в Україні. Втім, як то кажуть, картопля з маслом у сім з половиною разів ситніша, аніж нічого, тому, не дуже нарікаючи, я забрався в душову «труну» і почав митися.

Минуло хвилин п’ять, я вже майже закінчив розтирати пилюку по тілу, коли почув, як Ян відчайдушно заволав знадвору:

— Ма-а-аксе!

Мій товариш репетував так голосно і розпачливо, що я почув його навіть крізь стінки душової кабінки. Відразу стало ясно: трапилося щось серйозне. Нашвидкуруч сполоснувши голову та витершись задубілим на пустельному сонці рушником, я вискочив на вулицю.

— Що таке, чувак? Ти де? — гукнув у морок.

— Ма-а-аксе! — прокричав у відповідь мій напарник.

Я втямив, що крики доносяться знадвору, звідтіля, де ми вчора залишили машину. Мене обдало шпарким морозом, ще більш хльостким й ущипливим, аніж нічний холод над пустелею. О боги, у нас вночі поцупили машину!!! Від страхітливої думки, що вогненною кулею пропалила мозок, на руках та спині виступили пухирці. Потім серце загупало з подвійною силою, і мене кинуло в жар. Я вже не помічав, що стою в одному рушнику під відкритим небом. Навіть не взуваючись, на кожному кроці спотикаючись об різний непотріб, я вихором промчав відкриту ділянку патіо, проминув передпокій і, захеканий, вибіг на дорогу.

— Man, this is just total crap…[7] — пробурмотів Ян, побачивши мене.

На хвильку мене засліпило яскраве світло лампи, що висіла над вхідними дверима. Чех увімкнув її, коли виходив надвір, збираючись прогріти авто. Та ось гупання в скронях стишилось, а млосне передчуття непоправного змінилося приємною розслабленістю, яка прокотилась усім тілом з голови до ніг: машина стояла на місці.

— Глянь на тачку, — Ян обернувся до мене і тицьнув пальцем на «Chevrolet».

Насправді я ледь не очманів від радощів, усвідомивши, що нашу тачку ніхто не крав, а тому спочатку не розкумекав, що має на увазі мій товариш.

— Я думав, у нас машину поцупили, — захекано пролепетав я. — Ти так кричав…

— Та ти подивись на неї! Краще б її вкрали, чувак!

Зненацька я зметикнув, що це вперше за весь час після вчорашньої пригоди я бачу джип при нормальному освітленні. В Долині смерті було надто темно, а після повернення в Сан-Педро ми з Яном виявилися надто втомленими, аби оглядати «Chervolet». Несміливо вступивши у латку світла від лампи, я підсунувся впритул до позашляховика і наступної миті зрозумів усе. «Ян, трясця твоїй матері, таки твоя правда, — скрушно подумав я. — Це просто повне лайно». Машина скидалася на піщаний бархан. Так, наче ми щойно, бляха муха, протаранили наскрізь одну з єгипетських пірамід. Спресований пісок вкривав її цілком і повністю: товстим шаром лежав у кузові, облипав кишку капота, дах, бокові крила, бампери, набився у колісні диски, сипався крізь решітку радіатора. Але найгірше — піском був повністю забитий салон. На одних сидіннях зібралося, мабуть, по кілограму пустельної порохняви. Лише спереду на капоті, акурат над решіткою радіатора, видніли дві плями, чисті від піску, — відбитки моїх рук у тих місцях, куди я впирався, виштовхуючи машину з піщаного полону.

Та це ще не все. Більш детальний огляд виявив кілька серйозніших проблем: окрім напакувати джип піском, наче якусь бетономішалку, під час рятувальної операції в Долині Смерті ми примудрилися вибити одну із задніх фар (наразі вона кумедно теліпалася на дротах під заднім бампером) та проставити кілька широченних подряпин на правому крилі.

А сьогодні ввечері нам треба здавати машину. Ян поліз у салон і теж почав лаятися, причому лаявся то чеською, то російською. Схоже, у неслов’янській говірці флегматичних шведів належних слів для опису ситуації, що склалася, просто не існувало. Затим чех почав вигортати з сидінь повнісінькі жмені піску.

— У нас тепер не машина, а дитяча пісочниця! Чого ти не сказав, щоб я закривав вікна, коли газував назад у Долині Смерті? — сердито спитав чех, визирнувши у вікно.

— А де ти тоді був, розумнику? Це ж ти сидів у кабіні! — огризнувся я і схилився над заднім бампером, однією рукою притримуючи рушник, а іншою стискаючи вибиту фару. — Ти бачив фару?

— Ага, — пробурчав чех з салону, — по-моєму, це Джиммі. Йому не було кудою пропхнути трос, коли чіпляв його нам під бампер, от він і виколупав її.

— А ти волів би за краще лишатися в пустелі?

Я ретельно обстежив місце пошкодження. На щастя, сама фара лишилася цілою, просто вивалилася зі свого гнізда і теліпалась на двох тоненьких дротах. Точніше, на дротах теліпалася лампочка, а вже на лампочці, як кажуть — на шмарклях, висіла вибита фара.

— Нічого страшного, — зрештою підсумував я, заспокоюючи сам себе. — Фара не розчавлена, можна сяк-так втулити назад. А пісок… Коли повернемось із гейзерів, доведеться все помити.

— А що робити з подряпинами? — поцікавився чех.

Я стенув плечима.

— Будемо сподіватися, що їх не помітять…

* * *

Гейзери Ель Татіо — цікавий природний феномен в межах однойменного геотермального басейну на північному сході пустелі Атакама. Басейн розташовується на відстані 129 кілометрів на схід від Калами та на 90 кілометрів на північ від містечка Сан-Педро де Атакама на висоті 4320 метрів. Ель Татіо — це плескувате, неначе котками розрівняне плато, зі сходу та півночі оточене щільним кільцем гір. Скрізь на плато, на площі у кілька квадратних кілометрів, розжарені фонтани вириваються крізь тріщини у гірській породі. Гейзери утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі струмені мають температуру 85 °C та досягають висоти 10 метрів.

Найкраще спостерігати за гейзерами взимку між шостою та сьомою ранку. Саме в цей час виникає оптимальний перепад температур над поверхнею, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілюють у небо; кипляча вода по неглибоких жолобах розтікається по плато, холоне, і за лічені хвилини перетворюється на лід. Перші сонячні промені, що випорскують із щілин між горами, надають картині холодно-сюрреалістичного відтінку. Краєвид вражає небувалою гамою кольорів та запаморочливою нереальністю. На плато Ель Татіо можна спокійно знімати фантастичний фільм про пригоди на іншій планеті, не застосовуючи при цьому ніяких декорацій.

Проте фільмів серед гейзерів ніколи не знімали й не зніматимуть, оскільки Ель Татіо є доволі небезпечним місцем. У першу чергу, через свою висоту. Дуже мало людей, не пройшовши акліматизації, почуватимуться нормально, перетнувши межу в чотири тисячі метрів. Щоправда, підіймаючись до гейзерів, ні я, ні Ян особливого дискомфорту не відчували. Після довготривалих мандрів у горах довкола Куско ми повністю адаптувалися і без жодних хворобливих проявів переносили гірську хворобу. Я настільки звикся з висотою, що довго ще не міг повірити, що гейзери Ель Татіо знаходяться аж так високо.

Другою значною небезпекою є шпарувата гірська порода, що вкриває геотермальний басейн. Вона є пористою, наче сир, а через те дуже крихкою. Зійшовши вбік із протоптаної стежини, ви ризикуєте з головою провалитися в киплячий струмок і зваритися живим. Тому серед гейзерів заборонено бігати і не рекомендується відходити від розмічених стежок та оглядових ділянок.

Проте найбільшою мірою на плато Ель Татіо дошкуляє холод (певно, ще більший ніж у Пуно в Перу). У той час, коли в Сан-Педро навіть у самісінький розпал зими температура рідко опускається нижче +5 °C, на плато Ель Татіо зранку рідко буває тепліше за -15 °C. Хтось з місцевих перестерігав нас напередодні про люті морози на плато і наполегливо радив брати з собою тепліші речі. Звісно, за доброю слов’янською традицією ми з Яном цю пораду проігнорували.

Наше прибуття на Ель Татіо вийшло напрочуд яскравим і колоритним. Щойно ми в’їхали на плато, всі інші відвідувачі на кілька хвилин забули про гейзери і витріщалися тільки на нас. Уявіть собі, люди стоять у зимових пуховиках, закутані до самих вух шарфами, в хутряних шапках, в’язаних рукавицях, і маленькими ковтками сьорбають пекельно гарячий чай із термосів. Аж тут на стоянку вирулює наш джип, більше схожий на пересувний піщаний пагорб, з якого стирчать лиш двірники і решітка радіатора, а звідти вилітаю я в самих шортах і сорочці із закоченими рукавами. Люди витріщаються, перелякано порозкривавши роти, тицяють на мене пальцями, дехто крутить ними коло скронь, хтось регоче і горлає «звідки ти?», я швидко-швидко метеляю руками, наче на ранковій зарядці, і волаю «з України!», всі думають, що Україна — це десь поряд із Землею Франца-Йосифа[8], співчутливо прицмокують язиками і скрушно хитають головами. Я спересердя махаю на них рукою, затим, плюнувши на всі правила безпеки, мов очманілий починаю гасати по плато, аби зігрітися, час від часу відігріваючи долоні прямо над котловинами з паруючою стоградусною грязюкою. Через кожні п’ять хвилин ми з Яном мчимо наввипередки назад до машини, щоби погрітися.

Я ще ні разу не бачив, аби кипляча вода та лід співіснували в дикій природі. А ще я подумав, що, мабуть, саме таким є пекло: повсюди паруючі гейзери з киплячою водою, ями з гарячою гряззю, яка скипає, шумить і голосно булькає, а водночас над усім цим царством вогню панує дикий холод, що вгризається в тіло, наливає сталлю м’язи і проймає голками до самісіньких кісток.

* * *

Гейзери Ель Татіо, без сумніву, цікава й незвичайна місцина, проте ми там довго не затримувались і вже пів на одинадцяту повернулися у Сан-Педро.

Всі м’язи страшенно ниділи, страшенно хотілося спати, але день тільки-но починався, а в пустелі лишалося ще багато цікавого. Втім, перед тим як рушати далі, на пошук нових пригод, нам слід було владнати одну дріб’язкову справу, а саме — помити машину.

На поваленій колоді при в’їзді у селище сиділо двоє жителів Сан-Педро. Один жував оцей їхній зелений південноамериканський кабачок (авокадо, чи як він там називається…) з величезною кісточкою всередині, інший длубався у носі, роздивляючись наш джип. Я попросив Яна пригальмувати і вискочив з авто.

— Buenos tardes, amigos! — весело привітався я. — Як справи, хлопці?

— Справи добре, сеньйоре! Дякуємо. А як вам наша пустеля?

— О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, — я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. — Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.

— Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.

Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.

Тож я примружився і запитав:

— А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?

На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:

— Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…

— Я… е-е-е… ну, я думав, може… — спробував я виправдовуватися.

— Ми самі миємося раз на тиждень у ночвах, — продовжував чилієць, — після чого у тій же воді перемо свої речі, а потім за ночви з водою б’ються всі собаки Сан-Педро. Причому, вони її п’ють! А ви… ви хочете помити автомобіль???

Ян тихенько підсміювався у мене за спиною.

— Але, хлопці, мені з напарником будь що треба помити машину, — я розпачливо розвів руками. — Ми взяли її в оренду, а в такому стані джип нізащо не приймуть назад.

Чилійці перезирнулися. Потому один з них дістав з-під лави порожню 1,5-літрову пластикову пляшку і урочисто вручив мені.

— Тримай, синку. Біля отого будинку в кінці вулиці є невелика колонка водогону. Вода ледь дзюрить, але може трохи щось собі начавите. Принаймні нічого кращого не знайдете на двісті кілометрів навкруг. Гадаю, хвилин за п’ять півтора літри накапає.

Я подивився на пляшку у своїх руках, потім перевів погляд на чилійця.

— Е-е-е… — почав я, але чоловік махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено, і під кінець серйозно проказав:

— Удачі вам, хлопці…

Я, мабуть, втримаюсь від детальної розповіді про те, що було далі, оскільки просто не можу спокійно згадувати наступні півтори години мого життя. Єдине, що можу сказати: після того, що було, ми з Яном без особливих проблем зможемо написати і захистити дисертаційну роботу на тему «Миття «Chevrolet DMAX 3.0» в екстремальних умовах чилійської пустелі».

Втім, на цьому героїчна епопея з мийкою машин не завершилася…

* * *

Нас, неначе злодіїв, котрим завше кортить повернутися на місце скоєного злочину, тягнуло назад у Долину Смерті. Мене страшенно поривало побачити при денному світлі ті страхітливі вапнякові бескиди, поміж яких минулої ночі ми чеберяли до селища, тому замість того, щоб як усі нормальні туристи поїхати і скупатися в одній із солоних лагун на півдні від Сан-Педро, ми з напарником знову рвонули на захід і, затамувавши подих, почали видивлятися вхід у долину.

Сонце стояло високо. Повітря швидко прогрівалось і легенький вітерець більше не приносив прохолоди.

— Жарко, — проскрипів я.

— Ага, — кивнув Ян. — Зараз увімкну кондиціонер.

Мій товариш виставив регулятор кондиціонера на найнижчий рівень, після чого, замріяно дивлячись кудись на дорогу, ввімкнув вентилятор. Я примружився, очікуючи, що на мене зараз дунуть потоки приємного холодного повітря. Всередині авто щось загуло, заскрипіло, а потім… замість свіжого повітря з усіх чотирьох вентиляційних решіток, неначе з жерл піскострумних апаратів, вистрілили чотири щедротні цівки піску.

За якусь мить кабіна вщерть наповнилася піском і порохнявою, що накопичилися в надрах пікапа протягом вчорашньої ночі. Ні я, ні мій товариш нічого не бачили. З боку це, мабуть, виглядало так, ніби в машині хтось підірвав димову гранату.

— Гальмуй! Кхе… кхе… — кричав я. — Бісова машина! Вирулюй на узбіччя!

— Я не бачу… не бачу… кахи-кахи… де те узбіччя! — горлав у відповідь чех. — Бісова пустеля!

— Тоді просто гальмуй, а то ми… а-а-а… ух… кхе-хе… зараз кудись припечатаємося!

— Чортовий пісок! Нічого не бачу!

— Щоб я здох, ми ж її щойно помили!!!

Зрештою, Ян загальмував, і ми, плюючись, кашляючи та лаючись, вискочили на дорогу. Вентилятор не припиняв крутитися, циркаючи в салон нові кучугури пустельного пороху. Через відкриті двері машини вилітали густі клуби пилюки, через що здавалося, наче машину охопило полум’я.

Спливло, певно, хвилин десять, перш ніж джип «прокашлявся» і звільнився від залишку пилюки. Ми з Яном сиділи на схилі коло дороги, понуро обхопивши руками коліна та з сумом глипаючи на багатостраждальний «Chevrolet». Ян похнюплено мовчав, я все ще лаявся. За інерцією. Салон тепер виглядав ще гірше, ніж до прибирання. Нам довелось повертатися назад у Сан-Педро і починати вимивати його знову…

Лиш через дві години нам вдалося потрапити до з’їзду в Долину Смерті.

Ми обережно просувалися вперед, поки не досягнули того місця, звідки починалися піски. Залишивши машину, далі йшли пішки. Поволі мене огортало те саме дивне почуття, що й у пустелі Наска, посеред розритих могил кладовища Чаучійя. Гаряче повітря сповивало мене, сонячні промені протинали наскрізь, випалюючи все зайве, брудне, дріб’язкове, залишаючи справді важливе…

Є дуже багато речей, які нам подобаються. Нам подобається дивитися футбол з друзями тихого суботнього вечора, попиваючи холодне пиво, смажити шашлики на природі, поливаючи їх добротним червоним вином, спати до десятої ранку у вихідні, слухати гарну музику, читати книжки. Та насправді в нашому житті не так уже й багато того, що ми по-справжньому любимо. Рідна матір чи батько, кохана дівчина чи коханий чоловік, заради яких готові на все, кровний брат чи сестра, найкращий друг чи подруга, іноді, можливо, відданий пес. Хтось може додати: робота, яка приносить справжнє задоволення, чи, скажімо, Батьківщина. Словом, у кожного свій перелік.

Я видерся на один з барханів-велетнів, який здіймався праворуч від основного русла Долини Смерті, всівся на самісінькій вершині, роззувся і витрусив пісок із кросівок. Від підніжжя до мене тягнулась вервечка власних слідів, що рельєфним шрамом розтинала бархан навпіл. Підіймаючись, я часто провалювався в тепле місиво піску і мусив допомагати собі руками. Через те відбитки моїх ніг розпливлись, розмазались. Здавалося, наче пустелею проповз величезний варан чи якась інша гігантська ящірка.

Внизу, затиснутий у розщілині поміж крихких скель, ледь помітною цяткою червонів «Chevrolet». Над барханами, здіймаючи у повітря прозору плівку піску, перекочувався вітер. Де-не-де він з ображеним свистом провалювався у западини між піщаними пагорбами і затихав, захлинаючись мініатюрними вихорами. Попереду й позаду, ліворуч та праворуч, скрізь, куди не глянь, простяглися безмежні простори незайманих дюн. Вони лякали. Вони дихали мені в обличчя гарячою смертю. Вони заворожували.

І тоді я зрозумів, що до мого переліку додалась одна важлива річ. Я люблю пустелю.

* * *

Хотілось би закінчити цей розділ на цій мажорній ноті, але, на жаль, не можу. Нам з вами, шановні читачі, доведеться облишити філософські роздуми й повернутися до рутинних справ земних, ще раз (цього разу востаннє — я обіцяю) перенестися в Сан-Педро, крихітне містечко посеред безмежних пісків пустелі Атакама.

Ви, певно, пам’ятаєте, а тим, хто забув, я нагадую: перед тим як відправитися в Сантьяго, нам слід було повернути взяту в оренду машину. Враховуючи той стан, у якому ми витягли джип з Долини Смерті, процес повернення мав бути дуже смішним і веселим. Аж до кольок у животі.

Поки ми їхали з Долини Смерті до Сан-Педро, я не припиняв прокручувати в голові ймовірні варіанти розвитку подій, вигадуючи, як нам краще відбрехатися.

— Головне — це забрати твій паспорт, — торочив я напарнику. — Гадаю, гроші нам не настільки важливі, до острова Пасхи вистачить, а там якось переб’ємося… Можемо купити дешеві спальники і ночувати просто в полі чи десь у траві коло злітної смуги.

Ян насупився і мовчав.

— Може, зчинити диверсію? — роздумував я. — Підпалити їхній офіс… Дідька лисого вони його погасять у пустелі! А потім, скориставшись панікою і розгардіяшем, поцупити твої документи, га?

Мій товариш сердито мотав головою.

— Чи краще сказати, що ми потрапили в піщану бурю? Ну, списати все на форс-мажорні метеорологічні обставини…

Зрештою, я знайшов, як мені здавалося, найбільш оптимальний план дій.

— Я придумав! — зраділо повідомив Янові, коли ми в’їжджали у село. — Роби все так, як я казатиму. І посміхайся.

Тож для початку різними глухими закутками ми проїхали в самісінький кінець вулиці, де знаходилась халабуда, в якій ми домовлялись за машину. Після того я попрохав Яна припаркуватися акурат біля ліхтарного стовпа, причому так, щоби стовп опинився якраз навпроти того місця, де ми подряпали крило. Чех зрозумів мене правильно й вирулив так, що між бортом машини та бетонним стовпом не лишилося місця навіть для того, щоби пальця пропхати. Не відігнавши джип, побачити подряпини було неможливо. Потому Ян став поряд з багажником, нібито щось уважно роздивляючись на дорозі, а насправді прикриваючи мене від непроханих поглядів. Я тим часом опустився навколішки, просунувся під бампер і, приладнавши вибиту фару на місце, зав’язав тугим вузлом (з бантиком) дроти підключення. Таким чином фара утримувалася в «робочому» стані. Якщо не рушати машину з місця і якщо найближчим часом не зніметься сильний вітер, якийсь час фара могла протриматися в гнізді. Наостанок ми ще раз позмітали залишки піску з сидінь та передньої панелі «Chevrolet» і, стиснувши кулаки на удачу, потюпали здавати джип.

…Худющий клерк за засмальцьованим столом незворушно привітався з нами.

— Як машина? — спитав він, вдивляючись у наші обличчя.

— Все в порядку, — стараючись виглядати природно й невимушено, бовкнув я. — Можете приймати вашого червонобокого красеня.

Чилієць вручив мені листок А4 з довгим переліком можливих пошкоджень, після чого зателефонував комусь. За хвилину в офіс примчав кудлатий хлоп, певно, власник пікапа.

— Дієго обстежить машину, — холодно буркнув клерк. — Якщо все нормально, він підпише чек-ліст, ви занесете листок мені і заберете заставу.

В горлі у мене пересохло, тому я лиш кивнув, розсудивши, що краще не відповідати, аби тремтіння голосових зв’язок не видало мого хвилювання. Потому ми вивалилися з офісу і повели Дієго до джипа. Діставшись до авто, хлопець спочатку перевірив наявність «запаски», домкрата та інших інструментів, затим оглянув борти й «морду» пікапа, шукаючи подряпини. Я чув, як кров стугонить і булькає у серці, коли він обходив ліхтарний стовп, що притискався до правого крила. Втім, він так нічого й не помітив.

Зрештою, Дієго заскочив у кабіну і завів двигун.

— Так… — бурмотів він. — Бак повний, двірнички працюють, фари світять, повороти… — хлопець визирнув з машини; я весь похолов, закотивши очі до неба. — …блимають. Все чудово, хлопці! Давайте сюди чек-ліст!

«Він навіть не глянув на задні фари! — у такт з ударами серця гупало у мене в голові. — Він навіть не подивився на ті чортові задні фари!». Боги пустелі того вечора були на нашому боці!

Тремтячим руками я простягнув йому листок на підпис…

Ми з Яном чесали до офісу, наче за нами гналися всі привиди Долини Смерті. Затим, похапливо забравши паспорт та гроші, закинули наплічники на спину і прожогом дременули на автостанцію, не прощаючись, не оглядаючись і задираючи ноги ледь не до вух.

На станції нас чекав нічний автобус до Сантьяго-де-Чилі.

Частина IV. Земля Хоту Мату’а

Те Піто о Те Хенуа: ultimate destination[9]

Єдина земля, яку жителі острова можуть бачити, — це місяць і зірки на небі.

Тур Хейєрдал, «Аку-Аку»

Фернандо Магеллан, перетинаючи Тихий океан 1551 року, примудрився пройти між Маркізькими островами та архіпелагом Туамоту, так і не побачивши жодного острова. Недосконалі навігаційні інструменти, кепські кораблі, недоліки у плануванні та підготовці експедицій не дозволяли першим відчайдухам-мореплавцям на рівних протистояти неозорим просторам Тихого океану. Як наслідок, географія найбільшого світового океану тривалий час лишалася для європейців загадкою. До XVIII століття про Полінезію знали лиш завдяки нечисленним і коротким рапортам про сутички між португальцями та аборигенами з Туамоту чи Маркізьких островів. Знадобилося цілих два століття після подорожі Магеллана, щоб серед безмежних тихоокеанських вод відшукати Те Піто о Те Хенуа (Пуп Землі) або острів Пасхи…

* * *

Втім, цілком імовірно, що історія відкриття європейцями острова Пасхи почалася дещо раніше, наприкінці 1680-х років.

У XVII столітті Іспанія була найбагатшою країною в Європі. Величезна імперія простягалася від Іспанських Нідерландів (нинішня Бельгія) до величезних територій у Північній та Південній Америці. Резиденція віце-короля, що контролював підвладні іспанській короні землі у Південній Америці, знаходилася в Лімі, Перу, звідки іспанські кораблі відправлялися додому, везучи в трюмах награбоване золото Нового Світу. Навантажені скарбами судна були бажаною здобиччю буканьєрів[10], котрі тільки й чекали, щоб напасти на неповороткі іспанські галеони.

Одним з таких буканьєрів був англієць Едвард Девіс. У 1687-му під час плавання південною частиною Тихого океану в пошуках іспанських торгових кораблів Девіс наткнувся на невідомий острів. Згодом, у 1699 році, Ліонель Вайфер, помічник капітана на «Batchelor’s Delight», судні Девіса, видав у Британії книгу, де описав мандри у складі піратської команди. Ось що він розповів про невідому землю, яку надибав англійський буканьєр:

«Завернувши на південь на широті 12°30 і на відстані 150 морських ліг від узбережжя, ми відчули підземні поштовхи. Пізніше виявилось, що то були відголоски землетрусу, який вщент зруйнував Кальяо[11]. Відійшовши трохи від переполоху, ми продовжили рухатись на південь. Тримали курс на схід-південь-схід, поки не досягли 27°20 південної широти, де за дві години до світанку почули гуркітливі звуки прибою, що свідчило про наявність невідомої землі з правого борту. Матроси, побоюючись наскочити на берег у темряві, стали вимагати в капітана спинити корабель і дочекатися світанку; капітан зрештою погодився. Тож ми дрейфували до ранку, а після сходу сонця виявили, що знаходимось навпроти невисокого піщаного острівця, незахищеного скелями. Ми гойдалися на хвилях на відстані чверті милі від острова і могли добре бачити берег — ранок був ясним і чистим. На заході, приблизно на віддалі 12 ліг виднілась суша, яка, судячи з усього, теж була островом.

Ця земля мала в ширину 14 чи 16 ліг, довкола неї здіймались неприступні скелі. Я, як і багато інших наших людей, хотів висадитися на суходіл і дослідити берег, проте капітан не дав дозволу. Відкритий нами острів знаходиться на відстані 500 ліг на схід від Копіапу та 600 ліг по прямій від Галапагоських островів».

У ті часи ніхто нічого не знав до пуття про загадкові Південні Моря, тому описаний Вайфером острів, який нарекли землею Девіса, зацікавив мореплавців. Особливий інтерес виявили директори Голландської Вест-Індської торгової компанії, які угледіли в загадковій землі можливості для розширення їхньої торгівлі. Вони помилково сприйняли острів за частину велетенського невідомого континенту, Terra Australis Incognita, який, за твердженнями тогочасних географів, мав бути противагою землям Північної півкулі.

Компанія без зволікань відрядила три маленькі кораблі під командою капітана Якоба Роггевена на пошуки невідомої землі в Тихому океані. Маючи 223 чоловіка команди та запасів провіанту на два роки плавання, 16 липня 1721 року Роггевен відплив з Голландії, прямуючи до Чилі. Звідти він узяв курс на захід, строго виконуючи вказівки, узяті з нотаток Девіса.

Триста років тому мореплавці могли вираховувати довготу (відстань від екватора на північ чи на південь) з прийнятною точністю. Проте розрахунок широти місцевості (відстані на схід чи на захід від нульового меридіана) залежав від правильності визначення місцевого часу{1}. У XVIII столітті, на жаль, ще не існувало достатньо точних та надійних хронометрів. Роггевен проплив відстань, вказану Девісом, але не знайшов ні острова, ні очікуваного південного континенту. Припускаючи, що в розрахунках буканьєра могла бути помилка, голландець продовжив плисти на захід, однак очікуваної землі не було.

Голландські кораблі пройшли ще шість сотень миль вздовж зазначеної Девісом паралелі, перш ніж 2 квітня 1722 року їхній командир помітив у морі черепаху та плавучі тростинки. Пізніше того самого дня вахтовий офіцер відрапортував про землю на горизонті. Настрій у команди миттєво покращився. Якщо перед ними острів, на який натрапив Девіс тридцять п’ять років тому, значить, десь зовсім поряд має бути Terra Australis Incognita. Проте, наблизившись до землі, Роггевен відзначив, що берегова лінія зовсім не відповідає Девісовому опису. Земля, що простяглася перед ним, досить стрімко здіймалася ввись, звідусіль берег оточували неприступні скелі. Цей острів аж ніяк не походив на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями», змальований англійським буканьєром. Роггевен зробив висновок, що він відкрив нову землю і назвав її Paásch Eyland, цебто — острів Пасхи, оскільки голландці натрапили на нову землю в день святої Пасхи.

Попри віддаленість від материка та інших архіпелагів, відкритий острів населяли люди. Відразу після того як кораблі Роггевена стали на якір за дві милі від берега, голландці помітили стовпи диму, що підіймались з різних частин острова. Капітан, не гаючись, відрядив дві шлюпки дослідити острів — таким чином перші європейці ступили на таємничий острів Пасхи.

Свідчення Роггевена особливо цінні, оскільки він першим описав корінних рапануйців. Голландський капітан говорить про остров’ян як про людей пропорційно складених, з розвинутою мускулатурою та правильними рисами обличчя, а також — що найбільш дивно — зі світлою шкірою. Крім того, він згадує цікавий звичай видовжувати мочки вух, вставляючи в них кільця великого діаметру. В деяких найстаріших остров’ян мочки сягали чотирьох дюймів[12]; під час робіт у полі, аби витягнуті вуха не заважали працювати, вони зав’язували їх над головою або за потилицею.

Роггевен став першим чужинцем, хто побачив на власні очі загадкових велетнів острова Пасхи. «…Ці кам’яні фігури сповнили нас здивуванням, оскільки ми не могли зрозуміти як таке можливо, що люди, котрі не мають жодних великих дерев та вірьовок достатньої міцності, щоби сконструювати спеціальні пристрої, могли звести їх; крім того, деякі з цих статуй мали добрих тридцять футів[13] у висоту», — згадує голландець у своєму щоденнику. Втім, Роггевен обмежився лиш кількома сухими реченнями, що стосувалися моаі (сучасні дослідники вважають, що він не наближався до статуй, а лиш роздивлявся їх здалеку), які успішно загубились у його розлогому звіті про експедицію до Південних Морів.

Довгих п’ятдесят років аборигени острова Пасхи не бачили більше жодного чужинця, попри те, що дослідники все ще шастали Тихим океаном у пошуках загадкової землі Девіса. Аж поки у 1770 році іспанський віце-король Перу послав дона Феліпе Ґонзалеса Хаедо анексувати острів Пасхи, випередивши таким чином англійців, чия присутність у тихоокеанських водах дедалі більше турбувала короля Іспанії. Ґонзалес спорядив два військові кораблі і 15 листопада 1770 року вступив у володіння островом, перейменувавши його в Сан-Карлос, на честь його величності Карлоса ІІІ, короля Іспанії. Іспанці лишалися коло острова цілих шість днів. Дон Франциско Антоніо де Аґуера, старший стерновий на фрегаті «Санта Розаліа», одному з кораблів експедиції Феліпе Ґонзалеса, наводить більш ґрунтовні свідчення про кам’яні статуї, котрі одразу після опублікування зацікавили європейську спільноту. «Незабаром з’ясувалося: те, що ми здалеку сприйняли за кущі пірамідальної форми, — пише Антоніо де Аґуера, — насправді виявилося статуями ідолів, яким поклоняються аборигени, і були вони такої висоти та товщини, що нагадували великі дебелі колони. Вони складаються з монолітного тіла та корони чи шапки на голові, висічених з іншого каменю… Дуже важко зрозуміти, як [остров’яни] можуть встановлювати такі величні статуї і підтримувати їх ідеально збалансованими на сонмищі маленьких камінців, що нагромаджені в основі… і я навіть подумав, що ці кам’яні монументи не є продуктом цього острова, де невідомі залізо, пенька[14] та міцна деревина. Багато ще доведеться попрацювати над цим питанням».

У 1774 році до острова Пасхи пристали вітрильники «Adventure»[15] та «Resolution»[16] під командуванням славетного капітана Кука[17]. На борту «Resolution» був гравер, котрий зробив перші зображення острова Пасхи, його мешканців та загадкових статуй. Саме Кук першим повідомив, що неймовірними вухатими велетнями заставлено весь острів. Уславлений англієць, як і його попередники, був вражений розмірами моаі: «…її [статуї] тіні відразу після другої пополудні виявилося достатньо, щоб укрити від променів сонця всю групу, яка складалася з майже тридцяти осіб».

Такими були перші три експедиції, які побували на острові Пасхи.

Втім, невиясненим лишилося одне питання: куди поділася земля Девіса?…

* * *

1 серпня 2009-го, 13:00 (місцевий океанський час), літак «Boeing-767» чилійської авіакомпанії «LAN». Двадцять хвилин до приземлення на острів Пасхи.

Авіалайнер плавно, але впевнено йшов на зниження. Гул турбін трохи стишився, після чого в животі млосно залоскотало, а вуха заклало так, ніби хтось, мов по команді, запхав у них зсередини гумові корки.

Пакси[18] заворушилися. Вмить салон 767-го перетворився на розтривожений мурашник. У якийсь момент я став переживати, що літак перевернеться у повітрі: майже всі пасажири наперли на правий борт, намагаючись протиснутися до ілюмінаторів. Стюардеси гасали туди-сюди, марно намагаючись уговтати розбурханий народ. Утім, робили вони це якось непереконливо: певно, дівчата давно вже звикли, що пасажири цього рейсу при наближенні до пункту призначення починають дуріти і поводитись неадекватно. Отож, за кількадесят секунд половина салону, немов рибки-липучки присмокталися до правого борту літака і нетерпляче очікували появи загадкового Рапа Нуї. Нам із Яном пощастило: наші місця знаходилися якраз коло ілюмінаторів правого борту, тому нам не потрібно було лізти нікому на голову, щоб побачити острів.

Однак — горизонт пустував. Те Піто о Те Хенуа, неначе всесвітньовідомий оперний співак, навмисне затримував свій вихід на сцену, аби ще більше розігріти, розхвилювати й уразити глядачів.

Погода того дня видалась славною. Вітру майже не було, про що свідчила відсутність великих хвиль. З такої висоти тихоокеанська гладінь скидалася на велетенський, відполірований до блиску сталевий лист, в якому, мов у дзеркалі, розпливчасто відбивалися нечисленні розтріпані хмарки.

Знизившись до трьох тисяч футів (далекомагістральні літаки у салоні мають монітор, на якому допитливим паксам демонструють поточне положення літака, його висоту та швидкість), авіалайнер продовжував летіти прямо. Через кілька хвилин «Boeing» зробив плавний лівий поворот і пішов далі на зниження, настовбурчивши спойлери[19] на крилі.

Аж раптом хтось заверещав у салоні першого класу. Вікна «першокласників» знаходяться ближче до носової частини літака, тому їм, ясна річ, видніше, що там попереду. Потому крізь весь літак, від кабіни пілотів аж до крісел стюардес у самому хвості, пробігла хвиля бурхливого збудження, що наче віяння свіжого бризу оживило заціпенілих людей. Коли наелектризований хмільний потік докотився до мене, я відразу побачив його! Крихітний шматок сіро-зеленої безлісої землі, що сором’язливо ховався за товстим дирижаблем-хмарою далеко попереду літака.

«Боже, який він маленький!» — перше, що зринуло в голові. (Хоча насправді замість «Боже!» в моїй макітрі пронеслися зовсім інші слова, більш підходящі для чувака, який за півтора місяці натоптав шість тисяч кілометрів Південною Америкою; однак у книжках, мабуть, щоби не травмувати високоморальних та гарно вихованих читачок, у таких місцях завжди пишуть «Боже!».)

Острів таки справді видавався маленьким, немов іграшковим.

— Чорт забирай, — сказав я Янові, — я думав, він хоч трохи більший!

Чех не відповів. Він був зайнятий налаштуванням камери, готуючись знімати історичний момент посадки на рапануйську землю.

Пілот тим часом завершував останні приготування до приземлення, висунувши закрилки на повну. Літак трохи хитало: скинувши швидкість, він став більш чутливим до бокових повітряних потоків. За хвилину насичений шум під днищем сповістив про випуск шасі, і я прикипів до вікна. Острів лежав переді мною, мов на долоні. На північному сході та в центрі чітко проступали два похилих конуси — залишки давно згаслих вулканів, які три мільйони років тому підняли острів з дна океану. Ще один такий конус мав бути на півдні, але я зі свого місця не міг його бачити. Над північною частиною острова пропливали низькі, мовби розплюснуті, кучугури сіруватих хмар.

Капітан лайнера дав по радіо останнє оголошення, запрошуючи всіх зайняти свої місця; пасажири слухняно порозсідалися по кріслах.

Острів розростався на очах. Я вже розрізняв білу нитку пінистого прибою, що звивалась вздовж скелястого берега, поодинокі деревця на прибережних пагорбах, оточені ріденькими скупченнями кущів. Спливло лиш кілька секунд, і берегова лінія зникла — «Boeing» опинився над землею. Ще за мить коліщатка шасі пронизливо вискнули, торкнувшись бетону, і 767-ий, плавно покочуючись, покотився посадковою смугою. Ми пронеслись повз кілька невисоких пагорбів, густо зарослих травою, за ними вигулькнула диспетчерська вишка аеропорту — кумедна боката споруда не більша десяти метрів висотою, а потім проступили безлісі прерії центральної частини острова.

В салоні залунали оплески — пасажири дякували льотчику за м’яку та впевнену посадку — і зазвучала приємна музика. Коли літак зрештою загальмував, почавши повільно, ніби морж на лежбищі, вирулювати на стоянку, увімкнулося радіо. Стюардеса приємним голоском повідомила:

— Пані та панове, ми раді вітати вас на острові Пасхи…

Знаєте, зрідка дівчата кажуть мені компліменти, іноді окремі з них необачно зізнаються у коханні, але, присягаюся, за все своє життя я не чув кращих слів, які б злітали з дівочих уст.

* * *

Торохкаючи сходами, я скотився трапом униз. Кілька хвилин, закинувши рюкзак на плечі, наче вчаділий тинявся під крилом літака. На диво, ніхто не спиняв мене. В якомусь іншому аеропорту працівники служби безпеки вже давно наздогнали б мене і всипали добрячого прочухана. Але тільки не на острові Пасхи. Я міг спокійнісінько чеберяти туди-сюди під велетенською турбіною 767-го, мацати руками масивні стійки шасі, не привертаючи нічиєї уваги. Втім, я чомусь навіть не дивувався, розуміючи, що всі інші аеропорти, з їхніми правилами, суворими вимогами безпеки, строгими checklist’ами і боязню перед терактами, знаходяться дуже-дуже далеко від Матавері, причому більшість настільки далеко, що нині не знайдеться жодного пасажирського літака, який зміг би долетіти від них до Рапа Нуї без проміжної посадки.

Зрештою, я вибрався з-під білосніжного черева «Boeing’а», струснув з себе заціпеніння і роззирнувся. З-під хвоста реактивника далеко на схід тяглося широке полотно злітної смуги. Ліворуч від літака стриміла дерев’яна одноповерхова будівля аеропорту, більше схожа на звичайнісіньке бунгало, обсаджене клаповухими пальмами. Довжелезна сигара синьо-білого «Boeing’а» заледве не підпирала її носом. Віддалік на заході іскрились неспокійні води Тихого океану. Лиш зараз я зрозумів, що острів іще менший, чим здавалося згори. Початок посадкової смуги, де реактивний «Boeing-767» кілька хвилин тому торкнувся землі, знаходиться на східному узбережжі острова, тоді як власне аеропорт розташований практично на західному березі.

Деякі пасажири не могли стримати сліз. Спускаючись трапом, вони спинялися, шморгали носом, кумедно розкидали руки і… благоговійно мовчали. У перші хвилини після приземлення на Рапа Нуї слова просто зайві. Дехто, захоплено вирячивши очі, як і я кілька хвилин тому, безцеремонно совався під фюзеляжем літака, роздивляючись могутній хвіст та реактивні двигуни, які ще пашіли теплом.

Незабаром Ян приєднався до мене. Я схопив його за руку, довго й палко термосив її, безперестану повторюючи:

— We’ve made it, man… We’ve made it…[20] Шість тисяч кілометрів Південною Америкою і зрештою — острів Пасхи!

— I’m almost crying, man…[21] — промимрив чех, отетеріло водячи очима навсібіч.

І в цьому був резон, чорт забирай! Тільки відчайдушно випнута вперед щелепа та затиснуті до болю вилиці, не давали мені бризнути слізьми.

З першого моменту я увібрав у себе атмосферу таємничості, що, немов ядучі випари на болоті, проступала просто з рапануйської землі, сприйняв якимись ще невідомими науці рецепторами особливий присмак цієї загадкової країни, що витав усюди у повітрі, проявлявся в незрозумілих солодкавих запахах, які долітали звідкись із прерій центральної частини острова, відлунювалися в шумі вітру над найближчими пагорбами… Цей присмак вигравав у відблисках сонця на хвилях безмежного і всевладного океану…

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я — Ян — Оскар — Хейді — Хелен — Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші — з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

— Привіт! А ось і ми! — випалив я англійською, коли ми наблизилися.

— Іа-о-рана![22] — по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. — Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, — так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

* * *

Головна вуличка селища — авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.

Центральної площі в Ханга Роа не виявилося, замість неї було, якщо можна так сказати, центральне перехрестя. З півдня в перехрестя впиралася Атаму Текена, поворот направо вів до якоїсь аж надто стилізованої і модернової церковці, ліворуч розташувалися приміщення пошти, пожежна станція, відділення поліції і — в самому кінці, аж на березі океану — доволі пристойний футбольний майданчик з високими лавами для глядачів. Дорога, що тяглася на північ, через п’ять сотень метрів упиралася в музей патера Себастьяна Енглерта[23].

Житлові будинки рапануйців тулилися вздовж відгалужень головного авеню, що наче щупальці просовувались на схід у глибину острова.

На перехресті я повернув ліворуч, підкоряючись неясному бажанню добутися в першу чергу до океану. Проминувши футбольне поле, я вийшов до затоки Ханга Роа-о-Таі, де зіткнувся віч-на-віч з першим моаі у своєму житті. Тихий океан миттю відійшов на другий план, неначе випарувався. То був невеликий, подзьобаний часом моаі на аху Таутіра. Він самотньо височів над аху, невисокою платформою, складеною з ретельно припасованих один до одного гладких каменів, та дивився понад наші голови на селище. Проте цей майданчик був не дуже великим, якийсь десяток метрів у довжину, не більше, а тому не справляв належного враження. Щоправда, вивчивши карту, я вже знав, що на півночі за селищем знаходиться аху Ваі Урі або, як його частіше називають, аху Тахай, справжній церемоніальний комплекс з кількома здоровенними статуями.

Втім, я не квапився до аху Тахай. Натомість забрався на одну з чорних, наче обгорілих під час пожежі скель, що нависала над затокою, всівся поміж каменів, склавши ноги лотосом, і спрямував погляд у розпливчасту даль, де сталево-синя гладінь океану підрізала небо. Тисячі кілометрів відділяли мене від найближчої землі на заході — острова Піткерн, — землі ще більш убогої й малої, ніж Рапа Нуї. Цей далекий шматок землі не має навіть двох миль у ширину, а його населення не перевищує кількох сотень людей. Утім, як і будь-який уламок суші в Океанії, де щонайменший кораловий атол чи найдрібніша вулканічна скеля можуть повідати чимало цікавого, острів Піткерн ховає у своїх надрах багато історій, які хмелять мозок, наелектризовують нерви та розжарюють шалену кров усім непосидющим душам, історій настільки цікавих та неймовірних, що іноді вони більше скидаються на сюжет класичного пригодницького роману.

H. M. S.[24] «Bounty» — історія острова Піткерн

У 1788 році Британське Адміралтейство відрядило корабель H. M. S. «Bounty» до Тихого океану. Судном командував лейтенант Блай (Lieutenant Bligh), якому поставили задачу зібрати плоди та насіння хлібного дерева в достатній для культивування цієї рослини в англійських володіннях Вест-Індії кількості.

«Баунті» успішно добувся Таїті, де простояв шість місяців у гавані Папеете. Лейтенант був слухняним та сумлінним офіцериком і старанно визбирував плоди хлібного дерева, поки команда бушувала на березі. Незабаром кожен з моряків упав жертвою принад тропічного острова: ніжного сонячного сяйва, чарівної рослинності, а особливо — казкових таїтянських жінок. То був справжній рай на землі! Тож не дивно, що невдовзі після відплиття з Папеете, матроси, очолювані таким собі Кристіаном, збунтувалися. Вони зсадили лейтенанта Блая та інших вісімнадцять членів команди, що не пристали до заколоту, на шлюпку, і покинули їх посеред океану. (За іншою версією, бунт спровокувало самоуправство та жорстоке ставлення до підлеглих самого лейтенанта.) Затим бунтарі повернули судно назад до Таїті.

Невдовзі, побоюючись розслідування та покарання з боку англійської корони, заколотники знову повантажились на «Баунті», взявши з собою дев’ять миловидних таїтянок та кількох місцевих чоловіків, що мали правити за служників. Вони залишили Папеете і… безслідно зникли. Роками їхня доля лишалася таємницею для всього світу.

Лиш через багато-багато років стало відомо, що втікачі знайшли притулок на безлюдному острові Піткерн посеред Тихого океану. Після прибуття вони забрали все, що могли, з «Баунті», а потім затопили корабель, аби він не видавав їхньої присутності на острові.

Втім, омріяна обитель виявилася чим завгодно, але тільки не раєм. У 1793 році аборигени-служники, з якими англійці обходилися вкрай погано, зчинили заколот, убивши Кристіана та ще чотирьох інших матросів. Європейці не забарилися з відповіддю: влаштували каральну операцію і винищили всіх до одного полінезійців. Наступного року таїтянські жінки спробували втекти на човнах з острова (от тільки куди???), що їм, зрозуміло, не вдалося.

Відтак на острові Піткерн лишилося четверо білих чоловіків, колишніх матросів з «Баунті». Згодом один з них на ім’я Маккой, не витримавши «райського» життя, застрелився. Інший — Квінтал — загорівся ідеєю панувати над островом і погрожував убити двох інших, Адамса та Янга. Зрештою, з метою самозахисту останні зарубали здурілого Квінтала сокирою. Янг незабаром помер від невідомої хвороби. Таким чином у 1800-му році Джон Адамс лишився єдиним чоловіком на острові Піткерн. З ним жили дев’ять таїтянок та двадцять п’ять дітей, що лишилися від інших колоністів.

Маленьку колонію відкрили для світу аж у 1808-му американці, які пропливали повз на кораблі «Топаз». Вони були дуже здивовані, коли аборигени, що підпливли до їхнього корабля, заговорили до них трохи застарілою, але граматично правильною англійською мовою.

У 1856 році населення острова Піткерн нараховувало 190 осіб.

…З-за спини донісся хрускіт гальки: на дорозі, неподалік за нашими спинами зупинилася машина. Моя голова мимоволі крутнулася вбік, краєм ока я побачив два джипи, обв’язані різноколірними стрічками, всипані квітами та надувними кульками. Автомобілі припаркувалися поряд з маленьким рестораном, який, спираючись на дерев’яні колоди-опори, наполовину нависав над водою. З першого авто, тримаючись за руки, вийшли хлопець з дівчиною, обоє в легких білих одежинах, з ніг до голови закутані в квіти. При вході їх уже зустрічав священик у чорній сутані і з білим комірцем навколо шиї — якась чилійська парочка влаштувала весілля на острові Пасхи.

Хлопець з дівчиною обережно, наче ступаючи по мінному полі, зайшли до будинку. Ми з Яном, два переконаних парубка, трималися на безпечній віддалі, затесавшись серед прибережних скель, і спостерігали за страхітним ритуалом, через який кожному чоловікові раніше чи пізніше доведеться пройти.

Зненацька Ян повернувся до мене і спробував зазирнути прямісінько в очі. Я відвів погляд. А потім чех виказав думку, яка останні кілька секунд настирливо лізла мені в довбешку і яку я вперто не хотів туди пускати.

— Ти бачив?

— Не бачив, — відрубав я, навмисно дивлячись в інший бік.

— Блін, це, мабуть, так круто, — замріяно продовжував мій товариш, пропустивши мої слова повз вуха, — одружитися на острові Пасхи…

Я замотав туди-сюди головою і сердито форкнув:

— Тільки не треба тут слюні розпускати. Ти сюди не для того приїхав.

* * *

Тієї ночі, а то була моя перша ніч на краю світу посеред безмежної Океанії, я заснув пізно. Довго лежав на ліжку, розглядаючи набухлий місяць крізь широке вікно, що займало весь простір від підлоги до стелі в нашому котеджі. Час від часу сіруватий землистий диск облягали подерті напівпрозорі хмари. Вони домішували в місячне сяйво тонкий молочний туман, який розпливчастими смугами вплітався у темряву за склом. Десь далеко-далеко ледь чутно шуміли води Тихого океану… І так було віками. Те саме місячне сяйво, те саме приглушене рокотання хвиль наповнювало ніч за століття до мене.

Про що вони тоді думали?

Що відчували ті загадкові люди, вдивляючись у далекий горизонт, вслухаючись у невгамовний шум океанських хвиль? Самотність? Приреченість? Нестримне бажання поринути за виднокрай? Чи, може, байдужість?

Хоча байдужість — ні. Що завгодно, тільки не байдужість. Народ, який спромігся видовбати примітивними кам’яними сокирками майже дев’ять сотень гігантських колосів, розтягнути їх по всьому острову і повмощувати на ретельно викладених помостах, може бути яким завгодно, але не байдужим…

Скільки не старався, я не міг уявити, як це — рік за роком, наче у в’язниці, сидіти на крихітному шматку землі, оточеному тисячами миль бурхливого безлюдного океану, навіть не підозрюючи про існування інших островів, не кажучи вже про великий суходіл. Хіба можна жити повноцінним життям, творити й розвиватися, вважаючи, що кусень скелястої землі довжиною в сімнадцять кілометрів, — це і є увесь всесвіт? Виявляється, можна…

Може, вони чекали на когось? Чогось боялися?

З-перед очей не зникала вечірня картина: затока Ханга Кіо’е, овальний розрив у хмарах на заході, витягнуті сонячні промені просотуються крізь пошматоване хмаровиння і, ковзаючи над водою, наче стріли влітають на острів. Там, де іскристі стріли вперше торкаються суші, підсвічуючи золотом невисоку траву, оживляючи бездушні сірі камені, височіють п’ять гордих велетнів. Найменший — сім метрів висотою. Незворушні погляди порожніх очей, трохи випнуті вперед щелепи, міцно стулені губи і акуратно складені руки внизу живота — п’ятеро мовчазних титанів стоять у ряд, поруч один із одним, на ідеально рівній широкій платформі, складеній з невеликих круглих камінців. Аху Тахай — перший великий аху, побачений мною на острові. І взагалі — перший справжній аху в моєму житті.

Я повернувся на інший бік, аби не бачити місяця. Мене дратувало власне безсилля. Про що він тоді думав? Той геніальний інженер, жрець чи правитель. Той, хто силою власної волі щоранку зганяв сотні людей до кратера Рано Рараку, примушував заточувати убогі сокирки, до отупіння довбти неподатливу скелю, переносити (саме переносити, а не тягти!) абсолютно непошкодженими багатотонні статуї через пагорби і долини, а потім встановлювати їх вертикально на узбережжі. Для чого були ті велети? Не може бути, щоб таких титанів будували просто так!

«Мабуть, їм таки було самотньо, дуже самотньо на цьому нікчемному шматку суші», — подумав я і провалився, наче в колодязь, у глибокий сон.

Сучасне життя на острові Пасхи

Наступного ранку я прокинувся аж о десятій. Враховуючи різницю часу між Сантьяго та островом Пасхи (мінус дві години), я хропів без передиху повних чотирнадцять годин. Дивно, бо напередодні я спав нормально і не перевтомлювався. Очевидно, причиною став отой невідомий седативний запашок, який увесь вчорашній день витав над островом. Чи надходив той запах від квітів невідомих рослин, чи від дерев, чи мав якесь інше походження, я так і не довідався.

* * *

Після повернення до України мене закидуватимуть питаннями про те, як живуть сучасні рапануйці, чим вони харчуються, де беруть воду, як виробляють електроенергію, перебуваючи так далеко від цивілізованої землі тощо. Тому перед тим, як перейти до власне пригод на острові Пасхи, в цьому розділі я наведу кілька замальовок, що описують різні сфери сучасного життя на Рапа Нуї.

Люди

Вчені стверджують, що в часи розквіту цивілізації, коли острів ще був щільно вкритий непрохідними хащами, а нероз’їдена ерозією земля давала щедрі врожаї, на Рапа Нуї проживало від п’яти до десяти тисяч людей. Особисто я схиляюся до цифри у п’ять тисяч, оскільки на більшу кількість народу на острові просто не вистачить води.

Під час прибуття перших мореплавців, візити котрих, цілком імовірно, збіглися в часі з екологічною катастрофою, спричиненою людським фактором, населення скоротилося до однієї-двох тисяч. Згодом, у результаті зіткнень між кланами, вивезення місцевих жителів на роботи в Перу та завезених європейцями «цивілізованих» хвороб, кількість корінного населення продовжувала неухильно зменшуватись. Сотню років тому вся людність острова Пасхи налічувала не більше трьохста аборигенів.

Приріст населення на Рапа Нуї почався з другої половини XX століття за рахунок переселення на острів материкових чилійців. Нині на острові на постійній основі проживають 3700 осіб.

До 11:00 всі рапануйці сплять. Коли ви виберетесь у Ханга Роа раніше десятої ранку, то застанете лиш порожні вулиці, де гулятиме вітер. Всі ресторани, кафе, магазини, пункти прокату автомобілів стоять закриті аж до обіднього ланчу.

Поспіх та гарячковість вважаються на Рапа Нуї ознакою поганого тону. Острів знаходиться настільки далеко від цивілізованого світу, що всі ті вигадані невідомо ким і для чого правила, тупуваті розпорядки дня та уїдливі формальності, які правлять нудотним світом білих комірців, на ньому не діють. Тут царюють спокій і затишок. Тут ніхто нікуди не квапиться, всі заглиблені у споглядання красот навколишнього світу та самих себе. Тому вам не лишається нічого іншого, як прийняти цю ангельську атмосферу, повністю розслабившись, занурившись у тягучу й солодку, мов мед, флегму, або… забиратися геть із острова.

Нині більшість рапануйців живуть з того, що обслуговують туристів. Крім того, на острові є бригада лікарів, дві дюжини поліцейських, що слідкують за порядком в аеропорті, та паркові рейнджери, що охороняють моаі.

Втім, у давнину рапануйці були далеко не такими сумирними. Остров’яни славилися нечуваною, а іноді просто хамською злодійкуватістю. Перші дослідники острова Пасхи (Роггевен, Ґонзалес та Кук) в один голос бідкаються, що в аборигенів відсутнє почуття власності, а точніше, що вони плюють на нього і гребуть усе, що бачать і до чого можуть дотягнутися. Під час першої вилазки вглиб острова з людьми Роггевена стався неприємний інцидент: один з аборигенів підскочив до лави голландців і нахабно зірвав шапку з голови якогось солдата. Діло завершилося сутичкою, в якій загинуло кілька остров’ян, однак згодом мир було відновлено.

У своїй книзі «Подорож до Південного полюса та навколо світу» Кук також згадує цю малоприємну остров’янську рису: «Ми щойно відкрили, що вони [аборигени] є професійними злодюжками, а ще вони хитрують під час обміну, як жодні інші тубільці, з якими мені довелося зустрічатися. Неймовірним зусиллям ми ще могли втримати капелюхи на наших головах, однак було практично неможливо вберегти хоч що-небудь у наших кишенях, навіть те, що вони самі ж нам продавали. Остров’яни хапалися за першу ліпшу можливість поцупити що-небудь. Через це іноді виходило так, що ми купляли одну й ту саму річ два чи три рази поспіль, і врешті-решт так її й не отримували».

Найцікавіше, що рапануйці обкрадали не тільки європейців, а й самих себе. Джеймс Кук описує цікавий трапунок, коли під час однієї з висадок між англійцями, чиї запаси на кораблях уже вичерпувалися, та остров’янами зав’язалася жвава бартерна торгівля. Європейці пропонували яскраві тканини та різний мотлох в обмін на солодку картоплю, яку, як підмітили моряки, аборигени викопували в полі неподалік від їхнього місця висадки і одразу ж тягли на обмін. Торгівля проходила хутко й злагоджено, пише Кук, поки не прийшов якийсь остров’янин (як згодом виявилось — хазяїн поля) і не розігнав усіх до бісової матері, забравши картоплю назад у англійців.

Вулкани

Рапа Нуї є островом вулканічного походження. Він має форму неправильного трикутника зі сторонами 16, 18 та 24 кілометри, на вершинах якого здіймаються згаслі вулкани. Першим майже три мільйони років тому «вистрілив» Маунґа Пуакатікі (Maunga Puakatiki) або Пойке (Poike), піднявши острів на три тисячі метрів над рівнем океанського дна. Через півмільйона років відбулися виверження двох інших вулканів: Маунґа Тереваки (Maunga Terevaka) на захід від Пойке та Рано Кау (Rano Kau) на південному заході, які надали острову Пасхи сучасного вигляду. Кратери цих вулканів (Теревака і Пойке мають їх по декілька) існують і нині.

Годинники

Жоден годинник на острові Пасхи не працює. Я помітив це відразу на виїзді з аеропорту. Пізніше під час прогулянок у Ханга Роа, я натикався на інші годинники, стрілки яких також лишалися нерухомими. Я не знаю, чи це пов’язано з якоюсь аномалією, чи часомірами на вулицях ніхто не опікується. Втім, такий стан справ повністю відповідає загальному настрою острова. На Те Піто о Те Хенуа час просто відсутній…

Електрогенератори

До появи перших туристів більшість населення Рапа Нуї не знали, що таке електроенергія. Кілька генераторів невеликої потужності були завезені на острів в середині XX століття, користувалися ними переважно представники чилійської влади. Сьогодні на острові організовано звичне для розніжених гостей із материка централізоване електропостачання. Весь Ханга Роа обплетений, наче чорною павутиною, лініями електропередач.

Для забезпечення остров’ян електричною енергією працює потужна дизельна електростанція. Щоправда, мені так і не вдалося її розшукати… На всі мої розпитування рапануйці або ж розводили руками, або казали, що вона (електростанція цебто) десь є, але де, вони не знають. Все, що мені вдалося вивідати, це те, що станція складається з двох дизель-генераторів, один з яких є основним, інший — резервним. Усміхаючись, остров’яни розказували, як рік чи два тому основний «дизель» вийшов з ладу. Себто, під час мого перебування на острові працював запасний генератор. На моє питання, коли відремонтують зламаний агрегат, вони ще ширше всміхалися і з радісно заявляли: «Відремонтують». Коли ж я продовжував допитуватись, що буде, коли раптом і другий генератор поламається, рапануйці знову розводили руками, мовляв, якось воно буде, століттями жили без електрики — і ніхто не скаржився. А поки друга динамо-машина крутиться, то нема чого дурницями голову заморочувати.

Аеропорт

Аеропорт острова Пасхи називається Матавері. Ця назва походить від імені невеликого поселення, розташованого на південь від Ханга Роа, в якому колись жили представники клану Хаумоана.

Матавері є найбільш віддаленим аеропортом світу. Його злітна смуга сягає в довжину 3318 метрів і є третьою по величині серед аеропортів республіки Чилі. Її збудували у 1966-му американці. Зрозуміло, американці ніколи нічого просто так не роблять, тому посадкова смуга проектувалася з таким розрахунком, щоби у випадку екстреної ситуації на ній зміг приземлитися космічний човник «Space Shuttle». Матавері — єдиний аеропорт, здатний прийняти «шатл» у випадку аварійної посадки в цій частині світу.

Аеропорт має два власні генератори (як і в Ханга Роа — один запасний та один робочий), які не зв’язані з електричною мережею міста. Ці генератори постійно підтримуються у робочому стані. Проте Ана Марія якогось вечора повідала мені вельми цікаву й незвичайну історію про те, як років з п’ять тому перед самим приземленням літака з Чилі обидва аеропортові генератори одночасно вийшли з ладу, залишивши летовище та вишку диспетчера без світла. Диспетчерська вежа тоді працювала в буквальному сенсі на батарейках: життєво важливі прилади, необхідні для того, щоб літак міг «бачити» та «чути» аеропорт, підключили до переносних елементів живлення. Значно гіршими були справи з посадковою смугою, адже заводити на посадку у повній темряві трьохсоттонний «Boeing-767» було б повним безумством. Утім, рапануйці не розгубилися. Зібрали машини з усього острова, вишикували їх у два ряди вздовж злітної смуги, після чого ввімкнули світло фар та освітлення у кабінах…

Велетень-літак успішно приземлився, і схоже, то було найбільш екстравагантне приземлення за всю історію авіації.

Особливості перельоту на острів Пасхи

Першим рейсовим літаком на маршруті «Сантьяго-де-Чилі — острів Пасхи» став чотиримоторний турбогвинтовий «McDonnell Douglas DC-6» американського виробництва. Весь переліт тривав тоді вісім-дев’ять годин. Згодом «ДіСі шостий» замінили на реактивний «Boeing-707», який з середини 90-х років минулого століття поступився місцем більш досконалому та високотехнологічному «Boeing-767». (Усі авіаперевезення здійснювалися і здійснюються під кольорами чилійської «LAN Airlines».)

McDonnell Douglas DC-6 — літаки цього типу першими почали регулярно літати на острів Пасхи

«ДіСі шостий» та «Boeing-707» мають по чотири двигуни (перший — турбогвинтові, другий — турбореактивні). Наявність чотирьох моторів тривалий час була обов’язковою для далекомагістральних літаків, оскільки при раптовій поломці одного з двигунів лайнер може продовжувати політ в нормальному режимі на трьох інших. Зі зростанням потужності та надійності авіаційних двигунів, від такої компоновочної схеми відмовились, і сучасний «Boeing-767» має лише два двигуни.

Однак, виникає логічне питання: що робити, коли під час польоту над океаном відмовить один з двигунів 767-го? Можна поставити це питання керівникам, менеджерам по зв’язках з громадськістю чи інженерам корпорації «Boeing». Будьте певні, вони тоді в один голос загорлають про те, що їхні літаки є надзвичайно надійними машинами, вихід з ладу одного з двигунів практично неможливий, перед вами махатимуть папірцями, де буде статистично доведено, що коефіцієнт аварійності авіалайнерів корпорації становить один інцидент на два мільйони вильотів, і т. д. і т. п. Та все ж, що робити, коли отой один із двох мільйонів випадків припав саме на політ до острова Пасхи?… Сумніваюсь, що «боїнгівські» специ промурмочуть щось путнє у відповідь на таке каверзне питання.

Особисто я в такій ситуації пораджу молитися. Щиро, палко і га́ряче. Авіаційні фахівці можуть запропонувати тугіше затягти паси на надувному жилеті, підготуватися до аварійної посадки на воду і… молитися. Щиро, палко і гаряче. Якщо вам пощастить і літак не рознесе на друзки під час ковзання по поверхні води (насправді сучасні реактивні лайнери не проектуються для посадки на воду, окремі успішні приводнення пасажирських літаків є рідкісними винятками, що трапляються лише завдяки щасливому збігові обставин, феноменальній майстерності та сталевій витримці пілота), то тоді хутенько надувайте жилет, лізьте на гумовий човен-трап і гребіть на веслах до острова Пасхи чи до чилійського берега — куди там буде ближче.

Певна річ, я дещо перебільшую небезпеку, позаяк 767-ий навіть на одному двигуні має всі шанси дотягти до аеропорту. А проте під час перельоту на острів Пасхи спливає ще один нюанс, значно серйозніший та дійсно небезпечний. Пов’язаний він із відсутністю запасного аеропорту. Уявіть собі ситуацію: скажімо, якогось дня ви вилітаєте у своїх справах з Києва до Франкфурта. При підльоті до аеропорту призначення погода різко псується, літак трясе, наче в пропасниці. Сила вітру перевищує допустиму льотними правилами, і про успішне приземлення не може бути мови. Втім, хвилюватися нема чого: диспетчерська служба у Франкфурті розвертає авіалайнер і спрямовує його до Кельна. Або до Штутгарта, Лейпціга, Нюрнберга чи Бремена, словом, до найближчого аеропорту, який зможе без зволікань прийняти літак. Реактивник завжди несе з собою достатньо палива, аби дотягти до такого ось backup-аеропорту. Тож літак робить невеличкий гак і, минаючи непогоду, сідає в іншому місті. Нині скрізь, куди не поткнись, є аеропорти-сусіди, де можна пошукати кращих погодних умов і благополучно приземлитись.

А тепер уявімо подібну ситуацію для рейсу «Сантьяго — острів Пасхи». Найближчим запасним аеропортом під час такого перельоту є… аеропорт Сантьяго. На такий славний «гак» палива в літаку нізащо не вистачить. Це означає одне: авіалайнер мусить приземлятися на острові. Гроза, буревій, шторм чи тропічний ураган — ніщо не має значення. Бодай і Рано Кау, давно згаслий вулкан у південній частині острова, здумає знов скропити околиці лавою, літак однаково повинен сідати в Матавері. Без варіантів.

Радіо, телебачення та Інтернет

Власного телебачення острів Пасхи не має. За весь час візиту я так і не побачив жодного телевізора.

Інтернет на острові присутній. Десь на центральній вуличці Ханга Роа я, пригадую, примітив кафе з двома рядами столів, заставлених старенькими комп’ютерами з допотопними ламповими моніторами. Вивіска над входом закликала відвідувачів, пропонуючи безкоштовний доступ до світової мережі. Втім, я не знаю жодного остров’янина чи туриста, який під час перебування на Рапа Нуї користувався б Інтернетом. Причина — в непередаваній флегматичній атмосфері острова. Вже через кілька днів з моєї голови вивітрилися всі думки про справи та проблеми, які ненастанно чекали на материку. Все, що стосувалося роботи, почало здаватися дріб’язковим, тупим до неможливого, дратівливо безглуздим і вкрай непотрібним. На четвертий чи п’ятий день я зловив себе на думці, що мене більше не цікавить, чи існує ще той далекий світ, з якого я прилетів. Іноді мені здавалося, що той світ справді перестав існувати. А хіба потрібно зв’язуватися з тим, чого не існує?…

Зате на острові Пасхи є аж дві власні радіостанції. Одна з них пропонує слухачам стандартний набір інформаційних та розважальних програм, інша — безперервно транслює… пташиний спів.

Собаки острова Пасхи

Усі рапануйські собаки навдивовижу привітні та компанійські. Їхня доброзичливість проявляється найрізноманітнішими способами. Варто вам присісти перепочити на якесь поліно при дорозі, аж вас тут-таки оточить ціла зграя патлатих собацюр, які почнуть тицькати вологими носами у долоню, вимагаючи, щоб їх негайно погладили.

Жоден пес з острова Пасхи не має хазяїна, собаки належать одразу всім, відразу цілому острову. Причому, судячи зі ставлення рапануйців до своїх улюбленців, мине ще кілька років і кудлатим дозволять брати участь у виборах мера Ханга Роа.

Проте, існує одна ситуація в повсякденному житті острова, коли рапануйці змушені утискувати права своїх улюбленців.

Котедж, де ми з Яном спинилися, знаходився за межами Ханга Роа. Щоранку, щоби дістатися до селища, нам доводилося тюпати хвилин десять по дорозі, що пролягає вздовж злітної смуги аеропорту. Тож прогулюючись якогось дня в напрямку Ханга Роа, я був здивований, почувши постріли над летовищем. Миттю втягнувши шию в плечі, я вскочив у найближчі кущі, а потім обережно підкрався до дротяної загорожі аеропорту. Переді мною постала дивна картина: гарний зелений джип з яскравими червоними блималками носився туди-сюди навколо злітної смуги. В кабіні сидів чоловічок у сірій уніформі та кепці, який однією рукою стискав кермо, а в іншій тримав крупнокаліберний чорний дробовик, час від часу гахкаючи ним у повітря. Після кожного пострілу з кущів, що тягнуться обабіч бетонної смуги, вискакували собачки всіх мастей та розмірів, сердито дзявкали на джип і, вряди-годи обурливо підвиваючи, драпали до виходу з Матавері. Таким чином перед приземленням кожного літака спеціальна служба розганяла собак зі злітної смуги аеропорту, аби якусь шавку, котра здуру надумає покусати літак за шасі, ненароком не засмоктало в турбіну.

Потому насуплені барбоси, сумовито опустивши хвости, безперестану скаржачись один одному на свою лиху долю, збиралися гуртом на узбіччі дороги на Ханга Роа і з непередаваним сумом на витягнутих мордяках спостерігали з-за дротяної огорожі посадку білосніжного красеня «Boeing’а».

Інші тварини та птахи

Острів Пасхи ніколи не був раєм для диких тварин. Останні дослідження виявили: фауна острова ще бідніша за флору, постраждалу внаслідок екологічної катастрофи, що стала закономірним результатом бездумного використання природних ресурсів ізольованої екосистеми. Тому нині тварин на Рапа Нуї практично не лишилося. Зрідка посеред прибережних скель можна надибати самотнього краба чи морську черепаху.

Колись на невеликих острівцях, Моту Іті та Моту Нуї, що лежать за кілометр на південь від острова, відразу за кратером Рано Кау, гніздилися 25–30 видів морських птахів. На сьогоднішній день лишилося тільки п’ять з них, серед яких найчастіше можна зустріти фрегатів (Fregata minor), олуш (Sula dactylatra) і таваке або червонохвостих тропічних пташок (Phaeton rubricauda).

У давнину рапануйці розводили курей і… щурів. Щоправда, після появи європейців, місцеві щури були повністю винищені завезеними корабельними пацюками.

У другій половині XIX століття чилійці завезли на острів овець, проте на сьогоднішній день у домашньому господарстві перевагу надають коровам. Крім того, Рапа Нуї буквально запруджений дикими кіньми — здичавілими нащадками кількох перших шкапин, завезених сюди європейцями, які прекрасно прижилися в рапануйських преріях. Я на власні очі переконався, що на сході та на півночі острова блукають цілі табуни диких коняк, лякаючи самотніх туристів.

Рослинність

«The country appeared barren and without wood»[25], — писав про острів Пасхи Джеймс Кук. Флора острова дійсно дуже бідна: спеціалісти нараховують не більше тридцяти видів рослин, переважна частина яких потрапила сюди з Океанії, Америки та Європи. Щоправда, розкопки показали, що тисячу років тому на Рапа Нуї буяли розкішні тропічні ліси, як і на більшості островів Океанії. Втім, між IX та XVII століттями відбувалась активна вирубка дерев, що спричинило зникнення лісів на острові. На сьогоднішній день більша частина Те Піто о Те Хенуа — це горбисті прерії, зарослі невисокою, але густою травою, лиш у центральній частині острова проростає невеликий лісовий масив, який був посаджений на початку XX століття, а коло пляжу Анакена простягається шикарний пальмовий гай.

Печери

Завдяки вулканічному походженню острів Пасхи буквально нашпигований печерами різноманітних форм та розмірів. У давнину після кожного виверження вулканічна магма, стікаючи схилами вулкана, перемішувалась з наносними породами та вулканічним пилом від попередніх вивержень і дуже швидко застигала, перетворюючись на камінь. З часом м’які породи та спресований пил вимивалися під дією морських хвиль (в прибережних районах) чи дощової води (ближче до центру острова), залишаючи по собі нічим не заповнені скелясті порожнини.

В центральній частині острова Тур Хейєрдал знайшов кілька печер практично ідеальної сферичної форми з неймовірно гладкими, наче відполірованими стінами. Такі гроти утворювались і внаслідок вулканічних вивержень — завдяки скупченню газів, що не встигали вийти на поверхню крізь розплавлену магму. Через це острів Пасхи сильно нагадує шматок голландського сиру.

Печер насправді дуже багато. Ми з Яном навіть і не думали навмисне шукати й спускатися в гроти, одначе на південній та східній сторонах острова Пасхи вони трапляються чи не на кожному кроці. Більшість з них не більша за звичайну кімнату, деякі заледве вміщають одну людину, проте окремі печери є просто велетенськими і простягаються під землею на сотні метрів. Нині перед найбільш віддаленими й заплутаними катакомбами встановлено спеціальні знаки, що попереджають про небезпеку самовільного спуску. Сучасні остров’яни можуть пригадати не один випадок, коли котрийсь із туристів вирушав на прогулянку в печери (причому, постійно чомусь говорять про японських туристів) і більше його ніхто не бачив.

Древні рапануйці використовували печери для зберігання родових каменів та усіляких інших цінностей. Ще й досі більшість підземних сховків мають назви, що відповідають імені роду чи сімейства, якому вони належали. Місце розташування таких родових склепів було великою таємницею і передавалося у спадок лише членам сімейства. Приводити чужинця в родову печеру забороняли суворим табу. Навіть у часи відвідин Тура Хейєрдала аборигени ще вірили, що чужинця, який ризикнув порушити табу, а також того, хто виказав розташування своєї печери, чекає миттєва смерть. Пізніше, коли будівників моаі винищили і на Рапа Нуї почалася ера міжусобних воєн, занепаду та канібалізму, печери використовували як сховища від ворога.

Питна вода

Через невеликі розміри острова морська вода просочується вглиб суходолу, змішуючись з підземними водами, внаслідок чого прісноводних криниць на острові нема. Єдиним джерелом прісної води на Рапа Нуї є озера дощової води у вулканічних кратерах Теревак (Рано Рараку та Рано Ароі) та у кратері Рано Кау. Після початку туристичної ери на острові збудували очисну станцію і проклали водопровід, однак водопостачання і далі залежить від кількості опадів.

У XVIII–XIX століттях існувало кілька прісноводних джерел, що протікали не через поверхні острова, а під водою неподалік прибережних скель. Місцеві мешканці знали про ці джерела і нерідко пірнали з глеками в океан, аби набрати прісної води. Через що складалося враження, ніби вони п’ють солону морську воду.

Їжа

Нині на острові можна дістати будь-який харч, аби тільки грошей вистачило, оскільки продукти, які не вирощуються безпосередньо на острові Пасхи, коштують дуже дорого. Втім, якщо ви не гурман, раціону, запропонованого самим Рапа Нуї, повинно бути цілком достатньо: курячі яйця, куряче м’ясо, солодка картопля, хліб, коров’яче молоко, сир, дині, кавуни, авокадо і, звісно, риба. Фактично, риба — то єдиний харч, який рапануйці готові віддати майже задарма. За сім днів на острові Пасхи я ум’яв стільки тунця, скільки, певно, не спожив за все своє життя. Я їв тунця смаженого й вареного, їв котлети з тунця, суші з тунцем, навіть сандвічі на сніданок можна було замовити з тунцем.

Мова

На острові користуються двома мовами: іспанською (яка є офіційною) та рапануйською, що майже не змінилася з часів прибуття перших європейців.

Короткий словник мови рапануї

Аху — платформа, складена з каменів, олтар, на якому встановлювали моаі.

Моаі — висічені з каменю грандіозні статуї з довгими вухами та складеними на животі руками.

Пукао — «шапка» або «корона» моаі, видовбана з червоного вулканічного каменю.

Піпі Хореко — кам’яні карби (знаки), що позначали межі земляних наділів.

Тахета — кам’яна чаша для води.

Аку-аку — привид, дух.

Харе — будинок, житло.

Ана — печера.

Аванґа — кладовище.

Уму — домашнє вогнище.

Манавай — загорожа.

Тýпа — вишка для спостережень.

Рано — озеро у кратері вулкана, рідше — кратер.

Вака — каное.

Вака ваеро — королівське каное.

Іка — риба.

Хеке — восьминіг.

Мангай — риболовний гачок.

Пікеа — краб.

Кахі — тунець.

Мангó — акула.

Моаі

Моаі — неймовірні кам’яні велетні — найбільша загадка острова Пасхи. Загальна кількість моаі на острові — 887 штук. Щоправда, тільки 288 з них повністю завершені, доставлені до аху та встановлені на платформи. 397 статуй лишилося в «майстерні» Рано Рараку. Ще 97 моаі лежать повалені по дорозі до своїх аху. Решта сильно зруйновані та розкидані на узбережжі.

Моаі різняться за величиною. Загалом вага однієї статуї не перевищує двадцяти тонн, а висота в середньому сягає шести-восьми метрів. Проте є набагато більші екземпляри. Наприклад, у каменоломні Рано Рараку знаходиться незавершена скульптура висотою 20 метрів і вагою 170 тонн.

Всі моаі, котрі були підняті на аху (за винятком тих, що стоять на аху Аківі в центрі острова), повернуті спинами до моря. Щоправда, тут слід зробити уточнення: їхнє положення точно встановити неможливо, оскільки внаслідок війни між кланами у XIX столітті всі статуї були повалені. Приблизно півсотні з них на сьогоднішній день реконструйовані на аху в різних частинах острова. Двічі проїхавшись вздовж південного та східного берега, я ретельно відзначав імовірне положення моаі на аху. В результаті я відшукав дві (можливо, три) статуї, які у вертикальному положенні розміщалися боком, а не спиною до моря. При цьому я зауважив іншу цікаву закономірність: всі статуї були не просто розташовані спинами до моря, вони стояли обличчями до кратера Рано Рараку, з якого їх було вирубано. Така гіпотеза пояснює той факт, чому кілька статуй на узбережжі були повернуті боком до моря. Триста років назад кам’яні велетні в усіх частинах острова дивилися прямісінько на кратер, немов чогось очікуючи…

Чим же були моаі? Для чого вони призначалися?

Одна з гіпотез стверджує, що монументи символізують померлих предків, переважно царів, а розмір статуї та її пукао залежать від досягнень померлих вельмож. Згідно з іншою теорією, кам’яні велетні могли бути символами могутності окремих кланів або ж просто будувалися на честь їхніх правителів. Припущень та здогадок дуже багато, однак жодна з них не дає точного уявлення про призначення моаі, оскільки ті остров’яни, яких застали на острові Пасхи Роггевен, Ґонзалес та Кук, самі не знали, для чого служать монолітні титани на узбережжі. Вони не поклонялися кам’яним ідолам. Для них моаі просто були. Іншими словами, рапануйці не надавали їм значення.

На початку XX століття, будучи вельми здивованим підвищеною цікавістю британців до кам’яних гігантів, хтось із місцевих підійшов до Кетрін Рутледж під час того, як вона обміряла один із загадкових монументів, і здивовано запитав:

— А у вас у Лондоні хіба немає моаі?…

Найбільш знамениті моаі

Найбільший моаі розташований в каменоломні Рано Рараку. Його називають Гігантом (El Gigante). Він має висоту 21,6 метрів і важить 160–180 тонн. Робота над ним так і не була завершена.

Найвищий моаі, що коли-небудь був піднятий на аху, знаходиться на аху Те Піто Кура і зветься Паро. Його висота становить 9,98 метрів, а вага — 74 тонни. В даний момент велетень лежить повалений.

Найменший моаі розташований на схилі вулкану Пойке. Його висота усього 1,13 метри.

Статуї з різних аху острова Пасхи

І ще раз люди…

На сьогодні від злодійкуватості, описаної Роггевеном та Куком, не лишилося й сліду. Я з певністю заявляю, що рапануйці — найбільш приязний та доброзичливий народ на планеті. Кожен остров’янин щоразу тепло вітався зі мною, де б ми не здибалися — в полі, біля аху, на пляжі чи в супермаркеті, — наче я його найближчий родич.

Хто вони і звідки?

Старий чоловік на ім’я Хуан Круз Нуку Вавара[26] знав про племена давніх часів. Його очі були дуже світлі.

Нуку сказав мені таке[27]:

«Te tangata o te mata o te nohonga tuai tangata ritorito, puoko tea; ina he tangata uriuri»[28].

Легенда про племена давніх часів, записана зі слів Матео Верівері

…У нього ми спитали, для чого призначався цей олтар.

— Це haré-a-té-atua. Тут наші праотці вшановували богів.

— Яких богів?

— Людей, що припливли здалеку на кораблях. Вони мали рожеву шкіру. І вони сказали, що вони — боги…

Кетрін Рутледж, «Таємниця острова Пасхи»

Спітнілий і захеканий я підійшов до дверей. Антропологічний музей імені патера Себастьяна Енглерта розташувався доволі далеко на півночі, за межами Ханга Роа, навіть далі, ніж аху Тахай. Увесь шлях ми з Яном чимчикували пішки, попри те, що два чи три рази запопадливі остров’яни, що сунули на своїх трафаретних джипах «Suzuki» в одному з нами напрямку, хотіли нас підкинути.

Отже, я рішуче вступив у приміщення і обдивився навкруги. Музей складався лише з двох кімнат, сполучених просторим коридором з широкими вікнами. Ліворуч від входу тулилася невелика будка, в якій молода чилійка продавала квитки, трохи далі за нею починалось приміщення, де розташовувався власне музей. Кімната праворуч була заставлена стелажами з книгами і правила одночасно за бібліотеку та книжковий магазин, де всі книги були виключно про острів Пасхи.

Ми з Яном думали провести у музеї лиш кілька хвилин, а потім рухатись далі на північ вздовж західного узбережжя острова, досліджуючи аху та шукаючи родові печери, одначе так склалося, що ми застрягли в музеї на довгих три години.

Це був найкращий музей з усіх бачених мною. В отій одній єдиній кімнатці, яка заледве сягала 10×10 метрів у поперечнику, я провів більше часу, аніж у всіх інших музеях Південної Америки вкупі. На дюжині блискучих стендів, поміж якими тулилися засклені бокси з гачками, ножами, кам’яними сокирками та дерев’яними статуетками древніх рапануйців, лаконічно і послідовно розповідалося про історію острова, звичаї аборигенів, описувалися цікаві факти та знахідки.

Проте найбільше мене вразила бібліотека — скопище найбільш раритетних книг, що стосуються Рапа Нуї. На початку 2000-х якомусь рапануйцю стрельнула в голову цікава ідея: відсканувати найпопулярніші томи, видрукувати їх, а тоді продавати окремими книгами. Таким чином нині відвідувачі мають змогу придбати копії надзвичайно рідкісних книг, яких на сьогоднішній день не можна дістати більше ніде на планеті. Саме тут, у бібліотеці, я залишив усі свої заощадження, що призначалися для закупівлі сувенірів острова Пасхи. Натомість розжився на такий скарб, як копія оригіналу суднового журналу Якоба Роггевена, записки Антоніо де Аґуера та Хуана Хервé з експедиції Феліпе Ґонзалеса, копію оригінального видання «Подорожі до Південного полюса та навколо світу» Джеймса Кука, товстенну книгу Кетрін Рутледж з безліччю фотографій, карт та схем, а також збірник легенд «Легенди острова Пасхи», записаних протягом сорока років проживання на острові патером Себастьяном Енглертом. Крім того, там були рідкісні видання книг Тура Хейєрдала, звіти Вільяма Маллоя та багато всього іншого, чого я, на жаль, не купив, розуміючи, що ще одна книжка — і додому доведеться добиратися вплав.

* * *

Насправді мене значно більше цікавило не теперішнє населення острова і навіть не ті аборигени, яких застали Кук та Роггевен, а їхні далекі предки, винятковий народ, що невідомо для чого висікав зі скель і встановлював на березі таємничі статуї. Хто вони? Звідки і коли вони прийшли на острів Пасхи? Чи були вони полінезійцями, котрі на вутлих човнах відважилися плисти наперекір зустрічному вітру з найбільш віддалених островів Океанії? А може, вони — нащадки великих Інків, і припливли зі сходу від берегів Південної Америки, долаючи дві тисячі миль відкритого океану? Чи може, острів Пасхи — це все, що лишилося від колись затонулого континенту?…

Походження будівників моаі ще й до сьогодні викликає палкі суперечки серед науковців світу. Після десятків років скрупульозних досліджень історія Рапа Нуї залишається суперечливою у багатьох моментах.

З першою теорією заселення острова я познайомився задовго до візиту на Те Піто о Те Хенуа, читаючи «Аку-Аку» та «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Навіжений норвежець, для якого не існувало авторитетів у науці, котрий не боявся кидати виклик загальноприйнятим догмам, а потім ні секунди не вагався і навіть ризикував життям, аби довести свою правоту, Хейєрдал стверджував, що будівники моаі припливли зі сходу, від узбережжя Перу. Сміливі мореплавці, що рвонули навздогін за сонцем через Тихий океан, зовсім не обов’язково були Інками, то міг бути який-небудь інший народець, однак, припускав Тур Хейєрдал, вони пливли на таких самих суднах, якими потім користувалися Інки: бальсових[29] плотах. Норвежець був шибайголовою, яких ще слід пошукати. Для того, аби обґрунтувати свою гіпотезу, він зв’язує докупи кілька поліняк, будуючи точну копію інкського бальсового плота, навантажує їх тільки натуральними продуктами і вирушає на захід в океан. Через кілька місяців Хейєрдал успішно пристане до одного з островів Полінезії, пропливши відстань удвічі більшу за ту, що відділяє острів Пасхи від Американського континенту. Таким чином норвежець навів неспростовні докази, що Інки, Аймару, Чіму чи навіть представники цивілізації Наска могли доплисти до острова Пасхи.

Могли, але чи пливли насправді?

Про зв’язок острова Пасхи з Південною Америкою свідчать чимало інших доказів. Наприклад, на південному сході острова, де нині починається злітно-посадкова смуга аеропорту і ховаються велетенські цистерни з авіаційним пальним, є особливе аху, що називається Вінапу. Дана церемоніальна платформа відрізняється від усіх інших аху на острові, оскільки збудована в класичному стилі полігональної архітектури Інків з ретельно підігнаних один до одного кам’яних блоків неправильної форми. Я двічі відвідував Вінапу і можу підтвердити, що стіна цього аху є точною копією стін Саксайуамана, щоправда, дещо поступаючись їм висотою. Що це: випадковий збіг чи свідчення про спорідненість будівничих моаі та древніх Інків?

Існує й інший і, як на мене, більш вагомий доказ. Перше, що кинулось мені в очі, коли я спускався у кратери Рано Рараку та Рано Кау, — це озерця прісної води, рясно зарослі очеретом, з якого аборигени колись будували собі халупи. У таке, мабуть, важко повірити, але вчені безапеляційно заявляють, що це той самий очерет тотора, який росте на озері Тітікака, прабатьківщині Інків. Крім того, ви не знайдете тотори більше ніде у світі, крім Тітікаки та острова Пасхи! Ще один збіг? Сумніваюся. Оскільки насіння очерету саме по собі не літає і навряд чи могло бути занесене в кратери вітром з материка, значить, його туди завезли.

У 1956-му Тур Хейєрдал знаходить у одній з родових печер уламки глиняного глека. Усе б нічого, але аборигени острова Пасхи не знали гончарства і не вміли робити нічого з глини з тієї простої причини, що глини на острові вулканічного походження немає, не було і ніколи не буде. Поза всяким сумнівом, глиняні черепки були колись завезені на Рапа Нуї. Єдина цивілізація в радіусі чотирьох тисяч кілометрів навколо острова Пасхи, де на той час процвітала гончарська справа, — це Імперія Інків.

Отож, здавалося б, усе просто. Острів Пасхи в давнину заселили Інки, які припливли до нього на бальсових плотах, привезли з собою насіння сільськогосподарських рослин, в тому числі тотору, і давай собі жити-хазяйнувати. Це, щоправда, не пояснює, з якого дива Інки почали будувати моаі, а також звідки взялося ронго-ронго, рапануйське письмо, позаяк до появи іспанців про такий винахід людства як писемність у Південній Америці навіть не чули.

Офіційна наука визнає, що Інки, безсумнівно, відвідували острів Пасхи, що це вони звели аху Вінапу і завезли на Рапа Нуї тотору та глиняний посуд, от тільки, стверджують історики, стався цей візит у 80-х роках XV століття, коли більшість моаі вже стояли на аху… Аби остаточно розставити всі крапки над «і», якісь французики провели порівняльний генетичний аналіз залишків древніх остров’ян з генами сучасних перуанців та полінезійців. Їхній висновок був чітким і беззаперечним: не викликає жодного сумніву існування культурного зв’язку між островом Пасхи та Інкської Імперією або іншими цивілізаціями Південної Америки, але… генетичними предками сучасних рапануйців є полінезійці.

Виходить, що таємничі будівники все ж прийшли із Заходу?…

* * *

Власне, про те, що їхні предки приперлися з Полінезії, розказують самі остров’яни. Численні легенди повістують, як багато років тому з одного з островів далекої Полінезії на двох великих каное приплив король Хоту Мату’а з почтом. Остров’яни вірять, що саме він є пращуром усіх рапануйців.

Легенда про Хоту Мату’а

Предки людей, що будували моаі, прийшли з країни, що називається Хіва. Вона знаходиться на двох островах далеко у морі. Острови називаються Марае Ренга і Марае Тохіо.

Після того як помер великий король Ко Рірі’ка’атеа, на островах почалася боротьба за владу між його двома синами, Ко Те Іра’ка’атеа та Хоту Мату’а. Зрештою, Хоту Мату’а зазнав поразки і змушений був забиратися з острова.

На одному з островів жив собі чоловік, якого звали Хаумака. Колись він зробив татуювання на тілі Хоту Мату’а, отримавши у нагороду сріблясту мушлю. Якось Хаумака побачив сон, в якому його душа літала до далекої невідомої землі. Прокинувшись, він покликав сімох молодих чоловіків і наказав їм плисти на схід — шукати землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою. «Ідіть і знайдіть на ній місце, де зможуть причалити кораблі, — казав Хаумака, — бо на цій землі поселиться наш король, Хоту Мату’а».

Семеро юнаків, яких звали Іра, Рапаренга, Ку’уку’у, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і Рінгірінгі, вибрались у путь і через якийсь час знайшли потрібний острів. Вони довго плавали навкруг, кілька разів наближаючись до берега, однак так і не підшукали придатного місця для висадки короля. Зрештою, вони дісталися до східної частини острова, де побачили Анакену, і Іра та Рапаренга вигукнули: «Ось гарна бухта! Тут висадиться Хоту Мату’а, наш король».

Потім Іра побачив черепаху і спробував зловити її. Черепаха виявилася важкою, тому він покликав на допомогу своїх товаришів. Однак спіймати її так і не вдалося, позаяк, захищаючись, черепаха сильно поранила Ку’уку’у. Шестеро молодих чоловіків перетягли пораненого товариша в печеру коло бухти. Ку’уку’у благав не залишати його, але юнаки, посадивши замість себе шестеро каменюк, вночі покинули печеру. Наступного дня Ку’уку’у помер.

Іра, Рапаренга і побратими вирушили у Ханга Роа, а звідти на Оронґо. По дорозі вони побачили, що на цій землі не росте нічого, окрім бур’янів. З Оронґо Іра та Рапаренга помітили, що Хоту Мату’а на двох кораблях уже наближається до острова. На одному плив сам король, а на іншому Вакаі, його дружина. Тоді Іра та Рапаренга закричали: «Ахой, люди! Ті, що в морі! Це погана земля, бур’ян миттю виростає там, звідки його щойно вирвали!». Якийсь чоловік на кораблі помчав до короля і мовив: «Іра та Рапаренга щойно кричали, вони принесли погані вісті». Тоді король вийшов на палубу і відповів: «Ми самі припливли з поганої землі. Коли приходить висока хвиля, вона змітає все, а коли приплив спадає, ми також нерідко страждаємо від голоду».

Затим кораблі розділилися: Хоту Мату’а поплив вздовж північного берега, а Вакаі — вздовж південного. Діставшись до бухти, король наказав усім зійти на берег; йому сподобалась Анакена, і він вирішив тут оселитися. З ним була тисяча людей[30]: чоловіків, жінок, дітей. Стільки ж було на іншому кораблі. Іра, Рапаренга, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і попливли назад на Хіву на своєму човні…

Хоту Мату’а мав багато синів, від яких походять різні клани на острові. На схилку літ він посварився з найстаршим своїм нащадком Туумахекі та власною дружиною, внаслідок чого старий був змушений зректися королівського титулу. Згодом він помер і був похований в Акаханзі.

Такими, за версією самих рапануйців, були перші поселенці на острові Пасхи.

Я мав можливість познайомитися з цією історією з трьох різних джерел: книги «Таємниця острова Пасхи» Кетрін Рутледж, збірника рапануйських легенд Себастьяна Енглерта та від однієї старої остров’янки, яка переказала легенду мені особисто. Сюжети, занотовані англійкою Рутледж, найдавніші, зате версія патера Енглерта є найбільш повною, займаючи майже двадцять сторінок тексту. Про можливість почути легенди острова Пасхи, так би мовити, з перших уст, я дізнався випадково, коли, прогулюючись центральною вуличкою Ханга Роа, примітив, що одне з туристичних агентств водночас із дайвінгом, лазінням по скелях та пішим походом у Оронґо пропонує послухати «local’s stories»[31]. В цілому, всі три версії повністю збігаються, відрізняючись між собою лиш деталями.

Ян доволі прохолодно сприйняв мою ідею послухати «local’s stories» острова Пасхи, зрештою, я махнув на нього рукою, вирішив не шкодувати грошей і поїхати туди самому.

Півгодини я чекав на перекладача, після чого мене відвезли до самотньої хатинки в облізлому переліску на центральному узвишші острова, де жила старезна беззуба остров’янка з ледь видовженими мочками вух. Спочатку обстановка мені геть не сподобалася. Я навіть подумав, що Ян був правим: не варто було сюди пертись. У дерев’яній халупі було холодно і вогко, наче в рибацькій халабуді в затоці коло Ханга Роа, попри те, що житло старої знаходилось далеко від моря, маленькі вікна майже не пропускали світла, а на стінах то там то сям звисали ажурні павучі тенета. Сама остров’янка створювала враження втомленої і байдужої жіночки, яку, як і перекладача, викликали в цю напіврозвалену хижу за півгодини до моєї появи. Навіть витягнуті мочки її вух здавалися несправжніми чи, радше, недоречними, так наче їх почали розтягувати зовсім недавно, лиш для того щоб задовольнити забаганки заморських туристів. А проте за кілька хвилин я кардинально змінив свою думку. Тихо й без поспіху остров’янка почала переповідати давно забуті історії острова Пасхи. Говорила вона рапануйською; чоловік, що привіз мене, сидів поруч, шанобливо схиливши голову, і перекладав. Він не перебивав, постійно чекаючи, коли жінка закінчить епізод, і лиш тоді починав говорити. Незабаром невимовна повага до оповідачки, що проявлялася в кожному русі перекладача, передалася мені. Щоправда, стара так ні разу і не зиркнула на мене, спрямувавши погляд мутних очей кудись убік. Через якийсь час у мене склалося таке враження, ніби рапануйка бачить ті події, про які розповідає.

Оповідаючи історію про переселення короля, стара багато уваги приділяла кораблям Хоту Мату’а. За її словами, кожен корабель мав сто метрів у довжину, вміщав тисячу людей, свійських тварин, та безліч вантажу, який Хоту Мату’а захопив з собою, аби швидше освоїтися на новому місці.

— Я не вірю тобі, — не втримався я. — У них не могло бути таких кораблів. На той час (адже переселення відбувалося ще задовго до Колумба) таких кораблів не було навіть у іспанців!

Жінка замовкла і вперше за весь час оповіді повернула зморшкувате обличчя до мене. Вона не видавалася ні розлюченою, ні навіть сконфуженою моїм запитанням. Кілька секунд рапануйка уважно вивчала мою засмаглу фізіономію, підсліпувато кліпаючи пожухлими очима, а тоді проказала хрипким голосом, неначе звертаючись до когось іншого, а не до мене:

— А хіба ти повірив би, що нікчемний народ на крихітному острові в океані будував статуї розміром з чотириповерховий будинок, якби ці велетні не були зроблені з каменя і не збереглися до наших днів?

Її слова просотувались крізь мене, спрямовані кудись у порожнечу за моєю спиною. Я відразу стулив губи, не маючи аргументів для заперечення. Жінка, чорт забирай, мала слушність. Згодом вона продовжила:

— Пошукай у печерах під Рано Кау. Там є зображення цих кораблів…

Численні дослідження підтверджують правдивість переказів про Хоту Мату’а. Тривалий час ця теорія походження рапануйської цивілізації була основною. Нікого чомусь не бентежив той факт, що люди, котрі пам’ятали й переказували легенди про прибуття Хоту Мату’а, приписуючи йому та його нащадкам будівництво кам’яних велетнів, нічого — абсолютно нічого — не могли сказати про те, як саме створювались моаі.

Все, що ми можемо сказати напевно, то це те, що частина остров’ян, яких застали перші європейці, дійсно переселилась з Полінезії. Цілком імовірно, що їхнього короля звали Хоту Мату’а. Втім, лишається без відповіді те саме каверзне питання: чи вони будували моаі?…

* * *

«It is obvious that we are dealing with a mixed race»[32], — писала у 1919-му про остров’ян з Рапа Нуї англійка Кетрін Рутледж.

Утім, першим, хто звернув увагу на расову різноманітність острова, був Якоб Роггевен. У своєму звіті голландець згадував, що серед аборигенів трапляються люди всіх кольорів та відтінків: є жовті, мов індіанці Перу, є темно-коричневі, схожі на меланезійців, але є абсолютно білі, що кольором шкіри та волосся скидаються на європейців. Останні мали видовжені мочки вух і, безперечно, займали панівне становище на острові.

Ана Марія та її дочка Ваня, які так гостинно прийняли нас із Яном на острові і які вважаються корінними рапануйками (хай навіть з чималою домішкою чилійської крові), зовсім не схожі на чорнявих та пишногрудих полінезійок. Вони худі, високі, з широкими вилицями, крім того, мають світлу шкіру і русяве волосся. Тож навіть через триста років після відкриття європейцями острова Пасхи, серед місцевого населення ще помітні сліди асиміляції двох рас.

Однак цей факт сам по собі ще нічого не доводить, адже полінезійці могли змішатися з тою невідомою расою ще до переселення на Рапа Нуї. Тому перше питання, що нас зараз цікавить: чи були люди на острові Пасхи в той час, коли на нього ступив Хоту Мату’а?

Почнемо з того, що повернемося до легенди про Хоту Мату’а. Зверніть увагу на один цікавий момент. Хаумака мав сон, під час якого його душа літала до далекої невідомої землі, після якого він покликав Іру, Рапаренгу та їхніх товаришів і наказав їм плисти й шукати землю. Хаумака дуже чітко описав невідомий край: «Шукайте землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою». Три маленькі острови — це, безперечно, Моту Іті, Моту Нуї та Моту Кау Кау (див. карту). Велика діра — це кратер Рано Кау, що знаходиться якраз навпроти згаданих острівців. А от що таке «довга гарна дорога»?…

Ще один цікавий епізод занотував Себастьян Енглерт зі слів остров’янина Матео Верівері у вигляді коротенького запису в збірці легенд патера. Запис йшов під заголовком «Нгатаваке».

Нгатаваке (зі слів Матео Верівері)

Старий Пороту якось розказав мені таке: «Тут уже був чоловік, коли Іра, Рапаренга та їхні товариші прибули на острів. Його звали Нгатаваке. Рапаренга і побратими не знали, звідки прийшов Нгатаваке».

Сумнівно, що Нгатаваке, якщо він, звісно, існував, жив на острові наодинці, мов Робінзон Крузо…

Певна річ, ви можете заперечити, що легенди й перекази не можуть слугувати достовірним історичним матеріалом. Я чудово це розумів, тому продовжив «копати» далі, і ось, що знайшов.

Адмірал Т. де Лапелін у книзі «Revue Maritime el Coloniale» (1872) наводить легенду, почуту й записану ним на острові Мангарева (Гамб’єрів архіпелаг), що розташований на тисячу сто миль західніше від острова Пасхи. У переказі йдеться про поваленого короля, що покинув Мангареву і відплив на схід у двох каное, захопивши з собою жінок, дітей та велику кількість провізії. Ватагу на каное більше ніхто не бачив, поки якогось дня на Мангареву не повернувся один з вигнанців і розповів про долю втікачів. За його словами, після багатьох днів поневіряння королівське каное натрапило на острів посеред океану. Вони висадилися в затишній затоці, оточеній високими скелями. Наступного ранку один з новоприбулих натрапив на сліди корінних жителів острова, після чого король наказав будувати захисні укріплення на одній з вершин коло бухти. Через кілька днів переселенців дійсно атакувало корінне населення острова, проте напад було відбито. У затяжній війні між прибульцями та місцевими аборигенами врешті-решт здобули перемогу втікачі з острова Мангарева.

Погодьтеся, наведена легенда дуже подібна до рапануйського міфу про Хоту Мату’а. Більшість науковців сприймають її як іще один доказ того, що предки сучасних жителів острова Пасхи припливли з островів Полінезії. Я, проте, вбачаю у ній дещо більше. Адже цей переказ підтверджує гіпотезу, що до прибуття полінезійців на острові жили люди, котрі могли бути будівниками моаі.

Власне, остров’яни ніколи не заперечували існування іншої раси. Вони розповідають, що колись давно, ще до прибуття європейців, на острові жили два різних народи: ханау еепе або «довговухі» та ханау момоко або «коротковухі». Рапануйці стверджують, що Хоту Мату’а, а також усі, хто приплив з ним у човнах, були ханау момоко, тобто «коротковухими». На противагу їм ханау еепе або «довговухі» мали білу шкіру та світле волосся, а також навмисне видовжували мочки вух, через що й дістали свою назву. Ці люди були дуже енергійними, постійно працювали не покладаючи рук, вміли читати ронго-ронго і примушували коротковухих розпинатися на спорудженні аху та статуй. Вони, на відміну від «коротковухих» знали, як зводити моаі.

Легенда каже, що одного дня «довговухі» задумали очистити острів від каміння, щоб їм легше було обробляти землю та тягати моаі. Роботу почали на схилах вулкана Пойке у східній частині острова. «Коротковухим» довелося тягати каміння до кручі і скидати його в море. Сьогодні на зарослих травою схилах кратера ви не знайдете жодного каменя, хоч решта острова усіяна валунами різних розмірів та уламками лави.

Але досить скоро «коротковухим» урвався терпець…

Легенда про рів Іко — остання битва «довговухих»

Почалася війна…

Раніше ханау еепе та ханау момоко жили пліч-о-пліч на всьому острові. Але того дня «коротковухі» задумали винищити всіх «довговухих». Дізнавшись про це, «довговухі» втекли на Пойке, де під командою свого вождя Іко викопали величезний рів, який відділив східне плато від решти острова. У рів накидали сухого хмизу та гілля, аби підпалити його у випадку ворожого нападу. З моря Пойке захищала стрімка круча, внаслідок чого плато перетворилося на неприступну фортецю.

Один з ханау еепе мав дружину на ім’я Моко Пінгеї, і була вона з племені «коротковухих». У ніч перед нападом хтось із ханау момоко знайшов Моко Пінгеї і спитав у неї, як вони можуть застукати ханау еепе, своїх ворогів, зненацька. Жінка сказала, що в тому місці, де вона вночі сяде і плестиме кошик, вони зможуть пройти через рів.

Тієї ночі «коротковухі» побачили, що Моко Пінгеї сидить на самому кінці рову і плете кошик. Один за одним під покровом темряви вони прослизнули на плато і оточили «довговухих», які, нічого не підозрюючи, мирно спали. В цей час інший загін «коротковухих» рушив до рову з боку рівнини. «Довговухі» підготувались до бою і запалили вогнище. В цей час на них напали ззаду і скинули в палаючий рів…

Тільки трьом «довговухим» вдалося вціліти. Одного з них звали Оророїна, іншого — Ваі, а ім’я третього невідоме. Вони втекли до Анакени, де сховалися в печері. На ранок їх знайшли, двох відразу закололи списами, а Оророїні зберегли життя як останньому «довговухому». Коли «коротковухі» витягували його з печери, він кричав: «Орро, орро, орро!», — це була мова ханау еепе, але її ніхто не розумів.

Від себе додам, що залишки цього рову і досі існують, тягнучись паралельно до дороги, що сполучає аху Тонгарікі та пляж Анакену…

Гадаю, висновок напрошується сам собою: до приходу Хоту Мату’а Рапа Нуї населяв інший, більш розвинутий народ, який мав дивну звичку видовжувати собі вуха і який був майже повністю винищений полінезійськими переселенцями. Цілком імовірно, що нищення «довговухих» збіглось у часі з екологічною катастрофою на острові. Хтозна, можливо, ця катастрофа стала основною причиною повстання «коротковухих». Але про це ми поговоримо пізніше…

Прийшовши до такого висновку, я раптом усвідомив, що знову опинився у глухому куті, адже тепер доведеться розгадувати новий виток таємниці: ким були «довговухі» і звідки цей білошкірий народ з’явився в Океанії? Можливо, ханау еепе — це ті ж самі полінезійці, скажімо, якесь особливе плем’я з дещо світлішою шкірою, котрі прийшли на острів Пасхи набагато раніше за Хоту Мату’а? Якщо вірити результатам порівняльного аналізу ДНК, то так воно і було. Одначе не все тут так просто…

Я багато міркував про зіставлення генів, проведене французькими вченими. Як не крути, а нехтувати результатами таких ґрунтовних досліджень як аналіз ДНК не можна. Разом з тим мені не давала спокою одна підступна думка, що наче хробак безугавно точила мозок: чиї ДНК брали для порівняння французи? Чи були залишки, що використовувалися для аналізу, прахом саме древніх будівників? Справа в тому, що древні рапануйці ніколи не ховали мертвих у землю. Небіжчика після смерті загортали в та́пу, тканину рослинного походження, і вкладали на дерев’яний настил, який потім перетягували до аху і закріпляли над землею на чотирьох Y-подібних палицях. На два чи три роки на цю чудернацьку конструкцію накладалося суворе табу: до неї не можна було наближатись нікому, крім родичів померлого, поряд заборонялося ловити рибу, готувати їжу тощо. Зрозуміло, що після трьох років під відкритим небом кістки просто розносились за вітром. Якщо на острові і залишалися якісь рештки справжніх будівників, то останні, без сумніву, були вивезені експедицією Кетрін Рутледж у 1916-му році. За словами англійки, їй вдалося розшукати й дослідити на острові трохи менше п’ятиста скелетів (що, враховуючи ймовірну чисельність цивілізації будівників моаі в епоху найбільшого розквіту, є зовсім незначною кількістю). Жодного скелета більше.

Крім того, подумайте й скажіть: чи багато ДНК сучасного американця скаже про корінних жителів Північної Америки? А з часів колонізації континенту англійцями, іспанцями та французами пройшло навіть менше часу, ніж після поразки «довговухих».

Власне, я підводжу вас до висновку, що порівняльний аналіз ДНК підтверджує лиш легенду про Хоту Мату’а, але аж ніяк не проливає світло на таємницю походження людей, які зводили кам’яних гігантів острова Пасхи…

Ви вже, мабуть, заплуталися в навалі суперечливих фактів, легенд та переказів. Тому зараз, гадаю, час підбити підсумки. Отож, приблизно у VIII–IX столітті на Рапа Нуї припливли полінезійці, вони змішались з місцевим населенням, а згодом повстали і повністю винищили його. У XV столітті острів відвідував флот Інків. Проте, ні Інки, ані ті, хто прийшов на острів із заходу під проводом Хоту Мату’а і чия кров домінує в жилах сучасних рапануйців, не мають нічого спільного з тими, хто будував моаі… До них тут була інша, могутніша й величніша раса, представники якої мали переважно білу шкіру, світле волосся і штучно видовжені мочки вух.

Звідки, коли і як вони потрапили на острів, нам, вочевидь, уже ніколи не вдасться дізнатись…

* * *

Є ще одна версія походження цивілізації на Рапа Нуї, котру я не маю права оминути своєю увагою. Ця теорія може одним махом розрубати всі суперечливі вузли в історії Рапа Нуї, якщо припустити, що… в південній частині Тихого океану колись існував континент, який одного дня через якийсь страхітливий катаклізм занурився під воду. Чи був такий материк насправді? Якщо він існував, то як давно? Чи могли бути рапануйці і їхні загадкові статуї залишками набагато древнішої і більшої цивілізації, що населяла той затонулий континент?

Признаюсь, я вельми здивувався, коли в книзі Енглерта «Легенди острова Пасхи» натрапив на давній рапануйський переказ про… затонулий континент.

Древній катаклізм (зі слів Матео Верівері)

Остров’янин на ім’я Уре Аовірі Пороту сказав мені: «В старі часи земля Рапа Нуї була величезним континентом, вона була такою ж великою, як земля Хіви[33]. А потім чоловік, Уоке, підняв і потопив цю землю. Через це Рапа Нуї зараз маленький. Уоке підняв землю на жердині. Він підняв її в Хіві, а потім закинув далеко-далеко аж до Пуку Пухіпухі[34]. А потім жердина Уоке зламалася…».

Цей коротенький епізод ніяк не вписується в струнку послідовність легенд острова Пасхи, а втім, він присутній у книзі патера Енглерта.

Тут можна згадати історію про невловимий острів Девіса. Мореплавці всього світу намагалися відшукати його протягом століть, врешті-решт облишивши цю марну ідею. Тоді землю Девіса ототожнили з Рапа Нуї, оскільки острів Пасхи є єдиною сушею в цьому регіоні, яку англійський пірат міг бачити під час митарств на «Batchelor’s Delight». Втім, я можу заприсягтися, що Рапа Нуї схожий на що завгодно, але тільки не на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями».

Одначе все це не більше, ніж туманні припущення…

У XX столітті теософи[35] активно розкручували гіпотезу про те, що острів Пасхи є залишком континенту під назвою Лемурія, який три мільйони років тому займав Тихий та частину Індійського океану, і котрий врешті-решт затонув, як і сумнозвісна Атлантида. Ці веселі хлопці, очолювані такою собі мадам Блаватською, йдуть далі і, ні разу не побачивши на власні очі острова Пасхи, радо сповіщають нам, що у створенні кам’яних гігантів на Рапа Нуї насправді немає ніякої таємниці, оскільки світ у цей час населяли десятиметрові гіганти, які будували статуї приблизно власного зросту.

Згадка про Лемурію трапляється у багатьох книгах про острів Пасхи, позаяк усі його дослідники перебували під чарами ексцентричної теорії про затонулий континент, однак згодом розчаровувалися, так і не знайшовши жодних доказів цієї фантастичної гіпотези. Не став винятком і Тур Хейєрдал. Невідомо звідки до нього дійшли чутки про те, що на острові Пасхи нібито існують древні бруковані дороги, котрі ведуть до води, а тоді несподівано зникають. Древні дороги на острові він справді знайшов, однак лише кілька з них вели до узбережжя і жодна не «пірнала» під воду. В експедиції норвежця був водолаз, якого кілька разів опускали під воду дослідити дно в місці імовірного продовження доріг. Підводні пошуки нічого не дали: водолаз натикався лиш на риб, замшілі камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що обривалися в синю глибінь. Інші експедиції також нишпорили океаном у пошуках Лемурії, пірнаючи під воду в районі підводного хребта Сала і Ґомес, на хребті Наска коло узбережжя Перу, поміж Галапагоських островів, але так само не знаходили жодного сліду древніх цивілізацій.

Нехай мені пробачать теософи, але я, людина XXI століття, навчена скептично ставитись до будь-якої підозрілої й непевної інформації і, так би мовити, перевіряти її на зуб, відмовляюсь без серйозних доказів приймати на віру байки про надрозвинуту цивілізацію на велетенському континенті, жодного сліду якого досьогодні чомусь не можуть знайти. Можливо, Лемурія справді існувала, можливо, навіть займала чималу частину океану, а потім по-тихому пішла на дно. Проте геологи категорично стверджують, що епоха активних геологічних трансформацій в Тихому океані минула три мільйони роки тому, і в ті часи, коли земля ще могла підійматися та опускатися, людей в Океанії не було.

Три мільйони роки тому їх не було ніде на планеті.

* * *

Відповідаючи на запитання на презентаціях під час поїздок Україною, мене нерідко втягували у дискусії з приводу походження рапануйської цивілізації. Подеколи моїх співрозмовців відверто дратувала висловлювана мною скептичність стосовно можливості точного визначення генези будівників моаі. Я, проте, твердо притримуюсь своєї позиції: можливо, одна з вищезазначених концепцій про походження остров’ян є правильною, можливо також, що аніяка з них не наближається до істини. Ми можемо сперечатися, дискутувати, але ми ніколи не дізнаємося, як воно було насправді.

З цього приводу хочу переказати байку про одного німецького археолога, котрий на схилі літ доволі скептично відгукувався про можливості археології — науки, котрій присвятив усе своє життя. По-перше, стверджував він, розрізнені археологічні знахідки, що збереглися до наших днів, ніколи не дадуть загальну й вичерпну картину древнього світу. По-друге, призначення багатьох знайдених речей, написів, документів чи пам’ятників нерідко трактується кожним ученим по-своєму. Старий археолог любив жартувати з цього приводу: «Існує теорія, — казав він, — що всі динозаври були насправді абсолютно однаковими. Просто різні палеонтологи збирають їх по-різному».

* * *

Багато хто після мого повернення з подорожі допитувався, чи займалися остров’яни з Рапа Нуї людожерством і чи це, бува, не вони з’їли капітана Кука. Без сумніву, питання цікаве й актуальне, а тому заслуговує на більш детальний розгляд.

Отож, по-перше, славетного Джеймса Кука ніхто не їв. Кука просто зварили. Але їсти — ніхто не їв, це як двічі два — чотири. Може, хіба трохи понадкушували. По-друге, незважаючи на те, що Кук свого часу відвідував Рапа Нуї, вбили його не рапануйці і, відповідно, острів Пасхи тут ні до чого.

Насправді загинув славетний англійський капітан на Гавайських островах, куди його «Резолюшн» змушений був причалити для ремонту такелажу. Після серії нахабних крадіжок різних інструментів із судна Кук вирішив узяти в заручники одного з гавайських вождів. 14 лютого він висадився на берег і запросив царька приплисти з візитом на судно, проте в останній момент дружина відговорила гавайця сідати в англійський човен. При цьому на березі зібралося кілька тисяч гавайців, котрі відтіснили англійців до самої води. Несподівано один з матросів не втримався і вистрілив з мушкета, убивши одного з вождів. Це викликало миттєвий шквал обурення, гавайці кинулися в атаку. Кук з матросами стрибнули у воду, намагаючись уплав дістатися до човнів… Перший спис влучив капітанові в потилицю. Поранений, він намагався покликати на допомогу, але другий спис простромив його наскрізь.

Капітан Клерке, наступник Джеймса Кука, став вимагати, щоб аборигени повернули тіло. Не добившись нічого, він організував каральну операцію, в результаті якої було спалене селище гавайців. Після цього вожді з різних частин острова зразу передумали і принесли кошики з рештками тіла англійського командора на кораблі британців (після сутички аборигени розірвали тіло Кука на шматки, що були поділені між окремими царьками). 22 лютого 1779 року рештки капітана Кука поховали в морі.

Колись я обов’язково з’їжджу у ті місця, де аборигени майже з’їли Джеймса Кука, і розкажу вам, що там і як.

Утім, слід визнати, що предки сучасних рапануйців коли-не-коли таки пожовували людятину. І хоча остров’яни в один голос заперечують факт канібалізму на острові, вони водночас чомусь переказують легенди про те, як представник одного клану поснідав представником іншого.

Найбільше згадок про випадки канібалізму трапляється серед легенд про міжусобиці на острові. Одна з них розповідає про нехорошого чоловіка на ймення Орої, який був злісним ворогом Хоту Мату’а. Орої сховався на човні короля, коли той плив до острова Пасхи. Якийсь час Орої переховувався в найглибших печерах, поки йому це не набридло і він захотів убити Хоту Мату’а й самому стати вождем. Одного дня, дочекавшись, коли Хоту пішов на іншу частину острова провідати свою дочку, Орої влаштував пастку на дорозі, а сам сховався у найближчих кущах і став чекати. Одначе Хоту Мату’а вчасно помітив засідку, підкрався до ворога, кинувся на нього і вбив. Задоволений король повернувся в Анакену, де вкинув зловмисника у великий казан — варитися. Проте Орої, як каже легенда, був дуже поганою людиною, оскільки замість того, щоб нормально варитися, він ожив і вискочив з баняка. Довелося його знову ловити. Хлопця піймали аж на іншому кінці острова і знову кинули в казан. Цього разу він зварився по-людськи, і його із задоволенням ум’яли.

Ще одна цікава легенда розповідає про стару жінку з клану Міру, котру люди з ворожого клану Уреохої вбили в центральній частині острова і з’їли. Один із синів цієї жінки на ім’я Хоту розізлився, і за одну ніч, згідно з легендою, вбив шістдесят чоловік Уреохої. Інший її син, який, поза всяким сумнівом, був пацифістом, убив лише тридцять, після чого сказав братові, що кровопролиття треба припиняти. Хоту не погодився, в результаті чого між двома братами відбулась кривава сутичка, під час якої пацифіст отримав каменем по голові і сконав. Наприкінці легенди Хоту проголошує довгу промову про те, що коли б Уреохої заковтнули їхнього батька, це ще можна було б стерпіти, але їсти їхню маму було вкрай нерозумно і необачно.

Рано Рараку — «la Fabrica de los Moais»[36]

…тіні зниклих будівників все ще панують над цією землею.

Кетрін Рутледж, «Таємниця острова Пасхи»

Протягом першого дня, начитавшись у бібліотеці купу цікавої інформації про острів Пасхи і протинявшись цілий день містечком Ханга Роа та його околицями, я остаточно зрозумів, що на західному березі нам з напарником більше нема чого робити. Ввечері, вертаючись додому, ми звернули трохи вбік з центральної авеню і навідалися в гараж одного кудлатого рапануйця. Вивіска коло гостинно розчинених дерев’яних воріт сповіщала про те, що хазяїн надає в оренду автомобілі, квадроцикли та мопеди. Трохи поторгувавшись, ми взяли напрокат один мопед (у нас в народі такі називають «дирчиком») і вже за кілька хвилин, натягнувши на голови брудно-білі старенькі шоломи, мчали вздовж єдиної злітної смуги острова до себе додому.

* * *

Наступного ранку (цебто приблизно в половині одинадцятого, оскільки, як ви вже знаєте, поняття «ранок» на острові вельми розпливчасте) ми залишили свій котедж і вперше попрямували на схід у безлюдні прерії найзагадковішого острова світу. Я прихопив з собою невелику похідну сумку, куди склав усе необхідне для вилазки: годинник, компас, бінокль, фотоапарат, кілька бутербродів і пляшку мінеральної води.

Погода не радувала. Небо затягли громіздкі хмари, було доволі прохолодно, з довколишніх пагорбів тягнуло вогкістю. Утім, шквальний вітер, що поривами налітав з-над океану, поволі розривав товсту попелясту пелену, де-не-де оголяючи світло-сині клапті небесної твердіні.

Ми їхали неквапно, не більше 60 км/год, одначе струмені холодного вітру проймали наскрізь, наче гострі списи древніх рапануйців. Я міцніше натягнув на голову півсферичний шолом. Не стільки задля безпеки, скільки через те, що його м’яка підкладка непогано зігрівала макітру.

Асфальтована дорога пролягає вздовж нашого котеджу на схід, паралельно злітній смузі Матавері, а потім різко звертає на північ. У місці повороту поміж розпластаних кущів починається неширока ґрунтівка, яка веде далі на схід. Все ще здригаючись від холоду, я подав Янові знак. Чех кивнув, з півслова зрозумівши мене, і поїхав прямо, проминувши поворот на північ. Майже відразу ми вискочили на розм’яклу після нічного дощу ґрунтівку і продовжили рухатись на схід.

Через якусь сотню метрів дорога погіршала — серед м’якої твані траплялися гострі вулканічні камені, що могли легко розпанахати шину нашого «дирчика» або ж просто вивалити тебе із «сідла». Невисокі пагорби заступили злітну смугу; останнє нагадування про цивілізацію розсмокталося, зникло за нашими спинами, немов пустельне марево. Ландшафт здичавів і посуворішав. З наближенням до океану вітер ставав різкішим і якимось наче більш напруженим. Солоні бризки залітали на кількадесят метрів углиб суходолу, вкриваючи одяг та обличчя прозорою кольчугою крихітних краплин.

Далі неслись вздовж узбережжя, час від часу пробуксовуючи в неглибоких рівчаках, що перетинали вибоїстий шлях. Подекуди дорога звивалась практично попід чорними від вологи скелями, які щосили стримували натиск океану, але іноді відступала на добрих двісті метрів від берега.

Я старанно крутив головою навсібіч, через що кілька разів ледь не полетів сторчака з мопеда. Річ у тому, що в цих місцях повинно стояти декілька великих аху, позначених на карті як комплекс Акаханґа, однак… мій погляд, куди б я не зирнув, упирався в похмурі прибережні скелі, над якими переливалося сталевою сірістю нескінченне небо. Я не розумів, що діється. Може, ми проїхали відстань значно меншу, аніж ми думаємо, може, з мапою щось не так і ніяких моаі тут немає, а може… «Ми просто сліпі», — стрельнуло в мене в голові.

— Яне, гальмуй! — закричав я. — Ставай!

Мій товариш різко спинився, подумавши, що щось трапилося.

— Що таке?

Я не відповів. Навіть не стягнувши шолома з голови, зліз із мопеда і кинувся до берега. Розкидаючи навсібіч дрібні камінці та пісок, я завис на самісінькому краї прибережної кручі. Ліворуч та праворуч, скільки сягав погляд, вздовж берега кучугурилися страхітливі вулканічні скелі, які, наче масивний бордюр, облямовували острів. Місцями кам’яна стіна здіймалася на десять метрів над рівнем моря; лиш де-не-де видніли пологі виходи до океану, та й ті були вщерть закидані уламками скель, а з води довкола них стриміли побурілі вершечки підводних рифів.

Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.

Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, — загупало у мене в голові. — Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких — я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, — валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».

Вітер дужчав. Море розсерджено гуділо. Аж до самого виднокраю океан устелили шипучі пінисті баранці, які оторочували вершечки хвиль. Хмаровиння зносило на північний захід, до центру острова. Сонце дедалі частіше проступало крізь хмари, наповнюючи живими барвами довколишній краєвид.

Ззаду до мене наблизився Ян. У наших дурнуватих потертих шоломах ми нагадували двох астронавтів, що роблять перші кволі кроки незнайомою планетою.

— Ти бачиш їх, чувак? — тихо спитав я.

— Кого? — перепитав мій товариш, мружачись від шквального вітру.

Я передав йому бінокль. Чех приставив скельця до очей. Кілька секунд він зосереджено мовчав, налаштовуючи чіткість, а потім…

— Holy shit! — не втримався Ян. — Моаі!

— «Мертві» моаі… — похмуро підтакнув я.

Всюди вздовж берега височіли громади аху, значно більші й величніші за Тахай чи Таутіра. Через кожних сто-двісті метрів здіймалася частково поруйнована церемоніальна платформа, викладена з гладких каменів. У бінокль було добре видно, що частина підмостків стояли порожніми, неначе чекаючи, коли на них встановлять статуї, проте біля більшості платформ лежали долічерева скинуті моаі. Більшість аху колись несли на собі лиш по одному велетню, однак поряд деяких платформ валялися чотири, п’ять і навіть більше потрощених статуй.

Затим я безцеремонно вирвав у Яна бінокль і заглянув на північ. Кругом одне й те ж: розколошкані часом аху і колосальні моаі, що лежать, понуро ввіткнувшись носами в землю. На них було боляче дивитись: у багатьох під час падіння зламалися шиї, повідлітали носи.

Я неквапом опустив бінокль, примружився і спробував вималювати в уяві, як це місце виглядало кілька століть тому… Десятки височенних незворушних велетнів здіймалися скрізь на узбережжі, склавши руки на животах і байдуже спостерігаючи за тим, як невгомонний вітер гойдає траву у преріях та пригинає дерева до землі. Тоді на острові ще були дерева. Величні моаі, неначе могутні вартові, захищали свій острів від чогось, що мало прийти з моря. Я уявив також, як сотні понурих будівників, зіщулившись під зверхніми поглядами кам’яних ідолів, щоранку вирушали на виснажливі роботи, де несамовито рубали, сікли і розмелювали вулканічну породу, створюючи нових та нових колосів. Інші — валили дерева у лісах центральної частини острова, готуючи невідомі нам механізми для перетягування кам’яних божків до океану, на яких уже чекали ретельно складені й утрамбовані аху. А з протилежного боку острова, аж від Ханга Роа, тягнулись вервечки трударів, які котили через прерії червоні пукао, аби незабаром умостити їх на голову вухатих гігантів. Що, в біса, могло статися на цьому шматку суші, щоби примусити купку людей, котрим заледве вистачало ресурсів рідної землі аби прогодуватися, взятися за грандіозне, виснажливе і воднораз абсолютно безглузде будівництво?

Вітер кипучими поривами намагався відпихнути мене від берега, заштовхати назад, углиб острова, неначе боявся, що духи давно загиблих будівничих розбовкають мені усі таємниці Рапа Нуї. Я вдихав його солоний запах, не перестаючи дивуватися й захоплюватися одержимістю древніх деміургів.

Велетів була сила-силенна, аж якось неправдоподібно багато, як для такого крихітного шматка землі. Дивно, думав я, чому про це ніде не пишуть? Чому ніхто не акцентує на цьому увагу? Прямуючи до острова Пасхи, я знав, що на ньому будуть моаі, але навіть припустити не міг, що їх буде настільки багато. Тим паче я не знав, що майже всі вони лежатимуть повержені.

Коли і чому кам’яні велетні попадали?

За рапануйською легендою, всі моаі гепнулися долу водночас, коли одного дня примхлива куховарка, яка готувала будівничим їжу, побачила, що заповзяті деміурги нахабно зжерли всю вечерю, не залишивши їй самій ані шматочка. Жіночка дуже розлютилася і прокричала до небес: «Нехай вони впадуть!» — тицьнувши пальцем на моаі. І вони впали…

Ось така-от невесела офіційна рапануйська версія.

Насправді нотатки та малюнки перших європейців, які відвідали острів, переконливо свідчать про те, що у XVIII столітті моаі ще здіймались на платформах. Роггевен описує культ моаі як щось актуальне, щось таке, що має велике значення для остров’ян, наголошуючи, з якою повагою вони ставляться до своїх довговухих ідолів. Тож у 1722-му моаі — усе ще «a going concern»[37]. Голландець також свідчить, що більшість побачених ним аборигенів мали неприродно видовжені мочки вух. Водночас Джеймс Кук, який прибув на острів на півстоліття пізніше, говорить про моаі як про «things of the past»[38]. Він першим знаходить на острові повалених ідолів, і взагалі говорить про статуї як про щось таке, що вже давно не має значного впливу на побут аборигенів. Англієць жодним словом не згадує про «довговухих».

У середині XX століття, коли на острів починають прибувати перші місіонери, всі до єдиного моаі вже лежать на землі. Ймовірною причиною руйнацій аху стали кланові міжусобиці. Повергаючи моаі на ворожій території, представники ворогуючих сторін намагалися таким чином допекти один одному.

* * *

Опівдні небо остаточно очистилося від хмар. Сонце почало припікати. Довелось навіть знімати кофту, а шолом, який раніше гарно зігрівав, тепер лиш неприємно муляв вуха.

Дорога й далі звивалась вздовж берега, однак відтепер ми їхали вперед значно повільніше, постійно зупиняючись, роздивляючись кожну платформу, тиняючись поміж повалених «мертвих» титанів і роблячи фото.

Кам’яних велетів щомить ставало більше й більше. Тепер вони траплялися не тільки біля берега, але й ліворуч від дороги, всередині острова. Такі моаі самотньо лежали у преріях, головою до води, майже не маючи на собі пошкоджень чи слідів від ударів. Їхні голови все ще були міцно з’єднані з тулубами, а носи та губи лишалися практично цілими, лиш трохи викришившись від вітру та дощу. Річ у тім, що ці моаі ніколи не падали, їх не скидали з аху. Колись давно їх раптово покинули на півдорозі, так і не дотягнувши до узбережжя. Поряд з ними я не знайшов жодної пукао, цебто «корони» з червоного каменю.

Проте найбільше мене вразив той факт, що кам’яні фігури, які начебто від утоми прилягли відпочити в траві посеред приземкуватих пагорбів, не мали… очей. Це пояснюється тим, що вирубування на обличчі статуї заглибин, куди вставляли коралові зіниці, було кульмінаційним моментом будівництва, чимось на зразок «здачі моаі в експлуатацію», і відбувалося вже після встановлення моаі на аху.

Через те, що розкидані посеред поля непошкоджені скульптури не мали очей і ніколи не здіймались над аху, я охрестив їх «ненародженими».

Чесно кажучи, мене гнітив східний берег. «Мертві» й «ненароджені» свідчили не стільки про надвисокий рівень розвитку та колишню могутність рапануйської цивілізації, скільки про раптовий, стрімкий та невідворотний її занепад. Увесь берег скидався на поле бою, закидане тілами повержених воїнів, загиблих у безглуздій війні проти безжального й невідомого ворога.

Приблизно за три кілометри на схід від Акаханґи Ян надибав цікаву місцину. На одному з берегових виступів нагромадження скель утворило практично рівну, подібну до велетенського подіуму площадку, всередині якої виблискувало на сонці крихітне озерце з кришталево чистою солоною водою. Захищена набучавілими виступами скель дзеркальна гладінь лишалася цілком нерухомою, заспокійливо блискаючи на сонці. Озеро сформувалося завдяки винятково великим хвилям, котрі, прориваючись через захисні редути прибережних рифів та скель, змогли врешті-решт наповнити водою невелику улоговину поміж скель.

Попри навіжений вітрюган, сонце вже встигло прогріти пористий, почорнілий від води та часу вулканічний туф. Кортіло скупатись. Я бачив довкола себе тонни води, одначе розумів, що спуск до океану, де бурували клекітливі хвилі, був все одно, що самогубство. Попри все своє навіженство, я не відважився лізти до води. Навіть коли б мені вдалося спуститись, не звихнувши собі шию і не переламавши ніг, перша-ліпша добропристойна хвилька перетворила б мене на відбивну, розплющивши об скелі. Тому, помітивши мініатюрну лагуну на скелястому виступі, ми з Яном без вагань вирішили дістатися туди і скупатися в ній. Я роздягся догола, Ян лишився в шортах (купальних плавок ніхто з нас не здогадався взяти), а потому, волаючи якісь дурниці й сміючись, ми полізли штурмувати бескиди.

Проблеми почалися відразу. По-перше, прибережні скелі виявилися настільки гострими, що на них просто не можна було встояти. Минуло щонайменше п’ять хвилин, перш ніж ми дісталися до затону, пороздиравши при цьому ступні до крові. По-друге, глибина озера в найглибшому місці сягала… двадцяти сантиметрів. Цього було достатньо лиш для того, щоб намочити ноги і ще одне місце. Не більше. По-третє, оскільки підводна частина скель була такою ж гострою, як і надводна, нам постійно доводилося триматися за щось долонями, хоч якусь частину ваги переносячи на руки. Кожен крок супроводжувався пекельними муками, наче ми ходили по битому склі.

Втім, мушу визнати, сама по собі місцина захоплювала дух. Звідусіль на нас наступали закручені щупальця бескидів. За п’ять метрів попереду зяяла прірва, на дні якої шаленів і біснувався океан. Сила хвиль була грандіозною. Щоразу, коли черговий океанський вал накочувався на берег, я відчував, як піді мною двиготять скелі.

Зненацька праворуч від себе я виявив підозрілу дірочку сантиметрів десять у діаметрі. Зсередини долинав тихий, але розмірений шум: ших-ших… ш-ш-ш… буль… буль-буль… А потім знову: ш-ш-ших… ш-ш-ш… Так, наче під землею схлипувало і зітхало якесь доісторичне чудовисько.

— Чуєш? — спитав я товариша.

— Що? — Ян завбачливо тримався від дірочки подалі.

— Тут булькає…

Чех наставив вуха і прислухався. Ш-ш-ших… ш-ш-ш… буль-буль…

— Ти диви… Точно булькає…

Відсвічуючи голим задом, спираючись мов мавпа на всі чотири кінцівки, я підкрався впритул і зазирнув у чорноту дірочки, звідки долинали незрозумілі звуки.

— Нічого не видно, — доповів напарнику. — Але булькає.

Потому я обережно спробував засунути всередину руку. Спочатку по лікоть, потім ще глибше, аж поки не вперся плечем у каміння. Проте я намацав лиш порожнечу, втямивши, що з глибиною отвір різко розширюється.

— Здається, я зрозумів, що воно таке, — вголос роздумував я. — Під нами є порожнина у вулканічній породі. Щось на кшталт печери. За століття морський прибій продовбав до неї прохід у кільці прибережних скель, і тепер там хлюпає морська вода! Дивовижа, еге? — я глипнув на Яна.

Мій напарник увесь час дивився кудись убік і видався мені чимось вельми стурбованим. Хоча, якщо розібратись, то це я мав тоді бентежитися. Це ж я, а не Ян, є фаховим інженером, і саме я мусив би першим зметикувати про те, що може трапитися, коли в замкнуту порожнину, звідки є лиш один вузький вихід назовні, під великим тиском потрапляє рідина. (Точніше, що може трапитися з тим, чия дурнувата макітра цей вихід навмисно чи мимоволі затуляє.) Але я тоді, певно, стояв у дуже незручній позі, котра не сприяла належному кровообігу в корі головного мозку, а тому був вельми далеким від думок на гідравлічну тематику.

— Максе, а ти не думаєш, що… ну, коли хвиля… вона ж може… — промимрив чех.

Буль… буль-буль… буль-буль-буль! Плюскіт на денці підземної печери потроху наростав.

— Максе…

— Це просто супер! Клас! — не переставав я захоплюватися, нахилившись головою вперед і намагаючись хоч що-небудь розгледіти у чорноті порожнини. — Там цілий грот з підводними ходами! Уявляєш, чувак?

Але Ян у цей час уявляв дещо інше.

Крізь рваний отвір з тихим сичанням випорскувало застояне підземне повітря, наповнене морськими бризками. Печера дихала. Солоні краплинки вологи осідали на волоссі та щоках, наче світанкова роса на траві.

— Максе, хвиля! Максе!!! — зненацька загорлав мій товариш.

А тепер, любі читачі, малюємо собі в голові картинку. Я стою рачки, нахилений і повернутий одним місцем до океану. Спираюсь на витягнуті руки. Стою голяка, наче щойно народжене немовля. Затим, не змінюючи пози, повільно опускаю голову (мені було легше опустити її, аніж задирати і викручувати назад) і дивлюся собі між ноги у бік моря. Намалювали? А тепер уявіть, що я там побачив… Ні, ні, ви не про те подумали! Насправді я узрів, як зі сходу, вилискуючи на сонці немов сталева стіна, до берега нісся чотириметровий водяний вал. Раптом я пригадав, що Тур Хейєрдал у своїй книзі «Аку-Аку» писав про такі вали, які виринають ураз і нізвідки. Одна з таких підступних гігантських хвиль навіть перевернула човен, що перевозив експедиційне спорядження з норвезького корабля до табору на острові. А далі… Кріпіться, мої любі читачі.

— Що таке? — незворушним голосом спитав я у Яна.

Попри те, що я так своєчасно пригадав опис каверзних океанських валів, наведений у Хейєрдаловій книзі, до мене все ще не доходило, що зараз буде. Навіть коли, ще раз нахиливши довбешку, випадково помітив іще одну, зовсім не маленьку «дірочку» акурат у себе під попою, я не усвідомив небезпеки, що стрімко насувалася на головного члена першої української Експедиції на острів Пасхи.

Тим часом гуркіт у підземному склепі прямо в мене під ногами наростав. Потоки повітря, що виривались крізь отвори, міцнішали.

— Тут зараз, мабуть, буде прикольний фонтанчик, — легковажно бовкнув я.

Янові заклинило щелепу. Чех закляк з отетерілим виразом на обличчі, не знаючи, чи йому сміятись чи плакати. Я чомусь подумав, що він не зрозумів мене, і бадьоро повторив:

— Кажу, тут має бути… — хвиля чкурнула під скелю; за якусь мілісекунду плюскотіння та булькання переросло у рев тисячі слонів, — має бути… фонта-а-а-а-а!.. А-а-а!.. А-а-а!..

З отворів між скелями з шаленим гуркотом вистрелили потужні струмені морської води. Могутня цівка періщила прямісінько мені в писок наче з пожежного брандспойта. (Підозрюю, що у вас, шановні читачі, зі словом «струмінь води» зв’язані не зовсім правильні асоціації. Ви, мабуть, зараз уявляєте собі щось на зразок тоненької цівки, що дзюрчить з водопровідного крана. Але я мушу наголосити, що в моєму випадку то був струмінь трохи іншого ґатунку, після якого я почувався так, наче мені на голову звалився церковний дзвін.) Скажу прямо: той факт, що мені не відкололо голови, є просто випадковим збігом обставин.

Вода тим часом прибувала і струмина посилювалася. В результаті мене відірвало від скель. Я закричав (не пам’ятаю точно, що саме, але певен, що нічого хорошого) і злетів у повітря, наче Вінні-Пух на повітряних кульках. На кілька секунд водяний стовп став твердим мов сталь. Я думав: ще мить — і вода або поллється через вуха, або мені просто рознесе довбешку.

Потім струмина пом’якшала, мене пожбурило на скелі. Я метелявся туди-сюди, обдираючи шкіру то на колінах, то на ліктях, то на спині. Відчуття були такі, наче мене хвицають копитами дикі мустанги. Я затуляв руками живота і те, що нижче, бо якби споров собі черево (чи, не приведи Господи, оте, що нижче), це було б уже зовсім не смішно.

Я не встиг перевести подих, коли налетів другий вал. Настільки високий, що п’ятиметровий скелястий кліф не зміг його спинити. Цього разу хвиля не пірнула під скелю. Натомість з глухим «гу-гух!» знялася ледь не до небес, а потім, розпавшись на сотні пінястих язичків, понеслась напролом по камінню…

Другий бурун наскочив так швидко, що Ян навіть не встиг перестати сміятися. Рокітливий потік заткнув йому пащеку, звалив з ніг і потягнув разом зі мною по скелях. Зі штанів мого доблесного товариша за якусь мить зробилися модні шорти від «Armani» — всі в стильних дірках і обшарпані по краях.

Більше, як ви розумієте, ніхто не сміявся. Скориставшись тимчасовим затишшям, ми з напарником метельнули геть зі скель. Бігли, висолопивши язики, немов олімпійські спринтери по розпечених жаринках. Не оглядалися, аж поки не дістались до сухого місця, де безсило попадали поміж каміння. За спинами, наче намагаючись нас наздогнати, здіймався третій вал…

Мої ступні кривавили, ребра гули, наче труби в органа. Ще я не чув на праве вухо, а знизу, на лівій півкулі п’ятої точки, розпливався величезний бузковий синець. Ян спереду зберіг доволі пристойний вигляд, зате якщо подивитися на нього ззаду, можна було подумати, що чех ненароком заснув на пузі в буряках, а потім по ньому проїхались бурякозбиральні комбайни.

— Ми могли… ке-кхе… тьфу… Ми могли там здохнути, — прохрипів мій напарник, відпльовуючись.

Я лежав і дивився в небо. Час від часу термосив вухо, але його, схоже, заклало надовго. Великі хвилі вляглись, і внизу під скелями знов урівноважено рокотав звичний прибій.

— Я думав, та хвиля… то така собі задрипана хвилька… Думав, воно буде пф-ф-ф, — я зобразив руками невеликий фонтанчик. — А воно як лупоне!

— Я теж так думав, навіть сміявся, поки ти не почав літати, немов якийсь клоун у шоу Девіда Коперфільда, — відказав Ян.

Ми відлежувались і обсихали ще хвилин із двадцять. Затим неохоче підвелися, обтрусилися і неквапом поїхали вздовж берега, шукаючи поворот на Рано Рараку.

Під кінець я розсміявся:

— Ну нормально так покупалися!

Ян відповів стриманою усмішкою, потираючи синці.

Більше до води на східному березі ми не підходили.

* * *

Навпроти затоки Ханга Маіхіку ґрунтівка забирала вліво, витягуючись у бік невисокого пагорба Маунга Тоатоа, минаючи завали з велетенських каменів, що заповзали далеко від берега. Коли дорога знову завернула до моря, я помітив удалині гору чудернацької форми, котра різко виділялась серед довколишніх низьких і похилих горбів. Здалеку вона нагадувала трохи приплюснуту згори літеру «М». Я відразу здогадався, що це одне з жерл великих вулканів, які колись у давнину дали життя острову Пасхи. Роздивляючись кратер у бінокль, я зауважив, що його центральна частина обвалилася й просіла під натиском дощів і вітру.

Давно згаслий кратер справляв приголомшливе, хоч і дещо гнітюче враження. Котроїсь миті мені навіть здалося — ще більш гнітюче, аніж повалені велетні вздовж узбережжя. Якимось незрозумілим чином від гори тягло запустінням, спустошенням, холодним смутком. Вулкан неначе виливав на мене віковічну образу через те, що древні будівники не докінчили своєї справи. Я відчував це напрочуд ясно, незважаючи на те, що від кратера нас відділяло кілька кілометрів.

Я попрохав Яна спинитися, стягнув шолом і розгорнув на колінах карту. Знайшов потрібне місце і прочитав два, тоді ще геть незрозумілих мені слова: Рано Рараку.

— Що там пишуть? — спитав мене чех.

Я зазирнув у легенду карти і прочитав уголос:

— La fabrica de los moais… Звідси моаі виходили у світ, чувак.

Незабаром шлях розділився надвоє. Одна з гілок вела на північний схід до аху Тонгарікі, а інша — просто на захід до Рано Рараку.

— Аху почекає, — не роздумуючи сказав я, і ми завернули до кратера.

Ми помаленьку наближались. Сонце нещадно поливало спину жаром. Мотоциклетний шолом тепер тільки заважав — тиснув на вуха і постійно з’їжджав на лоб.

На віддалі кількох сотень метрів від підніжжя я розрізнив кільканадцять моаі різної величини, вкопаних у землю довкола кратера. За їхніми спинами здіймалася майже вертикальна стіна, рясно всипана глибокими нішами, звідки вирубували статуї.

Між тим дорога вужчала, присуваючись до Рано Рараку із заходу. Я бачив усе більше та більше моаі. Десятки постатей стриміли прямо, часом засипані землею аж по шию, інші стояли, нахилені під різними кутами, деякі лежали догоричерева, закутані травою та польовими квітами, встромивши довгі носи та гострі підборіддя прямісінько в небо. В одному місці під вулканом було зібрано статуй більше, аніж на всьому узбережжі від аху Вінапу до Акаханґи.

Незабаром шлях обірвався, впершись у просторе бунгало, де ховалися скромний базар з рапануйськими сувенірами та контрольна-пропускна будка, в якій постійно чатував парковий рейнджер. Від пропускного пункту до вулкана тяглася ледь помітна у траві стежина.

Незчисленна кількість «сліпих» скульптур стояли вкопані коло підніжжя гори, готові рушити до своїх аху. Кілька титанів не дібралися навіть до підніжжя вулкана, розпластавшись навзнак у каменоломнях, все ще прикуті до скелі масивним кам’яним кілем. Деякі взагалі тільки «вилазили» зі скель: з кар’єрів у схилі кратера стирчали тільки їхні носи, губи та підборіддя. В ті часи, коли на Рапа Нуї трудилася експедиція Тура Хейєрдала, в каменоломнях усюди валялись покинуті кам’яні сокири. Очевидно, трапилося щось справді страшне й непоправне, що примусило древніх творців так раптово облишити свою роботу.

Кратер Рано Рараку має незвичайну форму. Південна частина вулкана (що завдяки провалу посередині нагадує розплюснуту «М») практично прямовисно здіймається в небо. Через це вона неприступна, наче лінія Маннергейма. Безліч заглибин, що залишились після висікання моаі, посилюють крутовину схилу, надійно ховаючи серцевину кратера. Зрозуміло, я не міг це лишити просто так, адже знав, що всередині жерла має бути прісноводне озеро і… словом, хтозна, що там ще може бути. Крім того, я ще ніколи не лазив у вулканічне жерло, хай навіть згасле, а тому вирішив будь що пробратися всередину кам’яної цитаделі.

Дослідивши кожен сантиметр південного та південно-західного канта Рано Рараку, я переконався, що з цього боку потрапити всередину кратера без альпіністського спорядження абсолютно неможливо. Між нішами не було жодного придатного лазу чи розщелини, по якій я міг би вишкрябатися нагору. Я залазив максимум на двадцять метрів, після чого впирався носом у прямовисну скелю і мусив відступати. Кілька кілограмів тротилу, безперечно, могли б зарадити ситуації, однак, по-перше, у мене не було з собою тротилу, а по-друге, навряд чи чилійський уряд належно оцінив би моє хвацьке бажання проробити у стіні Рано Рараку зручний вхід для туристів.

Тукурі

Тукурі — це дуже незвичайний моаі, який повністю відрізняється від усіх інших статуй на острові. Він сягає лиш двох з лишком метрів у висоту і зображає коротуна, який сидить на колінах, підібгавши ноги під себе. А ще у нього є борода.

Тукурі — єдиний моаі, висічений не зі схилів Рано Рараку, а з червоного вулканічного шлаку, взятого з Пуна Пау, каменоломні коло Ханга Роа. Спеціалісти стверджують, що Тукурі був створений спеціально для культу тангата-ману (людиноптахів), який прийшов на зміну культу моаі після перемоги «коротковухих» над «довговухими». Тому цей карлик вважається останнім моаі, зведеним на острові Пасхи. Він встановлений під кручею з південної сторони Рано Рараку.

Відтак, потягнувши за собою Яна, я рушив на північ. Стежка небавом загубилася, затушована густою травою, останній велетень зник за вигином кремезного кратера. Зразу за вулканом простягалися широченні безлісі прерії, плавно здіймаючись до центру острова. З кожним кроком трава густішала, тоненькими щупальцями обволікаючи ноги; під самою кручею здійнявся цупкий колючий чагарник.

Височенна стіна Рано Рараку помалу нижчала, зливаючись із прерією, та попри все це лишаючись такою ж неприступною. Я вже збирався повертати назад, коли зненацька налапав поглядом неширокий проміжок у стіні, обліплений рудою глиною. Його можна було помітити, лише опинившись навпроти. Я чомусь відразу про себе відзначив, що прохід має достатню ширину, аби протягти крізь нього статую середньої величини.

Ми з товаришем спинилися, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Річ у тім, що перед лазом усередину жерла стирчала металева табличка, де повідомлялося, що входити до кратера без супроводу паркового рейнджера суворо заборонено. Якби цього застереження не було, я ще, може, туди й не поліз би, а так…

Внизу таблички тулився ще один напис іспанською, виконаний трохи меншим шрифтом: «Незаконне проникання на територію національного парку та пошкодження статуй карається відповідно до чилійських законів, включно із багаторічним ув’язненням».

— Ну… — неквапом почав Ян, дивлячись кудись набік.

— Що «ну»? — перепитав я, теж поглипуючи вбік. В інший бік.

— Ліземо?…

Мружачись, я озирнув околиці: видивлявся паркових рейнджерів. Нікого навкруги. Ми стояли перед входом самі.

— Ліземо, звісно. Є інші варіанти? — спокійно промовляю і без вагань деруся вгору затертою стежкою, встеленої шаром іржавої глини.

— А якщо хтось помітить? — бурчав за спиною Ян, не відстаючи від мене.

— Скажемо, що ми американці, — відрубав я, — і не тямимо ні слова іспанською.

— А якщо не повірять? Або їм просто буде по-барабану?

— Значить, будемо тікати…

Протюпавши якихось двадцять метрів, ми опинилися всередині кратера Рано Рараку. Жерло за розмірами та геометрією напрочуд сильно нагадало мені римський Колізей.

Перед нашими носами розкинулося чистеньке й тихе озеро, правий берег якого густо заріс очеретом (тою самою тоторою, яку ми бачили на Тітікаці). За зеленими очеретяними хащами полого здіймався увись вкритий невисокою травою південний край кратера. Де-не-де клубочились кущі. Через різну висоту стін та крутизну урвищ, зсередини сімсотметрове жерло Рано Рараку скидалося на покладену боком кавову чашку.

Щойно я вступив до цього природного амфітеатру, мені в око впали дві речі. Перше — це пожовтілий від часу кінський череп, що лежав на високому камені точно посередині між виходом з розщелини в стіні вулкана та берегом озера, і друге — незліченна армія моаі, вкопаних у землю на південному схилі кратера. Тут були статуї всіх форм та розмірів, а також на будь-яких стадіях створення: від невиразних облич, що наче примари з фільму жахів лиш проступають між скелями, до цілком завершених (якщо не зважати на відсутність очей) скульптур.

Затим ми обійшли озеро справа і ледве видряпалися на найвищу точку кратера. Перед нами, наче в гнізді з трави і каменів, лежала дюжина незавершених статуй. На півдні зяяла прямовисна стометрова прірва, а далеко внизу біля моря видніла вервечка вухатих велетнів на аху Тонгарікі.

Аху Тонгарікі

Аху Тонгарікі — найбільший аху на острові Пасхи, розташований на березі навпроти кратера Рано Рараку. Як і всі інші моаі, статуї на аху Тонгарікі були повалені під час міжусобних воєн на Рапа Нуї. У 1960 році аху було ще більш пошкоджено через цунамі, яке наринуло на східне узбережжя острова. Від удару хвилі церемоніальна платформа практично повність зруйнувалася, а повалені статуї занесло на сто п’ятдесят метрів углиб острова. Втім, у 1990-му завдяки зусиллям японських громадських організацій та за активної участі чилійського уряду аху відновили. Нині на ньому підносяться п’ятнадцять моаі, в тому числі 86-тонний велетень, який є найважчим моаі, що будь-коли встановлювався на аху.

Я стояв на самісінькій вершині Рано Рараку, підставивши обличчя й груди невгамовному Борею. Зненацька Ян, який у цей час длубався трохи нижче від мене, нашіптуючи на вуха статуям свої найзаповітніші бажання, подав мені рукою знак. Попервах я нічого не второпав, а тому, набравши повітря в легені, щосили гукнув:

— Що таке, друже? Я тебе не розумію!

— Гля… нокль… на о… ро… — кричав мій напарник, однак вітер підхоплював його слова і відносив їх до центру кратера.

— Що?! Не чую!

— Глянь у… нокль! Там хто… є! На озе… і! — щосили горлав Ян.

Я приклав бінокль до очей і похолов. Напроти входу в кратер стояв чоловік в уніформі кольору хакі, який… глядів у бінокль на мене.

— Рейнджер!!! — зарепетував я, після чого ми з чехом, неначе скошені кулями, попадали в траву.

Я ховався за черевом одного лежачого моаі і спостерігав за діями паркового охоронця, замаскувавши бінокль за підборіддям кам’яного гіганта.

На щастя, ми помітили рейнджера раніше, ніж він нас. Протягом кількох хвилин чоловік уважно обдивлявся по периметру жерло, після чого, задоволений, потюпав геть…

* * *

Решту дня ми провели коло аху Тонгарікі. Майже три години, склавши ноги лотосом, я сидів біля підніжжя велетенської платформи, яка плавно підіймалась у бік моря. Мовчки дивився на статуї. Кам’яні велетні так само мовчки глипали на мене.

Невтомний Ян тинявся околицями, то визбируючи якісь камінці для своєї колекції камінців з усього світу, то намагаючись ще раз залізти у море й скупатися (безуспішно).

За весь цей час в околицях аху не з’явилося жодної людини: мандрівника чи корінного остров’янина. Ми були самі, лиш вітер свистів у проймах між п’ятнадцятьма високими ідолами, заповнюючи долину віковічними океанськими голосами.

Зрештою Янові набридло намотувати круги навколо кам’яних гігантів. Він причвалав до мене, всівся поряд і, немов похваляючись, розклав у ряд назбирані камінці.

— Гарні, чи не так? — спитав мій товариш. — Ось цей і оцей я заберу з собою у Швецію.

Я з розумінням кивнув. Як на мене, то збирати камінці на острові Пасхи таки краще, чим протирати штани, з дня у день горблячись за комп’ютером чи збовтувати повітря язиком, стоячи за кафедрою в університеті… Хіба ні?

— Візьми ще оцього, — я тицьнув пальцем у темно-сірий загострений шматок вулканічної магми з іскристими вкрапленнями кварцу. — Якщо його намочити, він гарно вилискуватиме. Можна поставити у склянку з водою. Ну… і хай стоїть… просто стоїть…

Чех взяв мінерал до рук і уважно приглядівся до нього. Кристали кварцу стріляли різноколірними іскрами на сонці.

— Добре, візьму ще й цього, — пробубнів мій напарник і сховав камінець до кишені.

Вітер заштовхав хмари за горизонт. Високо-високо над головами титанів проступило бліде кружальце місяця. Ми ще довго отак сиділи і замислено вирячувалися вдаль, заворожені величчю грандіозного аху, насолоджуючись кожною секундою, що пролітала повз нас у вічність. «Життя — чудова штука», — зненацька подумав я, після чого прийняв остаточне й безповоротне рішення. Я сповна усвідомив, що не хочу, не буду і не збираюсь повертатись до глевкої рутини і буденного життя, в якому мені часто-густо доводилося робити те, чого я зовсім не хотів робити, в якому я нерідко покірно схиляв голову, мовчки сприймаючи глум та зневагу людей, від яких залежало моє «прекрасне» майбутнє, в якому я щодня зав’язував класичний віндзор[39] з таким виглядом, ніби затягую довкола шиї самозатяжний зашморг під шибеницею, словом, робив багато чого не тому, що хотів це робити, а тому, що мене до цього примушували. Те, що ти досягаєш значних успіхів у якійсь справі, зовсім не означає, що це справа твого життя… Я не міг зазирнути у майбутнє й дізнатися, що мене чекає попереду, проте мене це більше не лякало. Я розумів, що стою на початку довгого шляху, не маючи навіть розмитого уявлення, куди він мене приведе вкінці. Втім, я був готовий пройти той шлях до кінця, чого б воно не вартувало. А ще я достеменно знав, я відчував, що це єдиний правильний шлях. І мені абсолютно байдуже, навіть якщо всі шість мільярдів населення землі зі мною не погоджуватимуться.

В авіації є таке поняття як «точка неповернення». У певний момент під час розгону літак досягає точки на злітній смузі, після якої (навіть у випадку аварійної ситуації) він уже не встигне загальмувати до кінця посадкового полотна. Це означає одне: пройшовши точку неповернення, авіалайнер повинен злітати і набирати висоту, незважаючи ні на що. Навіть якщо відмовлять обидва двигуни, літак мусить спочатку здійнятись у повітря і лиш потім, планеруючи, намагатися зайти на посадку.

Оті кілька годин наодинці зі статуями на аху Тонгарікі стали для мене визначальними. То була моя точка неповернення. Особливий момент, коли розумієш: щоб не трапилося, назад вороття немає. Це наче маленька смерть, після якої особливо гостро відчуваєш смак життя.

За нашими спинами неквапом опускалося сонце. Воно пірнало точнісінько у кратер Рано Рараку, кидаючи на аху Тонгарікі останні навскісні промені. Я навмисне затягував час, не маючи ні найменшого бажання залазити на «дирчик» і рушати до Ханга Роа.

Я не хотів повертати назад. Я взагалі нічого не хотів.

Я перебував на вістрі життя…

* * *

О пів на сьому вечора втомлені, але задоволені ми повернулися в Ханга Роа. Погода стояла чудова. Останні хмари розсмокталися, повністю оголивши небо, таке ж безмежне, як і океан. Згори дружньо блимали плямки перших зір. Свіжий бриз посвистував у прибережних хвилях, акомпануючи гуркотняві прибою, приносячи з-над океану солоні бризки.

Я страшенно зголоднів, тому запропонував Янові піти й повечеряти. За хвилину ми вмостилися на веранді відкритого кафе, просто на березі затоки. Відразу напроти нас простягалося футбольне поле. Неподалік височів самотній моаі на аху Таутіра. З іншого боку футбольного майданчика тулилося кілька дерев’яних хатинок: пошта, магазин сувенірів, дайвінг-центр.

Через кілька хвилин огрядна жіночка визирнула крізь вікно вагончика і гукнула, що наші сандвічі з тунцем та картопля готові. Я взяв з собою ще банку «Кока-Коли» і з задоволенням всівся трапезувати. Зненацька я звернув увагу на чималий натовп, що купчився коло стадіону. Коїлося щось дійсно незвичайне, оскільки через кілька хвилин на трибунах з’явилися камери, оператори, журналісти і телеведучі.

Роззирнувшись, я примітив за сусіднім столиком рапануйця, котрий, як і я, наминав риб’ячий сандвіч. Я поцікавився, чи розуміє він англійську, а затим, отримавши ствердну відповідь, спитав:

— Ви часом не знаєте, що тут зараз відбуватиметься?

— Футбол, — поважно протягнув абориген, — великий футбол…

— Якісь місцеві команди? — уточнюю.

При цих словах остров’янин перестав жувати і подивився на мене, мов на ідіота.

— «Коло-коло», — проказав він.

— Що? — зіщурився я.

— «Коло-коло» приїхало.

— Що приїхало?

— Ви не знаєте, що таке «Коло-коло»[40]? — в його голосі не лишилося й тіні поваги до нас.

— Е-е-е… На жаль, ні, сеньйоре, — промимрив я.

Рапануєць презирливо скривився, а потім поблажливо розтовкмачив:

— Це як «Мілан»… — він на хвильку задумався. — Ні. Це як мадридський «Реал», тільки в два рази краще.

Я з розумінням кивнув.

— Вперше за всю історію клуб такого рангу навідався на острів Пасхи, — урочисто продовжив остров’янин. — Сьогодні у них тренування, а завтра відбудеться дружній матч з нашою місцевою командою. Не пропустіть!

Над футбольним майданчиком спалахнули лампи, і на поле вибігло кільканадцять футболістів у білих футболках з рекламою пива «Cristal» на грудях та темно-синіх трусах, готових почати відкрите тренування.

Таємниця створення та пересування кам’яних велетнів

Зрідка аборигени визнають: повалення статуй на острові — то таки справа людських рук. Однак ніщо не здатне переконати їх, що моаі пересувались та підіймалися на аху без участі потойбічних сил.

Кетрін Рутледж, «Таємниця острова Пасхи»

Вони крокували самі по собі; деякі падали по дорозі…

Свідчення рапануйців про транспортування моаі до платформ

Моаі… Одна з найбільших загадок древнього світу. Безмовні загадкові гіганти, подібних більше немає ніде в світі. Тисячі тонн вулканічного каменю, вирубані з кратера і розтягнуті навсебіч по периметру острова. Ми не знаємо, хто їх створив. Ми не знаємо, як їх творили.

З походженням будівників моаі, по суті, все просто. Тут можливі лиш два варіанти: предки рапануйців припливли зі сходу (Південна Америка) або ж предки рапануйців припливли із заходу (Полінезія). Теорії про те, що творці гігантських статуй спустилися з небес чи вийшли з надр океану в цій книзі не розглядаємо.

У той же час з таємницею, що стосується власне спорудження моаі, справи набагато гірші. На острові не знали заліза, а отже, у древніх будівників не було металевих знарядь. Рапануйці не знали, що таке колесо, а тому не могли виготовити возів для транспортування своїх ідолів та блоків для підняття їх на аху. Рослинні волокна, що їх використовували в побуті, не мали необхідної міцності, аби аборигени могли сплести з них грубі й достатньо тривкі канати. Зрештою, сам острів є настільки маленьким, що навіть у ті часи, коли на ньому буяли густі ліси, посеред хащ росло не так уже й багато кремезних дерев, з яких можна було наробити товстих та міцних колод і сконструювати механізми для перетягування моаі до узбережжя.

Попри це, з року в рік протягом щонайменше двох століть моаі висікали зі скель, доправляли до аху та підіймали на платформи. Вага окремих статуй сягала 40–50 тонн…

* * *

Оскільки роботи над статуями були припинені раптово, чимало кам’яних фігур лишилося в каменоломнях на місці вирубки, коло підніжжя Рано Рараку та по дорозі до своїх аху. Через це на сьогодні нескладно відновити хід будівництва.

Процес створення моаі включав такі етапи:

1. Статую вирубували кам’яними сокирами зі скель на зовнішній та внутрішній сторонах кратера Рано Рараку.

2. Після цього кам’яний колос вкопувався у землю біля підніжжя вулкана для того, щоб завершити роботу — вирізьбити різноманітні знаки та символи на його спині.

3. Затим моаі транспортувався до океану, іноді долаючи добрий десяток кілометрів, після чого невідь як підіймався вертикально і встановлювався на аху. Платформу аху складали з необроблених, але ретельно відібраних каменів, зібраних по всьому острові.

4. На голову статуї вдягали шапку — пукао. «Корону» для моаі висікали з червонястого вулканічного шлаку в спеціальній каменоломні неподалік від селища Ханга Роа.

5. Насамкінець на обличчі велетня видовбували западини для очей, куди вставляли коралові очі. Цей процес, імовірно, супроводжувався різноманітними релігійними процедурами і символізував «народження» моаі на аху.

Найбільш загадковими серед наведених вище пунктів є моменти, які стосуються транспортування моаі та його підняття у вертикальний стан.

На сьогодні немає чіткої загальноприйнятої теорії, яка б вичерпно пояснювала процес доставки моаі до аху (як, в принципі, немає жодної чіткої теорії, котра б пояснювала будь-який інший аспект древнього життя та культури на острові Пасхи).

Втім, цілком закономірно, що перша версія про пересування моаі мусить належати самим остров’янам. Природно, що корінні аборигени вважаються першими, у кого слід спитати про розгадку таємниці пересування кам’яних гігантів. Треба зазначити, що рапануйці в даному питанні виявили безпрецедентну одностайність. Твердження різних аборигенів, записані європейцями у XIX столітті, були дуже стислими, лаконічними й абсолютно збігались між собою. За їхніми словами, статуї вирубували зі скель Рано Рараку, встановлювали вертикально коло його підніжжя, а тоді… вони самі йшли до аху. На цілком логічне запитання: «Як? Яким чином?», рапануйці авторитетно відповідали: «Мана»[41].

Дослідники не полишали надії докопатися до істини, безперестану допитуючи аборигенів, ставлячи різні навідні запитання, та рапануйці лишалися непохитними. Мана і все! Моаі самі йшли до аху, і крапка!

Отже, науковці змушені були висувати власні гіпотези, спираючись лиш на уяву та виходячи з обмежених ресурсів острова.

На нинішній день сформувалося п’ять основних теорій, запропонованих найвідомішими дослідниками острова Пасхи. Гадаю, вам буде цікаво з ними познайомитися.

Славнозвісний Тур Хейєрдал припускав, що після вирубування статуї зі стін Рано Рараку моаі вкладали спиною на дерев’яну конструкцію, яка нагадувала сани, а тоді з допомогою міцних мотузок перетягували до аху. Під час переміщення підсанки змазували олією таро, що виготовляється з солодкої картоплі, або олією з пальмового листя. Норвежець провів експеримент, встановивши, що півтори сотні людей здатні без особливих проблем пересувати моаі таким способом.

Утім, найбільше зусиль Тур Хейєрдал вклав у розгадку іншої таємниці: яким чином статуї піднімали на церемоніальні платформи? За кілька місяців, проведених на острові, йому пощастило здружитися з рапануйським бургомістром, вельми кебетливим, але трохи дивакуватим чоловіком у самому розквіті сил. Вихваляючись, абориген називав себе єдиним справжнім «довговухим» на острові, оскільки його рід бере початок від Оророїни, останнього ханау еепе, який вцілів після повстання «коротковухих». Він також безперервно твердив, що достеменно знає, як «довговухі» ставили моаі стійма, бо йому це переказав дід, а дідові розказав його дід, якому про це особисто розказував сам Оророїна.

Довгий час чоловік відмовлявся ділитися таємницею

— Може, ти все ж повідаєш мені, як здійснювалося підняття моаі? — вкотре намагався переконати бургомістра Тур Хейєрдал.

— Це все мана, — авторитетно відказував той.

— Та я вже чув цю історію про мана, аку-аку та інші потойбічні сили… — роздосадувано відмахнувся норвежець.

— Мана — це не потойбічна сила, — обурився абориген, а тоді спокійно розтлумачив: — Коли ми всі гуртом беремося до праці — ось що таке мана… Ти ж бачив, як сто п’ятдесят чоловік тягнули моаі по полі.

Тур Хейєрдал насторожився, а остров’янин тим часом договорив:

— Я знаю, як поставити статую на аху…

Зрештою, норвезькому дослідникові вдалося вмовити аборигена підняти одну зі статуй на аху в Анакенській бухті. За кілька днів бургомістр з кільканадцятьма помічниками взявся до роботи. В результаті чого… усього за три тижні порядний моаі здіймався над аху, повернутий, як і сотню років тому, спиною до затоки.

Встановлення кам’яного велетня відбувалося наступним чином. Передусім фігуру вклали горілиць основою до аху і головою до моря. Затим під кам’яну довбешку починали запихати невеликі круглі камені. При цьому, за допомогою дерев’яних колод, які використовувались у якості важелів, а також вірьовок, просунутих під скульптурою, моаі перевертали на невеликий кут то в один, то в інший бік, аби було легше вмощувати камені під спину титана. Відповідно до того як похила кучугура з каменів росла, голова ідола підіймалась над землею. Ухил кам’яного пагорба щодень збільшувався, відтепер вірьовки застосовували вже не для перевертання ідола, а для його балансування й утримування у стійкому стані на хисткій піраміді, впхнутій під спину моаі.

Зрештою кам’яний колос опинився на велетенській скісній купі каміння, нависаючи над самісіньким аху. Знадобилося лиш невелике зусилля, аби зіштовхнути його вниз. Ковзнувши по каменях, велетень з’їхав долі, кілька разів хитнувся з боку в бік і… намертво вкляк на платформі. Це був перший моаі, встановлений на аху з часів припинення будівництва статуй…

Вільям Маллой, найвідоміший дослідник острова Пасхи, висунув теорію, що моаі переміщалися за допомогою спеціальної конструкції, сформованої з міцних дерев’яних жердин. Передусім два товстих дерев’яних стовпа з’єднувалися у формі перевернутої літери «V». До перемички вірьовками за шию прив’язували моаі, обличчям до землі. Після цього кам’яну скульптуру вкладали на Y-подібні лубки, які захищали передню частину статуї від пошкодження, і тягли до аху, переставляючи V-подібну опору і раз за разом підганяючи за нею Y-подібні лубки.

Втім, ця концепція має чимало недоліків. По-перше, будівництво такої конструкції вимагало чимало «важкої» деревини — міцних, товстих і довгих стовбурів, — якої на острові завжди було обмаль. По-друге, шия у багатьох моаі є недостатньо товстою, аби витримати стресові навантаження та напруження під час такого транспортування.

Павел Павел, видатний чеський інженер-будівельник, чия робота була пов’язана з переміщенням масивних монолітних блоків на будівництві, придумав доволі неординарний спосіб, яким моаі могли бути доставлені до узбережжя. Його надихнули усні перекази остров’ян, котрі в один голос твердили, що моаі самі йшли до аху. Павел Павел вважав, що у вертикальній позиції моаі є досить стійкими, оскільки завдяки широкій основі та трохи вужчій голові їхній центр мас знаходиться недалеко від землі. Через це, стверджував чех, можна було примусити моаі «йти», спочатку трохи розхитавши його, а потім за допомогою мотузок, обкручених навколо основи, по черзі випихаючи вперед то один, то інший бік статуї. Теорія, без сумніву, дуже цікава, однак вона не дає відповіді на питання: яким чином моаі піднімались на схил та спускались із нього? Крім того, такий спосіб є вельми ризиковим. Якщо раптом під час одного з «кроків» моаі «спіткнеться», навряд чи остров’яни зможуть його втримати, таким чином буде втрачено як саму статую, так і кілька невдах-аборигенів, які її штовхали до аху.

Втім, якщо Павел Павел мав слушність, то при будівництві статуй відпадала необхідність піднімати статуї вертикально, оскільки вони «приходили» на аху стійма.

Чарльз Лав провів кілька експериментів з переміщення кам’яних титанів острова Пасхи. Спочатку він спробував усі інші, наявні на той час теорії, однак майже щоразу зазнавав невдачі. Опісля він запропонував свій власний спосіб, який, як на мене, на сьогодні є найбільш дієвим і реалістичним. Суть його полягає в тому, що моаі кріпиться спиною до дерев’яного настилу, затим такий поміст з кам’яним монстром вмощується на масив гарно обчищених круглих полін, що правлять за котки. За допомогою вірьовок настил зі статуєю тягнуть у потрібному напрямку, постійно підкладаючи під нього нові поліна. Використовуючи цей метод, Чарльз Лав спромігся протягти шестиметрового моаі на відстань п’ятсот метрів усього за дві хвилини. Даний спосіб також чудово пояснює факт знищення лісів на Рапа Нуї, оскільки для пересування однієї статуї необхідно зрубати щонайменше 15–20 дорослих дерев.

Джоан Ван Тілбург. Запропонований нею метод поєднував ідеї Тура Хейєрдала та Чарльза Лава. Моаі спочатку вкладаєть долілиць чи навзнак на платформу з колод, після чого вся конструкція ставиться на дерев’яні котки.

Був ще один веселий хлопець, якого звали Ерік фон Данікен. Надивившись на піраміди в Єгипті, на лінії з плато Наска у Перу, а потім і на статуї на острові Пасхи, він рішуче заявив, що такі складні інженерні конструкції могли бути створені лише представниками позаземних цивілізацій. «Люди, які могли виконувати такі досконалі інженерні роботи, мусили володіти ультрамодерними засобами праці, — пише вельмишановний фон Данікен. — Тому неважко здогадатися, що колись давно невелика група супер-розвинутих позаземних істот приземлилася на Рапа Нуї. Найбільш імовірно, що їхній корабель зазнав катастрофи над островом… Для того, аби залишити про себе пам’ять остров’янам, а може, з метою привернути увагу своїх друзів, які, безперечно, поквапилися порятувати потерпілих, космічні прибульці почали клепати колосальні статуї з вулканічного каменю. Частину статуй вони встигли розмістити на помостах вздовж берега острова, аби їх було видно здалеку[42]. І тут, як кажуть, без коментарів…

Теорії пересування моаі

«There is solution — they are going to disappear some day…»[43]

«There is no solution — they are going to disappear some day» — це напис, який висить при виході з музею патера Себастьяна Енглерта.

Острів Пасхи з його потужними кратерами та полчищем гордовитих кам’яних велетнів — наче музей під відкритим небом, присвячений одній із найзагадковіших цивілізацій древнього світу. Втім, з того самого моменту, коли моаі було висічено зі стін Рано Рараку і поставлено на аху, вони опинилися під нищівним впливом недоброзичливого навколишнього середовища. Часті дощі, сильний поривчастий вітер, ущерть насичений солоними морськими бризками, густий мох та лишайник, бур’яни, які проростають у тріщинах на тілах статуй, непомітно, але неухильно розбивають моаі на шматки. В другій половині XX століття після навали на острів туристів над кам’яними колосами нависла ще більша загроза. Не розуміючи вразливості древніх скульптур, люди постійно норовлять залізти на них або хоча б доторкнутися до таємничого каменя, який сотні років тому з таким завзяттям обробляли таємничі рапануйські деміурги. Кожен такий доторк — навіть найменший, найслабкіший — залишає по собі слід. Сотні і тисячі їх перетворюють моаі на безформну брилу.

Отож, нині немає жодного сумніву в тому, що під дією всіх цих чинників одного дня загадкові велетні щезнуть, обернувшись знову на безбарвні шматки вулканічної породи. І що найгірше — цьому ніяк не зарадити…

Селище Оронґо і великий футбол

Століттями релігійні вірування «довговухих» зводилися до вшанування померлих предків. Стрижневим виявом цього культу було спорудження аху та зведення на них гігантських статуй моаі.

Водночас рапануйцям доводилося докладати чималих зусиль, аби вижити на такій нікчемній ізольованій території з низькою родючістю та обмеженими ресурсами. Жорстока дійсність постійно кидала їм виклик, примушуючи боротись за нормальне життя. На кону стояло саме існування цивілізації. Археологи відкопали на Рапа Нуї чимало свідчень відчайдушних спроб пристосуватися до неймовірно складних природних умов на острові.

Одначе будівництво моаі відбирало чимраз більше ресурсів, а населення неухильно зростало. Острів поволі виснажувався та біднів. Утім, рапануйці нічого не зробили, щоб хоч якось зарадити ситуації, продовжуючи руйнувати хистку екосистему і паралельно бурхливо розвивати древню культуру.

Наслідки не забарилися. За кілька століть до контактів із представниками західних цивілізацій насунулась криза, яка навіки змінила острів Пасхи, перетворивши його з носія однієї з найвеличніших культур світу на бездушну й мертву пустку. Непомірне й бездумне використання природних ресурсів обернулося жахливою катастрофою. Спочатку зникли ліси. Затим почалася швидка ерозія ґрунтів і як наслідок — різке зменшення врожайності. Морські птахи відцуралися острова: їм більше ніде було гніздитися. Без деревини рапануйці не могли зробити нормальних човнів, аби поплисти на рибалку в океан.

У результаті острів Пасхи більше не міг прогодувати ту кількість ротів, яка його населяла. Роботи над зведенням моаі враз припинилися. Покинуті напризволяще статуї так і лишилися в каменоломнях Рано Рараку, посеред пагорбів по дорозі до своїх аху. Потому найнижчі верстви рапануйського суспільства (кіо, маорі та воїни паоа) зчинили революцію. «Довговухі» були винищені, а острів поділено між окремими кланами.

Революція проте аж ніяк не вирішила насущних проблем. Багато природних процесів набули незворотного характеру. Ресурсів ставало менше. Почастішали сутички між окремими кланами, які мусили постійно захищати власну територію від зазіхань сусідів. Моаі, котрі символізували силу мана, яка, згідно з повір’ями, захищала певну сім’ю, стали об’єктом систематичних атак. Одного за одним велетнів скидали з аху, аби підірвати моральний дух супротивника та зменшити мана ворожого клану.

Класи в рапануйському суспільстві

Арікі мау — король та духовний лідер острова, наділений найбільшою мана.

Арікі пака — аристократи, які теж володіли мана.

Тангата хонуї — найстарші люди з різних сімейств, радники арікі мау.

Іві атуа — жерці та священики.

Матато’а — воєначальники.

Паоа — звичайні воїни.

Маорі — ремісники.

Кіо — найнижчий клас рапануйського суспільства: прислужники, прості робітники або раби.

* * *

Звісно, як і після кожної добропристойної революції, в країні (цебто на острові) почалась вакханалія. Рапа Нуї захлинувся в міжусобних війнах між окремими кланами. Ресурси остаточно вичерпувалися, аборигени жерли один одного, з істеричним завзяттям руйнували аху. Віра в старих богів похитнулася. Моаі падали один за одним, однак жоден з духів їхніх предків не повстав на захист, небеса не розверзлися і не почали поливати все навкруг вогнем праведного гніву, щоби помститися за таку зневагу до традицій прародителів. У суспільстві, яке вже нависало над прірвою анархії, виникла гостра потреба у свіжій ідеології, абсолютно новій релігії, котра прийшла б на зміну старим звичаям та такому ж безглуздому, як і загадковому, культу моаі.

Відтак приблизно у 1680 році матато’а, воїни острова Пасхи, вигадали новий культ бога Маке-маке, який створив людину. Замість важкого й виснажливого спорудження моаі, кебетливі воєначальники придумали тангата-ману (tangata manu) або культ людиноптахів.

Головною формою цього культу стало особливе щорічне змагання, учасники якого повинні були доплисти до острівка Моту Нуї, що неподалік вулкана Рано Кау, і розшукати першими яйце темного крячка (рап. manutara, лат. Sterna fuscata). Спеціально для цього на схилі вулкана збудували церемоніальне селище, яке назвали Оронґо.

Оронґо складається з п’ятдесяти чотирьох будинків, зроблених у формі човнів і складених з плоских каменів. Зазвичай у будинках ніхто не жив. Їх використовували протягом кількох тижнів у році для поклоніння богові Маке-маке та підготовки до тангата-ману. Однією з особливостей Оронґо є численні петрогліфи[44] із зображеннями страхітливого Маке-маке та людиноптахів.

Отож, кожної весни на Моту Нуї прилітали зграї крячків і починали вити гнізда. Приблизно в цей час в Оронґо скликалися загальні збори, де лідери кланів показували своїх хопу (представників). Після того вибрані учасники тангата-ману спускалися вниз до води по крутій скелі, вплав добиралися до Моту Нуї, де чекали на приліт перших крячків. Іноді чекати доводилося тижнями. Той, хто схопив перше знесене яйце, мусив плисти назад і дертися на кручу, тримаючи його в руці. Якщо яйце розбивалося, остров’янин вибував зі змагання. Воїн, котрий першим зміг розшукати яйце і, уникнувши акул, які кишіли в океані, доправив його до Оронґо, оголошувався «людиноптахом року». Його наголо стригли і відводили в спеціальний будиночок, де він мусив жити на самоті протягом року. Від цього моменту персона переможця оголошувалася священною — табу, а сам він діставав особливі повноваження.

* * *

Ми з Яном залишили мопед на невеликому рівному майданчику без каміння та чагарів на самісінькій вершині з північно-західного боку вулкана Рано Кау. Перед моїми очима, наче на долоні, розкинувся велетенський кратер, більший ніж кілометр у діаметрі. Відразу коло наших ніг починалася майже прямовисна прірва, яка тягнулась аж до сріблястого озера на дні згаслого вулкана. Ліворуч, залиті яскравим сонцем здіймалися пагорби, над якими царював могутній конус Маунга Тереваки. На заході та півдні непорушно застигла шорстка і блискуча гладінь Тихого океану.

Від того місця, де ми стояли, до Оронґо вела ледь помітна стежка, що звилася на самісінькому краєчку кратера.

Селище Оронґо охороняється. Надто вже часто сюди навідуються йолопи, яким так і сверблять руки прикрасити петрогліфи з рапануйським зображенням бога Маке-маке власними закарлючками або ж залізти в один з церемоніальних будиночків. Перед входом у поселення на вершині жерла Рано Кау стоїть невелика хижа, де постійно чергує парковий рейнджер, високий літній чилієць з вольовим підборіддям та добрими карими очима.

Коли ми з Яном видряпалися на останній кряж, він саме куняв на плетеному кріслі, вигріваючись на сонечку під стіною своєї халабуди. Помітивши нас, рейнджер підвівся і привітно замахав рукою. Ми замахали у відповідь, продовжуючи вишкрябуватись до входу в Оронґо.

Звали чилійця Карлос Салінас, про що сповіщав вицвілий на сонці бейдж, приколотий до строгої безрукавки кольору хакі.

Ми привіталися, Карлос запросив нас до свого вутлого будиночка. Всередині стояв зачовганий стіл, два стільці, кілька архаїчних шафок і телефонний апарат. Перший телефонний апарат, який я побачив на острові.

— Така у нас процедура, — розтлумачив парковий рейнджер. — Кожен, хто вступає в Оронґо, мусить розписатися в журналі.

Він відчинив одну з шаф і витяг звідти товстенний зошит у твердій палітурці, що правив за реєстраційний журнал. У ньому містилася коротка інформація про всіх, хто відвідував Оронґо (іншими словами, про всіх, хто відвідав острів Пасхи). У верхній частині зошита була акуратна розкреслена шапка таблиці, позначаючи, що саме слід писати в журналі: «Full name», «Place of residence», «Nationality», «Occupation», «Age», «Place of stay on Rapa Nui»[45]. Ян першим взяв ручку і акуратно вписав у кожну колонку: «Jan Fidler, Stockholm (Sweden), Swede, lecturer, 43 years old[46], Cabañas Hinariru[47]». Я тупцяв за його спиною, однією ногою стоячи на вулиці, — так мало місця було у тій рейнджерській халабуді.

Потому мій товариш вручив ручку мені. Я схилився над столом і почав черкати: «Maksym Kidruk, Kyiv (Ukraine), Ukrainian…». Дійшовши до колонки «Occupation», зам’явся. Що б його написати? Розгублено глипнув на Карлоса, покусуючи кінчик кулькової ручки. Чилієць лишався нарочито байдужим, певно, зміркувавши, що перед ним синок грошовитих батьків, який не знає як відрекомендуватись. А я таки справді не знав… Чорт забирай, хто я такий насправді? Ким я є в цьому житті?… Може, нашкрябати «PhD-student»[48]? Але мене замалим не вивертало при одній згадці про аспірантуру і ледве не кидало в корчі, коли я пробував уявити себе за викладацькою кафедрою. Підписатись як «writer»[49]? Не хочу. З мене такий письменник, як із Торквемади нянька.

Карлос терпляче ждав, проте Ян не стримався і буркнув:

— Чого завис? Пиши «космонавт» або «спеціаліст із підводного скелелазіння»… ну або хоча б «розкрадач перуанських гробниць».

Я відмахнувся від нього, а тоді нашвидкуруч дописав: «…wayfarer[50], 25 years old, Cabañas Hinariru».

Чилієць прийняв зошит з моїх рук і пробіг очима записи. Було помітно, що його погляд спинився на моїх каракулях. Затим Карлос ледь помітно всміхнувся, в його карих очах зблиснуло зацікавлення. Він неквапом проговорив:

— Знаєш, ти перший українець, якого я зустрів на острові. А я працюю охоронцем парку уже безмаль тридцять років.

Я лиш мотнув головою, не знаючи що відповісти. Однак небавом у моїй голові зародилася цікава думка.

— А у вас є реєстраційні журнали за минулі роки? — поцікавився я у чилійця.

Карлос крутнувся на стільці і вдруге розчахнув шафку.

— Ось тут усі, — мовив він. — За останні років десять-п’ятнадцять.

— Не могли б ви… — почав я. — Ну, чи не міг би я продивитися хоча б кілька таких зошитів? Звісно, якщо це не суперечить правилам.

Карлос зрозумів мене і, лукаво підморгнувши, виклав переді мною з десяток потертих папок:

— Бери дивись. У них нема нічого секретного.

Я згріб журнали зі стола і поклав собі на коліна. Ян узяв кілька зошитів собі.

— Шукай будь-кого з підписом «Ukrainian» у графі «Nationality», — дав чітку установку товаришеві.

Затративши хвилин двадцять, ми пробігли майже всі записи. Я знаходив підписи французів, чилійців, американців, німців, голландців, британців, канадців, навіть кілька осіб з Росії, одначе на слід українця так і не натрапив. Щоправда, я міг ненароком проґавити якогось співвітчизника, адже для того, щоб продивитися всі журнали ретельніше, знадобилося б значно більше часу. Втім, Карлос лишався категоричним: за його словами, я був першим українцем, який на його пам’яті піднявся до Оронґо. Зрозуміло, я миттю напнув груди колесом, уявляючи, що став першим представником України, якого занесло в такий глухий і важкодоступний куточок планети. На жаль, гордість переповняла мене не так уже й довго, оскільки через кілька тижнів після повернення в Україну я знайшов інформацію про те, що принаймні один українець відвідував Рапа Нуї аж у далекому 1804 році.

Перший українець на острові Пасхи

Першим українцем, який відвідав острів Пасхи став Юрій Федорович Лисянський (1773–1837), капітан 1-го рангу, географ, відомий мореплавець українського роду на російській службі.

Лисянський походив із давнього козацького роду. Народився у родині священика у місті Ніжин, навчався в Морському кадетському копусі у Кронштадті. Протягом 1793–1800 стажувався в Англії. Брав участь у першій навколосвітній російській експедиції під загальним командування Івана Крузенштерна (1803–1806). Під час плавання командував шлюпом «Нева». У 1804 році ця експедиція причалювала до острова Пасхи.

У 1812-му Лисянський видав книгу «Мандрівка навколо світу…», де першим описав острови Гавайського архіпелагу. Книгу опублікував своїм коштом, оскільки вона була написана українським варіантом церковнослов'янської мови.

Зрештою, розпрощавшись із рейнджером, ми залишили сторожову халабуду Карлоса і піднялися в Оронґо.

Рано Кау є однією з найвищих точок на острові, здіймаючись майже на чотириста метрів над рівнем моря. Через це, щойно ми вступили в церемоніальне селище, нелюдський вітер напустився на нас, наче скажений сторожовий пес. Він шматував наш одяг, куйовдив волосся, забивав подих, напаковуючи солоними бризками рот і ніздрі.

За нашими спинами зяяла страхітлива кілометрова вирва вулкана. На її дні виблискувало в променях сонця затягнуте латками очерету неглибоке озеро. За кілька метрів попереду починалася круча, що прямовисно тягнулась аж до води. На неширокій смужці рівної землі затиснутій поміж двома прірвами, тулилося два ряди присадкуватих будиночків, складених з пласких каменів. Неподалік від острова з води стриміли Моту Іті та Моту Нуї, більше схожі на обліплені мушлями й водоростями крихітні поплавки, ніж на острови.

На протилежному кінці селища ми знайшли кілька велетенських каменів, вкритих різними петрогліфами. Серед малюнків переважали зображення людиноптахів: дивних істот з тулубом людини та головою птаха. Деякі з людиноптахів тримають в руках яйце.

Якби ви спитали мене, як я ставлюсь до Оронґо, петрогліфів та людиноптахів, я не зміг би дати однозначної відповіді. Звісно, це все доволі цікаво, але… якось кисло й примітивно. У порівнянні з десятиметровими статуями, розкиданими по всьому острові, кам’яні будиночки Оронґо та нехитрі зображення, надряпані на скелях, видавалися мені якимось недолугим жартом, історичним непорозумінням.

На відміну від мене, Ян дуже швидко, ще до того як ми вступили в Оронґо, сформував свою думку про культ тангата-ману. Він його просто ненавидів.

На початку книги я згадував про те, що мій товариш колись жив у Росії, завдяки чому він трохи знається на російській історії і може непогано лопотіти російською. Щобільше: коли його щось дуже розізлить, Ян завше переходить на російську, справедливо вважаючи, що ні чеська, ні шведська, ні навіть англійська не можуть вповні передати імпульсивного й справедливого обурення. Так ось, начитавшись у бібліотеці всіляких статей про історію Рапа Нуї, чех, хильнувши якогось вечора забагато пива, провів у голові аналогію між боротьбою «довговухих» з «коротковухими» та Жовтневою революцією в Радянському Союзі. Порівняння було, зрозуміло, не на користь острова Пасхи.

— Чьортава птіца-пралєтарій! — голосно лаявся мій товариш, вештаючись мов приблуда посеред Оронґо, з непередаваними зневагою та презирством зазираючи у невисокі входи будиночків. — Гнусниє бунтавщікі, унічтожа́ть такую цивілізацию! Тут еті, как іх? Пєрєд німі билі еті… длінно… длінно…

— Длинноухие, — підказую я.

— Да-да, імєнно! Длінноухіє! — продовжує Ян. — Оні строіть моаі, многа работать, трудіцца, дєлать большой-большой культура! Ставіть такіє вєлічя… е-е-е… вєлічя…

— Величественные?

— Да-да, вєлічяствєнниє статуі! А потом прішлі еті грязниє рабочіє і началі всьо ломать, началі всьо рушить! А потом прідумалі сєбє какую-то глупую птіцу, чтоби моліцца. Ти мнє скажи, кому нужни еті пєтрогліфи? — бідкався мій товариш, обурливо тицяючи пальцем на зображення людиноптаха на камені. — Ето же совсєм нєінтєрєсно! Пригать со скали і пливут за яйцом! А? Дуракі! Лучше би взялі і попробовалі моаі построіть!

Я тихенько підсміювався, тиняючись слідом за товаришем. Щоправда, Яна на довго не вистачило.

— Всьо, я ухожу, — заявив він, — мнє здесь больше нєітєрєсно!

В принципі, я теж не мав великого бажання лишатися на вершині вулкана, де від сильного вітру вже починали сльозитися очі. Зробивши наостанок кілька знімків, ми почали сходити вниз.

Спускаючись, Ян напоровся на якусь брилу, сховану під густим трав’яним килимом. Розгорнувши траву, чех узрів широкий плоский камінь, на якому красувався… ще один петрогліф із зображенням людиноптаха.

— Тьфу! Опять птіца-рабочій! — закричав мій напарник. — Нінавіжу!

А тоді широкими кроками, майже не дивлячись під ноги, ризикуючи шугонути долі та зломити собі карк, закрокував до того місця, де ми залишили «дирчик».

* * *

Мені завжди щастило на цікаві (а головне — незаплановані) зустрічі та події у подорожах. Минулого року під час мандрівки до Мексики я здибався спочатку з музикантами «In Flames», моєї улюбленої death-metal групи, які летіли з Мілана в Париж у рамках промо-туру чергового студійного альбому, а потім уже в Парижі натрапив на Емануеля Стюарта, колишнього тренера чемпіона з боксу у надважкій вазі Леннокса Льюїса і нинішнього тренера Володимира Кличка.

Цьогорічна Експедиція також не стала винятком. Насамперед нам з Яном пощастило потрапити у кипучий коловорот подій, пов’язаних з антипрезидентськими заворушеннями в Куско. Хтось, звісно, може сказати, що така халепа — вельми сумнівне «щастя», та все ж мені було втішно відчути себе частинкою історичних подій, навіть якщо ці події могли закінчитись для Експедиції сумно. А ось тепер на острові Пасхи ми з напарником мали приємність побачити на власні очі історичний матч між футбольним клубом «Коло-коло» та місцевою командою «Рапа Нуї».

Попервах я не надав жодного значення майбутньому поєдинку. Чесно кажучи, я футбол взагалі не люблю. Двадцять два лобуряки гасають полем і копають шкіряний м’ячик… Поясніть мені, що тут цікавого? Більше полюбляю бокс, де важить індивідуальна майстерність і характер кожного з бійців. Колись, щоправда, я любив футбол, можна навіть сказати обожнював. Але пристрасть минула після домашньої гри київського «Динамо» з мюнхенською «Баварією» у півфіналі Ліги Чемпіонів, під час якої динамівці вигравали 3:1 і під час матчу рвали німців на шматки, але в результаті примудрилися звести матч до нічиєї 3:3. Тоді я трохи розстроївся, викинув з дев’ятого поверху клавіатуру від свого комп’ютера і замалим не відірвав кілька секцій від радіатора у своїй кімнаті. Після того не дивився футбол років п’ять.

Через це, залишаючи Оронґо, я нічого особливого від футбольного вечора не очікував. «Подумаєш, пересічний товариський матч між двома пересічними чилійськими командами», — міркував собі. Одначе я дуже сильно помилявся. По-перше, та гра не була звичайним поєдинком, оскільки офіційний футбольний матч, який відбувається на острові Пасхи, вже сам собою не може бути пересічним. По-друге, у ньому брали участь зовсім не дворові команди. Одна з них — столичний гранд, найвідоміший і найбільш титулований клуб Чилі, інша — любительська збірна найвіддаленішого острова світу, сформована з одинадцяти кремезних, волохатих остров’ян, від голови до п’ят вкритих пірсингом й татуюваннями.

Матч почався о четвертій пополудні.

Поки ми спускалися з Оронґо в Ханга Роа (Ян усю дорогу не припиняв запекло чортихатися і тицяти дулі в бік Рано Кау), погода різко зіпсувалася. Для зими в Океанії це цілком звично. Від центру острова тісною отарою валили низькі набучавілі хмари, подекуди скропляючи землю ріденькою мжичкою.

Коло стадіону зібралося все населення острова Пасхи, від найменших рапануйчиків до статечних дідусів та бабусь. Місць для всіх, хто бажав подивитися матч, зрозуміло, не вистачило. Втім, кмітливі остров’яни понаставляли на дорозі, що втиснулась поміж футбольним полем та океаном, вантажівок і пікапів, дозволивши усім охочим залізти на дахи та кузови.

Навпроти центрального кола зібралась чимала група підтримки місцевої команди. Вони притягли з собою рапануйські прапори, барабани та купу напівголих засмаглих дівчат. З протилежного боку стадіону, оточені полісменами, розташувалися «ультрас» відомого столичного клубу. Їх було значно менше, аніж прихильників ФК «Рапа Нуї», одначе вони здіймали гамір на кілька сотень децибел вищий. Зразу видно — професіонали.

Тож навколо майданчика зібралися абсолютно всі, хто в той час знаходився на острові: як аборигени, так і заїжджі мандрівники. В цей час можна було йти і безсоромно розграбовувати будинки рапануйців, перекидати моаі, підривати динамітом аху, бомбувати графіті на каменях Оронґо, словом, бешкетувати як кому заманеться. Ніхто навіть вухом не повів би — всі пошурували на футбол!

Ми з Яном прослизнули між поліцейськими редутами на поле, вмостившись акурат за воротами, і приготувалися спостерігати за перипетіями на полі. Поряд з нами просто на вогкій від мряки траві розкинулося півтора десятки остров’ян та кілька кудлатих собак.

На початку команди грали на рівних. На двадцятій хвилині рапануйська збірна навіть примудрилася першою закотити м’яч у ворота суперника, одначе гол не зарахували через, як на мене, дуже спірний офсайд. Скидалося на те, що славнозвісні чилійці недооцінили суперника: високі й витривалі аборигени доволі непогано справлялися з професійними форвардами і хавбеками «Коло-коло». Втім, незабаром майстерність все ж далася взнаки. Наприкінці першого тайму гості затовкли перший м’яч у ворота місцевої команди. У другому таймі, певно, отримавши чималого прочухана від тренера, «колокольці» схаменулися, забігали мов очманілі і почали грати на повну. Атака йшла за атакою і зрештою рапануйці посипались. За десять хвилин у середині тайму вони пропустили ще три голи (один з пенальті). Матч так і завершився з рахунком 0:4 на користь «Коло-коло».

Незважаючи на програш рідної команди, остров’яни весь вечір святкували, напивалися до поросячого вереску і танцювали пристрасні полінезійські танці.

Попри численну ораву журналістів та дикий ажіотаж серед місцевого населення, матч видався мені чимось прозаїчним. Вперше я задумався про те, що нам з Яном довелося споглядати щось справді виняткове, так би мовити, подію вселенського масштабу, аж після повернення до Сантьяго.

Ми зупинилися на квартирі у Оскара та Хейді (тих самих, через яких нам вдалося зв’язатися з Ванею та Аною Марією), де мали провести чотири дні перед вильотом до Мадрида. Тож тільки-но ми зайшли у квартиру, Оскар та Рейді налетіли на нас і закидали запитанням:

— Як там «Коло-коло»?!! Ви їх бачили?!! Вам сподобався матч?

— Ну так… Щось трохи бачили… — в’яло відповідали ми з Яном.

— О, Боже, ви були так близько біля «Коло-коло»! — наших чилійських друзів аж трусило від захвату. — Ми просто не можемо повірити, що вам пощастило бути на такому матчі!

Попри таке без перебільшення істеричне піднесення, яке накрило наших друзів, я все ще не хотів вірити в унікальність побаченого матчу.

Вдруге в мою голову закрались підозри про те, що гра між «Коло-коло» та «Рапа Нуї» все ж була не зовсім простим матчем, під час вечері в одному з барів у центрі Сантьяго. У дві руки наминаючи картоплю фрі, я краєм ока глипав на телевізор, підвішений в одному з кутів зали. Після рекламного блоку на екрані з’явилася симпатична дівчина і почала щось розказувати. Побачивши її, я ледь не вдавився.

— Слухай, я десь її бачив, — звернувся я до Яна. — Це якась чортівня! Звідки я можу знати дівулю з чилійського телебачення?

Ян звів очі на телевізор і прижмурився. За хвилину він впізнав ведучу.

— Вона була на острові Пасхи. Робила репортаж про матч.

І тоді я миттю все пригадав…

Наступного дня Оскар приніс мені газету, в якій була надрукована величезна стаття з фотографіями, повністю присвячена історичному матчу. Я й досі її зберігаю, наче воєнний трофей.

А проте по-справжньому осягнути винятковість товариського поєдинку я зміг лиш після повернення додому. Один мій товариш, зустрівши мене відразу після прильоту, замість того, щоб поцікавитися, як я доїхав, чи, скажімо, як провів час на острові Пасхи, схвильовано запитав:

— Чувак, ти бачив футбол?!!

Спочатку я не врубався, до чого він хилить.

— Який футбол? — перепитую.

— Матч століття на острові Пасхи! Там до них приїжджала головна чилійська команда… На кшталт нашого «Динамо» (Київ)… Блін, не пригадую її назви!

— Може, «Коло-коло», — здивовано бурмочу.

— О! Точно! «Коло-коло»! Назва така кумедна, наче «Кока-Кола».

Відтак я поплескав друзяку по плечі й пихато прогугонів:

— Чувак, я весь матч просидів за самісінькими воротами і бачив усі голи.

— Та-а-ак! Це мега круто!..

— Слухай, а звідки ти дізнався про гру? — через якийсь час спитав я.

— По «1+1» про неї розказували. По-моєму, про матч розтрубили на весь світ: це ж уперше з часів зародження футболу володар Кубка Лібертадорес приїжджав на товариський матч на острів Пасхи!

От тоді я нарешті розторопав, що цілком випадково став свідком одного з найбільш знакових футбольних поєдинків за всю історію Південної Америки.

Анакена

Я знав чоловіка на ім’я Іка Хіва. Він сказав мені таке:

«Ina he tangata mo tu’u ki Anakena ki runga kit e one. Te tangata mo tu’u, he Ariki, he nga poki o te Ariki, he tuúra, he vi’e o te Ariki…

Kona tapua mo te Ariki nó, e noho, e turu, e hopu imu’a i te hanga i Anakena»[51].

Легенда про Анакену, записана зі слів Матео Верівері

Вітер стугонів, надимав кофту і роздратовано шматував шорти. Мружачись від солоних бризок, що наче піщинки в пустелі заліплювали лице, я переминався з ноги на ногу на слизькому камінні, нависаючи над самісінькою прірвою. Ян сидів навпочіпки, ледве втиснувшись у безпечну розщелину між скелями на березі, метрів сім від мене, тримав у руках мій бінокль та похідну сумку.

— Чувак, у тебе точно не всі клепки в голові, — промовив мій товариш.

Лівою рукою я тримався за скелину, на око оцінюючи відстань до наступного виступу. Далеко піді мною, то опускаючись, то підіймаючись, бурувала вода. Через величезну кількість підводних каменів вона пінилась, бурчала і булькала, неначе киплячий бульйон у каструлі. Трохи нижче і праворуч зяяла пащека велетенського гроту. Я знав цей грот, бо читав про нього у книзі Тура Хейєрдала. То була одна з печер, куди якоїсь ночі норвежця привели остров’яни, щоби показати свої родові камені. Звісно, артефактів у підземеллі вже давно нема, втім, мене легше було пристрелити, чим відмовити від спуску в грот, попри те, що вхід до нього знаходився на стрімкій кручі, що нависала над океаном. Туди ж лазив сам Тур Хейєрдал!

До печери лишалося зовсім небагато: перестрибнути через двометрову розщелину, вчепитися в скелю на протилежному боці, після чого спуститися трохи вниз. Двометровий просвіток, на дні якого яворилась вода, — не така вже й складна перешкода, якщо… є від чого відштовхнутися. Одначе я був у кросівках, через що погано відчував ступнями опору і раз за разом сковзав на скелі. Щоправда, на каменях довкола острова Пасхи інакше не можна. Або ти взутий і ризикуєш щомиті послизнутися й шубовснути у воду (це в кращому випадку, в гіршому — гримнутися довбешкою об камінь, в результаті чого вона, найбільш імовірно, трісне наче перестиглий кавун), або ж ти босий, але стоїш немов на голках, розігрітих до тисячі градусів. Мене, чесно кажучи, дуже дивував той факт, що Тур Хейєрдал забирався у цю печеру вночі…

— Мен, ти хоч розумієш, що коли хряснешся вниз, то доведеться викликати бригаду скелелазів із Сантьяго, аби те, що від тебе лишиться, звідти витягли, — пробував напоумити мене Ян. — Лізь назад і поїхали в Анакену!

— Тур Хейєрдал сюди лазив, значить, і я полізу! — розумним тоном прорік я, намацуючи ступнями надійнішу підпору.

— Те, що Хейєрдал не звернув тут собі карк, ще не значить, що не звернеш його ти!

Взагалі-то ми вже мали б валятися на м’якенькому піску посеред пляжу Анакенської бухти, але півгодини тому завернули трохи не туди.

То все я винен: щось намудрував з картою, через що Ян занадто рано повернув праворуч, не доїхавши якихось п’ять сотень метрів до повороту на Анакену. В результаті ми все ж спустилися до води, однак потрапили на інший, страшенно вузький і оточений грізними темно-багряними скелями пляж під назвою Овахе.

— Якщо я… е-е-е… не тойво, — сказав я, зазираючи в провалля. — Забереш собі мою колекцію дисків «Iron Maiden».

Чех лиш роздосадувано хитав головою. Я тим часом набрав у груди повітря і скоромовкою пролепетав:

— Раз на тиждень стирай з них пилю-у-у…

Затим переніс усю вагу на праву ногу, блискавично відштовхнувся нею від скелі і всім тілом рвонув через урвище.

— …ку! Уф!

Все. В дуже незручній позі (хоча, яка, в біса, різниця, у якій позі, головне, що дострибнув) я приклеївся до протилежної стіни. Гострі виступи муляли ребра, з подряпин на колінах та долонях сочилася кров, але я намертво закріпився на майже прямовисній кручі. Вхід у грот знаходився акурат під карнизом, на якому я стояв.

Чіпляючись пальцями за камені, я зігнувся навпіл, поволі нахиливши корпус. Потому, вивільнивши ноги, опустив їх донизу і повис на витягнутих руках навпроти продовгуватого лазу в підземелля. Ноги не діставали до твердої землі, одначе вона мала бути десь зовсім поряд. Розхитавшись, наче на гойдалці, розтиснув пальці і… за мить опинився всередині родової рапануйської печери, унікального місця, яке віками лишалося табу.

Звідкись згори долинув приглушений голос мого товариша:

— Ти як там? Голова ще на місці?

— Сорок секунд, політ нормальний, — жартома відрапортував я.

Склеп виявився не дуже глибоким. Він мав майже правильну півсферичну форму з радіусом три — чотири метри в основі, і був достатньо просторим, оскільки я міг стояти в центрі на повен зріст, майже не згинаючись. Усередині було пусто, якщо не зважати на нагромадження великих каменів коло протилежної стіни. Як вони потрапили у склеп, невідомо. Можливо, лежали тут від того часу, коли сформувався грот. Печера мала ще один вихід, який, проте, був настільки загромаджений нерівними прибережними скелями, що ззовні лишався практично невидимим. Я підійшов до другого отвору і визирнув назовні. Перед очима проступив брудний півмісяць пляжу Овахе, на який одна за одною накочувались хвилі… Саме в цьому місці майже сотню років тому висадився після корабельної аварії капітан Бенсон та члени його команди.

Міцні яйця — історія капітана Бенсона

Був собі колись такий собі капітан Бенсон, американець. На початку XX століття він командував торгівельною шхуною «El Dorado», котра курсувала між Орегоном та чилійськими портами, возячи різний крам. Під час одного з рейсів американцеві сильно не пощастило — він втрапив у тропічний шторм небувалої сили. До цього більше двох десятків років Бенсон полював на китів у Тихому океані, однак, за його словами, ще ніколи не бачив чогось подібного.

Шхуна Бенсона була завалена деревиною й тріщала по швах під натиском урагану. Через якийсь час американець наказав скинути весь вантаж у море, що, проте, не врятувало його судно. Корабель почав протікати відразу у кількох місцях, і скоро стало ясно, що довго він не протримається. Між тим шхуна знаходилась дуже далеко від берега, оскільки на шляху з Чилі до Америки кораблі зазвичай роблять чималий гак на захід, шукаючи кращого вітру.

Тікаючи з судна, що от-от мало піти на дно, одинадцять чоловік команди втиснулись на рятувальній шлюпці. Вони захопили з собою каструлю молока, бочку пісного супчику, коробку з пряниками та двадцять галонів питної води. Бенсон спромігся прихопити також секстант, однак, коли поліз за хронометром, з’ясувалося, що капітанська рубка залита водою, тож хронометр ніяк не дістати.

Насправді ніхто з команди вже не вірив у порятунок. Найближчою землею був острів Пасхи, і до нього лишалось… сімсот морських миль (тисяча триста кілометрів). Ба більше, не маючи хронометра, потерпілим довелося спочатку піднятися на північ, аби досягти потрібної широти (інакше вони ризикували просто «пролетіти» повз острів), що додало ще двісті миль до їхнього маршруту.

Тож капітанові Бенсону та його людям не лишалося нічого, хіба відчайдушно боротися за своє життя. Нещасливці ще кілька разів потрапляли у шторм, однак якимось дивом змогли вціліти. Під час однієї з бурь солона вода потрапила в діжку з прісною водою, зіпсувавши всі запаси. Відтоді до їхніх тортур додалася нестерпна спрага.

…Через дев’ять днів упертого просування на захід американці побачили на горизонті Рапа Нуї. Спрага зводила їх з розуму. Проте цього разу удача повернулася до нещасних спиною: минуло довгих сорок вісім годин, перш ніж вони змогли причалити до скелястого берега.

Бенсон висадився на східному боці острова, котрий у ті часи пустував. Його команда знаходилась на останній стадії виснаження, шкіру багатьох моряків нещадно роз’їдала морська сіль — найбільше страждали ступні ніг, через що половина матросів не могли ходити. Сам капітан раз за разом валився на пісок, але щоразу підводився і, стиснувши зуби, бурмотів: «Не здаватися… Не здаватися, хлопці…».

Нарешті якийсь рапануєць, що випасав овець у цій частині острова, помітив ватагу напівмертвих бідолах. Абориген чимдуж понісся в Ханга Роа і доповів про прибульців представникові чилійської влади, сеньйорові Едмундсу (британцеві за походженням). Едмундс, не зволікаючи, організував рятувальний загін і підібрав потерпілих. Після того він прихистив американців, надавши їм усе необхідне. Минуло небагато часу, і матроси з «El Dorado» потихеньку оклигали.

Проте найцікавіша частина історії тільки починалася.

Після чотирьох місяців перебування американців на острові до Рапа Нуї так і не навідався жоден корабель. Доблесному капітанові Бенсону геть не припав до смаку такий стан справ. Одного ранку він прокинувся, смачно вилаявся, сказав, що йому остогидли остров’яни з їх розміреним лінивим життям і що всім порядним людям не місце у цій Богом забутій дірі. Відтак американець вирішив відремонтувати корабельну шлюпку з «El Dorado» і дістатися до якогось великого порту, де його могли підібрати судна, що пропливали повз.

Проблема полягала в тому, що найближчим портом, куди регулярно заходили торгові та військові кораблі, був Папеете на о. Таїті (Французька Полінезія). Від острова Пасхи його відділяє… 2000 морських миль. Крім того, на той час на острові скінчилися сірники, через що бравому капітану довелося навчитись розпалювати вогонь тертям, як його добували рапануйці.

Попри все, наприкінці жовтня капітан Бенсон з двома товаришами повантажився у човен і відплив з острова Пасхи, тримаючи курс на захід. Через шістнадцять днів вони дісталися острова Мангавера. Перепочивши два дні, навіжений американець відправився на Таїті і, врешті-решт, подолавши наступних дев’ятсот миль за одинадцять днів, пришвартувався в Папеете.

Містер Річардс, британський консул у Таїті, ледь не загримів зі стільця, коли на його питання, звідки, до дідька, з’явились американці, капітан Бенсон спокійно відповів:

— Припливли з острова Пасхи, сер…

* * *

Після полудня ми залишили Овахе і, обігнувши велетенський прибережний пагорб, зрештою перебралися до Анакени.

При в’їзді в бухту розкинувся розкішний пальмовий гай. Анакена — мабуть, єдине місце на всьому острові, схоже на нормальний острів Океанії, а не на безлюдну здичавілу пустку. Відразу за переліском здіймалося аху Нау Нау. З невідомих причин моаі на цьому аху збереглися значно краще за будь-які інші статуї на острові. Носи та губи титанів настільки чітко проступали на обличчях, що здавалося, були витесані тільки вчора. Можливо, королівське табу досить довго захищало це місце навіть після того, як будівники кам’яних велетнів були винищені, а острів захлинувся в міжусобицях. Крім того, у чотирьох моаі з платформи Нау Нау на головах красувалися червоні пукао, теж у бездоганному стані.

Після аху починався неширокий пляж, вкритий білим кораловим піском. З боків бухти здіймалися скелясті пагорби, захищаючи Анакену від вітрів із заходу та сходу. Завдяки їм висвітлене піском блакитне плесо затоки постійно лишалося нерухомим, наче скло.

Саме тут я, пригадую, познайомився з Мокомае, остров’янином, який уже зовсім скоро відіграє в моєму житті немалу роль.

Я валявся горілиць на піску і, розкинувши руки, дивився в безхмарне небо. Обсихав після купання. Ян, підійшовши до самого краю води, роздивлявся у бінокль горизонт. Окрім нас на пляжі нікого не було.

Зненацька до мене долинули ледь чутні звуки кроків по піску. Вивернувши голову, я зазирнув углиб пляжу і побачив, що до нас наближається високий кремезний рапануєць з довгим волоссям, зав’язаним у ґульку на тім’ячку, тримаючи в руках довгий ніж, схожий на мачете. З гульки стирчало кілька м’яких, вузьких і довгих пір’їн. Його передпліччя, шию, литки на ногах рясно вкривали татуювання, вздовж зовнішньої сторони на кожній нозі були витатуювані рядки з символами ронго-ронго. Очі закривали темні окуляри.

Помітивши, що я витріщаюсь на нього, абориген посміхнувся і мовчки кивнув мені. Я сів на піску, повернувся до нього і кивнув у відповідь.

— Іа-о-рана! — привітався він, наблизившись.

— Іа-о-рана! — відказав я.

Неподалік росла висока кокосова пальма, ледь нахилена в бік океану.

— Кокосів хочеш? — знічев’я спитав остров’янин англійською.

Я поглянув на пальму, не дуже розуміючи, до чого він хилить. Пучок твердих зелено-сірих плодів відділяло від землі добрих вісім метрів. Утім, я ствердно кивнув.

Абориген діловито запхав ніж за пояс і підійшов до товстенного стовбура. Затим вперся в нього обома руками, обхопив його ногами і легко й зграбно, немов мавпа, поліз до вершечка пальми. Від здивування я аж рота роззявив. Усього за кілька секунд остров’янин опинився на самісінькому вершечку дерева, сховавши голову між пальмовим листям.

Ян у цей час забрів аж на протилежний бік затоки. Він одразу запримітив, що коло пальми діється щось незвичайне, спинився і наставив на дерево бінокль.

— Ти на хріна його туди загнав? — загорлав чех, узрівши, як рапануєць вихором злетів по стовбуру і заховався серед щільного пучка довгастих темно-зелених листків. — Залиш у спокої нещасного аборигена!

— Це не я! — кричу йому у відповідь. — Я нічого йому не робив. Він туди сам поліз!

— З якого дива?

— За кокосами!

Мій товариш повісив бінокль на шию і пошурував до мене вздовж берега. Коли він наблизився, остров’янин якраз почав скидати згори перші плоди. Жовтуваті кокосові горіхи розсікали повітря наче авіаційні бомби і глухо врізалися в пісок. Затамувавши подих, ми з Яном спостерігали, як абориген, спритно обвившись ногами круг стовбура й утримуючи себе лиш однією рукою, іншою вправно відсікав плоди. Широкий довгий ніж тільки й мигтів у повітрі.

Зрештою, назбивавши цілу дюжину кокосів, абориген почав спускатися. Спочатку він скинув на землю ножа, потому, обхопивши стовбур обома руками, поволі з’їжджав униз, поперемінно опускаючи то руки, то ноги, напружуючись і вигинаючись при цьому, наче гусениця.

Ми допомогли рапануйцю зібрати розкидані плоди, після чого розсілися колом на піску. Остров’янин поклав перед собою невеликий плоский камінь, який хтось завбачливо приховав за стовбуром пальми, потім умостив на нього кокос і з розмаху рубанув плід своїм гострим мачете. Горіх хруснув, і на жовто-зеленій товстій шкаралупі розійшлася тріщина, звідки одразу почала сочитись прозора рідина.

— Нате, пригощайтесь, — по-товариськи мовив хлопець.

Попервах я дещо загаявся, через що зміг проковтнути лиш кілька останніх краплин, що скапували через шпарку, і зовсім нічого не відчув: усе молочко витекло на пісок. Але, наступного разу я вже тримався напоготові, вихопивши кокос з-під рук аборигена, щойно на плоді з’явилася тріщина від удару ножем. Незважаючи на спеку, молочко було прохолодним і дуже солодким на смак. Наступний розщеплений кокос потрапив до Янових рук, і лиш тоді остров’янин розколов плід для себе.

— Як тебе звати? — спитав я, облизуючись.

— Мокомае. А тебе?

— Я — Макс, а оце мій товариш, Ян.

— Звідки ви?

— Я з України, Ян зі Швеції.

— Круто… А я тут живу, — сьорбаючи кокосове молоко, проказав Мокомае. — На Рапа Нуї.

— Це теж круто, — замріяно прогугносив я. — Чим ти займаєшся?

— Танцюю полінезійські танці. Власне, я сам — хореограф, але заодно ще й виступаю. Разом з дівчатами. Це круто. Сьогодні ввечері у мене концерт у барі на авеню Текена. Приходьте, я проведу вас без квитків. Буде багато хорошого пійла і неслухняних дівчисьок…

— Ми прийдемо, — запевнив його я. — Ми обов’язково до тебе навідаємось.

— А ще у мене є тату-салон… — ніби між іншим доказав остров’янин.

Розправившись з кокосами, Мокомае спитав, чи ми, бува, не хочемо ще. І я, і Ян заперечно замахали головами. Не знаю як чех, але я відчував, що з мене досить, позаяк всередині все аж злипалося від солодкого мов мед кокосового соку. Після того наш новий знайомий скупався в затоці і налаштувався повертатися назад у Ханга Роа.

— Приїжджайте сьогодні ввечері на хулу[52], — нагадав наостанок абориген.

Я ще раз запевнив його, що ми обов’язково прийдемо.

Втім, на превеликий жаль, нам не вдалося скористатися запрошенням Мокомае. Того вечора по дорозі назад до Ханга Роа нас підстерігала чергова дорожня пригода…

* * *

В одній зі своїх книг Любко Дереш написав, що не любить творів, де є посилання на відомі анекдоти. Не любить тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються загадкою, а відтак втрачається їхній перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, краще завжди розповідати її повністю. Так ось, слухайте:

«Чоловік зібрався на рибалку. Прийшов він, значить, до річки і вмостився на своєму улюбленому місці, на березі лиману, закритого з усіх боків стіною очерету. Щойно він закинув вудилище, як десь здалеку з-за комишів донеслося істеричне: «Та пішли ви всі в дупу!». Рибалка прислухався, але нічого більше не почув. Відтак він заспокоївся, втупившись у нерухомий поплавок.

Зненацька над водою розбірливо пролунало вдруге:

— Та пішли ви всі в дупу!!

Цього разу репетували вже ближче, голос видавався вкрай розпачливим. Рибалка переполошився, зміркувавши, що там, либонь, недобре щось коїться. Видно, лупцюють там когось. По-дорослому.

За хвилину чи дві вигук повторився:

— Та пішли ви всі в дупу!!!

На цей раз горлали зовсім поряд, через що рибалка страшенно перелякався і, покинувши вудилище, зірвався на рівні ноги. Він уже готувався ушиватись геть, коли це раптом помітив самотнього дідуся, котрий неспішно випливав із-за очерету у маленькому човні, незграбно махаючи короткими веслами.

— Слухайте, діду, а чого ви на веслах гребете? У вас же мотор є.

— А-а-а! Пішли ви всі в ду-у-у-пу!!!».

…Ми з чехом засиділися в Анакенській бухті допізна.

Сонце давно закотилося за скелі, що обступають Анакену із заходу. На чистому безхмарному небі повільно загусала темрява, вичавлюючи з себе перші цятки безпристрасних зір. Я сидів на ще теплому піску і розмірковував про те, що, мабуть, недарма тут колись селилися королі. Анакена виявилась справжнім райським куточком — нерухоме плесо океану, безлюдний піщаний пляж, пальми, зорі… Мені страшенно не хотілося їхати назад до Cabañas Hinariru. Втім, накупавшись, ми з Яном відчули страшенний голод, а тому за годину після заходу сонця вирішили повертатися.

Поки обтиралися рушниками, переодягалися і збирали речі, надворі повністю стемніло. Через кілька хвилин, пробравшись у повній темряві через пальмовий гай, ми зрештою підійшли до мопеда, неспішно надягли на голови шоломи, затим Ян завів двигун і…

— Слухай, чувак, — розгублено промимрив чех, — а у нас не працює фара…

— Яка? — спитав я, так наче у мопеда було дві чи більше фар.

— Ота, що має, бляха, світити нам на дорогу.

— А-а… І чому вона не працює?

— Звідки я знаю, чому? — мій товариш смикав туди-сюди вимикач, але світло так і не з’являлося.

На цілому мопеді з усіх освітлювальних приладів працювали тільки бокові жовтенькі лампочки, що позначали повороти.

Від Анакени до Ханга Роа пролягає практично пряма дорога довжиною кілометрів дванадцять–тринадцять. Треба сказати, доволі непогана дорога. Звісно, якщо їхати по ній зі справними фарами.

Ми з чехом довго радилися й сперечалися, вирішуючи, як нам далі бути, в результаті чого прийняли рішення теліжитися до селища без світла. По-перше, очі вже трохи призвичаїлися до темряви, а по-друге, у нас просто не було іншого виходу.

Нас урятувало те, що ніч видалася ясною. В легкому місячному світлі дорога дійсно непогано проглядалась. Від’їхавши на кількасот метрів від Анакени, Ян обернувся до мене і гукнув:

— Усе буде пучком, чувак! Шлях прекрасно видно. За півгодини будемо вдома.

А потім впевнено піддав газу. Я хотів сказати у відповідь щось підбадьорливе, коли раптово відзначив, що… дорога зненацька обірвалася. Ну, цебто, вона не обірвалася, а просто завернула праворуч, а от ми продовжили нестися прямо. «Дирчик» почало трясти й колошматити, мов у гарячці, під колесо потрапив великий камінь, вибивши кермо з Янових рук, і ми, неначе двоє плавців на змаганні з синхронного плавання, одночасно задерши ходулі до неба, шугонули кудись у прерії. Мопед, прокотившись боком по траві, скоро заглох.

— Чувак, ти живий? — гукаю у темряву.

— Живий… живий… — бурчить щось у кущах по сусідству.

— Це добре, я теж живий. У тебе там усе нормально?

— Ні. По-моєму, я лежу на купі конячого лайна…

— Переживеш, — гигикнув я.

Обтрушуючись, ми повільно піднялися з трави. Побачивши один одного, голосно розреготалися. Затим я всівся назад у траву і стягнув з голови шолом. У вухах дзвеніло.

— Яне, подивись, — зненацька промовив я.

— Що там? — чех задер угору голову.

— Твої зорі… — пояснив я. — Зорі над островом Пасхи…

Якийсь час Ян стояв нерухомо, встромивши ніс у небо. Я розумів, що момент, можливо, не зовсім відповідний, проте… Ми ж заради цього сюди їхали…

Потому мій товариш голосно зітхнув і пішов шукати «дирчика» в траві.

На щастя, наш транспортний засіб зовсім не постраждав, вже за кілька хвилин ми повернулися на дорогу, тримаючи курс на Ханга Роа. Відтепер мопед повз уперед, наче п’яна черепаха. Розігнатися до 10 км/год вважалося просто космічною швидкістю.

Приблизно через годину якась машина нагнала нас ззаду. Ян мусив спинитися і ввімкнути сигнал повороту, аби хоч якось позначити нашу присутність на дорозі, інакше потужний позашляховик остров’ян міг спокійнісінько закатати нас у асфальт, не помітивши «дирчика» в повній темряві.

Совісний водій спинився коло нас і, зрозумівши, що не все гаразд у данському королівстві, співчутливо запитав:

— Хлопці, у вас усе гаразд?

— Все нормально, — відказав мій напарник. — Просто фара чомусь не працює, то ми й волочимося в темряві аж від Анакени.

— Зрозуміло. Я можу чимось допомогти?

— На жаль, ні. Дякуємо. Ви собі їдьте, ми вже якось дошкутильгаємо до Ханга Роа.

— О’кей, тоді бувайте!

Після того як ми проїхали центральну частину острова, машин, що їхали з нами в одному напрямку, побільшало — багато рапануйців поверталося зі своїх ферм додому.

Через п’ять хвилин поряд з нами загальмував ще один пікап. З кабіни висунулася допитлива рапануйська мордочка:

— Чуваки, у вас щось сталося? Допомога потрібна?

— Ні, дякуємо! — хором відповідали ми з Яном.

— А чого ви без світла їздите?

— Та оце, бачте, фара зламалася, доводиться їхати в темряві. Але ви не переживайте, ми самі впораємося.

Третій доброзичливець не забарився…

— Хлопці, привіт! Я ото їду, дивлюся, що то попереду за машинерія така в темряві ледве ворушиться. Ви чого це світло не вмикаєте, га?

— Та так, просто…

— Тю, не може бути! Якось це все дуже підозріло… У вас, мабуть, щось скоїлось. Давайте, я вам допоможу.

— Відчепіться!

— Що?

— Не треба нам допомагати! Дайте, блін, нормально доїхати до Ханга Роа!

Біля повороту на Маунґа Тангатоа нас настиг черговий «рятівник» — кучерява голова, меланезійський ніс-картоплина, засмаглі ручища. І те ж саме тупе запитання:

— А що це ви тут…

— А-а-а!!! Пішли всі в дупу!!!

Кохау ронго-ронго

У грудні 1862 року до берега острова Пасхи наблизилася перуанська флотилія з семи великих кораблів. За звичкою багато остров’ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх гостинно запросили на борт. Утім, цього разу в обмін на шматки яскравої тканини, ножі, дзеркальця та інший дріб’язок перуанці не стали вимагати печених курей, картоплі чи фруктів. Натомість довірливим остров’янам пропонувалося усього лиш намалювати на папері довільні символи, на що аборигени з радістю погодилися. Таким чином, самі того не відаючи, простосерді рапануйці попідписували контракти, відповідно до яких вони мали працювати на островах неподалік Перу, збираючи гуано[53]. Коли остров’яни, набравши повні жмені жалюгідних подарунків, захотіли повернутися на берег, їм ткнули під ніс щойно підписані контракти, а тоді зв’язали й кинули до трюму. Потому вісімдесят мисливців за людьми, озброївшись до зубів, висадились на острові й розкидали на березі яскраві прикраси, одяг та різне дрібне причандалля. Спокуса була надто великою, і багато аборигенів, що зібрались на скелях довкола затоки, почали несміливо підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців хапали, в’язали і кидали у човни, а тих, хто намагався тікати, ховаючись у скелі чи стрибаючи в море, безжально розстрілювали. Коли останній човен, навантажений скрученими тілами, мав відпливати, офіцер, що очолював цей рейд, помітив двох людей, які ховалися в печері. Не змігши примусити їх вийти, він застрелив обох.

Острів Пасхи спорожнів. Ті, хто не потрапив у полон або не був застрелений чи потоплений, забилися в підземні печери, де зберігалися родові скарби, і завалили входи камінням. Те Піто о Те Хенуа поринув у мертвецьку тишу, лиш з перуанських кораблів линули спів і п’яні волання: гості не знімали якір. Вони святкували Різдво…

* * *

На цьому історія не скінчилася. Кораблі відвезли майже тисячу рабів на острови біля Перу збирати гуано, де нещасних остров’ян змусили працювати, мов каторжників. Втім, так сталося, що рабовласницький рейд набув розголосу, чутки про нього дійшли аж до єпископа Таїті. Священнослужитель виступив з протестом, згодом до нього приєднався французький уряд, в результаті чого з перуанцями були досягнуті домовленості, згідно з якими вони зобов’язалися відвезти рапануйців на рідний острів. Поки за ними прибув корабель, майже дев’ятсот чоловік загинуло від хвороб та незвичних кліматичних умов, а з тієї сотні, що залишилась, вісімдесят п’ять померло в дорозі. Тільки п’ятнадцять чоловік повернулися живими назад, на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення. У 1867 році все населення острова налічувало сто одинадцять осіб дорослих і дітей.

У цієї історії є одна деталь, яка ще довгий час лишалася непоміченою. Більшість остров’ян, що підписалися під кабальними контрактами, ставили звичайний хрестик чи якісь примітивні закарлючки. Більшість, але не всі. Кільканадцять рапануйців на місці підпису вивели знаки, дуже подібні до символів ронго-ронго, рапануйського письма. Звісно, у 1862-му на це ніхто не звернув уваги, оскільки дерев’яні таблички (кохау), на яких гравірувалися ронго-ронго, будуть відкриті європейцями двома роками пізніше. Їх знайде патер Ежен Ейро (Eugène Eyraud), відряджений на острів Пасхи навертати аборигенів на запеклих адвентистів. На жаль, Ейро обмежиться лиш короткою згадкою про таблички у своєму звіті, через що відкриття пройде непоміченим. А ті остров’яни, що підписалися символами ронго-ронго під контрактом, були жерцями та родичами арікі, короля, — елітою рапануйського суспільства. Не варто, мабуть, і казати, що серед п’ятнадцяти щасливців, що повернулися живими з рабства, їх не було. Пройде багато років перш ніж стане зрозуміло, що вони були останніми, хто вмів читати ронго-ронго…

* * *

Що ж таке ронго-ронго?

Ронго-ронго — це символьне (ієрогліфічне) письмо, що невідомо коли і як зародилося на острові Пасхи. Воно є системою знаків — стилізованих зображень людей, тварин, рослин та різних геометричних фігур, які, найбільш імовірно, використовували для ведення календаря, реєстрації найважливіших подій в історії острова, запису легенд та увіковічення генеалогії рапануйських правителів. Щоправда, через те що останні рапануйці, які могли читати ронго-ронго, підступно сконали у перуанському рабстві, все вищенаведене є лишень припущеннями.

Унікальність ронго-ронго в тому, що воно є однією з п’яти писемностей, які сформувалися абсолютно незалежно одна від одної у процесі еволюції людства (інші чотири включають клинопис шумерів, єгипетську писемність, китайські ієрогліфи та письмо народів Мезоамерики). Це при тому, що всі народи як в Океанії, так і в Південній Америці (включно зі славетними Інками), були вельми далекими від ідеї якимось чином увіковічнити свої вірування, легенди чи історію. Крім того, цивілізації, що розвинули власне письмо у Шумері, древньому Єгипті, Китаї чи Мезоамериці, були в сотні і навіть у тисячі разів чисельніші за рапануйців.

Символи ронго-ронго вишкрябували гострими уламками обсидіану або акулячими зубами на дерев’яних табличках, які називаються кохау. Написання знаків відбувалося способом, що відомий як зворотній бустрофедон, зліва направо і знизу вверх. Цебто, читач починав читати символи з нижнього лівого кутка кохау зліва направо, після чого перевертав табличку на 180° і читав зліва направо другий рядок, затим кохау знову перевертали, і т. д. Іншими словами, кожен рядок є перевернутим стосовно іншого.

Ежен Ейро писав, що тримав у руках і бачив на власні очі щонайменше дві сотні кохау. Коли наприкінці XIX століття дослідники врешті-решт спохопилися і почали вишукувати залишки ронго-ронго, їм пощастило роздобути лише два десятки табличок, які зараз зберігаються в різних музеях світу.

Загадкове ронго-ронго є третьою великою таємницею острова Пасхи нарівні з походженням древніх рапануйців та їхніми феноменальними статуями. Звідки на такому ізольованому клапті неродючої землі могло взятись письмо? Ким був той геній, який, живучи серед общини, що налічувала щонайбільше кілька тисяч чоловік, вперше вимудрував у своїй довбешці ідею писемності?

Якщо вірити рапануйським легендам, то ронго-ронго не було продуктом острова Пасхи. За переказами, його привезли на Рапа Нуї перші поселенці, які припливли з королем Хоту Мату’а.

Я вже розказував, що якогось дня під час перебування на острові зустрічався з однією дуже старою остров’янкою, яка оповідала мені цікаві історії з життя острова. Так ось, ніби між іншим вона розповіла мені оповідку про «Кохау-о-те-ранга». «Кохау-о-те-ранга» була, певно, однією з найцікавіших табличок з ронго-ронго, оскільки, згідно з легендою, мала феноменальну властивість завжди приносити перемогу тому, хто нею володів. Її бережно передавали з покоління в покоління, нерідко за цей шматок дерева билися найкращі рапануйські воїни. Стара остров’янка наголошувала, що «Кохау-о-те-ранга» — це єдина табличка, яка лишилася з шістдесяти семи кохау, котрі привіз із собою Хоту Мату’а зі своєї далекої батьківщини.

Однак древній король аж ніяк не міг завезти з собою «Кохау-о-те-ранга», позаяк ніде по всій Океанії — від Папуа Нової Гвінеї до Нової Зеландії, від Австралії до Полінезії — не було навіть натяку на письмо, нічого, окрім примітивних наскельних рисунків. Батьківщина ронго-ронго — це острів Пасхи.

Серед науковців, щоправда, існує група скептиків, які стверджують, що ронго-ронго не є повноцінним письмом, рішуче заперечуючи саму можливість зародження писемності в такій нечисленній і абсолютно відрізаній від решти світу цивілізації. Як основний аргумент, вони наводять візит на острів Пасхи іспанця Феліпе Ґонзалеса у 1770-му. Під час урочистої церемонії, на якій острів проголосили іспанськими володіннями, рапануйці вперше побачили письмо на документах, які притягли з собою люди Ґонзалеса. Певна річ, стверджують ці скептики, ронго-ронго не є копією латинського алфавіту, як і будь-якого іншого письма, одначе іспанці завезли на острів концепт писемності, що спонукало рапануйців розвинути власну систему ідеографічних символів. Утім, якщо припустити, що така гіпотеза є правильною, то виходить, що писемність ронго-ронго зародилася, розвинулась і зникла на проміжку часу, меншому за століття. Окрім цього, є ще багато інших побічних фактів, які вказують на те, що писемність на острові Пасхи виникла незалежно від зовнішніх впливів, задовго до прибуття перших європейців.

* * *

Попри численні спроби, ронго-ронго до сьогодні не розшифроване, і я маю великі сумніви стосовно того, що хтось колись його розкодує. Головна причина в тому, що ронго-ронго є ідеографічним письмом. Особливість такого письма: відповідність кожного символу певному предмету, дії чи явищу, — на відміну від фонетичного письма, де графічні символи відповідають конкретним звукам людської мови, а потім з них (цих символів) складають слова. Цебто, в ідеографічному письмі кожен знак відповідає окремому слову, а у фонетичному — букві.

Маючи перед собою невідомий текст немалого об’єму, неважко визначити, написаний він ідеографічним чи фонетичним письмом. Достатньо всього лиш порахувати кількість оригінальних знаків (тобто, тих символів, які не повторюються). Якщо кількість таких унікальних символів більша 40–50, значить, письмо ідеографічне. В іншому випадку писемність, найбільш імовірно, є фонетичною, а підрахований набір символів складає її алфавіт (чи його частину). Кількість оригінальних знаків у ронго-ронго значно більша п’ятдесяти, цебто, ронго-ронго — письмо ідеографічне.

Будь-яка фонетична писемність може бути розшифрована. Іншими словами, якщо мова, якою зроблений невідомий напис, жива, або принаймні є спеціалісти, які нею володіють, раніше чи пізніше віднайдуть правильну відповідність між символами алфавіту та звуками мови, таким чином отримавши ключ, який дозволить у майбутньому читати тексти будь-якої складності. Яскравим прикладом є розшифрування єгипетських письмен.

Значно важче доведеться тому, хто візьметься за дешифровку ідеографічного письма. Нерідко протягом зародження писемності ідеографічні символи еволюціонують, через що кривулька, яка позначає, скажімо, людину, видозмінюється настільки, що стає зовсім не схожою на чоловічка. Абсолютно незрозумілими можуть бути знаки, які відповідають абстрактним поняттям, таким як «смерть», «любов», «щастя», «свобода». Через це, навіть у тому випадку, коли сама мова жива (а рапануйська говірка вікує й понині), але серед її носіїв немає жодного, хто знав би, який конкретний смисл закладено в кожній кривульці ідеографічного письма, розшифрувати таку писемність неможливо.

Пригадую, як через кілька тижнів після повернення з острова Пасхи мене запросили на прямий ефір Національного радіо — розказати трохи про подорож та про острів Пасхи. Я говорив про все: сучасне рапануйське життя, моє враження від острова, про таємничі моаі і, звісно, про ронго-ронго. Наприкінці передачі ведуча відвела трохи часу на дзвінки слухачів. Так ось, одна зі слухачок подзвонила і обурливо сварилася, звинувачуючи мене у невігластві і стверджуючи, що скрипт ронго-ронго вже давно розшифровано. Взагалі, після моєї заяви на радіо про неможливість розшифрування рапануйського письма, мене буквально завалили посиланнями на статті старанних лінгвістів, котрі в один голос твердили, що саме вони відшукали ключ до розгадки ронго-ронго. Всі публікації виявилися поганенькими й крикливими статейками, написаними свавільно й недбало, без конкретних фактів, без зазначення та пояснення методології, з одними лиш висновками і прикладами перекладених кохау. Вони не дотягували до рівня наукових статей. Крім того, сидячи у Швеції, я мав необмежений доступ до будь-яких чисел найавторитетніших наукових журналів, в тому числі «Nature» та «Science», одначе не пригадую, щоб натрапляв колись на статтю, де б ішлося про успішне дешифрування писемності з острова Пасхи. Якби факт справжнього дешифрування справді існував, про це миттю розтрубили б на увесь світ.

Причина такої кількості зухвалих тверджень про розгадку древніх символів ронго-ронго криється у згаданих особливостях рапануйського письма. Ідеографічна писемність не залишає шансів для розгадки значення всіх символів, оскільки в такому письмі просто не існує «ключа», яким є алфавіт в письмі фонетичному, а недосяжність і неприступність розгадки не дає можливості аргументовано довести хибність «фальшивих» теорій, позаяк під кілька сотень різноманітних символів, зібраних на двадцяти вцілілих табличках кохау, можна підігнати будь-який текст, від церковних хоралів до лірики Мерліна Менсона.

Не маю жодного сумніву стосовно того, що запеклі мовознавці, які стверджуватимуть, що саме їм належить слава головного і найпершого дешифрувальника кохау ронго-ронго, й надалі з’являтимуться в мас-медіа, навіюючи довірливим читачам ілюзію розкриття однієї з трьох таємниць острова Пасхи. Однак я певен, вони так само швидко зникатимуть, можливо, так і не усвідомивши головного: у 1867-му, коли серед п’ятнадцяти остров’ян, що повернулися з перуанського рабства, не виявилося жодного, хто міг читати древні символи, ронго-ронго було навіки втрачено для людства…

* * *

7 серпня 2009-го, 19:30, селище Ханга Роа. Останній вечір на острові Пасхи.

Мокомае під’їхав до будиночка на своєму куцому «дирчику».

— О, мен, ти все ще мене чекаєш! — загукав він, побачивши мене у півтемряві. — Чудово! Просто чудово!

Я повільно підвівся, зробив кілька непевних кроків уперед. Ноги не слухались мене. Я й далі не був упевнений, чи справді хочу зробити те, що збираюсь зробити. Ян стояв трохи поодаль і єхидно посміхався, готовий побитися об заклад, що я не наважусь вчинити задумане.

Остров’янин неспішно підкотив мопед до рогу своєї студії, і так і покинув його, недбало сперши свій транспортний засіб об дерев’яну стіну й залишивши ключ у запаленні. Затим він відчинив вкриті чудернацьким різьбленням дерев’яні двері і впустив мене всередину. Я обережно ступив у залу, намагаючись хоч щось роздивитись у темряві. Вікно затуляло цупке покривало, тому, як я не напружувався, не міг нічого розгледіти. Втім, нестача зорових образів з лишком компенсувалася запахами, котрі м’якими хвилями накочувались на мене з усіх сторін. Пахло сухою смолянистою деревиною, густим чорнилом для кулькових ручок, медичним спиртом, зітлілими ароматичними китайськими паличками і ще чимось зовсім мені незнайомим, хоча дуже приємним.

— Зараз я ввімкну світло, — мовив Мокомае, ввійшовши до салону слідом за мною. За ним протиснувся Ян, який весь цей час роздивлявся різьблення на дверях салону.

— Де ти був? — спитав я, щоб якось підтримати розмову. — Ти танцював?

Над головою спалахнула товста лампочка, заллявши веселим жовтим світлом салон татуажу.

— Так. У нас сьогодні була репетиція, — рапануєць широко всміхнувся. — Ти готовий?

— Завжди готовий, — машинально відповів я, по-піонерському задерши над головою зігнуту в лікті праву руку. Але зразу ж схаменувся, зрозумівши, що остров’янин навряд чи знає щось про Радянський Союз і не оцінить мого жарту.

Салон складався з двох кімнат. Перша була абсолютно порожньою, лиш біля однієї зі стін лежав невеликий килимок. На стінах з фанери висіли грубі океанійські списи, дерев’яні бойові палиці, ножі, поміж якими проступали фотографії чарівливих жінок з татуюваннями на різних частинах тіла. Обернувшись, я побачив, що передню стіну вкривають зображення якихось демонів з хитромудрими татуюваннями на обличчях.

— Я зараз готую книгу про жіночі тату, — сказав Мокомае, помітивши, що я роздивляюся його фотографії з жінками.

Друга кімната була майже втричі меншою. Напроти входу висіло велетенське дзеркало, яке займало майже всю стіну, під ним стояв неширокий столик, заставлений різноманітними баночками, склянками, пластиковими боксами з інструментами та фарбами, а коло столу здіймалося велетенське шкіряне крісло, чимось схоже на сидіння в салонах бізнес-класу. Кімната нагадувала стоматологічний кабінет чи невелику перукарню.

— Ну, вибирай! — промовив колоритний рапануєць, підсунувши мені кілька пухких журналів з фотографіями різноманітних чоловічих тату на всіх можливих частинах тіла. Він робив усе якось невимушено й зграбно, із незгасною посмішкою на тонких губах. Можливо, це через заняття танцями, подумав я, а можливо, через вроджену харизму.

Я ліниво гортав журнали, майже не вдивляючись у фотографії. Одна за одною переді мною мигтіли витіюваті татуювання на литках, плечах, передпліччях, спині та шиї. Часом гарні, часом не дуже. Словом, звичайні тату.

— Це все — не вартий уваги дріб’язок, — зненацька випалив я і різко, певно, аж надто різко, відсунув журнали від себе.

— Тобто? — Мокомае здивовано вигнув угору праву брову.

— Я маю на увазі, що це все — зовсім не те, чого я хочу.

— А чого ти хочеш?

Я набрав повітря в легені і швидко-швидко пролепетав, немовби лякаючись власних слів:

— Ронго-ронго… Ось тут, — і провів пальцем по внутрішній частині передпліччя від кисті до ліктя.

Очі Мокомае лукаво зблиснули.

— Це… це справді незвично, — сказав він. — У мене ще ніхто не просив зробити ронго-ронго.

Відтак він сховав журнали з фотографіями, натомість видобувши з однієї з шухляд невелику потерту книжечку з чорно-білими знімками всіх тих кохау, які вціліли до наших днів. Рапануєць мовчки поклав буклет переді мною. Я розкрив його й почав видивлятися загадкові символи на почорнілих від часу шматках дерева. Зрештою, я спинився на одній з табличок.

— Ось ці два, — я обвів вказівним пальцем два верхніх рядки, спостерігаючи за реакцією остров’янина.

— О’кей, — кивнув головою Мокомае, майже не дивлячись на фото. — Сідай і давай сюди свою руку.

Я вмостився на табуретку, закачав рукав кофти і поклав правицю на прохолодну шкіру крісла, внутрішньою частиною передпліччя догори. Я все ще не був упевнений у тому, що я роблю. Я, чорт забирай, не був упевнений, чи я хочу це робити.

Рапануєць сів на табуретку з іншого боку шкіряного крісла, підтягнув до себе мою руку, намастив її якоюсь безбарвною рідиною і, взявши до рук фломастери, почав накидати майбутнє тату. Спочатку червоним маркером він розкреслив на передпліччі три паралельні лінії, після чого синім фломастером почав вимальовувати поміж них загадкові знаки.

— Хей! Хей! — загукав я. — Ти ж навіть не глянув на них!

Остров’янин завмер і повільно, неначе анаконда, спокійна й упевнена у своїх силах, звів на мене пильний погляд. Він міг би здаватися розсердженим, якби не його хронічна усмішка.

— Я знаю їх напам’ять… — тихо проказав абориген.

— Хм… Справді? — здивувався я. — Ти певен, що це саме ті, які я вибрав?

— Ти мені не віриш?

— Та вірю, вірю! Але… як ти можеш знати?

— Я — рапануєць, — гордо відповів Мокомае. — Досить базікати! Вмощуйся зручніше і не смикайся.

— Ти знаєш, що вони означають? — спитав я, слідкуючи за тим, як остров’янин виписує таємничі символи на моїй руці.

— Ніхто не знає, — скупо відрубав Мокомае.

Менш ніж за п’ять хвилин малюнок було завершено. Вирячивши очі, я витріщався на правицю, розуміючи, що варто мені лиш кивнути головою, і за кільканадцять хвилин намальовані фломастером карлючки залишаться навіки на моїй руці.

— Вирішуй, — весело промовив чорноокий абориген, лукаво підморгнувши. — Now or never![54] Але будь обережний, друже: перше татуювання — це немов перший сексуальний досвід. Якщо тобі сподобається, то відразу захочеться ще, ще і ще.

Я вагався. Чомусь пригадав, як усе починалося. Я був чемним хлопчиком, ніколи не бився у дитсадку, слухав виховательок, читав багато книжок, вчився на відмінно в школі, закінчив університет з червоним дипломом, якийсь час навіть ходив на роботу, ретельно виконував усі завдання, затим поїхав на навчання в Європу. Робота набридла мені дуже швидко, аспірантура приїлася на рік пізніше, і одної миті я раптом зрозумів, що паровозик мого життя з брязкотнею і скреготом злетів з наїжджених колій і нісся тепер… Та хтозна, куди він нісся. Життя почало нагадувати калейдоскоп, в якому веселкові картинки змінюють одна одну з такою швидкістю, що навіть не залишають часу, щоб над ними задумуватись. Але понад усе мене дивувало те, що мені це все страшенно подобалося.

— О’кей, — прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. — Do it[55]…

— О’кей, чувак, — засміявся Мокомае. — Буде трохи боляче.

Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.

За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.

— От і все, — прошепотів він.

Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.

— Уф-ф! — видихнув я. — I like it… Damned, I like it, man![56]

Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:

— Welcome to the club, man![57]

Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! — безперестану повторював я про себе. — Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»

— Ти схожий на «довговухого», — зненацька звернувся до мене рапануєць.

— Що?! — вирячився я.

— Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, — спокійно проказав остров’янин. — Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.

І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.

— Тур Хейєрдал теж був «довговухим», — через хвилину продовжив рапануєць. — Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.

— Нас?… — перепитав я.

— Так, «довговухих».

— То я, виходить, «довговухий»?

Рапануєць кивнув.

— Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому ронго-ронго. Ти ж знаєш, що це все не просто так, — остров’янин торкнувся пальцем мого замотаного в целофан передпліччя.

Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.

— Ти знайшов відповідь на своє запитання? — ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.

Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:

— Так… — а потім уже значно впевненіше повторив: — Так. Але завтра я відлітаю додому.

— В Україну?

— Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.

Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:

— Значить, ти ще сюди повернешся…

Урок острова Пасхи

8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Cabañas Hinariru.

Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).

Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.

— Ми забули про штемпелі в паспорті, — покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.

— От дідько! — ляснув себе по лобі Ян. — Справді забули, — а потім подивився на годинник. — Що будемо робити? Вже надто пізно.

— Краще пізно, ніж ніколи, — спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.

— Чувак, ми можемо не встигнути на літак, — залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. — Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!

За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…

Річ у тім, що напередодні Мокомае розказав про те, що у поштовому офісі в центрі Ханга Роа всім охочим ставлять у паспорт зразу чотири печатки різних рапануйських поштових служб. За словами рапануйця, на трьох з них зображені моаі в різних позах, а на одній — літачок, острів і кілька пальм. Все це коштувало якихось 500 чилійських песо ($US 1). Я відразу зметикував: побувати на острові Пасхи і не поставити цих штампів у свій закордонний паспорт, це однаково що приїхати у Венецію і не поплавати на гондолі або, завітавши у Париж, навіть не заглянути в Лувр.

Коли ми тільки чесали повз Матавері у містечко, старанний працівник аеропорту на незмінному зеленому пікапі вже розганяв собак, розчищаючи посадкову смугу перед прибуттям «Boeing’а» з Сантьяго.

— Максе… ф-фуф… ми зап… ми запізнимось на літак! — хекав мені в потилицю Ян.

Однак я лиш додав жару…

Насправді то тільки так здається, що Ханга Роа — маленьке поселення. Практично всі будиночки в ньому одноповерхові, а тому займають чималу площу. Крім того, враховуючи, що житло Ани Марії знаходиться за межами селища, наш котедж і приміщення пошти, розташоване поряд зі стадіоном, розділяли майже чотири кілометри.

Об 11:23 ми підбігли до будівлі, в якій містився поштовий офіс і острівна пожежна бригада. Я з наскоку навалився на двері і тут-таки відлетів назад, наче тенісний м’ячик. Офіс виявився зачиненим.

— А щоб вас чорти забрали! — закричав я. — Скільки можна спати, ледацюги?

Ян стояв поряд, обіпершись руками на коліна та стираючи піт з чола.

— Друже, нам пора вертатись, — мовив, глипаючи з-під лоба на мене. — Інакше ми ризикуємо залишитися в Океанії значно довше, ніж планували.

— Скільки часу добиратись від котеджу Ана Марії до терміналу Матавері? — швидко пробелькотів я.

— Ну-у не знаю… — задумався чех. — Хвилин десять, може, менше.

— Точніше?

— Сім хвилин.

— О’кей, значить, ми мусимо потрапити в Cabañas Hinariru до 12:03, аби встигнути зареєструватися на рейс…

— Хей! Хей! Чувак! — зарепетував Ян. — У нас же ще рюкзаки не зібрані!

— Та біс із ними, — відмахнувся я. — Ми добігли сюди за вісімнадцять хвилин. Цебто, вирушати назад треба щонайпізніше об 11:45. Отже, у нас ще двадцять хвилин. Друже, не парся, ми встигаємо! — при цих словах я всівся на ґанок пошти і став чекати.

Ян, який уже давно зрозумів, що мене легше вбити, аніж зі мною сперечатись, опустився поряд і зачав нервово жувати травинку.

В 11:31 притьопала поштарка. Я вилаяв її українською. Посміхаючись, вона чемно впустила нас усередину і швидко поштампувала печатки в паспорті. Мушу сказати, відбитки справді були того варті. На першій печатці красувалося троє моаі (двоє з пукао, один без) і підпис «Isla de Pascua», на другій була зображена голова моаі, кругом якої писалося «Correos de Chile[58] — Isla de Pascua», на третій на фоні призахідного сонця також проступала трійця моаі, над яким пробивалася поточна дата, і зрештою на останній, найбільшій, як і казав Мокомае, над островом з пальмами летів великий літак, а внизу стояв напис «Vuelos regulars Santiago — Isla de Pascua — Tahiti»[59].

Об 11:36, заховавши паспорти в кишені штанів, ми попрощалися з поштаркою і чкурнули назад.

Поштові штампи, проставлені на острові Пасхи

За п’ять хвилин до дванадцятої, менш ніж за годину до вильоту, спітнілі немов після сауни, ми увірвалися до нашого котеджу. Ана Марія спокійно чекала на нас.

— Ви вже зареєструвалися на літак? — байдуже спитала вона, певно, подумавши, що ми спочатку вирішили зареєструватися і лиш потім збирати речі.

— Ні! — хором відповіли ми з Яном.

— Що?! Як так?! — у жіночки аж очі на лоба полізли. — Та ви божевільні! Мерщій збирайтеся!

Втім, підганяти нас не було потреби. Ми почали гарячково запихати речі в наплічники, не дуже розбираючись, де чиї речі і де чий рюкзак. Ана Марія тим часом зателефонувала Вані, і та примчала до будинку на машині…

Об 12:09, все ще злизуючи солоний піт з пересохлих губ, я опускав наплічник на багажний конвеєр коло стійки реєстрації.

Прощаючись, Ана Марія подарувала мені та Янові по довжелезному намисту з маленьких білосніжних черепашок. Так на Рапа Нуї споконвіків проводжають бажаних гостей.

* * *

8 серпня 2009-го,13:10. Рейс 834. Матавері (IPC) — Сантьяго-де-Чилі (SCL), чилійських авіаліній «LAN».

Все той же товстопузий широкофюзеляжний «Boeing-767» діловито розвертався на замалому, як для такого гіганта, п’ятачку, поки зрештою зайняв крайнє положення на злітній смузі. Вітер дув з північного сходу, тому літак починав розгін від західного берега, відразу навпроти будівлі аеропорту. Турбіни протяжно заревли, корпус дрібно затремтів, реактивник покотив уперед. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше. За хвилину тремтіння припинилось — авіалайнер, ледь задерши носа, відірвався від землі.

Втім, пілот не поспішав набирати висоту. Здійнявшись на кілька сотень метрів над океаном, він облетів широке коло над Рапа Нуї, дозволивши пасажирам востаннє поглянути на острів Пасхи: на його безлісі пагорби, вкриті густою наче шерсть травою, на розмиті дощем і вітрами конуси Рано Кау, Маунґа Тереваки та Пойке, на загадкове око кратера Рано Рараку, на крихітні будинки селища Ханга Роа і на бурхливі пінясті хвилі, котрі з дня у день уперто підточують скелястий берег, намагаючись дістатись до напівзруйнованих аху та загадкових моаі.

* * *

Таким є острів Пасхи. Він не схожий на жоден інший глевкий та розніжений острів Тихого океану з шовковим піском на пляжах, стрункими пальмами вздовж узбережжя та чарівливою тропічною рослинністю вглибині. Радше навпаки: його блідо-коричнева поверхня, вкрита вицвілою травою, більше нагадує один з холодних та безлісих островів Канадського Арктичного архіпелагу. Цей суворий край не вирізняється красою, його не можна назвати вражаючим, а втім… він має власний неповторний характер, яким не може похвалитись жодна інша місцина. Та найголовніше в тому, що історія цієї грандіозної, але водночас такої безплідної й убогої землі, намагається донести нам застереження, яке ми поки що вперто не хочемо помічати.

Історія острова Пасхи — це не тільки повість про одну з найвеличніших та найзагадковіших цивілізацій світу, це також пересторога, попередження, промовистий урок для наступних поколінь…

Ми не можемо сказати нічого конкретного про походження раси будівників моаі, нічого про власне моаі чи про те, як вони будувалися. Ми не знаємо, про що говорять символи ронго-ронго. А тому нам лишається лиш вигадувати суб’єктивні теорії, насилу сплітаючи докупи об’єктивні, але суперечливі факти, з безліччю ефемерних таємниць. Одне ми знаємо точно. Голландець Роггевен говорить про острів Пасхи як про добре оброблену родючу землю, де аборигени поклоняються велетенським загадковим статуям. Іспанські моряки під проводом Ґонзалеса, які висадились на острів п’ятдесятьма роками пізніше, були неприємно вражені спустошеністю та виснаженням острова. Джеймс Кук описує моаі як «things of the past», і знаходить на острові чимало повалених статуй. Чого англієць точно не знаходить, то це дерев. Єдине на цілий острів деревце, яке змогли відшукати англійські матроси, росло на крихітному виступі прямовисного схилу вулкана Рано Кау і збереглося там лиш тому, що остров’яни не могли до нього дістатися.

Історикам не вартувало особливих зусиль відтворити події, що втиснулися у цих п’ятдесят років. Виснажливе будівництво моаі набирало обертів. Статуї ставали щораз більшими, аху росли як у ширину, так і у висоту. Зведення постійно зростаючої кількості кам’яних гігантів вимагало щорік більших затрат, поволі висмоктуючи живильні соки з острова. З метою транспортування велетнів до церемоніальних платформ нещадно вирубувалися ліси. Якогось дня на острові Пасхи долі полетіло останнє дерево… Після цього рапануйців уже ніщо не могло врятувати. Швидка ерозія ґрунтів підірвала сільське господарство. Зменшення врожаїв, скорочення кількості птахів, що гніздилися на острові, відсутність човнів для риболовлі призвело до голоднечі, яка з кожним роком посилювалася. Рапануйці стали людожерами, адже… їм просто не було чого їсти.

Повернувшись в Україну, я довго мізкував над тим, що стало поштовхом до загибелі могутньої цивілізації на острові Пасхи. Унікальний народ, який спромігся на абсолютно ізольованому шматку землі площею 163 квадратних кілометри створити виняткову культуру, рівної якій не знайти не лише в Океанії, а й в усьому стародавньому світі, раптом занепав, залишивши по собі кілька сотень напівдиких голодранців і цілий острів, заставлений колосальними ідолами… Невже така цивілізація не звернула увагу на те, як було вирубане останнє дерево?!

Я ніколи не повірю, що серед людей, котрі, маючи мізерний запас знарядь та інструментів, котрі придумали, як переміщати на кільканадцять кілометрів багатотонні статуї, не знайшлося нікого, хто не розумів небезпеки, що крилася в неконтрольованій вирубці лісів. До того, я не маю жодного сумніву, що таких свідомих рапануйців було декілька, можливо, кілька десятків чи навіть сотень, — ціла група, котра аргументовано доводила необхідність лімітувати споживання ресурсів, аби врятувати націю. Але… їх ніхто не послухав. Древня еліта вважала статуї важливішими. Рапануйці думали, що не проживуть без моаі, тому продовжували бездумно зводити кам’яних ідолів, нещадно вирубуючи ліси.

Я пишу ці слова і розглядаю на глобусі, який стоїть переді мною на столі, південну частину Тихого океану, напрочуд ясно уявляючи криваві події, що супроводжували занепад цивілізації на острові Пасхи. Знищення останнього дерева, розвал сільського господарства, голод, марні намагання продовжити роботу над ідолами… Затим повстання «коротковухих», практично повне винищення білої раси будівників, міжусобиці, знову голод, а далі — канібалізм і поступове повалення статуй.

Роздивляючись Рапа Нуї посеред безмежного океану, що займає заледве не півпланети, я несподівано усвідомив, що головна проблема острова Пасхи зовсім не в тому, що древні рапануйці не до кінця розуміли загрозу, яку несе в собі вирубка лісів. Корінь усіх їхніх нещасть таївся не в обмежених ресурсах острова і навіть не в одержимості будівництвом моаі. Головна проблема рапануйців крилася в іншому: їм просто не було куди плисти…

Хтось може спитати: ну й що з того? Яке нам діло до давно минулих справ? Набудували рапануйці своїх титанів, вирубали ліс, деградували, були винищені дикунами-полінезійцями — самі винні. Але не поспішайте з висновками. Проблема острова Пасхи є значно актуальнішою, аніж видається на перший погляд, і набагато ближчою до сьогодення, ніж нам того хотілося б…

* * *

Сонце зігріває Землю.

Атмосфера регулює температуру на поверхні Землі.

Сонячне тепло передається переважно через високочастотний діапазон видимого випромінювання. Це випромінювання проходить крізь атмосферу, практично не нагріваючи її, після чого досягає поверхні планети. Розігріта Сонцем земна поверхня тут-таки віддає назад частку отриманої енергії у вигляді низькочастотних інфрачервоних хвиль. Інфрачервоні промені можуть легко протинати атмосферу і повертатися назад у космос, одначе такі гази як СО2, водяна пара та метан поглинають низькочастотне випромінювання, вертаючи назад відбите від поверхні тепло. Таким чином перераховані гази діють наче ковдра, що захищає Землю від переохолодження.

Поглинання інфрачервоного випромінювання певними газами, що знаходяться в атмосфері, називається парниковим ефектом. Даний ефект є надзвичайно важливим для всього живого на Землі. Без парникових газів денна температура біля поверхні нашої планети сягала б +82 °C (частка інфрачервоного світла, що йде від Сонця, також діставалася б поверхні). Вночі температура опускалася б до -140 °C. Середня температура Землі дорівнювала б -17 °C замість нинішніх +15 °C. Маса льоду та снігу безперервно зростала б, відбиваючи щораз більше теплових променів назад у космос, ще більше понижуючи температуру поверхні, роблячи планету абсолютно непридатною для життя. Без парникового ефекту людської цивілізації просто не існувало б.

А проте парниковий ефект — це також і проблема. Постійне нарощення промислових потужностей, бездумне господарювання та використання викопних горючих палив підвищують концентрацію в повітрі вуглекислого газу та метану (який є супутнім продуктом сільського господарства: рис, худоба, вівці), таким чином посилюючи цей ефект. У результаті температура нижніх шарів атмосфери зростає непропорційно сонячній енергії, що дістається до Землі від Сонця. Вперше на це звернули увагу після публікації Е. Фрііс-Крістенсена та К. Лассена, двох данських учених, в журналі «Science» 1991-го року. У статті обґрунтовується твердження, що між середньорічною температурою поверхні землі та сонячною активністю існує чітка закономірність. Дві криві, що зображають коливання температури Землі за багато-багато років та сонячної радіації, практично накладалися одна на одну. Втім, на графіку в «Science» обидві криві обриваються на 1970-му році, оскільки… далі лінії розбігаються — крива, що відповідає температурі Землі, плавно, але неухильно тягнеться вгору. Серед науковців миттєво здійнялося чимало суперечок стосовно того, чим зумовлене таке неочікуване зростання температури: якимись природними процесами чи виключно діяльністю людини. Дискусії тривають і досі, але загальний висновок такий: за останні п’ятдесят-сто років щось змінилося на Землі, через що температура її поверхні самовільно зростає, і можна з великою певністю стверджувати, що всі сучасні та майбутні зміни клімату будуть викликані не тільки сонячною активністю.

Вам поки що, мабуть, невтямки, до чого тут історія про Сонце, Землю і парникові гази. Для того, щоб усе пояснити, я розкажу вам три історії, які зовсім не стосуються острова Пасхи, а тому, на перший погляд, нібито випадають із загальної оповіді.

Перша історія — про полярних ведмедів.

2003 року в пресі проскочила інформація про неприємну знахідку: група відомих екологів у Північному Льодовитому океані натрапила на мертву тушу білого ведмедя, який загинув через те, що не зміг доплисти до суші. Традиційно полярні ведмеді полюють на тюленів із плавучих крижин, забираючись досить далеко від берега. Через швидке танення льодів, яке, як стверджують науковці, спричинене глобальним потеплінням, арктичні велетні часто опиняються відрізаними від материка величезними ополонками. Вони у відчаї блукають кригою, поки під ними не зникне остання крижина, після чого нещасні тварини змушені гребти навмання до повного виснаження. За словами екологів це був перший, але, вочевидь, далеко не останній такий випадок за всю історію досліджень арктичної фауни.

Знаєте, я дуже скептично ставлюся до лементливих статей, які закликають кидати всі справи і мерщій рятувати світ, тому, почувши про загибель білого ведмедя, спочатку лиш усміхнувся. Погодьтесь, сам факт знахідки мертвого ведмедя посеред Льодовитого океану нічого ще не доводить. Цілком можливо, що клишоногий помер власною смертю або через будь-яку іншу причину, а екологи лиш спекулюють даним фактом, аби привернути до себе увагу і отримати нові гранти на дослідження.

Окремі розділи цієї книги дописувалися на острові Санта-Катаріна на південному сході Бразилії, у містечку з чудернацькою грецькою назвою Флоріануполіс. Океанський клімат давався взнаки: незважаючи на розпал літа, іноді небо над островом затягували кошлаті хмари, і цілий день періщив холодний дощ. Доводилося безвилазно сидіти у хостелі. Аби хоч якось розважитись, я переглядав телевізор, аж раптом випадково натрапив на канал «National Geographic», по якому показували… білого ведмедя, що відчайдушно борсається у водах безмежного океану за сотні миль від суші! Я слідкував за бідолашною твариною, затамувавши подих. Знімальна група не втручалася в ситуацію, лишаючись безмовним спостерігачем, тож розв’язка не забарилася: грізний хижак, що колись наводив жах на все живе на льодяних торосах, безславно втонув.

Передача продовжувалася… На екрані з’явився інший полярний ведмідь, цього разу на суходолі. Через відсутність криги він більше не міг забиратися далеко в море і полювати на тюленів, свій основний харч. На заміну гола тундра не могла запропонувати нічого. Вкрай виснажений від голоду, доведений до відчаю ведмідь відважився на небувалий крок: напасти на тварину, до якої за нормальних умов ведмеді воліють не наближатись, — морського моржа. Втім, ведмежі кігті виявилися безсилими перед товстою шкурою ластоногого. Крім того, моржі, згуртувавшись, змогли дати ведмедю бій і навіть поранити його своїми масивними іклами. Охлялий і принижений хижак з останніх сил відповз до найближчих скель зализувати рани. Незабаром він помре. Втім, помре не від ран, а від голоду…[60]

А тепер облиште Арктику і перенесіться думками в тепліші місця, наприклад, до Маямі на березі Атлантичного океану чи в Новий Орлеан, що омивається молочно-теплими водами Мексиканської затоки. Послухайте другу історію про… урагани.

Колись давно, у ті часи, коли я ще займався програмуванням та 3D-моделюванням, мені довелося писати програму, яка за певними вихідними даними моделює повітряні потоки у циклоні. Наукове вивчення ураганів бере свій початок у 70-х роках XX століття. Займатися руйнівними циклонами почали в Японії та США, де ці природні явища трапляються найчастіше, нерідко залишаючи по собі жахливі спустошення. Зусилля дослідників були спрямовані головним чином на пошук відповіді на це питання: чи можливо вплинути на ураган, змінити його силу або напрямок руху, чи можливо взагалі знищити руйнівний буревій? У результаті було експериментально доведено, що подіяти на повністю сформований ураган — затія абсолютно марна й нездійсненна, не існує жодної можливості погасити таку колосальну енергію. З іншого боку, вчені помітили, що тільки 10 % новоутворених циклонів досягають стадії зрілих ураганів. Це означає, що в природі існує цілий ряд чинників, які не дають ураганам сповна розвинутися. В Інституті передових ідей NASA почалися розробки комп’ютерних програм для обробки зібраних даних та моделювання поведінки ураганів з метою оцінки факторів, які впливають на їх зародження та розвиток. Як виявилось, основною живильною силою циклонів є енергія, що виділяється при конденсації водяної пари у висхідних потоках повітря, а для виникнення повносилого урагану необхідне здійснення декількох умов, основною з яких є потрапляння новонародженого циклону в зону з теплою водою. Коли температура повітря над поверхнею води менша за 27 °C, ураган ніколи не набере сили. Моделювання також показало: якщо охолодити океанську воду під епіцентром урагану хоча б на 2 °C, буревій затихне сам по собі, не маючи під собою теплої води. А проте… останніми роками температура південних морів неухильно зростає. Як наслідок, маємо різке збільшення кількості ураганів, котрі щороку накочуються на узбережжя США та Японії (згадайте хоча б Флойд, який у 1990-му зібрав численні жертви з узбережжя Флориди, та сумнозвісну Катрину, котра рознесла на друзки Новий Орлеан).

За всю історію метеорологічних спостережень у південній Атлантиці не було зафіксовано жодного урагану (у даному регіоні циклони формуються виключно у Північній півкулі). Так було до 2004 року. 28 березня 2004 року перший атлантичний циклон, який сформувався на південь від екватора, вдарив по узбережжю Бразилії. Сила вітру досягала 40 м/с (144 км/год.). На сьогодні між ученими ще точаться суперечки, чи був пов’язаний цей ураган з глобальним потеплінням і кліматичними змінами, щоправда, окремі науковці задовго до 2004 перестерігали про можливе поширення ураганів на Південну Атлантику.

Третя і остання історія буде зовсім короткою і повідає вам про лісові пожежі.

У грудні 2009-го я подорожував Бразилією. На півночі національного парку Чапада дос Гуймараньєс (Chapada dos Guimarães) натрапив на страхітливе згарище, що лишилося від пожежі, яка прокотилася тут десять років тому, у 1998-му. Місцеві жителі розказували, що за рік до того, у 1997-му, подібна засуха спричинила спустошливі пожежі в Індонезії. Що ж такого незвичного в цих лісових полум’ях, спитаєте ви? Фактично, нічого, за винятком одного нюансу: і в Індонезії, і у Бразилії горіли тропічні ліси, причому горіли, певно, вперше, за всю історію планети, оскільки зазвичай тропічні хащі є надто вологими для того, аби зайнятися…

Вам не здається, що щось не те з цією планетою?

* * *

У грудні 2009 року в Копенгагені відбулася кліматична конференція ООН. На порядку денному стояло питання про глобальне потепління, а також пошук шляхів як з ним боротися. На кліматичний саміт покладали чимало надій, через те що у 2012-му закінчується дія Кіотського протоколу, який до цього часу регулював промислові викиди найбільш розвинутих країн. Однак учасники збіговиська так і не знайшли спільної мови, в результаті конференція стала для всіх тотальним розчаруванням. Представники країн, що розвиваються, рішуче виступили проти запропонованого проекту угоди, що мала прийти на зміну Кіотському протоколу.

Не знаю, що ви там собі думаєте, але на ділі в Копенгагені обговорювалося що завгодно, але тільки не проблеми клімату. Насправді йшлося лиш про переділ природних багатств між багатими та бідними країнами. Річ у тому, що на даний момент найбагатші 20 % людської цивілізації споживають приблизно 80 % природних ресурсів. Іншим 80 % населення планети доводиться задовільнятися рештою 20 % натуральних багатств. Цебто, багаті люди в США, Канаді, Австралії, Євросоюзі споживають приблизно в 16 разів більше ресурсів, аніж бідняки Індії, Китаю та Африки. Втім, останнім часом ситуація почала мінятися. Ще півстоліття тому для середньостатистичного китайця нечуваним багатством вважався новий велосипед. Десять років тому всі китайці пересіли на мопеди. За останні кілька років більшість китайських менеджерів середньої ланки розжилися на власне авто. Те саме можна сказати про Індію та деякі африканські країни.

Зрозуміло, ніхто не має права забороняти бідним країнам розвиватися, ніхто не може позбавити їх прагнення жити комфортно й заможно, от тільки… тут виникає одна проблема. Вона полягає в тому, що в той же час ніхто й ніколи не зможе примусити американців, канадців, німців чи, скажімо, британців відмовитися від розкоші. Уявіть, що буде, коли Китай, Індія, африканські країни почнуть споживати стільки ж ресурсів, скільки нині споживає західний світ… Нам потрібно буде ще чотири — п’ять планет Земля тільки для того, щоби прогодуватися…

Розв’язати цю дилему дуже важко. Китай та Індія, інші азіатські та африканські країни, що розвиваються, не припинять свого поступу, адже їхнє населення, як і всі інші люди на Землі, заслуговує на нормальне життя. Водночас не варто сподіватись на те, що США чи Євросоюз погодяться на зменшення об’ємів індустріального виробництва для того, аби втримувати промислові викиди на прийнятному рівні. Через це в першу чергу страждатиме планета, а отже, і ми, люди, які є невід’ємною частиною екосистеми.

Тож кліматичний саміт ООН не впорався зі своїм основним завданням. Після 2012-го кожна країна може розвертати власну промисловість як їй заманеться, вивергаючи в атмосферу стільки СО2 та метану, скільки потягне її економіка. Певно, єдина делегація, представники якої дійсно переймалися екологічною ситуацією під час кліматичної конференції, — це посланці острівної країни Тувалу, яка першою щезне з лиця землі (чи то пак, океану), варто лиш рівню води піднятися на півметра.

Ви ще не бачите ніяких аналогій?…

Звісно, я розумію, наскільки безглуздими та далекими можуть видаватися вам такі проблеми. Певна річ, дуже важко, сидячи в зручному кріслі де-небудь в Україні чи будь-якій іншій європейській країні, коли за вікном приязно сяє сонечко і лагідний вітерець колише верхівки дерев, перейматися тим, що десь в Арктиці та Антарктиці тануть льодовики. Що з того, скажете ви, що цього року Антарктида «схудла» на кілька сотень тонн прісного льоду? Яке нам діло до кількох нещасних ведмедів, що не змогли догребти до берега?

Планета Земля — дуже складна система, і ми ще й досі не до кінця знаємо закони, за якими вона функціонує. Ми можемо лиш здогадуватись і висувати теорії про ті чи інші взаємозв’язки між природними явищами на основі статистичних даних. Утім, уже зараз не можна не помітити разючих і не завжди позитивних змін того середовища, у якому живемо. При цьому ніхто не поручиться, абсолютно ніхто не дасть гарантії, що одного дня ці зміни не стануть критичними, набувши незворотного характеру. Згадайте хоча б острів Пасхи. Останнє дерево впало (не зрубати його — означало залишити таке багатство ворожому кланові), після чого на Рапа Нуї настав колапс. Усього за кілька років повносила розвинута цивілізація перетворилася на зграйку дикунів, які гризуться між собою за останні шматки їжі.

Що ж трапиться, коли впаде наше «останнє дерево»?

На превеликий жаль, більшість людей пов’язують із глобальним потеплінням лише зростання рівня світового океану. Насправді ж для багатьох регіонів наслідки будуть катастрофічні.

За останнє століття за різними оцінками середня температура світового океану підвищилася на 0,2…0,6 °C і продовжує зростати експоненціально. Якщо вона підніметься ще хоча б на 1…1,5 °C, то всі прибережні міста на південному березі США, на східному узбережжі Японії, в Індонезії, на Філіппінах в буквальному розумінні порве на шматки ураганами ще задовго до того, як вони будуть затоплені внаслідок підвищення рівня океану, спричиненого таненням льодяних торосів у Антарктиді.

Зміна кліматичних зон завдасть чималої шкоди сільському господарству. В помірних регіонах почастішають засухи, в тропічних лісах спочатку зросте кількість опадів, що призведе до вимивання ґрунтів, врешті-решт перетворивши джунглі на пустелю.

Низькі температури вдержують певні мікроорганізми та різних шкідливих комах від проникнення у високі широти. Поширення цих мікроорганізмів, викликане глобальним потеплінням, призведе до розповсюдження не властивих для даних регіонів хвороб (наприклад, малярії).

Збільшення кількості опадів підвищить ризик повеней.

Екстремальні погодні умови наберуть загрозливого характеру.

В горах зникнуть зони вічних снігів, що порушить систематичність зрошення низинних територій, а це призведе до руйнування цілих екосистем, і т. д. і т. п.

Насамкінець я хочу розповісти ще одну історію, яка, гадаю, зведе докупи всі інші.

Якось я натрапив в Інтернеті на цікаву статтю, де йшлося про найбільш віддалені фотознімки нашої рідної планети. Фотографії були зроблені з апарата «Voyager 1», 722-кілограмового автоматичного зонда, який було запущено в космос американцями у вересні 1977 року. Початковою задачею «Вояжера» було вивчення Юпітера та Сатурна, втім, на сьогоднішній день апарат все ще функціонує, продовжуючи досліджувати Сонячну систему. Станом на 21 грудня 2009-го «Вояжер 1» знаходився на відстані 112,06 астрономічних одиниць (16,49 мільярдів кілометрів) від Сонця, вийшовши за межі ударної хвилі[61]. На цій відстані даний зонд є найбільш віддаленим об’єктом у космосі, що будь-коли був створений людиною. Трохи раніше, у 1990-му, коли «Вояжер 1» щойно досягнув рубежів Сонячної системи, астроном Карл Саган запропонував керівництву NASA, щоб у цей момент супутник повернувся і «кинув останній погляд» на планету з відстані майже сім мільярдів кілометрів. Головне управління американської аерокосмічної агенції дало згоду, після чого апаратові послали команду розвернутись і зробити кілька знімків тієї частини зоряного неба, де знаходилася Земля.

Пізніше Саган написав книгу «Блідо-блакитна точка». Назву навіяв знімок з «Voyager 1». «Подивіться на цю точку. Це тут. Це — дім. Це — ми. На ній усі, кого ви любите, всі, кого ви знаєте, всі, про кого ви коли-небудь чули, будь-яке людське створіння, якому довелося прожити життя», — пише Саган.

Побачивши фотографію, яка додавалась до статті, я вкотре подумав про урок острова Пасхи. Я пригадав ось ту маленьку чорну пляму, яка позначає його на карті безмежного Тихого океану. Адже насправді проблема не в тому, що серед нас, землян, немає людей, котрі не розуміють небезпеку легковажного використання природних ресурсів. Проблема не в тому, що, не усвідомлюючи вразливості нашого світу, ми не можемо відмовитися від своїх «ідолів»: дорогих машин, що жеруть більше 15 літрів пального на сотню кілометрів, шикарних будинків, які споживають стільки енергії, скільки ще століття тому вистачило б на ціле місто, персональних літаків, люксових яхт, телевізорів, комп’ютерів, зайвого одягу, шкіряних крісел, необ’ємних холодильників, скрипучих принтерів, парфумів, заморських фруктів, мобільних телефонів з пакетом абсолютно непотрібних функцій і ще багатьох речей, без яких оті найзаможніші 20 % людей не можуть уявити свого життя… Проблема навіть не в тому, що природні ресурси є дійсно обмеженими, і раніше чи пізніше ми вичерпаємо їх до дна.

Я дивився на фотографію зоряного неба, де непомітна цятка нашої планети була обведена червоним маркером — виділена серед мільйонів інших цяточок: пустих, бездушних, ворожих нам планет, від яких її відділяє сотні мільярдів кілометрів. І тоді я збагнув, що головна проблема насправді в іншому: нам просто нема куди летіти…

Епілог

Цей день я називаю «the day that never comes» — днем, який ніколи не прийде…

Перед відбуттям у далекі краї я завжди старанно обмізковую маршрут: куди їхатиму, на що дивитимусь, де ночуватиму, у скільки мені все обійдеться. Ретельно розписую кожен день подорожі за винятком одного-єдиного дня, про який на початку мандрівки навіть не хочеться думати, який — як би мені хотілося в це вірити! — ніколи не настане, але який неухильно наближається. Я маю на увазі останній день подорожі…

Отож, як би я не викручувався, «the day that never comes» настав, а за ним прийшли вогкий смуток, терпка гіркота та стиснуте в тугий клубок під горлом затаєне роздратування від передчуття скорого повернення до рутинних справ, розміреного розпорядку, нудних людей, які чомусь постійно намагаються вчити тебе життю. Такий стан я називаю «синдромом останнього дня подорожі». Настрій — незрозуміло роздрочений, лихий і вибухонебезпечний. До мене тоді краще не підходити. Особливо з тупими запитання. Хоча ні, не так. До мене тоді взагалі краще не підходити. Мені поперемінно хочеться то плакати, то бити комусь морду, то вити вовком, то просто сидіти, поринувши в меланхолію, вперши підборіддя у груди, і з тремким щемом десь під серцем згадувати всі трапунки щойно завершеної пригодницької саги. Іноді навіть кортить плюнути на все і залишитися в Чилі, або в Еквадорі, чи ще краще в Перу, але тихий посвист вітру в порожніх кишенях швиденько відганяє бунтарські помисли.

Втім, я знав, що незабаром це відчуття мине. Варто лиш почати мріяти знову…

* * *

В останній день перед вильотом ми з Яном змоталися у Вальпараїсо — великий порт на заході від Сантьяго, — де нас усі сприймали за моряків, які взяли відгул на судні. Настрій, як я вже казав, був кислий, мов пересолені огірки: я лиш безцільно тинявся причалами, час від часу забираючись на пагорби довкола містечка. Тож у Вальпараїсо нічого примітного не сталося, якщо не враховувати одного пікантного інциденту, під час якого дві чотирнадцятирічні школярки безсоромно клеїли мене та Яна просто на подвір’ї своєї школи. Оскільки ні я, ні Ян не збиралися провести решту життя у чилійській в’язниці за розбещення неповнолітніх, ми лиш зітхнули і посунули на автостанцію.

За півтори години дороги ми з чехом не обмовилися й словом. Я встромив навушники у вуха і слухав одну з тягучих і жорстких балад від фінських рокерів «The 69 Eyes», подумки прощаючись із черговою авантюрою, яка успішно втілилася у життя.

12 серпня ми залишили Сантьяго на паршивенькому «Airbus A-340» іспанської «Iberia». В Мадриді пересіли на літак до Стокгольма, куди успішно добулись вечором наступного дня. Я провів ще чотири дні в столиці Швеції, переважно відсипаючись в Яновій квартирі, після чого вилетів до Києва…

* * *

…21 серпня 2009-го, Рівне, Україна.

Мама якось трохи з сумом оглядала мене, час від часу крадькома позираючи на татуювання. Ось уже півгодини я показував їй усілякі штуковини, які привіз із заморського походу, по черзі витягаючи з наплічника кам’яні статуетки, фігурку пуми з обсидіану, глиняні андійські свистульки, придбані по одному нуебо сол за штуку в горах поблизу Пізака, браслети з червоного насіння амазонської рослини уайруро, поцяткованого чорними плямками, амулет на шию зі справжнім зубом річкового каймана з Амазонії, записник зі стилізованими зображеннями тварин з пустелі Наска, перуанські цукерки з домішками порошку з сушених листків коки. Моя кімната потроху починала нагадувати потаємний склад затятого контрабандиста, який приторговує антикварними витворами мистецтва та закордонними дивинками. Наостанок я з гордістю повідомив мамі, що вирішив остаточно покинути аспірантуру, хай йому грець.

— Ти ж колись відмінником був… — ледь чутно проказала мама.

Наступного дня на честь успішного завершення моєї Експедиції тато презентував мені подарунок: книгу Джошуа Слокама[62] «Наодинці під вітрилами навколо світу» (тепер ви розумієте — це у нас сімейне). З достовірних джерел мені стало відомо, що один знайомий нашої сім’ї наполегливо відмовляв мого батька від такого необдуманого презенту, перестерігаючи, що від тої пекельної книженції добра точно не жди. Так і казав:

— Послухай мене, не варто йому дарувати ту книгу…

— Не розумію, чому? — відповідав тато.

— Та що тут не розуміти? — змахував руками знайомий. — Зараз попре шукати спонсора і сам попливе на якомусь кориті через моря-океани…

Я всівся на ліжку, натягнув на ноги ковдру, знаючи, що сидітиму допізна, а першими завжди мерзнуть ноги, затим звичним рухом увімкнув невелику лампу над головою і розкрив першу сторінку. З невимовною насолодою занурився в одну з найбільш ризикових авантюр в історії людства. «Щодо мене, то море зачарувало мене змалку. У віці восьми років я вже був на плаву в компанії інших хлопчаків у затоці, маючи усі шанси потонути…» — писав Слокам про своє дитинство.

Я ковтав сторінку за сторінкою і дуже скоро переконався, що таки справді не варто було дарувати мені цю книгу.

Але то вже інша історія, панове. І для неї тут, мабуть, не місце…

Почато:

субота, 13 червня 2009-го — Стокгольм, Швеція.

Писалося:

липень-серпень 2009-го — Перу (Трухільйо, Ліма, Арекіпа); Чилі (Ханга Роа, Сантьяго); Швеція (Стокгольм);

вересень-жовтень 2009-го, січень-лютий 2010-го — Україна (Київ, Львів, Рівне);

грудень 2009-го — Бразилія (Фоз-ду-Іґуасу, Флоріанополіс).

Закінчено:

понеділок, 22 лютого 2010-го — Київ, Україна.

Автор висловлює вдячність за сприяння в підготовці подорожі та допомогу як під час мандрівки, так і при написанні цієї книги: батькам, сестрі Валерії, провіднику Роберто — «повелителю кроликів на Котопаксі» (Латакунга, Еквадор), Ґреґору Самолюку (Трухільйо, Перу), Педро Суфісьєнтесу (Ліма, Перу) та всьому хостелу «Backpackers Family House», Хейді та Оскару (Сантьяго, Чилі), Вані та Ані Марії (Ханга Роа, острів Пасхи), Мокомае (Острів Пасхи), Джиммі (Сан-Педро де Атакама, Чилі), Юлії Джугастрянській (Київ, Україна), Людмилі Середі та Олександрові В’юну (Рівне, Україна), Ігорю Костенку та його дружині Вікторії (Київ, Україна), Юрію Литвинюку (Київ, Україна) та Миколі Кравченку (Київ, Україна).

Окрема велика подяка — Олександрові Жданенко (aka Алекс) — за вміння подати руку тоді, коли весь світ повернувся до тебе задницею (…and this is fucking true, man! J+++), та Яну Фідлеру — в усіх сенсах крутому чуваку, безперечно, найкращому чехо-шведові світу, без якого ця подорож, будьте певні, ніколи б не втілилась у життя.

Keep smiling, guys! Life is unbelievable!

Музика, яка була зі мною під час подорожі та протягом написання книги:

In Flames — альбом «A Sense of Purpose» (2008);

HIM — альбом «Screamworks: Love in Theory and Practice» (2010);

Iron Maiden — альбоми «Brave New World» (2000), «Dance of Death» (2003), «The Matter of Life and Death» (2008);

Bon Jovi — альбом «The Circle» (2009);

Sonic Syndicate — альбом «Only Inhuman» (2007);

Soil — альбом «Picture Perfect» (2009);

інші композиції різних виконавців — The 69 Eyes, Disturbed, Linking Park, Dark Tranquility, Tenacious D, One Republic, Creed, Daughtry, W.A.S.P., Europe, і навіть, прости Господи, Jay-Z та Rihanna J+++…

ЛІТЕРАТУРА

Бломберг Рольф. Золото і анаконда. — К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1961. — 136 с.

Фон Дэникен Эрик. Посланники из космоса. Наследие небесных учителей. — Харьков: «Клуб семейного досуга», 2010. — 320 с.

Фидлер Аркадий. Рыбы поют в Укаяли. — М.: Государственное издательство географической литературы, 1963. — 240 с.

Хейєрдал Тур. Аку-Аку (Таємниця острова Пасхи). — К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1959. — 328 с.

Хейердал Тур. Фату-Хива. — М.: Изд-во «Мысль», 1978. — 303 с.

Хейердал Тур. Экспедиция «Кон-Тики». «Ра». — М.: Изд-во «Мысль», 1972. — 486 с.

Шах Тахир. На пути к Эльдорадо. — М.: Эксмо, 2006. — 384 с.

Von Daniken Erich. Return To The Stars. Gods From Outer Space. — CORGI, 1970. — 138 p.

D'Altroy Terence N. The Incas (The Peoples of America). — Malden, MA, USA: Blackwell Publishing Ltd., 2003. — 378 p.

Easter Island: The First Three Expeditions, 3rd edition. — Rapa Nui, Easter Island: Museum Store — Rapanui Press, 2007. — 180 p.

Englert Sebastiбn+++ F. Legends of Easter Island. — Rapa Nui, Easter Island: Museum Store — Rapanui Press, 2006. — 220 p.

Routledge Katherine. The Mystery of Easter Island. — London: Adventure Unlimited Press, 1919. — 395 p.

Выкуп Атауальпы [Электронный ресурс]: Материал из Википедии — свободной энциклопедии. — Режим доступа: /Выкуп_Атауальпы.

Острів Пасхи [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. — Режим доступу: /Острів_Пасхи.

Кауачи [Электронный ресурс]: Материал из Википедии — свободной энциклопедии. — Режим доступа: /Кауачи.

Thomson William J. Te Pito Te Henua, Or Easter Island [Electronic resource] // Internet Sacred Texts Archive. — Mode of access: -texts.com/pac/ei/ei01.htm.

Лисянський Юрій Федорович [Електронний ресурс]: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. — Режим доступу: /Лисянський_Юрій_Федорович.

Voyager. The Interstellar Mission [Electronic resource] // Jet Propulsion Laboratory. California Institute of Technology. — Mode of access: .

Mulder Karel. Sustainable Development for Engineers: A Handbook and Resource Guide. — Delft, Netherlands: TU Delft Publishing, 2004. — 346 p.

Нічліжка в Сан-Педро.

Сан-Педро де Атакама.

Щойно з пустелі…

Місячна долина (пустеля Атакама).

Джиммі допомагає відкопувати наш «Chevrolet».

Пустеля Атакама — найсухіше місце на Землі.

Долина Смерті.

Посеред вапнякових бескидів Долини Смерті.

Міжнародний аеропорт Сантьяго-де-Чилі: «Boeing-767» перед вильотом на Рапа Нуї.

Автор та Ян Фідлер — перші секунди після прибуття на острів Пасхи.

«Мертвий» моаі.

Статуї на південно-західному схилі кратера Рано Рараку.

Аху Тонгарікі.

Голова та плечі моаі, який вкопаний у землю на внутрішньому схилі Рано Рараку.

Череп коня перед прісноводним озером всередині кратера Рано Рараку.

Незавершена статуя в каменоломні.

Загадую бажання (моаі всередині Рано Рараку).

Найбільший аху на острові. Після заходу сонця.

Аху Нау Нау на пляжі Анакена.

Мокомае поліз за кокосами (пляж Анакена).

Кратер Рано Кау.

Петрогліфи із зображеннями людиноптахів в Оронго. На задньому плані — острови Моту Каі, Моту Іті та Моту Нуї.

Рано Рараку — з цього місця моаі «виходили в світ».

Захід сонця на острові Пасхи.

Аху Тахай.

Гравець столичного клубу «Коло-коло» виконує пенальті у бік воріт місцевої команди «Рапа Нуї».

Аху Аківі — єдина церемоніальна платформа зі статуями в центральній частині острова.

Мокомае робить татуювання.

Примітки

1

Чувак, ти чого! Не будь сопляком! (англ.).

(обратно)

2

Чувак, я дурний! (англ.).

(обратно)

3

Це що таке, в біса, було?!! (англ.).

(обратно)

4

Я думав, ми могли б проскочити… (англ.).

(обратно)

5

Я думаю, це все… (англ.).

(обратно)

6

15 00 °CLP = 30 USD.

(обратно)

7

Чувак, це просто повне лайно… (англ.).

(обратно)

8

Архіпелаг у Північному Льодовитому океані.

(обратно)

9

Граничний, останній пункт призначення; місце, куди неймовірно важко потрапити (англ.).

(обратно)

10

Буканьєри — пірати, що атакували іспанські судна в XVII столітті.

(обратно)

11

Морський порт біля Сантьяго.

(обратно)

12

1 дюйм = 25,4 мм.

(обратно)

13

1 фут = 30,4 см.

(обратно)

14

Грубе прядильне волокно, що використовується для виготовлення канатів та вірьовок.

(обратно)

15

Пригода (англ.).

(обратно)

16

Рішучість (англ.).

(обратно)

17

Джеймс Кук (1728–1779) — англійський військовий моряк, дослідник, картограф і першовідкривач. Очолював три експедиції з дослідження світового океану, дві з яких були навколосвітніми. Здійснив чимало географічних відкриттів.

(обратно)

18

Сленгова назва пасажирів авіалайнера, вживається переважно поміж пілотів. Від англ. PAX — міжнародної абревіатури на позначення пасажирів у офіційних документах.

(обратно)

19

Гальмівні щитки на крилах, що використовуються для погашення підйомної сили.

(обратно)

20

Ми зробили це, чувак… Ми це зробили… (англ.).

(обратно)

21

Я зараз запла́чу, чувак (англ.).

(обратно)

22

Привіт! (мова рапануї).

(обратно)

23

Себастьян Енглерт (1888–1969) — найвідоміший дослідник рапануйської культури, німець за походженням. Після Другої світової виїхав до Чилі, де вивчав мову та культуру племен Мапуче. У 1934-му Себастьяна Енглерта, за його ж проханням, відрядили на острів Пасхи. Він залишався на Рапа Нуї аж до 1968-го, за цей час здобувши неабияку повагу в остров’ян. На могилі Енглерта вдячні остров’яни вигравірували напис: «Він говорив нашою мовою». Таких слів донині не удостоївся жоден інший чужинець.

(обратно)

24

Her Majesty’s Ship (англ.) — Корабель Її Величності (йдеться про королеву Англії).

(обратно)

25

Земля виявилася безплідною і без дерев (англ.).

(обратно)

26

Після прибуття на Рапа Нуї місіонерів, остров’янам почали давати два імені: одне іспанське і одне рапануйське.

(обратно)

27

Тут і далі вислови мовою рапануї подаємо в транскрипції (записані латинськими літерами), як наведено у книзі С. Енглерта «Легенди острова Пасхи» (1936).

(обратно)

28

Люди племен із давніх часів мали дуже світлу шкіру та біле волосся; серед них не було чорних людей (мова рапануї).

(обратно)

29

Бальса (ісп. balsa — пліт) — рід дерев сімейства Мальвові, що ростуть у Південній Америці. Рідкісна порода, деревина якої в сухому вигляді надзвичайно м’яка і легка.

(обратно)

30

Імовірно, перебільшення. Під час першої міграції на острів Пасхи прибуло не більше 200–300 людей.

(обратно)

31

Історії місцевих жителів (англ.).

(обратно)

32

Очевидно, що ми маємо справу зі змішаною расою (англ.).

(обратно)

33

Хівою, згідно з легендою, називали затонулий материк на північному-заході від острова Пасхи. Іноді остров’яни називають Хіву прабатьківщиною всіх рапануйців.

(обратно)

34

Місце між Ханга Хоону (бухта Лаперуза) та Пойке.

(обратно)

35

Теософія — ряд учень, які синтезували в собі філософію і теологію, претендуючи на більш глибоке пізнання світу, порівняно з класичною арістотелівською філософією та теологією (наприклад, Каббала, роботи Парацельса тощо).

(обратно)

36

Фабрика моаі (ісп.).

(обратно)

37

Насущне питання (англ.).

(обратно)

38

Речі минулого (англ.).

(обратно)

39

Класичний віндзор — один з вузлів, яким може бути зав’язана краватка.

(обратно)

40

«Коло-Коло» (ісп. «Club Social y Deportivo Colo-Colo») — чилійський футбольний клуб із Сантьяго. Найбільш титулована чилійська команда, як на внутрішній, так і на міжнародній арені. Єдиний чилійський переможець Кубка Лібертадорес. Свою назву клуб отримав на честь вождя індійців мапуче Коло-коло (1490–1555), який підняв свій народ на боротьбу з іспанськими завойовниками. Його профіль зображено на емблемі клубу.

(обратно)

41

Надприродна сила, що найчастіше пов’язувалася з духами аку-аку та різними демонами.

(обратно)

42

Erich Von Daniken «Return to the Stars» (1972).

(обратно)

43

Ми не можемо нічим зарадити — одного дня вони безслідно зникнуть… (англ.).

(обратно)

44

Висічені на камені зображення.

(обратно)

45

Full name — повне ім’я; place of residence — місце проживання; nationality — національність; occupation — рід занять, професія; age — вік; place of stay on Rapa Nui — де зупинилися на Рапа Нуї (англ.).

(обратно)

46

Ян Фідлер, Стокгольм (Швеція), швед, викладач, 43 роки (англ.).

(обратно)

47

Cabañas Hinariru — назва місцевості, де розташований котедж Ани Марії, в якому ми зупинилися.

(обратно)

48

Аспірант (англ.).

(обратно)

49

Письменник (англ.).

(обратно)

50

Буквально — той, хто блукає далекими дорогами; пройдисвіт, волоцюга (англ.).

(обратно)

51

Ніхто не мав права заходити на пляж Анакена. Туди могли ходити лише король, його діти, служники та дружина короля… То було священне місце, призначене лише для короля, для того щоб він жив там та купався у воді (мова рапануї).

(обратно)

52

Хула — полінезійський народний танець.

(обратно)

53

Пташиний послід, використовується як добриво.

(обратно)

54

Зараз або ніколи! (англ.).

(обратно)

55

Роби його (англ.).

(обратно)

56

Мені подобається… Чорт забирай, воно мені подобається, чувак! (англ.).

(обратно)

57

Ласкаво прошу до клубу, чувак! (англ.).

(обратно)

58

Пошта Чилі (ісп.).

(обратно)

59

Регулярні перельоти Сантьяго — острів Пасхи — Таїті (ісп.).

(обратно)

60

Дописуючи цей розділ, я наткнувся в Інтернеті на фотографії, які вже встигли обійти весь світ. Фотоальбом називається «Полярна драма», в якому на двох десятках знімків показано, як замучений голодом самець білого ведмедя роздирає і пожирає власне маля…

(обратно)

61

Ударна хвиля — область між Сонячною Системою та міжзоряним середовищем, де вплив (сила тяжіння) Сонця поступається впливу інших тіл галактики.

(обратно)

62

Джошуа Слокам (Joshua Slocum) (1844–1909) — канадсько-американський мореплавець і дослідник, перша людина, яка здійснила кругосвітню подорож наодинці. У 1900 він описав своє плавання в книзі «Sailing Alone Around the World».

(обратно)

Коментарі

1

Тут переплутані довгота і широта.

(обратно)

Оглавление

Частина III. Чилійська пустеля

  Долина Смерті

  Пішки через пустелю

  Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті

Частина IV. Земля Хоту Мату’а

  Те Піто о Те Хенуа: ultimate destination[9]

  Сучасне життя на острові Пасхи

  Хто вони і звідки?

Рано Рараку — «la Fabrica de los Moais»[36]

Таємниця створення та пересування кам’яних велетнів

Селище Оронґо і великий футбол

Анакена

Кохау ронго-ронго

Урок острова Пасхи

Епілог

ЛІТЕРАТУРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg