«Таємні стежки»

Таємні стежки (fb2) - Таємні стежки (пер. Є. Прищепа) 1660K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Георгий Михайлович Брянцев

Георгій Брянцев ТАЄМНІ СТЕЖКИ

Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ

Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський

Частина перша

І

Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.

— Здається, тут, — тихо промовив один із них.

Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.

Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:

— Вам кого?

Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.

— Хто вам потрібен?

— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.

— Хто вас послав до нього?

— Пан Брехер.

— Що він просив передати?

— Речі благополучно відправлені…

Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.

У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.

Нічні гості залишились самі.

Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.

Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.

— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.

Відвідувачі встали і пішли за нею.

Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.

Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.

— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.

— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.

— Грязнов! — сказав другий.

— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.

Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.

— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.

— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.

— Чому пішки?

— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.

Юргенс схвально кивнув головою.

— Обидва — жителі посьолку?

— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.

— Довго жили в посьолку?

— Не більше двох тижнів.

— За цей час російська авіація бомбила Вільний?

— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.

— Ви росіянин?

— Так, росіянин.

— І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова.

— І я росіянин, — відповів Грязнов.

— Земляки? Знайомі?

— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.

Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.

— Хто брат?

— Інженер-геолог.

Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.

— Спеціальність? — звернувся він до Ожогіна.

— Інженер-електрик і зв'язківець.

— Освіту одержали за радянської влади?

— Звичайно.

— Що ж вас примусило стати нашим другом?

Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.

— Як вам сказати… — криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. — Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…

— За що ж його посадили до в'язниці?

— Він був запеклим ворогом радянського ладу.

— А ви? — Юргенс перевів погляд на Грязнова.

— Особливих причин немає, — відповів той.

Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.

— Що ж трапилося з вами? — спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.

— Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.

Хмарка тютюнового диму попливла над головами Грязнова й Ожогіна.

Задзвонив настільний телефон. Юргенс попрямував до стола і спокійним рухом зняв трубку.

— Слухаю… Так, я. Трохи зайнятий… Хто тебе повідомив?.. А… а!.. Ну, що ж, коли не спиться — приходь.

Юргенс поклав трубку на місце.

— Ще про що говорив з вами гауптман? — знову звернувся він до відвідувачів.

Ожогін розповів. Одержавши згоду Ожогіна і Грязнова співробітничати з німецькою розвідкою, Брехер попередив їх, що «справжній» роботі має передувати тривала підготовка і що працювати доведеться, можливо, після закінчення війни.

— Так, найімовірніше саме після закінчення війни, — підкреслив Юргенс, — і незалежно від її наслідків. Це треба запам'ятати.

Говорив він з невеликими паузами, але чітко і коротко, переводячи погляд з одного на другого.

— Передусім — старанна конспірація, найстаранніша, — повчав Юргенс.

Ніхто не повинен знати про їх зв'язок з німцями. Із співробітниками Юргенса вони зустрічатимуться щоденно, але лише з настанням темряви. Юргенс дозволяє і навіть рекомендує мати найширші зв'язки серед російського населення міста, але приховувати від нього свої симпатії до німців. Чим ширші й глибші ці зв'язки, тим краще для справи. Дозволяється навіть висловлювати невдоволення на адресу німецької адміністрації, але обережно, в міру. Треба також продумати і вирішити питання проте, чим вони будуть тут займатись, бо жити без роботи не можна. Це викличе підозріння. Свої міркування з цього приводу вони повинні завтра ж доповісти Юргенсу. Для них уже приготовлена квартира. До себе вони можуть запрошувати кого завгодно, крім осіб німецького походження, зв'язок з якими може їх скомпрометувати в очах місцевого населення.

Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.

В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.

— Хайль Гітлер! — привітав він господаря, викинувши вперед руку.

Юргенс відповів тим же.

— Що це за пани? — зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.

— Мої люди.

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

— Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, — пояснив він. — Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

— Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? — звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

— Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.

— Його кар'єра вже закінчилась.

— Не розумію…

— Прочитай — і зрозумієш. — Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, — прочитав Ашингер. — З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

— Так… безглуздо, — повільно сказав Ашингер, — Брехер убитий далеко від фронту, — а я беззмінно в районі передової — і живий.

— Ти невдоволений цим?

— Не невдоволений, а здивований, вражений… — Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

— Так… доля Брехера сумна, — знову заговорив підполковник, — але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

— А саме?

— Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… — Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. — Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

— Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? — спитав Ашингер.

— Ні, — відповів Юргенс. — Не бажаю забивати собі голову марними думками.

— Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. — Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. — А думати треба…

— Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. — Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

— Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

— До біса новини! — Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. — В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

— Не будемо нервувати і сваритися, Карл, — сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. — Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

— В мене голова тріщить від цих новин, — сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

— Як гарно! — голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

— Андрію! Де ти подівся? — почувся з вікна голос Ожогіна.

— Тут, Микито Родіоновичу, іду! — відгукнувся юнак.

Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.

Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.

Друзі вирішили оглянути будинок.

Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.

Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів — розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило — в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.

У великій їдальні були тільки стіл і стільці. У вітальні, застеленій строкатим паласом, стояли дві шафи, наповнені книгами, диван з високою спинкою і розстроєне піаніно, яке давало такі тяжкі, нестерпні звуки, що до нього страшно було доторкнутись. Над піаніно, на стіні, висіла гітара.

— Здається, нам тут буде непогано, — сказав Грязнов і провів пальцями по струнах гітари. Вони озвалися дзвінко, мелодійно.

— Зовсім непогано, — з посмішкою погодився Ожогін, — як на курорті.

— Цілковита воля дії — ось що дивно.

— Нічого дивного немає. Юргенс дуже добре знає, що люди, які близько стоять до німців, знаходяться під наглядом партизанів, і якщо він почне надміру піклуватися про них, то…

До вітальні тихо ввійшла хазяйка з пакунком у руках.

— Зараз будемо їсти, — похмуро кинула вона і зникла.

Сніданок складався з м'ясних консервів, смаженої картоплі, салату.

Снідали разом з хазяйкою. Це була жінка років сорока п'яти з крупним невеселим обличчям, вкритим зморшками, їла вона мовчки, похиливши голову, і її мовчання трохи бентежило квартирантів.

Нарешті Грязнов не витримав.

— Як же називати вас, хазяєчко? — люб'язно спитав він.

Жінка перестала їсти, підвела голову і подивилася на Грязнова похмурими очима.

— Так і називайте, — відповіла вона.

— Це незручно.

— Кому незручно?

— І нам, і вам.

— Мені нічого.

Вона встала з-за столу, вийшла і через хвилину з'явилася з чайником, який мовчки поставила на стіл.

Друзі зрозуміли, що далі питати марно, і взялися до чаю.

Вночі Ожогіна і Грязнова викликав Юргенс. Заповнили анкети, написали докладні біографії, довго розмовляли про майбутнє навчання. Юргенс сказав, що вночі їх навчатимуть радіотехніці і розвідувальній справі два інструктори — Кібіц і Зорг. Вдень можна ходити куди завгодно, відпочивати, заводити друзів. Все це, однак, не повинно відбиватися на навчанні.

Вирішили, що Ожогін прийматиме замовлення на виготовлення вивісок і написів на склі, а Грязнов, який грає на акордеоні, даватиме уроки музики.

— А інструмент у вас є? — поцікавився Юргенс.

Ожогін відповів негативно.

— Але ми не вважаємо це проблемою, — пояснив він. — Варто лише оголосити про бажання придбати акордеон — і пропозицій надійде багато. Ми в цьому певні.

Після розмови Юргенс наказав служнику провести Ожогіна і Грязнова до інструкторів.

Будинок, в якому жили Кібіц і Зорг, примикав задньою стіною до особняка Юргенса, а фасадом виходив на іншу вулицю. Подвір'я було спільним.

В кімнаті Кібіца панувало безладдя. На столі, заваленому паперами і деталями радіоапаратури, лежали шматки хліба, яєчна шкаралупа, кістки від риби, недогризки ковбаси. Другий стіл, притиснутий до плити, був завалений кульками і пакунками. У простінку між двома вікнами красувався великий портрет Гітлера, густо засиджений мухами. Велика, на довгому шнурі, електрична лампочка була підтягнута шпагатом до маленького стола біля вікна. З розчиненої одежної шафи виглядали портативні радіостанції, лампи різних конструкцій і розмірів, витки дроту і електрошнура, плоскогубці, маленькі та великі ножівки.

Кібіц, хрипкуватий голос якого пролунав з другої кімнати, вийшов не зразу. Коли він з'явився, Ожогін і Грязнов мимоволі поморщилися.

Він був увесь якийсь вузький, плескатий, з великою, зовсім лисою головою, з настороженими, колючими очима.

— Не бентежтесь. — Кібіц зобразив щось подібне до посмішки. — Я тут сам хазяйную. Проходьте.

Друга кімната мало відрізнялася від першої. На письмовому столі був хаос, ліжко було незастелене, одяг валявся на стільцях. На одному підвіконні лежали мило, бритва, осколок дзеркала

Не запрошуючи гостей сідати, Кібіц сказав, що заняття з радіосправи почнуться завтра, потім звернувся до служника і запропонував відвести учнів до пана Зорга. На половині Зорга хтось грав.

«Турецький марш» Моцарта», відмітив про себе Грязнов.

Зорг виявився високим, струнким, із спортивною фігурою німцем у цивільному костюмі. Обличчя у нього було біле, сухорляве. Він запросив гостей до кімнати і зачинив двері, щоб приглушити звуки музики.

— Це грає моя дружина. Прошу сідати, — сказав він, сідаючи поруч Ожогіна. — Ви від пана Кібіца?

Зорг відзначався товариськістю, — говорив швидко і багато. Він пояснив, що заняття з розвідки і топографії буде провадити після уроків Кібіца.

З другої кімнати несподівано вийшла молода білява німкеня. Вона побіжно глянула на гостей, взяла з письмового стола ноти і знову пішла до себе.

Проводячи гостей, Зорг поцікавився, чи знайдуть вони дорогу додому, і коли Ожогін запевнив, що знайдуть, сказав на прощання:

— Радий мати справу з культурними людьми. Ви обидва прекрасно володієте німецькою мовою, і сподіваюсь, що справи у нас підуть успішно.

Повернувшись додому, друзі побачили в залі два чемодани, а на дивані купу одягу і взуття.

— Це вам принесли, — коротко пояснила хазяйка.

Покінчивши з примірюванням і розклавши всі речі по своїх місцях, Ожогін сів до столу і почав писати об'яви. Грязнов, проходжуючись по кімнаті, зрідка зупинявся біля стола і дивився, як Микита Родіонович старанно і водночас легко й швидко виводить чіткі друковані літери.

— «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126», — нарешті прочитав він і посміхнувся: — Я гадаю, що трьох об'яв, вивішених у центрі міста, вистачить: хто має акордеон, швидко з'явиться.

II

Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах — давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.

— Так і є, — зітхнувши, промовив він. — Недарма всю ніч ноги крутило.

Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.

Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.

Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.

Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила — все робить мовчки, тихо.

Ось три жебраки — не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.

З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, — підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.

Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.

Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.

На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.

Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.

Ізволін йшов не поспішаючи, зупиняючись на перехрестях, де звичайно вивішувались накази комендатури, оголошення й афіші.

Цілі квартали були зруйновані. Зараз ці руїни, оповиті сизою млою, здавались особливо похмурими.

Денис Макарович добрався до центра міста. Біля великого, пофарбованого в коричневий колір будинку поліції вже зібрався натовп. Тут жителі міста, за наказом коменданта, щотижня проходили реєстрацію. Незважаючи на дощ, людей сьогодні було особливо багато: напевне, оголосили повторну реєстрацію. Не помітивши в натовпі нікого із знайомих, Ізволін пішов далі. Через чотири будинки розташувалася міська управа, на розі — біржа праці. Рябіли знайомі написи російською і німецькою мовами: «Пасиршейн форцайген!» — «Покажи перепустку!», «Дурхфарт ферботен!» — «Проїзд заборонено!», «Ейнтріт ферботен!» — «Вхід заборонено!»

Назустріч, під конвоєм німецьких автоматників, брела велика група городян. Куди їх вели? У в'язницю? На гітлерівську каторгу? Скільки таких нещасних бачив останнім часом Денис Макарович?

Після розгрому німецьких військ під Орлом і Бєлгородом у місті посилилися репресії. Щоденно проводилися арешти і облави, йшло насильне вербування робочої сили для відправки в Німеччину. Солдатам видавалися премії за кожних десять чоловік, доставлених на збірний пункт, і солдати старалися заслужити премію — право на відсилку додому десятикілограмового продовольчого пакунку. Але найбільш надійним засобом окупанти вважали зондеркоманди, які влаштовували облави і зганяли жителів до збірного пункту.

Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.

Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.

Ось ще один наказ. Денис Макарович з цікавістю придивився до великого сірого аркуша — «До всіх жителів міста».

Несподівано тишу порушили постріли — один, другий, третій… Стріляли десь поруч, за рогом. Денис Макарович інстинктивно притулився до стіни. З сусідньої вулиці лунали крики, було чути тупіт ніг. Перехожі кинулися до місця події. Ізволін теж побіг на шум, але натовп, що спочатку заповнив тротуар, почав швидко танути. Люди поспішали відійти якнайдалі. Біля самого бруку Денис Макарович побачив людину, яка лежала в калюжі крові. Це був гітлерівець у формі есесівця. Патруль, що підбіг, метушився на тротуарі. Високий кістлявий офіцер з пістолетом у руці різким, верескливим голосом подавав команду солдатам і поліцаям.

Офіцер підняв руку і зупинив легкову машину, що проходила мимо. «Бенц», глухо рокочучи, покотив у бік комендатури.

Патруль і поліцаї почали поспішно оточувати вулицю. Офіцер хапав перехожих і перевіряв документи. Зустріч із патрулем не віщувала нічого приємного. Денис Макарович обережно озирнувся, прискорив кроки, завернув за ріг і швидкою ходою попрямував по вулиці Луначарського до міського скверу.

На розі Садової, як і вчора, висіло кілька об'яв. Денис Макарович пробіг їх очима і хотів уже піти, але помітив на стіні, трохи вище поштової скриньки, акуратно наклеєний невеликий аркушик. На ньому було написано: «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126».

— Мати моя рідна! — прошепотів схвильований Денис Макарович.

Він знову прочитав об'яву і відійшов убік. Серце його прискорено забилося. Він ішов по тротуару, дивлячись на похмуру, залиту холодним осіннім дощем вулицю, не помічаючи калюж. Стомлений швидкою ходою, але збуджений, з усмішкою на обличчі, Ізволін повернувся додому.

Пелагія Стратонівна вже поралась біля грубки, готуючи невибагливий сніданок із картоплі.

— Поленько, піди Ігорка поклич. До зарізу потрібний.

— Що з тобою? — дружина здивовано подивилася на збуджене обличчя чоловіка. — Наче іменинник…

— Більше, ніж іменинник! — сміючись, відповів Денис Макарович. — Біжи за Ігорком!

Пелагія Стратонівна одягнула стьобанку і, закутавшись у стару шаль, тихо вийшла з кімнати.

Ось і знайомий напівзруйнований будинок. Темним, сірим коридором Пелагія Стратонівна добралася до комірчини під сходами і постукала у фанерну перегородку.

— Увійдіть! — озвався зсередини голос.

— Можна до вас?

— Заходьте.

Комірчина була така мала і тісна, що в ній ледве розміщалися дерев'яне ліжко, маленький столик і залізна грубка. В кутку кімнати сидів на дерев'яному ящику молодий чоловік без однієї ноги і прилаштовував до чобота підметку.

— Мені Ігорьок потрібен, — сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.

— Зараз появиться хлопчак, — з посмішкою відповів швець. — Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…

Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.

Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві — Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.

В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.

— Хлопчику, — вимовив боєць, — тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…

Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву — і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.

— А ти чий, хлопчику? — важко дихаючи, спитав каліка.

— Я он з того будинку.

— А плачеш чого?

— Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.

— Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?

— Ігор.

— Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..

Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.

На світанку в місто вступили німці.

Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко — так звали бійця — остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.

Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.

— Важко вам? — тихо спитала вона.

— Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… — Василь жартівливо підморгнув. — Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.

Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.

— Ось! — сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.

— Ну й молодець! — похвалив Василь. — Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!

— Ти чого це не вітаєшся зі мною? — Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. — Ходімо, — додала вона, — Денис Макарович чекає.

Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.

— І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, — промовила вона голосно.

Здивований Ігорьок зупинився.

— Що ви сказали, тьотю Полю?

— Я? — зніяковіла жінка. — Я кажу, що от ми і прийшли.

III

Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.

Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.

Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.

Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.

— Тьху, чорт! — спересердя вилаявся він. — Невже заснув?

Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.

— Погано! — з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.

Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном — і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його — значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.

Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.

Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.

Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.

Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху — без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.

Сонце вставало над лісом, — по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.

— Сашурко! — голосно покликав він свого ординарця. — Як справи з рибою?

Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.

З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:

— Одну хвилинку, товаришу комбриг!

І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.

Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.

До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.

— Як рибка на вигляд? — спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.

Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.

— Спробуємо — тоді скажемо, — відповів Кривов'яз і сів на траву.

Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.

— Про хлопців не забув? Залишив? — спитав Кривов'яз.

— Залишив, — відповів Сашурка.

Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.

Їли мовчки.

Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.

Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.

— Що ж, будемо збиратися, хлопці, — сказав він, ні до кого не звертаючись. — Погостювали, час додому…

Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.

За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.

— Товаришу командир, нещастя! — Боєць ковтнув повітря. — Зюкін старший утік!

Кривов'яз здригнувся.

— Що?! — чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.

— Вночі… коли йшли болотом, — намагався пояснити партизан. — Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!

Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.

— Роззяви! Шляпи! — Він сердито, грубо вилаявся. — Кого проґавили!.. Ех!..

Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.

— Негайно прочистити всю ділянку, — розпорядився Кривов'яз, — до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! — гукнув він. — Швидко до мене начальника розвідки!

Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.

Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.

Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув — до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.

Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.

Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.

— Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, — порушив довгу мовчанку начальник розвідки.

— Так-таки й нема кого? — Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.

— Ви мене не так зрозуміли. — Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. — Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.

Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.

Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.

— Ну, то як же вирішимо? — знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.

— О-хо-хо!.. — протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. — Давай ще подумаємо. На, закури!

Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, — не відмовлявся.

— Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, — перевівши подих, тихо промовив Костін, — є ще одна кандидатура…

— Немає іншої кандидатури! — з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. — Клич краще Сашурку.

Начальник розвідки підвівся з землі і пішов…. Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.

— Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? — спитав Кривов'яз.

— Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.

— Вірно.

— А частував варениками ваш родич, музикант…

— Не музикант, а настройщик музичних інструментів.

— Зрозумів.

— Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

— А я не з боязких, — упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

— Вийдеш на шлях, шляхом — до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

— Авжеж, — підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

— Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

— Зрозумів.

— Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні — завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

IV

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.

Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.

— Просто незрозуміло! — голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.

— Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? — спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.

— Чому майор Юргенс байдужий до всього?

— До чого?

— Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою — про свої майбутні кадри, — наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.

Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?

— Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? — нерішуче висловив своє припущення Грязнов.

— Навряд! — кинув Ожогін і заходив по кімнаті. — Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.

Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.

— Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.

— Не можна, звичайно, — погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.

— Я гадаю, — продовжував Ожогін, — що тут дальній приціл…

Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.

В цей час у передній пролунав дзвінок.

— До нас? — здивувався Грязнов.

— Зараз дізнаємось.

Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.

— Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?

— Так, потрібен. А ти хто такий?

— Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?

— Що ж, веди, — погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.

На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах — великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.

Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.

— Тоді одягайтесь, я поведу вас, — сказав він і шморгнув носом.

— Я зараз, почекай хвилинку…

Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.

— Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, — пояснив він. — Коли треба буде зупинитись, я скажу.

Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:

— Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.

Черевики дрібно застукотіли по бруку — хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.

Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.

— Ви, здається, продаєте акордеон? — спитав він через деякий час.

Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:

— Так, фірми «Гонер».

— Розмір?

— Три чверті.

— Справний?

— Ні. Трохи западають два баси.

— Я можу його побачити?

— Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.

— Добре.

— Всього найкращого.

Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.

— Акордеон знайдено, Андрюшо! — дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. — Тепер почнемо грати…

V

Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.

— Ну й погодка! — сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. — В такий день тільки кістки гріти біля вогню.

Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.

— Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.

— Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. — Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.

— Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.

— Старий, старий! — посміхаючись, заперечив Ізволін. — Як не кажи, а шостий десяток пішов — піввіку з рахунку скидай.

Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.

— Ну, чого ти, Поленько? — Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.

Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:

— Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.

Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.

— Розумію, — схвильовано відповіла вона, — сама знаю, але люблю його, як рідного…

Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:

— Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…

— А яка?

— Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика — залишиться Василь як без рук.

Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.

— То як же бути? — Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.

— А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини — він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…

На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла — стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.

В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».

На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.

Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:

— Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?

— Від Інокентія Степановича…

— Рідний ви мій! — Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. — Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?

— Живий, здоровий і б'є фашистів.

— Тихше! Тихше! — Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. — У нас тихше треба говорити — сусіди не теє… — Він зробив рукою якийсь невиразний жест.

— Денисе! — докірливо сказала Пелагія Стратонівна. — Та ти роздягни, посади людину…

— Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, — квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

— Сідайте… сідайте… — метушився Денис Макарович. — Їсти хочете?

— Ні, спасибі, ситий, — відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

— Коли від Інокентія Степановича?

— П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти — тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день — зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

— Але становище ваше небезпечне, — попередив він Микиту Родіоновича. — Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

— До речі, — згадав Ожогін, — як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий — вгодований, високий.

— Що це за люди? — спитав Ожогін.

— Де? — озвався Ізволін з другої кімнати.

— Біля вашого будинку.

Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.

— Погані люди… Горбань — агент гестапо, а другий — мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.

Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.

— Ось вам і музика! — сказав він розсміявшись. — Ми теж не ликом шиті.

Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.

— Фірма «Гонер», розмір три чверті, — продовжував Денис Макарович. — І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.

— У вас є син?

— Цсс… — Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: — Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.

Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.

— У вас, виявляється, гість? — промовив він і розвів руками

— Так, покупець.

Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.

— Тряскін, — відрекомендувався той.

— Ожогін.

Рука у Тряскіна була гаряча й липка.

— Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, — потираючи руки, заговорив він. — Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.

Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.

— Прошу.

— Матінко моя! — вигукнув Тряскін. — Справжні сигарети… Мені навіть незручно.

— Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.

— Дивіться! — розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. — Дуже вдячний… Приємне знайомство! — Він захопив з десяток сигарет. — Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

— Ходімо в ту кімнату, — запропонував Ізволін, — поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

— Темно вже, — промовила вона. — Вікна завісити чи що?

— Завісь, завісь, — погодився Ізволін. — Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда — Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка — перекладачка гестапо.

— Небезпечне сусідство… — похитав головою Ожогін.

— Аніскільки!

Ожогін здивовано підняв брови,

Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.

— От друг Тряскіна — горбань — більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.

— До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? — спитав раптом Денис Макарович.

Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.

— Хіба вже стежать? — у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.

Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.

— Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, — сказав він. — Якщо німців, то не знаю; а якщо наших — то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, — продовжував Денис Макарович, — нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?

… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.

VI

Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім — Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.

Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.

Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.

Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.

— Хто? — спитав він голосно.

— Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! — озвався благаючий голос з-за дверей.

Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.

— Рятуйте… рятуйте!.. — несамовито хрипів він. — Я комуніст…

Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.

На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.

Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.

— Микито Родіоновичу! — покликав він. — Ідіть швидше сюди!

Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.

— Комуніст… просить врятувати… — сказав Грязнов.

Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент — і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…

— Що будемо робити? — розгублено спитав Андрій. — Чого ми стоїмо?

Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.

— Бери, понесемо… — похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.

Горбань не рухався.

— Він, здається, помер, — тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.

— Можливо, — погодився Ожогін. — Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?

До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.

«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.

— Вірно, тільки сюди, — промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.

Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.

— А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, — голосно сказав Ожогін.

Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:

— Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас — я постараюсь залишити його в дурнях.

Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.

В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання — коли?

Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного — застати Юргенса.

— Є надзвичайно термінова справа! — задихаючись від швидкої ходи, випалив Ожогін, як тільки в трубці почувся голос Юргенса.

— Що таке? Кажіть.

— Не можу… Необхідне ваше втручання.

— Гм… Ну, і чого ж ви хочете?

— Щоб ви негайно приїхали до кіно, я вас тут чекатиму… Ви чуєте мене?

— Чую… чую… Надзвичайна, кажете?

— Так-так…

— Зараз приїду.

Микита Родіонович полегшено зітхнув, витер вологе обличчя, закурив.

Із залу для глядачів долинали звуки музики, голоси. Ожогін подивився на годинник. Прикинув, що раніше, ніж за п'ять-сім хвилин, Юргенс, при всій його оперативності, не прибуде. Значить, сигарету можна викурити тут, у вестибюлі. Юргенс, напевно, вже здогадався, що провокація зірвалася. Можливо, радий цьому; можливо, незадоволений. Судячи з його голосу, він не чекав дзвінка. Але ж провокація могла б досягти мети, якби він, Микита Родіонович, не побачив горбаня раніше і не пізнав його тепер.

Коли Ожогін вийшов з кінотеатру, на протилежному боці вулиці зупинився автомобіль. За рулем сидів Юргенс.

— Що трапилось? — спитав він Ожогіна, який підбіг.

Микита Родіонович коротко доповів про подію.

Юргенс мовчав. Важко було сказати, яке враження справило на. нього повідомлення Ожогіна, бо обличчя шефа ховала темрява. Після довгої паузи Юргенс знову спитав:

— Він сам сказав, що комуніст?

— Так, сам.

— Ви його раніше не зустрічали?

— Ніколи.

— Сідайте…

А в цей час перед Грязновим стояли два гестапівці і перекладач. Вони з'явилися в будинок у ту мить, коли Ожогін, стоячи біля машини, доповідав Юргенсу про подію. І зараз Андрій не знав, на що зважитись. Поспішаючи, Микита Родіонович не встиг сказати, що треба робити Грязнову.

— У вашому будинку сховався комуніст, — сказав перекладач.

Грязнов знизав плечима і зобразив на обличчі подив, його не було вдома. Він тільки що прийшов і взагалі не розуміє, про кого йде мова. Якщо про його друга, якого зараз немає, то він не комуніст. Якщо про нього, Грязнова, то він теж не комуніст.

— Брешеш! Де сховав? — заверещав один із гестапівців.

Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.

— Мовчати!.. Собака! Паршивець! — Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. — Шукати… Верх… низ… шукати…

Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.

На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.

— Де? — коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.

Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.

— Ви хто? — спитав його Юргенс чистою російською мовою.

— Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… — він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.

Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.

— Заберіть цю погань! — наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.

Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.

… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.

Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.

Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..

… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан — дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?

Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.

— Що це? — здивувався той.

— По-моєму, шпилька.

— А як вона до тебе потрапила?

Грязнов розповів.

— Добре, — сказав Ожогін. — Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.

На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.

Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.

— Ти до мене в чемодан не лазив? — спитав він Грязнова.

— Це навіщо?

— Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.

Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.

— Ось що, Андрюшо, — звернувся Микита Родіонович до Грязнова, — полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.

Грязнов підняв брови.

— Так-так, — підтвердив Микита Родіонович, — небагато, з чайну ложку, а для чого — побачиш.

Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.

— Зрозумів? — підморгнув він Грязнову.

Той розсміявся.

На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…

Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.

Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.

Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки — Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.

Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів'ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.

Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.

«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.

Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось — мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.

Сашурка пройшов ще трохи і зупинився перед великим болотом, вистеленим килимом водяних лілій. Потім вийняв з-за пазухи шматок карти-п'ятиверстки і подивився на неї. Болото повинно було залишитись осторонь, а він наблизився до нього впритул. Тут загибель. Варто лише зробити крок вперед — і неминуча смерть.

«Ну й глушина!».

Відійшовши вбік, Сашурка потоптався на місці, потім ліг на вологу траву і скрутився в клубочок.

Стомлене, ослабле тіло вимагало відпочинку, і Сашурка швидко заснув. Його збудив передранковий холод. Сашурка встав і знову пішов лісом. Ранкові тіні вкривали стежку. Вся вона була густо встелена опалими сосновими голками. Роса краплинками іскрилася на поодиноких осінніх листях. Сашурка глибоко вдихав холодне повітря, наповнене терпким ароматом хвої. Ось і велика галявина, помічена на карті. Але позначеного поруч із нею маленького сільця немає: від нього лишились тільки поодинокі комини. Село спалили гітлерівці. Не зупиняючись на пожарищі, Сашурка знову заглибився в ліс, відшукав стежку, що губилася, і пішов швидше, хоча обважнілі, наче налиті свинцем, ноги не хотіли слухатись.

Стежка привела до протоку. В темно-зеленій воді билися риби. Сашурка нахилився над водою і почав стежити за грою риб. Вони вилися біля берега, ледве помітні для очей. Сашурці здалося, що він зможе зловити одну з них руками. Націлившись, він занурив пальці у воду і з жалем зітхнув: риби зникли. Повторивши спробу кілька разів, Сашурка встав, безнадійно махнув рукою і попрямував далі.

Він ступнув на хиткий місток, невідомо ким і коли перекинутий через протік. Прогнилі жердинки під його вагою ладні були зламатися. Тепер стало видно, де протік з'єднується з болотом.

Болото було безтурботно спокійне. Не хотілося вірити, що під його принадним бархатистим покривалом ховаються страшні ями.

Сашурка обережно ступнув ногою на край болота. Грунт заколихався, наче живий.

«Навколо ліс, всередині — болото, а в болоті — біс», майнула в голові стара лісова приказка.

Сашурка зовсім знесилився. Боролися два протилежні бажання: іти в обхід болота — і лягти, лягти хоч на п'ять-десять хвилин…

Ліс, болота, протоки, озера, галявини з великими лисинами, золотаві березові гайки, знову ліс, ліс і ліс…

Іти швидше, якомога швидше, щоб випередити зрадника Зюкіна, який втік, і раніше за нього з'явитися в місті! Сашурка ішов уже нерівною, важкою ходою і вперто твердив одне:

— Вперед… вперед…

Раптом нестерпний біль різонув шлунок. Сашурка скривився, застогнав і, впавши на коліна, уткнувся головою в землю. Мозок заволокло туманом, думки сплуталися в хаотичному клубку. Хотілося плакати, кричати. Він відчував, що знесилюється і перестає розуміти навколишнє.

Сашурка простягнув уперед руки, щоб ухопитись за яку-небудь річ, але зустрів порожнечу. Здалося, що він падає в безодню. І він втратив свідомість…

А Ожогін і Грязнов у цей час сиділи в гостях у Ізволіна.

Пелагія Стратонівна розливала чай. На столі з'явилися мед і маленькі пшеничні булочки. Микита Родіонович одержав три кілограми борошна за виготовлення вивіски. Грязнов заробив уроками музики глечик меду. Все це вони принесли Ізволіним і передали Пелагії Стратонівні.

Коли вона вийшла в другу кімнату, Денис Макарович сів трохи ближче до Ожогіна.

— Потрібна ваша допомога в одній справі, — сказав він.

Друзі дізналися, що в місті перебуває на нелегальному становищі син Дениса Макаровича — Леонід, надісланий з Великої землі для налагодження зв'язку з підпіллям. Леонід спустився на парашуті з рацією місяців зо три тому і щасливо пробрався до міста. Друзі сховали його, але при приземленні був пошкоджений передавач, і зараз працює тільки приймач.

— Юргенс навчає вас радіосправі, — додав Денис Макарович. — Може, подивитесь рацію і виручите нас з біди? Льоня довго сам копирсався, але налагодити передавач не зміг. Допомагав йому ще один хлопець — і теж марно.

— Спробуємо. Обов'язково спробуємо, — пообіцяв Микита Родіонович.

— Тільки про одне прошу, — попередив Денис Макарович: — При Пелагії Стратонівні про Леоніда ні слова. Вона не знає, що він тут. А дізнається, — захоче побачитись, хвилюватися почне… Взагалі, ви мене розумієте.

— Тряскін сина вашого знав? — поцікавився Андрій.

— Не міг він його знати. До війни Тряскін тут не жив. Адже я говорив якось про це Микиті Родіоновичу…

Друзі зібралися вже іти, як раптом двері відчинилися і в кімнату зайшов Тряскін. Він був напідпитку і не зовсім упевнено тримався на ногах.

— Ось де ви замаскувалися! — засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. — А цього молодого чоловіка я не знаю…

— Це мій друг, — відрекомендував Андрія Микита Родіонович.

— Грязнов, — назвав себе Андрій.

— Дуже радий, дуже радий! — Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: — Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості — мої гості.

Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.

Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.

— Ну, дивись, Денисе Макаровичу! — Тряскін посварився пальцем. — Строку тобі десять хвилин. — І вийшов.

— З вовками жити — по-вовчому вити, — тихо промовив Ізволін. — Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.

Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було — мало що могло трапитись попереду!

У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.

Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, — горбань, той самий горбань, який з'явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.

Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.

Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов — з її подругою.

Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.

— Ну, чого очі вирячив? — звернулася вона до чоловіка. — Частуй гостей!

Тряскін заметушився — потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.

Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:

— Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…

— Чи не можна трохи ввічливіше? — не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.

— А твоє діло — сторона! — огризнулася мати. — Теж, лялька!

Горбань, який, видно, звик до подібних сцен, голосно сказав:

— Тільки без сварок… тільки без скандалів.

— А тут ніхто і не скандалить! — відрізала Мотрона Силантіївна… — Розливай краще горілку.

— Горілка — найстрашніше зло, — почав горбань, беручи пляшку, — страшнішого немає нічого. Із знайомством! — проголосив він, звертаючись до гостей і піднімаючи чарку.

Мотрона Силантіївна вміло перехилила чарку, крякнула по-чоловічому, розсміялася:

— Отак краще! — і почала їсти.

Горбань говорив голосно.

З того, що він часто вживав вирази, подібні до: «це віднесемо у дебет», «сальдо сюди, з ним потім розберемось», «одержуйте по акредитиву», «підіб'ємо баланс», — можна було судити, що за професією він бухгалтер чи економіст.

— Ну як, розібрав, що пив? — спитав горбань Тряскіна після чергової чарки.

Той заперечливо похитав головою.

— А вона тебе розібрала? — зайшовся горбань булькаючим смішком.

— Розібрала, — скрушно відповів Тряскін.

Мотрона Силантіївна заколихалася і розкотисто зареготала. Від випитої горілки вона розчервонілася і стала наче ще товстішою. Взявши зі столу порожній графин, Тряскіна вийшла в сусідню кімнату. Звідти залунали звуки вальса. Це Мотрона Силантіївна завела патефон. З'явившись у дверях, вона вигукнула, ляснувши в долоні:

— Ану, гості, танцювати!

— Ходімо? — запросила Варвара Карпівна Микиту Родіоновича, підвівшись з стільця.

— Не танцюю.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Шкода! Ну, нічого, — заспокоїла вона Ожогіна, — з часом я вас навчу. Пристойний мужчина обов'язково повинен танцювати.

— А вас, Варваро Карпівно, — в'їдливо сказав горбань, — вивчив танцювати обер-лейтенант Роде? Га?

— Хто такий Роде? — зацікавився Микита Родіонович.

— А ви його не знаєте?

Ожогін заперечливо похитав головою. Варвара Карпівна пояснила:

— Роде — слідчий гестапо, який користується великою прихильністю самого начальника гестапо Гунке. Гунке — чудова людина, а от Роде… Роде — це…

Сп'янілий горбань раптом розреготався і посварився пальцем на Ожогіна.

— Ви думаєте, я вас не пізнав? І вас теж. — Він кивнув у бік Грязнова. — Обох пізнав, як тільки ви зайшли… Панове! — звернувся він до всіх. — Ці джентльмени видали мене. Так! Буквально-таки видали і віддали з рук у руки гестапівцям. (Усі з подивом і цікавістю подивилися на Ожогіна та Грязнова). Своя своїх не познаша, як говорить давнє слов'янське прислів'я. А ви, звичайно, здивувалися, зустрівши мене тут? Гадали, що я і справді комуніст?

— Я і не підозрював, що це ви, — знайшовся Ожогін.

— І я б ніколи не подумав, — додав Грязнов, який зрозумів тактику друга.

— Це можливо. Мені тоді так обробили фізіономію, що, глянувши у дзеркало, я сам перелякався. Але я вас запам'ятав.

— У чім справа? Що трапилось? — залунали голоси.

Горбань сумлінно розповів про все, що трапилось.

— Молодці! — схвально сказав Ізволін, і всі погодилися з ним.

— Нічого не розумію, хоч убийте! — сказала Мотрона Силантіївна.

Горбань махнув рукою і, скориставшись з того, що Варвара Карпівна вийшла з кімнати, підсів до Ожогіна.

— Все-таки здорово вийшло! — Він дістав портсигар, закурив і поклав його на стіл. — Не спохватись ви вчасно і не притягни цього Юргенса, — не викрутилися б у Гунке. Їй-богу! Він не любить Юргенса, а той — його. Вони на ножах. І Юргенс вас не відбив би. Ні-ні, вже повірте мені… — Горбань притиснув руку до грудей, закивав головою і перейшов на шепіт: — Вам я можу дещо сказати — я тепер розумію, хто ви, але тільки нікому про це ні слова. Варвара Карпівна просто боїться обер-лейтенанта Роде. Дуже боїться. А Роде — це сила. Роде тримає її при собі як перекладачку, крім того, залицяється до неї, ну, а їй це не зовсім, бачите, приємно, тому що Роде дуже страшний…

— Карпе! — пролунав раптом різкий голос Мотрони Силантіївни.

Сп'янілий Тряскін спав, поклавши голову на стіл.

Гості, не прощаючись, потяглися до дверей. Варвара Карпівна встигла сказати Ожогіну, що скоро будуть її іменини і що Ожогін повинен прийти обов'язково.

Попрощавшись у коридорі з Денисом Макаровичем, друзі вийшли на вулицю. Зразу стало легше, наче з серця звалилося щось важке і брудне.

Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.

За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.

— Знову надзвичайна подія? — зустрів він питанням Микиту Родіоновича.

— Продовження надзвичайної події… — відповів Ожогін.

— Друга серія? — вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.

— Щось подібне до цього.

— Слухаю. Викладайте.

— Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…

— Що-о?! — заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. — Де ви могли бачити його?

Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.

— Ідіоти! — буркнув Юргенс.

Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.

— Ясно! Досить! — перервав Юргенс Микиту Родіоновича.

— Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… — знову почав Ожогін.

— І надалі робіть так само, — схвалив Юргенс. — До речі, чи не знаєте ви хоча б прізвища цього мерзотника?

— На жаль, не поцікавились.

Коли Ожогін хотів уже залишити Юргенса, той спитав:

— Акордеон знайшли?

— Так.

— Дуже добре. Я бачив мимохідь вашу об'яву, але не дуже вірив у її успіх. А в кого купили?

— У сусіда Тряскіна.

— У цього Тряскіна ви зустріли мерзотника горбаня?

— Цілком вірно.

VII

Зранку несподівано запорошив дрібний сніжок. Він лягав рівним тоненьким покривалом на брудний, засипаний бурим листям брук, на дахи будинків. Місто стало невпізнанним: воно наче помолоділо, дуже змінилося.

Дивлячись крізь вікно на вулицю, Грязнов радісно потирав руки. Ось вона, довгождана зима! Несподівано у вікні показалася знайома постать Ізволіна, і хлопчачий запал у Андрія відразу зник. Він прожогом вискочив на ґанок.

— До нас, Денисе Макаровичу?

— А то куди ще! — відповів, посміхаючись, Ізволін. — Звичайно, до вас.

Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.

Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них — боявся, що це може викликати підозру.

— Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, — жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. — Ану, покажіть.

— У добрих господарів йому не сумно, — відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.

— Бачу, бачу — не скаржиться, — продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. — Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… — Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, — перехопив його погляд Ожогін: — хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.

— Якби вона була дома, — посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?

Розташувалися в їдальні за круглим столом.

— Є справа, і справа невідкладна, — трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.

Ожогін ствердно кивнув головою.

— Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.

Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.

У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.

Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.

Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах — валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.

Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.

Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.

На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах — нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.

Бургомістр, видно, поспішав, — ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.

— Чому одразу всі? — суворо спитав бургомістр.

Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.

— Ми всі в одній справі, — відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.

— Так, слухаю… — сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.

— Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… — І високий подав аркуш паперу.

— Це… — бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. — Це з приводу пекарні?

— Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…

— А справитесь? — бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.

Відвідувачі мовчали.

— Справитесь? — повторив бургомістр.

— Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.

— Хто з вас Тризна?

— Я, — відгукнувся високий.

— Пекар за професією?

— Так. Шість років на хлібозаводі працював.

— А я Курдюмов. — Старик у чумарці вийшов наперед. — Ви знаєте мене?

— Звідки мені вас знати! — гидливо скривився бургомістр. — Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.

— Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…

— Добре! — різко перервав бургомістр. — Третій! Ви — Швидков?

— Так, я.

— Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. — Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. — Ідіть!

Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття — все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.

Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…

Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.

— Едуард?

— Так.

— Це я, Юргенс.

— Слухаю.

— Що за будівництво починається навпроти мого будинку?

— Навпроти твого? на Садовій?

— Так-так, на Садовій, сорок два.

— Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.

— А все ж таки?

— Пекарню будуватимуть у підвалі.

— Це справа далекого майбутнього?

— Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.

— Будівники підозрінь не викликають?

— З якого боку?

— Так… взагалі…

— Немовби, ні.

— Ну, от і все.

— Будь ласка.

Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину

З нього вилізла бляшана труба. Друге вікно закрили зсередини фанерою. Високий хлопець розвантажив підводу, сів на передок і, смикнувши віжками, виїхав з двору.

В будинку під номером сорок два по Садовій вулиці кипіла робота. У підвалі невтомно працювали три чоловіка. День тут починався вдосвіта і закінчувався пізно вночі. Старик Курдюмов уже склав піч, залишалося лише вивести комин. Було готове й корито для тіста. Невистачало тільки стелажів, столів, форм. Підлогу прибрали, підмели. Навісили троє дверей з міцними замками. На стелі закріпили дві «летючі миші», які освітлювали невеликий підвал.

Сьогодні майбутні пекарі зібралися раніше, ніж звичайно. Тризна закрив зсередини двері і сказав:

— Ну, пішли!

Він узяв ліхтар і попрямував у дальній куток підвалу

За ним рушили Курдюмов і Швидков, несучи маленькі ломики і саперні лопати.

Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.

Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.

Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях — в середині і в кінці — він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.

Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили тунель у тому місці, де він проходив через міцний кам'яний фундамент будинку Юргенса. Прохід треба було прорити безшумно, щоб звуки не дійшли до жильців будинку, і друзі, збиваючи руки до крові, годинами видирали сковані цементом шматки бутового каменю, перш ніж добралися до невеликого підпілля будинку.

… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.

На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.

Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.

Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації — виконане.

VIII

Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка — підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.

Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.

— У тебе багато роботи? — спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.

Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.

— Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.

Ашингер підняв брови.

— Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…

Юргенс іронічно посміхнувся.

— Наша мета — це не мета сорок першого року…

Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.

Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини — рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?

Юргенс запропонував повечеряти.

Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.

Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.

— Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? — поцікавився Ашингер.

— Здадуться для майбутнього — для нової, післявоєнної обстановки.

— Кому?

— Звичайно, не більшовикам.

— Ти оптиміст, Карл.

— Хіба це погано?

— Можливо, що й не погано, — відповів Ашингер, — але в такий час, коли на фронті поразка слідує за поразкою, не все виглядає так весело, як хочеться і здається.

Він підніс до очей бокал і подивився крізь вино на світло. Потім, після паузи, спитав, чи давно Юргенс мав лист від дружини.

Останнього листа від Гертруди Юргенс одержав з півмісяця тому.

— Як вона?

— Хвалитися нема чим.

— Треба діяти, Карл.

— А саме?

— Необхідно виїхати з Німеччини — заради Гертруди, заради Рози. Зараз виїзд не становитиме особливих труднощів, але може наступити час, коли він буде виключений. Ти спитаєш: куди? І на це можна відповісти. Поки що є вибір: Іспанія, Португалія, на гірший випадок — Південна Америка. Там можна влаштувати життя.

Юргенс відкинувся на спинку стільця і голосно зареготав.

Цей сміх образив Ашингера. Чого сміється Юргенс, коли смішного нічого немає? Юргенс не гірше від нього знає Робертса, знає дуже добре, що «Абвер» людьми не розкидається і що піти від доктора Грефе не легше, ніж від полковника Шурмана, і все-таки Робертс пішов. Він сидить собі спокійно в Барселоні і їсть апельсини. Чим же Юргенс і Ашингер гірші від Робертса?

— Треба мати гроші, щоб поселитися за межами Німеччини, — промовив Юргенс, — а де вони у нас?

Тепер розсміявся Ашингер. З невластивою йому швидкістю він підвівся і підійшов до Юргенса:

— Гроші? Вони будуть. Треба тільки потрусити тестя. Ми ніколи його не чіпали. Поки тесть ще остаточно не з'їхав з глузду, він повинен зрозуміти, що краще, коли його грошики потраплять до зятів, його єдиних законних спадкоємців, ніж до більшовиків…

Після третього бокалу Ашингер розкис. Рідке волосся на його голові збилося на один бік. Пенсне він зняв і поклав на тарілку. Без пенсне його очі дуже косили.

Ашингер розбазікався. Він викладав зараз усе, що вже здавна виношував у собі, не наважуючись нікому розповісти. Він не приховував своїх побоювань щодо завтрашнього дня і вважав, що час зробити переоцінку цінностей.

… Цієї ночі Юргенс перевертався з боку на бік, довго, не кліпаючи, дивився на синю нічну лампу, намагаючись стомити очі, щільно стискував повіки, але сон не приходив. Настирливі думки лізли в голову і не давали спокою.

Юргенс належав до категорії тих людей, які не розбираються в засобах для досягнення мети. Так, у дев'ятсот чотирнадцятому році, під час першої світової війни, він врятував собі життя тим, що при зручній нагоді здався в полон росіянам. Повернувшись із полону, він, як і більшість кадрових офіцерів, записався в напівлегальну військову організацію «чорний рейхсвер», що об'єднувала реакційні сили пруської вояччини, яка мріяла про реванш за поразку в програній війні. Але перебування в рейхсвері не могло забезпечити зрослі потреби Юргенса. Тоді він ще не мав багатого тестя, а старий батько, відставний військовий, сам жив на пенсію. Юргенс незабаром влаштувався на службу в американську комісію, очолювану якимсь Гольдвассером, що приїхав із США для подання економічної допомоги Німеччині за планом Дауеса.

Але й ця служба не могла серйозно змінити матеріальне становище Юргенса. Гольдвассер знав це. Якось у розмові американець натякнув «Юргенсу, що може позичити пристойну суму, яка дозволить його підлеглому стати на ноги. Юргенс повинен буде зробити лише кілька невеликих послуг Гольдвассеру.

Подумавши, Юргенс погодився. Що він втратить, коли придбає американських друзів? Гроші — завжди гроші. До того ж Юргенс мав намір влаштувати своє сімейне життя — треба було одружитись, а без грошей хіба підбереш собі наречену з солідним приданим, з хорошого дому?

Після того Гольдвассер неодноразово «позичав» Юргенсу гроші. Так Юргенс почав співробітничати з секретною службою США. Ні прихід до влади Гітлера, ні інші події в житті Німеччини не заважали Юргенсу чудово почувати себе «слугою двох панів». Тільки нова світова війна і навальний «марш на Схід» на деякий час обірвали його зв'язки з американцями. «Як «відданому» члену націстської партії і кадровому офіцеру Юргенсу пощастило потрапити до складу армійської військової розвідки «Абвер». Ця служба цілком влаштовувала: тут Юргенса цінували і доручали дуже делікатні операції.

Зараз він думав про інше: про те, як прибрати з шляху Ашингера, такого ж, як і він, претендента на спадщину тестя.

Думку цю заронив у його свідомість сам Ашингер сьогоднішньою розмовою. Годинник пробив тричі.

Юргенс піднявся з ліжка, налив повний бокал вина і підніс його до рота. На губах заграла посмішка. Він згадав» стурбоване обличчя Ашингера і його слова: «Треба діяти, Карл!» Ідіот! Він гадає, що Юргенс буде його спільником. Як би не так! Юргенс не має бажання піклуватися про когось іншого. На землі надто мало місця, і погано, коли всі тягнуться до одного ласого шматка.

Юргенс великими ковтками випив вино, знову ліг у ліжко і, натягнувши на себе ковдру по саму шию, заплющив очі.

IX

Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав — постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.

— Хто? — приглушено спитав Ізволін.

Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:

— Свій…

Голос здався Ізволіну знайомим.

— А хто свій? — перепитав Ізволін.

— Пустіть — дізнаєтесь.

Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» — непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.

З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! — подумав Ізволін. — Чого треба поліцаю?»

— Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? — стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.

— Ні, — відповів Ізволін.

— А я вас відразу пізнав по голосу.

Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.

— Пройдіть, — сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.

Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.

Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.

— Ну от, тепер можна і розмовляти…

Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.

— Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..

— Коли привезеш Інокентія, — спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: — Від самого?

— Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… — Гість провів рукою по зарослому обличчю. — Справа є, — додав він тихо, — серйозна справа.

Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:

— Можеш говорити, чужих — нікого.

Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.

— Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, — промовив Сашурка.

Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут.

. — Не бути б щастю, та нещастя помогло! — сказав Сашурка і гірко посміхнувся. — На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, — Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити — знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.

— Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?

— Звичайно.

— Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?

Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…

На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.

… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.

Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.

— Микито Родіоновичу, — тихо покликав він Ожогіна, — Ігорьок прийшов.

З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.

— Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, — попросив Микита Родіонович Андрія.

Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.

— Андрію!

— Чого?

— Іди-но подивись…

Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села

… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.

Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.

Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?

Тут же підкрадалось і інше почуття — хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.

Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.

X

Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.

Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.

Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.

Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу — він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.

У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.

На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.

— Вірний! На місце! — крикнув Тризна і, схопившись рукою за груди, закашлявся. (Пес слухняно закрутив кудлатим хвостом і поліз у дерев'яну будку). — Проходьте в хату, а то він не заспокоїться.

Будинок складався з двох кімнат і передньої. Всередині було чисто, затишно.

Тризна посадив гостей у першій кімнаті і заговорив. У нього був приємний, грудний голос.

— Товариш Ожогін?

— Так…

— Говорив мені про вас Денис Макарович… — Тризна подивився на Ожогіна довгим, уважним поглядом. — Обіцяли передавач налагодити?

— Спробую.

— Що ж, коли розумієтесь на цьому, налагодите. Ми з пекарнею теж спробували — і вийшло…

Гнат Несторович розповів, що пекарня вже почала працювати і випікає раз на добу хліб по нарядах міської управи. Тризна в ній на правах головного пекаря і завідуючого. Допомагають йому двоє.

— Підкоп під однією кімнатою? — поцікавився Микита Родіонович.

— Під трьома. Я там всюди нори поробив. І чути все від слова до слова. Правда, підлога стара, дуже скрипить, коли ходять.

Знову почався приступ надривного кашлю. Обличчя Гната Несторовича скривилося, потемніло. Він тримав руку біля грудей, ніби намагаючись полегшити біль.

«Тане хлопець на очах», говорив про Тризну Денис Макарович. Зараз, дивлячись на Тризну, Ожогін зрозумів страшний зміст цих слів.

Нарешті кашель затих. Тризна тяжко зітхнув і похитав головою.

— Ви чули що-небудь про гестапівця Роде? — несподівано спитав він Ожогіна.

— Так, дещо чув.

— Роде — скажений собака, — похмуро продовжував Тризна. — Ніхто з підпільників не вийшов живим з його рук. На допитах він жорстоко катує свої жертви, знущається з них. Він власними руками задушив дочку патріота-комуніста Клокова, яка відмовилася відкрити місцеперебування батька. Від його рук загинули вірні сини Батьківщини: Ребров, Мамулов, Клецко, Захар'ян. Хто потрапляв до Роде, той уже не виходив на волю. Підпілля вирішило покінчити з ним і потребує вашої допомоги.

— Чим же я можу вам допомогти? — здивовано запитав Микита Родіонович.

— Мені відомо, що ви познайомилися з Тряскіною, а вона працює у Роде перекладачкою.

Гнат Несторович подивився на Ігорка, який сидів тут же.

— Піди-но, хлопчику, до тьоті Жені і Вови. Вони там сумують без тебе, — попрохав він Ігорка.

Той поклав книжку на підвіконня і пішов у другу кімнату.

Гнат Несторович зачинив за Ігорком двері і, відкашлявшись у кулак, знову сів навпроти Микити Родіоновича.

— Треба використати ваше знайомство, — продовжив він свою думку.

— Яким чином?

— Тряскіна ненавидить Роде: він знущається з неї, всіляко її принижує. — Тризна встав і пройшовся по кімнаті. — Вам, товаришу Ожогін, треба через Тряскіну дізнатись, які будинки в місті відвідує Роде, де він ночує, довідатись про розміщення кімнат у його квартирі… Це прохання підпілля.

Микита Родіонович на знак згоди кивнув головою.

— Ну от і домовились… Тепер я відведу вас на радіостанцію.

Гнат Несторович покликав з другої кімнати дружину і познайомив її з Микитою Родіоновичем.

У Євгенії Дем'янівни було бліде хворобливе обличчя, довгасті очі, губи з піднятими куточками, м'який овал обличчя.

— Ми підемо, Женю, — коротко сказав Гнат Несторович, — а ти з дітьми подивися за вулицею.

Видно, вже не раз доводилося Євгенії Дем'янівні виконувати обов'язки дозорця.

Не задаючи ніяких запитань, вона кивнула головою, одяглася і разом з сином — хлопчиком років п'яти — та Ігорком вийшла з хати.

— Мучиться зі мною, бідолашна! — з глибоким сумом промовив Тризна, дивлячись услід дружині, і почав крутити цигарку з махорки.

— Навіщо ви курите?

— Яка різниця! — Гнат Несторович безнадійно махнув рукою.

До кімнати повернувся Ігорьок і повідомив, що на вулиці нікого не видно.

Гнат Несторович повів Ожогіна у двір, огороджений з одного боку цегляною, а з другого — дерев'яною стіною. В глибині двору стояв великий, позеленілий від часу і покритий мохом рублений сарай з драбиною, що вела на сінник.

Тризна підійшов до собачої будки. Побачивши стороннього, пес люто загарчав.

— Свій, Вірний, свій, — заспокоїв пса Гнат Несторович і відсунув будку вбік.

Під нею виявилися дерев'яні підйомні двері, замасковані сіном.

— Колись погріб був, а тепер ми його для іншої мети пристосували, — пояснив Гнат Несторович і підняв двері. — Лізьте, а я потримаю.

Дерев'яна драбинка на вісім-десять щаблів круто повела вниз. Ожогін зробив кілька кроків і зупинився перед дерев'яною стіною. Виявилось, що це двері, які безпосередньо ведуть у погріб.

Гнат Несторович відчинив їх, і Ожогін побачив людину, освітлену двома коптилками. Вона сиділа в кутку за невеликим столом і слухала радіо.

— Знайомтесь: Леонід Ізволін.

Глянувши на прибулих, юнак поправив навушники, продовжуючи щось записувати на аркуші паперу.

— Зараз про новини дізнаємось, — сказав Тризна і присунув Микиті Родіоновичу порожній ящик.

Ожогін сів, обвів поглядом приміщення. В погребі було тепло.

За столом, впритул до задньої стіни, стояв широкий дощаний тапчан з матрацем і подушкою. Тапчан був великий, і Микита Родіонович подумав, що зробили його, мабуть, тут — пронести тапчан через отвір у погріб було неможливо. В стінах виднілися глибокі квадратні ніші, а в них — пресований тол, амонал, капсулі, детонатори, мотки запального шнура, ручні гранати, запалювальні кульки. На дерев'яному кілочку, вбитому в стіну, висіли два дробовики, радянська напівавтоматична гвинтівка і німецький автомат.

— Наша святая святих, — сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.

— Небезпечно? — спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.

Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.

Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:

— Здрастуйте! Давно вас чекаю.

Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється з нею, а нічого не виходить.

Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.

— Ви тут безвихідно? — спитав Ожогін. Леонід розвів руками:

— Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно — відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? — несподівано звернувся він до Тризни.

Той ствердно кивнув головою.

— Ну і як?

— Начебто домовились. Спробуємо, — відповів за Тризну Микита Родіонович.

— Це завдання керівництва підпіллям, — уточнив Леонід.

— Я вже говорив, — промовив Тризна. — Він згодний.

Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.

Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.

На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:

— Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!

— Не журіться, що передавач досі не працював, — промовив Ожогін і зразу ж пояснив: — Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим — майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.

— Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час — хвилину-півтори.

Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.

— Пане Ожогін, прошу за мною, — сказав він сухо.

Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.

Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.

Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.

«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться — можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться — він надто великий. Єдиний засіб — зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца — а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком — незнайома людина в цивільному вбранні.

Обличчя у незнайомого було пухке, біле, з подвійним підборіддям.

— Сідайте, — сказав по-німецьки незнайомий, не зводячи очей з Ожогіна.

Ожогін сів у крісло.

— Коли ви востаннє бачили свого брата?

Микита Родіонович подивився на Юргенса, наче запитуючи, чи слід відповідати.

Юргенс догадався про причину неспокою Ожогіна і пояснив:

— Полковник Марквардт.

Ожогін встав, грюкнувши кріслом.

Марквардт жестом запросив його знову сісти, вийняв з бокової кишені авторучку і почав щось креслити на аркушику паперу, що лежав перед ним.

Ожогін сказав, що востаннє бачив брата Костянтина в сороковому році.

— Де?

— У Мінську.

— Чого він потрапив у Мінськ?

— Приїхав побачитись зі мною, перед від'їздом у Ташкент.

— Його призначили в Середню Азію?

— Ні, він поїхав туди за власним бажанням.

— А хіба в центрі він не міг влаштуватись?

— З такою плямою в біографії, як арешт батька — це не так просто.

— Професія брата?

— Інженер-геолог.

— Де він зараз?

Ожогін знизав плечима:

— Мабуть, там же, в Середній Азії.

— А не на фронті?

— Ні. Він інвалід і від військової служби звільнений.

— А точне місце його проживання?

Ожогін відповів, що, судячи з листа, якого він одержав перед самою війною, Костянтин мав намір оселитися в Ташкенті. Вдалося йому це чи ні — невідомо.

— Він писав із Ташкента?

— Так.

— Зворотну адресу давав?

— Головний поштамт, до запитання, якщо це можна вважати адресою.

Розмова з самого початку набрала характеру допиту. Марквардт швидко задавав питання і зрідка підводив голову, кидаючи на Ожогіна короткі погляди.

Юргенс у розмову не втручався. Він здавався байдужим до всього, що відбувалося, — зараз не він був тут старшим.

— Якщо ви попросите брата допомогти вашому хорошому приятелю, він це зробить? — спитав Марквардт.

— Гадаю, що зробить.

— Навіть, якщо він і не знає цієї людини?

— Навіть і в цьому випадку.

Полковник простягнув руку через стіл. Юргенс подав йому фотографію. Марквардт на якусь мить затримав на ній свій погляд, потім поклав на стіл перед Ожогіним. Це була фотографія Микити Родіоновича.

— Пишіть, я буду диктувати. — Він подав Ожогіну свою авторучку. — «Дорогий Костю! Посилаю свою копію з моїм найкращим другом. Допоможи йому в усьому. Я зобов'язаний йому життям». — Марквардт наліг грудьми на стіл, вдивляючись у те, що писав Микита Родіонович, потім додав: — «Як я живу, він докладно розповість…» Поставте свій підпис…

Відразу ж після того, як Ожогін залишив кабінет, служник пропустив туди високого на зріст, широкоплечого чоловіка.

Зупинившись посеред кабінету, він витягнув руки по швах і відрекомендувався:

— Ібрагімов Ульмас — Саткинбай.

Марквардт мовчки вказав на крісло. Саткинбай сів. Це був уже літній чоловік, років за сорок, але без жодної сивини в блискучому чорному волоссі. Втупивши нерухомий погляд у підлогу, він чекав початку розмови.

— Коли ви залишили батьківщину?

— У двадцять четвертому році.

Юргенс пояснив:

— Його батько був ханським радником, а потім басмацьким курбаші і загинув од рук. червоних.

— Кур-ба-ші… кур-ба-ші… — поглядаючи на стелю, промовив полковник. — Це…

— Командир окремого басмацького загону, — підказав Юргенс.

— Скільки вам було років, коли ви залишили батьківщину? — спитав Марквардт.

Саткинбай потер рукою лоба, подумав, потім сказав:

— Мабуть, двадцять.

— Зараз вам тридцять дев'ять?

Саткинбай ствердно кивнув головою.

— Готові повернутися на батьківщину?

— Готовий. — Саткинбай відповів без особливого ентузіазму, і це помітив Марквардт, який стежив за ним.

— Де жили весь час?

Саткинбай, не кваплячись, розповів, що з тридцять четвертого року він живе в Німеччині, до того три роки був у Туреччині, звідки його вивіз німецький капітан Циглер, а в Туреччину потрапив з Ірану. В Туреччині залишився його старший брат — співробітник емігрантської газети.

Знову заговорив Марквардт. Він попередив Саткинбая, що їхати доведеться надовго і осісти як слід. Те, що треба зробити, вимагає не одного року. Необхідно освоїтись у новій обстановці, відновити старі зв'язки, завести нові. Докладно з ним буде говорити пан Юргенс, а він хоче звернути увагу на основне. Головне завдання Саткинбая — підшукати надійних людей, здатних виконати будь-яке доручення.

— Друзі в Узбекистані у вас є? — спитав Марквардт.

— Є, — відповів за Саткинбая Юргенс. — Наприкінці листопада були скинуті два чоловіка.

— Добре. Дамо ще зв'язок, який треба використати. На вашій батьківщині живе російський інженер Ожогін, брат якого, як і ви, служить Німеччині. Треба знайти його і передати цю фотокартку…

— Ожогін і Грязнов вами перевірені? — звернувся Марквардт до Юргенса, коли Саткинбай вийшов.

Юргенс потер пальцями перенісся.

— Особливої перевірки, на мою думку, не треба, адже вони з'явилися з власноручним листом Брехера. Не вірити Брехеру я не маю підстав…

— Це ще нічого не означає, — обірвав його Марквардт.

— Я розумію, — схилив голову Юргенс, — а тому підкреслюю, що особливої перевірки не треба. Але те, що елементарно необхідне, я зробив. Стеження показало, що вони підтримують зв'язок з особами, які не викликають ніякої підозри. І стеження я зняв. Їх кишені і речі регулярно передивляється квартирна хазяйка. Спробував втрутитися в цю справу Гунке, але осоромився.

— Як це розуміти?

Юргенс розповів історію з горбанем. Марквардт розсміявся.

— Все-таки не буде зайвим вжити ще якихось заходів, — порадив він. — Складного нічого не затівайте, а так… легеньку провокацію, наприклад, невеличкий лист від патріотів міста. Цікаво, що вони робитимуть…

— Гаразд, — погодився Юргенс.

… О-пів на другу для полковника був поданий лімузин.

Провівши шефа до машини, Юргенс повернувся в кабінет. Вірний своєму постійному правилу, він перед сном подзвонив коменданту міста і поцікавився, чи не сталося чогось надзвичайного. З такою ж метою подзвонив і начальнику гарнізону. Потім Юргенс перевірив замки ящиків і сейфа. Коли його рука вже потяглася до вимикача, щоб погасити настільну лампу, він помітив списаний Марквардтом аркушик паперу. На ньому красувалися скрипичний ключ, маленька церква з дзвіницею, парусна лодка, назви різних міст, жіноча голівка… Юргенс посміхнувся і, збираючись кинути аркушик у корзину, взяв його в руки. В куточку аркуша поряд із знаком запитання стояло дробове число «209/902». Юргенс здригнувся. «Що це таке? Безглуздий збіг цифр чи умисел? Невже полковник знає?.. Хто міг розповісти йому цю таємницю, і тим більше зараз, під час війни? Чим усе це може закінчитися для нього, — Юргенса?»

Під номером «209/902» він був записаний як таємний співробітник американської розвідувальної служби. Ніхто, крім Гольдвассера, не знав його номера.

Юргенс нервово заходив по кімнаті. Виникали численні здогади, однак жоден з них не давав переконливої відповіді на питання. Він відкрив стінну шафу, налив бокал вина і одним духом випив. Потім повернувся до стола, взяв аркушик, збираючись його знищити, але замислився і, акуратно склавши, сховав у внутрішню кишеню…

Приблизно в цей самий час із пекарні вийшов Грязнов, який проник у підпілля відразу ж після закінчення занять у Кібіца. Він постарався запам'ятати з почутого головне: на батьківщину пробирається ворог і ім'я його — Ібрагімов Ульмас — Саткинбай.

Через кілька днів на умовленому місці, де позмінно, круглу добу несли чергування патріоти, Сашурка побачив дружину Пантелійовича. Вона наближалася верхи на кошлатій низькорослій конячці. Виявилося, що Зюкін вдосвіта залишив Соснівку. Зрадник, як і думав Сашурка, не зважився сам пройти шлях од села до міста, а взяв із собою старшого поліцая і старосту. Вони втрьох виїхали саньми. Пантелійович проінструктував дружину і наказав їй найкоротшим шляхом поспішати в місто.

Сашурка подякував жінці і кинувся до Ізволіна. Як бути? Зустрічати зрадника по дорозі ризиковано. Вдень на цьому шляху пожвавлення, та й присутність старшого поліцая ускладнює справу. Вирішили посилити стеження за будинком Юргенса. Сашурка, який зовсім не спав минулої ночі, змушений був цілий день провести на ногах. Але зрадник не з'являвся. Надвечір Сашурка, намерзнувшись і зголоднівши, вирішив спуститися в пекарню, погрітися й пообідати. За себе, на чергуванні він залишив Ігорка.

… Сонце поволі спускалося за дахи будинків, холодні промені його косо падали на верхів'я обледенілих дерев, на комини будинків. Вулиця поринала в темряву. Мороз усе посилювався.

Ігорьок з тривогою поглядав на двері будинку Юргенса — його лякало наближення темряви. Хлопчик щодалі частіше тер руки і хукав на них, але це мало допомагало. Довелося вдатися до снігу. Жорсткий, колючий, він викликав біль у пальцях, зате руки зогрівалися.

На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий — від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.

Вулиця ставала безлюдною. Літня жінка, проходячи з відрами мимо, подивилася на Ігорка і похитала головою:

— Ішов би додому, ти ж замерзнеш…

Ігорьок зажурився і, притулившись до холодного стовбура дерева, почав прислухатися. Вулиця завмерла в тривожній тиші.

Руки почали дерев'яніти. Вже не хотілося терти їх до болю пекучим снігом. «Де ж застряв Сашурка?» з тугою подумав хлопчик і озирнувся.

Не поспішаючи і вдивляючись у номери будинків, прямо на нього йшов чоловік. Одягнений він був у поношений кожушок і валянки з короткими халявами. Біля будинків, номери яких у темряві розглядіти було важко, він блимав кишеньковим ліхтариком.

«А що, як це той?!»

Незнайомий перейшов на протилежний бік вулиці, де стояв будинок Юргенса, і попрямував до нього.

«Баритися не можна, — вирішив Ігорьок, — так чого доброго і проґавиш». Він доїхав до пекарні і шмигнув у двір. Навалившись на стіл і тримаючи в руці шматок хліба, Сашурка спав.

— Сашко, Сашко! Швидше — там ходить якийсь…

Сон миттю відлетів. Сашурка схопився, обсмикнув шинель, поправив нарукавник і, вже йдучи, кинув товаришам:

— На всякий випадок вірьовку приготуйте…

Коли Сашурка з'явився у дворі пекарні, незнайомий уже стояв недалеко від будинку Юргенса. В його позі відчувалася нерішучість. Один раз він уже пройшов повз особняк, придивляючись до нього.

Сашурка повільно рушив до незнайомого і, не дійшовши метрів з десять, пізнав Зюкіна. Серце шалено закалатало. Варто зрадникові зробити кілька кроків, підняти руку до кнопки дзвоника — і станеться страшне, непоправне. Але Сашурка цього не допустить! Недарма він майже на два місяці втратив спокій, недарма тонув у болоті, блукав по лісу, голодував, недарма його бойові друзі підпільники ні вдень, ні вночі не заплющували очей, стежачи за особняком Юргенса. Справедливість переможе, і зрадник одержить по заслузі.

Побачивши перед собою людину в поліцейській формі, Зюкін прийняв її за вартового, що охороняє будинок.

«Вартовий» делікатно підніс руку до головного убору.

— Ви чого тут походжаєте? — спитав він

— Я… я… мені треба… — замимрив Зюкін.

— Вам треба до пана Юргенса?

— Цілком вірно! — радо відказав зрадник.

— Відійдемо вбік. Тут стояти не дозволяється.

І, взявши під руку Зюкіна, Сашурка відвів його від вікон будинку Юргенса.

— На котру годину вам призначили?

— Мені призначили на північ, але я хотів би потрапити зараз. У мене справа дуже важлива.

Для солідності Сашурка витримав невелику паузу.

— Важлива? Ну що ж, спробую влаштувати вам побачення. Ідіть за мною.

— Буду вам дуже вдячний, — сказав Зюкін і пішов за «поліцаєм».

Вони перейшли вулицю і зайшли в пекарню.

Потрапивши в пекарню, зрадник інстинктивно відчув щось погане і, на мить зупинившись, озирнувся назад, та було вже пізно.

Перед світанком Сашурка залишив місто і пішов у ліс, в партизанську бригаду.

XI

Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.

Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.

Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.

В таборі був асенізаційний обоз, що мав нічні перепустки для вільного виїзду за місто.

Серед робітників цього обозу підпільники знайшли підхожу людину — старика Заломіна. Після перевірки його залучили до роботи.

Протягом тижня Заломін налагодив з полоненим зв'язок. За допомогою старого був розроблений і план визволення Повелка з гітлерівського табору.

Щоденно на допомогу асенізаторам адміністрація табору виділяла команду із в'язнів, до якої потрапляли ті, хто чим-небудь порушував табірний розпорядок. Варто було невчасно встати при появі коменданта в бараці, затриматися на півхвилини в їдальні, без дозволу сісти відпочити під час роботи, закурити там, де не дозволялося, заспівати пісню — і винного зараховували до «оздоровчої» команди.

Таку назву команді дав ув'язнений француз: «асенізація» походить від французького слова «оздоровлення».

Щоб мати можливість зустрічатися з Заломіним, Повелко почав частенько потрапляти в число «оздоровників».

Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.

Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною — у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом — коні були прив'язані до задків передніх возів.

Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.

На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.

Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.

Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.

В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.

Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.

Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.

Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.

Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.

Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.

Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.

— Берись за роботу, хлопці! — голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.

Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.

Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:

— Готовий?

— Нормально.

— А ці троє?

— Вірні.

— Тоді давай, — заквапив Заломін.

— А не задихнуся? — посміхнувся Повелко.

— Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.

Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.

Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.

— Ну, я пішов, підганяй тут! — гукнув він вартовому.

— Гут, гут, — озвався той і махнув рукою.

Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.

— Урятував… урятував! — шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.

Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.

— Чи знайоме тобі місце? — тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.

— Знайоме.

— Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.

Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.

ХІІ

На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.

В їдальні було гамірно.

Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, — він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою — його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.

Варвара Карпівна поставила стілець для Микити Родіоновича біля свого і тихо сказала, що, оскільки горбаня в числі гостей немає, їй ніхто не зіпсує настрою.

— Чому ж ви його не запросили? — спитав Ожогін. — Він дуже цікава людина.

— Роде за якісь гріхи далеко запроторив його. Більше він, мабуть, взагалі не появиться.

Варвара Карпівна поставила перед Ожогіним склянку, наповнену вином.

— Усім, усім наливайте і поздоровляйте іменинницю! — гучним голосом подала команду Мотрона Силантіївна.

Тряскін почав квапливо розливати вино у склянки.

— Розвеселіть нас, Микито Родіоновичу, — звернулася Мотрона Силантіївна до Ожогіна, — а то сидять усі, носи повісивши, і тільки про політику дзвонять.

— Мотенько, Мотенько! — благальним голосом звернувся до дружини добре-таки підпилий Тряскін.

— Чого? Ну, чого? — огризнулася Мотрона Силантіївна і суворо подивилася на чоловіка.

— Господи, — забелькотів Тряскін, — я хотів розповісти новину…

— Мадам Тряскін, — звернувся до хазяйки ламаною російською мовою Брюнінг, — ваша чоловік має сказати новина. Це… це гут, зер гут, ми любимо сенсацій, ми просимо пан Тряскін…

— П-п-равильно… п-просимо, — трусячи головою, ледве вимовив Крамсалов. — Н-нехай…

Дружина ущипнула його за руку, він скривився і замовк.

Сп'янілий Тряскін виліз з-за стола і непевними кроками попрямував у другу кімнату.

— Зараз зробить якусь дурницю, — сказала Варвара Карпівна. — Їжте, не звертайте уваги. — І вона поклала Ожогіну на тарілку кусок риби.

Брюнінг, який сидів праворуч від Ожогіна, перекладав солдату Паулю з російської мови на німецьку. Від Брюнінга смерділо нафталіном, і Микита Родіонович трохи відсунув свій стілець.

— Хто вони? — киваючи в бік німців, тихо спитав Варвару Карпівну Ожогін.

Вона пошепки розповіла: Пауль — солдат, лікується в госпіталі, Брюнінг — знайомий батька.

Він, здається, експедитор якоїсь німецької фірми, яка займається збором і відправкою в Німеччину антикварних речей. Тряскін пакує картини, посуд, меблі, різні цінності в ящики, а Брюнінг їх відправляє.

— Ось! Ось! — повернувшись, вигукнув Тряскін, розмахуючи двома папірцями. — Хочете знати, що пишуть комуністи?

— Чортяка ледачий! — не стрималась Мотрона Силантіївна.

— П-п-рок-ламації! — зблід Крамсалов.

— Так! — твердо сказав Тряскін і сунув папірці Грязнову. — В нашій шановній компанії це можна прочитати… Як ви гадаєте, пане Брюнінг?

— Будь ласка, пане Тряскін, мі май цікавість до цій дурниця, мі вас слушайт, — прошамкав беззубим ротом Брюнінг і подивився на всіх, чекаючи схвалення.

— Ану, прочитай-но, Андрію, — попросив Денис Макарович, — що це за дурниці?

— Де ти їх узяв? — поцікавилася Варвара Карпівна.

— Де? В управі. Для інтересу. Їх принесли туди з півсотні, — відповів Тряскін.

Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»

— Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, — сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.

«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, — прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. — Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!

Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». — Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. — «Товариші! — Голос Андрія залунав сильніше. — Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!

Радянські патріоти».

Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

— Жах! — порушила тишу Варвара Карпівна.

— А в другій що? — спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

— Це є неможливо, — прошамкав Брюнінг. — Слюхайте, я вам буде говорит. — Він підвівся і розмістив частину живота на столі. — Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… — І вже менш упевнено додав: — Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

— Ходімте в другу кімнату, — запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

— Але ж насправді погано, — сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. — Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

— Хто — ми?

— Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

— Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

— Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

— У вас є порадник, кращий за мене…

— На кого ви натякаєте?

— На Роде, звичайно.

— Не називайте це ім'я! — Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. — Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…

— Значить, ви його ненавидите?

Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради — покарає, засудить; а Роде — знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?

— Він мене уб'є! — вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. — Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?

Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?

— Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, — сказав він.

— Невже можна? — з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.

Він ствердно кивнув.

— Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?

— На мою думку, багато чого.

— А саме?

— Сміливість, рішучість, бажання…

— І тільки? — полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.

— Це не так мало, на мій погляд.

— Ви гадаєте, в мене немає бажання?

— Бажання, можливо, і є, а от…

— Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? — перебила Варвара Карпівна.

— Так. Саме це.

— Ви не знаєте мене. Але як? Як? — раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

— Ах! Вибачайт! — і швидко вийшов.

На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.

— Що буде, того не минути, — промимрив він. — Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…

— Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, — тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.

Тряскіна кивнула головою.

XIII

Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька — вдова

Ганна Василівна — працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис — електромонтером в управі.

У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання — про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.

Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.

— Самі зрозумійте, — виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, — не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити….

— Не годиться, хитав головою Тризна.

— Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.

— Значить, нічого не помітив? — спитав Повелко.

— Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився — рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

— Може, там снігу намело? — висловив припущення Гнат Несторович.

— Снігу багато. Дуже багато, — сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

— Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

— Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

— Не може бути! — Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. — Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

— Піду, — сказав Заболотько. — Не хвилюйтеся, — додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

— Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

— А я обережно, з оглядкою, — відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. — Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

— Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

— Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, — посміхнувся він.

— Як це — попсувати? — зацікавився Повелко.

— Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

— Ну, а ваші справи як?

— Справи погані, — коротко кинув Гнат Несторович.

— Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

— Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

— Виходить, що так.

— Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… — Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.

— А де ж він сам? — спитав Микита Родіонович.

— Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

— Роздягатись не буду, часу обмаль, — почав він, ні з ким не привітавшись. — Так… Що я безробітний, усім відомо?

— Ну? — Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

— Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, — сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

— Почекаємо трохи, — продовжував Заломін. — Нехай віддишеться: — І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

— А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

— Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

— Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! — Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. — А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. — Він загнув другий палець. — Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

— Старий кінь борозни не псує, — так кажуть, батьку? — спитав Заломіна Микита Родіонович.

— Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

— Проберетесь? — спитав Ожогін.

— Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій — Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно — все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

— Гостей приймай та ніс затуляй! — пожартував Заломін.

— Фью! — свиснув поліцай. — З поля вітер, з лісу дим…

— Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

— Знаєш де?

— Не перший раз.

— Ну, давай! — І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

— Я пішов, — тихо промовив Повелко. — В разі чого — кашляни.

— Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка — на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер — справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

— Ну, — спитав Заломін.

— Повний порядок.

— Встигнемо ноги винести?

— Що ти! — засміявся Повелко. — Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…

— Тю!.. — Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. — Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! — крикнув Заломін поліцаю.

Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:

— Усе?

— Що — усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.

— Замерзло, кажеш? — засміявся поліцай.

— Піди полюбуйся.

— Чорт його не бачив! — вилаявся поліцай і відчинив ворота.

Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, — похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.

А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.

Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.

В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.

Сьогодні ховали якихось видних вояк, і в траурній процесії йшов взвод автоматників.

Уже перевалило за дванадцяту. Маленька закрита машина відокремилася від процесії і на великій швидкості в'їхала в алею парку. З кабіни вийшов кульгавий гітлерівець — комендант міста. Він постояв, подивився навколо себе. Сказав щось ад'ютанту. Той послужливо відвернув йому сірий каракулевий комір, і обидва попрямували до кладовища. Біля могил метушилися солдати з вірьовками і заступами. Комендант по черзі заглянув у всі вісім ям і вісім разів кинув «гут». Потім подивився на складені осторонь березові хрести, штовхнув один з них носком чобота і невиразно похитав головою. Заклавши руки за спину, він почав походжати по алеї. Комендант мав виголосити промову біля могил, і зараз наспіх, напівголосно, репетирував свій виступ.

Процесія наблизилася до ям.

Комендант підійшов і махнув рукою, даючи. сигнал до поховання Шкіряна рукавичка, сковзнувши з його руки, впала в яму. Він щось крикнув своєму ад'ютантові; той вже хотів плигнути в яму, як раптом громохкий вибух струснув повітря і прокотився багатоголосим схом по місту. З країв ям посипалася земля. Люди кинулися геть з парку. Комендант хотів було щось сказати солдатам, але потім рвучко повернувся і пошкутильгав до машини.

— Швидше в комендатуру! — кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.

XIV

Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.

«Кисне хлопець, — подумав Ожогін, — треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

— Що з тобою коїться в останні дні? — спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

— Нічого особливого.

— А все ж таки?

— Надокучило мені це курортне життя! — різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

— І ти, виходить, вирішив його змінити?

— Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

— Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

— Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… — він затнувся, — а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

— Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

— Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! — У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

— Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

— А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

— Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

— Інші активно борються. Чим я гірший від них?

— Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

— Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

— Дуже хочу.

— Будь ласка. Перше завдання — візьми себе в руки. — Микита Родіонович попрямував до дверей. — Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

— Ви Ожогін? — спитав чоловік. — Оце вам. — Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

— Від кого це?

— Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

— Андрію! — голосно покликав Микита Родіонович.

— Чого? — відповів той, не змінюючи пози.

— Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».

Друзі розсміялися.

— Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, — сказав Грязнов. — Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.

— Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…

Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.

— А може, піти в четвер на побачення? — запропонував він. — Подивитись, що це за керівник осередку…

— Ні в якому разі! — заперечив Ожогін. — Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти — до Юргенса.

Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?

— Зрозумів. Зараз піду! — охоче відповів Андрій.

— Ось тобі і доручення…

— Молодець, що прийшов! Молодець! — привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.

Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.

«Грізному, — прочитав Ожогін. — Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».

— То ви, виходить, «Грізний»?

Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.

— А хто ж це, якщо не секрет? — обережно спитав Микита Родіонович.

— Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» — член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.

— Мене і Андрія він знає?

— Аякже! Всіх він знає.

— Добре, — відповів Микита Родіонович, — але, напевно, мені не слід було говорити про нього?

— Чому? — здивувався Денис Макарович.

— Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…

— Значить, можна, коли порушую, — промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.

Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.

— Леонід прийняв радіограму? — спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.

— Так. А що?

— Мене цікавить, як часто він працює на передачі. — Леонід дуже обережний.

— Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.

Денис Макарович слухав Ожогіна і хмурився. Сховати рацію в іншому місці — справа нескладна, але ж треба знайти сховище і для Леоніда. Це вже важче. І в той же час не можна переривати зв'язку з Великою землею. Правда, є друга, запасна радіостанція, але про неї і про другого радиста не знає ніхто, крім «Грізного» й Дениса Макаровича. Зараз ця. рація перебуває на вимушеній консервації і не діє через відсутність живлення. Живленням, і то з великими труднощами, вдалося забезпечити одну рацію, на якій працює Леонід.

Припиняти роботу по передачі не можна.

Єдиний вихід — підшукати місце і винести рацію за місто.

Очевидно, найкраще винести за місто рацію другого радиста, який, зарекомендував себе як прихильник окупантів і жив легально. А втім, усе це треба в найближчі дні докладно обміркувати.

Не висловлюючи своїх міркувань Ожогіну, Денис Макарович вирішив перевести розмову на іншу тему.

— Як справи з Роде? — поцікавився він.

— Нічого реального, — відповів Ожогін. — Зараз я навіть не уявляю, як дочка Тряскіна зможе допомогти знищити Роде. Говорити з нею відверто небезпечно. Вірити тому, що Варвара Карпівна ненавидить гестапівця Роде і боїться кари за свій зв'язок з окупантами, рисковано. Хто може гарантувати, що Тряскіна не веде провокаційну лінію за завданням гестапо?

— Цю жінку я бачу наскрізь, — сказав Денис Макарович, — і вірю, що вона розкаюється у своїх зв'язках з гестапо. Вона не раз говорила про це і мені, і Пелагії Стратонівні. Правда, Роде залякав Варвару. За характером вона боягузлива, як заєць, а Роде здатний на всяку підлоту.

— Але чому вона до мене звернулася за порадою? — спитав Ожогін. Ізволін пояснив:

— Вона боїться звернутися до першого стрічного — раз. Знає зі слів горбаня, що Ожогін, як і вона, зв'язаний з гітлерівцями і, можливо, також у цьому розкаюється, — два. Нарешті, вона бачить, що Ожогін дружить з Ізволіним, а йому вона вже розповіла про свій настрій — три. Не можна також не враховувати, що жінка почуває особисту симпатію до Ожогіна.

В міркуваннях Дениса Макаровича Микита Родіонович відчував певну логіку.

— А Роде треба прибрати, і якомога швидше, — продовжував Денис Макарович. — Він заподіяв багато лиха нашим людям і продовжує творити мерзенні злодіяння. Знаєте, що я думаю? — Ізволін поставив стілець поряд із стільцем Ожогіна і обняв його за плечі. — Поговоріть з Варварою Карпівною відверто. Розмова буде без свідків. Уявімо собі, що вона має завдання вас перевірити… Але ж і ви можете в разі потреби виправдатися тим, що хотіли перевірити її. Га?

Ізволін мав рацію. Микита Родіонович погодився з його доводами. Маючи на рахунку «викриття» горбаня, Ожогін в разі провалу міг пояснити Юргенсу, чим були викликані його дії.

Він дав обіцянку Денису Макаровичу поговорити з Тряскіною відверто, розповів про щойно одержаний лист і розпрощався.

Зручна нагода поговорити з Тряскіною трапилася Ожогіну значно раніше, ніж він міг сподіватись. Вийшовши з дому, він віч-на-віч зустрівся з Варварою Карпівною, яка сиділа на ґанку.

— Здрастуйте, Микито Родіоновичу, — подаючи йому руку, промовила Тряскіна.

Ожогін потиснув їй руку.

— А я вас чекала. Бачила у вікно, як ви йшли до Ізволіна.

Помовчали. Потім Варвара Карпівна спитала:

— Ви обіцяли дати мені пораду… пам'ятаєте?

— Пам'ятаю. Але мені ще не ясно, що вас турбує.

Тряскіна заговорила схвильовано, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу. З усього сказаного нею Ожогін зрозумів, що вона дійсно боїться заслуженої кари і намагається спокутувати свою провину, але спокутувати так, щоб уникнути розправи з боку гітлерівців. Крім того, вона вважала, що й Ожогіну треба подумати про свою долю: йому теж не солодко буде, коли підуть окупанти. Коротше кажучи, Варвара Карпівна шукала надійного союзника.

— Я поділяю вашу думку, — зауважив Ожогін.

— Спасибі, але цього ще не досить, — зітхнула Варвара Карпівна.

— Розумію, — погодився Микита Родіонович. — Давайте спільно думати, що робити. Ви якось казали про Роде, що…

— Будь він проклятий, — гнівно перервала його Тряскіна. — Я не можу згадати про нього без тремтіння…

— Але ж ви його перекладачка?

— У цьому й все лихо. Він і зі мною зробить те, що робить з арештованими. Я ладна задушити його власними руками!

По тону, яким це було сказано, можна було зрозуміти, що Варвара Карпівна всіма силами душі ненавидить гестапівця.

— Роде буває де-небудь, крім гестапо? — поцікавився Микита Родіонович.

— Так. У місті є кілька квартир, які відвідує Роде. А розмови ведуться через мене, як через перекладача, бо Роде не володіє російською мовою.

— Він, звичайно, користується машиною?

— Пішки Роде в місті ніколи не показується. Його й мене підвозять за півкварталу до потрібної квартири, і лише якусь сотню метрів він іде пішки. Машина звичайно від'їжджає і повертається лише на призначену Роде годину.

— Вас заздалегідь повідомляють, на яку квартиру доведеться їхати? — спитав він Тряскіну.

— Іноді.

— Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…

— І тоді?

— Тоді буду діяти я.

— Добре, — не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.

Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.

Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.

Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.

Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».

На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.

XV

Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.

Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.

Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.

«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».

Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.

— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін Андрія.

— Поки що ні.

— Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.

Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.

Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.

— Що зі мною діється, сама не розумію…

— Нерви розігрались, — сказав Микита Родіонович. — Треба взяти себе в руки.

Тряскіна звела на Ожогіна очі.

— Страшно!.. — майже простогнала вона.

У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?

— Невже ви ще не наважились? — спитав Ожогін.

— Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…

— Все залежить від вас, — зауважив Микита Родіонович. — Що це за будинок у Рибацькому провулку?

— Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.

Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.

Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.

— А ви його не знаєте?

— Здається, «Лейпціг», — відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.

Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.

Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:

— Що вирішили?

Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.

Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.

— Отже, доведеться проникнути в будинок, — наче самому собі тихо сказав він.

— Так, — підтвердив Микита Родіонович, — іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.

— Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. — Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: — А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.

Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.

— Ну як? — спитав Ожогін.

Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.

— Знайшли?

— Знайшли. Під шостим номером — найпристойніший будинок у провулку, крім нього — дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! — з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.

Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.

— Мало чого тобі захочеться, — спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.

— Зрозумійте, Микито Родіоновичу…

— Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.

Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.

— Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?

— Так… але чого ви самі… — Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.

— Бачу, що не зрозумів, — сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.

— Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, — промовив нарешті Микита Родіонович, — що з тобою робити. Але це — твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.

Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.

Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.

З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.

— Що нового? — притишеним голосом спитав Гнат Несторович.

Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.

— Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? — раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.

Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:

— Сховай. На всякий випадок.

— А може Роде вже в будинку?

— Це я буду знати, — сказав Гнат Несторович, — у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!

Тризна завернув за ріг.

Андрій поспішно пішов за ним…

А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.

У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.

Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.

— Спитай його, — звернувся Роде до Варвари Карпівни, — хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?

Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.

Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.

— Значить, сам впустив? — засичав Роде.

Арештований ствердно кивнув головою.

Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.

Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…

— Господи! — майже вголос промовила Тряскіна.

— Що ти бурмочеш? — спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

— Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, — зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

— Сволото, — прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. — Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

— Мені можна йти? — спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

— Іди, — кинув Роде. — Зайдеш через десять хвилин — поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.

Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.

На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге — тиша. На третій удар озвався жіночий голос:

— Хто там?

— «Лейпціг», — хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.

… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли — наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.

Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.

XVI

Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.

В їдальні чекав сніданок.

Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей — фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах — валянки, чоботи, черевики, а в деяких — навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.

— Яка гидота! — процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.

Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.

Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.

— Що за маскарад? — спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.

Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.

— Цього ще невистачало! — незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.

— Не можу… не можу… Яка ганьба! — видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.

— Що це за блазенське вбрання?

— Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. — І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.

— Але ж не можна доводити себе до такого стану! — докірливо похитав головою Юргенс.

— Тобі добре говорити! — заперечив Ашингер. — А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!

— Гм, — мугикнув Юргенс, — з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…

— Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?

— Так треба було… — трохи зніяковівши, відповів Юргенс. — Ванну підполковнику… Швидко! — звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.

Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.

Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.

Юргенс пильно подивився на підполковника:

— Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.

— Це не дурниця…

— Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…

— В існування якої ти і сам не віриш! — розсміявся Ашингер.

Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.

Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.

За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.

— Не наші, — сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.

Ашингер зблід.

Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.

— Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, — зніяковіло сказав Ашингер.

— Розумію… розумію, — сказав Юргенс. — Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.

Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?

— У такий час?

— Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…

Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.

Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.

В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни — ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку — етажерка з книгами. На окремому столику — радіоприймач.

Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.

Юргенс познайомив його з хазяйкою — жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.

Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач — генерал Мартін Галленслебен.

«Погода на Східному фронті взагалі покращала, — говорив він, — установився сніговий льодовий покрив…»

Юргенс невдоволено скривився. Генерал меле якісь дурниці. До чого тут сніговий покрив?

«В районі Ровно і Луцька бої тривають..:»

— Обурливо! — не втримався й Ашингер. — І те, й друге ми залишили два дні тому.

— Помовч, — сказав йому Юргенс і відрегулював настройку.

«Там, де натиск противника був дуже сильним, німецькі війська продовжували застосовувати тактику відриву від противника, яка себе виправдала… Характерною ознакою нинішніх оборонних боїв е залишення деяких територій, що слід розглядати як логічно необхідний захід…»

— Біс його знає, що за еластичні формулювання у цього радіогенерала!

Юргенс прислухався.

«Наше становище надійне. Ми повинні зробити його ще надійнішим, зміцнити, мобілізуючи останні сили».

— Виключи, бога ради! — не стерпів Ашингер.

Юргенс клацнув вимикачем.

Сіли за стіл…

У розпалі гулянки Юргенс, скориставшись із того, що сп'янілий підполковник запросив пані танцювати, обережно, кінчиками пальців, витяг з кишені жилету маленьку крихку ампулку і, відламавши довгу шийку, вилив її вміст у недопитий бокал Ашингера.

Коли замовк патефон і Ашингер з панею знову сіли за стіл, Юргенс, роблено посміхаючись, запросив випити за здоров'я хазяйки. Вузькою, білою рукою Ашингер узяв бокал, підніс до рота і… поставив на місце.

Юргенс від хвилювання напівзаплющив очі, а коли розплющив їх, підполковник уже допивав вино.

— Ну, я поїду. Не сумуйте тут. Радий був би побути з вами довше, та сьогодні в мене багато невідкладних справ.

Посміхаючись, Юргенс попрощався і вийшов з будинку.

О першій годині ночі телефонний дзвінок розбудив Юргенса. Він неохоче встав з ліжка, не поспішаючи підійшов до столу і взяв трубку. Говорив начальник гестапо Гунке. Він повідомив, що якась Микитюк, жінка без певних занять, отруїла підполковника Ашингера. Як речовий доказ на місці події під столом була виявлена порожня ампулка з-під сильнодіючої отрути. Є підозра, що Микитюк зв'язана з партизанами.

XVII

Гострий біль у крижах змусив Микиту Родіоновича лягти в ліжко. Всі турботи, які звичайно розподілялися між обома друзями, лягли тепер на одного Андрія. Справ передбачалося чимало. Передусім треба було піти до Дениса Макаровича і погодити з ним текст радіограми на Велику землю, потім побачитися з Гнатом Несторовичем і з'ясувати, коли він заступить на чергування в пекарні, передати Леоніду Ізволіну радіограму, а Заломіну і Повелку — трохи харчів.

Грязнов любив такі дні. Роботи було дуже багато, і вона захоплювала його цілком: він забував про їжу, про відпочинок, про необхідність готуватися до занять. Після операції в Рибацькому провулку він пожвавішав і ще з більшим завзяттям став виконувати завдання групи.

Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті — та, певно, ще раніше, по дорозі в місто — він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.

Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.

— Скільки не думай, пороху не видумаєш, — привітно посміхнувся старий. — Куди прямуєш?

— До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?

— Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.

Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.

В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.

— А де ж Пелагія Стратонівна? — поцікавився Андрій.

— Не відаю…

Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.

— Гната зараз нема дома, — попередив Ізволін. — Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.

— Добре, — відповів Андрій. — Мені, до речі, треба їм дещо передати. — І він показав на пакунок.

— Ти подробиці про Тряскіну чув? — спитав Ізволін.

— Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? — у свою чергу поцікавився Грязнов.

— Наповал! — махнув рукою Денис Макарович. — Гнат вліпив у нього три штуки.

Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.

Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.

— Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…

Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…

Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.

— Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? — журився Тризна. — Доведеться, мабуть, віднести до діда.

Дід — батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик — жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, — казав він, — тут і я богу душу віддам».

— Чи зможе він Володю доглянути? — із сумнівом похитав головою Грязнов.

— Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, — зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. — Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

— Який тебе вітер приніс? — міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

— Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, — прочитав Андрій, — гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах — сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

— Мерзотники! — перериваючи читання, прошепотів Грязнов. — А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?

— Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.

— А про другий фронт що там, в ефірі, чути?

Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.

— Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, — додав він.

— Безумовно здолаємо. — Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. — На сьогоднішній сеанс.

Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.

Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.

— Для чого це? — поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.

Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.

В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.

Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.

— Все! — сказав він нарешті і зняв з голови навушники. — Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.

Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.

— Давай закуримо, — запропонував він Андрію.

Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.

— Візьми кисет під подушкою! — розсміявся Леонід. — Дуже вже звик до махорки…

Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:

— Браття! Товариші!

Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.

— Це ж свято! Справжнє торжество!

— Що таке? Читай! — різко сказав Гнат Несторович.

— Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».

Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.

Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:

— Гнате… рідний…

— Почекай, Льоню… почекай… — Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.

Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.

Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:

— Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!

Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:

— Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.

XVIII

Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.

На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.

Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.

Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.

Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається — пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.

Зайшов Андрій.

— Микито Родіоновичу! — прошепотів він над його вухом. — Надзвичайні новини!

Не роздягаючись, Андрій сів на диван і розповів про нагородження товаришів.

Микита Родіонович схопився і зробив кілька кроків по кімнаті:

— В мене, здається, і спина перестала боліти!

— Ну, в це я не повірю. Доведеться вам ще полежати в ліжку… А я побіжу до товаришів — поздоровлю і попереджу про візит наших льотчиків.

Протиповітряна оборона гітлерівців дізналась про наближення радянських бомбардувальників, коли вони були ще на підході до міста. Їх зустріли зенітним вогнем. Але літаки впевнено йшли до мети.

Освітлювальні ракети повисли над вокзалом. У повітрі задзвеніло, зарокотало.

Грязнов, який підійшов до будинку Юргенса, щоб повідомити Кібіца і Зорга про те, що Ожогін на заняття не прийде, здивовано зупинився: з воріт вилетіла на повному ходу легкова автомашина. За нею — друга, третя. Коли ворота зачинилися, вартовий, впізнавши Грязнова, сказав:

— Нікого немає. Розбіглися.

Андрій здивовано знизав плечима і повернувся назад. На розі вулиці, біля пекарні, його наздогнав Гнат Несторович.

— Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу — подивимось, що там робиться, — шепнув він Грязнову.

Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.

Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під'їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в'язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.

Рішення виникло раптово. Гнат Несторович одним стрибком опинився біля шофера і, схопивши його обома руками за шию, повалив на мерзлу землю.

— Поведеш машину? — кинув він уривчасто Андрію.

Андрій квапливо кивнув головою. Миттю залізли в кабіну. Грязнов включив зчеплення і пустив машину на повний хід.

Ззаду залунали крики, потім постріли. Раптом Андрій відчув пекучий біль у плечі і побачив кров, яка цівкою бігла з рукава. Міцно зціпивши зуби, він ривком підняв руку і поклав на кермо.

Машина неслася по вулицях міста з шаленою швидкістю. Тризна показував напрям: праворуч, потім ліворуч, ще поворот, ще один… Важко дихаючи, він ненароком схопив Грязнова за поранену руку, Андрій скрикнув і, заскреготівши зубами, зі стогоном промовив:

— Обережніше… Що ти!

Машина знову повернула ліворуч, пішла прямо, потім звернула праворуч. На повному ходу влетівши в подвір'я на краю міста, вона збила невеликий дерев'яний стовп, вкопаний у землю, і зупинилася біля муру.

Гнат Несторович вискочив з кабіни і, подивившись на дверцята тюремної машини, гукнув Грязнова. Андрій ледве виліз з кабіни, його похитувало від втрати крові.

— Гей! — гукнув Грязнов і затарабанив кулаком здорової руки у стінку кузова. — Ламайте зсередини. Бийте!

— Не допоможе! — з прикрістю промовив Тризна.

Але це допомогло. Всередині машини почулися шум, глухі удари, і нарешті задня стіна цілком відвалилася. З кузова вистрибнули один за одним дев'ять чоловік.

— Рятуйтеся! — глухо гукнув їм Гнат Несторович. — Рятуйтеся, не баріться!

— Спасибі, друзі.

Люди гаряче дякували Грязнову і Тризні. В районі вокзалу бухали розриви бомб, і величезна заграва освітлювала місто, перетворюючи ніч на день.

XIX

Член бюро обласного комітету партії комуніст «Грізний» до війни був у цьому місті лише один раз, і, власне, ця обставина й дозволила залишити його для організації підпільної боротьби з фашистськими загарбниками.

«Грізний» мав середню медичну освіту і після окупації міста без особливих труднощів улаштувався техніком-рентгенологом на німецький рентгенологічний пункт, який обслуговував кілька військово-польових госпіталів.

Жив він разом з дружиною і трирічною дочкою на околиці міста, на березі річки. Гітлерівці вважали його уродженцем міста Тамбова, а потрапив він у. ці краї на початку війни, повертаючись з відпустки, проведеної на Ризькому побережжі.

Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі — Денису Макаровичу Ізволіну.

Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?

… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.

Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.

Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.

Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.

Раптом Ігорьок зник.

«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.

— Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, — долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.

«Розумний! — подумав Микита Родіонович. — Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».

Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад — нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.

— Там нікого немає? — хлопчик показав рукою на вулицю.

— Нікого.

— Тоді я піду, — і він шмигнув за двері.

Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.

В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:

— Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.

Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:

— Товариш Ожогін?

— Так, Ожогін.

— Сідайте. Якщо курите — куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, — звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. — На чому ми зупинилися?

Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.

Молода жінка — мабуть дружина «Грізного» — з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:

— «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»

— Так, пиши далі, — сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.

Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».

Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.

Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.

— Ну, я піду? — спитала жінка, повернувшись у кімнату.

— Іди, Зіно.

Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.

«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:

— Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?

Початок розмови був незвичайним.

— Здається мені, що розумний, — відповів Ожогін.

— То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?

Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

— Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?

«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.

— Запам'ятайте раз і назавжди, — почав «Грізний: — поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», — він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?

Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.

— Людина, яка не розуміє цієї простої істини, — продовжував «Грізний», — ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником — цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?

Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.

— І все? — суворо спитав «Грізний».

— Так, усе.

— А чим ви займаєтесь?

Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:

— Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?

— Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.

Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:

— Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.

«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.

— Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?

— Так, — відповів Микита Родіонович.

Він почував усю правоту керівника підпілля.

— Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою — будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля — будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.

«Грізний» встав.

Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.

— Ви поспішаєте? — спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.

Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.

— Коли так, то посидьте.

«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.

— Там донька спить, — сказав він і посміхнувся.

— Велика?

— Ні, найщасливіший вік — три роки…

Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.

— Вам скільки років? — раптом спитав «Грізний».

Ожогін, відповів.

— О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?

Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.

— Так, ви маєте рацію, — сказав «Грізний». — Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись.

. — Але в мене виник один варіант… Дозвольте?

«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.

— Я вас слухаю, — промовив «Грізний».

Микита Родіонович висловив свою думку.

Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме розташування кімнат. Там є кілька нежилих. Підкоп треба вдосконалити з таким розрахунком, щоб радіостанцію помістити під одну з нежилих кімнат, а Леоніда влаштувати жити в пекарню під виглядом робітника. Під будинком Юргенса рація може працювати спокійніше. У випадку запеленгування, нитки приведуть до будинку Юргенса, і цим уся справа й закінчиться, бо ті, хто займається пеленгуванням, безумовно знають, що у Юргенса є радіоцентр та кілька тренувальних станцій.

А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.

— Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! — «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. — Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.

Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:

— Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі — і я, і ви — повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…

XX

Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.

Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.

Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував задрімати. Але сон не приходив, серце тривожно билося, груди боліли. Гнат Несторович думав про сина, про дружину. Євгенія Дем'янівна другу добу лежала в міській лікарні і, можливо, сьогодні вже розродилася. Вчора вона почувала себе погано, дуже погано, але Гнат Несторович все-таки сподівався, що роди пройдуть благополучно.

В непривітній, з обдертими стінами, приймальні Тризну зустріла чергова сестра. Він назвав своє прізвище і попросив дізнатися, чи родила його дружина. Сестра уважно подивилася на Гната Несторовича, наче щось пригадуючи, потім запропонувала йому сісти.

— Я покличу лікаря Шпигуна.

Тризна сів на низьку широку лаву і, відкинувшись на спинку, витягнув уперед довгі ноги. Із стоптаних чобіт на кам'яну підлогу стікала вода, утворюючи калюжі. Гнат Несторович дивився на чоботи, на калюжі і думав про лікаря Шпигуна. Позавчора він заправив з Гната Несторовича велику плату за те, що прийняв до себе Євгенію Дем'янівну. Лікарня Шпигуна була в місті єдиною, і Тризні довелось погодитися, хоч він не знав, чим буде розраховуватись.

Погані чутки ширилися про Шпигуна по місту. Говорили, що за його допомогою лікарі-гітлерівці провадять таємничі експерименти над радянськими військовополоненими, що з його ініціативи в села, які містяться в партизанській зоні, завозять вошей, знятих з тифозних хворих, що Шпигун оформляє актами всі «непередбачені випадки» смерті в катівнях гестапо.

Гнат Несторович пам'ятав жаркий серпневий день сорок першого року, коли з німецької комендатури його послали на медичний огляд. Тоді Шпигун сказав Тризні: «У Німеччину вас не пошлють, жити вам лишилося років зо два — не більше…»

Увійшла чергова сестра, а за нею — Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:

— Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.

Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.

— Я ж вас попереджав, — стримуючи себе, сказав Тризна. — Ви могли її врятувати…

— А навіщо? — злісно промовив Шпигун. — Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.

Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…

Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.

Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте — там засідка. Тризна».

— В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?

Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.

— Де Гнат? — тривожно спитав Ожогін.

Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.

— Денис Макарович знає про це?

— Знає.

Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…

— Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, — додав Ігорьок і розплакався.

— Ну, чого ж ти плачеш? — Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.

Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.

— Піду до Ізволіна, — сказав він. — Подумаємо разом…

Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.

Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.

Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.

— Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.

— Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, — спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. –

Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…

— Воно то так… — відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.

Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?

Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.

Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.

Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.

Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа — як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?

Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:

— Вони чекатимуть Гната, — сказав Ізволін.

— Його вони не дочекаються, — додав Повелко.

— Дочекаються! — голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. — Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, — сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.

Усі перезирнулися.

Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав:

— Вихід є. Зараз я піду додому, і до ранку там від гестапівців і сліду не залишиться.

— Не розумію, — сказав Ожогін.

— Що ж тут незрозумілого! — з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. — Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.

Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.

— А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? — суворо спитав Денис Макарович. — За кого ж ти нас вважаєш?

— Я мушу так зробити, — швидко заговорив Гнат Несторович. — Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок — виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…

Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.

— Поки я і мої друзі живі, цього не буде! — різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.

— Правильно, — підтримав Микита Родіонович. — Будемо шукати іншого виходу.

— І знайдемо його, — додав Повелко.

Гнат Несторович стояв, схиливши голову.

— Чекати немає часу, — заговорив він хрипко. — Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…

— Це не доказ, — перервав його Микита Родіонович. — Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.

— Не знаю… не знаю… — покрутив головою Тризна і тихо додав: — Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…

Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.

Друзі підняли його, перенесли в сусідню кімнату. Ганна Василівна вибігла на подвір'я і повернулася з мискою, наповненою снігом, але було вже пізно.

— Товариші… Вовко… Простіть… — тихо промовив Гнат Несторович і затих.

Вранці до Леоніда ніхто не прийшов, не приніс хліба і кип'ятку, не передав радіограми. Це було незвичайно. Леонід попросив Велику землю провести сеанс опівдні. Але Гнат Несторович не прийшов знову. Сеанс перенесли на вечір. Леонід дуже хвилювався. Що могло трапитись? Йому було відомо, що Євгенія Дем'янівна в лікарні, що Вовка у діда, дома один Гнат. Але куди він подівся? Що змусило його забути про Леоніда, зірвати роботу?

Як і більшість людей, які самотньо проводять час, Леонід розмовляв сам з собою.

— Невже попався? — міркував Ізволін. — Не може бути! На час хвороби дружини і сина батько заборонив Тризні займатися бойовими справами. Тоді в чому ж справа? Може, захворів, лежить у пекарні або в Заболотька?

Леонід з тривогою чекав настання темряви.

Стрілка на годиннику підійшла до восьмої, але ні Гната Несторовича, ні звичайних сигналів не було. Леонід почав нервуватись. Він включив приймач і одягнув навушники. Довго крутив регулятор настройки, але так і не зміг заспокоїтись.

«А що як він лежить дома і йому так погано, що не може встати? Чого ж я чекаю? Може йому самому потрібна моя допомога?» раптом подумав Леонід.

Двічі він сам вилазив назовні. В обох випадках усе пройшло вдало. Власне кажучи, вийти з погреба неважко: треба тільки трохи підняти важкі підйомні двері, зсунути з них будку з Вірним — і вихід відкритий. Інша справа — повернення назад. Тут без допомоги Гната Несторовича або Євгенії Дем'янівни Леонід ніколи не обходився. Вони опускали двері і ставили на місце собачу будку.

Хвилюючись і вагаючись, Леонід вийшов у передню частину погреба, піднявся по драбині, приклав вухо до підйомних дверей і прислухався. Ніщо не порушувало тиші. Він обережно натиснув головою на двері — вони легко піддалися, і утворилася вузька щілина. В неї Леонід просунув кисті рук. Війнуло прохолодою. Він знову прислухався: як і раніше, тихо. Крізь пилину було виразно видно сніг, частину неба з яскравими зірками і частину будинку — самий ріг.

— Вірний! Вірний! — пошепки покликав собаку Леонід.

Але той не йшов на поклик і нічим не видавав своєї присутності.

Почулося шарудіння, наче хтось пройшов мимо. Видно, Вірний був десь недалеко.

Леонід покликав собаку голосніше. Як і раніше, тиша.

Він постояв ще кілька хвилин, вдихаючи нічне морозяне повітря і відчуваючи, як защеміло від холоду, що проходив через руки, все тіло. Хотів уже підняти двері й лізти наверх, але роздумав і вирішив почекати.

Пройшло ще п'ять напружених хвилин. Ніде ні шарудіння, ні стукоту, ні голосу. Далеко-далеко загавкав собака, вітерець доніс гудок маневрового паровоза… Руки вже почали терпнути, тіло тремтіти…

«Чого ж я чекаю? Так можна і всю ніч простояти», подумав Леонід. Він піднявся ще на східець, уперся головою в підйомні двері, і вони повалилися на собачу будку, що скотилася з них. Леонід висунувся до пояса — він захотів роздивитись, але не встиг: щось важке впало на його голову. На мить мелькнули перед очима зоряне небо, подвір'я, вкрите снігом, потім усе розсипалося на міріади вогнів…

XXI

Уже вечоріло, коли до будинку Юргенса під'їхав пофарбований в білий колір лімузин. Шофер різко загальмував і, не виключаючи мотора, відчинив дверцята.

З машини вийшов Марквардт. На ньому були пальто з хутряним коміром і хутряна шапка.

Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.

Марквардт був серйозний і холодний.

— Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? — не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.

Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:

— Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…

— Почасти і заради цієї брудної історії…

Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.

— Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… — Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. — Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами — і червоніти! — Він розвів руками і зареготав.

Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.

Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.

— Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?

Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.

Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…

Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.

— Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, — запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.

Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.

Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.

Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.

Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.

— Досить… Нудно… — перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: — Ну, а з Ашингером, як?

— Гадаю…

— Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.

— Тобто?

— Точніше — по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.

Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.

— Мені все-таки незрозуміло… — почав він і замовк, не знаючи, що сказати.

— Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.

— Причому ж тут я? — втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.

Марквардт устав.

— Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! — сказав він різко. — І не вважайте мене ідіотом.

Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.

І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.

Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.

— Тільки ця цифра, — Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, — змушує мене витягати вас із петлі.

— Ви знаєте?.. — скрикнув Юргенс.

— Без запитань, — обірвав його Марквардт. — Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?

Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.

Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.

Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.

— Це не новина, — зауважив Марквардт. — Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.

Юргенс зсунув брови:

— Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.

— Дурниці! — безапеляційно сказав Марквардт. — Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія — це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.

Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.

— Це місто вам знайоме? — Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.

— Дуже добре.

— Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.

— Це на той випадок, якщо… — почав Юргенс.

— Так-так-так… саме на той випадок! — І Марквардт голосно зареготав.

XXII

Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним — сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці — два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…

Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.

Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.

Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.

— Сюди, — наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.

В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.

— Прізвище? — пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.

Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.

— Не пам'ятаю, — спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.

— Що?!

— Не пам'ятаю, — тим же тоном повторив Ізволін.

— Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

— Я тебе в землі згною, живцем! — Гестапівець схопився з місця.

— Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

— Відповідай тільки на мої запитання! — крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. — Я тебе в дугу зігну.

— Не все гнеться, пане фріц, — дещо ламається. — А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

— Ти назвеш себе?!

— Ні!

— Назвеш?!

— Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

— Наче в могилі, — мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого — огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі — все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

— Ситі? — спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.

— По горло.

— Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

— Своє і навіть ваше, — додав він.

— Ви оракул! — І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

— Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.

— І не думаю, — відповів Леонід. — Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?

— Так, знав.

— От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

— Не в вашому становищі говорити про це, — холодно промовив гестапівець. — Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція — майже вся Європа.

— А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти — ні замків, ні наручників, ні намордників…

— Ми відхилилися від теми, — спокійно сказав слідчий.

— Від якої? — здивовано спитав Леонід.

— Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

— Не вийде.

— Що не вийде?

— Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

— Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

— Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

— Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

— От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

— Спробуємо. — В голосі Леоніда відчулась іронія.

— Це справжні прізвища чи вигадані?

— А як ви гадаєте?

— Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

— Похвальна кмітливість.

— А хто такий «Грізний»?

— «Грізний»?

— Так-так.

— «Грізний», мабуть, людина і патріот.

— А звати його як?

— Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

— Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.

— Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.

— І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.

Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:

— Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…

— Це не радянські люди, — перебив його Леонід.

— Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…

Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.

— Так, є… Так-так…

Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…

Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.

Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.

— Вам би тільки з громилами возитися! — шаленів Гунке. — Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю — і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? — Він різко повернувся до другого слідчого. — Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?

Другий слідчий розгублено розвів руками.

— Прізвище дізналися? — допитував Гунке. — Я вже не прошу більшого…

— Ні.

— А про що дізналися?

— Ні про що.

Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.

— Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?

— Я тільки почав з ним працювати, — виправдовувався гестапівець.

— І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?

— Це на рідкість упертий арештований…

— Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! — Гунке грюкнув кулаком по столу. — Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, — мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!

… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.

В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.

Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.

Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.

І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.

Леонід розумів, що гестапівці своїми витонченими тортурами здатні довести його до нестями. Навіть з його маячіння вони намагатимуться дізнатись про якусь частинку таємниці, і вона загубить усіх.

Побачивши перила сходів, Леонід відчув хвилюючий приплив сил і сміливо пішов уперед. Коли один із солдатів хотів зупинити Леоніда, він ударив його головою її обличчя і кинувся на верхній, третій поверх. Бігти заважали сковані сталевими кільцями руки. На сходовій площадці третього поверху один із солдатів, наздогнавши в'язня, дав по ньому три постріли підряд.

Відчувши смертельний біль, Леонід повис на перилах і кволо посміхнувся.

— От і все… Цього я й хотів, — прошепотів він одними губами.

Тіло його нахилилося, здригнулось і впало вниз.

Сніг став пористим, темнів і осідав. Ранками його їли густі білясті_ тумани, а вдень нищило сонце.

На голих вітах дерев з криком мостилися галки, шумно обмірковуючи свої весняні пташині справи. Ліс за містом потемнішав.

Похмурим присмерком відкриту труну з тілом Леоніда, грубо зліплену з необструганих дощок, було виставлено під охороною гестапівця на міській площі, біля церковної огорожі.

В головах встромили дерев'яну жердину з фанерною дощечкою, на якій великими літерами було написано:

«Тим, хто знає померлого, дозволяється взяти і поховати його з відповідними почестями».

Це була остання хитрість гестапівців, розрахована на те, що хтось впізнає Леоніда і тим самим допоможе розплутати весь клубок.

А через кілька годин, вночі, патріоти за наказом «Грізного» проникли на площу, знищили охоронника-гестапівця і викрали тіло товариша. Юнака поховали в лісі, на мальовничій відкритій галявині, на березі невеличкої річки.

Наступного ранку городяни, які прийшли на площу, побачили горбик чорної свіжої землі і труну з тілом охоронника.

В горбику стриміла палка з дощечкою. На дощечці був свіжий напис:

«Тут похований герой-патріот, замучений фашистами. Ім'я його скоро знатиме вся країна. Смерть фашистським загарбникам!»

Німецька адміністрація сполохалася. Коли труп охоронника було відвезено, гестапівці взялися розкопувати могилу, сподіваючись витягти звідти труп Леоніда, але закінчити роботу їм не вдалося: гримнув вибух. Двох гестапівців розірвало, третього поранило: Леонід Ізволін, мертвий, продовжував мстити ворогам.

XXIII

Наступила весна. Сніг залишився тільки в ярах, глибоких балках, у місцях, закритих тінню високих будинків. Теплий східний вітер розганяв ранкові тумани, гнав по небу великі, схожі на мильну піну, хмари. Від землі струмували і повзли низом випари. Вода, що бурхливо прибувала, до країв заповнила річище. Нарешті лід поламався і з шерхотом понісся по річці.

Збуджені городяни юрмилися на березі. Здавалося, що разом з льодом річка несе і людське горе, важке й холодне.

Денис Макарович та Ігорьок зустрічали весну по-хазяйському. Ізволін допоміг хлопчику зробити шпаківню. Хлопчик був переповнений радістю, яка приходить у дитинстві до кожного, хто прислухається до весняного пробудження природи.

Опухлі повіки, глибокі зморшки, посивіла голова і сум у втомлених старечих очах свідчили про безсонні ночі, про тяжкі думи, які мучили Дениса Макаровича.

Люди кажуть, що горе, яким не можна поділитися з близькою людиною, переноситься вдвоє важче. Це відчував на собі Ізволін.

Смерть Леоніда була тяжким ударом, і він приховував її від дружини, знаючи, що та не перенесе втрати. А чутливе материнське серце, здавалося, відчувало лихо. Пелагія Стратонівна ділилася з чоловіком своїми думками і побоюваннями, розповідала, що часто бачить сина уві сні.

Денис Макарович, як умів, намагався розвіяти тривогу дружини.

Провал Леоніда не викликав нових арештів. Можна було без побоювань відновити тимчасово перервану діяльність підпільників.

Сьогодні, після довгої перерви, Ізволін вирішив відновити зустрічі з учасниками підпілля і в першу чергу дізнатися, що роблять Ожогін і Грязнов.

Як і раніше, для зв'язку потрібний був Ігорьок. Сьогодні він вирішив добратися до квартири Ожогіна й Грязнова коротшим шляхом, для чого скористався проходом, який утворився під час бомбардування в будинку медичного інституту.

Він уже пересік захаращене руїнами подвір'я і хотів вискочити на сусідню вулицю, як раптом його зупинив окрик:

— Почекай, малий! Ейн хвилин… ком гер…

Ігорьок озирнувся. Чоловік, зарослий бородою, в німецькому теплому мундирі з нарукавником поліцейського, пальцем манив його до себе.

Хлопчик впізнав «поліцая». Це був той веселий Сашурка, який вже одного разу приходив до Дениса Макаровича в минулому році і з яким вони вистежили зрадника Зюкіна. Ігорьок дуже добре пам'ятав, як, прощаючись з гостем, Денис Макарович міцно обняв його і розцілував. Хлопчик тоді дивувався, чому дорослого, вусатого дядька звуть Сашуркою.

Зараз хлопчик з обережності вирішив приховати, що впізнав «поліцая». Він здивовано подивився на нього і опустив очі.

— Не впізнаєш? — привітно спитав той.

Ігорьок прикусив губу і заперечливо похитав головою.

— Погано! Дуже погано! На вигляд хлопець, а пам'ять як у дівчиська.

Ігорьок насупив брови. Такий комплімент йому явно не сподобався, але він вирішив не міняти тактики.

— А я ось тебе пам'ятаю, — сказав після невеликої паузи «поліцай». — Навіть знаю, що Ігорком звати.

Хлопчик зрозумів, що упиратися не слід.

— Це я так… — відповів Ігорьок. — Це я навмисне сказав, що не пам'ятаю…

— Ач який! — засміявся «поліцай». — Денис Макарович удома?

— Вдома.

— Ну, піди скажи йому, що я прийшов…

Стоячи в роздумі біля вікна і дивлячись на вулицю, Денис Макарович побачив Ігорка, який поспішав до будинку. Він подивився на годинник. Ні, так швидко виконати доручення хлопчик не міг. У чому ж справа?

Посмішка на веснянкуватому обличчі хлопчика розвіяла занепокоєння Дениса Макаровича.

— Сашурка з'явився, — прошепотів Ігорьок.

— Де він?

— Біля медінституту мене чекає… Я спочатку злякався його: він знову, як німець….

— Ось що, — перебив Ігорка Ізволін: — біжи, клич його сюди, а сам — швидко на Адміністративну, до Микити Родіоновича. Розкажи, який гість прибув, і нехай він та Андрій ідуть до нас.

Поява зв'язківця від командира бригади викликала радість у старого і схвилювала його.

— Поленько! — обіймаючи дружину за плечі, сказав Ізволін. — Доведеться тобі до Заболотька піти за картоплею. Адже гість прибув… від Інокентія…

— Сашурка? — здогадалася Пелагія Стратонівна.

— Він самий.

— За мною діло не стане. — І Пелагія Стратонівна почала квапливо одягатись.

Зустріч бойових друзів була радісною. Сашурка докладно розповів Ожогіну, Грязнову та Ізволіну про життя партизанської бригади, про те, що частинами Радянської Армії визволені Вінниця, Бєльці, Миколаїв, Чернівці, Одеса. Наші війська перейшли державний кордон і визволили кілька румунських міст.

Він гадав, що скаже новину, але виявилось, що Ожогін і Грязнов уже знають про це: проводячи практичні заняття з радіосправи, вони слухали радянські станції.

— Тепер уже швидко й до нас прийдуть! — схвильовано сказав Ізволін. — Недовго залишилось чекати.

Сашурка розповів про мету свого приходу.

За двадцять кілометрів від міста, в лісі, є заводик по виготовленню цурок для німецьких газогенераторних машин. Німців на заводі немає: вони бояться такої глушини. Директором заводу зовсім недавно призначили «надійного», на думку німців, Володимира Борисовича Сивка. Володимир Борисович — один з людей командира партизанської бригади Кривов'яза. Через нього треба налагодити зв'язок партизанів з містом.

— А ми стоїмо за тридцять кілометрів від заводу, — сказав Сашурка. — Шість днів тому одержали наказ від командування фронту — всією бригадою наблизитись наскільки можливо до міста. Щось, певно, готується. Комбриг просив передати, щоб ви інформували «Грізного» і підшукали людей, придатних для зв'язку з нами через завод: про все, що відбувається у місті, ми повинні знати. За всіма ознаками, — закінчив Сашурка, — гітлерівці тут довго не втримаються. Треба бути напоготові.

На столі з'явилася гаряча картопля. Всі з апетитом узялися до їжі. Коли задовольнили перший голод, Денис Макарович схопився і з гіркістю ляснув себе по лобі:

— Ото лихо! Зовсім забув!

Він поспішно виліз з-за столу, вийшов у другу кімнату і повернувся звідти з череп'яним бутлем. Витер з нього пилюку і налив у склянки залишки густої наливки.

Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.

За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!

Мовчки випили.

Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.

— До мене! До мене! — тягнув він друзів за руки. — Знати нічого не хочу! Тепер не викрутитесь!

У кімнаті нікого не було. Тряскін, наштовхуючись на меблі, ледве добрався до буфета і почав нишпорити по поличках. Нарешті він знайшов пляшку горілки і поставив її на стіл. Потім на столі з'явилися шматки черствого хліба і кисла капуста. Хазяїн посадив гостей на стільці і оголосив:

— Вип'ємо!

Однак не було чарок, і Тряскін знову поліз у буфет. На цей раз ноги його підвели: він спіткнувся і впустив чарки. З дзенькотом розлетілися по підлозі осколки.

— Чорт з ними! — Діставши склянки, він тремтячою рукою розлив у них горілку. — Пий, братці, — запрошував він. — Все одно пропадати! Тікають, вояки прокляті, тікають!… А ми, дурні, надіялися на них. Бургомістр, собака, і той лікуватись поїхав до Німеччини. Захворів, кабан…

Він підпер голову руками і на мить замовк.

— А ми? А ми що будемо робити? — Тряскін закрутив головою, наче хотів відігнати хміль, що змагав його. — Але вам що, ви одинокі, а от мені як? Га? Дружина, Варка, майна повна хата — куди підеш? Ха-ха-х» а! — зайшовся він сміхом. — Вислужився, вистарався, шию гнув — і догнувся! Вліз у хомут — і не вилізу… Тьху, дурень! — Тряскін сплюнув. — Знати б раніше… Та хі-. ба дізнаєшся! Яка ж сила була! Диву давалися… До Волги йшли, і все — тьху! Комендант сьогодні казав, що відступати далі не будуть, а сам квапить мене ящики робити… Сволота! Про свою шкуру піклується…

Він перехилив у рот склянку і одним духом випив.

Користуючись з того, що геть сп'янілий Тряскін заснув, друзі залишили будинок.

Цієї ночі вперше під будинком Юргенса запрацювала запасна радіостанція підпільників, що перебувала на консервації.

Потоком ішли на Велику землю розвідувальні дані, добуті Ожогіним, Грязновим та іншими патріотами. Радистом був Швидков — співвласник пекарні.

XXIV

У засклене віконце над дверима до кімнати золотавою смужкою лилося ранкове світло. Смужка рухалася з речі на річ: з стільця, накритого брезентом, на робочий стіл, з нього — на стіну, на ліжко, на сплячого Василя. Швидко вона дійде і до нього, Ігорка.

Ігорьок швидко зліз з ліжка, тихенько одягнувся, вийшов на вулицю і зажмурився.

Яскраві промені сонця засліпили очі. Ігорьок задер голову: далеко в небі вітер гнав самітну хмарину, яка пливла на схід, безперервно змінюючи форми. Вона перетворювалась то на баранця, то на гуску, то на людину. Ігорьок довго проводжав хмарку поглядом, доки вона не розтанула в синяві неба.

Потім його увагу привернув пташиний гомін. Ігорьок повернувся. На уцілілих сріблястих тополях, які тяглися вздовж тротуару, мостилися неспокійні граки. Бруньки на гілках тополь уже округлилися, набрякли — ось-ось почнуть розпукуватися.

Побачивши гітлерівських солдатів, які йшли на протилежному боці вулиці, Ігорьок згадав, що йому час приступати до справ.

Він повернувся в свою комірчину під сходовою кліткою. Василь уже прокинувся і сидів на ліжку.

Ігорьок надів жебрацьке лахміття і повісив через плече торбину.

— Вже йдеш? — спитав Василь.

— Так, треба йти, — коротко відповів хлопчик. — Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.

— Гаразд, — сказав Василь, — тобі видніше.

Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка — радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю — радянським людям.

— Ось і набережна.

Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.

Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.

Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».

Нічого, швидко й цей лід розтане!..

Йдучи по набережній, Ігорьок не почув, а швидше відчув, що хтось невідступно іде за ним по п'ятах. Хотілося озирнутись і подивитись — хто, але хлопчик стримав бажання. Йти прямо до «Грізного» не можна було.

— Подайте шматочок хліба сироті! — співучим жалібним голосом промовив Ігорьок, постукавши в перші-ліпші двері.

Він почекав з хвилину і, одержавши запліснявілу скоринку, попрямував до сусіднього будинку.

— Подайте шматочок хлібця! — знову залунав його плаксивий голос.

Кладучи милостиню в торбину і трохи повернувши голову, Ігорьок встиг помітити, що по тротуару повільною ходою, заклавши руки в кишені пальта, йде невідомий.

Що робити? Минути будинок «Грізного» чи постукати? Якщо він пройде мимо, то тому, хто стежить за ним, це може показатися підозрілим. Коли ж він постукає, і дружина «Грізного» передасть йому з хлібом записку, буде ще гірше.

Будинок «Грізного» був уже зовсім близько, коли невідомий, наблизившись, покликав:

— Хлопчику, гей, хлопчику!

Не відгукнутися було не можна. Ігорьок обернувся, зобразивши на обличчі страдницьку міну, ї побачив огрядного, але невисокого чоловіка, з розпливчатими рисами обличчя, м'яким жіночим підборіддям. Маленькими вологими очима, які потопали в щоках, він ласкаво дивився на Ігорка.

— Ви до мене? — спитав хлопчик.

— Ну, звичайно, до тебе, — відповів незнайомий і схилив набік голову.

«Бачив я його коли-небудь чи не бачив? — напружено думав Ігорьок. — Ні, здається, не бачив».

— Я вам потрібний? — наважився він запитати.

— Багато назбирав? — у свою чергу, співчутливо спитав незнайомий.

Ігорьок заперечливо покрутив головою і, відхиливши краї торбинки, показав, що там було.

— І завжди так? — продовжував цікавитись незнайомий.

— Який день випаде… Та й вулиці різні, зважаючи на те, хто живе. Тут, на набережній, погано. Є такі, що й двері не відчинять, сваряться, — вже сміливіше заговорив хлопчик.

Незнайомий слухав і співчутливо кивав головою. «Чого йому треба?» — гірко подумав Ігорьок і, осмілівши, спитав:

— Можна йти?

— Ні. Іди за мною. Я тобі допоможу, і ти не будеш більше жебрати. І лаяти тебе ніхто не буде. Йди і не губи мене з очей. Не бійся, не з'їм тебе. Я людина хороша. Йди! — І незнайомий, не озираючись, пішов уперед.

Ігорьок якусь мить вагався: йти чи не йти? Якщо цей чоловік стежив за ним, то втекти не вдасться, він дожене. А можливо, що він знає й місцепроживання Ігорка…

Зовнішній вигляд незнайомого наче не викликав у хлопчика підозрінь, та й говорив він з чарівливою щирістю.

«Піду… Що буде, те й буде. Добре, що не дійшов до квартири «Грізного», вирішив Ігорьок ї пішов за незнайомим.

А той ішов, не зупиняючись і не обертаючись, очевидно впевнений у тому, що хлопчик іде за ним.

На Базарній вулиці, біля невеликого цегляного будинку, чоловік уповільнив ходу, озирнувся і поманив Ігорка рукою.

… У просторій кімнаті за невеликим голим столом сиділо кілька чоловік.

Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.

— Ану, звільніть місце, — звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. — Швидко!

Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.

— Сідай сюди, поруч, — ласкаво запросив незнайомий Ігорка. — Як тебе звати?

— Ігор.

— Чий ти?

— Терещенка, — збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.

Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.

— Хто в тебе є з рідних?

— Крім брата, нікого.

— А брат що робить?

— Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.

— Ц… ц… ц… — зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: — А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…

— Н-не знаю, — запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…

Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.

— Ех ти!.. — сказав він і посміхнувся. — Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.

Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.

Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.

— Ану, наставляй свою торбину! — сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.

Торбина відразу роздулася.

— Донесеш додому?

— Донесу.

— Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти — хитрий! — як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. — І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.

Ігорку раптом стало жарко.

Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.

— Ось що, друже, — продовжував тимчасом незнайомий: — хочеш мати щодня стільки харчів?

— А ви хто?

Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші — хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.

Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.

— Зрозумів мене? — спитав нарешті незнайомий.

— Зрозумів.

— Ти ходиш на Адміністративну, сто двадцять шість?

— Ходжу. За хлібом… — намагаючись не видати хвилювання, пробурмотів Ігорьок. — Там живуть двоє дядьків… добрі…

— Так-таки й добрі?

— Правда….

— А що вони тобі, крім хліба, дають?

— Нічого.

— Ось тобі й добрі! — Незнайомий розсміявся, і щоки зовсім закрили його маленькі очі. — А з ким вони дружать? До кого ходять?

— До пана Тряскіна ходять…

Чоловік, що сидів біля вікна, присвиснув, устав і вийшов з кімнати.

— А ще до кого?

— Не знаю…

— А ти дізнайся. Одягни оцю одежу і дізнайся. Постеж за ними. Як дізнаєшся, приходь до мене, я тобі знову повну торбину насиплю.

— А що, як не дізнаюсь? — сміливо спитав Ігорьок.

— Тоді нічого й не одержиш. Знову жебрати будеш. Зрозумів?

— Так…

— Ну от. Знайдеш цей будинок?

Ігорьок знизав плечима.

— Знайдеш, — впевнено закінчив незнайомий. — Ну, йди…

Опинившись на вулиці, Ігорьок зазнав почуття людини, яка впала з десятого поверху і чудом залишилася живою. Ноги рвалися вперед. Торбина майже не відчувалася. Він ішов легко, бадьоро, усвідомлюючи, що не тільки вискочив із скрутного становища, але й дізнався, що якісь люди цікавляться Ожогіним і Грязновим.

Йому здавалося, що зустрічні перехожі розуміють його настрій і якось особливо привітно дивляться на нього, що сонце гріє тепліше, ніж звичайно, що вулиця виглядає чепурніше, та й молода травичка починає пробиватись біля самого тротуару, чого не було, здається, коли він ішов сюди.

… Василь уважно вислухав свого юного друга, і лихий вогник промайнув у його очах.

— Бач чого захотіли, сволота! — злісно сказав Терещенко. — Падлюки!.. Ну нічого, небагато лишилося чекати — прополощемо їх усіх… А ти тепер пильнуй. Ходи й оглядайся. Піди розкажи все Денисові Макаровичу.

… Цієї ж ночі начальник гестапо Гунке приймав людину, яка наділила Ігорка продуктами. Поруч з Гунке сидів перекладач.

Відвідувач докладно розповів про цю історію, навіть надто докладно, тому що Гунке почав морщитись. Він терпіти не міг довгих доповідей і не переносив людей, які страждають багатослів'ям. Тільки ворожість до Юргенса, якому в усьому щастило, і заздрість, що підігрівалася невдачами в особистих справах, примушували начальника гестапо терпляче слухати цього опецькуватого, з маленькими очицями співробітника місцевої поліції.

Гунке слухав, відкинувшись на спинку крісла. До чого ж зарозумілий і чванькуватий цей абверівський майор Юргенс! Як незалежно тримає він себе на території, що підлягає йому, Гунке! Він зовсім не рахується з гестапо. Викликає потрібних йому людей, займає кращі приміщення, командує начальником гарнізону, комендантом міста, бургомістром. І все з нього, як з гуски вода! Навіть з такої делікатної справи, як отруєння підполковника Ашингера, Юргенс зумів викрутитись. Чому так везе людині? А про історію з горбанем не хочеться й згадувати. Як безглуздо, по-дурному все вийшло…

Нарешті співробітник поліції закінчив свою інформацію, і похмурий настрій у Гунке трохи покращав. Начальник гестапо зрозумів, що, здається, поліція не помилилася, зробивши ставку на хлопчика-жебрака. Можливо, з цієї комбінації що-небудь і вийде. Гунке пристрасно бажав скомпрометувати негласних співробітників Юргенса — Ожогіна і Грязнова. Тепер його цікавили деякі подробиці.

— Хто запрошував хлопчиська до вас? — спитав він.

— Я сам узяв його, з набережної, — відповів поліцай.

Брови Гунке полізли вгору.

— Та вас же кожний собака в місті знає! — стримуючи роздратування, промовив він.

Поліцай злегка посміхнувся:

— Я обережно… ніхто не бачив.

— А коли це було?

— Вранці.

Очі Гунке стали круглими. Не кліпаючи, він довго. дивився на співробітника поліції якимсь сумним безнадійним поглядом.

— Де ви розмовляли з ним?

— У кімнаті для чергування.

Начальник гестапо застогнав, і так страшно, неначе йому вирвали хворого зуба. Він відхилився від спинки крісла, обхопив голову руками і сперся ліктями на стіл.

— Я ж попереджав вас, що слід бути обережним, а тут вдень… чергова кімната… Хто вас учив так працювати?

Поліцай мовчав. Він лише важко зітхнув і зобразив на обличчі покору.

— Що ви доручили цьому жебраку? — Знову спитав Гунке.

— Я йому доручив з'ясувати, кого відвідують обидва ці молодчики.

— О… о… о!.. — простогнав Гунке і закрутив головою. — Та я про це знаю не гірше від хлопця. Ви мені все зіпсуєте з цим голодранцем! Розумієте?

Поліцай встав і почав м'яти кашкета в руках.

— Забирайтесь до бісової матері! А коли я дізнаюсь, що ви зустрічаєтесь з тим шмаркатим жебраком, я і з вас, і з нього сім шкур здеру!

Не чекаючи, поки перекладач доведе його думку до збентеженого поліцая, оскаженілий Гунке вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.

XXV

Ліс залляли талі води. Потемнілий від вогких, сірих обволікаючих туманів, напоєний досхочу земною вологою, він обважнів і чекав тепла. Хвилююча весна теплими вітрами ходила між берез і сосен, кленів і осик.

Заломін і Повелко йшли лісом, пробираючись до цуркового заводу. Вода раз у раз перетинала шлях, і їм доводилось або обходити калюжі і струмки, або перестрибувати з пня на пень, з купини на купину. Повелко стрибав легко, а старому Заломіну явно не везло: ось уже втретє він оступився в холодну воду.

— Знову промок! — бурчав він, вибираючись на сухе місце. — Не розрахував.

Повелко сміявся:

— Не підходиш ти, бачу, в лісові жителі, а ще партизанити хотів!

— Нічого, навчуся! Ще молодий, — віджартовувався старий.

Ходити весняним лісом ставало все важче, і кожного разу, повернувшись на завод, Повелко й Заломін змушені були весь вечір сушити чоботи й онучі. Сьогодні води ще прибуло; вона закривала горбочки, стояла в низинах, під стовбурами дерев. Шлях був важкий. Кілометр, що відділяв завод від містка, який ремонтували Повелко й Заломін, забирав більше години ходи.

Нарешті показалася галявина. Біля самого її краю стояли три нових дерев'яних бараки з малесенькими підсліпуватими віконцями. Трохи далі — кособока рублена хатинка, двосхилий дощаний, почорнілий від часу дах якої заріс мохом, вкрився лишайником. Її віконця, засклені кусочками скла, дивилися непривітно. На галявині височіли величезні бунти будівельного і щоглового лісу, підготовленого до вивозки, лежали купи колод, підтоварника, обапола, рейок…

Це була територія цуркового заводу. Ні високих димарів, ні цехів, ні огорожі. Все виробництво — пилорама. Вона стояла на відкритому повітрі і приводилася в рух двома старенькими путиловськими тракторами. Трактори торохтіли з ранку до ночі: одночасно вищали циркулярні і дворучні пилки, стукали сокири.

Коли Повелко і Заломін вийшли на галявину, завод працював. Кілька чоловік згрібали цурки в купи і вантажили на підводи. Вранці їх повинні були відправити в місто.

Друзі попрямували до хатинки, відведеної їм для житла. З комина вився веселий димок. Не встигли Повелко й Заломін порівнятися з бараком, як їм назустріч вийшов директор заводу Сивко. Це було незвичайно: Сивко рідко бував на заводі і завжди опівдні, під час обіду.

— Повелко, — сказав сухо директор, — зайдеш до мене ввечері в сторожку.

Повелко кивнув головою на знак згоди і, не Чекаючи роз'яснень, пішов до хатинки.

— Чого це він? — поцікавився Заломін, коли вони найшли в хату і почали квапливо стягувати з ніг чоботи та розмотувати мокрі онучі.

— Нащось треба, — посміхнувся Повелко. — Без мене, брате, він ніякої справи розв'язати не може.

— Та ну?! — з робленим подивом перепитав старий. — А я гадав — сміття з його хати прибирати чи з кози торішні реп'яхи висмикувати.

Обидва розсміялися… Однак виклик директора зацікавив і навіть схвилював їх. Ось уже два тижні, як Попелію й Заломін працювали на заводі, але й досі до них зверталися лише з питаннями, що стосувалися виробництва.

Сивко прийняв їх на завод за паролем і сам визначив їм місце для житла. Він же видав документи, в яких зазначалося, що вони є робітниками цуркового заводу акціонерного товариства і живуть на території підприємства. В хатинці друзям було зручно. Крім них, тут жила старенька куховарка, яка більшу частину дня проводила в клопотах по господарству. Повелко й Заломін спали на величезній печі, що займала майже половину кімнати. Вранці вони одержували наряд на роботу, яка звичайно зводилася до ремонту мостів на лісовій дорозі, що вела до міста. Наряди давав виконроб Хапов. Фактично він керував усім підприємством, бо Сивко заглядав на завод дуже рідко. Робітники майже не знали свого директора, зате Хапова недолюблювали і називали між собою «жилою», «продажною шкурою», «душогубом». Знали про зв'язок Хапова з німцями. Мабуть, він був не з лякливих: піхто із ставлеників окупантів не наважувався жити и лісі, а Хапов ось уже більше року перебував на заводі і часто відвідував лісосіки.

З Повелком і Заломіним виконроб майже не розмовляв і не робив їм зауважень. Два тижні друзі прожили мирно, спокійно.

Як тільки посутеніло, Повелко одягнувся і вийшов. Сторожка лісника містилася за шістсот метрів від заводу, на підвищеному місці. До неї вела добре протоптана стежка.

Сивко був у сторожці сам. Коли Повелко зайшов, він, так само, як і вдень, сухо сказав:

— Сідай.

Повелко сів і запитливо подивився на директора.

— Ти коли-небудь березовий сік пив? — спитав Сивко.

Повелко здивовано подивився на Сивка. Він не розумів, яке значення має, пив він сік чи ні.

— Так, пив, і не раз.

— А як добувається сік, знаєш?

Довелося сказати, що й цей секрет відомий змалку.

— Добре, — посміхаючись, сказав директор заводу і почастував Повелка німецькою сигаретою.

Закурили. Кілька секунд пройшло в мовчанні. Перервав його Сивко:

— Бачиш пляшки? — він показав пальцем на шість пляшок, що стояли на підлозі біля стіни. — Забери їх і завтра на світанку йди в ліс, зроби зарубки, стоки і підвісь пляшки. Але не це головне. Іти треба до джерела і потім по течії струмка кілометрів з чотири, поки не побачиш праворуч на узліссі старий дерев'яний хрест. Під ним похований лісник. Сядь біля хреста і чекай, поки до тебе підійде людина від командира партизанської бригади Кривов'яза.

Сивко назвав пароль, відгук, яким повинен Повелко відповісти, і докладно проінструктував, що і як сказати партизанові.

— Якщо він що-небудь передасть, добре запам'ятай. Потім розкажеш.

Ідучи від директора заводу, Повелко спитав:

— А як з Хаповим? Що він подумає?

— Добре, йди! Обміркуй, як краще виконати завдання, і менше турбуйся про те, що подумає Хапов. Та й, зрештою, не так важливо, що він подумає.

Повелко зв'язав пляшки вірьовочкою, повісив на плече і пішов.

Вранці Заломін ще спав, як Дмитро Повелко взяв свої пляшки і тихо вийшов з хати. Дійшовши до джерела, він пішов уздовж лісового струмка. Струмок не визнавав ні стежок, ні доріг і, вибираючи нахил грунту, іноді зовсім непомітний для очей, біг вперед з веселим дзюрчанням. Кілометрів через три він уже перетворився в невелику річку.

Повелко йшов не менше години, перш ніж побачив чорний, зроблений з двох товстих соснових брусків хрест, що самітно стояв на узліссі. Дмитро озирнувся — навколо жодної душі.

Він сів на зелену травичку, що ледь пробилася з землі, сперся спиною на хрест і закурив. У лісі щебетали якісь пташки, сонце піднялося і пригрівало крізь одяг.

Минуло не менш години. Дмитра потягло до сну Голова його схилилася на груди, і він задрімав.

Коли Повелко прокинувся, з зусиллям підвів неслухняну, наче налиту свинцем, голову і розплющив очі. перед ним стояв чоловік.

— Продай березового соку, — сказав незнайомий.

— Та хіба він продається? Так почастувати можу, — відповів Повелко.

— Тоді будьмо знайомі: Олександр Мухортов

І Сашурка — це був він — простягнув Повелку руку.

Дмитро назвав себе і подивився на партизанського зв'язківця. Він дав би йому років двадцять сім-двадцять вісім. У плечах широкий, волосся кучеряве, очі сміливі й веселі. Хлопець як хлопець, а зростом не вийшов.

«Не більше ста шістдесяти, — прикинув Повелко. — Мабуть, на півголови нижчий за мене».

— Тут говорити будемо? — спитав він.

— Можна й тут, — погодився Сашурка.

Вони сіли один проти одного.

Сашурка запропонував партизанського «горлодеру». Задимили.

Почав Повелко:

— На завод повинні пригнати велику партію військовополонених з табору. Сивко сам підняв це питання перед управою і комендантом міста, і з ним начебто погодились. Обіцяють дати чоловік двісті. Люди потрібні для викочування лісу і вантаження його на автомашини. Зараз машини не ходять, а як тільки підсохне дорога — підуть. Тоді й людей приженуть. Сивко каже, що військовополонених можна відбити, але зробити це треба не на території заводу, а по дорозі, щоб заводські робітники не потрапили під підозріння. Яка буде охорона, Сивко дізнається заздалегідь і повідомить. Він просить партизанів до прибуття військовополонених у цих краях не з'являтися і не насторожувати фашистів, а то як би не змінили планів.

— Ясна річ, — погодився Сашурка, — хлопців безперечно відіб'ємо. Комбриг такі операції любить… Ну, а ще що твій Сивко казав?

Повелко сказав, що директор заводу просить поради, як виманити з міста начальника гестапо Гунке. Підпільна організація патріотів міста винесла Гунке смертний вирок, і його треба виконати.

Сашурка розреготався:

— Винести вирок — одна справа, а виконати його — інша. Так можна і Гітлера, і Герінга, і Гесса, і Гіммлера, і всіх інших присудити до смерті, а ось як їм вірьовку накинути на шию — це питання.

Повелко заперечив: підпільники рідко виносять смертні вироки, але вже коли виносять, то й виконують їх. І він назвав кілька прізвищ гестапівців, знищених патріотами.

— Ну, а ти передай кому слід, — заговорив у свою чергу Сашурка, — що справи на фронті зовсім добре розгортаються. Наші ввійшли в Тернопіль, визволили майже весь Крим, тепер черга за Севастополем. Потім скажи: нам днями з повітря боєприпасів, вибухівки, солі підкинули, і якщо це вкрай необхідно, маленьке замовлення зможемо прийняти і виконати. Зрозумів? Повелко ствердно закивав головою.

— Сьогодні п'ятниця, — у понеділок знову зустрінемось. А тепер прощавай! Мені, брате, назад іти та й іти…

Зв'язківці потиснули один, одному руки і розійшлися.

Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий — один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він ходив вперед і назад по великій галявині, на якій стояла хата.

Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.

Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:

— … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…

— Нам би автоматиків з десяток… — сказав хтось з темного кутка.

— Ясно, які перед нами ставлять завдання? — продовжував Сивко. — Ми повинні — я ще раз повторюю! — розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.

— Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! — пролунали окремі голоси.

— Тепер відносно сіл… — продовжував Сивко. — Путько піде в Столбове, Панкратов — в Рибицю, Оглядько — в Троєкурово, Заломін — у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! — звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. — Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.

Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.

— Повелко! — знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. — Зайди в контору і поклич до мене Хапова.

— Хапова?

— Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.

Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.

Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою — страждав від задишшя.

«Негідник! — думав Повелко. — Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»

Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.

— Сідай, — сказав Сивко, звертаючись до Повелка.

Дмитро сів за стіл.

— Ну, ти думав? — спитав директор Хапова.

Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.

«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.

— Думав, — спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.

— Ну?

— Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… — Хапов знову глянув на Повелка. — Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.

Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…

Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.

— Добре, — погодився він, — тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, — він повернувся до Повелка, — що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка — скажу потім.

Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.

— Тепер відносно озера, — продовжував Сивко. — Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…

Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.

— Єсть! — сказав Хапов. — Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…

І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот — свій!

XXVI

Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини — проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.

Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?

Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!

Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.

— Погано, зовсім погано! — оцінював Кібіц роботу учнів. — Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.

Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.

— Якби моя влада, — буркотів Кібіц, — я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!

Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.

— Пан майор просить вас прибути до нього негайно.

Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.

— Мене? — спитав він.

— Так, вас, пане Кібіц, — тихо повторив служник.

Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.

Служник стояв, чекаючи.

— Вас ждуть, — повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.

Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.

Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей — все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, — це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.

— Кібіц роздумує… — посміхнувся Ожогін.

Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.

Микита Родіонович зацікавився ними.

На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:

«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком — експлуатація природних багатств Росії».

«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».

«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».

Микита Родіонович почав читати вголос:

— «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють — неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».

Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.

— «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».

— Критикує начальство! — розсміявся Андрій.

— Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, — зауважив Микита Родіонович. — Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. — І Ожогін поклав зошит на полицю.

— А може, з собою захопимо? — вирвалося в Андрія.

Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.

— Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.

… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.

Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.

В кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.

Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».

Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.

Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.

— Щось трапилось, — сказав по дорозі додому Микита Родіонович.

— Так, і незвичайне, — погодився Андрій.

Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.

З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.

— Цей зошит нам пригодиться, — сказав Микита Родіонович. — Ми його використаємо проти нього.

— Яким чином?

— Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.

Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.

— Ви здивовані моїм приходом? — спитала Тряскіна.

— Здивований.

— У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?

— Мабуть, ні.

— Чому? — трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.

— Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він — сусідам, а ті — нам.

Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.

— Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, — примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.

— А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? — спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.

— Що?

— Так.

— Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!

— Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, — запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання — що Тряскіна збирається робити далі.

Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.

Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.

— Я згодна почекати, — сказала Варвара Карпівна. — Але в мене так багато неясностей, в голові — сумбур…

— Тобто?..

Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:

— Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?

— На це питання я вам уже відповідав, — спокійно промовив Ожогін. — Покладіться цілком на мене.

— Добре, — зітхнула Тряскіна, — я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?

— Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.

Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.

— Так, — промовила вона тихо, — але що я можу ще зробити?

— А от про це давайте подумаємо разом.

XXVII

Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.

Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.

Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.

— Погана справа: посуха буде з весни, — сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. — Ось дивись. — Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. — Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…

Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.

Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.

— І озеро недовго проживе без дощу, — сказав Кривов'яз, — висохне…

Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..

Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.

— Повернувся, — тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. — Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.

Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.

Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.

— Ну? — коротко кинув Інокентій Степанович.

Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.

Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.

— Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? — звернувся він до Костіна.

Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:

— Звичайно.

Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві частини по тридцять чоловік і розмістили по обидва боки дороги.

— Підніматись по команді «вперед». Даремно вогню не відкривати, — попередив Костін партизанів і сам сховався в кущах ліщини.

… Відомості, одержані Сивком і передані Кривов'язу, були не дуже точними. З табору вийшло не сто, а сто сорок сім військовополонених; конвоювало їх не двадцять, а тридцять автоматників. В числі охорони виявилось дванадцять поліцаїв-городян.

Досвідчений в таких справах, Інокентій Степанович Кривов'яз передбачав можливість збільшення охорони і відповідно зміцнив групу. Вона складалася з шістдесяти партизанів.

На чолі конвою військовополонених ішов есесівець-штурмшарфюрер. На відкритій місцевості він бадьоро марширував попереду колони, в населених пунктах забігав у будинки і, пояснюючи знаками, що арештовані потребують продуктів харчування, вимагав для них сала, масла, меду, яєць. Усе це, звичайно, йшло в сумки штурмшарфюрера і конвоїрів.

Коли вступили в ліс і колона перешикувалась по три в ряд, штурмшарфюрер вважав за краще замикати її. Адже йому добре були відомі «лісові порядки» в Росії. Він зовсім недавно на своїй шкурі відчув, що таке «мала війна» і які вона підносить сюрпризи.

Правда, так близько від міста партизани не з'являлись, інакше начальство не дозволило б вивести полонених з табору, але про всяк випадок краще було йти ззаду. Сонце припікало. Полонені, навантажені флягами, казанками, семиденним сухим пайком, ішли мокрі від поту. Колона розтяглася на сотню метрів, люди повільно брели лісовою піщаною дорогою. Будь-яке нарікання, будь-який вияв незадоволення негайно припинялись. «Одна погана вівця псує все стадо», навів російське прислів'я комендант концентраційного табору, коли відправляв штурмшарфюрера. — Кожного, хто проявить непокору або спробує втекти, негайно знищувати».

Комендант табору через перекладача попередив про це і самих полонених.

Манливе відчуття волі охопило полонених, коли над їх головами зашепотіли дерева і ліс по боках став густішим і темнішим. Усі пильно вдивлялися вперед, з надією озиралися на всі боки.

Звільнення прийшло несподівано, раптово.

— Вперед! — пролунав раптом крик, і колону оточили озброєні люди.

— Хенде хох!.. Лягай!

Полонені миттю кинулися на землю.

Більшість конвоїрів підняли руки, частина наслідувала приклад полонених, а деякі спробували чинити опір. Залунали постріли. Двоє партизанів упали мертвими, зрізані автоматними чергами, троє були поранені.

Костін подав коротку команду:

— Вогонь!

Уся операція була закінчена за кілька секунд.

… Увечері, при світлі вогнища, під булькання води, що кипіла в казанках, начальник розвідки читав невідісланий лист, вийнятий з мундира вбитого есесівця-шгурмшарфюрера. Інокентій Степанович, командири й партизани з цікавістю слухали.

— «Останній «пакет фюрера», — писав есесівець дружині, — мало не коштував мені життя, тому ти особливо ощадно витрачай сало й цукор. Часи пішли не ті. Тепер і продукти дістаються нам важко, з боєм, з жертвами. Я два тижні провів у цих страшних лісах, і півголови у мене посивіло, але страшніші від лісів партизани. Вони невловимі, і від них нікуди не втечеш. Останнього разу нас пішло багато, дуже багато досвідчених і бувалих хлопців, але більшість з них залишилася в лісах; повернулося лише кілька чоловік, в тому числі і я. Дякуємо богу, що ми зараз поза небезпекою. Нас прикомандирували охороняти концентраційний табір. Ми вільно зітхнули. Тут тиша і мир. Коли б на цьому й закінчилося все. Тепер я можу сказати тобі, що маю надію залишитися живим…»

XXVIII

Боротьба патріотів проти окупантів викликала в гестапівців гарячковість і страх. Гунке не встигав вислухувати донесень; кожна нова поява в його кабінеті працівника гестапо з доповіддю примушувала начальника таємної поліції здригатися. Він намагався стримувати себе, але відчував, що це йому погано вдається: пальці стрибали по склу на столі, ліва брова смикалась. Він усе частіше й частіше підвищував голос, кричав, звинувачуючи підлеглих у бездарності. Вони мовчки вислухували його грубощі і повідомляли про нові події. Це було нестерпно.

Особливо обурювали Гунке скарги працівників комендатури. І коли хто-небудь з них особливо набридав, начальник гестапо кидав трубку телефону і, задихаючись від злоби, гарчав:

— Підлота! Вони гадають, що я один можу тримати у місті порядок!

Черговий день почався тривожно. На світанку вбили двох есесівців на центральній вулиці міста. Про це Гунке дізнався ще в постелі. Вислухавши по телефону рапорт, він накрився ковдрою, намагаючись знову заснути. Але несподівано страшенно розболілась голова. Почався приступ мігрені — приступ гострий, що доводив до несамовитості. Ліки не допомагали. Гунке скинув ковдру і заходив по кімнаті. Він швидко ходив від стіни до стіни, стискуючи голову руками.

Знову задзвонив телефон. Гунке рвонув провід і відключив апарат.

— Чортзна-що коїться! — простогнав він і кинувся на подушку.

Але через кілька секунд знову встав і включив телефон у сітку. Апарат задеренчав захлинаючись. Викликали настійливо, тривожно.

— Слухаю, — процідив крізь зуби Гунке. — Так, я… Гунке, так… Що там знову трапилося?

Доповідав Ціммер, слідчий, який приїхав на місце вбитого Роде. Виявляється, в кількох кілометрах від міста, по дорозі на цурковий завод, втекли сто сорок сім полонених. Уся охорона знищена. Ціммер доповідав чітко і, як здавалося Гунке, навмисне повільно. Він наче смакував кожне слово. І це виводило Гунке з терпіння.

— Подробиці! — нетерпляче кинув він у трубку.

— Поки що ніяких, — відповів Ціммер. — Люди не встигають входити в курс справи, випадків дуже багато.

Репліка підлеглого пролунала насмішкою, і Гунке подумав: «Напевно, на обличчі Ціммера зараз єхидна посмішка». Хотілося вилаяти його, але довелося стриматись.

— Дякую, — сказав він підкреслено ввічливо і поклав трубку на місце.

Начальник гестапо весь аж кипів від люті й обурення. Здається, ніколи він не був у такому важкому становищі. Небезпек ставало все більше й більше, вони готові були задушити його. Цей Ціммер… чого він хоче? І Навіщо нескінченні натяки, насмішки? Гунке розуміє, І що вони означають. Його не обдурить формальний привід для появи Ціммера тут. Він прибув, щоб замінити не мертвого Роде, а живого Гунке, нездатного, на думку начальства, справитися з дорученим завданням, нездатного придушити опір у місті. Так, факти проти Гунке. І їх стало більше після приїзду Ціммера. Доля наче навмисне робить усе, щоб показати безсилля Гунке, осоромити його перед майбутнім начальником відділення.

Гунке спробував переключити всі сили на боротьбу з патріотами. Він уже не рахувався з будь-чиїми думками, подесятерив жорстокість, публікував найлютіші накази, розстрілював на очах у людей. Але становище не змінилося на краще; навпаки, воно помітно погіршало. Якщо раніше листівки з'являлися в місті зрідка, то зараз вони стали звичайним явищем. Кожного ранку їх десятками клали на стіл Гунке. Відвага підпільників перейшла всі межі. Вони бачили, як відступають німецькі частини, відчували, що наближається фронт, і це посилювало їхню активність.

Що ж міг зробити він, Гунке? Гестапо вдалося захопити радиста, але всі нитки обірвалися з його смертю. Можливо, іншим часом, раніше, помічники Гунке проявили б більше активності та ініціативи, але зараз люди неохоче виконували доручення, обмежувались формальним допитом свідків або арештом випадкових осіб. Люди, його люди, з якими він у перші дні окупації міста тримав у страху все населення, тепер самі всього жахалися. Вони неохоче виїжджали на операції за місто, уникали нічних операцій. Становище на фронті розвіювало всякі ілюзії. Живі люди, учасники боїв, були красномовними свідками катастрофи, і саме вони несли u місто тривогу.

Як на зло, за останній час не вдалося провести жодної значної операції, яка підтримала б авторитет Гунке, виправдала б його перед начальством. Він розумів, що ще дві-три невдачі — і він буде усунутий з посади, яка дісталася йому з такими труднощами. Тому зараз, як ніколи, потрібний був успіх. Хоч невеликий, але успіх.

Одягаючись, Гунке проклинав день, який так невдало почався, лаяв своїх помічників, росіян, себе…. Невже, немає виходу? Невже доведеться здатися на милість Ціммера? Ні! Ще дуже рано… Думка борсалась в пошуках виходу. Гунке перебирав усі відомі йому факти, всі початі розслідування справи і не міг зупинитись на жодній з них. Вони явно безперспективні, їх не розідмеш, нічим себе не проявиш. І раптом, зовсім несподівано, Гунке згадав про Хапова, виконроба цуркового заводу. Він повинен що-небудь знати про подію; про наряд на полонених, про арештованих з концтабору було відомо тільки працівникам заводу.

Гунке відчув приплив сили, йому здавалося, що можна піймати нитку, яка розплутає клубок. Очевидно, на заводі знайшлися люди, які підготували визволення полонених. Гунке вирішив діяти сам. Справа була вірна і, головне, могла показати його у вигідному світлі перед начальством. Гунке підійшов до телефону і наказав телефоністці викликати завод.

Завод довго не відповідав. Чекаючи дзвінка, начальник гестапо в загальних рисах намітив план дій. Передусім — два напрями. В одному нехай працює цей Ціммер, — тут, у місті, в концтаборі; другий бере на себе Гунке і доводить до успішного завершення. Будуть убиті відразу два зайці: Ціммер зазнає поразки, Гунке здобуде перемогу.

Задзвонив телефон. На лінії — цурковий завод.

Гунке натякнув Хапову на пригоду з полоненими і зажадав, щоб Хапов негайно прибув у місто. Але той відмовився; хворий, виїхати не може, до того ж — мало що знає.

— Гаразд, — сказав Гунке, — я сам приїду сьогодні. Знати про це повинні тільки ви.

— Зрозуміло, — відповів Хапов. — Усе буде зроблено.

Гунке поклав трубку, одягнув китель і попрямував до машини, яка чекала на нього.

Через десять хвилин Гунке вже був у гестапо. Він виглядав суворим, холодним, але тримався бадьоро, впевнено. Це помітили підлеглі. Ціммер навіть зіронізував:

— Ви так оптимістично настроєні, ніби винуватці звільнення полонених уже арештовані.

— Ще ні, але швидко будуть арештовані, і зробите це ви!

Дальша поведінка Гунке викликала у підлеглих здивування. Через кілька хвилин стало відомо, що лейтенант Штерн викликав наряд автоматників з охорони.

Поки Штерн виконував доручення, Гунке встиг ознайомитись по карті з планом місцевості і точно з'ясувати, скільки полонених було в колоні і хто їх охороняв. Потім він викликав до себе Тряскіну.

Варвара Карпівна зайшла до кабінету:

— Ви мене викликали?

Гунке холодно сказав:

— Підготуйтесь. О третій годині дня поїдете зі мною на операцію.

Варварі Карпівні здалося, що голос Гунке прозвучав так само, як і в Роде у ту страшну ніч. Вона навіть пам'ятала речення: «Зайдіть через десять хвилин, поїдемо». Тряскіна спробувала якомога переконливіше пояснити свій стан:

— Я ще не зовсім одужала після хвороби… Якщо далеко, то…

— На цурковий завод, — не підводячи голови, відповів Гунке. — Дорога хороша, погода чудова… — Останні слова прозвучали сухо, насмішкувато.

— Я попрошу звільнити мене сьогодні, — знову заговорила Тряскіна плаксивим голосом.

Гунке обірвав її:

— Не можу! В мене зараз немає іншого перекладача.

Варвара Карпівна хотіла заперечити, але Гунке встав і різко відсунув стілець:

— Не примушуйте мене повторювати!

Тряскіна вийшла.

Їй хотілося побачити Микиту Родіоновича і порадитись з ним: можливо, він зможе заспокоїти її. До того ж вона повинна повідомити його про рішення Гунке.

Микита Родіонович вислухав Варвару Карпівну і, майже не задумуючись, порекомендував ухилитися від поїздки. Він не сказав чому, але в нього були свої міркування. По-перше, Гунке винесено смертний вирок і за ним стежать; по-друге, він, Ожогін, негайно повідомить Ізволіна про виїзд начальника гестапо на завод, а той попередить партизанів. Отже, поїздку Гунке патріоти напевно використають у своїх інтересах.

— Краще не їхати, — повторив Ожогін, проводжаючи Варвару Карпівну додому. — Час, самі знаєте, тривожний, а за містом не зовсім безпечно.

— Я спробую не їхати, — промовила Тряскіна на прощання, — мені самій дуже не хочеться…

Велика штабна машина стояла на подвір'ї гестапо. Вісім автоматників і лейтенант Штерн уже сиділи в ній. Передні місця були призначені для Гунке і Тряскіної.

Коли начальник гестапо вийшов з дверей, шофер включив мотор. Машина тихо зарокотала. Гунке озирнувся, очікуючи Варвару Карпівну. Вона не виходила.

— Штерн, викличте її! — розпорядився Гунке.

І лейтенант, вискочивши з машини, кинувся в приміщення.

Його квапливі кроки дзвінко залунали в коридорі.

Гунке зійшов по східцях і сів поруч з шофером. Минуло кілька хвилин. Мотор тихо рокотав. Тряскіної все не було.

Нарешті на ґанок вийшов Штерн у супроводі Варвари Карпівни. Вона нерішуче зупинилася біля дверей, але лейтенант взяв її за лікоть і допоміг зійти вниз, до машини. Гунке люб'язно відчинив дверцята.

«Я не можу», хотіла сказати Тряскіна, але зрозуміла, що іншого виходу немає: поїздка неминуча; якщо вона буде наполягати на своєму, то відмова може накликати на неї підозру.

Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.

… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від'їхали від лісової дороги.

— Не підведуть? — спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.

— Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.

— Ходім подивимося здаля, — сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив'язав коня до дерева.

Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували до замінованого місця.

… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, — це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.

— Тихше, ви! — засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.

Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч — ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.

Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.

… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.

Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.

— Пити… пити… — промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.

Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.

— Пити… — підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.

Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:

— Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.

Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!

— Ходім, — сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.

Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.

Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини на купину. Гунке пішов за ним.

Пройшовши з десяток кроків, він присів навпочіпки і сунув руку в густу траву. Прокляття! Він відчув лише в'язку рідину. Виходить вода далі.

Вставши, Гунке побачив спину солдата, який нахилився, зачерпував руками воду і вже підносив до рота. Гунке поспішив уперед. Купини траплялися все рідше, і, щоб попасти з одної на другу, треба було вже не йти, а стрибати.

— Стій! Куди вас чорт несе! Потонете… Кидай зброю!

Гунке застиг на місці, повернув голову і побачив трьох озброєних людей в цивільному одягу. Двоє з них ламали довгі жердини.

— О… о… о… — пролунало десь збоку.

Гунке обернувся і побачив, що есесівець уже по груди занурився в болото. Він намагався вилізти з трясовини, борсався, вигукував щось, але тряска драговина робила свою справу. Тіло есесівця занурювалось усе глибше й глибше. Зверху залишалися лише голова і руки. Він кричав диким голосом, а рідина лізла йому в очі, в рот, у вуха. Ось залишилися тільки вершечок голови і кісті рук, а через кілька секунд усе зникло. Похмуре болото наче знехотя плямкнуло кілька разів підряд і поглинуло есесівця.

Гунке забув про спрагу, що його мучила, забув про все на світі. Він не наважувався відірвати ноги від твердого острівця землі. Попереду було болото, позаду — вороги. Тримаючи довгі тички, вони вже наближалися до нього по болоту.

На якусь мить у голові Гунке промайнула думка про самогубство — пістолет з повною обоймою був у нього в руках. Але він відкинув цю думку і вирішив захищатись. Та вже було пізно: люди стояли поруч з наведеними на нього дулами гвинтівок.

Довелося відкинути вбік пістолет і лягти обличчям униз.

— Отак воно краще, — сказав один з росіян. Це був Хапов…

Ранок наступного дня застав Гунке в партизанському таборі. Начальник гестапо давав зізнання командиру бригади Кривов'язу і начальнику розвідки Костіну, який володів німецькою мовою.

Костін тримав у руках блокнот. До нього вже було занесено десяток прізвищ зрадників і підсобників гітлерівців, а Гунке продовжував згадувати. В числі ворожої агентури начальник гестапо називав Ожогіна і Грязнова, як співробітників військової розвідки «Абвер»…

Приблизно в цей же час Микита Родіонович сидів перед Юргенсом — інформував його про зошит з підозрілими помітками Кібіца, знайдений в його кабінеті.

Юргенс уважно вислухав Микиту Родіоновича і, не вдаючись у подробиці, відпустив його. Важко було сказати, що подумав і що вирішив Юргенс.

XXIX

Кібіц зустрів Ожогіна і Грязнова мовчки. Він заглибився в себе і нічим не виявляв цікавості до учнів. У кімнаті панував неймовірний розгардіяш.

Кібіц розставив апаратуру і жестом запросив учнів до столу. Але розпочати заняття не вдалося.

Пронизливо, надривно завила сирена. Їй відповіли зенітки. Кібіц зблід і тремтячими руками поклав деталь на стіл. До кімнати вбіг черговий солдат.

— Тривога!.. — крикнув він схвильовано. — Сідайте в машини!..

— Зараз… — сказав Кібіц, коли солдат уже зник, і швидко натягнув на себе плащ. — Ходім, тут небезпечно залишатись.

Ожогін і Грязнов мовчки рушили за Кібіцем.

У відчинені навстіж ворота вискочила машина Юргенса. Малолітражка, в яку сіли Ожогін, Грязнов і Кібіц, помчала за нею. Шофер гнав її на великій швидкості і зрідка вмикав фари, щоб розглядіти дорогу попереду.

Кібіц бурчав на шофера, забороняв йому запалювати світло, але той не звертав уваги або не чув, За міським парком, на шосе, де машини бігли одна за одною, він знову ввімкнув фари. Кібіц не витримав.

— Мерзотник! — крикнув він. — Гаси!

Шофер збавив газ і різко загальмував. Ожогін і Грязнов ударилися об спинку переднього сидіння. Оскаженіло відстрілювалися зенітки, з північного сходу наростав рокіт літаків.

Шофер виліз з машини і грюкнув дверцятами.

— Якщо у вас добрі очі, то їдьте самі, — в'їдливо сказав він і зник у темряві.

Кібіц завмер від люті і лише через кілька секунд, засовавшись на місці, крикнув.

— Вернись!

Ніхто не відгукнувся. Величезні спалахи освітили небо — на ворожий аеродром упали перші бомби.

— Який жах, який жах! — шепотів схвильований Кібіц.

— Заспокойтесь, пане Кібіц, — холоднокровно промовив Микита Родіонович і перейшов на місце шофера.

Машина рушила.

На шосе, при об'їзді, Ожогін увімкнув фари і їхав з світлом, поки об'їзд не залишився ззаду.

На цей раз Кібіц не сказав жодного слова, але Грязнов, який сидів ззаду, бачив, як він тремтів, наче в лихоманці. В кількох кілометрах від міста Кібіц наказав зупинитись і виліз з машини. Відійшовши на кілька кроків убік, він ліг на суху траву і затулив обличчя руками.

Під'їхали ще дві машини. Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів — одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.

Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.

— Росіян хтось орієнтує по радіо, — почувся голос. — З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.

— Це цілком можливо, — погодився інший. — Місто відходити…

Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому — очевидно, горів бензосклад, — свідчило про бомбардування.

Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.

Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими проміжками, три оглушливі вибухи.

— А це що таке? — спитав один із німців.

— Напевно, бомби уповільненої дії, — догадувався інший.

Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.

Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.

— Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, — знову сказав хтось. — Чи не десант?

Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.

Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:

— Сиди, щур, поки цілий!

Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.

Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.

— Для тебе їло, закону немає? — Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. — Гей, сюди! — озирнувшись, покликав він когось.

Підбігла група озброєних солдатів.

— Відведи машину з дороги он туди… — показав рукою унтер-офіцер.

Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.

— Вилазьте! Швидко вилазьте! — наказав унтер-офіцер.

Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:

— Туди її… до бісової матері…

Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.

— Що робиться! — тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.

— Ходімо пішки, — запропонував йому Ожогін.

— Не пустять.

— Тут не пустять, — пройдемо в іншому місці, — втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.

Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.

Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.

У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.

— Тоді й іти нема чого, — розчаровано сказав Кібіц.

— Нічого, ідіть. — І автоматник шепнув на вухо пароль.

На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.

— Звідки тобі це відомо? — спитав Кібіц, як завжди, різко.

Солдат гмикнув:

— «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!

— А багато їх, партизанів? — спитав Ожогін.

— Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.

Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.

Невже партизани Кривов'яза зробили наліт на місто? У практиці бригади Кривов'яза траплялися випадки, коли партизанів спеціально повідомляли про час бомбардування того чи іншого об'єкта. Вони підтягували до цього об'єкта сили і, коли серед ворогів зчинялася паніка, робили наліт. Те саме, можливо трапилося і сьогодні.

Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?

Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.

На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:

— Невже в місті партизани?

Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:

— У місті паніка, а не партизани. А паніка — це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…

— Але вибухи, але підпал комендатури… — почав Кібіц.

— У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. — Офіцер козирнув і швидко зник.

Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири — сам він не наважувався продовжувати шлях.

Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».

Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:

— До восьмої не будити. — І, щось згадавши, додав: — Хіба тільки, як будуть шифровки.

Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.

Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.

«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».

Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.

Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.

— Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, — почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.

— Тобто? — спитав Юргенс, роздягаючись догола.

Кібіц розповів.

— Наплювати на машину, вона вже не потрібна.

— Я не про це кажу…

— А про що?

— З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…

— Не перебільшуйте, — сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. — Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… — Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.

— А ви гадаєте, що там буде краще? — збираючись іти, спитав Кібіц.

Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.

Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.

Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.

Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:

— Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.

XXX

Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.

І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.

Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.

— Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, — питав Андрій, — коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.

Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.

— Питання складне, — сказав Ожогін. — Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.

— Навіщо ж нам їхати? — продовжував допитуватись Андрій.

Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів — сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.

Микита Родіонович почав одягатись.

— Куди? — здивовано спитав Андрій.

— До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».

Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..

Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.

Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.

— Ну, все, чи що? — раз у раз питав він дружину.

— Твоє діло — класти, а не розмовляти! — Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. — Поклади, та так, щоб не розбилася.

Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.

Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:

— Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. — Він злодійкувато озирнувся. — А ви куди ж?

— На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса — так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.

— Думаєте, на селі безпечніше?

— Все ж трохи тихше…

У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:

— Досить баляси точити! Укладай!

Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,

Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.

— От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, — скрушно хитаючи головою, сказав старий: — прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина — не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.

— Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, — сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».

— Так, це вірно. — Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. — Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.

Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.

Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.

— Ну, що? — Андрій кинувся до Микити Родіоновича, наздогнавши його біля дверей будинку.

Ожогін зітхнув:

— Поки що нічого.

— Як нічого?

— Денис Макарович спробує побачити «Грізного».

Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.

Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.

— Ти що? — здивувався Микита Родіонович.

— Не їдемо, — рішуче відповів Андрій. — «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?

Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.

— Даремно ти це робиш, — сказав Микита Родіонович. — Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.

Андрій погодився:

— Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.

Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди — поки що невідомо.

Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.

Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.

Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.

— Що таке? — вже багато разів перепитував він. — Чому не йде Ізволін?

Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.

Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.

— Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! — сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. — Їхати треба.

— Хто сказав? — сухо спитав Грязнов.

— «Грізний» і Велика земля, — відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. — Вашій поїздці надають великого значення.

Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:

— Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.

Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:

— Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?

— Знайду.

— А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… — Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.

Потім підійшов до Андрія.

Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.

— Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…

Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».

«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.

— В моєму розпорядженні десять хвилин, — сказав він. — Сідайте.

Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.

Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.

— Ізволін передав вам рішення? — спитав «Грізний».

— Так.

— Тому візьміть оце. — «Грізний» подав маленький аркушик паперу. — Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. — Він встав.

Микита Родіонович також підвівся.

— Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, — продовжував «Грізний». — Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання — зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. — І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. — Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!

… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.

Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.

Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.

Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.

— Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, — говорив Юргенс.

— Тут усі спеціальні, — відповідав комендант. — А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?

— В цьому винні ви, коменданте, — жорстко сказав Юргенс. — На вашому місці слід було…

— Облиште читати мені нотації! — обірвав його комендант. — Мене і без них нудить.

— Гаразд, — стримуючи гнів, промовив Юргенс. — Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?

— Чіпляйтесь до будь-якого! — І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.

Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:

— Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, — і пішов.

Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.

В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.

— Цей ешелон піде без нас, — сказав Андрій, стежачи за посадкою.

Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, — автоматники.

— Відправляйте! Відправляйте! — кричав він комусь.

Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.

З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко поглядаючи на небо, солдати висипали на платформу. Паровоз надривно закректав і потягнув за собою вагони. Всі кинулися до них. Зчинилася штовханина і бійка. Нарешті останній вагон ешелону зник за зруйнованою водокачкою, залишивши на колії тіла розчавлених і понівечених.

— Прибрати їх! Швидше прибрати! — кричав комендант.

На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону — високий полковник.

— Коменданта на перон! Коменданта на перон! — пролунала команда.

Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.

— Що від вас вимагав пан Юргенс? — холодно спитав полковник.

Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.

— Саме цього він вимагав? — спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. — Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, — сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.

Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:

— Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.

Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.

Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.

— Ходім, — сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.

Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.

Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.

Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.

Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…

Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти — все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.

Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.

Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.

— Пане Юргенс, — кваплячись, доповів служник, — з другого купе через вікно крадуть продукти!

Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.

— Мерзотник! Мародер! — заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.

У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.

Тіло вбитого солдата викинули через вікно.

Поїзд почав набирати швидкість.

Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.

Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.

Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.

Частина друга

І

Літак загорівся на висоті п'яти тисяч метрів. Гарячі язики полум'я жалібне поповзли від правого мотора по крилу і обшивці. Вони зростали і поширювались, наближаючись до кабіни. Командир корабля дав екіпажу сигнал плигати.

Промінь прожектора, ніби вогняний меч, прорізав пітьму вкритого хмарами неба, переломився і погас. Охоплений вогнем бомбовоз не треба було освітлювати — він, як смолоскип у чиїйсь невидимій руці, борознив чорне небо.

Стрілок Алім Ризаматов плигав першим. Відкривши люк, він на мить повис на ліктях, а потім провалився в темряву ночі. Майже відразу над головою великим куполом розкрився парашут, і Алім плавно загойдався на стропах. Величезний яскравий спалах, неначе гігантська блискавка, осяяв небо, через секунду-дві до юнака долинув звук вибуху. Палаючі уламки літака падали вниз.

Серце стиснули біль, злоба. Біль за загиблих друзів, злоба на ворога.

Швидко наближалася земля.

Алім знав, що внизу на нього чекає смертельна небезпека, що там він зустрінеться віч-на-віч з ворогом, з яким бився в повітрі. Він вийняв з кобури пістолет. Зброя надавала більшої певності і рішучості захищатись до останньої можливості. Він ще може вбити кількох фашистів. Одна куля для себе, решта — ворогам. Це єдиний і правильний вихід для радянського воїна й комсомольця. Тільки б не простяглася зараз вогненна стрічка трасуючих куль від землі і не пропалила його. Тоді й пістолет ні до чого…

Земля зустріла його темрявою і мовчанням. Ніде ні вогника, ні ознаки житла.

Алім щільно стиснув ноги, як навчали в школі, і м'яко приземлився на густий чагарник.

Купол парашута зморщився і накрив Ризаматова. Він завмер, затамувавши подих, напружено вслухаючись у нічну тишу. Але навколо було тихо, тільки десь далеко, в чорному беззоряному небі, рокотав мотор нічного ворожого винищувача.

Тиша здавалася зловісною. Алім підвівся і, намагаючись якомога менше шуміти, вибрався з-під парашута, Подивився довкола. Було видно невиразні обриси великої галявини, зарослої густими кущами. Кроків за двадцять темніли дерева.

«Ліс або гай, — майнуло в Голові. — Краще ліс… Ліс сховає, а можливо й приведе ближче до фронту».

Ризаматов зняв парашут з куща, на який приземлився, розіслав на чистому місці і склав. Тепер парашут можна взяти під пахву, і він не заважатиме рухатись. Але куди його сховати? Алім зробив кілька кроків у бік лісу. Праворуч пролунав дзвінкий гудок. Як видно, зовсім близько була залізниця чи завод…

Огляд галявини нічого втішного не дав. Алім заліз у середину найбільшого куща, розхилив гнучкі стовбурці, розгріб, як міг, землю біля самого коріння і поклав згорток у ямку.

Тепер тікати звідси, швидше тікати…

Алім почав заглиблюватись у ліс.

Дерева росли не густо, іти було легко, однак через кілька хвилин Алім зупинився.

Чому він іде саме сюди, вперед, а не назад, не праворуч, не ліворуч?

Десь далеко-далеко за лісом прогуркотів грім. Тільки тепер Алім помітив, що наближається гроза. Низько опустилися хмари, завмер ліс, було душно. Аліма охопило неприємне почуття. Чужа земля, чорна, мовчазна, непривітна… Алім притулився спиною до дерева, немов шукаючи під його гілками захисту.

Линув дощ. Гігантська ламана блискавка розколола темряву, вихопивши з неї на мить білі стовбури берез. Розлігся удар грому. Вітер зашумів листям, і цей шум злився з шумом дощу.

Алім все ще стояв заціпенілий. Вода вмила обличчя, освіжила засмаглі губи, потекла по комбінезону.

Грім продовжував гуркотіти, блискавки краяли небо, шугав вітер. Збуджений грозою, Алім пішов уперед, не розбираючи дороги, відхиляючи руками гілки, топчучи кущі і невисоку траву. Він не пам'ятав, скільки минуло часу — година, дві, три… Раптом ліс закінчився, відкрився темний, ніби злитий з небом, рівний простір поля. Біля самого лісу проходила дорога, вкрита щебенем. Алім зупинився: що робити — повернутися в ліс чи йти дорогою? Він боявся зустрітися з людьми. Хто б вони не були, це люди чужої країни. Але дорогою легко рухатись, а ноги так стомилися.

Вагаючись, Алім кілька хвилин постояв, нарешті зважився і пішов вздовж дороги — за його розрахунками, прямо на південь.

Минула, мабуть, ще година. Дощ стих. Небо посвітлішало. Спочатку Аліму здалося, що хмари розійшлися, але швидко він зрозумів, що помилився: наближався світанок. На сході з'явилася вузенька рожева смужка; вона почала помітно зростати, довшати, ширшати. Ніч минала, а за нею зникала і гнітюча темрява. Навколишні речі набували виразних обрисів. На горизонті Алім побачив будинки, багато будинків. Очевидно, дорога вела до міста.

Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.

«Добра штука — комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.

Нервове потрясіння, фізична втома, голод — все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.

Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.

— Що це таке? — розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.

Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.

Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий — з цікавістю, юнак — насторожено.

Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.

Алім промовчав.

Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:

— Росіянин?

Алім машинально кивнув головою.

— Радянський?

— Так. Узбек.

— Льотчик.

Алім не відповів — комбінезон і шолом видавали його спеціальність.

Старий поцікавився:

— А як сюди потрапив?

Алім показав рукою на небо.

— Так, так… — посміхнувся старий. — Значить, з літака?

— Так.

— Подорож цікава…

— Нічого цікавого де бачу, — похмуро промовив Алім.

В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.

— А ви звідки знаєте російську мову? — задав він нарешті перше питання.

Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.

— Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, — він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.

Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.

— Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?

— А де ж ви вивчали Росію?

В його серці почало рости почуття неприязні.

— По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…

— Де ми перебуваємо? — раптом спитав Алім.

— В лісі, а точніше — в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?

Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.

— І правильно, — сказав старий. — Не раджу.

Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.

— Ви курите? — поцікавився незнайомий.

— Коли є…

— Ну, куріть, — старий простягнув Аліму пачку сигарет.

Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.

— Значить, ви узбек?

— Так.

— І так добре розмовляєте російською мовою?

— Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…

«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».

— Ось що, молодий чоловіче, — задумливо промовив незнайомий. — Перше, що треба зробити, — це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! — Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового лісу.

Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.

Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.

Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.

«Мисливець, напевно, — думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. — Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].

Старий, видно, добре знав ліс. Не оглядаючись, він упевнено йшов уперед, обминаючи зарості ялівцю й чорниці, пересікаючи узлісся. За світлою, залитою ранковим сонцем галявиною почався глибокий яр, що заріс ялинками і папороттю. На дні яру било прозоре джерело.

— Отут і розташовуйтесь, — зупинившись, сказав старий. — Сюди рідко хто заходить, крім любителів природи. А їх зараз не так уже й багато. Тут можна й сховатись. — Він поліз у свою дорожну торбину, вийняв кофейного кольору батончик, мало схожий на хліб, шматочок сиру і подав усе це Аліму: — Беріть… А води тут багато. Чекайте на мене. Я йшов на город, вірніше — на своє картопляне поле, і натрапив на вас… Можливо, на ваше щастя. Чекайте… А підете — нарікайте на себе. Про решту я подумаю. Щасливо влаштуватись! — Він трохи підняв капелюх, вклонився, швидко вийшов з яру і зник серед дерев.

Алім залишився сам і зразу ж узявся за їжу. Він розділив хліб і сир на дві рівні частини і знищив одну половину. Величезне задоволення дістав від джерельної води: пив її, не відриваючись, великими ковтками. І тільки утоливши голод і спрагу, задумався. Як розцінити все, що з ним трапилось? Який щасливий випадок звів його з цим маленьким енергійним дідусем? Якщо він не фашист, то Аліму повезло.

Але чи можна розраховувати на дружбу старого?

Алім намацав у кишені пістолет, наче бажаючи перевірити свою готовність до боротьби.

Старий прийшов надвечір. У нього в руках був той самий заступ, за плечима — невеликий мішок.

— Ось і я. Ви, напевно, чекали мене не самого, а з ким-небудь? — спитав він, посміхаючись і допитливо дивлячись в очі Алімові. — Ану, скажіть правду?

Алім зніяковів. Чому не сказати правди, коли новий знайомий догадується про неї? І Алім розповів, що він і вірив, і не вірив, чекаючи і доброго, і поганого.

— Нічого дивного немає. Все можна подумати у вашому становищі. Але я спробую довести вам, юначе, що в Німеччині ще не перевелися справжні люди. Роздягайтесь.

Старик вийняв з мішка коричневий костюм, чорні черевики і кепі.

— Це речі мого покійного сина, — з сумом промовив він, — мого первенця… Він був на зріст такий, як і ви, і такий же стрункий, але тільки ширший за вас у плечах. Трохи ширший, і блондин. Роздягайтесь і одягайтесь, — закінчив він.

Алім зняв комбінезон, чоботи, гімнастьорку, штани і надів, цивільний костюм.

Старий примусив Аліма кілька разів повернутись, застебнути і знову розстебнути піджак.

— А тепер давайте трохи почекаємо. Нехай потемніє, — задоволений оглядом нарешті промовив він.

II

Німеччина. Чуже, незнайоме місто. Два прямі бульвари, обсаджені липами і кленами, пересікають його з кінця в кінець, сходячись хрест-навхрест. По обидва боки трамваї.

Головна площа носить назву Ратхаусплац. На ній — незграбний, громіздкий пам'ятник, оточений важким чавунним ланцюгом. Тут же будинок ратуші в готичному стилі. Почорнілі фрізи, вкриті мохом, свідчать про те, що будинок цей вікової давнини.

На площі скупчилися найрізноманітніші магазини з яскравими вивісками і порожніми вітринами. У старовинній частині міста вулички в деяких місцях настільки вузькі, що важко розминутись двом автомашинам. Брук, викладений великим квадратним торцевим камінням, відсвічує під променями сонця, як відшліфований.

Будинки переважно кам'яні, з високими черепичними дахами, з мезонінами, з флюгерами на гребенях, з обкованими бляхою дверима і кільцями замість ручок.

На багатьох вулицях збереглися ще ліхтарі, всередині яких замість газових ріжків вмонтовані електролампочки.

То тут, то там підносяться верхівки кірк[4]. Чим далі від центра, тим просторіше. На околиці багато невеликих особняків, оточених тінистими палісадниками і ґратчастими огорожами. І в центрі міста і на околицях — скрізь можна помітити те неминуче, що принесла війна.

Невелике провінціальне місто знаходиться в глибокому тилу, але на вулицях багато інвалідів і поранених з тилових госпіталів, розміщених у місті. Магазини стоять без товарів, і до них майже ніхто не заходить.

Німці і німкені з похмурими обличчями зупиняються біля рекламних тумб, читають вісті з Східного фронту і скептично похитують головою.

Ожогін і Грязнов у місті вже кілька днів. Відрізані від батьківщини, в чужій стороні, вони почувають себе самотніми. Гнітить сум і невідомість. Знайомляться з містом, блукають по вулицях, по парку, стежать за городянами, прагнучи швидше звикнути до нової обстановки, зрозуміти, як тут живуть і чим дихають.

Юргенс тимчасово влаштував їх у готелі «Цум вейсен росс».

Це — похмурий двоповерховий будинок, який закриває своєю понурою тінню всю вузеньку вулицю. Масивні залізні ворота. Подвір'я, викладене великими кам'яними плитами. Номер, відведений для Ожогіна і Грязнова, міститься в кінці довгого коридору, який іде через увесь поверх.

Вузькі вікна скупо пропускають світло. Електроенергія дається лише три години на добу, тому скрізь стоять свічники з недогарками свічок. Підлоги давно вже втратили свій колишній блиск.

… На третій день перебування Ожогіна і Грязнова в готелі, ввечері, коли друзі відпочивали, у двері обережно постукали, і в кімнату просунулась маленька, зовсім лиса голова власника готелю Моллера.

— Пане Моллер! Будь ласка! — запросив Ожогін.

— Так-так, я до вас… Вас просили подзвонити, і якнайшвидше, ось по цьому телефону. — Він подав маленький клаптик паперу і без запрошення сів на стілець. — Я подумав: «О! У них є в нашому місті знайомі…»

У Оскара Моллера було порізане зморшками обличчя, швидкі рухи, його малесенькі, під білястими бровами, голубі оченята завжди виявляли жадібну цікавість. До Моллера невідомими шляхами стікалися всі міські новини і плітки.

Моллер знав, що нові пожильці направлені до нього за письмовим розпорядженням коменданта міста, і тому міг догадуватися, хто вони.

— Надзвичайна подія, — продовжував ще тихше Моллер, потираючи лоба: — вчора ввечері у барі п'яні солдати з госпіталю вбили есесівського офіцера. Ви подумайте! І чим убили? Пивними кухлями. Вони його голову перетворили на біфштекс… Так-так… Комедія!

Почуваючи, що Моллер ще довго буде ділитись сенсаціями, Микита Родіонович вийшов у вестибюль до автомата і набрав номер. Відповів голос Юргенса.

Юргенс просив Ожогіна і Грязнова зайти до нього о десятій годині вечора і повідомляв свою адресу.

З Юргенсом друзі не бачилися з дня приїзду. Він підвіз їх спочатку до комендатури, потім до готелю і наказав чекати його дзвінка. Про місцеперебування Зорга й Кібіца нічого не було відомо, заняття перервалися.

Коли Микита Родіонович повернувся в номер, Моллер, вибовтавши зібрані за добу плітки й чутки, почав запрошувати пожильців до себе на обід. Чим енергійніше друзі відмовлялися від запрошення, тим настирливішим робився господар. Довелося погодитись'.

Моллер жив з родиною в будинку, який стояв впритул до готелю. Дружина Моллера, Гертруда, трохи нагадувала Мотрону Силантіївну Тряскіну, але відрізнялася від неї незворушним спокоєм.

Господар провів Ожогіна і Грязнова у вітальню, що одночасно правила й за кабінет. Вона була обставлена меблями, якими, певно, користувалися ще прадіди господаря. Стіни прикрашали фамільні фотографії. В одному з простінків висів портрет Гітлера в профіль.

Коли друзі разом з господарем викурили по сигареті, дружина Моллера покликала всіх до столу.

Одну із стін їдальні майже цілком закривав величезний буфет, який міг би стати прикрасою залізничного ресторану. Крізь засклені дверцята видно було фужери, келихи, чарки, вази з чеського кришталю. Велика люстра-канделябр звисала з стелі, майже торкаючись стола.

По кількості стільців біля круглого стола можна було визначити, з скількох осіб складається родина власника готелю.

На спинках стільців висіли вишивки з написами: «Приємного апетиту», «Вчасна їжа — запорука здоров'я».

Взявши з стола великий бутель з-під газованої води, оплетений тонкою металевою сіткою, і поставивши його на буфет, Моллер з жалем сказав:

— Війна позбавила нас корків з газовою зарядкою, а тому, на жаль, сифон не діє…

Обідали вчотирьох, без дітей.

Закуска складалася з салату найнижчої якості і пляшки мозельського вина. На перше був яблучний суп, на друге — консервоване м'ясо з картоплею і гарніром із зеленого горошку.

До обіду були подані також підсмажені шматочки нормованого хліба, які називалися «тостиками».

Під час обіду господар не переставав базікати, потираючи час від часу свій лоб. Він скаржився на відсутність жирів, на те, що замість продуктів дають ерзаци. Потім розповів про появу в місті родин крупних власників, які ховаються від бомбардування, про те, що його готель завжди переповнений військовими або особливо знатними персонами, з якими рахується навіть комендант міста. Сказав він і про розташований у лісі, недалеко від міста, секретний завод, на який пригнали нову партію військовополонених, про те, що на минулому тижні покінчив з собою власник кінотеатру, від якого, забравши з собою всі цінності, втекла дружина…

Коли базікання Моллера стало нестерпно нудним, друзі встали і, подякувавши за обід, пішли.

На вулиці Микита Родіонович сказав:

— Мене бентежать дві обставини. По-перше, Моллер дуже сміливо висловлює свої думки; по-друге, він не ви являє ніякого інтересу до нас. Хто ми? Звідки? Як потрапили сюди? При його цікавості остання обставина викликає підозру…

Умовилися додержувати у взаємовідносинах з Моллером максимальної обережності.

Юргенс сидів у просторому кабінеті Марквардта. Розмова підходила до кінця.

— Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? — спитав Марквардт.

Юргенс схилив голову.

— А ви їх попередили, щоб вони підшукували квартиру?

— Збирався зробити це сьогодні.

— Не поспішайте. Я вже говорив у гестапо. Мені пообіцяли дати кілька адрес. Квартира — питання серйозне, і поспішність може пошкодити справі. Ні ви, ні я не можемо передбачити, хто прийде сюди першим: росіяни, американці чи англійці. Тому краще, якщо вони будуть квартирантами людини, яка себе в якійсь мірі скомпрометувала перед імперією фюрера. До речі, як вони себе поводять?

— Поза підозрою… Перевірку їх я закінчив ще там. Наслідки доповідав.

— Дайте їм паролі, дайте можливість вештатись по місту. Це справі не пошкодить… А як з їх навчанням?

— Теоретична підготовка по розвідці і радіосправі майже закінчена. Можна починати практичні заняття по прийому і передачі. Їм буде видана портативна радіостанція для зв'язку з радіоцентром. На добу намічено два сеанси: денний і нічний. Залишилося навчити їх самостійно монтувати приймач і передавач.

— Значить, підготовку можна вважати закінченою?

— Не рахуючи шифру.

— До шифру ми ще повернемось.

Особняк Юргенса, весь повитий хмелем, стояв у східній частині міста, на Лернерштрассе. Друзі підійшли до нього без п'яти десять. Стукати або дзвонити не довелося: той самий беззмінний служник люб'язно відчинив парадні двері і байдужим голосом запросив іти за ним.

Юргенс не примусив довго чекати на себе.

— Я поспішаю, — сказав він, — а тому. буду коротким. Завтра подзвонить пан Долінгер і запросить вас до себе. Це людина, з якою вам доведеться займатися радіосправою. Відносно квартири повідомлю днями, а поки що живіть у готелі. Нічим утруднювати або обмежувати вас не збираюсь: бувайте де завгодно, заводьте знайомих, але тримайте, як і раніше, в абсолютній таємниці відносини зі мною, з моїми людьми, і не зближуйтесь з особами, які при зміні ситуації в місті можуть вас скомпрометувати. Коротше кажучи, ніхто, крім визначених мною осіб, не повинен знати про наші зв'язки… Видайте себе за громадян, вивезених з Росії, за так званих переміщених осіб.

Юргенс присвоїв Ожогіну і Грязнову паролі-клички, забезпечив їх перепустками для круглодобового ходіння по місту і грішми.

— У мене все, — закінчив він, ховаючи в кишеню одержані від друзів розписки. — Якщо є запитання — будь ласка, тільки швидше.

— У нас одне запитання, — почав Микита Родіонович. — Дуже настирливий по відношенню до нас власник готелю Моллер. Він буває у нас, запрошує до себе, багато базікає…

— Про що?

— Про все, що відбувається у місті, не виключаючи секретних відомостей.

— Нехай собі базікає…

— А що робити, коли він цікавиться нашою думкою про те чи інше питання?

— Він що, випитує що-небудь?

— Так.

— Старайтеся більше слухати його і якомога менше говоріть самі. Так буде краще.

III

На початку вузького провулка містилась пивна — «Бірхалле». Від інших пивних вона зовні нічим не відрізнялася, але в ній, крім пива, можна було одержати, правда, за високу ціну, чашку сурогатного кофе — темної рідини з поганим запахом — і бутерброди з мікроскопічних порцій ерзац-хліба й сиру.

Кожного ранку Ожогін і Грязнов приходили в пивну і займали столик. Вони змушені були снідати тут, бо в готелі, по талонах коменданта міста, їм давали лише обід. Друзі приходили в «Бірхалле» зразу ж після відкриття, щоб встигнути захопити місце в цьому завжди людному і гамірному закладі.

Збиралися тут спекулянти, лихварі, посередники в торгових операціях, люди з кримінальним минулим. Мармурові дошки столиків носили на собі сліди різних арифметичних підрахунків, за якими ховалися найрізноманітніші зговори та угоди. Скільки темних справ приховували ці обшарпані, старі столики!

Сьогодні друзі прийшли з деяким запізненням і поспішили зайняти крайній столик. Офіціант, який уже примітив цих відвідувачів і не раз одержував від них щедрі чайові, швидко підбіг і прийняв замовлення на бутерброди й два кухлі пива.

— Все знайомі обличчя, — сказав Андрій, оглядаючи зал.

— Так, набридли, — погодився Микита Родіонович. — Он того, рябого, що сидить біля вікна, я бачу щодня… Ти не озирайся, — попередив він Андрія. — Він посміхається і, мабуть, збирається підійти до нас.

Низький огрядний чоловік у сорочці з штучного шовку щось шепнув сусіду, встав з місця і попрямував до друзів. У цей час подали пиво і бутерброди. Незнайомий підійшов до столика і, присунувши вільний стілець, сів поруч з Ожогіним. Обличчя його було дуже спотворене віспою.

— Є справа, — сказав він замість привітання і поклав свою велику, густо порослу волоссям руку на руку Ожогіна.

— Будь ласка, — з цікавістю і здивуванням дивлячись на незнайомого, сказав Микита Родіонович.

— Можу влаштувати невелику партію гаванських сигар. Долари є?

Микита Родіонович заперечливо похитав головою, стримуючи посмішку.

— Фунти?

— Теж немає, — відповів Ожогін.

— Радянські карбованці? — вже пошепки спитав рябий.

— А цих тим більше.

— Жаль. Дуже жаль, — сказав незнайомий, скрушно похитавши головою. — Сигари справжні, без підробки. А що вас цікавить? — спитав він, ковтнувши повітря.

— Поки що нічого, — відповів Микита Родіонович, вже не стримуючи посмішки.

— Розумію… — Рябий багатозначно підморгнув. — Розумію, — і, потиснувши руку Ожогіну, встав і відійшов.

Що він зрозумів, друзі так і не усвідомили.

За сусіднім столом ішов торг за два ящики анілінових фарб.

— Ну й товариство! — тихо сказав Грязнов, нервово поводячи плечем.

— Нічого, звикнемо, Андрію.

Допивши пиво і поклавши на стіл гроші, друзі вийшли.

… По тротуару біля готелю прогулювалася дружина Моллера. Три хлопчики і три дівчинки йшли слідом за матір'ю попарно, взявшись за руки.

На привітання Ожогіна і Грязнова пані Моллер відповіла ледве помітним нахилом голови.

Зате її чоловік зустрів друзів так, наче не бачився з ними півроку. Потиснувши обом руки, він затягнув їх у свою конторку і мало не силоміць посадив на шкіряний диван.

— Суворо конфіденціально… щойно дізнався… Вчора вночі у готель, що на Штутгартштрассе, спеціально відведений для панів офіцерів, хтось із приїжджих вніс чемодан. Звичайний чемодан, отакого розміру. — Моллер показав розмір чемодана. — І що б ви гадали?

Друзі знизали плечима.

— У чемодані була пекельна машина!

— Що? — здивувався Грязнов.

— Пекельна машина! — повторив Моллер.

— Не може бути, — намагаючись встати, сказав Микита Родіонович.

Моллер рухом руки примусив його сісти.

— Мені ж ви можете повірити? Я власними очима бачив цей чемодан. Він наповнений вибухівкою. Не дай боже, вибухнув би — від готелю не лишилося б і сліду. Так-так, це не жарт. У ньому не менше дванадцяти кілограмів.

— Чому ж він не вибухнув?

— Розумієте, робітник, натираючи підлогу в шістнадцятому номері, почув незвичайний для його слуху шум: «тік-тік, тік-тік, тік-тік». Він подивився в одежну шафу і побачив чемодан.

— Хазяїна чемодана, звичайно, знайшли? — спитав Микита Родіонович.

— Е ні, він не такий дурень: в готелі більше не з'являвся.

До конторки зайшов кельнер і доповів хазяїну, що до телефону просять пожильця з сорок четвертого номера, а там нікого немає.

— Виходить, це нами цікавляться, — сказав Микита Родіонович і встав.

Слідом за ним піднявся з дивана і Грязнов. Моллер їх більше не затримував. Навпаки, взявши друзів під руки, він повів їх по коридору до того місця, де на маленькому круглому столику стояв телефон.

Микита Родіонович узяв трубку, що лежала на столі, і підніс до вуха. Говорив Долінгер. Він повідомив адресу і час зустрічі.

Ввечері Ожогін і Грязнов познайомилися з Долінгером. Це був високий сухорлявий німець років тридцяти, з великими карими очима і крупними рисами обличчя. Жив він у тій самій частині міста, де й Юргенс, — на Лернерштрассе, в невеличкому особняку, схованому в глибині подвір'я.

Долінгер зустрів друзів біля хвіртки і попросив назвати клички-паролі. Потім провів Ожогіна і Грязнова по вузенькій, звивистій алейці в особняк, на даху якого було незвичайно багато антен.

«Радіоцентр», вирішили про себе друзі.

З першої кімнати в різні сторони вели двері, і на кожних красувався коротенький напис: «Вхід заборонено».

Долінгер відчинив одні з цих дверей і запросив за собою Ожогіна і Грязнова. Вони опинилися в невеликій кімнаті з голими стінами. Посередині стояли два прості столи з закріпленими на них телеграфними ключами.

Долінгер відчинив шафу і вийняв звідти компактну, вмонтовану в невеликий чемодан радіостанцію.

— Знайоме? — він запитливо подивився на друзів.

Ожогін і Грязнов відповіли ствердно.

— Чудово, — сказав Долінгер, закриваючи кришку. — Рацію візьмете з собою, вона постійно повинна бути при вас. А зараз запишіть умови зв'язку зі мною.

Долінгер почав диктувати. Виходило так, як говорив Юргенс: двічі на добу, вранці і вночі, їм треба самостійно виходити в ефір, зв'язуватись із станцією Долінгера, передавати йому радіограми довільного змісту і приймати їх від нього. Долінгер надав учням право самим вирішити, хто з них працюватиме вранці, хто вночі, але рекомендував чергуватись.

— Зараз прошу за ключ, — сказав він на закінчення.

Наслідками роботи на ключі Долінгер лишився задоволений. Особливою чіткістю відзначалася передача Андрія.

— У вас, юначе, вже виробився своєрідний почерк, властивий радисту, — похвалив Андрія Долінгер. — Про перший сеанс я вас попереджу. Все залежатиме від того, як швидко ви переїдете на квартиру, але, незважаючи на це, щоденно тренуйтесь на ключі, а якщо обстановка в готелі дозволяє, розгортайте рацію і слухайте мене. Привчіть себе якомога швидше знаходити мої позивні серед інших і настроювати приймач. Це має величезне значення. Зараз, коли ви живете в готелі, краще за все слухати мене вночі. Вранці незручно — може хто-небудь зайти.

Долінгер пішов, і через кілька Секунд почувся характерний приглушений шум мотора.

— Боявся пропустити черговий сеанс, — тихо промовив Грязнов.

Ожогін приклав до губ палець.

— Давай краще потренуємось, — запропонував він і взявся за ключ.

Андрій наслідував його приклад.

Хвилин через десять робота мотора припинилась, і Долінгер повернувся. Побачивши друзів за тренуванням, він схвально кивнув головою, підійшов до шафи і розчинив обидві її половинки. Всі полиці шафи були заповнені найрізноманітнішими радіодеталями, лампами, дрібними інструментами, шматками фібри, фанери, мотками дроту, ізоляційної стрічки.

— Друге ваше завдання полягає ось у чому, — сказав Долінгер. — Ви будете приходити до мене, сюди раз на тиждень, щопонеділка. Все, що тут є, — він показав на шафу, — у вашому розпорядженні. Я дам вам кілька схем радіостанцій, і ви самостійно змонтуєте приймачі й передавачі. Це дуже важливо в практичній роботі на чужій території.

— Не так легко знайти радіодеталі, — зауважив Грязнов.

— Дурниці. Ускладнення може викликати тільки відсутність ламп, але в кінці навчання ви переконаєтесь, що й вони не є для вас проблемою.

— Ви хочете з нас професорів зробити, — жартома сказав Ожогін.

— Професорів не професорів, а спеціалістів, які не зайдуть у безвихідь при відсутності радіостанції. Отже… — Долінгер зробив невелику паузу, — чекаю вас у понеділок рівно о десятій вечора, а тепер беріть чемодан, я проведу вас…

— Ти розумієш, Андрію, що це все означає? — спитав Микита Родіонович друга, коли вони вже йшли по затемненій, зовсім безлюдній вулиці до себе в готель.

— Майже розумію, Микито Родіоновичу, — схвильовано відповів Андрій і міцно взяв Ожогіна під руку.

— Вся справа тепер у цій штучці, — Ожогін показав на чемодан. — Її треба берегти як зіницю ока.

На знак згоди Грязнов кивнув головою.

Кілька хвилин друзі йшли мовчки. Пересікаючи площу біля хлібного магазина, вони помітили несміливі людські тіні, які зливалися з коричневою стіною: городяни з вечора займали черги за хлібом.

… Моллер ще не пішов з готелю і покликав Ожогіна і Грязнова, коли вони пробиралися темним коридором у свій номер.

— Вікно у нас не замасковане, — попередив він. — Завісьте, а потім уже вмикайте світло. Мене й так тричі штрафували. До кожної щілини чіпляються.

Моллер увійшов слідом за друзями в номер, особисто задрапірував вікно, запалив світло і, побачивши в руках у Андрія акуратний чемоданчик, здивувався:

— Новенький? Який чудовий! Де ви його купили? — Він зробив рух, який видав його бажання негайно оглянути чемодан.

Але Грязнов не розгубився:

— Ну от… Ви цікавий, наче жінка, пане Моллер! Який же він новий, коли ми й приїхали до вас із цим чемоданчиком.

Відчинивши одежну шафу, Андрій поставив туди рацію і зачинив дверцята.

— … Можливо… можливо… — промовив Моллер, потираючи лоба. — Ви помітили, скільки літаків пройшло до фронту? Просто жах! Я рахував, рахував… майже до сотні дійшов, уже стемніло, а вони все йдуть і йдуть… Скажіть, по звуку можна визначити кількість літаків у повітрі?

Ожогін відповів, що ніколи не займався такою складною арифметикою.

Моллер уже перескочив на зовсім іншу тему:

— Ви знаєте новину? У певний час доби можна слухати передачі «Вільної Німеччини». І чого тільки вона не передає!

— У вас в готелі немає радіоприймачів, де ви умудряєтесь слухати ці передачі? — спитав Микита Родіонович, розшнуровуючи черевик.

— Та хіба я дозволю собі слухати передачі «Вільної Німеччини»! Між «Вільною Німеччиною» і концтаборами найкоротша відстань.

— Тоді звідки ж вам відомий зміст передач?

Моллер зніяковів. Нервуючись, він почав швидко обмацувати скатертину на столі. Відповів не зразу, а після тривалої паузи.

Про це, звичайно, можна було б і не говорити, але він скаже, його хороший знайомий, вірніше — його близький товариш, працює на міському радіовузлі, йому за службовим обов'язком доводиться все слухати, і він розповідає Моллеру.

— Я б порадив йому не слухати те, що забороняється слухати, — досить різко сказав Микита Родіонович, — а вам не базікати на цю тему.

Моллер встав з-за стола:

— Мабуть, це вірно. Ну, спіть, спіть… На добраніч! — І він швидко залишив номер.

Андрій замкнув ключем двері, прислухався, а потім відчинив шафу і вийняв чемодан.

Друзі сіли поруч і приклали до вуха по навушнику. Андрій вставив штепсель у розетку і почав настройку приймача.

IV

Майже кожний ранок старий Вагнер проводив у своєму невеликому садку. Все тут було посаджене його руками, випещене і збережене його турботами: яблуні і сливи, груші і кущі аґрусу та смородини, оксамитові газони і клумби з квітами.

Минулий рік був неврожайним: майже нічого не принесли яблуні, дуже мало плодів дали груші і сливи. Очевидно, й тут позначалась війна: ніде було взяти добрив. А може, винен був він сам, Вагнер. Адже восени він не обкопав дерев, не розпушив біля них землю, не обгорнув їх снігом, весною не підрізав. Не було часу, та й важко все робити самому.

Прополовши грядку з редискою, Вагнер відчув утому і сів на східці ґанку, що вели в будинок. Як швидко тануть сили… Рік-два тому він міг копирсатися в саду хоч і півдня, а тепер!.. Минула якась година, і вже ниє спина, відчувається біль у кожному суглобі. Старий розправив плечі, сперся плечем на одвірок, замислився. Старий. Безперечно старий. І добре, що доля не забула про нього зовсім і послала йому хорошого помічника. Правда, щоб оформити перебування в домі Аліма Ризаматова як військовополоненого, довелося дати хабара знайомому офіцеру з комендатури.

З вулиці, з боку фасаду, будинок Вагнера прикрашала візерунчаста залізна огорожа. Сам будинок складався з п'яти кімнат з мезоніном. Усе тут було зроблено так, як хотілося господарю. Він довго обдумував проект: розташування кімнат, вікон, дверей, кухні, кладовки, ванної. Коли будинок було закінчено, старий сказав: «Це те, про що я мріяв». Одного не міг передбачити Вагнер: він проектував з розрахунку на родину з чотирьох-п'яти чоловік, а довелося жити самому. Пішли від нього по черзі два сини, пішла дружина. Чекати їх нема чого. Вони пішли туди, звідки ніхто ще не повертався.

Біля вікна кладовки висіла металева клітка. Цю клітку приніс колись його старший син Отто. Він дуже любив пташок. У перший весняний день Отто виносив клітки із своїми пернатими на повітря, розвішував їх на стіні і відчиняв дверцята. Минали роки, Отто виріс, змужнів, а церемонія випускання пташок повторювалася незмінно рік у рік.

На старому беккерівському піаніно, у вкритому пилюкою чохлі, лежала скрипка. І, дивлячись на неї і на піаніно, старий думав про Карла, молодшого сина, і про свою вірну подругу Ельзу. Як часто в тихі літні вечори, сидячи в качалці на відкритій веранді, слухав він мелодії Бетховена, Моцарта… Ельза була родичкою відомої німецької піаністки Софії Ментер і від неї успадкувала майстерність гри на роялі. Любов до музики вона передала молодшому сину Карлу… Так, усе в будинку нагадувало про них, усе, буквально все…

Вагнер поринув у спогади. Сонце підіймалося над садом, воно осяяло будинок і вже торкнулося промінням величезного куща білих флоксів на клумбі, розсипалося по доріжці, вкритій дрібним гравієм… У залізну хвіртку різко постукали.

— Хто б це? — голосно промовив Вагнер і швидкими дрібними кроками попрямував до неї.

На вулиці стояла незнайома Вагнеру людина у цивільному сірому вбранні.

— Ви Альфред Вагнер? Архітектор?

— Був колись архітектором, а тепер тільки Вагнер.

— Ходім зі мною… у мене за рогом машина…

— Куди і навіщо?

Відвідувач одвернув рукою борт піджака і показав бляшаний значок.

… Через кілька хвилин машина зупинилася біля похмурого триповерхового будинку.

На другому поверсі, біля дверей під номером сімдесят вісім, Вагнера змусили почекати, потім люб'язно запросили до кімнати.

За столом сиділа похмура і дуже худа людина з безбарвними очима. Вона була заглиблена в читання якогось паперу і не звернула на Вагнера ніякої уваги. Вагнер стояв, тримаючи в руках свій маленький солом'яний капелюх. Так тривало хвилин п'ять.

Нарешті людина відірвала очі від паперу, підвела голову і, кивнувши у бік крісла, промовила металічним голосом:

— Сідайте.

Вагнер сів у крісло, поклав капелюх на коліна і приготувався слухати.

— Ви знаєте, де перебуваєте?

— Вивіски я не бачив, але догадуюсь, — відповів Вагнер.

— Я майор Фохт.

— Дуже приємно…

Посмішка скривила обличчя Фохта і через якусь мить зникла.

— Ми викликали вас у справі. Старий кивнув головою.

— Ви живете самі?

— Ні. Зі мною живе робітник з військовополонених.

— Двоє — на весь будинок з п'яти кімнат з мезоніном?

— Так.

— Вам не тісно?

Поки що він, Вагнер, цього не відчував. Чому йому повинно бути тісно?

— Ми вирішили поселити у вас двох чоловік…

— Квартирантів?

— Так, вони плататимуть за квартиру.

— Поселити, незалежно від того, хочу я цього чи ні?

— Так.

Вагнер знизав плечима.

— Але справа не в цьому… — продовжував Фохт.

— А в чому?

— Зараз дізнаєтесь… Це наші люди. І все, що вони робитимуть у будинку, мусить померти в його стінах. Ви зрозуміли?

Старий трохи зблід, що не залишилося непоміченим для співбесідника.

— Не хвилюйтесь і не робіть ніяких припущень. До вас ми поки що ніяких претензій не маємо. Син — одна справа, батько — інша…

Вагнер зблід ще більше.

— Мій син віддав життя на фронті, і мені ніскільки не…

— Я маю на увазі не цього сина, — різко обірвав його Фохт, — а першого.

Старий похилив голову. Запанувало мовчання.

Майор вийшов з-за стола і сів навпроти Вагнера. Вийнявши з кишені шкіряний портсигар, він розкрив його і простягнув старому.

Вагнер похитав головою. Він не курить.

— Я знаю, що ви курите.

Вагнер розвів руками.

— У вас дуже непокірний характер, — прикурюючи сигарету, сказав майор. — Ви берете близько до серця всякі дрібниці.

Вагнер мовчав.

— Ви все чудово розумієте, але прикидаєтесь… Якщо ви не схильні продовжувати розмову, давайте підведемо підсумки. Завтра до вас прийдуть двоє і скажуть, що вони від Фохта Надайте їм кімнату, якщо можна — дві. Сусідам або знайомим треба пояснити, що вам дали ще двох військовополонених. Людина ви самітна, роботи в будинку і на присадибній ділянці багато. Це підозрінь не викличе. Але… ще раз попереджаю: все, що ви побачите й почуєте, мусить залишитись при вас. Сподіваюсь, ви не захочете завдавати неприємностей своїм родичам…

— Кого ви маєте на увазі?

— Вашого племінника Рудольфа Вагнера.

Старий важко зітхнув і підвівся:

— Можна йти?

— Так, тільки добре запам'ятайте, про що ми домовились… До квартири вас проведуть.

Майор пройшов на своє місце і натиснув кнопку. В кабінеті з'явилась людина, яка привезла Вагнера.

— Відвезіть пана Вагнера додому, — наказав майор.

До Альфреда прийшло лихо. Старий і гадки не мав, що його будинок, переповнений спогадами про дорогих, близьких його серцю людей, перетвориться на мебльовану квартиру, на притулок для осіб, які користуються заступництвом майора Фохта. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що сьогодні або завтра прийдуть якісь двоє, про справи яких треба мовчати, розмістяться як господарі, почнуть командувати, вимагати, влаштовувати скандали. Вони полізуть у його бібліотеку, почнуть брати любимі книги, вони торкатимуться до речей, які він береже як святиню.

Що це за люди? Звідки вони взялися? Солдати? То їм місце в казармі. Офіцери? То для них багато квартир у центрі міста.

Вагнер схвильовано ходив з кутка в куток. Прибирати речі з кімнати чи залишити їх?

Допомогти нікому і порадитись ні з ким — Аліма він зранку відіслав на картопляне поле.

Через три дні Альфред Вагнер і його робітник сиділи в кабінеті над невеликою учнівською картою Європи, що лежала на столі. За червень і частину липня союзники оволоділи багатьма французькими містами.

— Годинник історії відбиває свій час, — сказав Вагнер, — справа наближається до розв'язки. Це зрозуміло навіть мені, цивільній людині.

Човгаючи по підлозі хатніми туфлями, він підійшов до етажерки, взяв пачку газет, поклав на стіл, прикривши ними карту, і почав переглядати статті.

— Панам, які пишуть, мало діла до народу, — зауважив він. — Що думають люди, чого вони хочуть, — це їх не обходить. Вони тільки мудрують і говорять красиві слова. — Вагнер поправив окуляри і наблизив сторінку до очей. — Ще тиждень тому газети кричали про контрнаступ, про лінію оборони, обіцяли якусь секретну зброю, роз'яснювали, умовляли, не скуплячись на брехню і перебільшення. Ці писаки гадають, що вони спроможні заспокоїти людей і вселити в них віру. Вони помиляються. Люди думають про завтрашній день. — Вагнер подивився на Ризаматова: — Ти, звичайно, розумієш, що це означає.

— Вам шкода своєї країни, яка на ваших очах іде до загибелі? — тихе спитав Алім.

Запитання співбесідника боляче вразило старого в саме серце. Він уже не раз задавав це питання сам собі.

— Мені жаль свій народ, — сказав він просто і щиро. — Ваш Герцен казав: «Народ не можна назвати ні поганим, ні хорошим. В народі завжди виявляється істина. Життя народу не може бути брехнею». І ось народ мені жаль. Весь тягар і удари долі лягають на його плечі, його придавили, його тероризували, зім'яли, морально знівечили. Моральна кабала досягла у нас небачених розмірів. Що може бути страшніше, коли народ втрачає не тільки голос, але й віру в своє щастя! Націсти відкинули нас на тисячі років назад, вони зштовхнули з правильного історичного шляху цілий народ, народ розумний, здібний, енергійний, і не тільки зштовхнули… Люди отупіли, почали розумово вироджуватись… Це й допомогло фюреру привести країну до війни. Сотні тисяч загинули на фронті, сотні тисяч знемагають в таборах. Кров'ю народу просякнута вся Німеччина… Важко, дуже важко бути свідком націстського режиму!

Вночі Вагнеру не спалося. Він думав про своїх нових квартирантів.

У їх розпорядження було віддано мезонін, який складався з двох невеликих, але дуже зручних і обставлених усім необхідним кімнат. Квартиранти поводили себе добре, намагаючись нічим не обтяжувати господаря. Але багато що в них Вагнера дивувало. Вагнер швидко здогадався, що вони не німці, певніше за все — чехи. Саме так говорять чехи, які оволоділи німецькою мовою не в Німеччині, а в Росії. Це відкриття схвилювало старого. Що примусило молодих, очевидно, освічених людей зрадити свою батьківщину і зв'язати свою долю з націстами? Навіщо вони забралися так далеко? Що хоче з них зробити Фохт? Як вони дивляться на те, що Радянська Армія підходить до кордонів Німеччини, а з заходу наближаються війська американців і англійців?

Одне здавалося Вагнеру безперечним: в його будинку — зрадники і запроданці своєї країни. А такий сорт людей вимагає особливої обережності, пильності. Старий в перший же день попередив про все Аліма. Вирішили дотримуватись єдиної тактики: мовчання, замкнутість, відмова від зближення з пожильцями.

Зараз, коли в будинку настала тиша, старий насторожено прислухався до кожного шарудіння, до кожного звуку. Збуджений побоюваннями мозок робив найфантастичніші припущення.

Вагнер встав і навшпиньках вийшов у передню, до сходів, що ведуть у мезонін. Тут він зупинився. Нагорі було тихо. Десь співав невгамовний цвіркун.

«Мабуть, сплять», подумав старий і, заспокоєний, повернувся до своєї кімнати.

Але квартиранти і не думали спати. Двоє вікон мезоніна, щільно запнуті килимом і ковдрами, не пропускали назовні світла. За освітленим яскравою лампою столом, з навушниками на голові, сидів Грязнов. Сьогодні четвер — умовний час, і Андрій жадібно ловив позивні Великої землі, дані «Грізним».

Ожогін уважно стежив за своїм другом, за положенням його руки, за виразом обличчя. Раптом Грязнов увесь напружився, кинув на Микиту Родіоновича радісний погляд і почав вистукувати ключем.

Це був перший зв'язок з Великою землею. Якщо в умовах залишеного ними окупованого міста робота майже кожної нелегальної радіостанції могла бути виявлена ворогом, то тут, у Німеччині, така можливість значно зростала. Отже, треба було щось таке вигадати, що виключило б можливість провалу.

Допоміг справі Долінгер. Йому було ліньки складати своїм учням двічі на день тексти для тренувальних передач, і вони одержали можливість передавати депеші довільного змісту.

Після довгих роздумів друзі вирішили так складати депеші, щоб вони не викликали підозрінь у Долінгера і водночас містили в собі дані, які цікавлять Батьківщину.

Передусім це рішення треба було передати на Велику землю. Туди необхідно було передати і умовний код, щоб у слові або фразі, які нічого не означають для Долінгера, свої могли знайти те, що вклали в них Ожогін і Грязнов, — те, що цікавило Батьківщину.

Через дванадцять хвилин Грязнов закінчив передачу і одержав з Великої землі підтвердження, що вона прийнята. Тепер треба було чекати відповіді.

Андрій згорнув рацію, закрив чемодан і сховав його.

— Як? — спитав Ожогін.

— Прийняли… Слухати наказали через три години.

Три години — це багато: можна і відпочити. Спати, звичайно, не хотілося. Друзі прилягли на одне ліжко і почали розмовляти.

Сьогодні — четверта ніч на новому місці. Вони уважно придивлялися до господаря будинку — Вагнера, про якого багато чули частково від Юргенса, частково від Долінгера. Вагнер у гітлерівців вважався людиною не зовсім благонадійною: тому їх до нього й поселили. Старший син старого архітектора, комуніст, задовго до війни був арештований, і з ним, здається, розправилися гестапівці. Молодший син, Карл, пропав без вісті на Східному фронті. Але чи так це насправді? Відомості вимагали перевірки.

Від очей Ожогіна і Грязнова не приховалися відносини, що були між Вагнером та його робітником. Віч-на-віч вони поводилися один з одним дуже просто; у присутності сторонніх Вагнер на робітника покрикував.

За яких обставин Алім потрапив у полон? Як заволодів ним Вагнер?

Не залишилось для друзів непоміченим і те, що в будинку Вагнера кілька разів з'являлися сторонні особи, з якими господар залишався на самоті. Мета їх приходу була неясною. А два дні тому Ожогін став свідком цікавого епізоду.

Рано-вранці Микита Родіонович через вікно виліз на дах будинку і почав установлювати антену. Промені сонячного світла били в обличчя, в очі, заважали працювати. Ожогін повернувся спиною до сонця, сів біля стіни мезоніна і почав з'єднувати два куски дроту. Внизу лежало подвір'я, далі — сусідній сад, а ще далі починався лісок. Микита Родіонович хотів уже встати і підвісити антену, коли побачив у саду робітника Вагнера. Той підійшов до великої яблуні, озирнувся довкола, швидко сунув руку в дупло, вийняв звідти чи то згорток, чи то вузлик невеликого розміру і сховав у кишеню. Потім так само швидко повернувся в будинок.

«Оце номер… — сказав про себе Микита Родіонович і спробував запам'ятати яблуню. — Що ж він там ховав?»

Закінчивши встановлення антени і повернувшись до кімнати, він розповів про все бачене Андрію.

— Давайте… далі… постежимо, — запропонував Андрій.

Протягом двох днів друзі по черзі стежили за яблунею. Вагнер і його робітник підходили до неї двічі. Кожного разу вони щось виймали з дупла і відносили в будинок.

Характерно, що поява господаря або робітника в саду біля яблуні збігалася з приходом у дім когось із сторонніх.

Одного разу прийшов жебрак, іншим разом — майстер-водопровідник, після нього — сажотрус, потім — електромонтер, який перевіряв лічильник.

— Тут безперечно щось не так, — міркував Микита Родіонович.

— Єдиний вихід — самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, — запропонував Андрій.

Микита Родіонович не заперечував.

Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.

У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.

— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. — Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.

Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.

У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців — справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.

Тієї ночі друзі довго не могли заснути.

— Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? — питав Андрій. — Куди ми потрапили?

— У дуже цікавий будинок! — весело відповідав Ожогін. — Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.

… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.

З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!

Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.

І нарешті Батьківщина заговорила…

Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.

Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.

— Нате… — промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.

Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.

Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.

— Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! — Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.

— Так, Андрійку, — Микита Родіонович обняв друга за плечі, — ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.

Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.

Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.

Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.

— Постіймо так, Андрійку, — тихо сказав Микита Родіонович, — помріємо кожен про себе.

V

Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.

Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці — берлінці, мюнхенці — розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

— Як не соромно! — почав докірливо господар. — Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, — раптом спохватився він. — Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

— У Вагнера, на Альбертштрассе, — відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

— Чи не архітектор ваш Вагнер?

— Цілком вірно, — підтвердив Грязнов. — Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

— Господар у вас теє… птах!

— Не розумію, — здивовано підняв брови Ожогін. — Ви що-небудь про нього знаєте?

— Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син — справа інша.

— Виходить, птах не він, а старший син? — вніс поправку Грязнов.

— Цілком вірно, — засміявся Моллер, — саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

— Ви сказали — старший сип? — удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. — Отже, у нього були ще сини?

— Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

— А ви сьогодні теж працювали?

— Так, разом з усіма трудилися.

— Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

— Важко сказати, — промовив Микита Родіонович, — скидається на те, що будуть.

— Як по-вашому, — не вгавав Моллер, — хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

— Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

— Це я підняв учора на підлозі в їдальні.

Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.

Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.

Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, — лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.

— Не можу нічого сказати, — промовив він нарешті. — Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…

— Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?

— Що ви! Що ви! — запротестував старий. — Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він — сумлінний батрак, і все… — І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.

— Так, але як же тоді пояснити… — продовжував Микита Родіонович.

— Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.

— За це, — перервав старого Ожогін на півслові, — по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? — І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.

— Вона вам потрібна? — спитав Вагнер і зніяковів.

— Мені — так, а вам, на мою думку, не потрібна, — відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.

Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.

Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.

Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.

— Що трапилось? — стривожено запитав він.

Вагнер важко опустився на кухонний табурет.

— Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… — І він розповів про те, що трапилось.

Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.

Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.

— Тут щось не так, — сказав Алім. — Чи не знайшли вони дупло?

Вагнер нахмурив лоб і замислився:

— Навряд… А зрештою, хто знає…

Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.

— Пішли доповідати, — зробив висновок Вагнер.

— Падлюки! — із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.

Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.

— В дуплі у нас нічого немає? — спитав Вагнер.

— Порожньо, — відповів Алім.

— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.

Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.

Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.

Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.

То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.

Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.

Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.

Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.

Приблизно через півгодини на вулиці з'явилася людина. Порівнявшись з Алімом і почувши від нього кілька слів, вона минула будинок, не зайшовши до Вагнера. Ще через півгодини Алім припинив роботу і повернувся в дім.

— Попередив, — посміхнувся Грязнов, який обережно стежив з вікна мезоніна за Алімом.

— Налякали ми їх, Андрію, — сказав Ожогін. — Я розумію їх стан і переконуюсь у тому, що цього разу ми маємо справу з чесними людьми. Треба швидше все з'ясувати, а то тільки напсуємо.

… Вночі, повернувшись з занять у Долінгера, друзі не зайшли в будинок, а непомітно заглибилися в сад і сіли на одну з віддалених лав. Звідси, з-за кущів бузку, було добре видно більшу частину саду. Протягом години тиша нічим не порушувалася, друзі вже хотіли залишити свій спостережний пункт, як раптом виразно почули, що хтось сплигнув із задньої стіни й затих. Минуло кілька хвилин. Почулися обережні кроки. Стежкою, в трьох метрах від друзів, пройшла людина. Ожогін і Грязнов затамували подих. Людина наблизилась до яблуні, затрималася біля неї на кілька секунд і пішла назад. Друзі не побачили, а відчули, як вона видерлась на стіну і сплигнула по той бік.

— У дуплі знову щось є, — пошепки сказав Ожогін.

— Про це ми зараз дізнаємось, — відповів Андрій.

Обидва вийшли із схованки і обережно наблизилися до яблуні. Нетерплячий Андрій встромив руку в дупло:

— Ото! Знову листівки, і багато…

— Тихше, — попередив його Микита Родіонович. — Виймай.

Тверда пачка листівок була перев'язана шпагатом. Ожогін витяг з середини кілька штук, а решту поклав назад. Ледве він встиг зробити це, як скрипнули двері. Друзі швиденько сховалися за стовбурами дерев. З ганку зійшов старий Вагнер і пішов по стежці. На півдорозі він зупинився, постояв з півхвилини, ніби щось обмірковуючи, а потім підійшов до яблуні. Вийнявши з дупла згорток, старий потримав його, тяжко зітхнув і поклав назад.

Вагнер не знав, що робити. Він хотів зустріти людину і попередити її, але запізнився. Як же бути? Вийняти листівки з дупла і віднести додому — рисковано й нерозумно; залишити тут — теж. Спалити! Це, мабуть, найвірніший засіб, найкращий вихід з становища. Взяти зараз їх з собою на кухню, облити гасом і спалити, щоб сліду не лишилось. Але Вагнер вагався. Він дуже добре знав, скільки коштують ці маленькі аркушики паперу, скільки ночей, сили, здоров'я забирають вони у патріотів, яка небезпека загрожує товаришам, що їх випускають. Невже те, що створено впертою, сповненої небезпеки працею, що повинно завтра, позавтра розійтися по руках, він, Вагнер, візьме і знищить за кілька хвилин?

«Ні-ні! — прошепотів старий. — Нехай лежать. Нехай буде, що буде…»

… Ця ніч була ще тривожнішою, ніж минула. Вагнер чекав обшуку, але ніхто не з'являвся. Не прийшли і вдень. Це ще більше занепокоїло старого. Вагнер побоювався стеження, тому Алім постійно чергував біля вікна. Всі товариші, крім Гуго Абіха, були попереджені. Гуго був товаришем сина Вагнера — Oтто. Тоді, при вбивстві Отто, він чудом вирвався з лап гестапо: йому вдалося приховати свою приналежність до компартії.

Гуго не взяли в армію через велику короткозорість, і він працював креслярем у лабораторії авіаційної фірми «Фокке-Вульф».

Але Гуго не приходив. Невже з ним що-небудь трапилось?

Вагнер і Ризаматов не знаходили собі місця, з хвилини на хвилину чекаючи появи гестапівців.

Ожогін і Грязнов навмисне уникали зустрічі з господарем, але уважно стежили за ним. Згорток так і лежав у дуплі, і їм було ясно, що Вагнер, під загрозою провалу, не бере його. Але комусь він все-таки повинен віддати листівки!

Минуло три дні. Микита Родіонович лежав на ліжку, обмірковуючи текст радіограми, яку вони повинні були передати на Велику землю.

— На подвір'я зайшла незнайома людина, — пролунав голос Андрія.

Ожогін встав з ліжка.

— Наглядай за садом, — попередив Микита Родіонович.

Грязнов роззувся, відчинив вікно і, подивившись на всі боки, виліз на дах. Він ліг біля стіни мезоніна, звідки було видно сад, і почав стежити. Від нагрітого сонцем даху було жарко. Припікало живіт, руки, груди. Але Андрій терпів. Не раніше ніж через півгодини в саду з'явився Вагнер. В руках у нього була клейончата сумка. Він поволі пройшов центральною доріжкою вглиб саду, постояв кілька хвилин біля стіни, а на зворотному шляху підійшов до яблуні, швидко вийняв з дупла згорток і поклав його в сумку. Тримав себе старий непевно, насторожено, наче відчував, що за ним хтось стежить.

— Листівки в будинку, — доповів Грязнов, повертаючись у кімнату.

— Ну, піду побалакаю з старим одверто, — рішуче сказав Ожогін. — Я вірю, що і в Німеччині є справжні патріоти — антифашисти, які зрозуміють нас, з якими нам по дорозі. Якщо ж усе-таки ми наштовхнемось на зраду, то зуміємо пояснити гестапо, що ми, як «співробітники» Юргенса, повинні були піти на провокацію з метою викриття підпільної організації.

— Правильно, Микито Родіоновичу, — погодився Андрій, — думка хороша. Треба діяти, а викрутитись ми завжди зможемо.

Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м'якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.

До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.

— Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, — промовив Вагнер.

Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур'ю.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера — худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.

Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.

Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього — два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.

— Я хотів лише попередити вас, — м'яко почав Микита Родіонович, — щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…

Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.

— Ще раз повторюю, — продовжував Ожогін, — що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. — Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.

На аркушику були написані прізвища, ім'я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати! — схвильовано промовив Вагнер.

— Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, — адже Карл володіє російською мовою.

Старий архітектор узявся за серце, очі його зробилися вологими. Прощання з сином у той далекий літній день постало перед ним з усіма подробицями. Він згадав слова, які сказав Карл, прощаючись: «Тату! Воювати з росіянами я не хочу. Не тому, що я боягуз, що не люблю батьківщини, а тому, що треба бути таким самим чесним німцем, яким був брат». Тоді Вагнер палко обняв сина, поцілував у очі і нічого не сказав.

Потім прийшло повідомлення, що Карл Вагнер загинув на фронті.

— Хто ви такі? — не зміг утриматись Вагнер. — Звідки ви?

— Я і мій друг — росіяни, — відповів Ожогін.

Цього старий ніяк не сподівався.

— Так, росіяни, — підтвердив Микита Родіонович. — І не ті, за кого ви пас вважаєте.

Перебування сина Вагнера серед радянських партизанів, про що було одержано повідомлення з Великої землі, давало підставу говорити з господарем будинку відверто, а відгуки Юргенса і Моллера про нього зайвий раз свідчили на користь старого архітектора. Був, звичайно, в усьому цьому певний риск, але риск розсудливий, який виправдував себе.

А в душі Вагнера боролися протилежні почуття. Він знав, на що здатні гестапівці. Їм не дорого оголосити, що Карл живий, коли він насправді мертвий, або що Карл перейшов на бік радянських партизанів. Якщо всьому повірити, легко потрапити в підготовлену пастку. Чим міг квартирант підтвердити свої слова? Нічим.

— Не говоріть про сина… Не жартуйте з старою людиною… з батьком, — промовив нарешті Вагнер, підводячись. — Це злі жарти.

Микита Родіонович відчував боротьбу в душі Вагнера і вирішив вдатись до останнього, найрішучішого аргументу, який міг розвіяти всі сумніви старого архітектора.

— Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?

Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди — про це, крім них, не знала жодна жива душа.

— Ви мовчите, — продовжував Ожогін. — Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.

— Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… — І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.

VI

Снідали вп'ятьох — п'ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.

У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.

— Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, — сказав Вагнер.

Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв'язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…

— Базікають багато, — продовжував Гуго. — Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші — про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.

— Я дуже радий тому, що трапилось, — сказав Вагнер. — Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.

— Так, народ повинен це зробити, — твердо промовив Гуго, — але змовники — це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли — правда, дуже пізно, — що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони — в тому числі Бек, Геппнер та інші — не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз — чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! — Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.

Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.

Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.

У розмову втрутився Микита Родіонович:

— Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.

— Це скидається на істину, — погодився Гуго.

Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.

В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.

Вагнер спитав:

— Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?

Микита Родіонович похитав головою:

— Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.

— Так… — тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. — Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… — Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.

В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.

Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв'язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.

Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.

Вранці Вагнер показав Микиті Родіоновичу нову листівку. В ній говорилося, що радянські війська спільно з польською армією пересікли радянсько-польський кордон і вступили на територію Польщі.

Дочитати листівку Ожогін не встиг: у парадні двері постукали. Вагнер пішов на стукіт і відчинив двері. Перед ним стояв Оскар Моллер.

— Скільки літ, скільки зим! — радісно привітав він Вагнера, чекаючи, що той подасть йому руку.

Але старий стояв, заклавши руки за спину, і сухо спитав непроханого гостя:

— Ви до мене?

Це не збентежило Оскара Моллера:

— І до вас, і не до вас… У вашому будинку поселилися мої хороші друзі, які довгий час жили у мене в готелі. І я хотів би їх бачити…

Вагнер повів Моллера до зали, де сидів Микита Родіонович. По обличчю Ожогіна старий одразу побачив, що і він не дуже радий приходу непроханого гостя. Але Моллера, певно, було важко чим-небудь спантеличити або збентежити Він швидко задріботів до Ожогіна, схопив його руку і почав трясти:

— Дружина мені спокою не дає: запроси, каже, обох до нас на обід… Так-так, не посміхайтесь…

Микита Родіонович хоч і помітив холодність, з якою Вагнер прийняв гостя, все ж змушений був запросити Моллера сісти.

Моллер тільки того й чекав:

— Ви чули, що робиться?

— Що саме?

— Змова, змова!

— А-а… — протягнув Ожогін. — Про це всі знають.

— Але зверніть увагу… — Моллер зробив паузу. — Змовники тепер усюди. Позавчора солдати піхотного полку, недавно сформованого в місті, відмовилися вантажитись і їхати на фронт. Так-так… Довелося викликати есесівців. Ті приїхали на броньовиках. Зав'язалася перестрілка… — Моллер несподівано замовк.

— Ну, і що ж далі? — поцікавився Микита Родіонович.

— Все-таки поїхали… Але розгардіяш був величезний. Кажуть, що командир полку пустив собі кулю в лоб…

Микита Родіонович бачив, що Вагнер кусає губи, поглядає на стіни, стелю, виявляючи нервозність.

Вичерпавши накопичений запас новин і пліток, Моллер звернувся до Вагнера:

— А як ви розцінюєте обстановку, старина?

Вагнер примружив очі.

— Раджу читати газети і не задавати таких запитань, — відповів він.

Микита Родіонович здивовано подивився на Вагнера, намагаючись зрозуміти, чому він тримає себе з гостем підкреслено різко.

— Я не розумію… — почав було Моллер.

Але старий перебив його:

— І розуміти нема чого… Ви, я бачу, знову взялися за старе ремесло?

— Я б вам не радив…

Моллер несподівано встав, грюкнув стільцем, випростався і, кинувши на старого погляд, сповнений люті, швидко попрямував до виходу.

— З ним треба бути дуже обережним. Це відомий гестапівський агент, — збуджено промовив Вагнер, ходячи по кімнаті.

Того ж дня до Вагнера несподівано прийшов керівник антифашистської групи в місті Генріх Фель. Він жив далеко за містом, зв'язок з ним підтримувався через інших осіб, і потрібні були надзвичайні причини, щоб старий Фель зробив таку далеку подорож.

Ознайомившись із характером справи, з якою прийшов Генріх, Вагнер вирішив одразу піднятись у мезонін до своїх квартирантів.

— Ви розумієте, товаришу Ожогін, — квапливо почав він, — мій друг не знає російської мови, а у нього в будинку вмирає росіянин, який втік з в'язниці. Я гадаю, що побачитися з ним буде краще кому-небудь із вас… Умираючий, очевидно, хоче щось важливе сказати, а Генріх не може його зрозуміти. За старого Феля я ручаюся, можете не боятись.

Ожогін і Грязнов деякий час вагались, але запевнення і прохання Вагнера змусили їх наважитись на знайомство з Фелем.

— Я його підготую і приведу сюди! — радісно сказав Вагнер. — Тут нам ніхто не перешкодить. — І він знову спустився вниз.

Через півгодини в «кімнату друзів зайшли Фель, Алім і Вагнер.

Генріх був високий, кістлявий, дуже сутулий чоловік. Довге й важке життя трудівника залишило на його широкому обличчі глибокі зморшки.

Фель відрекомендувався колійним обхідником на залізниці. Висловивши радість з приводу зустрічі з російськими товаришами, він розповів, що привело його до Вагнера. Сьогодні вранці, обходячи свою ділянку залізничної колії, він наштовхнувся на людину, яка лежала в кущах. Генріх разом з дружиною переніс невідомого до себе в сторожку. З великими труднощами його привели до пам'яті. У нього дві рани: одна — в ділянці живота, друга — в правій частині грудей. Він втратив багато крові, часто марить і, як гадає Генріх, говорить по-російському. Невідомий звідкись утік, його переслідували, поранили, але подробиці зрозуміти неможливо.

Розповідь старого Феля схвилювала Ожогіна і Грязнова. Треба було щось негайно зробити. Але чи слід іти кому-небудь з них? Чи не буде це великою необережністю? Вирішили, що з Фелем піде Ризаматов.

… До околиці міста Ризаматов і Фель їхали трамваєм. Тут, біля старовинних воріт, була кінцева зупинка, далі починалося шосе, яке пересікало відкриту місцевість.

Генріх пішов попереду, Алім — за ним, на значній відстані: така була умова.

Сонце ось-ось уже мало зайти. Іти було приємно, тіло обвівав легенький вітерець. На обрії виднівся густий лісок, що тягнувся в обидва боки. Алім з особливим задоволенням вдихав чисте лугове повітря.

Коли сонце сховалося за обрієм, Фель і Ризаматов перейшли двоколійну залізницю і вузькою стежкою, яка йшла паралельно до неї, прийшли до сараю.

В сараї на дерев'яній скрині лежав чоловік. На вигляд йому можна було дати років сорок, не менше.

Почувши, що до сараю хтось зайшов, чоловік ледве розплющив, очі і подивився на Ризаматова.

— Здрастуй, товаришу, — сідаючи на землю, промовив Алім і взяв його за руку.

Поранений робив зусилля, щоб підвестися, але відповів лише легким потиском руки і заплакав. Він плакав беззвучно, сльозини одна за одною котилися по неголених щоках.

На грудях у нього Алім побачив випалену цифру «916» — клеймо! Алім здригнувся:

— Я свій, росіянин, комсомолець, розкажи мені про себе, товаришу…

Очі пораненого засяяли. Перемагаючи біль, часто зупиняючись, він почав говорити:

— Звати Василь… Кленов… Двадцять шість років, танкіст, лейтенант. Потрапив у полон під Києвом. Башту танка заклинило снарядом, був контужений… В Тамбові у мене батько, мати… В сорок другому році перевели сюди, на німецький завод.

Кленов говорив майже нечутно, ледве вимовляючи окремі слова.

… На схід від залізниці, у п'ятнадцяти кілометрах, в забороненій лісовій зоні, знаходиться підземний завод. Територія його в радіусі п'яти кілометрів обнесена кількома рядами колючого дроту, через який проходить електричний струм високої напруги. В численних бараках на території заводу — до п'яти тисяч військовополонених. Уся територія заводу добре замаскована кронами дерев і маскувальними сітками. З повітря неможливо помітити ні бараків, ні під'їзних колій вузькоколійної залізниці, що пересікає ліс, ні ретельно замаскованих димарів, ні штабелів снарядів і авіабомб, виготовлених заводом. Маскується сітками також бетонна доріжка, довжиною вісімсот метрів, для посадки і зльоту літаків. Залізнична вітка переривається за кілометр від заводу. Єдиним орієнтиром можуть служити троє озер, які оточують його територію. Завод будувався руками в'язнів і військовополонених. Кожний з них мав номер, випалений на грудях. І кожен мусить померти, щоб сховати з собою таємницю підземної Німеччини. Жодному з будівників заводу не уникнути смерті. У підземелля після завершення будівництва допускалися тільки німці. Полонені останнім часом використовувалися на поверхні землі: для укладки готової продукції, навантаження у літаки і вагони, для підсобних робіт по обслужуванню електростанції, водопроводу. Зараз фашисти приступили до знищення всіх полонених. Тисячі в'язнів, у першу чергу ті, які втратили здатність працювати, — хворі, знесилені, кволі, — вже знищені. Людей цькують голодними собаками, — заганяють у болота і розстрілюють з кулеметів. Частину полонених, ще здатних до будь-якої фізичної праці, вивозять. Вивозять невідомо куди, але, за чутками, у спеціальні табори, де є крематорії для спалення. Зараз на заводі залишилися тільки німці. У передостанню партію, яка мала бути вивезеною, потрапив і він, Кленов. Пому вдалося викинутись із закритого вагона через вікно. Охорона відкрила стрільбу. Врятував ліс. Сходячи кров'ю, знесилений, він повз кілька годин, поки не втратив свідомість…

— Ось, здається; і все… — слабіючим голосом промивин Кленов і, відкинувши назад голову, замовк на кілька секунд. — Запишіть мою адресу… Скажіть рідним, як помер їх син.

VII

Тісний зв'язок, що встановився у Грязнова і Ожогіна і Ватером, Абіхом, а потім і з Генріхом Фелем, привів до активізації боротьби підпільної групи антифашистів. Як і уявляли друзі, група працювала відособлено, ні з ким не була зв'язана. Генріх, характеризуючи кожного учасника, розповів, що всі вони вороги націстів і не побояться піти на смерть в ім'я визволення Німеччини. Багато з них здатні вести активну підривну роботу.

Швидко трапилась нагода показати себе на ділі.

Гестапівцю Лодзе вдалося натрапити на слід антифашистів. Він організував стеження за учасником підпілля, наборщиком однієї з друкарень міста. Загрозу треба було ліквідувати. Виконати небезпечне завдання взявся Абіх: він підірвав ручною гранатою автомашину гестапівця. Лодзе був убитий. Все це трапилося присмерком, і винуватцю замаху, Гуго Абіху, вдалося зникнути.

— Лодзе розірвало навпіл, — доповів він, прийшовши рано-вранці в будинок Вагнера, — і ніякий лікар йому вже не допоможе.

Це була перша бойова операція антифашистів. Через кілька днів Гуго приніс карту місцевості, на якій треба було шукати підземний завод. Абіх взяв її з шухляди стола інженера лабораторії, в якій працював Для цього довелося почекати, поки з кімнати підуть усі співробітники, і підібрати ключ.

— Найдетальніша карта, кілометрівка… Молодець, Гуго! — похвалив Ожогін, беручи карту з рук Абіха. — Вона принесе нам велику користь.

Усі схилилися над картою, розглядаючи район, де мав бути підземний завод. На карті не було ніяких позначень: ні бараків, ні вузькоколійки, ні бетонної доріжки, ні залізничної вітки. Але зате три озера дійсно були позначені. Вони утворювали наче замкнутий трикутник, всередині якого, за словами Кленова, і міститься завод.

Ожогін вирішив сьогодні ж вночі зв'язатися з Великою землею і повідомити її про цей підземний завод.

Під час бесіди принесли телеграму, адресовану Вагнеру, Він розгорнув її, прочитав і криво усміхнувся Телеграма була від його племінника Рудольфа Вагнера. Він повідомляв, що швидко приїде провідати дорогого дядечка.

— Добре, що попереджає, — сказав Вагнер. — Такого племінничка треба остерігатися.

— Чому? — здивувався Андрій.

— Він обрав собі дипломатичну кар'єру. Вступив у папістську партію. Зараз крутиться навколо Ріббентрона і не безуспішно. А має лише одну мету — гроші — і не рахується з засобами для її досягнення. До мене ставиться підкреслено ніжно. Він бачить, що я залишився один, що мій будинок і сад, які йому дуже до вподоби, можуть перейти до нього. Це й змушує його виявляти до мене багато уваги. Але я, здається, постараюся зробити так, щоб він ніколи тут не жив…

Увечері того ж дня майже одночасно, але з різних напрямків, до сторожки Феля прийшли Алім і Гуго Абіх.

Генріх зустрів гостей привітно і запросив повечеряти.

Будинок складався з прихожої і невеличкої кімнатки. З двох маленьких вікон було видно залізничне полотно, яке проходило в якихось п'ятнадцяти метрах від будинку. Стіл, кілька стільців і шафа для посуду становили все оздоблення квартири. Але в ній було чисто й затишно.

З кухні вийшла літня жінка, дружина Генріха, і поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та миску з молодим зеленим горохом.

Фель познайомив гостей з дружиною і, посміхаючись, промовив:

— Я гадаю, ми почнемо не з картоплі. — Він попрямував до шафи і повернувся до столу з пузатеньким фарфоровим графином і чарками. — Цей особливий напій власноручно виготувала Марта.

Напій був приємний на смак, але такий густий, що нагадував лікер.

Крім картоплі, гороху і кількох шматочків сурогатного хліба, на столі нічого не було, але серветки, прибори, графин, чиста скатертина робили його охайним, святковим.

Під час вечері не стихала пожвавлена розмова. Фель розповів, як він двічі одружувався, і обидва рази з Мартою.

Ідучи в підпілля від переслідувань гестапівців, він змінив ім'я, прізвище, під якими жив на батьківщині. Так само зробила й дружина. Вони довгий час змушені були перебувати у різних кінцях країни, а коли зустрілися, вирішили знову оформити свій шлюб. Правда, це коштувало немало грошей.

Фель поклав свою велику руку на плече дружині:

— П'ять років ми не бачилися з Мартою. Через одне це можна було вдруге одружитись. А як ви гадаєте, хлопці?

Алім і Гуго весело розсміялися.

Зустрічаючись з Генріхом, Алім кожного разу з цікавістю придивлявся до нього. Старість, нестатки і нужда не зламали цю мужню й сильну людину.

— Я й не думав, що залишуся живим і вирвуся із страшного націстського виру. Скільки раз дивився смерті в очі… Ховаєшся, бувало, їздиш з одного місця в інше, рятуєш себе, а користі ніякої. Нам, комуністам, розбитим, розпорошеним, болісно було відчувати своє безсилля.

— А родичі у вас є? — поцікавився Алім.

— Є. Брат.

— Хто він?

Генріх замислився:

— Брат — чиновник. Я знаю, що він вважає мене загиблим, і безумовно радий цьому. Моє існування завдало б йому багато неприємностей: адже мене переслідували як комуніста.

… Коли гості зібралися йти, господар встав разом з ними.

Марта трохи здивовано подивилася на чоловіка. Генріх обняв дружину за плечі і з посмішкою сказав:

— Ми підемо повітрям подихаємо. А ти лягай і відпочивай.

Марта нічого не відповіла і мовчки провела його до дверей. Хто-хто, а Марта за тридцять два роки спільного життя з Генріхом уже знала, що означають ці прогулянки. Вона подивилась услід чоловіку і глибоко зітхнула.

… Пізній місяць розтанув у серпанку хмарок, що вкрили обрій. В лісі було зовсім темно.

Широка спина Генріха то ховалася, то знову з'являлася серед стовбурів сосен. Він ішов рівним кроком, надто згинаючи ноги в колінах і похитуючись з боку в бік. Після години ходьби Фель зупинився і сказав своїм супутникам:

— Зараз перейдемо дорогу, будьте обережнішими.

— А якщо взяти трохи ліворуч, щоб було безпечніше? — запропонував Гуго.

— Не можна, ніяк не можна. Ще наштовхнемось на огорожу території заводу, а там, як говорив Кленов, замаскована сигналізація.

Знову рушили вперед, дотримуючись обережності. В тутешніх лісах, обжитих, виходжених і розчищених, дуже рідко траплялися зарості і хмиз, а тому й рухатись було легко. Правда, це мало й негативні сторони: в таких лісах важче сховатись.

Генріх, який добре знав цю місцевість, упевнено йшов по заздалегідь наміченому маршруту. Ця впевненість передалася Гуго й Аліму. Нарешті Фель вивів друзів до самого полотна залізниці.

— Ось тут, — сказав він, важко дихаючи.

Зняв капелюх і сів на землю.

Слідом за ним сіли Гуго й Алім.

Кілька хвилин тривала мовчанка: від двогодинної подорожі по темному лісі всі стомилися.

— Ну що ж, почнемо? — тихо спитав Генріх, коли друзі трохи відпочили.

Гуго й Алім встали. Генріх пройшов вздовж залізничної колії метрів на сто вперед, Алім на таку ж відстань — назад. Гуго приступив до закладання міни. На це пішло не більше п'ятнадцяти хвилин.

— А чи не наскочить на міну порожняк? — пошепки спитав Алім, коли вони вже підходили до дому.

— Ні. Вночі по цьому шляху ідуть тільки навантажені, — запевнив Генріх, — і перший пройде не раніше одинадцятої. Так що не хвилюйся.

Залізнична вітка до війни обслуговувала лісорозробки, а коли був створений підземний завод, по ній почали вивозити його продукцію: бомби, міни, снаряди. Вибух поїзда повинен був надовго закупорити вітку.

… В той час, коли Генріх, Гуго й Алім поверталися з бойового завдання, Марквардт і Юргенс уважно слухали Гольдвассера, який з'явився з повноваженнями з-за океану.

Вікна кімнати в особняку Марквардта були наглухо задрапіровані. На столі стояли початі пляшки вина, бокали.

— Ви бачите самі, що розпад уже почався і він буде прогресувати, — говорив Гольдвассер. — Антонеску арештований, Румунія перестає бути союзником. Болгари запропонували німцям залишити країну під загрозою роззброєння. На Польщу і Чехословаччину ніяких надій. Лишилися, власне кажучи, одні угорці, та й вони…

Гольдвассер відпив з бокалу кілька ковтків вина. Цей американець німецького походження був уже немолодий. Худе, довге, чисто виголене і досить таки потріпане часом його обличчя являло різкий контраст з вгодованими фізіономіями співбесідників. Випустивши кілька кілець диму і простеживши, як вони піднялися вгору й розтанули в повітрі, він заговорив:

— Я тільки що повернувся із Страсбурга, де відбулася важлива нарада з вашими представниками. Плани відродження німецької промисловості після війни і співробітництво з американцями цілком реальні. В усякому разі, німці повинні бути готові відігравати визначену їм провидінням роль навіть після найгіршого фіналу. І наці без нас не проживуть, якщо тільки вони серйозно думають про реванш. Крупп, Рехлінг, Мессершмітт, Гаспар, Зіндерн, Копп прямо і недвозначно говорили про це. А від вас я вимагаю чітких і ясних дій. Важливо усе передбачити, зважити, врахувати. Час не жде. Тренуйтесь у мові. Мову ви обидва повинні знати досконало, особливо розмовну мову.

— Як з людьми? — запитав Марквардт.

— Клички, паролі, адреси я заберу з собою. Про них ми потурбуємось…

Гольдвассер не встиг закінчити фразу. Десь за містом пролунав далекий глухий вибух. Виникла заграва пожежі, яка супроводжувалась новими вибухами.

Співрозмовники мовчки перезирнулися. Обличчя Гольдвассера посіріло. Він підійшов до вікна, немов бажаючи на власні очі побачити те, що трапилось.

А трапилось те, що по залізничній вітці пішов состав, навантажений авіабомбами, і міна Гуго чудово виконала свою роль.

Весь день у місті тільки й говорили про цю нічну подію.

Вечір приніс нове випробування. В темряві над містом з'явилися бомбардувальники. Повітряна тривога і зенітний вогонь викликали паніку. Люди забігали по вулицях, але на місто не впало жодної бомби. Бомбовози пройшли вздовж полотна залізниці, повернули ліворуч і зробили два заходи над лісом.

Від вибуху здригнулася земля. Шибки уціліли лише в небагатьох будинках. Над місцем, де знаходився підземний завод, піднялася величезна хмара диму. Бомби, снаряди і міни рвалися до пізньої ночі. Підземний завод перестав існувати.

Безтурботне містечко раптом заметушилося. Дрібні ділки, комерсанти, господарі ресторанів, підприємств, службовці міського управління почали квапливо збиратися в дорогу. «Тікати, тікати!» зашуміли всі. «Чого зволікають американці? — шепотіли налякані бюргери. — Чому вони не йдуть?» Американці й англійці не поспішали, і треба було йти до них назустріч.

В робітничому передмісті панував спокій. Ніхто нікуди не збирався, не поспішав, ніхто не вкладав речей. Провінціальне містечко несподівано розділилося на дві частини, і відразу стала відчутною соціальна суть кожної з цих частин.

VIII

Юргенс прокинувся, як звичайно, рано, виконав гімнастичні вправи, обтерся холодною водою і, чекаючи сніданку, почав ходити по кімнаті. В руках у нього був російський словник — річ, яка стала в останній час обов'язковою.

З вікон віяло осінньою прохолодою. Пізні квіти на клумбах і трава в газонах були вкриті щедрою ранковою росою.

В місті сталися помітні зміни. Воно аж кишіло солдатами розгромлених на фронті підрозділів і частин, які наново формувалися тут; школи, кінотеатри, готелі були зайняті військовими. Ні за які гроші не можна було дістати масла, цукру або натурального кофе. Німецькі банкноти втратили всяку ціну, і городяни вдавалися до мінових операцій. На чорному ринку, вже не соромлячись, відкрито пропонували будь-яку іноземну валюту.

Випивши склянку кофе і майже не доторкнувшись до їжі, Юргенс прийняв Долінгера.

Вимогливий спеціаліст, який добре знає свою справу, Долінгер схвально відізвався про своїх учнів — Ожогіна і Грязнова.

Юргенс уважно слухав його, зрідка дмухаючи на палець.

— Самостійно зможуть працювати? — запитав він.

— Без усякого сумніву, — запевнив Долінгер.

— А якщо пошлемо без техніки?

Долінгер посміхнувся:

— Вони зараз тримають зі мною зв'язок на рації, зібраній ними самими, без моєї допомоги.

— Гаразд… Що у гас до мене?

— Я вже якось доповідав вам, що у господаря будинку, де живуть Ожогін і Грязнов, чорноробом працює військовополонений, якийсь Алім Ризаматов. Ви тоді не заперечували проти зближення з ним. Учора мені Ожогін розповів, що зближення між ними досягнуто. Ожогін вважає, що Ризаматов, маючи зв'язки в Узбекистані, може принести нам деяку користь.

Он як! Ці росіяни — недурні хлопці. Юргенс і сам думав про можливість використати цього узбека.

— Все зрозуміло, — перебив він Долінгера — Зробіть так, щоб непомітно для господаря будинку Ожогін привів до мене цього Ризаматова. А взагалі цих росіян треба днями відрядити до оперативного центра — нехай добре потренуються місяців зо два.

Коли смеркло, до кабінету Юргенса зайшли Ожогін і Ризаматов. Юргенс сидів у своєму кріслі з високою спинкою.

Він уважно подивився на молодого стрункого супутника Ожогіна і заговорив російською мовою.

— Скільки вам років?

Алім відповів.

— Коли і як ви потрапили в Німеччину?

Ризаматов назвав дату і розповів заздалегідь вигадані подробиці свого «полонення».

— У вас є родичі в Узбекистані?

Хоча в Аліма був тільки брат, він перерахував не менше десятка вигаданих родичів, додавши при цьому, що, можливо, декого з них уже немає в живих.

Ідучи до Юргенса, Микита Родіонович заздалегідь постарався врахувати запитання, на які доведеться відповідати, тому Алім відповідав не бентежачись, чітко й коротко.

Це сподобалося Юргенсу. Він продовжував цікавитись біографічними даними Аліма: освітою, професією, належністю до партії, до комсомолу.

— Так, так… — кивав головою Юргенс. — Попрошу вас вийти, — сказав він нарешті Алімові.

Залишившись сам на сам із Ожогіним, Юргенс поцікавився, яка думка про Аліма склалася в Микити Родіоновича. Той сказав, що Ризаматов — цілком придатна для справи людина. Крім того, не можна не враховувати, що коли Ожогін з'явиться в Узбекистані, — стануть в пригоді зв'язки, знайомства, а знайомства краще підготовляти завчасно.

— Вірно, — сказав Юргенс і ляснув долонею по столу. — А як він сприйме це? Як він ставиться до радянської влади?

Микита Родіонович знизав плечима:

— Гадаю, що байдуже. Ризаматов не дурень і піде з нами. У нього є родичі, які були репресовані, як буржуазні націоналісти…

— Дуже добре! Нехай зайде.

Ожогін покликав Ризаматова до кабінету. Алім зайшов так само спокійно, і догадатись по його обличчю хвилювався він чи ні, було неможливо.

— Сідайте, — запросив Юргенс і, покликавши служника, розпорядився принести пляшку вина.

Алім сидів на дивані з наївним обличчям і з цікавістю розглядав кабінет, чекаючи продовження розмови.

Вино появилося через кілька хвилин. Юргенс наповнив три бокали і запропонував випити за дружбу. Випили.

Юргенс пройшовся по кабінету, зупинився біля Аліма і заговорив:

— Пан Ожогін вважає вас хорошою людиною і хоче, щоб ви були його помічником у тій справі, яку я йому доручив.

— А я не знаю, хто ви, — сміливо промовив Алім фразу, яку заздалегідь підготував.

Юргенс звів брови і стримав посмішку. Поведінка Ризаматова чимсь нагадала йому поведінку Грязнова при першому візиті до нього восени минулого року.

— Я представник німецької військової розвідки, — сказав він. — Це не бентежить вас?

Ризаматов заперечливо похитав головою.

— І чудово. Ви не повинні звертати, уваги на те, що Німеччина зазнає поразки. Тепер це не має великого значення. Не буде націонал-соціалістичної Німеччини — буде інша Німеччина. У нас є міцні й надійні друзі. Я гарантую вам постійну роботу і добру винагороду. Матеріально ви не будете потребувати нічого навіть тоді, коли повернетеся до себе в Радянську Росію. Вам забезпечено добре майбутнє.

— Розумію, — кивнув головою Ризаматов. — Але що я повинен робити?

— Все, що вимагатиме від вас пан Ожогін. Ви будете безпосередньо зв'язані з ним.

Алім удавано замислився.

— Не соромтесь, кажіть правду, — підбадьорював його Юргенс.

Алім продовжував мовчати.

— Ну?

Нарешті Алім відповів, що згодний.

— Ви будете жити вільно і забезпечено, — запевнив Юргенс. — Але ваше благополуччя віднині залежатиме від вас самих і, головне, від того, чи виконаєте ви свою обіцянку бути другом Німеччини, що б там не трапилося.

— Я хазяїн своєму слову, — сказав Ризаматов.

— Ну й добре!

… Коли Алім пішов, Юргенс повідомив, що виникла необхідність відрядити їх, Ожогіна й Грязнова. до оперативного радіоцентра розташованого ближче до фронту

— Там ви обидва будете тренуватися в умовах, наближених до бойової дійсності, і остаточно закріпите одержані знання. Відправлять вас завтра.

Майбутня поїздка не була несподіванкою. Щоправда, вона трохи порушувала намічені друзями плани, але уникнути її було неможливо.

Долінгер якось уже натякав Ожогіну, що не виключена можливість відрядження їх у прифронтову смугу.

— Надовго? — спитав Микита Родіонович.

— На місяць-півтора, не більше.

— Назад ми повернемось?

— Так, за всяких обставин.

IX

Старовинний стінний годинник пробив дванадцяту ночі. В ту ж мить пролунав дзвін в іншому кінці кімнати, де містився годинник у різьбленому дерев'яному футлярі.

Кімната нагадувала антикварний магазин.

Усі стіни були завішані картинами в позолочених рамах; на столах, етажерках стояли статуетки з бронзи, фарфору, срібла; за склом шаф видно було кришталевий посуд. Столи, стільці, дивани з високоцінних порід дерева були вкриті інкрустаціями. Частина речей лежала упакованою в ящиках. Господар готувався до евакуації вглиб Німеччини.

Будинок належав Клеберу, відомому німецькому комерсантові, який недавно повернувся з Білорусії і вивіз звідти багато награбованих цінностей. Вже другий місяць жили в цьому будинку Ожогін і Грязнов, проходячи практику в оперативному радіоцентрі.

Микита Родіонович блукав по будинку, викурюючи сигарету за сигаретою.

йому було не зовсім зрозуміло, чого їх тримають тут так довго, коли двотижнева практика в радіоцентрі показала, що він і Грязнов досконало оволоділи професією радиста.

«Неможливо уявити, щоб Юргенс забув про своїх учнів, — думав Ожогін. — Хоч тепер йому, очевидно, не до нас».

Радянська Армія вже вступила на територію Угорщини, Югославії, Чехословаччини і завдавала гітлерівцям нищівних ударів.

Союзні війська розгорнули воєнні дії в Бельгії, Голландії, Західній Німеччині.

Справа наближалася до розв'язки.

«У всякому разі, і наше відрядження, — думав Ожогін, — не було марним витрачанням часу і не пройшло безслідно». Працюючи в радіоцентрі, Ожогін і Грязнов зуміли виявити місцеперебування чотирьох ворожих радистів, які діяли на радянській території. Про це негайно було повідомлено Велику землю.

… Стрілка годинника наближалася до першої. Швидко повинен прийти з радіоцентра Андрій.

Перебуваючи протягом цілого року нерозлучно один і одним, друзі часом не знали, про що поговорити: здавалося, все переказано, переговорено, зрозумілий кожний жест, кожний погляд. А от варто залишитись самому, як охоплює тривога. І нічого, звичайно, особливо нового Андрій не принесе, нічим не втішить, але як можна заснути, не дочекавшись його!

Якось, повернувшись пізно додому, Ожогін побачив, що Андрій не спить.

— Чому не спиш? — спитав він.

— Самому щось не спиться, — відповів Грязнов.

Виходить, і з Андрієм відбувалося те саме.

У місті завили сирени, забахкали зенітки. Микита Родіонович поспішив до вікна. Почувся рокіт моторів. До кімнати вбіг пополотнілий Франц Клебер. Бомбардування викликало у нього припадки малодушності і страху. Заїкаючись, він тремтячими губами промовив пошепки:

— Знову наліт! Що ж будемо робити?

«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.

— Боже мій, що тільки робиться! — пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.

Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.

Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.

Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала маскування. До кімнати ринули потоки холодного повітря.

Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.

— Пане Ожогін, куди ви? — захвилювався Клебер.

Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.

У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум'я.

Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.

Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.

— Добре! — шепотіли його губи після кожного нового вибуху. — Дуже добре!

Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з'єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.

Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.

Радість була такою великою, що Микита Родіонович забув про небезпеку, яка загрожувала йому в саду. Будинок Клебера був розташований недалеко від кладовища, і бомби падали дуже близько. В повітрі почулося зловісне ревіння. Ожогін вискочив з альтанки і стрибнув у вузьку щілину, яка була поруч. Земля задвигтіла, і неймовірної сили вибух струснув повітря. Посипалися грудки землі, тріски… Струснувши з себе все це сміття, Ожогін відчув, що лежить на чомусь м'якому. Він хотів вилізти з щілини, але поблизу знову гримнули два вибухи, і довелося знову лягти на своє місце. Тільки тепер Микита Родіонович зрозумів, що під ним була людина. Коли гул літаків почав віддалятися, Ожогін нарешті спитав:

— Хто тут?

— Це… це я, пане Ожогін… Невже нам кінець прийшов? — бурмотів Клебер.

— Та вам ще не кінець, — посміхнувся Микита Родіонович, — а щодо вашого будинку, то, здається, йому дійсно капут.

— Що? — злякано закричав Клебер. — Я кажу, що у ваш будинок, очевидно, влучила бомба.

— Пресвята діво Марія! — І Клебер схопився на ноги.

Щілина була в глибині саду, і відразу не можна було розібрати, що з будинком.

Рокіт бомбовозів перемістився на околицю міста, вибухи припинилися. Пострілювали одиночні зенітки. Клебер виліз із щілини і кинувся до будинку. За ним пішов і Ожогін.

Припущення Микити Родіоновича підтвердилося: замість двоповерхового особняка була купа руїн…

Кілька хвилин Клебер перебував у стані цілковитого заціпеніння. Він тупо дивився в одну точку, потім раптом заговорив, захлинаючись:

— Картини… картини… бронза… килими… кришталь… Мої дорогоцінності… Я збирав два роки… Всю Білорусію облазив… Я рискував своїм життям… я хотів… я… я… — І, схопившись за голову, Клебер дико, несамовито зареготав.

Він реготав, піднявши руки до неба, щось нечленороздільно белькочучи. Потім, перебравшись через руїни будинку і загрожуючи комусь кулаком, рушив по заваленому купами щебеню тротуару вздовж вулиці.

— З глузду з'їхав, — сказав уголос Ожогін. — Так тобі й треба: знатимеш, що таке війна і як вона може обернутись!

Поки Микита Родіонович лазив по руїнах, сподіваючись знайти що-небудь із своїх речей, підбіг Андрій:

— Микито Родіоновичу, цілий? А я хвилювався!

— Нічого, Андрійку, — відповів Ожогін. — Обійшлося щасливо. От тільки квартира наша зникла, наче вітром здмухнуло.

— Що ж будемо робити? — Грязнов озирнувся довкола. — А рація?

— Я про неї потурбувався… Вона в саду, в альтанці.

Грязнов розповів про наслідки бомбардування. Залізничний вузол виведений з ладу, навантажені ешелони палають. Але найбільше дісталося аеродрому. Літаки, що стояли там, запалали в перші ж хвилини бомбардування. Радіоцентра теж уже не існує…

— Як?

— Дуже просто. Два прямих попадання…

— Оце то так! — сказав Микита Родіонович. — Ходімо спробуємо подрімати.

Накрившись пальтами, друзі лягли на лавах в альтанці, але заснути не змогли: давався взнаки нічний холод — мерзли ноги, руки. Коли почало розвиднятися, стало видно, що іній вкрив дах альтанки, дерева, суху траву.

— Ходім у місто, — запропонував Ожогін. — Спати все одно не можна.

Вулиць після нальоту не можна було впізнати. В різних кінцях палали пожежі. Багато будинків лежало в руїнах. Тротуари були завалені купами цегли. Дорогу перегороджували покручений дріт, глибокі воронки, вирвані з корінням дерева, повалені силою вибухової хвилі телеграфні стовпи.

Зрідка зустрічалися поодинокі перехожі. Ще місяць тому, коли вперше з'явилися радянські літаки, населення евакуювалося: хто виїхав на захід, хто переховувався в навколишніх селах.

На південній околиці, за залізницею, починалися дачі. Ожогін і Грязнов зайшли у невеликий світлий котедж Тут жив капітан Вайнберг, до якого вони були прикомандирована

Їх зустріла одягнута по-зимовому, із слідами безсонної ночі на обличчі хазяйка дому. Звичайно привітна і люб'язна, зараз вона була небалакучою. На запитання друзів, де капітан Вайнберг, сухо відповіла, що він виїхав і більше не повернеться. Для них, росіян, він нічого не передавав. Грюкнувши дверима, жінка зникла.

Ожогін і Грязнов подивилися один на одного і замислились.

В іншому кінці міста жив якийсь Кредик. Йому капітан Вайнберг відрекомендував Ожогіна і Грязнова в перший же день їх приїзду. Треба було йти шукати Кредика. Але це виявилося нелегкою справою За словами господаря будинку, Кредик у нього не жив, а лише приймав відвідувачів. Протягом двох останніх тижнів Кредик тут взагалі не з'являвся. Але він дав адресу, за якою можна було його знайти. У вузенькій, кривій вуличці друзі відшукали будинок вдови Бергер, молодої, але вже дуже розповнілої німки.

— Пан Кредик ночує у Гольбаха, — поспішно відповіла вдова з розпатланим волоссям, у поношеному, всипаному блискітками халаті, вона, здавалось, тільки-що вирвалася з бійки.

Бергер пояснила, що Гольбах тримає магазин фотоапаратів у центрі міста, поруч з бензозаправною колонкою.

— Пацюк бездомний! — процідив крізь зуби Андрій, коли вони сходили з другого поверху.

Але у Гольбаха Кредика теж не виявилось. Він, за словами господаря, два дні тому перебрався кудись за місто. Куди саме, ніхто сказати не міг. Майже годину друзі ходили біля зруйнованого будинку радіоцентра, сподіваючись зустріти когось з операторів або техніків, які працювали в ньому.

Але ніхто не з'являвся.

— Під три чорти всю цю історію! — вилаявся спересердя Микита Родіонович.

Давався взнаки голод, але підкріпитися було ніде.

— От ускочили в халепу! — сказав Андрій. — Ще жебрачити доведеться…

Ожогін про щось зосереджено думав.

— Ходімо до комендатури, Андрію, нічого іншого не вигадаєш. Покажемо документи, а там буде видно…

На шляху до комендатури, біля згорілого триповерхового будинку націстської організації, хтось гукнув:

— Пане Ожогін!

Микита Родіонович і Андрій оглянулися… До них швидко підходила жінка з маленьким шкіряним саквояжем у руці.

— Я вас побачила з протилежного боку і ледве наздогнала. Як ви швидко ідете! — Жінка простягла руку Ожогіну, а потім Грязнову.

Це була дружина майора Зорга, в якого вони проходили перше навчання за завданням Юргенса.

— От несподівана зустріч! — привітав Микита Родіонович дружину Зорга. — Ви давно тут?

— Позавчора приїхала з чоловіком — і раптом цей страшний наліт російської авіації… А як ви опинилися в цьому місті?

Микита Родіонович розповів.

— Куди йдете?

— Власне кажучи, йти нам нікуди, — відповів Грязнов: — і місце служби, і житло зруйновані. Вирішили добратися до комендатури.

— О! Значить, ви бездомні? Ну, ходімо до нас. Чоловік буде дуже радий. Він часто вас згадував.

— Лаяв, напевно?

— Навпаки, рідко про кого з росіян він так добре відгукується. Він вважає вас справжніми друзями німців.

Дружина Зорга всю дорогу щебетала.

Перейшли критий ринок, посеред якого виднілося кілька воронок, і вийшли в провулок, увесь заставлений вантажними і легковими автомашинами. В кінці провулка, біля невеликого будиночка з нависаючим над тротуаром мезоніном, їх супутниця постукала у вікно. Двері відчинив сам Зорг. Він був у військових штанях, чоботях і спідній сорочці.

Зорг був вражений несподіваною появою своїх колишніх учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.

— Чого ж ми стоїмо? — раптом спитав господар. — От чудасія! Заходьте, будь-ласка!

Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.

— Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!

Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви, компот із груш, нарізав тоненькими кружальцями копчену ковбасу. Повісивши на плече рушник, дружина перетирала тарілки і бокали.

За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.

— Війна програна, — сказав Зорг без тіні жалю і досади. — Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.

— До Аргентіни? — здивовано спитав Грязнов. — Чому так далеко?

Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.

Друзі перезирнулися.

Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.

Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:

— Ви правильно зробили тоді…

— Що саме? — наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.

— Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.

Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.

— Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…

Ночували друзі у Зорга.

На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.

Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.

Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».

X

Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.

Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.

Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.

Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.

Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.

На автостраді водії, не знижуючи швидкості, мчалися мимо з тривожними, зосередженими обличчями. Не допомагали ніякі сигнали. Довелося пройти кілька кілометрів пішки, перш ніж удалося влаштуватись на попутну машину.

Ввечері, коли зовсім стемніло, машина зупинилася на площі, де не так давно в числі інших городян Ожогін і Грязнов копали окопи.

— Майже дома, — щулячись від холоду, сказав Микита Родіонович.

— Можна подумати, що ви забули, де знаходиться наш справжній дім, — посміхаючись сказав Андрій.

— А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.

Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.

«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? — думав Андрій. — Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»

Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?

Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…

Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?

Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».

… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.

Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:

— Хто там?

— Свої.

— Хто — свої? — перепитав Ризаматов.

— От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?

— Ой-ой!.. — захвилювався Алім. — Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. — А ми вже й надію втратили на зустріч.

— А ти куди зібрався? — поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.

— Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. — І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.

Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.

Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.

— Можна не роздягатись? — посміхнувся Ожогін.

— Так, не рекомендується, — відповів Гуго.

— Ви, звичайно, хочете їсти? — занепокоєно спитав Альфред Августович.

— Востаннє їли учора ввечері.

Вагнер і Алім перезирнулися.

З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.

— І холодно, і голодно, — сказав сумно Вагнер.

— А картопля, що ж, не вродила? — поцікавився Микита Родіонович.

Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.

Вагнер безнадійно махнув рукою:

— Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…

Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.

— Нічого, одну ніч переночуємо, а завтра що-небудь зробимо, — заспокоїв старого Микита Родіонович. — Юргенс допоможе.

— Безумовно, — погодився Андрій. — Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.

Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.

Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.

— Що ж ти думаєш робити далі? — звернувся, до нього Вагнер.

Абіх спробував відбутися жартом:

— Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.

Усі, крім Вагнера, розсміялися.

— Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, — з докором сказав він Абіху.

Той промовчав.

— Що у вас трапилось? — поцікавився Микита Родіонович.

Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.

— Доведеться перечекати цей тяжкий час, — сказав Ожогін. — Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.

— Правильно, — схвалив Вагнер. — Живи поки що у нас.

— Гаразд, — коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.

Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.

— А як ідуть справи? Як живе Фель? — спитав Ожогін

Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.

Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю — старий знайомий Вагнера.

Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.

— У нас з'явився чудовий товариш! — радісно промовив Абіх. — Ім'я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…

Проте розповісти не вдалося: в передній настирливо пролунав дзвінок.

Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.

— Хто б це міг бути? — здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.

А дзвінок деренчав майже безперервно.

Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:

— Дядечку, дорогий! Який я радий!..

— Племінник з'явився, — тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.

— Він, — підтвердив Гуго. — Я його голос серед тисячі інших пізнаю.

— Ви знайомі з ним? — спитав Микита Родіонович.

— На жаль, так.

Відчинилися двері. Старий ввімкнув світло, і за його спиною показалася довга, ніби навмисне кимсь витягнута і вузька фізіономія. Рудольф Вагнер був в офіцерській шинелі з хутряним коміром без відзнак, хутряній шапці і фетрових чоботях, обтягнутих жовтою шкірою.

— Що тут у тебе діється, мій дорогий дядечку? — запитав Рудольф, не без здивування розглядаючи тих, що лежали на підлозі.

— Усі свої… усі свої, — заспокоїв його старий.

— Ба! Та сюди й Гуго затесався! — вигукнув племінник. — А цих не знаю…

— Це наші квартиранти, — відрекомендував Ожогіна і Грязнова Вагнер.

— Але чого всі вкупі?

— Холодно у нас, палива немає. Тому і разом, — відповів старий.

В руках у Рудольфа був маленький чемодан. Сівши на стілець, він поставив чемодан між ногами.

— Як же бути? Я в такому холоді спати не збираюся… прошу не ображатись. Мені не зрозуміло, як ти живеш у подібній обстановці. Невже не можна знайти палива?

Альфред Августович знизав плечима.

— Дістати паливо тепер нелегко, — сказав Абіх.

— Дурниці! — процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. — Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. — І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.

XI

— Я задоволений, що все кінчилось благополучно, — сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. — Зараз зв'яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.

Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.

— Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, — повернувшись, сказав він.

Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.

— Вас бентежить час?

— Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, — грубувато відповів Ожогін.

Долінгер здивовано подивився на нього.

— Не розумію. Поясніть.

— Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.

— Чого ж ви мовчали? Я вам зараз можу дати грошей. — І Долінгер сунув руку у внутрішню кишеню піджака.

— Це мало допоможе справі. На марки тепер важко щось придбати, тим більше продукти харчування.

— Тоді треба скористатися з візиту до пана Юргенса і доповісти йому про все.

Друзі розпрощалися з Долінгером і попрямували до Юргенса.

Дув холодний, поривчастий вітер; він шарпав поли пальта, проникав у кожну шпарку, намагався зірвати кепки.

Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.

— Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?

— Погано! — коротко і похмуро кинув Ожогін.

Юргенс звів брови і уважно подивився на Микиту Родіоновича.

— Що погано? — спитав він сухо.

Тон Ожогіна йому, видно, не сподобався. Микита Родіонович докладно розповів, у яке становище вони потрапили.

Юргенс терпляче слухав.

— Радіоцентр перестав існувати, і я, на жаль, не міг дізнатися про подробиці… А з вами вийшло справді поганувато. Я це негайно виправлю.

Юргенс встав з дивана, сів за стіл і, вирвавши аркушик з блокнота, щось написав. Коли в дверях з'явився служник, він передав йому аркушик.

— І, нарешті, останнє, — порушив мовчанку Ожогін. — Чи довго нам доведеться тут жити? Чи не пора внести ясність?

Замислившись, Юргенс пройшовсь по кімнаті.

— Поспішати не варто. Треба все робити поміркувавши, не кваплячись. Я вживу заходів до того, щоб ви ні в чому не мали нужди. До Росії ви повернетесь, очевидно, після закінчення воєнних дій на фронтах. Коли це станеться, ніхто, звичайно, точно не може сказати.

Було ясно, що питання про повернення відкладається на невизначений час.

Потім Юргенс спокійно, як про щось звичайне, сказав:

— Можу повідомити новину: і мій і ваш шеф — Марквардт — арештований і незабаром стане перед військово-польовим судом.

— За що?

— Важко сказати, але пісенька його закінчилась.

Побажавши друзям доброї ночі, Юргенс провів їх до дверей.

У будинку Вагнера топилися всі три грубки. Слідом за вугіллям, яке надіслав племінник, на другий день після розмови з Юргенсом прибула машина з дровами.

Рудольф заїхав вранці, попросив приготувати йому на вечір ванну і знову щез. Ні на хвилину він не розлучався з своїм маленьким чемоданом.

— Напевно, там у нього лежить щось важливе, — висловив здогад Алім.

— Цілком можливо, — погодився Микита Родіонович. — Не завадило б нам дізнатись.

— Складного тут нічого немає, — посміхнувся старий Вагнер. — Коли б він тільки залишився ночувати тут…

Вдень викупались у ванні всі мешканці будинку, включаючи Гуго. Вагнер виглядав життєрадісним, веселим. На його схудлому обличчі з'явився рум'янець. Надівши м'який волохатий халат, якого давно вже не виймали з шафи, і облямовані заячим хутром теплі хатні туфлі, він блукав по всіх кімнатах з ганчіркою в руках, стираючи пил з піаніно, картин, меблів, підвіконня.

— Ви сьогодні зовсім молодий, я вас не пізнаю, — сказав йому Алім.

Вагнер, припинивши на мить роботу, весело відповів:

— Оноре де Бальзак сказав: «Треба залишитись молодим, щоб розуміти молодість». І я намагаюся бути таким.

— Я ось про що думаю, — промовив Андрій, який сидів у глибокому кріслі і, мабуть, про щось мріяв. — Невже ми через деякий час розлучимось і ніколи не побачимось?

— Чому ж, мій друже? — відповів Вагнер. — Після цієї війни Німеччина стане іншою. І тоді вже ми обов'язково зустрінемось! Я приїду до вас познайомитись з Ленінградом, новою Москвою… — Вагнер заплющив розумні, втомлені очі і на кілька секунд замовк. — Навіть не уявляю зараз, з яким почуттям ступив би я на вашу землю…

Цього ж дня Ожогін і Грязнов дізналися, що під час їхньої відсутності у будинку кілька разів з'являвся Моллер. Як завжди, ці візити він пояснював бажанням побачити своїх колишніх жильців. Одного разу вночі Алім побачив, як він прогулювався перед їх будинком на протилежному боці вулиці. Це збігалося з тим часом, коли в будинку почав жити Гуго. Очевидно, гестапо цікавилося Абіхом.

Домовились, що в найближчі дні Гуго почне ходити по місту, а слідом за ним підуть Андрій і Алім. Якщо гестапо цікавиться Абіхом, то «хвости» будуть помічені.

Ввечері приїхав Рудольф Вагнер. Після ванни на його довгастому обличчі виступили червоні плями. Знайомлячи «недосвідченого» дядька з таємницями міжнародного становища, Рудольф немилосердно чухався — його мучила екзема.

— Де ти дістав цю погань? — з гидливою гримасою спитав старий, перериваючи базікання племінника.

— І сам не знаю, — відповів Рудольф.

— Чому ж ти не лікуєшся?

— Часу немає. Ти ж сам бачиш, як я, наче метеор, літаю з кінця в кінець.

Вагнер знизав плечима.

— Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, — несподівано промовив Рудольф. — Від тебе залежить моє майбутнє…

— Про що це ти? Мені не зовсім ясно, — сказав Вагнер.

Неспокійні очі Рудольфа бігали з однієї речі на іншу.

Він затримав погляд на дядькові, потім перевів його на заповітний чемодан, що стояв біля каміна, кілька секунд дивився на нього, голосно зітхнув, наче скинув з плечей якийсь тягар, поквапно заговорив знову:

— Прошу тебе тримати цю розмову в найсуворішому секреті… Ти бачиш оцей чемодан? — Рудольф встав з крісла, підійшов до каміна і, взявшись за міцну металеву ручку, підняв чемодан. — У ньому більше двадцяти кілограмів, — усміхнувшись, промовив він. — Було б краще, коли б він важив ще більше… Від нього залежить не тільки моє, а й твоє майбутнє. Ти самотній. Крім мене, у тебе нікого немає. Чим ти живеш?

— Надією на майбутнє, — спокійно відповів старий.

Рудольф нервово зареготав:

— На яке майбутнє?

— За поганим завжди йде добре, як за ніччю — день, як за бурею — хороша погода…

— Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… — Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. — Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.

В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…

— І чого ж ти хочеш від мене? — спитав Вагнер.

— Щоб ти все це зберіг, — пошепки промовив Рудольф. — Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.

— Гаразд. Закрий, — трохи подумавши, сказав Вагнер.

— Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.

— Гаразд. Закрий! — роздратовано повторив старий.

Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер — з племінником. Ожогін — з Грязновим, Абіх — з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.

Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.

— Падлюка! — прошепотів Андрій.

— Так, напевно, Абіх має рацію, — сказав Микита Родіонович.

Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.

В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.

— Прошу сідати, — сказав, посміхаючись, майор. — Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса — Вагнера.

Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.

— Скарг у нас поки що немає, — поспішив відповісти Ожогін.

— Не заважає він вам?

— Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.

Майор знову посміхнувся:

— Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?

— Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, — відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.

Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:

— Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.

— Він учасник нашої групи, — твердо сказав Ожогін.

— Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?

— Узбек.

— Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? — Фохт примружив очі.

Ожогін знизав плечима:

— Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.

— У це поняття можна вкласти дуже багато, — сказав майор. — Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.

Микита Родіонович усміхнувся:

— Як і всі ми: повітрям.

Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.

— Це в прямому значенні, — сухо, але ввічливо промовив він. — Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.

— Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.

Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.

— Інакше й бути не може, — сказав він. — Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.

Ожогін схилив голову на знак згоди.

— Ви повинні розуміти, — м'яко продовжував Фохт, — що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?

— Думаю, що ні, — відповів Микита Родіонович. — Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.

— Це дурниці! — сказав майор. — Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.

Ожогін кивнув головою.

— Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. — Майор встав.

Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:

— Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.

На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.

Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.

— Ну як? — спитав він.

— Є про що поговорити! — весело відгукнувся Грязнов.

— У нас теж є що розповісти, — сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.

Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.

— Що це таке? — здивувалися Ожогін і Грязнов.

— Таємниця, яка вас цікавила.

— От так штука! Ну, а де ж сам племінник? — спитав Андрій.

— Ого! Він уже далеко.

Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, — російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка — з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.

— До цього ми ще повернемося, — промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. — А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.

Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.

— Так-так, — сказав Ожогін. — І розмова буде серйозною.

XII

Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.

Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.

— Я вам не перешкодив? — спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.

Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.

Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.

— Ви добре читаєте по-німецьки, — сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. — Прочитайте. Це ж комедія!

Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.

Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.

Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.

— Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, — попросив Моллер.

— Нічого цікавого в цьому я не бачу, — різко відповів Микита Родіонович. — За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? — Ожогін шпурнув листівку Моллеру.

— Я знайшов її на східцях вашого будинку… — промовив Моллер після деякого замішання.

Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.

Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.

Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.

Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.

Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.

— Я вас правильно зрозумів? — спитав він, зайшовши до кімнати. — Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?

— Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.

Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.

— Скажу відверто, — почав він, — я не люблю серйозних розмов.

— Дурниці! — уривчасто кинув Ожогін і закурив. — Поводите ви себе щонайменше безглуздо.

Моллер насторожився.

— Зовсім безглуздо! — продовжував Микита Родіонович. — І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?

Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.

— Не прикидайтесь дурнем! — різко сказав Ожогін, — у серйозних справах я жартів не люблю.

— А хіба я жартую? — спитав Моллер.

— Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.

— Цього не може бути! — злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.

— Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!

Моллер зблід.

— Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.

— Абіх — підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, — прошепотів Моллер.

— Коли б це було безперечно, — підвищив голос Микита Родіонович, — то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.

— І я доведу… доведу…

— Нічого ви не доведете! — обірвав Ожогін. — Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і нас. Ось чого ви доможетесь своїми відвідинами!

Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.

— Ви цього не зробите, — прогугнявив він.

— Чому ви так упевнені?

— Я вас вважаю своєю людиною.

— А якщо своя людина буде ставити нас під удар?

— Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.

— Тим більше, — Микита Родіонович встав. — Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.

— Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…

Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.

— Ось що я вам скажу, — зашепотів він. — Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…

— Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, — перебив Ожогін, — я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?

— Ніскільки. Завжди готовий.

— От і домовились.

На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.

Кожний новий день приносив радісні вісті.

На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…

В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.

Багаті квартали здавалися вимерлими, будинки стояли з забитими вікнами і дверима. Де-не-де залишилися двірники, слуги, довірені.

Есесівці скаженіли. На Базарній площі з'явилася шибениця. На ній цілий тиждень висіли задубілі трупи. Прибитий до стовпа напис повідомляв, що повішені — зрадники інтересів Німецької імперії. Прізвищ покараних гітлерівські кати не назвали, але народ їх пізнав.

У місті хазяйнували солдати, поліцаї і аферисти всіх мастей та відтінків. З'являтися на вулицях з настанням темряви, навіть при наявності спеціальних перепусток, було рисковано. Однієї ночі мешканці будинку Вагнера почули тріск автоматної черги. Вранці на вулиці виявили труп чоловіка. Труп пролежав дві доби, його прибрали самі городяни. Перелякані сміливими повітряними десантами Радянської Армії, німецькі патрулі в кожному перехожому ладні були вбачати парашутиста і часто стріляли в городян без попередження.

Викликані на чергове побачення до Юргенса, Микита Родіонович і Андрій помітили, що його резиденція охороняється автоматниками; один розмістився в передній кімнаті, біля самих дверей, другий — біля входу в будинок з двору.

В особняку, як і раніше, панував непорушний спокій. Особняк нагадував острівець тиші і порядку серед бурхливого моря. Вірний собі, цілком спокійним залишався і сам Юргенс.

Розмова, що відбулася, носила не зовсім звичайний характер. Переконавшись у тому, що учасники групи забезпечені всім необхідним і ні в чому не мають особливої потреби, Юргенс попросив їх зробити приблизний підрахунок продуктів харчування місяців на п'ять.

На здивовані погляди друзів Юргенс відповів по-російськи:

— Звикайте, звикайте… В нашій роботі часом зустрічається багато незрозумілого, але це не повинно вас лякати. У недалекому майбутньому ви самі дізнаєтесь, чим це викликано.

Микита Родіонович і Андрій, озброївшись олівцями і папером, сіли за підрахунки.

Коли питання про харчування було розв'язане, Юргенс сказав:

— Прошу мати на увазі, що присвоєні вам клички: Марс, Сатурн і Юпітер, є одночасно і паролями. Отже той, хто назве їх вам, незалежно від того, хто це буде, знає про все, і ви зобов'язані будете виконати те, що він вимагатиме. Кажу це тому, що все може трапитись.

— Як це все-таки розуміти?

Юргенс посміхнувся:

— Час напружений. Мало що може трапитись! Сьогодні я тут, завтра — там; сьогодні я живий, а завтра мене вб'є випадкова куля… Ось так. Забувати про це не можна… До речі, як я розмовляю по-російськи? — раптом спитав він.

— Краще, ніж ми по-німецьки, — сказав Микита Родіонович. — Вас можна прийняти за росіянина.

— Навіть?

— Звичайно.

— Це добре. Ніхто з нас не знає, якою мовою і коли доведеться розмовляти. Ви думали над тим, як і яким шляхом краще повернутися в Росію?

Ожогін і Грязнов чекали, що сьогоднішня розмова почнеться саме з цього питання, до нього вони підготувалися.

— Думали, — відповів Микита Родіонович.

— Ну і як?

Ожогін виклав свою точку зору. Повертатися до Радянського Союзу під виглядом військовополонених — невигідно і небажано. Недоцільно також говорити про те, що вони взагалі були на території Німеччини, бо це може накликати на них підозру…

— Не згодний, — перебив Микиту Родіоновича Юргенс. — Полону в своїх нових біографіях вам не уникнути, оскільки ви опинилися на території Німеччини. Раніше ще можна було сказати, наприклад, що ви жили в районах, тимчасово окупованих німцями, або були в партизанах, але тепер такі варіанти виключені. Залишається полон. Полон і втеча з полону. Обов'язково втеча, причому, групова. Тікало п'ять, шість, сім чоловік, живими лишилося троє. Питання: куди тікали, де ховалися, жили, що робили? Це треба серйозно обміркувати. Прізвища полонених, які тікали з таборів і загинули, вам дадуть. Дадуть також найменування табору. Не виключена можливість, що доведеться з'їздити і подивитися на цей табір, щоб потім зуміти розповісти про нього. Уявимо й інший варіант: до табору вас не довезли, і ви по дорозі втекли. Такі факти були. Зовсім недавно місцева влада виловила чотирьох росіян, які втекли з заводу і ховалися в лісах протягом двох років. «Такий варіант теж підходить.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ожогін.

— У мене запитання, — промовив Андрій, який досі мовчав.

— Будь ласка.

— Радіотехніка нам буде видана?

— Ні в якому разі. Ви самі забезпечите себе технікою на місці, після остаточного зміцнення свого становища. Ви переконались, що все це не таке складне, як здається на перший погляд.

Розмова затяглася. Ожогін і Грязнов зробили з неї висновок, що Юргенс після арешту Марквардта почувай себе невпевнено, хоч і намагається старанно приховати це…

— Може статися так, що ми будемо залишені напризволяще, — сказав Андрій по дорозі додому.

— Все можливо, — погодився Микита Родіонович. — У паніці можуть забути не лише про нас.

— Ну що ж, не забудуть — добре, забудуть — ще краще.

… В домівці Вагнера ніхто не спав. Альфред Августович, Абіх, Алім сиділи в кабінеті над картою.

— Ми склали «послужний список» Моллера. Нате, полюбуйтесь. — Вагнер простягнув Ожогіну списаний аркуш паперу. — Неточними можуть бути лише дати, а за решту ручуся головою.

Це був страшний список жертв — список комуністів, антифашистів, яких видав і занапастив Моллер. Ось комуніст — робітник Саймер, у справі якого виступало всього лише два свідки: поліцай і Моллер. Саймера, коли він розклеював листівки, бачив тільки поліцай, а Моллер дав свідчення за плату. Ось адвокат Брандт. Він з'явився у місті перед війною і оселився у Моллера в готелі. Брандт у свій час був активним бійцем Інтернаціональної бригади в Іспанії. Якось у колі друзів Брандт сказав, що готовий битися за Москву так само, як бився за Мадрід. На другий день його арештували. Серед свідків був Моллер. Ось зубний лікар — старий Лернер. Протягом року він замінив Моллеру майже всі гнилі зуби Якось лікар, між іншим, показав Моллеру портрет Тельмана, який зберігав кілька років. Тієї ж ночі з'явилися гестапівці і арештували лікаря. Старий Лернер помер у тюрмі. Кравець Келлер. У нього була дочка Роза, яка жила на нелегальному становищі: її переслідували за участь у першотравневому страйку. Будучи замовцем Келлера, Моллер під приводом допомоги Розі дізнався у батька, де ховається дочка, і видав її гестапівцям. Слідом за Розою арештували і родину Келлера. У списку було зазначено дванадцять жертв.

— Це лише ті факти, які відомі мені і друзям, — сказав Вагнер, коли Ожогін прочитав список. — А скільки ми не знаємо! Як бачите, ця прилизана і слизька людина страшніша й небезпечніша за будь-якого явного гестапівця.

— З такою гадиною треба кінчати, сказав Ожогін.

— І чим швидше, тим краще, — підтримав його Гуго Абіх. — Я прошу доручити це мені. У мене є деякі міркування…

Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі нема нікого. Гуго вважає, що непогано було б заманити Моллера туди. Завод, розташований на околиці міста, — найзручніше для цього місце.

— Ваш інвалід — надійна людина? — поцікавився Микита Родіонович.

— Цілком, — відповів Гуго.

— Я теж так вважаю, — підтвердив Вагнер.

XIII

Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.

— Ти зрозумів, що від нас вимагають? — спитав Гуго.

— Та тут і розуміти нема чого, — відповів Пауль. — Ходім, я покажу вам своє господарство, — запропонував він гостям.

Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.

— Що ж ви охороняєте? — поцікавився Андрій.

— Завод.

І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться — холодно, а палива немає.

Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.

— Тягнути особливо нема чого, — сказав Андрій.

Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.

Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.

— Це ви, пане Моллер?

— Я, я… Що трапилось?

— Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.

— Що ж, заходьте до мене.

— Незручно. Краще ви…

— Скажіть, куди, — перебив його Моллер. — Я прийду.

— Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.

— Біжу.

Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.

— Необхідна ваша допомога, — не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. — Ви знаєте, де цегельний завод?

— Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?

— Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.

— Абіх? На завод? — миттю пожвавішав Моллер.

— Так-так.

— Сам?

— Не знаю… Наше завдання і буде полягати в тому, щоб з'ясувати, сам він туди прибуде чи з ким-небудь і що він там робитиме.

— І ви хочете…

— Не розмовляйте так голосно, — обірвав його Микита Родіонович і тихо додав: — Треба, щоб ми негайно, не гаючи жодної хвилини, пішли на завод. Необхідно зустріти моїх хлопців, попередити їх і вистежити Абіха. Я почекаю біля входу на завод, а ви підете до них. Згода?

— Біжімо… Зрозуміло… Спасибі за повідомлення.

Глухими провулками вони попрямували до заводу.

… Андрій, Алім і Пауль з вікна сторожки добре бачили, як Моллер ввійшов у ворота і втоптаною сніговою стежкою швидко пішов до контори.

Всі троє вийшли йому назустріч.

Важко дихаючи від швидкої ходи, Моллер поманив до себе пальцем Грязнова, а коли той наблизився до нього, сказав пошепки:

— Сюди незабаром прийде Абіх… і, можливо, не сам. Пан Ожогін просив мене і вас постежити за ним.

— Ходім, я покажу зручне місце для цієї мети. — І Андрій пішов до вже знайомого барака.

Моллер вистрибом побіг за ним. За Моллером ішов Алім, за ним — Пауль.

Пройшовши весь барак, Андрій наблизився до стола і сів на лаву. Сіли й інші. Моллер ще не встиг віддихатись і, вийнявши хусточку, витирав нею спітніле обличчя. Всі мовчали.

За домовленістю, Пауль повинен був зайняти місце для спостерігання біля воріт, але йому хотілося бути присутнім при початку такої незвичайної розмови, і зараз він з цікавістю розглядав гестапівського підлабузника.

— Чи багато вам платить гестапо за ваші послуги? — спитав нарешті Андрій і вийняв із кишені аркуш паперу.

Той здивовано подивився на юнака.

— А вам? — усміхнувся він.

— Нам нічого не платить.

— Мені платять, але нерегулярно і не завжди стільки, скільки я хочу. Але чому ж вам… Хоча так, я випустив з уваги: у вас пан Юргенс. Ви у вигіднішому становищі.

— Чи не бажаєте ви поділитися своїм досвідом роботи? — знову запитав Андрій.

— Досвідом роботи? Як це розуміти?

— Ці прізвища вам що-небудь говорять? — спитав Андрій і подав Моллеру список осіб, складений Абіхом і Вагнером.

Господар готелю, ще не розуміючи, куди хилиться розмова, з цікавістю подивився на аркушик. Він прочитав знайомі прізвища, і раптом здогад обпік його мозок. Звідки цей список? Хто міг сказати їм прізвища осіб, за якими він стежив за дорученням гестапо? Моллер здригнувся і, випустивши аркушик на стіл, здивовано подивився на Грязнова.

— Кого ще можна занести до цього списку? — спитав Андрій.

— Я нічого не розумію, — пробелькотів Моллер, — намагаючись посміхнутися.

Грязнов повторив запитання.

— А вам це навіщо? — сухо, не без злості, спитав гестапівець.

— Коли запитуємо, значить треба.

Моллер перевів погляд на Аліма і, зустрівшись з його очима, відчув небезпеку. Він зробив рух, намагаючись встати, але третій, невідомий йому співбесідник грубо кинув:

— Сиди на місці, паскуда!

В очах Моллера на мить спалахнуло почуття страху. Розстебнувши комір пальта, він спитав:

— Що вам треба від мене?

— Я вже сказав, — відповів Андрій. — Кого ви ще видали гестапо?

Моллер мовчав, спохмурнівши і прикусивши нижню губу.

Грязнов вийняв пістолет. Гестапівець рвонувся з місця, вдарився об стіну барака і, затуливши обличчя руками, застиг.

— Я буду рахувати до десяти, — сказав Андрій. — За цей час ви повинні назвати прізвища своїх жертв, а ми їх запишемо. Не захочете згадати — ваша справа.

Моллер відкрив обличчя і побачив, що в Аліма теж з'явився пістолет.

— Починаємо, — промовив Андрій. — Один… два… три… чотири…

Коли він дійшов до п'яти, Моллер неслухняним язиком промовив:

— Глезер.

Андрій заніс прізвище до списку.

— Хто такий Глезер?

Моллер розповів, що Глезер — вагоновод трамвая, який співчував комуністам, арештований на початку сорок третього року.

— Далі! — вимагав Андрій.

— Мейєр… Роберт Мейєр…

Пауль пішов до виходу з барака.

У вікно було видно, як він зайшов у сторожку, вийшов звідти з малокаліберною гвинтівкою і, спокійно димлячи сигаретою, пішов до воріт.

Грязнов, сховавши пістолет у кишеню, записував усе нові й нові прізвища, які називав Моллер, їх набралося вже вісім, коли провокатор замовк.

— Усе? — спитав Андрій.

— Все. Більше не було.

— Вистачить і цього. Тепер напишіть отут, внизу, що всі перелічені вище особи видані вами в руки гестапо, і підпишіться.

Зрадник став рачки, його била лихоманка.

— Рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… — почав Андрій.

Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.

— От і добре! — сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.

— Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.

Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель злобного хижака. Раптом він схопився з місця і побіг у кінець барака.

Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.

Пролунав запізнілий постріл.

— Утече, негідник, — крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.

Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.

І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.

«Втече! — майнула тривожна думка в голові Грязнова. — Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.

Пролунав ще один постріл.

— Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! — сказав Пауль. — Ледве не проґавили цю нікчему. — І він похитав головою.

XIV

Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.

— А якщо ми самі його попросимо?

— Навряд чи з цього що-небудь вийде, — відповів Долінгер. — Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.

— Але ми рискнемо, — сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.

— Не раджу, — зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.

Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.

— А як же ми? — спитав Микита Родіонович.

— Що вас турбує? — поцікавився Долінгер.

— Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?

— Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.

… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.

Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.

Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.

Несподівано здалека долинув рокіт літака.

Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.

Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.

Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.

— Яке багатство! — сказав той, обережно виймаючи сигарету. — А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.

Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.

— Що ви! — здивувався той. — Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…

— Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.

— Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?

Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.

На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.

Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.

— Я ніколи не думав, — говорив незнайомий, — що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей — я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, — цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! — Він похитав головою. — А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…

Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.

— Наці, наці… будьте ви прокляті! — вилаявся старий солдат.

Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.

— Що? Боїтеся, хлопці? — Він гірко посміхнувся. — А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. — Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.

— Цікава людина, — промовив Грязнов. — Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.

— Я теж, — сказав Ожогін. — Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…

Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!

Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.

Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.

— Мої друзі, — відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. — Моя дружина… мій син…

Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.

Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.

Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера — чоловіка її рідної сестри.

Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:

— Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…

Юргенс замовк.

До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.

— Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, — запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.

Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.

Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.

Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.

Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.

— І завжди так, — поскаржилася дружина Юргенса. — Варто мені почати грати, як він засинає.

— Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, — сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. — Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. — І він запросив друзів до кабінету.

Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.

Друзі ніяких претензій не мали.

— Дуже добре, — кивнув головою Юргенс. — Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?

Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.

Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.

— По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, — перебив Микита Родіонович шефа.

Юргенс посміхнувся.

В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.

— Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, — заявив він, прощаючись.

XV

Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.

— Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, — промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.

Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.

— «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», — прочитав він. — Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.

— Тільки собі? — спитав Альфред Августович.

— Гадаю, що його приклад наслідують і інші.

— Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! — засміявся Вагнер.

— Є ще одна новина, — сказав Гуго, — на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»

— Хто? — майже скрикнув Ожогін.

— Карл Юргенс, — посміхаючись, повторив Абіх.

Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:

— Що за чортовиння… Невже він?

Андрій розсміявся:

— Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…

— Як же це так? — Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив — У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?

— А що, коли піти? — запропонував Алім.

— Куди? — спитав Абіх.

— До нього в особняк.

Ожогін встав і схвильовано почав ходити по кімнаті. Об'ява про смерть Юргенса сплутала всі карти. Після довгої, напруженої роботи друзі залишились «біля розбитого корита». Всі їх шефи або втекли, або арештовані, або померли.

До міста наближалися американські війська. Вони вже вступили у Кельн.

«Усе розвалюється, і їм тепер не до нас», подумав Микита Родіонович. Однак думка про те, що об'ява в газеті має відношення до їх шефа, примусила Ожогіна погодитися з пропозицією Аліма й піти в особняк.

Біля парадних дверей резиденції Юргенса стояли два камуфльовані лімузини. Це було незвичайно: раніше машини ніколи не затримувалися тут.

Служник, який впустив Ожогіна, здавався розгубленим.

— Ви чули? — спитав він Ожогіна.

Микита Родіонович відповів, що дізнався з газети, але не повірив і прийшов особисто переконатись.

— Смерть нікого і ніколи не обдурює, — багатозначно промовив служник і журно похитав головою. — Ходімо, я вас проведу. Можливо, ви будете потрібні.

Похмурий зал був порожній. З кабінету доносилися стримані голоси. Ожогін постукав у двері. Чоловічий голос дозволив зайти.

Перше, що йому впало у вічі — це_ відкритий стінний сейф, що зіяв наче чорна яма. На підлозі біля нього лежала купа паперів у папках, згортках. Два гестапівці, один з них — уже знайомий друзям майор фохт, хазяйнували в кабінеті. Майор перебирав біля столу пачку якихось паперів, а його колега, сидячи збоку, писав під диктовку. Очевидно, провадився опис паперів.

— А-а, пане Ожогін! — фамільярно звернувся майор до прибулого. — Ви не можете пролити світло на Цю темну історію?

— Я тільки що дізнався про це з газети, — відповів Микита Родіонович.

— Пізнувато, пізнувато… Але краще пізно ніж ніколи.

Ожогін подивився навколо.

— Що трапилося? — звернувся він до майора. — Якщо, звичайно, не секрет.

— Ви знайомі з розташуванням кімнат? — спитав Фохт замість відповіді.

Микита Родіонович ствердно кивнув головою: він бував у Юргенса неодноразово і добре знає його будинок.

— Пройдіть у спальню, — сказав майор, — дружина все розповість, — і чомусь розсміявся.

У спальні Ожогін застав дружину і сина Юргенса. Пані Юргенс підвелася назустріч гостю, а син продовжував сидіти на дивані з книгою в руках.

— Хто б міг сподіватися… — промовила пані Юргенс і затулила обличчя носовою хусточкою. — Хто б міг подумати… Ні, я не переживу. Карла! В мене невистачить сили…

Микита Родіонович посадив жінку в глибоке крісло, сів напроти і подивився на Юргенса-молодшого. Смерть батька, здається, не хвилювала його і не вивела із звичайної колії.

«Дивна сімейка!» подумав Ожогін.

Дружина Юргенса, спершись на спинку крісла, тихо стогнала. Але вона швидко отямилась і без розпитувань з боку гостя розповіла, як це все трапилось.

— Я спала… це було о третій годині ночі. І раптом чую — постріл… Я сплю дуже чуйно, прокидаюся від найменшого шарудіння… Я схопилася і побачила, що Карла біля мене немає. А він… а він уже лежав біля стола. Я підбігла… Господи, який жах! — Вона заломила руки і знову затулила обличчя хусточкою. — Він стріляв у рот з великого пістолета… У нього вискочили очі, відлетів череп. Ні-ні, я не можу згадувати про це…

— Де ж тіло покійного? — спитав Микита Родіонович.

— Там… там… — Вона невиразно махнула рукою кудись убік.

— Він що-небудь залишив?

— Так… — Пані Юргенс встала, підійшла до туалетного столика і, взявши невеликий аркуш паперу, подала його Ожогіну.

Микита Родіонович побачив знайомий почерк Юргенса.

Він писав:

«Дорогі мої Луїза і Петер! Я не можу пережити смерті Німеччини і повинен вмерти раніше за неї. Прийде час, і ви виправдаєте мій вчинок. Нікого не звинувачую у своїй смерті, крім історії, яку Геббельс заслужено назвав «продажною дівкою». Вона, і тільки вона, в усьому винна. Пробачте, Карл».

Прочитавши листа, Ожогін продовжував машинально дивитися на клапоть паперу, думаючи про те, що якби Юргенс не сам вирішив свою долю, то за нього її вирішили б інші, і в найближчий час.

На похорон Юргенса зібралося багато людей. Тут були невідомі Ожогіну і Грязнову цивільні, військові, гестапівці, есесівці, взвод автоматників, духовий оркестр.

Юргенс лежав у відкритій труні. Обличчя його було накрите серпанковою тканиною. За штабною машиною, на якій везли труну, йшла дружина покійного. З одного боку її підтримував син, з другого — високий худий дід.

На другий день після похорону в особняку Юргенса розмістився штаб військової частини. Дружина, син і вірний служник покійного виїхали з міста.

Самогубство Юргенса викликало у друзів розгубленість. У критичний момент, коли було вже очевидно, що в місто повинні прийти американці, Ожогін, Грязнов і Ризаматов лишилися самі, без будь-якого плану дій, не маючи зв'язку з Батьківщиною. Все, що намічалося німецькою розвідкою по відношенню до них, зруйнувалося.

— Погана справа! — сказав Андрій, коли вони повернулися з похорону. — Я пропоную пробиратися назустріч нашим, на схід.

Ожогін замислився.

Наближення американських військ, не могло його не турбувати. Через якихось три-чотири дні місто буде окуповане американцями. Звичайно, вони союзники, вони повинні допомогти росіянам, які перебувають у цьому місті, повернутися на батьківщину. Але як пояснять американцям свою присутність тут Ожогін і Грязнов? Вони не військовополонені, не перебувають у таборах, не мають будь-яких документів, що свідчили б про їх належність до Радянської Армії. До того ж у місті залишаться гестапівці, які з помсти або просто вислужуючись перед американцями видадуть Ожогіна й Грязнова. Тоді — а це найімовірніше — американці поставлять їх обох, а разом і Аліма, перед військово-польовим судом і, чого доброго, розстріляють. Можна, звичайно, наполягати, щоб американці запитали радянське командування, але вони можуть погодитись на це, а можуть і відмовити. Варіант, запропонований Андрієм, безумовно привабливий, але… чи мають вони право кинути довірену їм Батьківщиною ділянку роботи?

Треба виходити з того, що б вони робили, якби насправді вважалися людьми німецької розвідки. Він і Андрій повинні виконати свою роль і вони виконають її будь-що!

XVI

Микита Родіонович прокинувся рано. Встав, умився, вийшов у сад. Уже зійшло сонце, легкий вітерець шепотів у вітах дерев.

Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися, стали яскравішими, йшла весна, і Микита Родіонович раптом гостро, до болю, відчув, що десь дома теж шумлять по-весняному дерева, теж наливаються бруньки яблунь.

«Додому… як хочеться додому!»

Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.

Ні! Так не можна. Вони надто звикли до ролі утриманців Юргенса. Треба робити нові кроки, обов'язково щось робити… Ожогін устав з лави і попрямував додому.

Майнула думка піти в гестапо, спробувати дізнатись про обстановку і, на крайній випадок, порадитися з майором Фохтом.

Ожогін подивився на годинник — було коло восьми годин ранку.

«Піду… Спробую».

Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.

Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.

На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини — майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.

Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.

Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.

— В будинок пропускаються тільки співробітники, — перервав лейтенант і додав: — У них особливі перепустки.

— Я прошу доповісти майору, — спробував умовити есесівця Микита Родіонович.

— Це не входить у мої обов'язки, — ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.

По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.

— Мені дуже потрібно, — наполягав Ожогін.

— Нічим не можу допомогти, — відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: — Отак-то…

— Я почекаю кого-небудь з працівників, — не здавався Микита Родіонович.

Лейтенант відійшов, знизавши плечима.

Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір'я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.

«Вивозять справи», подумав Ожогін.

Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.

Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.

Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам'ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.

— Що ви тут робите? — спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.

Від несподіванки Микита Родіонович розгубився.

— Я вас питаю! — майже крикнув німець.

— Мені потрібен майор Фохт, — тихо відповів Ожогін.

Гестапівець посміхнувся.

— Я майор Фохт, — сказав він твердо і примружив очі. — Що ви хочете?

Ожогін оторопів. Розгублено, намагаючись зрозуміти значення цього жарту, він промовив:

— Я вас не знаю…

— Не знаєте тому, що не знаєте майора Фохта, вам просто треба проникнути в будинок. Сволота! Встати! — крикнув гестапівець і дав Ожогіну ляпаса.

Микита Родіонович підвівся, і досі не розуміючи, що відбувається. Удар був не дуже сильний, але щока його палала. Шалена лють спалахнула миттю. Ожогін ніколи в житті не відчував приниження побитої людини. Обличчя почервоніло від сорому, руки стислися в кулаки. Гестапівець дивився на нього нахабно, визивно. Микиті Родіоновичу нестерпно хотілося, не думаючи про наслідки, дати фашисту здачі, збити його одним ударом з ніг, розтоптати. На мить злість затьмарила свідомість, але він, майже із стогоном, стримав її. Розум переміг.

— Ви не маєте права так поводитися з людиною, яка… — глухо, задихаючись, сказав він, — яка виконує доручення особливого органу… Проведіть мене до майора!

Гестапівець безцеремонно згріб Ожогіна за плече і, штовхнувши, скомандував:

— Вперед! Я тобі покажу майора Фохта!

Микита Родіонович покірно пішов до входу. Вартовий відступився і пропустив його в коридор. Гестапівець ішов ззаду на деякій відстані. Коридор тягнувся до кінця будинку, з обох боків мелькали двері. Частина з них була відчинена; звідти доносилися голоси, стукіт друкарських машинок. Гестапівці, які йшли назустріч, кудись поспішаючи, несли папки, купи паперів.

— Ліворуч! — грубо крикнув гестапівець і, не чекаючи, поки Ожогін відчинить двері, сам розчинив їх навстіж і штовхнув його в кімнату. — Ще один ваш поклонник! — сказав він з посмішкою чоловіку в цивільному, який сидів за столом.

Той підвів голову, без усякої цікавості подивився на Ожогіна і знову заглибився в папери. Він швидко гортав аркуш за аркушем, зрідка попльовуючи на пальці. Худе, з запалими щоками довгасте обличчя, гостре підборіддя, вузькі плечі, бліді кістляві руки, що не знали фізичної праці, — ось що. помітив Микита Родіонович. Гестапівець, який привів Ожогіна, вказавши йому на лазу, заявив тоном наказу:

— Чекайте! — І пішов.

Микита Родіонович сів. Минуло кілька хвилин. Здавалося, що присутності Ожогіна не помічали. Микита Родіонович тихо кашлянув, але і це не вплинуло. Гестапівець навіть не відірвав очей від паперів, які проглядав.

Лише через десять-п'ятнадцять хвилин він відклав справу і звернувся до Ожогіна.

— Як ви сюди потрапили? Чого?

— Я і мої друзі — працівники Юргенса. У нас немає ніяких документів, — пояснив Микита Родіонович.

— Про це повинен був потурбуватися Юргенс, — відповів гестапівець, — і якщо не потурбувався, значить вважав зайвою або небажаною наявність у вас документів.

— Але Юргенса немає в живих, а часи змінилися, — намагався виправдати свою точку зору Ожогін.

— Що ви цим хочете сказати? — зі злістю спитав гестапівець.

— Без документів ми позбавлені можливості взагалі перебувати в місті, нас може кожної хвилини арештувати військова влада.

Гестапівець встав з крісла.

— Арештувати… — повторив він повільно, наче щось обмірковуючи. Потім знову сів і почав ритися в паперах.

Несподівано задзвонив телефон. Гестапівець зняв трубку і приклав її до вуха.

— Я… Так, закінчую… — Обличчя його зблідло. — Вже, зараз? — спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: — Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.

Зайшов штурмшарфюрер, низенький на зріст, з круглим обличчям й високою талією, і, ставши струнко, доповів про себе.

— Машини готові? — спитав гестапівець.

— Так, готові!

— Якщо в першій є місце, посади оцього. — Він показав на Ожогіна. — По групі «Б». Зрозуміло?

Штурмшарфюрер ствердно кивнув головою і підійшов до Ожогіна. Не розуміючи, що відбувається, Микита Родіонович звернувся до гестапівця:

— Це непорозуміння. Я наполягаю, щоб мене вислухали….

— Веди! — коротко кинув гестапівець.

— Моє прохання в інтересах розвідки… — продовжував Микита Родіонович.

Штурмшарфюрер потягнув Ожогіна до дверей і безцеремонно виштовхнув у коридор, а звідти на подвір'я.

Микита Родіонович побачив темно-сірі цегляні стіни і велику кількість маленьких вікон з гратами. Подвір'я було заасфальтоване, в усіх кутках стояли автоматники. В центрі височіла вишка з кулеметною установкою. Біля неї стояло кілька закритих машин. Дверцята однієї з них були відчинені. Поруч стояли два солдати і про щось тихо розмовляли. Штурмшарфюрер відвів Ожогіна вбік і став поруч з ним.

— Конвой, сюди! — пролунала раптом голосна команда.

Біля десятка автоматників поспішно вишикувалось ланцюжком між машиною і в'язницею.

Через кілька хвилин почали виводити в'язнів. Один з них був одягнутий у форму гестапо, але без знаків, нашивок і ременя. Коли він наблизився, Ожогін здригнувся: це був майор Фохт. Він ішов спокійно, з гідністю, поглядаючи навкруги.

— Що тут відбувається? — тихо спитав Ожогін штурмшарфюрера, який стояв поруч.

— Нічого. Відправляють в'язнів, — спокійно відповів той.

— Але це ж майор Фохт!

— Був майор. І не Фохт, а Ціслер, — знехотя пояснив штурмшарфюрер.

— Якась комедія! — прошепотів Ожогін.

Дверцята за Фохтом захлопнулися, і машина виїхала з. подвір'я. Зараз же почали виводити в'язнів для посадки в другу машину. Деякі з них не могли йти самі, їх тягли під руки.

Штурмшарфюрер показав Ожогіну на дверцята і енергійно потягнув його за рукав.

— Куди ви мене тягнете? — запротестував Ожогін. — Без балачок!

— У вас немає підстав для цього!

Підбіг старший гестапівець, який керував посадкою:

— В чому справа? Що тут таке?

Штурмшарфюрер відповів, що повинен посадити цю людину за розпорядженням старшого слідчого Лемана.

— Я не прийму, — безапеляційно заявив старший. — Машина їде по спеціальному маршруту. До того ж я не буду брати на свою відповідальність в'язня без наряду.

— Я не в'язень, — сказав Ожогін.

— Тим більше.

Залишивши Ожогіна, штурмшарфюрер побіг у будинок.

Старший гестапівець підійшов до машини, щось сказав шоферу, і той завів мотор. Черговий почав відчиняти ворота.

У Микити Родіоновича гулко билося серце. В думках він квапив людину біля воріт, бо розумів, що з від'їздом арештантської машини зникне небезпека.

З будинку, розмахуючи папірцем, вибіг штурмшарфюрер. Начальник конвою, який сидів уже в кабіні шофера, незадоволено зморщився. Пробігши очима записку, він поволі виліз з кабіни і відчинив дверцята.

— Ну, швидше! — наказав він Ожогіну.

Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.

«Все!» — майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.

Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.

Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.

Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.

Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.

Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.

Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.

Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.

Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.

— Виходьте! — скомандував унтерштурмфюрер.

В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.

XVII

День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.

Минула година.

Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.

Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.

— Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? — висловив своє побоювання старий.

Гуго замислився.

— Важко сказати… Треба спитати в Андрія — він напевно знає.

Піднялися нагору і розбудили Грязнова.

Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.

Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував:

— Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?

— Це неможливо, — заперечив Алім. — Микита Родіонович — людина обережна.

Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.

Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.

Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.

У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків

— Ну що? — спитав Алім.

— Те саме, — відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.

Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.

Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.

— Незрозуміло, нічого незрозуміло… — шепотів старий.

О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.

— Андрійку, — тихо покликав він друга, послухай…

Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, — можливо, за містом, — народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.

— Що там таке? — в свою чергу спитав він Аліма.

Той знизав плечима:

— Бій. Або, може, літаки.

Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.

— Ідуть танки, — повідомив він Аліму, — але чиї і куди, невідомо.

Треба було чекати ранку.

Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.

— Союзники! — вигукнув Алім.

— Так, американці, — підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.

Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.

— Ходімо назад, — запропонував Андрій.

Друзі звернули в провулок і попрямували додому.

— Напевно, незабаром кінець війні, — висловив свою думку Алім. — От було б добре!

Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.

— Ну як? — стривожено запитав він.

— У місті американці, — відповів Грязнов.

— Прийшли все-таки, — похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.

Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.

XVIII

На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.

— Не того, не того я чекав, — весь час сумно повторював він.

Повідомлення про нових квартирантів було ще одним ударом для нього.

— Куди ж ми їх помістимо? — спитав Алім у Вагнера.

Вагнер, здавалося, не чув запитання. Він навіть не обернувся до свого друга і тільки глибоко зітхнув. Алім поклав руку йому на плече і спробував відвернути його увагу від безрадісних думок.

— Пустимо їх у спальню, там вони не заважатимуть нам, а самі перейдемо до вашого кабінету.

— Мені однаково. Робіть, як хочете.

Вагнер встав, підійшов до піаніно і замкнув його, вийняв свічки, які останній раз запалювала покійна дружина, взяв скрипку і відніс її до кабінету. Звідти він уже не повертався до самого обіду.

— Погано старому, зовсім погано, — сказав Алім.

Андрій розумів стан Вагнера. З приходом американців у нього підірвалася віра в майбутнє, зникла надія на спільне життя з сином. Старий архітектор відчував, що його син, який став радянським партизаном, не захоче тепер повернутися сюди, коли в місті американці

Старого ледве впросили вийти в їдальню. Він так само мовчки сів у своє крісло і неохоче почав їсти.

Тільки-но друзі закінчили перше, як до кімнати,_ не постукавши, зайшов один із квартирантів. Це був кістлявий майор, високий на зріст, з пихатим виразом обличчя. За ним ішов негр-солдат з двома великими чемоданами, оббитими жовтою шкірою.

— Хеллоу! — кинув майор сухо і, не чекаючи відповіді, спитав: — Де кімната?

Алім мовчки встав з-за столу і провів майора у спальню.

Через хвилину Алім повернувся і тихо повідомив:

— Влаштовується, розкладає речі.

Знову взялися за перерваний обід, але закінчити його не вдалося. Майор вийшов у їдальню і, ні до кого не звертаючись, зажадав, щоб йому приготували ванну. Вагнер мовчки подивився на американця і знизав плечима. Майор повторив вимогу. Тоді Альфред Августович встав і, стримуючи обурення, промовив:

— У будинку немає слуг.

— Немає, так будуть!

— Сумніваюсь.

Майор окинув Вагнера холодним поглядом і ступив крок до нього. Але між ним і старим став Андрій.

Андрій був трохи нижчий за американця, та ширший у плечах і в грудях.

— А ви хто? — не змінюючи пози боксера, що готується до бою, процідив американець.

— Він офіцер Радянської Армії, — відповів за Андрія Абіх.

— Союзник? — здивовано перепитав майор.

Андрій кивнув головою.

— А як ви сюди потрапили?

— Це не його вина, — сказав Гуго.

— Он воно що!.. Розумію… Вашу руку! Я майор Ніксон.

Андрій, переборовши себе, подав руку.

— А цей? — спитав Ніксон, кинувши вбік Вагнера.

— Теж союзник. В його будинку Грязнов живе з своїми друзями майже рік, — пояснив Гуго.

— Дивна колізія! — промовив Ніксон.

На цьому інцидент був вичерпаний.

Другий постоялець, капітан Джек Аллен, прийшов двома годинами пізніше і без супроводжуючих. Крім маленького легкого саквояжу і великої польової сумки з планшетом, у нього нічого не було. Повісивши шинель і вмившись, він попросив дозволу оглянути будинок. З великою цікавістю розглядав архітектурні проекти, розвішані на стінах, і коли дізнався, що Вагнер архітектор, довго й тепло тис йому руку.

Змінив свою поведінку і Ніксон. Це стало помітно після того, як Андрій розповів, що син Вагнера б'ється в рядах Радянської Армії.

Але Ніксон вважав себе переможцем і намагався підкреслити своє право бути господарем у будинку.

— Такі люди вносять неспокій у життя і перетворюють все добре на його протилежність, — говорив Аллен про Ніксона, коли його не було.

Грязнов і Ризаматов домовилися видавати себе за радянських офіцерів, закинутих у тил німців з спеціальним завданням, а своє перебування в будинку Вагнера пояснити тим, що син Вагнера, який перейшов на бік радянських військ, дав їм адресу батька, в якого вони й знайшли притулок під виглядом військовополонених. Тепер вони могли говорити, що. завгодно, не боячись бути викритими ні юргенсами, ні марквардтами, ні долінгерами, про яких почали забувати.

Остаточного визволення залишалось недовго чекати. Радянські війська вступили в Кенігсберг, Ганновер, Ессен, Відень, Штутгарт. Війська Першого Білоруського і Першого Українського фронтів рвалися до Берліна. Швидко повинен був наступити день — з'єднання союзних військ, день розв'язки.

Якось уранці, блукаючи по місту, Андрій і Алім зустріли на бульварі майора Фохта. Він ішов у новенькому цивільному костюмі і м'якому велюровому капелюсі сірого кольору з великими полями. Майор зробив вигляд, що не пізнав Андрія.

— Не розумію, що відбувається, — тихо сказав Грязнов Аліму, показуючи на Фохта. — Це гестапівець, той, який викликав Вагнера і нас з Микитою Родіоновичем. І він на волі…

— Можливо, ховається, — промовив Алім.

— Біс його знає! Можливо.

Після вечері Вагнер сказав:

— Добре, коли б ця війна була останньою!

Ніксон зареготав:

— Нова війна прийде швидше, ніж ви гадаєте.

— Це, на вашу думку, обов'язково? — спитав Вагнер.

— Обов'язково.

Ніксон вийняв з кишені невеличку записну книжечку, порився в ній і, знайшовши потрібне, сказав:

— Ось що пише Фокс: «Побідоносні генерали і адмірали більше дивитимуться на своїх союзників у перемозі, щоб виявити своїх можливих противників у майбутній війні… Вони будуть менше зайняті Німеччиною, ніж один одним».

— Дивна точка зору, — промовив Вагнер. — На щастя, є інший документ, який викликає надію на більш приємне майбутнє. Я маю на увазі рішення Ялтинської конференції.

— Під яким поставив свій підпис наш покійний Рузвельт, — додав Аллен.

— Старий переборщив, — розв'язно промовив Ніксон. — Та хіба можна допустити руйнування, навмисне руйнування індустріальної могутності Німеччини?

— Промисловість у Німеччині не належить народу, — зауважив Вагнер.

— А кому ж вона належить — мавпам чи папугам? — В голосі Ніксона з'явилися саркастичні нотки.

— Капіталістам, — коротко відповів Абіх.

— Це доктрина комуністів, і давайте не будемо говорити на цю тему.

Ніксон встав, підійшов до дивана і, розвалившись на ньому, простягнув свої довгі ноги.

— Капітане! — звернувся він до Аллена.

— Що? — відповів той.

— Дивізія простоїть у місті ще десять днів. Ви, здається, цікавилися саме цим питанням у начальника штабу?

— Можливо…

— Потім, ви просили, щоб вам дозволили перебратись на іншу квартиру.

— Можливо…

— Ви заявили, що не хочете жити разом зі мною…

— Заявив.

— А на якого біса вам усе це потрібно?

— Це моя, а не ваша справа, — відповів Аллен.

— Тоді я вам наб'ю фізіономію. І так наб'ю, як вам ще не били за все ваше життя.

Аллен засміявся. Всі насторожено чекали, чим закінчиться сварка.

— Ви мені якось показували дірку на своїй голові, — спитав Аллен Ніксона.

— Це рана, а не дірка, — відповів Ніксон. — Рана, яку я дістав від Роммеля в Африці. Я гордий…

— Можете гордитися скільки завгодно. — промовив Аллен. — Я хочу сказати, що через неї у вас, напевно, витекла частина мозку.

— Стара мавпо! — заревів Ніксон і, піднявшись з дивана, кинувся до Аллена.

Аллен з невластивою йому швидкістю схопився з стільця. Але дорогу Ніксону перегородив Андрій.

Ніксон зупинився із стиснутими кулаками, подивився на Андрія, перевів погляд на Аллена і, вилаявшись, пішов у спальню.

Звідти він вийшов одягнутий і, залишаючи кімнату, кинув:

— Ви ще запам'ятаєте майора Говарда Ніксона! Так-так, запам'ятаєте…

Приблизно через годину до будинку під'їхали два «джиппи». Молодий офіцер у формі «МР» — американської військової поліції — зайшов у кімнату і вийняв з кишені аркушик:

— «Грязнов… Ризаматов…» Є?

— Є.

— «Вагнер… Абіх»?

— Тут.

— А я за вами за всіма… Доведеться на деякий час залишити цю хатину під наглядом капітана Аллена. Це ви, якщо не помиляюсь?

— Так, я, — відповів Аллен.

Грязнова і Ризаматова офіцер посадив у свою машину, Вагнера й Абіха — в іншу, і «джиппи» роз'їхалися у протилежні боки.

XIX

Слідчий Фліт зробив два проколи кишеньковим ножиком у банці із згущеним молоком і перекинув її над великою чашкою з гарячим какао. Густе молоко, схоже на зубну пасту, товстим тягучим струменем полилося в чашку.

Фліт старанно розмішав какао, попробував його і, як видно, задоволений, вийняв зі столу бісквіти, загорнуті в целофановий папір.

Відкушуючи маленькі шматочки бісквіта, він повільно запивав їх гарячим какао, не звертаючи уваги на людину, яка сиділа напроти нього.

Фліт любив попоїсти. Він був гурманом і мав такі роки, коли їжа — для людей, подібних до нього, — є найвищою насолодою. Після обіду або вечері, він не був схильний ні до справ, ні до розмов.

Чоловік, який сидів навпроти слідчого, був до того худий, що нагадував скелет, обтягнутий шкірою.

Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

— Я не розумію, що примусило вас голодувати…

— Ви питаєте про це вже вдруге, — тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, — і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

— Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма — не одне і те ж.

— За що? За що? Дайте мені відповідь! — Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

— Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? — спитав наче випадково Фліт.

— Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

— Добре, ідіть. — І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:

— Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи — двадцяти восьми.

— Ви офіцер? — спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

— Так.

— Капітан?

— Так.

— Артилерист?

— Цілком вірно.

— Командували дивізіоном гвардійських мінометів?

— Командував.

— Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?

Тимошенко посміхнувся і сів.

Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.

— Добре, добре! — зробив нетерпеливий жест Фліт. — Це не так важливо…. Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…

— Лора, пора!

— Що пора? — насторожився Фліт. — Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?

— Догадуюсь, — добродушно посміхнувся Тимошенко. — Ви хочете об'явити, що я вільний.

— Про це доведеться говорити, коли з'єднаємося з вашими військами і прибудуть ваші представники. Зараз ще рано… Я маю на увазі інше.

— А саме?

— Вам доведеться виїхати у Сполучені Штати.

— А для чого це? — спитав Тимошенко, і в його очах спалахнули іскорки гніву.

— Не гарячіться… Ви людина молода і ще не бачили світу. Я певний, що ви вперше потрапили за межі своєї країни, будучи військовополоненим.

— Правильно.

— Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому вам доведеться плисти. Ви не уявляєте собі всієї чарівності цієї подорожі.

— Уявимо…

— І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.

— Чудово.

— Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів.

— Отже, згодні?

— Ні.

Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.

— Сказати «ні» ніколи не пізно, — знову почав слідчий. — Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.

— Віддаю перевагу першому.

— Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…

— Ех, ви! — Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.

За дверима стояв конвоїр.

Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.

Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.

На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.

Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона, не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.

Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.

— Падлюки! — всю ніч обурювався вразливий Андрій. — Як це можна допускати таке свавілля!

— Тихше, Андрію, — стримував його Алім. — Не псуй даремно нервів.

— Не можу… Завтра ж вчиню скандал!

Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.

На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

— Нехай він востаннє побачить сонце…

XX

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

— Яка трапилася помилка! — з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. — Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

— Не хочете розуміти? — Фліт жартівливо посварився пальцем. — Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. — Він подивився на ручний годинник: — У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.

— Ось чому нас звільняють! — радісно сказав Андрій.

— Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! — збуджено вигукував Алім.

Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:

— Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.

Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.

Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.

Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.

Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:

— Здрастуйте!

Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.

— Марс? Сатурн? Не помиляюсь? — спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.

— Не хвилюйтеся, — додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, — усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. — І він потиснув їм по черзі руки. — Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.

— З нами був ще Юпітер, — замість відповіді швидко заговорив Андрій, — але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.

Незнайомець посміхнувся.

— Більші планети, — пожартував він, — легше виявити. Юпітер уже дома.

Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?

— Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?

— Безумовно, — швидко відповів Андрій.

— От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.

У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:

— Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.

— Тобто? — звівши брови, перепитав незнайомий.

— Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.

— Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?

— Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.

Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.

— Якщо для вас це важливо, — сказав він, — то не може бути ніяких перешкод.

— Дуже важливо, — підкреслив Грязнов. — У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.

— Зрозуміло, — перервав незнайомий. — Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.

Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.

— До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, — сказав він, прощаючись.

— Ще питання, — вже на порозі сказав Грязнов. — Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?

— Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.

Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.

— Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, — міркував Микита Родіонович. — З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…

— До речі, — перебив Грязнов Ожогіна, — ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…

— Фохта? — здивовано перепитав Ожогін. — Коли?

— Вже при американцях.

Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.

Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.

Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.

Легко було зрозуміти, що товстун його підлеглий. Він запросив гостей сісти, І. сам продовжував стояти, не зводячи очей з начальства. Кілька хвилин тривало мовчання.

— Ми маємо честь розмовляти з паном Гольдвассером? — спитав Микита Родіонович.

Запитання було несподіване. Американець, що сидів за столом, різко підвів голову і здивовано подивився на Ожогіна.

— Який Гольдвассер вас цікавить? — спитав він.

Микита Родіонович пояснив, що йдеться про людину, ім'я якої вони вчора вперше почули в стінах цього будинку.

Перекладач почервонів. Неважко було догадатись, що, він допустив помилку.

— Ніякого Гольдвассера тут немає, і цей пан, — американець кивнув у бік перекладача, — щось наплутав. Якщо ви хочете знати моє ім'я, я вам можу його назвати, це не таємниця. Мене звуть Альбертом. Але це значення не має. Давайте приступимо до справи. Ви вже обміркували питання, чим виправдаєте перед Совєтами своє перебування в Німеччині?

Ожогін доповів про розмову, яка мала місце в Юргенса.

— Все це не годиться, — нетерпляче похитав головою американець. — Зовсім безглуздо: потрапили в полон. А далі що? Де були весь час? Що робили?.. Ні, це не те, не те! Так не піде. Лій вигадаємо що-небудь розумніше. Не можна допустити, щоб на вас упала підозра, це до добра не приведе. Що, коли ви з'явитесь у Росію з документами югославських партизанів?

Американець пояснив свою думку. Вони могли потрапити в полон до німців у різний час: одного вивезли до Югославії з німецькими військами як вантажника на автомашинах; другого ув'язнили в табір де-небудь в Австрії, на кордоні з Югославією, і він утік з табору й потрапив до партизанів; з третім трапилось теж що-небудь подібне. До партизанського загону вони один одного не знали і зустрілися лише там.

Друзі закивали головами.

— Я гадаю, що такий варіант найбільш прийнятний. Своє перебування в німецькому полоні вам треба скоротити до гранично мінімального строку. Не заперечуєте?

Ніхто не заперечував.

— До цього питання повертатися більше не будемо. — І американець рухом олівця викреслив це питання з числа інших, занесених у блокнот. — Підемо далі…

Він сказав, що по приїзді в Москву треба буде відшукати за адресою, яку він повідомить, надійного, довіреного чоловіка, на прізвище Блюменкранц. Коли вони впевняться, що перед ними саме він, а не хтось інший, треба попросити його позичити восьмий номер журналу

«Війна і робітничий клас» за цей рік. Якщо він принесе журнал і порекомендує прочитати редакційну статтю, можна говорити з ним відверто.

— Про що? — поцікавився Грязнов.

Головна мета візиту до Блюменкранца полягатиме в тому, щоб розробити спосіб дальшого зв'язку. Блюменкранц забезпечуватиме їх засобами до життя і допоможе знайти роботу, якщо на шляху до цього виникнуть труднощі. Адресу й прізвище його треба запам'ятати. Американець ще щось викреслив у своєму блокноті.

Він вважав, що друзям після повернення до Радянського Союзу в першу чергу слід зайнятися влаштуванням своїх особистих справ, вибором місця проживання й роботи. Він не обмежує їх ніякими строками, не ставить ніяких умов — вони можуть поселитися, де їм забажається.

Після того як вони остаточно «осядуть», можна буде говорити про практичну розвідувальну роботу, тому в даний момент він не бачить необхідності ставити перед ними якісь завдання. Вони визначаться залежно від службового становища кожного. І, крім того, те, що актуальне зараз, завтра, можливо, не матиме ніякого значення. Час і міжнародне становище підкажуть, що і коли доведеться робити. Слід пам'ятати головне: війна майже закінчена і те, що було добре у військовий час, буде непотрібним і недоречним у мирний. Паролі залишаються ті ж самі.

— Коли ви гадаєте нас відправити? — спитав Ожогін. — Хоча б орієнтовно.

— Я скажу точно — першого травня.

— Ми маємо право взяти з собою особисті речі?

— Будь ласка.

— Ви з нами ще будете розмовляти?

— Не бачу в цьому потреби. Коли у вас є якісь питання, давайте вирішимо зараз.

— Ми самі виїдемо?

— Ні.

Американець пояснив, що першого травня вранці, годині о п'ятій-шостій, до них прийде його людина, у військовій формі, в званні лейтенанта. Вона буде супроводжувати їх до Югославії і там зв'яже з необхідними людьми. На цьому її функції обмежаться. Розмова закінчилась. Друзі попрощалися з Гольдвассером, який назвав себе Альбертом, щоб уже ніколи з ним більше не зустрічатись.

XXI

Зацвіли сади. Зацвів і сад Вагнера. Яблуні й жасмин у біло-рожевому весняному вбранні мали святковий вигляд. Над квітами в чистому, запашному повітрі дзвеніли бджоли.

Вагнер вийшов у свій сад. Озброївшись заступом, він почав підчищати доріжки, розпушувати стужавілу за зиму навколо дерев, на грядках, клумбах землю, але колишнього захоплення роботою, що приносило радість і задоволення, не було. Старий часто припиняв роботу і, спершись на заступ, замислювався, його, стару людину, лякала майбутня самотність. Друзі, до яких він звик, яких полюбив, залишали його. А його син, про якого він думав дні і ночі, був ще десь далеко. Та й чи повернеться він додому?

Вагнёр очистив доріжки від торішнього гнилого листя, посипав їх жовтим піском і розпушив землю навколо яблунь.

Опівдні до нього на допомогу прийшли друзі. Клумби і грядки були скопані й приведені в порядок.

Увечері з'явився Генріх Фель. Він змарнів, схуд. Коли Микита Родіонович спитав, як йому живеться, Генріх ухилився від відповіді і заговорив на іншу тему. Слідом за ним прийшов Абіх.

За столом під час вечері обмірковували майбутній від'їзд друзів.

— Я гадаю, що й нам тут стирчати нема чого, — заговорив Абіх.

— Тобто як? — здивувався Вагнер.

— Дуже просто. Один будинок і сад не дадуть тобі щастя. Треба йти туди, де буде створюватись дійсно вільна демократична Німеччина.

Гуго зачепив болючу тему. Звичайно, і будинок, і сад, і пам'ять про світлі й важкі дні, проведені тут, ще не можуть дати сили для того, щоб жити. А що, коли Гуго має рацію?

— Я не згоден з Абіхом, — перервав думки старого Фель. — За вільну демократичну Німеччину можна боротись і тут.

До Генріха приєдналися Ожогін і Грязнов.

— Так, можливо, що саме тут ми принесемо більше користі, — погодився Вагнер.

Пізно вночі, коли Ожогін, Грязнов і Ризаматов зайнялися укладанням речей, в мезоніні з'явився Альфред Августович з чемоданом у руці. Він приніс цінності, залишені на зберігання його племінником.

Зав'язалася суперечка. Микита Родіонович категорично відмовився брати золото. Вагнер наполягав.

— Ці цінності належать Росії, — сказав він. — Поверніть їх своїй Батьківщині.

— А що ви скажете племіннику, коли він приїде сюди?

Вагнер похмурнів:

— Мені не важко буде виправдатись арештом і хазяйнуванням у будинку сторонніх людей.

— Все одно, — сказав Ожогін. — Взяти золото ми поки що не можемо. Ми не знаємо, як складуться обставини нашого повернення. А рискувати нам не можна.

Прийшли до висновку, що золото буде надійно сховано в будинку Вагнера і при першій-ліпшій нагоді повернено Радянському Союзу.

Рано-вранці на машині Ожогін, Грязнов і Ризаматов прибули на аеродром.

З-за лісу блиснули перші промені сонця. Вони залляли величезну галявину і осяяли групу літаків, розміщених уздовж забетонованої доріжки.

— Прошу, панове! — сказав офіцер в американській формі, що супроводив їх, і пішов до маленького чистенького будиночка, — який стояв віддалік.

В кімнаті була лише одна людина — сержант. Коли друзі зайшли, він підняв зі столу голову, позіхнув і, не встаючи, поздоровкався. Офіцер сказав йому щось по-англійськи і показав на своїх супутників. Той оглянув кожного з ніг до голови і вийшов. Через хвилину почувся рокіт мотора. Він то посилювався, то спадав — літак вирулював на старт.

Сержант, що стояв біля літака, нетерпляче замахав рукою, кваплячи пасажирів. Друзі підійшли до машини разом з офіцером, який першим сів у літак.

Причинилися дверцята. Заревли мотори. Літак затремтів, стоячи на місці, а потім, рвонувшись, помчав уперед по бетонованій доріжці.

XXII

— Югославія! — крикнув у вухо Ожогіну офіцер, що супроводив їх.

Ожогін, Грязнов, Ризаматов підсунулися до засклених целулоїдом віконець.

Внизу повільно, ніби їх несла тиха вода, пропливали відроги гір, переліски, шосейна дорога.

Виразно було видно зруйновані мости, далекі об'їзди.

Обабіч доріг чорніли спалені й розбиті танки, перевернуті догори колесами вантажні й легкові автомашини, понівечені гармати.

Льотчик збавив газ. Тепер гул моторів уже не заглушав голосів Попереду, ліворуч, з'явилося місто.

— Белград! — голосно сказав супровідник і повторив: — Белград.

Місто було вже під літаком і вимальовувалося, як на карті, що лежить на столі. Чітко вирізнялися сквери, площі, стара фортеця, місце злиття Сави з Дунаєм.

Літак, швидко втрачаючи висоту і дуже нахилившись набік, зробив півколо над містом. Вулиці його були заповнені людьми. Потім місто сховалося під крилом, літак пішов на посадку і нарешті торкнувся колесами землі.

Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер — поруч з водієм, друзі — на задньому сидінні.

Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:

— Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.

По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.

На площі Терезії — головній площі міста — «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.

З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.

Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.

— Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. — скандували тисячі голосів.

— Що відбувається? Що за торжество? — ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.

— Зараз дізнаємось. — І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. — Все зрозуміло — впав Берлін, — байдуже промовив він і звернувся до шофера: — Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.

Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.

Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.

«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… — подумав Микита Родіонович. — Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».

«Б'юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.

Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.

— Погуляйте. Я зараз, — сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.

— Хеллоу! — гукнув офіцер. Він стояв біля «б'юїка» з невідомою людиною в цивільному одязі. — Ідіть сюди!

Незнайомий був кістлявий і невисокий на зріст. На вигляд йому можна було дати за п'ятдесят.

— Прошу за мною, — сказав він.

Американець попрощався й заспішив на аеродром, де його чекав літак.

Друзі, йдучи за незнайомим, зайшли в будинок, де вже побував офіцер, що супроводив їх, і піднялися на другий поверх.

У першій кімнаті, куди вони потрапили, стояли дві широкі тахти, кілька крісел, круглий стіл, накритий важкою оксамитовою скатертю. Стіл прикрашала велика мармурова ваза з живими квітами. На відкритих вікнах колихалися від вітру легкі шовкові занавіски.

— Вас попереджали, за кого себе видавати? — спитав незнайомий, коли друзі сіли.

— Так, — відповів за всіх Ожогін. — Ми партизани із загону Бровича.

— Як потрапили до загону — знаєте?

— Знаємо.

— Врахуйте, що загін Бровича тут поки що мало відомий: він ще не зійшов з гір.

Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.

— Це на всякий випадок, — додав він. — А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.

Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.

Аудієнція закінчилась. Кліфтон, очевидно задоволений тим, що йому не задали жодного запитання, кивнув так само, як і при зустрічі, і вийшов.

До Загреба потрапили пізно ввечері наступного дня. Той самий «б'юїк» зупинився на набережній Сави.

— Бачите он той будиночок? — супровідник показав

Пальцем на маленький котедж, який стояв кроків за двісті. — Там живе якийсь Марко Рибар. Він учитель, комуніст, усю війну партизанив. Добре володіє російською мовою. Вам треба самим попроситися до нього на ночівлю. Мені з вами показуватись незручно.

— А якщо він не пустить? — спитав Грязнов.

— Говоріть з ним по-російськи. Росіяни для нього — завжди бажані гості, — відповів супровідник. — Скажіть, що ви з загону Бровича, спустилися з гір першими. Розповідайте що завгодно. Він буде радий таким гостям. А коли в будинок до нього прийде людина з перев'язаною лівою рукою і спитає, де живе лікар дитячих хвороб, — знайте, що це посланець від мене. Знайдіть привід і виходьте з дому. Йдіть за ним на віддалі. — І супровідник відчинив дверцята машини.

Охайний невеличкий будиночок, який відгородився від тротуару кущами жасмину, дивився на вулицю трьома віконцями, запнутими тюльовими завісками. Ожогін, підійшовши до дверей, постукав. Двері відчинилися, і на порозі з'явився літній чоловік, з білим волоссям.

— Ми росіяни. Просимось на ніч, — промовив Ожогін.

— Росіяни? — здивовано спитав по-російськи господар.

— Так, росіяни.

Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

— Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! — сказав він схвильовано. — Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

— Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… — Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

— Бровича… Бровича… — Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. — Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, — показав він. — Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.

— Давайте знайомитись! — уже не приховуючи радості й садовлячи гостей, промовив господар. — Я Марко Рибар. — І він подав усім тонку, худу руку.

В кімнаті було убого, але чисто. Тут стояли стіл, накритий узорчатою клейонкою, кілька неоднакових стільців, стара шафа для посуду. Горіла гасова лампа.

Відразу зав'язалася невимушена, майже дружня розмова.

Ожогін, не подаючи виду, уважно придивлявся до господаря.

Добрі очі Рибара, його відкрите обличчя приваблювали.

— Незабаром я повернуся до своєї професії, — сказав господар. — Я вчитель. До війни викладав рідну мову, а зараз почну викладати й російську…

Коли прийшов час Вечеряти, з другої кімнати з'явилася літня, років шістдесяти, жінка з заспаними очима — мати господаря. Тихо й мовчки рухаючись по кімнаті, вона накривала на стіл.

Повечерявши, відразу лягли спати. Обмінятись враженнями за минулий день не вдалося.

Вранці разом з господарем пішли оглядати місто. Вилізли на гору Цмрок, звідки Загреб — столиця Хорватії, — обрамлений, наче зеленою рамкою, садами й виноградниками, був видний як на долоні. На східній околиці було видно великий парк з ставками й довгими тінистими алеями. Від міста, яке й до цього часу зберегло вузенькі вулички, провулки, закутки, віяло старовиною.

— Он Театральна площа, — показував і пояснював Рибар. — На ній оперний театр. А ото будинок університету Наше місто — хранитель вікової культури хорватського народу.

Господар довго і багато говорив про страждання й боротьбу хорватів з німцями та італійцями за свою свободу і незалежність, називав імена письменників, поетів, що оспівували дружбу між слов'янами, закликали народ до боротьби проти гнобителів.

— А там бачите заводик? — показав він на південну частину міста. — Раніше цей заводик належав німцю Сіменсу Він випускав телефонні апарати, трансформатори, електрообладнання. Тепер хорватський народ буде його власником.

Ожогін слухав Рибара, а думав про своє. Таємні стежки, які почалися в партизанській зоні, довели їх до Югославії — до Белграда, Загреба. Але й тут вони не закінчувались…

Перед обідом Рибар сказав:

— Я дістав у друзів пляшку доброї слив'янки. І ми її зараз розіп'ємо.

Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.

— За зустріч і за дружбу! — сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.

— За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…

Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.

— Серед вас дитячого лікаря немає? — спитав він.

— Ні, ні! — відповів Ожогін.

— Отже, я не помилився.

Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.

— Виходить, відвоювалися? — посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. — Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.

… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.

— Лягайте раніше, якщо рано вставати, — порадив він і пішов у другу кімнату.

Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…

Частина третя

І

В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.

Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.

Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.

«Ого! Нічого собі! В затінку — сорок три…»

Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа — і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря — все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.

— Микито! Здрастуй! — пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.

— Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!

— Трохи не запізнився, — промовив Костянтин, обіймаючи брата. — Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!

Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.

— А ти змінився, — сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. — Може, мені так здається?

Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.

— Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, — ніби виправдуючись, відповів Костянтин. — Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.

— І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! — пожартував Микита Родіонович. — Завжди ти відсутній…

Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.

— Ну й пече! — поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.

— Так, добре пече, на повну потужність, — підтвердив Костянтин.

По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.

Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.

Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення — отже, і лист місцевий…

— Коли одержав? — спитав Микита Родіонович.

— У п'ятницю.

— Рівно тиждень тому?

— Так. Сьогодні теж п'ятниця.

Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.

— Розривай і читай, — квапив Костянтин, — а потім я тобі ще щось розповім.

— Справді?.. — непевно протягнув Микита Родіонович.

Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.

Маленька записка мала такий зміст:

«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».

Підпису не було.

— Що трапилось? — тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.

Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.

— Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, — ображено промовив він, уже йдучи до дверей.

Але Микита Родіонович зупинив його.

— Ти, здається, хотів щось сказати?

— Так, трохи не забув! — спохватився Костянтин. — У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.

— О котрій годині?

— Приблизно годині о сьомій.

— Який він із себе?

— Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.

Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.

— Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.

Костянтин розсміявся:

— Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.

— Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.

Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.

Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.

Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.

Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.

Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.

«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека — Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?

Микита Родіонович напружено думав, перебираючи в пам'яті ворогів, з якими довелося мати справу в роки війни, але ні до чого певного прийти не міг. Одне було ясно: автор листа — агент закордонної розвідки. Хто ще міг знати їх клички?

Микита Родіонович і Алім уже давно прийшли до думки, що нитка, яка зв'язувала їх з ворогами, обірвалася в той день, коли вони піднялися в повітря над Загребом. Такої ж думки дотримувався і Грязнов. А виявляється — вороги діють, вони нагадують про себе.

Микита Родіонович знову й знову перебирав у пам'яті епізоди воєнного часу, зустрічі з людьми. Цих зустрічей — і радісних, і тривожних — було багато. Але ніщо не наближало його до розгадки змісту листа.

«Ні, самому збагнути не вдасться, — вирішив Микита Родіонович, — треба побачитися з Шарафовим».

Майор Шарафов уважно слухав Ожогіна.

Вікно кімнати майора виходило на захід. Проміння сідаючого сонця пробивалося крізь густу акацію тонкими золотистими струминками, грало бліками на синьому сукні стола, стрибало зайчиками на бухарському кили» мі, яким застелено підлогу.

— Цього і слід було чекати, — сказав майор, прочитавши листа, принесеного Микитою Родіоновичем — Ще під час першої нашої зустрічі, два роки тому, я висловив думку, що вони не можуть забути своїх людей. Не так уже їх багато.

Майор почастував Ожогіна цигаркою і закурив сам.

— Чого вони добиваються, і мені і вам. відомо. Але випускається з уваги пильність радянських людей. На щастя, партія вчить нас не тільки любити друзів, але й добре розпізнавати» ворогів!.. Гадаю, що і на цей раз вони прорахуються.

Микита Родіонович з задоволенням слухав майора Шарафова. Після кількох зустрічей і розмов, які були у Микити Родіоновича з майором за минулі два з лишнім роки, він пройнявся до Шарафова повагою і симпатією. Майор був наділений допитливим розумом, рівним, спокійним характером і вмів говорити переконливо.

— Ну добре. Не будемо ламати голову. Майбутнє покаже, з ким ми маємо справу. — Майор підвівся. — Доведеться вам грати колишню роль, Микито Родіоновичу. Бажаю успіху. Чекаю дзвінка.

II

Телеграма від Антоніни прийшла під час відсутності Костянтина, і зустрічати її виїхав у неділю сам Микита Родіонович.

Антоніна виглядала стомленою і засмученою. Її чорне волосся, заплетене в густі довгі коси, підкреслювало незвичайну блідість обличчя.

— Що трапилося, Тоню? Чого ти затрималась? Костя так турбувався…

— Він знову поїхав?

— Так, ще в середу. Термінове відрядження, — наче виправдуючи брата, почав пояснювати Микита Родіонович.

Антоніна зітхнула:

— Завжди термінові відрядження! Дружина хоч зникни, він і не помітить.

— Навіщо ти так говориш! — заперечив Ожогін. — Костянтин дуже непокоївся за тебе. В останні дні ми ламали голову, куди ти запропастилася, — ні телеграми, ні листа. Що тебе затримало?

— Довга історія… Тут незручно. Розповім дома.

А вдома вона почала прибирати і тільки надвечір вийшла на веранду і, сівши в плетене крісло, запропонувала:

— Посидьмо, поговоримо.

День згасав. Ще не відчувалося вечірньої прохолоди, але денна спека вже спала. Призахідне сонне зайшло за будинок, і шибки у вікнах сусіднього будинку запалали яскравим вогнем. Ледве чути було шум міста.

— Зі мною трапилась безглузда пригода, — почала Антоніна і важко зітхнула.

Вона погортала журнал «Вокруг света», що лежав на столі, і поправила квіти у вазі.

«Хвилюється», подумав Микита Родіонович.

Розповіла вона ось що. У московському поїзді, що йде через Свердловськ, виявилось одне вільне місце у спальному вагоні прямого сполучення. Антоніна потрапила в чотиримісне купе, де вже було троє чоловіків. Швидко познайомилась. Один з пасажирів — як з'ясувалося пізніше, іноземець, який непогано володіє російською мовою, — запропонував їй зайняти нижню полиню. Він їхав транзитом, через весь Радянський Союз у Шанхай, в справах своєї фірми. Двоє інших — артисти — поверталися з курорту у Владивосток.

— Ну, знаєте, як буває в дорозі, — продовжувала Антоніна, — взаємні послуги, турботи, невимушені розмови. Всі мої супутники виявилися людьми делікатними, люб'язними, і я зовсім не шкодувала, що потрапила в чоловіче товариство.

Іноземець, за словами Антоніни, відзначався товариськістю, вмів підтримувати цікаву розмову. У нього в житті було багато пригод: він був учасником останньої війни, побував у Африці, в Єгипті. До війни він деякий час жив у Радянському Союзі і працював консультантом на якомусь будівництві в Середній Азії. Це був солідний чоловік з великим круглим лобом, з борідкою і сивіючою шевелюрою. Одягнутий він був вишукано, зі смаком.

— Спочатку мені здалося, що він понурий і має важкий характер, — пояснила Антоніна, — але дальша його поведінка спростувала це. Вдень майже перед кожною зупинкою він одягав рогові окуляри для захисту очей від сонця, виходив з вагона і повертався обов'язково з якою-небудь покупкою. Приносив фрукти, овочі, солодощі, якось приніс пляшку вина. Частував усіх і в першу чергу мене. Коли стали наближатись до Новосибірська, він вийняв з портфеля допотопний довідник, порився в ньому і спитав: «Незабаром Новомиколаївськ?» Я розсміялася: «Про Новомиколаївськ усі давно забули. Ми знаємо Новосибірськ».

Антоніна вчилася в Новосибірську, любила це місто і почала описувати його. Іноземець зацікавився, почав її розпитувати. Вона, звичайно, не пошкодувала фарб, а потім повідомила, що в Новосибірську в неї пересадка.

Микита Родіонович уважно слухав Антоніну. Історія виходила дуже довга, але поки що в ній не було нічого безглуздого.

Незабаром у купе виникла суперечка про новосибірський театр. Антоніна доводила, що це кращий театр в СРСР. Один з артистів підтримав її: йому доводилось бувати в Новосибірську. Другий артист заявив, що найкращий театр в Одесі.

Іноземець, який не бачив ні одеського, ні новосибірського театру, почав цікавитись архітектурою одного і другого.

«Ви нічого не втратите, якщо самі побачите театр і переконаєтесь, що я маю рацію», сказала йому Антоніна.

Спочатку він промовчав, а потім, у дальшій розмові, висловив бажання зробити зупинку в Новосибірську. Артисти сміялися: «Ось що значить інтересна дама: відразу умовила!».

— Я думала, що він жартує, але коли почали під'їжджати до міста, іноземець застебнув чохол свого маленького чемодана і приготував макінтош. Ми разом зійшли з поїзда, а при виході з вокзалу розійшлися. Він узяв таксі, а я пішла здавати речі в камеру для схову багажу. Більше я його не бачила.

— І все? — спитав розчарований Микита Родіонович.

— Ні, не все, — відповіла Антоніна. — Це лише початок, але без нього незрозуміле все інше.

В Новосибірську Антоніна зайнялася своїми справами, а коли прийшла на вокзал за речами, її зупинили і запросили зайти до прокуратури.

Антоніна розгубилася. В прокуратурі почали цікавитись, хто вона, куди і звідки їхала, чому опинилася в Новосибірську. З першої розмови вона так і не з'ясувала, в чому справа.

Лише на другий день, з нової розмови, вона зрозуміла, що все зв'язано з іноземцем.

Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»

Вона докладно пояснила, як усе сталося.

Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.

— Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…

Антоніна замовкла.

Тепер і Микита Родіонович. погодився, що історія дійсно незвичайна…

— Недаремно Костя хвилювався, — сказав він. — Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…

Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.

Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.

— Я до ваших послуг… Проходьте сюди, — піднявся з-за стола Ожогін.

Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.

Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п'ять — сорок вісім років.

— Ви Микита Родіонович Ожогін? — спитав він ще раз.

— Так.

Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.

Незнайомий тримався впевнено і навіть розв'язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.

— Сідайте, — запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п'ятниці, змінилася повним спокоєм.

— А іншого місця у вас немає? — спитав гість і озирнувся.

— Можна пройти в сад, — запропонував Микита Родіонович.

Гість погодився.

Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.

Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:

— Ви прочитали мого листа?

Ожогін нахилив голову.

— І не догадуєтесь, хто я?

— Признатися, ні.

— Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, — Саткинбай… — Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.

— Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, — сказав він, — але картка до рук брата не потрапила.

— Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

— Ну, от, — невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, — виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

— Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, — сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

— Чому ви так упевнені?

— Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова — серйозно чи за жарт.

— Не розумію, — нарешті промовив він. — Про кого ви говорите?

— Про Юргенса, — пояснив Ожогін, — про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

— Нічого не розумію… — розгублено промовив Саткинбай. — Тоді кому ж ми ще потрібні?

— Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

— Я.

— Хто вам назвав паролі?

— Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

— Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.

— Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, — промовив він. — Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.

— А що вам доручено мені сказати? — спитав Микита Родіонович.

— Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.

— І все?

— І домовитись про наступну зустріч.

— Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

— Так, є, — підтвердив Саткинбай. — Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

— Хто це такий?

— Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

— Коли не можна — не треба, — сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, — це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, — це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.

Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.

Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…

Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.

Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під'їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, — все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.

Саткинбай не міг байдуже дивитися не тільки на вулиці і будинки, але й на. людей, які йшли йому назустріч, обганяли його. Він не пізнавав у них своїх колишніх земляків. А вони, спокійні, зосереджені, веселі, життєрадісні, йшли у своїх справах, їхали в трамваях, автобусах, машинах…

На перехресті двох вулиць Саткинбай звернув праворуч, дійшов до провулку і нерішуче зупинився.

«Невже заблудив?» майнула неприємна думка.

Він поглянув навколо, постояв кілька секунд, роздумуючи, і повернувся на перехрестя. Ось двоповерховий будинок, від нього йде провулок. Ці чотири будинки теж знайомі. А п'ятий надбудований: раніше був один поверх — тепер два.

«Ні, не помилився, іду правильно», заспокоїв себе Саткинбай, але, дійшовши до провулка, знову розгублено зупинився.

Ліва сторона, на якій стояв будинок Файзулли, де була крамниця вірмена Алоєва, стала невпізнанною. Замість низеньких глинобитних мазанок красувався великий триповерховий будинок школи.

Будинку Файзулли немає! Хто йому відповість на питання, де тепер Файзулла?

Круто повернувши, він швидкими кроками пішов назад.

На трамвайній зупинці, група дівчат-узбечок голосно, палко про щось розмовляла. Саткинбай прислухався. Вони розмовляли по-російськи. Вони винуватили якогось комсорга в нерішучості і в тому, що в нього слова розходяться з ділом. Особливо обурювалась худенька дівчина, яку подруги називали Саодатхон.

Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.

Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.

Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.

Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.

Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст, що височів над повноводим каналом, він став у тінь і замислився. Важкі думки гнітили його.

Туркестану, старого Туркестану не було. В місто непереборно, владно ввірвалося нове. Відступали, безслідно зникали мазанки, зигзагоподібні безокі вулички, мечеті, дували. Нове тіснило їх перспективою широких вулиць, громаддям будинків, зеленню парків і скверів, стрункими рядами дерев, чіткими лініями зрошувальних каналів.

Саткинбай міцно заплющив очі. Йому здалося, що він спить і коли відкриє очі — все це зникне. Але ні, місто шуміло, дзвеніли трамваї, басисто гули сирени автомашин, не вгаваючи розмовляли люди.

— Тікати, тікати звідси! — прошепотів Саткинбай і швидко пішов до околиці міста.

Він ішов довго, не оглядаючись, не звертаючи уваги на людей, і тільки тоді, коли гамірні вулиці лишились позаду і він опинився серед високих глиняних дувалів, уповільнив кроки і поглянув навкруги.

Вулиця була глуха, безлюдна. Обабіч тіснилися старі, присадкуваті будинки. Через арики були перекинуті напівгнилі дерев'яні місточки.

Саткинбай став почувати себе бадьоріше, впевненіше. «Усе владнається, все буде добре. Хвилюватися нема чого, — заспокоював він себе. — Нема Файзулли — знайдуться інші».

Назустріч дрібними кроками йшла жінка під паранджею. Саткинбай, схвильований, зупинився, пропустив її мимо себе, йому було приємно бачити жінку під паранджею.

До мети було недалеко. Через яку-небудь сотню метрів стояв будинок старого Ширмата, або, як його колись називали, «Харамі», що означає «хитрий».

У двадцятих роках Ширмат переховував Саткинбая і його брата в своєму будинку від чекістів. Ширмат підтримував зв'язок між басмачами та їх посібниками. Це вірна людина і до того ж дуже хитра. Багато хто потрапив тоді за грати, а він уцілів і залишився на волі. Саткинбай пам'ятав, що у Ширмата в саду, біля хауза — водойми — була схована зброя. Ні, Ширмат безумовно вірна людина, якій можна говорити все, не криючись.

«Ось тут, здається», подумав Саткинбай і, нахилившись, пройшов у вузеньку, наче щілина, хвіртку.

Саткинбай не помилився: він стояв у знайомому до дрібниць дворі Ширмата. Кілька дерев зовсім всохло, дувал дуже нахилився, хауз засипаний, але аричок, як і колись, пересікає подвір'я. При вході в будинок Саткинбай зустрівся з літньою жінкою. Вона відійшла вбік і дала йому дорогу. В кімнаті Саткинбай побачив щуплого, обрезклого старого чоловіка в пошарпаному халаті, який сидів на долівці. Здавалося, поява гостя анітрохи не здивувала старого. Він подивився на нього нерухомим, байдужим поглядом і залишився сидіти, не ворухнувшись.

«Невже Ширмат?!» подумав Саткинбай, вітаючи господаря.

Той кивнув гостю головою.

— Ширмат-ата? — спитав Саткинбай.

В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.

— Не впізнаєте? — посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»

Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.

Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:

— Ульмас!

У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.

— Я знаю, — заговорив Ширмат, — ти був далеко. Навіщо повернувся?

— Дерево без вітру не гнеться, — посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!

Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.

І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.

Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.

Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:

— Усе?

— Усе… Майже все, — поправився Саткинбай. — Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.

— Іди, — тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. — Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! — підвищив він голос. — Інакше покличу зятя — він живе поруч…

Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.

Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:

— Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!

Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.

… В одному з районних центрів, недалеко від міста, повинна була жити людина Юргенса. Юргенс дав Саткинбаю адресу цієї людини і пароль для зв'язку.

Саткинбай добрався до районного центра на автобусі і після довгих блукань знайшов нарешті те, що шукав. Це був тимчасовий барак, біля якого, в затінку, сиділо кілька чоловік. Саткинбай почекав, поки люди розійшлися, підійшов до барака і звернувся до жінки, яка щойно вийшла.

— Де можна бачити Бражникова?

— Бражникова чи Дражникова? — перепитала жінка.

Саткинбай розгубився. Він забув, з якої літери починалося прізвище спільника, і відповів навмання, що йому потрібен Дражников.

— Шості двері, — сказала жінка.

На стукіт вийшов молодий, років дев'ятнадцяти, хлопець у вимазаному мазутом комбінезоні. На запитання гостя, де можна побачити Дражникова, він сам назвався Дражниковим і запросив до кімнати.

Тут стояли акуратно застелене ліжко, стіл з репродуктором, вузенька етажерка з книгами, стілець.

Саткинбай відразу зрозумів, що має справу не з тим, хто йому потрібен. Прикмети не збігалися: той, за описом Юргенса, був років тридцяти. Саткинбай спитав:

— У вас є брат Данило?

Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:

— Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.

Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:

— Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…

— Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! — обірвав хлопець.

От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.

І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.

Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.

… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.

Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.

— Вам описати його зовнішність? — спитав Микита Родіонович.

— Ні, дякую, я вже маю уявлення, — сказав майор. — Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.

Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.

— Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, — додав він на закінчення.

— Правильно зробили, — промовив Шарафов. — Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.

III

«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, — міркував Микита Родіонович. — Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»

Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

— Здрастуйте, — різко сказав Ожогін. — Карагач.

— Сідайте, — кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, — відзначив про себе Микита Родіонович, — і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.

— Виходьте! — кинув він, не дивлячись на пасажира.

Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.

— Тут я живу, тут моє постійне житло, — пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.

Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.

Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.

На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.

Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.

— Ви мені все-таки розкажіть, — попросив Саткинбай, — чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?

Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.

— І ви бачили, як його ховали? — продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.

— Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.

— От дружини його я не знав, — признався Саткинбай і похитав головою. — А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.

— А вам звідки це відомо? — посміхнувся Ожогін.

— Як звідки? — здивувався Саткинбай. — З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.

На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.

«Хто ж тут живе? — міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. — І чи дійсно це квартира Саткинбая?».

А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська розвідка цінувала і опікала його.

Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.

Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.

Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.

Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.

— Хто цей шофер? — поцікавився Микита Родіонович.

— А що?

— Він мені показався дивним і дуже похмурим.

— Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…

— Яку? — поцікавився Ожогін.

— Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…

За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.

— Власне, навіщо ви мене сюди запросили? — поцікавився Микита Родіонович.

— Так треба, — пояснив Саткинбай. — Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.

Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і пояснив, як вона відбудеться. Певно, Ожогін знову мав провести час у товаристві Саткинбая з його нікчемним базіканням.

Абдукарим чекав Ожогіна в машині на вулиці. Над містом висіла легка курява, яка зливалася з темніючим небом.

«Добре, що хоч дізнався про другого мерзотника», подумав Микита Родіонович, скоса поглядаючи на шофера. Довізши Микиту Родіоновича до центрального парку,

Абдукарим зупинив машину і відкрив дверцята. Як і минулого разу, він не промовив жодного слова.

«Цей тип, — вирішив Ожогін, — мабуть, ще «краща» птиця, ніж Саткинбай. Добра виучка».

Майор Шарафов у розмові з Микитою Родіоновичем поцікавився лише одним:

— Ви не пам'ятаєте, чи не заходив хто-небудь на подвір'я під час вашого перебування у Саткинбая?

— Ні, — впевнено відповів Ожогін.

— А Саткинбай вас не залишав?

— Так, Саткинбай дійсно виходив.

— Епізод цей не випадковий, — сказав Шарафов, — і матиме свій дальший розвиток. Ви даремно недооцінюєте зустріч: вона нам дещо дала.

IV

Останнім часом Абдукарим дійсно змінився. Він ніколи не був балакучим, але тепер його похмурість і мовчазність навіть Саткинбаю впали у вічі. Саткинбай пояснював цю зміну в Абдукаримі майбутніми змінами в його житті.

«Забив свою дурну голову цим одруженням!» обурювався Саткинбай.

Вже кілька разів він намагався переконати друга відмовитися від свого наміру. Поява в будинку сторонньої людини не влаштовувала Саткинбая. Він мимохідь бачив наречену Абдукарима і чув від інших, що це дівчина письменна, енергійна і владна.

Але умовляння друга на Абдукарима не впливали: здається, він твердо вишірив одружитись.

— Що ти шукаєш в одруженні? Щастя? — питав Саткинбай.

— У кожного своя доля, — відповів Абдукарим. Саткинбай мав підстави непокоїтись за майбутнє

Абдукарима: адже він втягнув його у справу, познайомив з своїм минулим. Абдукарим возив на машині не тільки його, а й людину, яка керувала ним, виконував деякі доручення останньої. Абдукариму відомі квартири, про які ніхто не повинен знати. Особа, яка керувала Саткинбаєм, двічі питала його, чи надійний Абдукарим, і в обох випадках Саткинбай ручався за друга, як за самого себе.

Сьогодні Саткинбай і Абдукарим мали зустріти Ожогіна.

По дорозі Саткинбай знову почав розмову про одруження. Він постарався дати зрозуміти другу, що його одруження може негативно відбитися на загальній справі. Цей аргумент, як останній і найпереконливіший, він залишав про запас.

Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.

— Чого ти мовчиш?

Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно — слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини — її особисте життя.

Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.

— Ти хороший шофер, але поганий друг! — сказав він з досадою. — Не хочеш слухати мене — пошкодуєш.

Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу — в лігво ворога.

Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.

Після вигнання гітлерівських загарбників з рідного міста партизани Кривов'яза приєдналися до Радянської Армії. Сам Кривов'яз дійшов до Праги. Потім був перекинутий на Далекий Схід, де пробув до капітуляції Японії; після демобілізації знову повернувся на партійну роботу.

Багато приємного й радісного повідомляв у листі Інокентій Степанович. Живий Денис Макарович Ізволін. Сину його, Леоніду, який загинув від рук гестапівців, поставили пам'ятник. Ігорьок вчиться у десятирічці, живе разом з Ізволіними. Інокентій Степанович не забув і про інших товаришів по підпільній роботі — Повелка, Заболотька. Кілька рядків приділив Сашурці: він завідує гаражем міськкому партії. Всі шлють сердечні вітання і чекають вісточок.

Лист повернув Микиту Родіоновича до минулого, примусив ще раз пережити вже далекі дні.

Весь день Микита Родіонович був під враженням новин, одержаних від Кривов'яза, і навіть ідучи на чергове побачення з Саткинбаєм, обмірковував свою відповідь друзям. «Напишу всім один лист, — міркував Ожогін, _— і дам зрозуміти, що боротьба триває й зараз, тільки в іншій формі».

Заглиблений у свої думки, Микита Родіонович і не зчувся, як дійшов до умовного місця — трамвайної зупинки. Очікуючи, він став проходжуватись. Через кілька хвилин під'їхала знайома машина. Перше, що впало у вічі Ожогіну, — інший номер. Виходить, Абдукарим змінював номери. Треба розповісти про нову хитрість ворогів Шарафову. В машині, крім Абдукарима, сидів Саткинбай.

— Знову до вас? — поцікавився Микита Родіонович, коли машина рушила.

— Ні, тепер в інше місце, — відповів Саткинбай і чомусь підморгнув.

Абдукарим, як завжди, вів машину мовчки, обличчя його не виявляло ніякої цікавості до навколишнього, він жодного разу не повернув голови. Тільки обережні, м'які рухи рук свідчили про те, що він не спить.

«Куди ми їдемо?» намагався відгадати Микита Родіонович, не звертаючи уваги на базікання Саткинбая.

Машина збавила швидкість і несподівано зупинилася на зовсім безлюдній вулиці. Саткинбай відчинив дверцята, вийшов, а замість нього з'явилася нова особа, національність якої Микита Родіонович відразу навіть не міг визначити.

Це був невисокий на зріст чоловік, з короткою сріблястою борідкою. На вигляд йому було років під шістдесят.

Він з посмішкою вклонився Ожогіну й сів праворуч.

Абдукарим звернув у провулок, знову виїхав, здається, на ту саму вулицю і зупинив машину.

— Ідіть за мною на деякій відстані, — попередив Ожогіна новий супутник.

Він сказав щось Абдукариму по-узбецьки і вийшов.

— Запам'ятайте це місце, — кинув він уже на ходу Микиті Родіоновичу. — Тут машина візьме вас і відвезе додому.

Невідомий пішов у провулок, минув невеликий ринок і зник у низенькій хвіртці.

Микита Родіонович поспішив за ним.

Відгороджене глиняними стінами подвір'я було маленьке. Непоказний на вигляд будинок, який виходив фасадом у провулок, задньою стіною впирався у широкий арик, обсаджений вербами. Незнайомий стояв біля дверей будинку.

— Прошу сюди, — запросив він і ввів Микиту Родіоновича у невелику кімнату.

Долівка її була застелена стареньким килимом. Вся обстановка складалася з кількох стільців, стола, ліжка і шафи для посуду.

— Тут я живу, пояснив незнайомий. — А тут працюю. — І він одчинив двері у другу кімнату, з виходом на вулицю. — За спеціальністю я перукар, — додав він іронічно.

Цього можна було й не додавати — внутрішній вигляд другої кімнати говорив сам за себе: біля мармурового столика висіло дзеркало, вправлене у старовинну бронзову раму, на столику лежали перукарські речі, біля глухої стіни стояв твердий диван, а поряд — столик з накиданими газетами.

— Сідайте, — запропонував господар. — Я маю справу з Микитою Родіоновичем Ожогіним? Так, здається?

Микита Родіонович кивнув головою.

— З Юпітером?

Ожогін вдруге кивнув головою і спитав у свою чергу:

— А ви хто будете?

Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:

— Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.

Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.

Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.

— Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, — продовжував Раджимі, — і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?

— Так.

— Дуже добре.

Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.

У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.

— Так буде краще, — сказав він. — Мене цікавить, де працює Алім.

Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.

— А який настрій в Аліма? — поцікавився Раджимі.

— Тобто? Як це розуміти?

— Ну, чи готовий він сприяти нам?

— Не сумніваюся.

— Це головне, — закивав головою Раджимі і посміхнувся. — Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.

Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.

Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.

— Я розмовлятиму з ним сам, — відповів Раджимі. — Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.

— Зараз?

— Так, зараз.

Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.

Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:

«Дорогий друже! Пред'явник цього — мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».

Раджимі пробіг очима записку.

— Він зрозуміє, що означають ці дві літери?

— Безумовно, — запевнив Микита Родіонович.

Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.

— Він тут і не збирався бути, — пояснив Микита Родіонович. — Грязнов родом з Уралу.

— Вірно, я випустив це з уваги, — сказав Раджимі. — Ну що ж, обійдемось і без нього. З ним зв'яжуться інші. А про те, що стосується вас особисто, ми поговоримо при наступній зустрічі. Приходьте прямо сюди. Знайдете?

— Гадаю, що знайду.

— Над дверима у мене вивіска. Поблизу перукарень немає. Тільки проходьте через подвір'я, в майстерні можуть бути клієнти. Двері в цю кімнату я залишаю відчиненими.

Раджимі назвав дату, час зустрічі і попросив не запізнюватись.

… Вечоріло. Вузенька вулиця була безлюдною. Микита Родіонович ішов поспішаючи. Вдивляючись у сліпі стіни будинків, він запам'ятовував орієнтири, щоб знайти будинок Раджимі наступного разу. Вивіска, розвалений дувал, три тополі, водопровідна колонка, ринок — все це треба було закарбувати в пам'яті.

В повітрі висіла густа мла, сонце потьмяніло. Воно було подібне до жовто-червоного місяця, на який можна дивитися не мружачись.

Побачивши здалека машину, Ожогін прискорив кроки.

«А що, коли спробувати самому заговорити з Абдукаримом? — майнула думка. — Невже він завжди мовчить?».

Ожогін сів у машину поруч з шофером.

— Кажуть, що коли сонце при заході в хмарах, то погода зміниться? — звернувся він до Абдукарима.

Шофер мовчав.

— Як зветься вулиця, по якій ми їдемо? — трохи згодом знову спитав Микита Родіонович.

— Не знаю, — похмуро відгукнувся Абдукарим.

Повірити, що шофер таксі не знає назви вулиці, Микита Родіонович не міг. Розмова з шофером так і не вдалася.

Недалеко від дому Абдукарим висадив його.

V

Телефон Шарафова не відповів. Не відповів раз, другий, третій…

Микита Родіонович хвилювався. Наближався день нової зустрічі з Раджимі, а Шарафов був відсутнім. Саткинбай також не показувався.

Виникла думка відвідати Саткинбая на його квартирі, але це було б необачно, могло насторожити ворога. Та й чим Микита Родіонович виправдав би свій візит?

За кілька годин до зустрічі з Раджимі, у другій половині дня, у відповідь на черговий дзвінок до Шарафова в телефонній трубці почувся знайомий голос майора. Микита Родіонович полегшено зітхнув. Він рішуче відмовився від обіду, який приготувала Антоніна, і поспішив на побачення з Шарафовим.

Шарафов під'їхав сам до заздалегідь умовленого місця на «газику», посадив Микиту Родіоновича поруч з собою і запропонував поїхати за місто.

Виявляється, Раджимі був відомий майору.

— Це старий, кваліфікований провідник контрабандистів, який набив собі руку на «чорній стежці», — сказав Шарафов. — З його кличок можна скласти цілий словник мусульманських імен і прізвищ. Раджимі — виходець з Ірану, довго жив у Самарканді. До революції його батько мав мануфактурний магазин і був одночасно мусульманським священнослужителем. Раджимі неодноразово переходив кордон, супроводжуючи контрабандистів, знову з'являвся в Туркменістані, двічі судився, і відбував покарання. Але арештовувати Раджимі передчасно: треба виявити його спільників… Між іншим, Раджимі саме та особа, заради якої Саткинбай залишав вас на десять хвилин, коли ви були його гостем.

Майор замовк, вдивляючись у дорогу, що стелилася перед ними.

Мелькали високі дували, які закривали чисті узбецькі подвір'я, потопаючі в зелені, виростали і миттю зникали за поворотами дороги новобудови, пропливали бавовняні поля.

Микита Родіонович звернув увагу Шарафова на те, що машина Абдукарима ходить під різними номерними знаками. Майор знав і про це.

— Нас цікавить з певних міркувань будинок Раджимі, — сказав він. — Його треба старанно оглянути, і бажано сьогодні.

— Якщо буде можливість? — спитав Ожогін.

— Гадаю, що буде.

— Під можливістю треба розуміти те, що я залишусь у будинку Раджимі сам? — уточнив Микита Родіонович.

— Ну звичайно. А коли це трапиться, до вас на допомогу прийде мій працівник. Він назве себе капітаном Кедровим.

Більше до цієї теми не поверталися.

Від'їхавши від міста кілометрів на двадцять, Шарафов повів машину назад.

Заговорили про перспективи розвитку народного господарства республіки. Шарафов захопився. Він був у курсі будівництва колгоспної електростанції, над якою шефствував його колектив. Знав, скільки родин і з яких областей добровільно виїхали на підкорення Голодного Степу; знав, з якими труднощами стикаються будівники нової залізниці, що має пересікати пустелю; міг сказати, які корисні копалини відкриті в республіці; називав цифри видобутку вугілля, виплавки металу; розповідав про оригінальну конструкцію бавовнозбиральної машини, її потужність, час, що витрачається на її випуск.

— Ех, і розбагатіє незабаром наша республіка! Хоч вона й зараз не бідна, — говорив Шарафов. — Усе в нас є: машини, метал, текстиль, вугілля, нафта, газ — усе… Я вже не кажу про бавовну, по бавовні ми були й будемо на першому місці… — Він на хвилину замовк, ніби збираючись з думками, і продовжував: — Приховувати нічого: в роки війни важкувато було. І зараз ще не зовсім легко, але вже починаємо розгортатися вшир і вглиб. Краще над усе переконувати прикладами й фактами, словами тепер нікого не здивуєш… Он, подивіться туди, — Шарафов показав уперед. — Колгоспна агрономічна лабораторія. Кілька днів тому відкрили. Ще недавно колгоспники могли тільки мріяти про це. — Він зменшив швидкість машини, вдивляючись у світлий будинок, оточений клумбами яскравих квітів, а потім заговорив знову: — І це ж не тільки у нас справа йде на піднесення. Послухайте, що кажуть товариші, які побували на правах гостей у країнах народної демократії. Серце радіє! Наші друзі так зміцніли, що за короткий строк обігнали багатьох західних сусідів. Ось що значить перевага суспільного ладу!

Машина в'їхала у місто. Прощаючись, майор попередив Ожогіна:

— Постарайтеся прийти до Раджимі хвилин на десять раніше.

Микита Родіонович перевів стрілку годинника на десять хвилин уперед.

Ринок… водопровідна колонка… три тополі… розвалений дувал… Усе на місці. Перукарня відчинена. Її Микита Родіонович побачив ще здалеку.

Двері в кімнату Раджимі він потягнув до себе, і вони подалися.

Не встиг Микита Родіонович зробити й кроку по кімнаті, як скрипнули другі двері і з перукарні виглянула голова Раджимі.

— Ага! Ви вже тут? Рано.

— Рівно шість. — І Ожогін показав на годинник.

— Виходить, мій відстає або ваш поспішає. Прошу пробачити: я трохи затримаюсь, у мене клієнт.

Голова зникла. Двері знову рипнули і зачинилися. Ожогін залишився сам.

Оглянути кімнату відразу Микита Родіонович не наважився. До того ж він пам'ятав слова майора про допомогу капітана Кедрова.

Микита Родіонович обмежився тим, що, сидячи на стільці, намагався визначити, що з обстановки треба оглянути. В першу чергу шухляду стола, потім шафу для посуду, ліжко. Більше нічого в кімнаті не було. Може, шухляду стола висунути зараз? Це неважко, варто лише трохи підняти скатертину. Ні, не можна: найменша помилка може видати його з головою і зіпсувати всю справу. Він сунув руку під стіл і спробував визначити розміри шухляди. Це йому вдалося. Вона була невелика.

«Мабуть, огляд доведеться відкласти до більш зручного випадку, — вирішив Микита Родіонович, — хоч майор квапить».

За дверима, в перукарні, почувся шум голосів. Потім шум посилився, залунали крики, лайка. Задзвеніло розбите скло, почалася метушня. Потім настала тиша. Микита Родіонович вловив кроки, які наближалися до дверей.

Цікавість настільки заволоділа Ожогіним, що він не втримався, встав з стільця і відчинив двері в перукарню.

Перед ним стояв невисокий на зріст ще молодий чоловік, у приношеному парусиновому костюмі.

— Ви Ожогін? — тихо спитав він.

— Так, — відповів Микита Родіонович, трохи розгубившись.

— Я капітан Кедров.

— Що тут трапилось?

— Нічого особливого, — відповів Кедров, замикаючи зсередини двері, що вели на вулицю. — Все дуже вдало і вчасно. Давайте приступимо до справи.

І хоч Микита Родіонович ще нічого не зрозумів і не знав, куди подівся Раджимі, але, пам'ятаючи вказівки Шарафова, разом з Кедровим почав оглядати квартиру.

Огляд перукарні зайняв усього кілька хвилин і нічого не дав. Перейшли у другу кімнату. В шухляді стола лежав чистий папір для письма, в шафі був тільки посуд. У матраці і під ним теж нічого не виявили.

Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.

— Так, так… — замислено промовив він і подивився на килим.

Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.

Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.

— От! — промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.

Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.

— Посвітіть мені, я спущуся, — сказав капітан і легко стрибнув униз.

Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:

— Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. — Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. — Що ж тут може бути?

Кришка коробки відкрилася легко. В коробці лежали фотоапарат «лейка», фотоматеріали і кілька котушок плівки, обгорнутих чорним світлонепроникним папером.

Кедров подав коробку Ожогіну, котушки сховав у кишеню і виліз із погреба.

— Це, здається, цікавить майора, — сказав Кедров. — Треба запам'ятати, як усе лежить, щоб не переплутати.

Микита Родіонович уже хотів опустити двері й покласти на місце килим, але капітан заперечливо похитав головою.

— Не треба, нехай все залишиться так, як є, — сказав він. Тільки зараз Ожогін помітив, що одна щока у Кедрова виголена, а друга — ні. — Чекайте мене і нікуди не виходьте. Я повернуся швидко, до приходу господаря. Замкніться і не хвилюйтесь.

Він вийшов на подвір'я, обережно відчинив хвіртку, просунув на вулицю голову і через секунду зник.

«Добре діло — «не хвилюйтесь!» — з досадою подумав Микита Родіонович. — А якщо господар зараз повернеться?»

Ніколи час не тягнувся так нестерпно довго, ніколи, здається, так не хвилювався Микита Родіонович.

«Треба забезпечити, на всякий випадок, найбільш підходящий варіант, щоб не бути захопленим зненацька, — думав він. — Проникнути в будинок через перукарню Раджимі не зможе — двері замкнені зсередини. Отже, він пройде через подвір'я в цю, жилу, кімнату. Треба позбавити Раджимі і такої можливості хоч би на деякий час, тобто, замкнути зсередини і другі двері». Поки господар буде стукати, Микита Родіонович встигне поставити все на місце. Подібні дії можна пояснити тим, що гість побоювався сторонніх і був наляканий раптовим зникненням господаря.

Але страх Микити Родіоновича виявився даремним: капітан Кедров був відсутнім не більше сорока хвилин.

Поклавши котушки на місце і уважно, не поспішаючи, перевіривши, чи потрапили ніжки стола й ліжка у видавлені ними заглиблення в килимі, Кедров пройшов у перукарню, відчинив двері на вулицю і сів на диван.

— Зачиніть свої двері, — кинув він, — сидіть і чекайте.

Знову настала тиша. Микита Родіонович викурив дві цигарки, а коли дійшов до третьої, почув за стінкою голос Раджимі:

— А ви й досі сидите тут? — спитав він капітана.

— Що ж мені, по-вашому, робити? Іти по місту з наполовину виголеною фізіономією? Пробачте, це не годиться… Давайте закінчувати.

— Як усе по-дурному вийшло! — промовив Раджимі. — Посидьте хвилинку, я переодягнуся.

Раджимі зайшов до кімнати, щільно причинивши за собою двері. Піджак його був забруднений, рукав відірваний.

— Як добре, що ви не залишили квартири! — вдячно прошепотів він. — І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.

Він почав швидко переодягатись.

— Що ж трапилось? — поцікавився Ожогін.

Раджимі вибухнув лайкою:

— Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… — Раджимі подивився на годинник і похитав головою: — Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! — бідкався він і наприкінці додав: — Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.

VI

Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.

Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.

В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.

Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.

Саткинбай довго міркував, як побудувати розмову з Абдукаримом. Горілка завжди розв'язувала Абдукариму язик, він ставав балакучішим, відвертішим, і Саткинбай вирішив напоїти його.

Удвох вони довго блукали по ринку, відшукуючи чайхану, де було б менше людей. Але скрізь було багатолюдно, гамірно.

— Чого ми блукаємо? — незадоволено питав Абдукарим, не знаючи планів друга.

Нарешті місце знайшлося. Друзі сіли на дерев'яний поміст. Саткинбай поклав одну ногу під себе, другу звісив: він уже відвик сидіти по-східному. Абдукарим примостився поруч.

— Гей, чойчі! — покликав Саткинбай офіціанта і замовив йому, крім чаю, самсу і шашлик. Потім він вийняв пляшку і налив горілку в піали. — Сумно робиться, — почав він, помітивши здивований погляд Абдукарима. — Не знаю, куди себе подіти. Надокучило все, бачити нічого не хочеться… Коли повертався сюди, сподівався, що побачу хоч би частину того, до чого звик, що вважав рідним, а виявляється — все перетворилося на порох… Ніяк не можу примиритися з тим, що ці «нові люди» зруйнували все, що було раніш, забрали багатство наших батьків, наші будинки, землі… Дивишся на все — в очах темніє, нутро вивертається… — Саткинбай замовк.

Офіціант приніс кілька паличок шашлику, самсу, тонко, кружальцями нарізану цибулю, коржі. Абдукарим мовчав, ніби не чув сказаного. Випили. Закусили шашликом.

Обличчя в обох почервоніли, очі гарячково заблищали:

— Бачиш, — сказав Саткинбай, — я на тебе розраховував, гадав — допомагатимеш мені, а ти вирішив одружитись…

— І одружуся! — відрізав Абдукарим.

— Та хіба я тобі забороняю, чи що? Ну й одружуйся! Але невже не можна почекати трохи?

— Вирішив — і одружуся!

— Ти скажи правду, — якомога м'якше промовив Саткинбай і поклав руку на плече Абдукарима. — Тебе мати примушує?

Абдукарим нахмурився, відсунув від себе порожню тарілку:

— При чому тут мати? Я сам собі господар.

— Ну, я б цього не сказав… Не господар ти собі, над тобою стоїть хазяйка. А одружишся — друга стане, і будуть тобою верховодити.

— Нехай і так, а тобі що?

Саткинбая поривала злість. Він знав боягузливий характер свого друга і не думав, що він настільки упертий. Як можна помилятися в людині! Там, на тому боці, в інших умовах, він був зовсім іншим. Звичайно, він і тоді не відзначався хоробрістю, але зате слухав його, Саткинбая, погоджувався з ним, поділяв його думки. А тепер?..

— Тебе наче підмінили! — з гіркістю промовив Саткинбай.

Абдукарим знизав плечима і встав.

— Ходім, у мене голова болить, — запропонував він.

Умовляння Саткинбая випити ще по склянці не вплинули: Абдукарим відмовився. Настрій у Саткинбая зіпсувався — він і на цей раз нічого не добився, тільки марно потратив гроші іі час.

«Треба щось робити, — подумав Саткинбай. — Цей осел або не бажає згадувати минуле, або дійсно вже забув про нього».

— Підлий боягуз! — злісно прошепотів він, ідучи слідом за Абдукаримом. — Від боягузтва й загинеш, жалюгідна ти душа!

Невеликий на зріст чоловік з вузькими плечима і жовтуватим обличчям зупинився біля Аліма. Зовнішнім виглядом він нагадував східного сановника. Таких Аліму доводилося бачити лише на малюнках.

Переконавшись, що він має справу саме з тим, з ким треба, незнайомий спокійно, з тонкою посмішкою на губах кинув:

— Юпітер передає сердечне вітання Сатурну. Примруженими очима він дивився на Аліма і немовби питав: «Що ви на це скажете?»

Хоч зустріч була несподіваною, Алім зовсім не збентежився.

— Я нічого не зрозумів…

— Я від Юпітера з привітом до Сатурна, — повторив незнайомий.

— А при чому тут я? — спитав Алім навмисне здивовано.

Незнайомий примружив очі. Його маленька сива борідка різко контрастувала з густими чорними бровами, з-під яких дивилися вузькі чорні очі.

— Ви Алім Ризаматов? — спитав він уже не зовсім упевнено.

— Так.

— Тоді ви жартівник.

Ризаматов знизав плечима.

Незнайомий вийняв із верхньої кишені акуратно складений папірець і подав Аліму.

Ризаматов розгорнув записку і пізнав почерк Микити Родіоновича.

— Чого ж ви одразу не сказали, що ви від Ожогіна, і не показали листа?

— Вважав, що зробити це ніколи не пізно, — з тією самою посмішкою відповів незнайомий і відрекомендувався: — Звуть мене Раджимі. Мені треба з вами поговорити.

Ризаматов круто повернувся:

— Ходімте.

— Куди?

— До мене на квартиру.

— Ні, квартира — непідходяще місце.

— А куди б ви хотіли?

— Вам видніше. Ви не менше від мене зацікавлені в тому, щоб ця розмова залишилася між нами.

Алім промовчав.

… Широкі степові простори перерізав повноводий канал. По обох його берегах вишикувалися стрункі шпалери тополь, зеленіла соковита трава. До вух долітало приємне рокотання води, що спадала каскадами. Ліворуч стояли веселі, чепурні котеджі, оточені клумбами квітів, повиті густим хмелем.

— Гарно тут у вас! — сказав Раджимі. — Як у місті.

— Може й так, — погодився Алім.

Посьолок лишився позаду.

Біля відвідного каналу розмістилася птахоферма. Крик качок, лопотіння крил наповнили повітря. Далі були городи, ставки.

Раджимі й Алім ішли вузенькою стежкою по берегу каналу.

— Ви працюєте начальником протипожежної охорони? — поцікавився Раджимі.

— Помічником, — відповів Алім.

— Давайте сядемо, — запропонував Раджимі.

Трохи помовчали.

— Ваш старший друг уже діє, — сказав Раджимі, наважившись почати ділову розмову. — Настав час і вам діяти за його прикладом.

— Постараюсь зробити все, що від мене залежить, — відповів Алім, згадавши розмову, яка відбулася свого часу з майором Шарафовим.

Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.

— Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? — спитав Раджимі.

Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:

— Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.

— Це добре, — сказав Раджимі. — Ось ними в першу чергу ми з вами і займемось.

Намір його був зрозумілий: з'ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, — в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…

— І вам, і мені зрозуміло, — пояснив Раджимі, — що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо — підкаже обстановка.

Алім кивнув головою.

Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!

Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з'явиться через кілька днів.

— Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, — сказав на прощання Раджимі. — Аллах — всемогутній паш заступник.

Алім ледве чутно скрипнув зубами.

VII

Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.

Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме — згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне — очі, а вони сховані.

— Ну як? — спитав майор Шарафов.

Ожогін похитав головою.

— Цієї людини я не знаю. А хто це?

— Поки що сказати важко, — відповів Шарафов, — але сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відгадаємо цю загадку. В усякому разі, ця людина відома Раджимі, а цього досить, щоб вона зацікавила і нас.

Микита Родіонович передав картку Шарафову.

— Чи не з'їздити мені до Ризаматова? — запропонував він. — На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.

— Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…

— Огляд кімнати дав наслідки?

— Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина. Але вона перебуває тут тимчасово, з певною місією. Для користі справи я можу вам дещо розповісти.

Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.

У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.

Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.

— Не виключено, — зауважив майор, — що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, — одна і та ж особа.

Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:

— Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. — Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: — «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»

— Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!

Шарафов прочитав фразу вдруге.

— Чікаго?.. Чікаго?.. — наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. — Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ — Сибірським Чікаго.

— Вірно, — посміхнувся Шарафов. — Я дав завдання ще раз перевірити.

— Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? — спитав Ожогін майора.

Той звів широкі брови:

— Навіщо?

— Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…

— Будь ласка. — Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.

Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, — та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

— Подивись, будь ласка, — це не твій супутник? — простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

— Він? — спитав Микита Родіонович.

— Він, — тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. — Як потрапила до вас ця картка?

— Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

— З якою однією особою?

— Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

— Розумію, — зніяковіла Антоніна. — Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

— Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? — І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

— Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? — докірливо сказав Шарафов.

— Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, — відповів Ожогін.

— А-я-яй! — похитав головою майор. — Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

— В усякому разі, ясно поки що одне, — резюмував Шарафов: — у місті сховався ще один ворог.

VIII

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий — маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.

Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.

За дверима пролунав деренчливий старечий голос:

— Хто там?

— Це я, тітонько, Раджимі.

Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.

Раджимі та його супутник зайшли.

— Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, — відрекомендував Раджимі свого супутника. — Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.

— Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. — Обличчя старої не було видно — вона затуляла його широким рукавом плаття.

Крім неї, в будинку ніхто не жив.

Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.

Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.

У звичайні дні в будинку панувала тиша.

Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.

Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.

Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі — в низенькому, глибокому і зручному кріслі.

На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:

— А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?

— Можу доповісти, — виявив готовість Раджимі.

Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.

Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.

— Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, — почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, — але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…

— Тільки не коротко, — перервав його гість. — Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.

Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:

— Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.

Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»

Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.

Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму — двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком — Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

— Він виявився, — поважно і спроквола сказав Раджимі, — комерційним директором того самого заводу…

— Який нам потрібен? — перебив Заволоко.

— Цілком вірно, — підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

— То це ж напрочуд вдало! — сказав він.

— Я теж так подумав, — ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, — а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.

— Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. — Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.

— Мейєрович, — підказав Раджимі.

— Так, так… Що він являє собою?

Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.

— А його погляди? — поцікавився Казімір Станіславович.

— Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.

— Якого віку? — спитав Заволоко.

— Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.

— На який строк ви позичили гроші?

— На два місяці.

— Коли строк закінчується?

— Два дні, як закінчився.

— А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?

Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.

— Твердо впевнений, — сказав він. — А днями і ви переконаєтесь.

— Коли його дружина обіцяла принести гроші?

— За грішми я повинен піти сам, — пояснив Раджимі. — Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Не бачу необхідності зволікати справу, — зауважив Казімір Станіславович. — Ви з ним говорили про документи?

— Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…

Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…

— Якщо ви певні, що грошей у них немає, — повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, — не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.

— Я й не думаю, — відповів з посмішкою Раджимі, — але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.

— Розумна думка, ділова думка, — схвалив Заволоко. — Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.

— Коли ви хотіли б?

— Завтра.

Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.

— Ви маєте намір довго з ним розмовляти?

— Ні, — відповів Казімір Станіславович. — П'ять, максимум десять хвилин.

— Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам'ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.

— Пам'ятаю.

Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.

— Без п'яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.

— А Абдукарим? — звів брови Заволоко.

— Абдукарим у цей час буде зі мною в чайхані. Я його затримаю хвилин на п'ятнадцять-двадцять.

— Можна й так, — погодився Казімір Станіславович. — Не забудьте тільки повісити на машину номер, відомий Ожогіну.

… На другий день Микита Родіонович одержав телеграму за підписом «Рамі». В ній говорилося:

«У мене сьогодні день народження. Буду радий бачити вас о пів на восьму».

Точно в строк Ожогін прибув на квартиру Раджимі. Той вийняв товстий кишеньковий годинник і, поглядаючи на циферблат, м'яко, але водночас вимогливо сказав:

— Рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, підійдіть до телеграфу й сідайте в машину Абдукарима. У вашому розпорядженні двадцять вісім хвилин. Вистачить?

— Цілком.

Присмерк окутав місто, густішав. На небі замерехтіли перші зірки. Коли Ожогін дійшов до телеграфу, стемніло зовсім. Великий циферблат висячого годинника показував без трьох хвилин вісім.

Знайома машина стояла на місці. Микита Родіонович підійшов до неї ззаду, відчинив дверцята і сів. Лише через хвилину, коли машина їхала містом через — канал, Ожогін придивився до шофера і зрозумів, що за рулем сидить не Абдукарим. Це здивувало і схвилювало Микиту Родіоновича. Він удруге подивився на шофера, і серце його похололо: на місці шофера сидів кремезний чоловік з непокритою головою, в темних окулярах. Щось дуже знайоме було в його постаті.

— Виходить, не впізнаєте або не хочете впізнати? — сказав незнайомий, і його голос змусив Ожогіна здригнутися.

Микита Родіонович мовчав.

Машина виїхала на широку асфальтовану вулицю, під'їхала до тротуару, в густу тінь розлогих дерев, і плавно зупинилася.

— Ну, здрастуйте! Не впізнали! Не чекали старика Юргенса? — І шофер зняв окуляри.

Микита Родіонович усе ще мовчав.

— Здивовані? — розсміявся Юргенс і поклав важку руку на плече Ожогіна.

Тільки тепер остовпілий Микита Родіонович отямився.

— Здивований — це не те слово. Вражений… Убитий… — сказав він. — Адже я особисто, та й не я один, бачив, як везли домовину з тілом Юргенса на кладовище, як опускали в могилу, як засипали землею, як плакала дружина…

Юргенс знову розсміявся:

— Зі мною трапилась така сама пригода, як з Ісусом Христом. Різниця лише в тому, що той воскрес до похорону, а я після… Давайте поздоровкаємось: — І він потиснув руку Ожогіна. — Ви не раді бачити мене?

— Дуже радий… але цього я ніяк не можу зрозуміти…

— Я теж радий, що ви здорові, — продовжував Юргенс. — Розумію ваш стан, але поговоримо ми потім. Зараз я не маю часу і хочу лише потурбувати вас маленьким дорученням… Запам'ятайте одне: Юргенса немає, Юргенс мертвий для всіх. Є тепер лише Заволоко Казімір Станіславович, вихідець із Західної України, людина, яка цікавиться східним фольклором… Зрозуміли?

— Я завжди вас розумів, — відповів Ожогін.

— Чудово. Отже, мене цікавить у даний момент комерційний директор машинобудівного заводу. Поцікавтеся ним і з'ясуйте, яке політичне і громадське обличчя цього пана.

— Коли це вам потрібно?

— Через два-три дні, не пізніше.

— Постараюсь.

— Ну, а тепер до побачення. Раджимі вас знайде… До речі, запам'ятайте: Раджимі — людина своя, йому можна вірити в усьому. Якби не він і… — Юргенс зробив невелику паузу, — і не ви, то я б, мабуть, не рискнув появитися в цих краях… Ну, всього найкращого! До скорої зустрічі…

Ожогін вийшов. Загув мотор. Машина круто повернула і за хвилину зникла.

… Юргенс не спав. Сидячи в зручній качалці, він поринув у спогади. Як був вражений під час зустрічі з ним Ожогін! З часу його «смерті» минуло майже три роки. Взагалі тоді все вийшло непогано. Він сам підібрав покійника. Це було нелегкою справою: довелося облазити трохи не всі госпіталі, лікарні, морги, перш ніж вдалося знайти підходящий труп. Все інше не являло собою великих труднощів.

Дружина Юргенса тремтіла від однієї думки, що її Карл буде вважатися покійником, але потім примирилася. На другий день після похорону Юргенс відвідав кладовище, навіть сфотографував «свою» могилу.

Та хіба мало дечого траплялося в житті! От сьогодні він сказав Ожогіну, що Раджимі — вірна людина, що коли б не він, Юргенс не наважився б появитися тут. Він не додав: «появитися вдруге». Ожогіну цього знати не слід.

Карл Юргенс народився у 1891 році. Батько його був полковником артилерії. Після закінчення юнкерського училища Юргенса відправили на фронт і незабаром призначили організатором опорного розвідувального пункту, прикомандирувавши до штабу корпусу австро-угорської армії. Це було в 1914 році. З того часу Юргенс став розвідником.

21 серпня 1914 року зовсім несподівано на розташування австрійців обрушилися гвардійці однієї з дивізій, Преображенського і Семенівського полків. Юргенс потрапив у полон. Війна для нього закінчилася.

В числі інших полонених його відправили в одне з міст Середньої Азії. Військовополонені користувалися там відносною волею — їх відпускали до вечірньої перевірки з табору в місто. Чимало з них знайшли собі заняття, кожний по своїй професії.

У п'ятнадцятому році Юргенс познайомився з сином власника мануфактурного магазина Раджимі. Рухливий і завзятий, він ще тоді сміливо і безкарно проводив через кордон і назад контрабандистів. Раджимі допоміг Юргенсу втекти з полону. Діставши листа одного з сановників бухарського еміра до купців у Кабул, він повів Юргенса шляхом, уже пройденим такими ж втікачами значно раніше.

Юргенс добре пам'ятає цей шлях. Пам'ятає темну ніч, швидку і примхливу Аму-Дар'ю… Каюк, переправу, афганський берег… Прикордонний пункт… Ночівлю і перехід до міста Мазар-І-Шеріф. Ночували в напівзруйнованих караван-сараях. Грязюка, сморід, тіснота, паразити… Сухі коржі, шовковиця, урюк, кок-чай…

У Мазар-і-Шеріфі відпочивали дві доби, потім, у супроводі двох конвоїрів, взяли напрям на Кабул, через Таш-Курган і Кундуз-Дар'ю.

Камінна пустеля, скелясті стіни, провалля й міжгір'я, підйоми і спуски, дика, невідома природа Гіндукуша — і, нарешті, перевал, який підняв їх на висоту трьох з половиною тисяч метрів…

І тільки на підході до міста, назва якого в перекладі означає «квітка весни», стало веселіше на душі: вздовж дороги появилися розкішні фруктові сади й виноградники.

З Раджимі Юргенс розлучився в Кабулі. Минуло тридцять років, і ось вони зустрілися знову.

«Так, Раджимі — вірна людина, — ще раз подумав Юргенс і почав роздягатись. — З ним не пропадеш».

IX

Юргенс і Раджимі сиділи на веранді, густо обплетеній хмелем. Вечоріло. З подвір'я линув запах м'яти й тютюну.

— Скоро осінь, — раптом сказав Юргенс, порушуючи ділову розмову.

Раджимі здивовано глянув на нього, трохи звів брови, зморщив лоб, але промовчав.

— Ви пам'ятаєте ту осінь у Кабулі?

— Пам'ятаю, — не розуміючи, до чого веде співбесідник, відповів Раджимі.

Він чекав, що скаже про осінь у Кабулі Юргенс, але той раптом заговорив про інше:

— То чому ж вас турбує Абдукарим?

— Він підозріло себе поводить.

— Тобто?

— Саткинбай хвилюється, боїться зради. Він уже двічі доповідав про нього.

— А ваша думка?

— Така ж сама.

Раджимі пояснив. Погляди Абдукарима змінилися, він ухиляється від виконання доручень, від грошей, натякає, що в недалекому майбутньому Саткинбаю, можливо, доведеться шукати іншу квартиру.

— Це ще нічого не означає, — сказав Юргенс. — Абдукарим по своїй природі людина похмура, нетовариська…

— І нестійка, — додав Раджимі.

— А тому кращого від нього й не можна чекати, — відстоював свою думку Юргенс. — Лихо може прийти з іншого боку. А ви й Саткинбай цього недооцінюєте.

Раджимі насторожився, примружив очі.

— Як звати старого, який вигнав з дому Саткинбая і якому він усе розпатякав?

— Ширмат.

— От з такими людцями жартувати не можна. Він де-небудь бовкне про відвідини Саткинбая, тоді все пропало.

— Згоден, — сказав Раджимі, — але вважаю, що Абдукарим небезпечніший, бо знає не лише Саткинбая, але й мене і Ожогіна. Він возив вас…

— Але ж він не догадується, хто я.

— Це нічого. Зате він знає мій дім, він возив мене до Ризаматова і бачив його.

— Про що ж ви думали раніше? — скипів Юргенс, але відразу стримав себе і вже спокійним повчальним тоном додав: — Не можна було діяти так необережно і довіряти свою долю і долю всієї справи якомусь пройдисвіту. Що, у вас у місті мало машин?

— Винен Саткинбай.

— Саткинбай дурень! — знову підвищивши тон, сказав Юргенс. — Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!

Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього становища.

— Перевірте Абдукарима, — подумавши, порадив Юргенс. — Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно — наша людина Абдукарим чи не наша.

Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.

— Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! — відказав він шанобливо.

Юргенс пом'якшав.

— Нехай візьметься за це Саткинбай, — попередив він, — самі не вплутуйтесь.

Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.

Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа — дати доручення, і зовсім інша — виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.

Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.

Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.

— Я до тебе з дорученням, — сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. — І з серйозним.

— Що це за доручення? — спитав Абдукарим, не глянувши на друга.

— Ось, — і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. — Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.

Абдукарим насупився.

— Навіщо це? — понуро запитав він.

— Я тобі все розповім. — Саткинбай пильно глянув йому в очі. — Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. — Саткинбай притиснув згорток рукою. — Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат — людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.

Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.

— Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? — спитав Абдукарим.

Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.

Саткинбай нещиро засміявся.

— Що? Злякався?

— Я не повезу, — тихо сказав Абдукарим.

— Повезеш! — різко кинув Саткинбай. — Раджимі наказав.

— Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.

— Ах, он як? — Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. — Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!

— Я нікому не думаю завдавати шкоди, — знову стиха промовив Абдукарим. — Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.

Гнів Саткинбая спав. Абдукарим — боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:

— Дивись! В разі чого — ти перший поплатишся, — і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.

«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я — своїм, — міркував Абдукарим, підходячи до автобази. — Я їм не заважатиму, вони — мені. Так буде краще».

X

Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.

— Що з вами? — з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.

Соня мовчала.

Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.

Хазяйка зітхнула:

— Ви прийшли за грішми?

Раджимі нахилив голову.

— Господи! Що нам робити? — з відчаєм вигукнула Соня. — Я сьогодні сама збиралася йти до вас…

— З грішми? — спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.

Хазяйка безнадійно похитала головою.

— А чого ж? — поцікавився Раджимі.

— Знову за грішми, — ледве не простогнала Соня. — Я винна перед вами… Я дуже добре усвідомлюю, що ставлю вас у скрутне становище, але в мене немає іншого виходу… На вас уся надія…

Раджимі сів і уважно «подивився на хазяйку дому.

— Скільки потрібно? — помовчавши, запитав він.

— П'ятнадцять тисяч, — сказала вона і з надією подивилася на гостя.

— Які ще цінності у вас є? — спитав Раджимі.

— У нас більше нічого немає, а гроші потрібні чоловікові. Скоро має бути ревізія — він сам загине, а через нього й інші.

Усе остаточно прояснилося.

— Коли повинна бути ревізія? — запитав Раджимі.

— Наприкінці місяця.

— Часу ще багато, але надій мало, — тихо й співчутливо промовив Раджимі. — Я вам нічого не можу обіцяти. Спробую. Докладу всіх зусиль.

Хазяйка встала, підійшла до гостя, взяла його за руку:

— Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…

— А тут і нема чого уявляти. — Раджимі встав і звільнив руку. — На речі треба дивитися розсудливо, — в тому ж тоні продовжував він. — Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.

— Але ж ви сказали, що…

— Я можу повторити те, що сказав, — знову перебив її гість. — Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…

— Який жах! — прошепотіла хазяйка.

Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.

— Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, — звернувся він до неї. — Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?

— Не все, — відповіла хазяйка. — Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі. З касиром він у добрих стосунках…

— Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, — закінчив Раджимі.

Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.

На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:

— Що ще трапилось?

— Він прислав мене до вас, — відповіла Соня, стримуючи ридання.

— Ми на вулиці! — суворо нагадав Раджимі. — Вмійте стримувати себе.

— Вам удалось дістати гроші? — І жінка з надією подивилася на Раджимі.

Той заперечливо похитав головою:

— В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.

— Але є надія?

— Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.

— Господи, що ж робити?

— Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.

Юргенс був задоволений діями Раджимі.

Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.

Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:

— Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.

Раджимі запобігливо підняв руку:

— Можливо, що гроші й не потрібні будуть.

Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.

— Як це розуміти?

Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.

— Мейєрович згоден тікати звідси, — притишено сказав він.

— Куди?

— Хоч світ за очі. — І Раджимі посміхнувся.

— Чия це вигадка? — Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.

— Моя.

Раджимі пояснив.

П'ятнадцять тисяч — сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…

Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.

— Погодиться? — запитав він.

— А куди йому діватись?

— Ви забули про дружину.

— Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.

Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?

Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.

— Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, — сказав він. — По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.

На знак згоди Раджимі схилив голову.

Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.

Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.

Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.

Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!

Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.

— Ну от, тепер ми докладно поговоримо, — сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.

Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.

— Ну, а ваші справи як? — Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.

Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.

Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:

— Ви до Блюменкранца навідувались?

— Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.

— Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.

Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.

— Моє доручення виконали?

— Щодо Мейєровича?

— Так.

Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.

— Чим я ще можу бути корисним? — поцікавився він.

— Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут — я маю на увазі Середню Азію — сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, — дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.

— А строки?

— Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?

— Я нічого не потребую.

— Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.

Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.

— От поки що і все, — закінчив Юргенс. — Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?

— Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.

— Їх мета?

— В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.

— Чудово. До цього питання ми ще повернемось.

День нової зустрічі Юргенс не призначив.

Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.

Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.

На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.

— Марко Аркадійович, — м'яко почав Раджимі, — чи правда, що ваші справи такі погані?

Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.

Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.

— Прошу вас, — звернувся до неї Раджимі, — залиште нас самих.

Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.

— Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? — запитав Раджимі.

— Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.

Раджимі посміхнувся:

— Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід — залишити межі Росії.

Мейєрович здригнувся.

Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.

— Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, — вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.

— Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.

Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.

— Але… — Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, — усе буде можливе при одній умові.

— Якій? — хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.

— В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.

Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.

— Коли має бути ревізія? — м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.

— Днів через п'ятнадцять.

— От на цей час я вас і переправлю.

Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:

— А як же дружина? Що буде з нею?

— Все передбачено, — заспокоїв його Раджимі. — Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через два вона буде з вами.

Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.

XI

Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!

«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.

— Відчини, — попросив він.

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

— Виручи, — сказав він, — заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

— Куди? — коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

— Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

— Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

— А я й не хотів сваритися, — відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

— Коли весілля? — пролунав ззаду голос Саткинбая.

— На тому тижні.

— Запросиш?

— Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

— А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.

— Живи скільки хочеш, — коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.

— От і добре! — відповів Саткинбай. — А коли тобі важко буде з грішми — скажи, я завжди виручу.

Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?

Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.

— Бери ліворуч, — сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. — А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.

Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.

— А машину ти водиш добре! — сказав Саткинбай. — Дай і я закурю.

Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…

Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки і поніс. На краю обриву поклав його на землю, помацав кишені і вийняв коробку цигарок та пачку грошей — денну виручку. Все це він переклав у свою кишеню, а тіло зіпхнув униз.

— Отак буде краще, — спокійно промовив він і пішов до машини.

Микита Родіонович дав Шарафову щойно одержану перед виходом із дому телеграму від Ризаматова. Майор прочитав:

«Інститут терміново викликає здавання іспитів Москву. Як бути?»

Шарафов замислився. Брови його зійшлися на переніссі

— Так, ми не врахували наближення осені, — з прикрістю сказав він. — Ви, здається, попереджали мене, що Ризаматов вступає в інститут…

— Місяців два тому.

Майор потарабанив пальцями по столу.

— Що ж, затримувати не будемо, — сказав він, повертаючи Ожогіну телеграму. — Хай їде. — І, помітивши здивування на обличчі Микити Родіоновича, додав — Телеграма підказала мені цікаву думку. Я гадаю, що від'їзд Ризаматова треба навіть прискорити. Нехай сяде в поїзд не завтра, а сьогодні вночі.

… Через два дні, о дев'ятій годині вечора, Юргенс надів окуляри і вийшов на звичайну прогулянку.

Як і завжди, він, не поспішаючи, попрямував до центра міста. Він намагався триматися весь час у затінку, уникав освітлених місць і, хоч усвідомлював, що така обережність зайва, все-таки, за звичкою, не нехтував нею. Зайшовши в сквер, уповільнив кроки і сів на лаву біля густої зеленої огорожі літнього ресторану. Оркестр виконував попурі з якоїсь оперети. За сусіднім столиком двоє голосно розмовляли.

— Та ти толком розкажи, — просив один, — кого вбили?

— Не вбили, а хотіли вбити шофера нашої бази.

— Як же це сталося?

— Машина з бази пішла вранці, а вночі на пустирі помітили людину. Підібрали. Виявився шофер двадцять шостої машини. Голова розбита, ледве дихає… Викликали швидку допомогу і відправили в лікарню.

Оркестр заграв марш і заглушив голоси.

Юргенс всіляко напружував слух, але тепер нічого розібрати не міг.

Незважаючи на всю свою витримку, він не зміг стримати дрібного неприємного тремтіння ніг. Очевидно, Абдукарим живий. Треба було негайно вживати заходів, і Юргенс поспішив додому.

Не встиг він переступити поріг, як назустріч підвівся Раджимі.

— Я маю погану звістку, — сказав він.

— Так… — не то спитав, не то підтвердив Юргенс.

— Зник Алім Ризаматов.

Удар був несподіваним. Юргенс як стояв, так і застиг в напруженій позі, але на його обличчі нічого не можна було помітити.

— Як зник?

Раджимі підняв плечі, розвів руками:

— його сусідка по квартирі розповіла мені, що позавчора підійшла невідома машина. Алім відпочивав після обіду. До кімнати зайшли двоє, повернулися з Ризаматовим, посадили його і повезли.

— Що це? Провал? — глухо промовив Юргенс і став швидко ходити по кімнаті. — Негайно йдіть на квартиру Саткинбая і попередьте його, щоб він сховався: Абдукарим живий. Я чув це на власні вуха. Біжіть швидше!

Раджимі остовпів.

— Не гайтесь, біжіть! — грубо крикнув Юргенс.

Раджимі метнувся до дверей.

Минула година.

«Цок-цок… Цок-цок…» — монотонно вицокував маятник годинника.

Юргенс ходив, сідав на качалку, знову вставав, курив, намагаючись заспокоїти збуджені нерви.

Бліда й нерівна смужка місячного сяйва падала на розстелений на долівці килим.

«Цок-цок… Цок-цок… Цок-цок…»

Юргенс швидко підійшов до годинника і зупинив маятник: він починав впливати йому на нерви.

Рипнули двері, хтось тихо ввійшов, і в напівтемній кімнаті застигла невиразна постать людини. Це був Раджимі.

Він зайшов, сперся на одвірок і важко перевів подих. Юргенс чекав, нетерпляче постукуючи ногою.

— Нове лихо! Саткинбая учора вдосвіта арештували.

— Як це трапилося? — глухо запитав Юргенс.

Раджимі мовчав. З таким же запитанням і він міг звернутися до Юргенса.

Хто міг сподіватися, що все так вийде! Треба було згортати широко задумані плани. Знімалося з порядку денного так і не розв'язане питання про одержання даних щодо стратегічної сировини республіки. Не могло бути й мови про використання будинку тітки Раджимі під нелегальну радіостанцію.

Обстановка вимагала прискорити викрадення документів Мейєровичем.

Прийнятий раніше варіант втечі самого Мейєровича тепер уже не підходив: залишати його дружину — означало рискувати справою. Повинен був зникнути і Раджимі.

На думку Юргенса, провал Саткинбая не означав неминучої загрози Справі: Саткинбай вмів тримати язик за зубами, знав, як поводитися. Вся історія могла пройти як карний злочин, а це вже не так страшно. Значно більшу тривогу викликало зникнення Ризаматова. Як міг він провалитися? Адже Раджимі зустрічався з ним лише один раз!

Усі думки Юргенса були спрямовані зараз до однієї мети: зберегти Раджимі й Ожогіна, одержати в свої руки документацію на машину нової конструкції і втекти за кордон.

XII

В кімнаті Раджимі, як і звичайно, тьмяно горіла електролампочка.

— От ми й знову зустрілися! — бадьоро заговорив Юргенс і потиснув руку Ожогіну. — Які новини?

Микита Родіонович знизав плечима:

— Все йде по-старому. Працюю над завданням, яке ви передо мною поставили минулого разу. Я багато думав і дещо навіть зробив.

Раджимі розіслав на столі карту Середньої Азії.

— Це добре, — сказав Юргенс. — А свого друга Ризаматова ви давно бачили?

— Аліма? — перепитав Микита Родіонович..

— Так.

— До свого від'їзду у відрядження.

Микита Родіонович догадувався, до чого веде Юргенс: мабуть, хоче перевірити, чи знає він про зникнення Аліма.

— Ризаматов сидить на ГЕС безвиїзно? — продовжував цікавитись Юргенс.

— Майже. Тільки зрідка приїжджає у місто.

— До вас заходить?

— Так, не було випадку, щоб він не заглянув до мене хоч раз на місяць. Але зараз чомусь не поспішає. Мабуть, зайнятий. У мене була можливість побувати у нього, та от Раджимі випередив. Але, якщо треба, я зможу вибрати час і з'їздити.

— Та ні… мабуть, не варто. Інша справа, коли він сам до вас приїде. Як ви гадаєте? — звернувся Юргенс до Раджимі.

— Вірно, — поквапно відповів той. — Спеціально їхати нема ніякої потреби.

— От що, — тим же спокійним тоном вів далі Юргенс. — Це стосується вас обох: треба припинити користування машиною Абдукарима. Це не зовсім зручно. І додому до нього ви не ходіть. Саткинбая там зараз немає, він у від'їзді… А до вас у мене прохання, — звернувся він до Ожогіна.

— Слухаю, — з готовністю відповів Микита Родіонович.

Юргенс присунув ближче до себе карту і схилив над нею голову.

— Цей пункт вам знайомий? — спитав він, показуючи олівцем.

Микита Родіонович глянув на карту:

— Знаю, це районний центр сусідньої республіки. Я в ньому бував кілька разів.

Юргенс відірвався від карти, відкинувся на спинку стільця і звів очі на Раджимі, який стояв біля стола.

— В яких справах ви туди їздили? — знову звернувся він до Ожогіна.

Микита Родіонович розповів, що два колгоспи, розташовані на території двох сусідніх республік, порушили питання про спільне будівництво гідроелектростанції на гірській річці. В завдання Ожогіна входило з'ясувати можливості будівництва ГЕС.

— А результати? — поцікавився Юргенс.

— Питання поки що розглядається, воно ще не вирішене.

Юргенс встав з-за стола і пройшовся по кімнаті, смикаючи свою коротку борідку.

Микита Родіонович помітив, що ні Юргенс, ні Раджимі, здається, не стурбовані провалом своїх спільників, а якщо й стурбовані, то старанно приховують це.

Юргенс, ходячи по кімнаті, викурив цигарку, потім знову сів навпроти Ожогіна, спершись грудьми на стіл.

— Я не вважаю за потрібне стирчати весь час саме тут, у цьому місті, — почав Юргенс. — Що ви скажете, коли я переберусь у той райцентр?

— Вам видніше, — знизав плечима Микита Родіонович.

— Але я хочу порадитися з вами, — твердо сказав Юргенс.

Микита Родіонович замислився. Він не сподівався, що Юргенс звернеться до нього за порадою.

— Що я можу сказати… — відповів він. — Знайти там квартиру неважко, але…

— Що «але»? — перебив Юргенс.

— Частина цього району є прикордонною зоною.

— Це мені відомо, тому я вас і питаю… Я гадаю, що все залежатиме від того, з якими документами я там з'явлюся.

— Авжеж, — погодився Ожогін. — Мабуть, це головне.

— А документи нам добудете ви. — І Юргенс поклав свою руку на руку Микити Родіоновича.

— Я?

— Еге ж, ви. Припустімо, що для остаточного вирішення питання про будівництво ГЕС знову треба уточнити деякі деталі на місці і туди послали кількох спеціалістів. Це реально?

— Цілком.

— Так ось, на вас покладається обов'язок дістати мені чотири бланки командировочних посвідчень без зазначення прізвищ, але з підписами і печатками.

— Чотири? — перепитав Ожогін.

— Так, чотири, — підтвердив Юргенс.

Він пояснив, чому чотири. З ним поїде Раджимі, і кожному з них треба буде по два бланки. Чим це викликано, Юргенс розповість Ожогіну пізніше.

— А на який строк? — поцікавився Микита Родіонович.

— Ну, діб на двадцять-двадцять п'ять. Далі буде видно, — відповів Юргенс. — Ви зможете це зробити?

Ожогін сказав, що спробує.

— Це половина завдання, — продовжував Юргенс. — Друга його половина полягає в тому, щоб ви раніш виїхали туди самі, знайшли дві квартири, дали телеграму і зустріли нас.

Микита Родіонович замислився.

— Друга половина завдання важча, — відповів він. — Підстав для виїзду в мене немає.

— Треба знайти, — твердо сказав Юргенс.

— Важко.

— Без труднощів нічого не буває, і не мені вам говорити про це. Спробуйте довести дирекції, що так необхідно.

Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.

— Є один варіант, — подумавши, сказав Микита Родіонович. — Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.

— Я був упевнений, що ви знайдете вихід, — сказав Юргенс підкреслено офіціально.

— Коли потрібно мені вилетіти? — запитав Микита Родіонович.

— Чим швидше, тим краще. Бажано — завтра.

— Коли так, то прошу відпустити мене. — І Ожогін подивився на годинник. — Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.

— Я вас чекатиму тут до першої години ночі, — попередив Юргенс. — Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.

… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.

Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.

— Ви й ключі вмієте робити? — спитав Ожогін.

— Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, — посміхнувся Юргенс. — Чим порадуєте?

Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.

Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:

— От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.

XIII

Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.

З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.

Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.

— Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, — сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.

… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:

— Все як слід. Квартири знайшов.

Юргенс закивав головою:

— Я вами цілком задоволений.

— Їдьмо, — запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. — В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.

Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.

Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини — ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.

Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.

Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:

— Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.

Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.

Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.

— Тут хазяйка, — пояснив Микита Родіонович, — удова. В неї син і дві дочки — колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.

Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.

Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.

Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.

— В мене до вас прохання, — звернувся Юргенс до Ожогіна. — Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?

— Гадаю що можна.

— Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.

Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився. Чи має рацію Шарафов, що не дав наказу затримати Юргенса і Раджимі в місті? Адже наміри ворогів перебратися через кордон були ясними вже тоді.

Шарафов вважав, що в прикордонній зоні у Раджимі повинні бути старі спільники, люди, на допомогу яких Раджимі, мабуть, розраховував.

Саме їх і слід було обов'язково виявити. В розмові з майором Ожогін погодився з його точкою зору, але тепер Микиту Родіоновича не залишало почуття тривоги: Юргенс поводився дуже впевнено, він безперечно на щось сподівався.

Хвилин через десять Ожогін повернувся з пляшкою вина

— Ого! Швидко справились! А я ще не встиг і поголитись, — сказав Юргенс.

— Та магазин же через вуличку, зовсім близько.

Юргенс обережно відкупорив пляшку, вийняв з кишені штанів бумажник, дістав з нього маленьку ампулу і, відбивши кінчик, вилив вміст у пляшку. Потім, знову закривши пробкою, поставив пляшку на вікно.

Проробивши це, Юргенс швидко скинув з себе спідню сорочку, підперезався довгим полотняним рушником і, виходячи з кімнати, з посмішкою сказав:

— Тільки не здумайте самі пробувати вино. Це не для всіх… Я зараз…

Юргенс міг і не попереджати Ожогіна, що вино не для всіх. Микита Родіонович відразу зрозумів, що воно отруєне. Але кого ж Юргенс збирається частувати? Ворога чи друга? Та загинути ніхто не повинен. Якщо це ворог, його треба обов'язково передати слідчим органам живим.

План дій виник раптово. Переконавшись, що Юргенс захоплений своїм туалетом, Микита Родіонович побіг у магазин. Він повернувся через кілька хвилин. В його руці була ще одна пляшка з вином…

Юргенс зайшов до кімнати трохи згодом, енергійно розтираючи біцепси, груди, шию полотняним рушником, і, кинувши мимохідь погляд на вікно, де, як і раніше, стояла пляшка з вином, поцікавився, чи немає в Ожогіна до нього запитань.

— Я тому вас питаю, — уточнив Юргенс, — що не знаю, коли ми з вами зустрінемось. Адже я не сиджу на одному місці… Давайте вип'ємо цього зілля, — запропонував він і, сівши на килим біля стола, трохи підняв кришечку чайника й подивився всередину. — Як ви гадаєте, чай не з тієї води, що в діжці?

Микита Родіонович розсміявся.

Кожен налив собі в піалу запашного зеленого чаю… Юргенс подув у піалу і, відпивши кілька ковтків, заговорив:

— Коли у вас нема до мене запитань, то дещо хочу сказати я. Ви зрозуміли, що пас цікавить? Дотримуйтесь схеми, яку я накидав вам минулого разу. Ну, і, крім цього, не забувайте про людей. Інтерес до них повинен бути вашою повсякденною турботою. Шукайте і беріть на замітку всіх, хто якщо не тепер, то в недалекому майбутньому може бути для нас корисним. Ми знайдемо слушну нагоду для розмови з ними…

— Ви кажете «ми», «нас», — перебив співбесідника Микита Родіонович. — Дещо з ситуації, яка склалася, мені незрозуміло, і я хотів би уточнити…

— Що саме? — здивувався Юргенс.

— Я і мої друзі свого часу запропонували вам послуги, як представнику німецької розвідки, але потім сталися події, з яких я зрозумів, що інша секретна служба дістала на нас такі самі права, як і ви. Чи так я зрозумів?

Юргенс посміхнувся»

— Так-так, далі…

— Мої припущення підтвердив містер Кліфтон, який піклувався про нас трьох… Ну, і, нарешті, ваш візит…

Юргенс відповів не зразу. Він поставив піалу і задумливо подивився у вікно.

— Ви правильно зрозуміли, — заговорив він після, довгої паузи. — Важлива кінцева мета, а які будуть союзники в боротьбі за її досягнення, питання не таке вже істотне. Німеччина залишиться Німеччиною. Після першої світової війни ми опинилися в такому самому становищі, якщо не в гіршому. А як повернулася справа? Кажуть, історія не повторюється. Дурниці!

Розмова затяглася. Юргенс відпустив Ожогіна тільки на початку п'ятої.

— До повернення Раджимі я б вам не рекомендував зустрічатись з Ризаматовим, — попередив Юргенс. — Він ще молодий, недосвідчений, і все можливо… — порадив він, проводжаючи Микиту Родіоновича. — Ну, а коли знову почуєте, що я покійник, — не дивуйтесь. До побачення!

XIV

Лише на другу добу, опівночі, Раджимі вдалося дійти до аулу, розташованого в прикордонній зоні. Давно тут не бував Раджимі, ой, як давно! На обрії, на світлому небі, вимальовувалися зубчасті обриси одного з хребтів — відрогів Копет-Дагу.

По вуличках села весело дзюркотів арик. Раджимі нахилився і припав пересохлими від спраги губами до води — вона була прохолодна, смачна. Напившись досхочу, він підвівся, витер мокре обличчя і поглянув навколо. Як змінилося селище! Скрізь ростуть сади, з'явилися виноградники, за кишлаком розкинулись безкраї бавовняні поля.

За півсотні кроків від кишлака стояв карагач, старий карагач, який багато дечого бачив на своєму віку. Він ріс тут і двадцять років тому.

Раджимі присів, сперся на його могутній стовбур, замислився. Все змінилося, крім цього карагача, все… Треба шукати Убайдуллу, прозваного за його довгі ноги Узунаяком. Скільки разів за своє життя Раджимі переходив на той бік, скільки разів повертався назад! А що йому все це дало? Немає в нього ні власної хати, ні родини, ні близьких людей.

Убайдулла-Узунаяк… Скільки тепер йому років? Коли Раджимі вперше вивів його на контрабандну стежку, Убайдулла мав двадцять років. Виходить, що йому тепер біля п'ятдесяти. Довгі ноги в Убайдулли! Важко було йти за ним по гірських стежках.

Останнього разу він бачив Узунаяка в тридцять сьомому році, його трусила пропасниця. Убайдулла виліз із своєї юрти, добрався за його допомогою ось до цього карагача, і вони довго сиділи вдвох, згадуючи минуле. Тоді Раджимі не сказав Убайдуллі, чого він приходив. Не сказав тому, що Убайдулла був хворий і ні до чого не здатний, а тепер… Тепер треба буде сказати.

Раджимі встав, відійшов і озирнувся. Величезна чорна шапка карагача зливалася з небом і немовби розчинялася в ньому. Раджимі пішов до аулу. На протилежному кінці селища гавкали кимсь розтривожені собаки. Прислухався. Виразно почув шум мотора. Він наростав, ставав гучнішим і вже заглушив гавкання собак. Світло фари полоснуло по дувалу, і Раджимі шмигнув у першу-ліпшу хвіртку.

Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.

Подвір'я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір'я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.

Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав:

— Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?

Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» — означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.

— Салям, друже! — привітався Раджимі.

— Салям, — відповів Убайдулла. — Проходь, гостем-будеш.

Кімната була майже порожня, стіни ще не висохли після побілки, пахло свіжим вапном. Господар вніс лампу.

— Там, — Убайдулла махнув рукою в бік другої половини хати, — всі сплять. Посидьмо тут… Ти надовго? Чи по дорозі? Чого ти так вбого одягнутий? Де ти пропадав?..

Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.

— Ти мені потрібен, — сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.

— Інакше б ти не прийшов до мене, — посміхнувся господар. — Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.

— Проведеш на той бік?

Убайдулла розсміявся й похитав головою:

— Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?

— Треба, — коротко відрізав Раджимі.

Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.

Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.

— Хіба ти не чув мого запитання? — майже сердито сказав Раджимі.

— Чув, — з обличчя Убайдулли зникла посмішка, — і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.

— І це каже старий контрабандист Довгі ноги?

— Вони в мене стали короткими… Я знайшов собі нове життя і про старе не хочу згадувати.

— Боїшся? — посміхнувся Раджимі, встав і причинив двері.

— Ні, не боюся, — спокійно відповів господар, — і двері можеш не зачиняти. Всі знають, ким був Убайдулла і ким його зробила радянська влада… І спасибі їй, що вона багато чого простила Убайдуллі і дозволила жити в рідному гнізді! І тільки зла людина може дорікати Убайдуллі старими гріхами. А я злих не боюся, на злих я сам злий.

Раджимі зрозумів, що зробив невірний крок, і швидко змінив тактику. Він знав добрість Убайдулли і прикинувся нещасним.

— Так, — промовив він, зітхаючи, — усі відвертаються від давніх друзів… Хоч здихай на дорозі, як бездомна собака!

Убайдулла подивився на Раджимі, на його старий, зношений халат і відчув жаль до цієї людини, з якою провів разом немало днів.

— Скажи, чим допомогти, і Убайдулла простягне руку другу.

Раджимі замислився.

— У мене немає іншого прохання. Я повинен піти на той бік, тут мені кінець.

— Чого ж так? — співчутливо запитав Убайдулла.

Раджимі знову зітхнув:

— Кінець.

Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:

— Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і нарешті добрався до тебе… Виручи, Убайдулла, це моє останнє прохання!

Убайдулла поклав руку на плече Раджимі:

— Ти помиляєшся, Кіїк… Минулого, звичайно, не зітреш, як пилюку з каменя, але за нього тебе не покарають. Я теж носив контрабанду, теж робив погане. Та коли мене спитали, я все розповів, і мені простили. Тепер у мене легко на душі… Легко…

«Трухлява душа! — зі злістю подумав Раджимі. — його не повернеш назад. Краще піти…». Він стиснув голову руками.

Це розчулило Убайдуллу.

— Друже, — сказав він м'яко, — не муч себе. Я завжди робив так, як ти хотів, а тепер послухай мене.

Раджимі встав і попрямував до виходу.

— Якщо треба гроші, — квапливо мовив Убайдулла, — я дам, скільки зможу.

— Ні, грошей мені не треба. На зворотний шлях у мене є, а там — воля аллаха…

— Не занепадай духом. На рідній землі завжди краще, ніж там. — І Убайдулла багатозначно кивнув головою.

Раджимі подивився на двері, постояв з хвилину мовчки, наче обдумуючи своє рішення, потім твердо промовив:

— Нехай будуть слова твої щасливими!

Господар провів гостя до хвіртки і тепло попрощався з ним.

Якби Раджимі всі свої надії покладав лише на довгоногого Убайдуллу, він не рискнув би з'явитися в цих краях, не привіз би сюди Юргенса.

Раджимі попрямував у протилежний кінець кишлака, де жив Джаліл.

Джаліл був глухуватий на обидва вуха, сам ніколи не носив контрабанди, але завжди мав двох-трьох вірних людей, якими розпоряджався, як хотів. Раджимі його послугами не користувався, бо вважав Убайдуллу людиною більш надійною, але тепер міг і Джаліл стати в пригоді.

Джаліл збудив дружину і почав частувати пізнього гостя.

Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.

Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:

— Подумаю. Думати треба.

Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:

— Думати треба.

Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.

Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився на постіль Джаліла: вона була порожня. «Пішов», майнула думка. Раджимі встав і підійшов до прочинених дверей. Тиша… Ледве чутно донісся голос Джаліла з другої кімнати:

— Іди швидше і зараз же повертайся.

Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:

— Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..

Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.

Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього — добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.

— Піду звідси і більше не повернуся! — шепотів він крізь зуби. — Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!

Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.

На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.

Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.

Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.

— З очима тільки поганувато, — поскаржився він.

Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.

Згадав Бахрам-ходжа і свого друга — батька Раджимі.

Дім імама свідчив про достаток. Кімнати були застелені м'якими килимами, скрізь — пишні ковдри, подушки, у стінних нішах багато посуду.

Раджимі подумав, що служити аллаху не так уже й погано.

Починати розмову відразу про справу було незручно. Це не Убайдулла і не Джаліл, це імам — поважна людина, яка тричі ходила в Мекку. Він може й образитись. Треба було терпляче слухати господаря.

А старий перебирав минуле, називав давно забуті імена.

Сонце вже залило подвір'я яскравим світлом, коли сіли до їжі. Масло, каймак[6], цукор, кишмиш, коржі з білої муки, запашне бараняче м'ясо, виноград…

«Великий і милостивий аллах, і нема кінця його щедротам», згадав Раджимі і вперше за добу посміхнувся своїм думкам.

Про справу говорили після ситої їжі, попиваючи чай. Імам уважно вислухав гостя, але сам вести його через кордон не погодився.

— Підете самі, а дорогу покажу я, — сказав він.

Раджимі був радий і цьому: іншого вибору все одно не було.

— А туди, на той бік, я дам листа до Мамед-ходжі, він дасть вам притулок і про все потурбується. Мамед-ходжа перебуває при гробниці великого імама Рези, і в нього багато вірних шиїтів. Він знав твого батька. Утрьох ходили ми в Мекку…

До гостя повертався хороший настрій. Імам говорив спокійно, впевнено, і Раджимі здавалося, що все уже залишилось позаду. І тривога за завтрашній день, і боязнь провалу — все-все… В думках він уже бачив себе в чужому далекому місті, де таким людям, як він, — боятися нічого.

— Тільки не баріться, — попередив Бахрам-ходжа: — через два дні треба відвозити корм худобі на ферму. Повезу я сам і вас захоплю.

XV

Мейєрович з дружиною цілий день нудився від неробства й чекання. Суворо дотримуючись вказівок Раджимі, вони навіть не визирнули з подвір'я на вулицю.

Коли зовсім стемніло, у двері постукали. Це були. Раджимі і Юргенс. Господар почав квапливо засвічувати лампу. В кімнаті стало світло.

— Знайомтеся, — промовив Раджимі. — Це мій друг. Ваша доля в його руках.

Юргенс назвав себе Казіміром Станіславовичем, люб'язно потиснув подружжю руки і сів на поданий стілець. Згорток, який був у нього, він передав Раджимі, а сам попросив дозволу закурити.

Мейєрович з цікавістю розглядав нового знайомого, його солідна зовнішність, упевнений голос, манера триматися справляли добре враження. «З таким не пропадеш», подумав він.

Дружина вибігла з кімнати і повернулася з вазою, наповненою виноградом.

— Прошу, вгощайтесь, — запропонувала вона і уважно подивилась на гостя. П думка збіглася з думкою чоловіка.

— Спасибі, встигнемо, — подякував Юргенс і з посмішкою додав: — Давайте спочатку поговоримо… З документами все гаразд? — звернувся він до Мейєровича.

— Гаразд, — поквапно відповів той.

— Вони при мені, — пояснила дружина, — весь час при мені.

— Це не зовсім зручно. Передайте їх Раджимі. Сьогодні вночі все вирішиться, — сказав він і подивився на годинник. — Останнє, що нам необхідно зробити, — це продумати все так, щоб позбавити ваших земляків змоги завдати вам неприємностей в майбутньому.

Мейєрович широко розплющив очі: йому було незрозуміло, про які неприємності може йти мова.

— Я вам зараз поясню, — вів далі Юргенс. — Зникнення документів, очевидно, вже викликало переполох. Не виключена можливість, що ваші вороги нападуть на ваш слід… Ну, припустимо, через тиждень, через два… і тоді ви можете опинитись у скрутному становищі, навіть перебуваючи за кордоном. Адже в зв'язку з розтратою вами державних коштів совєти можуть звернутись до сусідньої держави з вимогою видати карного злочинця. Тому нам треба щось вигадати.

Мейєрович зблід.

— А якщо вони на тому боці назвуться вигаданими іменами? — підказав Раджимі.

— Не підходить! — відрізав Юргенс. — Буде ще гірше.

Раджимі нахмурив лоб і смикав борідку. Соня дивилася на нього з надією.

— Є ідея! — майже крикнув Раджимі. — Треба поширити чутку, ніби Марк Аркадійович і його дружина, потрапивши в. скрутне становище, покінчили рахунки з життям.

— Ідея непогана, — відповів Юргенс, — але як і через кого ви пустите подібну чутку? Я пропоную інше. Нехай Марк Аркадійович напише записку, в якій повідомить, що він і його чарівна дружина пішли з цього світу, а записку підкинемо на завод.

— Вірно, це краще, — погодився Мейєрович і вийняв автоматичну ручку.

— Пишіть, я буду диктувати, — запропонував Юргенс. — «Маючи велику провину перед державою, яку нічим не спокутувати, ми вирішили померти. Прощайте…». Ось так, підписуйтесь.

Чоловік і жінка поставили підписи і вручили лист Раджимі.

— А тепер я не від того, щоб випити бокал доброго вина за ваші майбутні успіхи, — сказав Юргенс. — У нашому розпорядженні близько години.

Раджимі взяв з підвіконня згорток, розгорнув його і поставив на стіл пляшку. Юргенс відкупорив її.

— Гадаю, що найближчим часом ми матимемо можливість випити в іншій обстановці, — продовжував він, розливаючи вино по склянках. — І якщо я запропоную зараз тост за нашого вірного друга Раджимі, то, гадаю, ви до мене приєднаєтесь.

Усі підняли склянки. Раптом Юргенс прислухався і повернув голову до дверей:

— Здається, там хтось ходить…

Подружжя перезирнулося. Дружина Мейєровича поставила склянку, підійшла до дверей і виглянула у двір. Юргенс подивився на Марка Аркадійовича:

— Непогано було б запнути вікно.

Мейєрович схопився і почав завішувати вікна. Раджимі вкрутив вогонь у лампі і, швидким рухом виплеснувши вино під стіл, припав губами до склянки. Те саме зробив і Юргенс.

Через хвилину жінка повернулася.

— Надворі нікого немає, — сказала вона, сідаючи за стіл.

— Тоді все гаразд. Обережність ніколи не завадить, — відповів Юргенс. — Безглуздо спіткнутися на останньому кроці. Отже, за успіх! Черга за вами, — сказав він, тримаючи в руці порожню склянку.

Мейєровичі цокнулись і випили вино.

Через кілька хвилин двері будиночка прочинились, і з нього вийшли Юргенс та Раджимі.

— Швидше, — прошепотів Юргенс. — Через півгодини вони будуть покійниками.

XVI

До супутника Раджимі Бахрам-ходжа поставився з повагою і цікавістю. Старий імам багато бачив людей на своєму віку, і йому не треба було пояснювати, що Казімір Станіславович «своя» людина. Він це зрозумів одразу, як тільки Раджимі ввів Юргенса до нього в дім, зрозумів по ледве помітних ознаках, на які хтось інший і не звернув би уваги.

Старий імам непогано володів російською мовою і вільно розмовляв з гостем. Бахрам-ходжа ще дужче зацікавився Юргенсом, коли дізнався, що тому доводилось бувати в Афганістані, Ірані, Індії.

Розмова відбувалася в саду, без свідків. Юргенс і Раджимі лежали в холодку крислатої шовковиці, а Бахрам-ходжа готував «піті» — персидську страву, про яку згадав Юргенс.

Імам сидів на маленькій лавочці. Перед ним стояли три невеликі глиняні горщики. Він складав у них шматочки свіжої жирної баранини, молоду картоплю, зелений горошок, шафран, нарізану тоненькими кружальцями моркву, цибулю, червоний перець, додержуючи при цьому відомої лише йому пропорції.

Коли горщики були наповнені, Бахрам-ходжа налив у них масла, щільно закрив і, покликавши дружину, загадав поставити їх у піч.

Звільнившись від куховарських справ, імам вимив руки і почав розповідати гостям про свої подорожі на Схід. Це була його улюблена тема. Він з посмішкою згадував про священну Мекку, про багатства еміра бухарського, палаци й мінарети хівінського хана.

Повечеряли пізно.

«Піті» дуже сподобалось Юргенсу. Він їв не поспішаючи, багато й ситно, почував себе спокійно. Не вірилося, що через годину-дві почнеться небезпечна й важка подорож.

Коли місяць сховався за деревами, Бахрам-ходжа приніс гостям два старенькі довгі халати і дві овечі кудлаті шапки.

— Одягайте! — наказав він.

Один з халатів був знайомий Раджимі: в ньому він уперше відвідав імама. Халат, що дістався Юргенсу, виявився не менш старим, потріпаним. Друзі одяглися, оглянули один одного і залишились задоволеними.

— Тоді, в шістнадцятому році, такий самий халат став мені у великій пригоді, — промовив Юргенс. — Буду сподіватись, що він виручить мене й тепер.

— Виручить! — запевнив Раджимі. — Інакше Бахрам-ходжа і не взявся б за цю справу.

Через півгодини господар запросив гостей на подвір'я. Під навісом стояла гарба з високими полудрабками.

— Лягайте! — наказав він.

Юргенс і Раджимі мовчки вилізли на гарбу і лягли на її дно.

Імам самостійно, без сторонньої допомоги, почав накладати на гарбу в'язки сухої люцерни, яку мав відвезти для прикордонної тваринницької ферми. Працював він уміло, не кваплячись.

Місяць сховався за обрій. Бахрам-ходжа сів на передок і сіпнув за віжки. Виїхавши з кишлака, він спустився в сухе русло гірського потоку, і копита коней дзвінко зацокали по кам'янисто-піщаному дну.

Їхали порівняно довго. На півдорозі хтось зупинив підводу і спитав Бахрам-ходжу, куди він прямує; той відповів, що везе корм на ферму. Зустрічний побажав доброї дороги. Потім підвода зупинилась; імам зліз з свого місця, і Юргенс та Раджимі почули його кроки, що віддалялися.

Панувала тиша. Тільки фиркали, притомлені коні та десь у нічній далині підпадьомкали перепели.

Хвилин через двадцять імам повернувся, скинув з гарби на землю кілька в'язок люцерни і тихо сказав:

— Вилазьте.

Без особливих зусиль Юргенс і Раджимі вилізли з-під зеленого покриву, випростались, подивилися довкола. Зовсім близько невиразно вимальовувались контури гірського хребта. Ліворуч блимали ледве помітні для ока самітні вогники, легенький вітерець доносив приглушене мукання корів. Праворуч, метрів за сто, довгою темною смугою тягнувся гай.

— Там ферма, — „показав рукою ліворуч імам, — а вам треба йти прямо ось цією стежкою. Прямо і прямо… Тут півгодини ходи, Як перейдете неглибокий ручай, ідіть уже сміливо… Хай допоможе вам аллах!

Бахрам-ходжа поклав на підводу в'язки, сів сам і рушив.

Нічна темрява поглинула гарбу.

Юргенс відхилив борт халата, застромив руку за пазуху і помацав хрусткий папір.

Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Раджимі став рачки, придивився до ледве помітної стежки і підвівся.

— Ходім… — ледве чутно сказав він і різко змахнув рукою.

Йшли поволі, крадучись, прагнучи не робити ніякого шуму. Раджимі попереду, Юргенс — позаду.

«Фр-рр…» щось вилетіло з-під ніг. Обидва здригнулись і завмерли.

«Туртушка! Куріпка! — з полегкістю подумав Раджимі. — Це хороша ознака… Але як вона налякала!». Рушили далі.

Поли халата чіплялися за колючки кущів, під ногами почало траплятися каміння. Десь близько дзюркотів ручай. Стежка спустилась у неглибокий ярок. Вона звивалася між кущами і нарешті вивела нагору. Величезні кам'яні брили стали на шляху.

Раджимі на мить зупинився, вдивляючись уперед, і пішов уже сміливіше.

— Стій! Хто йде? — пролунав з темряви голос.

Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.

— Хто тут? Виходь! — вимогливо наказав хтось праворуч.

Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.

Бах! — гримнув постріл і голосно віддався у вухах. — Бах!.. Бах!..

Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся — нікого не видно.

«Тікати! Втекти!.. Темно — не знайдуть».

Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!

Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.

— Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? — прошепотів він.

Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:

— Лягай! Не втечете!

Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.

Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.

— Стій! — вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.

— Стій! — луною відгукнувся другий.

Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.

— Що ви робите? — з хрипом вирвалось у Раджимі.

— Лежіть! — наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.

У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.

— За що ви губите мене? — почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.

— Тихше… — прошипів Юргенс.

Раджимі вдруге спробував звільнитись.

Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.

«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився — і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.

— Сюди, товаришу майор! — гукнула людина.

Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.

Перед ним стояв Ожогін.

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років…

Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.

— Одер! — голосно сказав хтось.

І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.

Андрій та Алім — делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів — теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.

… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.

Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.

Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.

Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.

… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон — західної і східної.

На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.

Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.

Прапороносець — засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами — подав команду:

— За мною! Хай живе мир у всьому світі! — і зробив крок вперед.

Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.

— Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, — сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. — Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! — кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.

— Здрастуй, Едуард! — озвався той, витираючи спітніле обличчя.

— Прийшли?

— Як бачиш.

Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.

Колона витягнулась і зупинилась.

Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:

— Карл Вагнер? — не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.

— Авжеж.

— Син Альфреда Вагнера?

Прапороносець широко посміхнувся.

— Здається, я знаю, хто ви, — після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.

— Карл!.. Карл!.. Рушили… — залунали голоси.

Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.

Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.

— Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми — німці-патріоти — теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.

Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.

— Я комуніст, — продовжував Вагнер. — Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.

Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика — символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.

Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».

Примітки

1

Гауптман — капітан.

(обратно)

2

Зимник — дорога, якою можна користуватися тільки взимку (обл.).

(обратно)

3

Джейрани — дикі тварини, подібні до антилоп. Водяться в Середній Азії і на Кавказі.

(обратно)

4

Кірка — лютеранська церква.

(обратно)

5

Імам — духовна особа у мусульман; завідує мечеттю, керує молитвою та ін.

(обратно)

6

Каймак — вершки з топленого молока.

(обратно)

Оглавление

Георгій Брянцев ТАЄМНІ СТЕЖКИ

Частина перша

Частина друга

Частина третя

ЕПІЛОГ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg