«Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет»

Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет (fb2) - Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет (пер. Тарас Олександренко) 2197K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генри Райдер Хаггард

Генрі Райдер Хаґґард КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА ПРЕКРАСНА МАРГАРЕТ

Художник ГЕННАДІЙ КУЗНЕЦОВ

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Цю незвичайну, але правдиву історію, розказану АЛЛАНОМ КВОТЕРМЕЙНОМ, він із почуттям глибокої симпатії присвячує усім, хто прочитав її, хлопчикам — великим і маленьким.

ПЕРЕДМОВА

Тепер, коли ця книга надрукована і невдовзі розійдеться по світу, я добре бачу її недоліки, як щодо стилю, так і щодо змісту. Торкаючись останнього, я тільки можу сказати, що вона не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і зробили. Мені дуже б хотілося детальніше зупинитися на багато дечому, пов’язаному з нашою мандрівкою у Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як, наприклад: розповісти про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас од смерті у великій битві при Луу, а також про Мовчазливих, або Колосів, біля входу в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розповів детальніше про відмінності, що існують межи зулуським і кукуанським діалектами, над якими можна серйозно замислитися, і присвятив би кілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни1. Є ще одна надзвичайно цікава тема, яка була мало зачіпана в книзі. Я маю на увазі чудову організацію військових сил цієї країни, яка, на мою думку, значно переважає систему, встановлену королем Чакою2 у Країні Зулусів. Вона забезпечує швидшу мобілізацію військ і не викликає необхідності застосовувати згубну систему насильницької безшлюбності3. І, нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, багато з яких надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки й зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, чудовим прикладом якого служать їхні толли — важкі металеві ножі, до яких із дивовижною майстерністю приварені леза з чудової сталі.

Порадившись із сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив розказати простою мовою тільки наші пригоди, а про все інше поговорити якось Іншим разом, якщо, звичайно, це стане бажаним. Я з величезним задоволенням поділюся відомостями, які маю, зі всіма, хто цим зацікавиться.

Тепер лишилося тільки попросити читача вибачити мені за мій неотесаний стиль. На своє виправдання можу лише сказати, що я більше звик до рушниці, ніж до пера, і тому не можу претендувати на чудові літературні злети і пишність стилю, що зустрічаються у романах, які я іноді люблю почитувати. Певно, ці злети і пишність стилю бажані, але, на жаль, я зовсім не вмію ними користуватися.

На мій погляд, книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. А втім, мені не зовсім зручно висловлювати свою думку з цього приводу. Гострий спис, — каже кукуанська приказка, — не треба точити. На цій підставі я осмілююся сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не була, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І Я ЗУСТРІЧАЮСЯ ІЗ СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Може здатися дивним, що, доживши до п’ятдесяти п’яти років, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді і чи вистачить узагалі в мене терпіння довести її до кінця.

Озираючись на прожите життя, я дивуюсь, як багато я встиг зробити і як багато мені довелося пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що надто рано я був полишений на самого себе. В тому віці, коли хлопчики ще навчаються в школі, я вже змушений був працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії4. Чим я тільки не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і полювати, і працювати в штольнях, і навіть воювати. І тільки вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я володію великим багатством — я ще сам не знаю, яке воно велике, — але не думаю, що заради цього я погодився б знову пережити останні п’ятнадцять чи шістнадцять місяців, навіть якби заздалегідь знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені страшенно набридли пригоди. Не знаю, навіщо я збираюся писати цю книгу: адже це зовсім не моя справа. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоч і дуже люблю читати Старий заповіт5 і легенди Інголдзбі6.

Усе ж спробую викласти причини, що спонукали мене написати цю книгу.

По-перше, мене просили про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд.

По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від цього болю відтоді, коли у мене вчепився цей клятий лев; зараз біль посилився, і я кульгаю більше, ніж завжди. Певно, у левових зубах є якась отрута, інакше чому ж зовсім загоєні рани знову відкриваються, причому — зауважте! — щорічно і в той же самий час.

На своєму віці я застрелив шістдесят п’ять левів, лишившись живим і неушкодженим, і чи не прикро, що якийсь шістдесят шостий зжував мою ногу, як шматок табаки! Це порушує природний перебіг речей, а я, окрім усіх інших міркувань, люблю порядок, і мені це дуже не подобається.

Окрім того, я хочу, щоб мій син Гаррі. котрий зараз працює в лондонській лікарні і готується стати лікарем, читаючи цю розповідь, відволікся хоча б на деякий час од своїх навіженств. Робота в лікарні, певно, іноді набридає і починає здаватися досить нудною — адже можна пересититися навіть розтином трупів. У всякому разі, розповідь моя для Гаррі нудною не буде і хоч на день-два внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше, що я збираюся розказати найдивовижнішу історію, яка будь-коли траплялася з людиною. Це може здатися дивним, оскільки в ній нема жодної жінки, за винятком Фулати. А втім, ні! Є ще Гагула, хоча я не знаю, була вона жінкою чи дияволом. Але треба сказати, що їй було в крайньому разі сто років, і тому як жінка особливої цікавості вона не викликала, так що до уваги братися не може. В усякому разі, можу з певністю сказати, що в усій цій історії нема жодної спідниці.

Але чи не час запрягатися в ярмо? Ґрунт тут важкий, і мені здається, ніби я зав’яз у багні по саму вісь. Однак воли впораються з цим без особливих труднощів. Сильна запряжка завжди врешті-решт витягне, зі слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отож починаю!

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, в Наталі7 джентльмен, приношу присягу й заявляю…” — так почав я свої показання на суді щодо печальної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книги це не зовсім належний початок. І взагалі, чи можу я назватися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. У своєму житті я мав справу не з одним нігером8… Ні, я закреслю це слово, воно мені аж ніяк не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, раніше ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Знав я також дуже поганих і підлих білих людей, які, проте, джентльменами не були, хоча грошей вони мали дуже багато. В усякому разі, я народився джентльменом, хоч і був упродовж усього життя лише бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи лишився я джентльменом, не знаю — судіть про це самі. Богові відомо, що я намагався ним лишитися!

На своєму віку мені довелося вбити багато людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук невинною кров’ю і вбивав тільки захищаючись.

Всевишній дарував нам життя, і я вважаю, що він мав на увазі, що ми це життя захищатимемо; в усякому разі, я завжди діяв, керуючись цим переконанням. І я сподіваюся, що, коли настане мій смертний час, це мені проститься. Ба! В житті багато жорстокості й аморальності! І ось такій скромній людині, як я, довелося брати участь у багатьох кривавих справах. Не знаю, чи правильно я міркую про це, але я ніколи не крав, хоч одного разу обманом виманив у одного кафра9 череду худоби. І незважаючи на те, що він теж підклав мені свиню, я досі зазнаю мук сумління.

Отож відтоді, як я уперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. Відбулося ж це у такий спосіб. Під час полювання на слонів за Бамангвато10 мені з самого початку не пощастило, і на довершення до всього я підхопив сильну лихоманку. Трішки оклигавши, я дістався до Алмазних розсипів, продав усю слонову кістку разом Із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що їхала у Кап11. У Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, до речі мовити, мене добряче обрахували, і обдивився всі його примітні місця. Бачив я і ботанічні сади, які, на мою думку, приносять країні велику користь, і будинок парламенту, який, вважаю, жодної користі не приносить. У Наталь я вирішив повернутися на пароплаві “Данкелд”. Він у цей час стояв у доці в очікуванні “Едінбург Кастла”, який повинен був прибути з Англії. Я оплатив проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що їхали в Наталь, пересіли з “Едінбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

Серед нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє чоловіків одразу ж привернули мою увагу. Один із них був джентльменом років тридцяти. Я ніколи не зустрічав людини такої богатирської статури. У нього було солом’яного кольору волосся, густа борода, правильні риси обличчя і великі, глибоко посаджені сірі очі. У своєму житті я не бачив красивішої людини, і він чимось нагадував мені стародавнього датчанина. Це, звичайно, не означає, що я багато знаю про стародавніх датчан; я знав тільки одного сучасного датчанина, котрий, до речі, виставив мене на десять фунтів. Я згадав, що одного разу десь бачив картину, на якій було зображено кілька таких панів, які, мені здається, дуже схожі на білих зулусів. У їхніх руках були келихи з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Дивлячись на цього чоловіка, який стояв біля трапа, я подумав, що якби він трішки відростив собі волосся, одягнув стальну кольчугу на свої могутні груди, взяв би бойову сокиру й келих із рогу, то цілком міг би позувати для цієї картини. І, між іншим, дивна річ (як дає себе взнаки походження!): пізніше я дізнався, що в жилах сера Генрі Куртіса — так звали цього високого джентльмена — текла датська кров12. Він дуже нагадував мені ще когось, але кого — я не міг згадати.

Другий чоловік, котрий стояв, розмовляючи з сером Генрі, був зовсім іншого типу. Я зразу ж подумав, що він морський офіцер. Не знаю чому, але морського офіцера зразу видно. Мені доводилося з ними їздити на полювання, і повинен сказати, що вони завжди виявлялися незвичайно хоробрими і симпатичними людьми, яких рідко можна зустріти. Одне в них кепсько: дуже люблять вони лаятися.

Дещо раніше я задав запитання: що таке джентльмен? Тепер я на нього відповім: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, й серед них іноді зустрічаються винятки. Я думаю, що широкі морські простори і свіжі вітри, що несуть дихання господа бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але вернімося до розповіді. Знову правда на моєму боці. Так, цей чоловік був морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано й наперекір його бажанню він був зарахований у резерв із чином капітана. Ось що чекає на людей, які служать королеві13. У повному розквіті сил І здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх викидають у холодний, непривітний світ без засобів на Існування. Можливо, вони замиряються з цим; але щодо мене, я все ж волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти отримаєш менше! Прізвище офіцера — я знайшов його у списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середнього зросту, темноволосий, досить оригінальний на вигляд. Він був надзвичайно охайно зодягнутий, старанно поголений і постійно носив у правому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав, тільки щоб протерти. З сердечної простоти я думав, що він і спить із ним, але потім довідався, що помилився. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом зі вставними зубами, яких у нього було два чудових комплекти, що часто змушувало мене порушувати десяту заповідь14, оскільки своїми я похвастатися не можу. Але я забігаю наперед.

Незабаром після того, як ми знялися з якоря, настав вечір, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, опустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири змушені були покинути палубу. Наше плоскодонне судно було не досить навантажене, і тому його дуже гойдало — іноді здавалося, що ми ось-ось перекинемось. Але, на щастя, цього не сталося. Перебувати на палубі було неможливо, і я став біля машинного відділення, де було дуже тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його повільно розгойдувалася назад і вперед, відмічаючи кут нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Він же не вивірений! — почувся поруч зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого уже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так думаєте?

— Думаю? Тут і думати нічого! Авжеж, — вів далі він, коли наш пароплав знову встановив рівновагу після чергового крену, — якби судно справді накренилося до того градуса, який показує ця штука, — тут він показав на кренометр, — ми б перевернулися. Але що ще можна чекати від капітанів торгового флоту! Вони, як чортяки, недбалі.

Якраз у цю мить пролунав гонг на обід, через що я дуже зрадів, адже коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше цього тільки одне: слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися в кают-компанію і там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів з ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном розговорилися про полювання. Він задавав мені багато запитань, і я намагався давати найвичерпніші відповіді. Невдовзі розмова перейшла на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із тих, що сиділи неподалік од мене, — вам пощастило: якщо хтось може до пуття розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який увесь час мовчки прислухався до нашої розмови, на останніх словах помітно здригнувся.

— Вибачте мені, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який повинен був виходити з таких могутніх легенів, — вибачте мені, сер, ви не Аллан Квотермейн?

Я відповів ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо промовив про себе: “Яка удача!”

По обіді, коли ми виходили з кают-компанії, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люльку. Я прийняв запрошення, і ми з капітаном Гудом пішли в його каюту, яка виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Коли хтось із наших поважних франтів здійснював поїздку на “Данкелді” уздовж узбережжя, перегородку зняли, а на старе місце так і не поставили. В каюті був диван, перед яким стояв маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми втрьох сіли й закурили люльки.

— Містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі й засвітив лампу, — минулого року, приблизно в цей час, ви, здається, були в селищі, яке називається Бамангвато, на північ од Трансвааля?

— Так, був, — відповів я, дещо здивований, що цей незнайомий джентльмен так гарно обізнаний з моїми мандрівками, які, як я вважав, особливого інтересу викликати не могли.

— Ви там торгували? — жваво запитав мене Гуд.

— Так, я взяв туди фургон із товаром, зупинився біля селища і пробув там, поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів навпроти мене у плетеному кріслі, спершись на стіл. Він дивився мені просто в обличчя своїми пронизливими сірими очима, і здавалося, що його погляд виражає якесь дивне хвилювання.

— Ви випадково не зустрічали там людини на прізвище Невілль?

— Авжеж, звичайно, зустрічав! Він розпріг свою запряжку поруч із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб дати можливість відпочити волам, перед тим як вирушити в глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось чоловіка, що просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

— Так, — сказав сер Генрі, він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав із Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джім. Він казав, що має намір дістатися, якщо це можливо, до Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свій фургон і вирушити далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свій фургон, оскільки шість місяців потому бачили його у якогось португальського торговця. Ця людина розповіла вам, що вона купила фургон у білого, імені якого вона не пам’ятає, і слід думати, Що білий зі слугою-тубільцем пішов у глиб країни на полювання.

— Цілком слушно, — ствердив я.

Настала мовчанка.

— Містере Квотермейн, — несподівано сказав сер Генрі, я думаю, що ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про те, які були причини, що змусили мого… містера Невілля вирушити в подорож на північ?

— Дещо я про це чув, — відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.

Сер Генрі і Гуд перезирнулися, і капітан багатозначно хитнув головою.

— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, я хочу розповісти вам одну історію і попросити вашої поради, а можливо, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу повністю на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі і поважають. Окрім того, він сказав, що ви належите до людей, котрі вміють зберігати таємниці.

Я поклонився і відпив трішки розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі вів далі:

— Містере Квотермейн, я повинен сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.

— О! — мовив я, здригнувшись.

Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був значно менший на зріст, із темною бородою, але очі в нього були такі ж пронизливі й такого ж самого сірого кольору, як у сера Генрі. У рисах обличчя також була деяка подібність.

— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — вів далі сер Генрі, і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. До цього часу я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але майже п’ять років тому на нас звалилося нещастя: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть межи дуже близькими людьми), і я вчинив із ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, наче на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. У цей час наш пароплав дуже нахилився, і зображення капітана Гуда, що відчайдушно хитав головою, відбилося у дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

— Як вам, я думаю, відомо, — вів далі сер Генрі, якщо людина помирає, не лишивши заповіту, і не має іншої власності, крім земельної, яка називається в Англії нерухомим майном, усе переходить до її старшого сина. Сталося так, що якраз у цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не лишивши заповіту. В результаті брат зостався без гроша, не маючи при цьому жодної професії. Звичайно, мій обов’язок полягав у тому, щоб забезпечити його, але на той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те, щоб я хотів несправедливо вчинити з, ним, ні, я ждав, аби він зробив перший крок до примирення, а він на це не пішов. Вибачте, що я утруднюю вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе повинно бути ясно. Правда, Гуд?

— Зрозуміло, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого у цю справу не посвятить.

— Звичайно, — сказав я, — ви можете бути певні. Треба сказати, що я дуже пишаюся тим, що вмію зберігати таємниці.

— Отож, — знову вів далі сер Генрі, у цей час у мого брата було на поточному рахунку кілька сотень фунтів стерлінгів. Нічого мені не кажучи, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля вирушив у Південну Африку з божевільною мрією нажити собі багатство. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло майже три роки. Я не мав жодних звісток про брата, хоча писав йому кілька разів. Звичайно, листи до нього не доходили. З плином часу я все більше й більше про нього непокоївся. Я зрозумів, містере Квотермейн, що таке рідна кров.

— Це правильно, — промовив я і подумав про свого Гаррі.

— Я віддав би половину свого багатства, щоб лише дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

— Але на це надії мало, Куртісе, — уривисто сказав капітан Гуд, глянувши на сера Генрі.

— І ось, містере Квотермейн, чим далі, тим більше я тривожився, чи живий мій брат, і якщо живий, то як вернути його додому. Я вжив усіх заходів, аби його розшукати, внаслідок чого отримав вашого листа. Отримані звістки були утішливі, оскільки вони вказували, що донедавна Джордж був живий, але подальших повідомлень про нього нема. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А тепер, сер, ви, можливо, розповісте нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.

Розділ ІІ ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Я не квапився з відповіддю, набиваючи тютюном свою люльку.

— Так що ж ви чули про дальшу подорож мого брата? — спитав у свою чергу сер Генрі.

— Ось що мені відомо, — відповів я, — і до сьогоднішнього дня жодна жива душа від мене про це не чула. Я дізнався тоді, що він вирушає у копальні царя Соломона15.

— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони?

— Не знаю, — сказав я. — Мені тільки доводилося чути,? що кажуть про це люди. Щоправда, я якось бачив вершини гір, по той бік яких знаходяться копальні Соломона, але між мною і цими горами простягалося сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося коли-небудь пересікти цю пустелю. Але, можливо, мені ліпше розповісти вам легенду про копальні Соломона, яку я чув? А ви дайте мені слово не розголошувати без мого дозволу нічого з того, що я вам розкажу. Ви згодні? У мене є серйозні підстави просити вас про це.

Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд відказав:

— Звичайно, звичайно!

— Отож, — почав я, — вам, очевидно, відомо, що мисливці на слонів — грубі, неотесані люди, і їх мало що цікавить, окрім звичайних житейських справ та кафрських звичаїв. Щоправда, час од часу серед них можна зустріти людину, котра захоплюється збиранням легенд у тубільців, силкуючись відновити хоч незначну частину історії цієї таємничої країни. Саме від такої людини я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це майже тридцять років тому, під час мого першого полювання на слонів у Землі Матабеле. Звався цей чоловік Іванс. Наступного року бідолаха загинув — його вбив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пригадую, я розказав Івансу про дивовижні розробки, на які наштовхнувся, полюючи на антилоп куду16 і канну17 в тій місцевості, що тепер називається Ліденбургським районом Трансвааля. Я чув, що недавно золотопромисловці знову знайшли цю копальню, але я знав про неї багато років тому. Там у суцільній скелі прокладена широка проїжджа дорога, що веде до входу в копальню чи галерею. Всередині, в цій галереї, лежать купи золотоносного кварцу, приготованого для дроблення. Це вказує на те, що робітникам, ким би вони не були, довелося поспішно покинути копальню. На відстані кроків двадцяти в глибину там є поперечна галерея, мистецьки облицьована каменем.

“Ну! — сказав Іванс. — А я розповім тобі дещо іще дивовижніше!”

І він почав розказувати мені про те, як далеко, у внутрішніх районах країни, він випадково набрів на руїни міста. На його думку, це був Офір, згадуваний у Біблії. Між тим, інші, більш учені люди підтвердили думку Іванса через багато років після того, як бідолаха вже загинув. Пригадую, я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, тому що в той час я був молодий і ця розповідь про стародавню цивілізацію і про скарби, які викачували звідти старі іудейські і фінікійські авантюристи, коли країна давно вже знову опинилася в стані найдикішого варварства, подіяла на мою уяву. Раптом Іванс запитав мене:

“Чи ти чув коли-небудь, друзяко, про Сулейманові гори, які розташовані на північний захід од землі Машукулумбве18?

Я відповів, що нічого не чув.

“Так от, — сказав він, — саме там знаходилися копальні, що належали цареві Соломону, — я кажу про його алмазні копальні!”

“Звідки ти це знаєш?” — запитав я.

“Звідки знаю? Аякже! Адже що таке “Сулейман”, як не зіпсоване слово “Соломон”19. І, крім того, одна стара ізанузі20 в Землі Маніка мені багато про це розповідала. Вона казала, що народ, який живе за цими горами, являв собою гілку племені зулусів21 і розмовляв на зулуському наріччі, але ці люди були красивіші і вищі на зріст, аніж зулуси. Серед них жили великі чарівники, які навчилися свого мистецтва від білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і їм була відома таємниця чудової копальні, де знаходилися “виблискуючі камінці”.

Ну, в той час ця історія видалася мені смішною, хоча вона й зацікавила мене, оскільки алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс незабаром від’їхав і загинув, і цілих двадцять років я абсолютно не згадував його розповіді. Але якраз через двадцять років — а це тривалий строк, панове, оскільки полювання на слонів небезпечне ремесло і рідко кому вдається прожити такий час, — так от, через двадцять років я почув дещо більш виразне про гори Сулеймана і про країну, що лежить по той бік гір. Я перебував у селищі, що називалося крааль22 Сітанді, за межами Землі Маніка. Кепське це місце: їсти там нічого, а дичини майже ніякої. У мене був напад лихоманки, і почувався я дуже погано. Якось туди прибув португалець, якого супроводжував тільки слуга-метис Слід сказати, що я добре знаю португальців із Делагоа23, нема на землі гірших дияволів, що жиріють на крові й стражданнях своїх рабів.

Але цей португалець різко відрізнявся од тих, із якими я звик зустрічатися. Він більше нагадував мені ввічливих іспанців, про яких мені доводилося читати в книгах. Це був високий худий чоловік із темними очима і закучерявленими сивими вусами. Ми трішки побесідували, оскільки він міг розмовляти ламаною англійською мовою, а я трішки розумів по-португальському. Він сказав мені, що його ім’я Хозе Сильвестр і що в нього є ділянка землі біля затоки Делагоа. Коли наступного дня він вирушив у дорогу зі своїм слугою-метисом, то попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.

“До побачення, сеньйор, — сказав він. — Якщо нам судилося колись зустрітися знову, я буду вже найбагатшою людиною на світі і тоді не забуду про вас!”

Це мене трішки розвеселило, хоч я і був надто безсилий, аби сміятися, Я бачив, що він рушив на захід, до великої пустелі, і подумав — чи не божевільний він і що він розраховує там знайти.

Минув тиждень, і я одужав. Якось увечері я сидів перед маленьким наметом, який возив із собою, і гриз останню ніжку жалюгідної птиці, яку я купив у тубільця за шматок тканини, що варта була двадцяти таких птиць. Я дивився на розжарене червоне сонце, яке тонуло в безмежній пустелі, і раптом на схилі пагорба, що знаходився переді мною на відстані близько трьохсот ярдів, помітив якусь людину. Як свідчив одяг, це був європеєць. Спочатку він повз рачки, тоді підвівся і, похитуючись, пройшов кілька ярдів. Потім він знов упав і поповз далі. Побачивши, що з незнайомцем сталося щось негаразд, я послав йому на допомогу одного із своїх мисливців. Невдовзі його привели, і виявилося, що це — як ви гадаєте, хто?

— Звичайно, Хозе Сильвестр! — вигукнув капітан Гуд.

— Так, Хозе Сильвестр, точніше — його скелет, обтягнутий шкірою. Його обличчя було яскраво-жовтого кольору від лихоманки, і великі темні очі, здавалося, стирчали з черепа — такий він був худий. Його кістки гостро проступали під жовтою шкірою, схожою на пергамент, волосся було сиве.

“Води; ради бога, води!” — простогнав він, уста його потріскалися, язик розпух і почорнів.

Я дав йому води, куди налив трішки молока, і він випив не менше двох кварт24 залпом, великими ковтками. Більше я побоявся йому давати. Після цього в нього почався напад лихоманки, він упав І став марити про гори Сулеймана, про алмази й пустелю. Я взяв його до себе в намет і намагався полегшити його страждання, скільки це було можливо. Багато зробити я, звичайно, не міг. Я бачив, чим це неминуче повинно скінчитися. Близько одинадцятої години він трішки заспокоївся. Я ліг відпочити і заснув. На світанку я прокинувся і в напівтемряві побачив його дивну, худу постать. Він сидів і пильно дивився в бік пустелі. Раптом перший сонячний промінь освітив широку рівнину, що розстелялася перед нами, і ковзнув по віддаленій вершині однієї з найвищих гір Сулеймана, яка знаходилася від нас на відстані понад сотню миль.

“Ось вона! — вигукнув помираючий по-португальському, простягнувши в бік вершини свою довгу худу руку. — Але мені вже ніколи не дійти до неї, ніколи! І ніхто ніколи туди не дійде! — Раптом він замовк. Здавалося, що він щось обмірковує. — Друже, — сказав він, обертаючись до мене, — ви тут? У мене темніє в очах”.

“Так, — відповів я, — я тут. А тепер ляжте і відпочиньте”.

“Я незабаром одпочину, — відгукнувся він. — У мене буде багато часу для відпочинку — ціла вічність. Я помираю! Ви були добрі до мене. Я дам вам один документ. Можливо, ви дістанетеся туди, якщо витримаєте подорож по пустелі, яка згубила мене і мого бідолашного слугу”.

Далі він пошукав за пазухою і витягнув предмет, який я сприйняв за бурський кисет для тютюну, зроблений зі шкури шабельної антилопи. Він був міцно зав’язаний шкіряним ремінцем, який ми називаємо “рімпі”. Помираючий спробував розв’язати його, але не зміг. Він передав його мені. “Розв’яжіть це”, сказав він. Я послухався і витягнув клаптик пожовклого полотна, на якому щось було написано літерами кольору іржі. Всередині лежав папір.

Він говорив дуже тихо, оскільки сили його танули:

“На папері написано те ж саме, що й на клаптику матерії. Я витратив багато років, аби все це розібрати. Слухайте! Мій предок, політичний емігрант із Ліссабона. був одним із перших португальців, що висадилися на цих берегах. Він написав цей документ, помираючи серед тих гір, на які ні до цього, ні після не ступала нога білої людини. Він звався Хозе да Сильвестра, і жив він триста років тому. Раб, який очікував на нього по цей бік гір, знайшов його труп і приніс записку додому, в Делагоа. Відтоді вона зберігається в сім’ї, але ніхто не пробував її прочитати, поки нарешті мені не вдалося це зробити самому. Це коштувало мені життя, але іншому може допомогти досягти успіху і стати найбагатшою людиною на світі — так, найбагатшою на світі! Тільки не віддавайте цей документ нікому, рушайте туди самі!”

Потім він знову почав марити, і через годину все було скінчено.

Мир його прахові! Він помер спокійно, і я поховав його глибоко і поклав великі валуни на могилу, тому не думаю, аби шакалам удалося вирити його труп. А потім я звідти виїхав.

— А що ж сталося з документом? — запитав сер Генрі, який слухав мене з великою цікавістю.

— Так, так, що ж було написано в цьому документі? — додав капітан Гуд.

— Гаразд, панове, якщо хочете, я розповім вам і про це. Я ще нікому його не показував, а п’яний старий португальський торговець, який зробив переклад мені цього документа, забув його зміст наступного ж ранку. Справжній шматок матерії у мене вдома, в Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але в моєму записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вона. А тепер слухайте: “Я, Хозе да Сильвестра, помираючи від голоду в маленькій печері, де немає снігу, на північному схилі вершини найближчої до півдня гори, однієї з двох, названих мною Грудьми Цариці Савської25, пишу це власною кров’ю у рік 1590-й уламком кістки на клаптику мого одягу. Якщо мій раб знайде цю записку, коли він прийде сюди, і віднесе її в Делагоа, то хай мій друг (ім’я нерозбірливо) дасть звістку королеві про те, що тут написано, аби він міг направити сюди армію. Якщо вона подолає пустелю і гори і зможе перемогти відважних кукуанів і їхнє диявольське чаклунство, для чого треба взяти багато священнослужителів, то він стане найбагатшим королем із часів Соломона. Я бачив на власні очі незліченну кількість алмазів у скарбниці Соломона, за Білою Смертю, але через віроломство Гагули, тої, що полює на чаклунів, я нічого не міг винести і ледве врятував своє життя. Нехай той, хто піде туди, рухається по шляху, вказаному на карті, і піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, аж поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном, звідки три дні шляху до королівських володінь. Нехай він уб’є Гагулу. Моліться за мою душу. Прощайте. Хозе да Сильвестра”.

Коли я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої ослаблою рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила, — запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.

— Так, — сказав нарешті капітан Гуд, — я двічі об’їхав довкола світу і був у багатьох місцях, але нехай мене повісять, якщо мені колись доводилося чути або читати ось таку історію.

— Так, це дивна історія, містере Квотермейн, — додав у свою чергу сер Генрі. — Сподіваюся, що ви не кепкуєте з нас? Я знаю, що іноді вважається дозволеним це щодо новачків.

— Якщо ви так думаєте, сер Генрі, тоді ліпше покінчимо з цим, — сказав я дуже роздратовано, кладучи документ у кишеню і підводячись, аби піти. — Я не люблю, щоб мене мали за одного з цих йолопів, які вважають за дотепність брехати І постійно хвастаються перед приїжджими своїми незвичайними мисливськими пригодами, яких насправді ніколи не було.

Сер Генрі заспокійливим жестом поклав свою велику Руку мені на плече.

— Сядьте, містере Квотермейн, — сказав він, — і вибачте мені. Я чудово розумію, що ви не хочете нас обманювати, але погодьтеся: ваша розповідь була така незвичайна, що нема нічого дивного, що я міг засумніватися в її правдивості.

— Ви побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, дещо заспокоївшись. Справді, коли я замислився над своєю розповіддю, то збагнув, що сер Генрі має цілковиту слушність. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джіма, який вирушив у мандри разом із ним. Це був дуже розумний тубілець, родом із Бечуани, і гарний мисливець. Я бачив Джіма того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і різав тютюн для люльки.

“Джім, — сказав я, — куди це ви рушаєте? На слонів?”

“Ні, баас26, відповів він, — ми йдемо на пошуки чогось ціннішого, ніж слонова кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я з цікавості. — Золото?”

“Ні, баас, дещо цінніше, ніж золото”. — І він усміхнувся.

Я більше не задавав запитань, тому що не хотів видатися цікавим і тим самим принизити свою гідність. Проте його слова дуже мене зацікавили.

Раптом Джім перестав різати тютюн.

“Баас”, сказав він.

Я вдав, що не чую.

“Баас”, повторив він.

“Так, друже, у чім справа? — відгукнувся я.

“Баас, ми йдемо по алмази”.

“По алмази? Послухай, тоді ви зовсім не туди їдете — вам же потрібно їхати в напрямі розсипів”.

“Баас, ти чув колись про Сулейманові гори?”

“Так!”

“Ти чув колись, що там є алмази?”

“Я чув колись пусте базікання про це, Джім”.

“Це не базікання, баас. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти зі своєю дитиною І дісталася діз Наталя. Вона сама розповіла мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Твій хазяїн піде на поживу хижим птицям, Джім, якщо він не відмовиться від наміру дістатися країни Сулеймана. Та й ти також, якщо вони тільки знайдуть якусь поживу в твоєму нікчемному старому скелеті”, сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баас. Але людина повинна померти. А мені самому хотілося б спробувати щастя в новому місці. До того ж тут незабаром переб’ють усіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Підожди-но, поки “блідолиций старий”27 не схопить тебе за твою жовту пельку, тоді ми почуємо, яку ти заспіваєш пісеньку”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля вирушив у дорогу. Раптом Джім повернув назад і підбіг до мене.

“Послухай, баас, — сказав він, — я не хочу їхати, не попрощавшись із тобою, тому що, мабуть, кажеш правду: ми ніколи звідти не повернемося”.

“То твій хазяїн справді зібрався в Сулейманові гори, Джім, чи ти брешеш?”

“Ні, відповів Джім, — це справді так. Він сказав, що йому необхідно за всяку ціну спробувати набути собі багатство, — так чому б йому не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Підожди-но трішки, Джім, — сказав я, — ти візьмеш записку для свого хазяїна, але пообіцяй мені віддати її тільки тоді, коли ви досягнете Айнайті” (це було на відстані біля ста миль).

“Добре”, відповів він.

Я взяв клаптик паперу і написав на ньому: “Нехай той, хто піде туди… піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном”.

“Так ось, Джім, — сказав я, — коли ти віддаси цю записку своєму хазяїну, скажи йому, що потрібно точно дотримуватися цієї поради. Пам’ятай, що ти не повинен зараз віддати йому цей папірець, тому що я не хочу, щоб він вернувся назад і став задавати мені запитання, на які у мене нема бажання відповідати. А тепер іди, ледарю, — фургона вже майже зовсім не видно”.

Джім узяв записку і побіг доганяти фургон. Ось і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я дуже боюся, що…

— Містер Квотермейн, — перервав мене сер Генрі, я подамся на пошуки мого брата. Я пройду по його шляху до Сулейманових гір, а якщо потрібно, то й далі. Я йтиму, поки не знайду його або не дізнаюся, що він загинув. Ви підете зі мною?

Мені здається, що я вже казав, що я обережна людина і, крім того, людина тиха й скромна, і мене приголомшила і злякала ця пропозиція. Мені здавалося, що вирушити в таку подорож означає піти на вірну смерть. Окрім того, вже не кажучи про все інше, я повинен допомагати синові і тому не можу дозволити собі так швидко померти.

— Ні, спасибі вам, сер Генрі, я волів би за краще відмовитися від вашої пропозиції, відповів я. — Я надто старий для того, щоб брати участь у божевільних затіях подібного роду, які, безсумнівно, закінчаться так само, як для мого бідного друга Сильвестра. У мене є син, який потребує моєї підтримки, і я не маю права ризикувати своїм життям.

Сер Генрі і капітан Гуд видавалися дуже розчарованими.

— Містер Квотермейн, — сказав сер Генрі, я багата людина і від свого наміру не відмовлюся. За свої послуги ви можете зажадати будь-яку винагороду. Ця сума буде вам виплачена до нашого від’їзду. Одночасно з цим, на випадок нашої загибелі, я вживу заходів, щоб ваш син був відповідним способом забезпечений. Із сказаного мною ви зрозумієте, якою необхідною я вважаю вашу участь. Якщо ж нам пощастить дістатися до Сулейманових копалень і знайти алмази, ви поділите їх порівну з Гудом. Мені вони не потрібні. Я дуже сумніваюся в тому, що нам удасться туди дістатися, оскільки надії на це немає майже ніякої. Але я не сумніваюся в тому, що в дорозі ми можемо здобути слонову кістку, і ви вчините з нею у такий же спосіб. Ви можете поставити мені свої умови, містере Квотермейн. Окрім того, я, звичайно, сплачу всі витрати.

— Сер Генрі, сказав я, — я ніколи не отримував щедрішої пропозиції, і бідному мисливцеві і торговцеві варто про неї поміркувати. Але мені ще не доводилося брати участь у такому великому заході. Мені потрібен час, щоб усе це обміркувати. В усякому разі, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Після цього я побажав їм доброї ночі й пішов до себе. Цієї ночі мені снилися бідний, давно померлий Сильвестр і алмази.

Розділ III АМБОПА ІДЕ ДО НАС СЛУЖИТИ

Щоб дістатися морем од Кейптауна до Дурбана, потрібно витратити чотири-п’ять днів: це залежить од погоди і швидкості ходу судна. В Іст-Лондоні28 спорудження порту ще не закінчено, незважаючи на те що на нього вже викинули цілу купу грошей. Тому, замість того щоб причалювати до пристані у чудово обладнаному порту, про який давно протуркали всі вуха, пароплави досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то буває, що доводиться ждати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть одійти буксири зі шлюпками по пасажирів і вантаж. Але нам, на щастя, ждати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, хвилі на морі були зовсім незначні, і з берега відразу ж відчалили буксири, ведучи за собою низку потворних плоскодонних шлюпок. Із нашого пароплава зі всього розмаху почали жбурляти в них паки з товаром, незважаючи на те, що в них було: вовна, фарфор — усе летіло вниз на одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як у друзки розбився ящик із чотирма дюжинами шампанського й іскристе вино бризнуло і запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Страшенно досадно було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко збагнули І вантажники-кафри, які перебували у човні. Вони знайшли дві випадково уцілілі пляшки, відбили в них шийки і випили все до дна. Шампанське вдарило їм у голови, і вони відразу сп’яніли. Цього кафри аж ніяк не сподівалися: у страшному переляці вони почали качатися по дну човна, гукаючи, що гарний напій “тагаті” — тобто зачарований. Я встряв із ними в розмову і ствердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і повинні померти. В дикому жаху кафри налягли на весла, і човен помчав до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.

Цілу дорогу в Наталь я розмірковував над пропозицією сера Куртіса. Перших днів зо два ми не зачіпали цього питання, хоч і були всі разом. Я розповідав серу Генрі і Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як це мають звичку робити мисливці. Я вважаю, що й немає рації нам, африканським мисливцям, прибріхувати і плести нісенітниці. У нас бувають такі незвичайні пригоди, що і без того є чим поділитися. А втім, це до моєї розповіді не стосується.

Нарешті одного чудового січневого дня — адже у нас січень найжаркіший місяць — наш пароплав став підходити до Наталі, і ми пішли вздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця обігнути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними горбами І безконечними просторами яскраво-смарагдової зелені, в якій ховаються краалі кафрів, дивовижно гарний. Набіглі хвилі, вдаряючись у прибережні скелі, піднімаючись угору і падаючи, утворюють білосніжну смугу піни, яка тягнеться уздовж усього берега. Але особливо розкішна природа біля самого Дурбана. Протягом багатьох віків бурхливі потоки дощів промили у горбах глибокі ущелини, якими течуть виблискуючі на сонці ріки; на фоні густих темно-зелених хащ чагарників, що ростуть так, наче насадив їх сам Господь, час од часу видніються гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визиркує біла хатка і наче усміхається безтурботно спокійному морю, надаючи особливої закінченості і домашнього затишку усій цій чудовій панорамі.

Я думаю, яким би прекрасним не був пейзаж, він неодмінно вимагає присутності людини. Можливо, мені це здається тому, що вже надто довго я прожив у диких і безлюдних місцях і через це знаю ціну цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, чудовим і до появи людини, але я переконаний, що він став Іще чудовішим, коли в ньому почала гуляти Єва.

Але вернуся до розповіді. Ми трішки помилилися в розрахунках, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, який повідомляв добрим жителям Дурбана про прибуття пошти з Англії. їхати на берег було дуже пізно; ми подивилися, як у рятівну шлюпку вантажать пошту, і пішли обідати.

Коли ми знову вийшли на палубу, місяць уже зійшов і яскраво освітлював море і берег. Вогні маяка, які швидко мерехтіли, здавалися зовсім блідими в його сліпучому сяєві. З берега долітав пряний, солодкий аромат, який мені завжди нагадує церковні піснеспіви і місіонерів. Хатини на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого брига, що стояв поряд із нами, долинали музика і пісні матросів, які піднімали якір, готуючись вийти в море. Була тиха, чудова ніч, одна із тих ночей, які бувають у Південній Африці. Як місяць окутував своєю сріблястою пеленою всю природу, так і ця дивна ніч окутувала пеленою миру все живе на землі. Навіть великий бульдог, що належав одному з наших пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання вступити в бій із мавпою, яка сиділа в клітці на півбаці. Він лежав біля входу в каюту і солодко хропів: напевно, йому снилося, що він прикінчив мавпу, і тому був на вершині блаженства.

Ми троє — тобто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — пішли і сіли біля штурвала.

— Ну, містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі після хвилинної мовчанки, — обміркували ви мою пропозицію?

— Так, так! — повторив за ним капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень Соломона, але й узагалі всюди, де б міг опинитися джентльмен, котрого ви знали під прізвищем Невілль.

Я мовчки підвівся, підійшов до борту і став вибивати люльку. Я не знав, що відповісти, мені потрібна була хоч би ще хвилина, щоб прийти до остаточного рішення. І в цю мить, коли тліючий попіл блиснув у темноті, це рішення було прийнято — я погодився. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтесь і не знаєте, як бути, а врешті-решт вирішуєте питання в одну мить.

— Добре, панове, — сказав я, сідаючи на своє місце, — я згоден. З вашого дозволу, я розповім вам, чому і на яких умовах я приймаю вашу пропозицію. Почну з умов.

Перша. Окрім того, що ви оплачуєте всі витрати, пов’язані з подорожжю, уся слонова кістка та інші цінності, здобуті нами в дорозі, повинні бути нарівно поділені межи капітаном Гудом і мною.

Друга. Крім того, перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно служити вам доти, поки ви самі не відмовитеся від вашого задуму, або поки ми не досягнемо нашої мети, або не загинемо.

Третя. Перш ніж ми вирушимо в Сулейманові гори, ви повинні оформити зобов’язання, за яким на випадок моєї загибелі або важкого покалічення ви зобов’язуєтеся сплачувати моєму синові, Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно суму в розмірі двохсот фунтів протягом п’яти років. На той час він уже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, з нього взагалі вийдуть люди. Ось і всі мої умови. Можливо, ви вважаєте, що я надто багато прошу?

— Ні, ні! — зі жвавістю заперечив сер Генрі. — Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив за всяку ціну вирушити на пошуки брата і від свого наміру не відступлюся. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам іще більше.

— Тоді жаль, що мені не спало на думку попросити більше, — сказав я, — але своїх слів я ніколи назад не беру. А тепер скажу вам, із яких причин я вирішив іти з вами в таку далеку й небезпечну дорогу. Перш за все, панове, повинен вам сказати, що всі ці дні я приглядався до вас, і не сприйміть за зухвалість із мого боку, якщо скажу, що ви обидва мені дуже подобаєтеся. Я упевнений, що ми чудово підемо в одній запряжці. А коли збираєшся у таку довгу Дорогу, це дуже важливо. Що стосується самої подорожі — я маю на увазі нашу спробу перейти Сулейманові гори, скажу вам прямо, панове, що навряд чи ми вернемося звідти живі. Яка була доля старого да Сильвестра триста років тому? Яка доля спіткала його нащадка двадцять років тому? І яка доля вашого брата? Скажу вам відверто, панове, я упевнений, що нас жде таке ж.

Я зупинився, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд був трохи стривожений; обличчя сера Генрі навіть не здригнулося.

— Ми повинні ризикнути, — сказав він своїм звичайним спокійним тоном.

— Вам може здатися дивним, — вів далі я, — що, передбачаючи такий кінець нашої подорожі, я все ж не відмовляюся йти з вами, тим більше, що людина я несмілива. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що мою смертну годину визначено незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені суджено йти в Сулейманові гори і там загинути, це означає, що так призначено мені долею. Звичайно, всемогутній Господь знає, що він збирається зі мною робити, тому мені самому не треба про це турбуватися. По-друге, я людина бідна. Незважаючи на те що я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не накопичив, оскільки моїх заробітків вистачає мені тільки на життя. Ви, звичайно, знаєте, панове, що полювання на слонів — справа небезпечна, і люди, які займаються цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж ці встановлені строки перевищив майже в сім разів і тому думаю, що година моєї смерті не така уже далека. Якщо я загину на полюванні, то після виплати моїх боргів мій син Гаррі, котрому ще треба вчитися, щоби стати на ноги, залишиться без усіляких засобів на існування. Якщо ж я вирушу з вами, він буде забезпечений на п’ять років. Ось вам коротко мої міркування.

— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, що слухав мене з великою увагою, — причини, які змусили вас приєднатися до нашої експедиції, що, на вашу думку, може скінчитися так печально, роблять вам честь. Звичайно, тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але чи йду я на вірну загибель, чи ні, я вирішив довести цю справу до кінця, якою б вона не була. Ну, а якщо вже судилося загинути, я сподіваюся, що перед смертю ми все ж зможемо трохи зайнятися полюванням. Як ви думаєте, Гуд?

— Аякже, — підтвердив капітан. — Ми всі троє звикли дивитися небезпеці у вічі і зуміємо постояти за себе. Тому відступати не слід. А тепер я пропоную спуститися у кают-компанію І випити за щасливий кінець нашої подорожі.

Наступного дня ми зійшли на берег, і я запропонував серу Генрі і капітану Гуду оселитися у моїй скромній хатині на Берейській набережній. У ній лише три кімнати і кухня; збудована вона з необпаленої цегли, а дах накритий оцинкованим залізом. Але зате сад у мене чудовий. У ньому ростуть найкращі сорти японської мушмули29 і дивні мангові дерева30, від яких я очікую гарних плодів. їх подарував мені директор ботанічного саду. У мене є садівник, один з моїх колишніх мисливців, якого звати Джек. Коли ми з ним полювали у Країні Сікукуніс, буйволиця так сильно скалічила йому стегно, що бідолашний Джек був змушений назавжди забути про полювання. Але він може якось шкутильгати і доглядати сад. Сам Джек — із миролюбного племені гриква; зулуса ви ніколи не змусите займатися садівництвом — мирні заняття йому не до душі.

Оскільки у моїй хатині було тісно, сер Генрі і Гуд спали у наметі, який я розбив у апельсиновій алеї у кінці саду. Дерева цвіли, і від них ішов приємний аромат, а на вітах яскраво вирізнялися зелені й золоті плоди (треба сказати, що у нас у Дурбані на деревах можна бачити і цвіт і плоди одночасно). Місце наше гарне, і спати на повітрі дуже приємно, тим більше, що у нас в Береа москітів майже нема, якщо ж вони іноді і з’являються, то тільки після сильних дощів.

Однак потрібно вести розповідь далі, інакше вона тобі, Гаррі, набридне раніше, ніж ми дістанемося до Сулейманових гір. Отож, вирішивши піти із сером Генрі, я негайно зайнявся необхідними приготуваннями. Передусім, мій хлопчику, я отримав од сера Генрі документ, який забезпечував твоє майбутнє. Тут ми зіштовхнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які тобі належало б отримувати на випадок моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокатові, котрий зідрав із нас жахливу ціну — цілих двадцять фунтів стерлінгів.

Поклавши чек на п’ятсот фунтів у кишеню і віддавши у такий спосіб данину обачності, я купив за рахунок сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був довжиною двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, щоправда не зовсім новий. Одного разу він уже побував на Алмазних розсипах, але повернувся звідти неушкодженим. Це ще більше переконало мене в тому, що віз був зроблений із сухого, гарно витриманого дерева. Якщо фургон погано злагоджений або зроблений із сирого матеріалу, Це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза, що мала дванадцять футів, була накрита брезентом у вигляді навісу, передня ж, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називають “напівкритими”. Задня частина була пристосована для житла — у ній містилося ліжко зі шкур, на якому могло спати два чоловіка, полиця для зброї і деякі необхідні речі. Я дав за нього сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це було недорого.

Після цього я купив чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими любувався вже майже два роки. Звичайна запряжка складається із шістнадцяти голів, але на всякий випадок я купив іще чотири. Зулуська худоба низькоросла і легка, майже наполовину менша від африкандерського31, який використовується для перевезення важких вантажів. Ці дрібні тварини менше піддатливі хворобам ніг, аніж великі, надзвичайно невибагливі до корму і пристосовані до найважчих умов. Тому вони виживають там, де африкандерські гинуть од голоду. Зулуські бики легші і швидкохідніші; з невеликою ношею вони можуть пройти п’ять миль у день. Окрім того, наші тварини були добре “просолені”, тобто загартовані, оскільки сходили всю Південну Африку вздовж і впоперек. Тому наша запряжка була деякою мірою гарантована від тієї страшної форми малярії, яка так часто знищує цілі череди, коли вони потрапляють у незвичні для них вельди32. Що стосується страшної легеневої хвороби, тобто сухот, яка у нас так часто вигублює скотину, їм було зроблено щеплення., Для цього на хвості бика, приблизно один фут од основи, робиться надріз, до якого прив’язується шматочок легені, взятий у тварини, що загинула від цієї хвороби. Через деякий час бик захворює легкою формою сухот, хвіст у нього відмирає і відпадає на місці надрізу, але зате сам бик стає непіддатливим для сухот. Жорстоко, звичайно, позбавляти тварину хвоста, особливо в країні, де так багато мух, але вже ліпше пожертвувати хвостом, ніж утратити і хвіст, і бика. Хвіст без бика ні на що не годен, хіба тільки щоб змахувати ним пил. Але все-таки досить кумедно йти за биками і бачити перед собою двадцять жалюгідних недогризків замість хвостів. Так і здається, що природа щось наплутала і замість хвостів приставила бикам задні прикраси цілої зграї премійованих бульдогів.

Після того як питання із тваринами було залагоджене, треба було поміркувати про провіант і ліки. Це вимагало найретельнішого обговорення. Нам не можна було перевантажувати фургон і разом з тим потрібно було взяти багато речей, необхідних для такої тривалої подорожі. На щастя, виявилося, що Гуд дещо розуміється на медицині. У якийсь спосіб йому колись вдалося прослухати курс медицини і хірургії, і час од часу він застосовував свої знання на практиці. Капітан не мав, звичайно, звання лікаря, але пізніше ми переконалися, що він розуміється у цій справі більше, ніж багато з тих панів, які отримали право писати після свого прізвища звання доктора медицини. У нього була чудова похідна аптечка і набір хірургічних інструментів. Коли ми ще перебували у Дурбані, він одрізав у якогось кафра великий палець ноги так спритно, що було просто приємно дивитися. Але капітан був зовсім приголомшений, коли цей кафр, флегматично стежачи за операцією, попросив приставити йому новий палець, кажучи, що в найгіршому разі підійде і білий.

Благополучно залагодивши справи з провіантом і ліками, ми перейшли до питання про зброю і найом прислуги. Щодо зброї, я ліпше назву список одібраного нами з того багатого запасу, який сер Генрі привіз із собою із Англії, і того, що був у мене. Цей список зберігся у моєму записнику, зараз мені лишається тільки його переписати:

“Три важкі двоствольні рушниці, що заряджаються з казни, центрального бою, вагою близько п’ятнадцяти фунтів кожна, із зарядом на одинадцять драхм33 чорного пороху”.

Ці рушниці призначалися для полювання на слонів. Дві з них — для сера Генрі і капітана Гуда — були виготовлені чудовими майстрами однієї із знаменитих лондонських фірм. Не знаю, якої фірми була моя рушниця: вона, щоправда, не була така красива, але зате я її перевірив неодноразово на полюванні на слонів.

“Три двоствольні рушниці системи “експрес-500”, що стріляли розривними кулями, розраховані для заряду з шести драхм”, чудова зброя, особливо на середнього звіра (як, наприклад, на круторогу, чи шабельну, антилопу) і незамінна для самозахисту від ворогів на відкритій місцевості.

“Одна двоствольна кіперівська дробова рушниця дванадцятого калібру, центрального бою, з обома стволами — чок34”.

Згодом ця рушниця надала нам велику допомогу в забезпеченні нас повсякденною їжею.

“Три магазинні гвинтівки системи “вінчестер” (не карабіни)”.

Це була наша запасна зброя.

“Три самозвідні револьвери “кольти” з набоями великого калібру”.

Таке було наше озброєння. Потрібно зазначити, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було зручно і важливо. Я не прошу вибачення у читача за те, що, можливо, втомив його перерахуванням таких подробиць, оскільки кожен досвідчений мисливець знає, яким суттєвим є добір зброї для успіху експедиції.

Тепер переходжу до прислуги, що повинна була нас супроводжувати.

Після тривалого обговорення ми вирішили, що цілком досить узяти з собою п’ять чоловік: провідника, кучера і трьох слуг. І кучера, і провідника я знайшов без особливих зусиль. Це були два зулуси на ім’я Гоза і Том. Знайти ж слуг виявилося справою складнішою. Нам потрібні були люди хоробрі, надійні, на яких ми могли б повністю покластися, оскільки від їхньої поведінки могло залежати наше життя. Нарешті мені вдалося знайти двох — одного готтентота35 на ім’я Вентфогель, що означає “птах вітрів”, і маленького зулуса Хіву, котрий мав ту перевагу, що чудово розмовляв по-англійському. Вентфогеля я знав давно. У своєму житті я рідко зустрічав ліпшого мисливця-слідопита. Він був незвичайно витривалий і, здавалося, складався з самих м’язів і сухожиль. Але, на жаль, він мав один недолік, властивий його племені: любив випити. Тому повністю на нього покластися не можна було: варто поставити перед ним пляшку грогу — і він забував про все на світі. Але оскільки ми виряджалися у місця, де не було ні трактирів, ні винних крамничок, ця маленька слабкість не мала особливого значення.

Третього слугу я ніяк не міг знайти, і ми вирішили йти лише з двома, сподіваючись, що в дорозі зустрінемо підходящу людину. Але напередодні нашого від’їзду, ввечері, коли ми обідали, зайшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Після того як ми підвелися з-за столу, я наказав Хіві його ввести. У кімнату зайшов високий на зріст, красивий чоловік років тридцяти, з дуже світлою для зулуса шкірою. Замість привітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки сів навпочіпки у кутку кімнати. Деякий час я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви зразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Однак я встиг помітити, що він був “кешла”, тобто “людина з обручем”. У його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке до блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, котрі досягли відомого віку і мають високе звання. Обличчя його мені здалося знайомим.

— Ну, — сказав я нарешті, як тебе звати?

— Амбопа, — відповів тубілець приємним низьким голосом.

— Я десь тебе вже бачив.

— Так, інкоозі36, отче мій, ти бачив мене у містечку Літтл-Хенд, у Ізандхлуані37, напередодні битви.

Тут я усе згадав. Під час нещасної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда38. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що воювали на нашому боці. Під час розмови він висловив сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому запропонував притримати язика, оскільки це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.

— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?

— Ось що, Макумазан (так звуть мене кафри; у перекладі це означає “людина, яка встає після півночі”. А по-нашому це просто людина, яка завжди перебуває насторожі). Я чув, що ти збираєшся в довгу дорогу далеко на північ із білими вождями, що прибули з-за великої води. Чи правда це?

— Так, правда.

— Я чув, що ви підете до самої ріки Луганги, яка протікає на відстані одної луни шляху від Землі Маніка. Це теж правда, Макумазан?

— Навіщо тобі потрібно знати, куди ми йдемо? Яке тобі діло? — відповів я, дивлячись на нього з недовірою, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти у глибокій таємниці.

— О білі люди! — вигукнув тубілець. — Якщо ви справді вирушаєте так далеко, то я хочу йти разом із вами!

Мене вразили тон і манера розмовляти цієї людини. Тубілець тримався з незвичайною гідністю, і в ньому відчувалася якась внутрішня благородність. Особливо здивували мене його слова: “О білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О інкоозі” — тобто вожді.

— Ти забуваєшся! — сказав я різко. — Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Поясни нам, щоб ми знали, з ким ми маємо справу.

— Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ лишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, який правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я блукаю багато років. Я прийшов у Країну Зулусів з півночі, коли був дитиною. Згодом служив королеві Кечвайо39 у Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, тому що хотів дізнатися, як живуть білі люди. Потім я воював проти Кечвайо. Відтоді я живу і працюю у Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей од вас мені не треба. Я людина хоробра і буду вам корисний. Я відпрацюю харчі, які з’їм, і заслужу місце біля багаття, яке займу. Я сказав.

Я був абсолютно спантеличений проханням цієї людини. З безпосередньої поведінки і розмови було видно, що в цілому він каже правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без винагороди була такою дивною, що не могла не викликати у мене підозри. Не знаючи, що йому відповісти, я переклав серу Генрі й Гуду нашу розмову і спитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попросив мене передати Амбопі, щоб він підвівся. Скинувши із себе довгий військовий плащ, зулус випростався на весь свій велетенський зріст і став перед нами зовсім оголеним, якщо не рахувати мучі40 й намиста з левових кісток. Він був чудовий. Я ніколи в житті не бачив такого красивого тубільця. Зросту він був шести футів і трьох дюймів, широкоплечий і навдивовижу пропорційно складений. При вечірньому освітленні шкіра його була трішки темніша за звичну смугляву, тільки численні сліди від нанесених асегаями41 ран вирізнялися на його тілі темними плямами. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, гарне обличчя,

— Яка чудова пара! — сказав Гуд, нахиляючись до мене. — Гляньте, вони зовсім однакового зросту.

— Мені подобається ваша зовнішність, містер Амбопа, — сказав по-англійському сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе на службу.

Очевидно, Амбопа зрозумів його, тому що відповів по-зулуськи: “добре” і, глянувши на могутню фігуру білої людини, додав:

— Ми справжні чоловіки — ти і я.

Розділ IV ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ

Я не збираюся детально розповідати про всі події, які відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Сітанді, що розташувався на відстані понад тисячу миль од Дурбана, біля злиття рік Луканга і Калюкве. Останні триста миль або майже стільки нам довелося пройти пішки, бо часто стали з’являтися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.

Ми покинули Дурбан наприкінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми розташувалися табором біля крааля Сітанді. По дорозі у нас було багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не робити мені розповідь надто нудною, я не буду їх викладати тут, окрім однієї, про яку я розповім зараз детально.

В Айнайті — кінцевому торговому пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося з великим жалем попрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, куплених нами в Дурбані, лишилося тільки дванадцять. Один загинув од укусу кобри, три впало від виснаження і нестачі води, один заблудився і пропав, а ще три здохло, наївшись отруйних рослин із родини тюльпанових. Од цього захворіло ще п’ять, але нам вдалося їх вилікувати вливанням відвару тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо ввести її своєчасно. Фургон і биків ми доручили безпосередньо турботам Гози і Тома, Цілком надійних юнаків, попросивши шанованого шотландського місіонера, який жив у цих диких місцях, приглянути за нашим майном. Після того в супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми вирушили пішки на здійснення нашого божевільного задуму.

Я пам’ятаю, що, вирушаючи в дорогу, ми всі були трохи мовчазливі. Напевно, кожен із нас думав про те, чи доведеться йому знову побачити цей фургон. Щодо мене — я зовсім на це не розраховував. Деякий час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, котрий ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як декілька сміливців, яким набридли одноманітність повсякденного життя і звичні речі, вирушили в безкрайню пустелю, щоб знайти там щось нове чи померти, і як раптом — о диво! — коли вони зайшли далеко в пустелю, то побачили, що це зовсім не пустеля, а гарна місцевість, де багато молодих жінок і гладкої худоби, багато дичини для полювання і багато ворогів, яких можна вбивати.

Ми всі розвеселилися і розцінили це як гарну прикмету. Амбопа був веселим хлопцем. Щоправда, іноді у нього наставали періоди похмурого настрою, але здебільшого йому була властива дивовижна здатність підтримувати в людях бадьорість, причому він сам ніколи не втрачав почуття власної гідності. Всі ми дуже полюбили його.

Тепер я утішуся розповіддю про одну пригоду, оскільки я страшенно люблю мисливські розповіді.

На відстані двох тижнів дороги від Айнайті нам зустрівся дивовижно гарний куточок. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах межи високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а де-не-де — колючий чагарник wacht-een-beche” (“постривай-но трішки”). Там також росло дуже багато прекрасних дерев мачабель, обвішаних освіжаючими жовтими плодами, всередині яких містяться великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких у цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також і те, що в багатьох місцях дерева ули зламані і навіть вирвані з коріням: коли слон їсть, він усе довкола руйнує.

Якось увечері, після тривалого денного переходу, ми вийшли на місцину вражаючої краси. Біля підніжжя пагорба, порослого чагарником, знаходилося пересохле русло ріки, в якому, проте, зустрічалися невеликі водойми, наповнені прозорою, мов кришталь, водою, довкола яких було багато слідів диких тварин. Перед пагорбом простягалася рівнина, схожа на парк; на ній купками росли мімози з плоскими вершинами, а серед них — дерева мачабель з блискучим листям. Навкруги було величезне мовчазне море чагарника, через яке не пролягала жодна стежина. Щойно ми вийшли на дорогу, утворену ложем ріки, як злякали високих жираф, які поскакали, або, точніше, відпливли своїм дивним поступом, задерши сторчаком хвости і відбиваючи копитами дріб, мов кастаньєтами. Коли вони були на відстані близько трьохсот ярдів од нас, тобто фактично на дистанції, недосяжній для вогнестрільної зброї, Гуд, який ішов попереду, не міг втриматися перед спокусою. Він підняв свою рушницю, заряджену розривною кулею великого калібру, і вистрелив у молоду самку, що бігла останньою. Зовсім випадково куля влучила їй просто в шию, пошкодивши спинний хребет, і жирафа полетіла сторчака, через голову, як кролик. Мені ніколи не доводилося бачити дивовижнішого видовища.

— Дідько б її узяв! — мовив Гуд. (На жаль, коли він хвилювався, у нього була звичка вживати сильні вирази, набуті, безсумнівно, під час його морської кар’єри). — Дідько б її узяв! Адже я убив її!

— Ou, Bugwan! (Так, Бугван!) — вигукнули наші носильники-кафри. — Оu, оu! (Так, так!)

Вони називали Гуда “Бугван” (“скляне око”) через його монокль.

— Так, Бугван! — відгукнулися, мов луна, ми із сером Генрі.

Відтоді за Гудом укоренилася, у всякому разі серед кафрів, репутація чудового стрільця. Насправді він був поганим стрільцем, але щоразу при його черговому промаху ми не надавали цьому жодного значення, згадуючи його знаменитий постріл.

Наказавши кільком із наших слуг вирізати ліпші шматки м’яса жирафа, ми взялися будувати огорожу, чи шерму, на відстані близько ста ярдів праворуч від однієї з водойм. Робиться це так. Зрізають велику кількість гілок колючого чагарника і вкладають їх у формі круглої огорожі. Територію, що знаходиться всередині огорожі, вирівнюють і в центрі роблять ліжко з сухої трави тамбуки, якщо вона, звичайно, поблизу є, і запалюють одне чи кілька багать.

На той час, коли шерма була закінчена, вже сходив місяць, і наш обід, що складався з біфштексів м’яса жирафа і смажених мозкових кісток, був готовий. Із якою насолодою ми частувалися цими мозковими кістками, хоч їх і важко було розколоти!

Я не знаю ліпших ласощів, ніж мозок жирафа — звичайно, крім слонового серця, яким ми поласували наступного дня.

При світлі повного місяця ми сиділи за своєю скромною трапезою, подеколи перериваючи її, щоб знову подякувати Гуду за його чудовий постріл. Потім ми закурили люльки і почали розказувати всілякі історії. Певно, ми, сидячи навпочіпки навколо багаття, являли собою цікаве видовище.

Особливо різко впадав у- вічі контраст межи мною і сером Генрі. Я худий, невисокий на зріст, шкіра у мене темна, сиве волосся стирчить, як щітка, і важу я всього шістдесят кілограмів, а сер Генрі високий на зріст, широкоплечий, білявий і важить майже дев’яносто п’ять. Але, беручи до уваги всі обставини, мабуть, найдивовижніший вигляд мав капітан Джон Гуд, відставний офіцер Королівського флоту. Він сидів на шкіряному лантусі, і здавалося, ніби він щойно вернувся після приємно проведеного дня полювання у цивілізованій країні, абсолютно чистий, акуратний і гарно зодягнутий. На ньому був мисливський костюм із коричневого твіду42, капелюх такого ж кольору і елегантні гетри. Взагалі кажучи, мені ніколи не доводилося бачити в дикій африканській пустелі такого чудово поголеного, бездоганно вишуканого і охайного джентльмена. Його фальшиві зуби були в повному порядку, а в правому оці, як завжди, красувався монокль. Він навіть не забув одягти комірець із білої гутаперчі, яких у нього був чималий запас.

— Бачите, вони важать так мало, — сказав він мені простодушно, коли я здивувався з цього приводу. — А я люблю завжди мати вигляд джентльмена.

Ось так ми й сиділи, розмовляючи при чарівному світлі місяця, спостерігаючи, як кафри на відстані кількох ярдів посмоктують свої люльки з мундштуком з рогу південноафриканської антилопи, наповнені п’янкою даккою. Нарешті вони один за одним поснули біля багаття, загорнувшись у свої ковдри, тобто всі, за винятком Амбопи, котрий сидів осторонь. (Я помітив, що він завжди мало спілкувався з кафрами). Він сидів, підперши голову руками, глибоко замислившись.

Раптом із хащів чагарника позаду нас пролунало голосне рикання.

— Це лев, — сказав я.

Усі ми скочили і прислухалися.

Одразу ж з водоймища, що знаходилося на відстані близько ста ярдів, долетів приголомшливий рев слона.

— Un kungunklovo Indlovu! (Слон! Слон!) — зашепотіли кафри.

І через кілька хвилин ми побачили процесію величезних туманних фігур, що повільно рухалася в напрямку до заростей чагарника. Гуд схопився, сповнений жагою вбивства, очевидно вважаючи, що вбити слона так само легко, як жирафа, з яким йому так пощастило, але я схопив його за руку і змусив сісти.

— Ні в якому разі, сказав я, — нехай вони пройдуть.

— Виявляється, тут справжній рай для мисливця! Я запропонував би тут зупинитися на день-два і пополювати, — раптом сказав сер Генрі.

Я був дещо здивований цим, оскільки досі сер Генрі завжди був за те, щоб рухатися вперед якомога швидше, особливо коли ми пересвідчилися в Айнайті, що майже два роки тому англієць, на прізвище Невілль, справді продав там свій фургон і пішов у глибину країни. Вважаю, що інстинкт мисливця взяв у цьому випадку гору.

Гуд з радістю схопився за цю думку, тому що мріяв пополювати на слонів. Про це ж, правду кажучи, мріяв і я, оскільки не міг примиритися з думкою, що ми дамо спокійно відійти цілому стаду слонів І не скористаємося таким зручним випадком, щоб пополювати.

— Ну що ж, друзі мої, думаю, що нам не завадило б трохи порозважатися. А зараз ляжемо спати, оскільки нам потрібно піднятися до сходу сонця. Тоді, можливо, нам вдасться захопити стадо, коли воно пастиметься, перед тим як рушити далі.

Усі погодилися з моєю пропозицією, і ми почали готуватися до сну. Гуд зняв свій одяг, почистив його, заховав монокль і штучні зуби у кишеню штанів і, акуратно згорнувши свої речі, поклав там, де їх не могла намочити ранкова роса, прикривши ріжком свого простирадла з прорезиненої матерії. Ми з сером Генрі обмежилися скромнішими приготуваннями і невдовзі лягли, накрившись ковдрами, і занурилися в глибокий сон без сновидінь, який винагороджує мандрівника.

І вві сні здавалося, що ми йдемо, йдемо, йдемо… Але що це таке?

Раптом звідти, де була вода, долинув шум відчайдушної бійки, а наступної миті почувся страшний рев. Було абсолютно зрозуміло, що це міг бути тільки лев. Ми всі схопилися, дивлячись туди, звідки долітав шум, і побачили безладну масу жовто-чорного кольору, яка борсалася у смертельній боротьбі, наближаючись до нас. Ми схопили свої рушниці і, на ходу одягши вельдскуни43, вибігли з огорожі шерми. На той час тварини, що билися, впали і котилися клубком по траві. Коли ми до них добігли, сутичка вже припинилася і вони затихли.

Ось що ми побачили: на траві лежав мертвий самець шабельної антилопи — найгарнішої з африканських антилоп. Чудовий лев із чорною гривою, простромлений великими зігнутими рогами антилопи, був також мертвий. Мабуть, сталося таке. Антилопа прийшла напитися до водоймища, де заліг в очікуванні здобичі лев, безперечно той, чиє ревіння ми чули раніше. Коли антилопа пила, лев плигнув на неї, але потрапив просто на гострі, зігнуті роги, які пробили його наскрізь. Якось я вже бачив подібну сцену. Лев, який ніяк не міг вивільнитися, рвав і кусав спину і шию антилопи, а та, доведена до божевілля страхом і болем, мчала вперед, поки не впала мертвою.

Закінчивши детальний огляд тварин, ми покликали наших слуг і носильників-кафрів і спільними зусиллями перетягнули їхні туші до огорожі. Тоді ми зайшли в шерму, лягли і більше не просиналися до сходу сонця.

Із першим його промінням ми встали й почали готуватися до полювання. Ми взяли з собою три рушниці великого калібру, чималу кількість патронів і свої місткі фляги, наповнені холодним слабким чаєм, який я завжди вважав за найліпший напій на полюванні. Квапливо поснідавши, ми рушили в дорогу — за нами йшли Амбопа, Хіва і Вентфогель. Носильників-кафрів ми лишили в таборі, наказавши їм зняти шкури з лева і шабельної антилопи й порубати останню на шматки.

Ми легко знайшли широку слонову стежку. Оглянувши її, Вентфогель сказав, що вона прокладена двадцятьма-тридцятьма слонами, причім більша частина їх — дорослі самці.

Протягом ночі стадо встигло відійти на деяку відстань, і тільки годині о дев’ятій ранку, коли спека ставала вже нестерпною, ми побачили поламані дерева, зірване листя і кору, свіжий послід і зрозуміли, що слони, безумовно, перебувають десь поблизу.

Раптом ми помітили стадо, в якому нараховувалося, як і казав Вентфогель, двадцять-тридцять слонів. Закінчивши свій ранній сніданок, вони стояли у виярку, хляпаючи великими вухами. Це було чудове видовище.

Слони перебували на відстані приблизно двохсот ярдів од нас. Узявши пригорщу сухої трави, я підкинув її у повітря, аби визначити напрям вітру, тому що знав, якщо вони нас почують, то зникнуть до того, як ми встигнемо вистрілити.

Переконавшись, що вітер дме в нашому напрямку, ми стали обережно повзти вперед, і завдяки тому, що нас ховала висока трава, нам вдалося наблизитися до великих тварин на відстань приблизно сорока ярдів. Якраз перед нами, повернувшись боком, стояли три чудових самці; в одного з них були великі ікла. Я шепнув своїм супутникам, що цілитимуся в середнього; сер Генрі прицілився в того, що стояв ліворуч, а Гуд — у самця з великими іклами.

— Час, — прошептав я.

Бум! Бум! Бум! — вистрілили три великокаліберні гвинтівки, і слон сера Генрі впав мертвим. Куля влучила йому просто в серце. Мій слон упав на коліна, і мені здалося, що він смертельно поранений, але по хвилі він устав на ноги і кинувся бігти, ледве не зачепивши при цьому мене. Цієї миті я розрядив другий ствол просто йому в ребра, і на цей раз він повалився уже всерйоз. Швидко вклавши два нових набої, я підбіг до нього впритул і третім пострілом, у мозок, припинив страждання бідолашної тварини. Потім я обернувся, щоб подивитися, як Гуд управляється з великим самцем, який ревів од люті І болю, коли я прикінчував свого. Добігши до капітана, я застав його дуже схвильованим. Виявилося, що, поранений першим пострілом, слон повернувся і кинувся просто на свого кривдника, причому Гуд ледве встиг вивернутися. Тоді слон побіг, не звертаючи уваги на дорогу, навпростець до нашого табору. Стадо в паніці помчало в протилежний бік.

Ми порадилися, чи йти нам за пораненим самцем, чи переслідувати стадо, і нарешті вирішили йти за стадом. Ми вирушили, гадаючи, що більш ніколи не побачимо цих величезних бивнів. Відтоді я часто думав, що так було б ліпше. Йти за слонами було не важко, оскільки вони лишали за собою стежку приблизно на ширину проїжджої дороги, причім у своїй панічній втечі ламали густий чагарник, наче це була трава тамбуки.

Проте наблизитися до слонів було не так просто, і ми тяглися вже понад дві години під палючим сонячним промінням, поки нарешті побачили їх знову. За винятком одного самця, всі вони стояли, збившись докупи, і за їхніми неспокійними рухами і за тим, як вони піднімали хоботи, нюхаючи повітря, я зрозумів, що вони замислили щось недобре. Самотній самець, очевидно, стояв на сторожі ярдів на п’ятдесят од стада і на шістдесят од нас. Вважаючи, що, коли ми спробуємо підійти ближче, він може нас помітити чи почути і що тоді стадо знову кинеться тікати, ми всі прицілилися в цього самця і разом вистрілили за моєю командою, поданою пошепки. Усі три постріли влучили в ціль, і він упав мертвий. Стадо знову кинулося тікати, але, на його нещастя, на відстані біля ста ярдів йому перегородила дорогу нулла — висохле русло з крутими берегами. В нього і потрапили з розгону слони, і коли ми досягли краю западини, то побачили, що вони, шалено збентежені, відчайдушно пробують вибратися на протилежний берег. Слони сповнювали простір трубними звуками і, піддавшись егоїстичним інстинктам самозбереження, у паніці відштовхували один одного, зовсім так само, як у подібному випадку діяли б більшість людських істот.

Тепер для нас настала слушна мить, і, квапливо зарядивши рушниці, ми вистрілили і вбили п’ять бідолашних тварин. Ми безумовно перебили б усе стадо, якби слони раптом не полишили спроби вибратися на берег і не пустилися б з усієї сили по нуллі. Ми надто втомилися, щоб їх переслідувати, а можливо, нам уже трохи набридло вбивати, оскільки вісім слонів — і так непогана здобич для одного дня.

Відпочивши трішки і давши змогу нашим слугам вирізати серця двох слонів, аби приготувати їх на вечерю, ми, задоволені, пішли до себе, вирішивши надіслати наступного ранку носильників, щоб вони відрізали бивні у вбитих слонів.

Невдовзі після того, як ми пройшли те місце, де Гуд поранив самця-патріарха, ми наткнулися на стадо антилоп, але не стріляли, оскільки у нас і без того було багато м’яса. Вони пробігли повз нас і тоді зупинилися за невеликою купою кущів, на відстані близько ста ярдів, і обернулися, щоб на нас подивитися. Гуду не терпілося роздивитися їх поближче, оскільки він ніколи не бачив південноафриканської антилопи. Він віддав свою рушницю Амбопі і в супроводі Хіви пішов до чагарника. Ми сіли почекати його без невдоволення, бо знайшовся привід для відпочинку.

Сонце сідало багряно розкішне, і ми з сером Генрі милувалися красивою картиною, як раптом почувся рев слона, і ми побачили його величезний силует. Він мчав в атаку з піднятим хоботом і хвостом, чітко вимальовуючись на фоні червоного сонячного диска. Наступної миті ми побачили, що Гуд і Хіва втікають щосили назад до нас, а поранений слон (це був він) мчить за ними. Хвильку ми не наважувалися вистрілити, щоб не влучити в одного з утікачів, хоча, взагалі кажучи, від стрільби з такої дистанції було б мало пуття.

Наступної миті сталося щось жахливе. Гуд став жертвою своєї пристрасті до європейського одягу. Якби він, як ми, погодився розлучитися зі своїми штанами й гетрами і полював у фланелевій сорочці й вельдскунах, усе б обійшлося. Але тепер штани заважали йому в цій відчайдушній гонці, і раптом, коли він був ярдів за шістдесят од нас, підошви його європейських черевиків, одполіровані бігом по траві, ковзнулися, і він упав ниць просто під ноги слону.

Ми здригнулися від жаху, бо знали, що його загибель неминуча, і всі кинулися до нього.

Через три секунди все було скінчено, але не так, як ми припускали. Хіва побачив, що його пан упав. Хоробрий юнак обернувся і кинув просто в морду слону свій асегай, який застряв у того в хоботі.

З лементом од болю розлючений слон схопив бідолашного зулуса, жбурнув його на землю і, наступивши на тіло Хіви своєю великою ногою, обплів хоботом верхню його половину і розірвав його надвоє.

Ошалівши від жаху, ми кинулися вперед, стріляючи навмання без перерви, і нарешті слон упав на рештки зулуса.

Гуд підвівся, заламуючи у відчаї руки над рештками сміливця, який пожертвував своїм життям, аби його врятувати. Хоч я і багато натерпівся в своєму житті, але теж відчув клубок, що підступав до горла. Амбопа стояв, споглядаючи великого мертвого слона й спотворені рештки бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом сказав він, — Хіва, щоправда, помер, але помер як мужчина.

Розділ V МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми забили дев’ять слонів, і в нас пішло два дні на те, щоб одрізати бивні, перетягти їх до себе і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке виднілося на відстані кількох миль навкруг. Нам вдалося здобути велику кількість чудової слонової кістки — ліпшої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашим приблизним підрахунком, сто сімдесят фунтів.

Самого ж Хіву, точніше те, що лишилося від нього, ми закопали в норі мурашкоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його асегай на випадок, якби йому довелося б захищатися на шляху в ліпший світ.

На третій день ми знову рушили в дорогу, сподіваючись, що якщо лишимося живі, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгої і втомливої дороги і цілого ряду пригод, про які в мене немає часу детально розповідати, ми досягли крааля Сітанді, розташованого біля річки Луканги. Власне кажучи, тільки звідси повинна була по-справжньому розпочатися наші мандрівка.

Я дуже добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, що складалося з кількох жалюгідних хатин і кам’яних прибудов для худоби. Трішки нижче, біля самої ріки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний запас зерна. За ними простягнулися вдалину неозорі простори вельдів — лугів, що хвилюються високою густою травою, в якій блукають стада дрібних тварин.

Крааль Сітанді знаходиться на самій межі цієї родючої місцевості. Ліворуч од нього починається велика пустеля. Важко сказати, через що така несподівано різка зміна характеру ґрунту, але цей контраст був такий разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми розбили наш табір трішки вище маленької річки. На її протилежному березі був кам’яний укіс, по якому двадцять років тому бідолашний Сильвестр вертався поповзом після божевільної спроби дістатися до копалень Соломона. Якраз за цим укосом починається безводна пустеля, поросла низьким колючим чагарником.

Наставав вечір, і велика сонячна куля повільно опускалася в пустелю, освітлюючи весь її неозорий простір своїм останнім сяючим, різнобарвним промінням.

Надавши можливість Гуду займатися влаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми вирушили на вершину протилежного укосу і звідти стали дивитися на пустелю. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на горизонті я міг розрізнити неясні голубуваті обриси снігових вершин гір Сулеймана.

— Гляньте, — промовив я після деякої мовчанки, — ось стіни, які оточують копальні царя Соломона. Одному лише богові відомо, чи зможемо ми колись на них зійти!

— Там повинен бути мій брат. А якщо він там, я за всяку ціну дістануся до нього, — сказав сер Генрі з тією спокійною упевненістю, яка була так для нього характерна.

— Ну що ж, сподіватимемося, що це нам удасться! — зітхнув я і повернувся, щоб іти в табір, коли несподівано помітив, що ми не самі.

Позаду нас, спрямувавши пильний погляд на далекі гори, стояв наш гордовитий зулус Амбопа. Помітивши, що я дивлюся на нього, він заговорив, звертаючись до сера Генрі, до якого, як я вже переконався, він устиг сильно прихилитися.

— Так це і є та країна, куди ти хочеш іти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі) — сказав Амбопа, вказуючи своїм широким асегаєм на гори.

Я обурено запитав його, яке він має право так фамільярно розмовляти зі своїм паном. Нехай тубільці називають один одного будь-якими прізвиськами, але зовсім недопустимо і непристойно з їхнього боку називати в обличчя білу людину своїми безглуздими іменами. Зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

— Звідки ти знаєш, що я не рівний вождеві, якому служу? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно з його зросту й осанки, але, можливо, я теж із королівського роду, як знати? О Макумазан! Будь моїми вустами і передай слова мої Інкубу, моєму панові І вождеві, бо я хочу говорити з ним, та й з тобою теж.

Я дуже був сердитий на Амбопу, тому що не звик, щоб тубільці так зі мною розмовляли, але він чомусь викликав у мене мимовільну і абсолютно незрозумілу для мене повагу. Крім того, мені було цікаво знати, про що він збирається з нами говорити. Я відразу ж переклав його слова серу Генрі, додавши, що, на мій погляд, він нахаба і його нахабна поведінка обурлива.

— Так, Амбопа, — відповів сер Генрі, я хочу йти в цю країну.

— Пустеля широка, і в ній нема води, а гори високі й покриті снігом. Жодна людина не може сказати, що лежить за горами, за якими ховається сонце. Як ти підеш туди, Інкубу, і чого ти хочеш туди іти?

Я переклав і ці його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, що я йду туди тому, що думаю, що людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

— Ти кажеш істину, Інкубу. По дорозі сюди я зустрів одного готтентота, і він розповів мені, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю в напрямку до тих гір. Із ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

— Звідки ти знаєш, що це був мій брат? — спитав його сер Генрі.

— Я цього не знаю. Але я запитав готтентота, яка ця людина була на вигляд, і він відповів мені, що в нього були твої очі й чорна борода. Мисливця, який був із ним, звали Джімом. Він був із племені бечуанів і носив на тілі одяг.

— Немає жодного сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джіма!

Сер Генрі задумано кивнув головою.

— Я був у цьому впевнений, — промовив він. — Джордж — людина наполеглива, якщо він уже вбив собі щось у голову, то від цього не відступиться. Таким він був з дитинства. Якщо він вирішив перейти Сулейманові гори, то він їх перейшов; звичайно, якщо з ним у дорозі не сталося нещастя. Тому ми повинні його шукати по той бік гір.

Амбопа трохи розумів по-англійському, але рідко розмовляв цією мовою.

— Це далекий цілях, Інкубу, — зауважив він.

Я знову переклав його слова.

— Так, — відповів сер Генрі, шлях далекий. Але на світі немає такої дороги, яку людина не змогла б пройти, якщо для цього вона віддасть усі свої сили. Якщо людиною рухає любов, то нема нічого на світі, Амбопа, чого б вона не подолала. Нема для неї таких гір, яких би вона не перейшла, нема таких пустель, які б вона не перетнула, крім гір і пустель, яких нікому не дано знати за життя. Заради цієї любові вона не рахується ні з чим, навіть зі своїм власним життям, яким готова пожертвувати, якщо на те буде воля провидіння.

Я переклав і ці слова.

— Великі слова ти виголосив, батьку мій! — відповів зулус (я завжди так називав Амбопу, хоча він не був зулусом). — Великі, піднесені слова, гідні вуст справжнього мужчини! Ти правду кажеш? батьку мій Інкубу. Слухай! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це сім’я травички, яке вітер носить увсебіч. Іноді воно розмножується і тут же помирає, іноді відлітає в небеса. Але якщо сім’я здорове, воно випадково може трішки затриматися на шляху, що йому визначений. Добре, борючись із вітром, пройти такий шлях і затриматися на ньому. Людина повинна померти. У гіршому випадку вона може померти трішки раніше. Я пройду з тобою через пустелю І через гори, якщо тільки не впаду на шляху, батьку мій!

Він замовк, але відразу ж повів далі у пристрасному пориві риторичного красномовства, яке іноді оволодіває зулусами і доводить, що це плем’я не позбавлене поетичного хисту й інтелекту, незважаючи на схильність до постійних і зайвих повторів.

— Що таке життя? — вів далі він. — Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, яким відомі таємниці світобудови, таємниці зірок і всього того, — що обертається над ними і навколо них! О білі люди, ви, які блискавично передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно відходить і звідки воно з’являється?

Ви не можете мені відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. Із мороку ми з’явилися, і в морок ми відійдемо. Як птиця, гнана в мороці бурею, ми вилітаємо з Нічого. На одну мить видно наші крила при світлі вогнища, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя — ніщо, і життя — все. Це та рука, яка відсторонює Смерть. Це світлячок, який мерехтить у нічній темноті й гасне на ранок. Це біла пара дихання волів зимової пори, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає на заході сонця.

— Дивна ви людина, Амбопа, — сказав сер Генрі, коли зулус замовк.

Амбопа засміявся:

— Мені здається, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу. Можливо, і я шукаю брата по той бік гір.

Я глянув на нього з підозрою.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я його. — Що ти знаєш про ці гори?

— Мало, дуже мало. Кажуть, що за ними лежить чудова таємнича країна, країна чудес І чародійства, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, білосніжних вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Але чи варто про це говорити? Уже настає вечір. Кому судилося, той побачить її.

Я знову глянув на нього з недовірою. Ця людина безперечно щось знала.

— Не бійся мене, Макумазан, — сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. — Я не копаю ями, щоб ви в неї впали. Я не задумую нічого недоброго. Якщо нам колись судилося перейти ці гори, які лежать позад сонця, я скажу все, що знаю. Але Смерть блукає на їхніх вершинах. Будьте мудрими і верніться назад. Верніться, мої панове, і полюйте на слонів. Я сказав.

І, не кажучи більше ні слова, він підняв на знак прощання свій спис, повернувся і пішов до табору. Коли ми прийшли туди, то побачили, що він чистить рушницю, наче рядовий кафр-слуга.

— Яка дивна людина! — сказав сер Генрі.

— Більш ніж дивна, — підтвердив я. — Його поведінка не викликає в мене довіри. Він щось знає, але говорити не хоче. А втім, не варто з ним сваритися. Нас очікує попереду багато загадкового і таємничого, і наш таємничий зулус якраз для цього підходить.

Наступного дня ми почали готуватися в дорогу. Тягти через пустелю наші рушниці та інше спорядження було, звичайно, немислимо. Ми розрахували носильників і домовилися з одним кафром, що жив поблизу, щоб він потурбувався про наші речі, які ми мали на увазі захопити на зворотному шляху. У мене розривалося серце при думці, що ми повинні залишити наші чудові рушниці у цього злодія. Від Цієї зброї у старого негідника загорілися очі, і він не міг одірвати від неї свого жадібного погляду. Тому мені довелося вжити деяких застережних заходів. Насамперед я зарядив усі рушниці, звів курки і сказав йому, що коли він до них доторкнеться, то вони тут же вистрілять. Кафр негайно провів експеримент із моєю двостволкою. Пролунав постріл, і куля пробила дірку в одному з його биків, яких у цей час гнали в крааль, а сам він від відбою рушниці полетів догори ногами. З переляку старий скочив на ноги і, дуже засмучений утратою бика, мав нахабство зажадати з мене відшкодування його вартості. При цьому він присягався, що ніщо на світі не змусить його доторкнутися до нашої зброї.

— Заховай цих живих дияволів у солому, — бурчав він, — інакше вони усіх нас уб’ють!

Знаючи, що старий дуже забобонний, я пригрозив йому, що, як пропаде хоч одна річ, я заб’ю чаклуванням і його, і всіх його родичів, а якщо ми загинемо в дорозі і він насмілиться вкрасти наші рушниці, я з’явлюся до нього з того світу і мій привид переслідуватиме його вдень і вночі. Потім я сказав цьому негідникові, що заговорю всю його худобу й вона сказиться, що все молоко його корів скисне, а самого його доведу до такого стану, що йому не захочеться жити. Крім того, я обіцяв випустити на нього з рушниць чортів, які сидять там, щоб вони належним чином поговорили з ним. Одне слово, дав йому досить зрозуміти, яка на нього жде кара, якщо він не виправдає нашої довіри. Після цього старий негідник присягся, що берегтиме наші речі, як дух свого покійного батька.

Домовившись із кафром і звільнившись у такий спосіб від зайвого вантажу, ми відібрали спорядження, необхідне для нашої дальшої подорожі. Але як ми не намагалися взяти якомога менше речей, усе ж на кожного припадало близько сорока фунтів. Ось що ми взяли:

Три гвинтівки системи “експрес” і до них двісті набоїв.

Дві магазинні гвинтівки “вінчестер” (для Амбопи і Вентфогеля) і до них теж двісті набоїв.

Три револьвери “кольт” і шістдесят набоїв.

П’ять похідних фляг, кожна місткістю на чотири пінти.

П’ять ковдр.

Двадцять п’ять фунтів білтонга — в’яленого м’яса.

Десять фунтів найкращого намиста для подарунків.

Невелику аптечку з найнеобхіднішими ліками, в яку не забули покласти одну унцію хініну й кілька маленьких хірургічних інструментів.

Окрім цієї поклажі, з нами була деяка дрібнота: компас, сірники, кишеньковий фільтр, тютюн, невелика лопата, пляшка бренді і, нарешті, той одяг, який був на нас. Для такої небезпечної і ризикованої подорожі це було небагато, але ми не наважилися взяти більше, оскільки і без того ноша вагою сорок фунтів була більш ніж достатня. Іти розпеченими пісками пустелі й тягти з собою великий вантаж — справа важка; у таких випадках має значення кожна зайва унція. Незважаючи на всі наші старання, ми ніяк не могли зменшити нашу поклажу, оскільки взяли тільки те, без чого ніяк не могли обійтися.

Насилу я умовив трьох жалюгідних кафрів із села пройти з нами двадцять миль, що складало перший етап нашої подорожі. Кожен з них повинен був нести великий гарбузовий бутель, у який уміщається галон рідини, за що я обіцяв їм подарувати по мисливському ножу. Ми розраховували поповнити наш запас води після першого нічного переходу, оскільки вирішено було вирушити в дорогу вночі, коли було порівняно прохолодно. Кафрам я сказав, що ми йдемо полювати на страусів, які справді у великій кількості водилися у пустині. У відповідь вони щось торохтіли, знизували плечима, запевнюючи, що ми збожеволіли й неминуче помремо від спраги, що, між іншим, було справді можливим. Але оскільки кафри пристрасно хотіли отримати ножі, про які вони не сміли й мріяти, — вони все ж урешті-решт погодилися йти з нами перші двадцять миль, очевидно вирішивши, що коли ми всі перемремо від спраги, то це, по суті, не їхня справа.

Увесь наступний день ми тільки те й робили, що спали й відпочивали. Коли заходило сонце, ситно повечерявши свіжою яловичиною, ми напилися чаю, причому Гуд з великою тугою зауважив, що невідомо, коли нам його доведеться пити наступного разу. Тоді, закінчивши останні приготування до походу, ми знову лягли і почали ждати сходу місяця. Нарешті близько дев’ятої години вечора він з’явився у всій своїй пишності. Світло його ринуло на дикі простори й озорило срібним сяянням пустелю, що втікала вдалину, таку ж урочисту і безмовну, як засипаний зорями небозвід над нами.

Ми підвелися, але не рухалися з місця, наче вагалися і не квапилися рушати в дорогу: я думаю, людині властиво вагатися на порозі в безповоротність. Ми — троє білих — відійшли осторонь. За кілька кроків попереду від нас стояв Амбопа з рушницею за плечима і асегаєм у руці; він пильно дивився вдалину, в пустелю. Вентфогель і найняті нами кафри з бутлями в руках зібралися разом і стояли дещо позаду нас.

— Панове! — сказав після невеликої мовчанки сер Генрі своїм гучним, низьким голосом. — Ми вирушаємо в незвичайну мандрівку, яку навряд чи колись доводилося здійснювати людині. Навряд чи вона закінчиться благополучно. Нас троє. І я переконаний, що в усіх майбутніх випробуваннях, що б з нами не сталося, ми стоятимемо один за одного до останнього подиху. А тепер, перш ніж рушити в дорогу, прокажемо коротку молитву всемогутньому, який керує долями людини і від створення світу визначає їй шляхи. Покладемося ж на волю бога, і хай йому буде завгодно спрямувати нас на правильний шлях!

Він зняв капелюха і, затуливши обличчя руками, хвилини зо дві молився. Ми з Гудом наслідували його.

Я, як і більшість мисливців, не вмію палко молитися. Щодо сера Генрі, то я думаю, що в глибині душі він дуже релігійна людина, хоча мені й не доводилося більше чути від нього подібних слів, за винятком іще одного разу. Гуд також надто набожний, хоч і любить лаятися. У всякому разі, не пам’ятаю, щоб я, окрім іще одного випадку, так щиро молився, як цього разу. Після молитви у мене стало легше на душі. Наше майбутнє було абсолютно невідоме, але я думаю, що все невідоме і страшне завжди наближує людину до його творця.

— Ну, — мовив сер Генрі, а тепер у дорогу!

І ми рушили.

По суті, йти потрібно було майже наугад. Адже, крім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику матерії напівбожевільним старим, що помирав, нам нічим було керуватися. На цей шматок полотна було дуже важко покладатися, однак на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, як засвідчувала карта старого португальця, знаходилося серед пустелі, тобто за шістдесят миль від крааля Сітанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі ми неминуче повинні були загинути мученицькою смертю. У нас не було майже жодних шансів знайти це водоймище у величезному морі піску і заростях чагарника. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три віки висохнути під палючим сонцем пустині? Хіба не могли затоптати його хижі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, ми просувалися у нічному мороці, в’язнучи у глибокому піску. Йти швидко було неможливо, оскільки ми безнастанно натикалися на колючі кущі. Пісок насипався у наші вельдскуни і мисливські черевики Гуда, так що час од часу ми змушені були зупинятися і витрушувати взуття. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке, задушливе повітря пустелі, і ми, незважаючи на часті зупинки і труднощі переходу, досить помітно просунулися вперед. Навкруги панувала гнітюча безмовність. Бажаючи нас підбадьорити, Гуд почав насвистувати пісеньку “Дівчина, яку я лишив вдома”, але веселий мотив лунав похмуро і зловісно в безмежних просторах, і він замовк.

Незабаром з нами сталася кумедна пригода, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд ішов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, умів чудово поводитися, ми ж брели один за одним позаду нього. Раптом він голосно скрикнув і зник. Цієї ж миті довкола нас пролунали якісь дикі звуки: пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт ніг, що поспішно втікали. Незважаючи на майже повну темінь, ми, хоч і насилу, змогли розрізнити неясні обриси якихось дивних істот, які стрімко неслися вперед, здіймаючи вихори піску.

Тубільці покидали свій вантаж, маючи намір утекти, але, згадавши, що втікати нікуди, кинулися ниць на землю і почали голосити, що це диявол. Ми із сером Генрі стояли приголомшені, але були ще більше приголомшені, коли раптом побачили Гуда, що біг щодуху у напрямі гір. Нам здалося, що капітан мчить верхи на коні, при цьому дико вигукуючи. Раптом, змахнувши руками, він зі всього розмаху важко гепнувся на землю.

Тоді я збагнув, що сталося: у темноті ми наткнулися на стадо сплячих кваг44, і Гуд упав на спину однієї з тварин, яка з переляку відразу ж схопилася і поскакала з вершником. Гукнувши своїм супутникам, щоб вони не турбувалися, я кинувся до Гуда, який, на мою велику радість, сидів на піску. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, що він анітрохи не постраждав од падіння. Звичайно, капітан був дуже наляканий і його добряче труснуло, хоча це ніяк не позначилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, пишався в його оці.

Після цього кумедного інциденту ми подорожували без жодних неприємних пригод. Близько першої години ночі зробивши привал, випивши трохи води (пити досхочу ми не могли, адже пам’ятали, яка дорогоцінна була для нас ця волога) і відпочивши з півгодини, ми рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті на сході не зарожевіло, наче спалахнуло від збентеження обличчя дівчини. З’явилися ніжні промені жовтувато-рожевого кольору; вони швидко розгорялися і раптом перетворилися на вогненно-золоті смуги, по яких у пустелю ковзнув світанок. Зірки ставали все блідішими і нарешті зовсім зникли. Золотий місяць потьмянів, і гірські пасма позначилися на зблідлому його виду, як тіні на обличчі помираючого. Проміння світла, схожі на списи, блиснули десь дуже далеко і осяяли безмежну пустелю, пронизуючи і запалюючи пелену туману, що окутував її, поки вона вся не затріпотіла золотим блиском.

Настав день.

Ми вирішили не зупинятися, хоча нам і дуже хотілося відпочити, оскільки знали, що, коли сонце підніметься вище, настане така спека, що навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, приблизно через годину ми здалеку помітили кілька скель, що височіли на рівній місцевості. Ледве волочачи ноги від утоми, ми пленталися до них і з радістю побачили, що одна з них надто виступає наперед, утворюючи навіс, який міг служити гарним сховищем від спеки. Земля під ним була вкрита дрібним піском. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга й відразу ж заснули мертвим сном.

Коли ми прокинулися, було вже три години. Наші носильники-кафри вже чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну дорогу. Вони були по горло ситі пустелею, і ніякі ножі на світі не змусили б їх іти далі. Ми з насолодою випили всю воду, що лишилася у флягах, і, знову наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, принесених тубільцями, відпустили їх додому.

О пів на п’яту ми рушили далі. У пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї безконечної піщаної рівнини, крім кількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Мабуть, для звірів тут було надто сухо, І, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. А втім, одна комаха зустрічалася у великій кількості: звичайна кімнатна муха. Вони літали по пустелі й стежили за нами, як шпигуни, але не “поодинці, а цілими загонами”, так, як це нібито десь сказано у Ветхому завіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви всюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевне, завжди, з початку світобудови. Одного разу я бачив цю комаху в шматку бурштину, якому, як мені розповідали, було не менше ніж п’ятсот тисяч років, і вона мала вигляд точнісінько такий же, як наша сучасна муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі помиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруг неї і уважно стежитиме, очікуючи зручної миті, щоб сісти їй на ніс.

При заході сонця ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився на небі, спокійний і безтурботний, як завжди, і ми попленталися далі. Відпочивши лише раз близько другої години ночі, ми пленталися цілу ніч безперервно, поки не зійшло довгождане сонце і ми змогли нарешті відпочити від тяжкого нічного переходу. Випивши кілька ковтків води, абсолютно змучені, ми звалилися на пісок і відразу ж заснули. Залишати когось на сторожі не було необхідності, оскільки в цій безконечній піщаній рівнині не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше погодився б наразитися на небезпеку з боку людини чи дикого звіра, ніж мати справу з цією жахливою трійцею. На жаль, цього разу нам не пощастило сховатися від спеки під якоюсь гостинною скелею. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спекоти, почуваючись так, ніби шматок філею насадили на рожен і тримають над розжареним вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння висмоктує нашу кров. Ми сіли, насилу переводячи подих.

— Забирайтеся геть! — вигукнув я знеможено, розганяючи хмару мух, що невтомно і дзвінко гули над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували спеки.

— Слово честі… мовив сер Генрі.

— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.

Спека справді була нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла.

Довкола, куди не кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорбка, ні каменя, жодного деревця, нічого, що могло б дати хоч трішечки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а палючі, тремтячі струмені повітря, що піднімалися над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювали очі.

— Що ж робити? — спитав сер Генрі. — Довго витримати це пекло неможливо.

Цілковито спантеличені, ми дивилися один на одного.

— Ось що! — сказав Гуд. — Нам потрібно викопати яму, залізти в неї, а зверху накритися кущами.

Ця пропозиція не викликала у нас особливого ентузіазму, але все ж це було ліпше, ніж нічого. Ми відразу ж узялися за роботу, і з допомогою рук і лопати, яку із собою захопили, нам через годину вдалося викопати яму близько десяти Футів довжиною, двадцяти шириною і двох футів глибиною. Потім мисливськими ножами ми нарізали гілок, що стелилися по землі, чагарника, залізли в яму й накрилися ними. Один Вентфогель не наслідував наш приклад: він, як готтентот, звик до пекла і зовсім од нього не страждав.

Це сховище якоюсь мірою оберігало нас від палючого сонячного проміння. Я надаю можливість читачеві уявити, яке було повітря у цій саморобній могилі, оскільки в мене нема слів його описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм порівняно з нашою діркою. Я досі не розумію, як ми пережили цей жахливий день, коли, задихаючись од нестачі повітря, ми лише час од часу змочували вуста водою, якої лишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, її було б випито у перші ж дві години. Але ми вимушені були дотримуватися найсуворішої економії, оскільки добре розуміли, що без води нам загрожує загибель од спраги.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав схилятися надвечір. Близько третьої години дня ми вирішили, що терпіти ці тортури більше неможливо. Ліпше померти в дорозі, ніж повільно гинути від спраги і нестерпної спекоти у цій страшній ямі. Відпивши кілька ковтків із нашого більш ніж жалюгідного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знову попленталися далі.

Нам удалося вже пройти близько п’ятдесяти миль у глибину пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і гляне ще раз на його карту, він побачить, що пустеля розлягається на сорок льє45 і водоймище з “поганою водою” указане майже посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отож ми повинні були перебувати якнайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль од води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Увесь день до заходу сонця, зазнаючи нелюдських мук і ледве волочачи ноги, ми повільно просувалися вперед, роблячи не більш ніж півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні місяця трішки подрімали, спочатку випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, обриси якого неясно вимальовувалися на гладкій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль од нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і, засинаючи, я дивувався: що це могло бути?

Зійшов місяць. Ми підвелися абсолютно знесилені і, знемагаючи від лютої спеки і нестерпної спраги, потяглися далі. Хто не зазнав цих мук сам, той не може собі уявити ні наших страждань, ні того, що ми в цей день пережили. Ми вже не йшли, а хиталися увсебіч, час од часу падаючи від повної знемоги. Майже кожну годину нам доводилося сідати й відпочивати. У нас не було сили навіть розмовляти. Досі Гуд увесь час базікав і жартував, оскільки він веселий хлопець, але і його веселість десь пропала.

Нарешті близько другої години ночі, зовсім знесилівши і фізично, і душевно, ми підійшли до підніжжя дивного маленького піщаного пагорба, який на перший погляд здався нам схожим на великий мурашник. Висоту він мав приблизно сто футів і займав площу біля двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, випили до останньої краплі всі рештки води. Всього припало по півпінти46 на людину, тоді як кожен із нас із насолодою випив би по галону47.

Тоді ми лягли знову. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа, звертаючись до самого себе, мовив по-зулуському:

— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, раніш ніж зійде місяць.

Незважаючи на спеку, я здригнувся. Не можна сказати, що думка про можливість такої страшної смерті була приємною, але навіть вона не завадила мені заснути.

Розділ VI ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої години ранку. Як тільки перша настійна потреба у сні, викликана фізичною втомою, була задоволена, я знову відчув болісну спрагу. Більше мені не вдалося заснути. Уві сні я бачив, ніби купаюся в ріці, облямованій зеленими берегами, порослими деревами, але, проснувшись, повернувся до печальної дійсності. Нас оточувала все та ж безплідна пустеля, і мені пригадалися слова Амбопи, що, якщо в цей день ми не знайдемо води, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська Істота не змогла б довго прожити без води за такої спеки. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої вуста й повіки злиплися, і, тільки протерши, мені вдалося насилу їх розтулити. Незабаром повинно було зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося ранкової свіжості. Нас оточував задушливий, розжарений морок, що не піддається жодному опису. Мої супутники ще спали. Нарешті так розвиднілося, що вже можна було читати. Тоді я розгорнув маленьке кишенькове видання легенд інголдзбі, яке я захопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли я дійшов до місця, де говориться:

Ніс хлопчик маленький жбанок золотий, По вінця налитий кришталем води, Що лиш між Намуром і Реймсом тече Бірюзовим струмком…

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими вустами чи, точніше, спробував це зробити. Сама лише думка про цю чисту воду зводила з розуму. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвіночком, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для омивання рук, навіть якби вона була вже повна піни від мила, гідного омивати руки папи, і якби я знав, що за це на мою голову впаде найважче прокляття всієї католицької церкви. Я думаю, що тоді у мене від спраги, втоми й голоду трішки запаморочилося в голові. Мені раптом живо уявилося, якими здивованими очима дивилися б кардинал, супроводжуючий його гарненький маленький служка і сама реймська галка на невисокого, засмаглого, сивого мисливця на слонів, коли він раптово, одним стрибком, опинився б коло них і, засунувши свою брудну фізіономію в посудину з водою, проковтнув би залпом дорогоцінну вологу до останньої краплі. Ця думка здалася мені такою кумедною, що я засміявся хриплим сміхом І цим розбудив моїх супутників, які тепер теж почали протирати свої брудні обличчя, злиплі повіки і спечені вуста.

Як тільки всі повністю очунялися від сну, ми взялися обговорювати становище, яке було досить серйозним. Не лишалося більше ні краплі води. Ми перекинули фляги догори дном і намагалися лизати їхні шийки, але з цього нічого не вийшло — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко взяв у нього пляшку й заховав її, тому що в нашому становищі напитися спирту означало б наблизити свій кінець.

— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.

— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — сказав я, — то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, очевидно, не дістав великого задоволення від цього зауваження. Було цілком зрозуміло, що не слід покладати великі надії на карту. Поступово все світлішало і світлішало. Ми сиділи, байдуже дивлячись один на одного. Раптом я помітив, що готтентот Вентфогель підвівся і почав бродити навколо, не відриваючи очей від землі. Раптом він зупинився і, видавши гортанний вигук, указав на землю.

— Що там таке? — вигукнули ми і, скочивши на ноги, разом кинулися туди, де він стояв, указуючи на землю.

— Припустимо, — сказав я, — що це досить свіжий слід газелі, що ж із цього?

— Газелі не йдуть далеко від води, — відповів він по-голландському.

— Так, — відгукнувся я, — слушно. Я забув про це і дякую за це богові.

Маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у відчаї чіпляється за найслабкішу надію і почувається майже щасливою! Коли ніч темна, то навіть єдина зірка все ж ліпше, ніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свій кирпатий ніс, вдихав гаряче повітря, точнісінько як старий гірський баран, що чує небезпеку. Раптом він знову заговорив.

— Я відчуваю запах води, — сказав він.

Ми дуже зраділи, оскільки знали, яким надзвичайним природним чуттям володіють люди, які виросли в пустелі.

Якраз цієї миті зійшло сонце в усій своїй пишноті, і перед нашими здивованими очима з’явилося приголомшливе видовище, що на хвильку ми навіть забули свою спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль од нас, сяючи, як срібло, в ранковому промінні сонця, підносилися Груди Цариці Савської; обабіч неї на сотні миль тяглися великі гори Сулеймана. Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати велич і красу цього видовища, я не знаходжу потрібних слів. Таку пишноту словами висловити не можна. Просто перед нами височіло дві великі гори, що мали у крайньому разі висоту п’ятнадцять тисяч футів, подібних до яких, я думаю, немає більше в Африці, напевно, і в усьому світі. З’єднані крутоярим вибалком, вони стояли не більше ніж на дюжину миль одна від одної, урочисто піднімаючи просто в небо свою величаву білину. Ці гори схожі були на колони, що підпирають гігантські ворота, і їхні обриси були абсолютно подібними на груди жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладкими. На вершині кожної з них височів великий круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутоярий вибалок, що з’єднував обидві гори, здавалося, мав кілька тисяч футів висоти. Обабіч них, скільки могло охопити око, простягалися такі ж відроги, лінія яких тільки зрідка переривалася горами з плоскими вершинами, дещо нагадуючи знамениту вершину поблизу Кейптауна. Це, між іншим, є досить звичайне геологічне утворення в Африці.

Я не в спромозі описати сліпучу красу цього видовища. У величних окресленнях цих колосальних вулканів — оскільки гори, без сумніву, були потухлими вулканами — було щось таке урочисте і величне, що у нас перехоплювало подих. Деякий час ранкове світло грало, переливаючись, на снігу і на конусоподібних коричневих масах гір нижче лінії снігу. Згодом, наче для того, щоб заховати величне видовище від нашого зору, дивні клубки туману і хмар, поступово згущуючись, заволокли гори, поки нарешті ми ледве могли розрізняти їхній чистий гігантський контур, що вимальовувався, мовби видіння, крізь хмарну пелену. Як ми пізніше встановили, гори звичайно були заховані цим дивним прозорим туманом, що, ймовірно, і ставало причиною того, що нікому з нас не вдавалося раніше розрізнити їх обриси.

Лишень гори зникли у своєму хмарному тайнику, нас знову почала мучити нестерпна спрага.

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили жодних її ознак. Куди не кинь оком, повсюди був безплідний, знемагаючий од спеки пісок і низькорослий чагарник — звичайна рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруг пагорба, з тривогою вглядаючись у навколишню місцевість в надії знайти воду по той бік пагорба, але й там було те ж саме: ніде не виднілося жодної краплі води — ні ямки, заповненої водою, ні калюжі, ні струмочка.

— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелеві. — Тут нема води!

Але він усе ж продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свій кирпатий ніс.

— Я відчуваю її запах, баас, — відповів він, — я відчуваю її тут десь, у повітрі.

— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою білясту бороду.

— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.

— Дурниця! — вигукнув Гуд. — Хто чув коли про те, що можна знайти воду на вершині пагорба!

— Підемо й подивимося, — запропонував я.

І без усякої надії ми почали дертися угору піщаним схилом. Раптом Амбопа, який ішов попереду, зупинився наче вкопаний.

— Manzia, manzia! (Ось вода!) — голосно вигукнув він.

Ми кинулися до нього. І справді, там, на самій вершині пагорба, в заглибині, схожій на чашу, побачили найсправжнісіньку воду.

Ми не стали гаяти часу на з’ясування того, у який спосіб у такому непідхожому місці могла опинитися вода, і її чорний колір і непривабливий вигляд не змусили нас вагатися. З нас досить було того, що це вода або щось надзвичайно на неї схоже. Ми стрімголов кинулися до неї і по хвилі, лежачи на животах, пили цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже мій, як ми її пили! Вгамувавши нарешті свою спрагу, ми зняли одяг і сіли у воду, щоби наша висушена сонцем шкіра могла усотати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, варто відкрутити кілька кранів, щоб із невидимого чималенького котла пішла гаряча й холодна вода, тому тобі не зрозуміти всієї глибини блаженства, якого надало нам борсання у брудній і солонуватій калюжі.

Через деякий час ми вийшли з води, гарно освіжившись, і з апетитом взялися до нашого білтонга, до якого ніхто з нас не доторкався останньої доби, і наїлися досхочу. Потім ми викурили по люльці, вляглися поряд із цією благословенною калюжею у затінку її крутого берега і проспали до полудня.

Увесь цей день ми провели, відпочиваючи біля води і дякуючи своїй долі за те, що нам пощастило цю воду знайти, якою б вона не була. Не забували ми віддати належне і тіні давно померлого да Сильвестра, якому ми були глибоко вдячні за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на подолі своєї сорочки. Нам здавалося зовсім незрозумілим, у який спосіб вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього я вважав припущення, що якесь підземне джерело, протікаючи під товстим шаром піску, живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знову рушили в дорогу, попередньо наповнивши водою по вінця свої шлунки і фляги, і, звичайно, у значно ліпшому настрої, аніж раніше. За цю ніч ми пройшли майже двадцять п’ять миль, але, зрозуміло, води вже більше не зустріли. Все ж наступного дня нам пощастило, оскільки ми знайшли клаптик тіні за купою мурашника. Коли зійшло сонце і на деякий час розігнало таємничу завісу туманів, що огортала гори, ми побачили, що гора Сулеймана і дві величні вершини гір Цариці Савської знаходяться від нас не більш ніж за двадцять миль.

Здавалося, що вони нависли просто над нами і мають вигляд ще величніший, ніж раніше. З настанням темноти ми пішли далі і на ранок наступного дня опинилися біля підніжжя лівих Грудей Цариці Савської, куди ми твердо тримали курс протягом усього нашого шляху. На той час у нас закінчився запас води, і ми знову дуже страждали від спраги, причому тепер не було жодної надії угамувати її раніше, ніж ми дійдемо до лінії снігу, яка лежала високо над нами. Відпочивши годину-дві, ми знову рушили вперед, гнані нестерпною спрагою. Під палючим промінням сонця ми насилу повзли вгору схилом гори, покритому застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська основа гори складається з пластів лави, викинутої багато віків тому.

До одинадцятої години ми зовсім виснажилися, і ми ледве трималися на ногах. Застигла лава, по якій нам доводилося пробиратися, була, щоправда, досить гладкою у порівнянні з тими її видами, про які мені доводилося чути — наприклад, про ту, що зустрічається на острові Вознесіння, — проте й вона була такою нерівною, що в нас розболілися ноги. Коли до всіх наших нещасть додалося ще й це, ми відчули, що більше не витримаємо. На кілька сот ярдів вище того місця, де ми перебували, виступало декілька великих брил лави, в затінку яких можна було відпочити.

Якось діставшись до них, ми побачили з великим здивуванням (дивно, що у нас узагалі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато, розташованому неподалік од нас, покрита густою зеленою рослинністю. Очевидно, там із продуктів розпаду лави утворився шар ґрунту, на який із плином часу попало насіння, занесене птахами. Однак ця зелена поросль зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, як Навуходоносор48. Для цього потрібне особливе визначення з боку провидіння, а також особлива побудова органів травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Щодо мене, то я щиро жалкував, що ми відважилися на цей безнадійний похід. Раптом я побачив, що Амбопа підводиться і йде до ділянки землі, порослої травою, а через кілька хвилин я, на свій великий подив, помітив, що цей завжди сповнений почуття власної гідності індивідуум танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми почимчикували до нього з тією швидкістю, на яку були здатні наші втомлені кінцівки.

— У чім справа, Амбопа, син дурня? — гукнув я по-зулуськи.

— Це їжа і вода, Макумазан! — І він знову помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я роздивився, що в нього в руці. Це була диня. Ми набрели на ділянку, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

— Дині! — закричав я до Гуда, котрий ішов слідом за мною.

І через хвильку він уже встромив у одну з них свої штучні зуби.

Мені здається, що ми наситилися не раніше, ніж з’їли щонайменше по шість динь кожен. Хоча вони й не відзначалися особливо приємним смаком, але мені здалося, що ніколи в житті я не їв нічого кращого.

Але дині не дуже ситна їжа. Коли ми вгамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поставили новий запас динь охолоджуватися простим способом випаровування, розрізавши їх навпіл і виставивши на сонці, ми знову відчули страшний голод. У нас іще лишалося трішки білтонга, але всіх нудило при самій згадці про нього, і до того ж доводилося його економити, тому що ніхто не міг сказати, коли нам удасться здобути поживу. І тут нам надзвичайно пощастило: у напрямі пустелі я побачив зграю з десяти великих птахів. Вони летіли просто на нас.

— Skit, Baas, skit! (Стріляй, пане, стріляй!) — шепнув мені готтентот, кидаючись плиском на землю.

Усі ми наслідували його приклад.

Тепер я побачив, що це була зграя дроф і що вони зараз пролетять не більш як за п’ятдесят ярдів над моєю головою. Узявши один із вінчестерів, я почекав, поки вони не опинилися над нами, і раптом скочив на ноги. Помітивши мене, дрофи, як я і чекав, збилися в купу. Я двічі вистрілив, і мені пощастило збити одну з них. Це був чудовий екземпляр, що важив майже двадцять фунтів. Через півгодини птиця уже смажилася над вогнем багаття, який ми розвели із сухих довгих стебел. Уперше за весь тиждень у нас був такий бенкет. Ми з’їли цю дрофу повністю. Від неї не лишилося нічого, крім кісток і дзьоба. Після цього ми почувалися значно ліпше.

Уночі, коли зійшов місяць, ми знову подалися в дорогу, захопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Піднімаючись угору, ми відчували, що повітря стає все прохолоднішим і прохолоднішим, і це було для нас великою полегкістю. На світанку ми опинилися не далі як за дюжину миль од лінії снігу. Тут ми знову знайшли дині, і думка про воду перестала нас турбувати, оскільки ми знали, що невдовзі до наших послуг буде сила-силенна снігу. Але підйом тепер став дуже небезпечним, і ми просувалися вперед надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі на годину. Крім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не бачили в горах жодної живої істоти, за винятком дроф, і нам не зустрілося жодного струмка чи джерела. Це здалося нам дуже дивним — адже над нами висіла сила-силенна снігу, який, як ми вважали, повинен був час од часу танути. Однак, як ми виявили далі, з якоїсь причини, пояснити яку я не в змозі, всі струмки стікали по північному схилу гір.

Тепер нас страшенно почала турбувати відсутність їжі. Здавалося цілком ймовірним: якщо нам і вдалося уникнути смерті від спраги, то лише для того, щоб умерти від голоду. Короткі записи, які я тоді систематично заносив до свого записничка, найкраще розкажуть про сумні події наступних трьох днів.

21 травня. Вийшли об 11-й годині ранку, оскільки повітря було досить прохолодне для денного переходу. Взяли з собою кілька динь. Насилу тяглися уперед цілий день, але динь більше не зустрічали — мабуть, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. Коли заходило сонце, зупинилися на нічліг. Нічого не їли протягом багатьох годин. Уночі дуже страждали від холоду.

22-го. Знову вийшли на світанку, відчуваючи велику слабість. За цілий день пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі, покритих снігом, якого ми й поїли, оскільки їсти більше нам було нічого. Розташувалися на нічліг під виступом великого плато. Жорстокий холод. Випили по трішки бренді й лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і втома спричинюють нам великі страждання. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го. Знову спробували йти далі, як тільки сонце піднялося досить високо і трішки відігріло наші захололі частини тіла. Ми в жахливому стані, і я боюся, якщо не роздобудемо їжі, то цей день буде останнім днем нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі й Амбопа трималися чудово, але Вентфогель дуже слабий. Як більшість готтентотів, він не витримує холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю у шлунку, він якось занімів. Решта кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на рівні обривистого хребта чи стіни з лави, що з’єднує дві гори. Вигляд звідси чудовий. За нами до самого обрію лежить велика сяюча пустеля, а перед нами розстеляється багато миль гладенького, твердого снігу, що утворює майже рівну поверхню, яка плавно заокруглюється догори. У центрі її міститься гірська вершина, що має кілька миль навколо і піднімається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Допоможи нам, господи! Боюся, що настав наш останній час.

А тепер я відкладу свій щоденник набік, почасти тому, що це не дуже цікавий матеріал для читання, почасти тому, що те, що сталося далі, заслуговує, мабуть, детальнішого викладу.

Протягом усього цього дня (23 травня) ми повільно видиралися по вкритому снігом схилу, час од часу лягаючи, щоб зібратися з силами. Напевно, дивний вигляд мала наша компанія — п’ятеро виснажених, пригнічених людей, які насилу пересувають свої втомлені ноги по виблискуючій рівнині й озираються навкруги голодними очима. Пуття від цього було, звичайно, мало, бо скільки не озирайся, нічого їстівного навкруги не було. Перед самим заходом сонця ми опинилися просто біля вершини лівих Грудей Цариці Савської, біля величезного гладкого пагорба, покритого змерзлим снігом, який вивищувався над нами на тисячі футів. Як ми не почувалися погано, ми не могли не замилуватися чудовим видовиськом, що розкинулося перед нашими очима. Хвилі світла, що струменіли від західного сонця, побільшували красу пейзажу, місцями вифарбовуючи сніг у криваво-червоний колір і увінчуючи снігові тороси, що піднімалися над нами сяючою діадемою.

— Знаєте що? — раптом сказав Гуд. — Адже ми повинні бути зараз біля печери, про яку згадував старий джентльмен.

— Так, — відгукнувся я, — якщо тільки вона взагалі існує.

— Послухайте, Квотермейн, — зітхнувши, сказав сер Генрі, не треба так говорити. Я цілком довіряю старому португальцеві — згадайте-но воду. Ми незабаром знайдемо й печеру.

— Якщо ми не знайдемо її до настання темноти, ми можемо вважати себе покійниками, ось і все, — утішно пролунала моя відповідь.

Іще десять хвилин ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, загорнувшись у ковдру, туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “змусити голод з’їжачитись”, так що талія його стала зовсім дівочою. Раптом він схопив мене за руку.

— Поглянь! — сказав він, указуючи на схил вершини гори.

Я подивився у цьому напрямку й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів од нас щось схоже на діру у рівній сніговій поверхні.

— Це печера, — сказав Амбопа.

Напружуючи останні сили, ми кинулися до цього місця і переконалися, що діра ця справді являє собою вхід у печеру, і, безсумнівно, саме в ту, про яку писав да Сильвестра. Ми встигли підійти туди якраз вчасно, тому що, ледве ми дісталися до місця, сонце сіло з разючою швидкістю І все навколишнє поринуло в темноту. У цих широтах майже не буває присмерків. Ми заповзли в печеру, яка здавалася не дуже великою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули рештки нашого бренді — на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забути свої пригоди у сні, але жорстокий холод не давав нам заснути.

Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти градусів нижче нуля. Що це означало для нас, знесилених пережитими прикрощами, нестачею їжі і нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше спробувати собі уявити, ніж мені описати. Досить сказати, що мені ще ніколи не доводилося відчувати, що смерть так близько. Година за годиною тяглася ця страшна ніч. Ми сиділи в печері й відчували, як мороз блукає навкруги, жалячи нас то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніш І тісніш ми притискалися один до одного, дарма пробуючи зігрітися, оскільки в наших жалюгідних, виголоднілих скелетах не лишалося більше тепла. Іноді хтось із нас на кілька хвилин забувався у тривожному сні, але довго ми спати не могли — можливо, на щастя, тому що я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б колись знов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.

Незадовго до світанку я почув, що готтентот Вентфогель, зуби якого стукотіли цілу ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і раптом перестав стукотіти зубами. Тоді я не звернув на це особливої уваги, вирішивши, що він заснув. Він сидів, притиснувшись до мене спиною, і мені здалося, що вона стає все холоднішою і холоднішою, поки не стала холодною, мов лід.

Нарешті пітьму змінила передранкова імла, після цього швидкі золоті стріли світла почали спалахувати на снігу, і сліпуче сонце піднялося над стіною з лави й освітило наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, котрий сидів серед нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені холодною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім закляк. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, якого жаху ми завжди зазнаємо, побачивши мерця!) і лишили його сидіти там, як раніше, обхопивши коліна руками.

На цей час холодне проміння сонця (воно справді було холодне) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь вигук, повний жаху, й обернувся, щоб подивитися в глибину печери.

І ось що я побачив. У кінці печери, яка мала довжину не більше двадцяти футів, сиділа інша фігура. Голова її була опущена на груди, а довгі руки висіли з боків. Я придивився до неї і зрозумів, що це теж мрець і, крім того, біла людина. Мої супутники також побачили цього мерця, і наші розладнані нерви не змогли перенести подібного видовиська. Охоплені одним спільним бажанням піти з цього страшного місця, ми кинулися з печери щодуху на наших напівзамерзлих ногах.

Розділ VII ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

Вибігши з печери на залите сонцем снігове плато, ми майже зразу ж зупинилися. Думаю, що в кожного з нас було почуття незручності один перед одним за ту легкодушність, яку ми виявили, побачивши мерця.

— Я йду назад, — сказав сер Генрі.

— Навіщо? — запитав Гуд.

— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.

Це припущення здалося нам цілком можливим, і ми вернулися в печеру, щоб його перевірити. Деякий час наші очі, осліплені яскравим сонцем і виблискуючою білиною снігу, нічого не могли вирізнити в напівмороці печери. Але це тривало недовго. Невдовзі ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до мерця.

Сер Генрі опустився на коліна і став пильно вдивлятися в його обличчя.

— Слава богу! — вигукнув він із полегкістю. — Це не Джордж!

Тоді я підійшов до трупа і також почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середніх літ, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне з сивиною волосся. Шкіра була зовсім жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, крім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.

— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.

— Невже ви не здогадуєтесь? — запитав Гуд. Я заперечно похитав головою.

— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!

— Не може бути! — прошепотів я переривчастим од хвилювання голосом. — Адже він помер триста років тому!

— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У такому холоді він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При такій низькій температурі кров і м’ясо зберігаються свіжими на віки вічні, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, чорт забирай, досить холодно. Сонце сюди ніколи не проникає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, тому що тут взагалі нема нічого живого. Поза всяким сумнівом, раб, про якого дон Хозе згадує у своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому одному було не під силу його поховати. Подивіться! — вів далі Гуд, нахиляючись і піднімаючи гостро відточений шматок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і накреслив свою карту. Ми були так приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. У цілковитому мовчанні ми дивилися на шматок кістки і на труп старого португальця.

— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, вказуючи на ледве помітну ранку на лівій руці старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана його записка. Чи доводилося комусь у житті бачити щось подібне?

Тепер не лишалося жодного сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Признаюся, мені стало лячно.

Перед нами сидів мрець, вказівки якого, накреслені майже десять поколінь тому, привели нас у цю печеру. У своїй руці я тримав той самий грубий шматок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискав до своїх холонучих уст.

Дивлячись на труп, я ясно уявляв собі останній акт цієї драми: подорожнього, який гинув у самотності від голоду і холоду і все ж намагався передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його різких рисах обличчя я бачу деяку подібність з його нащадком, моїм бідолашним другом Сильвестром, який помер на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інак, він сидів перед нами, як страшне попередження для тих, хто, знехтувавши долею, пробує відкрити завісу невідомого. Минуть віки, і він усе тут сидітиме з великою печаттю смерті на чолі й завдаватиме жаху випадковому подорожньому, який може, як і ми, забрести в цю печеру й порушити його спокій. Незважаючи на те, що ми помирали від голоду й холоду, це видовище приголомшило нас до глибини душі.

— Ходімо звідси, — тихо сказав сер Генрі. — Хоча ні! Ми залишимо йому товариша по нещастю, який поділить його самотність.

І, піднявши мертве тіло готтентота Венфогеля, він посадив його поруч зі старим доном да Сильвестра. Тоді сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав прогнилий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не пробував його розв’язати, тому що його пальці не гнулися від холоду. Я думаю, що це розп’яття збеігається в нього й досі. Я ж узяв перо, зроблене зі шматка кістки. Воно зараз лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписю своє ім’я.

Лишивши горду білу людину минулих віків і бідолашного готтентота нести вічну сторожу серед вічної безмовності незайманих снігів, ми, зовсм виснажені, вийшли з печери на залиту благодатним сонцем снігову рівнину і побрели далі. У глибині душі кожен із нас думав про те, що недалеко той час, коли і з нами станеться подібне.

Пройшовши майже півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили саму вершину, тобто пагорб, що вінчає гору, не посеред нього, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий ранковий туман ми не могли бачити те, що нижче нас. Але незабаром його верхні шари почали розсіюватися, і ми помітили біля самого краю снігового схилу лужок, порослий зеленою травою. Він розкинувся нижче нас не більше ніж на п’ятсот ярдів, і по ньому протікав струмок. Але це було не все: на березі, гріючись на сонці, лежало десять-п’ятнадцять великих антилоп. Перебуваючи так далеко від них, ми, звичайно, не могли встановити, до якої породи вони належали.

Неможливо передати ту радість, яка охопила нас, коли ми побачили цих тварин. Адже це була їжа, причім їжа у великій кількості, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. Зразу ж виникло питання, як це зробити. Антилопи перебували на відстані не менше ніж шістсот ярдів од нас, тобто надто далеко навіть для гарного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.

Ми квапливо стали радитися, як нам учинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися до тварин, довелося облишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їх бік, і вони могли нас почути; крім того, якими б обережними ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо білому снігові.

— Ну що ж, доведеться стріляти звідси, — сказав сер Генрі. — Треба тільки вирішити, з якої гвинтівки: взяти “вінчестер” чи “експрес”? Як ви гадаєте, Квотермейн?

Питання було серйозне. Магазинна гвинтівка “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” — всього на триста п’ятдесят. Далі за цю відстань Із неї стріляти було ризиковано, оскільки була загроза не влучити в ціль. З другого боку, якби влучили вдало, у нас було б більше шансів убити тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все ж я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.

— Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка перебуває навпроти нього, — наказав я. — Цільтеся просто в лопатку або трішки вище. А ти, Амбопа, дай сигнал, щоб усі стріляли одночасно.

Запанувала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як повинна цілитися людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.

— Стріляй! — скомандував Амбопа по-зулуськи, і майже тієї ж миті пролунало три оглушливі постріли.

На мить перед нашими очима повисли у повітрі три хмарки диму, і голосна луна довго не змовкала, порушуючи безмовність снігових просторів. Але незабаром дим розсіявся, і — о радість! — ми побачили, що великий самець лежить на спині й судорожно б’ється в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала смерть від голоду, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучним криком торжества і захоплення ми кинулися униз сніговим схилом, і через десять хвилин перед нами лежали серце і печінка вбитої тварини. Але тут виникло нове утруднення: не було палива, щоб розвести вогнище і підсмажити нашу здобич. З гіркотою і сумом ми дивилися один на одного.

— Коли людина помирає од голоду, вона не може бути перебірливою, — сказав Гуд. — Їстимемо м’ясо сирим.

Справді, в нашому становищі іншого виходу не було. Голод терзав нас до такої міри, що ця пропозиція не викликала в нас почуття огиди, неминучого за інших обставин.

Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми закопали їх на кілька хвилин у сніг, потім промили у крижаній воді струмка і жадібно з’їли.

Зараз, коли я пишу ці рядки, все це здається жахливим, але я повинен чесно признатися, що в житті мені не доводилося їсти щось смачніше. Через якихось п’ятнадцять хвилин нас не можна було впізнати — ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову забився, і кров заграла в жилах. Однак, пам’ятаючи, які згубні наслідки може викликати переїдання на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно небагато, зупинившись вчасно, поки були ще голодні.

— Слава богу! — вигукнув сер Генрі. — Ця тварина врятувала нас од смерті. Між іншим, Квотермейн, що це за звірина?

Я підвівся і підійшов до вбитої тварини, щоб як належить обдивитися, оскільки не був упевнений, що це була антилопа.

За величиною вона не поступалася перед ослом, вовна її була густа, коричневого кольору, з червонуватими, ледве помітними смугами, роги великі й загнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин — ця порода була мені зовсім незнайома, але потім дізнався, що жителі цієї дивовижної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була вбита наповал просто в лопатку. Важко було сказати, чия куля її вбила, але я думаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл, який убив жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ми з ним з цього приводу не сперечалися.

Захопившись їжею, ми не звернули уваги на те, де перебуваємо. Але, вгамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, попередньо наказавши Амбопі вирізати найліпші частини інко, щоби забезпечити себе на дорогу достатньою кількістю м’яса. Була вже восьма година; повітря було чисте й прозоре — здавалося, що сонце всотало в себе густий ранковий туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка розкинулася перед нашими очима. За нами й над нами височіли гори, білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно за п’ять тисяч футів нижче того місця, де ми стояли, на багато миль розкинувся надзвичайно чарівний сільський пейзаж. Просто перед нами, поміж пагорбами, рівнинами і темними величавими лісами, текла широка ріка; ліворуч її простягалися неозорі обшири пасовиськ. У їх хвилястій траві ми здалеку бачили численні стада тварин, диких чи свійських — на такій відстані ми роздивитися не могли. Вдалині, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч країна була менш гориста. Самотні пагорби перемежовувалися зі смугами оброблених полів, і серед них виднілися групи куполоподібних хатин. Уся панорама лежала перед нами, як карта, на якій виблискували ріки, подібні до срібних змій. Вершини гір, схожі на вершини Альп, застигли в урочистій величі, химерно прикрашені сніговими вінцями, а над усім цим сяяло радісне сонце і відчувалося щасливе дихання життя.

Нас надзвичайно здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить у крайньому разі на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі ріки течуть із півдня на північ. Під час наших важких випробувань ми вже змогли переконатися, що уздовж усього південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водяні потоки, більша частина яких упадала в ту могутню ріку, що, примхливо звиваючись, несла свої води далеко в глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий вид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

— Скажіть, Квотермейн, — сказав він, звертаючись до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, продовжуючи милуватися чудовим пейзажем.

— Тоді гляньте сюди, — і сер Генрі показав трішки праворуч: — Ось вона!

Ми з Гудом глянули в указаному напрямку і побачили, що на деякій відстані від нас звивалася широка проїжджа дорога, яку ми спочатку не помітили, оскільки, дійшовши до рівнини, вона повертала і губилася серед горбистої місцевості. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не видалося непоясненним, що в цій загубленій країні ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

— Я гадаю, — мовив Гуд, — дорога повинна проходити зовсім близько — десь праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була дуже розсудливою, і, вмившись у струмку, ми відразу ж рушили далі. Впродовж деякого часу ми пробиралися по валунах і снігових прогалинах, поки нарешті, пройшовши майже милю, не опинилися на вершині невеликого пагорба і не побачили дорогу просто біля своїх ніг. Це було чудове шосе, висічене в суцільній скелі, що мало ширину у крайньому разі п’ятдесят футів. Шосе, очевидно, постійно пильнували, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що воно тут же й починається, але, спустившись на дорогу І глянувши назад, у бік гір Цариці Савської, побачили, що воно підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків од нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була покрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

— Як ви думаєте, у чім тут річ? Де ділася дорога? — запитав мене сер Генрі.

Я похитав головою у повному невіданні.

— Усе зрозуміло! — сказав Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з плином часу після вивержень вулканів у горах вона була залита лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібним; у всякому разі, ми погодилися з ним і почали спускатися з гори. Але яка була різниця межи цим спуском і сходженням нашим на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі і йти під гору чудовою дорогою було надзвичайно легко, в той час як при підйомі ми ледве пересувалися, потопаючи в снігу, зовсім знесилені, замерзлі й напівмертві від голоду. Якби не важкі згадки про сумну долю бідолахи Вентфогеля і похмуру печеру, в якій ми його залишили зі старим да Сильвестра, ми почувалися б просто чудово, незважаючи на те, що йшли в країну, де на нас чекала цілковита невідомість і, можливо, небезпека.

Чим нижче ми спускалися, тим м’якшим і ароматнішим ставало з кожною милею повітря, а країна, що розкинулася перед нами, все сильніше вражала нас своєю красою. Щодо самої дороги, то повинен сказати, що ніколи в житті не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, що дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівельників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли жодні перепони і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини шириною триста футів і глибиною не менше ста і побачили, що вся вона завалена великими брилами шліфованого каміння, у яких знизу були зроблені арки для протоку води; над рікою ж величаво і гордовито пролягала дорога. В другому місці вона звивалася зиґзаґами на краю провалля, що мало п’ятсот футів глибини, а в третьому йшла через тунель довжиною тридцять футів, який був виритий у гірському кряжі, що став їй на шляху. Ми помітили, що стіни тунелю були суспіль покриті барельєфами, які зображали головним чином одягнутих у кольчуги воїнів, котрі управляли колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані зображалася битва, а вдалині йшли переможені, яких вели у полон.

Сер Генрі з великою цікавістю роздивлявся цей витвір мистецтва глибокої старовини.

— Звичайно, — зауважив він, — можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все ж я осмілюсь висловити свою скромну думку і скажу, що безумовно єгиптяни встигли побувати тут раніше, ніж народи царя Соломона. Дуже вже ця робота схожа на давньоєгипетську.

До обіду ми значно просунулися униз і опинилися у тій частині гірського схилу, де починався ліс. Спочатку нам зрідка зустрічався дрібний чагарник, але чим далі ми йшли, тим він ставав усе густішим і густішим. Нарешті ми дійшли до широкого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева із срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрівок я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

— О! — вигукнув Гуд, із явним захопленням дивлячись на блискуче листя. — Тут же сила-силенна дров! Давайте влаштуємо привал і приготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’ясо.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трішки вбік од дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого віття, і через кілька хвилин спалахнуло чудове багаття. Відрізавши з принесеного з собою м’яса кілька великих, товстих шматків, ми підсмажили їх на кінчику заструганих паличок, як це роблять кафри, і з’їли з великою насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки І забулися в блаженному стані, який після наших митарств і нещасть здавався нам майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, були покриті густими хащами гігантських папоротей, серед яких виднілися прозорі, мов мереживо, пучки дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; ніжний вітерець шелестів у срібному листі дерев; довкола туркотіли голуби, і птахи з яскравим оперенням, перепурхуючи з гілки на гілку, блищали, як живі, коштовні камені. Це був рай.

Усвідомлення того, що безконечні небезпеки і лиха, пережиті нами в дорозі, минули, що ми досягли землі обітованої, і, нарешті, чарівна краса природи — все це так зачарувало нас, що ми мимоволі примовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поруч, тихо розмовляли каліченою англійською і не менш каліченою зулуською мовами. Я лежав на ароматному ложі з папороті і, напівзаплющивши очі, спостерігав за ними. Раптом, помітивши, що Гуд кудись зник, я почав шукати його очима і побачив, що він сидить у самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг скупатися. Звичка до виняткової охайності була такою сильною, що, замість того щоб відпочити, капітан із захопленням займався своїм туалетом.

Він уже встиг випрати свій гутаперчевий комірець, старанно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, порвані під час нашої подорожі, і сумно хитав головою, розглядаючи численні проріхи і дірки. Потім, акуратно згорнувши свій одяг, він поклав його на березі, узяв черевики і жмутиком папороті зчищав із них бруд. Змазавши їх шматком жиру, який розсудливо приховав, зрізавши з м’яса інко, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Після цього, уважно обдивившись черевики через монокль, він їх узув і продовжував свій туалет. Витягши з маленького дорожнього мішечка, з яким він ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно роздивлятися своє обличчя. Очевидно, він лишився незадоволений своїм виглядом, тому що почав акуратно розчісувати й пригладжувати волосся. Глянувши знову в дзеркальце, він, мабуть, знову собі не сподобався і почав обмацувати підборіддя, на якому пишалася добряча щетина, оскільки він не голився вже десять днів.

“Ні, подумав я, — не може бути! Невже він збирається голитися?”

Але я не помилився. Узявши шматок жиру, яким він щойно змащував черевики, Гуд ретельно виполоскав його в струмку. Тоді, знову попорпавшись у своєму мішечку, він витягнув маленьку безпечну бритву, якими завжди користуються люди під час подорожі по морю. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, оскільки час од часу він охав і стогнав, а я, спостерігаючи за ним, буквально корчився від сміху, бачачи, як він намагається довести до ладу щетину, що стирчала в усі боки.

Нарешті, коли йому вдалося сяк-так поголити праву частину обличчя і підборіддя, я раптом побачив, що якийсь промінь, наче блискавка, промайнув над його головою.

Зі страшним прокльоном Гуд скочив на ноги (я упевнений, що, якби була в нього звичайна бритва, він напевно перерізав би собі горло). Я також скочив, але без прокльонів, і ось що я побачив. Кроків за двадцять од мене і десять од Гуда стояла купка людей. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоним кольором шкіри. У деяких на голові розвівалися пишні султани з чорного пір’я, а на плечі були накинуті плащі зі шкур леопарда — це все, що я помітив цієї хвилини.

Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою ще догори рукою у позі античної статуї дискобола. Очевидно, це він кинув ніж, який, мов блискавка, пролетів над головою капітана.

Поки я їх роздивлявся, з групи тубільців вийшов старий із гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього вони всі рушили до нас. Сер Генрі, Гуд, Амбопа схопили рушниці й загрозливо підвели їх догори, але тубільці абсолютно не звертали на це уваги і наближалися до нас. Я одразу зміркував, що вони не розуміють, Що таке вогнепальна зброя, інакше вони не поставилися б до неї так зневажливо.

— Киньте ваші рушниці! — крикнув я своїм супутникам.

Я відразу зрозумів, що нам потрібно переконати тубільців у тому, що ми прийшли з мирними намірами, і в такий спосіб привернути їх до себе. Це була єдина можливість зберегти життя. Вони тут же підкорилися; я ж виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав юнака від дальшого нападу.

— Привіт вам! — сказав я по-зулуському, хоча не знав, якою мовою мені слід до нього звертатися.

Я був здивований, що він мене зрозумів.

— Привіт! — відповів він, щоправда, не чистою зулуською мовою, але на наріччі, дуже схожому з нею, і ми з Амбопою одразу його зрозуміли.

Згодом ми дізналися, що ці люди розмовляли старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно та ж різниця, що існує у нас між мовою Чосера49 й англійською мовою XIX століття.

— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох із вас обличчя біле, а обличчя четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, указуючи на Амбопу.

Я глянув на нашого зулуса, і в мене промайнула думка, що старий має рацію. Обличчя Амбопи, як і його великий зріст і статура, було таке ж, як у цих тубільців. Але в цей час мені ніколи було про це задумуватися.

— Ми чужоземці і прийшли сюди з миром, — відповів я, намагаючись говорити якомога повільніше, аби він мене зрозумів. — А ця людина, — додав я, вказуючи на Амбопу, — наш слуга.

— Ти брешеш, — заперечив старий воїн. — Жодна людина не може перейти гори, де все живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні вмерти. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!

Признаюся, ці слова мене так приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець підніс руку до пояса, на якому в нього висіло щось дуже схоже на важкий, великий ніж.

— Що каже ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.

— Він каже, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.

— О господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був дуже схвильований, підніс руку до рота і витягнув свою штучну верхню щелепу.

Потім він швидко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, дзвінко клацнув язиком.

З боку Гуда це було незвичайно вдалим рухом, оскільки, побачивши його, горді кукуани з криком жаху відскочили на кілька ярдів назад.

— Що сталося? У чім справа? — здивовано запитав я сера Генрі.

— Це зуби Гуда змусили їх збентежитися, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуд, вийміть їх зовсім!

Капітан зразу ж послухався і спритно вхитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.

Наступної миті цікавість подолала страх, і тубільці повільно, з осторогою знову наблизилися до нас. Мабуть, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.

— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, указуючи на Гуда, який стояв у самій фланелевій сорочці, з до половини поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на другій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що його зуби самі виходять з рота і самі повертаються на старе місце?

— Відкрийте рот! — шепнув я Гуду.

Капітан зараз же скривив рот і, дивлячись на старого джентльмена, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у новонародженого слоненяти.

Глядачі здивовано зітхнули.

— Де його зуби? — зі страхом закричали вони. — Ми їх щойно бачили своїми власними очима!

Відвернувшись од дикунів із виглядом невимовного презирства, Гуд провів рукою по своєму роту і, знову повернувшись, вищирився на них, і — о диво! — тубільці побачили два ряди чудових зубів.

Тоді юнак, який запустив у нього ніж, кинувся на землю і голосно, протяжно, з жахом закричав. Що стосується старого джентльмена, в нього від страху помітно затремтіли коліна.

— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, затинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся на одному боці обличчя, і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Вибачте нам, о мої повелителі!

Нічого говорити, як я зрадів, почувши ці слова, і, звичайно, тут же скористався цим несподівано щасливим поворотом справи. Поблажливо посміхнувшись, я пихато виголосив:

— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить уночі над вашою землею, хоча ми такі ж люди, як і ви.

— О! О! — простогнав у відповідь хор зачудованих тубільців.

— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я з милостивою посмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, о друзі мої, що, готуючись одвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.

— Так, це так! Це так! — відповіли хором усі тубільці

— О повелителю мій! — перебив мене старий джентльмен. — Тільки ти вивчив її дуже погано!

Я глянув на нього з таким обуренням, що він злякався і зараз же замовк.

— Тепер, друзі мої, вів далі я, — ви можете подумати, що після такої довгої мандрівки ми, зустрівши такий неприязний прийом, побажаємо відомстити вам і поразити смертю того, чия блюзнірська рука Насмілилася кинути ніж у голову людини, в якої рухаються зуби…

— Пощадіть його, мої повелителі! — благальним голосом перебив мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо щось із ним станеться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно мовив юнак.

— Ви, можливо, думаєте, що ми неспроможні відомстити? — вів далі я, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Постривайте, ви зараз переконаєтеся. Ей ти, раб і собака, — звернувся я до Амбопи найлютішим тоном, на який був здатен, — подай мені зачаровану трубку, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, вказуючи на свій “експрес”.

Амбопа зараз же збагнув мою думку і подав мені гвинтівку. Вперше в житті я бачив на його гордому обличчі щось схоже на посмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — сказав він із глибоким поклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані ярдів сімдесят од нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним шумом?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Проте це я зроблю, — заперечив я спокійним тоном.

Старий воїн посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — сказав він.

Я підняв гвинтівку і прицілився. Антилопа була дуже маленька, і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен у неї влучити за всяку ціну. Тварина стояла зовсім нерухомо. Глибоко зітхнувши, я спустив курок.

Бум! Бум! — пролунав голосний постріл, і антилопа, підскочивши у повітря, мертвою впала на місці. У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви хочете мати м’ясо, — сказав я байдуже, — сходіть і принесіть її сюди.

За знаком старого один із тубільців побіг до скелі і невдовзі повернувся, несучи вбиту тварину. З великим задоволенням я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали дірку, пробиту кулею, з виразом забобонного страху і збентеження.

— Ви бачите, — сказав я, звертаючись до них, — я не кажу порожніх слів.

Відповіді на це не надійшло.

— Однак, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, провадив я, — нехай хтось із вас зійде на цю скелю, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Настала невелика мовчанка, яку обірвав син короля.

— Послухай, дядю, — сказав він, — прошу тебе, зійди на скелю. Чаклунство може вбити лише тварину, але не людину.

Проте старому джентльменові пропозиція племінника зовсім не сподобалася, і він навіть образився.

— Ні, ні! — вигукнув він жваво. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до свого почту, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх потрібно відвести до короля. А якщо хтось із вас захоче випробувати чари чужоземців на собі, той може зійти на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна трубка.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих слухати зачаровану трубку.

— Не витрачай даремно свою чарівну силу на наші нікчемні тіла, — сказав один із тубільців, — нам досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не можуть показати нічого подібного.

— Ти мовиш правду, — зауважив старий джентльмен із почуттям великого полегшення, — це справді так! Слухайте ви, діти зірок, діти блискучого ока і зубів, що рухаються, ви, котрі управляєте громом і вбиваєте здалеку! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей юнак — Скрагга.

— Цей Скрагга ледве не відправив мене на той світ50, прошепотів Гуд.

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі жінок, глава і владика кукуанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чаклунства, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому випадку, — відповів я пихато, — веди нас до Твали. Ми не бажаємо розмовляти з підлеглими і слугами.

— Бажання ваше буде виконано, мої повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш далекий. Ми прийшли сюди полювати і перебуваємо за три дні переходу від житла короля. Будьте терпеливі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Гаразд, — сказав я зневажливо. — Ми з часом не рахуємося і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадус, і ти, Скрагга! Бережіться нас обманювати! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки надумають зробити щось недобре, ми про це дізнаємося і відомстимо вам, бо володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що сходить з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, вб’є вас на місці й принесе лихо вашій країні. Його рухливі зуби вискочать і увіпнуться у ваше тіло і пожеруть не тільки вас, але й ваших жінок і ваших дітей, а чарівні трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито.

Ця блискуча промова справила велике враження, хоча навряд чи була потрібна, оскільки наші нові друзі І без того були вже приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн догідливо схилився перед нами і белькотів: “Куум, куум”. Згодом я дізнався, що це слово є привітанням, яке відповідає зулуському “байете”, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони зараз же схопили наше майно, крім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, що, коли пам’ятає читач, був так акуратно складений на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його одібрати, внаслідок чого спалахнула запальна суперечка між тубільцями і Гудом.

— Нехай мій повелитель і володар прозорого ока не чіпає свої речі. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — ревів Гуд по-англійському.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю мій! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш сховати свої чудові білі ноги від зору своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра в нього незвичайно біла). Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на Гуда, я буквально лопався од сміху. За цей час один із тубільців уже встиг схопити одяг капітана й утекти з ним.

— Прокляття! — ричав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штанами!

— Послухайте, Гуд, — сказав сер Генрі, ви з’явилися у цій країні у певній ролі й повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів одягати вже не зможете. Віднині вам належить франтувати тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з однією бакенбардою. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за обманщиків. Мені дуже жаль, що вам доведеться ходити в такому вигляді, але я кажу абсолютно серйозно, Гуд. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне найменша підозра, наше життя не буде варте і фартинга51.

— Ви справді так думаєте? — понуро запитав Гуд.

— Ну звичайно! Ваші “чудові білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі цілком має рацію, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він звикнувся зі своїм дивним туалетом.

Розділ VIII МИ ПРИХОДИМО В КРАЇНУ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, пролягала в північно-західному напрямку. Інфадус і Скрагга йшли разом із нами, а їх почет марширував кроків за сто попереду.

— Скажи мені, Інфадус, — звернувся я до нього після деякого мовчання, — чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, котра пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не вміє зводити такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

— А хто висік людські фігури на стінах печер, через які лежав наш шлях? — запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, що нагадували єгипетські, які ми бачили по дорозі.

— Ті ж руки, що побудували дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

— А коли кукуанський народ прийшов у цю країну?

— Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, мов дихання бурі, десять тисяч лун тому, з великих земель, що лежать там. — І він показав на північ. — Як кажуть давні голоси наших батьків, які дійшли до нас, і як каже Гагула, мудра жінка, полювальниця на чаклунів, кукуани не могли пройти далі — великі гори, що оточують кільцем цю країну, перепинили їм шлях. — І він показав на вкриті снігом вершини. — Країна ж ця була чудова, і вони тут поселилися, стали сильними і могутніми, і тепер число наше дорівнює числу піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пір’я, яке уквітчує його воїнів, покриває всю рівнину, скільки може охопити око людини.

— Але якщо країна оточена горами, то з ким же воює це військо?

— Ні, пане, там країна відкрита, — і він знову показав на північ, — і час од часу воїни з невідомої нам землі хмарами кидаються на нас, і ми їх вбиваємо. Відтоді як ми воювали востаннє, минула третя частина життя людини. Багато тисяч загинуло в цій війні, але ми знищили тих, хто прийшов, аби пожерти нас. І відтоді війни не було.

— Вашим воїнам, напевно, наскучило дрімати, зіпершись на свої списи?

— Ні, мій повелителю, якраз після того, коли ми знищили людей, які напали на нас, тут була ще війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

— Як же це сталося?

— Я розповім тобі про це, мій повелителю. Наш король — мій зведений брат. У нього ж був рідний брат, який народився того ж дня, від тієї ж самої жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати живими обох близнюків — слабший повинен умерти. Але мати короля заховала слабше маля, що народилося останнім, тому що серце її тяглося до нього. Це маля і є Твала, наш король. Я ж — його молодший брат, що народився від іншої жінки.

— Що ж було далі?

— Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мій брат Імоту був зведений у сан короля замість нього. Деякий час він правив країною, і в нього народився син од любимої жінки. Коли дитині виповнилося три роки, — це було якраз після великої війни, під час якої ніхто не міг ні сіяти, ні збирати врожай, — у країну прийшов голод. Голод змусив народ ремствувати й озиратися, подібно до лева, коли він, умираючи від виснаження, шукає здобич, яку можна розтерзати. І тоді Гагула, мудра і та, що вселяє страх, жінка, котра не помирає, звернулася до народу, промовляючи: “Король Імоту — незаконний король!” А в цей час Імоту страждав од рани, отриманої в битві, і лежав нерухомо у своїй хатині. Потім Гагула зайшла в одну хатину й вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і рідного брата-близнюка короля Імоту. З дня його народження вона ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон мучу, показала народові кукуанів знак священної змії, що обвилася довкола його тіла, — знак, яким відмічають старшого сина короля при народженні, і голосно вигукнула: “Дивіться, — ось ваш король, життя якого я зберегла для вас понині!”

І люди, божевільні від голоду, втративши розум і забувши, що таке справедливість, почали гукати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, тому що мій брат Імоту був старшим із двох близнюків і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли межі, король Імоту, хоча він і був дуже хворий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? — запитав Імоту. — Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його рідний брат, народжений од тієї ж самої жінки і в той же час, підбіг до нього і, схопивши його за волосся, наніс йому своїм ножем смертельний удар просто в серце. Людям властива непостійність, і вони завжди готові поклонятися сонцю, що сходить, і всі почали плескати в долоні й вигукувати: “Твала — наш король! Тепер ми знаємо, що Твала — король!”

— А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

— Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що пан її мертвий, вона з зойками схопила дитину й утекла. Через два дні голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто не хотів давати їй молоко чи якусь іншу їжу, тому що люди ненавидять нещасних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла їжу, і вона благословила дитину і пішла зі своїм сином до сходу сонця в гори, де вона, мабуть, і загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

— Так отож якби ця дитина Ігнозі лишилася живою, вона була б справжнім королем кукуанського народу?

— Це так, мій повелителю. Знак священної змії обперізує її тіло. Якщо хлопчик живий — він король. Та ба, він давно вже помер. Поглянь, мій повелителю, — і він показав униз, на рівнину, де стояла велика група хатин, оточених огорожею, яка, в свою чергу, була обперезана глибоким ровом. — Це той крааль, де востаннє бачили дружину Імоту з її дитиною Ігнозі. Ми спатимемо там сьогодні вночі, якщо тільки, — додав з деяким сумнівом, — мої повелителі взагалі сплять на цій землі.

— Коли ми перебуваємо серед кукуанів, мій добрий друже Інфадус, ми чинимо так само, як кукуани, — величаво мовив я і обернувся, аби щось сказати Гуду, котрий похмуро плентався позаду, повністю поглинутий ретельними спробами утримати на місці свою фланелеву сорочку, що роздувалася вечірнім вітерцем.

Обернувшись, я, на свій подив, ледве не зіштовхнувся з Амбопою, який ішов слідом за мною і абсолютно відверто прислуховувався з великим інтересом до моєї розмови з Інфадусом. Обличчя Амбопи виражало надзвичайну зацікавленість. Він був схожий на людину, яка робить одчайдушні і тільки частково успішні спроби пригадати щось давно ним забуте.

Упродовж усього цього часу ми йшли швидкими кроками, спускаючись до пагористої рівнини, що розстелялася внизу. Громаддя гір, які ми перетнули, тепер неясно вимальовувалися високо під нами; клубки туману цнотливо огортали Груди Цариці Савської прозорою пеленою. В міру того як ми просувалися вперед, місцевість все кращала. Рослинність була вражаюче пишною, хоча аж ніяк не тропічною, проміння яскравого сонця — теплим, але не спекотливим. Легенький вітерець обвіював запахущі схили гір. Ця країна була воістину справжнім земним раєм, і нікому з нас не доводилося раніше бачити рівних їй за красою, природними багатствами і кліматом. Трансвааль — чудова країна, але й вона не може зрівнятися з Країною Кукуанів.

Тільки-но ми вирушили у свій похід, Інфадус надіслав гінця, щоб той попередив про наше прибуття жителів крааля, які, між іншим, перебували під його воєнним командуванням. Посланець побіг із неймовірною швидкістю. За словами Інфадуса, він міг зберігати таку швидкість протягом усього шляху, оскільки всі кукуани тренуються посилено бігати.

Незабаром ми змогли вочевидь переконатися в тому, що посланець успішно виконав своє завдання. Опинившись приблизно за дві милі від крааля, ми побачили, що воїни, загін за загоном, виходять із воріт і прямують нам назустріч.

Сер Генрі поклав руку мені на плече і зауважив, що все це обіцяє нам, здається, “теплий” прийом. Щось в тоні, яким було це сказано, привернуло увагу Інфадуса.

— Нехай це не турбує моїх повелителів, — поспішно сказав він, — бо в моєму серці не живе зрада. Ці воїни підпорядковані мені і виходять нам назустріч за моїм наказом, аби нас привітати.

Я спокійно кивнув головою, хоча на душі в мене не дуже було спокійно.

Приблизно за півмилі від воріт крааля починався довгий виступ пагорба, що положисто піднімався від дороги; на цьому виступі і вишикувалися загони воїнів. Це було воістину грандіозне видовище. Загони, кожен чисельністю близько трьохсот чоловік, швидко вибігали по схилу пагорба й нерухомо завмирали на визначеному для них місці; їхні списи виблискували на сонці, пір’я, що розвівалося, уквітчувало їхні голови. На той час, як ми підійшли до пагорба, дванадцять таких загонів, тобто три тисячі шістсот воїнів, зійшли на нього і зайняли свої місця уздовж дороги.

Ми підійшли до ближчого загону і з подивом побачили, що він суспіль складається з високих на зріст, ставних воїнів, подібних до яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше у такій величезній кількості. Всі вони були людьми зрілого віку, здебільшого — ветерани років сорока. Серед них не було жодної людини нижче шести футів на зріст, а багато воїнів були ще дюймів на три-чотири вищі. Голови їхні прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як у наших провідників. Усі воїни були обперезані білими буйволовими хвостами; браслети з таких же хвостів охоплювали їм ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит, що мав близько двадцяти дюймів у поперечнику.

Ці щити були дуже інтересні. їх було зроблено з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволовою шкірою молочно-білого кольору. Озброєння воїнів було просте, але досить вагоме. Воно складалося з короткого і дуже важкого гострого з обох боків списа з дерев’яним руків’ям, лезо якого в найширшій його частині мало близько шести дюймів у поперечнику. Ці списи не призначалися для кидання, а, як і зулуські бангвани чи кинджальні дротики, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, завдані ними, бували жахливі. Крім цих бангванів, кожен воїн був озброєний також трьома великими важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж затикався за пояс із хвоста буйвола, інші два укріплювалися на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні асегаї зулусів. Кукуанський воїн може кидати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів, і завжди перед тим, як вступити в рукопашний бій, кукуани посилають назустріч противникові хмару цих ножів.

Загони стояли нерухомо, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підійшли до чергового загону, за сигналом, поданим командиром, якого можна було відрізнити за плащем із шкури леопарда, загін ступив на кілька кроків уперед, списи піднімалися в повітря, і з трьох сотень горлянок зненацька вихоплювався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проходили, загін вишиковувався і йшов слідом за нами у напрямку до крааля, поки нарешті весь полк “Сірих” (отримав свою назву через сірі щити), ліпша військова частина кукуанської армії, не йшов позаду нас чітким кроком, стрясаючи землю.

Нарешті, трішки відхилившись у бік од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який обіймав площу не менше милі окіл і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів був перекинутий примітивний підйомний міст, спущений сторожею, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом Інші, вужчі дороги, поділяючи у такий спосіб групи хатин на квартали, причім у кожному з них був розквартирований один загін.

Хатини з куполоподібними дахами мали, як і зулуські, каркас із прутів, дуже гарно переплетених травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які входили не згинаючись. Окрім того, вони були значно просторіші, і їх оточувала веранда шириною близько шести футів, з гарною долівкою з міцно утрамбованого товченого вапняку.

Обабіч дороги, що перетинала крааль, стояли сотні жінок, приваблених бажанням подивитися на нас. Для тубілок ці жінки винятково гарні. Вони високі на зріст, граційні і чудової статури. Хоча волосся їхнє і коротке, але воно кучерявиться і не схоже на вовну, риси обличчя у багатьох із них тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їхній дивовижно спокійний, повний усвідомлення власної гідності вигляд. Вони були по-своєму гарно виховані, не поступаючись у цьому відношенні постійним гостям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх од зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть у краю, що лежить південніше Занзібару. Хоча вони і прийшли сюди заради цікавості, щоб подивитися на нас, але жоден грубий вигук, який виражає подивування, жодне критичне зауваження не зірвалося з їхніх уст, коли ми втомлено брели мимо них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом руки звертав їхню увагу на найвидатніше з чудес — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволяли собі висловити вголос те почуття безмежного захоплення, яке, очевидно, викликало у них це ні з чим незрівнянне видовище. Вони не відводили уважного погляду своїх темних очей із їх невідпорно прекрасної сніжної білини, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за натурою, і цього було більше ніж достатньо.

Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу до великої хатини, яку на деякій відстані оточував ряд хатин меншого розміру.

— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і виявіть ласку відпочити у нашому скромному помешканні. Сюди принесуть трохи їжі, щоб вам не довелося затягувати свої пояси від голоду, трохи меду й молока, одного чи двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, о мої повелителі, але все ж це їжа.

— Добре, — сказав я. — Інфадус, ми стомлені мандрівкою через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.

Ми зайшли в хатину, яка виявилася чудово підготовленою для відпочинку. Для нас було розіслано ложа з вичинених шкур, на яких можна було відпочити, І стояла вода, щоб ми могли вмитися.

Раптом знадвору почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. За ними кілька юнаків гнали жирного молодого бика. Ми прийняли дари, слідом за цим один із молодиків витягнув із-за пояса ніж і спритно перерізав бикові горлянку. За якихось десять хвилин вони вже зняли з бика шкуру і порубали його на шматки. Ліпші шматки м’яса вони відрізали для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам, які стояли довкола. Вони взяли м’ясо і поділили між собою цей “дар білих людей”.

Амбопа за допомогою вельми гарної на вигляд молодої жінки взявся до роботи. Вони зварили нашу порцію у великому глиняному горщику на вогнищі, розкладеному перед нашою хатиною. Коли м’ясо було майже готовим, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському синові Скраззі запрошення приєднатися до нашої трапези.

Вони зразу ж прийшли, сіли на низенькі табуретки, яких у хатині стояло кілька штук (кукуани взагалі не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам управитися з нашим обідом. Старий джентльмен був надзвичайно ввічливий і люб’язний, але нас здивувало, що молодий дивився на нас із відвертою підозрою. Так само як решта, він зазнавав благоговійного страху перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здавалося, що коли вій виявив, що ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його страх почав поступатися місцем перед похмурою підозрою, яка змусила нас триматися насторожі.

Під час обіду сер Генрі висловив припущення, що непогано було б спробувати дізнатися, чи не відомо нашим господарям щось про долю його брата, — можливо, вони його бачили колись або чули про нього. Проте я вважав, що поки що ліпше не торкатися цього питання.

По обіді ми набили тютюном свої люльки й закурили. Це викликало в Інфадуса й Скрагги подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з божественними властивостями тютюнового диму. Ця трава росла в них у великій кількості, але, як і зулуси, вони тільки нюхали тютюн і зовсім не знали його у цьому новому для них вигляді.

Я запитав Інфадуса, коли нам належить продовжувати нашу подорож, і з радістю почув про те, що ведеться підготовка, щоб вирушити далі наступного ранку, І що вже послано гінців для повідомлення королеві Твалі про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває у своїй головній резиденції під назвою Луу і готується до великого щорічного свята, яке повинно відбутися на першому тижні червня. На цьому святі звичайно присутні і проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, що лишаються для несення гарнізонної служби. Там же завжди відбувається велике полювання на чаклунів, про яке мова піде далі.

Ми повинні були виступити на світанку. Інфадус, що мав нас супроводжувати, припускав, що якщо нас випадково не затримає у дорозі повінь ріки, то ми повинні досягти Луу на ніч наступного дня.

Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє із нас кинулися на свої ложа і заснули блаженним сном, а четвертий не спав, щоб можлива зрада не застукала нас зненацька.

Розділ IX КОРОЛЬ ТВАЛА

Думаю, що не варто особливо детально розповідати про наше подорожування в Луу. Скажу тільки, що ми йшли туди цілих два дні по рівній, широкій дорозі царя Соломона, яка вела у саму глибину Країни Кукуанів. У міру того як ми просувалися уперед, земля ставала все родючішою, а краалі, оточені обробленими полями, все численнішими. Всі вони були вибудувані за зразком того крааля, у якому ми зупинялися напередодні, й охоронялися великими гарнізонами військ. У Країні Кукуанів, так само як у зулусів і племені мазаї, кожен годящий до військової служби чоловік — воїн. Тому у війнах, як наступальних, так і оборонних, фактично брав участь увесь народ. На нашому шляху нас обганяли тисячі воїнів — вони поспішали в Луу, щоби бути присутніми на урочистому щорічному параді, після якого мало відбутися велике свято. Ніколи в житті мені не доводилося бачити такі значні війська.

На другий день дороги, надвечір, ми зробили привал на вершині невеликого пагорба, через який пролягав наш шлях. Із цього пагорба ми побачили гарну родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно займало величезну, як для тубільного міста, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно мало не менше п’яти миль по колу. В цих краалях квартирували під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених частин країни. За дві милі на північ од Луу височів пагорб, який мав вигляд підкови. З ним пізніше нам довелося добре познайомитися. Місто було розташоване в чудовому місці. Широка ріка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала через головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Вдалині, на відстані шістдесяти чи сімдесяти миль, на абсолютно рівній місцевості височіло три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і недоступних скель лежав сніг, і за обрисами своїми вони дуже відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й положисті.

Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим зацікавленням, Інфадус сказав:

— Там, біля підніжжя цих гір, які народ наш називає “Три чаклуни”, закінчується Велика Дорога.

— Чому саме там? — запитав я.

— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибока криниця. Туди-бо мудрі люди старого часу і вирушали, щоб знайти те, за чим вони приходили в цю країну. І там же, в Чертозі Смерті, ми ховаємо своїх королів.

— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.

— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зір, повинні це знати самі, відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.

Мабуть, він не хотів нам сказати все, що знав.

— Ти кажеш правду, — мовив я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато такого, чого ви не знаєте. Ось, наприклад, що мудрі люди далекого минулого вирушали в ці гори по красиві яскраві камінці і жовте залізо.

— Повелитель мій мудрий, — відповів він холодно. — Порівняно з ним я лише нерозумне дитя, і тому мені не належить говорити з ним про такі речі. Мій повелитель повинен побесідувати про це зі старою Гагулою, коли він перебуватиме в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.

Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми лишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:

— Ось де лежать алмазні копальні царя Соломона!

Амбопа, що стояв біля сера Генрі і Гуда, почув ці слова.

Я помітив, що останнім часом він став якийсь особливо замислений та неуважний і рідко вступав із нами в розмову.

— Так, Макумазан, — сказав він, звертаючись до мене по-зулуському, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші й блискучі камінці.

— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться у цих горах, Амбопа? — різко запитав я його.

Мені не подобалася таємничість його поведінки і всякчас-ні недомовки.

Амбопа засміявся.

— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто повернувшись, відійшов убік.

— Що наш чорний друг хотів цим сказати і що в нього в голові? — запитав сер Генрі. — Цілком імовірно, що він щось знає, але визнає за краще мовчати. Між іншим, Квотермейн, чи не чув він од наших провідників щось про мого… про мого брата?

— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, із ким за цей час устиг подружитися, але йому відповідали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.

— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — запитав Гуд. — Адже самі-бо ми потрапили сюди дивом. Окрім того, як він знайшов би дорогу, не маючи карти?

— Не знаю, — сказав сер Генрі, й обличчя його спохмурніло, — але думаю, що я все-таки його знайду.

Поки ми розмовляли, сонце повільно сідало за обрій, і раптом землю окутав морок. У цих широтах немає сутінків і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день обривається так само раптово, як раптово обривається життя з настанням смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився у темряву. Але невдовзі на заході з’явилося слабке мерехтіння, потім срібне світло, і, нарешті, повний, розкішний диск місяця освітив рівнину стрілами своїх виблискуючих променів, опромінюючи усю землю ніжним, променистим сяянням. Ми стояли і спостерігали це захоплююче видовище. Я не можу описати всю величавість цієї невимовної краси, перед якою померкли зірки, і серця наші, спрямовані вгору, наповнилися благоговійним захопленням.

Життя моє було повне труднощів і турбот, але є спогади, що викликають у мене почуття вдячності за те, що я жив. Один з них — це спогад про те, що я бачив, як світить місяць на Землі Кукуанів.

Ці думки були перервані нашим чемним другом Інфадусом.

— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготоване житло. Місяць світить яскраво й освітлюватиме нам дорогу.

Ми одразу ж дали свою згоду й негайно вирушили в дорогу. Через годину ми вже підійшли до Луу, розміри якого нам здалися безконечними. Оточений тисячами сторожових вогнищ, він здавався оперезаним вогненним кільцем. Невдовзі ми підійшли до рову, через який був перекинутий підйомний міст, і почули побрязкування зброї і глухий окрик вартового. Інфадус назвав пароль, якого я як слід не второпав; сторожа, пізнавши свого начальника, привітала його, і ми зайшли в місто.

Із півгодини ми йшли головною вулицею повз незліченні ряди плетених із трави хатин, поки Інфадус не зупинився біля невеликої групи будиночків, що оточували маленький двір, висипаний товченим вапняком.

Зайшовши у двір, Інфадус оголосив нам, що ці “жалюгідні помешкання” призначені для нашого житла. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно ліпші, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній із них містилося зручне ліжко з духмяних трав, накрите вичиненою шкірою; тут же стояли великі глиняні посудини з водою. Вечеря для нас уже була приготована, оскільки не встигли ми вмитися, як кілька красивих молодих жінок із глибоким поклоном подали нам смажене м’ясо і печені маїсові коржики, гарно сервіровані на дерев’яних тарілках.

Ми поїли з великим апетитом і тоді попросили перенести всі ліжка в одну хатину, причому ця міра обачності викликала усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно втомлені від довгого подорожування, ми кинулися в ліжка й заснули міцним сном.

Коли ми прокинулися, сонце стояло вже високо. Наші прислужниці, позбавлені удаваної скромності, перебували вже в хатині, оскільки їм було наказано допомогти нам одягтися, щоб іти на прийом до короля.

— Одягтися! — бурчав Гуд. — Для того щоб одягти фланелеву сорочку й черевики, не потрібно багато часу. Послухайте, Квотермейн, попросіть їх принести мої штани.

Я виконав його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії уже віднесені до короля і що він жде нас до себе опівдні.

Попросивши наших молодих леді вийти, що, очевидно, їх надзвичайно здивувало й засмутило, ми почали одягатися, намагаючись це зробити якомога ретельніше.

Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву частину обличчя, намагаючись зробити те ж саме з лівою, на якій пишалася густа поросль щетини, але ми вмовили його в жодному разі її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, ми тільки як слід умилися і причесалися. Золоті кучері сера Генрі надто відросли і спадали до пліч, що надавало йому, як ніколи, схожість із давнім датчанином. Моя ж сива щетина була у крайньому разі на цілий дюйм довша, ніж той півдюйм, який я вважаю максимально допустимою довжиною.

Після того як ми поснідали і викурили люльки, до нас з’явився сам Інфадус і повідомив, що, коли нам буде завгодно, король Твала готовий нас прийняти.

Ми відповіли, що воліли б піти до нього тоді, коли сонце підіб’ється вище, що ми ще надто втомлені після такої довгої дороги, І вигадали ще ряд причин. Так завжди належить робити, коли маєш справу з дикунами: не можна негайно відгукуватися на їхній клич, оскільки вони схильні сприймати ввічливість за страх і раболіпство. Тому, хоча нам хотілося побачити Твалу не менше, ніж йому нас, ми все ж не поспішали і просиділи в себе ще годину, зайнявши цей час тим, що одібрали з нашого убогого запасу речей подарунки для короля і його наближених. До дарів увійшов вінчестер бідолахи Вентфогеля і невелика кількість намиста. Гвинтівку з патронами було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас таке ж намисто і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса й Амбопи, який ніс наші дари.

Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона охоплювала не менше шести або семи акрів землі. Навколо зовнішнього боку огорожі тягся ряд хатин, у яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, у глибині величезної площі, стояла осібно дуже велика хатина — це була резиденція його величності. Решта площі була порожньою, точніше була б порожньою, якби її не заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили мимо них, вони стояли нерухомо, наче статуї. Важко передати словами, яке величаве видовище являли собою ці війська з плюмажами, що розвівалися, виблискуючи на сонці списами й залізними щитами, обтягнутими буйволячими шкурами. На порожній частині площі перед королівською хатиною стояло кілька табуретів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус лишився біля дверей житла короля.

На площі панувала мертва тиша. Понад десять хвилин ми чекали виходу його величності й увесь цей час відчували, що нас із цікавістю розглядає біля восьми тисяч пар очей. Повинен признатися, що почування було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не стосується. Нарешті двері великої хатини відчинилися, і з неї вийшов гігантський на зріст чоловік, на плечі якого була накинута чудова коротка мантія з тигрових шкур; слідом за ним ішов Скрагга і, як нам спочатку здалося, висохла, зовсім зморщена, закутана у хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із табуретів, за ним став Скрагга, а зморщена мавпа поповзла рачки і сіла навпочіпки у затінку під навісом хатини.

Цілковита безмовність тривала.

Раптом гігант скинув із себе мантію і випростався на весь зріст. Це було воістину моторошне видовисько. У нього були бридкі товсті губи, широкий плескатий ніс і тільки одне чорне око, у якому виблискувала злоба, на місці другого ока зяяла діра. Мені в житті не доводилося бачити огиднішого, лютішого, плотолюбнішого обличчя. На величезній голові розвівався султан із розкішного страусового пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навкруг пояса і правого коліна висіли звичайні прикраси з білих буйволячих хвостів. На шиї цієї страшної людини було надіте золоте намисто, схоже на джгут, а на лобі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгий, важкий спис. Ми відразу здогадалися, що це Твала.

Мовчанка тривала, але недовго. Раптом король підняв свого списа. У відповідь на це вісім тисяч рук теж підняли свої списи і з восьми тисяч пельок вирвався триразовий королівський салют: “Куум!” Здавалося, що від цього ревища, яке можна було порівняти хіба що з оглушливим гуркотом грому, тричі здригнулася земля.

— Будьте покірні, о люди! — пропищав пронизливий тоненький голосок із-під навісу даху, де сиділа мавпа. — Це король!

— Це король! — як луна, прогриміло у відповідь вісім тисяч пельок. — Будьте покірні, о люди, — це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який із дзвоном упав на висипану вапняком площу.

Твала холодно глянув своїм єдиним оком у той бік, де стояв воїн, що упустив щит.

— Ей, ти, підійди сюди! — загукав він громовим голосом, звертаючись до порушника тиші.

Із рядів вийшов гарний юнак і став перед королем.

— Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед чужоземцями, які прибули із зірок? Як ти посмів це зробити?

Якою б темною не була шкіра бідного юнака, ми побачили, що він зблід.

— О Телець Чорної Корови, — прошептав юний воїн, — це сталося випадково.

— Ну, так за цю випадковість ти повинен поплатитися життям. Ти поставив мене у безглузде становище. Готуйся до смерті.

— Я лише бик короля! — тихо мовив юнак.

— Скрагга! — загримів король. — Покажи мені, як ти вмієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса.

Зі зловісною посмішкою Скрагга вийшов уперед і підняв свій спис. Бідна жертва стояла нерухомо, затуливши обличчя руками. Щодо нас, то ми закам’яніли від жаху.

Скрагга двічі змахнув списом і устромив його в груди юнака; удар був такий сильний, що спис, пройшовши наскрізь, вийшов на цілий фут назовні між лопатками воїна. Змахнувши руками, нещасний упав мертвим. Гомін несхвалення, схожий на далекий грім, пронісся по зімкнутих рядах військ і завмер. Не встигли ми усвідомити весь жах цієї кривавої трагедії, як біля наших ніг лежав розпростертий труп нещасного юного воїна. Зі страшними прокльонами сер Генрі скочив на ноги, але, пригнічений загальною безмовністю, опустився назад на своє місце.

— Удар був добрий, — промовив король. — Заберіть його звідси.

Чотири чоловіки вийшло з рядів військ, підняли тіло вбитого юнака і забрали його.

— Засипте криваві плями, засипте їх! — пропищав тоненький голосок мавпоподібної істоти. — Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

Із-за хатини вийшла дівчина з посудиною, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі шаленів і ледве стримував обурення, що клекотало в ньому. Насилу ми вмовили його заспокоїтися.

— Ради бога, сидіть спокійно! — шепнув я йому. — Пам’ятайте, що від нашої розумної поведінки залежить наше життя.

Сер Генрі це зрозумів і оволодів собою.

Поки знищували сліди трагедії, яка щойно розігралася, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина пішла, він звернувся до нас:

— Білі люди, які прийшли сюди не знаю звідки й навіщо, привіт вам!

— Привіт і тобі, Твала, король кукуанів! — відповів я.

— Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

— Ми спустилися з зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не запитуй нас, як ми це зробили.

— Велику ж мандрівку ви здійснили, щоб глянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, — сказав він, показуючи на Амбопу, — теж спустилася із зірок?

— Так, і вона, — відповів я. — На небесах є також люди твого кольору. Але не запитуй нас про речі, які вище твого розуміння, королю Твала!

— Ви, люди зірок, дуже сміливо зі мною розмовляєте, — відповів Твала тоном, який не дуже мені сподобався. — Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що, якщо я зроблю з вами те ж, що зробив із тим, якого щойно забрали?

Я голосно розсміявся, хоча мені було зовсім не до сміху.

— О королю! — мовив я. — Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню, щоб не обпекти собі ніг, тримай спис за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з голови моєї або моїх друзів, тебе поразить смерть. Хіба твої люди, — продовжував я, вказуючи на Інфадуса й мерзотника Скраггу, котрий у цей час витирав кров нещасного юнака зі свого списа, — не сказали тобі про те, що ми за люди? І чи бачив ти людину, подібну до цієї? — І я показав на Гуда, абсолютно упевнений у тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

— Правда, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.

— Хіба вони не казали тобі, як ми уражаємо смертю здалеку?

— Казали, але я їм не вірю. Дай мені подивитися, як ви це робите. Убий одного з тих воїнів, що стоять ось там, — і він показав у протилежний бік крааля, — і я тоді повірю.

— Ні, відповів я, — ми не проливаємо невинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина у чімсь провинилася і заслуговує такої кари. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати у твій крааль бика, і він впаде мертвим раніше, ніж пробіжить двадцять кроків.

— Ні, розсміявся король, — убий людину, і тоді я повірю.

— Добре, о королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройди через площу до воріт крааля, і, раніше ніж ти дійдеш до них, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу (треба сказати, що цієї миті я дістав би велике задоволення, підстреливши цього негідника).

Почувши ці слова, Скрагга з зойками жаху кинувся в хатину.

Твала бундючно глянув на мене й нахмурився: моя пропозиція йому була відверто не до душі.

— Нехай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, стріляйте ви. Я хочу показати цьому бандитові, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі зразу ж узяв гвинтівку і звів курок.

— Сподіваюся, що я не промахнуся, — сказав він із важким зітханням.

— Якщо не влучите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся на сто п’ятдесят ярдів і чекайте, поки тварина не повернеться до вас боком.

Знову настала мовчанка.

Раптом у воротах крааля з’явився бик. Побачивши таке скупчення народу, він зупинився, обводячи натовп переляканими, безтямними очима, потім круто повернувся і замукав.

— Стріляйте! — прошепотів я.

Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, конвульсивно дриґаючи ногами: розривна куля влучила йому просто в ребра. Багатотисячний натовп завмер від здивування і жаху.

Із незворушним виглядом я повернувся до короля:

— Ну що, збрехав я тобі, о королю?

— НІ, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала з майже благоговійним жахом.

— Слухай, Твала, — вів далі я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Подивися! — І я високо підняв вінчестер. — Ось цією палицею з дірою посередині ти зможеш убивати, як ми. Тільки пам’ятай, що я її зачарував. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є не її, а тебе. Постривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Нехай один із твоїх воїнів одійде від нас на сорок кроків і застромить у землю рукоятку списа так, щоб його лезо було повернуто до нас плоским боком.

Цей наказ був миттю виконаний.

— Тепер, о королю, дивися! Звідси я у друзки рознесу цей спис.

Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, влучивши в середину леза, роздробила його на шматки.

На площі знову пронеслося зітхання жаху і подиву.

— Так ось, Твала, ми подаруємо тобі цю зачаровану трубку, і з часом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але бережися спрямувати чародійство жителів зірок проти людини на землі! — І з такими словами я подав йому гвинтівку.

Король узяв наш подарунок обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна фігурка виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, який ховав її, і перед нами постала найнезвичайніша і моторошна людська істота. Це була старезна бабуся, обличчя якої так висохло і зіщулилося від віку, що за величиною було не більше, ніж у однорічної дитини. Все воно було зоране глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина означала рот, а нижче випиналося далеко наперед гостре, загнуте підборіддя. Носа ця Істота не мала, і взагалі її можна було сприйняти за висушений на сонці труп, якби на обличчі її не горіли яскравим полум’ям великі чорні, розумні очі, що дивилися осмислено і живо з-під абсолютно білих брів, над якими виступало жовте, наче пергамент, чоло. Щодо самої голови, то вона була зовсім лиса, жовтого кольору, і зморщена шкіра на черепі рухалася і скорочувалася, мов шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди до цієї страшної бабусі. З хвилину вона стояла непорушно, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапу хижої птиці з кігтями, що мали довжину майже дюйм, і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

— О королю, послухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, о гори, рівнини і ріки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, о небеса і сонце, о дощ і бурі, і тумани! Слухайте, о чоловіки і жінки, юнаки і дівчата І ви, малята, що лежите в утробі матерів! Слухай мене все, що живе і повинно вмерти! Слухай мене все, що вмерло і повинно ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться у мені, і я віщую! Я віщую! Я віщую!

Останні її слова завмерли у слабкому зойку, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Бабище була воістину страшна.

— Кров! Кров! Кров! Ріки крові, кров усюди! — знову залементувала вона. — Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак — вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; вона тремтить і тріпоче перед своїм паном.

Яка добра ця кров, ця червона, яскрава кров! Нема нічого ліпшого, ніж запах свіжої крові. Леви, рикаючи, жадібно хлистатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха! Ха! Ха! Але я побачу її ще більше, раніш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселість. Скільки мені років, як ви думаєте? Ваші батьки знали мене, і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто намалював зображення на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазливих, що сидять у горах біля криниці і споглядають нашу країну? — І вона показала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. — Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили сюди, ці Білі, Грізні, Мудрі, Могутні, наполегливі й такі вмілі у чаклунстві люди?

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізні шати, які ти носиш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я — Стара, Мудра, я — Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижої птахи у наш бік і вигукнула:

— Що ви шукаєте у нас, білі люди, які спустилися Із зірок… так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете. її нема в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім однієї, але й та покинула її, щоб умерти. Ви прийшли по блискучі камінці! Я знаю це, знаю. Ви знайдете їх, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, чи лишитеся зі мною? Ха! Ха! Ха!

А ти, ти, з темною шкірою і гордовитою поставою, — і вона показала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, — хто ти і що ти шукаєш? Звичайно, не блискучих камінців, не жовтого мерехтливого заліза — це ти лишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і в приступі епілепсії вона забилася на землі. її підняли і віднесли в хатину.

Король підвівся, тремтячи з голови до ніг, махнув рукою, і полки бездоганними лавами попрямували на вихід.

Через десять хвилин величезна площа опустіла, І ми лишилися наодинці з королем і його нечисленними наближеними.

— Білі люди, — сказав він, — я думаю, усіх вас потібно знищити. Гагула сказала дивні слова. Що ви скажете?

Я засміявся:

— О королю, будь обережний! Нас не так легко вбити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала нахмурився.

— Не годиться загрожувати королеві, сказав він похмуро.

— Ми не загрожуємо, а мовимо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Великий дикун приклав руку до чола і на хвильку задумався.

— Ідіть із миром, — мовив він нарешті. — Сьогодні ввечері буде великий танець. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастки. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

— Добре, королю, — відповів я байдуже.

Ми піднялися і в супроводі Інфадуса пішли в наш крааль.

Розділ X ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

Коли ми підійшли до своєї хатини, я знаком запросив Інфадуса зайти разом із нами.

— Послухай, Інфадус, — звернувся я до нього, — ми хочемо поговорити з тобою.

— Нехай мої повелителі говорять.

— Нам здається, Інфадус, що король Твала — жорстока людина.

— Це так, мої повелителі. На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви багато побачите самі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійним за своє життя. Якщо король захоче забрати у людини худобу або життя цієї людини, або ж якщо Твала запідозрить, що людина може підняти проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з тих, що полюють за чаклунами, навчених нею, учують, що нібито ця людина — чаклун, і її уб’ють. Багато помре цієї ночі, раніше ніж зблідне місяць. Так буває завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Досі мене щадили, тому що я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, чи довго мені вдасться зберігати життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

— Так чому ж, Інфадус, народ не скине його?

— О ні, повелителю, усе ж він король, та й якби його вбили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, то ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важчим, ніж ярмо Твали. Якби Імоту був живий чи якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх нема вже серед живих.

— Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? — запитав чийсь голос позаду нас.

Ми озирнулися з подивом, щоб глянути, хто це каже. Це був Амбопа.

— Що хочеш ти сказати, юначе? — запитав Інфадус. — І чому ти насмілюєшся говорити?

— Послухай, Інфадус, — сказав Амбопа. — Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

— Це так.

— Казали, що жінка і хлопчик померли в горах. Чи правда це?

— І це так.

— Гаразд. Але сталося інакше — і мати і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із якимсь кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежали за горами, і дісталися нарешті землі, де також є вода і ростуть трава і дерева.

— Як ти дізнався про це?

— Слухай. Вони йшли все далі й далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовничий народ амазулу, споріднений із кукуанами. Серед цього народу вони і тягли злиденне життя упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знову став бурлакою і пішов у країну чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років навчався мудрості у білих.

— Дивну історію ти розказуєш, — недовірливо сказав Інфадус.

— Довгі роки він провів там — був і слугою, і воїном, але в серці своєму зберігав усе, що йому мати розповідала про його батьківщину. Він придумував способи повернутися, щоб побачити свій народ і дім свого батька раніше, ніж йому самому настане час померти. Багато років він чекав, і ось настав час, коли доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди вирушили в дорогу і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони пройшли через спекотливу пустелю, вони переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів і зустрілися з тобою, о Інфадус!

— Ти, звичайно, божевільний, інакше ти так не говорив би, — відповів старий воїн, вражений тим, що почув.

— Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брат мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

На цих словах він одним порухом зірвав пов’язку на стегнах і став перед нами абсолютно оголеним.

— Дивися, — сказав він. — Чи знаєш ти, що це таке? — і він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її відкритій пащі ледь-ледь вище стегна.

Інфадус дивився, і очі його ледве не вилізли з орбіт од подиву. Тоді він упав на коліна.

— Куум! Куум! — вигукнув він. — Це син мого брата, це король.

— Хіба я не сказав тобі це ж саме, брате мого батька? Встань — я ще не король, але з твоєю допомогою і з допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду: спочатку земля почервоніє від крові, але я додам, що проллється І її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, тому що вона вбила своїми словами мого батька і вигнала мою матір. А тепер, Інфадус, вибирай. Чи бажаєш укласти свої руки у мої і допомагати мені? Чи побажаєш ти ділити зі мною небезпеку, яка загрожує мені, і допомогти мені скинути тирана і вбивцю, чи не побажаєш? Тепер вибирай.

Старий замислився, приклавши до чола руку. Потім він підвівся, наблизився до місця, де стояв Амбопа, чи, точніше, Ігнозі, схилив перед ним коліна І торкнувся його руки:

— Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден укласти мої руки у твої, і я буду служити тобі до самої смерті. Коли ти був дитям, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, аби воювати за тебе і за волю.

— Ти добре сказав, Інфадус! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною у країні після короля. Якщо на мене чекає поразка, ти можеш усього тільки померти, а твоя смерть і так недалеко. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете ви мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти ці блискучі камінці, ви отримаєте їх стільки, скільки зможете віднести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, що він неправильно міркує про англійців. Багатство — гарна річ, і, якщо воно зустрічається на нашому шляху, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Однак од свого імені я хочу сказати таке. Мені завжди подобався Амбопа, і щодо мене, я буду стояти з ним поруч у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням спробую звести рахунки з цим злісним дияволом Твалою. А що скажете ви, Гуд, і ви, Квотермейн?

— Що ж, — відгукнувся капітан, — ви можете йому передати, висловлюючись кучерявою мовою гіпербол, од якої, здається, у захопленні всі ці люди, що бійка — безумовно непогана штука і радує серце справжньої людини. Тому, оскільки мова йде про мене, на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову — нехай він дозволить ходити мені в штанах.

Я переклав обидві відповіді.

— Дякую, друзі мої, сказав Ігнозі, в минулому Амбопа. — А що скажеш ти, Макумазан? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, ніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, злегка замислившись.

— Амбопа, чи Ігнозі, відповідав я нарешті, я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трішки боягузлива (тут Ігнозі усміхнувся), але, з іншого боку, я лишаюся вірним своїм друзям, Ігнозі. Ти був вірним нам і поводився як справжній мужчина, і я не лишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на життя, тому я приймаю твою пропозицію щодо цих алмазів, якщо нам колись удасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, на пошуки пропалого брата Інкубу. Ти повинен допомогти нам знайти його.

— Я це зроблю, — відповів Ігнозі. — Послухай, Інфадус, — вів далі він, звернувшись до старого воїна, — заклинаю тебе священним знаком змії, що оповилася довкола мого тіла, скажи мені правду: чи відомо тобі, щоб нога якоїсь білої людини ступала на цю землю?

— Ні, о Ігнозі.

— Якби білу людину бачили тут або чули про неї, чи ти знав би про це?

— Звичайно, знав би.

— Ти чуєш, Інкубу, — звернувся Ігнозі до сера Генрі. — Його тут не було.

— Так, так, — зітхнувши, мовив сер Генрі, це так. Я думаю, що йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отож усі наші зусилля даремні. Та нехай буде воля господня!

— Ну, а тепер до справи, — перебив я його, прагнучи уникнути дальшої розмови на цю сумну тему. — Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але в який спосіб ти маєш намір стати королем у дійсності?

— Не знаю. Чи є у тебе якийсь план, Інфадус?

— Ігнозі, сину блискавки, — відповідав його дядько, — сьогодні вночі буде великий танець і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох інших зостанеться горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танець закінчиться, я звернуся до деяких із головних воєначальників, які у свою чергу, якщо мені вдасться привернути їх на свій бік, розмовлятимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли вочевидь переконатися в тому, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своїм командуванням двадцять тисяч списів. А тепер я повинен іти, щоб думати, слухати і готуватися. Коли закінчиться танець, якщо всі ми лишимося живими, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в ліпшому випадку нам доведеться воювати.

У цю мить нашу нараду було перервано голосними вигуками, що повідомляли про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же зайшло троє гінців. Кожен із них ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

— Дари мого повелителя короля білим людям, які спустилися із зірок! — виголосив герольд, що їх супроводжував.

— Ми дякуємо королю, — відповідав я. — Ідіть.

Посланці пішли, а ми з великою цікавістю узялися розглядати обладунки. Такої чудової кольчуги нам ніколи не доводилося бачити.

Ланки її були такі тонкі, що коли її складали, то вся вона цілком накривалася двома долонями.

— Невже ці речі роблять у вашій країні, Інфадус? — запитав я. — Вони дуже гарні.

— Ні, мій пане, вони дійшли до нас од наших предків. Ми не знаємо, ким вони зроблені. Тепер їх лишилося зовсім мало, і тільки люди, у жилах яких тече королівська кров, мають право їх носити. Це зачаровані шати, крізь які не може проникнути спис. Тим, хто їх носить, майже зовсім не загрожує небезпека в бою. Король або чимось дуже задоволений, або дуже боїться чогось, інакше б він не прислав їх. Одягніть їх сьогодні ввечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали й обговорювали своє становище, яке, треба сказати, вселяло деяке занепокоєння. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових вогнищ, і в темноті ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів — це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого танцю. Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус. На ньому було повне військове спорядження, і його супроводжував ескорт із двадцяти чоловік, який повинен був доставити нас на місце танцю. За порадою Інфадуса, ми вже надягли кольчуги, які надіслав нам король, причому поверх них ми зодягли звичайний одяг. На свій подив, ми виявили, що нам у них було легко і зручно. Ці стальні сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для людей, високих на зріст, вільно теліпалися на Гуді й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, взяли бойові сокири, надіслані нам королем разом із кольчугами, і рушили.

Коли ми прибули у великий крааль, де вранці нас приймав король, то побачили, що весь він заповнений людьми. Близько двадцяти тисяч воїнів вишикувалося по колу, кожен полк окремо. Полки, в свою чергу, ділилися на загони, між якими були залишені вузькі проходи, щоб дати можливість тим, що полюють за чаклунами, рухатися по них узад і вперед.

Неможливо собі уявити видовища грандіознішого, ніж це величезне скупчення озброєних людей, що стояли в бездоганному строю. Вони стояли абсолютно мовчки, і місяць заливав своїм світлом ліс їхніх піднятих списів, їхні величаві фігури, пір’я, що розвівалося, і гармонійні обриси їхніх різнобарвних щитів. Куди б ми не кинули погляд, усюди ряд за рядом виднілися нерухомі, застиглі обличчя, над якими піднімалися незліченні ряди списів.

— Звичайно, вся армія тут? — запитав я Інфадуса.

— Ні, Макумазан, — відповів він, — лише третя її частина. Одна третина щорічно присутня на цьому святі, друга третина зібрана зовні, навкруг крааля, для охорони на випадок, якщо виникне безладдя, коли почнеться убивання, а ще десять тисяч несуть гарнізонну службу на передових постах навколо Луу, решта ж охороняє по всій країні краалі. Ти бачиш, це великий народ.

— Вони дуже мовчазні, зауважив Гуд.

Справді, напружена тиша при такому величезному скупченні живих людей викликала якесь важке почуття.

— Що каже Бугван? — запитав Інфадус.

Я переклав.

— Ті, над ким витає тінь Смерті, завжди мовчазні, похмуро відповів він.

— Багато з них будуть убиті?

— Дуже багато!

— Здається, — звернувся я до своїх супутників, — нам належить бути присутніми на гладіаторських іграх, на організацію яких не жаліють витрат.

По тілу сера Генрі пробіг трепет, а Гуд сказав, що йому дуже хотілося б, щоб ми могли ухилитися від участі у цій забаві.

Скажи мені, знову звернувся я до Інфадуса, — чи не загрожує нам небезпека?

— Не знаю, мій повелителю. Думаю, що ні. В усякому разі, не виявляйте страху. Якщо ви переживете цю ніч, усе ще може обійтися благополучно. Воїни ремствують на короля.

Увесь цей час ми йшли до центру вільного простору посередині крааля, де стояло кілька табуретів. Ідучи туди, ми побачили інший маленький гурт людей, що наближався з боку королівської хатини.

— Це король Твала, його син Скрагга і старезна Гагула, і з ними ті, хто вбиває. — Інфадус показав на людей, що супроводжували короля.

їх було чоловік дванадцять, усі гігантського зросту і страхітливої зовнішності. В одній руці кожен тримав списа, а в другій — важкий “керрі”, тобто дрючок.

Король опустився на табурет, що стояв у самому центрі, Гагула скорчилася біля його ніг, а Скрагга і кати стали позаду нього.

— Привіт вам, білі повелителі! — вигукнув Твала, коли ми підійшли. — Сядьте, не витрачайте дарма дорогоцінного часу — ніч надто коротка для тих справ, які повинні здійснитися. Ви приходите в добру годину, вам належить побачити велике видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! — Своїм єдиним злісним оком він обвів полки один за одним. — Чи зможуть зірки показати вам подібне видовище? Гляньте, як вони тремтять у своїй ницості, всі ті, хто береже в серці злобу і боїться небесного правосуддя!

— Починайте! Починайте! — гукнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. — Гієни голодні, вони виють і просять їжі. Час! Час!

Після цього настала на якусь мить напружена тиша, жахлива від передчуття того, що повинно було відбутися.

Король підняв свого списа, і зненацька двадцять тисяч ніг піднялося, наче вони належали одній людині, і гучно опустилося на землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім у якійсь віддаленій точці кола самотній голос затяг пісню, схожу на тужіння. Приспів її лунав приблизно так:

— Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища у відповідь вирвався зойк:

— Смерть!

Поступово один загін за іншим підхоплював пісню, поки нарешті її не заспівала вся сила-силенна озброєних людей. Мені було важко збагнути всі її слова, але я зрозумів, що в ній ішлося про людські пристрасті, печалі й радощі. Здавалося, це була то любовна пісня, то величаво наростаючий бойовий гімн і, нарешті, похоронна пісня, яка раптом завершилася надривним зойком. Луна його, від звуків якої кров застигала в жилах, прокотилася по околицях. Тоді знову запанувала мовчанка, але король підняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли, наближаючись до нас, дивні й зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це жінки, майже всі старі. їхні сиві патли, прикрашені рибними міхурами, розвівалися на бігу. Обличчя їхні були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури теліпалися у них за плечима, навколо талії постукували пояси з людських кісток. Кожна з них тримала у зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Усього їх було десять. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, простягнувши свій жезл до скорченої фігури Гагули, вигукнула:

— Мати, стара Мати! Ми прийшли!

— Так! Так! Так! — озвалося старезне уособлення пороку. — Чи зіркі ваші очі, ізанузі, ті, які бачать у пітьмі?

— Наші очі зіркі, Мати.

— Так! Так! Так! Чи відкриті ваші вуха, ізанузі, ті, що чують слова, які не зійшли з язика?

— Наші вуха відкриті, Мати.

— Так! Так! Так! Чи не сплять ваші почуття, ізанузі, чи можете ви відчути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які затівають злочини проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чародійства?

— Ми готові, Мати.

— Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Погляньте на вбивць. — І вона показала на зловісну групу катів, що стояли за нами. — Нехай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Ідіть.

Із диким лементом страшні виконавиці її волі розсипалися, наче осколки розбитої мушлі, по всіх напрямках і, супроводжувані стукотінням кісток, що висіли у них на поясі, спрямували свій біг у різноманітні точки щільного кола, утвореного людьми. Ми не змогли стежити за ними всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, котра опинилася ближче від інших. За кілька кроків од воїнів вона зупинилася і почала дикий танок, кружляючи з майже неймовірною швидкістю і вигукуючи щось подібне до такого: “Я чую його, злодія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто зле задумує проти короля!”

Усе швидшим і швидшим ставав її танець, поки вона не довела себе до такого божевільного збудження, що лапата піна полетіла з її скреготливих щелеп, очі її, здавалося, викотилися з орбіт, і видно було, що все її тіло стрясають дрижаки. Раптом вона завмерла на місці й уся напружилася, мов мисливська собака, почувши дичину. Тоді, витягши вперед свій жезл, вона почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Нам здалося, що з її наближенням їхня стійка витримка похитнулася, і вони подалися назад. Щодо нас, то ми стежили за її рухами, закам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись повзком, рачки, вона опинилася перед ними знову, зупинилася, мов собака, що робить стійку, і тоді проповзла ще кроків два.

Кінець настав несподівано. З криком вона плигнула і торкнулася високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Одразу ж два його товариші, що стояли поруч, схопили за руки приречену на смерть людину і разом із нею наблизилися до короля.

Чоловік не опирався, але ми помітили, що він переставляє ноги насилу, ніби вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, наче у щойно померлої людини.

Поки його вели, двоє із групи огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись із своєю жертвою, вони повернулися до короля, ніби чекаючи наказу.

— Убити! — сказав король.

— Убити! — проскрипіла Гагула.

— Убити! — луною відгукнувся Скрагга із задоволеною посмішечкою.

Не встигли ще відлунати ці слова, як страшна справа вже завершилася. Один із катів устромив свого списа в серце жертви, а другий для повної переконаності розбив йому череп своїм великим дрюком.

— Один, — відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це зробити, як привели іншого нещасного, наче бика на бійню. Цього разу за плащем із шкури леопарда ми побачили, що це важний чоловік. Знову пролунали жахливі слова, і жертва впала мертвою.

— Два, — рахував король.

Так тривала ця кривава забава, поки близько сотні мертвих тіл не було викладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було це хоча б наполовину таке страшне, як це кукуанське полювання на чаклунів. В усякому разі, змагання гладіаторів і іспанські бої биків хоч якось слугували розвагами глядачам, чого тут, звичайно, не було аж ніяк. Найзапекліший любитель гострих відчуттів намагався б уникнути подібного видовища, якби він знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Одного разу ми не витримали, підвелися і спробували протестувати, але Твала різко зупинив нас.

— Нехай звершується правосуддя, білі люди. Ці пси — злочинні чаклуни, і те, що вони мають померти, справедливо… — Така була єдина відповідь, якою він нас удостоїв.

Близько половини на одинадцяту настала перерва. ТІ, що полюють на чаклунів, зібралися разом, очевидно втомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що всю виставу закінчено. Але це було не так. Несподівано, на наш подив, стара Гагула звелася зі свого місця, де вона сиділа до цього скорчившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала по відкритому майданчику, де сиділи ми.

Ця жахлива стара відьма з головою стерв’ятника, зігнута майже вдвоє під вантажем незліченних літ, являла собою мерзенне видовисько, особливо тоді, коли, поступово набираючись сил, вона нарешті почала кидатися з боку в бік із не меншою енергією, аніж її зловісні учениці. Взад і вперед бігала вона, монотонно наспівуючи щось собі під ніс, і нарешті раптово кинулася на високого чоловіка, що стояв на чолі одного з полків, і торкнулася його. Коли вона це зробила, звідти, де стояв полк, яким він, очевидно, командував, почулося щось схоже на стогін. Однак два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Пізніше ми дізналися, що ця людина володіла великим багатством і впливом, оскільки вона була двоюрідним братом короля.

Його прикінчили, і король підбив підсумок: було вбито сто три чоловіка. Тоді Гагула знову почала скакати взад і вперед, поступово все ближче підходячи до нас.

— Нехай мене повісять, якщо мені не здається, що вона збирається випробувати свої фокуси на нас! — із жахом вигукнув Гуд.

— Дурниці! — сказав сер Генрі.

Щодо мене, то повинен сказати, що коли я побачив, як ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, підходить усе ближче і ближче, у мене буквально душа опустилася в п’яти. Я оглянувся на довгі ряди трупів, і мене пройняв дрож.

Усе ближче і ближче вальсувала Гагула, достеменно як ожила крива палиця. Очі її блискали диявольським вогнем.

Усе ближче підходила вона, все ближче і ближче. Очі великої кількості людей стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона завмерла і зробила стійку.

— Котрий із нас? — сказав, ніби про себе, сер Генрі. По хвильці всі сумніви розвіялися — стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, чи Ігнозі.

— Я чую його! — скрикнула вона. — Убийте його, убийте його — він сповнений злом! Убийте його, незнайомця, раніше, ніж проллються через нього потоки крові. Убий його, о король!

Настала пауза, якою я негайно скористався.

— О королю, — вигукнув я, зводячись зі свого сидіння, — ця людина — слуга твоїх гостей, він їхній пес. Той, хто проллє кров нашої собаки, тим самим проллє нашу кров. В ім’я священного закону гостинності я прошу у тебе захисту для нього.

— Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він повинен померти, білі люди, — похмуро відповів Твала.

— Ні, він не помре, — відповів я, — помре той, хто насмілиться його торкнутися.

— Схопити цю людину! — громовим голосом крикнув Твала катам, які стояли довкола, з ніг до голови покриті кров’ю своїх жертв.

Вони ступили було до нас, але раптом завагалися. Щодо Ігнозі — він підняв свого списа, очевидно маючи намір дорого продати своє життя.

— Назад, собаки, — крикнув я, — якщо ви хочете бачити світло завтрашнього дня! Торкніться хоч однієї волосини на його голові, і ваш король умре, — і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі і Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який ступив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли ствол мого револьвера зупинився на рівні його широких грудей.

— Ну, — сказав я, — що ж буде, Твала?

Тоді він заговорив:

— Заберіть ваші зачаровані трубки, — сказав він. — Ви просили мене в ім’я гостинності, заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я щаджу вас. Ходіть із миром.

— Добре, — сказав я спокійно. — Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танець закінчено?

— Закінчено, — похмуро відповів Твала. — Хай цих собак, — тут він показав на довгі ряди трупів, — викинуть на поживу гієнам і хижим птицям. — І він підняв свого списа.

Зараз же в глибокому мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Лишилася тільки команда, що дістала, мабуть, завдання прибрати трупи нещасних жертв.

Тоді ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він ледве забажав вислухати наші прощальні вітання, і пішли у свій крааль.

Зайшовши в хатину, ми передусім засвітили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблено з волокон якоїсь різновидності пальмового листя, а горить у ній очищений жир гіпопотама.

— Знаєте, — сказав сер Генрі, коли ми сіли, — я відчуваю страшенну нудоту.

— Якщо у мене і були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі підняти заколот проти цього диявольського негідника, — зауважив Гуд, — то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки йшло це убивання. Я пробував заплющити очі, але вони, як зумисне, розплющувалися найнепідходящої миті. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопа, мій друже, ти повинен бути нам вдячний — твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

— Я вдячний вам, Бугван, — відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, — і ніколи не забуду цього. А Інфадус незабаром буде тут. Ми повинні чекати.

Ми закурили свої люльки і стали чекати його.

Розділ XI МИ ТВОРИМО ДИВО

Протягом тривалого часу — думаю, що не менше двох годин — ми сиділи мовчки, очікуючи приходу Інфадуса. Ніхто з нас не розмовляв: надто ми були пригнічені спогадами про ті жахи, які щойно бачили під час полювання на чаклунів.

Нарешті на світанку, коли ми вже збиралися лягати спати, почулися кроки і окрик вартового, що стояв біля воріт нашого крааля. Кроки наближалися, оскільки, певно, на окрик відповіли, але так тихо, що слів не можна було розібрати. Потім двері відчинилися, і зайшов Інфадус. За ним ступило шість сповнених величі і гідності вождів.

— Мої повелителі і ти, Ігнозі, законний король кукуанів, — звернувся він до нас, — я прийшов, як обіцяв, і привів цих людей. — І Інфадус показав на вишикуваних у ряд воєначальників. — Це великі люди нашої країни. Кожен із них командує трьома тисячами воїнів, які беззаперечно виконують їхні накази за указом короля. Я розказав їм, що бачили мої очі і що чули мої вуха. Нехай ці люди теж поглянуть на священну змію, що оперізує тебе, Ігнозі, і вислухають твою розповідь, щоб вирішити, чи перейти їм на твій бік і чи виступити їм проти Твали, нашого короля.

Замість відповіді Ігнозі зірвав із себе пов’язку на стегнах, і всі побачили на його тілі знак королівського достоїнства — змію, витатуйовану навкруг його стегон. Кожен вождь по черзі підходив до Ігнозі, роздивлявся її при тьмяному світлі лампи і, не кажучи ні слова, ставав осторонь.

Тоді Ігнозі знову зодягнув свою пов’язку на стегна і, звернувшись до військовоначальників, розповів їм історію свого життя, яку ми чули від нього вранці.

— Що ви скажете, вожді, після того, як самі вислухали цю людину? — запитав їх Інфадус, як тільки Ігнозі закінчив свою розповідь. — Чи стоятимете ви за нього і чи допоможете йому посісти трон його батька? Країна стогне під ігом Твали, і кров нашого народу заливає її, наче весняні води, що вийшли з берегів. Ви бачили це сьогодні ввечері. Було ще два вожді, з якими я хотів говорити про це ж, І де вони? Гієни виють над їхніми трупами. Якщо ви не виступите проти Твали, то і вас невдовзі спостигне така ж доля. Вибирайте ж, брати мої.

Найстаріший із шести вождів, кремезний, невисокий на зріст чоловік із сивим волоссям, ступив уперед і мовив:

— Ти слушно сказав, Інфадус: країна стогне і люди ремствують під ігом Твали. Мій рідний брат був серед тих, хто загинув сьогодні ввечері. Ти замислив велику справу, але нам важко повірити у те, що ми зараз чули. Звідки ми знаємо, чи не піднімемо ми списи за обманщика?.. Справа ця велика, кажу я, і ніхто не може сказати, чим вона закінчиться. Проллються ріки крові раніше, ніж вона завершиться. Багато лишиться вірними Твалі, бо люди схиляються перед сонцем, яке світить на небесах, а не перед тим, яке ще не зійшло. Чародійство білих жителів зірок велике, і Ігнозі перебував під захистом їхніх крил. Якщо він справді законний король нашої країни, нехай білі люди здійснять якесь чудо, щоб усі наші люди могли його побачити. Тоді народ піде за нами, переконавшись, що чародійство білих людей — на нашому боці.

— Але ж ви бачили знак змії! — сказав я.

— Повелителю мій, цього недостатньо. Можливо, зображення священної змії було намальовано на його тілі значно пізніше від його народження. Здійсни чудо, кажу я, інакше ми не ступимо з місця.

Те ж саме повторила решта вождів. У цілковитому здивуванні, звернувшись до сера Генрі й Гуда, я пояснив їм суть справи.

— Я знаю, що нам робити! — вигукнув Гуд, і його обличчя засяяло від радості. — Тільки попросіть їх дати нам кілька хвилин на роздуми.

Я сказав про це вождям, і вони вийшли. Гуд одразу ж кинувся до маленької скриньки, де він тримав ліки, відкрив її І витягнув записника, на перших сторінках якого був календар.

— Послухайте, друзі, запитав він нас, — адже завтра четверте червня?

Ми ретельно вели лік дням і, глянувши на наші записи, ствердили, що він не помилився.

— Чудово! Так ось, слухайте: “Четвертого червня, о восьмій годині п’ятнадцять хвилин вечора за Грінвічським часом, почнеться повне затемнення Місяця. Його можна буде спостерігати на Тенеріфі, у Південній Африці…” ну, і в інших місцях… Ось вам і чудо! Квотермейн, скажіть вождям, що завтра ввечері ми погасимо Місяць.

Ідея була чудова, але нас дещо бентежило, що календар Гуда міг виявитися не зовсім точним. Якби ми помилилися у провіщенні, наш престиж був би назавжди підірваним, і тоді всі шанси звести Ігнозі на престол розлетілися б прахом.

— А що, коли наш календар неточний? — запитав сер Генрі Гуда, котрий у цей час робив якісь вираховування на відривному аркуші свого записника.

— Нема жодних підстав так думати, — заперечив Гуд. — Затемнення завжди відбуваються у точно вирахуваний час: у цьому переконався я на власному досвіді. А в повідомленні, яке я щойно прочитав, підкреслюється, що це затемнення можна буде спостерігати у Південній Африці. Зараз я зробив тільки приблизні вирахування, оскільки не знаю нашого точного місцезнаходження. Я вирахував, що воно повинно початися завтра близько десятої години вечора і триватиме до половини на першу, так що протягом приблизно півтори години тут буде повна темрява.

— Ну що ж, — сказав сер Генрі, думаю, що ми повинні ризикнути.

Я погодився з ним, хоча в глибині душі дуже сумнівався, чи вдасться наша затія, оскільки, на мій погляд, затемнення — штука хитра й на нього покладатися досить ризиковано. “А раптом, — думав я, — небо буде заволочене хмарами і Місяця взагалі не буде видно?”

Заклопотаний цими роздумами, я послав Амбопу по вождів, які зразу ж з’явилися, і я звернувся до них із такою промовою:

— Великі люди Країни Кукуанів і ти, Інфадус, слухайте! Ми не любимо хвастатися нашою могутністю, бо це означає втручатися у природний хід природи і завдати світові страху і збентеження. Але оскільки наша справа велика і ми розгнівані на короля за криваву різанину, яку ми бачили, і на ізанузі Гагулу, що хотіла умертвити нашого друга Ігнозі, ми вирішили здійснити чудо і подати вам знамення, яке побачать усі ваші люди. Підійдіть сюди, — сказав я, відчиняючи двері ватини і показуючи вождям на червону кулю Місяця, що заходив. — Що ви бачите?

— Ми бачимо місяць, що помирає, відповів один із них, який був, очевидно, вибраний для ведення з нами переговорів.

— Ти маєш рацію. Тепер скажи мені, чи може смертна людина погасити Місяць до призначеного часу його заходу і накинути пелену чорної ночі на всю Землю?

Вождь тихо засміявся:

— Ні, повелителю, жодна людина не зможе цього зробити. Місяць сильніший за людину. Людина може тільки дивитися на нього, і ніхто не в силі порушити його небесний хід.

— Ти так вважаєш? А я кажу тобі, що завтра ввечері, за дві години до півночі, ми зробимо так, що Місяць зникне з неба і Землю огорне глибокий морок, який триватиме годину і ще півгодини на знак того, що Ігнозі справді є законним королем кукуанів. Якщо ми це зробимо, то тоді ви повірите?

— Так, мої повелителі, відповів із посмішкою старий вождь, і решта вождів теж посміхнулася. — Якщо ви це зробите, ми повіримо.

— У такому разі це буде здійснено. Ми троє- інкубу, Бугван і Макумазан — заявляємо вам, що завтра ввечері ми погасимо Місяць. Ти чуєш, Інфадус?

— Чую, мій повелителю. Ти обіцяєш погасити Місяць, та ще вповні, коли він найяскравіше світить.

— Проте це ми зробимо, Інфадус.

— Добре, повелителю. Сьогодні, через дві години після заходу сонця, Твала пошле по повелителів, щоб вони були присутні на танку дів. Через годину після початку танцю ту дівчину, яку Твала визнає за найпрекраснішу, уб’є королівський син Скрагга. Її принесуть у жертву Мовчазливим, які сторожують ті гори. — І він показав на три скелясті вершини, де, як ми вже чули, закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. — Нехай мої повелителі погасять Місяць і врятують життя дівчині. Тоді наш народ повірить їм.

— Так, — підтвердив старий вождь, усе ще ледь посміхаючись, — тоді наші люди вам повірять.

— За дві милі від Луу, — вів далі Інфадус, — знаходиться пагорб, зігнутий, як молодий місяць. У цьому укріпленому місці перебуває мій полк і ще три полки, якими командують ці вожді. Вранці ми подумаємо про те, як перекинути туди ще два чи три полки. Якщо мої повелителі насправді погасять Місяць, я у темноті візьму їх за руку, виведу з Луу і проведу їх туди. Там вони будуть у безпеці. І звідти ми будемо воювати проти короля Твали.

— Чудово! — відповів я. — А зараз залиште нас, бо ми хочемо трохи відпочити і підготувати все потрібне для чародійства.

Інфадус підвівся і, віддавши нам салют, вийшов із хатини у супроводі вождів.

— Друзі мої, звернувся до нас Ігнозі після того, як вони вийшли. — Невже ви справді можете погасити Місяць чи говорили цим людям порожні слова?

— Ми вважаємо, що зможемо це зробити, Амбопа… тобто я хотів сказати — Ігнозі, відповів я.

— Це дуже дивно, — сказав він. — Якби ви не були англійцями, я нізащо б цьому не повірив. Але англійські джентльмени не кажуть брехливих слів. Якщо нам судилося лишитися живими, ви можете бути впевнені, що я вас винагороджу за все.

— Ігнозі, звернувся до нього сер Генрі, обіцяй мені тільки одне.

— Я обіцяю тобі все, друже інкубу, навіть до того, як вислухаю тебе, — відповів наш гігант із усмішкою. — Про що ти хочеш мене просити?

— Ось про що. Якщо ти будеш королем кукуанів, ти заборониш вистежування чаклунів, те, що ми бачили вчора ввечері, і не каратимеш людей без справедливого суду.

Після того як я переклав ці слова, Ігнозі на мить, замислився і тоді відповів:

— Звичаї чорних людей не схожі на звичаї білих, інкубу, і вони не цінять своє життя так високо, як ви, білі. Але все ж я тобі обіцяю, якщо мені вистачить сил управитися з тими, що полюють на чаклунів, вони не вистежуватимуть більше людей, і жодна людина не буде страчена без суду.

— Я вірю тобі, Ігнозі. Ну, а тепер, коли ми вирішили це питання, — сказав сер Генрі, давайте трохи спочинемо.

Ми смертельно втомилися і тут же міцно заснули, проспавши до одинадцятої години ранку. Нас розбудив Ігнозі. Ми встали, вмилися і, ситно поснідавши, вийшли погуляти. Під час прогулянки ми з цікавістю розглядали кукуанські будівлі і з великим інтересом спостерігали за побутом жінок.

— Я сподіваюся, що затемнення усе ж відбудеться, — сказав сер Генрі, коли ми поверталися додому.

— Якщо ж його не буде, то всім нам каюк, — відповів я похмуро. — Ручаюся головою, що хтось із вождів конче розповість королеві все, про що ми з ними говорили, і він улаштує таке “затемнення”, що так це нам не минеться.

Вернувшись до себе, ми пообідали, решту ж часу дня приймали гостей. Деякі приходили з офіційним візитом, інші — просто з цікавості.

Нарешті сонце зайшло, і ми, лишившись самі, насолоджувалися двома годинами спокою так, як нам дозволяв наш невеселий настрій і похмурі думки. Було пів на дев’яту, як з’явився від Твали гонець І запросив нас на щорічне свято — великий танок дів, що повинен був невдовзі розпочатися.

Ми швидко зодягли кольчуги, надіслані королем, і, взявши зброю і набої, щоб вони були у нас під рукою на випадок, якби нам довелося втікати, як казав Інфадус, досить відважно пішли до королівського крааля, хоча в душі тремтіли від страху і невідомості. Велика площа перед житлом короля мала зовсім інший вигляд, аніж напередодні. Замість похмурих воїнів, що стояли зімкнутими рядами, вона вся була заповнена дівчатами. Одягу на них — скажу прямо — не було майже ніякого, але зате на голові кожної красувався вінок, сплетений із квітів, і кожна з них тримала в одній руці пальмову гілку, а в іншій — велику білу лілію.

У центрі площі, на відкритому місці, залитому місячним світлом, сидів сам король, біля ніг якого примостилася Гагула. За ним стояли Інфадус, Скрагга і дванадцять охоронців. Тут же перебували зо два десятки вождів, серед яких я упізнав більшу частину наших нових друзів, які приходили вночі з Інфадусом.

Твала вдав, що він дуже радий нашому прибуттю, і сердечно нас вітав, хоча я помітив, що він люто втелющився своїм єдиним оком у Амбопу.

— Привіт вам, білі люди зірок! — сказав він. — Сьогодні вас очікує зовсім інше видовище, ніж те, яке бачили ваші очі при світлі вчорашнього місяця. Але це видовище буде гірше, ніж учорашнє. Вигляд дівчат тішить око, і якби не вони, — тут він показав навкруг себе, — то і нас не було б тут сьогодні. Бачити мужчин приємніше. Солодкі поцілунки і ласки жінок, але дзвін списів і запах людської крові значно солодший. Хочете мати жінок із нашого народу, білі люди? Якщо так, то вибирайте найгарніших і стільки, скільки побажаєте. Всі вони будуть ваші. — І він замовк, чекаючи відповіді.

Така пропозиція була б, звичайно, заманливою для Гуда, оскільки він, як, між іншим, і більшість моряків, має великий потяг до жіночої статі. Я ж, як людина літня і навчена досвідом, заздалегідь знав, що це тягне за собою самі лише безконечні ускладнення і неприємності, яких жінки, на жаль, завжди завдають, що так само неминуче, як те, що за днем настає ніч.

— Спасибі тобі, о королю! — поспішно відповів я. — Але білі люди одружуються тільки з білими, тобто з подібними до себе. Ваші дівчата чарівні, але вони не для нас.

Король розсміявся.

— Добре, — сказав, — нехай буде по-вашому, хоча в нашій країні є приказка: жіночі очі завжди гарні, якого б вони не були кольору, і інша: люби ту, яка з тобою, оскільки знай, що та, яка далеко, напевно тобі невірна. Але, можливо, у вас на зірках це не так. У країні, де люди білі, все можливе. Нехай же буде по-вашому, білі люди, — наші дівчата не благатимуть вас стати вашими дружинами! Ще раз вітаю вас і також тебе, чорна людино. Якби вчора Гагула домоглася свого, ти був би мертвий, і труп твій уже закляк би! Твоє щастя, що ти також спустився із зірок! Ха! Ха!

— О королю! Я уб’ю тебе раніше, ніж ти мене, — спокійно відповів Ігнозі, і ти задубієш раніше, ніж мої члени втратять гнучкість.

Твала здригнувся.

— Ти говориш сміливо, юначе! — відповів він гнівно. — Дивися, не заходь так далеко!

— Той, чиї вуста кажуть істину, може бути сміливим. Істина — це гострий спис, який влучає в ціль і не дає промаху. Зірки посилають тобі це попередження, о королю!

Твала грізно нахмурився, і його єдине око люто блиснуло, але він нічого не відповів.

— Нехай дівчата починають танок! — гукнув він.

І зразу ж вибігла зграйка увінчаних квітами танцівниць. Вони мелодійно співали і при журливо-ніжному світлі місяця здавалися безплотними, повітряними істотами з іншого світу. Граційно згинаючись, вони то плавно і повільно кружляли, то неслися у запаморочливому вихорі, зображуючи бій, то наближалися до нас, то відступали, то розсипалися урізнобіч, здавалося, у безпорядку. Кожен їхній рух викликав захоплення у глядачів. Раптом танок припинився, і з кола танцівниць вибігла чарівна молода дівчина, яка, ставши перед нами, почала робити піруети з такою спритністю і грацією, що могла б присоромити більшу частину наших балерин.

Коли у знемозі вона відступила, її змінили інші дівчата. Вони по черзі танцювали перед нами, але ніхто з них не міг зрівнятися з першою за красою, майстерністю і витонченістю.

Коли всі красуні закінчили танцювати, Твала підняв руку і, звернувшись до нас, запитав:

— Котра ж із усіх дівчат найгарніша, білі люди?

— Звичайно, перша, — мимоволі вихопилося у мене, і я тут же спохопився, оскільки пригадав, що Інфадус сказав нам, що найгарніша має бути принесена у жертву Мовчазливим.

— Ти правду кажеш. Моя думка — твоя думка, і мої очі — твої очі. Я згоден з тобою, що вона найгарніша з усіх, але чекає її печальна доля, бо вона повинна померти!

— Так, повинна померти! — як луна, пропищала Гагула, кинувши швидкий погляд на нещасну жертву, яка, не підозрюючи своєї страшної долі, стояла ярдів за десять од своїх подруг, нервово обриваючи пелюстки квітів зі свого вінка.

— Чому, о королю, вона повинна померти? — вигукнув я, насилу стримуючи своє обурення. — Дівчина так гарно танцювала і зробила нам велику приємність. І вона така гарна! Було б безжалісним нагородити її смертю.

Твала засміявся і відповів:

— Такий наш. звичай. І ті кам’яні статуї, що сидять там, — він показав на три віддалені вершини, — повинні отримати те, що вони очікують. Якщо сьогодні я не умертвлю найпрекраснішу з дів, на мене і на мій дім упаде нещастя. Ось як заповідає пророцтво мого народу: “Якщо в день танка дів король не принесе найгарнішу дівчину в жертву Мовчазливим, які стоять на сторожі в горах, то і він, і його королівський дім упаде”. Слухайте, що я вам скажу, білі люди! Мій брат, що правив до мене, не приносив цих жертв через сльози жінки, і він був повалений так само, як і його дім, і я правлю замість нього. Але досить про це! — закричав він. — Вона повинна померти. — І, обернувшись до сторожі, він вигукнув: — Приведіть її сюди, а ти, Скрагга, гостри свого списа.

Два чоловіки вийшли вперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, зрозумівши небезпеку, що їй загрожувала, вона голосно скрикнула і кинулась утікати. Але міцні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, незважаючи на її сльози і опір.

— Як тебе звати, дівчино? — пропищала Гагула. — Що? Ти не хочеш відповідати? Чи ти хочеш, аби син короля убив тебе зразу?

Почувши ці слова, Скрагга, злісно посміхаючись, ступив крок уперед і підняв свого списа. У цю мить я помітив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоч очі дівчини були наповнені слізьми, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судорожно ламаючи руки.

— Дивіться! — закричав Скрагга захоплено. — Вона здригається від самого вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не доторкнулася! — І він погладив рукою широке лезо свого списа.

У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурчав про себе:

— При першій же зручній оказії ти поплатишся мені, негіднику!

— Ну, а тепер, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звати, дорога, — єхидно посміхаючись, сказала Гагула. — Ну, говори, не бійся.

— О мати! — відповіла тремтливим голосом нещасна дівчина. — Я з дому Суко, і звати мене Фулата. О мати, скажи мені, чому я повинна померти? Я нікому не зробила зла.

— Заспокойся, — продовжувала стара зі злорадною посмішкою. — Ти повинна бути принесена в жертву Мовчазливим, що сидять там, — і вона показала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, — і тому на тебе чекає смерть. Ліпше покоїтися вічним сном, аніж працювати день у день до сьомого поту свого. Ось чому ліпше померти, ніж жити. А ти помреш од величезної руки самого королівського сина!

Фулата у відчаї заламала руки і голосно вигукнула:

— О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося побачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечері на небосхилі? Невже ніколи в житті я не буду більше збирати квітів, покритих свіжою вранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки у яскравий сонячний день? Лихо мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворого ягняти! Лихо мені! Жоден коханий не обів’є стану мого й не гляне мені у вічі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!

І знову вона почала ламати руки, піднявши своє залите слізьми обличчя до неба. Ця увінчана квітами красуня була чудова у своєму відчаї, і я упевнений, що менш жорстокі люди, ніж ті три дияволи, перед якими вона стояла, виявили б до неї співчуття. Я думаю, що благання принца Артура, звернені до негідників, які прийшли його осліпити, були не менш зворушливі, ніж благання цієї дикунки52.

Але це ніяк не зворушило ні Гагулу, ні її пана, хоча я помітив вираз співчуття і жалю на обличчях вождів і варти, що стояла за королем. Щодо Гуда, то він скреготав зубами і ледве стримував своє обурення; нарешті, не стримавшись, він ступив крок уперед, наче бажаючи кинутися їй на допомогу. З проникливістю, такою властивою жінкам, дівчина зрозуміла, що відбувається в нього в душі. Вона підбігла до нього і, кинувшись перед ним на коліна, обняла його “чудові білі ноги”.

- О білий батьку з далеких зірок! — вигукнула вона. — Накинь на мене плащ твого захисту, візьми мене під крило твоєї могутності й урятуй од цих жорстоких людей!

— Добре, моя ясочко, я потурбуюся про тебе! — схвильовано відповідав Гуд англійською мовою. — Ну, встань, устань, дитя, заспокойся! — І, нахилившись до неї, він узяв її за руку.

Твала обернувся, і за його знаком Скрагга виступив уперед із піднятим списом.

— Час починати, — шепнув мені сер Генрі. — Чого ви чекаєте?

— Чекаю затемнення, — відповів я. — Ось уже з півгодини я не відводжу очей од Місяця, але в житті ще не бачив, щоб він так яскраво світив!

— Усе одно потрібно йти на ризик, і негайно, інакше дівчину уб’ють. Твала втрачає терпець.

Я не міг не погодитися із цим доказом і, до того як діяти, ще раз глянув на яскравий диск Місяця. Думаю, що ніколи жоден найревніший астроном, що бажав довести нову теорію, не очікував із таким хвилюванням початку небесного явища. Ступивши крок уперед і прийнявши найурочистіший вигляд, на який лише був здатен, я став межи розпростертою дівчиною і піднятим списом Скрагги.

— Королю! — промовив я. — Цього не буде! Ми не дозволимо тобі вбивати цю дівчину. Відпусти її з миром.

Твала скочив у шаленому гніві, й шепіт подиву пронісся серед вождів і зімкнутих рядів дівчат, що боязко оточили нас в очікуванні розв’язки цієї трагедії.

- Цього не буде? Біла собако, як смієш ти дзявкати на лева, який перебуває у своїй печері? Цього не буде? Чи при розумі ти? Бережися, щоб доля цієї дівчини не спіткала і тебе, і тих, із ким ти прийшов! Ти думаєш, що можеш урятувати і її, і себе? Хто ти такий, що наважуєшся ставати між мною і моїми жаданнями? Геть із дороги, кажу тобі! Скрагга, убий її! Ей, сторожа! Схопити цих людей!

Почувши цей наказ, кілька озброєних воїнів швидко вибігли з-за хатини, куди їх, мабуть, передбачливо заховали до нашого приходу.

Сер Генрі, Гуд і Амбопа стали біля мене і підняли свої гвинтівки.

— Зупиніться! — грізно закричав я, хоча, признатися, душа моя цієї миті пішла в п’яти. — Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися із зірок, кажемо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо Місяць. Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю Землю в морок. Насмільтеся тільки не послухатися, і ви побачите вочевидь усю силу нашого чародійства.

Моя погроза подіяла. Сторожа відступилася, а Скрагга зупинився мов укопаний із піднятим напоготові списом.

— Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвастається, що може погасити Місяць, наче світильник! — пищала Гагула. — Нехай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, нехай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто із ним прийшов!

Із відчаєм я глянув на Місяць і, на мою неймовірну радість, побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня Місяця почала помітно тьмяніти.

Я урочисто підняв руку до неба, причому мій приклад зразу ж наслідували сер Генрі і Гуд, і з пафосом продекламував кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі значуще і голосно промовив кілька рядків зі Старого заповіту, а Гуд звернувся до царя ночі з довжелезним потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатен.

Тінь повільно наповзала на сяючу поверхню Місяця, і, в міру того як вона рухалася, у натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

— Дивися, о королю! — закричав я. — Дивися, Гагула! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи дотримують своє слово білі жителі зірок, чи вони пустопорожні брехуни? Місяць темніє на ваших очах; незабаром настане суцільний морок, так, морок, у час, коли Місяць уповні! Ви просили чуда — ось воно! Гасни, о Місяцю! Погаси ж своє світло, ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Зойк страху вихопився у всіх присутніх. Натовп закам’янів од страху; дехто з криком упав на коліна і почав голосно тужити. Щодо Твали, то він сидів нерухомо, заціпенівши від страху, і я побачив, що, незважаючи на свою темну шкіру, він зблід. Тільки одна Гагула не злякалася.

— Тінь пройде! — кричала вона. — Не бійтеся, у своєму житті я це бачила не раз! Жодна людина не може погасити Місяць. Не падайте духом! Усе одно це пройде!

— Почекайте, і ви ще не це побачите! — кричав я у відповідь, підскакуючи на місці від хвилювання. — “О Місяцю! Місяцю! Місяцю! Місяцю! Чом ти такий холодний і непостійний?”

Ця підходяща цитата була позичена мною з одного дуже популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було дуже невдячним ображати владику небес, оскільки цього вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і по суті, мене не повинно було торкатися те, у яких стосунках був він із запальним закоханим. І, звернувшись до капітана, я додав:

— Ну, а тепер давайте ви, Гуде: я не пам’ятаю більше ніяких віршів. Прошу вас, починайте знову лаятися, друзяко!

Гуд із величезною готовністю відгукнувся на мій заклик до його таланту. Я ніколи не припускав, як може лаятися морський офіцер і які неосяжні його здібності в цій галузі. Протягом десяти хвилин він лаявся без перепочинку, причому майже жодного разу не повторився.

Тим часом темне кільце все більше запинало місячний диск, і величезний натовп у повному мовчанні, як зачарований, пильно дивився на небо, не маючи сил одвести очі від цього вражаючого видовища. Дивні, моторошні тіні поглинали світло Місяця. Панувала зловісна тиша. Все завмерло, наче скуте подихом смерті. Неквапно тягся час серед цієї урочистої безмовності. З кожною хвилиною повний диск Місяця все більше і більше заходив у тінь Землі, і пітьма невблаганно й величаво напливала на місячні кратери. Здавалося, що велика бліда куля наблизилася до Землі і стала ще більшою. Місяць набув мідного відтінку, а затим та частина його поверхні, яка не була ще охоплена мороком, стала попелясто-сірою, і, нарешті, перед настанням повного затемнення крізь темно-червоний туман вималювалися зловісні, мерехтливі обриси місячних гір і рівнин.

Кільце тіні все більше і більше закривало Місяць — воно тепер уже запнуло більше половини криваво-червоного диска. Стало задушливо. А тінь наповзала все далі й далі, темно-червона імла загусала все більше і більше, і ми вже ледве могли розрізняти люті обличчя людей, які перебували біля нас. Натовп мовчав, і Гуд перестав лаятися.

— Місяць помирає — великі чарівники вбили Місяць! — раптом голосно закричав Скрагга. — Ми всі тепер загинемо в мороці!

І, охоплений чи то люттю, чи то жахом, а можливо, тим і тим, він підняв свого списа й з усієї сили вдарив ним сера Генрі в груди. Але він забув про кольчуги, подаровані нам королем, які ми носили під одягом. Спис його відскочив, не заподіявши ніякої шкоди, і, до того як він устиг нанести другий удар, Куртіс вихопив у нього зброю і простромив його наскрізь. Скрагга упав мертвим.

Побачивши це, дівчата, вже збожеволілі від жаху з появою пітьми і зловісної тіні, пронизливо закричали і в дикій паніці кинулися бігти до воріт крааля. Але паніка охопила не тільки дівчат. Сам король у супроводі своїх охоронців та кількох вождів, а також Гагула, яка вміла шкандибати з неймовірною моторністю, кинулися в хатини.

Через хвилину площа спорожніла, лишилися тільки ми, Фулата, Інфадус, більша частина воєначальників, які відвідали нас уночі, і мертве тіло Скрагги, сина Твали.

— Вожді! — вигукнув я. — Ми здійснили чудо, яке ви від нас вимагали. Якщо ви задоволені, нам негайно треба залишити Луу і втікати в те місце, про яке ви казали. Наші чари триватимуть годину і ще півгодини. Скористаємося ж темрявою!

— Ходімо! — сказав Інфадус і рушив до воріт крааля.

За ним пішли у благоговійному трепеті полководці, ми самі й красуня Фулата, яку Гуд вів за руку.

Не встигли ми дійти до воріт, як Місяць остаточно сховався, і на чорному, як чорнило, небі стали загорятися зорі.

Ми взяли один одного за руки і, спотикаючись на кожному кроці, зникли в мороці.

Розділ XII ПЕРЕД БОЄМ

На наше щастя, Інфадус та інші вожді чудово знали кожну стежину в місті, отож, незважаючи на непроглядну пітьму, ми швидко рухалися вперед.

Ми йшли вже понад годину, коли нарешті затемнення почало спадати і той край Місяця, що зник першим, визирнув знову. Раптом ми побачили, як срібний промінь прорвався крізь морок, і з його появою виник якийсь дивовижний, червоний, наче полум’я, відблиск, що спалахнув, як яскравий світильник на темному фоні неба. Це було незвичайне і воістину прекрасне видовище. Хвилин через п’ять зорі почали бліднути, і стало так видно, що ми могли оглянутися навкруги. Виявилося, що ми вже вийшли за межі міста Луу і наближалися до великого пагорба з плоскою вершиною, що мала приблизно дві милі по колу.

Цей пагорб, що являв собою цілком звичну для Південної Африки формацію, був не дуже високий — не більше двохсот футів у найвищій своїй точці, проте схили його, покриті валунами, були досить стрімкими. Пагорб мав форму підкови. Вершина його утворювала плато, поросле травою, яке, за словами Інфадуса, використовувалося як військовий табір для великої кількості військ. Звичайно його гарнізон складався з одного полку, тобто трьох тисяч чоловік, проте, піднявшись крутим схилом, ми побачили при світлі Місяця, що знову появився і з кожною хвилиною сяяв усе яскравіше, що там зібралося кілька полків.

Коли ми вийшли нарешті на плато, воно виявилося заповненим юрмами людей, що тремтіли від страху. Незвичайне явище природи перервало їхній сон, І тепер, збившись у щільну й заціпенілу від жаху масу, вони спостерігали за ним.

Ми мовчки пройшли крізь цей натовп і опинилися біля хатини, що стояла в центрі плато. На наш великий подив, там нас чекало два чоловіки, навантажені нашими нечисленними манатками, які нам, звичайно, довелося лишити при поспішній втечі.

— Я послав по них, — пояснив мені Інфадус, — а також і по цю річ, — і він підняв давно втрачені штани Гуда.

Із захопленими вигуками Гуд кинувся до них і негайно почав їх надягати.

— Невже мій повелитель хоче сховати від нас свої чудові білі ноги? — з жалем вигукнув Інфадус.

Але Гуд уперся у своєму намірі, і його чудові білі ноги востаннє промайнули перед захопленими поглядами кукуанів.

Гуд — дуже скромна людина. Відтоді кукуанам довелося задовольняти свої естетичні запити лише спогляданням його єдиної бакенбарди, прозорого ока і зубів, що рухалися.

Усе ще окидаючи штани Гуда поглядом, сповненим блаженних спогадів, Інфадус повідомив нам, що він наказав зібрати полки на світанку, аби пояснити їм мету повстання, яке вирішили підняти воєначальники, а також для того, аби відрекомендувати їм законного спадкоємця престолу — Ігнозі.

Як тільки зійшло сонце, військо, яке мало загальну чисельність близько двадцяти тисяч воїнів і являло собою цвіт кукуанської армії, було зібране на широкому плато, куди пройшли і ми. Воїни були вишикувані в щільне каре. Видовище було грандіозне. Ми зупинилися на відкритій стороні квадрата, де нас швидко оточили головні вожді й воєначальники.

До них, після того, як запанувала мовчанка, і звернувся зі своєю промовою Інфадус. Як більшість представників кукуанської знаті, він був природженим оратором. Барвистою і витонченою мовою він оповів Історію батька Ігнозі — як його по-зрадницьки убив король Твала, як його дружину і сина було вигнано й приречено на голодну смерть. Потім він нагадав про те, як країна стогне і страждає під жорстоким ігом Твали, привівши для прикладу події попередньої ночі, коли багато кращих людей країни було піддано страшній смерті під тим приводом, що вони нібито є злочинцями. Далі він перейшов до розповіді про те, як білі вожді, споглядаючи з зірок Землю, побачили ці страждання і вирішили ціною власних утрат полегшити долю кукуанів; як вони взяли тому за руку законного короля цієї країни, Ігнозі, який знемагав у вигнанні, і провели його через гори; як вони вочевидь побачили темні діяння Твали і як, щоб переконати тих, що вагаються, і врятувати життя дівчини Фулати, вони силою свого могутнього чаклунства погасили Місяць і вбили молодого диявола Скраггу. Вони і далі готові бути вірними друзями кукуанів і допомогти їм повалити Твалу і звести законного короля, Ігнозі, на захоплений Твалою трон.

Він закінчив свою промову серед схвального шепоту. Тоді вперед виступив Ігнозі і в свою чергу звернувся до присутніх. Повторивши все, що сказав його дядько Інфадус, він закінчив свою сильну промову такими словами:

— О вожді, воєначальники, воїни і народ! Ви чули мої слова. Тепер ви повинні зробити вибір між мною і тим, хто сидить на моєму троні, тим, хто вбив свого брата і вигнав сина свого брата, щоб той помер у мороці й холоді. Вони, — показав він на вождів, — можуть сказати вам, чи справді я король, оскільки вони бачили змію, що оповилася навколо мого тіла. Коли б я не був королем, то хіба ці білі люди, що володіють таємницями чаклунства, були б на моєму боці? Тремтіть, вожді, воєначальники, воїни і народ! Хіба пітьма, якою вони покрили землю, щоб заселити страх у душі Твали, не стоїть ще перед вашими очима?

— Це так, — відповідали воїни.

— Я — ваш король. Я кажу вам, що я — король, — продовжував Ігнозі, випростовуючись на весь свій гігантський зріст і піднімаючи над головою бойову сокиру з широким лезом. — Якщо є серед вас людина, яка скаже, що це не так, нехай вона вийде вперед, і я уб’ю її, і кров її буде багряним знаком того, що я кажу вам правду. Нехай вона вийде вперед, кажу я. — І він потряс у повітрі своєю величезною сокирою, яка заблискотіла на сонці.

Оскільки ніхто, очевидно, не схилявся до того, щоб відгукнутися на цей героїчний варіант пісеньки “Ти виходь-но, Діллі, щоб тебе убили”, то наш колишній слуга продовжував свою тронну промову:

— Я справді ваш король, і якщо ви стоятимете в битві поруч зі мною, то я поведу вас до перемоги І до слави. Я дам вам биків і жінок, і ви займете перше місце в моєму війську. Якщо ж вам судилося полягти в бою, я ляжу разом із вами. Вислухайте обітницю, яку я даю вам. Коли я зійду на престол моїх предків, я покінчу з кровопролиттям у нашій країні. Вам більше не доведеться обурюватися несправедливими вбивствами, і ті, що полюють на чаклунів, не вистежуватимуть людей і не вбиватимуть їх без будь-якої причини. Жодна людина не помре насильницькою смертю, якщо вона не скоїла злочину. Припиниться грабування ваших краалів. Кожен із вас спатиме спокійно у своїй хатині, не боячись нічого, і правосуддя пануватиме на всій нашій землі. Чи зробили ви вибір, вожді, воєначальники, воїни і народ?

— Наш вибір зроблено, о королю! — пролунала відповідь.

— Добре. А тепер оберніться і гляньте, як посланці Твали поспішають із великого міста на схід і на захід, на північ і на південь, аби зібрати могутню армію і зрадити мене, і вас, і моїх білих друзів і захисників. Завтра чи, можливо, післязавтра Твала прийде сюди зі всіма, хто ще вірний йому. Тоді я зможу побачити, хто з вас справді відданий мені, хто не лякається померти у боротьбі за праве діло. І я кажу вам, що про цих людей я не забуду, коли надійде час ділити здобич. Я сказав, о вожді, воєначальники, воїни і народ. А тепер ідіть у свої хатини і готуйтеся до бою.

Настала тиша. Тоді один із вождів підняв руку, і прогримів королівський салют: “Куум!” Це був знак того, що полки визнали Ігнозі своїм королем. Після цього вони розійшлися, вишикувавшись у загони.

Через півгодини ми проводили військову раду, на якій були присутні всі командуючі полками. — Нам було зрозуміло, що невдовзі нас атакують чисельно переважаючі сили противника. Справді, з нашого зручного спостережного пункту нам було видно, як стягуються війська і як із Луу виходять у всіх напрямках посланці, безумовно, для того, щоб зібрати війська на допомогу королеві. У нас було близько двадцяти тисяч воїнів, що становило сім кращих полків країни. За підрахунками Інфадуса і вождів, зараз у Твали було зібрано в Луу в крайньому разі тридцять — тридцять п’ять тисяч воїнів, які лишалися вірними йому. Крім того, вони вважали, що до середини наступного дня він зможе зібрати ще не менше п’яти тисяч. Не виключалася можливість, що частина його військ дезертирує і перейде на наш бік, але на цьому, звичайно, не можна було будувати ніяких розрахунків. Поки що було зрозуміло одне: ведуться діяльні приготування, щоб завдати нам поразки. Великі загони озброєних воїнів уже з’явилися біля підніжжя пагорба. Все засвідчувало, що готується атака.

Проте Інфадус та інші вожді дотримувалися тієї думки, що цієї ночі противник не перейде в наступ, оскільки цей час буде присвячено підготовці. Крім того, необхідно було всіма можливими засобами розвіяти важке враження, справлене на воїнів затемненням Місяця, яке кукуани вважали за чаклунство. Воєначальники стверджували, що атака відбудеться вранці, і виявилося, що вони мали рацію.

Тим часом ми взялися за роботу, намагаючись якомога ліпше зміцнити свої позиції. Майже всі без винятку взяли в цьому участь. Здавалося, що не вистачить часу, аби закінчити все, що потрібно, але протягом дня були зроблені справжні чудеса. Пагорб, на якому ми перебували, являв собою швидше санаторій, аніж замок, оскільки переважно він служив табором для тих військових частин, яким раніше доводилося нести службу в районах країни, що вирізнялися нездоровим кліматом. Тому тепер довелося завалити сумлінно купами каміння усі шляхи, що вели на вершину пагорба, і зробити решту можливих підступів такими неприступними, наскільки це можливо за такий короткий час. У різних точках було складено купи валунів, які передбачалося скидати на противника. Для всіх полків було намічено певні позиції. Одне слово, ми здійснили всі підготовчі заходи, які нам вдалося спільно придумати.

Перед самим заходом сонця ми помітили невеликий гурт воїнів, що прямували до нас із Луу. В одного з них у руці був пальмовий листок на знак того, що він іде як парламентер.

Коли він наблизився, Ігнозі, Інфадус, представники воєначальників і ми самі спустилися до підніжжя пагорба йому назустріч. Це була людина мужньої зовнішності, у форменому плащі з леопардової шкури.

— Вітаю вас! — гукнув він, коли підійшов ближче. — Король вітає тих, хто почав святотатську війну проти нього. Лев шле вітання шакалам, які злобно ричать біля його ніг.

— Говори! — сказав я.

— Ось слова короля. Здайтеся на його милість, або вас спостигне гірша доля. У чорного бика вже вирвано плече, і король ганяє його, стікаючого кров’ю, по табору53.

— Які ж умови Твали? — поцікавився я.

— Його умови милосердні, як належить великому королеві. Ось слова Твали, Одноокого, Великого, Мужа тисячі жінок, Повелителя кукуанів, Хранителя Великої Дороги, Улюбленця тих, що сидять у безмовності там, у горах, Тельця Чорної Корови, Слона, чия хода стрясає землю, Остраху Злодіїв, Страуса, чиї ноги пожирають пустелю, Велетенського, Чорного, Мудрого короля за старовинним правом наслідування! Ось слова Твали: “Я буду милосердний, і для мене досить небагато крові. Одна людина з кожного десятка повинна буде померти, решті буде надано волю. Але біла людина на ім’я Інкубу, котра вбила мого сина Скраггу, і чорна людина, її слуга, що заявляє претензії на мій трон, і Інфадус, мій брат, який задумує заколот проти мене, — ці люди повинні вмерти в муках — їх принесуть у жертву Мовчазливим”. Такі милосердні слова Твали.

Після короткої ради з друзями я відповів йому дуже голосно, щоб мене могли почути всі воїни:

— Повертайся, пес, до Твали, який послав тебе, і скажи йому, що ми — Ігнозі, законний король кукуанів, Інкубу, Бугван і Макумазан — білі мудреці, що спустилися із зірок, чаклуни, які можуть гасити Місяць, Інфадус родом із королівського дому, вожді, воєначальники і народ, що зібрався тут, — відповідаємо Твалі і заявляємо, що ми не скоримося і що, раніше ніж двічі зайде сонце, труп Твали захолоне біля воріт його крааля, й Ігнозі, батька якого вбив Твала, буде царювати замість нього. А тепер іди, поки ми не вигнали тебе батогом, і бережися підняти руку на людей, схожих на нас.

Парламентер голосно засміявся:

— Мужчину не злякаєш пихатими речами! — вигукнув він. — Подивимося, чи будете ви завтра такими ж сміливцями, ви, які можете погасити Місяць! Воюйте ж, будьте відважні й веселі, поки вороння не обклює ваші кістки так, що вони стануть біліші, ніж ваші обличчя. Прощайте] Можливо, ми зустрінемося в бою. Прошу вас, не відлітайте поки що назад на зірки, дочекайтеся мене, білі люди!

І, запустивши в нас цю останню стрілу сарказму, він відійшов. Майже зразу ж услід за його відбуттям сонце сіло, і на землю спустилася пітьма.

Цієї ночі у нас було багато роботи, незважаючи на те, що всі були надзвичайно втомлені. Тривала підготовка до завтрашнього бою, оскільки це було можливим при світлі місяця. Посланці йшли, щоб передати наші розпорядження, і знову поверталися туди, де сиділи ми, радячись. Нарешті, приблизно о першій годині по півночі, ми зробили все, що було в наших силах, і весь табір заснув. Тільки вигуки вартових зрідка порушували тишу. Ми з сером Генрі у супроводі Ігнозі й одного з вождів спустилися з пагорба і обійшли передові пости. В міру того, як ми йшли, в найнесподіваніших місцях перед нами раптово виростали списи, виблискуючи в місячному світлі, і миттєво зникали, як тільки ми називали пароль. Зрозуміло було, що ніхто не спить на своєму посту. Потім ми вернулися, обережно пробираючись серед тисяч воїнів, що спали. Багато з них востаннє насолоджувалися сном на цій землі.

Місячне світло вигравало на їхніх списах і ковзало по обличчях тих, що спали, роблячи їх схожими на мерців. Холодний нічний вітер розвіював їхні плюмажі, подібні на ті, що прикрашають катафалки. Вони лежали безладно, розкидавшись у сні, і їхні здорові, могутні постаті здавалися примарними і дивними при місячному світлі.

— Як ви думаєте, чи багатьом із них судилося дожити до завтрашньої ночі? — запитав сер Генрі.

Я лише похитав головою у відповідь, продовжуючи дивитися на тих, що сплять. Моя уява була збуджена, незважаючи на втому, і мені здавалося, що крижана рука смерті вже торкнулася цих людей. Я подумки відмічав тих, на яких лежала фатальна печать, і мною оволоділо відчуття великої таємниці людського життя і глибока печаль од усвідомлення його трагічної приреченості. Сьогодні вночі ці тисячі людей сплять здоровим сном, а завтра вони, а можливо, і ми разом із ними, і багато інших загинуть, і холодний подих смерті скує їхні тіла. їхні дружини стануть удовами, їхні діти — сиротами, а їхні хатини ніколи більше не побачать своїх господарів. Тільки старий місяць так само безтурботно сяятиме, і нічний вітер так само ворушитиме траву, і широкі земні простори смакуватимуть щасливим відпочинком, так само як і впродовж цілої вічності до того, коли ці люди з’явилися на них, так само як і впродовж цілої вічності після того, коли вони будуть забуті.

Проте, поки існує світ, людина не помирає. Щоправда, ім’я її забувається, але вітер, яким вона дихала, і далі ворушить верхівки сосон у горах, відлуння слів, які вона казала, ще лунають у просторі, думки, народжені її мозком, стають сьогодні нашим надбанням. її пристрасті викликали нас до життя, її радості й печалі близькі і нам, а кінець, од якого вона пробувала з жахом утекти, чекає також кожного з нас.

Всесвіт справді повний привидів — не кладовищенських примар у похоронних саванах, а незгасних, безсмертних частинок життя, які, одного разу виникнувши, ніколи не помирають, хоча вони непомітно зливаються одна з одною і змінюються, змінюються вічно.

Подібні думки проходили в моїй свідомості, поки я стояв і дивився на похмурі, фантастичні обриси тіл воїнів, що спали, як сказано в їхній приказці, “на своїх списах”. У міру наближення старості мною, на великий мій жаль, все більше оволодіває огидна звичка розмірковувати.

— Куртіс, — звернувся я до сера Генрі, я перебуваю у стані найогиднішої паніки.

Сер Генрі погладив свою біляву бороду і засміявся.

— Мені вже не раз доводилося від вас чути подібні зауваження, Квотермейн, — сказав він.

— Так, але зараз я кажу це всерйоз. Я, знаєте, дуже сумніваюся, щоб комусь із нас вдалося дожити до наступної ночі. Нас атакують переважаючі сили противника, і надто мало надії, що нам удасться утримати свої позиції.

— У всякому разі, ми дешево їх не віддамо. Послухайте, Квотермейн, справа ця кепська, і, правду кажучи, не варто було нам у неї втручатися, але оскільки вже так вийшло, ми повинні зробити все, що в наших силах. Щодо себе я можу вам сказати, що коли мені судилося померти, то я визнаю за краще бути вбитим у бою. До того ж тепер, коли залишилося так мало шансів на те, що я знайду мого нещасного брата, мені легше примиритися з думкою про смерть. ле сміливого супроводжує удача, — можливо, на нас іще чекає успіх. Різанина, звичайно, буде жахлива, і, оскільки ми повинні підтримати свою репутацію, нам доведеться бути в найнебезпечніших місцях.

Останнє зауваження сер Генрі мовив похмурим голосом, але в очах його спалахували іскорки, що свідчили зовсім про інше. Мені навіть здалося, що серу Генрі насправді подобалося воювати.

Потім ми пішли до себе і проспали дві години.

Якраз перед сходом сонця нас розбудив Інфадус, який прийшов сказати, що в Луу спостерігається велике пожвавлення і що дрібні загони королівських військ рухаються до наших передових постів.

Ми встали й одяглися до бою. Усі ми зодягл кольчуги, за які при сьогоднішньому стані справ ми були дуже вдячні Твалі. Сер Генрі зайнявся цим із захопленням і одягнувся, мов кукуанський воїн.

— Коли ви в Країні Кукуанів, робіть, як кукуани, — зауважив він, натягуючи кольчугу на свої широкі плечі, які вона облягала, як рукавичка.

Але на цьому він не зупинився. На його прохання Інфадус видав йому повну бойову форму. Він одягнув плащ із леопардової шкури, який носили вожді, увінчав своє чоло плюмажем із чорного страусового пір’я, який вважався привілеєм вищих воєначальників, і підперезався чудовою муча з білих буйволячих хвостів. Сандалі, бойова важка сокира, круглий залізний щит, обтягнутий білою буйволячою шкурою, і належна за статутом кількість толл, або метальних ножів, доповнювали його спорядження, до якого він усе ж додав іще і свій револьвер. Туалет був, звичайно, дикунський, але я повинен сказати, що ніколи не бачив вражаючого видовища, ніж сер Генрі в цих шатах, які ще більше підкреслювали його могутню статуру. Коли ж невдовзі прибув Ігнозі, зодягнутий у такий же костюм, я подумав про себе, що вперше бачу двох таких чудових богатирів. Не можу похвастатися, що кольчуга личила так само мені чи Гуду. Річ у тому, що капітан не захотів розлучатися зі своїми штанами. Слід признатися, що огрядний джентльмен кремезної тілобудови, з моноклем в оці й обличчям чисто виголеним на одному боці, зодягнутий у кольчугу, ретельно заправлену в досить потріпані вельветові штани, справляє, безперечно, надзвичайне, але в жодному разі не значуще враження. Про себе можу сказати, що, оскільки моя кольчуга була для мене завелика, я одягнув її поверх усього свого одягу, і вона досить незграбно стирчала увсебіч. Окрім того, я вирішив іти в бій із голими ногами, щоби при потребі, якщо доведеться стрімко відступати, легше було втікати; тому я пожертвував штанами, залишившись тільки в самих вельдскунах. Спис і щит, якими я не вмів користуватися, кілька толл, револьвер і, нарешті, великий плюмаж, який я прикрутив до мисливського капелюха, щоб зробити свою зовнішність іще кровожерливішою, завершили мою скромну екіпіровку. На додаток до всього цього з нами, звичайно, були наші гвинтівки. Але оскільки в нас було дуже мало набоїв, вони були непотрібні під час атаки, тому ми розпорядилися, аби їх несли воїни, які йшли слідом за нами.

Спорядившись у похід, ми поспішно поїли і вирушили подивитися, як ідуть справи. В одному пункті гірського плато був невеликий пагорб із коричневого каміння, що водночас слугував штабом і спостережним пунктом. Тут ми знайшли Інфадуса, оточеного його полком Сірих, який був, безумовно, ліпшим у кукуанській армії. Це був той полк, який ми вперше побачили в прикордонному краалі. Полк, нині чисельністю три тисячі п’ятсот чоловік, лишався в резерві, і воїни групами лежали на траві, спостерігаючи, як довгі колони королівських військ, наче низка мурах, виповзають із Луу. Здавалося, цим колонам нема кінця. Всього їх було три, і кожна нараховувала не менше одинадцяти-дванадцяти тисяч чоловік.

Вийшовши за межі міста, вони вишикувалися у бойовому порядку. Потім один загін повернув праворуч, другий — ліворуч, а третій став повільно наближатися до нас.

— А-а! — сказав Інфадус. — Вони збираються атакувати відразу з трьох боків!

Ця новина була надто серйозною, оскільки наша позиція на вершині гори, у крайньому разі півтора милі навколо, була дуже розтягнутою і важко було сконцентрувати для оборони наші порівняно малі сили. Але оскільки ми не могли вказувати противникові, у який спосіб слід нас атакувати, нам потрібно було за цих складних умов зробити все можливе. Тому ми розіслали в усі кінці накази підготуватися до відбиття окремих атак.

Розділ XIII НАПАД

Без найменшої ознаки квапливості й метушні всі три колони повільно просувалися вперед. На відстані близько п’ятисот ярдів од нас середня — вона ж головна — колона зупинилася у місці, де починалася та вузька смуга землі, яка врізалася в наш пагорб, що мав приблизно форму підкови і бокові відроги якого були повернуті до Луу. Цей маневр був розрахований на те, щоб дати можливість іншим двом колонам обійти пагорб і напасти на нас одночасно з трьох боків.

— Ех, якби у нас був гетлінг54, тяжко зітхнувши, сказав Гуд, дивлячись на зімкнуті фаланги воїнів, що стояли внизу. — Через двадцять хвилин я очистив би всю рівнину!

— Але оскільки його нема, — відповів сер Генрі, не варто і зітхати за ним. А що, коли ви, Квотермейн, спробуєте в них вистрелити? Чи зможе ваша куля долетіти до того рослого молодця, який, здається мені, командує усім загоном? Однак гадаю, що у вас стільки ж шансів улучити в нього, скільки й промахнутися. Б’юся об заклад на цілий соверен, який чесно плачу, — якщо, звичайно, ми виплутаємося з цієї історії, що ваша куля не долетить до нього у крайньому разі на п’ять ярдів.

Це зачепило мене за живе, і, зарядивши “експрес” розривною кулею, я став чекати, поки мішень у супроводі ординарця не відійшла ярдів на десять од загону, щоб ліпше роздивитися наші позиції. Я ліг і, поклавши “експрес” на скелю, прицілився. Беручи до уваги траєкторію і ту обставину, що моя гвинтівка била лише на триста п’ятдесят ярдів, я прицілився в горло, розрахувавши, що куля повинна влучити воїнові просто в груди. Він стояв зовсім спокійно, і влучити в нього, здавалося, було легко, але чи то через те, що подув раптом вітер, чи від хвилювання, чи через те, що мішень була від мене далеко, розрахунки мої не виправдалися.

Прицілившись, як мені здавалося, зовсім точно, я спустив курок, і коли хмара диму розсіялася, то, на свою велику досаду, я побачив, що мій воїн стоїть цілий і неушкоджений, а ординарець, який стояв не менше як за три кроки ліворуч, лежить на землі, очевидно вбитий. Командир, у якого я цілився, швидко обернувся і, явно збентежений, кинувся бігти до свого загону.

— Браво, Квотермейн! — закричав Гуд. — Ви його здорово налякали.

Це мене страшенно розлютило, оскільки нема для мене нічого неприємнішого, ніж промахнутися в присутності свідків, і я по змозі намагаюся цього уникати. Коли людина є знавцем лише однієї справи, вона прагне підтримати свій авторитет майстерністю. Ця невдача так мене розлютила, що я тут же здійснив досить необачний вчинок. Поспіхом прицілившись у генерала, що втікав, я послав йому навздогін другу кулю. Цього разу я не промахнувся — бідолаха, високо змахнувши руками, упав ниць, наче підкошений. Я ж од цього нестримно запалився, наче справжній звір. Усе це я приводжу на підтвердження того, як мало ми думаємо про інших, коли справа стосується нашої безпеки, гонору чи репутації.

Наші воїни, що бачили мій подвиг, вітали його голосними, захопленими вигуками, як новий доказ чарів білих людей і щасливу прикмету нашого успіху. Загін же, яким командував убитий щойно воєначальник (згодом ми дізналися, що він справді був командиром колони), почав безладно відступати. Сер Генрі і Гуд зразу ж схопили гвинтівки і заходилися стріляти; особливо старанним у цьому відношенні був Гуд, що посилав зі свого вінчестера кулю за кулею у суцільну лаву воїнів, які відступали; я також стрельнув у них двічі. У результаті, як нам гадалося, ми вивели з ладу чоловік шість-вісім, поки вони не опинилися на відстані, де наші постріли не могли завдати їм шкоди.

Як тільки ми припинили стрільбу, звідкись праворуч пролунало погрозливе ревіння, одразу ж підхоплене неприятелем ліворуч, і обидві колони ворога водночас кинулися на нас із обох фронтів.

Почувши це зловісне ревіння, уся суцільна лава воїнів, що стояла перед нами, трохи розступилася і, співаючи якусь дику пісню, неквапно побігла до нашої височини, а тоді — по вузькій зеленій смузі, затиснутій межи відрогами пагорба. Ми троє (Ігнозі лише час од часу допомагав нам) зустріли їх рясним рушничним вогнем, але нам удалося вбити лише кілька чоловік. На нас ішла могутня лавина озброєних людей, і стріляти в неї було все одно, що кидати дрібні камінчики назустріч величезній хвилі, що насувалася.

А вони, розмахуючи і брязкаючи списами, з криком просувалися вперед і вже тиснули наші сторожові охорони, виставлені біля підніжжя пагорба. Після цього наступ дещо вповільнився, бо хоча ми ще не вчинили їм серйозного опору, але нападаючим доводилося лізти вгору, і вони пішли повільніше. Наша перша лінія оборони розташувалася приблизно на півдорозі межи підніжжям пагорба і його вершиною, друга лінія розташувалася на п’ятдесят ярдів вище, а третя проходила по самому краю плато.

Вороги підступали все ближче і ближче з голосним воїнським кличем:

— Twala! Twala! Chiele! Chiele! (Твала! Твала! Бий! Бий!)

А наші воїни відповідали:

— Ignosi! Ignosi! Chiele! Chiele!

Тепер неприятель був зовсім близько. У повітрі назад і вперед заблискотіли толли, і противники з пронизливим, диким лементом кинулися один на одного.

Зав’язався бій, і люди, що билися на смерть, стали падати, як листя від осіннього вітру. Але невдовзі переважаючі сили противника взяли гору, s наша перша лінія оборони стала повільно відступати, поки не злилася з другою. Тут битва розгорілася з новою силою, і знову наші воїни змушені були відступати вище, поки нарешті через двадцять хвилин після початку битви не вступила в бій наша третя лінія оборони.

Але оскільки на той час нападаючі вже украй потомилися І, крім того, втратили багато людей убитими і пораненими, то прорватися крізь суцільну стіну списів їм виявилося не під силу. Протягом деякого часу битва то розпалювалася, то затухала, ошаленілі від люті орди дикунів то просувалися уперед, то подавалися назад, і тому результат битви був Іще під сумнівом. Сер Генрі стежив за цією відчайдушною бійкою захоплено І раптом, не кажучи ні слова, кинувся у самий вир битви. Гуд — слідом за ним. Щодо мене, то я визнав за ліпше залишитися на своєму місці.

Наші воїни побачили гігантську фігуру сера Генрі серед тих, що билися, і з подвоєною люттю кинулися на ворога з вигуками:

— Nanzia Inkubu! Nanzia Unkungunklovo! (З нами Слон!) Chiele! Chiele!

Із цієї миті можна було не сумніватися у результаті бою. Крок за кроком, відчайдушно відбиваючись, воїни Твали почали відступати вниз по схилу пагорба, поки нарешті, дещо розгублені, не з’єдналися зі своїми резервами. У цю мить з’явився гонець і повідомив, що атака відбита і з лівого флангу. Я вже почав вітати себе з тим, що хоч на деякий час битва припинилася, як раптом, жахнувшись, ми побачили, що наші воїни, які билися на правому фланзі, втікають до нас через плато і за ними женеться величезна юрма ворогів, яким, очевидно, вдалося прорватися в цьому місці.

Ігнозі, що стояв біля мене, відразу зрозумів цю ситуацію і негайно віддав наказ, за яким резервний полк Сірих, що перебував навкруг нас, тут же вишикувався і приготувався до бою.

Ігнозі знову віддав наказ, який було підхоплено і передано воєначальникам, і буквально наступної миті я, на свою велику досаду, сам не знаю як, опинився у гущі скаженої атаки наших військ, що кинулися назустріч ворогові. Я опинився у такому становищі, що мені нічого не лишалося, як бігти з ними, і я, намагаючись триматися якомога ближче до велетенської фігури Ігнозі, мчав за ним так, наче хотів, щоб мене вбили. Хвилини через дві — мені здалося, що час летить неймовірно швидко — ми врізалися в гурт наших воїнів, що втікали від ворога, але тут же примкнули до нас. А тоді — тоді я не знаю, що сталося. Я лише пам’ятаю жахливий, оглушливий шум щитів, що зіштовхнулися, несподівану появу величезного бандита, очі якого, здавалося, були готові вискочити з орбіт, і спрямований на мене закривавлений спис. Я упевнений, що від самого такого видовища більшість людей тут же упали б знепритомнівши, але повинен із гордістю признатися, що я не розгубився, відразу збагнувши, що коли залишуся на місці, то мені буде кепсько. Тому, як тільки я побачив, що це страшне видиво готове на мене кинутися, я упав йому просто під ноги, і так спритно, що мій бандит не міг зупинитися і зі всього розбігу перескочив через моє простягнуте тіло і гримнувся об землю. Перш ніж він устиг підвестися, я скочив на ноги і тут же з ним покінчив, вистреливши з револьвера.

Незабаром після цього хтось збив мене з ніг, і я упав знепритомнівши.

Прочунявшись, я побачив схилене наді мною обличчя Гуда, який тримав у руці гарбузяний бутель із водою, і помітив, що перебуваю біля кам’яного пагорба, тобто на плато, біля нашого спостережного пункту.

— Як почуваєтеся, старий? — запитав він мене схвильовано.

Я підвівся і, перш ніж відповісти, обтрусився.

— Нічого, спасибі вам.

— Слава богу! Коли я побачив, що вас сюди несуть, у мене підкосилися ноги: я подумав, що вам кінець.

— Цього разу обійшлося благополучно, друзяко. Думаю, що від удару в мене просто запаморочилося у голові. Але скажіть, чим же все закінчилося?

— Поки що ворога відбито зі всіх боків. Втрати величезні: з нашого боку цілих дві тисячі вбитих і поранених, із їхнього ж, напевно, не менше, ніж три. Подивіться на це видовисько! — І він показав на довгі лави людей, що наближалися до нас.

Вони йшли групами по чотири чоловіка і тримали щось схоже на носилки, зроблені зі шкур, до яких у кожному куті були прикріплені петлі, щоби їх зручніше було нести. Між іншим, таких носилок завжди дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, кількість яких здавалася безконечною, лежали поранені. Поранених приносили, їх нашвидкуруч обдивлялися лікарі, яких припадало по десять на кожен полк. Якщо рана була неважка, воїна відносили і сумлінно лікували, наскільки, звичайно, це дозволяли існуючі умови. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то під приводом лікарського огляду один із лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко й безболісно помирав. Звичайно, це жахливо, але, з другого боку, чи не справжній це вияв милосердя?

У цей день таких випадків було багато. Завжди до цього вдаються, коли рана нанесена в тулуб, оскільки великі леза кукуанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що лікувати їх неможливо. У більшості випадків нещасні були непритомними; тим же, які були при свідомості, вирішальний розтин артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була такою моторошною, що ми з Гудом поспішили піти. На своєму віку я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене гнітючіше враження, ніж ця операція, коли закривавлені руки лікаря, розтинаючи жили, звільняли хоробрих людей од мук у такий страшний спосіб. Лише одного разу в житті мені довелося випробувати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живими.

Щоб не бачити цього страшного видовища, ми поспішно попрямували на протилежний бік пагорба, де зустріли сера Генрі, який усе ще тримав у руках бойову сокиру, а також Ігнозі, Інфадуса і одного чи двох вождів. Вони дуже серйозно про щось радилися.

— Слава богу, що ви прийшли, Квотермейн! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення і він має намір оточити нас для того, щоб узяти голодом.

— У такому випадку справа наша погана.

— Безперечно. Тим більше, що Інфадус каже, що в нас закінчується вода.

— Це так, мої повелителі, ствердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку велику кількість людей, і вода в ньому швидко зменшується. Іще до настання темряви ми страждатимемо від спраги. Послухай, Макумазан! Ти мудрий і, зрозуміло, бачив багато війн у країні, звідки прийшов, — певно, якщо ви, білі люди, взагалі воюєте у себе на зірках. Скажи, що нам робити? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, що загинули. Але ми дали Твалі урок: яструб не думав, що чапля вчинить йому опір. Наш дзьоб простромив йому груди, і він боїться напасти на нас знову. Ми також вимучені. Тепер він чекатиме, коли ми помремо; він сповиє нас, як змія свою здобич, і ждатиме, поки ми самі не здамося.

— Розумію, — сказав я.

— Отож, Макумазан, ти бачиш, що у нас нема води і дуже мало харчів, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або знемагати і слабіти, як лев, що помирає від голоду в своєму лігві, або спробувати прокласти собі шлях на північ, або, — тут він підвівся і показав на тісно зімкнуті лави наших ворогів, — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — великий воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у тенетах, і люди Твали падали під його сокирою, мов молоді колоски пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитрий старий лис, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але перед тим ми хочемо вислухати твій голос, о Макумазан, і голос людини з прозорим оком.

— А що скажеш ти, Ігнозі? — запитав я.

— Ні, батьку мій, — відповів наш колишній слуга, який був зодягнутий у пишні дикунські військові обладунки і виглядав як справжній король-воїн, — говори ти, і дозволь мені вислухати твої слова. Ти мудрий; у порівнянні з тобою я лише нерозумна дитина.

Вислухавши таке настійне прохання Ігнозі і квапливо порадившись із Гудом і сером Генрі, я кількома словами висловив йому свою думку, сказавши, що, оскільки ми були оточені й у нас уже відчувається нестача води, нам потрібно самим напасти на Твалу. Я порадив Ігнозі зробити це негайно, раніше ніж “затягнуться наші рани” і поки вигляд переважаючих сил противника не змусить серця наших воїнів “розтопитися, мов жир на вогні”. Інакше, зауважив я, деякі воєначальники зможуть передумати і, помирившись із Твалою, перейти на його бік і навіть зрадити нас.

Моя думка була, очевидно, вислухана схвально. Повинен сказати, що ні до цього, ні після мої поради не зустрічали такої поваги, як у кукуанів. Але останнє слово було надане Ігнозі, котрий, відтоді як був визнаний законним королем, користувався майже безмежними правами своєї верховної влади, включаючи, звичайно, остаточне вирішення питань військового керівництва. Тому всі очі присутніх спрямувалися на нього.

Деякий час Ігнозі мовчав, мабуть, обдумуючи становище, що склалося, і тоді сказав:

— Інкубу, Макумазан і Бугван, хоробрі білі люди і друзі мої! І ти, Інфадус, брат батька мого, і ви, вожді! Я вирішив: я нападу на Твалу сьогодні, й від цього удару залежатиме моя доля і моє життя — так, моє життя і життя усіх вас. Слухайте, що я вирішив. Ви бачите, що цей пагорб вигинається, наче півмісяць, і рівнина врізується у його вигин зеленим язиком?

— Ми це знаємо, — ствердив я.

— Так ось, — продовжував Ігнозі. — Зараз полудень. Нехай наші воїни вгамують свій голод І відпочинуть після виснажливої битви. Коли сонце повернеться і трохи пройде по небу, наближаючись до заходу, нехай твій полк, Інфадус, спуститься ще з одним на зелений язик. Коли Твала це побачить, він кине туди свої полки, щоб знищити твоїх воїнів. Але місце оте вузьке, і полки ворога кидатимуться проти тебе лише по одному, і твої воїни знищуватимуть їх один за одним. Очі всієї армії Твали будуть спрямовані на битву, подібної до якої не бачив жоден, хто жив на землі. З тобою, Інфадус, піде мій друг Інкубу. Коли Твала побачить його бойову сокиру, що виблискувала в першій лаві Сірих, серце його охопить хвилювання, і він занепаде духом. Я ж поведу другий полк, який стоятиме за тобою, бо якщо Сірі будуть знищені, що можливо, — залишиться король, за якого битимуться. Зі мною піде мудрий Макумазан.

— Добре, о королю! — відповів Інфадус, який, очевидно, ставився з великою байдужістю до того, що буде знищений його полк.

Справді, ці кукуани — дивовижний народ! Їх не лякає смерть, якщо цього вимагає виконання обов’язку.

— І поки очі всієї армії Твали будуть спрямовані на цю битву, — продовжував Ігнозі, одна третина наших воїнів, що лишилися живими, тобто майже шість тисяч чоловік, спуститься плазом з правого відрога нашого пагорба і нападе на лівий фланг армії Твали, а друга третина так само непомітно спуститься з лівого відрога і нападе на його правий фланг. І коли я побачу, що воїни, які спустилися з відрогів, готові кинутися на Твалу, тоді я з моїми воїнами нападу на нього спереду. Якщо нам пощастить, то перемога буде за нами, і, до того як ніч промчить по горах на своїх чорних волах, ми вже спокійно сидітимемо в Луу. А тепер давайте підкріпимося їжею і приготуємося до бою. А ти, Інфадус, розпорядися, щоб мої накази були точно виконані. Так! Нехай мій білий батько Бугван піде з правим крилом, аби його виблискуюче око сповнювало відвагою серця воїнів.

Ці короткі розпорядження було виконано з дивовижною швидкістю, що ще раз переконало мене, яка досконала військова організація у Країні Кукуанів. Потрібно було всього лише трішки більше години, щоб роздати воїнам їжу (яку вони тут же знищили), сформувати три загони і пояснити вождям план нападу. Наші війська, що нараховували тепер близько вісімнадцяти тисяч чоловік, були приведені до бойової готовності, за винятком сторожі, залишеної приглядати за пораненими.

Тут підійшов Гуд і потис руку мені й серу Генрі.

— Прощайте, друзі, сказав він. — Згідно з наказом, я іду з правим крилом і тому прийшов із вами попрощатися. Може, нам не доведеться більше зустрічатися, — додав він багатозначно.

Ми мовчки потисли один одному руки, виявивши при цьому традиційно встановлену для англійців норму хвилювання.

— Справа наша ризикована, — сказав сер Генрі, і його гучний голос злегка здригнувся. — Признатися, я не впевнений, що побачу завтрашнє сонце. Наскільки я розумію, Сірі, з якими мені належить іти, повинні битися доти, поки не будуть повністю знищені, щоб дати можливість боковим загонам непомітно спуститися із відрогів пагорба, обійти полки Твали і напасти на них зненацька. Ну що ж, нехай буде так. У всякому разі, це буде смерть, гідна мужчини! Прощайте і ви, старий, — звернувся він до мене. — Хай боронить вас бог! Я сподіваюся, що ви виплутаєтеся з усієї цієї історії і заволодієте алмазами, але, якщо вам судилося лишитися живим, Квотермейн, послухайтеся моєї поради: ніколи більше не майте справи з претендентами на престол!

Гуд іще раз міцно потис нам руки і пішов. Тоді до нас підійшов Інфадус і провів сера Генрі на визначене для нього місце в першій лаві Сірих. А я з найпохмурішими думками вирушив з Ігнозі і зайняв своє місце в полку, що мав іти в атаку в другу чергу.

Розділ XIV ОСТАННІЙ БІЙ СІРИХ

Через кілька хвилин полки, які дістали завдання атакувати противника з флангів, виступили в цілковитій мовчанці. Вони рухалися обережно, під прикриттям гірського пасма, щоб приховати свій маневр од зірких очей розвідників Твали.

Через півгодини полки зайняли свої позиції, утворивши “роги”, чи фланги, армії. Тим часом Сірі разом із підкріпленням у складі полку, відомого під назвою Буйволів, стояли нерухомо. Це було основне ядро армії, яке повинно було прийняти на себе головний удар противника.

Обидва ці полки були майже зовсім свіжі і я повному складі. Вранці Сірі були в резерві, а в сутичці з атакуючими частинами, що прорвали нашу лінію оборони, коли я, б’ючись у їхніх лавах, отримав у подяку приголомшливий удар по голові, вони втратили дуже мало людей. Щодо Буйволів, то вони вранці утворювали третю лінію оборони на лівому фланзі, і, оскільки атакуючим не вдалося прорвати в цьому пункті другу лінію, їм зовсім не довелося брати участь у бою.

Інфадус був передбачливим старим воєначальником. Він чудово знав, як важливо підняти бойовий дух воїнів перед такою гарячою битвою. Тому він використав це півгодинне затишшя, щоб звернутися до свого полку Сірих Із промовою. Поетичною мовою він роз’яснив воїнам, яку високу честь їм виявлено у зв’язку з тим, що їх посилають воювати на передовій лінії, до того ж із білим воїном у їхніх лавах, який спустився із зірок. Якщо ж військо Ігнозі здобуде перемогу, він обіцяв усім, хто уціліє у бою, багато худоби, а також підвищення у званні.

Я оглянув довгі ряди чорних плюмажів, що розвівалися, і суворі обличчя воїнів і, зітхнувши, подумав, що всього лише через одну коротку годину якщо не всі, то більшість цих прекрасних воїнів-ветеранів, кожному з яких було не менше сорока років, лежатимуть мертвими або помираючи. Інакше не могло бути, — вони були присутні при читанні свого вироку, винесеного з тією мудрою зневагою до людського життя, яка вирізняє великого воєначальника. Це часто допомагає йому зберегти свої сили і здійснити завдання — він іде на знищення певної кількості людей, аби забезпечити решті своєї армії успіх у боротьбі за досягнення поставленої мети. Сірі заздалегідь були приречені і знали це. Завдання їхнє полягало в тому, щоб уступати в бій із полками армії Твали у міру того, як вони один за одним будуть входити на вузьку зелену смугу рівнини, затиснуту між відрогами пагорба. Вони повинні були битися до повного знищення противника або ж доти, поки фланговим частинам не настане сприятливий момент для атаки. Все це їм було відомо, проте вони ні хвилини не вагалися, і я не помітив ні тіні страху на їхніх обличчях. Вони стояли перед нами — люди, що йдуть на вірну смерть, готові навіки розпрощатися з благословенним світлом дня, але без трепету чекаючи здійснення свого вироку. Незважаючи на напруженість моменту, я не міг не порівнювати стану їхнього духу з моїм власним, який був далеко не спокійним, і в мене вихопилося мимоволі зітхання заздрості й захоплення. Ніколи раніше мені не доводилося зустрічати такої повної відданості ідеї обов’язку і такої повної байдужості до її гірких плодів.

— Ось ваш король! — закінчив свою промову старий Інфадус, указуючи на Ігнозі. — Ідіть, щоб битися і полягти за нього, — такий обов’язок відважних. Нехай буде навіки проклятим і покритим ганьбою ім’я того, хто боїться померти за свого короля, того, хто втікає від ворога. Ось ваш король, вожді, воєначальники і воїни! Тепер присягніть священному знакові змії, а потім ідіть за нами — Інкубу і я покажемо вам шлях у саме серце військ Твали.

Настала хвилинна мовчанка. Тоді раптом серед зімкнутих флангів, що стояли перед нами, виник легкий шум, схожий на віддалений рокіт моря: це руків’я шести тисяч списів почали тихо стукати по щитах. Поступово цей шум посилювався, ніби розширюючись, заглиблюючись і наростаючи, поки нарешті не перетворився на оглушливий гуркіт, відлуння якого, відбите горами, здавалося перекотами грому й заповнювало повітря важкими хвилями звуків. Згодом він став затихати і нарешті завмер зовсім. У тиші раптом прогримів оглушливий королівський салют.

Я подумав про себе, що Ігнозі мав право зазнати величезної гордості в цей день, — напевно, жодного з римських імператорів так не вітали гладіатори, що йшли на смерть.

Ігнозі висловив свою вдячність за це грандіозне виявлення пошани тим, що підняв свою бойову сокиру. Тоді Сірі вишикувалися, утворивши три колони, кожна чисельністю близько трьох тисяч воїнів, не рахуючи командирів, і рушили на свої позиції. Коли остання колона пройшла майже п’ятсот ярдів, Ігнозі став на чолі Буйволів, які також вишикувалися в три колони. За його командою ми рушили вперед. Нічого й казати про те, що я в цю мить щонайпалкіше молився, аби мені вдалося врятувати свою шкуру і вийти цілим із цієї неприємної історії. Мені доводилося бувати в незвичайних ситуаціях, але в такій поганющій я опинився вперше. Ніколи мої шанси на порятунок не були такі нікчемні.

На той час, як ми досягли краю плато, Сірі пройшли вже половину шляху, спускаючись по схилу пагорба. Біля його підніжжя починався покритий травою клин, що врізувався у центр підкови, яку утворювали відроги пагорба. Цей клин був схожий на стрілку у кінському копиті, що змикалася з підковою.

У таборі Твали, на рівнині, було помітно великий рух. Полки один за одним виходили швидким кроком, що переходив на біг, поспішаючи досягти основи зеленого трикутника раніше, ніж атакуючі частини вийдуть на рівнину Луу.

Цей клин, що мав глибину приблизно сотні три ярдів навіть біля основи, був не більше трьохсот п’ятдесяти кроків у поперечнику, а у вузькій своїй частині, чи вершині, заледве дев’яносто кроків. Спустившись із пагорба, Сірі вийшли на вершину зеленого трикутника однією коленою, але, дійшовши на місце, де трикутник ставав досить широким, знову вишикувалися в три ряди і завмерли.

Тоді ми — тобто Буйволи — також спустилися на вершину трикутника І зайняли позицію в резерві, приблизно на сто ярдів позаду за останньою лінією Сірих і дещо вище від них. Скориставшись тимчасовою бездіяльністю, ми спостерігали, як уся армія Твали швидко рухається у напрямку до нас. Мабуть, за час після ранішньої атаки встигли підійти укріплення, і зараз, незважаючи на втрати, армія нараховувала не менше сорока тисяч чоловік. Чим ближче наступаючі війська наближалися до основи трикутника, тим очевидніше вони починали вагатися — що робити далі, оскільки побачили, що одночасно тільки один полк може пройти в ущелину утворену відрогами пагорба. Крім того, на відстані приблизно сімнадцяти ярдів од входу в ущелину стояв знаменитий полк Сірих, краса і гордість кукуанської армії, готовий перепинити їм дорогу, так само як колись троє римлян утримували міст проти тисячі нападників. Напасти на Сірих можна було тільки з фронту, оскільки з обох флангів їх захищали високі схили пагорба, покриті валунами. Наступаючі завагалися і нарешті зупинилися. Мабуть, вони не дуже прагнули схрестити свої списи з цими похмурими, мужніми воїнами, вишикуваними у три лінії і готовими прийняти бій. Із рядів наступаючих раптом вибіг якийсь високий воєначальник у звичайній шапці із страусового пір’я, у супроводі групи вождів і ординарців, — напевно, це був сам Твала. Він віддав наказ, і перший полк із криками кинувся в атаку на Сірих, які і далі стояли, не рухаючись, в повному мовчанні, поки атакуючі не опинилися на відстані ярдів сорока від них і град толл упав із брязкотом на їхні ряди.

Тоді раптовим кидком Сірі з голосним криком кинулися вперед, піднявши свої списи, і обидва полки змішалися у стрімкому рукопашному бою. Наступної миті брязкіт щитів, що зіштовхнулися, як гуркіт грому, долинув до нашого слуху, і вся рівнина, здавалося, запалала спалахами сонячного світла, що відбивалося списами. Хитаючись, наче морські хвилі, сила-силенна людей, що били одне одного, розгойдувалася з боку на бік, але це тривало недовго. Раптом лінії нападаючих почали помітно рідшати, і тоді повільною, довгою хвилею Сірі прокотилися по них, абсолютно так само, як морська хвиля наростає і перекочується через підводну скелю. Мети було досягнуто — полк нападаючих було повністю знищено, але й від Сірих лишилося тепер тільки два ряди. Вони втратили вбитими третину полку.

Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч мовчки, очікуючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив узад і вперед, відновлюючи порядок. Отож він був іще живий!

Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами вбитих, поранених і тих, що помирали. їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який швидко передали по рядах воїнів. Цей наказ забороняв убивати поранених ворогів, і, як ми могли бачити, виконувався він неухильно. У противному разі видовище було б жахливим. Щоправда, думати про це у нас не було часу.

Другий полк, у воїнів якого, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати тих дві тисячі Сірих, що лишилися в живих і стояли, як і перше, у зловісному мовчанні. І знову, коли противник підійшов на відстань сорока ярдів чи близько того, Сірі звалилися на нього з нищівною силою. Знову почувся оглушливий брязкіт щитів, і похмура трагедія повторилася цілком. Деякий час здавалося майже неможливим, що Сірим знову вдасться отримати гору. Атакуючий полк, що складався з молодих воїнів, бився незвичайно люто, і спочатку здалося, що Сірі поступаються під напором цієї сили людей. Різанина була жахлива, сотні воїнів щохвилинно падали пораненими і вбитими. Серед крику тих, що билися, і стогонів тих, що помирали, під супровід брязкоту схрещуваних списів чувся безперервний вигук торжества “S’gee, s’gee!”, який видавав переможець у ту мить, коли він устромлював свого списа в тіло полеглого ворога.

Однак чудова дисципліна, стійкість і мужність можуть здійснити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це незабаром стало зрозуміло. Тільки ми подумали, що Сірим надійшов кінець, і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що перекриває шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вертів у повітрі, високо над своїм плюмажем. Толі сталася якась переміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо, мов скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб відкотитися назад. Раптом вони рушили знову, і цього разу — уперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми могли все чітко бачити. Ще хвилина — і атака ослабла.

— Так, це справжні воїни! Вони знову здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготав зубами від хвилювання, стоячи поруч зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!

Раптом, неначе клуби диму, що вирвався з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі групи втікаючих людей, услід за якими летіли, розвіваючись на вітрі, їхні білі плюмажі. їхні противники лишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому вступили в бій, лишилося щонайбільше шість сотень людей, із ніг до голови забризканих кров’ю. Решта лежали вбитими. Розмахуючи списами у повітрі, воїни, що лишилися живими, видали переможний клич. Ми чекали, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але замість цього вони кинулися вперед, переслідуючи противника. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із положистими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили навкруг нього потрійне кільце. Згодом — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, мабуть, неушкодженого, що стояв на вершині пагорба. З ним був наш давній друг Інфадус. Але ось полки Твали знову атакували приречених на смерть сміливців, і зав’язався новий бій.

Напевно, кожен, хто читає цю історію, давно вже зрозумів, що я, чесно кажучи, трішки боягузливий і, безперечно, абсолютно не прагну ув’язуватися в битви. Щоправда, мені доводилося часто потрапляти в неприємне становище І проливати людську кров, але я завжди мав до цього величезну огиду і намагався, наскільки можливо, не втрачати ні краплі власної крові, часом навіть не соромлячись утікати, якщо здоровий глузд підказував мені, що це необхідно. Проте в цю мить я уперше в житті відчув бойовий запал у своїх грудях. Уривки войовничих віршів із легенд Інголдзбі разом із кровожерливими рядками зі Старого заповіту виростали в моїй пам’яті, як гриби у темноті. Кров моя, яка до цієї миті наполовину захолонула від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопив дикий потяг убивати, нікого не щадячи. Я озирнувся на зімкнуті ряди воїнів, що стояли за нами, і на хвильку мене зацікавило, чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки гарячково здригалися, вуста були напіввідкриті, люті обличчя виражали шалену спрагу бою, очі дивилися пильним поглядом нишпорки, що помітила свою жертву.

Тільки серце Ігнозі, якщо робити висновок щодо його здатності володіти собою, билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем із леопардової шкури, хоч і він безперервно скреготав зубами. Далі я не міг стриматися.

— Невже ми повинні стояти тут, поки не пустимо коріння, Амбопа, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.

— О ні, Макумазан, — відповів він, — дивися. Настає зручна мить — скористаймося нею!

У цей час свіжий полк стрімким маневром обійшов кільце Сірих біля невеликого пагорба і, повернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, піднявши свою бойову сокиру, Ігнозі дав сигнал до атаки. Прогримів бойовий клич кукуанів, і Буйволи, як морський приплив, стрімко кинулися в атаку.

Мені несила розповісти, що за цим сталося. Я пам’ятаю тільки лютий, але планомірний натиск, од якого, здавалося, здригнулася земля, несподівану зміну лінії фронту, переформування полку, проти якого була спрямована атака, тоді страшний удар, приглушений гомін голосів і безперервне поблискування списів, яке я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість прояснилася, я побачив, що стою серед решток полку Сірих, недалеко від вершини пагорба. Просто переді мною стояв не хто інший, як сам сер Генрі. Тоді я не мав ніякого уявлення про те, у який спосіб я туди потрапив. Сер Генрі пізніше розказав мені, що шалена атака Буйволів винесла мене майже просто до його ніг, де я і лишився, коли вони посунулися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і затягнув мене в середину його.

Щодо битви, яка сталася за цим, — хто візьметься описати її? Знов і знов лави воїнів хвилями кидалися на наше кільце, яке щохвилини зменшувалося, знов і знов ми відбивали їхній натиск. Мені здається, що десь дуже гарно сказано про подібну битву:

Звитяжцям я належне віддаю! У непроникному, як ліс, строю Вони стояли. А тих, хто впав в бою, Живі в тих лавах заступили враз.

Це було розкішне видовище. Час од часу загони противника мужньо переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою тіла вбитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб додати до гір мерців свої власні трупи.

Я із захопленням спостерігав, як стійкий старий воїн Інфадус зовсім спокійно, наче на параді, вигукував накази, глузливі зауваження і навіть жартував, аби підняти дух своїх нечисленних уцілілих воїнів. Коли ж налітала чергова хвиля атакуючих, він ішов туди, де зав’язувався найпалкіший бій, аби взяти особисту участь у відбитті атаки. І все ж іще чудовіше видовисько являв собою сер Генрі. Страусове пір’я, що прикрашало його голову, було зрізане ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося на вітрі. Він стояв несхитно, цей гігант, схожий на стародавнього датчанина, його руки, сокира, кольчуга — все було покрите кров’ю, і ніхто не міг витримати нанесеного ним удару. Час од часу я бачив, як він спрямовував свій удар на якогось відважного воїна, що насмілювався вступити з ним у бій. Убиваючи ворога, він гукав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щит, ламав на друзки спис, падав на череп ворога, поки вже ніхто нарешті з власної волі не наважувався наблизитися до великого білого “umtagati”, тобто чаклуна, який убивав, залишаючись сам неушкодженим.

Але раптом у рядах ворогів пролунав крик: “Твала, Твала!”, і з самої гущі атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий гігант-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і зодягнутий у кольчугу.

— Де ж ти, Інкубу, ти, білий чоловіче, вбивце Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — вигукнув він і в цю ж саму мить кинув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж протяв щит і лишився стирчати в ньому, затиснутий залізним каркасом.

Після цього з лементом Твала плигнув уперед, просто на сера Генрі, і наніс своєю бойовою сокирою такий удар по його щиту, що саме тільки потрясіння від удару змусило сера Генрі, хоча він і був дуже сильною людиною, упасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і скінчився, оскільки цієї ж миті з боку полків, які тіснили нас, долинув крик жаху, і, глянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була запруджена майоріючими плюмажами воїнів, що кинулися в атаку. Наші загони, зайшовши з флангів, прийшли нам на допомогу. Ліпшого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачив Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій бійці з рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які вели бій на деякій відстані від Сірих. Ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відволікли, таким чином, увагу противника, який не думав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворені фланговими загонами, вже майже зімкнулися. І тепер, раніше ніж полки Твали змогли переформуватися для оборони, воїни, що зайшли з флангів, кинулися на них як хорти.

Через п’ять хвилин кінцівку бою було вирішено. Полки Твали, охоплені з обох флангів і вимотані страшною різаниною із Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Невдовзі вони в паніці розсипалися по всій рівнині, що простягалася між нами і Луу. Щодо тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як від чародійства, і виявилося, що ми стоїмо самі, немов скеля, від якої відринуло море. А що вже за видовище відкрилося перед нашими очима! Навколо нас купами лежали мертві і помираючі, а від Сірих лишилося живими тільки дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк утратив більше двох тисяч дев’ятисот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці і час од часу оглядаючи те, що лишилося од його полку.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей. — Потім він обернувся до сера Генрі й потис йому руку. — Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів своє довге життя серед воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

У цей час Буйволи почали проходити мимо нас, вирушаючи у Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що лишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми підійшли до Ігнозі. Він повідомив нам, що йде на Луу, аби завершити перемогу і взяти в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши незначну частину шляху, ми раптом побачили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже впритул до нього лежав труп кукуанського воїна.

— Мабуть, він поранений, — схвильовано сказав сер Генрі.

У цей же час сталося щось дивне. Мертве тіло кукуанського воїна, точніше те, що здавалося мертвим тілом, раптом скочило, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів шкереберть, і почало наносити йому удари списом. Із жахом ми кинулися туди і, підбігши, побачили, що мускулястий воїн, тикає списом у розпростертого Гуда, який при кожному цьому ударі задирає вгору всі свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з вигуком “Ось тобі, чаклуне!” — утік. Гуд не ворушився, і ми вирішили, що з нашим бідолашним товаришем все закінчено. У великій журбі ми підійшли до нього і дуже здивувалися, коли помітили, що, незважаючи на блідість і очевидну слабість, він безтурботно усміхається і навіть не загубив свого монокля.

— Кольчуга просто чудова, — прошепотів він, коли ми нахилилися над ним. — Здорово я його обдурив! — І з цими словами він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений у ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього противника не завдав йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покрили все його тіло. Він дивовижно щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки в цей час ми не могли йому нічим допомогти, його поклали на щити, сплетені з лози, які застосовувалися для перенесення поранених, і понесли слідом за нами.

Підійшовши до ближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на сторожі біля інших виходів із міста. Командир полку підійшов і привітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись із нами, Ігнозі надіслав гінців до всіх воріт міста, щоб передати обложеним наказ відкрити ворота, а також і королівське слово, яким обіцяв життя і прощення усім воїнам, які складуть зброю. Це справило сподіваний ефект. Зараз же під торжествуючі вигуки Буйволів через рів був опущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Уживши відповідних заходів щодо обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Вздовж усіх доріг стояли похмурі і пригнічені воїни. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі, що проходив мимо, як свого короля. Ми йшли все далі, просто до крааля Твали. Коли ми ступили на величезну площу, де за день чи за два до цього відбувався огляд військ і за ним — полювання на відьом, ми побачили, що вона зовсім порожня. Ні, зовсім порожньою вона не була — на далекому її краю, перед своєю хатиною, сидів сам Твала, і біля нього не було нікого, крім Гагули.

Це було сумне видовище — скинутий король, що сидів, опустивши голову на кольчугу, яка обтягувала йому груди. Його бойова сокира і щит лежали поруч, і з ним зосталася одна лише стара карга. Незважаючи на всі жорстокості і злочини, що він учинив, я відчував, що мною на хвильку оволодів жаль до цього поваленого кумира, який упав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн із усієї його армії, жоден придворний із числа тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не лишилися з ним, аби розділити гіркоту падіння. Нещасний дикун! Він був одним із багатьох, яким доля дає жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, хто зганьблений; той, хто принижений і беззахисний, лишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Правду сказати, у цьому випадку він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши у ворота крааля, ми попрямували через площу туди, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань до п’ятдесяти метрів, наш полк зупинився, а ми в супроводі лише невеликої охорони ступили до нього, причому, коли ми йшли, Гагула вигукувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підняв свою прикрашену плюмажем голову, пильно дивлячись на свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому стримувана лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як великий алмаз у нього на чолі.

— Вітаю тебе, о королю! — сказав він із гіркою насмішкою у голосі. — Ти, хто їв мій хліб, а тепер за допомогою чарів білих людей посіяв смуту в моїх полках і розбив мою армію, — вітаю тебе! Яку долю ти мені готуєш, о королю?

— Таку ж, яка спостигла мого батька, на троні якого ти сидів усі ці довгі роки! — пролунала сувора відповідь.

— Гаразд. Я покажу тобі, як треба помирати, щоб ти міг пригадати, коли настане твій час. Дивися, там, де сідає сонце, небо покрите кров’ю. — І він показав своєю закривавленою бойовою сокирою на вогненний диск сонця, що заходило. — Добре, що і моє сонце закотилося разом із ним. А тепер, о королю, я готовий померти, але я прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою55, яке дароване всім членам королівського дому кукуанів. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо навіть ті боягузи, які сьогодні втікали з поля бою, сміятимуться з тебе.

— Я дозволю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу, оскільки король б’ється лише на війні.

Похмуре око Твали оглянуло наші ряди. На хвильку мені здалося, що він затримав свій погляд на мені, і я затремтів од жаху. А що, коли він вирішив почати поєдинок із мене? Хіба я міг розраховувати на перемогу над цим скаженим дикуном, що був на зріст шість із половиною футів і мав таку могутню статуру? В такому разі я міг би все одно негайно покінчити з собою. Я поспішно прийняв рішення відмовитися від поєдинку, навіть якби в результаті цього мене з ганьбою вигнали з Країни Кукуанів. По-моєму, все-таки ліпше, якщо вас Із насмішками виженуть геть, аніж порубають на шматки бойовою сокирою. Раптом він заговорив:

— Що скажеш ти, Інкубу? Чи не завершити нам те, що ми почали сьогодні, чи мені доведеться назвати тебе жалюгідним боягузом?

— Ні, обірвав його Ігнозі, ти не повинен битися з Інкубу.

— Звичайно, ні, якщо він боїться цього, — сказав Твала.

На лихо, сер Генрі зрозумів це зауваження, і кров ударила йому в обличчя.

— Я з ним битимуся, — сказав він. — Він побачить, чи боюсь я його!

— Ради бога, — благально звернувся до нього я, — не ризикуйте своїм життям, б’ючись із цією відчайдушною людиною! Адже кожен, хто бачив вас сьогодні під час бою, знає, що ви не боягуз.

— Яз ним битимуся, — понуро відповів сер Генрі. — Ніхто не сміє називати мене боягузом. Я готовий! — І, ступивши крок уперед, він підняв свою сокиру.

Я був у відчаї від цього безглуздого донкіхотського вчинку, але, звичайно, якщо вже він вирішив битися, я нічого не міг із ним зробити.

— Не бийся з ним, мій білий брате, — звернувся до сера Генрі Ігнозі, дружньо поклавши руку на його плече, — ти досить уже зробив сьогодні. Якщо ти постраждаєш од його руки — це розсіче надвоє моє серце.

— Я буду з ним битися, Ігнозі, повторив сер Генрі.

— Що ж, тоді йди, Інкубу. Ти відважна людина. Це буде гарний бій. Дивися, Твала, Слон готовий зустріти тебе в бою.

Колишній король дико розреготався, ступив уперед і став віч-на-віч з Куртісом. Мить вони стояли так. Проміння сонця, що заходило, осявало їхні фігури і зодягало їх у вогняну броню. Це була підходяща пара.

Потім вони почали описувати кола, обходячи один одного з піднятими бойовими сокирами.

Раптом сер Генрі плигнув уперед і наніс своєму противникові страшний удар, але Твала встиг ухилитися. Удар був такий сильний, що сер Генрі ледве не впав сам. Його противник блискавично скористався цією обставиною. Крутячи над головою свою важку бойову сокиру, він раптом спрямував її з такою неймовірною силою, що в мене душа заховалася в п’яти. Я думав, що все вже скінчено. Але ні — швидким рухом лівої руки сер Генрі підняв щит і затулився від удару сокири. У результаті сокира відсікла край щита, і удар припав серові Генрі на ліве плече. Проте щит так послабив удар, що він не завдав особливої шкоди. Сер Генрі зараз же наніс новий удар противнику, але Твала також прийняв його на свій щит. Тоді удари пішли один за одним. Противникам поки що вдавалося чи ухилятися від них, чи затулятися щитом. Усюди наростало загальне хвилювання. Полк, який спостерігав за поєдинком, забув про дисципліну; воїни підійшли зовсім близько, і при кожному ударі у них виривалися вигуки радості чи зітхання відчаю. Якраз у цей час Гуд, якого, коли ми прийшли, поклали на землю поруч зі мною, отямився і, сівши, став спостерігати за подією. Незабаром він скочив на ноги і, схопивши мене за руку, почав стрибати з місця на місце на одній нозі, тягнучи мене за собою і вигукуючи підбадьорливі зауваження серу Генрі.

— Давай, старий! — репетував він. — Оце так удар! Цілься у центр корабля! — і так далі.

Сер Генрі, затулившись щитом од чергового удару, раптом сам ударив із усією своєю силою. Удар пробив щит противника і щільну броню, прикриту ним, і наніс Твалі глибоку рану в плече. Із зойками люті і болю Твала вернув удар із процентами, із такою силою, що він розсік руків’я бойової сокири сера Генрі, зроблену з кістки носорога і охоплену для міцності стальними кільцями, і поранив Куртіса в обличчя.

Зойк відчаю вихопився з натовпу Буйволів, коли вони побачили, що широке лезо сокири нашого героя упало на землю. А Твала знову підняв свою страшну зброю і з криком кинувся на свого противника. Я заплющив очі. Коли я розплющив їх знову, я побачив, що щит сера Генрі валяється на землі, а сам він, обхопивши своїми могутніми руками Твалу, бореться з ним. Вони розгойдувалися взад-вперед, стискаючи один одного у ведмежих обіймах, напружуючи свої могутні м’язи у відчайдушній боротьбі, відстоюючи життя, дорогоцінне для кожного, і ще дорогоціннішу честь. Надлюдським зусиллям Твала змусив англійця втратити рівновагу, і обидва вони впали і, продовжуючи боротися, покотилися по вапняковій бруківці. Твала весь час пробував нанести Куртісові удар по голові своєю бойовою сокирою, а сер Генрі силкувався пробити кольчугу Твали своєю тол-лою, яку витягнув із-за пояса.

Цей поєдинок гігантів являв собою жахливе видовище.

— Заберіть у нього сокиру! — лементував Гуд, і, можливо, наш боєць почув його.

У всякому разі, кинувши свою толлу, він схопився за сокиру, яка була прикріплена де руки Твали ремінцем із шкіри буйвола. Котячись по землі і важко дихаючи, вони боролися за сокиру, мов дикі коти. Раптом шкіряний ремінець лопнув, і тоді з величезним зусиллям сер Генрі вирвався з обіймів Твали. Зброя лишилася в нього в руці. Наступної секунди він скочив на ноги. З рани на його обличчі струменіла червона кров. Скочив також і Твала. Витягши з-за пояса важку толлу, він кинувся на Куртіса і наніс йому удар у груди. Сильний удар влучив у ціль, але той, хто зробив цю кольчугу, досконало володів своїм мистецтвом, тому що вона витримала удар сталевого ножа. З диким криком Твала наніс новий удар. Його важкий ніж знову відскочив од сталевої кольчуги, змусивши сера Генрі похитнутися. Твала знову пішов на свого противника. У цей час наш відважний англієць зібрав усі свої сили і зі всього розмаху спрямував на Твалу удар сокири. Схвильований вигук вихопився з тисячі горлянок, і здійснилося неймовірне! Здавалося, що голова Твали зіскочила з пліч; вона впала, покотилася, підплигуючи, по землі просто до Ігнозі й зупинилася якраз біля його ніг. Іще секунду труп стояв. Кров била фонтаном із перерізаних артерій. Потім він упав на землю, і золотий обруч, зіскочивши з шиї, покотився по землі. У цей час сер Генрі, знемігши від утрати крові, важко упав просто на обруч.

Через секунду його підняли; чиїсь дбайливі руки обмили холодною водою його обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий.

Якраз цієї миті, коли сховалося сонце, я підійшов туди, де в пилюзі лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола І подав його Ігнозі.

— Візьми його, законний королю кукуанів! — сказав я.

Ігнозі увінчав діадемою своє чоло і тоді, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого обезголовленого ворога і почав переможну пісню, таку чудову й водночас таку дику, що я безсилий передати її чарівність. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав дуже красивим голосом твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я завмер од захоплення під впливом цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і дзвінкою, як старогрецька, справила на мене таке ж враження, незважаючи на те, що я був дуже втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

— Нарешті, почав він, — нарешті наше повстання увінчане перемогою і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги піднялися і обтрусили сон. Вони прикрасилися пір’ям і приготувалися до бою.

Вони піднялися і схопили свої списи. Воїни покликали вождів: “Прийдіть і ведіть нас”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Керуй нами в бою”.

Вони піднялися у своїй гордості, ці двадцять тисяч воїнів, і ще двадцять тисяч.

Пір’я, що прикрашало їхні голови, покрило землю, як пір’я птиці покриває її гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так, вони високо підкидали свої списи, що виблискували в сонячному світлі. Вони жадали бою і були наповнені радістю.

Вони рушили проти мене. Найсильніші бігли, щоб знищити мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його можна вважати вже мерцем!”

Тоді я дихнув на них — і моє дихання було схоже на дихання бурі, і вони перестали існувати.

Мої блискавки пронизали їх. Я знищив їхню силу, вбивши їх блискавкою своїх списів. Я розбив їх у порох громом мого голосу.

Їхні ряди розкололися, розсипалися, вони зникли, як ранковий туман.

Вони пішли на поживу воронам і лисицям, і поле бою наситилося їхньою кров’ю.

Де ж ті сильні, які піднялися вранці?

Де ж ті горді, які кричали: “Його можна вважати вже мерцем!”, чиї голови було прикрашено пір’ям, що майоріло на повітрі?

Вони схиляють свої голови — але не сон клонить їх. Вони лежать, наче сплять, — але це не сон.

Вони забиті. Вони пішли у морок і не вернуться знову. Інші заберуть їхніх жінок, і діти забудуть про них:

А я — король! Наче орел, я знайшов своє гніздо.

Замисліться! Далеко я забрів під час своїх блукань, коли ніч була темна, але я вернувся у свій рідний дім, коли зайнялася зоря.

Прийдіть під покров моїх крил, о люди, і я утішу вас, і страх і зневіра відійдуть.

Настав щасливий час, час винагороди.

Мені належить худоба, яка пасеться у долинах, і діви в краалях також належать мені.

Зима минула, настає пора літа.

Тепер Зло запне своє обличчя од сорому, і Благоденство розквітне в країні, наче лілії.

Радій, радій, мій народе! Нехай радіє уся країна, тому що в порох повергнута тиранія, тому що я король!

Він замовк, і з густих сутінків пролунала відповідь:

— Ти — наш король!

Таким чином, слова, сказані мною посланцеві Твали, виявилися пророчими. Не минуло відтоді і сорока восьми годин, а обезголовлений труп Твали вже захолонув біля воріт його крааля.

Розділ XV ХВОРОБА ГУДА

Коли поєдинок скінчився, сера Генрі й Гуда віднесли в хатину Твали, куди пішов і я.

Обидва вони були ледве живі від утрат крові і крайнього виснаження, та й мій стан був ненабагато ліпший. Хоча я людина міцна й витривала і можу знести більшу напругу, ніж багато інших, завдяки тому що я худий, добре загартований і натренований, але в цей вечір я теж ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, нанесена мені левом, особливо сильно мучить мене. До того ж моя голова буквально розколювалася на частини від отриманого вранці удару, після якого я знепритомнів.

Узагалі, важко було уявити собі жалюгідніше тріо, ніж те, яке являли ми собою у той пам’ятний вечір. Ми тішилися тим, що нам іще надзвичайно пощастило, оскільки, хоча наш стан був досить сумний, ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, іще вранці сповнених життя і сил, тепер лежали мертвими на полі битви.

Так-сяк із допомогою чарівної Фулати, яка, відтоді як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо турбувалася про Гуда, нам удалося стягнути із себе кольчуги, які, безперечно, врятували життя двом із нас, і тут побачили, що ми всі покриті саднами і синцями. Хоча стальні кільця кольчуги і завадили списам застромитися в наші тіла, але вберегти нас од цих синців і саден вони, звичайно, не змогли. У сера Генрі і Гуда все тіло було суспіль покрите синцями, та й у мене їх було немало. Фулата принесла нам якісь ліки з розтертого листя з дуже приємним запахом, які значно полегшили наші страждання, коли ми їх приклали, як пластир, до хворих місць. Але хоча і синці були болючі, вони не так нас турбували, як рани сера Генрі і Гуда. У капітана була наскрізна рана у м’якій частині його “чудової білої ноги”, і він утратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших пошкоджень, була глибока рана на верхній щелепі, яку йому нанесла бойова сокира Твали.

На щастя, Гуд — дуже непоганий лікар, і, як тільки нам принесли його маленьку скриньку з ліками, він ретельно промив обидві рани, і тоді, незважаючи на тьмяне світло примітивної кукуанської лампи, що була в хатині, ухитрився досить дбайливо їх зашити. Після цього він густо змазав рани якоюсь антисептичною маззю, що зберігалася в маленькому горщечку в його аптечці, і ми перев’язали їх рештками носовика.

Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були недужі, щоб їсти іншу їжу. Насилу проковтнувши його, ми упали на купу чудових карос — килимів зі звіриних шкур, розкиданих по долівці великої хатини вбитого короля. І ось дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі — людина, яка його вбила! Я кажу “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Почати з того, що повітря в буквальному розумінні слова було наповнене “по дорогих загиблих гіркого ридання і з помираючими тужного прощання”. З усібіч долітали зойки і жалібне голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. І не дивно, що вони так гірко плакали, тому що в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третю частину кукуанської армії. У мене серце розривалося на частки, коли я лежав і слухав ці стогони і ридання за тими, хто ніколи вже більше не повернеться. І тільки тоді я особливо чітко усвідомив увесь жах того, що відбулося на догоду людському честолюбству.

До півночі безперервні крики і голосіння стали потроху стихати, і залягла тиша, що час од часу порушувалася протяжними, пронизливими зойками, які долинали з хатини, що стояла за нашою: це Гагула завивала над мертвим тілом Твали.

Нарешті я заснув неспокійним сном, здригаючись і без упину просинаючись. Мені все здавалося, що я знову дійова особа трагедії, що розігралася протягом останньої доби: то я бачив, що воїн, якого я власною рукою послав на смерть, знову на мене нападає на вершині пагорба, то я знову перебував у славному кільці Сірих, що виборювали собі безсмертя у бою проти полків Твали, то прикрашена плюмажем закривавлена голова самого Твали котилася біля моїх ніг, скрегочучи зубами і люто поблискуючи своїм єдиним оком.

Але так чи інак, ця ніч нарешті минула. Коли ж настав світанок, я побачив, що мої товариші спали не ліпше за мене. У Гуда була сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, а також, на мою величезну тривогу, харкати кров’ю. Мабуть, це був результат якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна простромити кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі почувався значно ліпше і був досить свіжий і бадьорий, хоч усе його тіло і заніміло до такої міри, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні сміятися.

Близько восьмої години ранку нас провідав Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть іще не лягав: потрясіння минулого дня, очевидно, мало на ньому позначилися — це був старий, загартований у боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потис нам руки, хоча його дуже засмутив важкий стан Гуда. Я помітив, що він ставиться до сера Генрі з благоговінням, наче той не був звичайною людиною, І справді, згодом ми дізналися, що вся Країна Кукуанів вважала могутнього англійця надприродною істотою. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого втомливого кривавого дня він міг вступити в поєдинок із самим Твалою — королем і найсильнішим у країні воїном — і одним помахом перерубати його бичачу шию. Цей удар увійшов у кукуанів у приказку, і відтоді вияв виняткової сили чи незвичайний воєнний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.

Інфадус повідомив нам, що всі полки Твали підкорилися Ігнозі і що такі ж вияви покірності надходять од усіх воєначальників Країни Кукуанів.

Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край усім хвилюванням, оскільки Скрагга був єдиним сином скинутого короля і, таким чином, у Ігнозі не лишалося серед живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.

Коли я сказав Інфадусу, що Ігнозі прийшов до влади через потоки крові, старий воїн знизав плечима.

— Так, — відповів він, — тільки час од часу проливаючи кров, можна тримати у спокої кукуанський народ. Так, багато вбито, але лишилися жінки, і незабаром підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер країна на деякий час заспокоїться. Після відвідин Інфадуса того ж ранку до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Дивлячись на нього, коли він наближався до нас із царською величчю, оточений улесливим почтом, я мимоволі згадав високого зулуса, котрий усього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані просити взяти його в прислугу. І я мимоволі подумав про мінливість долі і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.

— Привіт, о королю! — сказав я, устаючи.

— Так, Макумазан, нарешті я король. І все з ласки ваших трьох правих рук.

Ігнозі повідомив нам, що в нього все йде добре і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб показатися на ньому своєму народові.

Я запитав його, що він вирішив робити з Гагулою.

— Вона злий дух нашої країни, — відповів він. — Я її уб’ю і разом із нею усіх тих, що полюють на чаклунів. Вона стільки жила, що ніхто не може пригадати того часу, коли вона не була стара, і це вона навчила чародійства тих, що полюють на чаклунів. Небеса, що перебувають над нами, бачать, що саме Гагула зробила нашу країну такою жорстокою.

— Проте вона багато знає, заперечив я. — Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

— Це так, — відповів він задумливо. — Вона і тільки вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі і сидять Мовчазливі.

— І де зберігаються алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен повести нас у копальні, навіть якщо для цього доведеться пощадити життя Гагули, оскільки вона одна знає туди дорогу.

— Я цього не забуду, Макумазан, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов глянути на Гуда і побачив його у сильному маренні. Лихоманка, викликана раною, міцно в ньому засіла, і йому щогодини ставало все гірше й гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано не доглядала його. Жінки лишаються жінками в усьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я здивовано спостерігав, як ця темношкіра красуня вдень і вночі, схилившись над ложем людини, спалюваної лихоманкою, виконувала свої обов’язки, пов’язані з доглядом за хворим, наче досвідчена сестра-жалібниця. Перші дві ночі я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, відповідно до свого стану, оскільки він сам ледве рухався, але Фулаті не сподобалося наше втручання, і вона насилу його терпіла. Врешті-решт вона наполягла на тому, щоб ми дали змогу їй самій доглядати за Гудом, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Думаю, щодо цього вона мала слушність. День і ніч вона не спала, доглядала за ним, відганяючи від нього мух і даючи йому тільки одні ліки — прохолодне питво з молока, настояне на соку цибулини з породи тюльпанових. Як зараз бачу цю картину, яку міг спостерігати ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи. Гуд, що кидався з боку на бік, із худим обличчям, з блискучими, широко розплющеними очима, безперервно бурмотів усілякі нісенітниці, і струнка кукуанська красуня, що сиділа біля нього на долівці, прихилившись до стіни хатини. її втомлене обличчя з оксамитними очима було одухотворене безконечним співчуттям. А можливо, це було щось більше, ніж співчуття?

Протягом двох днів ми були впевнені, що Гуд помре, і блукали по нашому краалю в стані глибочезного суму.

Тільки одна Фулата не думала так і весь час казала, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів і навіть більше довкола головної хатини Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив у будинках за цією хатиною, були виселені, крім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух хворого. Одного разу вночі, на п’ятий день хвороби Гуда, до того як лягти спати, я, як завжди, зайшов його провідати. Я тихо ступив у хатинку. Лампа, поставлена на долівку, освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомий.

Отож, це сталося! Серце моє стислося, і з грудей вихопився звук, схожий на ридання.

— Тсс! — долинуло до мене, і я побачив якусь нечітку чорну тінь в узголів’ї Гуда.

Тоді, обережно підійшовши ближче, я побачив, що він не був мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю худою білою рукою витончені пальці Фулати. Криза минула, і він мусив жити! Так він спав вісімнадцять годин підряд, і боюся сказати, бо навряд чи хто мені повірить, що протягом усього цього часу ця віддана дівчина сиділа біля нього, не наважуючись поворухнутися і вивільнити свою руку, щоб він не прокинувся.

Ніхто ніколи не дізнається, як вона мала страждати і як, напевно, затерпло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла. Коли ж Гуд проснувся і випустив її руку, бідолашну дівчину довелося віднести — так затерпли її ноги і руки.

Як тільки зі здоров’ям Гуда відбувся цей перелом на ліпше, він став швидко одужувати. І тільки тоді сер Генрі розказав йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом вісімнадцяти годин сиділа біля його узголів’я, боячись поворухнутися, аби його не розбудити. На очах чесного моряка з’явилися сльози, він одвернувся і зразу ж пішов у хатину, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову вернулися у свої хатини.

Він узяв мене перекладачем на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, хоча я повинен сказати, що Фулата завжди розуміла його напрочуд добре, незважаючи на те, що його знання іноземних мов, у тому числі зулуської, були надзвичайно обмежені.

— Скажіть їй, — мовив Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як яскраво вона спаленіла, незважаючи на свою темну шкіру.

Обернувшись до нього одним із тих швидких і граційних рухів, які мені завжди нагадували політ дикої птиці, вона тихо відповіла, глянувши на Гуда своїми великими темними очима:

— Мій пан забуває: хіба не він урятував моє життя і хіба я не служниця мого пана?

Треба зауважити, що ця молода леді, мабуть, зовсім забула про те, що ми із сером Генрі також брали участь у її рятунку з кігтів Твали. Але такими вже створені жінки! Я пригадую, моя дорога дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї бесіди я повернувся додому з важким серцем: мені не сподобалися ніжні погляди міс Фулати, адже мені була знайома згубна закоханість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я виявив дві речі на світі, яких не можна відвернути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів після розмови Гуда з Фулатою Ігнозі скликав Велику Раду, що називалася у Країні Кукуанів “Індаба”, на якій “індуни”, тобто старійшини, офіційно визнали його королем.

Уся ця церемонія справила велике враження, так само як і розкішний огляд військ, що відбувся затим. Рештки Сірих брали у цей день участь у грандіозному параді, і перед обличчям усієї армії їм було оголошено подяку за їхню виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожному з цих воїнів король подарував велику кількість худоби і всіх їх призначив воєначальниками у новому полку Сірих, який перебував у процесі формування. По всій Країні Кукуанів було обнародувано, що нас трьох, поки ми виявляли їм честь своєю присутністю, повинні вітати королівським салютом і складати ту ж шану, що й королю. Було також оголошено, що нам надано владу над життям і смертю людей. У присутності всіх Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що поювання на чаклунів буде припинено.

По закінченні урочистостей, лишившись наодинці з Ігнозі у його хатині, куди ми прийшли провідати його, ми сказали йому, що хочемо знати таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали його, чи не дізнався він щось про це.

— Друзі мої, відповів він, — ось що я дізнався. Це там сидять три величезні статуї, що звуться у нас Мовчазливими, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна бачити мертве тіло Твали, що сидить поруч із тими, хто пішов із життя раніше за нього. Там же є глибочезна криниця, яку викопали давно померлі люди, аби здобути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув од людей, що такі колодязі є в Кімберлі56. Там же, у Чертозі Смерті, зберігається тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, що знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому міститься. У нас у країні існує легенда про те, що багато поколінь тому одна біла людина перейшла наші гори. Якась жінка провела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але раніше ніж та людин встигла їх узяти, вона зрадила її, і того ж дня король вигнав її з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не заходила.

— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.

— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і якщо там справді є каміння…

— Алмаз на твоєму чолі доводить, що вони існують, — перервав я його, вказуючи на величезний камінь, який я зірвав із чола мертвого Твали.

— Можливо, — сказав він, — якщо каміння там, ви візьмете його стільки, скільки можете забрати з собою звідси, якщо ви насправді захочете покинути мене, брати мої.

— Насамперед ми повинні знайти тайник, — сказав я.

— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.

— А якщо вона не захоче?

— Тоді вона помре, — суворо відповів Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Постривайте! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.

І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через кілька хвилин стара карга зайшла у супроводі двох стражників, яких вона цілу дорогу проклинала.

— Залиште її, наказав їм король.

Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчірок, бо вона була схожа саме на вузол старого ганчір’я, з якого горіло двоє яскравих, злих, як у змії, очей, упала на долівку, наче безформна маса.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — запитала вона. — Ти не посмієш мене чіпати. Якщо ти до мене доторкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чарів!

— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може завдати мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де є блискучі камені.

— Ха-ха-ха! — зареготала стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.

— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.

— У який спосіб, о королю? Ти великий, але чи зможе вся твоя могутність вирвати правду з уст жінки?

— Це важко, але все ж я це зроблю.

— Як же це ти зробиш, о королю?

— Якщо ти не скажеш, ти помреш повільною смертю.

— Помру? — заверещала вона з жахом і люттю. — Ти не смієш мене чіпати! Людина! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти думаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків. Коли країна була молода, я вже перебувала тут, коли країна зістариться, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково вбити, але ніхто не посміє цього зробити.

— Усе ж я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, яка не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, крім ненависті і злих очей? Я виявлю тобі милість, якщо уб’ю тебе, Гагуло.

— Ти дурень! — знову заверещала жінка. — Клятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому випадку ти нічого не знаєш про людське серце. Молоді часом вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони журяться, коли їхні кохані йдуть у царство тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони не люблять, і — ха-ха! — вони сміються, коли бачать, як інші ідуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, що існує під сонцем. Усе, що вони люблять, — це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду — холоду і мороку! Ха-ха-ха! — І стара відьма корчилася і дико реготала, качаючись по долівці.

— Припини своє злісне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Покажеш ти місце, де зберігається каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш, і помреш зараз же! — І, схопивши списа, він підняв його над нею.

— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене заб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі повільно опустив списа, і його вістря укололо купу ганчірок.

Із диким лементом Гагула скочила на ноги, потім упала і знову почала качатися по долівці.

— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дай мені жити! Дозволь мені грітися на сонці і мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я тобі все покажу.

— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти вирушиш туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обманути мене, тому що тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

— Я не обману, Ігнозі. Я завжди дотримую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давно-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Горе впало на людську голову! — І при цих словах її злі очі загорілися, — її теж звали Гагулою. Можливо, це була я?

— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.

— Можливо, можливо. Коли живеш так довго, забуваєш. Можливо, мати моєї матері мені це розказувала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — У тому місці, де зберігаються блискучі іграшки, ви знайдете лантух із козиної шкіри, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не змогла його взяти з собою: лихо звалилося на її голову! Можливо, мати моєї матері розказала мені про це… Наш шлях буде веселий — по дорозі ви побачите тіла тих, хто загинув у битві, їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Розділ XVI ЧЕРТОГ СМЕРТІ

Ішов третій день після сцени, описаної у попередньому розділі. Було вже темно, коли всі ми розташувалися на відпочинок у кількох хатинах біля підніжжя Трьох Чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата, яка пішла слідом за Гудом, Інфадус, Гагула і загін слуг і охорони. Гагулу несли на носилках, і звідти цілий день чулося її бурмотіння і лайка.

Гори, чи, точніше, три гірські вершини, що виникли, очевидно, в результаті одного і того ж геологічного зсуву, як я вже сказав, були розташовані у формі трикутника, основу якого було звернено до нас. Одна вершина лежала праворуч од нас, друга — ліворуч, а третя — просто перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три величаві вершини, освітлені промінням сонця. Високо-високо над нами тяглися у небо їхні снігові вінці. Там, де закінчувався сніговий покрив, гори були пурпурного кольору від вересу, що геть-чисто покрив їх. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’яні болота, які піднімалися з долини на схили гір.

Просто перед нами, наче біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, вибігаючи нагору, до підніжжя середньої вершини, що знаходилася від нас приблизно за п’ять миль. Там дорога закінчувалася.

Важко описати почуття великого хвилювання, з яким ми вирушили цього ранку в дальшу дорогу. Нехай ліпше читач сам спробує уявити наш стан. Адже нарешті ми наблизилися до цих дивовижних копалень, які були причиною трагічної загибелі не тільки старого португальця три століття тому, але і його нещасного нащадка, а також, як ми гадали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи було нам після всього, що довелося пережити, призначено кращу долю? Із ними сталося нещастя, як сказала ця стара відьма Гагула. Чи не такою буде і наша доля? Так чи не так, коли ми проходили останню частину цієї чудової дороги, я не міг позбутися почуття забобонного страху і думаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Не менше ніж півтори години ми йшли вперед по облямованій вересом дорозі. Від хвилювання ми йшли так швидко, що люди, які несли Гагулу, ледве встигали за нами, а з носилок чувся її пронизливий голос, який вимагав, щоб ми зупинилися.

— Ідіть повільніше, білі люди! — гукала вона, виставляючи свою страшну зморщену фізіономію із-за завісок і спрямувавши на нас пильний погляд своїх палаючих очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, яка на вас чекає, шукачі скарбів! — І вона засміялася своїм жахливим сміхом, од якого по моєму тілу завжди пробігав холодний трепет. На деякий час цей сміх остудив наш запал.

Проте ми завзято продовжували йти вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику круглу яму з пологими схилами, що мала не менше трьохсот футів глибини і більше півмилі навкіл.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі й Гуда, які з подивом заглядали в це величезне вирвоподібне заглиблення.

Вони заперечливо похитали головами.

— У такому разі мені зрозуміло, що вам ніколи не доводилося бачити алмазні копальні в Кімберлі. Можете бути впевнені, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, — сказав я, показуючи на твердий голубий мул, який виднівся де-не-де серед трави й чагарів, що покривали схили копальні. — Це типова геологічна формація. Я упевнений, що, коли б ми спустилися в цю копальню, ми виявили б алмазоносні трубки, заповнені кімберлітовою магмою або брекчією57, що містить алмази. А тепер подивіться сюди. — І я показав на численні плоскі плити зі скельної породи, що вивітрилася, на пологому схилі копальні, нижче рівня водостоку, проритого в давні часи. — Я не я, якщо ці плити не служили колись для промивання породи.

Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, являла собою саме ту копальню, що була нанесена на карту старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася й огинала її колом. У багатьох місцях цю дорогу, що йшла по краю копальні, було суспіль викладено великими кам’яними брилами, мабуть, для того, щоб укріпити краї копальні і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточували начинену алмазами брекчію. Ми швидко пішли по дорозі, гнані бажанням скоріше побачити, що являють собою три гігантські фігури, що виднілися на протилежному боці величезної ями, біля якої ми стояли. Підійшовши ближче, ми зрозуміли, що це якісь колоси, і правильно вгадали: це і були троє Мовчазливих, перед якими кукуанський народ схилявся у благоговійному страху. Але тільки підійшовши до них зовсім близько, ми повністю усвідомили царську велич Мовчазливих.

Там, на величезних п’єдесталах із темної скелі, на яких на відстані двадцяти кроків один від одного були вирізьблені незрозумілі ієрогліфи, споглядаючи дорогу, що простягалася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні фігури — дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них мала близько вісімнадцяти футів висоти від тімені до п’єдесталу.

Та, що зображала жінку, вирізнялася винятковою, хоч і суворою красою. На жаль, риси її обличчя дуже постраждали від часу, оскільки протягом багатьох віків вони зазнавали впливу природи. Обабіч її голови піднімалися роги півмісяця. Дві чоловічі фігури були, на противагу їй, зображені задрапірованими в мантії. Обличчя їхні були жахливі, особливо в того, що сидів праворуч. Він мав обличчя диявола. Обличчя того, що сидів ліворуч, було безтурботно спокійне, але спокій цей наводив жах. Воно виражало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, якою, за словами сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутні істоти, можливо здатні здійснювати і добрі справи, але все ж таки спостерігаючи за стражданнями людства якщо не з насолодою, то й без усіляких гризот. Три фігури, що самотньо сиділи у височині і віками споглядали розстелену внизу долину, справді навіювали благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазливих, як їх називали кукуани, і нами оволоділо величезне бажання дізнатися, чиї руки витесали з каміння цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я з подивом дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знав Старий заповіт), що Соломон одрікся від своєї віри і став поклонятися іноземним богам. Імена трьох із цих богів я також згадав: Ашторет — богиня сідонян, Чемош — бог моабітів і Мільком — бог дітей Аммона. Я висловив своїм супутникам думку, що три фігури, які сиділи перед нами у височині, можливо, зображують саме цих трьох фальшивих божеств.

— Можливо, в цьому і є доля істини, — задумано сказав сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще навчався у коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків! — Адже староєврейська Ашторет, — вів далі він, — називалася Астартою у фінікійців, які вели велику торгівлю в часи Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси було створено на виконання волі якоїсь посадової особи, що управляла копальнями. Хтозна!

Ми все ще роздивлялися ці незвичайні пам’ятки глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, піднявши свого списа, він віддав салют Мовчазливим, а тоді, звернувшись до нас, запитав, чи маємо ми намір негайно зайти в Чертог Смерті, чи ж підемо туди пізніше, після обіду. Він сказав, що коли ми готові вирушати зараз же, то Гагула висловлює бажання бути нашим провідником. Оскільки не було ще одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував на всякий випадок, якщо нам доведеться затриматися в печері, захопити з собою трішки їжі. Принесли носилки з Гагулою, і шановна леді спостерігала з них за нашим лаштуванням. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяну корзину трішки білтонга і кілька гарбузових бутлів, наповнених водою.

Просто перед нами, на відстані кроків за п’ятдесят од спин колосів, піднімалася стрімка стіна з каміння, що мала не менше вісімдесяти футів висоти. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величавої вершини, увінчаної снігом, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх носилок, вона злісно посміхнулася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала в напрямі стрімкої кам’яної стіни. Ми рушили за нею і невдовзі підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою, схожою на вхід у галерею шахти.

Тут очікувала нас Гагула. На її страшному обличчі все ще вигравала злісна посмішка.

— Що ж, білі люди, які спустилися із зірок, — пропищала вона, — великі воїни Інкубу, Бугван і мудрий Макумазан, чи ви готові? Дивіться, я тут, щоб виконати волю короля, мого пана, — показати вам скарбницю блискучого каміння.

— Ми готові, сказав я.

— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб знести те, що вам належить побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадус, котрий зрадив свого пана?

Інфадус, нахмурившись, сказав:

— Ні, я не йду — мені заходити туди не можна, але ти, Гагуло, загнуздай свого язика і бережися заподіяти зло моїм повелителям. Ти мені відповіси за них, і якщо хоч одна волосинка впаде з їхньої голови, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але ти повинна будеш померти. Чи чуєш ти мої слова?

— Я чую, Інфадус. І я знаю тебе добре — ти завжди любив хвастливо розмовляти. Пам’ятаю, що, будучи іще дитиною, ти погрожував своїй власній матері. А це було зовсім недавно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб коритися волі короля. Я виконувала веління багатьох королів, Інфадус, поки врешті-решт вони не виконували мої. Ха! Ха! Я йду туди, щоб ще раз глянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Ходім же, ходім! Ось лампа. — І вона дістала з-під свого хутряного плаща величезну видовбану гарбузину, наповнену олією, з ґнотом із тростяного волокна.

— Чи підеш ти з нами, Фулато? — запитав Гуд своєю препоганою каліченою кукуанською мовою, у якій він настійно вдосконалювався під керівництвом цієї молодої леді.

— Я боюся, мій пане, — боязко відповіла дівчина.

— Тоді дай мені корзину.

— Ні, мій пане. Куди йдеш ти, туди піду і я.

“І справді підеш, дідько тебе забери! — подумав я про себе, — І це створить чималі ускладнення, якщо ми колись звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в абсолютно темний прохід, який був досить широкий, щоб умістити двох людей, які йдуть поруч. Вона пропищала наказ іти за нею, і ми, дещо збентежені, пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот, безперечно, не міг заспокоїти наше хвилювання.

— Хелло! Що це таке? — вигукнув Гуд. — Хтось вдарив мене по обличчю.

— Кажани, — відгукнувся я. — Ідіть далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став трішки світлішим. Іще хвилина, і ми опинилися в абсолютно незвичайному місці, якого, певно, не доводилося бачити жодній людині.

Нехай же читач спробує уявити собі середину величавого собору, в якому йому коли-небудь доводилося бувати, і тоді він віддалено уявить собі розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором — природою, був вищий і ширший, ніж будь-який побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Напевно, в склепінні, що піднімалося на сотню футів над нами, було прокладено шахти, крізь які проникало повітря ззовні. Проте величезні розміри печери були найменш значним із чудес, які постали перед нашими очима. Уздовж усієї печери рядами стояли гігантські колони, які здавалися зробленими з льоду. Насправді ж це були величезні сталактити58. Неможливо передати приголомшливу красу і велич цих білих колон. Деякі з них мали не менше двадцяти футів у діаметрі біля основи, і їх грандіозні і разом з тим витончені контури йшли вгору, просто до далекого склепіння. Інші колони були ще у процесі формування і, за словами сера Генрі, нагадували уламки колон у старогрецькому храмі, а високо вгорі невиразно вимальовувалися вістряки величезних бурульок, що звисали зі склепіння.

Споглядаючи у мовчазному подиві всю цю розкіш, ми водночас чули, як іде процес формування колон, тому що час од часу з далекої бурульки, яка звисала зі склепіння, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній долівці. На деякі колони краплі падали по одній через кожні дві-три хвилини. Цікаво було б підрахувати, який час при такій швидкості просочування знадобиться, щоб утворилася колона висотою приблизно вісімдесят футів і діаметром десять футів. Вистачить такого прикладу, щоб показати, яким незмірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній із колон грубо висічене щось подібне до мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення божества, що сиділо. Це було, безперечно, одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, яка за давніх-давен працювала в копальнях. Невідомий художник висік цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, тобто на висоті близько п’яти футів. Мабуть, в усі часи існувало досить нероб — від того, що жив у давнину, фінікійського робітника і до сучасного англійського хлопчини, — які прагнули будь-що обезсмертити себе за рахунок шедевра, створеного природою. Проте, коли ми розглядали це зображення, тобто майже через три тисячі літ після того, як воно було зроблене, колона мала ще тільки вісім футів висоти і процес формування її ще далеко не завершився, із чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футові за тисячу літ, або дюймові з чимось за століття. Ми вирахували це, стоячи біля колони і прислуховуючись до розміреного падіння водяних крапель.

У деяких випадках сталагміти59 набували чудернацьких форм, особливо там, де краплі води, падаючи, не завжди влучали в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, напевно вагою не менше ста тонн, мала форму церковної кафедри і була зовні прикрашена гарним різьбленим узором, схожим на мереживо. Інші нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся гарний віялоподібний орнамент, ніби зроблений із слонової кістки, схожий на морозяний узор на шибці.

Із величезної головної зали відкривалися численні виходи у печери меншого розміру, за словами сера Генрі, зовсім як виходи, що ведуть у маленькі каплички у великих соборах. Деякі з них були широкі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони являли собою дивовижний приклад того, як природа здійснює свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, абсолютно незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, за розміром як велика лялькова хатина, і все ж таки вона могла зійти за архітектурну модель величезної зали: у ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки, і точно так само формувалися білі колони зі шпату.

На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це красиве місце так уважно, як хотілося б, тому що, на нещастя, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, мабуть, прагнула покінчити зі справою якомога швидше. Це страшенно мене дратувало, особливо тому, що мені дуже хотілося дізнатися, якщо можливо, у який спосіб у печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини чи самою природою і чи використовувалася вона якось у давнину, що здавалося цілком імовірним. Проте ми тішили себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як належить, і пішли за нашою зловісною провідницею.

Усе вперед і вперед вела вона нас, просто в далекий край величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали угорі арки, як перші, а були квадратні й нагадували вхід у єгипетський храм.

— Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? — запитала Гагула, очевидно, маючи на увазі, щоб ми злякалися.

— Веди ж нас, Макдуф60! — урочисто мовив Гуд, намагаючись вдати, що йому зовсім не страшно.

Ми всі прикидалися спокійними, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче в пошуках захисту.

— Стає трохи страшнувато, — зауважив сер Генрі, зазираючи у темний проріз дверей. — Ідіть уперед, Квотермейн: seniors priores61. Не змушуйте чекати шановну леді! — І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі зовсім не був йому вдячний.

Тук-тук! — стукала по долівці палиця старої Гагули. Вона шкутильгала вперед по темному проходу, зловісно посміхаючись. Охоплений підсвідомим передчуттям нещастя, я почав одставати.

— Ну, йдіть же вперед, друзяко, — сказав Гуд, — бо ми відстанемо від нашої чудової провідниці.

Після цього зауваження я пішов швидше і кроків через двадцять опинився у похмурій печері, що мала близько сорока футів довжини, футів тридцять ширини і висоти. Мабуть, у глибоку давнину її було висічено людськими руками. Це приміщення освітлювалося значно гірше, ніж величезна сталактитова печера, крізь яку ми щойно пройшли. Єдине, що я розгледів у півтемряві з першого погляду, був масивний кам’яний стіл, що простягався уздовж усієї; печери, на чолі якого сиділа колосальна біла фігура. Навкруг столу також сиділи білі фігури нормальної величини. Потім мені вдалося роздивитися в центрі столу якийсь коричневий предмет, а ще через хвильку мої очі звикли до півтемряви, і я побачив, що це були за фігури, і стрімголов кинувся бігти щодуху.

Взагалі кажучи, я не з нервових людей і до того ж людина майже зовсім не забобонна, оскільки мав багато випадків переконатися в безглуздості забобонів, але я повинен зізнатися, що те, що я побачив, приголомшило мене до такої міри, що якби сер Генрі не втримав мене, схопивши за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Навіть якби мені пообіцяли всі алмази Кімберлі, то й це не змусило б мене туди повернутися. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не лишалося нічого іншого, як скоритися своїй долі. А по хвильці, коли і його очі звикли до темряви, він зразу ж одпустив мене і почав витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда, — він тихо лаявся, а Фулата з криком кинулася йому на шию.

Тільки Гагула хихикала голосно і безперервно.

Справді, видовище було страшне. На далекому краю довгого кам’яного столу, тримаючи у кістлявих пальцях величезний білий спис, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, що мав понад п’ятнадцять футів висоти. Високо над головою вона тримала спис, ніби намагаючись нанести удар. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що піднімається зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що осміхався, були напружено витягнуті у наш бік. Порожні очниці скелета були спрямовані на нас, а щелепи трохи розімкнуті, наче він ось-ось заговорить.

— Сили небесні! — прошепотів я нарешті. — Що ж це таке?

— А ц є що за фігури? — запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.

— А що ж бо т а м за предмет, чорт забери? — схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа на столі.

— Хи-хи-хи! — сміялася Гагула. — Лихо тим, хто заходить у Чертог Смерті. Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, такий відважний у бою, підійди і глянь на того, кого ти вбив! — І з цими словами стара схопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.

Ми рушили за ними.

Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа на столі. Сер Генрі подивився туди і з вигуком одскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований, — там, на столі, сидів величезний труп Твали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно оголений, а голова його, відрубана бойовою сокирою сера Генрі, лежала у нього на колінах. Уся поверхня мертвого тіла була покрита склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страшнішим. Спочатку ми зовсім не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі кімнати регулярно падають краплі води — кап! кап! кап! — просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті зникала в скелі через крихітну шпарку, просвердлену в столі. Тоді мені все стало зрозуміло: тіло Твали перетворювалося в сталактит.

Погляд, кинутий на білі фігури на кам’яній скелі, що облямувала цей моторошний стіл, підтвердив правильність моєї здогадки. Це, безперечно, були людські тіла, точніше те, що колись було людським тілом, перетворені у сталактити. У такий спосіб кукуани з незапам’ятних часів зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх у камінь.

Мені так і не вдалося дізнатися, у чому полягає весь метод петрифікації, якщо він узагалі існував, окрім того, що померлих садовили на багато років туди, де краплями просочувалася вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на лід оболонкою, утвореною Із кремнієвої рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось, що навіювало б більший жах, аніж видовище цього довгого ряду величних мерців, одягнутих у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які можна було невиразно розрізнити їхні риси. Всього їх налічувалося тут двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруг цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. За загальною кількістю мерців напрошувався висновок, що цей спосіб збереження трупів став використовуватися не менше ніж чотири з чвертю століття тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх, які царювали, королів, що, мабуть, неймовірно, оскільки безумовно деякі з них гинули в бою, і вважати, що кожен із них царював у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна фігура Смерті, що сиділа на чолі столу, безперечно, була значно старша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, завдячувала своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. її було висічено з цільного сталактита і, якщо розглядати це як твір мистецтва, задумано та виконано з винятковою майстерністю. Гуд, який розумівся в анатомії, сказав, що, на його думку, в анатомічному відношенні цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця жахлива фігура була виплодом спотвореної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже згодом прийшла думка садовити своїх величних мерців за цей стіл, за яким головував страшний привид Смерті. Можливо також, що цей скелет був колись поміщений тут, аби відлякувати грабіжників, якби ті робили спроби пробратися у скарбницю, що містилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити, — це описати все, як воно є, а читач нехай робить власні висновки.

Така була, в усякому разі, Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми обдивлялися чудеса Чертога Смерті, що наганяли жах, і прагнули подолати почуття страху, яке охопило нас, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось чином, блискавично видершись на величезний стіл (коли їй було потрібно, вона була надзвичайно спритна), стара відьма пішла до місця, де регулярно падали краплі води, а під ними сидів наш покійний друг Твала, щоб подивитися, як він там, за висловом Гуда, “маринується”, або з іншою, їй одній відомою таємною метою. Потім вона зашкандибала назад, час од часу зупиняючись, аби звернутися то до однієї, то до другої зодягненої в саван фігури зі словами, суть яких я не міг ухопити. При цьому вигляд у неї був точно такий же, як у мене чи у тебе, читачу, коли ми вітаємо доброго давнього знайомого. Закінчивши цей таємничий і моторошний ритуал, вона сіла навпочіпки просто навпроти фігури Білої Смерті й почала, як мені здалося, до неї молитися. Вигляд цієї старої злої істоти, що посилала мольби, безперечно найзловіснішого характеру, заклятому ворогові людства, був такий нестерпний, що ми поквапилися оглядати Чертог Смерті.

— Ну, а тепер, Гагуло, — сказав я дуже тихим голосом, оскільки в такому місці не насмілишся говорити інакше ніж пошепки, — веди нас у скарбницю.

Стара спритно сповзла зі столу.

— Повелителі не бояться? — спитала вона, подивившись на мене скоса.

— Веди далі.

— Гаразд, повелителі. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруг столу й зупинилася біля задньої стіни печери, за фігурою Смерті. — Тут вхід у тайник. Нехай мої повелителі засвітять лампу і зайдуть. — І, поставивши видовбаного гарбуза, наповненого олією, на долівку, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірника (у коробці ще було кілька штук), запалив тростяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, крім суцільної стіни.

Гагула посміхнулася:

— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

— Не жартуй із нами, — сказав я суворо.

— Я не жартую, повелителі. Гляньте сюди! — І вона показала на стіну.

Я підняв лампу, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила повільно піднімається угору і йде вище, у скелю, де, безперечно, для неї було висічене спеціальне заглиблення. Шматок скелі, що піднімався, мав ширину як великого розміру двері, близько десяти футів висоти, не менше п’яти футів товщини і важив щонайменше двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився у рух цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула подбала зробити Так, щоб ми цього не бачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натиснути у секретній точці, щоб привести у рух заховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно й легко піднімався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці з’явився перед нашими очима похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді широко відкритого входу в скарбницю царя Соломона. Щодо мене, я весь затремтів, і по моєму тілу пробігли холодні дрижаки.

А раптом усе це обман, містифікація, думав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді заховано в цьому тісному місці величезний скарб? Скарб, який зробив би нас найбагатшими людьми на світі! Через одну-дві хвилини ми повинні про це дізнатися.

— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте служницю вашу, пристарілу Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазливі, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, котрі це зробили, квапливо покинули це місце, не взявши каміння з собою. Відтоді сюди заходили тільки один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася з віку у вік людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але якось у нашу країну прийшла з-за гір одна біла людина, — можливо, вона теж спустилася із зірок, як ви, і король, який правив у цей час, прийняв його привітна. Це ось той, що сидить там. — I вона показала на п’яту з краю фігуру, яка сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка з нашого народу прийшли сюди. Ця жінка випадково дізналася про таємницю дверей, хоча ви можете шукати їх тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом із цією жінкою і наповнила камінням мішок із козиної шкури, в якому вона принесла їжу. А коли він ішов зі скарбниці, то взяв іще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.

— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись од хвилювання, так само, як і мої супутники, — Що ж сталося з да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

— Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? — різко запитала вона і, не ждучи відповіді, повела далі: — Ніхто не знає, що сталося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо кинула долу козину шкуру й утекла з одним лише каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це той самий, який ти, Макумазан, зірвав із чола Твали.

— Відтоді ніхто тут не був? — запитав я, вдивляючись у темний прохід.

— Ніхто, мої повелителі. Але таємниця дверей оберігалася, і всі королі відчиняли їх, але не заходили, бо легенда мовить, що той, хто зайде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла ця біла людина у горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазан. Ось чому наші владики сюди не заходять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю мить наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

— Заходьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козина шкура з камінням повинна лежати на долівці. А чи правда те, що тому, хто заходить сюди, загрожує смерть, — це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! — І, переступивши поріг, вона зашкандибала вперед, несучи з собою світло.

Признаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

— Будь вона проклята! — закричав Гуд. — Ходімо! Ця стара відьма мене не залякає! — І він одразу ж кинувся у прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, очевидно, було не до душі. Бідолашненька, боялася і зі страху тремтіла всім тілом. Ми з сером Генрі негайно рушили за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, висіченому в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

— Бачите, повелителі, сказала вона, тримаючи перед собою лампу, — ті, хто заховав тут скарби, змушені були поспіхом покинути це місце. Вони боялися, що хтось дізнається про таємницю дверей, і, щоб огородити вхід у тайник, вирішили спорудити тут стіну, але в них на це не вистачило часу.

І вона показала на складені один на одного, що перегороджували прохід, два ряди великих квадратних кам’яних блоків, які мали висоту два фути і три дюйми. Уздовж проходу лежали такі ж брили шліфованого каміння, призначені для дальшої роботи, і, що найцікавіше, вапняковий розчин і кілька лопат, які, наскільки нам дозволив час їх роздивитися, за зовнішнім виглядом були зовсім такими ж, якими користуються робітники і досі.

Тут Фулата, яка вся трусилася від страху й хвилювання, раптом відчула себе кепсько і сказала, що чекатиме нас у цьому місці, оскільки далі йти не може. Ми посадили її біля незакінченої стіни, поклали біля неї корзинку з провізією і лишили саму, щоб вона заспокоїлася.

Пройшовши проходом іще кроків п’ятнадцять, ми раптом опинилися перед дбайливо розфарбованими дерев’яними дверима. Вони були широко відчинені. Той, хто був тут останнім, або забув, або не мав часу їх зачинити.

На порозі цих дверей лежав мішок із козиної шкури, який, здавалося, був наповнений камінням…

— Хи! Хи! Білі люди, — захихикала Гагула, коли на нього впало світло від лампи. — Я казала вам, що біла людина втікала з переляку з цього місця і кинула на землю козину шкуру, що належала жінці. Гляньте, ось вона!

Гуд нахилився і підняв мішок. Він був важкий, і всередині його щось з легким стукотом перекочувалося.

— Присягаюся небом, мені здається — він наповнений алмазами! — сказав він благоговійним шепотом.

Справді, самої лише думки, що маленький мішок із козиної шкури наповнений алмазами, було досить, аби змусити кого завгодно відчути священний трепет.

— Ходімо далі, сказав сер Генрі з нетерпінням. — Ну, шановна леді, дайте-но мені лампу. — І, взявши її з рук Гагули, він високо підняв лампу над головою і переступив поріг кімнати.

Ми поспішили за ним, забувши на хвилю про мішок з алмазами, і опинилися у скарбниці Соломона. При тьмяному світлі лампи ми передусім побачили висічену в масиві скелі кімнату, що мала розмір не більше десяти квадратних футів, а тоді — чудову колекцію слонових бивнів, складених один на одного до самого склепіння. Скільки їх тут, сказати було важко, оскільки ми не могли бачити, який простір вони займають до задньої стіни, але те, що ми могли охопити очима, становило, безперечно, не менше чотирьохсот-п’ятисот найвідбірніших ікол. Однієї цієї слонової кістки вистачило б, щоб збагатити людину на все життя.

“Можливо, — подумав я, — що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонової кістки”, подібного до якого не було в жодному царстві”.

По другий бік кімнати містилося десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні-Генрі, тільки дещо більших і пофарбованих у червоний колір.

— Тут алмази! — заволав я. — Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого, зогнила від часу, незважаючи на те, що тут було сухо, в одному місці була зламана, очевидно самим да Сильвестра. Поспішно запустивши руку в отвір, я витягнув повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них було накреслено давньоєврейські письмена.

— У всякому разі, сказав я, кладучи золото назад, — ми звідси з порожніми руками не підемо. У кожному ящику, напевно, не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я гадаю, ці гроші призначалися для виплати робітникам і купцям.

— А я думаю, — перебив мене Гуд, — це і є скарбниця. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

— Нехай мої повелителі подивляться в той темний куток, може, вони там знайдуть каміння, — сказала Гугула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. — Там мої повелителі знайдуть заглиблення, а в ньому три кам’яні ящики — два запечатані й один відкритий.

До того як перекласти ці слова серу Генрі, в якого в руках була лампа, я не міг стерпіти і запитав її, звідки вона це знає, якщо сюди ніхто не заходив відтоді, як тут побувала біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазан, ти, який не спить ночами! — насмішкувато відповіла Гагула. — І ви, ті, хто живе на зірках! Хіба ви не знаєте, що в деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цьому кутку, Куртіс, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Хелло, друзі! — загукав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Подивіться-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напіввідкрите вікно, було три кам’яні ящики, кожен площею на два фути. Два з них були покриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика, який був одкритий.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим голосом од хвилювання, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися вниз, але спочатку нічого не могли розрізнити через срібне сяяння, що осліпило нас. Коли ж наші очі з ним освоїлися, ми побачили, що цей ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більша частина яких була значної величини. Я нахилився і взяв кілька штук у руку. Сумнівів не лишалося: це були алмази. Вони мали ту легко пізнавану на дотик, властиву їм одним, особливу слизькість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад у ящик.

— Ми найбагатші люди у світі! — вигукнув я. — Монте-Крісто проти нас бідняк.

— Ми начинимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із поблідлими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруг лампи, що кидала світло на блискуче коштовне каміння, наче змовники, які збираються здійснити злочин, а не найщасливіші люди на світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — злорадно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно гасаючи по скарбниці, як величезний кажан. — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки хочете, любуйтеся ним, занурюйте в нього свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

Цієї миті ці останні слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестямно реготати, не усвідомлюючи, з чого вони сміються. Ми стояли й надривалися від сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази. Їх було знайдено для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тому величезному колодязі й складено було також для нас якоюсь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було написано ієрогліфами на ще помітних рештках воску, який прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломонові, ні Давидові, ні да Сильвестра, нікому на світі. Вони належали нам. Перед нами виблискувало каміння вартістю мільйони фунтів стерлінгів і лежали купи золота і слонової кістки на тисячі і тисячі фунтів. Вони тільки чекали, щоб ми їх забрали.

Раптом наш істеричний напад припинився, і ми перестали реготати.

— Одкрийте інші ящики, білі люди, — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше. Беріть його, білі повелителі! Ха! Ха! Беріть його більше, більше!

Під її вигуки ми взялися зривати кам’яні кришки з двох інших ящиків, у глибині душі відчуваючи, що блюзнірствуємо, ламаючи печаті, які їх скріплювали.

Ура! Вони були повні також, повні до країв, у крайньому разі другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідси жодного каменя у свій мішок Із козиної шкури. Що стосується третього, він був наповнений лише на одну чверть, але каміння в ньому було відбірне, не менше ніж на двадцять каратів кожне, а деяке було завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що багато великих камінців мали жовтуватий відтінок, тобто були “з кольором”, як кажуть у Кімберлі.

Але ми не бачили страшного, злорадного погляду, кинутого на нас Гагулою, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзла зі скарбниці, щоб рушити далі по проходу, до висічених у скелі потаємних дверей.

* * *

Тс! Що це таке! До нас долітає крик, він лунає під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугван! На допомогу! На допомогу! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! Або…

— Допоможіть, допоможіть! Вона вдарила мене ножем!

Ми біжимо проходом, і ось що ми бачимо при світлі лампи: кам’яні двері повільно опускаються і вже перебувають футів за три від долівки. Біля них у відчайдушній боротьбі зчепилися Фулата й Гагула. Відважна дівчина обливається кров’ю, але, незважаючи на це, вона тримає стару чаклунку, яка захищається, як дика кішка! Ах! Вона вирвалася! Фулата падає, а Гагула кидається ниць на долівку і, звиваючись, наче змія, протискується крізь щілину під каменем, що опускається. Вона під ним. О боже! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо кричить од нелюдського болю. Усе нижче й нижче опускається скеля, і всі її тридцять тонн повільно придушують до долівки потворне тіло чаклунки. Останній відчайдушний крик, такий, якого нам ніколи не доводилося чути, тоді хрускіт роздавлених кісток, од якого холоне в жилах кров, і кам’яні двері зачиняються якраз у ту мить, коли ми зі всього розбігу вдаряємося у них.

Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули проштрикнув її груди, і я зразу побачив, що смерть її недалеко.

— О Бугван! Я помираю! — задихаючись прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла… я не бачила її, мені було погано… Камінь почав опускатися; потім вона вернулася і стала дивитися у прохід… Я бачила, як вона ввійшла крізь двері, що повільно опускалися… Я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я помираю, Бугван!

— Бідна, бідна Фулата! — у відчаї кричав Гуд.

І раптом, наче він нічого іншого не міг для неї зробити, кинувся до неї і став її цілувати.

— Бугван, — сказала вона після невеликої мовчанки, — чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

— Я тут, Фулато!

— Макумазан, будь моїм язиком, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому кілька слів.

— Кажи, Фулато, я все повторю йому.

— Скажи Бугванові, моєму пану, що я… люблю його і рада померти, тому що знаю, що він не може зв’язати своє життя з моїм, як сонце не може поєднатися з пітьмою, так біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що часом я відчувала, наче в моїх грудях б’ється птиця, яка поривається вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу підняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє помирає. Воно так наповнене коханням, що якби я жила тисячу років, то воно все ще було б молодим. Скажи йому, що, коли я житиму знову, можливо, я побачу його на зірках… Я шукатиму його там всюди, хоча, можливо, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазан, не кажи нічого, крім того, що я люблю… О, притисни мене ближче до себе, Бугван, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугван! Буг…

— Вона померла! Померла! — вигукнув Гуд, зводячись на ноги. По його обличчю текли сльози.

— Не варто так відчаюватися, старий, — сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ви дуже швидко поділите її долю і підете за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були до такої міри приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не мовив цих слів, до нашої свідомості не дійшов увесь жах нашого становища. Тепер ми зрозуміли все. Величезна скеля опустилася, певно, назавжди, оскільки єдиний мозок, який знав таємницю дверей, лежав розчавлений під її вагою. Не можна було й гадати про те, щоб виламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися у пастці.

Протягом кількох хвилин ми стояли, заціпенівши від жаху, над розпростертим тілом Фулати, зовсім придавлені усвідомленням того, що нам належить повільно й по-мученицьки померти од голоду і спраги. Здавалося, що мужність нас покинула. Нам усе стало зрозуміло: ця жінка-диявол, Гагула, заздалегідь підготувала нам цю пастку. Це був якраз один із тих “жартів”, який могла породити тільки її пекельна уява, тільки в її злорадому мозку міг визріти такий зловісний план — одразу знищити трьох білих людей, яких вона чомусь завжди ненавиділа, змусити їх повільно померти серед скарбів, до яких вони так жадібно поривалися. Тепер я зрозумів суть її глузувань, коли вона, гасаючи, немов кажан, по печері, пропонувала нам “їсти і пити алмази”. Можливо, хтось хотів посміятися у такий же спосіб над бідним старим да Сильвестра, інакше чого ж він так раптово кинув на землю козину шкуру з коштовним камінням?

— Треба опанувати себе, — сказав сер Генрі хриплим од хвилювання голосом. — Лампа незабаром погасне. Поки вона горить, пошукаймо, чи не знайдемо ми пружину, що приводить у рух скелю?

Із енергією відчаю ми кинулися до входу і, стоячи у липучій крові, стали досліджувати двері й стіни проходу в усіх напрямках. Але ми не змогли намацати нічого, що нагадувало б важіль чи пружину.

— Будьте певні, сказав я, — що з цього боку двері відчинити не можна. Якби вони відчинялися зсередини, Гагула не ризикнула б кинутися у щілину під скелю, що опускалася. Вона це знала і тому пробувала втікати за всяку ціну, будь вона проклята!

— У всякому разі, сказав сер Генрі з нервовим сміхом, — кара прийшла дуже швидко. її смерть була жахлива, але нам належить не менш жахлива. З дверима зробити нічого не можна. Ходімо назад у скарбницю.

Ми повернулися і пішли. Ступивши кілька кроків, я побачив біля незакінченої стіни корзину з провізією, яку принесла нещасна Фулата. Я підняв цю корзину і взяв із собою у кляту кімнату, повну скарбів, яка повинна була стати нашою могилою. Тоді ми знову вернулися і з благоговінням перенесли тіло Фулати, поклавши його біля ящиків із золотом. Самі ж ми сіли на долівці, притулившись до трьох кам’яних ящиків, наповнених силою-силенною скарбів.

— Давайте поділимо нашу провізію так, щоб її вистачило на якомога довший час, — запропонував сер Генрі.

Ми відразу ж поділили все, що містилося у корзині, і виявилося, що на кожного припадало по чотири незмірно малі порції, інакше кажучи — нам вистачило б цієї їжі не більше ніж на два дні. Крім білтонга, у нас були дві гарбузові пляшки з водою, місткість кожної з яких становила кварту.

— Ну, а тепер, — похмуро сказав сер Генрі, давайте їсти й пити, хоча нам все одно належить смерть.

Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого говорити про те, що в нас не було майже ніякого апетиту, але наш організм вимагав їжі, і після неї ми почувалися трішки ліпше. Потім ми підвелися і почали у найретельніший спосіб обдивлятися і вистукувати стіни нашої тюрми з непевною надією знайти якийсь вихід, та ба, його не було!

Але й було б неймовірним, якби він виявився там, де зберігалися такі скарби.

Світло лампи стало тьмяніти; олія майже вся вигоріла.

— Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі, чи йде ваш годинник? Котра зараз година?

Я витягнув годинник і подивився. Була шоста після полудня, а в печеру ми зайшли об одинадцятій.

— Я думаю, Інфадус нас спохопиться, — зауважив я. — Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртіс.

— Він марно шукатиме, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони розміщуються. До вчорашнього дня цього не знала жодна людина, крім Гагули, а тепер не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в спромозі пробити скелю, товщина якої п’ять футів. Друзі мої, нам більше нічого не лишається, як схилитися перед волею Всевишнього. Погоня за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише збільшимо їхнє число.

Світло лампи стало ще тьмянішим.

Раптом вона спалахнула і яскраво освітила всю картину: величезну кількість білих ікол, ящики з золотом, розпростерте біля них тіло Фулати, козину шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяяння алмазів і божевільні, змучені обличчя трьох білих людей, що сиділи на долівці й чекали смерті від голоду і спраги,

Полум’я востаннє спалахнуло й потухло.

Розділ XVIII НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ

Неможливо описати весь жах ночі, що настала. Лише милосердний сон, який час од часу оволодівав нами, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному становищі, як наше, фізична втома висуває свої права. Проте я не міг спати довго. Жахлива думка про неминучість нашої загибелі не покидала мене ні на хвилину. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найвідважнішу людину у світі, я ж ніколи не претендував на те, щоб мене вважали за хороброго. Крім того, сама тиша була такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.

Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша, здається, гнітить, але я впевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути повна тиша. На поверхні землі завжди є якісь звуки і рух, і хоча вони самі можуть бути невідчутними, але вони, безумовно, притуплюють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, високо, за тисячі футів од нас, свіжий вітер піднімав вихори білого снігу, але шум його не долітав до нас. Довгий тунель і кам’яна стіна товщиною п’ять футів відділяли нас навіть од жахливого Чертогу Смерті, адже мертві не шумлять. Навіть гуркіт усієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.

Раптом я гостро відчув усю іронію нашого становища. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б оплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, і, проте, ми з радістю віддали б усі ці скарби за найслабкішу надію вирватися звідси. Незабаром же ми, без сумніву, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або чашку води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням надійшов швидше край. Справді, багатство, нагромадженню якого люди часто присвячують життя, утрачає усю свою ціну, коли настає остання година.

Повільно тяглися години ночі.

— Гуд, — раптом мовив сер Генрі, і його голос моторошно пролунав у напруженій тиші, скільки у вас лишилося сірників?

— Вісім, Куртіс.

— Запаліть одного. Гляньте, котра година.

Гуд запалив сірника, і після непроглядної пітьми його полум’я осліпило нас.

На моєму годиннику була п’ята година ранку. В цей час високо над нами, на снігових вершинах, рожевіла чудова ранкова зоря і свіжий вітерець починав розсіювати нічні тумани у гірських ущелинах.

— Нам потрібно б поїсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.

— Навіщо? — відгукнувся Гуд. — Чим швидше ми помремо, тим ліпше.

— Поки людина живе, не можна втрачати надію, — сказав сер Генрі.

Ми поїли й випили по ковтку води. Минув іще деякий час. Сер Генрі запропонував підійти якомога ближче до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось іззовні почує звук голосу. Тому Гуд, у якого за час його багатолітньої служби на флоті виробився надзвичайно пронизливий тембр голосу, навпомацки дістався до дверей і підняв там диявольський шум. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного репетування, але воно справило не більший ефект, аніж дзижчання москітів.

Через деякий час він перестав кричати й вернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми вирішили не поновлювати крику, оскільки це завдавало збитку нашому мізерному запасу води.

Ми знову сіли, притулившись до наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи так у болісній бездіяльності, яка у нашому становищі була абсолютно нестерпною. Признаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заридав. Мені здається, що й Гуд, який сидів по інший бік, насилу стримував сльози І при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.

Але яким добрим і відважним був сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і в цьому разі “ін не міг би виявити більше ніжності. Зовсім забуваючи про свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які потрапляли в подібне становище і в дивовижний спосіб уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити про те, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає усіх нас, що все це незабаром скінчиться і що смерть од виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистою брехнею).

Тоді він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, я послухався його поради з великим бажанням.

Чудовий у сера Генрі характер — дуже спокійний і сильний.

Так услід за ніччю тягнувся день, якщо взагалі можливо вживати ці слова, коли мова йде про суцільну, непроглядну ніч. Коли я запалив сірника, щоб подивитися, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знову приступили до їжі й пиття, і в цей час мені прийшла в голову несподівана думка.

— Чому, — сказав я, — повітря тут увесь час залишається свіжим? Тут задушливо, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже мій! — вигукнув Гуд, скочивши на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала абсолютно дивовижну переміну в нашому становищі. По хвильці всі ми, пересуваючись плазом, рачки, ретельно обмацували скелю в пошуках бодай слабкої тяги. Раптом мій запал на мить погас. Моя рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години тривали наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх, відчаївшись і добряче постраждавши від того, що в темноті ми безперестанно натикалися то на слонові бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд іще продовжував пошуки, кажучи досить бадьоро, що це все ж ліпше, ніж бездіяти.

— Послухайте-но, друзі, сказав він раптом якимсь дивним, придавленим голосом, — підійдіть сюди!

Нічого й говорити, що ми, спотикаючись і зіштовхуючись у темноті, кинулися до нього без зволікання.

— Квотермейн, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, чи відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут проходить повітря.

— А тепер слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою, г полум’я надії спалахнуло в наших серцях: звук був глухий.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що перебуваємо в далекому кутку кімнати: мабуть, досі ми ще ні разу не діставалися до цього місця, під яким, безперечно, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно обдивилися долівку. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею долівки, було врізане кам’яне кільце. Ми не мовили жодного слова, оскільки були надто схвильовані, і серця наші так шалено забилися надією, що ми не спроможні були говорити.

Гуд мав ножа, на якому був гачок, за допомогою якого дістають камінчики, що застрягають у кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок під кільце, і він почав піднімати його дуже обережно, оскільки боявся зламати гачок. Кільце почало рухатися. Оскільки воно було зроблене з каміння, то, незважаючи на те, що пролежало багато століть, його все ж можна було зрушити з місця, чого б не вдалося здійснити, коли б кільце зробили із заліза. Незабаром воно зайняло вертикальне положення. Тоді Гуд просунув у кільце руки і почав смикати його з усіх сил, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — сказав я, палаючи нетерпінням.

Положення каменя якраз у кутку було таке, що двоє не могли водночас узятися за кільце. Я ухопився за нього і напружив усі сили, але марно.

Тоді сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову взяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А тепер, Куртіс, — сказав він, — беріться за роботу. Вам доведеться попрацювати всерйоз, а сили у вас вистачить на двох. Постривайте-но. — І, знявши шийну хустку з міцного чорного шовку, яку уперто продовжував носити, він пропустив її крізь кільце. — Квотермейн, ухопіться руками за Куртіса і смикайте з усієї сили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну силу, те ж саме зробили і ми з Гудом, приклавши сили, які нам відпустила природа.

— Тягніть! Тягніть! Він піддається! — вигукнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально почув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що відкривалася, потік повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо, перекинувшись навзнак, на долівці, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, певно, ніколи сила не приносила більшої користі людині.

— Запаліть сірника, Квотермейн, — сказав він, як тільки ми піднялися і трохи віддихалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — дякувати богові! — побачили перший приступ кам’яних сходів.

— Що ж ми тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося цими сходами і довіримося провидінню.

— Постривайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейн, захопіть рештки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я почав навпомацки пробиратися назад до того місця, де ми сиділи, притулившись до ящиків, і по дорозі мені прийшла в голову несподівана думка. Протягом останніх двадцяти чотирьох годин ми мало думали про алмази, сама думка про них здавалася нам нестерпною, оскільки саме вони призвели нас до загибелі. Проте, подумав я, мабуть, не завадить захопити з собою кілька штук на випадок, якщо нам удасться вибратися з цієї жахливої діри. Тому я запустив руку у перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, захопивши на завершення — і це була щаслива ідея — кілька пригорщ крупних камінців із третього ящика.

— Послухайте-но, друзі, вигукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— О, чорт би забрав ці алмази! — відгукнувся сер Генрі. — Сподіваюся, що я ніколи більше не побачу жодного.

Щодо Гуда, то він зовсім не відповів. Я думаю, що він був зайнятий останками нещасної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно вдома і розмірковуєш про величезне, незчисленне багатство, яке ми таким чином залишали, може здатися дивною подібна байдужість до нього. Проте якби тобі самому довелося провести годин двадцять вісім у такому місці, майже без їжі і пиття, то й тобі не захотілося б обтяжуватися алмазами, перед тим як спуститися у невідомі надра землі, у безумній надії уникнути тяжкої смерті. Якби протягом усього мого життя не стало для мене звичкою ніколи не кидати того, що може знадобитися, то, звичайно, і я б не потурбувався про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходіть же, Квотермейн, — сказав сер Генрі, який уже стояв на першому приступі кам’яних сходів. — Спокійно! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися жахлива яма, — зауважив я.

— Скоріше там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, повільно спускаючись по сходах й рахуючи на ходу східці.

Відрахувавши п’ятнадцять східців, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягши краю сходів, я засвітив одного з останніх сірників. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, звідки ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці й погас. Тут виникла складна проблема — у який бік нам повернути. Звичайно, зовсім неможливо було вгадати, що це були за тунелі і куди вони ведуть, а проте імовірно, що один із них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам чинити, поки Гуд раптом не згадав, що, коли я запалив сірника, потяг повітря у проході відхилив полум’я ліворуч.

— Ходімо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну й обережно намацуючи ґрунт, до того як ступити хоча крок, вирушили в нашу страшну дорогу, віддаляючись од клятої скарбниці. Якщо туди судилося коли-небудь прийти людині, що, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, він знайде відкритий ящик із коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли, пробираючись навпомацки по тунелю, майже чверть години, як раптом він зробив крутий поворот. Мабуть, ми дійшли до його перехрещення з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через деякий час нам довелося звернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, із якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що являли собою ці проходи, але ми вирішили, що це, мабуть, стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені в різних напрямках, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися абсолютно виснажені. Наші серця стискалися від усвідомлення того, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідний залишок білтонга і випили останній ковток води, тому що в нас зовсім пересохло в роті. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті у пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути у пітьмі незліченних тунелів.

Коли ми стояли таким чином, абсолютно пригнічені, мені здалося, що я упіймав якийсь звук, і попросив моїх супутників прислухатися. Це був, щоправда, дуже слабкий і дуже далекий, але все ж дійсно дзюркотливий звук, тому що мої супутники почули його також. Нема слів, якими можна було б описати блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин, проведених серед повної, мертвої тиші, до нашого слуху долинув цей звук.

— Присягаюся небом — це тече вода! — промовив Гуд. — Ходімо вперед.

І ми знову рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше пробираючись уздовж кам’яної стіни. Ідучи вперед, ми чули, як цей звук ставав усе гучнішим і гучнішим, поки нарешті у тиші він не видався нам дуже голосним. Уперед, усе вперед. Тепер помилки бути не могло — ми виразно чули шум стрімкої проточної води. І все ж у який спосіб могла опинитися проточна вода у надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що він відчуває запах води.

— Ідіть обережно, Гуд, — сказав сер Генрі, ми, напевно, вже недалеко від неї.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — гукали ми у смертельному переляці.

На нашу велику радість, до нас долинув задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я ухопився за скелю. Запаліть сірника, щоб показати мені, де ви перебуваєте.

Я квапливо запалив останнього сірника. Його слабке мерехтіння освітило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли роздивитися, чи широка ця ріка, але на деякій відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягти мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім ми почули сплеск — це плив Гуд, відчайдушно борючись із течією. Іще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — мовив він, жадібно хапаючи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не схопився за цю скелю і не вмів би плавати, мені настав би кінець. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Зрозуміло було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, усі ми досита напилися води з підземної ріки, як виявилося, прісної і приємної на смак, і змили, наскільки можливо, бруд зі своїх облич, а тоді покинули береги цього африканського Стіксу62 і пішли назад по тунелю. Гуд, із мокрого одягу якого безперервно капала вода, йшов попереду. Нарешті ми дісталися до того місця, звідки праворуч відходив інший тунель.

— Ну що ж, можна звернути сюди, — втомлено сказав: сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Нам лишається тільки йти, поки ми не впадемо.

Повільно, протягом тривалого-тривалого часу, ми шкандибали, насилу волочачи ноги, по цьому новому тунелю. Тепер попереду йшов сер Генрі.

Зненацька він зупинився, і ми зіштовхнулися з ним у темряві.

— Дивіться! — прошепотів він. — Я з’їжджаю з глузду чи це насправді світло?

Ми пильно вдивлялися у темряву. Там, далеко попереду, справді виднілася неясна, тьмяна пляма, не більша, ніж, вікно котеджу. Світло було таке слабке, що тільки наші очі, які не бачили протягом тривалого часу нічого, крім темряви, могли його роздивитися.

Задихаючись од хвилювання, з надією, що знову спалахнула, ми кинулися вперед. Через п’ять хвилин усі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, І ми відчули подув справжнього свіжого повітря. Борючись зі втомою, ми йшли вперед і вперед. Раптом тунель звузився, і серові Генрі довелося рухатися далі вже рачки. Тунель усе звужувався, поки не досяг розміру великої лисячої нори, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Іще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із тунелю, а за ним і ми з Гудом. Благословенні зорі сяяли над нами у вишині, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом поповз під нашими ногами, і всі ми покотилися клубком, приминаючи траву й ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я ухопився за щось і спинився. Сівши, я закричав на весь голос. Десь поблизу, трішки нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеличка полога ділянка землі затримала його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоч і ледве переводив дух, був цілий і неушкоджений. Тоді ми взялися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і його — він застряв у розсосі якогось кореня. Його дуже подерло, але незабаром він отямився.

Ми сіли на траву, і реакція, що настала після всього пережитого нами, була такою сильною, що, як мені здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам удалося втекти з цієї страшної в’язниці, яка ледве не стала нашою могилою. Напевно, якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору шакала там, де кінчався тунель, оскільки, за всіма ознаками, це була саме нора. І ось перед нами на вершинах гір сяяв рожево-червоний відблиск зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знову.

Невдовзі сірий ранок ковзнув по схилах гір, і ми побачили, що перебуваємо на дні величезної копальні, перед входом у печеру, і могли вже розрізнити невиразні обриси трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Безперечно, ці жахливі тунелі, якими ми бродили протягом ночі, що тяглася, як нам здалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж стосується підземної ріки, яка протікала в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за ріка і куди чи звідки вона тече. Щодо мене, то я аж ніяк не прагну дослідити її течію.

Ставало все світліше і світліше. Тепер ми могли роздивитися один одного, і треба сказати, що ні до, ні після цього мені не доводилося бачити такого видовиська, яке являли собою ми того пам’ятного ранку. Наші щоки і очі глибоко запали, з ніг до голови ми були в пилюці, болоті, синцях і саднах. На наших обличчях усе ще відображався тривалий страх перед неминучою смертю. Словом, це було таке видовисько, якого могло злякатися саме денне світло. Але, незважаючи на все це, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі витягнув його хоч раз протягом усього цього часу. Ні темнота, ні купання в підземній ріці, ні стрімкий спуск по схилу копльні не змогли змусити Гуда розлучитися з цим своїм моноклем.

Невдовзі ми підвелися, оскільки боялися, що коли ми довго сидітимемо у такий спосіб, то у нас затерпнуть ноги, і почали повільно видиратися вгору крутими схилами величезної ями. Кожен крок завдавав нам болю. Понад годину ми вперто повзли вгору по голубій глині, чіпляючись за коріння і траву, що її покривали.

Нарешті мандрвка скінчилася, і ми стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, навпроти колосів.

На відстані сотні ярдів од дороги, перед групою хатин, горіло багаття, навкруг якого сиділи якісь фігури. Ми рушили до них, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, аби перепочити. Раптом один із тих, що сиділи біля багаття, підвівся і, помітивши нас, упав на землю, гукаючи від страху:

— Інфадус, Інфадус! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, дивлячись на нас ошалілими від жаху очима і все ще тремтячи від страху.

— О мої повелитеі, мої повелителі! Ви справді вернулися з Царства Мертвих! Вернулися з Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами ниць, охопив руками коліна сера Генрі і голосно заридав од радості.

Розділ XIX МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів з того пам’ятного ранку, коли ми врятувалися з нашої підземної вязниці. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно казати, але ми майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов із печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Повинен сказати, що, розглядаючи цю трагедію з погляду старіючої світської людини, я переконуюся, що все здійснюється на ліпше. Якби вона не загинула, створилося б, безумовно, надто складне становище. Бідолаха не була звичайною тубільною дівчиною, вона володіла видатною, майже величавою красою і досить тонким розумом. Але жодна краса чи вишуканість розуму не змогли б зробити бажаним її поєднання з Гудом, тому що, як сама вона казала, “чи може сонце поєднатися з пітьмою або біла людина — з чорною дівчиною?”.

Нічого й казати, що ми більше не пробували проникнути в скарбницю царя Соломона. Отямившись після жахів, які нам довелося пережити, на що знадобилося сорок вісім годин, ми спустилися у величезну копальню з надією знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, пройшов дощ і змив наші сліди, а по-друге, схили колосальної копальні були помережані норами мурашкоїдів та інших тварин. Незбагненно було вгадати, якій із цих нір ми зобов’язані своїм порятунком. Перед поверненням в Луу ми ще раз обдивилися чудеса сталактитової печери і навіть, під впливом якогось дивного неспокою, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з почуттям, яке мені важко було б описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка недавно відрізувала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежали за цією стіною, про таємничу стару відьму і про прекрасну дівчину, вхід до чиєї гробниці був назавжди закритий. Я кажу, що ми дивилися на “кам’яну стіну”, тому що, як ми не шукали, не могли виявити ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не могли відкрити секрету механізму, що приводив їх у дію, отож він утрачений тепер навіки. Безперечно, це був якийсь чудовий механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, яка його створила. Вважаю, що іншого такого не знайти в усьому світі.

Нарешті ми з почуттям роздратування відмовилися від дальших спроб. Якби навіть кам’яна брила раптом піднялася перед нашими очима, у нас, певно, не вистачило б мужності переступити через спотворені останки Гагули і знову вступити в скарбницю. Ні, навіть повна і безумовна упевненість у тому, що ми станемо власниками сили-силенної алмазів, не могла б змусити нас зважитися на такий крок. І все одно я мало не плакав з досади, думаючи про те, які там лишаються скарби, — ймовірно, найбільші скарби, які були коли-небудь зібрані в одному місці протягом усієї історії людства. Але робити було нічого. Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю, що мала товщу п’ять футів. Отож ми покинули це похмуре місце. Можливо, в далекому майбутньому, коли настане вік, який іще не народився, щасливіший дослідник наткнеться випадково на секрет потайних дверей, мовить магічне “Сезам, одчинись!”63 і затопить світ коштовностями. Але все ж мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних ящиках, ніколи не судилося прикрашати білосніжні шиї земних красунь. Поки існує світ, вони лежатимуть там, пов’язані холодними путами смерті з кістками Фулати.

Ми пішли, розчаровано зітхнувши, і наступного дня вирушили назад у Луу. Треба сказати, що з нашого боку було дуже невдячно почуватися розчарованими, тому що, як, певно, пам’ятає читач, перед тим, як ми полишили свою в’язницю, мені спала в голову щаслива думка наповнити на всякий випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовного каміння загубилося, коли ми котилися схилом ями, у тому числі більша частина великих алмазів, які я поклав зверху. Але й так їх лишилося досить багато, включаючи вісімнадцять великих камінців вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці вціліло ще досить коштовностей, аби зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то, в усякому випадку, досить багатими людьми, та ще щоб при цьому у кожного з нас трьох лишилося по ліпшій колекції алмазів у Європі. Так що не можна сказати, що нам зовсім не пощастило.

Після повернення в Луу нас дуже тепло й сердечно прийняв Ігнозі, якого ми побачили при доброму здоров’ї. Він був дуже зайнятий зміцненням своєї влади І реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із величезною цікавістю вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

— Підійди сюди, — покликав він пристарілого індуну (старійшину) з числа своїх наближених, які сиділи на такій відстані, щоб їм не було чутно нашої розмови.

Старий підвівся, наблизився до нас, привітав короля і сів.

— Ти старий, — сказав Ігнозі.

— Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися одного й того ж дня.

— Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли ти був дитям?

— Так, королю, мій поведителю!

— Чи була вона і той час молода, як ти?

— Ні, королю, мій повелителю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, — стара, зморщена, дуже огидна і повна злості.

— Її більше нема. Вона померла;

— Так, о королю! Тоді давнє прокляття знято з нашої землі.

— Іди!

— Куум! Я іду, о Чорне Щеня, що перегризло пельку старому собаці. Куум!

— Ви бачите, брати мої, сказав Ігнозі, це була таємнича жінка, і я радію, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, можливо, знайшла б який-небудь спосіб убити мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб посадити на трон Твалу, якого любило її серце. Тепер продовжуйте вашу розповідь, подібну якій не доводилося слухати нікому!

Розповівши йому Історію нашого порятунку, я, як ми заздалегідь домовилися межи собою, скористався зручним випадком, аби сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

— А тепер, Ігнозі, настав час попрощатися з тобою і знову вирушити в далеку дорогу, на пошуки своєї країни. Слухай же, Ігнозі, ти прийшов із нами сюди як слуга, а тепер ми лишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас вдячність, то не забувай ніколи чинити так, як ти обіцяв нам. Прав справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти будеш благоденствувати. Завтра на світанку ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Чи не так, о королю?

Ігнозі затулив обличчя руками і деякий час мовчав.

— Серце моє болить, — сказав він нарешті. — Ваші слова розкололи його надвоє. Що зробив я вам, Інкубу, Макумазан і Бугван, що ви покидаєте мене і завдаєте мені цим такого горя? Ви стояли поряд зі мною під час заколоту і битви, невже ви залишите мене в день миру й перемоги? Чого хочете ви? Дружин? Вибирайте будь-яких дівчат у моїй країні. Місця, де оселитися? Дивіться — вся країна належить вам. Будинків, у яких живуть білі люди? Ви навчите мій народ, як їх будувати. Худоби, щоб мати м’ясо й молоко? Кожен жонатий чоловік приведе вам бика чи корову. Дичини для полювання? Хіба не бродять по моїх лісах слони і хіба не спить у тростині гіпопотам? Може, ви хочете воювати? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ж я можу дати вам іще щось, я дам вам і це.

— Ні, Ігнозі, нам усього цього не потрібно, — відповів я: — Ми хочемо розшукати свій рідний дім.

— Отже, так, — прикро сказав Ігнозі, й очі його блиснули, — ви більше любите це блискуче каміння, аніж мене, свого друга. Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетесь у Наталь і перетнете чорну воду, щоб продати їх і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Нехай буде прокляте через вас це каміння і нехай буде проклятий той, хто його шукає! Нехай смерть буде долею того, чия нога ступить у Чертог Смерті у пошуках багатства! Я сказав, білі люди! Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

— Ігнозі, сказав я, — скажи нам, коли ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей у Наталі, хіба твоє серце не знемагало за країною, про яку розповідала тобі мати? Твоєю рідною країною, де ти вперше побачив світ, де ти грався хлопчиком? Країною, яка була твоєю батьківщиною?

— Так, ти кажеш правду, Макумазан.

— Ось так і наші серця тужать за нашою країною, за нашими рідними місцями.

Настала мовчанка. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його змінився:

— Я розумію, що означають твої слова. Як завжди, вони мудрі і сповнені розсудливості, Макумазан. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє повне смутку, тому що звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і нехай мої слова стануть відомі всім білим людям. Із цього дня шлях через гори закритий для всіх білих людей, якщо навіть комусь із них удасться дійти до них. Я не допущу сюди торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої співплемінники будуть і надалі воювати списами і пити лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники населяли страхом смерті їхні серця, щоб вони настроювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ідуть за ними. Якщо якась біла людина підійде до воріт моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийдуть армії, я виставлю проти них усе моє військо, і їм не вдасться святкувати перемогу. Жодна людина не прийде сюди більше по блискучі камінці, ні, навіть якщо це буде ціла армія, тому що, коли вони прийдуть, я надішлю своїх воїнів, аби вони засипали копальню, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням так, щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви говорили і секрет яких загублено. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазан і Бугван, дорога сюди буде завжди відкрита, тому що нема серед живих нікого, хто був би дорожчим моєму серцю, ніж ви, і я дозволю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме вас за руку і виведе звідси під охороною свого полку. Я дізнався, що є інший шлях через гори, який вій вам покаже; Прощайте, брати мої, відважні білі люди. Не шукайте більше зустрічі зі мною, тому що я не зможу цього пережити. Слухайте мене! Я видам указ, і його оголосять, передаючи з одного гірського хребта на інший, аби всі дізналися про нього.

Віднині народ шануватиме ваші імена, як імена наших померлих королів, і смерть спостигне того, чиї уста вимовлять їх64. Таким чином, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.

Ідіть же тепер, поки мої очі, як очі жінки, не наповнилися слізьми. Колись, як ви зістаритесь і зберетеся разом погрітися біля вогню, — бо сонячного тепла вже не вистачатиме, щоб зігріти вас, — ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої визначили наперед твої мудрі слова, Макумазан. Ви згадуватимете, як ти, Бугван, був вістрям рогу, що вдарив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під помахом серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу знищив силу дикого буйвола Твали і стер на порох його гординю. Прощайте ж навік, Інкубу, Макумазан і Бугван, мої повелителі і друзі!

Із цими словами Ігнозі підвівся. Протягом кількох хвилин він дивився на нас у глибоких роздумах, а тоді накинув на голову край плаща, ніби для того, щоб сховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

На світанку наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш давній друг Інфадус, який тяжко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, вздовж центральної вулиці міста стояла сила-силенна людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили мимо на чолі полку, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми визволили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим постійно доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без дуже кумедного епізоду, чому я був навіть радий, оскільки він дав нам привід трішки розвеселитися.

Якраз перед тим, як ми вийшли за межі міста, з натовпу вибігла гарненька молоденька дівчина. У неї в руці було кілька чудових лілій, які вона піднесла Гуду {чомусь він; подобався, здасться, усім їм, — я гадаю, що монокль і єдина бакенбарда капітана надавали йому особливої романтичної чарівності в їхніх очах). Потім вона сказала, що в неї є до нього прохання.

— Кажи.

— Нехай мій повелитель покаже своїй рабині його чудові білі ноги, щоб вона могла ще раз глянути на них і зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня ішла чотири дні, щоб побачити його ноги, Тому що слава про них пролунала по всій країні.

— Чорт мене візьми, якщо я це зроблю! — схвильовано вигукнув Гуд.

— Годі, годі, мій дорогий друже, — сказав сер Генрі. — Не зможете ж ви відмовити леді у проханні.

— Не покажу! — уперто мовив Гуд. — Це зовсім непристойно.

Проте врешті-решт він погодився закотити штани до колін під захоплені вигуки присутніх жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося іти далі, поки ми не вийшли за смугу міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. Його зуби, що зникають, і прозоре Око встигли за цей час уже дещо набриднути кукуанам, чого не можна сказати про його ноги.

По дорозі Інфадус розповів нам, що існує інший перевал через гори, північніший за той, продовженням якого є Велика Дорога царя Соломона, або, точніше кажучи, є місце, де можна спуститися зі Схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів од пустелі, того самого, на якому піднімаються величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що трішки більше ніж два роки до цього група кукуанських мисливців спустилася цим шляхом із гір у пустелю у пошуках страусів, пір’я яких дуже ціниться в країні і йде на військові плюмажі. Під час полювання вони забрели далеко в пустелю і відчували сильну спрагу. Побачивши на обрії обриси дерев, вони вирушили туди і виявили великий родючий і чудово зрошений оазис на кілька миль. За планом Інфадуса, наша зворотна дорога повинна була проходити по цьому оазису. Ми схвалили цей план, оскільки він звільнив нас од труднощів переходу через гори. Крім того, нас повинні були супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що звідти вони помітили вдалині у пустелі інші родючі оазиси65.

Ми йшли вперед неквапно і в ніч на четверту добу нашої подорожі знову опинилися на гірському хребті, що відділяв Країну Кукуанів од пустелі, яка здіймала свої піщані хвилі біля наших ніг, простягаючись приблизно на двадцять п’ять миль на північ од гір Цариці Савської.

На світанку наступного дня наші провідники доставили нас на місце, звідки починався крутий спуск до Пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і удачі, ледве не плачучи від горя.

— Ніколи більше, мої повелителі, сказав він, — не судилося моїм старим очам побачити людей, подібних до вас. Як Інкубу вражав у битві ворогів! Що було за видовище, коли він зніс одним ударом голову Хвали! Це було чудово, чудово! Більше я ніколи не побачу такого удару, хіба тільки в солодких сновидіннях.

Нам було дуже шкода з ним розлучатися. Гуд так розхвилювався, що навіть подарував йому на пам’ять свій монокль! (Згодом ми виявили, що в нього був іще один, запасний). Інфадус був у захопленні, адже володіючи таким предметом, він колосально підніме його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж вдалося вставити монокль собі в око. Ніколи я не бачив нічого безглуздішого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це, признатися, зовсім не гармоніювало з плащем із леопардової шкури і плюмажем із чорного страусового пір’я.

Потім, переконавшись у тому, що наші провідники захопили з собою досить води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потисли руку старому воїну і почали спускатися з гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися до підніжжя гори.

— Чи знаєте, — сказав сер Генрі, коли ми сиділи цієї ночі біля багаття і дивилися на навислі над нами скелі, мені здається, що на світі є чимало місць гірших, аніж Країна Кукуанів, і що були часи, коли я почувався значно нещаснішим, аніж за останній місяць або два, хоча зі мною ніколи не відбувалися такі дивні речі. А ви як думаєте, друзі?

— Мені здається, що я майже шкодую за тим, що покинув цю країну, — зітхнувши, відгукнувся Гуд.

Як на мене, то я подумав, що все добре, що добре закінчується, але за все своє тривале життя, повне небезпек, мені ніколи не доводилося стільки разів бути на краю загибелі, як за останній час. При самому спогаді про битву, у якій мені довелося брати участь, у мене пробігає по шкірі мороз, не кажучи вже про наші переживання в скарбниці!

Наступного ранку ми вирушили у важку дорогу через пустелю. Наші п’ятеро провідників несли великий запас води. Ми провели ніч просто неба, а на світанку рушили далі.

На третій день нашої подорожі, десь опівдні, ми побачили дерева того оазису, про який казали наші провідники, і за годину до заходу сонця ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

Розділ XX ЗНАЙДЕНИЙ

А тепер я переходжу до найдивовижнішої пригоди у всій цій незвичайній історії, пригоди, яка показує, які дивовижні речі трапляються в житті.

Випередивши трішки своїх супутників, я спокійно йшов уздовж берега струмка, який, витікаючи з оазису, губився в розжарених пісках пустелі, і раптом зупинився, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять переді мною, в чарівному місці під покровом великого фігового дерева стояла маленька затишна хатина. її було повернуто фасадом до струмка і побудовано за зразком кафрських із вербової лози і трави, але вона мала звичайні двері, а не маленький лаз, схожий на вічко у вуликах.

“Що за чортівня!” — мовив я про себе. — Звідки взялася тут хатина?”

Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з них, накульгуючи, вийшла біла людина з величезною чорною бородою, одягнута в звірячі шкури. Я вирішив, що зі мною, напевно, стався сонячний удар. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не заходив, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я дивився на нього широко розплющеними від подиву очима. З не меншим подивом вдивилася на мене і людина в звірячих шкурах. У цей час підійшли сер Генрі і Гуд.

— Послухайте, друзі, сказав я, звертаючись до них, — я божеволію чи це справді біла людина?

Сер Генрі і Гуд глянули на незнайомця, і в цю ж мить біла людина з чорною бородою закричала і, кульгаючи, зашкандибала в наш бік, але, не дійшовши до нас кілька кроків, упала знепритомнівши.

Одним стрибком сер Генрі був біля неї.

— Сили небесні! — закричав він. — Це мій брат Джордж!

Почувши цей крик, інша людина, теж одягнута в шкури, вийшла з хатини з рушницею у руках і підбігла до нас. Побачивши мене, вона теж голосно крикнула.

— Макумазан! — заговорила вона. — Ти мене не впізнаєш? Я Джім, мисливець. Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.

І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.

— Ах ти, негідна роззяво! — сказав я. — Тебе годилося б гарненько відлупцювати!

Тим часом людина з чорною бородою опритомніла, звелася на ноги, і вони з сером Генрі почали мовчки трусити один одному руки, оскільки, мабуть, од повноти почуттів були не в спромозі вимовити жодного слова. Підозріваю, що в минулому вони посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не запитував), але через що б це не сталося, зараз їхня сварка була, очевидно, зовсім забута.

— Дорогий мій! — вихопилося нарешті в сера Генрі. — Я думав, що тебе вже нема! Адже я шукав тебе по той бік Сулейманових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти собі звив гніздо, наче старий aasvogel66.

— Близько двох років тому і я пробував перейти гори Соломона, — почулася відповідь, сказана невпевненим голосом людини, що відвикла говорити рідною мовою, — але коли я потрапив сюди, мені на ногу впав великий камінь і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Сітанді.

Тут підійшов я.

— Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?

— Боже мій! — вигукнув він. — Невже це Квотермейн? Як! І Гуд також тут? Підтримайте мене, друзі, у мене знову запаморочилася голова… Як де все несподівано і дивно… І коли вже людина перестала сподіватися, яке це щастя!

* * *

Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розповів нам свою історію, яка, так само як і наша, була повна подій і коротко зводилася до такого.

Близько двох років тому він вийшов із крааля Сітанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джіма, він не отримав і нічого до цього дня про неї не чув, оскільки цей телепень Джім її загубив. Але, користуючись указівками тубільців, він вирушив не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, легший шлях, аніж той, який був позначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джімом зазнали великих злигоднів, але нарешті дісталися до цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртка спостигло велике лихо. Він сидів на березі струмка, а Джім, стоячи на високому скелястому березі якраз над ним, виймав із ущелини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Видираючись по скелях, він розхитав великий камінь, який упав і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став дуже кульгати і, оскільки не міг багато ходити, вирішив залишитися і помирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.

Щодо їжі, то тут вони не зазнавали ніяких нестатків, оскільки у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо вночі, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того як їхній одяг зносився, — для одягу.

— Таким чином, — сказав на закінчення Джордж Куртіс, — ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливу випадковість, що раптом в оазис забредуть якісь тубільці і допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті вчора ввечері ми з Джімом вирішили, що він мене покине і вирушить по допомогу в крааль Сітанді, хоча, признатися, у мене було дуже мало надії, що він повернеться. А тепер т и, саме т и, — сказав він, звертаючись до сера Генрі, якого я ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і виявляєш мене там, де сам цього не очікував. Адже я був упевнений, що ти спокійно живеш у Англії і давно-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені коли-небудь доводилося чути, і яке щастя, що вона закінчилася так благополучно!

Після цього сер Генрг в свою чергу розповів своєму братові головні епізоди наших пригод, і, так розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.

— Слава богу, — сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, — що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли ще дещо в нагороду за всі ваші пригоди.

Сер Генрі засміявся.

— Каміння належить Квотермейнові і Гуду. У нас була угода, що вони ділитимуть межи собою всю здобич, яка може зустрітися нам у дорозі.

Це зауваження змусило мене замислитися. Переговоривши із Гудом, я сказав серові Генрі, що ми обидва просимо його взяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частина повинна бути передана Джорджеві Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше, ніж усі ми. Нарешті насилу ми вмовили його погодитися на цю пропозицію, але Джордж Куртіс дізнався про це рішення значно пізніше.

* * *

На цьому я хочу закінчити свою розповідь. Наш зворотний шлях через пустелю у крааль Сітанді був надзвичайно важкий, особливо тому, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з неї час од часу виділялися осколки роздробленої кістки. Але так чи інакше, ми подолали пустелю, і розповідати деталі цієї подорожі означало б повторити багато з того, що нам довелося пережити раніше,

Через шість місяців після нашого повернення в Сітанді, де ми виявили наші рушниці та інші речі цілими, хоча старий негідник, якому ми їх довірили, був надзвичайно засмучений тим, що ми лишилися живі і прийшли по них, всі ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся зі всіма, хто супроводжував мене в найнезвичайнішу подорож, яку мені коли-небудь доводилося здійснювати за своє довге і багате на пригоди життя.

Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, який ішов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, затиснутим у розщеплену палицю. Лист цей був од сера Генрі, й оскільки він має безпосереднє відношення до моєї розповіді, я наводжу його повністю:

Брейлі-Холл, Йоркшир

Дорогий Квотермейн!

Десь з останньою поштою я надіслав вам кілька рядків, аби повідомити, що ми троє — Джордж, Гуд і я — благополучно прибули в Англію. Ми зійшли на берег у Саутгемптоні і негайно вирушили в Лондон. Ви б тільки бачили, яким чепуруном став Гуд наступного ж дня! Чудово поголений, приголомшливий фрак, що облягає його, як рукавичка, новий прекрасний монокль і т. д. і т. д. Ми гуляли з ним у парку, де зустріли декого із знайомих, і я одразу ж розповів їм історію про його “чудові білі ноги”.

Він розлючений, особливо після того, коли один вельми уїдливий журналіст опублікував усе це у фешенебельній газеті.

А тепер про справу. Щоб дізнатися про вартість алмазів, ми з Гудом звернулися до ювелірної фірми Стрітер, і я просто боюся сказати вам, як вони їх оцінили. Сума нечувана. Оцінка їх тільки приблизна, оскільки вони сказали, що не пам’ятають, щоб колись на ринку були в такій кількості такі чудові камінці. Виявляється, що, за винятком одного чи двох із найбільших, вони найчистішої води і в усіх відношеннях не поступаються перед ліпшими бразильськими діамантами. Я запитав, чи купить їх фірма, але вони відповіли, що це їм не під силу, і рекомендували продавати частинами, щоб не затопити ними ринок. Разом із тим вони все ж пропонують сто вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів за вельми невелику їх частину.

Ви повинні приїхати в Англію, Квотермейн, і самі потурбуватися про це, тим більше, що ви наполягаєте на чудовому подарункові моєму брату — цілій третині алмазів, що не належать мені.

Щодо Гуда, то він зовсім збожеволів: майже весь час витрачає на гоління і справи, пов’язані із суєтними прикрашаннями своєї особи. Але все ж я думаю, що він ще не забув Фулату. Він мені сказав, що відтоді, як приїхав у Англію, він не бачив жодної жінки, яка була б такою чарівною, як вона.

Я хочу, щоб ви приїхали на батьківщину, мій дорогий давній друже, І поселилися біля мене. Ви досить потрудилися на своєму віку, і у вас безліч грошей, а в мене по сусідству продається маєток, який вам чудово підійде. Приїжджайте ж, і чим швидше, тим ліпше! А книгу про наші пригоди ви можете закінчити на пароплаві! Ми відмовилися розповідати нашу історію, поки ви її не напишете, оскільки боїмося, що нам не повірять. Якщо ви послухаєтеся моєї поради, ви приїдете сюди на Різдво, і я дуже прошу вас зупинитися в мене. На цей час приїдуть Гуд і Джордж і, між іншим, ваш син (це щоб вас спокусити!). Він уже приїжджав до мене на тиждень пополювати і справив дуже гарне враження. Ваш Гаррі надзвичайно холоднокровна молода людина: під час полювання він випустив мені в ногу цілий заряд шроту, сам вирізав усі шротинки і тоді завважив, як зручно мати серед мисливців студента-медика.

До побачення, старий! Не буду вас більше вмовляти, але я знаю, що ви приїдете, хоча б для того, щоб зробити ласку вашому щирому другові

Генрі Куртісу.

Р. S. Бивні величезного слона, який розірвав бідолаху Хіву, прибиті в мене у холі над тією парою буйволячих рогів, які ви мені подарували, і мають чудовий вигляд. А сокира, якою я відрубав голову Твалі, висить над моїм письмовим столом. Як жаль, що нам не вдалося привезти кольчуги!

Г. К.

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені здається, що я повинен скористатися запрошенням Куртіса і вирушити на ньому в Англію, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі і потурбуватися про публікування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довірити цю справу комусь іншому.

Аллан Квотермейн

ПРЕКРАСНА МАРГАРЕТ

Розділ І ПІТЕР ЗУСТРІЧАЄ ІСПАНЦЯ

Це сталося весняного дня в шостий рік правління короля Англії Генріха VII67. В Лондоні були великі врочистості — його величність відкрив щойно скликаний парламент і оголосив своїм вірнопідданим, що він має.намір напасти на Францію й особисто очолити англійську армію. Народ зустрів це повідомлення радісними вигуками. Щоправда, коли в парламенті натякнули на те, що війна вимагатиме грошей, ця звістка викликала значно менше захоплення. Але натовп біля парламенту, який здебільшого складався з людей, котрим не треба було видобувати гроші з гамана, цей бік справи не хвилював. Коли з’явився король, оточений блискучим почтом, у натовпі почали кидати вгору шапки і кричати до хрипоти.

Король, уже стомлена людина, з тонким і нервовим обличчям, незважаючи на свою молодість, посміхався трохи іронічно. Проте, згадавши, що йому, який має дещо сумнівне становище на троні, треба радіти дим привітанням, він мовив кілька ласкавих слів і допустив трьох громадян до своєї королівської руки. Король навіть дозволив якимось хворим дітям доторкнутися до свого одягу — це мало вилікувати їх од злого духа. Його величність затримався, щоб прийняти прохання від бідняків, передав їх одному зі своїх офіцерів і під вітальні вигуки, що поновилися з новою силою, пішов у Вестмінстерський палац на бенкет.

У почті короля перебував і посол де Айала, який представляв при англійському дворі королів Іспанії — Фердинанда та Ізабеллу68. Його супроводжувала група розкішно вдягнутих дворян. Судячи з того місця, яке посідав іспанець у процесії, його країна була тут в пошані. Та й як могло бути інакше — адже ще чотири роки тому принц Артур, старший син короля, якому тоді минув лише рік, був офіційно заручений з дочкою Фердинанда та Ізабелли, інфантою Катериною, котра була старша за нього на дев’ять місяців. Адже в ті часи вважалося, що уподобання принців та принцес повинні скеровуватися заздалегідь шляхом, вигідним їхнім коронованим батькам та вихователям.

Ліворуч од посла на чудовому чорному коні їхав високий іспанець, багато зодягнутий у чорний оксамит, але просто; його чорний оксамитовий капелюх прикрашала єдина перлина. Це був вродливий чоловік років тридцяти п’яти, з суворим і різко окресленим обличчям та меткими чорними очима. Кажуть, що в кожній людині можна знайти подібність — інколи, звичайно, досить далеку й приблизну — з якимось звіром чи птахом. В даному випадку це одразу впадало у вічі. Супутник посла нагадував орла, і випадково чи навмисне зображення орла прикрашало лівреї його слуг та збрую коня. Пильний погляд, закарлючений ніс, гордий і владний вигляд, тонкі, довгі пальці, швидкість та вишуканість рухів — усе в ньому нагадувало царя птахів. Натякав на цю подібність і девіз, який проголошував, що власник його все, що шукає, знаходить і все, що знаходить, бере. З презирливим і нудьгуючим виглядом спостерігав він за розмовою англійського короля з ватажками натовпу, яких його величності забаглось викликати.

— Ви визнаєте цю сцену дивною, маркізе? — звернувся до нього посол.

— Тут, в Англії, якщо ваша превелебність не заперечує, називайте мене сеньйор, — з гідністю відповів він, — сеньйор д’Агвілар. Маркіз, якого ви зволили згадати, живе в Іспанії і є повноважним послом у маврів у Гранаді69. Сеньйор д’Агвілар, смиренний слуга святої церкви, — він перехрестився, — мандрує за кордоном у справах церкви та їхніх величностей.

— І в своїх власних, я гадаю, — сухо зауважив посол. — Відверто кажучи, сеньйоре д’Агвілар, одного я не можу зрозуміти: чому ви, — а я знаю, що ви відмовилися від політичної кар’єри, — чому ви тоді не вдягаєтеся в чорне? А втім, чому я сказав — чорне? При ваших можливостях та зв’язках одяг уже зараз міг би бути пурпуровим, з головним убором того ж кольору70.

Сеньйор д’Агвілар усміхнувся:

— Ви хочете сказати, що я інколи мандрую у своїх власних справах? Ну що ж, ви маєте рацію. Я відмовився від мирського марнославства — воно спричиняє занепокоєння, а для деяких людей, високопоставлених, але які не мають відповідних прав, досить небезпечне. З жолудів цього марнославства часто виростають дуби, на яких вішають.

— Або плахи, на яких відрубують голови. Сеньйоре, я вітаю вас: ви володієте мудрістю, що вміє видобувати головне, відкидаючи геть примарне. Це так рідко трапляється.

— Ви запитуєте, чому я не змінюю крій свого одягу, — продовжував д’Агвілар, не звертаючи уваги на те, що його перервали. — Якщо бути відвертим, ваша превелебність, — з особистих міркувань. У мене ті ж слабкості, що й у інших людей. Мене можуть захопити прекрасні очі або засліпити почуття ненависті, а це все несумісне з чорним чи червоним одягом.

— Проте ті, хто носить його, грішать усім цим, — багатозначно завважив посол.

— Так, ваша превелебність, і це ганьбить святу церкву. Ви, як її служитель, знаєте це краще, ніж хтось інший. Залишмо землі все зло, але церква, подібна до неба, має бути над усім цим, непорочна, нічим не заплямована. Нехай вона буде храмом молитов, милосердя і праведного суду, куди не ступить нога такого грішника, як я, — і д’Агвілар знову перехрестився.

У його голосі було стільки щирості, що де Айала, який знав дещо про репутацію свого співрозмовника з цікавістю подивився на нього.

“Справжній фанатик, — подумав де Айала, — і людина корисна нам, хоч він добре знає, як діставати радощі й від церкви і від життя”.

Вголос він сказав:

— Не дивно, що свята церква радіє, маючи такого сина, а її вороги тремтять, коли він піднімає свій меч. Проте, сеньйоре, ви так і не сказали мені, що ви думаєте про всю цю церемонію та тутешній народ.

— Народ цей, ваша превелебність, я знаю добре — адже мені доводилося вже жити тут і я володію їхньою мовою. Саме тому я залишив Гранаду і перебуваю сьогодні тут, щоб спостерігати й доповідати… — Він зупинився й додав: — Щодо церемонії, то, будь я королем, я б поводився інакше. Адже щойно в цих стінах чернь — представники громад, так, здається, вони себе називають? — мало не погрожувала своєму коронованому владиці, коли він принижено просив нікчемну частку багатств країни для того, щоб вести війну. Я бачив, як він зблід і затремтів од цих грубих голосів, неначебто один їхній звук може похитнути трон. Запевняю вас, ваша превелебність, настане час, коли Англією правитимуть оці самі громади. Погляньте на чоловіка, якого його величність тримає за руку і називає сером. Адже король, так само як і я, знає, що це єретик, і мав би король права, цього чоловіка за його гріхи треба було б відправити на вогнище. За одержаними мною вчора відомостями, він висловлювався проти церкви…

— Церква та її слуги не забудуть цього, коли настане час, — зауважив де Айала. — Проте аудієнція закінчена, і його величність запрошує нас на бенкет, де не буде єретиків, що дратують нас, а оскільки зараз піст, то й їжі майже не буде. їдьмо, сеньйоре, а то ми перепинаємо шлях.

Минуло три години, сонце вже сідало. Незважаючи на початок весни, воно було червонясте; на болотистих полях Вестмінстера було прохолодно. На пустирі напроти палацу, де відбувався бенкет, юрмилися лондонські городяни. Вони закінчили свої денні справи і прийшли подивитися на королівські врочистості. В цьому натовпі привертали до себе увагу чоловік і дама, яку супроводжувала молода гарненька жіночка.

Чоловікові з вигляду було років тридцять. Одягнутий він був скромно, як одягалися звичайно лондонські купці; біля пояса висів ніж. На зріст він був добрих шість футів71. Утім, і його супутниця, закутана в оздоблений хутром плащ, теж була висока на зріст. Правду кажучи, чоловіка навряд чи можна було назвати вродливим — у нього було надто високе чоло й різкі риси обличчя. До того ж правий бік його чисто виголеного обличчя од скроні й до енергійного підборіддя перетинав червонуватий шрам від удару меча. Проте обличчя його було відкрите, мужнє, хоча й дещо суворе, а сірі очі дивилися прямо. Це було обличчя не купця, а швидше людини шляхетного походження, що звикла до походів і воєн. У нього була чудова рухлива статура, а голос його, коли він говорив, що бувало досить рідко, лунав виразно й приємно..

Про постать його супутниці сказати щось було важко, оскільки її приховував довгий плащ, але обличчя, що визирало з-під каптура, коли вона повертала голову і промені призахідного сонця падали на нього, вражало своєю вродою. Маргарет Кастелл, або, як її називали, прекрасна Маргарет, до кінця життя затьмарювала інших жінок своєю винятковою вродою. Ніжними тонами й округлими лініями її обличчя нагадувало квітку. Його прикрашало білосніжне ясне чоло й чудово окреслені яскраві уста. Але для того, щоб зрозуміти секрет чарівності, що вирізняв її серед інших вродливих жінок того часу, треба було зазирнути в її очі. Вони не були блакитними чи сірими, як можна було чекати, судячи з кольору лиця, а величезними чорними, сяючими і водночас вологими, як у лані; їх облямовували чорні, вигнуті вії. Від цих очей не можна було відірватися, як, скажімо, від троянди, що лежить на снігу, чи від уранішньої зорі, що сяє в передсвітанковім тумані. І незважаючи на сором’язливість цих очей, чоловікові треба було чимало часу, щоб забути їх, особливо якщо йому доводилося бачити очі Маргарет в поєднанні з темно-каштановим волоссям, яке хвилями спадало на її немов виточені плечі.

Пітер Брум — так звали чоловіка — трохи збентежено позирав навкруги і нарешті звернувся до Маргарет:

— Чи варто нам залишатися тут, кузино? Тут багато простолюду. Ваш батько може розгніватися.

Тут слід пояснити, що насправді родинні стосунки Пітера і Маргарет були не такими вже близькими — тільки далека спорідненість по лінії її матері, однак вони називали одне одного так, оскільки це було зручно, а також могло означати і дуже багато, і нічого.

— Чому? — заперечила вона. В її глибокому й м’якому голосі відчувався ледь помітний іноземний акцент, ніжний, як подих південного вітру вночі. — З вами, кузене, — і вона з задоволенням поглянула на його кремезну, мужню постать, — мені нікого боятися. А я дуже хочу поближче побачити короля. Бетті теж про це мріє. Правда? — звернулася вона до своєї супутниці.

Бетті Дін була кузиною Маргарет, хоча її спорідненість з Пітером Брумом була занадто далекою. Бетті була шляхетного походження, але її батько, невгамовна й непутяща людина, розбив серце її матері й помер слідом за нею, залишивши Бетті на опікування матері Маргарет, в домі якої вона й виросла.

Бетті по-своєму була приваблива як зовнішністю, так і характером. Вродлива, гарна станом, сильна, з великими зухвалими блакитними очима і яскравими повними вустами, вона вирізнялася сміливістю та прямотою. Як жінка романтична і. гоноровита, Бетті любила товариство чоловіків, а ще більше любила подобатися їм. Проте у свої двадцять п’ять років вона була чесною дівчиною і вміла постояти за себе, в чому мали можливість переконатися численні її залицяльники. І хоча Бетті посідала досить низьке становище, в глибині душі вона дуже пишалася своїм походженням і була досить честолюбна. Найпотаємнішим її бажанням було вийти заміж так, щоб піднятися до становища, яке вона втратила через глупство батька, — досить важке завдання для дівчини, котра була чимось на зразок служниці й без будь-якого посагу.

І, нарешті, для завершення її образу треба додати, що вона любила свою кузину Маргарет більше, ніж когось іншого на всьому світі, хоча Пітера вона поважала не менше, напевне тому, що, як вона не старалася, її врода залишала його абсолютно байдужим.

У відповідь на запитання Маргарет Бетті засміялася:

— Звичайно! Адже ми так зрідка вибираємося із Холборна72, і мені не хотілося б утратити нагоду подивитися на короля і його двір. Одначе майстер73 Пітер такий розважливий, що я завжди слухаюсь його. До того ж починає сутеніти.

— Ну гаразд, — зітхнула Маргарет у відповідь і злегка знизала плечима, — якщо ви обоє проти мене, доведеться йти. Але наступного разу, кузене Пітер, я піду з кимсь добрішим.

Вона повернулась і почала швидко пробиратися крізь натовп. Перш ніж Пітер устиг зупинити її, Маргарет повернула праворуч, де було вільніше, і опинилася на майданчику перед самим залом. Тут зібралися солдати і слуги на конях, які очікували своїх панів. Натовп зімкнувся за Маргарет, і Пітер з Бетті на якийсь час залишились одрізані від неї.

Маргарет раптом опинилася сама серед солдатів — варти іспанського посла де Айала. Ці солдати відзначалися своєю чванькуватістю та грубістю — вони були впевнені в цілковитій безкарності, бо знали, що становище їхнього пана завжди буде їм захистом. До того ж майже всі вони були п’яні.

Один Із вартових, здоровенний рудий шотландець, якого дипломат-священик вивіз із його рідної країни, де був раніше послом, несподівано побачив перед собою молоду і вродливу жінку, вирішив поближче роздивитися її і для цього вдався до грубих хитрощів. Придурившись, що він причепився, шотландець схопився за плащ Маргарет нібито для того, аби утриматися, і щосили здер його, відкривши чарівне личко та стрункий стан.

— Друзі, загорлав він хрипким, п’яним голосом, — ця голубка прилетіла сюди, щоб подарувати мені поцілунок! — І, обхопивши Маргарет своїми довжелезними руками, він намагався притиснути її до себе.

— Пітер! Допоможи, Пітер! — вигукнула Маргарет, що є сили чинячи опір.

— Е, ні, красуне, якщо ти кличеш святого, — відповів п’яний шотландець, — то Ендрю не гірший й від Пітера.

Його приятелі зустріли цей “дотеп” гучним сміхом, бо знали, що шотландця звуть Ендрю.

Проте наступної миті вони знову реготали, але вже з іншої причини. Ендрю здалося, що він опинився в полоні урагану. Маргарет вирвали з його рук, а сам він дзиґою відлетів убік і щосили упав долілиць.

— Оце Пітер! — вигукнув по-іспанському один із солдатів.

— Еге ж, у нього путящий святий патрон, — відгукнувся другий.

А третій кинувся піднімати лежачого Ендрю.

Вигляд у шотландця був жахливий. Капелюх злетів, і вогнисто-руде волосся було вимазане багном. Окрім того, падаючи, він об каміння розквасив собі носа, і по його обличчю текла кров. Маленькі червоні очиці його люто блищали, як у тхора, а пика посіріла від болю та злості. Рикаючи щось по-шотландськи, він вихопив меча і кинувся на свого супротивника з неприхованим наміром убити його.

Пітер був без меча, а свій коротенький ніж він навіть не встиг витягнути. Проте в руці в нього була товста палиця з залізним наконечником. І не встигла Маргарет сплеснути руками, а Бетті заверещати, як Пітер відбив меча і, перш ніж шотландець міг напасти знову, вдарив його палицею. Страшний удар дістався шотландцеві по плечу і змусив його і похитнутися.

— Гарний удар, Пітер! Чудово дієш, Пітер! — вигукнули глядачі.

Але Пітер не бачив і не чув їх — його засліпила лють через образу, завдану Маргарет. Палиця знову злетіла і щосили обрушилась на голову шотландця, розколола її, як; яєчну шкаралупу. Кривдник рухнув мертвий.

Запала миттєва мовчанка — жарт закінчився трагедією. Нарешті один з іспанців, позираючи на повергнуте тіло, вигукнув:

— В ім’я бога, нашого товариша убили! Цей гендляр б’є міцно!

Серед приятелів убитого зчинилось ремствування, і один із них закричав:

— Рубайте його!

Пітер рвонувся вперед і підхопив з землі меч шотландця. Водночас він пожбурив палицю й лівою рукою вихопив із піхов кинджал. Тепер Пітер приготувався зустріти ворогів. Вигляд у нього був такий лютий та войовничий, що, хоч чотири чи п’ять мечів зблиснули в повітрі, супротивники зупинилися. Проте Пітер розумів, що проти такої кількості ворогів йому не встояти, і вперше за весь час цієї сцени пролунав його голос.

— Англійці! — голосно вигукнув він, не повертаючи голови і не зводячи очей з ворогів. — Невже ви будете стояти й дивитися, як оці іспанські собаки вбивають мене?

Настала коротка пауза, потім почувся чийсь голос:

— Клянуся, тільки не я! — І високий озброєний кентець опинився поруч з Пітером.

На лівій руці в нього висів плащ, а в правій він тримав видобутий із піхов меч.

— І не я! — вигукнув другий. — З Пітером Брумом ми разом воювали.

— І не я! — озвався третій. — Адже ми з ним земляки із Ессекса!

Не минуло й хвилини, як поруч з Пітером зібралася досить солідна група міцних і рослих англійців. Сили супротивників виявилися приблизно рівними.

— Тепер годі, сказав Пітер. — Ми тільки хочемо, щоб гра була чесна. А ви, вбивці, коли хочете пересвідчитися, як англійці володіють мечем, виходьте. А якщо боїтеся, то дайте нам можливість піти.

— Виходьте, чужоземні боягузи! — загув натовп, який не любив цю шалену привілейовану варту.

Тепер уже заграла кров у іспанців — пробудилася давня національна ворожнеча. Ламаною англійською мовою сержант вигукнув кілька брутальних слів на адресу Маргарет і закликав своїх товаришів “поперерізувати карки лондонським свиням”. У багрянистому промінні призахідного сонця червоним полум’ям сяйнула сталь мечів, ще мить — і спалахнула б кривава бійка.

Проте цього не сталося. Високий сеньйор, що тримався осторонь і спостерігав за цією сценою, постав між супротивниками і розвів мечі, які ладні були схреститися.

— Доволі, спокійно мовив по-іспанськи д’Агвілар (це був саме він). — Дурні! Ви що, хочете, щоб усіх іспанців у Лондоні розідрали на шматки? Щодо цієї п’яної тварюки, — і він штурхонув ногою труп Ендрю, — то він сам винен. До того ж він не був іспанцем, і вам не треба мстити. Слухайте мене. Чи я вам маю сказати, хто я?

— Ми знаємо вас, маркізе, — запопадливо відповів сержант. — Сховайте свої мечі, приятелі. Врешті-решт це не наше діло.

Солдати послухалися неохоче, але якраз нагодився де Айала. Йому вже повідомили про смерть його слуги, і розлютований посол привселюдно почав вимагати, щоб людину, котра вбила шотландця, видали.

— Ми не видамо Пітера іспанському попу! — загув натовп. — Підходьте сюди і спробуйте взяти його, якщо хочете!

Знову всі зашуміли, а Пітер зі своїми приятелями приготувалися до бою.

Сутичка була неминуча, незважаючи на спроби д’Агвілара відвернути її, але гамір несподівано почав затихати, і запанувала тиша. Серед піднятих мечів ішов невисокий, у багатому одязі чоловік. Це був король Генріх.

— Хто посмів братися за мечі на моїх вулицях, перед самими дверима мого палацу? — крижаним голосом запитав він.

Дюжина рук показала на Пітера.

— Говори, — наказав йому король.

— Маргарет, підійди сюди! — гукнув Пітер.

І дівчину підштовхнули до нього.

— Ваша величність, — мовив Пітер, показуючи на труп Ендрю, — цей чоловік хотів скривдити дівчину, дочку Джона Кастелла. Я, її кузен, штурхонув його. Тоді він видобув меч і напав на мене, а я вбив його палицею. Ось вона лежить. А іспанці — його товариші — хотіли вбити мене. Я покликав на підмогу англійців. От і все.

Король оглянув його з ніг до голови.

— Купець по одягу, — сказав він, — і воїн з вигляду. Як твоє ім’я?

— Пітер Брум, ваша величність.

— Авжеж! Був такий сер Пітер Брум, який загинув на Босворському полі, б’ючись проти мене. — Король посміхнувся: — Ти випадково не знаєш його?

— Це був мій батько, ваша величність. Я бачив, як його вбивали, і порішив убивцю.

— У це я можу повірити, — промовив король, роздивляючись його. — Але чому син Пітера Брума, який має на лиці бойовий шрам, одягнутий по-купецькому?

— Ваша величність, — неквапом відповів Пітер, — мій батько продав свої землі й позичив короні все, що в нього було. А я ніколи не виставляв рахунків. Тому й жити маю так, як можу.

Король засміявся:

— Ти подобаєшся мені, Пітере Брум, хоча ти, звичайно, мене ненавидиш.

— Ні, ваша величність. Поки був живий Річард, я воював за Річарда. Річарда немає, і я, якщо виникне потреба, воюватиму за англійця Генріха і служитиму королю Англії.

— Гарно сказано! Можливо, ти мені знадобишся. Я не тримаю зла. Проте мало не забув: це ти так збираєшся воювати за мене — влаштовуючи бунт на вулицях, щоб посварити мене з моїми друзями іспанцями.

— Ваша величність, я все розповів вам.

— Твою історію я чув. Та хто засвідчить, що це правда? Може, ти, дочко купця Кастелла?

— Гаразд, ваша величність. Чоловік, якого вбив мій кузен, образив мене. А моя єдина провина в тому, що я хотіла подивитися на вашу величність. Ось, бачите мій розірваний плащ?

— Не дивно, що він убив його за такі очі, як твої. Але ти можеш бути небезстороння. — Король знову усміхнувся й додав: — Чи немає інших свідків?

Бетті вже роззявила рота, та вперед вийшов д’Агвілар, зняв капелюха, вклонився і сказав по-англійськи:

— Є, ваша величність. Я все бачив. Цей сміливий джентльмен ні в чому не завинив. Винні слуги мого співвітчизника де Айала. Особливо попервах. А потім уже почалася суперечка.

Тут втрутився де Айала. Він все ще злився і заявив, що коли він не матиме сатисфакції за вбивство слуги, то напише їхнім величностям, королю та королеві Іспанії, й повідомить, як поводяться з їхніми людьми в Лондоні.

По цих словах Генріх спохмурнів. Він аж ніяк не хотів псувати стосунків з Фердинандом та Ізабеллою.

— Ти вчинив сьогодні кепську справу, Пітере Брум, — сказав він. — У цьому повинен буде розібратися суддя! А поки що тебе слід затримати.— І король обернувся, нібито для того, щоб віддати наказ про арешт.

— Ваша величність! — вигукнув Пітер. — Я живу в будинку купця Кастелла в Холборні і нікуди не втечу.

— А хто поручиться за це, — спитав король, — чи за те, що ти не затієш нової суперечки по дорозі додому?

— Я поручусь за це, — спокійно мовив д’Агвілар, — якщо ця леді дозволить мені провести її додому разом з її кузеном. Крім того, — додав він стиха, — мені здається, що коли його ув’язнити, то це значно швидше може викликати заколот, аніж якщо відпустити його додому.

Генріх подивився на юрбу, що спостерігала за цією сценою, і прочитав на лицях присутніх щось таке, що змусило його погодитися з д’Агвіларом.

— Гаразд, маркізе, — промовив він, — я покладаюсь на ваше слово і слово Пітера Брума, що він з’явиться, коли його викличуть. Нехай цей труп залишиться до завтра в абатстві, поки не розпочнеться розслідування. Дайте мені руку, ваша превелебність, я маю значно важливіші питання, про які хочу поговорити з вами, перш ніж ми підемо спати.

Розділ II ДЖОН КАСТЕЛЛ

Коли, король пішов, Пітер звернувся до тих, хто його оточував, і щиро подякував їм. Потім промовив до Маргарет:

— Ходімо, кузино. Вистава скінчилася, і ваше бажання здійснилося — ви бачили короля. А тепер чим швидше ми потрапимо додому, тим мені буде спокійніше.

— Звичайно! — відповіла Маргарет. — Я бачила більше, аніж мені хотілося побачити. Але перш ніж піти, треба подякувати цьому іспанському сеньйорові…

— …д’Агвіларові, леді. Поки ще досить цього імені, люб’язно відповів іспанець, низько вклоняючись і не спускаючи очей з прекрасного обличчя Маргарет.

— Сеньйоре д’Агвілар, я дякую вам од себе та від імені мого кузена, чиє життя, можливо, ви врятували. Хіба не так, Пітере? І мій батько буде вам вдячний.

— Еге ж, — похмуро промовив Пітер, — я дуже вдячний йому. Щодо мого життя, то я більше покладаюся на свої власні руки та руки моїх приятелів. На добраніч, сер.

— Я сумніваюсь, сеньйоре, — з усміхом озвався д’Агвілар, — чи ми можемо вже розійтися. Ви забули, що я за вас поручився і тому змушений супроводжувати вас до вашого дому, аби пересвідчитися, де ви живете. До того ж це буде безпечніше, бо мої співвітчизники мстиві, вони можуть напасти на вас.

Помітивши з виразу Пітера, що він рішуче проти такого супроводження, Маргарет поспіхом додала:

— Звичайно, це найрозумніше. І мій батько вирішив би так само. Сеньйоре, я вам показуватиму дорогу. — І, взявши ґречно запропоновану їй д’Агвіларом руку, Маргарет швидко пішла вперед.

Пітер з Бетті рушили за ними.

Крокуючи в такому порядку, вони поминули огорнуті; ранніми сутінками поля, що лежали між Вестмінстером і Холборном, і заглибились у лабіринт вузеньких вуличок. Маргарет доволі швидко розговорилася зі своїм супутником по-іспанськи — цю мову вона, з причин, які з’ясуються далі, знала добре. Позаду йшов у поганому настрої Пітер Брум, в одній руці тримаючи меч шотландця, а другою підтримуючи Бетті.

Джон Кастелл жив у великому, спорудженому без чіткого плану будинку на головній вулиці Холборна. За будинком розкинувся сад, огороджений високою стіною. Фасад будинку займала лавка, склад для товарів і контора. Джон Кастелл був досить багатим купцем, який з королівського дозволу вивозив товари з Іспанії. Його судна привозили звідти прекрасну іспанську вовну, яка оброблялася в Англії, оксамит, шовк і вина з Гранади, а також чудову інкрустовану зброю Із толедської сталі. Інколи він мав справу зі сріблом та міддю, що видобувалися в гірських рудниках, оскільки він був не лише купцем, а й банкіром або тим, що малося на увазі під цим словом у ті часи.

Ніхто точно не знав розмірів його багатства. Подейкували, що під лавкою містяться набиті коштовними товарами підвали. Своїми товстими кам’яними стінами та залізними дверима, крізь які не міг проникнути жоден злодій, його будинок нагадував тюрму. В цьому великому будинку, який у часи Плантагенетів74 являв собою укріплену дворянську садибу, існували потаємні приміщення, відомі лише самому господареві. Навіть його дочка та Пітер ніколи не переступали їхнього порога. В домі було чимало слуг, міцних хлопців, які носили під плащами не тільки ножі, а й мечі, і охороняли спокій господарів. Внутрішні кімнати, де жили сам Кастелл, Маргарет і Пітер, відзначались простором та зручностями, були заново оздоблені дубом відповідно до моди Тюдорів і мали глибокі вікна, які виходили в сад.

Коли Пітер та Бетті підійшли до дверей, то з’ясувалося, що Маргарет і д’Агвілар, які йшли значно швидше, ніж вони, вже були в домі. Двері виявилися зачинені. На досить сильний стук Пітера відчинив слуга. Пітер поминув вітальню й зайшов до зали, звідки долинали голоси. Це була гарна кімната, освітлена висячими лампами на оливковій олії, з великим каміном, у якому горів вогонь. Дубовий стіл, що стояв перед каміном, був накритий для вечері. Маргарет, скинувши з себе плащ, стояла біля вогню і грілась, а сеньйор д’Агвілар зручно влаштувався у великому кріслі. В нього був такий вигляд, немовби він тут постійний гість. Тримаючи в руках капелюха й відкинувшись назад, він спостерігав за Маргарет.

Перед ним стояв Джон Кастелл, кремезний чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти, з розумним обличчям, на якому виділялися гострі чорні очі й чорна борода. Тут, у себе вдома, він був зодягнутий у дорогий камзол, оздоблений гарним хутром і прикрашений золотим ланцюгом з коштовним камінням на застібці. Коли Кастелл сидів у своїй лавці чи в конторі, він зодягався простіше, ніж будь-який купець у Лондоні. Проте в глибині душі він любив розкоші й вечорами, навіть якщо ніхто його не міг побачити, робив собі таку приємність.

Як тільки Пітер зазирнув в обличчя Кастелла, відразу зрозумів, що той дуже збентежений. Кастелл обернувся на звук кроків Пітера і тут же звернувся до нього з властивою йому рішучістю та твердістю в голосі:

— Що я почув, Пітере? Ти вбив людину перед воротами палацу? Суперечка! Бунт, який мало не дійшов до кровопролиття між англійцями на чолі з тобою та вартою його превелебності де Айала. Король заарештував тебе, а цей сеньйор узяв на поруки. Це правда?

— Істинна, — спокійно відповів Пітер.

— Тоді я загинув, ми всі загинули! О, будь проклятий той час, коли я пустив людину вашого кровожерного фаху в свій дім! Що ти можеш сказати?

— Що я хочу вечеряти, — промовив Пітер. — Ті, хто розпочав оповідати цю історію, нехай і закінчують її. В них язик краще підвішений, ніж у мене! — І він сердито подивився на Маргарет, яка відверто сміялася, тоді як поважний д’Агвілар посміхався.

— Тату, — втрутилася Маргарет, — не гнівайся на кузена Пітера. Його єдина провина в тому, що мав надто важку руку. Винна я, бо захотіла лишитися, щоб подивитися на короля, хоча й Пітер і Бетті були проти. А потім цей грубіян, — і її очі наповнилися сльозами сорому та гніву, — схопив мене, і Пітер збив його з ніг. Коли ж той накинувся на Пітера з мечем, Пітер убив його своєю палицею, ну і… потім сталося все інше.

— Це було чудово вчинено! — сказав д’Агвілар своїм м’яким голосом з іноземним акцентом. — Я бачив усе й був упевнений, що шотландець вас уб’є. Я ще розумію, як ви зуміли відбити удар, але як ви встигли вдарити його раніше, ніж він напав знову, — о, це…

— Ну гаразд, — втрутився Кастелл. — Давайте спочатку повечеряємо, а потім поговоримо. Сеньйоре д’Агвілар, я сподіваюсь, ви зробите мені честь, розділивши з нами нашу скромну вечерю? Хоча, звичайно, важко після королівського бенкету сісти за стіл купця.

— Це ви мені робите честь, — відповів д’Агвілар, — а щодо бенкету, то в піст його величність дуже стриманий. Я майже нічого не їв і так само, як сеньйор Пітер, неймовірно голодний.

Кастелл закалатав у срібний дзвіночок, і слуги принесли розкішну і смачну вечерю. Поки вони розставляли страви, купець підійшов до буфета, змайстрованого в стінку, і вийняв звідти дві обплетені сулії. Він обережно відкоркував їх і оголосив, що хоче пригостити сеньйора вином його рідної країни. При цьому він прочитав латиною молитву і перехрестився. Д’Агвілар наслідував його приклад, додавши, що він радий був опинитися в домі такого доброго християнина.

— А ким, ви гадаєте, я ще можу бути? — запитав Кастелл, метнувши на нього пронизливий погляд.

— Я нічого не думаю, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, — але, на жаль, не всі ж християни. В Іспанії, наприклад, є багато маврів і… євреїв.

— Я знаю, — мовив Кастелл, — адже я торгую з тими і з тими.

— Тоді ви, напевне, бували в Іспанії?

— Ні, я англійський купець. Але покуштуйте це вино, сеньйоре, воно з Гранади, і саме це вже свідчить, що воно гарне.

Д’Агвілар пригубив, а потім випив увесь келих.

— Вино справді чудове, — сказав він. — У мене немає такого навіть удома в моїх підвалах.

— Отже, ви живете в Гранаді, сеньйоре д’Агвілар? — запитав Кастелл.

— Іноді, коли я не мандрую. В мене там є будинок, що його залишила мені моя мати. Вона любила це місто і купила в маврів старий палац. А вам, сеньйоро, не хотілося б побачити Гранаду? — спитав він, звертаючись до Маргарет. Схоже було, що він намагається перемінити тему розмови. — Там є чудова споруда, її називають Альгамбра75. Її видно з вікон мого будинку.

— Навряд чи моя дочка коли-небудь побачить її, зронив Кастелл. — Я не думаю, що вона відвідає Іспанію.

— Ви не думаєте, але хто може знати? Тільки сам бог та його святі. — Д’Агвілар знову перехрестився і почав розписувати красу Гранади.

Він був чудовий оповідач, з приємним голосом, ї Маргарет з цікавістю слухала його, забуваючи про їжу, а її батько та Пітер спостерігали за ними обома. Нарешті вечеря закінчилася, слуги прибрали зі столу й вийшли. Тут Кастелл звернувся до Пітера:

— Ну, а тепер розповідай свою історію.

Пітер розповів йому все декількома словами, нічого, проте, не приховавши.

— Я не звинувачую тебе, — мовив купець, коли Пітер закінчив, — і розумію, що ти не міг діяти інакше. Я звинувачую Маргарет, бо я дозволив їй прогулятися з тобою та з Бетті лише до річки і наказав остерігатися натовпу.

— Так, тату, це моя вина, і я прошу в тебе пробачення, — Маргарет мовила це так покірно, що Кастелл не знайшов у собі сил картати дочку.

— Ти маєш просити в Пітера вибачення, — пробурмотів він, — очевидно, він потрапить до в’язниці за цю справу, та ще й його судитимуть за вбивство. Не забувай, це був слуга де Айала, з ким наш король не захоче псувати стосунки, а де Айала, напевно, досить розлючений.

Це налякало Маргарет.

Від думки, що Пітер може постраждати, її серце стислося. Вона зблідла, і її очі знову наповнилися сльозами.

— О, не кажи так! — вигукнула вона. — Пітере, тобі треба негайно зникнути.

— Ні в якому разі, твердо відповів той. — Адже я дав слово королю, а цей іноземний пан поручився за мене.

— Що ж робити? — вела далі Маргарет; потім повернулася до д’Агвілара і, з надією зазираючи йому в обличчя, стискаючи свої тонкі пальці, звернулася до нього: — Сеньйоре, ви такі всемогутні, ви дружите з сильними людьми, допоможіть нам!

— Хіба я тут не для того, аби зробити це? Хоча, я гадаю, людина, котра може залучити собі на підмогу половину Лондона, як це вчинив на моїх очах ваш кузен, навряд чи потребує моєї підтримки. Одначе послухайте мене. Іспанія має тут при дворі двох послів — де Айала, який ображений, і доктора де Пуебла, друга короля. Як це не дивною де Пуебла не любить де Айала. Але він любить гроші, які, мабуть, можна роздобути. Отже, якщо позов вчинить не священик де Айала, а де Пуебла, який знає ваші закони і ваш суд, то… ви розумієте мене, сеньйоре Кастелл?

— Розумію, — відповів купець. — Але як я можу підкупити де Пуебла? Якщо я запропоную йому гроші, він тоді вимагатиме ще.

— Я бачу, що ви знаєте його світлість, — сухо завважив д’Агвілар. — Ви маєте рацію, ніяких грошей пропонувати не треба. Подарунок має бути зроблений після того, коли з’явиться помилування, не раніше. О, де Пуебла знає, що слово Джона Кастелла так само цінується в Лондоні, як і серед євреїв Гранади та купців Севільї. В обох цих містах я чував про багатство купця Кастелла.

При цих словах очі Кастелла спалахнули, але він тільки промовив:

— Можливо. Але як я можу дістатися до посла, сеньйоре?

— Якщо ви дозволите, то це буде моє завдання. А тепер скажіть, яку суму ви вважаєте можливою, щоб виручити вашого друга з халепи. П’ятдесят золотих?

— Це надто багато, — заперечив Кастелл. — Убитий мерзотник не вартий і десяти. Окрім того, шотландець був нападником, і платити взагалі нічого не слід.

— Сеньйоре, у вас сидить купець. Ви небезпечна людина, якщо думаєте, що світом має управляти справедливість, а не королі. Мерзотник не коштує нічого, але слово де Пуебла, замовлене королю Генріху, коштує дорого.

— Гаразд, нехай буде п’ятдесят золотих, — мовив Кастелл, — і я наперед завдячую вам за посередництво. Ви візьмете гроші зараз?

— Ні в якому разі. Тільки тоді, коли я принесу рішення про помилування. Сеньйоре, я буду у вас і повідомлю, як ідуть справи. Прощавайте, прекрасна сеньйоро. Нехай святі заступляться за того покійного шахрая, завдяки якому я познайомився з вами, і благословлять розум вашого батька та міцну руку вашого кузена. До наступної зустрічі.

Д’Агвілар, уклонившись, вийшов у супроводі слуги.

— Том асе, — звернувся Кастелл до слуги, коли той повернувся, — ти вмієш берегти таємниці. Вдягни шапку та плащ і простеж, куди пішов цей іспанець. Довідайся, де він живе, і випитай про нього все, що зможеш. Поспішай!

Слуга вклонився і зник. Кастелл дослухався, поки не долинув грюкіт замкнутих дверей, по тому повернувся до Пітера та Маргарет і сказав:

— Не подобається мені ця справа. Я відчуваю, вона принесе нам нещастя. Та й іспанець мені теж не подобається.

— З вигляду він дуже благородний джентльмен і високого походження, — мовила Маргарет.

— Так, дуже благородний, надто благородний, і високого походження, надто високого, якщо я не помиляюся. Такий благородний і такого високого походження… — Кастелл зупинився, потім додав: — Доню моя, ти своїм свавіллям привела в рух страшні сили. Іди в ліжко й моли бога, щоб вони не обрушились на наш дім і не знищили його та нас.

Маргарет пішла, перелякана й трохи обурена — що поганого вона зробила? І чому її батько не довіряє цьому вродливому іспанцеві?

Коли вона вийшла, Пітер, який за цей час не промовив жодного слова, підвів голову й прямо запитав:

— Чого ви боїтеся, сер?

— Багато чого, Пітере. По-перше, що з мене через цю справу висмокчуть багато грошей. Адже відомо, що я багатий. А висмоктати гроші не вважається тяжким гріхом. А по-друге, якщо я пручатимуся, це може викликати сумніви.

— Які сумніви?

— Ти чув коли-небудь, Пітере, про нових християн, яких іспанці називають маранами?

Пітер кивнув головою.

— Тоді ти повинен знати, що марани — це вихрещені євреї. Так ось, — я розповідаю тобі про це тому, що ти вмієш зберігати таємниці, мій батько був мараном. Як звали його, то не важливо, нехай ім’я його краще забудуть. Але він утік з Іспанії в Англію з причин, що стосувалися тільки його самого, і взяв ім’я тієї країни, звідки приїхав, — Кастилії, або Кастелл. Оскільки закон не дозволяє євреям жити в Англії, він прийняв християнську віру. Не дошукуйтесь причин, чому він це зробив, вони поховані разом з ним. Він похрестив і мене, свого єдиного сина. Мені тоді було десять років. Його дуже мало цікавило, як я клявся: отцем Авраамом чи святою Марією. Документ про моє хрещення досі лежить у моєму сталевому ящику. Так ось, батько був розумною людиною, і він заснував свою справу. Коли двадцять п’ять років тому він помер, то залишив мені чималий спадок. Того ж року я одружився з англійкою, двоюрідною сестрою твоєї матері. Я кохав її, був щасливий з нею і дав їй усе, про що вона могла мріяти. Але після народження Маргарет, — це було двадцять три роки тому, — вона захворіла і вже не змогла одужати. Через вісім років вона померла. Ти пам’ятаєш її, адже ти вже був юнаком, коли вона привезла тебе сюди і взяла з мене слово, що я тобі завжди допомагатиму, бо, крім твого батька, сера Пітера, не залишалося нікого з вашого старовинного роду. Сер Пітер усупереч моїй пораді поставив усе на цього узурпатора і шахрая Річарда, котрий обіцяв облагодіяти його, а сам тим часом забрав у нього всі гроші. Твій батько загинув при Босворті, залишивши тебе без земель, без грошей і в немилості, отоді-то я запропонував тобі притулок, і ти, як розумна людина, зняв свої обладунки й зодягнув суконний одяг купця, ставши моїм партнером, хоча твоя частка в прибутках була нікчемна. Тепер ти знову поміняв палицю на крицю, — і Кастелл поглянув на меч шотландця, який лежав на маленькому столику, — а Маргарет покликала до життя ті страшні сили, про які я сказав.

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Цього іспанця, якого вона привела в дім і про якого такої гарної думки.

— Ви щось знаєте про нього?

— Зачекай хвильку, і я розповім тобі.

Джон Кастелл узяв лампу і вийшов із кімнати. Невдовзі він повернувся, тримаючи в руках лист і розшифрований текст, написаний його власною рукою.

— Це, — мовив він, — лист од мого компаньйона і родича Хуана Бернальдеса, марана, який живе в Севільї, де розташовується двір Фердинанда та Ізабелли. Окрім іншого, він пише мені: “Я попереджаю всіх братів у Англії, щоб вони були обережні. Я довідався, що один якийсь, чиє ім’я я не можу згадати навіть у зашифрованому листі, могутній високопоставлений чоловік, який хоча й знаний як любитель утіх і розпусник, є одним із найзаповзятіших фанатиків Іспанії, надісланий чи найближчим часом буде надісланий із Гранади, де він жив, аби стежити за маврами, до Англії як посол, для того щоб укласти таємну угоду з королем. Має бути складений список багатих маранів, імена яких добре знані тут, з тим, щоб, коли настане момент для винищення всіх євреїв та маранів, їх можна було схопити і доставити в Іспанію на суд інквізиції. Він повинен також домовитися про те, щоб жодному євреєві чи маранові не дозволялося шукати захистку в Англії. Використай цю інформацію й попередь усіх, кого це стосується”.

— Ви гадаєте, д’Агвілар і є цією людиною? — спитав Пітер, поки Кастелл складав листа й ховав його до кишені свого камзола.

— Гадаю, так. Я вже чув, що лис вийшов на полювання і треба стерегти свої курники. А ти хіба не помітив, що він хрестився як священик і казав про те, що перебуває серед добрих християн? Далі, зараз великий піст, а в нас, на біду, на столі було м’ясо, хоча ніхто з нас його не їв. Адже ти знаєш, — поквапливо додав Кастелл, — я не дуже суворо дотримуюсь всіляких церковних правил. Іспанець помітив це і їв тільки рибу, хоча випив чимало солодкого вина. Я впевнений, повідомлення про це м’ясо буде надіслано до Іспанії з першим же кур’єром,

— А якщо й так, то невелике лихо. Ми живемо в Англії, а англійці не підкоряються іспанським законам та звичаям. По-моєму, сеньйор д’Агвілар переконався сьогодні в цьому біля палацу. Наслідків цієї суперечки слід боятися тут, удома. І поки ми в безпеці в Лондоні, нам нічого не загрожує з Іспанії.

— Я не боягуз, але я гадаю, Пітере, небезпека значно серйозніша. В римського папи довгі руки, а в хитрого Фердинанда ще довші. І обидва вони пнуться до горла та гаманців єретиків.

— Але ми не єретики.

— Авжеж, напевно, не єретики. Та ми багаті, а батько одного з нас був єврей. До того ж у цьому домі є ще дещо, чого може заманутися навіть найвірнішому синові святої церкви. — І Джон Кастелл поглянув на двері, крізь які вийшла Маргарет.

Пітер зрозумів — його міцні руки стислися в кулаки, а сірі очі спалахнули.

— Я піду спати, — сказав він. — Я хочу одумати.

— Ні, відповів Кастелл, — налий у свій келих і посидь. Мені треба ще тобі дещо сказати, а такого слушного моменту в нас не буде. Хто знає, що може статися завтра.

Розділ ІІІ ПІТЕР ЗБИРАЄ ФІАЛКИ

Пітер слухняно сів у глибоке дубове крісло біля згаслого каміна і, за своїм звичаєм, мовчки чекав, що скаже Кастелл.

— Послухай, — почав той. — П’ятнадцять місяців тому ти мені про дещо говорив.

Пітер кивнув головою.

— Про що ти тоді говорив?

— Що я коаю мою кузину Маргарет і прошу у вас дозволу сказати їй про це.

— І що я відповів?

— Що ви забороняєте, бо недостатньо випробували мене і вона сама не випробувала себе. І ще тому, що вона буде дуже багата і з її вродою може розраховувати на чоловіка з вищим становищем, хоча вона й дочка купця.

— Ну, а далі?

— А далі нічого. — Пітер неквапом випив своє вино і поставив келих на стіл.

— Ти дуже мовчазна людина, навіть коли йдеться про кохання, — промовив Кастелл, пильно вп’явшись у нього своїми гострими очима.

— Я мовчу, бо казати більше нічого. Ви наказали мені мовчати, я й мовчу.

— Навіть тоді, коли бачиш, як ці шановні лорди освідчуються їй, а вона гнівється, бо ти ніяк не виявляєш свого кохання, тому ладна погодитися на будь-кого з них?

— Так, навіть тоді. Це тяжко, але я мовчу. Хіба я не їм ваш хліб? Що ж, я маю дурити вас і порушувати вашу заборону?

Джон Кастелл знову глянув на нього, цього разу в його погляді були повага і любов.

— Мовчазний і суворий, але чесний, — промовив він нібито про себе й одразу ж додав: — Тяжке випробування, та я розумів це й допомагав тобі найкращим чином, посилаючи цих залицяьників — а всі вони справжні люди — до біса. Тепер скажи, ти, як і колись, хочеш одружитися з Маргарет?

— Я зрідка міняю свої рішення, а в такій справі ніколи.

— Чудово! Тоді я дозволяю тобі довідатися, що вона думає з цього приводу.

Обличчя Пітера спалахнуло від радості, яку він не міг приховати. Та потім, ніби засоромившись такого вияву почуттів, він узяв келих і, випивши кілька ковтків вина, неквапом відповів:

— Дякую вам. Я навіть не смів думати про це. Та й, чесно кажучи, я справді не до пари кузині Маргарет. Земель, які мали належати мені, в мене немає, і я нічого не наскладав з того, що ви мені платите за мою скромну допомогу в торгівлі. А Маргарет багата чи буде багата.

Очі Кастелла сяйнули, відповідь йому сподобалася.

— Зате в тебе чесне серце, — сказав він. — Який би чоловік у такому випадку став би намовляти на себе? Крім того, ти благородного роду і гарний собою; в усякому разі, так думають деякі дівчата. Щодо багатства, то, як казав мудрий цар нашого народу, багаті часто прилаштовують собі крила й відлітають. Більше того, я тебе полюбив і почав поважати, тому з більшою охотою віддам свою єдину дитину тобі, ніж будь-якому лорду Англії.

— Я навіть не знаю, що сказати, — перервав його Пітер.

— Нічого не кажи. Це твоя звичка, і непогана. Послухай. Ти щойно згадав про свої землі в Ессексі, в прекрасній долині Дедхема, як про втрачені. Так ось, їх повернуто. Місяць тому я їх купив, і навіть дорожче, ніж мені хотілося б, бо на них були інші претенденти. І якраз сьогодні я виплатив усе золотом і одержав купчу. Вона — на твоє ім’я, Пітере Брум, і, одружишся ти з моєю дочкою чи ні, землі будуть твоїми, коли я помру, бо я пообіцяв моїй небіжчиці дружині допомагати тобі, а вона дитиною жила у вашому замку.

Схвильований юнак схопився й звернувся, як тоді було заведено, до святого, чиє ім’я він носив:

— Святий Петре, дякую тобі…

— Я просив тебе помовчати, — зупинив його Кастелл, — до того ж, окрім бога, дякувати треба тільки Джонові, а не святому Петру, який мав до тих земель таке ж відношення, як отець Авраам чи терпеливий Іов. Ну, з вдячністю чи без, алейці землі твої, хоча я й не збирався поки що говорити тобі про це. А зараз я хочу дещо запропонувати. По-перше, скажи мені, що думає Маргарет, коли бачить твоє скам’яніле лице і стиснуті губи?

— Звідки мені знати? Я ніколи не запитував її про це. Ви заборонили мені.

— Ха! У вашому віці, живучи в одному домі, я б довідався про все, не порушуючи слова. Однак темпераменти бувають різні, а ти занадто чесний для закоханого. Скажи, злякалася вона сьогодні, коли цей негідник кинувся на тебе з мечем?

Пітер замислився:

— Не знаю, я не дивився на неї. Я дивився на шотландця та його меч, інакше був би мертвий я, а не він. Але, звичайно, Маргарет дуже перелякалася, коли той негідник схопив її, тому вона що є сили гукнула мене.

— Ну, й що? Яка в Лондоні жінка не гукнула б на допомогу такого хлопця, як Пітер Брум, станься таке? Гаразд, ти повинен запитати Маргарет, і негайно, якщо зможеш відшукати слова. Повчись у цього іспанського лорда — шаркай ногою, кланяйся і лести, розповідай їй всілякі небилиці про війну, присвячуй вірші її очам та волоссю. Пітере, ти ж не дурень. Невже я в мої літа маю тебе вчити, як залицятися до жінок!

— Можливо, сер. Я не здатний на таке, а вірші мені важко читати, а не те що писати. Але я можу запитати і дістати відповідь…

Джон Кастелл нетерпеливо похитав головою:

— Запитуй, якщо ти хочеш, але ніколи не сприймай відповіді, коли вона негативна. Краще зачекай і запитай ще раз…

— І якщо треба буде, — продовжував Пітер, не помічаючи, що його перервали, — я можу цьому іспанцеві переломити кістки, як гілляччя.

— Ну що ж, можливо, тобі й доведеться це зробити раніше, ніж усе це закінчиться. Щодо мене, то я гадаю, що кістки ламати йому треба. А ти роби як знаєш, запитуй як умієш. Але запитуй! Я хочу знати відповідь до завтрашнього дня. Проте вже пізно, а мені треба тобі дещо сказати. Мені загрожує небезпека. Про моє багатство прочули за кордоном, і є чимало людей, котрі мріють поживитися. Серед них, я гадаю, і деякі високі персони. Так от, Пітере, я хочу згорнути свою торгівлю і зникнути туди, де ніхто мене не знайде, — у твій замок у Дедхемі, якщо ти надаси притулок мені там. Уже минуло більше року відтоді, як ти завів мову зі мною про Маргарет. Я збираю свої гроші в Іспанії та Англії, вкладаю їх невеликими сумами в надійні діла, купую коштовності чи позичаю гроші купцям, яким я довіряю і які не пограбують ні мене, ні моїх близьких. Ти гарно працював у мене, Пітере, але ти не купець, у тебе немає цього в крові. Грошей у нас більше ніж достатньо, я передам своє діло іншим. Вони продовжать його під своїм ім’ям, але на паях, і, якщо бог дасть, святки проводитимемо в Дедхемі.

У цей час прочинились двері, і в кімнату зайшов слуга, якого Кастелл посилав стежити за іспанцем.

— Ну, що скажеш? — звернувся до нього Кастелл.

Слуга вклонився і почав розповідати:

— Я йшов за сеньйором, як ви наказали мені, до його будинку, але він не помітив мене. Він живе неподалік Вестмінстерського палацу, в тому ж великому будинку, де й посол де Айала. Люди, які стояли біля його будинку, знімали перед ним капелюхи. Потім я помітив, що дехто з них пішов до таверни. Я подався слідом за ними, замовив собі вина і почав дослухатися до їхніх розмов. Іспанську мову я знаю добре, бо служив п’ять років у вашій конторі в Севільї. Вони обговорювали сьогоднішню бійку і казали, що якби вони піймали того довготелесого хлопця, маючи на увазі майстра Пітера, то розправились би з ним, бо він зганьбив їх, оскільки порішив палицею шотландця, який був їхнім начальником. Я розговорився з ними, видаючи себе за англійського матроса, який не раз бував у Іспанії. Вони були занадто п’яні, аби про щось мене запитувати. А я запитав їх про високого сеньйора, який втрутився в бійку, до того як прибув король. Вони пояснили, що це багатий сеньйор, на ім’я д’Агвілар, але служити йому під час поету кепсько, бо щодо релігії він суворий, хоча в іншому зовсім не суворий. Я сказав, що він здався мені дуже знатним дворянином, і тоді один з них відповів, що я маю рацію і в Іспанії немає вищого роду, ніж рід цього пана, та, на біду, його родовід не такий уже чистий — у його крові є трохи чорнила.

— Що це означає? — спитав Пітер.

— Це іспанський вислів, — пояснив йому Кастелл, — він означає, що він незаконнонароджений І що в його венах є кров маврів.

— Потім я поцікавився, що робить тут цей пан, а солдат відповів мені, що з цим запитанням краще звертатися до самого господа бога чи до королеви Іспанії. Врешті-решт після ще однієї кварти вина солдат розповів мені, що цей сеньйор здебільшого живе в Гранаді й що коли я відвідаю його там, то побачу чимало вродливих жінок. А його ім’я маркіз Нігель. Я завважив, що це означає маркіз Ніхто, на що солдат дорікнув мені, що я дуже допитливий і що він саме так хотів сказати — ніхто. Він тут же гукнув до своїх товаришів, що я шпигун, і я вирішив, час зникати, а то вони були такі п’яні, що могли скалічити мене.

— Гаразд, Томасе, — сказав Кастелл. — Сьогодні ти на варті? Подивися гарненько, щоб двері були замкнені й ми могли спокійно спати, не побоюючись іспанських злодіяк. Іди відпочивай, Пітере. А я ще затримаюсь. Мені треба написати листи до Іспанії, щоб відправити з кораблем, який відчалює завтра ввечері.

Коли Пітер вийшов, Джон Кастелл погасив усі свічки, крім однієї. Зі свічкою в руці він пройшов до невеликого залу, де за старих часів, коли цей будинок належав знатному дворянинові, була домашня церква. Тут стояв вівтар, а над ним розп’яття. Джон Кастелл став перед вівтарем на коліна — навіть цієї нічної пори він не був упевнений, що за ним не стежать чиїсь очі, потім підвівся, прошмигнув за вівтар, трохи підняв запону й натис пружину, вмайстровану в дерев’яну панель. Відчинились двері в крихітну потайну кімнату без вікон, сховану в товщі стіни. Можливо, тут колись священик зберігав свої обладунки або священні дари.

Зараз у цій кімнаті стояв простий дубовий стіл, на ньому свічки, невеликий дерев’яний ящик та декілька сувоїв пергаменту. Джон Кастелл упав перед цим столиком ниць і почав палко молитися вітцю Аврааму. Хоча батько й хрестив його, коли він був хлопчиком, Джон Кастелл залишився вірним своїй релігії. Тому його так бентежила ця таємниця. Якщо це виявиться, він загине, — на долю його та на долю його сім’ї випаде смерть, бо в ті часи не було страшнішого злочину, ніж молитися іншому богові, крім того, якому дозволяла молитися свята церква. Одначе впродовж багатьох років він ішов на цей ризик, молився так, як молилися його предки.

Закінчивши молитву, Кастелл залишив свою таємну молитовню, зачинив потаємні двері й пройшов у контору. Там він просидів до світанку спочатку над листом своєму другові в Севілью, затим зашифровуючи його. Він запечатав листа, спалив чернетку, погасив свічку і підійшов до вікна поглянути на схід сонця. В саду під його вікном цвіли бліді примули, співали дрозди.

— Цікаво, — промовив він уголос, — чи побачу я ці квіти, коли вони знову розпустяться? В мене відчуття, що зашморг уже затягується на моїй шиї. Я відчув це, коли клятий іспанець перехрестився за моїм столом. Ну що ж, хай буде, що буде, я намагатимусь приховувати правду, поки зможу, але якщо вони викриють мою таємницю, я не заперечуватиму її. Більша частка моїх грошей добре зберігається, мого багатства їм ніколи не одержати, тепер я прилаштую свою дочку — з Пітером вона буде в безпеці. Мені не слід було це відкладати так довго, але я мріяв гарно видати її заміж — адже вона, як християнка, могла на це розраховувати. Я виправлю свою помилку — не пізніш як завтра вранці вона буде заручена з Пітером і не пізніш як у травні стане його дружиною. Боже моїх батьків, дай нам спокійно й безпечно прожити ще один місяць, а потім візьми моє життя, бо я публічно відрікся від тебе.

Джон Кастелл тільки-но збирався йти до своєї спальні, а Пітер був уже на ногах — правду кажучи, він цієї ночі майже не спав. Хіба міг він заснути, коли між заходом і сходом сонця його доля змінилася таким дивним чином. Ще вчора він був лише помічником купця — чи підходяще заняття для людини, привченої володіти зброєю й з честю носити її? Сьогодні Пітер став джентльменом, власником великих земель, що належали багатьом, поколінням його предків. Учора він був безнадійним закоханим, бо в глибині душі ніколи не вірив, що багатий Джон Кастелл дозволить йому, біднякові без кола без двора, залицятися до його дочки — найпрекраснішої й найбагатшої нареченої в Лондоні. Він уже просив одного разу дозволу, та, як і очікував, дістав відмову. Як людина тверда на слово, Пітер ніколи не казав Маргарет ніжностей, жодного разу не потис її руки, навіть не подивився їй у вічі. Щоправда, інколи йому здавалося, що вона була б не проти, аби він зробив щось подібне. Напевно, Маргарет була навіть здивована, що він цього не робить. Більше того, тепер він зрозумів, що навіть її батька вразила така стриманість. Така була дивна нагорода за доброчесність.

Пітер кохав Маргарет. Відтоді як хлопчиком він грався з нею, він не любив нікого, крім неї. Вона одна заполоняла його думки вдень і сни ночами. Вона була його надією, його провідною зорею. Небо він уявляв собі місцем, де завжди буде з Маргарет, земля без неї могла бути тільки пеклом. Тільки задля неї він залишався в лавці Кастелла, підставляючи свою горду шию під ярмо крамаря, виконуючи торговельні операції, вислуховуючи грубощі від купців та знатних покупців, приймаючи чеки, торгуючись, і все це без натяку на невдоволення, хоча йому частенько здавалося, що він не витримає і відраза до такого життя задушить його. Адже тільки через неї він опинився тут, замість того щоб далеко звідси пробивати собі шлях до слави та успіху або цим же мечем вирити собі могилу. Тут він міг бути поруч з Маргарет, міг доторкатися до її руки вранці й увечері, бачити зоріння її незвичайних очей, а інколи, коли вона нахилялася над ним, відчувати на своєму волоссі її дихання. І ось випробуванням настає кінець — йому раптом прочинилися ворота раю.

Але що, коли Маргарет виявиться ангелом з вогненним мечем, що забороняє йому ввійти до раю? Пітер тремтів при цій думці. Ну що ж, будь-що-будь, він не набиватиметься їй силоміць і не кликатиме на допомогу її батька. Він зробить усе, щоб завоювати її прихильність, а якщо зазнає поразки, благословить її й не надокучатиме.

Щойно розвиднілось, але Пітер не міг більше лежати в ліжку. Він устав і швидко одягнувся. Біля відкритого вікна він виголосив молитву, подякувавши богові за всі минулі милості, й попросив його благословення. Зійшло сонце, і раптом Пітера пройняло неймовірне бажання опинитися на лоні природи, наодинці з небом, птаством та деревами. Адже він народився в селі й не любив міста, а тут, у Лондоні, куди не підеш, обов’язково скрізь люди. Водночас він згадав, що тепер йому не можна ходити вулицями самому, без охорони, — іспанці можуть вистежити його і схопити зненацька. Залишається сад — туди він може піти погуляти.

Пітер спустився широкими дубовими сходами, одімкнув двері й опинився в саду. Хоча сад доглядали не дуже гарно, зате для Лондона він був досить великий. Сад оточувала висока стіна. Одна із стежок вела до старих берестів. Під ними була лава, якої не видно з вікон будинку. Влітку вона була улюбленим місцем Маргарет, яка теж усією душею любила природу. Сад приносив їй велику радість — майже всі квіти вона висадила своїми руками.

Деякий час Пітер прогулювався алеєю. Сталося так, що Маргарет, яка теж погано спала цієї ночі, прокинулася рано й крізь штори вікна побачила Пітера. її зацікавило, що він робить у саду в такий ранній час і чому вдягнув свій найкращий костюм. Може, подумала вона, його буденний одяг виявився порваний чи забруднений у вчорашній сутичці? Тут Маргарет згадала, як хоробро поводився Пітер під час того зіткнення. Вона немовби знову побачила все це — як міцні Пітерові руки схопили величезного рудого негідника і кинули його на землю, як Пітер відбивав лише однією палицею удари блискучої криці, потім раптовий удар, і кривдник упав мертвий.

Так, її кузен Пітер був справжній мужчина, хоча й дещо дивний. Згадавши деякі незрозумілі для неї речі, Маргарет знизала плечима й надула губки. Цей іспанець за одну годину сказав їй більше ґречних слів, аніж Пітер за два роки. До того ж іспанець вродливий і з виду дуже благородний. Та, врешті-решт, іспанець — це іспанець, решта чоловіків — тільки чоловіки, а Пітер — це Пітер, людина особлива, яка цікавиться жінками так само мало, як і торгівлею.

Але чому він, людина, яка не цікавиться ні жінками, ні торгівлею, живе тут, думала вона. Аби нажити багатство? Це було важко припустити. Очевидно, гроші його теж мало цікавили. У всьому цьому була якась таємниця. Маргарет дуже хотілося б зазирнути в Пітерове серце і побачити, що там сховане. Жоден чоловік не мав права залишатися для неї загадкою. Так, одного прекрасного дня вона це зробить, чого б це їй не коштувало.

Маргарет пригадала, що вона так і не подякувала Пітерові, більше того — дозволила йому йти додому з Бетті, а ця мандрівка, як вона зрозуміла зі жвавої оповіді своєї кузини, коли та роздягала її, не принесла задоволення ні йому, ні їй. Тут треба пояснити, що Бетті гнівалася на Пітера за те, що він якось сказав їй, що вона вродлива дурепа, яка багато думає про чоловіків і дуже мало про свої справи. Маргарет подумала, що, коли почнеться день зі своїми клопотами, вона вже не зможе поговорити з Пітером, і вирішила спуститися вниз, подякувати йому, заодно змусити його бодай цього разу заговорити.

Отже, Маргарет укуталася у свій обшитий хутром плащ, накинула на голову каптур, бо квітневий ранок був досить прохолодний, і спустилася в сад. Пітера там уже не було. Маргарет пошкодувала, що так рано прийшла в сад, де було ще вогко, і почала міркувати, чи не час їй повернутися. Тут вона вирішила, що буде нерозумно, якщо хтось побачить її, і попрямувала стежкою, вдаючи, ніби шукає фіалки. Та фіалок не було. Так вона дійшла до старих берестів у глибині саду і між їхніх старезних стовбурів помітила Пітера. Тепер вона зрозуміла, чому не знайшла фіалок — їх зібрав Пітер. У цей час він був зайнятий тим, що намагався, досить незграбно, зв’язати їх травою разом з листочками у невеликий букетик. У лівій руці він тримав фіалки, правою тягнув за один кінчик травинки, а оскільки йому не вистачало пальців ухопити другий кінець, то Пітер намагався зробити це за допомогою зубів. Нарешті йому пощастило зав’язати вузлик, але стеблинка трави розірвалася, і фіалки розсипалися. Тут Пітер зронив таке слівце, що його не слід повторювати навіть наодинці з собою.

— Я знала, що так станеться, — вигукнула Маргарет, — але ніколи не думала, що тебе розгнівить така дрібничка.

Пітер звів очі й побачив Маргарет, освітлену сонцем, свіжу й прекрасну, як сама весна. Вона з докором похитала головою, від цього руху каптур упав, її очі й вуста сміялися. Маргарет була така чарівна, що у Пітера, коли він побачив її, тенькнуло серце. Але, пригадавши ненароком мовлені щойно слова і дещо сказане перед цим Кастеллом, він так відчайдушно почервонів, що щоки Маргарет од співчуття до нього теж зашарілись. Це було нерозумно, але Маргарет нічого не могла з собою вдіяти. Пітер сьогодні був якийсь дивний, і це мимоволі збентежило її.

— Для кого ти так рано збираєш фіалки? — спитала вона. — Тобі зараз треба було б помолитися за душу шотландця.

— Мене абсолютно не обходить його душа! — роздратовано буркнув Пітер. — Якщо в цього негідника була душа, то він мав сам потурбуватися про неї. А фіалки я збираю для тебе.

У Маргарет широко розкрились очі. Пітер ніколи не мав звички дарувати їй квіти. Не дивина, що він мав такий чудний вигляд.

— Ну, тоді я допоможу тобі їх зв’язати. Ти знаєш, чому я встала так рано? Це через тебе. Я негарно поводилася учора ввечері. Я розгнівалась, бо ти суперечив мені, коли я хотіла залишитися подивитись на короля. Я так і не подякувала тобі за все, що ти зробив, але в глибині душі я така вдячна тобі. Ти був уособленням благородства, коли стояв з мечем у руці, оточений англійцями. Іди сюди, і я як слід подякую тобі.

Пітер од розгубленості впустив і решту фіалок. У цю мить його осяяла ідея, і він відповів:

— Ти бачиш, я не можу підійти до тебе. І якщо ти справді хочеш подякувати мені за таку дрібничку, іди сюди і допоможи мені зібрати ці фіалки, хай би їм біс, у них такі короткі стеблинки!

Маргарет трохи почекала, потім підійшла ближче, нахилилась і почала збирати одну за одною фіалки. Пітер розсипав їх на досить великій площі, тому спочатку він та Маргарет перебували далеко одне від одного, але в міру того, як фіалок ставало дедалі менше, вони зближались. Нарешті на землі залишилася тільки одна квітка, й обоє потяглися до неї. Маргарет схопила фіалку, а Пітер — її руку. Вони випростались, і їхні лиця опинилися зовсім поруч — очі Маргарет сяяли, а в Пітерових очах спалахнуло полум’я. Мить дивилися одне на одного, потім несподівано Пітер поцілував її в уста.

Розділ IV ЗАКОХАНІ

— Пітере! — задихнулася схвильована Маргарет. — Пітере!

Але Пітер не відповідав, його обличчя так зблідло, що шрам від удару меча, який перетинав щоку, здавався червоною ниткою узору, вигаптуваного на білій скатертині.

— Пітере, — повторила Маргарет, вивільнюючи свою руку, — ти розумієш, що ти наробив?

— По-моєму, ти сама розумієш, — пробурмотів Пітер, — для чого ж мені пояснювати?

— Отже, це не випадково! Отже, ти справді цього хотів! І тобі не соромно?

— Якби це було випадково, то я за те, щоб частіше траплялися такі випадковості.

— Пітере, відпусти мене! Я зараз же про все розповім батькові.

Пітер радо усміхнувся:

— Можеш йому про все розповісти. Він не гніватиметься. Він сам сказав мені…

— Пітере, як ти посмів ще й обманювати! Чи не хочеш ти мене переконати, що мій батько наказав тобі поцілувати мене і зробити це неодмінно о шостій годині ранку?

— Він нічого не казав про поцілунки, але я гадаю, що він це мав на увазі. Він сказав мені, що я можу просити тебе вийти за мене заміж.

— О, це зовсім інша річ! — відповіла Маргарет. — Коли б ти попросив мене вийти заміж і я після тривалих роздумів відповіла б “гаразд”, чого мені, звичайно, не слід було б робити, тоді, може, перед нашим весіллям ти міг би мене поцілувати… А ти почав з цього, що є з твого боку безсовісно й аморально, і я ніколи більше не розмовлятиму з тобою.

— Тим більше я повинен з тобою поговорити, — покірно завважив Пітер, — якщо в мене є така можливість. Ти не повинна зникати, перш ніж не вислухаєш мене. Послухай, Маргарет, я кохаю тебе відтоді, коли тобі ще було дванадцять років…

— Це нова неправда, Пітере, чи ти з’їхав з глузду. Якщо ти кохаєш мене цілих одинадцять літ, ти б сказав мені про це.

— Я давно хотів сказати, але твій батько заборонив мені. Я просив у нього дозволу п’ятнадцять місяців тому, та він узяв з мене слово, що я нічого не скажу тобі.

— Нічого не скажеш?.. Але ж він не міг змусити тебе ніяк цього не виявляти.

— По-моєму, це одне й те саме. Тепер я розумію, що поводився, неначе дурень, і, здається, змарнував час.

Пітер був такий пригнічений, що Маргарет трохи подобрішала.

— Ну що ж, — мовила вона, — в усякому разі, це було

чесно, і я рада, що ти чесний.

— Ти щойно сказала, що я брехав… двічі. Якщо я чесний, як я міг брехати?

— Я не знаю. Навіщо ти загадуєш мені загадки? Дозволь мені піти й забудь про все це.

— Після того, коли ти прямо мені відповіси. Ти вийдеш за мене заміж? Якщо ні, то тобі нічого йти, бо тоді піду я й більше тебе не турбуватиму. Ти знаєш мене і знаєш усе про мене. Мені нічого більше тобі сказати, окрім того, що хоча ти можеш знайти кращого чоловіка, ти ніколи не знайдеш такого, який кохав би тебе й піклувався б про тебе більше, ніж я. Я знаю, що ти дуже вродлива і дуже багата, а я негарний і небагатий. Я не раз благав небо, щоб ти була не такою багатою й не такою вродливою, бо це часом приносить нещастя жінці, коли вона чесна й має одне серце, аби віддати його чоловікові. Але це так, і я нічого не можу змінити. Незважаючи на те, що в мене мало шансів на успіх, я вирішив довести справу до кінця. Чи є в мене якась надія, Маргарет? Скажи мені, щоб покласти край моїм стражданням. Адже я не вмію багато говорити.

Тепер розхвилювалась Маргарет, звична кокетлива впевненість облишила її.

— Так не годиться, — прошепотіла вона, — і я не хочу… Я поговорю з батьком. Він дасть тобі відповідь.

— Не треба турбувати його, Маргарет. Він уже сказав своє слово. Його найбільше бажання — аби ми одружились. Твій батько хоче облишити торгівлю й поселитися з нами в Дедхемі, в Ессексі. Він купив там маєток мого батька.

— Ти сьогодні вранці переповнений дивними новинами, Пітере.

— Так, Маргарет, колесо нашого життя, яке ледве оберталося, сьогодні закрутилося. Мабуть, бог там, над нами, підстьобнув коней нашої долі, й вони понеслися галопом, куди — я не знаю. Чи бігтимуть вони разом, чи нарізно? Це ти маєш сказати.

— Пітере, — попросила вона, — дозволь мені трохи подумати.

— Гаразд, цілих десять хвилин за годинником, а якщо ні, то все твоє життя, бо я зберу свої речі й поїду. Нехай кажуть, що я побоявся помсти за вбивство солдата.

— Це негарно з твого боку — так наполягати.

— Ні, так краще для нас обох. Може, ти кохаєш іншого?

— Повинна тобі сказати правду, так, — прошепотіла Маргарет, непомітно позирнувши на нього.

Як твердо не тримався Пітер, та при цьому зблід і від хвилювання відпустив її руку, в якій були фіалки.

— Я не маю права запитувати тебе, хто він, — пробурмотів Пітер, намагаючись отямитися.

— Звичайно, ні, та я скажу тобі: це мій батько. Якого ще чоловіка я можу полюбити?

— Маргарет! — гнівно вигукнув Пітер. — Ти глузуєш з мене!

— Чому? Якого ще чоловіка я можу покохати… хіба тільки тебе…

— Я не можу більше терпіти цю гру! — вирвалось у Пітера. — Прощавайте, пані Маргарет. Хай буде з вами бог! — І він кинувся геть.

— Пітере! — гукнула вона, коли він пробіг уже кілька ярдів. — Хочеш узяти на прощання ці фіалки?

Пітер зупинився.

— Тоді йди сюди і візьми їх.

Пітер підійшов. Маргарет тремтячими пальцями почала пришпилювати квіти до його камзола, притискаючись дедалі ближче, поки її дихання не доторкнулося його обличчя, а волосся не зачепило його капелюха. І не має значення, як це сталося, але фіалки знову опинилися на землі, вона зітхнула, а Пітер обхопив її своїми сильними руками й почав цілувати волосся, очі, вуста. Вона не пручалася.

Нарешті вона відштовхнула його і, взявши за руки, примусила сісти на лавку й сама сіла трохи далі.

— Пітере, — прошепотіла вона, переводячи подих, — я мушу тобі дещо сказати. Пітере, ти кепсько думаєш про мене? Ні, ні, мовчи, тепер моя черга говорити. Ти гадаєш, що я бездушна й граюся з тобою. Я робила це тільки для того, щоб пересвідчитися, чи ти справді кохаєш мене. Тепер я впевнена й хочу сказати тобі. Я кохаю тебе так само давно, так само сильно, як і ти. Інакше хіба я не змогла б вийти заміж за когось із моїх численних залицяльників. І признаюсь тобі, на мій сором, якось я так розгнівалась на тебе за твоє мовчання, що трохи не вийшла заміж за іншого. І все-таки я не змогла зробити цього. Пітере, коли я вчора побачила, як ти лише з самою палицею в руках захищав мене, і подумала, що тебе можуть убити, тоді я зрозуміла всю правду, і серце моє мало не розірвалося. Якби ти помер, воно розірвалося б. Але тепер усе позаду, і ми знаємо таємницю одне одного. Ніщо тепер не розлучить нас. Лише смерть.

Так мовила Маргарет, а Пітер жадібно всотував її слова, так само як пустеля, висушена роками засухи, всотує краплі дощу. Він зазирав у її лице, з якого зникла глузливість, — це було лице найвродливішої й найсерйознішої жінки, яка несподівано усвідомила, що таке життя з усіма його радощами і прикрощами. Коли Маргарет закінчила говорити, цей мовчазний чоловік, який навіть у хвилини найбільшого щастя залишався небагатослівним, промовив:

— Бог був добрий до нас! Подякуймо йому.

Так вони й зробили. їхня молитва була по-дитячому простодушна, вони вірили, що сила, яка об’єднала їх, навчила кохати одне одного, благословить і захистить їх од усього лихого, від ворогів і зла на все життя.

Вони ще довго сиділи, то розмовляли, то знову мовчали. і раптом після одного з таких моментів блаженного мовчання вони обоє чогось злякалися — так буває, коли темна хмара посеред ясного дня раптом заступає сонце і загрожує буревієм та зливою.

— Ходімо, уже час, — сказала Маргарет. — Батько шукатиме нас.

Вони мовчки вийшли із затінку старих берестів на галявину. І раптом Маргарет помітила, що її нога наступила на чиюсь тінь. Вона звела очі: перед нею стояв ніхто Інший, як сеньйор д’Агвілар. Він дивився на них серйозно й трохи іронічно. Вигук переляку вихопився в Маргарет, а Пітер, керуючись інстинктом хороброї людини, яка завжди йде назустріч небезпеці, зробив крок до іспанця.

— Мати божа! Невже ви сприйняли мене за злодія? — В голосі д’Агвілара вчувалося глузування.

Щоб не зіткнутися з Пітером, іспанець посторонився.

— Вибачайте, сеньйоре, — відповів, отямившись, Пітер, — але ви з’явилися так несподівано. Ми менше за все очікували бачити вас тут.

— Не більше, ніж я міг сподіватися зустріти вас. Мені здається, в саду трохи незатишно такого прохолодного ранку. — І д’Агвілар огледів їх обох своїм уважним, глузливим поглядом. Під його допитливим виразом молоді люди почервоніли. — Дозвольте мені пояснити, — продовжував д’Агвілар. — Я прийшов сюди так рано у вашій справі — попередити вас, майстре Пітер, щоб ви не виходили сьогодні з дому, бо є наказ про ваш арешт, а я ще не мав можливості уладнати цю справу й домогтися його скасування. Абсолютно випадково я зустрів ту вродливу леді, яка була з вами вчора. Вона поверталася з базару і сказала мені, що вона ваша кузина. В неї добра душа. Вона привела мене в дім і, довідавшись, що ваш батько” якого я хотів побачити, молиться в старій капличці, провела мене до її дверей. Я зайшов, але нікого не побачив і, почекавши трохи, спустився крізь відчинені двері в цей сад з наміром погуляти, поки хтось не вийде. Ну, й, як бачите, мені поталанило значно більше, ніж я сподівався.

— Еге ж, — завважив Пітер. Йому не подобалися манери та занудні пояснення цієї людини. — Треба знайти пана Кастелла.

— Ми дуже вдячні вам, що ви прийшли попередити нас, — пробурмотіла Маргарет. — Я піду пошукаю батька. — І вона прошмигнула повз іспанця.

Д’Агвілар подивився їй услід і обернувся до Пітера:

— Ви, англійці, міцні люди: ви не боїтеся прохолодного весняного повітря. Хоча в такому товаристві я б теж не боявся. Вона справжня красуня. Я по цій лінії маю деякий досвід, але такої жінки ще ніколи не бачив.

— Моя кузина досить гарна, — холодно відповів Пітер, якому дуже не сподобалися слова іспанця.

— Авжеж, — продовжував д’Агвілар, не звертаючи уваги на Пітерів тон, — вона така гарна, що гідна іншого становища — не дочки купця, а благородної леді, графині, яка править містами та землями, а можливо, й королеви. Королівський одяг та прикраси були б їй дуже до лиця.

— Моя кузина не прагне цього. Вона щаслива своєю скромною долею, — заперечив Пітер і відразу ж додав: — А ось і пан Кастелл.

Д’Агвілар попрямував назустріч купцеві й чемно привітався. Незважаючи на всі зусилля Кастелла приховати своє збентеження, це йому не вдалося. І д’Агвілар помітив це.

— Я дуже ранній гість, — звернувся до нього д’Агвілар, — але я знаю, що ви, ділові люди, встаєте разом із жайворами, а мені хотілося застати нашого друга раніше ніж він вийде звідси. — І д’Агвілар пояснив причину свого приходу.

— Дякую вам, сеньйоре, — відповів Кастелл, — ви дуже добрі до мене й до моєї сім’ї. Я тільки шкодую, що вам довелося чекати мене. Мені сказали, що ви шукали мене в каплиці, та я вже встиг звідти піти до контори.

— Так, я переконався в тому. Яке то незвичайне місце — ваша стара капличка! Чекаючи на вас, я пройшов у вівтар і прочитав молитву, чого не міг зробити вдома.

Кастелл непомітно здригнувся, швидко позирнув на д’Агвілара й перемінив тему розмови. Він запропонував іспанцеві поснідати разом з ним. Проте той відмовився, пояснивши, що поспішає в їхніх і власних справах, натомість попросив дозволу прийти завтра, в неділю, на вечерю, а заодно й розповісти, як ідуть справи, — цієї пропозиції Кастелл не міг не прийняти.

Отже, іспанець ввічливо відкланявся і вийшов із дому. Він прийшов сюди пішки, без супроводу. Завернувши за ріг, д’Агвілар натрапив на Бетті. Вона поверталася звідкись з дорученням, яке вважала за краще виконати саме зараз.

— Як! — вигукнув д’Агвілар. — Знову ви! Сьогодні святі милостиві до мене. Прошу вас, сеньйоро, пройдіться трохи зі мною. Я хочу вас про дещо запитати.

Повагавшись мить, Бетті погодилася. Не часто їй випадало пройти по Холборну з таким благородним кавалером.

— Ви не соромтеся свого скромного плаття, — мовив д’Агвілар, — з такою статурою, як ваша, можна вдягатися в будь-що.

Цей комплімент змусив Бетті зашарітись од задоволення — вона дуже пишалася своєю статурою.

— Чи хотілося б вам, — продовжував д’Агвілар, — мати мантилью із справжнього іспанського мережива? Ну, то ви одержите її. Я привіз одну таку мантилью із Іспанії й подарую її вам. Я не знаю жодної жінки, якій би вона личила б більше, ніж вам. Однак, пані Бетті, ви мені сказали неправду про вашого хазяїна. Я пішов у каплицю й не знайшов його там.

— Він був там, сеньйоре, — заперечила Бетті, щоб виправдатися перед цим приємним і вишуканим іноземцем. — Я бачила, як він зайшов туди за хвилину до вашої появи і не виходив звідти.

— Тоді, в такому випадку, куди ж він подівся, сеньйоро? Може, там є склеп?

— Не знаю, але там, за вівтарем, є маленька кімнатка.

— Он як! А звідки ви знаєте?

— Одного разу я почула голос за запоною, підняла її трохи і побачила напіввідчинені потаємні двері. За ними був пан Кастелл, він стояв навколішки перед столиком і виголошував молитву.

— Дивно! А що було на столику?

— Лише дерев’яний ящик дивної форми, схожий на маленький будиночок, два підсвічники та кілька сувоїв пергаменту. Але, сеньйоре, я зовсім забула — я обіцяла пану Кастеллу нікому про це не розповідати. Він тоді обернувся й накинувся на мене, немов сторожовий пес. Ви ж нікому не скажете про те, що я вам повідала?

— Ніколи. Мене не цікавлять особисті справи вашого хазяїна. Я хочу вас запитати про інше. Скажіть, чому ваша прекрасна кузина не заміжня? Хіба в неї немає залицяльників?

— Залицяльників? О, скільки завгодно, але вона відмовляє їм і вдає, що вони її не цікавлять.

— Може, вона закохана в свого кузена, цього довготелесого, здоровенного й міцнолобого майстра Брума?

— О ні, сеньйоре, не думаю. В нього не може закохатися жодна жінка — він надто суворий 1 мовчазний.

— Я згодний з вами, сеньйоро. Тоді, напевно, він закоханий у неї?

Бетті похитала головою.

— Пітер Брум не думає про жінок, сеньйоре. В усякому разі, він ніколи не говорить ані про них, ані з ними.

— Ну, це якраз свідчить про інше. Та, врешті-решт, це не наша справа. Я просто радий почути, що між ними нічого немає, бо ваша хазяйка повинна вийти заміж за людину високого роду і стати благородною леді, а не дружиною купця.

— Звичайно, сеньйоре. Хоча Пітер Брум не купець, у всякому разі з народження. Він дворянин і був би сером Пітером Брумом, якби його батько не воював проти нинішнього короля і не був позбавлений своїх земель. Пітер Брум солдат, і, кажуть, дуже хоробрий. В цьому всі могли пересвідчитися вчора ввечері.

— Без сумніву. Напевно, він зі своїм суворим обличчям та мовчазністю міг би стати великим полководцем, аби трапився випадок. Проте, сеньйоро Бетті, скажіть мені, як могло статися, що ви, така красуня, — і д’Агвілар уклонився, — досі не заміжня? Я не думаю, що це через брак претендентів на вашу руку.

І знову Бетті, нерозумне дівчисько, почервоніла від задоволення.

— Ви маєте рацію, сеньйоре, — відповіла вона, — в мене їх багато, але тут я схожа на свою кузину — вони мені не подобаються. Хоча мій батько втратив свої багатства, я благородного походження, і, гадаю, саме тому мене не приваблюють ці простолюдини. Я швидше залишуся тут назавжди, ніж вийду заміж за когось із них.

— Ви абсолютно маєте рацію, сеньйоро, — проникливо сказав д’Агвілар. — Не ганьбіть вашої крові. Виходьте заміж за людину рівного з вами походження. Для такої прекрасної й чарівної дівчини це буде не важко. — І він зазирнув у її великі очі з виразом ніжного кохання.

Тепер, коли вони вже йшли полем, де зустрічалося менше люду, вияв цієї ніжності з боку іспанця ставав дедалі відвертішим, і марнолюбна Бетті, котра все ж таки була гордою й чесною дівчиною, вирішила за краще сказати, що їй треба повертатися. Незважаючи на протести д’Агвілара, вона залишила його й побігла назад, не відчуваючи від щастя під собою ніг.

“Який гарний і благородний цей джентльмен! — думала Бетті. — Справжній кавалер. І, звичайно, він закохався в мене. Чому б і ні? Це трапляється дуже часто. Чимало багатих леді, яких я знаю, не були й наполовину такі вродливі та благородні за походженням, як я, а були менш підходящими жінками для нього… якщо тільки, — ця думка дещо охолодила її, якщо тільки він уже не жонатий”.

Судячи з усього, д’Агвілар досить швидко добився успіху щодо своїх намірів, які народилися лише кілька годин тому. Бетті була вже напівзакохана в нього. Щоправда, він абсолютно не прагнув полонити серце цієї вродливої, але нерозумної жінки, — він вбачав у ній тільки корисний інструмент, сходинку, завдяки якій міг наблизитися до Маргарет.

У Маргарет він закохався з першого погляду. Коли він уперше побачив її у натовпі перед королівським палацом, без плаща, перелякану, розгнівану, її ніжна й водночас велична краса розпалила вогонь у його південній крові. Д’Агвілар був людиною сластолюбною і пересиченою, але почуття, якого він зазнав у цю мить, було для нього досі незвіданим. Його вабило до цієї жінки так, як не вабило до жодної з жінок раніше, і більше того — йому захотілося зробити її своєю дружиною. Чому б ні? Щоправда, в його родовідній є пляма, але становище він займає високе. Маргарет, звичайно, нижча за нього, але це компенсується її красою; крім того, вона дотепна й освічена настільки, щоб зайняти те становище, яке він може їй запропонувати. До того ж, незважаючи на його велику маєтність, безпутне життя змусило його наробити багато боргів, а вона єдина дочка одного з найбагатших купців Англії, і її посагові позаздрять багато принцес. Що йому може завадити? Він залишить Інесу та інших — в усякому разі, на час — і зробить Маргарет господинею свого палацу в Гранаді. Коротко кажучи, як це часто буває з тими, в чиїх венах тече південна кров, він усе вирішив ще до того, як підвівся з-за столу Каетелла напередодні ввечері. Він має одружитися з Маргарет і ні з ким іншим.

Щоправда, він одразу уявив собі труднощі, які постануть на його шляху. Передусім він не довіряв Пітеру, цьому спокійному, сильному чоловікові, який міг самою палицею розправитися з добре озброєним воїном і одним словом залучити собі на підмогу половину Лондона. Д’Агвілар був упевнений, що Пітер не може бути не закоханий у Маргарет, а це був небезпечний суперник. Ну що ж, якщо Маргарет не думає про Пітера, то це не страшно, а коли це так — до речі, що вони робили сьогодні вранці самі в саду? Мабуть, Пітера треба позбутися, ось і все. Це вже не так і важко, якщо вдатися до деяких відомих способів: тут знайдеться чимало іспанців, яким нічого не варто завдати йому в темряві удару кинджалом у спину.

Хоча він мав чимало гріхів, думка про такий крок бентежила д’Агвілара. Він був фанатиком, злочини якого змінювалися періодами каяття та молитов. Тоді він віддавав свої кошти і свій талант на службу церкві, як було й цього разу. Ні, д’Агвілар ніколи не заплямує себе вбивством, про це не може бути й мови, інакше чим він зможе змити цей гріх зі своєї душі? Але є інші шляхи. Хіба, наприклад, цей Пітер — щоправда, при самообороні — не вбив одного із слуг іспанського посла? А може, цим не доведеться скористатися. Йому здавалося, що він подобається Маргарет, і, крім того, він багато чого може запропонувати їй. Він чесно залицятиметься до неї, і якщо вона чи її батько відмовлять йому, тоді він почне діяти. Тим часом над головою Пітера буде занесено меч, і д’Агвілар вдасть, що він єдиний, хто може утримати цей меч. А поки що він повинен усе довідатися про Кастелла.

Цього разу доля в подобі нерозумної Бетті усміхнулася йому. В нього не було сумнівів, про це він уже начувся в Іспанії, а перебування в домі купця остаточно переконало його, що Кастелл — єврей. Розповідь Бетті про кімнатку за вівтарем, де був молитовний ящик, свічки й сувої, підтверджувала це. Врешті-решт, цього було достатньо, аби спровадити його на вогнище іспанської Інквізиції чи вигнати за межі Англії. Якщо тепер Джон Кастелл, іспанський єврей, не захоче віддати за нього свою дочку, чи не змусить його перемінити своє рішення легкий, натяк на повноваження їх величностей королів Іспанії та святого отця?

Обмірковуючи все це, д’Агвілар повернувся до себе й насамперед записав розповідь Бетті та все, що він сам бачив у домі Джона Кастелла.

Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

У господі Джона Кастелла, як і в багатьох інших домівках у ті часи, велося так, що всі продавці та клерки снідали й обідали разом з господарями в одній залі, але за двома окремими столами. Винятком була Бетті, як кузина та компаньйонка дочки господаря, — вона їла за одним столом з Кастеллами. Цього ранку місце Бетті було вільним. Кастелл, хоча й сидів, глибоко задумавшись, помітив це. Ні Маргарет, ані Пітер не змогли відповісти на його запитання. Проте один із слуг, саме той, якого напередодні ввечері Кастелл посилав простежити за д’Агвіларом, сказав, що він бачив Бетті, коли проходив через Холборн, — вона йшла разом з тим самим іспанським паном. Почувши це, господар домівки спохмурнів.

Сніданок минув у цілковитій мовчанці, і, як тільки слуги залишили зал, з’явилася розпашіла Бетті.

— Де ти була? — звернувся до неї Кастелл. — І чому запізнилася на сніданок?

— Я ходила по полотно для простирадл, та його не приготували, — жваво проторохтіла Бетті.

— Очевидно, тебе примусили довго чекати, — спокійно зауважив Кастелл. — Ти нікого не зустріла?

— Тільки перехожих на вулиці.

— Я тебе більше ні про що не запитуватиму, бо ти і далі брехатимеш і братимеш гріх на свою душу, — суворо мовив Кастелл. — Відповідай мені: куди ти ходила з сеньйором д’Агвіларом і про що ти з ним говорила?

Бетті зрозуміла, що її бачили з іспанцем і що приховувати це — марна справа.

— Я трохи пройшла з ним тільки тому, що сеньйор попросив показати йому дорогу.

— Послухай, Бетті, перебив її Кастелл, незважаючи на її слова, — ти вже досить доросла дівчина і маєш відповідати за себе. Я нічого тобі не казатиму з приводу прогулянок з кавалерами. Ці прогулянки не приведуть до добра. Але затям: жоден, хто знає про справи мого дому, — і він пильно поглянув на неї, не повинен мати нічого спільного з будь-яким іспанцем. Якщо тебе ще раз побачать з тим паном, ти ніколи більше не переступиш поріг моєї домівки. Помовч, мені не потрібні твої виправдання. Забирай свій сніданок і йди з ним кудись в інше місце.

Бетті, мало не плачучи, вийшла із зали. Як вперта за своєю вдачею дівчина, вона дуже розгнівалася. Маргарет, яка любила свою кузину, спробувала щось сказати на її виправдання, але батько перепинив її:

— Дурниці! Я знаю Бетті — вона гоноровита, як павич. Вона не може забути про своє благородне походження, про те, що вона вродлива, І шукає чоловіка поважнішого від себе. А цей іспанець використовує її слабкості з корисливою метою, і я певен, що не з найкращою. Якщо ми не завадимо цьому, вона може на нас усіх накликати лихо. Та досить говорити про Бетті Дін. Я маю йти працювати.

Однак Пітер, який протягом цього часу не промовив жодного слова, зупинив його:

— Сер, нам треба сказати дещо про себе.

— Про себе? — здивовано перепитав Кастелл. — Ну що ж, кажіть. Утім, тут не місце для таких розмов. Я гадаю, що тут і стіни мають вуха. Ідіть за мною.

Він провів їх у стару капличку й замкнув двері.

— Ось тепер кажіть, у чому справа.

— Сер, — почав Пітер, — маючи вашу згоду, я сьогодні вранці попросив вашу дочку стати моєю дружиною.

— Я бачу, ти не гайнував часу, мій друже. Якби ти підняв її з ліжка чи просив її руку крізь двері, то й тоді не зміг би це зробити швидше. Втім, зрозуміло: ти завжди був людиною дії. То що відповіла тобі моя Маргарет?

— Годину тому вона сказала, що згодна стати моєю дружиною.

— Ти обережна людина, — усміхнувся Кастелл, — адже відомо, що жінка протягом години може змінити своє рішення. А що ти скажеш тепер, Маргарет, після таких довгих роздумів?

— Що я сердита на Пітера! — вигукнула Маргарет, тупнувши своєю маленькою ніжкою. — Якщо він не довіряє мені на годину, то як він може на весь час зв’язати своє життя з моїм?

— Ні, ні, Маргарет, — втрутився Пітер, — ти не зрозуміла мене. Я просто не хотів зв’язувати тебе на випадок, якщо…

— Ось ти знову мовиш те саме! — перервала його Маргарет, роздратовано й водночас задоволено.

— Схоже, мені краще помовчати, — покірливо зауважив Пітер. — Кажи сама.

— Авжеж, мовчати ти майстер. Я це знаю краще, ніж хто інший, — відповіла Маргарет, винагороджуючи себе за нудні місяці та роки чекання. — Гаразд, я скажу за тебе. Тату, Пітер сказав правду, я погодилася вийти за нього заміж, хоча це й означає вступити до ордену Мовчазних братів. Так, я згодна, не заради Пітера, звичайно, — в нього занадто багато недоліків, — а заради себе, бо я кохаю його. — І Маргарет мило всміхнулася.

— Не жартуй, Маргарет.

— А чому, тату? У Пітера такий урочистий вигляд, що цього вистачить на двох. Поглянь на нього. Давай сміятися, поки це можливо. Хтозна, чи не доведеться нам плакати.

— Гарно сказано, — зітхнув Кастелл. — Отже, ви вирішили побратися. Я радий цьому, діти мої, бо хтозна, коли можуть нагрянути ті сльози, про які щойно казала Маргарет. Візьми її руку, Пітер, і присягайся розп’яттям, яке ти шануєш. — Пітер здивовано подивився на нього, але Кастелл вів далі. — Покляніться обоє, що в будь-якому випадку, разом і порізно, при гарних чи поганих вістях, у злиднях чи багатстві, в мирні дні чи в дні переслідувань, у тяжких випробуваннях, у радості чи в горі, ви залишитесь вірними своєму слову, поки вас не повінчають, а після цього — вірними одне одному все життя, поки смерть не розлучить вас.

Кастелл промовив ці слова серйозно і схвильовано, він придивлявся до облич Пітера і Маргарет так, ніби хотів прочитати їхні найпотаємніші думки. Його хвилювання передалося молодятам — вони знову відчули страх, подібний до того, який охопив їх у саду, коли вони помітили перед собою тінь іспанця. Урочисто, майже не відчуваючи радості, природної в такий момент, вони взялися за руки й поклялися на розп’ятті, що через усі випробування, навіть ті, які вони зараз не можуть передбачити, вони пронесуть цю клятву й збережуть вірність одне одному до самої смерті.

— І після неї, додав Пітер.

Горда голова Маргарет схилилася на знак згоди.

— Діти, — мовив Кастелл, — ви будете багаті. Не так багато людей у цій країні багатших, ніж ви. Але, мабуть, буде розумніше з вашого боку не виставляти напоказ ваше багатство і не намагатися наслідувати знатних людей. Інакше ви викличете заздрість, і вона погубить вас. Умійте чекати, і становище саме прийде до вас, а якщо не до вас, то до ваших дітей. Пітер, я хочу сказати тобі зараз, щоб не забути, що опис усіх моїх капіталів та вкладень у рухому власність, у землі, в судна і торговельні підприємства, закопано під підлогою в моїй конторі, якраз під тим місцем, де стоїть мій стілець. Піднімете дошки, викопаєте землю і знайдете кам’яну плиту, під нею залізний ящик з документами, інвентарними книгами, там лежать і коштовності. Якщо з якоїсь причини цей ящик загубиться, копії майже всіх документів зберігаються в мого друга і партнера по торгівлі в Англії — Симона Леветта, якого ви знаєте. Запам’ятайте мої слова.

— Тату, — заклопотано перервала його Маргарет, — чому ти так говориш? Немовби ти не будеш з нами. Ти чогось боїшся?

— Так, доню, я боюсь, чи, краще сказати, не боюсь, а очікую. Я готовий до зустрічі з усім, що спіткає мене. Але ж і ви поклялися, і ви дотримаєтеся клятви?

— Авжеж, — в один голос відповіли Пітер і Маргарет.

— Тоді приготуйтеся взяти на себе тягар першого випробування, бо я не хочу більше приховувати від вас правду. Діти, ви були переконані, що я однієї з вами віри, насправді це не так. Я єврей, як були ними мій батько й дід іще в часи Авраама.

Ці слова приголомшили Пітера і Маргарет. Пітер од подиву роззявив рота і вдруге за цей день пополотнів; Маргарет знесилено опустилася в крісло й безпомічно дивилася на нього. В ті часи бути євреєм означало перебувати в страшній небезпеці. Кастелл поглядав на них обох — їхня мовчанка видалася йому образливою.

— Ах, он як! — вигукнув він скрушно. — І ви, виявляється, як усі? Ви зневажаєте мене за те, що я належу до найдревнішої та найблагороднішої раси, не так, як усі ці ваші вискочки лорди та королі? Ви знаєте моє життя — я вчинив щось негарне? Обдурював своїх сусідів чи грабував бідняків? Чи я глузував з вашого причастя? Чи замишляв я крамолу проти властей? Може, я був поганим другом чи жорстоким батьком? Ви хитаєте головами, то чому ж тоді ви дивитеся на мене як на знехтуваного? Хіба я не маю права дотримуватися віри моїх батьків? Хіба я не можу молитися богові так, як мені подобається? — І він з викликом подивився на Пітера.

— Ні, сер, — відповів той, — звичайно, ви можете. Принаймні я так вважаю. Але чому ж ви тоді всі ці роки вдавали, що молитеся так само, як ми?

При цьому щирому запитанні, такому характерному для Пітера, Кастелл відсахнувся, неначе воїн, який дістав несподіваний удар у найвразливіше місце. Мужність полишила його, гнів у його очах змінився на покору, і сам він став немовби меншим на зріст. Тепер це був звинувачений, який очікує милосердного вироку із рук своєї дочки та її коханого.

— Не судіть мене жорстоко, — сказав він, — Подумайте про те, що означає бути євреєм — знехтуваним, якого будь-який волоцюга може відштовхнути й обплювати, людиною поза законом, за якою полюють у кожній країні, полюють, як за диким вовком, і, спіймавши, убивають для розваги добрих християн, спочатку обібравши його до нитки. І тепер уявіть собі, що була можливість уникнути всіх цих жахів, здобути спокій, безпеку і захист церкви, а затим багатство і становище.

Він на мить зупинився, ніби чекав заперечень, але Пітер і Маргарет мовчали, і Кастелл вів далі:

— До того ж у дитинстві мене похрестили, та моє серце, як і серце мого батька, залишилося з євреями, а там, де серце, там і людина.

— Це погіршує справу, — немовби про себе зауважив Пітер.

— Так учив мене мій батько, — захищався Кастелл.

— Ми повинні відповідати за свої гріхи, — ще раз перервав його Пітер.

Тут уже Кастелл не витримав:

— Ви молокососи, ви ще нічого не знаєте про жахи життя, а ладні дорікати мені! Якби вам довелося пережити те, що пережив я, хтозна, чи були б ви бодай наполовину такі сміливі, як я. Чому, ви думаєте, я відкрив вам цю таємницю, яку я міг би приховати від вас так само, як приховував її від твоєї матері, Маргарет? Я відкрив її вам тому, що це частка тієї кари, яку я маю нести за свій гріх. Так, я знаю, мій бог ревнивий, і гріх упаде на мою голову, я заплачу все, до останньої копійки, хоча й не знаю ще, коли й де ця кара на мене звалиться. Іди, Пітер, іди, Маргарет, донесіть на мене, якщо бажаєте. Ваші попи похвалять вас за це і відкриють вам найкоротший шлях до раю. Я не звинувачуватиму вас і не зменшу ваше багатство ні на один золотий.

— Не давайте волі своєму гнівові, сер, — сказав Пітер. — Це стосується тільки вас та бога. Що ми можемо сказати вам і хто поставив нас суддями над вами? Ми тільки молимо бога, щоб ваші побоювання виявилися марними І щоб ви скінчили свої дні в злагоді та пошані.

— Я дякую тобі за ці добрі слова, вони додають тобі честі, промовив Кастелл. — Але що скаже Маргарет?

— Що я скажу? — розгублено перепитала Маргарет. — Мені нічого сказати. Пітер має рацію: це справа твоя та бога. Але мені тяжко втратити коханого.

Пітер здивовано подивився на неї, а Кастелл вигукнув:

— Втратити? Чому? Хіба щойно він не присягався?

— Річ не в цьому. Як я можу просити його, дворянина, християнина за народженням, одружитися з дочкою єврея, котрий усе життя молився Христу, а насправді заперечував його!

Тут Пітер підняв руку.

— Припини цю розмову, — сказав він. — Навіть якби твій батько був самим Іудою, який це має стосунок до тебе і до мене? Ти належиш мені, а я тобі доти, поки смерть не розлучить нас. І ніяка віра іншої людини не може стати між нами ні на мить. Сер, ми дякуємо вам за довіру, і будьте певні, що, хоча все, що ви сказали, засмутило нас, ми любитимемо й поважатимемо вас анітрохи не менше через те, що знаємо правду.

Маргарет, ридаючи, припала до грудей батька.

— Пробач мені, якщо я була різка. Адже я нічого не знала про це, а мене все життя вчили ненавидіти євреїв Яке мені діло до того, якої ти віри, — адже для мене ти тільки любимий батько!

— Навіщо ж тоді плакати? — спитав Кастелл і ніжно погладив її по голові.

— Тому що тобі загрожує небезпека. Принаймні ти так кажеш, а коли з тобою щось станеться… що я тоді робитиму?

— Сприйми це як волю божу і, коли удар упаде на мене, зустрінь його хоробро, як, сподіваюся, зустріну його я. — Кастелл поцілував Маргарет і вийшов Із каплиці.

— Виявляється, радість і біда ходять поруч, — прошепотіла Маргарет.

— Авжеж, люба, вони близнюки. Але якщо вже ми знайшли радість, то не злякаємося й біди. Нехай чума забере всіх попів та весь їхній фанатизм! Христос старався навернути всіх євреїв у свою віру, але він не закликав убивати їх. А щодо мене, то я поважаю людину, яка тримається своєї віри, і можу пробачити їй, бо це попи змусили її прикидатися й брехати. Моли бога, щоб ми швидше повінчалися і спокійно виїхали із Лондона туди, де зуміємо сховати твого батька.

— Я молю, молю… — прошепотіла Маргарет, наближаючись до Пітера.

Незабаром в обіймах одне одного вони забули про всі страхи.

Наступного ранку — це була неділя — Пітер, Маргарет та Бетті вирушили на месу в храм святого Павла. Кастелл, пославшись на кепське самопочуття, залишився вдома. Тепер, коли його таємниця вже не була таємницею, він вирішив, наскільки це можливо, уникати відвідин християнського храму. Тому він вдавав хворого. Але Маргарет це весь час непокоїло. Що ж буде0 Бо не можна весь час вдавати хворого. А не відвідувати церкву — означало оголосити себе єретиком.

Коли Пітер, Маргарет та Бетті виходили із церкви, Пітер помітив двох іспанців, обличчя яких видалися знайомими. Йому здалося, що вони стежать за ним. У натовпі він випустив їх з очей, тому нічого не сказав своїм супутницям. Найближчий шлях до дому пролягав через поля та сади, де було дуже мало будинків. Пітер і Маргарет ішли перемовляючись; раптом Бетті, котра йшла позаду, скрикнула. Пітер підвів голову й побачив двох іспанців, що пролазили через дірку в паркані в шести кроках од нього. Він також помітив, що іспанці тримаються за мечі.

— Уперед, сміливіше, — прошепотів Пітер до Маргарет, — я не покажу їм спини.

При цьому він теж узявся за ручку меча, який був у нього під плащем, і попросив Маргарет триматися позаду.

Вони опинилися віч-на-віч з іспанцями. Ті досить ввічливо поклонилися й запитали, чи не він майстер Пітер Брум. Розмовляли вони по-іспанськи, але Пітер, як і Маргарет, знав цю мову досить пристойно — він вивчав її в дитинстві, і йому доводилося розмовляти по-іспанськи, працюючи в Джона Кастелла, який широко послуговувався цією мовою в своїх торгових операціях.

— Так, це я, — відповів він. — У вас до мене справа?

— Ми маємо доручення до вас від одного нашого товариша, шотландця, на ім’я Ендрю, якого ви цими днями зустріли, — звернувся до Пітера один з Іспанців. — Він помер, але просив передати доручення, суть якого полягає в тому, щоб ви зустрілися з ним. Ми всі поклялися переказати вам це і простежити за тим, аби ви прийшли на побачення.

— Ви хочете сказати, що збираєтеся мене вбити, — відповів Пітер, зціпивши зуби й витягуючи меча з-під плаща. — Ну що ж, підходьте, боягузи, і ми побачимо, хто з нас складе компанію в пеклі вашому Ендрю. Маргарет, Бетті, тікайте!

Пітер скинув плащ і обмотав ним ліву руку. Іспанці на мить зупинилися — рішучий вигляд Пітера свідчив про те, що впоратися з ним буде нелегко. Коли вони рушили на нього, почулися кроки, і поряд з Пітером постали двоє слуг з мечами в руках.

— Дуже радий вас бачити, — зауважив Пітер, поглянувши на них. — А тепер, сеньйори, ви хочете все-таки передати послання?

Замість відповіді іспанці кинулися тікати. Один із слуг схопив на дорозі велику каменюку і що є сили кинув їм услід. Каменюка влучила в спину останнього іспанця і збила його обличчям у багнюку. Іспанець підхопився і, накульгуючи, побіг далі, вигукуючи по-іспанськи прокльони.

— Я думаю, — мовив Пітер, — тепер ми можемо спокійно йти додому. Сьогодні ми, напевно, більше ніяких посланців від Ендрю не зустрінемо.

— Сьогодні, можливо, й ні, зітхнула Маргарет, — але завтра чи післязавтра вони знову прийдуть. Чим усе це скінчиться?

— Ну, це знає лише бог, — похмуро відповів Пітер, вставляючи свій меч у піхви.

Коли він розповів про напад Кастеллу, той дуже розхвилювався.

— Вони хочуть помститися тобі за смерть того шотландця, — заклопотано сказав він. — Іспанці мстиві. Крім того, вони ніколи не подарують, що ти тоді покликав англійців на допомогу. Я боюсь за тебе, Пітер; якщо ти виходитимеш з дому, вони вб’ють тебе.

— Але ж я не можу весь час сидіти під замком, як щур у шпарині! — сердито заперечив Пітер. — Що ж робити? Звернутися до закону?

— Ні, адже ти сам порушив закон, убив людину. Я гадаю, що тобі найкраще виїхати на час, поки ця буря нас не мине.

— Виїхати? Пітеру виїхати? — злякано вигукнула Маргарет.

— Так! Послухай мене, доню. Ви не можете зараз же повінчатися. Це не так просто. Треба дати повідомлення, домовитися про церемонію. На це знадобиться близько місяця. Це не так уже довго. Врешті-решт, ви тільки вчора заручилися. Тепер ось що: ніхто не повинен знати про ваші заручини. Інакше іспанці почнуть переслідувати й тебе, Маргарет. Я благаю вас, це має зберігатися в цілковитій таємниці. Ви повинні триматися подалі одне від одного, немовби між вами нічого немає.

— Як хочете, сер, — зауважив Пітер. — Щодо мене, то мені не подобається, коли приховують правду. Це завжди призводить до ускладнень. По-моєму, мені треба ризикнути й залишитися тут, а весілля влаштувати якомога швидше.

— Щоб твоя дружина через тиждень стала вдовою чи щоб оці мерзотники спалили будинок? Ні, ні, Пітер, не треба дратувати долю. Ми довідаємося, як там справи в д’Агвілара, і тоді вирішимо.

Розділ VI ПРОЩАННЯ

Д’Агвілар, як і обіцяв, з’явився того ж вечора, але вже не пішки й не сам, як минулого разу, а з почтом, як і личить знатному вельможі. Двоє слуг бігли попереду, розчищаючи шлях. За ними на чудовому білому коні їхав сам д’Агвілар в оксамитному плащі та капелюсі з довгим страусовим пір’ям. Його супроводжували четверо озброєних вершників у лівреях з гербом д’Агвілара.

— Ми запрошували одного гостя, чи, скоріше, він сам напросився, а частувати доведеться сімох осіб, не кажучи вже про коней! — пробурчав Кастелл, дивлячись на цю процесію із вікна горішнього поверху. — Ну що ж, нічого не вдієш. Пітер, піди простеж, аби добре нагодували слуг — вони не повинні скаржитися на нашу негостинність. Слуг можна погодувати в маленькій залі разом з нашою челяддю. А ти, Маргарет, одягни свою найкращу сукню та коштовності, що вдягала, коли я тебе минулого літа брав на міський бал. Покажемо цим вишуканим іноземним птахам, що лондонські купці теж мають гарне пір’я.

Пітер вагався, міркуючи, чи доречно влаштовувати такий розкішний прийом. Будь на те його воля, він би послав почет, який супроводжував іспанця, до таверни, а його самого приймав би в скромному одязі й за звичайним столом. Але Кастелл, який того вечора нервував і, крім того, любив іноді похвастатись своїм багатством, розгнівався й почав дорікати, що, очевидно, йому самому доведеться йти зустрічати д’Агвілара. Закінчилося тим, що Пітер, скрушно хитаючи головою, вийшов, Маргарет також метнулася виконувати розпорядження батька.

Через кілька хвилин Кастелл у своєму дорогому парадному одязі у вітальні зустрічав д’Агвілара. Скориставшись з того, що вони наодинці, запитав гостя, як справи з де Айала.

— І гарно й кепсько, — відповів д’Агвілар. — Лікар де Пуебла, на якого я розраховував, залишив Лондон, заявивши, що він ображений і що при дворі немає місця двом послам. Через те мені довелося звернутися до самого де Айала. Коротше кажучи, я двічі розмовляв з цим високопоставленим священиком з приводу абсолютно заслуженої смерті його мерзенного слуги. Де Айала вважає себе ображеним, бо в таких сутичках він уже втратив декількох слуг, тому мені з великими труднощами вдалося умовити його взяти п’ятдесят золотих — звичайно, для передачі сім’ї небіжчика, як він сказав, — і дати розписку. Ось вона. — І д’Агвілар подав Кастеллу папірця, якого той уважно прочитав. У ньому вказувалося, що Пітер Брум заплатив суму в п’ятдесят золотих родичам Ендрю Ферсона, а тому слуги іспанського посла та згаданий посол зобов’язуються ніяким чином не переслідувати згаданого Пітера за вчинене вбивство.

— Але ж гроші ми не заплатили, — зауважив Кастелл.

— Я їх заплатив. Де Айала не дає розписок замість обіцянок.

— Я вдячний вам за вашу люб’язність, сеньйоре. Ви одержите це золото до того, як залишите мою оселю. Мало хто на вашому місці так довіряв би незнайомій людині.

Д’Агвілар заперечливо підніс руку.

— Не будемо вести мову про такі дрібниці. Я прошу вас сприйняти це як знак поваги до вашої сім’ї. Інакше це було б образою для такої багатої людини, як ви. Але я маю ще дещо вам розповісти. Ви, або, скоріше, ваш родич Пітер, і далі перебуватимете в небезпеці. Де Айала пробачив йому. Але ще є король Англії, чий закон він порушив. Я сьогодні бачив короля, і він, між іншим, говорив про вас як про дуже шановану людину. До того ж він зауважив, що завжди думав: таким багатством може володіти тільки єврей; йому розповідали про вас як про вірного сина церкви, — Тут д’Агвілар зупинився й пильно подивився на Кастелла.

— Боюсь, що його величність перебільшує моє багатство, — холодно відповів Кастелл, вдаючи, що не звернув уваги на останні слова іспанця. — Що ж сказав король?

— Я показав його величності розписку де Айала, і він сказав, що коли його превелебність задоволений, то його це більше не обходить і з його боку не буде ніяких розпоряджень про судове переслідування. Але король наказав переказати вам і Пітеру Бруму, що, коли той Іще раз на вулиці влаштує бійку, бодай і вимушену, особливо між англійцями та іспанцями, він повісить його — на вимогу суду чи без суду. Король мовив про це досить роздратовано, бо його величність менше за все бажає якихось непорозумінь між Іспанією та Англією.

— Це дуже кепсько, — зітхнув Кастелл, — тільки сьогодні вранці така бійка могла спалахнути. — І він розповів, як двоє іспанців стежили за Пітером і як одного з них слуга збив ударом каменюки.

Довідавшись про це, д’Агвілар скрушно похитав головою.

— Ось з такого й починаються неприємності, вигукнув він. — Я знаю від своїх слуг, які завжди про все розповідають мені, що слуги де Айала, а,їх понад два десятки, поклялися севільською мадонною, що, перш ніж залишити цю країну, змусять вашого родича кров’ю заплатити за вбивство шотландця Ендрю Ферсона, який був їхнім офіцером і хоробрим хлопцем. Вони його дуже любили. Якщо вони нападуть на Пітера і буде сутичка, то Пітера напевне повісять, як обіцяв король.

— Перш ніж вони залишать цю країну? А коли вони це зроблять?

— Де Айала поїде зі всім своїм почтом десь не пізніше ніж через місяць. Справа в тому, що другий посол, де Пуебла, не хоче більше терпіти його і написав із своєї заміської резиденції, що один із них повинен виїхати.

— Тоді я гадаю, сеньйоре, що Пітерові краще теж виїхати на місяць.

— Дорогий мій Кастелл, ви мудрець. Я теж про те думаю І раджу вам зробити це негайно. О, сюди йде ваша дочка!

На широких дубових сходах, що вели до вітальні, з’явилася Маргарет. У руці вона тримала лампу, що яскраво освітлювала її, тоді як д’Агвілар і Кастелл стояли в напівтемряві. На ній була відкрита сукня з темно-червоного оксамиту, вишита по ліфу золотом. Колір сукні відтінював вражаючу білину її ставної шиї та грудей. її горло облягала низка великих перлів, а на голові була золота сітка, всіяна дещо меншими перлинами, із-під якої густими хвилями спадало чудове темно-каштанове волосся, що сягало колін. За наказом батька вона вдяглася, щоб мати якнайкращий вигляд, але не для гостя, а для коханого, з яким вона щойно заручилася. Вона була така вродлива, що в д’Агвілара, художника і шанувальника краси, перехопило подих.

— Іменем одинадцяти тисяч дів! — вигукнув він. — Ваша дочка вродливіша, ніж усі вони разом узяті. Вона має бути королевою і підкорити весь світ.

— Ні, ні, сеньйоре, — поквапливо зауважив Кастелл, — нехай вона залишається чесною та скромною і підкорює свого чоловіка.

— Так само і я сказав би, якби був її чоловіком, — прошепотів д’Агвілар, роблячи крок вперед і низько вклоняючись Маргарет.

Тепер світло срібної лампи, яку вона високо тримала в руці, падало на них обох, і вони мали вигляд чудової пари. Обоє високі, ставні, обоє відзначалися величавістю рухів, глибоким голосом і вимовою, сповненою гідності. Кастелл помітив це й злякався, сам не знаючи чому.

У цю мить крізь інші двері ввійшов Пітер. Він був у своєму буденному одязі сірого кольору, бо йому й на думку не спадало заради іспанця вдягати святковий костюм. Він теж звернув увагу на Маргарет і д’Агвілара, а інстинкт закоханого підказав йому, що цей чудовий іноземець — його суперник і ворог. Але Пітер не злякався, він відчув тільки ревнощі й злість. Йому раптом захотілося, щоб іспанець ударив його і щоб протягом наступних п’яти хвилин можна було довести, хто з них справжній чоловік. Він зрозумів, що це має колись статися, і подумав, що краще, аби це сталося зараз, а не згодом, тоді б один із них позбувся багатьох хвилювань. Але Пітер згадав, що він пообіцяв не виказувати своїх почуттів до Маргарет, і тому ввічливо, але холодно привітав д’Агвілара. Він повідомив, що коней поставлено в конюшню, влаштовано й людей.

Іспанець подякував йому, і вони пройшли до столу. Це була дивна вечеря для всіх чотирьох, хоча зовні досить приємна. Кастелл забув про свої побоювання і, раз у раз підливаючи вино, розповідав усілякі історії, свідком яких довелося йому бувати. Д’Агвілар, у свою чергу, охоче розповідав про іспанські війни та політику — у війнах він особисто брав участь, а політику знав до тонкощів. З його слів неважко було зрозуміти, що він один із тих, хто буває при дворах і користується прихильністю міністрів та королів. Маргарет уважно з цікавістю слухала про те, що діється у великому світі, за межами Халборна та Лондона. Вона засипала гостя запитаннями. її цікавило, хто такий Фердинанд, король Арагонський, та його дружина Ізабелла, знаменита королева.

— Я розповім вам про це кількома словами, — охоче почав д’Агвілар. — Фердинанд — найчестолюбніша людина в Європі. До того ж брехливий, коли це в його інтересах. Гроші та влада для нього над усе. Це боги, перед якими він схиляється, бо справжньої релігії для нього немає. Він не дуже розумний, зате хитрий, це дає змогу йому досягати успіхів і випереджати інших.

— Досить невтішна картина, — зауважила Маргарет. — Ну, а як королева?

— Це велика жінка! — вигукнув д’Агвілар. — Вона знає, як скористатися духом часу для досягнення своєї мети. Вона вміє виявляти м’якосердя, але під цим криється залізна рішучість.

— А до чого вона прагне? — поцікавилася Маргарет.

— Своїй владі підпорядкувати всю Європу; знищити маврів і захопити їхні землі; викорчувати єресь: навернути всіх євреїв на християнську віру чи знищити їх, — неквапом вів далі д’Агвілар, і Пітер, який стежив за ним, помітив, що його очі в цей момент сяйнули, — віддати їхні тіла очисному вогневі, а багатство — своїй казні. Таким чином вона сподівається заслужити вдячність усіх віруючих на землі та престол у раю.

Після цих слів запала мовчанка, затим Маргарет хоробро сказала:

— Якщо трони в раю засновуються на людській крові та сльозах, то яке ж каміння та вапно застосовують у пеклі, хотіла б я знати.

Не дочекавшись відповіді, вона підвелася, поскаржившись на втому, присіла в реверансі перед д’Агвіларом, батьком та Пітером і пішла.

Після того як вона пішла, розмова не клеїлася, і д’Агвілар незабаром почав прощатися. При виході він промовив:

— Дорогий мій друже Кастелл, ви розкажіть про новини, які я вам приніс, своєму родичу. В ім’я нашого блага, я сподіваюся, що він схилить свою голову перед необхідністю і таким чином збереже її на плечах.

— Що мала на увазі ця людина? — запитав Пітер, коли тупіт копит ущух удалині.

Кастелл розповів йому про свою розмову з д’Агвіларом перед вечерею, показав розписку де Айала й додав роздратовано:

— Я забув віддати йому гроші! Треба буде завтра йому надіслати.

— Не турбуйтеся, він сам прийде по них, — холодно зауважив Пітер. — Щодо мене, то коли б моя воля, я б краще зустрівся на мечах з цими іспанцями та мотузком короля, аби залишитися тут.

— Цього ти не повинен робити, — заперечив Кастелл, — якщо не задля себе, то в ім’я безпеки моєї та Маргарет. Ти ж не бажаєш залишити її вдовою раніше, ніж вона стане твоєю дружиною? Тепер послухай мене, я вимагаю, щоб ти вирушив в Ессекс і почав оформляти передачу тобі земель твого батька в Дедхемі, а також щоб навести лад у будинку, який, як я чув, дуже потребує цього. А коли ці іспанці залишать Лондон, ти повернешся, і ми відразу влаштуємо весілля. Це буде лише через місяць.

— А ви з Маргарет не поїдете зі мною в Дедхем?

Кастелл похитав головою:

— Це неможливо. Я маю завершити всі свої справи, а Маргарет сама не може їхати з тобою. Крім того, там їй ніде зупинитися. Я опікуватимуся Маргарет до твого повернення.

— Авжеж, сер, але чи зумієте ви опікувати? Підступні промови іспанців іноді небезпечніші, ніж їхні мечі.

— Я гадаю, що Маргарет має ліки проти цього, — з усмішкою відповів Кастелл і вийшов, залишивши Пітера наодинці.

Наступного дня, коли Кастелл повідомив Маргарет, що її коханий повинен ввечері виїхати, — сам Пітер не зміг сказати їй про це, — вона зі сльозами на очах благала батька не посилати Пітера так далеко або їхати всім разом. Але Кастелл лагідно пояснив їй, що це неможливо і, коли Пітер негайно не виїде, йому загрожує смерть. А через місяць, коли іспанці поїдуть, вони одружаться й житимуть у злагоді та спокої.

Врешті-решт Маргарет визнала, що це найкращий і, напевно, наймудріший вихід із становища. Але чого це їй коштувало, якою сумною була їхня розлука! Поїздка до Ессекса була вже й не така далека, а вступ у права власника на землі, які для Пітера ще два дні тому здавалися назавжди втраченими, він сприйняв як приємність. І все-таки в них на серці було сумно, а зоря надії видавалася досить далекою.

Маргарет непокоїло, що Пітера можуть підстерегти на дорозі, але він поглузував з приводу її занепокоєння, сказавши, що Кастелл посилає з ним шістьох дужих хлопців і що з таким ескортом він не боїться ніяких іспанців. Пітер лише боявся, що за його відсутності д’Агвілар почне залицятися до Маргарет. Тут уже Маргарет покепкувала над ним, заявивши, що її серце належить Пітерові, що їй нічого запропонувати ні д’Агвіларові, ні якомусь іншому чоловікові. Крім того, вона нагадала йому, що Англія вілна країна й жодну жінку, якщо вона не перебуває під опікою короля, не можна змусити робити те, чого вона не захоче. Таким чином, здавалося, їм нічого було боятися. І все-таки їх щось непокоїло.

— Коханий, — промовила, трохи подумавши, Маргарет, — наш шлях здається прямим і легким, одначе на ньому можуть виявитися пастки, про які ми наіть не підозрюємо. Ти маєш мені поклястися в одному: що б ти не почув і що б не сталося, ти ніколи не сумніватимешся щодо мене, так само як я щодо тебе. Якщо, наприклад, тобі скажуть, що я відмовила тобі й виходжу заміж за іншого, чи навіть якщо ти переконаєшся, що це написано моєю рукою чи почуєш це, мовлене моїм голосом, все одно не вір.

— Як це може статися? — занепокоєно запитав Пітер.

— Я й не думаю, що це може статися. Я кажу про найгірше, щоб ми були готові до всього. Досі моє життя було безхмарне, як літній день, але ж невідомо, коли можуть налетіти зимові бурі. Мені часто здається, що я народжена для того, аби випробувати дощ, вітер і бурі так само, як тишу та сонце. Не забувай, що мій батько єврей, а з євреями та їхніми дітьми Іноді трапляються страшні речі. Все наше багатство може зникнути протягом якоїсь годин, і ти можеш мене знайти в тюрмі чи в жебрацькому дранті. То ти клянешся? — Маргарет піднесла до Пітерових губ золотий хрест.

— Авжеж, — відповів він, — я клянуся цим святим хрестом і твоїми вустами. — Пітер поцілував спочатку хрест, потім її вуста і додав; — Чи повинен я вимагати такої клятви від тебе?

Маргарет засміялася:

— Якщо ти бажаєш. Але, по-моєму, не треба. Я знаю, що твоє серце нікого ніколи більше не покохає, навіть коли я помру і ти одружишся з іншою. І все-таки чоловіки — це чоловіки, тому я поклянуся ось у ому: якщо ти випадково посковзнешся і я доживу до того, що довідаюся про це, то постараюся не судити тебе суворо. — І вона засміялася, оскільки була абсолютно впевнена в своїй владі над Пітером.

— Дякую тобі, відповів Пітер. — Алея постараюся міцно стояти на ногах, і, коли тобі розповідатимуть про мене якісь небилиці, прошу тебе, добре розберися в них.

Вони забули про свої страхи, сумніви і почали вести мову про майбутнє весілля, призначене рівно через місяць, і про своє щасливе життя в Дедхемі. Маргарет добре знала тамтешній будинок, бо жила в ньому в дитинстві, тому надавала Пітеру силу-силенну напучень, як обладнати кімнати, які й де поставити меблі. Вирішили грошей на умеблювання не шкодувати, і Маргарет пообіцяла надіслати туди все необхідне, в чому буде потреба.

Так спливали години, і от уже настав вечір. Востаннє вони втрьох сіли за стіл. Вирішили, що Пітер вирушить, коли зійде місяць, щоб його ніхто не помітив. Вечерю не можна було назвати веселою, хоча всі троє вдавали, що їдять з апетитом. Нарешті подали коней, Маргарет припасувала Пітеру його меч І накинула на плечі плащ. Пітер потиснув руку Кастеллу, нагадав йому про обіцянку берегти їх спільний скарб, поцілував на прощання Маргарет і пішов до виходу.

Маргарет зі срібною лампою в руці провела його до передпокою. В дверях Пітер обернувся й помітив, що вона дивиться йому вслід широко розплющеними очима. її обличчя було напружене й бліде. Пітер завагався, рішучість зникла. Йому дуже захотілося залишитися! Але він подолав себе і вийшов.

Маргарет стояла нерухомо, поки не почула тупіт копит. Тоді вона обернулася до батька і сказала:

— Тату, я не знаю чому, але мені здається, що тепер ми з Пітером зустрінемося далеко звідси, в бурхливому морі. Я тільки не знаю, де це буде.

Не дочекавшись відповіді, вона пішла в свою кімнату. Кастелл мовчки дивився їй услід, потім пробурмотів:

— Слава богові, вона не віщунка. Але чому так тяжко на серці? Адже я зробив для неї та для Пітера, все, що міг. А що буде зі мною, мені тепер усе одно.

Розділ VII НОВИНИ З ІСПАНІЇ

Пітер Брум був людиною врівноваженою — його голос зрідка чули в домі Кастелла. Однак без Пітера старий будинок у Холборні видавався пусткою. Навіть красуня Бетті, з якою Пітер ніколи особливо не дружив, бо він багато чого не схвалював у її поведінці, й та відчувала, що його не вистачає. Сказала про це своїй кузині. Маргарет у відповідь тільки зітхнула.

У глибині душі Бетті боялася й поважала Пітера. Вона боялася його уважних очей і глузливих зауважень, бо знала, що вони завжди справедливі. А поважала вона його за прямоту і чесність характеру, особливо тоді, коли йшлося про жінок.

Подейкували, що, коли Пітер уперше з’явився в домі Кастелла, Бетті вирішила: ця людина благородного походження — якраз той, кого б їй хотілося мати за свого чоловіка, і вона пішла в наступ. Та оскільки її чари залишалися непомічені, атаки ставали поступово дедалі відвертіші. Чим це закінчилося, знали вони тільки вдвох. Відтоді Бетті відзивалася про Пітера як про безсердечного грубіяна, який думає лише про свої справи та вигоду. Згодом інші турботи змусили її забути про той випадок, але повага до Пітера залишилася. Більше того, Пітер довів, що він гарний друг, і — що найважливіше — Друг, який уміє мовчати. Бетті хотілося, щоб він повернувся саме зараз, коли дещо серйозніше, ніж просто марнославство й жага гострих відчуттів, охопило її. Бетті відчувала, що вона стала на дуже небезпечний і досить слизький шлях.

Прикажчики та слуги теж відчували відсутність Пітера. Адже вони приходили до нього, щоб залагоджувати всі суперечки. Крім того, він був ладний завжди допомогти чи виручити з біди, якщо тільки людина, котра звернулася до нього, не вчинила безчесно. Найбільше не вистачало Пітера Кастеллу; тільки тепер, після його від’їзду, він зрозумів, ким був для нього Пітер і як помічник, і як друг. Щодо Маргарет, то без Пітера життя їй здавалося довге й самотнє, мов ніч.

У такі моменти в домі бувають раді будь-якому різноманіттю. І хоча д’Агвілар мало цікавив Маргарет, вона все-таки була задоволена, коли якось уранці Бетті сказала їй, що іспанець збирається сьогодні провідати її і вручити подарунок.

— Мене не цікавлять його подарунки, — байдуже відповіла Маргарет І відразу ж запитала: — А звідки ти знаєш про це, Бетті?

Дівчина зашарілась:

— Я знаю про це тому, що вчора, коли я йшла провідувати свою стару тітку, яка живе на набережній біля Вестмінстера, то зустріла його. Він гукнув мене й сказав, що він приготував подарунок для тебе і для мене.

— Буде краще, Бетті, коли ти не зустрічатимеш його так часто. Іспанці не завжди відзначаються великою чесністю. Аби тобі самій не довелося пересвідчитись у тому.

— Я вдячна тобі за слушну пораду, — ображено мовила Бетті, але я старша за тебе і досить добре знаю чоловіків, щоб оберігати себе й тримати їх на відстані.

— Я дуже рада, Бетті, але інколи мені здається, що ця відстань буває дуже близькою, — зауважила Маргарет і припинила розмову на цю тему, бо напосідали зовсім інші думки.

Удень, коли Маргарет гуляла в саду, до неї прибігла розпаленіла Бетті й повідомила, що лорд д’Агвілар чекає на неї в залі.

— Гаразд, — відповіла Маргарет, — я зараз прийду. Розшукай батька й скажи йому, що в нас гість. Та що з тобою, чому ти така схвильована і захекана? — додала вона з подивом.

— О! — вирвалось у Бетті. — Він приніс мені подарунок, такий чудовий подарунок! Він подарував мені мантилью із найдивовижніших мережив, яких я ніколи не бачила, і оправлений у золото черепаховий гребінець, для того щоб притримувати її на голові. Він не відпускав мене, поки не показав, як її вдягати. Тому я так поспішала.

Маргарет важко було зрозуміти зв’язок між цими двома повідомленнями, тому промовила:

— Я гадаю, що розумніше було б спочатку прийти сюди. І взагалі, я не розумію, чому цей вродливий лорд носить тобі подарунки.

— Він приніс і тобі подарунок, тільки не захотів сказати, що за подарунок.

— А це я ще менше розумію. Піди скажи батькові, що сеньйор д’Агвілар чекає на нього.

Маргарет зайшла до зали. Д’Агвілар роздивлявся прикрашений кольоровими малюнками молитовник, який вона звичайно читала. На одній сторінці молитви були написані по-іспанськи, на другій — по-латині. Д’Агвілар вітав Маргарет з властивою йому вишуканістю, що було природно й зовсім не надокучливо, коли він звертався до неї. Він одразу ж спитав:

— Ви читаєте по-іспанськи, сеньйоро?

— Трохи.

— І по-латині?

— Теж трохи. Читаючи молитовник, я намагаюсь краще зрозуміти обидві мови.

— Я не сумніваюсь, що ви так само освічені, як і прекрасні. — І він їй ґречно вклонився.

— Дякую вам, сеньйоре, але я не претендую ні на те, ні на інше.

— Навіщо претендувати на те, що вже маєш, — зауважив д’Агвілар і додав: — Та я зовсім забув: я приніс вам подарунок, якщо ви погодитесь його взяти. Правильніше сказати, я приніс вам те, що належить вам чи, в усякому разі, вашому батькові. Я торгувався з його превелебністю доном Айала, доводячи йому, що п’ятдесят золотих надто висока ціна за життя того негідника. Але він мені не повернув грошей, оскільки не в змозі розлучитися з золотом. Усе-таки я дещо одержав натомість, і це зараз перебуває біля ваших дверей. Іспанський кінь, із тих, що їх маври сотні літ тому привели з собою зі сходу. Його превелебності кінь більше не потрібний, бо він повертається до Іспанії. Рисак привчений до дамського сідла.

Маргарет не знала, що відповісти, та, на щастя, тієї миті зайшов батько. Д’Агвілар повторив усю історію, додавши, що він чув, як Маргарет бідкалась, що її кінь упав під час прогулянки і вона не може більше на ньому кататися.

Кастеллу не хотілося брати цього подарунка — він розумів, що це саме подарунок, — та д’Агвілар запевнив його, що коли Кастелл відмовиться, то він змушений буде продати коня й повернути Кастеллу гроші, які не належать д’Агвілару. Виходу не було, і Кастелл подякував іспанцеві од імені своєї дочки та від себе особисто. Потім вони вийшли на подвір’я подивитися коня.

Коли Кастелл побачив коня, то зрозумів, що то величезна цінність. Він був білого кольору, з довгим низьким крупом, маленькою головою, лагідними очима, круглими копитами та довгою гривою І хвостом. На такому коні могла їздити королева.

Це знітило Кастелла — він був упевнений, що такого красеня ніхто не віддасть як решту, бодай тому, що він коштує більш як п’ятдесят золотих. Окрім того, на коні було жіноче сідло та вуздечка чудової червоної кордовської шкіри, срібні стремена та мундштук. Але д’Агвілар усміхався й заприсягався, що все сталося саме так, як він розповів. Робити було нічого. До того ж Маргарет була така задоволена конем, на якому їй відразу забаглося покататись, що забула про свої підозри. Помітивши радість, якої Маргарет не могла приховати, д’Агвілар сказав:

— Тепер я прошу зробити для мене одну послугу. Ви казали, що здійснюєте з батьком вранішні прогулянки. Чи можу я просити вашого дозволу, — звернувся він до Кастелла? — супроводжувати вас завтра вранці, годині, скажімо, о сьомій? Мені б хотілося показати вашій дочці, як управлятися з конем цієї породи.

— Якщо ви бажаєте, — відповів Кастелл, — і коли буде гарна погода.

Запрошення було таке люб’язне, що відмовити було неможливо.

Д’Агвілар поклонився, і вони повернулися в дім. Коли зайшли до зали, іспанець запитав, чи благополучно доїхав до місця їх родич Пітер, і додав:

— Прошу вас не казати, де він, аби я міг, поклавши руку на серце, заприсягтися будь-кому, а особливо тим, хто продовжує його шукати, що я не знаю, де він ховається.

Кастелл відповів, що лише кілька хвилин тому він одержав листа, в якому повідомляється про щасливий приїзд Пітера. Почувши цю новину, Маргарет спаленіла, але, згадавши дану обіцянку, з байдужим виглядом зауважила, що рада чути це, бо шляхи не дуже безпечні. Д’Агвілар теж сказав, що він радий цьому, і, підвівшись, попросив дозволу відкланятись.

Коли він пішов, Кастелл передав Маргарет Пітерового листа, адресованого їй. Він був написаний його прямим і твердим почерком. Маргарет швидко пробігла листа. Він починався і закінчувався ніжними словами, але був коротким, діловим. Пітер повідомляв, що його мандрівка скінчилася щасливо і він радий опинитися в старому домі. Наступного дня він збирався зустрітися з майстрами, бо потрібний ремонт — навіть рівчак заповнений багном та бур’янами. Лист закінчувався так: “Я не вірю тому красунчикові іспанцеві й ревную при згадці, що він буде поруч з вами за моєї відсутності. Остерігайтесь його, прошу вас, остерігайтесь його. Нехай береже вас пресвята мати божа та всі святі. Відданий вам усією душею ваш коханий”.

Відповідь Маргарет відписала того ж дня, оскільки посланець мав на світанку повертатися назад. Окрім усіх інших справ, вона повідомила Пітерові про подарунки д’Агвілара і про те, як вона та батько змушені були його приймати. Вона благала Пітера не ревнувати: хоча подарунок їй і подобається, але того, хто подарував його, вона не любить, а тільки лічить години, коли повернеться її коханий і забере її з собою.

Ранок і погода були чудові, Маргарет піднялася рано, вдягла костюм для верхової їзди. Рівно о сьомій годині з’явився д’Агвілар. Із конюшні вивели іспанського коня, і д’Агвілар вправно допоміг Маргарет сісти в сідло. Потім показав, як слід обачно натягати вуздечку, і попередив, що прискорювати чи уповільнювати біг коня треба лише голосом, ні в якому разі не вдаватися до батога чи шпор.

Кінь був справді чудовий: смирний, мов ягня, слухняний і водночас баский та швидкий.

Д’Агвілар виявився гарним кавалером. Він розповідав про найрізноманітніші речі — серйозні й веселі, так що врешті-решт навіть Кастелл забув про свої тривоги й повеселішав. Був свіжий весняний ранок. Вони галопом перетинали долини, сходили на пагорби, в лісі слухали пташиний щебет і спостерігали за людьми, які працювали в полі.

Ця прогулянка була тільки початком. Д’Агвілар довідувався про час прогулянок навіть тоді, коли вони міняли його, і, запрошували його чи ні, він приєднувався до них або зустрічав на самих прогулянках з такою природністю, що неможливо було відмовитися від його товариства. Батько й дочка ніяк не могли збагнути, яким чином д’Агвілар довідувався про їхні прогулянки і навіть про те, куди вони збиралися їхати. Вони гадали, що про все це він дізнається від грумів, хоча ті мали суворий наказ ні про що не розповідати, їм і на думку не спадало, що це могла робити Бетті. Вони й гадки не мали, що коли вони зустрічаються з д’Агвіларом уранці, то Бетті робить те саме ввечері, коли всі думають, що вона в церкві, чи займається шитвом, чи провідує свою тітку на околиці Вестмінстера. Але дівчина з тільки для неї відомих причин про ці свої прогулянки нікому не розповідала.

Тепер, коли вони каталися разом, д’Агвілар, як і раніше, був ґречний і ввічливий, та манери його ставали дедалі невимушеніші. Він розповідав усілякі історії зі свого життя, сповненого незвичайних подій, натякав на своє високе становище, яке він поки що змушений приховувати. Говорив про свою самотність, про те, як вона його гнітить, як би йому хотілося знайти споріднену душу, яка б розділила з ним його багатство, становище та сподівання. В такі хвилини його гарні очі зупинялися на Маргарет, немовби промовляючи: “Ви та жінка, котру я шукаю”.

Врешті-решт ці натяки налякали Маргарет, і вона, не маючи змоги уникнути зустрічей з д’Агвіларом, вирішила відмовитися від верхових прогулянок до повернення Пітера, хоча й надзвичайно любила верхову їзду. Вона послалася на пошкоджене коліно, через що сідло завдає їй болю. Чудова іспанська кобила змушена була тепер стояти в конюшні.

Таким чином Маргарет на кілька днів уникла товариства д’Агвілара. Тепер читала, працювала, писала довгі листи Пітерові, який був у Дедхемі неймовірно переобтяжений і давав їй у своїх посланнях численні доручення.

Якось уранці, сидячи в конторі, Кастелл розшифровував щойно одержані листи. Напередодні вночі його найкраще судно водотоннажністю в двісті тонн, назване ім’ям його дочки “Маргарет”, щасливо прибуло з Іспанії в гирло Темзи. Цього вечора під час припливу воно мало кинути якір у Грейвсенді, тому Кастелл збирався з’їздити туди, щоб простежити за розвантаженням. Це був останній з його кораблів, що не був проданий, і Кастелл мав намір одразу ж знову завантажити корабель товарами та продовольством і відправити в Севільський порт, де іспанський компаньйон Кастелла, Хуан Бернальдес, на чиє ім’я було зареєстровано корабель, зобов’язався його придбати за умовлену ціну. Після цього Кастеллу залишалося тільки передати свою торгівлю лондонським купцям, і він міг, заховавши своє багатство, відійти од справ І провести решту життя на відпочинку, в Ессексі, зі своєю дочкою та її чоловіком. Більше він ні про що не мріяв.

Як тільки “Маргарет” опинилася біля берегів Темзи, капітан Сміт висадив на берег прикажчика, наказав йому взяти коня й терміново відвезти Кастеллу в Холборн листи і список вантажів. ЦІ листи й читав зараз Кастелл. Один з них був од сеньйора Бернальдеса із Севільї; він не був відповіддю на листа, надісланого Кастеллом тієї ночі, коли почалася вся ця історія, — той лист іще не дійшов, — проте він був присвячений тій самій справі. В листі йшлося ось про що.

“Ви пам’ятаєте, я писав вам про чоловіка, посланого до двора в Лондоні. Зважаючи на те, що наш шифр нікому не відомий, а це дуже важливо, і що ви повинні бути попереджені, я беру на себе ризик назвати його ім’я. Його звуть д’Агвілар. Після того як був надісланий попередній лист, я дещо довідався додатково про цього гранда. Хоч він називає себе просто д’Агвілар, насправді він маркіз Морелла. Кажуть, у ньому тече королівська кров, оскільки він є позашлюбним сином принца Карлоса76, а отже, зведеним братом короля. З чуток, Карлос був закоханий у багату та знатну мавританку із Агвілара. Вона мала величезні маєтки в Гранаді та інших місцях. І оскільки Карлос не міг одружитися з нею через різницю в їхньому становищі та віросповіданні, то шлюб їх не був узаконений. У них народився син. До того як принц Карлос помер чи був отруєний як полонений у Мореллі, він домігся для цього хлопчика титулу маркіза, назвавши його, за дивною фантазією, Морелла. Йому він заповідав у спадок деякі свої землі. Після смерті принца його кохана, яка таємно стала християнкою, перевезла сина до свого замку в Гранаді. Там вона померла десять років тому, залишивши синові все своє багатство, оскільки не була заміжня. Кажуть, життя його було в небезпеці, бо хоч він наполовину мавр, та в його венах надто багато королівської крові. Проте маркіз виявився людиною розумною і зумів переконати короля та королеву в тому, що він піклується тільки про власну втіху. До того ж на його захист стала церква, бо він, винищуючи єретиків, особливо євреїв, і навіть маврів, хоча вони з ним єдинокровні, довів, що є її вірним сином. Йому дали спокій і закріпили за ним його володіння. Але стати священиком він відмовився.

Відтоді маркіз був представником іспанського престолу в Гранаді, його посилали до Лондона, до Рима та інших міст у справах, пов’язаних з питаннями віри і створення святої інквізиції. Ось чому зараз він перебуває в Англії — він має роздобути імена та відомості про маранів, які живуть там, особливо якщо вони торгують з Іспанією. Я бачив список тих імен, ким він повинен зайнятися насамперед. Тому я й пишу вам так детально, — ваше ім’я стоїть у тому списку перше. Я гадаю, що ви вчинили правильно, ліквідовуючи свою торгівлю з Іспанією, й особливо що ви терміново вирішили продати нам свої кораблі. Інакше їх можуть захопити, так само як і вас, якщо ви з’явитесь тут. Моя вам порада: сховайте своє багатство, — воно буде досить великим, після того як ми сплатимо вам свої борги, — і виїжджайте в безпечне місце, поки цей шпиг не натрапив на ваш слід у Лондоні. Хвала Всевишньому, нікого з нас ні в чому не підозрюють, напевно тому, що ми багатьом гарно платимо”.

Розшифрувавши листа, Кастелл уважно перечитав його. Потім він перейшов до зали, де палав камін, бо день був прохолодний, кинув листа у вогонь і зачекав, поки він не перетворився на попіл. Після цього він повернувся до контори і сховав оригінал листа в потаємний ящик у стіні. Лише тоді він усівся в крісло й замислився.

“Мій добрий друг Хуан Бернальдес має рацію. Д’Агвілар, або маркіз Морелла, вистежує мене та інших. Ну що ж, я не збираюся й надалі зв’язувати свою долю з Іспанією. Майже всі гроші, за винятком тих, які ще мають надійти з Іспанії, сховані так, що йому ніколи не дістатися до них. І все-таки я молю бога, щоб Пітер і Маргарет швидше одружилися, щоб ми всі троє усамітнилися в Дедхемі, подалі від чужих очей. Я надто довго був у цій грі. Мені треба було позакривати свої книги рік тому. Але торгівля йшла так добре, що я не міг наважитися на це. До того ж мені пощастило, і за цей рік я подвоїв своє багатство. І все-таки треба було згорнути торгівлю раніше, до того, як вони пронюхали про моє багатство. Жадоба, чиста жадоба! Адже я не мав потреби в цих грошах, які можуть погубити нас”.

Його роздуми перервав стукіт у двері. Джон Кастелл схопив перо, вмочив його в чорнильницю і, гукнувши: “Заходьте!”, почав вписувати стовпчики цифр ка папір, що лежав перед ним.

Двері відчинилися, та Кастелл удав, що він так захопився рахунками, що не чує. Якимось чуттям він зрозумів, що за його плечима стоїть д’Агвілар. Можливо, він підсвідомо впізнав його кроки. На мить він похолов — щойно він читав про місію цієї людини, — жах перед несподіваним охопив його. Проте Кастелл зіграв чудово.

— Навіщо ти турбуєш мене, доню? — запитав він роздратовано, не повертаючи голови. — В мене й так багато прикрого. Половина вантажу виявилася зіпсованою, а ти відволікаєш мене, коли я підраховую свої збитки.

З цими словами Кастелл кинув перо й різко повернувся разом з стільцем.

Перед ним справді стояв усміхнений, схилившись у звичному поклоні, розкішно вдягнутий д’Агвілар.

Розділ VIII Д’АГВІЛАР ГОВОРИТЬ

— Збитки? — перепитав д’Агвілар. — Невже я недочув: багач Джон Кастелл, який тримає в своїх руках половину торгівлі з Іспанією, говорить про збитки?

— Так, сеньйоре, це так. Справи дуже кепські. З цим судном мені не пощастило. Воно ледве вціліло від весняних бур. Ви сідайте, прошу вас.

— Невже справи справді кепські? — сідаючи, всміхнувся д’Агвілар. — Проте як же зухвало прибріхують! Я начувся, що ваші справи йдуть добре. Втім, звичайно, те, що для вас є збитком, для такої людини, як я, було б неймовірним прибутком.

Кастелл не відповів. Він вичікував, відчуваючи, що його гість прийшов не для того, аби вести мову з ним про торговельні справи.

— Сеньйоре Кастелл, — знову звернувся до нього д’Агвілар, у його голосі відчувалося хвилювання. — Я прийшов до вас про дещо просити.

— Якщо ви хочете позичити в мене грошей, сеньйоре, то боюсь, що момент якраз непідходящий. — І він кивнув на папір, помережаний цифрами.

— Я не збираюся просити у вас гроші в борг, я прошу вас зробити для мене подарунок.

— Усе, що є в моєму бідному домі, належить вам, — зі східною ввічливістю відповів Кастелл.

— Радий чути це, сеньйоре, тому що я справді хочу дещо одержати з вашого дому.

Кастелл запитально поглянув на нього.

— Я прошу руки вашої дочки, сеньйори Маргарет.

Кастелл здивовано подивився на д’Агвілара, і з його вуст зірвалося:

— Це неможливо.

— Чому неможливо? — спроквола спитав д’Агвілар, немовби чекав на таку відповідь. — За віком ми підходимо одне одному, хоча я займаю значно вище становище, ніж ви думаєте. Не хочу хвастати, але жінки не вважають мене потворою. Я буду гарним другом дому, з якого візьму дружину, адже може настати день, коли знадобляться друзі. І, нарешті, я хочу оженитися на ній не задля того, що вона принесе з собою, хоча багатство ніколи не буває зайвим, а тому — прошу вас повірити мені, що я кохаю її.

— Я начувся, що сеньйор д’Агвілар любить багатьох жінок там, у Гранаді.

— Так само як я начувся, що “Маргарет” здійснила дуже вигідний рейс, сеньйоре Кастелл. Чуткам, як я щойно сказав, вірити не можна. Я говоритиму просто. Я не був святим. Але тепер я ним стану заради Маргарет. Я буду вірним вашій дочці, сеньйоре. Що ви на це скажете?

Кастелл тільки похитав головою.

— Послухайте, — продовжував д’Агвілар, — я не той, за кого видаю себе. Ваша дочка, коли вийде за мене заміж, дістане високе становище і титул.

— Авжеж, ви маркіз Морелла, син принца Карлоса і мавританки, племінник його величності короля Іспанії.

Д’Агвілар пильно подивився на свого співрозмовника і трохи вклонився.

— Ваші відомості не менш точні, ніж мої. Вам, звичайно, не до вподоби домішка в моїй крові. Ну що ж, якби її не було, я б тепер сидів на місці Фердинанда. Вона мені теж не до душі, хоча це древня кров благородних маврів. І хіба племінник короля, син гранадської принцеси не може бути гідним чоловіком для дочки… єврея… так, марана, й англійської леді, християнки, із гарної сім’ї, але не більше?

Кастелл підняв руку, аби щось сказати, та д’Агвілар продовжував:

— Не заперечуйте цього, мій друже. Тут, коли ми з вами самі, не варто цього робити. Невже якийсь Ісаак із Толедо років п’ятдесят тому не залишив разом зі своїм маленьким сином Іспанію і не став відомий у Лондоні як Джозеф Кастелл? Як бачите, не лише ви вивчаєте родовід.

— Ну, то й що з того, сеньйоре?

— Що з того? Нічого, мій друже Кастелл. Кого може зацікавити ця давня історія, якщо старий Ісаак давно помер, а його син, уже близько п’ятдесят років добрий християнин, був одружений з християнкою й має дочку християнку. От коли б він тільки вдавав з себе християнина, а насправді таємно дотримувався єврейських обрядів, ось тоді…

— Що тоді?

— Тоді б його безумовно вигнали б із цієї країни, де євреям заборонено жити, а майно конфіскували б на користь королівської казни, його дочка потрапила б під опіку короля і її видали б заміж за бажанням його величності. Його самого, напевно, передали б у руки королівської влади щоб за все відповів. Та ми відхилилися. То таки наш шлюб неможливий?

Кастелл подивився просто у вічі д’Агвілару:

— Так.

Вія вимовив це слово настільки сміливо, що д’Агвілар на мить розгубився. Він не чекав такої відповіді.

— Може, з люб’язності ви поясните мені причину?

— Причина проста, маркізе: моя дочка заручена.

Д’Агвілар не виявив здивування.

— З цим бешкетником, Пітером Брумом? — запитав він. — Я здогадувався про це, і, клянусь усіма святими, мені шкода її. Це дуже занудний коханий для такої вродливої й яскравої жінки, а як чоловік… — д’Агвілар стенув плечима. — Дорогий Кастелл, заради неї ви не допустите цього шлюбу.

— А якщо допущу?

— Тоді я зруйную його задля нас усіх, включаючи, звичайно, й мене, бо я кохаю Маргарет і хочу звеличити її, задля вас, тому що бажаю, аби ви прожили решту років у мирі та в успіхах, а не як зацькований пес.

— Як ви зруйнуєте його, маркізе? Шляхом…

— О, ні, сеньйоре, — перервав його д’Агвілар, — не чужими мечами, якщо ви це маєте на увазі. Шановний Пітер у безпеці щодо них, оскільки це залежить од мене, хоча, коли зійдемося віч-на-віч, переможе той, хто сильніший. Не бійтеся, мій друже, я не принижусь до вбивства, я надто дорожу своєю душею, аби осквернити її кров’ю. І я ніколи не одружуся з жінкою всупереч її волі. Однак Пітер може вмерти, і прекрасна Маргарет матиме змогу подати мені руку й сказати: “Я вибираю вас своїм чоловіком”.

— Усе це, звичайно, може статися, маркізе, але я не думаю, щоб це сталося. Щодо мене, то я вдячний вам, але змушений відхилити вашу заманливу пропозицію. Я гадаю, що моя дочка буде щасливіша в її нинішньому скромному становищі з тією людиною, яку вона обрала. Ви дозволите мені повернутися до своїх рахунків? — Кастелл підвівся.

— Авжеж, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, теж підводячись, — але додайте до своїх збитків, про які ви казали, ще один — дружбу Карлоса, маркіза Морелла, а на тій сторінці, де у вас прибутки, додайте його ненависть. — Смагляве, гарне обличчя д’Агвілара спотворилось од люті. — Ви що, з глузду з’їхали? Згадайте про маленьку молитовню за вівтарем у вашій каплиці й про те, що там є!

Кастелл пильно подивився на нього, потім сказав:

— Ходімо подивимось. Ні, не бійтесь: так само як і ви, я пам’ятаю про свою душу й не закривавлю своїх рук. Ідіть слідом за мною, ви будете в безпеці.

Цікавість чи якась інша причина спонукала д’Агвілара скоритися. Через кілька хвилин вони опинилися за вівтарем.

— Дивіться, — мовив Кастелл, натиснувши пружину і відчинивши потаємні двері.

Д’Агвілар зазирнув у кімнатку. Але куди поділися стіл, ящик, підсвічники, сувої, про які казала йому Бетті? Там були тільки старі запилені ящики з пергаментами і поламані меблі.

— Що ви бачите? — спитав Кастелл.

— Тільки те, що ви значно розумніший, аніж я думав. Але відповідати на ці запитання вам доведеться не зараз і не мені. Повірте, я не інквізитор.

По цих словах д’Агвілар повернувся і вийшов. Коли Кастелл, причинивши потаємні двері, поквапливо вийшов із каплиці, маркіза вже не було.

Надзвичайно схвильований, Кастелл повернувся до свого кабінету і сів подумати. Доля, що впродовж тривалого часу була прихильна до нього, тепер відвернулася. Гірше не могло бути. Д’Агвілар через своїх шпиків викрив таємницю його віри. Оскільки, на біду, маркіз закоханий у його дочку, а Кастелл змушений відмовити йому, то д’Агвілар став його найлютішим ворогом. Чому ж він відмовив д’Агвіларові? Адже це людина знатна і з високим становищем. Маргарет стала б дружиною одного з перших грандів Іспанії, який ближче за всіх стоїть до трону. Може, — такі випадки бувають, — вона б стала королевою чи матір’ю королів? Більше того, цей шлюб приніс би самому Кастеллу безпеку, спокійну старість, тиху смерть у власному ліжку — нехай він буде хоча б п’ятдесят разів мараном, хто посміє зачіпати тестя маркіза Морелла? То чому ж він відмовив? А просто тому, що він пообіцяв віддати її заміж за Пітера, а впродовж усього життя купця він ніколи не відмовлявся від свого слова. І в душі Кастелл пошкодував, що погодився віддати Маргарет за Пітера. Чому він не змусив Пітера, який так довго чекав, почекати ще місяць? Але тепер уже було пізно. Він дав слово й дотримуватиметься його, що б там не було. Кастелл підвівся і наказав служниці покликати до нього Маргарет. Однак та повернулася й сказала, що її хазяйка разом з Бетті поїхала на прогулянку, і кінь хазяїна чекає, щоб їхати до річки. Кастелл збирався провести ніч на борту свого судна.

Поклавши перед собою аркуш паперу, Кастелл подумав було, чи не написати Маргарет, щоб попередити її. Та потім вирішив, що їй нічого боятися д’Агвілара, в усякому разі зараз, та й небезпечно такі речі довіряти паперові; він написав лише, щоб вона берегла себе і що він повернеться наступного дня вранці.

Того ж дня ввечері, коли Маргарет сиділа у своїй маленькій вітальні, що примикала до загальної зали, двері відчинилися, і, звівши очі від вишивання, Маргарет побачила д’Агвілара, який стояв перед нею.

— Сеньйоре, — з подивом вигукнула вона, — як ви сюди потрапили?

— Сеньйоро, — уклонившись, відповів д’Агвілар і зачинив за собою двері, мене принесли сюди мої ноги. Коли б я міг, думаю, що ніколи не залишав би вас.

— Не кажіть мені компліментів, сеньйоре, прошу вас, — похмуро сказала Маргарет. — Я не можу приймати вас сама, пізно вночі, коли батька немає вдома.

Маргарет підвелася і спробувала пройти повз нього до дверей. Проте д’Агвілар не зрушив з місця, і їй довелося зупинитися.

— Я знав, що його немає, шанобливо зауважив д’Агвілар, — і саме тому я насмілився звернутися до вас з надзвичайно важливого питання. Я благаю вас приділити мені декілька хвилин.

У Маргарет промайнула думка, що він приніс новини про Пітера, — напевно, погані.

— Сідайте й говоріть, — відповіла вона, сідаючи в крісло.

— Сеньйоро, — почав д’Агвілар, — мої справи в цій країні завершені, й через кілька днів я повертаюсь до Іспанії… Він зупинився, немовби вичікуючи.

— Я впевнена, що ваша мандрівка буде приємна, — зауважила Маргарет, не знаючи, що сказати.

— Я теж сподіваюся на це, сеньйоро, бо я прийшов сюди просити вас здійснити її зі мною. Вислухайте мене, перш ніж відмовляти мені. Сьогодні я бачив вашого батька і просив у нього вашої руки. Він не дав мені ніякої відповіді, не сказав ні “так”, ні “ні”. Він заявив, що ви самі вирішите свою долю і що я повинен почути рішення з ваших уст.

— Мій батько сказав так? — перервала його здивована Маргарет, але потім їй спало на думку, що Кастелл, очевидно, мав якусь причину для такої відповіді, й вона швидко додала: — Ну що ж, моя відповідь буде проста й коротка. Я вдячна вам, сеньйоре, але я залишаюся в Англії.

— Задля вас я ладний залишитися тут, хоча, правду кажучи, вважаю цю країну холодною і варварською.

— Якщо ви залишитеся тут, сеньйоре д’Агвілар, то в Іспанію поїду я. Прошу вас, пропустіть мене!

— Тільки після того, як ви вислухаєте все. Я впевнений, тоді ви будете милостивіші. Зрозумійте, я посідаю дуже високе становище в себе на батьківщині. Це тут я Вважаю за краще жити інкогніто, під скромним ім’ям сеньйора д’Агвілара. Я маркіз Морелла, племінник короля Фердинанда. Я багатий і знатний. Якщо ви не вірите мені, я можу вам довести.

— У мене немає підстав не вірити вам, — холодно відповіла Маргарет. — Усе це, можливо, й правда, але який це має стосунок до мене?

— А такий, що я, в чиїх венах нуртує королівська кров, прошу дочку купця стати моєю дружиною.

— Дякую вам, але мене цілком влаштовує мій скромний жереб.

— Вам байдуже, що я кохаю вас усім серцем? Виходьте за мене заміж, і я возвеличу вас, може, навіть до трону. Маргарет мить подумала, потім промовила:

— Ви пропонуєте великого хабаря, та як ви це зробите? Хіба дівчат не обманюють підробленими коштовностями?

— А як це робилося раніше? Далеко не всі люблять Фердинанда. В мене є багато друзів, які пам’ятають, що мій батько був старшим сином, та його отруїли. А моя мати була мавританською принцесою. І коли я, живучи серед маврів як посол іспанського престолу, з’єднаю свій меч з їхніми мечами… Є й інші шляхи. Однак я кажу про речі, про які ніколи не промовляли мої вуста. Якщо вони коли-небудь стануть відомі, це коштуватиме мені життя — нехай це буде доказом того, наскільки я довіряю вам.

— Дякую вам, сеньйоре, за вашу довіру, але мені здається, що ця корона зберігається так високо, що шлях до неї досить небезпечний. Я вважаю за краще залишатися внизу, в безпеці.

— Ви відмовляєтесь од слави, — схвильовано перервав її д’Агвілар, — можливо, вас зворушить любов. Перед вами будуть схилятися. Вас так довкола обожнюватимуть, як жодну жінку в світі. Клянусь вам, у ваших очах є іскра, яка запалила в моєму серці вогонь, він палає день і ніч і ніколи не згасне. Ваш голос для мене найсолодша музика, ваше волосся полонило мене сильніше, ніж кайдани — в’язня; коли ви йдете, мені здається, що богиня краси Венера спустилася на землю. Ваш розум так само ясний та благородний, як і ваша краса, і з його допомогою я досягну всього на землі й завоюю місце на небі. Я кохаю вас, моя пані, моя прекрасна Маргарет, Через вас усі жінки на світі втратили для мене будь-яку принадність. Дивіться, як сильно я вас кохаю, якщо я, один із перших грандів Іспанії, схиляюся перед вашою красою. — По цих словах д’Агвілар упав перед нею на коліна й, схопивши поділ її сукні, притиснув до своїх губ.

Маргарет дивилася на нього, і гнів, який спалахнув було в її душі, танув; разом з ним минуло почуття страху. Цей чоловік був щирий, у цьому вона могла не сумніватися. Рука, що тримала поділ сукні, тремтіла, обличчя було бліде, а в чорних очах бриніли сльози. Чому ж боятися цього чоловіка, який був її рабом?

— Сеньйоре, — м’яко мовила вона, — встаньте, прошу вас. Не витрачайте на мене своє кохання, я не заслуговую його і не достойна вас. Я не можу відповісти на нього. Сеньйоре, я вже заручена. Забудьте мене й знайдіть іншу жінку, достойну вашого кохання.

— Заручена! — вигукнув д’Агвілар. — Я знаю про це. Ні, я нічого не хочу про нього сказати поганого. Ганьбити того, кому більше пощастило, непристойно. Але яке має значення те, що ви заручені? Що означало б для мене, якби навіть були заміжні? Я все одно домагався б вас, для мене немає іншого шляху. Ви кажете, що ви нижча за мене. Ви вища за мене, як зоря, і вас так само важко досягнути. Шукати інше кохання? Запевняю вас, що я завоював чимало жінок — адже не всі такі неприступні, як ви, — і тепер я ненавиджу їх. Я прагну вашого кохання і домагатимуся вас до останнього дня мого життя. Я завоюю вас або загину. Втім, ні, я не помру, поки ви не будете моєю. Не лякайтесь, я не вбиватиму вашого коханого інакше як у чесному бою. Я не примушуватиму вас стати моєю дружиною, навіть коли б я мав таку можливість, але я ще почую з ваших уст, як ви проситимете мене бути вашим чоловіком. Я клянусь у цьому Ісусом! Я клянусь, що тільки цьому присвячу все своє життя! І якщо станеться, що ви помрете раніше за мене, я піду за вами до самих воріт раю і знайду вас там.

Страх знову стиснув серце Маргарет. Кохання цієї людини було страшне, як і величне. Пітер ніколи не казав їй таких слів.

— Сеньйоре, — мовила вона з деякою провиною в голосі, мертві є поганими нареченими. Облиште ці хворі фантазії, їх породжує ваша гаряча кров.

— Але це і ваша кров — ви наполовину єврейка, і ви мусите розуміти мої почуття.

— Можливо, я й розумію. Може, я захоплююсь ними і навіть вважаю їх по-своєму піднесеними та благородними, якщо можна вважати благородним прагнення завоювати чужу наречену. Але я, сеньйоре, наречена іншого і належу йому вся, тілом та душею. І я не відмовлюся від свого слова і не розіб’ю його серця за всі царства на землі. Ще раз прошу вас, сеньйоре, залиште для бідної дівчини ту скромну долю, яку вона обрала, і забудьте її.

— Леді, відповів д’Агвілар, — ваші слова мудрі й делікатні, я вдячний вам за них. Але я не можу забути вас. І клятву, яку я щойно виголосив, я повторюю. — І перш ніж Маргарет встигла зупинити його і навіть здогадатися, що він збирається робити, д’Агвілар узяв золоте розп’яття, яке висіло в неї на грудях, поцілував його й опустив зі словами: — Ви бачите, я міг поцілувати вас у вуста і ви не встигли б мене зупинити, але я ніколи цього не зроблю, поки ви самі не дозволите мені. Тому замість ваших уст я поцілував розп’яття, яке ми обоє носимо. Леді Маргарет, моя леді Маргарет, через день чи два я відпливаю до Іспанії, і я везу з собою ваш образ. Я вірю, що мине небагато часу — і наші шляхи перетнуться. Хіба може бути інакше — адже наше життя переплелося того вечора біля Вестмінстерського палацу, переплелось для того, щоб ніколи не розійтись, поки один із нас не залишить цей світ. А зараз прощавайте.

Д’Агвілар зник так само безшумно, як і з’явився.

Випустила його з будинку Бетті, яка перед тим відчинила йому двері. Швидко огледівшись по боках, щоб переконатися, що її ніхто не бачить — на це можна було сподіватися, бо Пітера вдома не було, а з ним поїхали найкращі слуги, хазяїн теж відсутній, — Бетті залишила двері прочиненими й вислизнула вслід за д’Агвіларом. Вона дійшла до старої арки, яка в давні часи слугувала за вхід у нині зруйнований будинок. Сюди, в темний закуток, і завернула Бетті, ведучи за рукав д’Агвілара. Він на мить зупинився, пробурмотів крізь зуби якийсь іспанський прокльон і пішов за нею.

— Що ви мені хочете сказати, чарівна Бетті? — спитав він.

— Мене цікавить, — ледве стримуючи обурення, вигукнула Бетті, що ви хочете мені сказати, мені, хто так багато зробив для вас сьогодні! Для моєї кузини у вас відшукується чимало слів, я знаю. Адже я була в саду і крізь віконниці чула, як ви говорили, говорили, говорили, неначе захищали своє життя.

“Сподіваюсь, що в цих віконницях немає отворів, — подумав про себе д’Агвілар, — і вона нічого не могла побачити”. А вголос сказав:

— Міс Бетті, ви не повинні були стояти на цьому крижаному вітрі. Ви могли застудитися, що б я тоді робив?

— Не знаю. Швидше за все, нічого. Але я хочу знати, чому ви запевняли мене, що хочете прийти, аби побачити мене, і замість цього цілу годину були в Маргарет?

- Щоб запобігти підозрам, дорога Бетті. Крім того, я повинен був поговорити з нею про Пітера, який її, очевидно, дуже цікавить. Адже ви дуже спостережливі, Бетті, скажіть мені: там готується весілля?

— Гадаю, так. Мені нічого не казали, та я багато чого помічаю. Крім того, вона майже щодня пише йому листи. Я тільки не розумію, що вона знайшла в цій людині.

— Без сумніву, вона високо цінує його чесність, так само як я вашу. Хто може пояснити порухи серця? Як кажуть знаючі люди, одні із них вселяє небо, а інші — пекло. Врешті-решт, це не наше з вами діло. Нехай вони будуть щасливі, одружаться, і нехай у них буде численне та здорове потомство. Проте, дорога Бетті, ви згоджуєтесь на поїздку до Іспанії?

— Не знаю, — похмуро відповіла Бетті. — Я не впевнена, що можна довіритися вам і вашим гарним словам. Якщо ви хочете оженитися на мені, як ви заприсягаєтесь, то чому ми не можемо зробити все це до від’їзду? Звідки я знаю, що ви виконаєте свою обіцянку, коли ми будемо в Іспанії?

— Ви ставите багато запитань, Бетті. Я вже відповів вам на них раніше. Я вже казав вам, що не можу одружитися з вами тут, бо маю одержати на те дозвіл. Цього вимагає різниця в нашому становищі. Тут, де всі знають, хто ви, я такого дозволу не одержу. В Іспанії ви будете відрекомендовані як знатна англійська леді — а ви справді маєте на те право з народження, — і я одержу такий дозвіл упродовж години. Але коли ви сумніваєтесь щодо мене, то, хоча серце моє розривається у грудях, коли я кажу це, нам краще розлучитися зараз же. Мені не потрібна дружина, яка не довіряє мені. Скажіть, жорстока Бетті, ви хочете залишити мене?

— Ви знаєте, що я не хочу цього, ви знаєте, що це вб’є мене! — пристрасно вигукнула Бетті. — Ви знаєте, що я люблю землю, якою ви ходите, і ненавиджу кожну жінку, котра буває поруч з вами, навіть свою кузину, хоча вона завжди добре ставилася до мене. Я ризикну і поїду з вами, бо вірю, що ви чесний джентльмен і не обманете дівчину, яка довірилася вам. Але коли ви обманете мене, то бог покарає вас. Адже я не іграшка, яку можна поламати й викинути, і ви переконаєтесь у цьому. Так, я ризикну, тому що ви змусили мене покохати вас так, що я не можу без вас жити.

— Бетті, ваші слова захоплюють мене! Я бачу, що не помилився у вашому благородному серці. Але розмовляйте трохи тихіше. Повернемось до нашого плану. Часу обмаль, і вашу відсутність можуть виявити. У день відплиття я запрошу пані Маргарет і вас на свій корабель.

— А чому не запросити мене без Маргарет?

— Тому, що це викличе підозру, якої треба уникати. Не переривайте мене. Я запрошу вас обох або примушу вас приїхати під якимось іншим приводом І тоді накажу, щоб її відправили на берег. Покладіться в цьому на мене, покляніться тільки, що ви виконаєте все, що я вам напишу. Якщо ви цього не зробите, майте на увазі, ми маємо могутніх ворогів, які можуть назавжди розлучити нас. Я буду відвертий з вами, Бетті: є одна знатна дама, яка ревнує І стежить за вами. Ви заприсягаєтесь?

— Так, так, заприсягаюсь! Але хто та знатна дама?

— Ні слова про неї, в ім’я вашого й мого життя! Я невдовзі повідомлю вам. А тепер, дорога, до побачення.

— До побачення, — озвалася Бетті, але не зрушила з місця.

Зрозумівши, що вона чекає ще чогось, д’Агвілар зібрався з силами і доторкнувся губами до її волосся. Тої ж миті він пошкодував про це — навіть ця поміркована ласка викликала в неї шал пристрасті. Бетті обхопила його шию руками і почала цілувати, поки він, напівзадушений, не вирвався з її обіймів і не врятувався втечею.

“Мати божа, — подумав він, — ця жінка схожа на вулкан під час виверження! Я тепер цілий тиждень відчуватиму її поцілунки. — І він витер обличчя рукою. — Краще було б вигадати інший план, але тепер уже пізно змінювати щось — вона викаже мене. Якось я її спекаюсь, навіть якби мені довелося її втопити. Важка доля — кохати пані й бути коханим служниці”.

Розділ IX ПАСТКА

Наступного ранку, коли повернувся Кастелл, Маргарет розповіла йому про візит д’Агвілара і про все, що сталося між ними. Іспанець сказав їй, що вона єврейка, отже, він викрив таємницю Кастелла.

— Я знаю про це, знаю! — схвильовано й розгнівано відповів їй батько. — Вчора він погрожував мені. Будь що буде, я зустріну свій жереб. А зараз я хочу довідатися, хто впустив цього чоловіка в мій дім у мою відсутність і без мого дозволу.

— Бетті, відповіла Маргарет. — Вона заприсягається, що не думала, що чинить недобре.

— Пошли по неї, мовив Кастелл.

Бетті з’явилася враз і у відповідь на розпитування хазяїна вигадала довгу історію. Ввечері вона вийшла подихати свіжим повітрям, як раптом підійшов сеньйор д’Агвілар, привітався з нею і пройшов у будинок, натякнувши, що в нього побачення з хазяїном.

— Зі мною? — перервав її Кастелл. — Але ж мене не було вдома.

— Я не знала, що ви поїхали. Мене не було вдома, коли ви виїжджали, і ніхто мені про це не сказав. А я знаю, що сеньйор д’Агвілар ваш друг. Я його впустила, а потім випустила. Ось і все, що я можу сказати.

— Тоді я мушу сказати, що ти шльондра й брехуха, а цей іспанець якимось чином тебе підкупив! — скипів Кастелл. — Ось що, дівчисько, хоч ти й родичка моєї дружини, але я вирішив вигнати тебе на вулицю. Можеш помирати там з голоду.

Бетті спочатку спалахнула, потім почала плакати. Маргарет стала умовляти батька не робити цього, бо він погубить Бетті, взявши гріх на душу. Скінчилося все тим, що Кастелл як людина добра згадав, що покійна дружина любила Бетті Дін, немовби рідну дочку, й обмежився тим, що заборонив Бетті виходити з дому без Маргарет і розпорядився, щоб двері відчиняли тільки слуги.

Того ж дня Маргарет написала Пітеру про все, що в них сталося, і про те, як іспанець просив її вийти за нього заміж. Промовчала вона тільки про те, які він слова мовив. Наприкінці листа вона забороняла Пітерові ревнувати її до сеньйора д’Агвілара чи до якогось іншого чоловіка, бо Пітер знає, кому належить її серце.

Одержавши цього листа, Пітер надзвичайно збентежився. Що Кастелл і Маргарет накликали на себе лють д’Агвілара, в цьому він не сумнівався. Його обурило, що д’Агвілар наважився турбувати Маргарет своїми залицяннями. Решта його мало хвилювало, бо він вірив у неї, як у бога. Проте Пітерові закортіло якомога швидше повернутися до Лондона, нехтуючи небезпекою. Однак не минуло й трьох днів, як він одержав листи відразу од Кастелла і Маргарет, які заспокоїли його.

У листах повідомлялося, що д’Агвілар відплив до Іспанії. В усякому разі, Кастелл бачив його, як він стояв на кормі корабля, що плив униз по Темзі, в напрямку до моря. То був корабель іспанського посла де Айала. Крім того, Маргарет одержала від нього прощальне вітання. В записці було написано:

“Прощавайте, прекрасна леді. До обумовленого часу, коли ми зустрінемося знову. Я відпливаю, тому що повинен їхати, але я беру з собою ваш образ. Люблячий вас до самої смерті Морелла”.

“Він може возити з собою її образ, поки сама вона зі мною, але якщо він повернеться зі своєю любов’ю, клянусь, що смерть і він не довго ходитимуть нарізно!” — такі похмурі думки надокучали Пітерові. Потім він повернувся до листів. Тепер, після від’їзду іспанців, йому нічого боятися, а в Лондоні вже його не чекають. Кастелл у своєму листі визначив день приїзду — 31 травня, рівно через тиждень, бо наступного дня — 1 червня — відбудеться їхнє весілля. Влаштовувати весілля в травні не можна — вважалося, що це може принести нещастя.

Ці ж новини повідомляла і Маргарет у таких ніжних словах, що Пітер поцілував її листа і відразу ж написав їй відповідь — коротку, за звичкою. Він писав, що, коли на те буде воля святих, він приїде надвечір 31 травня і що в усій Англії немає людини щасливішої, ніж він.

Цей тиждень Маргарет була цілком заклопотана підготовкою свого шлюбного плаття. Крім того, вона займалася також Іншими туалетами, оскільки було вирішено, що наступного дня після весілля вони виїдуть у Дедхем, а згодом і батько поїде туди за ними. Старий замок ще був не готовий, для завершення робіт треба було ще чимало часу, але Пітер упорядкував кілька кімнат, у них вони могли жити влітку, а до зими має бути готовий увесь будинок.

Кастелл теж був дуже зайнятий. “Маргарет” готувалася до нового плавання, і її трюми приймали останні вантажі. Кастелл мав намір відправити судно того ж дня — 31 травня — і таким чином покінчити з цією останньою справою. Йому залишалося тільки передати свої склади та лавки купцям, котрі купили їх. Справи тримали його в Грейвсенді, де стояло судно, але він був спокійний, бо д’Агвілар та решта іспанців, зокрема й слуги де Айала, які поклялися вбити Пітера, поїхали.

О, яка щаслива була Маргарет у ці прекрасні весняні дні! Серце її було спокійне, як безхмарне небо. Вона така була щаслива, так захоплена приємними клопотами, що не звертала уваги на свою кузину Бетті, яка допомагала їй готувати весільне вбрання та все, що потрібне для від’їзду. Якби вона придивилася, то помітила б, що Бетті збентежена і немовби чогось чекає. Вона боролася з відчаєм, що охопив її. Але Маргарет нічого не помічала, її серце було переповнене власним щастям, вона лічила години до повернення Пітера.

Час спливав. Нарешті настав день, коли мав повернутися Пітер. Наступного дня було призначено весілля. До нього все було готове, зокрема й прекрасний костюм для Пітера. Таких вишуканих костюмів він ніколи раніше не носив. Сусідню церкву, де мало відбутися вінчання, прикрасили квітами.

Удосвіта Кастелл поїхав у Грейвсенд, прихопивши з собою більшу частину слуг. “Маргарет” на світанку наступного дня виходила в море. Кастелл обіцяв повернутися до ночі, щоб зустріти Пітера, який збирався виїхати із Дедхема вранці й не міг приїхати раніше ночі.

На четверту годину дня в домі все було готово, і Маргарет пішла до своєї кімнати, щоб до приїзду Пітера перевдягнутися. Бетті вона не взяла з собою — та була чимось зайнята. Крім того, серце Маргарет настільки було переповнене радістю, що їй захотілося побути трохи самій.

Серце Бетті теж було переповнене, однак не радістю. її обманули. Красень Іспанець, якого вона так пристрасно кохала, поїхав і не надіслав їй жодного слова. Сумнівів у цьому не було — його бачили на борту судна, яке відпливало, — і ні одного слова! Це було жорстоко, й тепер вона, в кого вкрали надію й кохання, повинна була допомагати іншій жінці, котра збиралася стати щасливою дружиною. З серцем, сповненим прикрості, Бетті, кусаючи губи і витираючи рукавом сукні очі, взялась за роботу. Несподівано відчинилися двері, і слуга — не їхній, а запрошений для допомоги на завтрашній день, — повідомив, що її хоче бачити якийсь матрос.

— Впусти його. В мене немає часу ходити й вислуховувати всіх! — спалахнула Бетті.

Слуга завів матроса й одразу ж залишив їх самих. Посланець виявився смаглявим хлопцем з лукавими чорними очима. Якби він не розмовляв так гарно по-англійськи, його можна було б вважати за іспанця.

— Хто ти і яка в тебе справа? — нетерпляче запитала Бетті.

— Я тесляр з “Маргарет”, пояснив він, — мене послали сказати, що з паном Кастеллом сталося нещастя і він просить, щоб його дочка Маргарет терміново приїхала до нього.

— Яке нещастя? — вигукнула Бетті.

— Він дивився, як складають вантаж, посковзнувся й упав у трюм, пошкодив собі спину та зламав праву руку. Тому він не зміг написати. Але лікар, якого ми викликали, велів мені переказати міс Маргарет, що в нинішній момент він не боїться за його життя. Ви міс Маргарет?

— Ні, відповіла Бетті, але я зараз же піду по неї. Зачекайте тут.

— Тоді, значить, ви її кузина, міс Бетті Дін? Якщо це так, то в мене є дещо й для вас.

— Так, це я.

— Ось, — мовив матрос, виймаючи листа і подаючи його Бетті.

— Хто дав тобі його? — підозріливо запитала Бетті.

— Я не знаю його імені, але з виду це дуже благородний іспанець. І дуже щедрий. Він довідався про нещастя на “Маргарет” і про те, що я їду сюди, тому попросив мене передати вам листа. В нагороду він подарував мені золотий дукат і взяв слово, що я передам цього листа безпосередньо вам і нікому не скажу про нього жодного слова.

— Якийсь хамулуватий залицяльник, мовила Бетті, кивнувши головою, — вони завжди пишуть мені. Зачекай тут, я сходжу по міс Маргарет.

Бетті, щойно опинившись за дверима, швидко розпечатала листа і вп’ялася в нього очима.

“Кохана!

Ви думаєте, що я обдурив вас і поїхав, але це неправда. Я вперто мовчав тільки тому, що вам все одно не вдалося б вийти самій із дому, адже вас пильно стережуть. А тепер бог любові дарує нам цю можливість. Звичайно, ваша кузина візьме вас з собою до батька, котрий лежить на своєму судні тяжко поранений. Поки вона буде з ним, я виведу вас, і тоді ми повінчаємося й одразу поїдемо — сьогодні або завтра. Знаю, що ви хочете того, тому я з величезними труднощами домігся дозволу, і священик чекатиме нас, щоб повінчати. Не кажіть нікому жодного слова і не виявляйте ні остороги, ні страху, що б не сталося, Інакше нас розлучать назавжди. Умовте вашу кузину поїхати, щоб ви могли супроводжувати її. Пам’ятайте, що ваш коханий чекає на вас.

К. Д’А”.

Коли Бетті розібрала зміст цього любовного послання, її і серце закалатало від хвилювання, в голові запаморочилося, і і вона ледве не впала. Потім вона подумала, що це міг бути і жарт. Ні, Бетті впізнала почерк д’Агвілара — він вірний їй, він ожениться на ній, як обіцяв, і повезе її до Іспанії, щоб зробити там знатною дамою. Якщо вона зволікатиме, то може втратити його назавжди, його, за ким вона ладна йти на край світу. Рішення було прийнято відразу — Бетті була хороброю дівчиною. Вона поїде, навіть якщо їй доведеться залишити кузину, яку вона дуже любила.

Сховавши листа за пазуху, Бетті метнулася до кімнати Маргарет і розповіла їй про посланця та жахливу звістку. Про лист не обмовилася жодним словом. Маргарет од хвилювання пополотніла, проте, оволодівши собою, проказала:

— Я піду поговорю з ним.

Вони разом спустилися сходами.

Матрос повторив Маргарет усю історію. Він розповів їй, як сталося нещастя — за його свідченням, це сталося на його очах, — і описав, які ушкодження дістав її батько. При цьому він додав, що, хоча лікар і стверджує, що небезпека життю не загрожує, однак пан Кастелл думає інакше і весь час просить, аби до нього негайно привели дочку.

Незважаючи на все, Маргарет сумнівалася й зволікала — вона боялася сама не розуміючи чого.

— Пітер буде тут щонайбільше через дві години, — звернулася вона до Бетті. — Може, краще дочекатися його?

— О Маргарет, а що, коли тим часом твій батько помре? Напевне, він краще знає, що з ним, аніж той коновал, якого до нього викликали. Адже тоді ти втратиш спокій на все життя! Звичайно, тобі треба їхати. Або, в крайньому разі, поїду я сама.

Маргарет усе ще сумнівалася, поки не втрутився матрос:

— Міледі, якщо ви поїдете, то я можу провести вас до того місця, де на вас чекає шлюпка, щоб переправити через річку. Якщо ж ні, я повинен вас залишити — судно відійде зі сходом місяця, вони чекають тільки вашого приїзду, щоб перенести хазяїна, вашого батька, на берег. Вони гадають, що краще це зробити при вас. Якщо ж ви не приїдете, вони це зроблять самі якнайобережніше. Там ви завтра й знайдете пана Кастелла, живого чи мертвого. — Сказавши це, матрос узяв свою шапку з наміром іти.

— Я поїду з вами! — вигукнула Маргарет. — Ти маєш рацію, Бетті. Накажи осідлати двох коней, мого та грума. Та нехай на його коня знайдуть інше сідло, зручне для тебе. Поїдемо разом. У матроса, мабуть, кінь є.

Матрос ствердно кивнув головою і пішов слідом за Бетті на конюшню. Маргарет схопила перо й почала поспіхом писати Пітерові записку. Вона повідомляла йому про нещастя, що спіткало їх, та благала негайно їхати слідом за нею. “Я змушена їхати, — дописала вона, — одна, з Бетті й незнайомим чоловіком. Але я повинна це зробити, бо моє серце розривається від страху за батька. Коханий, швидше їдь за мною”.

Маргарет передала записку слузі, який провів матроса, і наказала вручити цього листа містерові Пітеру Бруму терміново, як тільки він з’явиться. Слуга заприсягнувся, що зробить це.

Затим Маргарет дістала для себе та для Бетті прості чорні плащі з каптурами, під якими мали ховатися їхні обличчя, І незабаром вони вже були на конях.

— Стій! — вигукнула Маргарет, звертаючись до матроса, коли вони вже налаштувалися їхати. — Чому батько не послав замість тебе когось із своїх слуг і чому він не написав мені?

Матрос щиро здивувався:

— Його слуги доглядають за ним, і він наказав їхати мені, бо я знаю дорогу, в мене на березі гарний кінь, на якому я, як правило, їжджу з дорученнями в Лондон. А щодо листа, то лікар почав писати, але він робив це так повільно, що пан Кастелл наказав мені негайно їхати. Схоже, — додав він з деяким роздратуванням, звертаючись до Бетті, що пані Маргарет не довіряє мені. Якщо так, то нехай вона собі шукає іншого провідника або залишається вдома. Мені все одно. Я виконав те, що мені наказано.

Цими словами спритник розвіяв страхи Маргарет, але Бетті, пам’ятаючи про лист д’Агвілара, була все-таки збентежена. Вся ця історія мала дещо дивний вигляд, але нерозумна й марнолюбна дівчина запевняла себе, що коли тут щось і підстроєне, то лише для того, аби допомогти їй. Адже її саму не відпустили б. Бетті, правду кажучи, збожеволіла й не дуже замислювалася над тим, що чинить. На її виправдання треба лише сказати, їй і на думку не спадало, що її кузині Маргарет може загрожувати якась неприємність або що вся ця історія з Кастеллом та його пораненням — брехня.

Незабаром вони вже були за межами Лондона й швидко їхали вздовж північного берега річки. їхній провідник пояснив, що судно стоїть не біля самого берега і що човен чекає на них у Тільбюрі. Туди було більш як двадцять миль, і як вони не поспішали, ніч настала раніше, ніж вони прибули на місце. Врешті-решт, коли вони були геть вимучені важкою дорогою, матрос зупинився біля берега й оголосив, що вони вже приїхали. Неподалік виднілася маленька пристань, але довкола не було жодного будинку. Спішившись, матрос передав повіддя свого коня груму, спустився до пристані й голосно запитав, чи тут шлюпка з “Маргарет”. Чийсь голос відповів: “Так”. Потім він якусь хвильку погомонів з людьми в шлюпці — про що, Маргарет та Бетті не чули — і прибіг назад. Матрос запропонував їм спішитися й повідомив, що вони дуже добре зробили, приїхавши, бо панові Кастеллу погіршало і він весь час кличе дочку.

Матрос наказав груму відвести коней на заїжджий двір і дочекатися там їхнього повернення чи нових розпоряджень. Матрос запропонував Бетті поїхати з грумом, оскільки в шлюпці не було місця. Бетті ладна була погодитись, гадаючи, що це частина плану її викрадення, але Маргарет заявила, що, коли Бетті не буде разом з нею, вона не ступить і кроку. Трохи побурчавши, матрос повів їх якимись дерев’яними сходинками до шлюпки, обриси якої ледве виднілися в темряві.

Як тільки Маргарет та Бетті всілися поряд на кормі, шлюпка відштовхнулася від берега й понеслась уперед, у пітьму. Один з матросів засвітив ліхтар і прилаштував його попереду. Десь далеко, немовби у відповідь на цей сигнал, теж спалахнув вогник, і шлюпку спрямували на нього. Тепер Маргарет наважилася запитати у веслярів про стан свого батька, але матрос, їхній провідник, попросив її не відволікати тих розмовами, бо течія тут швидка і шлюпка може перекинутися. Маргарет мучили сумніви і страх. Вона замовкла, стежачи за вогником, який дедалі наближався, поки нарешті не опинився над їхніми головами.

— Це “Маргарет”? — гукнув провідник, і знову чийсь голос відповів ствердно.

— Тоді перекажіть панові Кастеллу, що його дочка тут! — звернувся провідник, і відразу з борту кинули канат. Шлюпку міцно прив’язали до трапа.

Бетті, яка була найближче до трапа, ступила на нього. Втім, провідник випередив її, швидко побіг дерев’яними сходами.

Сильна і спритна Бетті попрямувала за ним. Потім почала підніматися Маргарет. Коли Бетті опинилася на палубі, їй видалось, що вона чує іспанську мову, і вона зрозуміла одну фразу: “Дурню! Навіщо ти привіз обох?”, але відповіді вона не розчула. Вона обернулася, подала Маргарет руку, і вони разом пішли до щогли.

— Проведіть мене до мого батька, — промовила Маргарет.

Одразу озвався провідник:

— Авжеж, авжеж, пані, от сюди. Тільки йдіть одна: поява вас обох може розхвилювати його.

— Ні, відповіла Маргарет, — моя кузина піде зі мною. — І вона міцно схопила Бетті за руку.

Знизавши плечима, матрос повів їх уперед. Маргарет устигла помітити, що одні матроси ставили вітрила, інші, наспівуючи якусь дивну, дику пісню, почали крутити щось схоже на коловорот. Але в цей час вони дійшли до каюти. Двері за ними зачинилися. За столом сидів чоловік, над його головою висіла лампа. Коли вони з’явилися, чоловік підвівся, повернувсь до них і вклонився — це був д’Агвілар.

Бетті зупинилася, немов укопана, вона чекала зустрічі з ним, але не тут і не за таких обставин. Побачивши д’Агвілара, її дурненьке серденько так закалатало, що, здавалося, вона зараз задихнеться від хвилювання. Вона тільки непевно здогадувалася, що сталася якась помилка, і думала, як він тепер пояснить усе Маргарет, аби вона поїхала й залишила їх — Бетті та д’Агвілара — вдвох. Бетті дуже швидко оглянула каюту, щоб з’ясувати, де їх чекає священик. Помітивши позаду двері, вона вирішила, що, звичайно, він ховається там.

Маргарет, побачивши д’Агвілара, придушено зойкнула, але вже наступної миті, як хоробра жінка — одна з тих натур, які стають міцніші перед лицем випробувань, — вона випросталась і запитала низьким, гнівним голосом:

— Що ви тут робите? Де мій батько?

— Сеньйоро, — покірно відповів він, — ви перебуваєте на борту моєї каравели “Сан-Антоніо”, а щодо вашого батька, то він або на своєму кораблі “Маргарет”, чи, що найімовірніше, дома в Холборні.

По цих словах Маргарет одсахнулася назад.

— Не дорікайте мені, поквапливо продовжував д’Агвілар, — я скажу вам усю правду. По-перше, не хвилюйтесь за свого батька: з ним ніякого лиха не сталося, він цілий і неушкоджений. Вибачайте мені за заподіяне хвилювання, в мене не було Іншого шляху. Ця історія — всього-на-всього пастка, одна із хитрощів, до яких вдається кохання… — Він замовк, вражений виразом обличчя Маргарет.

— Пастка! Хитрощі! — ледь чутно прошепотіла вона; в її очах спалахували блискавиці. — Ну, я поквитаюся за ваші хитрощі!

Д’Агвілар помітив, що Маргарет вихопила кинджал, схований у неї на грудях, і ладна була кинутися на нього. Він не міг зрушити з місця: ці страшні очі загіпнотизували його. Ще мить — і сталеве жало пронизало б серце, та Бетті з криком кинулась до Маргарет і обхопила її своїми міцними руками.

— Послухай, ти не зрозуміла його. Це він домагається мене, а не тебе. Він кохає мене, а я кохаю його і згодна за нього вийти заміж. Ти поїдеш назад додому.

— Відпусти мене, — вимовила Маргарет таким тоном, що руки Бетті самі опустилися. Маргарет залишилася стояти, стискуючи в руці кинджал. — А тепер, — звернулася вона до д’Агвілара, — кажіть правду, та швидше. Що означають ці слова?

— Їй краще знати, — знітився д’Агвілар. — їй подобається рядитись у цю павутину марнославства.

— Яку ви, можливо, самі сплели. Кажи, Бетті!

— Він залицявся до мене, — схлипнула Бетті, і я закохалася в нього. Він обіцяв одружитися зі мною. Тільки сьогодні він надіслав мені листа. Ось він.

— Читай! — сказала Маргарет.

Бетті послухалась.

— Отже, це ти зрадила мене, — промовила Маргарет, — ти, моя кузина, якій я дала притулок і яку так любила.

— Ні! — закричала Бетті. — Я не думала зраджувати тебе, я б швидше померла! Я справді повірила, що з твоїм батьком нещастя і що, поки ти будеш з ним, цей чоловік зуміє мене викрасти.

— А що ви на це скажете? — звернулася Маргарет до д’Агвілара крижаним голосом. — Ви пропонували і мені і їй своє кохання, а заманили нас сюди обох. Що ви можете сказати?

— Лише те, — відповів д’Агвілар, намагаючись триматись мужньо, — що ця жінка нерозумна, я грав на її марнославстві задля того, аби бути поруч з вами.

— Ти чуєш, Бетті, ти чуєш? — вигукнула Маргарет, зайшовшись страшним сміхом.

Але Бетті лише стогнала…

— Я кохаю вас і тільки вас одну, — продовжував д’Агвілар. — Вашу кузину я відправлю на берег. Я вчинив цей гріх, бо не міг перебороти себе. Думка, що ви завтра станете дружиною іншого, доводила мене до божевілля, і я пішов на все, аби вирвати вас з його обіймів. Хіба я не заприсягнув вам, — додав він, намагаючись перейти на свою вишукану манеру, — що ваш образ супроводжуватиме мене в Іспанію, куди ми й пливемо зараз?

Якраз коли він мовив ці слова, корабель трохи нахилився під вітром. Маргарет нічого не відповіла. Вона грала маленьким кинджалом і стежила за д’Агвіларом. Очі її блищали, немов криця.

— Убийте мене, якщо хочете, — знову промовив д’Агвілар, і в його голосі забриніли любов та сором. — Тоді я позбудуся страждань.

Од цих слів Маргарет немовби проснулася. Тепер вона заговорила з ним зовсім іншим голосом — розміреним, крижаним.

— Ні, сказала вона, — я не оскверню своїх рук вашою кров’ю. Навіщо мені віднімати в бога його помсту? Але якщо ви спробуєте доторкнутися до мене чи розлучити мене з цією бідною жінкою, яку ви ошукали, тоді я вб’ю, але не вас, а себе. І я клянусь вам, що мій привид супроводжуватиме вас у Іспанію та з Іспанії далі, в пекло, що чекає на вас. Слухайте мене, Карлос д’Агвілар, маркізе Морелла, адже я знаю, що ви вірите в бога і боїтеся його гніву. Так я накличу на вас помсту всемогутнього. Вона обрушиться на вас, чи спатимете ви, чи не спатимете, кохатимете чи ненавидітимете, чи житимете, чи помрете. Творіть зло, та це все одно марно. Чи буду я жива, чи мертва, будь-яке приниження, що ви приневолите мене випробувати, будь-яке лихо, яке заподіяли або заподієте моєму коханому, моєму батькові й цій жінці, оплатиться вам у мільйон разів на цьому і на тому світі. Ви все ще хочете, щоб я вас супроводжувала до Іспанії, чи ви відпускаєте мене?

— Я не можу, — хрипло відповів д’Агвілар, — надто пізно.

— Ну що ж, я супроводжуватиму вас до Іспанії, я та Бетті Дін, і з нами разом помста всемогутнього бога, що нависла над вами. В одному ви повинні бути впевнені: я ненавиджу вас, я зневажаю вас, але я не боюся вас. Ідіть.

Д’Агвілар, спотикаючись, вийшов із каюти, і обидві жінки почули, як за ним зачинилися двері.

Розділ X ПОГОНЯ

Приблизно в той самий час, коли Маргарет та Бетті піднялися на борт “Сан-Антоніо”, Пітер Брум зі своїми слугами під’їхав до будинку в Холборні. Пітера на годину з чимось затримала багнюка на шляхах. Цілий місяць мріяв він про ту хвилину, як може мріяти людина, переконана, що її гарно зустрінуть. Адже наступного дня відбудеться його весілля з прекрасною, коханою жінкою. Він уявляв собі, як Маргарет чекатиме його біля вікна, як вона кинеться до дверей, як він скочить з коня й обніме її — на очах у всіх. Кого їм тепер соромитись, якщо завтра вони стануть чоловіком та жінкою!

Але Маргарет біля вікна не було; в усякому разі, він її не побачив — було темно. У вікнах навіть не світилося. Старий будинок стояв похмурий. Однак Пітер діяв так, як уявляв собі в мріях. Він зіскочив з коня, підбіг до дверей і хотів розчинити їх, але не зміг — двері були замкнені. Тоді він став тарабанити в них колодкою меча, поки нарешті хтось не прийшов і не відімкнув. Це виявився незнайомий йому слуга, якого недавно прийняли в дім, той самий, кому Маргарет залишила листа. В руці він тримав ліхтаря.

У Пітера похололо в серці, коли він побачив його.

— Хто ти? — спитав він і, не дочекавшись відповіді, продовжив: — Де пан Кастелл і пані Маргарет?

Слуга сказав, що хазяїн ще не повернувся з корабля, а леді Маргарет години три тому поїхала разом з Бетті та матросом — усі верхи.

— Вона, мабуть, поїхала зустрічати мене, і ми в темряві роз’їхалися, — висловив припущення Пітер.

Тоді слуга запитав його, чи не Пітер Брум він, бо для нього залишили листа.

— Так, так! — вигукнув Пітер і вирвав листа з рук слуги.

Він наказав йому зачинити двері й тримати ліхтаря так, аби можна було читати. Він одразу впізнав почерк Маргарет.

— Дивна історія! — пробурмотів він, дочитавши листа. — Я повинен їхати.

Пітер уже попрямував до дверей і простягнув руку, щоб їх відчинити, як раптом двері розчинилися, і зайшов Кастелл, здоровий, неушкоджений.

— Здрастуй, Пітере! — весело привітався він. — Я знав, що ти вже тут, я помітив коней, але чому ти не з Маргарет?

— Бо Маргарет поїхала до вас. Адже ви мало не смертельно поранені, так, у всякому разі, говориться в цьому листі.

— Поїхала до мене? Смертельно поранений? Дай-но сюди листа. Чи ні, краще прочитай сам, я нічого не бачу.

Пітер прочитав уголос.

— Тут якась змова, — ледве вимовив Кастелл, коли дослухав листа, — і гадаю, що це справа рук іспанця, чи Бетті, чи обох. Нумо, чоловіче, кажи нам усе, що ти знаєш, та швидше, коли хочеш зберегти шкуру.

— Та я що! — поквапливо відповів слуга і розповів усю історію з приїздом матроса.

— Біжи скажи слугам, щоб вивели назад коней, — перервав його розповідь Кастелл. — А ти, Пітере, щоб отямитись, мусиш випити склянку вина. Нам обом це не завадить. Гей, є хтось тут із моїх слуг? — гукнув він.

Слугам, які прибігли, Кастелл наказав подати щось випити та попоїсти і, поки вони пили, розповів їм про те, що викрадено їх хазяйку Маргарет і треба лаштувати погоню. Почулася метушня — це привели коней із конюшні. Всі вибігли на вулицю, скочили в сідла і помчали дорогою до Тільбюрі. Вони поскакали тим самим шляхом, яким їхала Маргарет, не тому, що вони здогадалися про те, а тому, що він був найкоротший.

Проте коні були притомлені, ніч темна, йшов дощ, і, коли вони ще тільки під’їжджали до Тільбюрі, в якійсь церкві годинник пробив третю. Вони якраз проїжджали мимо тієї маленької пристані, де Маргарет та Бетті сідали в шлюпку. Пітер і Кастелл скакали поряд, попереду всіх, мовчазні — говорити не було про що, — як раптом їх оклякнув знайомий голос. Це був голос грума Томаса.

— Я побачив на тлі неба голови ваших коней, — пояснив він, — і впізнав їх.

— Де твоя хазяйка? — в один голос запитали Пітер і Кастелл.

— Поїхала, поїхала разом з Бетті Дін у шлюпці ось од тієї пристані. Вони попливли, мені здається, до “Маргарет”. Я відвів коней на заїжджий двір, як мені наказали, і повернувся, аби дочекатися їх. Це було кілька годин тому. Відтоді я не бачив жодної живої душі й нічого не чув, окрім шуму вітру та води, поки не долинув тупіт ваших коней.

— Треба їхати в Тільбюрі й дістати шлюпку, — сказав Кастелл. — Ми повинні встигнути на “Маргарет” раніше, ніж вона зніметься з якоря. Може, жінки на борту “Маргарет”?

— Якщо так, то я гадаю, їх туди заманили іспанці. Я впевнений, що в тій шлюпці були не англійці, мовив Томас.

Він біг поруч з конем Кастелла, тримаючись за стремено.

Кастелл нічого не відповів. Пітер голосно зітхнув, він теж був упевнений, що це справа рук іспанців.

Через годину, коли вже світало, вони піднімалися на борт “Маргарет”, якраз у той момент, коли на судні вибирали якір. Розмова з капітаном “Маргарет” Джекобом Смітом підтвердила їхні найгірші побоювання. Жодна шлюпка не залишала судна, ні Маргарет, ні Бетті тут не з’являлися. Але годин шість тому повз них пропливла іспанська каравела “Сан-Антоніо”, яка стояла вище від них за течією. Більше того, два човнярі, які привозили на “Маргарет” свіже м’ясо, розповіли, що, коли вони привезли на “Сан-Антоніо” трьох овець і домашню птицю, якраз перед відплиттям, вони бачили, як дві високі жінки піднімалися по трапу, і чули, як одна з них сказала по-англійськи: “Проведіть мене до батька”.

Тепер вони знали всю правду і дивилися один на одного, онімівши з відчаю. Першим знайшов у собі сили, щоб заговорити, Пітер.

— Я повинен їхати до Іспнії — розшукати свою наречену, — неквапом сказав він, — якщо вона жива, і вбити викрадача, їдьте додому, містере Кастелл.

— Мій дім там, де моя дочка! — сердито озвався Кастелл. — Я теж їду.

— В Іспанії на вас може чатувати небезпека, якщо ми взагалі туди дістанемось, — багатозначно зауважив Пітер.

— Навіть якби там був вхід у пекло, я все одно поїду, — вперто заявив Кастелл, — чому б і мені не пополювати на диявола?

— Ми зробимо це вдвох, — мовив Пітер і подав Кастеллу руку.

Це була клятва батька й коханого їхати за тою, яка була для них усім, доти, поки смерть не обірве їхні пошуки.

Трохи подумавши, Кастелл наказав зібрати всю команду на палубі. Коли матроси на чолі з офіцерами та слуги, що оточували Пітера, зібралися, Кастелл звернувся до них. Промова його була коротка. Він розповів про підступне викрадення і заявив, що має намір разом з Пітером Брумом, у якого вкрали наречену, — сьогодні вона була б уже ого дружиною, — переслідувати викрадачів. З допомогою господа бога вони сподіваються врятувати Маргарет та Бетті. Кастелл додав: він добре розуміє, що цей захід небезпечний, оскільки справа може дійти до сутички, а він не хоче вимагати від будь-кого, щоб хтось ризикував своїм життям всупереч своєму бажанню, тим більше що вони наймалися для торговельного плавання, а не для бою. Тим, хто погодиться піти за ним, він обіцяє в разі щасливого закінчення подвійну платню та подарунок і готовий дати їм у цьому розписку. Ті, хто не хоче, повинні зараз же залишити судно.

Коли Кастелл закінчив, матроси — їх було близько тридцти чоловік — порадились між собою та з капітаном Джекобом Смітом, відважною людиною років п’ятдесяти, і заявили, що вони погоджуються на пропозицію. Відмовився лише один — молодий хлопець, який нещодавно одружився. Решта заприсягалися, що вони доведуть цю справу до кінця, щасливого чи нещасливого, тому що всі вони англійці й не люблять іспанців. А від зухвалості д’Агвілара в них закипала кров. Окрім того, з дванадцяти слуг, які прискакали з Кастеллом із Лондона, шість чоловік, хоча вони майже всі були моряками, попросились, аби їх теж узяли, бо вони люблять Маргарет, свого хазяїна і Пітера. Було вирішено взяти їх. Інших шістьох слуг одправили на берег, наказавши відвезти листи Кастелла до його друзів, агентів і прикажчиків. У цих листах Кастелл доручав їм на час відсутності піклуватися його справами, землями та будинками. Крім того, вони повезли з собою короткий заповіт, підписаний Кастеллом і належним чином засвідчений, де він залишав усе своє майно, в тому числі й прибутки від незавершених угод, а також майно, не включене до заповіту, Маргарет і Пітеру, або тому з них, хто залишиться живий, або їхнім спадкоємцям. Якщо ж таких не виявиться, то все своє багатство він заповідав на влаштування лікарень для бідних.

Після цього ті, хто залишався, попрощалися з товаришами й сумні попливли на берег. Одразу ж було піднято якір, і свіжий ранковий вітер наповнив вітрила “Маргарет”.

О десятій годині вони щасливо пройшли Нор-Бенк і зустріли тут рибалок, які розповіли їм, що шість з чимось годин тому вони бачили, як “Сан-Антоніо” пройшла до виходу в Ла-Манш. При цьому вони помітили двох жінок, які стояли на палубі, тримаючись за руки, й пильно дивилися в бік берега. Тепер Кастелл і Пітер Брум упевнились, що помилки бути не могло. Щось змінити вони були безсилі, і їм, вимученим горем та шляхом, не залишалось нічого іншого, як попоїсти й піти в каюту спати.

Як тільки Пітер ліг, то відразу згадав, що саме в цей час він мав стояти в церкві поряд з Маргарет, яка тепер перебувала в руках іспанця, — і Пітер заприсягнувся страшною клятвою, що д’Агвілар сповна заплатить йому за ганьбу та страждання. І справді, якби його ворог міг цієї хвилини бачити обличчя Пітера, він би, напевне, здригнувся б — Пітер був не з тих, кому можна безкарно чинити зло; він не вмів прощати, та й образа, завдана йому, була надто жорстокою.

Упродовж чотирьох днів тримався попутний вітер, і “Маргарет” пливла по Ла-Маншу, сподіваючись наздогнати іспанця. Але “Сан-Антоніо” була швидка каравела, водотоннажністю двісті п’ятдесят тонн, з величезною кількістю вітрил — на ній було чотири щогли, — а “Маргарет”, хоч і була гарним судном, мала тільки дві щогли і не могла змагатися з “Сан-Антоніо”. А може, вони просто загубили “Сан-Антоніо” в морі…

На четвертий день, коли вони проминули Лізард77 і повзли досить повільно, гнані легким бризом, сторожовий матрос вигукнув, що бачить корабель, який потрапив у штиль. Пітер, котрий мав очі яструба, видерся на щоглу, щоб поглянути на невідомий корабель. Він повідомив, що за обрисами та оснащенням це, очевидно, каравела. Але чи та це каравела, яку шукають, він не міг сказати, бо жодного разу не бачив “Сан-Антоніо”. Тоді вже піднявся нагору сам капітан Сміт і через кілька хвилин, спустившись, повідомив, що це, без сумніву, “Сан-Антоніо”.

Це викликало метушню на “Маргарет”. Матроси розглядали свої мечі, луки та арбалети. Луків мали багато, зате бомбардів та гармат не було. Вони траплялися зрідка на торговельних суднах. План виробили такий: підійти до борту “Сан-Антоніо” і взяти її на абордаж. Так вони сподівалися відбити Маргарет. Звичайно, вони ризикували тим, що на їхні голови впаде гнів короля, бо його дуже мало обходить викрадення двох англійських жінок, але це їх не зупиняло.

Менш ніж за півгодини все було готове, і Пітер, походжаючи по палубі, вперше відтоді, як виїхав із Дедхема, мав щасливий вигляд. Легкий вітрець так само підганяв їх уперед. За допомогою цього вітерцю вони поступово підійшли до “Сан-Антоніо” на відстань з півмилі. Але тут вітер ущух, і обидва кораблі завмерли з обвислими вітрилами. Проте сила припливу чи якась течія зближала їх, і ще до темряви між ними залишалося не більш як чотириста футів. Англійці сподівалися, що до світанку вони підійдуть упритул і зможуть висадитися на “Сан-Антоніо” при світлі місяця.

Та цього не сталося — близько дев’ятої години важкі хмари обклали небо, з берега подув сильний вітер, і, коли настав світанок, з “Маргарет” було видно тільки маківки щогл каравели, яка швидко відпливала на південь.

Минуло два довгих тижні, перш ніж вони знову побачили “Сан-Антоніо”. Протягом усього шляху від Уессану78 через Біскайську протоку дули легкі й мінливі вітри, але, коли вони проминули мис Фіністер79, з північного сходу налетів шквал, який погнав “Маргарет” швидше. На другий день цього шторму після заходу сонця “Маргарет” виринула з туману вперемішку з дощем, і за милю матроси побачили “Сан-Антоніо”. На “Маргарет” тріумфували — тепер англійці переконалися, що “Сан-Антоніо” не зайшла в жоден із портів на півночі Іспанії. Хоча порт призначення каравели був Кадікс, та на “Маргарет” побоювалися, що іспанці можуть сховатися в одному з північних портів. Незабаром знову уперіщила злива й сховала від них “Сан-Антоніо”.

Поки “Маргарет” ішла вздовж берегів Португалії, погода день у день погіршувалася, і, коли вони проминули мис Сан-Вісенті80, затим повернули до Кадіса, почався сильний шторм. Під час цього шторму вони втретє побачили “Сан-Антоніо”, що боролася з хвилями. Тепер уже до кінця плавання, за винятком пори нічної темряви, англійці не втрачали з поля зору “Сан-Антоніо”. Наступного дня “Маргарет” ще наблизилась до іспанської каравели, яка, лавіруючи, намагалася прорватись у Кадікс. Але в боротьбі зі штормом “Сан-Антоніо” втратила одну зі своїх щогл. Окрім того, іспанці бачили, що “Маргарет”, яка краще справилася зі штормом, незабаром наздожене їх. Тоді вони змінили свій план, і “Сан-Антоніо” взяла курс на Гібралтарську протоку.

Переслідуючи “Сан-Антоніо”, “Маргарет” пройшла повз Таріфський мис, африканський берег залишився з правого борту, проминула Альхесіраську бухту — “Сан-Антоніо” не мала намірів заходити в неї, пройшла мимо древньої сірої скелі Гібралтару, на якій світилися сигнальні вогні, і надвечір опинилася в Середземному морі на відстані менш ніж миля від “Сан-Антоніо”.

Тут шторм був ще жахливіший, і матроси з труднощами справлялися зі шматтям вітрил. До ранку “Маргарет” утратила одну із своїх щогл. Це була страхітлива ніч — ніхто не знав, чи доживе він до ранку. Серця Кастелла і Пітера до того ж розривалися ще й од страху за іспанську каравелу — адже вона могла піти на дно й потягти за собою Маргарет. Проте, коли розвиднілося, вони побачили попереду з правого борту “Сан-Антоніо”, щоправда в жахливому стані. Опівдні англійці були вже за двісті ярдів од “Сан-Антоніо”, так що можна було розгледіти іспанських матросів, які перебиралися по її високому юту та кормі. Крім того, вони побачили щонайважливіше — дві жінки вибігли із каюти, й одна з них стала махати їм білою хусточкою. Жінок одразу ж завернули назад, але Кастелл і Пітер переконалися тепер, що Маргарет та Бетті живі й знають, що їх намагаються врятувати.

Через якийсь час вони побачили спалах на борту “Сан-Антоніо”, і, перш ніж до них долинув звук пострілу, велике чавунне ядро впало на палубу “Маргарет”; відскочивши, воно вдарило в груди матроса, який стояв поруч з Пітером, і скинуло в море. Це на “Сан-Антоніо” вистрілили із бомбарди, але, оскільки більше пострілів не було, англійці вирішили, що гармата при пострілі, мабуть, розірвалася чи поламалося кріплення.

Невдовзі після цього “Сан-Антоніо”, дві щогли якої були зламані, спробувала було змінити курс і пливти на Малагу. її будинки виднілися біля засніжених вершин Сієрри. Та зробити це іспанцям не вдалося: як тільки каравела ставала під вітер, “Маргарет” опинялася просто перед нею, і, поки матроси займалися вітрилами, всі вільні від роботи англійці під командуванням Пітера починали обстрілювати їх із луків та арбалетів. Хоча палуба “Маргарет”, що розгойдувалася, була не найкращим місцем для стрільби, а вітер заважав правильному польотові стріл, їм пощастило вбити трьох і поранити вісьмох чи десятьох матросів із команди “Сан-Антоніо”, внаслідок цього вони випустили з рук трос; каравелою знову закружляв ураган.

На високому майданчику біля кормової щогли, обхопивши її рукою, стояв д’Агвілар, віддаючи накази своїй команді. Пітер прилаштував стрілу до тятиви лука, виждав, поки “Маргарет” бодай на мить затримається на гребені хвилі, прицілився й вистрілив.

Проте хвиля підняла “Маргарет” трохи вище, і, коли д’Агвілара гойднуло, Пітерова стріла вп’ялася в дерево й пришпилила до нього д’Агвіларового великого оксамитового капелюха. Пітер розгнівано й розчаровано скреготнув зубами, тим більше, що кораблі знову порозкидало один від одного, слушний момент було втрачено.

— П’ять разів із семи попадав я стрілою в бугаєве кільце за п’ятдесят кроків, щоб завоювати знак переможця села, — з гіркотою пробурмотів він, — а тепер не можу підстрелити негідника і врятувати від ганьби свою кохану! Справді, бог позбавив мене своєї милості!

Усю другу половину дня, як тільки випадала можливість, вони обстрілювали іспанців. Іспанці відповідали тим самим, але втрати з обох боків були незначні. Проте англійці помітили, що “Сан-Антоніо” дістала течу, бо судно дедалі більше занурювалося у воду. Іспанці теж помітили це і, зрозумівши, що в них залишається тільки два виходи — викинутися на берег або піти на дно, — вдруге змінили курс і під градом англійських стріл пішли в маленьку бухту Калахонда, розташовану в порту Мотріль. Тут до берега було зовсім близько.

— У цій бухті розташоване іспанське місто, — мовив капітан Джекоб Сміт, який стояв поруч з Кастеллом і Пітером. — Я тут колись кидав якір. Якщо “Сан-Антоніо” дістанеться туди, прощавай наша леді — вони повезуть її в Гранаду. До Гранади всього-на-всього тридцять миль через гори, а там маркіз Морелла всемогутній, у Гранаді його палац. Що будемо робити, хазяїне? Через п’ять хвилин іспанець знову буде проти носа “Маргарет”. Будемо таранити і спробуємо захопити жінок чи дозволимо, щоб їх завезли в Гранаду, і відмовимося від погоні?

— Нізащо! — вигукнув Пітер. — Є ще один шлях: увійти слідом за ними в бухту і напасти на них на березі.

— Щоб опинитися серед сотень іспанців і дозволити поперерізувати собі горло? — розважливо додав капітан.

— А якщо ми протаранимо їх, — запитав Кастелл, який увесь час перебував у глибокій задумі, нам хіба не загрожує небезпека потонути разом з ними?

— Може бути, — відповів Сміт, — але наша “Маргарет” збудована з англійського дуба, і в неї міцний ніс. Тому, гадаю, цього не станеться. А “Сан-Антоніо” піде на дно зразу ж, їй уже загрожує це. Біда в тому, що жінок, напевне, замкнули в каюті, щоб наші стріли не вразили їх, і вони потонуть разом з судном.

— Є інший план, — рішуче сказав Пітер, — узяти їх на абордаж і висадитися на каравелу. Так я й зроблю.

Капітан, кремезний чоловік з широким лицем, вираз якого ніколи не змінювався, звів брови — це була єдина ознака подиву.

— Як, — запитав він, — за такої хвилі? Я воював у декількох війнах, але такої штуки не бачив.

— Ну, то побачите її зараз, якщо я знайду бодай дюжину чоловік, які підуть зі мною, — з рішучою похмурістю заявив Пітер. — А що ж? Невже я дивитимусь, як мою наречену вивозять із-під мого носа, і не спробую її врятувати? Краще я вже довірюсь долі й піду на ризик. А коли помру, значить, так судилося, але я помру як мужчина. Іншого шляху немає.

Він обернувся й голосно гукнув:

— Хто піде зі мною на абордаж іспанця? Тим, хто залишиться живий, я обіцяю, що вони проживуть решту своїх днів у розкошах, а хто загине — завоює славу та блаженство на небесах.

Матроси з сумнівом подивилися на високі гребені хвиль, що здиблювалися довкола, на іспанське судно, що поволі занурювалося у воду, і нічого не відповіли.

— У нас немає іншого виходу. Якщо ми протаранимо цей корабель, він потоне. Тоді як ми врятуємо жінок? Якщо його не чіпати — ймовірно, він сам піде на дно, і тоді ми все одно не врятуємо жінок. Може, Іспанці й зуміють висадитися на берег, але тоді вони вивезуть жінок у Гранаду, і навряд чи ми зможемо вирвати їх із рук маврів чи з-під влади іспанського короля. Але коли ми захопимо каравелу, то зможемо врятувати жінок, перш ніж вона піде на дно чи досягне берега. Хто піде зі мною?

— Я, синку, — мовив старий Кастелл. — Я піду. Пітер здивовано глянув на нього:

— Ви? У ваші літа?

— Так, у мої літа. Чому б і ні? Що мені втрачати?

Тоді, немовби засоромившись своїх вагань, наперед вийшов дебелий матрос і сказав, що готовий різати іспанських злодіяк у кепську погоду, так само як і в гарну. Слідом за ним вийшли слуги Кастелла, потім ще матроси, поки нарешті майже половина екіпажу — чоловік з двадцять — не заявила, що вони готові на це ризиковане діло. Пітер змушений був гукнути: “Доволі!” Капітан Сміт теж висловив бажання пристати до групи сміливців, але тут заперечив Кастелл, зауваживши, що капітан не повинен залишати свого корабля.

“Маргарет”, що нагадувала пораненого лебедя, описуючи коло, готувалася перетнути шлях “Сан-Антоніо”. Учасники абордажу готували свої мечі та ножі — луки тут уже були ні до чого. Кастелл тим часом давав розпорядження капітанові. Він наказав йому, на випадок якщо їх уб’ють чи захоплять у полон, відходити до Севільї і там передати судно з усім крамом компаньйонам Кастелла. При цьому капітан повинен просити їх од імені Кастелла зробити все од них залежне, щоб домогтися визволення Маргарет та Бетті, якщо вони залишаться живі, а також покарання д’Агвілара — маркіза Морелла за його злочини. Коли на все це потрібні будуть гроші, то можна скористатися сумою, що належатиме за продаж судна і товарів.

Віддавши ці розпорядження, Кастелл покликав одного із своїх слуг і наказав принести легкий сталевий панцир. Пітер вирішив не вдягати ніяких обладунків, бо вони були надто важкі; він зодягнувся в куртку з буйволячої шкіри, досить міцну, щоб витримати удар меча. Інші повдягали теж такі самі куртки та сталеві шоломи, яких було вдосталь на судні.

Тим часом “Сан-Антоніо”, описавши коло, наближався до входу в бухту, тримаючись од “Маргарет” не менше ніж за п’ятдесят ярдів. Наказавши підняти невеликий парус, капітан Сміт узявся за штурвал “Маргарет” і спрямував її навперейми “Сан-Антоніо”. Сміливці на чолі з Пітером та Кастеллом зібралися біля бушприта81, сховалися там і стали чекати.

Розділ XI ЗУСТРІЧ У МОРІ

Ще з хвилину чи дві “Сан-Антоніо” продовжувала йти своїм курсом, поки іспанці не здогадалися про наміри своїх супротивників. Помітивши, що ніс “Маргарет” ось-ось удариться в борт “Сан-Антоніо”, вони налягли на штурвал, і каравела ухилилася вбік. Через те “Маргарет”, замість того щоб зіткнутися з “Сан-Антоніо”, пішла поряд, обдираючи їй обшивку борта. Якийсь час вони пливли, зчеплені таким чином, і, перш ніж хвилі порозкидали їх одну від одної, з борту “Маргарет” полетіли абордажні гаки, один з них зачепився, і обидва судна зблизилися. Бушприт “Маргарет” навис над палубою “Сан-Антоніо”.

— А тепер уперед! — наказав Пітер. — За мною!

Він підбіг до бушприта і поліз по ньому. Це була небезпечна справа. Величезна хвиля підняла Пітера високо вгору, а наступної миті він уже падав униз, поки масивний брус бушприта “Маргарет” не обрушився на палубу “Сан-Антоніо” з такою силою, що Пітер мало не вилетів, неначе камінь із пращі. Проте йому вдалось утриматися. Він схопився за шматок снасті, що хилиталася на кінці бушприта, немов батіг, що звисає з пужална, і ковзнув по ньому вниз. Вітер жбурляв Пітера з боку в бік, судно, гойдаючись на хвилях, підкидало його високо вгору. Палуба “Сан-Антоніо” підіймалася й падала, як жива істота, вона була зовсім близько — за півдюжини дюймів під ним, — і Пітер, опустивши кінець снасті, упав на майданчик біля передньої щогли. Він не розбився. Схопившись на ноги, Пітер добіг до розбитої щогли, обхопив її лівою рукою, а другою вихопив меча.

Наступної миті — яким чином, він ніколи не міг цього пригадати, — поруч з’явився Кастелл, а потому ще двоє чоловіків з “Маргарет”, проте один із них скотився з палуби в море. Саме цієї хвилини залізний ланцюг абордажного гака урвався, і “Маргарет” відкинуло вбік. Підійти до “Сан-Антоніо” вона вже не могла. Вони втрьох залишилися в полоні своїх ворогів. Проте іспанців не було видно — ніхто з них не наважувався стояти на цьому високому майданчику — фальшборт82 було знищено, коли бушприт “Маргарет”, неначе палиця якогось велетня, вдарив по каравелі й зніс його.

Троє сміливців стояли, схопившись за щоглу й чекаючи свого кінця, бо тепер їхні друзі були за сто ярдів од них і вони розуміли, що потрапили в скрутне становище. З різних кінців каравели на них обрушилася злива стріл. Одна пронизала горло матросові, він упав, схопившись за неї руками, й одразу скотився у хвилі; інша стріла поцілила в руку Кастелла — його меч випав і відлетів убік. Пітер схопив стрілу за кінець, зламав її навпіл і витяг, та права рука Кастелла була вже безпорадна, а лівою він чіплявся за уламок щогли.

— Ми зробили все, що могли, синку, — вигукнув Кастелл, — і програли.

Пітер скреготнув зубами, роззирнувся довкола розпачливим поглядом — говорити він не міг. Що можна вдіяти? Залишити Кастелла, кинутися до центру корабля і там загинути чи залишитися на місці й тут померти? Ні, він не дасть себе порішити, як птаха на гілці, він загине в бою.

— Прощавайте! — гукнув він крізь шум бурі. — Боже, порятуй наші душі!

Дочекавшись, коли корабель бодай на мить набуде рівноваги, Пітер кинувся до корми, добіг до трапа, що вів на нижню палубу, спустився по ньому й зупинився, тримаючись за поручні.

Картина, яку він побачив, була досить дивна. Довкола, вздовж фальшбортів, стояли іспанці і з цікавістю спостерігали за ним. А за декілька кроків од нього, спершись на щоглу, стояв д’Агвілар. Він підняв руку, в якій не було ніякої зброї, й звернувся до Пітера:

— Сеньйоре Брум! Не рухайтесь: ще один крок — і ви будете мертві. Вислухайте мене спочатку, а потім дійте, як вам заманеться. Поки я говорю, я можу не боятися вашого меча?

Пітер ствердно хитнув головою, і д’Агвілар підійшов ближче, бо навіть у цьому, затишнішому місці важко було щось почути через ревіння урагану.

— Сеньйоре, — сказав Пітеру д’Агвілар, — ви дуже хоробра людина і здійснили такий подвиг, якого ніхто ніколи не бачив. Я хочу врятувати вас, якщо зможу. Я заподіяв вам зло — мене спонукали до цього кохання і ревнощі, і тому я знову-таки хочу пощадити вас. Напад на вас зараз означатиме не що інше, як убивство, а я, ким би я не був, не вбивця. Насамперед заспокойтесь. Володарка наших сердець перебуває тут, на борту. Але не бійтеся, я не заподіяв їй ніякої шкоди і не заподію. Цього не зробить також хтось інший, поки я живий. Не кажучи вже про інші причини, я не хочу ображати жінку, яка, сподіваюся, з власної волі стане моєю дружиною. Повірте мені, сеньйоре, я так само не хочу неволити жінку, як не хочу стати вбивцею її коханого.

— Хіба не так ви вчинили, коли викрали її із дому за допомогою підступної вигадки? — люто вигукнув Пітер.

— Сеньйоре, я вчинив зле щодо неї і вас усіх, але я відшкодую вам це.

— Відшкодуєте? Яким чином? Повернете мені Маргарет?

— Ні, я цього не зможу зробити. Навіть коли вона сама захоче цього, в чому я сумніваюсь. Ніколи, поки я живий!

— Приведіть її сюди, і нехай вона в моїй присутності скаже, хоче вона повернутися чи ні! — закричав Пітер, сподіваючись, що Маргарет почує його.

Та д’Агвілар тільки посміхнувся й заперечливо похитав головою.

— Цього я теж не можу зробити, — сказав він, — це завдало б їй болю. Проте, сеньйоре, я готовий розплатитися з вами і з вами, сеньйоре, — д’Агвілар уклонився Кастеллу, який непомітно для Пітера сповз трапом і тепер стояв позаду нього, позираючи на д’Агвілара з холодною ненавистю. — Ви завдали нам величезних збитків, адже так? Ви полювали за нами на морі й убили чимало наших людей. А тепер ви мали намір захопити наше судно й перерізати нас, та Господь Бог став на заваді. Тож ваше життя вже належить нам, і ніхто не осудить нас, якщо ми вас уб’ємо. Але я помилую вас обох. Якщо буде можливість, я поверну вас назад на борт “Маргарет”, якщо ж ні, вас висадять на берег, і ви матимете можливість іти куди завгодно. Ось так я розплачусь з вами, і ніхто не зможе мені в чомусь дорікнути.

— Ви що ж, маєте мене за такого негідника, як ви самі? — презирливо засміявся Пітер. — Я не піду з цього корабля живий, якщо моя наречена Маргарет не піде звідси разом зі мною.

— Тоді, сеньйоре Брум, я боюсь, що ви підете звідси мертві, як, утім, можливо, й усі ми, якщо нам не вдасться швидко висадитися на берег. Судно наповнилось водою. Та, знаючи вашу вдачу, я чекав од вас саме цих слів і готовий запропонувати вам інше, від якого, я впевнений, ви не відмовитесь. Сеньйоре, наші мечі однакової довжини, чи не схрестити нам їх? Я іспанський гранд, маркіз Морелла, і для вас, треба думати, не буде безчестям битися зі мною.

— Я в цьому не впевнений, — відповів Пітер, — бо я вищий за вас — я чесний англієць, який не краде жінок. Але я з радістю битимуся з вами, на морі чи на суші, коли б і де б ми не зустрілися, поки один із нас не піде на той світ. Проте яка буде ставка в цій грі й чи зможу я бути впевнений, що ці люди, — і Пітер показав на матросів, котрі уважно слухали їх, — не завдадуть удару в спину?

— Я вже сказав вам, сеньйоре, що я не вбивця, а це було б підступне вбивство. Щодо ставки, то переможцеві належатиме Маргарет. Якщо ви уб’єте мене, то я від імені своїх людей присягаюсь, що ви з нею та з її батьком перебуватимете в цілковитій безпеці. Якщо ж я вб’ю вас, ви обидва повинні зараз заприсягнутися, що вона залишиться зі мною й до мене не буде більше ніяких претензій. А жінці, що супроводжує її, я дам волю.

— Ні, вперше мовив Кастелл, — я наполягаю на своєму праві також битися з вами, коли рука моя загоїться.

— Я відмовляюся, — зверхньо відповів д’Агвілар, — я не можу підняти свого меча на старого, батька дівчини, яка стане моєю дружиною. Більше того, я не можу битися з купцем і євреєм. Ні, ні, не відповідайте мені, щоб усі тут присутні не запам’ятали ваших ворожих слів. Я буду великодушний і звільню вас од клятви. Робіть усе, що вам хочеться, проти мене і дозвольте мені після цього робити вам зло, пане Кастелл. Сеньйоре Брум, уже сутеніє, і вода прибуває. Ви готові?

Пітер кивнув головою, і вони ступили крок назустріч один одному.

— Ще одне слово, — сказав д’Агвілар, опускаючи меч. — Друзі, ви чули нашу домовленість? Чи заприсягаєте ви в ім’я Іспанії та лицарського обов’язку виконати цю домовленість і, якщо я помру, відпустити цих двох чоловіків та обох жінок без перепон на їхнє судно чи на сушу?

Капітан “Сан-Антоніо” та його помічники поклялися від імені всієї команди.

— Ви чули, сеньйоре Брум. А тепер умови. Вони будуть такі: ми б’ємося на смерть, але, якщо ми обидва будемо поранені так, що не зможемо закінчити поєдинок, нікому з нас не буде заподіяно ніякої шкоди, і про нас піклуватимуться доти, поки ми не одужаємо чи не помремо з волі господа.

— Ви хочете сказати, що ми маємо померти тільки від мечів один одного і, коли підступна нагода надасть одному з нас перевагу, супротивник не повинен скористатися з цього?

— Так, сеньйоре, бо в нашому становищі це може статися, — і він кивнув на величезні хвилі, які здиблювалися довкола й загрожували поглинути наповнений водою корабель. — Ми не скористаємося з такої переваги — адже ми хочемо розв’язати суперечку своїми руками.

— Нехай буде так, — відповів Пітер. — Пан Кастелл буде свідком нашої домовленості.

Д’Агвілар кивнув на знак згоди, поцілував хрестоподібну колодку свого меча на підтвердження клятви, ґречно вклонився і став у позицію.

Мить вони стояли один проти одного — чудова пара супротивників. Спритний, худорлявий Пітер з гнівним лицем був страшний у багряному світлі проміння, що падало на нього із-за краю хмари; іспанець теж був високий і стрункий, але з його вигляду можна було подумати, що це розвага, а не смертельний поєдинок, у якому ставкою є доля жінки. На д’Агвіларові був шолом і нагрудна кіраса з чорної сталі, інкрустованої золотом. Пітера захищала тільки куртка з буйволячої шкіри та шапка з нашитими на неї металевими смугами. Але зате його прямий гостро наточений меч був важчий і, напевне, на півдюйма довший, ніж у його супротивника.

Так вони стояли один проти одного, а Кастелл і вся команда каравели, крім рульового, котрий вів її до входу в бухту, вчепилися за фальшборт і такелаж83 і, забувши про небезпеку, що загрожувала їм самим, у цілковитій тиші стежили за супротивниками.

Перший зробив випад Пітер — удар був спрямований прямо в горло, але д’Агвілар спритно відбив його, так що жало меча ковзнуло мимо його шиї, і, перш ніж Пітер устиг отямитися, д’Агвілар завдав йому удару. Клинок пройшовся по сталевих смужках на шапці Пітера, сковзнув по лівому плечу, але, оскільки удар був не сильний, ніякої шкоди він не заподіяв. І відразу ж блискавичний удар у відповідь, він був аж ніяк не з легких — меч з такою силою обрушився на сталевий панцир д’Агвілара, що іспанець похитнувся. Пітер стрибнув уперед, сподіваючись, що гра вже виграна ним, та в цю мить каравела, яка проходила повз скелі, що оточували вхід до бухти, сильно нахилилася, і обох супротивників відкинуло до борту. За цим поштовхом були Інші. Пітер та д’Агвілар, продовжуючи обмінюватися ударами, металися від одного борту до другого, намагалися лівою рукою схопитися за щось міцне, поки нарешті, виснажені і вкриті синцями, вони не попадали осторонь один від одного.

— Кепський майданчик для поєдинку, — задихаючись, промовив д’Агвілар.

— Я гадаю, він стане в нагоді, невмолимо рішуче відповів Пітер і знову напав на д’Агвілара.

Якраз у цю мить гігантська хвиля ринула на корабель, перекотилася через палубу, збила з ніг супротивників і, як соломинки, змела їх у заглибини біля борту. Пітер підвівся перший, спльовуючи солону воду й протираючи очі. Він побачив д’Агвілара лежачого на палубі, меч валявся поруч, лівою рукою іспанець стискав праву.

— Вас поранено чи ви забилися? — спитав Пітер.

— Забився, — відповів д’Агвілар. — Схоже, що зламано кисть. Та в мене є ліва рука. Допоможіть мені підвестися, і ми закінчимо наш поєдинок.

За цих слів сильний порив вітру, найлютіший з усіх, ніби вихор у гірській ущелині, жбурнув каравелу в самісінький вхід до бухти і майже поклав її на бік.

Здавалося, ще мить — і каравела перекинеться, піде на дно, але несподівано, мов гілка, зламалася грот-щогла і впала за борт. Вивільнившись од її ваги, каравела поволі випрямилась. Поперечна рея рухнула на палубу — один кінець її проламав верх тієї каюти, де було замкнено Маргарет та Бетті, розколовши його навпіл, а блок, що висів на протилежному кінці, вдарив Пітера по голові, ковзнув по шоломі, зачепивши шию та плече. Від цього удару Пітер, знепритомнівши, упав на палубу і залишився так лежати, стискаючи в правій руці меч.

З-під уламків каюти виборсалися Маргарет та Бетті. Маргарет була бліда, перелякана, Бетті подумки шепотіла молитви, але обидві, за щасливим випадком, були неушкоджені. Чіпляючись за переплутані снасті, вони пробиралися в пошуках порятунку до центру корабля. Важка рея так само висіла над ними, одним кінцем упираючись у рештки каюти, а протилежним зачепившись за борт. Потім вона зіслизнула в море. Уламок грот-щогли перегородив їм шлях. Цієї миті Маргарет побачила Пітера з закривавленим обличчям, що лежав горілиць. Тіло його перекочувалося від хитавиці.

Маргарет не змогла вимовити жодного слова. Вона тільки мовчки показала на Пітера, потім обернулася до д’Агвілара, який стояв неподалік. Тримаючись за канат, д’Агвілар добрався до Маргарет і крикнув їй на вухо:

— Леді, це не моя провина. У нас була чесна сутичка. Щогла впала і вбила його. Не звинувачуйте мене в його смерті, а шукайте втіху в бога.

Маргарет слухала, дико роззираючись по боках, тут вона побачила батька, який пробирався до неї, і з зойком упала непритомна на його груди.

Розділ XII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ

Ніч настала відразу — величезна грозова хмара, в темряві якої спалахували блискавки, проковтнула останні промені призахідного сонця. На судно, що тонуло, обрушився ураган, перекоти грому супроводжувалися потоками дощу. Рульовий уже не бачив, куди він веде корабель, не було аніякої можливості визначити напрям, куди неслася каравела. Тільки менша хвиля свідчила про те, що вони зайшли в бухту. Незабаром “Сан-Антоніо” натрапила на скелю, і цим поштовхом відкинуло Кастелла, який схилився над непритомною Маргарет, до борту й оглушило його.

У темряві пролунав крик: “Ідемо на дно!”, і вода ринула на палубу, але Кастелл не міг зрозуміти, чи це були хвилі, чи дощові потоки. Він почув новий вигук: “Швидше в шлюпки, інакше ми загинемо!” і метушню при спуску шлюпок. Судно повернулося раз, удруге й зупинилося. В світлі блискавки Кастелл побачив Бетті, яка тримали в своїх сильних руках непритомну Маргарет. Вона теж помітила його й гукнула, щоб він спускався в шлюпку. Кастелл пішов за нею, але згадав про Пітера. Адже Пітер міг бути ще живий! Що він скаже Маргарет, коли залишить його напризволяще? Кастелл пробрався до того місця, де лежав Пітер, і гукнув на допомогу матроса, який пробігав повз. Той у відповідь лайнувся і зник у темряві. Кастелл, залишившись один, спробував підняти важке тіло, але права рука його була безпорадна, і він зумів лише трохи підняти верхню частину тулуба, а потім поступово підтягувати Пітера до того місця, де, здавалося йому, мала бути шлюпка.

Проте шлюпки тут не виявилося, а голоси долинали з протилежного кінця судна. Треба було Пітера тягнути туди. Поки він дістався до другого борту, все змовкло, і в спалаху блискавки Кастелл побачив переповнену людьми шлюпку на гребені хвилі ярдів за п’ятдесят од судна. Ті, хто не потрапив до” шлюпки, чіплялись за її корму та борти. Кастелл закричав, але ніхто йому не відповів, чи тому, що на кораблі не залишилося нікого живого, чи тому, що в цій метушні його не почули.

Тоді Кастелл, розуміючи, що він зробив усе, що міг, підтягнув Пітера до частини верхньої палуби, що нависала і бодай трохи ховала від дощу, поклав його закривавлену голову собі на коліна так, щоб вона була вище рівня води, і, вмостившись таким побитом, почав молитися, очікуючи смерті.

Він ні на мить не сумнівався, що йому судилося загинути — в спалахах блискавок він бачив, що палуба корабля перебуває вже на рівні води. Щоправда, тут, у бухті, море стало значно спокійніше. Він збагнув це з того, що, хоча дощ періщив як і раніше, а вітер налітав з такою ж силою, бризки хвиль не обливали його. Каравела занурювалася дедалі глибше і глибше, поки нарешті вода не покрила її палубу цілком. Кастеллу довелося піднятися на другу сходинку трапа, з якого Пітер напав на іспанця. Минув деякий час, і Кастелл відчув, що каравела перестала занурюватися. Він не міг уторопати, що це означало. Шторм минув, пробилися зорі, вітер ущух. Ніч стала тепліша — це дуже порадувало його, інакше в промоклому одязі він би геть замерз. І все-таки це була довга ніч, найдовша в його житті, не було сну, щоб утишити його страждання або полегшити смерть.

Так він сидів, гадаючи, чи жива Маргарет, — Пітер здавався йому мертвим, — і думав, чи спостерігають їхні душі за ним з висоти, чи ждуть, коли він приєднається до них. Він згадав про дні свого процвітання до тієї миті, коли побачив кляте обличчя д’Агвілара, про своє багатство і про те, що з цим багатством станеться. Він навіть подумав, що краще, коли Маргарет померла, — краще смерть, аніж життя в ганьбі.

Згодом він упав у забуття, і остання його думка була, що корабель затонув і він сам занурюється в безодню смерті.

…Чийсь голос покликав його, і Кастелл прокинувся. Світало. Перед ним, тримаючись за поручні трапа, стояв Пітер — мертвотно блідий, вимазаний кров’ю, зуби в нього цокотіли, а очі були неприродно тьмяні.

— Ви живі, Джон Кастелл, — мовив цей голос, — чи ми обидва померли і перебуваємо в пеклі?

— Ні, відповів Кастелл, — я ще живий, ми обидва ще на цьому світі.

— Що сталося? — спитав Пітер. — Я був у якомусь мороці.

Кастелл коротко переповів йому все, що сталося. Пітер вислухав його, потім, похитуючись, дійшов до борту і, не мовлячи жодного слова, став дивитися вдалечінь.

— Я нічого не бачу, — нарешті промовив він, — надто густий туман, але я гадаю, що ми десь недалеко від берега. Допоможіть мені. Треба розшукати їжу, я геть ослаб.

Кастелл підвівся, розім’яв свої закляклі ноги, добрався до Пітера, обійняв його здоровою рукою, і так вони дісталися до корми, де, як гадав Кастелл, повинна була міститися кают-компанія. Вони знайшли її і проникли всередину. Це виявилось маленьке, але гарно вмебльоване приміщення, до задньої стіни його було пригвинчене різьблене розп’яття. На підлозі валявся шматок солонини та кілька черствих пшеничних коржів, якими, як правило, харчуються матроси. Очевидно, все це впало зі столу. В сітці над столом висіли сулії з вином та водою. Кастелл розшукав кварту, налив у неї вина і подав Пітерові. Той жадібно випив і повернув її Кастеллу, який у свою чергу теж ковтнув. Після цього вони відрізала за допомогою своїх ножів по шматку м’яса і з’їли, хоча Пітерові було важко жувати через рану на голові та шиї. Потому вони випили ще вина і, трохи попоївши, залишили каюту.

Туман стояв такий густий, що нічого не було видно, і вони пройшли до розбитої каюти, де мешкали Маргарет та Бетті, всілися на їхні ліжка і почали чекати. Пітер звернув увагу на те, що каюта була розкішно вмебльована, немовби в ній мала жити знатна дама. Навіть посуд тут був срібний, а в прочиненій трохи шафі видно було розкішні сукні. Були тут і рукописні книги. В одній з них Маргарет зробила якісь помітки й написала власноруч складену молитву, в якій вона просила небо захистити її, благала, аби Пітер та її батько залишились живі й довідались про те, що сталося. Маргарет благала святих допомогти їй врятуватися та об’єднатися з батьком і Пітером. Цю книгу Пітер сховав під куртку, щоб на дозвіллі уважно переглянути.

Із-за гір, що оточували бухту, зійшло сонце. Залишивши каюту, Пітер та Кастелл вилізли на півбак і роззирнулися. Вони виявили, що перебувають у закритій звідусіль бухті, не більш ніж за сто ярдів од берега. Прив’язавши до мотузка шматок заліза, вони опустили його за борт і переконалися, що судно сіло на мілину, а глибина води під носом каравели не перевищує чотирьох футів. З’ясувавши це, вони вирішили дістатися до берега.

Вони знову повернулися в каюту і наповнили знайдений там шкіряний мішок їжею та вином. Потім їм спало на думку розшукати каюту д’Агвілара. Вони знайшли її між палубами. В каюті виявили замкнений ящик, кришку якого вони зламали залізною палицею. Тут була велика кількість золота — очевидно, для виплати команді — та коштовності. Коштовностей вони не чіпали, а гроші розділили порівну і сховали на собі, для того щоб скористатися ними, коли пощастить дістатися до берега. Затим вони промили й перев’язали один одному рани, спустилися мотузяним трапом того борту, де рятувалися з корабля іспанці, й розпрощалися з “Сан-Антоніо”.

Вітер на той час ущух, яскраво засяяло сонце, зігріваючи захололу кров. Море зовсім заспокоїлося, і вода сягала їм лише до пояса; дно було рівне, піщане.

Коли Пітер і Кастелл уже підходили до берега, вони побачили там натовп людей і вирішили, що це, напевне, жителі маленького містечка Мотріля, розташованого на березі річки, що впадає в затоку. Крім того, вони помітили на березі шлюпку з “Сан-Антоніо” і зраділи: шлюпка лежала на кілі, й на дні її було зовсім мало води, — отже, вона благополучно дісталася до берега. Поблизу лежало п’ять чи шість трупів, — очевидно, це були матроси, які попливли за шлюпкою чи вчепилися за її борти, але серед утоплеників не було жінок.

Коли Пітер і Кастелл вибрались на берег, тут залишалося зовсім мало людей; більшість вирушила грабувати корабель, частина люду готувала човни для того ж. їх зустріли тільки жінки, діти, троє старих і священик. Останній, людина з жадібним поглядом і хитрою, лицемірною фізіономією, пішов їм назустріч, увічливо привітався і сказав, що вони повинні дякувати богові за своє врятування.

— Це ми, звичайно, зробимо, — відповів Кастелл, — але скажіть нам, отче, де наші супутники?

— Ось деякі з них, — мовив священик, показуючи на трупи, — решта з двома дамами дві години тому поїхали до Гранади. Маркіз Морелла, який дав мені цю парафію, сказав нам, що корабель затонув і нікого більше не залишилося в живих, а оскільки в тумані нічого не було видно, ми повірили йому. Ось чому ми не прийшли сюди раніше, бо, — багатозначно додав він, — ми люди бідні і святі зрідка посилають нам корабельні аварії.

— Як вони вирушили до Гранади, отче? — перервав його Кастелл. — Пішки?

— Ні, сеньйоре, вони силоміць забрали всіх коней та мулів на селі, хоча маркіз і обіцяв повернути їх та заплатити нам згодом. Ми довіряємо йому, бо в нас немає іншого виходу. Обидві дами плакали й благали нас дати їм притулок, але маркіз не дозволив, хоча вони були такі стомлені та печальні. Бог дасть, нам повернуть наших коней, — побожно закінчив він.

— А для нас коней не знайдеться? В нас є трохи грошей, і ми можемо заплатити, якщо це буде не дуже дорого.

— Жодного, сеньйоре, жодного, забрали всіх. До того ж ви зараз навряд чи зможете їхати — ви так багато перетерпіли. — І він показав на поранену голову Пітера та перев’язану руку Кастелла. — Чому б вам не залишитися тут і не перепочити?

— Тому що я батько однієї з тих дам, і вона, звичайно, впевнена, що я потонув. А цей сеньйор — її наречений.

— Авжеж, — мовив священик, з цікавістю роздивляючись їх, — тоді яке відношення до неї має маркіз? Але я краще не задаватиму запитань, тут не сповідь, чи не так? Я розумію ваше занепокоєння — адже цей гранд має репутацію досить веселого чоловіка. Прекрасний син церкви, але, без сумніву, дуже веселий. — І священик усміхнено похитав своєю голеною головою. — Проте, сеньйори, ходімо в село, ви там зможете відпочити й перев’язати свої рани. А потім ми поговоримо.

— Нам краще піти, — звернувся Кастелл до Пітера по-англійськи, — тут на березі немає коней, а ми не зможемо в такому стані пішки дійти до Гранади.

Пітер кивнув, і священик, якого, як вони з’ясували, звали отцем Енріке, повів їх.

На вершині пагорба, за кількасот кроків од берега, вони обернулися й побачили, що тепер уже всі здорові жителі села грабували каравелу.

— Вони хочуть винагородити себе за своїх коней та мулів, — знизавши плечима, зауважив Енріке.

— Це я бачу, — озвався Кастелл, — але ви…

— О, за мене не турбуйтеся, — з хитрою посмішкою відповів священик, — церква не займається грабунками, але, врешті-решт, вона одержує свою частку. Люди тут побожні. Я тільки боюсь, що коли маркіз довідається, що корабель не потонув, то вимагатиме з нас відшкодування збитків.

Вони подолали пагорб і побачили білі стіни та червоні дахи села, що розташувалося на березі річки. Ще через п’ять хвилин їхній провідник зупинився перед-будинком на грубо забрукованій вуличці й відімкнув ключем двері.

— Ось моє вбоге житло, коли я перебуваю тут, а не в Гранаді, сказав він. — В ньому я матиму честь прийняти вас. Бачите, поряд церква.

Вони зайшли на внутрішнє подвір’я, де довкола фонтанчика росло декілька апельсинових дерев, біля стіни в людський зріст стояло розп’яття. Проходячи мимо розп’яття, Пітер уклонився та перехрестився, але Кастелл не став наслідувати його приклад. Священик швидко глянув на нього.

— Вам, сеньйоре, слід було б уклонитися зображенню нашого спасителя, з милості якого ви уникли смерті; маркіз казав мені, що ви обидва загинули.

— Моя права рука пошкоджена, — не розгубився Кастелл, — і я помолився в своєму серці.

— Я розумію, сеньйоре, але якщо ви в цій країні вперше, хоча на це не схоже — ви так гарно говорите по-тутешньому, — то, з вашого дозволу, я хочу вас попередити, що тут обачніше молитися не лише в серці. Останнім часом отці інквізиції стали ще суворіші — вони надають дуже великого значення зовнішнім обрядам. Коли мені доводилося зустрічатися зі святою інквізицією в Севільї, я бачив, як спалили одного чоловіка за те, що він нехтував обрядами. У вас є дві руки й голова, сеньйоре, а до того ж іще коліна, які можна схилити.

— Даруйте мені, відповів Кастелл, — але я думав про інше. Зокрема, про те, що мою дочку повіз ваш патрон, маркіз Морелла.

Відповідь цю священик залишив без уваги і провів їх через вітальню до спальні з високими заґратованими вікнами, тож, незважаючи на те, що кімната була простора й висока, вона чимось нагадувала тюремну камеру. Тут він залишив гостей, сказавши, що піде шукати місцевого лікаря, який до того ж і перукар, якщо тільки не “обчищає корабель”. Своїм гостям він порадив зняти мокрий одяг і лягти відпочити.

Якась жінка принесла їм гарячої води і одяг, щоб вони накинули його на себе, поки їхній одяг сушитиметься. Пітер і Кастелл роздягнулися, помилися й, геть змучені, попадали на ліжка й заснули. Спочатку вони вийняли гроші й засунули їх у мішок для продуктів, який Пітер сховав собі під подушку. Години через дві повернувся отець Енріке з лікарем-перукарем і розбудив їх. Разом з ними прийшла служниця з висушеним та почищеним одягом.

Коли лікар побачив у Пітера на лівому боці шиї та на плечі рани, що почорніли й розпухли, він похитав головою, промовивши, що тільки час і спокій вилікує його і що Пітер, мабуть, народився під щасливою зорею, бо, не будь на ньому сталевого шолома та шкіряної куртки, не минути б йому смерті. Оскільки всі кістки були цілі, то лікареві залишалося тільки помастити рану якоюсь маззю, що пом’якшує біль, та перев’язати її чистим шматком матерії. Закінчивши з цим, лікар узявся за рану на правій руці Кастелла, промив її теплою водою та олією і перев’язав, запевнивши, що через тиждень він одужає. При цьому він зауважив, що буря, очевидно, була сильніша, ніж він гадав, якщо змогла прошити стрілою чоловічу руку. При цих словах священик насторожився.

Кастелл не став відповідати на це зауваження, а витяг золотого й запропонував лікареві. Він також попросив його, якщо це можливо, дістати мулів або коней. Перукар був надзвичайно задоволений такою великою для Мотріля винагородою. Він пообіцяв, що навідається ввечері, а коли дізнається про якихось мулів чи коней, то повідомить. Крім того, він пообіцяв дістати іспанського крою одяг та плащі, оскільки в їхньому одязі їхати незручно — він брудний і закривавлений.

Після цього він пішов, священик слідом за ним, бо йому треба було простежити за поділом здобичі з судна, щоб мати свою частку. Добра служниця принесла Пітерові та Кастеллу суп. Потому вони знову повлягалися на ліжка й почали обмірковувати, що їм робити далі.

Кастелл зовсім занепав духом. Він казав, що вони так само далеко від Маргарет, як були й досі, що вони ще раз утратили її і що навряд чи зможуть вирвати її з рук Морелла. До того ж, видно, її повезли в Гранаду, місто маврів, де християнські закони та правосуддя безсилі.

Вислухавши все це, Пітер, чиє серце завжди залишалося тверде, заявив:

— Бог має таку саму владу в Гранаді, як і в Лондоні чи на морі, де він урятував нас. Я гадаю, що ми маємо всі підстави дякувати йому, бо могли загинути, але залишилися живі, Маргарет теж жива й, можна сподіватися, не постраждала. Крім того, цей іспанський злодій, викрадач жінок, очевидно, досить дивна людина. Судячи з його слів, якщо в них є частка правди, хоча він і вкрав Маргарет, він не може наважитися на насильство над нею, а хоче завоювати її кохання та згоду, яку, я сподіваюся, він не скоро одержить… До того ж він уникає вбивства — адже він не порішив нас, хоча спокійно міг це зробити.

— Я знав таких людей, які вважають одні гріхи допустимі, а інші смертельні. Це плоди забобонів.

— Тоді ми повинні молити бога, щоб Морелла й надалі залишався забобонним і щоб ми якомога швидше опинилися в Гранаді. Не забувайте, що там у нас є друзі і серед євреїв, і серед маврів, з якими ви торгували багато років. Вони можуть сховати нас. Тож, хоч справи й кепські, вони могли бути ще гірші.

— Мабуть, що так, — уже спокійніше погодився Кастелл, — якщо її справді повезли до Гранади. Спробуємо довідатися щось про це в цирульника і в отця Енріке.

— Я не вірю цьому священикові: він хитрюга і служить маркізу, — озвався Пітер.

Вони замовкли — надто стомилися обидва, та й говорити було більше ні про що, хоча багато що треба було б обмізкувати.

Після заходу сонця знову прийшов цирульник і перев’язав рани Пітерові та Кастеллу. Він приніс іспанський одяг, капелюхи і два важких плащі, зручних для дороги, — все це вони купили в нього за гарну ціну. Крім того, він оголосив, що на подвір’ї стоять два прекрасних мули. Кастелл вийшов поглянути на них. Це виявилися дві жалюгідні шкапи, виснажені й слабкі, та оскільки інших не було, нічого не залишалось, як повернутися до кімнати і домовитись за ціну. Торгувалися довго, бо цирульник заправив подвійну ціну. Кастелл сказав, що бідні люди, які потрапили в корабельну катастрофу, не можуть заплатити таку суму. Врешті-решт, вони домовилися, що цирульник забере мулів на ніч до себе, погодує їх, а вранці приведе разом з провідником, який покаже їм дорогу в Гранаду. Поки що вони заплатили йому за одяг.

Кастелл і Пітер намагалися вивідати щось у цирульника про маркіза Морелла, та, як і отець Енріке, він був хитрющий, тримав язика за зубами. Він відповів, що такій маленькій людині, як він, шкідливо обговорювати діла великих людей; у Гранаді, мовляв, вони про все довідаються.

Цирульник пішов, залишивши їм ліки, а незабаром після цього з’явився священик. Він був у гарному настрої, бо від пограбування дістав свою частку коштовностей, залишених Пітером та Кастеллом у залізному ящику. Помітивши, як священик, дістаючи коштовності, любовно перебирає їх, Кастелл зрозумів, що отець Енріке неймовірно жадібний — із тих людей, які ненавидять бідність і задля грошей роблять усе на світі.

І коли священик зі злістю завів мову про злодіїв, які залізли в корабельний ящик і викрали звідти майже все золото, Кастелл вирішив про себе, що отець Енріке ніколи не повинен знати, хто були ці злодії, інакше в дорозі з ними може статися якесь лихо.

Нарешті цінності були сховані, й священик виявив бажання разом з ними повечеряти, але зауважив, що не може запропонувати їм вина, бо йому дозволяється пити лише воду. Тоді Кастелл попросив його дістати десь кілька фляг вина, найкращого, яке тільки можна знайти тут, і пообіцяв, що він за нього заплатить. Отець Енріке послав по вино служницю.

Перевдягнувшись у все іспанське і сховавши гроші в два пояси, які придбали теж у цирульника, вони вийшли до столу. Вечеря була з іспанських страв, що звалися “олла подріда” (щось на зразок жирного м’яса), хліба, сиру та фруктів. На столі було також куплене за їх рахунок вино, дуже гарне і міцне. Щоправда, Пітер і Кастелл майже не пили, бо боялися гарячки через свої рани, але вони щедро пригощали отця Енріке. Закінчилося тим, що наприкінці вечері він забув про свої хитрощі й почав просто патякати. Помітивши, що священик у веселому настрої, Кастелл почав розпитувати його про маркіза Морелла, чому той має дім у Гранаді, столиці мавританської держави.

— Бо він напівмавр, — відповів священик. — Його батько, кажуть, був принцом Віана, а мати — мавританкою, в її венах текла королівська кров. Од неї він і успадкував свої багатства, землі й палац у Гранаді. Він любить там жити. Хоча він і гарний християнин, але в нього смаки єретика: як і маври, він запровадив у себе сераль прекрасних жінок. Я знаю це, бо в Гранаді немає священиків і мені доводиться виконувати роль його капелана. Крім того, він живе в Гранаді ще з іншої причини: адже він наполовину мавр і є представником Фердинанда та Ізабелли при дворі султана Гранади Боабділа. Ви, чужоземці, мусите знати, коли ще не знаєте, що їх величності давно вже ведуть війну з маврами і мріють захопити решту їхньої держави так само, як вони вже захопили Малагу, а її жителів обернути в християн і кров’ю та вогнем очистити її від клятої єресі.

— Так, — озвався Кастелл, — ми чули про це в Англії. Адже я купець і торгую з Гранадою. Я їду туди в справах.

— А в яких справах їде туди сеньйора, та, про яку ви кажете, що вона ваша дочка? І про яку то історію розповідали матроси, немовби про бій між “Сан-Антоніо” та англійським кораблем, якого ми бачили вчора біля узбережжя? І яким це чином вітер пронизав стрілою вашу руку, друже мій купець? І чому так сталося, що вас обох залишили на кораблі, тоді як маркіз і всі його люди врятувалися?

— Ви ставите багато запитань, святий отче. Пітере, налий склянку преподобному отцю. Він нічого не п’є. Можна подумати, що тут завжди піст. Ваше здоров’я! О, то гарно! Налий, Пітере, і подай мені флягу. Ось тепер я відповім на всі ваші запитання і розповім про корабельну аварію.

Тут Кастелл почав безконечну історію про вітри, вітрила, скелі, збиті щогли, про англійський корабель, який намагався допомогти іспанській каравелі, і так тривало доти, поки священик, чию склянку Пітер наповнював щоразу, коли той одвертався, не звалився, не заснув.

— А тепер, — прошепотів Пітер по-англійськи Кастеллу, — я гадаю, нам найкраще лягти спати. Ми багато про що довідалися від цього шпика в рясі — по-моєму, він такий — і майже нічого не розповіли.

Вони нишком пробралися до своєї кімнати, випили настій, залишений цирульником, помолилися кожен по-своєму, замкнули двері й лягли відпочивати, наскільки рани та важкі роздуми могли їм дозволити.

Розділ XIII ПРИГОДА НА ЗАЇЖДЖОМУ ДВОРІ

Пітер спав погано, рана, незважаючи на перев’язку, зроблену цирульником, дуже боліла. Крім того, його непокоїла думка, що Маргарет упевнена в їхній загибелі й тому страждає. Як тільки Пітер засинав, він бачив її заплакану, чув її ридання.

ТІльки-но перші промені пробилися крізь високі грати вікон, Пітер схопився і розбудив Кастелла: вони обидва не могли вдягнутися без допомоги один одного. Почувши на подвір’ї голоси людей і метушню, вони вирішили, що це з’явився цирульник зі своїми мулами, відімкнули двері й, зустрівши в коридорі служницю, яка солодко позіхала, попросили її випустити їх із будинку.

Це справді був цирульник і з ним одноокий хлопець верхи на поні. Цирульник пояснив, що цей хлопець буде їхнім провідником до Гранади. Пітер і Кастелл повернулися разом з цирульником у дім, він оглянув їхні рани, похитав головою, побачивши Пітерові рани, й зауважив, що йому не треба було б так рано вирушати в дорогу. Потім знову почався торг за мулів, упряж, сідельні сумки, куди було складено речі, за оплату провідникові й так далі, бо Пітер та Кастелл боялися виказати, що в них є гроші.

Врешті-решт усе було налаштовано, й, оскільки їх господар, отець Енріке, досі не з’явився, вони вирішили виїжджати, не попрощавшись з ним, а просто залишити йому гроші на знак вдячності за його гостину та як подарунок для його церкви. Але в той момент, коли вони передавали гроші служниці, з’явився священик. Він був неголений і тримався рукою за голову. Сказав, що служив ранню месу в церкві, це була суща брехня, і запитав, чи справді вони збираються виїжджати.

Вони підтвердили це і вручили йому свій подарунок, якого він прийняв не замислюючись, хоча схоже було, що щедрість гостей спонукала його з ще більшою наполегливістю умовляти їх залишитись. Вони, мовляв, не витримають важкого шляху, дороги досить небезпечні, вони можуть потрапити в полон до маврів і опинитися в підземеллі разом з іншими в’язнями-християнами, бо ніхто не сміє проникнути до Гранади без дозволу, й так далі. Та постояльці були непохитні.

Вони помітили, що священик, почувши це, збентежився і врешті-решт заявив, що через них на нього гніватиметься маркіз Морелла. Як і чому, він не став пояснювати, але Пітер вирішив, що він боїться, як би вони не розповіли маркізові про те, що його капелан брав участь у пограбуванні судна, яке маркіз вважав затонулим, і заволодів його коштовностями. Нарешті вони зрозуміли, що отець Енріке ладен на будь-який виверт, лише б затримати їх, відштовхнули його, видерлись на мулів і разом з провідником вирушили в дорогу.

Вони ще довго чули вигуки розлюченого священика, який картав цирульника за те, що той продав їм мулів. До них долинали його вигуки: “Шпигуни…”, “Англійські дами…”, “Наказ маркіза…”. Вони дуже зраділи, коли виїхали за межі селища, на вулицях якого було мало людей, і, ніким не потривожені, виїхали на шлях, що вів до Гранади.

Шлях цей ніяк не можна було назвати гарним, до того ж він то піднімався вгору, то спускався вниз. Та й мули виявилися значно гірші, ніж вони думали. Мул, на якому їхав Пітер, весь час спотикався. Вони поцікавилися в юнака, їхнього провідника, скільки часу потрібно, щоб доїхати до Гранади, але у відповідь почули:

— Хтозна! Все залежить од волі бога.

Минула година, і вони знову його запитали про те ж; і цього разу почули у відповідь:

— Може, сьогодні ввечері, може, завтра, а може, ніколи. На шляху багато розбійників, але якщо подорожнім пощастить і вони не втраплять до рук бандитів, то їх напевно схоплять маври.

— Я гадаю, що один із розбійників поряд з нами, — зауважив по-англійськи Пітер, поглянувши на огидне обличчя їхнього провідника, і додав ламаною іспанською мовою: — Друже мій, якщо ми зустрінемося з бандитами чи маврами, то перший, хто піде на той світ, будеш ти. — І Пітер поплескав по колодці свого меча.

У відповідь хлопець пробурмотів якийсь іспанський прокльон і повернув свого поні назад, буцімто маючи намір їхати назад у Мотріль, але відразу ж передумав і поскакав далеко вперед. Протягом кількох годин вони не могли його і наздогнати.

Шлях був настільки тяжкий, а мули настільки слабкі, що, незважаючи на те, що вони вирішили вдень не відпочивати, присмерк настав раніше, ніж вони досягли вершини Сієрри. В призахідному промінні сонця вони побачили далеко попереду мінарети та палаци Гранади. Пітер і Кастелл хотіли їхати далі, але їхній провідник заприсягався, що в темряві і вони впадуть у прірву раніше, ніж досягнуть рівнини. Він заявив, що тут неподалік є вента, а зрозуміліше, заїжджий двір, де вони можуть перепочити, а на світанку їхати далі.

Коли Кастелл сказав, що вони не хочуть їхати на заїжджий двір, провідник пояснив, що в них немає іншого виходу, бо їжа вже закінчилась і, крім того, тут, на шляху, ніде дістати корму для мулів. Робити було нічого, й подорожні неохоче погодились, розуміючи, що, коли мулів не нагодувати, вони ніколи не довезуть їх до Гранади. Тим часом провідник показав на будиночок, який самотньо стояв у видолинку ярдів за сто від шляху, і, сказавши, що він має попередити про їхній приїзд, поскакав уперед.

Коли Кастелл і Пітер дісталися до заїжджого двору, оточеного величезною стіною, очевидно з метою оборони, вони побачили свого одноокого провідника, який про щось серйозно розмовляв з товстим чоловіком з огидною зовнішністю, в якого за поясом стирчав великий ніж. Товстун, кланяючись, рушив їм назустріч і відрекомендувався, що він тут господар. Він зголосився нагодувати подорожніх і дати їм переночувати.

Кастелл і Пітер заїхали на подвір’я, і господар одразу ж за ними замкнув ворота, пояснивши, що це робиться для безпеки від бандитів. їм пощастило, додав він, що вони потрапили в таке місце, де можуть спокійно переночувати. Слідом з’явився мавр; він повів мулів до конюшні, а господар провів подорожніх у велику кімнату з низькою стелею, де стояли столи і сиділо декілька чоловік з грубими та жорстокими лицями. Вони пили вино. Тут несподівано господар почав вимагати гроші наперед, сказавши, що він не довіряє незнайомцям. Пітер хотів було з ним сперечатися, але Кастелл вирішив за краще погодитися, і почав розстібати свій одяг, аби дістати гроші. В кишенях у нього нічого не залишилось, останні гроші, які не були сховані, він витратив у Мотрілі.

Як і раніш, правою рукою Кастелл не міг поворухнути, і він став діставати гроші лівою, але так незграбно, що маленький дублон, який він витягнув, вислизнув і впав на підлогу. Пітер помітив, як господар і чоловіки, що сиділи в кімнаті, обмінялись меткими та багатозначними поглядами. Але вони підвелись і допомогли позбирати золоті. Господар повернув їх Кастеллу, додавши з мерзенною посмішкою, що, якби він знав, що його гості такі багаті, він би заправив з них більше.

— О ні, це далеко не так, — відповів Кастелл, — це все, що ми маємо.

Якраз тоді, коли він промовляв ці слова, ще один золотий, цього разу вже більший дублон, який застряв у нього в одязі, впав на підлогу.

— Звичайно, сеньйоре, — зауважив господар, піднімаючи монету й ґречно повертаючи її, але потрясіть себе, може, у вас у куртці застряли ще один-два золотих.

Кастелл так і зробив, і при цьому золоті, приховані в поясі, оскільки їх стало менше, задзвеніли. Присутні в кімнаті посміхнулися, а господар привітав Кастелла з тим, що він перебуває в чесному домі, а не подорожує по горах, що є притулком для поганих людей.

Кастелл, вдаючи, що нічого не сталося, заховав свої гроші й затягнув пояс. Потому він і Пітер вмостилися осторонь і попросили, щоб їм подали вечерю. Господар наказав слузі принести їжу, а сам підсів до них і почав розпитувати. Із його розпитувань з’ясувалося, що провідник уже встиг розповісти всю їхню історію.

— Звідки ви довідалися про аварію корабля? — замість відповіді запитав Кастелл.

— Звідки? Та від людей маркіза, які вчора зупинялися тут випити по склянці вина, коли маркіз проїздив з двома дамами в Гранаду. Він казав, що “Сан-Антоніо” затонула, але нічого не сказав про те, що ви залишилися на борту.

— Тоді вибачайте нам, друже, якщо ми, чиї справи не повинні цікавити вас, теж нічого не скажемо, бо ми стомилися й хочемо відпочити.

— Звичайно, сеньйори, звичайно, — заметушився господар, — я піду покваплю з вечерею і накажу принести вам флягу гранадського вина, гідного вашого становища.

Він пішов, а через деякий час принесли вечерю — гарну печеню, а до неї в глиняному глечику вино. Наливаючи його в кварти, господар сказав, що він сам перелив його із фляги, щоб не скаламутити осад.

Кастелл подякував йому і запропонував випити склянку вина за успіх їхньої подорожі, але господар відмовився, пославшись, що в нього сьогодні пісний день і що він заприсягнувся пити цього дня саму лише воду. Тоді Пітер, який не вимовив за цей час жодного слова, але багато що запримітив, пригубив вино й, плямкаючи, нібито пробуючи, шепнув по-англійськи Кастеллу:

— Не пийте — воно отруєне.

— Що сказав ваш син? — запитав господар.

— Він каже, що вино прекрасне, але при цьому він раптом згадав, що лікар у Мотрілі заборонив нам доторкатися до вина, якщо ми не хочемо погіршити стан наших ран, одержаних при аварії корабля. Та воно не повинне пропадати. Пригостіть ним ваших друзів. Ми вдовольнимося слабкішим напоєм.

При цьому Кастелл узяв глечика з водою, що стояв на столі, налив кварту, випив і передав її Пітеру. Господар подивився на них з відвертим невдоволенням.

Потому Кастелл підвівся і ввічливо люб’язно запропонував глек з вином і дві налиті кварти чоловікам, які сиділи за сусіднім столом, промовляючи, що їм дуже шкода, що вони не можуть покуштувати такого чудового вина. Одним із цих чоловіків випадково виявився їхній провідник; він прийшов сюди, нагодувавши мулів. І він і його, сусід з готовністю взяли налиті кварти і випили їх геть. Господар у цей час з прокльоном схопив глечика і зник.

Кастелл і Пітер взялись за печеню. Вони бачили, що їхні сусіди їдять те ж саме, та й господар, який повернувся до кімнати, теж узявся за печеню. Пітерові здалося, що господар збентежено спостерігає за двома чоловіками, які випили вино. Раптом один із них підвівся з-за столу, пройшов кілька кроків до лави, що стояла на другому кінці кімнати, мовчки впав на неї. Тим часом у одноокого провідника безсило опустилися руки, і він, очевидно, непритомний упав на стіл, так що голова його опинилася на порожньому тарелі. Господар підхопився, але тут же нерішуче зупинився. Тоді підвівся Кастелл і зауважив, що, очевидно, бідолашного хлопця зморив сон після довгої дороги і що вони теж стомилися, тому чи не буде господар такий люб’язний провести їх у відведену кімнату.

Господар охоче погодився — було зрозуміло, що він хоче якомога швидше позбутися їх, тим більше що решта відвідувачів роздивлялися провідника та свого товариша й про щось перешіптувалися.

— От сюди, сеньйори, — показав він і повів їх у кінець кімнати, до сходинок.

Піднявшись ними з лампою в руці, він підняв люк і запропонував іти за ним. Кастелл так і зробив, а Пітер обернувся й побажав доброї ночі всій компанії, що спостерігала за ним. При цьому, немовби випадково, він наполовину витяг свій меч із піхов. Потім він слідом за господарем та Кастеллом поліз сходинками й опинився на горищі.

Це була порожня кімнатка, єдиними меблями якої були два стільці та два грубих дерев’яних ліжка без узголів’я, що стояли на відстані трьох футів одне від одного біля дощаної переділки, яка, напевне, відділяла це приміщення від сусіднього. Під самісіньким дахом була завішена мішком дірка, котра правила за вікно.

— Ми люди бідні, сказав господар, поки вони оглядали це порожнє горище, — але багато знатних панів прекрасно спало тут. Вам теж тут буде добре. — І він повернувся до сходинок.

— Це нам підійде, — погодився Кастелл, — тільки попередьте ваших людей, щоб вони не замикали конюшню, бо ми виїдемо на світанні, й, будьте ласкаві, залиште нам лампу.

— Лампу я не можу залишити, — сердито пробурчав господар; одна нога його вже була на сходинках.

Пітер ступив крок до нього й однією рукою схопив за руку, а другою — лампу. Господар вилаявся й почав нишпорити в себе за поясом, очевидно шукаючи ножа, але Пітер з такою силою стиснув його руку, що той від болю випустив лампу, й вона опинилася в Пітерових руках. Господар спробував її вихопити, але втратив рівновагу й покотився вниз по сходах, важко гепнувшись на підлогу.

Згори вони бачили, як він звівся на ноги, почав проклинати їх, розмахуючи кулаками й заприсягаючись, що помститься за все. Пітер зачинив люк. Виявилось, що люк погано припасований до підлоги. До того ж засув, яким він мав замикатися, був відсутній, хоча клямки збереглися. Пітер оглядівся довкола в пошуках якоїсь палиці чи шматка дерев’яччя, аби закласти в клямки, але нічого не знайшов. Тут він згадав про мотузку для кріплення сідельних сумок, що була в його кишені. Нею він зв’язав клямки. Тепер люк не можна було підняти від підлоги більш ніж на один-два дюйми. Проте Пітер одразу ж зметикував, що коли трохи підняти люк, то можна крізь цю щілину перерізати ножем мотузку, тому один із стільців поставив так, що дві його ніжки опинились на люку. Після цього він сказав Кастеллу:

— Ми, як птахи, потрапили до пастки. Але перш ніж скрутити нам шиї, вони повинні зайти до клітки. Вино було отруєне. Якщо вони зуміють, вони уб’ють нас через гроші або тому, що їм доручив це зробити провідник. Нам краще цієї ночі не спати.

— Я теж так думаю, — з тривогою в голосі погодився Кастелл. — Послухай, вони там унизу розмовляють.

Знизу справді долинали голоси, схоже було, що точиться суперечка, але через якийсь час шум затих. Коли все змовкло, Пітер і Кастелл ретельно огледіли горище, але не виявили нічого підозрілого. Пітер поглянув на отвір, що правив за віконце, і, вирішивши, що він досить великий, аби через нього могла пролізти людина, спробував підтягти до нього ліжко. Йому спало на думку, що коли хтось спробує пролізти через вікно, то потрапить до нього просто в руки. Проте він переконався, що ліжка прибиті до підлоги і зрушити їх з місця неможливо. Робити було нічого, тому вони повсідались на ліжках з оголеними мечами в руках і почали чекати.

Минав час.

Врешті-решт лампа, яка вже давно мерехтіла, почала чадіти і зовсім погасла. Закінчилася олія. Вони опинилися в темряві. Єдиним джерелом світла було вікно, з якого вони зняли мішковину.

Через деякий час до них долинув тупіт кінських копит, вони почули, як відчинились і знову зачинилися внизу двері й знову пролунали голоси. До голосів, які вони почули раніше, приєднався ще один. Він видався Пітерові знайомим.

— Я впізнав його, — прошепотів він Кастеллу. — Це отець Енріке. Він приїхав довідатися, як поживають його гості.

Минуло ще з півгодини, зійшов блідий місяць і пролив до їхньої кімнати слабкий промінь світла. Знову почувся тупіт копит. Господар заїжджого двору тримав за поводи прекрасного коня. Потім підійшов чоловік і скочив у сідло. Господар щось сказав йому, той підвів голову. Пітер пізнав отця Енріке.

Священик і господар ще деякий час перешіптувались, потому отець Енріке благословив господаря й поїхав. До Пітера і Кастелла знову долинув грюк дверей.

— Він поїхав у Гранаду попередити свого хазяїна Морелла, що ми вирушаємо туди, — сказав Кастелл, після того як вони знову всілися на свої ліжка.

— А може, повідомити маркізові, що ми ніколи не приїдемо. Та все-таки йому нас не перемогти.

Час спливав поволі, і Кастелл, який геть ослаб, схилився на подушку і задрімав. Раптом стілець, що стояв на кришці люка, впав зі страшенним гуркотом. Кастелл схопився і вп’явся в Пітера.

— Це всього-на-всього щур, — відповів Пітер, щоб не казати йому правду.

Пітер нишком пробрався до люка, обмацав мотузку — вона була ціла — й знову поставив стільця на колишнє місце. Зробивши це, Пітер повернувся до ліжка й упав на нього, буцімто збирався заснути, хоча насправді ніколи ще не був такий насторожений. Утома тим часом знову здолала Кастелла, і він задрімав.

Було тихо, лише одного разу щось заступило місячне світло, і на мить Пітерові здалося, що він бачить у вікні обличчя, але воно зникло й більше не з’являлося. Зате тепер якісь слабкі звуки, схожі на стишене дихання та на кроки босих ніг, почулися біля ліжка Кастелла. Потім долинув легкий скрип і шарудіння біля стіни, немовби шкряботіла миша, і раптом, якраз у смузі місячного світла, крізь переділку просунулась оголена рука з ножем.

Ніж на мить завис над грудьми сонного Кастелла, — це тривало тільки мить, бо вже наступної миті Пітер схопився і ударом меча, який лежав напоготові поруч з ним, відітнув руку від плеча.

— Що сталося? — спитав Кастелл, відчувши, що щось на нього впало.

— Змія, — почув у відповідь. — Отруйна змія. Прокиньтеся й подивіться.

Кастелл підвівся й мовчки глянув на жахливу руку, що стискала ножа. За переділкою почувся притишений стогін і важкі кроки, що віддалялись.

— Ну що ж, — мовив Пітер, — треба зникати, а то ми залишимося тут назавжди. Цей хлопець невдовзі повернеться за своєю рукою.

— Зникати! — озвався Кастелл. — А як?

— Напевне, в нас є лише один шлях і той небезпечний: ось через це віконце та через стіну, — відповів Пітер. — Авжеж, вони йдуть.

Не встиг він це проказати, як вони почули, що хтось піднімається сходами.

Під вікном ніхто не вартував, а до землі було не більше ніж двадцять футів. Пітер допоміг Кастеллу пролізти, тримаючи його за здорову руку, й опустив якомога нижче. Кастелл стрибнув, не втримався й упав на землю, але відразу підвівся. Пітер збирався слідом за ним, але цієї миті почув гуркіт зваленого стільця, озирнувся й побачив, що кришка відчинена. Вони перерізали мотузку!

У слабкому світлі виднілась постать людини з ножем у руці. За нею бовваніла ще одна. Тепер уже Пітер не міг зникнути через горищне вікно: якби він спробував зробити це, то дістав би удар у спину. Пітер обома руками стиснув меча і стрибнув на супротивника. Меч, мабуть, досяг цілі: чоловік упав на підлогу й не поворухнувся. Другий уже впирався коліном об край люка. Удар меча — і той теж повалився вниз, на голови тих, хто стояв унизу. Драбина впала. Через те нападники опинилися в купі на підлозі. Лише один утримався руками за край люка. Пітер зачинив кришку, і чоловік з диким вереском полетів донизу. Не маючи нічого іншого, Пітер притиснув кришку люка трупом убитого чоловіка.

Затим він побіг до вікна, на ходу засунув меч у піхви, протиснувся крізь отвір і, звісившись на руках, стрибнув. Він вдало приземлився, бо був досить спритний, до того ж через збудження взагалі забув про свою поранену голову та плече.

— Куди тепер? — запитав його Кастелл, коли Пітер, важко дихаючи, зупинився перед ним.

— До конюшні по мулів… Ні, це надаремно, ми не маємо часу осідлати їх. Та й зовнішні ворота замкнені. До стіни! Ми повинні перелізти через неї. Вони будуть тут через хвилину.

Пітер і Кастелл кинулись до стіни і, на своє щастя, виявили, що хоча вона й сягала десятьох футів висоти, але вимурувана була з великого каміння, по якому можна було видертися.

Пітер виліз перший, ліг упоперек стіни, подав Кастеллу руку й насилу — оскільки старий був важкий, до того ж поранений — витягнув його нагору. Цієї миті вони почули, як хтось гукнув з горища:

— Ці англійські чорти втекли! Біжіть до воріт і ловіть їх!

Вони спустилися чи, швидше, звалилися зі стіни в колючий чагарник, який пом’якшив падіння, але так подряпав їх, що вони мало не закричали від болю. Проте вони якось вибрались із нього, геть скривавлені, вийшли на дорогу й кинулись бігти в бік Гранади.

Не встигли вони відбігти й сотні ярдів, як позаду почули вигуки й зрозуміли, що їх переслідують. Якраз у цьому місці дорога перетинала яр, порослий густим чагарником і завалений безліччю валунів. За ним виднівся відкритий простір. Пітер схопив Кастелла й потяг до яру. Тут за великою каменюкою вони знайшли відлюдну місцину — щось на зразок печери, порослої кущами та високою травою. Вони шмигнули туди і причаїлися.

— Виймайте меча, — прошепотів Пітер Кастеллу. — Якщо вони знайуть нас, то ми повинні якнайдорожче продати своє життя.

Кастелл послухався і взяв меч у ліву руку.

Вони чули, як грабіжники пробігли вперед по шляху, потім, виявивши, що там нікого не видно, повернулися назад і почали нишпорити яром. Тут було темно, бо світло місяця майже не проникало в нього, і втікачів не помітили. Двоє переслідувачів зупинились кроків за п’ять од них, і один промовив, що, мабуть, ті свині сховались на подвір’ї чи побігли назад у Мотріль.

— Я не знаю, де вони сховалися, — відповів інший, — але справи кепські. Товстому Педро геть відітнули руку, і він, напевне, спливе кров’ю. Двоє інших уже подохло чи подихають — цей довгоногий англієць рубає вправно, — та ще ті, що випили отруєне вино. Напевне, вони вже ніколи не проснуться. А все це задля того, аби добути кілька дублонів і удовольнити попа! І все-таки, коли б я впіймав цих свиней… — Він пробурмотів страшну погрозу. — Я гадаю, найкраще залягти біля виходу з яру на той випадок, коли вони сховалися тут.

Пітер чув усю цю розмову. Решта бандити побігла. Пітер лютував, до того ж колючий чагарник завдавав йому страшенного болю. Не мовлячи жодного слова, він вибрався зі схову, тримаючи в руці свій страшний меч.

Бандити побачили його й заверещали від жаху. Для одного з них це був останній звук у його житті. Другий кинувся навтіки. Це був якраз той, хто погрожував утікачам страшною розправою.

— Стій! — вигукнув Пітер, наздоганяючи його. — Стій і зроби те, що ти збирався!

Негідник обернувся й почав благати про пощаду, але Пітер був невблаганний…

— Це було необхідно, — сказав Пітер Кастеллу, — ви чули — вони збиралися вартувати нас.

— Я думаю, що навряд чи в них колись з’явиться бажання нападати на англійця на цьому заїжджому дворі, задихаючись, мовив Кастелл, намагаючись не відстати від Пітера.

Розділ XIV ІНЕСА ТА ЇЇ САД

Години дві пробиралися Джон Кастелл та Пітер по гранадському шляху. Там, де дорога була рівною, вони бігли і йшли, коли вона ставала важкою, час од часу зупинялися, щоб перевести подих та прислухатися. Але ніч була безмовна — очевидно, ніхто їх не переслідував. Мабуть, бандити, що залишилися живі, вирушили іншим шляхом або ж вирішили, що з них. досить і цієї пригоди, тому не мали більше бажання мати справу з мечем Пітера.

Нарешті над величезною рівниною, огорнутою туманом, почало розвиднятися. Зійшло сонце, розігнало туман, і миль за двадцять подорожні побачили Гранаду, розташовану на пагорбі. Вони глянули один на одного — сумне видовище було: подряпані колючками, замазані кров’ю. Пітер був з непокритою головою — капелюха свого він загубив. Тепер, коли збудження минуло, він почував себе неймовірно кепсько від болю, від утоми та бажання спати. До того ж сонце почало припікати так сильно, що Пітер мало не знепритомнів. Вони змайстрували зі стебел і трави щось на зразок капелюха. Цей головний убір надавав Пітерові такого дивовижного вигляду, що кілька зустрічних маврів вирішило, що він божевільний, і кинулись тікати геть.

Пітер і Кастелл долали щогодини не більше однієї милі, ополіскуючись водою з усіх зустрічних канав. Опівдні спека стала нестерпна. Вони змушені були лягти на відпочинок у затінку якогось дерева, схожого на пальму, і, геть змучені, поринули в сон, схожий на забуття.

Прокинулися вони від голосів і посхоплювались на ноги, видобувши з піхов свої мечі. Вони вирішили, що їх наздогнали бандити. Але замість огидних убивць вони побачили перед собою вісьмох маврів верхи на чудових білих конях, у тюрбанах, у розкрилених плащах, яких Пітерові раніше ніколи не доводилося бачити. Маври спокійно й, очевидно, не без жалощів роздивлялися подорожніх.

— Сховайте свої мечі, сеньйори, — вимовив ватажок чудовою іспанською мовою. Схоже було, що він іспанець, одягнутий по-східному. — Адже нас багато, а вас лише двоє, до того ж ви поранені.

Пітеру і Кастеллу не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Скажіть нам, хоча й немає великої потреби запитувати, — продовжував ватажок, — ви і є ті двоє англійців, що опинилися на “Сан-Антоніо” і врятувалися, коли корабель затонув?

Кастелл кивнув:

— Ми опинилися там, щоб знайти…

— Байдуже, що ви шукали, — перервав його ватажок. — Імена високоповажних дам не повинні згадуватись у присутності невідомих людей. Але ви після цього потрапили в халепу на заїжджому дворі, де цей високий сеньйор поводився дуже хоробро. Ми вже чули цю історію і засвідчуємо свою повагу до людини, яка так володіє мечем.

— Ми вдячні вам, — відповів Кастелл, — але ви в якій справі до нас?

— Сеньйоре, нас послав наш пан, його ясновельможність маркіз Морелла, щоб ми розшукали вас І привезли як його гостей до Гранади.

— Отже, піп розповів, — пробурмотів Пітер. — Я так і думав.

— Ми просимо вас їхати за нами без опору, бо ми не маємо наміру вдаватися до сили щодо таких хоробрих людей, — продовжував офіцер. — Прошу вас сісти на цих коней.

— Я купець, — сказав Кастелл, — і в мене є друзі в Гранаді. Чи можемо ми поїхати до них, якщо ми не хочемо скористатися з гостинності маркіза?

— Ні, сеньйоре, в нас є наказ, а слово маркіза, нашого пана, є тут законом, який не можна порушувати.

— Я гадав, що королем Гранади є Боабділ, — зауважив Кастелл.

— Без сумніву, він король і з волі аллаха буде ним, але маркіз — його родич, до того ж, поки триває перемир’я, він є послом їх величностей короля та королеви Іспанії в нашому місті.

Офіцер подав знак, двоє маврів спішилось, підвели до Пітера та Кастелла своїх коней і запропонували допомогти сісти в сідло.

— Що поробиш, — промовив Пітер, — доведеться їхати. Досить незграбно, бо обидва вони були геть знесилені,

Пітер і Кастелл вилізли на коней і вирушили в супроводі своїх вартових.

Сонце вже хилилося до заходу — вони проспали досить довго, — Ішли вони доїхали до воріт Гранади, муедзини з мінаретів мечетей уже викрикували вечірні молитви.

У Пітера залишилось досить непевне уявлення про столицю маврів, поки вони проїжджали нею, оточені ескортом. Вузькі, покручені вулиці, білі будинки, затулені віконницями вікна, юрби ввічливих і мовчазних людей у розкриленому одязі, різьблені й шпилясті арки та величезні казкові споруди на пагорбах. Від болю та втоми він насилу сприймав будь-що, поки їхав цим величавим і дивовижним містом. Вигляд він мав досить дивний — довгонога постать, уся закривавлена і увінчана дивовижним капелюхом із трави.

Проте ніхто не сміявся з нього. Напевно, тому, що його кумедна зовнішність не заважала в ньому бачити хороброго воїна. А може, сюди дійшли чутки про те, як він працював мечем на заїжджому дворі та на кораблі. В усякому разі, у жителів відчувалася стримана неприязнь до християн, змішана з повагою до хороброї людини, яка потрапила в біду.

Врешті-решт, після тривалого підйому вони опинилися перед палацом, напроти якого стояла величезна фортеця з червоними стінами, що височіла над містом. Пізніше Пітер довідався, що це Альгамбра. Між палацом і фортецею була рівнина. Палац був колосальною спорудою, розміщеною по трьох боках чотирикутника й оточеною садами, де високі кипариси тяглись гострими вершинами до ясного неба. Вершники проминули численні ворота, поки не опинилися на подвір’ї, де слуги зі смолоскипами кинулися їм назустріч. Хтось допоміг Пітерові злізти з коня, хтось провів його мармуровими сходинками, внизу яких бив фонтан, у велику прохолодну кімнату з різьбленою стелею. Після цього Пітер уже нічого не пам’ятав.

Минув час, багато-багато часу — не менше місяця, — перш ніж Пітер розплющив очі й побачив знову навколишній світ. Не можна сказати, що весь цей час він був непритомний — час від часу він упізнавав велику прохолодну кімнату і людей, які розмовляли з ним, особливо чорнооку вродливу жінку в білому головному уборі, яка легко рухалася. Інколи йому здавалося, що це Маргарет, і все-таки він знав, що це не вона, бо жінка не була схожа на Маргарет. Пітер пригадав, що раз чи два бачив схилене над ним погордливе і гарне обличчя Морелла; той нібито хотів довідатись, чи залишиться Пітер живий. Пітер намагався підвестися, щоб поборотися з ним, але його вкладали назад м’які, білі, навдивовижу міцні жіночі руки.

Тепер же, коли Пітер остаточно прийшов до тями, він побачив цю жінку, яка сиділа поруч з його ліжком; сонячний промінь, що пробивався крізь горішнє вікно, освітлював її обличчя. Вона сиділа, підперши рукою підборіддя, з цікавістю роздивлялася його. Він заговорив з нею ламаною іспанською мовою, бо, невідомо звідки, він знав, що вона не розуміє по-англійськи.

— Ви не Маргарет, — промовив він.

Задума вмить зникла з її обличчя, вона пожвавішала і підійшла до нього. Вона мала дуже граціозний стан.

— Ні, ні, сказала вона, схиляючись над ним і торкаючись своїми тонкими пальцями його чола, — мене звуть Інеса. Ви все ще марите, сеньйоре.

— Яка Інеса?

— Просто Інеса, — відповіла вона, — Інеса, жінка із Гранади, решта забуто. Інеса, доглядальниця за хворими.

— Тоді де ж Маргарет, англійка Маргарет?

Йому здалося, що тінь таємниці огорнула обличчя жінки і її голос перемінився, коли вона відповідала — в ньому не вчувалося правдивості. Чи це видалось його розумові, що став гострішим від гарячки?

— Я не знаю ніякої англійки Маргарет. А ви кохаєте її, англійку Маргарет?

— Так, — відповів Пітер. — її украли в мене. Вона жива чи померла?

— Я вже сказала вам, сеньйоре, що я нічого не знаю, але, — і знову її голос став природним, — я зрозуміла, що ви кохаєте когось, судячи зі слів під час хвороби.

Пітер подумав трохи. Він почав дещо пригадувати:

— А де Кастелл?

— Кастелл? Це ваш супутник, чоловік з пошкодженою рукою, схожий на єврея? Я не знаю, де він. Напевне, в іншій частині міста. Я гадаю, що його відправили до його друзів. Не питайте мене про це, я всього-на-всього ваша доглядальниця. Ви були дуже хворі, сеньйоре. Погляньте. — І вона подала йому маленьке люстерко, зроблене з полірованого срібла, але, зрозумівши, що він надто кволий, щоб узяти його, потримала люстерко перед його обличчям.

Пітер побачив себе в люстерку й важко зітхнув — його обличчя було мертвотно бліде й виснажене.

— Добре, що Маргарет не бачить мене, — промовив він і спробував посміхнутися, — з бородою, та ще з якою! Як ви могли доглядати за таким страшним чоловіком?

— Мені ви не видалися страшним, — м’яко відповіла вона. — Крім того, це моє заняття. Але вам не можна розмовляти, ви повинні відпочивати. Випийте ось це і відпочивайте.

Вона подала йому суп у срібній чашці. Пітер охоче проковтнув його і заснув.

Через декілька днів, коли Пітер почав видужувати, прийшла його чудова доглядальниця і сіла поруч з ним, з жалем поглядаючи на нього своїми ніжними східними очима.

— Що сталося, Інесо? — спитав Пітер, звернувши увагу на її сумне обличчя.

— Сеньйоре Педро, коли ви вперше прокинулись після тривалого сну, ви говорили зі мною про якусь Маргарет, чи не так? Я довідувалася про цю донну Маргарет, і в мене для вас погані новини.

Пітер зціпив зуби і промовив:

— Кажіть найстрашніше.

— Ця Маргарет мандрувала з маркізом Морелла.

— Він украв її, вирвалось у Пітера.

— Гай-гай, може бути. Та в Іспанії, й особливо тут, у Гранаді, це навряд чи врятує честь тієї, про яку відомо, що вона подорожувала з маркізом Морелла.

— Тим гірше буде для маркіза Морелла, коли я знову зустріну його, — люто пробурмотів Пітер. — Що ви ще хотіли мені розповісти, Інесо?

Вона з цікавістю поглянула на його змарніле, суворе обличчя.

— Погані новини. Я вже вам сказала, що погані. Кажуть, що цю сеньйору якось знайшли мертвою біля підніжжя найвищої вежі палацу маркіза. Чи упала вона, чи її скинули, ніхто не знає.

Пітер задихнувся. Запала мовчанка. Потім він запитав:

— Ви бачили її мертву?

— Ні, сеньйоре. Інші бачили.

— І доручили вам переказати мені. Інесо, я не вірю цьому. Якби донна Маргарет, моя наречена, померла, я б знав про це. Але серце мені підказує, що вона жива.

— Ви так вірите своєму серцю, сеньйоре? — озвалась жінка, і в її голосі вчувся відтінок захоплення.

— Так, я вірю, — відповів він, — у мене не залишилося нічого іншого, а це не така вже погана підтримка.

Пітер замовк, тільки згодом, через деякий час запитав:

— Скажіть мені, де я перебуваю?

— У в’язниці, сеньйоре.

— Ось як? У в’язниці, з прекрасною жінкою як тюремником та іншими прекрасними жінками, — він показав на гарну дівчину, яка щось принесла до кімнати, — як служницями. Та й сама в’язниця непогана. — Він обвів поглядом мармурове склепіння, прикрашене чудовим різьбленням.

— Там, за дверима, вже не жінки, а чоловіки, — відповіла вона з усмішкою.

— Мабуть. Адже полонених можна зв’язувати мотузками і з шовку. Ну, а кому належить ця в’язниця?

Інеса похитала головою:

— Я не знаю, сеньйоре. Мабуть, королю маврів. Адже ви самі казали, що я лише тюремниця.

— Тоді хто ж вам платить?

— Можливо, мені взагалі не платять. Можливо, я служу з любові, вона швидко глянула на нього, — або з ненависті. — Коли вона вимовила ці слова, обличчя її змінилося.

— Я сподіваюсь, не з ненависті до мене, — мовив Пітер.

— Ні, сеньйоре, не з ненависті до вас. За що я можу ненавидіти вас, такого безпорадного й такого славного?

— Справді, за що? Тим більше, що я такий вдячний вам — адже ви виходили мене й повернули до життя. Але тоді навіщо приховувати правду від немічної людини?

Інеса огляділась довкола. В кімнаті в цю хвилину, крім них, нікого не було. Вона нагнулась до Пітера і прошепотіла:

— Вас ніколи не примушували приховувати правду? Я по вашому обличчю бачу, що ні. До того ж ви не жінка, не заблудна жінка.

Якийсь час вони дивилися у вічі одне одному, потім Пітер запитав:

— Донна Маргарет справді померла?

— Я не знаю, мені так сказали. — І, ніби перелякавшись, що вона викаже себе, Інеса відвернулася й швидко вийшла з кімнати.

Минали дні. Пітер потроху почав одужувати. Але йому так і не вдалося з’ясувати, де він перебуває й чому. Все, що він знав, зводилось до того, що він був бранцем у розкішному палаці. Та в цьому він не був упевнений — стрілчасті вікна однієї зі стін були замуровані. До нього ніхто не приходив, за винятком прекрасної Інеси та мавра, який або був глухий, або не розумів по-іспанськи. Щоправда, були ще жінки, служниці, всі як одна вродливі, але їм не дозволялося наближатися до нього. Пітер бачив їх лише здалеку.

Таким чином, єдиною співрозмовницею Пітера була Інеса, і їхні стосунки дедалі ставали дружніші. Тільки одного разу вона наважилася підняти краєчок вуалі, за якою ховались її думки. Минуло багато часу, перш ніж Інеса стала більше довіряти Пітерові. Щодня він ставив перед нею запитання, і щодня вона без тіні роздратування чи бодай досади уникала прямої відповіді. Обоє добре розуміли, що кожен з них намагається перехитрити іншого, та поки що Інеса мала перевагу в цій грі, яка їй, мабуть, подобалась. Пітер розпитував її про безліч речей — про іспанське королівство, про мавританський двір, про небезпеку, що загрожує Гранаді, вона мала пережити облогу. Всі ці питання вони обговорювали разом, при цьому Інеса виявляла неабиякий розум. Тому-то Пітер був поінформований про політичні події, що відбувалися в Кастилії та Гранаді, і досить серйозно поліпшив свої знання іспанської мови.

Проте, коли він несподівано — а це він робив за будь-якої слушної нагоди — знову запитував її про маркіза Морелла, про Маргарет чи про Кастелла, вираз її обличчя змінювався, вона ніби німіла.

— Сеньйоре, — мовила якось сміючись Інеса, — ви хочете довідатись про таємницю, яку я, може, й розкрила б вам, якби ви були моїм чоловіком або коханцем, але ви не можете розраховувати на те, щоб довідатись про неї від доглядальниці, життя якої залежить од того, як вона її береже. Це не значить, що я хочу, аби ви стали моїм чоловіком чи коханцем, — додала вона, нервово сміючись.

Пітер серйозно подивився на неї.

— Я знаю, що ви не хочете цього, — сказав він, — чим би я міг привабити таку чарівну і вродливу жінку, як ви?

— Проте ви, здається, привабили англійку Маргарет, — швидко й роздратовано відповіла вона.

— Приваблював, ви маєте на увазі. Адже ви казали мені, що вона померла.

Зрозумівши, що вона припустилась помилки, Інеса прикусила губу.

— Але, — продовжував Пітер, — хоч це, певне, не так важливо для вас, я маю сказати, що ви зробили мене своїм гарним другом.

— Другом? — перепитала Інеса, широко розкривши свої великі очі. — Про що ви кажете? Хіба така жінка, як я, може знайти друга в чоловікові, молодшому за шістдесят років?

— Схоже на те, — усміхнувся Пітер.

Легко вклонившись йому, Інеса вийшла із кімнати. Через два дні вона з’явилася знову, очевидно, дуже занепокоєна.

— Я вже думав, що ви зовсім залишили мене, — зустрів її Пітер. — Дуже радий вас бачити. Я стомився від цього глухого мавра і від цієї розкішної кімнати. Мені хотілося б подихати свіжим повітрям.

— Я здогадувалася про це і прийшла, щоб провести вас у сад.

Пітер підскочив од радості, схопив свій меч, якого дозволили залишити, й почав його налаштовувати.

— Він вам не знадобиться, — зауважила Інеса.

— Я думав, що він мені не знадобиться й на тому заїжджому дворі… буркнув Пітер.

Інеса зареготала і поклала руку на його плече.

— Слухайте, мій друже, — прошепотіла вона, — ви хочете погуляти на свіжому повітрі, чи не так? Окрім того, вас дещо цікавить. І я хочу розповісти вам. Але тут я не смію цього робити — стіни теж мають вуха. Ну, а коли ми гулятимемо в саду, чи не буде для вас тяжким покаранням обняти мене за талію? Адже вам ще потрібна допомога.

— Запевняю вас, що це аж ніяк не буде для мене покаранням, — усміхнувся Пітер. Зрештою, він був чоловік, до того ж молодий, а талія в Інеси теж була чудова, як і вона сама. — Проте, — додав він, — це можуть неправильно витлумачити.

— Абсолютно правильно, я й хочу, щоб це було неправильно витлумачено. Не мною, звичайно. Адже я знаю, що анітрохи не цікавлю вас і що ви з таким самим задоволенням обнімете цю мармурову колону.

Пітер спробував заперечити їй, але Інеса зупинила його.

— О, не намагайтесь обманювати, у вас це навряд чи вийде! — роздратовано промовила вона. — Якби у вас були гроші, ви спробували б заплатити мені за ваш догляд, і хтозна, я, можливо, взяла б їх. Зрозумійте: або ви повинні зробити те, що я кажу, тобто вдавати закоханого, або нам не можна йти разом у сад.

Пітер усе ще вагався, підозрюючи змову, але Інеса нахилилась до нього так, що її вуста майже доторкнулися до його вуха, і прошепотіла:

— Я не можу сказати вам, яким чином, але можливо, — я повторюю: можливо, — вам пощастить побачити останки донни Маргарет. Ну, ось, — додала вона, гірко усміхнувшись, — тепер ви цілуватимете мене весь час, чи не так? Нетяма, не сумнівайтеся. Скористайтеся з цієї нагоди, може, вона не повториться.

— З якої нагоди? Поцілувати вас? Чи щось інше?

— Це ви побачите, — відповіла вона, знизавши плечима. — Ходімо.

Пітер, вагаючись, пішов за нею. Інеса провела його в кінець кімнати до дверей, угорі яких був потаємний отвір для спостереження. За дверима з кривою шаблею напоготові в руці стояв високий мавр. Інеса йому щось сказала, і він, відсалютувавши їй шаблею, пропустив їх до кручених сходів. Унизу були другі двері. Інеса постукала чотири рази. Брязнули засуви, повернувся ключ, і чорношкірий вартовий відчинив їх. За дверима стояв інший мавр, теж з шаблею в руці напоготові. Вони пройшли повз нього, звернули праворуч маленьким коридором, що закінчувався кількома сходинками, і опинилися перед третіми дверима. Тут Інеса зупинилась.

— А тепер, — сказала вона, — приготуйтесь до випробування.

— До якого випробування? — спитав Пітер, спираючись на стіну: в ногах була слабкість.

— До цього, — відповіла Інеса, показуючи на свою талію, — й до цього, — і вона торкнулася кінчиками своїх тонких пальців пухлих червоних уст. — Може, ви хочете трохи попрактикуватись, мій новий англійський лицарю, перш ніж вийдемо? Боюсь, що ви робитимете це незграбно й не зумієте зіграти свою роль.

— Я гадаю, — зауважив Пітер, бо збагнув гумор усієї ситуації, що така практика для мене дещо небезпечна. Це може вам завчасно надокучити. Я відстрочу цю приємність до того, коли ми опинимось у саду.

— Я так і думала, — промовила Інеса. — Але дивіться, ви маєте гарно зіграти роль, інакше постраждаю я.

— Мені здається, що я теж можу постраждати, — пробурмотів Пітер, але не так тихо, щоб Інеса не розчула його слів.

— Ні, мій друже Педро, — обернулась вона до Пітера, — в таких фарсах страждає жінка. Вона розплачується, а чоловік зникає, аби грати інший фарс. — І, не мовлячи більше ні слова, Інеса штовхнула двері.

Варти тут уже не було.

Перед ними був чудовий сад. Довкола височіли конусоподібні кипариси та апельсинові дерева, а всипані цвітом кущі наповнювали м’яке ніжне повітря духмяним запахом. Із пащек кам’яних левів струменіли фонтани. У різних куточках саду було влаштовано альтанки, на кам’яних лавах лежали кольорові подушки. Це справді був східний куточок утіх. Пітер ніколи не бачив нічого подібного. До того упродовж довгих, нудних тижнів хвороби він не бачив ні неба, ні квітів. Сад був абсолютно ізольований, його оточувала висока стіна, і лише в одному місці між двома кипарисами здіймалася вежа із червоного каміння, без вікон. Вона примикала до якоїсь іншої споруди.

— Це гаремний садок, — прошепотіла Інеса. — Багато коханок літало тут у щасливі літні дні, поки не надходила зима й метелики гинули.

Інеса опустила на обличчя вуаль і почала спускатися вниз.

Розділ XV ПІТЕР ГРАЄ РОЛЬ

— Стійте, — попросив Пітер, зупинившись за дверима, — я все-таки нічого не розумію, Інесо. Що ви задумали? Чому ви не можете тут розповісти мені про те, що ви збираєтеся сказати?

— Ви з’їхали з глузду! — майже несамовито прошепотіла вона. — Невже ви гадаєте, що для мене є бодай якоюсь насолодою вдавати з себе закохану в каменюку, що має подобу чоловіка, який для мене аж нічого не значить… хіба тільки як друг, — додала вона швидко. — Я вже сказала вам, сеньйоре Пітер, що, коли ви не виконаєте те, що я наказала вам, ви ніколи не довідаєтесь про те, що я вам маю сказати. Вважайте, що я не впоралася з цим завданням, і через кілька хвилин я зникну звідси назавжди. Звичайно, що то означає для вас? Вибирайте, і хутко, бо я не можу довго стояти тут.

— Я слухаюся вас, нехай дарує мені бог, — відповів знічено Пітер із темряви порталу, — але я справді повинен…

— Так, так, ви повинні! — розлючено заперечила Інеса. — І не всім це здалося б великим покаранням.

Тому вона кокетливо трохи підняла край своєї вуалі й, позираючи з-під неї, промовила м’яким, ясним голосом:

— О, даруйте мені, дорогий друже, я йшла дуже швидко, забувши, що ви ще такі знесилені. Ідіть сюди, обіпріться на мене. Я слабка жінка, але вас я підтримаю. — Інеса піднялася сходами, аби наступної хвилини знову з’явитися в смузі світла.

Тепер Пітерова рука обнімала її талію.

— Обережніше на цих сходинках, вони такі слизькі! (Після того, як Пітер зачув ці слова, бліде обличчя його зашарілось). Не бійся, — вела далі вона солодким голосом, — у цьому саду ніхто не почує твоїх ніжних слів і не побачить, як ти голубиш мене. Навіть найревнивіша жінка. В давнину цей сад називали спальнею султанші — там, у кінці, є місце, де вона купалася влітку… Що ти сказав про шпиків? О, авжеж, в палаці їх багато, але зазирати сюди навіть для євнухів було рівнозначно смерті. Тут немає інших свідків, окрім квітів та птахів.

Вона наблизилася до головної доріжки й поволі пішла нею. Пітер усе ще обнімав Інесу, а її біла рука підтримувала його. При цьому вона зазирала йому в вічі.

— Нахиліться ближче до мене, — прошепотіла вона, — а то у вас обличчя, як у дерев’яного святого. — Пітер послухався. — Тепер слухайте. Ваша дама жива й здорова… Поцілуйте мене, будь ласка, у вуста, ця новина варта того. Якщо ви заплющите очі, то можете уявити, що це вона.

Пітер знову послухався, і з більшою охотою, ніж можна було чекати.

— Вона полонянка в цьому замку, — продовжувала Інеса. — Маркіз божеволіє від кохання до неї і будь-якими способами хоче змусити стати його дружиною.

— Нехай він буде проклятий! — вигукнув Пітер, обнімаючи Інесу.

— Увесь цей час вона була переконана, що вас немає у живих, але тепер вона знає, що ви живі й одужуєте. її батькові вдалося врятуватися й сховатись у своїх друзів. Там його не зуміє розшукати навіть Морелла. До того ж маркіз гадає, що старий утік із міста. Але Кастелл тут, і, оскільки в нього багато золота, він має зв’язок зі своєю дочкою.

Інеса зупинилася, щоб з ніжністю обняти Пітера. Вони пройшли під деревами й вийшли до мармурових басейнів, де, як розповідали, купалися влітку дружини султана. Цей палац раніше належав королям Гранади, до того як вони поселилися в Альгамбрі. Інеса сіла на лаву й відкинула шарф, що обгортав шию.

— Що ви робите? — з острахом запитав Пітер.

— Мені жарко, — відповіла Інеса, — ваші руки дуже гарячі. Тут ми можемо посидіти кілька хвилин.

— Тоді продовжуйте свою розповідь.

— Мені небагато залишилося доказати, мій друже. Якщо ви бажаєте щось їй переказати, я, можливо, зумію це зробити.

— Ви ангел! — вигукнув Пітер.

— Це що — інша назва для посланця? Продовжуйте.

— Перекажіть їй… що коли вона щось довідається про нашу прогулянку, то нехай не вірить.

— З цього приводу вона може мати власну думку, — заперечила Інеса. — Якби я була на її місці, я знаю, яка була б моя думка. Але не гайте часу, незабаром нам знову треба буде йти.

Пітер утупився в неї — він нічого не міг зрозуміти в цьому спектаклі. Та Інеса спокійно й серйозно сказала:

— Вас дивує, що все це означає і чому я чиню саме так? Я поясню вам, сеньйоре, а ви можете мені вірити чи не вірити, як хочете. Може, ви думаєте, що я закохана у вас? Це була б не така вже й дивина. В давніх казках такі речі часто трапляються — дама лікує християнина-лицаря, закохується в нього, ну, й так далі.

— Я нічого подібного не вбачаю. Я не такий марнославний.

— Я знаю це, сеньйоре, ви надто добра людина для того, щоб бути марнославним. Так от, усе це я роблю не через кохання до вас чи до когось іще, а через ненависть. Так, через ненависть до Морелла. — І вона стисла в кулак свою маленьку ручку.

— Я розумію це, — мовив Пітер. — Що він заподіяв вам?

— Не запитуйте мене, сеньйоре. Досить того, що я його кохала. Проклятий отець Енріке продав мене йому… це було давно, і Морелла занапастив мене. Я народила йому сина… і син помер. О Мати Божа, мій хлопчик помер, і відтоді я стала знедоленою, рабинею… У них тут, у Гранаді, є раби… Я їм його хліб, і я повинна виконувати його накази, повинна служити іншим жінкам, яких він кохає, я, котра була султаншею, я, котра набридла йому. Тільки сьогодні… Але навіщо я буду вам розповідати про це? Він примусив мене піти й на це — я маю цілувати в саду чужоземця, який не любить мене! — Вона гучно заридала.

— Бідне дитя! Бідне дитя! — промовив Пітер, пестячи її тонкі пальці. — Віднині в мене ще один рахунок до Морелла, і я змушу його сплатити за все сповна.

— Ви зробите це? — швидко спитала Інеса. — О, коли так, я готова померти за вас! Адже я живу лише для того, щоб помститися йому. І моя перша помста буде, коли вкраду в нього цю даму, яку він украв у вас і пристрасно покохав. Адже вона перша жінка, яка чинить опір йому, — а він вважає себе непереможним.

— Ви маєте якийсь план? — запитав Пітер.

— Поки що ні. Справа досить важка. Я ризикую життям. Коли маркіз запідозрить, що я зрадила його, він, не замислюючись, уб’є мене. Тут, у Гранаді, це навіть не вважають за злочин. І ніхто нічого не розпитуватиме, особливо якщо жертвою була жінка із дому вбивці. Я вже казала вам, що, якби я відмовилася зробити те, що мені наказали, мене просто спекались би тим чи іншим побитом, а вас доручили б іншій. Ні, в мене поки що немає ніякого плану, але ви повинні знати, що сеньйор Кастелл підтримує зв’язок зі своєю дочкою через мене. Я побачу його та її, і ми придумаємо якийсь план. Не дякуйте мені. Морелла платить мені за послуги, і я з радістю беру ці гроші, бо сподіваюсь утекти з цього пекла, тоді житиму на них. І все-таки ні за які гроші на світі я не пішла б на той ризик, на який іду зараз, хоча, чесно кажучи, для мене життя нічого не варте. Сеньйоре, я не приховуватиму від вас — уся ця сцена дійде до вух донни Маргарет, але я обіцяю пояснити їй усе.

— Благаю вас, зробіть це, — серйозно сказав Пітер.

— Зроблю, зроблю. Я допомагатиму вам, їй та її батькові. І якщо я припиню це робити, знайте, що я померла чи ув’язнена, і піклуйтесь про себе самі як зможете. Одне можу лише сказати вам для вашої втіхи: вашу даму ніяк не скривджено. Морелла дуже кохає її. Він хоче зробити її своєю дружиною. А може, він комусь заприсягнувся. Я от знаю, що він поклявся не вбивати вас — адже він міг легко це зробити, поки ви хворіли й перебували в його руках. Одного разу, коли ви були ще непритомні, він прийшов і стояв над вами з кинджалом у руці. Тоді він розповів мені все. Я запитала: “Чому ти не вб’єш його?”, бо знала, що, ставлячи таке запитання, я напевне врятую вам життя. Він відповів: “Тому що я не хочу одружуватися з дівчиною, якщо на моїх руках буде кров її коханого. Я можу вбити його тільки в чесному бою. Я поклявся в цьому ще там, у Лондоні. Я пообіцяв богові й своєму святому, що я її завоюю чесно, а якщо я порушу цю клятву, бог покарає мене тут і на небі. Роби те, що я тобі наказав, Інесо. Доглядай його гарно; якщо він помре, то нехай уже не з моєї вини”. Ні, він не вб’є вас і ніяк не скривдить її. Він не посміє цього зробити, мій друже Педро.

— То ви нічого не можете зараз запропонувати? — спитав Пітер.

— Нічого. Поки що нічого. Ці стіни високі, сторожа охороняє їх удень і вночі, а за стінами лежить велике місто Гранада, де Морелла має величезну владу і де жоден християнин не може сховатися. Але маркіз хоче одружитися з Маргарет. Окрім того, є вродлива й нерозумна жінка, її служниця, закохана в маркіза. Вона розповіла мені все це найгіршою іспанською мовою, яку я коли-небудь чула. Та це дуже довга історія, щоб переповісти її. І є ще отець Енріке, за чиїм наказом вас мало не вбили на заїжджому дворі. Більше за все на світі він любить гроші… О, здається, я дещо починаю придумувати!.. Але ми не маємо часу для розмов, а мені треба як слід подумати. Мій друже Педро, приготуйтесь мене цілувати, ми маємо продовжити нашу гру, хоча, чесно кажучи, ви граєте дуже кепсько. Дайте свою руку. Там є підготовлена для вас лава. Усміхайтесь і намагайтесь вдавати закоханого. В мене не вистачає хисту на двох. Ходімо, ходімо…

Вони вийшли із густого затінку дерев, проминули мармурові басейни й опинились біля лави. На ній були розкидані подушки, і серед них лежала лютня.

— Сядьте біля моїх ніг, — запропонувала Інеса, сідаючи на лаву. — Ви вмієте співати?

— Як півень, — відповів Пітер.

— Тоді я співатиму для вас. Напевне, це буде краще, ніж вдавати закоханих.

Вона стала наспівувати своїм чудовим голосом любовні мавританські пісеньки, акомпануючи собі на лютні.

Пітер, виснажений фізично й дуже схвильований, намагався якомога краще грати свою роль закоханого. Поступово настали сутінки.

Нарешті стало так темно, що вже не видно було іншого кінця саду. Інеса припинила співати і, зітхнувши, підвелася.

— П’єса скінчилась, і завіса впала, — сказала вона. — А вам час іти звідси, тут вогко. Сеньйоре Педро, я повинна сказати, що ви дуже поганий актор, та сподіватимемось, що глядачі були поблажливі й сприйняли бажане за дійсне.

— Я не бачив глядачів, — зауважив Пітер.

— Але вони бачили вас, і я впевнена, що ви незабаром переконаєтесь у цьому. А зараз ходімо до вашої кімнати, бо я маю вас залишити. Хочете ви щось передати сеньйору Кастеллу?

— Нічого, крім моєї любові та поваги. Перекажіть йому, що завдяки вам я хоча й немічний, але одужав від ран, одержаних на кораблі, та від гарячки, і що, коли він придумає якийсь план, щоб вислизнути нам усім з цього проклятого міста і з рук Морелла, я благословлятиму його і вас.

— Гаразд, я не забуду цього. А тепер мовчіть. Завтра ми знову гулятимемо. Не лякайтеся: завтра вже не треба буде грати в любов.

Маргарет сиділа біля відчиненого вікна в розкішній кімнаті палацу Морелла. Вона була вдягнена в багате іспанське плаття з високим коміром, прикрашеним перлами. Доводилося носити те, що подобалось людині, яка вкрала її. Довге волосся Маргарет, схоплене обручем, оздобленим коштовним камінням, спадало їй на. плечі, руки лежали на колінах. Із вікон своєї в’язниці вона вдивлялася в розташовану напроти похмуру і величну громаду Альгамбри та в десятки тисяч вогнів Гранади, що сяяли далеко внизу. Поруч, під срібною висячою лампою, сиділа Бетті, теж розкішно вдягнута.

— У чому справа, кузино? — допитувалася Бетті, з тривогою позираючи на Маргарет. — Урешті-решт, ти маєш почуватися щасливішою, ніж раніше. Тепер ти знаєш, що Пітер живий, майже одужав і перебуває в цьому ж палаці. Батько твій здоровий, переховується в друзів і думає про наше врятування. Чому ж ти так сумуєш? По-моєму, ти повинна бути веселіша, ніж годиться.

— Хіба ти не знаєш, Бетті? Ну, як я розповім тобі. Мене зрадили. Пітер Брум, людина, на яку я дивилася вже майже як на чоловіка, обманув мене.

— Майстер Пітер обманув? — здивовано вигукнула Бетті. — Ні, це неможливо! Я знаю його, він не міг цього вчинити. Адже він навіть не дивиться на інших жінок, якщо ти це маєш на увазі.

— Як ти можеш так казати? Послухай і міркуй сама. Ти пам’ятаєш той вечір, коли маркіз повів нас дивитися дива цього палацу? Я ще подумала, що, можливо, знайду якийсь шлях, щоб ми змогли втекти.

— Звичайно, пам’ятаю. Ми не так часто залишали цю клітку, щоб я могла забути це.

— Отже, ти пам’ятаєш той сад, оточений високою стіною, де ми гуляли. Маркіз, той ненависний отець Енріке та я піднялися на вежу, щоб з її даху оглянути околиці. Я гадала, що ти підеш разом з нами.

— Служниці не пустили мене. Як тільки ви пройшли, вони зачинили двері й наказали, щоб я чекала, поки ви не повернетесь. Я вже мала намір вчепитися у волосся однієї з них, бо боялася залишити тебе саму з тими двома чоловіками, але ця паскуда витягла ножа, і мені довелося змиритися.

— Ти маєш бути обачніша, Бетті, зауважила Маргарет, — інакше хтось із цих язичників тебе вб’є.

— Тільки не вони, — заперечила Бетті, вони бояться мене. Я вже спустила одну з них униз головою сходами, коли застукала її під час підслуховування за дверима. Вона поскаржилася маркізові, а він тільки поглузував з неї, і тепер вона лежить в ліжку з пластиром на носі. Але продовжуй свою оповідь.

— Ми піднялися нагору вежі, почала Маргарет, — і стали роздивлятися гори та рівнину, якою вони привезли нас із Мотріля. Раптом священик, який відійшов до північної стіни, де немає вікон, з сатанинською посмішкою на лиці повернувся і щось шепнув на вухо маркізові. Той обернувся до мене й сказав:

“Отець Енріке розповів мені про значно цікавіше видовище, яке ми можемо побачити. Ходімо подивимося, сеньйоро”.

Я пішла, бо мені хотілося якомога більше довідатися про цей будинок. Вони провели мене до маленької ніші, вирубаної в товщі стіни. Там у стіні є щілини, подібні до амбразури для стрільби із лука, широкі зсередини, але дуже вузькі зовні, так що їх, напевне, непомітно знизу — адже вони сховані між камінням стін.

“Тут, — мовив маркіз, — як правило, сиділи в давнину королі Гранади, а вони завжди були ревниві — спостерігали звідси за своїми жінками. Кажуть, що один із них якось побачив свою наложницю з астрологом і втопив обох у мармуровому басейні в кінці саду. Погляньте, перед нами пара, яка не підозрює, що ми є свідками їхніх любощів”.

Я знехотя подивилася вниз, аби згаяти час, і побачила високого чоловіка, який ішов, обнімаючи жінку. Я вже хотіла відвернутись, аби не підглядати, як раптом жінка підняла лице, щоб поцілувати свого супутника, і я впізнала красуню Інесу. Вона інколи навідувалась до нас, мабуть, для того, щоб стежити. Чоловік відповів на її поцілунок, винувато озирнувся, і я впізнала його.

— Хто це був? — вигукнула Бетті; ця розповідь про двох закоханих зацікавила її.

— Не хто інший, як Пітер Брум, — спокійно відповіла Маргарет, але в її голосі вчувався відчай. — Пітер Брум, блідий після хвороби, але це був він.

— Святі, врятуйте нас! От ніколи не думала, що він здатний на це! — випалила здивовано Бетті.

— Маркіз і священик не дозволили мені піти, — продовжила Маргарет, — а змусили дивитися. Пітер та Інеса на деякий час затрималися під деревами біля басейну, їх не було видно. Потім вони з’явилися знову й сіли на мармурову лаву. Жінка почала співати, а він обнімав її. Це тривало до темряви, і ми пішли, залишивши їх там. Ну, — додала вона, схлипнувши, — що ти на це скажеш?

— Скажу, що це був не майстер Пітер, — відповіла Бетті. — Він не любить незнайомих дам і потаємних садочків.

— Це був він, а не хтось інший, Бетті.

— Тоді, напевне, він був одурманений, п’яний чи заворожений. Це був не той Пітер, якого ми знаємо.

— Може, він заворожений цією недоброю жінкою? Але це його не виправдовує.

Бетті замислилась. Вона вже не мала підстав сумніватися в розповіді Маргарет, але, очевидно, не з таким осудом ставилась до цього злочину.

— Що ж, — промовила вона, — чоловіки, наскільки я знаю, завжди залишаються чоловіками. Він тривалий час нікого не бачив, окрім цієї кокетки, а вона досить вродлива. До того ж навряд чи чесно стежити за ними таким чином. Якби він був моїм коханим, я б не звернула на це уваги.

— Я й не скажу йому нічого ні про це, ані про щось інше, — твердо заявила Маргарет. — Між мною та Пітером усе скінчалося.

Бетті хвильку подумала і раптом промовила:

— Мені здається, я починаю розуміти, в чому тут фокус. Маргарет, адже вони повідомили тобі, що Пітер помер. Потім ми довідалися, що він живий, тільки хворий і перебуває в цьому палаці. Брехню викрили. Тепер вони хочуть довести його невірність. Хіба не може бути вся ця сцена лише спектаклем, з певною метою розіграшем цією жінкою?

— Для того щоб зіграти такий спектакль, потрібні були двоє акторів, Бетті. Якби ти бачила…

— Якби я бачила, то розгледіла б, чи був це спектакль, чи справжнє кохання, бо ти надто наївна, щоб судити про це. А про що говорили в цей час маркіз і священик?

— Дуже мало, майже ні про що. Вони лише обмінювалися посмішками, і коли зовсім стемніло, нічого не стало видно, вони запитали, яка моя думка, чи не час повертатися. Мене, кого вони тримали весь цей час і змусили бути свідком моєї ганьби!

— Справді, вони притримували тебе там, хіба не так? І привели тебе туди якраз вчасно й не пустили мене на вежу, аби я не могла бути з тобою. Якщо в тебе залишилась бодай крапля справедливості, ти повинна спочатку вислухати Пітера, він розповість усе про цю історію, а потім уже судити.

— Я вже осудила його, — холодно відповіла Маргарет. — І взагалі, я хотіла б померти!..

Маргарет підвелася зі свого крісла і підійшла до вікна. Вежа стояла на гребені пагорба, а під нею з височини двохсот футів у блідому світлі слабко вимальовувалась біла стрічка дороги. її вигляд викликав легке запаморочення.

— Це буде легко, правда? — сказала Маргарет з вимушеним сміхом. — Просто трохи більше перехилитися через вікно, а потім один порух — і темрява… або світло… назавжди… Що з двох?

— Я гадаю, світло, — твердо мовила Бетті, повертаючись спиною до вікна, — світло пекельного вогню досить сильне, бо це не що інше, як самогубство. А крім того, ти уявляєш, який ти матимеш вигляд там, на цій дорозі? Кузино, не будь дурною. Якщо ти маєш рацію, то аж ніяк не ти повинна стрибати з вікна, а якщо ти помиляєшся, то тим більше — ти тільки наробиш ще гірше. Померти ти завжди встигнеш. І все-таки, коли б я була на твоєму місці, я б спочатку спробувала поговорити з майстром Пітером, бодай для того, аби сказати йому, що я про нього думаю.

— Можливо, — зітхнула Маргарет і кинулась у крісло. — Але я страждаю! Ти навіть не можеш зрозуміти, як я страждаю!

— Чому я не можу зрозуміти? — обурилась Бетті. — Ти думаєш, ти єдина жінка на світі, яка виявилась досить нерозумною, щоб закохатися? Хіба я не можу бути закохана, як і ти? Ти усміхаєшся і гадаєш, що бідна Бетті не може мати тих самих почуттів, що і її багата кузина! І все-таки це так — я закохана. Я знаю, що він негідник, і все-таки кохаю маркіза так само, як ти його ненавидиш, так само, як ти кохаєш Пітера, і я нічого не можу вдіяти з собою, така моя доля. Але я не збираюся вистрибувати з вікна. Я швидше викину його і тим самим поквитаюся з ним. І клянусь, що це я зроблю так чи інакше, навіть коли це коштуватиме мені того, з чим не хочеться розлучатися, — мого життя.

Бетті гордо випросталась. На її вродливому, сповненому рішучості обличчі з’явився такий вираз, що якби маркіз бачив його, то, мабуть, пошкодував би, що вибрав цю жінку як своє знаряддя.

Маргарет здивовано дивилася на Бетті. В цей час почулися кроки. Вона підвела голову й побачила перед собою прекрасну іспанку чи мавританку, вона не знала достеменно, — Інесу; ту саму жінку, яку вона бачила в саду разом з Пітером.

— Як ви потрапили сюди? — холодно запитала Маргарет.

— Через двері, сеньйоро, які були не замкнені, що не зовсім розумно для тих, хто хоче поговорити таємно в такому місці, як це, — відповіла Інеса, скромно вклонившись.

— Вони досі не замкнені? — мовила Маргарет, показуючи на двері.

— Ні, сеньйоро, ви помиляєтесь, ось у моїй руці ключ. Я благаю вас не наказувати вашій компаньйонці викидати мене звідси — вона досить дужа, аби вчинити це, — мені треба дещо сказати вам, і, якщо ви помірковані, ви вислухаєте мене.

Маргарет повагалася, потім кинула:

— Кажіть, але коротше.

Розділ XVI БЕТТІ ВИПУСКАЄ КІГТИКИ

— Сеньйоро, — почала Інеса, — мені здається, що ви на мене гніваєтесь.

— Ні, заперечила Маргарет, — ви те, що ви є; чому ж я маю звинувачувати вас?

— Ну, тоді ви звинувачуєте сеньйора Брума.

— Можливо. Але це стосується тільки його та мене. Я не збираюся обговорювати це з вами.

— Сеньйоро, — вела далі Інеса з усмішкою, — ми обоє не винні в тому, що сталося.

— Невже? А хто винен?

— Маркіз Морелла.

Маргарет нічого не відповіла, але очі її були досить промовисті.

— Сеньйоро, ви мені не вірите, і в цьому немає нічого дивного. І все-таки я кажу правду. Те, що ви бачили з вежі, було спектаклем, у якому сеньйор Брум грав свою роль. Причому, як ви, може, помітили, грав досить кепсько. Я попередила його, що моє життя залежить од того, як він упорається з цією роллю. Я виходила його від тяжкого захворювання, а він людина вдячна.

— Я так і думала, але я вас не розумію.

— Сеньйоро, я в цьому домі рабиня, рабиня, яка більше нікому не потрібна. Все інше ви, мабуть, можете уявити. Тут це звичайна історія. Мені запропонували свободу, якщо я завоюю серце цього чоловіка і зроблю його своїм коханцем. Якщо ж я не зумію цього домогтися, мене, очевидно, продадуть іншому хазяїнові, а може, вчинять зі мною ще гірше. Я погодилась — чому мені було не погоджуватися? Мені це нічого не коштувало. Переді мною стояв вибір: з одного боку — життя і свобода, а з другого — ганьба або смерть, що, без сумніву, чекає на мене тепер, коли мене викриють. Сеньйоро, я не мала успіху; щоправда, я не дуже його домагалася. Він вбачав у мені тільки доглядальницю, не більше, а він для мене був тільки тяжкохворим. Одначе ми стали справжніми друзями, і поступово я дізналася про всю вашу історію. Я зрозуміла, що вам було влаштовано пастку, що, ошукані, ви потрапили в ще страшніший капкан. Сеньйоро, я не могла пояснити йому все, особливо в тій кімнаті, де за нами шпигували. До того ж мені доконче було потрібно, щоб його сприйняли за закоханого. Я повела його до саду і, добре знаючи, що ви спостерігаєте за нами, примусила його зіграти роль. Напевно, все-таки він провів її досить гарно, якщо ви помилилися.

— І все-таки я не розумію вас, — сказала Маргарет уже значно м’якше. — Ви кажете, що ваше життя та благополуччя залежать од цього соромного вчинку. Навіщо ж ви розповідаєте мені все?

— Щоб урятувати вас од вас самої, сеньйоро. Щоб урятувати мого друга сеньйора Брума і відплатити Морелла його ж монетою.

— Як ви зробите це?

— Перші дві справи, мені здається, я вже зробила. Але третя значно важча. Тому я й прийшла до вас, незважаючи на страшний ризик. Якби мого пана не викликали до двору короля маврів, я б не зуміла пробратися сюди. А він може будь-якої хвилини повернутися.

— Ви маєте якийсь план? — запитала Маргарет, швидко нахиляючись до неї.

— Плану поки що нема, є лише ідея. — Інеса повернулася й, поглянувши на Бетті, вела далі: — Ця дама — ваша далека родичка, чи не так, тільки вона посідає інше становище в суспільстві?

Маргарет хитнула головою.

— Ви дуже схожі, однакові на зріст, у вас однакові статури, хоча сеньйора Бетті значно міцніша. В неї блакитні очі й золотаве волосся, тоді як у вас очі чорні, а волосся каштанове. Проте під вуаллю чи поночі не так легко розпізнати вас, якщо ви розмовлятимете пошепки.

— Авжеж, — погодилась Маргарет, — але що з того?

— Тепер у гру вступає сеньйора Бетті, відповіла Інеса. — Сеньйоро Бетті, ви зрозуміли нашу домовленість?

— Дещо, але не все, — мовила Бетті.

— Тоді те, що ви не зрозуміли, ваша хазяйка вам розтлумачить. І, благаю вас, не гнівайтесь на мене за те, що я знаю про вас і про ваші справи більше, ніж ви розповіли мені. Перекладіть, будь ласка, мої слова, донно Маргарет.

Маргарет виконала її прохання, і Інеса, трохи подумавши, вела далі, а Маргарет перекладала тільки тоді англійською, коли Бетті не розуміла.

— Морелла залицявся до вас в Англії, сеньйоро Бетті, так? І полонив ваше серце так само, як полонив серця багатьох жінок. Ви повірили, що він має намір викрасти вас для того, щоб одружитися з вами, а не з вашою кузиною.

— Яке вам діло до того? — спаленіла Бетті.

— Ніякого, якщо не зважати на те, що, якби ви захотіли, я могла б розповісти вам чимало таких історій. Але спершу вислухайте мене, а потім ставте запитання. Або краще дайте відповідь спочатку на одне запитання: хотіли б ви помститися цьому високородному негідникові?

— Помститися? — перепитала Бетті, стискуючи руки. — Я ладна задля цього ризикувати життям!

— Так само, як і я… Отже, в нас спільна мета. Тоді, мені здається, я можу підказати вам шлях. Послухайте, ваша кузина бачила дещо таке, чого жінки не люблять. Вона ревнива, вона сердита — чи була такою доти, поки я не відкрила їй правду. Так ось, сьогодні ввечері чи завтра Морелла прийде до неї і запитає: “Ви задоволені? Ви все ще відмовляєте мені через чоловіка, який віддав своє серце першій-ліпшій кокетці, яка спокусила його? Чи будете ви моєю дружиною?” Що, коли відповісти: “Так, буду”? Ні, ні, помовчіть і вислухайте мене до кінця. Що, коли потім відбудеться таємне весілля і сеньйора Бетті випадково вдягне фату нареченої, тоді як донна Маргарет, перевдягнута в плаття Бетті, дістане дозвіл поїхати разом з сеньйором Брумом та її батьком?

Інеса замовкла і, граючи віялом, спостерігала за ними обома.

Маргарет переклала, і обидві дівчини здивовано вп’ялися спочатку в Інесу, а потім одна в одну — зухвалість та безстрашність цього плану приголомшили їх. Першою почала Маргарет.

— Ти не повинна погоджуватися на це, Бетті, вирвалось у неї, адже, коли він довідається, що це ти, він уб’є тебе.

Та Бетті не звернула уваги на її слова, вона думала. Потім підвела голову й сказала:

— Кузино, моє нерозумне марнославство втягло тебе в цю біду, отже, я в боргу перед тобою. Я не боюсь цієї людини. Він боїться мене. І коли справа дійде до вбивства, нехай Інеса передасть мені свій кинджал, і я впевнена, що зумію завдати удару. Крім того, я кохаю його, хоча він і мерзотник. А може, ми потім і помиримося, хтозна? Якщо ми цього не зробимо… Але скажіть мені, Інесо, чи буду я його законною дружиною за звичаями цієї країни?

— Безумовно, — відповіла Інеса, — якщо тільки священик повінчає вас і якщо маркіз вдягне вам на палець обручку, потім назве вас своєю дружиною. І після того, як виголосять слова благословення, тільки папа римський зможе розплутати цей вузлик. Та на це Морелла не піде. Хіба маркіз Морелла, вірний слуга церкви, може звернутися з такою справою до Рима?

— Це буде обман, — не втрималась Маргарет, — бридкий обман.

— А що він вчинив з тобою та зі мною? — вигукнула Бетті. — Ні, я піду на це і не побоюсь його люті, якщо тільки я буду переконана, що ви з Пітером вільні і твій батько з вами.

— А що станеться з Інесою? — знічено запитала Маргарет.

— Я сама подбаю про себе! — відповіла Інеса, — Може, якщо буде все гаразд, ви візьмете мене з собою. А тепер я не можу більше залишатися тут. Я йду перевідати вашого батька, сеньйора Кастелла, і, коли все буде залагоджено, ми ще зустрінемося з вами. Між іншим, донно Маргарет, ваш наречений уже майже одужав і шле вам свою любов, а я раджу вам, коли Морелла говоритиме з вами, вислухайте його доброзичливо.

З тим же низьким уклоном Інеса слизнула до дверей, відімкнула їх і зникла.

Через годину старий єврей, одягнутий в мусульманський одяг та тюрбан, вів Інесу покрученими вуличками одного з найбільш заселених кварталів Гранади. Схоже було, що його тут знають, бо його поява разом з жінкою у вуалі не здивувала маврів, які зустрічалися по дорозі. Деякі навіть доброзичливо вітали його.

— ЦІ діти Магомета, здається, люблять вас, отець Ізраель, — зауважила Інеса.

— Так, так, моя люба, — мовив старий усміхаючись, — багато хто з них позичав у мене і мають повернути свій борг, перш ніж почнеться велика війна з Іспанцями. От і ладні вони підмітати переді мною вулиці своїми бородами. Все це на користь здійсненню планів нашого друга. О, той, хто має в кишені крони, може вдягнути на голову корону. Гроші все можуть зробити в Гранаді. Дайте вдосталь мені грошей, і я куплю в короля його султаншу.

— У Кастелла багато грошей? — діловито поцікавилася Інеса.

— Багато. Він один із найбагатших у Англії. Але чому ти запитуєш про це? Він не подумав про тебе, бо його непокоять інші справи.

Інеса тільки голосно зареготала, але не образилась за це.

— Я знаю, — відповіла вона, — але я сподіваюся все-таки дещо заробити, і я хочу бути впевнена, що там вистачить на всіх.

— Вистачить, вистачить. Адже я сказав, що там вистачить, ще й залишиться, — відповів Ізраель, стукаючи у двері, прорубані в брудній стіні.

Двері відчинилися, немов зачаровані. Вони перетнули бруковане подвір’я і підійшли до напівзруйнованого будинку мавританської архітектури.

— Наш друг Кастелл, оскільки зараз переховується, то найняв собі погріб, — з усмішкою мовив до Інеси Ізраель, — тому іди за мною. Остерігайся щурів та бережи голову.

Вони спустилися хиткими сходами, що вели з двору просто в підвал, де стояли чани з вином. Старий засвітив маленьку свічку і повів Інесу в глибину, замикаючи за собою численні двері. Нарешті вони опинилися перед вогкою стіною в темному закутку винного погреба.

Тут старий зупинився І знову постукав по-особливому.

Частина стіни повернулася на невидимому стержні, відкрився вузький прохід.

— Непогано влаштовано, еге ж? — усміхнувся Ізраель. — Кому спаде на думку шукати тут вхід, особливо якщо ти винен гроші старому євреєві! Проходь, красуне, проходь.

Інеса слідом за ним пробралася в темну діру, і стіна за ними зачинилася. Взявши її за руку, старий спочатку повернув праворуч, потім ліворуч, і вони опинилися в розкішно вмебльованій кімнаті, добре освітленій лампами. Вікон тут не було.

— Зачекай тут, — наказав старий Інесі, показуючи на канапу, куди вона всілася, — поки я приведу свого мешканця. — І він зник за запоною в кінці кімнати.

Невдовзі запона знову відхилилася, і з’явився Ізраель в супроводі Кастелла, вдягнутого в мавританський одяг. Від перебування під землею він був дещо блідий, але цілком здоровий. Інеса підвелася і стала перед ним, відкинувши з лиця вуаль, щоб він міг розгледіти її. Кастелл деякий час пильно розглядав її, потім промовив:

— Ви і є та жінка, з якою я підтримую зв’язок через своїх друзів? Доведіть це, повторіть зміст моїх послань.

Інеса послухалась і розповіла йому все.

— Це правильно, — мовив Кастелл, — але як я можу переконатися, що вам можна довіряти? Наскільки я знаю, ви коханка маркіза Морелла чи були нею. Він міг з успіхом використати вас як шпигунку, щоб згубити нас усіх.

— Чи не занадто пізно ставити такі запитання, сеньйоре? Якщо я й не заслуговую довіри, то все одно ви і ваші друзі цілком у моїх руках.

— Не зовсім, моя дорога, не зовсім, — втрутився Ізраель. — Якщо ми матимемо бодай найменший привід сумніватися у вас, то є чимало великих чинів, один з яких у крайньому разі може правити вам за труну, хоча й шкода буде псувати гарне вино.

Інеса засміялася:

— Не витрачайте на мене своє вино і свій час. Морелла покинув мене, і я ненавиджу цю людину. Я хочу врятуватися і вкрасти в нього здобич. Окрім того, мені треба гроші. І ви повинні дати мені їх, інакше я не поворухну пальцем. Втім, ви можете пообіцяти мені, я знаю, ви дотримаєте свого слова. Я не візьму з вас жодної копійки, поки не зроблю те, що потрібно.

— А скільки мараведі ви заправите з нас тоді?

Інеса назвала суму, через яку обоє старих широко вилупили очі.

— Якщо я залишуся жива, то я хочу жити в розкошах.

— Звичайно, — пробурмотів Кастелл, — ми розуміємо. А тепер скажіть, що ви пропонуєте зробити за ці гроші.

— Я пропоную вивести вас, вашу дочку, донну Маргарет, і її нареченого, сеньйора Брума, за стіни Гранади, а маркізові Морелла дати можливість одружитися з іншою жінкою.

— З якою жінкою? З вами? — зацікавився Кастелл, звернувши увагу саме на це.

— Ні, сеньйоре, ні за які гроші я не зроблю цього. З вашою родичкою, красунею Бетті.

— Яким чином ви це зробите? — здивовано вигукнув Кастелл.

— Кузини дуже схожі, сеньйоре, хоча кревність досить далека. Зараз я вам усе розповім. — І Інеса виклала свій план.

— Сміливий план, — зауважив Кастелл, коли Інеса закінчила, — але коли він навіть удасться, чи буде цей шлюб, законний?

— Я гадаю, що так, — відповіла Інеса, — якщо священика попередять, — а його можна підкупити, — та й наречена теж. Це навіть не має великого значення, бо лише один Рим може оголосити цей шлюб недійсним, а доти наша доля буде вирішена.

— Рим чи смерть, — прошепотів Кастелл.

Інеса прочитала в його очах те, чого боялася.

— Ваша Бетті вирішила випробувати свою долю, — неквапом вела далі Інеса, — адже багатьом до неї це вдавалося із значно меншими підставами. Вона жінка міцна, з сильним характером. Морелла змусив її закохатися й обіцяв оженитися на ній. Потім він використав її, щоб викрасти вашу дочку, тому Бетті зрозуміла, що вона була лише приманкою, на яку він намагався впіймати лебедя. Вона хоче помститись йому — адже через неї Маргарет спіткали всі ці неприємності. Якщо Бетті пощастить виграти, вона стане дружиною іспанського гранда, маркізою; якщо ж вона програє, ну що ж, вона грала заради високої ставки, і в неї залишиться помста. Нарешті, вона сама хоче випробувати долю. А найголовніше — ви всі зможете виїхати.

Кастелл з сумнівом поглянув на Ізраеля, котрий, погладжуючи бороду, сказав:

— Нехай ця жінка здійснює свій план. У всякому разі, вона розумна і все, що пропонує, варто вислухати, хоча я боюсь, що це нам коштуватиме дуже дорого.

— Я можу заплатити, — .перервав його Кастелл і жестом попросив Інесу продовжувати.

Але їй майже нічого було додати, вона тільки хотіла попередити, щоб вони мали напоготові гарних коней. Треба також надіслати гінця в Севілью і переказати капітанові “Маргарет”, що корабель має бути готовий вийти в море, як тільки вони потраплять на нього.

Вони про все домовилися, і, коли Інеса з Ізраелем виходили, вона несла з собою торбинку з золотом.

Того ж вечора вона розшукала отця Енріке в залі палацу Морелла, який використовувався як молитовня. Інеса сказала, що вона хоче поговорити з ним і сповідатися. Адже вони були давніми друзями чи, швидше, давніми ворогами.

Сталося так, що вона застала служителя церкви в досить поганому настрої. Виявилося, що Морелла був надзвичайно незадоволений отцем Енріке. Маркізові донесли, що його коштовності, сховані в ящику на “Сан-Антоніо”, потрапили до рук священика. Морелла почав вимагати від отця Енріке повернути коштовності, більше того, маркіз поклявся стягти зі священика все, що жителі Мотріля вкрали з корабля. А справжня причина полягала в тому, що маркіз не міг простити отцю Енріке, що з його вини Пітер Брум врятувався й дістався до Гранади.

— Отже, святий отче, — почала Інеса, вислухавши скарги священика, — ви вважали себе багатим і знову виявилися бідняком?

— Еге ж, дочко. Так буває з тими, хто покладає свої надії на принців. Я служив маркізові багато років, боюсь навіть, що на шкоду своїй душі. Я все сподівався, що він, маючи таку повагу церкви, висуне мене на якесь гарне місце. А замість цього що він робить? Він хоче відняти в мене декілька дрібничок. Якби я їх не знайшов, то вони все одно пропали б у морі чи хтось украв. А він ще заявляє, що я маю повернути решту майна, про яке я поняття не маю.

— Про яке місце ви мрієте, святий отче? Я гадаю, у вас є щось на прикметі.

— Дочко моя, я одержав листа від друга із Севільї. Він пише, що, коли в мене знайдеться сто золотих дублонів, аби заплатити за місце, то він може влаштувати мене на посаду секретаря святої інквізиції. Адже я служив в інквізиції раніше, доти, поки маркіз не зробив мене своїм капеланом і не дав мені в Мотрілі парафію, котра, як виявилося, нічого не варта, а безліч обіцянок коштують ще менше. За ті дрібнички я виторгував дублонів тридцять, ще двадцять я зібрав. Я приїхав сюди, аби позичити в маркіза решту п’ятдесят. Адже я робив йому стільки послуг, ти про це добре знаєш, Інесо. І бачиш, чим це скінчилось?

— Дуже жаль, — замислено промовила Інеса. — Адже ті, хто служить інквізиції, рятують багато душ, зокрема й свої власні. Я, наприклад, пам’ятаю, — додала вона, і священик здригнувся, почувши це, — як вони врятували душу моєї сестри і врятували б мою теж, якби я не виявилася… як би це сказати… з меншими… з меншими забобонами. Крім того, служителі інквізиції одержують частку майна клятих єретиків і таким чином багатіють і дістають можливість просуватися далі по службі.

— Усе це так, Інесо. Така нагода випадає один раз у житті, особливо для такої людини, як я. Адже я ненавиджу єретиків. Але що теревенити, коли цей клятий безпутний маркіз… — Священик спохватився й замовк.

Інеса глянула на нього.

— Отче мій, — сказала вона, — якби я змогла знайти для вас ці сто золотих дублонів, чи змогли б ви зробити дещо й для мене?

Хитре лице священика пожвавішало:

— Я готовий на все, дочко моя.

— Навіть якби це посварило вас з маркізом?

— Якщо я буду секретарем інквізиції Севільї, в нього буде більше підстав боятися мене, ніж мені його. А він має мене боятися! — В голосі священика бриніла ненависть.

— Тоді послухайте мене, святий отче. Я ще не сповідалась, — я, наприклад, ще не сказала вам, що теж ненавиджу маркіза. Причини для цього в мене є, та ви, напевно, самі знаєте. Але пам’ятайте: якщо ви зрадите мене, ви ніколи не побачите сто золотих дублонів і секретарем в Севільї призначать якогось іншого священика. Крім того, з вами може статися й дещо гірше.

— Продовжуй, дочко моя, — солодким голосом мовив священик, — хіба ми не в сповідальні чи принаймні не поряд з нею?

Інеса виклала отцю Енріке весь план змови, — вона розраховувала на його жадібність. Вона смертельно ненавиділа священика і знала йому ціну. Єдине, що вона приховала від нього, це звідки візьмуться гроші.

— Не таке вже це важке діло, — промовив отець Енріке, коли Інеса закінчила. — Коли чоловік і жінка, неодружені, приходять до мене для того, щоб повінчатися, я вінчаю їх, а коли надягнуто обручку й обряд виконано, вони одружені, поки смерть чи папа римський не роз’єднає їх.

— А якщо чоловік під час шлюбного обряду вважає, що одружується з іншою жінкою?

Отець Енріке знизав плечима.

— Він не повинен знати, з ким одружується. Це його справа, а не моя і не церкви. Імена не повинні вимовлятися занадто голосно, дочко моя.

— Але ви дасте мені посвідчення про шлюб, в якому імена будуть записані чітко?

— Звичайно. Я віддам тобі чи кому завгодно, — чому мені цього не зробити, — зрозуміло, коли я буду впевнений, що заплатять.

Інеса розтулила кулак і показала десять дублонів, що лежали на її долоні.

— Візьміть їх, отче, — запропонувала вона, — вони зверх запропонованої суми. Там, звідки беруться ці гроші, є ще дублони. Двадцять дублонів ви одержите перед вінчанням, а вісімдесят — у Севільї, коли я одержу шлюбне посвідчення.

Священик згріб монети і сховав у кишеню, примовляючи:

— Я довіряю тобі, Інесо.

— Звичайно, — відповіла Інеса, виходячи, — тепер ми повинні довіряти одне одному: ви одержали гроші й ми обоє встромили голову в один зашморг. Завтра, отче, будьте тут у цей же час на випадок, якщо мені знову доведеться сповідуватися, бо, на жаль, ми живемо в грішному світі, адже ви про це добре знаєте.

Розділ XVII ЗМОВА

Наступного ранку, відразу після того, як Маргарет та Бетті поснідали, з’явилась Інеса. Як і минулого разу, замкнула за собою двері.

— Сеньйори, — спокійно сказала вона, — я вже владнала ту невеличку справу, про яку ми вчора домовлялися, чи принаймні підготувала перший акт п’єси. Від вас залежить добра гра далі. А зараз мене послали переказати вам, що благородний маркіз Морелла просить дозволу протягом години бачити вас, донно Маргарет. Тож гайнувати часу не можна.

— Розкажіть нам, що ви встигли зробити, Інесо, — попросила Маргарет.

— Я бачила вашого шановного батька, донно Маргарет. І ось свідчення, яке ви, прочитавши, краще знищіть.

Інеса подала Маргарет аркуш паперу, на якому рукою її батька по-англійськи було написано:

“Люба донько, жінка, яка вручить тобі цього листа і якій, я гадаю, можна довіряти, домовилась зі мною про план дій. Я схвалюю його, хоча ризик великий. Твоя кузина хоробра дівчина, але зрозумійте, що я не спонукаю її на цей небезпечний вчинок. Вона має сама вирішити. Я лише обіцяю, що, коли вона залишиться жива, а ми врятуємось, я ніколи не забуду того, що вона зробила. Жінка принесе мені твою відповідь. Хай буде з вами бог. Прощавайте.

Д. К.”

Маргарет прочитала листа спочатку про себе, а потім уголос для Бетті і після цього порвала його на дрібнюсінькі шматочки й викинула у вікно.

— А тепер розповідайте, — звернулася вона до Інеси.

Та повідомила їй усе.

— Ви можете довіритися священикові? — спитала Маргарет, коли Інеса закінчила.

— Він страшний мерзотник, я це добре знаю, і все-таки гадаю, що можна, — відповіла Інеса. — Але все це тільки доти, поки капуста буде перед віслюковим носом. Окрім того, він припустився помилки, бо заздалегідь узяв частину грошей. Але перш ніж говорити далі, я хочу запитати: чи готова ця дама продовжувати гру? — І вона показала на Бетті.

— Так, я граю, — відповіла Бетті, коли зрозуміла, про що йде мова, — я не відмовлюсь од свого слова. Ставка надто велика. Мені загрожує велика небезпека, але, — неквапом додала вона, стуливши губи, — я повинна помститись. Адже я не з іспанської глини, як дехто, з кого можна ліпити що завгодно, — і вона подивилася на скромну Інесу. — Проте й маркізові буде не солодко.

Коли Інеса з’ясувала для себе смисл сказаного, вона захоплено звела свої лагідні очі й пригадала іспанську приказку про сатану, що зустрівся з Вельзевулом на вузькій стежці.

Після того як усі подробиці змови були остаточно обговорені, хоч і без схвалення Маргарет, яка хвилювалася за долю Бетті, Інеса, як жінка винахідлива та досвідчена, почала інструктувати їх щодо найрізноманітніших практичних хитрощів, за допомогою яких можна було посилити схожість обох кузин. Вона пообіцяла їм фарбу для волосся та відповідний одяг.

— У цьому мало глузду, — мовила Бетті, поглянувши на себе та на Маргарет. — Навіть якщо ми змінимо зовнішність, хіба можна молоде теля видати за молодого оленя, хоча вони й виросли в одному лузі! Але ви все-таки принесіть це, я зроблю все, що зможу. Я гадаю, що густа вуаль та мовчанка допоможуть мені значно більше, ніж будь-яка фарба. До речі, ще треба довге плаття, яке приховувало б мої ноги.

— Звичайно, у вас чудові ноги, — ввічливо зауважила Інеса, а подумки додала: “Вони донесуть вас туди, куди ви хочете дійти”.

Потім Інеса звернулася до Маргарет і згадала, що маркіз хоче її бачити й чекає відповіді.

— Я не хочу з ним зустрічатися віч-на-віч, — рішуче заявила Маргарет.

— Це незручно, — заперечила Інеса. — Наскільки я розумію, він збирається вам сказати щось таке, що, на його думку, не слід чути іншим, особливо цій сеньйорі. — Інеса кивнула в бік Бетті.

— Я не хочу з ним зустрічатися віч-на-віч! — повторила Маргарет.

— Але, коли ви хочете, щоб усе було так, як ми домовилися, ви повинні його прийняти, донно Маргарет, і дати йому ту відповідь, на яку він чекає. Та, я гадаю, це можна влаштувати. Внизу є великий двір. Поки ви з маркізом розмовлятимете в одному кінці двору, ми з сеньйорою Бетті зможемо прогулюватися в іншому, де нічого не буде чути. До того ж сеньйорі Бетті треба вивчати іспанську мову, і це буде прекрасною нагодою розпочати наші уроки.

— Але що я маю сказати йому? — схвильовано спитала Маргарет,

— Я гадаю, — продовжувала Інеса, — що ви повинні наслідувати приклад напрочуд гарного актора, сеньйора Пітера, і зіграти свою роль так само добре, як зіграв її він, а то й краще, якщо зумієте.

— Моя роль буде абсолютно інша, — мовила Маргарет, спохмурнівши при цій згадці.

Делікатна Інеса усміхнено зауважила:

— Звичайно, ви можете вдавати ревниву, адже це так природно для нас, жінок, можете поступово піддаватися й нарешті укласти угоду.

— Яку угоду я маю вкладати?

— Я думаю, що ви повинні поставити умову, що вас таємно повінчає християнський священик І папери, підписані цим священиком, передадуть архієпископу Севільї та їх величностям королю Фердинанду та королеві Ізабеллі. Крім того, ви, звичайно, повинні обумовити, що сеньйор Брум, ваш батько — сеньйор Кастелл, ваша кузина Бетті безпечно виїдуть із Гранади до вашого вінчання. Ви повинні бачити з вашого вікна, як вони виїжджають Із воріт. А ви заприсягнетесь, що згодні, аби того ж вечора священик здійснив обряд і оголосив вас дружиною маркіза Морелла. До того часу ви будете далеко, а після того, як обряд здійсниться, я одержу від священика документи й поїду за вами, надавши можливість сеньйорі Бетті зіграти свою роль якомога краще.

Маргарет вагалася. їй здавалося, що план дуже складний і небезпечний. Але поки вона розмірковувала, у двері постукали.

— Це нагадування мені. Морелла чекає на вашу відповідь, — заквапилась Інеса. — Ну, то що робитимемо? Пам’ятайте, що іншої можливості для вас і для всіх врятуватися з цього міста немає. В усякому разі я її не бачу.

— Я згодна, — поквапливо промовила Маргарет, — і нехай нам допоможе бог, бо ми потребуємо його допомоги.

— А ви, сеньйоро Бетті?

— О, я вже давно вирішила. Ми можемо лише провалитись, але й тоді нам не буде гірше, ніж зараз.

— Гаразд. Але грайте свої ролі як слід. Це буде не так уже й важко, бо священик не небезпечний, а маркіз ніколи не запідозрить такого виверту. Призначайте весілля через тиждень, бо мені треба багато що продумати й приготувати. — З цими словами Інеса вийшла.

Через півгодини Маргарет сиділа під прохолодним склепінням галереї мармурового палацу, Морелла був поруч, а з іншого боку дзюркотливого фонтана, на певній відстані від них, прогулювались Бетті та Інеса.

— Ви посилали по мене, маркізе, — почала Маргарет, — і я, як ваша полонянка, повинна була прийти. Що вам треба від мене?

— Донно Маргарет, — відповів він серйозно, — хіба ви не здогадуєтесь? Ну що ж, я скажу вам, аби ви не зрозуміли мене неправильно. Передусім я хочу просити у вас вибачення, як уже робив не раз, за ті злочини, на які спонукало мене кохання до вас. Ще зовсім недавно я добре знав, що мені ні на що сподіватися. Сьогодні я плекаю надію, що дещо перемінилося.

— Чому, маркізе?

— Цими днями ви бачили отой садок. У ньому гуляли чоловік і жінка. Ось ота жінка, — і він кивнув у бік Інеси. — Чи повинен я продовжувати?

— Ні, не треба, — глухо відповіла Маргарет і затулила обличчя руками. — Хто ця жінка? — І вона в свою чергу подивилася в бік Інеси.

— Навіщо вам це знати? Ну що ж, гаразд, коли ви хочете, я вам скажу. Вона іспанка, гарного походження, разом з сестрою її схопили маври. Один священик, якого зацікавила сестра, звернув мою увагу на Інесу, і я викупив її. Батьки її померли, їй нікуди було подітися, і вона залишилася жити в моєму домі. Ви не повинні надто суворо засуджувати мене, тут це звичне діло. До того ж вона була мені дуже потрібна, бо розумна, завдяки їй я багато про що довідався. Проте останнім часом їй остогидло таке життя, і вона хоче дістати свободу, яку я обіцяв повернути їй як винагороду за деякі послуги, і виїхати з Гранади.

— Скажіть, маркізе, а те, що вона виходжувала мого нареченого, теж було однією з послуг?

Морелла знизав плечима:

— Думайте як завгодно, сеньйоро. Звичайно, я вибачив їй цю нескромність, оскільки це, врешті-решт, розкрило вам правду про людину, заради якої ви зазнали так багато випробувань. Скажіть, Маргарет, тепер, коли ви знаєте, що являє собою ця людина, ви все-таки залишитесь вірні їй?

Маргарет підвелась і ступила кілька кроків по галереї, потім повернулася й запитала:

— А ви кращі цієї пропащої людини?

— Гадаю, що так, Маргарет. Адже відтоді, коли я познайомився з вами, я став іншою людиною; все давнє залишилося позаду, я грішу задля вас, а не проти вас. Благаю, вислухайте мене. Я викрав вас, то правда, але я не завдавав і не завдам вам ніякої шкоди. Задля вас я пощадив вашого батька, хоча мені досить було подати знак, аби прибрати його з мого шляху. Я допустив, щоб він утік із тюрми, але я знаю місце, де він переховується в євреїв Гранади й почуває себе в безпеці. Я повернув до життя Пітера Брума, хоча будь-якої хвилини міг допустити його смерть. І все це заради того, аби потім мене не мучила совість при думці, що тільки моє кохання до вас було причиною його смерті. Але тепер ви переконалися в його зраді й усе-таки відмовляєте мені? Подивіться на мене, — Морелла підвівся на весь зріст, — і скажіть, невже я той мужчина, якого жінці соромно мати за свого чоловіка? Не забувайте, що я можу багато що запропонувати вам тут, в Іспанії: ви станете однією з найвельможніших дам країни, а в майбутньому, — додав багатозначно він, — може, й більше. Насувається війна, Маргарет, це місто та всі багаті землі перейдуть до рук Іспанії, і після цього я буду тут губернатором, майже королем.

— А коли я відмовлюся? — поцікавилася Маргарет.

— Тоді, суворо відповів Морелла, — ви залишитесь тут, і ваш брехливий коханий і ваш батько залишаться тут, аби відчули весь тягар війни разом з тисячами інших християнських бранців, які знемагають у темницях Альгамбри. Моя місія закінчиться, і я поїду звідси, щоб зайняти своє місце в бою серед грандів Іспанії як один із перших воєначальників їх католицьких величностей. Але я не хочу вас залякувати, я хочу знайти шлях до вашого серця, тому що я прагну вашого кохання та вашої дружби на все життя і, якщо це в моїх силах, не хочу завдавати шкоди ні вам, ні вашим близьким.

— Ви не хочете завдавати їм шкоди? Але тоді, коли я погоджусь, ви відпустите їх усіх? Я маю на увазі мого батька, сеньйора Брума та мою кузину Бетті. Адже це її, а не мене ви повинні були б просити залишитися з вами як дружині, якби ви були чесною людиною, за кого ви себе видаєте.

— От цього я не можу зробити! — спалахнув Морелла. — Бачить бог, я не хотів їй чинити зло. Я тільки скористався нею, щоб бути ближче до вас і знати все. Маю зізнатися, що я дещо помилився в ній.

— Хіба тут, в Іспанії, маркізе, не зустрічаються чесні дівчата?

— Зрідка, дуже зрідка, донно Маргарет. Але я помилився в Бетті, сприйнявши її як просту служницю, і я ладний зробити все, щоб виправити це.

— Усе, за винятком того, на що має право претендувати дівчина, яку ви просили стати вашою дружиною. В нас у Англії вона могла б вимагати від вас виконання вашої обіцянки або затаврувала б вас ганьбою. Але ви не відповіли на моє запитання. Чи будуть вони вільні?

— Як вітер… Особливо сеньйора Бетті, з легкою усмішкою додав Морелла. — Чесно кажучи, в. її очах є щось страхітливе для мене. Мені здається, вона дуже злопам’ятна. Рівно через годину після нашого весілля ви визирнете з вікна і побачите їх усіх. їх відправлять під вартою туди, куди вони побажають.

— Ні, заперечила Маргарет, — на це я не погоджуюсь. Я хочу спочатку бачити їх від’їзд, а потому вже заплачу за їхній викуп, повінчавшись з вами. Але не раніше, ніж зайде сонце.

— Отже, ви згодні? — швидко запитав Морелла.

— Здається, я повинна це зробити, маркізе. Мій коханий обманув мене. Вже більш як місяць я полонянка у вашому палаці, про який, наскільки мені відомо, ширяться негарні чутки. Крім того, коли я відмовлюсь, то ви обіцяли, що всіх нас кинуть до в’язниці, потім продадуть як рабів. Або ж ми помремо бранцями маврів. Маркізе, доля і ви не залишили мені іншого вибору. Через тиждень цього ж дня я вийду за вас заміж, але не звинувачуйте мене, якщо ви побачите мене іншою, ніж уявляєте, так само як ви побачили іншою мою кузину, котру ви обдурили. А до того часу я вимагаю, щоб ви не турбували мене. Якщо вам треба буде домовитися про щось чи переказати якесь доручення, нехай уже ця жінка Інеса буде вашим посланцем. Адже про неї я знаю тільки найгірше.

— Я коритимусь вам у всьому, донно Маргарет, — покірно відповів Морелла. — Може, ви хочете побачити свого батька чи… — він зупинився.

— Нікого з них. Я напишу їм і надішлю через Інесу листи. Навіщо мені бачити їх? — схвильовано додала вона. — Адже з минулим, коли я була вільна та щаслива, покінчено назавжди, і незабаром я стану дружиною благородного маркіза Морелла, одного з найвельможніших грандів Іспанії, який обманув бідну дівчину брехливими обіцянками одружитися, а також скористався її закоханістю та безрозсудністю для того, щоб украсти мене з дому. Мілорде, я прощаюся з вами на тиждень. — Промовивши це, вона пройшла по галереї до фонтана й голосно гукнула Бетті, наказавши їй супроводити себе до кімнати.

Тиждень, який виторгувала Маргарет, минув. Усе було готове. Інеса показала Морелла листи його нареченої до батька й до Пітера Брума та їхні відповіді, схвильовані й благальні. Та були й інші відповіді, про які Морелла і не підозрював.

Настав нарешті день, коли на подвір’ї напоготові стояли гарні коні, там же юрмилася охорона. Кастелл і Пітер, перевдягнуті в мавританський одяг, очікували під вартою в одній із кімнат неподалік. Бетті, теж одягнута як мавританка, під густою вуаллю, стояла перед маркізом, до якого привела її Інеса.

— Я прийшла повідомити вам, — промовила вона, — що через три години після того, як сяде сонце і ми проїдемо під вікном моєї кузини та хазяйки, вона буде готова стати вашою дружиною. Але якщо ви потурбуєте її до того, вона ніколи вже не буде вашою дружиною.

— Я скоряюсь, — відповів Морелла. — Сеньйоро Бетті, я перед вами вибачаюсь і сподіваюсь, що ви візьмете від мене цей подарунок на знак того, що ви вибачили мені.

З низьким поклоном він вручив їй чудове намисто з перлів.

— Я візьму його, — гірко всміхнулася Бетті. — Може, воно згодиться мені для повернення в Англію. Та вибачити вам, маркізе Морелла, я не можу. І попереджаю, що в мене до вас рахунок, який я ще виставлю. Поки що перемога на вашому боці, але бог на небесах веде рахунок людської жорстокості й тим чи тим чином завжди вимагає розплати. Тепер я піду попрощатися з моєю кузиною Маргарет, а з вами я не прощаюсь, бо сподіваюся ще зустрітись.

Схлипуючи, вона опустила вуаль, яку злегка піднімала під час розмови, і вийшла разом з Інесою. їй вона прошепотіла:

— Він не захоче ще раз прощатися з Бетті Дін.

Вони ввійшли до кімнати Маргарет і замкнули за собою двері. Маргарет сиділа на низькій канапі. Поруч, сяючи сріблом і коштовним камінням, лежали її весільна фата і плаття.

— Швидше, — звернулася Інеса до Бетті.

Та зняла свій мавританський одяг та довгу вуаль, що оповивала її голову. Впадав у вічі колір її волосся, який геть перемінився — із золотавого він став темно-каштановим. Очі Бетті, обведені фарбою, теж видавалися вже не блакитними, а чорними, як у Маргарет. І, що найдивовижніше, на правому боці її підборіддя та позаду на шиї з’явилися родимки, точнісінько такі самі, як у Маргарет. Коротше кажучи, оскільки статурою вони були схожі — хіба що Бетті трішки повніша, — відрізнити їх навіть без вуалі було надзвичайно важко. Щодо зміни зовнішності Інеса була майстриня, а тут вона особливо постаралась.

Маргарет вдягнула на себе біле плаття й густу чадру, яка зовсім ховала її обличчя, а Бетті з допомогою Інеси вдяглася в чудове весільне вбрання, прикрашене коштовним камінням, що Морелла подарував з такої нагоди, сховала під вуаллю, всипаною перлами, своє перефарбоване волосся. Через десять хвилин усе було готове. Бетті встигла сховати під платтям кинджал, і дві змінені жінки розглядали одна одну.

— Час іти, — промовила Інеса.

Тоді Маргарет несподівано дала волю своїм почуттям:

— Мені не подобається цей замір! Ніколи не подобався! Коли Морелла про все довідається, гнів його буде жахливий, він уб’є Бетті. Я шкодую, що погодилася.

— Тепер надто пізно шкодувати, сеньйоро, — зауважила Інеса.

— А не можна зробити так, щоб Бетті теж виїхала? — розпачливо запитала Маргарет.

— Можна спробувати, — відповіла Інеса, — перед шлюбом, згідно з давнім звичаєм, я піднесу два келихи вина нареченому та нареченій. У келих маркіза буде дещо підмішане, бо він не повинен сьогодні ввечері надто тверезо бачити, що відбувається. Я можу приготувати це вино міцніше, так, щоб через півгодини він взагалі не знав, одружений він чи ні. І тоді Бетті, можливо, зможе втекти разом зі мною, потім приєднатися до вас. Але це дуже ризиковано, і якщо наш намір розкриють, то справа, напевно, не обійдеться без крові.

Тут втрутилась Бетті:

— Рятуй себе, кузино. Якщо чиясь кров має пролитися, то все одно нічого не вдієш. У всякому разі, не тобі доведеться розплутувати цю справу. Я не збираюся тікати від цієї людини, швидше вона утече від мене. Я маю чудовий вигляд у твоєму прекрасному платті, і я маю намір довго носити його. А тепер ідіть, ідіть швидше, поки ніхто не прийшов кликати мене. Щодо мене не журіться — я лягаю в ліжко, яке сама собі приготувала, а коли справа дійде до найгіршого, в моїй кишені є гроші чи те, що їх замінить, І тоді ми зустрінемося в Англії. Перекажи мою любов та повагу майстрові Пітеру і твоєму батькові, якщо я їх більше не побачу, скажи їм, аби добром згадували Бетті Дін, яка завдала їм стільки горя.

Вона обняла Маргарет своїми міцними руками, кілька разів поцілувала і виштовхнула з кімнати.

Проте, коли вони вийшли, бідолашна Бетті сіла й поплакала, поки не згадала, що сльози можуть змити з обличчя фарбу. Тоді вона витерла очі, підійшла до вікна і стала чекати.

Через деякий час вона побачила шістьох маврів, які їхали верхи по дорозі до укріплених воріт. Слідом за ними на чудових конях виїхали двоє чоловіків та жінка, також у мавританському одязі. їх супроводжувало шестеро вершників. Кавалькада проїхала крізь ворота і почала підніматися по схилу пагорба. На вершині вершниця зупинилася й помахала хусточкою. Бетті відповіла на це привітання, а через хвильку вершники зникли. Бетті залишилася сама.

Ніколи ще їй не доводилося проводити такий прикрий вечір. Години через дві, коли вона стояла біля вікна, то побачила мавританську охорону, що поверталася, й зрозуміла, що все гаразд, що тепер Маргарет, її коханий та її батько безпечно розпочали свою подорож. Отже, вона недаремно ризикувала своїм життям.

Розділ XVIII СВЯТА ЕРМАНДАДА84

Довгими коридорами, через величезні пишні зали, через прохолодні мармурові дворики пролягав шлях Інеси та Маргарет. Це було схоже на сон. Вони пройшли через кімнату, в якій жінки байдикували чи працювали над гобеленами і з цікавістю розглядали їх. Маргарет почула, як одна з них промовила:

— Чому кузина донни Маргарет залишає її?

У відповідь:

— Бо вона сама закохана в маркіза і не в силах залишатися тут.

— Ну й дурна, — зауважила перша жінка. — Вона вродлива, і їй треба тільки вичекати кілька тижнів.

Вони пройшли повз прочинені двері, які вели в особисті покої Морелла. Він сам стояв на порозі й спостерігав, як вони виходили. Коли Інеса та Маргарет порівнялися з ним, здавалося, якийсь сумнів охопив маркіза, бо він уважно подивився і ступив крок уперед. Але потім, очевидно, передумав чи згадав гострий язичок Бетті, зупинився й одвернувся. Небезпека минула.

їх ніхто не зачіпав, і врешті-решт вони дісталися до подвір’я, де на них чекала охорона та коні. Тут же, в склепінчастому проході під аркою, стояли Кастелл і Пітер. Кастелл привітався з Маргарет і поцілував її крізь вуаль. А Пітер, який не бачив її зблизька вже багато місяців, з того дня, як він поїхав у Дедхем, не зводив з неї очей. Він мав намір доторкнутися до неї, щоб з’ясувати, чи справді це Маргарет. Інеса, здогадавшись про його наміри й розуміючи, що він може всіх виказати, з довгою шпилькою для вуалі в руці, вдаючи, що падає, наштовхнулась на нього, штрикнула в його руку шпилькою й пробурмотіла: “Дурень”. Пітер чортихнувся і відскочив назад, охорона засміялася, а Інеса почала розсипатися у вибаченнях.

Кастелл допоміг Маргарет сісти в сідло, потім сів сам, його приклад наслідував Пітер, потираючи вколоту руку. Він не насмілювався дивитися в бік Маргарет. Інеса на прощання потисла Маргарет руку, немовби була рівня щодо її становища, і мовила кілька лагідних слів, найпоширеніших у іспанських жінок. Іспанський офіцер із охорони, що вартував палац Морелла, підійшов і всіх перерахував:

— Двоє чоловіків і одна жінка. Все правильно, тільки я не бачу жіночого обличчя.

Ще мить — і він, напевне, наказав би Маргарет підняти вуаль, але Інеса гукнула до нього, що в присутності маврів це робити непристойно. Офіцер кивнув і наказав рушати.

Вони проїхали під палацовою аркою, виїхали на дорогу і невдовзі опинилися під великими воротами. Сторожа почала розпитувати ескорт і розглядати їх. Це тривало доти, поки Кастелл не сунув декілька монет, і сторожа пропустила подорожніх, зауваживши на прощання, що вони щасливі християни, якщо живими залишають Гранаду. Такими вони себе й почували.

На вершині пагорба Маргарет обернулася й махнула хусточкою, придивляючись до високого вікна, яке вона так добре знала. У відповідь там теж махнули хусточкою, і Маргарет з думкою про самотню Бетті, яка дивиться їм услід і чекає кінця своєї відчайдушної авантюри, поїхала далі. Вуаль приховувала сльози, що котилися з її очей. Близько години вони їхали, зрідка перемовляючись одне з одним, поки не опинилися на перехресті двох шляхів, один з яких вів у Малагу, другий у Севілью.

Тут ескорт зупинився. Старший заявив, що їм наказано супроводжувати їх до цього місця, й запитав, куди вони поїдуть далі. Кастелл відповів, що вони триматимуть шлях на Малагу. На це старший зауважив, що вони мудро роблять, бо на цьому шляху вони менше ризикують натрапити на банди мародерів та злодіїв, які називають себе християнськими солдатами і вбивають чи грабують усіх подорожніх, котрі потрапляють у їхні руки. Кастелл запропонував старшому подарунок, той узяв його набундючено, неначе робив велику послугу, і після поклонів та прощальних слів ескорт вирушив назад.

Троє подорожніх поїхали шляхом на Малагу, але, як тільки переконалися, що їх ніхто не бачить, вони звернули і виїхали на шлях, що вів до Севільї. Нарешті-бо вони залишилися самі! Зупинивши коней під стіною будинку, спаленого під час якогось нападу християн, вони вперше могли вільно поговорити. Що це була за хвилина!

Пітер повернув свого коня до Маргарет.

— Скажи, кохана, це справді ти?

Але Маргарет, не звертаючи на нього ніякої уваги, нахилилася до батька, обхопила руками його шию і почала цілувати його крізь вуаль, дякуючи богові, що вони дожили до цієї зустрічі. Пітер теж спробував поцілувати її, але Маргарет торкнула свого коня, і Пітер мало не вилетів із сідла.

— Будь обережніший, Пітере, — кинула вона йому, — а то твоя любов до поцілунків доведе тебе до нових неприємностей.

Зрозумівши, що вона має на увазі, Пітер почервонів і почав детально пояснювати їй усе.

— Досить, — перервала вона, — досить. Я знаю все, бо сама бачила вас.

Вона полагіднішала, ніжно привіталася з ним і подала йому руку для поцілунку.

— Нам треба поспішати, — спохватився Кастелл, — адже ще треба проїхати двадцять миль, поки ми доберемося до заїжджого двора, де Ізраель підготував нам нічліг. Ми розмовлятимемо дорогою.

Господар заїжджого двора, напівіспанець, чекав на них. Він уже одержав листа від Ізраеля, з яким у нього зв’язки. Господар надав подорожнім дві досить бідно вмебльовані кімнати, зате запропонував гарну вечерю та вино, відвів у конюшню коней і засипав їм ячменю. Після цього він побажав подорожнім на добраніч, застеріг, щоб вони нічого не боялися, бо він і його люди стерегтимуть і на випадок чого попередять про небезпеку.

Однак заснули вони не відразу. їм так багато треба було сказати один одному, особливо Пітерові та Маргарет. Вони були такі щасливі, що їм пощастило врятуватися! Та їхню радість, немовби похоронний дзвін на веселому бенкеті, затьмарювала думка про Бетті та її фатальне весілля, в якому вона, напевно, вже зіграла роль. Врешті-решт, Маргарет упала на коліна і почала молитися святим, аби вони захистили її кузину від страшної напасті, на яку вона пішла задля них. Пітер теж приєднався до її молитви. Після цього вони міцно обнялися, а потім усі пішли спати — Кастелл з дочкою в одну кімнату, Пітер — в іншу.

За півгодини до світанку Пітер уже був на ногах, аби доглянути коней. Маргарет і Кастелл поснідали й почали лаштуватися в дорогу, спаковуючи харчі, які їм приготував господар. Пітер теж перехопив трішки м’яса та вина, і як тільки благословилося на світ, розрахувався з господарем, узяв у нього листи до власників інших заїжджих дворів, де вони мали зупинятися, і вони вирушили шляхом на Севілью, дуже задоволені, що їх, очевидно, ніхто не переслідує.

Цілий день, зупиняючись тільки для того, щоб перепочити самим і дати перепочинок коням, Маргарет, її батько та Пітер їхали без будь-яких пригод плодючою рівниною, зрошуваною кількома річками, через які вони переправлялися вбрід чи містками. Надвечір дістались до Осуни. Це старовинне місто розташоване на високому пагорбі, й наші подорожні побачили його здалеку. Було вже темно, і це дало змогу втікачам проїхати так, що ніхто не звернув уваги на їхній мавританський одяг.

Нарешті вони дісталися до заїжджого двору, який їм рекомендували. Господар здивовано поглянув на їхній одяг, але, зметикувавши, що в подорожніх багато грошей, прийняв їх гарно, і їм пощастило одержати кімнати.

В Осуні Кастелл збирався купити іспанський одяг, але виявилося, що вони потрапили в свята, і всі лавки були зачинені. Однак чекати до ранку втікачі не хотіли — вони мали намір доїхати до Севільї надвечір наступного дня, сподіваючись, що під прикриттям темряви їм пощастить пробратися на борт “Маргарет”. Вони знали, що капітана попередили про передбачуване відплиття, і він чекав на них. Із Осуни вони мали виїхати до світанку. Таким чином, як виявилося згодом, на лихо, вони не мали можливості зняти з себе мавританський одяг і поміняти його на християнський.

Маргарет, Пітер і Кастелл сподівалися, що в Осуні до них приєднається Інеса — вона обіцяла це, — і розповість їм про все, що сталося після їхнього від’їзду з Гранади. Та Інеси не було. Втішаючи себе тим, що, як би не поспішала Інеса, їй було важко наздогнати їх, бо вони виїхали на кілька годин раніше, втікачі залишили Осуну затемна, коли всі ще спали.

Проїхавши декілька миль рівниною, вони виїхали через оливковий гай до пагорбів, де росли коркові дерева, й зупинилися, щоб переснідати самим і погодувати коней. Якраз тієї хвилини, коли вони збиралися їхати далі, Пітер побачив групу вершників, зовні досить загрозливу, що скакала з явною метою відрізати їх од шляху.

— Бандити! — коротко мовив Пітер. — Уперед!

Вони пустили коней галопом і промчали перед бандитами раніше, ніж останні встигли виїхати на шлях. Розбійники щось кричали, вслід полетіло кілька стріл, уся банда кинулась у погоню. Пітер, Кастелл і Маргарет скакали вниз схилом пагорба до видолинка, що відділяв їх од іншого пасма пагорбів, теж укритих корковими деревами. Це був болотистий видолинок завширшки приблизно в три милі. Пітер надіявся, що бандити відмовляться від погоні чи йому з його супутниками пощастить сховатися від переслідувачів серед дерев. Але, коли мета була вже так близько, Пітер з жахом побачив просто попереду на шляху іншу таку ж саму розбійного вигляду групу людей. їх було чоловік дванадцять.

— Пастка! — вигукнув Пітер. — Ми повинні прорватися, в цьому наш єдиний порятунок. — Він пришпорив коня й видобув меча.

Вибравши місце, де лінія супротивників була слабкіша, Пітер досить легко пробився, та в цю ж мить він почув позаду себе крик Маргарет. Повернувши коня, він побачив Маргарет і Кастелла в руках бандитів. Ці негідники тримали Маргарет, а один з них намагався зірвати з її обличчя вуаль. З лютим вигуком Пітер кинувся до нього й завдав такої сили удар, що меч розітнув шолом та череп бандита, і той звалився мертвий, затиснувши в руці вуаль Маргарет.

П’ять чи шість чоловік кинулися до Пітера, і, хоча йому вдалося поранити ще одного супротивника, вони стягли його з коня. Пітер упав горілиць, і бандити навалилися на нього, аби прикінчити, поки він не підвівся. їхні мечі й ножі вже були занесені, а Пітер прощався з життям, коли раптом він почув голос, який наказав зупинитись і зв’язати йому руки. Це зробили швидко, І Пітер підвівся з землі. Він побачив перед собою не маркіза Морелла, як сподівався, а чоловіка, вдягнутого в гарні обладунки під грубим плащем, очевидно, офіцера.

— Як ти, мавре, наважився вбити солдата Святої ермандади в серці королівських володінь? — запитав він, показуючи на вбитого.

— Я не мавр, — заперечив Пітер поганою іспанською мовою, — я християнин, який утік із Гранади. Я зарубав цього чоловіка тому, що він мав намір образити мою наречену. Ви самі на моєму місці вчинили б так само, сеньйоре. Я не знав, що це солдат ермандади, я гадав, що він просто бандит, яких тут у горах немало.

Ця відповідь, у всякому разі настільки, наскільки той зрозумів її, сподобалась офіцерові. Але перш ніж він устиг щось сказати, втрутився Кастелл:

— Пане офіцер, цей сеньйор — англієць і погано говорить по-іспанськи…

— Зате він добре володіє мечем, — перервав його офіцер, поглянувши на розрубаний шолом та голову мертвого солдата.

— Так, пане, він людина вашого фаху і, як засвідчує шрам на його обличчі, брав участь у багатьох війнах. Він каже правду. Ми християнські бранці, які втекли з Гранади, і їдемо в Севілью разом з моєю дочкою, якій, сподіваюсь, ви не зробите зле, аби просити захисту в їх милостивих величностей і знайти можливість виїхати до Англії.

— Ви не схожі на англійця, — зауважив офіцер, — ви скидаєтесь на марана.

— Я купець із Лондона, моє ім’я Кастелл. Воно добре відоме у Севільї, та й повсюди в цій країні, бо тут у мене великі діла, і, якщо тільки я зможу побачити вашого короля, він сам це підтвердить. Нехай вас не турбує наш одяг — ми повинні були вдягнутися так, аби врятуватись із Гранади. І я благаю вас відпустити нас до Севільї.

— Сеньйоре Кастелл, — відповів офіцер, — я капітан Ар-рано Пуебло. Оскільки ви не зупинилися, коли ми вимагали цього, і вбили одного з моїх найкращих солдатів, ви, звичайно, поїдете в Севілью, але не самі, а зі мною. Ви мої бранці, але не бійтеся цього. Ніякого насильства щодо вас чи щодо вашої дами не буде допущено. Ви за все скоєне повинні тримати відповідь перед королівським судом, і там ви все розповісте, чи то буде правда, чи брехня.

У Пітера та Кастелла відібрали їхні мечі, їм усім дозволили сісти на своїх коней, і вони вирушили шляхом на Севілью.

— Врешті-решт, — прошепотіла Пітерові Маргарет, — нам більше нічого боятися бандитів.

— Так-то так, — зітхнув Пітер, — але я сподівався, що сьогодні ми ночуватимемо на борту “Маргарет” тоді, як вона йтиме вниз річкою, до відкритого моря, а не в Іспанській в’язниці. Ну й доля! Вдруге я через тебе вбиваю людину і вся історія починається спочатку. От не щастить.

— Могло бути ще гірше, — відповіла Маргарет, пригадуючи грубі руки вбитого солдата.

Усю решту дня вони їхали під пекучим сонцем у напрямі Севільї, над якою на декілька сот футів височіла вежа Жіральда. Колись вона була мінаретом мавританської мечеті. Врешті-решт, надвечір, подорожні опинилися в східному передмісті цього величезного міста, минули його, в’їхали у великі ворота й почали пробиратися звивистими вуличками.

— Куди ми їдемо, капітане Аррано? — поцікавився Кастелл.

— У в’язницю Святої ермандади, де ви чекатимете суду за вбивство одного з її солдатів, — відповів офіцер.

— Я вже молю бога, щоб ми швидше туди потрапили, — зауважив Пітер, позираючи на Маргарет, яка від утоми похитувалась у сідлі, як квітка на вітрі.

— Я теж, — пробурмотів Кастелл, роззираючись по боках на похмурі обличчя перехожих, котрі, довідавшись, що полонені вбили іспанського солдата, і приймаючи їх за маврів, цілими юрбами супроводжували їх, вигукуючи погрози.

Коли вони перетнули якийсь майдан, священик у натовпі вигукнув: “Убийте їх!” — і юрба кинулася стягувати їх з коней. Солдати ледве стримали її.

Тоді натовп став жбурляти на них багнюку, і невдовзі білий одяг подорожніх покрився плямами. Якийсь хлопець кинув каменюку і вцілив Маргарет у руку, вона зойкнула, випустила повіддя. Цього було досить для запального Пітера — перш ніж встигли втрутитися солдати, він пришпорив коня, вирвався вперед і завдав кривдникові такого удару в лице, що той звалився на землю. Кастелл вирішив, що тепер уже їх напевно уб’ють; однак, на його подив, у натовпі замість цього вибухнув сміх, і хтось вигукнув:

— Гарний удар, мавре! В цього невірного важка рука!

Офіцер теж нібито не розгнівався. Коли хлопець підвівся з землі і в його руці виявився ніж, офіцер видобув меча й звалив його одним ударом. Потім офіцер звернувся до Пітера:

— Не брудніть рук об цю вуличну свинюку, сеньйоре.

Він обернувся й наказав розігнати цікавих.

Нарешті подорожні вибрались із натовпу і після тривалої їзди бічними вулицями, аби уникнути головних, опинилися перед великою похмурою спорудою. Ворота кам’яниці перед ними відчинилися й знову зачинилися. Вони потрапили у внутрішній двір. Тут їм наказали спішитись, а коней повели. Капітан Аррано розпочав переговори з комендантом в’язниці, чоловіком з суворим, але не злим обличчям, який з цікавістю роздивлявся їх. Нарешті він підійшов і спитав, чи є в них гроші, щоб заплатити за гарні кімнати, оскільки він не хоче розміщувати їх у загальній камері. Кастелл замість відповіді витягнув п’ять золотих і, подаючи їх капітанові Аррано, попросив його розподілити між, солдатами на знак вдячності за те, що вони охороняли їх у дорозі. При цьому він додав — досить гучно, щоб усі чули, — що він хотів би відшкодувати збитки родичам солдата, якого випадково вбив Пітер. Ця заява справила гарне враження. Один із товаришів убитого сказав, що він перекаже це вдові, й од імені всіх подякував Кастеллу. Вони попрощалися з офіцером, який сказав, що вони ще зустрінуться в суді. Затим їх повели всілякими в’язничними переходами у відведені їм кімнати — одну маленьку, а другу велику, з заґратованими вікнами, дали води помитися й пообіцяли принести вечерю.

Через деякий час тюремники принесли їм м’ясо, яйця й вино, чому в’язні були дуже раді. Поки вони їли, до камери зайшов комендант і нотаріус. Дочекавшись закінчення вечері, почали допитувати в’язнів.

— Наша історія досить довга, — почав Кастелл, — але, з вашого дозволу, я розповім її вам. Тільки прошу вас дозволити моїй дочці, донні Маргарет, піти відпочивати, вона геть вимучена. Якщо можливо, допитайте її завтра.

Після того як вона пішла, Кастелл розповів усю історію викрадення його дочки маркізом Морелла, чиє ім’я змусило коменданта широко витріщити очі, про те, як її вивезли із Лондона до Гранади, як вони, батько та наречений, поїхали за нею і як їм усім пощастило втекти. Але про Бетті й про змову з підкидною нареченою Кастелл не обмовився жодним словом. Кастелл назвав своє прізвище, сказав, чим він займається, а також назвав своїх партнерів та компаньйонів у Севільї — фірму Бернальдеса. Виявилося, що комендант знає цю фірму, і Кастелл попросив його дозволу зв’язатися з главою фірми, сеньйором Хуаном Бернальдесом. Кастелл підкреслив, що він та його супутники не злодії, не шукачі пригод, а просто англійські піддані, які потрапили в біду, і ще раз натякнув, що вони можуть і ладні заплатити за всі послуги, котрі їм будуть надані. Ці слова не пройшли повз увагу коменданта.

Комендант обіцяв зв’язатися з начальством і, коли не буде ніяких заперечень, послати людину до сеньйора Бернальдеса з проханням завтра відвідати в’язницю.

Нарешті комендант і нотаріус пішли, тюремники прибрали зі столу, замкнули двері, і Кастелл з Пітером повлягались на своїх ліжках, задоволені, що вони вже в Севільї, хоча й у в’язниці. Цю ніч вони спали спокійно.

Уранці вони прокинулись відпочилі. Після сніданку з’явився комендант у супроводі сеньйора Хуана Бернальдеса. Це був ніхто інший, як іспанський компаньйон Кастелла, який писав йому відомі читачеві таємні листи. Бернальдес був кремезним чоловіком зі спокійним і розумним обличчям, небагатослівний.

Привітавши Кастелла з пошаною, що не залишилося непоміченим комендантом, Бернальдес попросив дозволу поговорити з в’язнем віч-на-віч. Комендант вийшов, пообіцявши, що через годину повернеться. Як тільки двері за ним зачинилися, Бернальдес звернувся до Кастелла:

— У досить дивному місці нам довелося зустрітися, Джоне Кастелл. Щоправда, це мене не так уже й дивує; деякі ваші листи дійшли до мене. Ваше судно “Маргарет” відремонтоване й чекає вас; щоб уникнути підозр, я почав потроху вантажити його товарами для Англії. Тільки я не можу уявити, як ви потрапите туди. Але нам не можна гаяти час. Розповідайте мені все по порядку, нічого не упускаючи.

Кастелл і Пітер розповіли йому все якомога коротше. Бернальдес слухав мовчки. Коли вони закінчили, він звернувся до Пітера:

— Дуже жаль, молодий чоловіче, що ви не погамували свій гнів і вбили цього солдата. Неприємності, котрі вже майже закінчились, тепер починаються знову, ще навіть гірші. Маркіз Морелла досить могутня людина в цій країні. Ви могли зробити цей висновок з того, що їх величності послали його до Лондона вести переговори з вашим англійським королем Генріхом щодо євреїв та їхньої долі на той випадок, коли хтось із них після вигнання з Іспанії шукатиме притулку в Англії. Саме про це всі говорять. І я маю попередити вас, що їх величності ненавидять євреїв, особливо маранів. Тут, у Севільї, їх дюжинами спалюють на вогнищах. — При цьому Бернальдес багатозначно подивився на Кастелла.

— Я сам шкодую, — зітхнув Пітер, — але цей хлопець так грубо схопив Маргарет, що я геть розгубився й не зміг стриматись. Уже вдруге я потрапляю в халепу з тих же причин. До того ж я гадав, що він просто бандит.

— Кохання — поганий дипломат, — з легким усміхом зауважив Бернальдес, — і чи варто лічити минулорічні хмари. Що зроблено, того не повернеш. Я постараюсь влаштувати так, щоб вас усіх викликали до їх величностей післязавтра, коли вони слухатимуть судові справи. Краще вам мати справу з королевою, ніж просто з кимсь із суддів. У королеви добре серце, якщо до нього знайти шлях, але тільки не тоді, коли йдеться про євреїв чи маранів, — і він знову поглянув на Кастелла. — Однак грошей у вас багато, а в нас в Іспанії ми виїжджаємо на небо на золотих, — додав він, натякаючи на гроші та продажність.

Більше вони ні про що не змогли поговорити, — повернувся комендант, котрий заявив, що час сеньйора Бернальдеса закінчився, й запитав, чи завершили вони свою розмову.

— Не зовсім, шановний коменданте, — промовила Маргарет, — я хотіла б одержати ваш дозвіл і попросити сеньйора Бернальдеса надіслати мені християнський одяг. Я не хочу поставати перед вашими суддями в одязі невірних. Та й мій батько і сеньйор Брум теж приєднаються до мого прохання.

Комендант засміявся, пообіцяв їм усе зробити і навіть дозволив поговорити ще хвилин п’ять, які вони використали для того, щоб обміркувати, який одяг треба принести. Потому комендант разом з Бернальдесом пішли, залишивши їх самих.

Тут лише вони пригадали, що забули запитати Бернальдеса, чи не чував він щось про Інесу, якій вони дали його адресу. Але, оскільки він сам нічого не сказав про неї, вони вирішили, що Інеса ще не приїхала в Севілью, і знову з жахом подумали, що могло статися після їхнього від’їзду із Гранади.

Цієї ночі на них обрушилась нова неприємність, збентеживши й засмутивши їх. Після вечері прийшов, комендант і оголосив, що, згідно з розпорядженням суду, перед яким вони мають постати, сеньйор Брум, звинувачений у вбивстві, повинен перебувати окремо від них. І, незважаючи на всі умовляння та прохання, Пітера повели в окрему камеру. Маргарет проводжала його зі сльозами.

Розділ XIX БЕТТІ СПЛАЧУЄ СВОЇ БОРГИ

Бетті Дін не була схильна до страхів та передчуттів. Народжена в гарній, але бідній сім’ї, вона в свої двадцять шість років сама прокладала собі шлях у цьому жорстокому світі й уміла використовувати будь-які обставини. Здорова, сильна, наполеглива, закохана, романтична й по-своєму чесна, вона була пристосована до того, щоб зустрічати злети й спади долі, боротися з труднощами в цей неспокійний вік і ніколи не залишатися в боргу.

Проте той довгий час, який вона провела одна у високій вежі, очікуючи, поки її покличуть, щоб зіграти роль підставної нареченої, був найтяжчим часом у її житті. Вона розуміла, що її становище, по суті, ганебне й може закінчитися трагічно. Тепер, спокійно обдумуючи все, вона сама дивувалась, чому вирішила вибрати цей шлях. Вона закохалася в маркіза майже з першого погляду, хоча щось схоже бувало з нею й щодо інших чоловіків. Він грав роль закоханого, поки вона, обманута, всерйоз не віддала йому своє серце, впевнена в своєму засліпленні, що, незважаючи на різницю в їхньому становищі, він кохає її і хоче зробити своєю дружиною.

Потім настав тяжкий день розчарування, коли вона довідалася, що була всього-на-всього, як сказала Інеса Кастеллу, простою приманкою, аби впіймати білого лебедя — її кузину і хазяйку. Це сталося того дня, коли її обманули листом, якого вона досі ховає за пазухою, і коли, на свій жах, почула, як її у вічі назвали дурною. Тоді вона заприсяглась у душі, що за все помститься Морелла. І ось тепер настав час виконати свою клятву й відплатити обманом за обман.

Чи кохала вона досі цього чоловіка? Вона не могла відповісти на це запитання. Він подобався їй, як і раніше, а в таких випадках жінки прощають багато що. Але одне можна було сказати напевно: цієї ночі вона керувалася не коханням. Чи була це жага помсти? Можливо. В усякому разі, вона палко хотіла мати можливість кинути йому в лице: “Ось на які хитрощі здатна обманута дурепа!”

І все-таки вона не стала робити це тільки в ім’я помсти, чи, швидше, вона помстилася б якимось іншим чином. Ні, справжньою причиною було її бажання сплатити борг Маргарет, Пітерові й Кастеллу. Адже це вона накликала на них біду, тому саме вона мала визволити їх бодай ціною свого життя чи жіночої гідності. А може, вона керувалася й любов’ю до Морелла, якщо вона ще збереглася, і бажанням помститись та вирвати здобич у нього з рук. Врешті-решт, вона розпочала цю гру, і вона доведе її до кінця, яким би жахливим він не був.

Сонце сіло, і темрява обгорнула Бетті, Вона подумала, чи доведеться їй ще колись побачити світанок. її хоробре серце завагалося, і вона стисла кинджал, схований під чудовим чужим платтям. їй спало на думку, що, може, розумніше самій всадити його собі в груди, а не чекати, поки це зробить обманутий шаленець. Та ні, кому судилося померти, завжди встигне це зробити.

У двері постукали, і хоробрість Бетті, майже втрачена, повернулась до неї. О, вона доведе цьому іспанцеві, що англійка, яку він примусив повірити, що вона його жадана кохана, може стати його повелителькою! В усякому разі, перш ніж усе це закінчиться, він почує правду.

Бетті відчинила двері. Зайшла Інеса з лампою в руці. Вона спокійно й уважно огляділа Бетті.

— Наречений готовий, — промовила вона неквапом, щоб Бетті могла розібрати, — і послав мене по вас. Ви не боїтеся?

— Ні, відповіла Бетті. — Скажіть мені лише, як усе це буде влаштовано.

— Маркіз чекає вас у кімнаті перед залою, що використовується як каплиця. Там я, як старша тут, подам вам по келиху вина. Пийте обов’язково з того, що триматиму в лівій руці, підносьте келих до рота під вуаллю так, аби не відкривати обличчя, і не мовте жодного слова, інакше він пізнає ваш голос. Потому ми пройдемо до каплиці, де нас чекатиме отець Енріке та всі домочадці. Зала та велика, а лампи будуть слабкі, так що ніхто вас не впізнає. На той час вино з підмішаним у нього наркотиком почне діяти на Морелла. І тоді за умови, що промовлятимете дуже тихо, ви спокійно можете сказати: “Я, Бетті, беру шлюб з тобою, Карлосе”, а не: “Я, Маргарет…” Коли з цим буде скінчено, він одведе вас у покої, наготовані для вас, і там, якщо в моєму вині є якась сила, він усю ніч міцно спатиме. А за цей час священик передасть мені шлюбні документи, один примірник яких я віддам вам, а другий сховаю. Ну, а потім… — Інеса знизала плечима.

— Що буде з вами? — спитала Бетті, уважно вислухавши Інесу.

— О, я разом зі святим отцем сьогодні ж уночі виїду до Севільї, де на нього чекають гроші. Це кепський компаньйон для жінки, яка віднині збирається стати чесною та багатою, але краще такий, аніж ніякого. Може, ми ще зустрінемося з вами, а може, й ні. В усякому разі, ви знаєте, де шукати мене і решту: у домі сеньйора Бернальдеса. А тепер час. Чи готові ви стати іспанською маркізою?

— Звичайно, — незворушно відповіла Бетті.

І вони попрямували до виходу. Вони йшли через порожні зали та коридори. Мабуть, жодна східна змова, замислена в цих стінах, не була такою сміливою й відчайдушною. Нарешті вони дійшли до кімнати перед залою й зупинилися так, щоб світло від підвішеної лампи не падало на них. Невдовзі двері відчинилися, і зайшов Морелла в супроводі двох секретарів. Як завжди, він був розкішно зодягнутий у чорний оксамит, на шиї висів золотий ланцюжок, прикрашений коштовним камінням, а на грудях блищали зірки та ордени, що свідчили про його звання. Ніколи, в усякому разі так здалося Бетті, Морелла не був такий величний і гарний. Він був щасливий, готуючись випити чашу радості, якої він домагався. Так, його обличчя промовляло, що він щасливий, а Бетті, помітивши це, відчула, як у її душу закрадаються докори совісті. Морелла низько вклонився їй, вона відповіла йому глибоким реверансом. її висока, граціозна постать схилилась так низько, що коліна майже доторкнулись підлоги. Після цього він підійшов до неї і шепнув на вухо:

— Найвродливіша, найкоханіша! Я дякую небесам, які привели мене до цього щасливого часу крізь безліч жорстоких І небезпечних доріг. Дорога моя, я знову прошу вас вибачити мені за завдане вам горе. Адже все це я робив тільки задля вас, яку я боготворю. Я вас так кохаю, як зрідка люблять жінку, і вам, вам одній я буду вірний до останнього дня свого життя. О, не тремтіть, я клянусь, що жодна жінка в Іспанії не матиме кращого й відданішого чоловіка! Я вас одну леліятиму, боротимуся вдень і вночі, щоб піднести вас до найвищого становища, щоб задовольнити будь-яке ваше бажання. Багато щасливих літ ми проживемо разом, поки не настане мирний кінець і ми не ляжемо поруч, аби заснути надовго й прокинутися на небесах. Пам’ятаючи минуле, я не прошу у вас багато, і все-таки, коли ви хочете зробити мені весільний подарунок, який для мене цінніший од корон чи царств, скажіть, що ви простили мені все, що я вчинив поганого, і на знак цього піднімете свою вуаль та поцілуєте мене в уста.

Бетті з тремтінням слухала ці слова, з яких вона цілком зрозуміла лише кінець. Такого випробування вона не передбачила. Але треба було пройти й через це, бо щось промовляти вона не сміла. Зібравши всю свою мужність і пам’ятаючи, що світло не падає на її обличчя, Бетті після невеликої паузи, немовби засоромившись, трохи підняла прикрашену перлами вуаль і дозволила Морелла поцілувати себе в губи.

Вуаль знову впала, і Морелла нічого не запідозрив.

“Я гарна актриса, — подумала про себе Інеса, — але ця жінка грає краще дерев’яного Пітера. Навіть я навряд чи змогла б зробити це так гарно”.

Та в її очах сяйнула ревність і ненависть, які вона не могла приховати, — адже вона теж кохала цього чоловіка. Інеса підняла налаштовані золоті келихи з вином і, ступивши вперед, прекрасна в своєму вишиваному східному вбранні, опустилася на коліно й подала келихи нареченому та нареченій. Морелла взяв келиха, якого вона тримала в правій руці, а Бетті взяла з лівої. Сп’янілий уже від першого поцілунку кохання, Морелла не помітив злого виразу, що майнув на лиці його знехтуваної рабині. Бетті, трохи піднявши вуаль, піднесла келиха до рота, доторкнулась до нього губами й повернула Інесі, а Морелла, вигукнувши: “Я п’ю за вас, дорога моя наречена, найвродливіша і найкоханіша із жінок!” — випив келих до дна і кинув його як подарунок Інесі так, що краплі червоного вина оббризкали її білу сукню, немовби краплі крові.

Інеса смиренно схилилась у поклоні, смиренно підняла з підлоги дорогоцінну посудину, і, коли вона випросталася, в її очах замість ненависті сяяло торжество.

Морелла взяв руку своєї нареченої і в супроводі секретарів та Інеси попрямував до великої зали, де вишикувались численні домочадці. Велична пара пройшла між двома схиленими в шанобі шеренгами далі до вівтаря, де на них чекав священик. Вони опустились навколішки на розшиті золотом подушки, і церковний обряд розпочався. На пальці Бетті з’явилася обручка, — здавалося, що наречений ледь знайшов її палець, — мужчина брав жінку в дружини, жінка брала мужчину в чоловіки. Голос Морелла лунав хрипко, голос Бетті тихо — з усіх присутніх у натовпі ніхто не розчув, які імена були названі.

Усе скінчилося. Священик поклонився й благословив їх. При світлі свічок на вівтарі вони підписали якісь папери. Отець Енріке вписав туди імена і теж підписався. Потому він присипав папери піском і поклав їх на простягнуту руку Інеси. Морелла, очевидно, не помітив, що вона передала одного папірця нареченій, а два інших сховала за пазуху. Інеса та священик поцілували руки маркізові та його дружині й попросили дозволу йти. Морелла кивнув головою, і через десять хвилин, якби хтось дослухався, то вловив би тупіт двох коней, які помчали шляхом на Севілью.

Молоде подружжя в супроводі пажів і слуг, які несли світильники, пройшло величними, похмурими залами. Наречена йшла покрита вуаллю, з виглядом приреченої, в нареченого були такі очі, як у людини, котра йде крізь сон. Так вони дійшли до кімнати, й різьблені двері за ними зачинилися.

Наступного ранку служниць, які чекали в сусідній зі спальнею кімнаті, покликав брязкіт срібного дзвіночка. Коли дві з них зайшли туди, їх зустріла Бетті, тепер уже без вуалі, вдягнута в просторе плаття, й промовила:

— Мій чоловік маркіз ще спить. Допоможіть мені вдягнутись і приготуйте йому сніданок та ванну.

Служниці з подиву роззявили роти. Вона змила з обличчя фарбу, й вони переконалися, що це сеньйора Бетті, а не сеньйора Маргарет, з якою, як вони начулися, одружується маркіз. Але Бетті нагримала на них і, кепсько вимовляючи іспанські слова, наказала їм швидше повертатися, щоб вона була вдягнута до того, як прокинеться її чоловік. Вони послухались, І, коли Бетті була готова, вона вийшла з ними до великої зали, де зібралося безліч слуг, аби вітати молоде подружжя. Бетті з усіма привіталася й, ніяковіючи, з усмішкою промовила, що маркіз незабаром вийде, а всім іншим наказала займатися своїми справами.

Бетті так гарно зіграла свою роль, що хоча слуги були збентежені, проте нікому не спало на думку взяти під сумнів її владу чи становище, тим більше що вони пам’ятали: маркіз нікому з них не казав, з котрою із двох англійських леді він збирається одружуватися. До того ж Бетті від імені свого чоловіка та від себе роздала грошові подарунки, а затим у їхній присутності сіла снідати, випила трохи вина, вислуховуючи їхні привітання та добрі побажання.

Потім, так само усміхаючись, Бетті повернулась до спальні, зачинила за собою двері, сіла в крісло поряд з ліжком і стала чекати головної битви — битви, від якої залежало її життя.

Та ось Морелла поворухнувся. Він сів на ліжко, роззираючись і потираючи чоло. Нарешті його очі зупинилися на Бетті, яка, випроставшись, сиділа в кріслі. Вона підвелася, підійшла до нього, поцілувала, назвала чоловіком, і він, напівсонний, відповів на поцілунок. Затим вона знову сіла в крісло й почала спостерігати за його обличчям.

Воно все змінювалося й змінювалося. Подив, острах, збентеження, розгубленість змінювалися на його обличчі, поки нарешті він не звернувся до неї по-англійськи:

— Бетті, де моя дружина?

— Тут, — відповіла Бетті.

Він нерозуміюче подивився на неї.

— Ні, я маю на увазі донну Маргарет, вашу кузину, а мою панну, з якою я минулої ночі повінчався. І як ви сюди потрапили? Я був упевнений, що ви залишили Гранаду.

У Бетті зробилися здивовані очі.

— Я не розумію вас, — мовила вона. — Це моя кузина Маргарет залишила Гранаду, а я залишилась тут, аби стати вашою дружиною, — як ви домовились зі мною через Інесу.

У Морелла очі полізли на лоба.

— Домовився з вами через Інесу? Мати божа! Що ви маєте на увазі?

— Що я маю на увазі? — перепитала Бетті. — Я маю на увазі те, що я сказала. Звичайно, — і вона обурено підвелася, — якщо ви не пропустили нагоди зіграти зі мною якусь нову витівку.

— Витівку? — пробурмотів Морелла. — Про що говорить ця жінка? Що це, сон чи я збожеволів?

— Я гадаю, що сон. Звичайно, це сон: адже я переконана, що чоловік, з яким я вчора ввечері повінчалася, не був божевільний. Дивіться! — І вона розгорнула перед ним шлюбний документ, підписаний священиком, ним та нею, в якому було записано, що Карлос, маркіз Морелла, такого-то числа в Гранаді повінчався з сеньйорою Елізабет Дін із Лондона, Англія.

Морелла двічі перечитав документ і, задихаючись, упав на подушки. Тим часом Бетті сховала документ за пазуху.

І тут маркіз справді немовби збожеволів. Він шаленів, лаявся, скреготів зубами, шукав меча, щоб убити її чи себе, але не міг знайти. Весь цей час Бетті спокійно сиділа й пильно дивилася на нього. Вона була схожа на втілення долі.

Нарешті він стомився, і тоді настала її черга.

— Послухайте мене, — почала вона. — Тоді в Лондоні ви обіцяли одружитися зі мною. Ви намовили мене тікати з вами до Іспанії. Через вашого посланця, колишню коханку, ми домовились про весілля. Я одержувала від вас листи й відповідала вам, оскільки ви пояснювали, що з деяких міркувань не хочете казати про це при моїй кузині Маргарет і не можете одружитися зі мною, поки вона, її батько та коханий не залишать Гранаду. Тоді я попрощалася з ними і залишилась тут одна з любові до вас, так само як і тікала з Лондона. Вчора ввечері нас поєднали. Про це знають усі ваші слуги, тим більше що я щойно в їх присутності снідала й приймала їхні привітання. І ви тепер насмілюєтесь казати мені, яка пожертвувала задля вас усім, що я, ваша дружина, маркіза Морелла, не є вашою дружиною? Ну що ж, вийдіть із цієї кімнати, і ви почуєте, як ваші ж слуги соромитимуть вас. Підіть розкажіть про все вашому королю та вашим єпископам, та й самому його святості папі римському та послухайте, що вони вам скажуть. Яким би ви не були знатним та багатим, вони замкнуть вас у божевільні чи у в’язниці.

Морелла слухав, погойдуючись з боку в бік, потім схопився і з прокляттям кинувся до Бетті, але перед його очима зблиснуло жало кинджала.

— Вислухайте мене, — продовжувала Бетті, коли він відсахнувся назад. — Я не рабиня й не належу до слабких жінок. Ви не вб’єте мене і навіть не проженете геть. Я ваша дружина і в усьому рівна з вами. Я міцніша за вас тілом та розумом, і я постою за свої права перед богом та перед людьми.

— Звичайно! — вигукнув Морелла майже захоплено. — Звичайно, ви не слабка жінка! І ви відплатили мені за все з лихвою. А втім, ви, може, не така вже розумна, просто вперта дурепа, і все це помста клятої І неси. О, тільки подумати, — він махнув кулаком, — тільки подумати — я вважав, що одружився з донною Маргарет, а замість неї знайшов вас!

— Помовчіть! — сказала вона, — Ви безсоромна людина. Спочатку ви кидаєтеся з кулаками на свою дружину, з якою щойно повінчалися, а потім ображаєте її, запевняючи, що хотіли б одружитися з іншою жінкою. Помовчіть, бо я відчиню двері, гукну сюди ваших людей і повторю їм ваші жахливі слова.

Бетті стояла випростана над маркізом, який лежав на ліжку.

Морелла, перший гнів якого минув, подивився на неї замислено й навіть з деякою повагою.

— Я гадаю, — сказав він, — що ви, моя добра Бетті, виявилися б гарною дружиною для будь-якого чоловіка, якому заманулося б добитися успіхів у житті, якби він тільки не був закоханий в іншу і не був би впевнений, що одружений з нею. Я знаю — двері замкнені й, наскільки я можу передбачати, ви тримаєте ключ при собі, так само як і кинджал. У цьому приміщенні задушливо, я хотів би вийти звідси.

— Куди? — запитала Бетті.

— Скажімо, побачити Інесу.

— Як, — мовила вона, — ви знову збираєтесь залицятися до цієї жінки? Ви вже забули, що ви жонаті!

— Здається, мені не дадуть забути про це. Давайте домовимося. Я хочу на деякий час і без скандалу залишити Гранаду. Які ваші умови? Пам’ятайте, що є дві умови, на які я не погоджусь: я не залишусь тут з вами, а ви не поїдете зі мною. Запам’ятайте також, що, хоча зараз ви маєте кинджал, з вашого боку нерозумно продовжувати цей жарт.

— Як і з вашого, коли ви заманили мене на борт “Сан-Антоніо”, зауважила Бетті. — Ну що ж, наш медовий місяць почався не дуже приємно. Я не заперечую, якщо ви на деякий час поїдете… шукати Інесу. Заприсягніться, що ви не замислюєте заподіяти мені зло, що ви не будете замірятися на моє життя чи честь і не будете замірятися на мою свободу чи становище тут, у Гранаді. Заприсягайте на розп’ятті.

Вона зірвала зі стіни срібний хрест, що висів над ліжком, і простягла йому. Бетті знала, що Морелла забобонний, і була впевнена, що, коли він заприсягне на розп’ятті, він не посміє порушити клятву.

— А коли я не зроблю цього? — похмуро спитав він.

— Тоді ви залишитесь тут, поки не виконаєте моє побажання. Але ж вам так хочеться поїхати! До того ж я сьогодні поснідала, а ви ні. І я впевнена, що ніхто не наважиться нас потурбувати. А тим часом Інеса та її друг священик від’їдуть так далеко, що ви не зможете їх наздогнати.

— Гаразд, я заприсягну, — погодився Морелла; він поцілував хрест і відкинув його геть. — Ви можете залишатися тут і хазяйнувати в моєму домі в Гранаді. Я не заподію вам ніякого зла і ніяк не потурбую вас. Але якщо ви залишите Гранаду, тоді ми схрестимо мечі.

— Ви хочете сказати, що самі залишаєте це місто. Тоді ось тут папір і чорнило. Будьте ласкаві, підпишіть наказ для управителів ваших маєтків, аби вони у вашу відсутність переказували всі прибутки, а також дайте розпорядження всім слугам у всьому мені коритися.

— Відразу видно, що ви виросли в домі купця! — мовив Морелла, кусаючи перо. — Гаразд, якщо я погоджусь на це, ви дасте мені спокій й не ставитимете інших вимог?

Бетті подумала про документи, які забрала з собою Інеса, й вирішила, що Кастелл та Маргарет знатимуть, що з ними робити в разі необхідності. Вона також подумала, що, коли з самого початку дуже притисне Морелла, її можуть одного разу знайти мертвою, як це часто буває в Гранаді, й відповіла:

— Від ошуканої жінки ви багато хочете, але в мене ще залишилася гордість, і я не потикатимусь туди, куди не слід. Нехай буде так. Доти, поки вам не захочеться побачити мене і ви не пошлете по мене, я не розшукуватиму вас, якщо ви самі не порушите нашої домовленості. А тепер напишіть папери, підпишіть їх і гукніть своїх секретарів засвідчити ваш підпис.

— На чиє ім’я я повинен писати папери? — спитав Морелла.

— На ім’я маркізи Морелла, — відповіла вона.

І він, відчувши в цих словах викрут, послухався. Маркіз подумав, якщо вона не його дружина, то цей документ не матиме ніякої сили.

Будь-яким чином, але він має позбутися цієї жінки. Звичайно, він міг підлаштувати так, щоб її вбили, але навіть у Гранаді не можна вбити жінку, з якою ти щойно взяв шлюб. Це може породити небажані пересуди. Крім того, Бетті має друзів, а він має ворогів, які напевне довідаються про її зникнення. Ні, він підпише цей папір, а потім боротиметься. Зараз він не може гаяти часу. Маргарет утекла від нього, і, коли їй пощастить зникнути з Іспанії, він знав, що ніколи не побачить її. Вона вже могла залишити межі Іспанії й вийти заміж за Пітера Брума. Лише думка про це доводила його до божевілля. Проти нього організували змову, його перехитрили, обікрали, обманули. Ну що ж, у нього залишається надія і… помста. Він може ще позмагатися з Пітером і вбити його. Він може передати єврея Кастелла до рук інквізиції. Він знайде спосіб домовитися з отцем Енріке та з Інесою, і, коли йому всміхнеться щастя, він зможе повернути Маргарет назад.

Так, звичайно, він підпише будь-що, якщо це тільки дасть можливість йому бодай на час звільнитись од цієї служниці, яка називає себе його дружиною, від цієї затятої, сильної й спритної англійки, котру він хотів використати як знаряддя, а натомість сам став знаряддям у її руках.

Отже, Бетті диктувала, а він писав — так, він дійшов до цього, — а потім ще й підписав написане. Розпорядження було вичерпне. Воно надавало високоповажній маркізі Морелла право діяти від імені свого чоловіка під час його відсутності. Наказ зобов’язував, щоб усі прибутки надходили в її розпорядження, а слуги та підлеглі виконували її накази, як його власні. її підпис набував такої ж сили, як і його.

Коли документ був готовий, Бетті уважно прочитала його, звертаючи увагу на те, чи не пропущено чогось, чи немає помилок, відімкнула двері, вдарила в гонг і викликала секретарів, щоб ті засвідчили підпис свого пана. Вони негайно з’явилися, кланяючись та бажаючи щастя. Морелла про себе вирішив, що пригадає їм це.

— Я повинен виїхати, — мовив він. — Засвідчіть мій підпис на цьому документі, що надає право управляти моїм домом і розпоряджатися моїм майном за моєї відсутності.

Вони здивовано подивилися на нього й поклонилися.

— Прочитайте цей документ уголос, — наказала Бетті, щоб мій пан і чоловік пересвідчився, що тут немає ніякої помилки.

Один із секретарів послухався, але, перш ніж він закінчив читати, розгніваний Морелла закричав йому з ліжка:

— Швидше закінчуйте і ствердіть мій підпис! А тепер ідіть і накажіть негайно готувати коней та ескорт. Я зараз же їду.

Вони поквапливо залишили кімнату. і Бетті вийшла слідом за ними з документом у руці. У великій залі, де зібралися слуги, щоб вітати свого пана, вона наказала секретарям оголосити документ і перекласти його іспанською мовою, щоб його всі зрозуміли. Потім вона сховала папір та шлюбне посвідчення й наказала слугам приготуватися до зустрічі благородного маркіза.

їм недовго довелося чекати, бо він одразу ж вийшов із спальні, мов розлютований бугай на арені. Бетті підвелася й уклонилася йому. Наслідуючи її, за східним звичаєм, усі слуги впали на коліна. На мить Морелла зупинився, схожий на бугая, коли той побачив пікадора й ладен на нього напасти. Затим він опанував себе і, пошепки вилаявшись, пройшов між ними.

Через десять хвилин, утретє за добу, коні вилетіли з воріт палацу в напрямку севільського шляху.

— Друзі, звернулася Бетті жахливою іспанською мовою, коли їй доповіли, що Морелла залишив палац, — з моїм чоловіком, маркізом, стався сумний випадок. Жінка, на ім’я Інеса, якій він так довіряв, утекла, викравши в нього скарб, котрий він цінував над усе на світі, а я, щойно одружившись, залишилась безутішна, поки він її шукатиме.

Розділ XX ІЗАБЕЛЛА ІСПАНСЬКА

Наступного дня Бернальдес, компаньйон Кастелла, знову з’явився у в’язниці. Разом з ним прийшли кравець і жінка з ящиком, повним жіночого одягу. Комендант наказав їм зачекати, поки в його присутності перевірять одяг, а Бернальдесові дозволив одразу пройти до заарештованих. Як тільки він опинився в камері Кастелла, перші його слова були такі:

— Ваш маркіз одружився.

— Звідки ви знаєте про це? — вигукнув Кастелл.

— Від жінки на ім’я Інеса, яка приїхала зі священиком учора ввечері. Вона мені передала документ про його шлюб з Бетті Дін, підписаний самим Морелла. Я не приніс його з собою, бо боявся обшуку. Але сюди прийшла сама Інеса, перевдягнута в кравчиню, тому ви не виказуйте подиву, якщо її пропустять до вас. Очевидно, вона зуміє дещо розповісти донні Маргарет, якщо їй дозволять приміряти плаття без свідків. А потім її доведеться якнайнадійніше сховати, бо вона побоюється помсти Морелла. Але я знатиму, де її розшукувати на випадок чого. Завтра ви всі постанете перед королевою, я теж буду там і покажу документи.

Тільки він встиг сказати це, як до кімнати зайшов комендант у супроводі кравця та Інеси. Вона з цікавістю роздивлялася людей, яких нібито бачила вперше.

Коли показали плаття, Маргарет попросила коменданта дозволити їй приміряти їх у своїй кімнаті з допомогою цієї жінки. Комендант погодився, зауваживши, що плаття та кравчиня обшукані й він не має ніяких заперечень. Маргарет з Інесою вийшли до сусідньої кімнати.

— Розкажіть мені все, — прошепотіла Маргарет, як тільки двері за ними зачинилися. — Я помираю з цікавості почути вашу розповідь.

Вони не могли бути впевнені, що тут за ними хтось не стежить крізь якесь потаємне вічко, тому Інеса стала приміряти на Маргарет плаття. І хоча її рот був забитий колючками алое, які тоді використовувались як шпильки, вона розповіла Маргарет усе, аж до моменту своєї втечі із Гранади. Коли вона дійшла до того місця, коли уявна наречена трохи підняла вуаль і поцілувала нареченого, Маргарет ледве не задихнулася від подиву.

— Боже, як вона це зуміла зробити? — прошепотіла вона. — Я б знепритомніла.

— Вона мужня, ця Бетті… поверніться, будь ласка, до світла, сеньйоро… я сама не змогла б зіграти краще… мені здається, що ліве плече трохи вище. Він нічого не запідозрив, безглуздий дурень, навіть до того, коли я подала йому вино, а після він узагалі навряд чи міг щось розуміти… Сеньйора каже, що їй тисне під пахвою? Може бути, трішки, але це розтягнеться… Хотілося б мені знати, що сталося потім. Ваша кузина — той бугай, на якого я робила ставку, і я вірю, що вона очистить арену. Вона жінка зі сталевими нервами. Якби в мене були такі, я б давно вже була маркізою Морелла чи інша людина була б маркізом… Спідниця сидить чудово. Прекрасна статура! Сеньйора в ній має ще кращий вигляд… До речі, Бернальдес дав мені грошей, досить велику суму, тож вам не треба віддячувати мені. Я зробила це задля грошей та… ненависті. Тепер я сховаюсь, бо не хочу, щоб мені перерізали горло, та Бернальдес зможе мене розшукати, коли я знадоблюсь. Що з священиком? О, він не становить небезпеки. Ми примусили його написати розписку за одержані гроші. Я гадаю, він уже зайняв свій пост секретаря інквізиції й одразу ж узявся за виконання своїх обов’язків. Адже в них не вистачає рук, щоб катувати євреїв та єретиків і грабувати їх. Обидва заняття йому до вподоби. Я їхала з ним усю дорогу до Севільї, і цей нікчемний негідник намагався залицятися до мене, але я дала йому одкоша. — Інеса всміхнулася, щось згадавши. — Щоправда, я з ним не зовсім посварилася — він ще може згодитися. Хтозна! Проте час, комендант кличе мене. Одну хвильку! Авжеж, сеньйоро, з цими незначними переробками плаття буде чудове. Ви обов’язково одержите його сьогодні ввечері, я приготую також інші, які ви зволили замовити на цей взірець. Дякую вам, сеньйоро, ви надто добрі до бідної дівчини, — і пошепки: — Нехай береже вас мати божа.

Майже покрита стосом платтів, Інеса з поклоном переступила поріг дверей, які вже відчинив комендант.

Близько дев’ятої години наступного ранку з’явився один із тюремників, щоб викликати Маргарет та її батька в суд. Маргарет поцікавилась, чи викликають разом з ними і сеньйора Брума, але тюремник відповів, що він нічого не знає про сеньйора Брума, бо той перебуває в камері для особливо небезпечних злочинців, а цю камеру тюремник не обслуговує.

Маргарет з батьком вирушили до суду. Зодягнуті вони були в дороге вбрання, пошите за останньою севільською модою, найкраще, яке можна було знайти за гроші. На подвір’ї, на свою радість, Маргарет побачила Пітера, який під вартою чекав на них, теж зодягнутий у християнський одяг, який вони просили занести йому за їх рахунок. Маргарет, забувши про свою сором’язливість, кинулась до нього, дозволила йому обняти себе при всіх і почала розпитувати, як він. почував себе звідтоді, як вони розлучилися.

— Не дуже добре, — похмуро відповів Пітер, — я не знав, чи побачимося ми колись. До того ж моя камера в підземеллі, й крізь грати до неї майже не проникає світло. Крім того, щури там не дають спати. Тому більшу частину ночі я не спав і думав про тебе. Куди нас тепер ведуть?

— Ми повинні постати перед судом королеви. Візьми мене за руку і йди поруч, але не дивися на мене так пильно. В мене щось не гаразд з платтям?

— Ні, пробурмотів Пітер, — я дивлюсь на тебе, бо ти в ньому прекрасна. Чому ти не вдягла вуаль? Адже тут, при дворі, напевно є ще маркізи.

— Тільки мавритянки носять вуалі, Пітере, а ми тепер знову християни. Слухай, я гадаю, що ніхто з них не розуміє по-англійськи. Я бачила Інесу, яка дуже ніжно довідувалася про тебе. Не червоній, це не до лиця чоловікові. Хіба ти теж її бачив? Вона втекла із Гранади, як і хотіла, а Бетті вийшла заміж за маркіза.

— Цей шлюб не матиме сили, — похитав головою Пітер, — адже це обман. І я боюсь, що сердешній доведеться розплачуватись за нього. Проте вона дала можливість нам утекти, хоча коли говорити про в’язниці, то мені було значно краще в Гранаді, аніж у цій мишоловці.

— Звичайно, — безневинно зауважила Маргарет, — ти там мав садок для прогулянок, хіба не так? Ну гаразд, не ображайся на мене. Ти знаєш, що зробила Бетті? — І Маргарет розповіла Пітерові, як Бетті підняла вуаль і поцілувала Морелла, залишившись невпізнаною.

— Це вже не так дивно, — зауважив Пітер, — адже жінки, коли вони загримовані, дуже схожі одна на одну, особливо в напівтемній кімнаті…

— …чи в саду, — додала Маргарет.

— Дивно те, — продовжував Пітер, визнаючи за краще не звертати уваги на ці слова, — що вона взагалі погодилась поцілувати цю людину. Він же мерзотник. Розповідала тобі Інеса, як він поводився з нею? Від самої думки про це я шаленію.

— Ну гаразд, Пітере, адже він не просив тебе цілувати його. А щодо зла, заподіяного ним Інесі, то хоча ти, звичайно, більше знаєш про це, ніж я, але гадаю, що вона поквиталася з маркізом. Поглянь, ген там попереду Алькасар. Чудовий замок, хіба не так? Ти знаєш, його збудували маври.

— Мене мало цікавить, хто його збудував, — похмуро зауважив Пітер. — По-моєму, він має вигляд не гірший, аніж інші замки, тільки більший. Усе, що я знаю про нього, це те, що мене там судитимуть за удар по голові тому грубіянові й що, можливо, ми востаннє бачимо одне одного. Швидше за все вони пошлють мене на галери, якщо не кудись гірше.

— О, не кажи так! Мені це й на думку не спадало! Адже це неможливо! — вигукнула Маргарет, і на її карі очі навернулися сльози.

— Зачекай, ось з’явиться твій маркіз і пред’явить обвинувачення, що можливо, а що неможливо, — переконано мовив Пітер. — Але ми вже пройшли деякі випробування, тепер сподіватимемось на краще.

У цю хвилину вони опинилися перед ворітьми Алькасару. Шлях од в’язниці до палацу вони пройшли апельсиновим садом. Тут солдати розлучили їх. їх провели подвір’ям, де метушилося безліч людей, і нарешті вони опинилися у величезній залі з мармуровими колонами, що сяяли золотом. Це була так звана Зала правосуддя. В її кінці на троні, встановленому на розкішно прикрашеному узвишші, довкола якого стояли гранди та радники, сиділа гарно зодягнута жінка середніх літ. У неї були блакитні очі та руде волосся, доброзичливе, відкрите обличчя, але дуже стримані й спокійні манери.

— Королева, — прошепотів вартовий, віддаючи честь.

Кастелл і Пітер уклонились, а Маргарет присіла в реверансі.

Щойно закінчився розгляд якоїсь справи, і королева Ізабелла, порадившись зі своїми прибічниками, кількома словами сформулювала ухвалу. Поки вона говорила, її ніжні блакитні очі зупинились на Маргарет, врода якої вразила її, потім вона окинула поглядом високу статуру Пітера, а коли око зупинилося на схожому на єврея Кастеллі, королева спохмурніла.

Справу було закінчено, підвелися інші прохачі, та в цю мить королева махнула рукою й, продовжуючи дивитись на Маргарет, нахилилась уперед, запитала про щось у придворного офіцера й дала йому якесь доручення. Той підвівся й викликав Джона Кастелла, Маргарет Кастелл та Пітера Брума, із Англії. Він наказав їм підійти і відповідати на звинувачення про вбивство Луїса База, солдата Святої ермандади.

Їх одразу вивели наперед, і вони зупинилися перед узвишшям. Офіцер уголос почав зачитувати обвинувачення.

— Зупиніться, мій друже, — перервала його королева. — Ці люди є підданими нашого доброго брата, Генріха Англійського, й можуть не розуміти нашої мови, хоча один із них, я гадаю, — і вона поглянула на Кастелла, — народився не в Англії або, в усякому разі, не англієць за походженням. Запитайте їх, чи потрібен їм перекладач.

Запитання поставлене, і всі вони відповіли, що можуть розмовляти по-іспанськи, хоча Пітер додав, що розмовляє досить погано.

— Ви той лицар, якого звинувачують у скоєному злочині? — спитала королева і пильно подивилася на нього.

— Ваша величність, я не лицар, а простий есквайр, Пітер Брум із Дедхема, в Англії. Мій батько, сер Пітер Брум, був лицарем, але загинув на моїх очах, воюючи за Річарда на Босвортському полі, де я дістав оцю рану, — Пітер показав шрам на своєму лиці. — Мене не посвятили в лицарі.

Ізабелла злегка всміхнулася:

— А як ви потрапили до Іспанії, сеньйоре Пітер Брум?

— Ваша величність, — відповів Пітер, а Маргарет час од часу допомагала йому, коли він не міг відшукати потрібного іспанського слова, — ця дама, — і він показав на Маргарет, — моя наречена. Вона дочка купця Джона Кастелла, який стоїть поруч…

— Ви завоювали любов дуже вродливої дівчини, сеньйоре, — перервала його королева. — Та продовжуйте.

- її, а також кузину сеньйору Дін, викрав у Лондоні чоловік, який, наскільки я зрозумів, є племінником його величності короля Фердинанда. Він був послом при англійському дворі, де називав себе сеньйором д’Агвіларом. В Іспанії він має ім’я маркіза Морелла.

— Викрав? Маркіз Морелла? — вигукнула королева.

— Так, ваша величність. їх заманили на борт його корабля і викрали. Сеньйор Кастелл і я поїхали за ними, ми висадилися на борт їхнього корабля й намагалися визволити жінок, але корабель зазнав біля Мотріля катастрофи. Там, у палаці маркіза, ми були бранцями протягом багатьох тижнів, та, врешті-решт, нам пощастило втекти. Ми сподівалися дістатись до Севільї й просити захисту у ваших величностей. Дорогою — а ми їхали в мавританському одязі, бо в ньому втекли, — на нас напали люди, яких ми прийняли за бандитів. Нас попереджали про таких зловмисників. Один із них грубо схопив донну Маргарет, я вдарив його і, на жаль, убив, за що сьогодні й стою перед вами. Ваша величність, я не знав, що він солдат Святої ермандади, і я благаю вас простити мене.

При цьому хтось із придворних вигукнув:

— Гарно сказав, англійцю!

Королева зауважила:

— Коли все, що ви розповіли, — правда, то, я гадаю, ми не повинні надто суворо судити вас, сеньйоре Брум. Але як ми можемо перевірити це? Ви, наприклад, кажете, що благородний маркіз Морелла викрав двох дам, на це, я гадаю, він навряд чи здатний. Де ж тоді друга дама?

— Я думаю, — відповів Пітер, — що вона тепер є дружиною маркіза Морелла.

— Дружиною? Хто може те посвідчити? Наскільки мені відомо, маркіз не просив дозволу на одруження, як це заведено.

Тут наперед вийшов Бернальдес, назвав себе й своє заняття, повідомив, що він є компаньйоном англійського купця Джона Кастелла, і показав документ про шлюб, який підписали сам Морелла, Бетті та священик Енріке. Бернальдес додав, що він одержав копи цього документа через гінця із Гренади, а другу копію вручив архієпископу Севільї.

Королева, проглянувши документ, передала його радникам. Ті почали пильно роздивлятися. Один із них зазначив, що форма незвична і, може, документ підроблений.

Королева трохи подумала, потім промовила:

— Є лише один шлях довідатись про правду. Ми наказуємо викликати сюди нашого племінника, благородного маркіза Морелла, сеньйору ДІн, про яку кажуть, що вона є його дружиною, та священика Енріке із Мотріля, котрий, очевидно, повінчав їх. Коли вони всі прибудуть сюди, король — мій чоловік та я розберемося в цій справі. Доти я не бажаю більше нічого слухати.

Комендант в’язниці звернувся до-королеви з запитанням, що робити з в’язнями до прибуття свідків із Гранади. Королева відповіла, що вони залишаються під його наглядом, і наказала добре з ними поводитись. Пітер попросив, щоб його перевели в кращу камеру, де буде менше щурів та більше світла. Королева милостиво погодилася, проте додала, що правильніше буде помістити його окремо від нареченої, яка може жити зі своїм батьком. Але, помітивши їхні засмучені лиця, усміхнулася:

— Я думаю, що вони можуть зустрічатися вдень у тюремному саду.

Маргарет подякувала, королева звернулася до неї:

— Підійдіть сюди, сеньйоро, й посидьте трохи зі мною. — Вона показала на ослінчик для ніг поруч з собою. — Коли я закінчу ці справи, я хочу поговорити з вами.

Маргарет провели до узвишшя, і вона сіла ліворуч од її величності, на ослінчик. Цієї миті вона була прекрасна. її врода й постава справді були королівськими. Тим часом Кастелла та Пітера повели назад у в’язницю, причому останній, забачивши довкола стільки галантних грандів, виходив дуже неохоче.

Через якийсь час, закінчивши справи, королева розпустила суд, попросила залишитися кількох офіцерів і звернулася до Маргарет:

— А тепер, прекрасна дівчино, розкажіть мені про все, як жінка жінці, і не бійтеся, що цим скористаються при судовому розгляді справи вашого коханого. Адже вас, у всякому разі, ні в чому звинувачувати. Передусім скажіть мені, чи справді ви заручені з цим високим кавалером і чи правда, що ви його кохаєте?

— Так, ваша величність, — відповіла Маргарет, — і ми за цей час багато перестраждали. — Маргарет переповіла всю їхню історію, яку королева вислухала дуже уважно.

— Дуже дивна історія, коли все це правда, й дуже ганебна, — мовила королева, коли Маргарет закінчила. — Але як могло статися, що Морелла, який хотів примусити вас вийти за нього заміж, одружився тепер з вашою кузиною? Ви щось приховуєте від мене? — І вона пильно подивилася на Маргарет.

— Ваша величність, — відповіла Маргарет, — мені було соромно розповідати про все інше, але я вірю вам і зважусь на це. Прошу тільки вашої височайшої полегкості, коли ви вважатимете, що ми, перебуваючи в дуже скрутному становищі, вчинили кепсько. Моя кузина, Бетті Дін, поквиталася з Морелла його ж монетою. Він завоював її серце й обіцяв одружитися з нею, і вона з ризиком для життя зайняла моє місце біля вівтаря, тим самим давши нам можливість утекти.

— Хоробрий вчинок, хоча й не зовсім чесний, — зауважила королева. — Я тільки не знаю, чи вважатиметься такий шлюб дійсним, та про це має судити церква. Звичайно, на вас усіх важко гніватися. Що вам обіцяв Морелла, коли просив вас вийти за нього заміж у Лондоні?

— Ваша величність, він обіцяв мені, що піднесе мене високо, можливо, навіть, — вона затнулася, — на те місце, котре займаєте ви.

Ізабелла спохмурніла, потім зареготала, з ніг до голови окинула оком Маргарет і сказала:

— Ви гідні цього місця, може, навіть більше, ніж я. А ще що він казав?

— Ваша величність, він запевняв мене, що далеко не всі люблять короля, його дядька; що в нього, маркіза Морелла, є багато друзів, які пам’ятають, що його батька отруїв батько короля і що його мати була мавританською принцесою. Він також казав, що може звернутися по допомогу до маврів або скористатися іншими засобами для досягнення своєї мети.

— Ну що ж, — зробила висновок королева, — хоча маркіз і вірний син церкви і мій чоловік дуже любить його, я ніколи не мала добрих почуттів до Морелла, тому дуже вдячна вам за попередження. Чи не бажаєте ви мене попросити про щось, прекрасна Маргарет?

— Авжеж, ваша величність. Я насмілюсь просити вас бути милостивою до мого коханого, коли він постане перед вами на суді. Повірте, в нього запальна голова й тяжка рука. Лицарі, як він, — а він лицар по крові, не можуть спокійно дивитися, коли їх дам ображають грубіяни й зривають з них одяг. І ще я прошу вас захистити мене від маркіза Морелла, не дозволити йому не тільки доторкнутися до мене, а й розмовляти зі мною. Незважаючи на його титул іг розкіш, я ненавиджу його.

— Я вже пообіцяла, що в мене не буде упередженості при розгляді вашої справи, моя прекрасна англійко Маргарет, — усміхнулася королева, — і я гадаю, що коли я, виконаю ваше прохання, то це не примусить правосуддя зняти з очей пов’язку. Ідіть і будьте спокійні. Якщо ви мені розповіли правду, в чому я не сумніваюсь, і якщо це залежатиме від Ізабелли Іспанської, покарання, яке дістане сеньйор Брум, не буде дуже тяжким. У всякому разі, тінь маркіза Морелла, цього незаконнонародженого сина християнського принца І якоїсь принцеси із невірних, — ці слова королева промовила зі злістю, — не впаде на вас. Але я маю попередити вас, що король, мій чоловік, любить цю людину — це природно — і судити йому маркіза буде нелегко. Скажіть мені, ваш коханий людина хоробра?

— Дуже хоробра, — відповіла Маргарет з усміхом.

— І він може сидіти верхи, тримаючи списа, чи не так? Бодай задля вас?

— Так, ваша величність, і володіє мечем не гірше за інших лицарів, хоча він зовсім недавно одужав післ тяжкої хвороби. Дехто міг переконатися в цьому на Босвортському полі.

— Гаразд. Тепер прощавайте. — Королева простягла Маргарет руку для поцілунку й, гукнувши двох офіцерів, наказала їм відвести Маргарет назад до в’язниці, зауваживши, що вона може вільно писати королеві, коли буде потреба.

Того ж дня ввечері до Севільї приїхав Морелла. Він був би тут значно раніше, та його збила з пантелику розповідь маврів, що супроводжували Пітера, Маргарет і її батька з Гранади, які бачили, як вони поїхали шляхом на Малагу. Він поскакав цим шляхом, та, не виявивши ніяких слідів, повернувся й поїхав на Севілью. Тут він невдовзі про все довідався, а серед інших новин також про те, що за десять годин до його приїзду послано гінців у Гранаду з наказом з’явитися йому та Бетті, з якою він був повінчаний.

Наступного ранку Морелла попросив аудієнції в королеви, але йому було відмовлено, а король, його дядько, перебував у від’їзді. Тоді він спробував дістати дозвіл проникнути у в’язницю, щоб побачити Маргарет. Але він переконався, що ні його високе звання, ні влада, ні навіть гроші не можуть відчинити перед ним двері в’язниці. Це був наказ королеви, і Морелла зрозумів, що йому доведеться зіткнутися в цій справі з Ізабеллою як з ворогом. Думка про помсту не полишала його, і він розпочав пошуки Інеси та отця Енріке із Мотріля. Але врешті-решт він з’ясував, що Інеса зникла — ніхто нічого не знав про неї, а святий отець був у безпеці в стінах інквізиції, звідки він з властивою йому обачністю вважав за краще не виходити і куди жоден мирянин, яке б високе становище він не посідав, не міг проникнути, щоб накласти руку на служителя інквізиції. Отже, розгніваний та розчарований, Морелла скликав адвокатів і друзів на раду і почав готуватися до захисту проти звинувачення, яке, як він розумів, буде йому пред’явлене, але все ще сподівався, що є нагода повернути Маргарет. У нього залишалася одна карта, яку він вирішив пустити в хід. Він знав, що Кастелл єврей, який протягом багатьох років маскувався під христинина, а для таких у Севільї не було пільг. Можливо, ціною порятунку її батька він зуміє завоювати Маргарет. Тепер він її кохав ще палкіше, ніж будь-коли.

Він ладний був зараз скористатися з будь-чого, аби не допустити, щоб Маргарет вийшла заміж за його суперника Пітера Брума. До того ж була ще надія, що Пітера засудять до тюремного ув’язнення, а може, й до страти за вбивство солдата ермандади.

Отже, Морелла підготувався до серйозної боротьби і став чекати приїзду до Севільї Бетті, оскільки він не міг йому запобігти.

Розділ XXI БЕТТІ ВИКЛАДАЄ СПРАВУ

Минуло сім днів, протягом яких Маргарет і її батько спокійно перебували у в’язниці, де, по правді кажучи, вони почувалися швидше гостями, ніж в’язнями. їм дозволялося приймати відвідувачів. Серед цих відвідувачів був і Хуан Бернальдес, який повідомляв їм про все, що відбувалося за стінами тюрми. Через нього вони послали гінців зустріти й попередити Бетті про суд, де вирішуватиметься її справа.

Незабаром гінці повернулися зі звісткою, що маркіза Морелла їде до Севільї в супроводі величезного почту з неймовірною пишністю, що вона вдячна за повідомлення й сподівається захистити себе.

Довідавшись про це, Кастелл од подиву вирячив очі, а Маргарет розреготалась. Хоча вона й не знала всього, та була впевнена, що якимось побитом Бетті вдалося підкорити Морелла, тому не так-то легко буде з нею розправитись. Одначе Маргарет не могла собі уявити, звідки в Бетті взявся такий почет. Вона весь час потерпала, що на Бетті можуть напасти чи скривдити її, й написала королеві листа, благаючи захистити Бетті.

Не минуло й години, як Маргарет одержала відповідь, де повідомлялося, що її кузина перебуває під королівським захистом і що надіслано ескорт для її супроводження та охорони від будь-яких замахів. Королева також писала, що для зручності цю даму поселять у фортеці за Севільєю, яка охоронятиметься І вдень і вночі. Звідти її привезуть на суд.

Пітера і далі тримали окремо від Маргарет і Кастелла, але щодня опівдні їм дозволяли зустрічатися в оточеному стінами саду при в’язниці, де вони скільки завгодно могли розмовляти. Тут же він разом з іншими в’язнями щодня відпрацьовував бій на мечах, застосовуючи замість мечів палиці. Крім того, йому дозволили користуватися конем, на якому він приїхав із Гранади. Пітер улаштовував турнірні бої з комендантом та іншими офіцерами й довів, що він тут найсильніший за всіх. Він займався всім цим з захопленням, пристрасно — Маргарет переповіла йому натяк королеви, і Пітер вирішив повернути колишню силу, досконало опанувати будь-яку зброю, що існувала в Іспанії.

Так минав час, поки одного разу комендант не оголосив їм, що суд над Пітером призначено на завтра і що вони мають його супроводжувати до палацу, аби дати свідчення. Бернальдес пояснив у записці, що король повернувся і разом з королевою буде на суді, що їхня справа викликала багато пересудів у Севільї. Всі цікавляться подробицями одруження Морелла, про яке ширяться різні чутки.

Бернальдес писав також: він майже не сумнівається, що Маргарет і Кастелла звільнять, що корабель готовий, капітан чекає їхніх вказівок, а щодо шансів Пітера, то він нічого не може сказати певного, бо все залежатиме від того, як подивиться король на його злочин — адже Морелла хоч і невизнаний, а все-таки племінник короля, і той до нього ставиться прихильно.

Маргарет і Кастелл спустилися в сад. Пітер щойно повернувся після кінних змагань, розпашілий од швидкої їзди, мав дуже мужній і гарний вигляд. Маргарет узяла його за руку й, прогулюючись з ним, розповідала новини.

— Я радий! — вигукнув Пітер. — Чим швидше ця справа почнеться, тим швидше вона закінчиться. Але ось що, люба, — посерйознішав Пітер, — Морелла в Іспанії має великий вплив, а я порушив закон цієї країни, тож ніхто не знає, чим це все скінчиться. Мене можуть засудити до смерті, чи до ув’язнення, чи, може, коли мені дадуть можливість, я загину в бою. В будь-якому випадку нас розлучать на час чи назавжди. Якщо це станеться, я благаю тебе не залишатися тут ні задля спроби врятувати мене, ні з якоїсь іншої причини. Адже поки ти в Іспанії, Морелла ніколи не полишить своїх намірів заволодіти тобою. В Англії ти будеш у безпеці.

Почувши це, Маргарет заридала — думка про те, що може статися з Пітером, приводила її до розпачу.

— Я у всьому коритимусь тобі, прошепотіла вона, — але я не можу залишити тебе, дорогий мій, поки ти живий! А коли, в разі злого випадку, ти помреш, чого бог не допустить, хіба я зможу жити без тебе? Тоді я піду за тобою.

— Я не хочу цього, — відповів Пітер, — я хочу, щоб ти прожила все життя й прийшла до мене туди у визначений строк, але не раніше. А ще я хочу сказати тобі, що, коли ти зустрінеш гідну людину й захочеш вийти заміж, ти повинна зробити це, бо я добре знаю, що ти ніколи не забудеш мене, своє перше кохання. Адже за цим життям є інше, де немає ні заміжжя, ні одружень. Нехай моя мертва рука не зупинить тебе, Маргарет.

— І все-таки, — промовила м’яко, але обурено Маргарет, — будь певен в одному, Пітере: якщо з тобою станеться страшне лихо, я залишусь вірна тобі — жива чи мертва.

— Нехай буде так, — зітхнув з полегкістю Пітер, бо він не міг припуститись думки про те, що Маргарет стане дружиною іншого навіть після його смерті, хоча його чесна, проста душа і страх, що решта її життя буде позбавлена будь-якої радості, змусила його говорити те, що він сказав перед цим.

Сховавшись за розквітлим кущем, вони обнялися так, як обнімаються люди, які не знають, чи зможуть ще колись поцілувати одне одного. Присмерк розлучив їх.

Наступного ранку Кастелла і Маргарет знову повели до Зали правосуддя Алькасару. Цього разу Пітера не було разом з ними. Величезну залу заповнили радники, офіцери, гранди й дами. Всіх їх привела сюди цікавість. Але серед них Маргарет не побачила ні Морелла, ні Бетті. Короля і королеви ще не було на троні. А Пітер стояв на відведеному для нього місці, з обох боків біля нього виструнчилась варта. Коли вони неподалік займали свої місця, він привітав їх усмішкою й кивнув головою. Коли Кастелл і Маргарет підходили до своїх стільців, загриміли труби, і в кінці зали попідручки з’явились їх величності Фердинанд та Ізабелла. Всі присутні встали й схилились у низькому поклоні, почекали, поки король та королева сядуть.

Король, якого наші герої побачили вперше, виявився кремезною рухливою людиною з гарними очима та широким чолом. Проте Маргарет, окинувши його оком, помітила, що в нього хитре обличчя — обличчя людини, яка ніколи не забуває про свої власні інтереси. Як і королева, він був зодягнутий у розкішний костюм, розшитий золотом і прикрашений гербами Арагону, в руці він тримав золотого; скіпетра, розцяцькованого коштовним камінням, а біля пояса, як ознака короля-воїна, висів довгий меч з хрестоподібною колодкою. Він з усмішкою відповів на привітання своїх підданих, приклав руку до капелюха й поклонився. Потому його погляд зупинився на Маргарет, і, обернувшись, він дзвінким голосом запитав у королеви, чи це та дама, з якою одружився Морелла, і якщо це вона, то чому він хоче спекатись її.

Ізабелла відповіла, що, наскільки їй відомо, з цією сеньйорою він тільки хотів одружитись, а одружився з іншою, але, як він доводить, помилково. А ця дама заручена з обвинуваченим, який стоїть перед ними. Ті, хто дочув цю відповідь, засміялись.

У цю мить до зали зайшов маркіз Морелла, вдягнутий, як завжди, в чорний оксамит і при орденах. Його супроводжували друзі та адвокати, зодягнуті в довгі мантії. На голові Морелла був чорний капелюх, з якого звисала перлина. Він не зняв капелюха навіть тоді, коли кланявся королю та королеві, бо був одним із тих небагатьох грандів Іспанії, які мали право не знімати головного убору перед їх величностями. Король і королева відповіли на його привітання — король по-дружньому кивнув, а королева холодно вклонилася. Морелла зайняв приготовлене для нього місце. Якраз у цю мить у протилежному кінці зали зчинилася метушня й пролунав голос офіцера: “Дорогу! Дорогу маркізі Морелла!” При цьому маркіз, погляд якого був прикутий до Маргарет, спохмурнів і підвівся зі свого місця”, немовби збирався протестувати, але адвокат, котрий стояв позаду, щось йому шепнув, і маркіз знову сів.

Натовп розступився, і Маргарет, озирнувшись, побачила процесію, що рухалась до них. Частина людей була в обладунках, частина — в білому мавританському одязі, прикрашеному червоним орлом — гербом маркіза Морелла. В центрі процесії крокувала висока вродлива дама. її шлейф несли дві мавританки, на її світлому розпущеному волоссі сяяла діадема, пурпуровий плащ звисав з плечей, наполовину прикриваючи чудове плаття, прикрашене перлами, які Морелла подарував Маргарет, на грудях красувалася низка перлів, подарована маркізом Бетті як компенсація за завдані їй неприємності.

Маргарет дивилася на неї великими очима, а Кастелл поруч бурмотів:

— Це наша Бетті! От уже справді одяг прикрашає людину!

Так, це, без сумніву, була Бетті, хоча, згадуючи її в простій шерстяній сукні в старому домі в Холборні, важко було впізнати бідну компаньйонку в цій погордливій, величавій дамі, яка мала такий вигляд, немовби все життя ходила мармуровою підлогою палаців і спілкувалася з вельможами та королевами. Вона йшла через простору залу, ставна, незворушна, не озираючись по боках, не звертаючи уваги на перешіптування. Вона не глянула ні на Морелла, ні на Маргарет, поки не дійшла до відкритого простору перед перегородкою, за якою перебував Пітер. Варта з витріщеними на неї очима поквапливо звільнила для неї місце. Тоді тричі присіла — двічі перед королевою й один раз перед королем. Потім, обернувшись, поклонилася маркізові, який, потупивши зір, не відповів їй, поклонилася Кастеллу та Пітерові, нарешті, коли дійшла до Маргарет, підставила їй щічку для поцілунку. Маргарет смиренно поцілувала її та прошепотіла на вухо:

— Як поживає ваша світлість?

— Краще, ніж ти, якби ти була на моєму місці, пошепки відповіла Бетті й непомітно підморгнула.

У цей час Маргарет почула, як король промовив до королеви:

— Чудова жінка! Погляньте на її стан і на ці величезні очі. Морелла важко догодити.

— Очевидно, він надає перевагу лебедям, а не павам, — відповіла королева, поглянувши на Маргарет, чия спокійніша й витонченіша врода вигравала поряд з захоплюючою красою її кузини.

Королева вказала Бетті на приготовлене для неї місце. Бетті сіла, почет розташувався позаду, перекладач — поруч.

— Я трохи потрапив у безвихідь, — мовив король, зиркаючи то на Морелла та Бетті, то на Маргарет і Пітера; очевидно, він збагнув комічність ситуації. — Яку ж справу ми повинні розглядати?

Тоді один із радників підвівся й заявив, що справа, яку подано на розгляд їх величностям, полягає в звинуваченні англійця, що перебуває тут під вартою, з приводу вбивства солдата Святої ермандади, та, напевно, є й інші обставини, пов’язані, з цим.

— Наскільки я розумію, — заявив король, — нам належить розглянути звинувачення щодо викрадення підданих дружньої нам держави з території цієї держави, клопотання про визнання шлюбу недійсним і зустрічний позов про визнання дійсності цього шлюбу та бог знає що ще. Ну, всьому свій час. Давайте почнемо з цього високого англійця.

Суд розпочався з виступу прокурора, який виклав звинувачення проти Пітера так само, як воно було викладено раніше королеві. Капітан Аррано дав свої свідчення про вбивство солдата, але, коли адвокат Пітера почав ставити йому запитання, Аррано визнав — очевидно, він не відчував злоби до звинуваченого, — що згаданий солдат грубо образив донну Маргарет і що обвинувачений Пітер, як іноземець, міг сприйняти їх за ватагу бандитів чи навіть маврів. Він додав також, що не може стверджувати, що англієць навмисне хотів убити солдата.

Після цього давали свідчення Кастелл і Маргарет, остання — з чарівною скромністю. Справді, коли вона розповіла, що Пітер — її наречений, з яким вона мала повінчатися, якби її не викрали із Англії, що вона покликала його на допомогу, коли солдат схопив її та зірвав вуаль, у залі пролунало шепотіння співчуття, а король і королева перемовлялися між собою, не звертаючи уваги на її подальшу розповідь.

Потому король переговорив з двома суддями, після чого підняв руку й оголосив, що вони прийняли рішення. Цілком зрозуміло, як засвідчили обставини, що англієць не винний в умисному вбивстві солдата. Взагалі немає ніяких доказів, що він знав, що той належить до Святої ермандади. Таким чином, його звільнять за умови виплати вдові вбитого компенсації, що вже зроблено, й невеликої суми — для меси поминання душі вбитого.

Пітер почав дякувати королеві, але його величність, не дослухавши його, запитав, чи хоче хтось із присутніх виступити по суті наступних справ. Підвелась Бетті й заявила, що вона бажає висловитись. Через перекладача вона пояснила, що одержала королівський наказ з’явитися до двора, що вона готова відповідати на будь-які запитання чи звинувачення, які можуть висунути проти неї.

— Як ваше ім’я, сеньйоро? — поцікавився король.

— Елізабет, маркіза Морелла, уроджена Елізабет Дін, із давнього й благородного роду Дінів, жителів Англії, відчеканила Бетті чітким і рішучим голосом.

Король кивнув і продовжував:

— Хтось заперечує цей титул і походження цієї дами?

— Я, — вперше за весь цей час промовив маркіз Морелла.

— На якій підставі?

— На багатьох підставах, — відповів Морелла. — Вона не маркіза Морелла, оскільки я вінчався з нею, будучи впевнений, що це інша жінка. Вона не походить із давнього та благородного роду, бо вона була служницею в домі купця Кастелла в Лондоні.

— Це нічого не доводить, маркізе, — перервав його король. — Мій рід, я гадаю, можна назвати стародавнім і благородним, ви цього не будете заперечувати, проте я грав роль слуги в обставинах, про які королева пам’ятає… натяк, з якого всі присутні, котрі знали, про що йдеться, голосно зареготали, а разом з ними і королева85. — Якщо, оспорювати дійсність шлюбу чи благородство походження, то це вимагає доказів, — вів далі король. — Хіба цю даму звинувачують у таких злочинах, що вона не може виправдатись?

— Ні, швидко відповіла Бетті. — Мій єдиний злочин — бідність та шлюб з маркізом Морелла.

При цьому присутні знову засміялись.

— Одначе, сеньйоро, зараз ви аж ніяк не маєте вигляду бідної, завважив король, поглядаючи на її сліпуче, прикрашене коштовностями вбрання, — а щодо одруження, то ми тут схильні вбачати в ньому швидше необачність, аніж злочин. — При цих легковажних словах королева трохи спохмурніла. — Проте, сеньйоро, — швидко додав король, — пред’явіть ваші докази і даруйте мені те, що я поки не називаю вас маркізою.

— Ось мої докази, сер, — і Бетті подала документ про шлюб.

Судді та король з королевою прочитали документ, притому королева завважила, що копію цього документа вона вже бачила.

— Чи є тут священик, який здійснив шлюбний обряд? — запитав король.

Підвівся Бернальдес і заявив, що священик присутній. Щоправда, він при цьому змовчав про те, що за це йому довелося заплатити чималу суму.

Один із суддів наказав викликати священика, і до залу, кланяючись, зайшов отець Енріке. Маркіз люто позирнув у його бік. Заприсягнувши, отець Енріке повідомив, що він був священиком у Мотрілі та капеланом маркіза Морелла, а тепер є секретарем найсвятішої інквізиції в Севільї. У відповідь на інші запитання він заявив, що на бажання нареченого і за його цілковитою згодою такого-то числа в Гранаді він повінчав маркіза з дамою, яка стоїть перед ним і яку, наскільки йому відомо, звуть Бетті Дін; затим на її прохання, оскільки вона побажала, щоб відповідний запис про їхній шлюб був зроблений тут же, він склав документ, з яким суд уже ознайомився, а маркіз та всі інші підписали його там після вінчання, в каплиці замку маркіза в Гранаді, Потому отець Енріке додав, що згодом він залишив Гранаду, щоб посісти місце секретаря інквізиції в Севільї, яке йому запропонували найсвятіші власті як нагороду за трактат, який він написав супроти єресі. Ось усе, що він знає про цю справу.

Після цього підвівся адвокат маркіза й запитав отця Енріке, хто готував вінчання. Священик відповів, що маркіз ніколи прямо з ним про це не говорив; у всякому разі, маркіз ніколи не називав Імені нареченої. Все влаштовувала сеньйора Інеса.

Втрутилась королева й запитала, де перебуває зараз сеньйора Інеса і хто вона така. Священик відповів, що сеньйора Інеса іспанка, одна з наближених маркіза в Гранаді, яку той здебільшого використовував для всіляких конфіденційних справ. Вона молода і вродлива, а більше нічого додати не може. Де вона зараз, він не знає, хоча вони разом їхали до Севільї. Можливо, це відомо маркізові.

Священик сів, а Бетті як свідок почала розповідати через перекладача всю Історію своїх стосунків з маркізом Морелла. Вона розповіла, як зустріла його в Лондоні, в домі сеньйора Кастелла, де вона мешкала, що він одразу почав до неї залицятися й полонив її серце. Після цього він запропонував тікати разом з ним до Іспанії, обіцяв одружитись. Як доказ цього вона показала листа, написаного ним. Цього листа переклали і вручили суду для вивчення — листа, що дуже компрометував його, хоча й не був підписаний справжнім іменем автора. Затим Бетті розповіла, як обманом її та Маргарет заманили на борт іспанського корабля, як маркіз відмовився одружитися з нею, стверджуючи, що він кохає не її, а її кузину. Тоді вона розцінила цю заяву як спробу ухилитися від виконання своєї обіцянки. Вона не знала, чому він прихопив І її кузину Маргарет, але гадала, що він зробив це тому, що, оскільки Маргарет опинилась на борту його корабля, він не мав можливості спекатись од неї.

Потім Бетті змалювала їхню подорож до Іспанії, розповіла, що весь цей час тримала маркіза на відстані, бо на кораблі не було священика, який міг би їх повінчати, до того ж вона себе кепсько почувала, їй було соромно, що вона втягла свою кузину і хазяйку в таку прикрість. Бетті розповіла, що Кастелл та Брум вирушили слідом за ними на іншому судні і висадились на їхню каравелу під час шторму. Потім вона описала історію аварії корабля, їхню подорож до Гранади як полонянок і наступне життя там. Нарешті, вона розповіла, як до неї завітала Інеса з пропозицією маркіза повінчатися, як Бетті поставила за умову, щоб її кузину, сеньйора Кастелла та сеньйора Брума звільнили. Вони поїхали, і вінчання, як було обумовлено, відбулося. Маркіз обняв її в присутності декількох осіб — а саме Інеси та двох своїх секретарів, які, за винятком Інеси, тут присутні й можуть підтвердити, що вона каже правду.

Після вінчання та підписання документа вона разом з маркізом пройшла в його особисті апартаменти, де доти ніколи не бувала, а наступного ранку, на її подив, він заявив, що має їхати в справах їх величностей. Проте, перш ніж поїхати, він дав їй письмове розпорядження, яке вона пред’являє, одержувати його прибутки та вести його справи в Гранаді під час його відсутності. Цей документ Бетті прочитала вголос усім його домочадцям, перш ніж він поїхав. Вона виконувала його доручення, одержувала гроші, давала розписки і взагалі посідала місце хазяйки його дому, поки не одержала королівський наказ.

— У це ми можемо повірити, — сухо промовив король. — А тепер, маркізе, що ви можете відповісти?

— Я відповім, — сказав маркіз, який тремтів од люті, але дозвольте передусім моєму адвокатові поставити цій жінці ряд запитань.

Адвокат почав допитувати Бетті, хоча не можна сказати, що йому пощастило взяти гору над нею. Перш за все він почав розпитувати її з приводу її заяви про давній та благородний рід, з якого вона походить. Але тут Бетті приголомшила суд переліком своїх предків, перший із яких, якийсь сер Дін де Дін, висадився в Англії разом з нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником. Його нащадки, заприсягалась вона, згадані Діни де Дін, досягли високих звань та влади, бо були улюбленцями королів і воювали за них із покоління в покоління.

Поступово вона дійшла до війни Червоної та Білої троянди, під час якої її діда вигнали й позбавили земель, титулів, тому її батько, єдиною дитиною якого і, отже, представницею благородного роду Дінів де Дін вона є, опинився в злигоднях. Проте він одружився з дамою із ще видатнішого роду, ніж його власний: вона була прямим нащадком знатної саксонської родини, значно стародавнішої, ніж вискочки-нормани.

Маргарет і Пітер слухали Бетті здивовано. Але в цьому місці за знаком королеви збитий з пантелику суд через головного алькальда попросив Бетті закінчити розповідь про свій родовід, який суд уже вважає не менш знатним, ніж будь-який інший рід в Англії.

Після цього Бетті запитали про її стосунки з Морелла в Лондоні, і вона розповіла історію його залицянь з такими подробицями і з такою силою уявлення, що врешті-решт і ця історія залишилась незакінченою. Так було і з іншими питаннями. Не менш розумна, ніж адвокат Морелла, відповідаючи інколи по-англійськи, інколи по-іспанськи, Бетті приголомшила його великою кількістю слів і дотепними відповідями, поки нарешті бідолаха, якому несила було щось зробити з нею, сів на місце, витираючи чоло й проклинаючи її подумки.

Потому заприсягли секретарі Морелла, слідом за ними його слуги. Всі вони, хоча й не дуже охоче, підтвердили все, що казала Бетті: як маркіз поцілував її, трохи піднявши вуаль, а також про інше. Так Бетті закінчила свій виступ, залишивши за собою право звернутися до суду після того, як вислухає виступ маркіза.

Король, королева та радники якийсь час радились. Очевидно, думки розділились — дехто вважав, що розгляд справи треба негайно припинити й передати його в інший трибунал, дехто пропонував продовжити. Нарешті королева сказала, що треба надати можливість маркізу Морелла виступити — можливо, він зуміє довести, що вся ця історія сфабрикована і що він навіть не був у той час у Гранаді, коли відбулося те одруження.

Король і алькальди погодились. Маркіз заприсягнув і розповів свою історію, зауваживши, що вона не належить до тих, про які він з гордістю розповідатиме в товаристві. Він розповів, як уперше зустрів Маргарет, Бетті й Пітера на публічній церемонії в Лондоні, закохався в Маргарет і супроводжував її до дому її батька, купця Джона Кастелла.

Згодом він довідався, що Кастелл, який іще в дитинстві втік зі своїм батьком з Іспанії, виявився нехрещеним євреєм, котрий вдавав, що він християнин. Ця заява викликала в суді сенсацію, а обличчя королеви скам’яніло. Втім, одружився він з християнкою, дочку свою похрестив і виростив християнкою, а сам залишився відданий своїй вірі. Вона навіть не знала — він упевнений у цьому, — що її батько дотримується єврейської віри, інакше, звичайно, він, Морелла, не домагався б її руки. їх величності можуть бути певні, вів далі маркіз, що з причин, які їм відомі, він намагався дізнатися всю правду про євреїв в Англії, про що він уже писав їм, хоча через аварію корабля та домашні справи не встиг особисто доповісти їм про свою місію.

Ведучи далі свою розповідь, Морелла визнав, що залицявся до служки Бетті, аби мати доступ до Маргарет, чий батько не довіряв йому, знаючи дещо про його місію. Щодо благородного походження Бетті, то він дуже в ньому сумнівається.

Тут підвелася Бетті й голосно заявила:

— Я оголошую маркіза Морелла негідником і брехуном! У моєму мізинці більше благородної крові, ніж у всьому його тілі й, — додала вона, — ніж у тілі його матері.

При цьому натяку маркіз спаленів, а Бетті, задоволена своєю вихваткою, сіла на місце.

Маркіз і далі розповідав, як він освідчився Маргарет, але вона відмовилась вийти за нього заміж. Він зрозумів, що її відмова викликана тим, що вона заручена зі своїм родичем, сеньйором Пітером Брумом, головорізом, який і в Лондоні потрапив у халепу за вбивство людини, а тут, в Іспанії, вбив солдата Святої ермандади. Будучи закоханим у неї й знаючи, що він може запропонувати їй високе становище та багатство, маркіз надумав викрасти Маргарет. А щоб здійснити це, йому довелося, всупереч своєму бажанню, викрасти й Бетті.

Після багатьох пригод вони приїхали в Гранаду, де він зумів продемонструвати донні Маргарет, що сеньйор Брум скористався своїм ув’язненням, щоб завести роман з жінкою на ім’я Інеса, яка мешкає в його домі, про яку тут згадували.

Цього разу не витримав Пітер. Він підвівся й назвав маркіза в лице брехуном, потім додав, що, якби він мав можливість, він би довів це. Проте король наказав Пітеру сісти й замовкнути.

Переконавшись, у невірності свого коханого, продовжував маркіз, донна Маргарет врешті-решт погодилася стати його дружиною за умови, що її батькові, сеньйору Бруму та її служниці Бетті Дін буде дозволено виїхати з Гранади…

— …де, — зауважила королева, — ви не мали ніякого права тримати їх, маркізе. За винятком, може, батька — Джона Кастелла, — багатозначно додала вона.

— Так, на жаль, мушу визнати, я справді не мав права затримувати їх.

— Отже, — різко продовжувала королева, — не було ні законних, ні моральних підстав для цього шлюбу.

При цих словах адвокати схвально закивали головами.

Маркіз насмілився стверджувати, що підстава була, оскільки донна Маргарет, у всякому разі, сама захотіла цього. В день, призначений для весілля, полонених відпустили, але тепер він зрозумів, що завдяки хитрощам Інеси, підкупленої Кастеллом та його друзями-євреями, донна Маргарет втекла замість своєї служниці Бетті, з якою він після цього пройшов через процедуру одруження і був упевнений, що це Маргарет.

Щодо поцілунку перед церемонією, то це сталося в темній кімнаті, крім того, він гадає, що обличчя Бетті та її волосся були підфарбовані, більшої схожості на Маргарет. Щодо всього іншого, то він упевнений, що келих вина, який він випив перед тим, як вести наречену до вівтаря, був отруєний — він тільки непевно пам’ятає церемонію, а після неї не пам’ятає вже нічого доти, поки не прокинувся наступного ранку з головним болем і не побачив Бетті, яка сиділа поруч.

Щодо доручення, яке вона показувала, то в той момент сам не свій од гніву та розчарування, відчуваючи, що коли він залишиться там, то вчинить злочин, уб’є цю жінку, яка так жорстоко обманула його, він дав їй це доручення, тільки щоб утекти від неї. їх величності звернуть увагу на те, що це доручення видане маркізі Морелла. Оскільки цей шлюб недійсний, маркізи Морелла не існує. Отже, й документ цей недійсний. Така правда, до неї нічого додати.

Розділ XXII ЗАСУДЖЕННЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

Закінчивши свої свідчення, маркіз Морелла сів, а король і королева стали між собою перешіптуватись. У цей час головний алькальд запитав Бетті, чи є в неї запитання до маркіза Морелла. Бетті з великою гідністю підвелася й через перекладача спокійно заявила, що є, й дуже багато. Проте вона не має наміру принижуватись бодай одним запитанням, поки бруд, який він вилив на неї, не буде змитий, а змитий він може бути лише кров’ю. Маркіз заявив, що вона жінка без роду без племені, й сказав, що їхній шлюб недійсний. Оскільки вона жінка й не може вимагати від нього, щоб він підтвердив свої звинувачення за допомогою меча, то гадає, що має право повестися згідно з законами честі, тому просить дозволу шукати собі захисника — якщо одинока жінка може знайти такого в чужій країні, аби захистити її добре ім’я та покарати цього ницого й підлого наклепника.

Серед тиші, що запанувала після слів Бетті, підвівся Пітер.

— Я прошу дозволу ваших величностей стати цим захисником, — промовив він. — Ваші величності помітили, що, навіть з власних слів маркіза, він завдав мені більше зла, ніж може завдати одна людина іншій. До того ж він збрехав, коли твердив, що я був невірний своїй нареченій, донні Маргарет, і, звичайно, я маю право помститись йому за цю брехню. Нарешті, я заявляю, що вважаю сеньйору Бетті добропорядною й чесною жінкою, на яку ніколи не падала тінь ганьби, і, як її земляк та родич, я хочу захистити її добре ім’я перед усім світом. Я чужоземець, і в мене тут мало друзів, а може, й зовсім їх немає, але все-таки я не можу повірити, що ваші величності відмовлять мені в праві на відшкодування, яке в усьому світі в такому випадку один дворянин може вимагати від іншого. Я викликаю маркіза Морелла на смертельний бій без пощади для переможеного. І ось доказ цього.

Промовивши це, Пітер подолав відстань до бар’єру, зірвав з руки шкіряну рукавичку і жбурнув її просто в обличчя Морелла, вирішивши, що після такої образи той не може не прийняти виклик.

Морелла осатаніло схопився за меч, але, перш ніж він устиг вихопити його, офіцери кинулись до нього, й суворий голос короля наказав їм припинити цю суперечку в присутності королівського подружжя.

— Я прошу у вас пробачення, ваша величність, — задихаючись, мовив Морелла, — та ви бачили, як повівся зі мною, іспанським грандом, цей англієць.

— Авжеж, — промовила королева, — але ми також чули, як ви, іспанський гранд, повелися з цим англійським джентльменом і яке висунули проти нього звинувачення, чому навряд чи повірить донна Маргарет.

— Звичайно, ні, ваша величність, — сказала Маргарет. — Нехай мене теж приведуть до присяги, і я багато що поясню, про що сказав маркіз. Я ніколи не хотіла виходити заміж ні за нього, ні за когось іншого, крім оцієї людини, — й вона доторкнулась до руки Пітера, — а все, що він чи я зробили, ми зробили для того, щоб урятуватися від підступної пастки, до якої потрапили.

— Ми віримо цьому, — з усміхом відповіла королева й обернулася, щоб порадитися з королем та алькальдами.

Тривалий час вони розмовляли так тихо, що ніхто не міг розчути жодного слова, при цьому вони позирали то на один, то на інший бік у цьому дивному позові. Для участі в обговоренні вони запросили якогось священика, і Маргарет подумала, що це кепська прикмета. Врешті-решт рішення було прийняте, і її величність офіційно, як королева Кастилії, тихим, спокійним голосом оголосила вирок. Звернувшись насамперед до Морелла, вона сказала:

— Маркізе, ви висунули дуже серйозні обвинувачення проти дами, яка стверджує, що вона ваша дружина, і проти англійця, чию наречену ви, за власним визнанням, вивезли обманом і силоміць. Цей джентльмен од свого імені та від імені цих дам кинув вам виклик. Чи приймаєте ви його?

— Я з готовністю його прийняв би, ваша величність, — відповів похмуро Морелла, — досі, ніхто не мав підстав сумніватися в моїй хоробрості, але я маю нагадати, що я… — Він зупинився, затим продовжив: — Ваші величності знають, що я не лише іспанський гранд… Тому навряд чи мені личить схрещувати мечі з клерком купця-єврея, бо таке було звання та становище цієї людини в Англії.

— Ви могли змилостивитись і битися зі мною на борту вашого судна “Сан-Антоніо”, з ненавистю вигукнув Пітер, — чому ж ви тепер соромитеся закінчити те, що ви не посоромились розпочати? Крім того, я представник роду, шанованого в моїй країні, і заявляю вам, що в коханні та бою я вважаю себе рівним з будь-яким викрадачем жінок і незаконнонародженим негідником, який живе в цьому королівстві.

Знову король і королева порадились між собою з приводу благородного походження супротивників, яке того часу відігравало досить велику роль, особливо в Іспанії. Нарешті Ізабелла сказала:

— За законами нашої країни іспанський гранд не має права зустрічатися в двобої з простим іноземним джентльменом. Оскільки маркіз вважає за краще поставити цю вимогу, ми підтримуємо його і вважаємо, що він не повинен приймати цей виклик для дотримання своєї честі. Проте ми бачили, що маркіз Морелла готовий прийняти цей виклик, і вирішили зробити все, що в наших силах, аби ніхто не міг сказати, що іспанець, який заподіяв зло англійцеві й відкрито викликаний на бій у присутності своїх суверенних властей, відмовився від цього з причини свого звання. Сеньйоре Брум, якщо ви згодні одержати з наших рук те, що з гордістю брали інші ваші співвітчизники, ми маємо намір, оскільки вважаємо вас хороброю й чесною людиною благородного походження, посвятити вас у лицарі ордену Сант-Яго, а отже, надати вам право звертатися чи змагатися як з рівним з кожним іспанським дворянином, якщо він тільки не прямий нащадок королів, на що, як ми гадаємо, могутній і шанований маркіз Морелла не претендує.

— Я вдячний вашим величностям, — відповів здивований Пітер, — за честь, яку ви мені виявляєте і якої я б не потребував, якби мій батько став не на той бік у битві на Босвортському полі. Ще раз висловлюю вам свою вдячність і гадаю, що тепер маркіз не вважатиме для себе принизливим розв’язувати нашу тривалу суперечку так, як йому хочеться.

— Підійдіть сюди, сеньйоре Пітер Брум, і схиліть коліно, — наказала королева, коли Пітер замовк.

Він послухався, а Ізабелла, взявши меч короля, посвятила його в лицарі, тричі вдаривши по правому плечу, мовлячи при цьому традиційні слова:

— Встаньте, сер Пітер Брум, лицарю найблагороднішого ордену Сант-Яго.

Пітер послухався, вклонився, відступаючи назад, як належало за звичаєм, і, спіткнувшись, мало не впав з підвищення. Дехто сприйняв це як гарну прикмету для Морелла. Король промовив:

— Сер Пітер, наш церемоніймейстер визначить найзручніший для вас обох час вашого поєдинку з маркізом. Поки що ми наказуємо вам обом, аби ніяких непристойних слів або вчинків не було між вами — адже ви незабаром зустрінетесь віч-на-віч у смертельному бою, щоб довідатись про суд господа бога.

Присутні вирішили, що суд закінчено, і багато хто зібрався вже йти, але королева піднесла руку й сказала:

— Є ще питання, з яких ми повинні ухвалити рішення. Ось ця сеньйора, — і вона показала на Бетті, просить, аби її шлюб з маркізом Морелла визнати дійсним, а сам маркіз наполягає на протилежному. Так ми його, здається, зрозуміли? Ми не владні розв’язувати це питання, оскільки воно зв’язане з таїною церкви. Ми надаємо право розв’язати це питання його святості папі римському або його легату, сподіваючись, що він розбереться у всьому з властивою йому мудрістю і так, як вважатиме за потрібне, якщо, звичайно, зацікавлені сторони побажають перенести свою суперечку на його суд. Поки що ми постановляємо й оголошуємо, що сеньйора, уроджена Бетті Дін, повинна скрізь у наших володіннях, якщо його святість папа римський не вирішить Інакше, іменуватися маркізою Морелла і маркіз, її чоловік, має впродовж усього свого життя забезпечувати належне їй утримання. Після ж його смерті, якщо не буде іншої постанови святого престолу, вона має успадкувати ту частину земель і майна, яка, згідно з законом нашої країни, належить дружині, й володіти нею.

Поки Бетті дякувала їх величностям так запопадливо, що коштовності на її грудях брязкотіли, Морелла спохмурнів, обличчя потемніло, як грозова хмара, а присутні перешіптувалися й підвелися, щоб розійтися. Проте королева знову піднесла руку:

— Ми хочемо запитати сера Пітера Брума та його наречену, донну Маргарет, чи й тепер вони хочуть узяти шлюб?

Пітер подивився на Маргарет, Маргарет — на Пітера, і він відповів гучно й виразно:

— Ваша величність, це наше найзаповітніше бажання.

Королева всміхнулася.

— А ви, сеньйоре Кастелл, згодні видати свою дочку за цього лицаря?

— Так, звичайно, — з гідністю відповів Кастелл. — Якби не ця людина, — і він з ненавистю поглянув у бік Морелла, — вони давно б уже одружились, а тому, — додав Він багатозначно, — те невелике багатство, яке я маю, через довірених осіб в Англії вже передав у їхню власність. Тому тепер я залежу від їхнього милосердя.

— Гаразд, — сказала королева. — Залишається розв’язати ще одне питання. Чи бажаєте ви повінчатися напередодні поєдинку між маркізом Морелла та сером Пітером Брумом? Подумайте, донно Маргарет, перш ніж відповісти, бо, погодившись, ви дуже скоро можете стати вдовою, а якщо ви відстрочите цю церемонію, то можете ніколи вже не стати його дружиною.

Маргарет і Пітер перекинулись декількома словами, і Маргарет відповіла за них обох:

— Якщо мій коханий загине, — її ніжний голос забринів при цих словах, — усе одно моє серце буде розбите. Нехай я житиму решту своїх днів, зберігаючи його ім’я, щоб, знаючи про моє невигойне горе, ніхто не турбував мене своїм коханням. Я хочу залишитись його дружиною на небесах.

— Гарно сказано! — зауважила королева. — Ми оголошуємо, що вас повінчають у нашому соборі в Севільї напередодні того дня, коли маркіз Морелла і сер Пітер Брум зустрінуться в двобої. Крім того, щоб не було ніяких спроб заподіяти вам зло, — королева поглянула в бік Морелла, — ви, сеньйоро Маргарет, будете моєю гостею доти, поки залишите нас, аби повінчатись. Ви ж, сер Пітер, повернетесь до в’язниці, але користуватиметесь цілковитою свободою бачити кого забажаєте й ходити куди та коли заманеться, але під нашим захистом, оскільки й на вас може бути вчинено замах.

Королева замовкла, але несподівано пролунав, різкий, тонкий голос короля:

— Вирішивши питання лицарства та шлюбу, нам залишається розв’язати ще одне питання, яке я не хотів надавати ніжним устам нашої королеви. Ця справа стосується вічного життя людської душі й християнської церкви на землі. Нам заявили, що цей чоловік, Джон Кастелл, купець із Лондона, — єврей; заради вигоди він усе своє життя видавав себе за християнина, як такий одружився на християнці. Більше того, він є нашим підданим, бо народився в Іспанії, а отже, підсудний цивільним та церковним законам нашої держави.

Король зупинився. Маргарет і Пітер з острахом поглядали одне на одного. Лише Кастелл стояв нерухомо, хоча він знав краще, ніж хтось із них, що має настати за цими словами.

— Ми не судимо його, — вів далі король, — ми не маємо влади в таких високих питаннях, але ми зобов’язані передати його в руки святої інквізиції, щоб його судили там.

Маргарет голосно зойкнула. Пітер озирався по боках, немовби шукав допомоги. Ніколи в своєму житті він не був такий уражений. Маркіз Морелла всміхнувся вперше за цілий день. У всякому разі, одного ворога він позбувся. Кастелл підійшов до Маргарет і ніжно обняв її. Потім він потиснув руку Пітеру й промовив до нього:

— Убий цього злодія, — він кивнув у бік Морелла, — я знаю, що ти це зробиш і зробив би, навіть якби таких, як він, було десятеро. Будь гарним чоловіком моїй лоні, а я знаю, що ти будеш таким, бо я запитаю тебе там, де немає ні євреїв, ні християн, ні священиків, ні королів. А тепер помовчи і змирися з тим, з чим необхідно змиритись, як роблю це я. Я хочу ще дещо сказати, перш ніж залишу вас і цей світ. Ваші величності, я не виправдовуюсь, і, коли мене допитуватиме суддя інквізиції, його завдання буде легке, бо я не збираюсь нічого приховувати і говоритиму тільки правду, хоча й робитиму це не з остраху, не через побоювання болю. Ваші величності, ви обіцяли, що цих двох, досить пристойних християн од народження, повінчають. Я хотів би запитати вас, чи може мій злочин проти релігії, в якому мене звинувачують, розлучити їх чи завдати їм якоїсь шкоди?

— Даю вам слово, — поквапливо відповіла королева, немовби хотіла випередити короля, — даю вам слово, Джон Кастелл, що ваша справа, до чого б вас не засудили, не торкнеться ні їх самих, ані їх власності, поволі додала вона.

— Серйозна обіцянка, — пробурмотів король.

— Це моя обіцянка, — рішуче заявила королева, — і я дотримаю її що б там не було. Цих двох повінчають, і, якщо сер Пітер залишиться живий, вони поїдуть із Іспанії в цілковитій безпеці, ніяке нове звинувачення не пред’явить їм жоден суд королівства; їх також не переслідуватимуть і не порушуватимуть проти них справ ні в якій іншій державі ні від нашого імені, ні від імені наших службових осіб. Нехай мої слова запишуть, один примірник, підписаний, зберігатиметься в архівах, а другий одержить донна Маргарет.

— Ваша величність, — сказав Кастелл, — я вдячний вам. Тепер якщо я помру, то я помру щасливий. Я насмілюсь повідомити вам, що, коли б ви не сказали цього, я вбив би себе тут, на ваших очах. І ще я хочу вам сказати, що інквізиція, яку ви заснували, знищить Іспанію і перетворить її на прах, на тлін.

Він закінчив говорити, і, коли смисл його сміливих слів дійшов до свідомості присутніх, в натовпі придворних пролунало зітхання, схоже на переляк. Тим часом натовп позаду Кастелла розступився, і з’явилося два ряди ченців з лицями, закритими каптурами, та варта з солдатів, — усі вони, без сумніву, чекали тут заздалегідь. Вони підійшли до Джона Кастелла, доторкнулись до його плеча, оточили його, неначе сховали його від усього земного, і, оточений ними, він зник.

Спогади Пітера про цей дивний день в Алькасарі назавжди залишились якимись невиразними. То й не дивно. Протягом лише кількох годин його судили, життя його висіло на волосинці — і раптом його виправдали. Він побачив Бетті, яка зі скромної компаньйонки перетворилась на блискучу, розкішну маркізу, так само як личинка перетворюється на метелика; був свідком того, як вона виступала проти свого чоловіка, який обманув її і якого в свою чергу обманула вона, як вона виграла свою справу завдяки кмітливості й силі характеру.

Як її захисник та захисник Маргарет він викликав Морелла на поєдинок, і, коли його супротивник відмовився під приводом різниці в званні, з волі королеви Ізабелли, якій Маргарет розповіла про таємні домагання Морелла, його несподівано нагородили високим званням лицаря іспанського ордену Сант-Яго.

Більше того, вдоволене його найпалкіше бажання — він дістав можливість зустрітися в чесному й рівному бою зі своїм ворогом, якого він справедливо ненавидів, і битися з ним на смерть. Йому також пообіцяли, що через декілька днів Маргарет стане його дружиною, хоча могло статися, що вона носитиме його прізвище не більше години. Проте їм обіцяли безпеку та захист од зрадництва і підступів Морелла. їм також пообіцяли, що в будь-якому випадку їм ніде й ніколи більше не пред’являтимуть ніяких звинувачень.

І, нарешті, коли вже все, здавалось, щасливо закінчилось, не беручи до уваги наступного поєдинку, про який він, звиклий до таких речей, менш за все думав, коли врешті-решт його келих, очищений від бруду та піску, наповнився червоним вином битви та кохання, коли він уже був майже біля його вуст, доля підмінила його й наповнила отрутою і жовчю. Кастелла, батька його нареченої, людину, яку він любив, кинули в підвали інквізиції, звідки — Пітер добре це знав — він міг вийти лише в жовтому балахоні й, “потрапивши в руки світської влади”, загинути повільною й нестерпною смертю на вогнищі в Квамадеро, де спалювали єретиків.

Що йому принесе перемога над Морелла, якщо навіть небеса додадуть йому сили, щоб перемогти свого ворога? Що це буде за весілля, яке виявиться скріплене та освячене смертю батька нареченої на мученицькому вогнищі інквізиції? Хіба зможуть вони коли-небудь забути запах диму цього вогнища? Кастелл — хоробра людина, і ніякі муки не змусять його відректися від своєї віри. Сумнівно навіть, чи стане він під тортурами заперечувати її, він, кого похрестив батько для безпеки; а йому треба було і далі приховувати цей обман заради своєї справи, заради того, щоб мати дружину-християнку. Ні, Кастелл був приречений, і Пітер міг урятувати його від інквізиції та від короля не більше, ніж голуб може захистити своє гніздо від голодних яструбів.

О, ця остання сцена! Ніколи в житті Пітер не забуде її! Величезний зал з розмальованими арками та мармуровими колонами; промені полудневого сонця, що падають крізь вікна й, неначе кров, проливаються на чорний одяг ченців; нестямний зойк Маргарет і її помертвіле обличчя, коли від неї одірвали батька і вона непритомна впала на прикрашені коштовностями груди Бетті; жорстокий усміх на вустах Морелла; страшна посмішка короля; жалість в очах королеви; схвильоване шепотіння натовпу; швидкі, короткі репліки адвокатів; скрипіння пера писаря, байдужого до всього, за винятком своєї роботи, коли він записував рішення; і над усім цим — прямий, визивний, нерухомий Кастелл, оточений служителями смерті, який віддалявся в темряву галереї, зникав у могильний морок.

Розділ XXIII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ ТА ПІЧ БУЛОЧНИКА

Минув тиждень. Маргарет жила в палаці, Пітер двічі побував у неї і заставав її в розпачі. Навіть те, що наступної суботи вони мали повінчатися, — день, на який призначено поєдинок між Пітером і Морелла, не приносив їй ні радості, ні втіхи. Адже через день, на неділю, в Севільї призначено “акт віри” — аутодафе, на якому єретики — євреї, маври і люди, що займалися богохульством, мають відповісти за свої злочини: одних спалять на вогнищі в Квемадеро, інші привселюдно визнають свої кричущі гріхи перед тим, як їх ув’язнять довічно, а декого задушать перед тим, як їхні тіла віддадуть вогню. Було відомо, що Джону Кастеллу в цій церемонії відводилась головна роль.

Маргарет на колінах, зі сльозами благала королеву про милосердя. Та сльози діяли на серце королеви не більше, ніж вода, що капає на діамант. Лагідна в інших питаннях, у справах, що торкалися релігії, вона ставала хитра, як лисиця, і жорстока, як тигр. З приводу поведінки Маргарет вона навіть обурювалася. Хіба мало було для неї зроблено? — спитала королева. Хіба вона не дала свого королівського слова не робити якихось кроків, аби позбавити обвинуваченого власності, котра є в нього в Іспанії, якщо його визнають винним; хіба вона не обіцяла, що ніякі покарання, які за законом та звичаями падають на дітей таких людей, виставлених на глум, не торкнуться Маргарет? Хіба Маргарет не повінчають з її коханим і, якщо він залишиться живий після поєдинку, їй не дадуть змоги з почестями виїхати разом з ним, навіть не примусять дивитися, як її батько спокутує свої злочини? Адже як добра християнка вона повинна радіти, що він дістав можливість примирити свою душу з богом, що його доля стане уроком для інших прихильників його релігії. Може, вона теж єретичка?

Королева шаленіла доти, поки Маргарет, зовсім знесилена, не пішла від неї, подумки запитуючи, чи може бути справедливою релігія, яка вимагає від дітей, щоб вони доносили на своїх батьків та прирікали їх на муки. Де про це сказано в спасителя та його апостолів? А якщо про це там не сказано, то хто це вигадав?

— Врятуй його! Врятуй його! — розпачливо ридала Маргарет перед Пітером. — Врятуй його або, клянусь тобі, як би я тебе не кохала і скільки б не вважали, що ми повінчані, ти ніколи не станеш моїм чоловіком!

— Це несправедливо, — похмуро похитав головою Пітер, — адже не я віддав його в руки цих дияволів. Швидше за все, це скінчиться тим, що я розділю його долю. І все-таки я спробую зробити все, що в людських силах.

— Ні, ні! — вигукнула вона в розпачі. — Нічого не роби, що може накликати на тебе небезпеку!

Але Пітер вийшов, не чекаючи на її відповідь.

Уночі Пітер сидів у потаємній кімнатці однієї з булочних Севільї. Крім нього, там було декілька чоловік — отець Енріке, тепер секретар найсвятішої інквізиції, зодягнутий як мирянин, Інеса, Бернальдес і старий єврей Ізраель із Гранади.

— Я привела його сюди, — мовила Інеса, показуючи на отця Енріке. — Не має значення, як мені вдалося це зробити. Але повірте, це було досить ризиковано і неприємно. А яка від цього користь?

— Ніякої користі, зухвало заявив отець Енріке, — окрім того, що я поклав до кишені десять золотих.

— Тисяча дублонів, якщо нашого друга врятують і якщо він залишиться здоровий і неушкоджений, — промовив Ізраель. — О боже мій! Подумай про це — тисяча дублонів!

Очі секретаря інквізиції засяяли.

— Вони б мені дуже згодились, — сказав він, — і пекло ще років десять цілком може обійтися без одного брудного єврея, але я не знаю, як це зробити. Я знаю інше: що вас усіх чекає його доля. Це страшний злочин — спроба підкупити служителя найсвятішої інквізиції.

Бернальдес зблід, Ізраель почав кусати нігті, але Інеса поплескала священика по плечу.

— Чи не задумав ти зрадити нас? — запитала вона своїм ніжним голоском. — Послухай мене, я дещо розуміюся на отрутах і клянусь тобі, якщо ти замислиш зле, то не мине й тижня, як ти в судомах перенесешся на той світ і ніхто ніколи не довідається, звідки потрапила в тебе отрута. Або я тебе заворожу — адже я недарма прожила дванадцять років серед маврів, — у тебе розпухне голова, висохне тіло і ти почнеш богохульствувати, не розуміючи, що кажеш, поки тебе з ганьбою не підсмажать на вогнищі.

— Мене заворожиш? — озвався отець Енріке з тремтінням у голосі. — Ти вже зробила це, інакше мене не було б тут.

— Тоді, якщо ти не хочеш опинитись на тому світі передчасно, — продовжувала Інеса, поплескуючи його ніжно по плечу, — думай, думай, шукай вихід, вірний слуго найсвятішої інквізиції.

— Тисяча золотих дублонів! Тисяча дублонів! — прокаркав старий Ізраель. — Але якщо ти не зумієш нічого зробити, то рано чи пізно, тепер чи через місяць, — смерть, смерть повільна й жорстока.

Тепер отець Енріке зовсім перелякався.

— Вам нічого боятися мене, — хрипко промовив він.

— Я рада, що ти нарешті нас зрозумів, мій друже, — почувся лагідний, глузливий голос Інеси, яка, ніби злий дух, увесь час стояла позаду ченця. Вона знову ніжно поплескала його по плечу, цього разу оголеним жалом кинджала. — А тепер швидше викладай свій план. Темніє, і всім святим людям час уже спати.

— У мене немає ніякого плану. Придумай сама! — сердито відповів священик.

— Добре, мій друже, дуже добре. Тоді я попрощаюся з тобою, бо навряд чи ми зустрінемось у цьому світі.

— Куди ти йдеш? — збентежено запитав він.

— У палац, до Морелла і до його друга та родича. Вислухай, що я тобі скажу. Я можу заслужити прощення за мою участь у весіллі, якщо я зможу довести, що один підлий священик знав, що чинить обман. Ну, а я можу довести це — ти, сподіваюсь, пам’ятаєш, що дав мені розписку, — а якщо я зроблю це, що станеться зі священиком, якого зненавидів іспанський гранд і його знатний родич?

— Я служитель найсвятішої інквізиції, ніхто не посміє зачепити мене! — вигукнув отець Енріке.

— Я гадаю, знайдуться люди, які підуть на ризик. Король, наприклад.

Отець Енріке безсило відкинувся на бильце стільця. Тепер він здогадався, кого мала на увазі Інеса, коли казала про знатного родича Морелла, і зрозумів, що потрапив до пастки.

— У неділю вранці, почав він глухим шепотінням, — процесія йтиме вулицями до театру, де читатимуть проповідь тим, хто повинен буде йти в Квемадеро. Близько восьмої години процесія ненадовго вийде на набережну, де буде мало глядачів, і тому дорога не охоронятиметься. Якщо дюжина сміливих хлопців, перевдягнених у селян, чекатиме там напоготові з човном, то, може, вони зуміють… — І отець Енріке замовк.

Тут уперше заговорив Пітер, який досі мовчав, стежачи за цією сценою.

— У такому випадку, превелебний отче, як ці сміливі хлопці зможуть розпізнати жертву, яку вони шукатимуть?

— Єретик Джон Кастелл, — відповів священик, — сидітиме на віслюку, зодягнутий у замарру86 і з овчини з намальованими на ній чортами та подобою палаючої голови. Все це дуже гарно намальовано, я вмію малювати й сам робив це. Крім того, в нього одного буде на шиї мотузка, за якою можна буде його розпізнати.

— Чому він сидітиме на віслюку? — люто спитав Пітер. — Тому, що ви його так катували, що він не може ходити?

— Ні, ні! — заперечив домініканець, зіщулившись під цим лютим поглядом. — Його жодного разу не катували, жодного повороту манкуедри, клянусь вам, сер лицар! Навіщо це — адже він відверто визнав себе мерзенним євреєм!

— Будь обачніший у висловах, мій друже, — перервала його Інеса, фамільярно поплескуючи його по плечу, — тут є люди, які по-іншому думають, ніж ви у вашому святому домі, але які вміють застосовувати манкуедру і можуть влаштувати добру дибу за допомогою дошки та одного чи двох коловоротів, що є в сусідній кімнаті. Виховуйте в собі шанобливість, високовчений священику, інакше, перш ніж залишити це місце, ви станете довші на цілий лікоть.

— Продовжуй, — наказав Пітер.

— Окрім того, — вів далі тремтячим голосом отець Енріке, — був наказ не катувати його. Інквізитори гадали — це було неправильно, звичайно, з їхнього боку, — що в нього є спільники, чиї імена він викаже, та в наказі зазначалося, що оскільки він довго жив у Англії і тільки нещодавно прибув до Іспанії, то в нього не може бути спільників. Так що він здоровий і неушкоджений. Я чув, що ніколи жоден єврей, що не покаявся, не йшов на вогнище в такому гарному стані, який би багатий та шанований він не був.

— Тим краще для тебе, якщо ти не брешеш, — зауважив Пітер. — Продовжуй.

— Більше нічого розповідати. Можу ще додати, що я йтиму поруч з ним та двома вартовими, і, звичайно, якщо його вирвуть у нас і під руками не виявиться човна для переслідування, ми нічого не зможемо зробити. Адже ми, священики, люди сумирні й можемо навіть розбігтись, зустрівшись з грубим насильством.

— Я раджу вам тікати швидко і якомога далі, промовив Пітер. — Проте, Інесо, де гарантія, що ваш друг нас не обмане? Адже він може ошукати будь-кого.

— Тисяча дублонів, тисяча дублонів, — пробурмотів старий Ізраель, як сонний папуга.

— Він, може, сподівається витиснути ще більше із наших трупів, старий. Що ви скажете, Інесо? Ви краще розумієтесь на цій грі. Як ми можемо примусити його дотримати слова?

— Я думаю, смертю, — сказав Бернальдес, розуміючи, на яку небезпеку він наражається як компаньйон та родич Кастелла, а також номінальний власник судна “Маргарет”, на якому той мав тікати. — Ми знаємо все, що він може розповісти, і, якщо ми його відпустимо, він рано чи пізно зрадить нас. Убийте його, щоб він не заважав нам, і спаліть його труп у печі.

Тут отець Енріке впав навколішки і зі сльозами на очах почав благати про милосердя.

— Чому ти скиглиш? — запитала Інеса, поглядаючи на нього задумливо. — Адже твоя смерть буде значно легша, ніж та, на яку ваші праведники прирікають багатьох значно чесніших чоловіків… і жінок. Щодо мене, то я гадаю, що сеньйор Бернальдес дав слушну пораду. Краще померти одному, ніж нам усім. Адже ти розумієш, що ми не можемо довіритись тобі. Чи є в когось мотузка?

Отець Енріке поповз до неї на колінах і почав цілувати поділ її сукні, благаючи в ім’я всіх святих пожаліти його. Адже він потрапив до цієї пастки через кохання до неї.

— До грошей, ти хочеш сказати, гадюко, — поправила Інеса, відштовхуючи його туфлею. — Я вимушена була вислуховувати твої любовні дурниці, коли ми їхали разом, і ще раніше, але тут це мені ні до чого. І якщо ти знову вестимеш мову про кохання, ти живцем потрапиш у піч булочника. О, ти забув про це, але в мене з тобою великі рахунки. Адже ти був зв’язаний з інквізицією тут, у Севільї, чи не так, — іще до того, як Морелла дав тобі за твою запопадливість парафію в Метрілі й зробив одним із своїх капеланів. У мене була сестра… — Вона нахилилась і шепнула йому на вухо ім’я.

Він видав звук — це швидше був зойк.

— Я не мав ніякого відношення до її смерті! — заперечив він. — Її передав до рук інквізиції хтось інший, який дав проти неї неправдиві свідчення.

— Так, я знаю. Це був ти. Ти, мерзотнику з душею змії, ти був злий на неї, і ти дав проти неї неправдиві свідчення. Ти добровільно, сам виказав Кастелла, заявив, що в твоєму домі в Мотрілі він пройшов повз розп’яття, не вклонившись. Це ти вмовляв учинити йому допит, запевняючи їх, що він багатий і що в нього досить багаті друзі, щоб і з них витиснути немало грошей. Адже ти розраховував одержати свою частку, чи не так? Я непогано поінформована. Навіть те, що відбувається у в’язницях найсвятішої інквізиції, долинає до вух Інеси. Ну що ж, ти досі вважаєш, що піч булочника надто гаряча для тебе?

Тепер отець Енріке від жаху взагалі втратив мову. Він лежав на підлозі і позирав на цю безжальну жінку з ніжним голосом. Вона обманула його і перетворила на своє знаряддя, вона завела його сюди сьогодні, вона ненавидить його, і ненавидить по заслугах.

— Мабуть, краще буде не бруднити нам рук, — сказав Пітер. — Душити щурів — невелике задоволення, а його могли вистежити. Чи немає якогось іншого шляху, Інесо?

Вона трохи подумала, затим відштовхнула отця Енріке ногою:

— Вставай, святий секретарю найсвятішої інквізиції, й сідай писати. Це буде неважко для тебе. Ось тут є пера та папір. А я диктуватиму:

“Кохана Інесо!

Твій довгожданий лист щасливо дійшов до мене в цьому клятому святому домі, де ми рятуємо єретиків од їхніх гріхів на користь їхніх душ і від їхніх багатств — для нашої власної користі…”

— Я не можу цього писати, — простогнав отець Енріке, — це страшна єресь.

— Ні, це тільки правда, — заперечила Інеса.

— Єресь і правда — це часто одне й те саме. Вони спалять мене за це.

— Це якраз те, що стверджують багато єретиків. Вони помирають за те, що вважають правдою, чому б і тобі цього не зробити? Послухай, — ще суворіше сказала вона, — що ти вважаєш за краще: бути спаленим на вогнищі в Квемадеро, а це станеться раніше, ніж ти зрадиш нас, або згоріти більш скромно — в печі булочника в найближчі півгодини? Продовжуй свого листа, вчений грамотію! Написав те, що я сказала? А тепер пиши:

“Я зрозумів усе, що ти мені казала про суд в Алькасарі в присутності їх величностей. Я сподіваюсь, що англійка виграла свою справу. Це був чудовий жарт, який я зіграв з благородним маркізом у Гранаді. Такого вдалого жарту не бувало навіть у нас тут, в інквізиції. Ну що ж, у мене з маркізом були великі рахунки, і я з ним сповна поквитався. Мені хотілось би бачити вираз його обличчя, коли він упізнав у своїй молодій служницю і зрозумів, що хазяйка втекла з іншим. Племінник короля, який сам мріяв стати королем, одружився з англійською служницею! Добре, дуже добре, дорога Інесо. Щодо цього єврея, Джона Кастелла, я гадаю, що все можна залагодити, якщо є гроші, бо ти знаєш, що задарма я нічого не роблю. Таким чином…”

І далі Інеса з дивовижною легкістю продиктувала його пропозицію, як врятувати Кастелла, з якою вже й читач знайомий, і закінчила листа так:

“Ці інквізитори — жорстокі звірі, хоча вони ще більше люблять гроші, ніж кров; усі їхні розмови про боротьбу за чистоту віри — все одно що вітер у горах: вони стільки ж думають про віру, скільки гори про вітер. Вони хотіли катувати цього бідолаху, гадаючи, що із нього посиплються мараведі, але я натякнув там, де треба, і їх фокус не вдався. Дорога, я мушу закінчувати, час іти в справах, але я сподіваюся побачити тебе, як ми домовились, і ми проведемо веселий вечір. Моє вітання одруженому маркізу, якщо ти його побачиш.

Твій Енріке.

Р. S. Моя служба навряд чи буде такою вигідною, як я сподівався, тому я радий щось заробити на стороні, аби купити тобі подарунок, од якого засяють твої чудові оченята”.

— Ось так, — тихо сказала Інеса. — Я думаю, що цього досить, щоб тебе спалили три чи чотири рази. Дай-но мені прочитати: хочу перевірити, чи все тут правильно написано і підписано, а то в такому ділі багато що залежить од почерку. Ну, так буде добре. Тепер ти розумієш, що, коли не виконаєш обіцянки, іншими словами, якщо Джона Кастелла не врятують чи коли комусь стане відомо про нашу маленьку змову, цей лист одразу ж потрапить куди слід, і тоді секретар інквізиції взагалі пошкодує, що він народився на світ. Ти помиратимеш, — додала вона свистячим шепотінням, — поволі, як помирала моя сестра.

— Тисяча дублонів, якщо справа вигорить і ти будеш жити, щоб зажадати їх, — промовив Ізраель. — Я не відмовлюсь од свого слова. Смерть, ганьба і тортури або тисяча дублонів. Тепер йому відомо про наші умови. Зав’яжіть йому очі, сеньйоре Бернальдес, і виведіть його звідси, а то він отруює тут повітря. Але до того, Інесо, піди й заховай листа. Ти знаєш де.

Тієї ж ночі дві постаті, закутані в плащі, пливли в маленькому човні в напрямку до “Маргарет”. Це були Пітер та Бернальдес. Припнувши човна, вони піднялись на борт корабля і пройшли в каюту. Тут на них чекав капітан Сміт. Чесний моряк був такий радий бачити Пітера, що міцно затис його в своїх обіймах. Адже вони не бачились після тієї відчайдушної спроби взяти на абордаж “Сан-Антоніо”.

— Судно готове до виходу в море? — спитав Пітер.

— Воно ніколи не було краще готове, — відповів капітан. — Коли я дістану наказ піднімати вітрила?

— Коли хазяїн судна буде на борту, — сказав Пітер.

— Тоді ми тут загинемо. Адже його схопила інквізиція. Що ви замислили, Пітере Брум? Що ви замислили? Є якийсь шанс?

— Так, капітане, я сподіваюсь, якщо тут знайдемо дюжину міцних англійських хлопців.

— Знайдемо, навіть більше. Але який ваш план?

Пітер усе йому розповів.

— Не так погано, — промовив Сміт, стукнувши важким кулаком себе по коліну, — але ризиковано, дуже ризиковано. Ця Інеса, напевно, гарна дівчина. Я не заперечував би з нею одружитися, незважаючи на її минуле.

Пітер зареготав, уявивши собі цю дивовижну пару.

— Вислухай до кінця, — попросив він. — У цю суботу пані Маргарет і мене повінчають, затим перед заходом сонця я зустрінуся з маркізом Морелла на великій арені, де, як правило, відбуваються бої бугаїв. Ви з п’ятьма-шістьма матросами будете при цьому присутні. Я можу перемогти, можу загинути…

— Ніколи! Ніколи! — вигукнув капітан. — Я не поставлю й пари старих черевиків за цього чудового іспанця. Ви розчините його, як тріску.

— Бог знає! — озвався Пітер. — Якщо я одержу перемогу, я та моя дружина попрощаємося з їх величностями і підемо до набережної, де на нас чекатиме човен, і ви переправите нас на борт “Маргарет”. Якщо ж я загину, ви заберете моє тіло й перевезете таким же чином на борт “Маргарет”. Я хочу, щоб мене забальзамували у вині, відвезли до Англії і там поховали. В будь-якому випадку ви попливете вниз за течією, за вигин річки, щоб думали, що ви відпливли зовсім. Разом з припливом у темряві ви повернетесь і станете позаду цих старих, залишених суден. Якщо хтось запитає вас, чому ви повернулися, скажете, що трьох чи чотирьох ваших матросів не виявлено на борту, тому ви змушені були повернутися по них, або вигадайте ще щось. Затим у разі, коли мене вб’ють, ви з десятком ваших найкращих матросів висадитесь на берег. Місце вам покаже ось оцей джентльмен. Нехай усі перевдягнуться в іспанський одяг, аби не привертати уваги, і нехай добре озброяться. Ви повинні бути схожі на зівак з якого-небудь корабля, що висадилися на берег поглянути на видовище. Я вже пояснив вам, яким чином ви розпізнаєте Кастелла. Як тільки побачите його, кидайтесь до нього, рубайте кожного, хто спробує вас зупинити, ведіть Кастелла до човна й гребіть що є сили до судна. На кораблі повинні вибрати якорі й підняти вітрила, як тільки помітять ваше наближення. Такий план, і сам бог знає, чим це закінчиться. Все залежить від удачі та від матросів. Чи зіграєте ви цю роль задля любові до гарної людини і до всіх нас? У разі удачі ви розбагатієте на все життя.

— Так, — відповів капітан, — і ось вам моя рука. Ми вирвемо його із цього пекла, якщо це тільки в людських силах. Це так само правильно, як те, що мене звуть Сміт. І я це зроблю не задля грошей. Ми так довго тут били байдики, чекаючи на нашу пані, що будемо раді розім’ятися. В усякому разі, перш ніж це діло скінчиться, там залишиться декілька мертвих іспанців. А якщо нас переможуть, я залишу помічника і достатню кількість людей, щоб довести судно до Тільбюрі. Але ми переможемо, я не сумніваюсь у цьому. Через тиждень цього дня ми пливтимемо через Біскайську затоку, і жодного іспанця не буде на відстані трьохсот миль од нас, — ви, ваша дружина і пан Кастелл. Раз я так кажу, то, мабуть, знаю.

— Звідки ви знаєте? — поцікавився Пітер.

— Бо мені все це вчора наснилося вночі. Я бачив вас та пані Маргарет, ви сиділи поруч, неначе горлички, й обнімали одне одного. А я в цей час розмовляв з хазяїном. Сонце сідало, повівав вітер з півдня — південного заходу, насувалась буря. Кажу вам, що я бачив це уві сні, а мені зрідка сняться сни.

Розділ XXIV СОКІЛ НАПАДАЄ

Настав день весілля Маргарет і Пітера. Пітер виїхав із воріт тюрми і зупинився біля воріт палацу, як йому було наказано. Він був зодягнутий у білі обладунки, надіслані йому в подарунок королевою на знак її добрих побажань у наступному поєдинку з Морелла. В нього на шиї висів на стрічці лицарський орден Сант-Яго, на щиті був зображений герб Пітера — спрямований донизу сокіл. Це зображення повторювалось і на білому плащі. Позаду нього їхав знатний дворянин, який тримав у руках його, шолом з пір’їнами та спис. їх супроводжував ескорт королівської варти.

Ворота палацу розчинились, і з них на коні виїхала Маргарет у чудовому білому, прикрашеному сріблом убранні. Вуаль була трохи піднята так, що було видно обличчя. її супроводжували дами, всі на білих конях, а поруч з Маргарет, затьмарюючи її розкішшю свого одягу, їхала зі своїм почтом Бетті, маркіза Морелла, — в усякому разі, поки що.

Хоча Маргарет ніколи не можна було назвати інакше ніж прекрасна, сьогодні, коли вона вітала свого нареченого біля воріт палацу, була бліда і стомлена. В цьому не було нічого дивного — адже вона знала, що через декілька годин його життя буде поставлене на карту в смертельному двобої, а її батька завтра живцем спалять у Квемадеро.

Вони зустрілися, вітаючи одне одного; заграли срібні труби, і сяюча процесія рушила вузькими вулицями Севільї. Пітер і Маргарет не перекинулись навіть кількома словами — їхні серця були переповнені, вони вже сказали одне одному все, що можна було сказати, і тепер чекали результатів події. Проте Бетті, яку багато хто сприймав за наречену, бо вона мала вигляд щасливішої, ніж вони обоє, не могла мовчати. Вона докоряла Маргарет за те, що та в такий день не радіє.

— О Бетті, Бетті, відповіла Маргарет, — як я можу веселитися, коли в мене на серці лежить тягар завтрашнього дня!

— Нехай він западеться, тягар завтрашнього дня! — вигукнула Бетті. — З мене досить тягарів сьогоднішнього дня, проте я не сумую. Ніколи в житті ми не їхатимемо так, як зараз, коли всі дивляться на нас і кожна жінка в Севільї заздрить нам та милості до нас королеви.

— Я гадаю, вони дивляться на тебе й тобі заздрять, — сказала Маргарет, кинувши погляд на цю чарівну жінку, яка їхала поруч з нею.

Вона усвідомлювала, що врода Бетті затьмарює її власну, в усякому разі в очах вуличної юрби, так само як троянда, що палає на сонці, затьмарює лілію.

— Може, — усміхнулася Бетті. — Але якщо це так, то лише тому” що я простіше дивлюсь на речі й сміюсь навіть тоді, коли моє серце обливається кров’ю. Врешті-решт, твоє становище значно певніше, ніж моє. Якщо твій чоловік повинен битися на смерть, то те ж має робити і мій чоловік, а, між нами, я більше впевнена в перемозі Пітера. Адже він дуже впертий боєць і дуже сильний — надто впертий і надто сильний для кожного іспанця.

— Авжеж, це так, — слабко всміхнулася Маргарет. — Пітер твій захисник, і, якщо він програє, на тобі назавжди залишиться печать служниці та безрідної жінки.

— Служницею я була чи, в усякому разі, чимось на зразок цього, — задумливо зауважила Бетті, а щодо мого походження, то це вже що є. Зате я можу вистояти там, де інші не витримають. Тож мене все це не дуже хвилює. Мене бентежить інше: що, коли мій захисник уб’є мого чоловіка?

— Ти не хочеш, аби його вбили? — Маргарет поглянула на Бетті.

— Мабуть, ні, відповіла Бетті, голос її трохи здригнувся, і на мить вона відвернула обличчя. — Я знаю, що він мерзотник, але ти розумієш, я завжди кохала цього мерзотника, так само як ти його завжди ненавиділа. Тому я не можу нічого з собою вдіяти, але я б воліла, аби він зустрічався з кимсь іншим, у кого не такий сильний удар, як у Пітера. Крім того, якщо він загине, його спадкоємці обов’язково почнуть зі мною судитись.

— У всякому разі твого батька не збираються спалити завтра, — сказала Маргарет, аби перемінити тему розмови, яка, по правді кажучи, була не з приємних.

— Ні, кузино. Якщо мій батько дістав по заслузі, то його безумовно спалили, він досі продовжує горіти — в чистилищі, але, бачить бог, я ніколи не підкину в’язанку дров у його вогнище. Проте твоєму батькові не загрожує така небезпека, то навіщо терзатися з цього приводу?

— Чому ти так кажеш? — здивувалась Маргарет, яка не посвячувала Бетті в подробиці розмови.

— Я не знаю, але впевнена, що Пітер визволить його із біди. Пітер — це посох, на який можна спертись, хоча й вигляд у нього такий похмурий та мовчазний, — врешті-решт, це властивості посоха… Дивись, ген собор: хіба він не гарний? І величезний натовп люду чекає біля дверей. Тепер треба усміхатись, кузино. Кланяйся і усміхайся, як це роблю я.

Вони під’їхали до собору, і Пітер, скочивши з коня, допоміг зійти своїй нареченій. Процесія вишикувалась у належному порядку, і вони в супроводі церковних служителів з жезлами пройшли до собору.

Маргарет ніколи раніше не була в цьому соборі й ніколи більше не бачила його, та пам’ять про нього збереглася в неї на все життя. Прохолода і напівморок після сліпучого сонця, сім величезних бокових вівтарів храму, що тяглись без кінця справа та зліва, похмурі склепіння, колони, що тяглись угору, так само як великі дерева в лісі тягнуться до неба, врочистий напівморок, пронизаний сонячним промінням, яке струменіло з високих вікон, сяюче золото вівтаря, спів, гробниці — все це захопило її й назавжди закарбувалося в її пам’яті.

Вони неквапом наблизилися до сходинок величезного вівтаря. Тут стояли численні прочани, і тут же, праворуч, сиділи на троні король та королева Іспанії, які вирішили вшанувати це весілля своєю присутністю. Більше того, коли підійшла наречена, королева Ізабелла на знак особливої милосі підвелася і, нахилившись, поцілувала її в щоку. Співав хор, грала музика. Це було чудове видовище — весілля Маргарет, влаштоване в одному із найзнаменитіших соборів Європи. Проте, спостерігаючи за вдягнутими в сяючий одяг єпископами та священиками, скликаними сюди для того, щоб виявити їй честь, на те, як вони рухаються сюди-туди, справляючи таїнственний обряд, Маргарет думала про інший обряд, такий же урочистий, що відбудеться завтра на найбільшому майдані Севільї, де ці ж самі служителі оголошуватимуть вирок людям, можливо, серед них і її батькові — на заручини з вогнем.

Пліч-о-пліч Маргарет і Пітер прихилили коліна перед величезним вівтарем. Хмари пахощів піднімалися від розгойданих кадил, гублячись у мороці. Так само завтра дим вогнищ підніматиметься до неба. Вони стояли, вона і її чоловік, нарешті завойований нею, завойований після стількох страждань і якого вона, може, втратить, перш ніж ніч упаде на землю. Священики співали, єпископ у розкішному одязі нахилився над ними і прошепотів слова шлюбного обряду, їй на палець надягли обручку, було проголошено слова обіцянки, було дане благословення, і вони стали чоловіком та жінкою. їх могла розлучити лише смерть, — вона в цей час стояла так близько біля них.

Усе закінчилося. Маргарет і Пітер підвелись, повернулись і на якусь мить зупинились. Маргарет окинула поглядом присутніх і несподівано помітила похмуре обличчя Морелла, який стояв дещо осторонь, оточений своїми прибічниками. Він дивився на неї. Потім підійшов ближче, низько вклонився і прошепотів:

— Ми беремо участь у дивній грі, леді Маргарет. Я хотів би знати, чим вона закінчиться. Чи буду я мертвий сьогодні ввечері, чи ви станете вдовою? І де початок цієї гри? Я гадаю, не тут. І де дасть плоди те насіння, що ми його посіяли? Не думайте про мене погано, тому що я кохав вас, а ви мене ні.

Він знову вклонився, спочатку Маргарет, потім Пітеру, і пройшов, не звернувши уваги на Бетті, яка стояла поруч і дивилась на нього великими очима, немовби теж розмірковувала, чим скінчиться ця гра.

Король і королева, оточені придворними, вийшли із собору, слідом за ними рушили молоді. Вони знову сіли на своїх коней і в сяйві південного сонця, під вітальні вигуки натовпу попрямували до палацу, де на них чекав весільний банкет. Там для них був накритий стіл, який стояв рохи нижче, ніж королівський стіл. Весільний банкет був чудовий, тривав дуже довго, але Маргарет і Пітер майже нічого не їли і, за винятком церемоніального келиха, жодна краплина вина не торкнулася їхніх уст. Нарешті заспівали труби, король і королева підвелись, І король своїм тонким голосом промовив, що він не прощається з гостями, оскільки невдовзі вони всі зустрінуться в іншому місці, де хоробрий молодий — англійський джентльмен — захищатиме честь своєї родички та співвітчизниці в поєдинку з одним із перших грандів Іспанії, якого вона звинувачує в заподіяному їй злі. Цей поєдинок, на жаль, не буде розважальним турніром, він буде боєм на смерть, такі його умови. Він не може побажати успіху ні одному із супротивників, але він упевнений, що в усій Севільї немає жодного серця, яке не поставилося б з цілковитою повагою і до переможця і до переможеного, він упевнений також, що обидва супротивники будуть доблесними, як личить хоробрим лицарям Іспанії та Англії.

Знову заспівали труби, і придворні, призначені супроводжувати Пітера, підійшли до нього й оголосили, що йому час одягати обладунки. Молоді підвелись, присутні відійшли вбік, щоб не підслуховувати їхньої розмови, але з цікавістю дивилися на них. Пітер і Маргарет обмінялися декількома словами.

— Ми розлучаємось, — промовив Пітер, — і я не знаю, що сказати.

— Не кажи нічого, мій муже, — відповіла Маргарет. — Твої слова зроблять мене слабкою. Йди, будь хоробрий — бийся за свою честь, за честь Англії і за мою честь. Живий чи мертвий — ти мій коханий, і живі чи мертві — ми зустрінемось. Мої молитви будуть з тобою, сер Пітер, мої молитви і моя вічна любов. Може, вони додадуть сил твоїм рукам та впевненості твоєму серцю.

Затим Маргарет, щоб не обнімати його на очах усіх, присіла перед ним у такому низькому поклоні, що її коліно майже торкнулося землі, він же низько схилився перед нею. Дивне й величне розлучення — так, у всякому разі, подумали всі присутні. Взявши Бетті за руку, Маргарет залишила Пітера.

Минуло дві години. Пласа де Торос, де мав відбуватися поєдинок, — бо на великому майдані, де, як правило, влаштовувались турніри, готували завтрашнє аутодафе, — була запруджена людом. Це був величезний амфітеатр, — можливо, побудований ще римлянами, — де влаштовувались усілякі ігри, в тому числі й бої бугаїв. Дванадцять тисяч глядачів могли розміститись на лавках, що ярусами піднімались довкола величезної арени, і навряд чи цього дня там можна буде знайти бодай одне вільне місце. Арена, досить простора, щоб коні, взявши розбіг з будь-якого її кінця, могли набрати повної швидкості, була посипана білим піском, так само як це, напевно, робилося в ті часи, коли на ній бились гладіатори. Над головним входом, якраз навпроти центру арени, сиділи король і королева зі своїм оточенням, а між ними, але трохи позаду, випростана й мовчазна, як статуя, — Маргарет. її обличчя було прикрите шлюбною вуаллю. Навпроти них, з іншого боку арени, в альтанці, оточена почтом, сиділа Бетті, сяючи золотом і коштовностями, оскільки вона була дамою, за чиє добре ім’я, в усякому разі формально, відбувався цей поєдинок. Вона теж сиділа абсолютно нерухомо, привертаючи до себе погляди присутніх. В очікуванні поєдинку всі розмови точилися довкола неї, це створювало рокіт, схожий на рокіт хвиль, які б’ються вночі об берег.

Загриміли труби, потім запала тиша. За герольдами в золотому одязі через головний вхід на арену виїхав маркіз Морелла в супроводі почту. Під ним був чудовий чорний кінь, і сам він був одягнутий у чорні обладунки, над шоломом майорів чорний плюмаж із страусового пір’я. На його червоному щиті було зображено орла з короною, що свідчив про його звання, а під ним гордий девіз: “Те, що я беру, я знищую”. Маркіз зупинив свого коня в центрі арени, підняв його на диби і змусив зробити коло на задніх ногах. Він відсалютував королівській парі довгим списом зі сталевим наконечником. Натовп вітав його вигуками. Після цього Морелла зі своїми людьми від’їхали до північного боку арени.

Знову пролунали труби, і з’явився герольд, а за ним верхи на білому коні, вдягнутий у білі обладунки, що сяяли на сонці, з білим плюмажем на шоломі, виїхав високий і суворий сер Пітер Брум. На його щиті був зображений золотий, спрямований донизу сокіл і девіз: “За любов і честь”. Він також виїхав на середину арени і цілком спокійно зробив коло, немовби їхав шляхом, при цьому він також підняв свого списа на знак вітання. Цього разу натовп мовчав — лицар був іноземець. Проте солдати, які перебували в натовпі, казали один одному, що вигляд у нього хвацький і перемогти його буде нелегко.

Утретє пролунали труби, і обидва лицарі рушили назустріч один одному, потім зупинилися перед королівськими величностями. Головний герольд гучно повідомив про умови поєдинку. Вони були короткі: поєдинок має тривати до смертельного кінця, якщо тільки король та королева не побажають припинити його раніше, а переможець погодиться з їхнім побажанням; лицарі битимуться на конях чи без, списами, мечами чи кинджалами, але поламану зброю не можна міняти, не можна міняти також коней та обладунки; переможця з почестями проводжають з поля бою, і йому дозволять виїхати, куди він забажає, в королівстві чи за його межі, йому не пред’являтимуть ніяких обвинувачень, і його не повинна переслідувати кривава помста; тіло переможеного віддадуть його друзям для поховання теж з належними почестями; результат поєдинку ні в якому разі не повинен впливати на рішення церковного чи цивільного суду з приводу позову дами, яка стверджує, що вона маркіза Морелла, котрий, як вона доводить, є її чоловік.

Умови поєдинку оголосили, супротивників запитали, чи згодні вони з такими умовами, на що обидва чітко й ясно відповіли: “Так”. Тоді герольд од імені сера Пітера Брума, лицаря ордена Сант-Яго, викликав благородного маркіза Морелла на смертельний поєдинок, оскільки названий маркіз образив його родичку, англійську леді Елізабет Дін, яка стверджує, що вона дружина маркіза, належним чином з ним повінчана, і завдав багатьох інших образ серу Пітеру Бруму та його дружині, донні Маргарет Брум, на знак чого герольд кинув рукавичку, яку маркіз Морелла підняв гострим кінцем свого списа і перекинув через плече, таким чином прийнявши виклик.

Суперники опустили забрала, їхні зброєносці підійшли перевірити, чи добре закріплені обладунки, зброя, попруги, повіддя в коней. Усе було в цілковитому порядку, помічники герольдів узяли коней за вуздечки і розвели їх у протилежні кінці арени. За сигналом короля пролунав звук труби, і зброєносці, залишивши повіддя, відскочили назад. Удруге пролунала труба, і лицарі підібрали поводи, схилились над гривами коней, прикрившись щитами і підняли списи, виставивши їх наперед.

Глядачі завмерли в напруженому мовчанні, і серед цієї тиші пролунав звук третьої труби — для Маргарет він пролунав як голос долі. Із дванадцяти тисяч горлянок вирвалось зітхання, схоже на порив вітру на морі, і завмер віддалік. Неначе стріли, випущені із лука, ніби блискавки із хмари, супротивники кинулись один одному назустріч, їхні коні крок за кроком збільшували швидкість. Ось вони зустрілись. Обидва списи вдарились об щити, й обидва супротивники похитнулись. Наконечники списів зблиснули, гойднулися вбік, угору, і лицарі, тримаючись у сідлах, проскакали мимо, ударивши один одного, не поранивши. В кінці арени зброєносці спіймали коней за поводи і повернули їх. Перша сутичка закінчилась.

Знову заспівали труби, і знову супротивники помчали один одному назустріч і зустрілись у центрі арени. Які минулого разу, списи вдарили в щити, але зіткнення було таке сильне, що спис Пітера розлетівся на цурки, а спис Морелла, сковзнувши по щиту супротивника, застряв у його забралі. Пітер гойднувся в сідлі й почав падати назад. Коли здавалось, що ось-ось він має впасти з коня, зав’язки його шолома луснули. Шолом зірвало з його голови, і Морелла проскакав мимо з шоломом на кінці списа.

— Сокіл падає! — закричали глядачі. — Зараз він упаде з коня!

Але Пітер не впав. Він відкинув побитого списа, і, схопившись за попруги сідла, підтягнувся назад у сідло. Морелла намагався зупинити коня, щоб повернути назад і напасти на англійця раніше, ніж він оговтається, але його кінь стрімко мчав, зупинити його було неможливо, поки він не побачить перед очима стіну. Нарешті супротивники повернулись один до одного. Але в Пітера не було ні списа, ні шолома, шолом стирчав на кінці списа Морелла, від якого він марно намагався звільнитись.

— Виймай меча! — гукали Пітеру.

Це були голоси Сміта і його матросів. Пітер опустив руку, щоб узятися за меч. Але він не зробив цього, а, залишивши меча в піхвах, пришпорив коня і вихором понісся на Морелла.

— Сокола зараз проколють! — закричали довкола. — Орел перемагає! Орел перемагає!

Справді, здавалось, що цим усе скінчиться. Спис Морелла був спрямований на незахищене обличчя Пітера, але, коли спис був зовсім близько, Пітер кинув поводи і своїм щитом ударив по білому плюмажу, що майорів на кінці списа Морелла, тому самому, який щойно зірвав з голови Пітера. Він розрахував правильно: біле пір’я гойднулось не дуже високо, але досить для того, щоб, нагнувшись у сідлі, Пітер міг прослизнути під смертоносним списом. А коли супротивники порівнялись, Пітер випростав свою довгу руку і, обхопивши Морелла, неначе сталевим гаком, вирвав його із сідла. Чорний кінь помчав уперед без вершника, а білий — з подвійним тягарем.

Морелла обхопив Пітера за шию, і тіла їхні переплелись, чорні обладунки переплуталися з білими, супротивники розгойдувалися в сідлі, а сполоханий кінь мчав по арені, поки нарешті різко не повернув убік. Супротивники впали на пісок і деякий час лежали, оглушені падінням.

— Хто переміг? — гукали в натовпі. їм відповідали:

— Обидва готові!

Нахилившись уперед у своєму кріслі, Маргарет зірвала вуаль і дивилась на арену. її обличчя було мертвотно бліде.

Погляньте, вони разом упали, разом і заворушились і тепер підвелись неушкоджені.

Пітер і Морелла відскочили один від одного і вихопили довгі мечі. Поки зброєносці ловили коней та підбирали поламані списи, вони вже стояли віч-на-віч. Пітер, у якого не було шолома, високо тримав свій щит, аби захистити голову, і спокійно чекав на атаку.

Морелла перший завдав удару, і його меч зі скреготінням зіткнувся зі сталлю. Перш ніж Морелла встиг знову стати в позицію, Пітер завдав удару у відповідь, проте Морелла встиг пригнутися, і меч тільки зрізав чорне пір’я з його шолома. Зі швидкістю блискавки лезо меча Морелла вдарило просто в обличчя Пітера, але англієць устиг трохи відхилитись, і удар пройшов мимо. Знову атакував Морелла і завдав удару такої сили, що, хоча Пітер устиг підставити свій щит, меч іспанця сковзнув по ньому і влучив у незахищену шию та плече. Кров забарвила білі обладунки, і Пітер похитнувся.

— Орел перемагає! Орел перемагає! Іспанія і орел! — горлали десятки тисяч горлянок.

Слідом за цим запала хвилинна мовчанка, і в цій тиші в натовпі пролунав жіночий голос, у якому Маргарет упізнала голос Інеси:

— Ні, сокіл нападає!

Не встиг вщухнути звук її голосу як Пітер, очевидно, розлючений болем од рани та стразом поразки, з бойовим вигуком: “Нехай живуть Бруми!” — зібрав усі сили і рушив просто на Морелла. Синювата криця зблиснула на сонці і обрушилась на Морелла — глядачі побачили, що половина шолома іспанця впала на пісок. Цього разу настала черга похитнутися Морелла. Більше того — він випустив свій щит.

— Оце удар! Гарний удар! — пролунали в натовпі голоси. — Сокіл! Сокіл!

Пітер побачив, що супротивник загубив щита, і чи то як лицар, так подумав натовп, що привітав цей жест, чи тому, що захотілося вивільнити ліву руку, але він пожбурив свій щит і, схопивши меча обома руками, кинувся на іспанця. З цієї миті, хоча він був без шолома, кінець поєдинку, не викликав сумнівів. Бетті говорила про Пітера як про настирного бійця з важким ударом. Цього разу Пітер довів, що вона мала рацію. Свіжий, немовби він тільки що вийшов на арену, Пітер завдавав удару за ударом бідолашному іспанцеві, поки удари його меча по толедській криці обладунків противника не стали нагадувати удари молота по кувалді. Це були страшні удари, але сталь ще витримувала, і Морелла, з усіх сил чинячи опір, відступав, поки нарешті не опинився перед трибуною, де сиділи їх величності й Маргарет.

Краєм ока Пітер помітив, де вони сидять, і подумки вирішив, що саме зараз і тут він закінчить бій. Відбивши напад зневіреного іспанця, Пітер завдав йому нищівного удару, меч його сяйнув як райдуга, і, хоча чорна криця витримала, Морелла майже збив з ніг. Скориставшись цим, Пітер високо заніс меч і з вигуком “Маргарет!” що є сили, яку мав, опустив долу. Меч зблиснув, неначе блискавиця, миттєво, засліпивши всіх, хто на нього дивився. Морелла намагався відвести меч супротивника. Марно. Його власний меч розлетівся, шолом був розрубаний, і, широко розкинувши руки, він упав на землю.

Настала хвилинна мовчанка, і серед цієї мовчанки пролунав пронизливий жіночий голос:

— Сокіл переміг! Англійський сокіл переміг!

Слідом за цим зчинився неймовірний шум: “Він мертвий!”, “Ні, він ворушиться!”, “Убий його!”, “Пощади його, він гарно бився!”.

Пітер сперся на свій меч і дивився на переможеного суперника. Затим він подивився на короля та королеву, але вони сиділи мовчки, не подавали ніяких знаків. Він бачив Маргарет, яка намагалася підвестися й щось вигукнути, але жінки, котрі стояли поруч, посадили її назад. Довкола запанувала глибока тиша, тисячі людей напружено чекали кінця. Пітер поглянув на Морелла. На жаль, той був ще живий, його меч та міцний шолом пом’якшили силу удару. Морелла був тільки поранений та оглушений,

— Що я маю робити? — звернувся Пітер до королівської пари.

Здавалося, король був збентежений, він хотів щось сказати, але королева нахилилась до нього, шепнула декілька слів, і він залишився сидіти нерухомо. Обоє мовчали. Мовчав і натовп, який пильно спостерігав за всім цим. Розуміючи, що означає ця жахлива мовчанка, Пітер кинув меч і дістав кинджал, щоб розрізати ремінці шолома Морелла й завдати останнього удару.

У цю мить він почув шум, який долинув з протилежного кінця арени. Поглянувши в той бік, він побачив досить дивну картину, якої йому не доводилось ніколи спостерігати. З поручнів павільйону навпроти нього, як кішка, спускалась жінка. Зі спритністю кішки вона стрибнула з висоти в десять футів і, підхопивши свої спідниці, кинулась до нього. Це була Бетті. Без сумніву, це була Бетті. Бетті в її розкішному вбранні, з розпущеним волоссям. Пітер здивовано дивився на неї. Всі довкола вражено завмерли. Через півхвилини вона вже була поряд і, зупинившись над тілом Морелла, закричала:

— Не чіпай його! Кажу тобі, не чіпай його!

Пітер не знав, що робити і що сказати, рушив було, щоб поговорити з нею, але вона стрімко кинулась до меча Пітера, що лежав на піску, підняла його й, відскочивши назад до Морелла, вигукнула:

— Тобі доведеться спочатку зітнутися зі мною, Пітер!

І вона справді так рішуче почала наступати на нього з його власним мечем у руках, що він змушений був відступати, щоб уникнути удару. По лавках прокотилася хвиля реготу. Засміявся навіть Пітер. Нічого подібного ніколи ще не бачили в Іспанії. Сміх ущух, а Бетті, яка мала далеко не тихий голос, знову закричала жахливою іспанською мовою:

— Нехай він уб’є спочатку мене, перш ніж уб’є мого чоловіка! Віддайте мені мого чоловіка!

— Бери його, якщо тобі хочеться, — відповів Пітер.

Бетті, кинувши меча, своїми міцними руками підняла іспанця, який лежав непритомний, неначе це була дитина; його закривавлена голова впала їй на плече. Бетті спробувала винести його, але не змогла.

Присутні гучно вітали її, а Пітер з відчаєм викинув свого кинджала і знову звернувся до їх величностей. Король підвівся і підніс руку, подав знак зброєносцям Морелла взяти його тіло. Бетті допомагала їм.

— Маркізо Морелла, — промовив король, уперше звертаючись до неї з цим титулом, — ваша честь поновлена, ваш захисник переміг. Що ви хочете сказати?

— Нічого, — відповіла Бетті, крім того, що я кохаю цього чоловіка, хоча він погано ставився до мене та до інших. Я знала, що, коли він схрестить меч з Пітером, він спокутує свої гріхи. Я повторюю, що кохаю його, і, якщо Пітер хоче вбити його, він повинен спочатку вбити мене.

— Сер Пітер Брум, — сказав король, — рішення у ваших руках. Ми віддаємо вам життя цієї людини — ви можете подарувати його їй або вчинити на свій розсуд.

Пітер трохи подумав, потім промовив:

— Я дарую йому життя, якщо він визнає цю даму своєю законною дружиною і завжди житиме з нею, припинить проти неї всі судові справи.

— Дурню, як він зможе це зробити, — вигукнула Бетті, коли ти своїм здоровенним мечем вибив із нього весь глузд?

— Тоді, смиренно запропонував Пітер, — може, це зробить хто-небудь за нього.

— Я, — сказала Ізабелла, вперше порушивши мовчанку. — Я це зроблю. Від імені маркіза Морелла я обіцяю вам це, дон Пітер Брум, перед лицем усіх присутніх тут. Я ще додам: коли він виживе і коли він захоче порушити це зобов’язання, дане від його імені для того, щоб урятувати його від смерті, його ім’я буде виставлене на глум. Оголосіть про це, герольди!

Герольди затрубили в труби, і один із них на весь голос повторив рішення королеви. Натовп гучно вітав це рішення.

Після цього зброєносці винесли Морелла, який іще залишався непритомний; Бетті в замазаному кров’ю платті йшла поруч з ним. Пітеру підвели його коня, і він, незважаючи на рани, сів на нього й об’їхав арену. Його зустрічали такими оваціями, яких цей майдан ніколи не чув. Відсалютувавши мечем, Пітер та його зброєносці зникли у воротах, через які вони виїхали.

Так незвичайно закінчився цей поєдинок, який згодом дістав назву “Бою іспанського орла з англійським соколом”.

Розділ XXV “МАРГАРЕТ” ВИХОДИТЬ У МОРЕ

Настала ніч. Пітер, який ослаб від утрати крові й ледве рухався від одержаних ран, попрощався з королем і королевою Іспанії, які наговорили йому безліч лестощів. Вони назвали його окрасою лицарства і пропонували йому високе становище та звання, якщо він погодиться піти до них на службу. Проте Пітер подякував їм і відмовився, додавши, що він дуже багато перестраждав в Іспанії, щоб жити тут. Король і королева поцілували його дружину, прекрасну Маргарет, яка притислась до свого пораненого чоловіка, як плющ обвиває дуба, і не відходила від нього ні на крок. Адже ще недавно вона майже не сподівалася обняти його живого. Отже, король та королева поцілували її, а Ізабелла зняла з себе коштовного ланцюжка і як прощальний дарунок повісила його на шию Маргарет, потім побажала їй щастя з таким чоловіком.

— На жаль, ваша величність, — відповіла Маргарет, і на її темні очі навернулись сльози, — як я можу бути щасливою, якщо думаю про завтрашній день?

Ізабелла почервоніла й відповіла:

— Донна Маргарет Брум, дякуйте за те, що вам приніс сьогоднішній день, забудьте про завтрашній і про те, що він має забрати. Ідіть, нехай бог буде з вами обома!

Вони вийшли, і маленький гурт англійських матросів у іспанських плащах, які сиділи в амфітеатрі та ахали, коли ударів завдавав орел, але раділи, коли перемагав сокіл, повели чи, швидше, понесли Пітера під покровом темряви до човна, який стояв неподалік од місця поєдинку. Вони відпливли, ніким не помічені, ні натовпом, ні навіть зброєносцями Пітера, переконаними, що він, як і попереджав їх, повернувся зі своєю дружиною до палацу. Так вони допливли до “Маргарет”, судно знялося з якоря і, спустившись униз за течією, зупинилося за вигином річки.

Це була тяжка ніч — у ній не було місця для кохання та ніжності. Хіба могли про це думати Маргарет і Пітер, виснажені сумнівами і страхом, переживши сьогодні такий жах і таку радість! Рана Пітера була глибока і тяжка, хоча його щит і погасив силу удару меча Морелла, тому жало меча припало, за щасливим випадком, по плечу так, що не зачепило артерії та кістки. Сміт, який був набагато кмітливіший хірург, ніж можна було подумати, вирішив насамперед рану промити спиртом, який завдавав Пітеру неймовірного болю, і зашити її шовковою ниткою. На руках і на стегнах у Пітера були страшні синці, а спина побита під час падіння з коня разом з Морелла.

Більшу частину ночі Пітер пролежав у напівзабутті. І коли настав світанок, він підвівся зі свого ліжка, щоб разом з Маргарет стати на коліна й молитися за врятування її батька од рук жорстоких іспанських священиків.

Уночі Сміт, скориставшись припливом, повів судно знову вгору за течією і кинув якір під прикриттям старих, розбитих кораблів, про які казав йому Пітер. Перед цим він зафарбував стару назву і на її місці написав “Санта-Марія” — назва корабля такої ж побудови і тоннажу, як і “Маргарет”, що його, за чутками, очікували в порту. Чи через це, чи через те, що на річці в той час було багато суден, але сталося так, що ніхто із властей не звернув уваги на їх повернення, а коли й помітив, то не став повідомляти, не надавши цьому особливого значення. В усякому разі, поки що все йшло гаразд.

За свідченням отця Енріке, це підтвердили й інші джерела, процесія “Акту віри” повинна була вийти на набережну близько восьмої години, пройти нею всього ярдів сто і повернути на вулицю, що вела до майдану, де було все налаштоване для відправлення меси. “Очищених” тут мають посадити в клітку і відвезти на Квемадеро.

О шостій годині ранку Сміт зібрав у каюті дванадцять матросів, яких він вибрав собі на допомогу для наступної акції. Пітер, який стояв з Маргарет, розповів детально їм про весь план і благав їх в ім’я їхнього хазяїна і заради його дочки зробити все, що можливо, щоб врятувати хазяїна від страшної смерті.

Матроси поклялись; у них нуртувала кров, не кажучи вже про те, що їм пообіцяли велику винагороду, а тим, хто загине, — винагороду їхнім сім’ям. Потім вони поснідали, розібрали мечі та ножі, закутались в іспанські плащі, хоча, правду кажучи, цих хлопців із Ессекса та Лондона важко було сприймати за іспанців. Човен був готовий, і тут Пітер, хоча сам ледве тримався, заявив, що їде з ними. Проте капітан Сміт, з яким, напевно, вже раніше переговорила Маргарет, тупнув ногою на палубі й наголосив, що тут командує він, тому не допустить цього. Поранений чоловік, заявив Сміт, буде для них тільки тягарем, він займатиме місце в маленькій шлюпці, а домогти їм не зможе ні на суші, ні на воді. Крім того, Пітера знають в обличчя тисячі людей, які бачили його вчора, і напевно впізнають, тоді як ніхто не зверне уваги на дюжину матросів, які висадилися з якогось судна, щоб погуляти й поглянути на видовище. І, нарешті, йому краще залишитись на борту “Маргарет”, бо, коли справа обернеться кепсько, тут буде мало людей, щоб швидко вивести корабель у відкрите море і допливти до Англії.

Пітер усе-таки наполягав на своєму, поки Маргарет, обнявши його, не запитала, чи не _думає він, що їй буде краще, коли вона втратить одразу і батька й чоловіка. Адже коли вони зазнають невдачі, це може статися. Тільки тоді Пітер, якого допікав біль і який був дуже слабкий, здався, а капітан Сміт віддав останні розпорядження своєму помічникові, потиснув руки Пітеру та Маргарет і спустився зі своїми дванадцятьма матросами в шлюпку. Ховаючись за старими суднами, шлюпка попливла до берега.

“Маргарет” перебувала на відстані пострілу із лука від берега, і з палуби між кормою одного старого судна та носом іншого відкривався краєвид на набережну. Тут і розташувались Пітер та Маргарет. Один із матросів виліз на щоглу, звідки було видно все місто, навіть старий мавританський замок, де тепер містилася інквізиція. Нарешті цей матрос гукнув, що процесія вийшла — він побачив знамена, людей біля вікон і на дахах; про те ж неквапливим бамканням повідомив соборний дзвін. Затим почалось нудне очікування. Вони бачили, як група матросів в іспанських плащах вийшла на набережну і змішалася з нечисленним натовпом, що зібрався там, — основна маса люду юрмилася на майдані та на навколишніх вулицях.

Урешті-решт, якраз коли годинник на соборі пробив восьму, “тріумфальна” хода, як вона іменувалась, вийшла на набережну. Першим з’явився загін солдатів, озброєних списами, потім розп’яття, задраповане чорним крепом, яке ніс священик, за ним слідом ішли інші служителі церкви, в білосніжному одязі, що символізував чистоту. Затим з’явилися люди, які несли дерев’яні чи виготовлені із шкіри зображення якихось чоловіків та жінок, котрі завдяки втечі в інші країни або в царство смерті уникли лап інквізиції. Слідом за ними несли труни, по чотири чоловіка кожну, — в цих трунах були тіла чи кістки померлих єретиків, які через смерть тих, кому вони належали, мали бути теж спалені на знак того, що зробила б з ними інквізиція, якби могла, — це давало право конфіскувати залишене людиною майно.

Затим ішли ті, хто розкаявся. їхні голови були поголені, ноги босі, одні були зодягнуті в темний одяг, інші — в жовті балахони з червоним хрестом, що звалися санбеніто. Після них з’явилася група єретиків, засуджених на спалення. Вони були зодягнуті в замарри із овечих шкур, розмальовані диявольськими ріжками, їхніми власними портретами, оточеними полум’ям. На цих нещасних теж були високі, схожі на єпископські митри шапки, так звані корози, розмальовані зображенням полум’я. Роти в них були заткнуті дерев’яними кляпами, інакше вони могли б осквернити і заразити оточуючих єретичними промовами, в руках вони несли свічки, котрі ченці, що їх супроводжували, час од часу засвічували, коли ті гасли.

Серця Пітера та Маргарет тенькнули, коли наприкінці цієї жахливої процесії з’явився чоловік верхи на віслюку, вдягнутий у замарру та корозу, але з зашморгом на шиї. Отець Енріке сказав правду — це, без сумніву, був Джон Кастелл. Як уві сні, Пітер і Маргарет дивилися на його ганебний одяг.

Слідом за ним ішли розкішно вдягнуті чиновники, інквізитори, знатні люди, члени Ради інквізиції; попереду них майоріло знамено, назване Святим знаменом віри.

Кастелл порівнявся з маленьким гуртом моряків, і, здалося, щось сталося з упряжжю віслюка, на якому він сидів, бо той зупинився, і чоловік в одязі секретаря підійшов до нього, очевидно, для того, щоб поправити упряж, таким чином змусив зупинитися всю процесію, що йшла за ним. Ті, хто йшов попереду, вже поминули набережну і завернули за ріг. Незрозуміло, що там сталося, але єретика змушені були зняти з віслюка; його грубо стягли з ослячої спини, а тварина, немовби зраділа звільненню від тягаря, задерла голову вгору і почала гучно ревти.

Люди з нечисленного натовпу, які стояли вздовж набережної, рушили до них, немовби для того, щоб допомогти, і серед них — декілька чоловік у таких накидках, які були на матросах з “Маргарет”.

Офіцери та гранди позаду стали вигукувати: “Вперед! Вперед!”, але люди, які оточили віслюка, замість цього почали підштовхувати його разом з вершником ближче до води. В цей час підскакала варта довідатися, що сталось.

І тут несподівано виникло замішання, причину якого неможливо було розгадати, — наступну мить Маргарет і Пітер, схопивши одне одного за руки, побачили, що чоловіка, який до цього їхав на віслюку, швидко тягнуть по сходах набережної туди, де стояла шлюпка з “Маргарет”.

Помічник капітана, який стояв біля штурвала, теж бачив усе. Він свиснув, і за цим сигналом якірний канат обрубали — часу для підйому якоря не було, — а матроси, що стояли на реях, розпустили вітрила, і судно відразу стало рухатись.

Тим часом на набережній ішов бій.

Єретик був уже в шлюпці разом з частиною матросів, але інші стримували натовп священиків та озброєних служителів, що намагалися схопити його. Один із священиків з мечем у руці прошмигнув між матросами і теж звалився в шлюпку. Нарешті всі вже були в шлюпці, за винятком одного чоловіка — капітана Джона Сміта, якого атакувало троє супротивників. Весла були підняті, але матроси чекали. Капітан замахнувся мечем, і один із нападників упав. Інших двоє кинулись на капітана, один вистрибнув йому на спину, другий повиснув на шиї. З відчайдушним зусиллям капітан кинувся у воду, тягнучи за собою обох нападників. Одного із них уже більше не побачили, бо Сміт заколов його, а другий випірнув поряд зі шлюпкою, яка вже була на відстані кількох ярдів од набережної; один із матросів ударив його веслом по голові, той пішов на дно.

Проте Сміта не було видно, і Пітер з Маргарет вирішили, що він потонув. Матроси теж, очевидно, подумали так, бо почали гребти, але несподівано велика засмагла рука з’явилася над водою і схопилась за корму шлюпки, а гучний голос пророкотів:

— Гребіть, хлопці, я тут!

Матроси налягли з такою силою, що ясенові весла гнулись, неначе луки. В цей час двоє моряків схопили священика, який стрибнув у шлюпку, й викинули його за борт; він деякий час бовтався, бо не вмів плавати і хапався за повітря руками, а потім зник. Шлюпку підхопила течія, ось вона вже обігнула ніс першого із старих кораблів, за яким виднілась “Маргарет”. Вітер посвіжішав, і судно набрало швидкості.

— Спустіть трап і приготуйте канати! — гукнув Пітер.

Це зробили, але не досить швидко, бо наступної миті шлюпка вдарилась об борт корабля. Матроси встигли вхопитися за канати і втримували шлюпку, тоді як капітан Сміт, захлинаючись, чіплявся за кормову дошку; вода накривала його майже з головою.

— Рятуйте спочатку його! — вигукнув Пітер.

Один із матросів збіг трапом і кинув капітанові петлю. Сміт спіймав її однією рукою і поступово вдягнув на себе. Тоді матроси схопились за мотузку і витягли його на палубу, де він ліг, відхекуючись і випльовуючи воду. Судно рухалось дедалі швидше, настільки швидко, що Маргарет завмирала од страху, потерпаючи, що шлюпку може затягти під корпус і потопити.

Та матроси знали свою справу. Вони поступово відвели шлюпку назад, поки її ніс не опинився на рівні трапа. Першому вони допомогли вилізти Кастеллу. Він схопився за перекладину трапа, й міцні руки підхопили його. Він повз крок за кроком, поки нарешті його жахлива, по-диявольському розмальована шапка, обличчя з білою плямою замість бороди, роззявлений рот, в якому досі стирчав дерев’яний кляп, не показались над бортом, як сказав потім помічник капітана, ніби подоба сатани, що втік із пекла. Матроси підняли його, І він непритомно впав на руки дочки. Один за одним піднімалися слідом за ним матроси — всі були живі, хоча двох було поранено, вони були закривавлені. Так, ніхто не загинув — усі до одного були в безпеці на палубі “Маргарет”.

Капітан Сміт виплюнув рештки річкової води, наказав принести йому чарку вина і тут же випив її. Пітер та Маргарет тим часом витягли із рота Кастелла клятий кляп і дали йому ковток спирту. Сміт, неначе великий собака, струсив з себе воду й, не мовлячи ні слова, підійшов до штурвала і взяв його із рук помічника. Пливти річкою була важка справа, І ніхто не знав річку так добре, як капітан Сміт. “Маргарет” порівнялась якраз зі знаменитою Золотою баштою, І раптом по них стрельнула гармата, але ядро пролетіло далеко від судна.

— Дивіться! — вигукнула Маргарет, показуючи на вершників, які скакали на південь уздовж берега річки.

— Вони хочуть попередити форти, — озвався ПІтер. — Бог послав нам цей вітер, ми повинні встигнути прорватись до моря.

Вітер дужчав, він дув з півночі, але який це був довгий і важкий день! Година за годиною пливли вони вниз по річці, яка ставала дедалі ширшою. Вони пропливали то повз села, де купки людей, помітивши їх, розмахували зброєю, то повз безлюдні болота й рівнини, покриті соснами.

Коли вони були вже біля Бонанци, сонце хилилось донизу, а коли поминули Сан-Лукар, воно вже сідало. В широкому гирлі річки, де білі хвилі бились об вузький мол, до них поспішали на веслах дві великі галери, щоб захопити їх. Галери були дуже швидкі, і врятуватися, здавалось, не було ніякої можливості.

Маргарет і Кастелла відправили вниз, матроси зайняли свої місця. Пітер рішуче подався на корму, де впертий капітан Сміт стояв біля штурвала, не дозволяючи нікому до нього доторкатися. Сміт поглянув на небо, на берег і на рятівне відкрите море попереду. Затим він наказав підняти всі вітрила і похмуро подивився на галери, що підстерігали їх, неначе хорти, біля виходу в море. Галери тримались на веслах посеред каналу. По обидва боки вирували буруни, через які не міг пройти жодний корабель.

— Що ви хочете робити? — спитав Пітер.

— Майстер Пітер, — крізь зуби процідив Сміт, — коли ви вчора бились з іспанцем, я не запитував вас, що ви збираєтесь робити. Тримайте ваш язик і покладіться на мене.

“Маргарет” було швидкохідне судно, але ніколи не розвивало такої швидкості. Позаду нього свистів вітер. Його міцні щогли зігнулись, як вудлища, а снасті рипіли, стогнали під тягарем наповнених вітром вітрил, лівий борт лежав майже на рівні води, так що Пітер повинен був лежати на палубі — стояти було неможливо — і бачив, як вода бігла в трьох футах од нього.

Галери вишикувались, перетнувши шлях “Маргарет”. За півмилі від неї стали ніс до носа, добре знаючи, що ніяке судно не зможе прошмигнути по спіненому мілководдю. Вони чекали, що “Маргарет” повинна буде уповільнити хід — це було неминуче, — і тоді вони візьмуть її на абордаж та переб’ють малочисельну команду. Сміт щось наказав помічникові, й несподівано в промінні призахідного сонця на грот-щоглі замайорів англійський прапор. Його появу матроси зустріли радісними вигуками. Сміт віддав новий наказ, і було піднято останній клівер. Тепер час од часу лівий борт занурювався у воду, і Пітер відчував, як солона вода обпікає його поранену спину.

Іспанські капітани тримали галери на тому ж місці. Вони не могли второпати: чи цей іноземець — божевільний, чи не знає річкового фарватеру? Адже він піде на дно з усіма, хто в нього на борту. Вони стояли, очікуючи, коли цей леопардовий прапор і наповнені вітрила будуть спущені, але “Маргарет” прямо, неначе бугай, мчала на них. Вона була на відстані не більше як чверть милі і йшла прямо по курсу, коли нарешті на галерах зрозуміли, що вона піде на дно не одна.

На іспанських кораблях зчинилося сум’яття, заливалися свистки, кричали люди, наглядачі кинулись униз підстьобувати рабів, підняті весла видавались червоними в світлі призахідного сонця, коли вони з силою били по воді. Бушприти галер почали розсовуватись — п’ять футів, десять футів, може, дванадцять футів. І прямо в цю смужку відкритої води, ніби камінь, пущений із пращі, неначе стріла Із лука, стрімко ринулась за вітром “Маргарет”.

Що сталося? Запитайте про це в рибалок Сан-Лукара та в піратів Бонанци, де ця історія переказується з покоління в покоління. Величезні весла ламались, як очерет, верхню палубу лівої галери розірвало, ніби папір, борт правої галери закотило, немов стружку під рубанком, І “Маргарет” прорвалася.

Капітан Сміт озирнувся — два іспанських кораблі тонули. Неначе підбиті лебеді, вони кружляли і тріпотіли біля збуруненого молу. Затим він повернув судно на інший галс, гукнув теслю й запитав, чи є на кораблі теча.

— Ніякої, сер, — відповів той, — але його треба буде наново смолити. Це був дуб проти яєчної шкаралупи, і в нас була швидкість.

— Гаразд, — сказав Сміт. — З обох боків були мілини, вибір залишався один — життя або смерть, але я був упевнений, що вони дадуть нам пройти. Надішліть сюди помічника взяти штурвал. Я повинен поспати.

Сонце сіло в розбурхане море, і “Маргарет”, що вислизнула з-під влади Іспанії, повернула свій розбитий бушприт до Уессана, до Англії.

ЕПІЛОГ

Минуло десять років відтоді, як капітан Сміт провів “Маргарет” через мілину Гвадалквівіру так чудово. Був кінець травня. В Ессексі зеленіли ліси, співали птахи, луки пістрявіли квітами. В чудовій долині Дедхему можна було бачити довгий низький будинок з багатьма шпилястими дахами — гарний старий будинок із червоної цегли та почорнілого від часу дерева. Цей будинок стояв на невеликому пагорбі. Позаду до нього примикав ліс, а попереду пролягала довга алея із дубів, яка йшла через парк до шляху, що вів до Колчестера та Лондона. Цією алеєю травневого дня йшов старий сивий чоловік з меткими чорними очима. З ним було троє дітей — хлопчик років десяти і дві маленькі дівчинки, які чіплялись за руки старого, за його одяг, засипали його запитаннями.

— Куди ми йдемо, дідусю? — запитала одна з дівчаток.

— Провідати капітана Сміта, голубко, — відповів старий.

— Я не люблю капітана Сміта, — додала друга дівчинка, — він такий товстий і завжди мовчить!

— А я люблю, — перебив її хлопчик, — він дав мені чудового ножа, який мені потрібний, коли я граю в моряка. І мама його любить, і тато, і дідусь, бо він урятував його, коли жорстокі іспанці хотіли його спалити. Правда, дідусю?

— Правда, мій любий, — відповів старий. — Погляньте, он білка пробігла по траві. Може, ви її спіймаєте, поки вона добіжить до дерева?

Діти що є духу побігли і, оскільки дерево виявилось невисоке, почали дертися на нього слідом за білкою. Між тим Джон Кастелл, а це був він, вийшов через ворота парку і попрямував до маленького будиночка біля шляху. Біля будинку на лавці сидів гладкий чоловік. Очевидно, він очікував гостя, бо показав йому на місце поряд з собою і, коли Кастелл сів, запитав:

— Чому ви не прийшли вчора, хазяїне?

— Через ревматизм, друже мій, — відповів Кастелл. — Я нажив його в підвалах тої клятої інквізиції в Севільї. Вони були дуже вогкі й холодні, ті підвали, — замислено додав він.

— Багатьом вони здавались досить гарячими, — пробурчав Сміт, — до того ж перебування в них, як правило, закінчувалось великим вогнищем. Дивно, що ми ніколи більше нічого не чули про цю справу. Я гадаю, все це тому, що королева Ізабелла добре ставилась до нашої Маргарет і не хотіла порушувати цього питання перед Англією, каламутити воду.

— Може бути, — зауважив Кастелл. — Але ж вода була каламутна.

— Каламутна? Як на мілині Темзи при відпливі. Розумна жінка ця Ізабелла. Ніхто інший не додумався б так виставити чоловіка на посміховище, як вона вчинила з Морелла, коли віддала його життя Бетті та пообіцяла від його імені, що він визнає її своєю дружиною. Після цього він уже не являв ніякої небезпеки в смислі змови проти корони. Авжеж, він мусив стати посміховиськом усієї країни, а таким людям ніколи нічого не вдається. Ви пам’ятаєте іспанське прислів’я: “Королівський меч рубає, вогнища, запалені попами, спалюють, та вуличні пісеньки вбивають швидше”. Хотілося б мені знати, що з ними всіма сталося. А вам, хазяїне? Не кажучи, звичайно, про Бернальдеса — адже він уже багато років у Парижі й, кажуть, живе там непогано.

— Авжеж, — усміхнувся Кастелл, — звичайно, хотілося б довідатись, якщо тільки для цього не треба було б їхати до Іспанії.

У цей час прибігли діти, водночас прошмигнувши у хвіртку.

— Не потопчіть мою клумбу, маленькі розбійники! — вигукнув капітан Сміт, замахнувшись на них ціпком, у той час як вони сховались за його спину й стали кривлятися.

— Де білка, Пітер? — запитав Кастелл.

— Ми зігнали її з дерева, дідусю, оточили її на березі струмка, і там…

— Що — там? Спіймали ви її?

— Ні, дідусю. Коли нам видалось, що ми її вже спіймали, вона стрибнула у воду й попливла.

— Деякі люди в скрутному становищі чинили так само, — посміхнувшись, зауважив Кастелл, пригадавши одну річкову набережну.

— Це було нечесно! — невдоволено вигукнув хлопчик. — Білки не повинні плавати, і якщо я її зловлю, то посаджу до клітки.

— Я гадаю, що ця білка залишиться в лісі до кінця свого життя.

— Дідусю! Дідусю! — гукнула менша дівчинка, просунувши голову в хвіртку. — Сюди на конях їде багато люду. Такі гарні! Іди сюди, подивись!

Ця новина зацікавила старих джентльменів, бо не так багато людей приїжджало в Дедхем. У всякому разі, вони обидва підвелися, щоправда тяжко, і попрямували до хвіртки. Так, дитина мала рацію: за двісті ярдів од них рухалась велика кавалькада. Попереду на чудовому коні їхала висока, вродлива дама, зодягнута в чорний шовк, її обличчя прикривала чорна вуаль. Поруч з нею їхала інша дама, закутана так, немовби тутешній клімат для неї був дуже холодний. Між ними на поні їхав маленький гарний хлопчик. Слуги і служниці, чоловік шість чи вісім, величезний віз, навантажений речами. Його везли четверо великих фламандських коней, які й замикали процесію.

— Хто ж це? — придивляючись, вигукнув Кастелл.

Капітан Сміт теж поглянув і потягнув носом повітря, як він часто робив на палубі в туманний ранок.

— По-моєму, пахне іспанцями, — заявив він, — а я не люблю цього запаху. Погляньте на їхній такелаж. Скажіть, хазяїне: кого вам нагадує це трищоглове судно з усіма його парусами?

Кастелл з сумнівом похитав головою.

— Я пригадую, — продовжував Сміт, — високу дівчину, прикрашену, неначе травневе дерево, яка бігла по білому піску під час поєдинку в Севільї… Авжеж, я забув, що вас там не було.

До них долинув гучний, дзвінкий голос, який наказав по-іспанськи комусь піти до будинку й довідатись, де тут ворота. Тут Кастелл одразу впізнав вершницю.

— Це Бетті! — вигукнув він. — Заприсягаюся бородою Авраама, це Бетті!

— Я теж так думаю, тільки не згадуйте Авраама, хазяїне. Він дуже небезпечний чоловік, цей Авраам, у християнських країнах. Кажіть — “заприсягаюся ключами святого Петра” чи “хворобами святого Павла”.

— Дитино, — звернувся Кастелл до однієї із своїх внучок, — біжи додому й перекажи мамі й тату, що приїхала Бетті і привезла з собою половину Іспанії. Ну, хутенько! І запам’ятай ім’я: Бетті.

Здивована дівчинка побігла, а Кастелл і Сміт пішли назустріч подорожнім.

— Чи не можемо ми вам допомогти, сеньйоро? — запитав Кастелл по-іспанськи.

— Маркіза Морелла, якщо вам завгодно… — почала вона теж по-іспанськи, потім несподівано продовжила по-англійськи: — Боже мій! Та це ж мій старий хазяїн, Джон Кастелл, з білою бородою замість чорної!

— Вона побіліла після того, як мене поголив святий цирульник у найсвятішій інквізиції, сказав Кастелл. — Ну, злазь же з цього коня, Бетті, дорога… прошу пробачення — благородна й високородна маркізо Морелла, — і поцілуй мене.

— Навіть двадцять разів, якщо побажаєте! — вигукнула Бетті, так стрімко падаючи з висоти в його обійми, що, коли б не могутня підтримка Сміта, вони обоє впали б на траву.

— Чиї це діти? — запитала Бетті, розцілувавши Кастелла й потиснувши руку Сміту. — Втім, нічого запитувати: у них очі моєї кузини і довгі носи, як у Пітера. Як вони? — заклопотано додала вона.

— Ти сама побачиш через одну-дві хвилини. Посилай своїх дітей і неси вантаж додому, хоч я не знаю, де вони там усі розмістяться, і ходімо з нами.

Бетті зволікала, бо вона розраховувала на ефект своїм тріумфальним в’їздом при повному параді. Та цієї хвилини з’явилися Маргарет і Пітер — Маргарет з дитиною на руках, і Пітер — худорлявий, з довгими руками й ногами, суворий з вигляду, але з добрими очима. Слідом за ними з’явилися слуги й маленька Маргарет.

Зчинилося справжнє стовпотворіння, що переривалось обіймами, та врешті-решт почет відправили в дім, вантаж теж занесли. За ними пішли діти разом з маленьким хлопчиком іспанського типу, з яким вони вже встигли подружити; залишилась Бетті і її закутана супутниця. Деякий час цю даму Пітер роздивлявся, немовби знайому.

Очевидно, вона помітила його зацікавленість, бо, немовби випадково, розіпнула одну з хусток, якими закривала обличчя, з-під неї сяйнуло одне ніжне око та краєчок щоки оливкового кольору. Тут Пітер одразу ж її впізнав.

— Як ви поживаєте, Інесо? — звернувся він, подаючи їй з усмішкою руку, бо справді радий був її бачити.

— Так, як може почуватися бідний подорожній у чужій та досить вологій країні, дон Пітер, — відповіла вона млосним голосом. — Та мене втішає, що я бачу перед собою давнього друга, якого я востаннє зустрічала в лавці одного булочника. Ви пам’ятаєте?

— Пам’ятаю! — вигукнув Пітер. — Це не те, що можна забути. Інесо, що сталося з отцем Енріко? Я чув декілька різних версій.

— Важко сказати щось певне, — відповіла Інеса, відкриваючи свої усміхнені червоні вуста. — В старому мавританському замку, де розмістилася свята інквізиція, так багато таємниць, що неможливо полічити арештантів, якою б доброю не була інформація. Все, що я знаю, це те, що через нас у цього бідолахи почались неприємності. Викликала підозру його поведінка під час процесії, яку капітан, можливо, пам’ятає, і вона кивнула в бік Сміта. — Крім того, людині в його становищі було дуже небезпечно відвідувати єврейські квартали і писати необережні листи — ні, не той, про який ви думаєте, я дотримуюся слова, — про інші, в яких він просив повернути того листа. Деякі з них пропали.

— Він помер?

— Я гадаю, гірше, — відповіла Інеса, — живцем похований — “покарання стіною”.

— Бідолаха! — здригнувся Пітер.

— Еге ж, — задумливо зауважила Інеса, — лікарям не подобаються їхні власні ліки.

— Я бачу, Інесо, — сказав Пітер, позирнувши в бік Бетті, що маркіз не приїхав з вами.

— Тільки дух його, дон Пітер, не інакше.

— Отже, він помер? Що його вбило?

— Я гадаю, глузування, вірніше, те, що він став предметом цього глузування. Він цілком видужав од ран, які ви йому заподіяли, крім того, він, звичайно, повинен був дотриматись обіцянки, даної королевою, і визнати благородну леді, колишню Бетті, своєю маркізою. Він не міг цього не зробити після того, як вона відбила його від вас з допомогою вашого ж меча і виходила його. Та на цьому не закінчилось. Про нього співали пісеньки на вулицях і запитували, як поживає його хрещена мати Ізабелла, бо це вона замість нього пообіцяла і заприсяглася від його імені; потім у нього ще допитувались, чи ламала ще списи маркіза через нього, і так далі.

— Бідолаха! — промовив Пітер з виразом глибокого співчуття. — Жорстока доля! Краще б я його вбив.

— Звичайно. Але не кажіть цього в присутності благородної Бетті — вона переконана, що він був дуже щасливий у сімейному житті під її захистом. Він мовчки страждав, і навіть я, хто так ненавидів його, почала його жаліти. Подумайте: один із найгордовитіших чоловіків Іспанії, шанований гранд, племінник короля, опора церкви, посол їх величностей до маврів став предметом жартів простолюддя, та й знаті теж.

— Знаті? Кого саме?

— Майже всіх, бо королева подавала приклад. Я не знаю, за що вона так ненавиділа його, — додала Інеса, пильно глянувши на Пітера, але, не дочекавшись відповіді, продовжувала: — Вона робила це дуже розумно, виявляючи високоповажній Бетті найщиріший прийом, запрошуючи до себе, захоплюючись її англійською вродою і таке інше. А те, що робила королева, повторювали всі, поки моя легко збудлива хазяйка мало не втратила голову. А маркіз почувався кепсько і після взяття Гранади виїхав туди, аби жити спокійно. Бетті поїхала разом з ним. Вона була йому гарною дружиною і заощадила багато грошей. Поховала його рік тому — він помер тихо — і поставила найкращий пам’ятник в Іспанії — його ще не закінчили. От і вся історія. Тепер вона привезла сина, юного маркіза, сюди, в Англію, на рік чи на два, бо в неї дуже чуле серце і їй дуже хотілося побачити вас усіх. До того ж вона вирішила, що для сина буде краще тимчасово виїхати з Іспанії. Щодо мене, то тепер, після смерті Морелла, я перша особа в домі — секретар, головний поставник відомостей і всього що завгодно.

— Я гадаю, ви не заміжня? — запитав Пітер.

— Ні, відповіла Інеса. — Я бачила так багато чоловіків, коли була молода, що мені, здається, цього цілком досить. Чи, може, — продовжувала вона, спрямувавши свій ніжний осяйний погляд на нього, — був один, який дуже мені подобався, щоб захотіти…

Вона замовкла. Вони якраз ішли підйомним мостом навпроти Старого замку. Розкішна Бетті й прекрасна Маргарет в оточенні інших, розмовляючи, пройшли крізь широкі двері в просторий вестибюль. Інеса подивилася їм услід і.помітила біля підніжжя широких сходів білі обладунки, поцятковані вм’ятинами, та розколений щит з золотим соколом, що стояли неначе варта, — подарунок Ізабелли, — в яких Пітер бився з маркізом Морелла і переміг його. Потім вона ступила крок назад і прискіпливо оглянула будинок. Над кожним крилом будинку височіла кам’яна башта, побудована для оборони; довкола замку пролягав глибокий рів. Усередині кола, утвореного ровом та обсадженого тополями, стародавніми тисовими деревами, в південному куточку замку розташувався, відгороджений квітучим глодом та іншими кущами, садок з доріжками. В самісінькому кінці серед густих верб ховався кам’яний басейн. Оглядаючи все це, Інеса відразу помітила: наскільки дозволяли обставини та клімат, Пітер, розбиваючи цей сад, скопіював інший, у далекому південному місті Гранада, скопіював аж до сходинок та лавок. Вона обернулась до нього і безневинно промовила:

— Сер Пітер, ви не заперечуєте погуляти зі мною в цьому саду сьогодні ввечері? В цій башті, здається, немає ніяких вікон.

Пітер почервонів, як шрам на його обличчі, і з усмішкою відповів:

— А раптом виявиться? Ходімо в дім, Інесо. Нікого тут не зустрінуть щиріше, ніж вас, але я ніколи більше не гулятиму з вами віч-на-віч у саду.

ЗМІСТ

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

ПРЕКРАСНА МАРГАРЕТ

Примітки

1

Я виявив вісім порід антилоп, яких мені ніколи не доводилося зустрічати, і багато різновидів рослин, голосним чином із родини цибульних. — А. К.

(обратно)

2

Чака — король зулусів, який жив на початку XIX ст.

(обратно)

3

Король Чака заборонив своїм воїнам женитися; тільки ветерани могли брати собі дружин, і притім стільки, скільки кожен із них убив ворогів у битвах.

(обратно)

4

Мається на увазі Капська колонія.

(обратно)

5

Старий заповіт — більша частина Біблії, “священної книги” християн та іудеїв.

(обратно)

6

Легенди Інголдзбі — збірник балад, написаних англійським письменником Баргемом (1788–1845) під псевдонімом Томас Інголдзбі.

(обратно)

7

Наталь — провінція в Південно-Африканському Союзі.

(обратно)

8

Нігер — презирлива назва негра, що використовується расистами.

(обратно)

9

Кафри — застаріла назва південно-східних африканських народів.

(обратно)

10

Бамангвато — назва селища в Землі Бечуанів.

(обратно)

11

Кап — скорочена назва Кейптауна.

(обратно)

12

Уявлення містера Квотермейна про стародавніх датчан здається дещо туманним. Наскільки нам відомо, у датчан було темне волосся. Можливо, він мав на увазі саксів. — Прим. англ. видавця.

(обратно)

13

Ідеться про англійську королеву Вікторію (1819–1901).

(обратно)

14

Десята заповідь застерігає людей од заздрості.

(обратно)

15

Соломон (1020- 980 до н. е.) — цар ізраїльського народу.

(обратно)

16

Куду — гвинторога антилопа.

(обратно)

17

Канну — південноафриканська, або лосина, антилопа.

(обратно)

18

Машукулумбве — область у Південній Африці.

(обратно)

19

Сулейман — по-арабськи “Соломон”. — Прим. англ. вид.

(обратно)

20

Ізанузі — знахарка.

(обратно)

21

Зулуси — негритянське плем’я у південно-східній. Африці, яке досягло великої могутності на початку XIX століття.

(обратно)

22

Крааль — у Південній Африці назва особливого типу селищ: вуликоподібних хатин, оточених спільною огорожею.

(обратно)

23

Делагоа — порт і затока, що знаходяться на південно-східному узбережжі Африки.

(обратно)

24

Кварта — 1,14 літра.

(обратно)

25

Цариця Савська — цариця Сави — країни, за припущенням, що знаходилася у Південній Аравії і завжди управлялася жінками; одна з численних коханок царя Соломона.

(обратно)

26

Баас — пан.

(обратно)

27

Мається на увазі смерть.

(обратно)

28

Іст-Лондон — порт у Південній Африці, на березі Індійського океану.

(обратно)

29

Мушмула — назва двох різних видів деревних (чагарникових) рослин.

(обратно)

30

Мангові дерева — рід тропічних дерев, що дають плід (манго) завбільшки як огірок або невелика диня.

(обратно)

31

Африкандери — бури, нащадки перших європейських колоністів у Південній Африці.

(обратно)

32

Вельди — південноафриканські степи.

(обратно)

33

Драхма — старовинна міра аптекарської ваги, що має 3,732 г.

(обратно)

34

Чок — звуження каналу стволу в дульній частині мисливської рушниці.

(обратно)

35

Готтентоти — одна з народностей Південної Африки.

(обратно)

36

Інкоозі — вождь.

(обратно)

37

В Ізандхлуані під час війни англійців із зулусами був знищений англійський загін на 1400 чоловік, із 60 офіцерами (22 січня 1879 року).

(обратно)

38

Лорд Челмсфорд — англійський генерал, що командував англійськими військовими силами в Південній Африці під час війни із зулусами (1879).

(обратно)

39

Кечвайо — король зулусів, що жив у другій половині XIX ст.

(обратно)

40

Муча — пов’язка на стегнах.

(обратно)

41

Асегай — метальний дротик.

(обратно)

42

Твід — вовняна матерія особливої виробки.

(обратно)

43

Вельдскуни — черевики з сирицевої шкіри.

(обратно)

44

Квага — дикий африканський кінь.

(обратно)

45

Льє — застаріла французька міра довжини, що має 4,5 кілометра.

(обратно)

46

Пінта — 0,56 літра.

(обратно)

47

Галон — 4,54 літра.

(обратно)

48

Навуходоносор — вавилонський цар.

(обратно)

49

Чосер (1340–1400} — знаменитий англійський поет, творець літературної англійської мови.

(обратно)

50

Гра слів, що не перекладається: Scrag — у перекладі означає “скрутити шию”, тобто іншими словами — вбити. Сина короля звати Scragga.

(обратно)

51

Фартинг — найдрібніша англійська монета.

(обратно)

52

Принц Артур — претендент на англійський престол, племінник англійського короля Іоанна Безземельного (1199–1216). Іоанн наказав ув’язнити його в замку й осліпити. Благання і сльози молодого принца так зворушили коменданта замку де Бурга, що він звелів найманцям короля піти.

(обратно)

53

Цей жорстокий, звичай властивий не тільки кукуанам — він поширений серед більшості африканських племен і, звичайно, пов’язаний з оголошенням війни чи якоюсь іншою важливою подією суспільного життя. — А. К.

(обратно)

54

Гетлінг — картечниця (старовинна вогнепальна зброя, названа за іменем винахідника — Р. Гетлінга).

(обратно)

55

У кукуанів існує закон, за яким жодна людина, у жилах котрої тече королівська кров, не може бути вбита, якщо вона сама не дала на це згоди, яку, щоправда, вона завжди дає. їй дозволяють тоді вибрати, за згодою короля, кілька противників, з якими вона б’ється, поки нарешті один із них її не вб’є. — А. К.

(обратно)

56

Кімберлі — місто в Південній Африці. Засноване в 1872 році; своїм розвитком зобов’язане алмазним копальням.

(обратно)

57

Брекчія — гірська порода, що складається із зцементованих уламків осадових або вулканічних порід.

(обратно)

58

Сталактити — вапнякові утворення, що звішуються у вигляді бурульок зі стелі печери.

(обратно)

59

Сталагміти — вапнякові утворення, що піднімаються вгору у вигляді великих бурульок із дна печери.

(обратно)

60

Макдуф — шотландський феодал, один із вождів повстання проти короля Макбета (XI ст.).

(обратно)

61

Старші заходять першими (лат.).

(обратно)

62

Стікс — у старогрецькій міфології одна із рік “підземного царства”, у якому нібито проживали душі померлих.

(обратно)

63

“Сезам, одчинись!” — магічні слова з арабської казки “Алі-Баба і сорок розбійників”, що відкривали вхід у печеру з незліченними скарбами.

(обратно)

64

Цей незвичайний спосіб вираження глибокої шаноби поширений серед народів Африки. Називається він “хлоніпа”. Відповідно до цього звичаю, особливо шанованій людині (звичайно після її смерті) дається інше ім’я, яке зберігається в народі на довгі часи. — А. К.

(обратно)

65

Нам часто здавалося неймовірним, як могла мати Ігнозі з маленькою дитиною знести труднощі подорожі через гори і пустелю, які ледве не виявилися фатальними для нас самих. Тепер же мені спало в голову, І я хочу поділитися цією думкою з читачем, що вона, ймовірно, пішла по цьому іншому шляху, блукаючи, як Агар, по пустелі. Якщо це справді було так, то в історії її порятунку нема нічого неймовірного. Її цілком могли зустріти й відвести в оазис якогось мисливця за страусами, як розповідав сам Ігнозі. Звідти вона могла поступово, вибираючи родючі ділянки землі, йти на південь і дістатися до Зулуленда. — А. К.

(обратно)

66

Aasvogel — стерв’ятник.

(обратно)

67

Генріх VII — англійський король (1485–1509), перший із династії Тюдорів. Його прихід до влади знаменував кінець війни Червоної та Білої троянди — кривавої феодальної боротьби за англійський престол між двома лініями королівської династії: Ланкастерською та Йоркською. Після смерті короля Едуарда IV, в 1483 році, його брат Річард III захопив престол і вбив малолітніх синів Едуарда. Стратами й переслідуваннями Річард III настроїв проти себе і ланкастерців і йоркістів, які об’єдналися довкола Генріха Тюдора, представника молодшої лінії Ланкастерів, що мав незначні права на престол. У битві при Босворті 22 серпня 1485 року Річард III зазнав поразки і був убитий. Генріх Тюдор став королем Англії під іменем Генріха VII.

(обратно)

68

Фердинанд та Ізабелла — король і королева Іспанії, за яких відбулося об’єднання розрізнених до того часу іспанських держав. У 1469 році династичним шлюбом спадкоємця арагонського престолу Фердинанда та майбутньої королеви Кастилії Ізабелли було започатковане формальне об’єднання обох держав. У 1474 році Ізабелла утвердилася на кастильському престолі, а в 1479 році Фердинанд став королем Арагону. Останньою датою позначається утворення єдиної іспанської держави.

(обратно)

69

У час, про який ідеться в романі, після тривалої боротьби за визволення Іспанії від мавритансько-арабського панування (реконкіста), на території Іспанії залишалася остання мавританська держава — Гранадський емірат, утворений 1238 року.

(обратно)

70

Вищі сановники католицької церкви носили пурпуровий одяг.

(обратно)

71

Фут — міра довжини, близько 30,5 сантиметра.

(обратно)

72

Холборн — один із районів Лондона.

(обратно)

73

Майстер — молодий пан, дворянин.

(обратно)

74

Плантагенети — англійська королівська династія (1154–1399). У 1399 році король Річард II був позбавлений влади, і вона перейшла до династії Ланкастерів.

(обратно)

75

Альгамбра — палац гранадських султанів (емірів).

(обратно)

76

Карлос, принц Віанський — законний спадкоємець арагонського престолу. Вів боротьбу зі своїм вітчимом королем Хуаном II, батьком Фердинанда. Згідно з легендою, отруєний другою дружиною короля Хуана II.

(обратно)

77

Мис Лізард — крайня південна точка Англії.

(обратно)

78

Уессан — західний острів біля узбережжя Франції.

(обратно)

79

Мис Фіністер — крайня західна частина півострова Бретань.

(обратно)

80

Мис Сан-Вісенті — крайня південно-західна точка Піренейського півострова.

(обратно)

81

Бушприт — брус, що виступає навскіс попереду носа корабля.

(обратно)

82

Фальшборт — виступ борта судна над верхньою палубою.

(обратно)

83

Такелаж — сукупність усіх снастей судна.

(обратно)

84

Свята ермандада — союз міст і селянських громад Кастилії, Леону, Астурії та Арагону; ним скористалися король Фердинанд та королева Ізабелла для придушення феодальної знаті. Згодом роль Святої ермандади звелася до функцій сільської поліції.

(обратно)

85

Під час мандрівки із Сарагоси до Вальядоліда, де Фердинанд мав одружитися з Ізабеллою, він змушений був ховатися під виглядом слуги. Прескотт пише: “Мандрувати доводилося з величезною обачністю. Їхали переважно вночі; Фердинанд був перевдягнутий слугою й під час привалів стежив за мулами, прислуговував за столом своїм супутникам”. — Приміт. автора.

(обратно)

86

Замарра — балахон ганьби.

(обратно)

Оглавление

Генрі Райдер Хаґґард КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА ПРЕКРАСНА МАРГАРЕТ

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

  ПЕРЕДМОВА

  Розділ І Я ЗУСТРІЧАЮСЯ ІЗ СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

  Розділ ІІ ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

  Розділ III АМБОПА ІДЕ ДО НАС СЛУЖИТИ

  Розділ IV ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ

  Розділ V МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

  Розділ VI ВОДА! ВОДА!

  Розділ VII ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

  Розділ VIII МИ ПРИХОДИМО В КРАЇНУ КУКУАНІВ

  Розділ IX КОРОЛЬ ТВАЛА

  Розділ X ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

  Розділ XI МИ ТВОРИМО ДИВО

  Розділ XII ПЕРЕД БОЄМ

  Розділ XIII НАПАД

  Розділ XIV ОСТАННІЙ БІЙ СІРИХ

  Розділ XV ХВОРОБА ГУДА

  Розділ XVI ЧЕРТОГ СМЕРТІ

  Розділ XVII СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

  Розділ XVIII НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ

  Розділ XIX МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

  Розділ XX ЗНАЙДЕНИЙ

ПРЕКРАСНА МАРГАРЕТ

  Розділ І ПІТЕР ЗУСТРІЧАЄ ІСПАНЦЯ

  Розділ II ДЖОН КАСТЕЛЛ

  Розділ ІІІ ПІТЕР ЗБИРАЄ ФІАЛКИ

  Розділ IV ЗАКОХАНІ

  Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

  Розділ VI ПРОЩАННЯ

  Розділ VII НОВИНИ З ІСПАНІЇ

  Розділ VIII Д’АГВІЛАР ГОВОРИТЬ

  Розділ IX ПАСТКА

  Розділ X ПОГОНЯ

  Розділ XI ЗУСТРІЧ У МОРІ

  Розділ XII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ

  Розділ XIII ПРИГОДА НА ЗАЇЖДЖОМУ ДВОРІ

  Розділ XIV ІНЕСА ТА ЇЇ САД

  Розділ XV ПІТЕР ГРАЄ РОЛЬ

  Розділ XVI БЕТТІ ВИПУСКАЄ КІГТИКИ

  Розділ XVII ЗМОВА

  Розділ XVIII СВЯТА ЕРМАНДАДА84

  Розділ XIX БЕТТІ СПЛАЧУЄ СВОЇ БОРГИ

  Розділ XX ІЗАБЕЛЛА ІСПАНСЬКА

  Розділ XXI БЕТТІ ВИКЛАДАЄ СПРАВУ

  Розділ XXII ЗАСУДЖЕННЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

  Розділ XXIII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ ТА ПІЧ БУЛОЧНИКА

  Розділ XXIV СОКІЛ НАПАДАЄ

  Розділ XXV “МАРГАРЕТ” ВИХОДИТЬ У МОРЕ

  ЕПІЛОГ

ЗМІСТ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg