«Метелик»

Метелик (fb2) - Метелик (пер. Григорий Николаевич Филипчук) 2079K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анри Шаррьер

Анрі Шарр’єр МЕТЕЛИК Роман

©    — україномовна пригодницька література

«Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу…»

З французької переклав Григорій Філіпчук

Перекладено за виданням: Henri Charriere, Papillon. Editions Robert Laffont, Paris, 1969.

Редактор О. І. Никанорова

Художник Є. В. Попов

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Безперечно, ця книжка не з’явилася б ніколи, якби в липні 1967 року в каракаських газетах, за рік після землетрусу, котрий зруйнував венесуельську столицю, шістдесятилітній чоловік не прочитав про Альбертіну Сарразен. Вона тільки-но була померла. Сарразен прославилася тим, що трохи менш ніж за рік опублікувала три книжки, дві з яких присвятила своєму перебуванню у в’язницях і втечам звідти.

Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу. Анрі Шарр’єр, прозваний колись у злочинному світі Метеликом, народився 1906 року в учительській родині у французькому департаменті Ардеш, нині він венесуелець. Венесуельці надали перевагу його поглядам і словам перед відомостями про судимість, а тринадцять років утеч і боротьби за те, щоб вирватися з пекла каторги, краще віддзеркалюють майбутнє цієї людини, ніж її минуле.

Тож у липні 1967 року Шарр’єр іде до французької книгарні в Каракасі й купує «Таранну кістку». На стрічці, яка оперізує книжку, зазначено: 123 000 примірників. Він читає її і думає: «Гарна книжка, але якщо це дівча із переламаною кісткою, що перебиралося від одного таємного сховку до іншого, продало 123 000 примірників своєї книжки, то я з тринадцятьма роками пригод продам своєї втричі більше».

Взагалі міркування логічне, але слід зважити на те, що після успіху Альбертіни інші автори завалили столи видавців десятками рукописів, і все було марно. Адже самих тільки найпікантніших пригод, нещастя й несправедливості замало, аби книжка була цікавою. Ще треба вміти описати все це, тобто треба мати певне обдаровання, завдяки якому той, хто пише, може примусити читача побачити, відчути, пережити те, що побачив, відчув і пережив він сам.

І тут Шарр’єрові дуже пощастило. Раніше йому ніколи й на думку не спадало написати бодай один рядок про свої пригоди. Це дійова, життєрадісна, запальна людина із трохи хрипким і по-південному теплим голосом, яку можна слухати цілими годинами, бо вона розповідає як ніхто, цебто як усі великі оповідачі. І сталося чудо: позбавлений будь-яких літературних амбіцій (він напише мені: «Я надсилаю вам розповідь про свої пригоди, дайте комусь із професіоналів описати їх»), Шарр'єр написав книжку так, «мовби розповів її вам», і ви бачите, відчуваєте й переживаєте описане ним, а коли раптом зупиняєтеся на сторінці, де він говорить про те, що йде до клозета (місця багатозначного, яке відіграє неабияку роль на каторзі), ви змушені загнути ріжок сторінки, бо то не він іде туди, а ви самі.

За три дні по тому, як Шарр’єр прочитав «Таранну кістку», він пише перших два зошити — зошити учнівського формату, скріплені спіраллю. Давши прочитати написане одному-двом знайомим і вислухавши їхню думку, він до початку 1968 року завершує тринадцять зошитів.

Як і від Альбертіни, я отримую його рукопис поштою у вересні. А через три тижні до Парижа приїздить і сам Шарр’єр. Оскільки саме мені з Жаном-Жаком Повером випало благословляти у світ книжки Альбертіни, то він довіряє мені й свою книжку.

Я тільки розставив розділові знаки в рукописі, переклав французькою деякі надто туманні іспанізми, підправив в окремих місцях стиль, на якому позначилася щоденна говірка в Каракасі, де автор усно завчив три-чотири мови.

Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр’єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам’яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза «Кайєнна» (видавництво «Жюльяр», 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр’єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі.

Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в’язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр’єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, — з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.

Жан-П’єр КАСТЕЛЬНО

Зошит перший «ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ»

Суд

Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув.

Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в’язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли — у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать.

Мені двадцять п’ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм «джентльменським» виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро — п’ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, — ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі.

Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: «У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають». Я сміюся зі слів «нас виправдають». Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому.

У дверях з’являється судовий виконавець і запрошує нас зайти. Через широко відчинені двостулкові двері, обабіч яких стоять по двоє жандармів і аджюдан[1] — цей тримається трохи збоку, — я входжу до величезної зали. Аби я краще відчув той ляпас, усе довкола вбрали в криваво-червоний колір: килими, завіси на великих вікнах, аж до одягу суддів, які зараз мене судитимуть.

— Панове, суд іде!

З дверей праворуч виходять один за одним шість чоловік. Попереду голова, за ним п’ятеро членів суду в шапочках. Перед стільцем, що стоїть посередині, зупиняється голова, праворуч і ліворуч від нього — члени суду.

У залі, де всі стоять, і я також, панує дивна тиша. Суд сідає, сідає і решта людей.

Суддя, повнощокий, з рожевими вилицями, суворий на вигляд, дивиться мені у вічі, не виказуючи ніяких почуттів. Прізвище його — Бевен. Трохи згодом цей чоловік, не— упереджено керуючи судовим процесом, своєю поведінкою дасть усім зрозуміти: він, досвідчений юрист, не дуже вірить у щирість свідків та поліцейських. Ні, то не його вина, що він дав мені такого ляпаса.

В ролі прокурора виступає суддя Прадель. Його бояться всі тутешні адвокати. Він зажив сумної слави прокурора, який найчастіше вимагає для підсудних гільйотини або каторги — чи то в самій Франції, чи в її заморських колоніях.

Прадель — державний обвинувач. Він представляє закон, терези, якими сам-таки й маніпулюватиме і зробить усе можливе, щоб вони переважили в його бік. Прадель трохи опускає повіки на своїх хижих очах і дивиться на мене пильно й бундючно. Він не скидає з себе червоної мантії, проте шапочку кладе перед собою. І спирається на свої великі, наче довбешки, руки. Золота обручка свідчить про те, що Прадель одружений, а на мізинці він носить, мов перстень, відшліфований цвях-вухналь.

Він нахиляється наді мною й наче каже мені: «Коли ти гадаєш, голубе, що вислизнеш із моїх рук, то помиляєшся. Хоч мої руки й не схожі на кліщі, але вони вп’ються в тебе, мов пазурі. На судових процесах усі адвокати бояться мене, бо я прокурор небезпечний і ніколи не випускаю з рук своєї жертви. Мені не конче знати, винен ти чи ні. Я використаю все, що спрямоване проти тебе: твоє безладне життя на Монмартрі, сфабриковані поліцією свідчення й заяви самих поліцейських. За допомогою фальшивих доказів, зібраних судовим слідчим, я виставлю тебе таким огидним, що суд присяжних неодмінно ізолює тебе від суспільства».

Мені здається, ніби я справді чую, як він говорить (принаймні якщо я не марю, бо мене не на жарт вразив цей «людожер»): «Дай себе звинуватити, навіть не пробуй боронитися — однаково я кину тебе на «шлях занепаду». Сподіваюсь, ти не дуже покладаєшся на присяжних? Не плекай марних надій. Ці дванадцятеро людей зовсім не знають життя. Подивись на них, ось вони вишикувалися перед тобою. Бачиш, дванадцять старих шкарбунів, завезених до Парижа з далекої провінції. Це дрібні буржуа, пенсіонери, торговці. Гадаєш, вони зрозуміють, що таке твої двадцять п’ять років і те життя, яким ти жив на Монмартрі? Для них площі Пігаль та Біла — справжнє пекло, а люди, котрі не сплять уночі, — вороги суспільства. Всі дванадцятеро страшенно пишаються тим, що їм випало щастя бути присяжними в суді округу Сена. Навіть більше: запевняю тебе, вони глибоко страждають через своє становище обмежених дрібних буржуа. А ти прийшов сюди такий молодий і гарний. Розумієш, я не посоромлюся змалювати тебе таким собі нічним донжуаном з Монмартру. Отож насамперед я зроблю цих присяжних твоїми ворогами. На тобі надто вишуканий костюм, ти мав би одягтися куди скромніше. Невже ти не бачиш, що їм не подобається твій костюм? Самі ж вони вдягаються як самаритяни й ніколи навіть не мріяли вбратися в сучасний костюм».

Десята година, всі вже готові розпочати судове засідання. Переді мною шестеро судочинців, один із них агресивний прокурор, він використає всю свою диявольську владу, весь свій хист, аби переконати цих дванадцятьох сердег у моїй вині, і вони неодмінно засудять мене або до каторги, або до гільйотини.

Мене судитимуть за вбивство сутенера, в якого товклися мокмартрські злочинці. Проти мене жодного доказу нема, але фараони, які щоразу, викриваючи злочин, просуваються по службі, стверджуватимуть мою вину. А що їм бракуватиме доказів, то вони скажуть, нібито мають «секретні» відомості, які не викликають найменшого сумніву. Найважливішу роль в звинуваченні виді грає один оброблений ними свідок на прізвище Полен — справжня платівка, записана в поліційному відділенні, в будинку номер тридцять шість на набережній Золотарів. Я твердитиму, що не знаю його, тоді голова суду вибере слушну хвилину й зовсім байдуже запитає:

— Кажете, свідок бреше? Гаразд. Але навіщо йому брехати?

— Пане суддя, коли я після свого арешту й не сплю вночі, то не через докори сумління, бо я не вбивав Ролана Ле-Пті. Я намагаюся збагнути причину, яка штовхає цього чоловіка свідчити проти мене й щоразу, коли йому бракує фактів, вигадувати нові деталі задля посилення звинувачення. Пане суддя, я зрозумів одне: поліцейські впіймали цього чоловіка на чомусь дуже гарячому й уклали з ним угоду — мовляв, ми виручимо тебе, коли ти засиплеш Метелика.

Я й не думав, що так добре сказав. Через кілька років Полена, якого на суді відрекомендували як шановану й бездоганну людину, заарештували й засудили за торгівлю Ікокаїном.

Метр Юбер намагається захищати мене, але в нього не така хватка, як у прокурора. Тільки метрові Буффе, що страшенно обурюється, вдається поставити прокурора в скрутне становище. На жаль, це триває недовго, спритний Прадель швидко бере гору в цьому поєдинку. До того ж він лестить присяжним, і їх аж розпирають гордощі — аякже, ця поважна особа розмовляє з ними, як з рівними й однодумцями!

Об одинадцятій вечора шахову партію закінчено. Мої захисники дістали мат. А мене, невинного, засудили.

Французьке суспільство в особі прокурора Праделя назавжди викинуло за борт життя двадцятип’ятирічного хлопця. І без будь-яких знижок! Суддя Бевен безбарвним голосом зачитав мені вирок.

— Підсудний, встаньте.

Я встаю. В залі цілковита тиша, завмирає дихання, тільки трохи швидше калатає моє серце. Присяжні дивляться на мене й понурюють очі. Вигляд у них засоромлений.

— Підсудний, суд присяжних з’ясував усі питання, крім одного — питання про навмисне вбивство, і засуджує вас на довічну каторгу. Ви бажаєте щось сказати?

Я й оком не змигнув, стою спокійно, тільки трохи дужче стискаю поручень перегородки, на яку спираюсь.

З кутка, де сидять елегантні жінки — почесні гості, — до мене долинає шепіт. Я їм кажу, не підвищуючи голосу:

— Тихо, жінки в перлах, ви прийшли сюди полоскотати собі нерви. Фарс розіграно. Ваша поліція й ваше правосуддя щасливо розв’язали питання про вбивцю, ви повинні бути задоволені!

— Охоронці, — каже голова суду, — виведіть засудженого.

Перш ніж вийти, я чую вигук: «Не журися, мій любий, я приїду до тебе!» Це моя відважна й благородна Ненетта виливає криком своє кохання. Люди злочинного світу, котрі сидять у залі, плескають у долоні. Вони ж бо знають, хто справжній убивця, і своїми оплесками ніби кажуть: «Ми пишаємося, що ти не зізнався й нікого не виказав».

Я повертаюсь до невеликої зали, де ми сиділи перед початком судового засідання. Жандарми надягають на мене наручники, а один із них прив’язує мене до себе, накидаючи наручники на свою ліву руку й на мою праву. Ніхто не промовляє ні слова. Я прошу закурити. Аджюдан дає мені сигарету й припалює її. Щоразу, коли я беру сигарету в рот або з рота, жандарм мусить разом зі мною піднімати й опускати руку.

Я викурюю майже три чверті сигарети. Всі мовчать. Зрештою я, дивлячись на аджюдана, кажу:

— Ходімо.

Спустившись сходами в супроводі дванадцятьох жандармів, я виходжу на внутрішнє подвір’я Палацу правосуддя. Поліційний фургон уже чекає на нас. Він не перегороджений на окремі камери, і нас чоловік десять сідає на лави. Аджюдан наказує:

— До Консьєржері.

Консьєржері

Коли ми приїздимо до замку Марії-Антуанетти, жандарми передають мене начальникові охорони, і той підписує якийсь папірець — мабуть, дає розписку. Жандарми йдуть геть, не озвавшись до мене й словом, і лише аджюдан, на мій подив, тисне мені обидві закуті в наручники руки.

Начальник охорони питає мене:

— Скільки тобі дали?

— Довічна каторга.

— Невже?! — Він переводить погляд на жандармів і усвідомлює, що це правда. Цей п’ятдесятирічний тюремник, який уже всяке бачив на своєму віку і який добре знає мою справу, знаходить для мене кілька добрих слів — От негідники! Та вони подуріли!

Він обережно знімає з мене наручники й сам відводить мене до спеціально обладнаної для засуджених до страти, божевільних, особливо небезпечних в’язнів та каторжан камери.

— Не падай духом, Метелику, — каже він, замикаючи двері. — Я пришлю тобі деякі твої речі й харчі, що лежать у іншій камері. Не падай духом!

— Дякую, начальнику. Повірте, в мене вистачить мужності. Сподіваюсь, мій вирок стане їм упоперек горла.

За кілька хвилин хтось шкрябає двері.

— Чого вам?

— Нічого. Я чіпляю табличку, — відповідає чийсь голос.

— Навіщо? Що там написано?

— «Довічна каторга. Стерегти особливо пильно».

Таки справді з’їхали з глузду, думаю я. Невже вони гадають, що цей град ударів, який посипався на мою голову, похитне мене і я накладу на себе руки? Я чоловік мужній і таким залишуся. Я боротимуся з усіма. І вже завтра почну діяти.

Вранці, випивши каву, я подумав: чи подавали апеляцію? Навіщо? Чи матиму я більше шансів на іншому суді? І скільки це забере часу? Рік, а може, й півтора… Навіщо? Аби дістати двадцять років замість довічної каторги?

Я вирішив утекти, і, на скільки мене засудили, тепер не має значення. Раптом мені спадає на думку фраза одного засудженого, який спитав у голови суду: «Скажіть, пане, а скільки у Франції триває довічна каторга?»

Я кружляю по камері. Щойно я написав листа дружині, щоб утішити її, і сестрі, яка самотужки намагалася захистити брата.

Вистава скінчилася, завіса впала. Мої рідні, певне, страждають дужче, ніж я, а бідолашному батькові в глухій провінції, мабуть, зовсім несила нести такий нелегкий хрест.

Нараз я стрепенувся: я ж бо не винен! Мене засудили, але замість кого? Авжеж, замість кого мене засудили? І тут я промовляю до себе: «Ніколи й нікому не кажи, що ти не винен, бо з тебе сміятимуться. Дістати довічну каторгу за вбивство сутенера та ще й казати, нібито хтось інший його вколошкав, — це було б надто смішно. Краще мовчати».

Під час свого попереднього ув’язнення у тюрмах Санте й Консьєржері я ніколи не думав, що мене так суворо покарають, тому й не замислювався над тим, що таке «шлях занепаду».

Гаразд. Найперше, з чого слід почати, — це налагодити зв’язок із в’язнями, які колись можуть разом зі мною втікати.

Я вибираю марсельця Дега. Сподіваюсь побачитися з ним у перукарні. Він щодня ходить голитися. Я теж прошуся до перукарні. Коли приходжу, Дега вже стоїть там обличчям до стіни. Я помічаю його саме тієї миті, коли він нишком пропускає поперед себе іншого в’язня, аби самому довше чекати черги. Відштовхнувши в’язня, який стоїть біля Дега, я підступаю до нього й скоромовкою кажу:

— Ну, як у тебе справи, Дега?

Все гаразд, Метелику. Мені дали п’ятнадцять років, а тобі? Я чув, тобі щедро відвалили.

— Атож, довічне ув’язнення.

— Подаватимеш апеляцію?

— Ні. Тепер головне — добре харчуватись і робити зарядку. Збирай сили, Дега, тобі міцні м’язи знадобляться, так і знай. Ти що-небудь маєш?

— Маю. Десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?

— Не маю нічого.

— Я дам тобі добру пораду: запасись якнайшвидше грішми. Хто в тебе адвокат? Юбер? То нікчема. Він ніколи не передасть тобі капсули. Пошли дружину з повною капсулою до контори Данта. Нехай віддасть там капсулу Доменікові Ле-Рішу, і, гарантую, той принесе її тобі.

— Тсс, на нас дивиться наглядач.

— Що, закортіло побазікати? — питає наглядач.

— Та ні, нічого особливого, — відповідає Дега. — Він сказав мені, що захворів.

— Що з ним? Засидівся на одному місці? — І огрядний наглядач голосно регоче.

Отаке воно, життя. Я вже ступив на «шлях занепаду». Всі жартують із двадцятип’ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув’язнення, і регочуть.

Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це — мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє — однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона — моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це — шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю.

Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі, дає змогу наглядачеві стежити за мною крізь вічко у дверях. Це яскраве світло звалює мене з ніг. Я кладу згорнутий удвоє носовичок собі на очі, бо в них уже починає різати. Лежу на матраці без подушки й перебираю в пам’яті деталі того жахливого судового процесу.

Отже, аби ця довга розповідь була зрозумілою, аби ви глибше збагнули те, що надихало мене в моїй боротьбі, треба, мабуть, докладніше розповісти про все, що зі мною сталося й про що я думав у перші дні, коли мене поховали живцем.

Що я робитиму, коли втечу? Адже тепер я маю капсулу й ні на мить не сумніваюся, що втечу.

Насамперед якнайшвидше повернуся до Парижа. Передусім уб’ю фальшивого свідка Полена. Потім — двох фараонів, причетних до моєї справи. Але двох фараонів мені замало, я повинен перебити їх усіх. Принаймні скільки зможу. О, придумав: опинившись на волі, я приїду до Парижа й накладу повнісіньку валізку вибухівки, навіть сам не знаю скільки — десять, п’ятнадцять чи двадцять кілограмів. І я починаю підраховувати, скільки треба взяти вибухівки, щоб було багато жертв.

Скористатися динамітом? Ні, шедіт куди ефективніший. А чому б не нітрогліцерин? Гаразд, поспитаю поради в тих, хто розуміється на цьому краще за мене. Але я таки зведу порахунки з фараонами й добряче їх почастую!

Я й далі не розплющую очей і не забираю з них носовичка. Цілком виразно уявляю собі валізку, на вигляд таку безпечну, однак наповнену вибухівкою, і точний годинниковий механізм, від якого зірветься детонатор. Треба, щоб валізка вибухнула о десятій ранку на другому поверсі поліції, що на набережній Золотарів, 36. О цій порі там збираються в залі й дістають накази щонайменше півтори сотні фараонів. Скільки там східців? Я не маю права помилитися.

Слід розписати по хвилинах час, необхідний для того, аби занести валізку з вулиці до зали саме тієї миті, коли вона матиме вибухнути. А хто її понесе? Гаразд, я діятиму на свій страх і ризик. Під’їду на таксі до самісіньких дверей поліції й поважно скажу двом вартовим: «Віднесіть цю валізку до зали нагорі, я піднімуся слідом за вами. Скажіть комісарові Дюпону, що це прислав старший інспектор Дюбуа й що я зараз прийду».

Та чи вони послухаються? А що, як я випадково натраплю на єдиних серед тієї зграї нікчем двох розумників? Тоді все піде шкереберть. Треба придумати щось інше. І я все розмірковую, розмірковую. Хоча навряд чи мені пощастить знайти кращий спосіб.

Я встаю напитися води. Від цих думок у мене аж голова розболілася.

Потім я знову лягаю, але вже не накриваю носовичком очей. Повільно спливають хвилини. А це світло, це світло, господи милосердний! Я змочую носовичка й знову кладу його собі на обличчя. Холодна вода дає полегкість, вологий носовичок прилипає до повік. Тепер я завжди так робитиму.

Свою майбутню помсту я виношую довгими годинами, й іноді мені здається, ніби мій план уже здійснюється. Щоночі й навіть удень я мандрую по Парижу, так наче вже давно втік з каторги. Певна річ, я втечу й повернусь до Парижа. І, звісно, передусім порахуюся спершу з Поленом, а потім з фараонами. А як бути з присяжними? Невже оті негідники спокійно житимуть собі й далі? Мабуть, вони повернулися додому дуже задоволені, виконавши свій «священний обов'язок». І з’явилися, нетерплячі й гордовиті, перед сусідами та розпатланими дружинами, які чекали на них із своїм супом.

Гаразд. То що мені робити з присяжними? А нічого. Це нещасні телепні. Які з них судді?! Коли це відставний жандарм чи митник, то він і реагує на все, як жандарм чи митник. Вони прислухалися до прокурора, і той дуже легко обвів їх круг пальця. Насправді вони не винні.

Отак усе обміркувавши та зваживши, я вирішую не кривдити їх.

Я описую сьогодні всі ті думки, які виношував багато років тому і які украй настирливо опосідають мене знов, і міркую про те, яку ж багату уяву, що межує з галюцинаціями, може викликати у замкненого в камері хлопця мертва тиша й цілковита ізоляція. Таку багату, таку живу, що людина просто роздвоюється. Вона ніби справді вирушає в мандри. Перед нею постають рідний дім, батько, мати, сім’я, дитинство, картини з її життя. І коли людина з просто багатою уявою будує повітряні замки, то в такому дивовижному роздвоєнні вона доходить до того, що починає вірити, ніби насправді переживає те, чим марить.

Минуло вже тридцять шість років, а мені зовсім не треба напружувати пам’ять, описуючи те, про що я тоді думав.

Ні, присяжним мститися я не стану. Але як бути з прокурором? О, цьому я нічого не подарую? До речі, для нього в мене є готовий рецепт — я запозичив його в Александра Дюма. Вчиню точнісінько так, як учинили в романі «Граф Монте-Крісто» з отим чолов’ягою, котрого кинули до льоху й залишили там здихати з голоду.

Еге ж, прокурор винен. Цей хижак цілком заслужив того, щоб я поквитався з ним. Так, після Полена й фараонів я візьмуся до того стерв’ятника. Найму віллу. Там неодмінно має бути дуже глибокий льох з міцними дверима. Якщо двері виявляться не досить товсті, я власноручно обіб’ю їх матрацами й клоччям. Маючи віллу, я вистежу його й викраду. В стінах льоху, певне, будуть умуровані кільця, і я прикую до них прокурора. О, я з ним поквитаюся!

Подумки я сиджу навпроти нього й бачу його дуже виразно, хоч у мене й заплющені повіки. Авжеж, я дивлюся на нього так само, як він дивився на мене на суді. Сцена ця вимальовується переді мною так чітко, що я аж відчуваю у себе на обличчі його віддих, — адже ми сидимо дуже близько одии від одного, майже впритул.

Яструбині очі Праделя стають божевільними в сліпучому сяйві потужної фари, яку я спрямовую на нього. По його багровому обличчю котяться краплі поту. Так, я ставлю йому запитання й чую його відповідь. І відчуваю неабияке задоволення.

«Впізнаєш мене, мерзотнику? Це я, Метелик, якого ти так радо прирік на довічну каторгу. Гадаєш, тобі варто було витрачати стільки років, аби здобути вищу освіту, просиджувати безсонні ночі над римськими та іншими кодексами, вивчати латину й грецьку мову, жертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? Чого ти хотів досягти, йолопе? Створити новий справедливий суспільний закон? Переконати юрбу, ніби спокій важить понад усе на світі? Проповідувати філософію якоїсь дивовижної релігії? Чи просто, хизуючись своєю університетською освітою, впливати так на інших, аби вони вдосконалювалися й переставали бути лихими? Скажи, ти застосовуєш свої знання для того, щоб рятувати людей, чи для того, щоб їх топити? Ні, ти прагнеш тільки одного — сходити все вище й вище. Підійматися по щаблях своєї мерзенної кар’єри. Твій ідеал — бути найкращим постачальником людей на каторгу, давати постійну роботу катові й гільйотині! Якби Дебле[2] був бодай трохи вдячний, то мав би щоразу на різдвяні свята посилати тобі ящик найкращого шампанського. Адже завдяки тобі, тварюко, він стяв цього року на п'ять-шість голів більше. Але тепер ти в моїх руках і надійно прикутий до стіни. Я знову бачу твою посмішку, бачу переможний вираз на твоєму обличчі, який ти мав тоді, коли після твоєї обвинувачу вальної промови мені зачитували вирок. У мене таке враження, ніби то було вчора, одначе відтоді вже збігло багато років. Скільки саме — десять, двадцять?..»

Та що це зі мною? Чому десять? Чому двадцять? Схаменися, Метелику, ти молодий, здоровий, маєш у капсулі п’ять тисяч шістсот франків. Ти пробудеш на каторзі років зо два, еге ж, років зо два, не більше, присягаюся тобі… Ну що ти, Метелику, ти втрачаєш здоровий глузд! Ця камера, ця тиша доводять тебе до божевілля…

Я не маю сигарет. Учора викурив останню. Зараз я почну ходити. Зрештою, в мене більше нема потреби ні заплющувати очей, ні тримати на них носовичка, щоб і далі марити. Отож я підводжуся. Завдовжки камера чотири метри — п’ять невеликих кроків від дверей до стіни. Заклавши руки за спину, я починаю ходити і веду далі: «Так, я тобі вже казав, що дуже виразно бачу твою посмішку переможця. Що ж, зараз ти скорчиш іншу гримасу! Щоправда, ти маєш перевагу наді мною: я не міг на суді кричати, а ти можеш. Що мені зробити з тобою? Вчинити так, як вчинив зі своїм героєм Дюма? Залишити тебе здихати з голоду? Ні, цього мені замало. Спочатку я тобі виколю очі. 0, ти не втратив вигляду переможця, думаєш, коли я виколю тобі очі, то ти матимеш наді мною принаймні ту перевагу, що не бачитимеш мене, а я буду позбавлений радості читати у тебе в зіницях твої думки? Ні, я не виколю тобі очей, у всякому разі, не зараз. Я зроблю це згодом… Спершу відрубаю тобі язика, жахливого, гострого, мов ніж, язика — ні, гострішого за ніж, гострого, як бритва! Того паскудного язика, що приніс тобі славу в твоїй кар’єрі. Того самого язика, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, твоїм дітям і твоїй коханці. Та невже ти маєш коханку? Скоріше — коханця. Ти тільки на це й здатний. Авжеж, я мушу відтяти тобі язика, бо він — справжній кат. Ти добре вмієш плескати своїм язиком, ним ти примусив суд засудити мене. Цим язиком ти назвав фараонів благородними, вірними своєму обов’язку людьми; ним ти зробив шляхетною брудну історію з фальшивим свідком і переконав дванадцятьох недоумків, ніби я — найнебезпечніший чоловік у Парижі. Якби не твій язик, такий хитрий, підступний, переконливий, так натренований зводити на людей наклепи і спотворювати факти, то я й досі сидів би на терасі «Гран-кафе» на Білій площі й до самого скону нікуди не ступив би звідти жодного кроку. Отож, ясна річ, я вирву тобі язика.

Я все ходжу й ходжу, голова йде обертом, а подумки й далі стою перед ним… Коли це раптом гасне лампа, і крізь щілини між дошками на вікні до камери цідиться кволе денне світло.

Що, вже ранок? Невже я цілу ніч виношував помсту? Які прекрасні години я прожив! Якою короткою була ця довга ніч!

Я сиджу на ліжку й прислухаюся. Нічого не чути. Глибока тиша. Час від часу щось легенько шарудить у мене під дверима. То вартовий, взутий у капці, щоб не гупати; він відсовує залізну заслінку й припадає оком до крихітного вічка, в яке він мене бачить, а я його — ні.

Тюремна машина, вигадана Французькою республікою, досягла свого другого етапу. Вона працює бездоганно, бо на першому етапі знищила людину, яка могла завдати їй прикрості. Але цього їй замало. Їй не хочеться, аби ця людина сконала вмить або врятувалася від неї, наклавши на себе руки. Ця людина конче потрібна тюремній машині. Адже що робило б тюремне управління, коли б не було в’язнів? Воно було б без роботи. Отож треба за цією людиною пильно наглядати. Треба її відіслати на каторгу, де вона надасть змогу жити іншим тюремним функціонерам. Це підглядання щоразу викликає в мене посмішку.

Не псуй собі нервів, чоловіче, я не вислизну з твоїх рук, принаймні в той спосіб, якого ти боїшся, — через самогубство.

Я прагну тільки одного — мати добре здоров’я і якнайшвидше вирушити до Французької Гвіани, куди ви, нікчеми, з волі Божої мене запроторите.

Я знаю, сердешний тюремний наглядачу, тамтешні твої колеги — не хлопчики з церковного хору. Порівняно з ними ти просто добрий татусь. Я це знаю. Коли Наполеон заснував ту каторгу і в нього спитали: «Кому ви доручите стерегти цих бандюг?» — він відповів: «Ще гіршим бандюгам». Згодом я сам переконався, що імператор не збрехав.

Клац, клац, клац — і в моїх дверях відчиняється віконце завбільшки двадцять на двадцять сантиметрів. Мені подають каву й хлібину, що важить сімсот п’ятдесят грамів. Після суду я не маю права ходити до їдальні, зате можу купити за свої гроші сигарети й сякі-такі харчі. Мине кілька днів, і я більше не матиму змоги нічого купити. Консьєржері — це щось ніби передпокій справжньої в’язниці. Я з насолодою курю сигарету «Лакі страйк», коробка яких коштує шість франків шістдесят сантимів. Я купив дві коробки. Я витрачаю свої невеличкі заощадження, бо тут у мене однаково заберуть усі гроші, щоб оплатити видатки на суд.

Дега порадив мені попроситися на санітарну обробку, за яку я зможу заплатити грішми, знайденими в хлібині, «У сірниковій коробці є три воші», — сказав він. Я дістаю сірники й бачу живі воші. Я знаю, що це означає. Я покажу їх наглядачеві, й завтра він пошле мене з усім моїм мотлохом до парової камери, аби знищити всіх паразитів, окрім, звісно, мене самого. І справді, другого дня я зустрічаюся там з Дега. В паровій камері наглядача нема. Ми самі.

— Дякую, Дега. Завдяки тобі мені передали капсулу.

— Вона не завдає тобі болю?

— Ні. Гадаю, вона герметична, бо банкноти в чудовому стані. Я ношу її вже цілий тиждень.

— От і добре.

— Дега, що ти думаєш робити?

— Збираюсь удати з себе божевільного. Не хочу їхати на каторгу. Тут, у Франції, я відсиджу років вісім-десять. У мене є деякі зв'язки, і мені скинуть принаймні років з п’ять.

— Скільки ж тобі?

— Сорок два.

— Ти з глузду з’їхав! Якщо ти відсидиш не п’ятнадцять, а хоч би десять років, то вийдеш на волю старим дідом. Боїшся каторги?

— Так, боюся, і мені не соромно в цьому тобі зізнатися, Метелику. Розумієш, люди кажуть, у Гвіані просто жахливо. Щороку там помирають восьмеро з десяти каторжан. Одна партія прибуває на зміну іншій, а в тих партіях від тисячі восьмисот до двох тисяч чоловік. Якщо не захворієш на проказу, то підхопиш жовту пропасницю чи дизентерію, які там особливо небезпечні, або ж сухоти, болотяну чи інфекційну малярію. Якщо це тебе промине, то так і знай: або тебе вб’ють ті, кому заманеться вкрасти в тебе твою капсулу з грішми, або ти загинеш, коли втікатимеш. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб нагнати на тебе розпач. Я знайомий з багатьма каторжанами, які відбули там по п’ять-сім років і повернулися до Франції, тому знаю, що таке каторга. То вже не люди, а якесь ганчір’я. Тепер вони по дев’ять місяців на рік валяються по лікарнях. А щодо втечі, то, вони кажуть, зовсім це не так просто, як дехто гадає.

— Я вірю тобі, Дега, але я вірю й у себе самого, отож будь певен, я там не схиблю. Я моряк, знаю море, і, ось побачиш, швидко підготую втечу. Ти збираєшся просидіти десять років у в’язниці? Сподіваєшся, як тобі скинуть п’ять років, у чому нема ніякої певності, то відсидиш цей строк і не збожеволієш у повній ізоляції? Тепер у камері, де я сиджу сам, не маючи ні книжок, ні прогулянок, ані змоги з ким-небудь побалакати, кожна з двадцяти чотирьох годин доби ділиться для мене не на шістдесят хвилин, а на шістсот. І це ще далеко не все.

— Це правда. Але ти молодий, а мені вже сорок два.

— Скажи відверто, Дега, кого ти найбільше боїшся? Чи не каторжан?

— Так, Метелику, їх. Усі знають, що я мільйонер, і хто ж не схоче вколошкати мене, як запідозрить, що я ношу в собі п’ятдесят чи сто тисяч франків!

— Хочеш, ми укладемо з тобою угоду? Ти пообіцяєш мені не робити ніяких дурниць, а я зобов’яжуся завжди бути біля тебе. Ми підтримуватимемо один одного. Я дужий, спритний і замолоду навчився добре битись. Отож щодо каторжан можеш бути спокійний: вони нас не тільки поважатимуть, а й боятимуться. Що ж до втечі, то нам не буде потрібний ніхто. Ти маєш гроші, і я їх маю, я вмію користуватися компасом і вести човен. Чого ти ще хочеш?

Дега дивиться мені просто у вічі… Ми обіймаємось. Угоду укладено.

За кілька хвилин відчиняються двері. Дега йде з лахами своєю дорогою, а я своєю. Наші камери недалеко одна від одної, і ми час від часу бачимося в перукаря, в лікаря, а по неділях — у каплиці.

Дега «згорів», торгуючи фальшивими бонами Міністерства національної оборони. Один фальшивомонетник підробляв їх у дуже оригінальний спосіб. Він вибілював цифри на бонах вартістю п’ятсот франків і бездоганно друкував на них колонтитули з цифрами десять тисяч франків. Папір був той самий, тому банки й торговці брали їх із повною довірою. Це тривало багато років, відділ у справах фінансів прокуратури довго сушив собі голову, аж поки схопив на місці злочину якогось Бріуле. Луї Дега спокійно сидів у своєму барі, де щовечора збирався цвіт злочинного світу півдня Франції і де сходилися на побачення ватажки гангстерів багатьох країн.

1929 року він став мільйонером. Та ось одного вечора до його бару зайшла добре вдягнена молода гарна жінка. Вона спитала пана Луї Дега.

— Це я, пані, чого ви бажаєте? Зайдіть, будь ласка, до он тієї зали.

— Я дружина Бріуле. Зараз він сидить у паризькій в’язниці, його заарештували за продаж фальшивих бонів. Я відвідала його у в’язниці Санте, він дав мені адресу вашого бару й сказав, щоб я пішла до вас і попросила двадцять тисяч франків на адвоката.

Отож тоді один з найбільших гангстерів Франції, Дега, злякався жінки, яка знала про його роль у справі з торгівлею фальшивими бонами, і відповів їй так, як не слід було відповідати:

— Пані, я зовсім не знаю вашого чоловіка. А якщо вам потрібні гроші, то займіться проституцією. В такий спосіб ви заробите собі більше, ніж вам треба. Ви дуже вродлива жінка.

Сердешна жінка страшенно розгнівалася й побігла від Дега в сльозах. Вона розповіла про цю свою розмову з Дега чоловікові. Бріуле, розлютившись, наступного дня виклав усе, що знав, слідчому, заявивши, що Дега постачав його фальшивими бонами. Тоді цілий загін найдосвідченіших французьких поліцейських став стежити за Дега. За місяць його, а також фальшивомонетника, гравера та одинадцятьох інших їхніх спільників заарештували водночас у різних місцях і ув’язнили. Всі вони постали перед судом паризького округу Сена. Суд тривав цілих два тижні. Кожного звинуваченого захищав відомий адвокат. Одначе Бріуле так і не відмовився від своїх слів. Отож через двадцять тисяч франків і безглузді слова один з найбільших гангстерів Франції зазнав поразки, постарівши на десять років і схопивши п’ятнадцять років каторги. Ось із такою людиною я й уклав угоду на життя і на смерть…

Мене провідав суддя Реймон Юбер. Він був не дуже дотепний. Але я ні в чому йому не докоряю.

… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Уже багато годин я ходжу сюди-туди від вікна до дверей своєї камери. Курю і обіцяю собі не думати про помсту.

Залишимо прокурора там, де я прикував його до вмурованих у стіну кілець, і поки що не робитимемо йому нічого такого, від чого він віддав би Богові душу.

Нараз крізь двері до камери проникає розпачливий, пронизливий, моторошний крик. Що там сталося? Здається, когось катують. Але ж ми не в судовій поліції. Тут не дізнаєшся, що діється. Цей крик серед ночі мене дуже вразив. Який же він несамовитий, що пробився крізь оці ковані двері! Мабуть, то кричав якийсь божевільний. У цих камерах, куди не долинає жоден звук, справді легко можна схибнутися. Я розмовляю вголос сам із собою і запитую себе:

— Що з тобою може статися? Думай про себе, тільки про себе й про свого нового товариша, Дега.

Я присідаю й підводжусь, потім б’ю себе кулаком у груди. Я збудований непогано, отож усе гаразд: мої м’язи працюють чудово. А ноги? Не хвилюйся, ти ходиш понад шістнадцять годин на добу й не відчуваєш утоми.

Китайці придумали катування: на голову в’язневі падають краплі води. А французи придумали тишу. В’язень позбавлений будь-яких розваг. Ні книг, ні паперу, ні олівця, навіть вікно з товстелезними гратами забите дошками, і в шпарки між ними ледве просочується світло.

Вражений тим несамовитим криком, я кружляю по камері, наче звір у клітці. Мені й справді здається, ніби мене всі покинули й тепер я похований тут живцем. Так, я самотній, і єдиний мій гість — той крик.

Відчиняються двері, і на порозі стає священик. Ні, ти не самотній, ось перед тобою панотець.

— Добрий вечір, сину мій. Даруй, що не прийшов раніше, — я був у відпустці. Як тобі ведеться? — І старий священик невимушено заходить до камери й спокійно сідає на моє жалюгідне ложе. — Звідки ти?

— З Ардешу.

— Хто твої батьки?

— Мати померла, коли мені було одинадцять років. А тато дуже любив мене.

— Ким він був?

— Учителем.

— Він живий?

— Так.

— Чого ж ти говориш про нього в минулому часі, коли він живий?

— Бо він живий, а я помер.

— О, не кажи такого. Що ти скоїв?

Мені спадає на думку, що я видамся йому надто смішним, коли скажу, ніби не винен, тому швидко відповідаю:

— Поліція твердить, що я вбив людину, а коли вона таке твердить, то це, мабуть, правда.

— То був торговець?

— Ні, сутенер.

— Виходить, тебе засудили на довічну каторгу за якийсь злочин. Нічого не розумію. За вбивство?

— Ні, то була загадкова смерть.

— Неймовірно, бідолашний сину мій. Що я можу зробити для тебе? Хочеш помолитися зі мною?

— Вибачайте, панотче, але мене не навчили жодної молитви. Я не вмію молитися.

— Дарма, сину мій, я помолюся за тебе. Господь милосердний любить усіх своїх дітей, хрещених і нехрещених. Ти повторюватимеш за мною кожне слово, гаразд?

У нього очі такі ніжні, його висока постать випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовити йому, а що старий уклякає навколішки, то і я вклякаю. «Отче наш, що є на небі…» На очі мені навертаються сльози, і добрий панотець, побачивши це, сухорлявим пальцем знімає з моєї щоки велику сльозу й підносить її собі до губів.

— Твій плач, сину мій, — найвища винагорода, яку сьогодні мені послав Бог. Дякую. — І він, підвівшись, цілує мене в чоло.

Ми знову сидимо пліч-о-пліч на ліжку.

— Ти давно не плакав?

— Чотирнадцять років.

— Чотирнадцять років? А чому ти плакав тоді?

— Того дня померла моя мати.

Він бере мою руку в свою й каже:

— Простий сину, тих, хто завдав тобі стільки горя.

Я вириваю свою руку й раптом несамохіть опиняюся посеред камери.

— О ні, ні, тільки не це! Я їм цього ніколи не прощу! Хочете, панотче, я вам у чомусь зізнаюся? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки й думаю про те, коли і як укорочу віку людям, які мене сюди запроторили.

— Ти справді віриш у те, що кажеш, сину мій? Ти ще молодий, дуже молодий. Коли станеш старшим, то відмовишся від помсти.

Мине тридцять чотири роки, і я справді поділятиму його думки.

— Що я можу зробити для тебе? — питає священик.

— Одне правопорушення, панотче.

— Яке саме?

— Зайдіть до тридцять сьомої камери й скажіть Дега, хай попросить через свого адвоката, аби його відіслали до канської каторжної в’язниці. Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в’язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в’язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче.

— А як я це поясню?

— Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді.

— А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу?

Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить.

— Щоб якнайшвидше втекти, панотче.

— Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді.

Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня.

Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині.

Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері?

Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі.

— Роздягніться!

Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк.

— Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед!

І кожен опиняється перед згортком.

— Одягайтеся!

Замість м’якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев’яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в’язнів: який жах! Жодної особистої риси — за дві хвилини ми стали каторжанами.

— Право-руч! У колону по одному шикуйсь! Кроком руш!

У супроводі двадцяти охоронців ми виходимо на подвір’я, де нас одного по одному садовлять у вузький кузов поліційного фургона. І ми вирушаємо в дорогу до Больє — державної каторжної в’язниці в Кані.

Канська в’язниця

Коли ми приїхали до канської в’язниці, нас завели до кабінету її директора. Він велично сидить за столом стилю ампір, що стоїть на помості заввишки з метр.

— Струнко! З вами розмовлятиме директор.

— Засуджені, вас привезли на пересильну базу, де ви чекатимете від’їзду на каторгу. Це — своєрідний гамівний дім. Тут ви повинні постійно дотримуватися тиші, і не чекайте ні відвідувачів, ні листів. У нас перед вами лише двоє дверей: одні виведуть вас нз каторгу, якщо ви шануватиметесь, другі — на кладовище. За найменшу провину ми садовимо на два місяці в карцер на хліб і воду. Ніхто ще не витримав у нашому карцері двох термінів. Затямте це собі!

Потім він звернувся до П’єро Бовдура, якого іспанські власті видали французьким:

— Хто ви за професією?

— Тореадор, пане директоре.

Розлючений такою відповіддю, директор крикнув:

— Виведіть його геть звідси!

На тореадора одразу ж накинулося кілька наглядачів, відлупцювали його і швидко витягли з кабінету. До нас із коридора долинув крик: «Сучі сини, ви накидаєтесь уп’ятьох на одного й лупцюєте кийками! Негідники!» Потім немов захарчала смертельно поранена тварина, і все стихло. Тільки чути було шурхіт — ніби когось тягли волоком по цементованій долівці.

Дега, що стоїть біля мене, пальцем торкається моїх штанів. Я здогадуюсь, що він хоче мені цим сказати: «Поводься добре, якщо хочеш дістатися живим до каторги». Через десять хвилин кожен із нас (крім П’єро Бовдура, якого відволокли в підземелля до карцеру) опиняється в окремій камері дисциплінарного відділення каторжної в’язниці.

Нам із Дега пощастило: наші камери виявилися поруч. Але спершу нас показали одноокому рудому страховиську заввишки десь метр дев’яносто, з новісіньким нагаєм у руці. Це — тюремний наглядач із числа в’язнів, який за наказом охоронців виконує роль ката. Коли охоронці лупцюють в’язнів кийками чи шмагають нагаями разом із ним, то не так утомлюються, а якщо закатують котрогось на смерть, то всю вину звертають на нього й не несуть відповідальності перед адміністрацією в’язниці.

Згодом, під час короткого стажування на медпункті, я дізнався про історію цього типа. Слід привітати начальника в’язниці за те, що він зумів вдало підібрати собі ката. Цей чолов’яга був каменярем. Жив він в одному північному містечку. І ось якогось дня він вирішив скінчити життя самогубством і вкоротити водночас віку й своїй дружині. Для цього він використав динаміт. Лігшй біля дружини на другому поверсі шестиповерхового будинку, він зачекав, поки вона засне. А тоді запалив сигарету й підніс її до шнура динаміту, який тримав у лівій руці між жінчиною й своєю головами. Пролунав страхітливий вибух. Наслідок: дружину буквально пошматувало. Тріснув будинок, уламки якого розчавили трьох дітей і сімдесятирічну жінку. Інших мешканців теж більш чи менщ серйозно поранило.

А він, Трібуйяр, втратив частину лівої долоні, від якої залишився тільки малий і обрубок великого пальця, ліве око й вухо. Досить серйозно поранило йому голову, довелося робити трепанацію. Коли його засудили, він став наглядачем за дисциплінарними камерами в центральній в'язниці. Цей напівбожевільний може будь-що зробити з кожним бідолахою, який потрапить йому до рук.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Знову почалося моє нескінченне ходіння сюди-туди, від стіни до дверей камери.

Вдень ми не маємо права лежати. О п’ятій ранку рсіх будить пронизливий свист. Мусиш уставати, застеляти ліжко, вмиватися й ходити або сидіти на табуреті, вмурованому в стіну. Згідно з внутрішнім розпорядком в’язниці відкидне ліжко слід підняти й прикріпити до стіни. Наглядачеві так легше стежити за в’язнем — той не має змоги лягти.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Чотирнадцять годин ходіння. Щоб довести це безупинне пересування до автоматизму, слід навчитися опускати голову й, заклавши руки за спину, ходити не надто швидко й не надто повільно, ступати розміреним кроком і машинально повертатися в одному кінці камери через ліве плече, а в другому — через праве.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Тут у камерах краще освітлення, ніж у Консьєржері, ще й чути всілякі звуки одні з них долинають із сусідніх камер дисциплінарного відділення, інші — навіть з поля. А ввечері можна почути насвистування й співи хліборобів, котрі, випивши сидру, повертаються з роботи додому.

Я маю свій різдвяний подарунок: у щілину між дошками, якими забите вікно, бачу зовсім біле від снігу поле й кілька великих темних дерев, осяяних повним місяцем. Можна сказати, що то переді мною одна з типових різдвяних поштівок. Погойдуючись під вітром, дерева скинули з себе снігові шуби, й завдяки цьому їх виразно видно. Вони вирізняються великими темними плямами на білому тлі. Сьогодні різдво для всіх на світі, різдво навіть для частини в’язниці. Адміністрація дозволила каторжанам на збірному пункті купити по два брусочки. шоколаду. Кажу два брусочки, а не плитки. Ці два шматки егебель— ського шоколаду стали моєю різдвяною вечерею 1931 року.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Свавільне правосуддя перетворило мене на маятник, на примару, що без упину снує сюди-туди по камері, яка стала моїм усесвітом. Тут усе враховано. Нічого, анічогісінько нема в камері. Так, в’язень не повинен мати розваг. Якби мене заскочили за тим, що я дивлюсь у шпарку між дошками на вікні, я б дістав сувору покару. А може, вони й справді мають рацію, адже для них я тільки живий труп. То навіщо мені милуватися краєвидом?

За вікном пурхає ясно-голубий метелик з тоненькою смужкою на крильцях, неподалік від нього дзижчить бджола. Чого тут шукають ці комахи? Здається, вони очманіли від зимового сонця і прагнуть сховатися від холоду у в'язниці. Метелик узимку нагадує воскреслу істоту. Чому він не замерз? А чому ця бджола покинула свій вулик? Яке зухвальство з їхнього боку — підкрастися до самої в'язниці!

На щастя, наглядачі не мають крил, а то ці комахи пожили б не довго.

А Трібуйяр справді жахливий садист, і чуло моє серце, що я неодмінно зіткнуся з ним. Так воно, на жаль, і виходить. Другого дня по тому, як до мене навідалися оті дві комахи, я занедужую. Я починаю задихатись від самотності, мені треба побачити людське обличчя, почути людський голос, хай навіть неприємний.

І ось я вже стою голісінький у страшенно холодному коридорі обличчям до стіни, передостанній у шерезі з восьми чоловік, і чекаю своєї черги зайти до лікаря. Мені захотілося бачити людей… І я домігся свого! Трібуйяр заскочив мене саме тоді, коли я щось шепотів до Жюло, прозваного Молотобійцем. Реакція наглядача, цієї лютої акули, була жахлива: він оглушив мене ззаду кулаком по голові. Я не чув, як він підкрався до нас, тому від несподіванки ткнувся носом у стіну. З носа бризнула кров, і я впав. Мене підвели. Я весь тремтів, намагаючись збагнути, що зі мною сталося. Потім посварився кулаком, але той здоровило тільки цього й чекав і щосили садонув мене ногою в живіт. Я знову впав, а Трібуйяр заходився шмагати мене нагаєм. Жюло не стерпів і кинувся на нього. Зав’язалася запекла бійка, а що Жюло слабкіший за Трі— буйяра, то решта наглядачів байдуже дивилася на цей поєдинок. Ніхто вже не звертав уваги на мене, коли я підвівся з підлоги. Я озирнувся довкола, шукаючи чогось такого, чим можна було б ударити. І раптом побачив лікаря, який, подавшись у своєму кріслі вперед, намагався роздивитись із кабінету, що діється в коридорі. Водночас мені впала в око каструля з накривкою, яка танцювала від пари. Та велика емальована каструля стояла на засипаній вугіллям грубці, що опалювала кабінет лікаря.

Я вмить схопив каструлю за вушка, і хоч у руки пекло, не випустив каструлі, а розмахнувся й виплеснув окріп в обличчя наглядачеві, який боровся з Жюло й не бачив мене. З горла мерзотника вихопився несамовитий зойк. Мабуть, його добряче ошпарило. Трібуйяр упав. На ньому були аж три плетені вовняні тільники, і він почав з великими труднощами здирати їх з себе. Коли стяг третій, то разом з ним здер собі й шкіру. Окріп випік єдине його зряче око, і тепер він зовсім осліп. Нарешті Трібуйяр, знівечений і закривавлений, підвівся. Жюло скористався нагодою й щосили вдарив його ногою в пах. Високий Трі— буйяр упав ниць і почав блювати та бризкати слиною. Він дістав своє. Ми за себе постояли.

Двоє наглядачів, що спостерігали цю бійку, не наважилися накинутись на нас. Вони вдарили на сполох і викликали підкріплення. З усіх боків збіглася охорона, і на нас посипався град ударів кийками. Мені пощастило: мене швидко оглушили, і я вже не відчував побоїв.

Потім мене, зовсім голого, кинули до залитого водою карцеру, двома поверхами нижче. Помалу я опритомнів. Обмацав себе рукою. Все тіло боліло. На голові з дванад— цять-п’ятнадцять гуль. Котра година? Невідомо. Освітлення тут нема. Десь далеко лунає стукіт у стіну.

Стук-стук-стук. Це наш «телеграф». Я також маю двічі постукати в стіну, якщо хочу дістати якесь повідомлення. Постукати, але чим? У темряві я не знаходжу нічого такого, чим можна скористатися. А кулаками не стукнеш, їхніх ударів ніхто не почує. Я ступаю в той бік, де, як мені здається, мають бути двері, — там не так темно. І наштовхуюсь на залізне пруття, якого досі не бачив. Помацавши руками, пересвідчуюсь, що від дверей карцеру — десь на метровій відстані — мене відділяють грати, ті самі, на які я нашФовхнувся. Отже, якщо хтось увійде до небезпечного в’язня, той не зачепить його, бо замкнений у клітці. Наглядач може розмовляти з в’язнем, кидати йому їжу, обливати його водою і ображати, нічого не боячись. Але, з іншого боку, він не може в’язня й ударити, бо, щоб дістатись до нього, треба відімкнути грати.

Стукіт час від часу повторюється. Хтось мене викликає? Чи той чоловік вартий того, щоб йому відповідати? Адже ризикувати не слід — мене можуть схопити на гарячому. Ходячи сюди-туди, я щомиті можу набити собі лоба. Зрештою наступаю на щось тверде й кругле. Піднімаю предмет, це — дерев’яна ложка. Поспішаю відповісти на стукіт. Припавши вухом до стіни, слухаю. Стук-стук— стук-стук, пауза, стук-стук. Я відповідаю: стук-стук. Для того, хто мене викликає, ці два удари означають: «Стукай далі, я слухаю». Стукіт поновлюється. Хтось швидко відстукує літери абетки: «а», «б», «в», «г», «д»… Зупиняється на літері «м». Я різко стукаю один раз у стіну. Таким чином він здогадується, що я записав літеру «м». Потім іде «е», «т», «е» й інші. Він вистукує м<ені: «Метелику, як ти там? Тебе дуже побили? Мені зламали руку». Це Жюло.

Ми перестукуємося понад дві години, не турбуючись про те, що нас заскочать. Ми просто захопилися своїм «телеграфом». Я передаю йому, що мені нічого не зламали, що на моїй голові повно гуль, але ран на тілі немає.

Він бачив, як мене тягли за ногу по сходах униз, і розповідає, як щоразу билася моя голова, падаючи із східця на східець. Жюло не втратив свідомості. На його думку, «Трібуйяр дістав серйозні опіки.

Три швидкі удари, які повторюються ще раз, попереджають мене, що наближається небезпека. Я перестаю стукати. І справді, за якийсь час відчиняються двері. Лунає крик:

— Відійди в глиб карцеру, сволото! І стій там струнко! — Це новий тюремний наглядач із числа в’язнів. — Моє прізвище Батон[3], саме прізвище, а не прізвисько. Бачиш, воно відповідає моєму ремеслу. — Великим морським ліхтарем він освітлює карцер і моє голе тіло. — Ось тобі одяг. Не смій ступати й кроку вперед. А це тобі вода й хліб. Не жери всього зразу, бо цілу добу нічого не дістанеш[4].

Він кричить, мов навіжений, потім підносить ліхтар собі до обличчя. Я бачу, що він усміхається, та ще й незлостиво. Потім прикладає палець до губів і показує на одяг, що його залишив. Мабуть, у коридорі стоїть охоронець, і наглядач дає мені зрозуміти, що він мені не ворог.

І справді, в окрайці хліба я знаходжу шматок вареного м’яса, а в кишені штанів — яке щастя! — коробку сигарет і запальничку з крихтою трута. Такі подарунки тут варті мільйона франків. Дві сорочки замість однієї та вовняні кальсони, що сягають мені до щиколоток. Я завжди згадуватиму цього Батона. Виходить, він винагороджує мене за те, що я знешкодив Трібуйяра. До тієї сутички Батон був тільки помічником наглядача. А тепер, завдяки мені, він став титулованим начальником. Одне слово, якби не я, то Батон навряд чи посунувся б угору, тож він виявляє мені свою вдячність.

Щоб помітити, звідки долинає перестук «телеграфу», треба мати терпіння індіанців сіу, до того ж це може зробити тільки наглядач. Тому ліниві охоронці, задовольнившись катуванням Жюло, тепер цілком покладаються в цьому на Батона. Отож ми цілий день перестукуємось. Я дізнаюся, що чекати від’їзду на каторгу не так уже й довго — три-чотири місяці.

Через два дні нас випускають з карцеру й у супроводі охоронців — по двоє на кожного в’язня — ведуть до директорського кабінету. За столом, що навпроти дверей кабінету, сидять троє. Це своєрідний трибунал. Директор в’язниці виконує роль судді, його заступник і старший наглядач — роль присяжних засідателів.

— А ось і ви, молодчики! Що скажете?

Жюло дуже блідий, очі його підпухли. В нього, певне, гарячка. Усі ці три дні, мабуть, дуже боліла зламана рука.

Жюло тихо відповідає:

— Мені зламали руку.

— О, ви самі хотіли, щоб вам її зламали. Тепер знатимете, як накидатися на людей. Вас огляне лікар, коли прийде. Гадаю, це буде десь через тиждень. Чекайте і сподівайтеся — може, лікар і справді вам чимось допоможе. Але не думайте, що я спеціально викличу лікаря до такого негідника, як ви. Ждіть, коли тюремний лікар матиме час прийти сюди й оглянути вас. А поки що я й далі залишаю обох у карцері, до нового розпорядження.

Жюло дивиться мені у вічі й ніби каже: «Цей добре одягнений пан дуже легко розпоряджається людським життям».

Я знов обертаюся до директора й дивлюсь на нього. Йому здається, що я хочу щось сказати.

— А вам що, не подобається таке рішення? — питає він. — Що ви на нього скажете?

— Нічого не скажу, пане директоре, — відповідаю я. — Хотілося б тільки плюнути на вас, але я не зроблю цього — мені шкода слини.

Мої слова так приголомшують його, що він червоніє і в нього відбирає мову. І тут старший наглядач кричить до своїх підлеглих:

— Виведіть цього мерзотника й добряче полікуйте його! Сподіваюся, за годину він повзатиме навколішки й проситиме пробачення. Ми його провчимо! Я примушу тебе лизати мої черевики — не тільки верх, а й підметки! Візьміть його і дайте йому доброго чосу.

Двоє охоронців викручують мені праву руку, а ще двоє — ліву. Я лежу ницьма на підлозі з піднятими до лопаток долонями. Мені надягають наручники із затискачами, що стягують докупи вказівний палець лівої руки з великим пальцем правої. Старший наглядач підводить мене, мов тварину, за чуба з підлоги й ставить на рівні.

Мабуть, нема потреби розповідати, що вони зробили зі мною. Досить сказати, що мої руки були в наручниках за спиною одинадцять днів. Я завдячую життям Батонові. Щодня він кидав до карцеру скибку хліба, але із закутими руками я не міг його їсти. Мені навіть не вдавалося притиснути скибку головою до грат і відкусити від неї. Але Батон не дав мені померти з голоду, він почав кидати хліб невеличкими шматочками. Ногою я згортав їх докупи, лягав долілиць і їв, як собака. Кожен шматочок я добре пережовував, щоб нічого не пропало.

Коли на дванадцятий день мені зняли наручники, я побачив, що залізо вп’ялося в моє тіло, а подекуди на наручниках залишилася шкіра. Старший наглядач злякався, до того ж від болю я знепритомнів. Мене вернули до притомності, повели в медпункт і промили рани перекисом водню. Санітар зажадав, щоб мені зробили протиправцевий укол. Руки мої не рухалися в суглобах і не поверталися до нормального положення. Півгодини їх натирали камфорною олією, і аж тоді я випростав їх уздовж тіла.

Мене знову повели до карцеру, де старший наглядач, побачивши одинадцять скибок хліба, сказав мені:

— Зараз ти бенкетуватимеш! Але, дивна річ, ти не дуже й схуд після одинадцятиденного посту…

— Я пив багато води.

— Ага, розумію. Тепер багато їж і набирайся сили, — сказав він і пішов.

Сердешний йолоп! Він певен, що я одинадцять днів нічого не їв, і тепер йому хотілося б, щоб я нажерся за один раз і помер від пересичення. Та він прорахувався.

Увечері Батон приносить мені тютюну й паперу. Я довго курю, випускаючи дим у грубку, яку, звісно, ніколи не топлять.

Трохи згодом я стукаю до Жюло. Він теж гадає, що я одинадцять днів не їв, і радить мені починати їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, щоб якийсь негідник не підслухав мене. Рука Жюло в гіпсі, але він не занепав духом і вітає мене з тим, що я витримав нелегке випробування.

За його словами, партія в’язнів для відправки на каторгу скоро буде готова. Санітар сказав йому, що вже надійшли ампули з вакциною для щеплень каторжанам. Звичайно, її доставлять сюди за місяць раніше. Жюло запитує мене, чи зберіг я свою капсулу, — це велика необачність з його боку.

Так, я її зберіг, але що я робив, аби врятувати своє багатство, того не описати. У мене в прямій кишці страшні рани.

Через три тижні нас виводять з карцеру. Що сталося? Видають мило й посилають митися під чудовий теплий душ. Я відчуваю, що повертаюся до життя. Жюло сміється, як хлопчик, а П’єро Бовдур аж промениться радістю.

Ми щойно вийшли з карцеру й не знаємо, що діється у в'язниці. Перукар не схотів відповісти на моє кинуте пошепки запитання: «Що нового?»

Якийсь незнайомець із бридкою пикою каже мені:

— Здається, вони помилували тих, кого замкнули в карцері. Мабуть, сюди має приїхати інспектор, і вони його бояться. Головне — ми живі!

Нас розводять по звичайних камерах. Ополудні в своєму першому за сорок три дні гарячому супі я знаходжу тріску, на якій написано: «Від’їзд через тиждень. Завтра щеплення».

Хто надіслав мені ту звістку?

Я так ніколи про це й не дізнався. Звісно, нас попередив хтось із в’язнів. Він знає: якщо про це довідається один із нас, то повідомить усіх. Звичайно, до мене його послання потрапило цілком випадково.

Я швидко відстукую до Жюло: «Передай далі».

Цілу ніч я чую перестук. Але сам уже не стукаю.

Мені дуже добре в моєму ліжку. Я більше не хочу мати прикрощів. Повернення до карцеру не обіцяє нічого доброго. Особливо тепер.

Зошит другий ДОРОГА НА КАТОРГУ

Сен-Мартен-де-Ре

Увечері Батон передає мені три сигарети «Голуаз» і папірець, на якому я читаю: «Метелику, я знаю, ти поїдеш звідси з добрими спогадами про мене. Я наглядач, але намагаюся завдавати в’язням якомога менше лиха. Я згодився стати наглядачем, бо в мене дев’ятеро дітей, і я хочу, щоб мене якнайшвидше помилували. Прощавай. Хай тобі щастить. Корабель з каторжанами відпливає післязавтра».

І справді, наступного дня в коридорі дисциплінарного відділення нас поділили на групи по тридцять чоловік.

Фельдшери, що прийшли з Кана, зробили нам щеплення проти тропічних хвороб. Кожному ввели по три види вакцини й видали по два літри молока. Дега стоїть біля мене. Він про щось розмірковує. Ніхто з нас уже не мовчить, бо ми знаємо: після щеплення до карцеру нас не посадять. Ми нишком гомонимо під самісіньким носом у наглядачів, а ті при міських фельдшерах навіть не наважуються нам щось сказати.

— Чи вистачить у них поліційних фургонів, аби вивезти всіх нас разом? — звертається до мене Дега.

— Гадаю, ні.

— Сен-Мартен-де-Ре досить далеко, і якщо вони перевозитимуть по шістдесят чоловік за день, то це триватиме десять днів. Адже нас тут чоловік шістсот, не менше.

— Головне — пройти щеплення. Це означає, що ми потрапили до списку тих, кого повезуть на каторгу. Тримайся, Дега, починається другий етап. Покладайся на мене, а я покладатимусь на тебе.

Він задоволено дивиться на мене своїми блискучими очима, кладе мені руку на плече й каже:

— На життя і на смерть, Метелику.

Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах. Охоронці відмовилися прочиняти дверцята й дати нам бодай трохи свіжого повітря. Вже в Ла-Рошелі з’ясувалося, що двоє наших в’язнів у дорозі задихнулися.

Роззяви, що зібралися на пристані (Сен-Мартен-де— Ре — острів, і через морську протоку нас переправляли човном), бачили, як охоронці виносили з фургона двох мертвих каторжан. Але ті люди не виявили ніяких почуттів. А що жандарми мусили доставити нас до Цитаделі живими чи мертвими, то повантажили разом з нами на човен і трупи.

Переправа тривала недовго, та все ж таки ми трохи подихали морським повітрям. Я мовив до Дега.

— Пахне втечею.

Він усміхнувся. Жюло, який сидів поряд з нами, докинув:

— Еге ж, пахне втечею. А я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я дав себе схопити, мов останній бовдур, і саме тоді, коли збирався вколошкати переховувача крадених речей, який десять років тому виказав мене. Тримаймося разом, бо в Сен-Мартені нас розподілять у камери по десять чоловік.

Жюло помилився. Коли ми прибули до Сен-Мартена, його разом з двома іншими в’язнями посадили в окрему камеру. Ці троє вже втікали з каторги, але їх знову схопили у Франції і тепер везли на каторгу вдруге.

У камерах, де нас сидить по десятеро, починається для нас життя, сповнене чекання. Ми маємо право розмовляти, курити, нас добре годують. Одне слово, нам нічого страшного поки що не загрожує, хіба що тільки нашим капсулам. Важко збагнути, чому тебе щоразу викликають, роздягають догола й старанно обшукують. Спершу оглядають усього з ніг до голови, а потім нишпорять у твоїх речах. «Одягайтесь!» — І тебе знову відсилають до камери.

Камера, їдальня, подвір’я, де ми проводимо довгі години, маршируючи один за одним… Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми маршируємо гуртами по сто п’ятдесят чоловік. Вервечка довжелезна. Гуркотять дерев’яні черевики. Розмовляти не можна. Потім лунає команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, і утворюються невеликі гуртики — такі собі касти. Насамперед привертають до себе увагу люди справді злочинного світу, для яких соціальне походження нічого не важить, — корсіканці, тулузці, марсельці, бретонці, парижани тощо. Є один ардешець — це я. На користь Ардешу мушу сказати, що в цій партії каторжан, яка налічує тисячу дев’ятсот чоловік, ардешців тільки двоє: сільський поліцейський, що вбив свою дружину, та я. Висновок: ардешці порядні люди. Інші гуртики утворюються абияк. Ці дні чекання називаються днями огляду. І справді, нас оглядають з усіх боків.

Якось пополудні я сиджу на осонні, коли це до мене підходить чоловік. В окулярах. Низенький і худий. Я намагаюсь упізнати його, але всі ми в однакових робах, і зробити це нелегко.

— Це ти, Метелику? — питає він відчутною корсіканською говіркою.

— Так, я. Чого тобі треба від мене?

— Ходімо до клозета, — каже він і йде геть.

— Корсіканський бевзь, — озивається до мене Дега. — Звісно, гірський розбійник. Чого він хоче від тебе?

— Зараз дізнаюся.

Я підхожу до клозета, що посеред подвір’я, і стаю біля незнайомця. Не дивлячись на мене, він каже:

— Я зять Паскаля Матра. Паскаль, провідуючи мене, сказав: коли мені буде потрібна допомога, то щоб я від його імені звернувся до тебе.

— Так, Паскаль — мій приятель. А що тобі треба?

— Я не можу більше носити в собі капсулу. В мене дизентерія. Не знаю, кому довірити. Боюся, що її в мене хтось украде або ж знайдуть наглядачі. Прошу тебе, Метелику, поноси капсулу кілька. днів.

І показує мені капсулу, куди більшу за мою. Я боюся: а що, як це пастка? Може, він хоче вивідати, чи я теж маю капсулу? Коли я відповім йому, що не певен, чи зможу носити дві капсули, то він одразу про все здогадається. Отож я холодно запитую його:

— Скільки в здій?

— Двадцять п'ять тисяч франків.

Я мовчки забираю в нього капсулу.

— Мене звати Іньяс Галгані, — каже він, перш ніж літи. — Дякую, Метелику.

Я повертаюсь до Дега й розповідаю йому >про все, що сталося.

— Тобі не боляче?

— Ні.

— Тоді годі про це.

Ми намагаємося налагодити зв’язок із тими, хто вже втікав з каторги і тепер поїде туди знов, особливо з Жюло та Гітту. Нам страшенно хочеться знати, які там умови, як поводяться з каторжанами, що слід зробити, аби тебе не розлучили з товаришем. Випадково ми натрапляємо на дуже цікавого чолов’ягу. Це корсіканець, який народився на каторзі. Його батько був там охоронцем і жив із сім’єю на островах Салю. Народився той корсіканець на острові Руайяль, одному з трьох островів Салю (інші два називаються Сен-Жозеф і Дьябль). І ось він, за іронією долі, знову повертається туди, але вже не як син охоронця, а як каторжанин.

Отож нам не завадить почути від нього, що нас чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Дає нам цінні поради: треба тікати на материку, бо з островів утекти неможливо; не слід потрапляти до числа «небезпечних», бо в порту Сен-Лоран-дю-Мароні, куди нас привезуть, в’язнів розподілятимуть за їхніми характеристиками. Загалом на острови відправлять відсотків п’ять в’язнів. Решта залишиться на материку. Щоправда, на островах безпечніше, ніж на материку, де на каторжників чатують усілякі хвороби й смерть.

Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром…

Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося.

Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку готували до відправки, він прикинувся хворим і пішов у медпункт. Як потім розповів брат Франсіса Ла-Пасса, таблетка ціаніду поклала всьому край. Тепер усі сейфи й Друге бюро матимуть спокій.

На цьому подвір’ї розповідають безліч усіляких історій, правдивих і вигаданих. У всякому разі, їх охоче слухають, так швидше минає час.

Коли я йду до клозета, на подвір’ї чи в камері, зі мною мусить іти й Дега. Через капсули. Він стає переді мною, поки я видобуваю з себе капсули, прикриваючи мене від надто допитливих очей. Видобувати з себе одну капсулу — це ціла історія, а я ношу в собі аж дві, бо Галгані стає дедалі гірше. І ось тобі загадка: капсула, яку я встромляю в себе останньою, останньою й виходить з мене, а перша — завше першою. Не знаю, як вони міняються місцями в моєму животі, але це факт.

Учора в перукарні було вчинено замах на Клузйо, поки його голили. Йому завдали двох ударів ножем у груди. Хоч як це дивно, він не помер. Від одного з його друзів я дізнався про його історію. Вона вельми цікава, і колись я її розповім. Цей замах — звичайне зведення порахунків.

Той, хто невдало вчинив його, помер через шість років у Кайєнні, ковтнувши двохромокислого калію, підсипаного йому в сочевицю. Він сконав у страшних муках. Фельдшер, який допомагав лікареві робити розтин, приніс нам десяти— сантиметровий шматок кишки. В ній було сімнадцять дірочок. Через два місяці його вбивцю знайшли задушеним у лікарняному ліжку. Ми так ніколи й не дізналися, хто його задушив.

Ось уже дванадцять днів, як ми в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця аж тріщить від в’язнів. Вартові день і ніч несуть варту на фортечних мурах.

Якось у душовій зав'язалася бійка між двома братами. Вони погризлися, мов собаки, й одного з них кинули до нашої камери. Його звали Андре Байяр. Його марно покарали, сказав він мені, в усьому винна адміністрація: вона наказала охоронцям під жодним приводом не дозволяти зустрічатися двом братам. Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому.

Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в’язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в’язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в’язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в’язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки.

Сорок шостого дня о пів на п’яту ранку двері камери Андре відчинилися. Сюди прийшли директор в’язниці, секретар суду й прокурор. Настав час страти. Але саме тієї миті, коли директор в’язниці ступив крок уперед, аби заговорити до засудженого, прибіг адвокат з якимсь чоловіком, який вручив прокуророві папір. Усі знову вийшли до коридора. Андре до горла підкотився клубок, він не міг навіть проковтнути слину. Сталося щось неймовірне, ніхто ніколи не зупиняє страту на півдорозі. Одначе цього разу так воно й було. Тільки наступного дня, після довгих годин душевних мук і розпитувань, він дізнався від свого адвоката, що напередодні його страти якийсь Горгюлоф убив президента Франції Думера, Але Думер сконав не одразу. Цілу ніч простояв перед лікарнею адвокату перед цим попередивши охоронців в'язниці міста Со: коли президент помре до часу страти (з пів на п'яту до п’ятої), то він зажадає відкласти страту через відсутність, у країні голови виконавчої влади. Думер помер о четвертій годині дві хвилини. Попередивши міністерство юстиції і сівши в таксі разом з чоловіком, який віз наказ про відкладення страти, він приїхав до в’язниці за три хвилини, по тому, як було відімкнуто двері камери Андре. Смертна кара обом братам була замінена довічною каторгою. Сталося це завдяки тому, що в день виборів нового президента країни адвокат поїхав до Версаля і, тільки-но було обрано на цю посаду Альбера Лебрена, подав йому прохання на помилування. Ніколи жоден президент ще не. відмовив у першому помилуванні, якого в нього просили.

— Тож Лебрен підписав документ і про моє помилування, — закінчив розповідати Андре, — і ось я, голубе, живий і здоровий, їду до Гвіани.

Я дивлюсь на цього чолов’ягу, що уникнув гільйотини, й думаю: «Хоч як багато я пережив, але моє страждання не порівняти зі стражданнями, яких спізнав він».

Проте я з ним так і не здружився. Дізнавшися, що він убив стареньку жінку, аби її обікрасти, я відчув до нього огиду. А втім, у майбутньому йому ще не раз щаститиме. Згодом на острові Сен-Жозеф він уб’є свого брата. Андре це зробив на очах у кількох каторжан. Еміль стояв на скелі й ловив рибу на вудку, не думаючи ні про що на світі. Гучний плюскіт хвиль глушив усі інші шуми. Андре підкрався до брата ззаду з товстим триметровим бамбуком у руці й одним поштовхом у спину збив його з ніг. У цьому місці море кишіло акулами, тож Еміль швидко став їхньою лагоминкою. А що він не з’явився на вечірню перекличку, то стали вважати, ніби він загинув при спробі здійснити втечу. Про нього більше не згадували. Бачили цю сцену лише чотири-п’ять каторжан, що збирали на верг хівці острова кокосові горіхи. Звісно, про це дізналися всі, крім наглядачів. Андре Байяра ніхто ніколи не потург бував за це вбивство.

Його переправили за «добру поведінку» до Сен-Лоран— дю-Мароні, де йому пом’якшили режим ув’язнення. Андре отримав маленьку камеру для себе самого. Посварившися з одним каторжанином, він якогось дня випадково потрапив до його камери і встромив йому ножа в самісіньке серце. Суд визнав, що Андре зробив це з метою самозахисту, і виправдав його. Під час ліквідації каторжної в'язниці його, знову ж таки за едобру поведінку», помилували.

Сен-Мартен-де-Ре переповнений в'язнями. Вони поділяються на дві категорії: вісімсот чи тисяча — це каторжани, а дев’ятсот — засланці. Щоб стати каторжанином, треба було вчинити серйозний злочин або принаймні дістати чималий строк. Найнижча кара в них — сім років каторжних робіт, а найвища — довічна каторга. Того, кого засудили до страти, а потім помилували, теж відсилають на довічну каторгу. Інакше стоїть справа із засланцями. Кожен, хто дістав строк від трьох до семи років, вважається засланцем. Ясна річ, усі ці люди — запеклі злодії, і суспільство, звичайно, повинно захищатися від них. Одначе вдаватись до заслання, цієї допоміжної покари, — ганьба для цивілізованої нації. Серед нас були дрібні злодії-невдахи, яких по кілька разів ловили й зрештою відправляли на заслання (за тих часів це означало те саме, що довічне ув’язнення). А вони ж за все своє життя не вкрали й десяти тисяч франків! Ось до якого безглуздя дійшла французька цивілізація. Народ, хоч як він бажає помсти, не має права немилосердно знищувати людей, що чинять дрібні правопорушення. Цих людей треба перевиховувати, а не карати так жорстоко.

Ось уже сімнадцять днів ми в Сен-Мартен-де-Ре. Вже знаємо, як називається корабель, що доставить нас на каторгу, — «Мартіньєр». Він повезе тисячу вісімсот сімдесят засуджених. Вісімсот-дев’ятсот каторжан заповнили сьогодні вранці чотирикутне подвір’я Цитаделі. Вишикувавшись у десять рядів, ми стоїмо вже з півгодини. Нарешті відчиняються двері, і з них виходять люди, одягнені не так, як знайомі нам охоронці. Вони в добротній військовій формі небесно-голубого кольору. Однак це не жандарми й не солдати. Всі підперезані широкими пасками, на яких висять кобури. З кобур визирають руків’я револьверів. Цих людей душ двадцять. Дехто в галунах. У всіх засмаглі обличчя, кожному від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Старші куди приємніші за молодших, які гордовито випинають уперед груди. Штаб цього загону супроводжують директор в’язниці на Сен-Мартен-де-Ре, полковник жандармерії, три-чотири лікарі у формі колоніального війська та два священики в білих сутанах. Полковник жандармерії бере рупор і підносить його до рота. Всі стають струнко, не чекаючи команди. Полковник кричить:

— Слухайте уважно! З цієї хвилини ви підлягаєте міністерству юстиції. Його представляє тут виправна адміністрація Французької Гвіани, адміністративний центр якої — місто Кайєнна. Пане коменданте Барро, я передаю вам вісімсот шістнадцять засуджених, імена яких занесено ось до цього списку. Перевірте, будь ласка, чи всі вони присутні.

І одразу починається перекличка. Вона триває дві години, і зрештою з’ясовується, що всі на місці. Потім ми спостерігаємо, як обидві адміністрації підписують на столику, спеціально принесеному сюди з цієї нагоди, якийсь папір.

Потім рупор бере комендант Барро — на ньому стільки ж галунів, скільки й на полковнику, тільки золотих, а не срібних, як у жандармів.

— Засланці, тепер вас завжди називатимуть лише цим словом — засланець такий-то чи засланець за номером та— ким-то. Віднині ви житимете за особливими законами каторги, підлягатимете внутрішнім судам, які ухвалюватимуть щодо вас у разі потреби ті чи ті рішення. Ці автономні суди мають право засуджувати вас за правопорушення, вчинені на каторзі, до звичайного ув’язнення або до страти. Ясна річ, дисциплінарні покарання — ув’язнення й карцер — ви відбуватимете в різних приміщеннях, що належать нашій адміністрації. Люди, яких ви бачите перед собою, — це наглядачі. Звертаючись до них, треба казати: «Пане наглядачу». По обіді кожен з вас одержить матроський мішок з одежею каторжанина. Там є все необхідне. Крім тих речей, вам більше нічого не буде потрібно. Завтра ви сядете на «Мартіньєр». Ми попливемо разом. Не впадайте в розпач, на каторзі вам буде куди краще, ніж у будь-якій в’язниці в самій Франції. Можете розмовляти, грати, співати й курити; не бійтеся, до вас не ставитимуться погано, якщо ви добре поводитиметеся. Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу. В дорозі слід суворо дотримуватися дисципліни, сподіваюсь, ви це самі зрозумієте. Якщо хтось із вас відчуває, що фізично не витримає цього переїзду, то хай з’явиться до медпункту, там його обстежать військові лікарі, що супроводжують корабель. Бажаю вам приємної подорожі!

Церемонія скінчилася.

— Дега, що ти про все це думаєш?

— Любий Метелику, бачу, я мав рацію, коли казав, що найбільше нам слід остерігатися каторжан. Щось же та означають його слова: «Не поспішайте зводити особисті порахунки — зачекайте приїзду на каторгу». Мабуть, там чимало всяких душогубців та вбивць.

— Не переймайся цим, покладися на мене.

Я розшукую Франсіса Ла-Пасса й питаю в нього:

— Твій брат і нині працює фельдшером?

— Еге ж, він не каторжанин, він звичайний засланець.

— Зв’яжися з ним і попроси в нього скальпель. Якщо він зажадає плати, то спитай у нього, скільки він хоче, і я заплачу.

За дві години я отримав чудовий скальпель з дуже міцним залізним руків’ям. Єдиний його недолік у тому, що він надто великий, але то була грізна зброя.

Я сів біля клозета, що посеред подвір’я, й послав по Гал— гані, бо вирішив повернути йому його капсулу, та, либонь, його нелегко буде знайти в цьому мурашнику, на який перетворилося величезне тюремне подвір’я з вісьмома сотнями в’язнів. Після нашого прибуття сюди я не бачив ні Жюло, ні Гітту, ні Сюзіні.

Перевагою такого спільного життя є те, що ти живеш, розмовляєш і належиш до нової громади, якщо це можна назвати громадою. В тебе з’являється потреба стільки сказати, вислухати й зробити, що не лишається часу думати. Помітивши, як минуле розпливається й відходить на задній план, я думаю про те, що ми, діставшись до каторги, мабуть, забудемо, ким були, чому і як потрапили сюди, і будемо обмізковувати тільки одне: як звідси втекти. Я помилився, бо для нас передусім найважливішою справою стане те, як лишитися живими. Де тепер вони, фараони, присяжні, судді, прокурори, моя дружина, батько, друзі? Кожен з них і далі має своє місце в моєму серці, але можна подумати, що через гарячку від’їзду, через ту незвіданість, яка чекає на нас, через цих нових друзів та ці різні знайомства вони більше не мають такого великого значення для мене, як раніше. Та це тільки так здається. Коли мені цього захочеться, тієї миті, коли я відкриваю у своєму мозку відповідну шухляду, вони знову постають у моїй уяві.

А ось і Галгані, його ведуть до мене, бо навіть у своїх великих окулярах він насилу бачить. Здається, він уже одужав. Галгані підходить до мене й мовчки подає руку.

— Я хочу повернути тобі твою капсулу, — кажу я йому, — ти можеш її сам носити в собі. То надто велика відповідальність для мене — берегти її в дорозі, до того ж хтозна, чи ми будемо разом і чи навіть побачимося на каторзі. Тож буде ліпше, якщо ти її забереш.

Галгані знічено дивиться на мене.

— Ходімо до клозета, я поверну тобі твою капсулу.

— Ні, не хочу, зберігай її, я тобі її дарую, вона твоя.

— Чому ти так вирішив?

— Не хочу, щоб мене через неї вбили. Волію жити без грошей, ніж здохнути через них. Я даю їх тобі, бо після всього тобі не варто було ризикувати життям, зберігаючи для мене ці гроші. Принаймні якщо вже ти ризикував за них, хай вони будуть для тебе винагородою.

— Ти боїшся, Галгані? Тобі хтось погрожував? Хтось підозрює, що ти носиш у собі капсулу?

— Так, за мною постійно стежать троє арабів. Ось чому я ніколи не підходив до тебе, аби вони не запідозрили, що ми з тобою пов’язані. Щоразу, вдень чи вночі, коли я йду до клозета, один з них біжить назирці за мною. Я навмисне показую їм, що не маю ніякої капсули, проте вони не перестають стежити за мною. Вони підозрюють, що хтось інший зберігає мою капсулу, і ходять за мною, аби підгледіти, коли її мені повернуть.

Я дивлюсь на Галгані й бачу, що він дуже злякався, почувається зацькованим. Я кажу йому:

— Де саме на подвір’ї вони збираються?

— Біля кухні й пральні, — відповів він.

— Гаразд, побудь тут, я зараз прийду. А втім, ні, ходи зі мною.

Я йду з ним до арабів. Виймаю з пілотки свій скальпель і, засунувши вістря в правий рукав, стискаю руків’я в руці. І справді, коли я приходжу на місце, бачу цих людей. Їх четверо: троє арабів і один корсіканець, якого звати Жірандо. Саме корсіканець, якого відштовхнули від себе карні злочинці, втяг арабів у цю справу. Він, мабуть, знає, що Галгані — зять Паскаля Матра, й вважає, що він не може не мати капсули.

— Ну, Жірандо, в тебе все гаразд?

— Гаразд, Метелику. А в тебе?

— А в мене ні. Я прийшов вам сказати, що Галгані — мій друг. Якщо з ним щось скоїться, то першому дістанеться тобі, Жірандо, а тоді й усім іншим. Розумійте це, як собі хочете.

Жірандо Мокран підводиться. Він, як і я, має зрість метр сімдесят чотири й такий самий плечистий. Мої слова зачепили його за живе, й він ладен битися, та я швиденько висуваю з рукава блискучий скальпель і, стискаючи його в руці» кажу корсіканцеві:

— Якщо ти ступиш хоч крок до мене, я вб’ю тебе, мов собаку.

Побачивши мене озброєного в місці, де постійно ведуться обшуки, він, приголомшений моєю войовничістю та розміром зброї, каже мені:

— Я встав поговорити, а не битися.

Я знаю, що він каже неправду, але то в моїх інтересах зберегти йому честь перед його друзями. Я даю йому чудову змогу вийти з цього становища.

— Гаразд. Якщо ти вже встав поговорити…

— Я не знав, що Галгані — твій друг. Я гадав, що він звичайний бевзь, а ти, Метелику, розумієш, що нам, людям, які лишилися без гроша, треба роздобути дзвінку монету, аби мати змогу здійснити втечу.

— Авжеж, це нормально. Ти, Мокране, маєш право боротися за життя. Тільки знай, що тут тобі не слід шукати свого шансу. Пошукай його деінде.

Мокран подає мені руку, я її тисну. Власне, я добре виплутався, бо коли б уколошкав цього дивака, то навряд чи вирушив би завтра в дорогу. Лише згодом я зрозумів, що припустився помилки.

Галгані повертається разом зі мною. Я кажу йому:

— Нікому не розповідай про цю сутичку. Мені не хочеться, аби на мене насварився Дега.

Намагаюсь переконати Галгані взяти свою капсулу, а він відповідає:

— Візьму завтра, перед від’їздом.

Він так причаївся наступного дня, що я мусив вирушити на каторгу з двома капсулами.

Цієї ночі в камері, де нас одинадцятеро, ніхто не розмовляє. Кожен думає про те, що сьогодні він на французькій землі останній день. Усім сумно — ми назавжди покидаємо Францію й вирушаємо на незнайому землю з незнайомими законами.

Дега мовчить. Він сидить поряд зі мною біля загратованих дверей, які виходять у коридор і крізь які цідиться трохи свіжого повітря. Я почуваюся просто збитим з пантелику. Розповіді про те, що на нас чекає, дуже суперечливі, тож я й сам не знаю, як бути — радіти, сумувати чи впадати в розпач.

Люди, котрі сидять зі мною в камері, — самі злочинці. Тільки бідолашний корсіканець, який народився на каторзі, не належить до справжнього злочинного світу. Стан у всіх розгублений, непевний. У цю серйозну, важливу годину люди немов поніміли. Сигаретний дим, підхоплений протягом, хмарою валує з камери, і якщо ми хочемо, щоб ця димова завіса не повиїдала нам очей, то мусимо сидіти на підлозі й не підводити голови. Ніхто не може заснути, хіба що тільки Андре Байяр спить, що цілком можна зрозуміти: він був засуджений на смерть, і тепер для нього все інше — тільки несподіваний рай.

Переді мною, мов у кіно, швидко пропливають картини мого життя: дитинство в родині, сповненій любові й благородства, добре виховання, гарні манери; польові квіти, дзюрчання струмків, смак горіхів, персиків та слив, що рясно родили в нашому садку; пахощі мімози, яка Щовесни зацвітала перед нашими дверима; батьківський будинок і мої рідні в ньому… Все це швидко пропливає перед моїми очима. Це звуковий фільм, я чую в ньому голос нещасної матері, яка так щиро любила мене, і завжди тихий, лагідний батьків голос, і гавкіт Клари, татової мисливської собаки, яка кличе мене до садка гратися; гомін дітлахів, моїх товаришів, з якими я водився в найкращі дні свого життя… І цей фільм, на якому я присутній, але який не наважуюся дивитись, ця його демонстрація за допомогою магічного ліхтаря, засвіченого всупереч власній волі моєю підсвідомістю, сповнює ніжним почуттям цю ніч очікування стрибка у незнайоме майбутнє.

Що ж, пора підбити підсумки. Мені двадцять шість рокій, я почуваюсь добре, маю в череві п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч франків корсіканця Галгані. Дега, який сидить поруч зі мною, має десять тисяч. Гадаю я можу розраховувати на сорок тисяч франків, бо коли Галгані не здатний зберігати свої гроші тут, то тим більше він не зможе зберігати їх на кораблі й у Гвіані. А втім, він про це знає, тому й не прийшов по свою капсулу. Отож я справді можу розраховувати на ці гроші — звісно, коли прихоплю з собою й Галгані; хай і він скористається ними, бо вони ж його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але водночас і сам матиму з них вигоду. Сорок тисяч франків — це досить багато, тож я легко підкуплю за ці гроші спільників— каторжан, які відбувають покарання, відпущених на волю засланців, що лишилися в Гвіані, а також і наглядачів.

Підготовка йде добре. Тільки-но ми прибудемо на каторгу, я разом з Дега та Галгані неодмінно втечу — ось про що мені тепер слід думати. Торкаюся рукою скальпеля і з задоволенням відчуваю холод його сталевого руків’я. Така грізна зброя додає мені впевненості. Я вже відчув у сутичці з арабами, наскільки він став мені в пригоді. О третій годині ночі до коридора заходить гурт в’язнів, вони кладуть перед гратами камери одинадцять набитих чимось матроських мішків з грубого полотна, на кожному з яких висить велика дощечка. Я роздивляюсь одну, що звисла між гратами. Читаю: «К… П’єр, 30 років, зріст — 173 см, обхват талії- 84 см, розмір взуття — 41, реєстровий номер такий-то…» П’єр К… — це П’єро Бовдур, уродженець Бордо, засуджений у Парижі до двадцяти років каторжних робіт.

Я його знаю, він славний хлопець. Ця дощечка свідчить про те, як сумлінно, як чітко адміністрація керує каторгою. Тут усе записано, і кожен одержить одяг свого розміру. Судячи з клаптя, що виглядає з мішка, одяг білий, у червону смужку. В такому «вбранні» ніде не пройдеш непоміченим.

Я знову намагаюся пригадати присяжних засідателів, суддів, прокурора. Але мозок не слухається мене. Я розумію: щоб пригадати сцени, які відбувалися перед моїми очима у в’язницях Консьєржері та Больє, треба бути на самоті. Ця думка дає мені полегкість, і я починаю усвідомлювати, що життя серед каторжан викличе в мене інші потреби, інші задуми, та й реагуватиму я на все інакше.

До гратчастої перегородки підходить П’єро Бовдур і питає:

— Як тобі тут, Метелику?

— А тобі?

— Мені завжди хотілося побувати в Америці, але я картяр і ніколи не міг назбирати грошей на дорогу. Фараони вирішили влаштувати мені цю поїздку безкоштовно. Це добре, нічого не скажеш, правда ж, Метелику? — Він розмовляє дуже спокійно, невимушено. П’єро впевнений у собі.

І справді, в тому, що фараони безкоштовно везуть тебе до Америки, є свої переваги. Краще вже поїхати на каторгу, ніж скніти п’ятнадцять років у в’язниці у Франції.

— Залишається тільки дізнатися, що там на нас чекає, П’єро. Чи не так? Як на мене, збожеволіти в камері чи померти від виснаження в карцері якоїсь тюрми у Франції куди гірше, ніж здохнути від прокази чи жовтої гарячки.

— Я теж так думаю, — відповідає він.

— Поглянь, П’єро, ось твоя дощечка.

Він нахиляється, уважно придивляється й по складах читає.

— Мені вже кортить надягти цей костюм! Зараз розв’яжу мішок і перевдягнуся. Ніхто ж нічого не скаже — адже ці речі мої.

— Облиш, Перо, зачекай, поки накажуть перевдягатися. А то ще вскочиш у халепу. Я не хочу зайвих прикрощів.

П’єро все розуміє й відходить від грат. Луї Дега дивиться на мене й каже:

— Голубе, ми тут останню ніч. Завтра покинемо нашу прекрасну країну.

— Нашій прекрасній країні бракує справедливого правосуддя, Дега. Може, ми познайомимося з іншими країнами, і хай вони не такі прекрасні, як наша, зате там гуманніше поводяться з людьми, що завинили.

Я сам не вірю своїм словам — майбутнє покаже, чи маю я рацію. Знову западає тиша.

Від’їзд на каторгу

О шостій годині зчиняється метушня. В’язні приносять нам каву, потім приходять четверо наглядачів. Сьогодні вони в білому і знову з револьверами при боці. Гудзики на їхніх сніжно-білих кітелях золотисті. В одного на лівому рукаві три золоті нашивки у вигляді літери «V», але на плечах їх нема.

— Засланці, зараз ви по двоє вийдете до коридора. Кожен візьме свій мішок, на дощечках зазначено прізвища. Потім станете під стіною обличчям до коридора й покладете перед собою мішки.

Минає хвилин двадцять, поки ми шикуємося і кладемо перед собою мішки.

— Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зв’яжіть рукавами… Дуже добре. Гей ти, збери клунки й віднеси до камери… Тепер одягайтеся. Беріть кальсони, майку, смугасті штани, блузу, шкарпетки, черевики… Всі одяглись?

— Так, пане наглядачу.

— Гаразд. Дістаньте з мішка й тримайте біля себе на випадок дощу або холоду вовняну блузу. Мішки закиньте на ліве плече!.. Колоною по двоє слідом за мною кроком руш!

Наглядач із нашивками йде попереду, двоє по боках, а четвертий рушає ззаду. Так наша невелика колона виходить на подвір’я. Не минає й двох годин, як тут стоїть уже вісімсот десять каторжан. Потім викликають сорок чоловік, до числа яких потрапляю і я з Дега, а також троє колишніх утікачів з каторги — Жюло, Галгані та Сантіні. Ці сорок шикуються в колону. У голові колош; біля кожного ряду стоїть наглядач. Нас не заковують ні в ланцюги, ні в наручники. За три метри поперед нас ступають задки десять жандармів. Отак, обличчям до нас, із карабінами в руках, вони йдуть і далі, і кожного веде інший жандарм, тримаючи його за портупею.

Відчиняється велика брама, і колона повільно виповзає з Цитаделі. А тим часом до конвою приєднуються інші жандарми з рушницями та автоматами в руках і також супроводжують колону, йдучи метрів за два збоку. Вони розштовхують юрбу роззяв, що прийшли подивитися, як вивозять каторжан. Коли ми проходимо півдороги, лунає тихий свист із вікон якогось будинку. Я підводжу голову й бачу в одному вікні свою дружину Ненетту й друга Антуана Д., а в іншому — дружину Дега Полю та його друга Антуана Жілетті. Дега їх теж помітив, і ми, йдучи, ще довго не спускаємо очей з тих вікон. Це востаннє я бачу свою дружину й друга Антуана, який згодом загине в Марселі під час бомбардування. Ніхто не каже й слова, панує тиша. В ці напружені хвилини мовчать і в’язні, й наглядачі, й жандарми, й люди, що зібралися тут: усі розуміють, що ці тисяча вісімсот сімдесят каторжан та засланців назавжди йдуть із звичайного життя.

Ми підіймаємося на корабель. Я серед перших сорока чоловік, яких ведуть до клітки з товстелезних грат у глибині трюму. На клітці табличка: «Зала № 1, 40 чоловік, категорія особлива. Стерегти суворо й пильно». Кожен отримує згорнутий гамак. Угорі безліч кілець, до яких чіпляються гамаки. Хтось мене обіймає, це — Жюло. Йому все це знайоме — десять років тому він уже вирушав у таку подорож. Жюло знає, який вибір слід зробити.

— Йди сюди швидше, — каже він. — Чіпляй мішок до кільця, потім прив'яжеш тут гамак. Влаштуємося біля цих двох ілюмінаторів. У морі їх розчинять, і тут дихати буде легше, ніж далі в цій клітці.

Я знайомлю його з Дега. Вони зав'язують розмову, але тут до них підходить якийсь чоловік. Жюло перепиняє його рукою й каже:

— Щоб тут ноги твоєї не було, якщо хочеш живий дістатися на каторгу! Зрозумів?

— Еге ж, — відповідає той.

— Знаєш чому?

— Знаю.

— Тоді вшивайся звідси.

Незнайомець іде. Дега задоволений такою демонстрацією сили й не приховує цього:

— Тепер я можу спати спокійно. Вао двох я не боюся.

— Тут із нами ти в більшій безпеці, — каже Жюло, — ніж у віллі з розчиненим вікном на березі моря.

Ми пливли вісімнадцять днів. Під час цієї подорожі стався тільки один прикрий випадок: якоїсь ночі всіх розбудив страшний крик. Одного каторжника знайшли мертвого з устромленим у спину великим ножем. І одразу ж десятків зо три наглядачів націлили на нас свої револьвери та карабіни й закричали:

— Всім роздягтися догола, швидко!

Ми роздягаємось. Я здогадуюся, що зараз влаштують обшук. Кладу свій скальпель під праву босу ногу й спираюся більше на ліву, ніж на праву, бо залізо завдає мені болю. Але скальпеля з-під ступні не видно. До клітки заходять четверо наглядачів, зачиняють за собою дверцята й починають обшукувати одяг та взуття. Вони без зброї, однак ті наглядачі, що стоять за кліткою, стежать за нами, наставивши на нас револьвери.

— Хто ворухнеться — пристрелю! — кричить їхній начальник.

Під час обшуку знаходять три ножі, два гострі цвяхи, один штопор і одну золоту капсулу. Шістьох зовсім голих в’язнів виводять на палубу. З’являється капітан корабля. Коли наглядачі виходять з нашої клітки, ми вдягаємося, не чекаючи наказу. Я підбираю свій скальпель.

Наглядачі відходять у глиб трюму. Посередині стоїть Барро, решта — біля трапа. Навпроти них вишикувалися шестеро голих каторжан і стоять струнко. Наглядач, що робив обшук, бере ножа, показує на його власника й каже:

— Це його.

— Так, ніж мій.

— Гаразд, — озивається Барро. — Посадіть його в камеру над машинним відділенням.

Далі наглядачі показують, кому належать цвяхи, кому — штопор, кому — ніж, і кожен із в’язнів підтверджує, що та річ його. Потім п’ятеро голих рушають у супроводі двох наглядачів до трапа. На палубі залишаються лежати один ніж і золота капсула, біля яких стоїть тільки один в’язень. Він молодий, років двадцяти трьох — двадцяти п’яти, на зріст метр вісімдесят, кремезний, має атлетичну статуру й голубі очі.

— Це твоя, правда ж? — питає наглядач і показує йому золоту капсулу.

— Так, моя.

— Що в ній? — питає комендант Барро, беручи капсулу.

— Триста англійських фунтів стерлінгів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.

— Гаразд, зараз побачимо. — Комендант відкручує капсулу. Його обступили наглядачі, і нам нічого не видно, тільки чути його слова: — Еге ж, усе правильно. Як тебе звати?

— Сальвідія Ромео.

— Італієць?

— Так, пане.

— За капсулу ми тебе не покараємо, а за ніж покараємо.

— Даруйте, але ніж не мій.

— Не відпирайся, я ж його знайшов у твоєму черевику, — втручається наглядач.

— Я ж кажу, ніж не мій.

— Виходить, я брешу?

— Ні, ви помиляєтесь.

— Тоді чий же це ніж? — питає комендант Барро. — Коли не твій, то чий?

— Не мій, от і все.

— Якщо не хочеш потрапити до карцеру, де ти зваришся над котлами, то скажи, чий це ніж.

— Не знаю.

— Ти глузуєш із мене? У твоєму черевику знаходять ножа, а ти не знаєш, чий він! Ти маєш мене за дурня? Ніж або твій, або ти знаєш, хто поклав його тобі в черевик. Відповідай!

— Він не мій, і я не скажу чий. Я не донощик. Невже ви маєте мене за шпига?

— Наглядачі, надягніть цьому типові наручники! Ти дорого заплатиш за свою недисциплінованість!

Комендант конвою Барро й капітан корабля про щось перемовляються. Капітан віддає наказ старшині, і той збігає по трапу вгору. Трохи згодом приходить матрос-бре— тонець, справжній велет, із дерев’яним відром, повним морської води, та вірьовкою завтовшки із зап’ясток. Він ставить в’язня навколішки на останню приступку трапа й прив’язує його до неї. Потім намочує вірьовку у відрі і починає неквапом щосили шмагати бідолашного хлопця то по сідницях, то по крижах, то по спині. Сердега не кричить, хоч з його сідниць та спини тече кров. У цій моторошній тиші раптом із нашої клітки лунає крик протесту:

— Зграя негідників!

І відразу звідусіль лунають вигуки:

— Вбивці!

— Мерзотники!

— Гниль!

Чим більше нам погрожують потягти нас на палубу, якщо ми не замовкнемо, тим дужче ми кричимо. Та нараз капітан горлає:

— Пустіть пару!

Матроси крутять якісь колеса, і на нас вихоплюються такі могутні парові струмені, що ми враз опиняємося долілиць на підлозі. Пара б’є на висоті грудей. Усіх охоплює страх. Ті, кого ошпарило, не наважуються й рота розтулити. Це триває не більше хвилини, але ми й далі лежимо нажахані.

— Сподіваюся, ви все зрозуміли, недисципліновані типи? Тепер тільки що — я пускаю пару. Домовились? Уставайте!

Великі опіки дістали лише троє. Їх відводять до медпункту. Хлопця, якого шмагали вірьовкою, відпускають, і він повертається до нас. Через десять років він загине під час утечі, яку здійснить разом зі мною.

За ці вісімнадцять днів дороги ми маємо вдосталь часу, щоб наслухатися всіляких розповідей про каторгу й скласти собі про неї певне уявлення. Звісно, згодом усе буде зовсім не так, як ми гадали, проте Жюло постарався якнайкраще поінформувати нас. Наприклад, ми знаємо, що Сен-Лоран-дю-Мароні — селище, воно лежить за сто двадцять кілометрів від моря на річці, яка називається Мароні.

— В тому селищі є виправна в’язниця — центр усієї каторги, — пояснює Жюло. — Там прибульців поділяють на категорії. Засланців везуть за сто кілометрів далі до ще однієї виправної в’язниці, Сен-Жана. А каторжан, як я вже сказав, ділять на три категорії. Перша — особливо небезпечні, цих одразу ж після приїзду посадять у камери дисциплінарного відділення, де вони чекатимуть відправки на острови Салю. Їх туди засилають на тривалий час або й на все життя. Острови розташовані за п’ятсот кілометрів від Сен-Лорана й за сто кілометрів від Кайєнни. Один з них називається Руайяль; найбільший, на якому стоїть каторжна в’язниця, — Сен-Жозеф, а найменший — Дьябль. Туди потрапляють переважно політичні… Далі — небезпечні другої категорії. Ці залишаються в таборі у Сен-Лорані й працюють у садках і на полі. Щоразу, коли вони вчинять якесь порушення, їх відсилають до таборів із дуже суворим режимом. Це — «Лісовий», «Шарвен», «Водоспад», «Червона бухточка», «Сорок другий кілометр». Їх прозвали таборами смерті… І нарешті — каторжани звичайної категорії, їх використовують як дрібних службовців в адміністрації, як робітників на кухнях, на прибиранні в селищі й у таборі, на різних роботах у майстерні, столярні, фарбувальні, кузні, пральні, а також як електриків, матрацників, кравців. Отож усе вирішиться зразу ж після приїзду. Якщо тебе викличуть і поведуть до камери, так і знай: поїдеш на острови, і тоді прощавай будь-яка надія на втечу. В тебе лишиться тільки один шанс: якнайшвидше покалічитись — порізати собі коліно чи живіт, щоб потрапити до лікарні й звідти втекти. Одне слово, слід будь-що уникнути островів… Правда, є ще один вихід: коли корабель, який має доставити каторжан на острови, ще не готовий до відплиття, треба спробувати підкупити фельдшера. Той зробить тобі в суглоб скипидарний укол чи введе в твоє тіло змочений сечею волосок, що спричинить інфекцію. Або дасть подихати сіркою, а потім скаже лікареві, що в тебе сорокаградусна температура, гарячка. За ті кілька днів, поки чекатимемо, треба будь-що потрапити до лікарні… Якщо ж тебе залишать разом з іншими в бараках табору, то матимеш час діяти. В такому разі не слід шукати собі роботи в самому таборі. Заплатиш обліковцеві і він допоможе тобі влаштуватися в селі асенізатором Чи підміталіщиком або потрапити на тартак до місцевого підприємця. По дорозі з в'язниці на роботу вранці й назад увечері можна встигнути налагодити зв’язок з каторжанами, які вже відбули покарання й тепер. живуть у селищі, чи з індокитайцями й попросити, аби вони допомогли тобі втекти. Треба зробити все, щоб не опинитися в одному з навколишніх таборів, де каторжани дуже скоро віддають Богові душу. Є табори, де ніхто ще не витримав і трьох місяців.

Такими цінними відомостями Жюло напихає нас цілу дорогу. Сам він готовий до всього. Жюло певен: його як утікача одразу ж посадять до карцеру. Тому він сховав у своїй капсулі невеличкий складаний ножик. По приїзді до Гвіани Жюло дістане його й поріже собі. коліно. А як сходитиме з корабля, то в усіх на очах упаде з трапа. Він гадає, що тоді його відвезуть до лікарні. Так воно й станеться насправді.

Сен-Лоран-дю-Мароні

Наглядачі, змінюючи одні одних, ідуть перевдягатись. Повертаються вони в білих мундирах, а замість кашкетів на головах у них шоломи колоніальних військ. Жюло каже: «Підпливаємо». Стоїть страшна задуха, бо ілюмінатори позачиняли. Крізь них видно джунглі. Отже, ми на річці Мароні. Вода в ній брудна. Цей зелений праліс вражає.

З його дерев злітають наполохані корабельним гудком птахи. Ми пливемо дуже повільно, і можна добре роздивитися. густі, буйні темно-зелені хащі. Впадають у око перші дерев’яні будинки, покриті оцинкованою бляхою. Біля дверей стоять гуртами негри й дивляться на корабель. Вони вже не раз бачили його, бачили, як з нього вивантажували людей, тому його появу сприймають байдуже. Три гудки й гуркіт гвинта дають нам знати, що ми причалюємо. Нарешті гул машин стихає. Здається, можна почути, як пролітає муха.

Всі мовчать. Жюло розкладає ножик, надрізає на коліні холошу штанів й широко її розпанахує. Щоб не залишати тут кривавого сліду, він поранить собі коліно на палубі. Наглядачі відмикають дверцята клітки й шикують нас у колону по троє. Ми в четвертому ряду — я посередині, Жюло й Дега. Виходимо на палубу. Друга година пополудні, вогняне сонце обпікає мені пострижену маківку й засліплює очі. Наша колона витягується на палубі й рушає до трапа. Коли на нього ступають перші каторжани, вся колона на мить зупиняється, я притримую мішок Жюло в нього на плечі, а він обома руками розтинає собі шкіру на коліні, встромляє туди лезо ножика й заганяє його глибоко в тіло. Потім Жюло передає ножика мені, а сам тримає свій мішок. Тієї миті, коли ми виходимо на трап, він падає і скочується вниз. Там його підбирають і, побачивши, що він поранений, викликають ноші. Все відбувається так, як Жюло й задумав: з корабля його несуть на ношах.

На пристані зібралася строката юрма й з цікавістю дивиться на нас. Негри, мулати, індійці, індокитайці, жалюгідні на вигляд білі (мабуть, колишні каторжани) пильно розглядають людей, що сходять на землю й шикуються в колону. Збоку стоять наглядачі й добре вдягнені чоловіки в цивільному, жінки в літніх сукнях, діти — і всі в колоніальних шоломах. Коли нас набирається душ двісті, колона рушає. Ми йдемо хвилин десять і зупиняємося перед дуже високою брамою, збудованою з кругляка; на ній написано: «Виправна в’язниця Сен-Лоран-дю-Мароні. 300 місць». Брама відчиняється, і ми входимо десятьма рядами на подвір’я. «Раз-два, раз-два!» На нас дивляться каторжани. Щоб краще бачити, вони повилазили на підвіконня та на великі брили каміння.

Коли ми виходимо на середину подвір’я, лунає команда:

— Стій! Покладіть мішки перед собою. А ви роздайте їм брилі!

Кожен із нас дістає солом’яного бриля; він тут дуже потрібен: двоє чи троє з наших уже попадали від сонячного удару. Я перезираюся з Дега, бо наглядач із нашивками бере в руки список. Ми згадуємо про настанови Жюло. Першим викликають Гітту. Двоє наглядачів стають обабіч нього і ведуть його з собою. Те саме роблять із Сюзіні та Жіра— золем.

— Жюль Піньяр!

— Жюль Піньяр (це Жюло) покалічився, його повезли до лікарні.

— Гаразд.

Цих людей мають відіслати на острови. Потім наглядач наказує:

— Слухайте уважно. Кожен, кого я викликатиму, хай виходить із строю з мішком за плечем і стає перед жовтим бараком номер один. Я називатиму прізвище, а ви відповідайте: «Я».

Дега, Карр’є і я опиняємося разом з іншими під жовтим бараком. Нам відчиняють двері, і ми заходимо до чималої зали завдовжки метрів з двадцять. Посередині — прохід завширшки зо два метри; праворуч і ліворуч через усю залу тягнуться два залізні бруси. Між брусами й стінами напнуті полотнища, які правлять за ліжка-гамаки; на кожному полотнищі лежить ковдра. Кожен влаштовується там, де йому хочеться. Дега, П’єро Бовдур, Санторі, Гранде і я стаємо один біля одного, й так одразу ж утворюються гурти. Я йду вглиб зали: праворуч умивальня, ліворуч — убиральня. Повиснувши на віконних гратах, ми спостерігаємо, як розподіляють решту каторжан, що прийшли після нас. Луї Дега, П’єро Бовдур і я аж сяємо з радощів: нас не відішлють на острови, бо ми опинилися в загальному бараці! А то, коли вірити Жюло, ми були б уже в камерах. Ми задоволені, але коли надвечір, годині о п’ятій, розселення каторжан закінчується, Гранде каже:

— Дивно, з цієї партії на острови нікого не відсилають — усіх розвели по бараках. Дуже дивно. Та, може, це й на краще. — Гранде обікрав сейф у державній каторжній в’язниці, насмішивши всю Францію…

У тропіках вечір настає без сутінків, а день — без світанку. День переходить у ніч раптово й цілий рік о тій самій годині. Ніч ураз огортає землю о пів на сьому вечора. І о пів на сьому старі каторжани приносять два гасові ліхтарі й чіпляють їх до гаків під стелею. Та ліхтарі світять дуже тьмяно, і дві третини зали залишаються у повній темряві. О дев’ятій усі вже сплять. У бараці страшна задуха. Я лежу між Дега та П’єро Бовдуром, ми якийсь час шепочемось, а потім засинаємо.

Вранці ще стоїть темрява, коли лунає горн. Ми встаємо, вмиваємося й одягаємося. На вмуровану в стіну дошку ставимо свої кухлі, кладемо хліб і решту речей. О дев’ятій ранку приходять двоє наглядачів і один каторжанин — молодий, у білій робі без смуг. Наглядачі-корсіканці заводять розмову своєю говіркою з каторжанами-земляками. Тим часом по залі походжає санітар. Він підходить до мене й каже:

— Як тобі тут, Метелику? Ти мене не впізнаєш?

— Ні.

— Я Сьєрра Алжірець, ми познайомилися з тобою в Данта у Парижі.

— Ну звісно, тепер я тебе впізнав! Але ж тебе посадили ще в двадцять дев’ятому році, а тепер тридцять третій, і ти й досі тут?

— Еге ж, звідси не так просто вибратися. Прикинься хворим. А хто це з тобою?

— Мій друг Дега.

— Я тебе теж запишу на прийом до лікаря. В тебе, Метелику, дизентерія. А в тебе, друже, напад астми. Побачимося на прийомі об одинадцятій годині, мені треба з вами побалакати.

Він рушає далі, вигукуючи: «Хто тут хворий?» Потім підходить до тих, хто піднімає руку, й записує їх. Коли Сьєрра повертається, з ним іде один із наглядачів — смаглявий і зовсім старий.

— Метелику, це мій начальник, наглядач-санітар Бартілоні. Пане Бартілоні, ці двоє — мої друзі, про яких я вам казав.

— Гаразд, Сьєрра, все владнаємо на прийомі, покладіться на мене.

Об одинадцятій по нас приходять. Ми рушаємо поміж бараками через табір. Біля одного трохи новішого і єдиного тут пофарбованого в біле барака з червоним хрестом зупиняємося, потім заходимо всередину й опиняємось у чекальні, де вже зібралося чоловік шістнадцять. У кожному кутку стоять по двоє наглядачів. З’являється Сьєрра в чистенькому білому халаті й каже:

— Ви, ви й ви, заходьте.

Ми ступаємо до невеличкої кімнати. Це, як ми здогадуємося, кабінет лікаря. Він розмовляє з нами трьома по-іспанському. Я одразу впізнаю третього — це іспанець Фернандес. Вони обмінюються між собою кількома фразами, і Сьєрра веде Фернандеса до вбиральні, двері якої просто в кутку кабінету. Потім Сьєрра повертається до нас.

— Метелику, дай я тебе обійму. Я радий, що можу зробити тобі й твоєму другові невеличку послугу. Річ у тому, що обох вас мають заслати разом з іншими на острови… О, дай мені сказати! Тебе, Метелику, довічно, а тебе, Дега, на п’ять років. Маєте якісь грошенята?

— Авжеж.

— Тоді дайте мені по п’ятсот франків, і завтра вранці вас покладуть до лікарні. Ти, Метелику, нібито захворів на дизентерію. А ти, Дега, постукаєш уночі в двері барака, або, ще краще, нехай хтось покличе наглядача й попросить прислати фельдшера, бо Дега, мовляв, задихається. Решту зроблю я сам. Метелику, в мене до тебе одне прохання: якщо в тебе буде щось негаразд, то вчасно попередь мене. Я прибіжу на побачення. За сто франків на тиждень кожного з вас можуть протримати в лікарні цілий місяць. Треба діяти якнайшвидше.

Фернандес з’являється з убиральні й дає при нас Сьєрра п’ятсот франків. Я теж заходжу до вбиральні і, повернувшись звідти, даю Сьєрра не тисячу, а тисячу п’ятсот франків. Той відмовляється взяти п’ятсот. Я не наполягаю.

— Гроші для наглядача, — каже він. — А сам я не хочу нічого. Ми ж бо друзі, чи не так?

Наступного дня Дега, Фернандес і я опиняємося в одній великій лікарняній камері. Дега поклали серед ночі. Нашому санітарові тридцять п’ять років, його звати Шаталь. Сьєрра дав йому вказівки щодо нас трьох. Коли проходитиме лікар, він подасть йому аналіз мого калу, внаслідок чого я постану перед ним як хворий на амебіоз. Що ж до Дега, то він за десять хвилин до приходу лікаря запалить сірку й дасть йому подихати її димом. У Фернандеса розпухла щока: він наколов її голкою з внутрішнього боку й уже цілу годину якомога дужче надував її. Він робив це так старанно, що через набряк щоки вже не видно було ока. Наша камера на другому поверсі будинку, в якому лежить близько сімдесяти хворих. У більшості з них дизентерія. Я запитую санітара, де Жюло.

— В будинку навпроти, — відповідає санітар. — Хочеш, щоб я йому щось переказав?

— Так, скажи, що Метелик і Дега тут, хай вигляне з вікна.

Санітар входить до палати й виходить з неї коли схоче. Він стукає у двері, і наглядач йому відчиняє. Нашу камеру-палату стережуть аж троє наглядачів, вони з карабінами в руках сидять на стільцях обабіч дверей. За грати на вікнах правлять залізничні рейки, і я запитую себе, чи можна їх якось перепиляти. Потім сідаю біля вікна.

Між нашим будинком і будинком Жюло росте садок, повен гарних квітів. Жюло з’являється у вікні з грифельною дошкою в руках, на якій він написав крейдою: «БРАВО!» Через годину санітар приносить мені листа від Жюло. Той пише: «Я спробую перейти до вашої палати. Якщо мені не пощастить, постарайтеся перейти до моєї. Причина: ви нажили у своїй палаті ворогів. Отже, вас збираються заслати на острови? Не падайте духом, час покаже». Випадок у державній каторжній в’язниці Больє, коли ми із Жюло обидва постраждали, міцно прив’язав нас один до одного.

Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев’яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він напав о третій годині дня на велику ювелірну крамницю в Парижі, прихопивши з неї коштовностей на мільйон франків. Він ніколи не розповідав мені, як його викрили. Жюло засудили на двадцять років, і він, відсидівши чотири, втік з каторги. Жюло розповів нам, що його впіймали, коли він знову повернувся до Парижа: він розшукував свого скупника, аби поквитатися з ним, бо той не дав його сестрі величезної суми грошей, яку був йому винен. Скупник, побачивши його на своїй вулиці, попередив поліцію. Жюло схопили, й тепер він разом з нами повертався на каторгу.

Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві — за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім’я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в’язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб’ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець — безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.

Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з’являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п’ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п’ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: «Дякую».

Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:

— Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?

— Ні, Метелику, я маю одне зобов’язання і втікати зможу тільки через п’ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу — не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.

— Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.

— І все ж таки, — каже він, — я робитиму тобі покупки.

— Дякую, Шаталь.

Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.

Через п’ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:

— Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.

Я враз отверезів.

— Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.

Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:

— Зупинись.

Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.

— Їдьмо!

Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені:

— Заходьте, пане, наш дім до ваших послуг.

Дуже чисту кімнату, повну кліток з птахами й акваріумів, до якої я зайшов, освітлювала карбідна лампа.

— Ви хочете побачити Жюло? Зачекайте, він зараз прийде. Жюло, Жюло! Тут один чоловік хоче тебе бачити.

До кімнати ввійшов босий літній чоловік у піжамі в голубу смужку, що нагадала мені про одяг каторжан.

— Моя негритяночко, хто ж то прийшов до мене о такій пізній порі? Метелик! Ні, не може бути! — Він обійняв мене й сказав — Негритяночко, піднеси ближче лампу, хай я подивлюся на фізіономію мого друзяки. Еге ж, так і є, голубе! Це ти! Ти дорогий для мене гість. Хижка, ті невеликі гроші, що їх я маю, онучка моєї дружини — все належатиме тобі. Ти тільки скажи.

Ми випили перно, шампанського й рому. Жюло час від часу затягував пісню.

— Ми все ж таки обвели їх круг пальця, чи не так, друзяко? Було в мене чимало пригод. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Ріку, Ямайку і ось уже багато років живу тут. Я щасливий з негритяночкою, найкращою жінкою, яку тільки може зустріти чоловік. Коли ти від'їздиш? Ти тут надовго?

— Ні, на тиждень.

— Що тебе привело сюди?

— Приїхав укласти угоду на ігри безпосередньо з президентом казино.

— Друже, мені хотілося б, аби ти залишився до кінця своїх днів біля мене в цьому глухому краю вуглярів, але якщо ти вступив у контакт з президентом, то остерігайся його, він нацькує на тебе вбивць, коли твій бізнес запрацює.

— Дякую за пораду.

— Моя негритяночка приготує для тебе бал воду, але не «як для туриста». А справжній, як для мого друга.

Колись при нагоді я розповім про цей славетний бал воду «не для туристів».

… Отже, Жюло втік, а Дега, Фернандес та я й далі вичікуємо. Час від часу я поглядаю на віконні грати. Це справжні залізничні рейки, з ними нічого не вдієш. Лишаються двері. Але їх удень і вночі стережуть троє наглядачів. Після втечі Жюло охорону посилили. Пости тепер перевіряють частіше, лікар уже не такий привітний. Шаталь заходить до палати лише двічі на день — робити уколи й міряти температуру. Минає другий тиждень, і я знову плачу двісті франків. Дега розмовляє про все, тільки не про втечу. Вчора він побачив у мене скальпель і спитав:

— Навіщо ти його скрізь із собою носиш?

— Щоб захищати свою шкуру, — відповів я невдово— лено. — Ношу, значить, так треба.

Фернандес не іспанець, він аргентінець. Славний хлопець, справжній пройдисвіт, але його теж вразила розповідь Карора. Одного разу я чув, як він казав Дега: «Розповідають, що на островах здоровий клімат, не такий, як тут. Там не так жарко. В цій палаті можна підхопити дизентерію — досить уже того, що ми ходимо до загального клозета». Щодня один-два із сімдесяти хворих у цій палаті помирають від дизентерії. Цікаво, що це трапляється щоразу пополудні або ввечері, під час морського відпливу. Жоден хворий не помер уранці. Чому? Загадка природи.

Цієї ночі я посперечався з Дега. Я сказав йому, що якось уночі тюремник-араб учинив необережно — зайшов до палати й почав відгортати простирадла на тяжкохворих, котрі повкривалися з головою. Можна було б тюремника оглушити й перевдягтися в його одежу (усі ми тут у самих сорочках та сандалях). Тоді я б вийшов у його уніформі за двері палати-камери, вихопив у одного з вартових карабін і примусив усіх їх зайти до палати, двері якої замкнув би. Потім ми поперелазили б через лікарняний мур з боку Мароні, кинулися б у воду й попливли за течією. А далі було б видно. Гроші маємо, то купили б човна та харчів і подалися б в океан. Дега й Фернандес розкритикували мій план і категорично відкинули його. Я відчув, що вони просто злякалися. Це мене страшенно розчарувало. А дні збігають…

Ми тут уже майже три тижні. Лишається якихось десять-п’ятнадцять днів, не більше, щоб спробуват щастя. Сьогодні пам’ятний день, 21 жовтня 1933 року. До нашої палати приводять Жоана Клузйо. Очі в нього гнояться і не розплющуються, він майже сліпий. Тільки-но Шаталь виходить, я ступаю до Жоана. Він скоромовкою розповідає мені, що три тижні тому всіх засланців повезли на острови, а про нього забули. Три дні тому йому розказав про це один обліковець. Жоан поклав собі в кожне око по рициновій зернині, і від них у нього загноїлися очі. Так він потрапив до лікарні. Жоан признається мені, що ладен на все, навіть уколошкати наглядача, якщо буде треба, абй тільки втекти. Жоан має три тисячі франків. Він промиває очі теплою водою і починає бачити. Я розповідаю йому про свій план утечі, і він схвалює його, але застерігає: щоб захопити вартових зненацька, треба виходити вдвох або по змозі втрьох. Можна відкрутити від ліжка залізні ніжки — з такою зброєю в руках можна легко оглушити вартових. Жоан запевняє: коли навіть наставити на вартових карабін, вони не повірять, нібито в них вистрілять, і можуть покликати охорону сусіднього будинку, звідки втік Жюло.

Зошит третій ПЕРША ВТЕЧА

Зникнення з лікарні

Цього вечора я взяв у шори спершу Дега, а потім Фернандеса. Дега сказав, що не вірить у мій план, він, мовляв, радше ладен заплатити великі гроші, аби його викреслили зі списку тих, кого відсилатимуть на острови. Він попросив мене написати Сьєрра й поцікавитись, чи можна це зробити. Шаталь цього самого дня приніс цидулку з такого відповіддю: «Нікому нічого не плати. Той список складено ще у Франції, і ніхто, навіть директор виправної в’язниці, не має права вас із нього викреслити. Якщо ви розчарувалися в лікарні, то можете вийти з неї наступного дня після того, як корабель «Мана» відпливе на острови».

Перед відправкою на острови нас переведуть на тиждень у камери, і, може, звідти легше буде втекти, ніж із лікарняної палати. У своїй цидулці Сьєрра написав мені також, що коли я хочу, то він пришле до мене на розмову одного колишнього каторжанина, — той чоловік живе в сусідньому селищі й може роздобути мені човна. Він тулонець, на ім’я Жезюс, і два роки тому допоміг утекти лікареві Бугра. Щоб побачитися з Жезюсом, треба піти на рентген до спеціально обладнаного будиночка на території лікарні, обнесеної муром. Там одного дня проходитимуть рентген колишні каторжани. Сьєрра написав іще, щоб я, перше ніж іти просвічуватися, вийняв капсулу, бо лікар побачить її, якщо надумає оглянути мене нижче грудей. У записці до Сьєрра я прошу його прислати Жезюса на рентген і разом з Шаталем вигадати щось таке, аби туди потрапив і я. Того самого вечора Сьєрра попереджає мене, що це буде післязавтра о дев’ятій ранку.

Наступного дня Дега й Фернандес попросилися з лікарні. «Мана» вранці відпливла. Вони сподіваються втекти з камер в’язниці, я бажаю їм успіху, а сам свого плану не змінюю.

Я зустрічаюся з Жезюсом. Це старий і сухий, як сардина, колишній каторжанин, на його смаглявому обличчі два жахливі рубці. Коли Жезюс дивиться на мене, у нього весь час сльозяться очі. Бридка пика, підступний погляд. Він не викликає в мене довіри, і майбутнє покаже, що недарма. Жезюс швидко каже:

— Я можу приготували човен на чотирьох, щонайбільше на п’ятьох чоловік. Барильце води, харчі, каву й тютюн; три широких весла, порожні мішки від борошна, голку й нитки, щоб ти сам зшив вітрило та клівер; компас, сокиру, ніж і п’ять літрів тафії — гвіанського рому. Все це коштуватиме дві з половиною тисячі франків. Через три дні скінчаться місячні ночі. Якщо ти згоден, то через чотири дні я чекатиму на тебе щоночі з одинадцятої до третьої години в човні на річці. Чекатиму цілий тиждень. Та коли з’явиться молодий місяць, я більше не чекатиму. Човен стоятиме внизу, біля рогу лікарняного муру. Йтимеш попід муром, бо човна здалеку не видно, навіть за два кроки не побачиш.

Я не довіряю йому, та все ж таки згоджуюсь.

— А гроші? — питає Жезюс.

— Передам через Сьєрра.

Ми розходимось, не потиснувши один одному руки. Це не зовсім гарно.

О третій годині Шаталь несе до табору гроші Сьєрра — дві тисячі п’ятсот франків. «Я можу ризикувати такими грішми завдяки Галгані, — кажу собі подумки. — Аби лиш той Жезюс не пропив ці дві з половиною тисячі!»

Клузйо на радощах сяє, він вірить у себе, в мене й у наш план. Його тривожить тільки одне: тюремник-араб заходить до палати не щовечора, а пізно вночі і дуже рідко. І ще один клопіт: кого вибрати для втечі третім? Є серед нас один корсіканець, хлопець із злочинного світу Ніцци, звати його Б’яджі. Він на каторзі з 1929 року, а в камері посиленого нагляду опинився як у попередньому ув’язненні через те, що вколошкав якогось типа. Ми з Клузйо сперечаємося, чи слід нам поговорити з ним і коли. Та поки ми перешіптуємося, до нас підходить вісімнадцятирічний хлопець, гарний, мов дівчина. Це Матюрет, його спершу були засудили до страти за вбивство шофера таксі, а потім помилували як неповнолітнього — він мав сімнадцять років, коли вчинив злочин. Їх було двоє: один шістнадцятирічний, другий сімнадцятирічний, і кожен з цих двох підлітків, замість звинувачувати на суді один одного, заявляв, що то він порішив шофера. Та шофера було застрелено єдиною кулею. Така поведінка цих хлопців на суді викликала до них симпатію в каторжан.

Отож Матюрет підходить до нас і тонким, майже жіночим голосом просить прикурити. Я даю йому вогню, ще й дарую чотири сигарети та коробку сірників. Він дякує і з кокетливою усмішкою відходить. Раптом Клузйо каже мені:

— Метелику, ми врятовані! Араб заходитиме до палати тоді, коли нам треба буде, й настільки, наскільки нам захочеться. Він у наших руках!

— Що ти маєш на увазі?

— Все дуже просто: ми поговоримо з Матюретом, щоб він зайнявся тюремником. Знаєш, араби іноді закохуються в молодих хлопців. Одне слово, тюремник заходитиме до палати, коли треба буде нам!

— Гаразд.

Я підходжу до Матюрета. Хлопець принадливо всміхається до мене. Він думає, що схвилював мене кілька хвилин тому своєю кокетливою усмішкою. Але я кажу йому:

— Помиляєшся, ходімо до клозета.

Він рушає за мною. У клозеті я заводжу розмову:

— Якщо скажеш комусь бодай одне слово прсг те, що зараз від мене почуєш, то ти вже труп. Отже, слухай: хочеш зробити нам за гроші одну послугу? А може, й ти не проти втекти з нами?

— Не проти. То й що?..

Після взаємних обіцянок тиснемо один одному руку. Він лягає спати, я перемовляюся кількома словами з Клузйо і теж лягаю.

О восьмій вечора Матюрет сідає на підвіконня. Йому не доводиться кликати тюремника, той приходить до нього сам, і вони заводять пошепки розмову. О десятій Матюрет лягає. Тюремник двічі обходить палату й виявляє одного мертвого. Він стукає в двері, невдовзі приходять двоє з ношами й забирають мерця. Цей мрець стане нам у пригоді — тепер поява тюремника в палаті о будь-якій годині ночі матиме виправдання. За нашою порадою, наступного дня Матюрет призначає тюремнику побачення об одинадцятій ночі. Саме о цій годині той і приходить, наближається до ліжка Матюрета, смикає його за ноги, а тоді простує до клозета. Матюрет іде слідком за ним. За чверть години тюремник виходить звідти, подається до дверей і виходить. Матюрет одразу ж лягає, не промовивши до нас ні слова. Це повторилося й наступного разу, але тепер уже опівночі. Все йде чудово, тюремник приходитиме о будь-якій годині, яку йому вкаже Матюрет.

27 жовтня 1933 року ми відкручуємо від своїх ліжок по одній ніжці —вони послужать нам кийками. О четвертій годині пополудні я чекаю звістки від Сьєрра. Але санітар Шаталь повертається без записки. Він лише каже мені:

— Сьєрра попросив переказати, що Жезюс чекає тебе в призначеному місці. Хай тобі щастить.

О восьмій вечора Матюрет каже тюремникові:

— Приходь після півночі, пізньої пори ми зможемо довше побути разом.

Тюремник обіцяє прийти. Опівночі ми готові. Тюремник з’являється о чверть на першу, підходить до ліжка Матюрета, смикає його за ногу й рушає до вбиральні. Матюрет іде за ним. Я хапаю ніжку від свого ліжка, яке з брязкотом падає. Клузйо вириває ніжку від свого ліжка майже беззвучгіо. Мені треба стати за двері, а Клузйо має йти просто на тюремника, щоб привернути до себе його увагу. Через двадцять хвилин чекання все відбудеться вмить. Тюремник виходить з клозета і, побачивши перед собою Клузйо, здивовано питає:

— Що ти робиш тут о цій пізній порі? Йди спати.

Та раптом він дістає сильний удар ззаду по голові й нечутно падає. Я швиденько надягаю його одежу, взуваю його черевики, а самого тюремника ми тягнемо під ліжко, і, перш ніж запхнути туди зовсім, я ще раз б’ю його по голові. Він це заслужив.

Ніхто з двадцяти чоловік у палаті не ворухнувся. Я кидаюсь до дверей, слідом за мною біжать Клузйо з Матюретом, обидва в самих сорочках, і я стукаю у двері. Наглядач відчиняє, я замахуюсь залізною ніжкою і б’ю його по голові. Другий наглядач, той, що сидів навпроти, випускає з рук карабін — певне, був задрімав. Не встигає він отямитись, як я оглушую і його. Мої жертви навіть не скрикнули, а той, котрого огрів Клузйо, перш ніж упасти ниць, тільки зойкнув: «Ох!» Мої двоє так і залишилися сидіти оглушені на стільцях, а третій простягся на підлозі. Ми зачаїли подих. Нам здалося, що це «ох!» почули всі. Воно й справді пролунало досить гучно, одначе ніхто не ворухнувся. Не заносячи наглядачів до палати, ми вирушаємо в дорогу, озброєні трьома карабінами. Спускаємося погано освітленими сходами вниз — Клузйо попереду, за ним Матюрет, а ззаду я. Клузйо викидає свою ніжку, я стискаю свою в лівій руці, а в правій карабін. Унизу ні душі. Довкола непроглядна ніч. Лише добре придивившись, ми бачимо в тому боці, де річка, мур і швидко біжимо до нього. Під муром я нагинаюся, Клузйо стає мені на спину, вилазить на мур і сідає на нього, мов верхи на коня. Потім він витягує Матюрета й мене. Ми стрибаємо в темряву за муром. Клузйо попадає в якусь яму й скрикує від болю. Матюрет і я приземляємося щасливо. Обидва підводимося без карабінів — ми їх повикидали, перш ніж стрибнути з муру. Клузйо не може встати, каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюрета з Клузйо й біжу до рогу, v тримаючись рукою за мур. Ніч така темна, що тільки тоді, коли моя рука провалюється в порожнечу, я усвідомлюю: мур скінчився.

Чую, як від річки долинає голос:

— Це ви?

— Ми… Ти, Жезюсе?

— Я.

Він на мить запалює сірника. Я помічаю, де він, кидаюсь у воду й дістаюся до човна. У човні двоє.

— Залазь. Ти хто?

— Метелик.

— Гаразд.

— Жезюсе, треба вернутися назад, мій товариш зламав ногу, коли стрибав з муру.

— Тоді бери оцю лопату — й до роботи!

Три весла занурюються у воду, і легкий човен швидко долає ті сто метрів, які відділяють нас від місця, де мали б бути мої супутники. Але нічогісінько не видно, і я гукаю:

— Клузйо!

— Мовчи, Бога ради! — озивається Жезюс. — Анфле, черкни кілька разів запальничкою.

Сиплються іскри, і їх помічають мої товариші. Клузйо свистить крізь зуби: цей звук зовсім тихенький, але чути його добре. Так, ніби сичить гадюка. Клузйо свистить безперестану, і цей свист нарешті приводить нас до нього. Анфле виходить на берег, бере Клузйо на руки й кладе його в човен. Матюрет також сідає в човен, а за ним — Анфле. Нас п’ятеро, вода лиш на два пальці не досягає краю бортів.

— Якщо схочете поворухнутись, попередьте мене — каже Жезюс. — Метелику, більше не веслуй, поклади весло собі на коліно. Анфле, рушаймо!

Човен пливе за течією і швидко поринає в темряву.

Коли через кілометр ми проминаємо освітлену тьмяним електричним світлом в’язницю, то вже не пливемо, а мчимо за течією посеред річки. Анфле виймає з води весло. Лише Жезюс, затиснувши своє весло між колінами, підтримує рівновагу човна. Він не веслує, він тільки кермує.

— Тепер можна розмовляти й курити, — каже Жезюс. — Гадаю, все обійшлося добре. Ти певен, що ви нікого не вбили?

— Не певен.

— О господи! — озивається Анфле. — Ти це приховав від мене, Жезюсе! Ти сказав, утікатимуть звичайні засланці, а тепер я бачу, що вони каторжани.

— Так, Анфле, це каторжани. Я не хотів тобі цього казати, бо ти мені не допоміг би. Якщо ми попадемося, я візьму все на себе.

— Та вже ж! За твоїх сто франків, Жезюсе, я не хочу накласти головою, якщо когось убито, чи йти на довічну каторгу, якщо когось поранено.

— Анфле, я дам вам на двох ще тисячу франків, — кажу я.

— Гаразд, друже. Домовилися. Дякую. Ми здихаємо в селищі з голоду. Тут на волі важче, ніж у неволі. В’язнів принаймні годують і одягають.

— Друже, — звертається Жезюс до Клузйо, — твоя нога не дуже болить?

— Ні, — відповідає Клузйо. — Що ми будемо робити, Метелику, з моєю поламаною ногою?

— Побачимо. Куди ми пливемо, Жезюсе?

— Я сховаю вас в одній бухточці за тридцять кілометрів від виходу в море, — каже Жезюс. — Там просидите з тиждень, поки вгомоняться наглядачі та людолови. Треба, щоб вони подумали, ніби ви ще цієї ж таки ночі спустилися по Мароні до моря. Людолови плавають на човнах без моторів і через це особливо небезпечні. Отож вогник від сигарети, слово чи кашель можуть стати для вас фатальними, якщо людолови виявляться десь недалеко. А в наглядачів великі моторні човни, вони не заходять у ту бухточку, бо сядуть на мілину.

Ніч світлішає. Десь близько четвертої ранку ми після довгих пошуків нарешті натрапляємо на знак, який відомий лише Жезюсові, і запливаємо в джунглі. Човен підминає дрібну поросль, яка позад нас знову випростується, утворюючи густу завісу. Треба добре знати своє діло, щоб зуміти проплисти тут човном. Ми пробиваємося в джунглі понад годину, розгортаючи гілля, що загороджує нам дорогу. Потім раптом випливаємо на своєрідний канал і зупиняємось. Берег тут поріс травою, а дерева високі, і хоч уже шоста година, денне світло ще не проникає крізь їхні крони. Під цим пишним склепінням не стихає крик безлічі невідомих нам птахів.

— Ось тут ви й чекатимете цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня я принесу вам харчі.

Він витягує з густих кущів невелику, завдовжки метрів зо два, пірогу. В ній два весла. Цією пірогою Жезюс підніметься за припливу до Сен-Лорана.

Тепер візьмемося до Клузйо, який лежить на березі. Він і досі в самій сорочці, й ноги в нього голі. Ми нарубуємо сокирою сухих гілок, зв’язуємо їх, і в нас виходять ніби дві дощечки. Анфле смикає Клузйо за ногу, той обливається потом, а потім каже: «Годі! Ось так болить менше, мабуть, кістка стала на місце». Ми прикладаємо ті дві «дощечки» йому до ноги і обв’язуємо її. Йому легшає. Жезюс купив четверо штанів, чотири сорочки й чотири вовняні блузи засланців. Матюрет і Клузйо вдягаються, а я залишаюся в одежі тюремника. Перехиляємо рому. Ми допиваємо вже другу пляшку після втечі; на щастя, ром зігріває. На нас без угаву нападають москіти, й доводиться пожертвувати коробкою тютюну. Ми розмочуємо його у вичищеному, схожому на пляшку гарбузі й змочуємо тією рідиною обличчя, руки та ноги. Вовняні блузи чудово зігрівають нас у вологому повітрі, що наскрізь проймає все тіло.

— Ми рушаємо, — озивається Анфле. — А де обіцяна тисяча франків?

Я відходжу вбік і повертаюся з новісінькою тисячо— франковою банкнотою.

Бувайте! Не витикайте звідси носа цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня ми прийдемо. А восьмого попливете в море. Тим часом зробіть вітрило, клівер, наведіть лад у човні, покладіть кожну річ на своє місце, закріпіть петлі стерна. Якщо ми не прийдемо через десять днів, то знайте: нас заарештували в селищі. Ви напали на наглядачів, і «це, певно, не обійшлося без крові.

Клузйо зізнається, що не залишив свого карабіна під муром. Він перекинув його через мур, а що річка там зовсім близько, то карабін, на думку Клузйо, впав у воду. Жезюс каже, що це добре, бо коли його не знайдуть, то людолови подумають, ніби ми озброєні. У людоловів тільки револьвери та тесаки, отож, гадаючи, що ми маємо карабін, вони побояться розшукувати нас— Що ж, до побачення! Якщо нас викриють, нам доведеться покинути човен і піти вздовж каналу в джунглі, а потім з компасом пробиратися суходолом на північ. Через дза-три дні ми вийдемо на табір смерті «Шарвен». Там комусь заплатимо, щоб повідомили Жезюса, де ми переховуємося.

Колишні каторжани відпливають. За кілька хвилин їхньої піроги вже не видно. Западає тиша.

Денне світло цідиться в джунглі якось незвично. Здається, ніби стоїш під склепінням, над ним сяє сонце, але крізь нього не пробивається жоден промінь. Теплішає. Матюрет, Клузйо і я лишилися самі. Перше, що нам спадає на думку, — це засміятися: все пройшло як по маслу! Тільки Клузйо не пощастило — зламав ногу. Сам Клузйо каже, що тепер, коли нога в шинах, він почувається краще.

Тепер можна зварити каву. Швиденько розводимо багаття й випиваємо по великому кухлю чорної кави з цукром— сирцем. Чудово. Від учорашнього вечора ми так стомилися, що тепер ніхто не має бажання ні передивлятися залишені нам речі, ні оглядати човен. Устигнемо ще. Ми вільні, вільні, вільні! Минуло рівно тридцять сім днів, відколи нас привезли на каторгу. Якщо ця втеча закінчиться щасливо, то моя довічна каторга виявиться недовгою. Я питаю подумки: «Пане суддя, скільки триває довічна каторга у Франції?» І регочу. Матюрета теж засуджено на довічну каторгу.

— Ще рано святкувати перемогу, — озивається Клузйо. — Колумбія далеко, а цей човен з паленого дерева навряд чи довго пропливе морем.

Я мовчу. Відверто кажучи, я до останньої хвилини гадав, що цією пірогою нас тільки доставлять туди, де стоятиме справжній човен, і на ньому ми й подамося в море. Усвідомивши свою помилку, я не зважуюсь нічого сказати, щоб не нагнати на друзів паніки. З іншого боку, не хочеться виказувати перед Жезюсом, що я не знаю, на яких вовнах звичайно втікають…

Цей перший день ми проводимо в розмовах і за вивченням незнайомих нам джунглів. Над нашими головами справжнє змагання зі стрибків улаштували мавпи та білки. Попити води й скупатися прийшло стадо бакірів — різновиду дрібних вепрів. Їх зібралося тисячі зо дві. Вони забрели в затоку й плавають. Невідомо звідки виринає кайман і хапає за лапку вепра, той кувікає, наче його ріжуть, і тоді інші вепри накидаються на каймана, стрибають на нього верхи, намагаються кусати за комісури його величезної пащі. Кожним помахом хвоста крокодил жбурляє то в один бік, то в другий по вепрові. Одного з них кайман оглушив, і тепер цей вепр плаває догоричерева. І одразу ж інші вепри з’їдають його. Заплава почервоніла від крові. Це видовисько тривало двадцять хвилин. Потім кайман пірнув у воду. Більше ми його не бачили.

Другого дня уранці ми, добре виспавшись, знову заварюємо каву. Я скидаю блузу, беру великий брусок марсельського мила, що його знайшов у човні, і умиваюся. Матюрет голить скальпелем спершу мене, потім Клузйо. В самого Матюрета борода ще не росте. Коли я беру в руки блузу, щоб одягтися, з неї випадає величезний чорно-фіолетовий волохатий павук. Волоски на ньому досить довгі, й закінчуються вони сріблястими кульками. Павук надто великий, і я з огидою розчавлюю його. Потім ми викидаємо з човна всі речі, навіть барильце з водою. Вода в ньому лілова — мабуть, Жезюс укинув забагато марганцівки, щоб вона не зіпсувалася. В добре закоркованих пляшках знаходимо сірники й тертушку. Шкільний компас показує тільки північ, південь, захід і схід, градусних поділок на ньому нема. Щогла заввишки тільки два з половиною метри. Ми зшиваємо мішки від борошна, робимо з них вітрило й просилюємо по його боках вірьовку, щоб міцніше трималося. Я майструю клівер у вигляді рівностороннього трикутника: він допомагатиме піднімати ніс човна на хвилі.

Коли зводимо щоглу, мені впадає в око, що днище човна ненадійне: отвір, у який вставляється щогла, дуже розбитий, понівечений. Коли ми прикручуємо дверні завіси, які триматимуть стерно, шурупи входять у дерево, як у масло. Човен уже наполовину спорохнявів. Той негідник Жезюс посилає нас на смерть! Усупереч власній волі, я йоказую все це товаришам — просто не маю права приховати такого від них. Що ж робити? Коли сюди прийде Жезюс, ми примусимо його знайти надійніший човен. Спершу ми його роззброїмо, і я з ножем та сокирою пожену Жезюса до селища — нехай шукає інший човен. Це досить ризиковано, але ще ризикованіше вирушати у море в отакій труні. З харчами все гаразд: маємо сулію олії і кілька коробок маніокового борошна. З цим можна заплисти далеко…

Цього ранку ми стали очевидцями цікавого видовища: зграйка мавп із сірими обличчями побилася з мавпами з чорними та волохатими обличчями. Під час цієї бійки Матюрет дістав удар по голові ломакою, і в нього на маківці виросла гулька завбільшки з горіх.

Ми тут уже п’ять днів і чотири ночі. Минулої ночі пройшла злива. Ми ховались від неї під листям дикого бананника. Вода бурхливо струмувала по листі, але в нас намокли тільки ноги. Сьогодні вранці я попиваю каву й думаю, який шахрай цей Жезюс. Скористався з нашої недосвідченості й усучив нам дряхлий човен. Щоб заощадив якихось п’ятсот-тисячу франків, він посилає на неминучу смерть трьох чоловік! Я запитую себе, чи після тбгб, як примушу його дати нам іншого човна, не варто буде вбити його.

Крики сойок наполохують усе довкола, крики ці такі пронизливі й дратівливі, що я каЖу Матюретові взяти мачете й піти подивитися, що там діється. Він повертається за п’ять хвилин і киває мені головою, аби я йшов за ним. Ми відходимо за якихось сто п’ятдесят метрів від човна, і я бачу повислого в повітрі фазана чи якогось водяного дикого птаха завбільшки з два півні. Його нога впіймалася в ласо, й тепер він повис на гілляці. Ударом мачете я стинаю йому голову, аби урвати цей жахливий крик. Зважую його на руці, він важить кілограмів з п’ять. У нього така сама шпора, як у півня. Вирішуємо з’їсти його, але, поміркувавши, робимо висновок, що хтось же встановив це сильце, отже, десь повинні бути й інші сильця. Йдемо оглянути довколишній ліс. Ходимо-ходимо й натрапляємо на дивну споруду: справжню огорожу заввишки з тридцять сантиметрів, зроблену з листя й переплетених ліан — приблизно за десять метрів від берега заплави. Ця огорожа тягнеться паралельно з берегом. Через певні проміжки в огорожі є отвори, замасковані гілочками, а в отворах поставлені сильця з латунного дроту, кінець якого прив’язаний до гілки куща, нахиленої до землі. Нарешті я здогадуюсь, що птах, наштовхнувшись на огорожу, мусить іти вздовж неї, шукаючи проходу. Знайшовши отвір, він проходить через нього, але його лапка ловиться в сильце, а нахилена гілка куща враз здіймається вгору. Птах висить у повітрі, аж поки до нього прийде господар силець.

Це відкриття псує нам настрій. З усього видно, що огорожа в доброму стані, отже, вона не стара, нам загрожує небезпека викриття. Вирішуємо вдень не розводити багаття, а ввечері навряд чи сюди приходить мисливець. Ми ухвалюємо по черзі пильнувати, чи хтось не йде до нас з боку силець. Ми накрили човен гілками, а своє майно занесли в хащі.

Якось уранці стою я на варті. Десята година. Тієї ночі ми з’їли фазана чи півня — самі добре не знаємо. Юшка нам дуже сподобалась, і м’ясо, хоча й переварене, було досить смачне. Кожен випив по два кухлі юшки. Отож стою собі на варті, але всю мою увагу заполонили великі чорні мурахи, які носять чималі клапті листя до своїх мурашників, І я забуваю про те, що маю пильнувати. Завдовжки ті мурахи з півтора сантиметри, ще й на високих лапках. І кожна тягне на собі шматок листка. Я йду за ними аж до рослини, яку вони шматують, і бачу цілковиту організованість. Є серед них різальники, які тільки те й роблять, що нарізають шматки листків. Вони швидко стинають великий листок, схожий на листок бананиика, потім вельми спритно нарізають однакової величини шматки, що падають на землю. Внизу вишикувалася ціла шерега мурах того самого поріддя, хоча вони трохи відрізняються від різальників. У них збоку на щелепі видніє сіра смужка. Ці мурахи, вишикувавшись півколом, наглядають за мурахами-носіями. Носії підходять вервечкою до рослини з правого боку, а повертаються до мурашника з лівого. Вони закидають на себе свій вантаж дуже швидко й стають у вервечку, але час від часу через поспішність, з якою вони завантажуються й квапляться у вервечку, утворюються затори. Тоді втручаються мурахи-«поліцаї» і ставлять кожну трудівницю на місце, яке вона повинна зайняти. Я не зміг зрозуміти, чим завинила одна трудівниця, але її дві мурахи-«поліцаї» вивели з вервечки, відтяли їй голову й перерубали навпіл тіло. Потім «поліцаї» зупинили інших двох трудівниць, ті скинули з себе свої шматки листка, викопали лапками ямку, поклали в неї три частинки пошматованої мурахи й засипали їх землею.

Голубиний острів

Я так захопився тією комашнею, що мене просто приголомшує чийсь незнайомий голос:

— Не ворушись, а то пристрелю! Обернись!

Перед і мною стоїть голий до пояса чоловік у шортах кольору хакі й червоних шкіряних чоботях. Середнього зросту, кремезний, засмаглий. Він геть лисий, на носі й повіках — яскраво-голубе татуювання. Посеред чола витатуйований тарган.

— Ти озброєний?

— Ні.

— Ти сам?

— Ні.

— Скільки вас?

— Троє.

— Веди мене до своїх товаришів.

— Не можу. Один з них має карабін, і я не хочу, щоб тебе вбили, перш ніж я дізнаюся про твої наміри.

— Он як. Тоді не ворушись і говори тихо. Це ви троє втекли з лікарні?

— Ми.

— Хто Метелик?

— Я.

— Що ж, вважай, що ти зробив своєю втечею цілу революцію в селищі! Половину колишніх каторжан замкнули в жандармерії. — Він підходить до мене і, опустивши рушницю, подає руку. — Я бретонець у масці. Ти чув про мене?

— Ні, але бачу, що ти не людолов.

— Твоя правда, я ставлю тут капкани на птахів гоко. Мабуть, одного мого птаха з’їв тигр, якщо не ви.

— Ми.

— Хочеш кави?

З мішка, якого він носить за плечима, незнайомець Дістає термос, наливає трохи кави мені й сам теж п’є.

— Ходімо до моїх товаришів, — кажу я йому.

Він іде й сідає біля нас. Потім тихо сміється з того. що я налякав його карабіном.

— Я здогадувався, — каже він, — бо жоден людолов не хотів шукати вас — пішла чутка, нібито ви втекли з карабіном.

Бретонець розповідає, що він уже двадцять років у Гвіані, п’ять із них — на волі. Йому сорок п’ять років. З дурної голови він витатуював собі на обличчі цю маску, і тепер його не цікавить життя у Франції. Він любить джунглі й живе тільки з них: добуває тут зміїні й тигрові шкури, збирає колекції метеликів, особливо йому вдається полювання на гоко — птаха, якого ми з’їли. Одного такого птаха бретонець продає за сто — двісті п’ятдесят франків. Я хочу йому заплатити, але він обурюється й не бере грошей. Ось що він нам розповідає:

— Цей дикий птах — півень джунглів. Звісно, він ніколи не бачив ні справжньої курки, ні півня, ні людини. Коли мені щастить упіймати такого півня, я несу його до села й продаю тому, хто має курник, бо цей птах незвичайний. І той, не підрізаючи йому крил, взагалі нічого йому не роблячи, з настанням вечора пускає його в курник, а вранці відчиняє дверцята й бачить, що цей птах виходить звідти перший і ніби починає рахувати курей та півнів, які теж виходять з курника. Він іде слідом за ними, їсть, як і вони, при цьому пильно роззираючись на всі боки. Такого сторожового собаки пошукати! Ввечері він стає біля дверцят і невідомо як здогадується, що бракує однієї-двох курей, і тоді вирушає їх шукати. І чи то курка, чи то півень, він заганяє їх, дзьобаючи, мовби карає за те, що вони невчасно йдуть на своє сідало. Цей птах забиває пацюків, гадюк, землерийок, павуків, стоніг, а коли в небі з’являється якийсь хижак, жене всіх курей ховатися в траві і сам стає на чати. Він більше ніколи не покидає курника.

І цього чудового птаха ми з’їли, мов звичайнісінького півня!

Від бретонця в масці ми довідуємося, що Жезюса, Анфле і ще десятків зо три колишніх каторжан кинули до в’язниці жандармерії Сец-Лорана. Тюремника-араба звинуватили у змові й замкнули в карцері жандармерії. Від тих двох ударів, якими ми його оглушили, не залишилося й сліду, а от у наглядачів голови ще й досі в гулях.

— Мені ніщо не загрожує, бо всі знають, що я ніколи нікому не допомагав утекти.

Він каже нам, що Жезюс — негідник. Коли я згадую про човен, він іде його оглянути. Тільки-но позирнувши на нього, бретонець кричить:

— Голубе, та він же послав вас на неминучу смерть! Ця пірога не протримається на морі й години! Перша ж сяка-така хвиля розламає її навпіл. Нікуди не вирушайте в цьому човні, це буде самогубство!

— Що ж нам робити?

— Гроші маєш?

— Так.

— Скажу, що тобі робити, навіть допоможу, ти цього заслуговуєш. Я допоможу задарма, аби тільки ти й твої друзі врятувалися. Добрий човен можна роздобути на Голубиному острові. Там тепер живуть близько двохсот прокажених. На острові немає наглядачів, туди не навідується ніхто із здорових, навіть лікар. Харчі прокаженим доставляють раз на день човном — о восьмій ранку. Цим самим човном фельдшер привозить на острів коробку з ліками й передає її двом санітарам, теж хворим на проказу, а ті лікують прокажених. Жоден охоронець, жоден людолов, навіть священик і той не зважується ступити на острів. Прокажені живуть у невеличких солом’яних хижках — вони набудували їх самі. Але є в них і спільний великий будинок, де вони збираються. Вони вирощують курей та качок і додають їхнє м’ясо до своїх убогих харчів. Офіційно прокажені не мають права нічого продавати за межі острова, одначе потай торгують із Сен-Лораном, Сен-Жаном і китайцями з Нідерландської Гвіани. Усі ті хворі —небезпечні вбивці. Своїх вони вбивають рідко, але часто коять злочини, коли таємно роблять вилазки з острова. Потім, повернувшись додому, вони хваляться своїми грабунками. Для таких вилазок острів’яни мають кілька човнів — вони їх украли в сусідніх селищах. Прокаженим суворо заборонено тримати човни, НагЛядачі стріляють у кожну пірогу, що підпливає до Голубиного острова або відпливає від нього. Отож прокажені затоплюють свої човни, наповнюючи їх камінням. А коли їм потрібен човен, вони пірнають, викидають з нього під водою каміння, і він спливає. На острові живуть люди різних рас, вихідці з різних районів Франції. Одне слово, твоя пірога може послужити тобі тільки на Мароні, і то як не дуже навантажена! Щоб вийти в море, треба роздобути інший човен, і найлегше зробити це на Голубиному острові.

— Але як це зробити?

— А ось як. Я проведу тебе по річці до острова. Сам ти його не знайдеш. Він за сто п’ятдесят кілометрів звідси, тож доведеться вертатися назад. Острів аж за Сен-Ао— раном, там іще цілих п’ятдесят кілометрів. Я підведу тебе якнайближче до острова, потім пересяду на свою пірогу, яку зараз причеплю до твого човна, а далі діятимеш сам.

— А чому ти не хочеш зійти зі мною на острів?

— О господи! — вигукує бретонець. — Та я лише раз у житті ступив там ногою на причал, до якого швартується човен адміністрації. Це булщ вдень, і з мене цілком досить того, що я там побачив. Даруй, Метелику, але ноги моєї більш ніколи не буде на тому острові! Я не можу перебороти в собі огиди стояти серед тих людей, говорити з ними, та ще й про щось домовлятися! Там я завдам тобі більше шкоди, ніж принесу користі.

— Кали вирушаємо?

— Як споночіє.

— Котра зараз година?

— Третя.

— Гаразд, я ще встигну трохи поспати.

— Краще я попливу на порожній пірозі, а Клузйо залишу тут стерегти наші речі.

— Так не слід робити. Ти ніколи не знайдеш цього місця, навіть серед білого дня. А пливти річкою вдень ні в якому разі не можна. На вас і досі полюють. З’являтися на річці вам ще більш небезпечно.

Вечоріє. Бретонець іде по свою пірогу і прив’язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів — справжній фейєрверк — змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим — найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану.

— Відплив закінчується, — каже бретонець. — За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова.

Враз стає темно.

— Вперед! — каже бретонець. — Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть.

Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет — як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса.

— Ось і він, — каже пошепки бретонець.

Ніч не дуже темна, але стоїть туман, і розгледіти острів нелегко. Ми підпливаємо. Коли вже починають вимальовуватись обриси скель, бретонець перебирається на свою пірогу, швидко відв’язує її від нашої і шепоче нам:

— Хай щастить вам, друзі!

— Дякуємо.

— Дарма.

Наш човен, яким уже не стернує бретонець, летить просто на острів. Я силкуюсь підняти його носа й зробити крутий поворот, але це мені не вдається, і під натиском течії ми вганяємося в якусь рослинність, що звисає у воду. Я щосили гальмував веслом, і все ж якби човен наткнувся не на гілля дерев, а на скелю, то розбився б, і ми залишилися б без харчів та речей. Матюрет стрибає у воду, тягне човна, і ми опиняємося під величезним крислатим деревом. Матюрет усе тягне й тягне, і нарешті ми прив’язуємо човна. Випиваємо по ковтку рому, а тоді я беру компас, залишаю товаришів у човні й сходжу один на берег.

Я проламую перед собою гілля й прив’язую до нього клапті мішковини, які прихопив з собою. Потім помічаю тьмяне світельце, чую голоси й розрізняю в темряві обриси трьох хижок. Я не знаю, як підійти до них, і вирішую виказати себе. Я припалюю сигарету. Тої ж миті, як спалахує вогник, до мене з гавкотом кидається собака, намагаючись укусити за ногу. «Хоч би цей собака не був прокажений, — думаю я. — Та ти що, йолопе, собаки ж на проказу не хворіють!»

— Хто там? Хто? Це ти, Марселю?

— Це втікач із в’язниці.

— Чого ти сюди прийшов? Обікрасти нас? Гадаєш, ми багаті?

— Ні, мені потрібна допомога.

— Безплатно чи за гроші?

— Заткни пельку, Сово!

З хижок виходять чотири тіні.

— Іди сюди, друже, б’юсь об заклад: ти той, хто прихопив із собою карабін. Якщо він зараз при тобі, то поклади його на землю, тут не бійся нікого.

— Так, це я, але карабін не при мені. — Я підходжу до них ближче, та в темряві розгледіти їхніх облич не можу. Я безглуздо простягаю руку, але ніхто її не тисне. Нарешті усвідомлюю, що руки тут не подають: вони не хочуть мене заразити.

— Ходімо до хижі, — сказав Сова.

Всередині на столі стоїть олійна лампа.

— Сідай.

Я сідаю на солом’яний стілець без спинки. Сова засвічує ще три олійні лампи й одну ставить на стіл просто переді мною. Дим від кокосової олії огидно смердить. Я сиджу, а вони п’ятеро стоять. Їхніх облич я не бачу, а моє освітлює лампа на столі, — цього їм і хотілось. Озивається голос, який звелів Сові заткнути пельку.

— Агнію, іди спитай, чи можна привести його до громадського дому. Побалакай з Туссеном і швидше вертайся. Тут, друже, ми не маємо чого запропонувати тобі випити, хіба що кілька яєць. — Він ставить переді мною кошик з лози, повен яєць.

— Ні, дякую.

Один з них сідає близько біля мене, і тоді я вперше бачу обличчя прокаженого. Це щось жахливе, і я намагаюся не дивитись на нього й не виказувати свого враження. Ніс у нього цілком роз’їдений, посеред обличчя видніє дірка. Наголошую: не дві, а одна дірка, завбільшки з двофранкову монету. Правий бік нижньої губи теж роз’їдений, тому видно, як його три дуже довгі розхитані жовті зуби впинаються в голу верхню щелепу. В нього тільки одне вухо. Він кладе обв’язану бинтом правицю на стіл. На лівій руці в нього лишилося тільки два пальці, якими він підтримує довгу товсту сигару, що її згорнув сам із напівдостиглого листка тютюну, бо сигара ще зеленкувата. Повіка в нього збереглася тільки на лівому оці, а на правому її вже немає, там тепер видніє глибока яма, що тягнеться аж до посивілого розкуйовдженого чуба.

Він каже мені дуже хрипким голосом:

— Ми допоможемо тобі, друже. Я не хочу, щоб ти став таким, як я.

— Дякую.

— Мене звати Жан Безстрашний, я — дитя передмістя. Я був гарніший, дужчий і здоровіший за тебе, коли мене привезли на каторгу. І ось що зі мною сталося за десять років.

— Тебе не лікують?

— Лікують. Мені полегшало після того, як я став робити собі уколи. Поглянь, — повернув він голову, показавши мені її лівий бік. — З цього боку рана засихає.

Мене сповнює велика жалість, і я, бажаючи виявити свою прихильність до нього, намагаюсь торкнутися його лівої щоки. Але він відкидає голову назад, проказуючи:

— Дякую за те, що ти хотів торкнутися мене, але ніколи не торкайся прокаженого, не їж і не пий з його котелка.

Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися.

— Де він? — з’явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. — Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру.

Жан Безстрашний підводиться й каже мені:

— Ходи зі мною.

Ми рушаємо всі разом: четверо чи п’ятеро поперед мене, я — поряд із Жаном Безстрашним, решта — позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні — ще п’ять-шість острів’ян.

— Я Туссен Корсіканець, — каже той, що на табуреті. — А ти, певне, Метелик?

— Так.

— На каторзі новини розходяться швидко — так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін?

— Ми кинули його в річку.

— Де саме?

— Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили.

— Його можна дістати?

— Гадаю, можна. Там не глибоко.

— Звідки ти знаєш?

— Ми заходили у воду — довелося нести до човна покаліченого товариша.

— Що з ним?

— Зламав ногу.

— Ти йому допоміг?

— Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги.

— Йому боляче?

— Так.

— Де він?

— У пірозі.

— Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?

— Мені потрібен човен.

— Хочеш, щоб ми дали тобі човен?

— Так, я маю чим заплатити.

— Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси?

— Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни.

— Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща.

— Ні, краще я заплачу.

— Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!

Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:

— Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього.

Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:

— Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?

— А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок.

Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.

— Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.

До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець».

— Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.

Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом’яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже:

— Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п’ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей — три тисячі франків, що лишилися в мене.

— Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо.

Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з’являється Туссен.

— Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами. Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте.

— Туссене, а як кіль? — запитую я.

— Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль. Уночі ми витягли човна на берег. Іди подивись.

Я йду. Це чудовий, ще зовсім новий човен — метрів п'ять завдовжки, дві лавки, в одній — дірка для щогли. Човен такий важкий, що Матюрет і я насилу його перекидаємо. Вітрило й вірьовки теж новісінькі. На бортах — кільця, до яких можна буде прив’язувати вантаж, навіть бочку з водою. Ми беремося до роботи. А ополудні вже пригвинчуємо кіль.

Прокажені обступили нас і мовчки давляться, як іри працюємо. Туссен пояснює нам, як і що ми маємо робити. На Туссеновому обличчі не видно жодної рани, але коли він починає говорити, то помічаєш, що в нього ворушиться тільки лівий бік обличчя. Він зізнається мені, що хворий на суху проказу. Правий бік його постаті і правиця теж паралізовані, він чекає, що невдовзі йому паралізує і ліву ногу. Ліве око в нього непорушне, наче скляне, Туссен ним бачить, але не може ворушити. Я не називаю нічиїх справжніх прізвищ прокажених. Мені не хочеться, щоб колись ті, хто їх любив або знав, дізналися, як жахливо вони живцем розкладалися.

Працюючи, я розмовляю з Туссеном. Більше ніхто не говорить. Тільки одного разу, коли я збирався підняти завіси, що їх вони зірвали з якоїсь шафи в медпункті, аби ними закріпити кіль, один з них сказав:

— Не торкайся їх. Зриваючи ці завіси, я порізав собі руку, на них лишилася кров, хоч я їх і витер.

Один з прокажених налив на завіси рому й запалив його, це він проробив двічі.

— Тепер, — сказав він, — можеш їх брати.

Поки ми працюємо, Туссен звертається до одного з прокажених:

— Ти вже багато разів спускався до моря, тож поясни Метеликові все як слід, бо з них трьох у таку дорогу ще ніхто не вирушав.

І той пояснює:

— Сьогодні ввечері вода почне спадати рано. Годині о шостій. Течія буде така швидка, що за якихось години три віднесе тебе на сто кілометрів, майже до гирла річки. О дев’ятій годині треба буде зупинитися. Прив’яжеш човна до дерева й почекаєш шість годин — поки скінчиться приплив. Але не вирушай о третій ночі, течія буде ще дуже слабка. Випливеш на середину річки о пів на п’яту. До світанку залишиться ще півтори години, за які ти пропливеш п’ятдесят кілометрів. Твоє щастя залежатиме від цих півтори годин. О шостій, коли розвидниться, треба буде вийти в море. Навіть якщо наглядачі тебе помітять, вони не зможуть переслідувати твій човен, бо дістануться до гирла річки саме тоді, коли почнеться приплив. Далі вони не пройдуть, а ти вже будеш у морі. Ти повинен триматися від переслідувачів, якщо вони тебе помітять, на відстані кілометра, і той кілометр — твій порятунок. На цьому човні лише одне вітрило, а що було в тебе на пірозі?

— Вітрило й клівер.

— Цей човен важкий, витримає й два клівери. Як виходитимеш у море, напнеш усі вітрила й плистимеш просто на хвилі — а вони в гирлі завжди високі. Хай твої товариші полягають на дно човна, так він краще стоятиме, а ти міцно тримай стерно. Не прив’язуй до ноги вірьовку, що стягує вітрило, просили її в кільце — там є для неї спеціальне кільце — і намотай собі на руку. Як помітиш, що вітер подужчав і ти ось-ось перекинешся на великій хвилі, попусти вірьовку, тоді сам побачиш — човен стане рівніше. Отож не зупиняйся, відпусти вітрило й пливи далі за допомогою штормового фока й клівера. Аж у відкритому морі помалу згорнеш вітрило, а тоді напнеш знов і попливеш далі. Ти знаєш дорогу?

— Ні. Знаю тільки, що Венесуела й Колумбія на північному заході.

— Воно-то так, але гляди, щоб тебе не викинуло на берег. Нідерландська Гвіана видає втікачів, Британська Гвіана теж. Трінідад не видасть тебе, але примусить за два тижні поплисти далі. Венесуела видає тільки після того, коли примусить тебе попрацювати рік-два на будівництві доріг.

Я уважно вислуховую. Він зазначає, що сам час від часу робить спробу втекти звідси, але оскільки він прокажений, то його щоразу повертають сюди. Він зізнається, що ніколи не діставався далі Британської Гвіани, її столиці Джорджтауна. Проказа в нього помітна тільки на ногах, на яких не залишилося жодного пальця. Він ходить босий. Туссен просить мене повторити всі поради, що він їх дав мені, я роблю'це безпомилково. І одразу ж озивається Жан Безстрашний:

— Скільки часу тобі треба буде пливти у відкритому морі?

— Три дні я плистиму на північний схід. Під тиском течії мене нестиме прямісінько на північ, а на четвертий день я зверну на північний захід, а мене течія нестиме на захід.

— Чудово, — каже прокажений. — Останнього разу я плив на північний схід тільки два дні, тож і опинився в Британській Гвіані. Пропливши три дні на північ, обійдеш із північного боку Трінідад або Барбадос, потім візьмеш курс на Венесуелу й сам не помітиш, як підпливеш до берега Кюрасао чи Колумбії.

Потім Жан Безстрашний звертається до свого товариша:

— Туссене, за скільки ти продаєш свого човна?

— За три тисячі, — відповідає трй. — Дорого?

— Ні, я не сказав би. А ти, Метелику, зможеш заплатити такі гроші?

— Зможу.

— У тебе ще щось залишиться?

— Ні, ми маємо рівно три тисячі, що їх носить у собі мій друг Клузйо.

— Туссене, я продам тобі свій револьвер, — каже Жан Безстрашний. — Я хочу допомогти цим людям. Скільки ти мені даси за нього?

— Тисячу франків, — відповідає Туссен. — Я теж хочу їм допомогти.

— Дякуємо вам за все, — озивається Матюрет, дивлячись на Жана Безстрашного.

— Дякуємо, — докидає Клузйо.

Цієї миті мені стає соромно, що я збрехав, і кажу:

— Ні, я не можу взяти в тебе таких грошей, на якій підставі я їх візьму?

— Підстави є. Три тисячі франків — чималі гроші, однак Туссен візьме з вас лише дві тисячі, продаючи вам цей чудовий човен. Тож чому я не можу бодай трохи вам допомогти?

А далі відбувається щось украй зворушливе: Сова кладе на землю капелюха й прокажені починають кидати в нього банкноти й монети. Прокажені підходять з усіх боків і щось кладуть у капелюх. Мене бере великий сором. Проте не можу зізнатися їм, що в мене є більше грошей! Що робити, Боже мій, я повівся так безчесно перед цими благородними людьми.

— Прошу вас, не робіть такої пожертви!

Тоді озивається зовсім скалічений негр, на руках якого не лишилося жодного пальця:

— Нам гроші ні до чого. Бери їх не соромлячись. Ми на гроші тільки граємо або кохаємося за них з прокаженими жінками, що зрідка приїздять до нас з Альбіни.

Ці слова приносять мені полегкість і не дають зізнатися, що в мене є гроші.

Прокажені зварили нам дві сотні яєць і принесли їх у коробці з червоним хрестом. У цій коробці їм привезли вранці ліки. Нам дали також дві живі черепахи по тридцять кілограмів кожна, тютюнового листя, дві пляшки сірників і тертушки, з п’ятдесят кілограмів рису, два мішки деревного вугілля, примус і сулію бензину. Своїм вчинком ми дуже схвилювали тутешню громаду, і всім острів’янам хотілося допомогти нам. Здавалося, ніби це вони, самі збираються втікати. Нарешті ми потягли волоком човна туди, де причалили на своїй пірозі. Вони порахували гроші, зібрані в капелюсі: вісімсот десять франків. Отже, я повинен заплатити Туссену лише тисячу двісті франків. Клузйо подає мені свою капсулу, і я розкручую її в усіх на очах.

У ній лежать одна банкнота на тисячу франків і чотири — по п’ятсот. Я вручаю Туссенові тисячу п’ятсот франків, і він повертає мені триста, кажучи:

— Візьми револьвер, я його тобі дарую. Ви поставили на карту все, тому не треба, щоб в останню мить через відсутність зброї зазнали невдачі. Сподіваюсь, тобі не доведеться послуговуватись ним.

Сам не знаю, як дякувати, передусім Туссену та й усім іншим. Фельдшер приготував для нас коробку з ватою, спиртом, аспірином, бинтами, йодом, ножицями та лейкопластирем. Один прокажений приносить тонкі, старанно обстругані дощечки й новісінькі бинти в упаковці. Він дає їх мені, аби я замінив Клузйо шини.

Обп’ятій годині пустився дощ.

— Погода вам сприяє, — каже мені Жан Безстрашний. — Ніхто вас не побачить, можете відчалювати зараз же й виграєте півгодини. Підпливете ще ближче до гирла річки, а там о пів на п’яту ранку рушите далі.

— А як я дізнаюся, котра буде година?

— Стеж, коли починатимуться відпливи й припливи.

Спускаємо човен на воду. Це вже не пірога, ні. Хоч ми повантажили всі речі й сіли самі, борти здіймаються над водою сантиметрів на сорок. Щогла, загорнута у вітрило, лежить у човні, ми поставимо її аж у гирлі. Прилаштовуємо стерно із запобіжною штангою, а також набиту ліанами подушку для мене. Для Клузйо, — він не схотів, щоб йому зробили на нозі перев’язку, — ми спорудили халабуду на дні човна. Тепер Клузйо лежить біля моїх ніг — між мною і бочкою з водою. Матюрет сідає на дно, але поперед мене. Тут я відчуваю себе впевнено, не так, як у пірозі.

Я повинен виплисти на середину річки, тримаючись ближче до лівого, голландського, берега.

— Прощавайте, не гайтеся! — каже нам Жан Безстрашний.

— Хай щастить вам! — озивається Туссен і штовхає ногою човен.

— Дякуємо тобі, Туссене, і тобі, Жане! Щиро дякуємо всім вам.

І ми швидко відчалюємо. Нас підхоплює відплив, який почався дві з половиною години тому, і його течія стрімко несе нас униз.

Дощ не вщухає, і за десять метрів перед собою ми нічого не бачимо. Нижче на річці є два острівці, і Матюрет нахилився вперед, пильнуючи, аби наш човен не налетів на їхні кам'яні береги. Швидко темніє. Якийсь час нас стримує велике дерево, що зачепилось гілляками за човен і пливе разом із нами. Та потім дерево, на щастя, відстає від човна, і ми мчимо зі швидкістю щонайменше кілометрів тридцять на годину. Закурюємо, випиваємо рому. Прокажені дали нам шість обплетених соломою бутельків від к’янті[7], повних рому. Дивна річ, ніхто з нас не говорить про рани, які ми побачили на прокажених. Тема розмови в нас одна: їхня доброта, щедрість, порядність, а також те, що нам здорово пощастило, що ми зустрілися з бретонцем у масці, який провів нас до Голубиного острова.

Дощ ллє вже як із відра. Я змок до рубця, але ці вовняні блузи гріють навіть мокрі. Отож нам не холодно. Тільки рука, якою я тримаю стерно, ціпеніє на дощі.

— Оце швидкість! — каже Матюрет. — Кілометрів сорок на годину, а то й більше. Як ви гадаєте, скільки часу ми вже пливемо?

— Зараз я тобі скажу, — озивається Клузйо. — Зачекай трохи… Три години п’ятнадцять хвилин.

— Ти з глузду з’їхав! Як ти дізнався?

— Як тільки ми відчалили, я почав відлічувати по триста секунд і щоразу відривав клаптик картону. В мене набралося тридцять дев’ять клаптиків. Один клаптик — це п’ять хвилин, а разом виходить три години п’ятнадцять хвилин. Якщо я не помилився, то за п’ятнадцять-двадцять хвилин ми перестанемо спускатися вниз і попливемо назад — туди, звідки відпливли.

Я повертаю стерно праворуч, намагаючись перетнути річку навскоси й дійти до берега Нідерландської Гвіани. Та не встигаємо ми дістатися до заростів, як течія зупиняється. Ми вже не пливемо ні вниз, ні вгору. Кидаємо курити, не розмовляємо вголос, тільки перешіптуємося: «Бери весла й греби!» Я теж веслую, притримуючи весло правим боком. Човен тихо причалює до заростей, ми хапаємося за гілки й запливаємо під них. Ось ми й під деревами. Річка сіра, огорнена туманом. Коли б не припливи й відпливи, то важко було б сказати, з якого боку море й де середина річки.

Щасливе відплиття

Приплив триватиме шість годин, а потім нам чекати ще півтори години. Отож я, хоч і дуже збуджений, можу поспати цілих сім годин. Мені треба відпочити, інакше як я триматимусь у морі? Я влягаюся між бочкою і щоглою. Матюрет напинає між лавою та бочкою ковдру, і під цим дахом я засинаю. Ніщо не порушує мого глибокого сну — ні кошмари, ні дощ, ні навіть те, що в боки скрізь муляє. Я сплю доти, аж доки мене будить Матюрет.

— Метелику, мабуть, час рушати. Відплив уже давно почався.

Човен стоїть повернутий у бік моря. Я опускаю у воду руку — течія дуже швидка. Дощ ущух, молодий місяць добре освітлює річку — ми бачимо метрів на сто довкола. По воді пливуть дерева, трава, якісь чорні тіні. Я намагаюсь розгледіти, чи то не річкові або морські судна. Тут, під деревами, безвітряно. А чи є вітер на середині річки? І чи сильний він? Ми вибираємося з-під дерев, але човна від великого кореня ще не відв’язуємо. Поглянувши на обрій, я бачу берег, гирло річки й море. Ми пропливли набагато більше, ніж гадали, і в мене складається враження, ніби до моря залишилося всього кілометрів десять. Ми випиваємо по доброму ковтку рому й радимося, чи варто зараз ставити щоглу. Вирішуємо поставити, і вона надійно сідає в гніздо. Я підіймаю вітрило, не розгортаючи його. Матюрет готовий напнути штормовий фок і клівер, тільки-но я подам йому знак. Щоб розгорнути вітрило, досить буде відпустити вірьовку, яка притримує його довкола щогли, — це я зможу зробити й сам. Матюрет сидить спереду й веслує одним веслом, а я ззаду — другим. Треба якнайшвидше відійти від берега, до якого нас прибиває течія.

— Тримайтеся! Віддаємося на ласку Божу!

— На ласку Божу! — повторює Клузйо.

— Віддаю себе в твої руки, Господи! — озивається Матюрет.

І ми відчалюємо. Веслуємо щосили. І легко відриваємося від берега. Поки пропливли метрів двадцять до середини річки, течія знесла нас униз на цілих сто метрів. І одразу дається взнаки вітер — він штовхає човен на середину річки.

— Матюрете, підніми штормовий фок та клівер і добре закріпи їх!

Вітер напинає штормовий фок і клівер, човен стає дибки, наче кінь, і мчить стрілою. Мабуть, ми вирушили набагато пізніше, ніж мали вирушити, бо над річкою враз стає видно, як удень. За два кілометри праворуч ми добре бачимо французький берег, за кілометр ліворуч — голландський. А попереду виразно піняться верхівки хвиль.

— Господи, ми опізнилися! — каже Клузйо. — Гадаєш, устигнемо вийти в море?

— Не знаю.

— Поглянь, які високі на морі хвилі і які білі в них гребені! Невже починається приплив?

— Не думаю, річка ще тече вниз.

— Ми з неї не виберемось і не встигнемо дістатися до моря, — каже Матюрет.

— Заткни пельку й пильнуй за вірьовками клівера та штормового фока. А ти, Клузйо, теж помовч!

На-пах!.. На-пах!.. Хтось стріляє в нас з карабіна. Другий постріл я виразно почув. То не наглядачі — постріли долинули з боку Нідерландської Гвіани. Я підіймаю вітрило, і воно так напинається, що, здається, ще трохи, і понесе геть мене самого, — адже вірьовка від нього прив’язана до моєї руки. Човен перехиляється більше ніж на сорок п'ять градусів. Я набираю у вітрило якомога більше вітру; зробити це неважко, вітер дуже сильний. На-пах! На-пах, на-пах!! І все стихає. Нас віднесло ближче до французького берега, ніж до голландського, і, певне, тому там перестали стріляти.

Під могутнім натиском вітру човен не пливе, а мчить із запаморочливою швидкістю і через кілька хвилин ледь не налітає на французький берег. Ми виразно бачимо людей, що біжать до річки. Я трохи перехиляюся через борт, щосили тягнучи за вірьовку вітрила. Воно вже просто переді мною, а клівер і штормовий фок самі переходять на другий борт. Човен майже розвертається, я відпускаю вітрило, і ми під поривом вітру виходимо з гирла. Так, виходимо! За десять хвилин перша морська хвиля намагається перегородити нам дорогу, але ми легко її долаємо, і замість бурхливого плескоту, який не стихав на річці, тепер чуємо лише тихеньке похлюпування. Ми пробираємося по цих досить високих хвилях з легкістю хлопчика, що грається в довгої лози. Хлюп-хлюп — і човен то підіймається на хвилях, то опускається, навіть не здригаючись і не погойдуючись. Чути тільки, як борти ляскають по воді, коли човен спускається із хвилі.

— Ура! Ура! Ми в морі! — кричить на повні груди Клузйо.

Нашу перемогу милосердний Господь осяває сліпучим сонцем — починається новий день. Море в незмінному ритмі котить свої хвилі. Що далі ми пливемо, то вони стають вищі й вищі. Вода в морі брудна. Попереду, на півночі, темний обрій згодом синіє. Я не дивлюся на компас: сонце у мене за правим плечем. Ми мчимо за вітром уперед, і човен майже не нахиляється, бо я попустив вітрило. Починаються великі пригоди.

Клузйо намагається підвестися — він хоче все бачити. Матюрет допомагає йому сісти й спертися спиною на бочку. Клузйо скручує цигарку, припалює, дає її мені, і ми всі троє куримо.

— Подай тафію, треба «замочити» наш вихід у море, — каже Клузйо.

Матюрет наливає в три залізних кухлі по доброму ковтку, і ми цокаємося. Матюрет сидить біля мене, і ми перезираємось. Обличчя Клузйо й Матюрета сяють від щастя; моє, певне, теж.

— Капітане, скажіть, будь ласка, куди ви хочете дістатися? питає мене Клузйо.

— До Колумбії, як на те буде ласка Божа.

— Божа ласка неодмінно буде! — відповідає Клузйо.

Сонце швидко підіймається вгору, а нам не слід дуже пектися на ньому. З лікарняних халатів ми робимо собі арабські бурнуси. Намочені, вони зберігають прохолоду на голові й оберігають нас від сонячного удару. Море довкола нас опалово-голубе, хвилі заввишки з три метри й вельми довгі, що допомагає нам плисти з усім комфортом. Вітер досить сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, що дедалі стирається на обрії. Що більше ми віддаляємося від цього зеленого масиву, то дужче він розкриває таємниці своїх глибин. Коли я дивлюся назад, хвиля, яку наш човен невдало здолав, примушує мене зосередитись і нагадує мені про мою відповідальність за життя товаришів і за своє власне.

— Зараз я зварю рис, — озивається Матюрет.

— Я триматиму примус, — каже Клузйо, — а ти — каструлю.

Сулію з бензином ми закріпили спереду, відгородивши від вогню. Рис із салом приємно пахне. Ми перемішуємо його з двома бляшанками сардин і їмо ще гарячим. Потім п’ємо смачну каву.

— Вип’єш ковток рому?

Я відмовляюсь, надто вже спекотно. До речі, я не такий уже й п’яниця. Клузйо знов скручує мені цигарку й прикурює її. Перший обід на човні минув добре. Коли судити по сонцю, то вже десята година. Ми пливемо морем усього годин п’ять, але під нами вже досить глибоко. Хвилі тепер невисокі й не дуже хлюпають за бортом. День стоїть чудовий. Я переконуюся, що вдень компас нам зовсім не потрібен. Час від часу звіряю розташування сонця на небі із стрілкою компаса й орієнтуюся переважно за сонцем. Робити це дуже легко. Тільки сонячний блиск на воді втомлює очі. Шкода, що я не здогадувався роздобути собі темні окуляри.

— Яке щастя, що я зустрів тебе в лікарні! — раптом каже Клузйо.

— Пощастило не тільки тобі, а й мені, що ти прийшов до лікарні.

Я думаю про Дега й Фернандеса. Якби вони згодилися, то сьогодні були б з нами.

— В цьому нема певності, — каже Клузйо. — Ти, мабуть, ніяк не зміг би сам у визначений час заманити до палати тюремника.

— Еге ж, Матюрет став нам у великій пригоді, і я радий, що взяв його з собою, він вірна людина, відважний і спритний хлопець.

— Дякую, — каже Матюрет, — дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви повірили мені. Я постараюсь виправдати ваше довір’я.

— А як іще мені хотілося б, аби тут були Франсуа Сьєрра й Галгані, — кажу я.

— Обставини так склалися, Метелику, що взяти їх з собою було неможливо. Звісно, якби Жезюс виявився порядною людиною й забезпечив нас добрим човном, то ми могли б зачекати на них у сховку, а Жезюс допоміг би їм утекти й привів би їх до нас. Зрештою, вони знають тебе й добре розуміють: коли ти не послав когось по них, то це тому, що зробити це було неможливо.

— До речі, Матюрете, яким чином ти опинився в тій палаті з посиленим наглядом?

— Я не знав, що я засланець. Я пішов до лікаря, бо в мене боліло горло, й до того ж хотілося пройтись; а лікар, побачивши мене, сказав: «Бачу з твоєї карточки, що тебе засилають на острови. За віщо?»— «Я й сам не знаю, лікарю. А що воно таке «засилають»?» — «Гаразд. Я кладу тебе до лікарні». Ось так я й опинився в тій палаті.

— Йому забаглося зробити тобі послугу, — каже Клузйо.

Йди знай, чому він це зробив. Мабуть, тепер він думає: «Мій підопічний з гарною пикою хлопчика з церковного хору не такий уже й дурненький, якщо накивав п’ятами».

Ми ще довго теревенимо. Зрештою я кажу:

— Хтозна, чи ми зустрінемо Жюло Молотобійця. Мабуть, він уже далеко зайшов, принаймні якщо не причаївся десь у джунглях.

— Я, вирушаючи, — каже Клузйо, — залишив цидулку під подушкою: «Пішов, не зоставивши адреси».

І ми всі зареготали.

П'ять днів ми пливемо без пригод. Удень за компас мені править сонце, що котиться по небу із сходу на захід. А вночі я користуюсь компасом. Уранці шостого дня нас вітає яскраве сонце. Море раптом заспокоюється, неподалік в] д нас у воді кружляє рибина. Я знемагаю від утоми. Цієї ночі Матюрет витирав мені мокрою ганчіркою обличчя, проте все ж таки я заснув. Тоді Клузйо припік мене цигаркою. І ось тепер, коли настала глибока тиша, я вирішую поспати. Ми згортаємо вітрило та клівер і лишаємо тільки штормовий фок. Сховавшись на дні човна від сонця, я сплю без задніх ніг. Потім Матюрет розбуркує мене й каже:

— Вже полудень або й перша година. Я буджу тебе, бо потягло холодом, а на обрії — там, звідки віє вітер, — стає темно.

Я підводжуся й сідаю на своє місце. Ми підіймаємо клівер, і човен лине спокійним морем. Позад мене, на сході, западає темрява, а вітер усе свіжішає й свіжішає. Човен досить швидко пливе тільки під клівером та штормовим фоком. Я міцно зв’язую вітрило, згорнуте довкола щогли.

— Тримайтеся, хлопці! Буде шторм.

Падають перші великі краплі. Темрява насувається надзвичайно швидко, і не минає й чверть години, як вона майже наздоганяє човен. Налітає шалений вітер. Зненацька, наче за помахом чарівної палички, здіймаються пінисті гребені, зникає сонце, дощ ллє мов із відра, довкола нічогісінько не видно, а хвилі, б’ючись об борт, сиплють мені в обличчя снопи бризок. Це — шторм, перший шторм у моєму житті з усіма фанфарами розбурханої природи'— громом, блискавками, дощем, хвилями, завиванням вітру над нами й довкола нас.

Човен, ніби соломина, злітає на височенні хвилі й падає в такі глибочезні провалля, що, здається, уже й не вибереться з них. І все ж, незважаючи на ці карколомні пірнання, він знову злітає на гребені. Я тримаю стерно обіруч. Непогано було б, думаю собі, бодай трохи поборотися з отією високою хвилею, яка котиться нам назустріч, і повертаю човна так, щоб розітнути її носом. Але роблю це надто швидко й зачерпую бортом чимало води. Речі на дні підпливають — у човні по коліна води. Спересердя я мимоволі повертаю човна боком до хвилі. Цей маневр виявляється дуже небезпечним — човен так нахиляється, що мало не перекидається, і сам виливає майже всю воду.

— Браво! — кричить Клузйо. — Ти, Метелику, своє діло знаєш! Ураз спорожнив човна.

— Сам бачу! — відповідаю я.

Якби ж він знав, що через мою недосвідченість ми щойно мало не пішли на дно! Я вирішую більше не боротися з хвилями, не стежу за курсом, а тільки намагаюся тримати човна якомога рівніше. Здіймаюсь на три чверті хвилі, а далі вільно опускаюсь униз разом з хвилею й знову злітаю вгору з іншою хвилею. Дуже швидко пересвідчуюсь, що зробив дуже важливе відкриття й таким чином на дев’яносто відсотків убезпечив човен від небезпеки. Дощ ущухає, а вітер і далі не стихає, але тепер я можу бачити далеко вперед і назад. Ззаду небо прояснилося, а спереду воно чорне, ми перебуваємо посередині між цими двома крайнощами.

Годині о п’ятій шторм улягається. Знову гріє сонце й віє легенький вітер, а хвмлі вже не такі високі. Ми задоволені й пливемо далі. Матюрет і Клузйо вичерпали каструлями з човна решту води. Дістаємо ковдри й чіпляємо їх на щоглу: на вітрі вони швидко висохнуть. З рису, борошна та олії варимо обід, а тоді випиваємо по два кухлі кави й доброму ковтку рому. Сонце хилиться до обрію, осяваючи всіма барвами голубе небо. Перед нами незабутня картина: багряний обрій, а сонце, опускаючись у море, кидає на білі хмари, що горнуться до хвиль, довгі омахи. Ці омахи посередині сині, далі зелені, а верхівки в них червоні, рожеві або жовті.

До мене прийшов неабиякий спокій, а з ним і відчуття того, що я можу вірити в себе. Я добре вийшов з нелегкого становища, цей короткий шторм став для мене вельми корисним. Я сам дізнався, як у таких випадках треба маневрувати. Отже, я цілком спокійно тепер можу чекати ночі.

— Клузйо, ти бачив, як я вилив воду з човна?

— Друже мій, якби ти цього не зробив, то ще одна хвиля, яка б накрила нас, — і ми на дні. Ти справжній герой!

— Ти навчився цього на флоті? — питає Матюрет.

— Еге ж, бачиш, як корисно послужити у військово-морському флоті!

Шторм, видно, довго кидав нас по морю. Куди занесли наш човен за чотири години ці хвилі? Я беру курс на північний захід, щоб надолужити згаяне. Тільки-но сонце зникає в морі, посилаючи в небо фейєрверк іскор, тепер уже лілових, одразу ж настає ніч.

Ще шість днів ми пливемо без пригод, коли не рахувати невеликих штормів та дощів, які жодного разу не тривали більш як три години. Ранок, десята година. Вітер ані шелесне, стоїть повна тиша. Я сплю години чотири. Коли прокидаюсь, у мене горять губи. Вони пооблуплювалися, ніс також. На руці шкіра облізла живцем. У Матюрета й Клузйо те саме. Ми двічі на день змащуємо олією обличчя і руки, але це не допомагає: тропічне сонце швидко висушує олію.

Судячи з того, як високо підбилося сонце, вже, мабуть, десь близько третьої. Я їм, а потім, оскільки вітру немає, ми робимо з вітрила затінок для себе. До човна, — з того боку, де Матюрет помив посуд, — підпливає риба. Я беру тесак і кажу Матюретові кинути у воду кілька зернин рису, який, до речі, починає скисати, щойно його намочиш. Риба збирається там, де падає рис, і я, підстерігши, коли одна рибина майже вистромляє з води голову, щосили б’ю її тесаком. Рибина перекидається догори черевом. Важить вона кілограмів з десять. Ми чистимо її і, посоливши, варимо. А ввечері їмо з маніоковою кашею.

Уже минуло десять днів, відколи ми вийшли в море. За цей час ми тільки один раз бачили корабель, і то далеко на обріь Я вже починаю питати себе, куди це, до біса, ми запливли. Ми, звісно, у відкритому морі, але чи далеко до Трінідаду або інших англійських островів? Про вовка, як кажуть, помовка… І справді, просто перед нами в морі з’являється, росте й наближається до нас чорна цятка. Що це — корабель, морський баркас? Ні, в наш бік цятка не пливе. Це-корабель, тепер його добре видно, він іде впоперек нашого курсу. Оскільки вітру немає і наше вітрило не напнуте, на кораблі нас, звісно, не помічають. Та раптом лунає гудок, корабель змінює курс і пливе просто в наш бік!

— Хоч би він не дуже близько підплив до нас, — каже Клузйо.

— Море спокійне, нам ніщо не загрожує.

Виявляється, це танкер. Коли він підпливає ближче, ми бачимо на палубі людей. Їх, звичайно, зацікавило, що роблять у відкритому морі оці мандрівники в своїй горіховій шкаралупці. Судно повільно наближається, ми вже бачимо на борту офіцерів, матросів і кухаря, потім на палубу виходять жінки у строкатих сукнях і чоловіки в різнобарвних сорочках. Ми здогадуємося — то пасажири. Але пасажири на танкері — це, здається мені, дивина. Коли танкер опиняється зовсім поруч, капітан запитує нас по-англійському:

— Where are you coming from?

— French Guyane[8].

— Ви говорите по-французькому? — озивається одна з жінок.

— Так, пані.

— Що ви робите у відкритому морі?

— Пливемо світ за очі.

Жінка перемовляється з капітаном, потім каже нам:

— Капітан запрошує вас на борт, він візьме й вашого човна.

— Скажіть йому, що ми дякуємо, але нам добре і в нашому човні.

— Чому ви відмовляєтесь від допомоги?

— Бо ми втікачі і нам з вами не по дорозі.

— Куди ж ви пливете?

— На Мартініку або ще далі. Де ми зараз?

— У відкритому океані.

— Який треба взяти курс, щоб потрапити на Антільські острови?

— Ви вмієте читати англійську морську карту?

— Вміємо.

І ось нам спускають на мотузці англійську карту, кілька блоків сигарет, хліб, Засмажений свинячий окіст, ще якийсь харч.

— Погляньте на карту.

Я дивлюсь на неї й кажу:

— Щоб потрапити на Антільські острови, які належать Англії, я повинен іти на захід з нахилом один румб на південь.

— Так.

— Скільки приблизно туди миль?

— Через два дні будете на місці, — відповідає капітан.

— До побачення, дякуємо за допомогу!

— Капітан корабля захоплений вашою хоробрістю і вітає вас!

— Дякуємо, прощавайте!

І танкер поволі відходить, трохи не зачепивши нас. Я відпливаю від нього, щоб не попасти у водоверть від гвинта, і саме цієї миті один матрос кидає мені в човен безкозирку. У цій безкозирці із золотою нашивкою та якірцем я без особливих пригод і дістаюся через два дні до Трінідаду.

Трінідад

Ще задовго до того, як на обрії з’явилася земля, ми побачили птахів. Вони закружляли над нами о пів на восьму ранку.

— Друзі, попереду земля! Перша, найважча частина нашої втечі успішно закінчилась! Хай живе свобода!

Всі ми на радощах щось вигукуємо, кричимо, наче діти. Попечені обличчя ми позмащували собі какаовим маслом, яке нам спустили з англійського корабля. О дев’ятій годині бачимо землю. Свіжий, але не сильний вітер несе нас ледь збуреним морем. Та тільки о четвертій пополудні ми розрізняємо деталі видовженого острова, гуртики білих будиночків, над якими здіймаються кокосові пальми. Власне, ще важко збагнути, острів це чи півострів, а тим більше — чи в тих будиночках хтось живе. Ми пливемо ще з годину і нарешті бачимо людей — вони виходять на берег, до якого ми наближаємось. Хвилин за двадцять там збирається чимала юрма. Зустрічати нас вийшло, мабуть, усе те невеличке селище. Згодом ми дізнаємося, що воно називається Сан-Фернандо.

За триста метрів від берега я кидаю якір, і він одразу чіпляється за дно. Я роблю так ось чому: по-перше, ще хтозна, як поводитимуться ці люди, а по-друге, якщо океанське дно вкрите кораловими рифами, то можна продірявити човен. Ми згортаємо вітрило й чекаємо. До нас підпливає невеликий човен. Веслують двоє негрів, а спереду сидить білий у шоломі англійських колоніальних військ.

— Ласкаво просимо на Трінідад! — каже чистою французькою мовою білий. Негри шкірять зуби.

— Дякуємо, пане, за добрі слова. Скажіть, дно біля берега коралове чи піщане?

— Піщане, можете спокійно плисти до самого берега.

Ми вибираємо якір, і хвилі повільно несуть нас до берега. Тільки-но причалюємо, як із десятеро людей заходять у воду й витягують човен на суходіл. Усі мовчки дивляться на нас, негритянки й індійки звабливо всміхаються. Ці люди запрошують нас до себе, пояснює мені по-французькому білий. Матюрет загрібає пригорщу піску й цілує його. Я розповідаю білому про Клузйо, і той розпоряджається віднести хворого до будиночка, що стоїть на самому березі. Білий каже, що ми можемо залишити речі в човні до завтра, ніхто нічого не візьме. Усі називають мене капітаном, я сміюся з цього. Вони кажуть мені: «Good capitain, long rid small boat!» («Добрий капітан, він пройшов чималу відстань на невеликому човні!»)

Вечоріє. Я прошу, щоб наш човен відтягли ще далі на берег і прив’язали до іншого, більшого, човна, що стоїть на суходолі. Потім ми йдемо з англійцем до нього додому. Його будинок — звичайне бунгало, які можна побачити скрізь на англійській землі: кілька дерев’яних східців, двері, над якими бляшаний дашок. Я заходжу після англійця, Матюрет іде за мною. Зайшовши, бачу Клузйо, який сидить у кріслі, поклавши скалічену ногу на стільця, так ніби хизуючись нею; його обступили жінка й дівчина.

— Це моя дружина й дочка, — каже він. — А син навчається в Англії.

— Ласкаво просимо до нашого дому, — озивається жінка по-французькому.

— Сідайте, — запрошує дівчина, поставивши нам лозові крісла.

— Дякуємо, пані, не варто так клопотатися.

— Чому ж? Ми знаємо, звідки ви пливете, будьте спокійні. Ще раз кажу вам: ласкаво просимо!

Чоловік цей адвокат, звуть його містер Бауен. Він має контору в Порт-оф-Спейні —столиці Трінідаду, що за сорок кілометрів звідси. Нам приносять чай з молоком, грінки, масло, варення. Це наш перший вечір серед вільних людей, і я не забуду його довіку. Ці люди жодним словом не запитують про наше минуле, взагалі не ставлять нескромних запитань, їх лише цікавить, скільки днів ми провели в морі й як пройшла подорож; чи Клузйо дуже болить нога й чи не бажаємо ми, щоб вони попередили поліцію, а може, зачекати ще день, перш ніж її попередити; чи є в нас батьки, дружини й діти. Якщо ми бажаємо написати їм, то вони ладні віднести наші листи на пошту. Що й казЗти: незвичайна гостинність; як і люди на березі, ця родина виявляє виняткову увагу до трьох утікачів.

Містер Бауен телефонує лікареві, і той радить завтра пополудні привезти до нього пораненого — він просвітить рентгеном йому ногу і скаже, що робити далі. Потім містер Бауен телефонує комендантові Армії спасіння[9]; той обіцяє приготувати для нас номер у підпорядкованому йому готелі, тож ми можемо приїздити коли схочемо. Водночас він радить берегти наш човен, бо нам доведеться плисти далі. Містер Бауен запитує, хто ми — каторжани чи засланці, і ми відповідаємо, що каторжани. Це адвокатові, здається, подобається.

— Чи не бажаєте скупатися й поголитись? — запитує мене дівчина. — Не відмовляйтеся, це не завдає нам ніякого клопоту. У ванній ви знайдете все, що, сподіваюсь, підійде для вас.

Я йду до ванної, купаюсь, голюся й виходжу зачесаний, у сірих штанях, білих сорочці й шкарпетках та тенісних тапках.

У двері стукає індієць, він вносить згорток, дає його Матюретові й каже: лікар помітив, що я приблизно такого самого зросту, як адвокат, і легко зможу підібрати в адвоката для себе одяг, а от низький Матюрет нічого тут собі не підбере, бо в цій сім’ї нема таких низьких на зріст. Індієць вклоняється, як вклоняються мусульмани, й іде від нас. Що сказати про цю доброту? Моє серце переповнює почуття вдячності. Клузйо першим ліг спати, а ми п’ятеро обмінюємося різними думками. Найбільше цікавить цих чарівних жінок те, як ми збираємось повернутись до нормального життя. Вони й словом не запитують про наше минуле, ведуть мову тільки про теперішнє й майбутнє. Містер Бауен висловлює жаль, що Трінідад не дозволяє втікачам поселятися на острові. Він уже не раз, пояснює містер Бауен, клопотався про інших втікачів, але жодного разу не домігся дозволу.

Дівчина, як і її батько, розмовляє чистою французькою мовою, без акценту, без жодних похибок у вимові. Вона білява, обличчя в неї у ластовинні, їй років сімнадцять— двадцять, я не наважився спитати в неї про її вік.

— Ви ще молодий, у вас попереду ціле життя, — каже вона, — я не знаю, чому вас засудили, й не хочу знати, але те, що ви відважилися вирушити в океан на такому малому човні й здійснили таку довгу й небезпечну подорож, свідчить, що ви ладні за будь-яку ціну досягти волі, і це заслуговує похвали.

Ми спимо до восьмої ранку. Коли встаємо, на стіл уже накрито. Жінки спокійно кажуть нам, що містер Бауен поїхав до Порт-оф-Спейна й повернеться аж пополудні. Тоді, мовляв, буде видно, що нам робити далі.

Цей чоловік, що привів у свій дім каторжан-утікачів, дає нам неабиякий урок. Він ніби хоче нам сказати: «Ви звичайні люди. Самі поміркуйте: ми знайомі дванадцять годин, а я цілком довіряю вам, лишаю вас у своєму домі з дружиною та дочкою». Ми дуже зворушені цією приязню і почуваємось так, наче адвокат нам сказав: «Я поговорив з вами й побачив, що ви чудові хлопці, гідні моєї довіри, і я певен: ви не здатні на лихі вчинки, тому лишаю вас у своїй оселі, як давніх друзів».

Я не дуже освічений і не вмію гарно, натхненно й проникливо описати тобі, читачу, — якщо ця книжка колись знайде читача, — про те, як ми знову ставали людьми, поверталися до колишнього життя. Це невидиме освячення, духовне очищення, коли твою душу мовби витягають із багнюки, швидко зробило з мене зовсім іншу людину, з мене, каторжанина, якому навіть на волі ввижається брязкіт ланцюгів і щохвилини здається, ніби за ним хтось стежить. І ось усе, чого я набачився, зазнав і натерпівся, усе, що вбило в мені людину, враз, наче за помахом чарівної палички, зникло. Дякую вам, містере Бауен, адвокате її величності королеви, дякую за те, що ви за такий короткий час зробили з мене іншу людину!

У білявої дівчини, що піклується про нас, очі голубі, як море. Ми сидимо з нею під кокосовою пальмою в садку її батька. Рослини, що зацвіли червоним, жовтим і ліловим цвітом, надають цьому садкові того поетичного колориту, який саме потрібен у цю мить.

— Пане Анрі (вона називає мене «паном». Уже відколи мене так не називали!), вчора тато сказав, що англійські власті, на жаль, не дозволяють вам тут довго залишатися. Вони дають вам тільки два тижні на відпочинок, а тоді ви повинні знову вирушити в океан. Удосвіта я ходила подивитися на ваш човен, він надто легкий і малий для такої тривалої подорожі, яка вас чекає. Я хочу сподіватися, що ви дістанетесь до якогось гостиннішого народу, ніж наш. Усім англійським островам наказано діяти однаково в таких випадках. Прошу вас, якщо в океані вам буде дуже важко, не нарікайте на людей із цих островів. Вони не винні, так розпорядилися ті, що в Англії і не знають вас. Ось татова адреса: сто один, Кінг-стріт, Порт-оф-Спейн, Трінідад. Прошу вас, напишіть нам кілька слів, щоб ми знали, як складеться ваша доля.

Я дуже зворушений і не знаю, що відповісти. До нас підходить пані Бауен. Це вродлива русява і кароока жінка років сорока. Вона в простенькій білій сукні, підперезана білою шворочкою, у світло-зелених пантофлях.

— Пане, мій чоловік повернеться аж о п’ятій годині. Йому дозволили відвезти вас до столиці своєю машиною і без охорони. Він хоче також поклопотатися, щоб вам не довелося ночувати першу ніч у поліції. Ваш поранений товариш поїде відразу до лікарні нашого приятеля, а ви двоє — до готелю Армії спасіння.

У садку з’являється Матюрет — він навідувався до човна, де, як мені сказали, вже зібралися роззяви. Все в човні на місці. Озираючи човен, допитливі побачили під стерном інкрустовану кулю, хтось із них попросив у нього дозволу зірвати її як сувенір. Матюрет відповів йому: «Капітан, капітан». Індієць зрозумів: дозволу треба питати в капітана.

— Чому ви не випускаєте на волю черепах? — цікавиться він.

— Ви маєте черепах? — питає дівчина. — Ходімо подивимося!

Ми йдемо до човна. По дорозі чарівна маленька індійка бере мене за руку. «Добрий день», — кажуть ці такі строкаті люди. Я виймаю з човна двох черепах.

— Що будемо робити з ними? Викинемо в море? А може, якщо ви цього бажаєте, пустимо їх у ваш садок?

— Справді, в нашому басейні морська вода. Пустимо їх у цей басейн, таким чином я матиму сувенір від вас. Ось так.

Я роздаю людям, котрі оточили нас, усе, що маємо в човні, за винятком компаса, тютюну, барильця, ножа, мачете, сокири, покривал та револьвера, який сховав під одне з покривал, — ніхто його не побачив.

О п’ятій приїздить містер Бауен.

— Панове, все залагоджено. Я сам повезу вас до столиці. Спершу покладемо в лікарню пораненого, а тоді поїдемо до готелю.

Ми садовимо Клузйо на заднє сидіння. Я саме дякую дівчині за гостинність, коли до нас підходить з валізою в руці її мати.

— Тут дещо з одягу мого чоловіка, візьміть. Ми даємо вам це від щирого серця.

Що відповісти на таку людську доброту?

— Дякуємо, щиро дякуємо!

І ми сідаємо в автомобіль, у якому кермо не ліворуч, а праворуч.

О шостій прибуваємо до лікарні. Вона називається Сен-Джордж. Санітари несуть Клузйо на ношах до палати, де на ліжку сидить індієць. Приходить лікар, тисне руку містерові Бауену, потім усім нам. По-французькому він не говорить. Нам перекладають його слова про те, що Клузйо добре лікуватимуть і що ми зможемо будь-коли його провідувати. В автомобілі містера Бауена ми їдемо через усе місто. Воно зачаровує нас сяйвом фар безлічі машин та велосипедів. Тротуарами цього міста, збудованого переважно з дерева, ходять поруч білі, негри, жовтошкірі, індійці, китайці. Нарешті приїздимо до готелю Армії спасіння, перший поверх якого цегляний, а решта все дерев’яне. Готель стоїть на залитій сонцем площі, в кінці якої видно вивіску: «Рибний базар». Нас зустрічає комендант Армії спасіння разом з усім своїм штатом, який складається з жінок'і чоловіків. Він трохи говорить по-французькому, а дехто з його людей звертається до нас по-англійському, і хоч ми нічого не розуміємо, але здогадуємося, що вони кажуть щось дуже приємне, бо з їхніх облич не сходить усмішка, а очі в них привітні-привітні.

Нає ведуть на третій поверх до номера з трьома ліжками— третє займе Клузйо, коли повернеться з лікарні. У номері є ванна кімната, де для нас наготовлено мило й рушники. Показавши нам усе це, комендант каже:

— Якщо хочете їсти, то запам’ятайте: вечеряємо ми всі разом о сьомій годині, тобто за півгодини.

— Ні, дякуємо, ми не голодні.

— А як хочете прогулятися до міста, то ось вам два антільські долари на каву, чай або морозиво. Тільки не заблукайте! Коли шукатимете дорогу назад, то питайте: «Salvation Army, please?»[10]

Через дві хвилини ми вже на вулиці, йдемо по хіднику, штовхаємося поміж людей, ніхто на нас не дивиться, навіть не звертає уваги, ми вільно дихаємо, втішаючись своїми першими кроками в цьому місті. Ця велика довіра до нас, внаслідок якої нас вільно відпустили в таке велике місто, додає нам сили й віри в самих себе, а також допомагає усвідомити, що ми ніяк не повинні зрадити цю довіру. Ми з Матюретом повільно йдемо посеред натовпу. Нам доводиться розштовхувати людей ліктями, нас теж відштовхують, ми зливаємося з юрбою воєдино. Заходимо до бару й замовляємо пива. Це дуже просто зробити: «Two beers, please», еге ж, це так природно. Одначе, попри все, нам стає ніяково, коли одна кулі з мушлею в ніздрі, обслуживши нас, каже:

— Half a dollar, sir.[11]

Її білозуба усмішка, великі темно-лілові очі з ледь помітними зморшками в кутиках, смолянисто-чорне волосся, що спадає їй на плечі, напіввідкритий корсаж, з якого визирають її такі гарні перса, — все це, таке природне для всіх, нам видається фантастично феєричним. Ой, Метелику, це неправда, це не може бути правдою, що так швидко ти, живий мрець, довічний каторжанин, стаєш вільною людиною!

Матюрет розраховується, в нього лишається тільки півдолара. Пиво дуже свіже, й він каже мені:

— Вип'ємо ще?

Мені здається, що цього не слід робити.

— Ну що ти, Матюрете, ти лише якусь годину на справжній волі й уже хочеш напитися.

— О Метелику, прошу тебе, не перебільшуй! Між випитими двома кухлями пива й тим, щоб напитися, є велика різниця.

— Може, ти маєш рацію, але я вважаю, що куди пристойніше буде не накидатися на утіхи, які нам пропонує нагода. Гадаю, треба їх куштувати по краплі, а не жлуктити кухлями. Передусім ці гроші не наші.

— Так, правда, ти маєш слушність. Вчитимемося куштувати волю піпетками, так буде достойніше.

Ми спускаємося до міста широкою Уотерз-стріт — головним бульваром, що перетинає столицю з краю в край. Самі не помічаємо того, як нас зачаровують трамваї, запряжені у візочки віслюки, автомобілі, рекламні вогні кінотеатрів і пивничок, очі молодих негритянок та індійок, що з усмішками дивляться на нас. Несамохіть ми опиняємося в порту. Перед нами виростають осяяні світлом кораблі — туристські з чарівними назвами «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон» і «Квебек», вантажні «Гамбург», «Амстердам», «Лондон». А з другого боку вздовж причалу тягнуться, горнучись один до одного, бари, кабаре, ресторани. В них повно чоловіків і жінок, вони п’ють, співають, голосно про щось сперечаються. Я теж вливаюся в цю юрбу, може, трохи грубувату, зате сповнену життя. Виставлені у вітрині на терасі якогось бару устриці, морські їжаки, раки, мідії та всілякі тропічні плоди не лишають байдужими нікого з перехожих. Людей ваблять до себе накриті скатертинами в біло-червону клітку столи, більшість з яких уже зайняті. Та ще дужче принаджують дівчата з брунатною шкірою і тонкими рисами — зовсім не схожі на негрів мулатки, в корсажах усіх кольорів і з глибокими викотами. Я підходжу до однієї з них, питаю:

— French money good?… — І показую їй тисячофранкову банкноту.

— Yes. I change for you.

— Ок[12].

Вона бере банкноту й зникає в заповненій людьми залі. Потім повертається й каже:

— Come here[13]. — Тоді веде мене до каси, де сидить китаєць.

— Ви француз?

— Так.

— Хочете поміняти тисячу франків?

— Так.

— Усі на антільські долари?

— Так.

— Ваш паспорт.

— У мене його нема.

— Матроське посвідчення.

— Теж нема.

— Іммігрантські папери.

— І їх нема.

— Гаразд.

Китаєць шепоче кілька слів дівчині, та дивиться в залу, підходить до якогось чолов’яги, — він схожий на моряка, в безкозирці з золотою нашивкою та якірцем, — і веде його до каси. Китаєць каже йому:

— Дай своє посвідчення.

— Ось воно.

І китаєць заповнює картку на обмін тисячі франків на чуже прізвище. Потім дає морякові підписати, а дівчина бере його під руку й веде назад до зали. Чолов’яга, звісно, не здогадується, що тут діється, а я отримую двісті п’ятдесят антільських доларів, п’ятдесят з яких купюрами по одному й по два долари. Один долар я даю дівчині, виходжу на терасу, сідаю за стіл і ласую разом з товаришем морськими дарами, запиваючи їх чудовим сухим білим вином.

Зошит четвертий ПЕРША ВТЕЧА (продовження)

Трінідад

Я пригадую ту нашу першу ніч на волі в англійському місті. так, наче це було вчора. Ми ходимо сп’янілі від світла й людського тепла, скрізь відчуваючи щиросердість щасливого люду, радість якого хлюпає через вінця. Бар, повний моряків та тропічних дівчат, які чекають на них, аби їх обскубти. Але в цих дівчатах нема нічого бридкого, нічого подібного до жінок з паризького, гаврського або марсельського «дна». Вони зовсім інші. Тут не видно надмірно розфарбованих облич, осяяних сповненими підступності очима; це дівчата з різним кольором шкіри — від китаянок до африканських негритянок, зі шкірою шоколадного кольору, індійок чи явайок, чиї батьки разом працювали на плантаціях какао та цукрової тростини, чи кулі — дітей від спільного шлюбу китайців та індійців — з мушлею в ніздрі, чи ллапанок з профілем римлянок, з бронзовими обличчями, осяяних великими чорними блискучими очима з довгими віями, — вони повиставляли оголені груди, мовби промовляючи: «Дивись на мої перса, вони прекрасні»; всі ці дівчата з різнобарвними квітками у волоссі мовби запрошують до кохання, і нічого брудного, комерційного в цьому не спостерігається; вони не справляють враження, що кохання — їхня робота, вони по-справжньому розважаються, і відчуваєш, що гроші в їхньому житті — не головне.

Мов два хрущі, що б’ються у скло лампи, ми блукаємо з Матюретом по місту, зазираючи з бару до бару. І тільки коли виходимо на невелику освітлену площу, я бачу на дзвіниці, котра година, й починаю тремтіти. Друга година. Друга година ночі! Нам треба негайно повертатися до готелю. В нинішньому нашому становищі ми дозволили собі зайве. Ото добра думка складеться про нас у коменданта Армії спасіння! Ми квапимося. Я зупиняю таксі, і за два долари доїжджаємо до готелю. Коли ми, засоромлені, вбігаємо в хол, нас чемно зустрічає представниця Армії спасіння, молода білявка років двадцяти п’яти — тридцяти… Вона не дивується й не гнівається, що ми повернулись так пізно. Жінка каже кілька слів по-англійському, і ми сприймаємо це як вияв зичливості й привітності. Потім вона дає нам ключ від номера й бажає на добраніч. Ми лягаємо спати. У валізі я знайшов собі піжаму. Гасячи біля себе світло, Матюрет каже мені:

— А все ж таки слід було б подякувати Господу Богу за те, що за такий короткий час він стільки всього нам дав! Як ти гадаєш, Метелику?

— Подякуй і за мене. — І я гашу своє світло.

Це воскресіння, це повернення з домовини, з кладовища, де нас поховано було живцем, хвилюючі події минулої ночі, яка повернула нас до життя, так зворушили мене, що я не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима пропливають картини, зливаються, знову постають дуже виразно, але не в хронологічній послідовності, а хаотично: то суд, то Консьєржері, потім прокажені, а тоді Сен— Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Жезюс, шторм…

Здається, ніби все, що я пережив за рік, поспішає зринути водночас у моїх спогадах і закружляти у фантасмагоричному танці. Марно я стараюсь прогнати ці образи, нічого з цього не виходить. І найдивніше те, що коли в моїй уяві зринають ці образи, мені вчуваються кувікання вепрів, крик птахів гоко, завивання вітру, хлюпання хвиль, з чим зливається музика однострунних скрипок, на яких грали індійці в різних барах, де ми побували.

Нарешті, коли надворі вже розвидняється, я засинаю. Годині о десятій хтось стукає у двері. Входить, усміхаючись, містер Бауен.

— Добридень, друзі мої! Ще спите? Ви пізно повернулися? Добре погуляли?

— Добрий день! Так, повернулися ми пізнувато, ви вже вибачайте.

— Та що ви! Тут немає нічого дивного — після всього того, що ви пережили. Вам захотілося скористатись зі своєї першої ночі на волі. Я прийшов, щоб провести вас до поліції. Треба офіційно заявити, що ви нелегально проникли до нашої країни. Після цієї формальності провідаємо вашого друга. Сьогодні вранці йому зробили рентген. Результат буде відомий трохи пізніше.

Ми швидко вмиваємось і сходимо вниз до вестибюля, де разом з комендантом нас чекає містер Бауен.

— Добрий день, друзі мої, — вітається комендант ламаною французькою мовою.

— Добрий день усім! Як вам у нас? — питає жінка у формі Армії спасіння. — Вам сподобався Порт-оф-Спейн?

— О, звичайно, пані! Ми з приємністю погуляли по місту!

Випиваємо по чашці кави й рушаємо до поліції, йдемо пішки — туди якихось метрів двісті. Полісмени при вході вітаються і дивляться на нас досить байдужо. Поминувши двох вартових з темною, як ебенове дерево, шкірою і в мундирах кольору хакі, входимо до розкішного, але суворого кабінету. Назустріч нам підводиться офіцер років п’ятдесяти, в сорочці й при краватці, теж кольору хакі, з нашивками та медалями. Він у шортах.

— Добрий день, — каже офіцер французькою мовою. — Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти вашу заяву, хоч у трохи поговорити з вами. Скільки вам років?

— Двадцять шість і дев’ятнадцять.

— За що вас засудили?

— За участь у замаху.

— На скільки вас засудили?

— На довічну каторгу— О, вас судили не просто за участь у замаху, а за вбивство.

— Ні, пане, я тільки брав участь у замаху.

— А мене за вбивство, — каже Матюрет. — Я тоді мав сімнадцять років.

— У сімнадять років людина вже усвідомлює, що вона коїть, — каже офіцер. — В Англії, якщо б ваш злочин довели, вас повісили б. Гаразд, англійські власті не беруться оцінювати французьке правосуддя. Але ми не згодні з тим, що засуджених відсилають до Французької Гвіани. Ми знаємо, що ця негуманна покара не гідна такої цивілізованої нації, як французька. Та ви, на жаль, не маєте права залишитися ні на Трінідаді, ні на будь-якому іншому англійському острові. Це неможливо. Прошу вас поводитися гідно й не пробувати якось викрутитися — занедужати чи знайти інший привід відкласти своє відплиття. Можете відпочивати в Порт-оф-Спейні п’ятнадцять-вісім— надцять днів. Здається, човен у вас непоганий. Я дам вказівку, щоб його перевезли сюди, в порт. Якщо його треба полагодити, теслі королівського військово-морського флоту це зроблять. Вам дадуть у дорогу необхідну провізію, а також добрий компас та морську карту. Сподіваюся, вас прийме котрась із південноамериканських країн. Тільки не пливіть до Венесуели — там вас заарештують і примусять якийсь час відпрацювати на будівництві доріг, а потім передадуть французьким властям. На мою думку, не можна занапащати вік людині, яка припустилася в житті серйозної помилки. Ви молоді, здорові, до того ж привабливі, і після всього, що пережили, сподіваюся, не скорилися своїй лихій долі. Це підтверджує і те, що ви опинилися тут. Я радий, що можу допомогти вам стати порядними людьми. Хай вам щастить! Якщо у вас виникнуть труднощі, наберіть цей номер телефону — й почуєте відповідь по-французькому.

Він дзвонить, і по нас приходить людина в цивільному. В залі, де багато полісменів та цивільних друкують на машинках, чоловік у цивільному починає нас розпитувати.

— Чому ви припливли до Трінідаду?

— Щоб відпочити.

— Чи ви, втікаючи, вчинили правопорушення, завдавши шкоди іншим особам або вкоротивши їм віку?

— Ми нікого серйозно не поранили.

— Звідки ви знаєте про ці?

— Ми про це довідалися перед відплиттям.

— Скільки вам років, яка ваша кримінальна відповідальність згідно з французькими законами? Панове, у вашому розпорядженні п’ятнадцять-вісімнадять днів, упродовж яких ви можете тут відпочити. Увесь цей час ви цілком вільні у своїх діях. Коли переїдете до іншого готелю, попередьте нас про це. Я сержант Віллі. Ось на моїй візитці два номери телефонів: це— офіційний номер у поліції, а це — домашній. Якщо з вами щось станеться й виникне потреба в моїй допомозі, негайно телефонуйте мені. Ми знаємо, що ви належно оціните довіру, з якою ми ставимося до вас. Певен, ви поводитиметеся добре.

Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:

— Без конвою?

— Еге ж, без конвою.

— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!

Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.

— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.

— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.

— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?

— Піду з товаришами.

— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.

Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:

— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?

Я телефоную Бауенові до його контори, але телефон мовчить. Телефоную додому в Сан-Фернандо, і мені рід— повідає його донька. Привітавшись, вона каже:

— Пане Анрі, біля вашого готелю, якраз навпроти «Фіш маркету», зупиняються автобуси, які ходять у Сан— Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми всі троє їдемо до Сан-Фернандо. Клузйо чудово виглядає у напіввійськовому костюмі тютюнового кольору.

Приїзд до будинку, де нас так тепло прийняли, зворушує всіх нас. Здається, ці жінки вловлюють наше зворушення, бо разом кажуть:

— Ось ви й повернулися до свого дому, любі друзі! Сідайте якомога зручніше. — І, замість того, щоб казати нам «пане», вони щоразу, звертаючись до нас, називають нас по імені: «Анрі, подайте мені цукор. Андре (Матюрета звати Андре), чи не бажаєте ще пудингу?»

Пані й панно Бауен, сподіваюсь, що Бог віддячить вам за таку доброту до нас і що ваші благородні душі, які подарували нам стільки радощів, спізнаватимуть до кінця ваших днів тільки велике щастя.

Ми, розмовляючи з ними, розгортаємо на столі карту. Відстані вельми великі: до найближчого колумбійського порту Санта-Марта — тисяча двісті кілометрів; до Панами — дві тисячі сто кілометрів; до Коста-Ріки — теж дві тисячі сто кілометрів.

Приїздить містер Бауен.

— Я обдзвонив ус і консульства й маю добру звістку: ви можете зробити зупинку на кілька днів на острові Кюрасао, щоб перепочити. В Колумбії немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів. Консул твердить, що ніколи каторжани-втікачі не діставалися океаном до Колумбії. Немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів і в Панамі та в інших країнах.

— Я знаю одне надійне для вас місце, — каже Маргарет, донька містера Бауена. — Але воно дуже далеко, туди щонайменше три тисячі кілометрів.

— Де це? — питає її батько.

— У Британському Гондурасі. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюсь на своїх друзів і кажу їм:

— Курс на Британський Гондурас!

Це англійське володіння, яке на півдні межує з Республікою Гондурас, а на півневі — з Мексікою.

Другу половину дня ми з допомогою Маргарет та її матері накидаємо на карті курс. Перший етап: Трінідад — Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий: Кюрасао — будь— який острів, що трапиться нам на дорозі. Третій: Британський Гондурас.

А оскільки ніколи не можна вгадати, що може трапитися в морі, то ми, окрім тих продуктів, які нам дасть поліція, складемо в спеціальну скриню про запас консерви з м’ясом, овочами, мармеладом, рибою тощо. Маргарет каже нам, що супермаркет «Сальватторі» радо подарує нам ці консерви.

— А якщо вам відмовлять, то ми з мамою їх купимо, — додає вона.

— Ні, панно.

— Замовкніть, Анрі.

— О ні, ми на це не пристанемо, адже ми маємо гроші, то було б негарно з нашого боку користати з вашої доброти, коли ми можемо самі купити ці продукти.

Наш човен перевезли до міста, в порт, і за ним тепер наглядають матроси військово-морського флоту. Ми покидаємо господарів, обіцяючи провідати їх перед відплиттям. Щовечора об одинадцятій ми виходимо на прогулянку. Клузйо сідає на лаву в скверику, де панує найбільше пожвавлення, а Матюрет або я по черзі залишаємося біля нього, поки другий блукає по місту. Ми тут уже десять днів. Завдяки шині під гіпсом, Клузйо ходить без особливих труднощів. До порту ми їздимо трамваєм. Навідуємося туди щовечора, а нерідко й пополудні. Нас уже знають у кількох портових барах. Полісмени з нами вітаються, тут усім відомо, хто ми, звідки припливли, і ніхто ні на що не натякає. Ми навіть помітили, що знайомі бармени беруть із нас за ту саму їжу й питво куди менше, ніж із моряків.

Те саме щодо дівчат. Звичайно, коли дівчата сідають за столи матросів, офіцерів чи туристів, вони без угаву п’ють і намагаються примусити їх якомога більше потратитися. Вони ніколи не йдуть у танець з кимось, перш ніж той не почастує їх багатьма склянками спиртного. А з нами вони поводяться зовсім інакше. Вони довго сидять з нами, й нам доводиться наполегливо припрошувати, аби вони випили по келиху. Зрештою, коли дівчата й згоджуються випити, то беруть у руки не келих з дорогим питвом, а кухоль з пивом або чарку віскі із содовою. Все це втішає нас, бо то непрямий спосіб з їхнього боку сказати нам, що вони знають наше становище й серцем вони з нами.

Наш човен пофарбували, наростили сантиметрів на десять борти, а також закріпили кіль. Усередині в човні все виявилося цілісіньким. Замість старої щогли поставили вищу й легшу; клівер і штормовий фок, пошиті з мішків від борошна, замінили добротним вітрилом вохристого кольору. В штабі флоту один капітан корабля вручив мені компас з розою вітрів і пояснив, як з допомогою карти можна приблизно визначити місце перебування човна. Потім ми проклали курс на захід з відхиленням на один румб на північ — щоб дістатися до Кюрасао.

Капітан корабля відрекомендував мені морського офіцера, командира навчального судна «Тарпон», той спитав у мене, чи не бажаю я вийти на якийсь час у море завтра о восьмій ранку. Я не розумію навіщо, але обіцяю йому це зробити. Наступного дня я з Матюретом о визначеній годині приходжу до морського відомства. Один моряк підіймається з нами на човен, і я під добрим вітром виводжу його з порту. За дві години, поки ми прогулюємося, виходячи й повертаючись у порт, просто на нас пливе військовий корабель. На його палубі вишикувалися, всі в білому, екіпаж і офіцери. Вони пропливають повз нас із криком «Ур-ра!», роблять коло, двічі підіймаючи й опускаючи свій прапор. Це своєрідне офіційне привітання, значення якого я не розумію. Ми повертаємося до морського відомства, де військовий корабель уже стоїть біля пристані. Ми пришвартовуємося до пірса. Моряк киває нам іти слідом за ним, ми підіймаємося на борт корабля, де його командир зустрічає нас на тому кінці трапа. Наш прихід на корабель вітає розмірений свист, і командир, відрекомендувавши нас офіцерам, проводить перед курсантами та унтер-офіцерами, що стоять струнко. Командир щось каже їм по-англійському, й ті розходяться. Молодий офіцер пояснює мені, що командир тільки-но сказав курсантам, якої великої пошани з боку моряків ми заслуговуємо, подолавши на човні таку велику відстань, а тепер збираючись подолати ще більшу та ще небезпечнішу відстань. Ми дякуємо цьому офіцерові за виявлену нам честь. Він дарує три морські непромокальні плащі, які згодом стануть нам у великій пригоді. Це чорні плащі з довгою застібкою «блискавка» та каптурами.

За два дні до відплиття нас навідує містер Бауен і просить від імені начальника поліції взяти з собою трьох французьких засланців-утікачів, яких тиждень тому затримали на Трінідаді. Французів нібито висадили на острів їхні товариші, які самі подалися до Венесуели. Мені це не до вподоби, але з нами тут так добре повелися, що я не можу просто так відмовитися взяти на борт цих трьох людей. Та, перш ніж дати відповідь, я прошу показати їх. По мене приїздить поліційний автомобіль. Я їду на розмову з начальником поліції — офіцером з нашивками, який допитував нас, коли ми прибилися до острова. Сержант Віллі перекладає.

— Добрий день.

— Добрий день. Хочу просити вас зробити нам одну послугу.

— З радістю, якщо зможемо.

— У нашій в’язниці сидять троє французьких засланців. Вони прожили нелегально кілька тижнів на острові й твердять, що їх залишили тут їхні товариші, а самі попливли далі. Але ми думаємо, що вони просто втопили свій човен. Кожен з них запевняє, що не вміє вести човен. Мабуть, вони хитрують, хочуть, щоб ми дали їм човна. Ми мусимо спровадити їх з острова, і буде шкода, якщо мені доведеться передати їх комісарові першого-ліпшого французького судна.

— Пане начальнику, я зроблю все, що зможу. Але спершу мені хотілося б побалакати з ними. Самі розумієте: брати на борт трьох незнайомців досить небезпечно.

— Розумію. Віллі, накажіть випустити на подвір’я тих трьох французів.

Я хочу поговорити з ними наодинці й прошу сержанта залишити нас.

— Ви засланці?

— Ні, каторжани.

— Чому ж ви сказали, що засланці?

— Думали, їм більше до вподоби люди, які вчинили менший злочин. Тепер бачимо, що помилилися. А ти хто?

— Каторжанин.

— Ми тебе не знаємо.

— Яз останньої партії, а ви?

— Ми з партії, яку привезли двадцять дев'ятого року.

— А я попав на каторгу ще двадцять сьомого року, — озивається третій.

— Начальник поліції просить мене взяти вас на свій човен. А нас аж троє. Він сказав, що коли я відмовлюсь, то змушений буде передати вас на перше-ліпше французьке судно, яке тут пропливатиме. Що ви на це скажете?

— Ми не можемо знову вийти в океан, у нас є на це поважна причина. Ми можемо лише вдати, що відпливаємо разом з вами, а потім ти висадиш нас на мисі острова.

— Я цього не зроблю.

— Чому?

— Не хочу платити підлістю за гостинність, з якою нас тут прийняли.

— Гадаю, друже, що ти, перш ніж догодити цим ростбіфам[14], мав би подумати про каторжан.

— Чому?

— Бо ти сам каторжанин.

— Так, але є різні каторжани, так само, як, може, є більша різниця між вами і мною, ніж мною та ростбіфами, залежно від того, як це розуміти.

— Отже, ти дозволиш, щоб нас передали французьким властям?

— Ні, але й не висаджу вас раніше, ніж на Кюрасао.

— У мене не вистачить сили знову вирушити в океан, — каже один із французів.

— Спершу подивіться на наш човен. Може, той, на якому ви припливли сюди, був поганий.

— Гаразд, подивимось, — озиваються двоє інших.

— Домовились. Я попрошу начальника поліції, щоб пустив нас оглянути човен.

У супроводі сержанта Віллі ми йдемо до порту. Побачивши наш човен, ці троє відчули до мене більшу довіру.

І знову відплиття

За два дні ми троє й ті троє незнайомців відчалюємо. Не знаю, звідки вони довідалися, але в порт проводжати нас прийшли дюжина дівчат з барів, родина Бауена та капітан Армії спасіння. А що одна з дівчат цілує мене, то Матюрет, сміючись, каже:

— Анрі, ви так швидко посваталися? Це несерйозно!

— До побачення всім вам, прощавайте! Але знайте, що ви посіли чільне місце в наших серцях, де залишитеся назавжди!

О четвертій годині пополудні нас чіпляють до буксирного судна. Ми швидко вибираємося з порту, втираємо сльози й востаннє дивимось на юрму, що вийшла нас провести й тепер махає білими хусточками. Відчепивши линву, на якій нас тягло буксирне судно, ми відразу напинаємо вітрила й повертаємо супроти хвиль, які тепер долатимемо доти, доки дістанемося до якогось суходолу.

На човні є два ножі — один у мене, другий у Матюрета. Біля Клузйо лежать сокира й тесак. Ми певні, що ніхто з тих трьох зброї не має. Ми з Матюретом домовилися, що під час усієї подорожі ніколи не спатимемо обидва разом. Надвечір нас із півгодини супроводжує навчальне судно. Потім воно салютує нам і пливе своїм курсом.

— Твоє прізвище?

— Леблон.

— Коли потрапив на каторгу?

— Двадцять сьомого року.

— Скільки дали?

— Двадцять років.

— А ти хто?

— Моє прізвище Каргере. На каторзі з двадцять дев’ятого року, засуджений на п’ятнадцять років. Родом із Бретані.

— Ти бретонець і не вмієш вести човна?

— Не вмію.

— А моє прізвище Дюфіс. Я з Анже. Мене засудили на довічну каторгу за одне дурне слово, яке я кинув судові. Інакше я дістав би щонайбільше років десять. На каторзі з двадцять дев’ятого.

— Що то за слово?

— Розумієш, я вбив свою дружину праскою. На суді один із присяжних спитав мене, чому я вдарив її саме праскою. Я сам не знаю, чому сказав присяжному, що я вбив її праскою тому, що вона погано прасувала. Як сказав мій адвокат, саме за цю безглузду фразу мені стільки й усипали.

— Звідки ви вирушили?

— З табору на лісорозробках, який називається «Водоспад». Це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана. Нам неважко було втекти, бо ми мали велику свободу. Нас утекло п’ятеро, тому ми легко з усім упоралися.

— Як п’ятеро? А де ті двоє?

Западає викликана ніяковістю мовчанка.

— Друже, — каже Клузйо, — ми тут самі чоловіки, які складають один гурт, тож повинні все це знати. Говори.

— Я вам усе розповім, — каже бретонець. — Справді, нас утекло п’ятеро. З нами були ще два уродженці Канна, які, коли готувалася втеча, сказали, ніби вони морські рибалки. Тому ні гроша не заплатили під час підготовки до втечі, заявивши, що їхня робота на борту коштуватиме дорожче за гроші. Одначе в дорозі ми помітили, що ні один, ні другий анітрохи не розуміється на мореплавстві. Ми багато разів мало не втопилися. Ми пропливли вздовж берега Нідерландської Гвіани, потім — Великобританської і зрештою дісталися до Трінідаду. В дорозі з Джорджтауна до Трінідаду я вколошкав того, який збрехав, що зможе повести човен. Цей тип заслужив бути вбитим, бо задля того, щоб безкоштовно здійснити втечу, він обдурив нас щодо своїх здібностей мореплавця. А другий гадав, що ми збираємося вбити і його, і під час шторму сам стрибнув у море, покинувши стерно човна. Тоді ми діяли як могли. Ми багато разів набирали води в човен, зрештою розбили його об скелю, але, на щастя, самі дивом урятувалися. Даю слово чоловіка, все, що я сказав, щира правда.

— Правда, — озиваються і ті двоє. — Все сталося саме так, і ми всі троє дійшли згоди, що слід убити того типа. Що скажеш про це, Метелику?

— Мені не зовсім зручно бути суддею.

— Одначе що ти зробив би, коли б опинився на нашому місці? — доскіпується бретонець.

— Треба подумати. Щоб бути справедливим, то слід пережити саме такий момент, без цього навряд чи можна збагнути, де правда.

— А я порішив би його, — озивається Клузйо, — бо такий обман може коштувати життя всім іншим.

— Гаразд, більше не будемо про це говорити. У мене таке враження, ніби всі ви дуже перелякалися й досі ніяк не прийдете до тями. А в океан вирушили тільки тому, що не мали іншого вибору. Це правда?

— Еге ж! — відповідають вони хором.

— Ми не повинні тут панікувати, хоч би що сталося. Ніколи не слід перебільшувати свого страху. Той, кому стане страшно, хай мовчить. Човен у нас добрий, ми його вже перевірили. Правда, тепер у ньому вантажу більше, ніж раніше, але й борти на десять сантиметрів вищі.

Ми куримо, п’ємо каву. Перед відплиттям ми добре попоїли і тепер їсти вирішуємо аж завтра.

Сьогодні 9 грудня 1933 року. Минуло вже сорок два дні відтоді, як у загратованій палаті сен-лоранської лікарні почалася наша втеча. Про це нам нагадує Клузйо, наш «бухгалтер». У мене є тепер три дорогі речі, яких я не мав, коли втікав із лікарні: водонепроникний годинник, куплений на Трінідаді, справжній компас у подвійній коробці, дуже точний, з розою вітрів, і темні целулоїдні окуляри. Клузид й Матюрет мають по кашкету.

Три дні минають без пригод, коли не рахувати того, що двічі ми наштовхувалися на зграї дельфінів. Від них нас кидало в холодний піт, бо вісім дельфінів заходилися з нами гратись! Вони пропливали попід човном і виринали перед його носом. А якось один із них навіть торкнувся борта. Та найбільше нас вразила така гра: три дельфіни утворюють трикутник — один попереду, два по боках — і з шаленою швидкістю кидаються нам назустріч. А перед самісіньким човном пірнають і виринають праворуч і ліворуч від нього. Хоч вітер подужчав і човен пливе з повними вітрилами, дельфіни мчать швидше за нас. Ця гра триває годинами, аж моторошно стає. Досить дельфінам трохи прорахуватись — і вони нас перекинуть! Троє наших новачків мовчать, але побачили б ви їхні спотворені пики!

На четверту добу серед ночі знявся страшенний шторм. Це було справді щось жахливе. Найгірше те, що хвилі котилися з усіх боків. Часто вони просто наскакували одна на одну. Та дуже висока, та низька — нічого не зрозумієш. Ніхто не пустив пари з уст, лише Клузйо час від часу кричав мені: «Стережися хвилі — он вона, ззаду!» То було рідкісне видовище: інколи хвилі, завиваючись і пінячись, набігали водночас із трьох боків. Я добре навчився визначати їхню швидкість, а також кут, під яким вони йшли на нас. Неймовірно, але одна хвиля раптом налетіла на човен ззаду, і він став дибки. Не раз хвилі накочувались мені аж на плечі й, звісно ж, заливали водою човен. П’ятеро людей каструлями й бляшанками безперестану вичерпували воду. Щоправда, вона жодного разу не заповнила човен і на чверть, і ми не ризикували піти на дно. Цей шарварок тривав усю другу половину ночі, майже до сьомої ранку. Через дощ сонце не з’являлося на небі до восьмої години.

Та ось шторм ущух, і ми радісно вітаємо яскраве вранішнє сонце. Передусім варимо каву і п’ємо її зі згущеним молоком. Солдатські галети тверді, мов залізо, але коли їх умочити в каву, то вони стають дуже смачні. Боротьба зі штормом висотала з мене всі сили, я більше ні на що не здатний і, хоч дме досить сильний вітер, а з усіх боків котяться високі хвилі, прошу Матюрета замінити мене бодай ненадовго. Та ледве я встигаю поспати десять хвилин, як Матюрет повертає човен так, що хвиля на три чверті наповнює його водою. Все пливе: коробки, примус, ковдри. Я брьохаю по пояс у воді до стерна й в останню мить устигаю врятувати човен від хвилі, що котиться просто на нас. Я рвучко повертаю стерно і підставляю їй корму. Хвиля не накриває човен, а тільки щосили відштовхує нас метрів на десять.

Усі вичерпують воду. Матюрет черпає великою каструлею по п’ятнадцять літрів за раз. Ніхто вже ні на що не звертає уваги, всі стараються робити тільки одне: якнайшвидше вилити воду, бо важкому човну несила боротися з хвилями. Треба сказати, що троє новачків поводяться добре, а бретонець, побачивши, як хвиля знесла з човна коробку, без вагань викидає за борт і бочку з водою, щоб човен став легшим. Через дві години в човні вже сухо, але ми залишилися без ковдр, примуса, грубки, мішків із деревним вугіллям, сулії бензину та бочки з водою.

Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями — так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.

— Друзі, — кажу я, — спершу вип’ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: «Хочу пити», «Я голодний» або «Хочу курити». Згода?

— Так, Метелику, згода!

Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м’яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П’ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.

Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п’ять годин. Мене будять

0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.

Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.

— Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.

— Ми покладаємося на тебе, Метелику, — каже бретонець.

— Так, ми покладаємося на тебе, — хором повторюють інші. — Роби як знаєш.

— Дякую.

Гадаю, мені більше нічого було сказати. Вітру не було цілу ніч, і тільки о четвертій ранку сильний бриз дозволяє нам поплисти далі. Цей бриз посилюється під полудень і віє тридцять шість годин, і наш човен пливе з неабиякою швидкістю, а невеликі хвилі не розгойдують його.

Кюрасао

Чайки. Спершу ми лише чуємо їхній крик, бо надворі ще темно, потім бачимо, як вони кружляють над човном. Одна з них сідає на щоглу, злітає й знову сідає. Ця гра триває аж до ранку, коли сходить променисте сонце. На обрії нічого не свідчить про те, що десь близько є земля. Звідки ці чайки? Цілий день наші очі марно чогось шукають. Жодної ознаки землі. Повний місяць сходить тієї ж таки хвилини, як сонце сідає за обрій, і цей тропічний місяць такий яскравий, що його віддзеркалення у воді сліпить мені зір. Я лишився без темних окулярів — їх, як і наші кашкети, забрала з собою клята хвиля. О восьмій вечора далеко на обрії помічаємо при місячному сяйві чорну смугу.

— Звісно, це земля! — кажу я перший.

— Так, справді.

Ніхто з нас не має сумніву, що та чорна смуга — земля. Решту ночі я веду човна на цю тінь, що поступово стає виразнішою. Підпливаємо. Віє сильний вітер, одначе небо безхмарне, океаном котяться високі, але довгі й нестрашні Хвилі. Чорна смуга не дуже здіймається над водою, отже, берег не скелястий. Місяць ховається за землю, і тепер я майже нічого не бачу. Розрізняю тільки спершу суцільний, а потім переривчастий разок вогнів над самою водою. Ми все ближче, ближче, і за кілометр до берега я кидаю якір. Рвучкий вітер не стихає, човен кружляє на місці. Вітрила ми, звісно, згорнули. Тут хоч і не дуже приємно, проте досить безпечно, і можна було б зачекати до ранку, та якір, на жаль, раптом послаблюється. Тепер човен не слухається мене, і щоб він знову став керованим, треба пустити його плисти. Підіймаємо клівер і штормовий фок, але якір, дивна річ, не чіпляється за дно. Мої товариші витягують на борт вірьовку. Якоря на ній немає — він відірвався! Незважаючи на всі мої зусилля, хвилі нестримно штовхають нас у бік землі, тому я вирішую напнути вітрило й плисти до берега. Невдовзі човен опиняється між двома скелями й розбивається. Ніхто з нас не кричить «рятуйте!», та коли налітає ще одна хвиля, ми кидаємося на неї, щоб хоч покаліченими, але все ж таки живими вибратися на берег. Найгірше перепало від хвиль Клузйо, чия нога в гіпсі. Його рука й обличчя подряпані і в крові. Ми побили собі тільки коліна, щиколотки та долоні. В мене кривавиться вухо, яким я добряче тернувся об скелю.

Та хоч там що, а ми дістаємося на суходіл живі. Коли починає світати, знаходимо на березі непромокальний плащ. Я повертаюсь до човна, який уже майже розпався. Мені вдається забрати з нього компас, прикріплений до задньої лавки. Ніде довкола ані душі. Я дивлюсь на разок вогнів — то ліхтарі, які правлять за сигнали для рибалок. Пізніше ми дізнаємося, що це місце досить небезпечне. Рушаємо в глиб суходолу. Дорогою нам трапляються лише величезні кактуси та віслюки. Нарешті дістаємося до якоїсь криниці. Всі дуже втомлені, бо мусимо по двоє, взявшись за руки й утворивши щось на зразок крісла, нести Клузйо. Довкола криниці лежать висохлі кістяки віслюків та кіз. Криниця пересохла, крила вітряка, що колись качав воду, обертаються марно. Ніде жодної живої душі, самі тільки віслюки та кози.

Підходимо до якоїсь хатини. Двері відчинені й ніби самі запрошують нас увійти. Гукаємо: «Егей! Егей!» Нікого. На грубці лежить торбинка, зав’язана мотузочком. Я беру її і починаю розв’язувати, але мотузочок рветься. Торбинка наповнена флоринами — голландськими грішми. Отже, ми на Бонейре, Кюрасао або Арубі. Кладемо торбинку на місце, нічого з неї не взявши, знаходимо воду, і кожен напивається з ковшика. Нікого ми не знаходимо ні в хатині, ні біля неї. Рушаємо далі, хоча через Клузйо посуваємось дуже повільно. Нараз перед нами зупиняється старенький «форд».

— Ви французи?

— Так, пане.

— Сідайте в машину.

Ті, що залазять на заднє сидіння, беруть Клузйо собі на коліна, а ми з Матюретом сідаємо поруч із водієм.

— Ваш корабель зазнав аварії?

— Еге ж.

— Хто-небудь потонув?

— Ні.

— Звідки ви пливете?

— З Трінідаду.

— А ще раніше?

— Із Французької Гвіани.

— Каторжани чи засланці?

— Каторжани.

— Я доктор Нааль, власник цього півострова, що належить до Кюрасао. Півострів називають Віслючим. Тут віслюки й кози поїдають кактуси просто з колючками. Ці кактуси місцеві жителі називають «панночками з Кюрасао».

— Для справжніх панночок з Кюрасао це не дуже приємно, — жартую я.

Високий товстий чоловік голосно сміється. «Форд», засапавши, наче астматик, зупиняється. Я кажу, киваючи головою на стадо віслюків.

— Якщо автомобіль поламається, запряжемо віслюків.

— У мене в багажнику лежить сяка-така упряж, але впіймати двох віслюків і запрягти їх не просто.

Здоровань піднімає капот і одразу бачить, що коли автомобіль підстрибнув на вибоїні, обірвався провід від свічок. Перше ніж знову сісти за кермо, він заклопотано озирається довкола. Потім ми рушаємо вибоїстою дорогою далі й нарешті під’їздимо до білого шлагбаума. Здоровань розмовляє по-голландському з охайно одягненим мулатом. Шкіра в того чоловіка досить світла, і він щоразу відповідає: «Так, містере, так, містере». Потім доктор Нааль каже нам:

— Я звелів йому побути з вами, поки я повернусь. Якщо схочете пити, він дасть вам води. Виходьте.

Ми виходимо з автомобіля й сідаємо в затінку на траву. «Форд», почмихавши, рушає. Коли він від їздить метрів на п’ятдесят, слуга повідомляє нам місцевою говіркою, — суміш англійських, голландських, французьких та іспанських слів, — що його хазяїн, доктор Нааль, дуже боїться нас і поїхав привезти поліцію; він, мовляв, ще сказав йому бути обережним з нами, бо ми — злодюги-втікачі. І тепер бідолашний мулат не знає, що діяти, аби не завдати нам шкоди. Потім він варить досить ріденьку каву, яка в цю спеку дає нам полегкість. Ми чекаємо цілу годину, поки нарешті підкочує схожий на кошик для городини фургон із шістьма поліцейськими в німецьких мундирах та відкритий автомобіль з водієм у поліційній формі й трьома панами в цивільному, серед яких і доктор Нааль.

Вони встають, і один з них, найнижчий, із свіжопоголеною головою, наче в священика, каже нам:

— Я начальник безпеки острова Кюрасао. Я мушу вас заарештувати. Ви вчинили яке-небудь правопорушення на острові і яке саме?

— Пане, ми каторжани-втікачі. Ми припливли з Трінідаду, лише кілька годин тому наш човен розбився об скелі. Я в цій невеличкій групі за старшого й можу запевнити, що ніхто з нас не вчинив ні найменшого правопорушення.

Комісар обертається до доктора Нааля й розмовляє з ним по-голландському. Вони сперечаються, аж поки приїздить на велосипеді якийсь чоловік. Він щось голосно каже докторові Наалю й комісарові.

— Пане Нааль, чому ви сказали поліцейським, що ми злодії?

— Цей чоловік розповів мені, що вранці, сховавшись за кактус, бачив, як ви, входили до його хатини й виходили з неї. Він працює в мене, доглядає моїх віслюків.

— Невже ми злодії тільки через те, що зайшли до його дому? Це казна-що, пане! Ми тільки напилися води, і це, по-вашому, крадіжка?

— А торбинка з флоринами?

— Так, я розв’язував торбинку й навіть ненароком порвав мотузочка. Але я тільки подивився на гроші, щоб знати, в якій країні ми опинилися. Потім я ретельно склав гроші назад у торбинку й поклав її туди, де взяв, — на грубку.

Комісар дивиться мені в очі, тоді враз обертається до чоловіка на велосипеді й суворо розмовляє з ним. Навіть не дає йому слова сказати. Потім комісар садовить того сердегу поряд з водієм у свій автомобіль і сідає сам із двома поліцейськими. Нааль і чоловік, що приїхав з ним, залишаються з нами.

— Мушу вам дещо пояснити, — озивається доктор Нааль. — Той чоловік сказав мені, що торбинку зникла. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав його, припускаючи, що він бреше. Якщо ви невинні, мені буде прикро за це непорозуміння, але моєї вини тут нема.

Не минає і чверті години, як автомобіль повертається.

— Ви сказали правду, — підходить до мене комісар. — Цей чоловік — нікчемний брехун. Ми його покараємо за спробу звести на вас наклеп.

Сердега вже сидить у поліційному фургоні, схожому на кошик для городини, п’ятеро моїх товаришів теж залазять до фургона, а мені комісар каже:

— Сідайте в мій автомобіль поряд з водієм.

Ми випереджаємо фургон, залишаємо його далеко позаду і мчимо чудовою асфальтовою дорогою. Потім в’їздимо до міста, будинки якого споруджені в голландському стилі. В місті чисто, більшість людей — на велосипедах. Сотні чоловіків та жінок котяться сюди-туди по місту. Їдемо до поліції. З великого кабінету, де на лавах, кожен перед своїм письмовим столом, сидять кілька офіцерів, заходимо до іншої кімнати з кондиціонером. Тут прохолодно. З крісла підводиться високий білявий чоловік років сорока й звертається по-голландському до комісара. Коли вони закінчують розмову, комісар каже до нас по-французькому:

— Перед вами начальник поліції Кюрасао. Пане начальнику, цей чоловік — француз, він за старшого серед шести осіб, яких ми затримали.

— Гаразд, комісаре, вважатимемо, що ці люди потрапили на Кюрасао внаслідок кораблетрощі. Як вас звати?

— Анрі.

— Ви, Анрі, пережили дуже неприємні хвилини через непорозуміння з торбинкою. Але ця пригода відіграла й позитивну роль: вона допомогла нам зрозуміти, що ви порядна людина. Я дам вам простору кімнату з ліжками, де ви зможете відпочити. Ми доповімо про вас губернаторові, а він уже розпорядиться, що робити далі. Ми з комісаром подбаємо про вас. — Він тисне мені руку, і ми виходимо.

На подвір’ї доктор Нааль вибачається переді мною і обіцяє теж допомогти нам. Через дві години нас замикають у великій кімнаті з дванадцятьма ліжками й довгим дерев’яним столом та лавами обабіч. Я просовую крізь грати на вікні трінідадські долари й прошу поліцейського купити нам тютюну, паперу й сірників. Він грошей не бере, і ми не розуміємо, що він відповідає.

— Цей негр, чорніший за ебенове дерево, — каже Клузйо, — запопадливий служака. Ми не випросимо в нього тютюну.

Я стукаю в двері, і вони одразу ж відчиняються. Входить невисокий чоловік у сірій робі в’язня і з номером на грудях.

— Гроші, сигарети? — питає він.

— Ні. Тютюн, папір і сірники.

За кілька хвилин він приносить нам усе це, а також горщик із гарячим шоколадом чи какао. Ми випиваємо по великому кухлеві, що їх теж приніс цей в'язень.

Пополудні до мене приходить посильний і знову веде до кабінету начальника поліції.

— Губернатор розпорядився випустити вас на подвір’я в’язниці. Скажіть своїм товаришам, щоб не пробували втекти, бо це погано скінчиться для всіх. Ви, як старший у групі, зможете виходити до міста на дві години вранці — з Десятої до дванадцятої, а також пополудні — з третьої до п’ятої. Ви маєте гроші?

— Так. Англійські й французькі.

— Вас супроводжуватиме на прогулянках поліцейський у цивільному.

— Що ви збираєтесь робити з нами?

— Думаю, спробуємо посадити по одному на танкери різних держав. На Кюрасао найбільший у світі нафтоперегінний завод, він переробляє венесуельську нафту, отож від нас щодня відпливають по двадцять — двадцять п’ять танкерів. Ви потрапите до країн, де не матимете ніяких проблем.

— До яких саме? До Панами, Коста-Ріки, Гватемали, Нікарагуа, Мексіки, Канади, Куби, США чи до заморських англійський володінь?

— Ні, там вас не приймуть. До Європи ми теж не можемо вас відіслати. Але не хвилюйтеся, покладіться на нас, ми допоможемо вам почати нове життя.

— Дякую вам, пане начальнику.

Я розповідаю все це товаришам. Клузйо, найупертіший серед нас, питає:

— Що ти думаєш про це, Метелику?

— Не знаю, що й сказати. Боюсь, це тільки слова, щоб ми поводилися спокійно і не пробували втекти.

— Здається, — мовить Клузйо, — ти маєш рацію.

Бретонець вірить у цей чудовий план. Сяючи весь, він каже:

— Не буде більше човна, це вже напевне! Я не хочу пригод. Кожен із нас прибуде на танкері до якоїсь країни й офіційно ступить на її землю.

Леблон такої самої думки, що і я.

— А ти як гадаєш, Матюрете?

І цей юнак з ніжними рисами обличчя, — рідко в якої жінки побачиш такі, — цей дев’ятнадцятирічний бовдур, що так змінився на каторзі, лагідно відповідає:

— І ви вірите, що ті дубоголові фараони дадуть нам фальшиві посвідчення? Я не вірю. В крайньому разі, вони заплющать на все очі й дозволять нам по одному таємно сісти на танкер, ото й тільки. Вони підуть на це, щоб із легким серцем позбутися нас. Ось моя думка. Я їм не вірю.

Я виходжу до міста дуже рідко, тільки зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже цілий тиждень, і ніяких новин. Починаємо нервуватися. Якось пополудні троє священнослужителів — серед них єпископ — у супроводі поліцейських обходять одну за одною всі камери. Вони затримуються трохи довше в сусідній з нашою камері, де сидить негр, звинувачений у згвалтуванні. Ми думаємо, що вони зайдуть і до нас, тому приготувалися й посідали кожен на своєму ліжку. І справді, заходять усі троє разом з доктором Наалем, начальником поліції та вдягненим у білу форму з нашивками чоловіком, певне, офіцером морського флоту.

— А тут ось французи, — каже по-французькому начальник поліції. — Вони чудово поводяться.

— Я вітаю вас, діти мої. Сядьмо на лави за цим столом, тут нам буде зручніше розмовляти.

Усі сідають, навіть ті, що супроводжують єпископа. Хтось приносить із коридора табурет і ставить його на чолі столу. Звідси єпископ бачитиме всіх.

— Усі французи — католики. Хто з вас не католик?

Ніхто не піднімає руки. Мені здається, що священик із Консьєржері майже охрестив мене, і я теж повинен вважати себе католиком.

— Друзі мої, сам я французького походження, звуть мене Ірене де Брюїн. Мої предки були протестанти, що втекли до Голландії, коли Катерина Медічі загрожувала їм смертною карою. Отже, в мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао, де живе більше протестантів, ніж католиків, але католики тут щиро віруючі й дотримуються всіх релігійних обрядів. Як ваші справи?

— Ми чекаємо, що нас по одному посадять на танкери.

— Скількох уже посадили?

— Поки що нікого.

— Гм! Що ви на це скажете, начальнику? Відповідайте французькою мовою, ви добре нею говорите.

— Губернатор, ваша превелебність, справді хотів так допомогти цим людям. Але я мушу щиро зізнатися, що досі жоден капітан корабля не згодився взяти когось із них, бо вони не мають паспортів.

— З цього й слід починати. Невже губернатор не може видати їм паспорти?

— Не знаю. Я з ним про це не розмовляв.

— Післязавтра я відправлю за вас службу. Чи не бажаєте завтра пополудні висповідатись? Я особисто висповідаю вас, я хочу допомогти вам, щоб Господь милосердний простив ваші гріхи. Ви зможете привезти їх до собору о третій годині?

— Привеземо.

— Я хотів би, щоб це було таксі або приватний автомобіль.

— Я сам їх привезу, ваша превелебність, — озивається доктор Нааль.

— Дякую, сину мій. Діти мої, я не обіцяю вам нічого. Хіба що можу дати слово честі: від цієї миті я намагатимусь бути для вас корисним.

Побачивши, що Нааль поцілував його перстень, ми всі теж торкаємося губами єпископального персня, а тоді проводимо його превелебність до автомобіля, що стоїть на подвір’ї.

Наступного дня єпископ усіх нас сповідає. Я йду до нього останнім.

— Що ж, сину мій, починай із свого найбільшого гріха.

— Ваша превелебність, спершу хочу сказати вам, що я не— хрещений, але один священик сказав мені у французькій в’язниці, що всі ми, хрещені чи ні, діти Господні.

— Він мав рацію. Гаразд. Зараз ми вийдемо із сповідальні, і ти все мені розповіси.

Я докладно розповідаю йому про своє життя. Цей церковний князь слухає мене довго, терпеливо, дуже уважно й не перебиваючи. Він узяв мої руки у свої й часто зазирає мені у вічі, а тоді, коли мені стає важко в чомусь зізнатися, потуплює погляд, щоб допомогти в моїй сповіді. Цей шістдесятирічний святий отець має такі чисті очі, що відсвічують чимось дитинним. Світла й, певне, повна великої доброти душа випромінюється з обличчя превелебного отця, а погляд його ясно-сірих очей впливає на мене, наче бальзам на рану.

Він, і далі тримаючи мої руки у своїх, тихо розмовляє зі мною, майже шепочучи.

— Інколи Бог посилає своїм дітям тяжке випробування, аби той, кого він обрав собі за жертву, вийшов з нього як ніколи сильним і благородним. Бачиш, сину мій, якби тобі не випало понести цей хрест, то ти довіку не піднявся б так високо й не наблизився б так безпосередньо до правди Божої. Скажу більше: люди, системи, шестерні цієї жахливої машини, яка тебе подробила, страшенно погані істоти, які всіляко катували тебе й завдали тобі морального збитку, зробили тобі більшу послугу, ніж могли. Вони розбудили в тобі нову істоту, вищу за попередню, і якщо сьогодні ти відчуваєш у собі честь, доброту, милосердя й енергію, необхідну, щоб переборювати перешкоди й стати кимось благороднішим, то за це ти повинен дякувати їм. Ці думки про помсту, про бажання покарати тих, хто завдав тобі неабиякого болю, не можуть з’явитися в такої особи, як ти. Ти мусиш бути рятівником людей і жити не для того, щоб чинити зло, давіть вважаючи, що це буде виправдано. Бог був благородний з тобою, він сказав тобі: «Допоможи сам собі, і я допоможу тобі». Він у всьому тобі допоміг і навіть дозволив тобі врятувати інших людей і вивести їх на волю. Не думай про те, що гріхи, які ти вчинив, такі вже великі. Є чимало людей на високих суспільних щаблях, які грішать куди серйозніше, ніж ти. Проте вони, потрапивши на людський суд, не підносяться так високо, як це зробив ти.

— Дякую, ваша превелебність. Ви на все моє життя вселили в мене добро. Я ніколи цього не забуду. — І я цілую йому руки.

— Сину мій, ти попливеш далі, й тобі загрожуватимуть інші небезпеки. Я хотів би охрестити тебе перед твоїм відплиттям. Що ти скажеш на це?

— Ваша превелебність, поки що не робіть цього. Тато мій виховував мене без релігії. В нього золоте серце. Коли померла моя мати, він, ще більше люблячи мене, знаходив для мене справді материнські слова й піклувався про мене достоту по-материнському. Мені здається, коли я дозволю себе охрестити, то це буде схоже на те, що я зрадив батька. Дайте мені час, хай я стану цілком вільною людиною, почну жити нормальним життям, тоді напишу батькові й спитаю, чи не завдам йому прикрості, коли відмовлюся від його філософії і дозволю себе охрестити.

— Розумію тебе, сину мій, і я певен, що Господь завжди буде з тобою. Я благословляю тебе й молю Бога, аби він боронив тебе.

— Полюбляє його превелебність Ірене де Брюїн похизуватися своєю добротою, — каже мені доктор Нааль.

— Так, пане. А що ви думаєте робити тепер?

— Попрошу в губернатора, щоб він наказав митниці продати мені один із човнів, конфіскованих у контрабандистів. Ви підете зі мною й виберете собі такий човен, який вам потрібен. Що ж до продуктів та одягу, то це ми легко залагодимо.

Того дня, коли нас наставляв на праведний шлях єпископ, до нас приходить багато гостей, особливо під шосту годину вечора. Всі ці люди хочуть познайомитися з нами. Вони сідають на лави біля столу, поклавши перед цим щось на ліжко й не сказавши: «Це я приніс для вас». Щоразу о другій годині пополудні приходять черниці з ігуменею, яка дуже добре розмовляє по-французькому. Їхні кошики теж повні всілякої смакоти, звареної ними самими. Ігуменя ще молода, їй нема й сорока. Її волосся, схованого під білим каптуром, не видно, але очі в неї голубі, а брови біляві. Вона походить із знатної голландської родини (про це нам сказав доктор Нааль) і написала до Голландії, аби там придумали інший спосіб знову відправити нас в океан. Ми проводимо разом щасливі години, й вона кожного разу примушує мене розповідати про нашу втечу. Інколи ігуменя просить розповісти про це й черницям, які приходять з нею й розмовляють по-французькому. А коли я опускаю якусь деталь, то вона одразу ж нагадує мені:

— Анрі, не поспішайте. Ви пропустили історію про гоко… Чому сьогодні ви забули про мурах? Мурахи — дуже важлива деталь, бо саме через них вас заскочив зненацька бретонець у масці!

Я розповідаю все це, бо то справді вельми приємні моменти, які цілком відрізняються від усього того, що ми пережили, і здається, нібито небесне світло якимсь незбагненним чином осяває дорогу, що вивела нас із занепаду до втечі.

І ось я дивлюсь на човен — чудовий баркас завдовжки метрів вісім, з міцним кілем, високою щоглою і великими вітрилами. Він справді збудований для контрабандистських походів, має все необхідне спорядження, але весь покритий сургучем з печатками митниці. Торгуючись із нами, якийсь пан спершу заправив шість тисяч флоринів — приблизно тисячу доларів. Та, пошепотівшися з доктором Наалем, він зрештою продає нам баркас за шість тисяч один флорин.

Через п’ять днів ми знову готові вийти в море. Баркас наново перефарбовано, трюм наповнено продуктами. Цей баркас — справжній королівський дарунок. У непромокальне полотиище загорнуто шість валіз — по одній на кожного з нас — із новісіньким одягом, черевиками й усім необхідним.

В’язниця в Ріоачі

Вирушаємо на світанку. Проводжати нас прийшли доктор Нааль і черниці. Ми легко відшвартовуємося від причалу, нас одразу ж підхоплює вітер, і ми пливемо. Сходить променисте сонце, нас чекає спокійний день Я помічаю, що на баркасі занадто велике вітрило, а сам він недовантажений. Вирішую бути обережним. Пливемо на повній швидкості. Цей баркас ніби створений для великої швидкості, одначе норовистий і дуже чутливий. Я беру курс на захід. Ми вирішили таємно висадити на колумбійський берег тих трьох, що приєдналися до нас на Трінідаді. Вони й слухати не хочуть про тривале плавання в морі, кажуть, що довіряють мені, але не довіряють погоді. І справді, якщо вірити метеорологічним повідомленням, що їх ми прочитали в газетах у в’язниці, слід чекати поганої погоди, можливо, навіть урагану.

Я визнаю їхнє право на вибір, і ми домовляємося, що я висаджу їх на незаселений півострів Гуахіра. А ми троє попливемо до Британського Гондурасу. Стоїть чудова погода, і зоряна ніч, яка настає після цього сонячного дня, вітає нас яскравим півмісяцем, мовби допомагаючи нам здійснити висадку. Пливемо прямо до колумбійського берега, потім я кидаю якір, і ми придивляємося, чи можна вже висаджуватись. На жаль, тут іще дуже глибоко, і доводиться не без ризику підійти ближче до скелястого берега, де глибина півтора метра. Ми тиснемо тим трьом руки, вони спускаються з баркаса, беруть на голову свої валізи й рушають до берега. Ми дивимося на них з цікавістю й деяким смутком. Ці хлопці ставились до нас добре й трималися мужньо. Шкода, що вони покидають баркас. Поки вони бредуть до берега, вітер зовсім стихає. Прокляття! Хоч би нас не побачили з селища, яке на карті має назву Ріоача. Це перший порт, де є поліційне управління. Сподіватимемось, нас не побачать.

Стоїмо й чекаємо… Ті троє, помахавши нам на прощання білим носовичком, зникли. А де ж вітер, чорт забирай? Нам потрібен вітер, щоб відірватися від колумбійського берега, який є загадкою для нас! Справді, ми не знаємо, чи колумбійці видають утікачів, чи ні. Ми всі троє надаємо перевагу певності Британського Гондурасу перед загадковістю Колумбії. Вітер здіймається тільки о третій годині пополудні, й ми можемо рушати далі. Я напинаю вітрило, і ми повільно пливемо понад дві години. Аж раптом з’являється сторожовий катер і мчить просто до нас. Люди на ньому стріляють з рушниць у повітря, щоб ми зупинились. Я не слухаюся і намагаюсь вийти у відкрите море, аби вибратися з територіальних вод. Але марно. Не минає і години, як потужний катер наздоганяє нас, з десяток людей на ньому беруть нас на приціл, і ми мусимо здатися.

У цих солдатів чи поліцейських, які нас заарештовують, вигляд досить дивний: на них штани, колись білі, а тепер геть брудні, діряві вовняні светри, що ніколи не пралися, і всі вони босі, за винятком «командира», — той одягнений трохи краще й охайніше. Зате озброєні вони до зубів: повні патронташі, добре доглянуті гвинтівки й до того ж напохваті кинджали в піхвах. У того, кого вони називають командиром, пика вбивці. Він з револьвером, що висить у нього на ремені, набитому патронами. Розмовляють вони тільки по— іспанському, і ми не розуміємо, що вони кажуть, але ні їхні погляди, ні рухи, ні голоси довіри не викликають, — усе вороже.

Ми йдемо пішки з порту до в’язниці через селище. Це справді Ріоача. Обабіч нас ступають шість здоровил, ззаду ще троє. Гвинтівки в усіх наставлені на нас. Перехожі дивляться в наш бік теж не дуже приязно.

Приходимо на подвір'я в’язниці, оточеної невисоким муром. Тут сидять або стоять душ двадцять брудних, неголених в’язнів, які теж вороже дивляться на нас. «Vamos, vamos!» Ми здогадуємося, що вони кажуть: «Ходімо, ходімо!» Нога в Клузйо, хоч йому вже набагато краще, й досі в гіпсі, і він не може швидко йти. «Командир», який залишився був ззаду, наздоганяє нас із компасом та непромокальним плащем під пахвою. Він їсть наші галети з нашим шоколадом, і ми розуміємо, що тут нас геть пограбують. Ми не помиляємося. Нас замикають у брудній кімнаті, на вікні якої товстелезні грати. На долівці лежать дошки, на одному краю яких — щось на взірець дерев’яної подушки: це ліжка.

— Французи, французи, — звертається до нас крізь вікно один із в’язнів, коли поліцейські, замкнувши двері, йдуть від нас.

— Чого тобі?

— Недобрий, недобрий.

— Хто?

— Поліцейський.

— Поліцейський?

— Еге ж, поліцейський недобрий.

І він відходить від вікна. Вечоріє, камеру освітлює дуже слабенька електрична лампочка. Москіти бринять нам біля вух, набиваються в ніс.

— Ну й потрапили ми в халепу! Нам дорого обійдеться те, що ми згодилися висадити на берег цих типів.

— Що вдієш, хіба ми знали? І все це через відсутність вітру.

— Ти занадто наблизився до берега, — каже Клузйо.

— Замовкни. Зараз не час звинувачувати самого себе чи когось іншого, нам треба ще більше згуртуватися. Як ніколи, ми повинні бути одностайними.

— Даруй мені, ти маєш слушність, Метелику. В цьому ніхто не винен.

Ох, то було дуже несправедливо — стільки боротися й так кричуще невдало скінчити свою втечу! Поліцейські не обшукали нас. У моїй кишені лежить моя капсула, я поспішаю проштовхнути її в себе. Клузйо робить те саме. Ми правильно вчинили, що не повикидали їх. А втім, цей герметичний і не дуже громіздкий гаманець легко зберігати в собі.

На моєму годиннику восьма година вечора. Нам приносять цукор-сирець бурого кольору — по грудці завбільшки з кулак на кожного — й три пакетики чогось такого, що нагадує рисове тісто, зварене у воді й посолене.

— Buenas noches.

— Це, мабуть, означає «на добраніч», — каже Матюрет.

Другого дня на подвір’ї нам дають чудової кави в дерев’яних кухликах. О восьмій годині приходить «командир». Я прошу в нього дозволу піти до баркаса й забрати наші речі. Він чи то не розуміє, чи то вдає, ніби не розуміє. Що довше я дивлюся на нього, то дужче він нагадує мені вбивцю. З лівого боку в нього висить шкіряна торбинка з пляшкою, він дістає ту пляшку, відкорковує, надпиває ковток, спльовує і простягає її мені. Це його перший приязний жест, тому я беру пляшку й п’ю. На щастя, я сьорбнув дуже мало, бо то справжній палючий вогонь з присмаком спирт— нбго. Я швидко ковтаю й закашлююсь, а він, цей напівнегр-напівіндіанець, регоче.

О десятій годині приходять цивільні, одягнені в біле, при краватках. Їх шестеро чи семеро. Вони входять до будинку де міститься, певне, дирекція в’язниці. Невдовзі нас викликають. Усі цивільні сидять півколом у залі, де висить великий портрет якогось офіцера в білому; всі груди у нього в орденах. Це — президент Альфонсо Лопес де Коломбіа.

Один із панів каже Клузйо сісти й заводить з ним розмову по-французькому, а ми лишаємося стояти. Чоловік, що сидить посередині, — худий, з носом, схожим на орлиний дзьоб, в окулярах з потрісканими скельцями, — починав мене допитувати. Перекладач не перекладає, а тільки пояснює.

— Пан, який щойно говорив і який вас допитуватиме, — суддя селища Ріоача, решта — місцева знать, його друзі. Я гаїтянин, керую проведенням електрики в цьому департаменті. А тепер вони вирішили використати мене як перекладача. Гадаю, дехто з цих людей трохи розуміє французьку, може, навіть і сам суддя, тільки вони в цьому не зізнаються.

Судді не стає терпцю слухати це вступне слово, і він починає іспанською мовою свій допит. Гаїтянин перекладає запитання й відповіді.

— Ви французи?

— Так.

— Звідки ви припливли?

— З Кюрасао.

— А раніше?

— З Трінідаду.

— А ще раніше?

— З Мартініки.

— Брешете! Наш консул на Кюрасао ще тиждень тому попередив нас, щоб ми пильнували, бо шість утікачів з французької виправної в’язниці спробують висадитися в нас.

— Що ж, це правда — ми втікачі з виправної в'язниці.

— З Кайєнни?

— Так.

— Якщо така шанована країна, як Франція, заслала вас так далеко й покарала так суворо, то це означає, що ви дуже небезпечні злочинці.

— Мабуть.

— Злодії чи вбивці?

— Учасники вбивства.

— Матадори, еге ж? То ви матадори? Де троє інших?

— Залишилися на Кюрасао.

— Знову брешете! Ви їх висадили за шістдесят кілометрів звідси, в місцевості, яка називається Кастільєте. На щастя, їх теж заарештували й через кілька годин привезуть сюди. Ви вкрали цей баркас?

— Ні, нам його подарував єпископ Кюрасао.

— Гаразд. Ви залишитесь у цій в’язниці доти, доки наш уряд вирішить, що з вами робити. А за те, що ви висадили на нашу територію трьох своїх спільників і самі намагалися втекти в море, я засуджую до тримісячного ув’язнення ватажка групи, цебто вас, і до місячного ув’язнення двох інших. Поводьтеся добре, якщо не хочете дістати тілесну покару від поліцейських. А вони в нас люди дуже суворі. Маєте щось сказати?

— Ні. Я тільки хочу забрати наші речі й продукти, що залишилися в баркасі.

— Все це конфіскувала митниця, за винятком штанів, черевиків — по парі на кожного, сорочок та курток. Решти не вимагайте: нічого не вдієш — такий закон!

Ми виходимо на подвір’я. Суддю обступають оті нікчеми — місцеві в’язні. «Докторе, докторе!..» Він, увесь такий поважний, проминає їх, не відповідаючи й не зупиняючись. Разом з ним із в’язниці виходить уся знать.

За годину на вантажній машині привозять трьох наших супутників під охороною з семи-восьми озброєних людей. Всі троє понуро злазять зі своїми валізами з машини. Ми входимо разом з ними до своєї камери.

— Ми припустилися страшної помилки і вас підвели, — каже бретонець. — Цього не можна пробачити, Метелику. Якщо хочеш убити мене, вбивай, я навіть не боронитимусь. Ми не люди, ми негідники. Ми вчинили так зі страху перед морем. А тепер, опинившись у Колумбії серед колумбійців, я зрозумів: небезпека, яку таїть у собі море, просто сміховинна проти того, що нас чекає тут! Невже ви потрапили до їхніх рук через те, що не було вітру?

— Еге ж, бретонцю. Я не збираюсь нікого вбивати, ми всі припустилися помилки. Якби я відмовився висадити вас на берег, нічого не сталося б.

— Ти, Метелику, надто добрий.

— Ні, я справедливий… — Я розповідаю їм про допит. — Може, їхній уряд зрештою відпустить нас на волю?

— Де ж пак! Як той казав, сподіваймося, з надією легше жити.

На мою думку, власті цієї напівцивілізованої місцевості не мають повноважень вирішувати нашу долю. Тільки у високих урядових колах можуть ухвалити, що робити з нами далі — залишити нас у Колумбії, видати Франції чи дозволити нам повернутися на баркас і вийти в море. Ми не зробили цим людям нічого поганого, і навряд чи вони зважаться на щось серйозне. Зрештою, ми не вчинили на їхній території ніякого правопорушення.

Ось ми тут уже цілий тиждень. У нашому становищі нічого не змінилося, хіба тільки те, що подейкують, ніби нас збираються під пильною охороною перевезти до більшого міста за двісті кілометрів звідси — Санта-Марти. Поліцейські з пиками морських розбійників або піратів не змінили свого ставлення до нас. Учора один із них ударив мене прикладом рушниці за те, що я забрав своє мило з умивальника. Ми й далі сидимо в цій брудній камері, повній москітів, на щастя, Матюрет і бретонець щодня миють у ній підлогу. Я починаю впадати в розпач, втрачати віру. Це поріддя колумбійців, створене із суміші індіанців та негрів, індіанців та іспанців, які ніколи в давні часи не були господарями цієї землі, підриває мою віру. Один в’язень-колумбієць дав мені стару газету, що виходить у Санта-Марті. На першій сторінці — фотографії нас шістьох; під ними — фотографія начальника поліції у величезному фетровому капелюсі, із сигарою в зубах і фотографія десятка поліцейських, озброєних своїми пукавками. Я здогадуюсь, що наше затримання романтизовано, а роль, яку вони відіграли в цьому, надмірно роздуто. Можна подумати, що то завдяки нашому арештові цілу Колумбію було врятовано від страхітливої небезпеки. Одначе бандити на фотографіях куди симпатичніші за поліцейських. Бандити мають вигляд порядних людей, тоді як поліцейські, починаючи від самого начальника, — даруйте! — скидаються на розбійників! Та що вдієш? Я вже знаю кілька іспанських слів: утікати — fugarse, в’язень — preso, вбивати — matar, кайдани — cadenas, наручники — esposas, чоловік — hombre, жінка — mujer.

Втеча з Ріоачі

Один із в’язнів на подвір’ї постійно ходить у наручниках. Я завожу з ним дружбу. Ми куримо вдвох одну тонку й довгу сигару. Вона дуже міцна, але ми все ж таки її куримо. Я зрозумів, що він брав участь у контрабандних рейсах між Венесуелою та островом Аруба. Його звинуватили в убивстві берегових охоронців, і тепер він чекає суду. Часом цей чолов’яга дуже спокійний, але часом буває аж надто нервовий та збуджений. Зрештою я помічаю, що спокійний він тоді, як його хтось провідає і він жує принесене йому листя. Одного дня мій новий товариш дає півлистка й мені, і я одразу ж усе розумію. Язик, піднебіння й губи в мене терпнуть. Колумбієць жує листя коки. Цей тридцятип’ятирічний чоловік із волохатими руками й грудьми, мабуть, особа непересічна. Підошва на його босих ногах дуже зашкарубла, і нерідко він виймає з неї скляну скалку чи цвяшок, які навіть не дісталися до живого тіла.

— Втікаймо — я і ти, — кажу я одного вечора контрабандистові. Коли мене провідував гаїтянин, я попросив у нього французько-іспанський словник. Отож колумбієць розуміє мене й киває головою на свої наручники — він, мовляв, і не проти втекти, але заважають оці штуки. Наручники американські й мають вузеньку шпарину для ключа. Бретонець робить мені з розплесканого на кінці дроту гачок. Після багатьох невдалих спроб я нарешті відмикаю наручники свого нового товариша, коли хочу. На ніч його замикають самого в камері, грати якої досить товсті. У нас грати куди тонші, певне, їх можна розсунути. Отже, треба буде перепиляти тільки один прут у гратах на вікні Антоніо — так звуть колумбійця.

— Як роздобути пилку?

— Потрібні гроші.

— Скільки?

— Сто песо.

— Скільки це доларів?

— Десять.

Одне слово, за десять доларів, які я йому даю, він дістає дві пилки для металу. Я пояснюю йому, що після надпилювання прут треба щоразу ретельно заліплювати рисовим тістом, яке нам дають їсти. В останню мить перед тим, як ми розходимось по камерах, я відмикаю йому наручники. Якщо комусь спаде на думку їх перевірити, колумбійцеві досить буде тільки натиснути на них, і вони самі замкнуться. Антоніо пиляє три ночі. Щоб допиляти й відігнути прут, пояснює він мені, йому треба буде не більше хвилини, це вже напевне. Потім Антоніо має зайти по мене.

Дощі випадають часто, і Антоніо каже, що першої ж дощової ночі він прийде. Цієї ночі дощ ллє як із відра. Мої товариші знають про мій план, але тікати зі мною не хочуть — вважають, що місцевість, куди я збираюсь податися, надто далеко. Я маю намір дістатися до мису колумбійського півострова на кордоні з Венесуелою. На карті, яку я маю, написано, що ця територія називається Гуахіра й не належить ні Колумбії, ні Венесуелі. Антоніо каже, що там живуть самі індіанці й нема ні колумбійської, ні венесуельської поліції. Дехто з контрабандистів пробирається через ту територію. Це небезпечно, бо індіанці-гуахіри не люблять, коли цивілізована людина проникає на їхню землю. На узбережжі живуть індіанці-рибалки, які торгують із селом Кастільете та хутірцем Ла-Вела. Сам Антоніо йти туди не хоче. Колись хтось із його товаришів чи він сам, змушений причалити навантаженим контрабандою човном до індіанського берега, вбив кількох індіанців у сутичці з ними. Але Антоніо береться провести мене до самої Гуахіри. Далі я піду сам…

Отже, цієї ночі дощ ллє як із відра. Я сиджу біля вікна. Одну дошку від віконної коробки вже давно відірвано. Ми наважуємо на грати й розсуваємо їх.

— Готово!

У вікні з’являється голова Антоніо. Матюрет і бретонець допомагають мені відігнути залізний прут, і він аж вискакує внизу з гнізда. Мене піднімають і випихають у вікно, а хтось навіть плескає долонею по сідниці. Я опиняюся на в’язничному подвір’ї. Дощ періщить по бляшаних дахах, і стоїть страшенний шум. Антоніо бере мене за руку й веде до муру. Перебратися через нього дуже легко — заввишки він усього метрів зо два. Я розрізаю долоню об скло на верхівці муру, але не звертаю на це уваги. Ми вирушаємо в дорогу. У такий страшний дощ, коли за три метри нічого не видно, цьому чортяці Антоніо вдається знайти дорогу. Ми проходимо навпростець через селище й дістаємося путівця, що біжить між сельвою[15] та морем. Пізно вночі попереду з’являється якесь світло, і ми довго обходимо його сельвою, на щастя, не дуже густою, а тоді знову вибираємось на дорогу. Йдемо під дощем до самого ранку. Антоніо дав мені листок коки, і я жую його так, як він жував у в’язниці. Коли розвидняється, я зовсім не відчуваю втоми. Невже завдяки тому листку? Напевне. Вже настав день, але ми не зупиняємось. Час від часу Антоніо лягає й прикладає вухо до розмоклої землі. Потім ми рушаємо далі.

Він іде якось чудернацько. Не біжить і не йде, а стрибає рівними стрибками, розмахуючи руками, буцімто загрібає ними повітря. Мабуть, він щось почув, бо заводить мене в сельву. Дощ не вщухає. І справді, перед нами проходить трактор, тягнучи коток, що, звісно, вкачує землю на дорозі.

Пів на одинадцяту ранку. Дощ ущухає, визирає сонце. Ми проходимо добрий кілометр по траві на узбочині, звертаємо в сельву й лягаємо під крислатим деревом, довкола якого ростуть дуже густі й колючі чагарники. Тут нам, як я гадаю, нема чого боятися, одначе Антоніо забороняє мені курити. Він не перестає жадібно смоктати сік із листя, я роблю те саме, але трохи стриманіше. Антоніо показує мені торбинку, в якій десятків два листків коки. Коли він усміхається, його білі зуби блищать у лісовій сутіні. Тут багато москітів. Антоніо розжовує сигарету, й ми намащуємо собі обличчя та руки слиною з тютюном. Після цього комахи нас не чіпають.

Сьома година вечора. Темніє, але місяць добре освітлює дорогу. Антоніо дістає годинник, показує пальцем на дев’яту годину й каже: «Дощ». Я розумію, що о дев’ятій знову піде дощ. І справді, о дев’ятій двадцять пускається дощ. Щоб не відставати від Антоніо, я навчився йти підстрибом і розмахуючи руками. Це неважко, так ми просуваємося швидше, хоч і не біжимо. Цієї ночі ми мусили тричі ховатися в сельву, пропускаючи легкову машину, вантажну й запряжений віслюками віз. Завдяки листкам коки я зовсім не відчуваю втоми й на ранок другого дня.

Дощ ущухає о восьмій ранку, і тепер ми знову проходимо з кілометр по траві, а тоді пірнаємо в сельву. Листя коки має одну ваду: коли його нажуєшся, не можна заснути. Після того, як ми втекли, нам так і не пощастило склепити очей. Зіниці в Антоніо дуже розширилися, навіть не видно вже райдужних оболонок. У мене, мабуть, те саме.

Дев’ята година вечора. Знову починається дощ. Можна подумати, ніби він чекає саме цієї години. Згодом я дізнаюся, що коли в тропіках о певній годині починається дощ, то він цілий тиждень щодня пускатиметься о тій самій годині й припиняється також о тій самій годині. Цієї ночі, перш ніж вирушити в дорогу, ми чуємо якісь крики, потім бачимо світло. «Кастільєте», — каже Антоніо. Тоді бере мене за руку, заводить у сельву, і після тяжкого двогодинного переходу ми знову вибираємось на путівець. Йдемо чи, точніше сказати, спотикаємося до самого світанку й цілий ранок. Сонце видушило на нас одяг. Три дні ми мокнемо під дощем, і за три дні з’їли тільки грудку цукру-сирцю. Це було, однак, ще першого дня. Антоніо майже певен, що тепер ми не зустрінемо недобрих людей. Він простує безтурботно й ось уже багато годин не прикладає вуха до землі. Дорога стелиться понад берегом. Антоніо вирубує собі костур. Тепер ми йдемо по вогкому піску. Потім сходимо з дороги. Антоніо зупиняється й роздивляється слід на піску завширшки з п’ятдесят сантиметрів, що веде з моря на суходіл. Ми йдемо по цьому сліду й приходимо до місця, де ця смуга розширюється, набираючи форми круга, і тут Антоніо стромляє в землю костур. Коли він його висмикує, із землі проступає жовта, наче жовток яйця, рідина. Я допомагаю йому викопати руками ямку в піску, і за якийсь час бачимо перед собою десь із три-чотири сотні яєць. Це яйця морської черепахи. Вони без шкаралущі, мають на собі тільки шкуринку. Антоніо скидає сорочку, й ми набираємо в неї з сотню цих яєць.

Ми покидаємо піщаний берег, перетинаємо дорогу й заглиблюємося в сельву. Сховавшись від людських очей, починаємо, як сказав мені Антоніо, їсти самий тільки жовток. Своїми вовчими зубами він прокушує шкуринку на яйці, зливає білок і випиває жовток. Антоніо прокушує їх чимало, по черзі випиваючи один жовток сам, а другий даючи мені. Наївшись донесхочу, ми лягаємо на землю, поклавши піджаки собі під голову. Антоніо каже мені:

— Завтра я тебе залишу, далі два дні йтимеш сам. Від завтрашнього дня поліції вже не буде.

До останнього прикордонного поста ми приходимо о десятій вечора. Впізнаємо його по гавкоту собак. Завдяки хитрощам Антоніо щасливо обминаємо його. А тоді йдемо цілу ніч не остерігаючись. Тут дорога значно повужчала, це вже, власне, звичайна стежка, проте нею, мабуть, часто ходять люди, о травою вона не заросла. Завширшки стежка з півметра й біжить уздовж сельви берегом заввишки метрів з два. Подекуди трапляються сліди кінських підків та ослиних копит. Антоніо сідає на великий корінь і киває мені головою — сідай, мовляв, і ти. Немилосердно пече сонце. На моєму годиннику одинадцята година, але сонце вже показує полудень: устромлена в землю паличка не дає ні найменшої тіні. Тож я переводжу стрілки годинника на дванадцяту. Антоніо дістає із своєї торбинки листки коки, їх залишилося ще сім штук. Чотири він дає мені, а три бере собі. Я заходжу в хащі, тоді повертаюсь із ста п’ятдесятьма трінідадськими доларами та шістдесятьма флоринами і простягаю їх Антоніо. Він вражено дивиться на мене й бере банкноти, так і не розуміючи, чому вони такі новісінькі й зовсім не намокли, — адже він ні разу не бачив, щоб я їх сушив. Потім дякує і, затиснувши в руці гроші, довго над чимсь розмірковує. Зрештою бере собі шість п’ятифлоринових банкнот, тобто тридцять флоринів, а решту повертає мені. Хоч як я наполягаю, Антоніо відмовляється взяти більше. Цієї хвилини в ньому настає якась зміна. Він вирішив був розлучитися зі мною, а тепер, здається, хоче провести мене ще один день. Антоніо обертається й киває мені головою. Гаразд. Викресавши за півгодини двома камінцями вогонь, ми закурюємо й ідемо далі.

Ще три години ходу — і попереду з’являється чоловік на коні. Він їде нам назустріч. Чоловік у величезному солом’яному брилі, в чоботях, без штанів, але в чомусь схожому на шкіряні шорти, в зеленій сорочці й полинялій, теж зеленій, військовій куртці. При ньому добрий карабін і великий револьвер, що висить на ремені.

— Дідько його бери! Антоніо, братчику!

Звісно, Антоніо здалеку впізнав вершника, але мені про це не сказав. Високий чоловік з мідною шкірою йому років сорок — спішується, і вони поплескують один одного по плечі. Згодом такий спосіб вітатися я спостерігатиму тут не раз.

— А це хто?

— Товариш. Ми разом утекли. Француз.

— Куди ти йдеш?

— Хочу підійти якомога ближче до індіанців-рибалок. Він має намір пробратися через індіанську територію до Венесуели, а звідти якось повернутись на Арубу чи Кюрасао.

— Індіанці-гуахіри люди недобрі, — каже чоловік. — Ти без зброї, на ось, візьми. — І дає мені кинджал з гладеньким роговим руків’ям і в шкіряному чохлі.

Ми сідаємо край стежки. Я роззуваюсь, ноги в мене кривавляться. Антоніо з чоловіком швидко про щось розмовляють. Мій план перетнути півострів Гуахіра їм, бачу, не подобається. Антоніо киває мені головою, щоб я сідав на коня, а зв’язані черевики перекинув через плече — так скоріше загояться на ногах рани. Все це він показує мені на мигах. Незнайомець також сідає на коня, Антоніо тисне мені руку, і не встигаю я отямитись, як уже мчу верхи, сидячи позаду друга Антоніо.

Ми їдемо цілий день і цілу ніч. Час від часу зупиняємося, чоловік дає мені пляшку з ганусівкою, і я щоразу трохи відпиваю. На світанку він злазить з коня. Сходить сонце, друг Антоніо дає мені шматок твердого, як залізо, сиру, дві галети, шість листків коки й дарує особливу водонепроникну сумку. Я все в неї складаю і прив’язую її до ременя. Потім він стискає мене в обіймах, поплескує по плечі, як ото його поплескував Антоніо, а тоді знову сідає на коня й пускається чвалом назад.

Індіанці

Я простую пішки до першої години дня. Сельва залишилася позаду, на обрії не видно жодного дерева. Під пекучим сонцем море відсвічує сріблом. Я йду босоніж, перекинувши черевики через плече. Тієї миті, коли я вирішую трохи полежати, мені здається, ніби ген попереду, трохи віддалік від берега, замріло п’ять-шість дерев чи скель. Намагаюся прикинути оком відстань: мабуть, кілометрів з десять. Дістаю із сумки половину великого листка коки й, жуючи його, швидко рушаю вперед. Через годину ті п’ять-шість тіней вимальовуються виразніше: це хижки, криті соломою чи листям світло-бурого кольору. Над однією з них здіймається димок. Потім я бачу людей. Вони мене теж помітили. Я чую крики й завважую, що люди махають руками в бік моря. Тоді мені впадають в око чотири човни — вони швидко причалюють до берега, з них сходить з десятеро чоловіків. Усі збираються перед хижками й дивляться на мене. Я добре бачу, що чоловіки й жінки голі, тільки на стегнах у них пов’язки. Я повільно йду до них. Троє індіанців стоять, спершись на луки й тримаючи в руках стріли. Вони не виявляють до мене ні ворожості, ні приязні. Нараз гавкає собака, кидається до мене й кусає за ногу трохи нижче литки, відриваючи клапоть штанини. Коли собака повертається до гурту, у задню ногу йому влучає невеличка стріла, що вилітає хтозна-звідки (згодом я дізнаюся: із стріло— метальної трубки). Собака, скавулячи, тікає і забігає до однієї з хижок. Накульгуючи, — той псюра мене таки добряче цапнув, — я підходжу ближче до людей і зупиняюся кроків за десять від них. Ніхто не ворушиться, не промовляє й слова, діти поховалися за матерів. Їхні голі тіла м’язисті, засмаглі, справді гарні. Груди в жінок прямі й тверді, з великими сосками. Лише в однієї жінки груди великі й звисають униз.

Один з індіанців тримається так поважно, риси його обличчя такі тонкі, що я ступаю просто до нього. Він не тримає ні лука, ні стріл. Чоловік мого зросту, підстрижений чуб спадає йому до брів. Він босий. За кілька кроків від нього я зупиняюсь.

Індіанець ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Так триває хвилини дві. Його обличчя, на якому не ворухнеться жодна рисочка, нагадує обличчя бронзової статуї із зморшками коло очей. Вуха його прикриває гагатове, майже фіолетове волосся, що сягає аж до мочок. Очі в нього металево-сірі. Жодного волоска ні на грудях, ні на руках, ні на ногах. Мідні стегна м’язисті, так само, як і вигнуті й витончені ноги. Він босий. Я зупиняюсь за три кроки від нього. Тоді він ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Ці розглядини тривають дві хвилини. Це обличчя, на якому не ворушиться жодна риска, нагадує мідну статую з очима у зморшках. Потім він усміхається й торкається мого плеча. Тоді всі торкаються мене, а одна юна індіанка бере мене за руку й веде до однієї, з хижок. Тут вона піднімає мені штанину. Всі сідають круг нас. Один чоловік т простягає мені запалену сигару, я беру її і курю. Індіанці сміються з того, як я курю, бо вони, чоловіки й жінки, курять, беручи запалений кінець сигари в рот. Рана не дуже кривавиться, але все ж таки собака ввігнав зуби в ногу досить глибоко. Літня жінка вибирає волоски і промиває рану й видавлює кров. Та цього їй замало, вона заходжується ще й шкрябати гострим шматком заліза кожен слід від собачих зубів. Я намагаюся не кривитись, бо всі дивляться на мене. Інша молода індіанка хоче допомогти їй, але та грубо відштовхує її. Я так розумію, ніби вона хотіла дати зрозуміти їй, що я належу винятково їй, і саме тому всі сміються. Потім вона обрізає обидві мої штанини вище колін. Індіанка зриває з каменя водорості, що їх принесли з моря, прикладає їх до рани й перев’язує мені ногу стрічками, вирізаними з моїх штанів. Задоволена своєю роботою, вона подає мені знак підвестися.

Я підводжусь і скидаю піджак. Цієї миті вона помічає крізь пазуху моєї сорочки метелика, витатуйованого в мене на грудях. Індіанка дивиться на нього, помічаючи інше татуювання, і скидає з мене сорочку, щоб краще його роздивитися. Мене обступають чоловіки й жінки, вельми зацікавлено розглядаючи татуювання на моїх грудях: праворуч — в’язень фортеці міста Кальві, ліворуч — обличчя жінки, на животі — тигрова паща, на спині — розіп’ятий моряк, на крижах — полювання на тигрів. Побачивши це татуювання, чоловіки відштовхують жінок і довго й доскіпливо роздивляються кожну картинку. Спершу своїми думками ділиться вождь а потім кожен з присутніх. З цього часу чоловіки остаточно приймають мене до свого товариства. Жінки прийняли мене до свого гурту з першої миті, коли вождь усміхнувся мені й торкнувся мого плеча.

Потім ми йдемо до найбільшої хижі, і тут я зовсім розгублююсь. Хижа зліплена з червоної глини. Вона кругла, має вісім дверей, а всередині в одному з кутків висять прив’язані до кроков яскраві різноколірні гамаки з вовни. Посередині лежить великий заокруглий плескатий камінь, а довкола нього — менші плескаті камені, що правлять за. стільці. На стіні багато двостволок, військова шабля, і скрізь розвішені різні завбільшки луки. Мені впадають в око черепаховий панцир, в якому може лягти людина, піч, складена з каміння без жодної пучки цементу. На столі пляшкоподібний гарбуз, на дні якого лежать 30 дві-три пригорщі перлів. Мені подають у дерев’яному кухлику вельми смачний гостро-солодкавий фруктовий напій, що вже відбродив, потім приносять на банановому листку велику, зо два кілограми, рибину, спечену на жару. Мене запрошують їсти, і я повільно їм. Коли я закінчую ласувати цією смачною рибою, жінка бере мене за руку й веде до моря, де я мию руки й полощу морською водою рот. Потім ми повертаємося назад до хижі. Повсідавшись колом (молода індіанка сидить біля мене, поклавши руку мені на стегно), ми намагаємося жестами й словами порозумітися.

Раптом вождь племені підводиться, йде в глиб хижі, повертається звідти з білим камінцем у руці й починає щось малювати на плескатому камені, що править за стіл. Спершу це голі індіанці та їхнє селище, потім море. Праворуч від індіанського селища він малює будинки з вікнами та одягнених чоловіків і жінок. Кожен з чоловіків тримає в руці рушницю або палицю. Ліворуч іще будинки чоловіків з рушницями й у капелюхах, з бридкими пиками, а також одягнених жінок. Коли я все добре роздивляюсь, індіанець похоплюється і накидає одну дорогу з індіанського селищу до будинків праворуч і другу, яка веде до будинків ліворуч. Щоб пояснити мені, як розташовані ці поселення щодо його селища, він малює з венесуельського боку, тобто праворуч, сонце на небі — коло з рисочками-променями, — а з боку колумбійського поселення — сонце, що сідає за обрій. Тепер помилитися не можна: з одного боку сонце сходить, з другого заходить. Молодий вождь гордо милується своїм витвором, і всі по черзі також розглядають його. Коли вождь переконується, що я все зрозумів, він бере крейду й заштриховує обидва поселення, обминаючи своє селище. Я розумію, вождь хоче сказати: люди там лихі, і він не хоче мати з ними ніякої справи, а люди з його селища добрі. Кому він це пояснює!

Потім вождь мокрою вовняною ганчіркою витирає «стіл». Коли камінь висихає, він кладе мені в руку крейду: тепер моя черга розповідати малюнками свою історію. Моє завдання куди важче, ніж його. Я малюю чоловіка зі зв’язаними руками й двох озброєних чоловіків, які дивляться на нього, потім-цього чоловіка, який біжить, і двох озброєних чоловіків, що переслідують його, цілячись у нього рушницями. Я тричі малюю цю саму сцену, але втікач щоразу віддаляється від своїх переслідувачів, а на останньому малюнку ті, що з рушницями, зупиняються, а я біжу до селища з індіанцями та собакою; поперед гурту стоїть вождь і простягає до мене руки.

Мабуть, цей малюнок мені вдався, бо після довгої розмови з чоловіками племені вождь широко розводить руки — як на камені. Він усе зрозумів…

Тієї самої ночі індіанка повела мене до своєї хижі, де жило шестеро індіанок і четверо індіанців. Вона почепила широкий строкатий вовняний гамак, упоперек якого легко могли б спати двоє. Я ліг у цей гамак, але вздовж, а вона лягла впоперек в інший гамак. Тоді і я ліг впоперек свого гамака, і вона перейшла до мене. Індіанка торкнулася своїми довгими й тонкими, але шорсткими, дуже потрісканими й порізаними пальцями мого тіла, вух, очей і рота. Ці пальці вона порізала об корали, коли пірнала, щоб дістати з морського дна перлові скойки. Коли і я гладжу її обличчя, дівчина бере, мене за руку, дивуючись, що вона така ніжна, без шереховатостей. Полежавши з годину в гамаку, ми йдемо до великої хижі вождя. Тут мені дають оглянути дві рушниці — дванадцятого й шістнадцятого калібру, сент-етьєнського заводу. Вони мають шість коробок свинцевих набоїв.

Індіанка середнього зросту, в неї, як і у вождя, металево-сірі очі, бездоганний профіль, заплетене в коси волосся, що сягає стегон. Перса чудової форми, високі, схожі на груші. Соски на них темніші за бронзову шкіру й дуже довгі. Вона не вміє цілуватися, замість цілувати вона кусається. Я швидко навчив її цілуватися по-цивілізованому. Коли ми кудись ідемо, вона не хоче ступати поруч, а йде позад мене. В одній з хижок, дуже занедбаній, ніхто не живе. З допомогою інших жінок молода індіанка лагодить на ній дах, латаючи дірки в ньому листям кокосових пальм, і замащує шпари в стінах червоною глинястою землею. Індіанці мають у своєму розпорядженні різні різальні залізні предмети: ножі, кинджали, мачете, сокири, сапки, а також вила із залізними зубцями. Є в них мідяні й алюмінієві казанки, каструлі, лійки, жорна, залізні й дерев’яні барильця. Надмірно великі чисто вовняні гамаки, прикрашені плетеними торочками й вельми барвистими візерунками — криваво-червоними, небесно-голубими, гуталіново-чорними, яскраво-жовтими. Хижку полагоджено, й індіанка починає зносити туди різні речі, які їй дають інші індіанці, — залізний круг на триніжку для вогню, гамак, упоперек якого можуть спати четверо дорослих, склянки, жерстяні кухлі, каструлі тощо, аж до упряжі віслюка.

Уже майже два тижні ми голубимо одне одного, проте вона навідріз відмовилася піти далі. Я її не розумію, бо ж то вона сама якось спровокувала мене, а потім, коли настала слушна хвилина, не схотіла кохатися. Вона не носить на собі ніякої одежі, за винятком стегенної пов’язки, що тримається на її стрункому стані завдяки тонесенькому шнурочку, проте її сідниці лишаються зовсім голими. Ми поселилися в хижці з трьома дверима (одні, головні, посередині круга, двоє інших — одні навпроти одних) без будь-якої весільної церемонії. Ці троє дверей у стінах круглого будиночка утворюють рівносторонній трикутник. Кожні з них мають своє призначення: я повинен завжди виходити з хижки й заходити до неї через північні двері, а вона — через південні. Я не повинен виходити й заходити у її двері, а вона — в мої. А в головні великі двері мають заходити наші друзі, я і вона можемо проходити через них, тільки проводжаючи гостей.

І лише тоді, коли ми поселилися в хижці, вона віддалася мені. Я не хочу входити в деталі, але скажу, що вона запальна і невситима коханка, яка обвиває мене, наче ліана. Потайки від усіх я розчісую її і заплітаю їй коси. Вона дуже задоволена, коли я це роблю, на її обличчі проступає незгладима радість і водночас страх, аби нас не захопили зненацька, бо, як я здогадуюсь, тут чоловік не повинен розчісувати свою дружину, терти її руки каменем, наче пемзою, цілувати її груди чи вуста.

Тож Лалі — так звати індіанку — і я поселилися в хижці. Мене дивує одна річ: вона ніколи не послуговується сковорідками й алюмінієвими або залізними казанками, ніколи не п’є із склянки, а все варить у каструлях та глиняних горщиках, що їх сама повипалювала.

Лійку індіанці використовують для купання. А за клозет їм править море.

Я спостерігаю, як вони розкривають скойки, добуваючи з них перли. Цю роботу виконують жінки старшого віку. Кожна молода жінка, що дістає ці скойки з морського дна, має свою торбинку. Добуті із скойок перлини розподіляються таким чином: одна частка віддається вождеві племені, одна частка — човняреві, півчасткн — жінці, що розкриває скойки, і півтори частки жінці, яка пірнає на морське дно, дістаючи звідти скойки. Якщо жінка живе з родиною, то вона віддає свої перлини дядькові — братові свого батька. Я так і не зрозумів, чому саме цей дядько першим заходить до хижки закоханих, бере руки дівчини й огортає нею стан хлопця, а правою рукою хлопця огортає стан дівчини, кладучи його вказівний палець на її пуп. Після цього він покидає хижку.

Тож я спостерігаю, як жінки розкривають скойки, але мені не випадало бачити, як молоді жінки добувають їх з морського дна, бо мене ще жодного разу не запрошували сісти з ними в пірогу. А добувають їх вони досить далеко від берега — за якихось п’ятсот метрів. У деякі дні Лалі повертається із зовсім подряпаними об корали стегнами або боками. Інколи з цих подряпин сочиться кров. Тоді вона розтирає собі рани морськими водоростями. Я не роблю нічого, якщо мене не запрошують знаками це робити. Ніколи не заходжу до хижини вождя, якщо хтось чи сам вождь не заводить мене туди. Лалі підозрює, що три молоді індіанки її віку приходять до нашого будинку й лягають у траву, намагаючись побачити або почути, що ми робимо, коли опиняємось на самоті.

Вчора я побачив індіанця, який підтримує зв’язок між індіанським поселенням і першим колумбійським селом за два кілометри від прикордонного поста. Це село називається Ла-Вела. Індіанець має двох віслюків і автоматичний карабін моделі «вінчестер», як і всі тут, він не носить нічого, крім стегенної пов’язки. Індіанець не знає жодного іспанського слова, тож і невідомо, як він проводить свій обмін. За допомогою словника я пишу на клаптику паперу: голка, синя й червона туш і нитка. Річ у тому, що вождь часто просить мене татуювати його. Цей зв’язковий індіанець низенький і сухорлявий. На його тулубі лишився слід від жахливої, завширшки з палець, рани, що тягнеться від криж через усю спину аж до плеча. Індіанці складають перлини в коробку з-під сигарет. У коробці влаштовано гнізда, в які перли складаються відповідно до їхньої величини. Вождь племені посилає мене супроводжувати зв’язкового індіанця. Бажаючи зобов’язати мене повернутися назад, він дає мені двостволку й шість набоїв. Вождь певен, що я буду змушений повернутися, бо ж не можу взяти з собою чужу річ. Я сідаю на одного віслюка, а індіанець — на другого. Ми їдемо цілий день тією дорогою, якою я прийшов сюди, але за якихось два-три кілометри від прикордонного поста індіанець звертає в глиб суходолу.

Близько п’ятої години ми приходимо до потічка, на березі якого стоїть п’ять індіанських хижин. Усі його мешканці виходять подивитися на мене. Індіанець довго говорить з ними, аж поки до нас підходить чоловік, в якого лише колір шкіри не такий, як у тутешніх індіанців, а очі, волосся й ніс такі самі, як і в них. Шкіра в нього матова, а очі червоні, мов у альбіноса. Він у штанях кольору хакі. Я доходжу висновку, що індіанець з мого поселення ніколи не йде далі цього місця. Білий індіанець звертається до мене по-іспанському:

— Добрий день. Ти той убивця, який утік з Антоніо. Антоніо — мій родич, пов’язаний зі мною угодою змішаної крові.

Щоб отак «пов’язати» себе, двоє чоловіків чинять так: вони прив’язують свою руку до руки товариша, а тоді проводять ножем по обох руках, надрізаючи їх. Потім обмащують його руку своєю кров’ю й облизують закривавлені долоні один одного.

— Чого ти хочеш?

— Голок, синьої й червоної туші. І більш нічого.

— Ти отримаєш це через чверть місяця.

Він розмовляє іспанською мовою краще за мене, й відчувається, що він уміє налагоджувати контакти з цивілізованим світом, здійснювати обмін, завзято захищаючи інтереси свого племені. Коли я збираюсь вирушати назад, він вручає мені намисто з нанизаних на шворку срібних колумбійських монет і каже, що це для Лалі.

— Приходь знову до мене, — каже білий індіанець. Щоб мати певність, що я прийду, він дає мені свій лук.

Я вирушаю назад сам і, не проїхавши й половини дороги, зустрічаю Лалі з однією із своїх сестер — дуже юною, либонь, дванадцяти-тринадцяти років. Лалі приблизно шістнадцять-вісімнадцять років. Підбігши до мене, наче навіжена, вона дряпає мені груди, бо обличчя я сховав, потім немилосердно кусає мені шию. Зібравшись з усіма своїми силами, я ледве стримую її. Раптом вона втихомирюється. Я садовлю юну індіанку на віслюка, а сам, обійнявшись з Лалі, йду позаду. Вертаємося до села досить повільно. По дорозі я вбиваю сову. Я стрельнув у неї, не знаючи, що то за птах, побачивши тільки, що в темряві блищали його очі. Лалі хочеться будь-що забрати сову з собою, й вона прив’язує її до сідла на віслюку. Ми приходимо до села на світанку. Я так стомився, що хочу скупатися. Лалі миє мене, потім у моїй присутності скидає із своєї сестри стегенну пов’язку й заходжується мити її, а відтак миється сама.

Коли обидві вони заходять до хижки, то я вже сиджу тут і чекаю, коли закипить вода, котру я поставив на вогонь, щоб випити її з цитриною й цукром. Тоді й відбувається щось таке, що я зможу зрозуміти лише згодом, Лалі штовхає сестру мені між коліна, бере мене за руки й огортає ними її стан, мені впадає в око, що сестра Лалі без стегенної пов’язки й має на собі те намисто, яке я дав Лалі. Я не знаю, як мені вибратися з такого дивного становища, але поволі виймаю юну дівчину з-між своїх ніг, беру її на руки й кладу в гамак. Лалі лягає біля сестри, а я — біля Лалі. Я зрозумів пізніше що Лалі подумала, ніби я ходив розвідувати, як мені вибратися з цих країв, бо, мабуть, не дуже щасливий з нею, і що, може, її сестра зможе мене тут затримати. Я прокидаюсь від того, що Лалі кладе руку мені на очі. Уже досить пізно, одинадцята година ранку. Юної дівчини вже нема біля нас, а Лалі закохано дивиться на мене своїми великими сірими очима й легенько покушує кутики моїх губів. Лалі рада показати мені: вона зрозуміла, що я її кохаю й ходив до сусіднього села не тому, що вона не вміє мене затримати біля себе.

Перед хижкою сидить індіанець, який водить пірогу, з котрої Лалі пірнає в море по скойки. Я здогадуюсь, що він чекає на неї. Він усміхається мені й підморгує, даючи зрозуміти, що він знає, що Лалі ще спить. Я сідаю біля нього, він щось говорить мені, чого я не розумію. Індіанець вельми м’язистий, молодий, плечистий, мов атлет. Він довго роздивляється моє татуювання, а потім подає знак, що хотів би, аби я зробив і йому таке татуювання. Я згідливо хитаю головою, але в нього такий вигляд, ніби він не вірить, що я можу це зробити. Нарешті виходить Лалі. Вона змастила все своє тіло олією Лалі знає, що це мені не до вподоби, і намагається дати зрозуміти, що вода за цієї хмарної погоди, мабуть, дуже холодна. Ці її напівсмішні й напівсерйозні миги такі гарні, що я, вдаючи, ніби не розумію їх, примушую її кілька разів вдаватися до них. Коли ж я ще раз прошу її проробити це, Лалі кривиться, мовби промовляючи: «Чи то ти такий дурний, чи то я не вмію тобі пояснити, навіщо намастила себе олією?»

Повз нас проходить вождь племені з двома індіанками. Вони несуть величезного — завважки чотири-п’ять кілограмів — зеленого ящера, а він — лука й стріли. Вождь щойно вполював його й запрошує мене прийти пізніше поласувати ним. Лалі говорить з вождем, він торкається мого плеча й показує мені на море. Я здогадуюсь що можу, якщо цього захочу, піти з Лалі. Ми вирушаємо втрьох: Лалі, її товариш по добуванню скойок і я. Неважка, зроблена з коркового дерева пірога Дуже легко спускається на воду. Індіанець та індіанка заброджують у море, несучи пірогу на плечах. Цей спуск на воду відбувається дуже цікаво: індіанець першим опускає пірогу на воду й ззаду підіймається на неї з веслом у руці. Лалі, забрівши по груди у воду, тримає пірогу в рівновазі й не дає їй відплисти до берега, я теж підіймаюсь на пірогу й сідаю посередині, потім Лалі враз опиняється в пірозі, й тієї самої миті індіанець помахом весла спрямовує її в море. Хвилі тут мають вигляд валів, що в міру того, як ми віддаляємося від берега, стають дедалі вищими. За п’ятсот-шістсот метрів від берега ми потрапляємо у своєрідний фарватер, де вже стоять дві піроги. Лалі зв’язує коси на голові п’ятьма червоними шкіряними пасочками — трьома впоперек і двома вздовж кіс, а кінцями пасочків обв’язує шию. З великим ножем у руці Лалі спускається у воду слідом за товстою залізною штангою вагою кілограмів з п’ятнадцять, що править за якір і яку індіанець опустив на морське дно. Пірога зупиняється, але не застигає на місці — з кожним водяним валом вона то підіймається, то опускається.

Три години Лалі безперестану пірнає на дно моря й виринає. Самого дна не видно, та коли судити з того часу, скільки вона перебуває у воді, то глибина моря тут досягає п’ятнадцяти-вісімнадцяти метрів. Лалі щоразу виринає з торбинкою, наповненою скойками, що їх індіанець висипає в пірогу. Впродовж цих трьох годин Лалі жодного разу не підіймається в пірогу. Перепочиваючи, вона п’ять— десять хвилин тримається за борт піроги. Ми двічі змінюємо місце. На іншому місці Лалі подає нам повнішу торбинку з куди більшими скойками. Потім ми повертаємось на суходіл. Лалі вже сидить у пірозі, й хвилі швидко штовхають нас до берега. На нас чекає літня індіанка. Я з Лалі висипаю скойки на сухий пісок. Коли індіанка заходжується розкривати їх, Лалі не дає їй цього робити, бо то їй самій належить почати цю роботу. Вістрям ножа вона швидко розкриває зо три десятки скойок, перш ніж знаходить одну перлину. Лалі легенько виймає із скойки цю перлину завбільшки з нутове зернятко. Проте ця перлина вважається великого розміру. Як вона блищить! Природа наділила її вельми мінливими тонами. Лалі бере перлину пальцями, кладе собі в рот, якусь мить тримає її там, потім, вийнявши, кладе мені в рот. Рухами щелепи Лалі дає мені зрозуміти, що їй хочеться, аби я розкусив зубами цю перлину й проковтнув її. Спершу я відмовляюсь, але вона так благає мене це зробити, що зрештою я вволюю її волю: розкушую зубами перлину й ковтаю її осколки. Лалі розкриває ще з чотири-п’ять устриць і дає мені їх ковтнути, бажаючи, аби разом з ними я проковтнув усі осколки перлини. Вона, мов дівчинка, примушує мене лягти на пісок, відкриває мені рота й дивиться, чи в моїх зубах не залишилося бодай найменшого осколочка. Потім ми покидаємо самих працювати літню індіанку й човняра.

Я тут уже цілий місяць. Я не помиляюсь у часі, бо щодня відзначаю на папері день. Мені довго довелося чекати голок та червоної, голубої і фіолетової туші. У вождя племені знаходжу три бритви. Вождь ними не голиться, бо в індіанців борода не росте. Однією бритвою він підтинає собі волосся. Я татуював вождеві Зато руку, зобразивши на ній індіанця в шоломі з різнобарвним пір’ям. Він вельми задоволений і дає мені зрозуміти, аби я нікого не татуював, перше ніж виколю йому на грудях великий малюнок. Йому хочеться мати на своїх грудях таку саму пащу тигра, як у мене, з великими зубами. Я сміюсь, бо не вмію добре намалювати таку гарну пащу. Лалі вискубла на моєму тілі всі волосинки. Тільки-но вона побачить на мені якийсь волосок, одразу ж вириває його й натирає мене морськими водоростями, розтовкши й змішавши їх з попелом. Мені здається, що тепер волоски на моєму тілі ростуть куди повільніше.

Цю індіанську общину називають гуахірською. Гуахіри живуть тут на узбережжі й на рівнині аж до самих гір. У горах живуть інші общини, які називаються мотілонськими. Через багато років я матиму справу з ними. Як я вже зазначав, гуахіри підтримують непрямі, шляхом міньби, зв’язки з цивілізацією. Ті, що живуть на узбережжі, возять білому індіанцеві свої перли, а також черепахи. Черепах, що важать близько півтораста кілограмів, вони доставляють йому живими. Ніколи ці черепахи за своїми розмірами та вагою не досягають розмірів і ваги черепах з річок Оріноко та Мароні, де вони важать до чотирьохсот кілограмів і їхній панцир має два метри завдовжки й три завширшки. Перекинута на спину черепаха неспроможна сама зайняти нормальне положення. Я бачив, як їх відвозили білому індіанцеві, протримавши на спині без їжі й води три тижні, і вони були живі. Що ж до зелених ящерів, то вони дуже смачні. Їхнє м’ясо біле й ніжне, їхні яйця, спечені в піску на сонці, теж добрі. Але зовнішній вигляд ящерів відбиває бажання їх їсти.

Щоразу після добування з морського дна скойок Лалі приносить додому перли, які належать їй, і віддає їх мені. Я складаю ці перлини в дерев’яний кухоль, не сортуючи їх на великі, середні й малі. Я тільки відклав у сірникову коробку дві рожеві, три чорні й сім вельми гарних металево— сірих перлин. Є в мене велика химерна перлина у вигляді квасолини. Ця чудернацька перлина має три кольори, накладені один на одного, кожен з яких проступає залежно від освітлення — то чорний, то брунатно-сталевий, то сріблястий з рожевим відблиском. Завдяки перлам і черепахам плем’я непогано забезпечене. Щоправда, воно має речі, які йому ні до чого, а водночас йому бракує речей, що могли б стати в пригоді. Наприклад, у всього племені нерта жодного дзеркала. Тому мені доводиться віддирати з корабля, який зазнав катастрофи, квадратну планшетку з ребром завдовжки із сорок сантиметрів, один бік якої покритий нікелем; вона править мені за дзеркало, коли я голюсь.

Я поводжуся із своїми друзями дуже просто: не роблю нічого такого, що могло б применшити авторитет вождя племені й дуже старого індіанця, який живе самотою за чотири кілометри в глибині суходолу в товаристві зміїв, кіз та дюжини овець і баранів. Це знахар багатьох поселень гуахірів. Завдяки цій моїй поведінці ніхто мене не ревнує й ніхто погано не дивиться на мене. Через два місяці всі вони вже мають мене цілком за свого. Знахар має ще два десятки курей. Знаючи, що в двох поселеннях, де я побував, нема ні кіз, ні курей, ні овець, ні баранів, здогадуюсь: мабуть, тримати домашніх тварин і птахів є привілеєм тільки для знахаря. Щоранку кожна індіанка, у свою чергу, несе йому в кошику на голові рибу і щойно добуті з моря скойки. Вони несуть йому також кукурудзяні галети, спечені цього ж ранку на камінні, покладеному у вогонь. Інколи вони приносять від нього яйця й кисле молоко. Коли знахареві хочеться, аби я його провідав, він передає мені троє яєць і вельми відполірованого дерев’яного ножа. Лалі супроводжує мене до половини дороги й там чекає на мене у затінку величезного кактуса. Першого разу вона вручила мені дерев’яний ніж і показала рукою, куди я маю йти.

Старий індіанець, живе в бридкому бруді під наметом, зробленим із коров’ячих шкур, напнутих шерстю досередини. Посеред намету стоять три камені з вогнем, що, як мені здається, постійно горить. Старий спить не в гамаку, а на своєрідному ліжку, зробленому з гілля на метровій висоті над землею. Намет досить великий, він, мабуть, займає з два десятки квадратних метрів. У нього нема стінок, за винятком гілок по боках, крізь які віє вітер. Я побачив двох зміїв — одного з три метри завдовжки та завтовшки з руку й другого метрової довжини з жовтим «V» на голові і подумав: «Тож, либонь, вони немилосердно б’ються між собою за курча і за яйця!» Я не розумію, як під цим наметом можуть вживатися кози, кури, вівці, та ще й віслюк. Старий індіанець старанно роздивляється мене, примушує скинути штани, з яких Лалі зробила шорти, і мене, голого, як мати народила, садовить на камінь біля вогнища. Він кладе на вогонь зелене листя, що дуже чадить і пахне м’ятою. Мене огортає задушливий дим, але я майже не кашляю й хвилин із десять чекаю, коли цей дим розвіється. Потім старий спалює мої штани й дає мені дві індіанські стегенні пов’язки — одну з баранячої шкіри, а другу з зміїної, м’яку, мов рукавичка. На руку мені надягає браслет, сплетений з ремінців із козячої, баранячої та зміїної шкіри. Браслет завширшки десять сантиметрів, він кріпиться на руці за допомогою ремінця із зміїної шкіри, який зав’язується або розв’язується, коли це треба.

На лівій щиколотці знахаря видніє велика, завбільшки з двофранкову монету, виразка, яку обсіла мошва. Час від часу він проганяє її, а коли вона надто надокучає йому, знахар посипає ранку попелом. Посидівши із знахарем, я збираюсь покинути його, і він дає мені меншого за той, що його він передав, коли захотів мене побачити, дерев’яного ножика. Потім Лалі пояснить, що коли я забажаю побачитися із знахарем, то маю передати йому цей ножик, і якщо він згодиться прийняти мене, пришле мені великого ножа. Я полишаю старого індіанця, змарніле обличчя й шия якого суцільно вкриті зморшками. У нього в роті лишилося тільки п’ять зубів — три внизу й два передніх угорі. Повіки на його мигдалеподібних, як у всіх індіанців, очах такі великі, що вони, коли він заплющує очі, нагадують круглі пухирі. Нема в нього ні брів, ні він, а рівно підтяте жорстке смолянисто-чорне волосся спадає йому на плечі. Як і всі індіанці, він носить чубчик на висоті брів.

Я простую до виходу, почуваючись ніяково через свої голі сідниці. Мені дуже неприємно. Але не треба кепкувати з індіанців, моя воля варта деяких незручностей. Лалі дивиться на мою стегенну пов’язку й вишкірює зуби, такі ж гарні, як ті перли, що їх вона добуває з морського дна. Вона озирає й браслет та другу стегенну пов’язку — із зміїної шкіри. Щоб пересвідчитися, що пройшов я окурення, Лалі нюхає мене. До речі, нюх у індіанців дуже розвинутий.

Я звик до цього життя й уже починаю думати, що мені не слід довго затримуватися тут, бо може статися так, що в мене взагалі зникне бажання йти звідси. Лалі постійно пильнує за мною, їй дуже хочеться, аби я брав якнайактивнішу участь у житті племені Наприклад, якось уже вона бачила, як я ходив рибалити, тому знає, що я вмію добре веслувати й спритно маневрувати легкою пірогою. Ось чому невдовзі Лалі висловлює бажання, щоб саме я вів пірогу на добування скойок. На жаль, це мені не підходить. Лалі найкраща пірначка серед дівчат села, її пірога привозить куди більше скойок, ніж їх привозять інші піроги, до того ж ці скойки значно більші за скойки, привезені іншими пірогами, отже, вони добуті з більшої глибини. Я знаю те, що молодий човняр, який водить її пірогу, брат вождя. Якщо я піду з Лалі, то можу посварити його з нею, отже, я не повинен цього робити. Коли Лалі бачить, що я заглиблююсь у власні думки, вона знову йде по свою сестру. І та весело біжить до нашої хижки, заходячи до неї в мої двері. Це, либонь, має якесь важливе значення. Наприклад, обидві вони приходять до великих дверей, що виходять на море. Там розлучаються, Лалі обходить хижку й заходить до неї у свої двері, а Зораїма біжить до моїх дверей. Перса у Зораїми завбільшки з мандарини й волосся не дуже довге. Воно підтяте на рівні підборіддя, а чубчик на чолі вкриває брови, сягаючи повік. Щоразу, коли її отак викликає Лалі, вони обидві купаються і, зайшовши до хижки, скидають із себе стегенні пов’язки й вішають їх на гамак. Менша завше йде від нас дуже засмучена тим, що я її не взяв. Якось, коли ми всі троє відпочивали в гамаку, Лалі, котра лежала посередині, підвелася й лягла так, що гола Зораїма опинилася біля мене.

Одного дня індіанець, який водить човна Лалі, досить глибоко поранив собі коліно. Чоловіки понесли його до знахаря, звідки він повернувся з білим глиняним пластирем на коліні. Тож сьогодні вранці везти в море Лалі довелося мені. Спуск піроги на воду, проведений достоту так, як це робив індіанець, пройшов досить добре. Я завіз Лалі трохи далі, ніж її возив індіанець. Лалі сяє з радості, що я сиджу поряд з нею в пірозі Перш ніж пірнути, Лалі намащує себе олією. Мені спадає на думку; мабуть, вода на дні, яке зовсім чорне, дуже холодна. Неподалік від нас пропливають три акулячі плавники, я звертаю на них увагу Лалі, але вона не надає їм ніякого Значення. Десята година ранку, пече сонце. Згорнувши торбинку довкола лівої руки й з ножем у піхвах, прив’язаних до її паска, Лалі пірнає, анітрохи не відштовхуючи пірогу ногами, що неодмінно зробила б інша пірначка. І з небаченою швидкістю зникає в темній воді. Либонь, її перше пірнання було розвідувальне, бо коли вона виринула, то в торбинці було мало скойок. І тоді мені в голову приходить одна думка. В пірозі лежить клубок із шкіряних ремінців. Я прив’язую один кінець ремінця до торбинки, даю її Лалі, й коли вона занурюється у воду, розмотую клубок. Вона тягне ремінець із собою. Мабуть, вона зрозуміла, що я пропоную зробити, бо за деякий час виринає без торбинки. Схопившись за борт піроги, щоб перепочити після такого тривалого перебування під водою, вона кивком подає знак витягуваги торбинку. Я тягну її, тягну, але вона не витягується, певне, зачепилася за корал. Лалі пірнає й відчеплює її; наповнена до половини торбинка спливає на поверхню, і я висипаю з неї скойки в пірогу. Цього ранку за вісім пірнань Лалі на глибину п’ятнадцять метрів ми повністю навантажуємо пірогу скойками. Коли Лалі підіймається на борт піроги, то вода мало що не сягає її закрайків… Пірога вщерть закидана скойками, тож коли б я став витягувати якір, ми втонули б. Я відв’язую мотузку якоря й прив'язую до неї весло, яке лишається плавати на воді доти, доки ми знову повернемося сюди. Ми причалюємо до берега без пригод.

На суходолі на нас чекають стара індіанка й човняр Лалі; він сидить на сухому піску, де щоразу після повернення Лалі з моря вони розкривають скойки. Індіанець задоволений, що ми добули так багато устриць. Лалі пояснює йому, як я прив’язав торбинку до ремінця, що полегшило їй виринання й дозволило більше накладати в неї скойок. Він роздивляється, як я прив’язав торбинку, й уважно вивчає зашморг, який стягує її отвір. Індіанець розтягує зашморг і з першої спроби знову затягує його. А тоді гордо зиркає на мене.

Розкриваючи устриці, стара знаходить тринадцять перлин. Лалі, яка звичайно ніколи не спостерігає за цією роботою, а чекає на свою частку у себе вдома, цього разу сидить тут доти, доки стара розкриє останню устрицю. Я ковтаю зо три десятки устриць, а Лалі — п’ять-шість штук. Стара ділить перли. Вони приблизно однакового розміру — завбільшки з горошину. Індіанка відкладає три перлини для вождя, три — для мене, дві — для себе, п'ять — для Лалі. Лалі бере три перлини і вручає їх мені. Я простягаю ці перлини пораненому індіанцеві. Він не хоче їх брати, але я розкриваю йому жменю, кладу в неї перлини й закриваю її. Тоді він згоджується взяти їх. Його дружина й дочка спостерігали здалеку за цією сценою, вони досі сиділи мовчки, а тепер засміялися й підійшли до нас. Я допомагаю їм віднести пораненого індіанця до його хижі.

Ця сцена повторювалася майже два тижні. Щоразу я віддавав свої перлини цьому індіанцеві. Вчора я залишив собі одну з шести перлин, що належали мені. Повернувшись додому, я примусив Лалі з їсти її. Вона мало не збожеволіла з радості й увесь час пополудні співала.

Вряди-годи я ходжу провідувати білого індіанця. Він каже мені, аби я називав його Соррільйо, що іспанською мовою означає «лисеня». Він розповідає, що вождь просив його спитати мене, чому я не татуюю йому пащу тигра, я відповідаю: тільки через те, що не вмію добре малювати. З допомогою словника я прошу його привезти мені прямокутне Дзеркало завбільшки з мої груди, цигаркового паперу, тонкий пензлик, пляшечку чорнила, копірку, а якщо не знайде копірки, то хай привезе товстий жирний олівець. Я прошу його також привезти одяг мого розміру та три сорочки кольору хакі й залишити все це в себе. Я дізнаюсь, що поліція розпитувала його про мене й про Антоніо. Він сказав поліцейським, ніби я пішов через гори до Венесуели, а Антоніо вкусила змія, і він помер. Він знає також, що французи й далі перебувають у в’язниці в Санта-Марті.

У будиночку Соррільйо я бачу такі самі різні предмети й речі, як і в будиночку вождя: цілу гору глиняних горщиків з візерунками, такими любими індіанцям, майстерно виконаними як за формою, так і за кольором; чудові чисто вовняні гамаки з торочками, одні з яких зовсім білі, інші барвисті; видублені зміїну, ящерину й жаб’ячу шкіри; корзини, сплетені з білих і кольорових ліан. Усі ці предмети й речі, як він каже, виготовлені індіанцями такого самого племені, як і його, що живуть у сельві за двадцять п’ять днів ходи до них. Саме звідти й приносять листя коки, понад двадцять листків якої він дає мені. Коли мене опосяде поганий настрій, я жуватиму такий листок. Покидаючи Соррільйо, я ще раз прошу його привезти мені те, про що я вже говорив, а також кілька газет і журналів іспанською мовою, бо за ці два місяці зі своїм словником я вже добре підучив іспанську. Індіанець не має жодної звістки про Антоніо, він знає тільки, що відбулася ще одна сутичка між морською прикордонною охороною та контрабандистами. П’ятеро прикордонників та один контрабандист загинули, човна не було затримано. Я не бачив ні краплини спиртного в індіанському селі, хіба що тільки закваску, виготовлену з плодів. Побачивши в Соррільйо пляшку ганусівки, я прошу його дати її мені. Він відмовляється. Якщо я хочу, каже він, то можу випити тут, але мені не слід брати її з собою. Цей альбінос мудра людина.

Я прощаюсь із Соррільйо і їду на віслюку, котрого він мені позичив і по якого сам прийде до мене. Я везу до села коробку цукерок — кожна з них загорнута в тонкий папір — і шістдесят коробок сигарет. Лалі чекає на мене з сестрою за три кілометри від села, вона не влаштовує мені ніяких сцен і згоджується йти пішки, обнявшись зі мною. Час від часу вона зупиняється й по-цивілізованому цілує мене в губи. Коли ми приходимо до поселення, я йду до вождя, пропоную йому цукерки та сигарети. Ми сідаємо перед дверима, що виходять на море. П’ємо закваску, яка зберігається свіжою у глиняних жбанах. Лалі, обхопивши руками моє стегно, сидить праворуч від мене, а її сестра в такій самій позі — ліворуч. Вони смокчуть цукерки. Розкрита коробка лежить перед нами, і жінки та діти несміливо беруть з неї цукерки. Вождь штовхає голову Зораїми до моєї голови, даючи мені зрозуміти, що вона хоче стати, як і її сестра, моєю дружиною. Лалі кладе мої руки на свої перса, а потім показує, що в Зораїми перса малі, й тому, мовляв, я її не бажаю. Я знизую плечима, й усі сміються. Бачу, що в Зораїми дуже нещасливий вигляд. Тоді я беру її на руки, обіймаю їй шию й гладжу перса, і вона сяє від щастя. Я викурюю кілька сигарет, індіанці теж пробують курити сигарети, але одразу ж викидають їх і знову беруться до своїх сигар, стромляючи їх запаленим кінцем собі в рот. Я беру Лалі за руку і, поклонившись усім, виходжу з хижі вождя. Лалі ступає слідом за мною, а Зораїма — за нею. Ми печемо на жару великі рибини, це неабияка лагоминка. Я поклав у жар лангуста вагою зо два кілограми. І тепер задоволено ласуємо цим ніжним м’ясом.

Нарешті я отримав дзеркало, цигарковий папір, копірку й тюбик клею, якого не замовляв, але який може стати мені в пригоді, багато м’яких олівців, чорнильницю та пензлик. Чіпляю дзеркало на нитку на висоті своїх грудей, коли я сиджу. В дзеркалі виразно, з усіма деталями видно зображену в мене на грудях голову тигра. Лалі й Зораїма з цікавістю дивляться на мене. Я веду вмоченим у чорнило пензликом по лініях малюнка, а що чорнило розпливається по дзеркалу, то я вдаюсь до клею: змішую клей з чорнилом. Тепер усе йде гаразд. За годину мені вдається точно зафіксувати на дзеркалі зображення голови тигра.

Лалі пішла по вождя, Зораїма бере мої руки й кладе їх собі на перса, в неї такий нещасливий і закоханий вигляд, очі сповнені хіті й кохання, що я, сам не усвідомлюючи, що роблю, заволодіваю нею просто на долівці посеред хижки. Вона ледь застогнала, але її руки й ноги, напружившись від утіхи, обвивають мене й більше не хочуть відпустити. Поступово я випручуюсь і йду до моря купатися, бо весь у землі, Зораїма ступає слідом за мною, й ми разом купаємося. Я мию їй спину, вона миє мені ноги й руки, і ми разом повертаємося до хижі. Лалі сидить на тому місці, де ми із Зораїмою перед цим лежали, тож коли ми заходило, вона про все здогадується. Вона підводиться, обвиває руками мені шию й ніжно цілує мене, а тоді бере за руку сестру й виводить через мої двері, сама повертається назад і виходить через свої. Чую, що хтось гамселить знадвору в стіну, виходжу й бачу Лалі, Зораїму та ще двох жінок, які намагаються якоюсь залізякою пробити стіну. Я починаю розуміти, що вони прийшли пробити в стіні четверті двері. Щоб стіна піддавалась, не розвалившись в інших місцях, жінки за допомогою лійки змочують її. Невдовзі двері пробито. Зораїма викидає уламки стіни надвір. Відтепер тільки Зораїма виходитиме й заходитиме в цей отвір, вона більше ніколи не проходитиме через мої двері.

Прийшов вождь у супроводі трьох індіанців та свого брата, чия рана на коліні вже зарубцювалася. Він дивиться на малюнок на дзеркалі й на своє зображення в ньому. Його зачаровує те, що на дзеркалі так добре намальовано пащу тигра і що в цьому самому дзеркалі він побачив своє обличчя. Вождь не розуміє, що я збираюсь робити. Коли дзеркало висохло, я кладу його на стіл, накриваю цигарковим папером і починаю копіювати. Роблю це швидко й легко. М’який олівець несхибно ходить по лініях малюнка. Менш ніж за півгодини на очах у присутніх, сповнених цікавості, я знімаю з дзеркала точну копію оригіналу. Кожен з них один за одним беруть у руки аркуш паперу й роздивляються його, порівнюючи тигра на моїх грудях з його зображенням на папері. Я прошу Лалі лягти на стіл, легенько змочую її вогкою ганчіркою, кладу їй на живіт копірку, а на неї аркуш паперу із зображенням пащі тигра. Воджу по лініях малюнка олівцем, і всі в захопленні охкають, коли бачать, що на животі Лалі з’являються перші риси пащі тигра. Тільки тепер вождь зрозумів, що то задля нього я завдаю собі стільки клопоту.

Люди, яким не властиве лицемірство цивілізованого виховання, на все реагують природно. Вони одразу ж виявляють задоволення чи невдоволення, радість чи смуток, цікавість чи байдужість. Вищість чистих, як ці гуахіри, індіанців просто приголомшлива. Вони перевершують нас у всьому, бо коли вони приймають когось у своє середовище, то все, що в них є, належить і йому; з іншого боку, коли ця особа виявляє до них бодай якусь увагу, вони глибоко зворушуються. Я вирішую нанести лише перші контури малюнка на груди вождя. Потім трьома голками почну виколювати іх на його тілі. Завтра візьмусь до роботи.

Зато лежить на столі. Перенісши малюнок з цигаркового паперу на білий аркуш міцнішого паперу, перемальовую його твердим олівцем на його шкіру, змащену вапняним молоком і вже висушену. Вождь витягся на столі, не мигаючи й не ворушачи головою, бо дуже боїться, аби не зіпсувати малюнок, котрий я показав йому у дзеркалі. Далі я надрізаю бритвою всі лінії малюнка. Кров нестримно цебенить, і я щоразу витираю її. Коли на місці малюнка з’являються тонкі червоні лінії, я змащую груди вождя синьою тушшю. Туш, яку відкидає кров, не зовсім добре засвоюється в тих місцях, де я надто глибоко продряпав шкіру бритвою, але майже весь малюнок проступає цілком виразно. За тиждень Зато має на своїх грудях тигрову пащу з рожевим язиком, білими зубами, ніздрями й чорними вусами та очима. Я задоволений своїм витвором: він кращий за той, що в мене на грудях, його тони куди яскравіші. Коли кірка злущується, я виколюю деякі місця голками. Зато такий задоволений, що замовляє Соррільйо шість дзеркал — по одному для кожної хижки й два для своєї.

Минають дні, тижні, місяці. Настав квітень. Я тут уже чотири місяці. Здоров’я в мене чудове. Я дужий, ноги мої звикли ходити босоніж і можуть невтомно долати великі відстані, це дозволяє мені йти полювати на ящерів. Я забув сказати, що після свого першого гостювання в знахаря я попросив Соррільйо привезти мені йод, перекис водню, вату, бинти, хінінові пігулки й пілюлі Сторвасоля. Я бачив у лікарні в одного каторжника таку саму виразку, яку має на своїй нозі знахар. Там фельдшер Шаталь розтовкував пілюлю Сторвасоля й прикладав порошок до ранки. Отримавши все це, а також мазь, яку з власної волі привіз Соррільйо, я передав знахареві дерев’яний ножик, і той одразу ж передав мені свій ніж. Довелося довго й нелегко переконувати знахаря, аби він дозволив мені полікувати його. Через кілька моїх візитів виразка зменшилася вдвічі, потім знахар став сам лікувати себе моїми ліками, і одного чудового дня надіслав мені дерев’яного ножа, аби я прийшов пересвідчитися, що він остаточно одужав. Так ніхто ніколи й не дізнався, що то я його вилікував.

Мої жінки не відпускають мене від себе ні на мить. Коли Лалі йде добувати з морського дна устриці, зі мною лишається Зораїма. Якщо Зораїма йде пірнати, мені товариство складає Лалі.

У Зато нароївся син. Його дружина, коли в неї почалися потуги, пішла на берег і підшукала собі там величезний камінь, що затулив її від сторонніх очей, і тепер інша дружина Зато носить їй великий кошик з галетами, прісною водою й двокілограмові грудки коричневого цукру-сирцю. Мабуть, вона розродилася о четвертій пополудні, бо із заходом сонця почала кричати, шкандибаючи до села й несучи на піднятих угору руках своє маля. Зато ще до її приходу дізнався, що вона народила хлопчика. Я так зрозумів, що коли б ця жінка народила дівчинку, то вона, замість піднести вгору немовля й кричати, йшла б мовчки, тримаючи дитину в опущених руках. У всякому разі так на мигах пояснила мені Лалі. Індіанка йде, потім, піднісши дитину вгору, зупиняється. Зато простягає вперед руки й кричить, але не ступає з місця й кроку. Тоді вона проходить уперед ще кілька метрів, піднімає дитину вгору, кричить і знову зупиняється. Зато теж кричить і простягає руки. Це повторюється п’ять-шість разів на останніх тридцяти-сорока метрах. Зато й далі не сходить з порога своєї хижі. Він стоїть у великих дверях, інші індіанці юрмляться обабіч нього. Мати ще раз зупиняється, її відділяють від хижі лише якихось п’ять-шість метрів, вона підносить угору немовля і кричить. Тоді Зато підходить до неї, бере дитину попід пахви, теж піднімає її вгору, обертається на схід і тричі кричить, підкидаючи немовля. Потім садовить дитину собі на ліву руку, кладе впоперек своїх грудей і ховає її голівку собі під пахву, прикриваючи лівою рукою. Не озираючись, він заходить через великі двері до хижі. Всі ступають слідом за ним, мати заходить останньою. І тут індіанці випивають напою, що його він має за вино.

Цілий тиждень уранці й увечері індіанці поливають землю перед хижкою Зато, потім чоловіки й жінки насипають глини й утрамбовують її ногами… Таким чином вони встеляють червоною глиною, добре втрамбувавши її, чималий круг. Наступного дня індіанці зводять з буйволових шкур величезний намету і я здогадуюсь, що тут має відбутися свято. Під наметом розставляють величезні випалені з глини жбани — приблизно штук двадцять — і наповнюють їх своїм улюбленим напоєм. Поскладавши на купу каміння, індіанці стягують довкола нього сухі дерева, з кожним днем вивершуючи з них дедалі вищу гору. Багато цих дерев прибило до берега море, вони втратили кору й висохли. Серед них є величезні стовбури, що їх хвилі принесли Невідомо звідки. Біля каміння індіанці встромили в землю двоє дерев’яних вил однакової висоти: вони правитимуть за опору для величезного рожна. Чекають, коли їх принесуть у жертву, перекинуті на спину чотири черепахи, понад три десятки величезних ящерів, кігті лап яких сплетені так, що вони нікуди не можуть піти, й два барани. Крім того, тут зібрано близько двох тисяч черепахових яєць.

Одного ранку приїздять п’ятнадцять вершників, усі індіанці, з кольє на шиях, у великих солом’яних брилях, із стегенними пов’язками, голими сідницями й стегнами, босими ногами, у вивернутих кожушках з баранячої шкіри без рукавів. У кожного на паску висить великий кинджал, двоє мають мисливські двостволки, ватажок у чудовій чорній шкіряній куртці з рукавами, обперізаний стрічкою з набоями й з автоматичним карабіном у руках. Коні в них чудові, низенькі, але вельми прудкі, всі сірі в яблуках. Позад вершників, на крупах їхніх коней, лежать в’язки сіна. Про свій приїзд вони сповістили пострілами здалеку, а що вони мчали чвалом, то дуже швидко під’їхали до нас. Ватажок вершників напрочуд схожий на Зато і його брата, але старший від них. Спішившись з чистокровного коня, він підходить до Зато, і вони кладуть один одному руку на плече. Він простує до хижі й виносить звідти немовля на руках. Показує його всім присутнім, потім робить те, що був зробив Зато: обернувшись на схід, де сходить сонце, ховає його собі під пахву й знову подається до хижі. Тоді всі вершники спішуються й спутують трохи віддалік коней, почепивши на шию кожному по в’язці сіна. Ополудні приїздять індіанки на великому возі, в який запряжено чотирьох коней. За кучера — Соррільйо. На возі сидять зо два десятки молоденьких індіаночок і семеро-восьмеро дітей — усі хлопчики.

Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму — щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець — його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим — намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.

Лалі відрекомендовує мене їй і тягне її разом із Зораїмою та ще однією індіанкою, яка тримає в руках якісь кухлики й пензлики, до нашої хижки. І справді, ці гості мають розмальовувати індіанок з мого села. Я спостерігаю за народженням шедевру, що його гарна дівчина малює на тілі Лалі та Зораїми. Її пензлики зроблені з патичків, до кінців яких прикріплені пучки вовни. Вона вмокає їх у різні фарби й малює свої малюнки. Я беру свій пензлик і, починаючи від соска Лалі, малюю рослину, дві гілки якої здіймаються до основи персів, потім малюю рожеві пелюстки й фарбую сосок у жовте. Можна подумати, що то напіврозпукла квітка з маточкою. Троє інших дівчат хочуть, аби я теж намалював їм таку саму квітку. Та я спершу хочу спитати дозволу в Соррільйо. Він приходить і каже, що я можу розмальовувати їх, як тільки мені цього заманеться, доти, поки вони дають згоду на це. Чого я раніше не зробив цього?! Тож понад дві години я розмальовую перса юним індіанкам, що приїхали до нас у гості, і мешканкам нашого поселення. Зораїма хоче мати достоту такий самий малюнок, як у Лалі. Тим часом індіанці смажать на рожні баранів, печуть шматки двох черепах у жару. Червоне черепахове м’ясо дуже гарне, воно схоже на яловичину.

Я сиджу під наметом поряд із Зато та його батьком. Чоловіки їдять з одного боку, а жінки — з другого, за винятком тих, що нас обслуговують. Свято закінчується пізно вночі танцями. Всі танцюють під музику індіанця, що грає на сопілці, яка свистить одноманітно, але пронизливо, й барабанить об два бубни з баранячої шкіри. Чимало індіанців та індіанок сп’яніли, але не виникає ніяких інцидентів. До села приїхав на віслюку й знахар. Усі роздивляються рожевий рубець на місці його ранки, тієї ранки, про яку знало все села. Таж усі й дивуються, що вона затяглася. Тільки я із Соррільйо знаємо, чому це сталося. Соррільйо пояснює мені, що батько Зато, який приїхав сюди, вождь усього племені й що його звати Хусто, цебто Праведник. Саме він залагоджує непорозуміння, які виникають між людьми його племені та інших племен гуахірів. Соррільйо розповів мені, що коли виникає конфлікт між гуахірами та іншим індіанським родом — лапусами, то вони збираються гуртом і домовляються, будуть воювати між собою чи залагодять справу миром. Коли індіанця одного племені вбиває індіанець з іншого племені, вони, аби уникнути війни, доходять згоди, щоб убивця заплатив за загиблого іншому племені. Інколи ціна досягає двохсот голів бугаїв, бо в горах та біля їх підніжжя всі племена мають багато худоби. На жаль, вони ніколи не щеплять її проти ящура, і пошесть косить силу-силенну цієї худоби. З одного боку, це добре, каже Соррільйо, бо без цих недуг розвелося б занадто велике поголів’я. Цю худобу не можна офіційно продавати ні в Колумбії, ні у Венесуелі, вона мусить завжди лишатися на індіанській території через побоювання, аби вона не занесла ящура до цих країн. Одначе, каже Соррільйо, через гори ведеться велика контрабандна торгівля худобою.

Вождь Хусто запрошує мене через Соррільйо завітати до його села, що, як я зрозумів, складається з сотні хиж. Він запрошує мене з Далі й Зораїмою, обіцяючи дати нам хижку, і каже, аби я нічого не брав із собою, бо там матиму все, що мені треба буде. Хусто просить тільки взяти з собою своє знаряддя для татуювання, щоб і йому виколоти тигра. Він скидає з руки свій чорний шкіряний браслет і віддає мені. За словами Соррільйо, цей його жест вельми промовистий, він означає, що Хусто — мій друг і що він ні в чому не відмовить мені. Хусто запитує, чи потрібен мені кінь, я відповідаю, що так, але я не можу його взяти, бо тут майже немає трави. Він каже, що Далі або Зораїма можуть щоразу проїхати півдня конем. Він пояснює, куди саме: там росте велика й добра трава. Я згоджуюсь узяти коня, якого він обіцяє мені незабаром прислати.

Я користуюсь з цього довгого гостювання Соррільйо, аби сказати: я довіряю йому й сподіваюсь, що він не зрадить мене, не викаже мій намір податися до Венесуели або до Колумбії. Він описує мені всі небезпеки, які чатують на перших тридцяти кілометрах обабіч кордону. Згідно з розвідкою контрабандистів, з венесуельського боку загрожує більша небезпека, ніж з колумбійського. Крім того, він особисто міг би провести мене по колумбійській території аж до Санта-Марти, і Соррільйо додає, що цю дорогу вже раз був подолав і, на його думку, набагато певніше почуватимуся в Колумбії. Він згоджується, аби я купив собі інший словник чи підручник з іспанської, в якому подаються стандартні фрази. Він вважає, якщо я навчуся затинатись, то матиму чималу вигоду, бо люди нетерпеливитимуться, слухаючи мене, й самі докінчуватимуть фразу, не звертаючи особливої увагу на мій акцент і вимову. Отже, доходимо згоди, він принесе мені книжки, якнайдокладнішу карту й, коли треба, продасть мої перли за колумбійські гроші. Соррільйо пояснює мені: індіанці, починаючи з вождя, не можуть противитись моєму рішенню, бо то — моє бажання. Вони шкодуватимуть, що я їх покидаю, але зрозуміють, це цілком нормально, бо я намагаюся повернутись до своїх рідних. Важче буде порозумітися із Зораїмою й особливо з Лалі. Одна й друга, особливо Лалі, здатні вколошкати мене з рушниці. До того ж я дізнаюсь від Соррільйо про ще одне, чого досі не знав; Зораїма при надії. Я нічого не відповів, бо це страшенно мене приголомшило.

Свято скінчилося, гості роз'їхалися, намет знято, все стає по-старому, принаймні зовні. Я отримав коня, чудового сірого в яблуках коня з довгим хвостом, що майже сягає землі, із розкішною сріблясто-сірою гривою. Лалі й Зораїма незадоволені цим, а знахар викликав мене, аби сказати, що Лалі й Зораїма приходили радитися з ним, чи вони можуть дати, не наражаючись на небезпеку, товченого скла коневі, щоб він здох. Він сказав їм не робили цього, бо мене оберігає сам не знаю який індіанський святий і що тоді скло перейде в їхні животи. Знахар додає, що він вважає, ніби більше нема ніякої небезпеки, проте він не певен цього. Я маю бути обережним з конем. А щодо мене самого? Ні, каже він. Якщо вони побачать, що я збираюся йти від них, то можуть, особливо Лалі, тільки застрелити мене з рушниці. Чи варто мені спробувати переконати їх, аби вони відпустили мене, пообіцявши їм, що я повернусь? О ні, нізащо не слід показувати їм, що я збираюсь піти від них.

Знахар зміг розповісти мені все це, бо цього самого дня покликав до себе Соррільйо, який виконав роль перекладача. Справи обертаються дуже серйозно, тож мені треба остерігатися, скінчив Соррільйо. Я повертаюсь додому. Соррільйо прийшов до знахаря зовсім іншою дорогою. Ніхто в селі не знає, що знахар викликав мене водночас із Соррільйо.

Півроку я прожив серед індіанців і знов поспішаю в дорогу. Одного дня я заходжу до хижки й застаю Лалі та Зораїму над картою. Вони силкуються зрозуміти, що означають усі ті рисунки на ній. Найбільше їх турбує рисунок з чотирма стрілками, що вказують чотири сторони світу. Вони нічого не можуть збагнути, але здогадуються, що цей папір має неабияке значення щодо нашого життя.

У Зораїми почав рости живіт. Лалі трохи заздрить їй і примушує мене кохатися з нею о будь-якій порі дня чи ночі й у будь-якому сприятливому місці. Зораїма теж домагається кохання, та, на щастя, тільки вночі Я провідав Хусто, батька Зато. Лалі й Зораїма ходили зі мною. Я скористався з малюнка, який зберіг, щоб виколоти на його грудях пащу тигра. За шість днів татуювання було закінчене, бо завдяки миттю грудей водою, в яку він кинув грудку негашеного вапна, з виколотого малюнка швидко зійшла кров’яна кірка. Хусто так задоволений, що багато разів на день дивиться на себе в дзеркало. В той час, коли я перебував у Хусто, до нього навідався Соррільйо. З мого дозволу він розповів Хусто про мої наміри, бо мені хотілося, аби він замінив мені коня. Сірих у яблуках коней гуахірів нема в Колумбії, а Хусто має трьох буланих коней, завезених з колумбійської території. Тільки-но дізнавшись про мої наміри, Хусто послав по цих коней. Я вибрав того коня, що здався мені найспокійнішим, він наказав осідлати його, припасувати стремена й загнуздати залізною вудилою, бо ці коні ніколи не сідлалися, а за вудилу правила звичайна кістка. Спорядивши коня по-колумбійському, Хусто вручив мені коричневе шкіряне повіддя, а потім на моїх очах відрахував Соррільйо тридцять дев’ять золотих монет по сто песо кожна. Соррільйо повинен зберігати їх у себе й дати мені того дня, коли вирушатиму в дорогу. Він хотів подарувати мені автоматичний карабін «вінчестер», але я відмовився його взяти; до речі, Соррільйо сказав, що я не повинен іти озброєним до Колумбії. Тоді Хусто дав мені дві стріли завдовжки з палець, загорнуті у вовну і всунуті у невеликі шкіряні чохли. Соррільйо сказав мені, що ці стріли мають у собі рідкісну й дуже сильну отруту.

Сам Соррільйо ніколи не мав і не бачив отруєних стріл, їх він теж повинен буде зберігати до мого від’їзду. Я сам не знав, як дякувати Хусто за таку щедрість. Він сказав мені, що дізнався про моє життя від Соррільйо і що вперше так близько познайомився з білою людиною; раніше він мав білих людей за ворогів, а тепер їх любитиме й постарається познайомитися з іншою такою людиною, як я.

— Подумай, — сказав він, — перше ніж вирушати на землю, де в тебе Стільки ворогів, адже на цій землі, де живемо ми, в тебе самі лише друзі.

Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.

— Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся — і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.

Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок — і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в’язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.

Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м’яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.

Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: «Ти маєш рацію» — поступилася їй місцем біля мене.

Мої жінки щодня готують мені їсти, але самі не їдять. Ось уже цілих три дні вони нічого в рот не беруть. Я сів на коня й мало не припустився серйозної помилки, першої за півроку: я поїхав без дозволу провідати знахаря. В дорозі отямився й, замість поїхати до нього, кілька разів проїхав приблизно за двісті метрів повз його шатро. Знахар помітив мене й кивнув, аби я завітав до нього. Я на мигах показав йому, що Лалі й Зораїма перестали їсти. Він дав мені щось схоже на горіх, який я повинен покласти в прісну воду у своїй хижці. Повернувшись додому, я кладу цього горіха у великий жбан з водою. Лалі й Зораїма кілька разів п'ють з нього, але так і не починають їсти. Лалі більше не ходить добувати устриці. Сьогодні, після чотирьох днів говіння, вона вдалась до справді божевільного вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з’їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою. Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив’язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.

Лалі смикає за повіддя, бо я, подумавши, що ми їдемо до знахаря, спрямував коня в бік його шатра. Ні, Лалі смикає за повідки й каже:

— Соррільйо.

Отже, ми їдемо до Соррільйо. В дорозі, міцно тримаючись за мій пасок, вона багато разів цілує мене в шию. Я ж у лівій руці тримаю повіддя, а правою гладжу Зораїму. Ми приїздимо до села Соррільйо саме тоді, коли він повертається з Колумбії із трьома нав’юченими віслюками та одним украй завантаженим конем. Ми заходимо до його хижки. Першою говорить Лалі, потім Зораїма.

І ось що мені пояснив Соррільйо: доти, поки я не заплакав, Далі гадала, ніби я біла людина, яка не надавала їй жодного значення. Вона знала, що я колись піду від неї, але я був підступний, мов змій, бо ніколи не давав їй зрозуміти це. Лалі сказала, що вона глибоко розчарована, бо вважала: така індіанка, як вона, може ощасливити чоловіка, а вдоволений чоловік не покине її, тож вона й подумала, що їй більше нема сенсу жити після такої серйозної невдачі. Таке саме сказала й Зораїма, висловивши побоювання, що її син буде таким самим, як і його батько, — фальшивою людиною, яка не вміє дотримати слова, яка вимагатиме у своїх жінок чогось нездійсненного, а вони, ладні віддати за нього життя, не зможуть його зрозуміти. Чому збирався втекти від неї, немов від собаки, який укусив мейе того дня, коли я прийшов до їхнього села? Я відповів так:

— Що ти, Лалі, зробила б, коли б твій батько занедужав?

— Я пройшла б по колючках, аби його вилікувати.

— Що вчинила б ти, коли б за тобою гналися, мов за звіром, аби тебе вбити, а потім настав би той день, коли б ти могла захиститися?

— Я скрізь розшукувала б свого ворога, щоб поховати його так глибоко в землі, де він не міг би навіть ворухнутися у своїй ямі.

— Зробивши це, що ти вчинила б потім, знаючи, що на тебе чекають дві чарівні жінки?

— Я повернулася б до них.

— Ось саме це хочу зробити і я.

— А що, коли ти повернешся, я вже буду стара й негарна?

— Я повернусь набагато раніше, ніж ти станеш старою й негарною.

— Так, в тебе з очей потекла вода, мені ніколи це не вдавалося зробити. Тож ти можеш поїхати від нас будь-коли, але ти маєш зробити це серед білого дня, в присутності всіх наших людей, а не як злодій. Ти маєш піти так, як ти прийшов до нас, о тій самій порі пополудні, гарно вдягненим. Ти повинен сказати, хто має пильнувати нас день і ніч. Зато — вождь, він повинен підібрати іншого чоловіка, який стане пильнувати нас. Ти мусиш сказати: та хижка, де ми зараз живемо, є твоїм домом, і жоден чоловік, за винятком твого сина, якщо та дитина, яку носить у своїй утробі Зораїма, виявиться чоловіком, жоден інший чоловік не повинен заходити до твого дому. Того дня, коли ти вирушатимеш у дорогу, заради цього до нас повинен буде приїхати Соррільйо. Він має переказати усе те, що ти схочеш нам сказати.

Ми переночували в Соррільйо. Це була вельми лагідна й ніжна ніч. У шепоті цих двох дочок природи були такі зворушливі звуки, сповнені любові, що я зовсім розчулився. Вранці ми всі троє повертаємося додому верхи, але через живіт Зораїми їдемо дуже повільно. Я повинен буду вирушити в дорогу через тиждень після появи на небі молодика, бо Лалі хоче пересвідчитися, чи вона справді завагітніла. Останнього місяця вона помітила певні ознаки цього. Лалі боїться, що помилилася, та коли з появою на небі нового місяця ці ознаки повторяться, то вже напевне вона зачала. Соррільйо має привезти одяг, який я надягну: я повинен буду вдягтися на місці після того, як попрощаюся з індіанцями за гуахірським звичаєм, цебто голяка. Напередодні нам усім Трьом треба сходити до знахаря. Він скаже, чи мої двері в хижці слід забити, чи вони мають залишитися відчиненими. В цьому нашому повільному поверненні додому нема нічого сумного. Мої дружини воліють краще усе знати, ніж бути покинутими й осоромленими перед жінками та чоловіками свого села. Коли Зораїма народить дитину, вона підбере собі човняра й ходитиме добувати багато перлин, що їх зберігатиме для мене. Лалі тепер щодня пірнатиме набагато довше на морське дно по скойки, щоб бути більше зайнятою. Я шкодую, що завчив лише десяток гуахірських слів. Мені так багато хочеться їм сказати, чого неможливо зробити через перекладача. Ми приїздимо до села. Передусім мені треба побачитися із Зато й вибачитись, що я поїхав, не сказавши йому ні слова. Зато такий самий благородний, як і його батько. Перше ніж я заговорив, він поклав руку мені на плече й сказав: «Уїлю (мовчи)». Новий місяць настане через дванадцять днів. Коли додати ще тиждень, упродовж якого я маю чекати, то десь днів за двадцята я вже буду в дорозі.

Знову дивлячись на карту й обмірковуючи всі деталі майбутнього проходження через села, я замислююсь над словами Хусто. Де ще я можу бути щасливішою людиною, як не тут, де всі мене люблять? Чи не готую я сам для себе нещастя, повертаючись до цивілізації? Майбутнє покаже.

Ці три тижні минули мов у казці. Лалі пересвідчилася, що вона завагітніла, отже, мого повернення сюди чекатимуть двоє-троє дітей. Чому троє? Лалі сказала, «що її мати двічі народжувала близнят. Ми сходили до знахаря. Ні, не слід забивати мої двері. Тільки треба покласти впоперек них дрючка. А гамак, в якому ми всі троє спали, мої жінки повинні будуть прив'язати під самим дахом хижки. Вони мають спати разом, бо складають єдине ціле. Потім знахар садовить нас біля вогнища, кладе на нього зелене листя, й цілих десять хвилин нас огортає густий дим.

Ми, повернувшись додому, стали чекати на Соррільйо, який приїхав того самого вечора. Повсідавшись довкола багаття, розведеного перед моєю хижкою, ми провели цілу ніч за розмовою. Кожному індіанцеві я сказав через Сор— рільйо слова ввічливості, й кожен відповів мені взаємністю. Із сходом сонця я забрав Зораїму й Лалі й пішов з ними до своєї хижки. До полудня ми кохалися, Зораїма, бажаючи відчувати мене в собі, лягає на мене, а Лалі звивається довкола мене, мов плющ. Пополудні від’їзд. Я говорю, а Соррільйо перекладає:

— Зато, великий вождь племені, яке прийняло мене й усе дало мені, хочу просити в тебе дозволу покинути вас на багато місяців.

— Чому ти вирішив покинути своїх друзів?

— Мені треба покарати тих, хто переслідував мене, мов звіра. Завдяки тобі я знайшов прихисток у твоєму селі «жив у ньому щасливо, мав що їсти, благородних друзів і жінок, які вселили сонячну радість у мої груди. Одначе це не повинно перетворювати таку людину, як я, на тварину, котра, знайшовши теплий і надійний притулок, залишається в ньому на ціле життя, боячись постраждати в боротьбі. Я збираюсь поквитатися із своїми ворогами, я вирушаю до свого батька, якому я потрібен. А тут я залишаю свою душу в своїх дружинах Лалі та Зораїмі, дітей, що є плодами нашого шлюбу. Моя хижка належить їм і моїм дітям. Сподіваюсь, що ти, Зато, якщо хтось це забуде, нагадаєш йому про це. Я прошу, щоб не тільки особисто ти пильнував їх, а й чоловік на ймення Услі день і ніч оберігав Зораїму й Лалі. Я всіх вас дуже любив і завше любитиму. Я зроблю все можливе, аби якнайшвидше повернутися до вас. Якщо я загину, виконуючи свій обов’язок, мої думки будуть з вами, Лалі, Зораїмо й мої діти, і ви, індіанці гуахіри, що стали моєю родиною.

Я заходжу з Лалі й Зораїмою до своєї хижки. Надягаю сорочку й штани кольору хакі, шкарпетки й узуваю полуботки.

Повертаю голову й довго роздивляюся хижку за хижкою це ідилічне село, де я прожив понад півроку. Це плем'я гуахірів, якого так бояться інші племена й білі люди, стало для мене надійним сховищем від людської жорстокості, своєрідною гаванню, де я зміг перевести дух. Тут я знайшов любов, спокій і гідність. Прощавайте, гуахіри, дикі індіанці з колумбійсько-венесуельського півострова! Ваші такі просторі землі, за котрі сперечаються між собою колумбійці та венесульці, на щастя, не зазнали впливу двох цивілізацій, які їх оточують. З того, як ви живете й захищаєтесь, я дістав велику науку, вона мені надовго запам'ятається: краще бути диким індіанцем, ніж високовченим книжним хробаком.

Прощавайте, Лалі й Зораїмо, незрівнянні жінки, такі близькі до природи, позбавлені будь-якого розрахунку, котрі у хвилини прощання поклали в мою полотняну торбинку всі перлини, що були в хижці. Я повернусь, це напевне, в цьому нема сумніву. Але коли? І як? Не знаю, але обіцяю повернутися.

Надвечір Соррільйо сідає на коня, і ми вирушаємо в бік Колумбії. Я в солом’яному брилі й веду свого коня за повід. Усі до одного індіанці прикривають лівою рукою очі, а праву простягають до мене. Цим вони показують, що їм тяжко бачити, як я йду від них, і вони простягають праву руку так, ніби хочуть мене затримати. Лалі й Зораїма проводжають мене метрів зі сто. Я гадав, вони мене поцілують, та нараз вони завили й побігли, не озираючись, до нашої хижки.

Зошит п’ятий ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В’язниця в Санта-Марті

Вибратися з земель індіанців гуахірів неважко, і ми без пригод минаємо прикордонні пости в Ла-Велі. Весь шлях, на який у нас з Антоніо пішло стільки часу, на конях ми долаємо за два дні. Але для мене дуже небезпечні не тільки прикордонні пости, а й уся довжелезна прикордонна смуга, що простяглася на сто двадцять кілометрів аж до Ріоачі — селища, з якого я втік.

Соррільйо навчив мене, як слід розмовляти з колумбійцем у заїзді, де дають їсти й пити. Я впорався непогано, бо, коли зумисне дуже затинаєшся, ніхто нічого не помічає — ні твоєї вимови, ні як узагалі говориш.

Рушаємо до Санта-Марти. Соррільйо проведе мене півдороги й сьогодні вранці поверне назад.

Ось уже Соррільйо й покидає мене. Коня він забирає з собою. Бо коли маєш коня, то, виходить, маєш і дім, живеш у якомусь селі й, отже, мусиш відповідати на неприємні запитання: «Ви знаєте такого й такого?.. А як звати мера?..

А що поробляє пані Ікс?.. А хто тримає маєток такий і такий?»

Ні, краще я піду далі пішки, десь під'їду на вантажній машині чи в автобусі, а в Санта-Марті сяду на поїзд. Тут я повинен бути для всіх forastero[16], який десь працює, щось робить…

Соррільйо поміняв для мене три золоті стопесові монети й дав мені тисячу песо. Добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо, тож я довго матиму на що жити. Я зупиняю ваговоз, який їде до Санта-Марти — чималого порту за сто двадцять кілометрів звідси. Машина їде чи то по кіз, чи то по козенят.

Через кожні шість-десять кілометрів край дороги стоїть заїзд. Водій-колумбієць виходить з машини! й запрошує мене «перекусити». Він запрошує, а я плачу. І щоразу він вихиляє по п’ять-шість чарок міцнющої горілки. Я вдаю, ніби теж випиваю одну чарку. Поки ми проїжджаємо п'ятдесят кілометрів, водій геть упивається й помилково звертає на багнисту дорогу. Машина загрузає і вже не може зрушити з місця. Колумбієць не дуже хвилюється: сам іде спати в кузов, а мені каже, щоб я лягав у кабіні. Я не знаю, що робити. До Санта-Марти ще кілометрів, мабуть, сорок. Якщо я їхатиму з ним, у дорозі мене ніхто ні про що не розпитуватиме. До того ж, хоч ми й часто зупиняємось, я все-таки швидше доїду на машині, ніж дійду пішки.

Отож вирішую поспати. Надворі розвиднилося, вже близько сьомої години. Під’їздить віз, запряжений двома кіньми. Наша машина загородила йому дорогу. Тоді кучер, гадаючи, що я водій, лежу ж бо в кабіні, будить мене. Я розбуркую колумбійця в кузові, а він, прокинувшись, ніяк не збагне, що з ним.

Нарешті водій устає и заводить суперечку з кучером. Кілька разів він пробує вивести машину на сухе, але марно. Колеса загрузли в багнюці по самісіньку вісь. На возі сидять дві вдягнені в чорне черниці в чепчиках і троє дівчаток. Після довгої суперечки водій із кучером заходжуються вирубувати кущі, щоб віз міг об’їхати машину.

Розмахуючи мачете (це такий довгий ніж, яким рубають цукрову тростину і якого бере з собою в дорогу кожен чоловік), обидва стинають усе, що може завадити проїхати возові, а я відкидаю гілля на дорогу, щоб і віз не загруз у багнюці. За якихось дві години проїзд готовий. Аж тепер черниці, подякувавши мені, питають, куди я їду. Я відповідаю:

— До Санта-Марти.

— Але ж ви їдете не тією дорогою. Вам треба вернутися з нами назад. Ми вас довеземо майже до самої Санта-Марти, там залишиться ще вісім кілометрів.

Відмовитись я не можу, бо це викликало б у людей підозру. З іншого боку, я хотів би сказати, що маю намір залишитися з водієм і допомогти йому, але мені важко все це висловити, і я тільки кидаю:

— Gracias, gracias[17].

І ось я вже сиджу ззаду на возі з трьома дівчатками; обидві черниці сіли на лавці поряд із кучером.

Скоро ми долаємо ті п'ять-шість кілометрів, які помилково проїхав машиною водій, і вибираємося на добру дорогу, їдемо швидко й ополудні зупиняємося в одному заїзді пообідати. Троє дівчаток і кучер сідають за один стіл, а я з черницями-за інший. Черниці ще молоді, їм років по двадцять п’ять — тридцять. Шкіра в них дуже біла. Одна з них іспанка, друга ірландка. Ірландка тихенько мене розпитує:

— Ви нетутешній, правда ж?

— Я з Барранкільї.

— Ні, ви не колумбієць. У вас чуб надто світлий, а шкіра темна, бо ви засмагли на сонці. Звідки ви їдете?

— З Ріоачі.

— Що ви там робили?

— Працював електриком.

— О, я маю приятеля в одній електричній фірмі, його звати Перес, він іспанець. Ви його знаєте?

— Еге ж.

— Мені дуже приємно.

Пообідавши, черниці йдуть мити руки, й ірландка повертається сама. Вона дивиться на мене й каже по-французькому:

— Я вас не викажу, але моя подруга ні бита бачила вашу фотографію в газеті. Ви француз, який утік із в'язниці в Ріоачі, чи не так?

Заперечувати було б тільки на гірше.

— Так, сестро. Прошу вас, не виказуйте мене. Я не такий злочинець, за якого мене видають. Я люблю Бога й шаную його.

Приходить іспанка, й ірландка каже їй: «Так». І сланка відповідає щось дуже швидко, і я не розумію її. Вони мовби про щось розмірковують, потім устають і знову йдуть до вбиральні. Їх нема п'ять хвилин, і за цей час я намагаюсь усе зважити. Як бути — піти звідси, поки вони повернуться, чи залишитись? Якщо вони надумають виказати мене, тут нічим не зарадиш, бо хоч я й піду, мене однаково скоро розшукають. Поблизу немає густої сельви, і поліція дуже швидко перекриє дороги, які ведуть до міст. Що ж, покладуся на долю, останнім часом вона не зраджувала мене.

Черниці повертаються, й ірландка, всміхаючись, запитує, як мене звати.

— Енріке.

— Гаразд, Енріке, ми довеземо вас до монастиря, до якого Їдемо. Це за вісім кілометрів від Санта-Марти. З нами на возі вам нема чого боятися. Тільки не розмовляйте, всі гадатимуть, що ви робітник з монастиря.

Черниці платять за обід. Я купую блок сигарет — дванадцять коробок — і запальничку. Їдемо далі. Цілу дорогу черниці не промовляють до мене ні слова, і я їм за це вдячний. Тож вони не можуть пересвідчитися, що я розмовляю погано. Надвечір ми приїздимо до великого заїзду. Тут стоїть автобус з написом: «Ріоача — Санта-Марта». Мені хочеться сісти в нього. Я підходжу до ірландки й кажу їй, що маю намір поїхати цим автобусом.

— Це дуже небезпечно, — відповідає вона. — Перед в’їздом до Санта-Марти є два поліційні пости, де вимагають у пасажирів їхню «седулу», цебто посвідчення, однак поліцейські ніколи не перевіряють документів у тих, хто їде возом.

Я сердечно дякую їй, і моя прикрість од того, що вони викрили мене, розвіюється остаточно. Навпаки, мені страшенно пощастило, що я зустрів цих добрих черниць. Справді, з настанням ночі ми приїздимо на поліційний пост. Поліція саме перевіряла автобус, що їхав із Санта-Марти до Ріоачі. Я ліг горілиць на дно воза, поклавши бриля собі на обличчя й удавши, що сплю. Восьмирічна дівчинка поклала голівку мені на плече й справді спить. Кучер, під’їхавши, зупиняє воза між автобусом і постом.

— Як ся маєте? — питає черниця по-іспанському в поліцейських.

— Дуже добре, сестро.

— Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, — і ми спокійно рушаємо з місця.

О десятій вечора ми під’їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий — з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема «седули». В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під’їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.

— Седула! Седула!

І всі дістають і показують картонку з фотографією.

Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі «седулу», перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п’ятдесят тисяч жителів.

Господи, як довго вони перевіряють цей автобус! Ірландка обертається до мене:

— Будьте спокійні, Енріке.

Я вмить зненавидів її за цю необережну фразу, яку, певне, почув кучер.

Нарешті наш віз в’їздить у це сліпуче світло. Я вирішив сісти. Мені здалося, коли б я лежав, то викликав би підозру, ніби ховаюсь. Я прихиляюся спиною до полудрабка і дивлюсь у потилицю черницям. Поліцейські можуть бачити мене тільки в профіль, до того ж я насунув на очі бриля, але й не занадто.

— Як вам тут ведеться? — запитує іспанка.

— Дуже добре, сестри. Куди ви так пізно їдете?

— У дуже нагальній справі, тож не затримуйте нас. Ми вельми поспішаємо.

— Їдьте з Богом, сестри мої.

— Дякую, сини мої. Хай Бог вас береже.

— Амінь, — відповідають поліцейські.

І ми спокійно проїздимо, ніхто з них не зажадав у нас документів. Мабуть, пережиті хвилини вплинули на шлунок добрих сестриць, бо через сто метрів від поста вони зупиняють віз, встають з нього й біжать на короткий час у сельву.

Потім рушаємо далі. Я закурюю. Я так розхвилювався, що, коли ірландка сіла, кажу їй:

— Дякую, сестро.

— Дарма, — відповідає вона. — Ми так перелякалися, що в нас розладналися шлунки.

Опівночі приїздимо до монастиря. Він обнесений високим муром з великою брамою. Кучер повів до стайні коней, а три дівчинки пішли до монастиря. Під дашком біля брами зав’язується гаряча суперечка між черницею-охоронницею та двома моїми черницями. Ірландка каже мені, що сторожиха не хоче будити ігуменю й просити в неї дозволу, аби я переночував у монастирі. І тут мені забракло рішучості. Я мав би негайно скористатися з цієї нагоди й податися до Санта-Марти — адже я знав: до міста лише вісім кілометрів.

Ця помилка потім коштуватиме мені семи років каторги.

Нарешті розбудили ігуменю й дали мені кімнату на третьому поверсі. З вікна я бачу вогні міста. Добре видно маяк і вогники в порту, з якого відпливає великий корабель.

Я лягаю спати й прокидаюся, коли хтось стукає у двері. Сонце вже зійшло. Цієї ночі мені приснився жахливий сон: Лалі переді мною розпорола собі живіт, і наша дитина виходила з нього шматками.

Я голюся і швидко вмиваюсь. Потім спускаюся вниз. Біля сходів стоїть ірландка, вона зустрічає мене усмішкою.

— Добрий день, Анрі. Виспалися?

— Так, сестро.

— Прошу вас до кабінету нашої ігумені, вона хоче побачитися з вами.

Входимо. За письмовим столом сидить жінка. Ця п’ятдесятирічна, а може, й старша особа з дуже суворим обличчям дивиться на мене своїми чорними очима без тіні привітності.

— Пане, ви говорите по-іспанському?

— Дуже погано.

— Гаразд, наша сестра буде за перекладачку. Мені сказали, що ви француз.

— Так, пані ігуменя.

— Ви втекли з в’язниці в Ріоачі?

— Так, пані ігуменя.

— Коли?

— Місяців сім тому.

— Що ви робили весь цей час?

— Жив у індіанців.

— Що?! Ви жили в гуахірів? Це неможливо! Ті дикуни ніколи нікого не пускали на свою землю. Жодному місіонерові не вдалося проникнути до них. Я не приймаю цієї відповіді. Де ви були? Кажіть правду!

— Пані ігуменя, я був у індіанців і маю доказ цього.

— Який?

— Перлини, які вони ловлять у морі.

Я дістаю торбинку, приколоту шпилькою до підкладки на спині моєї куртки, і даю її ігумені. Вона розв’язує торбинку й бере з неї жменю перлин.

— Скільки їх тут?

— Не знаю, десь п’ятсот-шістсот.

— Це не доказ. Ви могли їх украсти будь-де.

— Пані ігуменя, щоб ваше сумління було чисте, я, коли ваша ласка, залишусь тут доти, доки ви дізнаєтеся, чи десь не пропали перли. Я маю гроші й заплачу за своє проживання. Обіцяю, що без вашого дозволу й кроку не ступлю з кімнати.

Жінка дивиться на мене дуже пильно. Я здогадуюся, про що вона думає. «А що, як ти втечеш? Ти ж утік із в’язниці, а звідси ще легше».

— Я залишу вам торбинку з перлами, це все моє багатство. Я знаю, вона буде в добрих руках.

— Гаразд, домовились. Але вас у кімнаті не замикатимуть. Вранці й пополудні, j коли мої дочки будуть у каплиці, ви зможете спускатися в садок. А їстимете на кухні із служниками.

Ця розмова мене трохи заспокоїла. Я вже рушаю нагору до своєї кімнати, але черниця-ірландка веде мене на кухню. Тут на мене чекає велика чашка кави з молоком, дуже свіжий чорний хліб і масло. Поки я снідаю, черниця мовчки стоїть переді мною. В неї заклопотаний вигляд.

— Дякую, сестро, за все, що ви зробили для мене, — кажу їй.

— Я хотіла б зробити більше, та не можу, мій друже Анрі, — відповідає вона й виходить з кухні.

Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір’я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.

Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір’я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.

Десь о першій годині дня стукають у двері.

— Анрі, просимо обідати!

— Дякую, йду.

На кухні я сідаю за стіл і починаю накладати собі в тарілку варену картоплю з м'ясом. Коли це раптом відчиняються двері і входять четверо поліцейських у білій формі, з рушницями, а один з револьвером у руці.

— Ані руш, а то вб'ю!

Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.

— Ходімо, — каже офіцер.

Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір’ї стоїть автомобіль.

П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:

— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.

Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.

— Ти говориш по-іспанському?

— Ні.

— Поклич шевця.

За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.

— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Ні.

— Брешеш!

— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.

— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!

— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.

— Це те саме.

— Для вас те саме, а для мене ні.

— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.

— Якими товаришами?

— Французами, яких ти привіз до Колумбії.

Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.

— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.

Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.

— Розповідай, — кажуть вони.

— Потім. А як ви?

— Ми тут уже три місяці.

— До вас добре ставляться?

— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.

— От негідники! А втекти не можна?

— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!

— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?

— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.

— Скільки їх?

— Троє.

— А як твоя нога?

— Все гаразд, навіть не кульгаю.

— Ви весь час замкнені?

— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.

— А що являють собою колумбійські в’язні?

— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.

Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.

— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?

— Я жив у індіанців гуахірів.

— Не глузуй з мене, а то покараю.

— Я кажу правду.

— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.

— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.

— Звідки ти знаєш?

— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.

— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?

— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.

— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?

— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?

— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.

— Наведіть, це мені буде вигідно.

— Французе, ти дуже завинив, що втік із в’язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув’язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від’їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з’ясується, що їх справді не вкрадено.

Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п’ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.

— Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це — карцер смерті?

— Замовкніть! Дайте йому слово сказати! — лунає чийсь голос.

— Так, я француз. Я тут, бо втік із в’язниці в Ріоачі.

Вони добре розуміють мою калічену іспанську.

— Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч — відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.

Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське — таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися — вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, — треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.

— Ти давно в цьому карцері? — питаю його.

— Уже два місяці.

— А інші?

— Тут більше трьох місяців не тримають. Якщо хтось відсидить у карцері три місяці і його звідси не випускають, то це означає, що він повинен тут померти.

— А є хтось такий, хто просидів тут довше?

— Один сидить вісім місяців, але він довго не протягне. Вже майже місяць зводиться тільки навколішки. Не може встати. Коли буде великий морський приплив, він утопиться.

— Твоя країна — країна дикунів.

— А я тобі й не казав, що ми люди цивілізовані. Твоя країна теж не дуже цивілізована, коли засудила тебе до довічного ув’язнення. У нас, в Колумбії, так: або двадцять років, або смертна кара. Але до довічного ув’язнення ніколи не засуджують.

— Бачиш, і тут погано, й там погано.

— Ти вбив багатьох?

— Ні, одного.

— Неймовірно. Хіба засуджують на такий довгий строк за одне вбивство?

— Клянусь тобі, це правда.

— Тоді виходить, що твоя країна така сама дикунська, як і моя.

— Гаразд, не будемо сперечатися щодо своїх країн. Маєш слушність. Поліція — скрізь лайно. А що ти вчинив?

— Я вколошкав чоловіка, його сина й дружину.

— За віщо?

— Вони дали з’їсти льосі мого братика.

— Який жах!

— Мій братик кожного дня жбурляв каміння в їхнього синочка й розбив йому голову.

— Все одно це не причина.

— Я теж так сказав, коли про це дізнався.

— Як ти про це дізнався?

— Мого братика не було три дні, і я, шукаючи його, знайшов його сандалик у гною. Цей гній було викинуто з хліва, де стояла льоха. Покопавшись у гною, я знайшов закривавлену шкарпетку. Тоді все зрозумів. Жінка зізналася, перш ніж я її порішив. Я примусив її помолитися перед розстрілом. За першим пострілом я перебив ноги чоловікові.

— Ти правильно зробив, що поквитався з ними. Що тепер з тобою буде?

— Мені дадуть двадцять років.

— Чого ти потрапив до карцеру?

— Я порішив одного поліцейського, що був моїм родичем. Він служив у цій в’язниці. Ми його викрали. Його вже нема, я спокійний.

Двері в коридорі відчиняються. Входить охоронець із двома в’язнями, які несуть прив’язану до двох палиць дерев’яну діжку. За ними вздовж коридора йдуть ще двоє охоронців з рушницями в руках. Вони беруть із кліток відра й випорожняють їх у діжку. Повітря сповнюється страшенним смородом, аж дух забиває. Всі мовчать. Охоронці підходять до моєї клітки, і той, що бере відро, опускає на землю невеликий згорток. Я одразу ж відкидаю його ногою далі в темний куток. Коли вони виходять, я знаходжу в згортку дві коробки сигарет, запальничку й записку. Вона написана по-французькому.

Спершу я припалюю дві сигарети й кидаю їх тим двом, що в клітці навпроти. А тоді гукаю свого сусіда, який простягає руку, бере сигарети й передає по одній решті в’язнів. Потім я запалюю сигарету для себе й намагаюся прочитати у тьмяному світлі записку. Це мені не вдається. Тоді я скручую папір, з якого було зроблено згорток, кілька разів клацаю запальничкою і нарешті запалюю його. І швидко читаю: «Не падай духом, Метелику, покладись на нас. Будь обережний. Завтра передамо тобі папір і олівець, щоб ти нам написав. Ми з тобою до самої смерті».

Ці слова зігрівають моє серце. Як же вони мене підбадьорюють! Я не сам, я можу розраховувати на друзів!

Ніхто не озивається. Всі курять. Роздаючи сигарети, я дізнався, що в карцері смерті нас дев’ятнадцять душ. Що ж, я знову на «шляху занепаду», і цього разу погруз у багнюці по саму шию! Ті сестриці Господні виявилися сестрами самого диявола. Але виказали мене, напевне, не ірландка й не іспанка. Ох, як же безглуздо я вчинив, повіривши тим сестрицям! Та ні, це зробили не вони. Може, кучер? Два-три рази ми необачно перемовились по-французькому. Невже він почув? Та яке це має значення тепер? Цього разу ти, Метелику, спіймався на гачок і спіймався міцно! А хто тебе виказав — сестриці, кучер чи ігуменя — байдуже, наслідок той самий.

Ох, пропаду я в цьому гидотному карцері, що його двічі на день затоплює вода! Тут така задуха, що я скидаю спершу сорочку, потім штани, роззуваюсь і кладу все на грати.

Подумати тільки — проплив дві тисячі п’ятсот кілометрів, щоб опинитися тут! Це справді жахливо! Господи! Ти був такий великодушний до мене, невже тепер покинеш? Ти подарував був мені таку велику, таку прекрасну свободу. Ти дав мені не одну, а дві чарівні дружини. І сонце, і море. І хижку, де я був всевладним господарем. Таке лагідне й спокійне життя на лоні природи. Ти зробив мені великий подарунок — бути вільним, жити без поліції, без суду, без заздрісників і лихих людей довкола. А я не оцінив належно цієї волі. Того голубого моря, яке ставало то зеленим, то майже чорним, того сходу й заходу сонця, яке огортало мене таким ніжним спокоєм, того способу жити без грошей, коли мені в житті нічого не бракувало, і всім цим я знехтував, усе це зневажив! Куди я надумав податися? До суспільства, яке не хоче бути прихильним до мене? До людей, які навіть не бажають знати, чи можу я виправитися? До світу, який мене відкидає, позбавляє будь-якої надії і прагне тільки одного: будь-що знищити мене?

От реготатимуть оті дванадцять шкарбунів із суду, бридкий Полен, фараони, прокурор, коли дізнаються, що мене впіймали! Адже знайдеться журналіст, який розповість про цю новину Франції.

А мої рідні? їх, певне, навідали жандарми, повідомили про мою втечу, і вони були такі щасливі, що їхній син і брат вирвався на волю! А тепер, довідавшись, що мене схопили, вони знову страждатимуть.

Я неправильно вчинив, покинувши своє плем’я. Так, я маю право сказати «моє плем’я», адже воно прийняло мене як свого. Я вчинив неправильно й цілком заслуговую того, що на мене чекає. А втім… Я втікав не для того, аби збільшити індіанське населення Південної Америки. Господи милостивий, зрозумій: я хочу знову жити в нормальному цивілізованому суспільстві й довести, що можу бути його частинкою, нічим йому не загрожуючи!

Я будь-що повинен довести: я є і буду нормальною людиною, а може, й кращою за решту індивідів будь-якого суспільства і будь-якої країни!

Я курю. Починає підійматися вода. Вона сягає мені до кісточок. Я звертаюсь до негра:

— Друже, вода довго стоїть у камері?

— Це залежить від того, який приплив. З годину, щонайдовше— дві.

З усіх боків лунають голоси в’язнів:

— Вода прибуває!

Поволі, дуже поволі підіймається вода. Мулат і негр вилазять на грати. Їхні ноги звисають у коридор, а руки тримаються вгорі за прути. Я чую плюскіт: то хлюпається у воді великий, як кіт, пацюк. Він теж силкується вилізти на грати.

Я хапаю черевик і, коли пацюк уже біля мене, б’ю його по голові. Він пищить і тікає до коридора.

— Французе, — озивається негр, — ти що — затіяв полювання? Однаково всіх не переб’єш. Лізь на грати, хапайся за поперечки й спокійно сиди.

Я роблю, як він радить, але грати впинаються мені в стегна, і я не можу довго так протриматись. Тоді забираю з відра куртку, накидаю її на грати й сідаю на неї. Тепер я мов на м’якому стільці.

Вода, пацюки, стоноги й дрібні краби — все це таке огидне, так пригнічує, що насилу витримуєш. Коли за годину вода відступає, на долівці залишається липуча багнюка завтовшки із сантиметр. Я взуваю черевики, щоб не чалапати по ній босоніж. Негр кидає мені невеличку дощечку и радить вигребти багнюку в коридор, почавши з дошки, на якій я спатиму. Ця робота забирає в мене півгодини. Це бодай уже якась полегкість. До наступного припливу в мене в карцері не буде води, цебто впродовж одинадцяти годин. До її нової появи в карцері слід відрахувати шість годин, протягом яких море відпливає, і п’ять годин, протягом яких воно припливає. Я роблю ці підрахунки, й мені стає смішно.

«Метелику, — думаю я, — тобі на роду написано мати справу з морськими припливами й відпливами. Місяць, хочеш ти чи ні, відіграє в твоєму житті велику роль. Саме завдяки припливам і відпливам ти легко вибрався з Мароні, коли втікав із каторги. Скориставшися з відпливу, ти відчалив від Трінідаду й Кюрасао. Коли тебе й заарештували в Ріоачі, то тільки тому, що відплив був слабенький і ти не встиг відійти від берега. І тепер ось ти постійно в полоні морського припливу».

Серед тих, хто прочитає ці сторінки, якщо колись вони побачать світ, будуть і такі, хто, може, бодай трохи поспівчуває мені в тому, що я пережив у колумбійських карцерах. То неодмінно будуть добрі люди. А інші, зокрема двоюрідні брати отих шкарбунів, котрі мене засудили, або кревні брати прокурора скажуть: «З ним правильно вчинили, йому треба було лишатися на каторзі, тоді такого з ним не сталося б». Тож знаєте, що я скажу вам, добродії, і вам, шкарбуни: я анітрохи не впав у розпач, скажу навіть більше: я радше волію сидіти в цих карцерах старої колумбійської фортеці, спорудженої іспанською інквізицією, ніж на островах Салю, де я зараз мав би пропадати. Тут у мене є багато шансів утекти на волю і тут, у цій ямі, все ж таки мене відділяють дві тисячі п’ятсот кілометрів від каторги. І охоронцям треба буде вжити справді багато запобіжних заходів, аби провезти мене в зворотному напрямі. Я шкодую тільки за одним — за своїм гуахірським плем’ям, за Лалі й Зораїмою, за свободою на природі, щоправда, без цивілізованого комфорту, але й без поліції, в’язниці й карцерів. Я гадаю, моїм індіанцям ніколи й на думку не спаде застосувати таку кару щодо своїх ворогів, а тим більше щодо такої людини, як я, хто нічим не завинив перед колумбійцями.

Я лягаю на дошку й викурюю в глибині камери дві-три сигарети, щоб решта в’язнів не бачили. Повертаючи негрові дощечку, я кидаю і йому припалену сигарету, і він, ховаючись від інших, курить так само, як я. Ці деталі, хоч і здаються дріб’язковими, мають, на мою думку, велике значення. Вони свідчать про те, що в нас, ізгоїв суспільства, лишилося бодай трохи ввічливості й сором’язливості.

Тут не так, як у Консьєржері. Я можу мріяти й мандрувати подумки, не накриваючи носовичком очі від надто сліпучого світла.

Хто ж міг донести поліції, що я в монастирі? Ох, якби я колись про це дізнався, то він дорого заплатив би! А потім я кажу собі: «Отямся, Метелику! Коли зважити, скільки тобі треба потрудитися у Франції, аби всім помститися, то ти не зможеш приїхати до цієї глухої країни, щоб чинити зло! Цю людину неодмінно покарає життя, а ти, якщо й приїдеш колись сюди, то не мститися, а ощасливити Лалі та Зораїму і, може, своїх дітей, яких ці жінки народять від тебе. Коли тобі випаде повернутися до цього краю, ти будеш для цих жінок і для всіх гуахірів, які прийняли тебе в своє коло, своєю людиною». Я ще перебуваю на «шляху занепаду», та, хоч і опинився на дні підводного карцеру, почуваюсь так, ніби я, хочуть мої вороги цього чи ні, знову здійснюю втечу й уже ступив на шлях свободи. Цього неможливо заперечити.

Я отримую папір, олівець і дві коробки сигарет. У карцері я вже три дні. Чи, правильніше сказати, три ночі, бо тут весь час темно. Закурюючи сигарету «П’єль роха», я відчуваю захват від того, що в’язні такі віддані один одному. Адже колумбієць, що передає мені сигарети, дуже ризикує. Якби його заскочили на гарячому, він неодмінно теж попав би до карцеру. Колумбієць це сам розуміє, і те, що він допомагає мені, — не просто мужність, а й благородство. Знов запаливши папір, я читаю: «Метелику, ми знаємо, що ти тримаєшся. Браво! Напиши, як тобі там. У нас усе без змін. Приходила, щоб побачитися з тобою, черниця, яка розмовляє по-французькому. Їй не дозволили поговорити з нами, але колумбієць запевняє, нібито встиг їй сказати, що ти у карцері смерті. Вона відповіла: «Я ще прийду». От і все. Обіймаємо тебе. Твої друзі».

Відповісти друзям нелегко, але все ж таки мені вдається нашкрябати: «Дякую за все. Я тримаюсь. Напишіть французькому консулові. Передачі нехай носить щоразу той самий каторжанин, щоб, коли викриють, покарали тільки одного. Не торкайтеся вістря стріл. Хай живе втеча!»

Втеча з в’язниці в Санта-Марті

Аж за двадцять вісім днів, після втручання бельгійського консула в Санта-Марті на ім’я Клаузен, я вибрався з тієї брудної печери. Негр Паласіос, — він вийшов з карцеру за три тижні по тому, як туди посадили мене, — здогадався сказати своїй матері під час побачення, щоб вона повідомила бельгійського консула, нібито в карцері знемагає один бельгієць. Зробити це йому спало на думку якось у неділю, коли консул провідував бельгійського в’язня.

Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.

— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.

Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий, майже білий чуб, кругле й рум’яне, як у священика, обличчя.

Я враз оцінив ситуацію.

— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.

— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.

— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.

— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.

— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.

Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:

— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..

— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.

— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!

Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.

Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:

— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.

— Скільки?

— Один песо.

— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.

Скупавшись, поголившись, підстригшись, надягши чисте вбрання, я почуваюсь так, ніби заново народився. Мої друзі не перестають мене розпитувати:

— На яку висоту підіймається вода? А пацюки? А стоноги? А намул? А краби? А куди дівається вміст із параш, і де беруться мерці, яких звідти виносять? Вони помирають природно чи накладають на себе руки? Чи, може, їм укорочують віку поліцейські?

Вони засипають мене запитаннями, і від довгої розмови мені хочеться пити. На подвір’ї в’язниці один торговець продає каву. За три години прогулянки я випиваю десять чашечок кави з цукром-сирцем. Нічого кращого я, здається, зроду не пив. Мене провідує негр, що сидів у камері-клітці навпроти. Він пошепки розповідає мені, як його мати викликала бельгійського консула. Я тисну йому руку. Він дуже пишається, що допоміг мені вибратися з карцеру, й додає;

— Побалакаємо завтра. На сьогодні досить.

У мене таке враження, ніби мої друзі сидять не в камері, а в палаці. Клузйо має власний гамак, якого купив за гроші. Він примушує мене лягти на нього. Я лягаю впоперек гамака. Клузйо дивується, і я пояснюю йому: якщо він лягає вподовж гамака, то просто не вміє ним користуватися.

Ми їмо, п’ємо каву, спимо, граємо в доміно й карти, розмовляємо по-іспанському між собою, а також із поліцейськими та— колумбійськими в’язнями, щоб краще засвоїти іспанську мову. Так минає день і навіть частина ночі. Важко заснути о дев’ятій вечора. Перед моїми очима пропливають одна за одною картини мого життя, від утечі з лікарні Сен-Лорана й до того дня, коли я опинився в Санта-Марті, — пропливають і прагнуть розгорнутися в нові події. Цей фільм не може урватися на моєму перебуванні в Санта-Марті, він повинен тривати далі, і він таки триватиме, друзі! Хай-но я тільки відновлю сили, й будьте певні: ще з’являться нові епізоди! Я знаходжу свої стріли та два листки коки: один із них зовсім висох, а другий ще трохи зелений. Я починаю жувати зелений листок. Усі здивовано дивляться на мене. Я пояснюю, що з такого листя роблять кокаїн.

— Ти з нас глузуєш!

— На, покуштуй.

Еге, від нього справді дерев’яніє в роті!

— А їх тут продають?..

— Не знаю. Клузйо, як тобі вдається тут усе оце купляти?

— Я поміняв у Ріоачі гроші, й тепер ні від кого не приховую, що маю їх.

— Комендант в’язниці забрав у мене тридцять шість стопесових золотих монет, а кожна така монета коштує триста песо. Колись я скажу йому.

— Всі вони тут голодні злидарі. Запропонуй йому якийсь гешефт.

— Добра думка.

У неділю я мав розмову з бельгійським консулом, коли той провідував у в’язниці свого земляка. Консул узявся мені допомагати. Він заповнив картку, записавши з моїх слів, що я народився в Брюсселі і мої батьки бельгійці. Я розповів йому про черниць і перли. Але він був протестант і не знав ні тутешніх черниць, ні священиків. Лише трохи знав єпископа. Щ6 ж до золотих монет, то консул порадив мені не домагатися їх. Це, мовляв, дуже ризиковано. Його мають попередити про наш від’їзд до Барранкільї за двадцять чотири години.

— Тоді ви зможете зажадати їх при мені, — сказав він. — Бо, якщо я правильно зрозумів, ви маєте свідків.

— Так.

— Але поки що нічого не вимагайте. Комендант здатний знову посадити вас до карцеру і, може, навіть убити. Ці золоті стопесові монети — справжнє багатство. Така монета коштує не триста песо, як ви гадаєте, а п'ятсот п’ятдесят. Отже, це чималі гроші. Не треба ризикувати. Що ж до перлів, то тут інша річ. Дайте мені час подумати.

Я запитую в негра, чи він не бажає втекти зі мною, і коли так, то як нам треба діяти. Його світла шкіра посіріла, коли він почув про втечу.

— Благаю тебе, чоловіче, навіть не думай про це! Якщо ти провалишся, то на тебе чекає жахлива повільна смерть. Ти вже трохи покуштував того карцеру. Зачекай, коли вас відвезуть до Барранкільї. А тут це буде самогубством. Хочеш загинути? Тож сиди спокійно. В усій Колумбії не існує такого карцеру, якого ти вже не спізнав. Навіщо ж тут ризикувати?

— Так, але тут, де мур не такий високий, здійснити втечу відносно легше.

— Чоловіче, легше чи ні, але ти не розраховуй на мене. Ні на втечу з тобою, ні на допомогу тобі. Навіть не хочу про неї говорити, — і він, зляканий, покидає мене, додавши на ходу: — Французе, ти ненормальна людина, ти збожеволів, думаючи про можливість здійснити таке тут, у Санта-Марті!

Кожного ранку й кожного надвечірку я придивляюся до колумбійських в’язнів, які сидять тут за тяжкі злочини. В усіх них пики вбивць, але, здається, вони упокорилися. Страх потрапити до карцеру цілком їх паралізував. Чотири-п’ять днів тому з карцеру випустили дебелого чолов’ягу, на голову вищого за мене, на кличку Кайман. Він здобув собі славу вкрай небезпечної людини. Я заводжу з ним мову, потім після трьох-чотирьох прогулянок кажу йому:

— Каймане, чи не хочеш утекти зі мною?

Він дивиться на мене так, ніби перед ним з’явився сам чортяка, й відповідає:

— Щоб повернутися туди, де ми були, якщо провалимося? Ні, дякую. Я волію дати собі відрубати руку, ніж знову опинитися там.

Це була моя остання спроба знайти собі спільника для втечі. Ніколи більше я ні з ким не заводитиму мову про втечу.

Пополудні комендант, ідучи з в’язниці, зупиняється, дивиться на мене й питає:

— Як справи?

— Непогано. Але було б іще краще, якби я мав свої золоті монети.

— Навіщо вони тобі?

— Я б найняв адвоката.

— Ходімо зі мною.

Він веде мене до свого кабінету. Тут ми самі. Він пригощає мене сигарою (що вже непогано) й припалює її (ще краще).

— Чи знаєш ти іспанську мову настільки, щоб зрозуміти мене і ясно відповісти?

— Так.

— Гаразд. Ти сказав, що хочеш продати свої двадцять шість монет.

— Ні, свої тридцять шість монет.

— Атож, атож! І на ті гроші хочеш найняти адвоката? Але про ці монети знаємо лише ми двоє.

— Ні, про них знають сержант, п’ятеро поліцейських, які заарештовували мене, і ваш заступник, котрий передав вам монети. До того ж є ще мій консул.

— Атож, атож. Гаразд. Це навіть краще, що про них знає так багато людей. Розумієш, я зробив тобі велику послугу, Я промовчав, не звернувся до відділень поліції у тих місцях, де ти побував, з проханням навести довідки, чи в когось не пропали золоті монети.

— Ваш обов'язок був зробити це.

—: Ні, для тебе краще буде, якщо я цього не зроблю.

— Дякую вам, пане коменданте.

— Хочеш, я їх продам для тебе?

— За яку ціну?

За таку, як у тебе вже купили три монети, ти сам розповів— по триста песо. А за послугу даси мені по сто песо з кожної монети. Що ти на це скажеш?

— Ні, ти повернеш мені всі до одної монети, а я дам тобі не по сто, а по двісті песо з кожної. Те, що ти зробив для мене, варте таких грошей.

— Ти надто хитрий, французе. Я бідний колумбійський офіцер, дуже довірливий і трохи дурний. А ти розумний і, як я вже сказав, надто хитрий.

— Гаразд, тоді що ти пропонуєш?

— Завтра я покличу сюди, до свого кабінету, покупця. Він подивиться на монети, назве свою ціну, і половина грошей — тобі, а половина — мені. Або так, або ніяк. Я відішлю тебе з монетами до Барранкільї або залишу їх для розслідування.

— Ні, ось моя остання пропозиція: покупець приходить сюди, дивиться на монети, і всі гроші, які він дасть понад триста п’ятдесят песо за кожну монету, твої.

— Гаразд, згода. Але куди ти подінеш таку велику суму?

— Коли покупець принесе гроші, ти викличеш бельгійського консула. Я їх передам консулові, щоб він найняв адвоката.

— Ні, я не хочу мати свідка.

— Ти нічим не ризикуєш, я дам тобі розписку, що ти повернув мені всі тридцять шість монет. Згоджуйся, і якщо ти добре поведешся зі мною, я запропоную тобі ще дещо.

— Що саме?

— Повір мені на слово. Те, що я тобі запропоную, не гірше за сьогоднішню нашу угоду. Тоді ти отримаєш половину моїх грошей.

— Що ти маєш на думці? Ну, кажи.

— Поквапся зробити все завтра. А о п'ятій вечора, коли мої гроші будуть у консула, я запропоную тобі ще одну угоду.

Розмова триває довго. Коли я, задоволений, виходжу нарешті на подвір’я, мої друзі вже сидять у камері.

— Що в тебе сталося?

Я розповідаю їм про свою розмову з комендантом. Незважаючи на наше становище, ми регочемо до упаду.

— Ну й хитрий ти лис! Швидко з ним упорався. Гадаєш, він додержить слова?

— Ставлю сто песо проти двохсот, що він у моїх руках. Хто грає?

— Ні, я теж гадаю, що він додержить слова.

Цілу ніч я розмірковую. Першу справу зроблено. Другу (він буде дуже радий піти забрати перли) теж зроблено. Залишається третя. Третя зводиться до того, що я запропоную йому все, що повернеться до мене, аби тільки він дав мені змогу добути човна в порту. Цього човна я можу купити на гроші, які маю у своїй капсулі. Тож побачимо, чи він відмовить мені. Зрештою, чим я ризикую? Після двох перших справ він навіть не може мене покарати. Побачимо. Не діли шкуру невбитого ведмедя. Можеш зачекати, коли нас доставлять до Барранкільї. Але навіщо? У значущішому місті значущіша в'язниця, тож її краще охороняють, і в неї мури вищі. Я повинен повернутися до Лалі та Зораїми: втікаю звідси якомога швидше, перечікую там кілька років, потім іду в гори до племені, яке має худобу, й налагоджую зв'язки з венесуельцями. Отже, ця втеча має будь-що увінчатися успіхом. Цілу ніч я обмірковую, що маю зробити, аби добре залагодити третю справу.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.

— Добрий день, пане, — вітається він.

— Ви говорите по-французькому?

— Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п’ятсот песо за кожну?

— Ні, по шістсот п’ятдесят.

— Пане, ви погано поінформовані. Одна така монета коштує щонайбільше п’ятсот п’ятдесят песо.

— Гаразд, оскільки ви забираєте всі монети, я вам продам їх по шістсот песо.

— Ні, по п’ятсот п’ятдесят.

Зрештою ми сходимося на п’ятсот вісімдесят песо. Угоду укладено.

— Que ha dicho Usted?[18]

— Угоду укладено, коменданте. Ми домовилися про ціну: п’ятсот вісімдесят песо за монету. Він купить їх у мене пополудні.

Покупець виходить. Комендант підводиться й каже:

— Дуже добре. То скільки дістанеться мені?

— По двісті п’ятдесят песо з кожної монети. Бачите, я даю вам у два з половиною рази більше, ніж ви хотіли. А хотіли ви по сто песо.

Комендант усміхається й питає:

— А яка друга справа?

— Хай спершу прийде консул і забере гроші. Коли він піде, я скажу вам про другу справу.

— Невже таки буде ще одна справа?

— Даю слово честі.

— Гаразд, хай так.

О другій годині приходять консул і покупець. Ліванець платить мені двадцять тисяч вісімсот вісімдесят песо. Дванадцять тисяч шістсот песо я передаю консулові, а вісім тисяч двісті вісімдесят — комендантові. Потім пишу розписку комендантові про те, що він повернув мені тридцять шість золотих стопесових монет. Ми з комендантом залишаємося самі. Я розповідаю йому про свою пригоду з ігуменею.

— Скільки там перлин?

— П’ятсот-шістсот.

— Ну й злодюга та ігуменя! Вона мала б сама принести їх тобі сюди, або з кимось прислати, або здати їх у поліцію. Я її викрию!

— Ні, ти провідаєш її і передаси їй листа від мене, якого я напишу по-французькому. А перше ніж сказати про лист, попросиш, щоб вона покликала ірландку.

— Розумію, ірландка має прочитати їй листа й перекласти: Дуже добре. Я їду до неї.

— Зачекай, я напишу листа.

— О, і справді! Хосе, приготуй автомобіль і виклич двох поліцейських! — кричить він у прочинені двері.

Я сідаю за комендантів стіл і на аркуші з грифом в’язниці пишу такого листа:

«Пані ігуменя й добра, милосердна сестро ірландко!

Коли Господь привів мене до вашого монастиря, де я сподівався дістати допомогу, на яку за християнським законом має право кожен переслідуваний, я довірив вам торбинку з перлами, аби запевнити вас, що не втечу потай із вашого дому, який є домом Господнім. Але якась підла людина виказала мене поліції, і мене негайно заарештували. Сподіваюся, мерзенна душа, яка зважилася на такий вчинок, не належить жодній із Господніх дочок у вашому монастирі. Не можу сказати вам, що прощаю ту негідну душу, бо це була б неправда. Навпаки, я молитиму Бога, щоб він або хтось із його святих немилосердно покарав винну чи винного за такий страшний гріх. Прошу вас, пані ігуменя, повернути комендантові Сесаріо торбинку з перлинами, яку я вам довірив. Я певен, він неодмінно передасть її мені. Цей лист правитиме вам за розписку.

Прийміть мої найщиріші побажання».

Від Санта-Марти до монастиря вісім кілометрів, і автомобіль повертається аж через півтори години. Комендант викликає мене.

— Все гаразд. Полічи — може, кілька перлин пропало.

Я лічу. Не для того, щоб довідатися, чи не пропало кілька перлин, — однаково я не знав, скільки їх було, — а щоб знати, скільки їх тепер у руках цієї бестії. Виходить п’ятсот сімдесят дві штуки.

— Всі?

— Еге ж.

— Не пропала жодна?

— Ні. А тепер розповідай.

— Коли я приїхав до монастиря, ігуменя була на подвір’ї. Мене супроводжували двоє поліцейських. Я їй сказав: «Пані ігуменя, мені треба поговорити при вас із сестрою ірландкою про одну дуже серйозну справу. Ви, певне, здогадуєтесь».

— Ну, а вона?

— Ірландка вся аж тремтіла, коли читала ігумені листа. Але та нічого. Тільки понурила голову, висунула шухляду письмового стола й мовила: «Торбинка з його перлами ціла— цілісінька. Ось вона. Хай Бог простить того, хто согрішив проти цього чоловіка. Перекажіть йому, що ми молимося за нього». От і все, голубе! — радісно закінчив свою розповідь комендант.

— Коли ми продамо перли?

— Завтра. Я не питаю тебе, де ти їх узяв, я знаю, що ти небезпечний розбійник, але знаю й те, що ти порядний чоловік, людина слова. Візьми ось шинку, пляшку вина, кілька буханців французького хліба й відсвяткуй зі своїми товаришами цей пам’ятний день.

— На добраніч.

І я повертаюся з дволітровою пляшкою к’янті, трьома кілограмами копченої шинки та чотирма довгими буханцями французького хліба до камери. Сьогодні в нас святкова вечеря. Шинка, хліб та вино швидко зникають. Усі ми їмо й п’ємо з добрим апетитом.

— Гадаєш, адвокат може щось зробити для нас?

Я регочу. Сердеги, навіть вони повірили в адвоката!

— Не знаю. Треба все добре вивчити й порадитися, перше ніж платити.

— Краще буде, — озивається Клузйо, — коли ми заплатимо тільки в разі успіху.

— Еге ж, треба знайти адвоката, який би пристав на цю пропозицію.

Я більше нічого не кажу. Мені стає трохи соромно.

Наступного дня знову приходить ліванець.

— Усе це не просто, — каже він. — Спершу треба розікласти перли за розміром, потім за блиском і формою, роздивитися, чи вони круглі, а чи гранчасті.

Виявляється, і це не все. Ліванець повинен привести ще одного, досвідченішого від себе покупця. Та за чотири дні він таки залагоджує справу і платить мені тридцять тисяч песо. В останню мить я беру собі одну рожеву перлину й д, ві чорні, щоб подарувати їх дружині бельгійського консула.

Покупці не пропускають нагоди сказати мені, що ці три перлини коштують п’ять тисяч песо. Та все ж таки я їх забираю.

Бельгійський консул, перш ніж узяти перлини, довго відмовляється. Він візьме на збереження моїх п’ятнадцять тисяч песо. Отже, я маю двадцять сім тисяч песо. Тепер слід вигідно провести третю справу.

Як же використати ці гроші? В Колумбії добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо. Виходить, двадцять сім тисяч песо — це велика сума. Куватиму залізо, поки гаряче.

Комендант одержав двадцять три тисячі песо. Якби до його рук потрапили й мої двадцять сім тисяч, то він мав би п’ятдесят тисяч песо.

— Коменданте, скільки треба мати грошей, щоб завести якусь комерцію і жити краще, ніж ти живеш?

— Щоб завести таку комерцію, треба мати тисяч сорок п’ять — шістдесят.

— І який прибуток це дало б? Разів у три чи, може, й у чотири більше, ніж ти заробляєш?

— Ні. Разів у п’ять-шість більше.

— То чом би тобі не стати комерсантом?

— Для цього мені треба вдвічі більше, ніж я маю.

— Слухай, коменданте, я хочу тобі запропонувати ще й третю справу.

— Не жартуй зі мною!

— Правду кажу. Хочеш мати й мої двадцять сім тисяч? Якщо забажаєш, вони стануть твоїми.

— Як?

— Дай мені змогу втекти.

— Ось що, французе, я знаю, ти не довіряв мені. Може, раніше ти й мав рацію. Але тепер, коли завдяки тобі я вибився із злиднів і маю змогу купити будинок, послати дітей до платної школи, затям собі: я твій друг. Я не хочу тебе обкрадати й не хочу, щоб тебе вбили. Тут я нічим тобі не зараджу, навіть за велике багатство. Я не можу допомогти тобі утекти. Твоя втеча закінчиться невдачею.

— А якщо я доведу, що все буде гаразд?

— Тоді побачимо, але спершу добре подумай.

— Коменданте, ти маєш друга серед рибалок?

— Маю.

— А він не міг би продати мені човна й вивести мене в море?

— Не знаю.

— Скільки приблизно коштує човен?

— Дві тисячі песо.

— А якщо я дам йому сім тисяч, а тобі — двадцять тисяч, ви згодитеся?

— Французе, мені вистачить і десять тисяч, залиш дещо собі.

— Влаштуй усе як слід.

— Ти тікатимеш сам?

— Ні.

— А скільки вас буде?

— Троє.

— Я побалакаю зі своїм другом.

Я вражений тим, як змінився комендант у ставленні до мене. В грудях цього типа з пикою вбивці б’ється добре серце.

На подвір’ї я розмовляю з Клузйо та Матюретом. Обоє відповідають, щоб я чинив як знаю, вони, мовляв, цілком покладаються на мене. Ця їхня відданість дає мені неабияке задоволення. Я не зловживатиму нею, ні. Я беру на себе велику відповідальність і діятиму обережно. Але я повинен попередити й решту наших товаришів. Уже близько дев’ятої години вечора. В такий час ми п’ємо каву. Я гукаю торговця, і він наливає нам шість чашок гарячої кави.

— Мені треба з вами побалакати. Здається, я матиму нагоду влаштувати втечу. На жаль, зі мною зможуть утекти тільки двоє. Певна річ, я візьму з собою Клузйо й Матюрета, з якими я втік із каторги. Якщо хтось має щось проти, хай скаже відверто, я вислухаю.

— Ні, — озивається бретонець, — ми не маємо права заперечувати. Передусім тому, що ви троє втекли разом із каторги. Зрештою, ви опинилися тут через нас, бо нам забаглося висадитись у Колумбії. Дякуємо тобі, Метелику, що радишся з нами. Але ти маєш повне право робити так, як вважаєш за потрібне» Хай вам помагає Бог. Запам’ятайте, в разі невдачі вас чекає неминучі смерть.

— Ми про це знаємо, — кажуть разом Клузйо й Матюрет.

Пополудні я розмовляю з комендантом. Друг його згоден. Рибалка питає, що ми хотіли б мати в човні.

— П’ятдесятилітрову бочку прісної води, двадцять п’ять кілограмів кукурудзяного борошна й шість літрів олії. От і все.

— Чоловіче! — вигукує комендант. — Хіба ж можна виходити в море з такими вбогими харчами!

— Можна.

— Ти хоробрий, французе.

Все гаразд. Отже, комендант здійснить і третю операцію. Він холодно додає ще:

— Віриш ти мені чи ні, а я зроблю це задля своїх дітей і задля тебе. Своєю хоробрістю ти цього заслуговуєш.

Я знаю, що він каже правду, й дякую йому.

— Як ти думаєш утекти, щоб ніхто не здогадався, що ми з тобою у змові?

— Твоєї вини тут не буде. Я тікатиму вночі, коли чергуватиме твій заступник.

— Розкажи про свій план.

— Завтра ти знімеш з нічної охорони одного вартового, Через три дні знімеш другого. Коли залишиться один, поставиш навпроти дверей камери сторожову будку. Першої ж дощової ночі вартовий сховається в будку, а я вилізу через заднє вікно. Що ж до освітлення муру, то тобі доведеться якось зробити там замикання. Можна прив'язати до шматка мідного дроту завдовжки з метр два камінці й закинути його на електричні дроти, що йдуть від стовпа до муру. А рибалка нехай припне ланцюгом човна так, щоб нам не довелося довго його відв'язувати. Вітрила й весла мають лежати готові в човні.

— На човні стоїть невеликий мотор, — каже комендант.

— О, тоді ще краще: хай рибалка запустить мотор — ніби для прогрівання, — а сам піде до сусіднього шинку випити чарку.

— Гроші?

— Рибалці я заплачу сім тисяч песо наперед. Що ж до твоїх двадцяти тисяч, то кожну банкноту я розріжу навпіл і одні половинки дам тобі до втечі, а другі сюди принесе потім один із французів, який залишається. Я скажу тобі, котрий саме.

— Ти мені не довіряєш? Погано.

— Ні, річ не в тому, що я тобі не довіряю. Але якщо ти не зумієш зробити замикання, то я не зможу втекти і, певна річ, не заплачу тобі.

— Гаразд.

Усе готово. Через коменданта я вже передав рибалці сім тисяч песо. П’ятий день нас охороняє тільки один вартовий. Сторожову будку поставлено, і ми чекаємо дощу. А його нема. Один із прутів у гратах ми перепиляли пилками, що їх приніс нам комендант. Місце надрізу добре замазано й прикрито кліткою з папугою, який навчився казати по— французькому «лайно». Ми сидимо як на голках. Комендант одержав перші половинки банкнот. Чекаємо щоночі. А дощу нема. За годину по тому, як почнеться дощ, комендант повинен зробити замикання. Та все марно, о цій порі року дощі не йдуть. Це просто жахливо! Найменша хмарка, яку ми бачимо крізь грати на небі, вселяє в нас надію. Але даремно. Так можна збожеволіти. Ось уже шістнадцять днів ми зі щемом у серці чекаємо втечі й шістнадцять ночей не спимо. Якось у неділю вранці комендант сам розшукує мене на подвір’ї і веде до свого кабінету. Тут він повертає мені пачку половинок банкнот і три тисячі песо цілими асигнаціями.

— Що сталося?

— Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.

Але дощ так і не пішов.

Втеча з Барранкільї

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.

Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.

— Ці французи навіть мають отруєні стріли!

У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.

Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.

Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.

— Ви втекли з французької каторги у Гвіані?

— Ми ніколи цього не заперечували.

— За які злочини кожного з вас так суворо покарали?

— Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.

— Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.

— Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.

— Французи, — озивається кореспондент католицької газети, — майже всі католики, як і ми, колумбійці.

— Може, ви й вихрестились на католиків, але ваша поведінка далеко не християнська!

— У чому ви нас звинувачуєте?

— Ви допомагаєте наглядачам каторжної в’язниці, що нас переслідують. Навіть більше — ви самі виконуєте їхню брудну роботу. Ви відібрали в нас човен з усім майном, яке нам подарували католики острова Кюрасао і їхній єпископ Ірене де Брюїн. Нас прикро вражає те, що ви не тільки не хочете надати нам можливість почати жити по-новому, а й перешкоджаєте переїхати власним коштом до котроїсь іншої країни, яка згодилася б нас прийняти. З таким не можна змиритися.

— Ви ненавидите нас, колумбійців?

— Не колумбійців, а їхню поліційну й правову систему.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що будь-яку помилку можна виправити, якщо цього захотіти. Дайте нам змогу вирушити морем до якоїсь іншої країни.

— Ми спробуємо дістати для вас такий дозвіл.

Коли ми знову виходимо у двір, Матюрет каже мені:

— Ну, ти зрозумів? Цього разу не слід плекати ілюзій, друже! Ми потрапили в міцні руки, й вирватися з них буде нелегко.

— Любі друзі, я не певен, чи в гурті ми будемо сильніші. Тому скажу вам таке: хай кожен діє н? власний розсуд. Що ж до мене, то я мушу втекти з цієї горезвісної «Вісімдесятки».

У четвер мене викликають до приймальні. Там уже чекає гарно вдягнений чоловік років сорока п’яти. Я пильно дивлюся на нього. Він напрочуд схожий на Луї Дега.

— Це ти — Метелик?

— Так.

— Я Жозеф, брат Луї Дега. Я вичитав про тебе з газет і прийшов провідати тебе.

— Дякую.

— Ти бачив там мого брата? Знаєш його?

Я докладно розповідаю йому про одіссею Дега до того дня, коли ми розлучилися в лікарні. Він каже мені, що його брат тепер на островах Салю, — про це написали йому з Марселя. Що ж до «Вісімдесятої», то відвідувачів Тут приймають по четвергах та неділях у каплиці. Жозеф розповідає мені також, що в Барранкільї живе з десяток французів, які приїхали сюди з дружинами шукати кращої долі. Всі вони переважно сутенери. В спеціальному кварталі міста півтори дюжини проституток підтримують високу французьку традицію вишуканої і талановитої проституції. Завжди певний тип чоловіків і жінок поширюють на землі, від Каїра до Лівану, від Англії до Австралії, від Буенос-Айреса до Каракаса, від Сайгона до Браззавіля, свою стару, як світ, професію — проституцію й спосіб добре з неї жити.

Жозеф Дега приніс мені одну новину: французькі сутенери в Барранкільї страшенно наполошилися. Вони бояться, щоб наш приїзд до в’язниці цього міста не порушив їхнього спокою й не завдав шкоди їхньому процвітаючому ремеслу. Справді, якщо хтось із нас утече, то поліція піде шукати його по будинках французів, навіть якщо втікач ніколи не просив у них допомоги. Тож поліція може ненароком багато що розкрити: фальшиві документи, прострочені або недійсні дозволи на проживання. Є жінки й навіть чоловіки, які, коли їх розкриють, матимуть великі неприємності.

От я й отримав необхідну інформацію. Потім Жозеф додає, що радий буде допомогти мені й приходитиме до мене по четвергах та неділях. Я дякую цьому доброму чоловікові, який згодом доведе щирість своїх обіцянок. Повідомляє він і про те, що, як пишуть газети, вже є домовленість про передачу нас Франції…

— Ну, панове, я маю що вам розповісти.

— Що саме? — хором вигукують усі п’ятеро.

— Передусім — нам не варто плекати ілюзій. Про передачу нас уже є домовленість. Сюди з Гвіани пливе спеціальний корабель, який відвезе нас знову туди, звідки ми втекли. Наша присутність тут завдає клопоту французьким сутенерам, які добре влаштувалися в цьому місті. Ні, не тому чоловікові, який провідує мене. Йому начхати на наслідки, але його колеги побоюються, що коли хтось із нас утече, то завдасть їм неприємностей.

Мої товариші сміються. Вони гадають, що я жартую.

— Пане маклере такий-то, — каже Клузйо, — прошу вас, чи можу я втекти?

— Годі реготати. Якщо нас провідають ці хвойди, треба буде їм сказати, аби більше вони не приходили. Домовилися?

— Домовилися.

Як я вже казав, у нашому дворі душ сто в’язнів-колумбійців. Це зовсім не дурні хлопці. Є серед них спритні злодії, вправні фальсифікатори, хитрі шахраї, мастаки нападати зі зброєю, торговці наркотиками й кілька спеціально підготовлених убивць — це досить звичайна професія в Америці. Там багатії, політичні діячі й приїжджі авантюристи наймають цих убивць, і вони роблять свою брудну справу.

Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв’язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу.

Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір’я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п’ятий — у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в’язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки — помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста.

Час від часу ці дрібні торговці стають жертвою нападу, що здійснюється напрочуд швидко. Вони навіть не встигають озирнутися, коли нападники накидають їм на голову великий рушник, аби вони не закричали, і прикладають до спини або до шиї ножа, який враз устромився б у їхнє тіло, тільки-но вони ворухнулися б. У жертви вмить забирають виторг. Потім гамселять жертву кулаком у потилицю й водночас стягують з її голови рушник. Хоч би що тут сталося, ніхто на це не скаржиться. Інколи торговець складає свій товар і шукає, хто його вдарив. Якщо знаходить, починається бійка, як правило, з ножами.

Два колумбійські злодії роблять мені одну пропозицію. Вони кажуть, що в цьому місті є поліцейські-злодії. Коли вони чергують у якомусь районі, попереджають своїх спільників, аби ті могли прийти сюди красти.

Мої співрозмовники знають їх усіх і пояснюють мені: нам добре пощастить, якщо один із цих поліцейських прийде через тиждень чергувати на дверях каплиці. Доти я маю попросити тих, хто мене провідує, принести мені револьвер. Поліцейський-злодій охоче згодиться, аби його, так би мовити, примусили постукати в зовнішні двері каплиці, які виходять на сторожовий пост із чотирьох-шести чоловік. Заскочені нами зненацька, до того ж побачивши в нас револьвер, охоронці не зможуть перешкодити нам вийти на вулицю. І нам нічого не залишиться, як зникнути у вуличному вирі.

Цей план мені не дуже подобається. Револьвер, аби його можна було сховати, має бути вельми малий, — калібру 6,35 міліметра. З такою зброєю ми ризикуємо не дуже злякати охоронців. Хтось із них може погано зреагувати, тоді ми будемо змушені його вколошкати. Тому я не згоджуюсь.

Бажання діяти точить тільки мене,(а й моїх друзів. Різниця тільки в тому, що іноді вони геть занепадають духом і ладні дочекатись у в'язниці корабля, що прибуде по нас. Чого доброго, так вони й зовсім згорнуть руки! А часом навіть сперечаються про те, яка кара нас там жде.

— Я вже не можу слухати ваших дурниць! Коли вам ще закортить поляпати язиками про таке своє майбутнє, то забийтеся десь у куток, щоб я вас не чув! Отак безнадійно опускати руки можуть тільки геть немічні. А ви ж не немічні! Сказати правду, друзі, коли я думаю про втечу, то маю на увазі всіх нас. І коли я обмірковую, як влаштувати цю втечу, то хочу, щоб утекли всі. А зробити це відразу шістьом нелегко. Сам я скажу вам таке: коли побачу, що корабель ось-ось має прибути, а я ще нічого не зробив, тоді я вколошкаю колумбійського поліцейського і виграю час. Якщо я вб’ю їхнього поліцейського, вони не видадуть мене Франції. Тоді в мене буде час. Я залишуся сам, і втекти буде неважко.

Колумбійці готують інший план, непогано продуманий. У неділю вранці на відправі в каплиці завжди багато людей. Спочатку відправу слухають усі разом, а коли вона закінчується, в каплиці залишаються тільки ті в’язні, які чекають на відвідувачів. Колумбійці просять мене сходити в неділю на службу Божу й пересвідчитися, як це все там відбувається, аби скоординувати наші дії на наступну неділю. Вони пропонують мені очолити бунт. Та я відмовляюся від такої честі: я не знаю як слід людей, які візьмуть участь у цій акції.

Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині — хори: обабіч посередині — двері, які виходять на подвір’я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними — двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п’ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: «Накажи випустити нас, а то я тебе порішу».

Інший в'язень має вчинити таке саме з священиком. Троє в'язнів у різних кутках каплиці націляться своїми револьверами на поліцейських, що стоятимуть у головних дверях каплиці. Ми маємо наказ убивати кожного, хто не складе зброї. Першими вийдуть з каплиці неозброєні в’язні. Священик та директор правитимуть за щит тим, хто виходитиме останніми. Якщо все відбуватиметься нормально, то рушниці поліцейських лежатимуть на землі. Озброєні револьверами в'язні мають загнати поліцейських до каплиці. Ми замкнемо спершу гратчатку, потім дерев’яні двері. Сторожовий пост буде без вартових, бо всі поліцейські неодмінно будуть на відправі. За межами в'язниці, за п’ятдесят метрів од дверей, стоятиме ваговоз з драбинкою, почепленою на задній борт, щоб ми могли якнайшвидше сісти на нього. Ваговоз зрушить з місця тільки тоді, коли ватажок бунту сяде на нього. Він має сісти останнім. Побувавши на месі, я даю згоду на проведення цієї акції. Тут усе відбулося так, як це мені описав Фернандо.

Жозеф Дега не провідає мене в неділю. Він знає чому. Він приготує лжетаксі, аби ми не сідали на ваговоз, і завезе нас до одного сховку, який теж сам приготує. Я вельми збуджений цілий тиждень і з нетерпінням чекаю цієї акції. Фернандо роздобув собі револьвер в інший спосіб. Це револьвер сорок п'ятого калібру колумбійської жандармерії, досить грізна зброя. В четвер мене провідує одна з Жозефових жінок. Вона вельми люб’язна, каже мені, що таксі буде жовте, помилитися неможливо.

— Гаразд, дякую.

— Хай вам щастить, — ніжно цілує вона мене в обидві щоки і, як мені здалося, трохи зворушується.

— Заходьте, заходьте. Ходіть до каплиці послухати голос Божий, — каже священик.

Клузйо майже готовий. У Матюрета палахкотять очі, він не відстає від мене ні на крок. Я спокійно займаю своє місце. Директор дон Грегоріо сидить на стільці біля якоїсь опасистої жінки. Я стою під стіною. Праворуч від мене — Клузйо, ліворуч — двоє інших, одягнені так, аби нас нелегко було розпізнати в натовпі, якщо нам пощастить вибратися на вулицю. Я тримаю в правому рукаві сорочки кольору хакі з добре застебнутим манжетом розкритого ножа. Сам ніж притримує товста гумка. Якраз під час великого духовного піднесення, коли всі понурять голови, мовби чогось шукаючи, хлопчик з хору, продзвонивши швидко, має тричі задзвонити дуже виразно. Третій дзвоник буде для нас сигналом. Кожен знає, що він має робити.

Перший дзвоник, другий… Я накидаюсь на дона Грегоріо, прикладаючи йому ножа під груди.

— Згляньтеся, не вбивайте мене! — кричить священик.

І я чую, не бачачи їх, як троє інших в’язнів наказують вартовим кинути свої рушниці. Все йде гаразд. Я беру за комір гарного костюма дона Грегоріо й кажу йому:

— Іди за мною й нічого не бійся, я не зроблю тобі чогось поганого.

Священик стоїть неподалік від мене з бритвою, прикладеною йому до шиї.

— Ходімо, французе, ходімо до виходу, — каже Фернандо.

З переможною радістю я штовхаю своїх товаришів до дверей, що виходять на вулицю, коли водночас лунають два рушничні постріли. Я все ж таки ступаю вперед іще один крок, але вартові підвелися й перегороджують нам дорогу своїми рушницями. На щастя, між ними й нами опинилися жінки. Вони не дають їм стріляти. Лунають ще т два рушничні постріли, а за ними револьверний. Третій наш озброєний товариш падає, встигши перед цим стрельнути навмання й поранивши дівчину. Дон Грегоріо, блідий мов смерть, каже мені:

— Дай мені свого ножа.

Я віддаю. Не варто далі боротися. Менш ніж за тридцять секунд ситуація змінилася.

За тиждень я дізнався, що бунт зазнав поразки через одного в'язня з іншого двору, який слухав відправу, стоячи за дверима. Як тільки почалася акція, він попередив про це вартових на мурі. Вони стрибнули з шестиметрової висоти на подвір'я — один з одного боку каплиці, а другий з іншого, стрельнули з поперечок бокових дверей у двох в’язнів, які стояли на лаві й погрожували зброєю поліцейським. Третього було вбито через кілька секунд, коли він опинився в полі їхнього зору. Потім була справжня «корида». Я залишився біля директора, який давав накази. Шестеро нас, четверо з яких французи, опинилися за гратами в карцері на самому хлібі й воді.

Дон Грегоріо прийняв Жозефа. Він викликав мене й пояснив, що, бажаючи зробити йому задоволення, незабаром переведе мене разом з товаришами на подвір'я. Завдяки Жозефові через десять днів після бунту всі ми знову опинилися на подвір’ї, в тім числі й колумбійці, в одній камері. Перейшовши туди, я пропоную вшанувати Фернандо та його двох товаришів, що загинули під час бунту, хвилиною мовчання. Одного разу Жозеф, прийшовши провідати мене, сказав, що він зібрав пожертви в усіх сутенерів, назбиравши п’ять тисяч песо, завдяки яким зміг схилити на свій бік дона Грегоріо. Цей вчинок викликав у нас пошану до сутенерів.

Що робити тепер? Що нового придумати? Одначе я не скорюсь долі й не стану чекати, нічого не діючи, приплиття корабля!

Лігши в спільній умивальні, куди не проникає пекуче сонце, можу, не привертаючи до себе уваги, стежити за вартовими на мурі. Вночі вони через кожні десять хвилин перекликаються між собою: «Вартові, будьте пильні!» Таким чином начальник караулу може пересвідчуватися, що ніхто з чотирьох вартових не спить. Якщо один з них не відповідає, другий кричить доти, аж поки той озветься.

Здається, я знайшов слабке місце. Справді, від кожної сторожової вишки — вони розташовані на чотирьох кутах дозорної дороги на мурах — звисає на мотузці бляшанка. Коли вартовий хоче кави, він гукає «кафетеро», і той наливає йому в бляшанку одну-дві склянки кави. Тому лишається тільки потягти за мотузок. Сторожова будка, що стоїть праворуч, схожа на башточку, трохи висунуту на подвір’я. І мені спадає на думку, що коли я прив’яжу до кінця сплетеної вірьовки гак, то він легко повинен зачепитися за цю будку. За кілька секунд я зможу вибратися на мур, що тягнеться вздовж вулиці. Єдина проблема: як нейтралізувати вартового?

Я бачу, як він підводиться й ступає кілька кроків по муру. В мене таке враження, що він розімлів на сонці й щомога бореться, щоб не заснути. Господи, треба, аби він заснув! Я сплету вірьовку, підшукаю надійний гак, присплю вартового й спробую свій шанс. За два дні я сплітаю з полотняних сорочок кольору хакі, які мені вдалося роздобути, семиметрову вірьовку. Гак теж відносно легко було знайти. За нього правитиме залізна підпорка дашка над дверима камер, що оберігає їх від дощу. Жозеф Дега приніс пляшечку дуже сильного снотворного. Згідно з приписом на етикетці, його слід приймати не більше десяти крапель. У пляшечці приблизно шість столових ложок цієї рідини. Я починаю призвичаювати вартового до того, щоб частувати його кавою. Він спускає вниз на мотузочку бляшанку, і я щоразу наливаю йому три чашечки кави. А що всі колумбійці полюбляють спиртне, а снотворне має присмак ганусівки, то я попросив Дега принести мені пляшку цього напою. Тож і кажу вартовому:

— Чи не бажаєш кави, приготовленої по-французьки?

— Як саме?

— З ганусівкою.

— Налий трошки, я спершу покуштую.

Багато вартових покуштувало моєї кави з ганусівкою, і тепер, коли я пропоную їм каву, вони кажуть:

— По-французьки!

— Будь ласка! — і я наливаю їм ганусівки.

Настає вирішальний час. Субота, полудень. Стоїть страхітлива спека. Мої друзі знають, що не вистачить часу для того, аби аж двоє в’язнів встигли вибратися по вірьовці на мур, проте один колумбієць на арабське ймення Алі каже, що він полізе після мене. Я згоджуюсь. Так жодного іншого француза не запідозрять у співучасті й не покарають. З іншого боку, я не зможу мати при собі вірьовку та гак, бо вартовий встигне оглянути мене, коли я наливатиму йому кави. На нашу думку, він засне за п’ять хвилин.

— Як тобі ведеться? — запитую.

— Добре.

— Хочеш кави?

— Еге ж, по-французьки, так ліпше.

— Зачекай, я зараз тобі принесу.

Біжу до «кафетеро» й кажу:

— Дві кави.

У свою бляшанку я вже вилив усю пляшечку снотворного. Невже він не впаде від цього, мов мертвий? Приходжу під сторожову будку, і він бачить, як я цілком відкрито наливаю ганусівки.

— Хочеш ще міцнішої?

— Так.

Я наливаю ще трохи, потім переливаю все в його бляшанку, і він одразу ж піднімає її.

Минає п ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять. А він не засинає. Навіть гірше: замість сісти, він ходить сюди-туди з рушницею в руці. Одначе він усе випив. А за годину буде зміна вартових.

Я, стежачи за його рухами, сиджу мов на жару. Жодної ознаки, що він випив снотворного! Ох, нарешті він спіткнувся. Сідає перед сторожовою будкою й кладе рушницю між коліна. Його голова хилиться на плече. Мої друзі та двоє-троє колумбійців, які зазнають про цю справу, стежать за його поведінкою з такою самою цікавістю, що і я.

— Ходімо, — кажу я колумбійцеві. — Вірьовку!

Він готується закинути гак, коли вартовий підводиться, опускає рушницю долі, потягується й ступає так, ніби йому бракує землі під ногами. Колумбієць вчасно стримується. До зміни вартових лишається вісімнадцять хвилин. Тоді я починаю звати собі на допомогу Бога: «Молю тебе, допоможи мені ще один раз! Благаю тебе, не полишай мене напризволяще!» Та марно я звертаюсь до Бога християн, такого іноді незговірливого, особливо зі мною, атеїстом.

— Ти тільки поглянь на нього! — каже Клузйо, підходячи до мене. — Дивно, що цей телепень не засинає!

Вартовий підіймає рушницю й саме тієї миті, коли нахиляється, падає на дозорну дорогу мов підстрелений. Колумбієць кидає гак, але він не чіпляється й падає на землю. Колумбієць знову закидає його. Нарешті гак зачепився. Він смикає вірьовку — перевіряє, чи гак добре тримається. Я теж перевіряю це, й тієї миті, коли впираюся ногами об мур, щоб почати підійматися вгору, Клузйо кричить мені:

— Стережись, іде зміна вартових!

Я тільки встигаю накивати п’ятами, перш ніж мене помітили. Зворушені цим моїм інстинктом самозбереження й сповнені товариськістю в’язнів, десяток колумбійців швидко оточують мене, я зникаю в їхньому гурті. Ми йдемо попід муром, залишивши вірьовку висіти. Один із змінних вартових помічає водночас гак і вартового, що лежить з рушницею на мурі. Він біжить кілька кроків і натискає на кнопку сигналізації, вдаривши на сполох, певен, що сталася втеча.

Двоє поліцейських приходять з ношами по заснулого вартового. На дозорній дорозі вже понад два десятки поліцейських. Дон Грегоріо теж серед них, він підіймає вірьовку й бере в руки гак. За якийсь час, клацаючи рушницями, поліцейські заповнюють і подвір’я. Починається перекличка. Той, чиє ім’я називають, має йти до своєї камери. Дивина, нікого не бракує! Замикають усіх нас на ключ, кожного у своїй камері.

Потім проводиться друга перекличка й перевірка по камерах. Ні, ніхто не зник. О третій годині нас знову випускають на подвір’я. Ми дізнаємося, що вартовий спить без задніх ніг і, хоч було вжито всіх засобів, його не вдалося розбудити. Мій колумбійський спільник у такому самому розпачі, як і я. Він так був певен, що ми доможемося успіху! Колумбієць нарікає на американців, бо снотворне було американське.

— Що робити?

— Чоловіче, треба все починати заново!

Усе, що я можу йому сказати. Він подумав, що я хотів сказати: почати знову присипляти вартового, а я мав на увазі: шукати якогось нового способу втечі.

— Гадаєш, ці вартові такі йолопи, — каже він, — що серед них знайдеться ще хтось, хто захоче випити кави по-французьки?

Незважаючи на трагічну ситуацію, я не стримуюсь, щоб не засміятися.

— Напевне, друже!

Поліцейський проспав три дні й чотири ночі. Коли нарешті він прокинувся, то, звісно, сказав, що то я його приспав кавою по-французьки. Дон Грегоріо викликає мене й робить очну ставку з ним. Начальник охорони хоче вдарити мене своєю шаблею. Я відскакую в куток кімнати й цим викликаю в нього ще більшу лють. Він замахується шаблею, дон Грегоріо заступає мене й, отримавши удар по плечу, падає долі з перебитою ключицею. Він так гучно кричить, що офіцер займається тільки ним. Він намагається підняти директора. Дон Грегоріо кличе на допомогу. Із сусідніх кабінетів вибігають цивільні службовці. Офіцер, двоє поліцейських і вартовий, якого я усипив, відбиваються від цивільних, які хочуть помститися за директора. В цій бійці багатьох було легко поранено. Не дісталося тільки мені одному. Тепер у центрі уваги був не я, а директор і офіцер. Чиновник, що заступив директора, якого відвезли до лікарні, відводить мене на подвір’я й каже:

— Побачимо пізніше, що з тобою робити, французе.

Наступного дня директор з плечем у гіпсі просить мене написати свідчення проти офіцера. Я радо пишу все, чого він хоче. Вони зовсім забули про історію із снотворним. Вона вже їх не цікавить, мені пощастило.

За кілька днів Жозеф Дега пропонує підготувати операцію за межами в’язниці. Я йому кажу, що вночі втекти неможливо — доріжка на мурі освітлена. Тоді він починає думати, як вимкнути світло. І завдяки одному електрикові придумує: треба вимкнути рубильник трансформатора, що стоїть за межами в’язниці. Мені тільки лишається підкупити вартових — того, який з боку вулиці, й того, який біля дверей каплиці. Зробити це було куди важче, ніж здавалося. Спершу я мусив переконати дона Грегоріо, щоб він повернув мені десять тисяч песо, які я нібито хотів переслати через Жозефа своїй родині, «згодившись» при цьому виділити дві тисячі на подарунок директоровій дружині. Потім довелося підкупити ще й того, хто складає розпорядок зміни вартових. Він одержує три тисячі песо, але вибирати двох потрібних вартових не хоче. Знайти їх і домовитися з ними я мушу сам. Потім я назву йому їхні імена, і він призначить їх вартувати на ту ніч, яка мені буде потрібна.

Ми готуємо втечу понад місяць. Нарешті все розписано по хвилинах. Нам нема чого критися від поліцейського, що вартує у дворі, і прут у гратах ми перепилюємо металорізальною пилкою. В мене їх аж три. Ми попередили про свою втечу в’язня-колумбійця, який має вірьовку з гаком на кінці. Він теж перепилює грати в своїй камері. В ніч операції один з його друзів, який удає божевільного, барабанитиме в бляшаний лист і на все горло співатиме. Колумбієць знає, що вартовий згодився дати змогу втекти лише двом французам, ще й попередив: коли з'явиться хтось третій, він стрілятиме. І все ж таки колумбієць хоче спробувати щастя. Каже: якщо в темряві по вірьовці лізтимуть двоє, міцно притиснувшись один до одного, то вартовий не розгледить, скільки їх — один чи двоє. Клузйо й Матюрет кинули жереб, щоб визначити, кому з них утікати зі мною. Щастя всміхнулося Клузйо.

Настає темна ніч. Сержант і двоє поліцейських одержали перші половинки банкнот. Цього разу мені не довелося їх різати — вони. були вже розрізані. По другі половинки вони мають прийти потім у Барріо-Чіно, до дружини Жозефа Дега.

Гасне світло. Ми накидаємося на прут у гратах і менш як за десять хвилин перепилюємо його. З камери ми виходимо в темних сорочках і штанях. Колумбієць приєднується до нас дорогою. На ньому нема нічого, крім чорних трусів. Я лізу по загратованих дверях камери, що в мурі, видираюся на дашок і закидаю триметрову вірьовку з гаком на мур. Не минає й трьох хвилин, як я опиняюсь на мурі. Лягаю долілиць і чекаю Клузйо. Довкола темна ніч. Нараз бачу, тобто намацую внизу руку, хапаю її і тягну до себе. Лунає жахливий гуркіт. Як потім з’ясувалося, то Клузйо зачепився паском від штанів за бляшаний дашок. Звісно, я, почувши цей гуркіт, перестаю тягти. Гуркіт стихає. Я перечікую, поки Клузйо відчепиться, тягну за руку і піднімаю його на мур.

Нараз лунають постріли — на іншому посту, не тут Приголомшені, ми стрибаємо на вулицю, над якою мур здіймається на дев’ять метрів, тоді як праворуч, над іншою вулицею, він здіймається лише на п’ять метрів. І ось наслідок. Клузйо знову ламає праву ногу. Я теж не можу встати — болять обидві ступні. Пізніше я дізнаюся, що пошкодив собі п’яткові кістки. А колумбієць звихнув коліно. Почувши постріли, вартові висипають на вулицю. Вони світять великим електричним ліхтарем, оточують нас і беруть на приціл. Я плачу від люті. До того ж поліцейські не вірять, що я не можу підвестися. Під градом ударів я лізу навколішки до в’язниці. Клузйо стрибає на одній нозі, колумбієць теж. Мене вдарили по голові прикладом, і тепер із рани цебенить кров.

Постріли збудили дона Грегоріо, який, на щастя, цієї ночі чергував і заснув у себе в кабінеті. Якби не він, нас закатували б прикладами та багнетами. Найбільше лютує сержант, якому я заплатив, щоб він поставив у домовлений час тих вартових, яких я підкупив. Дон Грегоріо кладе край цьому дикунському катуванню. Він погрожує віддати поліцейських під суд, якщо вони покалічать нас. Ці слова примушують тюремників спинитися.

Наступного дня ногу Клузйо взяли в лікарні у гіпс. Один в’язень-костоправ управив колумбійцеві вивихнуте коліно й перев'язав його. А мої ступні за ніч так набрякли, що стали завбільшки як голова, почервоніли, власне, аж почорніли від крові, і тепер лікар примушує мене парити їх у солоній воді, а тоді тричі на день прикладає п’явки. Коли п'явки насмоктуються крові, вони самі відпадають від ніг, і їх потім вимочують у оцті. А на голові мені наклали шість швів.

Якийсь журналіст пише статтю про мене. Він розповідає, що я був ватажком у церкві, що я «отруїв» вартового й що зовсім недавно організував колективну втечу, вступивши в змову з людьми поза межами в’язниці, бо хтось вимкнув світло, напавши на трансформатор. «Будемо сподіватися, що Франція якомога швидше позбавить нас від свого гангстера номер один», — закінчив він.

До мене навідався Жозеф зі своєю дружиною Анні. Приходили сержант і троє поліцейських, кожен окремо, щоб одержати другі половинки банкнот. Анні спитала, що вона може зробити для мене. Я сказав, щоб вона заплатила сержантові й поліцейським, адже вони дотримали слова. Ми зазнали невдачі не з їхньої вини.

Ось уже цілий тиждень мене возять по подвір’ю в залізному візку, який править мені й за ліжко. Я лежу, поклавши ноги на полотняну стрічку, — вона натягнена між двома пальцями, прикріпленими вертикально до ручок візка. Тільки так мені менше болить. До моїх страшенно набряклих, налитих кров’ю ступень не можна доторкнутись, їх навіть не покладеш на дно візка.

Тижнів через два ноги мої трохи стухають, і мені роблять рентген. Виявляється, в мене зламані обидві п'яткові кістки. Тепер я на все життя зостануся плоскостопим.

У сьогоднішній газеті написано, що наприкінці місяця по нас прибуде корабель із цілим ескортом французької поліції. Він називається «Мана». Сьогодні дванадцяте жовтня. В нас лишається вісімнадцять днів, треба зіграти на останню карту. Але на яку карту я можу грати зі своїми поламаними ногами?

Жозеф у розпачі. Він розповів мені, що всіх французів і їхніх жінок у Барріо-Чіно страшенно засмутило те, що мої зусилля вирватися на волю скінчилися невдачею і що за кілька днів мене передадуть французьким властям. Те, що зі мною сталося, приголомшило, мовляв, усю колонію. Дізнавшись, що ці чоловіки і їхні жінки в душі зі мною, я трохи ожив.

Від клану вбити колумбійського поліцейського я відмовився. Не можна забирати Життя в людини, яка нічого поганого мені не зробила. Адже в нього, міркую я, певне, є батько чи мати, яким він допомагає, дружина, діти. Я всміхаюся на думку про те, що непогано було б знайти поліцейського лихого й без родини. Я міг би, скажімо, його спитати: «Якщо я тебе вб’ю, то нікого не осирочу?» Сьогодні, тринадцятого жовтня, в мене з самого ранку поганий настрій. Я дивлюся на кристалик пікринової кислоти, який, якби його з’їсти, мабуть, викликав би в мене жовтяницю. Коли б я потрапив до лікарні, то звідти мене, може, забрали б підкуплені Жозефом люди. Наступного дня, чотирнадцятого жовтня, я вже жовтіший за лимон. Мене провідує у дворі, де я лежу в затінку на своєму візку з піднятими ногами, дон Грегоріо. Я відразу, навіть нікого не остерігаючись, кажу йому:

— Даю вам десять тисяч песо, якщо покладете мене до лікарні.

— Я спробую, французе. Ні, не стільки за ті десять тисяч, скільки тому, що мені прикро дивитись, як ти намагаєшся вирватись на волю, й усе марно. Тільки ж вони, здається мені, не залишать тебе в лікарні через оту статтю в газеті. Побояться.

За годину лікар відсилає мене до лікарні. Я навіть не ступаю на землю. Мене несуть з карети на ношах, старанно обстежують, роблять — я все ще лежу на ношах — аналіз сечі й через дві години виписують назад до в’язниці.

Сьогодні четвер, дев’ятнадцяте жовтня. До мене знов прийшла Анні разом з дружиною одного корсіканця. Вони принесли сигарети й ласощі. Ласкавими словами жінки розвіяли мій гнітючий настрій. Від їхньої щирості й привітності цього похмурого дня ніби виглянуло сонце. Я ніколи не зможу висловити того, яку полегкість давала мені підтримка цих людей, коли я сидів у «Вісімдесятій», а також своєї вдячності Жозефові Дега, що ризикував своїм становищем і навіть свободою, допомагаючи мені втекти.

Одначе Анні підказала мені одну ідею.

— Любий Метелику, — мовила вона, — ви зробили все, що в людських силах, аби добитися свободи. Доля жорстоко повелася з вами. Тепер вам не залишається нічого іншого, як підірвати «Вісімдесяту»!

— А чом би й ні? Чом би й не підірвати цю стару в’язницю? Я зробив би колумбійцям неабияку послугу. Якщо я її підірву, то вони, мабуть, збудують нову — чистішу!

Поцілувавши цих чарівних жінок і попрощавшись із ними назавжди, я ще кинув Анні:

— Перекажіть Жозефові, нехай у неділю прийде до мене.

У неділю, двадцять другого жовтня, Жозеф навідується до мене.

— Слухай, зроби все можливе, щоб у четвер хтось приніс мені динаміт, детонатор і бікфордів шнур. А я роздобуду коловорот і три свердла.

— Що ти збираєшся робити?

— Підірвати серед білого дня мур в’язниці. Пообіцяй п’ять. тисяч песо за автомобіль, замаскований під таксі. Хай стоїть щодня від восьмої ранку до шостої вечора за вулицею Медельїна. Власник автомобіля дістане по п’ятсот песо за день, якщо втечі не відбудеться, і п’ять тисяч — якщо відбудеться. До таксі, крізь дірку в мурі, що її вирве динаміт, мене винесе один здоровань колумбієць, а решта залежатиме від того водія. Якщо підшукаєш автомобіль, принось динаміт. Якщо не підшукаєш, тоді не лишається ніякої надії.

— Покладися на мене, — каже Жозеф.

О п’ятій годині я прошу, щоб мене понесли на руках до каплиці. Хочу, мовляв, помолитися. Мене несуть. Я прошу, щоб до мене прийшов дон Грегоріо. Він приходить.

— Чоловіче, до від’їзду звідси в тебе зостається лише тиждень.

— Саме тому я й хочу поговорити з вами. У вас лежать мої п’ятнадцять тисяч песо. Перш ніж поїхати звідси, я хотів би передати ці гроші одному другові, щоб він послав їх моїй родині. Візьміть, будь ласка, три тисячі собі, я їх дарую від щирого серця за те, що ви захистили мене тоді від побоїв. Ви зробите мені велику послугу, якщо повернете гроші сьогодні, щоб наступного четверга я передав їх своєму другові.

— Гаразд.

Він удруге приходить до каплиці й приносить мені дванадцять тисяч песо перерізаними навпіл банкнотами. Три тисячі лишає собі.

Знов опинившись у своєму візку, я відкликаю в безлюдний куток колумбійця — того самого, який минулого разу намагався втекти зі мною, — ділюся своїм планом і запитую, чи зможе він пронести мене на собі метрів двадцять-тридцять до таксі. Він згоджується. З цим усе гаразд. Я дію так, ніби цілком певен, що в Жозефа все вийде. У понеділок рано-вранці я вирушаю до вмивальні, а Матюрет, що разом із Клузйо постійно возить мій візок, іде шукати сержанта, якому я заплатив три тисячі песо і який жорстоко бив мене після моєї невдалої спроби втекти.

— Сержанте Лопес, я хочу поговорити з вами.

— Чого тобі?

— Я хочу, щоб ви дістали мені за дві тисячі песо надійний коловорот і шість свердел. Двоє завтовшки з півтора сантиметра, двоє — з сантиметр і двоє — сантиметрів два.

— Я не маю за що їх купити.

— Ось вам п’ятсот песо.

— Ти одержиш усе це завтра о першій годині, коли мінятимуться вартові. Приготуй дві тисячі песо.

У вівторок сержант кладе коловорот і свердла в порожній ящик для сміття на подвір’ї в той самий ящик, який випорожняють під час зміни вартових. Здоровань колумбієць Пабло забирає все це й ховає.

А в Летвер, двадцять шостого жовтня, я марно чекаю Жозефа — його все нема й нема. Мене викликають аж наприкінці дня. То від Жозефа — прийшов якийсь старезний, весь у зморшках, француз.

— У цій хлібині все, що ти просив.

— Ось вам дві тисячі за таксі. За кожен день по п'ятсот песо.

— Водій — дуже хоробрий старий перуанець. Тож тобі нема чого хвилюватися. Бувай.

— Бувайте.

Щоб хлібина не викликала підозри, вони поклали у велику паперову сумку сигарети, сірники, копчені сосиски, ковбасу, пачку масла й невелику плашку Олії. Коли вартовий біля вхідних дверей починає нишпорити в тій сумці, я даю йому пачку сигарет, сірники й дві сосиски.

— Дай шматок хліба, — каже він.

Тільки цього й не вистачало!

— Ні, хліб купи собі сам. Ось тобі п’ять песо. Цього хліба для нас шістьох буде замало.

Ох, як мені пощастило обвести його круг пальця! Як я здогадався запропонувати йому сосиски! Мій візок швидко котиться геть від цього дебелого поліцейського.

— Завтра влаштуємо фейерверк! Усе потрібне вже є. Пабло, просвердлиш дірки під самим виступом сторожової вежі. «Фараон» не побачить тебе згори.

— Але почує…

— Все передбачено. О десятій ранку на цьому боці подвір’я затінок. Треба зробити так, щоб хтось із бляхарів за кілька метрів від нас заходився крити мур бляхою. А ще краще, коли бляхарів буде двоє. Знайди їх.

Пабло знаходить.

— Двоє моїх друзів безперестану гатитимуть по блясі. Вартовий не почує свердла. Однак ти на своєму візку повинен триматися трохи віддалік від сторожової вежі й сперечатися з французами. Це відверне від мене увагу вартового на іншому розі муру.

За годину отвір у мурі готовий. За стукотом молотків по блясі, а також завдяки мастилу, що змащує свердло, вартовий нічого не почув. В отвір завглибшки двадцять сантиметрів закладено динаміт, прикріпляємо детонатор і замащуємо отвір глиною. Потім відходимо від муру. Вартовий разом зі сторожовою будкою впаде на землю, а я верхи на Пабло виберусь у дірку й дістануся до таксі. Решта наших діятимуть на власний розсуд. Клузйо з Матюретом, якщо вони вискочать у дірку навіть після нас, добіжать до таксі, звісно, раніше за мене.

Перед самим вибухом Пабло попереджає кількох колумбійців:

— Якщо хочете втекти, то приготуйтеся — хвилин за п’ять у мурі буде дірка.

Це він добре придумав, адже поліцейські єтрілятимуть по задніх.

Підпалюємо шнур. Від могутнього вибуху здригається вся в’язниця. Сторожова будка разом з поліцейським падає на землю. В мурі утворюються великі тріщини, крізь них видно вулицю, але всі вони надто вузькі й крізь жодну з них не пролізеш. Аж тепер я усвідомлюю: все, це кінець! Мені судилося повернутися до Гвіани.

Неможливо описати метушню, яку викликав вибух. На подвір’я збіглося душ п’ятдесят поліцейських.

— Гаразд, французе, — каже дон Грегоріо. — Гадаю, це твоя остання спроба.

Начальник гарнізону скаженіє від люті. Він не може наказати бити поранену людину, яка лежить на візку, і я, щоб уберегти своїх товаришів від прикрощів, заявляю, ніби все це — справа моїх рук. Тепер шестеро тюремників постійно вартуватимуть перед тріщинами, шестеро— у дворі й шестеро — за муром на вулиці, аж поки муляри закладуть тріщини. На щастя, вартовий, що впав з муру не покалічився.

Повернення на каторгу

Через три дні, тридцятого жовтня, об одинадцятій ранку нас перебирають до своїх рук дванадцять одягнених у біле наглядачів з французької каторги. Перед посадкою на корабель відбувається невеличка офіційна церемонія: наглядачі повинні впізнати кожного з нас і назвати наші імена. Вони привезли з собою наші антропометричні картки, фотографії, відбитки пальців і таке інше. Коли нас, зрештою, розпізнано, французький консул підписує якийсь папір окружному судді, якому доручено офіційно передати нас представникам французьких властей. Усіх присутніх дивує та люб’язність, з якою наглядачі в білому ставляться до нас. Вони не виявляють ні найменшої ворожості, не промовляють жодного грубого слова. Начальник ескорту майор Бураль турбується про моє здоров’я, оглядає мої ноги й каже, що мене вилікують ще на кораблі, — в команді, мовляв, є непоганий фельдшер.

Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв’язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв’язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив’язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені:

— Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше.

Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам’яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив.

За кілька кілометрів від того трінідадського порту, який ми недавно покинули, живе незрівнянна родина Бауенів. Ми відпливли не дуже далеко від Кюрасао, землі великої людини, єпископа цього краю Ірене де Брюїна. Безперечно, ми пропливли повз територію індіанців гуахірів, де я спізнав найпалкішого чистого кохання у своєму природному, невимушеному вигляді. У цих індіанках, сповнених волі, взаєморозуміння, простого кохання й чистоти, я побачив усю щирість, на яку здатні тільки діти, чистий спосіб дивитися на речі, яким відзначаються люди в цьому ранньому віці.

А прокажені з Голубиного острова! Ті знедолені каторжани, вражені жахливою недугою, все ж таки знайшли в своїх серцях благородство, щоб нам допомогти!

А бельгійський консул із своєю невимушеною добротою, а Жозеф Дега, який, не бувши знайомим зі мною, так приязно поставився до мене! Всі ці люди, всі ці істоти, що їх я спізнав під час утечі, цілком варті того, щоб її слід було здійснити. Навіть скінчившись поразкою, моя втеча є перемогою хоча б тому, що вона збагатила мою душу знайомством із цими винятковими особами. Ні, я не шкодую, що здійснив її.

Ось і Мароні з її брудними водами. Ми на палубі корабля «Мана». Тропічне сонце вже трохи обпалило цю землю. Дев’ята година ранку. Я знову бачу гирло, і ми повільно пропливаємо там, де я колись так швидко промчав на човні. Мої товариші мовчать. Наглядачі раді, що повертаються додому. Всю дорогу море було неспокійне, і багато хто з них тепер з полегкістю зітхає.

16 листопада 1934 року.

На пристані повно людей. Ми відчуваємо, що вони з цікавістю чекають на каторжан, які не побоялися так далеко запливти. Сьогодні неділя, і наше повернення стане неабиякою розвагою для людей, життя в яких тут досить одноманітне. Я чую голоси:

— Отой скалічений — Метелик. А ото — Клузйо, а поруч — Матюрет…

У таборі виправної в’язниці перед бараками вишикувалися групами шістсот в’язнів. Біля кожної групи стоять наглядачі. Першого я впізнаю — Франсуа Сьєрра. Він плаче й не приховує цього. Франсуа сидить на підвіконні лікарні й дивиться на мене. Я відчуваю, що на душі в нього справді тяжко. Ми зупиняємось посеред табору. Директор в’язниці бере рупор.

— Засланці, тепер ви самі переконалися, що тікати не варто. В будь-якій країні вас заарештують і передадуть французьким властям. Нікому ви не потрібні. Отож краще сидіть спокійно і добре поводьтеся. Питаєте, що чекає цих шістьох? Дуже суворе покарання, яке вони відбуватимуть у виправній в’язниці на острові Сен-Жозеф, а потім — довічне заслання на острови Салю. Ось чого вони домоглися своєю втечею. Сподіваюсь, ви все зрозуміли? Наглядачі, відведіть цих шістьох до дисциплінарного відділення!

За кілька хвилин ми опиняємося в спеціальній камері у дисциплінарному відділенні з особливим наглядом. Як тільки ми приходимо сюди, я прошу, щоб мені полікували мої дуже набряклі ноги. Клузйо заявляє, що гіпс у нього на нозі завдає йому болю. Ми хочемо спробувати щастя… Якщо вони взагалі колись відішлють нас до лікарні!

Приходить у супроводі наглядача Франсуа Сьєрра.

— Ось вам фельдшер, — каже наглядач.

— Що з тобою, Метелику?

— Я хворий і хочу лягти в лікарню.

— Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо.

Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило.

— Ні, я нічого не можу вдіяти, — сказав він наступного дня, знову розтираючи мені ноги. — Хочеш, я переведу тебе до загальної камери? І щоб на ніч тобі надівали на ноги кайдани?

— Хочу.

— В загальній камері тобі буде краще. Хоч ноги й закують, але ти не будеш сам. Тепер тобі, мабуть, дуже страшно залишатися на самоті.

— Звісно:?

Так, тепер боротися з самотністю куди важче, ніж було раніше. Я в такому стані, що мені навіть не треба заплющувати очей, щоб опинитися думкою в минулому. Ходити я не зможу, і карцер став мені нестерпним.

Ох, я знову повернувся на «шлях занепаду»! Одначе я зміг швидко забути про ije й уже пориваюся до моря, на волю, до радості знову стати людиною, до помсти теж. Я не повинен забувати про свій борг перед Поленом, фараонами та прокурором. Що ж до валізки, то не буде потреби підкуповувати фараонів, аби вони занесли її до судової поліції. Я прийду у формі провідника спального вагона компанії «Кук», у гарному форменому кашкеті. На валізці буде велика етикетка з таким написом:

Дивізійний комісар Бенуа,

36, набережна Золотарів,

Париж (округ Сена).

Я сам занесу валізку до зали, де збираються фараони. Я все розрахую так, що годинниковий механізм спрацює тільки тоді, коли я піду звідти, отже, все піде як по маслу. Обміркувавши такий план дій, я відчув, ніби мені камінь спав з серця. Що ж до прокурора, то я ще встигну вирвати йому язика. Спосіб цього виривання ще не продумано, але це неодмінно буде зроблено. Я вириватиму шматочками той його проклятущий язик!

Головне для мене — вилікувати рани. Я повинен як— найшвидше стати на ноги. Мене віддадуть до суду аж через три місяці, а за цей час може багато що статися. Місяць на те, щоб вилікуватись, місяць — на приготування, і бувайте здорові, панове! Курс — на Британський Гондурас. Але цього разу ніхто вже мені не завадить.

Учора, через три дні після нашого повернення, мене перенесли до загальної камери. Тут сорок чоловік чекають військового трибуналу. Одних звинувачують у злодійстві, інших — у пограбуванні, у навмисному підпаленні чужого майна, і в убивствах, у спробах убивства, в намаганні втекти та у втечах і навіть у людоїдстві. Нас по два десятки обабіч дерев’яної перегородки, всі прив’язані до одного залізного бруса завдовжки з п’ятнадцять метрів. О шостій вечора ліву ногу кожного з нас приковують залізним кільцем до спільного бруса. О шостій ранку з нас скидають ці великі кільця, й ми можемо цілий день сидіти, ходити, грати в карти, дискутувати в так званому коридорі, цебто в своєрідному проході завширшки дві метри, який утворює довга камера. Вдень тут мені ніколи нудьгувати. В’язні гуртами підходять до мене й просять, щоб я розповів їм про свою втечу. І зчиняють страшенний галас, коли чують, що я сам, з власної волі, покинув індіанське плем’я гуахірів, Лалі й Зораїму.

— Чого тобі забаглося, друже? — питає один парижанин, слухаючи мене. — Трамваїв? Ліфтів? Кінотеатрів? Струму високої напруги, до якого підключать електричний стілець? Чи тобі захотілося скупатись у басейні на площі Пігаль? Друже, — веде далі паризький вуличний хлопець, — ти мав двох краль, одну кращу іншої, жив голяка на лоні природи разом з цілою ватагою симпатичних нудистів, їв, пив, полював, мав море, сонце, теплий пісок і навіть скойки з перлинами — до того ж усе безкоштовно! І ти не знайшов нічого ліпшого, як покинути все це?! Куди тобі забаглося піти? Чого мовчиш? Що, тобі закортіло перебігати вулиці, остерігаючись, щоб не попасти під колеса, платити за житло, за одяг, за світло й телефон? А може, тобі хочеться працювати до сьомого поту на якогось підприємця, заробляючи саме стільки, щоб не здохнути з голоду? Я тебе не розумію, друже! Ти був у раю — й добровільно повернувся до пекла, де мусиш не тільки заробляти собі на життя, а й утікати від поліції, яка тебе переслідує! Справді, у твоїх жилах пульсує свіжа кров француза, ти не зумів побачити, як низько впали твої фізичні й моральні якості! Навіть я, хто десять років відбув на каторзі, не можу тебе зрозуміти. Зрештою, ласкаво просимо до нас, а що ти, напевне, — й далі намагатимешся втекти, то розраховуй на нашу допомогу. Хіба я кажу неправду, друзі? Ви згодні зі мною?

Друзі згодні, і я всім їм вдячний.

Це, як я бачу, люди безстрашні. Оскільки ми живемо в такій тісноті, то важко приховати, що ти маєш капсулу. А що вночі всі прикуті до спільного бруса, то дуже легко можна вколошкати кого захочеш. Досить тільки, аби вдень за певну плату тюремник-араб не замкнув твоє кільце. Отже, серед ночі ти вивільняєшся, здійснюєш замислене й спокійно повертаєшся спати на своє місце, старанно защепнувши своє кільце. Оскільки араб непрямий співучасник, то він мовчатиме.

Минуло вже три тижні, відколи я повернувся сюди. Час збіг досить швидко. Я вже починаю помалу ходити, тримаючись у коридорі за перекладину, — вона поділяє коридор навпіл, утворюючи в ньому два проходи. Минулого тижня я побачив на допиті трьох наглядачів з лікарні, яких ми оглушили й роззброїли. Вони дуже задоволені, що ми знову тут, і сподіваються колись зустріти нас там, де чергуватимуть. Адже наша втеча дорого їм обійшлася: їх позбавили на півроку відпустки з поїздкою до Європи й на цілий рік колоніальної доплати. Одне слово, наша зустріч була не дуже тепла. Ми розповідаємо, про їхні погрози на допиті, нехай слідчі все це запишуть.

Тюремник-араб поводився добре. Він розповів лише правду, нічого не перебільшуючи й забувши те, яку роль відіграв Матюрет. Слідчий капітан дуже допитувався, хто нам роздобув човна. Ми стали розповідати йому найнеймовірніші історії, щось на взірець того, що самі собі збили пліт тощо.

Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три.

— А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите.

Боюсь, що він має рацію.

До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга!

Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці.

З дня на день я ходжу все довше й довше. Сьєрра залишає в нас пляшку з камфорною олією, і друзі натирають мені не тільки ступні, а й м’язи на литках та стегнах, які за останні тижні, коли я не вставав, дуже ослабли.

Тюремник на мурашнику

Є в нашій залі двоє мовчазних чоловіків, які ні з ким не розмовляють. Завжди тримаючись один біля одного, вони перешіптуються МІЖ собою так ТЦ?0, що ніхто нічого не може почути. Якось я пропоную одному з них американську сигарету з коробки, яку мені приніс Сьєрра. Він дякує мені, а потім каже:

— Франсуа Сьєрра — твій друг?

— Так, він мій найкращий друг.

— Може, якщо якогось дня все піде погано, ми передамо тобі через нього свою спадщину.

— Яку спадщину?

— Ми, мій друг і я, вирішили, якщо нас засудять до гільйотини, передати тобі свою капсулу, хай вона згодиться тобі під час нової втечі. Тож ми вручимо її Сьєрра, а він уже дасть її тобі.

— Ви гадаєте, що вас засудять до страти?

— Майже певні цього, у нас мало шансів уникнути смерті.

— Якщо ви так серйозно провинилися, що вас засудять до страти, то чому ж вас тримають у спільній залі?

— Гадаю, вони бояться, що ми накладемо на себе руки, коли будемо самі в камері.

— О, так, можливо. А що ви вчинили?

— Ми дали загризти м’ясоїдним мурахам одного тюремника. Я розповідаю тобі про це, бо, на жаль, вони мають незаперечні факти. Нас заскочили на гарячому.

— Де це сталося?

— На «Сорок другому кілометрі», в таборі смертників, що за бухтою Спаруїн.

До нас підійшов його товариш, уродженець Тулузи. Я пропоную йому американську сигарету. Він сідає біля свого друга, навпроти мене.

— Ми ні в кого не запитували, що про нас думають, — каже він, — але було б цікаво знати, якої думки ти про нас?

— Що я можу сказати тобі, нічого не знаючи, правильно чи неправильно ти вчинив, віддавши людину, навіть якщо це був тюремник-араб, з’їсти живцем мурахам? Аби я міг висловити свою думку, мені треба знати всю справу від А до Я.

— Зараз я тобі її розповім, — каже тулузець. — «Сорок другий кілометр» — це лісовий табір, розташований за сорок два кілометри від Сен-Лорана. Там кожен каторжанин має нарубати складометр дров з твердої деревини. Щовечора ти мусиш стовбичити в джунглях біля дров, які ти нарубав і добре склав. Наглядачі й тюремник-араб приходять перевіряти, чи ти виконав своє завдання. Прийнявши роботу, вони роблять на кожному складометрі червоні, зелені та жовті позначки — залежно від днів. Вони приймають роботу тільки тоді, коли кожна головешка — з твердої породи дерев. Щоб краще впоратися зі своїм завданням, ми утворювали бригади з двох чоловік. Одначе часто нам не вдавалося виконувати норму. Тоді ввечері нас кидали без їжі до карцеру, а вранці, знову ж таки без їжі, відправляли на роботу, примушуючи довиконати вчорашню норму й виконувати сьогоднішню. Одне слово, ми мали поздихати, мов собаки. Що довше це тривало, то дужче ми слабли, й дедалі менше серед нас могли виконати свою роботу. До того ж нам дали спеціального охоронця, який був не наглядачем, а тюремником-арабом. Він ходив з нами на лісорозробку, зручно всідався, клав гарапника собі між коліна й заходжувався нас ображати. Він їв, плямкаючи губами, щоб збудити в нас апетит. Коротше кажучи, наші муки тривали. Ми мали дві капсули, в яких кожен з нас зберігав по три тисячі франків, — їх ми хотіли використати для втечі. Одного дня ми вирішили підкупити тюремника. Ми потрапили в дуже скрутне становище. На щастя, він гадав, що ми маємо тільки одну капсулу. Він поставив нам просту умову: за п’ятдесят франків дозволятиме нам красти зі складометра, прийнятого напередодні, головешки, на яких не було позначок фарбою, й складати їх у свій сьогоднішній складометр. Таким чином, то по п’ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами:

— Ага, ага! Ти далі красти дрова й не платити! Якщо ти не дати п’ятсот франків мені, я на тебе доносити!

Ми подумали, що він тільки погрожує, і відмовилися задовольнити його вимогу. Наступного дня він знову прийшов.

— Ти платиш, а то ввечері сядеш до карцеру!

Ми знову відмовилися. Пополудні він прийшов з наглядачами. Це було жахливо, Метелику! Нас роздягли догола й повели до складометрів, з яких ми брали поліна, потім ці дикуни разом з тюремником-арабом, який немилосердно шмагав нас гарапником, погнали до наших складометрів, примусивши розбирати їх і доповнювати пограбовані. Ця «біганина» тривала два дні, без їжі й без води. Ми часто падали. Тюремник піднімав нас копняками й ударами гарапника. Нарешті ми полягали на землю, неспроможні більше тягнути ноги. І ти знаєш, як він нас підвів? Він скористався з гнізда, схожого на осине, в якому живуть вогняні мухи. Тюремник зрубав гілку, з якої звисало те гніздо, й розчавив його на наших тілах. Ми відчули такий біль, що не тільки схопилися на ноги, а й побігли, мов навіжені. Сказати, що нам було боляче, — це нічого не сказати. Знаєш, як болить, коли укусить оса? Тож уяви собі, що тебе вкусили п’ятдесят-шістдесят ос водночас! Ці вогняні мухи шпилять дужче за ос…

Нас посадили на самий хліб і воду в карцер, зовсім не лікуючи. Навіть після того, як ми змочили ці укуси сечею, вони боліли ще три дні. Я залишився без лівого ока, на яке накинувся цілий десяток вогняних мух. Коли нас повернули до табору, інші в’язні вирішили нам допомогти. Вони ухвалили, що кожен з них дасть нам по головешці однакового розміру, вирубаній з твердого дерева. Це становитиме цілий складометр і буде для нас великою підмогою, бо нам двом лишиться нарубати тільки однин складометр. Ми насилу його нарубали, та все ж таки нарубали. Поволі ми набрали сил. Багато їли. І ненароком нам спало на думку помститися тюремникові, використавши для цього мурах. Шукаючи твердого дерева, ми знайшли в нетрищах величезний мурашник, м’ясоїдні мурахи якого поїдали лань завбільшки з козу.

Тюремник і далі робив свої обходи, перевіряючи роботу, і одного дня ми оглушили його ударом топорища, а потім потягли до мурашника. Ми роздягли тюремника догола й прив’язали до дерева, поклавши його на землю й зв’язавши йому ноги і руки мотузкою, яка правила нам для зв’язування дров.

Сокирою ми зробили кілька подряпин у різних місцях його тіла. А щоб він не закричав, ми набили йому повен рот трави, заткнули його кляпом, а тоді трохи зачекали. Але мурахи не накинулися на нього, тоді ми встромили в мурашник костур, вичекали, коли вони полізли на цей костур, і струсили його над тілом тюремника.

Тепер не довелося довго чекати. За півгодини вже тисячі й тисячі мурашок накинулися на нього. Ти бачив м’ясоїдних мурашок, Метелику?

— Ні, ніколи, Я бачив великих чорних мурах.

— Ці дрібнесенькі й червоні, як кров. Вони відривають мікроскопічні часточки тіла й носять до мурашника. Якщо ми зазнали страхітливого болю після укусів вогняних мух, то уяви собі, чого зазнав тюремник, якого живцем загризали тисячі мурашок. Його агонія тривала три з половиною доби. Через двадцять чотири години в нього уже не було очей. Я визнаю, що ми були немилосердні в своїй помсті, але треба зважити на те, що він зробив з нами! Звісно, наглядачі та інші тюремники-араби скрізь шукали його, здогадуючись, що ми причетні до цього зникнення.

В інших хащах ми щодня поволі копали яму, аби потім закопати там його останки. Наглядачі й далі не знаходили останків тюремника, але вони помітили, що ми копаємо яму. Коли ми йшли на роботу, вони ступали назирці за нами. Ось що нас і погубило.

Одного ранку ми, прийшовши на роботу, відв’язали тюремника, від якого лишився самий тільки кістяк, обліплений мурахами, і саме тієї миті, коли ми тягли його до ями (ми не могли його нести, щоб нас не покусали мурашки), нас заскочили троє тюремників-арабів та два наглядачі. Вони, сховавшись, терпляче чекали, поки ми його поховаємо.

І ось ми офіційно заявили, що спершу ми його вбили, а потім віддали мурашкам. Прокурор, який сперся на висновок судового лікаря, зробив припущення, що на тюремнику т не було жодної смертельної рани, отже, на його думку, ми віддали його з’їсти мурахам живцем.

Наш наглядач-захисник (там наглядачі виступають у ролі адвокатів) сказав нам, що коли наше твердження буде прийнято, то наші голови буде врятовано. Якщо ж ні, то нам каюк. Відверто кажучи, в нас мало надії. Ось чому ми зі своїм другом обрали тебе собі за спадкоємця.

— Будемо сподіватись, я нічого не успадкую від вас, я цього щиро бажаю.

Ми закурюємо, і я бачу, як він дивиться на мене з таким виглядом, мовби промовляючи: «Ну, що ти скажеш нам?»

— Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте?

— Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з’їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили.

— Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: «Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив’язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем». А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію.

Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.

Втеча людоїдів

«Вони його зжерли, цього одноногого!», «Прошу вас, рагу, з дерев’янки!» Або голос, що імітує жіночий голос: «Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?»

Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз.

Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі.

Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною.

Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно:

— А що тебе сюди привело?

— Ох, мене, — зітхнув він, — сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п’ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали «втечею людоїдів». Ти ж бо чув викрики серед ночі: «Вони його зжерли» або «Прошу вас, рагу з дерев’янки!» Це стосується братів Гравілів.

Нас шестеро втекло з «Сорок другого кілометра». Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п’яти років, один марселець і я, а також один чолов’яга з дерев’яною ногою родом з Анже та двадцяти— трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани.

Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних.

Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов’яга з дерев’яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас — брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже в тому самому місці, де розлучилися. Річ у тім, що джунглі, в яких ми опинилися, були оточені намулом, який буквально всмоктував у себе, і ніхто з нас не знайшов жодного проходу. Мабуть, тобі не варто розповідати, які були в нас пики. Ми прожили всі ці дні, харчуючись корінцями дерев та молодими пагонами. Помираючи з голоду й утоми, доведені до розпачу, ми ухвалили, що Гезепі і я зберемося з рештою сил і повернемося назад до моря, де почепимо якомога вище на дереві сорочку, це буде знаком того, що ми хочемо здатися першому-ліпшому катерові голландської берегової охорони, який неодмінно пропливатиме повз нас. Брати Гравілі, перепочивши кілька днів, мали шукати сліди тих двох останніх наших товаришів.

Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки.

Одначе за кілька годин чолов’яга з дерев’яною ногою повернувся, але без свого супутника.

— А де юнак?

— Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти.

— Ну й негідник ти!

— А то він сам забажав, аби я повертався без нього.

Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака.

— До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв.

— Так, я знайшов поранену мавпу.

— Тобі пощастило, — сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок. — Розв’яжи свій мішок. Що в ньому?

Той розв’язав мішок, з якого з’явився шмат людського тіла.

— Що це?

— Шмат мавпи.

— Падлюко, ти вбив юнака, щоб його з’їсти!

— Ні, Деде, клянусь тобі! Він помер з утоми, і я з’їв його шматочок. Даруй мені…

Він не встиг докінчити фразу, бо йому в живіт устромився ніж. Брати, обшукавши його, знайшли в шкіряній торбинці сірники та тертушку.

Розгнівавшись, що чоловік з дерев’яною ногою не поділився сірниками перед тим, як ми розлучалися, і бувши страшенно голодними, вони розвели багаття й стали смажити чоловічину.

Гезепі надійшов, коли брати бенкетували. Гезепі відмовився від чоловічини. На березі моря він попоїв крабів та сирої риби. І він тільки спостерігав, як брати Гравілі смажили на жару другий шмат чоловічини, навіть скориставшись з дерев’яної ноги, аби ще дужче розпалити вогонь. Отже, Гезепі бачив того дня й наступного, як Гравілі їли чоловічину.

А я, веде далі Маріус, і далі сидів біля моря, коли по мене прийшов Гезепі. Ми наповнили капелюха дрібною рибою та крабами й пішли смажити на вогні біля братів Гравілів. Я не побачив трупа, вони, звісно, затягли його кудись віддалік. Але я бачив шматки м’яса біля багаття й у попелі.

Через три дні нас підібрав катер берегової охорони й передав тюремникам з Сен-Лоран-дю-Мароні.

Гезепі не зміг утримати язик за зубами. Всі знають про цю справу, навіть наглядачі. Я розповів тобі все це тільки тому, що про це всі тут уже знають: ось чому вночі можна почути ті страшні фрази.

Офіційно нас звинувачують у втечі, до того ж додають людоїдство. Найгірше те, що я повинен, захищаючись, звинувачувати інших, а я цього не хочу робити. Всі ми, в тім числі й Гезепі, заперечуємо це на допиті. Ось у якому становищі я опинився, Метелику.

— Співчуваю тобі, друже, бо, справді, ти можеш захистити себе, тільки звинувативши інших.

Через місяць Гезепі отримав серед ночі удар ножем у самісіньке серце. Навіть не варто було запитувати себе, хто це зробив.

Цієї ночі я ліг в іншому місці біля бруса, до якого нас приковували. Я зайняв місце чоловіка, який вибув, і, попросивши всіх посунутися на одне місце, взяв до себе Клузйо.

Звідси, де я лежу, навіть з прикутою кільцем до бруса ногою я можу, сівши, спостерігати, що відбувається на подвір’ї.

Охорона тут так ущільнена, що обходи вартових не мають ніякого ритму. Вони з’являються в будь-яку мить і проходять то в один, то в другий бік.

У мене ноги болять тільки під час дощу. Отже, я можу знову здійснити якусь акцію, але як саме? В цій залі нема вікон, а самі тільки величезні грати на всю ширину стіни й від підлоги до стелі. Сюди легко вривається північно-східний вітер. Спостерігаючи цілий тиждень за охороною, я не помітив жодного слабкого місця в її службі. Вперше я майже згодився з тим, що їм удасться замкнути мене у дисциплінарній в’язниці на острові Сен-Жозеф. Мені сказали, що ця в’язниця жахлива. Її називають «Людожеркою». Ще одне: за вісімдесят років її існування жодна людина не втекла з неї.

Природно, ця напівзгода з тим, що я зазнав поразки, примушує мене зазирнути в майбутнє. Мені двадцять вісім років, а слідчий капітан вимагає для мене п’ять років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі. Мабуть, важко буде вибратися звідти завчасно. Тож я матиму тридцять три роки, коли вийду з дисциплінарної в’язниці.

У мене в капсулі ще є чимало грошей. Отже, коли мені не пощастить утекти, а це, судячи з того, що я знаю, малоймовірно, то принаймні слід буде підтримувати своє здоров’я. Важко витримати п’ять років цілковитої ізоляції, не схибнувшися. Я розраховую, добре харчуючись, з перших днів відбуття свого покарання дисциплінувати свій мозок згідно з старанно розробленою й урізноманітненою програмою. Треба буде уникати будувати повітряні замки й особливо якомога менше думати про помсту. Тож я готуюсь уже відтепер вийти переможцем над покаранням, яке на мене чекає. Я вийду з в’язниці фізично міцний і з такими ж високими моральними якостями.

Відчуваю полегкість, виробивши цей план поведінки і змирившись із тим, що на мене чекає. Бриз, який проникає до зали, дає мені справжню приємність.

Клузйо знає, коли мені не хочеться говорити. Тож він не порушує моєї. мовчанки, лише курить багато — от і все. На небі з’являється кілька зірок, і я питаю його:

— Ти зі свого місця бачиш зірки?

— Еге ж, — відповідає він, трохи схиляючись. — Волію не дивитися на них, бо вони мені нагадують ті зорі, що їх ми бачили під час утечі.

— Не падай духом, ми ще бачитимемо їх тисячами під час іншої втечі!

— Коли? Через п’ять років?

— Клузйо, хіба прожиті місяці, всі ті пригоди, які ми мали, люди, з якими ми познайомилися, не варті п’яти років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі? Невже ти волів би не здійснювати тієї втечі й опинитися на островах з самого початку? Невже через те, що на нас чекає, — а то справді не мед, — ти шкодуєш, що ми були вчинили ту втечу? Скажи щиро, ти шкодуєш чи ні?

— Метелику, ти забуваєш одну річ: я не прожив сім місяців, як ти, серед індіанців. Якби я був з тобою, то, може, думав би так само, як і ти. Я ж сидів у в'язниці.

— Даруй мені, я забув, я марю.

— Ні, ти не мариш, я, поза все, задоволений нашою втечею, бо й у мене були незабутні моменти. Мені тільки завдає прикрості те, що чекає на мене в «Людожерці». Там майже неможливо витерпіти п’ять років.

Тоді я розповідаю йому про своє рішення і відчуваю, що він реагує дуже позитивно. Мені приємно бачити, як мій друг піднісся духом. За два тижні ми постанемо перед військовим трибуналом. За чутками, майор, який головуватиме на трибуналі, людина дуже сувора, але, здається, справедлива. Він не прислухається до нашіптувань адміністрації. Тож це добра звістка.

Клузйо і я (Матюрет з першого дня після нашого повернення сюди перебуває в камері) відмовляємося від наглядача в ролі адвоката. Ми вирішили, що я говоритиму за всіх нас трьох і сам буду за адвоката.

Суд

Сьогодні вранці ми, поголені й підстрижені, в нових робах у червону смужку і в черевиках, чекаємо на подвір’ї, коли нас поведуть до суду. Два тижні тому з ноги Клузйо зняли гіпс. Він ходить непогано, навіть не кульгає.

Військовий трибунал почав засідати ще в понеділок. А сьогодні субота, отож уже п’ять днів тривають різні судові слухання: суд над тими двома, котрі віддали з'їсти мурахам тюремника, забрав цілий день. Їх обох засудили до страти, я так більше їх і не побачив. Брати Гравілі схопили тільки по чотири роки — забракло. доказ і в про вчинене людоїдство. Суд над ними зайняв понад півдня. Решта засуджених отримали по чотири-п’ять років дисциплінарної в’язниці.

Загалом інші чотирнадцять підсудних були засуджені суворо, але терпимо, без перевищення міри покарання.

Засідання починається о сьомій тридцять. Ми вже сидимо в залі, коли до неї входить майор у формі французьких колоніальних військ на верблюдах, а з ним старий піхотний капітан і лейтенант, які виконуватимуть обов’язки засідателів.

Праворуч від членів трибуналу сідає наглядач із галунами на кітелі;-це капітан, який представляє адміністрацію, тобто прокуратуру.

— Справа Шарр’єра, Клузйо і Матюрета.

Ми сидимо за якихось метрів чотири від суду. Я роздивляюся обвітрене в пустелі обличчя майора, якому років сорок — сорок п’ять, його шпакувате волосся на скронях, густі брови над чорними очима, що дивляться просто на нас. Це справжня військова людина. В погляді майора нема нічого лихого. За кілька секунд він пильно озирає нас і ніби зважує, чого кожен вартий. Я втуплююся в його очі, потім мимоволі опускаю погляд.

Капітан, який представляє адміністрацію, у своєму виступі вдається до перебільшень, тому й програє. Те, що ми оглушили наглядачів, він називає спробою вбивства. Що ж до араба, то капітан твердить, ніби той чудом уцілів під нашими численними ударами. Припускається капітан і ще однієї помилки, коли заявляє, що ми — саме ті в’язні, які вперше за всю історію цієї каторги понесли до далекої чужої країни ганьбу Франції.

— Аж до Колумбії! Пане голово, ці люди пропливли дві з половиною тисячі кілометрів! Вони побували на Трінідаді, Кюрасао, в Колумбії, і скрізь там люди, напевне, вислуховували їхні брехні про французьку тюремну адміністрацію!.. Прошу судити їх за дві провини: по-перше, за спробу вбивства я Бимагаю п’ять років, по-друге, за втечу — три роки. Разом — вісім років. Це для Шарр’єра й Клузйо. Для Матюрета я вимагаю лише три роки за втечу, бо з документів слідства випливає, що в спробі вбивства він участі не брав.

Голова:

— Суд хотів би послухати коротку розповідь про цю довгу одіссею.

Я розповідаю, не згадавши ні словом про те, як ми пливли по Мароні і як добиралися океаном до Трінідаду. Докладно змальовую родину Бауена та її доброту. Повторюю слова начальника трінідадської поліції: «Ми не беремося судити про французьке правосуддя, але не згодні з тим, що засуджених відсилають до Гвіани, і тому допомагаємо вам». Розказую про Кюрасао, про єпископа Ірене де Брюїна, про випадок з торбинкою із флоринами, потім про Колумбію, чому і як ми там опинилися. Швидко й коротко описую своє перебування серед індіанців. Майор слухає мене не перебиваючи. Лише уточнює деякі деталі з мого життя серед індіанців, потім розпитує про колумбійські в’язниці, зокрема про карцер у підземеллі в Санта-Марті.

— Дякую, суд із цікавістю вислухав вашу розповідь. Зараз зробимо перерву на п’ятнадцять хвилин. Я не бачу ваших захисників, де ж вони?

— Їх у нас нема. З вашого дозволу я сам захищатиму себе й своїх товаришів.

— Можете захищати, закон це не забороняє.

— Дякую…

За чверть години засідання суду продовжується.

Голова:

— Шарр’єр, суд дозволяє вам захищати себе й своїх товаришів. Проте попереджаємо: суд позбавить вас слова, якщо ви зневажливо говоритимете про представника адміністрації. Щодо захисту вам надається повна свобода, але не забувайте про пристойність. Вам слово.

— Прошу суд цілком і повністю відкинути звинувачення у спробі вбивства. Воно несправедливе, і я зараз це доведу. Торік я мав двадцять сім років, а Клузйо — тридцять. Ми саме прибули з Франції, і фізичної сили нам не бракувало. Один із нас має зріст метр сімдесят чотири, другий — метр сімдесят п’ять. Ми били наглядачів і араба залізними ніжками від ліжка. Але жоден із чотирьох серйозно не постраждав. Отже, ми ударяли їх дуже обережно, щоб тільки оглушити й не завдати їм особливого болю. Наглядач-обвинувач забув сказати — чи, може, він і не знає — про те, що ми обгорнули залізні ніжки ганчірками, щоб не вбити котрогось із них. Військовий трибунал складається з кадрових офіцерів і добре знає, що буде, коли дужий чоловік щосили вдарить когось по голові, скажімо, багнетом. А уявляєте, чим це може скінчитися для нещасного, коли то буде не багнет, а залізна ніжка?! Нагадую судові, що нікого з тих чотирьох, на яких ми напали, не поклали до лікарні. Мене засуджено до довічного заслання, і тому моя втеча, гадаю, — не таке вже й серйозне «правопорушення. У моєму віці важко змиритися з тим, що ніколи більш не повернешся до нормального життя. Я прошу в суду поблажливості до всіх нас трьох.

Майор перешіптується з двома засідателями, потім стукає молотком по столу.

— Підсудні, встаньте!

Ми всі троє, виструнчившись, чекаємо.

Голова:

— Трибунал відкидає звинувачення у спробі вбивства й не має наміру ні виносити вироку з цього приводу, ні вас виправдовувати. Вашу втечу суд визнає правопорушенням другого ступеня й засуджує вас за це на два роки ув’язнення.

— Дякуємо, пане майоре! — кажемо ми всі разом. А я додаю: — Дякуємо судові.

Наглядачі в залі аж розгублюються від такого несподіваного вироку.

Коли ми повертаємося до будинку, де сидять наші товариші, всі з радістю сприймають новину, і ніхто нам не заздрить. Навіть ті, кому суд усипав по саму зав'язку, щиро нас вітають.

Прибігає Франсуа Сьєрра. Він не тямить себе від радощів і обіймає мене.

Зошит шостий ОСТРОВИ САЛЮ

Приїзд на острови

Завтра ми вирушимо на кораблі до островів Салю. Незважаючи на всі мої зусилля, за кілька годин усе ж таки почнеться моя довічна каторга. Спершу я маю відсидіти два роки у в’язниці на острові Сен-Жозеф. Сподіваюся, мені пощастить зробити все, щоб назва «Людожерка», яку дали цій в’язниці каторжани, щодо мене не виправдалась.

Я програв, але душа моя не переможена.

В цій в’язниці мені сидіти тільки два роки, і я повинен радіти. Я твердо вирішив, що не дам так легко довести себе до божевілля, цього наслідку цілковитої самотності. Я вже тепер маю бачити себе «вільним», здоровим і дужим, одне слово, нормальним, як і всі там, на островах, каторжанином. Коли я вийду з в’язниці, мені виповниться тридцять років.

Я знаю, рідко кому вдається втекти з островів. Але дехто, хоч цих людей і можна злічити на пальцях, усе ж таки втікає. Отож я певен, що й мені пощастить.

— Через два роки втечу з островів, — кажу я Клузйо, який сидить поруч.

— Любий Метелику, тебе дуже важко здолати, і я тобі аж заздрю. Ти все віриш, що колись виберешся на волю. Ось уже цілий рік ти робиш невдалі спроби втекти й жодного разу не відмовився від своїх намірів. Щойно скінчиться невдачею одна втеча, як ти вже готуєш іншу. Дивно, що ти ще не спробував утекти й звідси.

— Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. «Шлях занепаду» добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих «людоїдів», «хлопців з мурашника» або того, що підсипав отрути в суп, — він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили.

— Але ж на островах будуть такі самі каторжани.

— Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п’ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо?

— Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: «А раптом це бажання не здійсниться?»

— На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю[19]?

І я відвертаюсь від Клузйо.

Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно «Танон», що плаває на лінії Кайєнна — острови Салю — Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з’єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в’язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в’язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм.

Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому:

— В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, — а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму.

Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав.

— Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати — от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо.

— В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно.

— О, знаєте, — каже недоумкуватий наглядач, — цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося.

— Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже давно по морю, з ним будь-якої миті щось може статися!

Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани.

— Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс.

— О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші.

— Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, — докидає інший.

Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі:

— А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно!

Далі розмова йде вже на вищих тонах.

— І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників!

А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає:

— Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії?

— Я.

— Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві.

Я претензійно відповідаю:

— Еге ж, добре.

Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні — найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії.

— Ось цей, отой і он той, — каже начальник конвою.

— Хто був за капітана? — питає куцань.

— Я, пане.

— Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! — засовує він руку до кишені свого кітеля. — Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров’я!

— Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі.

Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити.

— О, ти маєш слушність! — каже капітан. — Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку.

Тоді я знову шпигаю його:

— На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку.

— На щастя, так, — відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму.

О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник — справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий — йому тільки тридцять вісім.

— Мене називають Тіті Белотом, бо, мушу тобі сказати, голубе, белот[20] — моя пристрасть. До речі, на островах я з нього живу…

— Виходить, на островах є багато грошей?

— Авжеж, любий Метелику! На островах повно капсул з грошенятами. Одні носять їх із собою, інші отримують через наглядачів-комбінаторів, платячи їм за це п’ятдесят відсотків. З усього видно, що ти, друже, ще зелений. У тебе такий вигляд, ніби ти нічогісінько не знаєш.

— Так, про острови я нічого не знаю. Хіба тільки те, що з них важко втекти.

— Втекти? — перепитує Белот. — Про це нема чого й балакати! За сім років, що їх я провів на острові, було дві спроби втекти, внаслідок яких троє загинуло і двох заарештували. А на волю ніхто не потрапив. Ось чому тут не багато охочих спробувати щастя.

— Чого ти їздив на Велику Землю?

— Робив рентген. Щоб переконатися, чи нема в мене виразки шлунка.

— І не спробував утекти з лікарні?

— Таке скажеш! Ти ж, Метелику, всіх нас випередив! До того ж я потрапив до тієї самої палати, з якої ти втік. Тож уявляєш, як її тепер стережуть! Не встигнеш підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, як тебе вже відганяють від нього. А коли запитаєш чому, почуєш у відповідь: «Щоб тобі не заманулося вчинити те, що вчинив Метелик»-.

— Скажи мені, Тіті, що то за чолов’яга, який сидів біля начальника конвою? Стукач?

— Ти з глузду з’їхав! Цього чолов’ягу всі в нас поважають. Щоправда, він бевзь, але вміє триматися, як справжній гульвіса: не водиться з наглядачами, не визнає ніяких пільг, цілком дорожить своїм званням каторжанина. Може дати непогану пораду, товариський, уникає дружити зі шпигами. Навіть священик і лікар не змогли переманути його на свій бік. Як бачиш, цей йолоп поводиться, мов справжній рицар, він нащадок Людовіка XV. Так, друже, це граф, справжній, його звати граф Жан Беракський. Щоправда, він довго здобував прихильність до себе серед нас, бо вчинив страшенно бридкий злочин, за що й потрапив на каторгу.

— Що він зробив?

— Пожбурив власну дитинку з мосту в річку, а що маля впало в такому місці, де води було мало, то йому вистачило мужності спуститися вниз, взяти його на руки й кинути в глибоку водоверть.

— Як? Це так, ніби він двічі втопив свою дитину?

— Один мій друг, який працює тут бухгалтером і який бачив його досьє, розповів мені, що цього дивака страшенно тероризувала знать з його оточення. А його мати прогнала на вулицю, наче сучку, матір маляти, яка була молодою покоївкою в замку. За словами мого друга, цього чоловіка зацькувала пихата й педантична мати, вона дуже принизила його за те, що він, граф, злигався з покоївкою, тож він уже не тямив себе, коли пожбурив дитину з мосту в річку, сказавши матері дитини, що відніс її до доброчинного закладу.

— Скільки йому дали?

— Лише десять років. Сам розумієш, Метелику, цей дивак не такий, як ми. Господиня дому, графиня, либонь, пояснила судові, що вбити дитину служниці — не такий уже й серйозний злочин, коли його вчиняють задля того, аби врятувати добре ім’я родини.

— Який висновок?

— Ну, я, знедолений хлопець паризької вулиці, дійшов такого висновку: цей граф Жан Беракський був дрібним шляхтичем, вихованим таким чином, що, крім голубої крові, все інше для нього не мало ніякого значення й не варте було того, щоб брати собі в голову. Може, людей, які його оточували, він і не мав за кріпаків, але принаймні вони були для нього людьми, не вартими уваги. А його мати, це претензійне й егоїстичне страховисько, так зацькувала свого сина, що він сам почувався кріпаком. Тільки на каторзі цей шляхтич, який гадав, ніби він мав право першої ночі, став шляхетною людиною — в повному розумінні цих слів. Це здається парадоксальним, але тільки тепер він є справжнім графом Жаном Беракським.

До островів Салю, цього незнайомого мені краю, лишилося плисти кілька годин. Я знаю, звідти важко втекти. Але все ж таки можна. І я, з насолодою вдихаючи морське повітря, думаю: «Коли ж цей зустрічний вітер стане для мене попутним вітром утечі?»

Ми підпливаємо. Ось і острови! Вони утворюють трикутник. Руайяль і Сен-Жозеф лежать у його основі, Дьябль — на вершині. Сонце, що вже хилиться до обрію, щедро осяває їх своїм промінням, тут уже не таким гарячим. Звідси острови можна добре роздивитися. Передусім упадає в око Руайяль зі своїм пласким кам’янистим карнизом довкола круглого горба заввишки понад двісті метрів. Вершина горба також пласка. Весь острів нагадує покладене на море мексіканське сомбреро зі зрізаним наголовником. Повсюди зеленіють високі кокосові пальми. Будиночки з червоними дахами надають острову неабиякої привабливості, й тому, хто не знає, що тут діється, може навіть захотітися доживати віку серед цієї краси. На плоскогір’ї височіє маяк — він, певне, світить уночі кораблям, щоб вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п’ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них — величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, — в’язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку — лікарня для каторжан, а в п’ятому — лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею — там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір’я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь — то в’язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами.

Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.

— Дякую, Шапар. А де Дега?

— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.

З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:

— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!

Ми обіймаємось, і він каже:

— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.

— Що ти робиш?

— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.

— Усе гаразд?

— Ще б пак!

З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:

— Ідіть до табору.

Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.

В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.

— Де бухгалтер? — питає комендант.

— Ось іде, начальнику.

Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.

— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.

Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.

— Оце і є Метелик?

— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.

— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.

У в’язниці

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:

— Ні, він попливе з останньою ходкою.

Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:

— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.

Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.

— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.

— Метелику, в дорогу!

Настала й моя черга.

— До побачення! Дякую всім за теплі слова!

І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже:

— В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.

За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.

Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад — оцю сен-жозефську дисциплінарну в’язницю. Уявіть собі сто п’ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти». Ліворуч у камері відкидні нари з дерев’яним підголівником — такі самі, як у в’язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку — цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев’яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини — щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най— худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, — дах в’язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в’язні й наглядачі ходять у м’яких капцях. Я одразу ж наказую собі: «Шарр’єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в’язниці каторжани, — «Людожерка».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок.

Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:

— Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.

До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.

А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.

Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?»

Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.

У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.

Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.

І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу.

Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.

Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя…

Раз, два, три, чотири, п’ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади. Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем’ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою.

Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в’язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк» паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем’ям. Розв’язую на Зораїмі стегенну пов’язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки.

Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.

Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?

— Пане наглядачу, як тут умиваються?

— На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?

— Ні.

— У ній лежить рушник.

Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.

Ці лев’ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання — бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в’язнів!..

З карцерів центральної в’язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в’язнями.

Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність.

Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в’язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться.

Клац, клац, клац — відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене:

— Скільки?

— Два роки.

— Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати?

— Метелик.

— А мене — Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили?

— В Парижі. А тебе?

Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м’яса. А ввечері — сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме.

Щодва тижні в’язні висовують голови у віконце, і один каторжанин стриже їм машинкою бороди.

Я тут уже три дні. Мене тривожить одна річ. На острові Руайяль друзі пообіцяли передавати мені їжу й куриво. Поки що я нічого не одержав і все міркую: як же вони зроблять це чудо? Якби мені передали чогось поїсти, то я підкріпився б, бо цей наш суп на обід — просто тепла водичка з двома-трьома листками зелені й шматком м’яса, грамів на сто. А ввечері — знов ополоник води, де плавають кілька квасолин та ще якісь овочі. Сказати відверто, я підозрюю, що нас обкрадає не так адміністрація, як самі в’язні, котрі варять або роздають їжу. На цю думку мене навів одного вечора низенький марселець, що роздавав овочевий суп. Його ополоник пірнув тоді на саме дно шаплика, і тепер щоразу, коли він роздає, я одержую більше овочів, ніж води. А інші, навпаки, зачерпують ополоником зверху. Тому мені дістається багато рідини й мало овочів. Це недоїдання дуже небезпечне. Щоб вистояти морально, треба мати неабияку фізичну силу.

Хтось прибирає в коридорі, і мені здається, що він надто довго мете біля моїх дверей. Віник настирливо шкрябає підлогу. Я придивляюся і бачу, як з-під дверей витикається ріжок паперу. Видно, хтось намагається передати мені записку, але вона не пролазить, і чоловік жде, коли я потягну її до себе. Я висмикую з-під дверей того папірця й розгортаю його. Він списаний фосфоресцентним чорнилом. Я перечікую, поки наглядач відійде, й швидко читаю:

«Метелику, від завтра в парашу тобі щодня кластимуть п’ять сигарет і кокосовий горіх. Як хочеш, щоб горіх ішов на користь, добре його пережовуй. М'якуш ковтай. Вранці кури, коли випорожнюють параші. Ніколи не кури після кави. Потім кури ополудні, коли з’їси суп, і ввечері — після овочів. Передаємо шматочок грифеля з олівця. Як щось буде потрібне, пиши на клаптику паперу, його ми теж передаємо. Коли підмітальник черкне віником по твоїх дверях, пошкрябай нігтем у відповідь. Коли він черкне ще раз, просунь під дверима записку. Не просовуй записки, якщо він не відповість на твоє шкрябання. Чистий клаптик паперу сховай у вухо, а грифель поклади під стіну в камері. Не падай духом. Обіймаємо тебе. Іньяс, Луї».

Записку передали Галгані й Дега. До горла мені підкочується клубок. Як добре мати таких вірних, таких відданих друзів!

І в мене міцнішає віра, що я вийду з цієї могили живий, і я знову ступаю швидко й рішуче: раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Ходячи по камері, я думаю: скільки ж у тих двох благородства, скільки бажання робити іншим добро! Вони ж, мабуть, дуже ризикують втратити свої посади, один — бухгалтера, другий — начальника пошти. Скількох людей їм довелося підкупити, щоб простягти руку допомоги з острова Руайяль аж сюди, до моєї камери в «Людожерці»!

Ти повинен знати, читачу, що в сухому кокосовому горіху дуже багато олії. В цій олії, крім поживних речовин, яких нам так бракує при нашому режимі, чимало вітамінів. Коли щодня з’їдати по кокосовому горіху, матимеш добре здоров’я. Тепер я понад два місяці отримую без будь-яких пригод їжу й куриво. Я курю обережно, як це роблять індіанці сіу: глибоко вдихаю дим, а видихаю його поволі, помахуючи правою долонею, мовби віялом, щоб він швидко розвіявся.

А вчора сталося щось дивне. Не знаю, добре я вчинив чи погано. Вартовий на підвісному містку сперся на поручень і задивився в мою камеру. Припалив сигарету, затягся кілька разів, а потім випустив з руки. А сам пішов. Я зачекав, поки він повернувся, і відверто розтоптав сигарету ногою. Вартовий на мить зупинився й, побачивши, що я зробив, рушив далі. Що він відчув — жаль до мене чи сором за адміністрацію, до якої сам належить? А може, то була пастка? Я нічого не розумію, і це мене тривожить. Коли страждаєш, стаєш надміру вразливий. Якщо вартовому забаглося стати на хвилину порядною людиною, то мені не хотілося б образити його своєю зневагою.

Ось уже понад два місяці я в «Людожерці». Це, на мою думку, єдина в’язниця, де нічого навчитися. Бо тут не маєш ніяких планів. Я звик ніби роздвоюватись. Виробив собі надійну тактику. Щоб поринути в спогади, збудити в уяві картини зі свого життя, дитинства чи щоб почати будувати повітряні замки, треба спершу добре втомитися. І я години дві без упину ходжу по камері, думаючи про будь-що. Потім, вибившись із сили, лягаю на нари, кладу голову на одну половину ковдри, а другою вкриваю обличчя. Тепер повітря ледве проникає крізь ковдру до мого рота й носа. Це, мабуть, спричиняється до своєрідної асфіксії, і в мене починає боліти голова. Я задихаюся від духоти та браку повітря і вже ніби витаю в небесах. Яке неповторне відчуття збуджують у мене ці злети душі! В мене були ночі кохання, куди палкішого, ніж тоді, коли я був на волі, куди зворушливішого й з набагато гострішими відчуттями, ніж те, яке я спізнав насправді. Так, ця здатність подорожувати в просторі дозволяє мені посидіти з матір’ю, яка померла ще сімнадцять років тому. Я перебираю між пальцями поділ її сукні, а мати гладить моє кучеряве волосся, яке вона, коли мені було п’ять років, відпускала дуже довге, наче я був дівчинкою. Гладжу її тонкі, з ніжною, мовби шовковою, шкірою пальці. Вона сміється з мого непогамовного бажання пірнути в річку — якось, гуляючи з нею, я побачив, як це робили старші хлопці. В моїй уяві спливають найдрібніші деталі її зачіски, її ніжні світлі й іскристі очі, вчуваються лагідні й незабутні слова: «Мій маленький Рірі, будь розумненький, щоб матуся могла тебе дуже любити. Згодом, коли ти трохи підростеш, стрибатимеш у річку з дуже-предуже великої висоти. А зараз ти ще маленький, моє золотце. Той день, коли ти виростеш, настане швидко, навіть надто швидко».

І, тримаючись за руки, ми йдемо понад річкою додому. Я справді переношуся до будинку свого дитинства. Це так схоже на дійсність, що я затуляю долонею їй очі, аби вона не могла читати нот, однак і далі грала мені на фортепіано. Так, я справді у своєму домі, це не гра уяви. Я стою на стільці позад вертливого табурета, де вона сидить, і щомога натискаю своїми рученятами, намагаючись закрити її великі очі. Її проворні пальці й далі грають на фортепіано мелодію «Веселої вдови», аби я дослухав її до кінця.

Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в’язниці, гідні служники «Людожерки», ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, — не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі.

Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.

Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.

Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.

Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.

— Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте.

Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить:

— Дайте руки.

Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві:

— Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд.

У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно.

— Як хочеш, — цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації «обстежує» в’язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: «Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!» Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на «шляху занепаду» кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність — це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу…

Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення.

Ще десять днів — і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в’язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в’язниці живий і душевно здоровий.

Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:

— Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?

— Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.

— Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили.

Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності «високого начальства» — коменданта в’язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п’ятий в’язень укоротив собі віку. І все це — в сусідніх з моєю камерах.

Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з’їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь.

Пополудні — річ незвичайна — підмітальник передає мені записку від друзів: «Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров’ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку».

На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: «Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет». Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі.

Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет.

Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені:

— Ну, постривай!

— Я до твоїх послуг, бевзю! — відповідаю я йому, шаленіючи, що вони так жорстоко побили того бідолаху.

Це відбувається о сьомій годині. І аж об одинадцятій до мене приходить делегація на чолі із заступником коменданта в'язниці. Відчиняються двері, які зачинилися за мною двадцять місяців тому і відтоді вже не відчинялися. Я стою у глибині камери з кухлем у руці, готовий захищатися; устряти в бійку я вирішив з двох причин: по-перше, щоб помститися наглядачам, які однаково відлупцюють мене, і, по-друге, щоб вони якнайшвидше мене оглушили. Але все обертається не так.

— В'язню, виходьте.

— Якщо ви хочете мене бити, то знайте: я боронитимусь. Я не збираюсь виходити, щоб ви накинулися з усіх боків. Мені тут легше дати в зуби кожному, хто зачепить мене.

— Шарр'єр, ми не маємо наміру бити вас.

— Хто мені це гарантує?

— Я, заступник коменданта в'язниці.

— Даєте слово?

— Ви даремно ображаєте мене. Обіцяю, що вас ніхто не битиме. Виходьте.

Кухля з руки не випускаю.

— Можете взяти його з собою, він вам однаково не знадобиться.

— Гаразд. — Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях «Адміністрація». На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: «Вже чотири години вони катують цього сердегу». Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник.

— Шарр’єр, відколи вам передають їжу й сигарети?

— Він, мабуть, вам уже сказав.

— Я запитую про це у вас.

— Я страждаю на амнезію і не пам'ятаю навіть, що було вчора.

— Ви глузуєте з мене?

— Ні, мене дивує, що про це не зазначено в моїй справі. Я втратив пам’ять після того, як мене вдарили по голові.

Ця відповідь так вражає коменданта, що він каже:

— Зв’яжіться з Руайялем і з’ясуйте, чи там є про це бодай якась згадка.

Поки телефонують на острів Руайяль, він питає:

— Ви ж пам’ятаєте, що ваше прізвище Шарр’єр?

— Авжеж. — І я швидко, щоб ще більше збити його з пантелику, випалюю: — Моє прізвище Шарр’єр, я народився тисяча дев'ятсот шостого року в департаменті Ардеш, у Парижі, округ Сена, мене засудили на довічну каторгу.

Комендант витріщає очі, і я бачу, що приголомшив його.

— Сьогодні вранці ви одержали каву й хліб.

— Атож.

— Які овочі давали вам учора на вечерю?

— Не знаю.

— Виходить, якщо вам вірити, ви нічого не пам’ятаєте?

— Щодо подій, то так. А от щодо облич, то тут справа зовсім інша. Скажімо, вас я впізнаю, ви нас тут колись приймали. Але коли? Не пам’ятаю.

— Отже, ви не знаєте, скільки вам залишилося сидіти?

— Ви маєте на увазі мою довічну каторгу? Гадаю, доти, доки помру.

— Та ні, я кажу про ваше ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

— А хіба мене ув’язнили? За що?

— Ну, це вже занадто! Хай тобі чорт! Ти виведеш мене із себе. Гадаю, ти ж не казатимеш, ніби не пам’ятаєш, що відбуваєш тут два роки покарання за втечу?

Тоді я добиваю його остаточно:

— За втечу? Коменданте, я серйозний чоловік і відповідаю за те, що кажу й роблю. Ходімте зі мною до камери, і ви самі побачите, що я не втік.

Цю ж мить один з наглядачів каже комендантові:

— Руайяль, пане коменданте!

Той бере трубку.

— Нема нічого? Дивно, а він твердить, нібито страждає на амнезію… Від чого? Від удару по голові… Розумію, він симулює… Гаразд, вибачте, пане коменданте, я все перевірю. До побачення. Так, я триматиму вас у курсі… Клятий комедіанте, ану покажи голову! Ага, є досить довгий рубець. А як же ти не забув, що втратив пам’ять після того удару? Поясни!

— Я не можу цього пояснити, я тільки пам’ятаю той удар, пам’ятаю, що моє прізвище Шарр’єр і ще дещо.

— Що ти тепер скажеш нам іще?

— Ви питаєте, відколи мені передають їжу й сигарети? Ось моя відповідь: я не знаю, вкотре це було, вперше чи втисячне. Через амнезію я не можу нічого сказати вам напевне. Оце й усе. А тепер робіть зі мною, що хочете.

— Я зроблю дуже просто. Ти довго їв зайве, тож тепер доведеться трохи схуднути. Я позбавляю тебе вечері до кінця ув’язнення.

Цього самого дня, коли коридор підмітають, я отримую записку. Але прочитати її, на жаль, не можу — вона написана не фосфоресцентним чорнилом. Уночі я закурюю сигарету, яку в мене не знайшли під час обшуку, — я добре сховав її під нарами. При світлі від сигарети мені вдається прочитати: «Чистильник параш не зізнався. Сказав, що то вдруге з власної волі передав тобі їжу. Він зробив це тому, що знав тебе ще у Франції. На Руайялі нікого не турбуватимуть. Не падай духом».

Отже, я зостався без кокосових горіхів, без сигарет і без новин від друзів на Руайялі. До того ж мене позбавили вечері. Я звик бути неголодним і, крім того, закурювати протягом дня й частини ночі десять разів сигарети. Але я думаю не тільки про себе, а й про того сердегу, якого через мене так побили. Хоч би його не дуже суворо покарали.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Нелегко тобі буде витримати цей жорстокий режим, Метелику, а що їстимеш ти тепер менше, то, може, зміниш і свою тактику? Скажімо, довше лежатимеш, щоб не витрачати енергію. А вдень цілими годинами сидітимеш. Так, тепер я мушу навчитися жити зовсім по-іншому. Чотири місяці — це сто двадцять днів. Скільки потрібно часу, щоб за такого режиму, як тепер у мене, вибитися з сил? Місяців зо два. Отже, попереду в мене два вирішальні місяці. Коли я вже буду дуже виснажений, почнуть чіплятися всілякі хвороби. І я вирішую від шостої вечора до шостої ранку лежати. Ходитиму лише від того часу, коли роздаватимуть каву, до того, коли чиститимуть параші, тобто зо дві години. І ще дві години після обіду. А решту часу сидітиму й лежатиму.

Тепер важко буде витати в небесах не стомлюючись. Та все ж я спробую.

Сьогодні я довго думаю про своїх друзів і про того сердегу, з яким повелися так жорстоко, і намагаюся звикати до свого нового способу життя. Це мені вдається, хоча години здаються довгими, а по ногах, коли я цілими годинами не встаю, ніби мурашки бігають.

Цей режим триває вже десять днів. Тепер я постійно голодний. Мене невідступно переслідує втома. Страшенно бракує кокосового горіха й сигарет. Спати лягаю дуже рано й подумки втікаю зі своєї камери. Вчора я побував у Парижі, в кав’ярні «Pa-Мор», де попивав з друзями шампанське: з Антоніо Лондонським — уродженцем Балеарських островів, але він розмовляє по-французькому, як парижанин, а по-англійському — як справжній ростбіф. Наступного дня в кав’ярні «Марроньє», що на бульварі Кліші, п’ятьма пострілами з револьверів він уколошкав одного із своїх друзів. У злочинному світі дружба дуже швидко виливається в смертельну ненависть. Так, учора я побував у Парижі, танцював під музику акордеона на танцях у Петі-Жарден на проспекті Сент-Уен, де збираються переважно корсіканці та марсельці. В моїй уяві постають мої друзі, до того ж так виразно, що я анітрохи не сумніваюся ні в їхнгй реальності, ні у своїх відвідинах усіх тих місць, де колись я проводив такі гарні вечори.

Тепер, коли я менше їм і не так багато ходжу, мені, власне, вдається досягти того самого, чого я досягав, коли стомлювався. Картини минулого виривають мене з камери з такою силою, що я проводжу більше годин на волі, ніж у в’язниці.

Мені залишилося сидіти ще місяць. Уже три місяці я їм тільки хліб і майже прозорий гарячий суп зі шматочком м’яса.

Я дуже схуд і аж тепер усвідомив, що ті кокосові горіхи двадцять місяців підтримували моє здоров’я й душевну рівновагу в цьому жахливому ув’язненні.

Сьогодні після сніданку я дуже знервований. Я з’їв пів— буханця хліба, чого досі зі мною не траплялося. Звичайно я краю буханець на чотири рівних частини і з’їдаю їх о шостій ранку, ополудні, о шостій вечора й уночі. «Чого ти це зробив? — бурчу сам до себе. — Невже наприкінці ув’язнення на тебе найшло таке потьмарення?»— «Я голодний і відчуваю, як мене покидають сили». — «Не будь такий вибагливий. Звідки в тебе буде та сила при такому харчуванні? Головне, — і з цього погляду ти переможець, — що ти не хворий, хоч фізично й ослаб. Певна річ, «Людожерка» неминуче програє в боротьбі з тобою». Походивши дві години, я сідаю на цементну брилу, що править мені за табурет. Ще тридцять днів, або сімсот двадцять годин, а потім відчиняться двері, і мені скажуть: «В’язню Шарр’єр, виходьте. Ваші два роки ув’язнення скінчилися». А що я відповім? Мабуть, таке: «Атож, нарешті скінчилися два роки жорстоких страждань». Ні, якщо це буде комендант, перед яким ти вдавав, ніби хворієш на амнезію, то доведеться й далі грати комедію. Ти йому скажеш: «А що, мене помилували, і тепер я поїду до Франції? Моєму довічному ув’язненню настав кінець?» Мені тільки хочеться побачити його пику й довести йому, що він несправедливо прирік мене на голодування. А втім, комендантові начхати, справедливо він покарав мене чи ні. Яке це має для такої людини значення? Гадаєш, його гризтиме сумління за те, що він так несправедливо покарав тебе? Не смій навіть припускати, нібито тюремник — нормальна людина. Нормальні люди тюремниками не стають. Але дехто звикає до всього, навіть до мерзоти. Може, аж тоді, як комендант уже стоятиме однією ногою в могилі, страх перед Богом, — якщо він у нього вірить, — примусить його покаятися. Ні, не через справжні докори сумління, викликані за своє лиходійство, а з побоювання, що перед своїм Богом він сам стане підсудним.

Отже, коли тебе поселять на якомусь острові, не йди з цим поріддям на компроміс. Між нами невидима стіна, і кожен повинен залишатися по свій бік цієї стіни. Там — слабкодухість, бездушна влада, патологічний, методичний садизм, тут — я і такі, як я; ці люди вчинили, звісно, серйозні правопорушення, але страждання допомогли їм виробити в собі незрівнянні якості: співчуття, доброту, самопожертву, благородство, відвагу.

Щодо мене, то краще вже бути каторжанином, ніж наглядачем.

Ще двадцять днів. Я справді зовсім охляв. Помічаю, що мені щодня приносять дуже малий буханець хліба. Хто ж це так низько опускається, що навіть вибирає для мене найменший буханець? Вже багато днів мій суп — це прозора водичка, а м’ясо — майже гола кіста або самі жили. Боюся, ще занедужаю. Я такий знесилений, що вже навіть не можу марити. Мене дуже непокоїть це виснаження, воно викликає серйозну депресію. Я намагаюся взяти себе в руки, і мені ледве вдається дожити день до вечора.

Хтось шкрябає в двері. Я швидко хапаю записку, написану фосфоресцентним чорнилом. Її передали Дега й Галгані. Читаю: «Надішли кілька слів про себе. Дуже турбуємося про твоє здоров’я. Лишилося ще дев’ятнадцять днів. Не падай духом. Луї, Іньяс».

Вони поклали й клаптик чистого паперу та шматочок грифеля.

«Я тримаюся, хоч і дуже ослаб. Дякую. Метелик».

І коли віник знову шкрябає по дверях, я просуваю під ними свою записку. Вісточка від друзів важить для мене більше, ніж сигарети й кокосові горіхи. Цей вияв такої постійної і прекрасної дружби мене мовби підстьобує. Мені так цього не вистачало! Там, за стінами в’язниці, друзі знають, що зі мною, і, якщо я занедужаю, вони підуть до лікаря й примусять його лікувати мене. Так, лишилося ще дев’ятнадцять днів. Завершується моя виснажлива боротьба з божевіллям і смертю. Я не захворію. Я рухатимусь якнайменше, щоб не витрачати зайве сили. І по дві години вранці й пополудні не ходитиму. Це єдиний спосіб вистояти. Дванадцять годин уночі я лежу, а решту дванадцять непорушно сиджу на своєму бетонному табуреті. Час від часу встаю, роблю кілька рухів руками й знову сідаю. Зостається ще десять днів.

Я саме прогулююся подумки по Трінідаду, однострунні скрипки заколисують мене чарівними мелодіями, коли це жахливий, нелюдський крик повертає мене до дійсності. Крик долинає з котроїсь із камер, що позад моєї. Я чую:

— Негіднику, спустися сюди, до моєї ями! Невже тобі ще не набридло підглядати за мною згори? Чи не занадто темно, по-твоєму, в цій норі? Адже ти не бачиш і половини того, що мав би бачити!

— Замовкніть, а то вас суворо покарають! — відповідає наглядач.

— Ой, ой, не сміши мене, бевзю! Невже ти вигадаєш щось страшніше за цю тишу? Карай мене, як хочеш, нелюде, лупцюй, якщо це дасть тобі втіху, але гіршого від оцієї тиші ти все одно не придумаєш. О ні, не придумаєш! Я не хочу й не можу більше мовчати! Я ще три роки тому мав би тобі сказати: ти — лайно, брудна свиня! Який же я був дурний, що зі страху перед покаранням чекав цілих тридцять шість місяців, аби виказати свою огиду до тебе! До тебе й до всіх таких, як ти, смердючих наглядачів!

Трохи згодом десь відчиняються двері, і хтось кричить:

— Ні, не так! Накиньте її навиворіт, так він на довше запам’ятає!

— Накидай, сволото, свою гамівну сорочку, як хочеш! — стогне нещасний. — Накидай навиворіт, зав’язуй, затягуй так, щоб я задихнувся! Все одно я скажу тобі, що тебе породила сука, і ти не людина, а купа лайна!

Мабуть, йому якось заткнули рота, бо крику більше не чути. Двері знову зачинилися. Ця сцена, певне, дуже схвилювала молодого наглядача: за кілька хвилин він зупиняється над моєю камерою й каже:

— Видно, схибнувся з розуму.

— Гадаєте? Хіба він сказав неправду?

Приголомшений наглядач відходить, кидаючи:

— Що ж, тоді спробуйте зробити й ви так, як він!

Ця пригода відволікла мою увагу від острова чесних людей, від скрипок, від персів індійок, від порту в Порт-оф-Спейні й повернула мене до сумної дійсності в дисциплінарній в’язниці.

Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин.

Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях.

Отже, мій термін закінчується, і я сподіваюсь, за півроку буду здоровий і духовно, і фізично й зможу здійснити сенсаційну втечу. Про мою першу втечу багато говорили, а про другу вигравіюють пам’ятний напис на камінні одного з мурів каторги. Немає сумніву, не мине й півроку, як я неодмінно втечу.

Це моя остання ніч у в’язниці. Відколи я зайшов до камери № 234, збігло сімнадцять тисяч п'ятсот вісім годин. За цей час тільки один раз відчинялися мої двері — коли мене водили до коменданта, щоб покарати. Крім мого сусіди, з яким я щодня обмінююсь кількома словами, зі мною розмовляли чотири рази. Один раз — першого дня, коли мені пояснили, що після свистка можна опустити нари. Потім я почув від лікаря: «Поверніться, покашляйте». Довша й різкіша розмова відбулася з комендантом. І ще якось мені кинув кілька слів наглядач, що його схвилював бідолашний божевільний. Не густо!

Цю ніч я сплю спокійно і думаю лише про одне: завтра я побачу сонце і, якщо мене відішлють на острів Руайяль, дихатиму морським повітрям. Та потім я вибухаю сміхом. Вільний?! Завтра ти офіційно почнеш відбувати свою довічну каторгу, Метелику! І це ти називаєш свободою? І все ж таки життя каторжанина не порівняти з тим, яким я жив останні два роки. Як мені знайти Клузйо й Матюрета?

О шостій годині приносять хліб і каву. Мені кортить вигукнути: «Але ж сьогодні я виходжу на волю! Ви помилилися». Та нараз я згадую, що «хворію» на амнезію, і хто знає, чи комендант не посадить мене за таку заяву ще на місяць до карцеру. В усякому разі, згідно із законом, сьогодні, 26 червня 1936 року, я повинен вийти із сен-жозефської в'язниці. А через чотири місяці мені виповниться тридцять.

Восьма година. Я вже з'їв увесь свій хліб. Мені дадуть поїсти в таборі. Відчиняються двері. Входять заступник коменданта й двоє наглядачів.

— Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами.

Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні.

Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало.

— Ну як, усе гаразд? — питаю я.

Вони не відповідають. Я питаю ще раз:

— Усе гаразд?

— Гаразд, — шепоче Матюрет.

Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається.

— Прощавай, Метелику, — каже він.

— Ні, тільки не це!

— Мені кінець!

За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав.

Та ось приходить комендант.

— Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана».

— Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення?

— Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх?

— Їй-богу, ні.

— Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?.

— Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього!

— О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли?

— Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі.

— Отже, ви вечеряли щодня?

— Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу?

— Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд?

— Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив.

На цих словах ми виходимо з кабінету.

Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося.

— Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти.

І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.

Життя на основі Руайяль

Як тільки ми приходимо на подвір’я табору, нас оточують каторжани. Тут я знову зустрічаюся з П’єро Бовдуром, Жаном Сартру, Колондіні та іншими знайомими. Наглядач каже, що ми повинні йти до медпункту. І в супроводі двадцяти чоловік ми рушаємо через подвір’я. За кілька хвилин у медпункті переді мною й Матюретом з’являються сигарети, тютюн, кава з гарячим молоком, справжній шоколад. Кожен хоче щось нам дати. Фельдшер робить Клузйо укол камфори та адреналіну для підтримки серця.

— Фельдшере, віддай цьому чоловікові мої вітаміни, вони йому потрібні більше, ніж мені, — озивається худющий негр.

Такий вияв доброти нас дуже зворушує.

— Гроші потрібні? — питає П’єро з Бордо. — Поки тебе не відвезли на Руайяль, я встигну зібрати пожертвування.

— Ні, дякую, гроші я маю. Ти добре знаєш, що нас повезуть на Руайяль?

— Так, нам сказав бухгалтер. Усіх трьох. Я навіть гадаю, що вас покладуть до лікарні.

Фельдшер — корсіканський горянин. Згодом я добре з ним зазнайомлюсь і тоді розповім повну його історію, вона справді цікава. Дві години в медпункті минають дуже швидко. Нас добре нагодували й напоїли. Ситі й задоволені, ми вирушаємо на Руайяль. Клузйо весь час майже не розплющував очей, хіба лише тоді, коли я підходив і клав руку йому на чоло. Він зводив на мене вже померклі очі й казав:

— Метелику, любий, ми справжні друзі.

— Навіть більше — ми брати, — відповідав я.

Ми знову спускаємося вниз, але тепер у супроводі тільки одного наглядача. Ми з Матюретом ступаємо обабіч нош, на яких несуть Клузйо. Біля табірних воріт каторжани прощаються з нами й бажають нам удачі. Ми дякуємо. П’єр Бовдур чіпляє мені на шию торбу з тютюном, сигаретами, шоколадом і блашанками згущеного молока. В Матюрета на шиї теж така торба. Він навіть не знає, хто її почепив. До причалу нас проводжає і фельдшер Фернандес. Він дає кожному картку до лікарні на острові Руайяль. Ось і човен. На ньому шестеро веслярів і двоє наглядачів з карабінами — один на носі й один біля стерна. Серед веслярів я бачу Шапара. Відчалюємо. Тільки-но весла занурюються у воду, Шапар питає мене:

— В тебе все гаразд, Метелику? Ти отримував кокосові горіхи?

— Ні, чотири останніх місяці не отримував.

— Я знаю. Нам не пощастило. Той бідолаха Добре тримався. Він знав тільки мене, але не виказав.

— Що з ним?

— Помер.

— Та що ти кажеш?! Від чого?

— Здається, як вірити одному санітарові, йому розбили ногами печінку…

Виходимо на причал Руайялю — найголовнішого з трьох островів. Годинник на булочній показує третю. Пополудневе сонце дуже гаряче, воно засліплює очі й пече немилосердно. Наглядач просить прислати двох санітарів. Двоє кремезних, одягнених у біле каторжан піднімають, мов пір’їну, ноші з Клузйо, і ми з Матюретом ідемо слідом за ними. Наглядач з паперами в руці ступає позаду.

Дорога, завширшки з чотири метри, встелена рінню. Іти нею важко. На щастя, санітари час від часу зупиняються й чекають, поки ми їх наздоженемо. Тоді я сідаю на ручку нош біля Клузйо і погладжую йому чоло. Він щоразу розплющує очі, всміхається мені й каже:

— Метелику, мій любий!..

Матюрет бере його за руку.

— Це ти, малий? — шепоче Клузйо. Він дуже щасливий, що ми біля нього.

Під час однієї зупинки нас поминає бригада каторжан, які йдуть на роботу. Майже всі вони прибули до Гвіани тим самим кораблем, що й я. Проходячи мимо, каторжани підбадьорюють нас теплими словами. Коли ми вибираємося нагору, то бачимо найвище начальство островів: воно сидить у затінку під білим будинком. Підходимо до коменданта Барро, прозваного «Сухим Кокосом». Не підводячись, комендант каже нам:

— То як там у в’язниці? Не дуже тяжко було? А хто це на ношах?

— Клузйо.

Комендант дивиться на нього, потім наказує:

— Відведіть їх до лікарні. Коли вони вийдуть звідти, попередьте мене. Я сам огляну їх перед тим, як відсилати до табору.

У просторій, добре освітленій лікарняній палаті нас кладуть на ліжка з чистенькими простирадлами й подушками. Я зустрічаю тут Шаталя — фельдшера із палати з посиленим наглядом у лікарні Сен-Лоран-дю-Мароні. Він одразу ж заходжується біля Клузйо і наказує наглядачеві покликати лікаря. Той приходить о п’ятій годині. Довго й старанно обстежує Клузйо і незадоволено хитає головою. Потім дає вказівки й підходить до мене.

— А нас із Метеликом добрими друзями не назвеш, — каже він Шаталю.

— Це мене дивує, лікарю, адже Метелик — славний хлопець.

— Може, й так, але він має на мене зуб.

— За що?

— За обстеження у в'язниці.

— Лікарю, ви називаєте обстеженням оте своє зазирання у віконце?

— Адміністрація розпорядилася не відчиняти камер.

— Гаразд, лікарю. Але я сподіваюсь, ви тільки виконуєте вказівки адміністрації, а не поділяєте її думку?

— Ми побалакаємо про це іншим разом. Я постараюся повернути сили вам і вашому товаришеві. Що ж до того третього, то, боюся, допомагати йому вже пізно.

Шаталь розповідає мені, що його запідозрили в підготовці втечі й заслали на острови. Повідомляє також, що Жезюса — того, який ошукав мене під час моєї втечі, — вбив хтось із прокажених. Шаталь не знає, як його звати, і я собі думаю: «Чи то був не один із тих, котрі так великодушно допомогли нам?»

Життя каторжан на островах Салю зовсім не таке, як дехто собі уявляє. Більшість колишніх злочинців дуже небезпечні з багатьох причин. Передусім тому, що всі добре харчуються, бо тут іде торгівля спиртним, сигаретами, кавою, шоколадом, цукром, м'ясом, свіжими овочами, рибою, лангустами, кокосовими горіхами тощо. До того ж тут дуже здоровий клімат. Отже, всі на островах при доброму здоров’ї. З іншого боку, тут тільки той, хто дістав певний термін, сподівається вийти на волю, а засуджені до довічної каторги — пропащі серед пропащих — настроєні дуже вороже. Всі — й каторжани, й наглядачі — день у день чимось спекулюють. Цей набрід важко зрозуміти. Дружини наглядачів вибирають молодих каторжан для домашньої роботи, і ті частенько стають їхніми коханцями. Цих хлопців називають «родинними служниками». Одні з них працюють садівниками, інші — кухарями. Вони виконують також роль зв’язкових між табором та домами наглядачів. Каторжани не зневажають «родинних служників», бо завдяки їм мають змогу спекулювати, але й не дуже прихильні до них. Жоден справжній каторжанин не опуститься так низько й не виконуватиме цієї роботи, не піде ні тюремником, ні прибиральником у їдальні наглядачів. Навпаки, справжні каторжани дорого платять за те, щоб не працювати на наглядачів, — вони йдуть асенізаторами, санітарами, садівниками у в’язничному саду, різниками, пекарями, веслярами, листоношами, доглядачами на маяку, згоджуються збирати опале листя чи поганяти буйволів. Усі ці посади в руках справжніх каторжан. Справжній каторжанин ніколи не лагодить ні захисних мурів, ні доріг, ні сходів, не садить кокосових пальм — одне слово, не працює на сонці чи під охороною. Робочий день тут триває з сьомої ранку до дванадцятої і з другої пополудні до шостої. Робота об’єднує цей різношерстий набрід — в’язнів і наглядачів, які живуть разом у невеличкому поселенні, де кожну подію обговорюють, кожного засуджують, де за кожним стежать і кожен намагається бути обережним.

У неділю мене провідують у лікарні Дега й Галгані. Ми їмо рибу з часниковою підливою, юшку, картоплю, сир, п’ємо каву й біле вино. Цей обід ми — Шаталь, Дега, Галгані, Матюрет, Гранде і я — влаштували в кімнаті Шаталя. Товариші просять мене розповісти все про себе, про свою втечу. Дега вирішив нізащо не втікати, Він чекає з Франції помилування на п’ять років. Три роки він відсидів у Франції і три тут, отож йому залишиться ще чотири. Дега має твердий намір відбути свій термін до кінця. А Галгані запевняє, нібито про нього клопочеться корсіканський сенатор.

Потім слово знов беру я. Я розпитую товаришів про тутешні найзручніші для втечі місця. В кімнаті зчиняється гамір. Дега й Галгані таке й на думку не спадало. Зате Шаталь вважає, що в одному з садків можна збити пліт. А Гранде, виявляється, працює ковалем у «робітні». «Робітня» — це майстерня, де є свої маляри, столяри, ковалі, муляри, водопровідники — близько ста двадцяти чоловік. Вони обслуговують будинки адміністрації. Дега — головний бухгалтер, він допоможе мені вибрати таку роботу, яку я схочу. Гранде обіцяє сприяти мені в картярській грі, отже, я добре житиму на виграні гроші, не витрачаючи тих, що в капсулі. Згодом я пересвідчуюся, що грати в карти дуже цікаво, хоч і дуже небезпечно.

Неділя минає напрочуд швидко.

— Уже п’ята година, — каже Дега, який носить на руці гарний годинник. — Треба повертатися до табору.

На прощання Дега дає мені п’ятсот франків, щоб я міг пограти в карти, — інколи в нашій палаті складаються непогані партії. Гранде дарує мені чудовий ножик, лезо якого він загартував власноручно. Це грізна зброя.

— Носи його при собі завжди, вдень і вночі.

— А якщо обшук?

— Обшуки найчастіше роблять тюремники-араби. І коли вони когось бояться, то ніколи не знаходять у нього зброї, навіть якщо намацають її.

— Тепер побачимося вже в таборі, — кидає Гранде.

Перше ніж піти, Галгані каже, що зайняв для мене місце в своєму кутку й що вони приймуть мене до свого гурту (в гурті всі харчуються разом і мають спільну касу). Дега ночує не в таборі, а в адміністративному будинку.

Ми тут уже три дні, але я просиджую ночі біля Клузйо і ще не розібрався в житті палати, де нас чоловік шістдесят. Згодом Клузйо стає гірше, і його переводять до окремої палати, де лежить іще один тяжкохворий. Шаталь нашпигукав Клузйо морфієм. Він боїться, що той не доживе до ранку…

У залі по тридцять ліжок обабіч проходу завширшки три метри. Майже всі вже зайняті. На всю залу — дві гасові лампи.

— Он там грають у покер, — каже мені Матюрет.

Я підходжу до картярів.

— Чи я можу бути п’ятим?

— Еге ж, сідай. У нас мінімальна ставка — сто франків. Починаючи грати, треба мати три ставки, тобто триста франків. Ось жетон на триста франків.

Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:

— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?

— Так.

— Тоді роздавай карти.

Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.

Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.

— На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, — кажу я йому.

— Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.

Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.

Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.

— Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.

Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.

— Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.

Коли я почув слова: «Його тіло кинули акулам», — у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.

Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: «Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі. Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби». Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.

Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:

— Метелику, — каже він, — перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.

— Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?

— Подивіться самі. — І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:

«Анрі Шарр’єр, прозваний Метеликом, народився 16 листопада 1906 року в Ардеші, засуджений судом присяжних округу Сена за навмисне вбивство на довічну каторгу. Небезпечний з усіх поглядів. Тримати під пильним наглядом. Не використовувати на пільгових роботах.

Камська державна каторжна в'язниця. Засуджений невиправний. Здатний підбити в'язнів на бунт і очолити його. Тримати під постійним наглядом. Схильний до втечі з будь— якого місця ув’язнення.

Сен-Мартен-дю-Мароні. Вчинив жорстокий напад на трьох наглядачів та тюремника й утік з лікарні. Повернутий з Колумбії. Під час слідства поводився добре. Засуджений до дворічного ув’язнення.

Сен-жозефська в'язниця. Поводився добре до самого звільнення».

— Все це, любий Метелику, — каже комендант, коли я повертаю йому картку, — не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?

— Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.

— Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п’ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у «камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від’їзду. П’ять місяців.

— Коменданте, даю вам слово честі, що я не втечу доти, доки ви будете тут. Звісно, якщо ви не затримаєтесь на островах понад півроку.

— Я від’їжджаю менш ніж через п’ять місяців, це вже напевне.

— Дуже добре. Спитайте в Дега, він вам скаже, що я вмію дотримувати слова.

— Я вірю вам.

— А за це я хочу дещо попросити у вас.

— Що саме?

— Щоб за ці п’ять місяців, поки я буду тут, я дістав роботу, з якої мав би певну вигоду пізніше. А може, навіть, завдяки цій роботі я переїхав би на інший острів.

— Гаразд, домовились. Але хай ця угода залишиться між нами.

— Звичайно, пане коменданте.

Він викликає Дега, і той переконує його, що моє місце не серед каторжан з доброю поведінкою, а в корпусі небезпечних, де живуть усі мої друзі. Мені повертають мій дорожній мішок з речами каторжанина, до яких комендант додає пошиті на острові білі штани й куртки.

Тож я з двома парами новісіньких білих штанів, трьома куртками й брилем із рисової соломи вирушаю в супроводі одного наглядача до табору. Щоб дістатися туди від адміністративного будинку, треба перетнути все плоскогір’я. Ми йдемо повз лікарню наглядачів, далі — попід муром заввишки метрів чотири, що оточує виправну в’язницю. Нарешті опиняємося перед головним входом з вивіскою: «Виправна в’язниця островів. Руайяльське відділення». Величезна дерев’яна брама розчинена навстіж. Заввишки вона, мабуть, метрів шість. Біля брами два сторожові пости з чотирма вартовими на кожному. На стільці сидить унтер-офіцер. Жодного карабіна, всі озброєні револьверами. Тут-таки я бачу п'ятьох чи шістьох тюремників-арабів.

Коли ступаю під дашок брами, виходять усі вартові.

— О, новенький, — каже з корсіканською вимовою їхній командир. — Та ще й який!

Тюремники квапляться обшукати мене, але унтер-офіцер спиняє їх:

— Не примушуйте чоловіка витрушувати всі його манатки. Заходь, Метелику. Ти, певне, маєш у спеціальному корпусі чимало друзів, які на тебе чекають. Мене звуть Софрані. Хай тобі щастить на островах!

— Дякую, начальнику.

І я входжу на широке подвір’я, де височать три великих будинки. Наглядач веде мене до одного з них. Над дверима напис: «Корпус А. Особлива група».

Перед широко відчиненими дверима наглядач гукає:

— Старший по корпусу!

З’являється старий каторжанин.

— Ось вам новенький, — каже наглядач і залишає мене.

Я ступаю до величезної зали, де живуть сто двадцять чоловік. Як і в бараці у Сен-Лорані, уздовж стін тягнуться залізні бруси. Між стіною та брусом туго натягнуто полотнища, що правлять за ліжка; їх тут називають «гамаками», хоч на гамаки ці полотнища зовсім не схожі. Щоправда, вони вельми зручні й досить чисті. Над кожним таким «гамаком» — дві дощані полиці, на які можна класти свої речі: на одну — білизну, на другу — харчі, казанок тощо. Між двома рядами «гамаків» тягнеться прохід завширшки метрів три — «коридор». У цьому корпусі каторжани живуть невеликими гуртиками, що їх тут називають «казаними». Такий «казан» іноді складається лише з двох чоловік, а іноді — й з десятьох. Двері корпусу на ніч закривають гратами.

Коли я ввійшов, з усіх боків збіглись одягнені в біле каторжани.

— Метелику, йди сюди!

— Ні, краще до нас!

Гранде бере мій мішок і каже:

— Він пристає до мого «казана».

Я ступаю слідом за ним. Хлопці туго натягують полотнище — тепер це буде моє ліжко.

— А ось тобі, друже, подушка з курячим пір’ям, — каже Гранде.

Я опиняюся серед друзів. Тут багато корсіканців і марсельців, кілька парижан, з якими я подружив ще у Франції та у в’язницях Санте й Консьєржері, а з деякими на кораблі. Побачивши їх тут, я здивовано запитую:

— Хіба ви не працюєте о цій порі дня?

Тоді всі зареготали.

— О, ти наслідуватимеш наш приклад! Ті, хто живе в цьому корпусі, працюють не більше години на день. А тоді біжать назад до корпусу.

Приймають мене справді тепло. Сподіваюся, цього тепла у них вистачить надовго. Але дуже скоро я помічаю таке, чого й не підозрював: незважаючи на те, що я вже кілька днів пролежав у лікарні, мені доводиться заново вчитися жити в гурті.

Вже першого дня я стаю свідком такого, про що досі й не подумав би. Заходить одягнений у біле чоловік з тацею, накритою білою серветкою, і кричить:

— Біфштекси, біфштекси! Хто бажає біфштексів?

Біля нас чоловік зупиняється, відгортає серветку й показує цілу гору біфштексів — як у м’ясній крамниці у Франції. Гранде, видно, постійний його клієнт, бо чоловік не питає, чи той бажає біфштекса, а лише цікавиться, скільки штук дати.

— П’ять.

— З філе чи з лопатки?

— З філе. Скільки я тобі винен? Дай рахунок, тепер нас на одного більше, тож почнемо рахувати по-новому.

Продавець біфштексів дістає записник і підраховує.

— За все разом — сто тридцять п’ять франків.

— На, візьми, а відсьогодні почнемо з нуля.

Коли чоловік іде, Гранде каже мені:

— У кого тут немає грошей, той здохне з голоду. Але можна викручуватися й мати їх завжди.

«Викручуватися» для каторжан — це добувати гроші. Табірний куховар продає у вигляді біфштексів м’ясо, яке призначається для в’язнів. Одержавши м’ясо, він ділить його майже навпіл. З одного шматка готує біфштекси, з другого — рагу або варить його. Частину біфштексів купують дружини наглядачів, а решту — каторжани, які мають гроші. Звісно, куховар віддає частину заробітку наглядачеві на кухні. Щоразу він несе свій товар спершу до корпусу А, цебто до нашого, де живе «особлива» група.

Отже, тут «викручуються» і куховар, який продає м’ясо та сало, і пекар, який продає хліб з нестандартного тіста й білі батони, що призначалися для наглядачів, — і м’ясник з м’ясарні, який теж продає м’ясо, і фельдшер, який торгує уколами, і бухгалтер, який бере хабарі за те, чи призначить вас на те або те місце, чи просто звільнить вас від важкої роботи, і садівник, який продає свіжі овочі та садовину, і каторжанин з лабораторії, який торгує наслідками аналізів і може навіть сфабрикувати дані про те, що ви нібито хворий на туберкульоз, проказу, ентерит тощо, і умільці обкрадати будинки наглядачів, які продають яйця, курей, марсельське мило, і «родинні служники» торгують з жінками будинків, де вони працюють, і приносять до корпусів усе, що їх попросиш: масло, згущене молоко, молочний порошок, консерви тунця й сардинок, сир і, звісно ж, вино та шоколад (тож у моєму «казані» завжди є пляшка «Рікару» й англійські або американські сигарети), і ті, хто має право рибалити й продає рибу та лангусти.

Найкраще «викручується», — щоправда, справа ця найне— безпечніша, — ведучий картярської гри. Як правило, в корпусі, в якому живе сто двадцять чоловік, ніколи не буває більше трьох-чотирьох ведучих. Той, хто вирішив перебрати на себе роль ведучого, підходить серед ночі до картярів і каже:

— Я хочу посісти місце ведучого гри.

— Ні, — відповідають йому картярі.

— Ви всі кажете «ні»?

— Всі.

— Що ж, тоді я вибираю ось цього, щоб посісти його місце.

Той, кого обрано, все розуміє. Він підводиться, виходить посеред зали, й обидва вони влаштовують дуель на ножах. Той, хто виграє дуель, посідає місце ведучого. Ведучі гри беруть п'ять відсотків з кожної виграної ставки.

Ігри в карти дають нагоду для багатьох інших каторжан у чомусь «викручуватися». З ігор користає і той каторжанин, який простеляє на долівку коци, і той, хто позичає стільчики гравцям, які не можуть сидіти на долівці схрестивши ноги, і продавець сигарет. Останній тримає на коці кілька коробок з-під сигар, наповнених французькими, англійськими та американськими сигаретами і навіть самотужки скрученими цигарками. Кожна сигарета має свою ціну, і гравець бере її сам, кладучи в коробку достоту стільки грошей, скільки вона коштує. Має свій зиск і той, хто готує гасову лампу й стежить, аби вона не чадила. Ці лампи зроблені з бляшанок від молока, в накривці яких пробито дірку і всилено в неї гніт, опущений у гас; за цим гнотом треба постійно доглядати, щоразу підстригаючи його. Для тих, хто не палить, є цукерки та тістечка, що їх спік інший каторжанин, який теж у свій спосіб «викручується». У кожному корпусі є один-два кавовари. Корпусний кавовар сидить на своєму місці, застеленому двома джутовими мішками, й цілу ніч тримає гарячою зварену по-арабському каву. Час від часу кавовар заходить до зали й пропонує в норвезьких котелках домашнього виготовлення гарячу каву або какао.

Нарешті, є тут свої ремісники. Це каторжани, які «викручуються» завдяки кустарному ремеслу. Дехто з них обробляє панцери черепах, що їх ловлять рибалки. Такий панцер з тринадцятьма плямами може важити до двох кілограмів. Ремісник робить з неї браслети, сережки, намисто, сигарнички, гребінці й щітки. Я навіть бачив справді чудову, виготовлену з білого панцеру шкатулку. Інші різьблять із шкаралущі кокосового горіха, буйволових рогів, ебеневого та місцевого дерева всіляких зміїв. А дехто захоплюється червонодеревним ремеслом і виготовляє різні предмети, використовуючи замість дерева інші матеріали. Наймайстерніші працюють з бронзою. Є тут і свої художники.

Трапляється й таке, коли об’єднуються багато талантів, щоб зробити якусь одну річ. Наприклад, рибалка ловить акулу. Він обробляє її роззявлену пащу з рівними, добре відшліфованими зубами. Червонодеревець виготовляє з гладенького дерева зменшену модель якоря, досить широку посередині, де можна щось намалювати. Тоді роззявлену пащу кріплять до цього якоря, на якому малюють острови Салю, оточені морем. Найчастіше сюжет буває такий: на картині видно косу острова Руайяль, фарватер і острів Сен-Жозеф. На голубе море призахідне небо відкидає всі свої зблиски. На воді корабель, на якому стоять голі до пояса шість каторжан, тримаючи вертикально весла, а позад них — три охоронці з автоматами в руках. На носі корабля двоє людей підіймають домовину, з якої випадає загорнуте в мішок від борошна тіло мертвого каторжанина. Над водою поспливали акули, що чекають із роззявленими пащами на це тіло. Внизу праворуч стоїть напис: «Похорони на Руайялі» — і дата.

Всі ці вироби продаються сім’ям наглядачів. Найкращі з них оплачуються наперед і виготовляються на замовлення. Решта збувається командам кораблів, що заходять на острови. Продажем цих речей займаються веслярі.

Є тут і свої жартівники, які беруть старий погнутий кухоль і гравірують на ньому такі слова: «Цей кухоль належав Дрейфусу. Острів Дьябль»— і дата. Те саме вони проробляють з ложками та котелками. А бретонські моряки клюють на будь-який предмет, на якому написано ім’я «Сезенек».

Ця постійна торгівля сприяє проникненню великої суми грошей на острови, а наглядачі зацікавлені в цьому. Займаючись різними махінаціями, каторжани легше дають собою маніпулювати й звикають до нового життя.

Педерастія тут набирає офіційного характеру. Всі аж до самого коменданта знають: такий-то є жінкою такого-то, і коли одного відсилають на інший, острів, то намагаються зробити все для того, аби і другого якнайшвидше переправити туди, якщо не додумалися зразу ж відіслати обох.

З-поміж усіх цих людей не набереться й трьох із кожної сотні, які намагалися б утекти з островів. Навіть серед засуджених на довічну каторгу. Єдиний спосіб досягти мети — це будь-що домогтися повернення на Велику Землю, тобто до Сен-Лорана, Куру чи Кайєнни. Але туди повертають тільки засланців, засуджених на певний термін. Хто дістав довічну каторгу, той може вибратися звідси аж тоді, як когось уб’є. Бо вбивцю відсилають до Сен-Ло— рана, а там віддають під суд. Але щоб туди потрапити, треба зізнатися в убивстві, ризикуючи дістати п’ять років дисциплінарної в’язниці. А де певність, що коротким перебуванням у Сен-Лорані — щонайбільше три місяці — пощастить скористався для втечі?

Можна також вимагати повернення на Велику Землю, якщо маєш якусь недугу. Скажімо, коли в каторжанина знаходять сухоти, його перевозять до табору для сухотників, названого «Новим табором», — це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана.

Можна стимулювати захворювання на проказу або хронічний дизентерійний ентерит. Зробити це досить легко, але тут є страшна небезпека: тебе поселять на два роки до окремого флігеля разом із тяжкохворими. І тоді, прикинувшись прокаженим, і справді підхопиш проказу або, мавши доти міцні, як дзвін, легені, вийдеш із лікарні сухотним. Що ж до дизентерії, то нею заразитися ще легше.

Отже, я поселився в корпусі А із ста двадцятьма іншими каторжанами. Треба вчитися жити в цій громаді, де вас швидко зарахують до певної категорії. Передусім слід усім дати зрозуміти, що на вас не можна напасти, не наразив— шись на небезпеку. Нагнавши на інших страху, треба викликати пошану до себе своєю поведінкою з наглядачами, не згоджуватися обіймати деякі посади серед каторжан, відмовлятися від певних нарядів, ніколи не визнавати авторитету тюремників, не виконувати, навіть ідучи на інциденти, наказів жодного охоронця. Той, хто грав у карти цілу ніч, навіть не виходить на ранкову перекличку. В таких випадках старший по бараку (тут корпус називають «бараком») кричить: «Лежить хворий». У двох інших «бараках» наглядачі іноді зганяють з ліжка «хворого» й примушують іти на перекличку. Але ніколи цього не роблять у корпусі, де живуть недисципліновані. Одне слово, наші наглядачі прагнуть єдиного: аби серед цих каторжан панував відносний спокій.

Мій друг Гранде, з яким я в одному «казані», — три— дцятип’ятирічний марселець. Це височенний і худий, як тріска, але досить дужий чоловік. Ми потоваришували з ним іще у Франції. Ходили один до одного в гості у Тулоні, Марселі й Парижі. Він прославився вмінням відмикати сейфи. Людина він добра, але, мабуть, вельми небезпечна.

Сьогодні в цій величезній залі я залишився майже на самоті. Черговий по бараку підмітає й розстеляє грубу полотняну підстилку на цементній долівці. Бачу, як один чоловік лагодить годинник, приклавши до лівого ока якусь дерев'яну трубочку. Над його гамаком висить дошка, на яку почеплено зо три десятки годинників. У цього чоловіка, якому на вигляд не більше тридцяти років, зовсім посивіле волосся. Я підходжу до нього й дивлюсь, як він працює, а тоді намагаюсь зав’язати розмову. Він навіть не підводить голови й не промовляє ні слова. Я покидаю його, трохи роздосадуваний виходжу на подвір’я і йду посидіти в пральні. Застаю тут Тіті Белота, який тренується грати новісінькими картами. Його спритні пальці небачено швидко розкладають і згортають тридцять дві карти. Не перестаючи працювати своїми руками штукаря, він питає мене:

— Ну як, друже, тобі на Руайялі?

— Усе гаразд, але сьогодні я вже надто знудився. Піду бодай трохи попрацюю, може, завдяки цьому вдасться вийти за мури табору. Мені хотілося поговорити з годинникарем, але він і не озвався до мене.

— Цьому дивакові на всіх начхати, Метелику. Він живе тільки своїми годинниками. А все інше йому до лампочки. Щоправда, після того, що він пережив, можна з глузду з’їхати. Принаймні я справді збожеволів би. Уяви собі, що цього молодого чоловіка — а його можна назвати молодим, бо йому нема ще й тридцяти — засудили торік до страти за те, що він нібито згвалтував дружину наглядача. Це була чиста брехня. Він уже давненько голубив свою господиню, законну дружину старшого наглядача, вихідця з Бретані. Він працював у них «родинним служником», і щоразу, коли бретонець ходив на чергування, годинникар товк цю молодицю. Одначе вони припустилися помилки: краля не давала йому прати й прасувати білизну. Вона робила це сама, і її зраджений чоловік, який знав, що вона була досить ледаченька, здивувався з цього й сповнився сумнівів. Але він не мав доказів, що вона його зраджує. І ось тоді він вирішив заскочити їх на гарячому й обох порішити. Одного дня він покинув свій пост за дві години по тому, як заступив на нього, й попросив іншого наглядача сходити з ним до його дому, пообіцявши почастувати його шинкою, яку щойно отримав з рідного краю. Господар нишком пройшов через браму, але як тільки відчинив двері будиночка, почувся, як це було щоразу, коли наглядач повертався додому, крик папуги: «А ось і господар!» І тоді дружина його враз закричала: «Рятуйте!

Мене гвалтують!» Обидва наглядачі зайшли до кімнати, коли жінка випручалася з рук каторжанина, і той, приголомшений, кинувся у вікно, а зраджений чоловік став стріляти йому вслід. Одна куля влучила в плече годинникареві, а тим часом краля подряпала собі цицьки й щоку і розірвала пеньюар. Годинникар упав, і саме тієї миті, коли бретонець наготувався добити його, другий наглядач роззброїв товариша. Скажу тобі, що другим наглядачем був один корсіканець, він одразу ж збагнув, що його командир сказав йому неправду, запрошуючи до себе, і що насправді тут не було ніякого згвалтування, а краля сама лягла під годинникаря. Та корсіканець не міг цього сказати бретонцеві й удав, н би повірив у згвалтування. Годинникаря засудили до страти. В усьому цьому не було, друже, нічого незвичайного. Тільки потім ця справа обернулася несподівано цікаво.

На острові Руайяль є будинок страти, де кожна деталь гільйотини зберігається в спеціальному приміщенні. Її ставлять у дворі на п’ять плит. Щотижня кат і його помічники — двоє каторжан — монтують гільйотину, ставлячи на місце ніж та інші деталі, і рубають один-два бананники. Завдяки цьому вони певні, що гільйотина постійно перебуває в доброму стані.

Тож годинникар, уродженець Савойї, кого засудили до страти. разом з чотирма іншими в’язнями — трьома арабами та одним сіцілійцем, сидів у своїй камері. Усі п’ятеро чекали відповіді на своє клопотання про помилування, зроблене наглядачами, що виступали в ролі адвокатів.

Одного ранку змонтували гільйотину й раптом відімкнули двері камери савойця. Кати накинулися на нього, обплутали вірьовкою ноги й зв’язали тією самою вірьовкою руки. Відрізали ножицями комір і примусили короткими кроками пройти в досвітковій сутіні зо два десятки метрів. Ти, Метелику, маєш знати, що коли засудженого приводять до гільйотини, то він опиняється перед перпендикулярною дошкою, до якої його прив’язують ремінцями, прикріпленими до неї. Отож годинникаря прив’язали й уже збиралися перекинути цю дошку, над якою височіла його голова, коли сюди прийшов нинішній комендант Сухий Кокос, який неодмінно мав бути присутній під час страти. Він приніс великий гасовий ліхтар і, освітивши цю сцену, помітив, що ці нікчемні наглядачі-кати помилилися: вони наготувалися відрубати голову годинникареві, якого цього дня ще не мали страчувати.

— Зупиніться! Зупиніться! — вигукнув Барро.

Комендант був такий приголомшений, що, здавалося, не міг говорити. Він випустив долі ліхтар, відштовхнув наглядачів і катів і сам відв'язав савойця. Нарешті зміг наказати:

— Поверніть його до камери й викличте фельдшера. Догляньте його, не відходьте від нього, дайте йому рому. А ви, телепні, ведіть мерщій сюди Ранкассе, надійшов наказ сьогодні стратити саме його, а не годинникаря.

За добу савоєць зовсім посивів, став таким, яким ти бачив його сьогодні. Його адвокат, наглядач Кальві, написав нове клопотання про помилування міністрові юстиції, детально описавши його пригоду з тією кралею. Годинникареві замінили смертну кару довічною каторгою. Відтоді він тільки те й робить, що лагодить наглядачам годинники. Це його захоплення. Він довго перевіряє їх, ось чому вони висять на контрольному щиті. Тепер розумієш, що він має право бути трохи звихнутим, друже, правда ж?

— Звісно, Тіті, після такого удару він має повне право бути не дуже говірким. Я щиро співчуваю йому.

З кожним днем я. дедалі глибше пізнаю тутешнє життя. Корпус А — це справді пристановище небезпечних тинів — як своїм минулим, так і манерою реагувати на буденні події. Я й досі не працюю: чекаю місця асенізатора, який, відпрацювавши три-чотири години, має на острові цілковиту свободу, навіть може ловити рибу.

Сьогодні вранці на перекличці, називаючи імена тих, хто має йти саджати кокосові пальми, називають прізвище й Жана Кастеллі. Він виходить із строю й запитує:

— Що це таке? Мене посилають на роботу?

— Еге ж, вас, — каже наглядач. — Беріть заступ.

— Скажи-бо, овернцю, — холодно дивиться на нього Кастеллі, — як ти гадаєш, чи не треба було б народитися в твоєму краю, аби вміти послуговуватися цим дивни-м інструментом? Я ж народився на Корсіці, виріс у Марселі. На Корсіці жбурляють якомога далі від себе знаряддя праці, а в Марселі взагалі не знають, що воно існує. Прибережи для себе цей заступ і дай мені спокій.

Молодий наглядач, ще не дуже досвідчений, я дізнався про це згодом, підносить заступ над головою Кастеллі. І всі сто двадцять каторжан горлають в один голос:

— Падло, не чіпай його, а То ніг не винесеш звідси!

— Розійдись! — кричить Гранде і, не звертаючи уваги на те, що наглядачі наготувалися стріляти в нас, усі ми заходимо до барака.

Барак Б марширує на роботу. Барак В теж. Біля нашого барака збирається з десяток наглядачів і, рідкісний випадок, замикають гратчасті двері. За годину біля наших дверей уже чотири десятки наглядачів з автоматами в руках. Сюди сходяться всі — заступник коменданта, начальник охорони, старший наглядач, наглядачі, нема тільки самого коменданта, який о шостій годині, ще до сутички, поїхав на інспекцію острова Дьябль.

Заступник коменданта каже:

— Дарселлі, називайте одне по одному прізвища каторжан.

— Гранде!

— Є.

— Виходьте.

Гранде виходить з барака й опиняється посередині між наглядачами. Дарселлі каже йому:

— Ідіть на роботу.

— Я не можу.

— Ви відмовляєтеся?

— Ні, я не відмовляюсь, я хворий.

— Відколи? Ви не заявили про те, що ви хворі, на першій перекличці.

— Вранці я ще не був хворий, а зараз уже занедужав.

Шістдесят перших викликаних один за одним відповідають так само. Лише один відмовився підкоритися. Безперечно, він переслідував мету, щоб його повезли до Сен-Лорана на військовий трибунал.

— Тож ви відмовляєтесь? — питають його.

— Так, відмовляюсь, відмовляюсь навідріз.

— Навідріз? Чому?

— Бо мені начхати на вас. Я категорично відмовляюсь працювати на таких телепнів, як ви.

Напруження зросло до краю. Наглядачі, особливо молоді, не терплять, коли каторжани їх так ображають. Вони сподівалися єдиного: погрози, яка дозволила б їм запустити в дію карабіни, поки що спрямовані в землю.

— Всім, чиї імена було названо, роздягтися догола. І до камер!

Поки каторжани роздягаються, чути, як подекуди бряжчить ніж, упавши на макадам подвір’я. Саме цієї миті надходить лікар.

— Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.

— Що, аж шістдесят чоловік занедужали?

— Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.

— Гранде, що там у вас? — питає лікар.

— Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.

Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по— тім» каже:

— Фельдшере, пишіть: «У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді».

Лікар обертається і йде від нас.

— Усі до барака! — кричить заступник коменданта.

Цього дня всі залишаємося в бараці. Ніхто не зміг вийти з нього, навіть носій хліба. Ополудні замість супу фельдшер— наглядач з двома фельдшерами-каторжанами принесли дерев’яне відро з розчином сульфату соди. Тільки троє каторжан змушені були випити цього проносного. Четвертий упав на відро, симулюючи напад епілепсії, причому дуже вдало, розливши проносне й порозкидавши в різні боки відро та ополоник. Інцидент із посиланням каторжан на роботу скінчився вимочуванням розлитої на цементну долівку рідини.

Після обіду я до вечора пробалакав з Жаном Кастеллі. Він приходив до нас обідати. Жан в одному «казані» з тулонцем Луї Гравоном. Коли я завів з Кастеллі мову про втечу, в нього аж очі заблищали.

— Торік я був мало не втік, — каже він. — Але мені не пощастило. Я здогадувався, що ти не з тих, хто тут сидітиме сидьма. Та говорити на островах про втечу — марна річ. Бачу, ти ще не зрозумів тутешніх каторжан. Дев’яносто відсотків з них почуваються тут досить спокійно. Але хоч би що ти зробив, тебе ніхто не викаже. Коли тут когось убивають, ніколи не буває свідка; коли щось украдуть — те саме. Хоч би що хтось скоїв, усі стають на його захист. Тут каторжани найбільше бояться, щоб ніхто не втік. Бо тоді їхньому досить спокійному життю настане край: почнуться обшуки, заборонять грати в карти, шахи й доміно, потрощать музичні інструменти, відберуть книжки. Вже не можна буде спекулювати. Одне слово, залишаться самі заборони та нескінченні обшуки. Зникнуть цукор, олія, біфштекси, масло. Щоразу, коли хтось звідси тікав, його ловили на Великій Землі, неподалік від Куру. З островів усе ж таки можна вибратись, декому щастило це зробити. Та потім починалися круті заходи проти наглядачів, а ті мстилися всім підряд.

Я уважно слухаю. Не кажу жодного слова. Ніколи я не дивився на втечу з такого боку.

— Одне слово, — веде далі Кастеллі, — якщо тобі спаде на думку втікати, готуйся обережно. Перше ніж з кимось домовлятись, якщо це не твій близький друг, добре поміркуй.

Жан Кастеллі — чоловік неабиякої волі й розуму. Насильство він ненавидить. Його прозвали «Старомодним». Умивається він, скажімо, тільки марсельським милом, а коли я беру в руки пальмолівське, він заявляє: «Слово честі, воно відгонить стервом! Ти користуєшся жіночим милом!» Йому вже п’ятдесят два роки, але він такий енергійний, що на нього любо дивитися.

— Можна подумати, Метелику, — каже він, — що ти мій син. Життя на островах тобі не до вподоби. Ти їси добре, бо хочеш бути при силі, але з життям на островах ти ніколи не змиришся. Хвалю тебе. З усіх каторжан набереться не більше півдесятка таких, які поділяють твої думки. Особливо щодо втечі. Чимало людей дорого заплатили б за те, щоб їх знову відіслали на Велику Землю, звідки можна втекти. А тут про втечу ніхто не думає.

Старий Кастеллі радить мені вивчати англійську мову? щоразу, коли трапиться нагода, розмовляти з іспанцями по-іспанському. Він позичив мені підручник іспанської мови, що скаладається з двадцяти чотирьох уроків. І англо-французький словник. Кастеллі приятелює з мар— сельцем Гардесом, який уже двічі тікав: першого разу — з португальської каторги, другого — з каторги на Великій Землі. Гардес має свою думку про втечу з островів, Жан Кастеллі — свою. Тулонець Гравон теж по-своєму дивиться на втечу. Їхні думки зовсім різні. Я вирішую від— сьогодні покладатися тільки на себе й про втечу більш ні з ким не розмовляти.

Тяжко на серці, але тут так. Каторжани знаходять спільну точку зору тільки на гру в карти, котра цікавить їх як спосіб заробити гроші, вважаючи водночас, що вона таїть у собі велику небезпеку. В будь-яку мить ти можеш бути змушений битися ножем з першим-ліпшим хвальком. Усі ведучі гри дійові чоловіки й ще чудово виглядають попри свій вік: Луї Гравону сорок п’ять років, а Гардесу — близько п’ятдесяти.

Вчора ввечері я мав нагоду показати в нашому бараці свої погляди й спосіб поводитися. Сталося так, що одного низького тулузця викликав на бійку з ножем уродженець міста Нім. Тулузця прозивали «Сардиною», а здорованя з Німа — «Бараном». Баран, до пояса голий, підвівся з ножем у руці й сказав:

— Ти платитимеш мені по двадцять п’ять франків з кожної партії в покер або зовсім не гратимеш.

— Тут ніколи ніхто ще не платив за те, що він грає в покер, — відповів Сардина. — Чому ти прискіпався до мене й не накидаєшся на ведучих гри?

— Не тобі знати чому. Ти платиш, або ти не гратимеш, або йдеш битися зі мною.

— Ні, я не піду битися з тобою.

— Ти здаєшся?

— Так. Я ризикую отримати удар ножем і бути вбитим таким хвальком, як ти, хто ніколи не пробував утікати. А я втікач, я тут не для того, щоб когось убивати або щоб хтось мене убив.

Усі ми чекали, що буде далі.

— Справді, цей малюк хоробрий, — сказав мені Гранде, — він не раз робив спроби втекти. Шкода, що ми не можемо заступитися за нього.

Я відкрив свого ножа й поклав собі під стегно. Я сидів на гамаку Гранде.

— Тож, здавшись, ти заплатиш мені чи перестанеш грати? Відповідай, — ступив крок до Сардини Баран.

— Заткни пельку, Баране, — нараз крикнув я, — і дай спокій цьому хлопцеві!

— Ти що, з глузду з’їхав, Метелику? — озвався Гранде.

Не ворухнувшись і далі сидячи з відкритим ножем під лівим стегном, на руків’ї якого лежала моя рука, я сказав:

— Ні, я не з’їхав з глузду, а ви всі послухайте, що я вам скажу. Баране, перше ніж почати битись з тобою, — а це я неодмінно зроблю, коли ти цього захочеш, — дай мені змогу сказати тобі й усім, що після того, як я опинився в цьому бараці, де нас понад сто й усі із злочинного світу, я з соромом помітив: тут те найкраще, найважливіше, що заслуговує особливої уваги, у вас не в пошані, я маю на увазі втечу. Тож кожен, хто довів, що він може здійснити втечу, ризикувати життям задля втечі, повинен викликати до себе пошану. Хто скаже, що це не так? (Мовчанка). У всіх ваших законах бракує одного, найголовнішого: зобов’язання всіх не тільки ставитися з пошаною, а й допомагати втікачеві, підтримувати його. Ніхто нікого не зобов’язує втікати; і я припускаю, що майже всі ви вирішили жити тут до кінця своїх днів. Та коли вам бракує сміливості заново воскреснути, то бодай вибить пошану до тих, хто прагне втекти. І хай той, хто забуває про цей людський закон, чекає серйозних наслідків. Тепер, Баране, якщо ти й далі хочеш битися, то ходи зі мною!

І я вискакую посеред барака з ножем у руці. Баран жбурляє свого ножа й каже:

— Ти маєш рацію, Метелику, я не бажаю битися ножем з тобою, але не можу показати, ніби я здався, то ходімо поб’ємося кулаками.

Я віддав ножа Гранде. І ми накинулися один на одного, мов собаки, обмінюючись стусанами хвилин з двадцять. Нарешті, влучно вдаривши Барана головою, я виграв бійку з незначною перевагою. Потім ми разом у клозеті змивали кров, яка цебеніла з наших облич.

— Справді, ми здичавіли на островах. Я тут уже п’ятнадцять років, і за цей час не потратив і тисячі франків, аби вибратися звідси. Справжнє соромисько!

Коли я повернувся до свого «казана», на мене стали кричати Гранде й Галгані.

— Ти схибнувся, кинувши цей виклик і образивши всіх у бараці? Дивно, що ніхто не вискочив з ножем і не порішив тебе.

— Ні, друзі мої, в цьому нема нічого дивного. Кожен з нашого середовища, коли хтось має слушність, реагує справедливо, віддаючи належне йому.

— Гаразд, — сказав Галгані. — Розумієш, не дуже грайся з цим вулканом.

Цілий вечір до мене приходили поговорити каторжани. Вони підходили нібито випадково, говорили про казна-що, а тоді, — перше ніж покинути мене, казали:

— Я згоден з тобою, Метелику.

Цей інцидент підніс мій авторитет серед каторжан. З цього часу мої товариші дивилися на мене як на людину із свого середовища, але яка не згоджується із загальноприйнятими речами, не проаналізувавши й не обговоривши їх. Я помітив, що коли я веду гру, то виникає дуже мало суперечок, а коли я даю якийсь наказ, то всі швидко коряться йому.

Як я вже сказав, ведучий гри бере п’ять відсотків з кожної виграної ставки. Він сидить на ослінчику спиною до стіни, вбезпечуючи себе таким чином від завжди імовірного вбивці. Коц на колінах прикриває постійно відкритий ніж. Біля ведучого юрмляться півколом три-чотири, а іноді й п’ять десятків картярів — вихідців з усіх районів Франції, чимало й чужинців, у тім числі й арабів. Гра дуже легка: в ній основними фігурами виступають банківник і зрізувач колоди. Щоразу, коли банківник програє, він передає карти сусідові. Гра йде в п'ятдесят дві карти. Зрізувач зрізає колоду й ховає одну карту. Банківник тягне з колоди карту й кладе догори лицевим боком на коц. Тоді відбувається гра. Грають то на частину банку, то на цілий банк. Коли ставку розкладено на маленькі купки, ведучий гри починає тягти карту за картою. Карта, що за своєю значимістю дорівнює одній із двох раніше витягнутих карт, програє. Наприклад, зрізувач сховав даму, а банківник поклав на коц п’ятірку. Якщо ведучий витягне першою даму, зрізувач програв. Якщо ж навпаки, то банківник програв. Ведучий гри повинен пам’ятати суму кожної ставки, а також — хто з картярів зрізувач, а хто банківник, щоб знати, кому має дістатися виграш. Це дуже нелегко. І йому треба захищати слабких від сильних, завжди ладних зневажити суперника. Коли виникає сумнівний випадок і ведучий гри приймає якусь ухвалу, то з цією ухвалою гравці мають змирюватися без жодного слова.

Цієї ночі було вбито одного італійця на ймення Карліно. Він жив з одним юнаком, котрий був йому за жінку. Обидва вони працювали в садку. Мабуть, Карліно знав, що йому загрожує небезпека, бо коли він спав, його стеріг юнак, і навпаки. Під своє полотнище-гамак вони поскладали порожні ящики, аби ніхто не зміг підкрастися під них, не зчинивши гармидеру. Проте його закололи саме знизу. Слідом за його криком одразу ж почувся стукіт порожніх ящиків, що їх поперекидав убивця.

Гранде, оточений трьома десятками картярів, якраз вів партію «марсельєзи». Я стояв неподалік від гравців і розмовляв з одним із каторжан. Крик і стукіт порожніх ящиків урвав партію. Всі схопилися на ноги й стали розпитувати, що сталося. Юний друг Карліно нічого не побачив, а Карліно вже не дихав. Старший по бараку запитав, чи йому слід викликати наглядачів. Ні, не треба. Вирішили попередити їх про це завтра на перекличці; Карліно вже мертвий, йому нічим більше не зарадиш.

— Ніхто нічого не чув, — узяв слово Гранде. — Ти також, юначе, — сказав він товаришеві Карліно. — Завтра вранці, прокинувшись, ти помітиш, що він мертвий.

От і все! Гра відновилася. І картярі, наче нічого не сталося, знову закричали:

— Зрізувач! Ні, байківник!

Я з нетерпінням чекав побачити, що воно буде, коли наглядачі відкриють мертвого. О пів на шосту вдарив перший дзвін. О шостій — другий, і роздали каву. О пів на сьому — третій, і ми вийшли на перекличку. Але сьогодні все відбулося інакше. Коли пролунав перший дзвін, старший по бараку сказав наглядачеві, що супроводив роздавача кави:

— Начальнику, цієї ночі одного чоловіка вбили.

— Кого саме?

— Карліно.

— Гаразд.

За десять хвилин прийшли шість наглядачів.

— Де мрець?

— Там.

Вони побачили кинджал, устромлений у спину Карліно знизу крізь полотнище. Вони його витягли.

— Санітари, заберіть його.

Двоє чоловіків винесли мерця на ношах. У бараці остаточно розвиднилося. Дзвін ударив утретє. Старший наглядач, тримаючи закривавлений ніж у руці, наказав:

— Усі виходьте на перекличку. Сьогодні не дозволяється лишатися лежати жодному хворому.

Всі вийшли. На ранковій перекличці завжди бувають присутні комендант та його заступники, начальники охорони. Почалася перекличка. Коли черга дійшла до Карліно, старший по бараку відповів:

— Помер цієї ночі, його віднесли до трупарні.

— Гаразд, — сказав наглядач, який проводив перекличку.

Коли перекличка скінчилася, начальник табору підняв угору ножа й спитав:

— Хтось упізнає цей ніж?

Ніхто не озвався.

— Хтось помітив убивцю?

Стояла мертва тиша.

— Отже, як завжди, ніхто нічого не знає. Простягніть руки вперед і пройдіть переді мною, а тоді рушайте кожен на свою роботу.

— Знову ніяких слідів, пане коменданте, ніщо не дозволяє сказати, хто вчинив убивство.

— Справу припинено, — мовив комендант. — Збережіть ножа, почепіть до нього етикетку, вказавши на ній, що він послужив для вбивства Карліно.

От і все. Я повернувся до барака й ліг поспати, бо цілу ніч не заплющив очей. Засинаючи, я подумав, що каторжанин нічого не значить. Навіть коли його підступно вбито, ніхто не хоче завдати собі клопоту, аби дізнатися, хто вбивця. Для адміністрації каторжанин — ніщо. Він значить менше за собаку.

У понеділок я починаю працювати асенізатором. О ні в на п'яту ранку йду випорожнювати параші в корпусі А, тобто в нашому. За розпорядженням начальства, їх слід тарабанити аж до моря й там усе виливати. Але я плачу погоничеві буйволів, і він чекає мене на плоскогір’ї — там, звідки до моря збігає цементований жолоб. Ми швидко, за якихось хвилин двадцять, випорожнюємо параші в жолоб і змиваємо все водою, привезеною з моря у величезній, на три тисячі літрів бочці. За воду я щодня платитиму погоничеві — симпатичному негрові з Мартініки — по двадцять франків. А що я працюю тільки перший день, то від важких параш у мене болять руки. Проте я скоро звикну до цієї роботи.

Мій новий товариш дуже компанійський. Але Галгані попередив мене, що він надзвичайно небезпечний. Ходять чутки, ніби він учинив на островах сім убивств. Негр заробляє тим, що продає фекалії. Адже кожен садівник мусить сам дбати про перегній для дерев. Тож він копає яму, скидає туди сухе листя й траву, а мій мартініканець потай несе до цього садка одну-дві параші. Звісно, сам погонич цього не зробить, і мені доводиться йому допомагати. Але я знаю, що це серйозне правопорушення, бо через заражені овочі й фрукти дизентерія може поширитись і серед наглядачів, і серед засланців. Сподіваюсь, що згодом, коли ми познайомимося ближче, я відраджу мартініканця від цього заробітку. Ясна річ, я відшкодовуватиму йому те, що він втрачатиме, припинивши свою «торгівлю». Що ж до риболовлі, то мартініканець каже, ніби нічим не може мені зарадити, треба, мовляв, звернутися на пристані до Шапара або ще до когось.

Отож я працюю асенізатором. Скінчивши роботу, приймаю душ, надягаю шорти й щодня іду вудити рибу, де мені заманеться. З єдиною умовою: ополудні я повинен з’являтись до табору. Завдяки Шапарові мені не бракує ні вудлищ, ні гачків. Коли я повертаюся з барабульками, нанизаними за зябра на дріт, рідко буває, щоб котрась із дружин наглядачів не гукнула мене від свого будиночка. Вони знають, як мене кличуть.

— Метелику, продайте два кіло барабульок!

— Ви хворі?

— Ні.

— У вас хвора дитина?

— Ні.

— Тоді я не продам вам риби.

Я ловлю досить багато риби й ділюся нею з друзями, а також міняю її на хлібці, овочі та фрукти. У нашому «казані» рибу їдять принаймні раз на день. Якось іду я з десятком чималих лангустів та кількома кілограмами барабульок повз будинок коменданта Барро. Коли це до мене звертається опасиста жінка:

— Метелику, а у вас непоганий вилов! Крім вас, тут рибу ніхто не вудить — у нас дуже неспокійне море. А я вже два тижні не їла рибки. Шкода, що ви не продаєте. Я чула від чоловіка, нібито ви не хочете продавати рибу дружинам наглядачів.

— Це правда, пані. Але вам я, мабуть, продав би.

— Чому?

— Тому, що ви жінка повна і їсти м’ясо вам, певне, шкідливо.

— Ваша правда. Мені сказали, щоб я їла тільки овочі та юшку з риби. Та де тут дістанеш ту рибу!

— Візьміть, пані, оці лангусти й барабульки. — І я даю їй кілограмів зо два риби.

Тепер я щоразу, коли маю добрий вилов, даю їй риби — щоб вона могла дотримуватися дієти. Хоч ця жінка знає, що на острові за все треба платити, вона тільки дякує мені. І добре робить, бо, певне, відчуває, що коли б запропонувала гроші, то я їх однаково не взяв би. Тепер вона часто запрошує мене до себе додому й наливає чарку ганусівки чи склянку білого вина. А коли отримувала з Корсіки фігателі, то ділилася ними зі мною. Ніколи пані Барро не питає мене про моє минуле. Тільки один раз вона згадала в розмові про каторгу:

— З островів утекти справді не можна. Та краще вже сидіти тут, де здоровий клімат, ніж гнити живцем на Великій Землі.

Вона пояснила мені, звідки походить загальна назва цих островів. Коли в Кайєнні лютувала жовта пропасниця, на острови втекли білі священики та черниці одного монастиря, й усі тут врятувалися. Звідси й назва — острови Салю, тобто Порятунку.

Завдяки риболовлі я блукаю по всьому острові й за ці три місяці, що працюю асенізатором, вивчив його як ніхто. Вдаючи, ніби хочу виміняти за рибу овочі й фрукти, я часом ходжу оглядати садки. Біля кладовища садок доглядає Матьє Карбоньєрі з мого «казана». Він працює тут сам, і мені спадає на думку, що згодом у цьому садку можна буде збити й сховати пліт. Через два місяці комендант поїде з островів, і в мене розв’яжуться руки.

Я непогано влаштувався: виходжу з табору ніби на роботу й іду в своїх справах, а замість мене асенізатором працює — звісно, за гроші — мартініканець. Я вже потоваришував із двома засудженими на довічну каторгу свояками — Наріком та Кеньє. Їх називають свояками в шахрайстві. Розповідають, нібито їх звинувачено в тому, що вони замурували в цементну брилу інкасатора, якого вбили. Свідки бачили, як вони везли на возі цементну брилу, яку скинули в Марну чи в Сену. Слідство встановило, що інкасатор пішов до них отримати виторг, і більше його після цього ніде не бачили. Вони ж заперечували це все своє життя. Навіть на каторзі казали, що вони невинні. Одначе, якщо тулуб інкасатора так і не знайшли, то було знайдено його голову, загорнуту в хустку. «Згідно з експертизою», в їхньому домі знайдено хустку такої самої роботи й такої самої нитки. Але адвокати й вони самі довели, що тисячі метрів цього полотна було порізано на хустки. В багатьох сім’ях були ці хустки. Зрештою, обох свояків засудили на довічну каторгу, а дружину одного з них, сестру дружини іншого, — на двадцять років ув’язнення.

Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до «робітні». Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.

Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м’ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір’я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м’якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:

— А ти, Метелику, не злопам’ятний.

— Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.

Ми ще трохи поговорили, потім він спитав:

— Ти хотів би втекти, правда ж? Ти не каторжанин. Ти на такого зовсім не схожий.

— Маєте рацію, лікарю. Я не належу каторзі, я тут у гостях.

Він засміявся. Тоді я перейшов у наступ:

— Лікарю, ви вірите, що людина може переродитися?

— Вірю.

— А ви припускаєте, що я можу стати чесним громадянином і прислужитися суспільству, нічим йому не загрожуючи?

— Цілком щиро припускаю.

— Тоді чого б вам не допомогти мені добитися цього?

— Як?

— Відіслати мене звідси як хворого на сухоти.

Тоді лікар сказав те, що мені вже доводилося чути:

— Зробити це неможливо. І раджу тобі ніколи не прикидатися хворим. Це дуже небезпечно. Адміністрація відсилає на континент хворого тільки після того, як він пролежить щонайменше рік у флігелі разом з рештою таких самих хворих.

— Чому?

— Соромно сказати, але, гадаю, робиться це для того, щоб нікому не кортіло симулювати. Адже так усі знають, що там легко заразитися від справжніх хворих. Тож я безсилий щось для тебе зробити.

Від цього дня я заприятелював з лікарем. І це приятелювання тривало до того дня, коли через нього мало не вколошкали мого друга Карбоньєрі. Справді, Матьє Карбоньєрі за моєю порадою згодився піти куховарити на офіцерську кухню. Мені хотілося, щоб він розвідав, чи там не можна буде вкрасти три бочки від вина, олії чи оцту, аби, знайшовши спосіб зв’язати їх докупи, вирушити на них у море. Звісно, тоді, коли звідси поїде Барро. Втілити цей задум нелегко, бо треба буде за одну ніч украсти бочки, доставити їх до моря так, щоб ніхто цього не почув і не побачив, і скріпити їх докупи линвою. Це може вдатися тільки дощової і вітряної ночі. Але вітер і дощ ускладнять спуск плоту на море, яке неодмінно вируватиме.

Отже, Карбоньєрі куховарить. Начальник кухні дає йому приготувати на завтра, на неділю, трьох кролів. Карбоньєрі, оббілувавши їх, одного передає братові на пристань, а двох нам. Потім забиває трьох котів і готує фатальне рагу.

На його нещастя, наступного дня лікар, якого запросили на цей обід, куштує кролика й каже:

— Пане Філідорі, вітаю вас за вашу страву, це чудовий кіт.

— Не глузуйте з мене, лікарю, ми їмо трьох чудових кроликів.

— Ні, — відказав лікар, затявшись, мов віслюк, — це кіт. Бачите ребра, які я щойно обгриз? Вони пласкі, а в кроликів ребра круглі. Тож тут неможливо помилитися: ми їмо котів.

— Ох, чорт забирай! — скрикнув корсіканець. — Я з їв кота! — І він біжить на кухню, прикладає револьвера під ніс Матьє й каже: — Марно ти такий самий наполеонець, як і я. Я зараз тебе порішу за те, що ти нагодував мене котом.

Його очі схожі на очі божевільного, і Карбоньєрі, не знаючи, як це спливло, каже йому:

— Якщо ви називаєте котами те, що самі мені дали, то я в цьому не винен.

— Я дав тобі кроликів.

— Ну я й приготував кроликів. Погляньте, їхні шкурки й голови ще тут.

Спантеличений наглядач дивиться на кролячі шкурки й голови.

— Невже лікар не знає, що він каже?

— Це вам лікар сказав? — перепитує Карбоньєрі, зітхнувши. — Він жартує з вас. Скажіть йому, що так не жартують.

Заспокоївшись, Філідорі повертається до їдальні й каже лікареві:

— Говоріть, говоріть, лікарю, скільки собі хочете. Пласкі чи круглі ваші ребра, я певен, що з’їв кролика. Я допіру бачив їхні три шкурки й три голови.

Матьє вийшов живим з цієї халепи. Але за кілька днів вирішив піти з куховарів.

.. Наближається час, коли я зможу діяти. Ще кілька тижнів — і Барро поїде звідси. Вчора я провідав його опасисту дружину, яка завдяки риб’ячій юшці та свіжим овочам помітно схудла. Ця славна жінка завела мене до свого дому й подарувала пляшку хінної настоянки. Вся вітальня в них заставлена валізами. Сім’я Барро готується до від’їзду. «Комендантка», як її тут усі називають, сказала:

— Вже й не знаю, Метелику, як вам віддячити за увагу до мене в ці останні місяці. Адже навіть у ті дні, коли риба ловилася не дуже добре, ви віддавали мені все, що мали. Щире вам спасибі за це. Завдяки вам я схудла на чотирнадцять кілограмів і почуваю себе краще. Що я можу зробити для вас?

— Те, що я попрошу, пані, зробити вам буде нелегко. Дістаньте мені компас. Невеличкий добрий компас.

— Завдання це не таке вже й важке, особливо коли йдеться про вас, Метелику. Хоча за три тижні я можу й не встигнути.

За тиждень до свого від’їзду ця благородна жінка, розчарована тим, що не змогла дістати добрий компас, сіла на корабель і попливла до Кайєнни. Через чотири дні вона повернулася з чудовим протимагнітним компасом.

Сьогодні вранці Барро та його дружина поїхали з островів. Учора комендант передав командування одному офіцерові родом з Тунісу, в якого таке саме звання. Прізвище його Пруйє. Вже маємо добру новину: новий комендант залишив Дега на посаді головного бухгалтера. Це дуже важливо для всіх, особливо для мене. Своєю промовою, виголошеною перед вишикуваними на подвір’ї каторжанами, новий комендант справив враження людини енергійної і розумної.

— Відсьогодні островами Салю командуватиму я, — сказав Пруйє. — Я переконався, що методи роботи мого попередника давали добрі плоди, й не бачу підстави запроваджувати щось нове. Отож я не збираюся змінювати ваше життя, якщо своєю поведінкою ви не змусите мене до цього.

З цілком зрозумілою радістю я дивився, як сідали на корабель колишній комендант і його дружина. П’ять місяців вимушеного чекання минули для мене на диво швидко. Ця облудна свобода, яку мають на островах майже всі каторжани, карти, риболовля, розмови, нові знайомства, сварки, бійки відвертають їхню увагу й не дають знудитися.

Але мене ця атмосфера не засмоктує. Щоразу, заводячи з кимось дружбу, я запитую себе: «Чи згодиться він утікати зі мною? Чи допоможе мені чим-небудь, якщо сам не схоче втікати?»

Я живу тільки цим: утекти. Втекти самому чи з кимось ще — байдуже, аби лиш утекти. Це невідчепна ідея, про яку я нікому не розповідаю — так мені радив Жан Кастеллі, — але яка не покидає мене. І я неодмінно її здійсню. Я втечу.

Зошит сьомий ОСТРОВИ САЛЮ

Пліт у могилі

За п'ять місяців я вивчив на острові всі куточки. І тепер дійшов висновку, що садок біля кладовища, де працював мій друг Карбоньєрі (він там уже не працює), — найнадійніше місце, де можна збити пліт. Тож я прошу Карбоньєрі знову піти на роботу в той садок. Він згоджується. Дега допомагає йому повернутися на колишнє місце.

Сьогодні вранці я, проходячи з чималою низкою барабульок повз будинок нового коменданта, чую голос молодого каторжанина, «родинного служника», який каже:

— Це він, пані комендантко, щодня носив рибу пані Барро.

Молода вродлива чорнявка, схожа на алжірку, із засмаглою шкірою перепитує:

— То це і є Метелик? — Тоді звертається до мене: — Панні Барро пригощала мене прекрасними лангустами, яких ви наловили. Заходьте до нас. Вип’єте склянку вина, з’їсте шматочок козячого сиру — я одержала його з Франції…

— Ні, пані, дякую.

— Чому? Адже ви заходили до пані Барро, чому ж не хочете зайти до мене?

— Річ у тім, що заходити до неї мені дозволяв її чоловік.

— Метелику, мій чоловік командує в таборі, а в нашому домі командую я. Заходьте, не бійтесь.

Я відчуваю, що з боку цієї гарненької, але свавільної чорнявки можна сподіватися або великої користі, або великої небезпеки. Заходжу.

В їдальні вона ставить переді мною на стіл тарілку з копченою шинкою та сиром. А сама безцеремонно сідає навпроти, наливає мені вина, потім кави, ще й чудового ямайського рому.

— Метелику, — каже чорнявка, — пані Барро, хоч перед від’їздом вона була й дуже заклопотана, встигла розповісти мені про вас. Я знаю, що вона була єдина жінка на островах, якій ви носили рибу. Сподіваюся, ви виявите таку саму люб’язність і мені.

— Річ у тім, що вона була хвора, а ви, як я бачу, почуваєте себе добре.

— Я не вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.

Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:

— Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.

Я підвівся, але чорнявка сказала:

— Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від’їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.

— Гаразд, — відповів комендант. — Як вас звати?

Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.

— Це мій дім, — сказала вона. — Тут комендант уже не комендант, тут він мій чоловік, пан Пруйє.

— Дякую, пані. Мене звуть Метелик.

— О, я чув про вас і про вашу втечу з лікарні в Сен— Лоран-дю-Мароні. Це було понад три роки тому. До речі, один із тих наглядачів, яких ви тоді оглушили, — наш небіж.

Тут Жюльєтта весело засміялася й промовила.

— То це ви оглушили Гастона?! Але байдуже, у наших взаєминах це нічого не змінить.

Комендант, який і далі стояв, мовив:

— На цих островах кожного року коїться неймовірна кількість убивств. Більше, ніж під час великої світової війни. З чим це пов’язано, Метелику?

— Пане комендант, люди не можуть утекти звідси, тому вони страшенно озлоблені. Вони живуть одні з одними роками, і цілком закономірно між ними то виникає страшенна ненависть, то зав’язується нерозривна дружба. З іншого боку, вдається розкрити не більше п’яти відсотків убивств, а це означає, що вбивці лишаються непокараними.

— Ваше пояснення логічне. З котрої години ви рибалите й яку роботу виконуєте, щоб мати на це право? — спитав комендант.

— Я асенізатор. Роботу закінчую о шостій ранку й потім можу рибалити.

— А решта дня? — поцікавилася Жюльєтта.

— Ополудні я повинен з'являтися в таборі. Потім я маю право виходити за ворота від третьої до шостої вечора. І ви знаєте, це дуже прикро, бо серед дня, в години припливу, добре ловиться риба.

— Ти даси йому спеціальний дозвіл, гаразд, любий? — сказала Жюльєтта, обернувшись до чоловіка. — Від шостої ранку до шостої вечора. Так він зможе ловити риби, скільки йому потрібно.

— Гаразд, — відповів комендант.

Я вийшов з дому коменданта й привітав себе з новим успіхом, що ці три години від полудня до третьої дуже цінні. Це час пообіднього сну, час, коли майже всі наглядачі сплять.

Так Жюльєтта, по суті, наклала руку на мене й на мою рибу. Тепер вона навіть посилає «родинного служника» подивитися, де я рибалю, щоб потім він сам забирав мій вилов. Часто він приходить і каже: «Комендантка прислала мене взяти все, що ти наловив. У неї буде багато гостей, і вона хоче зварити риб'ячу юшку». Одне слово, Жюльєтта розпоряджається моїм виловом, як своїм, а іноді навіть просить наловити такої або такої риби чи лангустів. Це мене дуже непокоїть, бо тепер мало що залишається моєму «казану». Але, з іншого боку, я, як ніколи, почуваюсь у безпеці. Вона не обділяє мене увагою.

— Метелику, приплив починається о першій?

— Так, пані.

— Приходьте обідати до нас, тоді вам не доведеться повертатися до табору.

І я обідаю в неї, і щоразу в їдальні, а не на кухні. Жюльєтта сідає навпроти, ставить переді мною тарілки й наливає вина. Вона не така стримана, як пані Барро, й частенько нишком розпитує мене про минуле. Я завжди уникаю теми, яка її цікавить найбільше, — про моє життя на Монмартрі, — й розповідаю про своє дитинство та юнацькі роки.

А комендант тим часом спить у своїй кімнаті.

О десятій годині одного ранку після дуже вдалої досвітньої риболовлі, коли я впіймав майже шістдесят лангустів, заходжу до неї. Вона сидить у білому пеньюарі, а позад неї стоїть якась молода жінка й накручує їй кучері. Я вітаюсь і пропоную їй десяток лангустів.

— Ні, — каже вона, — дай мені всі. Скільки їх у тебе?

— Шістдесят.

— Чудово, прошу тебе, залиш їх мені. Скільки штук тобі потрібно для твоїх друзів і для тебе самого?

— Вісім.

— Тож візьми собі вісім штук, а решту віддай куховарові, він засмажить їх свіжими.

Я не знаю, що їй сказати. Вона ніколи не казала мені «ти», особливо в присутності іншої жінки, яка, певне, й собі стане так само звертатись до мене. Я, знітившись украй, збираюсь іти від неї, коли вона каже:

— Будь спокійний, сядь і випий ганусового лікеру. Ти, мабуть, перегрівся.

Ця владна жінка так збиває мене з пантелику, що я сідаю. Я повільно попиваю лікер, курячи сигарету й поглядаючи на молоду жінку, яка розчісує комендантову дружину й час від часу зиркає на мене. А та тримає дзеркало в руці й усе бачить.

— Правда, Сімоно, він гарненький, цей мій голубчик? — каже вона. — Ви всі помираєте від заздрощів, чи не так?

І вони обидві сміються. Я вже не знаю, куди мені подітися.

— На щастя, — розгублено кажу я, — ваш голубчик, як кажете ви, не є небезпечним і у своєму становищі не може мати ніякої голубки.

— Ти не можеш мені сказати, що я не захопила тебе, — мовить алжірка. — Ніхто не зміг приручити такого лева, як ти, а я роблю з тобою, що хочу. Мабуть, для цього є якась причина, чи не так, Сімоно?

— Я не знаю про причину, — каже Сімона, — але того не можна заперечити, що ви, Метелику, остерігаєтеся всіх жінок, окрім дружини коменданта. Мені розповіла дружина старшого наглядача, що минулого тижня ви несли понад два кілограми риби й не захотіли продати їй Дві рибинки, купити які вона так страшенно хотіла, бо в м’ясарні не було м’яса.

— Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!

— А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? — веде далі Сімона. — Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. «Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати». — «Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва». І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.

Вони регочуть.

Я повертаюсь до табору сердитий, а ввечері розповідаю про цю історію у своєму «казані».

— Це дуже серйозно, — каже Карбоньєрі. — Ця краля наражає тебе на небезпеку. Намагайся заходити до неї як— найрідше і то тільки тоді, коли вдома буде комендант.

Усі такої думки. Я вирішую якомога рідше бувати в домі коменданта.

Я познайомився зі столяром з Валанса. Він мені майже земляк. Він убив охоронця з лісового відомства. Це затятий картяр, що завжди ходить у боргах: удень виготовляє якийсь виріб, а вночі програє те, що заробив. Часто йому доводиться віддавати той чи той предмет, щоб відшкодувати збитки тим, хто позичає йому гроші. Тож його часто ошукують: за шкатулку з рожевого дерева, яка коштує триста франків, йому платять сто п’ятдесят — двісті.

Я вирішив поговорити з ним. Якось в умивальні кажу йому:

— Сьогодні вночі я хочу поговорити з тобою, чекатиму на тебе в клозеті. Подам тобі знак.

Уночі ми опиняємося на самоті й можемо спокійно поговорити.

— Буреє, знаєш, ми з тобою земляки, — кажу я йому.

— Ні. Як це?

— Хіба ти не з Валанса?

— Так.

— А я з Ардеша, тож ми земляки.

— Ну й що ж?

— А те, що я не хочу, аби тебе визискували, коли ти заходиш у борги: вони платять півціни за предмет, який ти виготовив. Принось свої вироби мені, я платитиму тобі їх повну вартість. Оце й усе.

— Дякую, — відповідає Буреє.

Я не перестаю втручатися в різні справи, допомагаючи йому. А він не виходить із сварок з тими, кому заборгував гроші. Все йде гаразд до того дня, аж поки він заліз у борги до Вічолі — корсіканського розбійника, одного з моїх найкращих товаришів. Дізнаюся від Буреє, що Вічолі погрожує йому поквитатися з ним, якщо він не поверне йому борг сімсот франків; Буреє каже, що він має вже майже готовий невеличкий секретер, то міг би його віддати Вічолі, але не знає, коли докінчить роботу над ним, бо працює крадькома. Справді, тут не дозволяють виготовляти меблі, бо для них потрібно багато деревини. Я кажу Буреє, що постараюсь якось залагодити цю справу. І за домовленістю з Вічолі розігрую одну сценку.

Він повинен буде натискати на Буреє, навіть погрожуватиме йому. А я стану його рятівником. Що й відбувається. Після цієї сутички, власне кажучи, влаштованої мною, Буреє цілком покладається на мене. Вперше за своє життя на каторзі він може спокійно зітхнути. Тепер я вирішую ризикувати.

Якось увечері кажу йому:

— Я заплачу тобі дві тисячі франків, якщо ти зробиш пліт на двох.

— Слухай, Метелику, цього я не зробив би ні для кого. Але задля тебе ладен піти на ризик дістати два роки дисциплінарної в’язниці, якщо мене заскочать. Та є одна причина: дуже великих деталей для плота, я не зможу винести з майстерні.

— У мене є свої люди.

— Хто саме?

— Нарік і Кеньє. Як ти думаєш усе це робити?

— Спершу слід накидати креслення, далі виготовити окремі деталі з пазами, щоб потім їх можна було підігнати. Найважче буде знайти дерево, яке добре тримається на воді, бо на островах усі породи надто тверді й тому важчі від води.

— Коли ти даси мені остаточну відповідь?

— Через три дні.

— Хочеш утекти разом зі мною?

— Ні.

— Чому?

— Боюсь акул і втопитися.

— Ти щиро обіцяєш мені допомогти?

— Присягаюся рідними дітьми. Тільки це буде не так швидко.

— Тоді слухай: на випадок провалу я підготую для тебе виправдання. Я власноручно перемалюю креслення плота, а внизу напишу: «Буреє, якщо не хочеш наглої смерті, зроби за цим кресленням пліт». А потім даватиму письмові вказівки про те, як виготовляти кожну деталь. Зробивши деталь, кластимеш її там, де я вкажу. Її заберуть. Не намагайся дізнатися, хто й коли. (Ці слова, здається, викликали в нього полегкість). Так я візьму все на себе, і тебе не катуватимуть, якщо заскочать, а тільки посадять десь на півроку у в’язницю.

— А якщо заскочать тебе?

— Тоді я скажу, що сам писав ті записки. Звісно, ти повинен їх зберігати. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Не боїшся?

— Ні, я не боягуз, і мені буде приємно тобі допомогти.

Я ще нікому нічого не кажу. Почекаю спершу відповіді Буреє. Аж через нескінченно довгий тиждень трапляється нагода поговорити з ним віч-на-віч у читальні, де, крім нас, нема ні душі. Сьогодні неділя. В умивальні, що на подвір’ї, йде запекла гра в карти. Грають близько вісімдесяти чоловік і стільки ж спостерігають за грою.

Буреє відразу ж уселяє надію в моє серце:

— Найважче було з’ясувати, чи можна тут роздобути вдосталь легкого й сухого дерева. Я вирішив зробити дерев’яний каркас і наповнити його сухими кокосовими горіхами. Немає нічого легшого за цю волокнисту шкаралущу. До того ж вона не пропускає води. Коли пліт буде готовий, тобі самому доведеться подбати про кокосові горіхи. Отже, завтра я беруся до роботи. На першу деталь піде днів зо три. Після четверга один із свояків при першій-ліпшій нагоді зможе забрати її. Я ніколи не починатиму нової деталі, поки не винесуть з майстерні попередню. Ось я накидав креслення, перемалюй його й підпиши, як і обіцяв. Ти вже розмовляв із свояками?

— Ще ні, я чекав на твою відповідь.

— Що ж, я згоден.

— Дякую, Буреє. Сам не знаю, як тобі відплатити. На ось п’ятсот франків.

Тоді Буреє дивиться мені у вічі й каже:

— Ні, прибережи свої гроші. Якщо ти зумієш дістатися до Великої Землі, то вони знадобляться тобі, щоб продовжити втечу. Відсьогодні я не гратиму більше, аж поки ти втечеш звідси. Я завжди зумію заробити собі на сигарети й біфштекс.

— Чому ти відмовляєшся взяти гроші?

— Річ у тім, що я цього не зробив би навіть за десять тисяч франків. Я дуже ризикую, навіть якщо буду вельми обережний. Це можна зробити тільки задарма. Ти допоміг мені, ти єдиний подав мені руку. Я щасливий, хоч і боюсь допомогти тобі здобути свободу.

Перемальовуючи на аркуші паперу із зошита схему, я відчуваю сором перед цим наївним благородством. Буреє й на думку не спало, що в моїй поведінці з ним був свій розрахунок і зацікавленість. Мушу сам собі сказати, аби піднести себе у власних очах, що я будь-що повинен утекти, навіть, якщо цього треба буде, не гребуючи не зовсім гарними методами.

Уночі я розмовляю з Наріком, прозваним «Смачною Кашею», який потім перекаже все своякові. Нарік відповів дає не вагаючись:

— Покладись на мене, я заберу з майстерні ті деталі. Тільки не поспішай, бо їх можна буде виносити лише разом з матеріалами, потрібними на будівельних роботах. У всякому разі, обіцяю тобі, що не пропущу слушної нагоди.

Мені лишається поговорити з Матьє Карбоньєрі, бо я збираюся втікати саме з ним. Він дає згоду.

— Матьє, я знайшов людину, яка зробить мені пліт. Знайшов і того, хто винесе з майстерні деталі для плота. А ти підшукаєш у садку місце, де можна буде закопати той пліт.

— Ні, робити це на грядці небезпечно, бо вночі наглядачі приходять красти овочі, і якщо хтось наступить на розпушену землю, нас викриють. Я влаштую сховок у підпорній стіні — вийму з неї великий камінь і видовбаю там нішу. Потім кластиму туди деталі й закриватиму нішу каменем.

— Деталі слід приносити відразу в садок?

— Ні, це дуже небезпечно. Свояки не зможуть пояснити, чого вони приходять у мій садок. Буде краще, коли вони кластимуть деталі щоразу в різних місцях неподалік від садка.

— Домовились.

Здається, все йде добре. Треба ще тільки заготувати кокосових горіхів. Згодом я подумаю, як можна буде наскладати їх удосталь, щоб не привернути до себе уваги.

Тепер я знову відчуваю, що живу. Мені ще потрібно поговорити з Галгані та Гранде. Я не маю права мовчати, адже їх можуть звинуватити в співучасті. Отже, я маю офіційно відокремитись від них і жити сам. Коли я кажу їм, що готуюся до втечі й нам доведеться розділитись, вони кричать на мене й рішуче заявляють: «Утікай якомога швидше. Ми тут якось виплутаємось. А поки що лишайся в нашому «казані», ми вже всяке бачили».

Уже цілий місяць триває підготовка до втечі. Я одержав сім деталей плота, з яких дві —великі. Оглянув підпорну стіну, в якій Матьє зробив сховок. Навіть не скажеш, що той камінь зрушували з місця, — Матьє завбачливо поначіпляв довкола нього моху. Сховок чудовий, але, здається, замалий, у ньому навряд чи вистачить місця для всіх деталей. Та поки що класти їх є де.

Вже те, що я готуюся до втечі, підносить мій настрій, їм, як ніколи, з апетитом, а завдяки риболовлі я завжди в чудовому фізичному стані. Крім того, щоранку я понад дві години роблю між скелями вправи. Особливо треную ноги, бо руками й так багато працюю, коли вудаку рибу. Для ніг я знайшов непоганий спосіб тренування: заходжу у воду трохи далі, ніж на риболовлі, стаю боком до хвиль і, намагаючись утримати рівновагу, напружую м’язи. Наслідок чудовий.

Жюльєтта, дружина коменданта, й далі люб’язна зі мною, але вона помітила, що я заходжу до них тільки тоді, коли її чоловік удома. Вона сказала мені про це відверто і, щоб я не зніяковів, пояснила, що того дня, коли її розчісували, вона пожартувала. Однак молода жінка, яка зачісує її, часто чатує на мене, коли я повертаюся з риболовлі, і щоразу розпитує то про моє здоров’я, то про мій настрій. Отже, все йде якнайкраще. Буреє не втрачає нагоди зробити якусь деталь. Уже минуло два з половиною місяці, як ми почали споруджувати пліт.

Як я й передбачав, сховок уже повний, а нам бракує ще двох деталей, найбільших: однієї завдовжки два метри й однієї — півтора. У сховку місця для них немає.

Проходячи кладовищем, я натрапляю на свіжу могилку: в ній поховано дружину одного наглядача, що померла минулого тижня. На могилці лежить букет зів’ялих квітів. Сторожує на кладовищі старий присліпуватий каторжанин, якого прозвали «Татусем». Він цілі дні просиджує в затінку під кокосовою пальмою на протилежному розі кладовища, і звідти йому не видно ні цієї могилки, ні того, хто до неї підходить. Тож я вирішую скористатися з цієї нагоди: зберу тут пліт і накладу в його обшивку якомога більше кокосових горіхів. У неї ввійде їх десятків три чи три з половиною, набагато менше, ніж я думав. А припас я у різних місцях добрих півсотні горіхів. Тільки на Жюльєттиному подвір’ї їх цілий десяток. «Родинний служник» гадає, що я збираюся потім вицідити з них сік.

Дізнавшися, що чоловік небіжчиці поїхав. на Велику Землю, я вирішую вигребти з могилки частину землі — аж до труни, Матьє Карбоньєрі сидить на мурі й чатує. На голові в нього зав’язана чотирма ріжками біла хусточка. Біля нього лежить така сама червона хусточка. Поки нема небезпеки, Карбоньєрі сидить у білій хусточці. А якщо хтось підходитиме до кладовища, він напне червону.

Ця досить ризикована робота забирає в мене лише другу половину дня й одну ніч. Я не вигріб землю до самої труни, бо мусив розширити яму, щоб у ній вмістився пліт. Години тяглися для мене нескінченно довго, а червона хусточка з’являлася раз у раз. Нарешті сьогодні вранці я скінчив копати. Яму накрив листям кокосової пальми, а зверху насипав трохи землі. Мого нового сховку майже не видно. Нерви мої вкрай напружені. Підготовка до втечі триває вже три місяці. Ми забрали зі сховку всі деталі, пронумерували їх і зв’язали. Тепер вони лежать у могилці, прикриті листяною матою та землею. А до ніші в стіні ми поклали три мішки борошна, мотузку завдовжки два метри для вітрила, повну пляшку сірників і тертушки, десяток бляшанок згущеного молока — ось і все.

Буреє дедалі більше нервує. Можна подумати, що це він зібрався втікати, а не я. Нарік шкодує, що не дав згоди на самому початку. Тоді б ми робили пліт на трьох, а не на двох.

Почався сезон дощів, тепер щодня ллє, і мені легше пробиратися до свого нового сховку, де я майже скінчив збирати пліт. Бракує тільки двох боковинок. Кокосові горіхи я потроху позносив до садка Карбоньєрі. Стайня завжди відчинена, і в ній будь-коли можна взяти буйволів. Друзі не питають мене, коли я завершу готуватися до втечі. Лише час від часу цікавляться.

— У тебе все гаразд?

— Так, усе гаразд.

— Тобі не здається, що твоя підготовка трохи затяглася?

— Поспішати — ризиковано.

От і все. Коли я став забирати складені в Жюльєтти кокосові горіхи, вона це побачила, і я страшенно злякався.

— Скажи, Метелику, ти добуваєш олію з кокосових горіхів? А чому ти цього не робиш тут, на подвір’ї? В тебе є дубець, щоб їх розбивати, а я позичу тобі велику каструлю для м'якуша.

— Я волію це робити в таборі.

— Дивина, мабуть, у таборі робити це не зовсім зручно. — Подумавши якусь мить, вона додає: — Знаєш, що я тобі скажу? Я певна, що ти не збираєшся добувати олію з кокосів, — і я застигаю на місці. А вона веде далі: — Навіщо тобі її добувати, якщо ти можеш узяти в мене оливкової олії, скільки захочеш? Ці кокоси призначаються для чогось іншого, чи не так?

Мене всього обливає піт, я чекаю з самого початку, що вона вимовить слово «втеча». Мені перехопило дихання.

— Пані, — кажу я їй, — це таємниця, але бачу, що так вас заінтригував і зацікавив, що ви не дасте зробити вам сюрприз, який я хотів приготувати. Скажу тільки вам одній, що я поназбирав цих кокосів, щоб, спорожнивши їх, зробити з їхніх шкаралущ деякі вельми гарні речі, які я мав намір вам подарувати. От вам і вся правда.

Я переконав її, бо вона відповідає:

— Метелику, не турбуйся про мене, особливо я забороняю тобі витрачати гроші, щоб виготовити для мене щось виняткове. Я щиро вдячна тобі за це, але не роби цього, прошу тебе.

— Гаразд, побачу.

Ух! Я нароз прошу її налити мені аперитиву, чого ніколи не робив. На щастя, вона не помічає моєї ніяковості. Милосердний Бог зі мною.

Дощ іде цілими днями, особливо він посилюється в другій половині дня і вночі. Боюсь, дощові потоки змиють землю з мати, якою прикриті кокосові горіхи. Матьє постійно насипає землю, яку змиває вода. Мабуть, у ямі повно води. З допомогою Матьє я знімаю мату: в ямі вода майже вкриває домовину. Настав критичний момент. Поряд стоїть склеп, де поховано двох дітей, що померли давно. Одного дня я відбиваю в ньому плиту, заходжу досередини й ломом з гострим кінцем довбаю цементну стінку, яка відгороджує склеп від плоту в сусідній могилі. Коли я продовбую в цементній стінці дірку, з неї вдаряє великий струмінь води. Вода стікає із сусідньої могилки в склеп. Я вибираюсь із нього, коли вода підступає мені до колін. Тоді ми ставимо на місце плиту й замащуємо шви білою замазкою, яку роздобув Нарік. Завдяки цій операції води стало вдвічі менше в нашій могилі-сховку.

Якось увечері Карбоньєрі каже мені:

— І коли вже ми позбудемося клопоту через цю втечу?

— Матьє, ми його вже майже позбулися.

— Хочу сподіватися, що майже.

Ми й справді сидимо як на жару.

Вранці я йду до порту й прошу Шапара купити мені два кілограми риби, по які прийду ополудні. Він згоджується. Потім простую до садка Карбоньєрі. Підходячи на місце, бачу три білі каски. Чого це аж троє наглядачів прийшло в садок? Невже вони проводять обшук? Це щось незвичайне. Я ніколи не бачив аж трьох наглядачів у садку Карбоньєрі. Я вичікую понад годину, а далі в мене рветься терпець. Вирішую підійти ближче, аби побачити, що там відбувається. Я сміливо простую по дорозі, що веде до садка. Наглядачі не спускають з мене очей. Це мене заінтриговує, але коли мене відділяють від них лише якихось два десятки метрів, Матьє кладе собі на голову білого носовичка.

Я з полегкістю зітхаю і ще маю чдс заспокоїтись, поки підійду до гурту.

— Добрий день, панове наглядачі. Добрий день, Матьє. Я прийшов по плоди папайї, що їх ти мені пообіцяв.

— На жаль, Метелику, їх у мене покрали, коли я ходив по тички для виткої квасолі. Але днів через чотири-п’ять дозріють інші плоди, вони вже почали жовтіти. А ви, наглядачі, не бажаєте взяти для своїх дружин салату, помідорів і редиски?

— Ти добре доглядаєш свій садок, Карбоньєрі, і я вітаю тебе з цим, — каже один з наглядачів.

Вони набирають помідорів, салату й редиски і йдуть із садка. Я навмисне йду звідси ще раніше, взявши два пучки салату.

Проходжу через кладовище. Дощ змив до половини землю на могилі-сховку. Я помічаю мату за десять кроків. Милосердний Бог справді буде з нами, якщо нас не викриють. Вітер завиває вночі, мов нечиста сила, із страшенною люттю підмітаючи плоскогір’я острова й часто приносячи сюди дощі. Сподіватимемося, що така погода ще якийсь час триватиме. Вона сприятлива для втечі, але не для нашого сховку.

Нарешті найдовша деталь готова, і ми відносимо її на кладовище. Я навіть ставлю її на місце; вона чудово входить шипами в пази. До табору прибігає Буреє — дізнатися, чи я одержав цю дуже громіздку, але найважливішу деталь. Він радий почути, що все минуло добре. Можна подумати, ніби він у цьому) сумнівався!

— В тебе є якісь сумніви? — запитую я його. — Гадаєш, хтось дізнався про це? Ти комусь проговорився? Кажи!

— Ні, ні!

— Одначе мені здається, що тебе щось хвилює. Говори.

— Дуже неприємне враження справляє Бебер Сельє, який надто допитливо скрізь зазирає. Мені здалося, що він побачив, як Нарік забрав з-під верстака одну дерев’яну деталь, поклав її в діжку від вапна й поніс із собою. Він стежив за Наріком аж до воріт майстерні. Свояки йшли білити вапном один корпус. Тому мені стало тривожно на душі. Я звертаюсь до Гранде:

— Цей Бебер Сельє з нашого барака, отже, він не може бути донощиком.

— Цей чоловік — вільновідпущеник, кинутий на суспільні роботи. Він пройшов через африканський батальйон, штрафну роту, це один з недисциплінованих солдатів, що псував на всіх гауптвахтах Марокко й Алжіру, розбишака, не розлучається з ножем, жадібний на юнаків педераст і запеклий картяр. Зроду він не був цивільною людиною. Висновок: нічого доброго не слід сподіватись від нього, він украй небезпечний. Каторга — це його дім. Якщо ти дуже сумніваєшся, випереди події, вколошкай його цієї ночі, таким чином, він не встигне донести на тебе.

— У нас нема ніяких доказів, що він стукач.

— Твоя правда, — каже Галгані, — але в нас нема доказів того, що він порядний чолов’яга. Сам знаєш, що такі каторжани не люблять утікачів. Утечі порушують їхнє спокійне й розмірене животіння. Може, про щось інше вони й не доносять, а от про втечі — хто знає?

Я раджуся з Матьє Карбоньєрі. Він теж схиляється до думки, що треба цієї ночі його порішити. Він хоче зробити це сам. Я припустився помилки, не давши йому це зробити. Мені бридко, коли когось убивають тільки через звичайну підозру. А що, коли Буреє все те, що він розповів, примарилося? Сповнений страху, він міг побачити все те іншими очима. Я запитую Наріка:

— Смачна Кашо, чи ти нічого підозрілого не помітив у поведінці Бебера Сельє?

— Ні, нічого. Я виніс діжку на плечі, щоб тюремник не побачив на воротях, що в ній лежить. Я мав, згідно з виробленою тактикою, стати під самим носом у тюремника, не знімаючи з плеча діжки, й чекати на свояка. Я повинен був дати зрозуміти тюремникові, що я не поспішаю вийти, а викликати в нього довіру, аби він не зазирнув у діжку. Але потім мій свояк сказав мені, що він помітив, як Бебер Сельє пильно стежив за нами.

— Твоя думка?

— Зваживши на важливість деталі, про яку, тільки-но глянувши на неї, можна сказати, що вона виготовлена для плоту, мій свояк розхилювався і теж злякався. Йому здалося, що Бебер Сельє все зрозумів.

— Я теж такої думки. Не говоритимемо більше про це. Коли виноситимете останню деталь, спершу роздивіться, де перебуває Бебер Сельє. Стережіться його, як наглядача.

Цілу ніч я грав у карти. Виграв сім тисяч франків. Що недбаліше грав, то більше вигравав. О пів на п’яту ранку виходжу на свою, вибачайте, роботу. Дощ ущух. Я лишаю мартініканця працювати, а сам іду ще потемки на кладовище. Нагрібаю ногою на могилку землі, бо заступа не можу знайти. Коли о сьомій годині вирушаю рибалити, вже світить ясне сонце. Я простую на косу, що з південного боку Руайялю. Там я маю намір спустити на воду пліт. Море бурхає. Не знаю, але в мене таке враження, що відчалити від острова буде нелегко — хвиля може викинути пліт на скелі. Я закидаю вудки й дуже скоро наловлюю понад п’ять кілограмів барабульок. Потім, почистивши рибу й ополоснувши її в морській воді, сідаю на землю. Я, страшенно стомившись минулої ночі в грі у карти, почуваюсь недобре. Сидячи в затінку, думаю про те, що напруження, в якому я прожив понад три місяці, наближається до свого кінця, і, згадавши про Сельє, вирішую, що я не маю права його вбивати.

Я йду до Матьє. З муру навколо садка добре видно могилку. Поруч залишилося трохи свіжої землі. (Ополудні Карбоньєрі підмете її. Заходжу до Жюльєтти й віддаю їй половину риби.

— Метелику, мені снився поганий сон про тебе. Я бачила тебе закривавленого й закутого в кайдани. Не роби дурниць. Боюся, з тобою може щось статися. Я так розхвилювалася через топ сон, що навіть забула вмитися й зачесатися. Я роздивлялася в бінокль, шукаючи, де ти рибалиш, але не побачила тебе. Де ти наловив цієї риби?

— З іншого боку острова. Ось чого ви мене не побачили.

— Чому ти йдеш рибалити так далеко, що я не можу тебе побачити в бінокль? А що, коли тебе змиє хвиля? Ніхто цього не побачить і не прийде рятувати тебе від акул.

— О, не перебільшуйте!

— Ти так гадаєш? Я забороняю тобі рибалити в тому кінці острова, а коли ти мене не послухаєшся, то я зроблю так, що тебе позбавлять права ловити рибу.

— Ну що ви, пані. Аби задовольнити вас, я казатиму вашому служникові, куди йду рибалити.

— Гаразд. Але в тебе стомлений вигляд.

— Так, пані, я йду до табору поспати.

— Що ж, я чекаю тебе о четвертій годині на каву. Ти прийдеш?

— Так, пані. Неодмінно.

Не вистачало мені тільки Жюльєттиного сну, аби почувати себе спокійніше! Ніби в мене мало свого клопоту. — аж на тобі, ще й цей сон!

Буреє каже, що він справді відчуває, ніби за ним стежать. Уже два тижні ми чекаємо на останню деталь завдовжки півтора метра. Нарік і Кеньє кажуть, що не помічають нічого ненормального, проте Буреє й далі опирається робити цю деталь. Якби на ній не мало бути п’яти гнізд, розташованих на точній відстані одне від одного, то Матьє виготовив би її в садку. Справді, в ці гнізда мають увійти п’ять шипів іншої деталі плоту. Нарік і Кеньє, які ремонтують каплицю, мають змогу виносити чимало матеріалу з майстерні. Навіть більше, вони іноді використовують візок, у який запрягають буйвола. Тож треба скористатися з цієї нагоди.

Буреє, якого ми підштовхуємо, починає робити всупереч своїй волі цю деталь. Одного дня він каже нам, що певен, ніби щоразу, коли він виходить з майстерні, хтось бере в руки цю деталь, а потім знову кладе на місце. Йому залишилося видовбати останнє гніздо на кінці деталі. Ми ухвалюємо, щоб він це зробив, а відтак сховав деталь під дошкою свого верстака. Йому треба буде почепити на деталь волосок, аби пересвідчитися, чи хтось торкався її. Він видовбує гніздо й о шостій годині, пересвідчившись, що в майстерні більше нема нікого, крім наглядача, останнім іде з неї. Отже, наша деталь залишилася під верстаком з волоском. Ополудні наступного дня я чекаю в таборі приходу з майстерні робітників — це якихось вісімдесят чоловік. Нарік і Кеньє приходять разом з усіма, а Буреє немає. До мене підходить один німець і дає мені згорнуту й заклеєну цидулку. Бачу, її ніхто не розпечатував. Читаю:

«Волоска нема на місці, отже, хтось торкався деталі. Я попросив у наглядача дозволу попрацювати під час пообіднього відпочинку, аби докінчити скриньку з рожевого дерева, над якою я працюю. Він дозволив. Зараз я заберу з-під верстака деталь і покладу там, де Нарік тримає своє знаряддя. Попередь про це свояків. Їм треба буде о третій годині негайно винести цю деталь. Може, ми встигнемо випередити типа, який стежить за нами».

Нарік і Кеньє згоджуються. Вони перші вирушають до майстерні. Перш ніж там зберуться всі робітники, двоє чоловіків зчинять бійку перед воротами. Ми просимо зробити нам таку послугу двох земляків Карбоньєрі: корсіканців з Монмартра Массані та Сантіні. Вони не запитують навіщо, знають: так треба. Нарік і Кеньє мають скористатися з цієї бійки й швиденько вийти зі своїм матеріалом з майстерні, так ніби вони квапляться на роботу, а та бійка їх зовсім не обходить. Ми всі доходимо згоди, що в нас іще лишився певний шанс. Якщо своякам пощастить вивезти ту деталь, я маю місяць-два сидіти спокійно, бо вже напевне хтось один чи, може, навіть кілька людей знають, що готується пліт. Тож вони дошукуватимуться, хто це робить і де його сховок.

Нарешті пів на третю, люди готуються йти на роботу. Перекличка перед відходом на роботу забирає півгодини.

Вони вирушають. Бебер Сельє йде посередині колони з вісімдесяти чоловік по чотири в шерезі.

Нарік і Кеньє в першій шерезі, Массані й Сантіні — в дванадцятій, Бебер Сельє — в десятій. Гадаю, це було саме так, бо тієї миті, коли Нарік дістався до свого будівельного матеріалу та нашої деталі, інші в’язні ще не встигли зайти до майстерні. Бебер дійшов тільки до воріт. Коли зчинилася бійка й почулися несамовиті крики, всі, в тім числі й Бебер, озирнулися, аби побачити, що сталося. Усе відбулося саме так, як замислювалося, — о четвертій годині наша деталь уже лежала під купою будівельного матеріалу в каплиці. Свояки не змогли її винести звідти, але добре, що вона вже там.

Я йду провідати Жюльєтту, але її нема вдома. Повертаючись від неї, проходжу через площу, на якій стоїть адміністративний корпус. Бачу в затінку Массані й Жана Сантіні, які чекають, коли їх посадять до карцерів. Ми знали заздалегідь, що їх посадять. Я проходжу повз них і запитую:

— Скільки?

— Тиждень, — відповідає Сантіні.

— Весело подивитися, як б’ються двоє земляків, — озивається наглядач-корсіканець.

Я повертаюсь до табору. О шостій годині прибігає радісний Буреє.

— Я себе почуваю так, — каже він, — ніби був занедужав на рак, а тоді лікар сказав мені, що то неправда, що то він помилився.

Карбоньєрі, всі мої друзі раді й вітають мене з успіхом. Нарік і Кеньє теж задоволені. Все йде добре. Цілу ніч я сплю, хоч картярі й запрошували мене грати. Я вдав, ніби в мене страшенно розболілася голова. Насправді мені дуже хочеться спати. Але я задоволений і щасливий, що підготовка до втечі закінчується. Все найважче позаду.

Сьогодні вранці Матьє тимчасово поклав одну деталь плота до ніші в мурі. Річ у тому, що в цей час кладовищенський сторож підмітає між могилками, і з’являтися біля сховку мені небезпечно. Щодня вдосвіта я біжу підправляти дерев’яною лопатою землю на могилці, потім підмітаю прохід і швидко повертаюсь на роботу.

Підготовка до втечі триває вже рівно чотири місяці. Дев’ять днів тому ми одержали останню деталь плота. Вдень дощі вже не йдуть, тільки вночі. Найбільше мене хвилює те, як ми винесемо із садка останню деталь і прикріпимо її до плота. Зробити це можна лише вдень. А тоді вже — в дорогу. Щоправда, не одразу, бо коли виймемо з могилки пліт, треба буде наповнити його каркас кокосовими горіхами, а тоді скласти на ньому припаси.

Вчора я розповів про все Жанові Кастеллі. Він радий, що моя підготовка наближається до кінця.

— Тепер на небі якраз молодик, — каже він.

— Знаю. Отже, вночі місяць не заважатиме. Відплив починається о десятій вечора, і спускати на воду пліт найкраще буде десь між першою і другою ночі.

Ми з Карбоньєрі вирішуємо прискорити події. Завтра о дев’ятій ранку поставимо на місце останню деталь плота. А вночі рушимо.

Наступного ранку я, добре все продумавши, пробігаю з лопатою садком і перестрибую через мур на кладовище. Поки я скидаю з листяної мати землю, Матьє виймає із стінки камінь і приносить останню деталь. Ми вдвох піднімаємо мату й кладемо її біля могилки. Пліт у чудовому стані лежить на місці. Ми дістаємо його нагору, бо для того, щоб прикріпити останню деталь, потрібен чималий простір. Потім вставляємо п'ять шипів у гнізда, але при цьому доводиться вдарити каменем. Саме тоді, коли ми закінчуємо роботу й знов опускаємо пліт у могилку, з’являється наглядач з карабіном.

— Ні з місця, а то стрілятиму!

Ми кидаємо пліт і підіймаємо руки. Це — старший наглядач із майстерні, я його впізнаю.

— Не робіть дурниць і не пробуйте чинити опір! Ви впіймалися на гарячому. Раджу вам змиритися з цим і рятувати бодай свою шкуру, бо мені так і кортить вас постріляти! Рушайте вперед і не опускайте рук! До адміністрації!

Проходячи через ворота кладовища, ми наштовхуємося на тюремника. Наглядач каже йому:

— Мохамеде, дякую за послугу, яку ти нам зробив. Завтра вранці приходь до мене, я дам тобі те, що обіцяв.

— Дякую, — відповідає араб. — Я неодмінно прийду, але, начальнику, Бебер Сельє теж повинен мені заплатити, правда ж?

— Ти сам залагодь з ним справу, — відповідає наглядач.

— Невже то Бебер Сельє нас продав, начальнику? — питаю я.

— Я вам цього не казав.

— Гаразд, добре, що ми про це дізналися.

Наглядач, далі цілячись у нас карабіном, каже тюремникові:

— Мохамеде, обшукай їх.

Араб витягує в мене й у Матьє з-за паска ножі.

— Мохемеде, ти справжній пройдисвіт. Як ти нас викрив?

— Я щодня вилазив на верхівку кокосової пальми й спостерігав, куди ви ховали пліт.

— Хто тобі сказав це робити?

— Спочатку Бебер Сельє, а потім наглядач Брюе.

— Кроком руш, — командує наглядач, — ви надто розговорилися. Можете опустити руки і йдіть швидше.

Ті чотириста метрів, які відділяли нас від будинку адміністрації, здалися мені найдовшими у житті. був просто приголомшений. Стільки боротися — й так безглуздо впійматись! Господи, який ти жорстокий до мене! До будинку адміністрації ми підходимо під страшенний галас. Річ у тому, що до наглядача з майстерні по дорозі приєдналося ще кілька наглядачів, і тепер нас супроводжувала охорона з семи-восьми чоловік.

Комендант — його попередив араб, який побіг поперед нас, — став разом з Дега та п’ятьма старшими наглядачами Перед адміністративним будинком.

— Що сталося, пане Брюе? — запитав комендант.

— Я схопив цих двох на місці злочину: вони саме ховали пліт, який, здається, вже цілком готовий.

— А ви що скажете, Метелику?

— Нічого. Я говоритиму на слідстві.

— Посадіть їх у карцер.

Я опиняюсь у карцері, замуроване вікно якого виходить у бік адміністративного будинку. В карцері зовсім темно, але чути голоси людей, що розмовляють надворі.

Події розгортаються швидко. О третій годині нас виводять і надівають нам наручники.

У просторому кабінеті засідає своєрідний трибунал: комендант, заступник коменданта й старший наглядач. Один із наглядачів виконує роль секретаря суду. Трохи збоку за невеликим столом сидить з олівцем у руці Дега; він, певне, вестиме протокол.

— Шарр’єр і Карбоньєрі, послухайте рапорт пана Брюе. «Я, Огюст Брюе, старший наглядач, завідувач майстерні на островах Салю, звинувачую двох каторжан — Шарр’єра та Карбоньєрі — у розкраданні матеріалів, які належать державі. Звинувачую також столяра Буреє у співучасті. На мою думку, у співучасті слід звинуватити й Наріка та Кеньє. Наголошую, що я застав на місці злочину Шарр’єра й Карбоньєрі, які опоганили могилу пані Пріва, сховавши там свій пліт».

— Що ви можете на це сказати? — питає комендант.

— Передусім те, що Карбоньєрі тут ні до чого. Пліт розрахований лише на одного, тобто на мене самого. Я тільки примусив його допомогти мені зняти з могилки мату, бо сам зробити цього не міг. Отже, Карбоньєрі не винен ні в розкраданні державних матеріалів, ні в співучасті у втечі, оскільки втеча не відбулася. Бідолаха Буреє діяв під загрозою смерті. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх я майже не знаю. Запевняю, що вони непричетні до цієї справи.

— А інформатор іншої думки, — каже наглядач.

— Цей Бебер Сельє, який вас інформував, може використовувати цю справу для того, щоб комусь помститися, тому й компрометує його наклепами. Хіба можна довіряти стукачеві?

— Одне слово, ви офіційно звинувачуєтесь у розкраданні державних матеріалів, у опоганенні могили й спробі втекти… Підпишіть протокол.

— Я підпишу його тільки тоді, коли до нього додадуть мою заяву з приводу Карбоньєрі, Буреє і свояків Наріка та Кеньє.

— Гаразд. Підготуйте заяву.

Я підписую. Мені несила висловити те, що діється в моїй душі після такого провалу. Я мовби збожеволів у цьому карцері, ледве їм, не ходжу, але курю, курю безперестану, сигарету за сигаретою. На щастя, Дега постачає мені куриво. Щодня мене виводять вранці прогулюватися на залите сонцем подвір’я в’язниці.

Сьогодні вранці до мене прийшов на розмову комендант. Дивна річ, але він, хто потерпів би найбільше, якби я таки втік, не дуже гнівається на мене. Він усміхається й каже, що, на думку його дружини, цілком можна зрозуміти людину, яка прагне втекти. Комендант дуже хитро намагається вмовити мене зізнатися в співучасті Карбоньєрі. Та я, здається, все ж переконав його, що Карбоньєрі просто не міг відмовитися допомогти мені зняти мату.

Буреє показав записку з погрозою й перемальоване мною креслення плота. Тож комендант повірив, що все було саме так, як я розповів. Я запитую у нього, скільки можуть дати за крадіжку будівельного матеріалу.

— Не більше півтора року, — відповідає він.

Одне слово, я поволі підіймаюся по схилу безодні, в яку потрапив. Отримав цидулку від фельдшера Шаталя. Він написав мені, що Бебер Сельє перебуває в окремій палаті лікарні, чекаючи, коли його вивезуть звідси, йому поставили рідкісний діагноз: нарив у печінці. Либонь, тут не обійшлося без змови між адміністрацією та лікарем, аби вбезпечити Бебера від помсти.

Відколи я в карцері, ні разу не обшукували ні сам карцер, ні мене самого. Я користуюсь з цього й прошу передати мені ножа. Кажу Нарікові й Кеньє, аби вони зажадали провести очну ставку між наглядачем з майстерні, Вебером Сельє, столяром і мною, а тоді вже хай комендант приймає ухвалу щодо нас: попереднє ув’язнення, дисциплінарне покарання чи поселення в таборі.

Сьогодні під час прогулянки Нарік повідомив мені, що комендант дав на це згоду. Очна ставка відбудеться завтра о десятій годині. На цій ставці буде старший наглядач, який виступатиме в ролі судового слідчого. Цілу ніч я намагаюсь напоумити себе, бо в мене виник намір убити Бебера Сельє. Однак мені ніяк не вдається це зробити. Ні, то було б дуже несправедливо, коли б цього чоловіка за таку послугу відіслали на Велику Землю, а там він дістав би змогу здійснити втечу — це було б для нього винагородою за те, що він став на перешкоді втекти іншим. Так, але тебе можуть засудити до смертної кари, розцінивши твій вчинок як навмисний. Та начхати мені на це. Я так упав у розпач, що доходжу саме такого висновку. Чотири місяці надії, радості, страху бути впійманим, кмітливості, і все скінчилося тим, що тебе вистежив стукач. Хай хоч що буде, завтра я постараюсь порішити Сельє!

Мені вдасться уникнути смертної кари тільки за тієї умови, ішли він теж вийме свого ножа. Для цього я повинен показати йому, що прийшов на очну ставку з ножем, тоді він дістане й свого. Це треба буде зробити або перед початком очної ставки, або одразу ж по її закінченні, бо я ризикую тим, що наглядач може мене застрелити з револьвера. Розраховую на постійну необережність наглядачів.

Цілу ніч я борюсь проти цієї ідеї. Але не можу її перемогти. Справді, в житті бувають непростимі речі. Я знаю, ніхто не має права влаштовувати самосуд, але відношу це до людей іншого соціального класу. Хіба можна припустити, що я навіть не можу думати про те, щоб неодмінно покарати такого мерзенного типа? Я не зробив нічого поганого цьому казарменому вільновідпущенику, він навіть не був знайомий зі мною. І він прирік мене на кілька років дисциплінарної в’язниці, навіть не маючи в чому дорікнути мені. Він намагався поховати мене живцем, аби самому воскреснути. О ні, ні, тисячу разів ні! Я не повинен дати йому змогу скористати із свого брудного вчинку. Хай я пропаду, але хай і він зазнає кари, ще більшої за мою. А що, коли тебе засудять до страти? То було б нерозумно померти за такого підлого типа. Нарешті мені вдається пообіцяти собі самому таке: якщо він не дістане свого ножа, я його не вколошкаю.

Я не спав цілу ніч, викурив цілу коробку сірого тютюну. В мене лишається тільки дві сигарети, коли о шостій ранку приносять каву. Я перебуваю в такому напруженні, що, хоч це заборонено, в присутності наглядача кажу роздавачеві кави:

— Якщо пан начальник дозволить, то чи ти не міг би мені дати кілька сигарет або трохи тютюну? Я в страшному нервовому збудженні, пане Антарталья.

— Так, дай йому, якщо маєш. Я не курю. Я щиро співчуваю тобі, Метелику. Я, як корсіканець, люблю порядних людей і ненавиджу підлість.

За чверть до десятої я стою на подвір'ї і чекаю, коли мене заведуть до зали. Нарік, Кеньє, Буреє, Карбоньєрі теж тут. Нас стереже наглядач Антарталья. Він розмовляє по-корсіканському з Карбоньєрі. Я так зрозумів, що він каже йому: бідолаха, так йому не пощастило, а тепер він ризикує отримати три роки дисциплінарної в'язниці. Цієї миті відчиняються двері, й на подвір'я виходять тюремник, котрий стежив за нами з верхівки кокосової пальми, охоронець з майстерні й Бебер Сельє. Побачивши мене, він сахається, але охоронець, який його супроводжує, каже йому:

— Проходьте і станьте ось тут, праворуч. Антарталья, не давай їм розмовляти.

І ось ми стоїмо за якихось два кроки один від одного.

— Розмовляти заборонено.

Карбоньєрі, й далі розмовляє по-корсіканському із своїм земляком, який стереже обидві групи. Наглядач зав'язує шнурки на черевику, я киваю Матьє вийти трохи вперед. Він одразу ж здогадується про все, дивиться на Бебера Сельє й плює в його бік. Коли наглядач підводиться, Карбоньєрі безперестану говорить з ним і настільки захоплює його увагу, що я зміщуюсь на один крок, чого той не помічає. Я дістаю крадькома з-за паска ножа. Це помічає тільки Сельє і, вмить діставши зі штанів свого ножа, замахується ним на мене, ранячи мені праву руку. А що я шульга, то лівою рукою встромляю свого ножа йому в груди по саме руків'я. Лунає тваринний крик: «Ах!» Він падає мов підкошений. Антарталья вихоплює револьвера й кричить на мене:

— Відступи назад, хлопче, відступи. Не чіпай його більше, а то я буду змушений стріляти в тебе; мені ж не хочеться цього робити.

Карбоньєрі підходить до Сельє і торкається ногою його голови. Він щось каже по-корсіканському. Я так розумію, що Карбоньєрі сказав: «Сконав».

— Віддай мені свого ножа, хлопче! — наказує мені наглядач.

Я віддаю йому ножа, він засовує револьвер у кобуру, підходить до окованих залізом дверей і стукає. З дверей визирає інший наглядач, і Антарталья каже йому:

— Пришли санітарів по мертвяка.

— Хто помер? — питає той.

— Бебер Сельє…

— Ах! А я гадав, що то Метелик.

Нас повертають назад у наші карцери. Очної ставки вже не буде. Перше ніж зайти до коридора, Карбоньєрі шепоче мені:

— Сердешний Метелику, тепер тобі перепаде.

— Так, але я живий, а він мертвий.

Приходить наглядач, без нікого, він тихенько відмикає двері і, ще й далі хвилюючись, каже:

— Стукай у двері, кажи, що ти поранений. Він перший напав на тебе, я це бачив, — і наглядач так само тихцем замикає двері.

Ці корсіканці чудові наглядачі: або зовсім погані, або дуже добрі. Я стукаю в двері й кричу:

— Я поранений, прошу відіслати мене до лікарні на перев’язку.

Наглядач приходить з тюремником із дисциплінарного відділення.

— Що там у тебе? Чого зчинив такий гармидер?

— Я поранений, начальнику.

— Ах, ти поранений? А я думав, що він не зачепив тебе, коли накинувся на тебе.

— В мене порізано м’язи на правій руці.

— Відмикайте, — чути голос наглядача.

Двері відчиняються, і я виходжу. Справді, вони пересвідчуються, що в мене поранена рука.

— Надіньте на нього наручники й відведіть до лікарні. В жодному разі не залишайте його там. Приведіть його сюди, коли йому перев’яжуть руку.

Я виходжу на подвір’я й бачу понад десяток наглядачів, що оточили коменданта. Наглядач з майстерні кричить на мене:

— Вбивця!

Перше ніж я встигаю відповісти, комендант каже йому:

— Замовкніть, наглядачу Брюе. На Метелика напали.

— Це неймовірно, — каже Брюе.

— Я сам це бачив і можу засвідчити, — озивається Антарталья. — І затямте, пане Брюе, корсіканець не бреше.

В лікарні Шаталь викликає лікаря. Той зашиває мені рану, не засипляючи мене й навіть не даючи знеболюючого уколу, потім накладає вісім скобок, не промовивши до мене ні слова. Я сиджу спокійно, не нарікаючи. Нарешті він каже:

— Я не міг зробити тобі місцевого знеболення, бо в мене більше нема необхідної для цього рідини. — Відтак додає: — Ти вчинив зле.

— О, розумієте, все одно він довго не прожив би з наривом у печінці.

Моя несподівана відповідь приголомшує його.

Слідство триває. З Буреє звинувачення знято. Мені вдалося переконати їх, що я погрожував йому смертю. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх відпустили за браком доказів. Лишаємося ми з Карбоньєрі. Звинувачення Карбоньєрі у розкраданні державних матеріалів відпадає. Тепер його звинувачують тільки в співучасті у підготовці втечі. Він дістане не більше півроку ув’язнення. Що ж до мене, то тут усе набагато складніше. Справді, незважаючи на всі свідчення на мою користь, слідчий не хоче визнати, що я цілком законно захищався. Дега, який бачив мою справу, твердить: попри всі старання слідчого, мене не можуть засудити до страти хоча б тому, що мене поранено. Звинувачення грунтується на самій тільки заяві двох арабів, які твердять, нібито я перший вийняв ножа.

Слідство закінчується. Я чекаю, коли мене відішлють до Сен-Лорана, де я постану перед військовим трибуналом. Тепер мене виводять пополудні ще раз на годинну прогулянку. Ні комендант, ні наглядачі, за винятком отого з майстерні, не виказують ворожості до мене. Всі розмовляють зі мною незлобливо й дозволяють каторжанам передати мені куриво.

Сьогодні вівторок, а в п’ятницю мене мають відіслати до Сен-Лорана. В середу вранці я вже другу годину стою на подвір’ї, коли о десятій мене підкликає комендант і каже:

— Ходи зі мною.

Я йду з ним без охорони. Запитую себе, куди він іде, а він спускається вйиз по дорозі, що веде до його дому.

— Моя дружина хоче бачити тебе перед твоїм від’їздом, — каже комендант. — Я не хотів прикро вразити її, пославши тебе в супроводі з озброєним наглядачем. Сподіваюсь, ти будеш поводитися добре.

— Так, пане коменданте.

Ми приходимо до його дому.

— Жюльєтто, я привів тобі, як і обіцяв, того, за кого ти так побиваєшся. Знаєш, до полудня я повинен відвести його назад. Маєш майже дві години для розмови з ним.

Жюльєтта підходить до мене, кладе мені руку на плече й дивиться просто у вічі. Її чорні очі, налившись слізьми, ще дужче палахкотять, на щастя, вона стримує себе.

— Ти з глузду з’їхав, друже мій. Якби ти був сказав мені, що збираєшся втікати, то, гадаю, я могла б чимось полегшити тобі цю справу. Д попросила чоловіка допомогти тобі, але він сказав, що, на жаль, тепер уже нічого не залежить від нього. Я запросила тебе до себе передусім для того, щоб побачити тебе. Вітаю тебе за твою мужність, ти виглядаєш краще, ніж я думала. І також для того, аби сказати, що хочу заплатити тобі за рибу, яку ти щедро давав мені впродовж багатьох місяців. Ось тобі тисяча франків, це все, що я можу зробити для тебе. Шкодую, що не можу зробити чогось більшого.

— Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.

І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.

— Не наполягайте, прошу вас.

— Ну як хочеш, — каже вона. — Може, вип’єш чарку легкого аперитиву?

І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.

Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:

— До побачення, хай тобі щастить, — і вона обливається слізьми.

Комендант веде мене до в’язниці. Дорогою я кажу йому:

— Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.

— Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.

— Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.

— Так, ти міг би зробити мені велику прикрість. Незважаючи ні на що, хочеш, я дещо тобі скажу? Ти заслуговував на те, щоб досягти успіху, — і на порозі в’язниці додає: — Прощавай, Метелику. Хай Бог допомагає тобі, ти маєш потребу в цьому.

— Прощавайте, коменданте.

Так, я матиму потребу в тому, щоб Бог допомагав мені, бо військовий трибунал, що його очолює майор жандармерії з чотирма нашивками, невблаганний. Він засуджує мене до трирічного ув’язнення за розкрадання державного матеріалу, опоганення могили й спроби втечі та до п’ятирічного ув’язнення за вбивство Сельє. Загалом до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Якби Сельє не поранив мене, то напевне мене засудили б до смертної кари.

Цей військовий трибунал, що засудив мене так суворо, поставився поблажливіше до поляка Дандоського, який порішив двох людей. Він засудив його тільки до п’ятирічного ув’язнення, хоч той здійснив навмисне вбивство.

Дандоський був пекарем, щоправда, він готував лише розчину. Він працював тільки від третьої до четвертої години ранку. А що пекарня стоїть у порту біля самого моря, то він усі вільні години ловив» рибу. Людина замкнута, яка погано розмовляє по-французькому, він ні з ким не товаришував. Цей довічний каторжанин віддавав усю ніжність своєї душі чудовому чорному котові із зеленими очима, який жив з ним. Вони спали разом, кіт, мов собака, супроводжував його на роботу. Одне слово, каторжанин і тварина дуже любили одне одного. Кіт ходив з ним на риболовлю, але коли стояла велика спека, він, якщо не було поблизу якогось затінку, сам повертався до пекарні й лягав на гамак свого друга. Ополудні, коли бив дзвін, кіт ішов назустріч полякові й стрибав, намагаючись схопити рибину, якою той розмахував у нього під носом.

Пекарі живуть разом у залі чекання в пекарні. Одного дня двоє каторжан, Корраці й Анджело, запросили Дандоського поласувати кролятиною, що її приготував Корраці; він це робив принаймні раз на тиждень. Дандоський сів до них і запропонував розпити пляшку вина, закушуючи кролячим рагу. Ввечері кіт не повернувся до пекарні. Поляк марно скрізь його шукав. Минув цілий тиждень, а кіт не з’являвся. Засумувавши за товаришем, Дандоський утратив до всього будь-який інтерес. Як можна було не засумувати, коли єдина жива істота, яку він так любив і з якою йому було так приємно, загадково зникла. Дізнавшись про його велике горе, дружина одного наглядача подарувала йому кошеня. Дандоський прогнав його і, обурившись, спитав у цієї жінки, як вона може припустити, що він полюбить іншого кота: це було б серйозною образою, мовив він, пам’яті його зниклого товариша.

Одного дня Корраці вдарив пекарчука, що був водночас роздавачем хліба. Пекарчук спав не з пекарями, а в таборі. Злопам’ятний пекарчук розшукав Дандоського й сказав йому:

— Знаєш, отим кроликам, їсти якого тебе запросили Корраці та Анджело, був твій кіт.

— Докази! — закричав поляк, схопивши того за-барки.

— Я бачив, як Корраці закопував шкурку твого кота під манглем, що росте обіч причалу.

Поляк, мов навіжений, побіг пересвідчитися й знайшов там шкурку кота. Він схопив її, напівзгнилу, прополоскав у морській воді, потім загорнув у клапоть чистого полотна й закопав у сухому місці значно глибше, щоб її не з’їли мурахи. Про це поляк сам мені розповів.

Уночі Корраці й Анджело сиділи пліч-о-пліч на ослоні в залі пекарні й грали при світлі гасової лампи в белот. Дандоський чоловік років сорока, середнього зросту, кремезний, плечистий і дуже міцний. Він вирубав із залізного дерева добрячий дубець завважки з саме залізо і, підкравшись ззаду, без жодного слова щомога вдарив цим дубцем по головах кожного. Їхні черепи репнули, наче гранати, що аж мозок потік на долівку. Не тямлячи себе зі гніву, Дандоський не задовольнився самим убивством, він іще розмазав їхній мозок по стінах зали. Все довкола було забризкано кров’ю й мозком.

Якщо майор жандармерії, що виконував роль голови військового трибуналу, не зрозумів мене, то до Дандоського він поставився співчутливо, засудивши його за навмисне вбивство двох людей лише до п’ятирічного ув’язнення.

Друге ув'язнення

Я повертаюсь на острови. У камерах Сен-Лорана я сидів недовго. Прибув туди в понеділок, у четвер постав перед військовим трибуналом, а в п’ятницю вранці мене разом з рештою в’язнів посадили на корабель.

На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?

Досвід мені підказує, що це неможливо. Чотири-п'ять років— ось, мабуть, межа людських сил. Якби я не вбив Сельє, то я отримав би три або, може, й два роки, а вбивство тільки збільшило мою провину. Я не міг не вбити цього негідника. Мій чоловічий обов’язок перед самим собою полягає не в тому, щоб виправдати себе, а передусім у тому, щоб жити, жити й жити, аби втекти. Як я міг припуститися такої помилки? Вже не кажучи про те, що цей мерзотник мало мене не вбив… Жити, жити, жити — це повинно стати моєю єдиною релігією.

Одного з наглядачів, що супроводжують в’язнів, я бачив ще в дисциплінарній в’язниціу Не знаю, як його звати, але мені страшенно кортить поставити йому одне запитання.

— Начальнику, я хотів би вас про щось спитати.

Наглядач здивовано підходить до мене.

— Про що саме?

— Ви знали когось такого, хто відсидів тут вісім років?

Він замислився, потім каже:

— Ні, але я знав багатьох, які відсиділи по п’ять років, а один, пригадую, вийшов досить здоровий через шість років. Я саме був у в’язниці, коли його випускали.

— Дякую.

— Нема за що, — каже наглядач. — Тобі відвалили вісім років?

— Так, начальнику.

— Ти вийдеш живий, якщо тебе жодного разу не каратимуть, — кидає він, відвертаючись.

Ці його слова западають мені в голову. Я вийду живий, якщо мене жодного разу не каратимуть. І справді, якщо адміністрація в’язниці карає арештантів, відміняючи на певний час частково або повністю видачу їм їжі, то потім вони, навіть повернувшись до нормального режиму, вже не можуть стати на ноги. Через ці покарання ти, Метелику, вісім років не витримаєш, ти здохнеш раніше. Звідси висновок: ти не повинен згоджуватися, щоб тобі передавали в камеру кокосові горіхи чи сигарети, не повинен писати сам і одержувати записки.

До кінця подорожі я невтомно обмірковую це своє рішення. Нічого, анічогісінько я не повинен приймати в камері. Нараз мене осяває думка: є тільки єдиний спосіб без ризику зарадити собі з їжею — попросити друзів підкупити того, хто роздаватиме обіди, і він кластиме мені найбільший шматок м’яса. Зробити це не важко, бо один насипає суп, а другий, що йде за ним з тацею, кладе в казанок м'ясо. Треба, щоб і той, перший, занурював ополоника глибше й давав мені якомога більше овочів. Ця думка підбадьорює мене. Справді, якщо цей план пощастить здійснити, то я наїдатимусь майже досхочу. Щоб не схибнутися з розуму, треба якнайдовше витати в хмарах, вибираючи для своїх мрій сприятливі теми.

Корабель причалює. Третя година дня. Зійшовши на берег, я бачу жовтогарячу сукню Жюльєтти, що стоїть поряд зі своїм чоловіком. Комендант швидко підходить до мене й питає:

— Скільки?

— Вісім.

Він повертається до дружини й щось їй каже. Жюльєтта вражено сідає на камінь. Чоловік бере її за руку, вона встає, зводить на мене свої великі очі, і обоє, не обертаючись, рушають з пристані.

— Скільки, Метелику? — питає Дега.

— Вісім років ув'язнення.

Дега нічого не відповідає і навіть не наважується вже дивитись мені в очі. Підходить Галгані, і я, не даючи йому й слова промовити, звертаюся до нього:

— Нічого не надсилай мені й не пиши. Діставши такий довгий термін, я не можу ризикувати, щоб мене карали.

— Розумію.

— Влаштуй так, — додаю я пошепки, — щоб на обід і вечерю мені давали їсти якнайкраще. Якщо тобі пощастить це зробити, то, може, ми ще колись побачимося. Прощавай.

І я рушаю до човна, який має переправити нас на острів Сен-Жозеф. Усі дивляться на мене так, як дивляться на труну, що її опускають у могилу. Ніхто не озивається. Під час короткої подорожі на Сен-Жозеф я кажу Шапарові те саме, що сказав Галгані.

— Це, мабуть, можна буде зробити, — відповідає Ша— пар. — Не журися, Метелику! — Потім питає: — А як там Матьє Карбоньєрі?

— Даруй, я забув розповісти про нього. Голова військового трибуналу зажадав провести додаткове розслідування, перше ніж виносити йому вирок. Добре це чи погано?

— Гадаю, добре.

Я йду в першому ряду невеликої колони з дванадцяти чоловік, яка підіймається схилом до в'язниці. Хоч як це дивно, але я ступаю швидко, кваплюсь опинитися на самоті в камері. Я так жваво перебираю ногами, що наглядач каже мені:

— Повільніше, Метелику! Можна подумати, ви поспішаєте в дім, у якому давно не були!

Приходимо до в'язниці.

— Роздягтися! Перед вами виступить комендант в'язниці.

— Мені шкода, Метелику, що ти знову тут, — каже він. Потім: — В’язні, тут… — І так далі. Комендант виголошує свою звичну промову. — Корпус А, камера номер сто двадцять сім. Вона найкраща, Метелику, бо міститься навпроти коридорних дверей і в ній світліше й більше свіжого повітря. Сподіваюсь, ти поводитимешся добре. Вісім років — час чималий. Але хтозна, може, тобі скинуть рік-два, якщо ти поводитимешся бездоганно. Я тобі цього бажаю, бо ти людина мужня.

Я в камері 127. Справді, вона якраз навпроти великих коридорних дверей із гратами. Хоч уже близько шостої години, але видно ще досить добре. Тут нема такого затхлого духу, який стояв у моїй попередній камері. Це мене трохи підбадьорює. Любий Метелику, в цих чотирьох стінах тобі жити вісім років. Не рахуй місяців і годин, бо все це марна справа. Найкраще відраховуй час по шість місяців. Мине шістнадцять разів по шість місяців — і ти виберешся з цієї «Людожерки». В усякому разі, тут ти маєш одну перевагу: якщо здохнеш, то принаймні це станеться при світлі. Звісно, якщо надворі буде день. Це дуже важливо, бо здихати в темряві, мабуть, не так уже й весело. Якщо ти занедужаєш, то тут лікар бодай побачить твою пику. Тож не докоряй собі за те, що хотів утекти й зажити вільним життям, а тим більше за те, що вколошкав Сельє. Уяви собі, як ти страждав би, думаючи: я сиджу у в'язниці, а він утік на волю. Час покаже. Може, вибухне війна, оголосять амністію, станеться землетрус, здійметься тайфун, який знесе цю фортецю. А чом би й ні? Якась поважна людина, повернувшись до Франції, підбурить французів, і вони примусять управління в’язницями перестати гільйотинувати людей без гільйотини. А може, один із лікарів, котрому все це остогидне, розповість про наші муки якомусь журналістові, священикові або ще комусь. У всякому разі, Сельє вже давно зжерли акули. А я живий і, якщо буду гідний себе, повинен вийти живим з цього склепу.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, знову кругом. Я починаю ходити, погойдуючись, мов маятник. Ходити так вирішую лише по дві години, зранку й пополудні, поки не дізнаюсь, чи зможу розраховувати на посилене харчування. 5 цій нервовій атмосфері перших днів не варто витрачати марно енергію.

Так, дуже боляче, коли ти провалюєшся наприкінці. Щоправда, то був тільки початковий етап утечі, ще треба було успішно подолати на легенькому плоті понад сто п’ятдесят кілометрів. І, простеживши, в якому місці ти причалиш до Великої Землі, вирушити далі. Коли б спуск на воду плота відбувся вдало, то він під вітрилом з трьох мішків від борошна плив би із швидкістю десять кілометрів на годину. Тож за якихось п’ятнадцять, а може, навіть за дванадцять годин ми дісталися б до суходолу. Звичайно, коли б ішов удень дощ, бо лише під час дощу ми могли б ризикнути підняти вітрило. Мені пригадується, що того дня, коли мене садовили до карцеру, йшов дощ. Хоча я не зовсім певен цього. Намагаюсь перебирати в пам’яті всі ті помилки, яких ми припустилися. Столяр вирішив зробити пліт дуже досконалим і надійним, а щоб у нього можна було накласти кокосових горіхів, довелося змайструвати внутрішню скриню, що було рівнозначно двом плотам, покладеним один на одного. Отож довелося виготовляти значну кількість деталей, а це забрало куди більше часу.

Друга найбільша помилка: при першому серйозному сумніві щодо Сельє я мав би тієї самої ночі його порішити. Коли б я це зробив, то хтозна, де б зараз був! Навіть якби мене затримали на Великій Землі або під час спуску на воду, я отримав би лише три, а не вісім років, і був би задоволений своїм учинком. Де був би я зараз, коли б усе відбулося вдало на островах та на Великій Землі? Хтозна. Може, гомонів би з Бауеном на Трінідаді або з єпископом Ірене де Брюїном на Кюрасао. А звідти ми нікуди б не вирушили, аж поки переконалися б, що та чи та країна нас прийме. А якщо ні, то я легко міг би сам повернутися на човні до свого племені гуахірів.

Заснув я пізно і спав спокійно. Перша ніч виявилась не дуже гнітючою. Жити, жити, жити! Я щоразу повинен повторювати сповнені надії слова: «Доки живеш, доти сподіваєшся».

Минув тиждень. Учора я помітив, що мої порції стали щедріші. На обід мені тепер дають чималий шматок вареного м'яса, а на вечерю — повний казанок сочевиці, майже без води. Я кажу собі, мов дитині: «В сочевиці багато заліза, вона дуже корисна для здоров’я».

Якщо так триватиме й далі, то я зможу ходити по десять— дванадцять годин на день, а ввечері, стомившись, витатиму серед зір у небі. А поки що я на землі й думаю про каторжан, з якими познайомився на островах. У кожного своя історія — до каторги й на каторзі. Згадую також легенди, які почув на островах. Одну з них я вирішив перевірити, коли повернусь на Руайяль, — легенду про подзвін.

Я вже розповідав, що тут каторжан не ховають, а кидають у протоку між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де кишать акули. На мерця натягають мішок від борошна, а до ніг прив’язують каменюку. На носі човна горизонтально стоїть прямокутний, щоразу один і той самий ящик. Припливши до визначеного місця, шість веслярів-каторжан підіймають свої весла над бортами. Один чоловік перехиляє ящик, а другий відкриває його бокову стінку. Тіло сповзає в море. Немає сумніву, що акули одразу ж розривають мотузку. Ніколи мрець не затримується довго під водою. Він спливає на воду, і акули починають битися між собою за цей ласий шматок. Коли дивишся, як акули з’їдають людину, мороз проходить поза шкірою, бо коли акул дуже багато, то трапляється таке, що над водою з’являється мішок з мерцем, і вони, зірвавши цей мішок з нього, розривають його на шматки.

Все це відбувається саме так, як я описав, але одну деталь я не зміг перевірити. Всі без винятку каторжани твердять, нібито акул приваблюють звуки дзвона на каплиці, в який б’ють, коли хтось помирає. Можна, мовляв, щодня приходити о шостій вечора на косу й не побачити жодної акули. Та коли на каплиці вдарить дзвін, у протоці враз з’являються акули, чекаючи мерця. Тому люди й гадають, що морські хижаки збираються тут на подзвін. Лишається тільки побажати, щоб я не став саме в такий спосіб ласим шматочком для акул. Якщо вже це має статися, то нехай краще вони роздеруть мене, коли я втікатиму з островів. Але померти від якоїсь недуги в камері й потрапити в зуби акулам я не хочу.

Завдяки друзям, які підкупили роздавачів їжі, я наїдаюся досхочу й почуваю себе добре. Від сьомої ранку до шостої вечора я без упину ходжу. А увечері незмінно одержую повний казанок квасолі, сочевиці, чини або рису з салом. І завжди з'їдаю все з апетитом. Утома від ходіння має свої переваги: мені вдається ніби роздвоюватись. Скажімо, вчорашній день я провів на луках біля села Фавра в департаменті Ардеш. Коли померла моя мати, я частенько їздив на кілька тижнів до тітки, материної сестри, що вчителювала в тому селі. Тож учора я побував подумки у каштанових гаях, де збирав гриби й чув, як мій маленький товариш, пасучи отару, кричав собаці завернути вівцю, котра відбилася від гурту, або вкусити козу, що надто швидко бігла. Навіть більше, я напився холодної води з джерела й відчув приємний лоскіт манюсіньких бульбашок, що торкалися мого носа. Отак майже по-справжньому знов пережити події п’ятнадцятирічної давності можна тільки в камері, далеко від гамору, в цілковитій тиші.

Я навіть бачу перед собою жовту сукню тітки Утіни. Чую шелест вітру в каштанових деревах, сухий стук каштана, коли він падає на тверду землю, і м'який — коли лягає на листяну ковдру. З високого дроку вибігає величезний вепр і так лякає мене, що я, не тямлячи себе, кидаюсь навтіки, розсипаючи назбирані гриби. Так я, ходячи по камері, провів цілий день у селі з тіткою та пастухом Жюльєном, своїм маленьким товаришем. Ніхто не може завадити мені поринути в такі ніжні, світлі й виразні марення, черпати з них спокій, украй потрібний для моєї змертвілої душі.

Для суспільства я перебуваю в одній з численних камер «Людожерки». Насправді ж я вкрав у нього один і провів його на луках Фавра, в каштановому лісі, навіть напився цілющої води з джерела, що називається Персик.

Минули перші шість місяців. Я пообіцяв собі відраховувати час по шість місяців і дотримав своєї обіцянки. Від сьогоднішнього ранку мені залишається сидіти ще п'ятнадцять разів по шість місяців. Тільки п'ятнадцять разів по шість місяців.

Можна ставити крапку. За ці півроку зі мною не сталося жодного прикрого випадку. На сніданок, обід і вечерю весь час дають те саме, однак я щоразу одержую чималу порцію, і моєму здоров'ю ніщо не загрожує. Довкола мене раз у раз трапляються самогубства, чимало в'язнів божеволіють, але їх, на щастя, відразу звідси забирають. Дуже тяжко чути цілими годинами й днями крики, нарікання і стогін. Я знайшов досить непоганий спосіб захищатися від цього, але тоді болять вуха. Щоб не чути отих жахливих зойків, я затикаю вуха милом. На жаль, мило роз’ятрює шкіру, і потім з вух день-два тече.

Уперше на каторзі я опустився до того, що звернувся до наглядача з проханням. Наглядач, який роздає суп, родом з Монтелімару, сусіднього з моїм кантону. Я познайомився з цим чоловіком на Руайялі й тепер попросив його принести трохи воску, щоб заліпити собі вуха й не чути зойку божевільних, поки їх заберуть звідси. Наступного дня наглядач приніс мені кульку воску завбільшки з горіх.

Я навчився поводитись із великими стоногами. За минулі півроку вони вкусили мене тільки раз. Тепер я, коли прокидаюсь, а по моєму голому тілу повзе стонога, спокійно лежу собі далі. Її лапки лоскочуть страшенно неприємно. Але якщо стоногу зловиш невдало, вона неодмінно тебе вкусить. Краще зачекати, поки вона сама злізе з тебе, а вже тоді розчавити її. На моїй цементній лаві завжди лежать два-три кусні хліба. Його запах приваблює стоніг, вони збираються на лаві, і там я їх убиваю.

Я мушу проганяти від себе невідчепну ідею, яка мене переслідує. Чому я не вбив Бебера Сельє того самого дня, коли в нас виникла підозра в його підступній ролі? Тож я безперестану сперечаюся сам з собою: чи мав я право вбити його? Потім роблю висновок: мета виправдовує засоби. Моєю метою було втекти, я мав ще докінчити роботу над плотом і сховати його в надійному місці. Втеча була для мене головним питанням. А що я знав про небезпеку, яку являв собою Сельє перед тим, як ми мали винести передостанню деталь, то я повинен був його порішити. А що, коли б я помилився, коли підозри були безпідставні? Я вбив би невинного. Який жах! Але то нелогічно ставити так питання, ти засуджений на довічну каторгу — навіть гірше, крім того, ти засуджений до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді. Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про «цю нещасну справу Метелика» в суді присяжних 1932 року: «Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу».

Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.

Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.

Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: «Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п’ять років!» Якби батько знав, де зараз його хлоп’я, що з ним зробили, то він став би анархістом.

Цієї ночі «Людожерка» як ніколи виправдала свою назву. Я зрозумів, що двоє в’язнів повісилися, а один задушився, заткнувши собі ганчір’ям рот і ніс. Якраз навпроти камери 127 міняються вартові, і подеколи я чую уривки їхніх розмов. Цього ранку вони, розмовляючи про нічні пригоди, не крилися від мене.

Минуло ще шість місяців. Я ставлю крапку й видряпую цвяхом на дошці гарне число 14. Цим цвяхом я послуговуюсь лише раз на півроку. Так, я ставлю крапку. Здоров’я в мене й далі добре, та й духом не падаю.

Завдяки тому, що я часто витаю у хмарах, розпач бере мене рідко. А якщо й бере, то я дуже швидко опановую себе, вирушаючи подумки в мандри, і забуваю про все на світі. Смерть Сельє дуже допомагає мені в такі хвилини виходити переможцем з гострих криз. Я кажу собі: «Я живу, живу, живу й повинен жити, жити, жити, щоб якогось дня опинитися знову на волі. А він, завадивши мені втекти, помер, він ніколи не буде вільний, як буду я колись, ось це вже напевне. В усякому разі, якщо я виберуся звідси в тридцять вісім років, то ще не буду дуже старий, і наступна втеча буде вдалою, я певен цього».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять — і знову кругом… Уже кілька днів, як у мене потемніли ноги, а з ясен іде кров. Невже захворів? Я натискаю великим пальцем на литку, і на ній залишається його слід. Так ніби моє тіло налите водою. По десять-дванадцять годин на день я ходити більш не можу, страшенно стомлююся вже через шість годин. Коли чищу намиленим грубим рушником зуби, вони болять і кривавляться. А один верхній кутній навіть випав.

Наступні півроку завершуються справжньою революцією. Вчора усім нам наказали вистромити голови у віконця дверей, і лікар кожному з нас оглянув рот. А сьогодні вранці, через півтора року після того, як мене замкнули в цій камері, відчинилися двері і мені сказали:

— Виходьте. Станьте під стіною і чекайте.

Я стою перший від дверей. До коридора вивели чоловік сімдесят.

— Кру-гом! Ліво-руч!

Я опиняюсь останнім у вервечці, що рушає в другий кінець корпусу й виходить на подвір’я.

Дев’ята година. За столиком посеред подвір’я сидить молодий лікар у сорочці кольору хакі з короткими рукавами. Біля нього — двоє сані тарі в-каторжан і один санітар— наглядач. Нікого з них я не знаю. Нас оточують десять наглядачів з карабінами в руках. Комендант і старші наглядачі дивляться на нас, не кажучи ні слова.

— Всім роздягатися догола! — кричить старший наглядач. — Речі під пахву. Прізвище? — звертається він до першого.

— К.

— Розтули рота, розстав ноги. Вирвіть йому ці три зуби. Обробіть ясна спершу йодистим спиртом, а тоді метиленовою синькою і двічі на день давайте перед їдою мікстуру Кошлеарії.

Я підходжу останній.

— Прізвище?

— Шарр’єр.

— Тільки ти й маєш непоганий вигляд. Новенький?

— Ні.

— Давно тут сидиш?

— Якраз сьогодні сповнюється півтора року.

— Чому ж не такий худий, як решта?

— Не знаю.

— Що ж, я тобі сам скажу. Бо ти жереш краще за інших. Розтули рота, розстав ноги. Два лимони на день: один уранці, другий ввечері. Смокчи лимон і змащуй соком ясна. У тебе цинга.

Мені обробляють ясна йодистим спиртом, потім метиленовою синькою й дають лимон. Я стаю в кінець вервечки й повертаюся до камери.

Те, що сталося, — справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір’я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в’язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря — згодом він стане моїм приятелем — звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.

Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.

Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, — лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:

— Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!

Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:

— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.

— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?

— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.

— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.

— Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.

— Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості — я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?

— Сирі.

— Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.

— Гаразд, капітане.

Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися — чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.

Клац, клац, клац — це о дев’ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.

— В’язні! — кричить хтось. — Починається губернаторська інспекція!

Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п’яти офіцерів колоніальних військ — певне, лікарів— високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в’язня» в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:

— Та це ж ходячий труп!

— Вони всі тут у жалюгідному стані, — відказує губернатор.

Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:

— Цей дістав найсуворіше покарання.

— Ваше прізвище? — питає губернатор.

— Шарр’єр.

— На який термін вас засуджено?

— На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.

— Скільки відсиділи?

— Півтора року.

— Поведінка?

— Добра, — відповідає комендант.

— Як його здоров’я?

— Задовільне, — озивається лікар.

— Що ви бажаєте сказати?

— Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.

— Чому саме?

— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.

— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.

— Дякую.

Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.

До басейну ми спускаємося від в’язниці о дев’ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..

Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в’язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.

Якось, повертаючись після купання до в’язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.

— Рятуйте! Моя донечка тоне! — волала якась жінка.

Голос долинав від причалу — звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.

— Акули! — кричить інший голос.

Потім — ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок — це вони кричать, мов несамовиті, — трьох наглядачів і кількох арабів.

— Стрибайте у воду! — кричить одна жінка. — Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!

— Акули! — горлає наглядач. І знову стріляє у воду.

На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.

Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко. Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.

— Годі, не стріляйте! — кричу я.

І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.

Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен — він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.

Принаймні я так думав. Однак через місяць лікар Жермен Гібер домагається, щоб мене звільнили за станом здоров’я із в'язниці — це своєрідна винагорода за мій вчинок.

Зошит восьмий ЗНОВУ НА РУАЙЯЛІ

Буйволи

Отже, завдяки справжньому чуду я повертаюсь на Руайяль — відбувати свою довічну каторгу. Я покинув острів, коли мене засудили до восьмирічного ув'язнення, і, завдяки своїй спробі врятувати дівчинку, через рік і сім місяців повертаюся сюди знову.

Я зустрічаю тут своїх друзів: бухгалтера Дега, листоношу Галгані, Карбоньєрі, якого звільнили від звинувачення у спробі втекти зі мною, Гранде, столяра Буреє, свояків Наріка та Кеньє, мого спільника в першій втечі фельдшера Шаталя, а також Матюрета, що й досі працює помічником фельдшера на Руайялі.

Тут і корсиканські розбійники Ессарі, Вічолі, Чезарі, Радзорі, Фоско, Мокюе та Шарар, який відправив під ніж гільйотини Кігтя в справі марсельської біржі. Тут зібралися «зірки» судової хроніки від 1927 по 1935 рік.

Марсіно, вбивця Дюфрена, помер минулого тижня від фізичного виснаження. Того дня акулам перепав ласий шматок.

Тут і Барра, прозваний Артистом, чемпіон з тенісу міста Ліможа, який убив шофера та його близького друга. Барра очолює аптеку й лабораторію лікарні на острові Руайяль.

Одне слово, моє повернення на Руайяль — грім з ясного неба. Суботнього ранку я з’являюся в корпусі для не— дисциплінованих. Усі до одного вражено хитають головою й приязно підходять до мене. Навіть годинникар, який ні з ким не розмовляє після того ранку, коли його помилково збиралися гільйотинувати, схопився з місця й привітався зі мною.

— Друзі, у вас тут усе гаразд?

— Так, Метелику, ласкаво просимо!

— Твоє місце чекає на тебе, — каже Гранде. — Воно порожнє з того дня, як ти пішов звідси.

— Дякую. Що тут нового?

— Є одна добра звістка.

— Яка?

— Минулої ночі в залі, що навпроти корпусу каторжан доброї поведінки, знайшли мертвого тюремника, який стежив за тобою з кокосової пальми й доніс на тебе. Напевне, якийсь твій друг не захотів, щоб ти зустрівся з ним живим і позбавив тебе брудної роботи.

— Напевне. Я хотів би дізнатися, хто це, аби подякувати йому.

— Може, якогось дня він скаже тобі про це. Сьогодні вранці тюремника під час переклички знайшли з ножем у серці. Ніхто нічого не бачив і не чув.

— Так буде краще. А як гра в карти?

— Як завжди, і твоє місце в ній чекає на тебе.

— Гаразд. Відбуватиму свою довічну каторгу далі. Знаття б, як і коли скінчиться ця історія…

— Метелику, ми були приголомшені, коли дізналися, що тобі дали вісім років. Не знаю, чи знайдеться на островах бодай одна людина, яка тепер не схоче, навіть ціною найбільшого ризику, допомогти тобі.

— Вас викликає комендант, — каже мені один араб.

Я виходжу разом з ним. На брамі вартові кидають мені кілька теплих слів. Нарешті араб приводить мене до коменданта Пруйє.

— У тебе все гаразд, Метелику?

— Так, пане коменданте.

— Я радий, що тебе помилували. Я чув, ти кинувся рятувати дочку мого колеги. Це вчинок відважний. Вітаю!

— Дякую.

— Ти знов матимеш змогу працювати асенізатором і ходити на риболовлю.

— Якщо це вас не дуже компрометуватиме.

— Це вже моя справа. Наглядача з майстерні тут більш нема, та й я через три тижні їду до Франції. Гаразд, завтра повернешся до колишньої роботи.

— Не знаю, як вам і віддячити, пане коменданте.

— Не тікай відразу, зачекай хоч місяць, — засміявся Пруйє.

В корпусі ті самі люди, й живуть вони тим самим життям, що й до мого ув’язнення, Картярі думають тільки про карти, тільки й знають грати. Чоловіки, які мають парубчаків, що правлять їм за жінок, живуть, їдять і сплять з ними. Це справжні сім’ї, в яких пристрасть і любов між чоловіками день і ніч полонять усі їхні думки. Сцени ревнощів, непогамовні пристрасті, в яких «жінка» й «чоловік» стежать одне за одним і які призводять до неминучих убивств, коли одне втомилося від другого й шукає любові з іншими.

Я пробув у таборі дві години, а до мене вже підходили два типи.

— Скажи, Метелику, Матюрет твій голубчик?

— Чого ти питаєш про це?

— З власних інтересів.

— Послухай мене. Матюрет здійснив зі мною втечу, подолавши дві тисячі п’ятсот кілометрів у морі, де він поводився як справжній чоловік — от і все, що я тобі скажу.

— Я хочу знати, чи він твій.

— Ні, я не мав нічого з Матюретом з погляду статевих взаємин. Я його високо ціную як друга, а решта мене не стосується, за винятком того, коли йому зроблять щось погане.

— А що, коли одного дня він стане мені за жінку?

— Якщо він сам пристане на це, то мені буде байдуже до цього. Але якщо ти, домагаючись, аби він став твоїм голубчиком, погрожуватимеш йому, то матимеш справу зі мною.

Я зустрів тут італійця, що мав золоту капсулу, коли нас везли сюди з Франції. Він привітався зі мною.

— Ти й досі тут? — спитав я його.

— Я зробив усе, що міг. Моя мати надіслала мені дванадцять тисяч франків, наглядач узяв у мене шість тисяч комісійних, чотири тисячі я потратив на те, аби мене відіслали на Велику Землю — пройти рентген у Кайєнні, але там не зміг вирватися з їхніх рук. Тоді я вирішив стати перед судом за те, що нібито поранив одного друга. Ти його знаєш, це корсиканський розбійник Радзорі.

— Знаю, ну й що ж?

— Ми домовилися, що він поранить собі живіт і мене разом з ним відішлють до військового трибуналу — його як обвинувача, а мене як винного. І тоді в нас нічого не вийшло. Ми пробули там лише два тижні. Мене засудили на шість місяців, які я відсидів торік у дисциплінарній в’язниці. Ти навіть не знав, що я там був. Метелику, я більше не можу терпіти, мені хочеться накласти на себе руки.

— Краще загинути в морі під час утечі, принаймні помреш вільною людиною.

— Я готовий до всього, ти маєш рацію. Якщо ти готуватимеш щось, дай мені знати.

— Гаразд.

Починаються мої будні на Руайялі. Мені дали буйвола, якого звати Брут. Важить він дві тонни. Це справжній убивця, він уже вкоротив віку двом іншим самцям.

— Це його останній шанс, — каже мені наглядач Ангості, який відповідає за буйволів. — Якщо він порішить ще одного, то його теж уб’ють.

Сьогодні вранці я познайомився з Брутом. Мартініканський негр, який досі поганяв буйвола, лишиться зі мною на тиждень і навчить мене працювати з ним. Я швидко здружився з Брутом, почастувавши його кількома зеленими гарциніями, зірваними в садку лікарні. І ось ми спускаємося до моря. Брут запряжений у віз, такий незграбний, наче його зробили ще хтозна й коли; на возі — бочка на три тисячі літрів. Робота в нас із Брутом проста: спуститися до моря, набрати в бочку води й вивезти її отим жахливим схилом на плоскогір’я. Вгорі я виймаю з бочки чіп, і вода ллється в стічні канави, змиваючи залишки нечистот, які вранці я вилив сюди з параш. Працю вати я починаю о шостій ранку, а закінчую о дев’ятій.

Через чотири дні мартікіканець заявляє, що я вже впораюся з буйволом і сам. Одне тільки незручно: о п’ятій ранку мені доводиться заходити в болото й шукати Брута — він ховається там, бо не любить працювати. В його ніздрі вставлене залізне кільце, до якого прикріплено ланцюг завдовжки з півметра. Коли я натрапляю, на Брута, він сахається від мене, пірнає під воду і виринає трохи віддалік. Іноді я броджу цілу годину, поки зловлю його в тій бридкій стоячій воді, де повно всілякої погані. Я розгнівано кричу: «Негіднику! Бовдуре! Ти вийдеш із цієї калюжі чи ні?» Але Брут слухається тільки тоді, коли я схоплю його за ланцюг. На мої крики він не зважає. Та, вийшовши нарешті з калюжі, він уже мій друг.

Я маю два бідони від смальцю, наповнені прісною водою. Починаю з того, що старанно обполіскую з себе брудну болотяну воду. Потім намилююсь і знов умиваюсь. У мене щоразу лишається півбідона. води, і я мию Брута. Буйвіл задоволено треться головою об мої руки й сам заходить між голоблі воза. Ніколи я не штурхаю його під бік палицею, як це робив мартініканець. Брут вдячний мені за це й ходить зі мною швидше, ніж ходив з мартініканцем.

Щодня нас супроводжує невелика гарна буйволиця — Брутова подруга. Я не проганяю її, як це робив мартікіканець, даю їм удвох поніжитись. Брут вдячний мені за це і тягне під гору три тонни води, як чорт. Складається враження, ніби він прагне надолужити час, який згаяв, бавлячись із Маргерітою — так називають буйволицю.

Учора, під час переклички о сьомій годині, стався невеличкий скандал через Маргеріту. Якось пішли були чутки, що один мартініканець вилазить на мур і кохається з буйволицею. Схоплений наглядачем на гарячому, він відсидів тридцять діб у карцері. Офіційний мотив: парування з твариною. А вчора під час переклички Маргєріта прибігла в табір, пройшла перед шістьма десятками каторжан і, зупинившись перед мартініканцем, стала до нього задом. Усі зареготали, а негр посірів від зніяковіння.

Я повинен робити три ходки на день. Найбільше часу йде на те, щоб набрати в бочку води. Але ті двоє, що допомагають мені внизу, працюють швидко. О дев’ятій я випрягаю Брута й вирушаю на риболовлю.

Я знайшов один спосіб за допомогою Маргеріти витягувати з калюжі Брута. Коли я лоскочу її у вусі, вона видає звук, чимось схожий на іржання розпаленої кобили. Тоді Брут сам виходить з калюжі. Хоч мені вже не треба купатися, я й далі мию його ще краще, ніж раніше. Чистий і не відгонячи неприємним запахом болота, де він проводить ночі, Брут ще дужче подобається Маргеріті.

На півдорозі від моря є трохи пологіше місце, де Брут має звичку хвилин п’ять перепочити. Щоб зробити йому полегкість, я підкладаю під колесо каменюку, яку приніс сюди сам. Але сьогодні вранці нас чекає тут, сховавшись за низенькі кокосові пальми, інший буйвіл, Дантон, — такий самий великий, як і Брут. Дантон виходить з-за Дерев і кидається на Брута. Той відступає вбік, і Дантон налітає на воза. Один його ріг проштрикує бочку. Дантон марно силкується вивільнити ріг, а я тим часом випрягаю Брута. Тоді Брут відходить метрів за тридцять, розбігається і мчить на Дантона. Наляканий Дантон нарешті вивільняється, залишивши в бочці шматок рога, й відскакує вбік. Брут не встигає зупинитись і перекидає воза.

Тоді я стаю очевидцем дивовижного видовиська. Брут і Дантон торкаються один одного рогами, вони не штовхаються, лише труться великими рогами. Здається, ніби вони перемовляються, проте вони не мукають, тільки сопуть. Потім буйволиця повільно підіймається по схилу, а слідом за нею ступають самці, які час від часу зупиняються й знову труться рогами. Коли вони затримуються надто довго, Маргеріта млосно стогне й рушає далі на плоскогір’я. Два мастодонти, знову ж таки пліч-о-пліч, рушають за Маргерітою. Після трьох таких зупинок ми сходимо на плоскогір’я. Ми вибираємося нагору якраз біля маяка, де простягається гола площа завдовжки з триста метрів. У кінці площі табір каторжан, праворуч і ліворуч будинки лікарень: одна для засланців, друга для військових.

Дантон і Брут і далі ступають позаду метрів за двадцять від Маргеріти. Маргеріта ж спокійно виходить на середину площі й зупиняється. Обидва недруги порівнюються з нею. Вона час від часу видає протяжний сумовитий звук. Буйволи знову торкаються один одного рогами, але цього разу в мене таке враження, що вони розмовляють між собою, бо з їхнього сопіння проступають звуки, які, певне, щось означають.

Після цієї розмови один із них повільно відходить ліворуч, а другий праворуч. Вони зупиняються на самих краях площі. Отже, їх розділяють якихось триста метрів. Маргеріта чекає в центрі. Я все зрозумів: це відбувається зі згоди обох сторін поєдинок за право володіти буйволицею. Втім, молода буйволиця згодна з цим, вона пишається, що два самці збираються битися за неї. Мабуть, не варто вам казати, що на своєму стоп’ятдесятиметровому маршруті кожен з них набагато збільшив свої дві тисячі кілограмів завдяки тій швидкості, яку вони розвинули. Удар цих двох голів такий страшний, що обидва буйволи понад п’ять хвилин перебувають у нокауті. У кожного підгинаються ноги. Швидше приходить до тями Брут, який біжить чвалом на своє вихідне місце… Поєдинок тривав дві години. Наглядачі хотіли застрелити Брута, але я не дав їм цього зробити, і під час чергового удару Дантон зламав собі рога, якого він пошкодив об бочку. Він утік, переслідуваний Брутом. Це переслідування тривало до наступного дня. Скрізь, у садку, на кладовищі й у пральні, де буйволи побували, вони все знищили.

І тільки наступного ранку, після ночі постійних поєдинків, десь о сьомій годині, Брут зумів притиснути Дантона до муру пекарні, що стоїть на березі моря, і там устромив йому в черево свій ріг. Щоб докінчити його, Брут тричі обернувся довкола себе, повертаючи ріг у череві Дантона, який, спливаючи кров’ю, переможений упав на землю.

Ця битва двох велетів так виснажила Брута, що мені довелося допомагати йому вивільнити свій ріг. Ї він немічно пошкандибав понад морем, а поряд з ним пішла Мар— ґеріта, гордо задерши вгору свою шуту голову.

Я не був присутній на їхній шлюбній ночі, бо наглядач, який відповідає за буйволів, звинуватив мене в тому, що я випряг Брута, і звільнив з погоничів.

Я йду до коменданта поговорити про Брута.

— Що сталося, Метелику? А, ви щодо Брута… Його доведеться вбити, він надто небезпечний. Порішив уже трьох чудових буйволів!

— Я дуже прошу вас урятувати Брута. Наглядач, який відповідає за буйволів, нічого не знає. Брут не нападав, він захищався. Дозвольте, я розкажу вам усе до ладу.

Комендант усміхається.

— Слухаю вас.

— … Тепер ви, пане коменданте, самі бачите, що на мого буйвола напали, — скінчив я розповідь. — Навіть більше, коли б я не випряг Брута, Дантон убив би його, бо в ярмі Брут не міг захищатися.

Приходить наглядач, що відповідає за буйволів.

— Добрий день, пане коменданте. Я вас шукаю, Метелику. Сьогодні вранці ви вийшли з табору так, ніби на роботу. Але ж ви більше не працюєте?

— Я вийшов, пане Ангості, щоб подивитися, чи міг я перешкодити буйволам битись. І пересвідчився, що, на жаль, не міг, бо вони тоді просто оскаженіли.

— Може, це й так, але тепер Ви все одно більше не водитимете буйвола, я вам уже сказав. А втім, у неділю вранці його однаково заб’ють, буде м'ясо для каторжан.

— Ви цього не зробите?

— Невже ви мені завадите?

— Не я, а комендант.

— Слухайте, Метелику, чого ви берете це так близько до серця?

— Бо воно мені болить! Я ж бо водив Брута, він мій товариш.

— Товариш? Буйвіл?! Ви глузуєте з мене?

— Він вважає, що Брут не винен. Вислухайте його, — сказав комендант.

— Гаразд, говоріть.

— Пане Ангості, ви вірите, що тварини розмовляють між собою?

— Чом би й ні, якось же вони спілкуються!

— Так от, Брут і Дантон билися за обопільною згодою на дуелі! І я знову пояснюю все від початку до кінця.

— Дідько вас знає, Метелику! — каже корсіканець. — Дивний ви чоловік. Заберіть свого Брута, але якщо він таки уб’є іще одного буйвола, його вже не врятує ніхто, навіть комендант. Я знову призначаю вас погоничем. Постарайтеся, щоб Брут працював як слід.

Через два дні в майстерні полагодили віз, і Брут у супроводі своєї Маргеріти знову почав возити воду. Коли ми приходили туди, де він любив перепочити, я підкладав під колесо каменюку й казав: «Бруте, де тепер Дантон?» І величезний, як мастодонт, (рйвіл ураз зривався з місця й з переможним виглядом щодуху тяг воза нагору.

Бунт на Сен-Жозефі

Острови особливо небезпечні через фальшиву свободу, яку тут нібито мають каторжани. Боляче дивитися, як вони, змирившись із долею, живуть тим одноманітним життям. Одні чекають закінчення свого терміну, інші погрузли у дрібних чварах і вже нічого не чекають.

Цієї ночі я лежу в гамаку, а десь у глибині корпусу йде запекла гра в очко, в якій першу скрипку грають мої друзі Карбоньєрі та Гранде. Я намагаюся поринути в спогади. Та це мені не вдається: у мене таке враження, ніби суду присяжних ніколи не було. Я марно силкуюся викликати в пам'яті туманні картини того фатального дня — не щастить навіть виразно уявити бодай одне обличчя. Тільки прокурор постає переді. мною з усією своєю жорстокістю. Ах ти ж наволоч, а я гадав, що взяв над тобою гору, коли опинився на Трінідаді в Бауенів. Якими чарами ти зачарував мене, негіднику, що шість моїх утеч не принесли мені свободи? Чи ти спав спокійно, довідавшись про мою першу втечу? Хотів би я знати, злякався ти чи просто розгнівався, почувши, що твоя жертва уникнула «шляху занепаду», на який ти кинув її за сорок три дні до того? Я дременув з в’язниці. Але яка лиха доля переслідувала мене, що через одинадцять місяців я знову повернувся на каторгу? Може, Бог покарав мене за те, що я знехтував первісне життя, яке було таке прекрасне, і я міг би жити там скільки завгодно? Лалі і Зораїму, цих двох таких любих мені жінок, це плем’я, що живе без жандармів, живе за єдиним законом взаєморозуміння між людьми, які складають його. Так, я опинився тут через власну помилку, однак я повинен думати лише про єдине — втекти, втекти звідси або загинути. Але ж, коли ти дізнався, що мене впіймали й повернули на каторгу, твоє обличчя знову скривилося в посмішці переможця, і ти подумав: «Що ж, усе йде добре, він знову на «шляху занепаду», на який я послав його». Але ти помиляєшся. Ніколи моя душа, мій розум не йтимуть сліпо цим шляхом звиродніння! Ти володієш лише моїм тілом, твої охоронці, твої тюремники двічі на день нагадують мені, що я у в’язниці. Ото й тільки. Шоста година ранку: «Метелик!» — «Є». Шоста година вечора: «Метелик!» — «Є». По-твоєму, все йде добре. Вже шість років ви тримаєте мене в лабетах, я, мабуть, уже занепав, загнив, отож недалеко той день, коли дзвін покличе акул на бенкет і вони з’їдять мене з усіма тельбухами.

Помиляєшся, твої розрахунки хибні. Тіло моє на каторзі, але душа — на волі. Хочеш, я тобі щось скажу? Я не належу каторзі, не перейняв звичок каторжан, навіть своїх найближчих друзів. Я весь час прагну тільки одного — втекти…

Тієї самої хвилини, коли я отак розмовляю подумки з прокурором, до мого гамака підходять двоє.

— Ти спиш, Метелику?

— Ні.

— Ми хочемо з тобою поговорити.

— Говоріть. Тільки тихо, щоб ніхто не почув.

— Ми готуємо бунт.

— Який у вас план?

— Переб’ємо всіх арабів і наглядачів разом з їхнім проклятим поріддям — жінками та дітьми. Я, Арно, мій друг Отен та ще четверо наших товаришів нападемо на склад зброї в адміністративному корпусі. Я там працюю, і зброя у мене в доброму стані. Двадцять три автомати, понад вісімдесят рушниць, карабінів і магазинних гвинтівок. Бунт почнеться…

— Годі, не кажи більш нічого. Я не хочу брати в ньому участь. Дякую за довіру, але ваш намір не підтримую.

— Ми думали, ти згодишся очолити бунт. Вислухай мене і сам побачиш, що бунт не зазнає поразки. Ми готуємося до нього вже п’ять місяців. Нас підтримують понад п’ятсот чоловік.

— Не називай мені жодного імені. Я відмовляюсь очолити бунт і навіть брати в ньому участь.

— Чому? Поясни, адже ми довірилися тобі.

— Я не просив тебе ділитися зі мною вашими планами. Зрештою, я роблю в житті те, чого хочеться мені, а не те, чого хочуть інші. До того ж я не вбивця, який убиває всіх підряд. Я можу вколошкати того, хто глибоко мене скривдить. А на жінок та дітей, які нічого мені не зробили, рука в мене не підніметься. Ось що я вам скажу й чого ви навіть не підозрюєте: якщо ваш бунт і вдасться, ви все одно приречені.

— Чому?

— Тому, що ви не втечете звідси. Припустімо, сотня людей підтримає бунт. Але як вони виберуться звідси? На островах тільки два човни. На них сядуть щонайбільше чоловік сорок. Що ви робитимете з рештою?

— Ми будемо серед тих сорока, які попливуть на човнах.

— Це ти так гадаєш. Але інші не дурніші за вас. Вони теж будуть озброєні, і коли ви переб’єте наглядачів та їхні родини, то почнете стріляти один в одного, намагаючись сісти в човни. Та найголовніше те, що жодна країна не захоче прийняти ці два човни. Бо телеграми раніше від вас поприходять скрізь, де ви можете з’явитися, а надто коли залишите за собою стільки трупів. Вас усюди, хоч би куди ви припливли, заарештують і передадуть Франції. Я знаю, що кажу. Ви, мабуть, чули — мене повернули з Колумбії. Тож не сумнівайтеся: після того, що ви тут накоїте, будь-яка країна передасть вас Франції.

— Отже, ти відмовляєшся?

— Так.

— Це твоє останнє слово?

— Це моє остаточне рішення.

— Нам не залишаться нічого іншого, як піти.

— Постривайте. Прощу вас: де розповідайте про цей свій намір нікому з моїх друзів.

— Чому?

— Наперед знаю, що води відмовляться, трж де варто марно старатися.

— Гаразд.

— Невже ви все ж таки зважитесь на фунт?

— Скажемо відверто: так, Метелику!

— Не розумію вас. Адже я цілком переконливо пояснив вам, що коли бунт і вдасться, то ви однаково не вирветесь на волю.

— Над усе ми прагнемо помсти. Тепер, коли ти пояснив, що жодна країна нас не прийме, ми подамося в джунглі й згуртуємо там банду.

— Даю слово честі, що нікому не розповім про ваші плани, навіть своєму найкращому другові.

— Ми цього певні.

— Гаразд. І останнє: попередьте мене за тиждень. Я хочу перебратися на Сен-Жозеф, щоб не бути на Руайялі, коли це станеться.

— Тебе попередять вчасно.

— Що я можу зробити, а би ви відмовилися від свого наміру? Може, разом придумаємо щось інше? Скажімо, вкрадемо чотири карабіни й нападемо вночі на вартового, який стереже човни, а тоді, нікого не вбиваючи, сядемо в човен і попливемо.

— Ні, ми надто настраждалися. Для нас головне — помста, навіть ціною власного життя.

— А діти? А жінки?

— Всі вони — одне поріддя, одна кров, тож хай усі Здохнуть!

— Годі про це.

— Ти не хочеш побажати нам успіху?

— Ні. Я кажу Вам: відмовтеся від свого наміру, це безглуздя. Треба придумати Щось краще.

— Хіба ми не маємо права помститися?

— Маєте, але не на невинних. На добраніч.

— На добраніч. Ми тобі нічого не казали, гаразд, Метелику?

— Гаразд.

Отен і Арно йдуть від мене. Ну й історія! У цих двох не всі клепки в голові. Справжнє божевілля! Ніхто з моїх друзів не прохопився мені про бунт і словом, отже, з ними ті впертюхи не розмовляли.

За тиждень я дуже обережно розпитав у каторжан про минуле Арно та Отена. Арно засудили — здається, несправедливо — на довічну каторгу за вчинок, не вартий і десяти років. Суд присяжних поставився до нього так суворо тому, що за рік до цього стратили його брата — той убив фараона. Тож прокурор говорив більше про брата Арно, ніж про нього самого, і після того ворожого виступу присяжні ухвалили такий суворий вирок. Слід додати, що під час арешту Арно жахливо катували — знову ж таки за братів злочин.

Отен уже й забув, що таке свобода, — він у в’язниці з дев’яти років. У дев’ятнадцять Отен, щоб вбратися з виправної колонії, зголосився піти на службу в морський флот, але напередодні свого звільнення поранив якогось в’язня. Він, мабуть, трохи несповна розуму, бо, здасться, має намір дістатися до Венесуелі, попрацювати там на золотій копальні, скалічити собі ногу й одержати за те велику компенсацію. Та нога в нього однаково не згинається — через зараження, яке він навмисне зробив собі в Сен-Мартен-де-Ре.

Комедія! Сьогодні вранці під час переклички викликали Арно, Отена й брата мого друга Матьє Карбоньєрі — Жана. Жан працював у пекарні на пристані, тобто неподалік від човнів. їх перевезли на Сен-Жозеф без будь-якого пояснення й без видимої причини. Я намагався про щось довідатись. Та марно. Проте все це не випадково, коли зважити на те, що Арно чотири роки доглядав за зброєю, а Жан Карбоньєрі п’ять років працював пекарем. Мабуть, адміністрація каторги щось пронюхала. Але що саме?

Я вирішую поговорити зі своїми найближчими друзями Матьє Карбоньєрі, Гранде й Галгані. Ніхто з них нічого не знає— Отже, Отен і Арно розмовляли тільки з такими самими, як вони, каторжанами.

— Тоді чому ж вони звернулися до мене?

— Бо тут кожен знає, що ти тільки й думаєш про втечу.

— Але ж не такою ціною!

— Вони цього не розуміють.

— А твій брат Жан?

— Звідки мені знати, чому він пішов на таке безглуздя!

— Певне, хтось його умовив, а сам він не побачив у цьому нічого поганого…

Події розгортаються дедалі швидше. Цієї ночі було вбито Жіразоло, саме тієї миті, коли він заходив до клозета. На сорочці мартініканця, що був погоничем буйволів, знайшли кров. Швидко, за два тижні було проведено розслідування, й надзвичайний військовий трибунал засудив колишнього погонича до смертної кари.

В умивальні на подвір’ї до мене підійшов старий каторжанин Гарвель, по кличці «Савоєць», і сказав мені:

— Метелику, я почуваюся кепсько, бо то я порішив Жіразоло. Я хотів би врятувати негра, але боюсь, що мене гільйотинують. Тож за таких умов я не зізнаюсь. Та коли б мені вдалося щось вигадати, аби я міг отримати лише три-п’ять років дисциплінарної в’язниці, то я зізнався б.

— На скільки тебе засуджено?

— На двадцять років.

— Скільки ти відбув?

— Дванадцять.

— Знайди спосіб, аби тебе засудили на довічну каторгу, тоді ти уникнеш дисциплінарної в’язниці.

— Як це зробити?

— Дай мені поміркувати, я тобі все скажу цієї ночі.

Настає вечір.

— Ти не повинен зізнаватись і визнавати факти, — кажу я Гарвелеві.

— Чому?

— Ти ризикуєш бути засудженим до страти. Єдиний спосіб уникнути дисциплінарної в’язниці — це відхопити довічну каторгу. Звинувать себе сам. Мотив: ти не можеш дозволити, аби гільйотинували невинну людину. Візьми собі в захисники наглядача-корсіканця. Я назву його прізвище, але спершу пораджуся з ним. Треба діяти швидко. Не слід давати їм змоги гільйотинувати негра. Зачекай два-три дні.

Я поговорив з наглядачем Коллоною, він подав мені фантастичну думку. Я маю сам відвести Гарвеля до коменданта й сказати, що той попросив мене захищати його й супроводити, аби він зміг зробити свої зізнання, і що я дав йому гарантію, нібито після такого благородного вчинку його не можуть засудити до страти, хоч злочин дуже тяжкий, тож Гарвель повинен чекати, що його засудять на довічну каторгу.

Все вийшло добре. Гарвель урятував негра, якого випустили з камери смертників. Лжесвідок, який звинуватив негра, схопив рік дисциплінарної в’язниці. А Робер Гарвель — довічну каторгу.

Минуло два місяці. Аж тепер, коли справу закрили, Гарвель усе мені розповів. Арно, Отена й Жана Карбоньєрі виказав Жіразоло, який спершу згодився був узяти участь у бунті. На щастя, він не знав решти імен.

Наглядачі не дуже повірили його словам. Однак про всяк випадок перевели тих трьох схиблених на Сен-Жозеф, ні про що в них не розпитуючи й нічого їм не сказавши.

— Яким мотивом керувався ти, Гарвелю, щоб убити його?

— Тим, що він украв у мене капсулу. Я спав навпроти нього і вночі виймав свою капсулу, ховаючи її під коц, що правив мені за подушку. Однієї ночі я пішов до клозета. а коли повернувся назад, моя капсула зникла. Довкола мене не спав тільки Жіразоло. Наглядачі повірили моїм поясненням, вони навіть не говорили зі мною про те, що він виказав можливий бунт.

— Метелику, Метелику! — закричали на подвір’ї. — На перекличку!

— Є!

— Збирайте свої речі. І вирушайте на Сен-Жозеф!

— Ох, чорт забирай!

У Франції почалася війна. Вона принесла нам нові порядки: тепер начальникам охорони, коли втече якийсь каторжанин, загрожуватиме звільнення з посади. Що ж до самих каторжан, то на них, якщо їх упіймають, чекатиме смертний вирок. Суд мотивуватиме втечу бажанням в’язня приєднатися до французьких партизанів, які «зрадили батьківщину».

Комендант Пруйє виїхав з островів ще два місяці тому. Нового коменданта я не знаю. Нікого не вдієш, доведеться повертатися на Сен-Жозеф. Прощаюся з друзями. О восьмій ранку мене садовлять у човен.

Лізеттиного батька в сен-жозефському таборі теж уже нема. Минулого тижня він переїхав з родиною до Кайєйни. Прізвище нового сен-жозефського коменданта — Дютен, родом він із Гавра. Комендант приймає мене особисто. Коли човен причалив до Сен-Жозефа, старший наглядач із Руайялю передав мене разом з якимись паперами тутешньому наглядачеві.

— Це ти Метелик?

— Так, пане коменданте.

— А ти хлопець цікавий, — каже він, гортаючи мої папери.

— Чим це я цікавий?

— Тут написано, що ти небезпечний з усіх поглядів. Особливо привертає увагу запис червоним чорнилом: «Постійно готується до втечі». А далі йдуть слова: «Намагався врятувати від акул дитину коменданта острова Сен-Жозеф». Я теж маю двох дочок, Метелику, чи не бажаєш побачити їх?

Він кличе дітей, і до кабінету в супроводі одягненого в біле араба та дуже гарної чорнявої жінки заходять дві біляві дівчинки — одна трьох, друга п’яти років.

— Люба, поглянь на цього чоловіка, він намагався врятувати твою хрещеницю Лізетту.

— О, дозвольте потиснути вам руку! — каже молода жінка.

Цей потиск руки — найбільша честь, яку можуть виявити каторжанинові. Тут нам руки не подають. Мене зворушує її щирість.

— Так, я Лізеттина хрещена мати. Ми дружимо з родиною Грандуа. Любий, що ти збираєшся з ним робити?

— Спершу він піде до табору, а потім сам скаже мені, де хотів би працювати.

— Дякую, пане коменданте. І вам, пані, дякую. Ви не скажете, чому мене перевели на Сен-Жозеф? Це ж майже покарання.

— Гадаю, серйозної причини немає. Просто новий комендант боїться, щоб ти не втік.

— Він має рацію.

— Останнім часом посилили санкції проти тих, у кого втікають каторжани. До війни теж можна було втратити через це одну нашивку, але тепер її забирають у таких випадках без розмов. Уже не кажу про інші покарання. Саме тому комендант і перевів тебе сюди — він воліє, щоб ти втік із Сен-Жозефа, за який він не відповідає, адже сам сидить на Руайялі.

— Пане коменданте, скільки ви тут пробудете?

— Півтора року.

— Я не можу чекати так довго, але спробую повернутися на Руайяль, щоб не завдати вам прикрощів.

— Дякую вам, — озивається жінка. — Я рада, що ви такий благородний. Коли вам чогось буде треба, звертайтесь до нас. А ти, тату, накажеш вартовим у таборі відпускати Метелика до нас, якщо він попросить.

— Гаразд, люба. Мохамеде, відведи Метелика до табору. А ти, Метелику, сам вибери собі корпус, у якому схочеш поселитися.

— О, це діло не важке: корпус для небезпечних!

— Так, що правда, то правда, — сміється комендант і пише записку, яку віддає Мохамедові.

Я виходжу з будинку на пристані, колишнього Лізеттиного дому, що тепер прадить новому комендантові за оселю й кабінет, і в супроводі молодого араба йду до табору.

Біля табірних воріт мене зустрічає начальник сторожового поста — старий корсиканець, страшенно лютий чоловік, усім відомий катюга. Звати його Філіссарі.

— Це ти, Метелику? Гадаю, ти не забув, що я дуже добрий, але й дуже злий. Не намагайся втерта від мене, бо коли впіймаю, то заб’ю, як собаку. Мені до пенсії лишилося тільки два роки, тож я не хочу мати неприємностей.

— Ви ж знаєте, я дружу з усіма корсіканцями. Не Ножу пообіцяти вам, що не втікатиму, але якщо й утечу, то не тоді, коли ви чергуватимете.

— Гаразд, Метелику. Виходить, ми не будемо ворогами. Розумієш, молоді легше переносять неприємності, які ми маємо, коли хтось із каторжан утече, а я… В моєму віці та ще незадовго до виходу на пенсію… Все зрозумів? Іди до корпусу, в який тебе призначили.

І ось я в таборі, у такому самому, що й на острові Руайяль, у корпусі, в якому живе сто чи сто двадцять каторжан. Тут я зустрічаю П’єро Бовдура, Отена, Арно й Жана Карбоньєрі. Здавалося б, я мав приєднатися до Жанрвфго «казана», бо Жан брат Матьє. Але він зовсім не такий, як його брат, до того ж приятелює з Отеном та Арно, а мені це не підходить. Тож я відмовляюся від його запрошення і влаштовуюсь біля Карр’є, родом з Бордо, прозваного П’єро Бовдуром.

Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, — він просто довший. Його утворюють два плоскогір’я — нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому — сумнозвісна дисциплінарна в’язниця. Між іншим, її в’язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі.

Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.

У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: «Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов’язок!» Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму.

Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я.

Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.

Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:

— Це бунт!

— Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.

До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.

— Це бунт, Метелику! — шепоче Жан.

— Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю.

Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур.

— Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!

— Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі.

Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.

— Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас?

— Дев’ятеро.

— Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?

— Ні.

— А ти?

— Ні.

— Теж ні.

— А ти?

— Я нічого про нього не знав.

— Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?

— Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.

— А якщо перемогли каторжани?

— Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?

— Ми теж не хочемо, — в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі.

Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко.

З’являються знавіснілі наглядачі. Вони б’ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір’я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами.

Лунають два постріли, певне револьверні.

Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з’являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в’язниці.

Потім наглядачі побували в корпусі, що навпроти, й у тому, що праворуч від нашого. Тепер вони в сьомому. Залишився тільки наш. Тут нас дев’ятеро, кожен сидить на своєму місці. Ніхто з тих, що пішли на роботу, не повернувся. Всі мовчимо. У мене пересохло в роті, не дає спокою думка: «Хоч би якийсь йолоп не скористався з цієї халепи і не вколошкав мене!»

— Ідуть! — кричить до смерті переляканий Карбоньєрі.

Входять чоловік двадцять наглядачів, тримаючи напоготові карабіни й револьвери.

— Як, ви ще не роздяглися? — горлає Філіссарі. — Чого ви чекаєте, негідники? Зараз ми вас розстріляємо. Ану роздягайтеся, ми не бажаємо стягати з вас одежу, коли ви будете трупами!

— Пане Філіссарі…

— Заткни пельку, Метелику! І не проси пощади. Ви взялися за надто серйозне діло! В корпусі небезпечних ви, звісно, про все знали!

Очі в нього витріщені, налиті кров’ю й горять Несамовитою люттю.

Я вирішую зіграти на його честолюбстві.

— Мене дивує, що такий, як ти, нанолеоиець ладен убивати невинних. Хочете стріляти? Тоді не треба зайвих розмов. Стріляйте, стріляйте швидше, Бога ради! Я вважав тебе, старий Філіссарі, справжнім наполеонцем, але бачу, помилився. Тим гірше. Я не хочу навіть бачити тебе, коли ти стрілятимеш! Я відвертаюсь. Відверніться від цих наглядачів, хай не думають, що ми збираємося напасти на них.

Ми всі відвертаємось. Моя поведінка приголомшує наглядачів, тим більше що Філіссарі (про це ми дізнаємося пізніше) застрелив у якомусь корпусі двох бідолах.

— Що ти ще хочеш сказати, Метелику?

Стоячи спиною до нього, я відповідаю.

— Я не вірив у те, що бунт закінчиться успіхом. Навіщо було його зчиняти? Щоб перебити наглядачів? А потім утекти? Але куди? Я людина досвідчена, мене привезли сюди після моєї втечі, привезли здалеку, аж із Колумбії. Я питаю: яка країна надасть притулок убивцям? Як вона називається? Не будьте йолопами, кожен, хто поважає себе, не підтримає такого бунту.

— Може, ти й не підтримаєш, а Карбоньєрі? Я певен, він був на боці бунтарів, бо сьогодні вранці Арно й Отен аж здивувалися, коли він прикинувся хворим і не пішов на роботу.

— Це вигадка, правду кажу! — І я обертаюсь до Філіссарі. — Зараз ви всі зрозумієте. Карбоньєрі мій друг, йому відомі всі деталі моєї втечі, отже, він не плекає ілюзій, бо знає, чим може скінчитися втеча після бунту.

З’являється комендант, але до корпусу не входить. Філіссарі поспішає до нього, і комендант кричить:

— Карбоньєрі!

— Я.

— Киньте його до карцеру. Але не катуйте. Нехай один із наглядачів відведе його. Вийдіть усі надвір, тут залишаться тільки старші наглядачі. Зберіть сюди усіх засланців, що порозбігалися по острові. Нікого не вбивайте, приведіть усіх до одного в табір.

Нарешті входять до корпусу комендант Дютен і його заступник. Повертається й Філіссарі з чотирма наглядачами.

— Метелику, щойно сталася серйозна подія, — каже Дютен. — Як комендант виправної в’язниці, я повинен узяти на себе дуже важку відповідальність. Та спершу я хотів би дещо з’ясувати. Знаю, в таку критичну хвилину ти відмовився б розмовляти зі мною віч-на-віч у кабінеті, тому я й прийшов сюди. Вони вбили наглядача Дюкло і зробили спробу забрати з мого дому зброю. Отже, це — бунт. У мене лише кілька хвилин, я вірю тобі і чекаю твоєї відповіді.

— Якщо це бунт, то чому ми нічого не знали про нього заздалегідь? Чому вони не поділилися з нами своїми намірами? Скільки людей замішано в цій справі? Пане коменданте, я сам відповім на ці три запитання, але спершу скажіть мені, скільки людей брали участь в убивстві наглядача й цьому заворушенні?

— Троє.

— Хто саме?

— Арно, Отен і Марсо.

— Так. Вірте чи не вірте, пане коменданте, але бунту не було.

— Брешеш, Метелику! — втручається Філіссарі. — Цей бунт мав відбутися ще на Руайялі. Жіразоло доніс на них, але ми йому не повірили. А тепер бачимо, що він сказав правду. Ти нас дуриш, Метелику!

— Коли так, виходить, я — донощик. І П’єро Бовдур, і Карбоньєрі, й Галгані, й усі корсіканці з Руайялю — теж донощики. Незважаючи на те, що сталося, я не вірю, що це був бунт. Бунт очолили б ми, а не інші.

— Що ви мені розповідаєте? Скажете, вони не мали спільників? Такого бути не може!

— Тоді чому ж ті спільники не діяли? Хіба хтось, крім цих трьох, бодай пальцем поворухнув? Чи вони спробували захопити сторожовий пост із чотирма озброєними вартовими та їхнім начальником паном Філіссарі? Скільки човнів на Сен-Жозефі? Одна-однісінька шлюпка! Що таке одна шлюпка на шістсот чоловік? Хіба вони божевільні? Навіщо ж убивати, коли маєш намір утекти? Гаразд, припустімо, чоловік з двадцять утекли б. Але ж їх будь-де схопили б і знову передали Франції. Пане коменданте, я ще не знаю, скількох каторжан пристрелили ваші люди й ви самі, але майже певен, що вони невинні. А нащо трощити наші вбогі речі? Може, ваш гнів і справедливий, але не забувайте: коли ви зробите життя каторжан зовсім нестерпним, тоді недалеко й до справжнього бунту — бунту зневірених, ватаги самогубців. І їхнє гасло буде: смерть усім — і наглядачам, і каторжанам. Пане Дютен, я розмовляю з вами з відкритим серцем, ви заслуговуєте цього хоча б тому, що прийшли поговорити з нами, перше ніж виносити якусь ухвалу. Дайте нам спокій.

— А як бути зі спільниками? — не вгаває Філіссарі.

— Викривайте. Це ваша справа. Ми нічого не знаємо і нічим вам не допоможемо. Повторюю, вся ця історія — чистісіньке безглуздя, ми нічого спільного з нею не маємо.

— Пане Філіссарі, коли всі каторжани зберуться в корпусі для небезпечних, замкніть двері до нового розпорядження. Поставте біля дверей двох вартових. Не знущайтеся з людей і не трощіть їхніх речей. Ходімо. — І комендант разом з наглядачами виходить.

Замикаючи двері, Філіссарі кидає мені:

— Тобі пощастило, що я наполеонець!

Не минає й години, як у нашому корпусі збираються майже всі, хто тут живе. Бракує вісімнадцятьох чоловік, але наглядачі здогадуються, що самі поспіхом замкнули їх у інших корпусах. Коли цих людей приводять, ми нарешті дізнаємося, що там сталося, — вони були на роботі й усе бачили.

Один каторжанин розповідає мені впівголоса:

— Уяви собі, Метелику, ми тягли каменюку вагою з тонну на відстань майже чотириста метрів. Дорога, по якій тягають це каміння, не має чітко окреслених меж, і це каміння дотягують до криниці, що за якихось п’ятсот метрів від будинку коменданта. Біля цієї криниці ми завжди зупинялися. Вона в затінку кокосової пальми і якраз на половині нашої дороги, тож ми, як завше, зупинилися, зачерпнули з криниці відро свіжої води й напилися, а дехто намочив носовик і поклав собі на голову. Перепочинок тривав з десять хвилин, наглядач теж сів на цямрину криниці. Скинув шолома і став витирати великою хустинкою чоло та маківку голови, коли ззаду до нього підійшов Арно із сапою в руці, не підіймаючи її. вгору, тому ніхто не скрикнув, щоб попередити наглядача. І от він підніс сапу вгору й щосили вдарив наглядача вістрям посередині голови — це сталося вмить. Наглядач з розрубаною навпіл головою звалився ниць, навіть не скрикнувши. Тільки-но він упав, Отен, який, природно, стояв перед ним, вихопив у нього карабін, а Марсо скинув — з нього портупею з револьвером. А тоді Марсо з револьвером у руці обернувся до бригади й крикнув: «Це бунт! Хто з нами, ходіть зі мною». Жоден тюремник не ворухнувся й не закричав, жоден каторжанин з бригади не виявив наміру, йти за ним. Арно подивився на нас усіх і сказав: «Зграя боягузів, ми вам покажемо, що таке справжні чоловіки!» Арно вихопив з рук Отеиа карабін, і обидва вони побігли до будинку коменданта. Марсо залишився на місці, відступивши трохи вбік. Він, розмахуючи великим револьвером, скомандував: «Не ворушитись, не розмовляти, не кричати! А ви, тюремники, на землю обличчям униз!» Я зі свого місця спостерігав, що було далі. Коли Арно збігав угору сходами до будинку коменданта, звідти вийшов араб, який працював там, тримаючи за руку одну дівчинку й на руці — другу. Вони обидва розгубилися, але араб отямився перший і копнув ногою Арно. Той хотів забити араба на місці, але араб закрився дівчинкою. Ніхто не кричав. Ні араб, ні діти. Кілька разів Арно цілився в різні місця арабові. І щоразу перед цівкою карабіна поставала дівчинка. Отен зайшов збоку, не підіймаючись по сходах, і схопив араба за штани. Араб упав і тоді враз пожбурив на карабін, що його тримав Арно, дівчинку. Втративши рівновагу, Арно впав разом з дівчинкою та арабом, за ногу якого смикнув Отен. Цієї миті почувся перший плач дівчат, потім крик араба, а далі образливі слова Отена й Арно. Араб швидше за Арно дотягнувся до карабіна, що лежав на сходах, але він схопив його лівою рукою за цівку. Отен знову впіймав його за ногу. Арно стиснув праву руку араба й покотив його по сходах. Араб пожбурив карабін за дев’ять метрів від себе. Тієї миті, коли всі троє кинулися до карабіна, пролунав рушничний постріл — то стрельнув наглядач за бригадою каторжан, яка збирала сухе листя. У вікні будинку з’явився комендант і теж став стріляти, але, боячись улучити в араба, він палив у ще місце, де лежав карабін. Отен і Арно побігли дорогою понад морем до табору, слідом за ними свистіли рушничні кулі. Отен через свою ногу, що не згинається в коліні, біг повільніше, і його скосила куля, перше ніж він дістався до моря. А Арно забрів у воду між місцем для купання каторжан та басейном для наглядачів. Там завжди збираються акули. Довкола Арно падали у воду кулі. На допомогу комендантові та наглядачеві за збирачами листя прийшов іще один наглядач. Він був причаївся за великим каменем.

— Здавайся, — закричали наглядача, — і тобі буде дароване життя.

— Ніколи цього не станеться, — відповів Арно, — я воліло, щоб мене зжерли акули, ніж бачити ваші бридкі морди!

І він поплив у море просто до акул. Мабуть, його зачепила куля, бо на якусь мить він зупинився. Та, незважаючи на це, наглядачі й далі стріляли. Арно звівся на ноги, вода сягала йому по груди, і тоді на нього накинулися акули. Я бачив цілком виразно, як він ударив кулаком акулу, яка виринула до половини з води й стрибнула на нього. Потім акули буквально пошматували його, напавши на нього з усіх боків. За якихось п’ять хвилин він зник. Наглядачі стріляли разів сто по стовпищу акул довкола Арно. Та лише одна куля влучила в акулу, яка потім підпливла догоричерева до берега. Наглядачі збігалися з усіх боків, і Марсо вирішив урятувати собі життя, викинувши револьвер у криницю, але тюремники вже встигли підвестися й, лупцюючи його костурами, стусаючи кулаками та конаючи ногами, пригнали Марсо до наглядачів, сказавши їм, що він теж причетний до змови. Хоч Марсо підняв угору руки, спливаючи кров’ю, наглядачі заходилися стріляти в нього з револьверів та карабінів, а один з них схопив карабін за цівку й став гамселити його по голові прикладом, наче довбнею. Що ж до Отена, то наглядачі по кілька разів розрядили в нього свої револьвери. Кожен наглядач випустив у нього до трьох десятків куль, і хоч він уже був мертвий, вони не переставали стріляти й усі разом увігнали в нього майже півтори сотні куль. Філіссарі повбивав і тих каторжан, про яких тюремники сказали, нібито вони теж збиралися йти за Арно, а потім здалися. То була абсолютна брехня, бо ніхто з них і кроку не ступив за змовниками.

Вже два дні ми сидимо замкнені. На роботу ніхто не йде. На дверях щодві години міняються вартові. Між корпусами теж ходять вартові. Нам заборонено навіть підступати до вікон. Лише з глибини коридора, що його утворюють два ряди гамаків, можна дивитися крізь загратовані двері на подвір’я. З Руайялю охороні надійшло підкріплення. Надворі не видно жодного засланця. Жодного араба-тюремника. Всіх позамикали. Час від часу ми бачимо, як ведуть до дисциплінарної в’язішці голого засланця. Крізь вікна до корпусу часто зазирають наглядачі. На дверях праворуч і ліворуч стоять вартові. Вони стоять на чатах лише по дві години, ні на мить не сідаючи й не беручи зброю на ремінь: карабін постійно лежить на лівій руці, наготовлений будь— якої миті стріляти.

Ми поділилися на гурти по п’ять чоловік і ріжемося в покер. Маркетті, який грає сонату Бетховена, примушують покласти скрипку.

— Годі тобі цигикати! Ми, наглядачі, в жалобі.

Напруження панує не тільки в нашому корпусі, а й у цілому таборі. Нам не дають ні кави, ні супу. Буханець хліба вранці, тушковане м’ясо ополудні, тушковане м’ясо ввечері — одна бляшанка на чотирьох чоловік. А що в нашому корпусі наглядачі нічого не потрощили, то ми маємо свою каву, масло, олію, борошно. В інших корпусах цього нема. Коли з клозета, де в нас варилася кава, пішов дим, наглядач наказав загасити вогонь. Каву варив на продаж старий Ні— стон, давній каторжанин із Марселя; Він зухвало відповів наглядачеві:

— Якщо тобі заважає вогонь, то зайди й сам погаси його?

Тоді наглядач кілька разів стрельнув у вікно. Кава вилилась, і вогонь швидко погас.

Одна куля влучила Ністонові в ногу. Ми страшенно перелякалися, подумавши, що нас уже розстрілюють, і попадали на долівку.

Сьогодні начальником варти біля входу до табору знову Філіссарі. Почувши постріли, він прибігає з чотирма наглядачами до нашого корпусу. Наглядач, який стріляв, намагається пояснити, що сталося. Філіссарі лає його по-корсіканському, але наглядач родом з Оверні, він не розуміє начальника й не знає, що відповісти.

Ми знову лягаємо на гамаки. У Ністона кривавиться нога.

— Не кажіть їм, що мене поранено, а то вони виведуть мене надвір і доб’ють.

Філіссарі підходить до грат. Маркетті розмовляє з ним по-корсіканському.

— Варіть свою каву, більше такого не станеться, — каже Філлісарі й іде. Ністонові пощастило, що куля не застрягла в нозі: вона влучила в литку й вилетіла майже під коліном. Ми наклали йому джгут, кров перестала текти, і ми перев’язали рани.

— Метелику, вийдіть.

Восьма година вечора, отже, надворі темно.

Я не знаю наглядача, який кличе мене: це, мабуть, бретонець.

— Навіщо я виходитиму о цій порі? Мені нема чого робити надворі так пізно.

— Вас хоче бачити комендант.

— Скажіть йому, хай прийде сюди. Я нікуди не піду.

— Ви відмовляєтесь?

— Так, відмовляюсь.

Навколо мене збираються друзі. Маркетті підходить до зачинених дверей, за якими стоїть наглядач, і каже:

— Ми не випустимо Метелика, якщо сюди не прийде комендант.

— Але ж це комендант послав мене по нього!

— Скажіть, нехай сам прийде.

За годину в дверях з’являються двоє молодих наглядачів. З ними араб, що працює в коменданта. Той самий, який врятував його і став на перешкоді бунтові.

— Метелику, це я, Мохамед. Комендант хоче бачити тебе, він не може прийти сюди.

— Метелику, він з карабіном!

Я виходжу з кола друзів і підступаю до дверей. Справді, в Мохамеда під пахвою карабін. На каторзі багато чого побачиш. Навіть озброєного з наказу начальства каторжанина!

— Ходімо, — каже араб. — Комендант доручив мені захистити тебе, якщо буде треба.

— Я не вірю!

— Та ходімо з нами!

Я переступаю поріг. Мохамед іде поряд зі мною, а обидва наглядачі — ззаду. Я простую до будинку коменданта. Коли минаю пост на табірних воротах, Філіссарі каже мені:

— Метелику, сподіваюсь, ти не маєш на мене зла?

— Ні я, ні хлопці з нашого корпусу. А втім, не знаю.

Спускаємося до будинку коменданта. І будинок, і всю пристань освітлює м’яке світло карбідних ламп. Дорогою Мохамед дає мені пачку сигарет «Голуаз». Увійшовши до яскраво освітленої двома карбідними лампами вітальні, я бачу руайяльського та сен-жозефського комендантів з їхніми заступниками, а також коменданта дисциплінарної в’язниці.

Надворі я помітив чотирьох арабів, яких стерегли наглядачі. Двох арабів я впізнав — вони були з тих, що перетягували каміння.

— Ось і Метелик, — каже Мохамед.

— Добрий Вечір, Метелику, — вітається сен-жозефський комендант.

— Добрий вечір.

— Сідай на отой стілець.

Я сідаю. З кухні, двері до якої відчинені, мені приязно киває головою Аізеттина хрещена мати.

— Метелику, — каже руайяльський комендант, — пан Дютен вважає вас людиною, гідною довіри. Ви довели це своєю спробою врятувати хрещеницю його дружини. Я знаю вас лише з офіційних записів. Якщо їм вірити, ви страшенно небезпечна з усіх поглядів людина. Я хочу забути про ті записи, й вірити своєму колезі панові Дютену. Після всього, що сталося, сюди, безперечно, прибуде для розслідування комісія, і засланці всіх категорій відповідатимуть на її запитання. Ми певні, що ви і ще кілька каторжан маєте великий вплив на всіх засуджених і що вони діятимуть за вашими вказівками. Ми хочемо знати вашу думку про бунт і бодай приблизно те, що каторжани, передусім з вашого корпусу, можуть розповісти комісії.

— Сам я не маю чого сказати й не можу вплинути на інших. Якщо комісія по-справжньому розслідує обстановку тут, вас усіх поскидають з посад.

— Що ти кажеш, Метелику?! Я зі своїми колегами відвернув на Сен-Жозефі бунт!

— Може, ви й урятуєтесь, але руайяльське начальство— ні.

— Поясніть чому! — підвелися, а потім знов посідали комендант Руайялю та його заступник.

— Якщо ви й далі офіційно говоритимете про бунт, вам не минути лиха. Коли ж пристанете на мої умови, я врятую вас усіх, крім Фідіссарі.

— Які твої умови?

— По-перше, щоб негайно, від завтрашнього ранку, життя в таборі пішло до-старому. Аж тоді ми з вами зможемо поговорити, аж тоді можна буде вплинути на каторжан та їхні заяви комісії. Правильно?

— Еге ж, — відповідає Дютен. — Але чому це нас треба рятувати?

— Ви там, на Руайяді, відповідаєте не тільки за свій острів, а й за всі три острови? — замість відповіді питаю я руайяльського коменданта.

— Так.

— Жірaзоло доніс вам про те, що готується бунт. Заводії бунту — Отен і Арно.

— І Карбоньєрі, — додає наглядач.

— Ні, неправда— Жіразоло ворогує з Карбоньєрі ще з Марселя і навмисне зробив його причетним до цієї змови. На жаль, ви не повірили Жіразоло. Чому? Бо він сказав, що бунтарі мають намір повбивати жінок, дітей, арабів і наглядачів. Це здалася вам неймовірним. З іншого боку, на острові Руайяль вісімсот каторжан і лише дві шлюпки, а на Сен-Жозеф шістсот каторжан і одна шлюпка. Жодна серйозна людина де зважиться на такий бунт.

— Звідки ти про все це знаєш?

— Моя справа. Та коли ви й далі твердитимете про бунт, навіть якщо й приберете мене, все це буде сказано і доведене комісії. Отже, відповідальність лягає на Руайяль, який перевів тих трьох на Сен-Жозеф, не розлучивши їх. І коли комісія дійде висновку, що ви мали одного з них відіслати на Дьябль, а другого — на Сен-Жозеф, то вам, цілком логічно, не уникнути серйозних санкцій. Хоч особисто я визнаю: так, повірити в той божевільний намір було важко. Кажу вам іще раз: якщо ви говоритимете про бунт, то самі себе втопите. Тож вислухайте мої умови, По-перше, як я вже сказав, від завтрашнього дня життя в таборі має піти по-старому. По-друге, повипускайте з камер усіх, кого ви туди кинули, підозрюючи їх у змові і нікого з них не допитуйте про їхню причетність до бунту, бо його не було. По-третє, Філіссарі зараз же треба відіслати на Руайяль, передусім задля його ж безпеки, бо коли не було змови, то як виправдати смерть трьох каторжан? І взагалі Філіссарі — мерзенний убивця, під час сутички його охопив панічний страх, і він хотів усіх перестріляти, зокрема й у нашому корпусі. Якщо вп пристанете на мої умови, я зроблю так, що всі заявлять, нібито Арно, Отен і Марсо пішли на такий вчинок, аби накоїти Якнайбільше лиха, перше ніж загинути самим. Вони його й справді накоїли, але цього не можна було передбачити. Одначе ті троє не мали ні спільників, ні повірників. Усі каторжани підтвердять, що вони вирішили в такий спосіб укоротити собі віку, Загнавши перед цим на тон світ якомога більше людей. Якщо хочете, я зараз вийду, а ви порадитесь і дасте мені відповідь.

Я виходжу до кухні, причиняю за собою двері. Пані Дютен тисне мені руку й частує мене кавою з коньяком.

— Ти нічого не сказав про мене? — запитує араб Мохамед.

— Це справа коменданта. Тієї хвилини, коли комендант дав тобі в руки зброю, він Вирішив помилувати тебе.

— А ті руайяльці он як злякалися за себе? — шепоче мені пані Дютен.

— Їм не спадає на думку нічого кращого, як припустити, нібито на Сен-Жозефі про підготовку бунту знали всі, крім вашого Чоловіка.

— Метелику, я все чула й одразу ж зрозуміла, Що ви хочете зробити нам добро.

— Це правда, пані Дютен.

Відчиняються двері.

— Метелику, заходь, — каже наглядач.

— Сідайте, Метелику, — запрошує руайяльський комендант. — Порадившись, ми одностайно дійшли висновку, що ви, безперечно, маєте рацію. Бунту не було. Ті троє засланців вирішили накласти на себе руки, спершу вбивши якомога більше людей. Тож завтра життя в таборі знову піде по-старому. Папа Філіссарі вже цієї ночі буде переведено на Руайяль. Сподіваємося, ви дотримаєте слова.

— Покладіться на мене. До побачення.

— Нехай Мохамед і двоє наглядачів відведуть Метелика до корпусу. Покличте Філіссарі, він поїде з нами на Руайяль.

Дорогою я бажаю Мохамедові вийти на волю. Він дякує мені.

— Чого вони від тебе хотіли? — питають мене в корпусі.

У нічній тиші я голосно переповідаю слово в слово свою розмову з начальством.

— Коли хтось проти угоди, яку я склав від імені всіх каторжан, то хай скаже відверто.

Всі в один голос підтримують мене.

— Гадаєш, вони повірили, що до бунту більше ніхто не причетний?

— Я так не гадаю. Та якщо вони не хочуть самі погоріти, то нехай вірять. Нам теж треба повірити в це, коли не хочемо мати неприємностей.

Сьогодні о сьомій ранку з дисциплінарної в’язниці випустили всіх каторжан. Їх було понад сто двадцять чоловік. Двері в корпусах повідмикали. На роботу ніхто не пішов, усі висипали на подвір’я. Каторжани вільно розмовляють, курять, загорають на сонці або сидять у затінку. Ністона відвели до лікарні. Карбоньєрі сказав мені, що на дверях близько ста камер дисциплінарної в’язниці наглядачі почіпляли були таблички: «Підозрюється в причетності до бунту».

Тепер ми, зібравшись усі разом, дізнаємося правду. Виявляється, Філісхарі застрелив тільки одного каторжанина. Двох інших уколошкали молоді наглядачі, яким погрожували засланці, — опинившись у безвиході, вони подумали, що їх збираються порішити, й кинулися з ножами на тих наглядачів, намагаючись убити бодай одного з них, перше ніж самим упасти під кулями. Отак справжній бунт, який зазнав поразки на самому початку, вилився у своєрідне самогубство трьох каторжан. На цьому офіційному твердженні й зійшлися адміністрація та засланці. Тепер уже навіть важко сказати, де вигадка, а де правда.

Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п’ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив’язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п’ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття.

Прибула комісія. Вона провела п’ять днів на Сен-Жозефі й два — на Руайялі. Мені не влаштували окремого допиту, а вислухали разом з усіма. Від коменданта Дютена я довідався, що поки все склалося якнайкраще. Філіссарі послали у відпустку аж до пенсії, отже, сюди він уже не повернеться. Комендант Дютен одержав ще одну нашивку.

Але невдоволені бувають завжди, тож один каторжанин, родом із Бордо, питає мене:

— А що ми виграли, вклавши з начальством таку угоду?

Я дивлюся на нього.

— Небагато. Якихось п’ятдесят-шістдесят каторжан уникнуть п’ятирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Ти вважаєш, цього не досить?

Буря щасливо вщухла. Мовчазна змова між адміністрацією та каторжанами зовсім збила з пантелику комісію. Та вона, мабуть, і сама хотіла, щоб усе залагодилось якнайкраще.

Особисто я нічого не виграв і нічого не програв, але товариші щиро подякували мені за те, що їх минула сувора покара. Навпаки, тепер каторжани вже не тягають каміння. На тій жахливій роботі їх замінили буйволи. Карбоньєрі знов у пекарні. Я намагаюсь повернутися на Руайяль. Адже на Сен-Жозефі майстерні нема, і пліт змайструвати ніде.

У Франції до влади прийшов Петен, і стосунки між засланцями та начальством загострилися. Весь адміністративний персонал уголос заявляє про свою підтримку Петена, а один наглядач, родом із Нормандії, добалакався до того, що признався мені:

— Ось що я вам скажу, Метелику: я ніколи не був республіканцем!

На островах ні в кого нема радіоприймача, і новин ми не знаємо. Нам кажуть, нібито ми, французи, на Мартініці та Гваделупі постачаємо всім необхідним німецькі підводні човни. Тут нічого не збагнеш. Постійно точиться боротьба думок.

— Послухай, Метелику, ось тепер ми повинні зчинити бунт і передати острови французам, які підтримують де Голля.

— Гадаєш, «довгому Шарлю» потрібна наша каторга? Навіщо вона йому?

— Щоб зібрати тут дві-три тисячі людей!

— Хворих на проказу, сухоти, дизентерію і недоумкуватих? Ні, ти жартуєш! Той чоловік не такий дурний, щоб зв’язуватися з каторжанами.

— Але серед нас ще назбирається зо дві тисячі здорових людей!

— Це інша річ. Але навряд чи вони до чогось придатні. Гадаєш, воювати-це просто накидатись із зброєю в руках на ворога? Звичайна бійка триває десять хвилин, а війна тягнеться роками. Щоб бути добрим солдатом, треба мати почуття патріотизму. Подобається це вам чи ні, а я не бачу тут нікого, хто міг би віддати своє життя за Францію.

— А навіщо віддавати за неї життя після всього того, що вона з нами зробила?

— Ось бачите, ви й самі підтверджуєте, що я маю рацію. На щастя, в «довгого Шарля» є для війни інші люди. Але ж подумати тільки — ті мерзотники боші ходять тепер по нашій землі! Навіть більше — знаходяться французи, які цілуються з ними! Та й тут усі без винятку наглядачі заявляють, що підтримують Петена.

— Але на фронті можна спокутувати свою провину, — озивається один із каторжан.

І тоді стається диво. Ніколи досі жоден каторжанин не заводив мови про спокутування своєї провини. 1 ось тепер в очах усіх цих бідолашних засланців спалахує вогник надії.

— Метелику, може, й справді зчинимо бунт, щоб потрапити до де Голля?

— Дуже шкодую, але я не маю потреби спокутувати провину. Чхати мені на французьке правосуддя й на розділ «Реабілітація» в його кодексі! Я реабілітую себе сам, мій обов’язок — утекти звідси й бути на волі нормальною людиною, жити в суспільстві, не загрожуючи йому. Не думаю, що хтось із нас здатний на більше. Я згоден на все, аби тільки втекти звідси. А передавати острови «довгому Шарлю» — не моє діло, до того ж я певен: вони його не цікавлять. З іншого боку, якщо ви збунтуєтесь, то знаєте, що скажуть високопоставлені особи? Що ви захопили острови, щоб самим вийти на волю, а не для того, щоб допомогти визволити Францію. І ще одне: хіба ви знаєте, хто кращий — де Голль чи Петен? Особисто я нічого не знаю. Мені страшенно боляче, що моя країна поневолена, я думаю про батька, сестер і небог.

— Не варто дуже побиватися за суспільством, що таке безжальне до нас.

— Одначе фараони, державний апарат, правосуддя, жандарми й наглядачі — це ще не Франція, це окремий клас, який складається з людей, морально геть зіпсутих, — веду далі я. — Скільки цих людей ладні сьогодні прислуговувати бошам! Б’юсь об заклад, що французька поліція тепер хапає своїх земляків і передає їх німецьким властям. Ось так. Тож повторюю: ні під яким приводом я не дам згоди на бунт. Я думаю тільки про втечу. Але як її здійснити?

Зав’язуються гострі суперечки. Одні виступають за де Голля, інші — за Петена. Власне, ніхто нічого не знає, бо, як я вже сказав, радіоприймача на острові нема — ні в адміністрації, ні в засланців. Новини надходять до нас разом із кораблями, які привозять борошно, бобові та рис. Нам важко розібратися в цій війні з такої далекої відстані.

Пішла чутка, нібито до Сен-Лорана-дю-Мароні приїхав вербувальник — підбирати людей до «вільного війська». Але ми нічого напевне не знаємо, нам відомо тільки, що німці захопили всю Францію.

Одного дня сталася кумедна історія: на Руайяль приїхав священик, який після відправи виголосив промову.

— Якщо на острови нападе ворог, вам дадуть зброю і ви допоможете адміністрації захистити французьку землю, — сказав він.

Ну й священик! Невже він і справді такої поганої думки про нас? Прийшов просити в’язнів захищати їхню камеру!

Для нас війна дала себе знати тим, що наглядачів стало вдвічі більше, на острови занадились інспектори, які розмовляли з виразним німецьким або ельзаським акцентом, зменшилися порції хліба та м’яса.

Та головне — збільшилася покара за невдалу втечу: смертний вирок і страта. Бо до звинувачення у втечі додають: «Намагався перейти на бік ворогів Франції».

Вже майже чотири місяці я на Руайялі. Тут я заприятелював з лікарем Жерменом Гібером. Його дружина, прекрасна жінка, попросила мене обробити для неї город. Я посадив на ньому салат, редиску, квасолю, помідори й баклажани. Вона в захваті й поводиться зі мною, як із щирим другом.

Цей лікар ніколи не подає руки наглядачеві, хоч би який чин той мав, але дуже часто тисне руку мені та іншим каторжанам, яких добре знає і поважає.

(Коли я зрештою опинився на волі, лікар Розенберг допоміг мені відновити зв’язок із Жерменом Гібером. Жермен надіслав мені фотографію, де він стоїть із дружиною на Канеб’ері — центральній марсельській вулиці. Гібер тоді саме повернувся з Марокко й, дізнавшись, що я вже вільний і щасливий, привітав мене. Він загинув в Індокитаї, намагаючись урятувати покинутого на полі бою пораненого бійця. Це була добра, щира людина, і його дружина теж. Коли 1967 року я приїхав до Франції, мені хотілося провідати її. Однак я не пішов до неї, бо після того, як ця жінка на моє прохання дала мені позитивну характеристику, вона більше не написала мені. Не знаю, чому вона мовчить, але в глибині душі я й досі щиро вдячний їм обом за те, що вони так тепло приймали мене в своєму домі на Руайялі).

Зошит дев'ятий РУАЙЯЛЬ

Смерть Карбоньєрі

Учора мій друг Матьє Карбоньєрі отримав удар ножем у самісіньке серце. Це вбивство викликало цілу низку інших убивств. Матьє зовсім голий мився в умивальні, і, коли він намилив обличчя, його вдарили ножем. Тут повелося так, що кожен, приймаючи душ, звичайно відкриває ножа й кладе його під свій одяг, аби встигнути дотягтися до нього, коли відчує, що до нього наближається недруг. Матьє не зробив цього й Заплатив за це життям. Мого друга вбив один вірменин, що ціле своє життя був сутенером.

З дозволу коменданта й за допомогою іншого товариша я сам зніс Матьє до пристані. Він важкий, і я, несучи його, мусив тричі зупинятись на перепочинок. Я прив’язав Матьє до ніг великий камінь, але не мотузкою, а дротом. Акули не зможуть перекусити цей дріт, і він утоне на дно моря, перше ніж вони пошматують його.

Коли ми з товаришем приходимо до пристані, б’є дзвін. Шоста година вечора. Сонце заходить за обрій. Ми сідаємо в човен. Матьє спить вічним сном у горезвісному ящику з відкидною стінкою, що править за домовину для всіх. Для Матьє все скінчилося.

— Уперед! — командує наглядач за стерном. Менше ніж за десять хвилин ми дістанемося до течії у фарватері між островами Руайяль та Сен-Жозеф. І мені враз до горла підкочується клубок. Над водою з’являються десятки плавників акул, що швидко кружляють у просторі завдовжки метрів чотириста. І ось пожиралі каторжан учасно прийшли по здобич у точне місце.

Вчини, Боже, так, аби вони не встигли схопити мого друга. Веслярі на знак прощання з небіжчиком піднімають весла. Ми перехиляємо ящик. Загорнуте в мішки від борошна тіло Матьє, що його тягне вниз великий камінь, зсувається по відкидній стіні й ураз падає в море.

Який жах! Тільки-но Матьє занурюється у воду і, як мені здалося, зникає, коли знову виринає, підтримуваний у повітрі сімома, десятьма чи двадцятьма — хто може це знати? — акулами. Перше ніж човен відпливає назад, акули зривають з Матьє мішки від борошна, в які він загорнутий, і тоді відбувається щось незбагненне. Матьє стоїть над водою дві-три секунди. Він уже без правої руки. Здійнявшись до пояса над водою, він прямує просто на човен, потім, дійшовши до середини водоверті, зникає назавжди. Акули пропливають під нашим човном, б’ючись об його днище, і один із веслярів мало не втратив рівновагу й не шубовснув у воду.

Всі ми, навіть наглядачі, отетеріли. Вперше в житті мені захотілося померти. Я мало не кинувся до акул, щоб навіки піти з цього пекла.

Поволі я підіймаюсь від пристані до табору. Ніхто не ступає поряд зі мною. Я поклав ноші собі на плечі й приходжу до плоскогір’я, де мій Брут нападав на Дантона. Я зупиняюсь тут і сідаю. Вже споночіло, хоч іще тільки сьома година вечора. На заході небо ще освітлене промінням сонця, яке вже сіло за обрій. Усе довкола огорнула темрява, яку в одному місці розтинає сніп проміння острівного маяка, і я відчуваю щем у серці.

Прокляття! Ти забаг побачити похорон і до того ж похорон свого друга? Тож ти й побачив! Почув, як б’є дзвін, і побачив усе інше. Ти задоволений? Твоя хвороблива цікавість удоволена.

Лишається поквитатися з типом, який убив твого друга. Коли? Цієї ж ночі? Чому цієї ж ночі? Це надто рано, той тип буде дуже обережний. Їх шість у їхньому «казані».

У цьому ділі не слід квапитися. Треба з’ясувати, на скількох чоловік я можу покластися. На чотирьох, крім себе самого, отже, нас буде п’ять. Непогано. Ліквідувати цього типа! Так, а потім мені слід буде перебратися на острів Дьябль. Там я не робитиму ніякого плоту, не готуватимусь, а візьму два мішки, наповню їх кокосовими горіхами й кинусь на них у море. З того острова відстань до берега відносно коротка, якихось сорок кілометрів по прямій лінії. Коли зважити на хвилі, вітри й припливи та відпливи, то ця відстань може зрости до ста двадцяти кілометрів. Отже, питання полягає тільки в тому, щоб вистояти. Я людина міцна, і повинен витримати дві доби в морі верхи на мішках.

Беру ноші й простую до табору. Коли підходжу до дверей, мене, дивна річ, обшукують. Ніколи цього не було. Наглядач особисто забирає в мене ножа.

— Ви хочете, аби мене вбили? Навіщо ви роззброюєте мене? Хіба ви не знаєте, що, вчинивши так, посилаєте мене на неминучу смерть? Якщо мене вб’ють, то в цьому буде ваша вина.

Ніхто ні слова не промовляє до мене — ні наглядачі, ні тюремники. Вони відчиняють двері, і я заходжу до корпусу.

— Але ж тут нічого не видно, чому в цій залі горить лише одна лампа замість трьох?

— Метелику, ходи сюди, — тягне мене за рукав Гранде. В залі не чути звичного гамору. Відчуваєш, ніби щось серйозне має статися або вже сталося.

— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.

— Він тобі не знадобиться цієї ночі.

— Чому?

— Вірменин та його друг у клозеті.

— Що вони там роблять?

— Лежать мертві.

— Хто їх уколошкав?

— Я.

— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?

— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.

— Дай мені ніж.

— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.

Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.

— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?

— Еге ж.

— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?

З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.

— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?

— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?

— Згода.

І я йду від них.

— Що вони тобі сказали?

— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.

— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.

— А що ти думаєш, Метелику?

— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.

— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.

— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?

— Чи про намір вірменина знали тільки вони двоє? Ось про що треба дізнатися.

— На добраніч усім вам. Даруйте мені, я спробую заснути, якщо це мені вдасться.

Принаймні мені хочеться побути на самоті, і я лягаю у свій гамак. Потім відчуваю, як по мені ковзає чиясь рука й тихенько забирає в мене ножа. Чути, як хтось у темряві шепоче:

— Спи, Метелику, спи спокійно. Ми по черзі чатуватимемо.

Мого друга так грубо, так підступно вбито без серйозної причини. Вірменин убив Матьє за те, що тої минулої ночі, граючи в карти, наполіг, аби він заплатив програну ставку в сто сімдесят франків. Той йолоп відчув себе ображеним, бо його примусили підкоритися в присутності тридцяти-сорока картярів. Опинившись між Матьє та Гранде, він був змушений заплатити.

Вірменин підступно вбив людину, яка була таким самим шукачем пригод, як і він сам. Це вбивство дуже вразило мене, і я відчув деяку полегкість тільки тоді, коли дізнався, що вбивці прожили після свого злочину лише кілька годин. Хоч це дало мені розраду.

Гранде, наче тигр, із швидкістю, гідною чемпіона з фехтування, накинувся на них і пробив їм обом горлянки, вони навіть не встигли захиститися. Я уявляю собі: місце, де вони попадали, мабуть, залите кров’ю. Мені кортить спитати: «Хто їх затягнув до клозета?» Та ні, я не стану розмовляти. Заплющивши очі, бачу, як заходить трагічно червоно-фіолетове сонце, освітлюючи своїм останнім промінням ту дантівську сцену: акули б’ються за мого друга…

І ту постать, що стоїть уже без рук і прямує просто на човен!.. Отже, то правда, що дзвін скликає акул і ті негідниці знають, що, коли він б’є, їм приносять їсти… Перед моїми очима й досі стоять десятки плавників, які, відсвічуючи тьмяним сріблом, кружляють, наче підводні човни… Справді, їх було понад сто… Для мого друга вже все скінчилося: «шлях занепаду» привів його до свого кінця.

Загинути від удару ножем у сорок років за якусь дрібницю! Сердешний друже! Я більше не можу цього терпіти. Ні, ні, ні! Хай краще мене з’їдять акули, але живцем, коли я ризикуватиму за свою свободу, без мішків від борошна, без каменя й мотузки. Якщо вони мають зжерти мене, то хай зжеруть живцем, коли я діставатимусь до Великої Землі.

Годі, годі терпіти! Годі готуватися до добре спорядженої втечі! Треба дістатися на Дьябль, наповнити два мішки кокосовими горіхами й віддатися на милість Божу!

Зрештою, тоді стоятиме тільки питання про фізичну витривалість. Сорок вісім чи шістдесят годин? Чи таке довге перебування в морській воді не паралізує мені ноги, м’язи яких будуть увесь час напружені на мішках з кокосами? Якщо я потраплю на Дьябль, то проведу випробування. Передусім треба вирватися з Руайялю й потрапити на Дьябль. А тоді побачимо.

— Ти спиш, Метелику?

— Ні.

— Ти хочеш кави?

— А ти маєш її?

І я сідаю на свій гамак, беручи кухоль з гарячою кавою, яку подає мені Гранде водночас із запаленою сигаретою.

— Котра година?

— Перша ночі. Я заступив на варту опівночі, та, побачивши, що ти ворушишся, подумав, що ти не спиш.

— Маєш слушність. Смерть Матьє вразила мене, а його похорон просто приголомшив. Знаєш, жахливо було дивитися, як його розривали акули.

— Не розповідай мені нічого, Метелику, я уявляю собі, як то могло бути. Тобі не слід було туди йти.

— Я думав, що ту історію з дзвоном вигадали. До того ж, прив’язавши каменюку Матьє до ніг дротом, я ніколи не сподівався, що акули встигнуть підхопити його на льоту. Сердешний Матьє, довіку я бачитиму перед собою цю жахливу сцену. А як тобі вдалося так швидко вколошкати вірменина й Безтурботного?

— Я був на тому кінці острова, де навішував залізні двері в м’ясарні, коли почув, що вони вбили нашого друга. Замість піти до табору, я подався до «робітні», нібито хотів полагодити замок. Там я просунув у. трубку метрової довжини піку з лезом, загостреним з обох боків. Я повернувся о п’ятій годині з трубкою в руці. Наглядач спитав у мене, що то таке, я відповів йому, що в моєму гамаку зламався дерев’яний валик, тож я хочу цієї ночі використати замість нього цю трубку. Надворі ще було видно, коли я зайшов до барака, залишивши трубку у вмивальні. Перед перекличкою я забрав її. Почало вечоріти. Оточений нашими друзями, я вийняв з трубки піку. Вірменин і Безтурботний стояли біля своїх гамаків, Поло — трохи ззаду. Знаєш, Жан Кастеллі й Луї Гравон славні чоловіки, але вони вже підстаркуваті, їм бракує спритності, щоб битися в такому поєдинку. Я хотів з усім упоратися до твого приходу, щоб ти не був причетний до цього. Якби тебе запідозрили, ти зі своїм минулим ризикував би отримати найвищу кару. Жан у глибині барака погасив лампи, а Гравон зробив те саме в іншому кінці барака. В бараці лишилася горіти тільки одна гасова лампа. Я мав великий кишеньковий ліхтарик, що його мені дав Дега. Жан пішов попереду, а я слідом за ним. Порівнявшись із ними, він підняв руку й спрямував у них засвічений ліхтарик. Засліплений вірменин затулив лівою рукою собі очі, і я встиг пробити йому горло своєю пікою. Безтурботний, теж засліплений, кинув свого ножа навмання вперед у порожнечу. Я завдав йому такого сильного удару своєю пікою, що пробив його наскрізь. Поло кинувся долі й закотився під гамаки. А що Жан вимкнув ліхтарик, то я відмовився переслідувати Поло під гамаками, це й урятувало його.

— А хто їх затягнув до клозета?

— Не знаю. Гадаю, це зробили хлопці з їхнього «казана», вони, мабуть, вирішили витягти з них капсули.

— У клозеті, либонь, ціла калюжа крові.

— Ще б пак. З їхніх пробитих горлянок мала б спливти вся кров. Удатися до електричного ліхтарика я вирішив тоді, коли майстрував собі піку. Я побачив, як один наглядач міняв батарейки у своєму ліхтарику. Це й навело мене на таку думку, і я одразу ж звернувся до Дега з проханням роздобути для мене одного ліхтарика. Наглядачі, певне, проведуть обшук. Тож я передав через одного тюремника— араба ліхтарика й піку Дега. Одне слово, з цього погляду не буде ніякого скандалу. Мені нема в чому докоряти собі. Вони вбили нашого друга, коли в того очі були в милі, а я уколошкав їх, засліпивши їм очі світлом. Ми квити. Що скажеш про це, Метелику?

— Ти вчинив добре, і я сам не знаю, як тобі віддячити за те, що ти так швидко помстився за нашого друга, й до того ж, що тобі спало на думку вберегти мене від цієї історії.

— Облишмо це. Я виконав свій обов’язок: ти стільки настраждався і так прагнеш волі, що я мусив це зробити.

— Дякую тобі, Гранде. Так, я як ніколи хочу втекти звідси. Тож допоможи мені зробити так, щоб ця справа скінчилася на цьому. Скажу відверто, я здивувався б, коли б довідався, що, вірменин, перше ніж діяти, повідомив свій «казан»«про намір убити Матьє. Поло не схвалив би такого підступного вбивства. Він знав, які можуть бути наслідки.

— Я так само вважаю. Тільки Галгані твердить, ніби вони всі винні.

— Побачимо, що відбудеться о шостій годині. Я не піду на свою роботу. Прикинуся хворим, аби побачити, що ж воно буде.

П’ята година ранку. До нас підходить старший по бараку.

— Друзі, гадаєте, я повинен викликати охоронця? Я щойно побачив у клозеті два трупи.

Цей сімдесятирічний каторжанин хоче дати нам зрозуміти, навіть нам, що з пів на сьому вечора, коли цих двох було порішено, він нічогісінько не знав. Мабуть, долівка закривавлена в усьому бараці, бо люди, ходячи, неодмінно вступали в калюжу, що розлилася посеред проходу.

Гранде відповідає так само вдавано, як і старий запитував:

— Що, в клозеті лежать двоє забитих? З котрої години?

— Хіба я знаю, — каже старий. — Я сплю з шостої години. І тільки тепер, пішовши до клозета за потребою, я посковзнувся в липкій калюжі, розбивши собі писка. Засвітивши запальничку, я побачив, що то кров, а в кабінках знайшов цих типів.

— Тоді викликай, побачимо, що воно буде.

— Наглядачі! Наглядачі!

— Чого так горлаєш, дідугане? Невже в бараці спалахнула пожежа?

— Ні, начальнику, нема пожежі, але в клозеті є двоє забитих.

— Що я маю робити? Воскресити їх? Зараз п’ятнадцять хвилин на шосту, о шостій розберемося. Не пускай нікого до клозета.

— Цього неможливо зробити. О цій порі, саме перед сигналом на перекличку, всі йдуть туди за потребою.

— Справді, зачекай, я зараз доповім начальникові караулу.

Незабаром приходять троє наглядачів на чолі із старшим наглядачем. Здавалося, що вони збираються зайти до корпусу, але ні, вони зупинилися за гратчастими дверима.

— Кажеш, є двоє мертвих у клозеті?

— Так, начальнику.

— З котрої години вони там?

— Не знаю, я тільки-но побачив їх, пішовши туди за потребою.

— Хто вони?

— Не знаю.

Не прикидайся дурником, дідугане, я сам тобі скажу, хто це. Один з них вірменин. Іди подивись.

— Справді, вірменин і Безтурботний.

— Гаразд, зачекаємо до переклички. — Вони відходять від дверей.

Шоста година, б'є перший дзвін. Відчиняють двері. По бараку ходять двоє роздавачів кави, слідом за ними йдуть роздавачі хліба.

Приходять комендант і його заступник. У бараці зовсім розвидняється. Коменданта супроводжують вісім наглядачів та лікар.

Усім роздягтися догола й стояти струнко біля своїх гамаків! Таж це справжня бойня, скрізь кров!

Заступник коменданта перший заходить до клозета. Він повертається звідти білий як полотно.

— Вони просто наскрізь попробивали їм горлянки. Звісно, як завжди, ніхто нічого не бачив і нічого не чув.

Стоїть повна тиша.

— Дідугане, ти старший по бараку, хіба не бачиш, що кров на цих людях уже висохла! Лікарю, скажіть, приблизно скільки часу вони вже лежать мертві?

— Вісім-десять годин, — відповідає лікар.

— Ти побачив їх лише о п’ятій? Ти нічого не бачив, нічого не чув?

Ні, я тугий на вуха, недобачаю, до того ж мені сімдесят років, сорок з яких я провів на каторзі. Тож самі розумієте, я сплю багато. О шостій вечора я вже сплю, а прокинувся о п’ятій ранку тільки тому, що захотів піти за потребою. Це просто пощастило мені, а то звичайно мене розбуджує дзвін.

— Маєш рацію, тобі пощастило, — каже з іронією в голосі комендант. — Нам теж, бо всі спокійно проспали цілу ніч, наглядачі й засуджені. Санітари, заберіть трупи й віднесіть у амфітеатр. Лікарю, зробіть розтин. А ви виходьте голі один за одним на подвір’я.

Ми проходимо перед комендантом, його заступником та лікарем. Вони старанно оглядають нас. Ні в кого нема жодної подряпини, хоч багато хто закривавлений. Кожен пояснює, що він посковзнувся, йдучи до клозета. Гранде, Галгані й мене оглядають іще доскіпливіше, ніж інших.

— Метелику, де ваше місце? — Вони обшукують усі мої манатки. — А де твій ніж?

— У мене забрав ножа о сьомій вечора наглядач на дверях.

— Це правда, — озивається наглядач. — Він іще був розкричався, що нібито ми хочемо, аби його вбили.

— Гранде, це ваш ніж?

— Еге ж, якщо він лежить у моєму гамаку, то мій.

Комендант старанно оглядає чистісінький, без жодної плями, наче новий, ніж.

З клозета виходить лікар і каже:

— Цих людей зарізано кинджалом з лезом, загостреним з обох боків. Їх було вбито, коли вони стояли на ногах. Тут я нічого не розумію. Жоден каторжанин не дасть перерізати собі горло, як кролик, не захищаючись. Тому повинен бути хтось поранений.

— Самі ж бачите, лікарю, ні в кого нема жодної подряпини.

— Ці двоє були небезпечні?

— Надзвичайно, лікарю. Вірменин напевне вбив Карбоньєрі, якого знайшли мертвим у вмивальні вчора о дев’ятій ранку.

— Справу закрито, — каже комендант. — Одначе заберіть ножа Гранде. Всі на роботу, за винятком хворих. Метелику, ви занедужали?

— Так, коменданте.

— Ви недовго гаялися, щоб помститися за свого друга. Знаєте, я не йолоп. На жаль, у мене нема доказів і знаю, що їх ми не знайдемо. Знову ніхто нічого не сказав. Якщо хтось із вас зможе пролити світло на цей подвійний злочин, то даю слово, що його відправлять назад на Велику Землю.

Стоїть повна тиша.

Весь «казан» вірменина оголосив себе хворим. Побачивши це, Гранде, Галгані, Жан Кастеллі та Луї Гравон теж ураз занедужують. Барак спорожнів від своєї сотні каторжан. Лишаємося тільки ми п’ятеро з нашого «казана» й четверо з «казана» вірменина, а також годинникар, старший по бараку, який безперестану бурчить, бо йому треба змивати цементну долівку, і ще двоє-троє каторжан, серед яких високий ельзасець Сільвен.

Сільвен живе самотньо серед каторжан, не маючи серед них жодного ворога. Він скоїв рідкісний злочин, за що отримав двадцять років каторги. Цю дійову людину тут шанують. Він сам-один напав на поштовий вагон швидкого поїзда Париж — Брюссель, оглушив двох охоронців і повикидав на баласт поштові мішки, що їх підібрали його спільники; в цих мішках була чимала сума грошей.

Сільвен, побачивши, що два «казани» перешіптуються кожен у своєму кутку, і не знаючи, що ми домовилися не виступати одні проти одних, намагається примирити нас:

— Сподіваюсь, ви зараз не кинетеся в поєдинок, як ті три мушкетери?

— Сьогодні ні, — відповідає Галгані, — це станеться згодом.

— Чому згодом? Ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — озивається Поло, — але я не бачу підстав для того, щоб ми вбивали одні одних. Що ти скажеш на це, Метелику?

— У мене є до вас єдине запитання: ви знали, що збирався зробити вірменин?

— Слово чоловіка, Метелику, ми нічого не знали, і ось що я тобі скажу. Я не знаю, чи я схвалив би цей вчинок вірменина, коли б він не загинув.

— Якщо це так, то чому б не покласти край цій справі назавжди? — питає Гранде.

— Ми згодні з цим. Потиснімо одні одним руку й більше не згадуймо про цю сумну справу.

— Гаразд.

— Я свідок, — озивається Сільвен. — Мені приємно, що все це скінчилося.

— Не згадуймо більше про це.

Шоста година вечора, б’є дзвін. Я не можу, почувши бамкання, не згадати побачену вчора сцену, коли мій друг, здійнявшись над водою, попростував до човна. Ця картина так вражає навіть через добу, що в мене ні на мить не з являється бажання, аби зграя акул так само підхопила вірменина та Безтурботного.

Галгані не промовляє ні слова. Він знає, як те все було з Карбоньєрі. Він утупився перед себе, погойдуючи ногами, Що звисають обабіч гамака. Гранде ще не повернувся до барака. За десять хвилин по тому, як замовк подзвін, Галгані, не дивлячись на мене й далі розгойдуючи ногами, промовляє впівголоса:

— Сподіваюсь, жоден шматок цього негідника не проковтне ні одна з тих акул, які зжерли Матьє. Бо то було б надто безглуздо, коли б вони, ворогуючи в житті, опинилися разом у череві акули.

Втрата благородного й щирого друга зробить справді порожнім моє життя. Найкраще буде, коли я виберусь з Руайялю й почну якнайшвидше діяти. Кожного дня я повторюю це собі.

Втеча божевільних

— Оскільки тепер війна й утікачів-невдах за законами воєнного часу карають ще суворіше, нам треба діяти напевне, правда ж, Сальвідія?

Прочитавши оголошення, що знайомить нас із новими засобами покарання за спробу втекти, я розмовляю біля умивальника з італійцем, який мав золоту капсулу, коли нас везли на каторгу.

— Але мене не втримає тут навіть загроза смертної кари, — кажу я йому. — А тебе?

— Я, Метелику, більше не можу цього терпіти. Я хочу втекти. Хай буде що буде. Я попросив послати мене санітаром до притулку для божевільних. У коморі там є дві двохсотдвадцятип’ятилітрові бочки. З них можна зробити пліт. Одна бочка з оливковою олією, друга — з оцтом. Мені здається, коли їх добре прив’язати одну до одної, то на них можна буде дістатися на Велику Землю. Під мурами навколо корпусів притулку для божевільних вартові не ходять. У самому притулку чергує тільки один санітар-наглядач, якому допомагають каторжани. Чому б і тобі не податися до того притулку?

— Теж санітаром?

— Ні, Метелику, це неможливо. Тобі там робити не дадуть, сам знаєш. Притулок надто далеко від табору й погано охороняється. Тебе туди не відпустять. Але ти міг би потрапити до притулку як пацієнт.

— Це дуже важко зробити, Сальвідія. Визнавши тебе божевільним, лікар мусить надати тобі — ні більше ні менше— право не відповідати за свої вчинки! Уявляєш, як ризиковано лікареві підписувати такий діагноз? Ти можеш убити каторжанина, навіть наглядача або його дружину, якусь дитину — будь-кого. Можеш утекти, вчинити будь— яке правопорушення — і тобі ніхто не може нічого зробити. Хіба що накинути гамівну сорочку й замкнути в камері. Цей режим може тривати лише певний час, якогось дня вони мусять його пом’якшити. Наслідок: ти не відповідаєш ні за жоден будь-який дуже серйозний вчинок, навіть утечу.

— Метелику, я довіряю тобі. Я хотів би втекти з тобою. Зроби неможливе — потрап до притулку божевільних! Як санітар, я допомагатиму тобі в найтяжчі хвилини. Я знаю, опинитися, не бувши хворим, серед тих небезпечних істот це жахливо…

Влаштовуйся до притулку, Ромео. Я візьмуся за це діло. Треба тільки дізнатися все про перші симптоми божевілля, щоб переконати лікаря. А взагалі, це непогана думка — домогтися, щоб лікар визнав мене недієздатним!

Я беруся серйозно вивчати цю недугу. В нашій бібліотеці про неї нема жодної книжки. При нагоді намагаюся поговорити з тими, хто хворів на божевілля. Помалу в мене вимальовується досить виразна картина цієї недуги.

Перше. Всі божевільні відчувають гострий біль у потилиці.

Друге. В них часто гуде у вухах.

Третє. Вони дуже нервові, тому не можуть довго влежати на одному боці, часто здригаються, через це прокидаючись, і їхнє вкрай змучене тіло аж підстрибує, завдаючи хворому нестерпних страждань.

Отже, мені треба виявити — хоч і не надто відверто — ці симптоми. Моє божевілля має бути настільки небезпечним, щоб лікареві довелося відіслати мене до притулку. Одначе воно не повинно стати причиною поганого поводження зі мною з боку наглядачів (гамівна сорочка, побої, позбавлення їжі, уколи бромистих речовин, холодне або гаряче купання тощо). Якщо я зіграю свою комедію добре, то ошукаю лікаря.

На мою користь діє один фактор: навіщо мені симулювати? Якщо лікар не знайде логічної відповіді на це запитання, то цілком імовірно, що я виграю партію. Нічого іншого мені не залишається. Вони відмовилися відіслати мене на Дьябль. Я не можу більше жити в таборі після вбивства мого друга Матьє. Геть вагання. Отже, вирішено. У понеділок піду на прийом до лікаря… Ні, я не повинен помітити своє захворювання сам. Буде краще, коли це помітить хтось інший. Треба викинути в корпусі два-три коники. Тоді старший у корпусі розповість про це наглядачеві, а той сам запише мене на прийом до лікаря.

Вже три дні я не сплю, не вмиваюсь і не голюся. Вчора я спитав у свого сусіди, чому він забрав у мене на полиці фотокартку, якої насправді ніколи не існувало. Чоловік заприсягнувся всіма святими, що не торкався моїх речей. Він так розхвилювався, що перебравсь на інше місце. Часто суп, який нам приносять у корпус, до роздачі якийсь час стоїть у шаплику. Цього разу я підійшов до шаплика й привселюдно помочився в нього. Спершу всі повклякали, але моє обличчя, певне, мало такий вираз, що ніхто не зважився промовити й слова. Тільки Гранде, мій товариш, спитав мене:

— Метелику, навіщо ти це зробив?

— Бо вони забули його посолити.

Не звертаючи ні на кого уваги, я взяв свій казанок і подав його старшому в корпусі, щоб той насипав мені супу.

У повній тиші всі дивились, як я їв суп.

Цих двох випадків було досить, щоб сьогодні вранці я Спинився перед лікарем, хоч і не за власним бажанням.

— Як вам ведеться, шановний? — питаю я лікаря. Той здивовано зводить на мене очі. Я втуплююся в нього зумисне наївним поглядом.

— Непогано, — відповідає лікар. — Ну, а ти ж як — занедужав?

— Ні.

— Тоді чого ж ти прийшов на прийом?

— Та так, почув, нібито ви захворіли. Але мені приємно побачити, що це неправда. До побачення!

— Зачекай трохи, Метелику. Сідай он. туди, навпроти мене. Подивись сюди. — І він починає обстежувати мої очі за допомогою лампи, яка дає дуже тонкий промінь світла.

— Ну що, лікарю, не побачив того, що сподівався побачити? У тебе надто слабенька лампа. Та, гадаю, ти й сам це зрозумів, правда ж? Скажи, ти їх побачив?

— Кого? — питає лікар.

— Не прикидайся дурником. Ти лікар чи ветеринар? Тобі соромно признатися, що не встиг їх побачити, бо вони сховались. Або ж не хочеш мені цього сказати. Чи взагалі маєш мене за справжнього йолопа.

Очі в мене блищать ві д утоми. Неголене й невмите обличчя свідчить на мою користь. Приголомшені наглядачі слухають нашу з лікарем розмову, але я не виявляю ніякої ворожості, і вони не втручаються. Потім лікар спокійно, щоб не дратувати мене, підводиться й кладе мені на плече руку. Я сиджу.

— Так, я не хотів тобі казати, Метелику, але я встиг їх побачити.

— Ти брешеш, лікарю, як холоднокровний колоніст! Бо нічогісінько ти не побачив! Я здогадуюсь, ти шукаєш оті три чорні цятки, що на моєму лівому оці. Я бачу їх лише тоді, як дивлюся в порожнечу або як читаю. Та коли я зазирну в дзеркало, то бачу тільки око, а не ті цятки. Вони ховаються одразу, щойно я візьму дзеркальце, щоб подивитися на них.

— Госпіталізуйте його, — каже лікар. — До табору не пускайте, негайно до лікарні! Метелику, ти казав, що не хворий? Може, це й так, але мені здається, ти перевтомився, тож я покладу тебе на кілька днів до лікарні. Відпочинеш. Ти згоден?

— Мені байдуже. Лікарня чи табір — однаково на островах.

Перший крок зроблено. Через півгодини я опиняюся в яскраво освітленій лікарняній камері з міцним ліжком, застеленим білим простирадлом. На дверях табличка: «Під наглядом». Помалу я стаю божевільним. Ця гра небезпечна: я так відпрацював перед шматком дзеркала, яке переховую, тик, у якому посмикується в мене рот і зуби мої кусають нижню губу, що часто роблю це мимоволі. Тож, Метелику, тобі не слід захоплюватися цією грою. Ти можеш справді втратити душевну рівновагу, це небезпечно, ти можеш навіки набути собі цю ваду. Але я мушу йти далі у своїй грі, якщо хочу досягти мети — потрапити до притулку для божевільних, домогтися, щоб мене визнали недієздатним, а потім здійснити втечу. Втечу! Це чарівне слово підхоплює мене на свої крила, і я вже бачу себе разом зі своїм товаришем, санітаром-італійцем, на двох бочках, що пливуть до Великої Землі…

Лікар навідується до мене щодня. Він довго обстежує мене, ми й далі розмовляємо ввічливо. Він, сердешний, і досі не певний у моїй недузі. Тож треба сказати йому, що я відчуваю біль у потилиці, — це перший симптом захворювання.

— В тебе все гаразд, Метелику? Добре виспався?

— Так, лікарю, в мене майже все гаразд. Дякую за журнал «Матч», який ви дали мені почитати. Щоправда, я не зовсім висипляюся. За моєю камерою працює помпа — щось поливає; вона цілу ніч чахкає, і те чахкання віддається в моїй потилиці: чах-чах, чах-чах! Цілісіньку ніч! Це просто нестерпно. Я буду вдячний вам, якщо ви переведете мене до іншої камери.

Лікар обертається до санітара-наглядача й шепоче:

— Там є помпа?

Наглядач заперечливо хитає головою.

— Наглядачу, переведіть його до іншої камери. Куди тобі хотілося б перейти?

— Якнайдалі від тієї проклятущої помпи, в кінець коридора. Дякую, лікарю.

Двері зачиняються, я знов опиняюсь у камері. В мене викликає тривогу ледве чутне шарудіння: за мною стежать крізь вічко. Це, певне, лікар, бо я не чув— його кроків, коли він ішов від мене. Тож я сварюся кулаком у бік стіни, за якою стоїть вигадана помпа, і не дуже голосно кричу;

— Та затихни ж, клята чортопхайко! Коли вже ти закінчиш поливати, погань садова? — і лягаю на ліжко, ховаючи голову під подушку.

Я не почув, як на вічку опустилася мідна заслінка, але вловив звуки кроків, що віддалялися. Отже, у вічко підглядав лікар.

Пополудні мене перевели до іншої камери. Сьогодні вранці я справив, мабуть, добре враження, бо ці кілька кроків до кінця коридора мене супроводжували тільки двоє наглядачів та двоє санітарів-каторжан. А що вони не озвалися до мене й словом, то і я мовчав. Через два дні я сказав, що в мене шумить у вухах. Це був другий симптом.

— То як, Метелику, прочитав мій журнал?

— Ні, я його не читав. Цілий день і добру половину ночі я намагався задушити комара чи мошку, що звила гніздо в моєму вусі. Вже й затикав вухо ватою — все марно. І досі дзижчить: ж-ж-ж! Це безперервне дзижчання висотує в мене всі нерви, лікарю! Що ти думаєш про це? Коли мені не вдалося їх задушити, то, може, пощастить утопити? Як ти гадаєш?

Моє посмикування губів не припиняється, і я бачу, що лікар це занотовує. Він бере мене за руку і дивиться просто у вічі. Я відчуваю, що він схвильований і заклопотаний.

— Звичайно, друже Метелику, ми їх утопимо. Шаталь, промий йому вуха.

Такі сцени повторюються щоранку, але лікар і знаку не подає, що збирається відіслати мене до притулку.

Шаталь, роблячи мені заспокійливий укол, попереджує:

— Поки що все йде добре. Здається, лікар починає тобі вірити. Але мине ще чимало часу, поки він відішле тебе до притулку. Покажи йому, що ти можеш бути небезпечним, хай швидше зважується!

— Як ти тут, Метелику? — питає лікар, входячи до каг мери. З ним двоє санітарів-каторжан і Шаталь.

— Годі, лікарю, годі! — агресивно кажу я. — Ти добре знаєш, що мені кепсько. Цікаво, хто з вас спільник отого гада, що тут катує мене?

— А хто тебе катує? Коли? І як?

Спершу скажи, лікарю: ти знайомий, із працями фізика д’Арсонваля?

— Так, здається…

— Ти знаєш, що він винайшов багатохвилевий вібратор, який іонізує повітря довкола хворого на виразку дванадцятипалої кишки? Цей вібратор поширює електричні розряди. Тож уяви собі, хтось із моїх ворогів поцупив у кайєннській лікарні такий апарат. І тепер щоразу, коли я засинаю, той гад натискує на кнопку, і розряд б’є мене в самісінький живіт! Я вмить підскакую сантиметрів на десять над ліжком. Як можна таке терпіти?! Сьогодні це тривало цілу ніч. Тільки-но заплющу очі, а тут мене електрикою — гах! Усе тіло так і підскочить, як на пружині. Лікарю, я більше не можу! Попередь усіх: я порішу кожного, як дізнаюся, що він причетний до цього. Зброї в мене нема, це правда, але сили вистачить, щоб поквитатися з усіма тими негідниками. Хай начуваються! А дай мені спокій зі своїми лицемірними вітаннями й отим «Як ти тут, Метелику?» Кажу тобі ще раз: годі, лікарю, годі!

Цей мій коник не залишився без наслідків. Шаталь сказав, нібито лікар попередив наглядачів, щоб вони були зі мною обережні. Щоб ніхто сам не відчиняв дверей моєї камери й щоб усі розмовляли зі мною чемно. Стає дедалі очевидніше, визнав лікар, що мене треба якнайшвидше відіслати до притулку.

— Гадаю, що з одним наглядачем я зможу відвести його туди, — запропонував Шаталь, бажаючи врятувати мене від гамівної сорочки…

— Метелику, ти добре попоїв?

— Добре, Шаталь.

— Хочеш піти зі мною й паном Жаннюсом?

— Куди?

— Ми понесемо до притулку ліки, а ти прогуляєшся з нами.

— Ходімо.

Ми вийшли з лікарні й попростували до притулку. Коли вже підходили до нього, Шаталь, який усю дорогу не змовкав, нараз спитав.

— Метелику, а ти не стомився від того, що сам живеш у таборі?

— Авжеж, табір мені остогид, особливо після того, як не стало мого друга Карбоньєрі.

— А чому б тобі не зостатися на кілька днів у притулку? Тут тебе не знайде той гад, що посилає тобі в живіт електричні розряди.

— Це ідея, друже! Гадаєш, мені дозволять зостатися тут, хоч я й не хворий на голову?

— І Я домовлюся про тебе, — сказав наглядач, радий, що я «впіймався» в Шаталеву пастку.

Одне слово, я опинився в притулку із сотнею божевільних. Не дуже воно й солодко жити з отими бевзями! Поки санітари прибирають у камерах, вони гуртами, по тридцять— сорок чоловік, дихають на подвір’ї свіжим повітрям. День і ніч усі зовсім голі. На щастя, тут тепло. Мені теж залишили тільки капці.

Щойно санітар дав мені припалену сигарету. Сиджу на осонні й думаю. про те, що я тут уже п’ятий день, а й досі ще не зустрівся Сальвідією.

До мене підходить один божевільний. Я знаю його, його прізвище Фуше. Мати його продала хату й передала йому через одного наглядача п’ятнадцять тисяч франків, щоб син міг утекти. Наглядач мав узяти собі п’ять тисяч франків, а йому передати — десять. Та наглядач поцупив усі його гроші, подавшись до Кайєнни. Коли Фуше дізнався, що мати передала йому гроші й що вона марно розорилася, він схибнувся й того самого дня накинувся на наглядачів. Але його швидко приборкали, він не встиг накоїти лиха. Тож він уже чотири роки несповна розуму.

— Хто ти?

Я дивлюсь на цього сердегу, ще молодого, років тридцяти, що став переді мною і розпитує мене.

— Хто я? Такий самий чоловік, як і ти, не більше, не менше.

— Ти казна-що кажеш. Я сам бачу, що ти чоловік, бо в тебе є живчик і тестикули, а якби ти був жінкою, то в тебе була б дірка. Я питаю, хто ти? Тобто як тебе звати?

— Метелик.

— Метелик? Ти метелик? Бідолаха. Метелик має крила, він літає, а де твої крила?

— Я загубив їх.

—. Розшукай їх, ти з допомогою них зможеш утекти. Наглядачі не мають крил. Ти обведеш їх круг пальця. Дай мені свою сигарету.

Я не встигаю простягти її йому, він сам вириває її в мене. Потім сідає навпроти і з насолодою затягується.

— А хто ти? — запитую я його.

— Я ошуканець. Щоразу, коли мають дати мені якусь річ, котра мені належить, мене одурюють.

— Чому?

— А просто так. Крім того, я вбиваю якомога більше глядачів. Минулої ночі я повісив аж двох. Нікому про це не розповідай.

— Чому ти їх повісив?

— Вони вкрали в мене хату моєї матері. Уявляєш собі, моя мати надіслала мені свою хату, а що ця хата їм сподобалася, то вони забрали її собі й тепер у ній живуть. Хіба я недобре вчинив, повісивши їх?

— Маєш рацію. Тепер вони вже не скористаються з хати твоєї матері.

— Отой здоровань наглядач за гратами — ти його бачиш? — теж живе в цій хаті. Я і його вколошкаю, повір мені, — і він, підвівшись, іде від мене.

Ох, не дуже весело жити серед божевільних! Навіть небезпечно. Вночі з усіх боків долинають крики, а коли настає повний місяць, усі тут робляться як ніколи збуджені. Чому місяць викликає у божевільних таке збудження? Це залишається для мене загадкою.

Наглядачі тут час від часу складають про божевільних донесення. Щодо мене, то свої спостереження вони перевіряють, порівнюючи донесення. Наприклад, іноді вони навмисне забувають вивести мене на подвір’я. Чекають, чи я домагатимуся цього сам. Або не дають мені їсти. В мене є палиця з мотузочком, і я вдаю, ніби ловлю на вудку рибу. Старший наглядач питає мене: «Клює, Метелику?» — «Не клює. Уявляєш, коли я закидаю вудку, маленька рибка; що плаває скрізь за мною, попереджує велику, яка збирається клюнути: «Стережися, то Метелик рибалить!» Ось чому мені ніколи не вдається нічого зловити. Та я закидаю і закидаю. Може, колись велика рибина все ж таки не повірить отій маленькій». Потім я почув, як старший наглядач сказав про мене санітарові: «Цей уже геть схибнувся з розуму!»

Коли мене садовлять за спільний стіл у їдальні, мені ніколи не вдається з’їсти миску сочевичної юшки. Серед нас є один велет метр дев’яносто заввишки, з волохатими, наче в мавпи, руками, ногами й тулубом. Він обрав мене собі за жертву. Велет завжди сідає біля мене. Юшку подають нам дуже гарячу, тому доводиться чекати, коли вона охолоне. Я зачерпаю дерев’яною ложкою цієї юшки й дмухаю на неї, таким чином мені вдається сьорбнути кілька ложок. Айвенго (він вважає, що він А. Йвенго) бере свою миску в руки й умить випиває з неї сочевичну юшку. Потім владно бере мою миску й робить те саме. Осушивши миску, він ставить її переді мною, дивлячись на мене наповненими кров ю очима, мовби промовляючи: «Ти бачив, як я їм сочевицю?» Цей Айвенго починає остогидати мені, а що мене ще остаточно не визнано божевільним, то я вирішую зчинити гармидер. Настає день, коли знову роздають сочевичну юшку. Айвенго не ловить гав. Сідає біля мене. Його дурнувате обличчя сяє радістю, він наперед, тішиться, що видудлить свою і мою юшку. Я ставлю перед собою великий і важкий жбан з водою. Тільки-но велет бере мою миску і починає дудлити сочевичну юшку, я встаю й з усіх сил розбиваю йому на голові жбан з водою. Велет із тваринним криком звалюється долі. Наполохані божевільні, озброєні мисками, накидаються одні на одних. Зчиняється страшенний шарварок. Він супроводжується оглушливим зойком цих типів».

Четверо кремезних санітарів, підхопивши мене, мов пір’їнку, швидко й безцеремонно заносять до моєї камери. Я кричу, наче окаянний, що Айвенго вкрав у мене гаманець з моїм посвідченням. Цього разу я домагаюся свого: лікар зараховує мене до розряду тих, хто не відповідає за власні вчинки. Всі наглядачі сходяться на тому, що мене слід визнати тихим божевільним, який іноді буває дуже небезпечним, Айвенго носить пов’язку на голові. Здається, я йому її розрізав уподовж сантиметрів на вісім. На щастя, він виходить на прогулянку не в той час, що я.

Нарешті мені щастить поговорити і з Сальві дією. Він уже має ключі ві д комори з бочками. Тепер Сальвідія намагається роздобути дріт, щоб їх зв’язати. Боюся, кажу я йому, що дріт порветься, коли бочки гойдатиме на хвилях, краще взяти вірьовки. Сальвідія постарається роздобути і вірьовки, й дріт. Він має ще зробити три ключі від моєї камери, від коридора, що веде до неї, і від головних воріт притулку. Вартові обходять притулок рідко. Вони стоять на варті по чотири години — від дев’ятої вечора до першої ночі й від першої ночі до п’ятої ранку. Усього їх двоє, і вони весь час сплять на своєму посту. Тож усе гаразд, треба тільки набратися терпіння й почекати місяць чи трохи більше.

Сьогодні, коли я вийшов на подвір’я, старший наглядач дав мені припалену поганеньку сигарету. Та навіть така здалася мені розкішшю. Я дивився на сонмище голих людей, які то співали, то плакали, то робили якісь безладні рухи, то розмовляли самі із собою. Всі вони були мокрі, бо їх, перше ніж випустити на подвір’я, скупали, і на тілі в кожного виднілися синці від ударів та сліди від туго зав’язаних гамівних сорочок. Яке страшне видовище — ця остання стадія «шляху занепаду»! А скількох із них психіатри Франції свого часу визнали дієздатними!

Тітена (його звати Тітен) доставили на каторгу 1933 року тим самим кораблем, що й мене. Він убив у Марселі одного чоловіка, потім узяв фіакр, поклав у нього свою жертву й поїхав до лікарні, де сказав: «Візьміте його й полікуйте, я гадаю, що він хворий». Тітена на місці заарештували, а присяжні засідателі не визнали його таким, що не відповідає за свої вчинки. А треба було визнати, бо вже тоді він був несповна розуму, скоївши таке. Ясна річ, що звичайний нікчема розумів би, якого удару своїм вчинком він сам собі завдав. Тітен сидить по сусідству зі мною. В нього постійна дизентерія. Це справжній ходячий труп. Він дивиться на мене нерозумними металево-сірими очима й каже:

— У мене в животі сидять мавпи, земляче. Серед них є лихі, які, гніваючись, кусають мої нутрощі, і тому я йду кров’ю. Інші ж, що належать до поріддя волохатих, мають ніжні, мов пір’я, руки. Вони ласкаво гладять мене й не дають лихим мене кусати. Отож коли ці лагідні мавпи захищають мене, я не йду кров’ю.

— Ти пам’ятаєш Марсель, Тітене?

— Ще б пак, хіба можна забути Марсель? Я навіть дуже добре пам’ятаю його., Площу Біржі з маклерами та гуртами навідників…

— Чи ти пам’ятаєш деякі імена? Скажімо, Ангел Скнара? Грава? Клеман?

— Ні, я не пам’ятаю імен, я лише запам’ятав ім’я одного бевзя, який відвіз мене на фіакрі до лікарні разом з моїм хворим другом і який сказав, нібито я завинив у тій недузі. От і все.

— А імена друзів пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

Сердешний Тітен, я даю йому свій недокурок і переймаюсь великим жалем до цього бідолахи, який здохне тут, як собака. Так, дуже небезпечно мешкати з божевільними, але що робити? У всякому разі, гадаю, це єдиний спосіб спробувати здійснити втечу, не ризикуючи бути засудженим.

У Сальвідії вже майже все готово, Бракує тільки ключа від моєї камери. Він роздобув дуже міцну вірьовку і зсукав з п’ятьох смужок з полотнища гамака ще одну. Тут усе гаразд.

Я намагаюся й собі щось робити, бо грати цю комедію справді важко. Щоб і далі залишатися в камері притулку, я мушу час від часу вдавати, що в мене відбуваються приступи.

Я розіграв один приступ так удало, що санітари-наглядачі кладуть мене у ванну з вельми гарячою водою й дають мені два заспокійливі уколи. Цю ванну вони накривають дуже міцним полотном таким чином, що я не можу з неї вибратись. Тільки моя голова визирає з дірки в полотні. Я сиджу вже понад дві години в цій купелі із своєрідною гамівною сорочкою, коли заходить Айвенго. Я тетерію, коли бачу, як на мене дивиться цей звір. Я страшенно боюсь, що він мене задушить. Я навіть не можу боронитися, бо мої руки під полотном.

Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.

Сальвідія попрощався зі мною тільки після того, як змастив моє тіло пікриновою маззю. У нього все готово для втечі, він сказав, нібито мені дуже пощастило, що я опинився в санчастині, бо, коли наша втеча провалиться, я зможу повернутися непоміченим у цей куток притулку. Він швидко підробить ключ до санчастини. Сальвідія знову прибіг до мене з бруском мила й зробив на ньому відбиток мого ключа. Завтра ми матимемо дублікат цього ключа. Тепер мені лишається тільки чекати дня, коли я почуватимусь краще й зможу скористатися з нерозважливості вартового, який не обходитиме свого поста.

Сьогодні вночі з першої до п’ятої години Сальві дія не чергуватиме. Щоб виграти час, він випорожнить бочку 1 з оцтом об одинадцятій вечора. Другу бочку ми покотимо до берега повну: море дуже неспокійне, і, може, нам пощастить бодай трохи вгамувати хвилі, виливши на них олію, коли спускатимемо пліт.

Я надягаю штани з мішковини, вовняну куртку й ховаю за пасок доброго ножа. Є в мене й водонепроникна торбинка, яку я почепив собі на шию: в ній сигарети й запальничка. Більшу водонепроникну торбину Сальвідія наповнив маніоковим борошном, змастивши його олією й посипавши цукром. Майже три кілограми, сказав він. Уже пізня ніч. Я сиджу й чекаю товариша. Серце в мене калатає. За кілька хвилин почнеться втеча. Хай мені щастить, щоб я нарешті вийшов переможцем на «шляху занепаду»!

Дивна річ — коли я згадую тепер минуле, то бачу перед собою тільки батька й нашу родину. В моїй уяві не постають ні суд, ні присяжні засідателі, ні прокурор.

Відчиняються двері.

— Пора, Метелику!

Я кидаюся за Сальві дією. Він хутко замикає камеру й ховає ключа в одному з кутків у коридорі.

— Швидше, швидше!

Прибігаємо до комори. Двері вже відімкнуті. Викотити порожню бочку — раз плюнути. Сальвідія обмотує себе вірьовкою, а я себе — дротом. Я беру торбу з борошном і кочу в темряві порожню бочку до моря. Сальвідія котить позад мене бочку з олією. На щастя, він чолов’яга дужий, і йому не важко втримувати її на досить крутому схилі.

— Не поспішай, не поспішай! Не треба, щоб вона котилася надто швидко.

Я спиняюсь і жду його. Якщо Сальвідія випустить повну бочку, то вона вдариться об мою. Потім починаю спускатися з бочкою задки. Без особливих труднощів ми дістаємося до берега. Тут є вузенький прохід до моря, але далі лежать великі каменюки, перебратися через які буде нелегко.

— Випорожни бочку, повну ми її не перекотимо через каміння!

Бочка вже порожня.

— Забий добре чіп!

Чіп забито. Завивання вітру й гуркіт хвиль заглушили наші удари.

Зв’язані бочки важко тягти по камінню. Вони надто великі, їх нелегко повертати. У тому місці, яке вибрав мій товариш, спускати на воду бочки не дуже зручно.

— Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!

Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.

— Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!

— Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.

Здається, мій товариш таки почув команду, яку я викрикнув крізь завивання вітру та гуркіт хвиль: коли величезний гребінь накрив мене, Сальві дію і бочки, я з усіх сил штовхнув пліт. Певне, він також смикнув його до себе, бо ми, підхоплені хвилею, враз відірвалися від скелі.

Сальвідія перший вибирається на бочки, а коли на них вилажу і я, наш пліт накриває ще одна величезна хвиля й кидає його, наче пір’їнку, на гостру скелю, що виступає в море. Удар цей такий сильний, що бочки розсипаються на друзки, тільки клепки летять на всі боки. Відступаючи, хвиля відносить мене метрів на двадцять від скелі. Я пливу, але мене підхоплює ще одна хвиля, що котиться на берег. Я ніби приземляюся, сидячи між двома каменюками, й ще встигаю схопитися за них, перше ніж хвиля знову понесе мене в море. Геть побитий, я все ж таки вибираюся з-поміж каміння і, коли виходжу на берег, помічаю, що мене віднесло більш ніж за сто метрів від того місця, де ми спускали на воду пліт.

Уже не остерігаючись, я кричу:

— Сальвідія! Ромео! Де ти?

Він не відповідає. Приголомшений, я лягаю на землю, скидаю штани та вовняну куртку й лишаюся в самих капцях. Господи, де мій товариш? І я знову щомога кричу:

— Де ти?

Мені відповідають тільки вітер, море та хвилі. Сам не знаю, скільки вже часу я стою тут, знесилений, геть розбитий фізично й морально. А тоді починаю плакати з люті й викидаю геть торбинку з тютюном та запальничкою, що досі висіла в мене на шиї, — вона була виявом братерського піклування мого товариша про мене, бо сам він не курив.

Я стою обличчям до вітру, перед жорстокими хвилями, які щойно все змели, підношу кулак і починаю хулити Бога:

— Брудний звірю, тобі не соромно за те, що так немилосердно поводишся зі мною? Господи, який же ти бридкий! Проклятущий садист — ось ти хто! Негідник, підлий йолоп! Я більш ніколи не вимовлю твого ім’я! Ти цього не заслуговуєш!

Вітер ущухає, і ця раптова тиша приносить мені полегкість, повертає мене до дійсності.

Спробую піднятися до притулку. Якщо мені бодай трохи пощастить, я таки зроблю це.

Видираюся крутосхилом з однією думкою: якнайшвидше лягти в ліжко. А тоді й комар носа не підточить. Без особливих труднощів дістаюся до свого коридора. Мур навколо притулку я перестрибнув, бо не знаю, куди Сальвідія сховав ключа від воріт.

Швидко знаходжу ключа від своєї санчастини. Входжу й замикаю за собою двері. Лягаю. Єдине, що може мене виказати, — це мої мокрі капці. Я підхоплююся й біжу до клозета, щоб їх викрутити. Накинувши на себе простирадло, трохи зігріваюсь. Невже мій товариш потонув? Може, хвиля відкинула його далі, ніж мене, і він десь зачепився за краєчок скелі? Чи не надто рано я піднявся до притулку? Треба було ще трохи зачекати. Я докоряю собі за те, що надто швидко змирився з думкою, ніби товариш загинув.

У шухляді нічного столика лежать дві таблетки снотворного. Ковтаю їх без води.

Я сплю, коли хтось торсає мене за плече. Розплющую очі й бачу перед собою санітара-наглядача. Кімната залита сонцем, вікно розчинене. Знадвору в нього заглядають троє хворих.

— Гей, Метелику, ти спиш як убитий! Уже десята година. Ти й досі не випив каву? Вона прохолола. Ну ж бо, пий!

Ще не прокинувшись як слід, я вже здогадуюся, що нічого поганого зі мною не відбувається.

— Навіщо ви мене розбудили?

Бо нам потрібне ліжко. Повернешся до своєї камери.

— Гаразд, начальнику. — І я йду за наглядачем. Він залишає мене на подвір’ї. Я користуюся з цієї нагоди й сушу свої пантофлі.

Вже три дні минуло відтоді, як провалилася моя втеча. До мене не докотилася жодна чутка про неї. Я ходжу з камери на подвір’я і з подвір’я до камери. Сальвідія так більше й не з’явився. Отже, він, сердега, загинув, розбившись об скелі. Я врятувався, безперечно тільки тому, що був ззаду бочок. Тепер мені треба якось вибратися з притулку.

Примусити лікаря повірити, що я вже одужав, і повернутися до табору, мабуть, ще важче, ніж було потрапити сюди. Тепер доведеться переконувати його, що я почуваюсь краще.

— Пане Рувйо, — звертаюся до старшого санітара, — вночі мені холодно. Дайте, будь ласка, штани й сорочку. Я не забрудню одягу, обіцяю вам.

Санітар приголомшений. Він здивовано дивиться на мене, потім каже:

— Сядь, Метелику, біля мене. Розкажи, що з тобою?

— Мені дивно, начальнику, що я опинився тут. Це — притулок для божевільних. Виходить, я серед психів? Невже я втратив був глузд? Чому я тут? Скажіть мені, начальнику, будьте такі ласкаві!

— Любий Метелику, ти був захворів, але тепер я бачу, що тобі вже краще. Хочеш попрацювати?

— Еге ж.

— Що ти хочеш робити?

— Будь-що.

І ось я, вже вдягнений, допомагаю прибирати в камерах. Увечері мої двері тепер не зачиняються до дев’ятої години, і аж тоді, коли нічний вартовий заступає на пост, їх замикають.

Учора ввечері зі мною вперше завів розмову один овернець. Ми були самі. Наглядач іще не прийшов. Я цього чоловіка не знаю, але він сказав, що знає мене.

— Тепер тобі, друже, вже не варто далі боротися.

— Що ти хочеш сказати?

— Гадаєш, ти й мене ошукав своєю грою? Я вже сім років працюю санітаром у божевільних і ще першого тижня зрозумів, що ти дурисвіт.

— Ну й що далі?

— Я щиро тобі співчуваю. Адже твоя втеча із Сальві— дією провалилася. Йому це коштувало життя. Мені справді прикро, бо то був добрий товариш. Я на нього не гніваюсь, хоч він і не поділився зі мною своїми планами. Коли тобі щось треба буде, скажи, я з радістю зроблю тобі послугу.

Очі в нього такі щирі, що я не маю сумніву в його порядності. Я не чув про цього чоловіка нічого доброго, але й не чув нічого поганого. Отже, він, мабуть, людина чесна.

Бідолашний Сальвідія! Мабуть, його зникнення викликало в притулку чималий переполох. Наглядачі знайшли на березі клепки від бочок. Вони певні, що його зжерли акули. Лікар страшенно шаленіє через оливкову олію, яку ми вилили з бочки. Каже, що тепер, коли йде війна, такої олії майже неможливо дістати.

— Що ти порадиш мені робити?

— Я постараюся послати тебе з бригадою, яка щодня виходить з притулку добувати для лікарні харчі. Трохи прогуляєшся. Тепер поводься добре. І у восьми випадках з десяти намагайся бути розсудливим у розмовах. Бо надто швидко одужувати теж не слід.

— Дякую. Як твоє прізвище?

— Дюпон.

— Дякую, друже. Я не забуду твоїх добрих порад.

Уже майже місяць минув відтоді, як я зазнав зі своєю втечею поразки. Через шість днів наглядачі знайшли біля берега тіло мого товариша. Просто дивно і незбагненно, що акули його не зжерли. Але інша риба, як розповів мені Дюпон, виїла в Сальвідії нутрощі й погризла одну ногу. Череп у нього був розбитий. Тіло настільки розклалося, що розтину вже не робили. Я питаю Дюпона, чи зможе він винести звідси мого листа. Його треба передати Галгані, а той покладе нишком у поштовий мішок.

Я пишу до Італії матері Ромео Сальвідії:

«Пані, ваш син помер без кайданів на ногах. Він відважно загинув у морі, далеко від охоронців і в’язниці. Він загинув вільним, у мужній боротьбі за свободу. Ми пообіцяли один одному написати родині товариша, якщо когось із нас спіткає нещастя. Я з болем у серці виконую цей свій обов’язок, по-синівському цілуючи ваші руки.

Товариш вашого сина Метелик».

Виконавши свій обов’язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.

Наглядач призначив мене своїм домашнім городником. Уже два місяці я почуваюсь добре, і мною тут дуже задоволені. Цей йолоп наглядач навіть не хоче відпускати мене від себе. Овернець сказав мені, що після останнього огляду лікар хотів перевести мене з притулку до табору, та наглядач заперечив, заявивши, нібито ще ніхто не обробляв його город так старанно.

Тож сьогодні вранці я повиривав із землі всі полуниці и викинув їх на смітник. А на місце кожного кущика встромив у землю хрестик. Скільки було кущиків, стільки тепер стирчало хрестиків. Мабуть, не варто описувати, який знявся шарварок. Цей здоровань наглядач так розлютився, що мало не луснув. Він пускав слину й задихався, намагаючись щось сказати, але не міг вимовити й слова. Тільки сидів на візку й зрештою заплакав, як дитина. Я трохи перестарався, але що вдієш?

Лікар не став робити з мого вчинку трагедії. Цього хворого, сказав він, треба перевести до табору, нехай знову звикає до нормального життя. Така дивна думка, мовляв, прийшла мені в голову через те, що я був на городі самотній.

— Скажи, Метелику, чому ти повиривав полуниці й поставив хрестики?

— Лікарю, я не можу пояснити цього вчинку і вибачаюся перед наглядачем. Він так любив свої полуниці, що мені й справді дуже прикро. Я молитиму Бога, щоб він дав йому інші полуниці.

І ось я в таборі. Знову серед друзів. Місце Карбоньєрі досі порожнє, але я прилаштовую свій гамак біля цього порожнього місця, так ніби Матьє й далі живе з нами.

Лікар розпорядився вишити на моїй куртці такі слова: «Проходить спеціальне лікування». Ніхто, крім лікаря, не повинен розпоряджатися мною. Він наказав мені збирати з восьмої до десятої години ранку листя перед лікарнею.

Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком. Його дружина теж сидить з нами, і лікар намагається при її підтримці спонукати мене розповідати йому про своє минуле.

— Ну а що було далі, Метелику? Що було з вами після того, як ви покинули індіанців, котрі добувають з морського дна перлини?

Щодня пополудні я гаю час із цими чудовими людьми.

— Приходьте до нас щодня, Метелику, — каже дружина лікаря. — Мені дуже хочеться бачитися з вами й слухати розповідь про те, що ви пережили.

Щодня я проводжу якийсь час із лікарем та його дружиною, а іноді лише з дружиною. Обоє примушують мене розповідати про моє минуле, й певні, що це поверне мені душевну рівновагу.

Зрештою я попросив лікаря відіслати мене на Дьябль. Він погодився, і завтра. я вирушаю туди. Лікар з дружиною знають, чому я перебираюсь на Дьябль. Вони були такі добрі до мене, що я не схотів їх обманювати.

— Лікарю, я більше не можу терпіти цю каторгу. Відішли мене на Дьябль. Я або втечу звідти, або загину там. Так чи так, але цьому треба покласти край.

— Я розумію тебе, Метелику. Ця система репресій справді огидна й нестерпна, а вся адміністрація вже загнила. Тож прощавай, і хай тобі щастить.

Зошит десятий ОСТРІВ ДЬЯБЛЬ

Лава Дрейфуса

Дьябль — найменший з трьох островів Салю. Він лежить найпівнічніше, і його найдужче шмагають вітри та хвилі. За вузькою рівниною, що простелилась понад морем, здіймається крутий схил; він веде на високе плоскогір’я, де стоїть лише одна сторожова будка й один-однісінький барак для каторжан — чоловік на десять. Офіційно острів Дьябль — місце ув’язнення тільки політичних в’язнів та засланців, але не карних злочинців.

Політичні засланці живуть кожен у невеличкому будиночку, вкритому толем. По понеділках їм видають сирі продукти на цілий тиждень і щодня — по невеликому буханцеві хліба. Їх тут чоловік тридцять. Санітаром у них лікар Лежер, засланий сюди за те, що отруїв у Ліоні всю свою родину. Політичні засланці не миряться з каторжанами й іноді пишуть до Кайєнни, скаржачись на того чи того каторжанина на острові. Тоді цього каторжанина переводять на Руайяль.

Між Руайялем і Дьяблем простягнуто линву, бо тут море досить неспокійне і шлюпці з Руайялю важко долати відстань між островами й швартуватися до цементного причалу на Дьяблі.

Старшого наглядача табору (всього тут троє наглядачів) звати Санторі. Це брудний здоровило, який по цілому тижню не голиться.

— Сподіваюся, Метелику, ви поводитиметесь тут добре. Не завдавайте мені клопоту, і я дам вам спокій. Ідіть до табору, ми там ще побачимось.

У бараці я застаю шістьох каторжан: двох індокитайців, двох негрів, одного хлопця з Бордо й одного із Лілля. Одного з індокитайців я добре знаю, він сидів разом зі мною під слідством у Сен-Лорані. Це один з тих, хто вижив після бунту на каторзі в Пуло-Кондорі у Індокитаї.

Пірат за покликанням, він нападав на китайські човни, а інколи вбивав увесь їхній екіпаж. Украй небезпечний, він, однак, добре вживається у гурті, який ставиться до нього з довірою й симпатією.

— Як справи, Метелику?

— А в тебе, Шан?

— Гаразд. Тут добре. Ти їсти зі мною. Ти спати тут, біля мене. Я куховарити двічі на день. Ти ловити риба. Тут багато риба.

Надходить Санторі.

— Ну, влаштувалися? Завтра вранці підете з Шаном годувати свиней. Він підноситиме кокосові горіхи, а ви розрубуватимете їх сокирою навпіл. Недостиглі горіхи відкладатимете й дасте потім поросятам, у яких ще немає зубів. О четвертій пополудні знову візьметеся до цієї ж самої роботи. Вона забиратиме у вас годину вранці й годину пополудні, решту часу робіть що хочете. Кожен рибалка повинен приносити щодня кухареві по кілограму риби або лангустів. Тоді всі будуть задоволені. Гаразд?

— Гаразд, пане Санторі.

— Я знаю, що ти охочий до втеч. Але звідси втекти неможливо, тому я спокійний. На ніч ми вас замикаємо, але я знаю, що дехто все ж таки виходить з барака. Остерігайся політичних засланців. Кожен із них має мачете. Якщо підійдеш близько до їхніх будиночків, вони подумають, що ти хочеш украсти в них курку чи яйця. Тож вони можуть покалічити тебе або й убити, бо вони тебе бачать, а ти їх — ні.

Ми з Шаном нагодували понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.

Лікар Лежер, що виконує роль санітара, теж живе в одному з тих будиночків, що призначаються тільки для політичних засланців. Це брудний кремезний і високий чоловік. У нього чисте тільки обличчя, обрамлене довгим посивілим волоссям, що спадає йому на шию та скроні. Руки його покриті погано зарубцьованими подряпинами, яких він, мабуть, наробив собі в морі вб шерехате каміння.

— Якщо в чомусь у тебе виникне потреба, приходь до мене, я тобі те дам. Приходь до мене лише тоді, коли занедужаєш. Я не люблю, коли до мене приходять, і ще більше не люблю, коли зі мною розмовляють. Я продаю яйця, а інколи можу продати курча або курку. Якщо ти нишком заколеш кабанчика, принеси мені задню ніжку, а я дам тобі за неї курча й шість яєць. Та коли ти вже зайшов сюди, то візьми собі цю пляшечку з пігулками хіни. Ти ж бо прийшов на цей острів з метою втекти з каторги, отож, якщо тобі пощастить у цьому, то ці пігулки знадобляться в джунглях.

І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.

Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.

— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.

Комендант дозволив мені посилати лікареві по в’язці лангустів і риби. Санторі теж не має нічого проти.

— Прощавайте лікарю, прощавайте, пані!

Коли шлюпка відпливає від причалу, я намагаюсь якомога невимушеніше махати їм рукою. Пані Гібер дивиться на мене широко розплющеними очима, мовби промовляючи: «Завжди пам’ятай про нас, ми теж тебе ніколи не забудемо!»

Лава Дрейфуса стоїть на вершині північної коси острова, яка здіймається над морем більш ніж на сорок метрів.

Сьогодні я не вудив рибу. У прибережному рибнику в мене ще понад центнер бара6ульок, а в залізній бочці, прив’язаній ланцюгом, — понад півцентнера лангустів. Тож можна не йти на рибалку. Я маю що дати й лікареві, Санторі та індокитайцеві й залишити собі.

Йде 1941 рік, я вже одинадцять років у неволі. Мені тридцять п’ять років. Найкращі свої літа я провів у камерах та в карцерах. Тільки сім місяців я прожив на волі серед індіанського племені. Діти, які, мабуть, народилися від мене у двох індіанок, уже мають вісім років. Який жах! Як швидко минає час! Озираючись назад, я згадую ті години, ті хвилини, іноді такі довгі й нестерпні, що склали мій шлях на Голгофу.

Тридцять п’ять років! Де поділися Монмартр, Біла площа, Пігаль, бал у Пті-Жарден, бульвар Кліші? Де тепер Ненетта зі станом Мадонни, справжня камея, яка, поїдаючи мене з розпачу своїми великими чорними очима, крикнула в судовій залі: «Не журися, мій любий, я приїду туди до тебе?» Де тепер Реймон Юбер зі своїм «нас виправдають»? Де ті дванадцять шкарбунів присяжних? А фараони? А прокурор? Що роблять мій батько й сестри зі своїми родинами в німецькому ярмі?

Стільки разів тікати! А справді, скільки разів я втікав?

Першого разу тоді, коли я, оглушивши наглядачів, утік з лікарні.

Другого разу в Колумбії, в Ріоачі. То була найвдаліша втеча. Тоді я досяг був цілковитого успіху. Навіщо я покинув своє плем’я? Моє тіло проймає чарівний трепет. Мені здається, ніби я й зараз відчуваю в собі ту утіху, яку отримував, кохаючись з двома індіанськими сестрами.

Тоді робив спроби втекти втретє, вчетверте, вп’яте і вшосте у Барранкільї. Як мені не щастило в цьому! Той бунт під час церковної відправи так жалюгідно скінчився! Той невдалий вибух динаміту, а той випадок із штанами Клузйо, які за щось зачепилися! А та сповільнена дія снотворного!

Сьомого разу я робив спробу втекти на Руайялі, коли негідник Бебер Сельє доніс на мене. Того разу, безперечно, я міг би досягти успіху. І коли б він заткнув пельку, то я був би на волі зі своїм другом Карбоньєрі.

Восьма, остання, спроба була зроблена втекти з притулку для божевільних. Тоді я був припустився помилки, великої помилки, доручивши італійцеві підшукати місце для спуску плота на воду. На двісті метрів нижче, біля м’ясарні, ми куди легше могли б спустити на воду пліт.

Ця лава, на якій невинно засуджений Дрейфус знаходив сили жити, повинна й мені додати снаги. Не визнавати себе переможеним! Спробувати здійснити ще одну втечу!

Цей гладенький камінь, що навис над безоднею, в якій безперестану сердито хлюпають хвилі, повинен стати для мене підтримкою. Дрейфус ні на мить не занепадав духом і до кінця боровся за своє виправдання. На його захист виступив Еміль Золя зі своїм славетним листом «Я звинувачую!». Та якби Дрейфус не був людиною загартованою, то перед лицем такої несправедливості напевне кинувся б з цієї лави в безодню. А він вистояв. Я не повинен бути слабшим за нього! Готуючи нову втечу, я повинен відмовитися від девізу «Перемогти або загинути». Я думатиму тільки про те, щоб перемогти й стати вільним!

Довгі години сиджу я на лаві Дрейфуса, перебираю в пам’яті минуле й будую рожеве майбутнє. Очі засліплює яскраве світло, що відбивається від гребенів хвиль. Я дивлюсь на море — і не бачу його, бо думаю про те, що може чекати мене серед тих хвиль… А невтомне море невблаганно хльостає по скелястих виступах острова. Воно підмиває, гризе їх, ніби кажучи Дьяблові: «Геть звідси, зникни, ти заважаєш мені, коли я горну свої хвилі до Великої Землі, ти стаєш мені на дорозі. Саме тому я щодня безперестану поступово розмиваю тебе». Під час штормів море відводить собі душу, не тільки дроблячи й забираючи з собою надроблене, а й намагається залити всі кутки й закутні острова, щоб поволі підмити цей кам’яний гігант, який, у свою чергу, ніби промовляє: «Тут проходу нема».

І я помічаю цікаве явище. Якраз шд лавою Дрейфуса хвилі, люто накочуючись на величезні скелі, розбиваються й відступають. Вони не розлітаються бризками на всі боки, бо їх стискають дві скелі, що утворюють підкову завширшки п’ять-шість метрів. Тож хвилям не лишається нічого іншого, як знову повернутися в море.

Це відкриття для мене дуже важливе. Адже якщо тієї миті, коли хвиля вкотиться в безодню, я кинуся з мішком кокосових горіхів униз, то хвиля, відступаючи, понесе, звичайно, з собою і мене.

Я знаю, де можна взяти джутовий мішок — їх на свинарнику повно, в них збирають кокосові горіхи.

Але спершу треба спробувати. Коли настає повний місяць, починаються найбільші припливи і хвилі тоді найвищі. Отже, я зачекаю повного місяця. В одному гроті, до якого можна проникнути, тільки пірнувши під воду, хтось сховав добрий джутовий мішок із сухими кокосовими горіхами. Я знайшов його, коли ловив тут лангустів. До того мішка я прив’язав іще один, поклавши в нього каменюку кілограмів на тридцять-сорок. А що я збираюсь поплисти на двох мішках, а не на одному, і сам важу вісімдесят кілограмів, то пропорцій у вазі дотримано.

Напередодні випробування я дуже збуджений. У цей бік острова ходити заборонено. Нікому й на думку не спаде, що це найнебезпечніше місце можна обрати для втечі. Одначе тільки звідси, якщо я зумію відірватися від берега, хвилі понесуть мене у відкрите море й не викинуть на Руайяль.

Тільки звідси, а не з іншого місця, я буду тікати.

Мішок із горіхами й каменюка дуже важкі, і я не можу витягти їх на скелю. До того ж вона мокра й слизька. Тоді я прошу Шана допомогти мені. Він приносить рибальські снасті: якщо нас застукають на гарячому, можна буде сказати, ніби ми ставимо вудки на акул.

Повний місяць світить так ясно, що надворі ніби день. Від гуркоту хвиль у вухах аж гуде. Шан питає мене: «Ти готовий, Метелику? Ось зараз, кидай!» Хвиля заввишки з п’ять метрів накочується, мов навіжена, на скелю й розбивається, а її гребінь злітає вгору і обливає нас з ніг до голови. Але ми встигаємо кинути мішок у водоверть, що утворюється, перше ніж хвиля відступить. Потім вона підхоплює, мов соломинку, мішок і відносить його в море.

— Все гаразд, Шан, усе добре.

— Зачекай, подивимось, чи мішок не повернеться.

Хвилин через п’ять я приголомшено бачу, як мій мішок повертається назад на гребені хвилі заввишки сім-вісім метрів. Хвиля підняла на себе мішок з горіхами й каменюкою, наче пір’їну. Вона з величезною швидкістю несе його на своєму вершечку попереду піни туди, звідки він відплив. Мішок ударяється в скелю, репає, і кокосові горіхи розлітаються навсібіч, а каменюка падає на дно безодні.

Хвиля обливає нас із головою і мало не змиває з берега. Навіть не глянувши на море, ми з Шаном швидко йдемо геть від цього проклятого місця.

— Недобре ти надумав, Метелику. Недобре тікати з острова Дьябль. Краще з Руайялю.

— Еге ж, але на Руайялі втечу помітять найпізніше через дві години. А що мішок із горіхами штовхатимуть тільки хвилі, то мене дуже легко наздоженуть ті два човни, які є на острові. А на Дьяблі човнів нема. До того ж я певен, що, поки тут похопляться, мине ціла ніч. Крім того, вони можуть подумати, що я втопився, коли вудив рибу. На Дьяблі нема телефону. Якщо я втечу в негоду, то сюди не допливе жодна шлюпка. Отже, треба тікати саме звідси. Але як?

Сонце стоїть у зеніті. Тропічне сонце, яке мовби прагне довести до кипіння мозок під черепом. Сонце, яке обвуглює кожну рослину, що змогла народитися, але не змогла настільки підрости, щоб набратися вдосталь сили й вистояти під вогненним промінням. Сонце, яке за кілька годин висушує неглибокі калюжі з морської води, залишаючи на їх місці білі плівки солі. Сонце, що примушує мерехтіти повітря. Так, повітря мерехтить, буквально ворушиться перед моїми очима, й відблиски його світла від моря обпікають мені очі. Проте, коли я знову сиджу на лаві Дрейфуса, все це не заважає мені роздивлятися море. І тільки тепер я помічаю, що я справжній йолоп.

Одна хвиля, вдвічі вища за інші, яка викинула мій мішок на скелі, буквально пошматувала його, ця хвиля повторюється тільки через кожні шість хвиль.

Я спостерігаю за хвилями від полудня до захід сонця, намагаючись зрозуміти, чи все це відбувається механічно, чи раптом не зміниться періодичність появи й висота цієї величезної хвилі.

Ні, жодного разу ця найбільша хвиля не накотилася ка скелі ні раніше, ні пізніше. До берега щоразу котилися одна за одною шість хвиль заввишки шість метрів, а потім виростала головна хвиля, що була вища на цілих три метри за сам берег. Вона котилася до берега стрімка, мов скеля. Її висота виростала в міру того, як вона наближалася до берега. На відміну від шести інших хвиль, на її верхівці майже ке було піни. А якщо й було, то дуже мало. Вона накочувалася з особливим гурчанням, схожим на грім, що віддаляється. Коли хвиля розбивалася об дві скелі, заглиблюючись у впадину між ними, вона осідала, утворюючи водоверть у цій заплаві, й тільки за десять-п’ятнадцять секунд цей вир відступав і віддалявся в море, горнучи з собою велике каміння, яке щоразу котилося сюди-туди з таким оглушливим гуркотом, що здавалося, ніби десь поряд розвантажують каміння водночас із сотень возів.

Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.

Я не можу простежити за мішком, бо в заплаві між скелями надто багато піни, але встигаю помітити його на мить, коли вода, наче відсмоктана якоюсь могутньою силою, відринає в море. Мішок не повертається назад. Шість інших хвиль не мають стільки сили, щоб повернути його назад, і коли за триста метрів від берега знову виростає сьома хвиля, то мішок уже, мабуть, віддалився від того місця, де вона зароджується, бо я більше його не побачив.

Через кілька днів я повертався до табору, сповнений радості й надії. Так, я придумав, як спускатимуся на воду! Та все ж не слід гарячкувати. Треба провести ще одне випробування, але з такою вагою, як у мене самого. Я прив’яжу один до одного два мішки з горіхами, а зверху покладу дві— три каменюки загальною вагою понад сімдесят кілограмів. Я ділюся своїм задумом із Шаном. Індокитаєць уважно слухає мене.

— Гаразд, Метелику. Здається, ти надумав добре. Я тобі допомагати провести справжнє випробування. Чекати припливу на висоту вісім метрів. Незабаром рівнодення.

Скориставшись із припливу заввишки понад вісім метрів, який буває під час рівнодення, ми з Шаном кидаємо у хвилю два мішки з кокосовими горіхами, в які поклали три каменюки вагою близько вісімдесяти кілограмів.

— Як звати дівчинку, що ти рятувати на Сен-Жозефі?

— Лізетта.

— Ми назвати хвилю, яка колись тебе понести, Лізеттою. Згода?

— Згода.

«Лізетта» накочується з таким самим гуркотом, з яким кур’єрський поїзд під’їздить до вокзалу. Вона утворилася за двісті метрів від берега й, здійнявшись, мов бескид, котиться сюди, все виростаючи й виростаючи. Видовище справді приголомшливе. Хвиля розбивається з такою силою, що просто відкидає нас на скелі, а повні мішки самі падають у безодню. Звісно, то ми самі, враз усвідомивши, що не втримаємось над урвищем, кинулися назад. Правда, бризки добряче скупали нас, але ми не впали в море. Це випробування ми проводимо о десятій ранку й нічим не ризикуємо: троє наглядачів заклопотані на другому кінці острова загальним обліком. Мішки попливли, їх добре видно далеко від берега. Чи минули вони те місце, де народжуються хвилі? Важко сказати. Шість нових хвиль, що розбилися об скелі після «Лізетти», не повернули наших мішків. Потім накочується нова «Лізетта» і відступає. Вона теж не принесла мішків. Отже, вони вже у відкритому морі.

Ми швидко збігаємо до лави Дрейфуса і з радістю спостерігаємо, як далеко від берега мішки чотири рази здіймаються на гребенях хвиль, що мчать уже не до острова, а на захід. Отже, я вирушу в славетну подорож на гребені «Лізетти»!

— Ось поглянь!

Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… І знову накочується «Лізетта».

Там, де стоїть лава Дрейфуса, море завжди неспокійне. Але сьогодні воно особливо бурхливе. «Лізетта» наближається з характерним шумом. Вона здається мені ще вищою і горне з собою, надто при основі, ще більше води, ніж звичайно. Ця страхітлива водяна гора сьогодні як ніколи швидко й агресивно наступає на скелі. А коли розбивається, то ще дужче оглушує нас.

— Кажеш, ото туди нам треба буде кинутися? Ти, друже, вибрав добре місце. Тільки я в ту водоверть не стрибну. Я хочу втекти, це правда, але скінчити життя самогубством не бажаю.

Сільвена дуже вразила «Лізетта», яку я йому щойно показав. Він з’явився на Дьяблі три дні тому, і я, природно, саме йому й запропонував тікати разом зі мною. Кожен на своєму плоті. Він згодився. Отже, я мав би товариша на Великій Землі. Бо в джунглях самому не дуже весело.

— Не лякайся наперед. Звісно, спершу страшнувато. Але тільки ця хвиля може віднести тебе настільки далеко в море, щоб інші, які накочуватимуться після неї, знову не викинули тебе на скелі.

— Заспокойся, ми все випробували, — каже Шан. — Будь певен, попливти на цій хвилі — і ти більш ніколи не повернутися на Дьябль або на Руайяль.

Я цілий тиждень переконував Сільвена, цього кремезного й високого — десь метр вісімдесят на зріст — хлопця з атлетичною статурою.

— Гаразд. Припустимо, нас віднесе досить далеко. Тоді через скільки часу ми дістанемось до Великої Землі, якщо нас штовхатиме тільки хвиля припливу?

Відверто кажучи, Сільвене, я не знаю. Хтозна, скільки ми дрейфуватимемо. Все залежатиме від погоди. Якщо віятиме слабкий вітер, це триватиме довго. А якщо здіймуться великі хвилі, то вони швидко викинуть нас у джунглі. Сім, вісім, а може, й десять припливів приб’ють нас до берега. Отже, на це піде в нас від сорока восьми до шістдесяти годин.

— Як ти це підрахував?

— Від островів до Великої Землі навпростець не більше сорока кілометрів. Але ми дрейфуватимемо по гіпотенузі прямокутного трикутника. Поглянь, у який бік котяться хвилі. Так чи інакше, а нам доведеться подолати сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів. І що ближче ми підпливатимемо до берега, то пряміше до нього нестимуть нас хвилі. Просто важко повірити, що на такій відстані від берега дерев’яний уламок пливе зі швидкістю п’ять кілометрів на годину.

Сільвен уважно слухає моє пояснення. Цей високий хлопець дуже розумний.

— Я й не кажу, що ти плетеш нісенітниці, і якби не було відпливів, через які ми згаємо багато часу, бо вони відноситимуть нас назад у відкрите море, то ми напевне дісталися б до берега менш ніж за тридцять годин. Гадаю, коли зважити на відпливи, то ми допливемо до берега десь годин за сорок вісім — шістдесят. У цьому ти маєш рацію.

— Ну що, тепер ти переконався? Пливеш зі мною?

— Майже переконався! Припустімо, ми вже в джунглях на Великій Землі. Що ми там робимо?

— Підемо до річки Куру. Там є селище, де живуть рибалки, збирачі каучуку й шукачі золота. Підходитимемо до нього обережно, бо поблизу в лісі — табір каторжан. У джунглях, напевне, прорубано стежки, які ведуть до Кайєнни й до табору Ініні, де живуть каторжани-індокитайці. Перехопимо когось із каторжан або негрів і примусимо його відвести нас до Ініні. Якщо той чоловік поводитиметься добре, заплатимо йому п’ятсот франків, і хай іде собі з Богом. Якщо це буде каторжанин, примусимо його тікати з нами.

— А що ми робитимемо в Ініні, отому таборі для індокитайців?

В Ініні живе брат Шана.

— Еге ж, там жити мій брат. Він утікати з вами, він шукати човен і харч. Якщо ви зустріти Кюїк-Кюїк, ви мати все для втечі. Індокитаєць ніколи не бути донощик. Отож коли ви зустріти в джунглях будь-який в’єтнамець, то ви все йому розповісти, й він знайти Кюїк-Кюїк.

— Чого твого брата звуть Кюїк-Кюїк? — питає Сільвен.

— Не знаю, так його охрестити французи, — каже Шан. І додає: — Бути обережні. Коли ви підпливати до Велика Земля, то натрапити на намул. Не можна йти по намул, він вас засмоктати. Треба чекати наступний приплив, він нести вас до джунглів. Там ви схопитися за ліани й гілля дерев. Інакше ви пропасти.

— Отже, Сільвене, ні в якому разі не слід іти по намулу, навіть якщо це буде близько від берега. Треба зачекати припливу, тоді ми зможемо вхопитися за гілля дерев або за ліани.

— Гаразд, Метелику. Я згоден утікати.

— Зробимо два однакові плоти — адже ми важимо приблизно однаково, тоді нас напевне не віднесе далеко одного від одного. А проте все може статися. Як тоді нам зустрітись, якщо ми розлучимося в морі? Звідси річки Куру не видно. Але з острова Руайяль ти бачив праворуч від Куру, десь кілометрів за двадцять, білі скелі? їх добре видно сонячного дня.

— Бачив.

— Крім них, на всьому березі інших скель немає. Праворуч і ліворуч тягнеться намул. Ті скелі такі білі від пташиного посліду. Там гніздяться тисячі птахів. На скелі ніколи не ступає людська нога, і вони будуть для нас добрим притулком. Там ми й перепочинемо, перше ніж рушити в джунглі. Їстимемо яйця й кокосові горіхи, які візьмемо з собою. Вогню не розпалюватимемо. Той, хто перший дістанеться туди, чекатиме другого.

— Скільки днів?

— П’ять. Не може бути, щоб будь-котрий з нас не прийшов до скель за п’ять днів.

Обидва плоти вже готові. Щоб вони були міцніші, ми взяли подвійні мішки — засунули їх один в один. Ми з Сільвеном домовилися, що десять днів тренуватимемось по кілька годин, як сідати у хвилях верхи на мішки. І щоразу переконуємося, що, коли мішки перекидаються, на них дуже важко втриматись. На плоту треба лежати, до того ж не дай Боже заснути: впавши з плота, до нього вже важко дотягтися. Шан пошив мені непромокальну торбинку, я покладу в неї сигарети й запальничку і почеплю собі на шию. Кожен із нас візьме по десять кокосових горіхів. Їх м’якушем ми тамуватимемо голод і спрагу. Сільвен має невеличкий шкіряний бурдюк для вина. Він з ним не розлучається. Шан, який часто навідується до наглядача, спробує вкрасти в нього вина.

Втечу призначаємо на десяту годину вечора в неділю. За повного місяця приплив має досягти п’яти метрів. Тож «Лізетта» добре розгуляється! В неділю вранці Шан нагодує свиней сам. Я просплю цілу суботу й неділю. Ми вирушимо о десятій вечора, а вже через дві години почнеться відплив.

Малоймовірно, що мої два мішки відв’яжуться один від одного. Вони зв’язані сплетеними з конопляного повісма вірьовками, латунним дротом та пришиті один до одного товстою парусиновою ниткою. Нам удалося знайти більші за інші мішки, і один з них утягнуто отвором у отвір іншого. Отже, кокосові горіхи теж не повипадають з них.

Сільвен не перестає робити гімнастичні вправи, а я, забродячи у воду, даю змогу хвилям цілими годинами шмагати мене по стегнах. Ці безугавні удари води по стегнах і ці постійні нахиляння, що я мушу робити, чинячи опір кожній хвилі, зробили мої ноги залізними.

Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив’язав один його кінець до мотузки, яка зв’язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.

— Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.

Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на «Лізетту».

— Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?

— Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!

Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.

Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.

— У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, — каже Шан. — Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.

— А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?

— Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: «Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней». Не більше й не менше.

Втеча з острова Дьябль

Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.

— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.

Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.

Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.

Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».

— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.

І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.

Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.

Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.

Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.

Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.

Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.

Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.

На радощах я всміхаюсь.

А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.

Так, я сідаю. Я підперізуюсь ланцюгом і загвинчую гайку. Добре змащений мастилом гвинт дозволяє легко накрутити гайку на нього. Підношу вгору руки, аби вони швидше висохли під вітром. Збираюсь викурити сигарету. Довго й глибоко я вдихаю перші затяжки диму й повільно видихаю його. Я більше не відчуваю страху. Бо, мабуть, не варто описувати, як страх стискав мені горло в перші хвилини втечі. Так, від мене настільки відступив цей страх, що я, викуривши сигарету, вирішую з’їсти трохи м’якуша кокосового горіха. Проковтнувши жменю цього м’якуша, я знову закурюю сигарету. Сільвен досить далеко від мене. Вряди-годи, коли ми водночас опиняємося на гребені хвилі, можемо на мить побачити один одного. Сонце з диявольською силою припікає мені маківку голови. Я намочую рушника й кладу його собі на голову. Я вже скинув свою вовняну куртку. Хоч віяв вітер, я задихався в ній.

Хай йому грець! Мій пліт щойно перекинувся, і я мало не втонув. Я наковтався морської води. Попри всі мої зусилля мені ніяк не вдається перекинути назад мішки й знову вилізти на них. Мене сковує ланцюг. Через нього я не можу вільно рухатися. Нарешті мені щастить натягти ланцюг під мішками, тепер я можу плисти поряд з ними й глибоко дихати. Намагаюсь цілком звільнитись від ланцюга, але мої пальці не спроможні відкрутити гайку. Я лютую і, мабуть, мої руки зводять судоми, бо ніяк не можу звільнитися від ланцюга.

Ох, нарешті мені вдається це зробити. Я щойно пережив страшну хвилину. Я буквально отетерів, коли мені спало на думку, що не зумію вивільнити себе.

Я не витрачаю зусиль на те, щоб перекинути пліт. Зморившись, відчуваю, що в мене замало для цього сили. Я сідаю верхи на пліт як є, яка різниця, яким боком пліт обернений догори? Більше ніколи я не прив’язуватиму себе до мішків ні ланцюгом, ні будь-чим іншим. Я вже пересвідчився, яку дурницю зробив, прикувавши себе ланцюгом до плота. Це послужило мені великим уроком.

Сонце невблаганно обпікає руки й ноги. Обличчя горить вогнем. Коли я змочую його, стає ще гірше, бо вода одразу ж випаровується і сіль пече ще дужче.

Вітер ущух, і тепер плисти приємніше, бо хвилі вже не такі високі, зате й посуваємося ми не так швидко. Було б краще, якби віяв сильний вітер і море вирувало.

Мені так дуже зводять судоми праву ногу, що я кричу на повен голос, ніби хтось може мене почути. Я роблю пальцем хреста на тому місці ноги, яке зводить судома, згадавши, як моя бабуся казала мені, що це допомагає її позбутися. Бабусина порада виявилася марною. Сонце вже звернуло на захід. Зараз приблизно четверта година, почався четвертий приплив після того, як ми вирушили в море. Здається, цей приплив штовхає мене до берега куди швидше, ніж інші.

Тепер я добре бачу Сільвена, а він мене. Він рідко зникає, бо провалля між хвилями не дуже глибокі. Сільвен скинув сорочку й махає мені. Він метрів на триста попереду, все ж таки ближче до відкритого моря. Здається, він гребе руками, бо вода довкола нього трохи спінюється. А може, Сільвен стримує свій пліт, щоб я скоріше підплив до нього. Я лягаю на мішки, занурюю у воду руку і гребу й собі. Якщо він свій пліт пригальмує, а я свій підштовхну, то, може, відстань між нами зменшиться?

Я вдало вибрав собі товариша для втечі, хлопець він хоч куди.

Згодом я стомлююсь і перестаю гребти. Треба берегти сили. Зараз спробую перекинути пліт. Торба з харчами й шкіряний бурдюк із прісною водою опинились під водою. Я голодний і хочу пити. Губи вже потріскалися й страшенно горять. Найкращий спосіб перекинути мішки — це стати на край плота і тієї миті, коли він підніматиметься на хвилю, штовхнути його ногами вниз.

Після п’ятої спроби мені вдається перекинути пліт. Я втомився від цієї роботи і насилу вибираюсь на мішки.

Сонце вже хилиться до обрію і невдовзі сховається за нього. Отже, вже приблизно шоста година. Сподіваюсь, ніч у нас буде спокійна. Я здогадуюсь, що тривале перебування у воді забирає сили.

Я з’їдаю дві пригорщі м’якуша кокосового горіха й випиваю з бурдюка Санторі кілька добрих ковтків води. Просушивши на вітрі руки, дістаю з торбинки сигарету і з насолодою курю. Перше ніж споночіло, ми з Сільвеном помахали один одному рушниками, побажавши на добраніч. Він усе ще далеко від мене. Я сиджу, випроставши ноги. Потім старанно викручую й надягаю вовняну куртку. Ці куртки, навіть мокрі, добре гріють, а я, коли заходить сонце, починаю мерзнути.

Вітер свіжішає. Тільки хмари над західним обрієм ще омиває рожеве світло. Все інше огортає сутінь, яка з кожною хвилиною стає дедалі густішою. На сході, звідки дме вітер, хмар немає. Отже, дощ нам не загрожує.

Я думаю тільки про те, що мені не слід марно намочуватися, а також запитую себе, чи треба мені, коли мене скорить утома, прив’язатися до мішків, адже, якщо судити з мого досвіду, це надто небезпечно. Потім доходжу висновку, що я був скутий у своїх рухах через надто короткий ланцюг; один його кінець я без потреби намотав на вірьовки та дріт. Цей кінець легко можна буде відмотати, подовживши ланцюг. Тоді я зможу легше рухатися. Я розплутую ланцюг і пригвинчую його собі до паска. Добре змащена гайка легко викручується й закручується. Її не слід затягувати до кінця, як я це зробив першого разу. Так я почуваюсь спокійніше, бо страшенно боюсь заснути й відірватися від плота.

Так, вітер дужчає, здіймаючи дедалі вищі хвилі. В мене таке враження, що я спускаюсь на санках з гірок, які щоразу вищають і вищають.

Стає зовсім темно. Небо всівають міріади зірок, а Південний Хрест сяє яскравіше від решти сузір’їв.

Я не бачу свого друга. Ця ніч буде дуже важлива, бо коли нам пощастить, що вітер не вщухатиме до ранку, ми подолаємо чималу відстань.

Що далі заходить у ніч, то дужче дме вітер. З моря повільно випливає коричнево-червоний місяць, та коли він нарешті сходить цілком і постає у всій своїй величі, я виразно бачу на ньому темні плями, які надають йому вигляду людського обличчя.

Отже, вже минула десята година. Довкола світлішає. Що вище здіймається місяць, то дужче відступає темрява. Хвилі на поверхні моря відсвічують сріблом і обпікають мені зір. Як важко дивитися на ці срібні відблиски, котрі справді ранять мені очі, вже натомлені сонцем і роз’їдені солоною водою.

Марно я кажу собі, що перебільшую, до того ж безсилий стриматись, я викурюю одну за одною три сигарети.

А пліт на неспокійному морі безтурботно то підіймається, то опускається. Я не можу довго сидіти на мішках, бо в такій позі мої ноги зводять страшенно болючі судоми.

Ноги мої, звісно, знову мокрі, зате тіло майже сухе: вітер висушив куртку, і жодна хвиля не хлюпнула на мене. Очі пече все дужче й дужче. Я заплющую їх. Час від часу дрімаю. «Ти не повинен спати!» Легко так сказати, а я вже не можу терпіти. Хай йому дідько! Я борюсь із заціпенінням. І щоразу, коли отямлююсь, відчуваю страшний біль у голові. Потім дістаю запальничку і, щоб не заснути., іноді припікаю собі плече або шию..

Мене охоплює моторошна тривога, і я намагаюся будь-що її розвіяти. Невже таки засну? Цікаво, чи прокинусь я в холодній воді, якщо впаду з плота? Я добре зробив, що прив’язався до нього. Я не можу залишитися без цих двох мішків, адже вони — моє життя. Ох і кепсько ж мені буде, якщо я шубовсну у воду й не прокинусь.

Ось уже кілька хвилин я зовсім мокрий. Одна хвиля, збунтувавшись і не забажавши котитися в той бік, у який котилися всі хвилі, налетіла на мене справа. Вона не просто намочила мене, аг, розвернувши пліт боком до решти хвиль, накрила з головою.

Друга ніч тягнеться дуже довго. Котра тепер година? Якщо судити по місяцю, що починає опускатися до заходу, вже десь друга чи третя ночі. Позаду п’ять припливів і відпливів, отже, у морі ми тридцять годин. Я промок до кісток, і це пішло мені на користь: холод зовсім прогнав мій сон. Я весь тремчу, але очі в мене тепер не склеплюються. Ноги мої задерев’яніли, і я вирішую підігнути їх собі під сідниці. Підтягтись на обох руках, я зміг сісти на ноги. Пальці на них страшенно змерзли, може, тепер вони піді мною зігріються.

Я сідаю по-турецькому й довго сиджу в такій позі. Намагаюся побачити Сільвена: море яскраво освітлене місяцем. Однак він уже майже над обрієм і засліплює мені. очі. Я нічого не можу розгледіти. Сільвен не має чим прив’язатися до мішків, і хтозна, чи він ще сидить на них. Я в розпачі. Все видивляюся, видивляюся, але марно. Вітер хоч і сильний, але розмірений, не поривчастий. А це головне. Я пристосувався до нього, і моє тіло мовби злилося з мішками.

Роззираючись довкола себе, я прагну тільки одного: побачити свого товариша. Висушую на вітрі пальці і, заклавши їх у рот, щосили свищу. Прислухаюсь. Не чути нічого. Чи Сільвен уміє свистіти в пальці? Я цього не знаю. Я мав би про це в нього спитати перед відплиттям. Ми легко могли б виготовити два свистки! Я докоряю собі, що не подумав про це. Потім складаю руки рупором і кричу: «Ге-гей!» Чути тільки Свист вітру й хлюпання хвиль.

У мене рветься терпець, я встаю на мішках на повен зріст, притримуючи лівою рукою ланцюг, і так стою упродовж того часу, поки аж п’ять хвиль виносять мене на свій гребінь. Щоразу, коли я опиняюсь на гребені хвилі, стою на випрямлених ногах, а під час спусків і підйомів присідаю. Нічогісінько не бачу ні праворуч, ні ліворуч, ні попереду себе. Може, він позаду? Я не наважуюся озиратись. Здається, ліворуч від себе я помітив у місячному сяйві невиразну темну лінію. То, певне, джунглі.

Вранці я побачу дерева, від цієї думки мені легшає на душі. «Коли настане день, ти побачиш джунглі, Метелику! І Бог дасть, ти побачиш і свого друга!»

Розтерши собі ступні, я випростовую ноги. Потім просушую руки й вирішую закурити. Викурюю аж дві сигарети. Котра вже година? Місяць опустився дуже низько. Я не пригадую, за скільки часу до сходу сонця він зайшов минулої ночі. Заплющую очі й намагаюся пригадати це, викликаючи в пам’яті картини першої ночі. Та раптом я бачу, як на сході починає жевріти небо; на заході тепер визирає тільки краєчок місяця. Отже, вже близько шостої години. Південний Хрест давно зник, Великий і Малий Вози також. Яскраво сяє лише Полярна зоря. Відколи Південний Хрест зник, вона стала небесною царицею.

Здається, вітер посилюється. Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.

Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.

Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.

У всякому разі, друже, обпечений ти чи ні, але ти здійснив утечу й тепер ладен іще не таке витерпіти. Ти маєш дев’яносто відсотків гарантії дістатися живим на Велику Землю, а це вже щось означає, правда ж? Навіть коли я доберусь туди напівживий і буквально розбитий, то зможу сказати собі, що немарно здійснив таку подорож. За весь цей час ти, друже, не побачив жодної акули. Невже всі вони у відпустці? Не заперечуй, ти щасливчик, до того ж досить дивний.

Ось побачиш, цього разу все буде гаразд. З усіх твоїх старанно виважених, добре підготовлених утеч нарешті увінчається успіхом найбезглуздіша. Два мішки з кокосовими горіхами й вітер, що штовхає тебе по морі до Великої Землі. Зізнайся, людині не конче треба вирости в приморському місті Сен-Сірі, аби знати, що кожен уламок корабля море викидає на берег.

Якщо вітер і хвилі й удень будуть такі самі, то я певен, що пополудні ми дістанемося до берега.

Позад мене з моря виринає тропічне страховисько. Воно дише вогнем і має такий вигляд, ніби сьогодні збирається все довкола спопелити. Страховисько вмить проганяє місячне сяйво. Ще навіть не зовсім зійшовши, воно стає господарем тропіків. Дуже швидко прогрівається повітря. За годину буде спекотно. Все моє тіло переймається відчуттям тепла. Тільки-но мене освітили перші промені сонця, це ніжне тепло мовби розлилося по мені від пояса до голови. Скидаю рушника з голови й підставляю щоки до сонця, наче до багаття в лісі. Це страховисько, перше ніж обпалити, хоче дати відчути мені, що воно передусім животворне, а вже потім смертоносне.

Моя кров пульсує жвавіше, і я навіть відчуваю, як вона вирує в мокрих ногах.

І ось я виразно бачу джунглі — тобто не джунглі, а лише верхівки дерев. У мене таке враження, ніби вони зовсім недалеко. Зачекаю, поки сонце підіб’ється над обрієм, тоді зведуся на ноги й спробую побачити Сільвена.

Не минає й години, а сонце вже досить високо. Так, сьогодні буде спекотно. Моє ліве око закисло й не зовсім розплющується. Я зачерпую в пригорщу води й промиваю його. Око болить. Я скидаю куртку. Поки сонце ще не дуже пече, побуду трохи голий.

Одна хвиля, більша від решти, підхоплює мій пліт і підкидає високо вгору. Тієї миті, коли вона опускає його, я помічаю товариша. Він сидить, теж голий до пояса, на своєму плоті. Мене Сільвен не побачив. Він за якихось двісті метрів попереду, але трохи ліворуч. Все ще віє сильний вітер, і я, щоб підпливти до Сільвена, вирішую розіпнути обіруч над головою свою куртку, затиснувши її внизу зубами. Під таким своєрідним вітрилом мій пліт помчить уперед, звісно, швидше.

Я тримаю це вітрило з півгодини. Потім у мене починають боліти зуби, та й руки швидко втомлюються опиратись вітрові. Опустивши куртку, одразу ж помічаю, що й справді плив з нею набагато швидше.

Ура! Я щойно побачив товариша. До нього від мене не буде й ста метрів. Але що з ним? Здається, його зовсім не Цікавить де я. Коли ще одна хвиля підносить мене вгору, я бачу його вдруге, потім утретє. І аж тепер помічаю, що Сільвен, затулившись долонею від сонця, роздивляється море. Озирнися назад, йолопе! Певне, він і озирався, але не побачив мене.

Я підводжуся на ноги й свищу. А коли знову злітаю на гребінь хвилі, бачу перед собою Сільвена. Він підіймає над головою куртку. Ми вітаємо один одного разів з двадцять, перше ніж знову сідаємо. І з кожною хвилею махаємо руками. На щастя, його підносять угору водночас зі мною. Останні два рази він показував на джунглі, які тепер видно цілком виразно. До них кілометрів десять. Я втрачаю рівновагу й падаю на пліт. Побачивши товариша й джунглі, я сповнююся великою радістю і так розчулююсь, що починаю плакати, мов дитина. Крізь сльози, що наповнюють мені очі, я бачу тисячі різнобарвних кришталиків і безглуздо думаю: це мовби церковні шибки. Сьогодні Господь з тобою, Метелику. Саме посеред цієї дивовижної природи, під вітром, на величезних морських просторах із здибленими хвилями, під зеленим дахом джунглів, де людина почувається такою крихітною порівняно з тим, що її оточує, вона, мабуть і не прагнучи того, зустрічає Бога й доторкається до нього рукою. Так само, як я доторкався до пітьми впродовж тисяч годин, проведених у темних камерах, куди мене були поховали живцем, сьогодні я доторкаюся до сонця, яке сходить, аби пожерти все, що неспроможне чинити опір, я справді доторкаюсь до Бога, відчуваю його довкола себе й у собі. Він навіть шепоче мені: «Ти страждаєш і страждатимеш іще дужче, але цього разу я буду з тобою. Обіцяю тобі, ти переможеш і станеш вільним».

Я анітрохи не обізнаний з релігією, не знаю жодних її азів, одне слово, я справжній невіглас у цьому, навіть не знаю, хто отець Ісуса й чи Пречиста Діва Марія справді була його матір’ю, чи його отець був теслярем а чи погоничем верблюдів. Але це невігластво не заважає пізнати Бога, коли по-справжньому прагнеш до нього, і починаєш уособлювати його у вітрі, в морі, в сонці, в джунглях, у зорях і навіть у рибинах, яких він так щедро зростив, аби людина могла ними прохарчуватися.

Сонце піднялося швидко. Вже, мабуть, десята година. Від пояса до голови я просох. Тому намочую рушника й обв’язую ним голову. Потім надягаю куртку, бо плечі й руки страшенно пече. Навіть ноги, на які часто хлюпає вода, почервоніли, мов у рака.

Що ближче ми підпливаємо до землі, то відчутнішою стає сила тяжіння, і хвилі котяться майже просто до берега. Я вже чіткіше бачу джунглі. Після своєї першої втечі я навчився визначати відстань. Коли починаєш розрізняти на березі окремі деталі, до нього залишилося кілометрів п’ять, а я виразно бачу стовбури й навіть, коли опиняюсь на гребені хвилі, помічаю звалене на землю величезне дерево, листя якого купається у воді.

А ось і дельфіни та птахи! Аби тільки дельфіни не стали бавитися, штовхаючи мій пліт. Я чув, що вони мають звичку штовхати до берега уламки кораблів і людей, яких, до речі, з найкращим наміром допомогти їм, топлять, підкидаючи їх своїми мордочками. Ні, вони кружляють довкола плота, троє-четверо з них підпливають навіть ближче, щоб роздивитися, що воно таке, але враз віддаляються, навіть не торкнувшись моїх мішків. Ох!

Полудень, сонце стоїть просто над головою. Воно, певне, хоче мене живцем засмажити. Очі мої гнояться, губи й ніс облізли. Хвилі вже нижчі, вони люто, з оглушливим гурчанням котяться до берега.

Тепер я бачу Сільвена постійно. Хвилі вже не такі високі, тому він майже не зникає між ними. Він і досі до пояса голий, голова пов’язана рушником.

Уже не хвилі, а мілкі потоки води штовхають нас до берега. Поопереду нас з морського дна виступав низенька скеляста гряда, об яку страхітливо вдаряються ці потоки і, перевалившись через неї, пінисті мчать до джунглів.

Ми вже за якийсь кілометр від берега, і я бачу білих та рожевих птахів з аристократичними чубчиками. Птахи походжають по намулі, щось у ньому дзьобаючи. Їх сила— силенна. Вони не злітають вище ніж на метр над намулом. Пурхають вони тільки дай того, щоб не намокнути в піні потоків. Ця піна й самі потоки дуже схожі на жовте болото. Ми вже так близько до берега, що мені видно на стовбурах дерев брудну лінію, залишену водою.

Рокіт потоків не спроможний заглушити пронизливі крики цих цибатих птахів. Їх безліч, і вони різні на колір. Хлюп-хлюп! Ще два-три метри — і мій пліт опиняється на намулі. Тут надто мілко, щоб плисти далі. Якщо судити по сонцю, вже друга година. Ми пробули в морі сорок годин, вирушивши позавчора о десятій вечора, за дві години по тому, як почався відплив. Отже, після того було сім припливів і відпливів, тож і не дивно, що я опинився на намулі: тепер відплив. Приплив почнеться десь через годину. Вночі я вже буду в джунглях. Мені не слід відчеплювати ланцюг, аби мене не знесло з мішків, бо найнебезпечнішим буде той час, коли тонкі водяні потоки ринуть на мене, але через брак необхідної глибини ще не зможуть понести пліт до берега. Я попливу не раніше ніж за дві-три години по тому, як почнеться приплив.

Сільвен від мене метрів за сто попереду, тільки трохи праворуч. Товариш дивиться в мій бік і киває головою. Мабуть, хоче щось гукнути, але його горло, здається, не здатне видати жодного звуку. Рокіт хвиль стих, тепер, крім крику птахів, нам ніщо не заважає чути один одного. Від мене до джунглів метрів п’ятсот, а від Сільвена — на сто чи сто п’ятдесят метрів ближче. Та що він робить, той дебелий йолоп?! Сільвен підводиться і злазить із плота! Чи не з’їхав мій товариш з глузду?! Йому не слід нікуди йти, а то він, ступивши кілька кроків, уже не зможе повернутися до плота. Я хочу свиснути йому, але в мене нічого не виходить. Я ще маю трохи води, отож випиваю її і намагаюсь крикнути, щоб зупинити Сільвена. Та мені не вдається видобути із себе жодного звуку. З намулу виділяються бульбашки газу, отже, він тільки зверху покритий тонкою шкіркою, а під нею — багнюка, і тому, кого вона полонить, буде гаплик.

Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: «Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!» Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив’язати себе до нього.

Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.

Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.

Прокотилася перша хвиля, ще невеличка. Вона просто перестрибнула через мене, не зрушивши з місця плота, й помчала далі, вкривши тванюку піною. Досягла вона й Сільвена, який і далі стоїть по пояс у багнюці. Раптом мені спадає на думку: «Що більше пропливатимуть потоки, то дужче розмокатиме намул. Треба негайно дістатися до Сільвена!»

Я сповнююсь енергії тварини, що навісніє, коли в неї відбирають її маля, і, як та мати, що хоче врятувати свою дитину від страшної небезпеки, гребу й гребу в цій багнюці, силкуючись підпливти до нього. Він дивиться на мене, не промовляючи ні слова, ні разу не махнувши рукою, його вибалушені очі втупилися в мої, якими я буквально поїдаю його. Я вп’явся очима в нього задля того, щоб прикувати його увагу, й мене анітрохи не цікавить, у що занурюються мої руки. Я проповзаю ще трохи, але через мене покотилися ще два потоки, й багнюка розкисла, тому стало куди важче просуватися по ній, ніж годину тому. А ось на мене накотився ще один могутній потік, мало не втопивши мене й на мить відірвавши пліт від мамулу. Я сідаю, щоб краще бачити. Сільвен погруз у твань по самі пахви. Я за якихось сорок метрів від нього. Бачу, Сільвен здогадується, що він загине, загрузши в намул, наче послідущий невдаха, за три сотні метрів від обітованої землі.

Я знову лягаю на пліт і гребу руками у твані, що вже майже схожа на рідину. Ми втуплюємось очима один в одного. Сільвен подає мені знак, ніби хоче сказати: облиш, не витрачай марно сили. Та я чимдуж гребу далі і вже наближаюся метрів на тридцять до товариша, коли накочується трохи більший потік. Він накриває мене й мало не змиває з мішків, які він підштовхує ще на п’ять-шість метрів уперед.

Коли потік проминає мій пліт, я дивлюся в бік Сільвена. Але його вже не видно. Твань під тоненьким шаром спіненої води зовсім гладенька. Над поверхнею навіть не з’являється рука мого товариша, щоб помахати мені на прощання. Я реагую на це цілком по-тваринному, над усіма почуттями переважає інстинкт самозбереження: «Ти залишився живий. Тепер ти сам, і коли опинишся в джунглях, продовжувати втечу тобі буде не з медом».

Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»

Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.

Нарешті я опиняюсь за якихось двадцять метрів від пралісу. Коли хвиля відкочується, я знову опиняюсь на намулі, але вирішую не вставати з мішків, аж поки схоплюсь руками за гілляку або за ліану. Я просиджую ще понад годину, перше ніж приплив підіймається настільки, що заносить мене в джунглі. Чергова хвиля з гурчанням жбурляє мій пліт під дерева. Я відгвинчую гайку й звільняюсь від ланцюга, але не викидаю його, може, він іще мені знадобиться.

У джунглях

Швидко, поки не настала ніч, я пробираюсь у джунглі, то йдучи, то пливучи, бо тут теж стоїть твань, яка може засмоктати. Вона заходить далеко в джунглі, і я не встигаю до вечора дістатися до суходолу.

Мені в ніс б’є жахлива затхлість, а очі виїдає якийсь газ. Мої ноги заплутуються в траві та листі. Але я намагаюся ще далі підплисти на мішках. Щоразу просуваючись на крок уперед, намацую ногами дно під водою, і тільки тоді, коли вони не грузнуть, іду далі.

Першу ніч я проводжу на великому дереві, що впало на землю. Наді мною повно всіляких птахів та комах. Тіло моє горить, його бере на кольки. Я прив’язую до дерева торбину й надягаю куртку. В цій торбині — моє життя: адже кокосовим горіхом я можу погамувати й голод, і спрагу. Тесак прив’язаний до правої руки. Я стомлено випростуюся на стовбурі між двома гілляками й одразу ж засинаю. Тільки бурмочу кілька разів: «Бідолашний Сільвен!»

Мене будять пташині крики. Сонце пробивається глибоко в джунглі, воно ще низько, недавно зійшло, ще тільки сьома чи восьма година. Довкола стоїть вода. Отже, це приплив.

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.

Сьогодні сонце вельми привітне, а море небачено гарне. Я довго дивлюсь на те місце, де, як мені здається, зник Сільвен. Мої речі» як і тіло, що його я змив морською водою, яка зібралася в одній ямі, швидко висихають. Викурюю сигарету. Ще раз зиркаю на могилку мого друга й, легко ступаючи, повертаюсь у джунглі. Закинувши торбину за плече, повільно заглиблююсь у хащі. За якихось дві години нарешті виходжу на землю, яку ніколи не затоплювало море. Жоден слід внизу на деревах не вказує на те, що сюди доходили морські припливи. Я зупиняюсь тут на постій і відпочину цілу добу. Порозрубую тесаком шкаралущу кокосових горіхів і поскладаю їхній уміст у торбину, щоб можна було їсти, коли мені цього захочеться. Я міг би розвести багаття, але гадаю, що це небезпечно.

Решта дня й ніч минули без пригод. Зі сходом сонця мене будить пташиний щебет. Закінчую виймати м’якуш з горіхів і, закинувши клуночок за плече, рушаю на схід.

А о третій пополудні я знаходжу стежку. Мабуть, нею користуються шукачі природного каучуку або золота. Вона вузька, але чиста, не закидана гілками, — видно, тут часто ходять. Раз у раз натрапляю на сліди віслюка й непідкованого мула. На засохлій грязюці бачу й людські сліди. Йду аж до вечора. Жую м’якуш кокосового горіха, тамуючи голод і спрагу. Час від часу, добре розжувавши м’якуш, змащую цією рідиною, повною олії та слини, губи, кіс і щоки. Повіки на моїх загноєних очах часто злипаються. Тільки-но трапиться нагода, я промию очі прісною водою. В торбі у мене, крім горіхів, лежить брусок марсельського мила, безпечна бритва, дванадцять лез і помазок. Усе добре збереглося.

Тесак я тримаю в руці, але не користуюся ним, бо на стежці перешкод нема. Я навіть помічаю збоку ще майже свіжозрубані гілки. Тут ходять люди, й мені треба бути обережним.

Ці джунглі відрізняються тих, з якими я познайомився під час своєї першої втечі в Сен-Лоран-дю-Мароні. Тут вони двоповерхові й не такі густі, як там. Перша поросль здіймається на висоту п’ять-шість метрів, а склепіння джунглів — більш як на двадцять метрів. Небо видно тільки над стежкою. Ліворуч від неї — суцільна темрява.

Я йду швидко. Інколи трапляються галявини, розчищені вогнем, що його запалила людина чи блискавка. З того, під яким кутом падає сонячне проміння, я роблю висновок, що сонце незабаром зайде. Я простую на схід, тобто в бік негритянського селища Куру та в’язниці з такою самою назвою.

Нараз стає темно. Я не повинен іти вночі. Треба завернути в джунглі й знайти собі нічліг.

Я нарубую тесаком купу гладенького, схожого на бананове, листя й зариваюсь у нього. Тепер я спатиму на сухому, а дощу, сподіваюся, не буде. Викурюю дві сигарети.

Сьогодні ввечері я вже не дуже стомлений. Наїдаюся м’якуша кокосового горіха й голоду не відчуваю. Тільки спрага геть висушила рот, і його навіть не вдається змочити слиною.

Почалася друга частина втечі. І ось уже третю ніч я щасливо провів на Великій Землі.

Ох, якби Сільвен був тут! Але його нема, і що тепер тобі робити? Невже, коли ти хотів діяти, тобі завжди був потрібен хтось, хто дав би пораду або підтримку? Хто ти, командир чи солдат? Не будь йолопом, Метелику, втрата друга є несправедливою карою для тебе, але тобі мусить вистачити сили вистояти самому в джунглях. Твої друзі, яких ти покинув на Руайялі, Сен-Жозефі та Дьяблі, лишилися далеко. Минуло вже шість днів, як ти вирушив звідти. Мабуть, табір Куру вже попередили. Спершу — наглядачів лісового табору, а потім — негрів, що живуть у найближчому селі. Там, либонь, теж є жандармський пост. Тож чи безпечно йти до цього села? Я ж зовсім не знаю його околиць. Табір розкинувся між селом і річкою. Ось і все, що я знаю про Куру.

На Руайялі я був вирішив перехопити першого-ліпшого перехожого й примусити його провести мене до табору Ініні, де живуть індокитайці, серед яких Шанів брат Кюїк. Навіщо змінювати план? Якщо на Дьяблі повірили, що ми втонули, то мені тут нема чого боятися. Якщо ж вони схилилися до того, що ми втекли, то Куру таїть для мене небезпеку. А що це табір лісорозробок, то в ньому, певне, багато тюремників-арабів, а отже, чимало людоловів. Спробуй, Метелику, перехитрити наглядачів. Не припустися помилки. Тобі треба робити так, аби ти бачив кожного, хоч би то хто був, раніше, ніж він побачить тебе. Висновок: ти не повинен іти стежкою, а лише джунглями, паралельно із стежкою. Сьогодні ти припустився помилки, помчавши вчвал цією стежкою, маючи з собою єдину зброю — тесак. Це не через непродуманість, а через своє божевілля. Отже, завтра я піду джунглями.

Прокинувшись від криків тварин та птахів, які вітають світанок, я стрепенувся водночас із джунглями. Починається новий день. Я ковтаю пригорщу наспіх розжованого кокосового м’якуша, протираю ним обличчя й рушаю в дорогу.

Тепер я йду джунглями збоку від стежки, насилу розгортаючи перед собою ліани й гілки. І добре зробив, що зійшов зі стежки, бо раптом чую свист. Стежку я бачу перед собою метрів на п’ятдесят. Мені не видно того, хто свистить. Та ось і він. Це чорний, як сажа, негр. На плечі в нього клунок, а в правій руці — рушниця. Він у сорочці кольору хакі й у шортах, але босий. Понуривши голову й згорбившись під тягарем ноші, негр не відриває очей від землі.

Сховавшись край стежки за товсте дерево, я чекаю з відкритим ножем, коли він підійде до мене. Аж ось негр порівнюється з деревом, і я накидаюсь на нього, викручую руку, в якій він тримає рушницю, і примушую його випустити зброю.

— Не вбивайте мене! Бога ради, згляньтеся наді мною!

Я приставляю йому до горла вістря ножа, і він застигає. Потім нахиляюсь і беру рушницю — стару пукавку з одним стволом, який, мабуть, ущерть набитий порохом та шротом. Звівши курок, відступаю на два кроки й наказую:

— Поклади на землю клунок! Не пробуй тікати, бо пристрелю, як собаку.

Переляканий негр виконує мій наказ. Потім зводить на мене очі й питає:

— Ви втікач?

— Так.

— Чого вам треба? Беріть усе, що я маю. Але прошу вас, не вбивайте, в мене п’ятеро дітей. Згляньтеся наді мною, відпустіть мене!

— Замовкни. Як тебе звати?

— Жан.

— Куди йдеш?

— Несу харчі й ліки двом своїм братам, вони рубають у джунглях дерева.

— Звідки ти йдеш?

— З Куру.

— Ти там живеш?

— Я там народився.

— Знаєш Ініні?

— Еге ж, я не раз торгував з індокитайцями із того табору.

— Бачиш оце?

— Що то таке?

— Це п’ятсотфранкова банкнота. Вибирай: або робитимеш усе, що я тобі скажу, і я дам тобі ці п’ятсот франків і поверну рушницю, або ж відмовишся чи намагатимешся мене одурити, і тоді я тебе вб’ю. Ну, вибирай!

— Що я маю зробити? Я зроблю все, що ви забажаєте, навіть задарма.

— Обережно проведеш мене до табору Ініні. Коли я знайду когось із індокитайців, ти зможеш піти собі. Домовились?

— Еге ж.

— Не одури мене, а то я поквитаюся з тобою.

— Ні, клянусь, я чесно вам допоможу.

Негр дає мені шість бляшанок згущеного молока, а також хлібину й шматок копченого сала.

— Сховай свій клунок у лісі, забереш його потім. Зараз я зроблю тесаком зарубку на дереві.

Я випиваю бляшанку молока. Негр дає мені новісінькі робочі штани моториста. Я надягаю їх, не випускаючи з рук рушниці.

— Веди, Жане. Старайся, щоб нас ніхто не побачив. Бо якщо мене схоплять, то це буде, вважай, з твоєї вини, і тоді тобі не минути лиха.

Жан уміє пробиратися крізь джунглі краще за мене, і я ледве встигаю за ним, так спритно він обминає гілки та ліани.

— Ви знаєте, в Куру попередили, що з островів утекли двоє каторжан. Тож я чесно скажу вам: то дуже небезпечно проходити повз табір каторжан Куру.

. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.

— Як мені вас називати?

— Метеликом.

— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.

— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.

Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.

— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?

— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.

Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.

Я помираю від утоми, але заснути боюся. А що, як я помиляюсь у негрові? Що, як він тільки прикидається ягням і при нагоді схопить рушницю й уколошкає мене? Тоді він матиме подвійний виграш: і мене спекається, і одержить винагороду за те, що застрелив утікача.

Так, Жан чоловік розумний. Не зволікаючи, він мовчки вкладається спати. Я хочу зв’язати негра, але потім мені спадає на думку, що коли я міцно спатиму, він обережно перетре мотузок, і я навіть нічого не почую. Тож мені не слід засинати. Я не повинен довіряти людині, яка, цілком імовірно, має мене за розбійника.

Ніч видається темна. Негр лежить за два кроки від мене, і я бачу лише білясті підошви його босих ніг. Джунглі мають притаманні їм нічні звуки — невпинне завивання мавпи з великим зобом. Цей її хрипкий і могутній крик чути за кілька кілометрів. Він багатозначний, бо коли він розмірений, то це означає, що вся зграя мавп може спокійно Їсти чи спати. Він не засвідчує ні страху, ні небезпеки, отже, поблизу нема ні хижаків, ні людей.

Згорнувшись у клубок, я боровся зі сном, час від часу прикладаючи до тіла запалену сигарету. А особливо мені допомагає долати сон хмара москітів, які мовби прагнуть висмоктати з мене всю кров. Я міг би рятуватись від них, намастивши себе слиною з тютюном. Якщо я намащуся цією рідиною з нікотином, то прожену від себе москітів, але без них, відчуваю, можу заснути. Тож мені слід тільки побажати, аби ці москіти не були носіями пропасниці або жовтої гарячки.

Ось я вибрався, мабуть тимчасово, з «шляху занепаду». Коли я став на нього, мав двадцять п’ять років. Це було 1931 року. А зараз 1941 рік. Уже минуло десять літ. 1932 року бездушний прокурор Прадель зумів з допомогою безжальної і антигуманної обвинувачувальної промови кинути мене, молодого й дужого, в цю безодню, якою є каторга, в яму, повну липкої рідини, що мала повільно всмоктувати в себе й зрештою цілком проковтнути. Нарешті мені пощастило успішно здійснити першу частину втечі. Я піднявся з дна цієї ями й сиджу на її узбіччі. Я повинен докласти всієї своєї енергії і всього розуму, аби довести до кінця її другу частину.

Ніч тягнеться довго, але очей я так і не склепив. І ні на мить не випустив з рук рушниці. Я задоволений собою, бо не капітулював перед утомою, не поставив на карту свободу. Дух виявився сильнішим за матерію, і я вітаю себе з перемогою, коли чую перші крики птахів, що сповіщають світанок. Ці провісники є прелюдією інших ранкових звуків, на які не доводиться довго чекати.

Негр потягається, сідає й розтирає собі ноги.

— Доброго ранку! Ви не спали?

— Ні.

— Дарма, я ж вам казав: мене нічого боятися. Я чесно взявся допомогти вам.

— Дякую, Жане. У джунглях скоро розвидниться?

— Десь через годину. То тільки птахи прокидаються задовго до світанку. А ми його побачимо аж через годину. Дайте мені свого ножа, пане Метелику.

Я даю йому ножа не вагаючись. Він ступає кілька кроків і зрубує якусь соковиту рослину. Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.

— Посмокчіть сік, а тоді протріть обличчя.

Я погамовую цією дивною рослиною спрагу і вмиваюся нею. Аж ось і світанок. Я припалюю сигарету, і ми з Жаном куримо. Потім рушаємо в дорогу. І аж ополудні, перебрівши не одну намулисту калюжу й нікого не зустрівши, Ми підходимо до самого табору Ініні.

Перед нами — справжня дорога, що веде до табору. Вздовж цієї широкої просіки тягнеться вузькоколійка.

— Тут індокитайці тягають вагонетки, — каже негр. — Ті вагонетки зчиняють такий гуркіт, що його чути дуже далеко.

Ми спостерігаємо за однією такою вагонеткою, яка проїздить; на лаві, поставленій на ній, сидять наглядачі. Ззаду на вагонетці сидять двоє індокитайці в з довгими жердинами, якими вони гальмують вагонетку. З-під її коліс сиплються іскри. Жан пояснює мені, що жердини мають сталеві наконечники й вони правлять для підштовхування або для гальмування вагонки.

Дорогою часто проходять люди. Вони несуть на собі диких свиней, мотки ліан, паки листя кокосових пальм. Здається, всі ці люди простують до табору. Жан каже мені, що в них є багато приводів ходити в джунглі: полювати дичину, збирати ліани для плетіння меблів, рвати листя з кокосових пальм, з якого виготовляються мати, що ними прикривають овочі на городах, захищаючи їх від немилосердного сонця, ловити метеликів, мух, зміїв тощо. Деяким індокитайцям, що виконали свою роботу, адміністрація табору дозволяє виходити на певний час у джунглі. Але не пізніше, ніж о п’ятій вечора, вони повинні повернутися до табору.

— Ось тобі, Жане, п’ятсот франків і твоя рушниця. Я лишаюся з ножем і тесаком. Можеш іти. Дякую. Хай Бог краще від мене заплатить тобі за те, що ти допоміг нещасній людині. Ти повівся чесно, ще раз дякую тобі. Сподіваюся, коли розповідатимеш про все це своїм дітям, то скажеш їм: «Цей каторжанин видався мені порядною людиною, і я не шкодую, що допоміг йому».

— Пане Метелику, вже пізно, мені не варто вирушати в дорогу на ніч. Потримайте в себе рушницю, я залишуся з вами до завтрашнього ранку. Коли хочете, я зупиню будь-якого індокитайця й скажу йому, щоб він попередив Кюїк-Кюїка. Мене тут не так боятимуться, як білого втікача. Дозвольте мені вийти на дорогу. Я не викличу підозри в жодного наглядача. Я скажу йому, що мене прислала сюди кайєннська деревообробна фірма «Сімфор’єн» робити зарубки на трояндових деревах. Повірте мені.

— Тоді візьми рушницю, бо вони здивуються, побачивши в джунглях неозброєну людину.

— І справді.

Жан виходить на дорогу. Я маю свиснути, коли з’явиться індокитаєць, на якого впаде мій вибір.

— Добридень, — вітається до Жана ламаною французькою старий індокитаєць із банановим стеблом на плечі.

Я свищу, бо старий припав мені до вподоби.

. — Добридень. Стій, я балакати з тобою.

— Чого хотіти, добродію? — зупиняється індокитаєць.

Вони розмовляють хвилин п’ять. Я не чую їхньої розмови.

Проходять ще двоє індокитайців, несучи насаджену на жердину велику лань. З негром вони не вітаються, але кажуть по-своєму кілька слів землякові, і той їм щось відповідає.

Жан веде старого до джунглів. Вони підходять до мене. Індокитаєць подає мені руку:

— Ти фруфру? (Ти втік?).

— Еге ж.

— Звідки?

— З острова Дьябль.

— Добре, — сміється старий і дивиться на мене очима, довкола яких залягло безліч зморщок. — Добре. Як звати?

— Метелик.

— Я тебе не знати.

— Я друг Шана, брата Кюїк-Кюїка.

— А, добре! — І він ще раз простягає мені руку. — Чого ти хотіти?

— Попередити Кюїк-Кюїка, що я його тут чекаю.

— Це зробити неможливо.

— Чому?

— Кюїк-Кюїк украсти в начальника табору шістдесят качок. Начальник хотіти вбити Кюїк-Кюїка, а Кюїк-Кюїк фруфру.

— Коли?

— Два місяці тому.

— Подався в океан?

— Не знаю. Я йти до табору поговорити з близьким другом Кюїк-Кюїка, він усе вирішувати. А ти чекати тут. Я повернутися цієї ночі.

— О котрій годині?

— Не знаю. Але я принести тобі їсти й сигарети, а ти розпалювати тут вогонь. Я насвистувати «Маделона»[22]. Коли ти почути, вийти на дорогу. Зрозумів?

— Зрозумів.

Він іде від нас.

— Що ти думаєш про нього, Жане?

— Ще нічого не втрачено. Якщо хочете, повернемося до Куру. Там я дістану вам човна, вітрило, харчі, і ви попливете в океан.

— Жане, мені пливти дуже далеко. Самому це не під силу. Дякую за пропозицію. Може, в крайньому разі я й пристану на неї.

Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.

— Метелику, «Маделона»! — будить мене Жан.

— Котра година?

— Вже пізно. Мабуть, дев’ята.

Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує «Маделону», наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.

— Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, — каже один з індокитайців — судячи з його мови, освічений.

Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м’яти.

— Ти близький друг Шана?

— Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.

— Дуже добре. Яке в Шана татуювання?

— На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки — ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.

— Це я, — каже освічений індокитаєць. — Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.

Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п’ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:

— Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.

Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:

— Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.

— Розумію.

Я заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.

Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.

— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.

Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.

— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.

Кюїк-Кюїк

Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.

— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.

— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.

Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.

Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?

Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.

— Ходімо, — каже Ван Хюе.

Ми повертаємося берегом назад.

— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.

Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.

— Ти друг мого брата Шана?

— Так.

— Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.

— Дякую, — каже Ван Хюе.

— Постривай, на ось куріпку.

— Ні, дякую.

Ван Хюе тисне мені на прощання руку.

Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.

— Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…

І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:

— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.

Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.

Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.

Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!

— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.

— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.

— О, будь певний! — відповідаю я.

Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.

— Добридень, Муше.

— Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.

Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.

— Заходь і сідай.

У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.

— Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк.

Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м’ясом та цибулею.

Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.

— Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.

Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум’я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.

Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.

Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, — його приніс однорукий.

— Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки — не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.

— Де ти граєш?

— У джунглях. Щоночі туди приходять грати індокитайці з табору Ініні та вільновідпущеники з «Водоспаду».

— Ти вирішив податися в океан?

— Я тільки про це й мрію. Коли продаю своє вугілля, думаю лише про те, щоб купити човна й знайти товариша, який умів би ним правити. За три місяці я матиму вдосталь грошей, ми зможемо придбати човна й вирушити в море.

— Кюїк-Кюїк, я маю гроші. Ми не чекатимемо, поки ти заробиш гроші на човен.

— Тоді гаразд. Тут неподалік один негр-лісоруб продає добрий човен.

— Ти бачив той човен?

— Так.

— Я теж хочу його побачити.

— Завтра я зустрінуся з Шоколадом — так прозивають того негра. Розкажи мені, Метелику, як ти втік. Я гадав, з острова Дьябль не можна втекти. А чому мій брат Шан не втік із тобою?

Я розповідаю йому про свою втечу, про хвилю «Лізетту», про загибель Сільвена.

— Так, я розумію. Шан просто не схотів тікати з тобою. Це було справді ризиковано. Ти народився в сорочці, тому тобі пощастило дістатися сюди. Я радий за тебе.

Ми розмовляємо з Кюїк-Кюїком понад три години. Стелемося спати загодя, бо вдосвіта він хоче піти до Шоколада. Кинувши велике поліно у вогонь, щоб він не погас до ранку, Кюїк-Кюїк лягає. Я кашляю через дим, що дере мені в горлі, але від цього диму є своя вигода: в хижці нема жодного москіта.

Я випростовуюсь на своєму вбогому ліжку, вкриваюся ковдрою й заплющую очі. Але заснути не можу. Надто вже я збуджений. Так, поки що мені щастить. Якщо човен виявиться добрим, то ще до кінця тижня ми вийдемо в океан. Хоч Кюїк-Кюїк і невисокий, проте, певне, дужий і витривалий. Безперечно, він благородний і чесний з друзями. І, мабуть, дуже жорстокий з ворогами. Важко щось певне прочитати на його азіатському обличчі. В усякому разі, його очі говорять на його користь.

Я засинаю, і мені сниться залите сонцем море й човен, що, весело долаючи хвилі, несе мене на волю…

— Що ти питимеш — каву чи чай?

— А ти що п’єш?

— Чай.

— Дай і мені чаю.

Надворі вже розвидняється. В хижці на вогні, що горить ще від учора, кипить у каструлі вода. Десь кукурікає півень. Але пташиного щебету не чути — видно, дим з вуглярень розігнав пташок. На ліжку Кюїк-Кюїка лежить чорне порося. Мабуть, воно неабияке ледащо, бо й досі спить. На жару підсмажуються коржі з рисового борошна. Наливши солодкого чаю, Кюїк-Кюїк розрізає навпіл коржа, намащує його маргарином і дає мені. Ми ситно снідаємо. Я з’їдаю аж три добре підпечені коржі.

— Ну, я піду. Якщо хтось гукатиме чи свистітиме, не озивайся. Тут тобі ніщо не загрожує, сюди ніхто не пробереться. Але якщо покажешся на березі, тебе можуть застрелити з рушниці.

Кюїк-Кюїк будить порося. Воно їсть і п є, потім рушає поперед свого господаря по твані Досить далеко від того місця, де ми переходили вчора, порося забродить у багнюку. Ступивши кілька кроків, повертається. Тут йому, видимо, не подобається. Тільки після третьої спроби воно перебирається на той берег. Кюїк-Кюїк іде слідом за ним.

Він повернеться аж увечері. Я сам попоїв супу, що його Кюїк-Кюїк поставив варитися. Знайшовши в курятнику вісім яєць, я з трьох смажу на маргарині яєчню. Вітер перемінився, і тепер дим із двох вуглярень навпроти хижки йде вбік. Сховавшись від дощу, який пішов пополудні, я добре виспався, бо тепер дим мені ке заважав..

Уранці я обійшов острів. Майже посередині нього досить велика відкрита галявина. Звалені дерева й нарубані головешки вказують на те, що саме звідси Кюїк носить дрова, з яких випалює вугілля. Бачу яму, з якої він бере білу глину, накриваючи нею дрова, щоб їх не пожирало полум’я. На галявину виходять подзьобати траву кури. З-під моїх ніг утікає пацюк, а за кілька метрів мені впадає в око нежива гадюка завдовжки два метри. Безперечно, то пацюк щойно її задушив.

Перебуваючи цілий день сам на острові, я роблю для себе низку відкриттів. Наприклад, я знайшов родину мурахоїдів. Матір і троє малят. Вони зовсім розгребли величезний мурашник. На галявині стрибають з дерева на дерево десяток мавпочок. Коли я приходжу сюди, ці уїстіті так пищать, що аж душу проймає.

— Я не бачив ні Шоколада, ні його човна. Мабуть, негр подався по харчі до Каскада — невеличкого селища, де він живе. Ти добре попоїв?

— Еге ж.

— Хочеш іще їсти?

— Ні.

— Я приніс тобі дві коробки сірого тютюну. Це грубе солдатське куриво, але нічого іншого не було.

— Дякую й за це. А Шоколад надовго ходить до того свого селища?

— На два-три дні. Та я не знаю, коли він пішов туди, й усе ж таки навідаюсь до нього ще завтра.

Наступного дня дощ ллє як з відра. Але це Кюїк-Кюїку не перешкода. Він загортає свій одяг у церату, бере його під пахву і йде зовсім голий. Я його не проводжаю.

— Тобі нема чого мокнути, — каже він мені.

Дощ ущухає. З’являється сонце, і я доходжу висновку, що зараз приблизно десята-одинадцята година. Одна з вуглярень, а саме друга, обвалилася під зливою. Я підходжу до неї, щоб подивитися на цю руїну. Злива не змогла зовсім погасити вогонь. З безладної купи дров і далі валує дим. Я протираю очі, перше ніж іще раз подивитися на цю купу, бо побачив щось зовсім несподіване, з вуглярні визирають п’ять черевиків. І одразу ж пересвідчуюсь: у кожному з цих черевиків, поставлених вертикально на задники, є нога. Отже, у вуглярні горять три трупи. Мабуть, не слід описувати мої відчуття: мені мороз пройшов поза шкірою. Я нахиляюсь і, відкинувши вбік ногою напівобвуглені дрова, знаходжу шостий черевик.

Кюїк-Кюїк немилосердний з типами, яких убиває, він перетворює їх цілими партіями на попіл. Я так приголомшений, що спершу сахаюся від вуглярні й поспішаю на галявину погрітися на сонці. Мені потрібна спека. Так, у цій задушливій атмосфері я раптом змерз і відчув потребу в промінні гарячого тропічного сонця.

Прочитавши ці рядки, дехто скаже, нібито це нелогічно, я, мовляв, зробивши таке відкриття, мав би облитися потом. О ні, я, заморожений морально й фізично, змерз. Лише згодом, десь за годину, з мого чола закапали краплі поту, бо що більше згадую про те, як я розповів Кюїк-Кюїку про мою капсулу, то дужче дивуюсь, що я ще живий. А може, він приберігає мене, аби спалити в третій вуглярні?

Я згадую, його брат Шан розповідав мені, що Кюїк— а засудили за піратство та вбивство на борту джонки. Коли брати нападали на вітрильник з метою пограбування, вони вбивали всю родину, звісно, з політичних мотивів. Тож ці типи вже натренувалися вбивати цілими партіями. З іншого боку, я тут в’язень. Перебуваю в дивному становищі.

Гаразд, поміркуймо добре. Що буде, коли я ні з сього ні з того вб’ю Кюїк-Кюїка й теж кину його у вуглярню? Та порося не стане коритися мені, він же навіть не звертався по-французькому до цього прирученого поросяти. Тож у мене нема способу вибратися з острівця. Якщо ж я примушу індокитайця послухатися мене, то після того, як він виведе мене на суходіл, я повинен буду його вбити. Коли я кину його в болото, він зникне, але в тому, що він спалює трупи, а не кидає їх у болото, що було б куди легше робити, є якась загадка. Мені начхати на наглядачів, але коли його друзі здогадаються, що я вбив Кюїк-Кюїка, вони стануть людоловами, а оскільки вони добре знають джунглі, то мені буде не з медом.

Кюїк-Кюїк має тільки одностволку, яка заряджається через дуло. Він ніколи не розлучається з нею, навіть тоді, коли варить суп. Він спить з нею і бере з собою й тоді, коли виходить з хижки, щоб справити нужду. Я повинен тримати постійно відкритим ніж, але ж треба й спати. Ну й вибрав я собі спільника для втечі!

Я не їм цілий день. Коли нарешті чую спів, то не наважуюсь показатися. Це повертається Кюїк-Кюїк. Я з-за кущів бачу його. Він несе на голові якийсь клунок, і аж коли індокитаєць підходить до нашого берега, я показуюсь. Кюїк-Кюїк усміхається й подає мені свій клунок, загорнутий у мішок від борошна. Потім вибирається на берег і простує до хижки. Я йду за ним.

— Є добра новина, Метелику. Шоколад повернувся. Він ще не продав свого човна. Запевняє, нібито на нього можна покласти понад п’ятсот кілограмів вантажу і він не потоне. В цьому клунку, що в тебе в руках, мішки від борошна, з них ми зробимо вітрило й клівер. Це перший клунок. Завтра принесемо решту. Ти підеш зі мною й сам подивишся, чи тобі підходить той човен.

Усе це Кюїк-Кюїк розповідає мені, не озираючись. Ми йдемо один за одним. Попереду порося, потім — він, а ззаду — я. Я швидко доходжу висновку, що він не збирається кинути мене у вуглярню, бо має намір завтра повести мене подивитися на човен, і що вже готується до втечі: навіть купив мішки від борошна.

— Одна вуглярня завалилася. Безперечно, через дощ. Воно й не дивно — лило як з відра.

Кюїк-Кюїк і не заходить подивитися на вуглярню, а одразу ж простує до хижки. Я вже й не знаю, що казати й що робити. Вдати, ніби нічого не помітив, для мене не дуже підходить. Буде якось дивно виглядати, що я за цілий день не наблизився до вуглярні, яка стоїть за двадцять п’ять метрів від хижки.

— Ти дав погаснути вогневі?

— Так, я не звернув уваги на нього.

— А чому ти не їв?

— Я не голодний.

— Ти занедужав?

— Ні.

— Тоді чому ти не з’їв суп?

— Кюїк-Кюїк, сядь, я маю поговорити з тобою.

— Дай мені змогу розпалити вогонь.

— Ні, я хочу поговорити з тобою негайно, поки не споночіло.

— Що сталося?

— Сталося те, що, коли вуглярня розвалилася, з неї визирнуло три трупи, які ти поклав туди. Поясни мені, що то за люди.

— Ох, це тому ти такий дивний! — Кюїк-Кюїк анітрохи не зворушується, лише дивиться мені просто у вічі. — Після цього відкриття ти розхвилювався. Я тебе розумію, це природно. Мені навіть пощастило, що ти не всадив кинджала мені в спину. Послухай, Метелику, ці троє типів — людолови. Тиждень тому, точніше, десять днів тому, я продав трохи вугілля Шоколадові. Індокитаєць, якого ти бачив, допомагав мені перетягувати мішки з острівця. Це справа складна: ми поприв’язували до вірьовки завдовжки двісті метрів мішки й тягли їх по болоту. Одне слово, ми залишили сліди звідси аж до потічка, де стояла пірога Шоколада. З мішків, що пороздиралися, повипадали вуглини. Саме тоді й почав бродити в цих місцях один людолов. Я дізнався по криках тварин, що в джунглях хтось є. Я помітив людолова, а він мене — ні. Перейшовши через болото з протилежного боку від того місця, де він причаївся, я зробив півколо й легко зайшов ззаду. Він сконав, навіть не побачивши, хто його вбив. А оскільки я помітив, що трупи спливають на поверхню болота через кілька днів, то приніс його сюди й поклав до вуглярні.

— А звідки взялися двоє інших?

— Це було за три дні до твого приходу. Ніч була дуже темна й тиха, що досить рідко буває в джунглях. Ці двоє прийшли на берег болота звечора. Один з них, коли дим долинав до них, час від часу кашляв. Саме завдяки цьому кашлеві я дізнався про їхню появу біля болота. На світанку я відважився перейти болото з протилежного боку від того місця, де я почув кашель. Коротше кажучи, першого людолова я заколов ножем. Він навіть не встиг скрикнути. Що ж до другого, озброєного рушницею, то він припустився помилки, вийшовши з джунглів на берег і намагаючись роздивитися, що відбувається в хащах на острівці. Я застрелив його з рушниці, а оскільки він не сконав, то я всадив йому в серце ножа. Ось, Метелику, які то типи, котрих ти відкрив собі у вуглярні. Це були двоє арабів і один француз. Перенести одного з них через болото було нелегко. Я мусив робити дві ходки, бо він важив багато. Нарешті я зміг їх поскладати у вуглярні.

— Це саме так відбулося?

— Так, Метелику, клянусь тобі.

— Чому ти не кинув їх у болото?

— Я ж уже сказав тобі, що трупи спливають з болота. Інколи в нього падають великі лані і за тиждень спливають. Над болотом витає сморід, аж поки стерв’ятники з’їдають їх. Це триває довго, і крик та пурхання стерв’ятників привертають увагу допитливих. Присягаюсь тобі, Метелику, що ти зі мною не маєш чого боятися. На, Щоб бути спокійним, візьми, будь ласка, мою рушницю.

Мені страшенно хочеться взяти зброю, але я запановую над собою і якнайприродніше кажу:

— Ні, Кюїк-Кюїк, якщо я тут, то тільки тому, що почуваюся в безпеці з другом. Завтра треба буде допалити до кінця людоловів, бо хтозна, що тут може статися, коли ми підемо звідси. Я не хочу, щоб мене звинуватили, навіть заочно, в трьох убивствах.

— Так, завтра я їх спалю до кінця. Але будь спокійний, ніхто ніколи не ступить ногою на цей острів. Сюди неможливо дістатися, не загрузши в болоті.

— А на каучуковому плоті?

— Я не подумав про це.

— Якщо хтось приведе сюди жандармів і коли вони забагнуть перебратися на острівець, то, повір мені, вони переберуться на плоті. Ось чому нам треба якнайшвидше піти звідси.

— Згода. Завтра знову розпалимо вогонь у вуглярні, який, до речі, ще не зовсім погас. Треба буде тільки прочистити два комини.

— На добраніч, Кюїк-Кюїк.

— На добраніч, Метелику. Ще раз кажу тобі, спи спокійно, ти можеш покластися на мене.

Я вкриваюся до самого підборіддя ковдрою й розкошую в теплі. Закурюю цигарку. Не минає й десяти хвилин, а Кюїк-Кюїк уже хропе. Поряд з ним сопе і його порося. Вогонь уже не горить, але коли в хижку задуває вітер, жар, який жевріє, створює враження спокою й тиші. Я втішаюся затишком і засинаю. З такими думками: або завтра я прокинусь, і тоді все буде гаразд між Кюїк-Кюїком та мною, або індокитаєць більший артист за Сашу Гітрі, що зумів приховати свої наміри й розповісти мені байки про людоловів, і тоді я більше не побачу сонця, бо знаю багато про нього, тож можу йому завадити.

Майстер убивати людей партіями вранці розбуджує мене з кухлем кави в руці і, наче нічого й не сталося, вітається зі мною, щиросердно всміхаючись. Надворі вже видно.

— Пий каву й бери коржа. Я вже намастив його маргарином.

Попоївши й напившись, я виходжу з хижки, набираю з діжки, яка завжди повна, води й умиваюсь.

— Ти допоможеш мені, Метелику?

— Еге ж, — відповідаю я, не запитуючи, чим маю йому допомогти.

Ми витягуємо за ноги три обвуглені трупи. Я мовчки завважую, що в усіх них розпороті животи: мабуть, симпатичний індокитаєць шукав у їхніх шлунках капсул. Чи це справді людолови? А може, це мисливці на метеликів чи на дичину? І він їх убив, боронячись від них або бажаючи їх обікрасти. Одне слово, годі думати про це. Ми кладемо їх у яму вуглярні, накриваємо дровами й глиною. Робимо два комини, і вуглярня знову виконує дві ролі: випалює вугілля й перетворює на попіл три трупи.

— Рушаймо, Метелику.

Невдовзі порося знаходить перехід, і ми долаємо болото. Щоразу, як заходжу в твань, мене охоплює непогамовна тривога. Смерть Сільвена так мене вразила, що тепер я не можу спокійно дивитися на цю багнюку. І все ж, обливаючись холодним потом, я йду слідом за Кюїк-Кюїком. Щоразу моя нога ступає в його слід. Нема чого боятися: якщо він перейде, то перейду і я.

За дві години ми приходимо до Шоколада. Він рубає ліс. У джунглях ми нікого не зустріли, і ховатися нам ні разу не доводилось.

— Добридень, Муше.

— Добридень, Кюїк-Кюїк.

— Усе гаразд?

— Так, гаразд.

— Покажи моєму другові човна.

Човен досить міцний і нагадує вантажну шлюпку. Він дуже важкий, зате дерево тверде. Я пробую в кількох місцях устрохмити в нього ножа, проте лезо щоразу входить лише на півсантиметра. Дощаний настил теж цілий. Одне слово, човен зроблений з доброго дерева.

— Скільки ви хочете за нього?

— Дві з половиною тисячі франків.

— Даю дві тисячі.

Доходимо згоди.

— В човна нема кіля. Я заплачу ще п’ятсот франків, але поставте кіль, стерно й щоглу. Кіль і стерно з твердого дерева. Щоглу заввишки метрів три, легку й гнучку. Коли вони будуть готові?

— Через тиждень.

— Ось дві банкноти по тисячі франків і одна — на п’ятсот. Я переріжу їх навпіл і одні половинки дам вам у завдаток. Гаразд?

— Гаразд.

— Дістаньте мені ще марганцівки, сигарет і сірників, а також харчів для чотирьох чоловік на місяць — борошна, олії, кави й цукру. За це я заплачу окремо. Принесете мені все на річку Куру.

— Чоловіче добрий, я не хочу плисти з вами аж до гирла.

— А я цього й не прошу. Ви тільки виведете човен з цієї бухточки на річку.

— Ось вам мішки, вірьовка, голки й нитки.

Ми повертаємось до свого сховку. На зворотному шляху Кюїк-Кюїк несе порося на руках — воно стомилося…

Сьогодні я знову сам на острівці. Сиджу й шию вітрило, аж раптом чую якийсь крик. Ховаючись за деревами, підходжу до болота. На тому березі Кюїк-Кюїк сперечається з одноруким індокитайцем. Видно, той хоче перейти на острівець, а Кюїк-Кюїк відмовляється його перевести. У кожного в руці тесак. Хоч би Кюїк-Кюїк не вбив його! Я вирішую показатись і свищу. Обидва обертаються до мене.

— Що там у вас, Кюїк-Кюїк?

— Я хочу побалакати з тобою, Метелику! — кричить однорукий. — А Кюїк-Кюїк не хоче мене перевести.

Вони сперечаються ще хвилин десять, а потім рушають за поросям на острівець. Тепер обидва сидять у хижці, кожен із кухлем чаю в руці, і я чекаю, коли ж вони заговорять.

— Він хоче тікати з нами, — каже Кюїк-Кюїк. — А я йому пояснюю, що моє діло маленьке, за все платиш і всім розпоряджаєшся ти. А він не вірить.

— Метелику, — каже однорукий, — Кюїк-Кюїк повинен узяти мене з собою.

— Чому?

— Це він два роки тому відрубав мені в бійці руку. Він ублагав мене поклястися, що я його не вб’ю. І я поклявся, але за однієї умови: все своє життя він мене годуватиме, і годуватиме так, як схочу я. Але якщо він утече з тобою, то я вже його не побачу. Тому нехай або відпускає тебе самого, або бере й мене з собою.

— Ох, чого я тільки не бачив у своєму житті! Ти знаєш, я згоден узяти тебе. Човен великий, міцний, на нього може сісти й більше людей. Якщо Кюїк-Кюїк не проти.

— Дякую, — каже однорукий.

— А ти що скажеш, Кюїк-Кюїк?

— Я згоден.

— Але тут є одна заковика. Чи зможеш ти вибратися з табору непомітно, щоб тебе не розшукували, й дістатися вночі до річки?

— Звісно. Я вийду о третій пополудні й менш ніж за дві години буду біля річки.

— А ти, Кюїк-Кюїк, знайдеш уночі на березі свого друга, щоб ми не гаяли багато часу?

— Чого ж, знайду.

— Приходь сюди за тиждень, і ми скажемо тобі, коли відпливаємо.

Хюе тисне мені руку й рушає. Я дивлюсь, як вони прощаються на тому березі. Все йде гаразд. Коли Кюїк-Кюїк повертається до хижки, я накидаюсь на нього:

— Ну й дивну ж угоду ти вклав зі своїм ворогом! Подумати тільки: ціле життя годувати його. Чого ти відрубав йому руку?

— Ми грали в карти й побилися.

— Краще б ти його вбив.

— Ні, він мій щирий друг. На засіданні військового трибуналу, який потім судив нас, Хюе всіляко захищав мене, запевняв, що він напав перший, а я захищався. На цю угоду я пішов добровільно, тож мушу її дотримуватись. Але тобі розповідати про це я не зважувався, адже всі витрати на втечу оплачуєш ти.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк, годі про це. Виберешся на волю, тоді чини як знаєш.

— Я дотримаю слова.

— Що думаєш робити на волі?

— Відкрию ресторан. Я добре куховарю, а Хюе чудово готує чоу мейн — китайські спагетті.

Ця пригода підносить мені настрій. Історія така смішна, що я ке можу втриматися, щоб не покепкувати з Кюїка.

Шоколад свою обіцянку виконав: через п’ять днів усе готове. Оглядати човен ми йдемо у страшну зливу. Щогла, стерно та кіль зроблені з доброго дерева, нічого не скажеш. Човен стоїть у своєрідній річковій затоці, в ньому повна бочка води й харчі. Залишається тільки попередити однорукого. Шоколад згоджується піти до табору й поговорити з ним. Щоб нам не ризикувати, підпливаючи до берега, він приведе однорукого просто сюди, до цього сховку.

У гирлі Куру два маяки. Якщо йтиме дощ, ми пропливемо серединою річки, не піднімаючи вітрила, — щоб нас не помітили. Шоколад дав нам чорну фарбу й пензлик. Ми намалюємо на вітрилі величезне «К» і «N21». Це реєстровий номер одного рибальського човна, який інколи виходить уночі в море рибалити. І якщо ми піднімемо вітрило, нас приймуть за той човен.

Відпливати ми вирішуємо завтра о сьомій вечора, тобто за годину по тому, як стемніє. Кюїк-Кюїк запевняє, що вночі легко знайде сюди дорогу й приведе мене просто до цього сховку. З острівця ми виберемося о п’ятій і ще цілу годину йтимемо завидна.

Ми повертаємося веселі до своєї хижки. Кюїк-Кюїк, не обертаючись до мене, несе своє порося на плечі й без угаву розмовляє зі мною.

— Нарешті я вирвуся з каторги. Я вийду на волю завдяки тобі й моєму братові Шану. Може, якогось дня, коли французи підуть з Індокитаю, я повернуся до своєї країни.

Одне слово, він покладається на мене і, побачивши, що човен мені сподобався, дуже радіє. Я сплю останню ніч на острівці, свою останню ніч, сподіваюсь, на землі Гвіани.

Якщо пощастить дістатися річкою до океану, то це, я певен, означатиме для мене свободу. Тоді боятися мені слід тільки одного: аби човен не пішов на дно. Адже після того, як почалася війна, жодна країна на видає втікачів. З цього погляду війна виявилася для нас вигідною. Щоправда, якщо кас схоплять до океану, то засудять до страти. Але хай ще спробують схопити! З голови мені не йде Сільвен. Він був би сьогодні зі мною, якби не зробив тоді помилки. Я засинаю, складаючи подумки телеграму: «Пане прокуроре Прадель. Нарешті я вибрався зі «шляху занепаду», на який ви мене штовхнули. На це я згаяв дев’ять років».

Коли Кюїк-Кюїк будить мене, сонце стоїть уже досить високо. На сніданок чай і коржі. Скрізь довкола лежать коробки. Я навіть бачу дві сплетені з лози клітки.

— Навіщо тобі ці клітки?

— Покласти в них курей. Буде що їсти в дорозі.

— Ти з глузду з’їхав, Кюїк-Кюїк! Ми не візьмемо з собою курей.

— Ні, візьмемо!

— Чи ти здурів?! А коли ми виходитимемо з гирла річки вдосвіта і твої курки й півні закудкудакають та закукурікають, знаєш, що нам тоді буде?

— Я не кинути курей!

— Посмаж їх і залий смальцем та олією. Якийсь час вони збережуться, і ми матимемо що їсти.

Нарешті мені вдається переконати Кюїк-Кюїка, і він іде ловити курей. Але перші чотири, яких він схопив, так розкудкудакалися, що решта поховалася в джунглях.

Нав’ючені, наче мули, ми слідом за поросям перебираємося через болото. Кюїк-Кюїк умовляє мене взяти в дорогу й порося.

— Ти певен, що воно не закричить?

— Присягаюся тобі, що ні. Коли я йому накажу, воно мовчатиме. Навіть коли за нами два-три рази гнався тигр, сподіваючись захопити нас зненацька, воно мовчало. Проте шерсть на всьому його тілі настовбурчилася.

Впевнившись у доброму намірі Кюїк-Кюїка, я погоджуюсь узяти й порося. Коли приходимо до сховку, надворі вже темно. Шоколад з одноруким уже чекають нас. Присвічуючи двома електричними ліхтариками, я ще раз озираю човен. Усе на місці: кільця вітрила надіті на щоглу, клівер теж можна підняти будь-якої хвилини. Я розплачуюся з негром, який зробив нам стільки послуг. Він такий наївний, що навіть приніс клейкий папір і свої половинки банкнот. І просить мене склеїти їх. Йому й на думку не спадає, що я міг би відібрати в нього ці гроші. Люди, які не мають поганих намірів проти інших, щирі й добрі. Шоколад — порядна людина. Надивившись на те, як тут поводяться з каторжанами, він не відчуває докорів сумління, допомагаючи трьом бідолахам утекти з цього пекла.

— Прощавай, Шоколаде! Щасти тобі й твоїй родині.

— Сердечно дякую.

Зошит одинадцятий ПРОЩАВАЙ, КАТОРГО

Втеча з індокитайцями

Я сідаю останній. Шоколад відштовхує човен, і ми випливаємо на річку. У нас весла не лопатоподібні, а звичайні; одним орудує Кюїк-Кюїк на носі човна, другим — я на кормі. За дві години ми вибираємося на середину річки. Вже цілу годину йде дощ. Замість дощовика на мені пофарбований мішок, такі самі мішки накинули на себе й Кюїк-Кюїк та однорукий.

Річка швидка, раз у раз трапляються водоверті. Завдяки відпливу через три години ми вже минаємо обидва маяки. Я знаю, що море вже близько, адже маяки стоять у кінці гирла. Ми напинаємо вітрило та клівер і без пригод вибираємося з Куру. Потім стрілою прохоплюємося крізь вузький прохід, стрімко виходимо в море і швидко віддаляємося від берега. Попереду, за сорок кілометрів, шлях нам указує маяк на Руайялі.

Ще тринадцять днів тому я був за тим маяком на острові Дьябль. Цей нічний вихід у море, швидкий відрив від Великої Землі не викликає особливого захвату в моїх супутників. Ці діти природи не вміють так, як ми, європейці, виражати своїх почуттів.

Опинившись в океані, Кюїк-Кюїк лише каже:

— Ми легко вибралися з річки.

— Еге ж, — додає однорукий, — без труднощів вийшли в море.

— Я хочу пити, Кюїк-Кюїк. Налий трохи рому.

Кюїк-Кюїк наливає мені й сам випиває добрий ковток.

Я вирушив без компаса, але під час першої втечі навчився вести човен, орієнтуючись по сонцю, місяцю, зорях та вітру. Тож, не вагаючись, я беру курс на Полярну зорю і пливу на північ. Човен поводиться добре: м’яко підіймається на хвилях і майже не погойдується. Вітер дме досить сильний, і на ранок ми вже далеко від берега й островів Салю. Якби це не було ризиковано, то я проплив би повз Дьябль і ще раз залюбки подивився на нього.

Шість днів погода стоїть неспокійна, але без дощу й штормів. Сильний вітер відніс нас далеченько на захід. Кюїк і Хюе виявилися чудовими супутниками, вони жодного разу не нарікнули ні на негоду, ні на сонце, ні на нічний холод. Тільки одного індокитайці не хочуть робити — це бодай кілька годин посидіти за стерном, щоб я поспав. Три-чотири рази на день вони готують їсти. Кури в нас уже кінчились. Учора я жартома спитав Кюїк-Кюїка:

— Коли ми з’їмо твоє порося?

Він мало не завив від горя.

— Ця тварина — мій друг, тому, перше ніж заколоти її, вбий мене!

Мої товариші піклуються про мене. Вони не курять, щоб я довше мав що курити. Весь час тримають гарячий чай. Обидва роблять усе без зайвого нагадування.

Минув уже тиждень, як ми покинули берег. Я більше не можу. Сонце пече так немилосердно, що навіть мої звичні до цього супутники попеклися й стали червоні наче раки. Я збираюсь поспати. Прив’язую стерно й опускаю зовсім низько вітрило. Човен повільно пливе за вітром. А я сплю без задніх ніг майже чотири години.

Прокидаюсь я від різкого поштовху. Коли починаю умиватися, з приємним подивом помічаю, що, поки я спав, Кюїк-Кюїк мене поголив. Ще й старанно змастив олією мені обличчя.

Від учорашнього вечора я беру приблизно на румб південніше, бо мені здається, що ми запливли надто далеко на північ. Цей важкий човен має ще одну перевагу: крім того, що добре тримається на воді, його не зносять хвилі. Ось чому я вважаю, що ми запливли далеко на північ.

Зненацька в небі з’являється дирижабль. Я бачу його вперше в житті. Здається, дирижабль летить не до нас, до того ж він так далеко, що важко уявити його розміри.

Алюмінієві частини дирижабля так блищать, що на нього не можна дивитися. Потім він змінює курс і летить ніби до нас. І справді, дирижабль швидко збільшується, і не минає і двадцяти хвилин, як він повисає над нами. Це видовище так приголомшує Кюїк-Кюїка та однорукого, що вони все гелготять, гелготять між собою і ніяк не вгамуються.

— Розмовляйте по-французькому, Бога ради! Щоб я вас розумів!

— Аеростат, — каже Кюїк-Кюїк.

— Ні, це не аеростат, а дирижабль.

Тепер, коли дирижабль зависає так низько, добре розглядаємо його, Люди на ньому роблять нам прапорцями якісь знаки. Ми нічого не розуміємо і не відповідаємо.

Дирижабль опускається ще нижче, і ми вже можемо роздивитися в кабіні людей. Потім дирижабль летить у бік суходолу. Менш ніж за годину з’являється літак і кілька разів пролітає над нами.

Нараз здіймається вітер, і море стає неспокійне. Але обрій з усіх боків чистий, дощ не загрожує.

— Поглянь, — озивається однорукий. — Бачиш он ту чорну цятку з боку землі? То-катер.

— Звідки ти знаєш?

— Здогадуюсь. Я навіть скажу тобі, що це швидкохідний морський мисливець.

— Чому ти так думаєш?

— Бо над ним не видно диму.

І справді, за годину ми виразно бачимо сірий військовий катер, який пливе в наш бік. Він росте просто на очах — отже, швидкість у нього велика. Я потерпаю, що катер підпливе впритул до нашого човна. Це небезпечно, бо море неспокійне, і хвиля від катера, яка накотиться на природну хвилю, може нас перекинути.

Це торпедний катер. Коли він повертається до нас боком, на борту ми читаємо напис: «Тарпон». На носі розвівається англійський прапор. Тепер катер підпливає до нас задом. На палубі зібралося чимало моряків у англійській формі. На містку стоїть офіцер у білому. Він підносить до рота мегафон і кричить нам:

— Stop! You stop![23] — Опусти вітрила, Кюїк-Кюїк.

Дві хвилини — і вітрило, штормовий фок та клівер спущено. Тепер ми майже зупинилися, тільки хвилі відносять нас трохи вбік. Але довго залишати так човен не можна — нас перекине. Човен, який не має власної тяги — мотора чи вітрила, — не слухається й стерна. А особливо це небезпечно, коли хвилі високі. Склавши руки рупором, я гукаю:

— Капітане, ви говорите по-французькому?

Інший офіцер бере в першого мегафон.

— Так, я розумію французьку.

— Чого вам треба від нас?

— Підняти ваш човен на борт.

— Ні, це дуже небезпечно. Я не хочу, щоб ви розбили мій човен.

— Наш військовий катер патрулює тут море, ви повинні нам підкоритися!

— Мені начхати на це, ми ні з ким не воюємо.

— Ви не з корабля, потопленого торпедою?

— Ні, ми втікачі з французької каторги.

— З якої каторги, і що означає слово «каторга»?

— В'язниця, тюрма. По-англійському — convict, hard labour.

— Ага, розумію, розумію. З Кайєнни?

— Атож, з Кайєнни.

— Куди ви пливете?

— До Британського Гондурасу.

— О ні! Ви повинні повернути на південний захід і плисти до Джорджтауна. Ми вам наказуємо.

— Гаразд.

Я даю знак Кюїк-Кюїку напнути вітрило, і ми пливемо в той бік, куди нам наказав офіцер.

Коли це чуємо позаду гул мотора. То з катера спустили шлюпку, і вона швидко наближається до нас. На носі з рушницею через плече стоїть матрос. Шлюпка випереджає наш човен з правого борту, не зупиняючись і не вимагаючи цього від нас. На ходу в човен стрибає озброєний матрос. А шлюпка повертається до катера.

— Добридень, — каже матрос.

Він сідає поруч зі мною, кладе руку на стерно й повертає човен трохи південніше. Я випускаю з рук стерно і спостерігаю, як він править човном. У нього виходить це дуже добре. Проте я не встаю. Всяке може статися.

— Хочете сигарет?

Матрос дістає три коробки англійських сигарет і дає по коробці кожному з нас.

— Слово честі, — каже Кюїк-Кюїк, — йому дали ці сигарети, коли він сідав у шлюпку. Бо навряд чи він носить при собі по три коробки!

Я сміюся, потім знову переводжу погляд на англійця» який править човном краще від мене. І водночас розмірковую. Цього разу втеча увінчалася успіхом. Я вільний! Вільний! До горла мені підкочується гарячий клубок, і навіть здається, що очі наливаються слізьми. Так, тепер я по-справжньому вільний. Адже відколи почалася війна, жодна країна не видає втікачів.

Поки війна скінчиться, я встигну бездоганною, зразковою поведінкою заслужити в людей і властей пошану й довіру до себе. В будь-якій країні, де мені доведеться жити. Погано тільки, що через війну я, мабуть, не зможу вибрати країну, в якій хотів би поселитися. Та дарма, хоч би де я жив, постараюсь за короткий час здобути пошану й довіру в людей, мій спосіб життя має бути бездоганним. Навіть більше, взірцевим.

Відчуття впевненості, що я нарешті вирвався зі «шляху занепаду», таке велике, що я більше ні про що інше не думаю. Нарешті ти, Метелику, виграв! Наприкінці дев’ятого року каторги ти переміг остаточно. Дякую тобі, Господи милосердний, може, ти міг би це зробити раніше, але твої шляхи незбагненні, я не нарікаю на тебе, бо завдяки твоїй допомозі я ще молодий, здоровий і вільний.

Я згадую про всі дев’ять років, проведених на каторзі, і про ті два, які просидів до суду у в’язниці, — разом одинадцять років, — і стежу за рукою матроса, що раптом каже:

— Земля.

О четвертій годині дня ми, проминувши маяк, входимо у величезну річку Демерара. Знову з’являється шлюпка, матрос передає мені стерно, а сам іде на ніс човна й ловить кинуту йому линву, яку прив’язує до передньої лавки. Потім опускає вітрило, і шлюпка тягне нас кілометрів двадцять угору по цій жовтій річці, а слідом за нами, за якихось метрів двісті, пливе катер. За коліном річки виростає велике місто.

— Джорджтаун! — кричить англієць.

І справді, шлюпка повільно підтягує нас до столиці Британської Гвіани. В порту багато суховантажних суден, сторожових катерів і військових кораблів. На березі річки стоять на баштах гармати. Тут цілий арсенал — і на воді, й на суходолі.

Воєнний час. Уже понад два роки триває війна, але досі я цього не відчував. Джорджтаун, столиця Британської Гвіани, головний порт на Демерарі, теж готовий воювати. Це озброєне місто викликає в мене почуття подиву. Відразу після нас до військового причалу швартується і торпедний катер, що весь час плив за нами. Кюїк-Кюїк з поросям, Хюе з клунком і я з порожніми руками сходимо на пірс. На цій пристані, відведеній для військового флоту, не видно жодної цивільної людини. Тільки моряки й солдати. Підходить офіцер, якого я впізнаю. Це той, що розмовляв зі мною по-французькому з катера. Він ввічливо подає мені руку й питає:

— Ви не хворі?

— Ні, капітане.

— Чудово. Проте вам доведеться пройти до санчастини. Вам зроблять там кілька уколів. Вашим супутникам теж.

Зошит дванадцятий ДЖОРДЖТАУН

Перші дні в столиці

Нам роблять кілька різних уколів і переводять пополудні до поліції — величезного комісаріату, в двері якого входять і виходять сотні поліцейських. Нас одразу ж приймає в своєму кабінеті начальник поліції цього великого портового міста. Обабіч нього сидять англійські офіцери в бездоганних мундирах кольору хакі й білих гетрах. Полковник киває нам головою, запрошуючи сідати навпроти нього, й чистісінькою французькою каже:

— Звідки ви пливли, коли вас помітили в морі?

— З каторги у Французькій Гвіані.

— А точніше.

— Я з острова Дьябль. А вони — з табору політичних в’язнів Ініні, це неподалік від річки Куру.

— Який ви мали вирок?

— Довічне ув'язнення.

— А індокитайці?

— Теж.

— Хто ви за професією?

— Електрик.

— А вони?

— Куховари.

— Ви за кого — за де Голля чи за Петена?

— Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.

— Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.

Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я — гарно вдягнені, з посвідками в кишені — вже стоїмо о дев’ятій ранку на вулиці.

Місто має двісті п’ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта — дерев’яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п’яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.

— Куди підемо? — питає Кюїк-Кюїк.

— Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.

Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.

— Дуже добре, дякую.

Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.

— Звідки ти взявся тут, Метелику?

— Важко повірити! — каже найстарший серед них і зовсім сивий. — Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?

— Так.

— Заходьте, ласкаво просимо.

Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на «Мартіньєрі». Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших — Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають «дублем»).

У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм’якає, бо невулканізоване.

Тепло поговоривши з нами, Гітту без вагань відводить для нас одну кімнату. Але як бути з поросям Кюїк-Кюїка? Однак індокитаєць запевняє, що воно проситиметься надвір і не загидить будиночка.

— Гаразд, побачимо, а поки що хай воно буде з тобою.

Із старих солдатських коців ми постелили тимчасову постіль на долівці.

Усі ми шестеро сидимо навпроти відчинених дверей і куримо сигарети, а я розповідаю Гітту про свої пригоди за дев’ять років. Його двоє друзів уважно слухають і знову переживають разом зі мною ці пригоди, бо вони все це теж спізнали на власній шкурі. Двоє з них були-знайомі з Сільвеном і щиросердно оплакують його жахливу смерть. По вулиці ходять сюди-туди люди всіх рас. Чає від часу дехто з них заходить до будиночка й купує черевики або віник: Гітту та його друзі, щоб заробити собі на життя, роблять і віники. Я дізнаюсь від цих людей, що до Джорджтауна втекло десятків три каторжан та засланців. Вони» зустрічаються вечорами в одному барі у центрі міста, де п’ють ром і пивсь. Всі заробляють собі на прожиток, каже Жюло, і більшість із них поводяться добре.

Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним» кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й гордо зупиняється перед будиночком. На візку-троє складаних залізних ліжок, три матраци, три валізи й три подушки. У валізі, яку Кюїк-Кюїк дає мені, повно сорочок, кальсон, майок, краваток і дві пари черевиків.

— Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?

— Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?

— Звичайно.

Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям. Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив’язує на: подвір’ї.

— Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.

— Ці індокитайці швидко прилаштовуються!

Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір’ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.

— Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, — каже Гітту.

Спільний обід — це символ першої невеличкої громади, сповненої щирості. Відчуття, що тобі допомагають у твоїх перших кроках вільного життя, справді окрилює тебе.

Кюїк-Кюїк, однорукий і я по-справжньому щасливі. Ми маємо дах над головою, постіль, щедрих друзів, які, хоч і самі живуть убого, знайшли в собі благородство нам допомогти. Чого ще нам треба?

— Які в тебе плани на вечір, Метелику? — питає мене Гітту. — Хочеш піти до того бару, де збираються втікачі?

— Ні, сьогодні я нікуди не піду, йди сам, не турбуйся про мене.

— Гаразд, я піду, бо мені треба декого побачити.

— Я залишуся з Кюїк-Кюїком і одноруким.

Малий Луї та Гітту вдяглися, зав’язали краватки і пішли до центру міста. Тільки Жюло залишився зробити ще кілька пар взуття. Я зі своїми товаришами прогулююся прилеглими вулицями, знайомлячись з нашим кварталом. Тут живуть переважно індійці. Є трохи негрів, майже нема білих, є кілька китайських ресторанів.

Наш квартал називається Пенітенс Ріверс, це своєрідний куточок Індії чи Яви. Жінки тут напрочуд гарні, а старі чоловіки носять довгі білі сорочки. Багато з них ходять босоніж. Це вбогий квартал, але всі вдягнені чистенько. Вулиці погано освітлюються, в барах, де п’ють і їдять, скрізь лунає індійська музика.

Мене зупиняє вугільно-чорний негр у білому й запитує:

— Ви француз, пане?

— Так.

— Мені приємно зустріти земляка. Чи не бажаєте випити чарку спиртного?

— Охоче, але я з двома друзями.

— Дарма. Вони розмовляють по-французькому?

— Так.

І ось ми всі четверо всідаємося за столом у барі. Цей мартініканець розмовляє вишуканішою французькою, ніж ми. Він «радить бути обережними з англійськими неграми, бо всі вони, каже він, брехуни.

— Вони не такі, як ми, французи, ми дотримуємося слова, а вони ні.

Слова «ми, французи» цього вугільно-чорного негра викликають у мене посмішку, але водночас по-справжньому зворушують мене. Чудово, цей чоловік більший француз за мене, бо він з величезним запалом наголошує на своєму підданстві. Він ладен загинути за Францію, а я ні. Тож він більший француз, ніж я. Я ж бо втікач.

— Мені приємно зустріти співвітчизника й порозмовляти з ним своєю мовою, бо по-англійському я роз— і мовляю дуже погано.

— Я вільно розмовляю по-англійському, — каже негр. — Якщо я можу стати вам у пригоді, то я до ваших послуг. Ви вже давно в Джорджтауні?

— Не більше тижня.

— Звідки ви приїхали?

— З Французької Гвіани.

— Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?

— Ні, я втікач.

— А ваші друзі?

— Вони теж.

— Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі «Мартінер клаб», ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.

— Як вас звати?

— Омер.

— Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.

Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.

Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в’язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!

Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.

— Ну як, друже, добре виспався? — питають мене Гітту та його товариші.

— Еге ж, дякую.

— Що питимеш — чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з’їси?

— Дякую.

Я їм і дивлюсь, як вони працюють.

Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.

Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.

— Ви багато робите цього взуття?

— Ні. Ми працюємо рівно стільки, щоб заробити двадцять доларів на день. П’ять доларів платимо за житло та харчі і по п’ятірці ще кожен з нас дістає на одяг і кишенькові витрати.

— Збуваєте все?

— Ні, часом комусь із нас доводиться продавати черевики та віники на вулицях Джорджтауна. А ходити пішки під пекучим сонцем і пропонувати товар перехожим нелегко!

— Якщо треба, я залюбки візьмуся за це. Не хочу бути дармоїдом. Я теж повинен заробляти на хліб.

— Гаразд, Метелику.

Потім я прогулююся в індійському кварталі Джорджтауна. Натрапляю на величезну кіноафішу, і мене розбирає страшенне бажання вперше у житті подивитися звуковий кольоровий фільм. Треба попросити Гітту, щоб повів мене сьогодні ввечері в кіно. Я проблукав вулицями кварталу Пенітенс-Ріверс цілий день. Мені дуже сподобалися ці чемні люди. Їм притаманні дві риси: вони охайні й дуже чемні. Цей день, який я провів на вулицях Джорджтауна, залишив у моїй пам’яті більший слід, ніж той, коли я дев’ять років тому прибув до Трінідаду. На Трінідаді, сповнившись чудових почуттів, що їх викликав у мене натовп, я постійно запитував себе: чи за два, щонайбільше за три тижні я муситиму знову вирушати в море? Яка країна захоче мене прийняти? Чи знайдеться у світі народ, який надасть мені притулок? Яким буде моє майбутнє? Тут усе інакше. Тут я зовсім вільний, навіть можу, якщо захочу, поїхати до Англії і вступити до вільного французького війська. Що мені робити? Якщо я піду з де Голлем, то чи не скажуть, що я пішов з ним, бо не знав, куди подітися? Чи серед непогрішних людей не поставляться до мене, як до каторжанина, який, не знайшовши для себе іншого притулку, пішов з ними? Кажуть, що Франція поділилася навпіл — на прихильників Петена й на прихильників де Голля. Чому маршал Франції не знає, в чому полягають честь та інтереси його країни? Якщо я вступлю до вільного війська, то чи не доведеться мені стріляти згодом у французів?

Отож тут важко буде зробити правильний вибір. Гітту, Жюло й Малий Луї не такі йолопи, щоб гнути спину, вони заробляють по п’ять доларів, і більше їм не потрібно. Тож і мені передусім треба навчитися жити на волі. З 1931 року — а вже йде 1942-й — я в’язень. Я не можу першого ж свого дня на свободі розв’язати всі проблеми. Навіть не знаю, які з них постають насамперед перед людиною, що хоче зробити собі кар’єру. Я ніколи не працював власними руками. Хіба що зовсім трохи електриком. Але будь-який помічник електрика вміє більше за мене. Проте я повинен пообіцяти собі одне: жити чесно.

Додому я повертаюсь о четвертій годині.

— Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?

— Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.

— Бачив своїх індокитайців?

— Ні.

— Вони на подвір’ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.

Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи «е пручається.

— Ну як ти, Метелику?

— Все гаразд, а ви?

— Ми дуже раді — заробили сорок доларів!

— Що ж ви робили?

— О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів — одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту — американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в’їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.

— Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.

— Бери, а то ми більш не підемо працювати!

— Послухай, французи живуть на п’ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме «собі м’ять доларів, а п’ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.

— Домовилися.

— Завтра я піду з вами.

— Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в’їздом до порту.

— Гаразд.

Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту

І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.

— Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.

Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені:

— Будь обережний, це справжні дівчата. Не дозволяй собі кидати гостре слівце щодо того, що з-під їхньої прозорої вуалі прозирають перса. Це для них природно. Розумієш, мені до цього байдуже, я вже старий. А ось Жюло та Малий Луї напочатку, коли ми сюди приїхали, зробили спробу залицятися до них і впіймали облизня. Потім дівчата довго не приходили до нас.

Ці обидві, індійки вельми гарні. Ота цятка татуювання на чолі їм надає дивного вигляду. Вони ввічливо щось нам кажуть» і мої слабкі знання англійської мови наводять мене на думку, що вони раді нашому приїзду до Джорджтауна.

Цього вечора я з Гітту йду до центру міста. Здається, там зовсім інша цивілізація, ніж тут, де ми живемо. У місті повно людей. Білих, негрів, індійців, солдатів, військових і цивільних моряків. Бари, ресторани, шинки й усілякі контори освітлюють вулиці сліпучим сяйвом, і скрізь видно як удень.

Я вперше в житті побачив звуковий кольоровий кінофільм і, приголомшений цим новим досягненням, іду з Гітту до величезного бару. Тут цілий куток займають душ двадцять французів. Головний напій у барі — «Куба лібр» (ром і кока-кола).

Всі ці люди — втікачі, колишні каторжани. Одні з них втекли після того, як їх звільнили із в’язниць: вони відсиділи свій термін в ув’язненні, а потім мали відбути такий самий строк на засланні. Помираючи з голоду, не маючи роботи, до того ж відчуваючи зневагу з боку офіційних властей та гвіанського населення, вони подалися до країни, де, як їм здавалося, живеться краще. Але й тут життя не з медом, розповіли вони мені.

— Я рубаю дерева в джунглях за два з половиною долари на день у Джона Фернандеса. Щомісяця на тиждень я приїжджаю до Джорджтауна. Мене не покидає розпач.

— А ти?

— Я збираю колекції метеликів. Ходжу ловити їх у джунглі, і коли в мене назбирується велика кількість різних метеликів, я складаю їх у коробку зі склом і тоді продаю колекцію.

Інші працюють докерами в порту. Всі тяжко гнуть спину, але заробляють лише на прожиток.

— Життя в нас нелегке, — кажуть вони, — зате ми вільні. І це, вже добре.

Сьогодні ввечері нас провідав засланець Фоссар. Він платить за питво для всіх. Він був на канадському кораблі, навантаженому бокситами, яке при виході з річки Демарари було торпедовано. Фоссар належить до числа врятованих, йому заплатили як людині, що зазнала корабельної катастрофи. Майже весь екіпаж корабля втонув. Йому пощастило сісти на рятувальну шлюпку. Фоссар розповідає, що підводний човен сплив на поверхню й один з його командирів заговорив до них. Він спитав, скільки в порту кораблів, навантажених бокситами, чекає свого відплиття. Вони відповіли йому, що не знають, тоді чоловік, який розпитував їх, зареготав.

— Учора, — сказав він, — я був у кінотеатрі в Джорджтауні. Погляньте, ось у мене лишилося півквитка. — Скинувши з себе піджак, він сказав їм: —Цей костюм я придбав у Джорджтауні.

Недовірливі слухачі кричать, що Фоссар розповідає неправду, але той наполягає на своєму, і його розповідь видається нам правдивою. За його словами, чоловік з підводного човна нібито попередив їх, який корабель прийде їм на допомогу. І справді, їх урятував названий корабель.

Кожен розповідає свою історію. Я сідаю з Гітту біля одного літнього парижанина — Малого Луї з вулиці Ломбар.

— Я, любий Метелику, знайшов був один спосіб жити так, щоб нічого не робити. З’являється, скажімо, в газеті під рубрикою «Загинув за короля й королеву» французьке прізвище. Я негайно йду до одного мармурника й замовляю фотографію надгробка, на якому стоїть назва корабля, число, коли його торпедовано, й прізвище француза. Потім заходжу до вілл багатих англійців і прошу пожертвувати щось на придбання стели для француза, який загинув за Англію. Мовляв, щоб на кладовищі була про нього хоч якась пам’ять. Так тривало аж до минулого тижня. І раптом один бретонець, котрий, як усі вважали, загинув на потопленому торпедою кораблі, з’являється живий і здоровий! Він навідав кількох жінок, у яких я випросив по п’ять доларів на надгробок для нього ж таки. Тепер той бовдур ходить скрізь і кричить, що він живий і що я не купив у мармурника жодного надгробка. Отож доведеться шукати чогось іншого, аби жити, бо я вже в такому віці, що працювати важко.

Підпивши трохи, кожен, певний, що ніхто, крім нас, не розуміє тут французької, починає із запалом розповідати нечувані історії.

— А я роблю ляльки з каучуку, — розповідає інший, — і руків’я для велосипедів. На жаль, коли дівчатка залишають свої ляльки в садку, то вони під сонцем розм’якають і деформуються. Тоді я маю неприємність, коли забуваю, що я вже торгував на цій вулиці. Цілий місяць я вже не можу проходити вдень по вулицях пів-Джорджтауна. З велосипедними руків’ями відбувається те саме. У того, хто залишив свого велосипеда на сонці, липнуть руки до руків’їв, що їх я продав йому.

— А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, — розповідає ще один. — Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов’язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.

Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.

Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:

— Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.

Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.

Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув’язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним — така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: «Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити».

А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: «Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги». По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:

— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.

Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан — це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.

До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.

— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.

Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.

— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.

— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.

Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:

— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.

— Ви далеко були?

— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.

Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.

— Думаєш, прийдуть учорашні американці?

— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.

— А як ти домовляєшся про ціну?

— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?

— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!

— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.

— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.

Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.

— Скільки ти хочеш за все це?

Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.

— Скільки ти заплатив за все?

Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.

— Сто вісімдесят три долари.

— А скільки він тобі пропонує?

— Здається, двісті десять. Замало.

Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.

— Говоріть повільно, — кажу я.

— О’кей.

— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.

Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:

— Скільки все це коштує?

— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.

— Гаразд, — киває головою вона.

Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.

Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.

Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:

— Перекладач.

Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.

Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.

Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір’я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м’яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.

Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло — подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.

Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.

Завтра неділя, ринок зачинений, отож ми цілий день будемо вільні. Тому вирішуємо запросити до себе на обід Гітту, його друзів, індійок і їхніх братів. Почесним гостем буде індокитаєць, який допоміг Кюїк-Кюїку й однорукому, подарувавши їм віслюка з візком і позичивши двісті доларів, щоб ми могли розпочати торгівлю. На його тарілці лежатиме конверт з двомастами доларів і запискою, в якій його рідною мовою ми висловимо свою вдячність.

Після поросяти, яке він так любить, найближчим другом для Кюїк-Кюїка є я. Він постійно виявляє до мене увагу: хоч я найкраще вдягнений серед нас трьох, він часто повертається додому, приносячи для мене то сорочку, то штани, то краватку. Все це він купує на свої невеличкі заощадження. Кюїк-Кюїк не курить, майже не п’є, його єдиною вадою є потяг до азартних ігор. Він мріє про одне: заощадити вдосталь грошей, аби ходити до китайського клубу грати.

Продаючи закуплені вранці продукти, ми більше не маємо ніяких ускладнень. Я вже досить добре говорю по-англійському. Щодня ми заробляємо від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти доларів на трьох. Це небагато, але ми задоволені, що так швидко знайшли спосіб заробляти на хліб. Я не завжди йду з ними купувати, хоч мені й вдається збивати ціни, зате я постійно продаю. Мене вже знають багато англійських та американських моряків, які сходять на берег, щоб купити продукти для свого корабля. Ми торгуємося спокійно, не вдаючись до гарячих суперечок. Один здоровань маркітант з офіцерської їдальні американського корабля італо-американського походження завжди звертається до ме» е по-італійському. Він радий, що я відповідаю йому його рідною мовою, й торгується зі мною лише задля забави. Зрештою він купує в мене по ціні, яку я назвав на початку нашої розмови.

Десь о дев’ятій ранку ми вже вдома. Поснідавши, однорукий і Кюїк-Кюїк лягають спати. А я йду до Гітту, або мої сусідки приходять до мене. Домашньої роботи у нас небагато: підмести, попрати білизну, застелити ліжка. Все це дві сестри роблять майже задарма — за два долари на день. Тепер я розумію, що таке бути вільним і не тривожитись про майбутнє.

Моя індійська родина

Найпоширеніший засіб пересування в цьому місті — велосипед. Отож я купив його й собі. Джорджтаун та його околиці лежать на рівнині, і їздити тут, навіть на великі відстані, неважко. Велосипед має два міцні багажники: один спереду, другий — ззаду. Тепер я, як і більшість місцевих жителів, можу везти з собою ще двох чоловік.

Щонайменше двічі на тиждень я зі своїми індійськими подругами прогулююсь по одній-дві години. Вони не тямлять себе від радості, і я вже здогадуюся, що одна з них, молодша, закохана в мене.

Вчора до них навідався їхній батько. Досі я його не бачив. Він живе тут неподалік, але жодного разу не заходив до нас, я знав лише братів індійок. Це високий літній чоловік з дуже довгою і білою мов сніг бородою. На розумне й благородне чоло спадає сріблястий чуб. Розмовляє тільки рідною мовою, а дочки перекладають. Він запросив мене до себе в гості. Велосипедом до нього їхати недовго, пояснив він через юну принцесу, як я називаю його молодшу дочку. Я пообіцяв, що неодмінно завітаю.

З’ївши кілька тістечок І випивши чаю, гість прискіпливо оглядає будинок і прощається. Юна принцеса сяє від щастя, побачивши, що батько пішов від нас задоволений.

Мені тридцять шість років, але я ще при доброму здоров’ї, почуваюся молодим, і всі, на щастя, за такого мене й мають. Друзі кажуть, що на вигляд мені не більше, ніж тридцять. А цій крихітці лише дев’ятнадцять, вона вродлива, спокійна і дуже щира. Кохати таку чарівну дівчину і знати, що вона мене кохає, було б для мене справжнім подарунком.

Коли ми всі троє їдемо на прогулянку на велосипеді, то вона завжди сідає на передній багажник; ця дівчина добре знає, що коли вона сидить рівненько, а я, налягаючи на педалі, нахиляюсь уперед, то опиняюсь дуже близько до її голови. А коли вона відкидає голову назад, я бачу всю красу її персів під вуаллю, вони під нею гарніші, ніж коли б були зовсім оголені. Під час цих легеньких доторків її великі чорні очі спалахують яскравим вогнем, а її темно— червоні губи на тлі чайного відтінку обличчя розтуляються, прагнучи поцілунку. Чудові білі зуби додають краси її ротикові. Вона має звичку, розмовляючи, показувати кінчик рожевого язика, що здатне штовхнути до розпусти най— святіших святих нашої католицької віри.

Сьогодні ввечері ми збираємося з нею в кіно. Сестра не піде з нами — в неї нібито мігрень. Я маю підозру, що вона це вигадала, щоб дати нам змогу побути вдвох. Моя юна принцеса приходить до мене в білій мусліновій сукні, що сягає їй майже до ступні; коли вона йде, з-під сукні виглядають тільки кісточки та троє срібних кілець на них. Її ноги в сандалях зі сріблястими зав’язками мають вишуканий вигляд. На правій ніздрі в дівчини крихітна золота скойка. На плечі спадає коротка муслінова вуаль, що її притримує золотиста стрічка навколо голови. Зі стрічки на чоло звисають три шнурочки, унизані різнобарвними камінцями. Звісно, це прикраса недорога, а коли вона погойдується, з-під неї виглядає синє татуювання.

Всі мешканці нашого будинку, ї ї брати й сестри, мої друзі Кюїк-Кюїк і однорукий, замилувано дивляться, як ми, щасливі, йдемо з дому. В них такий вигляд, ніби вони знають, що ми повернемося з кіно нареченими.

Я допомагаю їй сісти на свій багажник з подушечкою І рушаю до центру міста. Там, де вулиця погано освітлена, ця чарівна дівчина враз тягнеться до моїх губів і цілує мене. Це сталося так несподівано, що я мало не впав з велосипеда.

Ми сидимо в глибині зали, тримаючись за руки. Я розмовляю з нею пальцями, і вона так само відповідає мені. Наша перша любовна розмова в кінозалі, де йде фільм, який ми не дивимось, відбувається зовсім нечутно. Її пальці, гаряча долоня розповідають мені більше, ніж коли б вона говорила про те, як мене кохає, як прагне стати моєю. Дівчина схиляє мені на плече голову, і я цілую її таке чисте й ніжне обличчя.

Це сором’язливе кохання, що так довго не розквітало, швидко переходить у непогамовну пристрасть. Перш ніж узяти дівчину, я пояснив їй, що не можу одружитися з нею, бо маю у Франції сім’ю. Але це її не стримало. Однієї ночі вона залишилася в мене. Потім дівчина сказала, що мені краще було б перейти жити до її батька, щоб не муляти очі її братам та сусідам-індійцям. Я згодився й поселився в домі її батька; він живе з юною індійкою, далекою родичкою, яка доглядає за ним. Це не дуже далеко від будинку, де залишився Кюїк-Кюїк, — якихось метрів п’ятсот. Обидва мої товариші приходять до мене щовечора. Часто й вечеряють зі мною.

Ми й далі торгуємо в порту городиною. Я виходжу з дому о ні в на сьому ранку, і майже щодня зі мною йде моя індійка. У великій шкіряній сумці ми несемо термос із чаєм, банку варення й грінки. Потім ми чаюємо з Кюїком та одноруким. Моя індійка сама готує ці сніданки і дбає про те, щоб ми всі четверо снідали разом. У сумці є й невеличка облямована мереживом мата, — індійка вельми манірно стелить її на тротуарі, спершу підмівши його щіткою, і розставляє чотири порцелянові чашки та блюдця. І ми, поважно всівшись на тротуарі, снідаємо.

То не дуже зручно сидіти на тротуарі й пити чай, так ніби ти сидиш у якійсь залі, але їй та Кюїк-Кюїку це видається цілком природним. Вони не звертають жодної уваги на перехожих. Я не хочу їй перечити. Вона така рада розливати нам чай і накладати на грінки варення, що я дуже засмутив би її, коли б відмовився від її послуг.

А минулої суботи сталася подія, що допомогла мені розгадати одну загадку. Ось уже два місяці ми живемо разом, і юна принцеса часто дарує мені невеличкі золоті уламки. Це щоразу частинка якоїсь коштовності: то половина золотої обручки, то одна сережка, то шматочок ланцюжка, то чверть або й половинка медалі чи монети. Хоч індійка й пропонує мені продавати все це, я не продаю, а складаю в коробку, бо жити на що маю. У мене зібралося вже грамів чотириста золотого лому. Коли я запитую в дівчини, звідки це золото, вона тільки обіймає мене, цілує і сміється, але ніколи нічого не розповідає.

І ось у суботу о десятій ранку моя індійка просить мене повезти кудись на велосипеді її батька.

— Тато покаже тобі дорогу, — каже вона. — А я залишуся вдома прасувати.

Заінтригований, я думаю, що старий хоче поїхати кудись далеко, й охоче згоджуюсь повезти його.

Ніякої іншої мови, крім рідної, цей чоловік не знає, отож мовчки сидить на передньому багажнику й тільки показує рукою, куди їхати. Дорога досить далека, я кручу педалі вже години дві. Нарешті приїздимо в багатий квартал на березі моря. Тут самі лише гарні вілли. «Тесть» дає мені знак, і я зупиняюсь. Він дістає з-під туніки круглий білий камінець і вклякає на першій приступці якоїсь вілли. Потім котить свій камінець по приступці й починає співати. За кілька хвилин з будинку виходить одягнена по-індійському жінка й мовчки щось йому дає.

Так ми їздимо від вілли до вілли, і перед кожною з них мій «тесть» робить те саме. Це триває аж до четвертої години, і я нічого не можу зрозуміти. З останньої вілли виходить одягнений у біле чоловік. Він бере старого під руку й веде до будинку. Повертається старий за чверть години. Його проводжає той самий чоловік. Перше ніж попрощатися, він цілує гостя в чоло чи, точніше сказати, в сивий чуб. Ми вирушаємо додому. Я щосили натискаю на педалі, бо вже пів на п’яту і треба поспішати.

Додому ми приїздимо ще завидна. Моя чарівна Індара спершу веде до будинку батька, а потім кидається мені на шию, цілує й тягне до душової кімнати, щоб я помився. Там на мене чекає свіжа білизна, і я, чистий, поголений і переодягнений, сідаю за стіл. Як завжди, вона сама подає мені обід. Я згоряю від нетерпіння про все в неї розпитати, але вона бігає туди-сюди, вдаючи, що страшенно заклопотана. Звісно, вона намагається уникнути моїх запитань. А мене розбирає цікавість. Проте я знаю, що індійці та індокитайці не люблять, коли їх кваплять розповідати. Треба почекати, поки вони самі заговорять. Коли ці люди вважають, що ви гідні відвертої розмови, то розкажуть вам усе як є. Саме так вчинила й Індара.

Лігши в ліжко, ми довго кохаємося, а потім вона, наситившись, кладе на мою голу руку свою ще гарячу щоку й, не дивлячись на мене, каже мені:

— Знаєш, любий, коли тато ходить до людей по золото, він нічого поганого їм не робить. Навпаки. Своїм камінцем тато заклинає духів, щоб вони захищали дім. Господарі вдячні йому і дають шматочок золота. Це наш давній яванський звичай.

Ось що мені розповіла моя принцеса. Але якось на ринку до мене підходить одна її подруга. Того ранку ні Індари, ні індокитайців зі мною ще не було. Отож та гарна дівчина, теж яванка, й каже мені:

— Навіщо ти працюєш? Ти ж бо живеш із дочкою чаклуна. І не соромно їй будити тебе вдосвіта, навіть у дощ? На золото, яке заробляє її батько, ти міг би жити не працюючи. Вона тебе не кохає, а то не дозволяла б уставати так рано.

— А що робить її батько? Розкажи, я нічого не знаю.

— Її батько — яванський чаклун. Він як схоче, то накличе на тебе чи на твою родину смерть. Щоб урятуватися від його чаклунства, треба дати йому вдосталь золота, тоді старий покотить свій камінець у протилежний бік, звідки смерть не загрожує. Так він розжене чари й накличе здоров’я та життя тобі й усім, хто живе в твоєму домі.

Індара розповідала мені зовсім інше.

Я вирішую перевірити, хто з них каже правду. Через кілька днів я потрапляю зі своїм «тестем» на берег річечки, що перетинає Пенітенс-Ріверс і впадає в Демерару. З поведінки індійських рибалок я все зрозумів. Кожен з них давав старому рибину й мерщій тікав з берега. Мені все стало ясно. Більше я ні в кого ні про що не розпитуватиму.

Одначе переді мною мій «тесть» ні з чим не криється. Розмовляє він тільки своєю мовою і здогадується, що я її трохи розумію. Але що він хоче сказати, я так ні разу й не збагнув. У цьому є своя перевага: йому ніколи не заперечиш. Та незважаючи ні на що, старий знайшов мені роботу; тепер я роблю татуювання на чолі в дівчаток від тринадцяти до п’ятнадцяти років. Вряди-годи вони оголюють переді мною свої перса, і я татуюю на них зелене листя або рожеві й голубі пелюстки квітів, залишаючи стирчати сосок, наче маточку квітки. Найтерплячіші, бо це дуже боляче, бажають витатуювати собі чорне коло довкола персів, а деякі, але рідко, просять татуювати їм у жовте навіть соски.

На будинку він почепив вивіску з написом: «Художник-татуювальник. Ціна помірна. Якість роботи гарантуємо». За роботу мені добре платять, до того ж я маю подвійне задоволення: милуюся гарними дівчатками й заробляю гроші.

Кюїк-Кюїк довідався, що біля порту продається ресторан. Він гордо розповідає мені про це й наполягає, щоб ми його купили. Ціна пристойна — вісімсот доларів. Якщо ми продамо «начакловане» золото й докладемо свої заощадження, то зможемо купити ресторан. Я йду подивитися на нього. Він стоїть на невеличкій вуличці, але дуже близько від порту. Тут завжди повно людей. Досить простора зала, обличкована білими й чорними кахлями, вісім столів ліворуч і вісім праворуч, а посередині — круглий стіл, на який можна буде класти закуску й фрукти. Кухня велика, добре освітлена. Дві великі плити й дві груби.

Ресторан і метелики

Угоду укладено. Індара сама продала все наше золото. До речі, її батько здивувався, що я не збув жодного уламка, які він дарував дочці для нас двох. Він сказав:

— Я дав вам золото, щоб ви ним користувалися. Воно ваше, не питайте в мене дозволу, коли надумаєте його продати. Робіть з ним що хочете.

Він не такий уже й поганий, цей мій «тесть»-чаклун. А Індара взагалі незрівнянна як жінка й подруга. З нею ніколи не посваришся — вона завжди погоджується з усім, що їй скажеш. І лише кліпає очима, коли я роблю татуювання на персах у її землячок.

І ось я власник ресторану «Вікторія» на Уотер-стріт, що неподалік від джорджтаунського порту. Кюїк-Кюїк куховаритиме, йому така робота до вподоби, це його фах. Однорукий торгуватиме й готуватиме свої китайські спагетті. Він їх робить у такий спосіб: бере питльоване борошно й перемішує його з певною кількістю жовтків. Він місить цю суміш без води довго й старанно. Потім кладе це туге тісто на середину столу й починає качати його дуже гладенькою качалкою. Він тримає качалку за її кінець єдиною своєю рукою й стрибає довкола столу, обробляючи тісто доти, аж доки воно стає легеньким і ніжним. Відтак додає трохи масла, і воно стає незрівнянно смачним.

Цей ресторан, який був збанкрутував, швидко відновлює свою славу. Індара разом з гарненькою юною яванкою Даєю обслуговує клієнті», які приходять до нас покуштувати китайських страв. Не обминають нашого ресторану й утікачі-каторжани. Хто має гроші, той платить, інші їдять безкоштовно. «Давати їсти голодним — це — щастя», — каже Кюїк-Кюїк.

Єдина незручність: велика сила притягання двох офіціанток, одна з яких Індара. Вони обидві виставляють напоказ свої перса під вуалевими сукнями. Більше того, дівчата порозрізали свої сукні збоку від щиколотки до стегна. І коли вони погойдуються, їхнє стегно оголюється дуже високо. Американські, англійські, шведські, канадські та норвезькі моряки приходять сюди їсти двічі на день, щоб подивитися це видовисько. Мої друзі називають мій ресторан рестораном глядачів. Я виступаю в ролі господаря. Я для всіх «бос». У нас нема механічної каси, офіціантки приносять мені гроші, і я складаю їх у кишені й даю решту, коли це потрібно.

Ресторан відчиняється о восьмій вечора й працює до п’ятої або шостої ранку. Десь о третій ночі повії з нашого кварталу, які добре провели ніч, приходять до ресторану з коханцем чи клієнтом з’їсти курча з індійською приправою кері або салат зі стручкової квасолі. Люблять вони й випити — пиво, особливо англійське, віскі, дуже смачний тростинний ром із содовою чи кока-колою. Ресторан став місцем зустрічі французів-утікачів, і я тепер покровитель, порадник, суддя й довірена особа всієї колонії колишніх каторжан та засланців.

Це інколи завдає мені прикрощів. Один колекціонер метеликів розповідає мені, як він ловить їх у джунглях. Він вирізає з картону метелика й приклеює до нього крильця такого метелика, якого хоче впіймати. Цього штучного метелика він прикріплює на кінці метрової палиці. А тоді розмахує цією палицею в такий спосіб, щоб здавалося, що штучний метелик летить. Цей чоловік розташовується посеред галявини в джунглях, куди потрапляє сонячне світло. Він знає, коли якого виду метелик з’являється на світ Божий. Існують види, які живуть лише дві доби. Тож коли сонце заливає промінням галявину, щойно народжені метелики летять на це світло й намагаються якомога швидше паруватися. Побачивши приманку, вони здалеку накидаються на неї. Якщо штучний метелик самець, то живий самець кидається битися з ним. Тоді ловець сачком, якого тримає напоготові в лівій руці, швидко ловить його.

У сачку є зашморг, завдяки якому мисливець може далі ловити метеликів, не боячись, що з нього порозлітаються вже впіймані.

Якщо приманка з крильцями самиці, тоді до неї підлітають живі самиці — і наслідок той самий.

Найкращими метеликами є нічні метелики, а що вони часто наштовхуються на перешкоди, то важко знайти серед них бодай одного, в якого не були б пошкоджені крильця. Ловити нічних метеликів ловець вилазить на верхівку високого дерева, де наставляє рамку з натягнутим білим простирадлом, за яким засвічує карбідну лампу. Великі, з розмахом від п’ятнадцяти до двадцяти сантиметрів крилами метелики прилипають до білого простирадла. Тепер лишається тільки задушити їх, швидко й сильно стиснувши торакс, але не розчавлюючи. Не слід допускати, щоб метелики відбивалися, бо вони пошкодять собі крильця, і тоді ціна на них буде нижча.

У вітрині в мене постійно є невеличкі колекції метеликів, мушок, маленьких змій та кажанів. 1 хоч ціна на них висока, покупців завжди більше, ніж товару.

Один американець намалював мені метелика, в якого задні крильця сіро-голубі, а передні — світло-сині. Він обіцяє заплатити п’ятсот доларів, якщо я знайду йому такого метелика, — це нібито гермафродит.

Ловець, до якого я звернувся, розповів, що колись упіймав був такого метелика й дістав за нього п’ятсот доларів. Але згодом один досвідчений колекціонер сказав йому, що цей екземпляр коштує близько двох тисяч доларів.

— Метелику, той американець хоче тебе ошукати, — промовив ловець. — Він має тебе за йолопа. Навіть якщо цей рідкісний різновид коштує тисячу п’ятсот доларів, він усе одно наживеться на тобі.

— Це ти правду кажеш, він негідник. А що, коли ми ошукаємо його?

— Як?

— Приліпимо самичці двоє крилець самця або навпаки. Тільки треба ще подумати, як їх прикріпити, щоб це було непомітно.

Після багатьох невдалих спроб нам нарешті щастить приклеїти двоє крилець самця до прекрасного екземпляра самички. Потім ми кладемо цього метелика у вітрину до колекції, яка коштує вся двадцять доларів, — ніби я його не помітив. Американець клює. Побачивши метелика, він підходить до мене з двадцятидоларовою банкнотою в руці. Але я кажу йому, що колекція вже продана одному шведові.

За два дні американець разів десять бере в руки коробку з колекцією. Зрештою не витримує й підкликає мене:

— Я купую за двадцять доларів отого метелика, що лежить посередині. Решту залиште собі.

— А що особливого в цьому метеликові? — І я починаю його оглядати. Потім скрикую: — Та це ж гермафродит!

— Що ви кажете?! Еге ж, і справді. Спершу я не був цього певен, — каже американець. — Крізь шибку його не дуже добре видно. Дозвольте? — Він озирає метелика з усіх боків, потім питає: — Скільки ви за нього хочете?

— А хіба не ви колись казали мені, що такий рідкісний екземпляр коштує п’ятсот доларів?

— Я про це казав не раз і багатьом ловцям метеликів. Я не хочу скористатися з необізнаності тих, хто його впіймав.

— Тоді платіть п'ятсот доларів.

— Я купую, залиште його для мене. Я маю при собі тільки шістдесят доларів, візьміть їх як завдаток. Дайте мені розписку, а завтра я принесу решту. І заберіть його з цієї коробки.

— Гаразд, я перекладу його в інше місце. Ось вам розписка.

Наступного дня, тільки-но ми відчиняємо ресторан, нащадок Лінкольна вже тут як тут. Він ще раз оглядає метелика, цього разу крізь невеличку лупу. Я аж завмираю, коли американець перевертає метелика догори ногами. Задоволений, він розплачується, кладе метелика в свою коробку, бере з мене ще одну розписку й іде собі.

Через два місяці мене заарештовують фараони. Начальник поліції пояснює мені французькою мовою, що один американець звинувачує мене в шахрайстві.

— Йдеться про метелика, якому ви приклеїли крильця, — каже комісар. — Завдяки цій підробці ви нібито продали метелика за п’ятсот доларів.

За дві години до поліції приходять з адвокатом Кюїк-Кюїк і Індара. Адвокат добре розмовляє по-французькому. Я пояснюю йому, що на метеликах не розуміюся, що я не ловець і не колекціонер. Я тільки продаю, роблячи послугу ловцям, своїм клієнтам. Американець, мовляв, сам запропонував мені п’ятсот доларів, я їх у нього не просив; до речі, коли б той метелик був справжній, як гадав американець, то це він, американець, виявився б шахраєм, адже такий екземпляр коштує дві тисячі доларів.

Минає два дні, і я постаю перед судом. Адвокат у мене заразом і за перекладача. Я повторюю суду те, що вже розказав адвокатові. Він має з собою каталог цін на метелики. Такий екземпляр за каталогом коштує більш ніж півтори тисячі доларів. Американець програє, його зобов’язують покрити судові витрати. До того ж він повинен виплатити моєму адвокатові понад двісті доларів гонорару.

Каторжани й індійці збираються разом, приносять ганусівку й святкують моє визволення з поліції. На суді була й Індарииа родина, і тепер усі пишаються, що мають у своєму колі «супермена». Вони не дурні й здогадалися, що я сам приклеїв ті крильця.

І все ж таки невдовзі ми продали ресторан. Це й мало статися. Індара та Дая були з біса гарні, і їхній стриманий стриптиз доводив моряків мало не до шалу, так ніби дівчата роздягалися зовсім. Індара з Даєю помітили, що чим ближче вони підносили свої ледь прикриті вуалями перса під ніс матросам, тим більше одержували чайових. Ті сердеги були щедрі, а що їхня враз розпалена пристрасть не знаходила виходу, то вони просто шаленіли.

Якогось дня сталося те, що я передбачав. Одному рудому ластатому здорованю замало було бачити оголене стегно: уздрівши на мить її плавки, він просунув руку в проріз сукні й брутально схопив мою яванку так міцно, мовби стиснув кліщами. Вона якраз тримала в руках велику карафку з водою, яку й розбила йому на голові. Здоровань звалився долі, але, падаючи, зірвав з неї плавки. Я кинувся підвести його, а друзі здорованя подумали, що я збираюсь його бити, отож я не встиг навіть скрикнути, як отримав могутній удар кулаком у самісіньке око. Може, цей моряк-боксер справді хотів захистити свого друга, а може, почастував стусаном чоловіка гарної індійки, вважаючи його винним у тому, що їм не дають заволодіти нею. Хтозна! В усякому разі, мені дістався прямий удар в око. Моряк повірив у свою швидку перемогу, бо знову став у позицію боксера й закричав: «Бокс, бокс»! Та я копняком у болюче місце й ударом голови в підборіддя збиваю його з ніг, і він простягається на підлозі.

Зчиняється загальна бійка. З кухні мені на допомогу прибігає однорукий і заходиться лупцювати моряків качалкою, якою він качає тісто для своїх спагетті. Кюїк-Кюїк кидається в розлючений гурт з двозубою виделкою. Колишній паризький розбишака, гроза балів з танцями на вулиці Лап, орудує стільцем, наче довбнею. Почуваючись незручно без плавок, І н дар а зникає із зали.

Підсумок: п’ятьом американчикам серйозно розбито голови, іншим проколено різні місця тіла виделкою Кюїка. Скрізь кров. На дверях став негр-полісмен, нікого не випускаючи з ресторану. На наше щастя, бо невдовзі підкочує джип військової поліції. В білих гетрах і з піднятими жезлами військові полісмени намагаються прорватися до ресторану і, побачивши, що їхні моряки закривавлені, звісно, прагнуть помститися за них. Негр-полісмен відштовхує їх, а потім простягує руку з жезлом упоперек дверей і каже:

— Поліція її величності королеви.

Нарешті під’їздять англійські полісмени, вони виводять нас із ресторану, садовлять у поліційний фургон і відвозять до комісаріату. Оскільки лише в мене самого підбите око, а всі інші з нашого боку не поранені, то полісмени не вірять у наш законний самозахист.

Через тиждень суд згоджується з нашим твердженням, що ми захищалися, і відпускає нас на волю, крім Кюїка, якого засуджує за проколи виделкою до тримісячного ув’язнення. Ми не змогли знайти пояснення на своє виправдання, звідки на тілах моряків узялися ті численні подвійні дірочки, що їх наробив їм виделкою Кюїк-Кюїк.

Упродовж наступних двох тижнів у нашому ресторані зчинилося ще шість бійок, ми відчули, що більше не вистоїмо. Моряки вважали цю історію незакінченою, а що до ресторану щоразу заходили свіжі їхні пики, то ми ніяк не могли знати, друзі це чи ні наших ворогів.

Отож ми продали ресторан, узявши за нього менше, ніж заплатили. Воно й не дивно: ресторан зажив поганої слави, і покупці не стояли за ним у черзі.

— Що ти робитимеш далі, однорукий?

— Поки Кюїк-Кюїк вийде з в’язниці, я відпочиватиму. Я не можу знову скористатися з візка та віслюка, бо ми їх продали. Найкраще буде нічого не робити, відпочивати. Поживемо — побачимо.

Нарешті Кюїк-Кюїк виходить на волю. Він розповідає нам, що з ним добре поводилися.

— Єдина незручність була в тому, — каже він, — що зі мною в камері сиділо двоє засуджених до страти.

Англійці мають жахливу звичку: вони попереджають засудженого за сорок п’ять діб до страти, що його повісять такого-то дня о такій-то годині, що королева відмовила йому в помилуванні.

— Отож, — розповідає Кюїк-Кюїк, — ці двоє засуджених до смертної кари щоранку кричали один одному: «Джоне, ще на один день менше нам лишилося жити, ще маємо стільки-то днів». А той щоразу не переставав ображати свого спільника.

Коли б не це, то Кюїк-Кюїку цілком спокійно сиділося б у в’язниці, де до нього ставилися добре.

«Бамбукова хижина»

З бокситових копалень прийшов до нас Паскаль Фоско. Паскаль найдобріший серед утікачів. Непоганий механік, він заробляє лише чотири долари на день, але завжди примудряється нагодувати одного-двох каторжан, які переживають труднощі.

Ці копальні дуже далеко в джунглях. Біля табору, де живуть робітники й інженери, виросло невеличке село.

В порту безперестану вантажать на численні сухогрузи руду. І мені спадає на думку: чом би нам не відкрити кабаре в цьому глухому закутку у джунглях? Мабуть, там люди дуже нудьгують ночами.

— Твоя правда, — каже мені Фоско, — там нема ніяких розваг. Взагалі нема нічого.

Через кілька днів Індара, Кюїк-Кюїк, однорукий і я сідаємо на невелике судно, яке за два дні привозить нас по річці до копальні «Маккензі». Табір, у якому живуть інженери й робітники копальні, чепурний і чистий, на вікнах фешенебельних будиночків натягнуто металеві сітки, що захищають їхніх мешканців від москітів. А найближче село страшенно брудне, в ньому нема жодного цегляного чи кам’яного будинку. Самі тільки глиняні та бамбукові халабуди, криті пальмовим листям, і лише деякі — оцинкованою бляхою. Тутешні чотири жахливих бари кишать клієнтами. Моряки б’ються за кухоль теплого пива. В жодному барі нема холодильника.

Паскаль мав рацію, в цьому глухому закутку є що робити. Зрештою, я втікач, прагну пригод і не можу жити спокійно, як живуть мої товариші. Мені замало працювати лише задля того, щоб заробити собі на хліб.

А що вулиці розгрузають під час дощу, то я вибираю одне узвишшя, що стоїть трохи віддалік од центру села. Певен, що коли йтиме дощ, вода не затопить будови, яку я збираюсь звести.

За десять днів з допомогою негрів-теслярів, що працюють на копальні, ми зводимо прямокутну залу завдовжки двадцять метрів і завширшки — вісім. За тридцятьма чотиримісними столиками зможуть зручно сидіти сто двадцять осіб. Споруджуємо поміст, на який виходитимуть артисти, й шинквас з дванадцятьма високими табуретами на всю ширину зали. Поряд з кабаре будуємо ще одну споруду На, вісім кімнат, де зможуть жити шістнадцять чоловік.

Поїхавши до Джорджтауна купити столи, стільці, посуд і таке інше, я найняв чотирьох прекрасних негритянок до нас у офіціантки. Дая, яка працювала в нашому ресторані теж згодилася поїхати з нами. Одна кулі бренькатиме на старенькому фортепіано, яке я взяв напрокат. Лишається нерозв’язаним питання з видовищем.

Після довгих і нелегких умовлянь мені вдається переконати двох яванок: одну португалку, одну китаянку та двох чорнявок кинути проституцію й стати в нас артистками-роздягальницями. Стара червона завіса, куплена в лахмітника, відкриватиме й закриватиме виставу.

З усіма цими людьми я пливу вгору по річці катером, яким везе нас рибалка-китаєць. У одній крамниці, що торгує спиртним, я набрав у кредит різних напоїв. У крамниці мені довіряють, я розплачуватимусь за продані напої раз на місяць. Крамниця постачатиме нам стільки лікеру, скільки його треба буде. Коли піаністка перепочиватиме, мені стануть у пригоді старий патефон і потерті платівки. В одного індійця, який підібрав пожитки роз’їзного театру, я купив усякі сукні, спідниці, чорні й кольорові панчохи та підв'язки до них, ще добротні ліфчики, і тепер увесь цей мотлох стане «гардеробом» моїх «артисток».

Кюїк-Кюїк придбав столи, стільці й постіль, Індара — склянки й усе необхідне для кабаре, я — напої, крім того, я зайнявся «артистками». Щоб з усім цим упоратися за тиждень, треба було добре побігати. Зрештою, і майно, і люди вже на катері.

За два дні ми припливаємо до копальні. Поява у цьому загубленому в джунглях кутку десяти дівчат зчиняє справжню веремію. Кожен з нас іде із своїм клунком до «Бамбукової хижини»— так ми назвали наше кабаре.

Починаються репетиції. Навчити своїх «артисток» роздягатися — справа— не така легка. Передусім тому, що я дуже погано розмовляю по-англійському, по-друге, все своє життя вони роздягалися вельми швидко, бажаючи якнайхутчіше спекатися клієнта. А тепер їм треба все робити навпаки: що повільніше вони роздягатимуться, то дужче вабитимуть до себе чоловіків. Кожна дівчина повинна мати свою тактику. Спосіб роздягатися мусить цілком гармоніювати з одягом дівчат.

Маркіза в рожевому корсеті, в криноліновій сукні та довгих панталонах з білим мереживом роздягається повільно за ширмою перед великим дзеркалом, в якому публіка може милуватися кожною частиною її тіла, яке вона поступово оголює.

Є у нас одна дівчина, яку ми прозвали Прудкою. В неї гладенький живіт, дуже світлого відтінку кави з молоком шкіра — це чудовий екземпляр змішаної крові, звісно, білого чоловіка з уже світлого кольору негритянкою. Довге чорне хвилясте волосся м’яко спадає їй на божественно круглі плечі. На її повних, високих і, незважаючи на свою важкість, викличних персах зухвало випнулися вперед дещо темніші за їх шкіру соски. Ось така вона, наша Прудка. Все її вбрання закривається застібкою «блискавка». Вона виходить на кін у ковбойських штанях, капелюсі з широкими крисами й білій блузці, рукави якої закінчуються шкіряними торочками. Виходить вона під звуки військового маршу й роззувається, змахуючи ногами, з яких злітають її черевики. «Блискавки» на обох штанинах розкриваються, й штани враз падають на її ступні. Розстібається застібка «блискавка» на її обох рукавах, і блузка розпадається на дві частини.

Ця сцена викликає в публіки шаленство, бо перса Прудкої оголюються миттєво, що нагадує вибух гніву, який довго стримували. З голими стегнами й грудьми вона розкидає ноги, береться руками в боки й дивиться на публіку, потім скидає капелюха й жбурляє його на найближчий до сцени стіл.

Прудка водночас розстібає з обох боків плавки и ураз зриває їх з себе. Коли вона постає перед публікою у вбранні Єви, інша дівчина передає їй величезне віяло з білого пір’я, яким вона, розгорнувши його, прикриває себе.

В день свого відкриття «Бамбукова хижина» переповнена клієнтами. Завітав сюди в повному складі й «штаб» копальні. Ніч закінчується танцями, а останні клієнти розходяться, коли надворі вже розвиднилося. Це справжній успіх, кращого не можна було й сподіватися. Ми дуже потратилися, але ціни на питво підняли високо, тож видатки окупляться. Я вірю, що в нас було б іще більше клієнтів, якби хижина могла їх умістити.

Мої чотири чорні офіціантки не встигають подавати. Одягнені в короткі, з глибокими вирізами сукні, з мадрасами на голові, вони теж справляють неабияке враження на клієнтів. Індара й Дая стежать кожна за своєю частиною зали. Кюїк-Кюїк та однорукий стоять за шинквасом і вдовольняють замовлення клієнтів. Я бігаю скрізь, підправляючи там, де щось не ладиться, чи допомагаючи тим, хто розгубився.

— Ось вам і успіх! — каже Кюїк-Кюїк, коли у залі лишаються самі тільки офіціантки, артистки й господар.

Ми їмо всі разом, страшенно втомлені, але дуже раді успіхові. Потім ми розходимося спати.

— Метелику, ти ще не встаєш?

— Котра вже година?

— Шоста вечора, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Твоя принцеса допомогла нам. Вона встала ще дві години тому. Все вже приготовлено, можемо знову починати.

Індара приносить глечик з теплою водою. Поголившись і вмившись, я, свіжий і бадьорий, обіймаю Індару за стан, і ми йдемо до «Бамбукової хижини», де на мене сиплеться безліч запитань.

— Чи в мене все гаразд було, босе?

— Чи я добре роздягалась? Може, ще не зовсім вправно?

— Я співала майже правильно, чи не так? Щоправда, тут, на щастя, публіка невибаглива.

Наш новий колектив справді привабливий. Повії, зробившись артистками, цілком серйозно ставляться до своєї роботи, і, здається, вони щасливі, що кинули своє перше ремесло. Наш виторг росте. Маємо тільки одну скрутність: для стількох самотніх чоловіків у нас замало жінок. Усім клієнтам хотілося б, щоб біля них, якщо не цілу ніч, то бодай кілька годин, посиділа дівчина, зокрема артистка. Тому виникають ревнощі. Час від часу, коли за одним столиком опиняються дві жінки, клієнти починають протестувати.

Клієнти липнуть і до наших негритяночок: передусім тому, що вони гарненькі, й особливо тому, що в джунглях нема жінок. Інколи за шинквас стає Дая, вона, обслуговуючи, привітно розмовляє з клієнтами. І одразу ж біля індійки, справді рідкісної вроди, юрмляться з два десятки чоловіків.

Щоб уникнути ревнощів і домагань клієнтів мати за своїм столиком артистку, я запровадив лотерею. Після кожного номера з роздяганням або пісні велике колесо з цифрами від одиниці до тридцяти двох, що означають номер столика, а також з двома додатковими цифрами для шинквасу вирішує, куди має сісти дівчина. Щоб узяти участь у лотереї, треба придбати квиток вартістю однієї пляшки віскі або шампанського.

Я вважаю, що ця ідея має дві переваги. Так можна буде уникнути протестів. Той, хто виграє, цілу годину милується за своїм столиком дівчиною, заплативши за пляшку шампанського, яку йому подають у такий спосіб: поки крутять колесо, зовсім оголена артистка стоїть за величезним віялом. Коли засовується, який номер виграв, дівчина стає на велику посріблену дерев'яну тацю, четверо здорованів піднімають її і несуть до щасливого столика. Вона відкорковує шампанське, цокається келихом, а потім вибачається і через п’ять хвилин знову повертається до цього столика вже вдягнена.

Півроку все йшло добре, та коли скінчився сезон дощів, з’явилася нова клієнтура. Це шукачі золота й діамантів, які вільно ведуть розвідку в джунглях на цій багатій землі. Шукачі золота й діамантів, що орудують допотопними засобами, дуже суворі люди. Вони часто вбивають або обкрадають одні одних. Усі вони ходять озброєні. Та коли в них назбирується торбинка золота або пригорща діамантів, вони можуть потратити їх зовсім безглуздо. Дівчата одержують високі проценти за кожну пляшку. Там вони, обіймаючи клієнта, виливають з пляшки у відро шампанське чи віскі, щоб вона швидше випорожнювалася. Дехто з клієнтів, хоч він і чимало випив, здогадується, куди подівся його напій, тоді він реагує так брутально, що я мусив столики й стільці вмурувати в землю.

Тож з цими новими клієнтами не вдалося минути лиха. Нашу нову артистку називали Квіткою Кориці. І справді, її шкіра мала колір кориці. Це дівча, яке я витяг з джорджтаунського «дна», просто з глузду зводило клієнтів своєю манерою роздягатися.

Коли наставала її черга виходити, на кін виносили оббиту білим сатином канапку, і вона не просто роздягалася із завченою вишуканістю, але, роздягтись, лягала на канапку й починала сама себе гладити. Її тонкі довгі пальці ковзали по голому стані, граючись усіма формами від волосся на голові до пальчиків ніг. Ці пальці не проминали жодної часточки її тіла. Не варто розповідати, як реагували на це огрубілі в джунглях п’яні чоловіки.

А що клієнти нею найдужче цікавилися, то вона зажадала, аби гравці, які розігрують її в лотерею, платили за лотерейний білет вартість не однієї пляшки шампанського, а двох. Один кремезний копач з дуже густою чорною бородою, марно зігравши кілька разів на Квітку Кориці, не знайшов нічого кращого, як закупити під час останнього розиграшу всі номери в залі. Не закупив він лише двох номерів біля шинквасу.

Будучи певен, що він виграє, бородань заплатив за шістдесят пляшок шампанського й став довірливо чекати розиграшу лотереї. Квітка Кориці, яка випила чимало цієї ночі, була вельми збуджена. Востаннє вона вийшла на кін о четвертій ранку. Збуджена спиртним, вона мала спокусливий вигляд як ніколи, а її рухи були зухваліші, ніж звичайно. І ось ми запускаємо рулетку, яка роговою стрілкою зараз покаже на номер, який виграв.

Дивлячись на виставлену напоказ Квітку Кориці, бородань пускає слину від збудження. Він чекає, він певен, що зараз йому принесуть її нагу на сріблястій таці, накриту славетним віялом з пір’я, із двома пляшками шампанського між стегнами. Катастрофа! Всі тридцять номерів копача програють. Виграє тридцять перший номер, що біля шинквасу. Спершу бородань не усвідомлює, що сталося, і реагує тільки тоді, коли бачить, як артистку несуть і ставлять на шинквас. Він враз навісніє, перекидає стіл перед собою і біжить до шинквасу. Вмить дістає свій револьвер і тричі стріляє в дівчину.

Квітка Кориці помирає на моїх руках. Але перше ніж схопити її на руки, я вколошкую цього звіра пострілом з пістолета, якими озброєна американська поліція; з цією зброєю я ніде не розлучаюсь. Але я спізнився зі своїм пострілом, дав цьому негідникові вчинити це безглуздя тільки тому, що наштовхнувся на офіціантку й спіткнувся на її таці. Наслідок: поліція закрила «Бамбукову хижину», і ми повернулися до Джорджтауна.

Ми знову опиняємося в своєму домі. Індара, як справжня індуска-фаталістка, не змінює своєї вдачі. Цей наш крах її анітрохи не засмучує. Мовляв, займемося чимось іншим — от і все. Індокитайці реагують так само. В нашому дружному колективі нічого не змінюється. Ніхто не докоряє мені за те, що я додумався розігрувати артисток у лотерею, хоч саме це й призвело нас до краху. Зі своїх заощаджень ми розплатилися з усіма боргами й дали певну суму грошей матері Квітки Кориці. Ми не впадаємо в розпач. Щовечора ходимо до бару, де збираються колишні каторжани. Чудово проводимо вечори, але Джорджтаун через обмеження воєнного часу починає мене втомлювати. До того ж моя принцеса раніше ніколи мене не ревнувала, я завжди був вільний. Тепер же вона й на крок не відходить від мене, хоч би де я був, скрізь сидить біля мене цілими годинами.

З торгівлею в Джорджтауні у мене, мабуть, нічого не вийде. Тож одного дня я надумую перебратися з Британської Гвіани кудись-інде. Ми нічим не ризикуємо — адже йде війна, і жодна країна не видасть нас. Принаймні так я вважаю.

Втеча з Джорджтауна

Гітту з моїм планом згоден. Він теж гадає, що є й кращі країни, в яких живеться легше, ніж у Британській Гвіані. І ми починаємо готувати втечу. Бо самовільний виїзд із Британської Гвіани — дуже серйозне правопорушення. До того ж ніхто з нас не має паспорта.

Шапар, якого перевели було до Кайєнни, втік звідти й уже три місяці живе в Джорджтауні. Він готує в китайській кондитерській цукрову поливу й заробляє півтора долара на день. Шапар теж хоче втекти з Джорджтауна. Колишній каторжанин діжонець Депланк та Барр’єр із Бордо також ладні втікати. Кюїк-Кюїк і однорукий воліють лишитися в Джорджтауні. Їм тут добре. На обох берегах Демерари повно кулеметних гнізд і гармат, гирло пильно охороняється, і ми вирішуємо зробити човен, схожий на один із тих рибальських, які зареєстровані в Джорджтауні. Одне слово, виберемося з Демерари під виглядом рибалок. Я картаю себе за те, що виявився невдячним, не розділивши палкого кохання Індари. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Вона так липне до мене, що це вже починає мене дратувати. Ця індійка поводиться достоту так, як сестри індіанки-гуахіри. Коли їм завагається кохатися, вони одразу ж пропонують себе, а якщо ти не береш їх, то вони серйозно гніваються на тебе. Їхні серця коле гострий біль, а це виводить мене з себе, бо так само, як я не хотів засмутити сестер-індіанок, не хочу засмучувати Індару, тому примушую себе все робити, аби вона отримала від мене якнайбільшу втіху.

Вчора я бачив незвичайну сцену. У Британській Гвіані існує щось на зразок новітнього рабства. Яванці ходять працювати на плантації бавовнику, цукрової тростини або какао, підписавши контракти на п’ять і на десять років. Чоловік і жінка зобов’язані ходити на роботу щодня, за винятком тих днів, коли вони занедужують. Та якщо лікар не визнає їх хворими, то вони мусять відпрацювати місяць понад строк, обумовлений угодою. До цього додаються інші місяці за інші дрібні порушення. А що всі індійці полюбляють пограти в азартні ігри, то вони заходять у чималі борги до плантаторів, а відтак, щоб розплатитися з кредиторами, підписують контракти на продовження свого строку роботи на рік чи на більше.

Практично вони ніколи не виплутуються з цього лиха. Для індійців, здатних програти навіть свою дружину й неодмінно дотримати слова, священним є єдине — їхні діти. Вони роблять усе, аби зробити своїх дітей вільними. Індійці переборюють величезні труднощі, намагаючись не допустити того, щоб їхня дитина підписала контракт з плантатором.

Отже, я потрапив на весілля однієї юної індійки. Всі тут одягнені в довге вбрання: жінки в білі вуалеві сукні, а чоловіки в білі туніки, що сягають їм щиколотки. Багато квітів. Найцікавіша сцена розгортається після багатьох релігійних церемоній, коли молодий приходить забирати молоду. Гості розташовуються рядами обабіч дверей будинку. З одного боку — жінки, з другого — чоловіки. На порозі розчинених дверей сидять батько й мати молодої. Молоді цілують батьків і проходять між двома рядами гостей, що розтяглися на кілька метрів. Раптом молода виривається з рук молодого й біжить назад до своєї матері. Мати затуляє однією долонею очі, а другою махає їй, аби вона поверталася до свого чоловіка.

А він простягає руки й кличе її, вона жестами показує, ніби не знає, що має робити. Мати дала їй життя — вона показує, як з живота матері виходить немовля. Потім мати виплекала її грудьми. Чи не забуде вона всього цього, йдучи за чоловіком, якого кохає? Чи не надто поспішає піти від матері, показує жестами вона йому, зачекай ще трохи, дай ще надивитися на добрих батьків, які до того дня, коли вона тебе зустріла, були єдиною опорою в її житті.

Тоді й він показує їй жестами, що тепер життя вимагає від неї також стати дружиною і матір’ю. І все це супроводжується піснями юнаків та дівчат, які оточують їх. Нарешті, ще раз вирвавшись із рук чоловіка й поцілувавши батьків, вона сама знову підбігає до нього й кидається йому на руки, і він швидко несе її на заквітчаного гірляндами воза, що чекає на них.

До втечі ми готуємося дуже ретельно. Довгий і широкий човен з добрим вітрилом, клівером та першокласним стерном робили обережно, щоб не помітила поліція.

Через Пенітенс-Ріверс протікає річечка, яка впадає в Демерару. У тій річечці, в кінці нашого кварталу, ми й переховуємо свій човен. Він має вигляд і номер китайського рибальського човна, зареєстрованого в Джорджтауні. Тільки коли пропливатимемо повз маяки, нам не слід буде стояти на ногах, бо китайці — господарі човна, під який ми підробили свій, — низькі й худорляві, а ми високі й кремезні.

Втеча починається без ускладнень: ми щасливо вибираємся з Демерари в океан. І все ж таки я не зовсім радію цьому успіхові, мені прикро, що я втік, мов злодій, навіть не попередивши свою індійську принцесу. Я незадоволений собою. Вона, її батько, вся її родина робили мені тільки добро, а я оце так їм віддячив… Я не шукаю собі виправдання. Щиро вважаю, що вчинив негарно, тим-то й незадоволений собою. Я залишив на столі в Індари шістсот доларів, але грішми не можна заплатити за все те, що вона мені подарувала.

Сорок вісім годин ми маємо плисти рівно на північ. Я хочу здійснити свою давню мрію — дістатися до Британського Гондурасу. Для цього нам треба понад дві доби плисти у відкритому морі.

Втікачів у човні п’ятеро: Гітту, Шапар, Барр’єр, Депланк і я, Метелик, що взяв на себе відповідальність за це плавання.

Через годин тридцять нашої подорожі здіймається страшенний шторм, який переходить у справжнє стихійне лихо. Спалахують блискавки, гримить грім, ллє злива, а величезні хвилі й ураганний вітер, що вихором кружляє над океаном, підхоплюють нас і кидають у такі морські безодні, яких я зроду не бачив і навіть не уявляв собі. Уперше на моїх очах вітер так різко змінив напрям; пасату раптом не стало, і буря штовхає наш човен у протилежний бік. Якщо це триватиме з тиждень, то нас прижене назад на каторгу.

До речі, цей тайфун став пам’ятним, про це я згодом дізнався на Трінідаді від французького консула пана Агостіні. Він зламав на його плантації понад шість тисяч кокосових пальм. Тайфун, промчавши вихором, буквально скосив на рівні зросту людини цей пальмовий ліс. Він попідхоплював будинки й, пронісши в повітрі вельми далеко, порозкидав їх по землі й морі… Ми залишилися без харчів, без бочки з водою, без речей. Щогла зламалася, від неї зостався оцупок заввишки метрів два, вітрило порвалося, і, що найгірше, зламалося стерно. Чудом Шапар урятував невелике лопатоподібне весло, і ось я, орудуючи цим веслом, намагаюся вести човна. Крім того, ми поскидали з себе весь одяг — куртки, штани, сорочки — і зшили з нього дротом щось на зразок вітрила. Тепер ми в самих трусах. Під цим вітрилом, прикріпленим до залишку зламаної щогли, ми й пливемо далі.

Та ось знову повіяв пасат, і я беру курс прямо на південь, щоб дістатися до будь-якого берега, хай навіть до Британської Гвіани. Там нас не судитимуть, там нас добре приймуть. Мої товариші гідно поводилися під час цього, я б сказав, не шторму, а буревію, навіть урагану із зливою.

Тільки за шість днів, два з яких були спокійні, ми бачимо землю. З цим клаптем вітрила, яке вітер, незважаючи на дірки в ньому, ще надимає, ми не можемо пливти з тією точністю, якої нам хочеться. Недостатньо й малого весла, щоб спрямовувати в потрібний напрям човен. А що ми голі, то наші тіла страшенно попеклися на сонці, тому в нас ще поменшало сили, ми неспроможні боротися. Ні в кого з нас не лишилося шкіри на носі, він — суцільна рана. Губи, ступні й стегна теж, обгорівши, потріскалися. Спрага так нас замучила, що Депланк і Шапар спробували пити морську воду. Від цього вони почали ще дужче страждати. Одначе, попри спрагу та голод, що підточують наші сили, між нами панує повна злагода: ніхто, зовсім ніхто не скаржиться. Жоден з нас не дає порад товаришеві. Той, хто п’є солону воду, й той, хто хлюпає на себе цю воду, запевняючи, ніби вона освіжає його, сам пересвідчується, що морська вода роз’їдає його рани й, випаровуючись, ще дужче пече.

Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.

І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.

Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:

— Метелику, ти бачиш землю?

— Бачу.

— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?

— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.

— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.

Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.

І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.

Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?

— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.

— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.

Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.

— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.

— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?

— А як буде у Венесуелі?

— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.

— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.

— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.

— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.

— Це правда?

— Правда.

— Тоді це для нас небезпечно.

Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.

— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч — англійський острів Трінідад, ліворуч — Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених — Гітту й Барр’єр. Нам трьом — Шапару, Депланку й мені — загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?

— Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.

— Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, — каже Депланк.

І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане «моїм прапором», прапором моєї нової батьківщини.

— Хто ви?

— Французи.

— Ви що — з глузду з’їхали?

— Чому?

— Ви прив’язалися до міни!

— Через те ви й не підпливаєте до нас?

— Звичайно. Швидше відв’язуйтесь!

— Гаразд.

Шапар за кілька секунд відв’язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.

— Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…

Моряки гукають нам: «До побачення, хай вам щастить!» — і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п’ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.

Зошит тринадцятий ВЕНЕСУЕЛА

Ірапські рибалки

Я відкриваю світ, людей і цивілізацію, досі зовсім мені невідомі. Перші хвилини на венесуельській землі дуже нас схвильовують, і треба мати неабиякий талант, щоб змалювати атмосферу гарячого прийому, який нам влаштували ці щирі люди. Чоловіки тут білі й чорні, але переважна більшість із них мовби засмаглі на сонці, в підкачаних до колін штанях.

— Бідолахи, який у вас страшний вигляд! — кажуть вони.

Рибальське селище, до якого ми потрапили, називається Ірапа, воно в штаті Сукре. Тутешні жінки зрілого й похилого віку — всі вони низенькі, але вродливі й граційні — стають нам санітарками, сестрами-жалібницями, названими матерями.

Селяни заводять нас на одне обійстя — тут уже висять під навісом п’ять вовняних гамаків і стоять стіл та стільці — і змащують наші тіла з ніг до голови какаовим маслом. Через тривале голодування наші організми трохи збезводіли, але ці люди з морського узбережжя знають, що тепер ми повинні багато спати і їсти маленькими порціями.

Ми лежимо на гамаках і дрімаємо, а наші сестри-жалібниці нас годують. Мене поклали на гамак зовсім знесиленого, і в напівсні я навіть не усвідомлюю, що зі мною діється.

Першу ложку чогось на зразок маніокової каші мій порожній шлунок не приймає. А втім, не тільки мій. Усі ми спочатку по кілька разів вибльовуємо їжу, якою нас годують із ложки жінки.

Люди в селищі надзвичайно бідні. Одначе кожен прагне чимось нам допомогти. Через три дні завдяки дбайливому догляду й нашій молодості ми починаємо вставати на ноги. Сидячи в затінку під навісом з пальмового листя, мої товариші цілими годинами розмовляють із місцевими жителями. Вони не такі багаті, щоб одразу всіх нас одягти. Тому поділилися на невеличкі групи. Одна дбає про Гітту, друга— про Депланка і так далі. З десяток людей піклуються й про мене.

В перші дні нас одягли в поношений, але чистий одяг. Тепер вони щоразу, як можуть, купують нам нову сорочку, штани, ремінь або капці. Серед жінок, які доглядають мене, є дуже молоді дівчата, схожі на індіанок, але в них тече вже й іспанська чи португальська кров. Одну з них звати Тібісай, другу — Неніта. Вони купили мені сорочку, штани й капці, які тут називають «альпаргатками». Це звичайнісінькі шкіряні підошви без закаблуків, до яких прикріплені смужки плетеної тканини. Смужки обперізують зверху ступню й перехоплюють ззаду п’яту, а пальці лишаються голі.

— Ми вас не питаємо, звідки ви припливли. По вашому татуюванню видно, що ви втекли з французької каторги.

Це мене дивує ще більше. Невже ці знедолені люди, знаючи, що нас засудили за серйозні правопорушення й ми повтікали з в’язниці, згодні нам допомогти? Одягти когось, коли ти багатий, нагодувати голодного чужинця, коли в твоєму домі нічого не бракує для твоєї роднни й для тебе самого, це означає показати свою доброту. Але поділити навпіл маїсовий або маніоковий пиріг, коли цього пирога замало для їхньої родини та їх самих, поділитися скромними харчами з чужинцем, та ще з утеклим злочинцем, коли їхня спільнота сама недоїдає, це не може не зачарувати.

Сьогодні вранці всі, й чоловіки, й жінки, мовчать. У всіх пригнічений, заклопотаний вигляд. Що сталося? Тібісай і Нені та сидять біля мене. Я вперше за два тижні поголився. А серед цих великодушних людей ми вже цілий тиждень. Отож мої опіки вже затяглися тонкою шкіркою, і я зважився поголитись. Через мою бороду жінки не могли зрозуміти, скільки мені років. Тепер вони в захваті й наївно запевняють мене, що я ще більше помолодшав. Проте мені вже тридцять шість. років, хоч виглядаю я років на двадцять вісім — тридцять.

Так, усі ці гостинні люди чимось дуже заклопотані, я це відчуваю.

— Що ж сталося? Скажи, Тібісай, що сталося?

— Ми чекаємо приїзду начальства із сусіднього селища Гуїрії. Тут у нас нема свого комісара, а тамтешня поліція невідомо як дізналася про вас.

Підходить висока гарна негритянка з голим до пояса юнаком у білих штанях, підкочених до колін. Тіло в нього атлетичне, струнке. Негріта — так лагідно називають кольорових жінок у Венесуелі, де нема ні расової, ні релігійної дискримінації, — каже мені:

— Сеньйоре Енрікес — цебто пане Анрі, — до нас їде поліція. Не знаю, добре це чи погано для вас. Ви не хочете сховатися на якийсь час у горах? Мій брат відведе вас до однієї хижки, де вас ніхто не знайде. А Тібісай, Неніта і я щодня приноситимемо вам їсти й розповідатимемо про новини в селищі.

Розчулившись, я хочу поцілувати руку цій благородній дівчині, але вона забирає її і ніжно цілує мене в щоку.

До селища приїздять чвалом вершники. Кожен має мачете — великий ніж, яким рубають цукрову тростину і який висить у них, мов шпага, на лівому боці, величезний револьвер у кобурі на правому боці, а також підперезаний патронташем, повним набоїв. Усі спішуються. До нас підходить чоловік років сорока з монголоїдним обличчям, індіанським розрізом очей та мідною шкірою. Він високий, стрункий, у великому брилі з рисової соломи.

— Добрий день. Я хефе сівіль, префект поліції.

— Добрий день, пане.

— Чому ви не повідомили нас, що у вас тут п’ятеро кайєннських утікачів? Вони вже цілий тиждень у селищі. Відповідайте.

— Ми чекали, коли в них загояться опіки й вони зможуть ходити.

— Ми заберемо їх до Гуїрії. По них приїде вантажна машина.

— Хочете кави?

— Так, дякую.

Ми сидимо колом і п’ємо каву. Я дивлюся на префекта й поліцейських. Вигляд у них не злий. У мене таке враження, ніби вони виконують наказ високого начальства, але самі з ним не згодні.

— Ви втекли з острова Дьябль?

— Ні, ми пливемо з Джорджтауна, з Британської Гвіани.

— Чому ж ви там не залишилися?

— Там важко заробляти собі на хліб.

Префект усміхається й каже:

— Гадаєте, тут вам буде краще, ніж у англійців?

— Атож. Ми ж бо, як і ви, латиняни.

До нашого гурту підходять ще сім-вісім чоловік. Попереду ступає сивий, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти зі шкірою кольору дуже світлого шоколаду. Великі чорні очі світяться розумом і щирістю. Праву руку він тримає на руків’ї мачете, що висить при боці.

— Префекте, що ви збираєтеся робити з цими людьми?

— Відвезу до гуїрійської в’язниці.

— Чом би вам не залишити їх у наших родинах? Кожен із нас візьме собі котрогось одного.

— Не маємо на це права. Ми виконуємо наказ губернатора.

— Але ж вони не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення.

— Я з вами згоден. І все ж таки це люди дуже небезпечні. Коли вже їх відіслали на французьку каторгу, то це означає, що вони вчинили серйозні злочини. Навіть більше, ці п’ятеро втекли без документів, і коли поліція їхньої країни дізнається, що вони у Венесуелі, то зажадає, щоб ми їх видали.

— Ми хочемо залишити їх у нас.

— Ми виконуємо наказ губернатора і ке можемо цього дозволити.

— Можете. Губернатор що — знає про цих п’ятьох знедолених? Людина ніколи не буває пропаща. Може, колись у житті вона й зробила щось погане. Але їй треба дати можливість виправитися, стати порядною й корисною для суспільства. Правда ж, люди?

— Авжеж, — хором відповідають чоловіки й жінки. — Залиште їх у нас, ми допоможемо їм зажити новим життям. За тиждень ми досить добре взнали їх, вони справді славні хлопці.

— Їх замкнули в камерах цивілізованіші за нас люди, щоб вони більш не коїли лиха, — каже префект.

— А що ви називаєте цивілізацією, пане? — питаю я. — Гадаєте, коли французи мають ліфти, літаки й підземні поїзди, то вони вже цивілізованіші від цих людей, які прийняли нас і виходили? То знайте, я вважаю, ідо ці люди, які просто живуть на природі, надзвичайно цивілізовані, душевні й розумні, хоч і не мають досягнень технічної цивілізації. Вони не користуються здобутками прогресу, але милосердніші, ніж будь-які інші так звані цивілізовані нації. Я віддаю перевагу неписьменному чоловікові з цього селища перед магістром із паризької Сорбонни, що колись матиме душу того прокурора, який мене засудив. Бо цей завжди буде людиною, а той уже перестав нею бути.

— Я вас розумію. Але я тільки виконавець. А. ось і машина. Прошу вас, виконайте наше розпорядження, щоб не було інциденту.

Кожен гурт жінок цілує того втікача, якого вони доглядали. Тібісай, Нені та й Негріта, цілуючи мене, гірко плачуть. Чоловіки тиснуть нам руки, показуючи в такий спосіб, як їм прикро, що нас забирають до в’язниці.

До побачення, ірапці! До побачення, благородні люди, які не побоялись осудити власті своєї країни й захистити ще вчора незнайомих вам бідолах! Ваш хліб, той хліб, що його ви відривали від свого рота й давали мені, став для мене символом людського братерства, високим прикладом поведінки на майбутні часи. Завжди роби добро тим, хто страждає, навіть якщо для цього доводиться в чомусь відмовити собі. Допомагай нещаснішим від себе… І якщо згодом я стану вільним, то завжди, коли зможу, допомагатиму іншим так, як мене навчили це робити перші люди, котрих я зустрів у Венесуелі.

Каторга в Ель-Дорадо

За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.

— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!

— З’ясуйте все це в Джорджтауні.

— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!

Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.

Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.

Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.

Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується — більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.

Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.

Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.

І хоч ми страшенно потомилися у цій подорожі, нас одразу ж, о третій годині дня, ведуть до концтабору, не вислухавши наших пояснень і нічого не пояснивши нам. А вже о пів на четверту, навіть не записавши наших прізвищ, двом із нас дають по заступу, а трьом — по кайлу. П’ятеро солдатів під командуванням капрала, погрожуючи нам рушницями та нагаями з бичачих жил, женуть нас на роботу. Ми здогадуємося, що в такий спосіб охоронці хочуть показати нам свою силу. Тому не послухатися їх зараз дуже небезпечно. А згодом буде видно.

Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.

Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.

— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.

Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.

Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.

— Чого вам треба від мене?

— Хочемо сказати тобі кілька слів, — звертаюся до нього я. — Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини— Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть— Зрозумів?

— Зрозумів, — відповідає мулат.

— І ще одна тобі порада.

— Яка? — перепитує він глухим голосом.

— Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.

— Гаразд, — відповідає капрал і йде від нас.

Ця розмова відбувається в неділю, коли в’язні не виходять на роботу— До нас з’являється офіцер.

— Як тебе звати?

— Метелик.

— Це ти ватажок у кайєннців?

— Нас п’ятеро, й усі ми ватажки.

— Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?

— Бо я найкраще знаю іспанську мову.

Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.

— Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?

— Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.

— Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: «Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду».

— Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в’язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.

— Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.

Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в’язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в’язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В’язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в’язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в’язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в’язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.

Звісно, дисциплінарна в’язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В’язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п’яти років.

У неділю ми куримо, п’ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в’язнів, інакше ми пропадемо.

Другого дня, в понеділок, о шостій ранку ми, ситно поснідавши, разом з усіма вирушаємо працювати. Ось як тут випроводжають в'язнів на роботу: дві шереги людей шикуються одна навпроти одної — п’ятдесят в’язнів і п’ятдесят солдатів. По солдату на в’язня. Між шерегами лежать п’ятдесят знарядь праці: кайла, заступи, сокири. В’язні й солдати дивляться одні на одних. Перші сповнені тривоги, другі — збуджені, ладні щомиті накинутися кожен на свого в’язня. Сержант кричить: «Такий-то — кайло!» Бідолаха поквапно хапає кайло, а сержант ту ж мить вигукує: «Номер такий-то!» Це означає, що солдат під цим номером наглядатиме за тим в’язнем. Названий солдат біжить за сердегою і шмагає його нагаєм. Ця жахлива сцена відбувається двічі на день. Здається, то не солдати женуть на роботу в’язнів, а погоничі шмагають батогами віслюків.

Ми заціпеніли від страху, чекаючи своєї черги. На щастя, з нами все діється інакше.

— П’ятеро кайєннців, ідіть сюди! Молодші, беріть кайла, а двоє старших — заступи!

Ми рушаємо. Бігти не біжимо, одначе йдемо швидко. Нас супроводжують четверо солдатів і капрал. Цей день був довший і тривожніший, ніж перший. Геть посмуговані нагаями люди, знемагаючи, кричали, мов причинні, падали на коліна й благали, щоб їх більше не били. Пополудні одних в’язнів послали стягувати докупи недогорілі дерева, інших — підбирати хмиз та зносити його на велике багаття посеред просіки. Кожен солдат без упину шмагав нагаєм свого в’язня, щоб той швидше збирав недогарки й бігом ніс їх на купу. Ця шалена біганина доводила декотрих до нестями, і чоловік, поспішаючи, іноді хапав гілляку за кінець, який ще горів. І ось так, з попеченими руками, босоніж, під градом ударів, в’язні цілі три години бігали по жару та гілках, які ще курилися. Нас п’ятьох не послали розчищати недавно прорубану просіку. І добре зробили, бо ми домовилися працювати не розгинаючи спини, але якби когось із нас ударили, ми б накинулися на своїх охоронців, роззброїли їх і перестріляли.

Сьогодні вівторок, але на роботу ми не пішли. Нас викликали до кабінету двох офіцерів національної гвардії. Обидва дивуються, що нас привезли до Ель-Дорадо без жодного документа, який свідчив би про суд над нами. В усякому разі, офіцери обіцяють наступного дня розпитати про все в директора каторжної колонії.

Відповіді довелося чекати не довго. Ці два майори, безперечно, люди дуже суворі, можна навіть сказати, жорстокі, однак коректні: вони зажадали, щоб директор каторжної колонії приїхав сюди й усе нам пояснив.

І ось ми стоїмо перед директором та двома офіцерами національної гвардії.

— Французи, я директор колонії Ель-Дорадо. Ви хотіли поговорити зі мною. Чого вам треба?

— Насамперед скажіть, який суд засудив нас позаочі до цих каторжних робіт? На який термін і за який злочин? Ми припливли до венесуельського селища Ірапи. І не вчинили жодного правопорушення. Тоді чого нас сюди привезли? Поясніть, чому нас примушують тут працювати!

— У світі йде війна. Отже, ми маємо з’ясувати, хто ви такі.

— Гаразд, але це не дає вам права посилати нас на каторгу.

— Ви втекли від французького правосуддя, і ми повинні дізнатись, чи воно не вимагає вас до Франції.

— Припустімо. Але я запитую ще раз, чому з нами поводяться так, наче ми відбуваємо покарання?

— Згідно з нашими законами, ви відбуваєте тут попереднє ув’язнення, поки ведеться слідство.

Ця суперечка тривала б ще довго, якби її не урвав один з офіцерів.

— Пане директоре, — промовив він, — ми не маємо права поводитися з цими людьми так, як поводимося з рештою в’язнів. На мою думку, поки ви не повідомите Каракас про цей особливий випадок і не дістанете відповіді, ми не повинні посилати цих п’ятьох на будівництво дороги.

— Це небезпечні люди! Вони погрожували вбити наглядача, якщо він їх ударить. Ви це підтверджуєте?

— Не тільки підтверджуємо, пане директоре, а й повторюємо ще раз: кожного, хто зважиться вдарити бодай одного з нас, ми вб’ємо.

— А якщо це буде солдат?

— Усе одно. Ми не зробили нічого поганого, щоб з нами так поводились. Наші закони й тюремні режими, може, навіть жорстокіші за ваші, але ми не дозволимо, щоб нас шмагали, мов худобу.

Директор переможно обертається до офіцера:

— Самі бачите, які небезпечні ці люди!

Начальник охорони — той, що трохи старший віком, — якусь хвилю вагається, а потім, на превеликий наш подив, каже:

— Ці втікачі мають рацію. Ми нічим не можемо виправдати їхнє перебування в колонії. Тож із двох одне, пане директоре: або ви підшукуєте для них роботу окремо від решти в’язнів, або вони не ходитимуть на будівництво дороги зовсім. Якщо ми посилатимемо французів разом з усіма, то одного дня хтось із солдатів їх таки вдарить.

— Що ж, побачимо. А поки залиште їх у таборі. Завтра я вам скажу, що з ними робити. — І директор іде від нас.

Я дякую офіцерам. Вони частують нас сигаретами і обіцяють дати ввечері розпорядження своїм підлеглим ні в якому разі не бити нас.

Ось уже цілий тиждень ми в колонії. На роботу не ходимо. Вчора, у неділю, сталось щось жахливе. Колумбійці кинули жеребок, щоб визначити, хто має вбити наглядача— мулата. Це завдання випало чоловікові років тридцяти. Йому дали ложку із загостреною ручкою. І цей чоловік мужньо виконав угоду, вкладену зі своїми друзями. Він завдав мулатові трьох ударів у груди. Наглядача негайно відвезли до лікарні, а вбивцю прив’язали до стовпа посеред табору. Солдати, мов навіжені, почали шукати скрізь іншу зброю. З усіх боків на в’язнів градом посипалися удари. А що я не встиг швидко скинути штани, то один із солдатів у запалі шмагонув мене по ногах нагаєм. Барр’єр схопив лаву й замахнувся нею на солдата. Інший солдат штрикнув багнетом Барр’єра в руку, а я тим часом садонув ногою в живіт того солдата, який ударив мене. Я вже підняв із землі рушницю, коли до нас долинув гучний голос:

— Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! — Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.

Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.

Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в’язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.

Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив’язаного до стовпа колумбійця й почали безперестану його лупцювати. Вони били його з п’ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив. Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.

— Сконав? — спитав офіцер.

— Хтозна.

— Відв’яжіть його й поставте навкарачки.

Четверо солдатів поставили бідолаху на коліна та руки. Тоді один із катів шмагнув його нагаєм по сідницях. Від цього страшного удару в колумбійця вихопився нарешті болісний крик.

— Бийте далі, — наказав офіцер. — Він ще не сконав.

Колумбійця лупцювали до світанку. Однак він не помер від цих тортур, гідних середньовіччя, тортур, яких не витримав би й кінь. Коли нещасного перестали бити й вилили на нього кілька відер води, в нього ще вистачило сили з допомогою солдатів звестися на ноги. Він навіть постояв ще кілька хвилин сам. Тоді прийшов санітар із склянкою в руці.

— Випий проносне, — сказав офіцер, — тобі полегшає.

Колумбієць спершу завагався, потім одним духом вихилив рідину в склянці. Через хвилину він упав і вже більше не підвівся. Конаючи, він іще прошепотів: «Йолопе, вони ж тебе отруїли!»

Чи треба казати, що всі в’язні, у тому числі й ми, французи, поприкипали до місця. Ми були мов громом уражені. Це вдруге в житті мені захотілося вмерти. Мене так і поривало схопити рушницю, яку недбало тримав неподалік один солдат. Зробити це не дала лише думка про те, що мене можуть убити, перше ніж я встигну відтягти затвор і вистрелити в солдатів.

За місяць мулат знову повернувся до табору, й тут запанував страх. Одначе, мабуть, йому на роду було написано здохнути в Ель-Дорадо. Однієї ночі охоронець, повз якого проходив мулат, перехопив його.

— Ставай навколішки, — наказав йому солдат.

Мулат скорився.

— Молись, бо ти зараз помреш.

Солдат дав йому змогу проказати коротку молитву й тричі стрельнув з рушниці в нього. В’язні розповідали згодом, що солдат застрелив мулата, зненавидівши його тоді, коли побачив, як цей кат, мов дикун, бив бідолашних людей. Інші твердили, нібито мулат доніс командирам на солдата, заявивши їм, що він познайомився з ним у Каракасі й, мовляв, до служби у війську цей солдат був злодієм. Мабуть, цього солдата, вельми відважну й благородну людину, теж поховали неподалік від його жертви.

Через цю подію про нас поки що забули. До речі, решта в'язнів два тижні теж не виходила на роботу. Сільський лікар швидко загоїв Барр’єрові рану від багнета.

Тепер до нас ставляться шанобливо. Вчора Шапар поїхав до селища куховарити в директора колонії. Гітту й Барр’єра звільнили, бо з Французької Гвіани надійшло про нас повідомлення. У ньому говорилося, що ці двоє відбули своє покарання і їх випустили на волю. Я ж видав себе за італійця. Проте з Кайєнни прислали мої відбитки пальців назвали моє справжнє прізвище й повідомили, що мене засуджено на довічне ув’язнення. Таке саме пояснення надійшло й щодо Депланка, засудженого до двадцятирічного ув’язнення, та щодо Шапара. Директор каторги гордо повідомив нам про цю телеграму з Французької Гвіани.

— Одначе, зваживши на те, — сказав він, — що ви; не вчинили у Венесуелі нічого поганого, ми потримаємо вас іще трохи, а тоді випустимо на волю. Але для цього ви повинні сумлінно працювати й добре поводитися. Нам треба придивитися до вас.

У розмовах зі мною офіцери не раз нарікали на те, що в селі не вистачає свіжих овочів. Колонія має своє поле, але на ньому ростуть тільки рис, кукурудза та чорна квасоля. Я беруся посадити їм городину, якщо вони дістануть насіння. Вони згоджуються.

І ось перша вигода: мене й Депланка випускають із табору. А з нами й ще двох засланців, заарештованих у Сьюдад-Болі варі. Один з них парижанин, другий корсіканець. Для нас чотирьох поставили два дерев’яні будиночки й накрили їх пальмовим листям. У одному поселяюсь я з Депланком, у другому — двоє наших товаришів.

Ми з парижанином Тото робимо столи на високих ніжках і ставимо їх у корита з нафтою, щоб мурашки не дісталися до нашого насіння. Невдовзі маємо міцну розсаду помідорів, баклажанів, динь, квасолі. Потім пересаджуємо розсаду на грядки, бо мурашки їй уже не страшні. Розсаду помідорів ми весь час поливаємо.

— Поглянь, що це таке? — якось питає мене Тото. — Бачиш, як блищить цей камінчик. Помий його.

Тото дає камінчик мені. Він завбільшки з нутову зернину Коли ми його помили, він заблищав ще дужче, особливо там, де від нього відпала тверда глиняна кірка.

— Це часом не діамант?

— Припни язика, Тото! Ні до чого базікати, якщо це навіть і діамант. Може, нам пощастило натрапити на діамантові поклади? Сховай камінчика, зачекаємо вечора.

Вечорами я даю уроки математики одному капралові (тепер він уже полковник), який готується складати вступні іспити до офіцерської школи. Цього благородного й чесного чоловіка, з яким я дружу вже понад двадцять п’ять років, звуть Франсіско Болагно Утрера.

— Франсіско, що це таке?

— Діамант, — відповідає Франсіско, пильно оглянувши камінчик. — Сховай і нікому не показуй. Де ти його знайшов?

— На помідорній грядці.

— Дивно. А може, ти приніс його з водою із річки? Ти зачерпуєш відром з водою трохи піску?

— Еге ж, буває.

— Так воно і є. Ти зачерпнув діамант з Кароні. Тепер придивляйся добре — але роби це обережно — може, принесеш на грядку ще діамантів. Бо там, де знаходять один діамант, неодмінно мають бути ще кілька.

Тото береться до роботи. Він зроду так не працював. Зрештою двоє наших товаришів, яким ми нічого не розповіли, не витримують і кажуть:

— Тото, перестань так ішачити! А то ще надірвешся. До того ж ти носиш із річки на грядку більше піску, ніж води!

— З піском земля стає трохи м’якшою, друзі, — відповідає Тото. — І воду краще пропускає.

Незважаючи на наші жарти, Тото й далі тягає відра з водою одне за одним. Якось ополудні, коли ми сидимо в затінку, він падає з відром просто перед нами, а з висипаного піску визирає діамант завбільшки з дві нутові зернини. Оболонка на ньому теж подряпалася — інакше ми його не побачили б. Тото припустився помилки, одразу ж підібравши діамант.

— Поглянь! — скрикує Депланк. — Це часом не діамант? Солдати мені розповідали, що в річці є діаманти й золото.

— Того ж я весь час і тягав воду! Тепер самі бачите, що я не такий дурний! — задоволено каже Тото.

Одне слово, за півроку Тото вже мав сім-вісім каратів діамантів. Я теж назбирав з три десятки тих камінчиків. А одного дня знайшов камінець на шість каратів, з якого пізніше, коли його відшліфували в Каракасі, вийшов діамант майже на чотири карати. Я з ним не розлучаюся, ношу на пальці й удень і вночі. Депланк і корсіканець Антарталья теж назбирали по кілька коштовних камінців. Свої діаманти я поскладав у капсулу, яку й далі ношу з собою. Мої товариші теж поробили собі з кінчика бичачого рогу своєрідні капсули, в яких і зберігають свої невеличкі скарби.

Крім капрала Франсіско Болагно Утрери, ніхто про це нічого не знає. Помідори й інша городина виросли. Офіцери акуратно розплачуються з нами за овочі, які ми носимо їм щодня.

Ми почуваємось досить вільно. Працюємо без охорони, живемо у двох своїх будиночках. До табору не ходимо.

До нас ставляться добре. Звісно, час від часу, коли трапляється нагода, ми вимагаємо в директора відпустити нас звідси. І щоразу він відповідає: «Вже скоро». Але ми тут ось уже вісім місяців, а нас не відпускають. Тоді я заводжу мову про втечу. Одначе Тото нічого не хоче слухати. Решта товаришів теж. Аби обстежити річку, я роздобув собі волосінь і гачок. Тож продаю знаменитих карібів — м’ясоїдну рибу, зуби якої схожі на зуби акули й до того ж так само жахливі.

Деякі офіцери посилали в’язнів потайки шукати золото й діаманти в річці Кароні. Наслідки були непогані, щоправда, не траплялося якихось казкових знахідок, але знайдене стимулювало подальші пошуки. Нижче мого города двоє чоловіків орудували китайськими капелюхами, перевернутими наголовками вниз. Вони наповнювали капелюхи землею й розмивали її у воді. Оскільки діамант важчий за землю, то він залишався на дні капелюха. Невдовзі тут сталося вбивство. Вбивця обікрав свого «хазяїна». Цей скандал призвів до закриття підпільної «копальні».

В таборі є один в'язень, у якого все тіло всіяне татуюванням. На шиї у нього написано: «Дуля перукареві!» В цього в’язня паралізована права рука, перекошений рот, з якого часто висувається слинявий язик, — усе це свідчить про те, що він зазнав однобічного паралічу. Де? Ніхто цього не знає. Він прийшов сюди раніше за нас. Звідки він? Коли судити з того напису на шиї «Дуля перукареві!», можна безпомилково сказати, що це каторжанин.

Наглядачі та в’язні називають його Піколіно. З ним добре поводяться й регулярно тричі на день годують і дають сигарети. Голубі очі в нього вельми жваві й не завжди сумні. Коли він дивиться на когось, хто йому припав до вподоби, його зіниці блищать. Він розуміє все, що йому кажуть, але сам не може ні говорити, ні писати: правиця в нього паралізована, а на лівій руці бракує трьох пальців. Цей сердега стоїть цілими годинами біля огорожі з колючого дроту, чекаючи, коли я проходитиму з овочами до офіцерської їдальні. Тож я щоранку, несучи овочі, зупиняюсь і розмовляю з Піколіно. Прихилившись до дротяної огорожі, він дивиться на мене гарними голубими очима, повними життя в цьому майже мертвому тілі. Я кажу йому кілька приємних слів, і він, киваючи головою й кліпаючи очима, дає мені зрозуміти, що осягнув мою мову. Його бідолашне паралізоване обличчя на мить прояснюється, а очі спалахують, бажаючи щось мені сказати. Я завжди приношу йому кілька лакоминок: салат з помідорів, салат— латук або огірки, приправлені оцтом, невеличку диню, засмажену на жару рибину. Він неголодний, бо на венесуельській каторзі їжа ситна, але це збагачує його меню. Кілька сигарет завжди доповнюють мої подарунки. Ці мої короткі відвідини Піколіно стали вже такими звичними, що солдати і в’язні називають його сином Метелика.

Свобода

Дивна річ, венесуельці такі привабливі й чарівні люди, що я починаю вірити їм. Я передумав тікати й змирився із своїм становищем в’язня, сподіваючись стати колись часточкою венесуельського народу. Це здається парадоксом. Таке дике поводження з в’язнями не викликає в мене захвату від цього суспільства, але я розумію, що й венесуельські в’язні, й солдати вважають тілесні покарання цілком нормальним явищем. Коли котрийсь із солдатів провиниться, його теж шмагають нагаєм. А через кілька днів цей самий солдат розмовляє з капралом, сержантом чи офіцером, який його бив, так ніби нічого й не сталося.

Такий варварський режим запровадив у країні диктатор Гомес, який правив тут багато років. Цей жорстокий звичай настільки вкорінився, що начальник поліції шмагає нагаєм і цивільних жителів, які підлягають його юрисдикції.

На волю я вийшов внаслідок державного перевороту. То був напіввійськовий, напівцивільний переворот, який повалив президента республіки генерала Ангаріту Медіну, одного з найбільших лібералів, яких тільки знала Венесуела. Він був такий добрий, так демократично настроєний, що не вмів чи не хотів чинити опір державному перевороту. Він категорично відмовився допустити пролиття крові венесуельців задля того, щоб утриматися на своєму посту. Напевне, цей військовий демократ не знав, що відбувається в Ель-Дорадо.

В усякому разі, через місяць після перевороту до нас прислали нових офіцерів. Почалося розслідування обставин отруєння колумбійця «проносним». Директора колонії замінив колишній дипломат-адвокат.

— Так, Метелику, завтра я відпущу вас на волю. Але мені хотілося б, щоб ви взяли з собою нашого бідолашного Піколіно. В нього нема ніякої посвідки, але я йому видам. Що ж до вас, то ось вам посвідка про особу з вашим справжнім прізвищем. Умови такі: спершу ви поживете рік у невеличкому селищі, а потім переїдете до великого міста. В селищі ви не будете під вартою, але все ж таки нам треба подивитись, як ви житимете далі. Якщо через рік місцевий поліційний начальник засвідчить вашу добру поведінку, то цим він покладе вашому засланню край. Тоді, гадаю, Каракас став би для вас ідеальним містом. У всякому разі, ви офіційно маєте дозвіл жити в нашій країні. Ваше минуле для нас уже не має значення. Тепер вам тільки треба довести, що ви здатні знову бути порядною людиною. Сподіваюся, років через п’ять ви станете моїм співвітчизником, прийнявши наше громадянство й здобувши нову батьківщину. Хай вам помагає Господь! Дякую за те, що ви згодилися подбати про цю жалюгідну руїну Піколіно. Я не можу випустити його на волю, поки хтось не візьметься піклуватися про нього. Сподіватимемось, він десь підлікується.

Завтра о сьомій ранку я. разом з Піколіно вийду на волю. До горла мені підкочується клубок. Нарешті я назавжди подолав «шлях занепаду». Нині липень 1944 року. Я тринадцять років чекав цього дня.

Я повертаюся до свого будиночка. Вибачаюся перед товаришами, пояснивши їм, що мені треба побути на самоті. Я надто розчулився й не хочу, щоб вони це бачили. Потім роздивляюся посвідку, яку вручив мені директор: у лівому ріжку — моя фотокартка, вгорі — номер 1728629 і дата звільнення: 3 липня 1944 року. Посередині — моє прізвище, під ним»-ім’я. Далі — число і рік народження. 16 листопада 1906 року. Посвідка справжня, вона з печаткою й підписана самим директором бюро встановлення особи. Мета перебування у Венесуелі: «Проживання». Яке прекрасне це слово — проживання! Воно означає, що я проживаю у Венесуелі. В мене калатає серце. Мені хочеться впасти навколішки й помолитися, подякувати Богові. Але ти не вмієш молитися, Метелику, ти нехрещений. До якого Бога тобі звертатися? Ти ж бо не належиш ні до якої релігії. Кому тобі молитися? Доброму Богові католиків? Протестантів? Іудеїв? Магометан? Кого з них мені вибрати, щоб проказати до нього молитву? Я змушений сам складати собі молитву з різних десь колись почутих фраз, бо не знаю цілком жодної молитви. Але навіщо сьогодні я дошукуюсь, до якого Бога маю звернутися? Хіба я не завжди думав, коли кликав його собі на допомогу або навіть хулив, про Господа — дитину Ісуса у своїй корзині, оточеній віслюком та буйволом? Невже в моїй свідомості не збереглося доброї згадки про ласкавих колумбійських черниць? І чому б не думати мені про єдиного величного єпископа з Кюрасао Іріне де Брюїна або ще «більш віддаленого від мене доброго священика з в’язниці Консьєржері?

Завтра я буду вільний, зовсім вільний! А через п’ять років прийму венесуельське підданство, бо не маю сумніву, що нічим не провинюся на цій землі, яка виявила мені довіру й надала притулок. Я повинен жити вдвічі чесніше, ніж усі інші люди.

Я й справді був непричетний до вбивства, за яке фараони, прокурор і дванадцять шкарбуні в-присяжних послали мене на каторгу. Це сталося тільки тому, що я був неабиякий розбишака. Отож довкола мене, добрячого пройди, неважко було сплести будь-яку брехню. Коли мене й кинули на «шлях занепаду», то це через те, признаюся щиро, що я був на нього постійним кандидатом. Інша річ — що таке покарання не гідне французького народу, адже кожне суспільство зобов’язане захищатись, а не підло мститися. Моє минуле не можна стерти, як напис крейдою на дошці, я повинен сам реабілітувати себе — передусім у власних очах, а потім уже в очах решти людей. Тож подякуй, Метелику, цьому милосердному Богові католиків, пообіцяй йому щось дуже важливе.

— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?

— Відмовитися від бажання мститися.

Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.

— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.

Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.

— Ти не приніс із селища вина чи рому, щоб відсвяткувати свій від’їзд?

— Даруйте, друзі, але я був такий розчулений, що не подумав про це. Пробачте мені мою забудькуватість.

— Ну що ти! — каже Тото. — Нема чого тобі вибачатися. Я зараз зварю всім добру каву.

— Ти щасливий, Метелику. Позаду стільки років боротьби… І ось ти остаточно вільний. Ми раді за тебе!

— Сподіваюся, скоро настане й ваша черга.

— Певна річ, — зітхає Тото. — Капітан сказав мені, що кожні два тижні відпускатиме на волю одного з нас. Що ти збираєшся робити далі?

Я трохи вагаюсь, — боюся видатися смішним цьому засланцеві й двом каторжанам, — потім хоробро відповідаю:

— Що я збираюся робити? А тут усе й так ясно: чесно житиму й працюватиму. У країні, яка виявила мені довіру, соромно було б учинити якесь правопорушення.

Я чекаю від товаришів іронічної відповіді, але вони, на превеликий мій подив, усі троє заявляють:

— Ми теж вирішили жити чесно. Ти маєш рацію, Метелику. Це буде нелегко, але венесуельці варті того, щоб їх поважати.

Я не вірю власним вухам. І це каже Тото, наш бастіль— ський гультіпака?! Я аж ніяковію. І в Антартальї, який усе своє життя нишпорив по чужих кишенях, теж такі самі наміри? Просто диво. А хіба Депланк, цей професійний сутенер, не збирається знов знайти жінку й експлуатувати її? Це ще більше дивно! Ми всі регочемо.

— Якби завтра ти опинився на Монмартрі, на Білій площі, й розповів про все це, тобі ніхто б не повірив!

— Такі люди, як ми, повірили б. Вони б усе зрозуміли. То тільки йолопи нічого не збагнули б. Переважна більшість французів і в думці не припускає, що людина з таким минулим, як у нас, може стати порядною. У цьому й полягає різниця між венесуельським народом і нашим. Я вже розповідав вам про іранського рибалку, який пояснив префектові, що людина ніколи не буває пропащою, треба тільки дати їй можливість стати чесною. Ті неписьменні рибалки з узбережжя затоки Парія — можна сказати, з Богом забутого куточка, що загубився у величезному гирлі Оріноко, — сповідують, самі того не знаючи, гуманістичну філософію, якої так бракує багатьом нашим співвітчизникам. Великий технічний прогрес, бурхливе життя породжують суспільство, яке прагне тільки одного: пошуків нових технічних винаходів, які полегшували б його існування. А користування новими науковими відкриттями нагадує лизання шербету: чим більше смакуєш, тим більшої хочеться втіхи. І боротьба триває далі. Все це вбиває душу, співчуття до ближнього, благородство. Людям бракує часу піклуватися про інших людей, тим більше про правопорушників. А ось у цій глушині навіть власті не такі, як у нас, хоч вони теж відповідають за громадський порядок. Ризикуючи мати великі неприємності, вони довіряють людині, бо, мабуть, вважають: задля порятунку людини варто ризикувати.

Тепер я маю темно-синій костюм. Його мені подарував мій учень, той, що нині полковник. Місяць тому він поїхав до офіцерської школи й успішно склав вступні іспити. Я радий, що бодай трохи допоміг йому своїми уроками. Від’їжджаючи, він подарував мені багато майже нових речей, які виявились якраз на мій зріст. Завдяки капралові національної гвардії Франсіско Болагно я вийду на волю добре одягнений.

Цей старший офіцер, нині полковник національної гвардії, впродовж двадцяти шести років ушановував мене своєю благородною й незмінною дружбою. Йому притаманні справжня чесність, шляхетність і найвищі почуття, які тільки може мати людина. Незважаючи на своє високе становище на військовій ієрархічній драбині, він ніколи не переставав дружити зі мною й допомагати мені чим тільки міг. Я багато в чому зобов’язаний йому, полковникові Франсіско Болгано Утрері.

Так, я все зроблю для того, щоб завжди бути чесною людиною. На шляху здійснення мого наміру є тільки одна перешкода — це те, що я ніколи не працював і нічого не вмію. Але я повинен робити будь-що, аби тільки чесно заробляти собі на хліб. Це буде нелегко, проте я певен, що свого доможуся. Завтра я буду такою самою людиною, як і решта. Ти, прокуроре, програв: я остаточно вирвався зі «шляху занепаду».

В останню ніч своєї одіссеї в’язня я знервований і перевертаюсь у гамаку то на один бік, то на другий. Потім устаю і йду на город, який я так старанно обробляв. Світить місяць, надворі ясно, як удень. Тихо тече річка. Не чути щебету пташок, вони сплять. Небо всіяне зірками, але місяць сяє так яскраво, що треба відвернутися від нього, щоб їх побачити. Перед і мною сельва, серед якої, в розчищеній прогалині, лежить селище Ель-Дорадо. Глибока тиша заспокоює мене.

Я вже виразно уявляю собі те місце, де завтра зійду з човна й ступлю на землю Сімона Болівара, людини, яка визволила цю землю від іспанського ярма й заповіла своїм синам почуття глибокої людяності. Це завдяки їм сьогодні я починаю нове життя.

Мені минає тридцять восьмий рік, я ще молодий. Здоров’я в мене міцне. Я ніколи серйозно не хворів і, гадаю, можу сказати, що залишився психічно нормальним. «Шлях занепаду» не позначився глибоко на моїй душі. Мабуть, тому, що я ніколи не належав йому по-справжньому.

У перші тижні на свободі я повинен буду не тільки знайти якийсь спосіб заробляти собі на хліб, а й підлікувати і прогодувати бідолашного Піколіно. Я взяв на себе велику відповідальність. Хоч Піколіно й буде для мене неабияким тягарем, я виконаю свою обіцянку й залишу цього сердегу аж тоді, коли влаштую його в лікарню.

Чи слід мені повідомити батька, що я на волі? Він уже багато років нічого про мене не знає. Де він тепер? Єдину звістку батько мав про мене тільки тоді, коли до нього навідалися жандарми з приводу однієї з моїх втеч. Ні, з цим не треба поспішати. Я не повинен знов ятрити його рану, яка за стільки років уже загоїлася. Повідомлю його після того, як влаштуюся, залагоджу свої справи. Одне слово, коли зможу написати: «Тату, твій син на волі, він став порядною, чесною людиною. Живе він тепер так і так. Тобі нема чого соромитися за нього. А пишу я тобі, щоб сказати, що завжди люблю тебе».

Йде війна, і хтозна, чи моє рідне село не зайняли боші. А втім, Ардеш не такий уже й важливий департамент у Франції. Може, його окупували не повністю. Що вони там знайдуть, крім каштанів? Так, я напишу додому аж тоді, коли стану гідним того, щоб писати.

Куди мені тепер податися? Поселюся, мабуть, на золотих копальнях у селищі Ель-Кальяо. Побуду там рік, який мені належить прожити в невеликому поселенні. Що ж я робитиму? Ох, не став наперед собі проблем. Там буде видно! Якщо доведеться копати землю, щоб заробити собі на хліб. копай. Передусім треба навчитися жити на волі. Це буде нелегко. Вже тринадцять років, за винятком тих кількох місяців у Джорджтауні, я не працював на себе. Одначе в Джорджтауні я непогано виплутувався із скрути. Тож тепер головне — жити так, щоб ніколи не коїти лиха. Що ж, побачу. Отже, завтра подамся до Ель-Кальяо.

Сьома година ранку. В безхмарному небі сяє тропічне сонце, щебечуть птахи, край города стоять мої друзі й добре поголений, одягнений у чистенький цивільний одяг Піколіно. Здається, все довкола — природа, птахи, люди — радіє і святкує мій вихід на волю. Разом з моїми друзями стоїть і один лейтенант, який проводжатиме нас до селища Ель-Дорадо.

— Обнімімося, — каже Тото. — І скоріше йди. Так буде краще для всіх.

— Прощавайте, любі друзі! Коли проїздитимете через Ель-Кальяо, розшукайте мене. Якщо я матиму власний дім, то він стане й вашим домом.

— Прощавай, Метелику! Щасти тобі!

Ми швидко простуємо на причал і сходимо до човна. Не минає і п’ятнадцяти хвилин, як ми перепливаємо річку.

— Ось вам папери Піколіно. Хай вам щастить, французе! Відтепер ви вільний. Прощавайте.

Не так легко скинути з себе кайдани, які проносив цілих тринадцять років. «Відтепер ви вільний». Лейтенант відвертається. За мною більше не наглядають. Ось і все. Ми хутко йдемо вгору від річки по вкритій рінню дорозі. У нас лише клуночок з трьома сорочками й одними штанами. Я в темно-синьому костюмі, білій сорочці й голубій краватці, що пасує до костюма.

Однак життя, звісно, не перебудуєш так просто, як перешивають гудзик. І хоч нині, через двадцять п’ять років, я венесуельський громадянин, одружений, маю дочку й щасливо живу в Каракасі, проте за ці роки я зазнав ще багато пригод, скуштував чимало успіхів і невдач. І все ж таки я завжди був вільною й чесною людиною. Може, колись я розповім про все це й про деякі трохи буденніші історії, для яких тут не знайшлося місця.

Примітки

1

Звання у французькій армії і поліції.

(обратно)

2

Тодішній паризький кат.

(обратно)

3

Палиця (франц.).

(обратно)

4

Добова норма — чотириста п’ятдесят грамів хліба й літр води. (Прим. авт.)

(обратно)

5

Французька розвідувальна служба.

(обратно)

6

Воду — анімістичний культ, який сповідують негри Гаїті.

(обратно)

7

К’янті — італійське червоне вино.

(обратно)

8

— Звідки ви пливете?

— З Французької Гвіани (англ).

(обратно)

9

Релігійно-благодійницька організація.

(обратно)

10

Будь ласка, де Армія спасіння? (Англ.)

(обратно)

11

Півдолара, сер (англ.).

(обратно)

12

— Французькі гроші підійдуть?..

— Так, я вам поміняю.

— Гаразд (англ.).

(обратно)

13

— Ідіть сюди (англ.).

(обратно)

14

Ростбіф — відбивна по-англійському, улюблена страва англійців. Так зневажливо французи прозивають англійців.

(обратно)

15

Сельва — вологий ліс у Південній та Центральній Америці.

(обратно)

16

Чужинець (ісп.).

(обратно)

17

Дякую, дякую (ісп.).

(обратно)

18

Що ви сказали? (Ісп.)

(обратно)

19

Салю (франц. salut) означає «порятунок».

(обратно)

20

Картярська гра.

(обратно)

21

Ідеться про «Декларацію прав людини і громадянина», прийняту у Франції 1789 р. Установчими зборами. «Декларація…» стала вступом до французької Конституції 1791 р.

(обратно)

22

Народна пісня, що з’явилась у Парижі й у роки першої світової війни набула популярності по всій Франції.

(обратно)

23

Зупиніться! Зупиніться! (Анг.).

(обратно)

Оглавление

Анрі Шарр’єр МЕТЕЛИК Роман

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Зошит перший «ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ»

  Суд

  Консьєржері

  Канська в’язниця

Зошит другий ДОРОГА НА КАТОРГУ

  Сен-Мартен-де-Ре

  Від’їзд на каторгу

  Сен-Лоран-дю-Мароні

Зошит третій ПЕРША ВТЕЧА

  Зникнення з лікарні

  Голубиний острів

  Щасливе відплиття

  Трінідад

Зошит четвертий ПЕРША ВТЕЧА (продовження)

  Трінідад

  І знову відплиття

  Кюрасао

  В’язниця в Ріоачі

  Втеча з Ріоачі

  Індіанці

Зошит п’ятий ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

  В’язниця в Санта-Марті

  Втеча з в’язниці в Санта-Марті

  Втеча з Барранкільї

  Повернення на каторгу

  Тюремник на мурашнику

  Втеча людоїдів

  Суд

Зошит шостий ОСТРОВИ САЛЮ

  Приїзд на острови

  У в’язниці

  Життя на основі Руайяль

Зошит сьомий ОСТРОВИ САЛЮ

  Пліт у могилі

  Друге ув'язнення

Зошит восьмий ЗНОВУ НА РУАЙЯЛІ

  Буйволи

  Бунт на Сен-Жозефі

Зошит дев'ятий РУАЙЯЛЬ

  Смерть Карбоньєрі

  Втеча божевільних

Зошит десятий ОСТРІВ ДЬЯБЛЬ

  Лава Дрейфуса

  Втеча з острова Дьябль

  У джунглях

  Кюїк-Кюїк

Зошит одинадцятий ПРОЩАВАЙ, КАТОРГО

  Втеча з індокитайцями

Зошит дванадцятий ДЖОРДЖТАУН

  Перші дні в столиці

  Моя індійська родина

  Ресторан і метелики

  «Бамбукова хижина»

  Втеча з Джорджтауна

Зошит тринадцятий ВЕНЕСУЕЛА

  Ірапські рибалки

  Каторга в Ель-Дорадо

  Свобода Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg