«Дисертація лейтенанта Шпильового»

Дисертація лейтенанта Шпильового (fb2) - Дисертація лейтенанта Шпильового 376K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Генадій Савичев

Генадій Савичев ДИСЕРТАЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА ШПИЛЬОВОГО Пригодницька повість

©    — україномовна пригодницька література

Я ДІСТАЮ ЗАВДАННЯ

Все почалося так.

Прийшов розсильний і сказав:

— Вас викликає заступник командира по політчастині. Я надів кашкет і вийшов з бойового відсіку артилерійської башти.

В каюту Скосирєва можна було потрапити тільки через верхню палубу. Нагорі я здибав штурмана. Він сказав, що до бази ще миль сорок. Я подивився вперед. Берега не було видно, але відчувалося, що він уже близько. Над кормою, мов парасольки, висіли чайки. У воді зустрічалось ламане гілля і навіть вирвані з корінням дерева. Напередодні в цьому районі лютував шторм. А дивись, і розгодинилося. Вщух пронизливий вітер, небо очистилось, і тільки на горизонті кучерявилися ріденькі хмарки.

Я вийшов у коридор, де були каюти старшого помічника і заступника по політчастині. Скосирєв сидів за письмовим столом і гортав підшивку «Красной звезды».

— Прибув за вашим наказом!

Заступник командира подивився на мене і, кивнувши головою на крісло, сказав:

— Сідайте, лейтенанте Шпильовий. — І знову почав гортати підшивку.

В цій каюті мені доводилось бувати частенько. Проте кожне відвідування було мейі приємне, бо я, як і всі члени нашого екіпажу, любив Скосирєва. Чоловік він був розумний, багато бачив у житті, і слухати його було цікаво. Під час Великої Вітчизняної війни Скосирєв тричі тонув у морі, разів з десять висаджувався з десантом під Одесою, у Феодосії, на Ельтигені і ще на одному клапті землі, який називається мисом Любові. Саме на цьому мисі його поранило в обличчя. Рожеві рубці шрамів перерізали йому чоло і щоку. Коли Скосирєв жартував: «Любов — не зітхання на лавці…» — ми розуміли його.

Переглянувши газети, Скосирєв запитав:

— Що ви знаєте про подвиг Матвія Петрищева?

Я чув це прізвище, але в зв’язку з чим — не пам’ятав.

— Адмірал Чижов, — мовив Скосирєв, — у своїх спогадах пише, що Матвій Петрищев зробив подвиг у Волногорську. Треба, щоб про нього знали і в нашій частині. Адже подія сталася недалеко від нас.

— До війни Волногорськ був невеликим прибережним містечком. У його районі не відбувалося ніяких істотних боїв. Напрямки головних ударів проходили кілометрів за двісті-триста від нього. Який тут можна зробити подвиг?

Скосирєв подивився на мене і повільно запалив цигарку. Коли він нахилявся до попільнички, глибокі зморшки на його обличчі і сивина на скронях ставали ніби помітніші.

— Як помиляються ті, хто думає, що для подвигу потрібні особливі умови, — промовив він тихо. Потім знову глянув на мене, і я побачив по-юнацькому молоді, завзяті очі. — Подвиги робили скрізь. У великих боях і в глибокому тилу. І не має значення, де саме. Головне, що ми ие повинні забувати про героїв. Ми, живі… — Скосирєв замовк. З усього видно було, що він згадав бойових товаришів, з якими ходив у розвідку, в атаки, мерз в окопах… і яких уже нема.

— Ми, живі, просто не маємо права забувати про них. У цьому наш обов’язок. І потім, усе це дуже важливо для майбутніх поколінь.

Я приєднався до його думки.

— От і добре, що ви мене розумієте. Отже, зберіть матеріал і проведіть бесіду з особовим складом про Петрищева. Конкретного матеріалу дуже мало, але його треба зібрати. Для цього потрібні наполегливість і ініціатива. Думаю, що вони у вас є.

Ці слова приємно полоскотали моє самолюбство, а доручення трохи збентежило. Чи зумію я розповісти про подвиг цікаво? Крім того, як розшукати факти, з чого починати? Здавалося, що підготувати таку бесіду в наших умовах, це майже те саме, що написати дисертацію. Так, це майже дисертація. Хвилюючись і збиваючись, я сказав про це Скосирєву.

Він засміявся.

— Ну, що ж, коли це «майже дисертація», то я бажаю вам щасливо захистити її.

Я вийшов від Скосирєва і зразу ж попрямував до корабельної бібліотеки.

В каюту я зайшов з стосом книжок і журналів. Там були мемуари учасників війни, брошури часів війни і навіть томи Великої Радянської Енциклопедії.

Лейтенант Селін і старшина другої статті Промишлянський розбирали за столом якусь зубчату передачу.

Я одсунув її вбік і поклав на стіл книжки.

Селін зацікавлено спитав:

— А що, хіба корабельна бібліотека переїжджає в нашу каюту?

— Ні, — відповів я. — Корабельну майстерню вирішили перевести в зручніше місце.

Селін засміявся:

— Хочеш попрацювати?

— Так, мені доручили підготувати лекцію.

— О! — Селін з повагою подивився на мене і на книжки. Сам він ніколи не брався за таку справу. Зате міг годинами порпатися в форсунці, ставити неймовірні досліди з хімічними реактивами, сперечатися про переваги напівпровідників і в душі мучився, що доля не наділила його красномовством. Ось чому разом з Промишлянським він мовчки зібрав у газету болти та шестірні і навшпиньках вийшов з каюти.

— Ні пуху ні пера, — прошепотів Селін у дверях.

Я погортав кілька книжок, але про Петрищева майже нічого не знайшов. У спогадах адмірала Чижова була єдина фраза:

«Подвиг Матвія Петрищева у Волногорську запалив катерників на нові звершення. В той день було потоплено два фашистських транспорті! загальною тоннажністю 5 тисяч тонн». І все.

Я це вже знав від Скосирєва. Переглянув брошури. Ні про Петрищева, ні про Волногорськ і не згадувалося. Я сумлінно перегорнув інші книжки, але так нічого до пуття і не дізнався. Закривши останню книжку, я замислився. Хто такий Петрищев? Який подвиг він зробив? Чим займався у Волногорську?

До каюти заглянув лейтенант Селін.

— Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

— Працюю, — відповів я і великодушно додав: — Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

ДЕ ЕКСПОНАТИ?

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це було заштатне містечко. У зведеннях воєнного часу я вичитав, що Волногорськ було звільнено від фашистської навали у квітні 1944 року. Записав дату до блокнота і подумав, що навряд чи допоможуть мені книги. Треба шукати очевидців… Але де?

Одного разу в неділю я лежав на гарячому пляжному піску і, може, вдвадцяте думав про Петрищева. Поруч мене лежала Галинка, студентка третього курсу кораблебудівного інституту. Дуже своєрідна істота! Коли ми зустрічалися, то завжди сперечались про стійкість морських судей або про заходи боротьби з обростанням підводної частини корпусу, про породи собак або про життя на інших планетах.

Кажуть, що є світ і антисвіт. Так от, Галиика — це анти-я. І все ж без неї життя моє було б набагато нудніше.

Ось і тепер, заклавши руки за голову, вона про щось розмірковувала.

— Вадиме! — обізвалась до мене.

— Що таке?

— Знаєш, про що я думаю?

— Догадуюсь, — відповів я непевно, бо у кожному її запитанні ховалася каверза.

— Я думаю, що ти хоч і моряк, а плаваєш гірше за мене, — сказала Галинка і, перевернувшись на живіт, почала згрібати руками гарячий пісок. Це було вже занадто.

— Ха-ха! — бадьорився я. — Дотепно!

— Аж ніяк! — Галинка стала на коліна. Її тоненька, гнучка фігура з розсипаним по плечах волоссям була дуже схожа на статуетку, яку я бачив у вітрині магазину. — Давай позмагаємось, хто швидше допливе до буя. Переможцеві п’ять очок. Згоден? — хитро глянула на мене.

— Звичайно! — відповів я, намагаючись збагнути, де тут пастка.

— Вважай, що п’ять очок мої.

Ми схопилися на ноги. Спритно перестрибуючи через ряди загоряючих, кинулися до води.

Галинка була дуже гарна. Я побачив, як вона пружио злетіла над білою смугою прибою і попливла до червоного буя. Спочатку я плив брасом. Галинка обігнала мене метрів на п’ять. Я перейшов на кроль, але було вже пізно.

— П’ять очок! — раділа Галинка.

— Так я ж навмисно!

У Галинки від обурення потемніли очі.

— Навмисно?!

— Давай краще пірнати, — запропонував я, відчуваючи, що тільки так можна врятуватися від її гніву.

Ми пішли на глибину. Там ми були схожі на космонавтів у зоні невагомості. Галинка ширяла поруч мене. Її великі зелені очі у воді здавалися ще зеленішими, ніж на поверхні. Вона махнула рукою. Потім зробила розворот і шугнула вниз.

З усіх боків нас обступили водорості. Глибинна течія ворушила яскраво-зелену бахрому їхніх стебел. Цікаві рибинки, тримаючись на певній відстані, витріщали оченята на нас. Галинка досягла дна, швидко щось витягла з водоростей і полинула вгору.

На поверхні вона показала мені черепок:

— Дивись. Це уламок древньої амфори. Може, здамо її до музею?

Я іронічно посміхнувся:

— Ну, для цього тобі треба їхати в інше місто. Де ж тут музей?

— Десять очок на мою користь! — незворушно підсумувала Галинка.

— Десять очок?

— Так, бо ти не знав, що у нас є краєзнавчий музей! — І вона додала ще щось уїдливе, але я вжене слухав.

Краєзнавчий музей! Як же я про це не подумав. А що як… У мене ворухнулася надія, що, може, там є якісь відомості про Матвія Петрищева.

— Чудово, Галинко, їдьмо до музею!

Вона уважно подивилася на мене.

— Їдьмо.

Це був перший випадок, коли вона прийняла мою пропозицію без суперечки.

Ми пішли з пляжу і влізли в переповнений автобус.

Їхали довго. Десь на околиці міста автобус звернув із асфальтованого шляху і застрибав на вибоїнах.

Музей містився на тінистій і курній вулиці.

— Не дуже підходяще місце для музею, — стримано зауважив я.

Галинка промовчала.

У невеликому прохолодному вестибюлі нас зустріла жінка. Міцно стуливши тонкі губи, вона стала за касу і видала нам два квитки. Потім пішла попереду і перед входом до залу відірвала на квитках контроль. Відвідувачі, мабуть, не балували увагою цей заклад!

У першому залі все ж був один хлопчина. Розкривши рота, він втупився в чучело пугача. Сам пугач був миршавий. Замість хвоста у нього стирчав віхоть соломи. На іншій полиці стояли ховрашок, миші, їжак. Ховрашок зовсім обліз.

— Напевно, саме цих тварин було врятовано під час всесвітнього потопу, — кинув я.

Підійшла контролерка-касирка і розтлумачила, що у першому залі зібрано фауну, у другому — флору, а третій зал присвячено історії Волногорська.

— Скажіть, а в третьому залі є експонати з історії Вітчизняної війни? — поцікавився я.

— Аякже! Звичайно, — відповіла жінка' з гідністю.

Ми попрямували у третій зал. Для цього треба було пройти через другий. Тут був ще один відвідувач — у парусинових штанях і в брилі. Флора мала не кращий вигляд, ніж фауна.

— Думаю, що це не пил віків, — сказала Галинка. провівши пальцем по склу вітрини і залишивши криву смугу. Відвідувач у брилі стримано кашлянув. Здавалося, що вій поділяє наше обурення.

Я сказав йому:

— Директор цього музею — страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?

Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:

— Товаришу директор, вас кличуть до телефону.

Галинка розсміялась:

— Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».

Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».

— Поздоровляю! — сказала Галинка. — Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.

Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею — великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.

Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.

Галинка зітхала:

— Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.

Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.

— Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, — розвела жінка руками.

Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.

Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:

— Ти зірвав фотографію?

— Ні, — відповів той, — я стояв коло пугача в другому залі.

Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:

— Куди зникли експонати?

Жінка знизала плечима.

— Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.

Директор наказав:

— Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.

— Може, у вас є копії? — спитав я.

Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно:

— Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.

Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.

На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:

— Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.

— Давно нема автобуса? — спитала Галинка.

— Я ж сказав, — понуро відповів чоловік, — усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.

Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».

— А далеко до кінцевої зупинки? — не втерпів я.

— Пройдіть за ріг, а там два квартали.

— Гайда на кінцеву, — запропонував я Галинці. — У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.

Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:

— Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.

Ми йшли мовчки.

На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:

— Який піде?

Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:

— Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.

Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.

— Квитки взяли? — звернувся він весело до пасажирів.

Почулися невдоволені голоси:

— Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…

— Громадяни, бережіть здоров’я! — хвацько порадив шофер. — Зараз будемо на місці.

Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.

Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.

— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.

— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.

Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:

— Ви хіба з дитиною?

— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.

Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:

— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.

— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..

Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.

— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.

Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.

— Третя космічна швидкість, — усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.

У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:

— В чому справа?

— Гальма…

— Що гальма?

— Відмовили!

Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:

— З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!

Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.

Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.

На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.

— Ой леле! — застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.

Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.

Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав:

— Жертви є?

Ніхто не відповів.

— Жертви є? — тривожно гукнув вій.

— Галинко, — озвався я, — як ти там?

— Жива, — відповіла вона.

— Я теж живий, — відповів старий, що сидів попереду мене. Потім хтось з кутка сказав здивовано:

— Тут теж усі живі.

Шофер ще раз тихо, без будь-якої иадії на відповідь, повторив:

— А жертви?..

Йому відповіли:

— Нема… Обійшлось.

ПЕРШІ ДАНІ

Через два дні, як ми домовлялись, я не зміг зайти до музею. Наш корабель вийшов у море. Ми провадили залікові артилерійські стрільби. Справи посувалися добре. Всі артилеристи почували себе іменинниками, в тому числі і я.

Капітан третього рангу Скосирев поздоровив мене з успіхом і спитав:

— Ну, як?

— Погано, — признався я і розказав йому про музей, бібліотеки і всі невдачі.

— Якщо вам важко, — сказав Скосирев, — я можу звільнити вас од лекції і доручити комусь із вільніших офіцерів. Доручення не з легких.

— Ну ні, тепер я вже просто не можу не займатися ним.

Скосирев усміхнувся:

— Оце мені подобається. — І додав: — Якщо документи не знайдуться, зверніться в Центральний військовий архів. А щодо порядків у музеї, то я скажу в міськвиконкомі. Людям з холодним серцем не місце в культурио-освітньому закладі.

На другий день увечері я подався до музею. У знайомому мені вестибюлі тьмяно світилась покрита пилом лампочка. Прибиральниця мила підлогу. Повернувшись на стук вхідних дверей, вона промовила, ие розгинаючись:

— Запізнились, громадянине військовий. Музей зачинено.

— А директор тут?

— Пішов директор. З годину як пішов.

Я потоптався на місці під її допитливим поглядом. Мені хотілося довідатись про контролерку, але я не знав її імені.

— У вас тут жінка працює? — нарешті спитав я.

— У нас тут багато жінок, — мовила прибиральниця, кидаючи виразистий погляд на моє запилене взуття. — Ось і я працюю…

— Контролерка чи касирка… Невисока…

— А-а, Марія Андріївна? — протягла прибиральниця. — Вона не контролерка, а науковий співробітник.

— А її можна побачити?

— Звичайно, — відповіла прибиральниця привітно. — Марія Андріївна завжди допізна в кабінеті працює. Зайдіть на подвір’я, там побачите двері. Це і буде кабінет.

Я зайшов у невеликий дворик, посередині якого росли фруктові дерева. Те, що називали кабінетом, насправді було кімнаткою, забитою штабелями товстих папок. За столом сиділа Марія Андріївна. Побачивши мене, вона усміхнулась:

— Де ви пропадали?

— Здрастуйте, — привітався я і відразу відчув себе дуже звично. — Знайшли документи?

— Не всі. Я розшукала дублікат тексту, який був під знімком.

— А знімка не знайшли?

— Ні, — зітхнула Марія Андріївна.

Я взяв аркуш паперу з машинописним текстом і прочитав:

«Подвиг Матвія Петрищева.

У жовтні 1941 року фашисти прорвались до Волногор-ська. Мотомеханізована дивізія генерала Кеніга підходила з півночі. Передусім фашисти намагалися захопити склад з вибуховими речовинами. Коли вони зайняли територію складів, пролунав потужний вибух. Склади висадив у повітря Матвій Петрищев. Він загинув сам, але зиищив багато фашистських солдатів, офіцерів і бойової техніки. Вічна слава герою!

На знімку: Матвій Петрищев».

Я подивився на Марію Андріївну.

— Для вас цього мало? — запитала вона.

— Це вже дещо. Але чому у Волногорську були розташовані склади з вибуховими речовинами? Бойові кораблі в той час тут не базувались, військових частин теж не було…

Марія Андріївна замислилась.

— Я народилась і жила у Волногорську, — сказала вона. — І теж дуже рідко зустрічала в місті військових, навіть не підозрівала, що можуть бути якісь склади. Але вибух справді був, щось висадили в повітря. Ви можете пересвідчитися в цьому, якщо поїдете на шостий кілометр Північного шосе.

Це була нова загадка. Містечко Волногорськ до війни не мало якогось особливого значення. Розташоване далеко від морських і сухопутних комунікацій, воно навряд чи могло бути місцем зберігання великої кількості боєприпасів. А, судячи з опису, вибух був потужний.

Марія Андріївна, мабуть, угадала хід моїх думок, бо підтвердила:

— Вибух був дуже сильний. Зруйновано водонапірну башту на пагорбі, хоч пагорб від місця вибуху — кілометрів за три.

Я зробив помітку в блокноті про водонапірну башту, про вибух і спитав Марію Андріївну:

— Як у музеї опинилась фотографія Матвія Петрищева?

— Не знаю. Я працюю тут недавно.

Я зітхнув. Марія Андріївна співчутливо запитала:

— А чому вас це так цікавить?

— Готую бесіду про Петрищева, — пояснив я. — Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.

Марія Андріївна почервоніла.

— Виправдовуватися нічим, — тихо сказала вона, — але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.

— Дякую, — відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.

Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.

Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.

— Ось проведу бесіду про Петрищева, — сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, — і тоді в дорогу. Хай живе природа!

Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.

— Далеко до них, — промовила вона. — Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…

НЕСПОДІВАНКИ

До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю:

— Тут на причал машина приїхала… по вас.

— По мене?!

— Ти стаєш помітною постаттю? — запитав Селін, розбираючи на столі якісь деталі радіоприймача.

Я схопив кашкет і вибіг на ют. Там зустрів Скосирєва.

— Думаю, вам корисно оглянути місце вибуху, — запропонував він.

— Так це ви машину викликали?

— Ви ж самі казали, що Петрищев на шостому кілометрі Північного шосе висадив у повітря склади.

Я пройшов до машини. Автомобіль розвернувся і, чхнувши димком, вирвався в місто. Скосирєв порушив мовчанку:

— Ми вже знаємо, в чому полягає подвиг Петрищева. Тепер лишається уточнити деталі, і бесіду можна вважати підготовленою.

Я промовчав. Справді, день, коли я проведу бесіду, був уже не за горами. А про Петрищева я все ж знав дуже мало. Що це була за людина?

Машина мчала за містом. Праворуч і ліворуч мигтіли зелені смуги виноградників. Кілометрів за три синіло море. Як завжди в жарку безхмарну погоду, над ним мигтіло прозоро-сріблясте марево. З’явились горби, порослі густим чагарником. Шлях круто пішов угору.

— Скоро будемо на місці, — пообіцяв шофер.

Ми в’їхали в тісний видолинок і, минувши ще кілька заворотів, вискочили на рівнину. І ось тут ми побачили те, що колись було підземним складом з боєприпасами: хаотичне нагромадження великих гранітних брил. Страшно було подумати, що під такими громаддями загинув наш радянський воїн. Мабуть, весь особовий склад сховища евакуювався і залишився тільки Петрищев. Лункі підземні каземати начинені снарядами, мінами, торпедами. Петрищев мав висадити їх у повітря, коли на території складів скупчаться фашисти. І ось він бачить, що вороги уже там. Пора! Піднятий зсередини страшною силою граніт розвалився на тисячотонні уламки, з надр землі рвонулося полум’я, вибух заглушив крик жаху фашистських солдатів. Завалений гранітними брилами, загинув і Петрищев.

Скосирєв, я і шофер скинули кашкети і хвилину стояли мовчки. Потім блукали поміж гранітних уламків. Дивилися на глибокі тріщини в землі, на погнуті залізні балки.

Переживаючи побачене, на зворотному шляху ми говорили про інших героїв, які полягли у цій війні.

Уже на кораблі Скосирєв сказав:

— Мабуть, подвиг Петрищева таки вартий того, щоб розказати про нього людям.

— Дякую! — сказав я. — Дякую, що саме мені ви доручили розшуки.

Якщо до цієї поїздки я більш-менш спокійно готувався до бесіди, то після неї прямо-таки згоряв од нетерплячки якомога скоріше дізнатися про все. В каюту я зайшов схвильований. Селін уважио подивився на мене.

— Слухай, ти не хворий? Можиа подумати, що у тебе жар.

— Знаєш, — мрійливо сказав я, — сьогодні вперше в житті я фізично відчув, що таке безсмертя.

Селін замовк. Я підсів до столу, на якому були розкидані гайки, болти, шестірні, і розповів йому про Петрищева, про вибух.

— Так, — промовив Селін, задумливо перебираючи шестірні. Помовчав і знову — Так! — Потім вдарив себе по лобі: — Тобі ж дзвонили з музею!

Я кинувся до рубки чергового по кораблю, де стояв телефон зв’язку з берегом.

— Це товариш Шпильовий? — почув я жіночий голос. — Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, — не зовсім радісним тоном закінчила вона.

Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.

Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.

— Дмитро Гужва, — назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.

Марія Андріївна кивнула на нього:

— Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.

— Як це не було?

— Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.

— Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, — пояснила Марія Андріївна.

— Служив, — підтвердив Гужва. — Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли — висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.

— Ну, а Петрищев? — запитав я.

— І Петрищева ніякого не було, — твердо відрізав Гужва.

— Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?

— Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.

Я подивився на Марію Андріївну.

— Тут щось не так, — гаряче заперечила Марія Андріївна. — Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.

— Усе могло бути, — осміхнувся Гужва. — Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!

— Дозвольте, — зупинив я його, — де ви хоча б живете?

— А навіщо вам?

— Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.

— В радгоспі «Першотравневий», — охоче відповів Гужва, — від Волногорська двадцять три кілометри…

Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.

НОВІ ФАКТИ І СТАРІ РЕЗУЛЬТАТИ

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Грунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуиі. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.

— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

— Ні, не в справі шефства.

— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.

— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

— Антоніна Павлівна?!

— Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.

— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

— Виходить, подвиг він зробив? Герой?

— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.

Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.

— Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…

Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:

— А чого ж, можна.

Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:

— Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армию. Потом пришла похоронена…

Фронт Иванович кашлянув о подивится поверх окуляров на мене.

— Ну, а подвиг? — запита я.

— Про подвиг достовірно нічого невідомо. Знаємо, що Матвій загинув на бойовому посту. Пізніше, правда, приходив хтось до Антоніни і сказав, що хлопець висадив у повітря якийсь склад разом з фашистами.

Я поставив крапку в блокноті і подумав, що хоч усі ці дані і сходяться з відомостями, зібраними в музеї, але повної ясності вони не вносять. «Хтось», «якийсь»…

Помітивши на моєму обличчі незадоволення, голова запропонував:

— Давайте сходимо в хату до Петрищевих. Там тепер Нюра Пасивіна з дітьми живе. Може, якісь документи чи фотографії після Антоніни залишились.

— А як же її розшукати?

— Ну, чого ж розшукувати? — усміхнувся голова. — Я тебе сам проведу.

Він уже зарахував мене в шефи. Видно, що в нього ділова хватка.

По дорозі голова знайомив мене з селом.

— Бачиш, яку школу побудували? У вас такої нема!

Я похвалив школу. Пішли далі.

— А тут на річці хочемо побудувати електростанцію. Ви б допомогли нам електриками. На флоті електрики добрячі.

Я обіцяв переговорити з начальством. А голова показував мені новий клуб, потім розсадник, потім сади. В мене зародилась підозра, що до Пасивіної він веде мене кружним шляхом, щоб більше похвалитися селом. Зрозуміло, мені хотілося швидше дізнатися що-небудь про Петрищева, але голова з таким запалом розповідав про свої справи, що я, захопившись його красномовством, охоче оглядав усі визначні місця Слобідського.

Ми підійшли до білого будиночка за невисоким тином. Ще на вулиці нас уздрів замурзаний хлопчак з вилинялим на сонці розтріпаним чубом. Поблискуючи п’ятами, він кинувся в глибину подвір’я, і звідти долинув його голос:

— Мамо, дядько Гнат прийшов.

— Дядько Гнат — це я, — пояснив голова.

Назустріч вийшла жінка з милим добрим обличчям, на якому дуже симпатично променіли ледь помітні зморшки.

— Добрих гостей — просимо до хати, — мовила жінка.

— Ось, Нюро, привів до тебе флотського офіцера.

— Які в мене можуть бути справи з флотськими? — ніяковіла жінка.

— Все може бути. А коли після смерті Антоніни ти в хату в’їхала, не знаходила часом якихось документів про Матвія або фотографій?

— Були і документи і фотографії, — відповіла Нюра. — Повний портфельчик. А на тому тижні приходив кореспондент із газети і забрав усе з собою.

Мене наче окропом ошпарили.

— З якої газети? — запитав я.

— Не знаю, — розвела руками Нюра, — ніби з міської…

Помітивши, що ця звістка прикро вразила мене, Нюра Пасивіна співчутливо поцікавилась:

— А вам дуже потрібні документи?

— Дуже.

— А який з себе той кореспондент? — нетерпеливився голова.

— Верткий такий, невисокий. Чорнявий. Усе до блокнота записував, а потім попросив портфельчик, сказав, що поверне.

Голова докірливо похитав головою:

— Ой Нюро, Нюро! Як же так без мене? А тепер шукай вітра в полі. —Він винувато поглянув на мене. — Бачиш, брат, які справи. Ну, нічого, фотографію я тобі знайду. У нас у клубі, в червоному куточку, є портрет Матвія.

Ми попрощалися з Нюрою і пішли до клубу. Взагалі я ходжу дуже швидко, але, правду кажучи, за головою не встигав. Очевидно, йому щиро хотілося допомогти мені.

У клубі ми пройшли через зал для глядачів, потім коридором до кімнати, на дверях якої висіла табличка: «Кімната героїв села Слобідського».

Голова відчинив двері, і прямо перед собою я побачив рамку з написом «Матвій Петрищев». Але рамка була пуста. Голова розгублено подивився на мене. Я і сам помітив, що фотографію зірвано зовсім недавно. На червоному сукні лишилися сліди, як і в музеї.

СЕРЕД ХВИЛЬ

Фотографії Петрищева так і не знайшли. Голова лаявся, сам обнишпорив усі приміщення клубу. Розпитував завідуючого, як і що, але… фотографії не було.

Я повернувся на корабель ї розповів про все Скосирєву. Капітан третього рангу вислухав мене уважно, потім підійшов до ілюмінатора і, відсунувши шторки, довго дивився на море.

— Ситуація! — нарешті промовив він. — Портфель з документами, ясна річ, знайдемо в редакції, але чому саме тепер зникли фотографії…

Я теж висловив подив:

— У двох місцях… Дивний збіг.

— Оце мені і не подобається, — промовив Скосирєв. — І потім цей скептик… як його?

— Гужва.

— Ви теж хороший! Хіба так шукають? Зовсім незнайома людина заявляє, що Петрищева не було, і ви, не з’ясувавши подробиць, відпускаєте цю людину.

— У мене є адреса Гужви.

— Де ж він живе?

Я покопирсався в кишенях і дістав зім’ятий папірець:

— Радгосп «Першотравневий».

— Неодмінно побувайте в цьому радгоспі. Поговоріть з Гужвою і запишіть усе до найменших дрібниць, — порадив Скосирєв таким тоном, який, власне, означав наказ.

Коли я вийшов з каюти заступника командира по політчастині, загриміли дзвони гучного бою.

Бойова тривога! Застукотіли броньові кришки ілюмінаторів. Задеренчали трапи під ногами матросів. Ревнули мотори і розвернулись артилерійські башти. Корабель входив у район стрільби.

Я зайняв своє місце за бойовим розкладом і доповів про готовність. Усі мої підлеглі прикипіли до приладів. Стиснувши рукоятки вертикального наведення, завмер навідник, нетерпляче поглядав на мене заряджаючий, немов для стрибка напружився піднощик. Я помітив на його чолі краплини поту. Хвилюється.

Дрібно брязнувши, розкрились кришки елеваторів. Почали подавати снаряди. Підхоплений чіпкими руками заряджаючого, снаряд покірно ліг у лоток досилача. Гучномовці вже передавали перші команди керуючого вогнем:

— По цілі зліва тридцять!

Я подивився у візир і побачив ціль. Невиразною, розпливчатою цяткою вона біліла на задимленому горизонті. Це був брезентовий щит. Звідси він поставав у вигляді світлого кружечка, а насправді — це чимала споруда, схожа на невелике судно з білими полотнищами замість надбудов. Клацнули досилачі. Снаряди влетіли в казенники, мов більярдні кулі до луз. За мить прогримів залп. Снаряди з свистом полетіли до цілі. Навколо щита знялися білі фонтани вибухів, а в цей час повітря уже краяли снаряди інших залпів. Корабель здригався. Залп лунав за залпом. Море біля щита кипіло.

На приладах моряки повернули стрілки. Елеватори подавали нові й нові снаряди. Залп! Залп!

— Накриття! — закричав я, побачивши, що частина сплесків піднялась за щитом, а частина — перед ним.

Матроси запрацювали меткіше… А потім стрільба враз припинилась і стало незвично тихо. Десь заскиглила чайка, зашаруділа вода біля форштевня.

Ми збуджено дивились один на одного. Нас цікавили результати стрільби. Я відчинив броньовані двері башти.

Корабель повніш ходом ішов до щита. Екіпаж дуже хотів знати кількість прямих влучань у ціль. Незабаром по корабельній трансляції пролунала команда:

— На шлюпку лівого борту! Шлюпку до спуску!

Команда стосувалась мене, оскільки я був командиром шлюпки. Ми швидко вибігли на шкафут і зайняли місця в шлюпці. На шкафуті зібралися майже всі члени екіпажу, вільні од вахти: офіцери, старшини, матроси. Був там і Селін.

— Без пробоїн не повертайся, — пожартував він.

Корабель уповільнив хід, шлюпку скинули в зеленувату пінисту воду. Моряки на борту корабля підхопили ходовий кінець, і шлюпка вилетіла вперед.

— Весла на воду! — скомандував я.

Весла одночасно врізались у пружну хвилю. Незабаром ми підійшли до щита. Всім не терпілось вискочити на нього і особисто помацати дірки в полотнищах, але я залишив двох гребців у шлюпці. В морі можуть бути всякі несподіванки.

Прямих влучань було багато. Моряки розсипались по щиту, радісно вигукуючи:

— Влучання!.. Ще одно!.. Ще!..

Я дістав блокнот і почав наносити на схему місця пробоїн. Це було дуже важливо для аналізу стрільби. Я радів: знову відмінна стрільба. Про наш корабель і так говорили на всьому флоті. А тут новий успіх.

— Товаришу лейтенант, семафорять! — доповів матрос Сухоруков.

З корабля, який хитався на хвилях кабельтових за десять від щита, передавали: «Негайно повертайтесь».

Я оглянувся і все зрозумів. Із заходу насувався шквал. Низько над морем слалися темні хмари. Слідом за ними наступали білі шеренги хвиль.

— У шлюпку! — закричав я.

Ми кинулись до шлюпки і, швидко віддавши кінці, відштовхнулись од щита. Але було вже пізно. Вітер стьобнув по обличчях, шлюпку рвонули хвилі, а на наші голови линула злива. Суцільні потоки води сховали від нас і корабель, і буксир, і щит. Стали лопатися полотнища. Це скидалося на артилерійську канонаду, Я наліг на румпель і розвернув шлюпку до щита. Ледве ми встигли вискочити на нього, як шлюпку підняло хвилею і з усього розмаху кинуло на стальний корпус. Розлігся тріск. Щоб нас не змило, ми притиснулись до масивних стояків для полотнищ. Вітер посилювався. Нас почало кидати і крутити.

І тут ми знову почули тріск і різкий брязкіт металу. Це лопнув, стальний трос, який зв’язував буксир із щитом. Враз щит завертіло і понесло. Полотнищ уже не було. їх зірвало вітром. На щиті залишилися шість гребців і я. Повзком, чіпляючись за настил, за гаки, за обривки кінців, я перебирався від стояка до стояка і допоміг товаришам закріпитися. Отак ми і стояли, прив’язані до стояків.

Темніло. Хвилі стали більшими. У присмерку білі шапки їх фосфоресціювали таємниче і холодно. Я знав, що поки не стихне вітер, зняти нас звідси було неможливо. А кінця шторму не видно було. Злива пішла, стороною, вітер став чистий і дзвінкий. Море стугоніло і шипіло. Воно, як скажене, шпурляло нас з боку в бік і кудись несло.

А потім вітер несподівано вщух. Із-за хмар виглянув місяць. Бліді, примарні тіні ковзнули по морю.

— У кого є куриво? — запитав Сухоруков.

Цигарки у всіх були мокрі, і закурити нам не пощастило.

— Хто помітить вогні судна — доповісти! — наказав я.

Минуло близько години. Сріблясті місячні плями на поверхні моря ставали ширшими. Хмари рідшали.

— Чую, як стугонить мотор, — доповів Свириденко. Він служив телефоністом, слух у нього гострий.

Ми прислухались. Десь дрібно працював двигун. Може, з корабля по нас послали баркас? Усі посхоплювались на ноги і почали кричати:

— Ого-го-го!

Спочатку кричали невлад, а потім по команді. Наші крики линули над морем і губились серед місячних бліків і невиразних тіней. Потім місяць виплив із-за хмари і всі ми зовсім близько побачили шлюпку. В ній чітко вирізнялася людська постать.

— Ей, на шлюпці! Сюди! Сюди! — загаласували ми.

Людина оглянулась, помітила нас і, розвернувши шлюпку, спрямувала її вбік од місячної доріжки.

— Давай сюди! Еге-ей-ей!

Але шлюпка віддалялася. Незабаром шум мотора стих.

Ми були гірко розчаровані.

— Мабуть, не почув нас… — тихо висловив хтось припущення. Йому заперечили:

— Навряд! Шлюпка була поруч.

Нас зняли з щита на світанку. Сонце на той час ще не зійшло, але горизонт уже наливався кіновар’ю.

Я доповів командиру корабля про результати стрільби, про пригоди, які трапилися з нами, і про незрозумілу появу шлюпки далеко у відкритому морі.

Чи міг я подумати, що і ця шлюпка, і її пасажир матимуть відношення і до мене, і до лекції про Матвія Петрищева, яку я готував?

ПАРАДОКСИ

Знову поїздка. Цього разу в радгосп «Першотравневий». Я повинен зустріти Гужву і поговорити з ним докладніше.

Мрячив дрібний дощик. Умита зелень радісно шелестіла листям. Я дивився на далекі сині гори і думав. Не дуже радісні були мої думки. Сьогодні Галинка вирушає із знайомими у довгождану подорож. Я, звичайно, лишаюсь. Адже незабаром моя лекція.

— Ти якийсь ненормальний, — твердила Галинка. — Ну скажи, в яке безглузде становище ти мене поставив?

Я удав з себе нетямущого.

— Не прикидайся трирічним. Я набридала знайомим, я умовляла їх узяти нас, і ось, коли треба їхати…

— Але ж я повинен…

— Ти не повинен… Розшукувати матеріали можна і після відпустки!

Я промовчав. Коли б я почав розповідати Галинці про великих мандрівників і вчених, вона б напевне сказала щось в’їдливе про мене. А справа зовсім не в цьому. Я не був великим дослідником, але у мене в душі спалахнув такий вогонь, який, безсумнівно, горів і в них у грудях.

Галинка одвернулась, потім брови у неї злетіли догори, і вона прошепотіла:

— Ти як хочеш, а я поїду.

— Їдь, — швидко погодився я. — Їдь! Ти неодмінно повинна їхати.

Вона рвучко повернулась і стрибнула в автобус, який саме під’їхав. Ми вперше за півтора року знайомства посердились.

І ось я їду в «Першотравневий», а Галинка в інший бік.

Радгосп розкинувся на рівному, як стіл, місці. Навкруги — безмежний степ.

Дощ перестав. Смарагдовий степовий килим вигравав сонячними барвами. Таксі, в якому я їхав, вилетіло на широку, наче міський проспект, вулицю. Ми під їхали до крайнього будинку. Побачивши жіику, що полола грядки на городі, я відчинив дверцята машини і спитав, де живе Дмитро Гужва.

Жінка підійшла до тину і, поправивши хустку, охоче пояснила:

— Тутечки, недалеко. Поїдьте до криниці, зверніть управо. В третій хаті він і живе.

Ми поїхали до хати Гужви.

Я довго стукав у хвіртку, поки на алеї невеликого палісадника з’явився високий чоловік у білій вишитій сорочці.

— Заходьте, — промовив він, — хвіртка не замкнена.

— Я хотів би бачити Дмитра Гужву.

— Слухаю вас, — промовив чоловік.

— Ви — Гужва?

— Так.

— Мені потрібен інший Гужва.

— А іншого в нас нема, — усміхнувся чоловік.

Я був спантеличений.

— Але ж це радгосп «Першотравневий»?

— «Першотравневий».

— У радгоспі «Першотравневому» живе ще один Дмитро Гужва?

— Ні, я один, — відповів чоловік.

— То, може, є інший радгосп «Першотравневий»? — спитав я з надією.

— Що ви! — усміхнувся чоловік.

Довелося просити вибачення і повертатися ні з чим. Дорогою я думав: нащо людині, яка відрекомендувалася Гужвою, стверджувати, що Петрищев не зробив подвигу? Відповіді не знаходив.

Ми приїхали в Волногорськ. На вулицях було людно. Машина минала будинок, де жила Галинка. Мені зробилось тоскно. Сьогодні субота, і я міг би з нею зустрітися. Раптом я побачив чоловіка, який видавав себе за Гужву.

— Зупиніть машину! — гукнув я. Шофер загальмував. Я розрахувався за поїздку і вистрибнув на тротуар. «Гужва» переходив вулицю.

— Товаришу Гужва! — замахав я рукою.

Почувши оклик, Гужва розгублено подивився на мене.

Поки я перейшов на другий бік вулиці, Гужви вже не було. Він ніби крізь землю провалився. Я зазирнув до крамниці «Культтовари», але його й там не було. На виході з крамниці мене покликали:

— Товаришу Шпильовий!

Я обернувся і побачив директора музею. У тих самих парусинових штанях і брилі. Він потиснув мою руку обома руками.

— Відразу вас упізнав, — доброзичливо усміхався він. — От, думаю, і побачилися з давнім знайомим.

— Який же я знайомий? Я навіть вашого прізвища не знаю.

— Михайло Сергійович Трубников. Не пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви працювали директором музею, — нехотя відповів я.

— Тепер узнали й прізвище, — промовив директор тоном пастора, який відпускає гріхи парафіянам. — А то ви посприяли, так би мовити, щоб мене зняли з посади директора музею, а прізвища, пробачте, не взнали.

Я почував себе ніяково. Побачивши моє збентеження, Трубников заспокоїв:

— Я не ображаюсь. Уже влаштувався на іншу роботу. — І він узяв мене під руку — Чесно кажучи, я навіть радий, що пішов з музею. Знаєте, для роботи в музеї потрібні покликання і душевний інтерес, а мені давай живу справу!

Трубников базікав, і я не знав, як од нього відкараскатися.

— Вас, товаришу Шпильовий, хвалю. Скільки відвідувачів у музеї перебувало — не злічити. Всі бачили і пилюку, і бруд, і запустіння, а от тільки ви звернули увагу і вжили дійових заходів. І за скромність хвалю! — з запалом просторікував Трубников.

Я спробував звернути вбік, але Трубников міцно вхопив мене за руку:

— Куди ж ви? Ходімо по кухлю пива вихилимо.

Я відмовлявся, та Трубников мало не силоміць підвів мене до ларка.

— Дві для початку, — сказав він продавщиці.

— Прошу, — весело відповіла та і почала обмивати кухлі.

Я глянув на продавщицю і був приємно вражений її вродою. Весела усмішка на ніжно-білому обличчі. Чорне, гладенько зачесане волосся, зібране в тугий скрутень на потилиці, висока шия. Довгі з вузьким розрізом очі, прикриті густими віями, надавали ЇЇ обличчю східного виразу. Але найпримітнішими були дві глибокі ямочки на щоках. Здавалось, дівчина весь час усміхається.

Блиснувши білими зубами, вона подала кухоль. Я взяв пиво і відчув поштовх у спину. Позаду мене стояв широкоплечий здоровань у спортивній куртці з широким червоним обличчям. Я звернув увагу на його похмурий погляд.

— Ти що, один у черзі стоїш? — спитав він.

— У чому справа?

— А ні в чому! Гадаєш, як начепив погони, так я повинен тобі давати звіт?

— А ви ввічливіше.

— Я тобі покажу ввічливість! — І в ту ж мить я відчув удар кухлем по голові.

Продавщиця зойкнула. По моєму обличчю збігали пивна піна і кров. Відразу зібрався натовп. Здоровань зник. З натовпу пролунало:

— Офіцер, а бешкетує!

— Ай-ай-ай, як негарно вийшло! — голосив Трубников, витираючи хусточкою моє обличчя. — Оце халепа.

Потім люди розступились, і до мене підійшов патруль.

— Прошу документи, — суворо звернувся капітан-лейтенант, поправивши червону пов’язку на рукаві.

Я дав посвідчення. Капітан-лейтенант перегорнув його і поклав до кишені.

— Пройдіть у машину.

— Він не винний! — заступився було Трубников.

— У комендатурі розберемося, — сухо відповів начальник патруля. — Крім того, йому потрібна медична допомога.

Я пішов до машини і тут побачив Галинку. Вона виглядала з вікна світло-зеленої «Волги». Це була та сама «Волга», якою ми збиралися їхати на відпочинок. На Галинчиному обличчі помітний був переляк і подив.

— Вадиме, що з тобою?

Я мовчав.

Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:

— П’яний бешкет у громадському місці.

— Це неправда. — заперечив я.

— Помовчіть, — попрохав лікар, — ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.

Він подивився на мене з докором.

— Як же це вас?

Я пояснив.

— Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?

— Так, — відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.

Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:

— Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:

— Цього я од вас не чекав…

— Але… — спробував заперечити я.

— Я звільняю вас від доручення, — заявив капітан третього рангу. — Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.

У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.

Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.

— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?

— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?

Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:

— Скосирєв усунув мене од пошуків.

— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.

Я промовчав. Що я міг їй відповісти?

З ВОЛНОГОРСЬКА І НАЗАД

Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.

Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.

— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.

— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!

Я ледве зупинив її:

— Почекай, ще не все тобі сказав.

— Слухаю, адмірале!

— Тільки дай слово — не ображатися.

Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:

— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…

Галинка мовчала.

— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.

— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…

Я полегшено зітхнув.

— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.

Галинка засміялась:

— Хочу перевиховуватися!

— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.

Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.

Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.

— Що з тобою?

— Нічого.

Я налив у келихи шампанського.

— За наше з тобою щастя, рідна!

— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.

Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.

Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.

Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.

— Ти глянь, яка краса! — щоразу казав я Галинці.

Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?

Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?

Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:

— Ні, Вадиме, зовсім не те.

Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода — і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт — рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.

Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.

— Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.

Закричали всі:

— А чого він лізе?.. А ти чого!

— Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?

Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько — хлопчик з облупленим носом — повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.

— От бачиш, бачиш!.. — загули вдоволені голоси.

І хлопчаки з войовничими вигуками побігли пляжем.

— Ну що там? — запитала Галинка.

— Грають у Матросова. Не поділили, хто частіше амбразуру грудьми закриє.

Мої слова справили на неї несподіване враження. Обличчя у Галинки миттю стало винним.

— Вадиме, я повинна тобі признатися… Коли ти бігав по шампанське, приходив Скосирєв…

— Скосирєв?!

— Так. Він сказав, що в інциденті біля пивної будки ти зовсім не винний і що ти потрібен для з’ясування дуже важливої справи.

— А ти що відповіла?..

Галинка схлипнула:

— Сказала, що ти вже поїхав.

— Навіщо ж ти збрехала?..

— Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…

— Ну, знаєш! — сказав я різко. — За такі речі…

Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!

Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».

Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.

До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:

— Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.

Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.

— Куди поїдемо? — цікавлюсь.

— Побачите, — лаконічно відповів капітан третього рангу.

Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:

— Прошу.

Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.

У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався:

— Танюшин.

Із Скосирєвим, мабуть, вони були уже знайомі, бо йому він не називав свого прізвища. Ми сіли за стіл. Танюшин відклав пачку паперів і уважно подивився на мене:

— Ми запросили вас у важливій справі.

Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.

— Що ви скажете з приводу цієї радіограми? — Танюшин подав мені папірець.

Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.

— Так, шлюпку бачили всі — і я, і мої товариші.

— О котрій годині?

— Близько четвертої.

— Ви певні, що в шлюпці були люди? — запитав Танюшин.

— Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.

Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.

— Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?

— Так, — відповів я, теж підійшовши до карти.

— Який був вітер?

— О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.

— А течія?

— Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.

— Ви добре пам’ятаєте обстановку.

— Мені доводиться нести вахту, — відповів я, — а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.

Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега:

— Враховуючи курс шлюпки, швидкість вітру і течію, можна припустити, що шлюпка йшла в напрямку бухти Прозорої.

— Так, ви точно все розрахували.

— Я хоч і не вахтовий офіцер, — усміхнувся Танюшин, — а ці премудрості й мені треба знати.

Я ще раз подивився на карту. Бухту Прозору я знав. Вода там майже завжди кришталево чиста. З кручі, мов крізь скло, можна побачити водорості і навіть рибу.

— Завтра вранці я поїду в бухту, — мовив Танюшин. — Вам теж треба поїхати. Не заперечуєте?

— Ні, звичайно. Але що я там робитиму?

— Ви змогли б впізнати шлюпку?

Я трохи подумав і похитав головою:

— Навряд. Все-таки ніч, шторм…

— Незалежно від цього, якщо ми її знайдемо, ви повинні подивитись, — сказав Танюшин і сів за стіл. — А зараз поговоримо про інше. Але я мушу вас попередити: все, про що тут буде сказано, повинно залишитися між нами.

— Хіба я не розумію?

— Мій обов’язок — попередити, — сухо сказав Танюшин. — Проаналізувавши з товаришем Скосирєвим хід вашої роботи, або, як ви її називаєте…

— Дисертації, — усміхнувся Скосирєв.

— Нехай буде так. Ми прийшли до висновку, що збирання матеріалу для лекції якимось чином збіглося з незрозумілою діяльністю невідомих нам осіб. Поміркуйте самі! Ви шукаєте фотографію Петрищева, а вона весь час вислизає з-під ваших рук. Ви намагаєтесь зібрати документи, і документи щезають невідомо куди.

Мені довелося перебити Танюшина:

— Я зустрів свідка вибуху, якогось Гужву, але він теж виявився не свідком і не Гужвою, а невідомою особою.

— Он як! — зацікавився Танюшин. — Може, це ряд випадковостей?

Я знизав плечима. У мене ворушилися непевні підозри, але я ніяк не міг зіставити всі факти разом, щоб зробити певний висновок. Не дочекавшись моєї відповіді, Танюшин вів далі:

— Могли б бути і випадковості, коли б не кілька важливих обставин. По-перше, у Волногорську не було ніяких складів з боєприпасами…

Я сподівався почути що завгодно, але тільки не це. Новина вразила мене. І, коли чесно признатися, вразила неприємно.

Танюшин помітив моє розчарування:

— Ви не хвилюйтеся. Можливо, подвиг все-таки був. Але висадили в повітря не склади з боєприпасами, а цілком секретну лабораторію професора Іващенка. В ній провадилися досліди, пов’язані з виробництвом ракетного палива… — Танюшин встав і пройшовся по кабінету. — Давайте підсумуємо дані. Професор Іващенко і тепер працює в тій галузі. Правда, не у Волногорську. Нам стало відомо, що розвідка однієї іноземної держави зацікавилася його роботою. Ми одержали про це спеціальне попередження з центру.

Танюшин підійшов до Скосирєва:

— І ось приходить товариш Скосирєв і розповідає про дивні речі, з якими ви зіткнулися, коли розшукували матеріали про Петрищева. Припускається, що Петрищев висадив у повітря лабораторію, якою керував Іващенко. А тепер саме роботою Іващенка цікавиться іноземна розвідка.

Я спробував уявити собі, як можна довідатися про секрети Іващенка за допомогою Петрищева. Але нічого конкретного на думку не спадало.

— Напевне, ніякого Петрищева не було, — сказав я.

— Перейдімо краще до фактів, — відповів Танюшин.

Ми присунулися до столу, і я розказав про розшуки документів. Танюшин досить часто перебивав мене запитаннями. Його цікавили, на мій погляд, навіть зовсім незначні деталі. Як був одягнутий Гужва? Який він мав вигляд? Як поводилась Марія Андріївна, коли я виявив пропажу документів? Що казав голова Слобідської сільради завідуючому клубом? А потім він зовсім мене здивував.

— Не змогли б ви детально описати зовнішність хлопця, який ударив вас кухлем?

— Хіба це може стосуватися Петрищева? — цілком щиро вихопилось у мене. Нагадування про цей інцидент було мені неприємне.

— Все може його стосуватися, — сказав Танюшин. — Ви повинні зрозуміти це.

Я описав хлопця: червоне широке обличчя, воляча шия. Одягнутий у сіру спортивну куртку на блискавці. Хриплий голос. Здається, був напідпитку.

— Він стояв за вами один? — запитав Танюшин.

— Начебто один.

— А ви не помітили у його поведінці, жестах чогось характерного?

Я подумав.

— Коли він говорив зі мною, то його обличчя було повернуте трохи вбік, а очі дивились на мене.

Ми пробули у Танюшина більше як дві години. Прощаючись, він наказав:

— Матеріали про Петрищева збирайте, але пам’ятайте: ви тепер учасник крупної і, можливо, небезпечної гри.

Коли ми спускалися з другого поверху, Скосирєв сказав:

— Видно, дисертація вам дісталась не з легких. ©

— Схоже на те, — мовив я, почуваючи в душі хвилююче напруження, наче хтось всередині у мене натягнув тонку стальну струну.

У БУХТІ ПРОЗОРІЙ

До бухти Прозорої ми приїхали разом з Скосирєвим і Танюшиним. Нас зустріла машина — верткий зелений газик, біля якого стояло три чоловіки: один у формі прикордонника і двоє в цивільному.

Ще дорогою Танюшин запитав мене, як ідуть справи. Я відповів, що поки що нічого нового. Дзвонила Марія Андріївна, просила зайти.

— Зайдіть сьогодні ж, — сказав Танюшин.

Я обіцяв.

Коли ми під'їхали до бухти, один з цивільних підійшов до Танюшина і доповів:

— Товаришу полковник, за вашим наказом берег оглянуто, шлюпку виявлено.

— Отже, ваше припущення правильне.

— Так, але чи це та шлюпка? — відповів цивільний у темному костюмі. Як пізніше я довідався, це був заступник Танюшина — капітан Костін.

«Виявляється, Танюшин полковник», — подумав я. Оцього я ніяк не припускав. Він здавався зовсім молодим, і поки Танюшин розмовляв із своїми співробітниками, я подивився на море. Воно було спокійне. Ідеальну гладінь не вкривав брижами вітер, не краяли хвилі. Білясті хмари грайливо відбивалися на полірованій поверхні, поправляючи пінисті зачіски. Немилосердно пекло сонце. Природа була безмовна. Я підійшов на край урвища і подивився вниз. Вода така прозора, що видно все до самого дна. На дні темніли рожево-зелені валуни, жовтіли розсипи піску і хитались густі хащі водоростей. Поміж камінням шмигали невиразні тіні — там ішло своє, підводне життя. Я сів на зелену траву, яка ще не встигла висохнути. Добре! І я згадав Галинку. Аж серце защеміло, що так вийшло з нею.

Збоку щось зашаруділо. Скосивши очі, я побачив маленьку ящірку з зеленою спиною і довгим хвостом. Вона припала до землі і з цікавістю втупилась на мене блискучими оченятами. Широко розкривши рот, вона важко дихала, роздуваючи, наче міхи, біленьке черевце. Все її пружинисте тіло було насторожене. Дихни сильніше, і вона враз щезне у щілині скелі. Справді, так і вийшло. Коли Скосирєв покликав мене, ящірка, метнувши хвостом, зникла так само швидко, як і з’явилась.

Ми всі почали спускатися стежкою вниз. Зверху біля машини залишилися тільки шофери.

Спускалися довго. Урвище було круте, а стежка вузька і покручена. Час від часу вона взагалі губилась, і тоді доводилось продиратися навмання, чіпляючись за гострі виступи скель і гілки колючого чагарника. Зате берегом моря іти було легше. Під ногами приємно хрускотів бурштиновий крупний пісок. Я нагнувся до золотавого камінця, який лежав метрів за три від води, і підняв його. З-під каменя метнулися врозтіч маленькі краби. Я підняв інший камінь — теж краби. Під кожним каменем їх було сила-силенна.

Нарешті за виступом скелі ми побачили шлюпку. Коло неї походжав вартовий.

Ми підійшли до шлюпки. Вона була виготовлена із синтетичного матеріалу, невелика, легка і завдяки висувному кілю досить стійка. Невеликий мотор, який працював від акумуляторних батарей, давав можливість робити на шлюпці тривалі переходи.

Капітан розповідав Танюшину:

— Шлюпка була затоплена метрів за тридцять від берега. Дозорні Сигбатулін і Телешов о шостій годині тридцять хвилин ранку оглянули берег моря і, не знайшовши нічого підозрілого, піднялися нагору. Одержавши ваше попередження про те, що в бухті має бути шлюпка, і діючи згідно з інструкцією, вони зверху оглянули дно бухти і помітили затоплену шлюпку.

— Може, її захлеснуло хвилею і вона потонула? — перебив Танюшин.

— Ні в якому разі, — заперечив капітан. — Шлюпку затопили навмисне. Ось дивіться. — Капітан нагнувся до шлюпки і показав отвір з різьбою: — Сюди вгвинчується пробка. Як бачите, пробку викрутили, і вода вільно попала в шлюпку.

— Ну, а берег ви обслідували? — запитав Танюшин.

— Так точно. Берег обслідували дуже ретельно. Порушник тут не висаджувався.

— Де ж він міг висадитись?

— Найбільш можливе місце — рибальське селище Скелясте. Три милі звідси. Там поруч шосейна дорога.

— Та-ак, — протягнув Танюшин і, звернувшись до цивільних, додав: — Займіться своєю справою.

Супутники Танюшина дістали з чемоданчиків якісь прилади і почали вимірювати і фотографувати шлюпку.

Полковник глянув на мене:

— Що ви скажете, товаришу Шпильовий?

Я готувався до цього запитання, придивлявся до шлюпки, але, відверто кажучи, певної відповіді дати не міг.

— Начебто й вона і наче не вона, товаришу полковник.

Танюшин нетерпляче потер руки.

— А точніше?

Я подивився на шлюпку ще раз, потім одійшов метрів за п’ять вбік.

— Ні, не певен.

Танюшин обійшов шлюпку і, звівши на мене погляд, запитав:

— Приблизно на якій відстані ви її бачили?

І тоді я догадався.

— Нехай хтось сяде в шлюпку, — попросив я полковника.

Відбігши метрів за двісті, я обернувся. Все стало ясно. Це була та сама шлюпка. Я звернув увагу на характерну обводку і на положення людини. Все, геть усе збігалося. Картина уявлялася настільки чітко, що мені навіть здалося, наче я стою на щиті.

— Це та сама шлюпка, — сказав я Таиюшину.

На зворотному шляху у нас кілька разів перевіряли документи. Крім того, я побачив прикордонників з собаками, які прочісували місцевість. Мабуть, цю ділянку було оточено.

Уже коли в’їздили в місто, нас наздогнав мотоцикліст.

— У районі рибальського селища Скелясте знайдено водолазний скафандр, — доповів він стиха Танюшииу.

Полковник вийшов з машини:

— Їдьте без мене. Я повертаюсь.

Він підійшов до мене і сказав:

— Майте на увазі, Шпильовий, ви зараз на передньому краї боротьби. Чим більше ви зберете даних про Петрищева, тим краще. Але будьте обережні і розсудливі.

Я вирішив негайно їхати до Марії Андріївни і запросив з собою Скосирєва, але у нього були свої справи. Йому доручили систематизувати всі відомості про Гужву.

В музеї мене зустріла дуже молода дівчина.

— Директора нема, — сказала вона, — почекайте, незабаром повинен бути.

— А ви хто? — запитав я дівчину.

Вона трохи почервоніла і з викликом подивилася на мене:

— Науковий співробітник.

Я пройшов по залах музею і побачив, що все в ньому дуже змінилось. Експонати були розміщені в певному порядку. З’явилися пояснювальні написи і покажчики. На стенді, присвяченому Петрищеву, білів текст, який свого часу я вже читав. Скрізь було чисто й затишно.

Прийшла Марія Андріївна. Вона була жвава, помолоділа.

— Нізащо не вгадаєте, куди я їздила.

— Куди ж?

— У Слобідське! — урочисто сказала Марія Андріївна.

— В Слобідське?

— Так. Між іншим, вам багато привітань. Від голови, від Нюри Пасивіної. Дякують за шефів. Там ваш товариш Селін має величезний успіх.

Я здивувався:

— Невже мене пам’ятають?

— Аякже! Після вашого від’їзду в селі закипіла бурхлива діяльність по розшуку матеріалів про Матвія Петрищева. Особливо старанно працює Пасивіна. До речі, саме з її допомогою я зібрала дуже багато цікавого.

Марія Андріївна підійшла до шафи і дістала звідти товсту папку.

— Ось, читайте і вивчайте.

Це був скарб. Більше як годину я перебирав документи і списав два блокноти. Тут був табель успішності Петрищева за шостий клас. Я прочитав оцінки: математика — відмінно, російська мова — відмінно, фізика — відмінно… Марія Андріївна щохвилини перебивала мене:

— Ні, ви тільки погляньте…

Вона подала мені пожовклу фотографію. Хлопці в білих сорочках і дівчатка розташувалися навколо вчительки.

— Ось і сам Матвій, — показала Марія Андріївна.

Вперше я побачив Матвія Петрищева. Правда, зовсім юного, але все-таки це був він: білявий, вихрястий, завзятий хлопчина з трохи кирпатим носом.

— Видно, бойовий хлопець!

— Ще й який! — підтримала Марія Андріївна і подала мені цілу пачку паперів. На них були докладно записані спогади односельчан про Матвія.

— Як вам пощастило зібрати все це?

Марія Андріївна усміхнулась:

— Нюра Пасивіна обійшла всіх і зібрала спогади. Крім того, вона кудись писала. Адже дехто виїхав із Слобідського. Я ходила в школу. Розмовляла з учителями. Отак і знайшла фотографію.

Отже, досить повна картина дитинства Матвія в моїх руках. Це був звичайний хлопець. Іноді бешкетував, за що мав покарання, іноді його хвалили. Із усіх спогадів про Матвія я звернув увагу на одну деталь: навколо нього завжди гуртувалися товариші. Колишня вчителька так і написала: «Матвій був хлопець, якого не можна собі уявити поза колективом. У школі він організував голосне читання «Пионерской правды», організував тимурівську команду і спортивні секції, взагалі він був ініціатором багатьох хороших справ».

— Розумна ця Нюра Пасивіна, — сказав я.

Марія Андріївна кивнула головою.

— До речі, вона взяла у мене вашу адресу.

— Навіщо?

— Каже, завинила перед Шпильовим, що не зберегла документів.

Я пішов з музею, відчуваючи в душі особливе піднесення. Поки що справи посувалися гаразд.

НА КОГО ПОЛЮВАЛИ?

За наказом полковника Танюшина до мене завітав капітан Костін. Ми попрямували до автоінспекції.

— Треба розібратися з аварією на Заріченському шосе, — заявив Костін. — Адже й ви були тоді в автобусі.

Автоінспекція була розташована в центральній частині міста. Ми увійшли в непоказний будинок з темним похмурим коридором. Костін штовхнув двері до якогось кабінету. Капітан міліції сидів за письмовим столом, рясно заплямованим чорнилом. Перед капітаном стояв парубок, очевидно шофер, і з каяттям м’яв у руках заяложений кашкет.

Капітан підвів голову і запитливо глянув на нас.

— Я від полковника Танюшина, — сказав Костін і показав червону книжечку. — 3 приводу аварії на Заріченському шосе.

— Зрозуміло, — відповів капітан і, обернувшись на стільці, постукав кулаком у фанерну перегородку.

За кілька хвилин до кімнати зайшов скуйовджений молодий лейтенант.

— Аварію на Заріченському ти розслідував?

— Я.

— Ось товариші від полковника Таиюшина. Цікавляться аварією.

Лейтенант здивовано подивився на нас і відрекомендувався:

— Звєрєв.

Ми пройшли слідом за Звєрєвим до тісної кімнати. Усі її стіни, до самої стелі, були заставлені стелажами з товстими папками.

— Випадок досить звичайний, — промовив лейтенант, дістаючи папку. — На крутому спуску відмовили гальма. Треба сказати, що шофер молодець. Вивернув машину на узбіччя так, що обійшлося без жертв, а могло бути…

Костін узяв папку і заглибився в документи.

Я сів на табуретку. З-за дощаної перегородки лунав голос автоінспектора, який розмовляв з парубком. Розмову чути було так виразно, що здавалося, ніби ми були поруч.

— Ну, що ж, — мовив капітан, — доведеться відібрати у вас права.

— За що? — схлипнув парубок. — Що завгодно робіть зі мною, а швидкість була менше сорока кілометрів.

— Як же менше? — стомлено доводив автоінспектор. — Ось і інші шофери, які стояли поруч з Куніциним, підтверджують, що швидкість була велика.

— Інші, — буркнув парубок. — Та, коли хочете знати, вони що завгодно можуть підтвердити.

У цей час Костін переглянув усю справу і підвів голову.

— Причину виходу з ладу гальмового пристрою з’ясували?

— З’ясував, — відповів Зверев. — Пробило гідравлічний привод. От і гальмова рідина витекла.

— Але у вас у справі навіть знімка пошкодженого місця нема, — невдоволено промовив Костін.

— А нащо він? — здивувався Зверев.

— Треба, щоб був.

Зверев вийняв цигарку і постукав по коробці:

— Мало що треба…

Обличчя Костіна відразу стало злим:

— Замовкніть!.. Дріб’язкову справу не могли належно розслідувати.

Зверев похапцем сховав цигарку і виструнчився.

— З якої автобази автобус?

— З десятої, — відповів Зверев.

— Ходімо, — промовив Костін і рвучко попрямував до виходу.

До контори десятої автобази ми приїхали в розпал робочого дня. Кого там тільки не було! Товпилися шофери, розмахуючи подорожніми листками. Чіпляючи пузатими сумками всіх, хто траплявся на дорозі, бігали кондукторки. Закачавши рукава засмальцьованих комбінезонів, вимагали запасних частин ремонтники. Я, Костін і Зверев протиснулись у закуток, який гучно називався кабінетом заступника начальника по ремонту. Худий, з гостреньким обличчям чоловік, відбиваючись од токарів і слюсарів, що насідали на нього, повторював:

— Сьогодні деталей не буде. І не чекайте. Наряди відправлені, одержите завтра.

Помітивши Костіна, він діловито сказав:

— Слухаю вас, товаришу.

— Ми з приводу аварії на Заріченському шосе.

— От халепа з цією аварією! — скривився заступник. — Усе ж давно з’ясувалося. І машину відремонтували.

— Ми б хотіли знати, які були пошкодження в машині.

Заступник начальника встав з-за столу і сказав:

— Ідіть до Андрія Кузьмича. Ремонтом керував вій. — Обернувшись до юнака, що стояв поруч, додав: — Сашко, проведи товаришів до Андрія Кузьмича.

Сашко поважно підтягнув штани.

— Ідіть за мною.

Ми перетнули просторе, як стадіон, подвір’я автобази, а потім увійшли до височенного цеху. В цеху стояло багато автобусів. Сотня, а може й більше. Сашко склав у рупор долоні і пронизливо загорлав:

— Андрі-і-ію Кузьмичу!

— Чого репетуєш? — почулось з-під автобуса, що стояв на ямі.

Сашко забіг до ями:

— Андрію Кузьмичу, до вас з автоінспекції прийшли.

Андрій Кузьмич не кваплячись виліз. Я сподівався побачити забрудненого мастилом чоловіка: як не кажи, був під автобусом. А перед нами стояв чистий, симпатичний дідусь у старанно випрасуваному комбінезоні. Він неквапливо протер руки ганчір’ям і надів окуляри в дротяній оправі. До речі, сама ця оправа блищала так, наче її натирали спеціальною сумішшю.

— Черненко, — відрекомендувався він Костіну і мені, кивнув, як давньому приятелеві, Звереву. — Як кажуть, на ловця і звір біжить. Сьогодні збирався зайти до вас подати доповідну.

— З приводу чого? — поцікавився Зверев.

Андрій Кузьмич озирнувся і неголосно промовив:

— Мені здається, що в автобусі, з яким скоїлась аварія на Заріченському шосе, хтось навмисне пошкодив гідравлічний привод. Спочатку я гадав: каменем його перебило або перетерся. А тепер бачу: ні. Перебили його зубилом, не інакше.

Костін виразно поглянув на Зверева.

— Оце так!..

Ми пробули на автобазі години з півтори. Андрій Кузьмич показав пошкоджену ділянку гідропривода. Уважно його вивчивши, всі ми прийшли до висновку, що справді по ньому вдарили зубилом.

— Виходить, аварія була не випадкова? — спитав Костін.

— Не випадкова, — сказав майстер.

Костін подякував Андрієві Кузьмичу, і ми повернулися до управління.

У своєму кабінеті Костін ще раз докладно розпитав мене про аварію на шосе і записав до протоколу мої відповіді. Потім спішно викликали шофера автобуса і ще декого з пасажирів. Прийшов Танюшин.

— Мені піти? — спитав я, коли до кабінету ввійшов шофер.

— Ні, ні, — заспокоїв полковник, — вам корисно послухати.

Шофера звали Микитою Підопригорою. Він мене не впізнав. І не дивно. Бачились ми мигцем, і то в такий момент, коли автобус, не слухаючись гальма, летів під уклон. Хіба тут запам’ятаєш чиєсь обличчя? А я його примітив.

Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:

— Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.

— Так, це точно, — відповів Підопригора.

— Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?

Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:

— Ні, не могли.

— А шофери?

— Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.

— А гідравлічний привод пробили саме тоді? — втрутився Костін.

— Звичайно, — підтвердив Підопригора, — я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.

— Ось що цікаво, — задумливо мовив Танюшин, — випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?

Підопригора знизав плечима:

— Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.

Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Сорок пасажирів могли угробити… сволота!

Костін запропонував:

— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.

Микита затягнувся і поволі почав:

— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…

Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:

— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…

— Хто? — коротко кинув Танюшин.

І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.

Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.

— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?

Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:

— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.

— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.

І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:

— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.

— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.

І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:

— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?

Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.

— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.

— Ви не запам’ятали екскурсантів?

— Треба подумати.

— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?

— Здається, ні.

— Здається — не відповідь.

Полковник наказав Костіну:

— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.

— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.

— Мені можна йти? — запитав я.

— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.

ЦАРИЦЯ НЕФЕРТІТІ І ФЕДЬКО КОСИЙ

Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.

Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?

Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.

Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.

Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:

— Не приїхала.

Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..

Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жіика, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.

— Нарешті зустрілися!

Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.

Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.

Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:

— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.

— Спасибі, — сказав я глухо.

— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.

Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.

— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.

— Так, непоганий.

— Давайте посидимо на лавці коло берега.

— Уже пізно.

Мура образилась:

— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?

Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.

— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.

Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.

— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.

— Царицю Нефертіті.

Мура недовірливо подивилася на мене.

— Хто це?

— Єгипетська цариця. Дуже гарна.

В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.

— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.

Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:

— У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.

Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.

Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.

Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.

— Так ви підете? — спитала ще раз Мура ослаблим голосом.

— Ні, чого ж, — відповів я жорстко, — давайте поговоримо.

«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», — подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.

— А-а, це знов ти? — похмуро сказав мені парубок. — Ще хочеш?

— Федько, іди звідси! — наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.

Федько сплюнув набік:

— Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…

Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.

Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.

— Ну… — промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.

Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:

— Встати!

Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.

— Прудкий, — почув я знайомий голос.

Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!

— Товариш Костін?

— Я, — усміхнувся капітан.

— Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…

— Ви його знаєте? — спитав Костін дівчину.

— Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!

Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.

— Зброї нема, — осміхнувся Косий.

— В машину! — наказав Костін.

Федько раптом зіщулився.

— Я ж із ним пожартував…

— Гайда!

Я підійшов до Мури.

— Не щастить мені, — сказала вона журно, — завжди якісь неприємності.

Мені нічим було її втішити.

— До побачення, — сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».

Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:

— А як ви опинились на цій вулиці?

— Випадково, — промовив Костін і засміявся.

Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?

І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:

— Прізвище, ім’я?

— Білобрагін Федір, — скоромовкою випалив Косий, — тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.

Танюшин посміхнувся:

— Бач, який досвідчений. Сидів?

— Не доводилось. Один привід був.

— За що?

— Та так. Одному по шиї з’їздив.

Танюшин докірливо промовив:

— Ну, а чого до лейтенанта причепився?

Федько насупився:

— Нехай до Мурки не липне.

— Чого ти думаєш, що він липне?

— Мені один сказав.

Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.

— Це хто ж?

Федько мотнув головою:

— Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, — каже, — моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…

Танюшин знову сів до столу:

— Розкажи, який він, той чоловік.

Федько спідлоба глянув на мене і почав:

— Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, — Федько провів рукою по грудях. — Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.

— Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? — поцікавився Танюшин.

— А якщо до неї всі липнуть?

Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:

— Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?

— Запам’ятав! — буркнув Федько.

Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.

— А якщо він сказав неправду? — висловив я сумнів.

— Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.

Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:

— Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?

— Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.

— Це диверсант з бухти Прозорої? — поцікавився я.

— Так, — була коротка відповідь.

ПРОФЕСОР ІВАЩЕНКО РОЗПОВІДАЄ

Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.

Танюшин писав:

«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».

Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?

Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше — військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.

Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.

— Влаштовуйтесь зручніше, — сказав полковник, — їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.

— А куди?

— В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.

Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.

За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:

— Прошу, проїжджайте.

Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.

— Ви полковник Танюшйн?

— Так.

— Професор Іващенко чекає вас.

У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.

— Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, — сказав полковник.

— Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… — Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: — Так які ж справи привели вас до мене?

— Справи давно минулих днів, — відповів Танюшин.

— Я слухаю.

— Скажіть, будь ласка, — почав Танюшин, — вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?

Слова Танюшина, мабуть, вплинули на професора. Неприховано схвильований, він нахилився до полковника і тихо запитав:

— Як, як ви сказали?

— Петрищев.

— Боже мій! Вам щось відомо про нього? Ну, відповідайте ж!

Полковник не був підготовлений до такої бурхливої реакції.

— Пробачте, — збентежився він, — ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Ми хотіли б од вас щось почути.

— А, он воно що, — мовив розчаровано Іващенко і несподівано спитав: — У вас є цигарка?

Полковник дістав портсигар.

— Збирався кидати курити, але, видно, доведеться відкласти.

— Значить, вам все ж таки знайомий Петрищев? — нагадав Танюшин.

— Звичайно, — відповів Іващенко, глибоко і з задоволенням затягуючись.

— Не змогли б ви пригадати все, що стосувалося Петрищева? — обережно спитав Танюшии.

Іващенко зняв окуляри і дуже ретельно протер їх.

— Не знаю, чи задовольнять вас мої відомості, але дещо я розкажу. Незадовго до початку Вітчизняної війни мене призначили керівником науково-дослідної групи по розробці ракетного палива. Зважаючи на деякі дуже важливі для нашої справи обставини, ми виконували свої роботи у Волногорську. Дослідження мали цілком секретний характер, і, природно, лабораторія добре охоронялась. Охороною відав начальник режиму, він у перші дні війни зарахував до штату охорони й Матвія Петрищева. Я про це не знав. І про Петрищева почув в останній день нашої евакуації.

Іващенко на хвилинку замовк і замріяно подивився у вікно.

— Стояла вже осінь. Періщили дощі, і евакуювати все обладнання і документацію, дотримуючись при цьому найсуворішої секретності, було нелегко. Але ми впоралися. Фашисти наступали стороною на головну базу флоту, і ми встигли…

Коли все обладнання вивезли, нам лишалося тільки знищити експериментальні запаси палива, які на той час зосередилися в складах. Ми вирішили знищити їх частинами, щоб не привертати уваги противника. Але сталося непередбачене. Мотомеханізовану дивізію генерала Кеніга зняли з напрямку головного удару і кинули на Волногорськ. Мені здається, що фашисти дізналися про існування нашої лабораторії. Ми гарячково готувалися висадити в повітря склади. Можливо, в схемі чогось не врахували, бо коли останні співробітники лабораторії і охорона розташувалися на підводному човні, що чекав нас, вибуху не було. А за часом він мав бути. Я був у відчаї. Невже ворог захопить усе і поверне проти нашої Батьківщини? Час збігав. Вибуху не було і не було, а фашисти з’явилися уже на околицях Волногорська. Командир підводного човна квапив мене. Але як я міг піти звідти? Я умовляв його почекати ще одну хвилину.

Іващенко зняв окуляри і знову надів їх. Дістав хусточку і сховав до кишені. Переживаючи минуле, він помітно хвилювався.

— Саме в ту мить до мене підійшов боєць нашої охорони Матвій Петрищев. Він просив, щоб його негайно висадили на берег. «Подивлюся, що там трапилось з вибухівкою», — мовив він. Це був білявий невисокий юнак з ластовинням на носі… Мені чомусь особливо запам’яталися його очі — по-дівочому голубі і ніжні. Признаюсь, я не дуже повірив у його вправність. Надто молодий він був. Спочатку я відмовив, але Матвій наполягав. «Ми не маємо права ризикувати державним секретом, — сказав він. — Дозвольте зійти на берег, поки не пізно».

Я дозволив.

На вутлому надувному човиику він вирушив до берега, який був метрів за сто від нас. У біноклі ми бачили, як Матвій підплив до суші, потім швидко подерся на кручу. Фашисти були вже біля лабораторії. Потяглися нестерпні хвилини чекання. Німці зайняли територію лабораторії. Туди все в’їжджали і в’їжджали машини з солдатами. Навколо підводного човна почали сипатися снаряди. Треба було відпливати. Командир човна дав команду занурюватись, і в цю мить пролунав страшенний вибух. Од берега в море покотилася хвиля, і човеи добряче струсонуло. Можливо, саме тоді я вперше відчув силу палива, яке ми виробляли.

А Матвій не повернувся. Кілька днів підряд до берега, як домовились, висилали катер, але Петрищев не приходив. Пізніше я розповів про його подвиг капітану другого рангу Чижову, і з його легкої руки про вибух стало відомо за межами Волногорська.

Іващенко замовк. Потім промовив:

— Отак було! — І додав: — Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.

Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.

Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:

— А ви як думаєте, живий Петрищев?

Полковник знизав плечима.

ВСКОЧИВ У ХАЛЕПУ

Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:

— Вадиме Андрійовичу, до вас гості.

— Хто? — спитав я, зіскакуючи з ліжка.

— Жінка, — проспівала сусідка.

І я почув, як вона почовгала на кухню.

«Галинка!» — подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.

Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. — Не чекали? — зніяковіла вона.

— Не чекав.

— Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.

— Є щось нове?

— Аякже! — не без гордості відповіла Нюра. — Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?

— Казала.

Нюра сіла до столу і дістала пакет.

— Ось нові фотографії.

Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».

— Хто ця Ліза?

— Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.

Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева — його дружба з дівчиною.

— Ви бачили Лізу?

— Ні. Але чула, що під час ркупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася — не знаю.

Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:

— Цю обов’язково я здам до музею.

Нюра кивнула головою і раптом заявила:

— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.

— Якого це? — не зразу зрозумів я.

— Ну, того, що портфель узяв.

І все це вона казала мені буденним голосом.

— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.

Нюра подивилась на мене і здивувалась:

— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.

— Де ви його бачили?

— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.

«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»

— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.

Нюра погодилась.

Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.

— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.

Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.

— Вас із готелю прислали?

— Власне кажучи, ні, — відповів я.

— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?

Вона уважно оглянула мене і Нюру.

— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.

Жінка знизала плечима:

— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.

«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:

— Давно живе?

— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.

— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?

Жінка на мить задумалась і відповіла:

— Петрищев Матвій Григорович.

— Петрищев? Матвій?!

Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:

— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.

Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.

— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.

Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.

Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:

— Товариші!

Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:

— Прошу документи.

— А ви хто такий?

Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».

Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.

— Хто вас просив іти до цього будинку?

Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»

— Що перевірити?

— Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…

Танюшин стомлено опустився в крісло. Я помітив, що очі і повіки у нього червоні.

— Ну от що, товаришу Шпильовий. Я дуже ціню розумну ініціативу. Розумну. Але коли людина діє всупереч здоровому глузду, то вибачайте. Такі речі я не схвалюю. Здавалось, не було нічого простішого, як зняти трубку і порадитися зі мною. Тим більше, що я вже висловлював вам своє припущення відносно цього чорнявого кореспондента.

Я зрозумів, що зробив невиправдану дурницю. Очевидно, будинок, куди ми хотіли проникнути і де зупинився «Петрищев», був під наглядом. А я все зіпсував. Найстрашніше те, що мені зовсім нічого було сказати на своє виправдання.

Танюшин ходив по кабінету з кутка в куток.

— Ще раз нагадую: у мене є телефон. Не забувайте про це.

ПОШУК ТРИВАЄ

І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.

— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?

Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:

— Коли б вона жила тут!

— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..

— Але Чорнявий…

— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.

Я мовчав.

Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:

— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.

— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?

— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.

З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.

Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.

Це вже була зачіпка.

В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.

— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.

— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.

Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.

Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?

— Запитайте кербуда.

Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:

— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?

— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.

Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.

Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?

— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.

Як я про це не подумав!

Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:

— Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.

Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.

— Ну, що ж, — сказав я собаці, — доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.

Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.

— Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.

Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.

Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.

— Ану геть на місце! — гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: — Ви до кого?

— Мені потрібна Єлизавета Саржевська.

— Ну, я Саржевська.

Я зіщулився під холодним поглядом.

— Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?

З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:

— Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.

— Та як же… Мені казали…

— І я кажу: не знаю! Ідіть собі!

Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.

— Нащо вам потрібен Петрищев?

— Збираю матеріали для музею.

— Для музею? — перепитала вона недовірливо. — Це для чого ж?

Я відповів роздратовано:

— Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…

— Балачки…

Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.

— Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.

Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.

— Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.

— Хто вам міг сказати таку дурницю? — спробував я заспокоїти жінку.

Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:

— Що ви хочете знати про Матвія?

— Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.

— У мене є його листи. — Жінка зволікала. — І фотографії…

Я зрадів.

— Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?

Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:

— А він справді герой?

— Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.

— Ну, добре, — погодилась Саржевська. — Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.

Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії — порве на шматки.

— Чого це його злить?

— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.

Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.

З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.

— А це що за люди?

— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.

Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.

Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:

— Боже мій, та це ж Гужва!

САРЖЕВСЬКИЙ ДАЄ СВІДЧЕННЯ

Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.

Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.

— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.

— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.

Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.

— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.

— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?

— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.

— Прізвище Петрищев вам знайоме?

— Вперше чую.

Танюшин посміхнувся.

— Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.

Саржевський пощулився:

— А що я такого зробив?

— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.

— Коли я назвався?

— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?

Саржевський стрепенувся:

— Я сам розповім.

— Тільки чесно. Все, як було.

Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.

— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…

— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.

— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…

— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?

— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.

— Ну, а чого ви приходили до музею?

— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.

— Наївно, — промовив Танюшин.

— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.

— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.

Саржевський підвів голову:

— Я збирався виїхати звідси.

Танюшин після деяких роздумів підсумував:

— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.

Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:

— Істинну правду, тільки правду!

По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.

Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:

— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.

Танюшии усміхнувся:

— В усякому разі, це зробив не Саржевський.

Відповідь мені здалася дивною.

— А кому ж іще вони потрібні?

— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…

Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.

— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?

— Я не збирався, але якщо треба…

— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.

— Ну що ж, спробуємо.

— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.

Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.

КАЛЕЙДОСКОП ПОДІЙ

Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.

Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.

Подзвонив Скосирєв.

— Поздоровляю, — сказав він. — Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.

— Постараюсь, — відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:

— А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?

Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.

— Ні, я не вірю, — відповів я Танюшину.

— Я теж, — погодився полковник.

Опівдні подзвонили з редакції:

— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.

— Направляйте всіх на мою квартиру.

Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.

Я чекав.

Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.

— Зайдіть! — гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.

Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.

Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.

— Так і стоятимемо? — порушила тишу Галинка. — Сідай отам, а я тут.

— Спасибі, — відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.

Галинка подала мені газету і промовила:

— Ось читай, класик.

— А я читав.

— Хвастаєшся?

— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.

Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.

— Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?

— Так, я.

— Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. — Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.

— Це я, — сказав Гречаний, — а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.

Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.

Гречаний завагався, а потім вирішив:

— Ну, якщо не назавжди…

— Довго не затримаю, — запевнив я його, — знімемо копію для музею і повернемо.

Гречаний пожвавішав:

— А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!

— Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?

— Ні, нічого… — зітхнув Гречаний. — Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.

— Так це ви, значить, були в Слобідському?

— Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?

Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.

Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.

— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.

Галинка почервоніла.

— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.

Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.

Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.

— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.

— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.

Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…

— І ви повірили?

Ліза опустила очі.

Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.

Ліза благально подивилася на мене.

— Скажіть, Матвій живий?

Що я міг відповісти їй?

— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?

Ліза журливо посміхнулась:

— Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.

Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:

«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне — наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».

Лист був написаний напередодні вибуху.

Коли Єлизавета Григорівна пішла, ми з Галиикою довго сиділи мовчки. А потім прийшов ще один відвідувач. Це був Трубников. Я шепнув Галинці:

— Зараз почнуться теревені години на півтори. Вигадай якусь причину, щоб позбутися його.

Трубников увійшов з розкритими обіймами:

— Поздоровляю і як колишній директор музею, і просто як людина. Вражений вашою наполегливістю! Лаври першовідкривача! Чого кращого можна побажати в житті?

Тут він побачив Галинку:

— Охо-хо! Та тут і ваша незмінна супутниця. Разом, значить, шукаєте.

Трубников церемонно поцілував руку Галинці, і це її так збентежило, що вона порожевіла. Колишній директор музею торохтів без упину.

— Правильно кажуть: терпіння і труд усе перетруть. Отак. А тепер ви звернулись до громадськості, і вже, мабуть, відносно Петрищева у вас немає ніяких таємниць?

— Так, майже, — сказав я.

Трубников похитав головою:

— Яким же все-таки обмеженим показав я себе на посаді директора музею! Адже, користуючись своїм становищем, я міг би гори перевернути. А я втратив навіть те, що було. Ну, так що ж ви узнали нового?

— Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.

— Значить, товариш живе у Волиогорську? — зацікавлено промовив Трубников.

— Так, — відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.

Трубников теж виглянув у вікно, і я відчув, що він злякався. Він не відриваючись дивився на Костіна.

Може, вони знайомі? В моїй голові вихором пронеслися думки: «Музей… Украдена фотографія… Аварія автобуса на Заріченському шосе… Пивний ларьок…» Так чи інакше, все це було пов’язано з Трубниковим.

Невже!?

Трубников уважно оглянув вулицю і сказав:

— Жар-рко! У вас на кухні нема холодної водички?

— Хвйлинку, я зараз принесу, — квапливо сказав я.

— Спасибі, я пройду сам. Не турбуйтесь.

Я згадав, що на кухні у нас є чорний хід, який виводив на глухий задвірок. Пускати його туди не можна. Втече.

Я хотів подати знак Костіну, але Трубников різко і безцеремонно відсунув мене од вікна.

— Що ви, справді. Задуха ж яка!

Він дивився мені прямо у вічі, і я побачив третього Трубникова: холодного, хитрого і гострого, як лезо фінського ножа. Ворог! Це поняття, що здавалось далеким і нереальним, несподівано набуло фізичних обрисів.

— Одійди! — просичав він крізь зуби.

Галинка зойкнула.

— Вадиме, що трапилось?

Тримаючи в руці револьвер, Трубников відпихав мене од вікна. Я швидко обернувся, схопив його за руку і в ту ж мить дістав страшний удар у щелепу.

Галинка закричала і кинулась до нас. Наче у сні я почув звук пострілу. Галинка опустилася на коліна і здивовано поглянула навкруги.

Трубников рвонувся до виходу. Я схопив килимову доріжку і з усієї сили потяг її на себе. Трубников упав навзнак. Я кинувся до нього, почав викручувати йому руку. Збиваючи меблі, ми качалися по кімнаті. Трубников видихався…

В цей час до кімнати вбігли оперативні працівники.

Трубников підняв руки.

Ввели ще одного чоловіка: низенького, чорнявого.

— На страховці стояв, — кивнув на нього один з тих, що вбігли.

Я подумав, що це і є той самий Чорнявий, який видавав себе за кореспондента. Важко дихаючи, я оглянувся і побачив Галинку, що лежала на підлозі. Її плаття було залите кров’ю. Не тямлячи себе, я кинувся до неї і, взявши на руки, побіг до виходу.

— Машина біля парадного! — крикнули мені слідом.

Шофер, нічого не питаючи, завів мотор. Ми виїхали на проспект.

— Швидше, швидше! — механічно підганяв я шофера, а сам дивився на загострене, бліде, найдорожче мені обличчя.

У приймальній палаті лікарні я поклав Галинку на білу кушетку. Прийшов лікар, перевірив пульс і наказав:

— В операційну.

Галинка розплющила очі. Вони у неї були бляклі. Кволо усміхнувшись куточками губів, Галинка прошепотіла:

— Вадиме, тобі двадцять очок за хоробрість…

ОСТАННЯ КРАПКА

Моя лекція закінчена. Я вже читав її морякам нашого корабля, а потім особовому складу з’єднання. Нещодавно подзвонили з політвідділу і попросили виступити в матроському клубі. Я погодився. Лекція викликала великий інтерес. Мене засипали запитаннями. Я відповідав грунтовно, бо тепер таки знав про Петрищева все. Останню частину, яка стосувалася подій, що відбулися після вибуху, мені допоміг узнати полковник Танюшин. Закінчивши операцію, він розповів мені таке.

Після висадження в повітря складів Петрищев залишився живий. Як було домовлено, у першу ж ніч він пішов на визначене місце, де його чекав катер. Але по дорозі Матвія схопили. Його впізнав і зрадив місцевий мешканець Саржевський. Очевидно, видаючи себе за Гужву, він боявся за власну шкуру. Він добре розумів, що пошуки матеріалів про Петрищева все одно приведуть і до нього.

Танюшин мав рацію, висловлюючи сумнів, що Саржевський на допиті все сказав. Матвій попав до рук агента німецької військової розвідки, якогось Феттера, що його закинули до Волногорська на початку війни. Феттер, він же Трубников, збирав дані про лабораторію Іващенка.

Саме за його рекомендацією на Волногорськ було спішно кинуто дивізію Кеніга. Як відомо, ця операція закінчилась для фашистів невдало.

Схопивши Петрищева, Феттер вирішив з його допомогою проникнути до лабораторії Іващенка, що була вже в евакуації. Але Матвій не тільки не погодився стати помічником у цій справі, а й не виказав ніяких даних. Феттер застосовував найстрашніші методи катувань, але безрезультатно. Нічого не сказавши, Матвій Петрищев помер.

Минав час. Закінчувалась війна. Агентура абверу перейшла в інші руки. Феттер блукав по Південній Америці, коли його розшукали і привезли в Європу. І ось, через багато років, почалася нова операція під кодованою назвою «Центавр». План цієї операції запропонував Пауль Феттер. Суть її полягала ось у чому: до Іващенка підсилають людину, яка видає себе за Петрищева. Це дуже зручно: на Батьківщині його давно забули. Родичів у Матвія теж нема. Іващенко його напевне не знає в обличчя. Він йому дуже вдячний за виконане завдання і, звичайно, не відмовить, якщо Петрищев звернеться з проханням прийняти його на роботу в інститут. А що інститут мають перевести сюди, у Волногорськ, Трубников був певен.

І ось Трубников у Волногорську. Перше ж знайомство з районом дій свідчить про те, що не все забуто про Петрищева. В музеї є деякі, правда досить скупі, документи. Трубников викрадає фотографію і виймає з справ оригінали документів. Ці документи повинні в майбутньому дуже допомогти удаваному Петрищеву. Серед злочинців Трубников знаходить собі спільника. Ще в роки війни вони співробітничали з фашистами. Це був Красильников, або Чорнявий, як його називали в показаннях свідки. Красильников видавав себе за кореспондента газети і взяв документи у Нюри Пасивіної.

Маючи оригінал свідоцтва про народження, листи, фотографії, удаваний Петрищев уже міг виходити на арену.

І його висадили з підводного човна тієї пам’ятної ночі, коли я з групою своїх товаришів перебував на щиті. До речі, саме в ці дні я з’явився в музеї. Це плутало їхні плани.

Перше рішення Трубникова: знищити мене. Красильников стежив за мною. Він іде на кінцеву зупинку і виводить з ладу гальма в тому автобусі, де я мав їхати. Тільки завдяки щасливому збігу обставин я залишився живий. Потім мене вирішили скомпрометувати біля пивного ларка. Це був досить витончений маневр. Адже Скосирєв все ж таки усунув мене од пошуків, хоч і ненадовго. Що не кажи, а статут я порушив, розпиваючи пиво на вулиці. В скандалі теж брав участь.

Але саме цей випадок і привернув увагу Танюшина до Трубникова. Проте Трубников рішуче нічим себе не видавав. Коли було простежено агента, що його висадили з підводного човна, і встановлено його зв’язок з Красильниковим — Чорнявим, здавалося б, коло замкнулося. Агент готувався виступити в ролі Петрищева. Але Танюшин розумів, що цією двійкою керує ще одна особа — резидент. Хто ж він? Може, Трубников? Ніяких даних, які говорили б на користь цієї версії, не було. І тоді вирішили дати замітку до газети. Її не могли залишити поза увагою люди, зацікавлені справою Петрищева.

Так воно і вийшло. Коли біля мого будинку з’явилися Чорнявий і Трубников, майже всі вагання щодо Трубникова зникли. Як відомо, нерви у нього не витримали, і його було викрито. На допиті він весь час скрушно дорікав:

— Жахливо! Випадковість, дрібниця: переплутали наші карти. Коли б якомусь зеленому лейтенантику не заманулося узнати про подвиг Петрищева, операція б пройшла вдало.

— Це не випадковість, — відповів йому Танюшин. — У даному разі ваші карти переплутав лейтенант Шпильовий, в іншому — це була б медсестра, або робітник заводу, або службовець установи. Крім того, ми жодного свого героя не забули і не забудемо. Якщо є ще подвиги, невідомі радянським людям, то ми про них дізнаємося. Можу вас запевнити.

От і вся історія.

Галинка уже вийшла з лікарні. Я скупив усі квіти в місті, коли ходив зустрічати її. Це був найщасливіший день у моєму житті. По-перше, Галинка знову була за мною, а по-друге, в цей день відкрили пам’ятник Матвію Петрищеву. Всі мешканці міста були присутні на його відкритті. Було дуже урочисто. В суворій мовчанці завмерли колони моряків. Група ветеранів Великої Вітчизняної війни підійшла до пам’ятника і зняла покривало. На постаменті поблискували золотом слова:

«МАТВІЙ ПЕТРИЩЕВ. ЗАГИНУВ СМЕРТЮ ГЕРОЯ 20 ЖОВТНЯ 1941 РОКУ».

Потім сивий адмірал повернувся до колони моряків і гучно промовив:

— Вічна слава герою, який віддав життя за Батьківщину!

Прогримів салют.

Севастополь,1964

Оглавление

Генадій Савичев ДИСЕРТАЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА ШПИЛЬОВОГО Пригодницька повість

Я ДІСТАЮ ЗАВДАННЯ

ДЕ ЕКСПОНАТИ?

ПЕРШІ ДАНІ

НЕСПОДІВАНКИ

НОВІ ФАКТИ І СТАРІ РЕЗУЛЬТАТИ

СЕРЕД ХВИЛЬ

ПАРАДОКСИ

З ВОЛНОГОРСЬКА І НАЗАД

У БУХТІ ПРОЗОРІЙ

НА КОГО ПОЛЮВАЛИ?

ЦАРИЦЯ НЕФЕРТІТІ І ФЕДЬКО КОСИЙ

ПРОФЕСОР ІВАЩЕНКО РОЗПОВІДАЄ

ВСКОЧИВ У ХАЛЕПУ

ПОШУК ТРИВАЄ

САРЖЕВСЬКИЙ ДАЄ СВІДЧЕННЯ

КАЛЕЙДОСКОП ПОДІЙ

ОСТАННЯ КРАПКА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg