«Голка»

Голка

За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самоістність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців — непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли (запам'ятовуємо, це недаремно сказано), а душі свої губили в тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили і вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилося по їх волі, як їм схотілося. Широко і далеко простягалася та воля, здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!

Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на своєму віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду, а найгірше до жидів. Для своєї втіхи чого він з ними не виробляв!.. Було, намалює вуглем на стіні чортяку, себто «чарний кіт», та і приневолює жида улучать того кота камінцями, розплавленими в комінку. Тільки жид доторкнеться до камінця і репетує: «Вай-вай!» — попік, сердешний, пальці! а той його канчуком: «Улучай, — каже, — іродів сину, а не то — до смерті зачухраю!» Нічого робить, хапа неборак камінець, шпурне; коли не влучить — б’є жида за те, що промахнувсь, а влучить, знову шмага: «За що, — каже, — б’єш чарнего кота?» Та так і грається з ним, як кіт з мишею, поки не замордує бідолашного до полусмерті.

Раз встрелив він жида — не свого, а другого якогось пана, такого ж магната, як і сам. Та ще як і встрелив! Дав жидові дукат та й каже: «Лізь лишень на вербу та кукай». Жид зліз, тільки кукнув раз, вдруге, а Потоцький приложивсь, як торохне, так він, сердечний, — пук, об землю, тут його й чорти вхопили. «Глянь, — каже Потоцький, — кука на вербі, я думав, що зозуля, та й встрелив». От пан того жида і розсердивсь за се на Потоцького. «Як, — каже, — ти осміливсь встрелити мого жида? Хіба у тебе мало своїх?» Бачите, вступився за чоловіка!.. Так Потоцький звелів накласти цілісіньку хуру жидів, та ще зверху і рублем, як снопи, пригнітив та й одіслав до того пана, одписавши: «Не сердься, голубчику, от тобі за одного цілу копу посилаю!»

Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхать до свого палацу.

Раз подобалась Потоцькому якась дуже гарна молодиця, та не піддалась: чого вже він їй не давав, як біля неї не заходжувавсь! От чортяка і вхопив за серце магната: призвав до себе якогось дотепного маляра-влоха і звелів йому списати з тої козачки патрет. Як скінчив влох той патрет, от і приніс його до Потоцького; привели й молодицю. Глянув магнат на неї і на патрет — стоять перед ним, як дві сестри: обидві такі ж і гарні, і смутні, і тим же гордим поглядом на його дивляться. Довго Потоцький дивився на патрет, а там понуро глянув на козачку та й каже: «Бачиш, як я поважаю твою красоту! І унуки побачать, яка ти була гарна: а за те, що твоє серце не приклонилося до мого кохання, ти повинна вмерти: коли не мені, то не діставайся ж нікому!..» Вихопив із-за пояса пістоль та й застрелив небогу!

Так отакий-то був дзіндзівер-зух Потоцький!… Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.

Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав з себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.

Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами. Дуже зрадів Кіндратович, побачивши Потоцького. «Се, — дума, — сам господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграблену худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі; не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.

— Хто єстесь? — спитав Потоцький?

— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.

— А маєш голку? — знов спитав Потоцький.

Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.

— Маш голке, гунцвот, лайдак? — гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.

— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.

— Німа! — крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. — Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, — патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти — ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!

Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:

— Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власною моєю рукою!

Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, - думає, - й панська правда! Запозивай тепер магната до божого суду!..» — Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.

— Яка ж тепер у тебе думка? — пита родич.

— От яка, — каже Кондратович, — тепер мені вже не до земельки, — нехай вона чортам достається; жінку з дітьми оддаю на волю Божу, а сам — пропаду, а вже оддячу диявольському сину!

Нічого казати, завзятий таки з біса був і Кондратович, — не з того десятку, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був: на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.

— Не журись, — каже родич, — оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в кінці парка?

— Як не знати! — одвітив Кондратович; а сам аж за¬трусивсь од радости.

— От у цю ж капличку, — каже родич — Потоцький, перерядившись старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.

Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, щоб йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, которого покарала злая година, а ще більша — оддячити моцному ворогу. Здаеться, караеш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.

Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратовач, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до ней з пів гонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович — щось залопотіло; дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний: у семиряжці, іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться — увійшов Потоцький у капличку і ставь молиться. То простягнеться крижем, то кулаками в груди себе стусує, то руки до-гори підійма — живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься — так йому закортіло напиться тієї помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно мо¬литься.

— Найсвятша Матка, — каже, а сам свое дума, — пошли усякого щастя, здоров'я, талану і довголіття дідичу нашому, ясно¬вельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить і до розуму доводіть! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!

Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуеться: як маслом по душі його маже тією молитвою. Зараз пізнав, що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби, Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоць¬кого й пита:

— А що ти тут робиш, старцю?

— Молився, вельможний пане, — одвітив Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб часом не пізнав його шляхтич.

— А маєш голку?

— Бач, який розумний! — подумав Потоцький, — мабуть вже у його і голка є.

— Чи маеш голку, гунствот, лайдак? — гримнув Кондрато¬вич, визвірившись на Потоцького.

— Німа, вельможний пане! — одвітив Потоцкий, а сам мерщій до дверей, думає:—от собі на пихо навчив чоловіка! Щоб не задав він мені такой прочуханки, як я йому вчора.

— Німа? — крикнув Кондратович, простягуючи руку. — Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі, два коні, корову, чотирі свині,— і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гультіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?

Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм. Шмага, шмага, а сам приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелів дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а б’є власна його рука! — Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та і пішов собі до родича.

— А що? — спитав родич, побачивши Кондратовича.

— Знатного перегону задав! — каже Кондратович, усміхаючись, — буде згадувати ту голку по суботах!

— Тікай же швидче, а то щоб він на шибениці тебе ще не прсвітрив!

— За що?… хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчити! Адже ж я трощив не його, а старця і щe власною його рукою. Та куди ж і тікати од Потоцького? Хіба на той світ, а на тім не сховаешся!

— Та воно так, тільки гляди; ти сам знаеш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і лата¬на, і правда та у них, як кій в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.

Оттак поговоривши, та й прислухаються, яка буде чутка про Потоцького. Аж ось зайшов до родича з двору служонця та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився та і занедужав.

На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.

— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович?

— Тут, — каже родич, — а на що вам?

— Гетьман кличе до себе: нехай швидче йде!

Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть.

Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:

— А що, чи маеш теперь голку? — Тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись,

— Маю, ясновельможний пане! — одвітив Кондратович, показуючи голку.

Глянув на ней Потоцький-неначе не бачив, а там вже не тільки очі—і спина бачила ту голку.

— А чи не трапилось тобі навчити якого небудь дурня? — пи¬та гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.

— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович, — вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, — довго буде згадувати ту голку.

Тут Потоцький став роспитувати Кондратовича, відкіля він і за чим прийїхав. От він і розказав йому усе, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:

— Возьми сей розказ і оддай його головному економу, той все зробить, як тобі й не снилось!

Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист глав¬ний економ, як витріщиться, як крикне:

— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна, кому й за віщо дає і гроші, і землю!

— Се ж моя земля, — каже Кондратович, — ше батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбав!

— Розказуй — не свою!… Потоцький звелів в придачу до твоєй землі дать у-трое стільки, і ще двісті дукатів, от шо!

— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужой спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, то тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.

Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоілась, так думка ж і серце вже не щеміло.

Не пройшло й тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького, і пуць кому в ноги.

— Змилуйся, яснеосвіцьоний пане, — заголосив — пся-крев, гунствот Кондратович віку мені збавив, до полу-смерти зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив е чубом.

— За віщо? — спитав Потоцький.

— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита — Маш голку? — Нема, кажу. А він як крикне — Ах ти голодрабець! Патшай, — каже, показуючи застромлену у рукаві голку, — я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема? — За чуб мене, стяг з коня і давай трощити. Та ще і приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелив дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а бьє його власна рука!

Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютується і звелить повісити Кондратовича, а Потоцькому і байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобити, розказуе, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш смхеться, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знати, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського.

— А в якій ти школі вчився?

— В Минжиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, — каже пан Тридурський.

— А як ти добре вчився і слухав своіх научицилів, чи була тобі за се яка винагорода?

— Як же! патери вішали мені на ланцюжну мідну бляш¬ку, а мати годувала марципанами з мигдалами.

— Ну, як вернется ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.

Пан Тридурський почав був сперичаться, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде.

Його воля усім закон, вік і сам ій кланяеться, як той хлоп панові.

Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячити свому ворогові, то й присікаеться до його — Чи маеш голку? — Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміеться, ще й грошей дасть тому, хто бив. Було, як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.

Оглавление