«Гуляй-поле»

Іван Багряний ГУЛЯЙ–ПОЛЕ

Лежить Гуляй–Поле в крові і в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м'язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони — Жахаються круки, минають здаля, — Шкіриться жаско, смердить земля. Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м'ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де матері, а де діти!? В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один… І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме. Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? — Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста… Гей, ти ж, Земля моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!? Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?! Мовчить Гуляй–Поле, мовчить Гуляй–Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти — лежать соколи… І ніхто не скаже ніколи–ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, і були люди — горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були. О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?! Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, — Одплакали доста — не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також… Гей, ти. Земле моя! За що ж!? За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! — Хто ж розсудить!? Який судія!? Мовчить Гуляй–Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде… Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде.' Хай стрілка до риски йде, — Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне — «СТІЙ!!!» Схитнулись тумани, як фата–моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє. Вже вітер шумитиь і полин гуде… …Хтось там понурний, мов тінь, іде, — Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій. І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь — то страшна мара. Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй–Поле — проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, — Грізний, страшний отаман. Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він — І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син… Було Гуляй–Поле, було Гуляй–Поле! — Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло. Три черепи повні сирої землі… Секунди біжать у їдучій імлі — Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти. Марево блідне, хистке, як омана, — Фата–моргана, фата–моргана. Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає роду того! Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні, — Нікчемні пророки, і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… — лише вони — Продані, зраджені і невірні. Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці. О, де Ти, Мужній, Простий і Великий — Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, — Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої! Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи… О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! — Де ж Ти — Меснику всенародний!?! Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний! Неповинная кров — клятьба Твоя. Ти — єдиний з усіх Судія. Тінь Твоя ходить. Вітер гуде… Іде по кістках він. Іде… Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). — Ходою тяжкою іде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, — Дивиться вглиб — і не бачить його, — В муках, в вогні обернулось в такий Камінь Обсмалений і тяжкий. Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима… — Нема!.. Ще орлят нема… Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка До риски своєї іде… Він пестить ефес і жде: …Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж МІЙ! РІК!! І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй–Поле небачено ще. І — лявіна потече, — Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична. І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі… І встануть каліки… І встануть сліпі… І кинуться юні… Мужні… Старі… І сестри зґвалтовані, і матері… І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій… Прокотиться смерч. Й не поможе ні «Боже мій!», І не врятує «Пробі» повалених ниць… Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць. Над головами ґвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать Суд. І розвіють пил. І розвіють прах. І ляжуть самі на чужих кістках. І вітер над ними, як щит, приб'є — Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє. Лежатимуть так, щоб колись розцвісти. Лежатимуть всі. І над всіми — Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь — Офіруваних В ім'я поколінь. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, — Такого Нема судії! А якщо десь є — убий і його! Щоб знав міру горя Твого. Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім'я — Єдиний, найбільший з усіх Судія! Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В серцях поколінь!

Січень, 1944 р. Тернопіль.

Реклама на сайте