Жанр:

Поэзия

Автор:

Густаво Адольфо Беккер

«Рими»

529

Описание

У книжці вміщено найкращі вірші славетного іспанського поета-романтика Ґуставо-Адольфо Беккера (1836-1870), якого прирівнювали до Генріха Гайне і Джорджа Байрона. Своїм навчителем оголосив його згодом знаменитий іспанський поет Антоніо Мачадо. З іспанської переклав Григорій Латник В оформленні обкладинки використано фрагмент старої афіші Зауваження верстальника Прошу звернути увагу на те, що текст книги найавтентичніше відображається в читалці Cool Reader 2. Або, за відсутності її, в Cool Reader 3. AlReader 2 використати категорично не рекомендується, оскільки він практично вбиває оригінальне верстання.

читать постранично

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Рими (fb2) - Рими (пер. Григорій Латник) 761K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Густаво Адольфо Беккер

Ґуставо-Адольфо Беккер Рими Поезії

Ангел іспанської поезії

В іспанській літературі XIX ст. романтичний напрям репрезентували три великі поети: Хосе де Еспронседа, Хосе Соррілья-і-Мораль та Ґуставо-Адольфо Беккер. Сталося так, що творчий доробок двох перших (а це були чудові митці!) залишився в межах свого часу і зазначеного напряму, тоді як невелика за обсягом поетична спадщина Беккера вихопилася за часові межі та почала розглядатись як підмур’я іспанської поезії XX ст. Мало того, її порівнюють із творчими здобутками таких уславлених майстрів художнього слова XX ст., як Антоніо Мачадо, Федеріко Ґарсіа Лорка, Хуан-Рамон Хіменес.

Рід Беккерів започаткували в XVI ст. вихідці з Фландрії, які отримали іспанське дворянство. Майбутній поет Ґуставо-Адольфо народився 1836 р. в андалусійськім місті Севільї в родині художника. Доля від початку рокувала йому всілякі лиха. Коли хлопчикові було тільки п’ять років, помер його батько Хосе Домінґес Беккер, невдовзі пішла зі світу й мати Хоакіна Бастіда. Вони покинули аж вісьмох сиріт, яких довелося ростити родичам. Ґуставо-Адольфо здобув початкову освіту у школі Сан-Антоніо, потім навчався в морському училищі в Сан-Тельмо, де його гнітили склепіння величезних заль і незатишні приміщення з колонами, а до того ж ніяк не вабила перспектива морської служби.

З огляду на ці обставини хлопця забрала до себе хрещена мати Мануела Мончай. Беккер дістав змогу тішитися різноманіттям книжок у її бібліотеці, де віддавав перевагу прозі й поезії визначних європейських авторів. Хлопець почав навчатися живопису, захопився італійською оперою. Та королевою його вподобань стала поезія. Відчуваючи в собі великий хист, юний віршотворець намірився полонити ним столицю країни Мадрид і 1854 p., всупереч бажанню хрещеної матері, виїхав туди. У столиці, дізнавшись про те, що мадридці віршів не читають і не купують, а тому їх і не видають, надміру вразливий юнак знищив майже все написане. Довелося заробляти на прожиток журнальними статтями, випадковими перекладами, написанням лібрето. Беккера, схильного до роздумів і споглядання, геть позбавленого практичних навичок життя, це дуже гнітило.

У 1861 р. до Мадрида приїхав старший на два роки брат Валеріано, професійний художник, якого Ґуставо- Адольфо вельми любив. Вони вирушили в подорож Іспанією, де Валеріано робив замальованки, а Ґуставо- Адольфо занотовував народні звичаї та перекази, що згодом лягли в основу його прозаїчного шедевру — збірки «Леґенди».

Незабаром Ґуставо-Адольфо тяжко захворів і довго не міг одужати. Ціною неабияких зусиль друзі влаштували його переписувачем із пристойною платнею до Управління національних прибутків. Якось, натомлений нудною працею, поет за робочим столом заходився ілюструвати «Гамлета» В. Шекспіра. Малюнки були настільки гарними, що викликали захоплення не лише колеґ, а й директора установи, який непомітно увійшов до приміщення. Щоправда, вислід був кепським — Беккера негайно звільнили з роботи.

Я прошу вибачення у поета, який зараз напевне перебуває в небеснім раю, бо мушу навести деякі подробиці з його особистого життя. Це є необхідним для того, щоб читач збагнув мотиви віршів Беккера. Тому дозволю

собі переповісти дещо з листа небоги поета Хулії, дочки його брата Валеріано, до письменниці Кармен Бурґос, оприлюдненого останньою в її творі «Говорячи з нащадками» (Мадрид, 1929 p.).

Фрагменти діалогу:

— Що вам відомо про велику романтичну любов Беккера?

— Його кохану звали Хулією Еспін-і-Кольбро, тому звуся Хулією і я, бо Ґуставо-Адольфо, будучи моїм хрещеним батьком, дав мені ім’я своєї музи.

— Що ви пам’ятаєте про неї?

— Вона була небогою Россіні, бо її мати і дружина італійського музиканта були сестрами. Її батько також був музикантом, і в мене є її портрет, намальований у Росії…

Це Офелія — білява, витончена і світла.

………………………………………………………

— Але, попри свою закоханість, Ґуставо-Адольфо одружився.

— Так, він одружився в одному із селищ Сорії з дочкою хірурга, який вилікував його від тяжкої хвороби.

— Чи пам’ятаєте ви його дружину?

— Каста була вродливою, але антипатичною; в її обличчі проступало щось трагічне й неприємне. Належала до багатої, але скупої сім’ї. Мій батько, мій брат і я перебували там із моїм дядьком, але шлюб виявився нещасливим; вони розлучились, і він забрав із собою двох їхніх синів.

Іншою великою любов’ю Беккера була Еліса Ґільєн. За спогадами сучасників, це кохання мало для нього фатальні наслідки. На цьому я припиняю своє вторгнення в особисте життя поета. Сподіваюся на те, що читач цієї книжки визнає його цілковито вмотивованим хоча б з огляду на наявність віршів «До Касти» і «До Еліси».

У кожного знаменитого митця є принаймні декілька років найпліднішої творчої праці. Для Беккера такими роками були 1860–1868. Саме тоді він написав більшість своїх віршів і леґенд; чимало з них надрукувала газета «Сучасник», із якою Ґуставо-Адольфо успішно співпрацював і як журналіст. Але фатум, який випустив був улюблену жертву з поля зору, невдовзі схаменувся, і 1865 р. газету закрили. Щоправда, допоміг міністр королівського уряду Ґонсалес Браво, який кохався в поезії Беккера і влаштував мрійливого, неуважного поета… цензором — борцем проти інакодумства!

Міністр запропонував свою допомогу у виданні поетичної збірки Беккера, і той передав йому зошит із віршами. Але 1868 р. в Іспанії спалахнула революція, Ґонсалес Браво втік із країни, а рукопис із його дому зник невідомо куди. Вкрай непрактичний Ґуставо-Адольфо чернеток не залишив, тож йому довелося відновлювати збірку з пам’яті. Цей зошит, що нині зберігається в Національній бібліотеці Мадрида, і став посмертною книжкою поета під назвою «Рими». Саме її згодом видавали й перевидавали в Іспанії та іспаномовних країнах, і саме її переклад подано в нашій книжці.

На посаді цензора, звісна річ, Беккер теж протримався недовго, і йому знову довелося здобувати засоби до існування літературним заробітчанством. Читачі виявили неабиякий інтерес до його «Леґенд», а от віршів, як це часто траплялося з великими поетами за життя, не помічали.

У 1868 p., після семирічного подружнього життя, Ґуставо-Адольфо остаточно розірвав стосунки з дружиною, забрав обох синів і разом із братом Валеріано переїхав до Толедо.

Восени 1870 р. поет зазнав тяжкої втрати — раптово помер улюблений брат Валеріано. Цього душевного зламу Беккер не витримав. 20 грудня він спалив листи, що були в нього, а 22 грудня помер. Того ж дня у Мадриді спостерігалося сонячне затемнення.

Життя поета було коротким. Деякі його вірші нагадують мені виверження вулкана чи горіння смолоскипа, що теж триває недовго. Захоплення оперою позначилося на віршованих рядках, які то зберігають точний розмір, то раптово скорочуються чи видовжуються. Майстерність живописця стає помітною в розміщенні предметів, грі барв і тіней. Любовні почуття зображено напрочуд тонко.

Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси — вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер — не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної — іспанської — поезії.

Григорій ЛАТНИК

Рими

I

Я знаю гімн, що, дивний і потужний, Морок душі осяє, як проміння, А ці рядки — його слабке відлуння, Що прагне пересилити затіння. Хотів би я ту велич записати, Долаючи хисткої мови муки, Словами, що передали б у часі Зітхання й усміх, кольори і звуки. Та не знайду я способу, красуне, Намарно захопившись боротьбою; Я зміг би, певне, гімн цей проспівати На самоті зоставшись із тобою.

II

Стріла, з тятиви зірвавшись, Летить, тремтлива й пружна, Не відаючи в польоті, У що ввіткнеться вона. Листок зів’ялий, опалий, Ніколи не знає, де, Підхоплений вітровищем, На землю знов упаде. Морська величезна хвиля, Яку жене буревій, Не відає узбережжя, Де слід зупинитись їй; А мерехтливе проміння, Привабливе та ясне, Не знає тієї миті, Коли востаннє сяйне. Отак і я: йду світами, Свою долаючи путь, І не уявляю зовсім, Куди стежки приведуть.

III

Стрясання чудернацьке, Що збуджує ідеї, Наче безладні хвилі Штовхає гураґан; Щось у душі шепоче, Здіймаючись угору, — Так виверженням лави Загрожує вулкан; Безформні силуети Істот невірогідних, Неначе крізь завісу Пейзажів каламуть; Барвисті переливи, Які в повітрі схожі На часточки веселки, Що в сяєві пливуть; Думки, що слів не мають, Слова, які без сенсу; Каденції без ритму, Сумбурні, в метушні; Спомини, забаганки Речей, що не існують; Веселощі раптові, Передчуття журні; Знервована дієвість, Що без застосування; У леті без гнуздечки Коня палкий нестрим; Безумний пломінь духу, Що пристрасно палає, Божественне сп'яніння Творця, що править ним… Натхнення є таким! У мозку сильний голос Уговтує безладдя, А з-поміж темних тіней Вже світло вирина; Гнуздечка злотосяйна Приборкує потужно В оскаженілім леті Прудкого скакуна; Вузький промінчик світла Думки у сніп'я в'яже; Роздерши хмари, сонце Здіймається увись; Рука розумна, мовби Перлини у намисто, Збирає слів пучечки, Щоб сенсові дались; Гармонія знаходить Потрібні темп і розмір, Аби примхливі ноти Зібрати у вінець; З пластичною красою, Близьку до ідеалу, Вирізьблює статую Із каменю різець; Довкілля, де ширяють Думки у круговерті, — Їх вабить і гуртує Принадливий полон; Потік, де буйні хвилі Гамують спрагу жару, Оаза, що для духу — Потужний бастіон… Таким є наш резон! Завдаючи поразки У битві їм обом, Спроможний тільки Геній З’єднати їх ярмом.

IV

Ні, не кажіть, що вже немає скарбу, Без тем замовкла ліра старовинна. Поети, може, зникнуть; та ніколи Поезія не згине! Допоки хвилі світла в поцілунку Тремтять, палкі, неспинно; Допоки сонце поміж хмар роздертих Відсвічує карміном; Доки повітря з пахощами квітів Над нами тихо лине; Доки весна буятиме довкола, Поезія не згине! Доки наука віднайти не зможе Життя джерела дивні, Допоки море й небо — це безодня, Не знана для людини; Допоки Людству в русі невідомо, Куди ведуть стежини, Допоки буде таїна для нього, Поезія не згине! Допоки душу радість огортає, Хоч і нема причини; Допоки гірко й журно, але з ока Не котиться сльозина; Допоки серце з розумом воюють Нещадно, без упину, Допоки є надії й спогадання, Поезія не згине! Допоки будуть очі, що сприймають Інших очей проміння; Допоки поміж різними устами Триває шепотіння; Допоки дві душі єднають шалом Свого єства глибини, Доки на світі є краса жіноча, Поезія не згине!

V

Якийсь-то дух без назви, Непоясненна сутність, Не визначена сенсом Моя в житті присутність. Пливу я в порожнечі, Де сонячні пожари, Тремчу помежи тіней І лину там, де хмари. Віддаленої зірки Габою золотою Я є; високий місяць Байдуже сяє мною. Я — хмара, яку сонце Загравою накрило, Я — пам'ятник сліпучий Заблуклого світила. Я — сніг урвистих піків, Вогонь пісків бентежний, Блакитна хвиля моря І піна узбережжя. Я є звучанням лютні, Фіалки ароматом, Я — кладовища вогник І плющ руїн завзятий. Я жайвором співаю, Дзижчу також охоче І можу відтворити Шуми посеред ночі. В потоці гуркочу я, Свистіти в іскрі вмію, Я — блискавиці спалах, Ревіння буревію. Я — між горбами річка І шелех трав стоячих, Зітхання в чистій хвилі, В сухім листку я плачу. Я з часточками диму Гойдаюся і щезну — Підносить він до неба Свій закрут величезний. Розвішують комахи Злотаве павутиння — Гойдаюсь між дерев я В сієсті тихоплинній. За німфами женуся, Зближаюся поволі, У воду кришталеву Вони стрибають голі. В кораловому рифі Перлини — як відрада, І ваблять в океані Мене прудкі наяди. В заглиблених печерах — Їм сонце невідоме — Багатства споглядаю, Що їх вартують гноми. В минувшині шукаю Сліди імперій стерті, Що й назви загубили Після своєї смерті. Світи спостерігаю В шаленому крутінні, Моя зіниця бачить Усесвіту творіння. Мені відомі сфери, Де тиша заніміла, Духу життя чекають Там нечіткі світила. Десь піді мною — прірва, А я — місток над нею, Драбина я незнана Між небом і землею. Я — наче невидиме Кільце, котре єднає Світ визначений форми І думки світ безкраїй. Я, врешті, є тим духом Із таємничим злетом, Який відомий тільки Тому, хто є поетом.

VI

Наче вітрець, що овіває рани Понад похмурим полем різанини Та з пахощами й музикою потай Кудись подалі серед ночі лине, Прикметою і ніжності, і болю, Англійський барде, у страхітній драмі Офелія, що розуму позбулась, Зриває квіти, ідучи з піснями.

VII

У кутку неосвітленім залі, Вкрита пилом — печальна ця мить, — Позабута господарем, певне, Тиха арфа стоїть. Дивний звук причаївся у струнах, Наче птах, що у вітті затих. Ждуть вони, що рука білосніжна Доторкнеться до них! Ай! — подумав я, — схоже, дрімає Так натхнення у грудях завжди І, мов Лазар, чекає на голос, Що накаже: «Зведись та іди!»

VIII

Коли бачу, як синявий обрій Вдалині перекрила, Наче тюль, порохнява дорожня, Золотава й тремтлива, То мені видається, що можна Від земної зупинки Відірватись до того серпанку За якусь-то хвилинку, Мов легка порошинка. Коли поночі я споглядаю Темні обрії неба, Як там зорі тремтять у пожарах, Мов зіниці вогненні, То мені видається можливим Піднестися в польоті, Опинитися в їхньому світлі, Розчинитись у злоті, В полум’яній вільготі. Я веслую у сумнівів морі Без надій — то є скрута; Але, прецінь, мене запевняє Моя тиха осмута: Вона Богом почута!

IX

Цілує вітер, стогнучи від чару, Легенькі хвилі з брижами достоту; Західне сонце теж цілує хмару, Забарвлюючи пурпуром і злотом; Вогонь, що від гілок набрався жару, До іншого вогню відчув жаготу; Навіть верба, схилившись до потоку, Виказує йому любов глибоку.

X

Не зримі оком часточки повітря Тріпочуть доокола і палають; Стікає небо золотим промінням, Земля тремтить і радо умліває; Я чую, як пливуть у хвилях звуків Гомін цілунків, крилець лопотання; Стуляються мої зіниці… Що це? — Іде кохання!

XI

— Я є палюча, я є смаглява, Мої цілунки — наче вогні; Я — насолода, жага, забава. Мене шукаєш? — Даруй, та ні. — Я — злотокоса, я — білолиця; Майбутнє щастя живе в мені; Безмежна ніжність — моя скарбниця. Мене ти кличеш? — Даруй, та ні. — Я є марою, я — неможлива, З туману й світла щось голубе; Я — безтілесна, уявна діва; Не для кохання. — Люблю тебе!

XII

Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко: Зелені очі в наяд, Мінерва зеленоока, Зелені очі також У райських гурій пророка. Дивує зеленню ліс У весняному розмаї. Веселка — сім кольорів — Зеленим найбільше грає. Смарагди зелені теж, зелена надія злетів, Зеленим є океан, Лавровий вінок поетів. На щоках юних твоїх Троянду вкриває іній, І видко, як між перлин Кармін пелюстків ясніє. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Вологі та неспокійні Твої зеленаві очі, Мов ранні листки мигдалю, Які од вітру тріпочуть. Рубіни чудових уст Палають свіжим ґранатом, Запрошує влітку він Ним спрагу погамувати. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Коли твої очі люто Немов розсипають іскри, Здається, що хвилі моря У скелі б'ють кантабрійські. Твоя коса золотава Чоло увінчує ніжно, Отак надвечірній промінь Освітлює гору сніжну. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! А проміж вій золотистих Смарагдові брошки сяють Побіля скрон, мовби злото, На білині горностая. Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко; Якби вони почорніли, Згадала б зеленооку.

XIII

Твоя зіниця — голуба; смієшся, Й вона мені яскравістю у зорі Нагадує ясне тремтіння ранку, Що відбивається у морі. Твоя зіниця — голуба; ти плачеш, І вже вона прозорою сльозою Скидається в уяві на фіалку, Що вкрилася росою. Твоя зіниця — голуба; заледве У ній, мов промінь, думка заіскриться, Мені здається: на вечірнім небі Спізнилася зірниця!

XIV

Ти пропливла за мить перед очима, І погляд твій закарбував мій зір; Хоч він мене засліплював, як сонце, Та я дививсь йому наперекір. Хоч би куди, хоч би на що я глянув, Скрізь видко полумінь твоїх очей, І не тебе я бачити волію, А тільки очі, тільки погляд цей. З алькова у кутку я помічаю Ті неймовірні сяючі вогні, Ба навіть коли сплю, вони незмигно Свій погляд зупиняють на мені. Про вогники чував я мерехтливі, Вночі на них зважає пілігрим; Отак твоєму погляду корюся, Не знаючи, куди іду за ним.

XV

Туман, що схожий на звив тканини, Кручена стрічка білої піни, Звуків пишнота Арфи зі злота, Вітрець і світло, що з висоти, — Така є ти. Ледве торкнуся твойого стану — Ти, тіне, зникнеш, кинеш в оману, Неначе пломінь, ніби звучання, Немов туманність, наче стогнання Сині води. В ревінні моря хвиль колотнеча; Комета, зблукла у порожнечі; Плачі понурі Хрипкої бурі, Постійні примхи вередія — Таким є я. На твої очі з мого одчаю Вночі та вдень я погляд звертаю; І невтомленно біжу, скажений, А тінь вогниста — чимдуж од мене, Мара моя.

XVI

Якщо хитнеться голуба повійка Біля вікна, І ти уявиш: вітерець шепоче, Що пролина, То знай: сховавшись між листків зелених, Зітхаю я. Якщо почує невиразний гомін Душа твоя, Наче далекий голос вимовляє Твоє ім’я, То знай: тебе із затінків найближчих Гукаю я. Якщо заб’ється серце серед ночі, Й твої уста Відчують раптом подих чийсь вогненний, Що проліта, То знай: близ тебе, хоч і невидимий, Дихаю я.

XVII

Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують; На денці душі моєї вже сонце, а не тривога; Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась… Сьогодні я вірю в Бога!

XVIII

Натомлена від танцю, Захекана і трохи розшаріла, На мою руку спершись, Вона в кутку свій поступ зупинила. І поміж брижів газу, Що їх здіймали тріпотливі перса, Погойдувалась квітка У порухах розмірних і чудесних. Наче перлина в мушлі, Яку штовхає море й пестить вітер, Отам вона дрімала У подихові уст напіврозкритих. Якби, — спало на думку, — Лише такі були життєві миті! Якби квітки дрімали — Найліпший сон на світі!

XIX

Коли ти на груди схиляєш Чоло, печальне і гоже, Тоді стаєш на лілею Зламану схожа. Дістала ти чистоту, Як символ небесний, ніжний, Створив і тебе Господь Золотосніжну.

XX

Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих Торкнеться жаром подув невидимий, Душа зуміє говорити зором І навіть цілуватися очима.

XXI

Що це — поезія? — мене питаєш, Твоя зіниця — синь чистоти. Що це — поезія? Чи невідомо? Поезія… — це ти.

XXII

Як жити ружі — адже приколола Ти біля серця її? Я ще ніколи не бачив вулкана, Де виростали б гаї.

XXIII

Весь світ — за погляд єдиний; За усміх — небо в дарунок; А за цілунок… Не знаю, Що дав би тобі за цілунок!

XXIV

Обвивши стовбур той самий, Два сплески вогню червоні Зближаються і цілунком Утворюють спільний пломінь; Дві ноти, що їх із лютні Рука висмикує рвійно, Стрічаються на просторі У гармонійних обіймах; Дві хвилі, що разом плинуть Померти на узбережжі, Розбившись, срібним плюмажем Уяву нашу бентежать; Два випари над водою, Що з озера відлетіли, З'єднавшися ген, у небі, Утворюють хмару білу; Два одночасні цілунки, Поєднані дві ідеї Та дві луни, що змішались, — Це душі твоя з моєю.

XXV

Коли тебе серед ночі Крилами сон накриє І на ебенові дуги Схожими стануть вії, Щоб серця твого почути Биття я дістав надію І голову твою сплячу Схилити мені до шиї, Душе, віддав би, Чим володію: Повітря, світло І думку-мрію! Коли твій погляд упнеться У щось не видиме зором І губи твої освітить Відбитий усміх прозоро, За те, щоби прочитати Задуму чола твойого, Яка пливе понад люстром, Неначе хмара над морем, Душе, віддав би Бажань сувої: Золото, славу, Дух у розвої! Коли слова твої змовкнуть, І подих стане вчащати, І щічки почервоніють, І змружиш очей агати, Щоби поміж вій уздріти Вологого зблиск багаття, Ту іскру палку, що рветься З вулкана бажань завзятих, Душе, віддав би Всі сподівання, Дух, віру, землю, Небесні хлані!

XXVI

Хай проти волі, та зізнатись мушу Тобі, моя любове, Що лірика є вартісною тільки Тоді, як асигнація — основа. Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись, Гнівливе кине слово: «Збігає дев’ятнадцяте століття, А жінка запродатися готова…» Дурня! Поетів не зігріє ліра, Коли огорне холод їх зимовий! Отак собаки гавкають на місяць! Відомо нам обом, про що йде мова: Талановитий пише дуже рідко, Бо золото — поезії умова.

XXVII

Пробудженої боюся, Тебе споглядаю сплячу; Тому-то, моя любове, Коли ти спиш, я це бачу. Прокинешся ти, і усміх Тривожних уст заіскриться — Так грають у сніжнім небі Кармінові блискавиці. Твій усміх легенькі зморшки Близ губ утворює скраю, Що схожі на слід сяйливий Світила, яке вмирає… — Спи! Опісля сну твої очі Лисніють вологим блиском, Немов на гребені хвилі Викрешує сонце іскри. Сумирно сяють повіки, Якщо ти спиш у спокої, Подібно ллється проміння Довкруги лампи нічної… — Спи! Прокинувшись, ти говориш, І мова твоя тремтлива Неначе в кубок злотавий Із перлів ринула злива. У сні твій подих тихенько Й розмірено щось мурмоче; Моя душа закохалась — Їй чується щось пророче… — Спи! Аби притлумити серце, На нього поклав я руку — Нехай урочиста тиша Не відає його стуку. Фіранки твого балкона Я щільно прикрив зарані, Аби не збудило блиском Тебе дразливе світання… — Спи!

XXVIII

Коли під габою ночі Жаданий голос шепоче, Сумну тривожачи тишу, В душі моїй він колише Солодкі спогади знов; Скажи: чи вітру стогнання, Чи, може, твої зітхання Нагадують про любов? Коли, здіймаючись, сонце Багрянить моє віконце, Й моя любов тебе кличе, Я подих губ таємничих Ніби вчуваю, снаго; Скажи: чи то маячіння, Чи то поцілунок нині — Віддарок серця твого? Якщо серед дня, що сяє, Чи в темряві небокраю, Повсюди кружляти мушу І кличу кохану душу Я в сонмі бажань і мрій, Скажи: чи ти є марою, Чи стрінуся я з тобою, Щоб випити подих твій?

XXIX

Ждав я, що на колінах Книжку розгорне; Моєї щоки торкнулись Кучері чорні; Ми літер не помічали, Мабуть, обоє; І я, і вона сиділи У супокої; Скільки те все тривало? Напевне, довго. Я пам’ятаю: чувся Хіба що подих, Коли зривався хутко З губи сухої. Згадую: ми повернулись Раптом водночас, Стрілися наші губи І наші очі. То було твором Данте, «Пекло» було то. Глянули ми на книжку, І я промовив: — Чи може бути поема В єдинім слові? Вона відказала палко: — Знаю, що може!

XXX

Показалася в оці у неї сльозина, Я пробачення хтів попросити — овва, Їй гординя гірке осушила ридання, І мого каяття не звучали слова. У житті ми відмінні обрали дороги, Та любов наша й досі над нами сія; Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?» А вона: «І чому не заплакала я?»

XXXI

Наша любов — ніби трагічна п’єска З сюжетом нісенітним, Де все серйозне і смішне змішалось, Крізь сльози усміх квітне. Але в кінці історії цієї Найгірша є загроза, Що випали їй сльози та розваги, Мені ж — хіба що сльози!

XXXII

Проходила, огорнута красою, Ваблива та ясна; Не дивлячись, я озирнувся; прецінь, Мені почувся шепіт: «Це вона». Хто поєднав смеркання зі світанком? Не відаю: імла Змішалася в короткій ночі літа, І знаю я, що жінка та… «була».

XXXIII

Питання — у словах, де полягає Розлучення причина; Обом нам не дізнатися ніколи, Чия була провина. Зігнорував, на жаль, словник любові Нагальну необхідність Дізнатися, де гордість — просто примха, А де — висока гідність!

XXXIV

Крокує мовчки, й порухи жіночі — Гармонія у тиші; Лунають її кроки, наче крила Мелодії, що ритміку колише. Нагадують напіврозкриті очі Яскраве світло днини; Охоплюють вони і землю, й небо, Запалюючи у своїх глибинах. Сміється, і звучать у сміху сплески Біжучого потоку; Коли заплаче, то в усіх сльозинках Є лагідність глибока. Вона і світло має, і парфуми, І лінію, і колір; Є форма, що породжує бажання, І вираз — для поезії доволі. Є нерозумною?.. То що ж, допоки Мовчить — є таємниця, Для мене це мовчання важить більше, Ніж те, що плеще інша молодиця.

XXXV

Ти забула мене — дивини в цім немає, Дивиною були скорше ніжності дні; Маю дещо того, що є гідним шаноби, Та цього… не змогла ти відчути в мені!

XXXVI

Якби ми в книзі сповна записали Наших образ химери, А потім стерли б їх у наших душах, Як стерли б на папері, То, позаяк твоя любов лишила В мені глибокі рани, Якби лише одну із них ти стерла, Я стер би всі, кохана!

XXXVII

Першим із нас я помру; таємнича Криця нутро непокоїть, Ти заподіяла рану смертельну Власною, люба, рукою. Першим із нас я помру; і настирний Дух невідступно і вперто Буде чекати тебе коло брами Непогамовної смерті. Линуть години, з годинами — днини, Дні проминуть із роками; Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш: Хто це стоїть коло брами? Коли земля твої рештки з виною Прийме задля зберігання, Хвилі смертельні тебе ополощуть, Наче вода у Йордані; Там, де життя, що оскаржує долю, Врешті, тріпочучи, гине, Схоже на хвилю, що на узбережжі Тихо сконає без плину; Там, де могила зімкне неминуче Вічності темні лещата… Ми всі слова, що таїлися мовчки, Зможемо, врешті, сказати!

XXXVIII

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить, А сльози течуть у море — вода до води. Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає, Чи відомо тобі, куди?

XXXIX

Я знаю, що зверхня вона й непостійна, Тож нащо казати слова невеселі? У неї в душі — почуття? О ні, скорше Заб'є джерело із неплідної скелі. Я знаю, що серце у неї — зміїне, Чекати від нього любові намарно; Вона — непорушна, бездушна статуя… Але ж яка гарна!

XL

Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову!

XLI

Ти — гураґан, а я — висока вежа, Яка тобі утворює заслін. Мусиш розбитись чи мене звалити!.. Вихід — один! Ти — океан, а я — урвиста скеля, Що хитавицю стереже глибин. Мусиш розпастись чи мене зітнути!.. Вихід — один! Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш, А я готую ворогам загин. Вузька стежина, зудар — неминучий… Вихід-один!

XLII

Коли мені розповіли, відчув я Холод ножа, що тіло розрива; Зіпершись на стіну, я втратив тяму, Й запаморочилася голова. На дух мій впала темрява; від люті Душа зробилась наче нежива… Тоді я зрозумів того, хто плаче, І зрозумів того, хто убива! Промчала хмара болю… і в зажурі Я ледь пробелькотів якісь слова… Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний… За милість я подякував!.. Овва.

XLIII

На край свого неприбраного ліжка Я сів, свічу відсунувши сяйну; Німий, хмурний, і погляд непорушний Втопив я у стіну. Скільки минуло часу? Я не знаю: Коли мене пустив п’янливий біль, На світ благословилося, і сонце Сміялося зусіль. Не відаю, про що в жахні години Я міркував і що тоді було; Пригадую лише прокльони, сльози І як нараз постаріло чоло.

XLIV

Неначе відкриту книжку В зіницях бачу жіночих. Навіщо твій сміх оманний, Якщо кажуть правду очі? Заплач! Почуття малого Свого не цурайсь, одначе. Заплач! Нас ніхто не видить. Глянь: я чоловік… — і плачу!

XLV

Всередині непевного склепіння, Де час позначив камінь багрецем, Ґотичний герб зобразив будівничий Упевненим різцем. До гребеня гранітного шолома Тягнувся плющ, і вився навманці, І кидав тінь на щит, де було серце, Затиснуте в руці. Уздрівши це, на тихому майдані Спинились ми нараз. «Ось вірний знак, — промовила до мене, — Що шал мій не загас». Ай! Правду щиру мовила напевне, Зізналася сама, Що серце в неї у руці… десь-інде… У грудях — ні, нема.

XLVI

У сутінках поранила таємно Мене цілунком — зради був то знак. Мою руками шию охопила, А ззаду в серце увійшов тесак. Чому ж вона — усміхнена, щаслива — Продовжує прогулянку свою? Тому що не струмує кров із рани… Бо я, вже мертвий, на ногах стою!

XLVII

У прірвах неба і землі бездонних Був я, і ті глибини Побачив до кінця на власні очі Та розумом неспинним. Коли ж дістався до безодні серця І зазирнув видюще, Злякалися мої душа та очі: Така була глибока і чорнюща!

XLVIII

Так, наче крицю з рани витягають, Я вирвав із мого єства любов, Хоча мені здалося: в такий спосіб Я і життя зборов. У капищі — кутку душі моєї Свого божка я скинув з олтаря, І світло віри, що у ній палало, Загасло в порожнечі, мов зоря. Але, щоби мою здолати звагу, Навідує те видиво мене… Коли ж я зможу сном таким заснути, Який всі інші прожене?!

XLIX

Подеколи стрічаюся я з нею — Випадком, не для втіх; Вона, йдучи, сміється, я питаю: — Звідкіль у тебе сміх? А потім я всміхаюся до неї — То біль мій так сія, Й гадаю: — Чи не так вона радіє, Як і радію я?!

L

Наче дикун — він грубою рукою Теше боввана, щоби з темноти Молитися до нього на колінах, — Вчинили я і ти. Із вигадки смішної наших мізків Відливши форми для своїх заков Ми на вівтар поставили боввана, І дар йому — наша любов.

LI

З мого життя — його лишилось мало — Віддав би залюбки найкращі роки, Аби дізнатися, що ти Казала про мене юрбі. Віддав би й потойбічність на поталу, Якщо мені там утривалять строки, Щоб знати: моя скорбота Передалася тобі.

LII

Гігантські хвилі, що мчите шалено До берегів у гуркоті прибою! Огорнутого в саван білопінний, Несіть мене з собою! Пориви бурі, що з дерев довжезних Зриваєте зів’яле листя з воєм! Закрученого у небеснім вирі, Несіть мене з собою! Борвійні хмари, спалахи вогненні Лямують ваші обриси; імлою Підхопленого й мороком туманним, Несіть мене з собою! Несіть мене туди, де маячіння Всі спогади зітре моєї долі… Благаю!.. Залишитися боюся Один із власним болем!

LIII

Прилинуть знову ластівки темнаві На твій балкон, до схову гнізд старих, І знов крилом торкатимуться вікон У пустощах своїх; Але отих, що з висоти зорили Твою красу і мій щасливий сміх, Отих, що пам’ятали наші ймення… Не дочекатись тих! І знову козолист зав’ється густо, По стінах добираючись до стріх, А квіти з чарівними пелюстками Розкриють щедро їх; Але оті росинки, що тремтіли І падали, мов сльози з вій журних, А ми на них дивилися обоє… Забути слід про них! Хтось у тобі жагучими словами Іще розпалить прагнення до втіх, І серце, пробудившись, знайде місце Для почуттів нових; Але німий, схилившись на коліна, Спокутуючи наче смертний гріх, Зізнаюся: той шал, що спопеляв нас, Безповоротно стих!

LIV

Коли ми знов згадаємо летючу Нашого щастя мить, То стане видко, як на чорних віях Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить. Коли вона покотиться, нарешті, Мов крапелька роси, Згадають і минуле, й нині плинне Наші з тобою тужні голоси.

LV

У стоголосім гаморі бенкету Зачулося мені Зітхання, наче музики відлуння, Що грає вдалині. Зітхання те було мені знайоме, Адже колись я випив подих цей — Пахощі квітки, що зростає потай У тіні галерей. А подруга на день сказала ніжно: — Замислився чомусь? Печаль мине! — Та ні про що… — Чого ж тоді ти плачеш? — Журба — весела, а вино — сумне.

LVI

Сьогодні — як учора, завтра буде Так само теж! Мишасте небо, незворушний обрій, Ти йдеш і йдеш! Серце, мов пристрій, рухається тупо На всім віку; Ледачий глузд, причаєний у мозку, Спить у кутку. Душа забагла раю, хоч не вірить Вона йому; У втомі без мети кружляє хвиля, Хтозна-чому. Не мовкне голос, що співає нудно Той самий звук, Тече вода, і чути монотонний Краплинний стук. Волочиться життя, і дні за днями Слідом ідуть, Одноманітні… Насолод і болю Не зна ця путь. А часом пригадається зі щемом Давнішнє зло… І все ж таки, якщо той біль — гіркотний, Життя було!

LVII

Ця побудова із кісток і м'яса, Що з хворою проходить головою, Втомилася, і то — не дивовижа; Адже, хоч жив я небагато часу, Життя частина, що була зі мною, Нашкодила мені так сильно й хижо, Що міг би присягнути: я на світі У кожен день убгав одне століття. Отож, мене загибель не бентежить, Що жив достатньо, відказав би смерті; На вигляд ніби і нова одежа, Та знаю, що всередині — потерта. Стара вже, так; моя зоря тьмяніє, Мою жагу потлумлено у герці; Чоло ще молоде, на нім — надія, Та слід жахний карбує біль на серці.

LVIII

Хочеш відчути нектар дивовижний, Що має осад гіркий? Дихай ним, можеш пригубити навіть, Але залиш і не пий. Хочеш, аби нам любов ця з’являлась, Начебто згадка про рай? Нині кохаймося сильно, а завтра Скажемо: «Все, прощавай!»

LIX

Дівча, мені відомий Об’єкт твоїх зітхань; Я розгадав причину Таємних сподівань. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: У тебе — лиш підозра, Та знаю я. Я знаю твої мрії Та сни твої в імлі; Твої думки, мов книжку, Читаю на чолі. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: У тебе — лиш підозра, Та знаю я. Про сміх твій і про сльози Я знаю — не кажи: Мені відомі нетрі Жіночої душі. Смієшся?.. День настане, Твій здогад засія: Поки ти відчуваєш, не знаючи нічого, — Всіх відчуттів позбувшись, про все вже знаю я.

LX

Життя моє — пустка, мла, Де з квіту спадають шати; А доля вже привела Туди, де зернини зла Хтось кида — мені збирати.

LXI

Бачачи лихоманку Й довге безсоння ночі, Хто біля мого ліжка Сісти захоче? Коли рука перед смертю Тремтить і в повітрі висне, Шукаючи дружню руку, — Хто її стисне? Коли заскляніє зір мій І не ворухнуться вії, Хто мені мертві очі Тихо закриє? Коли зачуються дзвони (Опісля мого загину), Хто скаже останнє слово В журну хвилину? Коли померхлі останки Вкриє земля, тим паче Хто до сумної ями Прийде й заплаче? А зранку, як зійде сонце, Спахнувши на небокраї, Мене, блукальця по світу, Хто пригадає?

LXII

Спочатку — відблиск, що тремтить непевно, Тривожний промінь понад морем хвиль; Затим — іскріння, ширення, зростання Й гарячий вибух світла звідусіль. Блискуче сяйво — переможна радість; Нічна імла — страхіття, що гнітить; У сутінках душі моєї світла Коли настане мить?

LXIII

Наче бджоли, зроєні й сердиті, Спогади, що в пам’яті поснули, Раптом виринають нагадати Про часи минулі. Хочу відігнати їх. Даремно! Милості не має ця навала, Кожен прагне боляче діткнути, Кожен ятрить душу гострим жалом.

LXIV

Неначе скупій для скарбу, Знайшов я для болю схов; Гадав: якщо є щось вічне, Це, мабуть, її любов. Даремно я її кличу, А час гукнув з темноти: — Нікчемо, знай, що і вічних Страждань не зазнаєш ти!

LXV

Настала ніч, і не знайшов я схову; І спрага!.. Я напився власних сліз; І голод! Я заплющив мокрі очі, Щоб морок смерть приніс! Був у пустелі я! Вчувався гомін Юрби, що мала скрізь якісь діла, Але для мене, сироти й невдахи… Пустеля то була!

LXVI

Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги — Жахливі та невдячні: Кривавлю ступні на жорстких стежинах Об гостре каменяччя; На шпичаках душі моєї клоччя, Йдучи назад, побачиш, І дійдеш до колиски, Шукаючи терпляче. Куди я йду? Перетинаю темну Зажурену пустелю; Зима в долині з вічними снігами Їх із нудьгою стеле. Там, де стоїть без напису якогось Валун, немовби скеля, Де забуття постійне, Там гріб — моя оселя.

LXVII

Як гарно здріти світання У сонця вогненній силі Та полум'яний цілунок Його на біжучій хвилі! Як гарно в осінній дощик У синьому надвечір'ї Вдихати пахощі квітів, Що прикрашають подвір'я! Як гарно спостерігати За білого сніговію Ті спалахи червінькові, Що в комині пломеніють! Як гарно, мов реґент хору, Спокійно спати… з хропінням… І їсти, й товстіти!.. Шкода, Цього вже замало нині!

LXVIII

Не відаю, що наснилось Мені минулої ночі; Щось, мабуть, дуже печальне, Бо зранку зажура точить. Намокла моя подушка У тім нічнім неспокої, Й відчув я: душа п’яніє Від насолоди гіркої. Сумна річ — той сон, що тягне Ридання; скажу, одначе, Що маю в осмуті радість… Бо знаю, що я ще плачу!

LXIX

З народженням громовиця Й зі смертю сяє над нами: Таке коротке життя! Любов чи слава нам сниться, Ми женемося за снами, Пробудження — забуття!

LXX

Скільки разів побіля стін церковних, Од моху посивілих, Я слухав, як посеред ночі раптом До утрені дзвонили! Скільки разів у місячному сяйві Тут моя тінь журлива Була із кипарисом, що над муром Підносився, мов диво! А коли церква поринала в морок, За склом її вікнини Я часто бачив потаємне світло — Гасниці мерехтіння! І хоч пориви вітру в темній вежі По закутках свистіли, У хорі вирізняв один я голос — Ясний, тремтячий, милий. В зимові ночі, коли йшов блукалець Майданом опустілим, Побачивши мене, лякався дуже І поспішав щосили. І зранку не одна казала бабця Упевнено і сміло, Що бачила: душа паламарева Непрощена ходила. Закутки темні паперті й порталу Вивчав я без упину, Відбитки ніг моїх між кропивою Та берегла місцина. Мене сичі лякливо споглядали Вогненними очима, А потім звикли, і неначе другом Ходив я поміж ними. Я чув довкола себе всяких гадів Спокійне шарудіння, І статуї святих мене вітали, Німотні та камінні!

LXXI

Не спав я; наче був у тому лімбі, Де всі предмети обриси міняли, Не сон — і не буття; містичний простір, А в нім — я, заблукалий. Якісь думки свідомості моєї Кружляли ніби в мовчазному колі, Своє вертіння втишували в танці, Зникаючи поволі. Те світло, що крізь очі в душу входить, Приховували вії, мовби крила; Та інше світло — неземної сфери Всередині ясніло. Аж ось мені зачулося зітхання, Схоже на те, з якими звично в церкві Під час заупокійної молитви Відспівували мертвих. Далекий голос, ніжний і журливий, Назвав мене у зверненні до Бога, І запах я відчув свічок погаслих, І ладану, й вологи. …………………………………………………………… Настала ніч, і в забутті, мов камінь, Упав я на глибоке узголів’я; Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось Із тих, кого любив я!»

LXXII

ПЕРШИЙ ГОЛОС Хвилі — злагода в нуртовинні; Пах фіалок сп’яняє кров; Ніч — тумани сріблясто-сині, День — золотаве проміння; Я дещо краще знайшов: Маю Любов! ДРУГИЙ ГОЛОС Гарна аура, хмарка сяйлива, Хвиля, що коло ніг виграє, Острів мрій, де, прагнучи дива, Спочиває душа чутлива, А захоплення моє Славою є! ТРЕТІЙ ГОЛОС Жаром розпеченим є скарбниця, Погорда — це тінь, що біжить; Золото, слава — омани ниці. Мені лише знадобиться Істина всіх століть: Вільності мить! ………………………………………………… Отак рибалки пливли і співали Одвічні пісні свої; З ударом весла здіймалася піна, І ранило сонце її. — Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись, Я відповідь дав їм таку: — Часи ті минули; а зараз одежа Вже сохне моя на піску.

LXXIII

Розплющені доти, Закрили їй вічі; І саваном білим Запнули обличчя; Хтось мовчки журився, Хтось мусив ридати; Всі вийшли, нарешті, З сумної кімнати. Хитався пломінчик Свічі на підлозі Та кидав на стінку Тінь ліжка в тривозі; А в затінку тому Нечітко видніла Окреслена форма Закляклого тіла. Зоря зайнялася, І з першим промінням У селищі гамір Почувся неспинний. І в тому контрасті Світання і змроку, Життя й таємниці Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» Із дому на плечах Гріб рушив до храму, В каплиці для нього Відімкнено браму. І зблідлих останків Ніхто не бентежив: Довкіл — жовті свічі Та чорна одежа. Замовкнули дзвони У тихім смерканні, Стара прочитала Молитву востаннє; І простір до брами Вона перетнула, І церква лишилась Порожня й нечула. Гойдалось вагадло В годиннику мірно, І свічі іскрились У пітьмі вечірній. Так боязко й сумно, Незрушно й жорстоко, Що миті якоїсь Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» Журливе прощання На вишній дзвіниці Послало, гойднувшись, Те серце, що з криці. А друзі та рідні У чорній жалобі Проходили німо В останній шанобі. Темноту і вузькість Останнього схову Відкрила оскарда В кінці для алькова. Поставили гріб І замазали нішу, Затим розійшлися У зболеній тиші. Поклавши оскарду На рам'я, могильник Співав щось крізь зуби, Віддалений, вільний. Спускалася ніч — Повна тиша і спокій; А в темряві раптом Діткнуло глибоко: «Мій Боже, які ж то Мерці одинокі!» І в ночі зимові, Як холод настане, Коли буревій Нахиляє паркани Та б'ється в шибки Невгамована злива, Я юнку нещасну Згадаю журливо. Там дощ випадає Зі сном нескінченним, Там схов її б'ється Із вітром студеним. Простерта вона Під сирою стіною, Кістки її, певне, Окриті зимою! …………………………… Чи злету до неба Душа — запорука? Чи все є матерія, Гниль і грязюка? Не знаю: та є щось Таємне, без строку, Що кидає нас У тяжку замороку, Оскільки мерці — І сумні, й одинокі!

LXXIV

У тріпотливих ризах Двох ангелів крилатих Над брамою зі злота Зображено на чатах. Сталева огорожа Закрила вхід, одначе Я крізь подвійні ґратки Її, бліду, побачив. Побачив дивний образ, Ніби сновидну вроду Чи промінь, що зникає У сутінках заходу. Виповнювала душу Жага мені гаряча: Чи таїна, чи прірва Заманювала наче! Та ангели очима Немов казали строго: — Поріг цієї брами Доступний лиш для Бога!

LXXV

Чи справді так, що коли сон торкає Трояндними перстами наші очі, Душа біжить із власної в'язниці, Злітаючи охоче? Чи справді так, що мли нічної гостя Здіймається у простір таємничий І що вітрець несе її легенько Із іншими на стрічу? І, вислизнувши із людської форми, Вона земні там розриває пута, Якісь години мешкає у світі, Якого не почути? Сміється й плаче, любить і лютує, І зберігає слід утіхи й горя, Що так подібний у нічному небі До сліду метеора? Не відаю, чи світ видінь примарних Існує в нас, чи десь на небокраї; Та відаю, що знаю стільки люду Із тих, кого не знаю!

LXXVI

У вівтарі боковому Давньої готської церкви Бачив я: крізь вітражі кольорові Падало світло на схованку смерті. Руки поклавши на груди З книжкою — мармурне диво, Створена хистом великого майстра, Жінка на урні лежала вродлива. Тіло її позабуте Вглиб заховали від світу, Але здавалося: ніжним єдвабом Брижилось ложе з важкого граніту. Усміхом дивним обличчя Сяяв збережений спомин — Так небеса зберігають біжучий Сонця, що гасне, вмираючи, промінь. Обіч її узголів’я Сіли два ангели гожі; Палець піднісши до губ застережно, Тишу вони стерегли в огорожі. Мертвою не виглядала; Під ваговитим склепінням У напівтемряві ніби заснула, Бачачи в сні якісь райські видіння. Закут осмути; до нього Я підійшов дуже близько, Ніби отой, хто навшпиньки простує Повз немовля, що дрімає в колисці. Спостерігав я хвилину, Й поблиск її супокою, Ложе камінне, що пропонувало Місце незайняте попід стіною, Збурили потяг жадучий Спізнати часу глибини, Життя незнане за порогом смерті, Де мчать століття, наче мить єдина… …………………………………………… Від боротьби натомившись За існування буремне, Часом пригадую я завидюще Закуток той потаємний і темний. Я про ту жінку стьмянілу Згадую в тихій шанобі: «Що за любов, мовчазна і смертенна! Що то за сон — непорушний, у гробі!»

LXXVII

Мені говориш ти, що маєш серце Хоча б тому, що чуєш, як стукоче. Та це — не серце, а хіба що пристрій, Який шумить за графіком робочим.

LXXVIII

Нікчемною марою, Удаючи, що діє, Попереду Бажання Іде Надія. Її облуди злі Народжуються знову, наче фенікс, З її золи.

LXXIX

Одна з жінок струїла мою душу, А інша отруїла моє тіло. З них жодна не пішла мене шукати, Я скаржитись на них не маю сили. Оскільки світ є круглим, світ кружляє. І якщо завтра, крутячись, отрута Отруїть ще когось, хіба я винний? Що інше, окрім неї, можу збути?

Інші рими

Вічна любов

Можливо, хмари перекриють сонце Навіки, й море висохне за мить; Можливо, вісь землі зненацька трісне, Мов скло, яке дрижить. Все трапиться! Можливо, смерть накине На мене поховальний свій покров; Але в мені не вигасне ніколи Палаюча любов.

До Касти

Твій подих — наче пахощі цвітіння; Твій голос — ніби лебедів зізнання; Твій погляд — мов зоря сяйлива рання, Трояндобарвні щоки і вуста. Даєш нове життя, нову надію Ти серцю, що загинуло від щему; Ти виростаєш у житті моєму, Мов квітка, що в пустелі вироста.

До всіх святих (1 листопада)

Святі отці, що сім'ям древа віри Зробилися колись, у давній час, Звитяжцеві божественному смерті Молітеся за нас. Пророки, що окреслили натхненно Майбутнє і дали дороговказ, Тому, хто вирвав світло із темноти, Молітеся за нас. Правдиві душі, чисті та безгрішні, Ваш в ангельськім хоралі чути глас; Тому, хто на свій бік дітей прикликав, Молітеся за нас. Апостоли, що спорудили в світі Церкви могутній і стійкий каркас, Тому, хто є чесноти скарбівничим, Молітеся за нас. Стражденники, що здобули звитяги Своєю кров'ю, юрмам напоказ, Тому, хто дав вам міць у бойовищах, Молітеся за нас. Цнотливі діви, до лілей подібні, Що влітку — сніг і злото для прикрас, Тому, хто є живцем краси й наснаги, Молітеся за нас. Ченці, які у келіях самотньо Благали, щоб вогонь війни загас, Тому, хто є веселкою у грозах, Молітеся за нас. Достойники, чиї розумні пера Заповідали честь і знань алмаз, Тому, хто є повчанням невичерпним, Молітеся за нас. Войовники Христової армади, Сприйміть моє благання — не наказ: Молітеся, щоб нам простив провини, Тому, хто владарює серед вас.

До Еліси

Щоб ти це читала сірими очима, Щоб ти їх співала чисто й залюбки, Щоб вони сповняли твою чуйну душу, Склав я ці рядки. Щоби ти дала їм юнь, життя й горіння, Щоб ти їх пустила в серце навпрямки, — А цього напевне я не зможу дати — Склав я ці рядки. Щоб ти мала втіху з радості моєї, Щоб мої сприймала болісні думки, Щоб мого життя ти вчула тріпотіння, Склав я ці рядки. Щоб перед тобою і життя, й кохання, Як свою пожертву, я поклав-таки, Разом із душею, усміхом, сльозами, Склав я ці рядки.

Краплина роси

Роси краплина, що на дні дрімає У чашечці білющої лілеї, — То є палац із дивного кришталю, Де мешкає краси щасливий геній. Він їй дає поезію і тайну, І пахощами повниться краплина; Ай, горе квітці, бо з цілунком сонця Зникає ця перлина!

Далеко і поміж дерев

Далеко і поміж дерев, Десь у гущавині лісу, Чи бачиш, як щось блищить І плаче? То зірка з висі. Дедалі ближче вона, Неначебто крізь запону, Можливо, сяє ліхтар Наприкінці перегону. Нарешті, швидкий цей біг Скінчився для втікача. Зневіра. Не ліхтар це і не зірка, Бо світло, що нас вабило, — свіча.

Життя — це є сон квапливий

Життя — це є сон квапливий, Триває цей сон недовго — мов сполох; Коли прокинешся раптом, То видно, що все — метушня і порох… Якби ж цей сон був глибоким Від присмерку до світання! Волів би я, щоб сон тривав до смерті!.. Щоб снилось і моє, й твоє кохання!

Комментарии к книге «Рими», Густаво Адольфо Беккер

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!

Войти

Аа

Аа

Аа

Аа