««…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори»

«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори (fb2) - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори 1258K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Тарас Григорьевич Шевченко - Т. Крайникова

Тарас Шевченко …Моє дружнєє посланіє Вибрані твори

Шановні читачі!

Ми з радістю представляємо вам нову серію «Бібліотека школяра». Цілком природно, що першою книжкою в ній є вибрані твори Тараса Шевченка «…Моє дружнєє посланіє».

Серія обійматиме передовсім твори, що виносяться на обов'язкове та самостійне вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи.

Видання української літературної класики є вкрай важливою суспільною потребою. По-перше, наші книжки, сподіваємося, стануть настільними для школярів, адже нині до вивчення предмету «Українська література» в школі висуваються високі вимоги: він визначений як обов'язковий на зовнішньому незалежному оцінюванні. По-друге, йдеться про представлення перлин вітчизняної словесності – в цьому сенсі наш проект може зацікавити широкі читацькі кола.

Ми, видавці «Бібліотеки школяра», хочемо скласти яскраву картину українського художнього Слова. І кожне видання – самоцінний фрагмент у цій своєрідній літературній мозаїці…

Оборонець правди животворящої…

Українська земля щедра на знаменитих людей: державних діячів, митців, учених. Та батьком нації називають лише Тараса Шевченка. П. Куліш з цього приводу слушно сказав: «Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої…»

А сам Т Шевченко, звертаючись до своєї долі, відзначав:

Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

(«Доля»)

Слово «просто» в цих рядках означає прямо, некриводушно. Саме так пройшов свій життєвий шлях геніальний син українського народу.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаської обл.) у багатодітній родині кріпаків поміщика В. Енгельгардта. Згодом Шевченки переїхали до Кирилівки.

Допитливий і меткий, восьмирічний Тарасик розпочав учитися. Його першим учителем став дяк П. Рубан, а першими книжками – граматка, Псалтир, Часослов. У посланні «А. О. Козачковському» (адресоване переяславському лікарю, Шевченковому приятелю) поет згадував своє дитинство: як за п'ятак він купив аркуш паперу, зробив з нього книжечку, обвів її хрестиками та візерунками з квітками, та й «списував Сковороду».

Освіченість, знання, культура відтоді й до останніх днів складали для нього велику цінність. У січні 1861 p., незадовго до смерті Т. Шевченка, вийшов у світ підготовлений ним «Буквар» для недільних шкіл. А в планах були ще підручники з арифметики, етнографії, географії, історії України…

І це в часи, коли навчання для кріпацьких душ аж ніяк не вважалося першочерговою життєвою потребою! Про це у поемі «Варнак» Т. Шевченко вже на засланні писатиме:

Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?! Молитись Богу Та за ралом спотикатись, А більше нічого Не повинен знать невольник.

Таку важку істину Тарас зрозумів рано, бо ще малолітнім осиротів: коли йому було дев'ять років, померла мати, а через два роки не стало й батька…

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться, — Хоч з гори та в воду! —

писав він у «Думці». І образ сироти з-під його пера постане ще не раз: це й байстрюк Івась («Катерина»), і Ярема Галайда («Гайдамаки»), і Варнак з однойменного твору.

Що ж судилося сироті без роду? Звісно, праця. Пас вівці, був панським козачком, тобто слугою, супроводжував пана Енгельгардта-молодшого до Вільно і Петербурга.

Петербурзький період його життя розпочинається у 1831 р. Наступного року П. Енгельгардт уклав чотирирічний контракт із майстром петербурзького малярного цеху В. Ширяєвим людиною, за словами Т. Шевченка, неотесаною і жорстокою. У цього «так званого кімнатного живописця» здібний самоучка брав перші уроки з образотворчого мистецтва, під його керівництвом розписував театри столиці. А в місячні ночі крадькома поспішав до Літнього саду – малювати. За таких обставин Т. Шевченко познайомився із художником (до речі, земляком) І. Сошенком, про що згадував у повісті «Художник»: «Підходячи до того місця, де велику алею перетинає поперечна і де серед богинь та богів Сатурн жере своє дитя, я мало не наштовхнувся на живу людину у брудному тиковому халаті, що сиділа на відрі якраз навпроти Сатурна.

Я зупинився. Хлопчина (бо то справді був хлопчина літ чотирнадцяти або п'ятнадцяти) озирнувся й почав ховати щось за пазуху. Я підійшов до нього ближче, і спитав, що він тут робить.

Я нічого не роблю, відповів хлопчина сором'язливо. – Йду на роботу, та по дорозі до саду зайшов.– І, трохи помовчавши, додав: Я малював.

– Покажи, що ти малював.

Він вийняв з-за пазухи чвертку сірого письмового паперу й несміливо подав мені. На чвертці було досить правильно намічено контур Сатурна.

Довго я тримав рисунок у руках і любувався замурзаним лицем автора.»

Із цього епізоду розпочинається історія викупу Т. Шевченка з кріпацтва. До неї, вболіваючи за долю талановитого юнака, що був панською власністю, долучилися конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, художник О. Венеціанов, поет Є. Гребінка, композитор М. Вієльгорський. А вирішальне значення для справи мала лотерея, на якій був проданий портрет учителя царевича, російського поета В. Жуковського, створений художником К. Брюлловим. Викуп обійшовся в 2500 рублів (це були величезні кошти!). Тож, 25 квітня 1838 p. T. Шевченко одержав відпускну… Годі переоцінити карколомну зміну, що сталася у його житті – змогу вільно почуватися і вільно творити. Йому відкрилися театри столиці, літературні салони, виставки, концерти, він почав вивчати французьку мову, історію України.

Через місяць після викупу Т. Шевченко сторонній учень Академії мистецтв у класі К. Брюллова. До свого наставника, друга він проніс повагу через усе життя – у щоденнику називав його «Великим Карлом», «безсмертним», «палким поетом і глибоким мудрецем-серцезнавцем». Навчався Т. Шевченко успішно: за полотна «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»; «Циганка-ворожка»; «Катерина» здобув срібні медалі. Академія мистецтв вшанує митця і пізніше – у 1860 р. присвоїть йому звання академіка-гравера.

Так, Т Шевченко знаменитий не лише як майстер поетичного слова, а й пензля. Йому належать чудові акварелі, сепії, графіка – це понад 1200 робіт.

Вражають глибоким психологізмом виконані ним автопортрети, портрети А. Ускової, Г. Закревської, Л. Полусмакової та інші. Як художник, він мав великі задуми – хотів створити (і створював) серію офортів «Живописна Україна». Альбоми під такою назвою мали відображати історію України, архітектурні пам'ятки, мальовничу природу…

На початку навчання в Академії розквітнув також поетичний талант Т. Шевченка. У щоденнику він згадує появу своїх перших літературних творів, написаних в майстерні К. Брюллова: «Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати… Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крові гайдамаків. У сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, переді мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання – і нічого більше.» Саме це «всемогутнє покликання» призвело його як до великих життєвих випробувань і страждань, так і до світової слави.

А розпочиналося все з невеликої брошури, що вийшла 18 квітня 1840 р. коштом українського поміщика П. Мартоса і називалася «Кобзар». Вона й справді була невелика – до неї увійшло тільки вісім творів:

«Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На обкладинці був зображений кобзар із хлопчиком-поводирем.

Цей образ виявився надзвичайно вдалим, бо був суто українським, зрозумілим і близьким читачу: в тодішній Україні кобзар був частим і бажаним гостем серед громади, що охоче збиралася послухати його сумних і славних пісень, дум про козацьку старовину, оповідей про національних героїв. Це, зрештою, був образ митця – людини, чиє «серце по волі з Богом розмовля». Шевченкова збірка отримала схвальні відгуки. Як стверджує І. Франко, «всі українці побачили в авторі сеї книжечки відразу перво-рядне світило рідної літератури…»

Тож коли Т Шевченко у травні 1843 р. прибув до України, його зустріли як знаменитість. Подорож принесла чимало цікавих зустрічей і знайомств – із Г. Тарновським, М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Я. де Бальменом, Г. Закревською, В. Рєпніною. Він побував у рідній Кирилівці, Києві, Чигирині. Півтора десятиліття розлуки з Батьківщиною! Враження накочувалися на нього – і приносили то ескізи до «Живописної України», то задуми нових літературних творів. А в лютому 1844 р. – знову в Петербург, «город безкраїй», де

Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати.

(«Сон»)

Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою», була нетривалою. Навесні 1845 p., закінчивши Академію мистецтв і отримавши звання некласного (вільного) художника, Т. Шевченко вдруге поїхав в Україну – оселився у Києві і влаштувався художником Археографічної комісії при університеті. По роботі йому довелося подорожувати українськими землями – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі він малював пам'ятки історії й архітектури. А ще збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».

У Києві Т. Шевченко познайомився і підтримував дружні зв'язки із М. Костомаровим, М. Гулаком, О. Марковичем та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця підпільна політична організація мала на меті створення вільного союзу незалежних слов'янських держав, забезпечення умов для розвою їхніх національних мов і культур, побудову нового суспільства на засадах християнської моралі, демократичних реформ, скасування кріпосного права.

Коли за доносом на братчиків розпочалися арешти, не обминули й Т. Шевченка – це сталося 5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опинився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка відправляють у Петербург до III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії для допитів у справі кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жандармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю майбутньою спокутою «за стихи… самого возмутительного содержания». Слід відзначити, що членство Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не було доведене, зате достатнім аргументом для царського «правосуддя» виявилися знайдені під час обшуку твори.

Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він… продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:

… Молітесь Богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

(«Чи ми ще зійдемося знову?»)

Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»

Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус– 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі – Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! – майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. […] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка – це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка – то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. […] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»

Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання – художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»…

Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазаревського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р. по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря… Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині…», «Не тополю високую…», «І широкую долину…», «Зацвіла в долині…», «У нашім раї на землі…»

Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.

Суд, вирок і виконання вироку були швидкими – він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.

З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку – лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.

Другий набуток на Мангишлаку – «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося…

Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета – надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!

Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.

У березні 1858 р. Т Шевченко – в Петербурзі.

Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край…

Але здоров'я було підірване – за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Друзі виконали останню волю поета – поховали Т. Шевченка в мальовничому куточку України – на Чернечій горі в Каневі. Ця могила святиня, котрій має поклонитися кожний українець…

І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:

1838–1843 – ранній період;

1843–1847 – період «трьох літ»;

1847–1857 – «невольнича муза» (період заслання);

1857–1861 – пізній період.

Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.

Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».

Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.

Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма…

Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.

До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.

Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.

Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.

У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.

Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої…», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.

Поетичний дар дає право митцю «панувати» над людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями), називатися батьком громади. Саме так визначає Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській культурі («На вічну пам'ять Котляревському»). (Застережемо: пізніше він спонукатиме як письменників, так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»). А в посланні «До Основ'яненка» молодший побратим по перу афористично стверджує:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!

Протягом усієї творчості Т. Шевченко підносив слово все вище і вище, аж доки не сказав: «Знать, од Бога /І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»

Такою ж фундаментальною темою у ранній Шевченковій творчості є звернення до героїчного минулого України. До слова кажучи, інтерес до старовини відомий усім національним літературам часів романтизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пушкіна, В. Скотта.

Однак інтерес Шевченка до історії України не випадає пояснювати лише літературною модою, бо він був невгасимим, стабільним: твори цього кола проблематики є на всіх етапах поетової творчості. Минувшина цікавила його як невід'ємна частина буття рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбувалося з різних підходів. Приміром, якщо перші його літературні твори занурені в романтику визвольних змагань українського народу, то на другому етапі він пильніше зосереджується на актуальних проблемах, а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж роки життя національну історію та майбутнє України поет ставить у контекст мета історії людства.

Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім славні сторінки національної історії: боротьба українців із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдамаки»). Подих вільного козацького степу віє з його творів, що прославляють геройство, вірне побратимство, а головне – служіння Україні. Згадані історичні поеми – це хвала лицарському завзяттю, гордість нащадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум за колишніми вольностями, гіркота поразки:

Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Сине море твої гори, Високі могили? …

(«Тарасова ніч»)

У ранніх історичних поемах змальовані могутні постаті творців історії з-під Шевченкового пера постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відомо, не є історичною особою – цей образ узагальнює риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслідував мети достовірно відтворювати факти і події, а відображав їх духовну суть.

Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина» (1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем, об'єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (російського дворянина), людину іншої ментальності.

Він – з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчизну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна історія повторюється на рівні окремої людської долі, внаслідок чого образ Катерини набуває символічного звучання.

У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. Покладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, звичайний: проста дівчина з українського села «полюбила москалика, як знало серденько». Москаль Іван не такий щирий – він з тих, хто «любить жартуючи, жартуючи кине». Так і зробив – Катерина ж залишилася… з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження, вигнання з рідної домівки, що було в ті часи поширеною карою покритці. Усе в ім'я любові. Вона сподівається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Москву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася…

Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно вивищувався – рухався від побутового до онтологічного, від буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової поеми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у коханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зрікається самої себе – стає «наймичкою невсипущою» на хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі. Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує у своєму творі Т. Шевченко.

У 1857 p., після звільнення з Новопетровського укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава не лише образом перших християн, а й образом матері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пережити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знаходить їх і продовжує розпочате її сином – стає речником християнських ідей:

І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий Син Марії. І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.

Образ матері піднімається на щабель духовного подвигу, подвижництва.

І нарешті, поема «Марія» (1859) – вершина Шев-ченкових роздумів про материнство. Твір належить до останнього періоду творчості, позначеного великим впливом Біблії. У «Марії» йдеться про Богоматір. Але автор не дотримується всіх нюансів біблійної розповіді про неї – натомість звертається до трактування цього образу в усній народній традиції, сам переосмислює його. Відтак Богородиця стає в його творі більш земною, точніше в жінці-матері Т Шевченко вбачає божественне.

Як бачимо, Шевченкові твори надзвичайно взаємопов'язані – певні теми знаходять розвиток на всіх етапах його творчості, сюжети сягають різних епох людства і нації, образи доповнюються новими смисловими відтінками. У цьому особливість «Кобзаря» – це надзвичайно цілісна книга.

Таку особливість Шевченкової спадщини можна простежити й у творах, написаних на історичну тематику. Ми вже аналізували ранні історичні поеми «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія». На другому етапі творчості (1843–1847 pp.) поет знову гортає сторінки минулого українського народу – пише поезії «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», містерію «Великий льох», послання «І мертвим, і живим…» Нині його найбільшою мірою турбує:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??

(«Чигрине, Чигрине…»)

Т. Шевченко переймається питаннями: що принесла українцям славетна героїка? Де ж позитивні наслідки звершень державних мужів? Нарешті, які помилки мала національна історія? Настав час критичного аналізу цих фатальних помилок, і до такого аналізу не в останню чергу спонукали Т Шевченка поїздки в Україну 1843 р. і 1845 р.

Багатющий матеріал для розуміння історичних поглядів митця знаходимо у творі «Великий льох». Він, сповнений символів, підтекстів, натяків тощо, належить до жанру політичної поеми-містерії.

Перша з трьох її частин – «Три душі». У ній, шляхом інакомовлення, йдеться про ключові моменти в історії України, коли вона втрачала і врешті-решт втратила свою державність. Причому вони мисляться автором як переступи народу проти національних інтересів, як гріхи, за які і в рай не пускають. Перший із них – підтримка народом Переяславської угоди 1654 p., яку уклав Б. Хмельницький з російським царем Олексієм Михайловичем; другий – нерозуміння самостійницької політики І. Мазепи; третій – рабська покірність русифікаторським заходам цариці Катерини II.

Із цих фабульних ходів можна виснувати: Т. Шевченко докорінно розходився в поглядах з офіційною російською історіографією. Тому свого часу йому довелося пережити цькування з боку критики «Гайдамаків»: Коліївщина 1768 р. зазвичай трактувалася як повстання «розбойників і ворів», а не лицарів волі, як було це для нього.

Зрілий поет Т. Шевченко глибоко вчитується у хитросплетіння історії «од слова до слова», не минаючи «ані титли, ніже тії коми», і поціновує постаті за значенням їх діяльності для української справи. Саме тому в посланні «І мертвим, і живим…» козацьку старшину, гетьманів він грізно називає «рабами, подножками, гряззю Москви, варшавським сміттям». Із цих позицій потрібно розуміти його слова з «Розритої могили», що мовляться від імені України:

Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала.

Тому-то вже й пізніше, на засланні, у творі «Іржавець» (1847) він знову картатиме українців, що не підтримали державницькі задуми І. Мазепи.

Т Шевченко любив Україну понад усе – понад життя, яке їй і присвятив. Та що там життя – в одному з творів він висловив готовність погубити за неї душу а для християнина це – найбільша жертва! Але він не прощав «сукровату кров», усе нице, підле, гниле в українській натурі.

У поемі «Юродивий», переповідаючи реальний факт – публічний ляпас чиновнику, автор не без гордості мовить:

Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів…

Він не міг змиритися із пасивністю вдачі багатьох своїх земляків, з неспроможністю чи небажанням «за правду пресвятую стать/ І за свободу!» Його гнівали землячки «з циновими ґудзиками», «Кирпи-Гнучкошиєнкові», «рабов раби», «славних прадідів великих правнуки погані». З таким мізерним людом годі було сподіватися на відродження України-Руїни. Проте поет невідступно вірив: «великий льох» – скарбницю духовності українського народу – ніхто ніколи не зможе розкопати-розграбути, а з незнищенних духовних скарбів постане й національне відродження. «Встане Україна!» – у цьому був глибоко переконаний автор творів «Розрита могила», «Великий льох», «Холодний Яр».

Як йшлося вище, у Т. Шевченка були ідеї, які він осмислював протягом усього життя. Думки про українську націю, її державність єдналися в його творчому світогляді з роздумами про мирне співжиття народів, побудову відносин на основі рівноправності, національної взаємоповаги, християнського братолюбія. У «Гайдамаках» поет, змальовуючи велике дійство боротьби народу за справедливість, свої людські права, мовить:

І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце усміхнеться.

Так, серце щемить у нього від кровопролиття, хай навіть і справедливого… А на засланні (де в нього було багато друзів-поляків, а найближче товаришував він із Бр. Залєським), напише рядки, адресовані «ляхам, друзям, братам»:

Подай же руку козакові І серце чистеє подай! Ізнову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

(«Полякам»)

І в «Гайдамаках», і в «Полякам» винуватцями розбрату між сусідніми народами митець вважав насамперед «ксьондзів, єзуїтів». Це вкрай важливий акцент: Т. Шевченко не раз гостро критикував офіційну церкву (і не лише католицьку, а й російську православну), але ім'я Христове було для нього святим.

У поемі «Кавказ», що належить до періоду «трьох літ», він рішуче не сприймає дволикості молитов «за кражу, за войну за кров». Бо це – абсолютна протилежність Господній любові, що нею живиться Шевченкова творчість.

Лірика 1857–1861 pp. («Ісаія. Глава 35», «Молитва», «Росли укупочці, зросли…» та ін.) великою мірою виростає, як говорив Г. Сковорода, «із зерен Святого Письма». (Втім, звернення до Біблії бачимо в Шевченковій спадщині й раніше – 1845 р. він написав цикл переспівів «Давидові псалми».) У пізній період творчості Т. Шевченко, пройшовши свою хресну дорогу, пророкує відродження добра на землі, побудову нового суспільства на засадах християнської любові, правди і щирості:

Оживуть степи, озёра, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

Автора цих рядків шанують в усіх куточках планети: у Буенос-Айресі (Аргентина), Мінську (Білорусь), Прудентополі (Бразилія), Римі (Італія), Мангишлаку (Казахстан), Вінніпезі (Канада), Тирасполі (Молдова), Варшаві (Польща), Москві (Російська Федерація), Вашингтоні (США), Ташкенті (Узбекистан) споруджені йому пам'ятники.

Тарас Шевченко бачив свою Україну незалежною державою в «сем'ї вольній новій» народів, вірив в утвердження животворящої правди між людьми. А для українців його «Кобзар» сам став пам'ятником Україні, що сягає духовного неба і спонукає людину поринати до нього.

Тетяна КРАЙНІКОВА

Ранній період творчості (1838–1843)

Причинна{1}

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає: То дівчина ходить, И сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! Не китайкою{2} покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли — Така його доля. Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає. Не вернеться чорнобривий Та й не привітає, Не розплете довгу косу Хустку не зав'яже, Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже! Така її доля… О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?… Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю – вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума – заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, її, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись», – каже думка, жалю завдає. О Боже мій милий! така твоя воля, Таке її щастя, така її доля! Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля моря одпочить. А з неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить. Аж гульк – з Дніпра повиринали Малії діти{3}, сміючись. «Ходімо гріться! – закричали. — Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата). «Чи всі ви тута? – кличе мати. — Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо: Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очереті, В очереті, в осоці, Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у діброві. Світи довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… Он щось ходить! Он під дубом щось там робить. Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила». Зареготались нехрещені… Гай обізвався; галас, зик. Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба… Нічичирк… Схаменулись нехрещені, Дивляться – мелькає, Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дівчинонька, Що сонна блудила: О таку-то їй причину Ворожка зробила! На самий верх на гіллячці Стала… В серце коле! Подивилась на всі боки Та й лізе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На її уроду… Треті півні: кукуріку! — Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатир співає. Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили; Засиніли понад Дніпром Високі могили; Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі. Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить… Знать, добре заснула. А тим часом із діброви Козак виїзжає; Під ним коник вороненький Насилу ступає. «Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила — Не мені, другому… Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!» Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, — Коло серця козацького Як гадина в'ється. «Ось і дуб той кучерявий… Вона! Боже милий! Бач, заснула, виглядавши, Моя сизокрила!» Кинув коня та до неї: «Боже ти мій, Боже!» Кличе її та цілує… Ні, вже не поможе! «За що ж вони розлучили Мене із тобою?» Зареготавсь, розігнався — Та в дуб головою! Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи, Як провожала сина мати, Як бивсь татарин уночі. Ідуть – під дубом зелененьким Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький Козак та дівчина лежить. Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать; Коли подивляться, що вбитий, — З переполоху ну втікать! Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають; Збиралися товариші Та ями копають; Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито. Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину. Прилітає зозуленька Над ними кувати; Прилітає соловейко Щоніч щебетати; Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

Думка(«Тече вода в синє море…»)

Тече вода в синє море, Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, Грає синє море. Думав, доля зустрінеться — Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак – шляхи биті Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

Думка(«Нащо мені чорні брови…»)

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде – як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люде не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому Налютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

Тарасова ніч{4}

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає, Кругом хлопці та дівчата, Як мак процвітає. Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками, Як збиралась громадонька В неділеньку вранці, Як ховали козаченька В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує, Аж лихо сміється… «Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться!.. Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля, Зажурилась Україна — Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине, Гине слава, батьківщина, Немає де дітись. Виростають нехрещені Козацькії діти, Кохаються невінчані, Без попа ховають, Запродана жидам віра, В церкву не пускають! Як та галич поле криє, Ляхи{5}, уніяти{6} Налітають– нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко{7} Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга{8} За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Гіркими сльозами: «Бідна моя Україно, Стоптана ляхами! Україно, Україно! Ненько моя, ненько! Як згадаю тебе, краю, Заплаче серденько… Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки{9}? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили?… Мовчать гори, грає море, Могили сумують, А над дітьми козацькими Поляки панують. Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем — Плачте, діти козацькії, Така ваша доля!» Обізвавсь Тарас Трясило Віру рятовати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати! Обізвався пан Трясило: «А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, З поляками биться!» Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько, Тяжко зажурився, А поганий Конецпольський Дуже звеселився. Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків Поради прохати. «Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи Наше безголов'я». «Нехай собі бенкетують, Нехай на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду — Козак ляха знайде». Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата, Прокинулись ляшки-панки — Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки Та й не повставали. Зійшло сонце – ляшки-панки Покотом лежали. Червоною гадюкою Несе Альта вісті, Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти. Налетіли чорні круки Вельможних будити, Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали чорні круки, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славою стала Тарасові, козачеству Ляхів що приспала. Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє, Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче… Згада козак Гетьманщину, Згада та й заплаче! Було колись, панували, Та більше не будем!.. Тії слави козацької Повік не забудем!..» Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці — З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: «Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запічку, А я з журби та до шинку, А там найду свою жінку, Найду жінку, почастую, З вороженьків покепкую».

[6 листопада1838, С.-Петербург]

На вічну пам'ять Котляревському {10}

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину, На калині одиноке Гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо, та й байдуже… Минулось… Пропало… Згадай добре – серце в'яне, Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині — Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає, Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, Серце б'ється, любо… І світ Божий як Великдень, І люди як люди! Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись, не знає, Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, Защебече соловейко — Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає, Та дрібно, та рівно, як Бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халяві, – піде руна{11} гаєм, Піде та замовкне – нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш – тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину, На калині одиноке Гніздечко гойдає. А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк, неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав, Де ватагу пройдисвіта Водив за собою{12}, — Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує – тільки слава Сонцем засіяла, Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоть на одно слово Та про Україну мені заспівай. Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота на світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік – човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть. А може, я й темний, нічого не бачу, Злая доля, може, по тім боці плаче, Сироту усюди люде осміють. Нехай би сміялись, та там море грає, Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоч на одно слово Та про Україну мені заспівай.

[1838, С – Петербург]

Катерина

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года

{13}

I

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями{14}, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине… Якби сама, ще б нічого, А то й стара мати, Що привела на світ Божий, Мусить погибати. Серце в'яне співаючи, Коли знає, за що; Люде серця не побачать, А скажуть – ледащо! Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Згнущаються вами. Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила москалика, Як знало серденько. Полюбила молодого, В садочок ходила, Поки себе, свою долю Там занапастила. Кличе мати вечеряти, А донька не чує; Де жартує з москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очі Любо цілувала, Поки слава на все село Недобрая стала. Нехай собі тії люде, Що хотять, говорять: Вона любить, то й не чує, Що вкралося горе. Прийшли вісти недобрії — В поход затрубили. Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили{15}. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити. Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою, Забудеться горе; А поки що, нехай люде, Що хотять, говорять. Не журиться Катерина — Слізоньки втирає, Бо дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина — Вмиється сльозою, Возьме відра, опівночі Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває Гриця {16}. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася – і раденька, Що ніхто не бачив. Не журиться Катерина І гадки не має — У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина… Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише… Вичуняла, та в запечку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що москалі вертаються Та в неї ночують: «В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запечку Московського сина. Чорнобривого придбала… Мабуть, сама вчила…» Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила. Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати – чужі люде, Тяжко з ними жити! Вичуняла Катерина, Одсуне кватирку, Поглядає на улицю, Колише дитинку; Поглядає нема, нема… Чи то ж і не буде? Пішла б в садок поплакати, Так дивляться люде, Зайде сонце – Катерина По садочку ходить, На рученьках носить сина, Очиці поводить: «Отут з муштри виглядала, Отут розмовляла, А там… а там… сину, сину!» Та й не доказала. Зеленіють по садочку Черешні та вишні; Як і перше виходила, Катерина вийшла. Вийшла, та вже не співає, Як перше співала, Як москаля молодого В вишник дожидала. Не співає чорнобрива, Кляне свою долю. А тим часом вороженьки Чинять свою волю Кують речі недобрії. Що має робити? Якби милий чорнобривий, Умів би спинити… Так далеко чорнобривий, Не чує, не бачить, Як вороги сміються їй, Як Катруся плаче. Може, вбитий чорнобривий За тихим Дунаєм; А може, вже в Московщині Другую кохає! Ні, чорнявий не убитий, Він живий, здоровий… А де ж найде такі очі, Такі чорні брови? На край світа, в Московщині, По тім боці моря, Нема нігде Катерини; Та здалась на горе!.. Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати. А без долі біле личко — Як квітка на полі: Пече сонце, гойда вітер, Рве всякий по волі. Умивай же біле личко Дрібними сльозами, Бо вернулись москалики Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола, На руки схилився, Не дивиться на світ Божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: «Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила… Здалась тоді б ти гадині, Тепер москалеві… Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягодку як пташечку, Кохала, ростила На лишенько… Доню моя, Що ти наробила?… Оддячила!.. Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх річей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю… А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину? Хто без тебе грішну душу Поминати буде? Доню моя, доню моя, Дитя моє любе! Іди од нас…» Ледве-ледве Поблагословила: «Бог з тобою!» – та, як мертва, На діл повалилась… Обізвався старий батько: «Чого ждеш, небого?» Заридала Катерина, Та бух йому в ноги: «Прости мені, мій батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій соколе милий!» «Нехай тебе Бог прощає Та добрії люде; Молись Богу та йди собі — Мені легше буде». Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати; Осталися сиротами Старий батько й мати. Пішла в садок у вишневий, Богу помолилась, Взяла землі під вишнею, На хрест почепила, Промовила: «Не вернуся! В далекому краю В чужу землю чужі люде Мене заховають; А своєї ся крихотка Надо мною ляже Та про долю, моє горе, Чужим людям скаже… Не розказуй, голубонько! Де б не заховали, Щоб грішної на сім світі Люде не займали. Ти не скажеш… Ось хто скаже, Що я його мати! Боже ти мій!.. Лихо моє! Де мені сховатись? Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою, Безбатченком!..» Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села – серце мліє; Назад подивилась, Покивала головою Та й заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози. За сльозами за гіркими І світа не бачить, Тільки сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янгелятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла… Тілько мріє. В селі довго говорили Дечого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати… Отаке-то на сім світі Роблять людям люде! Того в'яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить… А за віщо? Святий знає. Світ, бачся, широкий, Та нема де прихилитись В світі одиноким. Тому доля запродала Од краю до краю, А другому оставила Те, де заховають. Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали! Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають — Ні долі, ні волі! З нудьгою та з горем Жупан надівають, А плакати – сором. Возьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози — Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого – щастя, кого – сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати! А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зострінуться жовті піски І чужії люде; Зострінеться зима люта… А той чи зостріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе; Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить… Побачимо, почуємо… А поки – спочину Та тим часом розпитаю Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! «Бреше, – скажуть, – сякий-такий!» (Звичайно, не в очі.) «А так тілько псує мову Та людей морочить». Правда ваша, правда, люде! Та й нащо те знати, Що сльозами перед вами Буду виливати? Нащо воно? У всякого І свого чимало… Цур же йому!.. А тим часом Кете{17} лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились. А то лихо розказувать, Щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме! Лучче ж поміркую, Де-то моя Катерина З Івасем мандрує. За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача {18} співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зострілася з чумаками, Закрила дитину, Питається: «Люде добрі, Де шлях в Московщину?» «В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?» «В саму Москву. Христа ради, Дайте на дорогу!» Бере шага{19}, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?… А дитина? Вона ж його мати! Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала… Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать! Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, Щоб не довелося москаля шукать, Щоб не довелося, як Катря шукає… Тоді не питайте, за що люде лають, За що не пускають в хату ночувать. Не питайте, чорнобриві, Бо люде не знають; Кого Бог кара на світі, То й вони карають… Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє. Сиротині сонце світить (Світить, та не гріє) — Люде б сонце заступили, Якби мали силу Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. А за віщо, Боже милий! За що світом нудить? Що зробила вона людям, Чого хотять люде? Щоб плакала!.. Серце моє! Не плач, Катерино, Не показуй людям сльози, Терпи до загину! А щоб личко не марніло З чорними бровами, До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами. Умиєшся – не побачать, То й не засміються; А серденько одпочине, Поки сльози ллються. Отаке-то лихо, бачите, дівчата. Жартуючи кинув Катрусю москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люде хоч бачать, та людям не жаль: «Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать». Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, Щоб не довелося москаля шукать. Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк – зима впала. Свище полем Заверюха, Іде Катерина У личаках – лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться – щось мріє… Либонь, ідуть москалики… Лихо!.. Серце мліє… Полетіла, зострілася, Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?» А ті: «Мы не знаєм». І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» Подивилась Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. Піду дальше – більш ходила… А може, й зостріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину». Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину — Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця – як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить – ліс чорніє; А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. «Ходім, сину, смеркається; Коли пустять в хату А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть, сміючися… З псами їсти й пити… Бідна моя головонько! Що мені робити?» Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б'ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита; А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята… Одна його доля – чорні бровенята. Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з Гетьманщини стоять. У яру гребля, верби вряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка – воду брать… Мов покотьоло{20} червоніє, Крізь хмару сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє Нема нічого: скрізь біліє… Та тілько лісом загуло. Реве, свище Заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий{21}, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! Таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату… Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! Дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?…» – «Де москалі?» «Що ти? Схаменися!» «Де москалі-лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моє! Доле моя!» До їх… Коли гляне — Попереду старший їде. «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?» Та до його… За стремена… А він подивився, Та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє, Нібито й не бачить. «Постривай же, мій голубе! Дивись – я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, їй же богу я Катруся!» «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» «Возьмите прочь! Что ж вы стали?» «Кого? Мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану… З другою кохайся… З цілим світом… Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала… Покриткою… Який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Не покинеш?… Серце моє, Не втікай од мене… Я винесу тобі сина». Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. «Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!., нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою; Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина. Возьміть його… бо покину, Як батько покинув, — Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ Божий Мати породила; Виростай же на сміх людям!» На шлях положила. «Оставайся шукать батька, А я вже шукала». Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось, Плаче, бідне… А москалям Байдуже; минули. Воно й добре; та на лихо Лісничі почули. Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась, Та в яр… біжить… Серед ставу Мовчки опинилась. «Прийми, Боже, мою душу А ти – моє тіло!» Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло. Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом — І сліду не стало. То не вітер, то не буйний, Що дуба ламає, То не лихо, то не тяжке, Що мати вмирає; Не сироти малі діти, Що неньку сховали — Їм зосталась добра слава, Могила зосталась. Засміються злії люде Малій сиротині; Виллє сльози на могилу — Серденько спочине. А тому, тому на світі, Що йому зосталось, Кого батько і не бачив, Мати одцуралась? Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе… Панське личко, чорні брови… Нащо? Щоб пізнали! Змальовала, не сховала… Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати; Торбинками обвішаний Його повожатий, Мале дитя, коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар Ісуса співає{22}. Хто йде, їде – не минає: Хто бублик, хто гроші; Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші{23}. Задивляться чорноброві — І босе і голе. «Дала, – кажуть, – бровенята, Тане дала долі!» Іде шляхом до Києва Берлин шестернею{24}. А в берлині господиня З паном і сем'єю. Опинився против старців — Курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув… Одвернувся… Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята… Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита пані, як зоветься? «Івась». – «Какой милый!» Берлин рушив, а Івася Курява покрила… Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

Тополя

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий Марне зеленіє. Кругом поле, як те море Широке, синіє. Чумак іде, подивиться Та й голову схилить, Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі, Подивиться серце ниє: Кругом ні билини. Одна, одна, як сирота На чужині, гине! Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте – все розкажу. Слухайте ж, дівчата! Полюбила чорнобрива Козака дівчина. Полюбила – не спинила: Пішов – та й загинув… Якби знала, що покине — Було б не любила; Якби знала, що загине — Було б не пустила; Якби знала – не ходила б Пізно за водою, Не стояла б до півночі З милим під вербою. Якби знала!.. І то лихо — Попереду знати, Що нам в світі зострінеться… Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю!.. Само серце знає, Кого любить. Нехай в'яне, Поки закопають, Бо не довго, чорнобриві! Карі оченята, Біле личко червоніє — Не довго, дівчата! До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють. Кохайтеся ж, любітеся, Як серденько знає. Защебече соловейко В лузі на калині, Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати, А він її запитає, Чи не била мати. Стануть собі, обіймуться — Співа соловейко; Послухають, розійдуться, Обоє раденькі… Ніхто того не побачить, Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» Сама собі знає… Любилася, кохалася, А серденько мліло — Чуло серце недоленьку, Сказати не вміло. Не сказало – осталася, День і ніч воркує, Як голубка без голуба, А ніхто не чує… Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою, Не співає – сиротою Білим світом нудить: Без милого батько, мати — Як чужії люди, Без милого сонце світить Як ворог сміється, Без милого скрізь могила… А серденько б'ється. Минув і рік, минув другий — Козака немає; Сохне вона, як квіточка; Мати не питає: «Чого в'янеш, моя доню?» Стара не спитала, За сивого, багатого Тихенько єднала. «Іди, доню, – каже мати, — Не вік дівувати! Він багатий, одинокий — Будеш панувати». «Не хочу я панувати, Не піду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки заплачуть, Легше, мамо, в труні лежать, Ніж його побачить». Не слухала стара мати, Робила, що знала — Дивилася чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити, Чи довго їй одинокій На сім світі жити?… «Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько, Скажи мені щиру правду, Де милий-серденько? Чи жив-здоров, чи він любить? Чи забув-покинув? Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бабусенько, голубонько! Скажи, бо [ти] знаєш… Мене мати хоче дати За старого заміж. Любить його, моя сиза, Серце не навчити! Пішла б же я утопилась — Жаль душу згубити… Коли не жив чорнобривий, Зроби, моя пташко! Щоб додому не вернулась… Тяжко мені, тяжко! Там старий жде з старостами… Скажи ж мою долю». «Добре, доню! Спочинь трошки. Чини ж мою волю. Сама колись дівувала — Теє лихо знаю; Минулося – навчилася: Людям помагаю. Твою долю, моя доню! Позаторік знала, Позаторік і зіллячка Для того придбала». Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сього дива. Піди до криниці, Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сього зілля — Все лихо загоїть. Вип'єш – біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде — Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий – серед степу Тупне кінь ногою, — Коли живий козаченько, То зараз прибуде… А за третій, моя доню! Не питай, що буде… Та ще, чуєш, не хрестися — Бо все піде в воду… Тепер же йди, подивися На торішню вроду». Взяла зілля, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати – чи йти, чи ні?… «Ні! Вже не вернуся!» Прийшла… Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась, Вдруге, втретє напилася І не оглянулась. Полетіла, мов на крилах, Серед степу пала, Пала, стала, заплакала І… і заспівала: «Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю Рости, рости, тополенько! Все вгору та вгору, Рости гнучка та висока, До самої хмари, Спитай Бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці моя доля, По сім боці – горе. Там десь милий чорнобривий Співає, гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце! Що сміються люди, Скажи йому, що загину, Коли не прибуде! Сама хоче мене мати В землю заховати… А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя!.. Доле моя!.. Боже милий, Боже!.. Подивися, тополенько! Як нема заплачеш, До схід сонця, ранісінько, Щоб ніхто не бачив… Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю». Отак тая чорнобрива Плакала, співала… І на диво серед поля Тополею стала. По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.

До Основ'яненка {25}

Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! Дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла… Вернітеся!» – «Не вернуться! — Заграло, сказало Синє море. Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля. Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, що сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того – Московщина, Кругом чужі люде… «Не потурай», – може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би – був голосок, Та позички з'їли. О таке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блужу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш, Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло… Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

Іван Підкова {26}

І

Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу За ними співає. Було колись – в Україні Лихо танцьовало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє. Синє море звірюкою То стогне, то виє. Дніпра гирло затопило. «Ануте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає — Ходім погуляти!» Висипали запорожці — Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» – заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Похожає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди — Де-то буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку – човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу{27}, отамани, Панове молодці, А у Царград{28}, до султана, Поїдемо в гості!» «Добре, батьку отамане!» — Кругом заревіло. «Спасибі вам!» Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову похожає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

«Думи мої, думи мої…»

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?… Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?… Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози… Чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люди, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нужу світом? «Нічого робить», — Не сказали б на сміх… Квіти мої, діти! Нащо вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?… Може, і вгадав… Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу… Одну сльозу з очей карих — І… пан над панами!.. Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі… За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині… Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду… Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю… Як та воля, що минулась, Дніпр широкий – море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили – гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило… Лягла спочить… А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки, Бо дотепні… А я… А я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну… А слова – немає… А за лихо… Та цур йому! Хто його не знає!.. А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло йому на сім світі, А на тім… Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється… Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачуть, То й не засміються… Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють Чужим піском очі… Отаке-то… А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує — Карай того, Боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас — Де ж мені вас діти?… В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу… Привітай же, моя ненько! Моя Україно! Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

Гайдамаки{29}

Все йде, все минає – і краю немає, Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає… Одно зацвіло, А друге зав'яло, навіки зав'яло… І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами; Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу що ти ж нашептав. Порай мені ще раз, де дітись з журбою? Я не одинокий, я не сирота — Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? Гріх, душа жива! А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала. Ні, не заховаю, бо душа жива. Як небо блакитне – нема йому краю, Так душі почину і краю немає. А де вона буде? Химерні слова! Згадай же хто-небудь її на сім світі — Безславному тяжко сей світ покидать. Згадайте, дівчата, – вам треба згадать! Вона вас любила, рожевії квіти, І про вашу долю любила співать. Поки сонце встане, спочивайте, діти, А я поміркую, ватажка де взять. Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля — Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну — Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут… а тут… Тяжко, діти! Коли пустять в хату То, зострівши, насміються Такі, бачте, люди: Все письменні, дрюковані, Сонце навіть гудять: «Не відтіля, – каже, – сходить, Та не так і світить, Отак, – каже, – було б треба…» Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. «Нехай, – скажуть, – спочивають, Поки батько встане Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани. А то дурень розказує Мертвими словами Та якогось-то Ярему Веде перед нами У постолах. Дурень! дурень! Били, а не вчили. Од козацтва, од гетьманства Високі могили Більш нічого не осталось, Та й ті розривають; А він хоче, щоб слухали, Як старці співають. Дарма праця, пане-брате: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори{30}, — От де слава! А то співа: «Грає синє море», А сам плаче, за тобою І твоя громада У сіряках!..» Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду Та й до себе не покличу: Ви розумні люди — А я дурень; один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю – море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю – розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають… А пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: «Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна…» І я плачу. А тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани всі в золоті, У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будовали, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетовали. «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» — Козаки гукали. Шинкар знає, наливає І не схаменеться; Кобзар вшкварив, а козаки — Аж Хортиця гнеться — Метелиці та гопака Гуртом оддирають; Кухоль ходить, переходить, Так і висихає. «Гуляй, пане, без жупана, Гуляй, вітре, полем, Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля». Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти! Будете панами». Отамани на бенкеті, Неначе на раді, Похожають, розмовляють; Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами. А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами. Дивлюся, сміюся, дрібні утираю — Я не одинокий, є з ким в світі жить; У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить, У моїй хатині синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дівчина співає — Я не одинокий, є з ким вік дожить. От де моє добро, гроші, От де моя слава, А за раду спасибі вам, За раду лукаву. Буде з мене, поки живу І мертвого слова, Щоб виливать журбу, сльози. Бувайте здорові, Піду синів випровожать В далеку дорогу. Нехай ідуть – може, найдуть Козака старого, Що привіта моїх діток Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами. Отак, сидя в кінці стола, Міркую, гадаю: Кого просить? хто поведе? Надворі світає; Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали, Помолились, одяглися, Кругом мене стали. Сумно, сумно, як сироти, Мовчки похилились. «Благослови, – кажуть, – батьку, Поки маєм силу; Благослови шукать долю На широкім світі». Постривайте… світ не хата, А ви малі діти, Нерозумні. Хто ватажком Піде перед вами? Хто проведе? Лихо, діти, Лихо мені з вами! Викохав вас, вигодував, Виросли чималі, Йдете в люди, а там тепер Все письменне стало. Вибачайте, що не вивчив, Бо й мене хоч били, Добре били, а багато Дечому навчили! Тма, мна{31} знаю, а оксію{32} Не втну таки й досі. Що ж вам скажуть? Ходім, сини, Ходімо, попросим. Єсть у мене щирий батько{33} (Рідного немає) — Дасть він мені раду з вами, Як то тяжко блукать в світі Сироті без роду; А до того – душа щира, Козацького роду, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином. Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її – ходім, сини, На раду ласкаву. Якби не він спіткав мене При лихій годині, Давно б досі заховали В снігу на чужині; Заховали б та й сказали: «Так… якесь ледащо…» Тяжко, важко нудить світом, Не знаючи за що. Минулося, щоб не снилось!.. Ходімо, хлоп'ята, Коли мені на чужині Не дав погибати, То й вас прийме, привітає, Як свою дитину. А од його, помолившись, Гайда в Україну!» Добридень же, тату, в хату На твоїм порогу, Благослови моїх діток В далеку дорогу.

Інтродукція {34}

Була колись шляхетчина{35}, Вельможная пані; Мірялася з москалями, З ордою, з султаном, З німотою… Було колись… Та що не минає? Було, шляхта{36}, знай, чваниться, День і ніч гуляє Та королем коверзує… Не кажу Степаном Або Яном Собієським: Ті два незвичайні — А іншими. Небораки Мовчки панували. Сейми, сеймики ревіли, Сусіди мовчали, Дивилися, як королі Із Польщі втікають, Та слухали, як шляхетство Навісне гукає. «Nie pozwalam! Nie pozwalam!»{37} — Шляхта репетує, А магнати палять хати, Шабельки гартують. Довго таке творилося, Поки не в Варшаві Запановав над ляхами Понятовський жвавий. Запановав та й думав шляхту Приборкать трошки… Не зумів! Добра хотів, як дітям мати, А може, й ще чого хотів. Єдине слово «nie pozwalam» У шляхти думав одібрать, А потім!.. Польща запалала, Панки сказилися… Кричать: «Гонору слово, дарма праця! Поганець, наймит москаля!» На ґвалт Пулавського і Паца Встає шляхетськая земля, І разом сто конфедерацій{38}. Розбрілись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні{39}; Розбрілися та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами, Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили.

Галайда{40}

«Яремо! герш-ту{41}, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидче, хаме!.. Постривай! Упоравшись, біжи в Вільшану: Iшов Ярема, похиливсь. Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував. Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався… О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває… О Боже мій милий, як весело жить! Сирота Ярема, сирота убогий: Ні сестри, ні брата, нікого нема! Попихач жидівський, виріс у порогу; А не клене долі, людей не займа. Та й за що їх лаять? Хіба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать? Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сироті треба самому придбать. Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить… Та й знову за працю. Отак треба жить! Нащо батько, мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять? Сирота Ярема – сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать: Єсть карії очі як зіроньки сяють, Білі рученята – мліють-обнімають, Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає. Отакий-то мій Ярема, Сирота багатий. Таким і я колись-то був. Минуло, дівчата… Минулося, розійшлося, І сліду не стало. Серце мліє, як згадаю… Чому не осталось? Чому не осталось, чому не вітало? Легше було б сльози, журбу виливать. Люди одібрали, бо їм було мало. «Нащо йому доля? треба закопать: Він і так багатий…» Багатий на лати Та на дрібні сльози – бодай не втирать! Доле моя, доле! Де тебе шукать? Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… Не хочеться спать. Вибачайте, люди добрі: Може, не до ладу Та прокляте лихо-злидні Кому не завадить? Може, ще раз зустрінемось, Поки шкандибаю За Яремою по світу, А може… й не знаю. Лихо, люди, всюди лихо. Нігде пригорнуться: Куди, каже, хилить доля, Туди й треба гнуться — Гнуться мовчки, усміхаться, Щоб люди не знали, Що на серці заховано, Щоб не привітали. Бо їх ласка… Нехай сниться Тому в кого доля, А сироті щоб не снилась, Не снилась ніколи! Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не вмію. Виливайся ж, слово-сльози: Сонечко не гріє, Не висушить. Поділюся Моїми сльозами… Та не з братом, не з сестрою — З німими стінами На чужині… А поки що — До корчми вернуся, Що там робиться. Жидюга Дрижить, ізігнувшись Над каганцем: лічить гроші Коло ліжка, клятий. А на ліжку… ох, аж душно!.. Білі рученята Розкидала, розкрилася… Як квіточка в гаю, Червоніє; а пазуха… Пазухи немає — Розірвана… Мабуть, душно На перині спати Одинокій, молоденькій; Ні з ким розмовляти, — Одна шепче. Несказанно Гарна нехрещена! Ото дочка, а то батько — Чортова кишеня. Стара Хайка лежить долі, В перинах поганих. Де ж Ярема? Взявши торбу, Потяг у Вільшану.

Конфедерати

«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий… Одчиняй! Ламайте двері, поки вийде Старий паскуда!» «Постривай! Стривайте, зараз!» «Нагаями Свиняче ухо! Жартувать, Чи що, ти хочеш?» «Я? З панами? Крий Боже! Зараз, дайте встать, Ясновельможні (нишком – свині)». «Пане полковнику, ламай!» Упали двері… А нагай Малює вздовж жидівську спину. «Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортів сину!» Та натаєм, та натаєм. А жид зогнув спину: «Не жартуйте, мості-пане!» «Добривечір в хату! Ще раз шельму! ще раз!.. Годі! Вибачай, проклятий! Добривечір! А де дочка?» «Умерла, панове». «Лжеш, Іудо! Нагаями!» Посипались знову. «Ой паночки-голубчики, Єй-богу, немає!» «Брешеш, шельмо!» «Коли брешу, Нехай Бог карає!» «Не Бог, а ми. Признавайся!» «Нащо б мав ховати, Якби жива? Нехай, Боже, Щоб я був проклятий!..» «Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Літаню співає. Перехрестись!» «Як же воно? Далебі, не знаю». «Отак, дивись…» Лях хреститься, А за ним Іуда. «Браво! браво! Охрестили. Ну за таке чудо Могоричу, мості-пане! Чуєш, охрещений? Могоричу!» «Зараз, зараз!» Ревуть, мов скажені, Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє. «Єще Польща не згінела!» — Хто куди гукає. «Давай, жиде!» Охрещений Із льоху та в хату Знай, шмигляє, наливає, А конфедерати, Знай, гукають: «Жиде, меду!» Жид не схаменеться. «Де цимбали? Грай, псявіро!» Аж корчма трясеться — Краков'яка оддирають, Вальса та мазура. І жид гляне, та нищечком: «Шляхетська натура!» «Добре, годі! Тепер співай!» «Не вмію, єй-богу!» «Не божись, собача шкуро!» «Яку ж вам? Небогу! Була собі Гандзя{42}, Каліка-небога, Божилася, Молилася, Що боліли ноги; На панщину не ходила, А за парубками Тихесенько, Гарнесенько, Поміж бур'янами». «Годі! годі! Це погана: Схизмати{43} співають». «Якої ж вам? Хіба оцю? Стривайте, згадаю… Перед паном Хведором{44} Ходить жид ходором І задком, І передком Перед паном Хведірком» «Добре, годі! Тепер плати!» «Жартуєте, пане: За що платить?» «Що слухали. Не кривись, поганий! Не жартуєм. Давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга; я панською Ласкою багатий». «Лжеш, собако! Признавайся! Ануте, панове, Батогами!» Засвистіли, Хрестять Лейбу знову. Періщили, періщили, Аж пір'я летіло… «Єй же богу ні шеляга! Їжте моє тіло! Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!» «Ось ми порятуєм». «Постривайте, я щось скажу». «Почуєм, почуєм, Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе». «Ні, в Вільшаній…» «Твої гроші?» «Мої!., ховай Боже! Ні, я кажу що в Вільшаній… Вільшанські схизмати По три сем'ї, по чотири Живуть в одній хаті». «Ми це знаєм, бо ми самі Їх так очухрали». «Та ні, не те… вибачайте… Щоб лиха не знали, Щоб вам гроші приснилися… Бачте, у Вільшаній У костьолі… у титаря… А дочка Оксана! Ховай Боже! Як панночка! Що-то за хороше! А червінців! хоч не його, Так що? Аби гроші». «Аби гроші, однаково! Правду Лейба А щоб певна була правда, Нехай шлях покаже. Одягайся!» Поїхали Ляхи у Вільшану. Один тілько під лавою Конфедерат п'яний Нездужа встать, а курника, П'яний і веселий: «My zyjemy, my zyjemy, Polska nie zginela»{45}.

Титар

«У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько, — Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм… Ох, тяжко, важко!» Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає… «Нащо мені врода, Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота. Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась». І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. «Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара; я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай, Вітай, кого знаєш… Така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись. А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою, нишком помолись. Одна, серце, на всім світі Хоч ти помолися!» Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись, Плаче собі тихесенько… Шелест!.. Коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув, побіг, обнялися. «Серце!» – та й зомліли. Довго-довго тілько «серце» — Та й знову німіли. «Годі, пташко!» «Ще трошечки, Ще… ще… сизокрилий! Вийми душу!., ще раз… ще раз… Ох, як я втомилась!» «Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!» Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. «Сідай же й ти коло мене». Сів, та й обнялися. «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась…» «А мене й байдуже?» «Який-бо ти, єй же богу!» І сльози блиснули. «Не плач, серце, я жартую». «Жарти!» Усміхнулась, Прихилилась головкою Та й ніби заснула. «Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано… Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть він мені срібло-злото, Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посажу, як паву, На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь». «А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!» «Хіба краща є за тебе?» «Може, й є – не знаю». «Гнівиш Бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом, Ні за синім морем Нема кращої за тебе!» «Що се ти говориш? Схаменися!» «Правду, рибко!» Та й знову, та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились. Їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло, слухаючи, Далебі, дівчата! «Ото який! Мов і справді Обридло!» А мати Або батько як побачать, Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, — Гріха на всю губу! Тоді, тоді… Та цур йому, А дуже цікаве! А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує; А Оксана, як голубка, Воркує, цілує; То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! Мій!..» Аж верби нагинались Слухать тую мову. Ото мова! Не розкажу, Мої чорноброві, Не розкажу против ночі, А то ще присниться. Нехай собі розійдуться Так, як ізійшлися, — Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. Нехай собі… Може, ще раз Вони на сім світі Зострінуться… Побачимо… А тим часом світить З усіх вікон у титаря. Що-то там твориться? Треба глянуть та розказать… Бодай не дивиться! Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить. Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люде, що зібрались волю боронить. Боронять, прокляті… Будь проклята мати, І день і година, коли понесла, Коли породила, на світ привела! Дивіться, що роблять у титаря в хаті Пекельнії діти. У печі пала Огонь і світить на всю хату В кутку собакою дрижить Проклятий жид; конфедерати Кричать до титаря: «Хоч жить? Скажи, де гроші?» Той мовчить. Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили – нема, Нема ні слова. «Мало муки! Давайте приску! Де смола? Кропи його! Отак! Холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?… І не стогне! Завзята бестія! Стривай!» Насипали в халяви жару… «У тім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав, сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! «Оксано, дочко!» – та й умер. Ляхи задумалися, стоя, Хоч і запеклі. «Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить. Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте! Хто в Бога вірує!» – кричить Надворі голос що є сили. Ляхи зомліли. «Хто такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшли. Сам позаду Бере зомлілую… Де ж ти, Яремо, де ти? подивися! А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять, І титар спить… Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло… Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в хаті стало.

Свято в Чигирині

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн. Базари, де військо, як море червоне Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронім коні, Блисне булавою – море закипить… Закипить – і розлилося Степами, ярами; Лихо мліє перед ними… А за козаками… Та що й казать? Минулося; А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули. Та й що з того, що згадаєш? Згадаєш – заплачеш. Ну хоч глянем на Чигирин, Колись-то козачий. Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає, Червоніє, круглолиций, Горить, а не сяє, Неначе зна, що не треба Людям його світу, Що пожари Україну Нагріють, освітять. І смерклося, а в Чигрині, Як у домовині, Сумно-сумно. (Отак було По всій Україні Против ночі Маковія, Як ножі святили.) Людей не чуть; через базар Кажан костокрилий Перелетить; на вигоні Сова завиває. А де ж люде?… Над Тясмином, У темному гаю, Зібралися; старий, малий, Убогий, багатий Поєднались – дожидають Великого свята. У темному гаю, в зеленій діброві, На припоні коні отаву скубуть; Осідлані коні, вороні готові. Куди-то поїдуть? кого повезуть? Он кого, дивіться. Лягли по долині, Неначе побиті, ні слова не чуть. Ото гайдамаки. На ґвалт України Орли налетіли; вони рознесуть Ляхам, жидам кару; За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. Попід дібровою стоять Вози залізної тарані; То щедрої гостинець пані{46}. Уміла що кому давать, Невроку їй, нехай царствує; Нехай не вадить, як не чує! Поміж возами нігде стать: Неначе в ірій налетіло З Смілянщини, з Чигирина Просте козацтво, старшина, На певне діло налетіли. Козацьке панство похожає В киреях чорних, як один, Тихенько ходя розмовляє І поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

Старшина третій

Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком{47}; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий

А Гонта{48} нащо? А Залізняк? До Ґонти сама… сама писала: «Коли, – каже…»

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали – грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

Старшина третій

Справді співа щось; піду спиню.

Старшина первий

Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень: треба, та й годі.

Старшина третій

А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаємо, а тим часом задзвонять.

Старшина перший і другий

А що ж? То й ходімо!

Старшина третій

Добре, ходімо.

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

Ой волохи, волохи, Вас осталося трохи; І ви, молдавани, Тепер ви не пани; Ваші господарі — Наймити татарам, Турецьким султанам, В кайданах, в кайданах! Годі ж, не журіться; Гарно помоліться, Братайтеся з нами, З нами, козаками; Згадайте Богдана, Старого гетьмана; Будете панами, Та, як ми, з ножами, З ножами святими, Та з батьком Максимом Сю ніч погуляєм, Ляхів погойдаєм, Та так погуляєм, Що аж пекло засміється, Земля затрясеться, Небо запалає… Добре погуляєм!

Запорожець

Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар

Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець

Ну та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака

Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець

А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче Божий, не слухай його.

Гайдамака

Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ще ось що; не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

Запорожець

Брехня! Співай, старче Божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо – поснемо.

Гуртом

Справді поснемо; співай яку-небудь.

Кобзар(співає)

Літа орел, літа сизий Попід небесами; Ґуля Максим, ґуля батько Степами – лісами. Ой літає орел сизий, А за ним орлята; Ґуля Максим, ґуля батько, А за ним хлоп'ята. Запорожці ті хлоп'ята, Сини його, діти, Поміркує, загадає, Чи бити, чи пити, Чи танцювать, то й ушкварять, Аж земля трясеться. Заспіває заспівають, Аж лихо сміється. Горілку, мед не чаркою — Поставцем черкає, А ворога, заплющившись, Ката, не минає. О такий-то наш отаман, Орел сизокрилий! І воює і гарцює З усієї сили — Нема в його ні оселі, Ні саду, ні ставу… Степ і море; скрізь битий шлях, Скрізь золото, слава. Шануйтеся ж, вражі ляхи, Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки.

Запорожець

Оце то так! Вчистив, нічого сказати: і до ладу і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

Гайдамака

Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець

Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

Гайдамака

І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

Кобзар

До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну – чарочку-другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

Ночували гайдамаки В зеленій діброві, На припоні пасли коні, Сідлані, готові, Ночували ляшки-панки В будинках з жидами, Напилися, простяглися Та й…

Громада

Цить лишень! Здається, дзвонять. Чуєш?… Ще раз… о!..

«Задзвонили, задзвонили!» — Пішла луна гаєм. «Ідіть же ви та молітесь, А я доспіваю». Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва; Не повезли, а на плечах Чумацькі волові Несуть вози. А за ними Сліпий Волох знову: «Ночували гайдамаки В зеленій діброві». Шкандибає, курникає, І гич не до речі. «Ну лиш іншу, старче Божий!» — З возами на плечах Кричать йому гайдамаки. «Добре, хлопці, нате! Отак! Отак! Добре, хлопці! Ануте, хлоп'ята, Ушкваримо!» Земля гнеться, А вони з возами Так і ріжуть. Кобзар грає, Додає словами: «Ой гоп, таки так! Кличе Гандзю козак: «Ходи, Гандзю, пожартую, Ходи, Гандзю, поцілую; Ходім, Гандзю, до попа Богу помолиться; Нема жита ні снопа, Вари варениці». Оженився, зажурився — Нічого немає; У ряднині ростуть діти, А козак співає: «І по хаті ти-ни-ни, І по сінях ти-ни-ни, Вари, жінко, лини, Ти-ни-ни, ти-ни-ни!» «Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!» Кричать гайдамаки. «Ой гоп, того дива! Наварили ляхи пива, А ми будем шинкувать, Ляшків-панків частувать. Ляшків-панків почастуєм, З панянками пожартуєм. Ой гоп, таки так! Кличе панну козак: «Панно, пташко моя! Панно, доле моя! Не соромся, дай рученьку, Ходім погуляймо; Нехай людям лихо сниться, А ми заспіваймо. А ми заспіваймо, А ми посідаймо, Панно, пташко моя, Панно, доле моя!» «Ще раз, ще раз!» «Якби таки або так, або сяк, Якби таки запорозький козак, Якби таки молодий, молодий, Хоч по хаті б поводив, поводив. Страх мені не хочеться З старим дідом морочиться. Якби таки…» «Цу-цу, скажені! Схаменіться! Бач, розходилися! А ти, Стара собако, де б молиться, Верзеш тут погань. От чорти!» — Кричить отаман. Опинились; Аж церков бачать. Дяк співа, Попи з кадилами, з кропилом; Громада – ніби нежива, Анітелень… Поміж возами Попи з кропилами пішли; За ними корогви несли, Як на Великдень над пасками. «Молітесь, братія, молітесь! — Так благочинний начина. — Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу, Не дасть святого розпинать. А ви Україну ховайте: Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать. Од Конашевича і досі Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голі, босі… Діти нехрещені ростуть, Козацькі діти; а дівчата!.. Землі козацької краса У ляха в'яне, як перш мати, І непокритая коса Стидом січеться; карі очі В неволі гаснуть; розковать Козак сестру свою не хоче, Сам не соромиться конать В ярмі у ляха… Горе, горе! Молітесь, діти! Страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори. Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? Де лежить Останок славного Богдана? Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? Нема! Живого й мертвого спалили. Де той Богун, де та зима? Інгул щозиму замерзає — Богун не встане загатить Шляхетським трупом. Лях гуляє! Нема Богдана червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний: Нема журбу з ким поділить. І Альта плаче: «Тяжко жити! Я сохну, сохну… Де Тарас? Нема, не чуть… Не в батька діти!» Не плачте, братія: за нас І душі праведних, і сила Архістратига Михаїла. Не за горами кари час. Молітесь, братія!» Молились, Молились щиро козаки, Як діти, щиро; не журились, Гадали теє… а зробилось… Над козаками хусточки! Одно добро, одна слава — Біліє хустина, Тай ту знімуть… А диякон: «Нехай ворог гине! Беріть ножі! Освятили». Ударили в дзвони, Реве гаєм: «Освятили!» Аж серце холоне! Освятили, освятили! Гине шляхта, гине! Розібрали, заблищали По всій Україні.

Треті півні

Ще день Украйну катували Ляхи скажені; ще один, Один останній сумували І Україна, і Чигрин. І той минув – день Маковія, Велике свято в Україні. Минув – і лях, і жидовин Горілки, крові упивались, Кляли схизмата, розпинали, Кляли, що нічого вже взять. А гайдамаки мовчки ждали, Поки поганці ляжуть спать. Лягли, і в голови не клали, Що вже їм завтра не вставать. Ляхи заснули, а Іуди Ще лічать гроші уночі, Без світла лічать бариші, Щоб не побачили, бач, люде. І ті на золото лягли І сном нечистим задрімали. Дрімають… навіки бодай задрімали! А тим часом місяць пливе оглядать І небо, і зорі, і землю, і море, Та глянуть на люде, що вони моторять, Щоб Богові вранці про те розказать. Світить білолиций на всю Україну, Світить… а чи бачить мою сиротину, Оксану з Вільшани, мою сироту? Де її мордують, де вона воркує? Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує? Побачимо потім, а тепер не ту Не ту заспіваю, іншої заграю; Лихо – не дівчата – буде танцювать. Недолю співаю козацького краю: Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать. Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють; Діди лежать, а над ними Могили синіють. Та що з того, що високі? Ніхто їх не знає, Ніхто щиро не заплаче, Ніхто не згадає. Тілько вітер тихесенько Повіє над ними, Тілько роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють. Зійде сонце, Осушить, пригріє; А унуки? Їм байдуже, Жито собі сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Ґонти могила, Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? Тяжко! важко! Кат панує, А їх не згадають. Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце усміхнеться. Місяцю мій ясний! З високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба; Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену і там розлилось, Не знать за що, крові широкеє море. А тепер що буде! Сховайся ж за гору; Сховайся, мій друже, щоб не довелось На старість заплакать… Сумно-сумно серед неба Сяє білолиций. Понад Дніпром козак іде, Може, з вечорниці. Іде смутний, невеселий, Ледве несуть ноги. Може, дівчина не любить За те, що убогий? І дівчина його любить, Хоч лата на латі, Чорнобривий, а не згине, То буде й багатий. Чого ж смутний, невеселий Іде – чуть не плаче? Якусь тяжку недоленьку Віщує козаче. Чує серце, та не скаже, Яке лихо буде. Мине лихо… Кругом його Мов вимерли люде. Ані півня, ні собаки: Тілько із-за гаю Десь далеко сіроманці Вовки завивають. Байдуже! Іде Ярема, Та не до Оксани, Не в Вільшану на досвітки До ляхів поганих У Черкаси. А там третій Півень заспіває… А там… а там… Йде Ярема, На Дніпр поглядає. «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив Козацької крові; ще понесеш, друже! Червонив ти синє, та не напоїв; А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято По всій Україні сю ніч зареве; Потече багато, багато-багато Шляхетської крові. Козак оживе; Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: «Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни — О Боже мій милий – блисне булава!» Так думав, ідучи в латаній свитині, Сердега Ярема з свяченим в руках. А Дніпр мов підслухав: широкий та синій, Підняв гори-хвилі; а в очеретах Реве, стогне, завиває, Лози нагинає; Грім гогоче, а блискавка Хмару роздирає. Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить; Одна думка усміхнеться, А друга заплаче. «Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут… а тут… що ще буде? Може, ще загину». А тим часом із байрака Півень – кукуріку! «А, Черкаси!.. Боже милий! Не вкороти віку!»

Червоний бенкет

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров'ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині Домаху гартує{49}, У Черкасах, де й Ярема Пробує свячений. «Отак, отак! Добре, діти, Мордуйте скажених! Добре, хлопці!» – на базарі Залізняк гукає. Кругом пекло; гайдамаки По пеклу гуляють. А Ярема – страшно глянуть — По три, по чотири Так і кладе. «Добре, сину, Матері їх хиря! Мордуй, мордуй: в Раю будеш Або есаулом. Гуляй, сину! нуте, діти!» І діти майнули По горищах, по коморах, По льохах, усюди; Всіх уклали, все забрали. «Тепер, хлопці, буде! Утомились, одпочиньте». Улиці, базари Крились трупом, плили кров'ю. «Мало клятим кари! Ще раз треба перемучить, Щоб не повставали Нехрещені, кляті душі». На базар збирались Гайдамаки. Йде Ярема, Залізняк гукає: «Чуєш, хлопче? Ходи сюди! Не бійсь, не злякаю». «Не боюся!» Знявши шапку, Став, мов перед паном. «Відкіля ти? Хто ти такий?» «Я, пане, з Вільшани». «З Вільшаної, де титаря Пси замордували?» «Де? Якого?» «У Вільшаній; І кажуть, що вкрали Дочку його, коли знаєш». «Дочку, у Вільшаній?» «У титаря, коли знавав». «Оксано, Оксано!» — Ледве вимовив Ярема Та й упав додолу. «Еге! ось що… Шкода хлопця, Провітри, Миколо!» Провітрився. «Батьку! брате! Чом я не сторукий? Дайте ножа, дайте силу Муки ляхам, муки! Муки страшної, щоб пекло Тряслося та мліло!» «Добре, сину, ножі будуть На святеє діло. Ходім з нами у Лисянку Ножі гартувати!» «Ходім, ходім, отамане, Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! На край світу Полечу, достану, З пекла вирву, отамане… На край світу, пане… На край світу, та не найду, Не найду Оксани!» «Може, й найдеш. А як тебе Зовуть? Я не знаю». «Яремою». «А прізвище?» «Прізвища немає!» «Хіба байстрюк? Без прізвища… Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде… Нехай буде Голий, Так і пиши!» «Ні, погано!» «Ну хіба Бідою?» «І це не так». «Стривай лишень, Пиши Галайдою». Записали. «Ну Галайдо, Поїдем гуляти. Найдеш долю… А не найдеш… Рушайте, хлоп'ята». І Яремі дали коня Зайвого з обозу. Усміхнувся на воронім Та й знову у сльози. Виїхали за царину; Палають Черкаси… «Чи всі, діти?» «Усі, батьку!» «Гайда!» Простяглася По діброві понад Дніпром Козацька ватага. А за ними кобзар Волох Переваги-ваги Шкандибає на конику, Козакам співає: «Гайдамаки, гайдамаки, Залізняк гуляє». Поїхали… А Черкаси Палають, палають. Байдуже, ніхто й не гляне, Сміються та лають Кляту шляхту. Хто балака, Хто кобзаря слуха. А Залізняк попереду Нашорошив уха; їде собі, люльку курить, Нікому ні слова. А за ним німий Ярема. Зелена діброва, І темний гай, і Дніпр дужий, І високі гори, Небо, зорі, добро, люде І лютеє горе — Все пропало, все! Нічого Не знає, не бачить, Як убитий. Тяжко йому, Тяжко, а не плаче. Ні, не плаче: змія люта, Жадна випиває Ного сльози, давить душу Серце роздирає. «Ой ви сльози, дрібні сльози! Ви змиєте горе; Змийте його… тяжко! Нудно! І синього моря, І Дніпра, щоб вилить люте, І Дніпра не стане. Занапастить хіба душу? Оксано, Оксано! Де ти, де ти? Подивися, Моя ти єдина, Подивися на Ярему. Де ти? Може, гине, Може, тяжко клене долю, Клене, умирає, Або в пана у кайданах У склепу конає. Може, згадує Ярему, Згадує Вільшану. Кличе його: «Серце моє, Обніми Оксану! Обнімемось, мій соколе! Навіки зомлієм. Нехай ляхи згнущаються, — Не почуєм…» Віє, Віє вітер з-за Лиману, Гне тополю в полі — І дівчина похилиться, Куди гне недоля. Посумує, пожуриться. Забуде… і може… У жупані сама пані, А лях… Боже, Боже! Карай пеклом мою душу Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розірветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано! Де ти ділася, поділась?» І хлинули сльози; Дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися! А Залізняк гайдамакам Каже опинитись: «У ліс, хлопці! вже світає, І коні пристали: Попасемо». І тихенько У лісі сховались.

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запершися У будинках, мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу Тілько старших, а так шляхта — Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. О таке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і на дворі, 1 весело в хаті! «Уб'єм брата! Спалим хату!» — Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли та й виросли; Замучені руки Розв'язались – і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. Мандрували гайдамаки Лісами, ярами, А за ними і Галайда З дрібними сльозами. Вже минули Воронівку Вербівку; в Вільшану Приїхали. «Хіба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю». А тим часом гайдамаки И Вільшану минають. Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. А титаря на цвинтарі Вчора поховали». Не дослухав… «Неси, коню!» І поводи кинув. «Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру З домовини встану Ляхів мучить. Серце моє! Оксано! Оксано! Де ти?» Замовк, зажурився, Поїхав ходою. Тяжко-важко сіромасі Боротись з нудьгою. Догнав своїх. Боровиків Вже хутір минають. Корчма тліє з стодолою, А Лейби немає, Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогодні… Та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють півпаробка. Хлопець у свитині Полатаній, у постолах; На плечах торбина. «Гей, старченя! Стривай лишень!» «Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака». «Який же поганий! Відкіля ти?» «З Керелівки». «А Будигда знаєш? І озеро коло Будищ?» «І озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його». «Що, сього дня ляхів бачив?» «Нігде ні одного; А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. Зате ж їх і били, І я й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б». «Добре, хлопче. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби». Узяв золотого, Подивився: «Спасибі вам!» «Ну хлопці, в дорогу! Та чуєте? Без гомону. Галайдо, за мною! В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань». Приїхали, Стали кругом ліса; Дивляться – нема нікого… «Ту їх достобіса! Які груші уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидче! швидче! Отак! отак!» — І конфедерати Посипалися додолу, Груші гнилобокі. Позбивали, упорались; Козакам нівроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили, та й потягли Карати мерзенних У Лисянку

Бенкет у Лисянці

Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!» І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались – не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: «Кари ляхам, кари!» Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. «Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано! Оксано! Де ти?» – крикне й сховається В полум'ї, в пожарі. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. «Гуляй!» – загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє. У полум'ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними. «Пийте, діти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зострінемось, Ще раз погуляєм». І поставець одним духом Залізняк черкає. «За прокляті ваші трупи, За душі прокляті Ще раз вип'ю! Пийте, діти! Вип'єм, Гонто, брате! Вип'єм, друже, погуляєм Укупочці, в парі. А де ж Волох? Заспівай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дідів, бо незгірше И ми ляхів караєм; Не про лихо, бо ми його Не знали й не знаєм. Веселої утни, старче, Щоб земля ломилась, — Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась».

(Кобзар грає й приспівує.)

Од села до села Танці та музики: Курку, яйця продала — Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Ні корови, ні вола — Осталася хата. Я оддам, я продам Кумові хатину, Я куплю, я зроблю Яточку під тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з паробками. Ох ви, дітки мої, Мої голуб'ята, Не журіться, подивіться, Як танцює мати. Сама в найми піду, Діток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам! «Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!» Сліпий вшкварив – навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. «Нумо, Гонто!» «Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!» «Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався; Бо мій батько робив гладко, То й я в його вдався». «Добре, брате, єй же богу!» «Ану ти, Максиме!» «Постривай лиш!» «Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию — Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову». Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонім жупані, У золоті, слава є, Та нема Оксани; Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не знає, Що його Оксана По тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували її батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші! А Оксана В вікно поглядає На Лисянку засвічену. «Де то мій Ярема?» — Сама думає. Не знає, Що він коло неї, У Лисянці, не в свитині — В червонім жупані, Сидить один та думає: «Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?» Тяжко йому. А із яру В киреї козачій Хтось крадеться. «Хто ти такий?» Галайда питає. «Я посланець пана Ґонти. Нехай погуляє, Я підожду». «Ні, не діждеш, Жидівська собако!» «Ховай Боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копійка… подивися… Хіба ти не знаєш?» «Знаю, знаю», – і свячений З халяви виймає. «Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?» Та й замахнувсь. «Ховай Боже!.. В будинку… з панами… Вся в золоті…» «Виручай же! Виручай, проклятий!» «Добре, добре… Які ж бо ви, Яремо, завзяті! Іду зараз і виручу: Гроші мур ламають. Скажу ляхам – замість Папа…» «Добре, добре! Знаю. Іди швидче!» «Зараз, зараз! Ґонту забавляйте З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте… Куди везти?» «У Лебедин! У Лебедин – чуєш?» «Чую, чую». І Галайда З Гонтою танцює. А Залізняк бере кобзу: «Потанцюй, кобзарю, Я заграю». Навприсядки Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами: «На городі постернак, постернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю, чорнобрива, Куплю, куплю того дива. Буду серце, ходить, Буду серце, любить. Ой гоп, гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого — Лиха доля така, Іди ж, доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я – так до шинку. Вип'ю чарку, вип'ю другу, Вип'ю третю на потугу, П'яту, шосту, та й кінець. Пішла баба у танець, А за нею горобець, Викрутасом-вихилясом… Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: «Оженився, сатано, — Заробляй же на пшоно; Треба діток годувать, Треба діток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не гріши, Та в запічку колиши, Та мовчи, не диши». Як була я молодою преподобницею, Повісила хвартушину над віконницею; Хто йде – не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: «Семени, Івани, Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, Та сядемо заспіваймо». Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу І…гу! Загнув батько дугу Тягне мати супоню; «А ти зав'яжи, доню». «Чи ще? чи годі?» «Ще, Ще! Хоч погану! Самі ноги носять». «Ой сип сирівець Та криши опеньки: Дід та баба, То й до ладу — Обоє раденькі. Ой сип сирівець Та криши петрушку: Ой сип сирівець Та накриши хріну: Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду…» «Годі! годі! – кричить Гонта, Годі, погасає. Світла, діти!.. А де Лейба? Ще його немає? Найти його та повісить. Петелька свиняча! Гайда, діти! Погасає Каганець козачий». А Галайда: «Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись – горить; на базарі І видко, і гладко. Потанцюєм. Грай, кобзарю!» «Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! Думають, жартую!» Заревіли гайдамаки: «Добре, батьку! Чуєм!» Через греблю повалили, Гукають, співають. А Галайда кричить: «Батьку! Стійте!., пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку батьки мої! Я її достану!» «Добре, добре!.. Залізняче, Гукни, щоб палили. Препод обиться з ляхами… А ти, сизокрилий, Найдеш іншу». Оглянувся – Галайди немає. Ревуть гори – і будинок З ляхами гуляє Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало… «Де Галайда?» – Максим кличе. І сліду нестало… Поки хлоп'ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох; Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин…

Лебедин

«Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене… боюся, Боюсь згадать, моя сиза… Узяли з собою, Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла… Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, — Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, Бог за те й карає, Що я полюбила Полюбила стан високий І карії очі — Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі — Ні, бабусю, а за його, За милого долю. Карай, Боже! Твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б… може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: «О Боже мій милий! Він сирота хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?» Я так думала, бабусю, І серце сміялось: «Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить». Так я думала, молилась, Ждала, виглядала: «Нема його, не прибуде, Одна я осталась…» Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. «Бабусенько! Скажи мені, де я?» «В Лебедині, моя пташко, Не вставай: ти хвора». «В Лебедині! Чи давно я?» «Ба ні, позавчора». «Позавчора?… Стривай, стривай… Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка… Зовуть Галайдою…» «Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз…» «Де він, де він? Тепер же я знаю!..» «Через тиждень обіцявся Прийти за тобою». «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда – мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила – кати ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду Знають вони, знають, Хто такий і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов, Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько… Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль… Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?» «Я тобою, Пташко, веселюся». «А чом же ти не співаєш?» «Я вже одспівала…» Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаїя, ликуй! Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає — Виглядає, чи не їде З боярами в гості — Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та Богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись.

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, 3 китайки онучі». Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти — Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Тілько звір виє по селу Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зострічають… Рай, та й годі! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть – огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром: Сонця мало, рясту мало І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть – земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже – лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного; За титаря ляхам платить, За батька святого; За Оксану… Та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: «Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!» Погуляли – Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: «Карай ляха знову!» Покотились по базару Кінні narodow {50} Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: «Добре, діти! Отак їх, проклятих!» Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза єзуїта І двох хлопців: «Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш – заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? Чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж і їх, бо виростуть, То тебе заріжуть…» «Убийте пса! А собачат Своєю заріжу. Клич громаду. Признавайтесь: Що, ви католики?» «Католики… бо нас мати…» «Боже мій великий! Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!» Зібралась громада. «Мої діти – католики… Щоб не було зради, Щоб не було поговору, Панове громадо! Я присягав, брав свячений Різать католика. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?…» «Будем різать, тату!» «Не будете! не будете! Будь проклята мати, Та проклята католичка, Що вас породила! Чом вона вас до схід сонця Була не втопила? Менше б гріха: ви б умерли Не католиками; А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». Махнув ножем — І дітей немає{51}! Попадали зарізані. «Тату! – белькотали. — Тату, тату… ми не ляхи! Ми…» – та й замовчали. «Поховать хіба?» «Не треба! Вони католики. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ворога не різали? Чом матір не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?… Ходім, брате!» Взяв Максима, Пішли вздовж базару, І обидва закричали: «Кари ляхам, кари!» І карали: страшно, страшно Умань запалала. Ні в будинку, ні в костьолі, Нігде не осталось, Всі полягли. Того лиха Не було ніколи, Що в Умані робилося. Базиліан школу, Де учились Ґонти діти, Сам Гонта руйнує: «Ти поїла моїх діток! — Гукає, лютує, — Ти поїла невеликих, Добру не навчила!.. Валіть стіни!» Гайдамаки Стіни розвалили — Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували; Душі не осталось. А Гонта кричить: «Де ви, людоїди? Де ви поховались? З'їли моїх діток – тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! Сини мої любі, мої чорноброві! Де ви поховались? Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись… Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?… Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! Сховайтесь за хмару; я вас не займав, Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! Де я прихилюся?» Так Гонта кричав, По Умані бігав. А серед базару, В крові, гайдамаки ставили столи: Де що запопали, страви нанесли І сіли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря! «Гуляйте, сини! Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! — Залізняк гукає. – Ану, навісний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки!» І кобзар ушкварив: «А мій батько оран дар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мої, соколи, Привели І корову із діброви, І намиста нанесли. А я собі Христя В намисті, А на лиштві листя Та листя, І чоботи і підкови. Вийду вранці до корови, Я корову напою, Подою, З паробками постою, Постою. Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись! Всі гуляють. А де ж Гонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Гонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Гонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Гонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху; Свячений виймає, І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Гонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть – гукають Товариші гайдамаки: Гонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату И не дивиться, ніби чує: «Ми не ляхи, тату!» Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився… Тяжко-важко плаче: «Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї И я за неї гину. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю». Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: «Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти, Та благайте, просіть Бога, Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Простіть, сини! Я прощаю, Що ви католики». Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. «Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють… коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз, Ще раз погуляю!..» Пішов Гонта, похилившись; Іде, спотикнеться, Пожар світить; Гонта гляне, Гляне – усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі… Тілько мріє В диму, та й сховався.

Епілог

Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднині, я колись блукав, Без свити, без хліба, по тій Україні, Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молодеє лихо! Якби ти вернулось, Проміняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю… Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. Бувало, в неділю, закривши Мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла. Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав. Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю — Нехай лають: а я поки До своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу – спочину, Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами, На ті шляхи, що я міряв Малими ногами. Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю наповали Україну та й замовкли — Ножі пощербили. Нема Ґонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Один тілько брат названий Оставсь на всім світі, Та й той – почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили, Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі, В чужу землю положила: Така його доля! Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали; насипали Високу могилу; Заплакали, розійшлися, Відкіля взялися. Один тілько мій Ярема На кий похилився, Стояв довго. «Спочинь, батьку, На чужому полі, Бо на своїм нема місця, Нема місця волі… Спи, козаче, душа щира! Хто-небудь згадає». Пішов степом сіромаха, Сльози утирає. Довго, довго оглядався, Та й не видко стало. Одна чорна серед степу Могила осталась. Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повиває… Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава. А тим часом стародавню Січ розруйновали: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть-завивають: «Поховали дітей наших, І нас розривають». Ревуть собі й ревітимуть. Їх люде минули; А Україна навіки, Навіки заснула. З того часу в Україні Жито зеленіє: Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, А тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить; Така Божа воля. Тілько часом увечері, Понад Дніпром, гаєм Ідуть старі гайдамаки, Ідучи, співають: «А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

Передмова (уривок)

…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янська земля. Про те, що діялось на

Україні 1768 року розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, котрі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать, що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

Т. Шевченко

Гамалія

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами. Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами, Неси Ти їх з України. Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем». Отак у Скутарі козаки співали, Співали, сердеги, а сльози лились, Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу, застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? «Хортице-сестро?» Загула Хортиця з Лугом: «Чую, чую!» І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки: «У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! Море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості. У туркені у кишені Таляри, дукати. Не кишені трусить, Ідем різать, палить, Братів визволяти. У туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!» Пливуть собі, співаючи, Море вітер чує. Попереду Гамалія Байдаком керує. Гамалію, серце мліє: Сказилося море, Не злякає! І сховались За хвилі – за гори. Дрімає в харемі – в раю Візантія{52}. І Скутар{53} дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений; то стогне, то виє: Йому Візантію хочеться збудить. «Не буди, Босфоре: буде тобі горе; Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю! – реве синє море. — Хіба ти не знаєш, яких я несу Гостей до султана?» Так море спиняло (Любило завзятих чубатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала. Дрімав у харемі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають Козаки-сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму Бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть. «О милий Боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там Вставать з чужої домовини, На суд Твій праведний прийти, В залізах руки принести, І перед всіми у кайданах Стать козакові…» «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!» — Кричать за муром. Хто такий? Гамалію, серце мліє: Скутар скаженіє! «Ріжте! бийте!» – на фортеці Кричить Гамалія. Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги, Козацтво преться без ваги І покотились яничари. Гамалія по Скутарі — По пеклу гуляє, Сам хурдигу розбиває, Кайдани ламає. «Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!» Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась: Не бачила стара мати Козацької плати. Не лякайся, подивися На бенкет козачий. Темно всюди, як у будень, А свято чимале. Не злодії з Гамалієм їдять мовчки сало Без шашлика. «Засвітимо!» До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара. Візантія пробуркалась, Витріщає очі, Переплива на помогу, Зубами скрегоче. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає — І на ножах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає, Через базари кров тече, Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає. Ніхто на світі не втече! Огонь запеклих не пече. Руйнують мури, срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають байдаки. Горить Скутар, стиха робота, І хлопці сходяться, зійшлись, Люльки з пожару закурили, На байдаки – та й потягли, Рвучи червоні гори-хвилі. Пливуть собі, ніби з дому, Так, буцім гуляють, Та, звичайне запорожці, Пливучи співають: «Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий, Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти, По морю гуляти, Слави добувати, Із турецької неволі Братів визволяти. Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару Сидять брати-запорожці, Дожидають кари. Ой як крикнув Гамалія: «Брати, будем жити, Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити!» Вилітали запорожці На лан жито жати, Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали: «Слава тобі, Гамаліє, На весь світ великий, На весь світ великий, На всю Україну, Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!» Пливуть співаючи; пливе Позад завзятий Гамалія: Орел орлят мов стереже. Із Дарданелів вітер віє, А не женеться Візантія: Вона боїться, щоб Чернець Не засвітив Галату знову Або гетьман Іван Підкова Не кликнув в море на ралець. Пливуть собі, а з-за хвилі Сонце хвилю червонить, Перед ними море миле Гомонить і клекотить. Гамаліє, вітер віє… Ось-ось наше море!.. І сховалися за хвилі — За рожеві гори.

[Жовтень – перша половина листопада 1842]

Назар Стодоля Малороссийская дия Тараса Шевченка

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

ХОМА КИЧАТЫЙ – сотник.

ГАЛЯ – дочь его.

СТЕХА – молодая ключница у Кичатого.

НАЗАР СТОДОЛЯ – друг его.

ГНАТ КАРЫЙ – друг его.

ХОЗЯЙКА на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиды-музыканты,

молодые козаки, и девушки,

и сваты от Чигиринского полковника.

Действие происходит в XVIIстолетии, близ Чигирина, в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом.

В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом.

На столе стоят фляги, кубки и разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

СТЕХА

(Отходит от стола.)

Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м'ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнівка, слив'янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки колядують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що то з того буде. Негріте залізо не зогнепі! А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький святвечір та й ластиться: «І сяка й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се, і те, і трете, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помолчав). Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, ні! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», – каже. Та і що-таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Іншому – дзусь, а я – так візьмусь. Дівці дівку недовго збить з пантелику а ще таку, як моя панночка, – і-і! Та вже ж, як кажуть, піймав не піймав, а погнаться можна. Тоді, як теє-то, вже ж і погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далі й нічогісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

СТЕХА

А що? як прибрано?… Тим-бо й ба!

ГАЛЯ

Що це ти, Стехо, робиш? Хіба у нас сьогодні гості, чи що?

СТЕХА

Та ще й які гості, якби ви знали!

ГАЛЯ

Які ж там гості і відкіля?

СТЕХА

Угадайте.

ГАЛЯ

Чи не з Чигирина?… Так?

СТЕХА

Із Чигирина, та хто такий?

ГАЛЯ

Які-небудь старшини?

СТЕХА

То-то бо й є, що не старшини, і…

ГАЛЯ

Та хто ж такий? Може… та ні! Сьогодні не такий день. А мені тато учора і говорив щось таке.

СТЕХА

Говорив, та не договорив. А я знаю, – тільки не скажу.

ГАЛЯ (Обнимая Cmexy).

Стехо, голубочко, ластівко моя! Скажи, не муч мене.

СТЕХА

А що дасте? Скажу…

ГАЛЯ

Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тільки скажи.

СТЕХА

Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сьогодні на вечерниці.

ГАЛЯ

Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

СТЕХА

Оце ще! Хіба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Вполголоса). Сьогодні прийдуть старости.

ГАЛЯ (В восторге).

Від Назара! Від Назара!

СТЕХА

Та там вже побачите, від кого.

ГАЛЯ

Хіба ж не від Назара, Стехо? Що ж, оце мене і справді лякаєш?

СТЕХА

Я вас не лякаю, я тільки так кажу.

ГАЛЯ

Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

СТЕХА (Лукаво.)

Я нічого не знаю. Де мені, ключниці, відати про панські діла?

ГАЛЯ

Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу і татові скажу.

СТЕХА

Що ж ви скажете?

ГАЛЯ

Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

СТЕХА

Оце які-бо ви боязкі! Вже і повірили!

ГАЛЯ

Ну що ж? Від Назара?

СТЕХА

Та від кого ж більш? Вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.

ГАЛЯ

Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тільки у його, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.

СТЕХА

А хіба ж се й не добре?

ГАЛЯ

Звісно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно-страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась його та все дивилась би в його карі очі. Мало дня, мало ночі.

СТЕХА

Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і обридне.

ГАЛЯ

О, крий Боже! До самої смерті, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи мені, Стехо, чи ти любила коли, чи обнімала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, мліє серце? А коли цілуєш… що тоді? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет и пляшет).

Гой, гоя, гоя! Що зо мною, що я? Полюбила козака — Не маю покоя. Я його боялась… Що ж опісля сталось? На улиці пострічалась Та й поцілувалась. А мати уздріла… Яке тобі діло! Віддавайте заміж, Коли надоїла!

СТЕХА

Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

ГАЛЯ

Та од тебе ж. Хіба ти забула, як на улиці, на тій неділі, танцювала? Тоді ще тата не було дома… Згадала?

СТЕХА

Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

ГАЛЯ (Торопливо.)

Ох, лишечко! Хтось іде! (Убегает).

СТЕХА

Хто там?

ХОМА (За дверью.)

Я, я! Відчиняй мерщій.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

ХОМА

Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

СТЕХА

Кого не було?

ХОМА

Кого? Гостей!

СТЕХА

Яких гостей? Од пол…

ХОМА

Цс!., еге ж.

СТЕХА

Ні, не було.

ХОМА

Гляди ж, анітелень!.. Отець Данило, спасибі, розрішив. Не забудь тільки завтра вранці послать йому вишнівки. Знаєш? Тієї, що недавно доливали. Нехай собі п'є на здоров'я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завірюхи? А вітер неначе стиха.

СТЕХА

Злякаються вони! Де ж пак! І в горобину ніч{54} приїдуть для такої панночки, як наша.

ХОМА

Звичайно, звичайно.

СТЕХА

Іще пак, такий старий… а панночка…

ХОМА

Сама ти стара, сороко без хвоста!

СТЕХА

Дивись! Зараз і розсердились. Хіба я на вас?

ХОМА

Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

СТЕХА

Е, бач що! А панночка? Чи ж ви з нею говорили? Що вона?

ХОМА

А що вона? її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочее… дурниця, нікчемне. Ти вже, думаю, розумієш?

СТЕХА

Та се розумію, та, з якого кінця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось і сьогодні мені говорила. «Моли, каже, Стехо, Бога, щоб швидше я вийшла заміж за Назара, – половину добра свого віддам!»

ХОМА

А ти й повірила!

СТЕХА

А чому ж і ні? Вона така добренька.

ХОМА

Дурна ти, дурна! А як же я сам тобі все добро віддам, тоді що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкает ее). То-то бо і є, дурочка ти безсережна!

СТЕХА

Що мені робить, коли я дурочка?

ХОМА

А то, що велять. Чуєш? усе, що в мене є, твоє.

СТЕХА

Не треба мені вашого добра; я і без нього була б щаслива, якби ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зробитесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (Притворно грустит).

ХОМА

От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так і зроблю.

СТЕХА

Чи мало що люди обіщають, коли їм припаде нужда?

ХОМА

Годі не знать що базікать. Піди лишень до Галі та поговори з нею хорошенько по-свойому і коли теє… то завтра і між нами онеє.

СТЕХА

Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. І я тільки гріх на душу візьму.

ХОМА

Який тут гріх? Дурниця все те!

СТЕХА

Забожіться, що женитесь, тоді, їй-богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нічого не буде, їй-богу!

ХОМА

От же, їй-богу, далебі!

СТЕХА

Женитесь?

ХОМА

Еге!

СТЕХА

На мені?

ХОМА

Як коржа, так коржа! – Як спечемо, так і дамо. Уже ти мені в печінках сидиш з своїми витребеньками.

СТЕХА

Які тут витребеньки?

ХОМА

Ну добре, добре! тільки слухай. Треба діло сконпонувати так, щоб вона не знала, від кого старости; а то – чого доброго, усе піде шкереберть.

СТЕХА

Та вже мені не вчиться, як ділом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночці – що твій кобзар.

Старий, скажу, чоловік, як подумаєш, усім, усім лучче від молодого. Молодий… та що й казать? нікуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий – тихий-тихий і покірний.

ХОМА

Так, так! О, ти дівка розумна! Іди ж до Галі та, гляди, гарненько побалакай з нею.

СТЕХА

А потім чи можна мені буде піти на вечерниці? Я вже зовсім упоралась. Пустіть, будьте ласкаві, хоч в послідній разочок.

ХОМА

У тебе тільки й на думці, що вечерниці. О, вже мені та Мотовилиха!

СТЕХА

Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нічого!

ХОМА

Іди ж, іди та поклич мені Галю, а затим сама полагодь рушники.

СТЕХА

Та вже усе напоготові. (Уходиш.)

ХОМА

Злигався я з дияволом… (Оглядывается.) Що ж? Не можна без цього. У такому ділі, як не верти, треба або чорта, або жінки. (Немного помолчав.) Чого доброго! ще, може, й мене обдурить, тоді і остався на віки вічні в дурнях. Та ні, лиха матері! Аби б тільки ти мені своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде – побачимо. Іш ти, мужичка! куди кирпу гне! Стривай!

Продолжительное молчание.

Думай собі, голубко, та гадай, що… а воно зовсім не так буде. Закинь тільки удочку, сама рибка піде. Шутки – тесть полковника!.. А що далі – се наше діло. Аби б через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигирині, гуляй собі з полковничою булавою! І слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червінці. їх люде по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобі й сотник{55}! Ще в Братськім{56} серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурні, дурні! Хіба ж як говорим про огонь, так і лізти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так і жениться на їй? Брехня! Від огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем.

Входит Галя.

ГАЛЯ (Весело).

Добривечір, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

ХОМА

Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всі стрічки почіпляла? Та нехай! Поки буде і сих. Послухай. Мені треба поговорити з тобою об важнім ділі. Ти знаєш, ми сьогодні старостів сподіваємось?

ГАЛЯ

Сьогодні! На первий день празника, – на самісіньке Різдво?

ХОМА

Так що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив. Гляди ж, не піднеси гарбуза.

ГАЛЯ

Як се можна! Хіба він дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха. Сміх, тай годі!

ХОМА

А що тобі вона наговорила?

ГАЛЯ

Каже, буцімто старі… та ні, не скажу, далебі, не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

ХОМА

Хіба ж не правда? Старий чоловік краще молодого.

ГАЛЯ

Та й вона те ж казала.

ХОМА

А тобі як здається?

ГАЛЯ

Як-таки можна? То старий, а то молодий.

ХОМА

Так, по-твоєму, молодий – краще?

ГАЛЯ

Ото ж пак!

ХОМА

Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну що молодий? Хіба те, що чорні уси? та й тільки ж. Не вік тобі ним любуваться: прийде пора – треба подумати об чім і другім. Може, коли захочеться почоту поваження, поклонів. Кому ж се звичайніше? Полковниці… се я так, приміром, говорю… а не якій-небудь жінці хорунжого; бо у його тільки й худоби, тільки й добра, що чорний ус. Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.

ГАЛЯ

Та я й не хочу щоб на мене другі дивились.

ХОМА

Не знать що верзеш ти! Хіба ти думаєш, що не обридне цілісінький вік дивиться на тебе одну? Хіба ти одна на Божім світі? Є й кращі тебе. Того і гляди, що розлюбить.

ГАЛЯ

Назар? Мене? О, ні! Ні, ніколи на світі!

ХОМА

Я й не кажу що воно справді так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всі на один шталт шиті.

ГАЛЯ

О, ні! Не всі! Він не такий, він не розлюбить.

ХОМА

А що ж? Хіба він тобі побожився?

ГАЛЯ

Атож!

ХОМА

А ти й повірила!

ГАЛЯ

Я і без божби повірила б.

ХОМА

Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обіщає, той нічого не дає? Ой, схаменись та послухай батьківського совіту Добре, що я вже такий – що обіщав, те й зроблю. Ну не дай я тобі приданого, – що тоді, га? Пожалуй, він і так тебе візьме: мало яких дурнів нема на світі? Та що ж в тім? Подумай, що тоді ти робитимеш?

ГАЛЯ

Те, що і всі роблять, – заробляла б.

ХОМА

А що лучче: чи самій робити, чи дивитися, як другі на тебе роблять?

ГАЛЯ

Як кому.

ХОМА

То-то і горе, що ти ще дурне. Я тобі б і багацько дечого сказав, та ніколи: того і гляди, що старости на поріг. А чи єсть у тебе рушники?

ГАЛЯ (Весело.)

Є, є! Як я рада! В мене серце не на місці.Чи й вам так весело?

ХОМА

Весело, дуже весело. Іди ж, та нє забудь сказати, що коли прийдуть колядовати, так щоб гнали їх у потилицю.

ГАЛЯ

За що ж? Се ж діло законне! Та воно ж і раз тільки в году!

ХОМА

А старости раз на віку.

ГАЛЯ

Справді, щоб не помішали… Ще й законної речі не дадуть сповнити. Так побіжу ж я і скажу, щоб заперли ворота і хвіртку. (Уходит).

ХОМА (Ходит задумавшись.) Здається, діло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру і согласиться; старости не промовляться; весілля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину і нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дівку. Коли б тільки який гаспид не приніс того горобця безперого! Тоді пиши пропало. Нароблить бешкету! (С важностию.) А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно, моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се діло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або – як там ще кажуть – рівніш згладиш, тісніш ляжеш.

ГАЛЯ (Вбегает в восторге.)

Приїхали, приїхали!

ХОМА (Вздрогнув.)

Оце ж, як ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш, як кликну.

ГАЛЯ

Чого у кімнату? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.

ХОМА

Незвичайно: закон не велить.

ГАЛЯ

Ну так я піду.

(Уходит).

Хома с важностию садится за стол.

За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

СВАТЫ

Дай Боже, вечір добрий, вельможний пане!

ХОМА

Добривечір і вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом продолжает.) Добривечір, люде добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

СВАТ (Тихо покашливает.)

І рибалки, і вольнії козаки. Ми люде німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк – назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: «Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п'ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді, чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев'ять кладів, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, і в Німеччину, і у Туреччину; всі царства і государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: «Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати». Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не з'їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Пішли ми вп'ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнють, не знаємо. Тут вп'ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, – в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, одда йте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

ХОМА (Притворно с сердцем.)

Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галя! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза,

перебирает пальцами передник.

ХОМА

Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Мене, старого, з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробімо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов'яжемо. Прийшов і ваш черед до ладу слово прикладать. Ну годі ж тобі, дочко, посупившись, стояти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов'язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити – в'яжи ж, чим знаєш, – хоч мотузком, коли ще й він є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца, и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу и низко кланяется и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам – сперва одному, потом другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хоме.

СВАТ

Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца и перевязывает через плечо одному и другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

ХОМА (К Гале.)

Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв'язати. Нехай завтра обоє його зв'яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

СВАТ

Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

ХОМА

Ну поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп'ємо та побалакаємо дещо. А тим часом ти, Галю, не гуляй, в кор-ці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

СВАТ

Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самі. (Кланяется.) Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

СВАТ (Подняв чару.)

Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, і багатства, і доброго здоров'я, щоб і внуків женити, і правнуків дождати…

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет:

Гарно колядують наші козаки!

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить Творець, Що мир погибає, Архангола Гавриїла В Назарет посилає. Благовістив в Назареті Стала слава у вертепі. О прекрасний Вихлієме! Отверзи врата Едема.

ХОМА (К Гале, с сердцем.)

Я ж тобі наказував, щоб нікого не пускали! Задумалась, забула!

Входит Назар с молодыми козаками.

НАЗАР

Дай, Боже, вечір добрий! Помагай-бі вам на все добре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапку, в ужасе останавливается;

посматривает то на гостей, то на Галю. Все молчат.

ХОМА (Смешавшись.)

Спасибі, спасибі… Милості просимо. Просимо сідати.

Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

НАЗАР

Сядемо, сядемо, аби було де; ми гості непрохані. Може, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли. (Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! (Глядя на Галю.) Весело, весело! Наливай швидше горілки, і я вип'ю за твоє здоров'я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя в ужасе, роняет поднос и флягу.

ХОМА (В бешенстве.)

Хто сміє знущаться над моєю дочкою?

НАЗАР

Я! Хіба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?

ХОМА

Пізнав. (Равнодушно.) Що дальш?

ГАЛЯ

Хіба ж не ти прислав?

ХОМА

Мовчи! Геть собі!

НАЗАР (Останавливает Галю.)

Стривай, стій тут! І тебе обманюють?

ХОМА

Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

НАЗАР (С презрением.)

Полковника! Учора була моя, сьогодні полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

ГАЛЯ (Падая на руки Назара.)

Чую! О, чом мені не позакладало!

СВАТ

Осмілюсь доложить…

НАЗАР

Мовчи, поганець, шипотиннику!

ХОМА

Віддай мені дочку мою. (Робко подходит к Назару.)

НАЗАР

Геть, Юда!

ХОМА (В ужасе.)

Прохор, Максим, Іван, Стехо! Гей, хто там є? Возьміть його, харцизяку, – він уб'є мене!

НАЗАР

Нехай Бог тебе поб'є, дітопродавець! (К Гале.)

Галю! серце моє! Промов мені хоч одно слово: ти не знала – за кого? Скажи: не знала?

ГАЛЯ (Приходит в себя.)

Не знала, їй-богу, не знала!

НАЗАР (К Хоме.)

Чи чуєш ти?

ХОМА

Не чую; я оглух!

НАЗАР (К гостям.)

Люде добрі, коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його правда? Чи чесний же він чоловік? Правдивий, га?

Гости молчат.

ГНАТ (Подходит к Назару.)

Він не чоловік. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова! (Берет его за руку.)

НАЗАР

Стривай! Ні, він чоловік, він називав мене сином. (К Хоме.) Правда?

ХОМА

Не тобі вчити, як мені кого називати. Я її батько, а не твій: так у моїй волі оддать її, за кого схочу.

НАЗАР

А як же вона не захоче, тоді що?

ХОМА

Я заставлю.

НАЗАР

Чи можна ж кого заставить утопиться або повіситься? Хіба ти Бог, що маєш силу чудеса творить? Хіба ти дявол, коли ти не маєш жалю до рідної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, і ти замість його кладеш каменюку. Слухай: і ти ж колись був молодим, і ти ж мав коли-небудь радість і горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?

ХОМА Го-во-ри!

НАЗАР (В исступлении.)

Так ти глузуєш надо мною! Хіба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун! (Быстро подходит к нему и хватает его за горло.)

ГАЛЯ (Схватив руку Назара.)

Що ти робиш? Убий мене, на, ріж.

Назар молча опускает руки.

ХОМА (Подбегает к сватам.)

Ви бачили? Хотів мене задушити!

Сваты молчат.

ГНАТ (К Назару.)

Ми не так розплатимося іншим часом. Ходім з сього базару.

НАЗАР

Не піду! Мене відсіль ноги не винесуть.

ГНАТ

Ну так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

ГАЛЯ

Боже мій, Боже мій! вони знущаються надо мною!

ХОМА

Не знущаються, а торгуються.

ГНАТ

Годі, брате, ходім: ми опізнились.

НАЗАР

Стривай, не опізнились. (Подходит к Хоме). Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловік. Прости або заріж мене, тільки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману ніколи не кланявсь. (Падает на колени). Для спасенія своєї душі, коли у тебе в серці є Бог, для угоди всіх святих, коли ти віруєш у кого, для спасенія твоєї дитини, коли вона тобі мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлібом йдуть додому. Христом-Богом молю, не занапасти її, бідної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом – не треба мені її: тільки дай дочці своїй ще пожити на світі, не заїдай її віку, вона не виновата!

Хома, дрожа, посматривает на гостей.

ГНАТ (Быстро подбегает к Назару.)

Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе після сього

й дивиться не хочу; прощай!.. Кланяється дяволу! Він тебе кип'ячою смолою напоїть! (Хочет идти.)

НАЗАР (Удерживает его.)

Постій, дай ще слово скажу.

ГАЛЯ (Обнимает ноги отца.)

Ви покійній матері, як вона умирала, біля домовини обіщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнівила? За що мене хочете убить? Хіба ж я не дочка ваша? (Заливается слезами.)

НАЗАР

Камінь! Залізо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене. (Гале.) Бідна, бідна! в тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (Целует ее.) А я ще бідніший тебе: у мене й ката нема, нікому і зарізати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует; Хома силится вырвать ее.

Назар отталкивает его и снова целует Галю.

НАЗАР (К сватам.)

Розкажіть полковнику, що бачили і що чули. Скажіть, що його молода при ваших очах цілувалась зо мною.

Галя обнимает его и целует. Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко!

(Целует ее.) Я знаю, що мені робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподівайся.

Галя падает без чувств.

Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.

Акт второй

Внутренность простой хаты, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.

ХОЗЯЙКА

Господи, Господи! Як подумаєш, коли ще ми дівували, зачуєш де-небудь вечерниці, так аж тини тріщать; а тепер… От скоро і треті півні заспівають, а вечерниці ще й не зачинались. Нехай воно хоч і свято, звісно – колядують, а все-таки час би. Ні, що не кажи, а світ перемінився. Хоть би і запорожці… Ну, які вони запорожці? Тьфу на їх хисть, та й годі! Чи такі були попереду? Як налетять, було, з своєї Січі, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землі не допустить, так і носить… Ой-ой-ой! Куди то все дівалось?… (Покачавши грустно головой, поет.)

Зоря з місяцем над долиною Пострічалася; Дожидалася до білої зорі, Не діждалася; Я додому прийшла, гірко плакала, Не молилася, Нерозумная, неутішная, Положилася. Ой не спала ж я, все верзлась мені Нічка темная, І вишневий сад, очі карії, Брови чорнії. На зорі-зорі я прочнулася І сказала так: За Дунай-ріку чорнобривий твій На гнідім коні Полетів орлом!.. Я все плакала, Все сміялася. І додому козаки, з-за Дунай-ріки, Заверталися. Не вернувся мій… Молоді літа За що трачу я? Зоря з місяцем пострічалася І заплачу я.

Точнісінько моя доля! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? І сліду нема, мов поверх води поплили. (Помолчав.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік… Не взяв би він собі в ключниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! А то… як та дзиґа, так і снує. Як то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! Сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же бак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… Хтось іде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

Входят Назар и Гнат.

ХОЗЯЙКА

Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

ГНАТ

Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?

ХОЗЯЙКА

Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!

ГНАТ

Ну годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе? У тебе сьогодні вечерниці?

ХОЗЯЙКА

Хіба ж наші вечерниці для вас? Ви так тільки прийшли – посміяться.

ГНАТ

Так-таки і посміємося, коли буде весело.

ХОЗЯЙКА (Глядя на Назара.)

Буде весело, та не всім.

ГНАТ

Ну се вже опісля побачимо. А поки – ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну чого ж ти рот роззявила? Мерщій!

ХОЗЯЙКА

Зараз. (Отходя.) Бідненький Назар! (Достает с полки флягу с вином и закуску и ставит на стол.)

Назар печально смотрит на Игната.

ГНАТ (К хозяйке.)

Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тим часом побалакаємо, що треба.

ХОЗЯЙКА

Що се, Бог з вами! Хіба я відьма?

ГНАТ

Я так, навмання сказав. Заткни пальці в уха. Чи второпала?

ХОЗЯЙКА

А!., ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху (Надевает свиту и уходит.)

ГНАТ (Посмотрев ей вслед.)

Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?

НАЗАР

Тепер би й рідного батька не пізнав.

ГНАТ

Розумні люди усе так роблять: і в хоромах, як у хаті мужик. (Наливает рюмку и подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совітував би чарочку-другу адамових слізок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?

НАЗАР

Ні, скажи лучче, нащо ти мене повів сюди?

ГНАТ

На те, щоб побалакати з тобою як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю і розум! (Выпивает.)

НАЗАР

Щасливий ти чоловік!

ГНАТ

Ти щасливіший мене.

НАЗАР

О, якби ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Ігнате, мені тут душно.

ГНАТ

Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрі веселяться, та посовітуємся, куди йти.

НАЗАР

Мені одно, куди не поведеш.

ГНАТ

Ти вп'ять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?

НАЗАР

Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки верне. Хіба ж моє горе смішить тебе?

ГНАТ

Смішить.

НАЗАР

А я думав – ти добрий чоловік.

ГНАТ

А я думав – ти козак, а ти, бачу, баба. Ну скажи мені, чого ти дурієш? Де твій розум? Чи стоїть же жінка, хоч би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?

НАЗАР

Стоїть.

ГНАТ

Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку миліша усіх жінок на світі.

НАЗАР

Ти мене, Ігнате, морочиш, а мені тепер треба щирого друга.

ГНАТ

Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

НАЗАР

Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна і говорить, і думать.

ГНАТ

Ось що. Перш усього випий горілки. Вона і без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський віршник… як пак його… ну той, за якого мене в Братстві випарили різками, як отець ректор піймав у мене за халявою його мудрі вірші. Він каже: «Дурниця все, опріч горілки, а іноді і жінка під руку». Оце так! (Выпивает).

НАЗАР (Презрительно.)

Бідний ти, сердешний чоловік! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має скотина. О, якби ти зміг заглянути сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! Може, ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш. Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене від горя серце рветься! Нехай вже ті сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоловік. (С участием смотрит на него.)

ГНАТ

Так, я чоловік, а ти й справді баба; ще раз тобі скажу: казна за чим вбиваєшся.

НАЗАР

Нема у тебе серця, камінь ти!

ГНАТ

Як хочеш, так і думай, а я нещасніший од тебе, нещасніший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?… І я, дурний, колись любив і к гадинам-жінкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був і жизнь оддать за них… І що із того? Чи хочеш знати?

НАЗАР

Не треба, не хочу не говори! У тебе нема Бога в серці.

ГНАТ

А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: далебі, не полеппа. Дурниця все: і товариство, і любов – цур їм! Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять сороки чорноброві, вип'єм, пожартуєм, і, вір мені,– вся дур із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

НАЗАР (Вставая из-за стола.)

Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дяво-ла. (Хочет идти.)

ГНАТ

Куди ж ти?

НАЗАР

З тобою холодно, піду у пекло погріться.

ГНАТ

Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.

НАЗАР

Найду й сам.

ГНАТ (Удерживает его.)

Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду з'їхав!

НАЗАР

Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.

ГНАТ

Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?

НАЗАР (Вспыльчиво.) Мовчи, а то тут тобі й амінь.

ГНАТ (Не выпуская руки Назара.) Так і я зумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?

НАЗАР Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.

ГНАТ Чого?

НАЗАР Уб'ю його!

ГНАТ А як не вб'єш, тоді що? Чи не мусиш ублагати його відкинуться від Галі? Га?

НАЗАР Так чи не так, а я піду.

ГНАТ До дявола в гості? Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмурся, та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сьогодні нічого путнього не видумаєш.

НАЗАР Що дальше?

ГНАТ (Осматриваясь.)

Чи глухі тут стіни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?

НАЗАР (Немного помолчав, жмет руку Гната.)

Прости, мене…

ГНАТ

Ну, що ще?

НАЗАР

Ти певний друг!

ГНАТ

Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

НАЗАР

Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

ГНАТ

Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-небудь пізно вечером у садок, хоть, може, й не одна?

НАЗАР

З ключницею.

ГНАТ

Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

НАЗАР

Два.

ГНАТ

Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.

НАЗАР

Нічого не пожалую, усі віддам, що в мене є. Де тілько ключницю побачу?

ГНАТ

Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

НАЗАР

Знаю.

ГНАТ

Сю корчму і днем люди, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

НАЗАР

А як вона не захоче – що тоді?

ГНАТ

Хто? Ключниця чи…

НАЗАР

Та й та, й друга.

ГНАТ

Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключниця за червінця піде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам гетьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із запорожців?

НАЗАР

Ні.

ГНАТ

Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе курінним отаманом?

НАЗАР

Сокорина.

ГНАТ

Знаю! О, голінний{57} завзятий чоловік! В кірці води дявола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.

НАЗАР

О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

ГНАТ

Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну вип'ємо ж чарочку за шинкарочку. Пьют.

ХОЗЯЙКА

Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

ГНАТ

А що, змахнула пил з місяця?

ХОЗЯЙКА

Смійтесь, а воно й справді погода утихомирилась.

ГНАТ

Оце ж тобі за труди. (Подает чарку.)

ХОЗЯЙКА

Цур йому, як я втомилась!.. Ні, спасибі, не під силу… Хіба вже для вас. (Пробует понемножку. Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдает чарку.)

ГНАТ (Подносит Назару; тот отказывается знаком.)

Не хочеш – як хочеш. А мені здається, що і на світі нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарці горілки. Чарка, друга і – чорта у воду. Так, Катерино?

ХОЗЯЙКА

Як кому іншому, то й кварта не поможе.

ГНАТ (Назару).

А ти справді не будеш пить?

НАЗАР

Не буду.

ГНАТ

Вольному воля, а спасенному Рай. За твоє ж здоров'я! (Выпивает.) Праведно співається в тій пісні, що каже: коли б мужику не жінка, не знав би він скуки, коли б не горілка, де дівать би муки? Так у горілку її, прокляту, у горілку! Розумний чоловік тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну ще ж одну та й годі вже. (Наливает.) Чи втямки тобі, як ми втікали з Братського на Запоріжжя та на дорозі зустріли одну чорнобривеньку і ти чуть-чуть був не проміняв запорозької волі на її чорні брови? Бач? ти забув; а я так все за прошедше знаю та й, що буде, од гадаю.

СТЕХА

(Вбегает второпях.) Ох, моя матюнко, як утомилась! Шуточки? Оббігала усі усюди! (Осматриваясь.) Ах, Боже мій! я і не бачу. Добривечір вам! От вже й не думала й не гадала! Спасибі, спасибі, не погнушались наших слобідських вечерниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигирині.

ГНАТ

Так у вас ще краще.

СТЕХА

Годі-бо вам сміяться.

ХОЗЯЙКА

Чи прийде ж хто?

СТЕХА

Як же? Усі прийдуть.

Гнат берет за руку хозяйку и отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.

ГНАТ (К хозяйке.)

У мене щось голова розболілась; піду подивлюсь, який місяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, і забули. Збігай лишень. Без його і гульня не гульня.

ХОЗЯЙКА

Стехо! ти звала Кирика?

СТЕХА

Моя матіночко! І забула. Я зараз збігаю.

ГНАТ

Вп'ять де-небудь застрянеш… Збігай лучче сама.

ХОЗЯЙКА

Добре.

Хозяйка и Гнат уходят.

НАЗАР (Берет заруку Стеху)

У мене просьба до тебе, Стехо.

СТЕХА

Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночці, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тільки не те вже, що перше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром зробилось.

НАЗАР

Се не помішає; мені тільки одно словечко сказати. (Дает ей червонец.) На тобі; ще й плахта буде, коли услужиш.

СТЕХА (Принимает червонец.)

Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Ні, таки на свойому поставив старий сатана.

НАЗАР

Так ти зробиш? Дожидати?

СТЕХА

Зроблю, зроблю, тільки…

НАЗАР

Не бійсь! Більш копи лиха не буде. А коли хочеш, так і ти з нами. Ну лишень чкурнем.

СТЕХА

Куди з вами?

НАЗАР

Туди, де лучче жити, де будеш ти панією, а не ключницею: чи второпала?

СТЕХА

Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають, що як вони багаті, так усе і їх.

ГНАТ (За сценою.)

Катре, Катре! А погледи, що се на місяці?

Голос хозяйки. Хіба не знаєте? Брат брата на вила підняв.

ГНАТ

Як же се? Далебі, я не чув.

ХОЗЯЙКА

Нехай у хаті розкажу, я змерзла.

В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками и шепотом. Стеха делает утвердительний знак и отходит. Входят Гнат и хозяйка.

СТЕХА

А хіба ж ви сього не знаєте?

ГНАТ

Або забув, або і зовсім не знав; не згадаю.

СТЕХА

Так ось, бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрі люде на утрені стояли, пішов підкинуть волам сіна, та замість сіна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так і поставив укупці на місяці, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що і скотині гріх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.

ХОЗЯЙКА (Насмешливо.)

Ач, як мудро прочитала!

ГНАТ

Чудо, не дівка! Розумна і красива. (Обнимает Стеху.)

СТЕХА (Притворно.)

Що се, які справді безстидні оці городські козаки! Усе б їм знущаться над нами, та й тільки.

Гнат целует ее.

Ну! от іще видумали що! Неначе се звичайно! Пустіть, далебі закричу.

С шумом входять козаки и девушки.

В ТОЛПЕ

Ай да Стеха! От моторна: і тут успіла. А старий Кичатий!..

СТЕХА (Вырываясь.)

Ну що? поживились? Не бійсь, таки не довелось поцілувати. Хто там горло дере, що успіла? Вони тільки так, нічого не зробили.

ГНАТ (К козакам.)

Ну хто у вас отаман? Чи єсть музики?

ГОЛОСА

І кобзар, і музики.

ГНАТ

А останнє: випить і закусити?

ГОЛОСА

Як без сього? Усе є.

ГНАТ

А, та й бравії ж молодці! Що твої чигиринці! (К девушкам.) Котора ж із вас піде зо мною танцювати?

ГОЛОСА

Пропустіть, пропустіть – музики йдуть.

Входят музыканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.

ГНАТ

Будь-бо веселіший, не показуй виду. Стеха зуміє одкараскаться од них, тільки нам з тобою треба попереду утікати. Я, пожалуй, хоч і зараз піду, а ти зостанься тут поки – так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщій в корчму; я там буду.

НАЗАР

Добре, тільки і ти проворніше.

ГНАТ

За мене не бійсь. Дивись, старії знакомії! Кузьма, яким се побитом тут опинились?

ОДИН ИЗ КОЗАКОВ

З хуторів до церкви, а вечерниці по духу чуємо.

ГНАТ

Молодці! А ви, жидова, як сюди зайшли?

ЖИД

А так, с ляхом. У Цигирині нема заробітку, а ми процули, що у пана Кицатого весілля буде, так і прийсли сюди.

ГНАТ (В сторону.)

Жидівське ухо! (Громко.) Ануте ж! Учистьте запорозького козачка. (К козакам.) А з вас хто бойчіший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запоріжжі! (Тихо Назару.) Годі, не дурій. Я ж кажу усе буде добре.

НАЗАР

Чи буде, чи ні, тільки зділай милость, не бався тут, іди швидше.

ГНАТ

Поспіємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зопсуєш. Подивимся козачка, та й годі.

Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.

ГНАТ

Ай да молодець! От жвавий! Що твій запорожець!

Танец кончается.

Hy веселітеся ж, люде добрі, гуляйте, хлопці, а нам уже годі, пора їхать: до Чигирина не близько, а до світу треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дівчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого? (Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.) Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!

СТЕХА (Вырываясь.)

Ай-ай-ай! Закричу, їй же то богу, закричу.

Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.

СТЕХА (Охорашиваясь.)

Що за народ такий сі козаки! Усе б їм цілуваться. Неначе й помоглось. (К хозяйке.) Тітко, тітко! анумо ми з тобою. (Пляшет и поет.)

Через гору піду, Скриюсь за горою… На біду, Де піду Козаки за мною. Той почне говорить, Той сережки сулить. Кого знаю, Привітаю, Хто сережки дарить. Ах, сережки мої, Мої золотії! Сердітеся, Дивітеся, Вороги лихії!

ХОЗЯЙКА (Вырываясь.) Ох, мої зозуленьки! По старості літ мені б і не подобало.

Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.

ХОЗЯЙКА

Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи ні?

СТЕХА (Пляшет и поет.)

Тра-ла-ла, тра-ла-ла, На базарі була, Черевички купила, Три червінці дала, А четвертий пропила І музику найняла.

Що ж ви, родимець би вас вбив! Тільки дурно гроші берете! Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Він один лучче усіх цих голодранців.

Выходит кобзарь.

Ось він, мій голубчик. Ну лишень яку-небудь пісеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цілу ніч не заснулось.

КОБЗАРЬ

Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що любиш.

ГОЛОСА

Казку! Казку!

ДРУГИЕ

Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

ПЕРВЫЕ ГОЛОСА (И с ними Стеха паче всех.)

Натанцюєтесь іще, поки до третіх.

СТЕХА

До півнів ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тітко?

ХОЗЯЙКА

Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.

КОБЗАРЬ

Коли казку, так казку; мені все одно.

В ТОЛПЕ

Перещебетала-таки, цокотуха.

ДРУГОЙ ГОЛОС

Ач яка!

СТЕХА

А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

СТЕХА (Подносит кобзарю рюмку вина.)

Випий, дідусю, для смілості.

КОБЗАРЬ (Выпивши.)

Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.) Слухать – що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не пропускать, другим не мішать.

Общий легкий шепот и смех.

СТЕХА

Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.

ГОЛОС

Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собі.

ДРУГОЙ

А то виженем!

СТЕХА

А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.

ГОЛОС

Дзусь йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником.

ХОЗЯЙКА

Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дідусю, кажи; їх не переслухаєш.

КОБЗАРЬ (Прокашлявшись.)

У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила дочку, так зараз і з'їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі,-і дівчаток, і хлопчиків…

СТЕХА (Быстро.)

І хлопчиків! Ах вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.

ГОЛОС

А що б ти зробила?

СТЕХА

Що? Задушила б.

ГОЛОС

Куди тобі, погане!

ДРУГОЙ

Ти й за двері сама боїшся вийти.

СТЕХА

Хто, я?

В ТОЛПЕ

Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!

СТЕХА

Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В ТОЛПЕ

Прудка дуже! За поріг не вийдеш – умреш.

СТЕХА

Я умру! Що ставиш?

В ТОЛПЕ

Мої музиканти на всю; а ти?

СТЕХА

Піввідра слив'янки, три куски сала і паляниця.

В ТОЛПЕ

Добре! Тільки щоб, знаєш, слив'янка була з панського льоху.

СТЕХА

Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а поставлю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді докажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Уходит.)

КОБЗАРЬ

Добре.

В ТОЛПЕ

А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з корчми.

СТЕХА (За сценою).

Добре, добре.

ГОЛОС

От дівка голінна, так-так!

ДРУГОЙ

Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло…

ТРЕТИЙ

Так подумають, що козак.

ХОЗЯЙКА

Вже козир-дівка, не вам рівня. От же, й піде; тоді плати.

ГОЛОС

Або слив'янку пий, а салом і паляницею закусуй.

ХОЗЯЙКА

Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидівськи, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходят танцевать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Акт третий

Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая:

«Ах, сережки!..»

Она останавливается у развалившейся печи и с робостью осматривается кругом.

СТЕХА

Як страшно! Де ж вони? І коней теж не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці продать своє щастя… (Осматривает следы.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів… Що, як вони обманили та другим шляхом?… От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла, – тоді усе продало. (Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

СТЕХА

Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?

НАЗАР (Опустив Галю.)

Нічого не бійсь. А коні тут?

СТЕХА

Ні, я не бачила.

НАЗАР

Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.

ГАЛЯ

Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: тато прокинеться! Біжи-бо!

СТЕХА

Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)

ГАЛЯ

Що ти робиш?

СТЕХА

Зараз. Се од вовків. (Быстро удаляется.)

ГАЛЯ

Ходім на дорогу: мені тут страшно.

НАЗАР

Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.

ГАЛЯ (Грустно.)

Ну роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорі прокинеться тато… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

НАЗАР

Лучче нічого не можна було зробить.

ГАЛЯ

Тато мене проклене.

НАЗАР

Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Оттак тепліш (целует ее), тепліш, моє серденятко.

ГАЛЯ

О мій голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: тато мій такий сердитий.

НАЗАР

Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді… коли…

ГАЛЯ

Коли? Що подумав? Може, недобре?

НАЗАР

Не то що недобре, та не тепер згадувать об чім-небудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волосы. Назар, подняв голову, с нежностью смотрит ей в очи.) О мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зорі ясні! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що підеш заміж за полковника? Не казала?

ГАЛЯ

Оп'ять! Який же ти справді!.. Я заплачу. Адже ж він нічого мені не говорив о полковникові, так як же б я йому сказала?

НАЗАР

Бідненька! Він продав тебе, а ти нічого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тім світі за се його осудить і покарає.

ГАЛЯ

Я молитимусь за його гріхи. Може, Бог йому простить.

НАЗАР

Молись за кого хочеш, тільки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тоді.

ГАЛЯ

Який ти чудний! Ти думаєш, що я тільки так тебе люблю… Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти – так се я, а що я – так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самоті, то все про тебе думаю, думаю, і мені приставиться, що ти в Чигирині перед гетьманськими хоромами на вороному коні гарцюєш, а усі гетьманші, полковниці ні на кого більш і не дивляться, опріч на тебе… У мене в очах так і потемніє… Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

НАЗАР

Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти говориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останній раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)

ГАЛЯ

Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? скажи мені, Назаре.

НАЗАР (Не поднимая головы.)

Увесь вік!

ГАЛЯ

Куди ж ми поїдемо?

НАЗАР Урай.

ГАЛЯ

Я се знаю; та де ж він?

НАЗАР (Подняв голову.)

Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками – і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.

ГАЛЯ (Грустно.)

Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защеміло, так заболіло, неначе чує недобру годину або яке горе.

НАЗАР

Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цілім світі.

ГАЛЯ

Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важко, так гірко… Я усе думала про тата.

НАЗАР

Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай – і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свирговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі мені вигодуєш сина, молодця чорнобрового, пошлемо його в Січ; там поставлю його перед козацькою громадою і скажу: «Любуйтеся, дивітеся: се мій син. Мені його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

ГАЛЯ

Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки болить. Мені здається, що тато вже прокинувсь і мене шукає.

НАЗАР

Бог зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко!

ГАЛЯ

Знаєш що? Ходім додому, розбудимо його, станем перед їм на коліна… Він нас простить: він мене любить.

НАЗАР

Хіба ж я його не просив, хіба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?

ГАЛЯ

Бачила, ти просив… Назаре, він мій батько.

НАЗАР

Лучче б не знать такого батька.

ГАЛЯ

Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий! (Обнимаются и целуются.)

НАЗАР О моя радість, мій сон чарівний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, як твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду подивлюсь на дорогу.

ГАЛЯ

Ні, не боюсь.

НАЗАР

Чого ж ти знов зажурилась?

ГАЛЯ

Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, покритого червоною китайкою; і що тут запорожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе ніччю ходять мертві жиди… Ух, як страшно тут!

НАЗАР

Тобі твоя нянька Бог зна чого наговорила.

ГАЛЯ

Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізнитися з тобою.

НАЗАР

Я не піду… Ти не змерзла?

ГАЛЯ

Ні, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.

НАЗАР

Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо!.. Чорні уси, шаблю дамаську, пістоль за пояс – і козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мій чорнобривий!

ГАЛЯ (Надевает ему шапку.)

Отак краще! Постій, я пришпилю стьонжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?

НАЗАР

Се ти ще й завтра зробиш…

ГАЛЯ

Ох, тривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитый красным шелком платок и подает Назару.) Що, хороша? Я сама вишивала і гроші на шовк сама заробляла.

НАЗАР

Спасибі, серце моє.

ГАЛЯ

Чи не заспівать оце пісню про хусточку, що я в Чигирині у дядини чула?

НАЗАР

Коли весела, заспівай.

ГАЛЯ

Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же, (Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

ГАЛЯ

Чого ж ти зажурився? То не треба було бі співать…

НАЗАР

Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку). Завтра знову подаруєш.

ГАЛЯ

Нащо вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю коли. (Плаче, помовчавши.)

НАЗАР

Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

ГАЛЯ

Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле сизокрилий, скажи, моє серце!

НАЗАР

Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливіший на світі.

ГАЛЯ

Ба я щасливіша за тебе. Ніколи ж не буду співать про хустку: цур їй!

НАЗАР

Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого і цілуються. Хома і Стеха крадуться із – за стіни.

ХОМА

Сюди! Ось де вони! Сюди!

ГАЛЯ

Батько!.. Пропала я!

СТЕХА (Пробігає коло їх.)

Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається.

ХОМА (Скаженіє.)

Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб'ята! (До челяді). Киями його, собаку! Чого ж стали? Беріть, рвіть його!

Челядь торопіє.

НАЗАР

Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?

ХОМА

Смерті твоєї, злодію!

НАЗАР

Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.

ХОМА

Я рук паскудить не хочу. Беріть його! О пес поганий! Я розірву тебе!

Б'ються на шаблях.

ГАЛЯ (Пада між ними на коліна.)

Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнівила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою!

ХОМА

Цить, кошеня крадене!

НАЗАР (Хомі.)

Цить, сатано люта!

ХОМА

Дочку оддай!

ГАЛЯ

Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!

ХОМА

Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!

ГАЛЯ

Топчи, души мене: я твоя дитина!

ХОМА (До челяді.)

Беріть його! Я вас перевішаю! Я вас золотом окую!

Челядь поривається на Назара.

ГАЛЯ

Одурить! Одурить!

ХОМА

Не одурю! Не скавучи, зінське щеня! Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду і крутить йому руки.

ХОМА

Ха-ха-ха! Вовче, вовче! чому ж ти не рвеш нас?

НАЗАР

Цить, жабо погана!

ГАЛЯ (Перед Хомою на колінах.)

Тату, тату, кате мій! Я розірву тебе – я день і ніч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму– не вбивай його! Я за полковника піду…

НАЗАР

Галю!

ГАЛЯ

Ні, ні… (Зомліла, падає.)

ХОМА (До челяді.)

Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тим часом шкуру зніміть.

Челядинець замахнувсь києм на Назара.

ХОМА

Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вірьовки, пояс або налигач – що-небудь, скрутить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

СТЕХА (Падає коло Галі зомлілої.)

Ох, моя пташечко, моя лебідочко! Чи ж я знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластівочко!

ХОМА

Отак добре! Тепер зав'яжіть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руці. Чи не весільна? Добре, здалась-таки на що-небудь.

Зав'язують хусткою рот.

ХОМА

Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть і лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тічка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снідання, начисто гетьманське! Тепер положіть його на білу перину – нехай проспиться та подума, з ким жартує.

Челядь кладе Назара на сніг.

ХОМА (На Галю.)

А ця учаділа… Возьміть її додому… Прочумається.

Челядь бере на руки Галю і несе з собою.

СТЕХА (Бере Хому заруку і веде його за Галею.)

А що? Скажеш, що не люблю тебе?

ХОМА

Спасибі, спасибі. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобі присняться рушники.

Хома з Стехою шепнуться і пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомін.

Голос Хоми (здалека.)

Киньте її. В'яжіть його!

ГНАТ (За сценою.)

Я тебе зв'яжу, недовірку проклятий!

Незабаром вибігає Галя і кидається до Назара.

ГАЛЯ

Орле мій, серце моє! (Розв'язує хустку.)

НАЗАР

Душно мені, душно!

ГНАТ (Веде за груди Хому.)

Останній раз говорю: оддаси Галю за Назара чи ні?

ХОМА

Ні!

ГНАТ

Здихай же, собако скажена! (Заміривсь шаблею.)

ХОМА

Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то…

ГНАТ

Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челяді.) Копайте яму. (Цілить пістолем.)

ХОМА

В'яжіть його!

Тим часом Галя розв'язує руки у Назара.

НАЗАР

О доле моя! Серце моє!

ГНАТ

Копайте яму! (До Хоми, прицілившись.) Лукавий чоловіче, за що без сповіді ти себе губиш і мене з собою? Прощайсь з білим світом, молись Богу. (До Назара.) Назаре, брате мій, друже мій! поховай мене. Прощай! А ми…

НАЗАР

Стривай!

ГАЛЯ (До Гната.)

Стривай!

НАЗАР

Пусти його, не варт він того. Не напасти душі своєї. (До Хоми.) Іди, лукавий чоловіче, іди, куди знаєш. Не поміг тобі Бог занапастить мене; а я чужої крові не бажаю. Іди собі!

ХОМА (Пада перед Назаром.)

Назаре! сину! батьку рідний! Заріж мене, замуч мене, на конях розірви, та не прощай! (Падає до ніг і плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грішний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб'є, нехай я світа не паскужу! (Знову плаче.) Боже мій, Боже мій!

НАЗАР (Підводить його.)

Устань, молися Богу грішний. Коли прощають люде, то Бог милостивіший за нас.

ХОМА (Вставши, утирає сльози.)

О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясі мої беззаконія! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обніміться, поцілуйтеся, діточки мої. Я хоч і грішний, а все-таки батько.

Назар і Галя обнімаються.

Боже вас благослови!

[Січень 1843, С.-Петербург]

Другий період творчості (1843–1847)

аааааааааааааааааа

Розрита могила

Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? «Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, Панувала… Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті{58}, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати». Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки? Ех, якби-то, Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1843, Березань

«Чигрине, Чигрине…»

Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає, Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили Твоя слава… і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? Чого стояв? І на сміх не скаже!! За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута. А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. А надію… Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі, Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі. Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло. І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне… І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! Може… може… а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється — І слово забуте, Моє слово тихо-сумне, Богобоязливе, Згадається – і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька, І мене згадає… Слово моє, сльози мої, Раю ти мій, раю! Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі{59}.

19 февраля 1844. Москва

Сон (Комедія)

Духъ истины, его жмірь не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17 {60}. У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той… і той… А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую. І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую! Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у Раї, Усюди Божа благодать — І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати — І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею та за нею, Лечу й прощаюся з землею. Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого, Годуй діток; жива правда У Господа Бога! Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає… І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує… І все-то те… Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство – ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рита змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати. Лечу лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. І вороги й невороги, Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте — Я вже не почую, Один собі навік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину… Одпочину… Аж слухаю — Загули кайдани Під землею… Подивлюся… О люде поганий! Де ти взявся? Що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь І на небі!.. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв? Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запалили І галичі силу Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!! Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? Те знає… Вседержитель… А може, ще Й Він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне! А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай, Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, Мороз розум будить. І знов лечу. Земля чорніє. Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Моштруються… Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий… Долітаю — То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати. Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало, Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» – закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» – «Экой хохол! Не знает параду. У нас парад! Сам изволит Сего дни гуляти!» «Та де ж вона, тая цяця?» «Вон видишь – палаты». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». – «Так як же ти И говорить не вмієш По-здешнему?» – «Ба ні,– кажу — Говорить умію, Та не хочу». – «Экой чудак! Я всі входи знаю, Я тут служу, коли хочеш, В дворец попытаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвищенны, — Не поскупись полтинкою…» Цур тобі, мерзенний Каламарю… І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця-небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. Ото дурний! а ще й битий, На квиток повірив Москалеві; от і читай, І йми ти їм віри! За богами – панства, панства В серебрі та златі, Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі уряд поставали Ніби без'язикі — Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали, Мов сичі надуті. Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути — О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака; Та меншого в пузо Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура! ура! а-а-а…» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло, Тіль[ки] де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як-то воно зробилося З калюжі такої Таке диво?… Отут крові Пролито людської — І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиґарі теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває{61}! А на коні сидить охляп, У свиті – не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує – от-от річку, От… от… перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому – вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той первый, що розпинав Нашу Україну, А вторая доканала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. Стою, замираю… А тим часом тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме: «Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію, А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом{62}! О Боже наш милосердий! О царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю! царю! І Бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скований зо мною Навік-віки. Тяжко мені Витать над Невою. України далекої Може, вже немає. Полетів би, подивився, Так Бог не пускає. Може, Москва випалила І Дніпро спустила А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! — В синє море, розкопала Високі могили Нашу славу. Боже милий, Зжалься, Боже милий». Та й замовкло; дивлюся я: Біла хмара криє Сіре небо. А в тій хмарі Мов звір в гаї виє. То не хмара – біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянджовим І заголосила: «І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України Загнав, голих і голодних, У сніг на чужину Та й порізав; а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими І заклав столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий! проклятий!» Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало, А я стояв, дивувався, Та аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже моштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати, Та підписувать, та драти І з батька і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі. Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице! Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги. Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає — І ті в землю; він до дрібних — І ті пропадають! Він до челяді – і челядь, І челядь пропала; До москалів – москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив, Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся. Він і почув, та як зикне — Я перелякався Та й прокинувсь… Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!., таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.

8 іюля 1844 С.-Петербург

Єретик{63}

(Шафарикові) {64}

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися И полягали спати, І забули сірий попіл По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра огню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу. Тліла іскра, Тліла, дожидала На розпутті широкому, Та й гаснути стала. Отак німота запалила Велику хату. І сім'ю, Сім'ю слав'ян роз'єдинила І тихо, тихо упустила Усобищ лютую змію. Полилися ріки крові, Пожар загасили. А німчики пожарище И сирот розділили. Виростали у кайданах Слав'янськії діти, І забули у неволі, Що вони на світі! А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих. І дождалась… Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім оком! І засвітив, любомудре, Світоч правди, волі… І слав'ян сім'ю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи, А не слав'ян. І став єси На великих купах, На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем, І – о диво! трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав'янськії ріки! Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове! Затого вже буде повне, І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе на вольнім морі, На широких хвилях. Слава тобі, Шафарику Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки! Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту-думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса. Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слав'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди, І єретиками Отакими, як констанцький Єретик великий! Мир мирові подарують І славу вовіки!

Камень, его же небрегоша зиждущіи,

сей бысть въ главу угла: отъ

Господа бысть сей,

и есть дивенъ во очесъхъ нашихъ. Псалом 117, стих 22 {65}

«Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Людською кровію шинкує І Рай у найми оддає! Небесний Царю! Суд Твій всує, І всує царствіє Твоє. Розбойники, людоїди Правду побороли, Осміяли Твою славу, І силу і волю. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За Євангеліє правди, За темнії люде! Нема кому! Боже! Боже! Чи то ж і не буде? Ні, настане час великий Небесної кари. Розпадуться три корони На гордій тіарі! Розпадуться! Благослови На месть і на муки, Благослови мої, Боже, Нетвердії руки!» Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. і диво, Святеє диво показать Очам незрящим. «Поборюсь… За мене Бог!., да совершиться!» І в Віфліємськую каплицю Пішов молиться добрий Гус. «Во ім'я Господа Христа, За нас розп'ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині Божій…» «Отій самій, Що водили по улицях В Празі позавчора; Отій самій, що хилялась По шинках, по станях, По чернечих переходах, По келіях п'яна! Ота сама заробила Та буллу купила — Те[пе]р свята!.. Боже! Боже! Великая сило! Великая славо! зглянься на людей, Одпочинь од кари у світлому Раї. За що пропадають? за що Ти караєш Своїх і покорних, і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі, І вольний розум окував Кайданами лихої ночі!.. Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду Прокиньтесь, чехи, будьте люди, А не посмішище ченцям! Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татаре, І нам, сліпим, передали Свої догмати!., кров, пожари, Всі зла на світі, войни, чвари, Пекельних мук безкраїй ряд… І повен Рим байстрят! От їх догмати і їх слава. То явна слава… А тепер Отим положено конглавом: Хто без святої булли вмер — У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє, ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в Рай іди! Конець концям! У злодія вже злодій краде, Та ще й у церкві. Гади! гади! Чи напилися ви, чи ні Людської крові?… Не мені, Великий Господи, простому, Судить великіє діла Твоєї волі. Люта зла Не дієш без вини нікому. Молюся, Господи, помилуй, Спаси Ти нас, святая сило, Язви язик мій за хули Та язви мира ізціли. Не дай згнущатися лукавим І над Твоєю вічно-славой, И над нами, простими людьми!..» І плакав Гус, молитву дія, І тяжко плакав. Люд мовчав І дивувався: що він діє, На кого руку підійма! «Дивіться, люде: осьде булла{66}, Що я читав…» і показав Перед народом. Всі здрогнули: Іван Гус буллу розідрав!! Із Віфліємської каплиці Аж до всесвітньої столиці Луна, гогочучи, неслась. Ченці ховаються… Мов кара, Луна в конглаві оддалась — І похилилася тіара! Зашипіли, мов гадюки, Ченці в Ватикані, Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями, Шепочуться антипапи, Аж стіни трясуться Од шопоту Кардинали, Як гадюки, в'ються Круг тіари. Та нищечком, Мов коти, гризуться За мишеня… Та й як паки? Однієї шкури Така сила… а м'ясива! Аж здригнули мури, Як згадали, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться… Конглав схаменувся, Зібрав раду. Положили Одностайне стати Против Гуса. І в Констанці Всіх ворон скликати! Та стерегти якомога І зверху і здолу, Щоб не втекла сіра птаха На слав'янське поле. Як та галич поле крила — Ченці повалили До Констанця; степи, шляхи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоги і дюки, Псарі, герольди, шинкарі, І трубадури (кобзарі), І шляхом військо, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах — Так аж кишить! Все на охоту, Мов гад у ірій, поспіша! О чеху! Де твоя душа?? Дивись, що сили повалило — Мов сарацина воювать Або великого Аттілу! У Празі глухо гомонять, І цесаря, і Вячеслава, І той собор тисячоглавий Уголос лають! Не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса! «Жив Бог! жива душа моя! Брати, я смерті не боюся! Я докажу отим зміям, Я вирву їх несите жало!..» І чехи Гуса провожали, Мов діти батька… Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони. Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави; Зібралися, мов Іуди, На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда у таборі, Або жиди в школі… І всім разом заціпило!.. Мов кедр серед поля Ливанського, у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. «Чого мене — Чи на прю позвали? Чи дивиться на кайдани??» «Мовчи, чеше смілий…» — Гадюкою зашипіли, Звірем заревіли. «Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш, Святійшої волі Не приймаєш!..» – «Одно слово!» «Ти Богом проклятий! Ти єретик! ти єретик!.. — Ревіли прелати. Ти усобник!..» – «Одно слово». «Ти всіми проклятий!..» Подивився Гус на папи Та й вийшов з палати!.. «Побороли! побороли!..» — Мов обеленіли. «Автодафе! автодафе!..»{67} — Гуртом заревіли. І цілу ніч бенкетовали Ченці, барони… всі пили І, п'яні, Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули. І світ настав… Ідуть молиться. Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить. І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?! Задзвонили в усі дзвони, І повели Гуса На Голгофу у кайданах І не стрепенувся… Перед огнем; став на йому І молитву діє: «О Господи милосердий, Що я заподіяв Оцим людям? Твоїм людям! За що мене судять! За що мене розпинають? Люди! добрі люди! Молітеся!., неповинні — І з вами те буде! Молітеся! люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили… Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших. О горе! о горе! Онде вони! в ясних ризах. Їх лютії очі… Уже крові…» – «Пали! пали!..» «Крові! крові хочуть! Крові вашої!..» І димом Праведного вкрило. «Молітеся! молітеся! Господи, помилуй, Прости Ти їм, бо не знають!..» Та й не чути стало! Мов собаки, коло огню Кругом ченці стали. Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіарі. Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв. І бачили на тіарі Червоного змія Прості люде. Пішли ченці Й Те Deum{68} співали, Розійшлися по трапезах І трапезували І день і ніч, аж попухли. Малою сім'єю Зійшлись чехи, взяли землі З-під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили, Запалили… Та Божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із-за хмари{69} Замість гуся і розклює Високу тіару. Байдуже їм, розлетілись, Мов тії ворони, З кровавого того свята. Ченці і барони Розвернулись у будинках І гадки не мають — Бенкетують та інколи Те Deum співають. Все зробили… Постривайте! Он над головою Старий Жижка з Таборова{70} Махнув булавою.

10 октября 1845 с. Марьинское

Великий льох (Містерія)

Положилъ еси насъ [поношеніе] сосьдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцвхъ, покиванію главы въ людехъ.

Псалом 43, ст. 14 и 15.

Три душі

Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похилённому хресті На старій церкві. «Бог простить: Ми тепер душі, а не люди, А відціля видніше буде, Як той розкопуватимуть льох. Коли б вже швидче розкопали, Тойді б у Рай нас повпускали, Бо так сказав Петрові Бог: "Тойді у Рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох"».

І

Як була я людиною, То Прісею звалась; Я отутечки родилась, Тут і виростала, Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю І з Юрусем-гетьманенком{71} У піжмурки граєм. А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок, Онде клуня. А там мені І фіг і родзинок — Всього мені понадає І на руках носить… А з гетьманом як приїдуть Із Чигрина гості, То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують, І гетьман бере на руки, Носить і цілує. Отак-то я в Суботові Росла, виростала! Як квіточка; і всі мене Любили й вітали. І нікому я нічого, Ніже злого слова, Не сказала. Уродлива Та ще й чорноброва. Всі на мене залицялись І сватати стали, А у мене, як на теє, И рушники вже ткались. От-от була б подавала, Та лихо зостріло! Вранці-рано, в Пилипівку, Якраз у неділю, Побігла я за водою… Вже й криниця тая Замуліла і висохла! А я все літаю!.. Дивлюсь – гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслов Москві присягати!.. І вже ледви я, наледви Донесла до хати Оту воду… Чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От за що караюсь, От за що мене, сестрички, І в Рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички, За те не впустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила{72}. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних… Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі. Одна тілько й осталася В Батурині хата! І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини… а він мені Махає рукою. Каже коня напоїти, А я й напоїла! Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила! Ледве я дійшла до хати, На порозі впала. А назавтра, як цар вийшов, Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині, Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А назавтра й вона вмерла И зотліла у хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали І сволок з словами На угілля попалили!.. А я над ярами І степами козацькими І досі літаю! І за що мене карають, Я й сама не знаю! Мабуть, за те, що всякому Служила, годила… Що цареві московському Коня напоїла!..

III

А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. А ми з матір'ю сиділи На горі в діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось, Чи, може, що в маленької На той час боліло. Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала; І галеру золотую Мені показала, Мов будинок. А в галері Князі, і всі сили, Воєводи… і меж ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась… Та й духу не стало! И мати вмерла, в одній ямі Обох поховали! От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За що мене на митарство И досі не пускають. Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.. Скажіте, сестриці? «Смеркається. Полетимо Ночувати в Чуту. Як що буде робитися, Відтіль буде чути». Схопилися, білесенькі, І в ліс полетіли, І вкупочці на дубочку Ночувати сіли.

Три ворони

1

Крав! крав! крав! Крав Богдан крам. Та повіз у Київ, Та продав злодіям Той крам, що накрав.

2

Я в Парижі була Та три злота з Радзивілом Та Потоцьким пропила.

3

Через мост идет черт, А коза по воде. Быть беде. Быть беде. Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон і сіли На маяку, що на горі Посеред лісу, усі три. Мов на мороз, понадувались, Одна на другу позирали, Неначе три сестри старі, Що дівували, дівували, Аж поки мохом поросли.

1

Оце тобі, а це тобі. Я оце літала Аж у Сибір та в одного Декабриста вкрала Тро[хи] жовчі. От, бачите, И є чим розговіться! Ну а в твоїй Московщині Є чим поживиться? Чи чортма й тепер нічого?

[3]

Э… сестрица, много: Три указа накаркала На одну дорогу…

1

На яку це? На ковану? Ну вже наробила…

3

Да шесть тысяч в одной версте Душ передушила…

1

Та не бреши, бо тілько п'ять, Та й то з фоном Корфом. Ще й чваниться, показує На чужу роботу! Капусниця! закурена… А ви, мості-пані? Бенкетуєте в Парижі, Поганці погані! Що розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту, то вже й годі, Уже й запишались. Ач, яка вельможна пава…

2 і 3

А ти що зробила??

1

А дзуськи вам питать мене! Ви ще й не родились, Як я отут шинкувала Та кров розливала! Дивись, які! Карамзіна, Бачиш, прочитали! Та й думають, що ось-то ми! А дзусь, недоріки! В колодочки ще не вбились, Безпері каліки!..

2

Ото яка недотика! Не та рано встала, Що до світа упилася… А та, що й проспалась!

1

Упилася б ти без мене З своїми ксьондзами? Чортма хисту! Я спалила Польщу з королями; А про тебе, щебетухо, І досі б стояла. А з вольними козаками Що я виробляла? Кому я їх не наймала, Не запродавала? Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От-от уже поховала. Ні, встали, погані, Із шведською приблудою… Та й тойді ж творилось! Аж злішаю, як згадаю… Батурин спалила, Сулу в Ромні загатила Тілько старшинами Козацькими… а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла; Насипала бурта На Орелі… на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила. І славного Полуботка В тюрмі задушила. Отойді-то було свято! Аж пекло злякалось. Матер Божа у Ржавиці Вночі заридала.

3

Й я таки пожила: С татарами помутила, С мучителем покутила{73}, С Петрухою попила{74} Да немцам запродала. 1 Та ти добре натворила: Так кацапів закрепила У німецькі кайдани — Хоч лягай та й засни. А в мене ще, враг їх знає, Кого вони виглядають. Вже ж і в крепость завдала, І дворянства страшну силу У мундирах розплодила, Як тих вошей розвела; Все вельможнії байстрята! Вже ж і Січ їх бісновата Жидовою поросла. Та й москаль незгірша штука: Добре вміє гріти руки! І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: «По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!» Тепер уже заходились Древности шукати У могилах… бо нічого Уже в хаті взяти; Все забрали любісінько. Та лихий їх знає, Чого вони з тим поганим Льохом поспішають. Трошки, трошки б підождали, І церква б упала… Тойді б разом дві руїни В «Пчеле» описали…

2 і 3

Чого ж ти нас закликала? Щоб на льох дивиться?

1

Таки й на льох. Та ще буде Два дива твориться. Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята. Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде… оце вже наш! Катам помагати. Наш вже в череві щипає… А я начитала, Що, як виросте той Гонта, Все наше пропало! Усе добро поплюндрує Й брата не покине! І розпустить правду й По всій Україні! Так от бачите, сестриці, Що тут компонують! На катів та на все добре Кайдани готують!

2

Я золотом розтопленим Заллю йому очі!

1

А він, клятий недолюдок, Золота не схоче.

3

Я царевыми чинами Скручу ему руки!..

2

А я зберу з всього світа Всі зла і всі муки!..

1

Ні, сестриці. Не так треба. Поки сліпі люде, Треба його поховати, А то лихо буде! Он, бачите, над Києвом Мітла простяглася, І над Дніпром і Тясмином Земля затряслася? Чи чуєте? Застогнала Гора над Чигрином. О!.. Сміється і ридає Уся Україна! То близнята народились, А навісна мати Регочеться, що Йванами Обох буде звати! Полетімо!.. – Полетіли Й, летячи, співали:

1

Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман З кумою.

2

Побіжить наш ярчук В ірій їсти гадюк Зо мною.

3

Как хвачу да помчу, В самый ад полечу Стрелою.

Три лірники

Один сліпий, другий кривий, А третій горбатий. Йшли в Суботов про Богдана Мирянам співати.

1

Що то сказано, ворони. Уже й помостили, Мов для їх те сідало Москалі зробили.

2

А для кого ж? Чоловіка, Певне, не посадять Лічить зорі…

1

Ти то кажеш. А може, й посадять, Москалика або німця. А москаль та німець І там найдуть хлібець.

3

Що це таке верзете ви? Які там ворони? Та москалі, та сідала? Нехай Бог боронить! Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити. Бо чутка є, що цар хоче Весь світ полонити.

2

А може, й так! Так на чорта ж їх на горах ставить? Та ще такі височенні, Що й хмари достанеш, Як вилізти…

3

Так от же що: Ото потоп буде. Пани туда повилазять Та дивиться будуть, Як мужики тонутимуть.

1

Розумні ви люди, А нічого не знаєте! То понаставляли Ті фігури он для чого: Щоб люди не крали Води з річки та щоб нишком Піску не орали, Що скрізь отам за Тясьмою.

2

Чортзна-що провадить! Нема хисту, то й не бреши. А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем! Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане… Посідали. – А хто, братця, Співа про Богдана?

3

Я співаю. І про Яси, І про Жовті Води, І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді Нам сьогодня вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось, Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! Ану, заспіваєм! Проби ради…

1

Та цур йому! Лучше полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.

3

І я кажу: помолимось Та будемо спати. Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба, Своди розламати, Верней дело…» Розламали, Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито И костяки в кайданах! Якби в форменных, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… А ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біта, Мов несамовитий. Яременка{75}в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! И песню сложили Про тако[го] ж мошенника…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу!.. Завалить им!» Взяли й завалили — Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!! Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась. Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають. Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все-то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

Наймичка

Пролог

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє: «Ой тумане, тумане — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна, єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». Пішла полем, ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!»

І

Був собі дід та баба. З давнього-давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили. Як діточок двоє, Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли. А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу — Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно В добрую годину І згадає, дякуючи, Як своя дитина?… Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах, Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї. В такім раї, чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось — І рай запалило? Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до Бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже? «А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Самане знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?…» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!» І разом схопились Та до воріт… Прибігають — Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита — Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає: Випручало рученята И до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика. «А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси ж в хату а я верхи Кинусь за кумами В Городище…» Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та, ридаючи, становить Перед образами — Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах Кумів назбирали Та ввечері й охрестили І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко — І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься. «А що ж, – каже, – возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава Богу — Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? Зарік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо — Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку». «Просимо ж у хату». Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і надворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято — То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться Богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує — Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Бона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать. Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать! «Кого ж би тут?» – старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо, Та й будемо сватать». Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали! «Спасибі вам! – старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює Та двір вимітає; Та прохожих, проїжжачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай Бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакал Й пішла за ворота. Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ – не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась. Вернулася. Катерина I Марко зостріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Наповали й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала. «За що вони мене люблять? За що поважають? О Боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря провожала, Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила Бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату. Після Пречистої в неділю, Та після Першої Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі, на призьбі. Перед ним З собакою унучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту забула взяти?… Чи, може, ще й не напекла? Е, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк – і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» — Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, И намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові соловейка Та коників пару І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало, А заробить нездужала. «А ось ще осталось Півбубличка!» И по шматочку Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила И полудновать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. «Катерино! Коли в нас неділя?» «Післязавтра». «Треба буде Акафіст наняти Миколаєві святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився… Може, де в дорозі Занедужав, сохрань Боже!» И покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. «Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, нездужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!» Занедужала небога. Уже й причащали, И маслосвятіє служили — Ні, не помагало. Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить; Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Що день, що година, Ледве чути, питається: «Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає, Не поспіша до господи Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі – червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І кав'яру з Дону — Всього везе, та не знає, Що діється дома! Іде Марко, не журиться. Прийшов – слава Богу! І ворота одчиняє, І молиться Богу. «Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!.. Слава тобі Христе-Боже! Насилу діждала!» І Отче наш тихо-тихо, Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. «А де ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?» «Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає». Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу… Аж злякався. Ганна шепче: «Слава… слава Богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати». Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я…» Та й оніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно, пильно подивилась Сльози покотились. «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла… Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся… до матері — А мати вже спала!

13 ноября 1845 в Переяславі

Кавказ

Искреннему моему Якову де Бальмену {76}

Кто дастъ главе моьй воду И очесьмъ моимъ источникъ сльзъ, И плачуся и день и нощь о побиьнныхъ…

Иеремии. Глава 9, стих 1. За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея{77} Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю{78} з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм Твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава. І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Чурек {79} і сакля{80} – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола — Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в Рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких, Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж Ти розіп'явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мирри дим, І перед обра[зо]м Твоїм Неутомленниє поклони. За кражу за войну за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!., і як плести Кнути узловаті — Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розкриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш.

18 ноября 1845 в Переяславі

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє

А ще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20{81} І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки проклюнетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать… Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь… І всі мови Слав'янського люду — Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люде. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!., поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?… Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?… То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило. Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!., правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!., за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, И свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. О така-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай [те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

14 декабря 1845 Вьюнища

Давидові псалми{82}

1. «Блаженний муж на лукаву…»

Не вступає раду І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі Господньому Серце його й воля Навчається, і стане він, Як на добрім полі Над водою посажене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє, А лукавих, нечестивих І слід пропадає, Як той попіл над землею Вітер розмахає. І не встануть з праведними Злії з домовини, Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть.

12. «Чи Ти мене, Боже милий…»

Чи Ти мене, Боже милий, Навік забуваєш, Одвертаєш лице Своє, Мене покидаєш? Доки буду мучить душу І серцем боліти? Доки буде ворог лютий На мене дивитись І сміятись!.. Спаси мене, Спаси мою душу Да не скаже хитрий ворог: «Я його подужав». І всі злії посміяться, Як упаду в руки, В руки вражі, спаси мене Од лютої муки. Спаси мене, помолюся І воспою знову Твої блага чистим серцем, Псалмом тихим, новим.

43. «Боже, нашими ушима…»

Боже, нашими ушима Чули Твою славу, І діди нам розказують Про давні кроваві Тії літа: як рукою Твердою Своєю Розв'язав Ти наші руки І покрив землею Трупи ворожі. І силу Твою восхвалили Твої люде і в покої, В добрі одпочили, Славя Господа!.. А нині!.. Покрив єси знову Срамотою свої люди, І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І жеруть!.. Без плати І без ціни оддав єси Ворогам проклятим. Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідям, Покинув нас, яко в притчу Нерозумним людям. І кивають, сміючися, На нас головами, І всякий день перед нами Стид наш перед нами. Окрадені, замучені, В путах умираєм, Не молимось чужим богам, А Тебе благаєм: Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги, Поборов Ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!..{83} Встань же, Боже, Вскую{84} будеш спати, Од сльоз наших одвертатись, Скорби забувати! Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже, поможи нам Встать на ката знову.

52. «Пребезумний в серці скаже…»

Пребезумний в серці скаже, Що Бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А Бог дивиться, чи є ще Взискающий Бога. Нема добретворящого, Нема ні одного. Коли вони, неситії Гріхами, дознають? Їдять люди замість хліба, Бога не згадають, Там бояться, лякаються, Де страху й не буде. Так самі себе бояться Лукавії люде. Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись Бог нам верне волю, Розіб'є неволю. Восхвалимо Тебе, Боже, Хваленієм всяким; Возрадується Ізраїль І святий Іаков.

53. «Боже, спаси, суди мене…»

Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі. Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. Помолюся Господеві Серцем одиноким І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.

81. «Меж царями-судіями…»

Меж царями-судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний Владика. «Доколи будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? Вдові убогій поможіте, Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих». Не хотять Познать, розбити тьму неволі, І всує Господа глаголи, І всує плачеться земля. Царі, раби – однакові Сини перед Богом, І ви вмрете, як і князь ваш І ваш раб убогий. Встань же, Боже, суди землю І судей лукавих. На всім світі Твоя правда. І воля, і слава.

93. «Господь Бог лихих карає…»

Господь Бог лихих карає Душа моя знає. Встань же, Боже, Твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою Своєю Сліпе горде око. Доки, Господи, лукаві Хваляться, доколи Неправдою? Твої люди Во тьмі і неволі. Закували… Добро Твоє Кров'ю потопили, Зарізали прохожого, Вдову задавили І сказали: «Не зрить Господь, Ніже теє знає». Умудрітесь, немудрії, Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає І думи лукаві. Дивітеся ділам Його, Його вічній славі. Благо тому кого Господь Карає меж нами, Не допуска, поки злому Ізриється яма. Господь любить свої люди, Любить, не оставить, Дожидає, поки правда Перед ними стане. Хто б спас мене од лукавих І діюгдих злая? Якби не Бог поміг мені, То душа б живая Во тьмі ада потонула, Проклялась на світі. Ти, Господи, помагаєш По землі ходити. Ти радуєш мою душу І серце врачуєш, І пребудет Твоя воля І труд Твій не всує. Вловлять душу праведничу, Кров добру осудять. Мені Господь пристанище, Заступником буде, І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.

132. «Чи є що краще, лучше в світі…»

Чи є що краще, лучше в світі, Як укупі жити, Братам добрим добро певне Пожить, не ділити? Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню{85} Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогої; Або роси Єрмонськії На святії гори Високії Сіонськії Спадають і творять Добро тварям земнородним, І землі, і людям, — Отак братів благих своїх Господь не забуде, Воцариться в дому тихім, В сім'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка довіка.

136. «На ріках круг Вавилона…»

На ріках круг Вавилона, Під вербами в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі І на вербах повішали Органи глухії, І нам стали сміятися Едомляне злії: «Розкажіть нам пісню вашу Може, й ми заплачем. Або нашу заспівайте, Невольники наші». Якої ж ми заспіваєм?… На чужому полі Не співають веселої В далекій неволі. І коли тебе забуду, Ієрусалиме, Забвен буду, покинутий Рабом на чужині. І язик мій оніміє, Висохне, лукавий, Як забуду пом'янути Тебе, наша славо. І Господь наш вас пом'яне, Едомськії діти, Як кричали ви: «Руйнуйте, Руйнуйте, паліте Сіон святий!» Вавилоня Дщере окаянна! Блаженний той, хто заплатить За твої кайдани! Блажен! блажен! Тебе, злая, В радості застане І розіб'є дітей твоїх О холодний камень.

149. «Псалом новий Господеві…»

Псалом новий Господеві І новую славу Воспоем честним собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані{86} Воспоем благая, Яко Бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я Боже, І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізниє пута І їх славних оковами Ручними окрутять, І осудять губителей Судом своїм правим. І вовіки стане слава, Преподобним слава.

19 декабря 1845 Вьюнища

«Минають дні, минають ночі…»

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь… Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої!

21 декабря 1845 Вьюнища

Три літа{87}

І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молились з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали…{88} Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжке лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! О таке-то з леє лихо И зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь — Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселее слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої злії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

22 декабря 1845 Вьюнища

Заповіт(«Як умру, то поховайте…»

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани і гори — Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

25 декабря 1845 в Переяславі

Лілея

«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась. Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала? Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла, Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла. А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… Боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте, Нащо мене Бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?… Милосердий Святий Боже милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт Королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.

[25 липня, 1846 Київ]

Творчість періоду ув’язнення та заслання (1847-185

Із циклу «В казематі»

Моїм соузникам посвящаю

III. «Мені однаково, чи буду…»

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. — Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VI. «Ой три шляхи широкії…»

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший — Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині… А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

[VII] Н. Костомарову{89}

Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз. А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там, коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь – твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі, Іде, з хреста неначе знята… Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

1847, мая 9 [С.-Петербург]

VIII. «Садок вишневий коло хати…»

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають, ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

[Між 19 квітня і ЗО травня 1847, С.-Петербург]

IX. «Рано-вранці новобранці…»

Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… І догнала, привела; Нарікала, говорила. Поки в землю положила, А сама в старці пішла. Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та Бога хвалити! А довелось… Ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає. А в вікно, неначе баба, Сова виглядає.

[Між 19 квітня і 30 травня 1847, С.-Петербург]

XII. «Чи Тми ще зійдемося знову?..»

Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля Господа. Годіть! Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

N.N

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь{90} вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала… Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим. Людей і [Бога] не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська фортеця]

Іржавець{91}

Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. А за ними й Гордієнко…{92} Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником{93} Гетьмана єднали. Не строміли б списи в стрісі У Петра у свата. Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий…{94} Не плакала б Матер Божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою Матер Божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя{95}. Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ Пресвятої І крадькома молилися… Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать? Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали — Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будовати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що канає Гетьманщина, Неповинно гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими, Заплакала милосерда, Неначе за сином. І Бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ Пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками.

[Кінець червня – грудень 1847, Орська фортеця]

Полякам

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було{96}, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли… Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава, Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: «Те Deum! Алілуя!..» Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

[Після 22 червня 1847–1850, Орська фортеця – Оренбург]

Варнак{97}

Тиняючи на чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого. Наш земляк І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю Якось у полі ми зострілись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за валом посідали, І розмовляли, сповідались Один другому– Довгий вік! — Старий промовив. – Все од Бога! Од Бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занівечив свій вік. І ні на кого не жалкую, І ні у кого не прошу я, Нічого не прошу. Отак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і загину на чужині В неволі. – І старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй. Нехай пустку нетоплену Іноді нагріє. І потечуть з очей старих Сльози молодії, І умитеє сльозами Серце одпочине І полине із чужини На свою країну. – Багато дечого не стало, Сказав старий. — Води чимало Із Ікви в [море] утекло… Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я. Лихая доленька моя!.. У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як ті щенята. Покусали Не одного мене малі. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов'я І я учуся. Слізьми! Кров'ю! Письмо те полилося…Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?! Молитись Богу Та за ралом спотикатись, А більше нічого Не повинен знать невольник. Така його доля. Отож і вивчився я, виріс, Прошу собі волі — Не дає. І в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала… А паничів у гвардію Поопреділяла… Година тяжкая настала! Настали тяжкії літа! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота. А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я… О доле! Доленько моя! О Боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина, Воно… Не нам Твої діла Судить, о Боже наш великий! Отож вона мені на лихо Та на погибель підросла. Не довелось і надивитись, А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людей і Господа хвалить… А довелося… Накупили І краму, й пива наварили, Не довелося тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою…Дарма. Минуло, годі… Недоладу Тепер і згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало… Покинув ниву я і рало, Покинув хату і город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пішов я в писарі в громаду. То сяк, то так минає год, Пишу собі, з людьми братаюсь Та добрих хлопців добираю. Минув і другий. Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили В дворі, гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі. Ждемо, І ми ждемо того весілля. Отож у Клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були. Ніколи Нічого кращого сам Бог Не бачив на землі великій, Як молодії ті були… Заграла весело музика… Їх із костьола повели В возобновленнії покої. А ми й зостріли їх і всіх, Княжат, панят і молодих, Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося. Не втік Ніже єдиний католик, Всі полягли, мов поросята В багні смердячому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати, і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали, Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару, До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені… Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною, недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О Боже мій милий! Який дивний Ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись Та суда, суда людського У людей просити.

[Перша половина 1848, Орська фортеця]

«У Бога за дверми лежала сокира…»

У Бога за дверми лежала сокира. (А Бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив.) А кайзак на хирю{98} Та на тяжке лихо Любенько та тихо І вкрав ту сокиру. Та й потяг по дрова В зелену діброву, Древину вибравши та й цюк! Як вирветься сокира з рук — Пішла по лісу косовиця. Аж страх, аж жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стелеться, а з яру Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива, І стала тьма, і од Уралу Та до Тингиза{99}, до Аралу{100} Кипіла в озерах вода, Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира Божа ліс стинала І пожарище не вгасало. І мер[к] за димом Божий світ На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Пустиня циганом чорніла, Де город був або село — І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло, Билини навіть не осталось. Тілько одним-одно хиталось Зелене дерево в степу. Червоніє по пустині Червона глина та печина, Бур'ян колючий та будяк, Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою, Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді. Непевне діється тойді. Мов степ до Бога заговорить. Верблюд заплаче, і кайзак Понурить голову і гляне На степ і на Карабутак{101}, Сингичагач {102}кайзак вспом'яне, Тихенько спуститься з гори І згине в глиняній пустині… Одним-єдине при долині В степу край дороги Стоїть дерево високе, Покинуте Богом. Покинуте сокирою, Огнем непалиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїзжають, Дивуються з його І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парости розпустило У їх біднім краї.

[19 червня – 25 листопада 1848 p., Раїм]

«За сонцем хмаронька пливе…»

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу И не знаєш, де дітись, І ждеш його, того світу, Мов матері діти.

[Перша половина 1849, Косарал]

«І виріс я на чужині…»

І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село… У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі. Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люде подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани… Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать – і мовчать! А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні.

[Друга половина 1848, Косарал]

«Не тополю високую…»

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає. — Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають, І що тойді їм діється, Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой, мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись.

[Друга половина 1848 Косарал]

«І широкую долину…»

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось Не забуду я. Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись. Помарніли ми обоє — Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись.

[Друга половина 1848, Косарал]

«Зацвіла в долині…»

Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина, І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поціловались. Якого ж ми раю У Бога благаєм? Рай у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі, Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде.

[Перша половина 1849, Косарал]

«У нашім раї на землі…»

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері святої, Що в мир наш Бога принесла… Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. – Це моє! Моє! — І дивиться на його, І молиться за його Богу І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці. Щоб людям, бачте, показать Своє добро. – А подивіться! Моє найкраще над всіми! — І ненароком інший гляне. Весела, рада, Боже мій! Несе додому свого Йвана. І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було, А більше не було нічого. Щасливая!.. Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти нездужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести. В холодній молишся оселі За їх, за діточок. А ти, Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем-степом ідучи, Свого ти сина закриваєш. Бо й пташка іноді пізнає І защебече: – Он байстря Несе покритка на базар. Безталанная! Де ділась Краса твоя тая, Що всі люде дивувались? Пропала, немає! Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива. Та не довго. Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849, Раїм]

Художник

Великий Торвальдсен{103} начал свое блестящее артистическое поприще вырезыванием орнаментов и тритонов с рыбьими хвостами{104} для тупоносых копенгагенских кораблей. Герой мой тоже, хотя и не так блестящее, но тем не менее артистическое поприще начал растиранием охры и мумии в жерновах и крашеньем полов, крыш и заборов. Безотрадное, безнадежное начинание. Да и много ли вас, счастливцев гениев-художников, которые [иначе] начинали? – Весьма и весьма немного! В Голландии, например, во время самого блестящего золотого ее периода, Остаде, Бергем{105}, Теньер{106} и целая толпа знаменитых художников (кроме Рубенса и Ван-Дейка{107}) в лохмотьях начинали и кончали свое великое поприще. Несправедливо бы было указывать на одну только меркантильную Голландию. Разверните Вазари{108}и там увидите то же самое, если не хуже. Я говорю потому – хуже, что тогда даже политика наместников святого Петра требовала изящной декорации для ослепления толпы и затмения еретического учения Виклефа и Гуса{109}, уже начинавшего воспитывать неустрашимого доминиканца Лютера{110}. И тогда, говорю, когда Лев X и Леон II{111} спохватились и сыпали золото встречному и поперечному маляру и каменщику, и в то золотое время умирали великие художники с голоду, как, например, Корреджио{112} и Цампиери. И так случалося (к несчастию, весьма нередко) и всегда и везде, куда только проникало божественное животворящее искусство!

[Случается] и в наш девятнадцатый просвещенный век, век филантропии и всего клонящегося к пользе человечества, при всех своих средствах отстранить и укрыть жертвы,

Карающей богине обреченной.

За что же, вопрос, этим олицетворенным ангелам, этим представителям живой добродетели на земле выпадает почти всегда такая печальная, такая горькая доля? Вероятно, за то, что они ангелы во плоти.

Эти рассуждения ведут только к тому что отдаляют от читателя предмет, который я намерен ему представить как на ладони.

Летние ночи в Петербурге я почти всегда проводил на улице или где-нибудь на островах, но чаще всего на академической набережной. Особенно мне нравилось это место, когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль. В зимние длинные ночи этот дом освещался внутри, и красные занавеси, как огонь, горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом и декорация теряет свой настоящий эффект.

Любил я также летом встречать восход солнца на Троицком мосту. Чудная, величественная картина!

В истинно художественном произведении есть что-то обаятельное, прекраснее самой природы, – это возвышенная душа художника, это божественное творчество. Зато бывают и в природе такие чудные явления, перед которыми поэт-художник падает ниц и только благодарит творца за сладкие, душу чарующие мгновения.

Я часто любовался пейзажами Щедрина{113}, и в особенности пленяла меня его небольшая картина «Портичи перед закатом солнца». Очаровательное произведение! Но оно меня никогда не очаровывало так, как вид с Троицкого моста на Выборгскую сторону перед появлением солнца.

Однажды, насладившись вполне этою нерукотворною картиною, я прошел в Летний сад отдохнуть. Я всегда, когда мне случалося бывать в Летнем саду не останавливался ни в одной аллее, украшенной мраморными статуями: на меня эти статуи делали самое дурное впечатление, особенно уродливый Сатурн, пожирающий такое же, как и сам, уродливое свое дитя. Я проходил всегда мимо этих неуклюжих богинь и богов и садился отдохнуть на берегу озерка и любовался прекрасною гранитною вазою и величественною архитектурою Михайловского замка.

Приближаясь к тому месту, где большую аллею пересекает поперечная аллея и где в кругу богинь и богов Сатурн пожирает свое дитя, я чуть было не наткнулся на живого человека в тиковом грязном халате, сидящего на ведре, как раз против Сатурна.

Я остановился. Мальчик (потому что это действительно был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати) оглянулся и начал что-то прятать за пазуху. Я подошел к нему ближе и спросил, что он здесь делает.

– Я ничего не делаю, – отвечал он застенчиво. – Иду на работу, да по дороге в сад зашел. – И, немного помолчав, прибавил: Я рисовал.

Покажи, что ты рисовал. И он вынул из-за пазухи четверку серой писчей бумаги и робко подал мне. На четвертке был назначен довольно верно контур Сатурна.

Долго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицом автора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки.

Ты часто ходишь сюда рисовать? спросил я его.

– Каждое воскресенье, – отвечал он, – а если близко где работаем, то и в будни захожу.

– Ты учишься малярному мастерству?

– И живописному, – прибавил он.

– У кого же ты находишься в ученьи? У комнатного живописца Ширяева.

Я хотел расспросить его подробнее, но он взял в одну руку ведро с желтой краской, а в другую желтую же обтертую большую кисть и хотел идти.

– Куда ты торопишься?

– На работу. Я и то уж опоздал, хозяин придет, так достанется мне.

– Зайди ко мне в воскресенье поутру, и если есть у тебя какие-нибудь рисунки своей работы, то принеси мне показать.

– Хорошо, я приду, только где вы живете?

Я записал ему адрес на его же рисунке, и мы расстались.

В воскресенье поутру рано я возвратился из всенощной своей прогулки, и в коридоре перед № моей квартиры встретил меня мой новый знакомый, уже не в тиковом грязном халате, а в чем-то похожем на сюртук коричневого цвета, с большим свертком бумаги в руке. Я поздоровался с ним и протянул ему руку. Он бросился к руке и хотел поцеловать. Я отдернул руку: меня сконфузило его раболепие. Я молча вошел в квартиру, а он остался в коридоре. Я снял сюртук, надел блузу, закурил сигару, а его все еще нет в комнате. Я вышел в коридор, смотрю, приятеля моего как не бывало. Я сошел вниз, спрашиваю дворника: – Не видал такого? – Видел, – говорит, – малого с бумагами в руке, выбежал на улицу. – Я на улицу, – и след простыл. Мне стало грустно, как будто я потерял что-то дорогое мне.

Скучал я до следующего воскресенья и никак не мог придумать, что бы такое значил внезапный побег моего приятеля. Дождавшись воскресенья, я во втором часу ночи пошел на Троицкий мост и, полюбовавшись восходом солнца, пошел в Летний сад, обошел все аллеи, – нет моего приятеля. Хотел было уже идти домой, да вспомнил Аполлона Бельведерского, т. е. пародию на Бельведерского бога, стоящего особнячком у самой Мойки. Я туда, а приятель мой тут как тут. Увидя меня, он бросил рисовать и покраснел до ушей, как ребенок, пойманный за кражею варенья. Я взял его за дрожащую руку и, как преступника, повел в павильон и мимоходом велел трактирному заспанному гарсону принести чаю.

Как умел, обласкал моего приятеля и, когда он пришел в себя, я спросил его, зачем он убежал из коридора.

– Вы на меня рассердились, и я испугался, – отвечал он.

– И не думал я на тебя сердиться, – сказал я ему. – Но мне неприятно было твое унижение. Собака только руки лижет, а человек этого не должен делать. – Это сильное выражение так подействовало на моего приятеля, что он опять было схватил мою руку. Я рассмеялся, а он покраснел, как рак, и стоял молча, потупя голову.

Напившись чаю, мы расстались. На расставанье я сказал ему чтобы он непременно зашел ко мне или сегодня, или в следующее воскресенье.

Я не имею счастливой способности сразу разгадывать человека, зато имею несчастную способность быстро сближаться с человеком. Потому, говорю, несчастную, что редкое быстрое сближение мне обходилося даром, в особенности с кривыми и косыми. Эти кривые и косые дали мне знать себя! Сколько ни случалось мне с ними [встречаться], хоть бы один из них порядочный человек. Начисто дрянь. Или это уж мое такое счастье.

Всего третий раз я вижу моего нового знакомого, но я уже с ним сблизился, я уже к нему привязался, уже полюбил его. И действительно, в его физиономии было что-то такое, чего нельзя не полюбить. Физиономия его, сначала некрасивая, с часу на час делалась для меня привлекательнее. Ведь есть же на свете такие счастливые физиономии!

Я пошел прямо домой, бояся, чтобы не заставить приятеля своего ждать себя в коридоре. Что же? Вхожу на лестницу, а он уже тут, в том же коричневом сюртучке, умытый, причесанный и улыбающийся.

– Ты порядочный скороход, – сказал я. – Ведь ты еще заходил к себе на квартиру? Как же ты успел так скоро?

– Да я торопился, – отвечал он, – чтобы быть дома, как хозяин от обедни придет.

– Разве у тебя хозяин строгий? – спросил я.

– Строгий и…

И злой, ты хочешь сказать?

– Нет, скупой, хотел я сказать. Он побьет меня, а сам рад будет, что я опоздал к обеду.

Мы вошли в комнату. У меня стояла на мольберте [копия] со старика Веласкеса{114}, что в Строгановой галерее, и он прильнул к ней глазами. Я взял у него из рук сверток, развернул и стал рассматривать. Тут было всё, что безобразит Летний сад, от вертлявых, сладко улыбающихся богинь до безобразного Фраклита и Гераклита{115}, а в заключение несколько рисунков с барельефов, украшающих фасады некоторых домов, в том числе и барельефы из купидонов, украшающие дом архитектора Монферрана, что на углу набережной Мойки и Фонарного переулка.

Одно, что меня поразило в этих более нежели слабых контурах, это необыкновенное сходство с оригиналами, особенно контуры Фраклита и Гераклита. Они выразительнее были своих подлинников, правда, и уродливее, но всё-таки на рисунки нельзя было смотреть равнодушно.

Я в душе радовался своей находке. Мне и в голову тогда не пришло спросить себя, что я буду делать с моими больше нежели ограниченными средствами с этим алмазом в кожуре? Правда, у меня и тогда мелькнула эта мысль, да тут же и окунулась в пословице: «Бог не без милости, козак не без доли».

– Отчего у тебя нет ни одного рисунка оттушеванного? – спросил я его, отдавая ему сверток.

– Я рисовал все эти рисунки поутру рано, до восхода солнца.

– Значит, ты не видал их, как они освещаются?

– Я ходил и днем смотреть на них, но тогда нельзя было рисовать: люди ходили.

– Что же ты намерен теперь делать: остаться у меня обедать или идти домой? – Он, с минуту помолчав и не подымая глаз, едва внятно сказал:

– Я остался бы у вас, если вы позволите.

– А как же ты после разделаешься с хозяином?

– Я скажу, что спал на чердаке.

– Пойдем же обедать.

У мадам Юргенс еще посетителей никого не было, когда мы пришли, и я был очень рад. Мне неприятно бы было встретить какую-нибудь чиновничью выутюженную физиономию, бессмысленно улыбающуюся, глядя на моего, далеко не щеголя, приятеля.

После обеда я думал было повести его в Академию и показать ему «Последний день Помпеи», но не всё вдруг. После обеда я предложил ему или идти погулять на бульвар, или читать книгу. Он выбрал последнее, я же, чтобы проэкзаменовать его в этом предмете, заставил читать вслух. На первой странице знаменитого романа Диккенса «Никлас Никльби» я заснул, но в этом ни автор, ни чтец не повинны, мне просто хотелось спать, потому что я ночью не спал.

Когда я проснулся и вышел в другую комнату, мне как-то приятно бросилась в глаза моя отчаянная студия: ни окурков сигар, ни табачного пеплу нигде не было заметно, везде все было убрано и выметено, даже палитра, висевшая на гвозде с засохшими красками, и она была вычищена и блестела как стеклышко; а виновник всей этой гармонии сидел у окна и рисовал маску знаменитой натурщицы Торвальдсена Фортунаты.

Все это было для меня чрезвычайно приятно. Эти услуги ясно говорили в его пользу. Я, однако ж, не знаю почему, не дал ему заметить моего удовольствия. Поправил ему контур, проложил тени, и мы отправились в «Капернаум» чай пить. «Капернаум», сиречь трактир «Берлин» на углу Шестой линии и Академического переулка, – так окрестил его, кажется, Пименов{116} во времена своего удалого студенчества.

За чаем рассказал он мне про свое житье-бытье. Грустный, печальный рассказ. Но он рассказал его так наивно-просто, без тени ропота и укоризны. До этой исповеди я думал о средствах к улучшению его воспитания, но выслушавши исповедь, и думать перестал: он был крепостной человек.

Меня так озадачило это грустное открытие, что я потерял всякую надежду на его переобразование. Молчание длилось по крайней мере полчаса. Он разбудил меня от этого столбняка своим плачем. Я взглянул на него и спросил, чего он плачет? Вам неприятно, что я…

Он не договорил и залился слезами. Я разуверил его как мог, и мы возвратились ко мне на квартиру.

Дорогой встретился нам старик Венецианов{117}. После первых приветствий он пристально посмотрел на моего товарища и спросил, добродушно улыбаясь:

– Не будущий ли художник?

Я сказал ему: – И да, и нет. – Он спросил причину. Я объяснил ему шепотом. Старик задумался, пожал мне крепко руку, и мы расстались.

Венецианов своим взглядом, своим пожатием руки как бы упрекнул меня в безнадежности. Я ободрился и, вспомнив некоторых художников, учеников и воспитанников Венецианова, увидел, правда, неясно, что-то вроде надежды на горизонте.

Protege{118} мой ввечеру, прощаясь со мною, просил у меня какого-нибудь эстампика срисовать. У меня случился один экземпляр, в то время только что напечатанный, – «Геркулес Фарнезский», выгравированный Слюджинским по рисунку Завьялова{119}, и еще «Аполлино» Лосенка{120}. Я завернул оригиналы в лист петергофской бумаги, снабдил его итальянскими карандашами, дал наставление, как предохранять их от жесткости, и мы вышли на улицу. Он пошел домой, а я к старику Венецианову.

Не место, да и некстати распространяться здесь об этом человеколюбце-художнике; пускай это сделает один из многочисленных учеников его, который подробнее меня знает все его великодушные подвиги на поприще искусства.

Я рассказал старику всё, что знал о моей находке, и просил его совета, как мне действовать на будущее время, чтобы привести дело к желаемым результатам. Он, как человек практический в делах такого рода, не обещал мне и не советовал ничего положительного. Советовал только познакомиться с его хозяином и по мере возможности стушевывать его настоящее жесткое положение.

Я так и сделал. Не дожидаясь воскресенья, я на другой день до восхода солнца пошел в Летний сад, но, увы, не нашел там моего приятеля; на другой день тоже, на третий тоже, и я решился ждать, что воскресенье скажет.

В воскресенье поутру явился мой приятель и на вопрос мой, почему он не был в Летнем саду сказал мне, что у них началася работа в Большом театре (в то время Кавос{121} переделывал внутренность Большого театра) и что по этой причине он теперь не может посещать Летний сад.

И это воскресенье мы провели с ним, как и прошедшее. Ввечеру уже, расставаясь, я спросил имя его хозяина и в какие часы он бывает на работе.

На следующий же день я зашел в Большой театр и познакомился с его хозяином. Расхвалил безмерно его припорохи и потолочные чертежи собственной его композиции, чем и положил прочный фундамент нашему знакомству.

Он был цеховой мастер живописного и малярного цеха, держал постоянно трех, иногда и более замарашек в тиковых халатах под именем учеников и, смотря по надобности, от одного до десяти нанимал, поденно и помесячно, костромских мужичков – маляров и стекольщиков, – следовательно, он был в своем цеху не последний мастер и по искусству, и по капиталу. Кроме помянутых материальных качеств, я у него увидел несколько гравюр на стенах, Одрана{122} и Вольпато{123}, а на комоде несколько томов книг, в том числе и «Путешествие Анахарсиса Младшего». Это меня ободрило. Но, увы! когда я ему издалека намекнул об улучшении состояния его тиковых учеников, он удивился такой дикой мысли и начал мне доказывать, что это не повело бы ни к чему больше, как к собственной их же гибели.

На первый раз я ему не противоречил, да и напрасно было б уверять его в противном: люди материальные и неразвитые, прожившие свою скудную юность в грязи и испытаниях и кое-как выползшие на свет Божий, не веруют ни в какую теорию. Для них не существует других путей к благосостоянию, кроме тех, которые они сами прошли, а часто к этим грубым убеждениям примешивается еще грубейшее чувство: меня, дескать, не гладили по головке, за что я буду гладить.

Мастер живописного цеха, кажется, не чужд был этого античеловеческого чувства. Мне, однако, со временем удалось уговорить его, чтобы он не препятствовал моему protege посещать меня по праздникам и в будни, когда работы не бывает, например, зимою. Он хотя и согласился, но все-таки смотрел на это как на баловство, совершенно ни к чему не ведущее, кроме погибели. Он чуть-чуть не угадал.

Минуло лето и осень, настала зима. Работы в Большом театре были окончены, театр открыт, и очаровательница Тальони начала свои волшебные операции. Молодежь из себя выходила, а старичье просто бесновалось. Одни только суровые матроны и отчаянные львицы упорно дулися и во время самых неистовых аплодисментов с презрением произносили: – Mauva-is genre, – а неприступные пуританки хором воскликнули: – Разврат! разврат! открытый публичный разврат! – И все эти ханжи и лицемерки не пропускали ни одного спектакля Тальони. И когда знаменитая артистка согласилася быть princesse Troubeckoy – они первые оплакивали великую потерю и осуждали женщину за то, чего сами не могли сделать при всех косметических средствах.

Карл Великий{124} (так называл покойный Василий Андреевич Жуковский покойного Карла Павловича Брюллова) безгранично любил все прекрасные искусства, в чем бы они ни проявлялись, но к современному балету он был почти равнодушен, и если говорил он иногда о балете, то не иначе, как о сахарной игрушке. В заключение своего триумфа Тальони протанцевала качучу в балете «Хитана». В тот же вечер разлетелася качуча по всей нашей Пальмире, а на другой день она уже владычествовала и в палатах аристократа, и в скромном уголке коломенского чиновника. Везде качуча: и дома, и улице, и за рабочим столом, и в трактире, и… за обедом, и за ужином, – словом, всегда и везде качуча. Не говорю уже про вечера и вечеринки, где качуча сделалась необходимым делом. Это все ничего – красоте и юности все это к лицу, а то почтенные матери и даже отцы семейств – и те туда же. Это просто была болезнь св. Витта в виде качучи. Отцы и матери вскоре опомнились и нарядили в хитан своих едва начинавших ходить малюток. Бедные малютки, сколько вы слез пролили из-за этой проклятой качучи! Но зато эффект был полный, эффект, дошедший до спекуляции. Например, если у амфитриона не имелося собственного карапузика, то вечеринка украшалася карапузиком-хитаном, взятым напрокат.

Свежо предание, а верится с трудом!

В самый разгар качучемании посетил меня Карл Великий (он любил посещать своих учеников), сел на кушетке и задумался. Я молча любовался его умной кудрявой головой. Через минуту он быстро поднял глаза, засмеялся и спросил меня:

– Знаете что?

– Не знаю, ответил я.

– Сегодня Губер (переводчик «Фауста»){125} обещал мне достать билет на «Хитану», пойдемте.

– В таком случае пошлите своего Лукьяна к Губеру, чтобы он достал два билета.

– Не сбегает ли этот малый? – сказал он, показывая на моего протеже.

– И очень сбегает, пишите записку.

На лоскутке серой бумаги он написал итальянским карандашом: «Достань два билета. К. Брюллов». К этому лаконическому посланию я прибавил адрес, и Меркурий мой полетел.

– Что это у вас, модель или слуга? – спросил он, показывая на затворяющуюся дверь.

– Ни то ни другое, – отвечал я.

Физиономия его мне нравится – не крепостная.

– Далеко не крепостная, а между тем… – Я не договорил, остановился.

– А между тем, он крепостной? – подхватил он.

– К несчастью, так, – прибавил я.

– Барбаризм! – прошептал он и задумался. После минуты раздумья он бросил на пол сигару, взял шляпу и вышел, но сейчас же воротился и сказал:

– Я дождусь его: мне хочется еще взглянуть на его физиономию, – и, закуривая сигару, сказал: – Покажите мне его работу.

– Кто вам подсказал, что у меня есть его работа?

– Должна быть, – сказал он решительно.

Я показал ему маску Лаокоона, рисунок оконченный, и слепок Микель-Анджело, только проложенный. Он долго смотрел на рисунки, т. е. держал в руках рисунки, а смотрел – Бог его знает, на что он смотрел тогда.

– Кто его господин? – спросил он, подняв голову. Я сказал ему фамилию помещика.

– О вашем ученике нужно хорошенько подумать. Лукьян обещался угостить меня ростбифом, приходите обедать.

Сказавши это, он подошел к двери и опять остановился:

– Приведите его когда-нибудь ко мне. До свидания! И он вышел.

Через четверть часа возвратился мой Меркурий и объявил мне, что они, т. е. Губер, хотели сами зайти к Карлу Павловичу.

– А знаешь ли ты, кто такой Карл Павлович? – спросил я его.

– Знаю, – отвечал он, – только я его никогда в лицо не видел.

– А сегодня?

– Да разве это он был? – Он.

– Зачем же вы мне не сказали, я хоть бы взглянул на него, а то я думал, так просто какой-нибудь господин. Не зайдет ли он к вам еще когда-нибудь? – спросил он после некоторого молчания.

– Не знаю, – сказал я и начал одеваться.

– Боже мой, Боже мой! Как бы мне на него хоть издали посмотреть! Знаете, – продолжал он, – я, когда иду по улице, всё об нем думаю и смотрю на проходящих – ищу глазами его между ними. Портрет его, говорите, очень похож, что на «Последнем дне Помпеи»?

– Похож, а ты все-таки не узнал его, когда он был здесь. Ну, не горюй, если он до воскресенья не зайдет ко мне, то в воскресенье мы с тобой сделаем ему визит. А пока вот тебе билет к мадам Юргенс: я сегодня дома не обедаю.

Сделавши такое распоряжение, я вышел.

В мастерской Брюллова я застал В. А. Жуковского и М. Ю. графа Виельгорского. Они любовались еще не оконченной картиной «Распятие Христа», писанной для лютеранской церкви Петра и Павла. Голова плачущей Марии Магдалины уже была окончена, и В. А. Жуковский, глядя на эту дивную плачущую красавицу, сам заплакал и, обнимая Карла Великого, целовал его, как бы созданную им красавицу.

Нередко случалось мне бывать в Эрмитаже вместе с Брюлловым. Это были блестящие лекции теории живописи, и каждый раз лекция заключалась Теньером и в особенности его «Казармой». Перед этой картиной надолго, бывало, он останавливался и после восторженного, сердечного панегирика знаменитому фламандцу говаривал:

– Для этой одной картины можно приехать из Америки.

То же самое можно теперь сказать про его «Распятие» и в особенности про голову рыдающей Марии Магдалины.

После объятий и поцелуев Жуковский вышел в другую комнату. Брюллов, увидевши меня, улыбнулся и пошел за Жуковским. Через полчаса они возвратились в мастерскую, и Брюллов, подойдя ко мне, сказал, улыбаясь: – Фундамент есть. – В это самое время дверь растворилась, и вошел Губер, уже не в путейском мундире, а в черном щегольском фраке. Едва успел он раскланяться, как подошел к нему Жуковский и, дружески пожимая ему руку, просил его прочитать последнюю сцену из «Фауста», и Губер прочитал. Впечатление было полное, и поэт был награжден искренним поцелуем поэта. Вскоре Жуковский и граф Виельгорский вышли из мастерской, и Губер на просторе прочитал нам новорожденную «Терпсихору», после чего Брюллов сказал:

– Я решительно не еду смотреть «Хитану».

– Почему? – спросил Губер.

– Чтобы сохранить веру в твою «Терпсихору».

– Как так?

– Лучше веровать в прекрасный вымысел, нежели…

– Да ты хочешь сказать, – прервал его поэт, – что мое стихотворение выше божественной Тальони. Мизинца, ногтя на ее мизинце не стоит, Богом тебе божусь! Да, я чуть было не забыл: мы сегодня у Александра едим макароны и стофатто с лакрима-кристи. Там будет Нестор, Миша etc., etc., и, в заключение, Пьяненко. Едем!

Брюллов взял шляпу.

– Ах, да! Я и забыл… – продолжал Губер, вынимая из кармана билеты: – вот тебе два билета, а после спектакля к Нестору на биржу (так в шутку назывались литературные вечера Н. Кукольника).

– Помню, – отвечал Брюллов и, надевая шляпу, подал мне билет.

– И вы с нами? – сказал Губер, обращаясь ко мне. И я с вами, ответил я.

– Едем! – сказал Губер, и мы вышли на коридор. Лукьян, затворяя двери, проворчал:

– Вот тебе и ростбиф!

После макарон, стофатто и лакрима-кристи компания отправилась «на биржу», а мы, т. е. я, Губер и Карл Великий, пошли в театр. В ожидании увертюры я любовался произведениями моего protege. (Для всех орнаментов и арабесок, украшающих плафон Большого театра, рисунки были сделаны им по указаниям архитектора Кавоса. Это сообщил мне не сам он и не честолюбивый его хозяин, а машинист Карташов, который присутствовал постоянно при работах и по утрам рано угощал чаем моего протеже.) Я хотел было сказать Брюллову про арабески своего ученика, но увертюра грянула. Все, в том числе и я, устремили глаза на занавесь. Увертюра кончилась, занавесь вздрогнула и поднялась, начался балет. До качучи все шло благополучно: публика держала себя как и всякая благовоспитанная публика. С первым ударом кастаньет все вздрогнуло и затрепетало. Аплодисменты тихо, как раскаты грома вдали, пронеслись по зале, потом громче и громче, и – качуча кончена, и гром разразился. Благовоспитанная публика, в том числе и я, грешный, взбеленилась, ревет, кто во что горазд: кто браво, кто da capo, а кто только стонет да ногами и руками работает. После первого припадка взглянул я на Карла Великого, а у него, бедного, пот катится, – работает руками и ногами и что есть духу кричит: – Da capo! – Губер тоже. Я немного перевел дух да и себе ну валять за учителем. Мало-помалу ураган начал стихать, и в десятый раз вызванная чаровница выпорхнула на сцену и после нескольких самых грациозных приседаний исчезла. Тогда Карл Великий встал, вытер пот с чела и, обращаясь к Губеру, сказал:

– Пойдем на сцену, познакомь меня с ней.

– Пойдем, – сказал Губер восторженно, и мы пошли за кулисы. За кулисами уже роилась толпа поклонников, состоящая большею частью из почтенных лысин, очков и биноклей. Мы и себе пристроились к толпе. Не без труда просунулись мы в центр этой массы. И боже, что мы там увидели! Порхающая, легкая, как зефир, очаровательница лежала в вольтеровских креслах с разинутым ртом и раздутыми, как у арабской лошади, ноздрями, а по лицу, как мутные ручьи весной, текут смешанные с потом белила и румяна.

– Отвратительно! – сказал Карл Великий и обратился вспять. Я за ним, а бедный Губер – воистину бедный! – он только что кончил приличный случаю комплимент и, произнося фамилию Брюллова, оглянулся вокруг себя, а Брюллов исчез. Не знаю, как он выпутался из беды.

Оставался еще один акт балета, но мы оставили театр, чтобы не портить десерта капустой, как выразился Брюллов. Не знаю, посещал ли он балет после «Хитаны», знаю только, что он никогда не говорил о балете.

Обращаюсь к моему герою. После слов, сказанных мне Брюлловым: «Фундамент положен», в воображении моем надежда начала принимать более определенные формы. Я начал думать, чем бы лучшим занять моего ученика, – домашние средства мои ничтожны. Я думал об античной галерее. Андрей Григорыч (смотритель галереи), пожалуй, и согласился бы, да в галерее статуи так освещены, что рисовать невозможно. После долгих размышлений я с двугривенным обратился к живому Антиною, натурщику Тарасу, чтобы он в неклассные часы пускал моего ученика в гипсовый класс. Так и сделано. В продолжение недели (он и обедал в классе) нарисовал он голову Люция Вера-{126}, распутного наперсника Марка Аврелия, и голову «Гения», произведение Кановы{127}. Потом перевел я его в фигурный класс и велел ему на первый раз нарисовать анатомию с четырех сторон. В свободное время я приходил в класс и поощрял неутомимого труженика фунтом ситника и куском колбасы, а постоянно он обедал куском черного хлеба с водою, если Тарас воды принесет. Бывало, и я полюбуюсь Бельведерским торсом, да не утерплю и сяду рисовать. Дивное, образцовое произведение древней скульптуры! Недаром слепой Микеланджело ощупью восхищался этим куском отдыхающего Геркулеса. И странно, некий господин Герсеванов в своих путевых впечатлениях так художнически верно оценивает педантическое произведение Микеланджело «Страшный суд»{128}, фрески божественного Рафаэля{129} и многие другие знаменитые произведения скульптуры и живописи, а в торсе Бельведерском видит только кусок мрамора, ничего больше. Странно!

После анатомии сделал он рисунок Германика и танцующего фавна, и в одно прекрасное утро я его представил Карлу Великому. Восторг его был неописанный, когда Брюллов ласково и снисходительно похвалил его за рисунки.

Я в жизнь мою не видел веселее, счастливее человека, как он был в продолжение нескольких дней.

– Неужели он всегда такой добрый, такой ласковый? – спрашивал он меня несколько раз.

– Всегда, отвечал я.

– И эта красная – любимая его комната?

– Любимая, – отвечал я.

– Всё красное! Комната красная, диван красный, занавеси у окна красные, халат красный и рисунок красный, – всё красное! Увижу ли я еще его когда-нибудь так близко?

И после этого вопроса он начинал плакать. Я, разумеется, не утешал его. Да и какое участие, какая утеха может быть выше этих счастливых, этих райских, божественных слез? – Всё красное! – повторял он сквозь слезы.

Красная комната, увешанная большею частию восточным дорогим оружием, сквозь прозрачные красные занавеси освещенная солнцем, меня, привыкшего к этой декорации, на минуту поразила, а ему она осталась памятною до гроба. После долгих и страшных испытаний забыл он всё: и искусство, духовную жизнь свою, и любовь, отравившую его, и меня, искреннего друга своего, – всё и всё забыл; красная декорация и Карл Павлович были его последним словом.

На другой день после этого визита встретился я с Карлом Павловичем, и он спросил у меня адрес, имя и фамилию его господина. Я сообщил ему. Он взял извозчика и уехал, сказавши мне: – Вечером зайдите!

Ввечеру я зашел.

– Это самая крупная свинья в торжковских туфлях – этими словами встретил меня Карл Павлович.

– В чем дело? – спросил я его, догадавшись, о ком идет речь.

– Дело в том, что вы завтра сходите к этой амфибии, чтобы он назначил цену вашему ученику.

Карл Великий был не в духе. Долго он молча ходил по комнате, наконец плюнул и проговорил:

– Вандализм! Пойдемте наверх, – прибавил он, обращаясь ко мне, и мы молча пошли в верхние комнаты, где помещалась его спальня, библиотека и вместе столовая. Он велел подать лампу, попросил меня читать что-нибудь вслух, а сам сел кончать рисунок – сепию «Спящая одалиска» для альбома, кажется, Владиславлева.

Мирные занятия наши, однако ж, продолжались недолго. Его, как видно, всё еще преследовала свинья в торжковских туфлях.

– Пойдемте на улицу, – сказал он, закрывая рисунок.

Мы вышли на улицу, долго ходили по набережной, потом вышли на Большой проспект.

Что, он у вас теперь дома? спросил он меня.

– Нет, – отвечал я, – он у меня не ночует.

– Ну так пойдемте ужинать. – И мы зашли к Дели.

Я видел немало на своем веку разного разбора русских помещиков: и богатых, и средней руки, и хуторян. Видел даже таких, которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужичков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много оригиналов в этом роде, но такого оригинала, русского человека, который бы грубо принял у себя в доме К. Брюллова, не видал.

Любопытство мое в сильной степени было возбуждено; я долго не мог заснуть, всё думал и спрашивал сам себя, что это такое за свинья в торжковских туфлях. Любопытство мое, однако ж, охладело, когда я на другой день поутру стал надевать фрак. Благоразумие взяло верх. Благоразумие говорило мне, что эта свинья не такая интересная редкость, чтобы из-за нее жертвовать собственным самолюбием, хотя дело требовало и большей жертвы. Но вот вопрос: а если и я, по примеру моего великого учителя, не выдержу пытки, – тогда что?

Подумавши немного, я снял фрак, надел свое повседневное пальто и отправился к старику Венецианову. Он практик в подобных делах, ему верно, не раз и не два приходилось иметь стычки с этими оригиналами, стычки, из которых он [выходил] с честью.

Венецианова я застал уже за работою. Он делал тушью рисунок собственной же картины «Мать учит дитя молиться Богу». Рисунок этот предназначался для альманаха Владиславлева «Утренняя заря».

Я объяснил ему причину несвоевременного визита, сообщил адрес амфибии, и старик оставил работу, оделся, и мы вышли на улицу. Он взял извозчика и уехал, а я возвратился на квартиру, где уже и застал моего веселого, счастливого ученика. Веселость его и счастливость как будто омрачались чем-то. Он был похож на человека, желающего поделиться с приятелем великою тайной, но и боится, чтобы эта тайна не сделалась не тайной. Прежде чем я снял пальто и надел блузу, я заметил, что с моим приятелем что-то так, да не так.

– Ну что же у тебя новенького? – спросил я его. Что ты делал вчера ввечеру? Как поживает твой хозяин?

– Хозяин ничего, – отвечал он, запинаясь. – Я читал «Андрея Савояра», пока не легли спать, а потом зажег стеариновую свечу, что вы мне дали, и рисовал.

Что же ты рисовал? спросил я его. С эстампа или так что-нибудь?

– Так, – сказал он краснея. – Я недавно читал сочинения Озерова, и мне понравился «Эдип в Афинах», так я пробовал компоновать…

Это хорошо. Ты принес с собой свою композицию? Покажи мне ее.

Он вынул из кармана небольшой сверток бумаги и, дрожащими руками развертывая его и подавая мне, проговорил:

Не успел пером обрисовать.

Это было первое его сочинение, которое с таким трудом решился он показать мне. Мне понравилась его скромность или, лучше сказать, робость: это верный признак таланта. Мне понравилось также и самое сочинение его по своей несложности: Эдип, Антигона и вдали Полиник, только три фигуры. В первых опытах редко встречается подобный лаконизм: первоначальные опыты всегда многосложны. Молодое воображение не сжимается, не сосредоточивается в одно многоговорящее слово, в одну ноту в одну черту. Ему нужен простор, оно парит и в парении своем часто запутывается, падает и разбивается о несокрушимый лаконизм.

Я похвалил его за выбор сцены, посоветовал читать, кроме поэзии, историю, а больше всего и прилежнее срисовывать хорошие эстампы, как, например, с Рафаэля, Вольпато или с Пуссена, Одрана. И те и другие есть у твоего хозяина, вот и рисуй в свободное время, а книги я тебе буду доставать. – И тут же снабдил его несколькими томами Гилиса («История древней Греции»).

– У хозяина, – проговорил он, принимая книги, – кроме тех, что на стенах висят, у него полная портфель эстампов, но он мне не позволяет рисовать с них: боится, чтобы я не испортил. Да… – продолжал он, улыбаясь, – я сказал ему что вы водили меня к Карлу Павловичу и показывали мои рисунки, и что… – тут он запнулся, – и что он… да, впрочем, я сам тому не верю.

Что же? подхватил я. Он не верит, что Брюллов похвалил твои рисунки?

Он не верит, чтобы я и видел Карла Павловича, и назвал меня дураком, когда я его уверял.

Он хотел еще что-то говорить, как в комнату вошел Венецианов и, снимая шляпу, сказал усмехаясь:

– Ничего не бывало! Помещик как помещик! Правда, он меня с час продержал в передней. Ну да это уж у них обычай такой. Что делать, обычай – тот же закон. Принял меня у себя в кабинете. Вот кабинет мне его не понравился. Правда, что всё это роскошно, дорого, великолепно, но всё это по-японски великолепно. Сначала я повел [речь] о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал:

– Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь! И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело.

– Вот так бы давно сказали, а то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! – прибавил он самодовольно. Так вы хотите знать решительную цену? Так ли я вас понял?

Я ответил: – Действительно так.

– Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?

– Согласен, – отвечал я.

– Он человек ремесленный, – продолжал он, – при доме необходимый… – И еще что-то хотел он говорить, но я поклонился и вышел. И вот я перед вами, – прибавил старик, улыбаясь.

– Сердечно благодарю вас.

– Вас благодарю сердечно! – сказал он, крепко пожимая мне руку. – Вы мне доставили случай хоть что-нибудь сделать в пользу нашего прекрасного искусства и видеть, наконец, чудака, – чудака, который называет нашего великого Карла американским дикарем. – И старик добродушно засмеялся.

– Я, – после смеха сказал он, – я положил свою лепту, теперь за вами дело, а в случае неудачи я опять обращуся к Аглицкому клубу. До свидания пока!

– Пойдемте вместе к Карлу Павловичу, – сказал я.

– Не пойду, да и вам не советую. Помните пословицу: «не вовремя гость хуже татарина», тем паче у художника, да еще и поутру, – это бывает хуже целой орды татар.

– Вы меня заставляете краснеть за сегодняшнее утро, – проговорил я.

– Нисколько. Вы поступили, как истинный христианин. Для труда и отдыха мы определили часы, но для доброго дела нет назначенных часов. Еще раз сердечно благодарю вас за ваш сегодняшний визит. До свидания! Мы сегодня обедаем дома, приходите. Бельведерского, если увидите, тащите и его за собой, – прибавил он уходя. Бельведерским называл он Аполлона Николаевича Мокрицкого{130}, ученика Брюллова и страстного поклонника Шиллера. На улице расстался я с Венециановым и пошел сообщить Карлу Павловичу результат собственной дипломатии, но, увы, даже Лукьяна не нашел. Липин, спасибо ему, выглянул из кухни и сказал, что они ушли в портик. Я в портик и там заперто. (Портиком называлось у нас здание за теперешним академическим садом, где помещались мастерские Брюллова, барона Клодта{131}, Заурвейда{132} и Басина{133}). Через Литейный двор я вышел на улицу и, проходя мимо лавки Довициели, увидел в окне кудрявый профиль Карла Великого. Увидя меня, он вышел на улицу. Ну что? спросил он.

– Где вы сегодня обедаете? – спросил я.

– Не знаю, а что?

– А вот что, – говорю я, – пойдемте к Венецианову обедать. Он вам такие чудеса расскажет про амфибию, каких вы, наверное, никогда не слыхали да никогда и не услышите.

– Хорошо, пойдем, – сказал он, и мы отправились к Венецианову.

За обедом старик рассказал нам историю своего сегодняшнего визита, и, когда дошла речь до американского дикаря, все мы захохотали, и обед кончился истерическим смехом.

Между Большим и Средним проспектом, в Седьмой линии, в доме Кастюрина нанималася большая квартира Обществом поощрения художников для своих пяти пансионеров. Кроме комнат, занимаемых пансионерами, там еще были две учебные залы, украшенные античными статуями, как-то: Венерой Медицейской, Аполлоном, Германиком и группою гладиаторов. Этот приют (вместо гипсового класса под покровительством Тараса-натурщика) я прочил для своего ученика. Кроме сказанных статуй, там был еще человеческий скелет, а познание скелета для него было необходимо, тем более, что он наизусть рисовал анатомическую статую Фишера, а о скелете не имел понятия.

С такою-то благою целью, на другой день после обеда у Венецианова, сделал я визит бывшему тогда секретарю Общества В. И. Григоровичу и испросил у него позволения моему ученику посещать пансионерские учебные залы.

Обязательный Василий Иванович дал мне в виде билета на вход записку к художнику Головне, живущему вместе с пансионерами в виде старшины.

Не следовало бы мне останавливаться [на таком] жалком явлении, как художник Головня, но как он явление редкое, тем более редкое между художниками, то я скажу о нем несколько слов.

Сильно, резко нарисованная фигура Плюшкина бледнеет перед этим антихудожником Головнею. У Плюшкина по крайней мере была юность, а следовательно и радость, хоть не полная, не ликующая радость, но все-таки радость, а у этого бедняка ничего и похожего не было на юность и на радость.

Он был пансионером Общества поощрения художников, и, когда он, по конкурсу Академии художеств, должен был исполнить программу на вторую золотую медаль (сюжет программы был: Адам и Ева над трупом своего сына Авеля), для исполнения картины понадобилась женская модель; а ее в Петербурге не легко, а главное, не дешево достать можно. Парень смекнул делом и отправился к щедрому покровителю художников и тогдашнему президенту Общества поощрения художников Кикину просить воспомоществования, т. е. денег для наемки натурщицы, и, получивши сторублевую ассигнацию, зашил ее в тюфяк, а первозданную красавицу написал с куклы, которую употребляют живописцы для драпировок.

Кто знает, что значит золотая медаль для молодого художника, тот поймет отвратительную душонку юноши-скареды. Перед ним Плюшкин просто мотыга.

Этому-то нравственному уроду представил я при записке моего нравственно прекрасного найденыша.

На первый раз я сам вынул из шкафа скелет, усадил его на стуле в позиции самого отчаянного кутилы и, легкими чертами назначивши общее положение скелета, предложил ученику своему нарисовать подробности.

Через два дня я с великим удовольствием сравнивал его рисунок с анатомическими литографированными рисунками Басина и находил подробности отчетливее и вернее. Но это, может быть, увеличительное стекло виновато, в которое я смотрел на своего найденыша. Как бы то ни было, только мне его рисунок нравился.

Он продолжал в разных положениях рисовать скелет и, под покровительством натурщика Тараса, статую повешенного Аполлоном Мидаса.

Всё это шло своим чередом, и своим же чередом зима уходила, а весна близилась. Ученик мой заметно стал худеть, бледнеть и задумываться.

– Что с тобой? спрашивал я его. – Здоров ли ты?

– Здоров, отвечал он печально.

– Чего же ты плачешь?

– Я не плачу, я так.

И слезы ручьем лилися из его выразительных прекрасных очей. Я не мог разгадать, что всё это значит, и начинал уже думать, не стрела ли злого амура поразила его непорочное молодое сердце, как в одно почти весеннее утро он сказал мне, что ежедневно посещать меня не может, потому что с понедельника начнутся работы и он должен будет опять заборы красить.

Я как мог ободрял его, но о намерениях Карла Павловича не говорил ему ни слова, и более потому, что сам я положительно ничего такого не знал, на чем бы можно было основать надежду.

В воскресенье посетил я его хозяина с тем намерением, что нельзя ли будет заменить моего ученика обыкновенным простым маляром.

– Почему нельзя? Можно, – отвечал он, – пока еще живописные работы не начались, а тогда уж извините: он у меня рисовальщик, а рисовальщик, вы сами знаете, что значит в нашем художестве. Да вы как полагаете, – продолжал он, – в состоянии ли он будет поставить за себя работника?

Я вам поставлю работника.

– Вы? – с удивлением спросил он меня. – Да из какой радости, из какой корысти вы-то хлопочете?

– Так, – отвечал я, – от нечего делать, для собственного удовольствия.

– Хорошо удовольствие – зря сорить деньгами! Видно, у вас их и куры не клюют? – И, улыбнувшись самодовольно, он продолжал: – Например, по скольку вы берете за портрет?

– Каков портрет, – отвечал я, предугадывая его мысль, – и каков давалец. Вот с вас, например, я более ста рублей серебра не возьму.

– Ну, нет, батюшка, с кого угодно берите по сту целковых, а с нас кабы десяточек взяли, так это еще куда ни шло.

– Так лучше же мы сделаем вот как, – сказал я, подавая ему руку. – Отпустите мне месяца на два вашего рисовальщика, вот вам и портрет.

– На два? – проговорил он в раздумьи, – на два много, не могу. На месяц можно.

– Ну хоть на месяц, согласен, – сказал я. И мы, как барышники, ударили по рукам.

– Когда же начнем? – спросил он меня.

– Хоть завтра, – сказал я, надевая шляпу.

– Куда же вы, а могарычу-то?

– Нет, благодарю вас, когда кончим, тогда можно будет. До свидания!

– До свидания!

Что значит один быстрый месяц свободы между многими тяжелыми, длинными годами неволи? В четверике маку одно зернышко! Я любовался им в продолжение этого счастливого месяца. Его выразительное юношеское лицо сияло такою светлою радостию, таким полным счастием, что я, прости меня, Господи, позавидовал ему. Бедная, но опрятная и чистая его костюмировка казалась мне щегольскою, даже фризовая шинель его казалась мне из байки, и самой лучшей рижской байки. У мадам Юргенс во время обеда никто не посматривал искоса то на него, то на меня, – значит, не я один в нем видел такую счастливую перемену.

В один из этих счастливых дней мы шли вдвоем к мадам Юргенс и встретили на Большом проспекте Карла Павловича.

– Куда вы? – спросил он нас. К мадам Юргенс, отвечал я.

– И я с вами. Мне что-то вдруг есть захотелось, – сказал он и повернул с нами в Третью линию.

Карл Великий любил изредка посетить досужую мадам Юргенс. Ему нравилась не сама услужливая мадам Юргенс и не служанка ее Олимпиада, которая была моделью для Агари покойному Петровскому{134}, ему нравилось, как истинному артисту, наше разнохарактерное общество. Там он мог видеть и бедного труженика, сенатского чиновника, в единственном, весьма не с иголочки вицмундире, и университетского студента, тощего и бледного, лакомившегося обедом мадам Юргенс за деньгу, полученную им от богатого бурша-кутилы за переписку лекций Фишера. Тут многое он видел такое, чего не мог видеть ни у Дюме, ни у Сен-Жоржа. Зато всегда, когда он приходил, внимательная мадам Юргенс предлагала ему в особой комнате накрытый стол и особенное какое-нибудь кушанье, наскоро приготовленное, от чего он, как истинный социалист, всегда отказывался. В этот же раз не отказался и велел накрыть стол в особой комнате на три прибора и послал Олимпиаду к Фоксу за бутылкой Джаксона.

Мадам Юргенс земли под собой не слышала, – так забегала, засуетилась, что чуть-чуть было свой новый парик не сдернула вместе с чепцом, когда вспомнила, что надо чепец переменить для столь дорогого гостя.

Для нее он был действительно дорогой гость. С того самого дня, как он в первый раз посетил ее, нахлебники стали множиться со дня на день. И какие нахлебники! Не шушера какая-нибудь – художники, да студенты, да двугривенные сенатские чиновники, а люди, для которых нужна была бутылка Медоку и какой-нибудь особенный бефстек.

И это весьма естественно. Если платят четвертак за то, чтобы посмотреть даму из Амстердама, то почему же не заплатить тридцать копеек, чтобы посмотреть вблизи на Брюллова? И мадам Юргенс вполне это понимала и по мере возможности пользовалась.

Ученик мой молча сидел за столом, молча и бледнея выпил стакан Джаксона и молча пожал он руку Карла Великого и на квартиру пришел молча, а дома уже, не раздеваясь, упал на пол и проплакал остаток дня и целую ночь.

Еще неделя оставалася его независимости, но он на другой день после описанного мною обеда свернул в трубки свои рисунки и, не сказавши мне ни слова, вышел за двери. Я думал, что он пошел по обыкновению в Седьмую линию, а потому и не спрашивал его, куда он идет. Пришло время обеда, – его нет, и ночь пришла, – его нет. На другой день я пошел к его хозяину, и там нет. Я испугался и не знал, что думать. На третий день перед вечером он приходит ко мне более обыкновенного бледный и растрепанный.

– Где ты был? – спрашиваю я. – Что с тобою? Ты болен? Ты нездоров?

– Нездоров, – едва внятно отвечал он.

Я послал дворника за Жадовцевым, частным лекарем, а сам принялся раздевать его и укладывать в постель. Он, как кроткий ребенок, повиновался мне.

Жадовцев пощупал у него пульс и посоветовал мне отправить его в больницу. Потому, говорит, что горячку при ваших средствах дома лечить опасно.

Я послушался его и в тот же вечер отвез своего бедного ученика в больницу св. Марии Магдалины, что у Тучкова моста.

Благодаря влиянию Жадовцева, как частного лекаря, больного моего приняли без узаконенных формальностей. На другой день я дал знать его хозяину о случившемся, и форма была исполнена со всеми аксессуарами.

Я посещал его каждый день по несколько раз, и всякий раз, когда я выходил из больницы, мне становилося грустнее и грустнее. Я так привык к нему, я так сроднился с ним, что без него я не знал, куда мне деваться. Пойду, бывало, на Петербургскую сторону, сверну в Петровский парк (в то время еще и [не] начинавшийся), выйду к дачам Соболевского и опять назад в больницу, а он всё еще горит огнем. Спрашиваю у сиделки:

– Что, не приходит в себя? Нет, батюшка.

– Не бредит?

– Одно только: красный и красный! Ничего больше?

– Ничего, батюшка.

И я опять выхожу на улицу, и опять прохожу Тучков мост и посещаю дачу г. Соболевского, и опять возвращаюсь в больницу. Так прошло восемь дней. На девятый он пришел в себя, и, когда подходил я к нему, он посмотрел на меня так пристально, так выразительно, так сердечно, что я этого взгляда никогда не забуду. Хотел он сказать мне что-то и не мог, хотел протянуть мне руку и только заплакал. Я ушел.

В коридоре встретившийся мне дежурный медик сказал, что опасность миновала, что молодая сила взяла свое.

Успокоенный добрым медиком, я пришел к себе на квартиру. Закурил сигару, сигара как-то плохо курится, я бросил ее, вышел на бульвар. Всё что-то не так, всё чего-то недостает для радости. Я пошел в Академию, зашел к Карлу Павловичу, – его нет дома. Выхожу на набережную, а он стоит себе у огромного сфинкса и смотрит, как по вскрывшейся Неве скользит ялик с веселыми пассажирами и за ним тянется длинная тоненькая серебряная струйка.

– Что, вы были у меня в мастерской? – спросил он меня, не здороваясь.

– Не был, – отвечал я.

– Пойдемте.

И мы молча пошли в его домашнюю мастерскую. В мастерской застали мы Липина. Он принес с свежими красками палитру и, усевшись в спокойные кресла, любовался еще не высохшим подмалевком портрета Василия Андреевича Жуковского. При входе нашем бедный Липин соскочил, переконфузился, как школьник, пойманный на месте преступления.

– Спрячьте палитру, я сегодня работать не буду– сказал Карл Павлович Липину и сел на его место. По крайней мере, полчаса молча смотрел он на свое произведение и, обращаясь ко мне, сказал:

– Взгляд должен быть мягче. Его стихи такие мягкие, сладкие. Не правда ли?

И, не дав мне ответить, продолжал:

– А знаете ли вы назначение этого портрета?

– Не знаю, отвечал я.

Еще минут десять молчания. Потом он встал, взял шляпу и проговорил:

– Пойдемте на улицу, я расскажу вам назначение портрета.

Выйдя на улицу, он сказал:

– Я раздумал, об этих вещах не рассказывают прежде времени. Притом же я вполне уверен, что вы не любопытны, – прибавил он шутя.

– Если вам так хочется, – сказал я, – пусть это останется загадкой для меня.

– Только до другого сеанса. Ну, что ваш протеже, лучше ли ему?

Начал приходить в себя.

Стало быть, опасность миновала?

– По крайней мере, так медик говорит.

– До свидания, – сказал он, протягивая руку– Зайду к Гальбергу Едва ли он, бедный, встанет, – прибавил он грустно, и мы расстались.

Меня чрезвычайно заинтересовал этот таинственный портрет. Я издалека догадывался о его назначении, и как ни сильно хотелось мне убедиться в истине моей догадки, однако я имел столько мужества, что даже и не намекнул о ней Карлу Великому. Правда, в одно прекрасное утро сделал я визит В. А. Жуковскому, под предлогом полюбоваться сухими контурами Корнелиуса и Петра Гессе{135}, а на самом деле, не проведаю ли чего о таинственном портрете. Однако ж, я ошибся.

Кленц, Валгалла, Пинакотека{136} и вообще Мюнхен заняли всё утро, так что даже о Дюссельдорфе не было помянуто ни одного слова, а портрета просто на свете не существовало.

Восторженные похвалы германскому искусству незабвенного Василия Андреевича были прерваны приходом графа М. Ю. Виельгорского.

– Вот вина и причина теперешних хлопот ваших, – сказал Василий Андреевич, указывая на меня графу.

Граф с чувством пожал мне руку. Я сделал уже проект на вопрос, как вошел слуга и проговорил какую-то незнакомую мне превосходительную фамилию. Я нашел свой проект неудобоисполнимым, раскланялся и вышел, как говорится, с носом.

А между тем молодое здоровье брало свое. Ученик мой, как тот сказочный пресловутый богатырь, оживал и крепчал не по дням, а по часам. Он в какую-нибудь неделю после двухнедельной горячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку, но так скучно и невесело, что я, невзирая на наставление медика не говорить с ним об отвлеченных предметах, спросил его однажды:

– Ты здоровеешь, тебе весело, чего же ты скучаешь? Я не скучаю, мне весело, но я не знаю, чего мне хочется… Мне хотелось бы читать.

Я спросил у медика, можно ли ему дать читать что-нибудь.

– Не давайте, тем более чтения серьезного.

– Что же мне с ним делать? Сиделкой его я не могу быть, а более помочь ему нечем.

В этом тяжелом раздумье вспала мне на память «Перспектива» Альберта Дюрера{137} с русским толкованием, которую я во время оно изучал, изучал, да и бросил, не добравшись толку. И странно, я вспомнил о путанице Альберта Дюрера и совсем забыл о толковом прекрасном курсе линейной перспективы нашего профессора Воробьева. Чертежи этого курса перспективы у меня были в портфели (правда, в беспорядке). Я собрал их и, сначала посоветовавшись с медиком, отдал их ученику своему вместе с циркулем и треугольником и тут же прочитал ему первый урок линейной перспективы. Второй и третий уроки перспективы мне уже нечего было толковать ему: он как быстро выздоравливал, так быстро и понимал эту математическую науку, не знавши, впрочем, четырех правил арифметики.

Уроки перспективы кончились. Я просил старшего медика выписать его из больницы, но медик гигиенически растолковал мне, что для окончательного излечения ему необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц. Скрепя сердце я согласился.

В продолжение этого времени часто я встречался с Карлом Павловичем, видел раза два или три портрет Василия Андреевича после второго сеанса. В разговоре с Карлом Павловичем замечал неумышленные намеки на какой-то секрет, но, не знаю почему, я сам отстранял его откровенность. Я как будто чего-то боялся, а между прочим почти угадывал секрет.

Тайна вскоре открылась. 22 апреля 1838 года поутру рано получаю я собственноручную записку В. А. Жуковского такого содержания:

«Милостивый государь N.N.! Приходите завтра в одиннадцать часов к Карлу Павловичу и дождитесь меня у него, дождитесь меня непременно, как бы я поздно ни приехал.

В. Жуковский.

P. S. Приведите и его с собою».

Слезами облил я эту святую записку и, не доверяя ее карману, сжал в кулаке и побежал в больницу. Швейцар, хотя и имел приказание пропускать меня во все часы дня, на этот раз, однако ж, не пустил, сказавши:– Рано, ваше благородие, больные еще спят. – Меня это немного охолодило. Я разжал кулак, развернул записку, прочитал ее чуть-чуть не по складам, бережно сложил ее, положил в карман и степенными шагами воротился на квартиру, в душе благодаря швейцара за то, что он остановил меня.

Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную «Энеиду» Котляревского

Коли чого в руках не маєш, То не кажи, що вже твоє.

Эти два стиха так глубоко мне врезались в память, что я и теперь их, повторяя, часто применяю к делу. Эти-то два стиха и пришли мне на память, когда я возвращался на квартиру. И в самом деле, знал ли я наверное, что эта святая записка относится к его делу? Не знал, только предчувствовал, а предчувствие часто обманывает. А что, если б оно и теперь обмануло? какое бы я страшное сделал зло, и кому еще? Любимейшему человеку! Я сам себя испугался при этой мысли.

В продолжение этих длиннейших суток я раз двадцать подходил к двери Карла Павловича и с каким-то непонятным страхом возвращался назад. Чего я боялся, и сам не знаю. В двадцать первый раз я решился позвонить, и Лукьян, выглянувши в окно, сказал:

– Их нет дома. – У меня как гора с плеч свалилась, как будто я совершил огромный подвиг и наконец вздохнул свободно.

Бодро выхожу я из Академии на Третью линию, и [тут] как тут Карл Павлович навстречу. Я совершенно растерялся и хотел было бежать от него, но он остановил меня вопросом:

– Вы получили записку Жуковского?

– Получил, – едва внятно ответил я.

– Приходите же ко мне завтра в одиннадцать часов. До свидания! Да… если он может, приведите и его с собой, – прибавил он, удаляясь.

– Ну– подумал я, – теперь ни малейшего сомнения, а все-таки:

Коли чого в руках не маєш, То не кажи, що вже твоє.

Прошло несколько минут, и это мудрое изречение выпарилось из моей весьма непрактической головы. Мною овладело непреодолимое желание привести его завтра к Карлу Павловичу. А позволит ли медик? Вот вопрос. И чтобы разрешить его, я пошел к доктору на квартиру, застал его дома и рассказал ему причину моего внезапного визита. Доктор привел мне несколько фактов умопомешательства, причиною которых были внезапная радость или внезапное горе. – А тем более, – заключил он, – что ваш протеже не совсем еще оправился после горячки. На такие аргументы отвечать было нечем, и я, поблагодаривши доктора за добрый совет, откланялся и вышел на улицу. Долго шлифовал я мостовую без всякого намерения. Хотел было зайти к старику Венецианову, не скажет ли он мне чего определеннее, но было уже за полночь, а он не наш брат холостяк, – следовательно, и думать нечего о полунощном посещении. Не пойти ли мне, подумал я, на Троицкий мост полюбоваться восходом солнца? Но до Троицкого моста не близко, а я начинал уже чувствовать усталость. Не ограничиться ли мне безмятежным сидением у сих огромных сфинксов? Ведь все равно та же Нева. Та же, да не та. И, подумавши, я направился к сфинксам. Севши на гранитную скамью и прислонясь к бронзовому грифону, я долго любовался на тихоструйную красавицу Неву.

С восходом солнца пришел на Неву за водой академический швейцар и разбудил меня, приговаривая вроде поучения:

– Благо еще люди не ходят, а то подумали б, какой гулящий.

Поблагодарив гривенником швейцара за услугу, я отправился на квартиру и заснул уже настоящим, как говорится, хозяйским сном.

Ровно в одиннадцать часов явился я на квартиру Карла Павловича, и Лукьян, отворяя мне двери, сказал: – Просили подождать. В мастерской в глаза мне бросилась только по славе и Миллерову эстампу знаемая знаменитая картина Цампиери «Иоанн Богослов». Опять недоумение! Не по случаю ли этой картины пишет мне Василий Андреевич? Зачем же он пишет: «приведите и его с собою»? Записка была при мне, я достал ее и, прочитавши несколько раз post scriptum, немного успокоился и подошел к картине поближе, но проклятое сомнение мешало мне вполне наслаждаться этим в высшей степени изящным произведением.

Как ни мешало мне сомнение, однако ж я не заметил, как вошел в мастерскую Карл Великий в сопровождении графа Виельгорского и В. А. Жуковского. Я с поклоном уступил им свое место и отошел к портрету Жуковского. Они долго молча любовались великим произведением бедного мученика Цампиери, а я замирал от ожидания. Наконец Жуковский вынул из кармана форменно сложенную бумагу и, подавая мне, сказал:

– Передайте это ученику вашему.

Я развернул бумагу. Это была его отпускная, засвидетельствованная графом Виельгорским, Жуковским и К. Брюлловым.

Я набожно перекрестился и трижды поцеловал эти знаменитые рукоприложения.

Благодарил я, как мог, великое и человеколюбивое трио и, раскланявшись как попало, вышел в коридор и побежал прямо к Венецианову.

Старик встретил меня радостным вопросом: Что нового? – Я молча вынул из кармана драгоценный акт и подал ему.

– Знаю, всё знаю, – сказал он, возвращая мне бумагу.

– Да я-то ничего не знаю! Ради Бога, расскажите мне, как всё совершилося?

– Слава Богу что совершилося, а мы сначала пообедаем, а потом и примусь рассказывать. История длинная, а главное – прекрасная история. И, возвыся голос, он прочитал стих Жуковского:

Дети, овсяный кисель на столе, читайте молитву!

– Читаем, папаша, – раздался женский голос, и в сопровождении А. Н. Мокрицкого вышли из гостиной дочери Венецианова, и мы сели за стол. За обедом, против обыкновения, как-то было шумнее и веселее. Старик воодушевился и рассказал историю портрета В. А. Жуковского, и почти не упомянул о собственном участии в этой благородной истории. Только в заключение прибавил:

– А я только был простым маклером в этом великодушном деле.

А самое-то дело было вот как.

Карл Брюллов написал портрет Жуковского, а Жуковский и граф Виельгорский этот самый портрет предложили августейшему семейству за 2500 рублей ассигнациями и за эти деньги освободили моего ученика, а старик Венецианов, как он сам выразился, разыграл в этом добром деле роль усердного и благородного маклера.

Что же мне теперь делать? Когда и как мне объявить ему эту радость? Венецианов повторил мне то же самое, что и врач сказал, и я совершенно убежден в необходимости этой предосторожности. Да как же я утерплю! Или прекратить свои посещения на некоторое время? Нельзя, он подумает, что я тоже заболел или покинул его, и будет мучиться. Подумавши, я вооружился всею силою воли [и] пошел в больницу Марии Магдалины. Первый сеанс я выдержал как лучше не надо, за вторым и третьим визитом я уже начал его понемногу приготовлять. Спрашивал медика, как скоро его можно выписать из больницы, и медик не советовал торопиться. Я опять начал мучиться нетерпением.

Однажды поутру приходит ко мне его бывший хозяин и без дальних околичностей начинает меня упрекать, что я ограбил его самым варварским образом, что я украл у него лучшего работника и что он через меня теряет по крайней мере не одну тысячу рублей. Я долго не мог понять, в чем дело и каким родом я попал в грабители. Наконец он мне сказал, что вчера призывал его помещик и что рассказал ему весь ход дела и требовал от него уничтожения контракта; и что вчера же он был в больнице, и что он [больной] ничего про это не знает.

– Вот тебе и предосторожность! – подумал я. Чего же вы теперь от меня хотите? Спросил я у него.

– Ничего, хочу узнать только, правда ли всё это.

Я отвечал: – Правда. – И мы расстались.

Я был доволен таким оборотом дела. Он теперь уже приготовлен и может принять это известие спокойнее, чем прежде.

– Правда ли? Можно ли верить тому, что я слышал? – таким вопросом встретил он меня у дверей своей палаты.

– Я не знаю, что ты слышал.

– Мне говорил вчера хозяин, что я… И он остановился, как бы боясь окончить фразу, и, помолчав немного, едва слышно проговорил: – что я отпущен!., что вы… – И он залился слезами.

– Успокойся, – сказал я ему– это еще только похоже на правду– Но он ничего не слышал и продолжал плакать.

Через несколько дней выписался из больницы и поместился у меня на квартире, совершенно счастливый.

Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты – это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю. И этою-то прелестию раз в жизни моей удалося мне вполне насладиться.

В продолжение нескольких дней он был так счастлив, так прекрасен, что я не мог смотреть на него без умиления. Он переливал и в мою душу свое безграничное счастье. Восторги его сменялись тихой, улыбающейся радостью. Во все эти дни хотя он и принимался за работу, но работа ему не давалась, и он, было, положит свой рисунок в портфель, вынет из кармана отпускную, прочитает ее чуть не по складам, перекрестится, поцелует и заплачет.

Чтобы отвлечь его внимание от предмета его радости, я взял у него отпускную под предлогом засвидетельствования ее в гражданской палате, а его каждый день водил в академические галереи. А когда было готово платье, я, как нянька, одел его, и пошли мы в губернское правление. Засвидетельствовавши драгоценный акт, сводил я его в Строганова галерею, показал ему оригинал Веласкеса, и тем кончились в тот день наши похождения.

На другой день, часу в десятом утра, одел я его снова и отвел к Карлу Павловичу, и как отец любимого сына передает учителю, так я передал его бессмертному нашему Карлу Павловичу Брюллову.

С того дня он начал посещать академические классы и сделался пансионером Общества поощрения художников.

Давно уже я собирался оставить нашу Северную Пальмиру для какого-нибудь смиренного уголка гостеприимной провинции. В текущем году желаемый уголок опростался при одном из провинциальных университетов, и я не преминул воспользоваться им. Во время оно, когда я посещал гипсовый класс и мечтал о стране чудес, о всемирной столице, увенчанной куполом Буонаротти, – в то время, если бы мне предложили место рисовального учителя при университете, я бросил бы карандаш и воскликнул: – Стоит ли после этого изучать божественное искусство! – А теперь, когда уравновесилось воображение со здравым смыслом, когда в грядущее не сквозь радужную призму, а так просто смотришь, то против воли лезет в голову поговорка: «Не сули журавля в небе, а дай синицу в руки».

Еще зимою мне следовало отправиться на место, но кое-какие собственные делишки, а в особенности дело ученика, теперь уже не моего, а К. Брюллова, меня задержали в столице, потом болезнь его и продолжительное выздоровление и, наконец, финансы. Когда все это пришло к благополучному концу, я, как сказал уже, приютил своего любимца под крылом Карла Великого и в первых числах мая оставил, и надолго оставил, столицу.

Оставляя возлюбленного моего, я передал ему свою квартиру с мольбертом и прочею мизерною мебелью и со всеми гипсовыми вещами, которые тоже нельзя было взять с собою. Советовал ему до следующей зимы пригласить товарища к себе, а зимой приедет к нему Штернберг, который был тогда в Малороссии и с которым я условился встретиться у одного общего знакомого нашего в Прилуцком уезде и при этой встрече [собирался] просить добрейшего Вилю, по возвращении в столицу, поселиться с ним на квартире, что и случилось к величайшей моей радости. Советовал еще ему посещать Карла Павловича, но осторожно, чтобы не надоедать ему частыми визитами, не манкировать классами и как можно больше читать, а в заключение просил его писать мне чаще письма, и писать так, как он бы писал отцу родному.

И, поручивши его покрову предвечной матери, я расстался с ним, и, увы, расстался навеки.

Первые письма его однообразны и похожи на подробный монотонный дневник школьника, и только для меня они интересны, ни для кого больше. В последующих письмах начали проявляться и склад, и грамотность, а иногда и содержание, как, например, девятое письмо.

«Сегодня, в десятом часу утра, свернули мы на вал картину распятия Христова и с натурщиками отправили в лютеранскую Петропавловскую церковь. Карл Павлович поручил мне сопровождать ее до самой церкви. Через четверть часа он и сам приехал, при себе велел натянуть опять на раму и поставить на место. Так как она не была ещё покрыта лаком, то издали и не показывала ничего, кроме темного матового пятна. После обеда пошли мы с Михайловым{138} и покрыли ее лаком. Вскоре пришел и Карл Павлович; сначала сел он на передней скамейке; недолго посидевши, он перешел на самую последнюю. Тут и мы подошли к нему и тоже сели. Долго он сидел молча и только изредка проговаривал: – Вандал! Ни одного луча свету на алтарь. – И для чего им картины? – Вот если бы, – сказал он, обращался к нам и показывая на арку разделяющую церковь, – если бы во всю величину этой арки написать картину «Распятие Христа», то это была картина, достойная богочеловека.

О, если бы хоть сотую, хоть тысячную долю мог я передать вам того, что я от него тогда слышал! Но вы сами знаете, как он говорит. Его слова невозможно положить на бумагу, они окаменеют. Он тут же сочинил эту колоссальную картину со всеми мельчайшими подробностями, написал и на место поставил. И какая картина! Николая Пуссена{139} «Распятие» – просто суздалыцина{140}, а про Мартена и говорить нечего.

Долго он еще фантазировал, а я слушал его с благоговением; потом надел шляпу и вышел, а вслед за ним и я с Михайловым. Проходя мимо статуй апостолов Петра и Павла, он проговорил: Куклы в мокрых тряпках! А еще с Торвальдсена! – Проходя мимо магазина Дациаро, он вмешался в толпу зевак и остановился у окна, увешанного раскрашенными французскими литографиями. – Боже мой, – подумал я, глядя на него, – и это тот самый гений, который сейчас только так высоко парил в области прекрасного искусства, теперь любуется приторными красавицами Гревидона{141}. Непонятно! А между прочим, правда.

Сегодня в первый раз я не был в классе, потому что Карл Павлович не пустил меня, усадил нас с Михайловым за шашки двоих против себя одного и проиграл нам коляску на три часа. Мы поехали на острова, а он остался дома дожидать нас ужинать.

P. S. Не помню, в прошедшем письме писал ли я вам, что я в сентябрьский третной экзамен переведен в натурный класс за «Бойца» номером первым.

Если бы не вы, мой незабвенный, и через год меня бы не перевели в натурный класс. Я начал посещать анатомические лекции профессора Буяльского. Он теперь читает остов. И тут вы причина, что я знаю наизусть остов. Везде и везде вы, мой единственный, мой незабвенный благодетель! Прощайте! Всем существом моим преданный вам N. N.»

Я намерен досказать его историю собственными его письмами, и это будет тем более интересно, что в своих письмах он часто описывает занятия и почти вседневный домашний быт Карла Павловича, которого он был и любимым учеником, и товарищем. Для будущего биографа К. Брюллова я со временем издам все его письма, а теперь помещу только те, которые непосредственно касаются его занятий и развития на поприще искусства и развития его внутренней высоконравственной жизни.

«Вот уже октябрь месяц в исходе, а Штернберга всё нет, как нет. Я не знаю, что мне делать с квартирою. Она меня не обременяет, я плачу за нее пополам с Михайловым. Я почти безвыходно нахожусь у Карла Павловича, только ночевать прихожу домой, а иногда и ночую у него, а Михайлов и на ночь домой не приходит. Бог его знает, где он и как он живет. Я с ним встречаюсь только у Карла Павловича да иногда в классах. Он очень оригинальный, доброго сердца человек. Карл Павлович предлагает мне совсем к нему перейти жить, но мне и совестно, и, боюсь вам сказать, мне кажется, что я свободнее при своей квартире, а во-вторых, мне ужасно хочется хоть несколько месяцев прожить вместе с Штернбергом, потому собственно, что вы мне так советовали, а вы мне дурного не посоветуете.

Карл Павлович чрезвычайно прилежно работает над копиею с картины Доменикино «Иоанн Богослов». Копию эту заказала ему Академия художеств. Во время работы я читаю. У него порядочная своя библиотека, но совершенно без всякого порядка. Несколько раз мы принимались дать ей какой-нибудь толк, но только всё безуспешно. Впрочем, недостатка в чтении нет. Карл Павлович обещался Смирдину{142} сделать рисунок для его «Ста литераторов», и он служит ему всею своею библиотекою. Я прочитал уже почти все романы Вальтера Скотта и теперь читаю «Историю крестовых походов» Мишо. Мне она нравится лучше всех романов, и Карл Павлович то же говорит. Я начертил эскиз, как Пётр Пустынник{143} ведет толпу первых крестоносцев через один из германских городков, придерживаясь манеры и костюмов Реча. Показал Карлу Павловичу, и он мне строжайше запретил брать сюжеты из чего бы то ни было, кроме Библии, древней греческой и римской истории. – Там, – сказал он, – всё простота и изящество, а в средней истории – безнравственность и уродство. – И у меня теперь на квартире, кроме Библии, ни одной книги нет. «Путешествие Анахарсиса» и «Историю Греции» Гилиса я читаю у Карла и для Карла Павловича, и он всегда слушает с одинаковым удовольствием.

О, если бы вы видели, с каким вниманием, с какой сердечною любовию кончает он свою копию! Я просто благоговею перед ним, да и нельзя иначе. Но что значит волшебное, магическое действие оригинала! Или это просто предубеждение, или время так очаровательно стушевало эти краски, или Доменикино… Но нет, это грешная мысль, Доменикино никогда не мог быть выше нашего божественного Карла Павловича. Мне иногда хочется, чтобы скорее унесли оригинал.

Как-то раз за ужином зашла речь о копиях, и он сказал, что ни в живописи, ни в скульптуре он не допускает истинной копии, т. е. воссоздания, а что в словесной поэзии он знает одну-единственную копию, – это «Шильонский узник» Жуковского, и тут же прочитал его наизусть. Как он дивно стихи читает! Ей-богу, лучше Брянского и Каратыгина{144}.

Кстати, о Каратыгине. На днях случайно зашли мы в Михайловский театр. Давали «Тридцать лет, или жизнь игрока» – пересоленная драма, как он выразился. Между вторым и третьим [актом] он ушел за кулисы и одел Каратыгина для роли нищего. Публика бесновалась, сама не знала отчего. Что значит костюм для хорошего актера!

Тальони уже приехала в Петербург и вскоре начнет свои волшебные полеты. Он, однако ж, что-то ее не жалует. Ах, если бы скорее Штернберг приехал! Я, не видавши, полюбил его. Карл Павлович для меня слишком колоссален и, несмотря на его доброту и ласки, мне иногда кажется, что я один, Михайлов прекрасный и благородный товарищ, но ничем не увлекается, никакая прелесть его, кажется, не чарует; а может быть, я его не понимаю. Прощайте, мой незабвенный благодетель!»

«Я в восторге! Давно и так нетерпеливо ожидаемый мною Штернберг наконец приехал. И как внезапно, нечаянно! Я испугался и долго не верил своим глазам: думал, не видение ли. Я же в то время компоновал эскиз «Иезекииль на поле, усеянном костями». Это было ночью, часу во втором. Вдруг двери растворяются, а я углубился в «Иезекииля» и двери забыл запереть на ключ, – двери растворяются, и является в шубе и в теплой шапке человеческая фигура. Я сначала испугался и сам не знаю, как проговорил: Штернберг? – Штернберг, – отвечал он мне, и я не дал ему шубу снять, принялся целовать его, а он отвечал мне тем же. Долго мы молча любовались друг другом, наконец он вспомнил, что ямщик у ворот дожидается, и пошел к ямщику, а я к дворнику – просить перенести вещи в квартиру. Когда всё это было сделано, мы вздохнули свободно. И странно! Мне казалося, что я встретил старого знакомого или, лучше сказать, вижу вас самих перед собою. Пока я расспрашивал, а он рассказывал, где и когда он вас видел, о чем говорили и как рассталися, пока всё это было, и ночь минула. И мы тогда только рассвет заметили, когда увидели от подсвечника упавшую ярко-голубую тень.

– Теперь, я думаю, можно и чаю напиться, – сказал он.

– Я думаю, можно, – отвечал я, и мы пошли в «Золотой Якорь».

После чаю уложил я его спать, а сам пошел сказать о моей радости Карлу Павловичу, но он тоже спал. Делать нечего, я вышел на набережную и не успел пройти несколько шагов, как встретил Михайлова, тоже, кажется, всю ночь не спавшего. Он шел с каким-то господином в пальто и в очках.

– Лев Александрович Элькан{145},– сказал Михайлов, указывая на господина в очках.

Я сказал свою фамилию, и мы пожали друг другу руку. И я сказал Михайлову о приезде Штернберга, и господин в очках обрадовался, как прибытию давно жданного друга.

– Где же он? – спросил Михайлов.

– У нас на квартире, – отвечал я.

– Спит?

– Спит.

– Ну так пойдем в «Капернаум», там, верно, не спят, – сказал Михайлов.

Господин в очках в знак согласия кивнул головою, и они, взявшись под руки, пошли, и я вслед за ними. Проходя мимо квартиры Карла Павловича, я заметил в окне голову Лукьяна, из чего и заключил, что маэстро уже встал. Я простился с Михайловым и Эльканом и пошел к нему. В коридоре я [встретил его] со свежей палитрой и чистыми кистями, поздоровался с ним и возвратился назад: теперь я не только вслух, и про себя читать был не в состоянии. Походивши немного по набережной, я пошёл на квартиру. Штернберг ещё спал; я тихонько сел на стуле против его постели и любовался его детски-непорочным лицом. Потом взял карандаш и бумагу и принялся рисовать спящего вашего, а следовательно, и моего друга. Сходство и выражение вышло порядочное для эскиза, и только я очертил всю фигуру и назначил складки одеяла, как Штернберг проснулся и поймал меня на месте преступления. Я сконфузился, он это заметил и засмеялся самым чистосердечным смехом.

– Покажите, что вы делали? – сказал он вставая.

Я показал. Он снова засмеялся и до небес расхвалил мой рисунок.

– Я когда-нибудь отплачу вам тем же, – сказал он смеясь и, вскочив с постели, умылся и, развязавши чемодан, начал одеваться.

Из чемодана, из-под белья, вынул он толстую портфель и, подавая ее мне, сказал:

– Тут всё, что я сделал прошлого лета в Малороссии, кроме нескольких картинок масляными красками и акварелью. Посмотрите, если время позволяет, а мне нужно кое-куда съездить. – До свидания! – сказал он, подавая мне руку. – Не знаю, что сегодня в театре, я ужасно за ним соскучился. Пойдемте вместе в театр.

– С большим удовольствием, – сказал я, – только вы зайдите за мною в натурный класс.

– Хорошо, зайду, – сказал он уже за дверями.

Если бы не пришел за мною Лукьян от Карла Павловича, мне обед и на мысль не пришел бы, мне даже досадно было, что для Лукьяновского ростбифа я должен был оставить портфель Штернберга. За обедом я сказал Карлу Павловичу о моем счастии, и он пожелал его видеть. Я сказал ему что мы ус ловилися с ним быть в театре. Он изъявил желание сопутствовать нам, если дают что-нибудь порядочное. К счастью, в тот день на Александрийском театре давали «Заколдованный дом». В конце класса Карл Павлович зашел в класс, взял меня и Штернберга с собою, усадил в свою коляску, и мы поехали смотреть Людовика XI. Так кончился первый день.

На второй день поутру Штернберг взял свою толстую портфель, и мы отправились к Карлу Павловичу. Он был в восторге от вашей однообразно-разнообразной, как он выразился, родины и от задумчивых земляков ваших, так прекрасно-верно переданных Штернбергом.

И какое множество рисунков и как всё прекрасно. На маленьком лоскутке серенькой оберточной бумаги проведена горизонтально линия, на первом плане ветряная мельница, пара волов около телеги, наваленной мешками. Всё это не нарисовано, и только намекнуто, но какая прелесть! – очей не отведешь. Или под тенью развесистой вербы у самого берега беленькая, соломой крытая хатка вся отразилася в воде, как в зеркале. Под хаткою старушка, а на воде утки плавают, вот и вся картина, и какая полная, живая картина!

И таких картин или, лучше сказать, животрепещущих очерков полна портфель Штернберга. Чудный, бесподобный Штернберг! Недаром его поцеловал Карл Павлович.

Невольно вспомнил я братьев Чернецовых{146}. Они недавно возвратились из путешествия по Волге и приносили Карлу Павловичу показать свои рисунки: огромная кипа ватманской бумаги, по-немецки аккуратно перышком исчерченная. Карл Павлович взглянул на несколько рисунков и, закрывши портфель, сказал, разумеется, не братьям Чернецовым: Я здесь не только матушки Волги, и лужи порядочной не надеюсь увидеть. – А в одном эскизе Штернберга он видит всю Малороссию. Ему так понравилась ваша родина и унылые физиономии ваших земляков, что он сегодня за обедом построил уже себе хутор на берегу Днепра, близ Киева, со всеми угодьями в самой очаровательной декорации. Одно, чего он боится и чего никак устранить от себя не может, – это помещики или, как он называет их, феодалы – собачники.

Он совершенное дитя, со всею прелестию дитя!

И сегодняшний день мы заключили спектаклем; давали Шиллеровых «Разбойников». Оперы почти не существует, изредка появится или «Роберт», или «Фенелла»{147}. Балет или, лучше сказать, Тальони всё уничтожила. Прощайте, мой незабвенный благодетель!»

«Вот уже более месяца, как мы живем вместе с несравненным Штернбергом, и живем так, как дай Бог, чтобы братья родные жили. Да и какое же он доброе, кроткое создание! Настоящий художник! Ему всё улыбается, как и он сам всему улыбается. Счастливый, завидный характер! Карл Павлович его очень любит, да и можно ли, знавши, не любить его?

Вот как мы проводим дни и ночи: поутру, в девять часов, я ухожу в живописный класс. (Я уже делаю этюды масляными красками и в прошедший экзамен получил третий номер). Штернберг остается дома и делает из своих эскизов или рисунки акварелью, или небольшие картины масляными красками. В одиннадцать часов я или захожу к Карлу Павловичу, или прихожу домой и завтракаем с Штернбергом чем Бог послал. Потом я опять ухожу в класс и остаюся там до трех часов. В три часа мы идем обедать к мадам Юргенс. Иногда и Карл Павлович с нами, потому что я почти каждый день в это время заставал его у Штернберга, и он часто отказывался от роскошного аристократического обеда для мизерного демократического супа. Истинно необыкновенный человек! После обеда я отправляюся в классы. К семи часам в классы приходит Штернберг, и мы идем или в театр, или, немного погулявши по набережной, возвращаемся домой, и я читаю что-нибудь вслух, а он работает, или я работаю, а он читает. Недавно мы прочитали «Вудсток» Вальтера Скотта. Меня чрезвычайно заинтересовала сцена, где Карл II Стюарт, скрывающийся под чужим именем в замке старого баронета Ли, открывается его дочери Юлии Ли, что он король Англии, и предлагает ей при дворе своем почетное место наложницы. Настоящая королевская благодарность за гостеприимство! Я начертил эскиз и показал Карлу Павловичу. Он похвалил мой выбор и самый эскиз и велел изучать Павла Делароша{148}.

Штернберг недавно познакомил меня с семейством Шмидта. Это какой-то дальний его родственник, прекрасный человек, а семейство его – это просто благодать Господня. Мы часто по вечерам бываем у них, а по воскресеньям и обедаем. Чудное, милое семейство! Я всегда выхожу от них как будто чище и добрее. Я не знаю, как и благодарить Штернберга за это знакомство.

Еще познакомил он меня с домом малороссийского аристократа, того самого, у которого вы с ним встретились прошедшее лето в Малороссии. Я редко там бываю и то, собственно, для Штернберга: не нравится этот покровительственный тон и подлая лесть его неотесанных гостей, которых он кормит своими роскошными обедами и поит малороссийскою сливянкой. Я долго не мог понять, как это Штернберг терпит подобные картины. Наконец дело открылось само собой. Он однажды возвратился от Тарновских{149} совершенно не похож на себя, т. е. сердитый. Долго молча ходил он по комнате, наконец лег в постель, встал и опять лег; и это повторил он раза три, наконец успокоился и заснул. Слышу – он во сне произносит имя одной из племянниц Тарновского. Тут я начал догадываться, в чем дело. На другой день Виля мой опять отправился к Тарновским и возвратился поздно ночью в слезах. Я притворился, будто не замечаю этого. Он упал на диван и, закрыв лицо руками, рыдал как ребенок. Так прошло по крайней мере час. Потом поднялся он с дивана, подошел ко мне, обнял меня, поцеловал и горько улыбнулся, сел около меня и рассказал мне историю любви своей. История самая обыкновенная. Он влюбился в старшую племянницу Тарновского, а та хоть и отвечала ему тем же, но в деле брака предпочла ему какого-го лысого доктора Бурцева. Самая обыкновенная история. После исповеди он немного успокоился, и я уложил его в постель.

На другой и третий день я его почти что не видел: уйдет рано, придет поздно, а где он проводит дни, Бог его знает. Пробовал я с ним заговаривать, но он едва мне отвечает. Предлагал посетить Шмидтов, но он отрицательно кивнул головою. В воскресенье поутру предложил ему поехать в оранжереи Ботанического сада, и он, правда, принужденно, но согласился. Оранжереи на него подействовали благодетельно. Он повеселел, начал мечтать о путешествии в те волшебные края, где растут все эти удивительные растения, как у нас чертополох.

Выйдя из оранжерей, я предложил пообедать на Крестонском в немецком трактире. Он охотно согласился. После обеда мы послушали тирольцев, посмотрели, как с гор катаются, и поехали прямо к Шмидту. Шмидты в тот день обедали у Фицтума (инспектора университета) и на вечер там осталися. Мы туда, нас [встретили] вопросом с восклицанием где мы пропадали? У Фицтума, насладившись квинтетом Бетховена и сонатою Моцарта, где солировал знаменитый Бем{150},– часу в первом ночи возвратилися на квартиру. Бедный Виля опять задумался. Я не утешаю его, да и чем я его могу утешить?

На другой день, по поручению Карла Павловича, я пошел в магазин Смирдина и между прочими книгами взял два номера «Библиотеки для чтения», где помещен «Никлас Никльби», роман Диккенса. Я думаю устроить литературные вечера у Шмидтов и пригласить Штернберга. Как затеяно, так и сделано. В тот же день, после вечерних классов, отправились мы к Шмидтам с книгами под мышкой. Выдумка моя была принята с восторгом, и после чая началося чтение. Первый вечер читал я, второй Штернберг, потом опять я, потом опять он, и так мы продолжали, пока кончили роман. Это имело прекрасное влияние на Штернберга. После «Никласа Никльби» таким же порядком прочитали мы «Замок Кенильворт», потом «Пертскую красавицу» и еще несколько романов Вальтера Скотта. Часто просиживали мы за полночь и не видали, как и рождественские праздники наступили. Штернберг почти пришел в себя, по крайней мере работает и меньше грустит. Даст Бог, и это пройдет. Прощайте, мой отец родной! Не обещаюсь писать вам в скором времени, потому что праздники наступают, а я уже сделал себе по милости Штернберга, кроме Шмидтов, еще некоторые знакомства, и знакомства, которые следует поддерживать. Сделал я себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто, точно такое, как у Штернберга, чтобы недаром нас Шмидты называли Кастором и Поллуксом. А к весне думаем заказать себе камлотовые шинели. У меня теперь деньги водятся. Я начал рисовать акварельные портреты, сначала по-приятельски, а потом и за деньги, только Карлу Павловичу еще не показываю, – боюся. Я больше придерживаюсь Соколова, Гау{151} мне не нравится – приторно-сладкий. Думаю еще заняться французским языком, это необходимо. Предлагала мне свои услуги одна пожилая вдова с тем, чтобы я ее сына учил рисовать. Взаимное одолжение, но мне оно не нравится: во-первых, потому, что далеко ходить (в Эртелев переулок), а во-вторых, возиться два часа с избалованным мальчуганом – это тоже порядочная комиссия. Лучше же я эти два часа употреблю на акварельный портрет и заплачу учителю деньги. Я думаю, и вы скажете, что лучше. У Карла Павловича есть Гиббон{152} на французском языке, и я не могу смотреть на него равнодушно. Не знаю, видели ли вы его эскиз или, лучше сказать, небольшую картину «Посещение Рима Гензерихом». Теперь она у него в мастерской. Чудная! как и всё чудное, что выходит из-под его кисти. Если не видали, то я сделаю небольшой рисунок и пришлю вам. «Бахчисарайский фонтан» тоже пришлю. Это, кажется, еще при вас начато?

Ах, да! чуть-чуть было не забыл. Готовится необыкновенное событие: Карл Павлович женится, после праздника свадьба. Невеста его – дочь рижского почетного гражданина Тимма. Я не видел ее, но, говорят, удивительная красавица. Брата ее я встречаю иногда в классе: он ученик Заурвейда, чрезвычайно красивый юноша. Когда всё это совершится, то опишу вам с самомельчайшими подробностями, а пока еще раз прощайте, мой незабвенный благодетель!»

«Вот уже два месяца, как я не писал вам. Такое долгое молчание непростительно, но я как будто нарочно выжидал, пока кончится интересный эпизод из жизни Карла Павловича. В последнем письме писал я вам о предполагаемой женитьбе. Теперь опишу вам подробно, как это совершилось и как разрушилось.

В самый день свадьбы Карл Павлович оделся, как он обыкновенно одевается, взял шляпу и, проходя через мастерскую, остановился перед копией Доменикино, уже оконченной. Долго стоял он молча, потом сел в кресло. Кроме его и меня, в мастерской никого не было. Молчание длилось еще несколько минут. Потом он, обращаясь ко мне, сказал:

– Цампиери как будто говорит мне: «не женись, погибнешь».

Я не нашелся, что ему сказать, а он взял шляпу и пошел к своей невесте. Во весь этот день он не возвращался к себе на квартиру. Приготовлений к празднику не было совершенно никаких, даже ростбифа Лукьян не жарил в этот день, – словом, ничего похожего не было на праздник. В классе я узнал, что будет он венчаться в восемь часов вечера в лютеранской церкви св. Анны, что на Кирочной. После класса взяли мы с Штернбергом извозчика и отправились на Кирочную. Церковь уже была освещена, и Карл Павлович с Заурвейдом и братом невесты был в церкви. Увидя нас, он подошел, подал нам руку и сказал: – Женюсь. В это самое время в церковь вошла невеста, и он пошел ей навстречу. Я в жизнь мою не видел да и не увижу такой красавицы. В продолжение обряда Карл Павлович стоял, глубоко задумавшись. Он ни разу не взглянул на свою прекрасную невесту. Обряд кончился, мы поздравили счастливых супругов, проводили их до кареты и по дороге заехали к Клею, поужинали и за здоровье молодых выпили бутылку Клико. Всё это происходило 8 генваря 1839 года. И у Карла Павловича свадьба кончилась бутылкой Клико. Ни в тот, ни в последующие дни не было никакого праздника.

Через неделю после этого события встретился я с ним в коридоре, как раз против квартиры графа Толстого, и он зазвал меня к себе и оставил обедать. В ожидании обеда он что-то чертил в своем альбоме, а меня заставил читать «Квентин Дорварда»{153}. Только что я начал читать, как он остановил меня и довольно громко крикнул:

– Эмилия! – Через минуту вошла ослепительная красавица, жена его. Я неловко поклонился ей, а он сказал:

– Эмилия! На чем мы остановились? Или нет, садись ты сама читай. А вы послушайте, как она мастерски читает по-русски.

Она сначала не хотела читать, но потом раскрыла книгу, прочитала несколько фраз с сильным немецким выговором, захохотала, бросила книгу и убежала. Он позвал ее опять и с нежностью влюбленного просил ее сесть за фортепиано и спеть знаменитую каватину из «Нормы». Без малейшего жеманства она села за инструмент и после нескольких прелюдий запела. Голос у нее не сильный, не эффектный, но такой сладкий, чарующий, что я слушал и сам себе не верил, что я слушаю пение существа смертного, земного, а не какой-нибудь воздушной феи. Или это магическое влияние красоты, или она действительно хорошо пела, теперь я вам не могу сказать основательно, только я и теперь как будто слышу ее волшебный голос. Карл Павлович тоже был очарован ее пением, потому что сидел он сложа руки над своим альбомом и не слышал, как вошел Лукьян и два раза повторил: – Кушанье подано.

После обеда на тот же стол подал Лукьян фрукты и бутылку лакримакристи. Пробило пять часов, и я оставил их за столом и ушел в класс. На прощанье Карл Павлович подал мне руку и просил приходить к ним каждый день к обеду. Я был в восторге от такого приглашения.

После классов встретил я их на набережной и присоединился к ним. Вскоре они пошли домой и меня пригласили к себе. За чаем Карл Павлович прочитал «Анджело» Пушкина и рассказал, как покойный Александр Сергеевич просил его написать с его жены портрет и как он бесцеременно отказал ему потому что жена его косая. Он предлагал Пушкину с самого его написать портрет, но Пушкин отплатил ему тем же. Вскоре после этого поэт умер и оставил нас без портрета. Кипренский изобразил его каким-то денди, а не поэтом.

После чаю молодая очаровательная хозяйка выучила нас в «гальбе-цвельф» и проиграла мне двугривенный, а мужу каватину из «Нормы» и сейчас же села за фортепиано и расплатилась. После такого великолепного финала я поблагодарил очаровательную хозяйку и хозяина и отправился домой. Это уже было далеко за полночь. Штернберг еще не спал, дожидался меня. Я, не снимая шляпы, рассказал ему свои похождения, и он назвал меня счастливцем.

– Позавидуй же и мне, – сказал он. – Меня приглашает генерал-губернатор Оренбургского края к себе в Оренбург на лето, и я был сегодня у Владимира Ивановича Даля, и мы условились уже насчет поездки. На будущей неделе – прощай!

Меня это известие ошеломило. Я долго говорить не мог и, придя в себя, спросил его:

– Когда же это ты так скоро успел всё обделать?

– Сегодня, – отвечал он, – часу в десятом присылает за мною Григорович. Я явился. Он предлагает мне это путешествие, я соглашаюсь, отправляюся к Далю, – и дело кончено.

– Что же я буду без тебя делать? Как же я буду жить без тебя? – спросил я его сквозь слезы.

– Так, как и я без тебя, – будем учиться, работать и одиночества не заметим. Вот что, – прибавил он, – завтра мы обедаем у Иохима. Он тебя знает и просил меня привести тебя к себе. Согласен?

Я отвечал: Согласен, и мы легли спать. На другой день мы обедали у Иохима. Это сын известного каретника Иохима, веселый, простой и прекрасно образованный немец. После обеда показывал он нам свое собрание эстампов и, между прочим, несколько тетрадей только что полученных превосходнейших литографий Дрезденской галереи. Так как это было в субботу, то мы и вечер провели у него. За чаем как-то речь [зашла] о любви и о влюбленных. Бедный Штернберг как на иголках сидел. Я старался переменить разговор, но Иохим, как нарочно, раздувал его и, в заключение, про самого себя рассказал следующий анекдот:

– Когда я был влюблен в мою Адельгейду а она в меня нет, то я решился на самоубийство. Я решился умертвить себя угаром. Приготовил всё, что следует, как-то: написал записки нескольким друзьям, и между прочим ей (и он указал на жену), достал бутылку рому и велел принести жаровню с холодным угольем, лучины и свечу. Когда всё это было готово, я запер на ключ двери, налил стакан рому выпил, и мне начал грезиться «Пир Валтасара» Мартена{154}. Я повторил дозу и мне уже ничего не грезилось. Уведомленные о моей преждевременной и трагической смерти друзья сбежались, выломали двери и нашли меня мертвецки пьяного. Дело в том, что я забыл уголья зажечь, а то бы непременно умер. После этого происшествия она сделалась ко мне благосклоннее и, наконец, решилась сделать меня своим мужем.

Рассказ свой заключил он добрым стаканом пунша.

Иохим мне чрезвычайно понравился своей манерой, и я вменил себе в обязанность навещать его как можно чаще.

Воскресенье мы провели у Шмидта, в одиннадцать часов возвратились на квартиру и уже раздеваться начали. Штернбергу понадобился носовой платок, он сунул руку в карман и вместо платка вынул афишу.

– Я и забыл! Сегодня в Большом театре маскарад, – сказал Штернберг, развертывая афишу

– Поедем!

– Пожалуй, поедем: спать рано, – сказал я, и, надевши вместо сюртуков фраки, поехали сначала к Полицейскому мосту в магазин костюмов, взяли капуцины, черные полумаски и отправились в Большой театр. Сияющий зал быстро наполнялся замаскированной публикой, музыка гремела, и в шуме общего говора визжали маленькие капуцины. Скоро еде далося жарко, и маска мне страшно надоела, я снял ее, Штернберг тоже. Может быть, иным показалось это странным, да нам-то какое дело!

Мы пошли в верхние боковые залы вздохнуть от тесноты и жару. Нас, хоть бы на смех, не преследовала ни одна маска. Только на лестнице встретил нас Элькан, тот самый господин в очках, что встретился мне однажды с Михайловым. Он меня узнал, Штернберга он тоже узнал и, хохоча во всё горло, заключил нас в свои объятия. В это время подошел к нему молодой мичман, и он отрекомендовал нам, называя его своим искренним другом Сашею Оболонским. Был уже третий час, когда мы поднялись наверх. В одной из боковых зал накрытый стол и жующая публика возбудили во мне аппетит. Я это сообщил Штернбергу шепотом, а он вслух изъявил согласие. Но Элькан и Оболонский против этого протестовали и предложили ехать к неизменному Клею и поужинать как следует.

– А то, – прибавил Элькан, – здесь не накормят, а возьмут вдесятеро.

Мы единодушно изъявили согласие и отправились к Клею.

Мне молодой мичман понравился своею разбитною манерою. До сих пор встречался я только со своими скромными товарищами, а светского юношу еще в первый раз увидел вблизи. Каламбурами и остротами так и сыплет, а водевильных куплетов без счету, – просто прелесть юноша! Мы просидели у Клея до рассвета, и как удалой мичман был немного подгулявши, то мы взяли его к себе на квартиру, а с Эльканом расстались в трактире.

Вот как я нынче живу! По маскарадам шляюся, в трактире ужинаю, деньги как попало трачу, а давно ли, давно ли сияло над Невою то незабвенное утро, в которое вы меня в первый раз увидели в Летнем саду перед статуей Сатурна? Незабвенное утро, незабвенный мой благодетель! Чем я и как я достойно возблагодарю вас? Кроме чистой сердечной слезы-молитвы, я ничего не имею.

В девять часов я, по обыкновению, пошел в класс, а Штернберг с гостем осталися дома; гость еще спал. В одиннадцать часов зашел я к Карлу Павловичу и получил милейший выговор от милейшей Эмилии Карловны. До второго часу играли мы в «гальбе-цвельф». Она хотела, чтобы я до обеда оставался с ними. Я уже начал было соглашаться, но Карл Павлович заметил, что манкировать не должно, и я, сконфуженный по уши, пошел в класс. В три часа я опять явился, а в пять часов оставил их за столом и опять ушел в класс.

Так проводил я все дни у них, как вышеописанный, кроме субботы и воскресенья. Суббота была посвящена Иохиму а воскресенье Шмидту и Фицтуму Вы замечаете, что все мои знакомые – немцы, но какие прекрасные немцы! Я просто влюблен в этих немцев.

Штернберг в продолжение недели хлопотал о своем путешествии и, верно, что-нибудь забыл, это в его натуре. В субботу мы отправилися к Иохиму, встретили там старика Кольмана{155}, известного акварелиста и учителя Иохима.

После обеда заставил Кольман ученика своего показать нам свои этюды с деревьев, на что ученик неохотно согласился. Этюды сделаны черным и белым карандашом на серой бумаге, и сделаны так превосходно, так отчетливо, что я не мог налюбоваться ими. За один из этюдов он получил вторую серебряную медаль, и добрый Кольман, как торжество ученика своего, хвалил этот рисунок до небес и всем святым божился, что он сам не нарисует так прекрасно.

Так как Штернбергу оставалось только дня два, не более, провести с нами, то Иохим и спросил у него, как он намерен распорядиться этими днями? Штернберг, кажется, об этом и не подумал. И Иохим предложил вот что: завтра, т. е. в воскресенье, посетить Строганова и Юсупова галереи, а в понедельник Эрмитаж. Проект был принят, и на другой день заехали мы к Иохиму и отправились в галерею Юсупова. Доложили князю, что такие-то художники просят позволения посмотреть его галерею, на что вежливый хозяин велел сказать нам, что сегодня воскресенье и прекрасная погода, а потому и советует нам, вместо изящных произведений, насладиться лучше великолепною погодою. Нам, разумеется, осталося поблагодарить князя за обязательный совет и больше ничего. Чтобы не выслушать подобного совета и у Строганова, мы отправились в Эрмитаж и часа три наслаждались, как истинные поклонники прекрасного искусства. Обедали у Иохима, а вечер провели в театре.

В понедельник поутру Штернберг получил записку от Даля. Владимир Иванович писал ему чтобы он в три часа был готов к выезду. Он поехал проститься со своими друзьями, а я принялся укладывать его чемодан. К трем часам мы уже были у Даля, а в четыре мы поцеловались с Штернбергом у Средней рогатки, и я один возвратился в Петербург, чуть-чуть не в слезах. Думал было заехать к Иохиму, но мне хотелось уединения и не хотелось ехать к себе на квартиру: я боялся пустоты, которая меня поразит дома. Отпустив у заставы извозчика, я пошел пешком. Пространство, пройденное мною, не утомило меня, как я этого ожидал, и я долго еще [ходил] по набережной против Академии. В квартире Карла Павловича светился огонь. Огонь вскоре погас, и через минуту вышел он с женою на набережную. Я, чтобы не встретиться с ними, ушел к себе и, не зажигая огня, разделся и лег в постель.

Я теперь почти не бываю дома: скука и пустота без Штернберга. Михайлов опять поселился со мною и по-прежнему не сидит дома. Он тоже где-то познакомился с мичманом Оболонским, вероятно, у Элькана. Он часто приходит ночью, и если Михайлова нет дома, то он ложится спать на его постели. Юноша этот мне начинает менее нравиться, чем прежде: или он действительно однообразен, или это мне так кажется, потому что я сам теперь на себя не похож. И в самом деле, классы посещаю по-прежнему исправно, но работаю вяло. Карл Павлович это заметил; мне это досадно, и я не знаю, как исправиться. Эмилия Карловна со мною по-прежнему любезна и по-прежнему играет со мною в «гальбе-цвельф». Вскоре после отъезда Штернберга он велел мне приготовить карандаши и бумагу. Он хочет нарисовать 12 головок с жены своей в разных поворотах для предполагаемой картины из баллады Жуковского «Двенадцать спящих дев». Бумага и карандаши лежат, однако ж, без всякого употребления.

Это было в конце февраля; я, по обыкновению, обедал у них. В этот роковой день она мне показалась особеннно очаровательною; за обедом потчевала меня вином и была так любезна, что когда пробило пять часов, то я готов был забыть про класс, однако ж, она сама мне про него напомнила. Делать было нечего, я встал из-за стола и ушел, не прощаясь, обещаяся зайти из класса и непременно обыграть ее в «гальбе-цвельф».

Классы кончились, захожу я, по обещанию, к ним. Меня в дверях встречает Лукьян и говорит, что барин никого принимать не приказали. Я немало удивился такому превращению и пошел к себе на квартиру. Против обыкновения, застал я дома Михайлова и удалого мичмана. Вечер пролетел у нас в веселой болтовне. Часу в двенадцатом они пошли ужинать, а я лег спать.

На другой день поутру из класса захожу я к Карлу Павловичу, вхожу в мастерскую, и он встречает меня весело такими словами:

– Поздравьте меня, я холостой человек! Сначала я его не понял, но он повторил мне еще раз.

Я все еще не верил, и он прибавил совсем не весело:

– Жена моя вчера после обеда ушла к Заурвейдовой и не возвращалась.

Потом он велел Лукьяну сказать Липину чтобы тот подал ему палитру и кисти. Через минуту всё было подано, и он сел за работу. На станке стоял неоконченный портрет графа Мусина-Пушкина. Он принялся за него. Как ни старался он казаться равнодушным, работа ему сильно изменяла. Наконец, он бросил палитру и кисти и проговорил как бы про себя:

– Неужели это меня так тревожит? Работать не могу.

И он ушел к себе наверх.

Во втором часу я ушел в класс, все еще не совсем уверенный в случившемся. В три часа я вышел из класса и не знал, что делать: идти ли мне к нему или оставить его в покое. Лукьян встретил меня в коридоре и разрешил мое недоумение, сказавши: – Барин просят обедать. – Обедал я, однако ж, один, а Карл Павлович ни до чего не дотронулся, даже за стол не садился, жаловался на головную боль, а сам курил сигару. На другой день он слег в постель и пролежал две недели. В это время я не отходил от него. В нем по временам показывался горячечный бред, но он ни разу не произнес имя жены своей. Наконец, он начал поправляться и в один вечер пригласил брата своего Александра и просил его рекомендовать ему адвоката, чтобы хлопотать о формальной разводной. Теперь он уже выходит и заказал Довициели большой холст – думает начать картину «Взятие на небо Божией матери» для Казанского собора, а в ожидании холста и лета начал портрет во весь рост князя Александра Николаевича Голицына и Федора Ивановича Прянишникова. Старик будет изображен в сидячем положении, в андреевской ленте и в сером фраке.

Не пишу вам о слухах, какие ходят о Карле Павловиче и в городе, и в самой Академии. Слухи самые нелепые и возмутительные, которые повторять грешно. В Академии общий голос называет автором этих гадостей Заурвейда, и я имею основание тому верить. Пускай все это немного постареет, и тогда я вам сообщу мои подозрения, а пока скопятся и выработаются материалы, прощайте, мой незабвенный благодетель!

P. S. От Штернберга из Москвы получил я письмо. Добрый Виля! Он и вас не забывает, кланяется вам и просит, если случится вам встретить в Малороссии племянницу Тарновского, госпожу Бурцеву, то засвидетельствуйте ей от него глубочайшее почтение. Бедный Вил я, он всё ещё её помнит!»

Следующее за этим письмо я не помещаю, потому что оно, кроме нелепых сплетен и самой гнусной клеветы, адресованной на имя Карла Великого, ничего в себе не заключает, а такие вещи не должны иметь места в сказании о благороднейшем из людей. Несчастное его супружество кончилось полюбовной сделкой, т. е. разводом, за который он заплатил ей 13 000 рублей ассигнациями. Вот и весь интерес письма.

«Петербургского серенького лета как не бывало. На дворе сырая, гнилая осень, а в Академии нашей блистательная выставка. Что бы вам приехать взглянуть на нее? А я на вас бы полюбовался. По части живописи из ученических работ особенно замечательного ничего нет, кроме программы Петровского «Явление ангела пастухам». Зато скульпторы отличились – Рамазанов и Ставассер{156}, особенно Ставассер. Он исполнил круглую статую молодого рыбака, и как исполнил! Просто прелесть, особенно выражение лица – живое, дыхание затаившее лицо следит за движением поплавка. Я помню, когда статуя была еще в глине, Карл Павлович нечаянно зашел в кабинет Ставассера и, любуясь его статуєю, посоветовал ему вдавить немного нижнюю губу рыбака. Он это сделал, и выражение изменилось. Ставассер готов был молиться на великого Брюллова.

О живописи вообще скажу вам, что для одной картины Карла Павловича стоило приехать из Китая, а не только из Малороссии. Чудо-богатырь за один присест и подмалевал, и кончил, и теперь угощает алчную публику своим дивным произведением. Велика его слава и необъятен его гений!

Что мне вам про себя самого сказать? Получил первую серебряную медаль за этюд с натуры. Ещё написал небольшую картину масляными красками – «Сиротка мальчик делится милостыней с собакою под забором». Вот и все. В продолжение лета постоянно занимался в классах и рано по утрам ходил с Иохимом на Смоленское кладбище лопухи и деревья рисовать. Я более и более влюбляюсь в Иохима. Мы с ним почти каждый день видимся, он постоянно посещает вечерние классы, хорошо сошёлся с Карлом Павловичем, и часто бывают друг у друга. Иногда мы позволяем себе прогулки на Петровский и Крестовский острова с целью нарисовать чёрную ель или белую берёзу. Раза два ходили пешком в Парголово, и там познакомил я его со Шмидтами. Они летом живут в Парголове. Иохим чрезвычайно доволен этим знакомством. Да кто не будет доволен этим знакомством. Да кто не будет доволен семейством Шмидта!

Расскажу вам ещё одно презабавное происшествие, недавно со мною случившееся. В одном этаже со мною поселился недавно какой-то чиновник с семейством. Семейство его – жена, двое детей и племянница, прекрасная девушка, лет пятнадцати. Каким родом я узнал все эти подробности, я вам сейчас расскажу. Вы помните хорошо вашу бывшую квартиру: из крошечной прихожей дверь отворяется на общий коридор. Однажды я отворяю эту дверь, и представьте мое изумление! Передо мною стоит прекрасная девушка, сконфуженная и раскрасневшаяся до ушей. Я не знал, что сказать ей, и, с минуту помолчавши, поклонился, а она, закрыв лицо руками, убежала и скрылась в соседней двери. Я не мог понять, что бы это значило, и после долгих догадок и предположений пошел в класс. Работал я плохо, мне всё мешала загадочная девушка. На другой день она [встретилась мне?] на лестнице и вспыхнула, как и прежде, я тоже по-прежнему остолбенел. Через минуту она захохотала так детски, так чистосердечно, что я не утерпел и начал ей вторить. Чьи-то шаги послышались на лестнице и уняли наш смех. Она приложила палец к губам и убежала. Я тихо поднялся по лестнице и вошел в свою квартиру, ещё больше озадаченный, чем в первый раз. Она мне несколько дней покою не давала. Я поминутно выходил в коридор в надежде встретить знакомую незнакомку, но она если и выбегала на коридор, то так быстро пряталась, что я не успевал ей кивнуть головою, а не то чтобы порядочно поклониться. В таком положении прошла целая неделя. Я уже начал было её забывать. Только слушайте, что случилось. В воскресенье, часу в десятом утра, входит ко мне Иохим, и отгадайте, кого он ввел за собою? Мою таинственную раскрасневшуюся красавицу.

– Я у вас поймал вора, говорил он смеяся.

При взгляде на загадочную шалунью я сам сконфузился никак не меньше пойманного вора. Иохим это заметил и, выпуская руку красавицы, лукаво улыбнулся. Освобожденная красавица не исчезла, как можно было предполагать, а осталася тут же и, поправивши косыночку и косу осмотрелась и проговорила:

– А я думала, что вы как раз против дверей сидите и рисуете, а вы вон где, в другой комнате.

– А если бы против дверей он рисовал, тогда бы что? – сказал Иохим.

– Тогда бы я смотрела в дырочку, как они рисуют.

– Зачем в дырочку? Я уверен, что товарищ мой настолько вежлив, что позволит оставаться в комнате во время работы.

И я, в подтверждение слов Иохима, кивнул головою и предложил стул гостье. Она, на мою вежливость не обратив внимания, обратилась к стоявшему на станке недавно мною начатому портрету госпожи Соловой. Только что она начала приходить в восторг от нарисованной красавицы, как послышался резкий голос в коридоре:

– Где же это она пропала! Паша!!! Гостья моя вздрогнула и побледнела.

– Тётенька, – прошептала она и бросилась к дверям, у дверей остановилась и, приложив пальчик к губам, с минуту постояла и скрылась.

Посмеявшись этому оригинальному приключению, отправились мы с Иохимом к Карлу Павловичу.

Приключение это само по себе ничтожно, но меня оно как будто беспокоит; оно у меня из головы не выходит, я об нем постоянно думаю; Иохим иногда подтрунивает над моей задумчивостью, и мне это не нравится. Мне даже досадно, зачем он случился при этом приключении.

Сегодня я получил письмо от Штернберга. Он собирается в какой-то поход на Хиву и пишет, чтобы не ждать его к праздникам, как он прежде писал, в Петербург. Мне скучно без него. Он для меня никем не заменимый. Михайлов уехал к своему мичману в Кронштадт, и я уже более двух недель его не вижу. Прекрасный художник, благороднейший человек и, увы, самый безалаберный! На время его отсутствия я пригласил к себе, по рекомендации Фицтума, студента Демского. Скромный и прекрасно образованный и, вдобавок, бедный молодой поляк. Он целый день проводит в аудитории, а по вечерам занимается со мною французским языком и читает Гиббона. Два раза в неделю, по вечерам, я хожу в зал Вольного экономического общества слушать лекции физики профессора… Хожу ещё, вместе с Демским, раз в неделю слушать лекции зоологии профессора Куторги{157}. У меня, как вы сами видите, даром время не проходит. Скучать совершенно некогда, а я все-таки скучаю. Мне чего-то недостает, а чего я и сам не знаю. Карл Павлович теперь ничего не делает и почти дома не живет. Я с ним вижуся весьма редко, и то на улице. Прощайте, мой незабвенный, мой благодетель! Не обещаюсь вам писать вскоре: время у меня проходит скучно, монотонно, писать не о чем, и я не хотел бы, чтобы вы дремали над моими однообразными письмами так, как я теперь дремлю над этим посланием. Ещё раз прощайте!»

«Я обманул вас: не обещал писать вскоре, а вот не прошло еще и месяца после последнего моего послания, я опять принимаюсь за послание. Событие поторопило. Оно-то обмануло вас, а не я. Штернберг заболел в хивинском походе, и умный, добрый Даль{158}посоветовал ему оставить военный лагерь и возвратиться восвояси, и он совершенно неожиданно явился передо мною 16 декабря ночью. Если бы я был один в комнате, то я принял бы его за видение и, разумеется, испугался бы, но мы были с Демским и переводили самую весёлую главу из «Брата Якова» Поль де Кока{159}, следовательно, явление Штернберга мне показалось почти естественным явлением, хотя удивление и радость мои от этого нисколько не уменьшились. После первых объятий и лобзаний отрекомендовал я ему Демского, и как еще было только десять часов, то мы отправились в «Берлин» напиться чаю. Ночь, разумеется, прошла в расспросах и рассказах. На рассвете Штернберг изнемог и заснул, а я, дождавшись утра, принялся за его портфель, такую же полную, как и прошлого года он привез из Малороссии. Но здесь уже не та природа, не те люди. Хотя всё так же прекрасно и выразительно, но совершенно всё другое, кроме меланхолии, но это, может быть, отражение задумчивой души художника. Во всех портретах Ван-Дейка господствующая черта – ум и благородство, и это объясняется тем, что Ван-Дейк сам был благороднейший умница. Так и я толкую себе общую экспрессию прекрасных рисунков Штернберга.

О, если б вы знали, как весело, как невыразимо быстро и весело мелькают для меня теперь дни и ночи. Так весело, быстро, что я не успеваю выучивать миниатюрного урока г. Демского, за что и грозит он вовсе от меня отказаться. Но, Боже храни, я себя до этого не доведу. Знакомства наши не уменьшились, всё те же, но все они расцвели, так повеселели, что мне просто не сидится дома. Хотя, правду вам сказать, дома у меня тоже не без прелести, не без очарования. Я говорю о соседке, о той самой воровке, что у дверей поймал Иохим. Что это за милое, невинное создание. Настоящий ребёнок, и самый прекрасный, неиспорченный ребёнок. Она ко мене каждый день несколько раз забежит, попрыгает, полепечет, и выпорхнет, как птичка. Просит меня иногда рисовать её портрет, но никак более пяти минут не высидит – просто ртуть. Недавно понадобилась мне женская рука для дамского портрета. Я попросил её подержать руку она, как добрая, согласилась. И что ж вы думаете? – секунды не подержит спокойно. Настоящий ребёнок. Так я бился, бился и, наконец, должен был пригласить модель для руки. Что ж вы думаете? Только что я усадил модель и взял палитру в руки, вбегает в комнату соседка, как всегда резвая, смеющаяся, и только увидела натурщицу, вдруг окаменела, потом зарыдала и, как тигрёнок, бросилась на неё. Я не знал, что и делать. По счастью, случилась у меня малиновая бархатная мантилья той самой дамы, с которой я портрет писал. Я взял мантилью и накинул ей на плечи. Она опомнилась, подошла к зеркалу, полюбовалась на себя с минуту, потом бросила на пол мантилью, плюнула на неё и выбежала из комнаты. Я отпустил модель, и рука по-прежнему осталась незаконченною.

Три дня после этого происшествия не показывалась соседка в моей квартире. Если встречалась со мной в коридоре, то закрывала лицо руками и убегала в противоположную сторону. На четвёртый день, только что я пришел из класса домой и начал приготовлять палитру, как входит соседка, скромная, тихая, – я просто не узнавал её. Молча обнажила по локоть руку села на стул и приняла позицию изображаемой дамы. Я, как ни в чем не бывало, взял палитру, кисти и принялся за работу. Через час рука была окончена. Я рассыпался в благодарности за такую милую услугу, но она хоть бы улыбнулась, встала, опустила рукав и молча вышла из комнаты. Меня это, признаюся вам, задело за живое, и я теперь ломаю голову, как восстановить мне прежнюю гармонию. Так прошло еще несколько дней, гармония начала видимо восстановляться. Она уже не бегала от меня в коридоре, а иногда даже и улыбалась. Я уже начинал надеяться, что вот-вот дверь растворится и влетит моя птичка красноперая. Дверь, однако ж, не растворялась и птичка не показывалась. Я начинал беспокоиться и придумывать силок для коварной птички. И когда рассеянность моя стала делаться несносною не только мне самому, но и добрейшему Демскому, в это самое время, как ангел с неба, является ко мне Штернберг из киргизской степи.

Теперь я живу совершенно одним Штернбергом и для одного Штернберга, так что если б соседка не попадалась мне иногда в коридоре, то, может быть, я бы и совсем её забыл. Ей ужасно хочется забежать ко мне, но вот горе: Штернберг постоянно дома, а если уходит со двора, то и я с ним ухожу. На празднике она, однако ж, не утерпела, и так как нас по вечерам дома не бывает, то она замаскировалася днём и прибежала к нам. Я притворился, что не узнаю её. Она долго вертелася и всячески старалася показать, чтобы я узнал её, но я упорно стоял на своём. Наконец, она не вытерпела, подошла ко мне и почти вслух сказала: Несносные, ведь это я!

– А когда вы снимите маску, – сказал я шёпотом, тогда я узнаю, кто вы.

Она немного замялася, потом сняла маску, и я отрекомендовал ей Штернберга.

С того дня у нас пошло всё по-прежнему. С Штернбергом она не церемонится точно так же, как и со мною. Мы её балуем разными лакомствами и обращаемся с нею, как добрые братья с родною сестрою.

– Кто она такая? однажды спросил меня Штернберг.

Я не знал, что отвечать на этот внезапный вопрос. Мне никогда и в голову не приходило спросить её об этом.

– Должно быть, или сирота, или дочь самой беспечной матери, – продолжал он. – Во всяком случае она жалка. Умеет ли она хоть грамоте?

– И этого не знаю, отвечал я нерешительно.

– Давать бы ей читать что-нибудь, – всё бы голова не совсем была праздна. А кстати, узнай, если она читает, то я ей подарю весьма моральную и мило изданную книгу. Это «Векфильдский священник» Гольдсмита{160}. Прекрасный перевод и прекрасное издание.

А минуту спустя продолжал он, обращаясь ко мне с улыбкою:

– Ты замечаешь, я сегодня чувствую себя в припадке морали. Например, вопрос такого рода: чем могут кончиться визиты этой наивной резвушки?

По мне пробежала лёгонькая дрожь, но я сейчас же оправился и отвечал:

– Я думаю, ничем.

– Дай Бог, – сказал он и задумался.

Я всегда любуюся его благородной, детски-беззаботной физиономией, но теперь эта милая физиономия мне показалася совсем не детской, а созревшей и прочувствовавшей на свою долю физиономией. Не знаю почему, но мне невольно на мысль пришла Тарновская, и он как бы подстерег мою мысль, посмотрел на меня и глубоко вздохнул.

– Береги её, мой друг, – сказал он, – или сам берегись её. Как ты сам себя чувствуешь, так и делай, только помни и никогда не забывай, что женщина – святая, неприкосновенная вещь и вместе так обольстительна, что никакая сила воли не в силах противостать этому обольщению, кроме только чувства самой возвышенной евангельской любви. Оно одно только может защитить ее от позора, а нас от вечного упрека. Вооружись же этим прекрасным чувством, как рыцарь железным панцирем, и иди смело на врага. Он на минуту замолчал.

– А я страшно постарел с прошлого года, – сказал он, улыбаясь. – Пойдем лучше на улицу, в комнате что-то душно кажется.

Долго молча мы ходили по улице, молча возвратились на квартиру и легли спать.

Поутру я ушел в класс, а Штернберг остался дома. В одиннадцать часов я прихожу домой и что же вижу? Вчерашний профессор морали нарядил мою соседку в бобровую с бархатным верхом и с золотою кистью татарскую шапочку и какой-то красный шелковый, татарский же, шугай, и сам, надевши башкирскую остроконечную шапку, наигрывает на гитаре качучу, а соседка, что твоя Тальони, так и отделывает соло.

Я, разумеется, только всплеснул руками, а они хоть бы тебе глазом повели – продолжают себе качучу, как ни в чем не бывало. Натанцевавшись до упаду, она сбросила шапочку, шугай и выбежала в коридор, а моралист положил гитару и захохотал как сумасшедший. Я долго крепился, но наконец не вытерпел и так чистосердечно завторил, что примо заглушил. Нахохотавшись до упаду, уселись мы на стульях один против другого, и, с минуту помолчав, он первый заговорил:

– Она самое увлекательное создание. Я хотел было нарисовать с неё татарочку, но она не успела нарядиться, как принялася танцевать качучу, а я, как ты видел, не утерпел и, вместо карандаша и бумаги, схватил гитару, а остальное ты знаешь. Но вот чего ты не знаешь. До качучи она рассказала мне свою историю, разумеется, лаконически, да подробности едва ли она и сама знает, но всё-таки, если б не эта проклятая шапочка, она бы не остановилась на половине рассказа, а то увидела шапку, схватила, надела – и всё забыто. Может быть, она с тобою будет разговорчивее, выспроси у нее хорошенько, ее история должна быть самая драматическая история. Отец её, говорит она, умер в прошлом году в Обуховской больнице.

В это время дверь растворилась, и вошел давно не виданный Михайлов, а за ним удалой мичман. Михайлов без дальних околичностей предложил нам завтрак у Александра. Мы переглянулися с Штернбергом и, разумеется, согласились. Я заикнулся было насчет класса, но Михайлов так неистово захохотал, что я молча надел шляпу и взялся за ручку двери.

– А ещё хочет быть художником! Разве в классах образуются истинные великие художники? – торжественно произнес неугомонный Михайлов. Мы согласились, что лучшая школа для художника – таверна, и в добром согласии отправились к Александру.

У Полицейского моста мы встретили Элькана, прогуливающегося с каким-то молдаванским бояром и разговаривающего на молдаванском наречии. Мы взяли и его с собой. Странное явление этот Элькан: нет языка, на котором бы он не говорил, нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами и князьями. Он, как сказочный волшебник, везде и нигде: и на Английской набережной, у конторы пароходства – приятеля за границу провожает, и в конторе дилижансов или даже у Средней рогатки – тоже провожает какого-нибудь задушевного москвича, и на свадьбе, и на крестинах, и на похоронах, и всё это в продолжение одного дня, который он заключает присутствием своим во всех трёх театрах. Настоящий Пинетти. Его иные остерегаются, как шпиона, но я в нём не вижу ничего похожего на подобное создание. Он, в сущности, неумолкаемый говорун и добрый малый и, вдобавок, плохой фельетонист. Его ещё в шутку называют Вечным Жидом, и это он сам находит для себя приличным. Он со мною иначе не говорит, как по-французски, за что я ему весьма благодарен, это для меня хорошая практика.

Вместо завтрака у Александра мы плотно пообедали и разошлися восвояси. Михайлов и мичман у нас переночевали и поутру уехали в Кронштадт. Святки прошли у нас быстро, значит весело. Карл Павлович велит мне приготовляться к конкурсу на вторую золотую медаль. Не знаю, что-то будет. Я так мало ещё учился, но с Божиею помощию попробуем. Прощайте, мой незабвенный благодетель. Не имею вам ничего сказать более».

«Уже и масленица, и великий пост, и наконец праздники прошли, а я вам не написал ни одного слова. Не подумайте, мой бесценный, мой незабвенный благодетель, что я забываю вас. Боже меня сохрани от подобного греха. Во всех помышлениях, во всех начинаниях моих вы, как самое светлое, самое отрадное существо, присутствуете в моей благодарной душе.

Причина же моего молчания очень проста: не о чем писать однообразие. Нельзя сказать, чтобы это однообразие было скучное, монотонное, – напротив, дни, недели и месяцы для меня летят незаметно. Какое благодетельное дело труд, особенно если он находит поощрение! А я, слава Богу в поощрении не нуждаюсь: на экзаменах я постоянно не сажусь ниже третьего №. Карл Павлович постоянно мною доволен – какое же может быть отраднее, существеннее поощрение для художника? Я безгранично счастлив. Эскиз мой на конкурсе приняли без малейшей перемены, и я уже принялся за программу. Сюжет я полюбил, он мне совершенно по душе, и я весь ему предался. Это сцена из «Илиады» – Андромаха над телом Патрокла. Теперь только я совершенно понял, как необходимо изучение антиков и вообще жизни и искусства древних греков и как мне в этом случае французский пригодился. Я не знаю, как [благодарить] доброго Демского за эту услугу.

Мы очень оригинально встретили праздник Христова Воскресения с Карлом Павловичем. Он днём ещё говорил мне, что намерен идти к заутрене в Казанский собор, чтобы посмотреть свою картину при огненном освещении и крестный ход. Ввечеру велел он подать чай в 10 часов, чтобы незаметнее прошло время. Я налил ему и себе чаю, он закурил сигару, лёг на кушетку и начал читать вслух «Пертскую красавицу», а я ходил взад и вперед по комнате, только я и помню. Потом слышу неясно, как будто гром, раскрываю глаза – в комнате светло, лампа на столе едва горит, Карл Павлович спит на кушетке, книга на полу лежит, а я лежу в креслах и слушаю, как из пушек стреляют. Погасивши лампу, я тихонько вышел из комнаты и пошел к себе на квартиру. Штернберг ещё спал. Я умылся, оделся и вышел на улицу. Люди уже с освященными пасхами выходили из Андреевской церкви. Утро было настоящее праздничное. И знаете, что меня больше всего занимало в это время? Совестно сказать, а сказать необходимо, необходимо потому, что мне грешно было бы скрывать от вас какую бы то ни было мысль или ощущение. Я был в это время настоящий ребёнок. Меня больше всего занимал тогда мой новый непромокаемый плащ. Не странно ли? Меня тешит праздничная обнова. А если подумать, так и не странно. Глядя на полы своего блестящего плаща, я думал: давно ли я в затрапезном, запачканном халате не смел и помышлять о подобном блестящем наряде, а теперь! Сто рублей бросаю за какой-нибудь плащ. Просто Овидиево превращение! Или, бывало, промыслишь как-нибудь бедную полтину и несешь ее в раек, не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не придётся так плакать и так смеяться. И давно ли это было? Вчера, не дальше, – и такая чудная перемена. Теперь, например, я уже иначе не иду в театр, как в кресла и редко когда в места за креслами, и иду смотреть не что попало, а норовлю попасть или на бенефис, или на повторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь, но всегда с выбором. Правда, что я утратил уже тот непритворный смех и искренние слезы, но мне их почти не жаль. Вспоминая всё это, я вас вспоминаю, мой незабвенный благодетель, и то святое утро, в которое вас сам Бог навел на меня в Летнем саду, чтобы взять меня из грязи и ничтожества.

Праздник встретил я в семействе Уваровых. Не подумайте графов – Боже сохрани, мы ещё так высоко не летаем. Это простое, скромное купеческое семейство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай Бог, чтобы все семейства на свете были таковы. Я принят у них как самый близкий родной. Карл Павлович тоже их нередко посещает.

Праздник провели мы весело. В продолжение недели ни разу не обедали у мадам Юргенс, а всё в гостях – то у Иохима, то у Шмидта, то у Фицтума, а вечера или в театре, или у Шмидта. Соседка наша по-прежнему нас посещает, и всё такая же шалунья, как и прежде была. Жаль, что она не может служить мне моделью для Андромахи: слишком молода и субтильна, если можно так выразиться. Я удивляюсь, что это за женщина её тётенька. Она, кажется, и не думает о своей шалунье-племяннице. Она иногда у нас бесится часа два сряду, а тётеньке и нуждушки нет. Странно! Штернберг досказал мне её историю. Матери она не помнит, а отец её был какой-то бедный чиновник и, как кажется, пьяница, потому что, когда они жили в Коломне, то он каждый день приходил из должности «краснёхонькой» (как она сама выразилась) и сердитый, и если у него были деньги, то он посылал её в кабак за водкою, а если денег не было, то посылал ее на улицу просить милостыню, а вицмундир носил всегда с прорванными локтями. Тётка ее, теперешняя покровительница, а его родная сестра, иногда приходила к ним и просила его, чтобы он Пашу отдал ей на воспитание, но он и слышать не хотел. Долго ли они так жили в Коломне, она не помнит. Только однажды зимою он из должности не пришёл ночевать на квартиру, она одна ночевала дома и ничего не боялась. На другую ночь он тоже не приходил, а на третий день уже пришёл за нею от отца из Обуховской больницы служитель. Она пошла к нему, и служитель дорогой ей рассказал, что отца ее будочники ночью подняли на улице и отправили в часть, а из части уже на другой день в горячке привезли его в больницу и что прошлой ночью он ненадолго пришел в себя, сказал свою фамилию, рассказал, где его квартира, и просил привести её к себе. Больной отец не узнал её и прогнал и себя. Тогда она пошла к тётке и осталась у неё.

Вот и вся её грустная история.

На днях подарил ей Штернберг «Векфильдекого священника». Она схватила книгу, как дитя хватает хорошенькую игрушку, как дитя, поиграла ею, посмотрела картинки и бросила на стол, а уходя и не вспомнила о книге. Штернберг решительно уверен, что она безграмотна, я то же думаю, судя по её печальному детству. У меня даже родилася мысль (если она действительно безграмотна) выучить её по крайней мере читать. Штернбергу мысль моя понравилась, и он вызвался помогать мне. И он так уверен в её безграмотности, что в тот же день пошёл в книжную лавку и купил азбучку с картинками. Но благой проект наш только проектом и остался, вот почему. На другой день, когда мы хотели приступить к первой лекции, приехал из Крыма Айвазовский{161} и остановился у нас на квартире. Штернберг с восторгом встретил своего товарища, но мне, не знаю почему, на первый раз он не понравился. В нём есть, несмотря на его изящные манеры, что-то не симпатическое, не художническое, а что-то вежливо-холодное, отталкивающее. Портфели своей он нам не показывает, говорит оставил в Феодосии у матери, а дорогой ничего не рисовал, потому что торопился застать первый заграничный пароход. Он прожил с нами, однако ж, с лишком месяц, не знаю по каким обстоятельствам, и в продолжение этого времени соседка нас ни разу не посетила: она боится Айвазовского, и я его за это готов каждый день проводить за границу. Но вот моё горе: с ним вместе и мой бесценный Штернберг уезжает.

Ещё прошло несколько дней, и мы проводили моего Штернберга до Кронштадта. Около него собралось нас человек десять, а около Айвазовского ни одного. Странное явление между художниками! В числе провожавших Штернберга был и Михайлов. И одолжил же он нас! После дружеского веселого обеда у Стеварта он заснул богатырски. Мы его хотели разбудить, но не могли и, взявши пару бутылок Клико, отправились с Штернбергом на пароход. На палубе «Геркулеса» выпили вино, вручили нашего друга г. Тыринову (начальнику парохода), простились и возвратилися уже вечером в трактир. Михайлов уже полупроснулся. Мы принялися рассказывать ему как провожали мы Штернберга, – он молчал, и как были на пароходе, – он всё молчал, и как выпили две бутылки Клико. – Негодяи! – проговорил он при слове «Клико», – не разбудили товарища проводить!.. Скучно мне без моего милого Штернберга, так скучно, что я не только от квартиры, где мне всё его напоминает, даже от резвой соседки своей готов бежать. Не пишу вам теперь ничего больше – скучно, а я вам не хочу навести скуку своим монотонным посланием. Примусь лучше за программу. Прощайте».

«Лето так у меня быстро промелькнуло, быстрее, чем у праздного денди одна минута. Я после выставки едва только заметил, что оно уже кануло в вечность. А между прочим, в продолжение лета мы с Иохимом несколько раз посещали на Крестовском острове старика Кольмана, и под его руководством я сделал три этюда: две ели и одну берёзу. Добрейшее создание этот Кольман! Шмидты возвратились уже в город, и они-то мне напомнили своими упреками, что уже прошло лето. Я их ни разу не посетил: далеко, а у меня все дни и ночи были отданы программе. Зато как они искренне поздравляли меня с успехом. Да, с успехом, мой незабвенный благодетель! Какое великое дело для ученика программа! Это его пробный камень, и какое великое для него счастье, если он на этом камне оказался не поддельным, а истинным художником. Я это счастье вполне испытал. Не могу описать вам этого чудного, этого беспредельно сладкого чувства. Это продолжительное присутствие всего святого, всего прекрасного в мире в одном человеке. Зато какое горькое, какое мучительное состояние души предшествует этой святой радости, – это ожидание. Несмотря на то, что Карл Павлович уверял меня в успехе, я так страдал, как страдает преступник перед смертной казнью, нет, больше. Я не знал, умру ли я или остануся в живых, а это, по-моему, тягостнее. Приговор ещё не был произнесен, и в ожидании этого страшного приговора зашли мы с Михайловым к Дели сыграть партию в бильярд, но у меня дрожали руки, и я не мог сделать ни одного шара, а он, как ни в чем не бывало, так и режет. А ведь он тоже был под судом – его программа стояла рядом с моею. Меня бесило такое равнодушие, я бросил кий и ушёл к себе на квартиру. В коридоре встретила меня смеющаяся, счастливая соседка.

– Что? спросила она меня.

– Ничего, ответил я.

– Как ничего? А я убрала вашу комнату, как для светлого праздника, а вы идёте такой скучный.

И она тоже хотела сделать скучную мину но никак не могла. Я поблагодарил её за внимание и просил в комнату. Она так детски-непритворно [стала] утешать меня, что я не утерпел, расхохотался.

– Ничего ещё не известно, экзамен ещё не кончился, – сказал я.

– Так зачем же вы меня обманули, бессовестный! Если б я знала, не убирала б и комнату.

И она надула розовенькие губки.

– У Михайлова, – продолжала она, – небось я не убрала. Пускай себе со своим мичманом валяются, как медведи в берлоге; мне какое дело.

Я поблагодарил её за предпочтение и спросил её, будет ли она рада, если Михайлов медаль получит, а я нет.

– Я ему руки переломаю, глаза выцарапаю, я его убью до смерти!

– А если я?

– Я тогда сама умру от радости.

– За что же мне такое предпочтение? – спросил я её. За что?… За то… за то… что вы меня обещалися зимою грамоте учить…

– И сдержу слово, – сказал я.

– Идите же в Академию, – сказала она, – и узнайте, что там делается, а я вас подожду в коридоре.

– Зачем же не здесь? – спросил я.

– А если придёт мичман, что я тогда буду делать?

– Правда, – подумал я и, не говоря ни слова, вышел в коридор. Она замкнула дверь и ключ спрятала в карман.

– Я не хочу чтобы они без вас вошли в вашу комнату и что-нибудь испортили.

– С чего она взяла, что они у меня что-нибудь испортят, – подумал я, – так просто, детский каприз.

– До свидания! – сказал я, спускаясь по лестнице. Пожелайте мне счастья.

– От всей души! – сказала она восторженно и скрылась. Я вышел на улицу. Я боялся войти в Академию. Академические ворота мне показалися разинутою пастью какого-то страшного чудовища. Побродивши до поту на улице, я перекрестился и пробежал в страшные ворота. Во втором этаже, в коридоре, как тени у Харонова перевоза, блуждали мои нетерпеливые товарищи. В толпу их и я вмешался. Профессора уже прошли из циркля в конференц-залу. Ужасная минута близилась. Андрей Иванович (инспектор) вышел из круглой залы, я ему первый попался навстречу, и он, проходя мимо меня, шепнул мне: – Поздравляю. – Я в жизнь свою не слыхал и не услышу такого сладкого, такого гармонического звука. Я стремглав бросился домой и в восторге расцеловал мою соседку. Хорошо ещё, что никто не видел, потому что это было на лестнице. Хотя я здесь ничего предосудительного не вижу, но всё-таки слава Богу, что никто не видел.

Так или почти так совершился этот душу потрясающий экзамен. И всё то, что я вам написал теперь, это только тёмный силуэт с живой природы, слабая тень настоящего происшествия. Его ничем нельзя выразить: ни пером, ни кистью, ни даже живыми словами.

Михайлову экзамен не удался. Боже сохрани, если бы со мной случилось подобное несчастье, я бы с ума сошел, а он, как ни в чем не бывало, зашел на квартиру, надел тёплое пальто и уехал к своему мичману в Кронштадт. Я не знаю, что у него за симпатия к этому мичману. Я в нём совершенно ничего не нахожу привлекающего, а он от него без души. Сначала, правда, он и мне понравился, но это ненадолго. А бедный мой учитель Демский! – вот истинно симпатический человек. Он, бедный, болен, и неизлечимо болен: чахотка в последнем периоде. Он ещё ходит, но едва-едва ходит. На днях зашёл поздравить меня с медалью, и мы с ним провели вечер в самой сладкой дружеской беседе. Он мне предсказывал моё будущее с таким убеждением, так натурально живо, что я невольно ему верил. И бедный Демский, он и не подозревает своей болезни. Он так искренно увлекается своим будущим, как может увлекаться только полный здоровья юноша. Счастливец, если можно назвать мечту счастьем! Он говорит, что главное и самое трудное уже уничтожено, т. е. нищета, что он не обязан уже просиживать ночи над перепиской лекций за какой-нибудь рубль, что он теперь совершенно независим от нищеты, может предаться своей любимой науке, что он, если не превзойдет своего идола Лелевеля{162} в отечественной истории, то по крайней мере сравняется с ним, что будущая его диссертация откроет ему все средства осуществить свои блестящие надежды. А между тем бедняк кашляет кровью и старается это скрыть от меня. И, Боже мой, чего бы я не отдал за осуществление его пламенных желаний! Но, увы, совершенно никакой надежды, – едва ли проживёт он и до вскрытия Невы. В минуту самых сердечных излияний Демского с шумом отворилася дверь, и вошёл удалой мичман.

– Что, Мишка у себя? спросил он, [не снимая] шапки.

– Он вчера ещё уехал к вам, – отвечал я.

– Значит, мы с ним разъехались. Пусть его прогуляется. А между прочим, я у вас ночую.

И он вошел в комнату Михайлова. Я ему подал свечу. Что мне было делать? Я Демскому предложил постель Михайлова в совершенной надежде, что у нас её никто не завоюет. Демский заметил мое невыгодное положение, улыбнулся, взял шапку и протянул мне руку.

Я тоже молча взял шапку и вышел с ним на улицу, предоставив мичмана самому себе. Проводивши Демского до его квартиры, я весьма неохотно возвратился назад, и что же застаю дома? Соседка моя не знала, что меня дома нет, и забежала в мою комнату, а удалой полураздетый мичман схватил её и хотел было дверь на ключ запереть, но в это время я подошел к двери и помешал ему. Соседка вырвалась у него из рук, плюнула ему в лицо и убежала.

– Настоящая ртуть, – сказал мичман, утираясь.

Меня эта сцена оскорбила, но я этого не дал ему заметить, и как ещё было не поздно, то без церемонии оставил его на квартире, а сам пошел искать лучшего товарища коротать осенний вечер.

Визиты мои товарищам были неудачны, я кланялся только замкам дверей, к Шмидтам идти было поздно, Карла Павловича тоже не было дома, и я не знал, что с собою делать. Меня мучил проклятый мичман, я ненавидел его. Не знаю, была ли то ревность или просто чувство отвращения к человеку, который поругал святое чувство скромности в женщине. Женщина, какая бы она ни была, мы ей обязаны если не уважением, то по крайней мере приличием, а мичман пренебрёг и то и другое. Он просто пьян или в глубине души мерзавец. Я как-то невольно верую в последнее.

В квартире Карла Павловича засветился огонь, и я зашёл к нему и у него переночевал. Карл Павлович заметил, однако ж, мое ненормальное состояние, но был так любезен, что не сделал мне ни одного вопроса, велел мне сделать постель в одной комнате с собою и сам стал читать вслух. То была книга Вашингтона Ирвинга «Христофор Колумб». Читая, он тут [же] импровизировал картину, как неблагодарные испанцы выводят с баркаса на берег обременённого цепями великого адмирала. Какая грустная, поучительная картина. Я предложил ему лоскуток бумаги и карандаш, но он отказался и продолжал читать.

Так однажды во время ужина, рассказывая свое путешествие по древней Элладе, он набросал чудную картину под названием «Афинский вечер». Картина представляла афинскую улицу, освещенную вечерним солнцем. На горизонте вчерне оконченный Парфенон, но ещё леса не убраны. На первом плане, среди улицы, пара буйволов везет мраморную статую «Река Илис» Фидия. Сбоку сам Фидий, встречаемый Периклом и Аспазией и всем, что было славного в перикловых Афинах, начиная со знаменитой гетеры и до Ксантиппы. И всё это освещено лучами заходящего солнца. Великолепная картина! Что «Афинская школа» перед этой животрепещущей картиной? А он именно потому только её и не исполнил, что уже существует «Афинская школа». И сколько подобных картин он оканчивает или вдохновенным словом, или вершковым эскизом в своём весьма невеликолепном альбоме. Так, например, прошедшей зимой он начертил несколько самых миниатюрных эскизов на одну и ту же тему. Я ничего не мог понять и только догадывался, что великий мой учитель замышляет что-то великое. И я не обманулся в своих догадках.

Нынешнее лето я стал замечать, что он до восхода солнечного ежедневно начал уходить в свою мастерскую, в портик, в своей серой рабочей куртке, и оставался там до самого вечера. Один Лукьян только знал, что там совершается, потому что он приносил ему воду и обед. Я тогда работал над программой и не мог предложить ему услуг книгочия, хотя я был уверен, что он охотно принял бы такую услугу, потому что он любит чтение. Так прошло три недели. Я трепетал от нетерпения. Никогда он так постоянно не посещал свою студию. Должно быть, что-нибудь необыкновенное. Да и что обыкновенное создаёт такой колоссальный гений!

Однажды я перед вечером отпустил натурщика, хотел выйти на улицу. В коридоре встретился мне Карл Павлович с небритой бородою. Он пожелал видеть мою программу. Я с трепетом ввел его в свой кабинет, он сделал несколько неважных замечаний и сказал: – Теперь пойдем смотреть мою программу. И мы шли в портик.

– Я не знаю, рассказывать ли вам о том, что я там увидел? Рассказать я вам должен, но как я расскажу нерассказываемое?

Отворив двери в мастерскую, мне представилось огромное темное полотно, натянутое на раму. На полотне черной краской написано: «Нач. 17 июля». За полотном музыкальный ящик играл хор ноблей из «Гугенотов»{163}. С замиранием сердца прошел я за полотно, оглянулся, и у меня дыхание захватило: передо мною стояла не картина, а со всем ужасом и величием живая осада Пскова. Вот где смысл крошечных эскизов. Вот для чего он прошедшее лето делал прогулку в Псков. Я знал о его предположении, но никогда не мог вообразить себе, чтобы это так быстро исполнилось. Так быстро и так прекрасно! Пока я сделаю для вас небольшой контур с этого нового чуда, опишу вам его, разумеется, весьма ограниченно.

На правой стороне от зрителя, на третьем плане картины, взрыв башни; немного ближе пролом в стене и в проломе – рукопашная схватка, да такая схватка, что смотреть страшно. Кажется, слышишь крики и звон мечей о железные ливонские, польские, литовские и Бог знает ещё о какие железные шлемы. На левой стороне картины, на втором плане, крестный ход с хоругвями и иконой Божией матери, торжественно-спокойно предшествуемый епископом с мечом святого Михаила, князя псковского. Какой удивительный контраст. На первом плане, в середине картины, бледный монах с крестом в руке, верхом на гнедой лошади. По правую сторону монаха издыхающий белый конь Шуйского, а сам Шуйский бежит к пролому с поднятыми вверх руками. По левую сторону монаха благочестивая старуха благословляет юношу или, лучше сказать, мальчика на супостата. Ещё левее девушка поит водою из ведра утомлённых воинов, а в самом углу картины полуобнаженный умирающий воин, поддерживаемый молодою женщиною, быть может, будущей вдовою. Какие чудные, разнообразные эпизоды! И я вам их и половины не описал. Мое письмо было бы бесконечно и всё-таки не полно, если бы я вздумал описывать все подробности этого совершенства искусства.

Удовольствуйтесь на первый раз хоть этим прозаическим очерком в высшей степени поэтического произведения. Со временем пришлю вам контур с него, и вы тогда яснее увидите, что это за божественное произведение.

О чём же мне ещё писать вам, мой незабвенный благодетель? Я так редко и так мало пишу вам, что мне совестно. Упреки ваши, что я ленив писать, не совсем справедливы. Я не ленив, а не мастер об обыденной жизни своей рассказывать увлекательно, как это другие умеют делать. Я недавно (собственно для писем) прочитал «Клариссу»{164}, перевод Жюль Жанена, и мне понравилось одно предисловие переводчика, а письма такие сладкие, такие длинные, что из рук вон. И как это достало терпения у человека написать такие бесконечные письма. А письма из-за границы мне ещё менее понравились: претензии много, а толку мало, педантизм и больше ничего. Я, признаюсь вам, имею сильное желание выучиться писать, да не знаю, как это сделать. Научите меня. Ваши письма так хороши, что я их наизусть выучиваю. А пока овладею вашим секретом, буду вам писать, как сердце продиктует, и моя простосердечная откровенность пускай пока заменит искусство.

Переночевавши у Карла Павловича, я часу в десятом весьма неохотно пошёл к себе на квартиру. Михайлов уже был дома и наливал в стакан едва проснувшемуся мичману какое-то вино, а моя ветреная соседка, как ни в чем не бывало, выглядывала из моей комнаты и хохотала во всё горло. Никакого самолюбия, ни тени скромности. Простая ли это, естественная наивность, или это следствие уличного воспитания, – вопрос для меня неразрешимый, неразрешимый потому, что я к ней безотчетно привязан, как к самому милому ребёнку. И, как настоящего ребёнка, я посадил её за азбучку. По вечерам она твердит склады, а я что-нибудь черчу или с неё же портрет рисую. Головка просто прелесть! И замечательно что? С тех пор, как она начала учиться, перестала хохотать, а мне смешно становится, когда я смотрю на её серьёзное детское личико. От нечего делать в продолжение зимы я думаю написать с неё этюд при огненном освещении, в таком точно положении, как она сидит, углубившись в азбучку с указкою в руке. Это будет очень миленькая картина – а la Грез{165}Не знаю, совладаю ли я с красками? В карандаше она порядочно выходит.

На днях я познакомился с её тётушкой и весьма оригинально. По обыкновению, в одиннадцать часов утра возвращаюсь я из класса; в коридоре встречает меня Паша и именем тётеньки просит к себе на кофе. Меня это изумило, я отказываюсь. Да и в самом деле, как войти в незнакомый дом и прямо на угощение? Она, однако ж, не даёт мне выговорить слова, тащит меня за рукав к своим дверям, как упрямого телёнка. Я, как телёнок, упираюсь и уже чуть-чуть не освободил свою руку как растворилася дверь и явилася на помощь сама тётенька. Не говоря ни слова, схватывает меня за другую руку, и втаскивают в комнату, двери на ключ – и просят быть как дома.

– Прошу покорно, без церемонии, говорит запыхавшись хозяйка, не взыщите на простоте. Пашенька, что же ты рот разинула? Неси скорее кофей!

– Сейчас, тётя, – отозвалась Паша из другой комнаты и через минуту явилась с кофейником и чашками на подносе, настоящая Геба. Тётя тоже немного смахивала на Тучегонителя.

Нам с вами давно хотелося познакомиться, так начала гостеприимная хозяйка, – да всё как-то случаю не выпадало, а сегодня, слава Богу, я таки поставила на своём. Уж вы нас извините за простоту. Не угодно ли чашечку кофею? Давно что-то нашей охтянки не видать, а в лавочке сливки – такая дрянь. Да что будешь делать? Ко мне Паша давно уже пристаёт, чтобы я познакомилася с вами, да вы-то такой нелюдим, настоящий затворник, и в коридор-то вы лишний раз не выглянете. Кушайте ещё чашечку. Вы с нашей Пашенькой просто чудо сотворили. Мы её просто не узнаем: с утра до ночи за книжкой, воды не замутит, так что даже любо. А вчера, вообразите наше удивление, достала с картинками книжку, ту самую, что ваш товарищ подарил ей, раскрыла и принялася читать, правда, ещё не совсем бойко, но понимать совершенно всё можно. Как бишь называется эта книга?

– «Векфильдский священник», – сказала Паша, выходя из-за перегородки.

– Да, да, священник. Как он, бедный, и в остроге сидел, как он и дочь свою беспутную отыскивал. Всю книжку, как есть, прочитала, куда и сон девался. – Кто выучил тебя? – спрашиваю я её. Она говорит – вы. Вот уж, правду сказать, одолжили вы нас. Кирило Афанасьич мой если не в должности, так дома сидит за бумагами. Настанет вечер, мы и примемся за молчанку, и вечер тебе годом кажется. А теперь, да я просто и не видала, как он пролетел! Не угодно ли еще чашечку?

Я отказался и хотел уйти. Не тут-то было. Самым нецеремонным образом хозяйка схватила меня за руку и усадила на своё место, приговаривая: – Нет, у нас, не знаем, как у вас, так делают – вошел и вышел. Нет, просим покорно побеседовать с нами да закусить, чем Бог послал.

От закуски и от беседы я, однако ж, отказался, ссылался на боль в животе и на колотье в боку чего у меня, слава Богу никогда не бывало. А дело в том, что мне нужно было идти в класс, – первый час уже был на исходе. На честное слово я был отпущен до семи часов вечера. Верный данному слову, в семь часов вечера я явился к гостеприимной соседке. Самовар уже был на столе, и она меня встретила со стаканом чаю в руках. После первого стакана чаю она отрекомендовала меня хозяину своему, как она выразилась, лысому в очках старичку, сидевшему в другой комнате за столиком над кипою бумаг. Он встал со стула, поправил очки и, протянувши мне руку, сказал: – Прошу покорно, садитесь. – Я сел, а он снял с носа очки, протер их носовым платком, надел их опять на нос, сел молча на свое место и по-прежнему углубился в свои

бумаги. Так прошло несколько минут. Я не знал, что мне делать, положение мое становилось смешным. Хозяйка, спасибо, меня выручила.

– Не мешайте ему– сказала она, выглядывая из другой комнаты. – Идите к нам, у нас веселее.

Я молча оставил трудолюбивого хозяина и перешел к хлопотунье хозяйке. Смиренница Паша сидела за «Векфильдским священником» и рассматривала картинки.

– Видели нашего хозяина? – сказала хозяйка. – Вот он всегда такой, так он привык к этим бумагам, что минуты без них не проживет.

Я сказал какой-то комплимент трудолюбию и попросил Пашу чтобы она читала вслух. Довольно медленно, но правильно и внятно прочитала она страницу из «Векфильдекого священника» и была награждена от тётеньки стаканом чаю внакладку и панегириком, которого и на трёх страницах не упишешь, а мне, как ментору, кроме бесконечной благодарности, предложено было рому с чаем. Но как он был ещё у Фогта и Паша должна бы ним сбегать, то я отказался от рому и от чаю, к немалому огорчению гостеприимной хозяйки.

В одиннадцатом часу поужинали, и я ушёл, давши обещание навещать их ежедневно.

Не могу вам ясно определить, какое впечатление произвело на меня это новое знакомство, а первое впечатление, говорят, весьма важно в деле знакомства. Я доволен этим знакомством потому только, что знакомство моё с Пашей до сих пор казалось мне предосудительным, а теперь как бы всё это устранилось и наша дружба как будто бы скреплялась этим нечаянно-новым знакомством.

Я стал бывать у них каждый день и через неделю был уже как старый знакомый или, лучше сказать, как свой семьянин. Они мне предложили у себя стол за ту самую цену, что и у мадам Юргенс, и я изменил доброй мадам Юргенс и не раскаиваюсь: мне наскучила беззаботная холостая компания, и я охотно принял предложение соседки. У них мне так хорошо, тихо, спокойно, всё это по-домашнему, всё это так в моем характере, так в гармонии с моею миролюбивою натурой. Пашу я называю сестрицей, а тётеньку её своей тётенькой называю, а дяденьку никак не называю, потому что я его только и вижу за обедом. Он, кажется, и по праздникам ходит в должность. Мне так хорошо у них, что я почти никуда не выхожу, окроме Карла Павловича. У Иохима не помню когда и был, у Шмидтов и Фицтума тоже. Сам вижу, что нехорошо я делаю, но что же делать: не умею врать перед добрыми людьми. Недостаток светского образования, ничего больше. В следующее воскресенье сделаю им всем визиты и вечер у Шмидта проведу, а то как бы и в самом деле не раззнакомиться. Всё это ничего, всё это как-нибудь уладится, а вот моё горе: не могу поладить с Михайловым, т. е. собственно не с Михайловым, а с его сердечным другом мичманом: он почти каждую ночь ночует у нас. Это бы ещё ничего, а то наведет с собою Бог знает каких людей, и напролёт всю ночь карты и пьянство. Не хотелось бы мне переменять квартиры, а, кажется, придётся, если эти оргии не прекратятся. Хоть бы скорее весна настала, – пускай бы себе ушёл в море этот несносный мичман.

Начал я этюд с Паши красками при огне. Очень миленькая выходит головка, жаль только, что проклятый мичман мешает работать. Хотелось бы к празднику кончить и начать что-нибудь другое, да едва ли. Я пробовал уже у соседок расположиться с работой, да всё как-то неловко. Мне так понравилось огненное освещение, что, окончивши эту головку, я думаю начать другую, – с Паши же – весталку. Жаль только, что теперь нельзя достать белых роз для венка, а это необходимо. Но это ещё впереди.

Паша начинает уже хорошо читать и полюбила чтение. Это мне чрезвычайно приятно, но я затрудняюсь в выборе чтения для неё. Романы, говорят, нехорошо читать молодым девушкам, а я, право, не знаю, почему нехорошо. Хороший роман изощряет воображение и облагораживает сердце, а сухая какая-нибудь умная книга, кроме того, что ничему не научит, да, пожалуй, ещё и поселит отвращение к книгам. Я ей на первый раз дал «Робинзона Крузо»{166}, а после предложу путешествие Араго или Дюмон-Дюрвиля{167}, а там опять какой-нибудь роман, а потом Плутарха{168}. Жаль, что нет у нас переведенного Вазари, а то бы я её познакомил и со знаменитостями нашего прекрасного искусства. Хорош ли мой план, как вы находите? Если имеете что-нибудь сказать против него, то сообщите мне в следующем письме, и я вам буду сердечно благодарен. Меня она теперь занимает, как будто что-то близкое, родное. Я на неё, грамотную, теперь смотрю, как художник на свою неоконченную картину, и великим грехом считаю для себя предоставить ей самой теперь выбор чтения или, лучше сказать, случай чтения, потому что ей не из чего выбирать. Лучше было не учить её читать. Я надоел вам своими соседками, но что делать? По пословице: «У кого что болит, тот о том и говорит».

А если правду сказать, то у меня теперь и говорить больше не о чем. Нигде не бываю и ничего не делаю. Не знаю, что-то мне судьба готовит будущее лето, а я его не без трепета ожидаю. Да и можно ли его ожидать иначе, – будущее лето должно положить настоящий фундамент избранному мною или, лучше сказать, вами поприщу. Карл Павлович говорит, что вскоре после праздников будет объявлена программа на первую золотую медаль. Со мной чуть-чуть не делается обморок при одной мысли об этой роковой программе. Что, если мне удастся? Я с ума сойду. А вы? Неужели вы не приедете посмотреть трехгодовую выставку и взглянуть на мою одобренную программу и на смиренного творца её, как на свое собственное создание? Я уверен, что вы приедете. Напишите мне о вашем приезде в следующем письме, и я буду иметь благовидный предлог отказать Михайлову от квартиры. Мичман, кажется, и ему уже надоел. Хорошо ещё, что я имею приют у соседок, а то пришлось бы бегать собственной квартиры. Напишите, сделайте милость, что вы приедете, тогда я всё разом покончу.

Прощайте, мой незабвенный благодетель. В следующем письме сообщу вам о дальнейших успехах моей ученицы и о следствиях предстоящего конкурса. Прощайте.

P. S. Бедный Демский уже из комнаты не может выйти. Не пережить ему весны».

По получении этого письма я написал ему, что не к выставке, а, может быть, и к святой неделе приеду к нему в гости и что приеду к нему прямо на квартиру, как Штернберг приезжал. Я написал ему это для того собственно, чтобы избавить его от неотвязчивого мичмана. Я, правду сказать, опасался за его ещё не установившийся молодой характер. Чего доброго, как раз может сделаться двойником беспардонного мичмана. Тогда прощай всё – и гений, и искусство, и слава, и всё очаровательное в жизни. Всё, что она была ужасно не в духе, ежели ей не удавалось составить. Примеры эти, к несчастию, весьма и весьма даже нередки, в особенности у нас в России. И что за причина? Неужели одно пьяное общество может умертвить всякий зародыш добра в молодом человеке? Или тут есть ещё что-нибудь для нас непонятное? А впрочем, народная мудрость вывела одно заключение: скажи, с кем ты знаком, и я тебе скажу, кто ты таков. А Гоголь, вероятно, тоже не без основания, заметил, что русский человек, коли хороший мастер, то непременно и пьяница. Что бы это значило? Ничего больше, я полагаю, как недостаток всеобщей цивилизации. Так, например, сельский или другой какой писарь в кругу честных безграмотных мужичков – всё равно, что Сократ в Афинах, а посмотрите – самое безнравственное, беспросыпно-пьяное животное, потому именно, что он мастер своего дела, что он один-единственный грамотей между сотнею простодушных мужичков, на счет которых он упивается и распутничает; а они только удивляются его досужеству и никак не могут себе растолковать, что бы такое значило, что такой умнейший человек и такой великий пьяница. А простакам и невдомек, что он один между ними мастер письменного или другого какого дела, что нет ему соперника, что давальцы его навсегда останутся ему верны, потому что кроме него не к кому обратиться, и он себе, спустя рукава, кое-как делает своё дело, а лёгкие заработки пропивает.

Вот, по-моему, одна-единственная причина, что у нас, коли мастер своего дела, то непременно и горький пьяница. А кроме этого, замечено, что и между цивилизованными нациями люди, выходящие из круга обыкновенных людей, одарённые высшими душевными качествами, всегда и везде более или менее были чтителями, а нередко и усердными поклонниками весёлого бога Бахуса. Это уже, должно быть, непременное свойство необыкновенных людей.

Я лично и хорошо знал гениального математика нашего О[строградского]{169} (а математики вообще люди неувлекающиеся), с которым мне случилось несколько раз обедать вместе. Он, кроме воды, ничего не пил за столом. Я и спросил его однажды:

– Неужели вы вина никогда не пьёте?

– В Харькове ещё когда-то я выпил два погребка, да и забастовал, – ответил он мне простодушно.

Немногие, однако ж, кончают двумя погребками, а непременно принимаются за третий, нередко и за четвёртый и на этом-то роковом четвёртом кончают свою грустную карьеру, а нередко и самую жизнь.

А он, т. е. мой художник, принадлежал к категории людей страстных, увлекающихся, с воображением горячим, а это-то и есть злейший враг жизни самостоятельной, положительной. Хотя я и далеко не поклонник монотонной трезвой аккуратности и вседневно однообразной воловьей деятельности, но не скажу, чтобы и я был открытый враг положительной аккуратности. Вообще, в жизни средняя дорога есть лучшая дорога, но в искусстве, в науке и вообще в деятельности умственной средняя дорога ни к чему, кроме безыменной могилы, не приводит.

В художнике моём хотелося бы мне видеть самого великого, необыкновенного художника и самого обыкновенного человека в домашней жизни, но эти два великие свойства редко уживаются под одной кровлей.

Сердечно желал бы я предвидеть и предотвратить всё вредно действующее на молодое воображение моего любимца, но как это сделать, – не знаю. Мичмана я решительно боюся, да и от соседки нельзя ожидать ничего доброго. Это ясно как день. Теперь ещё это могло бы кончиться разлукой и слезами, как обыкновенно кончается первая пламенная любовь, но при содействии тётушки, которая ему так понравилась с первого разу кончится всё это факелом Гименея и, дай Бог мне ошибиться, развратом и нищетой.

Он мне прямо не говорит, что он влюблен по уши в свою ученицу, да и какой юноша прямо откроет эту священную тайну? По одному слову своей обожаемой он бросится в огонь и в воду прежде чем выговорит ей словами своё нежное чувство. Таков юноша, любящий искренно. А бывают ли юноши, любящие иначе?

Чтобы хоть сколько-нибудь отвлечь его от соседок, с умыслом не упоминая об них ни слова, я советовал ему посещать как можно чаще Шмидта, Фицтума и Иохима, как людей, необходимых для его внутреннего образования, навещать старика Кольмана, которого добрые советы по части пейзажной живописи ему необходимы, и каждый Божий день, как храм, как светильник прекраснейшего искусства, посещать мастерскую Карла Павловича и во время этих посещений сделать для меня акварелью копию с «Бахчисарайского фонтана». А в заключение описал ему всю важность предстоящей программы, для которой он должен посвятить всего себя и все свои дни и ночи до самого дня экзамена, т. е. до октября месяца, – такой срок и такого рода занятие мне казались достаточными, чтобы хотя немного охладить первую любовь, – и что если мне нельзя будет на всё лето остаться в столице, то к осени я непременно опять приеду собственно для его программы.

Письмо моё, как я и ожидал, имело своё доброе действие, но только вполовину: программа ему удалась, а соседка – увы! Но зачем прежде времени подымать завесу таинственной судьбы? Прочитаем ещё одно и последнее его письмо.

«Волею или неволею, не знаю, а знаю только то, что вы меня жестоко обманули, мой незабвенный благодетель. Я дожидал вас как самого дорогого моєму сердцу гостя, а вы, – Бог вам судия… И зачем было обещать? А сколько было хлопот мне с моими жильцами! Насилу выжил. Михайлов, правда, сейчас же согласился, но неугомонный мичман дотянул-таки до самой весны, т. е. до страстной недели, и на рас-ставаньи мы чуть было с ним не поссорились. Он непременно хотел остаться и на святую неделю, но я решительно сказал ему, что это невозможно, потому, говорю ему что я вас дожидаю.

– Эка важная фигура ваш родственник! И в трактире может поселиться! – сказал он, покручивая свои глупые усы. Меня это взбесило, и я готов уже был наделать Бог знает каких дерзостей, да, спасибо, Михайлов остановил меня. Я не знаю, что ему особенно понравилось в нашей квартире, вероятно, только то, что она даровая, не нанятая. Зимой, бывало, Михайлов по несколько ночей дома не ночует и днем изредка заглянет и сейчас уйдет. А он только и выйдет пообедать да напиться пьяным и опять лежит на диване – или спит, или трубку курит. Последнее время он уже было и чемодан с бельём перетащил, и когда уже совсем я ему отказал от квартиры, так он всё еще приходил несколько раз ночевать, просто бессовестный. И ещё одна странность: до самого его выезда в Николаев (он переведен в Черноморский флот) я его каждый вечер, возвращаясь из класса, встречал или в коридоре, или на лестнице, или у ворот. Не знаю, кому он делал вечерние визиты. Но Бог с ним, слава Богу, что я от него избавился.

Какие успехи сделала в продолжение зимы моя ученица, просто чудо! Что если бы начать её учить в своё время, – из неё могла бы быть просто ученая. И какая она сделалась скромная, кроткая, просто прелесть. Детской игривости и наивности и тени не осталось.

Правду сказать, мне даже жаль, что грамотность, если это только грамотность, уничтожила в ней эту милую детскую резвость. Я рад, что хоть тень той милой наивности осталась у меня на картине. Картинка вышла очень миленькая. Огненное освещение, правда, не без труда, но удалось. Прево предлагает мне сто рублей серебром, на что я охотно соглашаюсь, только после выставки. Мне непременно хочется представить мою милую ученицу на суд публики. Я был бы совершенно счастлив, если б вы не обманули меня в другой раз и приехали к выставке, а она в нынешнем году особенно будет интересна: многие художники-и наши, и иностранцы из-за границы – обещают прислать свои произведения, в том числе Орас Верне, Гюден и Штейбен{170}. Приезжайте, ради самого Аполлона и девяти его прекрасных сестриц{171}.

До сих пор моя программа идёт тупо. Не знаю, что дальше будет. Композицией Карл Павлович доволен, больше ничего не могу вам о ней сказать. С будущей недели примусь вплотную, а до сих пор я её как будто бегаю. Не знаю, что это значит. Ученица моя, – и та уже начинает понукать меня. Ах, если б я вам мог рассказать, как мне нравится это простое доброе семейство. Я у них как сын родной. Про тётушку и говорить нечего: она постоянно добрая и веселая. Нет, угрюмый и молчаливый дядюшка, и тот иногда оставляет свои бумаги, садится с нами около шумящего самовара и исподтишка отпускает шуточки, разумеется, самые незамысловатые. Я иногда позволяю себе роскошь, разумеется, когда лишняя копейка зазвенит в кармане: угощаю их ложей третьего яруса в Александрийском театре, и тогда всеобщее удовольствие безгранично, особенно если спектакль составлен из водевилей. А ученица и модель моя несколько дней после такого спектакля и во сне, кажется, поёт водевильные куплеты. Я люблю или, лучше сказать, обожаю всё прекрасное как в самом человеке, начиная с его прекрасной наружности, так само, если не больше, и возвышенное, изящное произведение ума и рук человека. Я в восхищении от светски-образованной женщины и мужчины тоже. У них всё, начиная от выражений до движений, приведено в такую ровную, стройную гармонию, у них во всех пульс, кажется, одинаково бьется. Дурак и умница, флегма и сангвиник, – это редкие явления, да едва ли они и существуют между ними, и это мне бесконечно нравится, – ненадолго, однако ж. Это, может быть, потому, что я родился и вырос не между ними, а грошовым воспитанием своим и подавно не могу равняться с ними, и потому-то мне, несмотря на всю очаровательную прелесть их жизни, мне больше нравится семейный [быт] простых людей, таких, например, как мои соседи. Между ними я совершенно спокойный, а там всё чего-то как будто боишься. Последнее время я и у Шмидтов чувствую себя неловко и не знаю, что бы это значило. Бываю я у них почти каждое воскресенье, но не засиживаюсь, как это прежде бывало. Может быть, это оттого, что нету милого незабвенного Штернберга между нами. А кстати, о Штернберге. Я недавно получил от него письмо из Рима. Да и чудак же он препорядочный! Вместо собственных впечатлений, какие произвел на него вечный город, он рекомендует мне: и кого же вы думаете? – Дюпати{172} и Пиранези{173}. Вот чудак! Пишет, что у Лепри видел он великий собор художников, в том числе и Иванова{174}, автора будущей картины «Иоанн Предтеча проповедует в пустыне». Русские художники подтрунивают исподтишка над ним, говорят, что он совсем завяз в Понтийских болотах и все-таки не нашёл такого живописного сухого пня с открытыми корнями, который ему нужен для третьего плана своей картины. А немцы вообще в восторге от Иванова. Ещё встретил он, в кафе Греко, безмерно расфранченного Гоголя, рассказывающего за обедом самые сальные малороссийские анекдоты. Но главное, что он встретил при въезде в вечный город, в виду купола св. Петра и в виду бессмертного великана Колизея, – это качуча, грациозная, страстная, такая, как она есть в самом народе, а не такая чопорная, нарумяненная, как ее видим на сцене. «Вообрази себе, – пишет он, – что знаменитая Тальони копия с копии с того оригинала, который я видел бесплатно на римской улице». Но для чего мне делать выписки? Я пришлю вам его письмо в оригинале. Там вы и про себя кое-что небезынтересное прочитаете. Он, бедный, всё еще вспоминает о Тарновской. Вы её часто видите. Скажите, счастлива ли она со своим эскулапом? Если счастлива, то не говорите ей ничего про нашего друга, не тревожьте пустым воспоминанием её тихого семейного покоя. Если же нет, то скажите ей, что друг наш Штернберг, благороднейшее создание в мире, любит её до сих пор так же искренно и нежно, как и прежде любил. Это усладит её сердечную тоску. Как бы человек ни страдал, какие бы ни терпел испытания, но если он услышит одно приветливое, сердечное слово, слово искреннего участия от далёкого неизменного друга, он забывает гнетущее его горе хоть ненадолго, хотя на час, на минуту. Он совершенно счастлив, а минута полного счастия, говорят, заменяет бесконечные годы самых тяжелых испытаний.

Прочитывая эти строки, вы улыбнетесь, обожаемый мой друже, и, чего доброго, подумаете, не терплю ли и я какого-нибудь испытания, потому что так красно рассуждаю об испытании. Божусь вам, у меня никакого горя, а так что-то взгрустнулось. Я совершенно счастлив, да и может ли быть иначе, имея таких друзей, как вы и милый незабвенный Виля? Немногим из людей выпадает такая сладкая участь, как выпала на мою долю. И если бы не вы, пролетела бы мимо меня слепая богиня, но вы её остановили над заброшенным бедным замарашкой. О, Боже мой, Боже мой! я так счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе, хоть ничтожное, а то, сами посудите, что бы я ни задумал, чего бы я ни пожелал, мне всё удается. Все меня любят, все ласкают, начиная с нашего великого маэстро, а его любви, кажется, достаточно для совершенного счастия.

Он часто заходит ко мне на квартиру, иногда даже и обедает у меня. Скажите, мог ли я тогда думать о таком счастии, когда я в первый раз увидел его у вас в этой самой квартире? Многие и весьма многие вельможи-царедворцы не удостоены такого великого счастия, каким я, неизвестный нищий, пользуюсь. Есть ли на свете такой человек, который не позавидовал бы мне в настоящее время?

На прошедшей неделе заходит ко мне в класс, взглянул на мой этюд, сделал наскоро кое-какие замечания и вызывает меня на пару слов в коридор. Я думал, что и Бог знает какой секрет, и что же? Он предлагает мне ехать с ним вместе на дачу к Уваровым обедать. Мне не хотелось оставить класс, и я начал было отговариваться, но он мои резоны назвал школьничеством и неуместным прилежанием и [сказал?], что один класс – ничего не значит пропустить.

– А главное, – прибавил он, я вам дорогою прочитаю такую лекцию, какой вы и от профессора эстетики никогда не услышите.

Что я мог сказать на это? Убрал палитру и кисти, переоделся и поехал. Дорогой, однако ж, и помину не было об эстетике. За обедом, как обыкновенно, был весёлый общий разговор, а после обеда уже началась лекция. Вот как было дело.

В гостиной, за чашкой кофе, старик Уваров завёл речь о том, как быстро летят часы и как мы не дорожим этими алмазными часами. – Особенно юноши, – прибавил старик, глядя на сыновей своих.

– Да вот вам животрепещущий пример, – подхватил Карл Павлович, показывая на меня: он сегодня оставил класс, чтоб только побаклушничать на даче.

Меня как кипятком обдало, а он, ничего не замечая, прочитал мне такую лекцию о всепожирающем быстролетящем времени, что я теперь только почувствовал и понял символическую статую Сатурна, пожирающего детей своих. Вся эта лекция была прочитана с такой любовью, с такой отцовской любовью, что я тут, в присутствии всех гостей, заплакал, как ребёнок, уличенный в шалости.

После всего этого, скажите, чего мне ещё недостает? Вас! Только одного вашего присутствия недостает мне. О! дождусь ли я той великой радостной минуты, в которую обниму вас, моего родного, моего искреннего друга! А знаете что? Не напишите вы мне, что вы приедете ко мне к святой, я непременно посетил бы вас прошедшею зимой. Но, видно, святые в небе позавидовали моему земному счастию и не допустили этого радостного свидания.

Несмотря, однако ж, на всю полноту моего счастия, мне иногда бывает так невыносимо грустно, что я не знаю, куда укрыться от этой гнетущей тоски. В эти страшно продолжительные минуты одна только очаровательная моя ученица имеет на меня благотворное влияние. И как бы мне хотелось тогда раскрыть ей мою страдающую душу разлиться, растаять в слезах перед нею… Но это оскорбит её девственную скромность, и я себе скорее лоб разобью о стену, чем позволю оскорбить какую бы то ни было женщину, тем более её, её – прекрасную и пренепорочную отроковицу.

Я, кажется, писал вам прошедшей осенью о моём намерении написать с неё весталку в pendant прилежной ученице. Но зимою трудно было достать лилии или белой розы, а главное, мне мешал несносный мичман. Теперь же эти препятствия устранены, и я думаю между делом, т. е. между программою, привести в исполнение мой задушевный проект, тем более это возможно, что программа моя немногосложна, всего три фигуры. Это Иосиф толкует сны своим соузникам{175} – виночерпию и хлебодару. Сюжет старый, избитый, и поэтому-то нужно хорошенько его обработать, т. е. сочинить. Механической работы тут немного, а впереди ещё с лишком три месяца времени. Вы мне пишете о важности моей, быть может, последней программы и советуете как можно прилежнее изучить её, или, как вы говорите, проникнуться ею. Всё это прекрасно, и я совершенно убежден в необходимости всего этого. Но, единственный мой друже, я боюся выговорить: «Весталка» меня более и постоянно занимает, а программа – это второй план «Весталки». И как я ни стараюсь поставить её на первый план, – нет, не могу уходит, и что бы это значило – не знаю. Думаю прежде окончить «Весталку» (она у меня уже давно начата). Окончу, да и с рук долой, тогда свободнее примуся за программу.

Программа! Я что-то недоброе предчувствую с моею программой. И откуда берётся это роковое предчувствие? Не отказаться ли мне от неё до следующего года? Но потерять год времени! Чем вознаградится эта потеря? – Верным успехом. А кто поручится за этот успех? Не правда ли, я болен? Я, действительно, немножко как будто бы рехнулся, я становлюсь похожим на «Метафизика» Хемницера. Бога ради, приезжайте, восстановите мою падающую душу.

Какой же я бессовестный эгоист! На каком основании я почти требую вашего визита? Во имя какой разумной идеи вы должны оставить ваши занятия, ваши обязанности и ехать за тысячу верст для того только, чтобы увидеть какого-то полуидиота?

Прочь недостойное малодушие! Ребячество, ничего больше, а я уже, слава Богу, допущен к программе на первую золотую медаль. Я уже человек кончающий… нет, нет, художник, начинающий свою, быть может, великую карьеру. Мне стыдно перед вами, мне стыдно самого себя. Если только не имеете крайней надобности, то, Бога ради, не ездите в столицу, не приезжайте по крайней мере, до тех пор, пока я не окончу мою программу и мою задушевную «Весталку». А тогда, если приедете, т. е. к выставке, о, тогда моя радость, моё счастие будет бесконечно.

Ещё одно и странное, и постоянное моё желание: мне ужасно хочется, чтобы вы хоть мимоходом взглянули на модель моей «Весталки», т. е. на мою ученицу. Не правда ли, странное, смешное желание? Мне хочется показать вам её, как самое лучшее, прекраснейшее произведение божественной природы. И, о самолюбие! – как будто и я споспешествовал нравственному украшению этого чудного создания, т. е. выучил русской грамоте. Не правда ли, я бесконечно самолюбив? А кроме шуток, грамотность придала ей какую-то особенную прелесть. Один маленький недостаток в ней, и это маленькое несовершенство недавно я заметил: она, как мне кажется, неохотно читает. А тётенька её давно уже перестала восхищаться своей грамотницей Пашей. После праздников дал я ей прочитать «Робинзона Крузо». Что ж бы вы думали? Она в продолжение месяца едва-едва прочла до половины. Признаюсь вам, такое равнодушие меня сильно огорчило, так огорчило, что я начал уже раскаиваться, что и читать ее выучил. Разумеется, я ей этого не сказал, а только подумал. Она же как будто подслушала мою думу. На другой же день дочитала книгу и ввечеру за чаем с таким непритворным увлечением и с такими подробностями рассказала бессмертное творение Дефо своей равнодушной тётеньке, что я готов был расцеловать свою умницу-ученицу В этом отношении я нахожу много общего между ней и мною. На меня иногда находит такое деревянное равнодушие, что я делаюся совершенно ни на что не способен. Но со мною, слава Богу эти припадки непродолжительны бывают, а она… и что для меня непонятно: с тех пор, как оставил меня неугомонный мичман, сделалась как-то особенно скромнее, задумчивее и равнодушнее к книге. Неужели она?… Но я этого допустить не могу: мичман – создание чисто антипатическое, жесткое, и едва ли может он заинтересовать женщину самой грубой организации. Нет, это мысль нелепая. Она задумывается и впадает в апатию просто оттого, что её возраст такой, как уверяют нас психологи.

Я вам надоедаю своей прекрасною моделью и ученицей. Вы, чего доброго, пожалуй, подумаете, что я к ней неравнодушен. Оно, действительно, на то похоже. Она мне чрезвычайно нравится, но нравится, как что-то самое близкое, родное, нравится, как самая нежная сестра родная.

Но довольно о ней. А кроме неё, в настоящее время мне и писать вам больше не о чем. О программе теперь писать ещё нечего, она едва подмалевана, да и по окончании её я вам писать не буду. Мне хочется, чтобы вы о ней в газете прочитали, а больше всего мне хочется, чтобы сами её увидали. Я говорю с такою самоуверенностью, как будто уже всё кончено, остаётся только медаль взять из рук президента и туш на трубах прослушать.

Приезжайте, мой незабвенный, мой сердечный друг! Без вас мой [триумф] неполный будет, потому неполный, что вы один-единственный виновник моего настоящего и будущего счастья.

Прощайте, мой незабвенный благодетель! Не обещаю вам писать вскоре. Прощайте!

P. S. Бедный Демский и вскрытия Невы не дождался: умер, и умер как истинный праведник, тихо, спокойно, как будто бы заснул. В больнице Марии Магдалины мне часто удавалося наблюдать за последними минутами угасающей жизни человека, но такого спокойного, равнодушного расставанья с жизнью я не видел. За несколько часов перед кончиной я сидел у его кровати и читал вслух какую-то брошюру лёгкого содержания. Он слушал, закрывши глаза, и по временам едва заметно приподнимались у него углы рта, это было что-то вроде улыбки. Чтение продолжалось недолго. Он раскрыл глаза и, обратя их на меня, едва слышно проговорил:

– И охота же вам на такие пустяки дорогое время тратить. И, переведя дух, прибавил:

– Лучше бы рисовали что-нибудь, хоть с меня.

Со мной, по обыкновению, была книжка, или так называемый альбом, и карандаш. Я начал очерчивать его сухой, резкий профиль. Он опять взглянул на меня и сказал, грустно улыбаясь:

– Не правда ли, спокойная модель?

Я продолжал рисовать. Тихонько растворилася дверь, и в дверях обернутое чем-то грязным показалося грязное лицо квартирной хозяйки, но, увидя меня, спряталося, и дверь притворила[сь]. Демский, не раскрывая глаз, улыбнулся и дал знак рукою, чтобы я наклонился к нему. Я наклонился. Он долго молчал и, наконец, едва внятно, со вздрагиванием, проговорил:

– Заплатите ей, Бога ради, за квартиру. Даст Бог, сквитаемся.

Со мною не было денег, и я тотчас пошел на квартиру. Дома меня, не помню, что-то задержало, тётушкин кофе или что-то в этом роде, – не помню. Пришел я к Демскому уже перед закатом солнца. Комната его была освещена ярко оранжевым светом заходящего солнца, так ярко, что я должен был на несколько минут глаза зажмурить. Когда я раскрыл глаза и подошел к кровати, то под одеялом уже остался только труп Демского, в таком точно положении, как я его оставил живым. Складки одеяла не сдвинулись с места, улыбка на пол-линии не изменилась, глаза закрыты, как у спящего. Так спокойно умирают только праведники, а Демский принадлежал к сонму праведников. Я сложил ему на груди полуостывшие руки, поцеловал его в холодное чело и прикрыл одеялом. Нашёл хозяйку, отдал ей долг покойника, просил распорядиться похоронами на мой счет, а сам пошел к гробовщику. На третий день пригласил я священника из церкви св. Станислава, взял ломового извозчика, и с помощью дворника вынесли и поставили скромный гроб на роспуски и двинулися с Демским в далекую дорогу. За гробом шел я, патер Посяда и маленький причетник. Ни одна нищая не сопутствовала нам, а их немало встречалося дорогою. Но эти бедные тунеядцы, как голодные собаки, носом чуют милостыню. От нас они не предвидели подачи и не ошиблись: ненавижу я этих отвратительных промышленников, спекулирующих именем Христовым. С кладбища пригласил я патера на квартиру покойника, не с тем, чтобы тризну править, а затем, чтобы показать ему скромную библиотеку Демского. Вся библиотека заключалась в небольшом, едва сколоченном ящике и состояла из пятидесяти с чем-то томов, большею частию исторического и юридического содержания, на языках: греческом, латинском, немецком и французском. Учёный патер весьма неравнодушно перелистывал греческих и римских классиков весьма скромного издания, а я откладывал книги только на французском языке. И странно, кроме Лелевеля, на польськом языке – только один крошечный томик Мицкевича{176}, самого лубочного познанского издания, больше ничего не было. Неужели он не любил своей родной литературы? Не может быть! Когда библиотека была разобрана, я взял себе французские книги, а все остальные предложил учёному патеру. Добросовестный патер никак не соглашался приобрести такое сокровище совершенно даром и предложил на свой счет положить гранитную плиту над прахом Демского. Я со своей стороны предложил половину издержек, и мы тут же определили величину и форму плиты и надпись сочинили. Надпись самая нехитрая: «Leonard Demski, mort. anno 18…». Покончивши всё это и взявши всякий свою долю наследства, мы рассталися как давнишние приятели.

Странно, однако ж, неужели покойный Демский не приближал к себе и сам не приближался ни к кому кроме меня? В квартире его я никогда никого не встречал, но когда выходили мы с ним на улицу, на улице часто встречались его знакомые, по-приятельски здоровались, а некоторые даже пожимали ему руку. И всё это были люди порядочные. И то правда, так называемый порядочный человек посетит ли труженика бедняка в его мрачной лачуге? Грустно! Бедные порядочные люди!

Прощайте ещё раз. Не забывайте меня, мой незабвенный благодетель».

Из этого пространного и пёстрого письма я вычитал, во-первых, что художник мой, как и следует быть истинному художнику, в высокой степени благородный и кроткий человек. Простые люди не могут так искренно, так бескорыстно прилепляться к таким горьким, всеми покинутым беднякам, каков был покойник Демский. В этой прекрасной, бескорыстной привязанности я ничего не вижу особенного; это обыкновенное следствие взаимного сочувствия ко всему великому и прекрасному в науке и в человеке. По своей природе и по завещанию нашего божественного учителя мы все должны быть таковы. Но, увы, весьма и весьма немногие из нас соблюли святую заповедь его и сохранили свою божественную природу в любви и целомудрии. Весьма немногие! И потому-то нам и кажется необыкновенным чем-то человек, любящий бескорыстно, человек истинно благородный. Мы, как на комету, смотрим на такого человека и, насмотревшись досыта, чтобы наше грязное, себялюбивое существо не так резко самим нам бросалось в глаза, начинаем и его, чистого, пачкать, сначала скрытой клеветой, потом явной, а когда и эта не взяла, обрекаем его на нищету и страдания. Это ещё счастье, если запрём в дом умалишенных, а то просто вешаем, как самого гнусного злодея. Горькая, но, увы, истина!

Я, однако ж, некстати зарапортовался.

Второе, что я вычитал из нескладного письма моего возлюбленного художника, – это то, что он, сердечный, сам того не замечая, влюбился по уши в свою хорошенькую вертлявую ученицу. Это в порядке вещей, это хорошо, это даже необходимо, тем более художнику, а иначе закоптится сердце над академическими этюдами. Любовь есть животворящий огонь в душе человека, и всё, созданное человеком под влиянием этого божественного чувства, отмечено печатью жизни и поэзии. Всё это прекрасно, но только вот что: эти, как называет их Либельт{177}, огненные души удивительно как неразборчивы в деле любви. И часто случается, что истинному и самому восторженному поклоннику красоты выпадает на долю такой нравственно безобразный идол, что только дым кухонного очага ему впору, а он, простота, курит перед ним чистейший фимиам. Очень и очень немногим этим огненным душам сопутствовала гармония. От Сократа, Бергхема и до наших дней одна и та же безобразная нескладица в обыденной жизни. И, к большому горю, эти огненные души влюбляются совсем не по-кавалерийски, а хуже всякого самого мизерного пехотинца, т. е. на всю жизнь. Вот что для меня непонятно и чего я боюся в моём художнике.

Пожалуй, и он, по примеру всемирных гениев, закабалит свою нежную, восприимчивую душу какому-нибудь сатане в юбке. И хорошо ещё, если он, подобно Сократу и Пуссену, шуточкой отделается от домашней сатаны и пойдет своею дорогой, а в противном случае – прощай, искусство и наука, прощай, поэзия и всё очаровательное в жизни, прощай навеки. Сосуд разбит, драгоценное миро пролито и с грязью смешано, а лучезарный светильник мирной артистической жизни погас от ядовитого дыхания домашней медяницы. О, если бы могли эти светочи мира обойтись без семейного счастия, как бы прекрасно было! Сколько бы великих произведений не потонуло в этом домашнем омуте, а остались бы на земле в назидание и наслаждение человечеству. Но, увы! и для гения, вероятно, как и для нашего брата, домашний камин и семейный кружок необходим. Это, верно, потому, что для души, чувствующей и любящей всё возвышенно-прекрасное в природе и в искусстве, после высокого наслаждения этой обаятельной гармонией необходим душевный отдых, а сладкий этот успокоитель утомленного сердца может существовать только в кругу детей и доброй, любящей жены. Блажен, стократ блажен тот человек и тот художник, чью так несправедливо называемую прозаическую жизнь осенила прекрасная муза гармонии. Его блаженство, как господний [мир], необъятно.

В наблюдениях своих по делу семейного счастия я вот что заметил. Замечание моё относится вообще к людям, но в особенности к вдохновенным поклонникам всего благого и прекрасного в природе. Они-то, бедные, и бывают тяжкою жертвою своего обожаемого идола – красоты. И их винить нельзя, потому что красота вообще, а красота женщины в особенности, действует на них всесокрушительно. Иначе и быть не может, а это-то и есть мутный, всеотравляющий источник всего прекрасного и великого в жизни.

Как так? закричат неистовые юноши. Красавица Богом создана для того только, чтобы услаждать нашу исполненную слёз и треволнений жизнь. Правда, назначение её от Бога такое, да она-то или, лучше сказать, мы ухитрилися изменить её высокое божественное назначение и сделали из неё бездушного, безжизненного идола. В ней одно чувство поглотило все другие прекрасные чувства, – это эгоизм, порожденный сознанием собственной всесокрушающей красоты. Мы ещё в детстве дали ей почувствовать, что она будущая раздирательница и зажигательница сердец наших. Правда, мы ей только намекнули, но она так это быстро смекнула, так глубоко поняла и почувствовала эту будущую силу что с того же рокового дня сделалася невинной кокеткой и домогильной поклонницей собственной красоты. Зеркало сделалося единственным спутником её жалкой одинокой жизни. Её не может переменить никакое воспитание в мире. Так глубоко упало случайно брошенное нами зерно себялюбия и неизлечимого кокетства.

Таков результат моих наблюдений над красавицами вообще, а над привилегированными красавицами в особенности. Привилегированная красавица ничем не может быть кроме красавицы – ни любящей кроткою женою, ни доброй, нежной матерью, ни даже пламенной любовницей. Она деревянная красавица и ничего больше. И было бы глупо с нашей стороны и требовать чего-нибудь больше от дерева.

Вот почему я и советую любоваться этими прекрасными статуями издали, но никак с ними не сближаться, а тем более не жениться, в особенности художникам и вообще людям, посвятившим себя науке или искусству. Если необходима красавица художнику для его любимого искусства, для этого есть натурщицы, танцовщицы и прочие мастерицы цеховые, а в доме ему как и простому смертному, необходима добрая, любящая женщина, но никак не привилегированная красавица. Она, привилегированная красавица, на одно только мгновение осветит яркими ослепительными лучами радости мирную обитель любимца Божия, а потом, как от мелькнувшего метеора, так от этой мгновенной радости и следа не останется. Красавице, как и истинной актрисе, необходима толпа поклонников, истинных или ложных, для неё всё равно, как для древнего идола: были бы поклонники, а без них она как и древний кумир, – прекрасная мраморная статуя и ничего больше.

Не всякое слово в строку, говорит наша пословица, бывают же исключения и между красавицами: природа бесконечно разнообразна. Я глубоко верую в это исключение, но верю как в самое необыкновенное явление; потому я так осторожен в своем веровании, что прожил уже между порядочными людьми с лишком полвека, а такого чудного явления не случилось мне видеть. А нельзя сказать, чтобы я принадлежал к числу мизантропов или к числу беспардонных хулителей всего прекрасного. Напротив, я самый неистовый поклонник прекрасного как в самой природе, так и в божественном искусстве.

Недавно со мною вот что случилось. Далеко, очень далеко от порядочного или цивилизованного общества, в захолустьи, почти необитаемом, досталось мне случайно прозябать довольно не короткое время, и в это самое захолустье залетела, только не случайно, светская красавица, – такою, по крайней мере, она впоследствии сама себя называла. Вот я знакомлюсь, а я, нужно вам заметить, на знакомства не очень туг. Знакомлюсь, наблюдаю новую знакомку-красавицу и – о чудо из чудес! Ни тени сходства с прежде виденными мною красавицами. – Не одичал ли я в этой пустыне? – думаю себе. Нет, во всех отношениях прекрасная женщина: и умная, и скромная, и даже начитанная, и, что называется, ни тени кокетства. Мне совестно самому стало моей наблюдательности, и я всякую недоверчивость в сторону и делаюся не то что поклонником, – это ремесло мне не далось, – а делаюся добрым, искренним приятелем. Не знаю, за что, но и я ей понравился, и мы сделались почти друзьями. Я не навосхищаюсь моим открытием, так даже, что в старом сердце пошевелилось [нечто] больше обыкновенной простой привязанности, и я чуть-чуть было не сыграл роль водевильного старого дурака. Случай спас, и самый обыкновенный случай. Однажды поутру, – я был принят ими в доме как свой, так что они меня часто на утренний чай приглашали, – так однажды поутру я заметил у неё над самым затылком в мелкие косички заплетённые волосы. Мне это открытие не понравилось. Я прежде думал, что у неё естественно завиваются волосы на затылке, а это вот что. И это-то самое открытие остановило меня к признанию в любви. Я снова стал простым добрым приятелем. Почти ежедневно разговаривая о литературе, музыке и прочих искусствах, с образованной женщиной совестно же сплетничать. В этих разговорах я заметил, и то уже на другой год, что она весьма поверхностна и о прекрасном в искусстве или в природе говорит довольно равнодушно. Это немного поколебало мою веру. Далее, нет на свете на немецком и русском языке такой книги, которой бы она не читала, и ни одной не помнит. Я спросил причину. Она сослалася на какую-то женскую болезнь, которая отшибла у неё память еще в девицах. Я простодушно поверил. Только замечаю: какие-нибудь пошленькие стишки, читанные ею ещё в девицах, она и теперь читает наизусть. После этого мне стало совестно говорить с нею о литературе, а после этого вскоре я заметил, что у них ни одной книжки в доме, окроме памятной на текущий год. По вечерам зимою она играла в карты, если собиралась партия, но это из приличия, а того и не замечал, что она была ужасно не в духе, ежели ей не удавалось составить партию, – у неё сейчас же начинала страшно голова болеть. Если же партия собиралась у мужа, то она, как ни в чем не бывало, садилась около стола и смотрела в карты игроков, как бы в свои собственные карты, и это милое занятие часто продолжалось у неё далеко за полночь. Я, как только начиналась эта бездушная сцена, сейчас же уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую прекрасную женщину за таким бесчувственным занятием. Я тогда совершенно разочаровывался, и она казалась мне тогда полипом или, вернее, настоящей привилегированной красавицей.

И если бы продлилось её уединение ещё год-другой в этом тёмном углу без кровожадных обожателей, т. е. без львов и онагров, я уверен, что она бы одурела или сделалась бы настоящей идиоткой. Состояния полуидиотки она уже достигла, а я-то, я-то, простофиля, вообразил себе, что вот, наконец, открыл Эльдорадо{178}, а это Эльдорадо – просто деревянная кукла, на которую я впоследствии не мог смотреть без отвращения.

Прочитывая эту грозную сентенцию красавицам, иной подумает, что я второй Буонаротти в этом роде, – ничего не бывало. Такой же самый поклонник, как и любой из леопардов, а может быть, ещё и неукротимее. А дело в том, что люблю открывать мои убеждения во всей их наготе, несмотря на чин и звание. Притом же я это делаю теперь собственно для друга моего художника, а не с намерением печатать свое мнение о красавицах. Боже меня сохрани от этой глупости. Да меня тогда сестра родная готова б была повесить на первой осине, как Иуду-предателя. Впрочем, она не красавица; её нечего опасаться.

Где же начало этого зла? А вот где: начало в воспитании. Если нежных родителей Бог благословит красавицей дочечкой, они сами начинают её портить, предпочитая её другим детям, а об образовании своей любимицы они вот [что] думают и даже говорят: – Зачем напрасно убивать дитя над пустою книгою? Она и без книги и даже без приданого сделает себе блестящую карьеру– И красавица, действительно, делает блестящую карьеру. Предсказание родителей сбылось, чего же больше. Это начало зла. А продолжение (я, впрочем, не уверяю, а только предполагаю), продолжение вот где.

Наше любезное славянское племя хотя и причисляется к семейству кавказскому, но наружностию своею немногим взяло перед племенами финским и монгольским. Следовательно, у нас красавица – явление весьма редкое. И это редкое явление, едва только из пелёнок, мы начинаем его набивать своими нелепыми восторгами, себялюбием и прочею дрянью и, наконец, делаем из неё деревянную куклу на шарнирах, наподобие той, какую живописцы употребляют для драпировок.

В странах, которые Бог благословил породою прекрасных женщин, там они должны быть обыкновенными женщинами, а обыкновенная женщина, по-моему, есть самая лучшая женщина.

К чему же это я развел такую длинную рацею о раздирательницах сердец человеческих, в том числе и моего? Кажется, в назидание моему другу. Но я думаю, что это наставление будет для него совершенно лишнее. Да и весталка его, сколько мог я заключить из его описаний, едва ли способна залезть поглубже в сердце художника, который так прекрасно чувствует и понимает всё возвышенно-прекрасное в природе, как мой приятель. Это должна быть быстроглазая, курносенькая плутовка, вроде швеи или бойкой горничной, а подобные субъекты не редкость, и они совершенно безопасны.

А вот такие субъекты, как её шёлковая тётушка, они тоже не редки, но чрезвычайно опасны. Тётушка её, хотя и сладко он её описывает, напоминает мне гоголевскую сваху, которая отвечает на вопрос искателя невесты, оженит ли она его: – Ох, оженю, голубчик! Да так ловко, что и не услышишь. – Приятель мой, разумеется, не имеет ничего общего с гоголевским героем, и в этом отношении я за него почти не опасаюсь. Огонь первой любви хотя и жарче, но зато и короче. Но опять, как подумаю, нельзя и не опасаться, потому что эти удивительные браки без услышанья очень часто случаются не только с умными, но даже с осторожными людьми, а в друге моём я большой осторожности не предполагаю, эта добродетель – не художника. На всякий случай, я написал ему письмо, разумеется, не назидательное (Боже меня сохрани от этих назидательных посланий). Я написал ему дружески-откровенно, чего я опасаюсь и чего он должен опасаться, указал ему без церемонии на милую тётеньку, как на самую главную и самую опасную западню. На письмо моё я не получил, однако ж, ответа, вероятно, оно ему не понравилось. А это худой знак. А впрочем, в продолжение лета он был занят программой, так немудрено, что мог и забыть о моём письме.

Прошло лето, прошёл сентябрь и октябрь месяц, приятель мой ни слова. Читаю в «Пчеле»{179} разбор выставки, бойко написанный, должно быть, Кукольником. «Весталку» моего друга превозносят до небес, а о программе ни слова. Что бы это значило? Неужели она ему не удалась? Я написал ему ещё письмо, прося его объяснить мне своё упорное молчание, о программе и вообще о его занятиях не упоминая ни слова, зная из опыта, как неприятно отвечать на приятельский вопрос: – Каково идет работа? – когда работа идёт скверно. Через месяца два получил я на письмо моё ответ, ответ лаконический и крайне бестолковый. Он как бы стыдился или боялся высказать мне откровенно то, что его терзало, а его что-то ужасно терзало. Между прочим, в письме своём он намекает на какую-то неудачу (вероятно, на программу), которая его чуть в гроб не свела, и если он существует на свете, то существованием своим он обязан добрым своим соседям, которые в нём приняли самое живое, самое искреннее участие, что он теперь почти ничего не работает, страдает и душевно, и физически и не знает, чем всё это кончится.

На всё это я [смотрел], разумеется, как на преувеличение. Это обыкновенно в молодых восприимчивых натурах: они всегда делают из мухи слона. Мне хотелося узнать что-нибудь обстоятельнее о его положении; меня что-то беспокоило. Но как, от кого? От самого его я толку не добьюсь. Я обратился к Михайлову, прося его написать мне всё, что он знает о моём друге. Обязательный Михайлов не заставил долго ждать своего оригинального и откровенного послания. Вот что написал мне Михайлов.

«Друг твой, брат, дурак, да ещё какой дурак. От сотворения мира не было ещё такого необыкновенного дурака. Ему, видишь ли, не удалась программа, что же он сделал с отчаяния, вот уже не отгадаешь: женился, ей-Богу женился. И знаешь, на ком? На своей весталке, да ещё на беременной! Вот потеха: беременная весталка. И, как он сам говорит, беременность именно и заставила его жениться. Но не думай, чтобы он сам был причиной этого греха. Ничего не бывало, это бестия мичман напакостил, – она сама созналась. Молодец мичман! Накуралесил да и уехал себе в Николаев, как ни в чём не бывало. А твой-то великодушный дурак и – как кур во щи. Куда, говорит, она теперь денется? Кто её приютит теперь, бедную, когда родная тётка выгоняет из дому? Взял да и приютил. Ну, скажи сам, видал ли ты подобного дурака на белом свете? Верно, и не слыхал даже. Правду сказать, беспримерное великодушие или, вернее, беспримерная глупость. Это всё ещё ничего, а вот что до бесконечности смешно: он написал с неё свою «Весталку», с беременной, да как написал! просто прелесть! Такого, такой наивно-невинной прелести я ещё не видывал ни на картине, ни в природе. На выставке толпа от неё не отходила. Она сделала и публике такой шум, как, помнишь, когда-то сделала «Девушка с тамбурином» Тыранова{180}. Превосходная вещь! Сам Карл Павлович перед нею много раз останавливался, а это что-нибудь да значит. Её купил какой-то богатый вельможа и хорошо заплатил. Копий и литографий с неё – во всех лавках и на всех перекрёстках, одним словом, успех полный. А он, дурак, женился. На днях я заходил к нему и нашёл в нем какую-то неприятную перемену. Тётушка, кажется, его прибрала к рукам. У Карла Павловича он никогда не бывает, вероятно стыдится. Начал он со своей жены и не со своего дитяти Мадонну с предвечным младенцем, и если он кончит так хорошо, как начал, то это превзойдёт «Весталку». Экспрессия младенца и матери удивительно хороша. Как это ему не удалась программа, я удивляюсь. Не знаю, допустят ли его, как женатого, будущий год к конкурсу; кажется, нет. Вот всё, что я могу тебе сообщить о твоём бестолковом друге. Прощай! Карл Павлович наш не совсем здоров; весною думает начать работать в Исаакиевском соборе.

Твой М.»

Невыразимая грусть овладела мною по прочтении этого простого приятельского письма. Блестящую будущность моего любимца, моего друга я видел уже оконченною, оконченною на самом рассвете лучезарной славы, но помочь горю уже было невозможно. Как человек, он поступил неблагоразумно, но в высокой степени благородно. Будь он простой живописец-ремесленник, это событие не имело бы на его занятия никакого влияния, но на него, на художника, на художника истинно пламенного, это может иметь самое гибельное влияние. Потерять надежду быть посланным за границу на казенный счёт – этого одного достаточно, чтобы уничтожить самую сильную энергию. На свой счёт побывать за границей об этом ему теперь и думать нечего. Если усиленный труд и даст ему средства, то жена и дети отнимут у него эти бедные средства прежде, нежели он подумает о Риме и его бессмертных чудесах. Итак,

Италия, счастливый край, Куда в волшебном упоеньи Летит младое вдохновенье Узреть мечтательный свой рай, —

этот счастливый, очаровательный край закрылся для моего друга навсегда. Разве какой необыкновенный случай раскроет ему двери этого не мечтательного рая. Но эти случаи весьма и весьма даже редки. У нас перевелися те истинные покровители, которые давали художнику деньги, чтобы он ехал за границу и учился. У нас теперь если и рискнет какой-нибудь богач на подобную роскошь, то из одного только детского тщеславия: он берёт художника с собою вместе за границу, платит ему жалованье, как наёмному лакею, и обращается с ним как с лакеем, заставляет его рисовать отель, где он остановился, или морской берег, где жена его принимает морские ванны, и тому подобные весьма нехудожественные предметы, а простофили барабанят: – Вот истинный любитель и знаток изящного, художника с собою возил за границу! – Бедный художник! Что в твоей кроткой душе совершается при этих неистовых глупых возгласах? Не завидую тебе, бедный поклонник прекрасного в природе и искусстве. Ты, как говорится, был в Риме и Папы не видал, и слава, что ты был за границею, тебе должна казаться жесточайшим упреком. Нет, лучше с котомкой идти за границу, нежели с барином ехать в карете, или вовсе отказаться видеть

Мечтательный свой рай,

а приютиться где-нибудь в уголку своего прозаического отечества и втихомолку поклоняться божественному кумиру Аполлона.

Глупо, удивительно как глупо распорядился своею будущностию мой приятель. Вот уже недели две, как я ежедневно прочитываю откровенное письмо Михайлова и всё-таки не могу убедиться в истине этой непростительной глупости. До того не верится, что мне приходит иногда мысль побывать самому в Петербурге и собственными глазами увидеть эту отвратительную истину. Если бы это было каникулярное время, я и не задумался бы, но, к несчастию, теперь учебные месяцы, следовательно, отлучка если и возможна, то только двадцативосьмидневная, а в половину этих дней что я могу сделать для него? Ровно ничего, – увижу разве только то, чего бы не желал и во сне видеть. Подумавши хорошенько и оправившись от первого впечатления, я решился ждать, что скажет старый Сатурн, а между тем завести постоянную переписку с Михайловым. На его письма я потерял надежду, а надежда на письма Михайлова совершенно не сбылася. Рассчитывая на Михайлова, я упустил из виду что этот человек менее всего способен к постоянной переписке, и если я получил от него ответ на моё письмо, и так скоро, как и не ожидал, то я должен был считать это осьмым чудом, и по одному письму никак не должно было рассчитывать на постоянную переписку. Делать нечего, ошибся, да и кто же не ошибается? Сгоряча я написал ему несколько писем и в ответ не получил ни одного. Это меня не остановило, я – ещё, и чем далее, тем чувствительнее. В ответ ни слова. Наконец, я вышел из себя и написал ему грубое и самое недлинное письмо. Это подействовало на Михайлова, и он прислал мне ответ такого содержания:

«Удивляюся, как у тебя [хватает] терпения, времени и, наконец, бумаги на твои уморительные, чтоб не сказать глупые, письма. И о ком ты пишешь? О дураке. Стоит ли он того, чтобы о нём думать, не только писать, да ещё такие уморительные письма, как ты пишешь? Плюнь ты на него, пропавший человек, ничего больше. А чтобы тебя утешить, то я вот ещё что прибавлю: он вместе с женою и мамашею, как он её величает, начал тянуть проволоку, т. е. принялся за сивуху. Сначала он повторял всё свою «Весталку», и повторял до того, что и на толкучем перестали брать его копии; потом принялся раскрашивать литографии для магазинов, а теперь не знаю, что он делает. Вероятно, пишет портреты по целковому с рыла. Его никто не видит, забился где-то в Двадцатую линию. В угоду твою я пошел его отыскивать на прошлой неделе. Насилу нашел его квартиру у самого Смоленского кладбища. Самого его не застал дома, жена сказала, что на сеанс ушел к какому-то чиновнику. Полюбовался его неоконченной «Мадонной» и, знаешь ли, мне как-то грустно стало: за что, подумаешь, пропал человек. Не дождавшися его самого, я ушел, и с хозяйкой не простился – мне она показалась отвратительною.

Карл Павлович, несмотря на болезнь, начал работать в Исаакиевском соборе. Доктора советуют ему оставить работу до будущего года и уехать на лето за границу, но ему не хочется расставаться с начатой работой. Что ты не приедешь хоть на короткое время в Питер, хоть только [взглянуть] на чудеса нашего чудотворца Карла Павловича? Да и своим бы дураком полюбовался. Ты, кажется, тоже женился, только не признаешься? Не пиши ко мне, отвечать не буду. Прощай!

ТвойМ.».

Боже мой! Неужели одна-единственная причина, эта несчастная женитьба, могла так внезапно, так быстро уничтожить гениального юношу! Другой причины не было. Печальная женитьба!

С нетерпением ожидал я каникул. Наконец, экзамены кончились, я взял отпуск, и марш в Петербург. Карла Павловича я уже не застал в Петербурге. Он, по совету врачей, оставил работу и уехал на остров Мадеру{181}. С большим трудом нашел я Михайлова. Этот оригинал никогда не имел своей постоянной квартиры, а жил как птица небесная. Я встретил его на улице об руку с удалым мичманом, теперь уже лейтенантом. Не знаю, каким родом он очутился снова в Петербурге. Я не мог смотреть на этого человека. Поздоровавшись с Михайловым, я отвел его в сторону и начал спрашивать адрес моего приятеля. Михайлов сначала захохотал, а потом, едва удерживая смех, он обратился к мичману и сказал:

– Знаешь ли, чью квартиру он спрашивает? Своего любимца N. N.

И Михайлов снова захохотал. Мичман ему вторил, но неискренно. Михайлов бесил меня своим неуместным смехом. Наконец, он опомнился и сказал мне:

– Твой друг живет теперь в самой тёплой квартире, на седьмой версте. Его, видишь ли, не допустили к конкурсу, так он, недолго думавши, спятил с ума, да и марш в тёплое место. Не знаю, жив ли он теперь.

Я, не простясь с Михайловым, взял извозчика и отправился в больницу Всех скорбящих. Меня к больному не пустили, потому что он был в припадке бешенства. На другой день я его увидел, и если бы не сказал мне смотритель, что № такой-то – художник N. N., то сам бы я никогда его не узнал, – так страшно изменило его безумие. Он меня, разумеется, тоже не узнал, принял меня за какого-то римлянина с рисунка Пинелли{182}, захохотал и отошёл от решетчатых дверей.

Боже мой, какое грустное явление – обезображенный безумием человек! Я не мог и несколько минут пробыть зрителем этого печального образа, простился со смотрителем и возвратился в город. Но несчастный друг мой не давал мне нигде покоя, ни в Академии, ни в Эрмитаже, ни в театре, словом, нигде. Его страшный образ везде преследовал меня, и только ежедневное посещение больницы Всех скорбящих мало-помалу уничтожило первое ужасное впечатление.

Бешенство его с каждым днем становилось слабее и слабее, зато и силы физические быстро исчезали. Наконец, он уже не мог подняться с кровати, и я свободно мог входить к нему в комнату. По временам он как будто приходил в себя, но всё ещё меня не узнавал. Однажды я приехал поутру рано: утренние часы были для него легче. Застал я его совершенно спокойного, но такого слабого, что он не мог рукою пошевелить. Долго он смотрел на меня, как будто что-то припоминая. После долгого задумчивого, умного взгляда он едва слышно произнес моё имя, и слезы ручьями хлынули из его просветлевших очей. Тихий плач перешёл в рыдание, в такое душу терзающее рыдание, что я и не видел, и дай Господи не видеть никогда так страшно рыдающего человека.

Я хотел его оставить, но он знаками остановил меня. Я остался. Он протянул руку; я взял его за руку и сел около него. Рыдания мало-помалу утихли, катилися одни крупные слезы из-под опущенных ресниц. Ещё несколько минут и он совершенно успокоился и задремал. Я потихоньку освободил свою руку и вышел из комнаты, в полной надежде на его выздоровление. На другой день, также рано поутру, приезжаю я в больницу и спрашиваю попавшегося мне навстречу его сторожа: Каков мой больной? И сторож мне ответил: – Больной ваш, ваше благородие, уже в покойницкой. Вчера как уснул поутру, так и не проснулся.

После похорон я оставался несколько дней в Петербурге, сам не знаю для чего. В один из этих дней встретился мне Михайлов. После рассказа о том, как он провожал вчера мичмана в Николаев и как они кутнули на Средней рогатке, речь зашла о покойнике, о его вдове и, наконец, о его неоконченной «Мадонне». Я просил Михайлова проводить меня на квартиру вдовы, на что он охотно согласился, потому что ему самому хотелося ещё раз посмотреть на неоконченную «Мадонну». В квартире покойника мы ничего не встретили, что бы свидетельствовало о пребывании здесь когда-то художника, кроме палитры с засохшими красками, которая теперь заменяла разбитое стекло. Я спросил о «Мадонне». Хозяйка не поняла меня. Михайлов растолковал ей, чтобы она показала нам ту картину, которую когда-то смотрел он у них. Она ввела нас в другую комнату, и мы увидели «Мадонну», служившую заплатой старым ширмам. Я предложил ей десять рублей за картину; она охотно согласилась. Я свернул в трубку свое драгоценное приобретение, и мы оставили утешенную десятью рублями вдову.

На другой день я простился с моими знакомыми и, кажется, навсегда оставил Северную Пальмиру. Незабвенный Карл Великий уже умирал в Риме.

4 октября 1856.

Щоденник(уривки)

1857

Июня 12

Мне следовало бы начать свой журнал со времени посвящения моемо в солдатский сан, сиречь с 1847 года. Теперь бы это была претолстая и прескучная тетрадь. Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет, я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью. Что бы я записал в ней? Правда, в продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому и за деньги удастся видеть. Но как я смотрел на всё это? Как арестант смотрит из тюремного решётчатого окна на весёлый свадебный поезд. Одно воспоминание о прошедшем и виденном в продолжение этого времени приводит меня в трепет. А что же было бы, если бы я записал эту мрачную декорацию и бездушных грубых лицедеев, с которыми мне привелось разыгрывать эту мрачную монотонную десятилетнюю драму? Мимо, пройдём мимо, минувшее мое, моя коварная память! Не возмутим сердца любящего друга недостойным воспоминанием, забудем и простим тёмных мучителей наших, как простил Милосердый Человеколюбец своих жестоких распинателей. Обратимся к светлому и тихому, как наш украинский осенний вечер, и запишем всё виденное и слышанное и всё, что сердце продиктует.

Нынешний вечер ознаменован прибытием парохода из Астрахани. Но как событие сие совершилось довольно поздно, в девятом часу то до следующего утра я не получу от него никаких известий. Важного ничего я и не ожидаю от астраханской почты. Вся переписка моя идёт через Гурьев-городок. А через Астрахань я весьма редко получаю письма. Следовательно, мне от парохода ждать нечего. Не вздумает [ли] батько кошовый Кухаренко написать мне? То-то бы одолжил меня старый черноморец. Замечательное явление между людьми этот истинно благородный человек. С 1847 года, по распоряжению высшего начальства, все друзья мои должны были прекратить со мною всякое сношение. Кухаренко не знал о таком распоряжении. Но так [же] не знал и о моем местопребывании. И будучи в Москве во время коронации депутатом от своего войска, познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения. И, благороднейший друг! написал мне самое искреннее, самое задушевное письмо. Через девять лет и не забыть друга, и ещё в несчастии друга. Это редкое явление между себялюбивыми людьми. С этим же письмом, по случаю, как он пишет, по случаю получения им Станислава первой степени, прислал он мне на поздравку 25 рублей серебром. Для семейного и небогатого человека большая жертва. И я не знаю, чем и когда я ему воздам за эту искреннюю, нелицемерную жертву.

14 июня

Солдаты – самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, всё. Ему простительно окунуть иногда свою сирую, одинокую душу в полштофе сивухи. Но офицеры, которым отдано всё, все человеческие права и привилегии, чем же они разнятся от бедняка солдата? (Я говорю о Новопетровском гарнизоне.) Ничем они, бедные, не разнятся, кроме мундира. И добро бы ещё были так называемые старые бурбоны. А то ведь юноши и воспитанники кадетских корпусов. Хорошо должно быть воспитание? Бесчеловечное воспитание. Зато дешёвое. А главное, скорое. Восьмнадцатилетний юноша, уж он офицер. Восторг и загляденье матери и опора дряхлого отца. Жалкая мать и глупый отец.

17 [июня]

Свобода и дорога меня совершенно поглотили. Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то-то я не знал бы, что с собою делать. В особенности благодарен я ему за «Записки о Южной Руси». Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с её слипыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе. Пошли тебе Господи, друже мой искренний, силу любовь и терпение продолжать эту неоцененную книгу. Прочитавши в первый раз эту алмазную книгу, я дерзнул было делать замечания, но когда прочитал в другой и в третий раз, то увидел, что заметки мои – заметки пьяного человека и ничего больше. Окроме Суботова, т. е. насчёт места бывшего дома Богдана Хмельницкого. Но такое ничтожное пятнышко не должно быть замечаемо на драгоценной ткани.

18 [июня]

Сегодня я, как и вчера, точно так же рано пришёл на огород, долго лежал под вербою, слухал иволгу и, наконец, заснул. Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую Криныцю и потом Выдубецкий монастырь. А потом – Петербург и свою милую Академию. С недавнего времени мне начали грезиться во сне знакомые, давно не виданные предметы. Скоро ли увижу всё это я наяву? Сновидение имело на меня прекрасное влияние в продолжение всего дня, а тем более, что сегодня гу-рьевскую, т. е. оренбургскую, почту ожидали. К вечеру действительно почта пришла, но ни мне, ни обо мне ничего не привезла. Опять я спустил нос на квинту. Опять тоска и бесконечное ожидание. Неужели от 16 апреля до сих пор не могли сделать в корпусном штабе насчёт меня распоряжения? Холодные, равнодушные тираны! Вечером возвратился я в укрепление и получил приказание от фельдфебеля готовиться к смотру. Это результат давно ожиданной почты и с таким трепетом ожиданной Свободы. Тяжело, невыразимо тяжело! Я одурею, наконец, от этого бесконечного ожидания.

Как быстро и горячо исполняется приказание арестовать, так, напротив, вяло и холодно исполняется приказание освободить. А воля одного и того же лица. Исполнители одни и те же. Отчего же эта разница? В 1847 году в этом месяце меня на седьмые сутки доставили из Петербурга в Оренбург. А теперь, дай Бог, на седьмой месяц получить от какого-нибудь баталионного командира приказание отобрать от меня казённые вещи и прекратить содержание. Форма, но я не возьму себе в толк этой бесчеловечной формы.

19 [июня]

В детстве, сколько я помню, меня не занимали солдаты, как это обыкновенно бывае[т] с детьми. Когда же я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству. […] И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий. И ко всему этому мне ещё запрещено рисовать. Отнято благородней[шу]ю часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора. А бездушные исполнители приговора исполнили его с возмутительною точностию.

Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Н[и-колай] запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди. Флорентийская республика – полудикая, исступленная средневековая христианка, но всё-таки как материальная христианка она поступила с своим строптивым гражданином Дантом Альгиери. Боже меня сохрани от всякого сравнения себя с этими великомучениками и светочами человечества. Я только сравниваю материального грубого язычника и полуозаренную средневековую христианку с христианином девятнадцатого века.

Не знаю наверное, чему я обязан, что меня в продолжение десяти лет не возвели даже в чин унтер-офицера. Упорной ли антипатии, которую я питаю к сему привилегированному сословию? Или своему невозмутимому хохлацкому упрямству? И тому и другому, кажется. В незабвенный день объявления мне конфирмации, я сказал себе, что из меня не сделают солдата. Так и не сделали. Я не только глубоко, даже и поверхностно не изучил ни одного ружейного приема. И это льстит моему самолюбию. Ребячество – и ничего больше. Майор Мешков, желая задеть меня за живое, сказал однажды мне, что я, когда буду офицером, то не буду уметь в порядочную гостиную войти, если не выучусь, как следует бравому солдату, вытягивать носка. Меня, однако ж, это не задело за живое. И бравый солдат мне казался менее осла похожим на человека, почему я и мысли боялся быть похожим на бравого солдата.

Вторая, и не менее важная причина моего неповышения. Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрезилось, что я освобождён от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня – не знаю. Знаю только, что она мне недёшево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на комфирмации, где в заключении приговора сказано: «Строжайше запретить писать и рисовать». Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке.

А рисовать – и сам верховный судия не знает, за что запрещено. А просвещённый блюститель царских повелений непоясненное в приговоре сам пояснил, да и прихлопнул меня своим бездушным всемогуществом. Холодное, развращённое сердце.

20 [июня]

Странно ещё вот что. Всё это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ.

26 [июня]

Но почему же не верить мне, что я хотя к зиме, но непременно буду в Петербурге? Увижу милые моему сердцу лица, увижу мою прекрасную Академию, Эрмитаж, ещё мною не виденный, услышу волшебницу оперу. О как сладко, как невыразимо сладко веровать в это прекрасное будущее. Я был бы равнодушный, холодный атеист, если бы не верил в этого прекрасного бога, в эту очаровательную надежду.

Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего. А я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта. Для этого я полагаю ограничить своё материальное существование до крайней возможности и упорно заняться этим искусством.

Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравёром, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравёра. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравёра!

Мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как «Жених» Федотова или «Свои люди – сочтемся» Островского и «Ревизор» Гоголя.

Мне здесь года два тому назад говорил Н. Данилевский, человек, стоящий веры, что будто бы комедия Островского «Свои люди – сочтемся» запрещена на сцене по просьбе московского купечества. Если это правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей цели. Но я не могу понять, что за расчет правительства покровительствовать невежество и мошенничество. Странная мера!

1 июля

А сегодня действительно в Петергофе праздник. Великолепный царский праздник! Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об том волшебном празднике, что, не спросясь хозяина (я был тогда в ученьи у маляра, или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева, человека грубого и жестокого) и пренебрегая последствиями самовольной отлучки (я знал наверное, что он меня не отпустит), с куском черного хлеба, с полтиною меди в кармане и в тиковом халате, какой обыкновенно носят ученики-ремесленники, убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье. Хорош, должно быть, я был тогда. Странно, однако ж, мне и вполовину не понравился тогда великолепный Самсон и прочие фонтаны и вообще праздник, против того, что мне об нём наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами, или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, вернее. Да ко всему этому я ещё увидел в толпе своего грозного хозяина с пышною своею хозяйкой. Это-то последнее обстоятельство вконец помрачило блеск и великолепие праздника. И я, не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. Проделка эта сошла с рук благополучно. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто и не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам её считал чем-то вроде сновидения.

Быстрый переход с чердака грубого мужика-маляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века. Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крылья [х] перелетел в волшебные залы Академии художеств. Но чем же я хвалюся? Чем я доказал, что я пользовался наставлениями и дружеской доверенностью величайшего художника в мире? Совершенно ничем. До его неуместной женитьбы и после уместного развода я жил у него на квартире, или, лучше сказать, в его мастерской. И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своём сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи на[д]днепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Призвание, и ничего больше.

Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить её глубокие таинства, и ещё под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я всё-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей своих. Право, странное это неугомонное призвание.

8 [июля]

… Рядовой Скобелев, несмотря на своё прозвание, был мой земляк, родом Херсонской губернии. И в особенности мне памятен по малороссийским песням, которые он пел своим молодым мягким тенором удивительно просто и прекрасно. С особенным же выражением он пел песню:

Тече річка невеличка 3 вишневого саду.

Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую родину. И я никогда не забуду этого смуглого полунагого бедняка, штопающего свою рубаху и уносившего меня своим безыскусственным пением так далеко из душной казармы.

14 [июля]

…В великороссийском человеке есть врожденная антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня – это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зелёного не увидишь, а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно, вырубилась на большую дорогу из-под тени этого непроходимого сада. Растянулась в два ряда около большой дороги, выстроила постоялые дворы, а на отлете часовню и кабачок, и ей ничего больше не нужно. Непонятная антипатия к прелестям природы.

В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишнёвых садов. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поёт свою унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование. О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом? Милосердый Бог – моя нетленная надежда.

23 [июля]

Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня. Для человека же, одарённого этим божественным разумом-чувством, подобная теория также пустая болтовня, и ещё хуже – шарлатанство. Если бы эти безжизненные ученые эстетики, эти хирурги прекрасного, вместо теории писали историю изящных искусств, тут была бы очевидная польза.

28 [июля]

Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз как лучшую молитву Создателю этой невыразимой гармонии в своём бесконечном мироздании. Не доходя укрепления, на каменистом пригорке я сел отдохнуть. И глядя на освещенную луной тоже каменистую дорогу, и ещё раз прочитал:

Выхожу один я на дорогу, Предо мной кремнистый путь блестит. Ночь тиха, пустыня внемлет Богу, [И] звезда с звездою говорит.

Отдыхая на камне, я смотрел на мрачную батарею, высоко рисовавшуюся на скале, и многое, многое вспомнил из моей прошлой невольнической жизни. В заключение поблагодарил Всемогущего Человеколюбца, даровавшего мне силу души и тела пройти этот мрачный, тернистый путь, не уязвив себя и не унизив в себе человеческого достоинства.

13 [августа]

… Что всего интереснее было для меня в этой Публичной библиотеке – это «Русский вестник», журнал, уже несколько лет издаваемый, а я его сегодня в первый раз вижу. В какой же я дикой пустыне прозябал до сих пор.

Первая книжка «Русского вестника» за 1856 год попалась мне в руки, оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова, имена, хорошо известные в нашей литературе. Я развертываю книгу, и мне попалась литературная летопись. Читаю, и что же я читаю? Наша славная-преславная Савор-Могила раскопана. Нашли в ней какие-то золотые и другие мелочи, не говорящие даже, действительно ли это была могила одного из скифских царей.

Я люблю археологию. Я уважаю людей, посвятивших себя этой таинственной матери истории. Я вполне сознаю пользу этих раскапываний. Но лучше бы не раскапывали нашей славной Савор-Могилы.

27 [августа]

Ночи лунные, тихие, очаровательно поэтические ночи! Волга, как бесконечное зеркало, подёрнутая прозрачным туманом, мягко отражает в себе очаровательную бледную красавицу ночи и сонный обрывистый берег, уставленный группами темных деревьев. Восхитительная, сладко успокоительная декорация! И вся эта прелесть, вся эта зримая немая гармония оглашается тихими задушевными звуками скрипки. Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безмездно возносит мою душу к творцу вечной [гармонии] пленительными звуками своей лубочной скрипицы. Он говорит, что на пароходе нельзя держать хороший инструмент, но и из этого нехорошего он извлекает волшебные звуки, в особенности в мазурках Шопена. Я никогда не наслушаюсь этих общеславянских, сердечно, глубоко унылых песен. Благодарю тебя, крепостной Паганини. Благодарю тебя, мой случайный, мой благородный. Из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и сливаются в один протяжный, мрачный, глубокий стон миллионов крепостных душ. Скоро ли долетят эти пронзительные вопли до твоего свинцового уха, наш праведный, неумолимый, неублажимый Боже?

Под влиянием скорбных вопиющих звуков этого бедного вольноотпущенника пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Моё пророчество несомненно.

28 [августа]

Теперь только я вполне чувствую, как глубоко во мне засела казарма со всеми её унизительными подробностями. И такой быстрый и неожиданный контраст мне не даёт ещё войти в себя. Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным.

5 [сентября]

Мне теперь много нужно прочитать. Я совершенно отстал от новой литературы. Как хороши «Губернские очерки», в том числе и «Мавра Кузьмовна» Салтыкова, и как превосходно их читает Панченко (домашний медик Сапожникова), без тени декламации. Мне кажется, что подобные, глубоко грустные произведения иначе и читать не должно. Монотонное, однообразное чтение сильнее, рельефнее рисует этих бездушных, холодных, этих отвратительных гарпий. Я благоговею перед Салтыковым. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!

17 [сентября]

Поутру начал рисовать портрет Е. А. Панченка, домашнего медика А. Сапожникова. Не успел сделать контуры, как позвали завтракать. После завтрака пошел я в капитанскую светёлку с твёрдым намерением продолжать начатый портрет, как начал открываться из-за горы город Чебоксары. Ничтожный, но картинный городок. Если не больше, так по крайней мере на половину будет в нём домов и церквей. И всё старинномосковской архитектуры. Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики – православие. Неудобозабываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волоске держится.

26 [сентября]

Старинны [е] нижегородские пер [к] ви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры, и отвратительная погода не даёт мне рисовать их.

Я, однако ж, сегодня перехитрил упрямую погоду. Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время её построения. Но от кого? К пьяным косматым жрецам не хочется мне обращаться, а больше не к кому. Нижний Новгород во многих отношениях интересный город и не имеет печатного указателя. Дико! По-татарски дико!

3 [октября]

Русские люди, в том числе и нижегородцы, многим одолжились от европейцев и, между прочим, словом клуб. Но это слово совершенно не к лицу русскому человеку. Им бы лучше было одолжиться подобным словом, а оно, верно, существует в китайском языке, одолжиться бы у китайцев и японцев, если они отринули свое родное слово посиделки, удивительно верно изображающее русские дворянские сборища. У европейцев клуб имеет важное политическое значение, а у русских дворян это даже и не мирская сходка, а просто посиделки. Они собираются посидеть за ломберными столами, помолчать, поесть, выпить, и если случай поблагоприятствует, то и по сусалам друг друга смазать.

16 [октября]

У Якоби же встретился я и благоговейно познакомился с возвращающимся из Сибири декабристом, с Иваном Александровичем Анненковым. Седой, величественный, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает и тени ожесточения против своих жестоких судей, даже добродушно подтрунивает над фаворитами коронованного фельдфебеля, Чернышевым и Левашевым, председателями тогдашнего верховного суда. Благоговею перед тобою, один из первозванных наших апостолов!

23 [октября]

… Вечером часу в 9-м встретился я с А. К. Шрейдерсом. Он сообщил м[н]е, что обо мне получена форменная бумага на имя здешнего военного губернатора от командира Оренбургского Отдельного корпуса. Для прочтения сей бумаги зашли мы в губернаторскую канцелярию к правителю канцелярии, милейшему из людей, Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи. Это значит, не стоит благодарности, в[аше] в[еличество].

Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты, о которой я так сладко и так долго мечтал.

10 [декабря]

Сегодня вечером Варенцов возвратился из Петербурга и привез мне от Кулиша письмо и только что отпечатанную его «Граматку». Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью голову.

Из Москвы Варенцов привез мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу «О времени происхождения славянских письмен» с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен 0[сипу] Максимовичу] за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу.

18 [февраля]

Проездом из Киева в Иркутск посетили меня земляки мои Волконский и Малюга. Они едут в звании медиков заслуживать казне за воспитание. Какая нелепость посылать молодых медиков в такую даль от центра просвещения. Где средства на будущее развитие? Варварство!

Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович и что адрес её можно достать от Данила Семеновича Каменецкого, поверенного Кулиша в Петербурге. Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина. […] Необходимо будет ей написать письмо и благодарить её за доставленную радость чтением её вдохновенной книги.

1 [марта]

На имя здешнего губернатора от министра внутренних дел получена бумага о дозволении проживать мне в Петербурге, но всё [е]щё под надзором полиции.

6 [марта]

Я слишком плотно принялся за свою «Видьму», так плотно, что сегодня кончил, а работы было порядочно, и, кажется, порядочно кончил. Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку». Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?

Творчість періоду після заслання (1857–1861)

Неофіти{183} Поема

Сія глаголетъ Господь: сохраните судь и сотворите правду, [приближися бо] спасеніе моє приіти, и милость моя [открыется].

Ісаія. Гл. [56]. С. 1.

М. С. Щепкину {184}.На память 24 декабря 1857.

Возлюбленику муз і грацій, Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю. Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш; убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам. Давно вже я сижу в неволі, Неначе злодій взаперті, На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті На кладовищі. Більш нічого З тюрми не видно. Слава Богу Й за те, що бачу. Ще живуть, І Богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас Син Божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я… Такая доленька моя! Сижу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. Дивлюсь, дивлюся, помолюся: І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина, Затихне трохи. І тюрма Неначе ширшає. Співає І плаче серце, оживає, І в тебе, Боже, і в святих Та праведних твоїх питає, Що Він зробив їм, той святий, Той Назорей{185}, той Син єдиний Богом ізбранної Марії, Що Він зробив їм? І за що Ного, святого, мордували, Во узи кували. І главу Його честную Терном увінчали? І вивели з злодіями На Голгофу-гору; І повісили меж ними — За що? Не говорить Ні сам сивий Верхотворець, Ні його святії — Помощники, поборники, Кастрати німиє! Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі. Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кровавої лила, Так, як і Ти. І прийняла В живую душу світ незримий Твойого розп'ятого Сина!.. Ти Матер Бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю ридаючи, пошли, Подай душі убогій силу Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило. І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

І

Не в нашім краю, Богу милім, Не за гетьманів і царів, А в римській ідольській землі Се беззаконіє творилось. Либонь, за Декія-царя? Чи за Нерона-сподаря{186}? Сказать запевне не зумію. Нехай за Нерона. Росії Тойді й на світі не було, Як у Італії росло Мале дівча. І красотою, Святою, чистою красою, Як тая лілія, цвіло. Дивилася на неї мати І молоділа. І дівчаті Людей шукала. І найшла. Та, помолившись Гіменею В своїм веселім гінекею, В чужий веселий одвела. Незабаром зробилась мати Із доброї тії дівчати: Дитину-сина привела. Молилася своїм Пенатам І в Капітолій принесла Немалі жертви. Ублагала Капітолійський той синкліт, Щоб первенця її вітали Святії ідоли. Горить І день і ніч перед Пенатом Святий огонь. Радіє мати: В Алкіда син її росте, Росте, лицяються гетери І перед образом Венери{187} Лампаду світять.

II

Тойді вже сходила зоря Над Віфлеємом{188}. Правди слово, Святої правди і любові Зоря всесвітняя зійшла! І мир і радость принесла На землю людям. Фарисеї, І вся мерзенна Іудея Заворушилась, заревла, Неначе гадина в болоті. І Сина Божія во плоті На тій Голгофі розп'яла Межи злодіями{189}.І спали, Упившись кровію, кати, Твоєю кровію. А Ти Возстав од гроба, слово встало, І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід, Та ще гетери молодії, Та козлоногий п'яний дід Над самим Аппієвим шляхом У гаї гарно роздяглись, Та ще гарніше попились, Та й поклонялися Пріапу Аж гульк!.. Іде святий Петро Та, йдучи в Рим благовістити, Зайшов у гай води напитись І одпочити. – Благо вам! — Сказав апостол утомленний І оргію благословив. І тихим, добрим, кротким словом Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі, То братолюбіє. І ситий І п'яний голий отой Фавн, І син Алкід твій, і гетери — Всі, всі упали до землі Перед Петром. І повели До себе в терми на вечерю Того апостола…

IV

І в термах оргія. Горять Чертоги пурпуром і златом, Куряться амфори. Дівчата Трохи не голії стоять Перед Кіпридою і влад Співають гімн. Приуготован Веселий пир. І полягли На ложах гості. Регот! Гомін! Гетери гостя привели Сивобородого. І слово Із уст апостола святого Драгим єлеєм потекло. І стихла оргія. А жриця Кіприди, оргії цариця, Поникла радостним челом Перед апостолом. І встала, І всі за нею повставали, І за апостолом пішли У катакомби. І єдиний Твій син Алкід пішов за ними І за апостолом святим, За тим учителем своїм. А ти весела вийшла з хати На шлях із гаю виглядати Свого Алкіда. Ні, нема. Уже й не буде. Ти сама Помолишся своїм Пенатам, Сама вечерять сядеш в хаті. Ні, не вечерять, а ридать, Ридать, і долю проклинать, І сивіть, кленучи. І горе! Умреш єси на самоті, Мов прокаженна!

V

На хресті Стремглав повісили святого Того апостола Петра. А неофітів в Сіракузи В кайданах одвезли. І син Алкід, твоя дитина, Єдиная твоя родина, Любов єдиная твоя, Гниє в неволі, в кайданах. А [ти], прескорбная, не знаєш, Де він канає, пропадає! Ідеш шукать його в Сибір, Чи теє, в Скіфію… І ти… І чи одна ти? Божа Мати! І заступи вас і укрий! Нема сім'ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні, В британських, галльських легіонах Не муштровались! О Нероне! Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить. Припливуть І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі. Круг одра, Круг смертного твого предстануть В кайданах. І… тебе простять. Вони брати і християни, А ти собака! Людоїд! Деспот скажений!

VI

Аж кишить Невольника у Сіракузах В льохах і тюрмах. А Медуза В шинку з старцями п'яна спить. От-от прокинеться… І потом, І кров'ю вашою, деспоти, Похмілля справить. Скрізь шукала Дитину мати. Не найшла І в Сіракузи поплила. Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная, в тюрмі. Не допустили й подивитись, І мусила вона сидіть Коло острога. Ждать, і ждать, Як Бога з неба виглядать Свойого сина, аж поки-то Його в кайданах поженуть Бульвар мести. А в Римі свято. Велике свято! Тиск народу, Зо всього царства воєводи, Преторіане і сенат, Жерці і ліктори стоять Круг Капітолія. І хором Співають гімн і курять дим З кадил і амфор. І з собором Іде сам кесар. Перед ним Із бронзи литую статую Самого кесаря несуть.

VII

Непевне видумали свято Патриції-аристократи І мудрий кесарів сенат. Вони, бач, кесаря хвалили На всі лади, що аж остило Самим їм дурня вихвалять, То, заразом щоб доканать, Вони на раді й присудили, Щоб просто кесаря назвать Самим Юпітером, та й годі. І написали воєводам По всьому царству: так і так. Що кесар Бог. Що більш од Бога! І майстрові дали кувать Із бронзи кесаря. До того Так, нотабене, додали, Що бронзовий той кесар буде І милувать. Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу. Приплила Із Сіракуз і та небога Благати кесаря і Бога. І чи одна вона? Мій Боже! Прийшло їх тисячі в сльозах, Прийшло здалека. Горе з вами! Кого благати ви прийшли? Кому ви сльози принесли? Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами, Раби незрячії! Кого? Кого благаєте, благії, Раби незрячії, сліпії! Чи ж кат помилує кого? Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня — Попи й царі…

VIII

Перед Нероном, Перед Юпітером новим, Молились вчора сенатори І всі патриції, і вчора Лилася Божа благодать. Кому чи чином, чи грошима, Кому [в] аренду Палестину, Байстрятам дещо. А кому Самі благоволили дать Свою підложницю в супруги, Хоча й підтоптану. Нічого, Аби з-під кесаря. А в кого Сестру благоволили взять У свій гарем. І се нічого. На те він Бог, а ми під Бога Себе повинні підкладать, Не тілько сестер. Преторіане помолились, Преторіанам дав указ, Щоб все, що хочуть, те й робили, А ми помилуємо вас. І ви, плебеї-гречкосії, І ви молилися, та вас Ніхто не милує. Не вміють Вас і помиловать гаразд!

IX

На третій день уже пустили Молитися за християн. І ти приходила, молилась, І милосердий істукан Звелів везти із Сіракузи У Рим в кайданах християн. І рада ти, і весела Кумирові знову Помолилась. А кумир той, Юпітер той новий, Ось побач, якеє свято Буде завдавати В Колізеї. А тим часом Іди зострічати Свого сина. Та не дуже Радій лиш, небого. Ще не знаєш ти нового Ласкавого бога. А поки що з матерями Алкідова мати Пішла його зострінути, Святих привітати На березі. Пішла єси, Трохи не співаєш Та кесаря-Юпітера Хвалиш-вихваляєш: – От Юпітер, так Юпітер! Не жаль і назвати Юпітером. А я, дурна, Ходила благати У Афіни Юпітера. Дурна, більш нічого! — І нищечком помолилась Кесареві-богу. Та й пішла понад болотом, На Тібр поглядає. А по Тібру із-за гаю Байдак випливає Чи галера. На галері Везуть твого сина З неофітами в кайданах. А твоя дитина Ще й до щогли прикована Не неофіт новий, А апостол великого Христового слова. Отакий-то він. Чи чуєш? У путах співає Твій мученик. – Псалом новий Господеві І новую славу Воспоєм честним собором, Серцем нелукавим. Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко Бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословять, Хвалять ім'я Боже. І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізніє пута, І їх, славних, оковами Ручними окрутять. І осудять неправедних Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава.

X

А ти на березі стояла, Неначе темная скала. Не слухала і не ридала, А Алілуя подала За матерями християнам. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах. А твій син, Єдиний твій! Апостол новий, Перехрестившись, возгласив: – Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його, Брати мої, не поклонітесь. Молитва Богові. А він Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає; Уже внучата зачались, І виростуть вони колись. Не месники внучата тії, Христові воїни святиє! І без огня, і без ножа Стратеги Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать. Молітесь, братія. Молились, Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі молодиє! Хвала вам, лицарі святиє! Вовіки-віки похвала!

XI

І в Рим галера приплила. Минає тиждень. П'яний кесар, Постригши сам себе в Зевеса, Завдав Зевесу юбілей. Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами християн У Колізей. Мов у різниці, Кров потекла. Ликує Рим! І гладіатор і патрицій — Обидва п'яні. Кров і дим Їх упоїв. Руїну слави Рим пропиває. Тризну править По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй, Мерзенний старче. Розкошуй В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Уб'ють обухом.

XII

Другий день Реве арена. На арені Лідійський золотий пісок Покрився пурпуром червоним, В болото крові замісивсь. А сіракузьких назореїв Ще не було у Колізеї. На третій день і їх в кайданах Сторожа з голими мечами Гуртом в різницю привела. Арена звірем заревла. А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив. І п'яний кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену, Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом пронеслась І стихла буря. Де ж була? Де ти сховалась? Чом на його, На кесаря свого святого, Не кинулась? Бо стерегли, Кругом в три лави оступили Зевеса ліктори. За ним, Твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили. А ти осталася одна, Одна-однісінька надворі. І що ти зможеш? – Горе! Горе! О горе лютеє моє! Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?… – І небога Кругом зирнула, і о мур, Об мур старою головою Ударилась, і трупом пала Під саму браму.

XIII

З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. Колізей остався Без кесаря і без римлян, І ніби заплакав Одинокий. Мов гора та На полі, чорніє Колізей той серед Риму. Тихо, тихо віє Із-за Тібра, із Альбано Вітер понад Римом. А над чорним Колізеєм, Ніби із-за диму, Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тілько ми, Адаме, Твої чада преступниє, Не одпочиваєм До самої домовини У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий, Та тебе ще зневажаєм, Праотче ледачий!

XIV

Трохи одпочила Стара мати недобита. Живущую силу Сила ночі оживила. Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала. Чи не кесаря святого Нишком проклинала? А може, й так. Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала, Якесь слово. І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась. І на возах, на колесницях Із Колізея, із різниці, Святиє вивезли тіла; І повезли на Тібр. Тілами Святих убитих годували Для царського-таки стола У Тібрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр. А скіфи сіроокі, Погоничі, рабов раби, Подумали – сестра Морока Із пекла вийшла провожать У пекло римлян. Поскидали У воду трупи та й назад З возами скіфи повертали. І ти осталася одна На березі. І ти дивилась, Як розстилалися, стелились Круги широкії над ним, Над сином праведним твоїм! Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді. І усміхнулася тойді, І тяжко, страшно заридала, І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий Син Марії. І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.

1857, 8 декабря

Нижний Новгород

Юродивий

Во дні фельдфебеля-царя{190} Капрал Гаврилович Безрукий{191} Та унтер п'яний Долгорукий{192} Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра. А надто стрижений Гаврилич З своїм єфрейтором малим{193}, Та жвавим, на лихо лихим, До того люд домуштровали, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім… І «благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм». А ми дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби! Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї, Донощики і фарисеї, І за свободу! Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись. Не сотні вас, а міліони Полян, дулебів і древлян Гаврилич гнув во время оно. А вас, моїх святих киян, І ваших чепурних киянок Оддав своїм профосам п'яним У наймички сатрап-капрал. Вам і байдуже. А меж вами Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала{194}, Та ще й у церкві, і пропало, Як на собаці. Так-то, так! Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив — Сатрапа в морду затопив. А ви – юродиві – тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря. А бивий Фельдфебель ваш, Сарданапал, Послав на каторгу святого, А до побитого старого Сатрапа «навсегда оставсь Преблагосклонним». Більш нічого Не викроїлось, і драму Глухими, темними задами На смітник винесли, а я… О зоре ясная моя! Ведеш мене з тюрми, з неволі, Якраз на смітничок Миколи, 1 світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла… Безбожний царю! Творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі? А ти, Всевидящее око! Чи Ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордовали, розпинали І вішали?… А Ти не знало? І Ти дивилося на них І не осліпло! Око, око! Не дуже бачиш Ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори, Без дна глибокії, і вас — Споборники святої волі — Із тьми, із смрада, із неволі Царям і людям напоказ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…

[Грудень 1857 Нижній Новгород]

Доля

Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. – Учися, серденько, колись З нас будуть люде, – ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава – заповідь моя.

[9 лютого 1858

Нижній Новгород]

Муза

А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала. Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя. Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру моя святая! Моя ти мамо! Положи Свого ти сина в домовину, І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха, Гарнесенько обіймемось, Та любо та тихо Пожартуєм, чмокнемося, Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую. Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, — Та мені про те байдуже. Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Сон («На панщіні пшеницю жала…»)

Марку Вовчку{195}

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася – нема нічого… На сина глянула, взяла, Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового{196}, Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858 С.-Петербург]

«Я не нездужаю, нівроку…»

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду Божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного{197}, Та візантійство{198} прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября [С.-Петербург]

Ісаія {199} Глава 35 (Подражаніе)

Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива Господнії побачать. І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая! Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прбзрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озёра Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озёра, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

25 марта 1859 [С.-Петербург]

Марія (Поема)

Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно.

Акафіст Пресвятій Богородиці. Ікос 10. Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика-Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої – убогий Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи в бондаря того святого, Марія в наймичках росла. Рідня була. Отож небога Уже чимала піднялась, Росла собі та виростала І на порі Марія стала… Рожевим квітом розцвіла В убогій і чужій хатині, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне І думає: – Ані родини! Ані хатиночки нема, Одна-однісінька!.. Хіба… Ще ж смерть моя не за плечима?… А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурнус йому святешний Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть, Хоч і далеко. Так любила ж Вона той тихий Божий став, Широкую Тиверіаду І рада, аж сміється, рада, Що Йосип, сидячи, мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти; іде, сміється, А він сидить та все сидить, За струг сердега не береться… Коза нап'ється та й напасеться. А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий Божий став, І мовила: – Тиверіадо! Широкий царю озерам! Скажи мені, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! — І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру. — Йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими Його старії під опру! — І кинула кругом очима, Аж іскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хітон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Ніколи Такої Божої краси Ніхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Згнущалася над красотою! О доленько! Понад водою Ходою тихою пішла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою Головоньку тую смутную, Свою головоньку святую! І зникла в темному гаю. О світе наш незаходимий! О Ти, Пречистая в женах! Благоуханний зельний крине! В яких гаях? В яких ярах, В яких незнаємих вертепах Ти заховаєшся од спеки Огнепалимої тії, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої? Де ти сховаєшся? Нігде! Огонь заклюнувся вже, годі! Уже розжеврівся. І шкода, Даремне сила пропаде. До крові дійде, до кості Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Вже пророчить, Тобі вже зазирає в очі Твоє грядущее. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквітчай голову дівочу Лілеями та тим рясним Червоним маком. Та й засни Під явором у холодочку, Поки що буде. Увечері, мов зоря тая, Марія з гаю вихожає Заквітчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сіяє, Аж сліпить очі. Підняла На той Фавор свої святиє Очиці кроткіє Марія Та й усміхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-під гаю І заспівала. — «Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий Боже, в твоїм раї Чи я погуляю, Нагуляюсь?» Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи, трохи не танцювала І не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи під тином, Давненько вже свою дитину. Зострів її і привітав І тихо мовив: – Де ти в Бога Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу опочий, Та повечеряємо вкупі З веселим гостем молодим; Ходімо, доненько. – Який? Який се гость? – Із Назарета Зайшов у нас підночувать. І каже, Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась, Учора, каже, привела Дитину, сина. А Захарій Старий нарек його Іваном… Так бачиш що! – А гость роззутий, Умитий з кущі вихожав В одному білому хітоні, Мов намальований сіяв, І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв І ніби справді засіяв. Марія на його зирнула І стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потім гостя молодого Просила, ніби повела Очима в кущу. Принесла Води погожої з криниці, І молоко і сир козлиці їм на вечерю подала. Сама ж не їла й не пила. В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась, І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святиє На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось! – Во Іудеї не було, — Промовив гость, – того ніколи, Що нині узриться. Равві, Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо І в житницю соберемо Зерно святеє. Я Месію{200} Іду народу возвістить! — І помолилася Марія Перед апостолом{201}. Горить Огонь тихенько на кабиці, А Йосип праведний сидить Та думає… Уже зірниця На небі ясно зайнялась. Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію… Холодочком До сходу сонця провели До самої Тиверіади Благовістителя.І раді, Радісінькі собі прийшли Додому. Жде його Марія, І ждучи плаче, молодії Ланити, очі і уста Марніють зримо. – Ти не та, Не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота! — Промовив Йосип. – Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то… – И не вимовив: уб'ють На улиці. – І заховаймось В своїм оазисі. -І в путь Марія нашвидку збиралась Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собі ідуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку, Рабами б бідниє раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новиє. Уб'ють, Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний, На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані Месії, А люди ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш і ждатимеш од Бога І од людей Його? Нічого, Ніже апостола того, Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили — Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люде, що стяли У городі Тиверіаді Чи то якогось розп'яли Провозвістителя Месії. – Його! – промовила Марія, І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя — Комусь то ще? – Хазяїн дома? — Надворі крикнуло. – Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сього дня, сей же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлієм ішли. — І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлієм. – Святая сило! Спаси мене, мій Боже милий! — Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи, собі обоє. І вбогії перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, Бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде, пасучися; рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. – Семіон Протопресвітер, – Йосип мовив, — Такеє-то пророче слово Сказав мені. – Святий закон! І Авраама і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї. І каже, поти не умру Поки Месію не узрю! — Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! – Вже прийшов, І ми вже бачили Месію! — Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині, Дає та й каже: – На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлієма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. — Та й сіли на шляху гарненько Полудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здрогнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфліємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І Пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли. До сходу сонця, рано-рано У Віфліємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить — І тихне люд. – О люди! люди! — Чабан якийсь біжить, кричить. Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, Месія Родився вчора! — Загуло У Віфліємі на майдані: – Месія! Іісус! Осанна! — І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима, Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тойді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди-царі! Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам Спасителя спасли. Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І нарожденного Месію. Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного Бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти: мабуть, дорога Таки завадила тобі? У Нілі скупанеє спить У пелюшках долі, під вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная Мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди вряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда Божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись. Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік, коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина, І як його од зол спасти? Од бурь житейських одвести? Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: – Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, Такеє-то мені сказали. Ходімо, – каже, – у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку дитино. — Ходім, – сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморщив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зострівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу… Долготерпєнієм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без Матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась І тяжко, важко усміхнулась, Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіди, в наймички проситись! Дитяточко собі росло, З Івасем-удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі, і здорові, Аж любо гля[ну]ть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася — Івась у коники і[г]рався — Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зостріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку– Злий! Недобрий чоловік, лихий! Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь! — А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов янгеляточко в Раю. І на єдиную свою Та Мати дивиться і плаче Тихенько-тихо; ангел спить, То щоб його-то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля, як огонь На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла, сміючись, Щоб він не бачив. І небозі Не довелося одурить Малого сина. Подивилось І заридало. Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь, То вдвох собі й ходили в школу І вчились вкупочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку — Малий вже добре майстрував — Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який-то з його майстер буде! Які-то люди з його будуть! Та взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого Бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! – Горе вам, Учителі-архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радость Матері Марії Неізреченная. Месію, Самого Бога на землі Вона вже зріла. Спродались, Во храмі помолились Богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю! Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За Сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за Сином Святая Мати всюди йшла, Його слова, його діла — Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На Сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить І дивиться, о Всесвятая! Як Син той скорбний спочиває. Але ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улиця[х] ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. – О святії! Пренепорочниє! – сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував, благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать Його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. – Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе! — Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій позиченій труні Чужії люде. А Івана Її зарізали в тюрмі{202}. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати Його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І Ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг Тебе сумовати. І Ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! I похвала Тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє. По всьому світу розійшлись, І іменем Твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь.

[27 жовтня – 11 листопада 1859 С.-Петербург]

Молитва

Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли. Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли. Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!

24 мая [1]860

СПБ

«Росли укупочці, зросли…»

Росли укупочці, зросли; Сміятись, гратись перестали. Неначе й справді розійшлись!.. Зійшлись незабаром. Побрались; І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні, Аж до самої домовини. А меж людьми ж вони жили! Подай же й нам, всещедрий Боже! Отак цвісти, отак рости, Так одружитися і йти, Не сварячись в тяжкій дорозі, На той світ тихий перейти. Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

25 іюня [1860 C.-Петербург]

Комментарии

1

Причинна – божевільна; у тексті йдеться про дівчину, зачаровану ворожкою.

(обратно)

2

Китайка – синя або червона бавовняна тканина; за народним звичаєм червоною китайкою покривали загиблих козаків.

(обратно)

3

3 Дніпра повиринали Малії діти – русалки.

(обратно)

4

У творі йдеться про історичну подію – Тарасову ніч (25 травня 1630 р.), коли повсталі козаки, очолювані гетьманом нереєстрових запорозьких козаків Тарасом Трясилом, перемогли під Переяславом польське військо коронного гетьмана С. Конецпольського.

(обратно)

5

Ляхи – поляки.

(обратно)

6

Уніати– прибічники Берестейської унії 1596р. – об'єднання православної та католицької церков, віруючі греко-католицької церкви.

(обратно)

7

Наливайко Северин – один із ватажків козацького повстання в Україні та Білорусі 1594–1596 pp.

(обратно)

8

Павлюга (Павлюк) – Павло Бут, гетьман нереєстрових козаків; 1637 р. очолив народне повстання проти польської шляхти.

(обратно)

9

Бунчук – булава з металевою кулькою на кінці та китицею з кінського волосу; ознака гетьманської влади.

(обратно)

10

Поезія написана під враженням од звістки про смерть українського поета і драматурга, громадського діяча І. Котляревського (1769–1838).

(обратно)

11

Руна – луна.

(обратно)

12

Йдеться про героїв твору «Енеїда» І. Котляревського.

(обратно)

13

Поема присвячена російському поету В. Жуковському (1783–1852), що посприяв викупу Т. Шевченка з кріпацтва (у присвяті згаданий цей знаменний день).

(обратно)

14

Москаль – солдат, військовослужбовець; росіянин.

(обратно)

15

За народним звичаєм, дівчині, що народила позашлюбну дитину, обрізали коси та покривали голову хусткою (тому її називали покриткою).

(обратно)

16

Заспіває Гриця – народну пісню «Ой не ходи, Грицю…»

(обратно)

17

Кете – дайте, подайте.

(обратно)

18

Народна пісня «Ой сидить пугач та на могилонці».

(обратно)

19

Шаг – дрібна монета.

(обратно)

20

Дерев'яна дитяча іграшка, що має форму обруча.

(обратно)

21

Лісник, що робить зарубки (карбує позначки) на деревах.

(обратно)

22

Псальма (духовна пісня) «Ісусе мій прелюбезний».

(обратно)

23

Людина, котра носить за сліпим жебраком торбу для милостині.

(обратно)

24

Карета, запряжена шістьма кіньми.

(обратно)

25

Послання адресоване українському письменнику Г. Квітці-Основ'яненку (1778–1843).

(обратно)

26

І.Підкова (?-1578) – запорозький козак (до 1577 р.), молдавський господар (у 1577–1578 pp.). Воював проти турецько-татарських загарбників, проте участі в морських походах не брав.

(обратно)

27

Синоп – місто в Туреччині на Чорному морі.

(обратно)

28

Царград (Царгород) – давня слов'янськаназва Константинополя (Стамбула), що був столицею Туреччини.

(обратно)

29

Гайдамаки – учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні XVIII ст. проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту. Найзначнішого розмаху гайдамацький рух набув у 1768 р. – під час Коліївщини.

(обратно)

30

Т. Шевченко іронізує над тематикою тогочасної салонної поезії, міщанськими смаками.

(обратно)

31

Cклади в церковнослов'янському букварі.

(обратно)

32

Оксія – знак наголосу над складом у церковнослов'янських книжках.

(обратно)

33

Щирий батько – конференц-секретар Академії мистецтв, історик мистецтва В. Григорович (1786–1865); сприяв викупу Т. Шевченка з кріпацтва.

(обратно)

34

Інтродукція – вступ до великого музичного або літературного твору. Тут: історичний вступ.

(обратно)

35

Йдеться про Річ Посполиту.

(обратно)

36

Шляхта – привілейована суспільна верства у Речі Посполитій.

(обратно)

37

(пол.) – «Не дозволяю! Не дозволяю!»

(обратно)

38

Конфедерації – військово-політичні об'єднання польської шляхти в XVI–XVIII ст., метою яких було збереження привілеїв шляхти та католицької церкви. Були спрямовані проти королівської влади, гнобили місцеве населення.

(обратно)

39

Йдеться про Барську конфедерацію 1768р.

(обратно)

40

«безпритульний, бродяга».

(обратно)

41

(євр.) – слухай-но; чи чуєш?

(обратно)

42

народня весільна пісня.

(обратно)

43

(від грецьк. «схизма» – розкол) – так зневажливо називали в Речі Посполитій православних, неуніатів.

(обратно)

44

Пісня, перейнята Т. Шевченком або з усної народної традиції, або з інтермедії.

(обратно)

45

(пол.) – «Ми живемо, ми живемо, Польща не загинула.»

(обратно)

46

Йдеться про російську імператрицю Катерину II. Під час Коліївщини ширилися чутки. що вона підтримує гайдамаків і падарувала їм ножі для боротьби.

(обратно)

47

Залізняк Максим (близько1740-?) – один із керівників Коліївщини. Загинув на каторзі в Сибіру.

(обратно)

48

Гонта Іван (?-1768) – один із керівників Коліївщини. За наказом польських королівських властей закатований на смерть.

(обратно)

49

Домаха – шабля.

(обратно)

50

Кінні narodowi – польська кіннота.

(обратно)

51

Убивство І. Гонтою рідних синів не є історичним фактом.

(обратно)

52

Йдеться про столицю Османської імперії Стамбул.

(обратно)

53

Скутар – передмістя Стамбула, де розташовувався султанський палац, великі мечеті.

(обратно)

54

Грозова ніч.

(обратно)

55

Сотник – в Україні XVII–XVIII ст. особа, яка очолювала сотню – військову й адміністративно-територіальну одиницю.

(обратно)

56

Братський – Київський братський монастир або школа при ньому.

(обратно)

57

Голінний – здібний, охочий до чогось.

(обратно)

58

Землі Запорозької Січі після її зруйнування (1775 р.) дісталися колоністам.

(обратно)

59

Т. Шевченко звертається до Б. Хмельницького (його гетьманською резиденцією був Чигирин).

(обратно)

60

(старослов.) Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Івана, глава 14, вірш 17.

(обратно)

61

Т. Шевченко описує пам'ятник Петру І на Сенатській площі в Петербурзі.

(обратно)

62

Йдеться про наказного (тимчасового) гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660 – грудень 1724). Російський цар Петро І, незадоволений політикою Павла Полуботка, викликав його до Петербурга і ув'язнив у Петропавлівській фортеці, де він і помер.

(обратно)

63

Єретик – людина, яка відступилася від церковних догм. У творі Т. Шевченка йдеться про ідеолога чеської Реформації Яна Руса (1371–1415), засудженого на смерть інквізицією.

(обратно)

64

Шафарик Павел-Йосиф (1795–1861) – чеський і словацький поет, учений, громадський діяч.

(обратно)

65

Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем. Від Господа сталось це, і дивне воно в очах наших. Псалом 117, вірш 22.

(обратно)

66

Булла – папська грамота, що скріплювалася круглою металевою печаткою.

(обратно)

67

Автодафе – урочисте оголошення та виконання вироку інквізиції

(обратно)

68

Те Deum – католицька молитва

(обратно)

69

Йдеться про німецького церковного реформатора Мартіна Лютера (1483–1546).

(обратно)

70

Жижка Ян (1360–1424) – талановитий полководець; вождь гуситів, що мали своїм центром місто Табор.

(обратно)

71

Юрусь – син Б. Хмельницького Юрій. Був гетьманом у 1659–1663 та 1677–1681 pp.

(обратно)

72

Йдеться про знищення московським військом 1 листопада 1708 р. за наказом О. Меншикова столиці І. Мазепи Батурина та всіх його мешканців. Під час цих подій загинув соратник І. Мазепи батуринський полковник Дмитро Чечель.

(обратно)

73

російський цар Іван IV Грозний (1530–1584).

(обратно)

74

російський цар Петро І (1672–1725).

(обратно)

75

Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати.

(обратно)

76

74 Граф Яків де Бальмен – офіцер, художник, письменник, товариш Т. Шевченка; загинув під час бойових дій російської армії на Кавказі.

(обратно)

77

Прометей – у давньогрецькій міфології титан, що викрав з Олімпу вогонь для людей, за що був жорстоко покараний Зевсом.

(обратно)

78

Пря (церк. – слов.) – суперечка

(обратно)

79

Чурек – хліб кавказьких горців.

(обратно)

80

Сакля – житло горців.

(обратно)

81

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна. (Глава 4, с. 20) -

Як хто скаже: «Я Бога люблю»,

та ненавидить брата свого,

той неправдомовець.

Переше собране послання св. апостола Івана

(обратно)

82

Шевченкові твори є переспівами з Псалтиря – однієї з книг Старого Завіту, авторство якої приписується давньоіудейському царю Давиду.

(обратно)

83

Це авторське привнесення у біблійний текст. Т Шевченко має на увазі гніт шляхетської Польщі (перша сила) і кріпосницької Росії (друга сила).

(обратно)

84

Вскую (церкв. – слов.) – чому, доки.

(обратно)

85

Аарон – іудейський первосвященик, брат Мойсея.

(обратно)

86

Під супровід музичних інструментів.

(обратно)

87

У вірші, написаному напередодні нового 1846 р., Т. Шевченко підбиває підсумки трьох літ – 1843, 1844, 1845.

(обратно)

88

Поет згадує героїв ранніх творів «Катерина», «Гамалія», «Мар'яна-черниця».

(обратно)

89

М. Костомаров (1817–1885) – український і російський історик, фольклорист, письменник, публіцист, член Кирило-Мефодіївського братства; був у дружніх стосунках із Т. Шевченком.

(обратно)

90

Плоскінь – волокно, призначене для прядіння.

(обратно)

91

Іржавець – село в Полтавській губернії (нині Черкаської обл.), в якому, за переказами, знаходилася чудотворна ікона, що плакала над долею України.

(обратно)

92

Гордієнко Кость (?-1733) – кошовий отаман Запорозької Січі.

(обратно)

93

Фастовський полковник – Семен Палій (40-і pp. XVII ст. – 1710).

(обратно)

94

Прилуцький Полковник поганий – Галаган Гнат (?-1748).

(обратно)

95

Йдеться про Олешківську Січ, утворену після зруйнування Запорозької Січі.

(обратно)

96

Берестейська унія 1596 р. – об'єднання православної і католицької церков.

(обратно)

97

Варнак – каторжник.

(обратно)

98

А казах на біду…

(обратно)

99

(казахськ.) – море.

(обратно)

100

«Аральське море» (прим. Т. Шевченка).

(обратно)

101

Карабутак – «невеличка річка» (прим. Т. Шевченка).

(обратно)

102

Сингичагач – «одно дерево» (прим. Т. Шевченка).

(обратно)

103

Торвальдсен Бертель (1768–1844) – данський скульптор.

(обратно)

104

Тритони – казкові морські істоти з тулубом людини і риб'ячим хвостом.

(обратно)

105

Ван-Остаде Адріан (1610–1685), Берхем Клас (1620–1683) – голландські художники.

(обратно)

106

Теньєр – Тенірс Давид (1582–1649) – фламандський художник.

(обратно)

107

Рубенс Пітер-Пауел (1577–1640), Ван-Дейк Антоніс (1599–1641) – видатні художники фламандської школи.

(обратно)

108

Базарі Джоржо (1511–1574) – італійський художник і вчений.

(обратно)

109

Віклеф Джон (XIV ст.), англієць; Гус Ян (XIV–XV ст.), чех – церковні реформатори.

(обратно)

110

Лютер Мартін (1483–1546) – німецький церковний реформатор, основоположник лютеранства.

(обратно)

111

Лев X і Юлій II (у Т. Шевченка помилково Леон II) – римські Папи XVI ст., що витрачали великі кошти на мистецькі картини і на будівлі.

(обратно)

112

Корреджо Антоніо Аллегрі – італійський художник.

(обратно)

113

Щедрін Сильвестр – російський художник-пейзажист.

(обратно)

114

Веласкес Дієго (1599–1660) – іспанський художник.

(обратно)

115

Геракліт – очевидно, йдеться про зображення давньогрецького філософа Геракліта.

(обратно)

116

Пименов Микола (1812–1864) – скульптор, вихованець Академії мистецтв.

(обратно)

117

Венеціанов Олексій (1780–1847) – видатний російський художник.

(обратно)

118

Protege (фр.) – протеже – особа, що перебуває під чиїмось покровительством.

(обратно)

119

Слуджинський Франц – гравер. Зав'ялов Федір – російський художник XIX ст.

(обратно)

120

Лосенко Антон (1737–1773) – художник, педагог Академії мистецтв.

(обратно)

121

Кавос Альберт (1801–1863) – архітектор, будівник імператорських театрів Росії.

(обратно)

122

Одран – прізвище кількох французьких граверів по міді (з XVI по XVIII ст.).

(обратно)

123

Вольпато Джованні (1738–1803) – італійський гравер XVIII ст.

(обратно)

124

Карл Великий – Карл Брюллов (1799–1852) – видатний російський художник, учитель Шевченка-художника.

(обратно)

125

Губер Едуард (1814–1847) – російський поет.

(обратно)

126

Люцій Вер – повірник римського імператора Марка Аврелія (II ст.).

(обратно)

127

Канова Антоніо (1757–1822) – італійський скульптор.

(обратно)

128

«Страшний суд» – фреска Мікеланджело в одному з храмів Рима.

(обратно)

129

Рафаель Санті (1483–1520) – великий італійський художник.

(обратно)

130

Мокрицький Аполлон (1810–1870) – художник, товариш Т. Шевченка.

(обратно)

131

Клодт Петро (1805–1867) – скульптор, професор Академії мистецтв, один з авторів пам'ятника князю Володимиру в Києві.

(обратно)

132

Заурвейд Олександр (1783–1844) – художник, професор Академії мистецтв.

(обратно)

133

Басін Петро (1793–1877) – художник, професор Академії мистецтв.

(обратно)

134

Петровський Петро (1814–1842) – художник, учень К. Брюллова, товариш Т. Шевченка по Академії мистецтв.

(обратно)

135

Корнеліус Петер (1783–1867), Гессе (Гесс) Петер – німецькі художники.

(обратно)

136

Кленц, Валгалла, Пінакотека… – Йдеться про мюнхенську школу німецького мистецтва XIX ст. Архітектор Кленце Лео (1784–1864) на замовлення баварського короля Людвіга І спорудив Валгаллу – круглий будинок з мармуру. Пінакотека – картинна галерея (з грецьк.).

(обратно)

137

Дюрер Альбрехт (1471–1528) – німецький художник і гравер, автор теоретичних праць.

(обратно)

138

Михайлов Григорій (1814–1867) – художник, учень К. Брюллова, товариш Т. Шевченка.

(обратно)

139

Пуссен Нікола – французький художник XVII ст.

(обратно)

140

Суздалыцина – виріб, виготовлений грубо, по-ремісницьки.

(обратно)

141

Гревідон П'єр (1782–1860) – французький художник і літограф.

(обратно)

142

Смірдін Олександр – відомий російський видавець і книго-торговець XIX ст.

(обратно)

143

Петро Пустельник – чернець, якому приписують організацію першого «хрестового походу».

(обратно)

144

Брянський Яків, Каратигін Василь – відомі театральні актори XIX ст.

(обратно)

145

Елькан Олександр – театральний критик і фейлетоніст 30-60-х pp. XIX ст.

(обратно)

146

Григорій і Никанор Чернецові – російські художники XIX ст.

(обратно)

147

«Роберт», «Фенелла» – опери французьких композиторів XIX ст. Джакомо Мейєрбера («Роберт-Диявол») і Даніеля Обера («Фенелла»).

(обратно)

148

Деларош Поль (1797–1856) – французький художник

(обратно)

149

Тарновські – українські поміщики-меценати, суспільні діячі.

(обратно)

150

Бем Иосиф (1795–1876) – відомий у XIX ст. скрипаль.

(обратно)

151

Соколов Петро, Гау Володимир – художники-портретисти XIX ст.

(обратно)

152

Гібон Едуард – англійський історик XVIII ст., автор «Історії занепаду і зруйнування Римської імперії».

(обратно)

153

«Квентин Дорвард» – роман видатного англійського письменника Вальтера Скотта (1771–1832).

(обратно)

154

Мартен Джон (1789–1854) – англійський живописець і гравер.

(обратно)

155

Кольман Карл (1786–1847) – художник-аквареліст.

(обратно)

156

Рамазанов Микола, Ставассер Петро – російські художники-скульптори.

(обратно)

157

Куторга С. С. – професор зоології Петербурзького університету XIX ст.

(обратно)

158

Даль Володимир (1801–1872) – російський лексикограф, етнограф, письменник.

(обратно)

159

Поль де Кок – французький письменник-романіст XIX ст.

(обратно)

160

«Векфільдський священик» Голдсміта – англійський сентиментально-моралістичний роман.

(обратно)

161

Айвазовський Іван (1817–1900) – відомий художник-мариніст.

(обратно)

162

Лелевель Йоахим (1786–1861) – польський історик.

(обратно)

163

«Гугеноти» – опера французького композитора XIX ст. Джакомо Мейербера.

(обратно)

164

«Клариса» – роман англійського письменника XVIII ст. Семюела Річардсона.

(обратно)

165

Грьоз Жан-Батіст (1725–1805) – французький художник.

(обратно)

166

«Робінзон Крузо» – роман англійського письменника Даніеля Дефо (1660–1731).

(обратно)

167

Араго Жак, Дюмон-Дюрвіль – французькі мандрівники навколо світу (XIX ст.), що залишили описи своїх подорожей.

(обратно)

168

Плутарх (бл. 46-бл. 127) – давньогрецький письменник.

(обратно)

169

Остроградський Михайло – відомий український і російський математик XIX ст.

(обратно)

170

Верне, Гюден, Штейбен – художники XIX ст.

(обратно)

171

Аполлон – у давньогрецькій і давньоримській міфології бог мудрості, покровитель мистецтва; дев'ять його сестер – музи, покровительки мистецтв.

(обратно)

172

Дюпаті Шарль – французький письменник XVIII ст.

(обратно)

173

Піранезі Джованні Баттіста – італійський архітектор і гравер XVIII ст.

(обратно)

174

Іванов Олександр (1806–1858) – видатний російський художник.

(обратно)

175

Йдеться про біблійного героя Иосифа, що, перебуваючи в темниці, тлумачив сни двох разом із ним ув'язнених царедворців єгипетського фараона – придворного виночерпія і придворного хлібодара.

(обратно)

176

Міцкевич Адам (1798–1855) – видатний польський поет, діяч національно-визвольного руху.

(обратно)

177

Лібельт Кароль (1807–1875) – польський філософ і теоретик мистецтва.

(обратно)

178

Ельдорадо – фантастична країна в іспанських легендах і казках; в переносному значенні – земний рай.

(обратно)

179

«Северная пчела» – щоденна петербурзька газета.

(обратно)

180

Тиранов Олексій – російський художник XIX ст., учень К. Брюллова.

(обратно)

181

Острів Мадера – острів в Атлантичному океані, кліматичний курорт для людей, хворих на легені і серце.

(обратно)

182

Йдеться про італійського художника XV–XVI ст. Пінеллі Домініка.

(обратно)

183

Неофіт – новонавернений, тобто новий прибічник певної релігії. У поемі – перші християни.

(обратно)

184

Щепкін Михайло (1788–1863) – знаменитий російський актор; підтримував дружні взаємини з Т. Шевченком.

(обратно)

185

Назорей – Ісус Христос. У місті Назореї минуло його дитинство.

(обратно)

186

Нерон (37–68) – римський імператор, переслідувач християнства.

(обратно)

187

Гіменей, Пенати, Венера – боги у давньоримській міфології.

(обратно)

188

Віфлеєм – місто в стародавній Палестині, де народився Ісус Христос.

(обратно)

189

За Біблією, Ісуса Христа розп'яли на Голгофі (пагорбі поблизу Єрусалима) між двома розбійниками.

(обратно)

190

За царювання Миколи І.

(обратно)

191

Київський військовий, волинський і подільський генерал-губернатор Д. Бібіков (1792–1870).

(обратно)

192

Харківський, чернігівський і полтавський генерал-губернатор М. Долгоруков (1792–1847).

(обратно)

193

Йдеться про правителя бібіківської канцелярії М. Писарєва.

(обратно)

194

Т. Шевченко використав реальний факт: у Петрозаводську чиновник М. Матвеев дав публічний ляпас олонецькому цивільному губернатору М. Писарєву, за що був відправлений на каторгу. У поемі ці події пов'язані з генерал-губернатором Д. Бібіковим.

(обратно)

195

Марко Вовчок (Маркович Марія, 1833–1907) – українська та російська письменниця, перекладачка.

(обратно)

196

Лановий – наглядач за польовими роботами у поміщика.

(обратно)

197

Йдеться про Олександра II.

(обратно)

198

Візантійство – офіційна російська православна церква.

(обратно)

199

Ісаія – біблійний пророк, тобто релігійний проповідник і оратор

(обратно)

200

Месія – в іудейській релігії – посланець Божий, рятівник людства від зла; у християнстві – Ісус Христос.

(обратно)

201

Апостол – учень Ісуса Христа, проповідник його вчення.

(обратно)

202

За Біблією, Іоанові Хрестителю відтяли голову.

(обратно)

Оглавление

Оборонець правди животворящої…

Ранній період творчості (1838–1843)

  Причинна{1}

  Думка(«Тече вода в синє море…»)

  Думка(«Нащо мені чорні брови…»)

  Тарасова ніч{4}

  На вічну пам'ять Котляревському {10}

  Катерина

  Тополя

  До Основ'яненка {25}

  Іван Підкова {26}

  «Думи мої, думи мої…»

  Гайдамаки{29}

    Інтродукція {34}

    Галайда{40}

    Конфедерати

    Титар

    Свято в Чигирині

    Треті півні

    Червоний бенкет

    Гупалівщина

    Бенкет у Лисянці

    Лебедин

    Гонта в Умані

    Епілог

    Передмова (уривок)

  Гамалія

  Назар Стодоля Малороссийская дия Тараса Шевченка

    Акт первый

    Акт второй

    Акт третий

Другий період творчості (1843–1847)

  Розрита могила

  «Чигрине, Чигрине…»

  Сон (Комедія)

  Єретик{63}

  Великий льох (Містерія)

    Три душі

    Три ворони

    Три лірники

  Наймичка

  Кавказ

  І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє

  Давидові псалми{82}

  «Минають дні, минають ночі…»

  Три літа{87}

  Заповіт(«Як умру, то поховайте…»

  Лілея

Творчість періоду ув’язнення та заслання (1847-185

  Із циклу «В казематі»

    III. «Мені однаково, чи буду…»

    VI. «Ой три шляхи широкії…»

    [VII] Н. Костомарову{89}

    VIII. «Садок вишневий коло хати…»

    IX. «Рано-вранці новобранці…»

    XII. «Чи Тми ще зійдемося знову?..»

  N.N

  Іржавець{91}

  Полякам

  Варнак{97}

  «У Бога за дверми лежала сокира…»

  «За сонцем хмаронька пливе…»

  «І виріс я на чужині…»

  «Не тополю високую…»

  «І широкую долину…»

  «Зацвіла в долині…»

  «У нашім раї на землі…»

  Художник

  Щоденник(уривки)

Творчість періоду після заслання (1857–1861)

  Неофіти{183} Поема

  Юродивий

  Доля

  Муза

  Слава

  Сон («На панщіні пшеницю жала…»)

  «Я не нездужаю, нівроку…»

  Ісаія {199} Глава 35 (Подражаніе)

  Марія (Поема)

  Молитва

  «Росли укупочці, зросли…» Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg